Книга

Книга Банківське право України, Костюченко

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 8.11.2024


О.А. Костюченко

БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Банківське право

Національний банк

Комерційний банк

Розрахунки і кредитування

Ринок цінних паперів

Національне законодавство

Банківські системи зарубіних країн

Інститут банківської таємниці

Підручник

КИЇВ

Видавництво А.С.К.”

2003

БВК 67.304.2я73

К72

Рекомендовано вченою радою Академії адвокатури України

(Протокол №5 від II лютого 2002 року)

Затверджено Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів вищих навчальних закладів

(Лист № 14/18.2-1051 єід 17 травня 2002 раку)

Рецензенти: В.Ф. Погорічко, докт. юрнд. наук, проф., член-кор. АПрН України (Інститут держави і права НАН України ім. В. М. Корецького); /. К, Туркевич, докт. юрид. наук, проф. (Академія адвокатури України); М. І. Єрофгсв, канд. юрнд. наук (зав. відділу апарату Верховної Ради України

Костютенко О.А.

К 72 Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки і кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці: Підручник.— 3-тє вид.— К.: Видавництво А.С.К., 2003.— 928 с. — (Економіка. Фінанси. Право).

ISBN 966-8291-06-9

У підручнику відповідно до навчальної програма курсу “Бан­ківське право” висвітлено сутність і джерела банківського пра­ва, визначено правове становище Національного банку України і комерційних банків, теоретичні і практичні питання правового ре­гулювання розрахункових, кредитних, валютних відносин та опе­рацій з цінними паперами. Розглянуто основні положення банків­ського права провідних зарубіжних країн. Подано зразки основ­них банківських документів, важливі нормативно-правові акти, що регулюють банківську діяльність в Україні. Матеріал викладено на основі чинного законодавства і практики його застосування з урахуванням потреб навчального процесу.

Розрахований на студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, аспірантів, викладачів, а також працівників банків. Буде корисним усім, хто цікавиться проблемами банківсь­кого права.

ББК 67.304.2я73

I8ВN 966-9291-(№-9 © О. А. Коетюченко, 2002

© П. С. Починок, художнє оформлення, 2003

© "Видавництво А.С.К.", 2003

ПЕРЕДМОВА

Докорінні зміни у соціально-політичному розвиткові України пов’язані з радикальною економічною реформою, демократи­зацією та формуванням правової держави і громадянського суспільства, побудованих на пріоритеті прав і свобод громадян, рівності всіх форм власності.

Органічною складовою здійснюваних у країні економічних пе­ретворень є реформування банківської системи і визначення її правових основ.

Сучасні банки своєю діяльністю глибоко проникають в усі сфери економіки, активно впливають на економічні та соціальні процеси. Сферою банківської діяльності охоплено всі суб'єкти -від органів законодавчої і виконавчої влади до підприємств, організацій, фірм, фізичних осіб.

Банківська система й банківське законодавство України пе­ребувають у процесі становлення і їх розробка є першочерговим та актуальним завданням сучасної науки. За цих умов великого значення набуває вивчення засад банківського права. Пропонова­ний підручник поповнить перелік спеціальної літератури, яка висвітлює правові засади банківської діяльності, допоможе пізнати сутність банківського права й банківської системи України, опанувати основами правового положення Національ­ного банку України, з'ясувати актуальні проблеми організації та діяльності комерційних банків, засвоїти порядок здійснення основних видів банківських операцій. У підручнику подано загаль­ну характеристику валютного законодавства, аналізується правовий режим валютних операцій та операцій з цінними паперами.

Логічним завершенням підручника є глава, присвячена осно­вам банківського права провідних зарубіжних країн, у якій роз­глядаються суть банківського права, його самостійний харак­тер у правовій системі окремої держави, аналізуються особли­вості джерел банківського права, висвітлюються організація та функціонування банківських систем провідних зарубіжних країн.

Підручник підготовлено на основі найновішого нормативного матеріалу, який висвітлює правові аспекти банківської діяль­ності, аналізуються прийняті акти банківського законодавства та практика застосування їх.

Глибоке і всебічне вивчення правових аспектів банківської діяльності сприятиме оволодінню азбукою в банківській сфері, використанню основних положень у практичній діяльності різних кредитно-фінансових установ, в ефективному функці­онуванні банківської системи України.

Навчальне видання має на меті викликати інтерес до банківської сфери і допомогти студентам в опануванні теоре­тичного курсу, правильно зрозуміти сутність і спрямованість інститутів банківського права.

Глава І

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ

§ 1. Поняття, предмет і система банківського права

У процесі розбудови демократичної правової держави та, становлення ринкової економіки важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та ефективне правове регулювання банківської діяльності. Банківська систе­ма управління зазнала суттєвих змін: створена дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність комерційних банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування, банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємо­відносин банків із клієнтурою. З урахуванням цього набуває ваги роль правового забезпечення банківської діяльності, чим і зумовлена поява такої дисципліни, як “Банківське право”.

Донедавна питання функціонування банків та їх взаємовідносини з клієнтурою вивчались у рамках таких на­вчальних дисциплін, як “Цивільне право” та “Фінансове право”, а управління в сфері фінансів і кредиту — “Адміністративне право”. В сучасних умовах постала потреба в детальнішому вивченні проблем правового регулювання банківської діяльності, враховуючи міжгалузевий характер цієї діяльності та роль, яку відіграють нині банки в економічному житті України. Між тим, правове регулювання банківської діяльності належить до найбільш складних і найменш розроб­лених проблем національного права, водночас банківське право поступово трансформується в самостійну галузь.

Передусім винятково важливе значення має визначення сутності банківського права і тих суспільних відносин, що ним регулюються.

Банківське право – це система правових норм, що регулю­ють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними й фізичними осо­бами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій. В Україні банківське право поки ще не е самостійною галуззю права, тому що відсутні ха­рактерні лише їй предмет і метод регулювання суспільних відносин.

Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відноси­ни, які регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг. Метод правово­го регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву, — інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваження­ми (Кабінет Міністрів України, Національний банк України (НБУ)). Існують також владні відносини між НБУ і ко­мерційними банками. З другого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто за­стосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

Банківському праву властиві обидва вказані методи, оскільки завдяки першому держава прямо й безпосередньо ре­гулює поведінку суб’єктів цих відносин, а другому – встанов­лює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідно­син суб’єктів. Зазначений метод правового регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку суб’єктів у регулюванні банківських суспільних відносин.

Правові норми, що регулюють банківські відносини, містяться насамперед як у загальних, так і у спеціальних, при­свячених регулюванню тільки банківських відносин, норма­тивних актах. До них належать: Конституція України, закони й постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення й інструкції НБУ та Міністерства фінансів України, статути банків тощо.

Система банківського права охоплює не тільки норми, які закріплюють загальні положення банківського права, поняття й структуру банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а й норми, що регулюють відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил валютних операцій.

Банківське право регулює правові основи розрахунків, ви­ходячи з принципу, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов’язані зберігати кошти на рахунках у банках і додержувати встановленого порядку здійснення безготівкових розрахунків. У законодавстві чітко визначено порядок відкриття рахунків у кредитних установах. встановлено правові форми розрахунків та порядок здійснен­ня розрахунків за цими формами.

Норми банківського права закріплюють правові основи банківського кредитування, визначають правове положення кредитних установ і принципи їх відносин з одержувачами кредитів за умов повернення, строковості та платності, а також основи валютних відносин України з іноземними дер­жавами та правила валютних операцій на території України.

Отже, всі правові норми, що регулюють організацію банківської системи і здійснення банківських операцій, у своїй сукупності формують визначений комплекс норм і мають предметну єдність. Крім того, норми банківського права включають норми інших галузей національного права (напри­клад, норми цивільного права регулюють товарно-грошові відносини, що складаються при здійсненні банками та іншими фінансовими інститутами банківських операцій, або застосу­вання застави у кредитних правовідносинах). Норми адміністративного права регулюють управління кредитною системою і визначають основи побудови банківської системи в країні. Отже. можна зробити висновок, що банківське право слід розглядати як комплексну галузь.

Однак ані предметна єдність цих норм, ані їх комп­лексність не означають, що банківське право є самостійною галуззю єдиної правової системи, хоча в перспективі таке мож­ливе. Банківське право нині можна визначити як підгалузь фінансового права України, яка спрямована на мобілізацію та розподіл коштів з метою забезпечення виконання завдань держави. При цьому мобілізація й розподіл грошових ресурсів можуть здійснюватись у процесі виконання банківських опе­рацій, при кредитуванні, регулюванні розрахункових і валют­них операцій, функціонуванні ринку цінних паперів.

Особливо великого значення для банківського права набу­вають норми конституційного права, що встановлюють ком­петенцію органів законодавчої і виконавчої влади у сфері кре­дитно-грошової політики, обігу державних цінних паперів. У конституційному праві закріплено загальні принципи і по­ложення, що стосуються банківської діяльності держави. Так, у ст. 99 Конституції України зазначається, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією цент­рального банку держави – НБУ.

Адміністративне право визначає принципи організації та діяльності органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, НБУ тощо), повноваження цих органів у сфері креди­тування, організації розрахунків і валютних операцій, обігу цінних паперів. Банківське право регулює, насамперед, май­нові відносини, що виникають у сфері кредитування і здійснення розрахунків, і тим самим тісно пов’язане з цивільним правом. Наприклад, у договорах банківського ра­хунка та кредитного договору нормами цивільного права ре­гулюються такі питання, як укладення цих договорів, зміст прав та Обов’язків сторін, заставне забезпечення позичок, роз­рахункові і кредитні санкції, відповідальність сторін за нена­лежне виконання своїх обов’язків. Крім того, комерційні банки, як суб’єкти господарської діяльності, здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, керуються також у своїй діяльності нормами цивільного права.

Банківське право України регулює різноманітні за своїм змістом банківські правовідносини, пов’язані з банківською діяльністю та її здійсненням. Численні й різноманітні норми та інститути банківського права взаємопов’язані і відображують­ся в їх єдності та узгодженості. Однак суспільні відносини, що становлять предмет банківського права, здійснюються через відповідну систему. Система банківського права - це логічно послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм та інститутів банківського права.

Система банківського права об’єднує та характеризує співвідношення й зовнішню структуру об’єднання норматив­них актів, внутрішньо обумовлених єдиною метою – регулю­ванням банківських правовідносин. Система банківського права будується насамперед на підставі поділу її норм на групи залежно від особливостей регульованих нею окремих видів суспільних відносин. Відповідно складається така систе­ма банківського права України: загальна частина та особлива, яка включає спеціальні банківсько-правові інститути.

Загальна частина включає норми, які закріплюють за­гальні, принципові положення банківського права і його ста­тутні інститути (поняття, принципи й джерела банківського права, правове становище Національного банку України та комерційних банків, сутність і функції банківської системи України).

До особливої частини належать норми, що регулюють ос­новні функціональні інститути банківського права, за допомо­гою яких безпосередньо здійснюється банківська діяльність. Особлива частина банківського права об’єднує такі інститути: договір банківського рахунка, банківське кредитування, охо­рона банківської таємниці, валютні операції банків, правове регулювання ринку цінних паперів тощо.

Банківське право України сьогодні можна розглядати в трьох аспектах: як підгалузь фінансового права. Яка формується в самостійну комплексну галузь права; як окрему навчальну дисципліну, яка вивчається в юридичних і економічних закладах освіти; і як науку, яка ще не розвинена, а об’єкт її дослідження тільки створюється. Остання повинна вивчати категорії та поняття, що стосуються правового регу­лювання банківської діяльності, та розробляти рекомендації щодо вдосконалення банківського права.

Отже, банківське право тісно пов’язане з економічними процесами в державі і застосовується для врегулювання спе­цифічних відносин, що виникають у процесі банківської діяль­ності та надання банківських послуг.

За умов ринкової економіки банківське право відігравати­ме дедалі значнішу й активнішу роль у державі. Як інструмент вивчення фінансово-кредитного механізму воно спрямоване на забезпечення раціонального й ефективного функціонування банківської системи в державі, сприятиме розвитку кредитної системи, встановленню правових основ розрахунків та валют­них відносин на території України.

§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права

Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, притаманних всьому національному праву (закон­ності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері.

За нинішніх ринкових умов такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонуван­ня банківської системи, здатної Мобілізувати фінансові ресур­си та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структур­ної перебудови економіки.

До спеціальних принципів банківського права належать:

принцип свободи економічної діяльності. Субєкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської діяльності передбачаються законодавством України;

принцип неухильного виконання економічних норма­тивів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов’язує суб’єктів банківських правовідносин до­держувати правил поведінки, приписуваних нормами банківського права. Так, правилами НБУ передбачено, що комерційні банки зобов’язані додержувати економічних нор­мативів, встановлених НБУ;

принцип поєднання публічних і приватних начал у банківській сфері. З одного боку, держава займається організацією, регулюванням і управлінням банківською систе­мою в інтересах усього суспільства. А з іншого, проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє пари­тет інтересів усіх суб’єктів банківського права;

принцип задоволення потреб клієнтів та максималізацй отримання прибутку банками;

принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їх клієнтів. Суб’єкти банківських правовідносин (при кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав і обов’язків. У цих відносинах виявляються взаємна воля і свідомість учасників;

принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію й недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяль­ності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ змен­шувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів банку.

Контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.

Для подальшого розвитку конкуренції й обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку;

принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредит­но-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться нагляду. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, під­приємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням, за його сигналами притягує ються до відповідальності винні особи.

На практиці останній принцип знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, а також ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормати­ви, перевіряє створення їх реєстрацією, контролює додержан­ня ними законодавства), здійснює контроль за веденням касо­вих операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповно­важених банків тощо.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вира­ження державної волі в нормативних актах — офіційних пись­мових документах компетентного органу держави, у яких встановлюються норми права.

До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України, (зокрема. Закони України “Про державне регу­лювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р., “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р., “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. тощо.

У системі банківського законодавства особлива роль відво­диться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Зако­ни України: “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р., який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист; “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р.

Серед джерел банківського права важливий блок станов­лять підзаконні нормативні акти, які можна розподілити на: дві групи.

1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.

Наприклад, Укази Президента України “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України” від 16 березня 1995 р., “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки” в редакції Указу від 11 травня 1995 р. Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій тери­торії України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку накладення арещту на цінні папери” від 22 вересня 1999 р., “Про повноваження Дер­жавного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредит­их інститутів” від 21 серпня 2000 р.

2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. Ці акти приймаються в межах компетенції того ор­гану, що його видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Так, постановами Правління НБУ затверджено від 19 лютого 2001 р. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; від 18 березня 1999 р. — Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. — Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі постачання на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності — резидентами.

До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти — статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).

У правовому аспекті велике значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні державної, реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, а також актів місцевих органів уп­равління). Це правило поширено і на нормативні акти, що ви­даються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на додержання принципу верховенства зако­ну та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні.

Серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, те­леграм, що суперечить поняттю “нормативний акт” і не перед­бачено законом як форма існування офіційного документа.

Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлюють важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжна­родні договори.

До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести Уніфіковані правила і звичаї МТП для до­кументарних акредитивів у редакції 1993 р., Уніфіковані пра­вила МТП по інкасо в редакції 1995 р.

У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжна­родні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До них слід віднести Женевські чекові конвенції 1930 р., Оттавську кон­венцію УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р. тощо.

Важливе місце в банківській практиці посідають також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, і що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Прикладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 проекту Цивільного кодексу України “Звичаї ділового обороту”. Цивільні відносини мо­жуть регулюватися звичаєм ділового обороту. Звичаєм ділово­го обороту визнається правило поведінки, яке не передбачено актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко за­стосовується в певній сфері підприємництва. Звичай ділового обороту може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту, що суперечить положенням актів цивільного законодавства або договору, не застосовується.

§ 3. Питання вдосконалення банківського законодавства

Ефективне функціонування банківської системи України здебільшого визначається рівнем її правової основи і немож­ливе без визначення правового статусу суб’єктів кредитної системи та детального регламентування різних аспектів банківської діяльності. Створення повноцінного банківського законодавства є запорукою належного управління економікою держави, побудови механізму сучасної кредитної системи України і формування правової держави.

Банківська система України функціонує на підставі цілої системи нормативно-правових актів, яка визначається терміном “банківське законодавство”. Загалом його можна визначити як систему нормативних актів, що містять норми, котрі регулюють діяльність банків та інших кредитно-фінансо­вих інститутів, а також їх взаємовідносини з клієнтами (відно­сини при встановленні структури й функцій кредитно-банківської системи, здійсненні основних банківських опе­рацій, питання правового регулювання розрахункових, кре­дитних, валютних відносин та операцій з цінними паперами, а також організацію банківського контролю за господарською та фінансовою діяльністю підприємств, організацій).

Банківське законодавство — це значний масив різно­манітних за юридичною силою, формою і сферою дії норма­тивних актів, що мають визначену ієрархічну систему. Згідно з цим банківське законодавство має низку особливостей.

Першою особливістю є міжгалузевий характер банківсько­го законодавства, адже воно містить норми різних галузей права. Найбільшого значення тут набувають норми консти­туційного, адміністративного, цивільного та фінансового права. Водночас багатогранність самої банківської діяльності дає підстави включати до складу банківського законодавства ще й норми кримінального права (наприклад, кримінальна відповідальність за виготовлення, збут фальшивих грошей, цінних паперів та іноземної валюти або порушення правил про валютні операції), цивільно-процесуального права (напри­клад, відновлення прав на втрачені цінні папери на предявника або порядок стягнення коштів за виконавчими документами з установ, підприємств та організацій) та інших галузей права.

Другою особливістю банківського законодавства України е значна кількість підзаконних нормативних актів, а законів, що регулюють різні аспекти і питання банківської діяльності, не­достатньо. В таких країнах, як Велика Британія, Німеччина, США, Франція, налічується понад два десятки законів, що за­безпечують функціонування кредитної системи цих країн.

Недостатня кількість законів у цій сфері пояснюється, з од­ного боку, складною і повільною процедурою їх прийняття, а з іншого, — тим, що банківські відносини надто динамічні. Це зумовлює потребу постійно вносити зміни, спрямовані на вдосконалення зазначеної діяльності, що забезпечується опе­ративним прийняттям підзаконних нормативних актів. Отже, має місце перекіс законодавства в бік відомчих нормативних актів.

Відомчі нормативні акти (постанови, інструкції, положен­ня і правила) видаються на виконання і в межах закону і по­кликані усунути прогалини в правовому регулюванні банківських суспільних відносин.

Третьою особливістю банківського законодавства є те, що основний його масив, як зазначалося, представлений відомчи­ми нормативними актами. При цьому деякі державні органи управління спеціальної компетенції (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку) наділені функціями нормотворчого характеру і вида­ють підзаконні нормативні акти, які мають міжвідомчий ха­рактер і відображають специфічну сферу їх діяльності, є обов’язковими для всіх юридичних і фізичних осіб.

Четвертою особливістю банківського законодавства є про­блема розмежування його з іншими галузями законодавства (адміністративним, фінансовим і цивільним), що має практич­не значення для ефективного розвитку і функціонування еко­номіки. При цьому слід констатувати роль публічних начал у регулюванні банківської діяльності, зокрема це стосується пи­тання меж втручання держави в банківську сферу.

Як відомо, сучасний нормативний вакуум у сфері банківської діяльності зумовлений зміною соціально-політич­ного устрою і напрямів економічного розвитку країни. Деякі нормативні акти не завжди узгоджуються між собою, інколи навіть суперечать один одному, що потребує поліпшення пра­вового регулювання банківських відносин і побудови кредит­ноїсистеми в Україні.

Серйозною перешкодою для регулювання банківських відносин є внесення частих змін до законів невдовзі після їх прийняття, як це мало місце, наприклад, із Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Часті зміни і доповнення до законів несприяють стабільності банківського законодав­ства і негативно впливають на практику його застосування субєктами господарювання.

На стані банківського законодавства негативно позна­чається і практика неодноразових змін “правил гри”, зокрема прийняття за короткий час різних відомчих нормативних актів з тих самих питань. Так, 24 травня 1993 р. Правління Національного банку України своїм рішенням затвердило Положення, а 2 серпня 1996 р. Інструкцію про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, а 29 березня 2001 р. НБУ було затверджено нову Інструкцію щодо безготівкових розрахунків.

Велике значення для розвитку банківського законодавства має концепція розвитку банківської системи України, яка по­винна, містити основні напрями та шляхи вдосконалення банківського законодавства. Зокрема, актуальним як у теоре­тичному, так і в практичному аспекті є питання його кодифікації. В розробленому творчим колективом НБУ проекті концепції розвитку банківської системи України передбачається створити на основі всіх чинних законодавчих і норма­тивних документів систематизований Кодекс нормативних актів щодо банківської діяльності, постійно підтримуючи його в робочому стані та ознайомлюючи з ним усі банки України.

Виняткове значення проблем удосконалення банківського законодавства зумовлює потребу у вирішенні низки питань, У плані законодавчої діяльності Верховної Ради України підго­товлено пакет законопроектів з питань банківської справи, які мають бути прийняті найближчим'часом. У цьому пакеті є за­кони: “Про комерційні банки”, “Про банківський кредит”, “Про кредитну установу”, “Про Ощадний банк”, “Про валют­не регулювання”, “Про банківський нагляд”, “Про іпотечний банк”, “Про страхування обігу цінних паперів”, “Про випуск та використання цінних паперів”, “Про інкасацію”, “Про без­готівкові розрахунки”, “Про механізм повернення капіталу, вивезеного з України”, “Про строкові фінансові інструменти”, “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, “Про обовязковий продаж валюти експортерам” тощо.

Велике значення в удосконаленні банківського законодавства має вирішення на законодавчому рівні таких важливих питань, як банківська таємниця, страхування депозитів та кредитів, організація та порядок роботи банківської системи в особливий період, система державного банківського аудиту, відповідальність банків за незаконні банківські операції, банк­рутство і неспроможність кредитних установ, механізм реорганізації банків, іпотеку захист інтересів вкладників, правове забезпечення електронних платіжних систем тощо. Значну увагу слід приділити діяльності Державної скарбниці України, дочірнім банкам та іншим кредитним установам фінансовим та холдинговим компаніям.

Робота щодо вдосконалення банківського законодавства не обмежується прийняттям лише законів, необхідне я норма­тивне регулювання окремих сфер банківської діяльності та їх відносин із клієнтами (розрахункових, кредитних, валютних тощо), формування спеціального механізму реалізації-тих чи інших положень у банківській сфері (йдеться про формування кредитно-фінансового інституту трастових операцій, порядок виконання заставних зобов’язань у разі неповернення кре­дитів, про лібералізацію валютних операцій перерахування іноземної валюти за кордон або залучення іноземних інвес­тицій, упорядкування засад вексельного обігу, врегулювання інституту арешту коштів банків тощо).

Аналіз чинного банківського законодавства свідчить, що воно знаходиться ще на етапі становлення й розвитку і непов­ною мірою відповідає етапу ринкової економіки. Для банківського законодавства характерні такі негативні риси:

а) багаторівневий характер правового регулювання банківської діяльності та наявності значної кількості підзаконних нормативних актів. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання ієрархії джерел банківського права;

б) відсутність єдиного кодифікованого акта з банківської діяльності;

в) динамічність норм банківського права і внесення частих змін та доповнень до нормативних актів, що регулюють банківську діяльність;

г) суперечливість і складність багатьох нормативних актів, їх неузгодженість з актами, що стосуються взагалі різних сфер народного господарства регулюють господарські відносини,

д) недостатня кількість офіційних джерел, де публікуються нормативні акти з банківської діяльності, і труднощі, що вини­кають з пошуком і користуванням цими актами. Існуюча їх публікація не відповідає формальним вимогам обнародуван­ня, а умови їх розповсюдження не забезпечують учасникам за­гальнодоступності актів.

Поряд із безпосередньо вдосконаленням банківського за­конодавства складовою частиною цього процесу є здійснення інших заходів. Насамперед необхідно:

1) узгоджувати норми банківського законодавства з нор­мами інших галузей національного законодавства, тобто вра­ховувати норми актів суміжного законодавства як основу кон­цептуального характеру;

2) відображати в чинному законодавстві міжнародні норми і звичаї, що застосовуються в банківській практиці;

3) чіткіше розмежовувати повноваження законодавчих та виконавчих органів у банківській сфері;

4) обмежити до мінімуму втручання держави в банківську сферу і намагатись ліквідувати монополізацію НБУ в уп­равлінні кредитно-банківською системою;

5) систематично розробляти й видавати центральним бан­ком методичні вказівки та розяснення щодо деталізації засто­сування банківського законодавства чи регулятивних правил;

6) створити централізований банк даних, де б накопичува­лась інформація про фінансовий стан позичальників, поперед­ню діяльність субєктів господарювання, про міжнародних партнерів, що дало б змогу зменшити кредитний ризик ко­мерційних банків;

7) здійснювати реформування бухгалтерського обліку в поєднанні з удосконаленням аудиторських стандартів та ауди­торської практики (зокрема, розробити нормативні документи щодо реорганізації банківського обліку та звітності в банківській системі);

8) законодавче врегулювати порядок організації та функціонування електронних платіжних систем, створити Єдину платіжну систему під захистом Національного банку України;

9) створити спеціальне агентство з питань реструктури­зації банківських активів, яке б організувало оперативну робо­ту з реструктуризації системи управління банками та їх акти­вами.

Важливу роль у розвитку національного банківського за­конодавства має відіграти процес міжнародного співробітниц­тва в сфері правового регулювання банківської діяльності, адаптації його до відповідного законодавства Європейського Союзу, поступового приведення нормативних актів України до європейських стандартів.

Отже, чинне національне банківське законодавство зага­лом має прогресивний напрям і підпорядковується меті регу­лювання ринкової системи економіки. Однак найважливішою його проблемою залишається завдання розширення та якісного розвитку правового фундаменту управління банківською системою і банківською діяльністю і відповідності су­часного національного банківського законодавства міжнарод­ним банківським стандартам.

Удосконалення банківського законодавства сприятиме функціонуванню ринкової економіки, прискоренню форму­вання ефективної банківської системи України.

§ 4. Норми банківського права та їх класифікація

Банківська діяльність, будучи важливим елементом функціонування фінансової системи держави, є об’єктом регу­лювання з боку банківського права. Відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, регулюються нормами банківського права. Норми банківського права є загально­обов’язковими правилами поведінки, які встановлюють і регулюють публічні відносини, пов’язані з організацією та функціонуванням банків, з порядком здійснення ними банківських операцій, а також приватні відносини банків з клієнтами. Для з’ясування поняття норми банківського права важливе значен­ня мас визначення специфічних ознак, що характеризують норми банківського права.

Норми банківського права регулюють специфічну групу суспільних відносин — банківські правові відносини, тобто взаємовідносини між суб’єктами банківського права в процесі здійснення банківської діяльності. Ці відносини мають як публічний, так і приватний характер.

Норми банківського права, будучи за своєю природою спеціальними нормами, чітко визначають юридичні права й обов’язки учасників, закріплюють правове положення суб’єктів банківських правовідносин і передбачають певні варіанти їх поведінки. В нормах банківського права жорстко закріплюються вимоги держави в сфері банківської діяльності. встановлюється відповідальність за невиконання приписів держави. Ці норми, як правила, мають імперативний (обов’язковий) характер, забезпечений примусовою силою держави. Однак деякі норми банківського права диспозитивні. Так, норми, що стосуються укладання банківських договорів, е згодою сторін, і це дає їм можливість визначити конкретний зміст своїх прав та обов’язків. Учасники банківських пра­вовідносин невправі змінювати приписи та умови їх застосування. Норми банківського права регулюють організацію і функціонування банківської системи, основу якої становлять грошово-кредитні відносини. З цього випливає, що банківські правовідносини регулюються не лише нормами банківського права, а й нормами інших галузей права — адміністративного, цивільного, фінансового тощо. Наприклад, норми цивільного права регулюють розрахункові та кредитні відносини, а норми адміністративного права — ст. 1665 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ за порушення ними вимог банківського законодавства, а ст. 2343 цього ж кодексу визначає коло посадових осіб, які можуть накладати штрафи за порушення банківського законодавства. В банківській практиці також застосовуються звичаї, ділового; обороту та банківські звичаї, які можуть визнаватися нормами, банківського права лише за умови визнання їх Національним банком України. Як приклад, можна навести Указ Президента України від 04.10.1994 “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб’єктами підприємницької діяльності України”, у якому міститься поси­лання до зводу звичаїв — Уніфікованих правил і звичаїв МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 року.

Структура норми банківського права, тобто їх внутрішня побудова, складається з елементів — гіпотези, диспозиції та санкції. Однак, ці елементи мають низку особливостей. Гіпотеза цих норм визначає умови, за яких можуть виникнути; банківські правовідносини. Ці умови відрізняються чіткістю, виражені конкретно. Наприклад, надання банками кредитів може мати місце за певних умов, забезпеченості, платності та цільового використання кредиту або норма; яка визначає умови, за яких НБУможе відмовити в реєстрації комерційного банку. Диспозиція норм банківського права детально форму­лює правила поведінки учасників банківських правовідносин, тобто, визначає їх права й обовязки. Так, ет. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачає перелік банківських операцій, які мають право здійснювати банки.

Способом захисту правил, встановлених нормами банків­ського права, є санкції. Санкції норм банківського права передбачають юридичні засоби, які використовуються субєктами цих правовідносин для захисту приписів держави. За порушення банківського законодавства можуть застосову­ватися адміністративні, кримінальні, дисциплінарні, фінансові санкції. До них належать штрафи і пені, застосування кредит­них санкцій за користування банківським кредитом тощо. До порушників банківського законодавства застосовуються і спе­цифічні заходи — оперативні санкції, передбачені законодав­ством і спрямовані на попередження правопррушеннь і мають на меті налагодити діяльність конкретного банку.

Відповідно до ст. 72 Закону України “Про банки і банківську діяльність” Національний банк України має право застосовувати до банків такі заходи впливу, як: відкликання ліцензії, призупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу, підвищення економічних нормативів, ліквідація та реорганізація банку тощо. В статтях банківського законодав­ства не завжди містяться одночасно всі три елементи норми банківського права. Окремі елементи цих норм можна знайти в інших нормативних актах.

Аналіз банківського законодавства показує, що всі норми банківського права можна класифікувати з різних підстав. За функціональною спрямованістю норми банківського права можна поділити на дві групи:

а) регулятивні;

б) Охоронні.

Регулятивні норми банківського права встановлюють права й обовязки суб’єктів банківських правовідносин. До ре­гулятивних норм належать норми, які визначають функції НБУ і комерційних банків, встановлюють вимоги щодо ліцен­зування банківської діяльності.

Охоронні норми банківського права передбачають застосу­вання заходів примусу за порушення норм банківського зако­нодавства. До цих норм належать норми, які передбачають підстави і форми здійснення банківського нагляду, санкції за порушення валютного законодавства.

Роль банківського права виявляється в захисті прав та інте­ресів субєктів і має конкретне втілення завдяки застосуванню регулятивних та охоронних норм. В свою чергу, регулятивні норми банківського права залежно від характеру їх впливу на учасників банківських правовідносин поділяються на зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі.

Зобовязуючі норми права регулюють активну поведінку субєктів і пропонують в категоричній формі здійснювати певні дії. Наприклад, обовязок отримувати банком ліцензію на здійснення банківської операції, зберігати кошти на рахун­ках у банках тощо.

Забороняючі норми банківського права приписують не здійснювати дій, що порушують банківську дисципліну. На­приклад, правилами касових операцій застосування готівки між юридичними особами обмежене. Валютне законодавство України забороняє на території країни використання інозем­ної валюти як засобу платежу, за винятком випадків і в поряд­ку, встановленому чинним законодавством.

Уповноважуючі норми банківського права надають учас­никам цих відносин повноваження на здійснення певних дій в установлених межах. Так, субєкти кредитних правовідносин укладають кредитні договори, у яких визначають свої права й обовязки.

За змістом норми банківського права поділяють на матеріальні і процесуальні. Прикладом матеріальних норм банківського права є мета і функції банківського нагляду, підстави створення комерційних банків, види санкцій, які мо­жуть застосовуватися до банків.

Процесуальні норми банківського права встановлюють по­рядок застосування норм матеріального права. Так, законода­вець визначає вимоги, що пред’являються до звітності банків, встановлює процедуру стягнення штрафів, тобто процесуальні норми регулюють взаємовідносини НБУ і банків з приводу банківського нагляду.

За призначенням норми банківського права поділяють на загальні та пруденційні. Загальні норми банківського права закріплюють правове положення НБУ і комерційних банків, їх організаційно-правові форми, функції, визначають порядок організації та здійснення банківського нагляду, порядок здійснення банківських операцій.

Пруденційні норми банківського права — це норми, що мають на меті забезпечити стабільність функціонування банківської системи, захистити інтереси вкладників. Вони пе­редбачають різні фінансові та організаційні заходи, реалізація яких повинна привести до зниження банківського ризику. На­приклад, державна реєстрація та ліцензування банківської діяльності, встановлення НБУ економічних нормативів, застосування заходів впливу від імені держави.

Отже, класифікація норм банківського права має важливе значення для зясування сутності цих норм, визначення їхнього місця в системі банківського права та подальшого роз­витку науки банківського права.

§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад

Результатом регулюючого впливу норм права на суспільні відносини є перетворення їх у правові відносини. Банківські правовідносини є різновидом правових. Це такі суспільні відносини, що встановлюють між учасниками юридичний зв’язок організаційного і майнового характеру, врегульовані нормами банківського права.

Банківські правовідносини виконують такі основні функції:

закріплюють конкретну поведінку учасників у процесі банківської діяльності або при здійсненні банківських опе­рацій;

визначають коло суб’єктів, на яких поширюється дія норм банківського права;

забезпечують приведення в дію юридичних засобів для реалізації субєктивних прав і юридичних обовязків.

Банківські правовідносини складаються із суб’єктів, між якими виникли правові відносини, об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб’єктами банківських правовідносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим субєктом цих відносин є держава.

Об’єктом банківських правовідносин є те, стосовно чого вони виникають, — кошти, цінні папери, майно, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, операцій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів). Матеріальним змістом банківських правовідносин є поведінка суб’єктів, основою якої є суб’єктивні права й обов’язки, встановлені нор­мами банківського права. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої і навпаки. Наприклад, при поданні до НБУ клопотання резидента-позичальника про отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземного банку резидент-позичальник вправі вимагати роз­гляду свого клопотання, а НБУ зобов’язаний розглянути таке кяопотакня. дати відповідь тощо. У свою чергу, НБУ вправі вимагати від резидента-позичальника додаткових відомостей, гарантій, необхідних для вирішення цього питання, а резидент-позичальник повинен виконувати приписи НБУ.

Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві всім видам правовідносин, але у них є і свої специфічні ознаки. По-перше, вони виникають у специфічній сфері економічної діяльності держави і пов’язані з її банківською діяльністю. По-друге, ці відносини складаються з двох елементів — владно-організаційного (наприклад, реє­страція НБУ комерційних банків) і майнового (отримання клієнтом кредиту в установі банку). По-третє, однією з вимог банківських правовідносин є обов’язкова участь банків і вико­нання ними у звязку з цим своїх функцій. По-четверте, у цих відносинах задіяний специфічний метод, який ґрунтується на поєднанні двох різних методів регулювання — методі владних повноважень щодо іншого учасника та. методі юридичної рівності сторін, що стосується сфери майнових відносин.

Банківські правовідносини, що регулюються нормами-банківського законодавства, різноманітні за своїм змістом, адже вони пов’язані з економічною діяльністю держави і вини­кають у процесі організації і здійснення банківської діяльності.

Банківські правовідносини за змістом регулювання можна класифікувати на правовідносини:

що регулюють організацію банківської системи;

що виникають у сфері банківських операцій;

кредитні;

розрахункові;

валютні;

з приводу обігу цінних паперів;

регулювання грошового обігу.

Банківські правовідносини залежно від конкретного змісту поділяються на:

а) майнові, пов’язані з коштами як видом майна;

б) немайнові, пов’язані із забезпеченням режиму банків­ської таємниці або захистом ділової репутації банку;

в) організаційні, повязані з побудовою банківської систе­ми або організації структури банку;

Підставами виникнення банківських правовідносин мо­жуть бути: норма закону, адміністративний акт, договір або одностороння угода, заподіяння шкоди.

Виникнення, зміна і припинення банківських правовідно­син повязані з юридичними фактами, тобто подіями і діями, передбаченими нормами банківського законодавства. Напри­клад, для виникнення правовідносин з організації ко­мерційного банку необхідною умовою є дія — подання комерційним банком встановлених документів на реєстрацію до НБУ. Для виникнення кредитних правовідносин юридичним фактом є укладення кредитного договору. Зміна банківських правовідносин може настати на підставі нормативного акта, наприклад, в разі зміни облікової ставки НБУ чи встановлен­ня мінімального розміру статутного фонду комерційному банку.

Припинення банківських правовідносин має місце в разі смерті громадянина (наприклад, у зв’язку з цим відбувається погашення кредитного зобов’язання громадянина), або про­типравної дії, що порушує вимоги закону (коли комерційний банк порушують норми банківського законодавства і це при­зводить до відкликання Національним банком ліцензії на здійснення банківських операцій).

Регламентація суспільних відносин, що виникають і відбу­ваються з обов’язковою участю банків і виконанням ними своїх функцій, сприяє обігу грошових коштів у державі, відповідає економічним і соціальним потребам суспільства.

Глава ІІ

БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

§ 1. Поняття, функції та структура банківської системи України

В основу вивчення дисципліни “Банківське право” покла­дено банківську систему України. У загальному вигляді під банківською системою розуміють сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійс­нюється мобілізація коштів і надаються клієнтам різноманітні послуги з прийому вкладів і надання кредитів.

Банківська система — це не довільне явище, а складова частина кредитно-грошової системи, елемент економічного базису суспільства, яка розвивається за законами ринкової економіки. Ця система — внутрішньо організована, взаємо­повязана, має загальну мету та завдання.

Банківська система існує в будь-якій країні в певний істо­ричний період і є складовою частиною кредитної системи дер­жави. Умовами нормального функціонування банківської сис­теми є:

1) достатня кількість у країні діючих банків і кредитних ус­танов. Систему слід розглядати як таку, що постійно розви­вається і кількісно та якісно змінюється;

2) відсутність у системі зайвих елементів, тобто банків­ських установ, які не приступили до виконання банківських операцій у встановлені строки, не мають належним чином оформлених ліцензій на здійснення банківських операцій або утворені не відповідно до чинного законодавства та акта за­сновника про створення;

3) наявність центрального банку, який виступає основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими про­цесами в економіці;

4) існування поряд із центральним банком найрізно­манітніших комерційних банків, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв’язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінан­сових послуг для юридичних і фізичних осіб;

5) діяльність банків і кредитних установ, які не обмежу­ються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а сприяють накопиченню капіталу, активно втру­чаються в усі сфери економіки.

Банківська система є складовою більш широкої системи — економічної системи, яка розвивається за законами ринку і за­лежить від економічної та соціальної політики держави.

Отже, банки органічно вплетені у загальний механізм регу­лювання господарського життя, тісно взаємодіють з бюдже­том і податковою системою, системою ціноутворення, з політикою цін і прибутків, з умовами зовнішньоекономічної діяльності. Проте банківська система — це не механічне об’єднання різних банків, а специфічна економічна структура, яка має особливе призначення і виконує спеціальні функції в економіці держави.

Банківська система е законодавче визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових інститутів, які займа­ються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи виявляється в її функціях, а саме:

а) створення грошей і регулювання грошової маси;

6) трансформаційна функція;

в) стабілізаційна функція.

Важливою функцією банківської системи є функція ство­рення грошей і регулювання грошової маси, яка полягає в тому, що банки оперативно змінюють масу грошей в обігу, збільшу­ючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. У виконанні цієї функції беруть участь усі ланки банківської сис­теми (НБУ і комерційні банки) і вона стосується всіх напрямів банківської діяльності.

Для банківської системи характерна трансформаційна функція, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб’єктів господарювання і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики.

Крім зазначених функцій, банківська система також вико­нує стабілізаційну функцію, тобто забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку. Оскільки для банківської діяльності характерна висока ризикованість, і банки працюють в умовах постійної і підвищеної загрози втрати грошей та банкрутства, боротьба з ризиками є важли­вим завданням не лише окремих банків, а й усієї банківської системи. Банки, виступаючи посередниками грошового ринку, беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників. Виконання банківською системою стабілізаційної функції забезпечується прийняттям законів та інших нормативних актів, що регла­ментують діяльність усіх ланок банківської системи, та ство­ренням належного механізму контролю і нагляду за додержан­ням як чинного законодавства, так і діяльності банків.

Сучасна банківська система України, як і у більшості країн світу, складається з двох рівнів. У ст. 4 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і діють на території України" відповідно до положень цього Закону.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України, який відповідає за підтриман­ня стабільності національної грошової одиниці та функціону­вання банківської системи. Національний банк України, як і центральні банки країн з ринковою економікою, виступає емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, ор­ганом банківського регулювання і нагляду, монетарного та ва­лютного регулювання економіки, впливає за допомогою виз­начених законодавством функцій та операцій на всі сфери еко­номічного життя країни.

Національний банк України як головний банк держави виступає Координатором діяльності кредитних інститутів і ви­конує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни, зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розра­хункове обслуговування центральних органів влади. Держав­ного казначейства, бере участь в обслуговуванні державного боргу розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням та виплатою доходу за ними.

НБУ здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від органів державної влади, має право законодавчої ініціативи і в своїй діяльності підзвітний Президентові України та Вер­ховній Раді України.

Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; відсоткову політику; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкрито­му ринку; депозитну політику; управління золотовалютними резервами; регулювання імпорту й експорту капіталу.

НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) бан­кнот і монет, він встановлює правила введення в обіг, зберігання, перевезення грошей, визначає порядок ведення ка­сових операцій для банків, підприємств і організацій, організує інкасацію.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує функціонування платіжної системи, організовує міжбанківські розрахунки, виступає для комерційних банків своєрідним кре­дитором останньої інстанції, здійснює кредитування (рефінан­сування) банків з метою підтримки їх ліквідності наданням ломбардних та стабілізаційних кредитів, проведенням опе­рацій РЕПО.

Як орган банківського регулювання і нагляду НБУ здійснює державну реєстрацію і ліцензування банків, визначає правила, що регламентують їх діяльність, встановлює принци­пи і стандарти ведення бухгалтерського обліку та звітності в банках,

Важлива роль відводиться Національному банку як органу валютного регулювання і валютного контролю, який видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому, видає ліцензії на проведення-операцій із валютними цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на валютному ринку.

НБУ е юридичною особою, має статутний фонд, який перебуває у загальнодержавній власності, має свою печатку із зображенням Державного Герба України, займається госпрдарською діяльністю. Отже, діяльність Національного банку і України скерована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві.

До другого рівня банківської системи України належать ко­мерційні банки з різними формами власності, спеціалізації та сфери діяльності.

У ринковій економіці комерційним банкам належить, вели­ка роль, вони акумулюють значну частину кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс фінансових послуг, включаючи кредитування, залучення депозитів, розрахункове обслуговування, займаються випуском і розміщенням цінних паперів тощо.

Сучасні комерційні банки є багатофункціональними уста­новами, що діють у різних секторах ринку позичкового капіталу і фактично займаються всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням госпо­дарської діяльності своїх клієнтів. Враховуючи, що основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, їх часто називають “універмагами фінансових послуг”.

За сучасних умов спостерігаються тенденції розмежування функцій та операцій комерційних банків з метою універ­салізації їх діяльності, підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.

Різноманітність послуг, що надаються комерційними бан­ками, однак, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи з потреб клієнтів, яких він обслуговує. Проте існує низка основних, базових функцій комерційного банку, які дають змогу віднести цей фінансовий інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій ко­мерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахун­ках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.

Банківська система України є одним з найбільш динамічно розвинених секторів національної економіки, де перехід до ринкових відносин відбувався досить швидко і де реально відбувається процес демонополізації, діє конкуренція, гроші та кредит набувають ринкового змісту.

Сучасна банківська система країни — це сфера різно­манітних послуг своїм клієнтам: від традиційних депозитно-позикових і розрахунково-касових операцій, що визначають основу банківської справи, до найновіших форм грошово-кре­дитних і фінансових інструментів, які використовуються банківськими установами (лізинг, факторинг, траст тощо). Су­часна банківська система України як система ринкового типу перебуває в процесі становлення і має перспективи розвитку. На 01.05.2002 в Україні зареєстровано 185 комерційних банків із 2254 філіями, де працюють близько 150 тис. чоловік. Серед них 161 банк функціонує у формі акціонерних товариств, 25 — товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі 23 банки, створених за участю іноземного капіталу і 6 банків із 100% іноземним капіталом. Із цих банків 56 віднесено Національним банком України до категорії проблемних, 33 перебувають на стадії ліквідації, а 20 банків працюють у режимі фінансового оздоровлення. Для порівняння у США функціонує 14,5 тис. банків, Канаді — 6 тис., Німеччині — 4,5 тис., Росії — 1340, Швейцарії — 500 банків.

Банківська система України становить органічну частину загальноекономічного комплексу і безпосередньо взаємодіє з економікою країни в цілому, відіграє значну роль в еко­номічних процесах, що виявляється в створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного “переливання” капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

Ефективність банківської системи країни багато в чому за­лежить від процесу її реструктуризації, здійснення належної державної політики у сфері банківської діяльності.

До цілей державної політики в банківській сфері належать:

уникнення надмірної концентрації економічної влади, обме­ження прояву монополізації і підтримання конкуренції в банківській діяльності;

забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитний політиці держави;

підтримання політики достатньої концентрації банків з метою посилення їх конкурентоспроможності;

забезпечення додержання законів і правил, що передбачає високий рівень ведення банківської справи;

задоволення потреб суспільства в різноманітних банківсь­ких послугах;

поліпшення наслідків можливих кризисів у банківській системі;

забезпечення спроможності банків задовольняти потреби і законні інтереси своїх клієнтів; стимулювання та сприяння високому рівню ефективності й прибутковості операцій щодо розміщення кредитів у різні галузі економіки. З метою реалізації цілей державної політики в банківській сфері 14 липня 2000 р. було видано Указ Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень”.

Указ визначив головні правила стратегії та тактики роз­витку банківської системи країни, а саме:

удосконалення правового регулювання банківської діяль­ності;

забезпечення стабільності гривні, виконання банками важ­ливої функції — кредитування суб’єктів господарювання та громадян, зростання довіри населення до вітчизняних банків.

На виконання зазначеного Указу було затверджено низку заходів, спрямованих на зміцнення банківського сектора еко­номіки, серед яких підготовка і прийняття низки законів та розробка Комплексної програми розвитку банківської систе­ми України на 2001-2003 рр. У підготовленій Кабінетом Міністрів України за участю Національного банку України зазначеній вище Комплексній програмі визначено стратегічні цілі подальшої розбудови вітчизняної банківської системи та інструменти, спроможні забезпечити фінансової потреби еко­номічного зростання, подано стислий огляд стану банківської системи України та аналіз існуючих проблем, визначено основні принципи та концептуальні підходи до подальшого розвитку банківського сектора за такими напрямами:

зростання рівня концентрації банківського капіталу;

стимулювання притоку іноземного капіталу;

створення умов для збільшення обсягів кредитування реаль­ного сектора економіки, організація та забезпечення ефек­тивної діяльності Українського банку реконструкції та розвитку, універсальних та спеціалізованих банків;

зміцнення ресурсної бази комерційних банків;

розвиток конкуренції на ринку банківських послуг;

удосконалення системи нагляду за діяльністю банків;

врегулювання в установленому порядку процедури банкрутства банків;

завершення гармонізації норм бухгалтерського обліку та звітності, за міжнародними стандартами та рекомендаціями Євросоюзу;

удосконалення ;порядку реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів;

удосконалення банківського законодавства;

стимулювання зростання обсягів грошових вкладів населен­ня та розширення гарантій збереження таких вкладів тощо. Реалізація Комплексної програми розвитку банківської системи України сприятиме створенню належних органі­заційних, правових і методичних умов для успішного виконання банківською системою завдань, поставлених перед нею на сучасному етапі розвитку.

§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредит­них установ та характер здійснюваних ними позичкових опе­рацій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські опе­рації з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить етимологія слова “банк”. Термін “банк” походить від італійського banco” й означає “контор­ка”, “лава”, “стіл”, за яким дійснювався обмін грошей. Фран­цузьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійсню­валися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались, гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося при­йняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародила­ся і подальшого розвитку банківська справа набула в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньо­грецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбира­лися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” — трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва — міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової систе­ми на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко-або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові пе­рекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну плат­ню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапедза — лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.

Як свідчать деякі джерела, винахідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзи-ти), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдя­ки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делось-кий, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.

Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташу­валося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започатко­вана у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяль­ності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця тери­торія була на перехресті торговельних шляхів, через які євро­пейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов’язано з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “неурожайними”, а нарахування відсотка — лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добува­ли для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.

У XVI ст. З’явилися перші банкірські доми — Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки — “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.

Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банк­нот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Першу спробу створення банків у Росії було зроблено у XVII ст. в 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ордин-Нащокіи вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відносить­ся до 1733 р., коли указом було створено державний позичко­вий банк, який значною мірою відіграв роль казенного лом­барду.

У 1754 р. було засновано два банки — Державний займо-вий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі — для кредитування купецтва, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення креди­ту. В 1772 р. поряд з банками зявляються спеціалізовані кредитні установи, які приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петер­бурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.—Державний земельний банк, почали також зявлятися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Росії розпочинається формування банківської системи.

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичаль­никами були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів висту­пали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперо­вих грошей-асигнацій на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного ко­мерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місце­вих банків: 20 травня 1864 р. — Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банків­ської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули то­вариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а гро­шовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напе­редодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багато­ярусною структурою, пристосованою для обслуговуванню ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.

За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.

Становить певний інтерес досвід побудови банківської сис­теми України в період державності (1917-1919 рр.). Після про­голошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському госпо­дарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землево­лодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдя­ки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських пот­реб країни.

У радянський період правове становище банків неоднора­зово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено держав­ною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у звязку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відно­син виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного госпо­дарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держ­банку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського ко­мерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випус­каються державні облігації та акції в системі дозволеного при­ватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним роз­рахунковим центром і займався концентрацією короткостро­кового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговель­ний банк, який мав широку мережу кореспондентських відно­син з іноземними банками та систему ощадних кас, що стано­вили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автоном­ної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто об­меженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-ко­мерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позна­чилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбан­ку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створен­ня безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка трима­ла в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску гро­шей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропром-банк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощад­ний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпоряд­ковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як ор­гани державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася еко­номічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністратив­но-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кре­дитування розвитку різних галузей економіки.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закла­дено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк — Український інно­ваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної-держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошо­вий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону , України “Про банки і банківську діяльність”.

Процес становлення банківської системи. України в новій гісторіїохоплює кілька періодів.

Перший період (1989-1991 рр.). У цей період українські (банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 банків): на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (право­наступник— банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк (пра­вонаступник — банк “Відродження”); Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк; Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник “Трансбанк”) тощо.

По-друге, понад 20 банків були засновані за змішаною оз­накою; різні державні та кооперативні установи. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з “мос­ковським капіталом” — Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з дер­жавним статусом: Пррмінвестбанк, Агропромбанк Україна, Укрсоибанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком ко­мерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни, у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” з числа за­сновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. За окремими банками стоять великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993 рр.) характеризується створенням банків “нової хвилі” із залученням значного приватного капіталу. В цей час спостерігаються подальший розвиток малих сільських підприємств, акціонерних товариств, залучен­ня коштів новостворюваних державних бюджетних та поза­бюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: “Аваль”, “Інко”, “Відродження”, “Трансбанк”. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних “кишенькових” банків (понад 100 банків­ських установ).

Четвертий період (1994-1996 рр.). Для цього етапу харак­терне призупинення інфляційних процесів, активізація діяль­ності НБУ з регулювання діяльності комерційних банків, зни­ження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. У 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р. — 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. В цей період банківська система України перебувала в стані стаг­нації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківсько­го капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду.

П’ятий період (1996-2000 рр.) характеризується активною діяльністю НБУ у подоланні інфляційних процесів, створен­ням сприятливих умов для здійснення грошової реформи і вве­дення в обіг національної грошової одиниці — гривні. В банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів продажем і перепродажем банків (70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

На сьогодні банківська система України є ключовою час­тиною фінансової системи країни, важливим елементом госпо­дарського механізму, де реформування розпочалося раніше. ніж в інших секторах економіки. Саме банківська система по­винна відіграти важливу роль у створенні оптимального сере­довища для мобілізації й вільного переливання капіталів, на­громадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

§ 3. Питання функціонування банківської системи України

Сучасна банківська система України як система ринкового типу перебуває в процесі розвитку і потребує її подальшого вдос­коналення. Механізй функціонування банківської системи постійно змінюється і залежить від обґрунтованого й ефективно­го визначення змісту діяльності банківської системи України, що розкривається в її головних напрямах, до яких належать:

закріплення фінансової стабілізації та зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці через подальше стримування темпів інфляції;

здійснення кількісного контролю за динамікою грошо­вої маси, яка відповідає реальний зміні внутрішнього валового продукту (ВВП);

забезпечення купівельної спроможності національної валюти, яка сприяла б збалансуванню інтересів як державних, так і недержавних суб’єктів національної економіки;

підтримка короткострокової ліквідності комерційних банків Національним банком України;

стимулювання процесів збільшення вкладів населення в банківську систему підвищенням гарантованості їх повернен­ня через дію механізмів страхування депозитів та орієнтацію комерційних банків на встановлення реальних відсоткових ставок за депозитами з урахуванням рівня інфляції;

зростання кредитної активності комерційних банків з метою підвищення кредитної підтримки вітчизняних під­приємств;

стимулювання інвестиційної спрямованості в діяльності комерційних банків збільшенням обсягів довгострокового кре­дитування;

подальше скорочення частки готівки в обігу;

утримання валютних резервів в обсягах, необхідних для підтримання купівельної спроможності національної валюти;

покриття дефіциту державного бюджету за рахунок неемісійних джерел фінансування через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх запозичень;

підвищення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні;

продовження забезпечення процесу “дедоларизації” національної економіки активізацією привабливості гривне-вих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті;

поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;

забезпечення нормального функціонування національ­ної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів;

ретельний контроль за капітальними операціями рези­дентів і нерезидентів на фінансовому ринку України;

сприяння співробітництву з міжнародними фінансови­ми організаціями та залучення інвестицій від цих установ для виконання програми стабілізації та структурної перебудови економіки.

Розглядаючи банківську систему України з практичного аспекту, варто наголосити на тих проблемах, що стоять перед банками і впливають на формування повноцінних ринкових засад у банківському секторі.

До основних проблем слід віднести:

зменшення основного капіталу банків, неможливість банків підвищити розмір статутного капіталу відповідно до чинного законодавства;

заборгованість господарських субєктів перед банками, значний обсяг неповернутих кредитів, що впливає на стан банківських активів;

висока залежність низки банків від стану державного і місцевих бюджетів;

нехтування питаннями освоєння перспективних банківських технологій, можливістю впроваджувати банківсь­кий менеджмент і маркетинг;

концентрація зусиль банків на отриманні спекулятивно­го прибутку і недостатня увага до кредитування реального сектора економіки;

слабкий банківський нагляд за функціонуванням банківської системи, недостатній захист інтересів вкладників, акціонерів і пайовиків;

недоліки чинного законодавства, неврегульованість ба­гатьох юридичних аспектів діяльності банків, небанківських фінансових установ, відсутність системи страхування вкладень громадян, організації процедур санування, реструктуризації та банкрутства банків.

На розвиток банківської системи України впливають й інші фактори. Це насамперед суперечливі політичні, еко­номічні й соціальні перетворення в країні, обґрунтовані та загальновизначені концепції розвитку національної банківської системи і, звичайно, відсутність досвіду побудови національ­ної банківської системи в умовах ринкової економіки, моно­полізація банківської справи.

Крім того, серед економічних факторів, які впливають на розвиток банківської системи, можна назвати: низькі темпи приватизації рівень інфляції, нерозвиненість ринків капіталу і нерухомості в країні, зменшення доходів, що зумовлює змен­шення кількості клієнтів банків, низька якість активів, недовіра вкладників до банків, повільний розвиток малих підприємств і податковий тягар.

На процес функціонування банківської системи впливають також організаційні фактори: нечітка кредитна політика, не­можливість передбачити ризик, нестача кваліфікованих банківських кадрів, значні витрати (зокрема, на рекламу, інфраструктуру тощо), нераціональна територіальна структу­ра банківської системи, недоліки у фінансуванні зовнішньо-експортних операцій.

Для нормальної діяльності банківської системи країни ве­лике значення має існування ефективної законодавчої бази, яка б регулювала правовий статус банків і банківську діяль­ність у відповідних сферах. До недоліків нормативного регу­лювання слід віднести і нестабільність чинного банківського законодавства, відсутність регулятивних норм для багатьох видів банківських операцій, чітких бухгалтерських стандартів тощо. Подолання зазначених вище недоліків сприятиме роз­ширенню банківського бізнесу, стабілізації банківської системи країни. Практична роль банківської системи визначати­меться тим, як вона управляє в державі системою платежів і розрахунків, враховуючи, що значна частина комерційних угод здійснюється через депозити, інвестиції і кредитні опе­рації. Водночас ефективність здійснення інвестування коштів значною мірою залежить від здатності самої банківської систе­ми направляти ці кошти саме тим позичальникам, які знай­дуть способи їх оптимального та ефективного використання.

За сучасних умов банківська система України відіграє важ­ливу роль у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави. Від її ефективного функціонування залежать розподіл внутрішнього валового продукту і національного доходу, ре­гулювання грошового обігу, кредитування, фінансування та інші економічні і соціальні досягнення держави.

Глава III

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

§ 1. Загальна характеристика правової природи Національного банку України

У системі центральних органів виконавчої влади України особливе місце посідає Національний банк України. Правове становище НБУ визначається Конституцією України (статті 99 і 100), Законом України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р., а також іншими нормативними актами.

Перехід України до ринкової економіки, створення ефек­тивного фінансово-кредитного механізму зумовив потребу у створенні в 1991 р. Національного банку України, який пови­нен відігравати важливу роль у здійсненні державної грошово-кредитної політики та стабілізації національної валюти, в організації та функціонуванні банківської системи в Україні. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України є центральним банком держави, особливим центральним органом державного уп­равління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються чинним законодав­ством.

Національний банк України як державний банк країни разом зі своїми філіями є першим рівнем банківської системи України і своєрідним “банком банків”, який виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконан­ня Державного бюджету країни.

Національний банк є емісійним центром держави, якому належить монопольне право на випуск грошей в обіг на тери­торії країни. Він провадить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, забезпе­чення стабільності національної грошової одиниці, організовує міжбанківські розрахунки.

Національний банк забезпечує управління золотовалютни­ми резервами держави, є єдиним зберігачем державного золотовалютного запасу, а також дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, інших коштовностей, що належать дер­жаві. НБУ з метою безпеки і фінансової стабільності коорди­нує діяльність банківської системи в цілому, здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків, а також інших фінансово-кредитних установ, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом ви­падках.

Національний банк України приймає на зберігання кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів, ви­конує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і вип­латою доходу за ними, підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпе­ченню стабільності національної грошової одиниці. НБУ забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Відповідно до ст. 93 Конституції України НБУ має право законодавчої ініціативи, тобто право безпосереднього внесення до Верховної Ради України законопроектів з питань грошово-кредитної політики. Національний банк України представляє інтереси держави у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансо­во-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків, має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна.

Велике значення для характеристики правової природи НБУ має економічна самостійність центрального банку країни. Національний банк України функціонує як еко­номічний самостійний орган, який здійснює видатки за раху­нок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених чинним законодавством випадках також за ра­хунок Державного бюджету України. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Не допускається втручання органів законодавчої та вико­навчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і пов­новажень Ради Національного банку чи Правління НБУ інакше як у межах, визначених Законом України “Про Національний банк України”. НБУ не відповідає за зобов’язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобовязання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також свої представництва за кор­доном. Національний банк, його установи, філії та представ­ництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. НБУ як субєкт права харак­теризується складною майновою і фінансовою структурою. Майно Національного банку складається із фондів, основних і оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображується в самостійному балансі Національного банку.

Джерелом формування майна Національного банку є ста­тутний фонд на момент створення банку, а також доходи, одержані від банківської діяльності. Статутний фонд Національного банку створювався за рахунок коштів держави і слугує забезпеченням його зобов’язань. Статутний капітал Національного банку є державною власністю і його розмір становить 10 млн гривень. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку. Джере­лами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а в разі потреби — Державний бюд­жет України.

Доходи НБУ утворюються за рахунок отримання відсотко­вих доходів за розміщення депозитів та вкладень, надання кре­дитів, операцій з банками, клієнтами та з цінними паперами, продажу валюти інших держав та проведення інших операцій.

Основним показником. госпрозрахункової діяльності Національного банку е прибуток, хоч одержання прибутку не е метою його діяльності. Заплановані доходи та витрати Національного банку відображуються в кошторисі його доходів і витрат. Кошторис доходів та витрат повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком його функцій, встановлених Конституцією України і Законом України “Про Національний банк України”. Національний банк за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над дохо­дами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України наступного за звітним року.

Планування й облік доходів та видатків, а також форму­вання фондів та резервів Національного банку на покриття фінансових ризиків, пов’язаних із виконанням його функцій, здійснюються згідно з положенням, що затверджується Радою НБУ.

Національний банк створює основні, фонди та фонди загального призначення.

Основними фондами Національного банку є статутний, резервний.

Статутний фонд є забезпеченням зобов'язань Національного банку, резервний — використовується для покриття ба­лансових втрат Національного банку. Відрахування до резерв­ного фонду здійснюються за рахунок прибутку Національного банку до досягнення ним розміру статутного фонду. Якщо ре­зервний фонд частково або повністю буде використано на Покриття збитків, то відрахування до цього фонду поповню­ються і здійснюються до досягнення ним установленого розміру.

До фондів загального призначення НБУ належать:

а) спеціальний резервний фонд переоцінки активів і пасивів золотовалютного резерву;

б) резерв для переоцінки власності банку;

в) резерв на покриття змін обмінного курсу;

г) інші фонди (в тому числі фонди пенсійного забезпечення та медичного страхування).

Відповідно до ст. 72 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк сплачує податки згідно з законами України з питань оподаткування.

Національний банк України забезпечує ефективність та надійність платіжної системи, встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб, відіграє провідну роль у процесі створення та впровад­ження національної системи масових електронних платежів (СЕП). Із січня 1994 р. Національний банк України запрова­див автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з ви­користанням прогресивних комп’ютерних технологій, до якої нині залучена вся банківська система України. Очолює цю сис­тему Центральна розрахункова палата в Києві, а на місцях діють регіональні рахункові палати, які об’єднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, Ця система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів; що забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз, захист від несанкціонованого втручання.

Одночасно слід зазначити, що Національний банк України в своїй діяльності мас деякі обмеження. Зокрема, йому заборо­няється бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ і здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані із забезпеченням діяльності Національ­ного банку та його установ; займатися торговельною, вироб­ничою, страховою та іншою діяльністю, що не відповідає функціям Національного банку.

Чинним законодавством встановлено, що Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень, однак у сис­темі органів виконавчої влади він має автономний статус, діє самостійно і не залежить від органів державної влади при вирішенні питань, що належать до компетенції центрального банку. Такий правовий статус Національного банку забезпе­чує йому самостійність у здійсненні єдиної державної грошо­во-кредитної політики, сприяє запобіганню неконтрольованій емісії грошей, забороні фінансування дефіциту державного бюджету.

Отже, Національний банк України має подвійну правову природу. З одного боку, Національний банк має широкі владні повноваження щодо управління грошово-кредитною політикою держави (статті 24 і 25 Закону України “Про Національний банк України”), аз іншого виступає еко­номічно самостійним органом, є юридичною особою (ст. 4 за­значеного Закону), має право укладати цивільно-правові дого­вори з комерційними банками і державою і як учасник цивільних відносин несе цивільну відповідальність. Діяльність Національного банку України спрямована насамперед на за­безпечення єдиної державної політики в сфері грошового обігу, кредитування, валютного регулювання, здійснення фінансування і розрахунків у народному господарстві України.

§ 2. Основи взаємовідносин Національного банку України з вищими органами держави

Особливість правового статусу, завдання і функції Національного банку України визначають характер взаємовідносин його з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Діючи в єдиній соціальній системі, виступаючи особливим централь­ним органом державного управління в системі органів держа­ви, НБУ має автономність, його діяльність характеризується оптимальною самостійністю щодо управління грошово-кредитною системою України.

Стаття 4 Закону України “Про Національний банк України” передбачає, що Національний банк як економічно самостійний орган здійснює свої функції та повноваження не­залежно від виконавчо-розпорядчих органів держави і не відповідає за політику уряду.

Вищі органи держави й Національний банк з метою забез­печення розвитку ринкової економіки в державі будують свої взаємовідносини на основах всебічного співробітництва. Свою діяльність щодо виконання державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, забезпе­чення стабілізації фінансового стану в державі вони здійсню­ють у тісному взаємозв’язку і взаємодії.

Одночасно чинне законодавство передбачає, що НБУ підзвітний як Президенту України, так і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.

Національний банк двічі на рік надає Президентові України інформацію про стан грошово-кредитного ринку в країні. Президент України вносить Верховній Раді України пропозиції щодо кандидатури Голови Національного банку України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України прийняттям відповідного Указу. Голова НБУ одноосібне несе відповідальність перед Президентом України за діяльність Національного банку.

Взаємовідносини НБУ з Верховною Радою України вияв­ляються в різноманітних проявах. Зокрема, Верховна Рада України, за поданням Президента України, призначає на поса­ду та звільняє з посади Голову Національного банку, полови­ну складу Ради Національного банку прийняттям відповідної постанови; затверджує розмір статутного капіталу та кошто­рис Національного банку та звітність про виконання кош­торису.

Національний банк надає Верховній Раді України двічі на рік інформацію про стан грошово-кредитного ринку в дер­жаві, звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи держави, подає на розгляд Вер­ховній Раді України щороку розроблені Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх реалізацією; голова Національного банку доповідає Вер­ховній Раді України про діяльність Національного банку.

Верховна Рада України здійснює нормотворчу діяльність з питань встановлення виключно законами України засад ство­рення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків. У свою чергу, НБУ, здійснюючи право законодавчої ініціативи, має право вносити на розгляд Верховної Ради України проекти законів щодо грошово-кре­дитної політики, функціонування банківської системи тощо.

Велике значення для нормального й ефективного функціонування Національного банку України має, з одного боку, чітке розмежування повноважень між урядом і Національним банком, а з іншого тісний взаємозв’язок і взаємодія з Кабінетом Міністрів України

Національний банк та Кабінет Міністрів України прово­дять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної еко­номічної програми

Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів, вносить реко­мендації Кабінету Міністрів України щодо впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошо­во-кредитної сфери України.

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку на­дають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу. Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України Голова НБУ або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом до­радчого голосу, а члени Кабінету Міністрів у засіданнях Правління НБУ з правом дорадчого голосу.

Важливою формою взаємодії Кабінету Міністрів України і Національного банку є нормативні акти, що приймаються Кабінетом Міністрів України, з питань здійснення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а з низки особливо важливих питань банківської сфери ними видаються спільні постанови. Постанови Кабінету Міністрів України, бу­дучи обовязковими для виконання, визначають державну політику в сфері грошового обігу, кредитування, здійснення фінансування та платежів у народному господарстві. Проекти законодавчих та інших нормативних актів, що розробляються НБУ і безпосередньо стосуються діяльності суб’єктів господа­рювання та е обов’язковими до виконання останніми, узгод­жуються з Кабінетом Міністрів України.

Для правильного з’ясування місця НБУ в системі органів держави, належної організації взаємовідносин НБУ з вищими органами держави велике значення має законодавче закріплення в ст. 53 Закону України “Про Національний банк України” положення про гарантії невтручання в статус НБУ, тобто не допускається втручання органів законодавчої та ви­конавчої влади, їх посадових осіб у виконання функцій і пов­новажень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше як у межах, визначених зазначе­ним Законом. Тим самим підвищено правовий статус НБУ і забезпечується самостійність у здійсненні ним єдиної державної грошово-кредитної політики, запобіганні неконтрольо-ваній емісії грошей.

§ 3. Функції та операції Національного банку України

Зміст діяльності Національного банку України розкри­вається через систему його функцій, в основних напрямах функціонування. Для виконання завдань, покладених на цей особливий центральний орган державного управління Зако­ном України “Про Національний банк України” (статті 6 і 7), передбачено такі функції.

Насамперед, ст. 99 Конституції України та ст. 6 Закону України “Про Національний банк України” визначають, що основною функцією Національного банку є створення таких грошово-кредитних механізмів, які спроможні забезпечити стабільність національної грошової одиниці (гривні) з метою цінової стабільності, стримування інфляції, платоспромож­ності, що створює передумови для економічного зростання в країні. Стабільність грошової одинці, як відомо, пов’язана зі стабільністю споживчих цін і курсовою політикою держави. На виконання своєї основної функції НБУ сприяє забезпечен­ню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, цінової стабільності, тобто утриманню систе­ми цін на певному рівні підтриманням стабільного курсу гро­шової одиниці України. Основною метою цінової стабільності і є забезпечення купівельної спроможності національної гро­шової одиниці, яка досягається завдяки підтриманню низько­го рівня інфляції.

Відповідно до ст. 7 Закону України Про Національний банк України Національний банк виконує й інші функції.

1. Відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та провадить грошово-кредиту політику

2. Монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг.

3. Виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.

4. Встановлює для банків правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна

5. Організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інфор­мації та статистики платіжного балансу.

6. Визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками.

7. Визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює систему електронних платіжних засобів, платіжних систем, ав­томатизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації.

8. Здійснює банківське регулювання та нагляд.

9. Веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом ви­падках.

10. Складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування.

11. Представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних уста­новах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.

12. Здійснює відповідно до визначених спеціальним зако­ном повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими уста­новами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.

13. Забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими мета­лами.

14. Аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.

15. Організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та переве­зення банкнот, монет та інших цінностей.

16. Реалізує державну політику з питань захисту держав­них секретів у системі Національного банку.

17. Бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.

18. Здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку.

19. Веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

20. Визначає особливості функціонування банківської сис­теми України в разі введення воєнного стану чи особливого реріоду.

21. Здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Велике значення для ефективності банківського регулю­вання має нормотворча функція Національного банку України.

Національний банк видає нормативно-правові акти з пи­тань, віднесених до його повноважень, які е обов’язковими для органів державної влади і місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм влас­ності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку (інструк­ції, положення, правила) видаються і затверджуються у формі постанов Правління НБУ. Вони не можуть суперечити зако­нам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підляга­ють обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України. В прак­тиці нормотворення НБУ набули поширення і такі види доку­ментів, як листи і телеграми, які не можуть мати нормативно­го характеру і не відповідають вимогам, встановленим Єдиною державною системою діловодства.

При здійсненні НБУ функцій щодо здійснення єдиної дер­жавної грошово-кредитної політики передбачається, що ос­новні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на ос­новних критеріях та макроекономічних показниках загально-державної програми економічного розвитку та Основних па­раметрах економічного і соціального розвитку України на відповідний період, що охоплюють прогнозні показники обся­гу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Щороку Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш триваліш період.

Основними напрямами державної грошово-кредитної політики є:

а) аналіз та прогноз економічної конюнктури, яка скла­дається у державі;

б) обґрунтування обсягу грошової маси, що перебуває в обігу на початок і кінець року;

в) методи грошово-кредитного регулювання;

г) шляхи регулювання рівня облікової та відсоткових ста­вок банківських та інших фінансово-кредитних установ;

д) засади валютної політики;

е) заходи щодо забезпечення стабільності купівельної спро­можності грошової одиниці та стїйкості її курсу щодо інозем­них валют.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) відсоткову політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами, крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права, у тому числі з казначейсь­кими зобов’язаннями на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобовєязань та операції з ними.

Національний банк встановлює банкам нормативи обовязкового резервування коштів, при цьому:

а) норматив обов’язкового резервування встановлюється спиним для банків у відсотковому відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті;

б) для різних видів зобов’язань можуть встановлюватися різні норми обовязкового резервування;

в) рішення про підвищення нормативу обов’язкового ре­зервування набуває чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Національний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування, якою визначаються форми, порядок, умови та ліміти кредиту­вання банків. Національний банк надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою, не нижчою від ставки рефінансування Національного банку, та в порядку, визначеному ним. З метою впливу на грошовий обіг та креди­тування Нацїональний банк встановлює облікову та лом­бардні відсоткові ставки, розмір яких визначається залежно від рівня інфляції, попиту і пропозицій на кредит на кредитних аукціонах, міжбанкївського ринку. Облікова ставка НБУ — це той. відсоток, які комерційні банки сплачують при купівлі коштів на кредитних аукціонах НБУ (на 4.12.2002 вона стано­вила 7% річних).

Національний банк України, виступаючи емісійним цент­ром держави, має виключне право на введення в обіг (емісїю) гривні і розмінної монети, організовує їх обіг і вилучення з обігу Готівка перебуває в обігу, у вигляді грошових знаків банкнот і монет. Для друкування банкнот і карбування монет в Україні діють фабрика банкнотного паперу і Банкнотно-монетний двір. Національний банк України визначає систему за­хисту, платіжні ознаки та дизайн грошових знаків.

Банкноти і монети, які вводяться в обіг НБУ, є безумовни­ми зобов’язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, при­ймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами пла­тежів; а також для зарахування на рахунки, вклади, акредити­ви та для переказів. Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його.

На Національний банк, комерційні банки України покла­дено обов'язок вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних ознак, платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення таких грошових знаків встановлюється Національ­ним банком і регулюється відповідними нормативними акта­ми. Виготовлення з метою введення в обіг або введення в обіг підроблених грошових знаків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 199 Кримінального кодексу України.

До функцій Національного банку України належить Організація розрахунків та бухгалтерського обліку. Націо­нальний банк встановлює правила, форми і стандарти розра­хунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в еко­номічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інстументів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків.

Національний банк забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахун­кові системи.

Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків. В Україні у струк­турі загальної грошової маси на готівку, яка перебуває в обігу значною мірою поза банками, припадає сьогодні 41,5% усієї готівки, тоді як у розвинених країнах світу обсяг готівки в складі загальної грошової маси не перевищує 10 відсотків. Держава в особі Національного банку вживає заходів до мак­симального зменшення в обігу грошової маси.

Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівково­му порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених НБУ. Порядок ведення касових операцій підприємств усіх форм власності передбачає, що підприємства можуть мати готівку в своїх касах у межах лімітів залишку готівки в касі і використовувати її у межах зазначених норм. Перевірка касо­вої дисципліни суб’єктами господарювання здійснюється органами державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, органами Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами та комерційними банками. За порушення касової дисципліни до винних осіб застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу.

Національний банк також встановлює обов’язкові для банків стандарти та правила ведення бухгалтерського обліку і звітності, що відповідають вимогам законодавства України.

Особливе місце Національний банк України посідає в про­веденні валютної політики держави і йому належить активна роль щодо операцій з валютними цінностями.

Національний банк діє як уповноважена державна устано­ва при застосуванні законодавства України про валютне регу­лювання і валютний контроль.

До компетенції Національного банку в сфері валютного регулювання та контролю належать:

1) видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій;

2) видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяльністю банкїв та інших установ, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;

3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

4) застосування заходів відповідальності до банків, юри­дичних та фізичних осіб за порушення правил валютного регу­лювання і валютного контролю.

Національний банк визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства про валютне регулювання.

З метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці Національний банк провадить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження.

Національний банк здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку Національного банку для регулю­вання руху капіталу та балансування платіжних зобов’язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іно­земних валют.

Національний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іно­земних валют купівлею та продажем іноземної валюти на фінансових ринках.

Національний банк України здійснює валютні інтервенції купівлею-продажем валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Валютні цінності та інше майно резидентів, які перебувають за межами України, підлягають обовязковому декларуванню у Національному банку. Порядок і терміни декларування вста­новлюються Національним банком. Національний банк га­рантує таємницю зазначеної інформації.

Визначаючи валютну політику, Національний банк України здійснює заходи, спрямовані на забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України.

За сучасних умов дедалі більшого розвитку набуває міжна­родне співробітництво в галузі правового регулювання банківської діяльності. У звязку з цим Національний банк представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними фінансовими організаціями.

НБУ тісно співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та Європейським банком реконструкції і ро­звитку, Банком міжнародних розрахунків у Базелі, централь­ними та провідними комерційними банками Західної Європи та США з питань монетарної політики, організації банківського нагляду, банківської статистики, складання платіжного балансу, впровадження прийнятих у міжнародній практиці систем розрахунків та міжнародних стандартів бух­галтерського обліку.

З метою виконання своїх зовнішньоекономічних функцій Національний банк має право відкривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кордоном. На сьогодні Національний банк України встановив кореспондентські відносини з понад 40 зарубіжними банками.

Останнім часом в Україні реалізується стратегія інтеграції її до Європейського Союзу, спостерігається процес гар­монізації національного законодавства, приведення його у відповідність з нормами права ЄС. Розвиток міжнародних зв’язків, реалізація програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері сприяють плідному співробітництву Національного банку з міжнародними фінансовими організаціями та співпраці з центральними банками й фіна­нсовими установами розвинених країн.

Національний банк має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ним та іноземними центральними бан­ками (ст. 43 Закону України “Про Національний банк України”).

Нормальне функціонування банківської системи України, налагодження ефективної банківської діяльності багато в чому залежать від організації банківського регулювання і нагляду. Закон України “Про Національний банк України” містить спеціальний розділ 10 (статті 55-63), присвячений питанням банківського регулювання і банківського нагляду, в якому визначені механізми і засоби забезпечення надійності банківської системи.

Основною метою банківського регулювання і нагляду є за­безпечення безпеки та фінансової стабільності банківської сис­теми, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Національний банк України виконує важливі функції щодо здійснення банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків. При здійсненні державою пруденційного регулювання банківської діяльності велике значення має організація ефек­тивного нагляду за роботою кредитних установ. Ці завдання вирішуються таким способом.

Національний банк здійснює постійний нагляд за додер­жанням банками банківського законодавства, нормативних актів Національного банку й економічних нормативів, прова­дить державну реєстрацію банків, філій і представництв та інших кредитних установ і ліцензування банківських операцій, встановлює для банків правила здійснення банківських опе­рацій, бухгалтерського обліку, звітності тощо.

Для здійснення своїх функцій Національний банк має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення щодо отриманої інформації і проведе­них операцій.

Для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації Національний банк має право безоплатно одержувати необхідну інформацію від органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування та суб’єктів господа­рювання всіх форм власності.

Отримана інформацію не підлягає розголошенню, за ви­нятком випадків, передбачених чинним законодавством України.

Одним з найважливіших елементів пруденційного регулю­вання банківської діяльності є економічні нормативи. До них належать показники відрахування кредитних ресурсів, інших відрахувань, достатності капіталу, платоспроможності і ліквідності кредитних установ тощо.

Відповідно до ст. 58 Закону України “Про Національний банк України” з метою захисту інтересів вкладників та креди­торів і забезпечення фінансової надійності банків Національ­ний банк встановлює для них обов’язкові економічні нормати­ви, які є методом управління грошовим обігом і банківською діяльністю. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, наданням кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсот­ковим та валютним ризиком. Про подальші зміни нормативів та методики розрахунку їх Національний банк офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до набуття ними чинності. Докладніше визначення економічних нормативів і порядок їх застосування регулюються Інструкцією про порядок регулю­вання діяльності банків в Україні, затвердженою 28.08.2001 постановою Правління Національного банку України.

Національний банк України встановлює такі нормативи, що е обов’язковими до виконання всіма банками.

Нормативи капіталу:

мінімального розміру регулятивного капіталу;

адекватність регулятивного капіталу;

адекватність основного капіталу.

Нормативи ліквідності:

миттєва ліквідність;

поточна ліквідність;

короткострокова ліквідність.

Нормативи кредитного ризику:

максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента;

великих кредитних ризиків;

максимального розміру кредитів, гарантій та поручи­тельств, наданих одному інсайдеру;

максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам.

Нормативи інвестування:

інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;

загальні суми інвестування;

ризику загальної (довгої) короткої валютної позиції банку.

Одним із важливих економічних нормативів е мінімальний розмір регулятивного капіталу, який встановлюється для діючих банків диференційовано, а для знову створених банків має становити:

а) для місцевих кооперативних банків — 1 млн евро;

б) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 млн євро;

в) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, — 5 млн євро (ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) .

Перерахування розміру регулятивного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладен­ня установчого договору.

Національний банк України має право встановити для ок­ремих банків залежно від спеціалізації їх диференційований мїнімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче від розмірів, передбачених ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Нацюнальний банк України визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валют­них, відсоткових та інших фінансових ризиків банків.

Для здійснення своїх наглядових та регулятивних функцій, які виконуються НБУ безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду, він має такі повноваження:

1) здійснює всі види перевірок на місцях банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;

2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;

3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учас­ників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку.

Національний банк пред’являє вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків, отримує виснов­ки незалежних аудиторських організацій про результати діяль­ності банків.

Нагляд за комерційними банками Національний банк України здійснює двома методами: безвиїзним наглядом та виїзним інспектуванням банків. Безвиїзний нагляд полягає в аналізі звітності, що надається установам НБУ на регулярній основі. Інспекційні перевірки банків на місцях провадяться кваліфікованими спеціалістами служби банківського нагляду НБУ.

Велике значення для забезпечення надійності комерційних банків має застосування Національним банком України заходів впливу згідно зі ст. 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського зако­нодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Національ­ний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосовувати такі заходи впливу:

1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшен­ня невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано ви­соких відсоткових виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;

2) скликання загальних зборів учасників, спостереженої ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реор­ганізації банку;

3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобовязується вжити заходів для усу­нення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;

4) видавати розпорядження щодо:

а) припинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;

б) встановлення для банку підвищених економічних нор­мативів;

в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;

г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окре­мих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ри­зику;

д) заборони надавати бланкові кредити;

е) накладення штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Націо­нального банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;

є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі у банку використовувати право голосу придба­них акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;

ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи система­тичного порушення цією особою вимог цього Закону або нор­мативно-правових актів Національного банку України;

з) реорганізації банку;

й) призначення тимчасової адміністрації.

У разі порушення банківського законодавства, що спричи­нило значну втрату активів або доходів, і настання ознак не­платоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно зі статтями 87-93 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника — юридичної особи — влас­ника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу виз­нано винною у, вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі. Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).

Види і вибір заходів впливу до комерційних банків та інших осіб за порушення банківського законодавства, порядок їх застосування закріплено в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженому постановою Правління НБУ від 28.08.2001.

Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:

результатів інспекційних (плановик і позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій;

результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;

результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного зако­нодавства на їх здійснення.

Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу НБУ має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявле­них порушень, загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу.

Банк або інші особи мають право оскаржити в суді рішення про застосування заходів впливу. Оскарження не зу­пиняє виконання оскаржуваного рішення.

Важливим засобом банківського нагляду є ліцензування банківських операцій. Ліцензування — це порядок видачі бан­кам, які з часу реєстрації НБУ набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських опе­рацій, якщо умови діяльності комерційних банків від­повідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам клієнтів.

На здійснення банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (п. 9 ст. 7, п. 2 ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, статті 19 і 20 За­кону України “Про банки і банківську діяльність”).

Банківська ліцензія — це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визна­чених законодавством, на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою залучення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов’язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.

Відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і бан­ківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без от­римання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати од­ночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести ра­хунки.

Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно з законами України.

Банківська ліцензія видається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності доку­ментів, що підтверджують:

наявність оплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, примі­щенням відповідно до вимог Національного банку України;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком про­тягом одного року з дати державної реєстрації банку. В тако­му разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Чинними правилами НБУ встановлено різні умови і доку­менти, необхідні для отримання банківських ліцензій, письмо­вих дозволів банками.

Так, для отримання банківської ліцензії банки подають до територіального управління НБУ такі документи:

клопотання банку про видачу банківської ліцензії за підписом голови Правління банку;

інформацію про керівників банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам;

відомості про забезпеченість банку належним бан­ківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам НБУ;

документ про право власності на приміщення (свідоцт­во про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності) або договір оренди на приміщення, у якому буде розміщено банк на строк не менше ніж пять років;

відомості про відповідність технічного стану та організації охорони приміщень банку вимогам нормативно-правових актів Національного банку.

Крім зазначених вище документів, також подаються спеціальні документи:

план (бізнес-план), опис банківських операцій з обґрунту­ванням їх економічної доцільності, економічне обґрунтування прогнозних показників розрахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, опис та дані про управління й організаційну структуру банку, внутрішні положення про правління (раду директорів) банку, розрахунку балансового звіту та прибутковість усієї діяльності банку тощо.

Висновок щодо можливості видачі банку ліцензії готує те­риторіальне управління НБУ після отримання повного пакета документів протягом 10 робочих днів з дня їх отримання від банку.

У разі позитивного рішення територіальне управління надсилає пакет документів із своїм висновком та клопотан­ням банку Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ.

Висновок про надання комерційному банку банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензій на виконання окремих операцій готує Генеральний департамент банківського нагля­ду НБУ та передає його і проект відповідного рішення на роз­гляд Комісії Національного банку, яка приймає рішення про­тягом одного місяця з дня отримання повного пакета доку­ментів. Банківська ліцензія набуває чинності з дня прийняття відповідного рішення Комісією НБУ та оформлення її належ­ним чином на спеціальному бланку за підписом заступника Голови НБУ. За видачу банкам ліцензій встановлена плату у розмірі 130 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Національний банк України може відмовити банку у видачі банківської ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів установлено, що надано недо­стовірну або неповну інформацію, або якщо банк протягом одного року з дати реєстрації не виконав умови, передбачені правилами НБУ. Рішення про відмову у видачі банківської ліцензії НБУ повідомляє банк у письмовій формі протягом місяця із зазначенням причин відмови.

Банківська ліцензія може бути відкликана НБУ в таких ви­падках:

1) якщо було виявлено, що документи, надані для отри­мання ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) якщо банк не виконав жодної банківської операції про­тягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) у разі порушення банківського законодавства, що спри­чинило значну втрату активів і настання неплатоспромож­ності банку;

4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з ви­могами банківського законодавства;

5) недоцільності виконання плану тимчасової адмі­ністрації щодо реорганізації банку.

Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк упродовж трьох днів з моменту отримання рішення зобов’язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.

У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстави про виявлення недостовірних даних у доку­ментах банк припиняє здійснення всіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень Закону.

Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” і е підставою для звернення до суду з по­зовом про ліквідацію банку.

Рішення про відкликання ліцензії на право здійснення банківських операцій є крайнім заходом НБУ, якому мають передувати інші заходи запобіжного характеру відповідно до чинного законодавства.

Рішення Національного банку України про відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України.

Чинне законодавство України передбачає, що основною метою будь-якого банку є здійснення ним банківських опе­рацій.

Відповідно до ст. 42 Закону України “Про Національний банк України” НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:

надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче від ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національ­ним банком;

здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в по­рядку, визначеному Національним банком;

купує та продає на вторинному ринку цінні папери порядку, передбаченому законодавством України;

відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;

купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали й каміння та інші кош­товності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотуван­ня і ліцензування;

розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, ви­конує операції із золотовалютними резервами України з бан­ками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче від категорії А;

приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності;

видає гарантії і поруки відповідно до положення, за­твердженого Радою Національного банку;

веде рахунок Державної скорбниці України без оплати і нарахування відсотків;

виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх пога­шенням і виплатою доходу за ними;

веде особові рахунки працівників Національного банку;

веде рахунки міжнародних організацій;

здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду;

надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче інфляції терміном на 5 років.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій. У разі порушення Національним банком договорів при здійсненні банківських операцій він несе цивільну відповідальність перед комерційними банками та іншими фінансово-кредитними ус­тановами.

Отже, банківські операції, що здійснюються Національним банком України, створюють передумови державного регулю­вання грошового ринку, а їх перелік наближається до міжнародних стандартів, тобто це операції, які фактично проводять центральні банки розвинених країн.

§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України

Для ефективної діяльності НБУ велике значення мають ме­режа його установ та організаційна структура банку, за допо­могою яких він здійснює надані законодавством повноважен­ня. Структура НБУ побудована за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням і має функціонально-тери­торіальний характер. До системи НБУ належать центральний апарат філії (територіальні управління), розрахункові палати, представництва банку за кордоном. Головне управління, інже­нерно-технічний центр, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Централь­не сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Національний банк України в межах, визначених законо­давством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх стату­ти та положення.

Для здійснення своїх функцій та керівництва територіаль­ними управліннями НБУ має центральний апарат, який функціонує у Києві. Організаційні основи і структура цент­рального апарату НБУ затверджені постановою Правління НБУ. До структури центрального апарату Національного банку входять департаменти та самостійні управління з основ­них напрямів банківської діяльності, зокрема, функціями яких є розроблення грошово-кредитної політики, здійснення банківських операцій, дослідно-аналітичних робіт, а також Організація робіт технічного та адміністративного характеру. В центральному апараті Національного банку функціонують такі департаменти: адміністративний, економічний, банків­ського нагляду, валютного регулювання, платіжних систем, готівково-грошового обігу, бухгалтерського обліку, монетар­ної політики, інформатизації, персоналу, міжнародних зв’язків, валютного контролю і ліцензування, фінансовий, юридичний, економічного аналізу, досліджень і прогнозуван­ня, банківської безпеки, пруденційного нагляду, внутріш­нього аудиту тощо.

Внутрішня структура департаменту неоднакова і деякі з них мають складну побудову. Так, до департаменту валютно­го регулювання входять чотири управління, а саме: валютних операцій; прогнозування; валютної політики; методології ва­ лютного регулювання та валютного контролю і ліцензування. Департамент економічного аналізу і прогнозування включає; управління ринку капіталів та бірж, оперативного прогнозу­вання й аналізу розвитку грошово-кредитного ринку, уп­равління методології інструментів грошово-кредитної політики та рефінансування комерційних банків. Крім депар­таментів, у структурі апарату НБУ є самостійні управління: реєстрації та ліцензування й інспектування банків, нагляду за великими банками, з питань роботи з проблемними банками, безвиїзного нагляду за діяльністю банків, методології ва­лютного регулювання.

Національному банку України також підпорядковані інші установи: Операційне управління. Головне управління. Цент­ральне сховище. Державна скарбниця, Центральна розрахун­кова палата. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, інженерно-технічний центр, навчальний центр, банківські навчальні заклади (академія в Сумах, інститут у Львові). Національний банк України має офіційні видання: “Бюлетень НБУ”, “Платіжний баланс України”, “Вісник НБУ”.

Національний банк України виступає як-єдина централізо­вана система, якій підпорядковуються всі ланки цієї системи на місцях (територіальні управління). Свої завдання і функції Національний банк здійснює через територіальні управління, які є відокремленими підрозділами Національного банку, що розташовані поза місцем його знаходження і здійснюють свою діяльність на правах філій.

Територіальні управління Національного банку України утворюються відповідно до існуючого територіального устрою України і складаються з Головного управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим, Головного управління Національного банку у Києві і Київській області та 23 територіальних управлінь в обласних центрах України.

У територіальних управліннях НБУ структура апарату ана­логічна центральному з деякими відмінностями, що виплива­ють зі специфіки їх роботи.

Становить інтерес організаційна структура Головного уп­равління НБУ у Києві і Київській області, яке є відокремленим підрозділом НБУ і йому підпорядковане. Організаційну струк­туру цього Територіального управління формують 12 функ­ціональних підрозділів (управління і відділи), кожний з яких має певні права й обов’язки. До управлінь належать: готівкового обігу та касових операцій, перевезення цінностей та Організації інкасації, банківського нагляду; організації бухгалтерського обліку, фінансів та звітності; з контролю валютних операцій та адміністративне управління.

У структурі цього управління також функціонують відділи: економічної роботи та грошово-кредитних відносин, інформатизації; банківської безпеки, персоналу, аудиту та юридичний.

Зазначена структура територіального управління і закріплені за ним повноваження дають можливість здійснюва­ти оперативну діяльність та ефективно виконувати завдання і функції, що стоять перед управлінням.

Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати норма­тивні акти, діють від імені Національного банку в межах отри­маних від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, затвердже­ним Правлінням Національного банку.

Організаційна структура Національного банку України і його мережа, таким чином, забезпечують втілення в життя єдиної державної політики в сфері грошово-кредитного обігу і спрямовані на. ефективне функціонування центрального банку країни — НБУ.

§ 5. Організація роботи Національного банку України

Закон України “Про Національний банк України” визначає організацію роботи Національного банку, його керґвні ор­гани, їх повноваження та розмежування між ними компетенцй..

Організація роботи НБУ підпорядкована виконанню по­кладених на нього функцій та його ролі в реалізації еко­номічної політики держави. Очолює Національний банк України Голова, який відповідно до Конституції України при­значається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на 5 років.

У разі незатвердження Верховною Радою України кандида­тури, запропонованої Президентом України, питання ке­рівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тим­часове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за , згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.

Голова Національного банку звільняється з посади Верхов­ною Радою України за поданням Президента України при­йняттям відповідної постанови у разі:

  1. закінчення строку повноважень;

2) набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

3) заяви про відставку за політичними або особистими причинами, поданої у письмовому вигляді та прийнятої Президентом України;

4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою;

5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

6) за поданням Президента України в межах його консти­туційних повноважень.

У ст. 19 Закону України “Про Національний банк України” визначаються повноваження та обовязки Голови Національ­ного банку, а саме:

1) керує діяльністю Національного банку;

2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади; з банками; фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами й орга­нізаціями;

3) головує на засіданнях Правління Національного банку;

4) підписує протоколи, постанови Правління Національ­ного банку, накази та розпорядження, а також угоди, Що укла­даються Національним банком;

5) розподіляє обовязки між заступниками Голови Націо­нального банку;

6) видає розпорядчі акти, обов’язкові до виконання всіма службовцями Національного банку, його підприємствами, ус­тановами,

7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяль­ності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Націо­нального банку відповідно до цього Закону;

8) одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.

Отже, Голова Національного банку України вирішує пи­тання оперативного керівництва банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати проведення грошово-кредитної політики в державі.

Голова Національного банку має одного першого заступ­ника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з Радою Національного банку.

Особливий правовий статус Національного банку України, забезпечення єдиної державної грошово-кредитної політики і виконання функцій щодо управління банківською системою держави і регулювання банківською діяльністю зумовлюють потребу в функціонуванні таких керівних органів Національ­ного банку, як Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.

Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Національний банк України” Рада Національного банку як керівний орган НБУ здійснює такі повноваження:

1) згідно з загальнодержавною програмою економічного розвитку та основними параметрами економічного й соціаль­ного розвитку України до 15 вересня розробляє і вносить Вер­ховній Раді України для інформування Основні засади грошо­во-кредитної політики , здійснює контроль за виконанням їх;

2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;

3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;

4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;

5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;

6) визначає аудиторську компанію для проведення ауди­торської перевірки Національного банку, розглядає ауди­торський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує в офіційних друкованих засобах масової інфор­мації щорічний баланс Національного банку;

7) затверджує щороку до 1 липня звіт про виконання кош­торису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;

8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;

9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредит­ної політики щодо: методів та форм прогнозування макропо-казників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетар­ного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та ва­лютного регулювання; розвитку банківської системи та окре­мих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених зако­ном до компетенції Ради Національного банку;

10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо, впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;

11) з метою забезпечення виконання Основних засад гро­шово-кредитної політики має право застосування відкладаль-ного вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:

а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;

б) лімітів позабалансових зобовязань;

в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;

г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;

д) мінімального розміру золотовалютних резервів;

е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяль­ності окремих посадових осіб Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного вико­нання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими, згідно з законом Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Пре­зидента України з викладенням своїх позицій.

Рада Національного банку складається з 15 осіб.

До складу Ради Національного банку входять члени Ради, Національного банку, призначені Президентом України та, Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради, Національного банку за посадою.

Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою або економічною тематикою.

Президент України призначає сім членів Ради Національ­ного банку ухваленням відповідного Указу.

Інші сім членів Ради Національного банку призначаються Верховною Радою України прийняттям відповідної поста­нови.

Кандидатури осіб для призначення Верховною Радою України членами Ради Національного банку обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного Комітету Верховної Ради України, який вносить свої рекомендації Вер­ховній Раді України.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національ­ного банку.

Строк повноважень членів Ради Національного банку — сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.

Припинення повноважень членів Ради Національного банку відбувається у звязку із закінченням строку їх повнова­жень або у разі:

власного бажання, за умови подання письмової заяви;

припинення їх громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;

набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;

смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою.

У разі вибуття членів Ради Національного банку з передба­чених вище підстав допускається призначення нового члена Ради Національного банку до закінчення одного року з дня призначення вибулого члена Ради Національного банку.

Повноваження призначеного складу Ради Національного банку достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою у звязку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредит­ної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України. У цьому разі Президент України та Верховна Рада України зобовязані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національно­го банку.

Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, ухваленням відповідного Указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Верховна Рада України звільняє членів Ради Національно­го банку, призначених нею, прийняттям відповідної постанови за поданням профільного Комітету Верховної Ради України, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.

Повноваження Голови Національного банку як члена Ради Національного банку достроково припиняються у звязку з його відставкою або в разі звільнення його з посади з Інших причин, визначених Законом України “Про Національний банк України”.

Члени Ради Національного банку здійснюють свої функції на громадських засадах. Членам Ради Національного банку компенсуються витрати, понесені у звязку з виконанням ними повноважень відповідно до Регламенту Ради Національ­ного банку.

Внутрішні питання організації діяльності Ради Національ­ного банку, порядок діловодства та інші питання визначають­ся Регламентом, який затверджується на її засіданні.

Розміщення та організаційно-матеріальне забезпечення Ради Національного банку здійснюються Національним бан­ком за рахунок його кошторисних витрат.

Засідання Ради Національного банку проводяться не рідше ніж один раз на квартал.

Позачергові засідання Ради Національного банку склика­ються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості її членів, а також на вимогу Голови НБУ. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше як за пять ка­лендарних днів до дня його проведення. Порядок підготовки позачергових засідань Ради Національного банку визна­чається її Регламентом.

Засідання Ради Національного банку е правомочними за наявності не менше десяти її членів.

Засідання Ради Національного банку веде Голова Ради Національного банку, а у разі відсутності — його заступник відповідно до Регламенту.

Рішення приймаються простою більшістю голосів від за­гальної кількості присутніх на засіданні членів Ради Національного банку. Кожний член Ради Національного банку має один голос.

На засіданні Ради Національного банку можуть бути за­прошені керівники центральних органів влади, представники субєктів підприємницької діяльності, науковці та інші фахівці.

Члени Правління Національного банку можуть брати участь у роботі Ради Національного банку з правом дорадчо­го голосу.

Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки. Голова Ради Національного банку:

організовує засідання Ради Національного банку і го­ловує на них;

скликає позачергові засідання за своєю власною ініціативою або за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості членів Ради Національного банку, а також на вимогу Голови Національного банку;

здійснює інші повноваження і функції відповідно до Регламенту Ради Національного банку України.

Голова Ради Нацбанку має заступника, який обирається Радою Нацбанку строком на три роки.

Заступник заміщує Голову Ради Національного банку у разі його відсутності або неможливості ним здійснювати свої повноваження та здійснює інші повноваження і функції відповідно до рішень Ради Національного банку.

Звільнення Голови Ради Національного банку або його за­ступника протягом строку його повноважень здійснюється:

у звязку із закінченням строку його повноважень;

за власним бажанням, за умови подання письмової заяви;

У рязі систематичного невиконання своїх обовязків за станом здоровя протягом чотирьох місяців.

Матеріали засідань Ради Національного банку оформлю­ються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головую­чим на її засіданні.

Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пункта­ми 4-8, 11 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”, є обовязковими для виконання Правлінням Національного банку.

Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом пяти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національ­ного банку зобовязане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.

Рада Національного банку не має права втручатися в опе­ративну діяльність Правління Національного банку.

У разі коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набуває чинності лише за умови підтвердження його двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п’ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, його вважають таким, що не набуло чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набуло чин­ності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія призупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето.

Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюд­ненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону.

Членам Ради Національного банку забороняється розголо­шувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у звязку із здійсненням ними повноважень відповідно до Регламенту.

До керівних органів Національного банку України нале­жить також Правління Національного банку. Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону України “Про Національний банк України” та здійснює управління діяль­ністю Національного банку.

Відповідно до ст. 15 Закону України “Про Національний банк України” Правління Національного банку вирішує такі питання:

1) приймає рішення про:

економічні засоби та монетарні методи, необхідні для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та потреби у забезпеченні стабільності і купівель­ної спроможності національної валюти;

емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;

зміну відсоткових ставок Національного банку;

диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;

встановлення економічних нормативів для банків;

розмір та порядок формування обовязкових резервів для банків;

застосування заходів впливу до комерційних банків;

встановлення, лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;

ліміти позабалансових зобовязань Національного байку;

формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;

розподіл прибутку та порядок відрахувань доходів до Державного бюджету України;

мінімальний розмір золотовалютних резервів Націо­нального банку;

перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;

умови допуску іноземного капіталу до банківської сис­теми України;

створення та ліквідації підприємств, установ Націо­нального банку;

участь у міжнародних фінансових організаціях;

встановлення плати за надані відповідно до закону пос­луги (здійснені операдії);

купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;

2) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення. На вимогу Ради Нацбанку подає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;

3) визначає організаційні основи та структуру Національ­ного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;

4) затверджує штатний розклад Національного банку, форми оплати праці;

5) встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбаченими законом;

6) видає нормативні акти Національного банку;

7) затверджує Регламент Правління Національного банку;

8) виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону України “Про Національний банк України”, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.

Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.

Заступники Голови Національного банку входять до скла­ду Правління Національного банку за посадою.

Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначаються його Регламентом.

Діяльність Національного банку України здійснюється на основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обго­воренні та вирішенні всіх питань щодо управління ним. Так, Голова Національного банку одноосібне несе відпові­дальність перед Верховною Радою України та Президентом України за виконання покладених завдань і функцій щодо діяльності Національного банку, видає накази, розпоряджен­ня та інші розпорядчі акти, обов’язкові для виконання. Водно­час керівні органи Національного банку – Рада Національно­го банку України та Правління Національного банку України — колегіальне обговорюють питання, віднесені зако­ном до їх компетенції, та видають відповідні нормативні акти (постанови, правила).

Основним структурним підрозділом у центральному апа­раті НБУ – є функціональні департаменти з основних напрямів діяльності банку.

Департаменти організовують роботу з питань грошово-кредитної політики, готівково-грошового обігу, банківського регулювання і нагляду, валютних операцій, здійснення розра­хунків, бухгалтерського обліку, звітності, персоналу, фінансів тощо. В складі департаментів створено управління і відділи.

Структурні підрозділи (департаменти) Національного банку та положення про них затверджуються Правлінням Національного банку України. Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.

До складу департаментів Національного банку входять кваліфіковані спеціалісти, що мають значний практичний досвід і відповідну наукову підготовку.

Умови найму, звільнення, оплата праці, надання відпус­ток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національ­ного банку визначаються Законом України “Про державну службу”.

Працівниками Національного банку є службовці та обслу­говуючий персонал Національного банку. Службовцями вва­жають осіб, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та обіймають посади, передба­чені штатним розкладом.

Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі Контракту.

Службовці Національного банку є державними службовця­ми і до них застосовуються норми Закону України “Про дер­жавну службу”, якщо цей Закон не встановлює іншого.

Питання функціонування державної служби у Національ­ному банку та класифікації посад вирішує Правління Національного банку відповідно до законодавства України .

Ранги державних службовців Національного банку, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Прези­дентом України, інші ранги — Головою Національного банку.

До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обовязки яких безпосередньо не пов’язані із виконанням функцій Національного банку.

Розмір оплати праці службовців Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до положень Закону України “Про державну службу”.

Розмір оплати праці обслуговуючого персоналу Націо­нального банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до норм законодавства про оплату праці.

Голова Національного банку, його заступники, члени Правління Національного банку та інші службовці Національ­ного банку згідно з переліком посад, затвердженим Правлінням Національного банку, не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісниц­твом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності.

Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами банків.

Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національ­ного банку.

Велике значення для належного функціонування Націо­нального банку та захисту його клієнтів має законодавче закріплення збереження банківської таємниці Службовцям Національного банку забороняється розголошувати інфор­мацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв’язку з виконан­ням службових обов’язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законо­давством України (ст 66 Закону України “Про Національний банк України”).

Глава IV

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація

Важливою ланкою кредитної системи України є комерційні банки, що належать до другого рівня банківської системи. Ко­мерційні банки є багатофункціональними установами, що здійснюють основний спектр кредитних і фінансових опе­рацій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі операції залучення у вклади грошових коштґв фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкрит­тя і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Комерційні банки – це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони створюються для задово­лення інтересів власників банку (акціонерів або індивідуаль­них) і суспільних їнтересївклієнтури юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком, а з ґншого це під­приємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку Як важлива ланка банківської системи держави, комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки е юридичними особами. Як будь-яка юридична особа банки мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку. Статут­ний фонд комерційного банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одер­жані в кредит та під заставу, банківські метали, а також збільшувати статутний фонд для покриття збитків. Розмір ста­тутного капіталу банку визначається засновниками, але не може бути меншим за розмір, встановлений НБУ. Мінімаль­ний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку коливається від 1 до 5 млн євро залежно від території, на якій здійснює свою діяльність банк, а за участю іноземних осіб він повинен бути не менше від 5 до 10 млн євро.

2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у господарських відносинах, самостійна відповідальність, фірмове найменування, а також обов’язкове зазначення в статуті банку, що банк є юридичною особою.

3. Наділеність спеціальною правоздатністю, яка означає, що банк діє на основі свого статуту і здійснює банківську діяльність на підставі ліцензій, які надаються Національним банком України.

4. Діяльність комерційних банків ґрунтується на еко­номічній самостійності. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобовязаннями банків, а банки не відповідають за зобовязаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобовязаннями банків, а банки не відповідають за зобовязаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків щд чає виконання ними службових обовязків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених зако­ном. Одночасно банки відповідають за своїми зобовязаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.

5. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку: пропонують на договірних умо­вах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслу­говування підприємств, установ, організацій і громадян вико­нанням банківських операцій і наданням різних банківських послуг. За надання послуг клієнти сплачують винагороду, за рахунок якої утворюється прибуток банку.

6. Комерційні банки виступають суб’єктами ринкової еко­номіки, діють одночасно на механізмах саморегуляції і самоуп­равління, використовують ринкові категорії — прибутковість, ризик, ліквідність. Як важливий сектор економіки, комерційні банки забезпечують народне господарство додатковими гро­шовими ресурсами. Діяльність банків не обмежується акуму­ляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і насе­лення. Вони сприяють накопиченню капіталу, не лише актив­но втручаючись в усі сфери господарського життя, а й безпосе­редньо беручи участь у функціонуванні капіталу або здійсню­ючи контроль над ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного госпо­дарства залежно від об’єктивних потреб виробництва. Фінан­суючи додаткові потреби підприємств промисловості, транс­порту, сільського господарства, банки уможливлюють ство­рення прогресивної відтвореної структури народного госпо­дарства.

Сучасні комерційні банки як юридичні особи, що здійсню­ють господарську діяльність, зазвичай, не повинні виконувати адміністративні повноваження. Проте згідно з правилами НБУ на них у деяких випадках покладаються контрольні функції, що полягають у перевірці додержання суб’єктами гос­подарювання порядку ведення касових операцій та норм з регулювання обігу готівки, здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів через упов­новажені банки.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет), страхування, крім виконання функцій страхового посередника.

Існують певні обмеження щодо прямої чи опосередкованої участі банку у капіталі будь-якого підприємства, установи, який не повинен перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Законодавством обмежено мож­ливість комерційного банку мати у власності нерухомість. Так, банки можуть мати у власності нерухоме майно загаль­ною вартістю не більше ніж 25 відсотків капіталу банку. Однак це обмеження не поширюється на: а) приміщення, які забезпечують технологічне здійснення банківських функцій; б) майно, яке перейшло банку у власність внаслідок реалізації прав заставодержателя відповідно, до умов договору застави; в) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що воно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

У ст. 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що комерційні банки мають право створювати банківські обєднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, причому банки можуть бути учасниками промислово-фінансо­вих груп з додержанням вимог антимонопольного законодав­ства України. Банківські об’єднання створюються за попе­редньою згодою Національного банку України та підлягають державній реєстрації внесенням відповідного запису до Дер­жавного реєстру банків. Закон передбачає також можливість створення комерційними банками банківських спілок та асоціацій з метою захисту Інтересів своїх членів, координації та вдосконалення банківської діяльності.

Характеризуючи сутність комерційних банків та їх спе­цифіку, слід зазначити їх велике значення у механізмі функціонування фінансової системи держави завдяки їх зв’язкам з усіма секторами економіки Важлива роль ко­мерційних банків у ринковій економіці зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме:

1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2) кредитування підприємств, держави і населення,

3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві,

4) випуск кредитних грошей,

5) емісійно-засновницька діяльність, пов'язана з випуском і розміщенням цінних паперів,

6) довірче управління майном клієнтів (трастові операції);

7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації.

Останнім часом у діяльності комерційних банків спос­терігається тенденція розширення їхніх функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської діяльності, здійснення нетрадиційних для цієї сфери фінансо­вого підприємництва дій (операції з цінними паперами, лізин­гові та факторингові операції й інші види кредитно-фінансово­го обслуговування).

Для визначення суті комерційних банків та їх специфіки ве­лике значення має їх класифікація. Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями.

За формою власності розрізняють банки державні, акціонерні, кооперативні, приватні та змішані.

За територіальною ознакою банки поділяються на міжна­родні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів країни.

За організаційно-правовою формою — банки, які утворю­ються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю або кооперативні банки.

За належністю статутного капіталу та способом його, формуванняпайові та акціонерні банки. Пайові банки утво­рюються за рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Акціонерні банки в Україні створюються у формі акціонер-' ного товариства закритого або відкритого типів. Порядок створення і діяльності акціонерних банків визначається Зако­нами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про гос­подарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо. Акціонерний банк — це кредитна установа, що є об’єднанням на підставі угоди коштів фізичних і юридичним осіб (у тому числі іноземних) з метою спільної господарської діяльності та одержання прибутку. Статутний капітал, акціонерного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів.

Основний капітал акціонерного банку формується емісією та продажем акцій фізичним і юридичним особам, а потім збільшується за рахунок капіталізації прибутку й випуску нових акцій Статутний фонд акціонерного банку формується з основного капіталу, поділеного на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості Розмір статутного фонду визначається акціонерами банку, але не може бути меншим зя-розмір, встановлений НБУ.

Банкам забороняється випуск акцій на предявника. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошенню , передплати акцій та збільшення його статутного капіталу.

Банки мають право придбавати власні акції з наступним письмовим повідомленням Національного банку України про, укладені угоди, яке мас бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбава­ти власні акції, якщо це може призвести до падіння регулятйв ного капіталу нижче за мінімальний рівень Про намір придбати загальну кількість власних акцій у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк письмово повідомляє Національному банку України за 15 календарйих днів до укла­дення угод. Національний банк України має право заборони­ти банку купівлю власних акцій у разі, якщо це може призвес­ти до погіршення його фінансового стану.

Акціонерний банк діє на підставі установчого договору та статуту. В статуті фіксуються мета діяльності акціонерного банку, розмір та порядок створення фондів, склад і компе­тенція органів, а також обов’язково такі відомості: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акції; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновника­ми; наслідки невиконання зобов’язань з викуплення акцій.

Акціонерний банк є юридичною особою, власником свого майна, має повну господарську самостійність з питань вибору форм управління, використання прибутку, несе відпові­дальність за зобов’язаннями тільки своїм майном, а акціонери відповідають за зобов’язання банку лише в межах належних їм акцій. Акціонерний банк може мати філії і представництва на: території України та за кордоном, але за письмовою згодою НБУ.

За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Універсальні банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають різноманітні послуги, перелік яких дедалі розширюється. Сучасні комерційні банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських операцій і послуг.

Спеціалізовані банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно пов'язані з особливостями господарської діяльності підприємств, специфікою виробництва тощо.

За спеціалізацією банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо, більше ніж 50 відсотків його активів е активами одного типу, а статусу спеціалізованого ощадного банку — якщо більше ніж 50 відсотків його пасивів е вкладами фізичних осіб.

За масштабом діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Однак чинне законодавство не містить конкрет­них критеріїв щодо віднесення банків до тієї чи іншої групи.

Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” на території України можуть діяти банки, статут­ний фонд яких, сформований за рахунок українських юридич­них і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів — іноземних юри­дичних і фізичних осіб.

За характером відносин банки також поділяють на: банки-гаранти і банки-кореспонденти; за структурою: багато-профільні та безфілійні; за фінансовим станом: стабільні, про­блемні, кризові та банкрути.

Отже, для ефективного функціонування і розвитку бан­ківської системи необхідні подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків, розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню діапазону банківських операцій і фінансових послуг та вдосконаленню кредитно-фінансового механізму в країні.

§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку

Правовою базою для створення і функціонування ко­мерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про підприєм­ництво”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”, а також нормативні акти НБУ.

Учасниками банків можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істот­ну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо чи опосередковано володітиме чи контролювати­ме 10, 25, 50 та 75 в’їдсотків статутного капіталу чи права голо­су придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України. Власники істотної участі банку повинні мати бездо­ганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учас­никами банку не можуть бути юридичні особи; у яких банк має істотну участь, обєднання громадян, релігійні та бла­годійні організації.

Не можуть виступати засновниками комерційних банків місцеві Ради всіх рівнів, їх виконавчі органи, політичні та профспілкові організації, спілки й партії, громадські фонди. Забороняється також бути засновниками військовослужбов­цям, посадовим особам усіх правоохоронних органів, органів державної влади й управління, покликаних здійснювати конт­роль за діяльністю банків.

Не можуть бути засновниками банку особи, яким суд забо­ронив займатися певною діяльністю, до закінчення строку, встановленого вироком суду, а також особи, які мають непо­гашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Ці особи не можуть також обіймати керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного капіталу комерційного банку, який формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, а також банківські метали.

Уся діяльність зі створення банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське то­вариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновни­ки визначають розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і до­статнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статут­ного фонду не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ.

Після визначення розміру статутного капіталу виконують­ся безпосередні операції щодо його формування проведенням відкритої або закритої передплати акцій чи паї згідно з обра­ною для банку формою господарського товариства.

Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, визначеної установчою угодою, засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформля­ють усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

Для державної реєстрації комерційного банку уповнова­жені засновниками банку особи подають до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:

заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами;

установчий договір (крім державного банку), підписа­ний засновниками банку та засвідчений їхніми печатками;

статут банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою правління банку;

рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про ство­рення державного банку;

бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;

інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради дирек­торів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири-звітних періоди (квартали) для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної. податкової адміністрації України про доходи за останній. звітний період (рік) для учасників фізичних осіб, які ма­тимуть істотну участь у банку;

відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами і матимуть істотну участь, у банку;

копії звіту про проведення відкритої передплати на акції для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів), головно­го. бухгалтера банку тощо.

Національний банк України у тижневий строк з дати по­дання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення передплачених внесків засновників та інших учасників банку.

З метою контролю за діяльністю комерційних банків тери­торіальне управління НБУ за місцем знаходження банку в місячний строк з дати отримання повного пакета документів готує висновок про загальну оцінку фінансового стану, пла­тоспроможність і репутацію засновників банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів, до статутного капіталу кожним засновником у передбачених, законом розмірах, наявність приміщення, придатного для розміщення банку та касового вузла, професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) і головного бухгалтера та погодження їх призначення, відповідність уста­новчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативним актам НБУ.

Повний пакет установчих документів і висновок тери­торіального управління НБУ подаються до НБУ. Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департамен­том банківського нагляду та у разі потреби — іншими депар­таментами і подаються до Комісії з питань нагляду та регулю­вання діяльності банків НБУ. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з часу подання повного пакета передбачених законом документів.

У разі прийняття НБУ позитивного рішення реєстрація ко­мерційних банків здійснюється внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває стату­су юридичної особи. Національний банк України протягом трьох робочих днів видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

НБУ може відмовити в державній реєстрації комерційному банку в разі: порушення порядку створення банку, невідповідності установчих документів законодавству України, подання неповного пакета документів, необхідних для державної реєстрації банку, або коли ці документи не відповідають вимогам чинного законодавства; у разі, коли у НБУ е докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи задовільного фінансового стану при­наймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку; в разі професійної непридатності та відповідності ділової репутації голови виконавчого органу і головного бух­галтера банку, а також членів виконавчого органу, які не відповідають вимогам НБУ. Про відмову у державній реєстрації банку НБУ приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком України копія рішення про відмову в реєстрації банку надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис. Рішення про відмову в державній реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.

Комерційні банки зобовязані у місячний строк повідомля­ти НБУ про зміни і доповнення, що вносяться до установчих документів, з поданням нотаріально засвідчений копій змінених документів.

Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії і представництва після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії та представництва банку не ВІ юридичними особами, але мають свої положення і виступають від імені головного банку. Філія має свій рахунок та здійснює банківські операції, передбачені її положенням. Представницт­во банку фінансується головним банком, від якого він висту­пає, але не має права здійснювати банківські операції, філії банків відкриваються за угодою з НБУ на підставі таких доку­ментів;

клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності її;

рішення спостережної ради банку про відкриття філії;

положення про філію, затвердженого спостереженою радою;

інформації про керівника та головного бухгалтера філії.

Реєстрація філії банку здійснюється НБУ впродовж одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів внесенням відповідної інформації до Державного реєстру банків.

НБУ з деяких підстав може відмовити у наданні згоди на відкриття філії.

Правила НБУ встановлюють деякі особливості реєстрації банків за участю іноземного капіталу. Засновниками інозем­них банків можуть бути іноземні юридичні та фізичні особи або за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (спільні банки).

Для створення банку з іноземним капіталом його засновни­ки зобовязані отримати попередній дозвіл НБУ.

Крім документів, що подаються українськими засновника ми для утворення комерційного банку, іноземні юридичні особи подають:

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;

письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора або письмове запевнення іноземно­го інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;

витяг з торговельного (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземого учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс інозем­ного інвестора;

нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку Іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іно­земного швестора на кінець останнього повного календарного року.

Іноземні інвестори — фізичні особи для створення ко­мерційного банку подають:

1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим конт­ролюючим органом країни, або письмове запевнення інозем­ного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвес­тиції за кордон;

2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

Ці документи повинні бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі та легалізовані (підтверджені) в установлено­му порядку, якщо інше не передбачено міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іноземні засновники подають також засвідчені пере­клади українською мовою всіх документів, викладених інозем­ною мовою, з доданням оригіналів. Крім того, до вказаного переліку документів додається ліцензія НБУ на створення банку за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.

Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпеченням його необхідним об­ладнанням тощо.

Припинення діяльності комерційного банку згідно зі ст. 37 Цивільного кодексу України відбувається ліквідацією або ре­організацією. У разі ліквідації комерційного банку припи­няється його діяльність як юридичної особи з ліквідацією його справ і майна, банк перестає існувати.

Способи й умови реорганізації комерційного банку, зміст рішення про реорганізацію його докладно визначено в гл. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Реор­ганізація банку здійснюється добровільно за рішенням власни­ка або примусово за рішенням НБУ. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, виділенням, перетворенням. У разі реорганізації всі права та обов'язки банку переходять до правонаступника — іншої юридичної особи.

Порядок припинення діяльності комерційних банків визна­чений Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом” та іншими нормативними актами. Ліквідація комерційного банку може відбуватися як добровільно, так і примусово. Добровільна ліквідація здійснюється тільки за рішенням загальних зборів засновників, примусова — у разі порушення банками банківського законодавства, здійснення ризикових операцій, що спричинило значну втрату активів або доходів, а також у разі настання ознак неплатоспроможності банку. В цих випад­ках НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати проце­дуру ліквідації банку.

Особливості процедури ліквідації банків передбачені в гл. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та Національного банку України (у тому числі за заявою креди­торів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в по­рядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахування особливостей, передбачених Законом України “Про банки та банківську діяльність” та за згодою Національного банку України.

Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до банківського законодавства. Право звернення до госпо­дарського суду із заявою про визнання банку неплатоспро­можним та його ліквідацію мають: а) кредитори банку; б) Національний банк України. Кредитори банку направляють рекомендованим листом до НБУ заяву Про ліквідацію. банку в разі настання ознак неплатоспроможності банку з до­данням документально підтверджених доказів наявності неви­конаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо впро­довж одного місяця з дня направлення, заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен мати обґрунто­ваний висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призна­чення ліквідатора. НБУ зобовязаний надати один із зазначе­них документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.

Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стяг­нення протягом 6 місяців і за цей час не досягнуто домовле­ностей щодо реструктуризації визначеного боргу, НБУ зобов’язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку. Справа про визнання банку неплатоспромож­ним за заявою кредиторів банку може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.

Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.

Упродовж одного місяця з дня прийняття справи до роз­гляду суд повинен визначатися щодо позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування про­цедури ліквідації з боку НБУ. У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам закону. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБУ, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду.

Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного НБУ. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України” за рахунок банку. Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та при­значення ліквідатора:

1) припиняються повноваження загальних зборів, спосте­режної ради і правління банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3) строк виконання всіх грошових зобов’язань банку та зобов’язання щодо сплати податків і зборів вважають таким, що настав;

4) припиняється нарахування відсотків, неустойки (штра­фу, пені) та інших економічних санкцій щодо всіх видів забор­гованості банку;

5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6) укладення угод, пов’язаних з відчуженням майна банку чи передаванням його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законодавством;

7) скасовуються арешт, накладений на майно (у тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обме­ження щодо розпоряджання його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпоряджання майном банкрута не допускається;

8) вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повнова­ження щодо провадження ліквідаційної процедури банку: при­ймає до свого відання майно банку; вживає заходів щодо за­безпечення його збереження; виконує функції з управління та розпоряджання майном банку; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з законодавством; виконує повно­важення органів управління банку; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банку, у тому числі через судові органи; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку; з дня відкриття ліквідаційної про цедури повідомляє працівників банку про звільнення та здійснює його; заявляє заперечення по заявлених до банку ви­могах кредиторів; заявляє відмову від виконання договорів та розриває їх; реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів тощо.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. Впродовж трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передавання бухгалтерської та іншої документації банку, печа­ток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквіда­тору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків Винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чин­ного законодавства України. При виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника НБУ. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адміністративну або кримінальну відповідальність. Пра­воохоронні органи зобов’язані.надавати допомогу ліквідатору в його роботі на підставі письмового звернення. Банк вважається ліквідованим з моменту внесення запиту про це до Державного реєстру банків.

§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком

Важливою умовою ефективної роботи створеного ко­мерційного банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, мак­симального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.

У практиці банківської діяльності існують два підходи по­будови організаційної структури банку: функціональна і за ви­дами надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення бан­ками своїх завдань.

За функціональної організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові опе­рації та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки тощо, кожний підрозділ має чітко визначені завдання й обов’язки. Для цієї структури банку характерна іерархічність рівнів уп­равління, за якої кожний нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому.

За організаційної структури банку, побудованої на прин­ципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій пере­даються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є фахівцями у цій сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання ко­мерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова дає змогу банку при на­данні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що сприяє поліпшенню координаційних функцій усіх підрозділів банку і розробці нових видів банківських послуг з урахуванням конкуренції, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів.

Зважаючи на те, що вибір організаційної структури банку залежить від його стратегічних цілей і необхідності ефективно­го вирішення важливих завдань спеціалізації і концентрації, на практиці дедалі частіше застосовується змішаний підхід до по­будови організаційної структури банку. Варіанти змішаного типу організаційної структури комерційного банку подано на схемах (рис. 1 і 2 ).

В організаційній структурі банку реалізуються його за­вдання, безпосередньо пов’язані з виконанням поставлених перед банком цілей: кредитування, інвестування, трастові, роз­рахунково-касові операції, міжнародні розрахунки, а також депозитні та валютні операції. Кількість відділів банку зале­жить від розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій і різноманітності наданих клієнтам послуг.

Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом.

У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяль­ність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відо­мості: найменування банку; його місцезнаходження; орга­нізаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціоне­рами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та допов­нень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу при­бутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.

Вищим органом управління банку є загальні збори учас­ників, які скликаються для вирішення таких питань:

визначення основних напрямів діяльності банку та за­твердження звітів про виконання їх;

внесення змін та доповнень до статуту банку;

зміни розміру статутного капіталу банку;

призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;

затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;

розподілу прибутку;

припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загаль­них зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спосте­режна рада банку, яка має такі повноваження:

призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;

контролює діяльність правління (ради директорів) банку;

призначає зовнішнього аудитора;

встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;

приймає рішення щодо покриття збитків;

приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;

затверджує умови оплати праці та матеріального сти­мулювання членів правління банку;

готує пропозиції .щодо питань, які виносяться на за­гальні збори учасників;

здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.

Безпосереднє керівництво поточною діяльністю ко­мерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим орга­ном банку.

Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережій раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.

Правління банку має такі повноваження:

попередньо обговорює всі питання, що підлягають роз­гляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень за­гальних зборів і ради банку;

розглядає питання організації кредитування, фінансу­вання, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговуван­ня, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;

приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та спла­ту дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;

контролює додержання законодавства банком та його установами;

вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;

визначає організаційну структуру банку;

розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;

розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;

виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.

Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.

Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Контроль за фінансово-господарською діяль­ністю банку здійснює ревізійна комісія банку, яка обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.

Ревізійна комісія має такі права:

1) контролює додержання банком законодавства України і нормативно-правових актів НБУ;

2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів і готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;

3) виносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпе­ки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.

Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-госпо­дарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотка­ми голосів.

Засідання ревізійної комісії скликаються за потребою, але не рідше одного разу на рік.

Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостереженою радою банку чи за ініціативою учасників, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення прийма­ються більшістю голосів членів ревізійної комісії.

Повноваження ревізійної комісії банку визначаються ста­тутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку. Комерційні банки також створюють службу внутріш­нього аудиту, яка є органом оперативного контролю правлін­ня (ради директорів) банку.

Отже, функції та повноваження органів управління банком нормативне розмежовані законодавчими та статутними нор­мами.

§ 4. Операції та послуги комерційних банків

Економічна роль комерційних банків виявляється в тому, що вони здатні здійснювати широке коло операцій і надають велику кількість різноманітних послуг підприємствам, фірмам, населенню, державі. Концентруючи основну частину кредит­них ресурсів та виконуючи широкий спектр банківських операцій і фінансових послуг, комерційні банки впливають на всі сторони господарського життя країни і тим самим забезпечу­ють розвиток народного господарства.

Банківські операції — це операції із залучення грошових коштів та вкладення їх у позички, цінні папери і послуги, ви­пуску в обіг і вилучення з нього грошей, для розрахунків, фінансування та кредитування капітальних вкладень, касового виконання державного бюджету тощо.

Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банків­ську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:

приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізич­них осіб;

відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зара­хування коштів на них;

розміщення залучених коштів від свого імені, на влас­них умовах та на власний ризик;

операції з валютними цінностями;

емісію власних цінних паперів;

організацію купівлі та продажу цінних паперів за дору­ченням клієнтів;

здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

придбання права вимоги на виконання зобовязань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, при­ймаючи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);

лізингові операції;

послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;

випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, век­селів та інших оборотних платіжних інструментів;

випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток,

надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди Та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені, з інструментами грошового ринку; з інструментами, що ґрунту­ються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення зазначених вище перших чо­тирьох операцій та визначає умови, за яких цей дозвіл надається, а саме:

а) рівень регулятивного капіталу банку повинен від­повідати вимогам НБУ, що підтверджується незалежним ауди­тором;

б) банк не є обєктом застосування заходів впливу;

в) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

г) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних фахівців для здійснення такої діяльності.

Комерційні банки мають право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Загалом класифікація опе­рацій та послуг комерційного банку є досить складною і може бути подана схемою (рис. 3).

У банківській практиці України, як правило, є дві основні групи банківських операцій, за допомогою яких залучаються банківські ресурси: активні та пасивні.

До активних належать операції, здійснюючи які, банки за­безпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різно­манітних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на порівняно тривалий час, формування касових залишків та резервів, лізингові та факторингові операції.

Кредитування є основним видом активних операцій ко­мерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно від його цільового призначен­ня та складу учасників кредитних правовідносин. Враховуючи особливості позичкових операцій комерційних банків, при­йнято виділяти кредитування:

поточної діяльності підприємств, повязане із задово­ленням їх потреб в оборотних коштах;

інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збільшення основних фондів, реконструкції та розширення ви­робництва;

приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру;

держави для покриття бюджетного дефіциту. Важливою умовою кредитування є видача кредиту банка­ми під забезпечення. Формами забезпечення повернення кре­дитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосо­вується переуступка контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі ви­роби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухо­ме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні метали та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій комерційних банків, метою яких є отримання доходу і нарощування капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумов­лено різними факторами: недосконалістю чинного законодав­ства, нестабільністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструк­тури, низькі темпи приватизаційних процесів).

Комерційні банки можуть також здійснювати інші види ак­тивних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.

Відповідно до пунктів 6 і 7 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право придбавати на власні кошти засоби виробництва (певне майно — автомобілі, літаки, устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) для передавання їх клієнтам в оренду. Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула значного поширення. На прохан­ня клієнта банк набуває певне майно і приймає на себе всі зобовязання власника, включаючи відповідальність за збере­ження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, у якому визнача­ються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення, можливість продажу клієнту устат­кування після закінчення строку договору.

Отже, лізинг — це різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом у роз­строчку. При здійсненні такої лізингової операції банки організують отримання довгострокової позички в одного або у кількох кредиторів на суму до 80% вартості зданих в оренду активів. За організацію позички банки отримують від оренда­ря додаткову винагороду.

Нетрадиційною банківською операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Фак­торинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуго­вування боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.

Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після пога­шення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факто­рингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купів­лею комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредиту­вання та простота оформлення переуступки векселів.

До пасивних операцій банків належать операції, за допомо­гою яких банки формують свої ресурси для здійснення кредит­них та інших активних операцій, а саме — депозитні операції, відкриття та ведення рахунків клієнтів, отримання позичок на міжбанківському ринку, продаж власних торгових зобов’язань (векселів і облігацій). Ефективна організація пасивних опе­рацій банків сприяє забезпеченню нормальної банківської діяльності на комерційних засадах, регулюванню грошової маси в країні, успішному виконанню банками традиційних розрахунково-кредитних операцій, а також розширенню діапазону банківських послуг.

Активні й пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством. Діяльність сучасних комерційних банків не обмежується тра­диційними банківськими операціями, а охоплює значно ширший діапазон банківських послуг відповідно до потреб своїх клієнтів. Банківські послуги є видом діяльності комерційних банків, які виконують різні банківські операції за дорученням клієнтів (юридичних і фізичних осіб), і включають посеред­ницькі, консультативні, розрахункові, довірчі (трастові) та інші послуги.

Серед посередницьких послуг найпоширенішими є посе­редництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою та майном. Посередництво в одержанні клієнтом кредиту має місце тоді, коли банк сам не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. У та­кому разі банк, що обслуговує клієнта, за його проханням бере кредит в іншому банку і надає його клієнту під більш ви­сокий відсоток, аніж плата за куплені ресурси. Клієнт погод­жується на таку операцію, тому що отриманий ним кредит в іншому комерційному банку часто обходиться значно до­рожче, оскільки цей банк прагне компенсувати ризик надання кредиту, особливо незнайомому позичальнику. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою і майном здійснюються на підставі доручення від клієнта й укладаються з емітентом. Сьогодні заслуговує на увагу посередницька діяльність комерційних банків під час емісії, розміщення та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів.

Банківські послуги щодо торгівлі валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їхніх платежів і підтримання ліквідності у валюті: страхування ризиків знецінення коштів внаслідок зміни валютних курсів, отриман­ня спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.

Для забезпечення платіжної дисципліни великого значення набувають розрахункові послуги банків, які передбачають ве­дення рахунків юридичних і фізичних осіб та здійснення роз­рахунків за їх дорученням. Особливим видом діяльності ко­мерційних банків є довірчі (трастові) послуги: операції з володіння майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном пов’язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженням цінностей, розміщенням коштів, фінансовим аналізом тощо.

Значну частку у довірчих (трастових) послугах ко­мерційних банків займають агентські послуги. Під час вико­нання таких операцій банк діє від імені і за дорученням клієнта на основі договору, укладеного на конкретний строк. Відмінність їх від довірчих полягає в тому, що при наданні агентських послуг клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на операції від імені власника.

Комерційні банки при наданні агентських послуг здійсню­ють операції зі зберігання майна клієнтів та управління їх власністю, інвестиційні та кредитні операції за дорученням власника, операції купівлі-продажу, організовують оплату ра­хунків і податків, оформлення та відновлення страхових полісів та інше юридичне обслуговування.

Комерційні банки виконують послуги зі збереження цінностей: надають в оренду сейфи клієнтам, здійснюють опе­рації зі збереження цінних паперів з одночасним отриманням з них доходу, погашення облігацій із закінченим строком дії, обміну цінних паперів, їх купівлі та продажу, отримують кошти за заставними листами.

За сучасних умов у банківській практиці почали впровад­жуватися нові технології в банківському обслуговуванні клієнтів — система дистанційного банківського обслуговуван­ня. Комерційні банки надають клієнтам такі послуги, як про­ведення банківських операцій вдома (“home banking”), в офісі тощо, повсюди, де це зручно клієнту. На сьогодні виділяють чотири основних різновидності віддаленого банкінгу:

1) телефонний банкінг, коли за допомогою телефону або “мобілки” можна виконати безліч банківських операцій;

2) відеобанкінг — це телеміст, який працює між клієнтами і банком, за допомогою спеціальних пристроїв, обладнаних телемоніторами, клієнт може поспілкуватися зі службовцем банку і здійснити необхідні операції;

3) Інтернет-банкінг — коли клієнти використовують цю систему для управління банківськими рахунками;

4) РС-банкінг, коли доступ до рахунка банку здійснюється за допомогою персонального компютера. В Україні ця систе­ма відома як "Банк-клієнт", яка дає можливість банку прода­вати, а клієнту отримувати максимальний спектр банківських послуг. У перспективі таке обслуговування клієнтів банками стане основною формою банківських послуг.

§ 5. Правова охорона банківської таємниці

Необхідною умовою нормального функціонування ко­мерційних банків е збереження банківської таємниці. В зако­нодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридич­них та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Застосування норм про банківську таємницю пов'язане пе­редусім з труднощами визначення цього поняття та нечіткою правовою регламентацією. Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.

При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що,

по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.

По-друге, ус­танови банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інте­ресах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при на­данні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:

1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.

2. Операції, які були проведені на користь чи за доручен­ням клієнта, здійснені ним угоди.

3. Фінансово-економічне становище клієнтів.

4. Системи охорони банку та клієнтів.

5. Інформація про організаційно-правову структуру юри­дичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності.

6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи ко­мерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.

7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за ви­нятком тієї, що підлягає опублікуванню.

8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обовязковому опублікуванню, вста­новлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.

Комерційні банки зобов’язані забезпечити збереження бан­ківської таємниці шляхом:

1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

3) використання технічних засобів для запобігання не­санкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах та угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобо­вязання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не викорис­товувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службо­вих обов’язків.

Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосеред­ковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати її і не використовувати на свою користь чи на користь третіх осіб.

Збитки, заподіяні банку чи його клієнту внаслідок витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відшкодовуються винними, органами.

Велике значення для захисту банківської таємниці має по­рядок її розкриття. Інформація щодо юридичних та фізич­них осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3) органам прокуратури України, Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ України — на їх пись­мову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридич­ної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;

4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного кон­тролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за кон­кретний проміжок часу.

Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:

а) бути викладена на бланку державного органу встановле­ної форми;

б) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;

в) містити передбачені законодавством підстави для отри­мання інформації;

г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отриманий такої інформації.

Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріаль­ним конторам або приватним нотаріусам, іноземним кон­сульським установам у справах спадщини за рахунками по­мерлих власників рахунків.

Комерційному банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в до­кументах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надава­ти загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надання кредитів, банківських гарантій.

Особи, винні в порушенні порядку розкриття та викорис­тання банківської таємниці, несуть кримінальну, адміністра­тивну, цивільну та дисциплінарну відповідальність. Кримі­нальна відповідальність може наставати за дії передбачені статтями 231 (“Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємни­цю”) і 232 (“Розголошення комерційної таємниці”) Криміналь­ного кодексу України.

Відповідно до ст. 231 КК України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомос­тей (комерційне шпигунство), а також незаконне використан­ня таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років.

Стаття 232 КК України також передбачає кримінальну відповідальність службовців банку за умисне розголошення комерційної таємниці, без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особис­тих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк. Заходи кримінального покарання до осіб^ які вчинили зазначені зло­чини, застосовуються від імені держави судом з попереднім провадженням слідства по цих справах.

У ст. 16411 Кодексу України про адміністративні правопо­рушення передбачено, що незаконне розголошення або вико­ристання інформації, що становить банківську таємницю, осо­бою, якій ця іформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, – тягне за собою на­кладення штрафу від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Цивільна відповідальність працівників банків може наста­вати на підставі статей 203, 4401 Цивільного кодексу України і полягає у відшкодуванні завданої клієнту матеріальної і мо­ральної шкоди за розголошення банківської таємниці. Зацікавлені особи повинні звернутися з позовом до районного суду про відшкодування шкоди. Дисциплінарну відпові­дальність несуть службовці банку, якщо вони порушують умови контракту щодо збереження банківської таємниці, відповідно до зобов’язання про охорону банківських таємниць. У таких випадках керівництво банку може звільни­ти працівника. Покарання за розголошення банківської таємниці не повинно суперечити чинному законодавству, а за­ходи впливу мають ґрунтуватися на визначених законом підставах.

Глава V

ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ

§ 1. Правове регулювання грошового обігу

У функціонуванні ринкової економіки головну роль відіграють гроші і грошовий обіг у державі. Грошовий обіг— це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій і без­готівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки в господарстві. Гро­шова система України становить організацію грошового обігу, яка закріплена національним законодавством, і скла­дається з таких елементів: грошової одиниці та її найменуван­ня; масштабу цін; видів законних платіжних засобів; платіжного обороту та його організації; механізму регулюван­ня грошового обігу та органів, що його здійснюють. Грошова система України характеризується тим, що вирішальну роль в організації та функціонуванні її відіграють Верховна Рада України та Національний банк України.

Правові основи організації грошового обігу в Україні за­кладено в Конституції України та в Законах України “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та пере­каз грошей в Україні”.

Основними завданнями правового регулювання грошово­го обігу в Україні є:

а) забезпечення чіткого розмежування повноважень і від­повідальності в сфері грошового обігу між органами держави;

б) забезпечення органам держави за допомогою норм опе­ративно регулювати і контролювати грошовий обіг в країні;

в) підтримання необхідного темпу зростання грошової маси в обігу і правильного співвідношення між готівковим і безготівковим грошовим обігом з метою ефективного функціонування економіки країни.

У ст. 92 Конституції України передбачено, що засади ство­рення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України.

У ст. 100 Конституції України визначено, що основні заса­ди грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням покладено на Раду Національного банку України.

У Конституції України також закріплено, що офіційною грошовою одиницею України е гривня, забезпечення стабіль­ності якої є основною функцією Національного банку України.

Важливу роль у створенні грошової системи в Україні відіграв Указ Президента України “Про грошову реформу в Україні” від 25.08.96, яким було введено в обіг національну грошову одиницю — гривню, яка забезпечила економіку національною валютою. Зазначений Указ передбачав введен­ня в обіг банкнот вартістю 1, 2, 5, 10, 25, 50 і 100 гривень. Кон­кретний механізм реалізації грошово-кредитної політики пе­редбачений у розділах IV і V Закону України “Про Національ­ний банк України”. В ст. 25 цього Закону зазначено, що основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики е регулювання обігу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

2) відсоткову політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казна­чейськими зобовязаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними. Особлива роль у здійсненні грошової політики держави покладається на Національний банк України, який відповідно до ст. 33 Закону України “Про Національний банк України” здійснює такі повноваження щодо організації готівкового грошового обігу:

виготовлення та зберігання банкнот і монет;

створення резервних фондів банкнот і монет;

розробка номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переве­зення, вилучення та інкасації готівки;

визначення вимог щодо технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ;

визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і організацій.

За Національним банком закріплено монопольне право здійснення емісії національної валюти та організація її обігу. Йому належить не тільки виняткове право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу, а й ви­лучення з обігу.

Випуск та обіг на території України інших грошових оди­ниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу за­бороняється. Офіційне співвідношення між гривнею та золо­том або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Банкноти і монети, випущені Національним банком, є без­умовними зобовязаннями НБУ і забезпечуються всіма його активами.

Гривня (банкноти і монети) як національна валюта е єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами пла­тежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредити­ви та для переказів.

Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк використо­вує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, вста­новлює і змінює ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Умови та порядок обміну гривні на іноземну валюту вста­новлюються Національним банком. Національний банк не може обмежувати прав субєктів валютного ринку на здійснен­ня операцій з іноземною валютою, гарантованих їм законом.

Національний банк, комерційні банки зобов’язані вилуча­ти фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних. ознак платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення грошових знаків, обміну зношених, пошкоджених грошових знаків встановлюється Національним банком.

Національний банк зобов’язаний офіційно через засоби ма­сової інформації повідомляти про вилучення з обігу грошових знаків України.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 40 Закону України “Про Національний банк України”) НБУ встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юри­дичних і фізичних осіб в економічному обігу України із засто­суванням як паперових, так і електронних документів та готівки; координує організацію розрахунків; дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів; забезпечує здійснення міжбан-ківських розрахунків через свої установи, а також дає дозвіл на проведення їх через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахункові системи.

Важливу роль у становленні правової основи взаємовідно­син між суб’єктами господарювання і банками з приводу функціонування банківських рахунків та порядку переказу грошей відіграє Закон України від 5 квітня 2001 року “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”. В цьому законі визначені загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу грошей в межах України та відповідальність суб’єктів і захист інформації при проведенні переказу грошей.

Отже, грошова система створюється державою в особі за­значених вище органів і має нормативно-правовий характер. Національний банк провадить суворе розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу на території України, надаючи особливого значення нормативному регу­люванню готівкового грошового обігу.

Основними нормативними документами, прийнятими НБУ, в цій сфері є: Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього пи­тання між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті; Інструкція з організації емісійно-касової роботи в ус­тановах банків України; Інструкція про безготівкові розрахун­ки в Україні в національній валюті.

§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин.

Діяльність комерційних банків зі здійснення платежів і розрахунків у народному господарстві визначає їх вирішальну роль в організації грошового обігу. Грошовий обіг на тери­торії України здійснюється в готівковому або безготівковому порядку.

Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією про­дукції та іншого майна.

Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, за яких платежі здійснюються без участі готівки перерахуванням коштів з рахунка платника на рахунок отримувача грошей або зарахуванням взаємних вимог. Комерційні банки зацікавлені в залученні грошей для розрахунково-касового обслуговування.

Підприємства, організації у процесі виконання укладених договорів здійснюють розрахунки за своїми зобов’язаннями.

Розрахунки між суб’єктами господарської діяльності, як правило, здійснюються у безготівковому порядку через банк. За умов ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдя­ки розрахункам здійснюються платежі за грошовими зобов’язаннями, за їх допомогою контролюються як витрачан­ня коштів, так і їх цільове використання, а також відповідний розподіл та додержання режиму економії різними власниками.

Відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на ко­ристь іншої через кредитні установи, називаються розрахунко­вими. Специфіка цих відносин полягає у тому, що вони мають самостійний майновий характер із двома моментами — участь банківських установ та застосування спеціального законодав­ства про банківські операції.

Розрахункові правовідносини — це такі, що виникають між організаціями в процесі здійснення розрахунків у без­готівковому порядку через кредитні установи. Підставою їх правового регулювання є Закон України “Про платіжні систе­ми та переказ грошей в Україні”. Основний зміст розрахунко­вих правовідносин розкривається в принципах, на яких грун­тується організація безготівкових розрахунків, зокрема:

1) усі підприємства та організації зобов’язані зберігати свої кошти — як власні, так і позикові — на рахунках в уста­новах банку, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту;

2) розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюються, як правило, безготівковим способом через

банки;

3) безготівкові розрахунки проводяться за діючими форма­ми розрахунків;

4) субєкти господарювання мають право вільного вибору умов про попередню оплату товарів (робіт, послуг), за винят­ком випадків, закріплених у законодавстві;

5) платежі проводяться за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту;

6) списання коштів з рахунків клієнтів здійснюється тільки за їх розпорядженням, або за їх згодою (акцепта);

7) при проведенні розрахункових операцій банки контро­люють додержання підприємствами, організаціями розрахун­кової та договірної дисципліни. До господарюючих субєктів, які порушують правила розрахунків, банки застосовують відповідні санкції.

У відносинах, що виникають між установами банків і влас­никами рахунків під час розрахунків, беруть участь, як прави­ло, три субєкти (продавець, покупець-платник і банк). Сторо­ни (банк і субєкти господарської діяльності) зобов’язані до­держуватись закону і договірних умов.

Порядок проведення розрахунків регулюється законодавст­вом. Це означає, що сторони в розрахункових відносинах по­винні чітко виконувати встановлені приписи. Однак відповідно до вимог законодавства необхідним юридичним фактом для виникнення розрахункових правовідносин є договір на розрахунково-касове обслуговування.

Отже, розрахункові правовідносини регулюються як цивільно-правовими, так і фінансово-правовими нормами. Договірні відносини і відносини між продавцем і покупцем, які укладають договори про продаж продукції, надання пос­луг або виконання робіт, при проведенні розрахункових опе­рацій, а також відносини з приводу відкриття рахунків у кре­дитній установі, які регулюються цивільно-правовими норма­ми. Відносини, що виникають внаслідок діяльності кредитних установ, регламентація прав і обов’язків власника рахунка і банку регулюються фінансово-правовими нормами і мають імперативний характер, що не дає змоги сторонам чинити за своїм волевиявленням.

З метою вдосконалення організації комерційними банками розрахунково-касового обслуговування народного господар­ства постановою Правління НБУ затверджені Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питан­ня між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті. Відповідно до цього між комерційним банком і клієнтом укла­дається договір на розрахунково-касове обслуговування, у якому передбачається комплекс взаємних зобов’язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послуга­ми. Крім того, порядок проведення розрахункових операцій регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті від 29 березня 2001 р., По­ложенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні від 27 грудня 1999 р., за­твердженими постановами Правління НБУ.

§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків.

Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учас­никами розрахункових правовідносин в установах банку відкриваються різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків.

Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юри­дичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним осо­бам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесто­рам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяль­ності і власних потреб.

Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регу­люється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.

Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:

заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;

копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі ви­конавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

копію належним чином зареєстрованого статуту (по­ложення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;

копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;

довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;

копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;

копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворю­вань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи упов­новаженим працівником банку;

картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.

Право першого підпису належить керівникові під­приємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним осо­бам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може при­йматися банком без відбитка печатки.

Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавст­вом передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприєм­ства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, гро­мадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).

При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інфор­мації подають також нотаріально засвідчену копію установчо­го договору.

Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансу­ються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.

Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника ус­танови банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.

Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосувується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у бан­ках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.

Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України. Платники можуть розпо­ряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахун­ках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема пла­тіжних карток.

Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокрем­леним підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок держав­ного або місцевого бюджету для цільового використання їх.

Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юри­дичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законо­давства.

У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які ство­рюються, будовам та господарським товариствам для зараху­вання частини коштів, що вносяться для формування статут­ного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із за­сновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.

Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.

Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що пере­даються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.

Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліко­вуються операції за платіжними картками. Вони відкривають­ся фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.

Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітниц­тва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкри­вається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дору­ченням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспон­дентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.

Україні існують кореспондентські рахунки між ко­мерційними банками. Національним банком України і ко­мерційними банками, а деякі комерційні банки встановили ко­респондентські відносини з іноземними банками.

Розвиток зовнішньоекономічних відносин між під­приємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експорт­но-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприєм­ства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Ос­таннім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.

У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування під­приємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.

Правила Національного банку України також встановлю­ють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні ра­хунки закриваються в установах банку на таких підставах:

заяви власника рахунка;

рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;

з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.

Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити пи­тання про розірвання договору на обслуговування банків­ських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.

Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові опе­рації за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.

§ 4. Правова природа договору банківського рахунка.

Правове регулювання відносин між установами банків і клієнтами ґрунтується на договорі банківського рахунка. За договором банківського рахунка власник рахунка зобо­вязується зберігати кошти в банку і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил, а банк — забезпечувати зберігання коштів, а також здійснювати операції із зарахуван­ня коштів на рахунок власника та списання їх з дозволу власника.

У банківській практиці цей договір найчастіше називають договором на здійснення розрахунково-касового обслугову­вання.

Відносини, які виникають між банком і клієнтом, умовно можна поділити на дві групи:

а) відносини, що стосуються відкриття та закриття банківського рахунка;

б) відносини, що пов’язані зі зберіганням у банку коштів клієнта та здійсненням банком розрахункових операцій, тобто безпосередньо здійс­ненням розрахунково-касового обслуговування.

За своєю природою інститут банківського рахунка має складний характер і охоплює як публічно-правові, так і при­ватні риси. З одного боку, відповідно до законодавства юри­дичні особи зобов’язані перед державою зберігати свої кошти в банку, а комерційні банки, керуючись приписами НБУ, ук­ладають договори з клієнтурою про відкриття й обслуговуван­ня банківського рахунка. Чинне законодавство також визна­чає порядок здійснення операцій на рахунках. З іншого боку, між банком і клієнтом виникають договірні відносини про встановлення цивільних прав і обов’язків, як відображу­ють їхні інтереси.

Зазначений договір складається за довільною формою і має містити реквізити сторін, номер та вид рахунків, умови відкриття та закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, зобов'язання сторін, відповідальність за невиконання їх, інші положення за домовленістю сторін та умови, за яких договір може бути розірвано.

У договорі на розрахунково-касове обслуговування перед­бачається конкретна відповідальність обох сторін за невико­нання взятих на себе зобовязань. Так, банк несе відпо­відальність за несвоєчасне чи неправильне списання коштів з рахунка клієнта або неправильне зарахування банком сум. Клієнт, у свою чергу, несе відповідальність за: неповідомлення банку про помилково зараховані на його рахунок суми; не­одержання клієнтом замовленої суми готівки; несвоєчасну сплату послуг банку тощо.

Цей договір е правовою формою, в рамках якої здійсню­ються розрахункові операції між підприємствами, орга­нізаціями. Договір банківського рахунка є господарським, двостороннім, консенсуальним, безстроковим і платним. У до­говорі банківського рахунка зазначаються права й обовязки сторін (банку і його клієнта). Так, одна сторона — власник ра­хунка вправі вимагати від банку оперативного здійснення банківських операцій, а обовязком є виконання всіх встанов­лених правил розрахунків. Відповідно банк має право вико­ристовувати тимчасово вільні кошти власника рахунка, вима­гати виконання банківських правил, зобов’язується здійснюва­ти касово-розрахункове обслуговування його, зберігати банківську таємницю.

Зміст відносин між банком і власником рахунка визна­чається не тільки волею учасників, а й банком, який визначає умови договору. Права й обов’язки власника рахунка і кре­дитної установи здійснюються на умовах, визначених у прави­лах Національного банку України. Власник рахунка зобовязаний виконувати правила Національного банку України і не може включати умови, повязані з додатковими зобов’язаннями з договору. Крім того, він зобов’язується чітко виконувати встановлені правила здійснення розрахунків і підпорядковується щоденному контролю комерційного банку за цільовим використанням готівки, своєчасним перерахуван­ням коштів на рахунок клієнтів.

Отже, обидві сторони розрахункових правовідносин (ко­мерційний банк і власник рахунка) не мають права ухилятися від закону — вони діють лише в його межах.

Крім договору банківського рахунка, між банком і клієнтом може бути укладений договір банківського вкладу, за яким банк бере на себе зобов’язання зберігання грошових коштів, виплати по них доходів, повернення взятих сум на ви­могу клієнта, виконання доручень вкладників по розрахунках за вкладом.

§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу.

Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівково­му порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених Національним банком України. Сфера застосування готівки між юридичними особами істотно обмежена і регулюється Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу уста­новами банків України та Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., затвердженими постановами Правління НБУ.

Важливим обов’язком комерційних банків є видача готівкових коштів підприємствам і організаціям, тобто безпе­ребійне касове обслуговування клієнтів. Під касовими опе­раціями розуміють діяльність банку, пов’язану з інкасацією, зберіганням та видачею підприємствам готівкових коштів. Підприємства здійснюють операції з готівковими коштами відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Ці правила передбачають до­держання підприємствами касової дисципліни, тобто встанов­леного порядку ведення підприємствами операцій з готівкою. Це означає, що всі підприємства, які здійснюють операції з готівкою в національній валюті та мають поточні рахунки в установах банків, можуть тримати в своїй касі на кінець дня готівку в межах установлених їм обслуговуючими установами банків лімітів каси. Для встановлення ліміту каси під­приємства подають щороку до 1 березня до установ банків за місцем відкриття поточного рахунка заявки-розрахунки в двох примірниках. Установи банків упродовж першого кварталу розглядають заявки-розрахунки і затверджують підпри­ємством ліміт каси, порядок і строки здавання готівкової ви­ручки, які повідомляються кожному підприємству.

Ліміт каси для кожного підприємства визначається устано­вами банків з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу ка­сових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, ус­тановлених строків і порядку здавання готівкової виручки, тривалості операційного часу установи банку, наявності до­мовленості підприємства з установою банку на інкасацію та здавання готівкової виручки у вечірню касу банку тощо:

для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її в банк щодня у день надходження до каси підприємства, — у розмірах, необхідних для забезпечення їх роботи вранці наступного дня;

для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її наступного дня, — у межах середньоденної готівкової виручки;

для підприємств, що мають готівкову виручку з іншим стро­ком здавання її в банк (а саме, для підприємств, що знахо­дяться в населених пунктах, де немає установ банку чи підприємств поштового зв’язку), — у розмірах, що залежать від установлених строків здавання виручки та її суми;

для підприємств, ліміти каси яким установлюються згідно з фактичними витратами готівки (крім виплат, пов’язаних з оплатою праці, стипендій, пенсій, дивідендів), — у межах середньоденної видачі готівки.

Ліміт каси підприємствам (крім підприємств торгівлі, гро­мадського харчування та послуг) установлюється установами банків за погодженням із керівниками підприємств на підставі розрахунку середньоденного надходження готівкової виручки або середньоденної видачі готівки.

Правилами НБУ передбачено деякі особливості щодо Організації роботи з готівкового обігу установами банків. Так, селянські (фермерські) господарства самостійно визначають розмір готівки, що постійно є в їхніх касах. Для кредитних спілок розмір ліміту каси встановлюється з урахуванням про­позицій цих організацій, специфіки діяльності їх, розмірів видів кредитів тощо. Підприємцям ліміт каси взагалі не вста­новлюється.

Підприємства зобовязані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені устано­вою банку для зарахування на їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі не встановлено, то вся наявна готівка (крім розміру одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) в його касі на кінець дня має здаватися до банку (незалежно від причин, унаслідок яких ліміт каси не встановлено).

Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації України, Державної конт­рольно-ревізійної служби України, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами й установами банків. Особи, винні в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності.

НБУ зобов’язує комерційні банки подавати державним податковим адміністраціям матеріали про порушення суб’єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки (перевищення норм витрачання готівки на по­точні потреби, невстановлення лімітів залишків готівки в касах). Чинне законодавство посилює режим фінансової відповідальності за порушення правил обігу готівки. За пору­шення юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами — громадянами України, іноземними гро­мадянами, особами без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, норм з регулювання обігу готівки застосовуються штрафні санкції, передбачені Указом Прези­дента України від 11 травня 1999 р. Про внесення змін до Указу Президента України від 12 червня 1995 р. “Про застосу­вання штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”. Так, у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадян­ства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за:

перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах — у двократному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;

неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне опри­буткування) у касах готівки — у п’ятикратному розмірі не-оприбуткованої суми;

витрачання готівки з виручки, отриманої від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень, на виплату заробітної плати, за наявності податкової заборгова­ності — у розмірі здійснених виплат;

перевищення встановлених строків використання вида­ної у підзвіт готівки, а також за видачу готівкових коштів у підзвіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 відсотків виданих у підзвіт сум;

здійснення готівкових розрахунків без подання одержу­вачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів — у розмірі сплачених коштів;

використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням — у розмірі витраченої готівки.

Крім того, за невстановлення установами комерційних банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.

Зазначені штрафи стягуються до державного бюджету в порядку, встановленому законодавством. Контроль за додер­жанням вимог цього Указу здійснюють органи державної по­даткової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансові органи, а банками — Національний банк України.

Важлива роль у здійсненні розрахунків між юридичними особами відводиться розрахункам у безготівковому порядку. Безготівкові розрахунки становлять систему грошових розра­хунків, які здійснюються без участі готівки у вигляді перераху­вання банком певної суми з рахунка платника на рахунок одержувача або зарахуванням взаємних вимог підприємств, організацій. Більшість грошового обігу між субєктами госпо­дарювання здійснюється у безготівковому порядку. Це зумов­лено тим, що безготівковий обіг має істотні переваги перед готівковим, і пояснюється такими обставинами: по-перше, при цьому створюються сприятливі умови для державного регулю­вання грошового обігу і здійснення за ним належного контро­лю; по-друге, забезпечується своєчасність платежу між суб’єктами грошового обігу за реалізовані товари і надані пос­луги; по-третє, прискорення обігу грошових коштів забезпечує тісний зв’язок суб’єктів господарювання з банками і впливає на функціонування грошового ринку, а це, в свою чергу, відіграє важливу роль у розвитку ринкової економіки в дер­жаві і поліпшенні економічного становища суб’єктів господарювання.

Відповідно до ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківські розрахунки провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, вста­новленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Безготівкові розрахунки здійснюються на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використову­вати як платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони ви­користовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інфор­мацію, необхідну для здійснення банком розрахункової опе­рації, що цілком відповідають інструкціям власника рахунка або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.

Докладніше загальні правила, форми і стандарти розра­хунків банків та інших юридичних і фізичних осіб викладено в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р.

Зазначена Інструкція ґрунтується на принципах вільного вибору субєктами господарювання форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банку у ці договірні відносини. Водночас з метою забезпечен­ня правил документообігу Інструкцією встановлено, що розрахункові документи, які подаються клієнтами до банку, скла­даються на бланках встановленої форми і повинні мати реквізити, які подано в додатку до зазначеної інструкції.

Розрахункові документи повинні містити такі реквізити: назву документа, код розрахункового документа, його номер, дату складання, дату валютування, назви платника та одержу­вача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств України, номери рахунків в установах банку; назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та коди банків; суму платежу цифрами та літерами; підписи відповідальних осіб платника або одержува­ча коштів на першому примірнику та відбиток печатки; при­ значення платежу — назву товару, посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція, із зазначенням його но­мера й дати, зазначення законодавчого акта, яким передбаче­но право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт), підроздши бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету); суму податку на додану вартість або напис “без податку на додану вартість”.

Якщо хоча б один із зазначених реквізитів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до вико­нання не приймає. Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення та заповнення розрахункового докумен­та в кілька прийомів не дозволяються.

Відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей до­кумент і подала його до обслуговуючого банку.

Відповідно до зазначеної вище Інструкції при здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкцією також визначено правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі, меморіального ордера, платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розрахунко­вого чека, акредитива. Чинне законодавство спеціально регу­лює порядок використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно оби­рають платіжні інструменти (за винятком меморіального орде­ра) і зазначають їх під час укладення договорів.

Розглянемо конкретні форми безготівкових розрахунків, які проводяться банками. Важливою формою, за допомогою якої списуються кошти з рахунка платника, є меморіальний ордер.

Меморіальний ордер — це міжбанківський розрахунковий документ, який у передбачених інструкцією випадках скла­дається банком під час здійснення розрахунків для докумен­тального оформлення операцій щодо списання коштів з рахун­ка платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунка платника.

Факт списання коштів з рахунка платника документально оформляється меморіальним ордером (залежно від конкретно­го випадку) для:

часткової оплати розрахункових документів; документаль­ного підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юри­дичних осіб) внесених до каси банку коштів; перерахування коштів, зарахованих на рахунок “Кредитні суми для з’ясування”;

перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

перерахування банком коштів при закритті акредитива.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника.

Найбільш поширеною правовою формою безготівкового розрахунку є платіжне доручення. Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та пере­рахування її на рахунок одержувача. Сутність цієї форми по­лягає в тому, що на бланку встановленої форми власник ра­хунка дає розпорядження банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми зі свого рахунка на рахунок одер­жувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впро­довж десяти календарних днів з дати його виписування. День оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення приймається банком до виконання за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності, недостатності коштів на його рахунку банком приймаються лише тоді, коли порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за то­варними і нетоварними платежами; за фактично відвантаже­ну, продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); у порядку попередньої оплати якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством; для перераху­вання підприємствами суми, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, тощо), на їхні рахунки, що відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів; в інших ви­падках відповідно до укладених договорів та/або чинного за­конодавства.

У практиці взаємовідносин між підприємницькими струк­турами значного поширення набула платіжна вимога-доручен­ня. Платіжна вимога-доручення — це вимога отримувача без­посередньо до платника сплатити суму грошей на підставі надісланих йому (минаючи банк) розрахункових та відвантажувальних документів та вартість поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахун­ковий документ, який виписується на бланку встановленої банком форми і складається з двох частин:

верхня — вимога одержувача коштів безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

нижня — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.

Ця форма безготівкових розрахунків є найбільш надійною тому, що вимоги на оплату подаються безпосередньо платни­ку, а не в банк. З метою гарантованої прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, пе­редбачені договором. Одержавши платіжну вимогу-доручен­ня, платник у разі згоди сплатити суму заповнює її нижню час­тину і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може переви­щувати суми, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержува­чем. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, яка є на рахунку платника. Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Договором може бути передбачена і відповідальність плат­ника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне по­дання платіжних документів у банк для оплати. Вимоги-доручення також можуть застосовуватися для здійснення попе­редньої оплати.

Спеціальною формою безготівкових розрахунків є платіжна вимога. Платіжна вимога — це розрахунковий доку­мент, що містить вимогу стягувача або при договірному спи­санні отримувача до обслуговуючого платника банку здійсни­ти без погодження з платником переказ визначеної суми гро­шей з рахунка платника на рахунок отримувача. Примусове списання коштів з рахунків платників дозволяється лише у ви­падках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій. Банки вико­нують платіжні вимоги на примусове списання коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення роз­рахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання коштів з поточних і депозитних розрахунків фізич­них осіб.

Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість приму­сового списання коштів і правильність даних, внесених до платіжної вимоги на примусове списання коштів. Платіжні ви­моги стягувачів на примусове списання коштів банки прийма­ють на виконання незалежно від наявності достатнього залиш­ку коштів на рахунку платника. Ці платіжні вимоги викону­ються банком частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із су­провідними документами, що надавалися разом з ними.

Правилами Національного банку встановлено таку форму безготівкових розрахунків, як розрахунки чеками, які мають значне поширення як у внутрішньому обороті країни, так і в міжнародній практиці.

Розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітента, у якому відкрито його рахунок, про сплату че-кодержателю зазначеної у чеку суми коштів.

Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека та підписує його, чекодержателем — підприємство або фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком. Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. Чеки застосовуються між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отри­мані товари, виконані роботи та надані послуги. Платником за чеком може бути тільки банк, де відкрито рахунок чекодав­цю. У разі відмови банку-емітента сплатити чек чекодержа-тель має право пред'явити до чекодавця претензію. Відповідальність за неправильне використання чеків та за­вдані збитки несе чекодавець, якому видано чекову книжку.

Бланки чеків та чекові книжки видаються банками-емітен­тами юридичним і фізичним особам, яким відкрито рахунки у банках. Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається фізичній, особі для одноразового розра­хунку, — 3 місяці з дати їх видачі.

Строк дії невикористаної чекової книжки може бути подо­вжений за погодженням з банком-емітентом, про що він ро­бить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки, яка засвідчується підписом головного бухгалтера і відбитком штампу банку.

Правова форма оплати за допомогою розрахункових чеків є гарантованою. Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку “Розрахунки чеками” відповідних балансових ра­хунків у банку-емітенті.

Розрахунковий чек із чекової книжки пред’являється до оп­лати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів, не враховуючи день його виписки.

Забороняються передавання розрахункового чека (чекової книжки) його власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків розрахункового чека і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може ви­писуватися на імя іншої особи, яка стає в цьому разі його власником. Розрахункові чеки на пред'явника не видаються.

Банківські правила передбачають обов’язкові реквізити, які повинен мати кожний чек: назву — “розрахунковий чек”; назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чеко­давця, реквізити його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунка; назву банку-емітента і його номер МФО; ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — іден­тифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податко­вою адміністрацією; назву чекодержателя; доручення чекодав­ця банку-емітента сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та письмово; призначення платежу; число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека повинна відповідати його реальній видачі), місце складання чека; підписи чекодавця та відбиток печатки (юри­дичної особи). Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку-чеко­давцю без виконання.

Банківські правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред’явницькі та іменні. Чек, виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним. Чек, у якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, є пред'яв­ницьким. Цей вид чека найбільш поширений у країнах з ринко­вою економікою. Чек, виписаний на певну особу або переда­ний іншій особі лише шляхом укладенням договору про уступку вимоги, називається іменним.

При здійсненні розрахунків чеками між клієнтами різних банків комерційні банки повинні укладати між собою корес­пондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов’язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за пору­шення правил розрахунків. У разі відсутності такої угоди банки зобов’язані приймати від клієнтів чеки та інкасувати їх у ті банки, які обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред’явника чека можуть бути зараховані лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилання банку платника.

У платіжному обігу існує і така форма безготівкових розра­хунків, як акредитив. Акредитив є грошовим зобов’язанням, банку, яке видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що і відкрив акредитив (банк-емітент), зобов’язаний виконати, платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, вико­нані роботи та надані послуги, або надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Умови та порядок здійснення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром та заявником ак­редитива і не повинні суперечити чинному законодавству. Акре­дитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від догово­ру купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може ба­зуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті передбачено, що банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покриті та непокриті (га­рантовані), а також відкличні або безвідкличні.

Покритий акредитив — це акредитив, для здійснення пла­тежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Такий вид акредитивів застосовується за відсутності між банком-емітентом і виконуючим банком кореспондентсь­ких відносин.

Непокритий (гарантований) акредитив передбачає, що оп­лата за ним у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Відкличний акредитив — може бути змінений або анульова­ний банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара. Всі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Ви­конуючий банк не має права приймати розпорядження безпо­середньо від заявника акредитива. Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті. У разі відсутності позначки, що акредитив е відкличним, його вважають безвідкличним.

Безвідкличний акредитив — це такий акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відари тий у банку-емітенті. Бенефіціар може достроково відмовити­ся від використання акредитива.

Акредитив може відкриватися для розрахунків не тільки з одним постачальником, а й може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивом встановлю­ються у договорі між платником і постачальником. Для відкриття акредитива клієнт подає обслуговуючому банку-еміте.нту заяву, де платник повинен зазначити:

дату і номер договору, згідно з яким відкривається акредитив;

строк дії акредитива (число, місяць закриття акреди­тива);

назву заявника та бенефіціара, їхні ідентифікаційні коди;

назву банку-емітента та виконуючого банку, вид акредитива;

суму та умови акредитива (види товарів, які сплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів).

Зазначені реквізити є обовязковими, у разі відсутності од­ного з них акредитив не відкривається.

Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку-емітента, бенефіціар після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) подає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Після ретельної перевірки пода­них бенефіціаром документів і додержання всіх умов акреди­тива виконуючий банк здійснює списання коштів з аналітич­ного рахунка “Розрахунки за акредитивами”. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.

Якщо умовами акредитива передбачено акцепт заявника акредитива, то у виконуючому банку відповідальний викона­вець повинен перевірити наявність акцептованого надпису та відповідність його поданому зразку. При цьому уповноважена особа заявника має подати бенефіціару: документ, що засвідчує її особу, зразок її підпису, засвідчений заявником ак­редитива, доручення, видані заявником акредитива, щодо її повноважень.

Контроль за додержанням умов акредитива покладається на банки. Виплати за акредитивом готівкою не допускаються.

Закриття акредитива можливе в таких випадках: після закінчення обумовленого в акредитиві строку або після отри­мання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.

Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту. Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.

Порівняно новою формою безготівкових розрахунків у платіжному обігу України є вексель. Вексель — це цінний папір, борговий документ, який засвідчує безумовне грошове зобовязання боржника (векселедавця) сплатити після настан­ня строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-держателю). Вексельний обіг на території України запровад­жений Постановою Верховної Ради України “Про застосуван­ня векселів у господарському обігу України” від 17 червня 1992 р. Питання використання векселів регулюються як за­гальним законодавством України, так і спеціальним законо­давством України у сфері вексельного обігу. Так, у п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства при оформленні угод за комерційним креди­том можуть застосовувати в господарському обороті векселі. У ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” подано правову характеристику векселя, його види та реквізити. З метою створення спеціального вексельного зако­нодавства в Україні прийнято понад 30 нормативних актів, які регулюють вексельний обіг. Зокрема, випадки і порядок вико­ристання векселів у господарському обігу передбачено для:

покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14 вересня 1994 р.;

сплати ввізного мита, податків та зборів вітчизняним виконавцем при ввезенні на митну територію України даваль­ницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів вітчизняним замовником при виве­зенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України “Про операції з даваль­ницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” в редакції закону від 4 жовтня 2001 р. тощо.

Велике значення для врегулювання операцій з векселями у господарській діяльності має Закон України “Про обіг век­селів в Україні” від 05.04.2001, який визначив особливості обігу векселів в Україні.

Векселі поділяються на прості та переказні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті.

Про­стий вексель – це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобовязання векселедавця сплатити власнику век­селя в зазначений строк визначену суму.

Пєреказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, який містить письмовий наказ векселедавця (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у зазначений строк. Трасат стає боржником по векселю лише після того, як акцептує век­сель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що век­селедавець при переказному векселі сам платежу не здійснює, а переказує цей обовязок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому передаточним надписом (індоса­ментом). Індосамент має бути написаний на переказному век­селі чи на доданому до цього аркуші (алонжі). Вексель як бор­говий документ має низку особливостей, за якими він відрізняється від інших боргових зобов’язань. До них нале­жать: грошовість, тобто предметом векселя можуть бути тільки гроші; терміновість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь або лише за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону; безумовність та беззасте­режність — це означає, що наказ у векселі про сплату визначе­ної грошової суми не повинен обумовлюватись будь-якими вимогами і застереженнями або посиланнями на них; абст­рактність, тобто питання зводиться до заперечень із підстав, за якими видано вексель, і незважаючи на те, що підстава юридична неістотна, заперечення можливі тільки між особами; безпосередньо пов’язаними цією підставою; письмова, суворо встановлена законом форма; оборотність та однобічність век­сельного зобовязання полягає в тому, що для платника існу­ють тільки зобов’язання без будь-якої вимоги з його боку.

У процесі здійснення безготівкових розрахунків можуть за стосовуватися розрахунки під час здійснення зарахувань взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються за­рахуванням взаємних вимог, належать такі, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на за­гальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися за­рахуванням зобов’язань між двома або групою платників усіх форм власності або різних галузей господарства.

Підприємства, що мають господарські звязки за поставка­ми товарів (виконаними роботами, наданими послугами), мо­жуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог.

У договорах між підприємствами передбачаються періо­дичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосу­ванням яких провадитимуться розрахунки. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитне сальдо взаємозобов’язання, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформ­ляє вексель.

Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення. Інкасове доручення — це розрахунковий документ, який складають банки, фінансові органи, підприємства у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягнення коштів. Інкасове доручення складають на бланку платіжної вимоги, на якому замість надпису “платіжна вимога” робиться надпис “інкасове доручення”.

Новою прогресивною формою безготівкових розрахунків є платіжні картки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” від 27 серпня 2001р., застосовується систе­ма розрахунків з використанням карток та їх емісія. Банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий іден­тифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається можливість здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, строку дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК. Банківські платіжні картки бувають таких видів:

власна, яка надає можливість фізичній особі розпоряд­жатися власним картковим рахунком;

корпоративна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;

дебетна БПК, яка надає можливість розпоряджатися картковим рахунком у межах залишків коштів на ньому;

кредитна БПК, яка надає можливість здійснювати опе­рації за дебетом карткового рахунка в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.

Учасником такої платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з чле­нами платіжної системи, тобто з юридичними особами, що одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України мають право здійснюва­ти на території України зазначені операції.

Банківська платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використо­вується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на ра­хунок інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноваже­них банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Платіжна картка є власністю емітента і надається ним клієнту відповідно до умов договору про відкриття картрахунка, за винятком наперед оплачених платіжних карток, що мо­жуть продаватися емітентами без обовязкового оформлення Договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.

Порядок проведення емісії платіжних карток та здійснення з ними операцій, у тому числі обмеження щодо цих операцій, визначаються НБУ відповідно до вимог законодавства України.

Вид платіжної картки, що емітується банком, тип її носія, ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визна­чаються платіжною організацією відповідної платіжної систе­ми, де ця картка застосовується.

Обовязковими реквізитами, що наносяться на платіжну Картку, є реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему та емітента.

У межах України переказ за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних карток, виконується тільки у гро­шовій одиниці України.

Банківські платіжні картки запроваджені в практику без­готівкових розрахунків з метою прискорення касового обслу­говування і скорочення готівкового обігу національної валю­ти із врахуванням міжнародного досвіду.

Важливу роль у здійсненні платежів і розрахунків між клієнтами відіграє система міжбанківських розрахунків.

Міжбанківськї розрахунки – це система здійснення і регулю­вання платежів за грошовими внесками і зобов’язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі діяль­ності їх.

Вдосконалення платіжної системи в Україні вирішується створенням і розвитком електронної системи мїжбанкївських розрахунків. Електронні мїжбанківські розрахунки становлять собою розрахунки із застосуванням електронних засобів при­ймання, передавання, обробки та захисту інформації. В Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — державна система міжбан­ківських розрахунків.

Міжбанкївські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних платежів НБУ; власну внутрішньо-банківську платіжну систему, прямі кореспондентські відноси­ни між комерційними банками.

Міжбанкївські безготівкові розрахунки здійснюються через банки за допомогою кореспондентських відносин, що зумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.

Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку, для обліку розрахунків, що виконує одна кредитна установа за дорученням і на кошти іншої кре­дитної установи на підставі укладеного між ними кореспон­дентського договору. Кореспондентський договір є угодою між двома або кількома кредитними установами про здійснен­ня платежів і рахунків однією з них за дорученням ї на кошти іншої.

На підставі кореспондентських рахунків мїжбанкївськї розрахунки можуть здійснюватися такими способами:

відкриттям комерційними банками один одному взаємно кореспондентських рахунків;

відкриттям комерційними банками, що не мають безпо­середньо кореспондентських відносин, кореспондентського рахунка в третьому банку. Наприклад, розрахунки через ко­респондентські рахунки, відкриті в Національному банку України, що здійснюються розрахунково-касовими центрами (РКЦ)НБУ;

створенням спеціальних клірингових палат, учасники яких провадять зарахування взаємних вимог. Кліринг це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та надані послуги, що засновані на зарахуванні взаємних вимог. Міжбанкївські клірингові розрахунки здійснюються через спеціально створені клірингові палати. Національний банк або великі комерційні банки.

У платіжній практиці розрізняють внутрішній — міжбанківський та міжнародний валютний кліринг.

Міжбанківський кліринг передбачає систематичні без­готівкові розрахунки між банками зарахуванням взаємних грошових вимог юридичних осіб однієї країни.

Валютний кліринг це спосіб розрахунків у зовнішній торгівлі та інших формах економічних відносин між країнами на підставі міжнародних платіжних угод. Валютний кліринг широко використовується для розрахунків між країнами, коли вони не мають конвертованої валюти.

Форма розрахунків між платником та одержувачем коштів визначається договором, і установи банків не втручаються у ці договірні відносини.

Важливим принципом організації безготівкових розра­хунків є згода власника рахунка (платника) про списання коштів, тобто договірне списання. Однак ця згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунка і обслуговуючим банком про те, що власник рахунка дає доручення про списання коштів. Чинне законодавство також передбачає безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків плат­ників. Безспірне стягнення коштів це примусове списання (стягнення) коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами, а саме виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій.

Безспірне списання (стягнення) коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що подається стягувачем до банку. Платіжні вимоги банк стягувача приймає впродовж 10 кален­дарних днів з дати їх складання, а банк платника протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Безакцентне списан­ня коштів це захід приватно-публїчного характеру, при якому в установлених випадках здійснюється списання коштів з рахунка платника без його згоди (без акцепту).

Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання (стяг­нення) коштів приймаються банками до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платни­ка. У разі недостатності коштів на рахунках платіжні вимоги виконуються банками частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами стягувачам або відповідним органам (податковим органам або державним виконавцям).

Важливу роль у зміцненні розрахункової дисципліни відіграє інститут цивільної відповідальності. За порушення правил здійснення розрахункових операцій банки, платники й отримувачі несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (пені, штрафу), яка передба­чається чинним законодавством та укладеними договорами.

Відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. банки несуть таку відповідальність перед платниками при здійсненні пере­казу грошей. У разі порушення банком, що обслуговує плат­ника, строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.

У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми прострочено­го платежу за кожний день прострочення, що не може переви­щувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У такому разі платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.

Платник має право на вщшкодування банком, що обслуго­вує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.

У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок не­належного отримувача, що стався з вини банку, банк-поруш­ник зобов'язаний негайно після виявлення помилки переказа­ти на рахунок власника коштів суму переказу отримувачу. У противному разі отримувач має право у встановленому зако­ном порядку вимагати від банку-порушника ініціювання пере­казу йому суми переказу за рахунок власника коштів, сплати пені у розмірі 0,1 відсотка вад суми простроченого платежу за кожний день прострочення, починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.

У разі помилкового переказу з рахунка неналежного плат­ника, що стався з вини банку, банк зобовязаний переказати відповідну суму грошей з рахунка платника на рахунок нена­лежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі відсоткової ставки, що встановлена цим бан­ком по короткострокових кредитах, за кожний день, починаю­чи від дня помилкового переказу до дня повернення суми пе­реказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.

У свою чергу, передбачається і відповідальність платника перед банком або іншою установою — членом платіжної сис­теми, що його обслуговують. Відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р. платники грошових .коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за про­строчення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за зго­дою сторін (слід зазначити, що дія цього Закону не поши­рюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів).

У разі затримки зарахування грошових надходжень на ра­хунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів коштів пеню у розмірі, передбаченому угодою про проведення касово-розрахункових операцій. Розмір встановленої сторона­ми пені обчислюється від суми простроченого платежу, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національно­го банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно спла­чені ними суми податкового боргу, оформляючи і подаючи до банку окреме платіжне доручення про сплату пені. Відповідальність за правильність визначеної суми пені, повно­ту і своєчасність її сплати несе платник.

Платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. Платник має відшкодувати банку або іншій установі члену платіжної системи шкоду, заподіяну внаслідок такої невідповідності інформації, також у разі недодержання ним вимог щодо захисту інформації і про­ведення незаконних операцій з компонентами платіжних сис­тем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечен­ня тощо). При цьому банк або інша установа — член платіжної системи, що обслуговує платника, звільняється від відповідальності перед платником за здійснення переказу.

За необґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, стягувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та відшкодовують збитки, завдані внаслідок безпідставного примусового списання (стягнення) коштів. Відповідно до ст. 8 Господарського процесуального кодексу України за необґрунтовне списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми. Банки не несуть відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого клієнтами, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів та обов'язкових платежів, за ви­нятком випадків, передбачених законодавством.

Усі спори, що виникають між сторонами (банком, платни­ком, отримувачем) при здійсненні переказу, розглядаються у судовому порядку.

Глава VI

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту

Важливе місце у фінансовій системі України посідає кре­дит. Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держа­ва здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує пере­лив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.

Встановлений законодавством обовязковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установа­ми своїх коштів на рахунках у банках дає можливість викорис­товувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі креди­тування виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, бюджету та населен­ня, використання яких відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.

Загальне визначення поняття кредиту дається в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р. та в затвердженому постановою Правління Національного банку України Положенні НБУ “Про кредиту­вання” від 28 вересня 1995 р. При цьому в Законі зазначається, що кредит це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк під відсоток.

Докладніше термін “кредит” визначено у Положенні про кредитування, де вказано, що кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користу­вання на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супрово­ диться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають при кредитуванні специфічні особливості.

Емісійна функція здійснюється випуском і розміщенням цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці може також покриватись за рахунок розширення комерційного кредиту.

Розподільча функція виявляється в процесі мобілізації та вит­рачанні централізованих і децентралізованих фондів коштів, у розподілі та перерозподілі національного доходу між суб’єктами господарської діяльності. Отже, за умов ринкової економіки за­значена функція сприяє вдосконаленню кредитної політики з метою регулювання грошового обігу і здійснення ефективного впливу на економічні процеси в державі.

Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банками, та поверненням їх у певні строки.

Таким чином, кредит в Україні є одним із видів еко­номічних відносин, за допомогою яких здійснюються акуму­ляція державою кредитних ресурсів та їх використання на умо­вах повернення, забезпеченості, строковості та відплатності підприємствами, організаціями усіх форм власності та насе­лення для задоволення потреб господарювання.

У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв. Так, розрізняють кредит фінансо­вий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно з законодавством країни перебування нерези­дента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус не-банківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позичку юридичній або фізичній особі на визначе­ний строк, для цільового використання та під відсоток. Прави­ла надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (щодо банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (щодо небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Товарний кредит — це товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним або фізичним осо­бам на умовах угоди, що передбачає відстрочку кінцевого розрахунку на визначений строк та під відсоток.

Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як ком­пенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. У господарській діяльності використовуються такі форми кредиту, лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, кон-сорціумний, інвестиційний податковий.

Лізинговий кредит —це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладан­ням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.

Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відно­син з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Споживчий кредит — це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам резиден­там України на придбання споживчих товарів тривалого ко­ристування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.

Бланковий кредит — це кредит, який надається банком у межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кре­дит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит це кредит, який надається пози­чальнику банківським консорціумом такими способами:

а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів субєктам господарської діяльності;

б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним бан­ком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;

в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредит­них ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Інвестиційний податковий кредит — це така зміна сплати Податку, за якої господарюючому суб’єкту надається мож­ливість протягом певного строку в певних межах зменшити свої платежі по податку з подальшою поетапною сплатою сум кредиту і нарахованих відсотків.

При характеристиці кредиту найбільш поширеною є кла­сифікація кредитних операцій залежно від кредитора, у зв’язку з чим розрізняють державний, банківський і комерційний кредити.

Державний кредит надається державою іншій державі, а також юридичним чи фізичним особам. При цьому позичаль­ником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Формами державного кредиту є натуральні позики (на­приклад, хлібні, цукрові), державні позики (облігації, скарб­ницькі зобов’язання) та інші кредитні документи. Кошти, які збирає держава за реалізовані цінні папери, становлять її борг. Після закінчення строку позики держава повинна розрахува­тися з кредиторами. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних ви­датків та покриття частки державного боргу.

Банківський кредит є основною формою кредиту і надається суб’єктам господарської діяльності усіх форм влас­ності у тимчасове користування на умовах, передбачених кре­дитним договором.

Банківський кредит — це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статут­них та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших гро­шових ресурсів, а також надання банками грошей (готівкою, безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, дер­жаві. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, залежно від економічної сфери застосування розрізняють кредит внутрішній і міжна­родний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. За­лежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на: виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та ек­спортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на незабезпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпе­чення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, стра­хування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.

Кредити, які надаються банками, за строками користуван­ня поділяють на коротко-, середньо- й довгостроковії. Строк користування короткостроковими кредитами не перевищує 12 місяців, середньостроковими — до 3 років, довгостроко­вими — понад 3 роки.

За ступенем ризику кредити поділяють на:

а)стандартні;

б) з підвищеним ризиком. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобовязання). За строками погашення:

а) одночасно;

б) у розстрочку;

в) достроково (на вимогу кредитора або за заявою пози­чальника);

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

У практиці існують кредити на поточні та капітальні вит­рати, у зв'язку з ним розрізняють кредити в оборотні фонди і , фонди обігу, а також кредити в основні фонди.

Ще однією формою кредиту є комерційний, який надається одним суб’єктом господарської діяльності іншому у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу. Комерційний кре­дит оформляється векселем і призначений для прискорення реалізації товарів та одержання підприємствами прибутку. В нашій країні комерційне кредитування здійснюється відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р.

Для реалізації кредитної політики, яка забезпечує функціону­вання суспільного виробництва, важлива роль у державі відво­диться кредитній системі — сукупності кредитно-фінансових ус­танов, які акумулюють вільні грошові капітали, доходи і на­дають їх у позичку — юридичним і фізичним особам, уряду, і тим самим реалізують кредитні відносини в державі.

Кредитну систему України очолює Національний банк України, який здійснює систему заходів у кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу. До кредитної системи України належать також комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи, які повинні мати ліцензію Національного банку України для здійснення кредитування,

До небанківських кредитно-фінансових установ належать лізингові, факторингові, фінансові, страхові, інвестиційні ком­панії, біржі, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомо­ги та кредитні спілки.

Відповідно до п. З ст. 47 Закону України “Про банки і банківську систему” до поширених банківських операцій належать розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що для проведення спільного фі­нансування банки можуть укладати угоди про консорціумів кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встанов­люють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у кон­сорціум коштів. Банки зобов’язані мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів мож­ливе з дозволу Національного банку України.

Банки зобов’язані при наданні кредитів додержуватися ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо кон­центрації ризиків. Банки не можуть надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки за кре­дитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що випла­чується ним по депозитах. Виняток може бути зроблений лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не мати­ме збитків.

Банки мають право видавати бланкові кредити за умов до­держання економічних нормативів. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банки мають право видавати наказ про примусову оплату боргового зобовязання, якщо це передба­чено угодою.

Чинне законодавство також передбачає, що до функції Національного банку України належить те, що він виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Національний банк надає кредити ко­мерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефі­нансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком (п. 1 ст. 42 Закону України “Про Національний банк України”).

Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони створюють у процесі своєї діяль­ності. В разі потреби банки можуть на договірних засадах по­зичати ресурси один в одного або брати позички в Національ­ному банку України, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів.

При здійсненні кредитної політики, визначеної НБУ, ко­мерційні банки виходять з необхідності забезпечення поєднан­ня інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що пе­ревищує 10 відсотків власного капіталу (“великі кредити”), ко­мерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку України. Жоден з виданих великих кре­дитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може бути більшим за восьмикратний розмір власних коштів ко­мерційного банку, а загальний розмір отримання ко­мерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.

Слід також зазначити, що отримання кредитів в іноземній валюті резидентами України регламентується спеціальними нормативними актами.

§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин

Підприємства, організації в процесі господарської діяль­ності часто відчувають потребу у власних обігових коштах, яка може бути задоволена за допомогою кредиту банку. Банківським кредитом покриваються як тимчасові, так і постійні потреби в додаткових обігових коштах. Відносини, що виникають між банками і клієнтами з метою одержання ними банківського кредиту, регулюються нормами права і на­зиваються кредитними правовідносинами.

Можна визначити, що банківські кредитні правовідноси­ни — це правовідносини, за яких позичальник зобовязується повернути у встановлений строк позичкодавцю — кредитній установі одержану від нього таку саму суму грошей з відсотками.

Кредитні правовідносини, як і решта правових відносив, передбачають наявність таких елементів, як суб’єкти, об’єкт і зміст.

Суб’єктами кредитних правовідносин можуть виступати з боку позичкодавця — лише кредитні установи, а з боку пози­чальника — підприємства, організації, громадяни. Об’єктом кредитних правовідносин є гроші в безготівковій формі або готівкою. Крім грошей, обєктом комерційного кредиту мо­жуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послу­ги, щодо яких надана відстрочка (ст. 36 Положення НБУ “Про кредитування”). Отже, незалежно від форми надання кредиту — в грошовій або товарній — він має грошову природу і визна­чається вартісним характером. Під змістом кредитних пра­вовідносин розуміються права й обов’язки їх суб’єктів. Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне ви­явлення в принципах кредитування, до яких належать: забез­печеність, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання.

Принцип забезпеченості кредиту має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Кредити надаються під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей або продукцією, що надходить у заставу у міру її випуску. Крім матеріального забезпечення, гарантією повернення кредиту можуть бути також цінні папери: акції, облігації, страхові поліси, векселі; гарантії та поруки платоспроможності юри­дичних і фізичних осіб тощо. Важливе значення для забезпече­ності кредиту має також неустойка (штраф, пеня) страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.

Принцип строковості означає, що кредит має бути повер­нений позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк. Конкретний строк повернення кредиту залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення кредиту, стягуючи за це підвищений відсоток. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормаль­не забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є по­вернені позички. При порушенні строків повернення і наяв­ ності прострочених позичок нові кредити підприємствам не надаються.

Платність кредиту означає, що банк вимагає не тільки по­вернення одержаної позички, а й сплати певного відсотка за користування нею. Розмір відсоткових ставок, що встанов­люється комерційними банками, залежить від різних факторів: строку й виду кредиту, ступеня його ризику для банку; темпів інфляції, попиту на кредит з боку підприємств; структури кре­дитних ресурсів конкретного банку, облікової ставки тощо. Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок, його впровадження і зміцнення.

Принцип повернення кредиту є основним принципом кре­дитних правовідносин і передбачає обов’язкове повернення його позичальником банку у визначений у кредитному дого­ворі строк.

Цільовий характер використання кредитів передбачає, що позички видаються на конкретні цілі господарюючих органів, передбачені кредитним договором (ст. 9 Положення НБУ “Про кредитування”).

Отже, принципи банківського кредитування визначають основні положення кредитного механізму і спрямовані на за­безпечення ефективного управління кредитом.

§ 3. Правова природа кредитного договору

Комерційні банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах. Надання банківського кредиту оформляється укладенням кредитного договору, згідно з яким одна сторона — банк — зобовязується передати другій стороні (позичальникові) на підставі кредитного плану і на певний строк суму грошей, а позичальник зобов’язується надавати банкові необхідне забезпечення кредиту, використо­вувати його на обумовлені цілі і повернути у встановлений строк та сплатити відповідні відсотки.

Кредитний договір є договором господарським, плановим, консенсуальним, платним. Слід відрізняти кредитний договір від договору позики за такими ознаками:

1) він завжди є плановим, кредит надається на підставі кредитних планів;

2) кредити повинні використовуватися за цільовим при­значенням;

3) однією зі сторін у цьому договорі завжди виступає уста­нова банку;

4) обєктом договору є гроші, а кредит надається банками завжди за плату.

Відповідно до Положення НБУ “Про кредитування”, за­твердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р., кредитні договори укладаються в письмовій формі як складанням одного документа, підписа­ного кредитором і позичальником, так і обміном листами, те­леграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Крім того, форма кредитного договору визначена в додатку до зазначеного вище положення.

Кредитний договір є юридичним документом, який визна­чає взаємні зобов’язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. До умов кредитного договору належать: об’єкти кредитування; розмір кредиту; умови його надання та погашення; відсоткові ставки за користування кредитом та порядок сплати відсотків; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобовязань за дого­вором клієнтом; перелік розрахунків та відомостей, необхідних для кредитування; строк їх надання клієнту; май­нова відповідальність за порушення умов договору тощо. Конкретний зміст зазначеного договору і перелік усіх його умов визначаються за згодою сторін.

Укладенню договору передує глибоке вивчення банком, господарсько-фінансової діяльності позичальника, а саме: його акуратність при розрахунках, поточне фінансове стано­вище і перспектива, спроможність в разі потреби мобілізувати грошові кошти з різних джерел, вивчення показників ліквідності балансу або окремих видів активів.

Видана за кредитним договором сума грошей зарахо­вується банком на кредитний рахунок, який відкривається в установах банку для обліку виданого кредиту.

У банківській практиці перспективними формами організації кредитних відносин банку з позичальниками є кре­дитні лінії і овердрафт.

Кредитна лінія — це договір між банком і позичальником, відповідно до якого банк зобовязується здійснювати надання клієнту кредиту впродовж певного часу в межах встановлено­го ліміту. Надання кредиту у вигляді кредитної лінії свідчить – про високій рівень довіри банку до позичальника і сприяє вдосконаленню ефективності кредитування, забезпеченню надійного партнерства між банком і клієнтами.

Кредит у вигляді овердрафта означає, що банк може спла­чувати розрахункові документи клієнта на суми, що переви­ щують кредитний залишок на його рахунку. Між банком і клієнтом укладається договір про те, що клієнт має право в порядку і на умовах, встановлених у договорі, виписувати чеки на загальну суму, яка перевищує позитивний залишок на його рахунку. В разі відсутності коштів на чековому рахунку чек повинен бути сплачений за рахунок кредиту банку. Оверд­рафт (контокорент) застосовується з позичальниками, які ха­рактеризуються високим рівнем платоспроможності, і є найбільш ефективним та вигідним методом кредитування.

За кредитним договором юридичні права й обов’язки сторін — банків та клієнтури — неоднакові. У банку-кредитора фактично знаходяться всі права, а основним його обов’язком е надання кредитів різних видів. На клієнтові ле­жать в основному обовязки, хоча позичальник може і відмо­витися від укладення договору. Обовязки клієнта: повернути в строк одержаний кредит, сплатити банку відсотки за корис­тування кредитом, не ухилятися від банківського контролю, дотримуватися цільового використання одержаного кредиту, надати і гарантувати наявність забезпечення за договором на весь строк кредитування.

За порушення зобов’язань за кредитним договором сторо­ни несуть відповідальність у вигляді стягнення неустойки і відшкодування збитків. При кредитуванні підприємств, організацій велике значення зміцнення кредитної дисципліни, яка має на меті своєчасне погашення кредиту і суворе додер­жання позичальниками всіх умов договору. В разі порушення кредитної дисципліни до клієнта можуть застосовуватися такі санкції: сплата банку підвищених відсотків з прострочених по­зичок; припинення кредитування з правом дострокового од­ностороннього розірвання договору; дострокове стягнення раніше наданих позичок зі сплатою штрафу, переведення на акредитивну форму розрахунків або надання додаткових гарантій.

У свою чергу, банк несе відповідальність за несвоєчасну видачу кредиту, якщо це передбачено умовами кредитного до­говору, та у відшкодуванні збитків, завданих клієнту.

Відповідно до ст. 49 Положення НБУ “Про кредитування” у кредитних договорах передбачається відповідальність пози­чальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування ва­люти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін.

У кредитних договорах повинна передбачатись відпові­дальність позичальника за використання не за цільовим при­значенням кредитів за рахунок кредитних ресурсів НБУ у виг­ляді стягнення з нього штрафу в розмірі не менш як 25 від­сотків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку. Крім того, пе­редбачається також відповідальність позичальника за викорис­тання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за раху­нок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з нього штрафу в розмірі 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту.

Комерційні банки зобовязані у кожному випадку неповер­нення кредиту та нарахованих відсотків за користування кре­дитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі не­можливості стягнення — порушувати у суді справу про банк­рутство.

Отже, відносини, що виникають при укладенні кредитного договору, є специфічною формою взаємовідносин ко­мерційного банку і клієнта, і хоч виникають за волевиявлен­ням позичальників, мають грошовий характер, характеризу­ються нерівністю прав суб’єктів (банку й клієнта).

Глава VII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання

Складовою ланкою фінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найваж­ливіше джерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).

Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредит­ної системи, поява підприємств різних форм власності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперів в Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучасній економіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.

Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові устано­ви, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і неви­робниче вкладення капіталів.

Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому реалізу­ються, продаються заново випущені цінні папери емітентом — державою, кредитно-фінансовими установами, підприємства­ми, компаніями. Первинне розміщення цінних паперів прова­диться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем.

Вторинний ринок цінних паперів — це ринок без посеред­ників, на якому здійснюються операції купівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторами і позичальниками. Організованим вторинним ринком висту­пає Фондова біржа, а також Українська міжбанківська валют­на біржа, яка працює з корпоративними цінними паперами.

Великого значення для ефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правове регулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку цінних паперів (РЦП). Фундаментальним інструментом законодавст­ва про РЦП є Закони України: “Про цінні папери й фондову біржу” від 18 червня 1991 р., “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996р., “Про Національну депозитарну систему та особливості електронно­го обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р., “Про обіг векселів в Україні” від 5 грудня 2001 р.

Верховна Рада України своєю постановою від 22 вересня 1995 р. схвалила Концепцію функціонування та розвитку фон­дового ринку України, у якій визначено головну мету — ста­новлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справед­ливого ринку цінних паперів в Україні, регульованого держа­вою та інтегрованого у світові фондові ринки.

Для вирішення загальних питань РЦП суттєву роль, відіграли прийняті законодавчі акти про підприємства, про власність, про приватизацію, банки і банківську діяльність, підприємництво, господарські товариства та ін.

У системі нормативного регулювання РЦП важливе місце посідають Укази Президента України: “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 12 червня 1995р., “Загальні засади функціонування Національного де­позитарію України” від 22 червня 1999р., “Про заходи щодо прискорення розвитку фондового ринку України” від 26.03.2001 тощо.

Враховуючи значення вищого органу виконавчої влади для забезпечення правового регулювання господарської діяль­ності, Кабінет Міністрів України прийняв низку постанов, якими регламентував різні аспекти щодо РЦП: “Про встанов­лення плати за видачу дозволу на здійснення діяльності з вику­пу та обігу цінних паперів” від 25 жовтня 1991р., “Про випуск безвідсоткових (дисконтних) облігацій внутрішньої державної позики 1996р”. від 29 квітня 1996р., “Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери” від 22 вересня 1999р. тощо.

Важливим напрямом правового регулювання ринку цінних паперів є видання нормативних актів міністерствами та іншими органами виконавчої влади з питань випуску цінних паперів (наприклад, спільна Інструкція Мінфіну України і НБУ про умови здійснення комерційними банками діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів (1991р.); Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів, затверджене постановою Правління НБУ і рішенням ДКЦПФР (1999р.). Положення про операції банків з векселями, затверджене постановою Правління НБУ(1999р.).

Серед джерел, що становлять правову основу РЦП, велике значення мають нормативні акти, прийняті Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Передусім це рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 1998р., яким затверджено Положення про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; наказ “Про затвердження правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій” від 9 січня 1997р.; Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів від 11 листопада 1997р., а також рішення цієї Комісії “Про затвердження Положення про розрахунково-клірингову діяльність” 11 червня 2002р.; “Про затвердження Положення про порядок реєстрації випус­ку акцій закритих акціонерних товариств” від 12 травня 1998р.; Про затвердження “Положення про депозитарну діяльність” тощо.

Наведені нормативні акти свідчать про створення правової основи ринку цінних паперів у державі, яка покликана встано­вити правові засади регулювання цієї діяльності та здійснюва­ти контроль за випуском і обігом цінних паперів, сприяти юридичному визначенню поняття “ринок цінних паперів”. Під ринком цінних паперів, як правовою категорією, слід розуміти сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері обміну фінансовими та іншими активами в процесі випуску та здійснення угод з цінними паперами.

При аналізі чинного законодавства про РЦП дуже важли­вим є питання визначення кола субєктів цієї специфічної діяльності. Можна виділити такі види суб'єктів РЦП:

емітенти — держава в особі уповноваженого органу, ор­гани місцевого самоуправління, юридичні особи, у випадках, передбачених законом, фізичні особи. Емітенти від свого імені випускають цінні папери і зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов випуску їх (банки, фінансо­во-кредитні установи, підприємства, компанії);

інвестори — держава, органи місцевого самоуправління, фізичні або юридичні особи, які купуватимуть цінні папери від свого імені за свій рахунок з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно Д(Я чинного законодавства;

професійні учасники РЦП — субєкти господарської діяльності, що здійснюють професійну діяльність на фондово­му ринку. Це юридичні особи, які діють виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, вста­новленому чинним законодавством.

При здійсненні професійної діяльності на РЦП зазначені особи можуть виконувати різні дії, в тому числі виступати емітентами й інвесторами, хоча основним їх завданням є діяльність, що сприяє організації та підтриманню РЦП (кон­сультування, посередницька діяльність, облік цінних паперів, організація торгівлі цінними паперами тощо). Зазначені особи, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, зобов’язані додержувати встановлених чинним зако­нодавством обов’язкових нормативів необхідної кількості власних коштів та інших показників і вимог, що обмежують ризики по операціях з цінними паперами.

Законодавець визначає таких професійних учасників, які діють на ринку цінних паперів:

а) зберігані — комерційні банки або торгівці цінними папе­рами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування цінних паперів і операцій емітентів з цінними паперами, на ра­хунках у цінних паперах, які належать їх власникам;

б) депозитарії цінних паперів — юридичні особи, які прово­дять виключно депозитарну діяльність і наділені правом здійснювати кліринг та розрахунки за угодами з цінними па­перами;

в) реєстратори — юридичні особи — субєкти підприємни­цької діяльності, які одержали у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;

г) номінальні утримувачі — депозитарії або зберігачі цінних паперів, які здійснюють діяльність щодо управління цінними паперами;

д) торгівці цінними паперами — банки або підприємства, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.

Усі названі вище учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійних учасників: організатори торгівлі цінними папера­ми та саморегулівні організації.

Саморегулівні організації — це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, що не мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інте­ресів своїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щодо діяль­ності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.

В організаційній структурі ринку цінних паперів особливе місце посідає фондова біржа — важливий елемент сучасного економічного механізму держави, за допомогою якого відбу­ваються мобілізація, розподіл і перерозподіл капіталу.

Фондо­ва біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Фондова біржа ство­рюється без мети отримання прибутку, займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію. Фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.

Правову основу діяльності фондової біржі становлять Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 чер­вня 1991р. (з відповідними змінами) та інші нормативні акти, а також Статут і правила фондової біржі.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товарис­тва (закритого або відкритого), не менш як 20 засновника­ми — торгівцями цінними паперами (банками, акціонерними товариствами), статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для яких операції з цінними паперами становлять винятковий вид їхньої діяльності. Засновники біржі повинні мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності щодо цінних паперів. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом — зборами акціонерів.

У Статуті фондової біржі визначаються: найменування і місцезнаходження фондової біржі та її засновників; розмір ста­тутного фонду; умови і порядок прийняття в члени та виклю­чення з членів біржі; права та обов’язки членів біржі; організаційна структура біржі; компетенція і порядок створен­ня керівних органів біржі; порядок і умови відвідування біржі; порядок і умови застосування санкцій, встановлених біржею; порядок припинення діяльності біржі. У Статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності фондової біржі.

У забезпеченні правового регулювання біржової діяльності велике значення мають правила фондової біржі, які є локаль­ним нормативним актом. Правила фондової біржі регламенту­ють діяльність цієї структури, пов’язані з торгівлею цінними паперами і передбачають види угод, що укладаються на біржі: та порядок торгівлі на ній; перелік цінних паперів, що котируються на біржі; умови їх випуску і порядок передплати; види; послуг, що надаються біржею, і розмір плати за них; правила ї ведення розрахунків на біржі тощо.

Чинним законодавством передбачаються особливі умови припинення діяльності фондової біржі, зокрема, зменшення кількості її членів (менше ніж 10) і неприйняття нових членів впродовж шести місяців.

Враховуючи, що фондова біржа є акціонерним товарист­вом, її діяльність припиняється відповідно до ст.19 Закону України “Про господарські товариства”.

Важливе місце на ринку цінних паперів відводиться Національному депозитарію України, як організації, що об’єднує професійних учасників РЦП. Національний депози­тарій, з одного боку, виступає господарюючим суб’єктом кор­поративного типу, що здійснює функції, властиві всім депози­таріям, а з іншого боку — це центральний елемент депозитар­ної системи, який наділений спеціальними функціями (щодо стандартизації обліку цінних паперів, уніфікації документо­обігу, кодифікації цінних паперів, що випущені в Україні, встановлення та налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн тощо), виконує функції дер­жавного регулювання.

Специфічним суб’єктом РЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деяких випадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру — видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.

Основною метою державного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб’єктів на РЦП.

Отже, виходячи з цього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:

прийняття актів законодавства з питань діяльності учас­ників РЦП;

регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;

видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечен­ня контролю за такою діяльністю; заборона та припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідаль­ності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законо­давством;

реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;

встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль за додержанням їх;

контроль за додержанням антимонопольного законо­давства на ринку цінних паперів;

контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійснення інших заходів щодо державно­го регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.

Держава здійснює свої повноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).

Державне регулювання РЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Державна комісія та її територіальні відділення здійснюють контроль за випуском та обігом цінних паперів, за винятком привати заційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні органи контролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повно­важень, визначених чинним законодавством.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стан­дартів;

координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні РЦП та їх похідних;

здійснення державного регулювання та контролю за ви­пуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

захист прав інвесторів застосуванням заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодав­ства у межах своїх повноважень;

сприяння розвитку РЦП;

узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо вдосконалення його.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:

встановлює вимоги щодо випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуван­ням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

встановлює за погодженням з НБУ додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками;

встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та по­рядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;

видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України;

здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інфор­мації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;

встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іно­земних емітентів та обігу їх на території України;

реєструє правила функціонування організаційно оформ­леного РЦП;

встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;

встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні до­зволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на РЦП, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі пору­шення вимог законодавства про цінні папери;

встановлює порядок складання звітності учасників РЦП відповідно до чинного законодавства України;

визначає за погодженням з НБУ особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахун­ково-клірингову діяльність;

визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з НБУ особливості ведення обліку операцій з цінними паперами;

встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних сис­темах;

встановлює порядок і реєструє саморегулівні орга­нізації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

встановлює вимоги та стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;

бере участь у розробці та вносить на розгляд у встанов­леному порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних дого­ворів України, співпрацює з державними органами і неурядо­вими організаціями іноземних держав, міжнародними органі­заціями з питань, віднесених до їх компетенції;

координує роботу з підготовки фахівців з питань фон­дового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та провадить сертифікацію фахівців;

розробляє й організовує виконання заходів, спрямова­них на запобігання порушенням законодавства України про цінні папери;

організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;

інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;

встановлює порядок здійснення професійної діяльності на РЦП іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;

видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сер­тифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;

розяснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери.

Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місце­вими органами виконавчої влади і відповідними органами са­моврядування.

Чинним законодавством також регулюються питання ви­пуску й обігу цінних паперів, відповідальність юридичних і фізичних осіб за правопорушення на РЦП. Однак функціону­вання ринку цінних паперів в Україні залежить не лише від створення правової бази й органів контролю за діяльністю його, а й від інших факторів: рівня інфляції, фінансової стабільності, процесу приватизації, стану виробництва та дефіциту державного бюджету, що значною мірою гальмує розвиток повноцінного РЦП.

§ 2. Поняття і види цінних паперів

В умовах ринкових відносин набуває значення і привертає увагу такий вид майна, як цінні папери.

Застосування цінного папера як особливого документа і засвідчення ним майна, наділення його спеціальним правовим режимом відносять до епохи раннього середньовіччя. Зокрема, батьківщиною векселя є Італія, поява його датується XIII ст. Прообразом векселя був супровідний лист одного банкіра-міняйли іншому з проханням виплатити подавцю листа замість сплачених ним грошей відповідну суму в місцевій валюті. Незручності, пов’язані з переміщенням товарів та грошей, усувались, як тільки замість них подавали аркуш паперу, виконаний з додержанням певної форми і з відповідним змістом.

У законодавстві сформульовано поняття цінного папера: в ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” за­значається, що цінні папери — це грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визнача­ють взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх влас­ником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання гро­шових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

З викладеного вище можна виокремити такі ознаки.

1. Цінний папір має документальний характер, тобто є до­кументом офіційного характеру, виконаним за встановленою формою, що містить необхідний мінімум відомостей певного характеру (реквізити), за істинність яких особа — укладач до­кумента несе встановлену законом відповідальність. Встанов­лена форма засвідчення прав, повязаних з цінними паперами, передбачає додержання всіма учасниками фондового ринку приписаних норм і прав. У необхідних випадках повинні бути здійснені державна реєстрація і ліцензування.

2. Цінний папір засвідчує майнове право або відносини позики.

3. Реалізація втіленого в цінному папері права можлива тільки при предявленні оригіналу самого документа, що озна­чає звязок вираженого в папері права з самим документом.

4. Передавання втіленого в папері майнового права допус­кається тільки за умови передавання самого папера.

5. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при виявленні підробки цінного папера.

У сучасному економічному механізмі цінні папери викону­ють низку функцій. Вони є регулятором суспільного відтво­рення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та відплив капіталу з інших. Цінні папери є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, які виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки. Падіння курсу цінних паперів свідчить про погіршення економічної кон’юнктури, а стабілізація курсу або підвищення його — про нормальний економічний стан країн. Крім того, за допомогою цінних паперів здійснюється конт­роль над економікою та економічними процесами в рамках як макро-, так і мікроекономіки. Економічна ситуація в країні впливає на курси цінних паперів, а ті, у свою чергу, — на функціонування економіки.

Цінні папери можуть бути іменними, ордерними або на пред’явника. Іменним цінним папером визнається документ, у якому для засвідчення прав власника вказується його ім’я, тобто власник такого цінного папера отримує всі виражені в ньому права за умови, що його ім’я вказано в самому папері. Для іменних акцій необхідно ще внесення імені власника в книгу реєстрації акцій, що ведеться товариством. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передаванню, передаються певним індосаментом (передавальним надписом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Ордерні цінні папери (векселі) — це документи, влас­ник яких виступає пред’явником самого папера або здійснен­ням низки передавальних записів (індосаменту).

Цінним папером на пред’явника визнається документ, для засвідчення прав власника якого достатньо лише пред’явлення цінного папера. Цінні папери на пред’явника перебувають в обігу вільно і можуть бути використані для розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємство цінних паперів передбачено відповідно до цивільно­го законодавства України.

Відповідно до чинного законодавства в Україні функціону­ють такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик і облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сер­тифікати, векселі, інвестиційні сертифікати та приватизаційні папери.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного то­вариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного това­риства. Акції можуть бути іменними та на предявника, привілейованими та простими. Набуття відчуження іменних акцій вимагає внесення змін до реєстру власників цих акцій і тільки після цього можуть бути реалізовані права на уп­равління, що випливають з цих акцій. Привілейовані акції дають акціонерові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Прості акції дають право акціонеру на отримання дивідендів у розмірі, який визначається зборами акціонерів, право одного голосу в управлінні товариством, а також право на частину майна акціонерного товариства при його ліквідації пропорційно до кількості належних акціонеру акцій.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власни­ком грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодува­ти йому номінальну вартість цього цінного папера в передба­чений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються на підприємствах і серед громадян на до­бровільних засадах. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), з вільним або з обмеженим колом обігу. Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що розміщують­ся на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверд­жують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Казначейські зобовязання — вид цінних паперів на предявника, що розміщуються виключно на добровільних за­садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до одного року).

Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про де­понування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на предявника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобовязання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути простими і переказними.

Новим і перспективним інструментом вексельного обігу є фінансовий вексель. Фінансовий вексель банку є засобом пла­тежу в межах строку своєї дії і використовується для здійснен­ня розрахунків між суб’єктами господарської діяльності за поставлену продукцію і виконані роботи. Комерційні банки можуть випускати фінансові векселі двома способами: прода­жем своїх векселів клієнтам або наданням клієнтам вексельних кредитів.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, що випус­кається компанією з управління активами пайового інвес­тиційного фонду. Зазначене свідоцтво про частку (участь) в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) дає право власності інвестора на частку у фонді та одержання виз­наченого доходу.

Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право-власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Статтею 5 Закону України від 6 березня 1992 р. “Про привати­заційні папери” визначено особливі умови використання та обігу приватизаційних паперів, а саме: приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним; дивіденди або відсотки з них не нараховуються; приватизаційні папери не можуть бути вико­ристані для здійснення розрахунків, а також як застава для за­безпечення платежів або кредитів; угоди, укладені з викорис­танням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом “Про приватизаційні папери”, є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням порядку їх видачі та обігу, вважають недійсними, а особи, які порушили ці прави­ла, несуть відповідальність на підставі законів України.

Крім поданої вище класифікації цінних паперів за цільовим призначенням та способом передавання, існують інші види цінних паперів, що розрізняють за:

змістом втіленого в цінних паперах права вимоги — грошові та товарні цінні папери. До грошових паперів нале­жать облігації, векселі; до товарних, що закріплюють права власника, — коносаменти;

особою боржника — державні та приватних осіб (фізич­них та юридичних осіб);

можливістю та формою отримання прибутку — цінні папери з прибутком у вигляді дивідендів, належного відсотка по депозитах, дисконту (різниця між номіналом цінного папе­ра і його біржовим курсом), цінні папери, що не приносять прибутку;

підставами видачі — абстрактні, що не містять вказівки на підставу видачі, та казуальні, що містять таку вказівку, як реквізит.

Як товар на світових ринках цінних паперів розглядаються похідні цінних паперів: варранти, опціони, фінансові ф’ючерси тощо.

На практиці і з метою функціонування РЦП збільшується обсяг випуску цінних паперів та з’являються їх нові види, що впливають на розвиток фондового ринку і функціонування економіки держави.

§ 3. Операції банків з цінними паперами

Важливу роль у застосуванні позикового капіталу в дер­жаві відіграють операції з цінними паперами. Кредитно-фі­нансові інститути здійснюють операції на ринку цінних паперів з метою накопичення грошових коштів і нормалізації в системі грошового обігу. Більшість комерційних банків ак­тивно виступають емітентами цінних паперів і укладають угоди як через фондову біржу, так і на позабіржовому РЦП (торгівля облігаціями, продаж акцій тощо).

Чинне законодавство передбачає різноманітність операцій з цінними паперами. Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право займатися емісійними операціями — випуском власних цінних паперів, організацією їх купівлі та продажу за доручен­ням клієнтів. За допомогою емісії цінних паперів державні ор­гани прагнуть покрити бюджетний дефіцит, комерційні банки — збільшити кредитні кошти і розширити кредитування, а підприємства — залучити кошти для розширення своїх основ­них і оборотних фондів. Законодавством встановлено обов'язкову реєстрацію випуску акцій і облігацій підприємств та комерційних банків.

У банківській практиці поширене кредитування під забез­печення цінними паперами. Цінні папери на пред’явника, вис­тупаючи обєктом цивільного права, можуть бути предметом твердої або регулярної застави. Як застава приймаються і державні цінні папери, і папери комерційних структур. При цьому важливою умовою є висока ліквідність цінних паперів, а позикові кошти не повинні використовуватися для купівлі нових цінних паперів — це стримує біржову спекуляцію пози­чальників та зменшує ризик банкрутства клієнтів.

Серед банківських послуг мають місце операції виконання по цінних паперах та їх забезпечення. Клієнти можуть доруча­ти обслуговуючим банкам отримання платежів або іншого ви­конання по цінних паперах. Таке доручення оформлюють здійсненням передавального надпису (індосаменту), який підтверджує перехід права по вказаних документах до іншої особи. При виконанні доручення індосамент знищують.

Комерційні банки здійснюють з векселями різноманітні угоди: емісію, купівлю-продаж, заставу й облік векселів. Облік векселів є операцією купівлі-продажу векселя банку до настан­ня строку платежу по ньому з переходом до банку прав вексе-ледержателя.

До обліку в банках приймаються високоліквідні векселі, тому перевага надається товарним векселям, в основу яких покладено товарні угоди. Поширеними операціями ко­мерційних банків є виконання агентських функцій і обслугову­вання обігу цінних паперів. Сюди належать операції проведен­ня реєстрів власників іменних цінних паперів і реєстрації угод переведення права власності на такі цінні папери; сприяння виконанню по цінних паперах (виплата дивідендів і відсотків), погашення цінних паперів, реєстрація угод з метою оподатку­вання і виконання доручень інвестиційних фондів щодо їх цінних паперів у рамках депозитарного договору,

Відносини між інвестиційним фондом і банком-депози­тарієм оформляються депозитарним договором. Банк-депози­тарій здійснює угоди з цінними паперами фонду від його імені і за його дорученням, відкриває фонду поточний рахунок, ра­хунок в іноземній валюті та інші рахунки і здійснює по них розрахункові, касові та інші банківські операції; приймає на зберігання і забезпечує зберігання майна фонду; веде облік цінних паперів, виплачує дивіденди акціонерам фонду, вина­городу керуючому, підтверджує письмове отримання пові­домлення про збори акціонерів, а також надає відомості про документи, що стосуються цінних паперів, належних фонду, одержує дивіденди тощо.

Комерційні банки можуть купувати і продавати цінні папе­ри від свого імені і за свій рахунок як через фондову біржу, так і на позабіржовому ринку цінних паперів, а також на основі доручення клієнта про купівлю-продаж цінних паперів. При цьому банк виступає повіреним або комісіонером свого клієнта. За своєю природою зазначені угоди є договором купівлі-прода­жу, звичайно, укладеним відкладальною умовою.

Комерційні банки займаються зберіганням цінних паперів, для чого пропонують клієнтам в оренду сейфи. За дорученням свого клієнта комерційні банки можуть здійснювати уп­равління портфелем його цінних паперів. За договором про управління цінними паперами клієнта комерційний банк надає йому такі види послуг. Банк зобов’язується зберігати цінні па­пери свого клієнта, забезпечувати їх облік, провадити інка­сацію відсотків і дивідендів, а також сум по погашених цінних паперах, обмін акцій та облігацій на інші цінні папери, інфор­мувати клієнта про чергові збори акціонерів, випускати нові акції, у яких клієнт має переважне право на купівлю. Уп­равління портфелем цінних паперів є складними правовідно­синами, які містять ознаки кількох цивільно-правових дого­ворів (комісії, зберігання і доручення), а також здійснення бухгалтерського обліку і звітності по цінних паперах, аналітичне і правове обслуговування.

Найбільш перспективним видом банківських операцій є довірче управління коштами та цінними паперами (п. 4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Під довірчими операціями прийнято розуміти операції банків або інших фінансових інститутів з управління цінними паперами та іншим майном (зокрема, збереженням та розміщенням цінних паперів) і виконання інших послуг за дорученням в інтересах клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні зазначених операцій виникають відносини за довіреністю, за яких одна сторона (довірена особа) на основі укладеного між зацікавленими сторонами договору набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь бенефіціара, яким може бути сам довіритель майна або третя особа. По таких операціях банки одержують комісійну винагороду, яка диференційована залежно від виду здійснюваних послуг.

Здійснюючи інвестиційну діяльність, тобто вкладаючи кошти в цінні папери, банки мають на меті насамперед отри­мання прибутку. На прибутковість інвестиційної діяльності банків впливають різні фактори: стан економіки, структура кредитно-фінансової системи, ступінь розвитку ринку цінних паперів, стан розробки законодавчо-нормативної бази, органі­зація випуску й обігу цінних паперів, професіоналізм учас­ників фондового ринку, структура портфеля цінних паперів та їх диверсифікація.

Глава VIII

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства

У фінансовій діяльності незалежної суверенної України важливу роль відіграє валютне законодавство, яке можна виз­начити як сукупність нормативних актів, до яких включають норми, що регулюють суспільні відносини, повязані з поряд­ком здійснення угод з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами (резидентами і нерезидентами), а також порядок ввезення, вивезен­ня, переказу і пересилання з-за кордону і за кордон національ­ної та іноземної валюти та інших валютних цінностей.

Валютне законодавство України, як зовнішня форма пра­вового регулювання валютних відносин, характеризується нормативними актами різної юридичної сили, змісту та форми. Юридична форма зазначених актів залежить від зна­чення державного органу, який регулює валютну діяльність, та його економічного змісту. Визначаючи поняття валютного законодавства, слід врахувати, що воно охоплює як безпосе­редньо закони, так і інші нормативні акти у сфері валютних відносин (укази, постанови, декрети, положення, інструкції, правила тощо). Передусім тут слід назвати Закон України Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті від 23 вересня 1994 р., у якому визначено порядок зарахування ви­ручки резидентів в іноземній валюті на їхні валютні рахунки в уповноважених банках, строки зарахування цих сум та відповідальність за прострочення зазначених строків.

Важливе місце за обсягом посідають Укази Президента України в цій сфері, зокрема. “Про невідкладні заходи щодо повернення в Україну валютних цінностей, які незаконно зна­ходяться за її межами” від 18 червня 1994 р., “Про вдоскона­лення валютного регулювання” від 22 серпня 1994 р., “Про за­ходи щодо забезпечення валютного і експортного контролю” від 7 вересня 1994 р., “Про заходи щодо недопущення відпливу з України валютних та інших майнових цінностей” від 27 липня 1999 р.

Значну частину нормативних актів щодо регулювання ва­лютних відносин видано у формі постанов і декретів Кабінету Міністрів України. Одним із найважливіших з них є Декрет Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю від 19 лютого 1993 р., де визначено режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повно­важення державних органів і функції банків та інших кредит­но-фінансових установ України в регулюванні валютних опе­рацій, права та обовязки субєктів валютних відносин, поря­док здійснення валютного контролю, відповідальність за по­рушення валютного законодавства.

В основу валютного законодавства України покладено принцип обмеження використання іноземної валюти в госпо­дарському обігу держави. Відповідно до цивільного законо­давства України іноземна валюта і валютні цінності належать до речей, обмежених у господарському обороті, і для них дер­жавою встановлено особливі правила. Як правило, грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті (гривні). Вираження й оплата грошових зобовязань в іноземній валюті допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України.

Законодавством України передбачано визначення понять валютні операції та валютні цінності. Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” до валютних належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резиден­тами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, пред­метом яких є валютні цінності; операції, пов’язані із ввезен­ням, переказом, пересиланням на територію України та виве­зенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей. При цьому валютними вважають цінності, щодо яких ва­лютним законодавством України встановлено особливі прави­ла здійснення валютних операцій на території України.

До валютних цінностей належать як власна валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним, платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підляга­ють обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінан­сових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (облігації, акції, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські нака­зи, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України); іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казна­чейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держа­ви, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжна­родних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебува­ють на рахунках або вносяться до банківських та інших кре­дитно-фінансових установ за межами України; платіжні доку­менти та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — золото, срібло, пла­тина, метали платинової групи доведені до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з доро­гоцінних металів.

Необхідно зазначити, що за допомогою валютного законо­давства встановлюється правовий режим здійснення валютних операцій на території України, держава визначає принципи валютного регулювання та порядок здійснення валютного контролю.

Під валютнім регулюванням розуміють діяльність держави, спрямовану на регламентацію міжнародних розрахунків і по­рядку здійснення угод з валютними цінностями. Україна за до­помогою валютного регулювання визначає порядок організації валютних відносин і контролює здійснення валют­них операцій, надання іноземним юридичним і фізичним особам кредитів та позик, встановлює порядок ввезення, вивезен­ня та переказу валюти за кордон і тим самим підтримує рівно­вагу платіжного балансу та стабільність національної валюти.

Валютне регулювання в державі, будучи нормативним, здійснюється укладенням міжнародних валютних угод та ви­данням нормативних актів у сфері валютних відносин, відіграє значну роль у здійсненні державою відповідної валютної політики, в організації валютних відносин і визначення право­вого режиму операцій з валютними цінностями.

За допомогою валютного регулювання забезпечується формування валютних коштів, їх накопичення і використання. З цією метою в державі створюються валютні фонди. Валют­ний фонд — це сукупність коштів в іноземній валюті, що е в ро­зпорядженні підприємств, організацій, банків, міністерств, місцевих рад та держави.

Державний валютний фонд належить до фінансової системи України. Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд за рахунок коштів Державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, і є його розпорядником. Цей валютний фонд створюється купівлею ва­лютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України (НБУ) на міжнародному валютному ринку, одержанням кредитів в іно­земній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством.

Розвиток економічних відносин між країнами, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарських суб’єктів зумовили потребу у створенні на підприємствах, в міністерствах, у розпорядженні місцевих рад валютних фондів за рахунок відрахувань від валютної виручки.

Валютні фонди підприємств є сукупністю належних підприємствам коштів в іноземній валюті, що знаходяться на поточному банківському рахунку в іноземній валюті підприємств. Ці фонди формуються за рахунок відрахувань від виручки внаслідок реалізації на зовнішньому ринку товарів (робіт, послуг), а також всієї суми валютних коштів, придба­них на внутрішньому валютному ринку, та інших валютних надходжень. Валютні фонди зберігаються на банківських ра­хунках в іноземній валюті підприємств і використовуються для здійснення експортно-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.

Постановою Верховної Ради України “Про формування валютних фондів України” від 5 лютого 1992 р. (із внесеними змінами) передбачено податковий принцип розподілу виручки в іноземній валюті, порядок визначення суми виручки, що оподатковується, та розміри ставок податку до Державного валютного фонду України.

Валютне регулювання реалізується через механізм валют­них обмежень і валютного контролю. Валютні обмеження — це встановлені в законодавчому й адміністративному порядку правила щодо обмеження операцій з валютними цінностями, зокрема заходи щодо регулювання валютних операцій рези­дентів і нерезидентів країни, здійснення ними платежів, інвес­тицій, порядку переказів національної та іноземних валют за кордон, здійснення декларування тощо.

§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання

Для успішного виконання валютної політики в Україні створено відповідну систему державних органів у сфері валют­ного регулювання і валютного контролю. Валютна політика здійснюється насамперед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України та низкою міністерств і відомств. Система та повноваження державних органів у сфері валютного регулювання закріплені в Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютно­го регулювання і валютного контролю”, особливо це стосується функцій Кабінету Міністрів України і Національ­ного банку України.

До відання Верховної Ради України віднесено:

прийняття та скасування законів, що стосуються валют­ного регулювання і валютного контролю;

затвердження визначеного Кабінетом Міністрів України ліміту зовнішнього державного боргу для одержання кредитів в іноземній валюті;

затвердження Державного валютного фонду та конт­роль за витрачанням валютних коштів;

встановлення статусу національної валюти, а також ста­тусу іноземних валют на території України.

Кабінет Міністрів України в сфері валютного регулювання має такі повноваження:

визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;

бере участь у складанні платіжного балансу України;

забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;

забезпечує формування і виступає розпорядником Дер­жавного валютного фонду України;

визначає порядок використання надходжень у міжна­родних розрахункових (клірингових) одиницях, які використо­вуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використову­ються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України (п. 2 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю”).

Найширшими повноваженнями у сфері валютного регулю­вання наділений Національний банк України. Відповідно до п. 1 ст. 11 зазначеного вище Декрету Національний банк України:,

здійснює валютну політику, виходячи з принципів за­гальної економічної політики України;

складає разом із Кабінетом Міністрів України пла­тіжний баланс України;

контролює додержання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому від­повідно до законодавства України про валютне регулювання;

визначає в разі потреби ліміти заборгованості в іно­земній валюті уповноважених банків нерезидентам;

видає у межах, встановлених валютним законодавством, обовязкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;

накопичує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

видає ліцензії на здійснення валютних операцій та ухва­лює рішення про скасування їх;

встановлює способи визначення і використання валют­них (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;

встановлює ліміти відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;

здійснює дисконтну та девізну валютну політику і засто­совує в необхідних випадках валютні обмеження;

встановлює за погодженням з Державним комітетом статистики України єдині форми обліку, звітності та докумен­тації про валютні операції, порядок контролю за їх до­стовірністю та своєчасним поданням;

забезпечує публікацію банківських звітів про власні опе­рації та операції уповноважених банків.

Крім того, НБУ виступає головним органом валютного контролю. У зв'язку з цим він контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом до компетенції інших держав­них органів, та забезпечує виконання уповноваженими банка­ми функцій щодо здійснення валютного контролю за валют­ними операціями резидентів і нерезидентів. НБУ також може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноваже­них банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержа­ли ліцензію НБУ, за винятком операцій, повязаних із строко­вими (ф'ючерсними) угодами.

До повноважень НБУ належить обовязкове декларування в Національному банку валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ, він гарантує таємницю інформації щодо декларування валютних цінностей. Отже, НБУ зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і виступає суб’єктом міжбанківського валютного ринку України.

Важливі функції у сфері валютного контролю покладено також на Державну податкову адміністрацію України, Дер­жавну митну службу України, Держкомзвязок України.

Зазначені органи наділені повноваженнями вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських ра­хунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.

До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать створення валютних фондів, затвердження положень про ці фонди, а також звітів про використання зазначених фондів (п. 10 ст. 9 Закону України Про Верховну Раду Авто­номної Республіки Крим від 10 лютого 1998 р.).

Деякі питання валютного регулювання вирішують Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад, яким надано право формувати відповідно республіканський та місцеві ва­лютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і розпоряджатися коштами цих ва­лютних фондів.

§ 3. Правове регулювання валютних операцій

Законодавство України не лише визначає сутність валют­них операцій та їх види, а й встановлює правовий режим здійснення валютних операцій. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і валютного контролю визначено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що пере­бувають на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що перебувають за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, вста­новлених Декретом та іншими актами валютного законодав­ства України.

Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобовязань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визна­чає Національний банк України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно вивезені, переслані, переказані назад в Україну.

Уповноважені банки зобов’язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів у разі платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних ціннос­тей; платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності.

Національний банк України зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб’єктом міжбанківського валютного ринку України. НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповнова­жені банки та інші кредитно-фінаисові установи, що одержали генеральну ліцензію НБУ на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на те­риторії України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезиден­там на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:

1) вивезення, переказу і пересилання за межі України ва­лютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказ і пересилання за межі України фізич­ними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобовязань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей та за договорами страху­вання життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі Припинення інвестиційної діяльності;

2) ввезення, переказ, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, коли йдеться про суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на за­конних підставах за кордон, які можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну;

3) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів перевищують вста­новлені законодавством межі;

4) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;

5) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком відкриття:

фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

рахунків в іноземній валюті резидентами — диплома­тичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордо­ном, що не здійснюють підприємницької діяльності;

6) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі придбан­ням цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами — рези­дентами як дарунок або у спадщину.

Одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валют­ної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою сто­роною або третьою особою, яка причетна до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Порядок і строки видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються НБУ. Відмова у видачі НБУ ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на вико­нання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р., комерційні банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозво­лу НБУ. Одночасно правилами НБУ встановлені спеціальні вимоги щодо здійснення операцій з валютними цінностями.

Банки повинні бути забезпечені відповідними фахівцями, а також належним спеціальним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комуніційними засобами, що відповідають вимогам чинного законодавства. Особливістю здійснення валютних операцій є отримання банками письмового дозволу Національного банку, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій.

Комерційні банки та інші кредитно-фінансові установи мо­жуть одержувати від Національного банку України ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями лише тоді, коли мають незаплямовану репутацію і можуть надавати своїм клієнтам послуги і консультації на високому професійному рівні.

Важливою валютною операцією є торгівля іноземною ва­лютою. Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначається порядок організації торгівлі іноземною валютою та правила здійснення розрахунків в іноземній валюті. Торгівля інозем­ною валютою на території України резидентами і нерезидента­ми — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ на торгівлю іноземною валютою, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському ва­лютному ринку визначаються НБУ.

Відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України (18.03.99) безпосе­реднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку дозволяється лише суб’єктам цього ринку: Національ­ному банку України; уповноваженим банкам (комерційним банкам, які одержали ліцензію НБУ на право здійснення опе­рацій з валютними цінностями); уповноваженим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; валютним біржам. Субєкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб та за дорученням клієнтів у разі виконання зобовязань у цій валюті перед нерезидентами та в інших випадках, передбачених законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти е відповідні докумен­ти, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (договір тощо).

Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ, мають право:

від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів;

від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валю­ту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам — резидентам.

Уповноважені банки мають право продавати іноземну ва­люту за валюту на валютній біржі через членів біржі за заява­ми резидентів і нерезидентів України.

Нерезиденти можуть продавати валютні кошти із зараху­ванням на банківській рахунок в уповноваженому банку з метою інвестування їх в економіку України. Також уповнова­жені банки мають право купувати іноземну валюту на ва­лютній біржі через членів біржі за заявами резидентів і нерезидентів — суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності для забез­печення можливості оплати зобов’язань по імпорту товарів, послуг для обслуговування зовнішнього боргу. Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки через уповноважені банки на валютній біржі. Клієнти банку для придбання іноземної валюти з метою здійснення розрахунків з іноземними партнерами подають до банку замовлення на купівлю іноземної валюти із зазначенням строку дії цього за­мовлення, суми, необхідної для придбання, максимального курсу іноземної валюти, за яким може бути укладено договір.

Уповноважені банки та уповноважені установи, здійснюю­чи операції з купівлі-продажу іноземної валюти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також додержува­тися додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, повинні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України.

Резиденти і нерезиденти — фізичні особи мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам — ре­зидентам.

Одним із істотних обмежень по поточних валютних опе­раціях є вимога НБУ про обов’язковий продаж експортної ва­лютної виручки, що надходить на користь резидентів України. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на ко­ристь резидентів — юридичних осіб” від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період стабілізації на валютному ринку України 50 відсотків надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют НБУ на користь резидентів (юридичних та фізичних осіб — суб’єктів під­приємницької діяльності) підлягають обов’язковому продажу через уповноважені банки та фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України за винятком ви­падків, передбачених у цій постанові.

Фізичні особи — резиденти мають право купувати інозем-ау валюту в уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію НБУ, або за їх посе­редництвом — в інших фізичних осіб — резидентів і нерези­дентів.

У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.

Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці рези­дентів виключно у валюті України — у готівковій або безготівковій формі.

Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у роз­рахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встанов­люються НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. НБУ може встановлювати граничні розміри маржі за опе­раціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов'язаних із строковими (фючерсними) угодами.

Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягають обов’язковому декларуванню у НБУ. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ. НБУ гарантує таємницю інформації, зазначеної вище, відповідно до положень ст. 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (про банківську таємницю) та ст. 66 Закону України “Про Національний банк України”. На сьогодні діє Порядок декларування валютних цінностей, що перебувають за межами України, та здійснення зовнішньоеко­номічної діяльності суб'єктами підприємницької діяльності України, затверджений спільним наказом Головної державної податкової інспекції України, НБУ, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України, Державного митного комітету України від 4 липня 1994 р.

Порядок, види, форми й строки подання звітності резиден­тами і нерезидентами про їхні валютні операції визначаються НБУ за погодженням з Держкомітетом статистики України з урахуванням чинного законодавства України.

Закон України “Про порядок здійснення розрахунків у іно­земній валюті” від 23 вересня 1994 р. передбачає, що виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх банківські рахунки в іноземній валюті в уповноважених бан­ках у строки виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів від дати митного оформ­лення (виписки вивізної вантажної митної декларації) про­дукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності, — з моменту підписання акта чи іншого документа, який свідчить про виконання робіт, надан­ня послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Переви­щення вказаного строку потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення переви­щує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу чи виставлення векселя на користь постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг), потребують індивіду­альної ліцензії НБУ.

Резиденти, які купують іноземну валюту через уповнова­жені банки для забезпечення виконання зобов’язань перед не­резидентами, зобов’язані здійснювати перерахунок цих сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування таких сум на валютні рахунки резидентів. Порушення резидентами вказа­них строків (понад 5 робочих днів) тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка від суми нестриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову оди­ницю України за валютним курсом на день виникнення заборгованості. У разі порушення резидентами цих строків придба­на валюта продається уповноваженими банками впродовж 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, яка може виникнути у такій операції, щокварталу направляється в Державний бюд­жет України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Правилами НБУ також встановлено порядок використан­ня готівкової іноземної валюти на території України, а саме: з власних поточних рахунків юридичними особами — резиден­тами і розміщення на території України; як засобу платежу або застави; як засобу платежу у разі здійснення торгівлі і надання послуг на транспортних засобах під час перебування їх за кордоном.

Резиденти та нерезиденти відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю мають право ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон валютних цінностей при дотриманні митних правил. Відповідно до Інструкції “Про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України”, затвердже­ної постановою Правління НБУ від 12 липня 2000 р., громадя­нам — резидентам дозволяється вивезення іноземної валюти без підтвердження джерел надходження до 1000 дол. США на одну особу незалежно від віку. Громадяни (резиденти і нерези­денти), які виїжджають за кордон з метою туризму та у при­ватних справах, можуть вивезти 2000 дол. США, а за дозво­лом банку дорожні чеки на суму 5000 дол. США.

§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства

Валютний контроль — це система контролю уряду за обміном іноземної валюти в країні, тобто регулювання обсягу готівки в іноземній валюті та її обмінного курсу на інші валю­ти. Валютному контролю в Україні підлягають валютні опе­рації за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання про декларування валютних цінностей та іншого майна рези­дентів, яке перебуває за межами України.

Метою валютного контролю є забезпечення додержання Валютного законодавства під час здійснення валютних опе­рацій. Для досягнення мети валютного контролю органи ва­лютного контролю в межах своєї компетенції визначають відповідність здійснюваних валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій та дозволів; перевіряють виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань про продаж іно­земної валюти на внутрішньому ринку України; обґрунто­ваність платежів в іноземній валюті; перевіряють повноту й об’єктивність обліку та звітності з валютних операцій, а також з операцій нерезидентів у валюті України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями ви­магати та одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.

Органами валютного контролю в Україні є Кабінет Міністрів України, Національний банк України та інші органи.

Головним органом, що здійснює валютний контроль на те­риторії України, є Національний банк України. НБУ надане право здійснювати контроль за виконанням правил регулю­вання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, та за­безпечувати виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які прова­дяться резидентами і нерезидентами на території України.

Держкомзвязок України контролює додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України, а Державна митна служба України – додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Уповноважені банки також здійснюють контроль за ва­лютними операціями, що провадяться резидентами і нерези­дентами через ці банки. До компетенції уповноважених банків відносять запобігання ними проведенню резидентами і нерези­дентами незаконних валютних операцій та/або інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про по­рушення резидентами і нерезидентами валютного законодав­ства та додержання ними актів органів валютного контролю.

Чинне законодавство України передбачає різні види юри­дичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.

Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстоки­ми заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабан­да, приховування валютної виручки).

Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:

1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким спо­собом такої виручки, товарів або інших матеріальних ціннос­тей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправними робота­ми до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;

2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змо­вою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне прихову­вання будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян — караються обме­женням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неопо­датковуваний мінімум доходів громадян), — караються поз­бавленням волі на строк від трьох до семи років.

Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або вико­ристання за межами України валютних рахунків) передбачено:

1) незаконне, з порушенням встановленого законом поряд­ку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчине­не службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазна­чених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначе­них вище рахунках;

2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змо­вою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на за­значених вище рахунках.

Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання ва­лютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей.

Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халат­ності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, госпо­дарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валю­ти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним кур­сом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день по­гашення працівниками заборгованості .

Серед порушень валютного законодавства найбільш поши­реними є здійснення операцій з валютними цінностями без ліцензій НБУ. Велике значення щодо цього має прийняте в розвиток ст. 16 зазначеного Декрету Положення про валют­ний контроль, затверджене постановою Правління НБУ від 8 лютого 2000 р., яке визначає коло субєктів, види господарсь­кої відповідальності за порушення валютного законодавства та порядок застосування санкцій.

За здійснення комерційними банками або кредитно-фі­нансовими установами операцій з валютними цінностями, пе­редбачених п. 2 ст. 5 Декрету, без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Дер­жавного реєстру банків або без такого виключення.

За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з ва­лютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів в іноземній валюті, що здійснюються резиден­тами за межі України на виконання зобовязань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за ви­нятком оплати валютних цінностей;

платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвес­тицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іно­земній валюті, раніше здійсненої на території України,, у разі припинення інвестиційної діяльності;

відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноважени­ми банками за межами України;

відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кор­доном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фі­нансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.

Передбачена відповідальність за невиконання уповноваже­ними банками зобовязань щодо:

купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютно­му ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту “а” п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних опе­рацій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу пору­шення валютного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з пору­шенням чинного законодавства, або від суми валютних опе­рацій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінфор­мувати відповідні державні органи.

У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валют­ного законодавства.

За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних дер­жавних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вар­тості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі вста­новленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи.

У разі притягнення уповноваженого банку до відповідаль­ності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю” розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.

За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидента­ми в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штра­фу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахо­ваній у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків).

Якщо нерезиденти мають на території України представ­ництва, яким відкрито рахунки типу Н або типу П у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахун­ках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.

За невиконання резидентами вимог щодо строків та поряд­ку декларування валютних цінностей та іншого майна перед­бачається така відповідальність:

за порушення строків декларування — штраф у розмірі од­ного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кож­ний день порушення;

за порушення порядку декларування — штраф у роз­мірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порушенням порядку декларування є подання недо­стовірної інформації або викривлення даних, що відображу­ються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про при­ховування резидентами валютних цінностей та майна, що пе­ребувають за межами України.

За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.

Несвоєчасне надання, приховування або викривлення вста­новленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.

Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накла­дення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахо­ваній у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, по­зики, з подальшою обовязковою реєстрацією зазначених до­говорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.

Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерези­дентів України.

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноважени­ми працівниками НБУ складається протокол за формою згідно з додатком 1, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кре­дитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обовязково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодав­ства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після скла­дання протоколу уповноважені працівники НБУ зобовязані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояс­нення за кожним фактом порушення.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:

центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;

державних органів валютного контролю;

державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.

У разі виявлення державними органами валютного контро­лю та державними контрольними і правоохоронними органа­ми порушення банками або фінансово-кредитними установа­ми валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповнова­жені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу право­порушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).

У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповно­важені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.

Матеріали про порушення валютного законодавства за­лежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;

до 50 тис. доларів США — директор Департаменту ва­лютного контролю та ліцензування НБУ;

до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його за­ступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Дер­жавного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перерахо­вану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день скла­дання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ.

Постанова про притягнення до відповідальності за пору­шення правил валютного законодавства складається за вста­новленою формою, підписується відповідною службовою осо­бою та надсилається територіальними управліннями НБУ по­рушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перера­хувати суму штрафу до Державного бюджету України.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою уста­новою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню орга­нами державної виконавчої служби за місцем знаходження по­рушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.

В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, пос­тановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.

Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскар­жені в Правління НБУ або в судовому порядку.

Глава IX

ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ПРОВЩНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

§ 1. Суть банківського права провідних зарубіжних країн

В економічному розвитку будь-якої країни важливе місце посідає банківська діяльність — основний елемент функціону­вання фінансової системи країни. Виступаючи важливим інструментом фінансово-кредитного механізму держави, банківська діяльність сприяє мобілізації та використанню коштів, здійсненню різноманітних банківських операцій, за­безпечує виконання фінансових зобов’язань перед державою та суб’єктами господарювання.

Здійснення державою політики жорсткого регулювання банківської діяльності, створення чітко організованої бан­ківської системи і належного порядку виконання банківських операцій свідчить про специфічний характер банківської діяльності та важливу роль держави в регулюванні банківських правовідносин. Банківська діяльність — це перед­бачена законодавством система дій спеціальних суб’єктів, які здійснюються ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів та валютних цінностей, що виконують функцію платежу, зберігання і товару (кредиту). За своїм змістом банківська діяльність складається з комплексу банківських операцій і угод, які здійснюються кредитними організаціями.

Виходячи з наведеного вище визначення банківської діяль­ності, можна стверджувати, що все, чим займаються банки, слід вважати банківською діяльністю, а всі правовідносини, які виникають у процесі організації та здійснення банківської діяльності з участю банків, необхідно розглядати як предмет банківського права.

Об’єктом регулювання з боку банківського права виступає специфічна група суспільних відносин, предметом якої є банківська діяльність. Банківське право — найважливіша га­лузь права в правовій системі будь-якої держави ринкового типу. Дослідження механізму правового регулювання банківської діяльності будь-якої країни має на меті ознайом­лення з теоретичними і практичними аспектами правового за­безпечення банківської діяльності в зарубіжних країнах. Банківське право зарубіжних країн перебуває на різних щаб­лях розвитку. Предмет застосування, зміст і регламентація банківського права визначаються в країнах по-різному, а дер­жавні інститути конкретної країни зорієнтовані на регулятив­ний вплив на банківську систему.

У США при визначенні банківського права виходять з того, що ... банківське право — це дуже багатогранний термін. Він охоплює не тільки загальні принципи організації та діяльності банків, а й сукупність норм, що регулюють поря­док здійснення фінансових та пов'язаних з ними послуг”.

Банківське право США — одна з найбільш містких та складних сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інші сфера економічної діяльності держави.

Французькі вчені вважають, що “банківське право Франції складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються “торгівлею грошами”, і підприємств, які сприяють їх діяльності. Отже, це право професійне.

К. Гавалда і Ж. Стуфле підкреслюють, що об’єктом бан­ківського права є визначення правового становища банків, тобто організацій, які професійно, на постійній основі здійснюють банківські операції та правове регулювання самих банківських операцій. Пізніше вони сформулювали поняття кредитного права і розглядають банківське право як частину кредитного права.

Російські юристи вважають, що банківське право є су­купністю норм, які регулюють правові відносини в галузі банківської діяльності, тобто встановлюють правове станови­ще самих банків та інших кредитних організацій, які регулю­ють публічні відносини банків, а також приватно-правові відносини банків з клієнтами.

Незважаючи на різні підходи при визначенні банківського права в зарубіжних країнах, суть банківського права зали­шається незмінною — це визначення правового статусу банків та здійснення ними на постійній професійній основі банківських операцій.

Отже, банківське право в зарубіжних країнах — це найваж­ливіша галузь права, що становить собою систему правових норм, які регулюють банківську діяльність, а саме: порядок організації та функціонування банків і банківської системи конкретної держави, тобто публічні відносини банків, а також порядок здійснення ними банківських операцій, їх приватно­правові відносини з клієнтами.

Банківське право в країнах з ринковою економікою висту­пає самостійною галуззю права. Це проявляється в тому, що для неї характерні особливий обєкт регулювання, специфічні субєкти та існування розгалуженого і повноцінного банківського законодавства. Об’єктом регулювання з боку банківського права тут виступає специфічна група суспільних відносин — банківські правовідносини, предметом яких є банківська діяльність. Банківські правовідносини різноманітні як за змістом, так і за своїм неоднорідним характером. Така неоднорідність банківських правовідносин визначається як змістом регулювання (розрахункових, кредитних, валютних відносин тощо), так і насамперед наявністю суб’єктів, які бе­руть участь у цих відносинах (держава, центральні банки країн, комерційні банки, різноманітні спеціалізовані кредитно-фінансові установи тощо).

Неоднорідність субєктів банківського права в зарубіжних країнах призводить до виникнення неоднорідних за своєю природою банківських правовідносин, які, в свою чергу, зу­мовлюються специфікою застосовуваних методів правового регулювання таких правовідносин, а саме в поєднанні організаційних та майнових елементів. В одних випадках суб’єкти банківського права виконують організаційні функції. Наприклад, активно втручаються в економічне життя країни, приймаючи нормативні акти, що регулюють банківську діяльність, а кредитні організації, юридичні та фізичні особи зобов’язані додержувати їх. Крім того, суб’єкти банківського права є безпосередніми учасниками майнових відносин; їхні відносини характеризуються рівністю їх правового статусу (при кредитних угодах або випуску емітентом цінних паперів).

Для банківського права зарубіжних країн характерним є розгалужений масив правових актів, що регулюють різні ас­пекти банківської діяльності в країні. Причому серед джерел цієї галузі значне місце посідають закони, які є основним регулятором банківських відносин, хоча деякі аспекти цих відно­син можуть регламентуватися відомчими актами, судовими прецедентами.

Банківське право зарубіжних країн має комплексний ха­рактер. Ця галузь за змістом досить об’ємна й охоплює комп­лекс тісно пов’язаних між собою інститутів: правові основи організації та функціонування банківської системи країни, банківські операції, валютне регулювання, правове регулю­вання випуску та обігу цінних паперів, правові основи банківського аудиту тощо. Крім того, багатогранність банківської діяльності дає підставу включати до банківського права також норми інших галузей права, що стосуються банківської діяльності (наприклад, правила здійснення грошо­вих операцій, механізм примусового забезпечення банківських зобов’язань, питання акумуляції платежів та зборів тощо). Комплексним є і метод банківського права зарубіжних країн.

Важливою тенденцією розвитку банківського права зарубіжних країн є інтернаціоналізація системи банківської діяльності. Банківське право та банківські системи в різних країнах мають істотні відмінності, зумовлені специфікою істо­ричних, економічних та політичних факторів. Водночас, банківське право різних країн перебуває у постійній взаємодії, взаємозалежності, взаємно впливаючи одне на одного (розши­рення мережі банків країни за кордоном та проникнення іно­земних банків та їх дочірніх установ на територію інших країн, інтернаціоналізація банківського бізнесу, розвиток співробітництва країн щодо формування загальних стандартів банківського регулювання; формування єдиного ринку банківських послуг тощо). Все це закономірно впливає на пра­вову систему будь-якої держави.

Особливого значення для розвитку банківського права зарубіжних країн набуває міжнародне та європейське співробітництво в галузі правового регулювання банківської діяльності. Початок міжнародного співробітництва в галузі банківського регулювання відносять до 1975 р. коли було створено орган міжнародного співробітництва держав у галузі банківського регулювання — Базельський комітет з банківського нагляду, до складу якого на сьогодні входять представники центральних банків дванадцяти держав. Метою Базельського комітету було сформулювати однакові підходи до суттєвих питань банківського регулювання завдяки вироб­ленню рекомендацій і обміну інформацією між органами банківського нагляду держав, що входять до нього. За час існування Базельський комітет розробив низку документів (Конкордат 1975 р.. Мінімальні стандарти з нагляду за міжна­родними банківськими групами та їх трансграничними уста­новами 1992 р. тощо), які хоча й не є формально юридичними актами, проте містять у собі елементи юридичної обов’язковості.

У квітні 1997 р. Базельський комітет підготував документ “Базові принципи ефективного нагляду за банківською діяльністю”, у якому сформульовано 25 принципів, що визна­чають засади організації ефективності банківського нагляду і регулювання в державах — членах ЄС.

Базельські принципи розроблені країнами “великої десят­ки” за участю представників органів банківського нагляду з 15 країн, включаючи Росію та Швейцарію, та схвалені керівниками центральних банків країн “великої десятки”. Ор­ганам банківського нагляду в усіх країнах запропоновано керуватися цими принципами. В основному вони містять стан­дартні вимоги, що вже застосовуються у розвинених країнах, зокрема, вимоги щодо мінімального розміру банківського капіталу та його складових; перевірки органами нагляду гро­шової політики, оперативної звітності банку і виконуваних ними процедур, пов’язаних з наданням кредитів та інвестуван­ням капіталів, управлінням кредитним та інвестиційним порт­фелями; перевірки факту наявності у банку загальної політики управління ризиками.

Країни прагнуть інкорпорувати вироблені Базельським комітетом принципи до свого національного банківського права. Україна також співпрацює з Європейським Союзом у банківській сфері, про що свідчать укладені угоди про партне­рство з ЄС, метою яких є адаптація банківського законодавст­ва України до європейських стандартів.

Європейське співробітництво в галузі банківського регу­лювання розвивалося через інституційний механізм міждер­жавного характеру, основи якого були закладені в Римському договорі 1957 р. про створення Європейського Співтовариства (нині Європейського Союзу). Останнім часом спостерігається – підвищення ролі Європейського Союзу і Європейської Комісії, діяльність яких спрямована на гармонізацію банківського права і практики своїх держав-членів, прийняття ними норма­тивних актів, що мають юридичну силу і, отже, обов’язковий характер. У ст. 100 Римського договору 1957 р. передбачено зближення законодавчих положень, приписів і адміністративних дій держав-членів, які прямо стосуються створення і функціонування загального ринку.

Універсальний рівень співробітництва країн Європейсько­го Союзу передбачає об’єднання зусиль держав для скоригу-вання свого банківського законодавства з урахуванням вимог загальноєвропейського права (Римський договір 1957 р.. Ма­астрихтський договір 1992 р.), а в майбутньому додержання вимог, повязаних зі створенням банківського ринку Європейського Союзу з єдиною валютою. З 1 січня 2002 р. євро у вигляді банкнот і монет стала законним засобом платежу єдиною валютою у країнах Європейського валютного союзу.

Нині в Європейському Співтоваристві провадиться актив­на робота зі створення Єдиної бази даних нормативних доку­ментів цього. Союзу в банківській і фінансових сферах, коор­динації банківського законодавства країн — членів Євро­пейського Союзу.

Отже, банківське право провідних зарубіжних країн багато в чому відображає процес інтернаціоналізації правового регу­лювання банківської діяльності, враховуючи розвиток міжна­родних економічних відносин та інтеграцію фінансових ринків країн у ці процеси.

§ 2. Правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах

Банківська діяльність у країнах з ринковою економікою на­була свого правового виявлення в численних законодавчих і нормативних актах різної юридичної сили. Ці джерела банківського права надзвичайно різноманітні за змістом, фор­мою і значенням у правовому регулюванні банківських правовідносин. З одного боку, основою банківського законодав­ства в зарубіжних країнах є система статутних законів, тобто таких, які визначають правове становище банків (центрально­го і комерційних банків), а з іншого — це група законів та нор­мативних актів, що регулюють різні аспекти банківської діяль­ності, встановлюючи режим здійснення банківських операцій на території відповідної держави.

Для банківського права зарубіжних країн характерним є використання широкого спектра різних за юридичною приро­дою джерел, що визначається специфікою суб’єктів, об’єкта і методів банківського регулювання. До джерел банківського права слід віднести:

1. Національне банківське законодавство, що становить систему нормативних актів, норми яких регулюють банківські правовідносини. Це насамперед закони. Наприклад, у США діє розвинена система законодавчих актів, що характери­зується ретельністю правової регламентації всіх сторін банківської діяльності. Це Закон про національну валюту (1863 р.). Закон про діяльність національних банків (1864 р.), Закон про Федеральний резерв (1913 р.). Закон Єджа про міжнародні банківські операції (1919 р.), Закон Макфеддена про діяльність іноземних банків (1927 р.), Закони про фінансо­ву діяльність (1933 р,, 1935 р.). Закон про емісію цінних паперів (1933 р.), Закон про кредитування власників житла (1933 р.). Закон про банківську холдингову компанію (1956 р.), Закони про злиття банків (1960 р., 1966 р.). Закон про вірогідну інформацію в кредитуванні (1968 р.). Закон про рівні кредитні можливості (1974 р.), Закон про правильне погашен­ня кредиту (1977 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.), Закон про дерегулювання депозитних установ і конт­роль за грошовим обігом (1980 р.). Закон про Федеральну ре­зервну систему США (1995 р.) тощо Найбільшим за обсягом законодавчим актом, де значна частина статей присвячена ре­гулюванню банківських угод, є Єдиний торговий Кодекс США (1962 р.), який називають кодексом банкірів.

Слід зазначити, що законодавство США, регулюючи банківську діяльність, протягом півстоліття залишалося незмінним, тобто характеризувалося стабільністю і консерва­тизмом правових актів. Лише в 70-80-х роках законодавчі ор­гани США переглянули правові обмеження і надали банкам можливість більш ефективно працювати в умовах жорсткої конкуренції. Деякі зміни банківського законодавства щодо його лібералізації було проведено останніми роками.

Порівняно із законодавством США банківське законодав­ство Німеччини завжди відзначалося лібералізацією правово­го регулювання в цій сфері. Серед банківських законів можна назвати Закон про Німецький Федеральний банк (від 16 липня 1994 р.), Закон про банки Федеративної Республіки Німеччини (1957 р.). Закони про кредитну справу (1976 р., 1993 р.). Закон про Німецький кооперативний банк (1975 р.), Закон про Німецький компенсаційний банк. Закони про ощадні каси.

В інших європейських країнах також діють закони, що виз­начають правове становище банків, наприклад у Франції — закони Про Статут Банку Франції (1993 р.), Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ (1993 р.). У Великій Британії діє Закон про націоналізацію (1946 р.), Закон про банківську діяльність (1987 р.) та Закон про Банк Англії (1998 р.) а правове положення банків, що діють у формі торгового товариства, регулюється законодавством про тор­гові товариства. У Швейцарії діяльність банків, їх регулюван­ня і контроль визначаються відповідно до Федерального банківського закону про банки і ощадні каси (від 8 листопада 1934 р.).

Законодавчу основу функціонування сучасної банківської системи Росії було створено в 1990 р. з прийняттям законів “Про Центральний банк Російської Федерації” та “Про банки і банківську діяльність”. Федеральний Закон РФ “Про Цент­ральний банк Російської Федерації” від 31 липня 1998 р. містить більш чіткий і докладний опис функцій головного банку країни, надав право Центральному банку Росії видання нормативних актів, обов’язкових для виконання всіма юри­дичними і фізичними особами й органами державної влади. Федеральний Закон РФ “Про банки і банківську діяльність” в редакції від 31 липня 1998 р. визначає такі основні принципи: лібералізація ведення банківської діяльності; посилення заходів щодо забезпечення сталості банківської системи Росії; наближення положень закону до норм прямої дії.

Важливе місце в ієрархії джерел банківського права посідають комерційні (торгові) кодекси провідних зарубіжних країн (Німеччина, США, Франція, Росія, Швейцарія, Японія), де містяться норми, присвячені деяким аспектам регулювання банківської діяльності.

Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації є значна кількість статей (кредит, банківський вклад, банківський раху­нок, розрахунки, зберігання цінностей у банку, банківська таємниця тощо), які регулюють банківські правовідносини.

У Французькому комерційному кодексі та Німецькому торговому уложенні містяться норми, що стосуються банківських операцій.

Джерелами правового регулювання банківської діяльності в зарубіжних країнах іноді виступають нормативні акти, що видаються главами держав і органами виконавчої влади (пос­танови уряду, акти фінансових органів). У Росії, наприклад, укази Президента Російської Федерації регулювали питання валютних відносин. Актами уряду часто вводяться валютні обмеження. Так, у 1971 р. в Швейцарії було прийнято акт, який надав уряду можливість вживати заходів щодо захисту валютної системи країни без консультацій з парламентом.

Значний за обсягом блок банківського законодавства ста­новлять положення, інструкції, правила, що видаються банка­ми, а також численні формуляри, які використовуються в банківській практиці для оформлення банківських угод, акти локального регулювання (наприклад, статути банків та їх асоціацій), правила обслуговування клієнтів, про служби банку. Істотне значення для банківського права становлять правові звичаї та звичаї ділового обороту.

2. Міжнародні конвенції та договори в сфері банківського права, ратифіковані парламентами країн, також відносять до джерел банківського права. Наприклад, Женевські вексельні конвенції 1930 р. (Про Єдиний вексельний закон). Женевські чекові конвенції 1931р. (Про Єдиний закон про чеки), От-тавська конвенція УНІДРУА 1988 р. (Про міжнародний фак­торинг), Маастрихтський договір 1992 р.

3. Міжнародні звичаї, що сформувалися в міжбанківській практиці і стають об’єктами міжнародної уніфікації в рамках Міжнародної торгової палати (МТП), є актами неофіційної кодифікації міжнародних звичаїв. У банківському праві до них можна віднести Уніфіковані правила МТП по інкасо в ре­дакції 1995 р.. Уніфіковані правила і звичаї МТП для докумен­тарних акредитивів у редакції 1993 р.; Уніфіковані правила МТП щодо договірних гарантій у редакції 1978 р.

4. У країнах, що належать до англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада тощо), де діє прецедентне право, важливу роль у правовій регламентації банківської діяльності відіграє судова та арбітражна практика, тобто рішення судових органів і арбітражів з конкретних справ за участю банків, а також прецеденти, створені Судом Європейського Союзу.

5. Важливим елементом правового регулювання банків­ської діяльності в різних країнах є нормативно-правові акти міжнародних організацій, що застосовуються на території їх держав-учасниць. Так, з утворенням Міжнародного валютно­го фонду (МВФ) 1944 р. — міжнародної валютно-кредитної організації, що має статус спеціалізованої установи 00Н, найважливішим джерелом правового регулювання банківської діяльності, особливо центральних емісійних банків, став ста­тут МВФ — документ міжнародно-правового характеру. Ста­тут МВФ виконує важливу роль у розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва встановленням норм ре­гулювання валютних курсів і контролю за їх додержанням, регулюванням порядку здійснення системи платежів при укладанні міжнародних валютних угод, міжбанківських угод про порядок ведення розрахунків та інших питань. Прикладом європейського співробітництва в сфері банківського регулю­вання є Європейський Союз і Європейська комісія, що наділені правом прийняття нормативних актів, які мають юри­дичне обов’язковий характер для держав — членів ЄС. Су­купність таких актів (в основному, директив, що регулюють банківську діяльність у рамках ЄС) отримала назву європейсь­кого банківського законодавства. До числа таких банківських директив слід віднести Директиву ЄС “Про координацію законів., правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій” від 12 грудня 1977 р.; Директиву ЄС “Про власні кошти кредит­них організацій” від 17 квітня 1989 р.; Директиву ЄС “Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями” від 29 чер­вня 1995 р. тощо.

Отже, правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах характеризується різноманітністю за юри­дичною природою джерел банківського права, високорозвине-ною системою нормативних актів про банки і банківську діяльність, ретельністю їх правової регламентації та проник­ненням іноземного елемента в національне банківське законо­давство.

§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн

Банківська система як складова частина фінансової систе­ми будь-якої держави відіграє вирішальну роль в еко­номічному розвитку країни, є головним механізмом фінансо­во-кредитних відносин у державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політични­ми та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний еко­номічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.

За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою еко­номікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує централь­ний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, нагля­дову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і під­приємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

У деяких країнах функціонують трирівневі банківські сис­теми, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем нале­жать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кре­дитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина);

Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Феде­ральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю е й те, що в США переважають приватні кре­дитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впро­вадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між ко­мерційними та інвестиційними банками, що визначається ста­новищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, на­приклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позич­кові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвес­тиційні банки виконують операції з державними і корпоратив­ними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізо­ваними кредитами і працюють із залученими коштами ко­мерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови ко­мерційних банків:

принцип сегментування, коли банківська діяльність об­межена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківсько­му законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборо­нено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.

Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група — це країни, у яких контрольні функції вико­нуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:

Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;

Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомст­вом нагляду за кредитною справою;

США — Федеральна Ре­зервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначей­ством через Контролера грошового обігу із незалежним аген­тством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізня­ються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими форма­ми, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від вико­навчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі цент­ральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Велике значення для забезпечення стабільності еко­номічного розвитку держави має ступінь незалежності цент­рального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в гро­шово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право дер­жавних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втру­чання в діяльність цього банку.

Відповідно до Маастрихтських угод європейські держа­ви — члени Європейського Союзу зобовязані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю вико­навчої влади. Першою це завдання вирішила Франція, прийнявши 4 серпня 1993 р. Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким центральна банківська установа країни одержа­ла повну незалежність від уряду при виконанні своїх функцій у здійсненні монетарної політики.

Принципове значення має також чітке розмежування дер­жавою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися кош­тами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредиту­вання держави, тобто надання банківської позики для покрит­тя бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодав­че обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, на­селення.

Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв'язку. Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, формування трансгра-ничного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжна­родному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціону­вання банківських систем, враховуючи інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність у національних банківських системах “іноземного елемента”.

Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн:

Велика Британія. Банківська система Великої Британії Є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розви­неною банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів.

Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:

Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;

депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;

  • фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і това­риства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститу­ти тощо.

Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано як акціонерну компанію в 1694 р. У 1946 р. його було націоналізовано.

На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредит­ної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.

Відповідно до законів про банківську діяльність (1979 р. і 1987 р.) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є єдиним банком країни, який наділений правом емісії банкнот. Центральний банк Ве­ликої Британії має право надавати комерційним банкам реко­мендації та директиви, узгоджені з міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банківських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки діяльності їх.

Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові кредити і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповідно до законодавства державне казначейство формально має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавче закріплено незалежність Банку Англії, однак уряд має право контролювати його діяльність.

Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни. Важливе місце в банківській системі Великої Британії посідають комерційні банки. Нині в країні виділяють такі види комерційних банків:

Депозитні банки, які приймають вклади і видають коротдострокові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії — клірингові банки, що домінують у депозитно-позикових опе­раціях у середині країни. Клірингові банки — це банки “вели­кої четвірки” — НЄШНЛ Вестмінстер бєнк, Ллойдс бєнк, Мідленд бєнк і Барклейз бєнк. Клірингові банки уклали між собою угоду про зарахування взаємних вимог і активно пра­цюють у системі зарахування платіжних документів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську розрахункову па­лату. Депозитні банки є основою банківської системи Великої Британії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий вибір банківських операцій та послуг.

Торгові банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займа­ються міжнародними кредитно-фінансовими операціями, поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям. Вони організують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і по­глинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торгових банків належать два найбільших та найстаріших банки — Ротшильд і Самуель Монтегю, які виступають активними учасниками ринку золота.

Іноземні банки — це найчисленніша група банківських ус­танов (приблизно 800), створених на території Великої Бри­танії, капітал яких належить іншим країнам. Іноземні банки спеціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іно­земні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних інвес­тицій тощо.

Банки Співдружності — офіційна назва колишніх бри­танських колоніальних банків. Штаб-квартири їх знаходяться у Великій Британії, а діють у країнах Європейського Союзу. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.

Національний ощадний банк заснований у 1861 р., акуму­лює заощадження населення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків — звичайні та інвестиційні, всі кошти інвестує у державні цінні папери.

Особливим банківським статусом наділені два найбільших банки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що надають послуги, якими користуються тільки державні відомства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням.

Національний ощадний банк виконує всі основні операції комерційних банків, а Національний Жиробанк є державним підприємством, створеним для розрахунків через поштові відділення і є конкурентом для комерційних банків.

До нижнього рівня банківської системи Великої Британії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облікові (дисконтні) доми, які виконують операції з дис­контом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткострокових державних облігацій, зобов’язань муніципалітетів, строкових депозитів і депозитних сер-. тифікатів.

Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за раху­нок короткострокових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових торгових фірм, банків, населення. Ос­таннім часом фінансові доми почали активно займатися лізин­говими операціями.

Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину за­ощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вклада­ються переважно в довгострокове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомості.

Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї про­фесійної спеціалізації — страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довгострокові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними корпораціями, так і приватними фірмами, акуму­люють досить великі кошти. На сьогодні страхові компанії становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.

Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цінними паперами. Їх капітал створюється внаслідок акуму­лювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований капітал вкладається у цінні папери інших компаній.

Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулю­ють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у звязку з чим Капітал пайових фондів може змінюватися

У банківській системі Великої Британії важлива роль нале­жить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов’язані здійснювати відрахування. У разі банкрутства кре­дитної установи Фонд захисту депозитів сплачує його вклад­никам певне страхове відшкодування. Наявність у банківській системі Великої Британії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірингових і торгових банків, дисконт­них домів, а також ліцензійних організацій, що приймають де­позити, відсутність антимонопольного законодавства робить британську банківську систему унікальною.

Німеччина. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Доиче Бундесбанк) має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, девять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 голов­них відділень і філій. Центральний банк виступає безпосе­редньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрально­го банку країни визначаються Законом про Німецький Феде­ральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного Закону завданням Німецького Федерального банкуй є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитного забезпечення господарства зЯ метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.

Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління федерального банку і президен­ти земельних центральних банків. Члени правління признача­ються Президентом країни згідно з пропозицією федерального уряду, а президенти земельних центральних банків — Президентом країни за пропозицією Бундесрата. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчого органу) є пре­зидент і віце-президент Німецького Федерального банку.

Німецький Федеральний банк належить до найнеза-лежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне за­вдання, Федеральний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним при вико­нанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобовязує Німецький Федеральний банк кон­сультувати уряд з важливих валютно-політичних питань і за його вимогою надавати необхідну йому інформацію.

Повноваження Федерального банку й уряду чітко розме­жовані, Федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну.

Для забезпечення тісного співробітництва між Радою цент­рального банку і федеральним урядом уряд зобов’язаний при обговоренні заходів, що мають велике значення для грошової політики, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. Крім того, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. Німецька модель центрального банку є базовою для країн Європейського Союзу.

До нижнього рівня банківської системи Німеччини нале­жать:

комерційні (універсальні) банки, в тому числі гроссбан-ки, провінційні банки;

ощадні банки;

кооперативні центральні банки;

кредитні товариства;

банки спеціального призначення (державні і приватні іпотечні банки);

поштові та комунальні банки;

жироцентралі.

Комерційні (універсальні) банки виконують операції з при­йому коштів у депозити, надають коротко-, середньо- та до­вгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим кор­пораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові і трастові операції, операції з дорожніми чеками, ро­зрахунково-касове обслуговування клієнтів, надають елект­ронні та брокерські послуги. Комерційні банки також виступають власниками капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цінних паперів, створюють і володіють інвестиційними фондами тощо Провідна роль у банківській системі Німеччини належить комерційним універсальним банкам (гроссбанкам) — Дойче Банку, Дрезднер Банку і Комерцбанку, які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.

Загалом для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації діяльності їх (90% всіх банків належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 усіх банківських депозитів).

Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам економічної інформації: з розширенням діяльності клієнтів на міжнародному ринку збільшився обсяг послуг консультатив­ного характеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у зацікавленій клієнта країні, пошук по­тенційних партнерів, надання інформації юридичного харак­теру тощо. Заслуговує на увагу досвід Німеччини, яка створи­ла поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60) — так зване комплексне обслуговування за кордоном.

До системи комерційних банків належать також:

близько 350 приватних банків (кредитні банки), до яких входять три великих, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;

приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сільськогосподарські каси та їх центри;

  • понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (жи­роцентралі);

  • спеціалізовані банки: іпотечні, споживчого кредиту, будівельні ощадні каси тощо.

Особливе місце в банківській системі Німеччини посідають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення — позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи — позики для індивідуального житлового будівництва.

Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеччини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федераль­не відомство нагляду за кредитною справою, яке здійснює дер­жавний нагляд за всіма кредитними установами. Федеральне відомство є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, видає ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства і має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в опера­тивну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинення операцій. У свою чергу, банки зобовязані інфор­мувати Федеральне відомство про всі зміни щодо їх юридич­ного статусу, надавати місячні та річні баланси. Федеральне відомство підпорядковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призна­чається федеральним Президентом за пропозицією федераль­ного уряду.

Побудова німецької банківської системи та її функціону­вання забезпечують високу стабільність на підставі ефектив­ності диверсифікації і пов’язану з цим високу надійність вкладів у банках.

Франція. Для кредитно-банківської системи Франції харак­терна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:

на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де Франс, Центральна кредитна рада. Комітет з банківської регламентації. Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;

на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, това­риства взаємного кредиту, каси муніципального кредиту асоціації та союзи тощо (рис. 1).

До того ж французьке законодавство передбачає створення комерційних банків у таких формах: повне товариство; просте або акціонерне командитне товариство; акціонерне товарист­во з постійним капіталом.

Керівна роль у структурі органів управління кредитно-банківською системою Франції належить Центральному емісійному банку Франції — Банк де Франс. Відповідно до За­кону Франції Про Статут Банку Франції у редакції від 4 сер­пня 1993р. Банк де Франс є державним банком, який зобовязаний визначати кредитно-грошову політику державні володіє винятковим правом кредитної та готівково-грошової емісії. До компетенції Банк де Франс належать: розробка і реалізація основних напрямів грошово-кредитної політики країни; емісія банкнот; забезпечення чіткої і надійної роботи платіжної системи, її безпеки, турбота про розвиток кредитно-банківської системи в цілому; забезпечення органів управління кредитної системи країни всім необхідним для виконання по­кладених на неї функцій. Аналіз компетенції Банк де Франс свідчить, що йому відведена роль виконавчого органу в сис­темі органів управління кредитними установами і по суті він опікує всю кредитно-банківську систему Франції.

Статус і організація Банк де Фране суттєво змінилися після налагодження європейського співробітництва в банківській сфері, створення Європейського центрального банку і гар­монізації французького банківського законодавства до норм Європейського Союзу. Центральна банківська установа Франції стала незалежною, а взаємовідносини з гілками влади чітко розмежовані. Банк де Франс (як і центральні банки провідних зарубіжних країн) посідає вузлове місце в організації фінансової системи, створює сприятливі умови для її функціонування, визначає грошово-кредитну політику в дер­жаві, забезпечує надійність банківського сектора.

Важливу роль в управлінні кредитною системою Франції відіграє Комітет з банківської регламентації, основним завдан­ням якого є розробка і прийняття нормативних актів з різних питань правового регулювання діяльності кредитних установ. Згадио із законодавством до завдань цього Комітету належать: визначення умов, за яких особа може стати акціонером банку; визначення процедури відкриття філії кредитних установ; встановлення мінімального розміру статутного капіталу; виз­начення умов участі банків у формуванні статутного капіталу інших підприємств; регламентація порядку здійснення банківських операцій, встановлення правил міжбанківської конкуренції, визначення умов організації банками спільних служб; розробка нормативних вимог, що мають на меті гаран­тування платоспроможності і ліквідності банків, належну структуру їх балансу; встановлення єдиних форм розрахунків, правил бухгалтерського обліку і звітності, а також правил нижнього рівня кредитно-банківської системи; розробка правил банківського кредитування.

Для виконання важливих функцій у сфері управління кредитно-банківською системою Франції створено Комітет з кре­дитних установ, до складу якого входять: міністр економіки і фінансів (або його представник), керуючий Банк де Франс, го­лова Банківської комісії (або його представник) і чотири члени, що призначаються міністром економіки і фінансів стро­ком на три роки із числа таких осіб: представника французької асоціації кредитних установ, представника профспілки служ­бовців кредитних установ і двох фахівців у сфері економіки і фінансів, відомих своєю компетентністю. Для виконання по­кладених на Комітет завдань за ним закріплюються такі повноважеяия: ліцензування банківської діяльності й окремих банківських операцій, реєстрація кредитних установ; ведення реєстру французьких кредитних установ; регулярна публікація даних про кредитні установи в Журналі Оффісьєль; право прийняття актів застосування права, адресованих окремим кредитним установам.

Особливу роль у банківській системі Франції відіграє Банківська комісія — незалежний орган адміністративного на­гляду. що виконує функцію професійної поліції, завданням якої е контроль і нагляд за додержанням кредитними устано­вами банківського законодавства і застосування відповідних санкцій щодо порушників. Для виконання своїх повноважень Банківська комісія має право вимагати від кредитних установ будь-які відомості, пояснення і документи, надання звітів про їх діяльність, здійснювати перевірку діяльності кредитних ус­танов на місцях.

Банківська комісія діє в складі шести членів: президент — керуючий Банк де Франс (або його представник), директор Казначейства (або його представник), чотири члени, які при­значаються міністром економіки і фінансів на шість років з числа таких осіб — члена Державної Ради, члена Касаційного суду і двох видатних фахівців у сфері банківської та фінансової діяльності.

З метою поліпшення функціонування банківської системи Франції в країні створено централізовані служби, які пропонують для користування інформаційні бази даних: Банківська Картотека підприємств, картотека банківських рахунків, цент­ралізована служба ризику. Остання займається збиранням інформації про платоспроможність клієнтів, а також нако­пичує відомості про отримані та непогашені кредити. Будь-який банк, який бажає отримати кредит, має право звернутий за послугами до цієї служби для отримання інформації про фінансовий стан потенційного позичальника.

Отже, організація кредитно-банківської системи Франції свідчить, що вона є досить вдосконаленою системою в механізмі управління кредитними установами в світовій прак­тиці, спрямована на проведення демонополізації процесом управління банківською системою і недопущення монополізму Центрального банку. На верхньому рівні системи діють чоти­ри суб’єкти, які тісно взаємодіють один з одним, функції яких розподілено так, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентрація управління цією систе­мою, передбачається можливість здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконтрольної діяль­ності кредитних установ.

США. Сучасна кредитно-банківська система США е дворівневою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні банківської системи знаходиться Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Феде­ральної резервної системи, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регіонах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування; депозитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США становить 14,5 тис. комерційних банків, до числа яких входять: банки — члени ФРС (5,5 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС (1100), однак застраховані в Федеральній корпорації, страхування депозитів і нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). Сюди ж належать різні небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.

У побудові та організації банківської системи США є низка особливостей і вона не має єдиної державної політики регулювання банківської діяльності. Крім того, спостері­гається тенденція послаблення регулювання і контролю з боку держави і федеральних банків за діяльністю комерційних банків. Функції Центрального банку США виконує Федераль­на Резервна система, створена Конгресом у 1913р. з метою за­безпечення ефективності функціонування економічної системи в країні і посилення нагляду за банківською системою. Феде­ральна Резервна система є робочим органом Конгресу США не підпорядковується виконавчій владі. Конгрес США не має безпосереднього впливу на ФРС і не може давати їй конкрет­них вказівок. Однак Рада Керуючих ФРС повинна координу­вати свої дії з політикою президентської адміністрації та Кон­гресу США.

За організаційною структурою Федеральна Резервна систе­ма США є складним структурним утворенням, до якого вхо­дять: Рада Керуючих ФРС; 12 федеральних резервних банків і понад 5,5 тис. банків — членів ФРС, які становлять приблизно 40 відсотків усіх комерційних банків США, контролюючи при цьому 78 відсотків банківського капіталу (рис. 2).

Рада Керуючих ФРС складається із 7 членів, які признача­ються Президентом США на 14 років і затверджуються сена­том. Голова і віце-голова Ради Керуючих призначаються Пре­зидентом США з числа членів Ради Керуючих строком на 4 роки. Рада Керуючих призначає президентів і перших віце-президентів у федеральних резервних банках.

Рада Керуючих ФРС здійснює регулюючі і контролюючі функції щодо банків — членів Федеральної Резервної системи, а також щодо банківських холдингових компаній. Крім того, Рада Керуючих регулює і контролює банківські об’єднання і міжнародні банківські утворення в США, закордонну діяльність банків — членів ФРС, а також діяльність філій і представництв іноземних кредитних організацій у США.

Рада Керуючих ФРС і федеральні резервні банки викону­ють практично всі основні функції, які традиційно властиві центральним банкам з розвиненою ринковою економікою. Го­ловним завданням Ради Керуючих ФРС є визначення карди­нальних напрямів кредитно-грошової політики на забезпечен­ня стабільності платіжної системи. ФРС США фінансове не­залежна від держави, має власний бюджет і фінансує свою діяльність за рахунок доходу від операцій і прибутку від емісії грошей. Президегіт США не має права давати ФРС будь-які розпорядження або усувати її Керуючих.

Важливе місце в структурі федеральних розпорядчих органів з банківської діяльності посідають Управління Контролера гро­шового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів. Управління Контролера грошового обігу створено відповідно до Закону про національну валюту 1863 р. і є найстарішим феде­ральним розпорядчим органом з нагляду за банківською діяльністю. Федеральна корпорація страхування депозитів, як незалежне федеральне агентство, була створена відповідно до За­кону про банківську діяльність 1933 р. з метою захисту капіталу, зміцнення довіри вкладників до банків і посилення контролю за діяльністю банківських установ. Нині ця інституція забезпечує відшкодування власникам 99,8 відсотка суми всіх вкладів застра­хованих банків, які збанкрутіли.

Особливий статус має Федеральний комітет відкритого ринку, який був заснований у 1936 р. при Раді Керуючих ФРС США. Федеральний комітет ухвалює рішення щодо операцій на відкритому ринку, має право карбувати монету, регулю­вати й вартість та визначати політику Федерального уряду США щодо купівлі-продажу цінних паперів резервними банками.

На діяльність банківської системи США певний вплив мають також рішення інших органів влади: Міністерства юстиції США (що стосуються питань злиття банків та ство­рення банківських холдингів). Комісії з цінних паперів і бірж (з питань емісії акцій, надання права працювати на біржах), Федеральної торговельної комісії (з питань обслуговування споживачів). Крім того, важлива роль у справі впливу на ефек­тивність національної банківської системи відводиться неуря­довим організаціям щодо захисту інтересів та контролю за діяльністю кредитних установ (Національна асоціація банкірів Америки, Асоціація незалежних банків. Асоціація інвес­тиційних банків, регіональні асоціації банків тощо), які займа­ються наданням на комерційній основі банківських послуг, розробляють стандарти обслуговування клієнтів, готують фахівців банківської справи, підтримують стосунки з Конгре­сом США та пресою.

До банківської системи США входить розгалужена мережа комерційних банків.

Для американського законодавства характерним є чітке розмежування кредитних установ на банки і підприємства, суміжні з банками.

Відповідно до Закону про банківську діяльність 1933 р. розрізняють також комерційні та інвестиційні банки. Ко­мерційні банки США виконують широкий спектр операцій та послуг, у тому числі приймають кошти в депозити, надають коротко-, середньо- і довгострокову позики малому і серед­ньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові та трастові послуги. Особливістю комерційних банків США є те, що їм заборонено виконувати операції з корпоративними цінними паперами та виступати їх власниками, крім випадків відшкодування не­погашеного кредиту.

У середині XX ст. банківська справа США характери­зується гігантською концентрацією та централізацією банків­ського капіталу, виникненням і збільшенням банківських мо­нополій, виходом банків за рамки кредитних операцій та зро­щенням монополістичного банківського капіталу з промисло­вим капіталом.

Централізація банківського капіталу США, зрощення ве­ликих американських банків призвело до створення могутніх монополістичних установ у банківській сфері, до яких нале­жать “Сіті Бенк”, “Чейз Менхеттен Бенк” і “Бенк оф Америка” тощо, і скорочення загальної кількості формально са­мостійних банків

Останнім часом у США значного поширення набуває Такий вид банківської централізації, як створення банківських холдингів, за допомогою яких забезпечується контроль над групою банків завдяки скуповуванню пакетів акцій як на біржі, так і поза нею. Хоча формально банки зберегли свою юридичну самостійність, мають власне правління, баланс тощо, однак уся політика їх у сфері акумуляції заощаджень, за­лучення депозитів, інвестицій та кредиту, розподілу прибутку та іншої діяльності повністю контролюється холдингами, Провідні комерційні банки стають холдинговими компаніями, які є новим явищем у розвитку як кредитної системи, так і фінансового капіталу. Збільшення такої форми організації ко­мерційних банків пояснюються тим, що холдингові компанії здатні швидше вирішувати питання щодо розширення мережі філій, кореспондентських зв’язків, забезпечення фінансових послуг для своїх клієнтів, концентрації капіталу, а також кон­курувати з іншими банківськими монополіями.

Через холдингові компанії банки надають своїм клієнтам інвестиційні послуги (безпосередньо комерційним банкам за­боронено виконувати операції з корпоративними цінними па перами); електронні послуги; виконують операції з дорожніми чеками, здійснюють брокерські послуги; займаються розміщенням і купівлею-продажем казначейських, муніципальних та інших офіційних боргових інструментів; надають послуги щодо інвестиційного консультування тощо.

До банківської системи США належать також спеціа­лізовані кредитні інститути: взаємоощадні банки (близько 500), ощадно-позичкові асоціації (понад 4,5 тис.), кредитні союзи (близько 22 тис.) — це кредитні кооперативи, які ство­рені для надання взаємодопомоги членам різних виробничих та громадських формувань і які спеціалізуються на акумулю­ванні заощаджень та наданні позик на споживчі цілі. Важливе місце займають також страхові фінансові компанії, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди тощо.

На відміну від комерційних банків спеціалізовані кредитні інститути займаються кредитуванням визначених сфер і галу­зей господарської діяльності. Ці інститути домінують у вузь­ких секторах ринку позикових капіталів та мають специфічну клієнтуру.

Важливим напрямом у спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Інвестиційні банки США концентруються на довгострокових вкладеннях у розвиток промисловості та емісійних операціях. Вони мобілізують довгостроковий пози­ковий капітал його позичальникам (компаніям, державі, ок­ремим капіталістам) завдяки випуску і розміщенню облігацій та інших видів позикових зобов’язань. Інвестиційні банки за­ймаються з’ясуванням характеру і розмірів фінансових запитів позичальників, узгодженням умов позик, вибором виду цінних паперів, визначають строки їх випуску з ураху­ванням стану ринку, здійснюють їх емісію та подальше розміщення серед інвесторів. Найбільшими інвестиційними банками США є “Мерилл Линч”, “Шеарсон Леман бразерс”, “Морган Стенлі”, “Пірс” та інші, які здійснюють посеред­ницьку діяльність на світовому ринку цінних паперів і ста­новлять класичний зразок існуючих інвестиційних банків. Нині в Асоціацію інвестиційних банкірів входить близько 700 інвестиційних банків.

Важливу роль за розміром позикового капіталу у фі­нансовій системі США відіграють страхові компанії. Чільне місце страхових компаній на ринку капіталів забезпечується тим, що, продаючи страхові поліси, вони акумулюють вели­чезні суми на тривалі строки. Приплив додаткових коштів дає змогу компаніям щороку збільшувати інвестиції у високопри­буткові, довгострокові цінні папери з фіксованими строками погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, державні облігації та закладені під нерухомість.

Різновидом кредитно-фінансових установ США е фі­нансові компанії, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвес­тиційного тощо).

Особливе місце серед спеціальних інститутів, що мають, відношення до банківської діяльності США, посідають кре­дитні, будівельні кооперативи — будівельні товариства, які формують капітал з ощадних вкладів своїх членів та видають останнім іпотечний кредит. Ці інститути функціонують разоМ з кредитними товариствами і фінансують таким чином' будівництво приватних будинків.

Безліч інших кредитних установ (у тому числі пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, спеціалізовані фінансові інститу­ти тощо) виконують окремі банківські операції, однак при цьому не мають права називатися банками і змушені з ними конкурувати.

До спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів на­лежать також установи, що займаються ощадними опе­раціями — ощадно-позичкові асоціації та взаємоощадні банки. Ощадно-позичкові асоціації набули широкого розповсюдження в США, однак мають суворо обмежені функції і за­ймаються мобілізацією коштів шляхом залучення заощаджень населення за допомогою продажу власних акцій. Взаємоо-щадні банки займаються такою самою діяльністю, вони при­ймають від населення невеликі заощадження та інвестують їх у деякі види цінних паперів. Вкладники як ощадно-позичкових асоціацій, так і цих банків, отримують прибуток у формі відсотків.

Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути відіграють важливу роль в економіці держави і сприяють інтенсифікації процесів фінансових інновацій. Отже, досвід побудови та функціонування кредитно-банківської системи США відобра­жує специфіку федерального устрою США, враховуючи вели­чезні розміри її території, масштаби розвитку господарства, існування соціально-економічних, національних, демо­графічних та інших факторів. Все це зумовило потребу в ство­ренні унікальної системи подвійного підпорядкування кредит­но-банківських установ та паралельно на рівні Федерації і штатів розгалуженої структури фінансово-банківських уста­нов та посилення державного втручання в банківську сферу .у такій федеративній державі, як США.

Швейцарія. Найбільш надійною для іноземних компаній є швейцарська банківська система. Розвинена ринкова еко­номіка, висока банківська культура, фінансова стабільність та стабільна валюта, розвинута юридична система зробили Швейцарію дуже привабливою для іноземних інвесторів. Швейцарська банківська система очолюється Національним банком, який має статус акціонерного товариства. Банківська система об'єднує понад 500 банківських організацій, з яких понад 140 відділень великих іноземних банків. Усі швей­царські банки традиційно поділяють на три основні групи.

До першої групи належать три найбільших акціонерних банки — ЮНІОН бенк оф Свитцеленд, Суисс бенк корпо-рейшн і Суисс кредит бенк. Ці гігантські банківські установи мають широку міжнародну мережу. Завдяки їх універсальності вони виконують широкий спектр банківських операцій та фінансових послуг, включаючи прийом депозитів, видачу кре­дитів, роботу з іноземними валютами, цінними паперами, уп­равління портфелем інвестицій, операції з цінними паперами, трастову діяльність.

Друга група банків — це кантональні, місцеві та ощадні банки, які в основному працюють з місцевими вкладниками в своїх регіонах, спеціалізуються на кредитуванні (зокрема, під заставу нерухомості) та здійснюють розрахунково-касові опе­рації.

У країні діють 29 кантональних банків (так звані домашні банки кантонів), які працюють насамперед в кантоні. Ці банки є державними: держава відповідає за їх зобовязаннями, а управління здійснюється за участю місцевих органів уп­равління. Кантональні банки за видами здійснюваних опе­рацій відносять до універсальних банків.

До третьої групи належать приватні банки, основний вид їх діяльності — це управління інвестиційними портфелями. Швейцарські банки надають величезну кількість різно­манітних послуг великим корпораціям, компаніям, фірмам, населенню. Поряд з традиційними послугами вони допомага­ють малому бізнесу: здійснюють переведення (трансфер) пла­тежу в межах Швейцарії і на міжнародному фінансовому ринку, займаються купівлею і продажем банкнот різних країн, організовують переговори про угоди на фондових біржах Швейцарії та в інших країнах.

Комерційні банки надають широкий спектр кредитів. Однак надання кредиту залежить від репутації фірми — іно­земний клієнт, щоб отримати кредит, повинен мати бездоган­ну репутацію. Клієнтам з юридичною адресою в Швейцарії надаються, зокрема, такі послуги: короткостроковий кредит (забезпечений або незабезпечений), по конкретному рахунку або у формі фіксованого авансу, в швейцарських франках або у валюті інших країн; позики під нерухомість; лізинг і факто­ринг; рефінансування лізингових операцій; відкриття акреди­тивів тощо.

Більшість швейцарських банків мають стовідсоткову або близьку до цього ліквідність — показник, не досяжний для банків інших країн. Крім того, кожний банк Швейцарії дотри­мується такого правила: чиста вартість його капіталу, за ви­нятком фінансових зобовязань, становить 7-9 відсотків вар­тості цих зобов’язань; за світовими стандартами цей відсоток досить високий.

Швейцарські банки регулярно проходять ретельні ауди­торські перевірки. При цьому аудиторські фірми виступають більш суворими ревізорами, ніж уряди інших країн, які кон­тролюють діяльність банків. Найбільші швейцарські банки мають свої представництва у всіх світових фінансових центрах і за вмілого ведення справ забезпечують вихід клієнтам на міжнародну арену бізнесу.

Окрім власне банків, до банківської системи Швейцарії органічно входить велика кількість фінансових компаній, за допомогою яких відкриваються широкі можливості застосу­вання капіталу в цій країні. Їх поділяють на: компанії, які. публічно рекламують себе для прийому депозитів і відповідно зобов’язані відповідати всім вимогам федерального банківського законодавства, і компанії, що не приймають де­позити, але виконують інші банківські операції. Останні ком­панії підпадають під регулювання тільки деяких статей банківського законодавства.

Характерною рисою швейцарської банківської системи е надзвичайно високий ступінь контролю за діяльністю банків та інвестиційних компаній. На цьому ґрунтується загально­прийняте в світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступінчасту структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією. Національним банком і Швейцарською банківською асоціацією.

Діяльність банків, їх регулювання і контроль за ними рег­ламентуються Федеральним банківським законом про банки і ощадні каси від 8 листопада 1934 р. У функціонуванні швей­царської банківської системи важливу роль відіграє Банківський комітет. Це незалежний орган, який не підпоряд­ковується ні уряду, ані Національному банку. Банківський комітет контролює додержання банками Закону про банківську діяльність, зведених правил і встановлених норма­тивів. Важливим завданням Банківського комітету є захист інтересів акціонерів і клієнтів. У своїй діяльності комітет спирається на незалежні аудиторські служби, які знаходяться поза банком. Банківському комітету надано право при при­значенні на керівні посади висловлювати свою думку, а рішення його обовязкові для виконання.

Японія. На сьогодні кредитно-банківська система Японії е однією з найбільш могутніх і розвинених у всьому світі. Збільшується кількість японських банків, які входять до групи провідних банківських установ світу, спостерігається розши­рення масштабів діяльності фінансово-кредитних інститутів, посилюються тенденції до інтернаціоналізації японського банківського бізнесу.

Кредитно-банківська система Японії є найбільш могутньою і розвиненою і характеризується надійністю, що є ре­зультатом політики держави у сфері банківського контролю і нагляду, а також тих заходів, що здійснюються з метою підтримки комерційних фінансово-кредитних організацій.

Кредитна система Японії охоплює приватні, державні і ко­оперативні кредитно-фінансові установи, яких налічується близько 6,2 тис. (рис. 3).

Важливу роль у кредитно-банківській системі відіграє Банк Японії, який було засновано ще в 1882 р. як центральний банк. Банк Японії є державною установою, центром кредитної сис­теми, основним його акціонером є держава.

Статутний капітал Банку Японії становить: 55 відсотків (приблизно 1 млн дол.) належить державі, а 45 відсотків — приватним компаніям. Банк Японії має 50 філій та відділень в Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та в Гонконгу. Функції Банку Японії визначаються спеціальним законом (1998 р.), згідно з яким за­гальне й оперативне керівництво центральним банком покла­дено на правління банку, що складається з 9 осіб. Голова та два його заступники призначаються Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту, а 6 інших членів правління Призначаються Кабінетом Міністрів з числа осіб, що мають певний досвід і знання в сфері економіки та фінансів на строк 5 років.

Банк Японії підзвітний парламенту і двічі на рік звітує перед ним про грошово-кредитну політику, але діє як незалеж­на інституція.

Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансова­ному розвитку національної економіки підтриманням цінової стабільності. Банк Японії володіє емісійним правом, тобто не­обмеженою монополією на випуск банкнот. Відповідно до за­конодавства обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів за згодою уряду. До важливих завдань Банку Японії також належать формування грошової політики та здійснення контролю за діяльністю кредитних інститутів, вста­новлення офіційної облікової відсоткової ставки та забезпе­чення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Банк Японії не тільки керує банківською системою країни, а й мережею дер­жавних кредитно-фінансових установ, таких як Банк розвитку, Експортно-імпортний банк, фінансові корпорації.

Згідно з законом 1998 р. визначено такі овковякяіаарями діяльності Банку Японії:

облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;

надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;

купівля-продаж комерційних та інших векселів, борго­вих зобов'язань та цінних паперів, а також інших облігацій;

виписка векселів на отримання;

приймання вкладів;

операції у національній валюті;

приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках тощо.

Банк Японії, виступаючи "банком банків", забезпечуй" ефективне функціонування системи платежів і розрахунків між кредитними організаціями, здійснює контроль за кредитною сферою, організує грошово-кредитне регулювання економіки.

Кредитно-банківська система Японії є трирівневою і складається з різноманітних видів банків.

Основою банківської системи Японії є загальнонаціональні -комерційні банки, які охоплюють міські банки, регіональні банки, трастові банки, банки довгострокового кредиту.

Міські банки — це 10 найбільших монополістичних банків. Японії і світу. Вони зосередили понад 1/4 загального, обсягу за­лучених депозитів. Близько 30% позик надаються цими банка­ми. Міські банки мають розгалужену мережу філій як у Японії, так і за кордоном. Ці фінансово-кредитні інститути є основни­ми учасниками валютного ринку. Вони тісно контактують із. промисловими і торговельними компаніями. Під контролем міських банків перебуває діяльність багатьох інших фінансо­во-кредитних інститутів, у тому числі— регіональні ко­мерційні банки. Міські банки є головними постачальниками, Коштів у ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо — в експортні. Для них харак­терні високий рівень перекредитування і залежність від Банку. Японії, який здійснює урядову грошово-кредитну політику.

Регіональні банки — це переважно малі та середні за масш­табами здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відділення та філії тільки в тій префектурі, де розташована їхня головна контора.

Трастові банки виконують інвестиційні та довірчі операції, контролюють діяльність брокерських компаній, які здійсню­ють операції із цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з Міськими банками;

спільно володіють, акціями і створюють за кордоном філії, що функціонують як банківські установи.

Банки довгострокового кредиту розміщують на ринку дібенчери двох видів, відсоткові папери (на строк 5 років із виплатою відсотків двічі на рік) та дисконтні папери (з річним строком, що продаються за ціною, зменшеною на суму дисконту).

Поряд із загальнонаціональними комерційними банка­ми в Японії функціонує численна група іноземних банків (93 відділення). Іноземні банки в Японії істотно відрізняються один від одного за розміром своїх активів, видами основних операцій та статусом, яким вони наділені в банківській системі країни. Особливістю цих банківських установ є значні обсяги кредитування. Так, частка позик іноземних банків становить близько 3% загальної суми позик, виданих усіма японськими банками. Однак сфера діяльності іноземних банків у Японії більш обмежена на відміну від сфери діяльності іноземних банків у провідних країнах.

Важливою ланкою кредитно-банківської системи Японії є спеціальні фінансово-кредитні установи: кредитні кооперати­ви і корпорації (інвестиційні, лізингові та страхові компанії, фінансово-кредитні корпорації, поштові ощадкаси, брокерські фірми).

Кредитні корпорації поділяють на сільськогосподарські та міські. Членами цих корпорацій є відповідно селяни та власни­ки малих і середніх промислових та торговельних підприємств. Корпорації надають цільові пільгові позики для розвитку виробництва.

Лізингові компанії спеціалізуються на нетрадиційних сфе­рах фінансового обслуговування – оренді обладнання, майна. Одні з них є універсальними, вони пропонують в оренду різне обладнання, а інші спеціалізуються на оренді певного виду машин, обладнання, автомобілів, комп'ютерів тощо.

Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва тощо), економічно відста­лим регіонам, підприємствам, місцевим органам влади. Їх бюджети та щорічні плани затверджуються парламентом, а діяльність контролюється відповідними міністерствами.

Поштові ощадкаси функціонують при поштових відділен­нях; Залучені на депозити кошти надходять до Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів і становлять головну частину його коштів.

Страхові компанії акумулюють величезні фінансові кошти, що використовуються ними в основному для інвестицій в ціню папери, займаються різними видами страхування, які є голов­ною особливістю японської банківської системи.

Брокерські фірми посідають незначне місце серед фінансо­во-кредитних установ країни. Однак у кредитній системі вони відіграють значну роль не за розміром фінансових ресурсів, а як активні учасники децентралізованого ринку цінних паперів, які діють поряд з фондовими біржами.

Велике значення в кредитній системі Японії мають дер­жавні фінансово-кредитні інститути. Японський банк розвит­ку, Експортно-імпортний банк, 10 фінансово-кредитних кор­порацій, Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів, пошто­во-ощадні каси.

Японський банк розвитку заснований у квітні 1951 р., його діяльність зосереджена на пільговому кредитуванні галузей економіки. Він здійснює довгострокове кредитування промис­ловості, в основному тих галузей, які є ризиковими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку склада­ються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших урядових установ.

Експортно-імпортний банк Японії належить до спе­ціалізованих, заснований у 1950 р. Статутний капітал пов­ністю належить державі, власні кошти банку складаються з його капіталу та бюджетних асигнувань, залучені кошти — із позик, які урядові установи надають банку, та іноземних кре­дитів. Обсяг, структуру пасивів та зміст активних операцій щороку схвалює парламент, а контроль за діяльністю банку здійснює Міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк надає позики підприємствам Японії для зовнішньоекономічної діяльності на строк від б місяців до 5 років, який в окремих ви­падках збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційнїіми банками Експортно-імпортний банк надає також позики імпортерам японських товарів.

Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів функціонує як державна установа. Його фінансові ресурси складаються з вкладів населення у державних поштово-ощадних касах та державних пенсійних фондах і використовуються як джерело фінансування державних підприємств і кредитних установ.

Державні фінансово-кредитні інститути фінансують лише ті сфери економіки, де з певних причин не працюють ко­мерційні банки. Кредит цих установ традиційно найбільш пільговий завдяки тому, що вони отримують кошти від Бюро довірчих фондів під офіційно встановлений низький відсоток і самі працюють як органи фінансування.

Законодавство Японії на відміну від законодавства інших країн чітко розподіляє повноваження між банками і фондови­ми компаніями, не дозволяючи їм втручатися в сферу операцій один одного.

Комерційні банки виконують широке коло операцій та послуг (понад 300 видів), які законодавче регламентовані: приймання коштів у депозити; коротко-, середньо- і довго­строкові позики малому і середньому бізнесу, великим корпо­раціям, федеральним і місцевим органам влади; фінансові та трастові послуги; електронні та брокерські послуги; операції з дорожніми чеками тощо. Комерційний банк не може розпоча­ти свою діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпе­чити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встанов­леним нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соціальний статус. Банк повинен бути організованим у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менш як 1 млрд ієн. У його назві має бути слово чінка (банк). Дозвіл Міністерства фінансів необхідний також і для відкриття відділень банку.

Особливістю розвитку Японської кредитно-банківської системи є функціонування фінансово-промислових груп, на чояі кожної з яких стоїть великий приватний комерційний банк, пов’язаний з групою промислових компаній. Кожний учасник такої групи є власником звичайних акцій інших чяенів. Такі комерційні банки надають позики компаніям і володіють значною часткою боргових зобовязань цих ком­паній.

Велике значення для підтримання стабільності банківської системи, запобігання можливим банківським банкрутствам і захисту інтересів вкладників має Корпорація з гарантій банківських вкладів, створена в 1971 р. Кожний японський банк щомісяця сплачує певні внески до фонду Корпорації, з якого забезпечується відшкодування втраченого капіталу.

Проведена в 1998р. в Японії банківська реформа передба­чила певну лібералізацію банківської діяльності, а також поси­лення процесів інтернаціоналізації банківської сфери. Скасо­вано більшість обмежень на валютні операції, а також на банківські угоди, пов'язані з ввезенням і вивезенням капіталу знято заборони, що перешкоджали банкам вводити нові фіна­нсові продукти. Міським банкам дозволено відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії; а банки довгостроко­вого кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними; трастові банки отримали право на відкриття філій для здійснення операцій із цінними паперами тощо.

Росія. В колишньому СРСР тривалий час діяла моно-банківська система, заснована на функціонуванні лише одного банку— Державного банку СРСР з широкими функціями — головний державний, кредитний, розрахунковий і касовий, інститут країни, її емісійний центр. Він виступав як орган державного управління і одночасно як орган державного контролю.

Сучасна банківська система Російської Федерації скла­лась внаслідок проведення різних перетворень, які почались з 1987р Законодавчу основу функціонування, банківської систе­ми Росії ринкового типу було створено у грудні 1990 р. з при­йняттям законів “Про Центральний банк РРФСР” і “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до них у Росії скла­лась дворівнева банківська система: перший рівень — Цент­ральний банк Російської Федерації; другий — кредитні устано­ви: комерційні банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи.

Банківська система Росії є ключовою частиною фінансової системи країни, що концентрує основний спектр кредитних і фінансових операцій. З кожним роком банківська система Росії вдосконалюється, розширюються мережа філій, пред­ставництв як у середині країни, так і за кордоном, а також ме­режа небанківських кредитних установ. Однією з її особливос­тей є наявність регіональних банківських асоціацій, що зумов­лено федеральними принципами державного устрою Росії. У дворівневій банківській системі Росії унікальне становище займає ощадний банк, який має розгалужену мережу закладів та державні гарантії цілісності вкладів клієнтів.

У фінансовій системі Росії Центральний банк Російської Федерації є головним банком для держави, знаходиться в її власності, а для комерційних банків — банком банків. Відповідно до федерального Закону “Про Центральний Банк Російської Федерації (Банк Росії)” Центральний банк РФ очолює кредитну систему країни, має монопольне право емісії банкнот, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Головною функцією Центрального Банку РФ є нагляд за комерційними банками і підтримання стабільності та надійності банківської системи в цілому. Правовик статус Банку Росії має такі особливості: з одного боку, Центральний банк Російської Федерації є органом державного управління спеціальної компетенції і здійснює управління грошово-кре­дитною системою держави, в рамках резервної системи виконує такі функції:

здійснює емісію грошей і організовує їх обіг, провадить розрахунки між банками, концентрує кредитні ресурси і пере­дає їх комерційним банкам;

обслуговує державний, борг країни, провадить операції на ринку цінних паперів;

здійснює ліцензування банківської діяльності тощо.

Аз іншого боку, він є юридичною особою і може здійсню­вати цивільно-правові угоди з російськими та іноземними кре­дитними організаціями, з державою в особі Уряду Російської Федерації.

Центральний банк Росії є економічно самостійною устано­вою, здійснює витрати за рахунок власних прибутків. Статут­ний, капітал та інше майно Банку Росії є федеральною власністю.

Банк Росії підзвітний тільки Державній Думі Федеральних зборів РФ і не залежить від виконавчо-розпорядчих органів влади при вирішенні питань, що стосуються компетенції Банку Росії. Державна Дума за поданням Президента РФ при­значає строком на чотири роки та звільняє з посади Голову Центрального банку РФ і членів вищого органу Банку Росії — Ради директорів за поданням Голови Банку Росії, а також аудитора Банку Росії.

Центральний банк Росії утворює централізовану систему з вертикальною структурою управління. Національні банки рес­публік є територіальними установами Банку Росії, здійснюють частину його функцій на певній території, підпорядковані та підзвітні Банку Росії.

Вищим органом Банку Росії є Рада директорів, до якої вхо­дять Голова Правління Банку Росії та 12 членів Ради на постійній основі. Цей колективний орган розробляє у взаємодії з урядом основні напрями єдиної державної грошово-кредитної політики та забезпечує її виконання, приймає рішення про зміну відсоткових ставок, економічних норма­тивів, визначає ліміти операцій на відкритому ринку, умови допуску іноземного капіталу в банківську систему Росії, обся­ги випуску та вилучення готівки з обігу.

Поряд з Радою директорів поза Банком Росії функціонує Національна Банківська рада, до якої входять представники Президента РФ, вищих органів законодавчої та виконавчої влади, експерти. Національна Банківська рада регулярно роз­глядає концепцію розвитку банківської системи, питання основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, політики валютного регулювання, здійснює експер­тизу проектів нормативних актів у галузі банківської справи. Рекомендації Банківської ради враховуються при розгляді Фе­деральними Зборами законодавчих актів з питань банківської діяльності та при підготовці рішень Радою директорів Банку Росії.

Другим рівнем кредитної системи Російської Федерації є комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності, а також спеціалізовані фінансово-кредитні установи: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові компанії, товариства з кредитування житлового будівництва тощо.

Комерційні банки можуть створювати спідки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інте­ресів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо це не суперечить вимогам антимонопольного законодавства Російської Федерації.

Банки Росії не залежать від органів державної влади й уп­равління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій, не відповідають за зобов’язаннями дер­жави, а держава не відповідає за зобовєязаннями банків.

Комерційні банки Росії функціонують як універсальні кре­дитні установи, виконуючи такі функції на фінансовому ринку:

акумуляція тимчасово вільних .коштів, заощаджень і на­громаджень;

здійснення та організація платіжного обігу я народному господарстві;

кредитування окремих господарських суб'єктів, кредит-но-фінаисове обслуговування внутрішнього і зовнішнього гос­подарського обігу;

облік векселів та операцій з ними;

зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

довірче управління майном клієнтів.

Банки надалі активніше здійснюватимуть нетрадиційні операції: лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового обслуговування.

Банківська система Росії, як становий хребет усієї кредит­ної системи, має певні труднощі та суперечності в організації й функціонуванні і характеризується нестабільністю. Про це, зокрема, свідчить динаміка комерційних банків: у 1989р. й налічувалось 43, в 1990 р. 205, в 1994 р. —2020, в 1996 р. — 2486, 1998 р. — 1675, а в 2002 р. 1340. Фінансова криза, що сталась у серпні 1998 р., завдала потужного удару російській банківській системі і призвела до скорочення кількості ко­мерційних банків Росії. На сьогодні Банк Росії активно займається реструктуризацією банківської системи з метою п відновлення та подальшого розвитку для підвищення надійності та ефективного обслуговування економіки.

Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з того, що при розрахунку на 100 тис. чол. загальна кількість банків у країні явно недостатня. Особливо мало їх у сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових, банків. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують створення належної системи спеціалізованих кредитно-фінансових установ.

Сучасна практика розвитку банківської системи Росії зу­мовлює потребу у подальшому вдосконаленні Ті побудови та функціонуванні, створенні наукової концепції стратегії роз­витку банківської системи з використанням світової практики та поліпшенні співробітництва Банку Росії з банківським співтовариством з метою інтеграції Росії в європейські структури.

§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві

Велике значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою має правовий режим банківської інфор­мації та забезпечення банківської таємниці.

Банківська таємниця в зарубіжних країнах є специфічним видом комерційної таємниці і справляє вирішальний вплив на регулювання банківської діяльності.

У більшості зарубіжних країн відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних по них операціях не підлягають розго­лошенню і є банківською таємницею. Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Роз­гляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду будь-які відомості, за винятком тих ви­падків, коли банк сам виступає стороною по справі. Така практика існує, наприклад, в Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду про­вадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобовязані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Згідно зі ст.57 Закону про банки професійна таємниця не можу бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування. Йдеться про те, що банківські службовці повинні давати свідчення пев­ним представникам правоохоронних органів. Однак коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокрема, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого. Щодо податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одержувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення подат­кового контролю отримувати довідки з торговельних книг, Прибуткових та інших документів, у тому числі і службових документів кредитної установи. Французьке законодавство також передбачає кримінальну відповідальність за розголо­шення банківської таємниці. Відповідно до ст. 378 Криміналь­ного кодексу Франції лікарі, інші медичні працівники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інформацією, що була їм довірена внаслідок виконання ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов’язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон. або обставини зобов’язували їх до цього, караються позбав­ленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 150 тис. франків. Суб’єктами цього, злочину, як свідчить судова практика, можуть бути, також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри.

У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що ... всі особи, що перебува­ють на службі Німецького Федерального банку, зобовя­зуються до нерозголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свідчення або пояснення про факти, що стали їм відомими під час їх діяльності, а також при вибутті зі служби, ні перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це в інте­ресах банку, надається службовцям банку Президентом, який може перенести це повноваження на президентів Центральних банків земель. Дозвіл для судового допиту може не надаватися тоді, коли цього вимагають благополуччя Феде­рації або інтереси громадськості (§ 32). Крім того, в німецько­му законодавстві обов’язок банку повідомляти відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень чи процесом про неспроможність і супроводиться обов’язком зробити заяву про треті особи (боржників)”. Серед інших органів, які можуть у Німеччині вимагати у банку надання відомостей про рахунки, слід назвати і податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відо­мостей. Більше того, у разі незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної запи­том шкоди.

На відміну від країн, де діє статутне право, дещо інакше вирішується питання охорони банківської таємниці в країнах, у яких право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великій Британії загальний підхід до питання банківської таємниці було викладено в справі Tournier v ntional Provincial and Union Bank of England в 1924 р., а саме обов’язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов’язати банк надати інфор­мацію при виконанні певних вимог представникам держави.

Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банківської практики (Banking Code), у якому передбачено, що банки зобов’язані суворо зберігати конфіденційність про спра­ви своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або назву й адреси клієнтів третім особам, включаючи компанії, що належать до однієї групи. Отже, англійська судова практика традиційно ґрун­тується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, водночас статутне право вста­новлює дедалі більше підстав для надання конфіденційної інформації. Це виявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: Закон про управління податками (1970 р.), Закон про фі­нансові послуги (1986 р.), Закон про неспроможність (1986 р.), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984 р.).

Прийнятий у 1987 р. Закон про банківську діяльність за­кріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен розкривати конфіденційну інформацію про клієнта. водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе роз­криття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв’язку з ви­конанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.

Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.) та низку інших законів з приводу нарко­тиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов’язують банки належним чином проводити облік доку­ментів по рахунках клієнтів і повідомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи до зазначених положень, враховуючи право клієнта на захист інформації. Клієнту у кожному випадку запиту про ного рахунки повинні повідомляти про будь-який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.

Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важли­ве завдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. В цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необґрунтоване передаван­ня такої інформації тягне за собою застосування суворого Кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці будь-які особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або на них накладається штраф у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швей­царії банківська таємниця охороняється як цивільними, так і нормами кримінального права. Банк, який не вміє тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до 6 місяців, або штраф до 50 тис. швейцарсь­ких франків.

Відповідно до Закону Швейцарії “Про банки і ощадні каси” до організацій, що зобов’язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передба­чається, що зобов’язання відповідальних осіб щодо збережен­ня банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя не­залежно від зміни місця роботи.

У різних країнах існують відмінності в порядку та випадках, за яких інформація з підозрілих операцій надсилається компетентним органам. Якщо в Німеччині банківську таємницю розкривають за вимогою суду, то в Австрії, Люк­сембурзі рішення про надання інформації приймає також суд, але він вимагає конкретних доказів провини власника рахун­ка. У Великій Британії таємниця рахунка відкривається на ви­могу палати лордів, яка виконує функції Верховного Суду.

Серед європейських країн високим рівнем надійності ха­рактеризується банківська система Угорщини, ефективність організації якої порівнюють з банківською системою Швей­царії і називають Угорщину в ділових колах “Швейцарією Східної Європи. Чинний закон від 1988 р. про державні га­рантування інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банківської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а запити іноземних податкових служб не є достатньою причи­ною для розкриття банківської таємниці.

Певний інтерес становлять норми російського законодав­ства з питань охорони банківської таємниці. В ст. 26 Закону Російської Федерації Про банки і банківську діяльність вка­зано, що “Кредитна організація. Банк Росії гарантує таємницю про операції, рахунки і вклади своїх клієнтів і кореспондентів. Усі службовці кредитної організації зобов’язані зберігати таємницю про операції, рахунки і вклади її клієнтів і кореспондентів, а також про інші відомості, що встановлю­ються кредитною організацією, якщо це не суперечить феде­ральному закону.

Довідки по операціях і рахунках юридичних осіб і грома­дян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, видаються кредитній організації, їм самим, судам і арбітражним судам (суддям). Рахунковій палаті Російської Федерації, органам державної податкової служби і податковій поліції, митним органам Російської Федерації у ви­падках, передбачених законодавчими актами про їх діяльність, а за наявності згоди прокурора — органам по­переднього слідства у справах, що перебувають у їх про­вадженні.

Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються кредитній організації, їм самим, судам, а за наявності згоди прокурора — органам попереднього слідства у справах, що перебувають у їх провадженні. Довідки по рахунках і вкладах у разі смерті їх власників видаються кредитній організації, особам, вказаним власником рахунка або вкладу в зробленому кредитній організації заповідальному розпорядженні, нотаріальним конторам у справах померлих вкладників, що перебувають у їх провадженні, а щодо рахунків іноземних гро­мадян — іноземним консульським установам. За розголошен­ня банківської таємниці Банк Росії, кредитні, аудиторські та інші організації, а також посадові особи та їх працівники не­суть відповідальність, включаючи відшкодування заподіяної шкоди, в порядку, встановленому федеральним законом”.

Отже, норми права в російському законодавстві щодо охо­рони банківської таємниці мають обмежений характер, оскільки вони не поширюються на заборону про розповсюд­ження інформації, що була отримана банком про операції по рахунках клієнтів інших банків, а також інформації, яка безпо­середньо не стосується банківського рахунка клієнта.

Чинне законодавство Росії передбачає різні види відповідальності за розголошення банківської таємниці, Клієнт банку насамперед може притягнути банк до майнової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної клієнту розголошенням відповідних відомостей. Посадом особи і працівники банку, винні в порушенні банківської таємниці, можуть бути притягнуті до дисциплінарної та матеріальної відповідальності в порядку, передбаченому трудовим законодавством. У тих випадках, коли в діях, працівників банку є ознаки складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом РФ (наприклад, зловживання владою або службовим становищем, халатність, одержання хабаря), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідаль­ ності. Крім того, ст. 183 КК РФ передбачає також кримінальну відповідальність за незаконне отримання і розголошення відо­мостей, що становлять комерційну і банківську таємницю.

Питання охорони банківської таємниці знаходить відобра­ження і в ст. 857 Цивільного кодексу Російської Федерації, де Зазначено:

а) банк гарантує таємницю банківського рахунка і банківського вкладу, операцій по рахунку і відомостей про клієнта;

б) відомості, що становлять банківську таємницю, можуть бути надані тільки самим клієнтам та їхнім представникам;

в) державним органам та їхнім посадовим особам такі відо­мості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, передбачених законом;

г) у випадках розголошення банком відомостей, що ста­новлять банківську таємницю, клієнт, права якого порушені, вправі вимагати від банку відшкодування заподіяної шкоди.

Велике значення в плані доступу до конфіденційної інфор­мації у банківській системі з метою боротьби з відмиванням “брудних” грошей мали підписання і ратифікація Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і пси­хотропних речовин, за якою недобросовісне використання банківської таємниці визнано як умову, що сприяє відмиван­ню “брудних” грошей. Держави-учасники, які ратифікували цю Конвенцію, домовилися пом’якшити режим конфі­денційності банківської інформації. Зокрема, зобов’язалися надавати взаємну юридичну допомогу, у тому числі щодо секретної таємниці у справах, пов’язаних із обігом наркотичних і психотропних речовин.

У звіті “Поліпшення доступу до банківської інформації з метою оподаткування”, який було підготовлено й опублікова­но 12 квітня 2000 р. Комітетом із фіскальних справ Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), вперше всі 29 країн — членів ОЕСР виступили за необхідне надавати по­датковим органам інформацію, що є банківською таємницею.

Заслуговує на увагу розширення міжнародного та євро­пейського співробітництва в сфері боротьби з відмиванням кримінальних грошей. У документі, прийнятому Базельським комітетом з регулювання банківської діяльності та організації контролю від 12 грудня 1988 р., сформульовано основні прин­ципи боротьби з “відмиванням” грошей через фінансову сис­тему. Банки повинні докладати значних зусиль для встановлення особи клієнтів, відмовляти в угодах, повязаних з відмиванням грошей, співпрацювати з правоохоронними органами в рамках правил, що стосуються збереження в таємниці банківських операцій. Вепською конвенцією OOН (1988 р.) та Страсбурзькою конвенцією Європейського Союзу про відмивання, виявлення та вилучення доходів від злочинної діяльності від 8 липня 1990 р. визначено заходи щодо боротьби з організованою злочинністю, “відмиванням” злочинно нажитих коштів від торгівлі наркотиками.

Останнім часом у багатьох європейських країнах прийнято спеціальне законодавство, пов’язане зі сферою боротьби з “відмиванням капіталів”, що знайшло конкретне відображен­ня в нормах, що стосуються збереження банківської таємниці. Так, кредитні установи повинні повідомляти спеціальним адміністративним органам про суми, які викликають підозру щодо проведення розрахунків за наркотики чи за інші зло­чинні види діяльності. Отже, щодо професійної таємниці банкірів існують певні обмеження і у разі проведення банком сумнівної операції без повідомлення про це компетентних органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності. Наприклад, у Швейцарії з 1992 р. діє закон, відповідно до якого службовець банку або банк як юридична особа зобов’язані повідомляти швейцарські власті про мож­ливі факти відмивання грошей. За приховування такої інфор­мації банкіри підлягають відповідальності у вигляді штрафу 50 тис. швейцарських франків або звільненню, а також відкли­канням ліцензії на банківську діяльність для банку.

У Німеччині діє закон щодо відмивання грошей, метою якого є полегшення процедури виявлення доходів, отриманих внаслідок здійснення тяжких злочинів, створення перешкод для відмивання грошей, а також сприяння викриттю структур організованої злочинності. Його суть зводиться до того, щоб зобовязувати банки ідентифікувати операції своїх клієнтів на суму понад 20 тис. марок. За американськими законами всі банки, розташовані на території США, автоматично підклю­чаються до спеціальної комп’ютерної системи податкового відомства держави. Інформація про платіж, що перевищує 10 тис. доларів, за цією системою автоматично потрапляє і до податківців. Крім того, всі банки одержують стандартні форми, за якими вони зобов’язані повідомляти безпосередньо уряд про всі операції з готівкою на суму понад 3 тис. доларів, незалежно від того, викликають вони підозру чи ні. Винні в цьому можуть каратися до 10 років позбавлення волі.

Отже, інститут банківської таємниці в зарубіжному законо­давстві не може служити захисту відверто “брудних” грошей і потребує належної уніфікації вимог щодо додержання й обме­ження банківської таємниці.

Зміст

Передмова.................................................................................................................. 3

Глава І ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ..... 4

§ 1. Поняття, предмет і система банківського права............................................... 4

§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права........................................ 7

§ 3. Питання вдосконалення банківського законодавства.................................... 10

§ 4. Норми банківського права та їх класифікація................................................ 14

§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.................................................... 17

Глава ІІ БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.................................................................................. 20

§ 1. Поняття, функції та структура банківської системи України....................... 20

§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи................................................. 25

§ 3. Питання функціонування банківської системи України............................... 32

Глава III ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ................................................................................................................ 35

§ 1. Загальна характеристика правової природи Національного банку України...................................................................................................................... 35

§ 2. Основи взаємовідносин Національного банку України з вищими органами держави...................................................................................................................... 38

§ 3. Функції та операції Національного банку України........................................ 40

§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України.............. 54

§ 5. Організація роботи Національного банку України........................................ 56

Глава IV ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ................. 65

§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація.................................... 65

§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку.............. 69

§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком..................... 76

§ 4. Операції та послуги комерційних банків........................................................ 84

§ 5. Правова охорона банківської таємниці........................................................... 90

Глава V ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ....................................................................................................... 94

§ 1. Правове регулювання грошового обігу........................................................... 94

§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин............................................... 96

§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків........................ 98

§ 4. Правова природа договору банківського рахунка....................................... 102

§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу............................... 103

Глава VI ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН ........ 120

§ 1. Поняття, призначення і види кредиту........................................................... 120

§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин........................................... 126

§ 3. Правова природа кредитного договору......................................................... 127

Глава VII ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ................................................................................................................ 130

§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання................................... 130

§ 2. Поняття і види цінних паперів....................................................................... 137

§ 3. Операції банків з цінними паперами............................................................. 141

Глава VIII ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ................................................................ 144

§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства............................... 144

§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання............................ 147

§ 3. Правове регулювання валютних операцій.................................................... 149

§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства.......................................................................................................... 155

Глава IX ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ПРОВЩНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ........................................................................................ 162

§ 1. Суть банківського права провідних зарубіжних країн................................ 162

§ 2. Правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах....... 166

§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн......................................................................................................................... 169

§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві..................... 196


1. Сочинение на тему Я Вам пишу
2. Диплом Ассортиментная политика и управление качеством пива, реализуемого на розничном предприятии торго
3. Реферат на тему Convicting Raskolnikov Dostoevsky
4. Реферат на тему Intro Computing Essay Research Paper Introduction
5. Реферат Сравнение экономики Польши и Болгарии
6. Реферат Реорганизация предприятия 2
7. Реферат Основные средства предприятия 4
8. Реферат на тему Protein Essay Research Paper Creatine InformationCreatine is
9. Реферат на тему Beethoven Essay Research Paper Ludwig van Beethoven
10. Реферат Основные черты европейской философии Античности, Средневековья, Возрождения, Нового времени, 19