інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;

загальні суми інвестування;

ризику загальної (довгої) короткої валютної позиції банку.

Одним із важливих економічних нормативів е мінімальний розмір регулятивного капіталу, який встановлюється для діючих банків диференційовано, а для знову створених банків має становити:

а) для місцевих кооперативних банків — 1 млн евро;

б) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 млн євро;

в) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, — 5 млн євро (ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) .

Перерахування розміру регулятивного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладен­ня установчого договору.

Національний банк України має право встановити для ок­ремих банків залежно від спеціалізації їх диференційований мїнімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче від розмірів, передбачених ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Нацюнальний банк України визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валют­них, відсоткових та інших фінансових ризиків банків.

Для здійснення своїх наглядових та регулятивних функцій, які виконуються НБУ безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду, він має такі повноваження:

1) здійснює всі види перевірок на місцях банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;

2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;

3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учас­ників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку.

Національний банк пред’являє вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків, отримує виснов­ки незалежних аудиторських організацій про результати діяль­ності банків.

Нагляд за комерційними банками Національний банк України здійснює двома методами: безвиїзним наглядом та виїзним інспектуванням банків. Безвиїзний нагляд полягає в аналізі звітності, що надається установам НБУ на регулярній основі. Інспекційні перевірки банків на місцях провадяться кваліфікованими спеціалістами служби банківського нагляду НБУ.

Велике значення для забезпечення надійності комерційних банків має застосування Національним банком України заходів впливу згідно зі ст. 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського зако­нодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Національ­ний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосовувати такі заходи впливу:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшен­ня невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано ви­соких відсоткових виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостереженої ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реор­ганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усу­нення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видавати розпорядження щодо:

а) припинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нор­мативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окре­мих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ри­зику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Націо­нального банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі у банку використовувати право голосу придба­них акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи система­тичного порушення цією особою вимог цього Закону або нор­мативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення банківського законодавства, що спричи­нило значну втрату активів або доходів, і настання ознак не­платоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно зі статтями 87-93 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника — юридичної особи — влас­ника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу виз­нано винною у, вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі. Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Види і вибір заходів впливу до комерційних банків та інших осіб за порушення банківського законодавства, порядок їх застосування закріплено в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженому постановою Правління НБУ від 28.08.2001.

Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:

результатів інспекційних (плановик і позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій;

результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного зако­нодавства на їх здійснення.

Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу НБУ має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявле­них порушень, загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу.

Банк або інші особи мають право оскаржити в суді рішення про застосування заходів впливу. Оскарження не зу­пиняє виконання оскаржуваного рішення.

Важливим засобом банківського нагляду є ліцензування банківських операцій. Ліцензування — це порядок видачі бан­кам, які з часу реєстрації НБУ набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських опе­рацій, якщо умови діяльності комерційних банків від­повідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам клієнтів.

На здійснення банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (п. 9 ст. 7, п. 2 ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, статті 19 і 20 За­кону України “Про банки і банківську діяльність”).

Банківська ліцензія — це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визна­чених законодавством, на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою залучення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов’язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і бан­ківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без от­римання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати од­ночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести ра­хунки.

Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно з законами України.

Банківська ліцензія видається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності доку­ментів, що підтверджують:

наявність оплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, примі­щенням відповідно до вимог Національного банку України;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком про­тягом одного року з дати державної реєстрації банку. В тако­му разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Чинними правилами НБУ встановлено різні умови і доку­менти, необхідні для отримання банківських ліцензій, письмо­вих дозволів банками.

Так, для отримання банківської ліцензії банки подають до територіального управління НБУ такі документи:

— клопотання банку про видачу банківської ліцензії за підписом голови Правління банку;

— інформацію про керівників банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам;

— відомості про забезпеченість банку належним бан­ківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам НБУ;

— документ про право власності на приміщення (свідоцт­во про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності) або договір оренди на приміщення, у якому буде розміщено банк на строк не менше ніж п’ять років;

— відомості про відповідність технічного стану та організації охорони приміщень банку вимогам нормативно-правових актів Національного банку.

Крім зазначених вище документів, також подаються спеціальні документи:

план (бізнес-план), опис банківських операцій з обґрунту­ванням їх економічної доцільності, економічне обґрунтування прогнозних показників розрахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, опис та дані про управління й організаційну структуру банку, внутрішні положення про правління (раду директорів) банку, розрахунку балансового звіту та прибутковість усієї діяльності банку тощо.

Висновок щодо можливості видачі банку ліцензії готує те­риторіальне управління НБУ після отримання повного пакета документів протягом 10 робочих днів з дня їх отримання від банку.

У разі позитивного рішення територіальне управління надсилає пакет документів із своїм висновком та клопотан­ням банку Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ.

Висновок про надання комерційному банку банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензій на виконання окремих операцій готує Генеральний департамент банківського нагля­ду НБУ та передає його і проект відповідного рішення на роз­гляд Комісії Національного банку, яка приймає рішення про­тягом одного місяця з дня отримання повного пакета доку­ментів. Банківська ліцензія набуває чинності з дня прийняття відповідного рішення Комісією НБУ та оформлення її належ­ним чином на спеціальному бланку за підписом заступника Голови НБУ. За видачу банкам ліцензій встановлена плату у розмірі 130 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Національний банк України може відмовити банку у видачі банківської ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів установлено, що надано недо­стовірну або неповну інформацію, або якщо банк протягом одного року з дати реєстрації не виконав умови, передбачені правилами НБУ. Рішення про відмову у видачі банківської ліцензії НБУ повідомляє банк у письмовій формі протягом місяця із зазначенням причин відмови.

Банківська ліцензія може бути відкликана НБУ в таких ви­падках:

1) якщо було виявлено, що документи, надані для отри­мання ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) якщо банк не виконав жодної банківської операції про­тягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) у разі порушення банківського законодавства, що спри­чинило значну втрату активів і настання неплатоспромож­ності банку;

4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з ви­могами банківського законодавства;

5) недоцільності виконання плану тимчасової адмі­ністрації щодо реорганізації банку.

Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк упродовж трьох днів з моменту отримання рішення зобов’язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.

У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстави про виявлення недостовірних даних у доку­ментах банк припиняє здійснення всіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень Закону.

Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” і е підставою для звернення до суду з по­зовом про ліквідацію банку.

Рішення про відкликання ліцензії на право здійснення банківських операцій є крайнім заходом НБУ, якому мають передувати інші заходи запобіжного характеру відповідно до чинного законодавства.

Рішення Національного банку України про відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України.

Чинне законодавство України передбачає, що основною метою будь-якого банку є здійснення ним банківських опе­рацій.

Відповідно до ст. 42 Закону України “Про Національний банк України” НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:

— надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче від ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національ­ним банком;

— здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в по­рядку, визначеному Національним банком;

— купує та продає на вторинному ринку цінні папери порядку, передбаченому законодавством України;

— відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

— купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

— зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали й каміння та інші кош­товності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотуван­ня і ліцензування;

— розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, ви­конує операції із золотовалютними резервами України з бан­ками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче від категорії А;

— приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності;

— видає гарантії і поруки відповідно до положення, за­твердженого Радою Національного банку;

— веде рахунок Державної скорбниці України без оплати і нарахування відсотків;

— виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх пога­шенням і виплатою доходу за ними;

— веде особові рахунки працівників Національного банку;

— веде рахунки міжнародних організацій;

— здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду;

— надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче інфляції терміном на 5 років.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій. У разі порушення Національним банком договорів при здійсненні банківських операцій він несе цивільну відповідальність перед комерційними банками та іншими фінансово-кредитними ус­тановами.

Отже, банківські операції, що здійснюються Національним банком України, створюють передумови державного регулю­вання грошового ринку, а їх перелік наближається до міжнародних стандартів, тобто це операції, які фактично проводять центральні банки розвинених країн.

§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України

Для ефективної діяльності НБУ велике значення мають ме­режа його установ та організаційна структура банку, за допо­могою яких він здійснює надані законодавством повноважен­ня. Структура НБУ побудована за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням і має функціонально-тери­торіальний характер. До системи НБУ належать центральний апарат філії (територіальні управління), розрахункові палати, представництва банку за кордоном. Головне управління, інже­нерно-технічний центр, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Централь­не сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк України в межах, визначених законо­давством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх стату­ти та положення.

Для здійснення своїх функцій та керівництва територіаль­ними управліннями НБУ має центральний апарат, який функціонує у Києві. Організаційні основи і структура цент­рального апарату НБУ затверджені постановою Правління НБУ. До структури центрального апарату Національного банку входять департаменти та самостійні управління з основ­них напрямів банківської діяльності, зокрема, функціями яких є розроблення грошово-кредитної політики, здійснення банківських операцій, дослідно-аналітичних робіт, а також Організація робіт технічного та адміністративного характеру. В центральному апараті Національного банку функціонують такі департаменти: адміністративний, економічний, банків­ського нагляду, валютного регулювання, платіжних систем, готівково-грошового обігу, бухгалтерського обліку, монетар­ної політики, інформатизації, персоналу, міжнародних зв’язків, валютного контролю і ліцензування, фінансовий, юридичний, економічного аналізу, досліджень і прогнозуван­ня, банківської безпеки, пруденційного нагляду, внутріш­нього аудиту тощо.

Внутрішня структура департаменту неоднакова і деякі з них мають складну побудову. Так, до департаменту валютно­го регулювання входять чотири управління, а саме: валютних операцій; прогнозування; валютної політики; методології ва­ лютного регулювання та валютного контролю і ліцензування. Департамент економічного аналізу і прогнозування включає; управління ринку капіталів та бірж, оперативного прогнозу­вання й аналізу розвитку грошово-кредитного ринку, уп­равління методології інструментів грошово-кредитної політики та рефінансування комерційних банків. Крім депар­таментів, у структурі апарату НБУ є самостійні управління: реєстрації та ліцензування й інспектування банків, нагляду за великими банками, з питань роботи з проблемними банками, безвиїзного нагляду за діяльністю банків, методології ва­лютного регулювання.

Національному банку України також підпорядковані інші установи: Операційне управління. Головне управління. Цент­ральне сховище. Державна скарбниця, Центральна розрахун­кова палата. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, інженерно-технічний центр, навчальний центр, банківські навчальні заклади (академія в Сумах, інститут у Львові). Національний банк України має офіційні видання: “Бюлетень НБУ”, “Платіжний баланс України”, “Вісник НБУ”.

Національний банк України виступає як-єдина централізо­вана система, якій підпорядковуються всі ланки цієї системи на місцях (територіальні управління). Свої завдання і функції Національний банк здійснює через територіальні управління, які є відокремленими підрозділами Національного банку, що розташовані поза місцем його знаходження і здійснюють свою діяльність на правах філій.

Територіальні управління Національного банку України утворюються відповідно до існуючого територіального устрою України і складаються з Головного управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим, Головного управління Національного банку у Києві і Київській області та 23 територіальних управлінь в обласних центрах України.

У територіальних управліннях НБУ структура апарату ана­логічна центральному з деякими відмінностями, що виплива­ють зі специфіки їх роботи.

Становить інтерес організаційна структура Головного уп­равління НБУ у Києві і Київській області, яке є відокремленим підрозділом НБУ і йому підпорядковане. Організаційну струк­туру цього Територіального управління формують 12 функ­ціональних підрозділів (управління і відділи), кожний з яких має певні права й обов’язки. До управлінь належать: готівкового обігу та касових операцій, перевезення цінностей та Організації інкасації, банківського нагляду; організації бухгалтерського обліку, фінансів та звітності; з контролю валютних операцій та адміністративне управління.

У структурі цього управління також функціонують відділи: економічної роботи та грошово-кредитних відносин, інформатизації; банківської безпеки, персоналу, аудиту та юридичний.

Зазначена структура територіального управління і закріплені за ним повноваження дають можливість здійснюва­ти оперативну діяльність та ефективно виконувати завдання і функції, що стоять перед управлінням.

Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати норма­тивні акти, діють від імені Національного банку в межах отри­маних від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, затвердже­ним Правлінням Національного банку.

Організаційна структура Національного банку України і його мережа, таким чином, забезпечують втілення в життя єдиної державної політики в сфері грошово-кредитного обігу і спрямовані на. ефективне функціонування центрального банку країни — НБУ.

§ 5. Організація роботи Національного банку України

Закон України “Про Національний банк України” визначає організацію роботи Національного банку, його керґвні ор­гани, їх повноваження та розмежування між ними компетенцй..

Організація роботи НБУ підпорядкована виконанню по­кладених на нього функцій та його ролі в реалізації еко­номічної політики держави. Очолює Національний банк України Голова, який відповідно до Конституції України при­значається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на 5 років.

У разі незатвердження Верховною Радою України кандида­тури, запропонованої Президентом України, питання ке­рівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тим­часове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за , згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.

Голова Національного банку звільняється з посади Верхов­ною Радою України за поданням Президента України при­йняттям відповідної постанови у разі:

1. закінчення строку повноважень;

2) набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) заяви про відставку за політичними або особистими причинами, поданої у письмовому вигляді та прийнятої Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його консти­туційних повноважень.

У ст. 19 Закону України “Про Національний банк України” визначаються повноваження та обов’язки Голови Національ­ного банку, а саме:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади; з банками; фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами й орга­нізаціями;

3) головує на засіданнях Правління Національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національ­ного банку, накази та розпорядження, а також угоди, Що укла­даються Національним банком;

5) розподіляє обов’язки між заступниками Голови Націо­нального банку;

6) видає розпорядчі акти, обов’язкові до виконання всіма службовцями Національного банку, його підприємствами, ус­тановами,

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяль­ності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Націо­нального банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Отже, Голова Національного банку України вирішує пи­тання оперативного керівництва банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати проведення грошово-кредитної політики в державі.

Голова Національного банку має одного першого заступ­ника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з Радою Національного банку.

Особливий правовий статус Національного банку України, забезпечення єдиної державної грошово-кредитної політики і виконання функцій щодо управління банківською системою держави і регулювання банківською діяльністю зумовлюють потребу в функціонуванні таких керівних органів Національ­ного банку, як Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Національний банк України” Рада Національного банку як керівний орган НБУ здійснює такі повноваження:

1) згідно з загальнодержавною програмою економічного розвитку та основними параметрами економічного й соціаль­ного розвитку України до 15 вересня розробляє і вносить Вер­ховній Раді України для інформування Основні засади грошо­во-кредитної політики , здійснює контроль за виконанням їх;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення ауди­торської перевірки Національного банку, розглядає ауди­торський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує в офіційних друкованих засобах масової інфор­мації щорічний баланс Національного банку;

7) затверджує щороку до 1 липня звіт про виконання кош­торису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредит­ної політики щодо: методів та форм прогнозування макропо-казників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетар­ного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та ва­лютного регулювання; розвитку банківської системи та окре­мих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених зако­ном до компетенції Ради Національного банку;

10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо, впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;

11) з метою забезпечення виконання Основних засад гро­шово-кредитної політики має право застосування відкладаль-ного вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:

а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

б) лімітів позабалансових зобов’язань;

в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;

г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

д) мінімального розміру золотовалютних резервів;

е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяль­ності окремих посадових осіб Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного вико­нання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими, згідно з законом Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Пре­зидента України з викладенням своїх позицій.

Рада Національного банку складається з 15 осіб.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради, Національного банку, призначені Президентом України та, Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради, Національного банку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою або економічною тематикою.

Президент України призначає сім членів Ради Національ­ного банку ухваленням відповідного Указу.

Інші сім членів Ради Національного банку призначаються Верховною Радою України прийняттям відповідної поста­нови.

Кандидатури осіб для призначення Верховною Радою України членами Ради Національного банку обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного Комітету Верховної Ради України, який вносить свої рекомендації Вер­ховній Раді України.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національ­ного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку — сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

Припинення повноважень членів Ради Національного банку відбувається у зв’язку із закінченням строку їх повнова­жень або у разі:

— власного бажання, за умови подання письмової заяви;

— припинення їх громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

— набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

— смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою.

У разі вибуття членів Ради Національного банку з передба­чених вище підстав допускається призначення нового члена Ради Національного банку до закінчення одного року з дня призначення вибулого члена Ради Національного банку.

Повноваження призначеного складу Ради Національного банку достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредит­ної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України. У цьому разі Президент України та Верховна Рада України зобов’язані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національно­го банку.

Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, ухваленням відповідного Указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Верховна Рада України звільняє членів Ради Національно­го банку, призначених нею, прийняттям відповідної постанови за поданням профільного Комітету Верховної Ради України, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Повноваження Голови Національного банку як члена Ради Національного банку достроково припиняються у зв’язку з його відставкою або в разі звільнення його з посади з Інших причин, визначених Законом України “Про Національний банк України”.

Члени Ради Національного банку здійснюють свої функції на громадських засадах. Членам Ради Національного банку компенсуються витрати, понесені у зв’язку з виконанням ними повноважень відповідно до Регламенту Ради Національ­ного банку.

Внутрішні питання організації діяльності Ради Національ­ного банку, порядок діловодства та інші питання визначають­ся Регламентом, який затверджується на її засіданні.

Розміщення та організаційно-матеріальне забезпечення Ради Національного банку здійснюються Національним бан­ком за рахунок його кошторисних витрат.

Засідання Ради Національного банку проводяться не рідше ніж один раз на квартал.

Позачергові засідання Ради Національного банку склика­ються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості її членів, а також на вимогу Голови НБУ. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше як за п’ять ка­лендарних днів до дня його проведення. Порядок підготовки позачергових засідань Ради Національного банку визна­чається її Регламентом.

Засідання Ради Національного банку е правомочними за наявності не менше десяти її членів.

Засідання Ради Національного банку веде Голова Ради Національного банку, а у разі відсутності — його заступник відповідно до Регламенту.

Рішення приймаються простою більшістю голосів від за­гальної кількості присутніх на засіданні членів Ради Національного банку. Кожний член Ради Національного банку має один голос.

На засіданні Ради Національного банку можуть бути за­прошені керівники центральних органів влади, представники суб’єктів підприємницької діяльності, науковці та інші фахівці.

Члени Правління Національного банку можуть брати участь у роботі Ради Національного банку з правом дорадчо­го голосу.

Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки. Голова Ради Національного банку:

— організовує засідання Ради Національного банку і го­ловує на них;

— скликає позачергові засідання за своєю власною ініціативою або за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості членів Ради Національного банку, а також на вимогу Голови Національного банку;

— здійснює інші повноваження і функції відповідно до Регламенту Ради Національного банку України.

Голова Ради Нацбанку має заступника, який обирається Радою Нацбанку строком на три роки.

Заступник заміщує Голову Ради Національного банку у разі його відсутності або неможливості ним здійснювати свої повноваження та здійснює інші повноваження і функції відповідно до рішень Ради Національного банку.

Звільнення Голови Ради Національного банку або його за­ступника протягом строку його повноважень здійснюється:

— у зв’язку із закінченням строку його повноважень;

— за власним бажанням, за умови подання письмової заяви;

— У рязі систематичного невиконання своїх обов’язків за станом здоров’я протягом чотирьох місяців.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформлю­ються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головую­чим на її засіданні.

Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пункта­ми 4-8, 11 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”, є обов’язковими для виконання Правлінням Національного банку.

Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п’яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національ­ного банку зобов’язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.

Рада Національного банку не має права втручатися в опе­ративну діяльність Правління Національного банку.

У разі коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набуває чинності лише за умови підтвердження його двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п’ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, його вважають таким, що не набуло чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набуло чин­ності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія призупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюд­ненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону.

Членам Ради Національного банку забороняється розголо­шувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв’язку із здійсненням ними повноважень відповідно до Регламенту.

До керівних органів Національного банку України нале­жить також Правління Національного банку. Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону України “Про Національний банк України” та здійснює управління діяль­ністю Національного банку.

Відповідно до ст. 15 Закону України “Про Національний банк України” Правління Національного банку вирішує такі питання:

1) приймає рішення про:

— економічні засоби та монетарні методи, необхідні для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та потреби у забезпеченні стабільності і купівель­ної спроможності національної валюти;

— емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

— зміну відсоткових ставок Національного банку;

— диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

— встановлення економічних нормативів для банків;

— розмір та порядок формування обов’язкових резервів для банків;

— застосування заходів впливу до комерційних банків;

— встановлення, лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

— ліміти позабалансових зобов’язань Національного байку;

—формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

— розподіл прибутку та порядок відрахувань доходів до Державного бюджету України;

— мінімальний розмір золотовалютних резервів Націо­нального банку;

— перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

— умови допуску іноземного капіталу до банківської сис­теми України;

— створення та ліквідації підприємств, установ Націо­нального банку;

— участь у міжнародних фінансових організаціях;

— встановлення плати за надані відповідно до закону пос­луги (здійснені операдії);

— купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

2) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення. На вимогу Ради Нацбанку подає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

3) визначає організаційні основи та структуру Національ­ного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;

4) затверджує штатний розклад Національного банку, форми оплати праці;

5) встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбаченими законом;

6) видає нормативні акти Національного банку;

7) затверджує Регламент Правління Національного банку;

8) виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону України “Про Національний банк України”, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.

Заступники Голови Національного банку входять до скла­ду Правління Національного банку за посадою.

Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначаються його Регламентом.

Діяльність Національного банку України здійснюється на основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обго­воренні та вирішенні всіх питань щодо управління ним. Так, Голова Національного банку одноосібне несе відпові­дальність перед Верховною Радою України та Президентом України за виконання покладених завдань і функцій щодо діяльності Національного банку, видає накази, розпоряджен­ня та інші розпорядчі акти, обов’язкові для виконання. Водно­час керівні органи Національного банку – Рада Національно­го банку України та Правління Національного банку України — колегіальне обговорюють питання, віднесені зако­ном до їх компетенції, та видають відповідні нормативні акти (постанови, правила).

Основним структурним підрозділом у центральному апа­раті НБУ – є функціональні департаменти з основних напрямів діяльності банку.

Департаменти організовують роботу з питань грошово-кредитної політики, готівково-грошового обігу, банківського регулювання і нагляду, валютних операцій, здійснення розра­хунків, бухгалтерського обліку, звітності, персоналу, фінансів тощо. В складі департаментів створено управління і відділи.

Структурні підрозділи (департаменти) Національного банку та положення про них затверджуються Правлінням Національного банку України. Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.

До складу департаментів Національного банку входять кваліфіковані спеціалісти, що мають значний практичний досвід і відповідну наукову підготовку.

Умови найму, звільнення, оплата праці, надання відпус­ток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національ­ного банку визначаються Законом України “Про державну службу”.

Працівниками Національного банку є службовці та обслу­говуючий персонал Національного банку. Службовцями вва­жають осіб, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та обіймають посади, передба­чені штатним розкладом.

Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі Контракту.

Службовці Національного банку є державними службовця­ми і до них застосовуються норми Закону України “Про дер­жавну службу”, якщо цей Закон не встановлює іншого.

Питання функціонування державної служби у Національ­ному банку та класифікації посад вирішує Правління Національного банку відповідно до законодавства України .

Ранги державних службовців Національного банку, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Прези­дентом України, інші ранги — Головою Національного банку.

До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обов’язки яких безпосередньо не пов’язані із виконанням функцій Національного банку.

Розмір оплати праці службовців Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до положень Закону України “Про державну службу”.

Розмір оплати праці обслуговуючого персоналу Націо­нального банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до норм законодавства про оплату праці.

Голова Національного банку, його заступники, члени Правління Національного банку та інші службовці Національ­ного банку згідно з переліком посад, затвердженим Правлінням Національного банку, не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісниц­твом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності.

Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами банків.

Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національ­ного банку.

Велике значення для належного функціонування Націо­нального банку та захисту його клієнтів має законодавче закріплення збереження банківської таємниці Службовцям Національного банку забороняється розголошувати інфор­мацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв’язку з виконан­ням службових обов’язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законо­давством України (ст 66 Закону України “Про Національний банк України”).

Глава IV

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація

Важливою ланкою кредитної системи України є комерційні банки, що належать до другого рівня банківської системи. Ко­мерційні банки є багатофункціональними установами, що здійснюють основний спектр кредитних і фінансових опе­рацій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі операції залучення у вклади грошових коштґв фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Комерційні банки – це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони створюються для задово­лення інтересів власників банку (акціонерів або індивідуаль­них) і суспільних їнтересївклієнтури юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком, а з ґншого це під­приємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку Як важлива ланка банківської системи держави, комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки е юридичними особами. Як будь-яка юридична особа банки мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку. Статут­ний фонд комерційного банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одер­жані в кредит та під заставу, банківські метали, а також збільшувати статутний фонд для покриття збитків. Розмір ста­тутного капіталу банку визначається засновниками, але не може бути меншим за розмір, встановлений НБУ. Мінімаль­ний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку коливається від 1 до 5 млн євро залежно від території, на якій здійснює свою діяльність банк, а за участю іноземних осіб він повинен бути не менше від 5 до 10 млн євро.

2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у господарських відносинах, самостійна відповідальність, фірмове найменування, а також обов’язкове зазначення в статуті банку, що банк є юридичною особою.

3. Наділеність спеціальною правоздатністю, яка означає, що банк діє на основі свого статуту і здійснює банківську діяльність на підставі ліцензій, які надаються Національним банком України.

4. Діяльність комерційних банків ґрунтується на еко­номічній самостійності. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків щд чає виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених зако­ном. Одночасно банки відповідають за своїми зобов’язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.

5. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку: пропонують на договірних умо­вах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслу­говування підприємств, установ, організацій і громадян вико­нанням банківських операцій і наданням різних банківських послуг. За надання послуг клієнти сплачують винагороду, за рахунок якої утворюється прибуток банку.

6. Комерційні банки виступають суб’єктами ринкової еко­номіки, діють одночасно на механізмах саморегуляції і самоуп­равління, використовують ринкові категорії — прибутковість, ризик, ліквідність. Як важливий сектор економіки, комерційні банки забезпечують народне господарство додатковими гро­шовими ресурсами. Діяльність банків не обмежується акуму­ляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і насе­лення. Вони сприяють накопиченню капіталу, не лише актив­но втручаючись в усі сфери господарського життя, а й безпосе­редньо беручи участь у функціонуванні капіталу або здійсню­ючи контроль над ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного госпо­дарства залежно від об’єктивних потреб виробництва. Фінан­суючи додаткові потреби підприємств промисловості, транс­порту, сільського господарства, банки уможливлюють ство­рення прогресивної відтвореної структури народного госпо­дарства.

Сучасні комерційні банки як юридичні особи, що здійсню­ють господарську діяльність, зазвичай, не повинні виконувати адміністративні повноваження. Проте згідно з правилами НБУ на них у деяких випадках покладаються контрольні функції, що полягають у перевірці додержання суб’єктами гос­подарювання порядку ведення касових операцій та норм з регулювання обігу готівки, здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів через упов­новажені банки.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет), страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Існують певні обмеження щодо прямої чи опосередкованої участі банку у капіталі будь-якого підприємства, установи, який не повинен перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Законодавством обмежено мож­ливість комерційного банку мати у власності нерухомість. Так, банки можуть мати у власності нерухоме майно загаль­ною вартістю не більше ніж 25 відсотків капіталу банку. Однак це обмеження не поширюється на: а) приміщення, які забезпечують технологічне здійснення банківських функцій; б) майно, яке перейшло банку у власність внаслідок реалізації прав заставодержателя відповідно, до умов договору застави; в) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що воно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

У ст. 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що комерційні банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, причому банки можуть бути учасниками промислово-фінансо­вих груп з додержанням вимог антимонопольного законодав­ства України. Банківські об’єднання створюються за попе­редньою згодою Національного банку України та підлягають державній реєстрації внесенням відповідного запису до Дер­жавного реєстру банків. Закон передбачає також можливість створення комерційними банками банківських спілок та асоціацій з метою захисту Інтересів своїх членів, координації та вдосконалення банківської діяльності.

Характеризуючи сутність комерційних банків та їх спе­цифіку, слід зазначити їх велике значення у механізмі функціонування фінансової системи держави завдяки їх зв’язкам з усіма секторами економіки Важлива роль ко­мерційних банків у ринковій економіці зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме:

1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2) кредитування підприємств, держави і населення,

3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві,

4) випуск кредитних грошей,

5) емісійно-засновницька діяльність, пов'язана з випуском і розміщенням цінних паперів,

6) довірче управління майном клієнтів (трастові операції);

7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації.

Останнім часом у діяльності комерційних банків спос­терігається тенденція розширення їхніх функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської діяльності, здійснення нетрадиційних для цієї сфери фінансо­вого підприємництва дій (операції з цінними паперами, лізин­гові та факторингові операції й інші види кредитно-фінансово­го обслуговування).

Для визначення суті комерційних банків та їх специфіки ве­лике значення має їх класифікація. Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями.

За формою власності розрізняють банки державні, акціонерні, кооперативні, приватні та змішані.

За територіальною ознакою банки поділяються на міжна­родні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів країни.

За організаційно-правовою формою — банки, які утворю­ються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю або кооперативні банки.

За належністю статутного капіталу та способом його, формування – пайові та акціонерні банки. Пайові банки утво­рюються за рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Акціонерні банки в Україні створюються у формі акціонер-' ного товариства закритого або відкритого типів. Порядок створення і діяльності акціонерних банків визначається Зако­нами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про гос­подарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо. Акціонерний банк — це кредитна установа, що є об’єднанням на підставі угоди коштів фізичних і юридичним осіб (у тому числі іноземних) з метою спільної господарської діяльності та одержання прибутку. Статутний капітал, акціонерного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів.

Основний капітал акціонерного банку формується емісією та продажем акцій фізичним і юридичним особам, а потім збільшується за рахунок капіталізації прибутку й випуску нових акцій Статутний фонд акціонерного банку формується з основного капіталу, поділеного на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості Розмір статутного фонду визначається акціонерами банку, але не може бути меншим зя-розмір, встановлений НБУ.

Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошенню , передплати акцій та збільшення його статутного капіталу.

Банки мають право придбавати власні акції з наступним письмовим повідомленням Національного банку України про, укладені угоди, яке мас бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбава­ти власні акції, якщо це може призвести до падіння регулятйв ного капіталу нижче за мінімальний рівень Про намір придбати загальну кількість власних акцій у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк письмово повідомляє Національному банку України за 15 календарйих днів до укла­дення угод. Національний банк України має право заборони­ти банку купівлю власних акцій у разі, якщо це може призвес­ти до погіршення його фінансового стану.

Акціонерний банк діє на підставі установчого договору та статуту. В статуті фіксуються мета діяльності акціонерного банку, розмір та порядок створення фондів, склад і компе­тенція органів, а також обов’язково такі відомості: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акції; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновника­ми; наслідки невиконання зобов’язань з викуплення акцій.

Акціонерний банк є юридичною особою, власником свого майна, має повну господарську самостійність з питань вибору форм управління, використання прибутку, несе відпові­дальність за зобов’язаннями тільки своїм майном, а акціонери відповідають за зобов’язання банку лише в межах належних їм акцій. Акціонерний банк може мати філії і представництва на: території України та за кордоном, але за письмовою згодою НБУ.

За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Універсальні банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають різноманітні послуги, перелік яких дедалі розширюється. Сучасні комерційні банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських операцій і послуг.

Спеціалізовані банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно пов'язані з особливостями господарської діяльності підприємств, специфікою виробництва тощо.

За спеціалізацією банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо, більше ніж 50 відсотків його активів е активами одного типу, а статусу спеціалізованого ощадного банку — якщо більше ніж 50 відсотків його пасивів е вкладами фізичних осіб.

За масштабом діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Однак чинне законодавство не містить конкрет­них критеріїв щодо віднесення банків до тієї чи іншої групи.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” на території України можуть діяти банки, статут­ний фонд яких, сформований за рахунок українських юридич­них і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів — іноземних юри­дичних і фізичних осіб.

За характером відносин банки також поділяють на: банки-гаранти і банки-кореспонденти; за структурою: багато-профільні та безфілійні; за фінансовим станом: стабільні, про­блемні, кризові та банкрути.

Отже, для ефективного функціонування і розвитку бан­ківської системи необхідні подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків, розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню діапазону банківських операцій і фінансових послуг та вдосконаленню кредитно-фінансового механізму в країні.

§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку

Правовою базою для створення і функціонування ко­мерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про підприєм­ництво”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”, а також нормативні акти НБУ.

Учасниками банків можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істот­ну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо чи опосередковано володітиме чи контролювати­ме 10, 25, 50 та 75 в’їдсотків статутного капіталу чи права голо­су придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України. Власники істотної участі банку повинні мати бездо­ганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учас­никами банку не можуть бути юридичні особи; у яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та бла­годійні організації.

Не можуть виступати засновниками комерційних банків місцеві Ради всіх рівнів, їх виконавчі органи, політичні та профспілкові організації, спілки й партії, громадські фонди. Забороняється також бути засновниками військовослужбов­цям, посадовим особам усіх правоохоронних органів, органів державної влади й управління, покликаних здійснювати конт­роль за діяльністю банків.

Не можуть бути засновниками банку особи, яким суд забо­ронив займатися певною діяльністю, до закінчення строку, встановленого вироком суду, а також особи, які мають непо­гашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Ці особи не можуть також обіймати керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного капіталу комерційного банку, який формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, а також банківські метали.

Уся діяльність зі створення банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське то­вариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновни­ки визначають розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і до­статнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статут­ного фонду не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ.

Після визначення розміру статутного капіталу виконують­ся безпосередні операції щодо його формування проведенням відкритої або закритої передплати акцій чи паї згідно з обра­ною для банку формою господарського товариства.

Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, визначеної установчою угодою, засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформля­ють усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

— Для державної реєстрації комерційного банку уповнова­жені засновниками банку особи подають до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

— заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами;

— установчий договір (крім державного банку), підписа­ний засновниками банку та засвідчений їхніми печатками;

— статут банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою правління банку;

— рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про ство­рення державного банку;

— бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;

— інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради дирек­торів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

— бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири-звітних періоди (квартали) для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної. податкової адміністрації України про доходи за останній. звітний період (рік) для учасників фізичних осіб, які ма­тимуть істотну участь у банку;

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами і матимуть істотну участь, у банку;

копії звіту про проведення відкритої передплати на акції для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів), головно­го. бухгалтера банку тощо.

Національний банк України у тижневий строк з дати по­дання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення передплачених внесків засновників та інших учасників банку.

З метою контролю за діяльністю комерційних банків тери­торіальне управління НБУ за місцем знаходження банку в місячний строк з дати отримання повного пакета документів готує висновок про загальну оцінку фінансового стану, пла­тоспроможність і репутацію засновників банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів, до статутного капіталу кожним засновником у передбачених, законом розмірах, наявність приміщення, придатного для розміщення банку та касового вузла, професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) і головного бухгалтера та погодження їх призначення, відповідність уста­новчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативним актам НБУ.

Повний пакет установчих документів і висновок тери­торіального управління НБУ подаються до НБУ. Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департамен­том банківського нагляду та у разі потреби — іншими депар­таментами і подаються до Комісії з питань нагляду та регулю­вання діяльності банків НБУ. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з часу подання повного пакета передбачених законом документів.

У разі прийняття НБУ позитивного рішення реєстрація ко­мерційних банків здійснюється внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває стату­су юридичної особи. Національний банк України протягом трьох робочих днів видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

НБУ може відмовити в державній реєстрації комерційному банку в разі: порушення порядку створення банку, невідповідності установчих документів законодавству України, подання неповного пакета документів, необхідних для державної реєстрації банку, або коли ці документи не відповідають вимогам чинного законодавства; у разі, коли у НБУ е докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи задовільного фінансового стану при­наймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку; в разі професійної непридатності та відповідності ділової репутації голови виконавчого органу і головного бух­галтера банку, а також членів виконавчого органу, які не відповідають вимогам НБУ. Про відмову у державній реєстрації банку НБУ приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком України копія рішення про відмову в реєстрації банку надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис. Рішення про відмову в державній реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

Комерційні банки зобов’язані у місячний строк повідомля­ти НБУ про зміни і доповнення, що вносяться до установчих документів, з поданням нотаріально засвідчений копій змінених документів.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії і представництва після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії та представництва банку не ВІ юридичними особами, але мають свої положення і виступають від імені головного банку. Філія має свій рахунок та здійснює банківські операції, передбачені її положенням. Представницт­во банку фінансується головним банком, від якого він висту­пає, але не має права здійснювати банківські операції, філії банків відкриваються за угодою з НБУ на підставі таких доку­ментів;

клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності її;

рішення спостережної ради банку про відкриття філії;

положення про філію, затвердженого спостереженою радою;

інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Реєстрація філії банку здійснюється НБУ впродовж одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів внесенням відповідної інформації до Державного реєстру банків.

НБУ з деяких підстав може відмовити у наданні згоди на відкриття філії.

Правила НБУ встановлюють деякі особливості реєстрації банків за участю іноземного капіталу. Засновниками інозем­них банків можуть бути іноземні юридичні та фізичні особи або за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (спільні банки).

Для створення банку з іноземним капіталом його засновни­ки зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ.

Крім документів, що подаються українськими засновника ми для утворення комерційного банку, іноземні юридичні особи подають:

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;

письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора або письмове запевнення іноземно­го інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;

витяг з торговельного (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземого учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс інозем­ного інвестора;

— нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку Іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іно­земного швестора на кінець останнього повного календарного року.

Іноземні інвестори — фізичні особи для створення ко­мерційного банку подають:

1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, або письмове запевнення інозем­ного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвес­тиції за кордон;

2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

Ці документи повинні бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі та легалізовані (підтверджені) в установлено­му порядку, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іноземні засновники подають також засвідчені пере­клади українською мовою всіх документів, викладених інозем­ною мовою, з доданням оригіналів. Крім того, до вказаного переліку документів додається ліцензія НБУ на створення банку за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.

Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпеченням його необхідним об­ладнанням тощо.

Припинення діяльності комерційного банку згідно зі ст. 37 Цивільного кодексу України відбувається ліквідацією або ре­організацією. У разі ліквідації комерційного банку припи­няється його діяльність як юридичної особи з ліквідацією його справ і майна, банк перестає існувати.

Способи й умови реорганізації комерційного банку, зміст рішення про реорганізацію його докладно визначено в гл. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Реор­ганізація банку здійснюється добровільно за рішенням власни­ка або примусово за рішенням НБУ. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, виділенням, перетворенням. У разі реорганізації всі права та обов'язки банку переходять до правонаступника — іншої юридичної особи.

Порядок припинення діяльності комерційних банків визна­чений Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом” та іншими нормативними актами. Ліквідація комерційного банку може відбуватися як добровільно, так і примусово. Добровільна ліквідація здійснюється тільки за рішенням загальних зборів засновників, примусова — у разі порушення банками банківського законодавства, здійснення ризикових операцій, що спричинило значну втрату активів або доходів, а також у разі настання ознак неплатоспроможності банку. В цих випад­ках НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати проце­дуру ліквідації банку.

Особливості процедури ліквідації банків передбачені в гл. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та Національного банку України (у тому числі за заявою креди­торів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в по­рядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахування особливостей, передбачених Законом України “Про банки та банківську діяльність” та за згодою Національного банку України.

Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до банківського законодавства. Право звернення до госпо­дарського суду із заявою про визнання банку неплатоспро­можним та його ліквідацію мають: а) кредитори банку; б) Національний банк України. Кредитори банку направляють рекомендованим листом до НБУ заяву Про ліквідацію. банку в разі настання ознак неплатоспроможності банку з до­данням документально підтверджених доказів наявності неви­конаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо впро­довж одного місяця з дня направлення, заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен мати обґрунто­ваний висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призна­чення ліквідатора. НБУ зобов’язаний надати один із зазначе­них документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.

Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стяг­нення протягом 6 місяців і за цей час не досягнуто домовле­ностей щодо реструктуризації визначеного боргу, НБУ зобов’язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку. Справа про визнання банку неплатоспромож­ним за заявою кредиторів банку може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.

Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Упродовж одного місяця з дня прийняття справи до роз­гляду суд повинен визначатися щодо позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування про­цедури ліквідації з боку НБУ. У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам закону. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБУ, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду.

Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного НБУ. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України” за рахунок банку. Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та при­значення ліквідатора:

1) припиняються повноваження загальних зборів, спосте­режної ради і правління банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3) строк виконання всіх грошових зобов’язань банку та зобов’язання щодо сплати податків і зборів вважають таким, що настав;

4) припиняється нарахування відсотків, неустойки (штра­фу, пені) та інших економічних санкцій щодо всіх видів забор­гованості банку;

5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6) укладення угод, пов’язаних з відчуженням майна банку чи передаванням його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законодавством;

7) скасовуються арешт, накладений на майно (у тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обме­ження щодо розпоряджання його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпоряджання майном банкрута не допускається;

8) вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повнова­ження щодо провадження ліквідаційної процедури банку: при­ймає до свого відання майно банку; вживає заходів щодо за­безпечення його збереження; виконує функції з управління та розпоряджання майном банку; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з законодавством; виконує повно­важення органів управління банку; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банку, у тому числі через судові органи; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку; з дня відкриття ліквідаційної про цедури повідомляє працівників банку про звільнення та здійснює його; заявляє заперечення по заявлених до банку ви­могах кредиторів; заявляє відмову від виконання договорів та розриває їх; реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів тощо.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. Впродовж трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передавання бухгалтерської та іншої документації банку, печа­ток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквіда­тору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків Винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чин­ного законодавства України. При виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника НБУ. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адміністративну або кримінальну відповідальність. Пра­воохоронні органи зобов’язані.надавати допомогу ліквідатору в його роботі на підставі письмового звернення. Банк вважається ліквідованим з моменту внесення запиту про це до Державного реєстру банків.

§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком

Важливою умовою ефективної роботи створеного ко­мерційного банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, мак­симального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.

У практиці банківської діяльності існують два підходи по­будови організаційної структури банку: функціональна і за ви­дами надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення бан­ками своїх завдань.

За функціональної організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові опе­рації та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки тощо, кожний підрозділ має чітко визначені завдання й обов’язки. Для цієї структури банку характерна іерархічність рівнів уп­равління, за якої кожний нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому.

За організаційної структури банку, побудованої на прин­ципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій пере­даються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є фахівцями у цій сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання ко­мерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова дає змогу банку при на­данні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що сприяє поліпшенню координаційних функцій усіх підрозділів банку і розробці нових видів банківських послуг з урахуванням конкуренції, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів.

Зважаючи на те, що вибір організаційної структури банку залежить від його стратегічних цілей і необхідності ефективно­го вирішення важливих завдань спеціалізації і концентрації, на практиці дедалі частіше застосовується змішаний підхід до по­будови організаційної структури банку. Варіанти змішаного типу організаційної структури комерційного банку подано на схемах (рис. 1 і 2 ).

В організаційній структурі банку реалізуються його за­вдання, безпосередньо пов’язані з виконанням поставлених перед банком цілей: кредитування, інвестування, трастові, роз­рахунково-касові операції, міжнародні розрахунки, а також депозитні та валютні операції. Кількість відділів банку зале­жить від розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій і різноманітності наданих клієнтам послуг.

Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом.

У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяль­ність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відо­мості: найменування банку; його місцезнаходження; орга­нізаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціоне­рами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та допов­нень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу при­бутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Вищим органом управління банку є загальні збори учас­ників, які скликаються для вирішення таких питань:

— визначення основних напрямів діяльності банку та за­твердження звітів про виконання їх;

— внесення змін та доповнень до статуту банку;

— зміни розміру статутного капіталу банку;

— призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

— затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

— розподілу прибутку;

— припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загаль­них зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спосте­режна рада банку, яка має такі повноваження:

— призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;

— контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

— призначає зовнішнього аудитора;

— встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

— приймає рішення щодо покриття збитків;

— приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;

— затверджує умови оплати праці та матеріального сти­мулювання членів правління банку;

— готує пропозиції .щодо питань, які виносяться на за­гальні збори учасників;

— здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.

Безпосереднє керівництво поточною діяльністю ко­мерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим орга­ном банку.

Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережій раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.

Правління банку має такі повноваження:

— попередньо обговорює всі питання, що підлягають роз­гляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень за­гальних зборів і ради банку;

— розглядає питання організації кредитування, фінансу­вання, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговуван­ня, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;

— приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та спла­ту дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;

— контролює додержання законодавства банком та його установами;

— вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;

— визначає організаційну структуру банку;

— розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;

— розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;

— виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.

Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.

Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Контроль за фінансово-господарською діяль­ністю банку здійснює ревізійна комісія банку, яка обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.

Ревізійна комісія має такі права:

1) контролює додержання банком законодавства України і нормативно-правових актів НБУ;

2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів і готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;

3) виносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпе­ки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.

Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-госпо­дарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотка­ми голосів.

Засідання ревізійної комісії скликаються за потребою, але не рідше одного разу на рік.

Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостереженою радою банку чи за ініціативою учасників, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення прийма­ються більшістю голосів членів ревізійної комісії.

Повноваження ревізійної комісії банку визначаються ста­тутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку. Комерційні банки також створюють службу внутріш­нього аудиту, яка є органом оперативного контролю правлін­ня (ради директорів) банку.

Отже, функції та повноваження органів управління банком нормативне розмежовані законодавчими та статутними нор­мами.

§ 4. Операції та послуги комерційних банків

Економічна роль комерційних банків виявляється в тому, що вони здатні здійснювати широке коло операцій і надають велику кількість різноманітних послуг підприємствам, фірмам, населенню, державі. Концентруючи основну частину кредит­них ресурсів та виконуючи широкий спектр банківських операцій і фінансових послуг, комерційні банки впливають на всі сторони господарського життя країни і тим самим забезпечу­ють розвиток народного господарства.

Банківські операції — це операції із залучення грошових коштів та вкладення їх у позички, цінні папери і послуги, ви­пуску в обіг і вилучення з нього грошей, для розрахунків, фінансування та кредитування капітальних вкладень, касового виконання державного бюджету тощо.

Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банків­ську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

— приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізич­них осіб;

— відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зара­хування коштів на них;

— розміщення залучених коштів від свого імені, на влас­них умовах та на власний ризик;

операції з валютними цінностями;

— емісію власних цінних паперів;

— організацію купівлі та продажу цінних паперів за дору­ченням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

— надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, при­ймаючи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

— лізингові операції;

— послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

— випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, век­селів та інших оборотних платіжних інструментів;

випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток,

надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди Та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені, з інструментами грошового ринку; з інструментами, що ґрунту­ються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення зазначених вище перших чо­тирьох операцій та визначає умови, за яких цей дозвіл надається, а саме:

а) рівень регулятивного капіталу банку повинен від­повідати вимогам НБУ, що підтверджується незалежним ауди­тором;

б) банк не є об’єктом застосування заходів впливу;

в) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

г) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних фахівців для здійснення такої діяльності.

Комерційні банки мають право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Загалом класифікація опе­рацій та послуг комерційного банку є досить складною і може бути подана схемою (рис. 3).

У банківській практиці України, як правило, є дві основні групи банківських операцій, за допомогою яких залучаються банківські ресурси: активні та пасивні.

До активних належать операції, здійснюючи які, банки за­безпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різно­манітних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на порівняно тривалий час, формування касових залишків та резервів, лізингові та факторингові операції.

Кредитування є основним видом активних операцій ко­мерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно від його цільового призначен­ня та складу учасників кредитних правовідносин. Враховуючи особливості позичкових операцій комерційних банків, при­йнято виділяти кредитування:

— поточної діяльності підприємств, пов’язане із задово­ленням їх потреб в оборотних коштах;

— інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збільшення основних фондів, реконструкції та розширення ви­робництва;

— приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру;

— держави для покриття бюджетного дефіциту. Важливою умовою кредитування є видача кредиту банка­ми під забезпечення. Формами забезпечення повернення кре­дитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосо­вується переуступка контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі ви­роби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухо­ме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні метали та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій комерційних банків, метою яких є отримання доходу і нарощування капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумов­лено різними факторами: недосконалістю чинного законодав­ства, нестабільністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструк­тури, низькі темпи приватизаційних процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види ак­тивних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Відповідно до пунктів 6 і 7 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право придбавати на власні кошти засоби виробництва (певне майно — автомобілі, літаки, устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) для передавання їх клієнтам в оренду. Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула значного поширення. На прохан­ня клієнта банк набуває певне майно і приймає на себе всі зобов’язання власника, включаючи відповідальність за збере­ження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, у якому визнача­ються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення, можливість продажу клієнту устат­кування після закінчення строку договору.

Отже, лізинг — це різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом у роз­строчку. При здійсненні такої лізингової операції банки організують отримання довгострокової позички в одного або у кількох кредиторів на суму до 80% вартості зданих в оренду активів. За організацію позички банки отримують від оренда­ря додаткову винагороду.

Нетрадиційною банківською операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Фак­торинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуго­вування боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.

Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після пога­шення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факто­рингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купів­лею комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредиту­вання та простота оформлення переуступки векселів.

До пасивних операцій банків належать операції, за допомо­гою яких банки формують свої ресурси для здійснення кредит­них та інших активних операцій, а саме — депозитні операції, відкриття та ведення рахунків клієнтів, отримання позичок на міжбанківському ринку, продаж власних торгових зобов’язань (векселів і облігацій). Ефективна організація пасивних опе­рацій банків сприяє забезпеченню нормальної банківської діяльності на комерційних засадах, регулюванню грошової маси в країні, успішному виконанню банками традиційних розрахунково-кредитних операцій, а також розширенню діапазону банківських послуг.

Активні й пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством. Діяльність сучасних комерційних банків не обмежується тра­диційними банківськими операціями, а охоплює значно ширший діапазон банківських послуг відповідно до потреб своїх клієнтів. Банківські послуги є видом діяльності комерційних банків, які виконують різні банківські операції за дорученням клієнтів (юридичних і фізичних осіб), і включають посеред­ницькі, консультативні, розрахункові, довірчі (трастові) та інші послуги.

Серед посередницьких послуг найпоширенішими є посе­редництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою та майном. Посередництво в одержанні клієнтом кредиту має місце тоді, коли банк сам не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. У та­кому разі банк, що обслуговує клієнта, за його проханням бере кредит в іншому банку і надає його клієнту під більш ви­сокий відсоток, аніж плата за куплені ресурси. Клієнт погод­жується на таку операцію, тому що отриманий ним кредит в іншому комерційному банку часто обходиться значно до­рожче, оскільки цей банк прагне компенсувати ризик надання кредиту, особливо незнайомому позичальнику. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою і майном здійснюються на підставі доручення від клієнта й укладаються з емітентом. Сьогодні заслуговує на увагу посередницька діяльність комерційних банків під час емісії, розміщення та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів.

Банківські послуги щодо торгівлі валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їхніх платежів і підтримання ліквідності у валюті: страхування ризиків знецінення коштів внаслідок зміни валютних курсів, отриман­ня спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.

Для забезпечення платіжної дисципліни великого значення набувають розрахункові послуги банків, які передбачають ве­дення рахунків юридичних і фізичних осіб та здійснення роз­рахунків за їх дорученням. Особливим видом діяльності ко­мерційних банків є довірчі (трастові) послуги: операції з володіння майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном пов’язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженням цінностей, розміщенням коштів, фінансовим аналізом тощо.

Значну частку у довірчих (трастових) послугах ко­мерційних банків займають агентські послуги. Під час вико­нання таких операцій банк діє від імені і за дорученням клієнта на основі договору, укладеного на конкретний строк. Відмінність їх від довірчих полягає в тому, що при наданні агентських послуг клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на операції від імені власника.

Комерційні банки при наданні агентських послуг здійсню­ють операції зі зберігання майна клієнтів та управління їх власністю, інвестиційні та кредитні операції за дорученням власника, операції купівлі-продажу, організовують оплату ра­хунків і податків, оформлення та відновлення страхових полісів та інше юридичне обслуговування.

Комерційні банки виконують послуги зі збереження цінностей: надають в оренду сейфи клієнтам, здійснюють опе­рації зі збереження цінних паперів з одночасним отриманням з них доходу, погашення облігацій із закінченим строком дії, обміну цінних паперів, їх купівлі та продажу, отримують кошти за заставними листами.

За сучасних умов у банківській практиці почали впровад­жуватися нові технології в банківському обслуговуванні клієнтів — система дистанційного банківського обслуговуван­ня. Комерційні банки надають клієнтам такі послуги, як про­ведення банківських операцій вдома (“home banking”), в офісі тощо, повсюди, де це зручно клієнту. На сьогодні виділяють чотири основних різновидності віддаленого банкінгу:

1) телефонний банкінг, коли за допомогою телефону або “мобілки” можна виконати безліч банківських операцій;

2) відеобанкінг — це телеміст, який працює між клієнтами і банком, за допомогою спеціальних пристроїв, обладнаних телемоніторами, клієнт може поспілкуватися зі службовцем банку і здійснити необхідні операції;

3) Інтернет-банкінг — коли клієнти використовують цю систему для управління банківськими рахунками;

4) РС-банкінг, коли доступ до рахунка банку здійснюється за допомогою персонального комп’ютера. В Україні ця систе­ма відома як "Банк-клієнт", яка дає можливість банку прода­вати, а клієнту отримувати максимальний спектр банківських послуг. У перспективі таке обслуговування клієнтів банками стане основною формою банківських послуг.

§ 5. Правова охорона банківської таємниці

Необхідною умовою нормального функціонування ко­мерційних банків е збереження банківської таємниці. В зако­нодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридич­них та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Застосування норм про банківську таємницю пов'язане пе­редусім з труднощами визначення цього поняття та нечіткою правовою регламентацією. Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.

При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що,

по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.

По-друге, ус­танови банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інте­ресах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:

1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.

2. Операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди.

3. Фінансово-економічне становище клієнтів.

4. Системи охорони банку та клієнтів.

5. Інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності.

6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи ко­мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.

7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню.

8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню, вста­новлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Комерційні банки зобов’язані забезпечити збереження бан­ківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) використання технічних засобів для запобігання не­санкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах та угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобо­в’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не викорис­товувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службо­вих обов’язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосеред­ковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати її і не використовувати на свою користь чи на користь третіх осіб.

Збитки, заподіяні банку чи його клієнту внаслідок витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відшкодовуються винними, органами.

Велике значення для захисту банківської таємниці має по­рядок її розкриття. Інформація щодо юридичних та фізич­них осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ України — на їх пись­мову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридич­ної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного кон­тролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за кон­кретний проміжок часу.

Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

а) бути викладена на бланку державного органу встановле­ної форми;

б) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

в) містити передбачені законодавством підстави для отри­мання інформації;

г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отриманий такої інформації.

Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріаль­ним конторам або приватним нотаріусам, іноземним кон­сульським установам у справах спадщини за рахунками по­мерлих власників рахунків.

Комерційному банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в до­кументах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надава­ти загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надання кредитів, банківських гарантій.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та викорис­тання банківської таємниці, несуть кримінальну, адміністра­тивну, цивільну та дисциплінарну відповідальність. Кримі­нальна відповідальність може наставати за дії передбачені статтями 231 (“Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємни­цю”) і 232 (“Розголошення комерційної таємниці”) Криміналь­ного кодексу України.

Відповідно до ст. 231 КК України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомос­тей (комерційне шпигунство), а також незаконне використан­ня таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років.

Стаття 232 КК України також передбачає кримінальну відповідальність службовців банку за умисне розголошення комерційної таємниці, без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особис­тих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк. Заходи кримінального покарання до осіб^ які вчинили зазначені зло­чини, застосовуються від імені держави судом з попереднім провадженням слідства по цих справах.

У ст. 164¹¹ Кодексу України про адміністративні правопо­рушення передбачено, що незаконне розголошення або вико­ристання інформації, що становить банківську таємницю, осо­бою, якій ця іформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, – тягне за собою на­кладення штрафу від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Цивільна відповідальність працівників банків може наста­вати на підставі статей 203, 440¹ Цивільного кодексу України і полягає у відшкодуванні завданої клієнту матеріальної і мо­ральної шкоди за розголошення банківської таємниці. Зацікавлені особи повинні звернутися з позовом до районного суду про відшкодування шкоди. Дисциплінарну відпові­дальність несуть службовці банку, якщо вони порушують умови контракту щодо збереження банківської таємниці, відповідно до зобов’язання про охорону банківських таємниць. У таких випадках керівництво банку може звільни­ти працівника. Покарання за розголошення банківської таємниці не повинно суперечити чинному законодавству, а за­ходи впливу мають ґрунтуватися на визначених законом підставах.

Глава V

ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ

§ 1. Правове регулювання грошового обігу

У функціонуванні ринкової економіки головну роль відіграють гроші і грошовий обіг у державі. Грошовий обіг— це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій і без­готівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки в господарстві. Гро­шова система України становить організацію грошового обігу, яка закріплена національним законодавством, і скла­дається з таких елементів: грошової одиниці та її найменуван­ня; масштабу цін; видів законних платіжних засобів; платіжного обороту та його організації; механізму регулюван­ня грошового обігу та органів, що його здійснюють. Грошова система України характеризується тим, що вирішальну роль в організації та функціонуванні її відіграють Верховна Рада України та Національний банк України.

Правові основи організації грошового обігу в Україні за­кладено в Конституції України та в Законах України “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та пере­каз грошей в Україні”.

Основними завданнями правового регулювання грошово­го обігу в Україні є:

а) забезпечення чіткого розмежування повноважень і від­повідальності в сфері грошового обігу між органами держави;

б) забезпечення органам держави за допомогою норм опе­ративно регулювати і контролювати грошовий обіг в країні;

в) підтримання необхідного темпу зростання грошової маси в обігу і правильного співвідношення між готівковим і безготівковим грошовим обігом з метою ефективного функціонування економіки країни.

У ст. 92 Конституції України передбачено, що засади ство­рення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України.

У ст. 100 Конституції України визначено, що основні заса­ди грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням покладено на Раду Національного банку України.

У Конституції України також закріплено, що офіційною грошовою одиницею України е гривня, забезпечення стабіль­ності якої є основною функцією Національного банку України.

Важливу роль у створенні грошової системи в Україні відіграв Указ Президента України “Про грошову реформу в Україні” від 25.08.96, яким було введено в обіг національну грошову одиницю — гривню, яка забезпечила економіку національною валютою. Зазначений Указ передбачав введен­ня в обіг банкнот вартістю 1, 2, 5, 10, 25, 50 і 100 гривень. Кон­кретний механізм реалізації грошово-кредитної політики пе­редбачений у розділах IV і V Закону України “Про Національ­ний банк України”. В ст. 25 цього Закону зазначено, що основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики е регулювання обігу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) відсоткову політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казна­чейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними. Особлива роль у здійсненні грошової політики держави покладається на Національний банк України, який відповідно до ст. 33 Закону України “Про Національний банк України” здійснює такі повноваження щодо організації готівкового грошового обігу:

— виготовлення та зберігання банкнот і монет;

— створення резервних фондів банкнот і монет;

— розробка номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

— встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

— встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переве­зення, вилучення та інкасації готівки;

— визначення вимог щодо технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ;

— визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і організацій.

За Національним банком закріплено монопольне право здійснення емісії національної валюти та організація її обігу. Йому належить не тільки виняткове право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу, а й ви­лучення з обігу.

Випуск та обіг на території України інших грошових оди­ниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу за­бороняється. Офіційне співвідношення між гривнею та золо­том або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Банкноти і монети, випущені Національним банком, є без­умовними зобов’язаннями НБУ і забезпечуються всіма його активами.

Гривня (банкноти і монети) як національна валюта е єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами пла­тежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредити­ви та для переказів.

Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк використо­вує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, вста­новлює і змінює ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Умови та порядок обміну гривні на іноземну валюту вста­новлюються Національним банком. Національний банк не може обмежувати прав суб’єктів валютного ринку на здійснен­ня операцій з іноземною валютою, гарантованих їм законом.

Національний банк, комерційні банки зобов’язані вилуча­ти фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних. ознак платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення грошових знаків, обміну зношених, пошкоджених грошових знаків встановлюється Національним банком.

Національний банк зобов’язаний офіційно через засоби ма­сової інформації повідомляти про вилучення з обігу грошових знаків України.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 40 Закону України “Про Національний банк України”) НБУ встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юри­дичних і фізичних осіб в економічному обігу України із засто­суванням як паперових, так і електронних документів та готівки; координує організацію розрахунків; дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів; забезпечує здійснення міжбан-ківських розрахунків через свої установи, а також дає дозвіл на проведення їх через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахункові системи.

Важливу роль у становленні правової основи взаємовідно­син між суб’єктами господарювання і банками з приводу функціонування банківських рахунків та порядку переказу грошей відіграє Закон України від 5 квітня 2001 року “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”. В цьому законі визначені загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу грошей в межах України та відповідальність суб’єктів і захист інформації при проведенні переказу грошей.

Отже, грошова система створюється державою в особі за­значених вище органів і має нормативно-правовий характер. Національний банк провадить суворе розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу на території України, надаючи особливого значення нормативному регу­люванню готівкового грошового обігу.

Основними нормативними документами, прийнятими НБУ, в цій сфері є: Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього пи­тання між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті; Інструкція з організації емісійно-касової роботи в ус­тановах банків України; Інструкція про безготівкові розрахун­ки в Україні в національній валюті.

§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин.

Діяльність комерційних банків зі здійснення платежів і розрахунків у народному господарстві визначає їх вирішальну роль в організації грошового обігу. Грошовий обіг на тери­торії України здійснюється в готівковому або безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією про­дукції та іншого майна.

Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, за яких платежі здійснюються без участі готівки перерахуванням коштів з рахунка платника на рахунок отримувача грошей або зарахуванням взаємних вимог. Комерційні банки зацікавлені в залученні грошей для розрахунково-касового обслуговування.

Підприємства, організації у процесі виконання укладених договорів здійснюють розрахунки за своїми зобов’язаннями.

Розрахунки між суб’єктами господарської діяльності, як правило, здійснюються у безготівковому порядку через банк. За умов ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдя­ки розрахункам здійснюються платежі за грошовими зобов’язаннями, за їх допомогою контролюються як витрачан­ня коштів, так і їх цільове використання, а також відповідний розподіл та додержання режиму економії різними власниками.

Відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на ко­ристь іншої через кредитні установи, називаються розрахунко­вими. Специфіка цих відносин полягає у тому, що вони мають самостійний майновий характер із двома моментами — участь банківських установ та застосування спеціального законодав­ства про банківські операції.

Розрахункові правовідносини — це такі, що виникають між організаціями в процесі здійснення розрахунків у без­готівковому порядку через кредитні установи. Підставою їх правового регулювання є Закон України “Про платіжні систе­ми та переказ грошей в Україні”. Основний зміст розрахунко­вих правовідносин розкривається в принципах, на яких грун­тується організація безготівкових розрахунків, зокрема:

1) усі підприємства та організації зобов’язані зберігати свої кошти — як власні, так і позикові — на рахунках в уста­новах банку, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту;

2) розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюються, як правило, безготівковим способом через

банки;

3) безготівкові розрахунки проводяться за діючими форма­ми розрахунків;

4) суб’єкти господарювання мають право вільного вибору умов про попередню оплату товарів (робіт, послуг), за винят­ком випадків, закріплених у законодавстві;

5) платежі проводяться за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту;

6) списання коштів з рахунків клієнтів здійснюється тільки за їх розпорядженням, або за їх згодою (акцепта);

7) при проведенні розрахункових операцій банки контро­люють додержання підприємствами, організаціями розрахун­кової та договірної дисципліни. До господарюючих суб’єктів, які порушують правила розрахунків, банки застосовують відповідні санкції.

У відносинах, що виникають між установами банків і влас­никами рахунків під час розрахунків, беруть участь, як прави­ло, три суб’єкти (продавець, покупець-платник і банк). Сторо­ни (банк і суб’єкти господарської діяльності) зобов’язані до­держуватись закону і договірних умов.

Порядок проведення розрахунків регулюється законодавст­вом. Це означає, що сторони в розрахункових відносинах по­винні чітко виконувати встановлені приписи. Однак відповідно до вимог законодавства необхідним юридичним фактом для виникнення розрахункових правовідносин є договір на розрахунково-касове обслуговування.

Отже, розрахункові правовідносини регулюються як цивільно-правовими, так і фінансово-правовими нормами. Договірні відносини і відносини між продавцем і покупцем, які укладають договори про продаж продукції, надання пос­луг або виконання робіт, при проведенні розрахункових опе­рацій, а також відносини з приводу відкриття рахунків у кре­дитній установі, які регулюються цивільно-правовими норма­ми. Відносини, що виникають внаслідок діяльності кредитних установ, регламентація прав і обов’язків власника рахунка і банку регулюються фінансово-правовими нормами і мають імперативний характер, що не дає змоги сторонам чинити за своїм волевиявленням.

З метою вдосконалення організації комерційними банками розрахунково-касового обслуговування народного господар­ства постановою Правління НБУ затверджені Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питан­ня між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті. Відповідно до цього між комерційним банком і клієнтом укла­дається договір на розрахунково-касове обслуговування, у якому передбачається комплекс взаємних зобов’язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послуга­ми. Крім того, порядок проведення розрахункових операцій регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті від 29 березня 2001 р., По­ложенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні від 27 грудня 1999 р., за­твердженими постановами Правління НБУ.

§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків.

Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учас­никами розрахункових правовідносин в установах банку відкриваються різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків.

Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юри­дичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним осо­бам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесто­рам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяль­ності і власних потреб.

Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регу­люється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.

Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:

— заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;

— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі ви­конавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

— копію належним чином зареєстрованого статуту (по­ложення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;

— копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

— копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;

— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи упов­новаженим працівником банку;

— картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.

Право першого підпису належить керівникові під­приємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним осо­бам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може при­йматися банком без відбитка печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавст­вом передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприєм­ства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, гро­мадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).

При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інфор­мації подають також нотаріально засвідчену копію установчо­го договору.

Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансу­ються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.

Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника ус­танови банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосувується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у бан­ках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.

Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України. Платники можуть розпо­ряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахун­ках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема пла­тіжних карток.

Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокрем­леним підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок держав­ного або місцевого бюджету для цільового використання їх.

Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юри­дичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законо­давства.

У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які ство­рюються, будовам та господарським товариствам для зараху­вання частини коштів, що вносяться для формування статут­ного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із за­сновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.

Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що пере­даються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.

Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліко­вуються операції за платіжними картками. Вони відкривають­ся фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.

Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітниц­тва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкри­вається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дору­ченням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспон­дентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Україні існують кореспондентські рахунки між ко­мерційними банками. Національним банком України і ко­мерційними банками, а деякі комерційні банки встановили ко­респондентські відносини з іноземними банками.

Розвиток зовнішньоекономічних відносин між під­приємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експорт­но-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприєм­ства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Ос­таннім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.

У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування під­приємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.

Правила Національного банку України також встановлю­ють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні ра­хунки закриваються в установах банку на таких підставах:

— заяви власника рахунка;

— рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

— відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;

— з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.

Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити пи­тання про розірвання договору на обслуговування банків­ських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.

Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові опе­рації за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.

§ 4. Правова природа договору банківського рахунка.

Правове регулювання відносин між установами банків і клієнтами ґрунтується на договорі банківського рахунка. За договором банківського рахунка власник рахунка зобо­в’язується зберігати кошти в банку і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил, а банк — забезпечувати зберігання коштів, а також здійснювати операції із зарахуван­ня коштів на рахунок власника та списання їх з дозволу власника.

У банківській практиці цей договір найчастіше називають договором на здійснення розрахунково-касового обслугову­вання.

Відносини, які виникають між банком і клієнтом, умовно можна поділити на дві групи:

а) відносини, що стосуються відкриття та закриття банківського рахунка;

б) відносини, що пов’язані зі зберіганням у банку коштів клієнта та здійсненням банком розрахункових операцій, тобто безпосередньо здійс­ненням розрахунково-касового обслуговування.

За своєю природою інститут банківського рахунка має складний характер і охоплює як публічно-правові, так і при­ватні риси. З одного боку, відповідно до законодавства юри­дичні особи зобов’язані перед державою зберігати свої кошти в банку, а комерційні банки, керуючись приписами НБУ, ук­ладають договори з клієнтурою про відкриття й обслуговуван­ня банківського рахунка. Чинне законодавство також визна­чає порядок здійснення операцій на рахунках. З іншого боку, між банком і клієнтом виникають договірні відносини про встановлення цивільних прав і обов’язків, як відображу­ють їхні інтереси.

Зазначений договір складається за довільною формою і має містити реквізити сторін, номер та вид рахунків, умови відкриття та закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, зобов'язання сторін, відповідальність за невиконання їх, інші положення за домовленістю сторін та умови, за яких договір може бути розірвано.

У договорі на розрахунково-касове обслуговування перед­бачається конкретна відповідальність обох сторін за невико­нання взятих на себе зобов’язань. Так, банк несе відпо­відальність за несвоєчасне чи неправильне списання коштів з рахунка клієнта або неправильне зарахування банком сум. Клієнт, у свою чергу, несе відповідальність за: неповідомлення банку про помилково зараховані на його рахунок суми; не­одержання клієнтом замовленої суми готівки; несвоєчасну сплату послуг банку тощо.

Цей договір е правовою формою, в рамках якої здійсню­ються розрахункові операції між підприємствами, орга­нізаціями. Договір банківського рахунка є господарським, двостороннім, консенсуальним, безстроковим і платним. У до­говорі банківського рахунка зазначаються права й обов’язки сторін (банку і його клієнта). Так, одна сторона — власник ра­хунка вправі вимагати від банку оперативного здійснення банківських операцій, а обов’язком є виконання всіх встанов­лених правил розрахунків. Відповідно банк має право вико­ристовувати тимчасово вільні кошти власника рахунка, вима­гати виконання банківських правил, зобов’язується здійснюва­ти касово-розрахункове обслуговування його, зберігати банківську таємницю.

Зміст відносин між банком і власником рахунка визна­чається не тільки волею учасників, а й банком, який визначає умови договору. Права й обов’язки власника рахунка і кре­дитної установи здійснюються на умовах, визначених у прави­лах Національного банку України. Власник рахунка зобов’язаний виконувати правила Національного банку України і не може включати умови, пов’язані з додатковими зобов’язаннями з договору. Крім того, він зобов’язується чітко виконувати встановлені правила здійснення розрахунків і підпорядковується щоденному контролю комерційного банку за цільовим використанням готівки, своєчасним перерахуван­ням коштів на рахунок клієнтів.

Отже, обидві сторони розрахункових правовідносин (ко­мерційний банк і власник рахунка) не мають права ухилятися від закону — вони діють лише в його межах.

Крім договору банківського рахунка, між банком і клієнтом може бути укладений договір банківського вкладу, за яким банк бере на себе зобов’язання зберігання грошових коштів, виплати по них доходів, повернення взятих сум на ви­могу клієнта, виконання доручень вкладників по розрахунках за вкладом.

§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу.

Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівково­му порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених Національним банком України. Сфера застосування готівки між юридичними особами істотно обмежена і регулюється Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу уста­новами банків України та Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., затвердженими постановами Правління НБУ.

Важливим обов’язком комерційних банків є видача готівкових коштів підприємствам і організаціям, тобто безпе­ребійне касове обслуговування клієнтів. Під касовими опе­раціями розуміють діяльність банку, пов’язану з інкасацією, зберіганням та видачею підприємствам готівкових коштів. Підприємства здійснюють операції з готівковими коштами відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Ці правила передбачають до­держання підприємствами касової дисципліни, тобто встанов­леного порядку ведення підприємствами операцій з готівкою. Це означає, що всі підприємства, які здійснюють операції з готівкою в національній валюті та мають поточні рахунки в установах банків, можуть тримати в своїй касі на кінець дня готівку в межах установлених їм обслуговуючими установами банків лімітів каси. Для встановлення ліміту каси під­приємства подають щороку до 1 березня до установ банків за місцем відкриття поточного рахунка заявки-розрахунки в двох примірниках. Установи банків упродовж першого кварталу розглядають заявки-розрахунки і затверджують підпри­ємством ліміт каси, порядок і строки здавання готівкової ви­ручки, які повідомляються кожному підприємству.

Ліміт каси для кожного підприємства визначається устано­вами банків з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу ка­сових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, ус­тановлених строків і порядку здавання готівкової виручки, тривалості операційного часу установи банку, наявності до­мовленості підприємства з установою банку на інкасацію та здавання готівкової виручки у вечірню касу банку тощо:

• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її в банк щодня у день надходження до каси підприємства, — у розмірах, необхідних для забезпечення їх роботи вранці наступного дня;

• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її наступного дня, — у межах середньоденної готівкової виручки;

• для підприємств, що мають готівкову виручку з іншим стро­ком здавання її в банк (а саме, для підприємств, що знахо­дяться в населених пунктах, де немає установ банку чи підприємств поштового зв’язку), — у розмірах, що залежать від установлених строків здавання виручки та її суми;

• для підприємств, ліміти каси яким установлюються згідно з фактичними витратами готівки (крім виплат, пов’язаних з оплатою праці, стипендій, пенсій, дивідендів), — у межах середньоденної видачі готівки.

Ліміт каси підприємствам (крім підприємств торгівлі, гро­мадського харчування та послуг) установлюється установами банків за погодженням із керівниками підприємств на підставі розрахунку середньоденного надходження готівкової виручки або середньоденної видачі готівки.

Правилами НБУ передбачено деякі особливості щодо Організації роботи з готівкового обігу установами банків. Так, селянські (фермерські) господарства самостійно визначають розмір готівки, що постійно є в їхніх касах. Для кредитних спілок розмір ліміту каси встановлюється з урахуванням про­позицій цих організацій, специфіки діяльності їх, розмірів видів кредитів тощо. Підприємцям ліміт каси взагалі не вста­новлюється.

Підприємства зобов’язані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені устано­вою банку для зарахування на їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі не встановлено, то вся наявна готівка (крім розміру одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) в його касі на кінець дня має здаватися до банку (незалежно від причин, унаслідок яких ліміт каси не встановлено).

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації України, Державної конт­рольно-ревізійної служби України, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами й установами банків. Особи, винні в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності.

НБУ зобов’язує комерційні банки подавати державним податковим адміністраціям матеріали про порушення суб’єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки (перевищення норм витрачання готівки на по­точні потреби, невстановлення лімітів залишків готівки в касах). Чинне законодавство посилює режим фінансової відповідальності за порушення правил обігу готівки. За пору­шення юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами — громадянами України, іноземними гро­мадянами, особами без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, норм з регулювання обігу готівки застосовуються штрафні санкції, передбачені Указом Прези­дента України від 11 травня 1999 р. Про внесення змін до Указу Президента України від 12 червня 1995 р. “Про застосу­вання штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”. Так, у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадян­ства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за:

— перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах — у двократному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;

— неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне опри­буткування) у касах готівки — у п’ятикратному розмірі не-оприбуткованої суми;

— витрачання готівки з виручки, отриманої від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень, на виплату заробітної плати, за наявності податкової заборгова­ності — у розмірі здійснених виплат;

— перевищення встановлених строків використання вида­ної у підзвіт готівки, а також за видачу готівкових коштів у підзвіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 відсотків виданих у підзвіт сум;

— здійснення готівкових розрахунків без подання одержу­вачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів — у розмірі сплачених коштів;

— використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням — у розмірі витраченої готівки.

Крім того, за невстановлення установами комерційних банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.

Зазначені штрафи стягуються до державного бюджету в порядку, встановленому законодавством. Контроль за додер­жанням вимог цього Указу здійснюють органи державної по­даткової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансові органи, а банками — Національний банк України.

Важлива роль у здійсненні розрахунків між юридичними особами відводиться розрахункам у безготівковому порядку. Безготівкові розрахунки становлять систему грошових розра­хунків, які здійснюються без участі готівки у вигляді перераху­вання банком певної суми з рахунка платника на рахунок одержувача або зарахуванням взаємних вимог підприємств, організацій. Більшість грошового обігу між суб’єктами госпо­дарювання здійснюється у безготівковому порядку. Це зумов­лено тим, що безготівковий обіг має істотні переваги перед готівковим, і пояснюється такими обставинами: по-перше, при цьому створюються сприятливі умови для державного регулю­вання грошового обігу і здійснення за ним належного контро­лю; по-друге, забезпечується своєчасність платежу між суб’єктами грошового обігу за реалізовані товари і надані пос­луги; по-третє, прискорення обігу грошових коштів забезпечує тісний зв’язок суб’єктів господарювання з банками і впливає на функціонування грошового ринку, а це, в свою чергу, відіграє важливу роль у розвитку ринкової економіки в дер­жаві і поліпшенні економічного становища суб’єктів господарювання.

Відповідно до ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківські розрахунки провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, вста­новленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Безготівкові розрахунки здійснюються на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використову­вати як платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони ви­користовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інфор­мацію, необхідну для здійснення банком розрахункової опе­рації, що цілком відповідають інструкціям власника рахунка або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Докладніше загальні правила, форми і стандарти розра­хунків банків та інших юридичних і фізичних осіб викладено в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р.

Зазначена Інструкція ґрунтується на принципах вільного вибору суб’єктами господарювання форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банку у ці договірні відносини. Водночас з метою забезпечен­ня правил документообігу Інструкцією встановлено, що розрахункові документи, які подаються клієнтами до банку, скла­даються на бланках встановленої форми і повинні мати реквізити, які подано в додатку до зазначеної інструкції.

Розрахункові документи повинні містити такі реквізити: назву документа, код розрахункового документа, його номер, дату складання, дату валютування, назви платника та одержу­вача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств України, номери рахунків в установах банку; назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та коди банків; суму платежу цифрами та літерами; підписи відповідальних осіб платника або одержува­ча коштів на першому примірнику та відбиток печатки; при­ значення платежу — назву товару, посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція, із зазначенням його но­мера й дати, зазначення законодавчого акта, яким передбаче­но право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт), підроздши бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету); суму податку на додану вартість або напис “без податку на додану вартість”.

Якщо хоча б один із зазначених реквізитів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до вико­нання не приймає. Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення та заповнення розрахункового докумен­та в кілька прийомів не дозволяються.

Відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей до­кумент і подала його до обслуговуючого банку.

Відповідно до зазначеної вище Інструкції при здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкцією також визначено правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі, меморіального ордера, платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розрахунко­вого чека, акредитива. Чинне законодавство спеціально регу­лює порядок використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно оби­рають платіжні інструменти (за винятком меморіального орде­ра) і зазначають їх під час укладення договорів.

Розглянемо конкретні форми безготівкових розрахунків, які проводяться банками. Важливою формою, за допомогою якої списуються кошти з рахунка платника, є меморіальний ордер.

Меморіальний ордер — це міжбанківський розрахунковий документ, який у передбачених інструкцією випадках скла­дається банком під час здійснення розрахунків для докумен­тального оформлення операцій щодо списання коштів з рахун­ка платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунка платника.

Факт списання коштів з рахунка платника документально оформляється меморіальним ордером (залежно від конкретно­го випадку) для:

• часткової оплати розрахункових документів; документаль­ного підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юри­дичних осіб) внесених до каси банку коштів; перерахування коштів, зарахованих на рахунок “Кредитні суми для з’ясування”;

• перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

• виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

• перерахування банком коштів при закритті акредитива.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника.

Найбільш поширеною правовою формою безготівкового розрахунку є платіжне доручення. Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та пере­рахування її на рахунок одержувача. Сутність цієї форми по­лягає в тому, що на бланку встановленої форми власник ра­хунка дає розпорядження банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми зі свого рахунка на рахунок одер­жувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впро­довж десяти календарних днів з дати його виписування. День оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення приймається банком до виконання за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності, недостатності коштів на його рахунку банком приймаються лише тоді, коли порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за то­варними і нетоварними платежами; за фактично відвантаже­ну, продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); у порядку попередньої оплати якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством; для перераху­вання підприємствами суми, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, тощо), на їхні рахунки, що відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів; в інших ви­падках відповідно до укладених договорів та/або чинного за­конодавства.

У практиці взаємовідносин між підприємницькими струк­турами значного поширення набула платіжна вимога-доручен­ня. Платіжна вимога-доручення — це вимога отримувача без­посередньо до платника сплатити суму грошей на підставі надісланих йому (минаючи банк) розрахункових та відвантажувальних документів та вартість поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахун­ковий документ, який виписується на бланку встановленої банком форми і складається з двох частин:

— верхня — вимога одержувача коштів безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

— нижня — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.

Ця форма безготівкових розрахунків є найбільш надійною тому, що вимоги на оплату подаються безпосередньо платни­ку, а не в банк. З метою гарантованої прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, пе­редбачені договором. Одержавши платіжну вимогу-доручен­ня, платник у разі згоди сплатити суму заповнює її нижню час­тину і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може переви­щувати суми, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержува­чем. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, яка є на рахунку платника. Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Договором може бути передбачена і відповідальність плат­ника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне по­дання платіжних документів у банк для оплати. Вимоги-доручення також можуть застосовуватися для здійснення попе­редньої оплати.

Спеціальною формою безготівкових розрахунків є платіжна вимога. Платіжна вимога — це розрахунковий доку­мент, що містить вимогу стягувача або при договірному спи­санні отримувача до обслуговуючого платника банку здійсни­ти без погодження з платником переказ визначеної суми гро­шей з рахунка платника на рахунок отримувача. Примусове списання коштів з рахунків платників дозволяється лише у ви­падках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій. Банки вико­нують платіжні вимоги на примусове списання коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення роз­рахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання коштів з поточних і депозитних розрахунків фізич­них осіб.

Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість приму­сового списання коштів і правильність даних, внесених до платіжної вимоги на примусове списання коштів. Платіжні ви­моги стягувачів на примусове списання коштів банки прийма­ють на виконання незалежно від наявності достатнього залиш­ку коштів на рахунку платника. Ці платіжні вимоги викону­ються банком частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із су­провідними документами, що надавалися разом з ними.

Правилами Національного банку встановлено таку форму безготівкових розрахунків, як розрахунки чеками, які мають значне поширення як у внутрішньому обороті країни, так і в міжнародній практиці.

Розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітента, у якому відкрито його рахунок, про сплату че-кодержателю зазначеної у чеку суми коштів.

Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека та підписує його, чекодержателем — підприємство або фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком. Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. Чеки застосовуються між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отри­мані товари, виконані роботи та надані послуги. Платником за чеком може бути тільки банк, де відкрито рахунок чекодав­цю. У разі відмови банку-емітента сплатити чек чекодержа-тель має право пред'явити до чекодавця претензію. Відповідальність за неправильне використання чеків та за­вдані збитки несе чекодавець, якому видано чекову книжку.

Бланки чеків та чекові книжки видаються банками-емітен­тами юридичним і фізичним особам, яким відкрито рахунки у банках. Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається фізичній, особі для одноразового розра­хунку, — 3 місяці з дати їх видачі.

Строк дії невикористаної чекової книжки може бути подо­вжений за погодженням з банком-емітентом, про що він ро­бить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки, яка засвідчується підписом головного бухгалтера і відбитком штампу банку.

Правова форма оплати за допомогою розрахункових чеків є гарантованою. Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку “Розрахунки чеками” відповідних балансових ра­хунків у банку-емітенті.

Розрахунковий чек із чекової книжки пред’являється до оп­лати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів, не враховуючи день його виписки.

Забороняються передавання розрахункового чека (чекової книжки) його власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків розрахункового чека і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може ви­писуватися на ім’я іншої особи, яка стає в цьому разі його власником. Розрахункові чеки на пред'явника не видаються.

Банківські правила передбачають обов’язкові реквізити, які повинен мати кожний чек: назву — “розрахунковий чек”; назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чеко­давця, реквізити його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунка; назву банку-емітента і його номер МФО; ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — іден­тифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податко­вою адміністрацією; назву чекодержателя; доручення чекодав­ця банку-емітента сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та письмово; призначення платежу; число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека повинна відповідати його реальній видачі), місце складання чека; підписи чекодавця та відбиток печатки (юри­дичної особи). Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку-чеко­давцю без виконання.

Банківські правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред’явницькі та іменні. Чек, виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним. Чек, у якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, є пред'яв­ницьким. Цей вид чека найбільш поширений у країнах з ринко­вою економікою. Чек, виписаний на певну особу або переда­ний іншій особі лише шляхом укладенням договору про уступку вимоги, називається іменним.

При здійсненні розрахунків чеками між клієнтами різних банків комерційні банки повинні укладати між собою корес­пондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов’язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за пору­шення правил розрахунків. У разі відсутності такої угоди банки зобов’язані приймати від клієнтів чеки та інкасувати їх у ті банки, які обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред’явника чека можуть бути зараховані лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилання банку платника.

У платіжному обігу існує і така форма безготівкових розра­хунків, як акредитив. Акредитив є грошовим зобов’язанням, банку, яке видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що і відкрив акредитив (банк-емітент), зобов’язаний виконати, платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, вико­нані роботи та надані послуги, або надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Умови та порядок здійснення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром та заявником ак­редитива і не повинні суперечити чинному законодавству. Акре­дитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від догово­ру купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може ба­зуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті передбачено, що банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покриті та непокриті (га­рантовані), а також відкличні або безвідкличні.

Покритий акредитив — це акредитив, для здійснення пла­тежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Такий вид акредитивів застосовується за відсутності між банком-емітентом і виконуючим банком кореспондентсь­ких відносин.

Непокритий (гарантований) акредитив передбачає, що оп­лата за ним у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Відкличний акредитив — може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара. Всі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Ви­конуючий банк не має права приймати розпорядження безпо­середньо від заявника акредитива. Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті. У разі відсутності позначки, що акредитив е відкличним, його вважають безвідкличним.

Безвідкличний акредитив — це такий акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відари тий у банку-емітенті. Бенефіціар може достроково відмовити­ся від використання акредитива.

Акредитив може відкриватися для розрахунків не тільки з одним постачальником, а й може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивом встановлю­ються у договорі між платником і постачальником. Для відкриття акредитива клієнт подає обслуговуючому банку-еміте.нту заяву, де платник повинен зазначити:

— дату і номер договору, згідно з яким відкривається акредитив;

— строк дії акредитива (число, місяць закриття акреди­тива);

— назву заявника та бенефіціара, їхні ідентифікаційні коди;

— назву банку-емітента та виконуючого банку, вид акредитива;

— суму та умови акредитива (види товарів, які сплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів).

Зазначені реквізити є обов’язковими, у разі відсутності од­ного з них акредитив не відкривається.

Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку-емітента, бенефіціар після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) подає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Після ретельної перевірки пода­них бенефіціаром документів і додержання всіх умов акреди­тива виконуючий банк здійснює списання коштів з аналітич­ного рахунка “Розрахунки за акредитивами”. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.

Якщо умовами акредитива передбачено акцепт заявника акредитива, то у виконуючому банку відповідальний викона­вець повинен перевірити наявність акцептованого надпису та відповідність його поданому зразку. При цьому уповноважена особа заявника має подати бенефіціару: документ, що засвідчує її особу, зразок її підпису, засвідчений заявником ак­редитива, доручення, видані заявником акредитива, щодо її повноважень.

Контроль за додержанням умов акредитива покладається на банки. Виплати за акредитивом готівкою не допускаються.

Закриття акредитива можливе в таких випадках: після закінчення обумовленого в акредитиві строку або після отри­мання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.

Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту. Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.

Порівняно новою формою безготівкових розрахунків у платіжному обігу України є вексель. Вексель — це цінний папір, борговий документ, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настан­ня строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-держателю). Вексельний обіг на території України запровад­жений Постановою Верховної Ради України “Про застосуван­ня векселів у господарському обігу України” від 17 червня 1992 р. Питання використання векселів регулюються як за­гальним законодавством України, так і спеціальним законо­давством України у сфері вексельного обігу. Так, у п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства при оформленні угод за комерційним креди­том можуть застосовувати в господарському обороті векселі. У ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” подано правову характеристику векселя, його види та реквізити. З метою створення спеціального вексельного зако­нодавства в Україні прийнято понад 30 нормативних актів, які регулюють вексельний обіг. Зокрема, випадки і порядок вико­ристання векселів у господарському обігу передбачено для:

— покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14 вересня 1994 р.;

— сплати ввізного мита, податків та зборів вітчизняним виконавцем при ввезенні на митну територію України даваль­ницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів вітчизняним замовником при виве­зенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України “Про операції з даваль­ницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” в редакції закону від 4 жовтня 2001 р. тощо.

Велике значення для врегулювання операцій з векселями у господарській діяльності має Закон України “Про обіг век­селів в Україні” від 05.04.2001, який визначив особливості обігу векселів в Україні.

Векселі поділяються на прості та переказні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті.

Про­стий вексель – це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця сплатити власнику век­селя в зазначений строк визначену суму.

Пєреказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, який містить письмовий наказ векселедавця (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у зазначений строк. Трасат стає боржником по векселю лише після того, як акцептує век­сель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що век­селедавець при переказному векселі сам платежу не здійснює, а переказує цей обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому передаточним надписом (індоса­ментом). Індосамент має бути написаний на переказному век­селі чи на доданому до цього аркуші (алонжі). Вексель як бор­говий документ має низку особливостей, за якими він відрізняється від інших боргових зобов’язань. До них нале­жать: грошовість, тобто предметом векселя можуть бути тільки гроші; терміновість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь або лише за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону; безумовність та беззасте­режність — це означає, що наказ у векселі про сплату визначе­ної грошової суми не повинен обумовлюватись будь-якими вимогами і застереженнями або посиланнями на них; абст­рактність, тобто питання зводиться до заперечень із підстав, за якими видано вексель, і незважаючи на те, що підстава юридична неістотна, заперечення можливі тільки між особами; безпосередньо пов’язаними цією підставою; письмова, суворо встановлена законом форма; оборотність та однобічність век­сельного зобов’язання полягає в тому, що для платника існу­ють тільки зобов’язання без будь-якої вимоги з його боку.

У процесі здійснення безготівкових розрахунків можуть за стосовуватися розрахунки під час здійснення зарахувань взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються за­рахуванням взаємних вимог, належать такі, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на за­гальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися за­рахуванням зобов’язань між двома або групою платників усіх форм власності або різних галузей господарства.

Підприємства, що мають господарські зв’язки за поставка­ми товарів (виконаними роботами, наданими послугами), мо­жуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог.

У договорах між підприємствами передбачаються періо­дичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосу­ванням яких провадитимуться розрахунки. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитне сальдо взаємозобов’язання, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформ­ляє вексель.

Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення. Інкасове доручення — це розрахунковий документ, який складають банки, фінансові органи, підприємства у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягнення коштів. Інкасове доручення складають на бланку платіжної вимоги, на якому замість надпису “платіжна вимога” робиться надпис “інкасове доручення”.

Новою прогресивною формою безготівкових розрахунків є платіжні картки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” від 27 серпня 2001р., застосовується систе­ма розрахунків з використанням карток та їх емісія. Банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий іден­тифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається можливість здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, строку дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК. Банківські платіжні картки бувають таких видів:

— власна, яка надає можливість фізичній особі розпоряд­жатися власним картковим рахунком;

— корпоративна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;

— дебетна БПК, яка надає можливість розпоряджатися картковим рахунком у межах залишків коштів на ньому;

— кредитна БПК, яка надає можливість здійснювати опе­рації за дебетом карткового рахунка в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.

Учасником такої платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з чле­нами платіжної системи, тобто з юридичними особами, що одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України мають право здійснюва­ти на території України зазначені операції.

Банківська платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використо­вується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на ра­хунок інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноваже­них банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Платіжна картка є власністю емітента і надається ним клієнту відповідно до умов договору про відкриття картрахунка, за винятком наперед оплачених платіжних карток, що мо­жуть продаватися емітентами без обов’язкового оформлення Договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.

Порядок проведення емісії платіжних карток та здійснення з ними операцій, у тому числі обмеження щодо цих операцій, визначаються НБУ відповідно до вимог законодавства України.

Вид платіжної картки, що емітується банком, тип її носія, ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визна­чаються платіжною організацією відповідної платіжної систе­ми, де ця картка застосовується.

Обов’язковими реквізитами, що наносяться на платіжну Картку, є реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему та емітента.

У межах України переказ за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних карток, виконується тільки у гро­шовій одиниці України.

Банківські платіжні картки запроваджені в практику без­готівкових розрахунків з метою прискорення касового обслу­говування і скорочення готівкового обігу національної валю­ти із врахуванням міжнародного досвіду.

Важливу роль у здійсненні платежів і розрахунків між клієнтами відіграє система міжбанківських розрахунків.

Міжбанківськї розрахунки – це система здійснення і регулю­вання платежів за грошовими внесками і зобов’язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі діяль­ності їх.

Вдосконалення платіжної системи в Україні вирішується створенням і розвитком електронної системи мїжбанкївських розрахунків. Електронні мїжбанківські розрахунки становлять собою розрахунки із застосуванням електронних засобів при­ймання, передавання, обробки та захисту інформації. В Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — державна система міжбан­ківських розрахунків.

Міжбанкївські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних платежів НБУ; власну внутрішньо-банківську платіжну систему, прямі кореспондентські відноси­ни між комерційними банками.

Міжбанкївські безготівкові розрахунки здійснюються через банки за допомогою кореспондентських відносин, що зумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку, для обліку розрахунків, що виконує одна кредитна установа за дорученням і на кошти іншої кре­дитної установи на підставі укладеного між ними кореспон­дентського договору. Кореспондентський договір є угодою між двома або кількома кредитними установами про здійснен­ня платежів і рахунків однією з них за дорученням ї на кошти іншої.

На підставі кореспондентських рахунків мїжбанкївськї розрахунки можуть здійснюватися такими способами:

— відкриттям комерційними банками один одному взаємно кореспондентських рахунків;

— відкриттям комерційними банками, що не мають безпо­середньо кореспондентських відносин, кореспондентського рахунка в третьому банку. Наприклад, розрахунки через ко­респондентські рахунки, відкриті в Національному банку України, що здійснюються розрахунково-касовими центрами (РКЦ)НБУ;

— створенням спеціальних клірингових палат, учасники яких провадять зарахування взаємних вимог. Кліринг це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та надані послуги, що засновані на зарахуванні взаємних вимог. Міжбанкївські клірингові розрахунки здійснюються через спеціально створені клірингові палати. Національний банк або великі комерційні банки.

У платіжній практиці розрізняють внутрішній — міжбанківський та міжнародний валютний кліринг.

Міжбанківський кліринг передбачає систематичні без­готівкові розрахунки між банками зарахуванням взаємних грошових вимог юридичних осіб однієї країни.

Валютний кліринг це спосіб розрахунків у зовнішній торгівлі та інших формах економічних відносин між країнами на підставі міжнародних платіжних угод. Валютний кліринг широко використовується для розрахунків між країнами, коли вони не мають конвертованої валюти.

Форма розрахунків між платником та одержувачем коштів визначається договором, і установи банків не втручаються у ці договірні відносини.

Важливим принципом організації безготівкових розра­хунків є згода власника рахунка (платника) про списання коштів, тобто договірне списання. Однак ця згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунка і обслуговуючим банком про те, що власник рахунка дає доручення про списання коштів. Чинне законодавство також передбачає безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків плат­ників. Безспірне стягнення коштів це примусове списання (стягнення) коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами, а саме виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій.

Безспірне списання (стягнення) коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що подається стягувачем до банку. Платіжні вимоги банк стягувача приймає впродовж 10 кален­дарних днів з дати їх складання, а банк платника протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Безакцентне списан­ня коштів це захід приватно-публїчного характеру, при якому в установлених випадках здійснюється списання коштів з рахунка платника без його згоди (без акцепту).

Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання (стяг­нення) коштів приймаються банками до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платни­ка. У разі недостатності коштів на рахунках платіжні вимоги виконуються банками частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами стягувачам або відповідним органам (податковим органам або державним виконавцям).

Важливу роль у зміцненні розрахункової дисципліни відіграє інститут цивільної відповідальності. За порушення правил здійснення розрахункових операцій банки, платники й отримувачі несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (пені, штрафу), яка передба­чається чинним законодавством та укладеними договорами.

Відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. банки несуть таку відповідальність перед платниками при здійсненні пере­казу грошей. У разі порушення банком, що обслуговує плат­ника, строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми прострочено­го платежу за кожний день прострочення, що не може переви­щувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У такому разі платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.

Платник має право на вщшкодування банком, що обслуго­вує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок не­належного отримувача, що стався з вини банку, банк-поруш­ник зобов'язаний негайно після виявлення помилки переказа­ти на рахунок власника коштів суму переказу отримувачу. У противному разі отримувач має право у встановленому зако­ном порядку вимагати від банку-порушника ініціювання пере­казу йому суми переказу за рахунок власника коштів, сплати пені у розмірі 0,1 відсотка вад суми простроченого платежу за кожний день прострочення, починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.

У разі помилкового переказу з рахунка неналежного плат­ника, що стався з вини банку, банк зобов’язаний переказати відповідну суму грошей з рахунка платника на рахунок нена­лежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі відсоткової ставки, що встановлена цим бан­ком по короткострокових кредитах, за кожний день, починаю­чи від дня помилкового переказу до дня повернення суми пе­реказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

У свою чергу, передбачається і відповідальність платника перед банком або іншою установою — членом платіжної сис­теми, що його обслуговують. Відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р. платники грошових .коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за про­строчення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за зго­дою сторін (слід зазначити, що дія цього Закону не поши­рюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів).

У разі затримки зарахування грошових надходжень на ра­хунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів коштів пеню у розмірі, передбаченому угодою про проведення касово-розрахункових операцій. Розмір встановленої сторона­ми пені обчислюється від суми простроченого платежу, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національно­го банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно спла­чені ними суми податкового боргу, оформляючи і подаючи до банку окреме платіжне доручення про сплату пені. Відповідальність за правильність визначеної суми пені, повно­ту і своєчасність її сплати несе платник.

Платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. Платник має відшкодувати банку або іншій установі члену платіжної системи шкоду, заподіяну внаслідок такої невідповідності інформації, також у разі недодержання ним вимог щодо захисту інформації і про­ведення незаконних операцій з компонентами платіжних сис­тем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечен­ня тощо). При цьому банк або інша установа — член платіжної системи, що обслуговує платника, звільняється від відповідальності перед платником за здійснення переказу.

За необґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, стягувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та відшкодовують збитки, завдані внаслідок безпідставного примусового списання (стягнення) коштів. Відповідно до ст. 8 Господарського процесуального кодексу України за необґрунтовне списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми. Банки не несуть відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого клієнтами, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів та обов'язкових платежів, за ви­нятком випадків, передбачених законодавством.

Усі спори, що виникають між сторонами (банком, платни­ком, отримувачем) при здійсненні переказу, розглядаються у судовому порядку.

Глава VI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту

Важливе місце у фінансовій системі України посідає кре­дит. Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держа­ва здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує пере­лив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.

Встановлений законодавством обов’язковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установа­ми своїх коштів на рахунках у банках дає можливість викорис­товувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі креди­тування виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, бюджету та населен­ня, використання яких відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.

Загальне визначення поняття кредиту дається в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р. та в затвердженому постановою Правління Національного банку України Положенні НБУ “Про кредиту­вання” від 28 вересня 1995 р. При цьому в Законі зазначається, що кредит це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк під відсоток.

Докладніше термін “кредит” визначено у Положенні про кредитування, де вказано, що кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користу­вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супрово­ диться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають при кредитуванні специфічні особливості.

Емісійна функція здійснюється випуском і розміщенням цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці може також покриватись за рахунок розширення комерційного кредиту.

Розподільча функція виявляється в процесі мобілізації та вит­рачанні централізованих і децентралізованих фондів коштів, у розподілі та перерозподілі національного доходу між суб’єктами господарської діяльності. Отже, за умов ринкової економіки за­значена функція сприяє вдосконаленню кредитної політики з метою регулювання грошового обігу і здійснення ефективного впливу на економічні процеси в державі.

Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банками, та поверненням їх у певні строки.

Таким чином, кредит в Україні є одним із видів еко­номічних відносин, за допомогою яких здійснюються акуму­ляція державою кредитних ресурсів та їх використання на умо­вах повернення, забезпеченості, строковості та відплатності підприємствами, організаціями усіх форм власності та насе­лення для задоволення потреб господарювання.

У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв. Так, розрізняють кредит фінансо­вий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно з законодавством країни перебування нерези­дента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус не-банківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позичку юридичній або фізичній особі на визначе­ний строк, для цільового використання та під відсоток. Прави­ла надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (щодо банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (щодо небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Товарний кредит — це товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним або фізичним осо­бам на умовах угоди, що передбачає відстрочку кінцевого розрахунку на визначений строк та під відсоток.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як ком­пенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. У господарській діяльності використовуються такі форми кредиту, лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, кон-сорціумний, інвестиційний податковий.

Лізинговий кредит —це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладан­ням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відно­син з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Споживчий кредит — це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам резиден­там України на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Бланковий кредит — це кредит, який надається банком у межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кре­дит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит це кредит, який надається пози­чальнику банківським консорціумом такими способами:

а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним бан­ком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредит­них ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Інвестиційний податковий кредит — це така зміна сплати Податку, за якої господарюючому суб’єкту надається мож­ливість протягом певного строку в певних межах зменшити свої платежі по податку з подальшою поетапною сплатою сум кредиту і нарахованих відсотків.

При характеристиці кредиту найбільш поширеною є кла­сифікація кредитних операцій залежно від кредитора, у зв’язку з чим розрізняють державний, банківський і комерційний кредити.

Державний кредит надається державою іншій державі, а також юридичним чи фізичним особам. При цьому позичаль­ником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Формами державного кредиту є натуральні позики (на­приклад, хлібні, цукрові), державні позики (облігації, скарб­ницькі зобов’язання) та інші кредитні документи. Кошти, які збирає держава за реалізовані цінні папери, становлять її борг. Після закінчення строку позики держава повинна розрахува­тися з кредиторами. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних ви­датків та покриття частки державного боргу.

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається суб’єктам господарської діяльності усіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кре­дитним договором.

Банківський кредит — це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статут­них та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших гро­шових ресурсів, а також надання банками грошей (готівкою, безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, дер­жаві. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, залежно від економічної сфери застосування розрізняють кредит внутрішній і міжна­родний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. За­лежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на: виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та ек­спортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на незабезпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпе­чення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, стра­хування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.

Кредити, які надаються банками, за строками користуван­ня поділяють на коротко-, середньо- й довгостроковії. Строк користування короткостроковими кредитами не перевищує 12 місяців, середньостроковими — до 3 років, довгостроко­вими — понад 3 роки.

За ступенем ризику кредити поділяють на:

а)стандартні;

б) з підвищеним ризиком. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання). За строками погашення:

а) одночасно;

б) у розстрочку;

в) достроково (на вимогу кредитора або за заявою пози­чальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

У практиці існують кредити на поточні та капітальні вит­рати, у зв'язку з ним розрізняють кредити в оборотні фонди і , фонди обігу, а також кредити в основні фонди.

Ще однією формою кредиту є комерційний, який надається одним суб’єктом господарської діяльності іншому у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу. Комерційний кре­дит оформляється векселем і призначений для прискорення реалізації товарів та одержання підприємствами прибутку. В нашій країні комерційне кредитування здійснюється відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р.

Для реалізації кредитної політики, яка забезпечує функціону­вання суспільного виробництва, важлива роль у державі відво­диться кредитній системі — сукупності кредитно-фінансових ус­танов, які акумулюють вільні грошові капітали, доходи і на­дають їх у позичку — юридичним і фізичним особам, уряду, і тим самим реалізують кредитні відносини в державі.

Кредитну систему України очолює Національний банк України, який здійснює систему заходів у кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу. До кредитної системи України належать також комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи, які повинні мати ліцензію Національного банку України для здійснення кредитування,

До небанківських кредитно-фінансових установ належать лізингові, факторингові, фінансові, страхові, інвестиційні ком­панії, біржі, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомо­ги та кредитні спілки.

Відповідно до п. З ст. 47 Закону України “Про банки і банківську систему” до поширених банківських операцій належать розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що для проведення спільного фі­нансування банки можуть укладати угоди про консорціумів кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встанов­люють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у кон­сорціум коштів. Банки зобов’язані мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів мож­ливе з дозволу Національного банку України.

Банки зобов’язані при наданні кредитів додержуватися ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо кон­центрації ризиків. Банки не можуть надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки за кре­дитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що випла­чується ним по депозитах. Виняток може бути зроблений лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не мати­ме збитків.

Банки мають право видавати бланкові кредити за умов до­держання економічних нормативів. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банки мають право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передба­чено угодою.

Чинне законодавство також передбачає, що до функції Національного банку України належить те, що він виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Національний банк надає кредити ко­мерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефі­нансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком (п. 1 ст. 42 Закону України “Про Національний банк України”).

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони створюють у процесі своєї діяль­ності. В разі потреби банки можуть на договірних засадах по­зичати ресурси один в одного або брати позички в Національ­ному банку України, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів.

При здійсненні кредитної політики, визначеної НБУ, ко­мерційні банки виходять з необхідності забезпечення поєднан­ня інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що пе­ревищує 10 відсотків власного капіталу (“великі кредити”), ко­мерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку України. Жоден з виданих великих кре­дитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може бути більшим за восьмикратний розмір власних коштів ко­мерційного банку, а загальний розмір отримання ко­мерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.

Слід також зазначити, що отримання кредитів в іноземній валюті резидентами України регламентується спеціальними нормативними актами.

§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин

Підприємства, організації в процесі господарської діяль­ності часто відчувають потребу у власних обігових коштах, яка може бути задоволена за допомогою кредиту банку. Банківським кредитом покриваються як тимчасові, так і постійні потреби в додаткових обігових коштах. Відносини, що виникають між банками і клієнтами з метою одержання ними банківського кредиту, регулюються нормами права і на­зиваються кредитними правовідносинами.

Можна визначити, що банківські кредитні правовідноси­ни — це правовідносини, за яких позичальник зобов’язується повернути у встановлений строк позичкодавцю — кредитній установі одержану від нього таку саму суму грошей з відсотками.

Кредитні правовідносини, як і решта правових відносив, передбачають наявність таких елементів, як суб’єкти, об’єкт і зміст.

Суб’єктами кредитних правовідносин можуть виступати з боку позичкодавця — лише кредитні установи, а з боку пози­чальника — підприємства, організації, громадяни. Об’єктом кредитних правовідносин є гроші в безготівковій формі або готівкою. Крім грошей, об’єктом комерційного кредиту мо­жуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послу­ги, щодо яких надана відстрочка (ст. 36 Положення НБУ “Про кредитування”). Отже, незалежно від форми надання кредиту — в грошовій або товарній — він має грошову природу і визна­чається вартісним характером. Під змістом кредитних пра­вовідносин розуміються права й обов’язки їх суб’єктів. Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне ви­явлення в принципах кредитування, до яких належать: забез­печеність, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання.

Принцип забезпеченості кредиту має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Кредити надаються під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей або продукцією, що надходить у заставу у міру її випуску. Крім матеріального забезпечення, гарантією повернення кредиту можуть бути також цінні папери: акції, облігації, страхові поліси, векселі; гарантії та поруки платоспроможності юри­дичних і фізичних осіб тощо. Важливе значення для забезпече­ності кредиту має також неустойка (штраф, пеня) страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.

Принцип строковості означає, що кредит має бути повер­нений позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк. Конкретний строк повернення кредиту залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення кредиту, стягуючи за це підвищений відсоток. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормаль­не забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є по­вернені позички. При порушенні строків повернення і наяв­ ності прострочених позичок нові кредити підприємствам не надаються.

Платність кредиту означає, що банк вимагає не тільки по­вернення одержаної позички, а й сплати певного відсотка за користування нею. Розмір відсоткових ставок, що встанов­люється комерційними банками, залежить від різних факторів: строку й виду кредиту, ступеня його ризику для банку; темпів інфляції, попиту на кредит з боку підприємств; структури кре­дитних ресурсів конкретного банку, облікової ставки тощо. Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок, його впровадження і зміцнення.

Принцип повернення кредиту є основним принципом кре­дитних правовідносин і передбачає обов’язкове повернення його позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк.

Цільовий характер використання кредитів передбачає, що позички видаються на конкретні цілі господарюючих органів, передбачені кредитним договором (ст. 9 Положення НБУ “Про кредитування”).

Отже, принципи банківського кредитування визначають основні положення кредитного механізму і спрямовані на за­безпечення ефективного управління кредитом.

§ 3. Правова природа кредитного договору

Комерційні банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах. Надання банківського кредиту оформляється укладенням кредитного договору, згідно з яким одна сторона — банк — зобов’язується передати другій стороні (позичальникові) на підставі кредитного плану і на певний строк суму грошей, а позичальник зобов’язується надавати банкові необхідне забезпечення кредиту, використо­вувати його на обумовлені цілі і повернути у встановлений строк та сплатити відповідні відсотки.

Кредитний договір є договором господарським, плановим, консенсуальним, платним. Слід відрізняти кредитний договір від договору позики за такими ознаками:

1) він завжди є плановим, кредит надається на підставі кредитних планів;

2) кредити повинні використовуватися за цільовим при­значенням;

3) однією зі сторін у цьому договорі завжди виступає уста­нова банку;

4) об’єктом договору є гроші, а кредит надається банками завжди за плату.

Відповідно до Положення НБУ “Про кредитування”, за­твердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р., кредитні договори укладаються в письмовій формі як складанням одного документа, підписа­ного кредитором і позичальником, так і обміном листами, те­леграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Крім того, форма кредитного договору визначена в додатку до зазначеного вище положення.

Кредитний договір є юридичним документом, який визна­чає взаємні зобов’язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. До умов кредитного договору належать: об’єкти кредитування; розмір кредиту; умови його надання та погашення; відсоткові ставки за користування кредитом та порядок сплати відсотків; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобов’язань за дого­вором клієнтом; перелік розрахунків та відомостей, необхідних для кредитування; строк їх надання клієнту; май­нова відповідальність за порушення умов договору тощо. Конкретний зміст зазначеного договору і перелік усіх його умов визначаються за згодою сторін.

Укладенню договору передує глибоке вивчення банком, господарсько-фінансової діяльності позичальника, а саме: його акуратність при розрахунках, поточне фінансове стано­вище і перспектива, спроможність в разі потреби мобілізувати грошові кошти з різних джерел, вивчення показників ліквідності балансу або окремих видів активів.

Видана за кредитним договором сума грошей зарахо­вується банком на кредитний рахунок, який відкривається в установах банку для обліку виданого кредиту.

У банківській практиці перспективними формами організації кредитних відносин банку з позичальниками є кре­дитні лінії і овердрафт.

Кредитна лінія — це договір між банком і позичальником, відповідно до якого банк зобов’язується здійснювати надання клієнту кредиту впродовж певного часу в межах встановлено­го ліміту. Надання кредиту у вигляді кредитної лінії свідчить – про високій рівень довіри банку до позичальника і сприяє вдосконаленню ефективності кредитування, забезпеченню надійного партнерства між банком і клієнтами.

Кредит у вигляді овердрафта означає, що банк може спла­чувати розрахункові документи клієнта на суми, що переви­ щують кредитний залишок на його рахунку. Між банком і клієнтом укладається договір про те, що клієнт має право в порядку і на умовах, встановлених у договорі, виписувати чеки на загальну суму, яка перевищує позитивний залишок на його рахунку. В разі відсутності коштів на чековому рахунку чек повинен бути сплачений за рахунок кредиту банку. Оверд­рафт (контокорент) застосовується з позичальниками, які ха­рактеризуються високим рівнем платоспроможності, і є найбільш ефективним та вигідним методом кредитування.

За кредитним договором юридичні права й обов’язки сторін — банків та клієнтури — неоднакові. У банку-кредитора фактично знаходяться всі права, а основним його обов’язком е надання кредитів різних видів. На клієнтові ле­жать в основному обов’язки, хоча позичальник може і відмо­витися від укладення договору. Обов’язки клієнта: повернути в строк одержаний кредит, сплатити банку відсотки за корис­тування кредитом, не ухилятися від банківського контролю, дотримуватися цільового використання одержаного кредиту, надати і гарантувати наявність забезпечення за договором на весь строк кредитування.

За порушення зобов’язань за кредитним договором сторо­ни несуть відповідальність у вигляді стягнення неустойки і відшкодування збитків. При кредитуванні підприємств, організацій велике значення зміцнення кредитної дисципліни, яка має на меті своєчасне погашення кредиту і суворе додер­жання позичальниками всіх умов договору. В разі порушення кредитної дисципліни до клієнта можуть застосовуватися такі санкції: сплата банку підвищених відсотків з прострочених по­зичок; припинення кредитування з правом дострокового од­ностороннього розірвання договору; дострокове стягнення раніше наданих позичок зі сплатою штрафу, переведення на акредитивну форму розрахунків або надання додаткових гарантій.

У свою чергу, банк несе відповідальність за несвоєчасну видачу кредиту, якщо це передбачено умовами кредитного до­говору, та у відшкодуванні збитків, завданих клієнту.

Відповідно до ст. 49 Положення НБУ “Про кредитування” у кредитних договорах передбачається відповідальність пози­чальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування ва­люти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін.

У кредитних договорах повинна передбачатись відпові­дальність позичальника за використання не за цільовим при­значенням кредитів за рахунок кредитних ресурсів НБУ у виг­ляді стягнення з нього штрафу в розмірі не менш як 25 від­сотків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку. Крім того, пе­редбачається також відповідальність позичальника за викорис­тання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за раху­нок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з нього штрафу в розмірі 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту.

Комерційні банки зобов’язані у кожному випадку неповер­нення кредиту та нарахованих відсотків за користування кре­дитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі не­можливості стягнення — порушувати у суді справу про банк­рутство.

Отже, відносини, що виникають при укладенні кредитного договору, є специфічною формою взаємовідносин ко­мерційного банку і клієнта, і хоч виникають за волевиявлен­ням позичальників, мають грошовий характер, характеризу­ються нерівністю прав суб’єктів (банку й клієнта).

Глава VII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання

Складовою ланкою фінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найваж­ливіше джерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).

Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредит­ної системи, поява підприємств різних форм власності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперів в Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучасній економіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.

Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові устано­ви, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і неви­робниче вкладення капіталів.

Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому реалізу­ються, продаються заново випущені цінні папери емітентом — державою, кредитно-фінансовими установами, підприємства­ми, компаніями. Первинне розміщення цінних паперів прова­диться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем.

Вторинний ринок цінних паперів — це ринок без посеред­ників, на якому здійснюються операції купівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторами і позичальниками. Організованим вторинним ринком висту­пає Фондова біржа, а також Українська міжбанківська валют­на біржа, яка працює з корпоративними цінними паперами.

Великого значення для ефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правове регулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку цінних паперів (РЦП). Фундаментальним інструментом законодавст­ва про РЦП є Закони України: “Про цінні папери й фондову біржу” від 18 червня 1991 р., “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996р., “Про Національну депозитарну систему та особливості електронно­го обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р., “Про обіг векселів в Україні” від 5 грудня 2001 р.

Верховна Рада України своєю постановою від 22 вересня 1995 р. схвалила Концепцію функціонування та розвитку фон­дового ринку України, у якій визначено головну мету — ста­новлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справед­ливого ринку цінних паперів в Україні, регульованого держа­вою та інтегрованого у світові фондові ринки.

Для вирішення загальних питань РЦП суттєву роль, відіграли прийняті законодавчі акти про підприємства, про власність, про приватизацію, банки і банківську діяльність, підприємництво, господарські товариства та ін.

У системі нормативного регулювання РЦП важливе місце посідають Укази Президента України: “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 12 червня 1995р., “Загальні засади функціонування Національного де­позитарію України” від 22 червня 1999р., “Про заходи щодо прискорення розвитку фондового ринку України” від 26.03.2001 тощо.

Враховуючи значення вищого органу виконавчої влади для забезпечення правового регулювання господарської діяль­ності, Кабінет Міністрів України прийняв низку постанов, якими регламентував різні аспекти щодо РЦП: “Про встанов­лення плати за видачу дозволу на здійснення діяльності з вику­пу та обігу цінних паперів” від 25 жовтня 1991р., “Про випуск безвідсоткових (дисконтних) облігацій внутрішньої державної позики 1996р”. від 29 квітня 1996р., “Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери” від 22 вересня 1999р. тощо.

Важливим напрямом правового регулювання ринку цінних паперів є видання нормативних актів міністерствами та іншими органами виконавчої влади з питань випуску цінних паперів (наприклад, спільна Інструкція Мінфіну України і НБУ про умови здійснення комерційними банками діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів (1991р.); Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів, затверджене постановою Правління НБУ і рішенням ДКЦПФР (1999р.). Положення про операції банків з векселями, затверджене постановою Правління НБУ(1999р.).

Серед джерел, що становлять правову основу РЦП, велике значення мають нормативні акти, прийняті Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Передусім це рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 1998р., яким затверджено Положення про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; наказ “Про затвердження правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій” від 9 січня 1997р.; Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів від 11 листопада 1997р., а також рішення цієї Комісії “Про затвердження Положення про розрахунково-клірингову діяльність” 11 червня 2002р.; “Про затвердження Положення про порядок реєстрації випус­ку акцій закритих акціонерних товариств” від 12 травня 1998р.; Про затвердження “Положення про депозитарну діяльність” тощо.

Наведені нормативні акти свідчать про створення правової основи ринку цінних паперів у державі, яка покликана встано­вити правові засади регулювання цієї діяльності та здійснюва­ти контроль за випуском і обігом цінних паперів, сприяти юридичному визначенню поняття “ринок цінних паперів”. Під ринком цінних паперів, як правовою категорією, слід розуміти сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері обміну фінансовими та іншими активами в процесі випуску та здійснення угод з цінними паперами.

При аналізі чинного законодавства про РЦП дуже важли­вим є питання визначення кола суб’єктів цієї специфічної діяльності. Можна виділити такі види суб'єктів РЦП:

— емітенти — держава в особі уповноваженого органу, ор­гани місцевого самоуправління, юридичні особи, у випадках, передбачених законом, фізичні особи. Емітенти від свого імені випускають цінні папери і зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов випуску їх (банки, фінансо­во-кредитні установи, підприємства, компанії);

— інвестори — держава, органи місцевого самоуправління, фізичні або юридичні особи, які купуватимуть цінні папери від свого імені за свій рахунок з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно Д(Я чинного законодавства;

— професійні учасники РЦП — суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють професійну діяльність на фондово­му ринку. Це юридичні особи, які діють виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, вста­новленому чинним законодавством.

При здійсненні професійної діяльності на РЦП зазначені особи можуть виконувати різні дії, в тому числі виступати емітентами й інвесторами, хоча основним їх завданням є діяльність, що сприяє організації та підтриманню РЦП (кон­сультування, посередницька діяльність, облік цінних паперів, організація торгівлі цінними паперами тощо). Зазначені особи, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, зобов’язані додержувати встановлених чинним зако­нодавством обов’язкових нормативів необхідної кількості власних коштів та інших показників і вимог, що обмежують ризики по операціях з цінними паперами.

Законодавець визначає таких професійних учасників, які діють на ринку цінних паперів:

а) зберігані — комерційні банки або торгівці цінними папе­рами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування цінних паперів і операцій емітентів з цінними паперами, на ра­хунках у цінних паперах, які належать їх власникам;

б) депозитарії цінних паперів — юридичні особи, які прово­дять виключно депозитарну діяльність і наділені правом здійснювати кліринг та розрахунки за угодами з цінними па­перами;

в) реєстратори — юридичні особи — суб’єкти підприємни­цької діяльності, які одержали у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

г) номінальні утримувачі — депозитарії або зберігачі цінних паперів, які здійснюють діяльність щодо управління цінними паперами;

д) торгівці цінними паперами — банки або підприємства, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.

Усі названі вище учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійних учасників: організатори торгівлі цінними папера­ми та саморегулівні організації.

Саморегулівні організації — це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, що не мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інте­ресів своїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щодо діяль­ності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.

В організаційній структурі ринку цінних паперів особливе місце посідає фондова біржа — важливий елемент сучасного економічного механізму держави, за допомогою якого відбу­ваються мобілізація, розподіл і перерозподіл капіталу.

Фондо­ва біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Фондова біржа ство­рюється без мети отримання прибутку, займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію. Фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.

Правову основу діяльності фондової біржі становлять Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 чер­вня 1991р. (з відповідними змінами) та інші нормативні акти, а також Статут і правила фондової біржі.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товарис­тва (закритого або відкритого), не менш як 20 засновника­ми — торгівцями цінними паперами (банками, акціонерними товариствами), статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для яких операції з цінними паперами становлять винятковий вид їхньої діяльності. Засновники біржі повинні мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності щодо цінних паперів. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом — зборами акціонерів.

У Статуті фондової біржі визначаються: найменування і місцезнаходження фондової біржі та її засновників; розмір ста­тутного фонду; умови і порядок прийняття в члени та виклю­чення з членів біржі; права та обов’язки членів біржі; організаційна структура біржі; компетенція і порядок створен­ня керівних органів біржі; порядок і умови відвідування біржі; порядок і умови застосування санкцій, встановлених біржею; порядок припинення діяльності біржі. У Статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності фондової біржі.

У забезпеченні правового регулювання біржової діяльності велике значення мають правила фондової біржі, які є локаль­ним нормативним актом. Правила фондової біржі регламенту­ють діяльність цієї структури, пов’язані з торгівлею цінними паперами і передбачають види угод, що укладаються на біржі: та порядок торгівлі на ній; перелік цінних паперів, що котируються на біржі; умови їх випуску і порядок передплати; види; послуг, що надаються біржею, і розмір плати за них; правила ї ведення розрахунків на біржі тощо.

Чинним законодавством передбачаються особливі умови припинення діяльності фондової біржі, зокрема, зменшення кількості її членів (менше ніж 10) і неприйняття нових членів впродовж шести місяців.

Враховуючи, що фондова біржа є акціонерним товарист­вом, її діяльність припиняється відповідно до ст.19 Закону України “Про господарські товариства”.

Важливе місце на ринку цінних паперів відводиться Національному депозитарію України, як організації, що об’єднує професійних учасників РЦП. Національний депози­тарій, з одного боку, виступає господарюючим суб’єктом кор­поративного типу, що здійснює функції, властиві всім депози­таріям, а з іншого боку — це центральний елемент депозитар­ної системи, який наділений спеціальними функціями (щодо стандартизації обліку цінних паперів, уніфікації документо­обігу, кодифікації цінних паперів, що випущені в Україні, встановлення та налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн тощо), виконує функції дер­жавного регулювання.

Специфічним суб’єктом РЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деяких випадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру — видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.

Основною метою державного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб’єктів на РЦП.

Отже, виходячи з цього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:

— прийняття актів законодавства з питань діяльності учас­ників РЦП;

— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;

— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечен­ня контролю за такою діяльністю; заборона та припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідаль­ності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законо­давством;

— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;

— встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль за додержанням їх;

— контроль за додержанням антимонопольного законо­давства на ринку цінних паперів;

— контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

— контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійснення інших заходів щодо державно­го регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.

Держава здійснює свої повноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).

Державне регулювання РЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Державна комісія та її територіальні відділення здійснюють контроль за випуском та обігом цінних паперів, за винятком привати заційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні органи контролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повно­важень, визначених чинним законодавством.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стан­дартів;

— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні РЦП та їх похідних;

— здійснення державного регулювання та контролю за ви­пуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

— захист прав інвесторів застосуванням заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодав­ства у межах своїх повноважень;

— сприяння розвитку РЦП;

— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо вдосконалення його.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:

— встановлює вимоги щодо випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуван­ням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

— встановлює за погодженням з НБУ додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками;

— встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та по­рядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

— видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України;

— здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інфор­мації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;

— встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іно­земних емітентів та обігу їх на території України;

— реєструє правила функціонування організаційно оформ­леного РЦП;

— встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;

— встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні до­зволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на РЦП, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі пору­шення вимог законодавства про цінні папери;

— встановлює порядок складання звітності учасників РЦП відповідно до чинного законодавства України;

— визначає за погодженням з НБУ особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахун­ково-клірингову діяльність;

— визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з НБУ особливості ведення обліку операцій з цінними паперами;

— встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних сис­темах;

— встановлює порядок і реєструє саморегулівні орга­нізації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

— встановлює вимоги та стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;

— бере участь у розробці та вносить на розгляд у встанов­леному порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних дого­ворів України, співпрацює з державними органами і неурядо­вими організаціями іноземних держав, міжнародними органі­заціями з питань, віднесених до їх компетенції;

— координує роботу з підготовки фахівців з питань фон­дового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та провадить сертифікацію фахівців;

— розробляє й організовує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням законодавства України про цінні папери;

— організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;

— інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;

— встановлює порядок здійснення професійної діяльності на РЦП іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;

— видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сер­тифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

— роз’яснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери.

Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місце­вими органами виконавчої влади і відповідними органами са­моврядування.

Чинним законодавством також регулюються питання ви­пуску й обігу цінних паперів, відповідальність юридичних і фізичних осіб за правопорушення на РЦП. Однак функціону­вання ринку цінних паперів в Україні залежить не лише від створення правової бази й органів контролю за діяльністю його, а й від інших факторів: рівня інфляції, фінансової стабільності, процесу приватизації, стану виробництва та дефіциту державного бюджету, що значною мірою гальмує розвиток повноцінного РЦП.

§ 2. Поняття і види цінних паперів

В умовах ринкових відносин набуває значення і привертає увагу такий вид майна, як цінні папери.

Застосування цінного папера як особливого документа і засвідчення ним майна, наділення його спеціальним правовим режимом відносять до епохи раннього середньовіччя. Зокрема, батьківщиною векселя є Італія, поява його датується XIII ст. Прообразом векселя був супровідний лист одного банкіра-міняйли іншому з проханням виплатити подавцю листа замість сплачених ним грошей відповідну суму в місцевій валюті. Незручності, пов’язані з переміщенням товарів та грошей, усувались, як тільки замість них подавали аркуш паперу, виконаний з додержанням певної форми і з відповідним змістом.

У законодавстві сформульовано поняття цінного папера: в ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” за­значається, що цінні папери — це грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визнача­ють взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх влас­ником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання гро­шових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

З викладеного вище можна виокремити такі ознаки.

1. Цінний папір має документальний характер, тобто є до­кументом офіційного характеру, виконаним за встановленою формою, що містить необхідний мінімум відомостей певного характеру (реквізити), за істинність яких особа — укладач до­кумента несе встановлену законом відповідальність. Встанов­лена форма засвідчення прав, пов’язаних з цінними паперами, передбачає додержання всіма учасниками фондового ринку приписаних норм і прав. У необхідних випадках повинні бути здійснені державна реєстрація і ліцензування.

2. Цінний папір засвідчує майнове право або відносини позики.

3. Реалізація втіленого в цінному папері права можлива тільки при пред’явленні оригіналу самого документа, що озна­чає зв’язок вираженого в папері права з самим документом.

4. Передавання втіленого в папері майнового права допус­кається тільки за умови передавання самого папера.

5. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при виявленні підробки цінного папера.

У сучасному економічному механізмі цінні папери викону­ють низку функцій. Вони є регулятором суспільного відтво­рення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та відплив капіталу з інших. Цінні папери є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, які виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки. Падіння курсу цінних паперів свідчить про погіршення економічної кон’юнктури, а стабілізація курсу або підвищення його — про нормальний економічний стан країн. Крім того, за допомогою цінних паперів здійснюється конт­роль над економікою та економічними процесами в рамках як макро-, так і мікроекономіки. Економічна ситуація в країні впливає на курси цінних паперів, а ті, у свою чергу, — на функціонування економіки.

Цінні папери можуть бути іменними, ордерними або на пред’явника. Іменним цінним папером визнається документ, у якому для засвідчення прав власника вказується його ім’я, тобто власник такого цінного папера отримує всі виражені в ньому права за умови, що його ім’я вказано в самому папері. Для іменних акцій необхідно ще внесення імені власника в книгу реєстрації акцій, що ведеться товариством. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передаванню, передаються певним індосаментом (передавальним надписом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Ордерні цінні папери (векселі) — це документи, влас­ник яких виступає пред’явником самого папера або здійснен­ням низки передавальних записів (індосаменту).

Цінним папером на пред’явника визнається документ, для засвідчення прав власника якого достатньо лише пред’явлення цінного папера. Цінні папери на пред’явника перебувають в обігу вільно і можуть бути використані для розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємство цінних паперів передбачено відповідно до цивільно­го законодавства України.

Відповідно до чинного законодавства в Україні функціону­ють такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик і облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сер­тифікати, векселі, інвестиційні сертифікати та приватизаційні папери.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного то­вариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного това­риства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. Набуття відчуження іменних акцій вимагає внесення змін до реєстру власників цих акцій і тільки після цього можуть бути реалізовані права на уп­равління, що випливають з цих акцій. Привілейовані акції дають акціонерові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Прості акції дають право акціонеру на отримання дивідендів у розмірі, який визначається зборами акціонерів, право одного голосу в управлінні товариством, а також право на частину майна акціонерного товариства при його ліквідації пропорційно до кількості належних акціонеру акцій.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власни­ком грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодува­ти йому номінальну вартість цього цінного папера в передба­чений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються на підприємствах і серед громадян на до­бровільних засадах. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), з вільним або з обмеженим колом обігу. Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що розміщують­ся на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверд­жують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобов’язання — вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних за­садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до одного року).

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про де­понування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути простими і переказними.

Новим і перспективним інструментом вексельного обігу є фінансовий вексель. Фінансовий вексель банку є засобом пла­тежу в межах строку своєї дії і використовується для здійснен­ня розрахунків між суб’єктами господарської діяльності за поставлену продукцію і виконані роботи. Комерційні банки можуть випускати фінансові векселі двома способами: прода­жем своїх векселів клієнтам або наданням клієнтам вексельних кредитів.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, що випус­кається компанією з управління активами пайового інвес­тиційного фонду. Зазначене свідоцтво про частку (участь) в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) дає право власності інвестора на частку у фонді та одержання виз­наченого доходу.

Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право-власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Статтею 5 Закону України від 6 березня 1992 р. “Про привати­заційні папери” визначено особливі умови використання та обігу приватизаційних паперів, а саме: приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним; дивіденди або відсотки з них не нараховуються; приватизаційні папери не можуть бути вико­ристані для здійснення розрахунків, а також як застава для за­безпечення платежів або кредитів; угоди, укладені з викорис­танням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом “Про приватизаційні папери”, є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням порядку їх видачі та обігу, вважають недійсними, а особи, які порушили ці прави­ла, несуть відповідальність на підставі законів України.

Крім поданої вище класифікації цінних паперів за цільовим призначенням та способом передавання, існують інші види цінних паперів, що розрізняють за:

— змістом втіленого в цінних паперах права вимоги — грошові та товарні цінні папери. До грошових паперів нале­жать облігації, векселі; до товарних, що закріплюють права власника, — коносаменти;

— особою боржника — державні та приватних осіб (фізич­них та юридичних осіб);

— можливістю та формою отримання прибутку — цінні папери з прибутком у вигляді дивідендів, належного відсотка по депозитах, дисконту (різниця між номіналом цінного папе­ра і його біржовим курсом), цінні папери, що не приносять прибутку;

— підставами видачі — абстрактні, що не містять вказівки на підставу видачі, та казуальні, що містять таку вказівку, як реквізит.

Як товар на світових ринках цінних паперів розглядаються похідні цінних паперів: варранти, опціони, фінансові ф’ючерси тощо.

На практиці і з метою функціонування РЦП збільшується обсяг випуску цінних паперів та з’являються їх нові види, що впливають на розвиток фондового ринку і функціонування економіки держави.

§ 3. Операції банків з цінними паперами

Важливу роль у застосуванні позикового капіталу в дер­жаві відіграють операції з цінними паперами. Кредитно-фі­нансові інститути здійснюють операції на ринку цінних паперів з метою накопичення грошових коштів і нормалізації в системі грошового обігу. Більшість комерційних банків ак­тивно виступають емітентами цінних паперів і укладають угоди як через фондову біржу, так і на позабіржовому РЦП (торгівля облігаціями, продаж акцій тощо).

Чинне законодавство передбачає різноманітність операцій з цінними паперами. Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право займатися емісійними операціями — випуском власних цінних паперів, організацією їх купівлі та продажу за доручен­ням клієнтів. За допомогою емісії цінних паперів державні ор­гани прагнуть покрити бюджетний дефіцит, комерційні банки — збільшити кредитні кошти і розширити кредитування, а підприємства — залучити кошти для розширення своїх основ­них і оборотних фондів. Законодавством встановлено обов'язкову реєстрацію випуску акцій і облігацій підприємств та комерційних банків.

У банківській практиці поширене кредитування під забез­печення цінними паперами. Цінні папери на пред’явника, вис­тупаючи об’єктом цивільного права, можуть бути предметом твердої або регулярної застави. Як застава приймаються і державні цінні папери, і папери комерційних структур. При цьому важливою умовою є висока ліквідність цінних паперів, а позикові кошти не повинні використовуватися для купівлі нових цінних паперів — це стримує біржову спекуляцію пози­чальників та зменшує ризик банкрутства клієнтів.

Серед банківських послуг мають місце операції виконання по цінних паперах та їх забезпечення. Клієнти можуть доруча­ти обслуговуючим банкам отримання платежів або іншого ви­конання по цінних паперах. Таке доручення оформлюють здійсненням передавального надпису (індосаменту), який підтверджує перехід права по вказаних документах до іншої особи. При виконанні доручення індосамент знищують.

Комерційні банки здійснюють з векселями різноманітні угоди: емісію, купівлю-продаж, заставу й облік векселів. Облік векселів є операцією купівлі-продажу векселя банку до настан­ня строку платежу по ньому з переходом до банку прав вексе-ледержателя.

До обліку в банках приймаються високоліквідні векселі, тому перевага надається товарним векселям, в основу яких покладено товарні угоди. Поширеними операціями ко­мерційних банків є виконання агентських функцій і обслугову­вання обігу цінних паперів. Сюди належать операції проведен­ня реєстрів власників іменних цінних паперів і реєстрації угод переведення права власності на такі цінні папери; сприяння виконанню по цінних паперах (виплата дивідендів і відсотків), погашення цінних паперів, реєстрація угод з метою оподатку­вання і виконання доручень інвестиційних фондів щодо їх цінних паперів у рамках депозитарного договору,

Відносини між інвестиційним фондом і банком-депози­тарієм оформляються депозитарним договором. Банк-депози­тарій здійснює угоди з цінними паперами фонду від його імені і за його дорученням, відкриває фонду поточний рахунок, ра­хунок в іноземній валюті та інші рахунки і здійснює по них розрахункові, касові та інші банківські операції; приймає на зберігання і забезпечує зберігання майна фонду; веде облік цінних паперів, виплачує дивіденди акціонерам фонду, вина­городу керуючому, підтверджує письмове отримання пові­домлення про збори акціонерів, а також надає відомості про документи, що стосуються цінних паперів, належних фонду, одержує дивіденди тощо.

Комерційні банки можуть купувати і продавати цінні папе­ри від свого імені і за свій рахунок як через фондову біржу, так і на позабіржовому ринку цінних паперів, а також на основі доручення клієнта про купівлю-продаж цінних паперів. При цьому банк виступає повіреним або комісіонером свого клієнта. За своєю природою зазначені угоди є договором купівлі-прода­жу, звичайно, укладеним відкладальною умовою.

Комерційні банки займаються зберіганням цінних паперів, для чого пропонують клієнтам в оренду сейфи. За дорученням свого клієнта комерційні банки можуть здійснювати уп­равління портфелем його цінних паперів. За договором про управління цінними паперами клієнта комерційний банк надає йому такі види послуг. Банк зобов’язується зберігати цінні па­пери свого клієнта, забезпечувати їх облік, провадити інка­сацію відсотків і дивідендів, а також сум по погашених цінних паперах, обмін акцій та облігацій на інші цінні папери, інфор­мувати клієнта про чергові збори акціонерів, випускати нові акції, у яких клієнт має переважне право на купівлю. Уп­равління портфелем цінних паперів є складними правовідно­синами, які містять ознаки кількох цивільно-правових дого­ворів (комісії, зберігання і доручення), а також здійснення бухгалтерського обліку і звітності по цінних паперах, аналітичне і правове обслуговування.

Найбільш перспективним видом банківських операцій є довірче управління коштами та цінними паперами (п. 4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Під довірчими операціями прийнято розуміти операції банків або інших фінансових інститутів з управління цінними паперами та іншим майном (зокрема, збереженням та розміщенням цінних паперів) і виконання інших послуг за дорученням в інтересах клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні зазначених операцій виникають відносини за довіреністю, за яких одна сторона (довірена особа) на основі укладеного між зацікавленими сторонами договору набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь бенефіціара, яким може бути сам довіритель майна або третя особа. По таких операціях банки одержують комісійну винагороду, яка диференційована залежно від виду здійснюваних послуг.

Здійснюючи інвестиційну діяльність, тобто вкладаючи кошти в цінні папери, банки мають на меті насамперед отри­мання прибутку. На прибутковість інвестиційної діяльності банків впливають різні фактори: стан економіки, структура кредитно-фінансової системи, ступінь розвитку ринку цінних паперів, стан розробки законодавчо-нормативної бази, органі­зація випуску й обігу цінних паперів, професіоналізм учас­ників фондового ринку, структура портфеля цінних паперів та їх диверсифікація.

Глава VIII

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства

У фінансовій діяльності незалежної суверенної України важливу роль відіграє валютне законодавство, яке можна виз­начити як сукупність нормативних актів, до яких включають норми, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з поряд­ком здійснення угод з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами (резидентами і нерезидентами), а також порядок ввезення, вивезен­ня, переказу і пересилання з-за кордону і за кордон національ­ної та іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Валютне законодавство України, як зовнішня форма пра­вового регулювання валютних відносин, характеризується нормативними актами різної юридичної сили, змісту та форми. Юридична форма зазначених актів залежить від зна­чення державного органу, який регулює валютну діяльність, та його економічного змісту. Визначаючи поняття валютного законодавства, слід врахувати, що воно охоплює як безпосе­редньо закони, так і інші нормативні акти у сфері валютних відносин (укази, постанови, декрети, положення, інструкції, правила тощо). Передусім тут слід назвати Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р., у якому визначено порядок зарахування ви­ручки резидентів в іноземній валюті на їхні валютні рахунки в уповноважених банках, строки зарахування цих сум та відповідальність за прострочення зазначених строків.

Важливе місце за обсягом посідають Укази Президента України в цій сфері, зокрема. “Про невідкладні заходи щодо повернення в Україну валютних цінностей, які незаконно зна­ходяться за її межами” від 18 червня 1994 р., “Про вдоскона­лення валютного регулювання” від 22 серпня 1994 р., “Про за­ходи щодо забезпечення валютного і експортного контролю” від 7 вересня 1994 р., “Про заходи щодо недопущення відпливу з України валютних та інших майнових цінностей” від 27 липня 1999 р.

Значну частину нормативних актів щодо регулювання ва­лютних відносин видано у формі постанов і декретів Кабінету Міністрів України. Одним із найважливіших з них є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р., де визначено режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повно­важення державних органів і функції банків та інших кредит­но-фінансових установ України в регулюванні валютних опе­рацій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин, поря­док здійснення валютного контролю, відповідальність за по­рушення валютного законодавства.

В основу валютного законодавства України покладено принцип обмеження використання іноземної валюти в госпо­дарському обігу держави. Відповідно до цивільного законо­давства України іноземна валюта і валютні цінності належать до речей, обмежених у господарському обороті, і для них дер­жавою встановлено особливі правила. Як правило, грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті (гривні). Вираження й оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України.

Законодавством України передбачано визначення понять “валютні операції” та “валютні цінності”. Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” до валютних належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резиден­тами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, пред­метом яких є валютні цінності; операції, пов’язані із ввезен­ням, переказом, пересиланням на територію України та виве­зенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей. При цьому валютними вважають цінності, щодо яких ва­лютним законодавством України встановлено особливі прави­ла здійснення валютних операцій на території України.

До валютних цінностей належать як власна валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним, платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підляга­ють обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінан­сових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (облігації, акції, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські нака­зи, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України); іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казна­чейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держа­ви, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжна­родних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебува­ють на рахунках або вносяться до банківських та інших кре­дитно-фінансових установ за межами України; платіжні доку­менти та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — золото, срібло, пла­тина, метали платинової групи доведені до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з доро­гоцінних металів.

Необхідно зазначити, що за допомогою валютного законо­давства встановлюється правовий режим здійснення валютних операцій на території України, держава визначає принципи валютного регулювання та порядок здійснення валютного контролю.

Під валютнім регулюванням розуміють діяльність держави, спрямовану на регламентацію міжнародних розрахунків і по­рядку здійснення угод з валютними цінностями. Україна за до­помогою валютного регулювання визначає порядок організації валютних відносин і контролює здійснення валют­них операцій, надання іноземним юридичним і фізичним особам кредитів та позик, встановлює порядок ввезення, вивезен­ня та переказу валюти за кордон і тим самим підтримує рівно­вагу платіжного балансу та стабільність національної валюти.

Валютне регулювання в державі, будучи нормативним, здійснюється укладенням міжнародних валютних угод та ви­данням нормативних актів у сфері валютних відносин, відіграє значну роль у здійсненні державою відповідної валютної політики, в організації валютних відносин і визначення право­вого режиму операцій з валютними цінностями.

За допомогою валютного регулювання забезпечується формування валютних коштів, їх накопичення і використання. З цією метою в державі створюються валютні фонди. Валют­ний фонд — це сукупність коштів в іноземній валюті, що е в ро­зпорядженні підприємств, організацій, банків, міністерств, місцевих рад та держави.

Державний валютний фонд належить до фінансової системи України. Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд за рахунок коштів Державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, і є його розпорядником. Цей валютний фонд створюється купівлею ва­лютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України (НБУ) на міжнародному валютному ринку, одержанням кредитів в іно­земній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством.

Розвиток економічних відносин між країнами, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарських суб’єктів зумовили потребу у створенні на підприємствах, в міністерствах, у розпорядженні місцевих рад валютних фондів за рахунок відрахувань від валютної виручки.

Валютні фонди підприємств є сукупністю належних підприємствам коштів в іноземній валюті, що знаходяться на поточному банківському рахунку в іноземній валюті підприємств. Ці фонди формуються за рахунок відрахувань від виручки внаслідок реалізації на зовнішньому ринку товарів (робіт, послуг), а також всієї суми валютних коштів, придба­них на внутрішньому валютному ринку, та інших валютних надходжень. Валютні фонди зберігаються на банківських ра­хунках в іноземній валюті підприємств і використовуються для здійснення експортно-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Постановою Верховної Ради України “Про формування валютних фондів України” від 5 лютого 1992 р. (із внесеними змінами) передбачено податковий принцип розподілу виручки в іноземній валюті, порядок визначення суми виручки, що оподатковується, та розміри ставок податку до Державного валютного фонду України.

Валютне регулювання реалізується через механізм валют­них обмежень і валютного контролю. Валютні обмеження — це встановлені в законодавчому й адміністративному порядку правила щодо обмеження операцій з валютними цінностями, зокрема заходи щодо регулювання валютних операцій рези­дентів і нерезидентів країни, здійснення ними платежів, інвес­тицій, порядку переказів національної та іноземних валют за кордон, здійснення декларування тощо.

§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання

Для успішного виконання валютної політики в Україні створено відповідну систему державних органів у сфері валют­ного регулювання і валютного контролю. Валютна політика здійснюється насамперед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України та низкою міністерств і відомств. Система та повноваження державних органів у сфері валютного регулювання закріплені в Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютно­го регулювання і валютного контролю”, особливо це стосується функцій Кабінету Міністрів України і Національ­ного банку України.

До відання Верховної Ради України віднесено:

— прийняття та скасування законів, що стосуються валют­ного регулювання і валютного контролю;

— затвердження визначеного Кабінетом Міністрів України ліміту зовнішнього державного боргу для одержання кредитів в іноземній валюті;

— затвердження Державного валютного фонду та конт­роль за витрачанням валютних коштів;

— встановлення статусу національної валюти, а також ста­тусу іноземних валют на території України.

Кабінет Міністрів України в сфері валютного регулювання має такі повноваження:

— визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

— бере участь у складанні платіжного балансу України;

— забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;

— забезпечує формування і виступає розпорядником Дер­жавного валютного фонду України;

— визначає порядок використання надходжень у міжна­родних розрахункових (клірингових) одиницях, які використо­вуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використову­ються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України (п. 2 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”).

Найширшими повноваженнями у сфері валютного регулю­вання наділений Національний банк України. Відповідно до п. 1 ст. 11 зазначеного вище Декрету Національний банк України:,

— здійснює валютну політику, виходячи з принципів за­гальної економічної політики України;

— складає разом із Кабінетом Міністрів України пла­тіжний баланс України;

— контролює додержання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому від­повідно до законодавства України про валютне регулювання;

— визначає в разі потреби ліміти заборгованості в іно­земній валюті уповноважених банків нерезидентам;

— видає у межах, встановлених валютним законодавством, обов’язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

— накопичує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та ухва­лює рішення про скасування їх;

— встановлює способи визначення і використання валют­них (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

— встановлює ліміти відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

— здійснює дисконтну та девізну валютну політику і засто­совує в необхідних випадках валютні обмеження;

— встановлює за погодженням з Державним комітетом статистики України єдині форми обліку, звітності та докумен­тації про валютні операції, порядок контролю за їх до­стовірністю та своєчасним поданням;

— забезпечує публікацію банківських звітів про власні опе­рації та операції уповноважених банків.

Крім того, НБУ виступає головним органом валютного контролю. У зв'язку з цим він контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом до компетенції інших держав­них органів, та забезпечує виконання уповноваженими банка­ми функцій щодо здійснення валютного контролю за валют­ними операціями резидентів і нерезидентів. НБУ також може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноваже­них банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержа­ли ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов’язаних із строко­вими (ф'ючерсними) угодами.

До повноважень НБУ належить обов’язкове декларування в Національному банку валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ, він гарантує таємницю інформації щодо декларування валютних цінностей. Отже, НБУ зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і виступає суб’єктом міжбанківського валютного ринку України.

Важливі функції у сфері валютного контролю покладено також на Державну податкову адміністрацію України, Дер­жавну митну службу України, Держкомзв’язок України.

Зазначені органи наділені повноваженнями вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських ра­хунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать створення валютних фондів, затвердження положень про ці фонди, а також звітів про використання зазначених фондів (п. 10 ст. 9 Закону України “Про Верховну Раду Авто­номної Республіки Крим” від 10 лютого 1998 р.).

Деякі питання валютного регулювання вирішують Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад, яким надано право формувати відповідно республіканський та місцеві ва­лютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і розпоряджатися коштами цих ва­лютних фондів.

§ 3. Правове регулювання валютних операцій

Законодавство України не лише визначає сутність валют­них операцій та їх види, а й встановлює правовий режим здійснення валютних операцій. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що пере­бувають на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що перебувають за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, вста­новлених Декретом та іншими актами валютного законодав­ства України.

Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визна­чає Національний банк України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно вивезені, переслані, переказані назад в Україну.

Уповноважені банки зобов’язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів у разі платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних ціннос­тей; платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності.

Національний банк України зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб’єктом міжбанківського валютного ринку України. НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповнова­жені банки та інші кредитно-фінаисові установи, що одержали генеральну ліцензію НБУ на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на те­риторії України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезиден­там на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:

1) вивезення, переказу і пересилання за межі України ва­лютних цінностей, за винятком:

—вивезення, переказ і пересилання за межі України фізич­ними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

— вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей та за договорами страху­вання життя;

— платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;

— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі Припинення інвестиційної діяльності;

2) ввезення, переказ, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, коли йдеться про суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на за­конних підставах за кордон, які можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну;

3) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів перевищують вста­новлені законодавством межі;

4) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

5) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком відкриття:

— фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

— кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

— рахунків в іноземній валюті резидентами — диплома­тичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордо­ном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

6) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі придбан­ням цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами — рези­дентами як дарунок або у спадщину.

Одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валют­ної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою сто­роною або третьою особою, яка причетна до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Порядок і строки видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються НБУ. Відмова у видачі НБУ ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на вико­нання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р., комерційні банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозво­лу НБУ. Одночасно правилами НБУ встановлені спеціальні вимоги щодо здійснення операцій з валютними цінностями.

Банки повинні бути забезпечені відповідними фахівцями, а також належним спеціальним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комуніційними засобами, що відповідають вимогам чинного законодавства. Особливістю здійснення валютних операцій є отримання банками письмового дозволу Національного банку, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій.

Комерційні банки та інші кредитно-фінансові установи мо­жуть одержувати від Національного банку України ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями лише тоді, коли мають незаплямовану репутацію і можуть надавати своїм клієнтам послуги і консультації на високому професійному рівні.

Важливою валютною операцією є торгівля іноземною ва­лютою. Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначається порядок організації торгівлі іноземною валютою та правила здійснення розрахунків в іноземній валюті. Торгівля інозем­ною валютою на території України резидентами і нерезидента­ми — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ на торгівлю іноземною валютою, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському ва­лютному ринку визначаються НБУ.

Відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України (18.03.99) безпосе­реднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку дозволяється лише суб’єктам цього ринку: Національ­ному банку України; уповноваженим банкам (комерційним банкам, які одержали ліцензію НБУ на право здійснення опе­рацій з валютними цінностями); уповноваженим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; валютним біржам. Суб’єкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб та за дорученням клієнтів у разі виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами та в інших випадках, передбачених законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти е відповідні докумен­ти, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (договір тощо).

Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ, мають право:

— від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів;

— від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валю­ту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам — резидентам.

Уповноважені банки мають право продавати іноземну ва­люту за валюту на валютній біржі через членів біржі за заява­ми резидентів і нерезидентів України.

Нерезиденти можуть продавати валютні кошти із зараху­ванням на банківській рахунок в уповноваженому банку з метою інвестування їх в економіку України. Також уповнова­жені банки мають право купувати іноземну валюту на ва­лютній біржі через членів біржі за заявами резидентів і нерезидентів — суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності для забез­печення можливості оплати зобов’язань по імпорту товарів, послуг для обслуговування зовнішнього боргу. Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки через уповноважені банки на валютній біржі. Клієнти банку для придбання іноземної валюти з метою здійснення розрахунків з іноземними партнерами подають до банку замовлення на купівлю іноземної валюти із зазначенням строку дії цього за­мовлення, суми, необхідної для придбання, максимального курсу іноземної валюти, за яким може бути укладено договір.

Уповноважені банки та уповноважені установи, здійснюю­чи операції з купівлі-продажу іноземної валюти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також додержува­тися додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, повинні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України.

Резиденти і нерезиденти — фізичні особи мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам — ре­зидентам.

Одним із істотних обмежень по поточних валютних опе­раціях є вимога НБУ про обов’язковий продаж експортної ва­лютної виручки, що надходить на користь резидентів України. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на ко­ристь резидентів — юридичних осіб” від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період стабілізації на валютному ринку України 50 відсотків надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют НБУ на користь резидентів (юридичних та фізичних осіб — суб’єктів під­приємницької діяльності) підлягають обов’язковому продажу через уповноважені банки та фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України за винятком ви­падків, передбачених у цій постанові.

Фізичні особи — резиденти мають право купувати інозем-ау валюту в уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію НБУ, або за їх посе­редництвом — в інших фізичних осіб — резидентів і нерези­дентів.

У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.

Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці рези­дентів виключно у валюті України — у готівковій або безготівковій формі.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у роз­рахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встанов­люються НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. НБУ може встановлювати граничні розміри маржі за опе­раціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов'язаних із строковими (ф’ючерсними) угодами.

Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягають обов’язковому декларуванню у НБУ. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ. НБУ гарантує таємницю інформації, зазначеної вище, відповідно до положень ст. 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (про банківську таємницю) та ст. 66 Закону України “Про Національний банк України”. На сьогодні діє Порядок декларування валютних цінностей, що перебувають за межами України, та здійснення зовнішньоеко­номічної діяльності суб'єктами підприємницької діяльності України, затверджений спільним наказом Головної державної податкової інспекції України, НБУ, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України, Державного митного комітету України від 4 липня 1994 р.

Порядок, види, форми й строки подання звітності резиден­тами і нерезидентами про їхні валютні операції визначаються НБУ за погодженням з Держкомітетом статистики України з урахуванням чинного законодавства України.

Закон України “Про порядок здійснення розрахунків у іно­земній валюті” від 23 вересня 1994 р. передбачає, що виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх банківські рахунки в іноземній валюті в уповноважених бан­ках у строки виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів від дати митного оформ­лення (виписки вивізної вантажної митної декларації) про­дукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності, — з моменту підписання акта чи іншого документа, який свідчить про виконання робіт, надан­ня послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Переви­щення вказаного строку потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення переви­щує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу чи виставлення векселя на користь постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг), потребують індивіду­альної ліцензії НБУ.

Резиденти, які купують іноземну валюту через уповнова­жені банки для забезпечення виконання зобов’язань перед не­резидентами, зобов’язані здійснювати перерахунок цих сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування таких сум на валютні рахунки резидентів. Порушення резидентами вказа­них строків (понад 5 робочих днів) тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка від суми нестриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову оди­ницю України за валютним курсом на день виникнення заборгованості. У разі порушення резидентами цих строків придба­на валюта продається уповноваженими банками впродовж 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, яка може виникнути у такій операції, щокварталу направляється в Державний бюд­жет України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Правилами НБУ також встановлено порядок використан­ня готівкової іноземної валюти на території України, а саме: з власних поточних рахунків юридичними особами — резиден­тами і розміщення на території України; як засобу платежу або застави; як засобу платежу у разі здійснення торгівлі і надання послуг на транспортних засобах під час перебування їх за кордоном.

Резиденти та нерезиденти відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю” мають право ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон валютних цінностей при дотриманні митних правил. Відповідно до Інструкції “Про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України”, затвердже­ної постановою Правління НБУ від 12 липня 2000 р., громадя­нам — резидентам дозволяється вивезення іноземної валюти без підтвердження джерел надходження до 1000 дол. США на одну особу незалежно від віку. Громадяни (резиденти і нерези­денти), які виїжджають за кордон з метою туризму та у при­ватних справах, можуть вивезти 2000 дол. США, а за дозво­лом банку дорожні чеки на суму 5000 дол. США.

§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства

Валютний контроль — це система контролю уряду за обміном іноземної валюти в країні, тобто регулювання обсягу готівки в іноземній валюті та її обмінного курсу на інші валю­ти. Валютному контролю в Україні підлягають валютні опе­рації за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання про декларування валютних цінностей та іншого майна рези­дентів, яке перебуває за межами України.

Метою валютного контролю є забезпечення додержання Валютного законодавства під час здійснення валютних опе­рацій. Для досягнення мети валютного контролю органи ва­лютного контролю в межах своєї компетенції визначають відповідність здійснюваних валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій та дозволів; перевіряють виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань про продаж іно­земної валюти на внутрішньому ринку України; обґрунто­ваність платежів в іноземній валюті; перевіряють повноту й об’єктивність обліку та звітності з валютних операцій, а також з операцій нерезидентів у валюті України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями ви­магати та одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.

Органами валютного контролю в Україні є Кабінет Міністрів України, Національний банк України та інші органи.

Головним органом, що здійснює валютний контроль на те­риторії України, є Національний банк України. НБУ надане право здійснювати контроль за виконанням правил регулю­вання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, та за­безпечувати виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які прова­дяться резидентами і нерезидентами на території України.

Держкомзв’язок України контролює додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України, а Державна митна служба України – додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Уповноважені банки також здійснюють контроль за ва­лютними операціями, що провадяться резидентами і нерези­дентами через ці банки. До компетенції уповноважених банків відносять запобігання ними проведенню резидентами і нерези­дентами незаконних валютних операцій та/або інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про по­рушення резидентами і нерезидентами валютного законодав­ства та додержання ними актів органів валютного контролю.

Чинне законодавство України передбачає різні види юри­дичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстоки­ми заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабан­да, приховування валютної виручки).

Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:

1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким спо­собом такої виручки, товарів або інших матеріальних ціннос­тей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправними робота­ми до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;

2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змо­вою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне прихову­вання будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян — караються обме­женням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян), — караються поз­бавленням волі на строк від трьох до семи років.

Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків) передбачено:

1) незаконне, з порушенням встановленого законом поряд­ку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчине­не службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазна­чених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначе­них вище рахунках;

2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змо­вою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на за­значених вище рахунках.

Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання ва­лютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей.

Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халат­ності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, госпо­дарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валю­ти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним кур­сом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день по­гашення працівниками заборгованості .

Серед порушень валютного законодавства найбільш поши­реними є здійснення операцій з валютними цінностями без ліцензій НБУ. Велике значення щодо цього має прийняте в розвиток ст. 16 зазначеного Декрету Положення про валют­ний контроль, затверджене постановою Правління НБУ від 8 лютого 2000 р., яке визначає коло суб’єктів, види господарсь­кої відповідальності за порушення валютного законодавства та порядок застосування санкцій.

За здійснення комерційними банками або кредитно-фі­нансовими установами операцій з валютними цінностями, пе­редбачених п. 2 ст. 5 Декрету, без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Дер­жавного реєстру банків або без такого виключення.

За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з ва­лютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:

— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

— вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей;

— платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;

— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України,, у разі припинення інвестиційної діяльності;

— відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;

— відкриття кореспондентських рахунків уповноважени­ми банками за межами України;

— відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кор­доном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фі­нансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.

Передбачена відповідальність за невиконання уповноваже­ними банками зобов’язань щодо:

— купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютно­му ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту “а” п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних опе­рацій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу пору­шення валютного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з пору­шенням чинного законодавства, або від суми валютних опе­рацій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінфор­мувати відповідні державні органи.

У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валют­ного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних дер­жавних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вар­тості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі вста­новленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи.

У разі притягнення уповноваженого банку до відповідаль­ності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю” розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидента­ми в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахо­ваній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків).

Якщо нерезиденти мають на території України представ­ництва, яким відкрито рахунки типу “Н” або типу “П” у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахун­ках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

За невиконання резидентами вимог щодо строків та поряд­ку декларування валютних цінностей та іншого майна перед­бачається така відповідальність:

за порушення строків декларування — штраф у розмірі од­ного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кож­ний день порушення;

за порушення порядку декларування — штраф у роз­мірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недо­стовірної інформації або викривлення даних, що відображу­ються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про при­ховування резидентами валютних цінностей та майна, що пе­ребувають за межами України.

За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.

Несвоєчасне надання, приховування або викривлення вста­новленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накла­дення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахо­ваній у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, по­зики, з подальшою обов’язковою реєстрацією зазначених до­говорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України “Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства” від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерези­дентів України.

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважени­ми працівниками НБУ складається протокол за формою згідно з додатком 1, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кре­дитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодав­ства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після скла­дання протоколу уповноважені працівники НБУ зобов’язані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояс­нення за кожним фактом порушення.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:

— центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;

— державних органів валютного контролю;

— державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.

У разі виявлення державними органами валютного контро­лю та державними контрольними і правоохоронними органа­ми порушення банками або фінансово-кредитними установа­ми валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповнова­жені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу право­порушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).

У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповно­важені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.

Матеріали про порушення валютного законодавства за­лежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

— до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;

— до 50 тис. доларів США — директор Департаменту ва­лютного контролю та ліцензування НБУ;

— до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його за­ступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Дер­жавного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перерахо­вану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день скла­дання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ.

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства складається за вста­новленою формою, підписується відповідною службовою осо­бою та надсилається територіальними управліннями НБУ по­рушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перера­хувати суму штрафу до Державного бюджету України.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою уста­новою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню орга­нами державної виконавчої служби за місцем знаходження по­рушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, пос­тановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскар­жені в Правління НБУ або в судовому порядку.

Сучасна банківська система Російської Федерації скла­лась внаслідок проведення різних перетворень, які почались з 1987р Законодавчу основу функціонування, банківської систе­ми Росії ринкового типу було створено у грудні 1990 р. з при­йняттям законів “Про Центральний банк РРФСР” і “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до них у Росії скла­лась дворівнева банківська система: перший рівень — Цент­ральний банк Російської Федерації; другий — кредитні устано­ви: комерційні банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи.

Банківська система Росії є ключовою частиною фінансової системи країни, що концентрує основний спектр кредитних і фінансових операцій. З кожним роком банківська система Росії вдосконалюється, розширюються мережа філій, пред­ставництв як у середині країни, так і за кордоном, а також ме­режа небанківських кредитних установ. Однією з її особливос­тей є наявність регіональних банківських асоціацій, що зумов­лено федеральними принципами державного устрою Росії. У дворівневій банківській системі Росії унікальне становище займає ощадний банк, який має розгалужену мережу закладів та державні гарантії цілісності вкладів клієнтів.

У фінансовій системі Росії Центральний банк Російської Федерації є головним банком для держави, знаходиться в її власності, а для комерційних банків — банком банків. Відповідно до федерального Закону “Про Центральний Банк Російської Федерації (Банк Росії)” Центральний банк РФ очолює кредитну систему країни, має монопольне право емісії банкнот, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Головною функцією Центрального Банку РФ є нагляд за комерційними банками і підтримання стабільності та надійності банківської системи в цілому. Правовик статус Банку Росії має такі особливості: з одного боку, Центральний банк Російської Федерації є органом державного управління спеціальної компетенції і здійснює управління грошово-кре­дитною системою держави, в рамках резервної системи виконує такі функції:

— здійснює емісію грошей і організовує їх обіг, провадить розрахунки між банками, концентрує кредитні ресурси і пере­дає їх комерційним банкам;

— обслуговує державний, борг країни, провадить операції на ринку цінних паперів;

— здійснює ліцензування банківської діяльності тощо.

Аз іншого боку, він є юридичною особою і може здійсню­вати цивільно-правові угоди з російськими та іноземними кре­дитними організаціями, з державою в особі Уряду Російської Федерації.

Центральний банк Росії є економічно самостійною устано­вою, здійснює витрати за рахунок власних прибутків. Статут­ний, капітал та інше майно Банку Росії є федеральною власністю.

Банк Росії підзвітний тільки Державній Думі Федеральних зборів РФ і не залежить від виконавчо-розпорядчих органів влади при вирішенні питань, що стосуються компетенції Банку Росії. Державна Дума за поданням Президента РФ при­значає строком на чотири роки та звільняє з посади Голову Центрального банку РФ і членів вищого органу Банку Росії — Ради директорів за поданням Голови Банку Росії, а також аудитора Банку Росії.

Центральний банк Росії утворює централізовану систему з вертикальною структурою управління. Національні банки рес­публік є територіальними установами Банку Росії, здійснюють частину його функцій на певній території, підпорядковані та підзвітні Банку Росії.

Вищим органом Банку Росії є Рада директорів, до якої вхо­дять Голова Правління Банку Росії та 12 членів Ради на постійній основі. Цей колективний орган розробляє у взаємодії з урядом основні напрями єдиної державної грошово-кредитної політики та забезпечує її виконання, приймає рішення про зміну відсоткових ставок, економічних норма­тивів, визначає ліміти операцій на відкритому ринку, умови допуску іноземного капіталу в банківську систему Росії, обся­ги випуску та вилучення готівки з обігу.

Поряд з Радою директорів поза Банком Росії функціонує Національна Банківська рада, до якої входять представники Президента РФ, вищих органів законодавчої та виконавчої влади, експерти. Національна Банківська рада регулярно роз­глядає концепцію розвитку банківської системи, питання основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, політики валютного регулювання, здійснює експер­тизу проектів нормативних актів у галузі банківської справи. Рекомендації Банківської ради враховуються при розгляді Фе­деральними Зборами законодавчих актів з питань банківської діяльності та при підготовці рішень Радою директорів Банку Росії.

Другим рівнем кредитної системи Російської Федерації є комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності, а також спеціалізовані фінансово-кредитні установи: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові компанії, товариства з кредитування житлового будівництва тощо.

Комерційні банки можуть створювати спідки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інте­ресів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо це не суперечить вимогам антимонопольного законодавства Російської Федерації.

Банки Росії не залежать від органів державної влади й уп­равління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій, не відповідають за зобов’язаннями дер­жави, а держава не відповідає за зобовєязаннями банків.

Комерційні банки Росії функціонують як універсальні кре­дитні установи, виконуючи такі функції на фінансовому ринку:

— акумуляція тимчасово вільних .коштів, заощаджень і на­громаджень;

— здійснення та організація платіжного обігу я народному господарстві;

— кредитування окремих господарських суб'єктів, кредит-но-фінаисове обслуговування внутрішнього і зовнішнього гос­подарського обігу;

— облік векселів та операцій з ними;

— зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

— довірче управління майном клієнтів.

Банки надалі активніше здійснюватимуть нетрадиційні операції: лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового обслуговування.

Банківська система Росії, як становий хребет усієї кредит­ної системи, має певні труднощі та суперечності в організації й функціонуванні і характеризується нестабільністю. Про це, зокрема, свідчить динаміка комерційних банків: у 1989р. й налічувалось 43, в 1990 р. — 205, в 1994 р. —2020, в 1996 р. — 2486, 1998 р. — 1675, а в 2002 р. — 1340. Фінансова криза, що сталась у серпні 1998 р., завдала потужного удару російській банківській системі і призвела до скорочення кількості ко­мерційних банків Росії. На сьогодні Банк Росії активно займається реструктуризацією банківської системи з метою п відновлення та подальшого розвитку для підвищення надійності та ефективного обслуговування економіки.

Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з того, що при розрахунку на 100 тис. чол. загальна кількість банків у країні явно недостатня. Особливо мало їх у сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових, банків. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують створення належної системи спеціалізованих кредитно-фінансових установ.

Сучасна практика розвитку банківської системи Росії зу­мовлює потребу у подальшому вдосконаленні Ті побудови та функціонуванні, створенні наукової концепції стратегії роз­витку банківської системи з використанням світової практики та поліпшенні співробітництва Банку Росії з банківським співтовариством з метою інтеграції Росії в європейські структури.

§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві

Велике значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою має правовий режим банківської інфор­мації та забезпечення банківської таємниці.

Банківська таємниця в зарубіжних країнах є специфічним видом комерційної таємниці і справляє вирішальний вплив на регулювання банківської діяльності.

У більшості зарубіжних країн відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних по них операціях не підлягають розго­лошенню і є банківською таємницею. Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Роз­гляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду будь-які відомості, за винятком тих ви­падків, коли банк сам виступає стороною по справі. Така практика існує, наприклад, в Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду про­вадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов’язані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Згідно зі ст.57 Закону про банки професійна таємниця не можу бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування. Йдеться про те, що банківські службовці повинні давати свідчення пев­ним представникам правоохоронних органів. Однак коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокрема, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого. Щодо податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одержувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення подат­кового контролю отримувати довідки з торговельних книг, Прибуткових та інших документів, у тому числі і службових документів кредитної установи. Французьке законодавство також передбачає кримінальну відповідальність за розголо­шення банківської таємниці. Відповідно до ст. 378 Криміналь­ного кодексу Франції лікарі, інші медичні працівники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інформацією, що була їм довірена внаслідок виконання ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов’язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон. або обставини зобов’язували їх до цього, караються позбав­ленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 150 тис. франків. Суб’єктами цього, злочину, як свідчить судова практика, можуть бути, також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри.

У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що “... всі особи, що перебува­ють на службі Німецького Федерального банку, зобов’я­зуються до нерозголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свідчення або пояснення про факти, що стали їм відомими під час їх діяльності, а також при вибутті зі служби, ні перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це в інте­ресах банку, надається службовцям банку Президентом, який може перенести це повноваження на президентів Центральних банків земель. Дозвіл для судового допиту може не надаватися тоді, коли цього вимагають благополуччя Феде­рації або інтереси громадськості” (§ 32). Крім того, в німецько­му законодавстві обов’язок банку повідомляти відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень чи процесом про неспроможність і супроводиться обов’язком зробити заяву про треті особи (боржників)”. Серед інших органів, які можуть у Німеччині вимагати у банку надання відомостей про рахунки, слід назвати і податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відо­мостей. Більше того, у разі незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної запи­том шкоди.

На відміну від країн, де діє “статутне право”, дещо інакше вирішується питання охорони банківської таємниці в країнах, у яких право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великій Британії загальний підхід до питання банківської таємниці було викладено в справі Tournier v ntional Provincial and Union Bank of England в 1924 р., а саме обов’язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов’язати банк надати інфор­мацію при виконанні певних вимог представникам держави.

Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банківської практики (Banking Code), у якому передбачено, що банки зобов’язані суворо зберігати конфіденційність про спра­ви своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або назву й адреси клієнтів третім особам, включаючи компанії, що належать до однієї групи. Отже, англійська судова практика традиційно ґрун­тується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, водночас статутне право вста­новлює дедалі більше підстав для надання конфіденційної інформації. Це виявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: Закон про управління податками (1970 р.), Закон про фі­нансові послуги (1986 р.), Закон про неспроможність (1986 р.), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984 р.).

Прийнятий у 1987 р. Закон про банківську діяльність за­кріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен розкривати конфіденційну інформацію про клієнта. водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе роз­криття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв’язку з ви­конанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.

Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.) та низку інших законів з приводу нарко­тиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов’язують банки належним чином проводити облік доку­ментів по рахунках клієнтів і повідомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи до зазначених положень, враховуючи право клієнта на захист інформації. Клієнту у кожному випадку запиту про ного рахунки повинні повідомляти про будь-який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.

Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важли­ве завдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. В цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необґрунтоване передаван­ня такої інформації тягне за собою застосування суворого Кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці будь-які особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або на них накладається штраф у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швей­царії банківська таємниця охороняється як цивільними, так і нормами кримінального права. Банк, який не вміє тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до 6 місяців, або штраф до 50 тис. швейцарсь­ких франків.

Відповідно до Закону Швейцарії “Про банки і ощадні каси” до організацій, що зобов’язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передба­чається, що зобов’язання відповідальних осіб щодо збережен­ня банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя не­залежно від зміни місця роботи.

У різних країнах існують відмінності в порядку та випадках, за яких інформація з підозрілих операцій надсилається компетентним органам. Якщо в Німеччині банківську таємницю розкривають за вимогою суду, то в Австрії, Люк­сембурзі рішення про надання інформації приймає також суд, але він вимагає конкретних доказів провини власника рахун­ка. У Великій Британії таємниця рахунка відкривається на ви­могу палати лордів, яка виконує функції Верховного Суду.

Серед європейських країн високим рівнем надійності ха­рактеризується банківська система Угорщини, ефективність організації якої порівнюють з банківською системою Швей­царії і називають Угорщину в ділових колах “Швейцарією Східної Європи”. Чинний закон від 1988 р. про державні га­рантування інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банківської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а запити іноземних податкових служб не є достатньою причи­ною для розкриття банківської таємниці.

Певний інтерес становлять норми російського законодав­ства з питань охорони банківської таємниці. В ст. 26 Закону Російської Федерації “Про банки і банківську діяльність” вка­зано, що “Кредитна організація. Банк Росії гарантує таємницю про операції, рахунки і вклади своїх клієнтів і кореспондентів. Усі службовці кредитної організації зобов’язані зберігати таємницю про операції, рахунки і вклади її клієнтів і кореспондентів, а також про інші відомості, що встановлю­ються кредитною організацією, якщо це не суперечить феде­ральному закону.

Довідки по операціях і рахунках юридичних осіб і грома­дян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, видаються кредитній організації, їм самим, судам і арбітражним судам (суддям). Рахунковій палаті Російської Федерації, органам державної податкової служби і податковій поліції, митним органам Російської Федерації у ви­падках, передбачених законодавчими актами про їх діяльність, а за наявності згоди прокурора — органам по­переднього слідства у справах, що перебувають у їх про­вадженні.

Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються кредитній організації, їм самим, судам, а за наявності згоди прокурора — органам попереднього слідства у справах, що перебувають у їх провадженні. Довідки по рахунках і вкладах у разі смерті їх власників видаються кредитній організації, особам, вказаним власником рахунка або вкладу в зробленому кредитній організації заповідальному розпорядженні, нотаріальним конторам у справах померлих вкладників, що перебувають у їх провадженні, а щодо рахунків іноземних гро­мадян — іноземним консульським установам. За розголошен­ня банківської таємниці Банк Росії, кредитні, аудиторські та інші організації, а також посадові особи та їх працівники не­суть відповідальність, включаючи відшкодування заподіяної шкоди, в порядку, встановленому федеральним законом”.

Отже, норми права в російському законодавстві щодо охо­рони банківської таємниці мають обмежений характер, оскільки вони не поширюються на заборону про розповсюд­ження інформації, що була отримана банком про операції по рахунках клієнтів інших банків, а також інформації, яка безпо­середньо не стосується банківського рахунка клієнта.

Чинне законодавство Росії передбачає різні види відповідальності за розголошення банківської таємниці, Клієнт банку насамперед може притягнути банк до майнової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної клієнту розголошенням відповідних відомостей. Посадом особи і працівники банку, винні в порушенні банківської таємниці, можуть бути притягнуті до дисциплінарної та матеріальної відповідальності в порядку, передбаченому трудовим законодавством. У тих випадках, коли в діях, працівників банку є ознаки складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом РФ (наприклад, зловживання владою або службовим становищем, халатність, одержання хабаря), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідаль­ ності. Крім того, ст. 183 КК РФ передбачає також кримінальну відповідальність за незаконне отримання і розголошення відо­мостей, що становлять комерційну і банківську таємницю.

Питання охорони банківської таємниці знаходить відобра­ження і в ст. 857 Цивільного кодексу Російської Федерації, де Зазначено:

а) банк гарантує таємницю банківського рахунка і банківського вкладу, операцій по рахунку і відомостей про клієнта;

б) відомості, що становлять банківську таємницю, можуть бути надані тільки самим клієнтам та їхнім представникам;

в) державним органам та їхнім посадовим особам такі відо­мості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, передбачених законом;

г) у випадках розголошення банком відомостей, що ста­новлять банківську таємницю, клієнт, права якого порушені, вправі вимагати від банку відшкодування заподіяної шкоди.

Велике значення в плані доступу до конфіденційної інфор­мації у банківській системі з метою боротьби з відмиванням “брудних” грошей мали підписання і ратифікація Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і пси­хотропних речовин, за якою недобросовісне використання банківської таємниці визнано як умову, що сприяє відмиван­ню “брудних” грошей. Держави-учасники, які ратифікували цю Конвенцію, домовилися пом’якшити режим конфі­денційності банківської інформації. Зокрема, зобов’язалися надавати взаємну юридичну допомогу, у тому числі щодо секретної таємниці у справах, пов’язаних із обігом наркотичних і психотропних речовин.

У звіті “Поліпшення доступу до банківської інформації з метою оподаткування”, який було підготовлено й опублікова­но 12 квітня 2000 р. Комітетом із фіскальних справ Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), вперше всі 29 країн — членів ОЕСР виступили за необхідне надавати по­датковим органам інформацію, що є банківською таємницею.

Заслуговує на увагу розширення міжнародного та євро­пейського співробітництва в сфері боротьби з відмиванням кримінальних грошей. У документі, прийнятому Базельським комітетом з регулювання банківської діяльності та організації контролю від 12 грудня 1988 р., сформульовано основні прин­ципи боротьби з “відмиванням” грошей через фінансову сис­тему. Банки повинні докладати значних зусиль для встановлення особи клієнтів, відмовляти в угодах, пов’язаних з “відмиванням” грошей, співпрацювати з правоохоронними органами в рамках правил, що стосуються збереження в таємниці банківських операцій. Вепською конвенцією OOН (1988 р.) та Страсбурзькою конвенцією Європейського Союзу про відмивання, виявлення та вилучення доходів від злочинної діяльності від 8 липня 1990 р. визначено заходи щодо боротьби з організованою злочинністю, “відмиванням” злочинно нажитих коштів від торгівлі наркотиками.

Останнім часом у багатьох європейських країнах прийнято спеціальне законодавство, пов’язане зі сферою боротьби з “відмиванням капіталів”, що знайшло конкретне відображен­ня в нормах, що стосуються збереження банківської таємниці. Так, кредитні установи повинні повідомляти спеціальним адміністративним органам про суми, які викликають підозру щодо проведення розрахунків за наркотики чи за інші зло­чинні види діяльності. Отже, щодо професійної таємниці банкірів існують певні обмеження і у разі проведення банком сумнівної операції без повідомлення про це компетентних органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності. Наприклад, у Швейцарії з 1992 р. діє закон, відповідно до якого службовець банку або банк як юридична особа зобов’язані повідомляти швейцарські власті про мож­ливі факти відмивання грошей. За приховування такої інфор­мації банкіри підлягають відповідальності у вигляді штрафу 50 тис. швейцарських франків або звільненню, а також відкли­канням ліцензії на банківську діяльність для банку.

У Німеччині діє закон щодо відмивання грошей, метою якого є полегшення процедури виявлення доходів, отриманих внаслідок здійснення тяжких злочинів, створення перешкод для відмивання грошей, а також сприяння викриттю структур організованої злочинності. Його суть зводиться до того, щоб зобов’язувати банки ідентифікувати операції своїх клієнтів на суму понад 20 тис. марок. За американськими законами всі банки, розташовані на території США, автоматично підклю­чаються до спеціальної комп’ютерної системи податкового відомства держави. Інформація про платіж, що перевищує 10 тис. доларів, за цією системою автоматично потрапляє і до податківців. Крім того, всі банки одержують стандартні форми, за якими вони зобов’язані повідомляти безпосередньо уряд про всі операції з готівкою на суму понад 3 тис. доларів, незалежно від того, викликають вони підозру чи ні. Винні в цьому можуть каратися до 10 років позбавлення волі.

Отже, інститут банківської таємниці в зарубіжному законо­давстві не може служити захисту відверто “брудних” грошей і потребує належної уніфікації вимог щодо додержання й обме­ження банківської таємниці.

Зміст

Передмова.................................................................................................................. 3

Глава І ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ..... 4

§ 1. Поняття, предмет і система банківського права............................................... 4

§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права........................................ 7

§ 3. Питання вдосконалення банківського законодавства.................................... 10

§ 4. Норми банківського права та їх класифікація................................................ 14

§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.................................................... 17

Глава ІІ БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.................................................................................. 20

§ 1. Поняття, функції та структура банківської системи України....................... 20

§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи................................................. 25

§ 3. Питання функціонування банківської системи України............................... 32

Глава III ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ................................................................................................................ 35

§ 1. Загальна характеристика правової природи Національного банку України...................................................................................................................... 35

§ 2. Основи взаємовідносин Національного банку України з вищими органами держави...................................................................................................................... 38

§ 3. Функції та операції Національного банку України........................................ 40

§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України.............. 54

§ 5. Організація роботи Національного банку України........................................ 56

Глава IV ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ................. 65

§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація.................................... 65

§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку.............. 69

§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком..................... 76

§ 4. Операції та послуги комерційних банків........................................................ 84

§ 5. Правова охорона банківської таємниці........................................................... 90

Глава V ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ....................................................................................................... 94

§ 1. Правове регулювання грошового обігу........................................................... 94

§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин............................................... 96

§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків........................ 98

§ 4. Правова природа договору банківського рахунка....................................... 102

§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу............................... 103

Глава VI ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН ........ 120

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту........................................................... 120

§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин........................................... 126

§ 3. Правова природа кредитного договору......................................................... 127

Глава VII ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ................................................................................................................ 130

§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання................................... 130

§ 2. Поняття і види цінних паперів....................................................................... 137

§ 3. Операції банків з цінними паперами............................................................. 141

Глава VIII ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ................................................................ 144

§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства............................... 144

§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання............................ 147

§ 3. Правове регулювання валютних операцій.................................................... 149

§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства.......................................................................................................... 155

Глава IX ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ПРОВЩНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ........................................................................................ 162

§ 1. Суть банківського права провідних зарубіжних країн................................ 162

§ 2. Правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах....... 166

§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн......................................................................................................................... 169

§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві..................... 196