Книга Банківське право України, Костюченко
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
О.А. Костюченко
БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Банківське право
Національний банк
Комерційний банк
Розрахунки і кредитування
Ринок цінних паперів
Національне законодавство
Банківські системи зарубіних країн
Інститут банківської таємниці
Підручник
КИЇВ
“Видавництво А.С.К.”
2003
БВК 67.304.2я73
К72
Рекомендовано вченою радою Академії адвокатури України
(Протокол №5 від II лютого 2002 року)
Затверджено Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів вищих навчальних закладів
(Лист № 14/18.2-1051 єід 17 травня 2002 раку)
Рецензенти: В.Ф. Погорічко, докт. юрнд. наук, проф., член-кор. АПрН України (Інститут держави і права НАН України ім. В. М. Корецького); /. К, Туркевич, докт. юрид. наук, проф. (Академія адвокатури України); М. І. Єрофгсв, канд. юрнд. наук (зав. відділу апарату Верховної Ради України
Костютенко О.А.
К 72 Банківське право: Банківська система. Національний банк. Комерційні банки. Розрахунки і кредитування. Ринок цінних паперів. Національне валютне законодавство. Банківські системи зарубіжних країн. Інститут банківської таємниці: Підручник.— 3-тє вид.— К.: Видавництво А.С.К., 2003.— 928 с. — (Економіка. Фінанси. Право).
ISBN 966-8291-06-9
У підручнику відповідно до навчальної програма курсу “Банківське право” висвітлено сутність і джерела банківського права, визначено правове становище Національного банку України і комерційних банків, теоретичні і практичні питання правового регулювання розрахункових, кредитних, валютних відносин та операцій з цінними паперами. Розглянуто основні положення банківського права провідних зарубіжних країн. Подано зразки основних банківських документів, важливі нормативно-правові акти, що регулюють банківську діяльність в Україні. Матеріал викладено на основі чинного законодавства і практики його застосування з урахуванням потреб навчального процесу.
Розрахований на студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, аспірантів, викладачів, а також працівників банків. Буде корисним усім, хто цікавиться проблемами банківського права.
ББК 67.304.2я73
I8ВN 966-9291-(№-9 © О. А. Коетюченко, 2002
© П. С. Починок, художнє оформлення, 2003
© "Видавництво А.С.К.", 2003
ПЕРЕДМОВА
Докорінні зміни у соціально-політичному розвиткові України пов’язані з радикальною економічною реформою, демократизацією та формуванням правової держави і громадянського суспільства, побудованих на пріоритеті прав і свобод громадян, рівності всіх форм власності.
Органічною складовою здійснюваних у країні економічних перетворень є реформування банківської системи і визначення її правових основ.
Сучасні банки своєю діяльністю глибоко проникають в усі сфери економіки, активно впливають на економічні та соціальні процеси. Сферою банківської діяльності охоплено всі суб'єкти -від органів законодавчої і виконавчої влади до підприємств, організацій, фірм, фізичних осіб.
Банківська система й банківське законодавство України перебувають у процесі становлення і їх розробка є першочерговим та актуальним завданням сучасної науки. За цих умов великого значення набуває вивчення засад банківського права. Пропонований підручник поповнить перелік спеціальної літератури, яка висвітлює правові засади банківської діяльності, допоможе пізнати сутність банківського права й банківської системи України, опанувати основами правового положення Національного банку України, з'ясувати актуальні проблеми організації та діяльності комерційних банків, засвоїти порядок здійснення основних видів банківських операцій. У підручнику подано загальну характеристику валютного законодавства, аналізується правовий режим валютних операцій та операцій з цінними паперами.
Логічним завершенням підручника є глава, присвячена основам банківського права провідних зарубіжних країн, у якій розглядаються суть банківського права, його самостійний характер у правовій системі окремої держави, аналізуються особливості джерел банківського права, висвітлюються організація та функціонування банківських систем провідних зарубіжних країн.
Підручник підготовлено на основі найновішого нормативного матеріалу, який висвітлює правові аспекти банківської діяльності, аналізуються прийняті акти банківського законодавства та практика застосування їх.
Глибоке і всебічне вивчення правових аспектів банківської діяльності сприятиме оволодінню “азбукою” в банківській сфері, використанню основних положень у практичній діяльності різних кредитно-фінансових установ, в ефективному функціонуванні банківської системи України.
Навчальне видання має на меті викликати інтерес до банківської сфери і допомогти студентам в опануванні теоретичного курсу, правильно зрозуміти сутність і спрямованість інститутів банківського права.
Глава І
ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ
§ 1. Поняття, предмет і система банківського права
У процесі розбудови демократичної правової держави та, становлення ринкової економіки важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та ефективне правове регулювання банківської діяльності. Банківська система управління зазнала суттєвих змін: створена дворівнева банківська система, все більшого розвитку набуває діяльність комерційних банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування, банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємовідносин банків із клієнтурою. З урахуванням цього набуває ваги роль правового забезпечення банківської діяльності, чим і зумовлена поява такої дисципліни, як “Банківське право”.
Донедавна питання функціонування банків та їх взаємовідносини з клієнтурою вивчались у рамках таких навчальних дисциплін, як “Цивільне право” та “Фінансове право”, а управління в сфері фінансів і кредиту — “Адміністративне право”. В сучасних умовах постала потреба в детальнішому вивченні проблем правового регулювання банківської діяльності, враховуючи міжгалузевий характер цієї діяльності та роль, яку відіграють нині банки в економічному житті України. Між тим, правове регулювання банківської діяльності належить до найбільш складних і найменш розроблених проблем національного права, водночас банківське право поступово трансформується в самостійну галузь.
Передусім винятково важливе значення має визначення сутності банківського права і тих суспільних відносин, що ним регулюються.
Банківське право – це система правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними й фізичними особами), що обслуговуються банками, а також порядок здійснення банківських операцій. В Україні банківське право поки ще не е самостійною галуззю права, тому що відсутні характерні лише їй предмет і метод регулювання суспільних відносин.
Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, які регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг. Метод правового регулювання банківської діяльності є дещо неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву, — інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями (Кабінет Міністрів України, Національний банк України (НБУ)). Існують також владні відносини між НБУ і комерційними банками. З другого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.
Банківському праву властиві обидва вказані методи, оскільки завдяки першому держава прямо й безпосередньо регулює поведінку суб’єктів цих відносин, а другому – встановлює тільки межі для самостійного врегулювання взаємовідносин суб’єктів. Зазначений метод правового регулювання як спосіб впливу на свідомість і волю людей визначає поведінку суб’єктів у регулюванні банківських суспільних відносин.
Правові норми, що регулюють банківські відносини, містяться насамперед як у загальних, так і у спеціальних, присвячених регулюванню тільки банківських відносин, нормативних актах. До них належать: Конституція України, закони й постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови, положення й інструкції НБУ та Міністерства фінансів України, статути банків тощо.
Система банківського права охоплює не тільки норми, які закріплюють загальні положення банківського права, поняття й структуру банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а й норми, що регулюють відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил валютних операцій.
Банківське право регулює правові основи розрахунків, виходячи з принципу, що всі підприємства, установи й організації різних форм власності зобов’язані зберігати кошти на рахунках у банках і додержувати встановленого порядку здійснення безготівкових розрахунків. У законодавстві чітко визначено порядок відкриття рахунків у кредитних установах. встановлено правові форми розрахунків та порядок здійснення розрахунків за цими формами.
Норми банківського права закріплюють правові основи банківського кредитування, визначають правове положення кредитних установ і принципи їх відносин з одержувачами кредитів за умов повернення, строковості та платності, а також основи валютних відносин України з іноземними державами та правила валютних операцій на території України.
Отже, всі правові норми, що регулюють організацію банківської системи і здійснення банківських операцій, у своїй сукупності формують визначений комплекс норм і мають предметну єдність. Крім того, норми банківського права включають норми інших галузей національного права (наприклад, норми цивільного права регулюють товарно-грошові відносини, що складаються при здійсненні банками та іншими фінансовими інститутами банківських операцій, або застосування застави у кредитних правовідносинах). Норми адміністративного права регулюють управління кредитною системою і визначають основи побудови банківської системи в країні. Отже. можна зробити висновок, що банківське право слід розглядати як комплексну галузь.
Однак ані предметна єдність цих норм, ані їх комплексність не означають, що банківське право є самостійною галуззю єдиної правової системи, хоча в перспективі таке можливе. Банківське право нині можна визначити як підгалузь фінансового права України, яка спрямована на мобілізацію та розподіл коштів з метою забезпечення виконання завдань держави. При цьому мобілізація й розподіл грошових ресурсів можуть здійснюватись у процесі виконання банківських операцій, при кредитуванні, регулюванні розрахункових і валютних операцій, функціонуванні ринку цінних паперів.
Особливо великого значення для банківського права набувають норми конституційного права, що встановлюють компетенцію органів законодавчої і виконавчої влади у сфері кредитно-грошової політики, обігу державних цінних паперів. У конституційному праві закріплено загальні принципи і положення, що стосуються банківської діяльності держави. Так, у ст. 99 Конституції України зазначається, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави – НБУ.
Адміністративне право визначає принципи організації та діяльності органів виконавчої влади (Кабінету Міністрів України, НБУ тощо), повноваження цих органів у сфері кредитування, організації розрахунків і валютних операцій, обігу цінних паперів. Банківське право регулює, насамперед, майнові відносини, що виникають у сфері кредитування і здійснення розрахунків, і тим самим тісно пов’язане з цивільним правом. Наприклад, у договорах банківського рахунка та кредитного договору нормами цивільного права регулюються такі питання, як укладення цих договорів, зміст прав та Обов’язків сторін, заставне забезпечення позичок, розрахункові і кредитні санкції, відповідальність сторін за неналежне виконання своїх обов’язків. Крім того, комерційні банки, як суб’єкти господарської діяльності, здійснюють на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян, керуються також у своїй діяльності нормами цивільного права.
Банківське право України регулює різноманітні за своїм змістом банківські правовідносини, пов’язані з банківською діяльністю та її здійсненням. Численні й різноманітні норми та інститути банківського права взаємопов’язані і відображуються в їх єдності та узгодженості. Однак суспільні відносини, що становлять предмет банківського права, здійснюються через відповідну систему. Система банківського права - це логічно послідовне і внутрішньо узгоджене розміщення норм та інститутів банківського права.
Система банківського права об’єднує та характеризує співвідношення й зовнішню структуру об’єднання нормативних актів, внутрішньо обумовлених єдиною метою – регулюванням банківських правовідносин. Система банківського права будується насамперед на підставі поділу її норм на групи залежно від особливостей регульованих нею окремих видів суспільних відносин. Відповідно складається така система банківського права України: загальна частина та особлива, яка включає спеціальні банківсько-правові інститути.
Загальна частина включає норми, які закріплюють загальні, принципові положення банківського права і його статутні інститути (поняття, принципи й джерела банківського права, правове становище Національного банку України та комерційних банків, сутність і функції банківської системи України).
До особливої частини належать норми, що регулюють основні функціональні інститути банківського права, за допомогою яких безпосередньо здійснюється банківська діяльність. Особлива частина банківського права об’єднує такі інститути: договір банківського рахунка, банківське кредитування, охорона банківської таємниці, валютні операції банків, правове регулювання ринку цінних паперів тощо.
Банківське право України сьогодні можна розглядати в трьох аспектах: як підгалузь фінансового права. Яка формується в самостійну комплексну галузь права; як окрему навчальну дисципліну, яка вивчається в юридичних і економічних закладах освіти; і як науку, яка ще не розвинена, а об’єкт її дослідження тільки створюється. Остання повинна вивчати категорії та поняття, що стосуються правового регулювання банківської діяльності, та розробляти рекомендації щодо вдосконалення банківського права.
Отже, банківське право тісно пов’язане з економічними процесами в державі і застосовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають у процесі банківської діяльності та надання банківських послуг.
За умов ринкової економіки банківське право відіграватиме дедалі значнішу й активнішу роль у державі. Як інструмент вивчення фінансово-кредитного механізму воно спрямоване на забезпечення раціонального й ефективного функціонування банківської системи в державі, сприятиме розвитку кредитної системи, встановленню правових основ розрахунків та валютних відносин на території України.
§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права
Банківське право ґрунтується як на загальноправових принципах, притаманних всьому національному праву (законності, верховенства права та рівності всіх перед законом), так і на спеціальних, які мають свої специфічні ознаки і властиві банківській сфері.
За нинішніх ринкових умов такі принципи мають сприяти вдосконаленню економічних відносин і способів їх правового регулювання з метою підвищення ефективності функціонування банківської системи, здатної Мобілізувати фінансові ресурси та сконцентрувати їх на пріоритетних напрямах структурної перебудови економіки.
До спеціальних принципів банківського права належать:
— принцип свободи економічної діяльності. Суб’єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Обмеження у здійсненні банківської діяльності передбачаються законодавством України;
— принцип неухильного виконання економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов’язує суб’єктів банківських правовідносин додержувати правил поведінки, приписуваних нормами банківського права. Так, правилами НБУ передбачено, що комерційні банки зобов’язані додержувати економічних нормативів, встановлених НБУ;
— принцип поєднання публічних і приватних начал у банківській сфері. З одного боку, держава займається організацією, регулюванням і управлінням банківською системою в інтересах усього суспільства. А з іншого, проявляються приватні інтереси кредитних установ, клієнтів, тобто діє паритет інтересів усіх суб’єктів банківського права;
— принцип задоволення потреб клієнтів та максималізацй отримання прибутку банками;
— принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їх клієнтів. Суб’єкти банківських правовідносин (при кредитуванні, організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні й виконанні прав і обов’язків. У цих відносинах виявляються взаємна воля і свідомість учасників;
— принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію й недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення відсоткових ставок і комісійної винагороди. Комерційні банки не мають права без згоди НБУ зменшувати розмір статутного фонду і розподіляти резерви серед акціонерів банку.
Контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сфері банківської діяльності здійснює Антимонопольний комітет України (АКУ). Реорганізація комерційних банків відбувається за погодженням з АКУ у випадках, передбачених чинним законодавством.
Для подальшого розвитку конкуренції й обмеження прояву монополізму серед банків НБУ вживає заходів щодо лібералізації кредитного ринку через створення однакових умов доступу для комерційних банків до кредитних аукціонів НБУ, а також лібералізації валютного ринку;
— принцип нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться нагляду. Без нього не може здійснюватися економічна діяльність, за його допомогою забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням, за його сигналами притягує ються до відповідальності винні особи.
На практиці останній принцип знаходить відображення в тому, що Верховна Рада України контролює діяльність НБУ (затверджує кошторис та звіт про його роботу, а також ліміт зовнішнього державного боргу); НБУ контролює діяльність комерційних банків (встановлює для них економічні нормативи, перевіряє створення їх реєстрацією, контролює додержання ними законодавства), здійснює контроль за веденням касових операцій; комерційні банки контролюють ліміти залишків готівки в касах для юридичних осіб, порядок відкриття та закриття рахунків, здійснення валютних операцій через уповноважених банків тощо.
Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах — офіційних письмових документах компетентного органу держави, у яких встановлюються норми права.
До джерел банківського права належать: Конституція України (зокрема, ст. 99, 100), закони й постанови Верховної Ради України, (зокрема. Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р., “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р., “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. тощо.
У системі банківського законодавства особлива роль відводиться фундаментальним законам, які мають вищу юридичну силу й охоплюють найважливіші питання, що виникають у банківській сфері. Серед чинних виділяють такі важливі Закони України: “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р., який визначає правові основи існування банків, порядок створення й основні принципи їх діяльності, встановлює правову природу взаємовідносин з клієнтами та їх захист; “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р.
Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, які можна розподілити на: дві групи.
1. Укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України.
Наприклад, Укази Президента України “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України” від 16 березня 1995 р., “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки” в редакції Указу від 11 травня 1995 р. Постанови Кабінету Міністрів України, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України. Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку накладення арещту на цінні папери” від 22 вересня 1999 р., “Про повноваження Державного експортно-імпортного банку України на виконання міжбанківських угод, укладених з групою італійських кредитих інститутів” від 21 серпня 2000 р.
2. Нормативні акти міністерств, державних комітетів, що стосуються сфери банківської діяльності, а також нормативні акти НБУ. Ці акти приймаються в межах компетенції того органу, що його видає, у формі постанов, положень, наказів, інструкцій, правил тощо. Так, постановами Правління НБУ затверджено від 19 лютого 2001 р. Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; від 18 березня 1999 р. — Правила здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України; наказом Міністерства фінансів та Міністерства економіки України від 25 лютого 1997 р. — Порядок виписування та погашення простих векселів, що видаються вітчизняними нафтопереробними заводами у разі постачання на ці заводи нафти суб’єктами підприємницької діяльності — резидентами.
До цієї групи належать також нормативні акти, прийняті асоціаціями та господарюючими суб’єктами (наприклад, рішення Асоціації комерційних банків та локальні акти — статути комерційних банків, установчі договори, положення про філії, представництва).
У правовому аспекті велике значення має введення Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. в Україні державної, реєстрації відомчих нормативних актів, що здійснюється Міністерством юстиції України (стосовно актів, прийнятих центральними органами та управліннями юстиції областей і міст Києва й Севастополя, а також актів місцевих органів управління). Це правило поширено і на нормативні акти, що видаються НБУ. Державна реєстрація відомчих нормативних актів спрямована на додержання принципу верховенства закону та забезпечення законності актів відомчого нормотворення, їх відповідності законам, додержання охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій в Україні.
Серйозним недоліком відомчого нормотворення є хибна практика НБУ приймати нормативні акти у формі листів, телеграм, що суперечить поняттю “нормативний акт” і не передбачено законом як форма існування офіційного документа.
Розвиток міжнародного співробітництва в банківській сфері, інтернаціоналізація банківського бізнесу зумовлюють важливу роль у правовому регулюванні таких специфічних джерел банківського права, як міжнародні звичаї та міжнародні договори.
До міжнародних звичаїв, які склалися в міжнародній практиці, слід віднести Уніфіковані правила і звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 р., Уніфіковані правила МТП по інкасо в редакції 1995 р.
У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До них слід віднести Женевські чекові конвенції 1930 р., Оттавську конвенцію УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р. тощо.
Важливе місце в банківській практиці посідають також правові звичаї та правила ділового обороту. При визначенні місця звичаю в ієрархії правових норм слід виходити з того, і що в більшості зарубіжних країн звичай становить насамперед норму, яка доповнює закон, у тих випадках, коли відповідний припис в законі взагалі відсутній або він неповно врегулював те чи інше положення. Прикладом легалізації впровадження звичаю як джерела права є ст. 7 проекту Цивільного кодексу України “Звичаї ділового обороту”. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм ділового обороту. Звичаєм ділового обороту визнається правило поведінки, яке не передбачено актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко застосовується в певній сфері підприємництва. Звичай ділового обороту може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай ділового обороту, що суперечить положенням актів цивільного законодавства або договору, не застосовується.
§ 3. Питання вдосконалення банківського законодавства
Ефективне функціонування банківської системи України здебільшого визначається рівнем її правової основи і неможливе без визначення правового статусу суб’єктів кредитної системи та детального регламентування різних аспектів банківської діяльності. Створення повноцінного банківського законодавства є запорукою належного управління економікою держави, побудови механізму сучасної кредитної системи України і формування правової держави.
Банківська система України функціонує на підставі цілої системи нормативно-правових актів, яка визначається терміном “банківське законодавство”. Загалом його можна визначити як систему нормативних актів, що містять норми, котрі регулюють діяльність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, а також їх взаємовідносини з клієнтами (відносини при встановленні структури й функцій кредитно-банківської системи, здійсненні основних банківських операцій, питання правового регулювання розрахункових, кредитних, валютних відносин та операцій з цінними паперами, а також організацію банківського контролю за господарською та фінансовою діяльністю підприємств, організацій).
Банківське законодавство — це значний масив різноманітних за юридичною силою, формою і сферою дії нормативних актів, що мають визначену ієрархічну систему. Згідно з цим банківське законодавство має низку особливостей.
Першою особливістю є міжгалузевий характер банківського законодавства, адже воно містить норми різних галузей права. Найбільшого значення тут набувають норми конституційного, адміністративного, цивільного та фінансового права. Водночас багатогранність самої банківської діяльності дає підстави включати до складу банківського законодавства ще й норми кримінального права (наприклад, кримінальна відповідальність за виготовлення, збут фальшивих грошей, цінних паперів та іноземної валюти або порушення правил про валютні операції), цивільно-процесуального права (наприклад, відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника або порядок стягнення коштів за виконавчими документами з установ, підприємств та організацій) та інших галузей права.
Другою особливістю банківського законодавства України е значна кількість підзаконних нормативних актів, а законів, що регулюють різні аспекти і питання банківської діяльності, недостатньо. В таких країнах, як Велика Британія, Німеччина, США, Франція, налічується понад два десятки законів, що забезпечують функціонування кредитної системи цих країн.
Недостатня кількість законів у цій сфері пояснюється, з одного боку, складною і повільною процедурою їх прийняття, а з іншого, — тим, що банківські відносини надто динамічні. Це зумовлює потребу постійно вносити зміни, спрямовані на вдосконалення зазначеної діяльності, що забезпечується оперативним прийняттям підзаконних нормативних актів. Отже, має місце перекіс законодавства в бік відомчих нормативних актів.
Відомчі нормативні акти (постанови, інструкції, положення і правила) видаються на виконання і в межах закону і покликані усунути прогалини в правовому регулюванні банківських суспільних відносин.
Третьою особливістю банківського законодавства є те, що основний його масив, як зазначалося, представлений відомчими нормативними актами. При цьому деякі державні органи управління спеціальної компетенції (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку) наділені функціями нормотворчого характеру і видають підзаконні нормативні акти, які мають міжвідомчий характер і відображають специфічну сферу їх діяльності, є обов’язковими для всіх юридичних і фізичних осіб.
Четвертою особливістю банківського законодавства є проблема розмежування його з іншими галузями законодавства (адміністративним, фінансовим і цивільним), що має практичне значення для ефективного розвитку і функціонування економіки. При цьому слід констатувати роль публічних начал у регулюванні банківської діяльності, зокрема це стосується питання меж втручання держави в банківську сферу.
Як відомо, сучасний нормативний вакуум у сфері банківської діяльності зумовлений зміною соціально-політичного устрою і напрямів економічного розвитку країни. Деякі нормативні акти не завжди узгоджуються між собою, інколи навіть суперечать один одному, що потребує поліпшення правового регулювання банківських відносин і побудови кредитноїсистеми в Україні.
Серйозною перешкодою для регулювання банківських відносин є внесення частих змін до законів невдовзі після їх прийняття, як це мало місце, наприклад, із Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Часті зміни і доповнення до законів несприяють стабільності банківського законодавства і негативно впливають на практику його застосування суб’єктами господарювання.
На стані банківського законодавства негативно позначається і практика неодноразових змін “правил гри”, зокрема прийняття за короткий час різних відомчих нормативних актів з тих самих питань. Так, 24 травня 1993 р. Правління Національного банку України своїм рішенням затвердило Положення, а 2 серпня 1996 р. Інструкцію про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, а 29 березня 2001 р. НБУ було затверджено нову Інструкцію щодо безготівкових розрахунків.
Велике значення для розвитку банківського законодавства має концепція розвитку банківської системи України, яка повинна, містити основні напрями та шляхи вдосконалення банківського законодавства. Зокрема, актуальним як у теоретичному, так і в практичному аспекті є питання його кодифікації. В розробленому творчим колективом НБУ проекті концепції розвитку банківської системи України передбачається створити на основі всіх чинних законодавчих і нормативних документів систематизований Кодекс нормативних актів щодо банківської діяльності, постійно підтримуючи його в робочому стані та ознайомлюючи з ним усі банки України.
Виняткове значення проблем удосконалення банківського законодавства зумовлює потребу у вирішенні низки питань, У плані законодавчої діяльності Верховної Ради України підготовлено пакет законопроектів з питань банківської справи, які мають бути прийняті найближчим'часом. У цьому пакеті є закони: “Про комерційні банки”, “Про банківський кредит”, “Про кредитну установу”, “Про Ощадний банк”, “Про валютне регулювання”, “Про банківський нагляд”, “Про іпотечний банк”, “Про страхування обігу цінних паперів”, “Про випуск та використання цінних паперів”, “Про інкасацію”, “Про безготівкові розрахунки”, “Про механізм повернення капіталу, вивезеного з України”, “Про строкові фінансові інструменти”, “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”, “Про обов’язковий продаж валюти експортерам” тощо.
Велике значення в удосконаленні банківського законодавства має вирішення на законодавчому рівні таких важливих питань, як банківська таємниця, страхування депозитів та кредитів, організація та порядок роботи банківської системи в особливий період, система державного банківського аудиту, відповідальність банків за незаконні банківські операції, банкрутство і неспроможність кредитних установ, механізм реорганізації банків, іпотеку захист інтересів вкладників, правове забезпечення електронних платіжних систем тощо. Значну увагу слід приділити діяльності Державної скарбниці України, дочірнім банкам та іншим кредитним установам фінансовим та холдинговим компаніям.
Робота щодо вдосконалення банківського законодавства не обмежується прийняттям лише законів, необхідне я нормативне регулювання окремих сфер банківської діяльності та їх відносин із клієнтами (розрахункових, кредитних, валютних тощо), формування спеціального механізму реалізації-тих чи інших положень у банківській сфері (йдеться про формування кредитно-фінансового інституту трастових операцій, порядок виконання заставних зобов’язань у разі неповернення кредитів, про лібералізацію валютних операцій перерахування іноземної валюти за кордон або залучення іноземних інвестицій, упорядкування засад вексельного обігу, врегулювання інституту арешту коштів банків тощо).
Аналіз чинного банківського законодавства свідчить, що воно знаходиться ще на етапі становлення й розвитку і неповною мірою відповідає етапу ринкової економіки. Для банківського законодавства характерні такі негативні риси:
а) багаторівневий характер правового регулювання банківської діяльності та наявності значної кількості підзаконних нормативних актів. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання ієрархії джерел банківського права;
б) відсутність єдиного кодифікованого акта з банківської діяльності;
в) динамічність норм банківського права і внесення частих змін та доповнень до нормативних актів, що регулюють банківську діяльність;
г) суперечливість і складність багатьох нормативних актів, їх неузгодженість з актами, що стосуються взагалі різних сфер народного господарства регулюють господарські відносини,
д) недостатня кількість офіційних джерел, де публікуються нормативні акти з банківської діяльності, і труднощі, що виникають з пошуком і користуванням цими актами. Існуюча їх публікація не відповідає формальним вимогам обнародування, а умови їх розповсюдження не забезпечують учасникам загальнодоступності актів.
Поряд із безпосередньо вдосконаленням банківського законодавства складовою частиною цього процесу є здійснення інших заходів. Насамперед необхідно:
1) узгоджувати норми банківського законодавства з нормами інших галузей національного законодавства, тобто враховувати норми актів суміжного законодавства як основу концептуального характеру;
2) відображати в чинному законодавстві міжнародні норми і звичаї, що застосовуються в банківській практиці;
3) чіткіше розмежовувати повноваження законодавчих та виконавчих органів у банківській сфері;
4) обмежити до мінімуму втручання держави в банківську сферу і намагатись ліквідувати монополізацію НБУ в управлінні кредитно-банківською системою;
5) систематично розробляти й видавати центральним банком методичні вказівки та роз’яснення щодо деталізації застосування банківського законодавства чи регулятивних правил;
6) створити централізований банк даних, де б накопичувалась інформація про фінансовий стан позичальників, попередню діяльність суб’єктів господарювання, про міжнародних партнерів, що дало б змогу зменшити кредитний ризик комерційних банків;
7) здійснювати реформування бухгалтерського обліку в поєднанні з удосконаленням аудиторських стандартів та аудиторської практики (зокрема, розробити нормативні документи щодо реорганізації банківського обліку та звітності в банківській системі);
8) законодавче врегулювати порядок організації та функціонування електронних платіжних систем, створити Єдину платіжну систему під захистом Національного банку України;
9) створити спеціальне агентство з питань реструктуризації банківських активів, яке б організувало оперативну роботу з реструктуризації системи управління банками та їх активами.
Важливу роль у розвитку національного банківського законодавства має відіграти процес міжнародного співробітництва в сфері правового регулювання банківської діяльності, адаптації його до відповідного законодавства Європейського Союзу, поступового приведення нормативних актів України до європейських стандартів.
Отже, чинне національне банківське законодавство загалом має прогресивний напрям і підпорядковується меті регулювання ринкової системи економіки. Однак найважливішою його проблемою залишається завдання розширення та якісного розвитку правового фундаменту управління банківською системою і банківською діяльністю і відповідності сучасного національного банківського законодавства міжнародним банківським стандартам.
Удосконалення банківського законодавства сприятиме функціонуванню ринкової економіки, прискоренню формування ефективної банківської системи України.
§ 4. Норми банківського права та їх класифікація
Банківська діяльність, будучи важливим елементом функціонування фінансової системи держави, є об’єктом регулювання з боку банківського права. Відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, регулюються нормами банківського права. Норми банківського права є загальнообов’язковими правилами поведінки, які встановлюють і регулюють публічні відносини, пов’язані з організацією та функціонуванням банків, з порядком здійснення ними банківських операцій, а також приватні відносини банків з клієнтами. Для з’ясування поняття норми банківського права важливе значення мас визначення специфічних ознак, що характеризують норми банківського права.
Норми банківського права регулюють специфічну групу суспільних відносин — банківські правові відносини, тобто взаємовідносини між суб’єктами банківського права в процесі здійснення банківської діяльності. Ці відносини мають як публічний, так і приватний характер.
Норми банківського права, будучи за своєю природою спеціальними нормами, чітко визначають юридичні права й обов’язки учасників, закріплюють правове положення суб’єктів банківських правовідносин і передбачають певні варіанти їх поведінки. В нормах банківського права жорстко закріплюються вимоги держави в сфері банківської діяльності. встановлюється відповідальність за невиконання приписів держави. Ці норми, як правила, мають імперативний (обов’язковий) характер, забезпечений примусовою силою держави. Однак деякі норми банківського права диспозитивні. Так, норми, що стосуються укладання банківських договорів, е згодою сторін, і це дає їм можливість визначити конкретний зміст своїх прав та обов’язків. Учасники банківських правовідносин невправі змінювати приписи та умови їх застосування. Норми банківського права регулюють організацію і функціонування банківської системи, основу якої становлять грошово-кредитні відносини. З цього випливає, що банківські правовідносини регулюються не лише нормами банківського права, а й нормами інших галузей права — адміністративного, цивільного, фінансового тощо. Наприклад, норми цивільного права регулюють розрахункові та кредитні відносини, а норми адміністративного права — ст. 1665 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ за порушення ними вимог банківського законодавства, а ст. 2343 цього ж кодексу визначає коло посадових осіб, які можуть накладати штрафи за порушення банківського законодавства. В банківській практиці також застосовуються звичаї, ділового; обороту та банківські звичаї, які можуть визнаватися нормами, банківського права лише за умови визнання їх Національним банком України. Як приклад, можна навести Указ Президента України від 04.10.1994 “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладаються суб’єктами підприємницької діяльності України”, у якому міститься посилання до зводу звичаїв — Уніфікованих правил і звичаїв МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 року.
Структура норми банківського права, тобто їх внутрішня побудова, складається з елементів — гіпотези, диспозиції та санкції. Однак, ці елементи мають низку особливостей. Гіпотеза цих норм визначає умови, за яких можуть виникнути; банківські правовідносини. Ці умови відрізняються чіткістю, виражені конкретно. Наприклад, надання банками кредитів може мати місце за певних умов, забезпеченості, платності та цільового використання кредиту або норма; яка визначає умови, за яких НБУможе відмовити в реєстрації комерційного банку. Диспозиція норм банківського права детально формулює правила поведінки учасників банківських правовідносин, тобто, визначає їх права й обов’язки. Так, ет. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачає перелік банківських операцій, які мають право здійснювати банки.
Способом захисту правил, встановлених нормами банківського права, є санкції. Санкції норм банківського права передбачають юридичні засоби, які використовуються суб’єктами цих правовідносин для захисту приписів держави. За порушення банківського законодавства можуть застосовуватися адміністративні, кримінальні, дисциплінарні, фінансові санкції. До них належать штрафи і пені, застосування кредитних санкцій за користування банківським кредитом тощо. До порушників банківського законодавства застосовуються і специфічні заходи — оперативні санкції, передбачені законодавством і спрямовані на попередження правопррушеннь і мають на меті налагодити діяльність конкретного банку.
Відповідно до ст. 72 Закону України “Про банки і банківську діяльність” Національний банк України має право застосовувати до банків такі заходи впливу, як: відкликання ліцензії, призупинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу, підвищення економічних нормативів, ліквідація та реорганізація банку тощо. В статтях банківського законодавства не завжди містяться одночасно всі три елементи норми банківського права. Окремі елементи цих норм можна знайти в інших нормативних актах.
Аналіз банківського законодавства показує, що всі норми банківського права можна класифікувати з різних підстав. За функціональною спрямованістю норми банківського права можна поділити на дві групи:
а) регулятивні;
б) Охоронні.
Регулятивні норми банківського права встановлюють права й обов’язки суб’єктів банківських правовідносин. До регулятивних норм належать норми, які визначають функції НБУ і комерційних банків, встановлюють вимоги щодо ліцензування банківської діяльності.
Охоронні норми банківського права передбачають застосування заходів примусу за порушення норм банківського законодавства. До цих норм належать норми, які передбачають підстави і форми здійснення банківського нагляду, санкції за порушення валютного законодавства.
Роль банківського права виявляється в захисті прав та інтересів суб’єктів і має конкретне втілення завдяки застосуванню регулятивних та охоронних норм. В свою чергу, регулятивні норми банківського права залежно від характеру їх впливу на учасників банківських правовідносин поділяються на зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі.
Зобов’язуючі норми права регулюють активну поведінку суб’єктів і пропонують в категоричній формі здійснювати певні дії. Наприклад, обов’язок отримувати банком ліцензію на здійснення банківської операції, зберігати кошти на рахунках у банках тощо.
Забороняючі норми банківського права приписують не здійснювати дій, що порушують банківську дисципліну. Наприклад, правилами касових операцій застосування готівки між юридичними особами обмежене. Валютне законодавство України забороняє на території країни використання іноземної валюти як засобу платежу, за винятком випадків і в порядку, встановленому чинним законодавством.
Уповноважуючі норми банківського права надають учасникам цих відносин повноваження на здійснення певних дій в установлених межах. Так, суб’єкти кредитних правовідносин укладають кредитні договори, у яких визначають свої права й обов’язки.
За змістом норми банківського права поділяють на матеріальні і процесуальні. Прикладом матеріальних норм банківського права є мета і функції банківського нагляду, підстави створення комерційних банків, види санкцій, які можуть застосовуватися до банків.
Процесуальні норми банківського права встановлюють порядок застосування норм матеріального права. Так, законодавець визначає вимоги, що пред’являються до звітності банків, встановлює процедуру стягнення штрафів, тобто процесуальні норми регулюють взаємовідносини НБУ і банків з приводу банківського нагляду.
За призначенням норми банківського права поділяють на загальні та пруденційні. Загальні норми банківського права закріплюють правове положення НБУ і комерційних банків, їх організаційно-правові форми, функції, визначають порядок організації та здійснення банківського нагляду, порядок здійснення банківських операцій.
Пруденційні норми банківського права — це норми, що мають на меті забезпечити стабільність функціонування банківської системи, захистити інтереси вкладників. Вони передбачають різні фінансові та організаційні заходи, реалізація яких повинна привести до зниження банківського ризику. Наприклад, державна реєстрація та ліцензування банківської діяльності, встановлення НБУ економічних нормативів, застосування заходів впливу від імені держави.
Отже, класифікація норм банківського права має важливе значення для з’ясування сутності цих норм, визначення їхнього місця в системі банківського права та подальшого розвитку науки банківського права.
§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад
Результатом регулюючого впливу норм права на суспільні відносини є перетворення їх у правові відносини. Банківські правовідносини є різновидом правових. Це такі суспільні відносини, що встановлюють між учасниками юридичний зв’язок організаційного і майнового характеру, врегульовані нормами банківського права.
Банківські правовідносини виконують такі основні функції:
— закріплюють конкретну поведінку учасників у процесі банківської діяльності або при здійсненні банківських операцій;
— визначають коло суб’єктів, на яких поширюється дія норм банківського права;
— забезпечують приведення в дію юридичних засобів для реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
Банківські правовідносини складаються із суб’єктів, між якими виникли правові відносини, об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов'язків. Суб’єктами банківських правовідносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб’єктом цих відносин є держава.
Об’єктом банківських правовідносин є те, стосовно чого вони виникають, — кошти, цінні папери, майно, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, операцій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів). Матеріальним змістом банківських правовідносин є поведінка суб’єктів, основою якої є суб’єктивні права й обов’язки, встановлені нормами банківського права. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої і навпаки. Наприклад, при поданні до НБУ клопотання резидента-позичальника про отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземного банку резидент-позичальник вправі вимагати розгляду свого клопотання, а НБУ зобов’язаний розглянути таке кяопотакня. дати відповідь тощо. У свою чергу, НБУ вправі вимагати від резидента-позичальника додаткових відомостей, гарантій, необхідних для вирішення цього питання, а резидент-позичальник повинен виконувати приписи НБУ.
Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві всім видам правовідносин, але у них є і свої специфічні ознаки. По-перше, вони виникають у специфічній сфері економічної діяльності держави і пов’язані з її банківською діяльністю. По-друге, ці відносини складаються з двох елементів — владно-організаційного (наприклад, реєстрація НБУ комерційних банків) і майнового (отримання клієнтом кредиту в установі банку). По-третє, однією з вимог банківських правовідносин є обов’язкова участь банків і виконання ними у зв’язку з цим своїх функцій. По-четверте, у цих відносинах задіяний специфічний метод, який ґрунтується на поєднанні двох різних методів регулювання — методі владних повноважень щодо іншого учасника та. методі юридичної рівності сторін, що стосується сфери майнових відносин.
Банківські правовідносини, що регулюються нормами-банківського законодавства, різноманітні за своїм змістом, адже вони пов’язані з економічною діяльністю держави і виникають у процесі організації і здійснення банківської діяльності.
Банківські правовідносини за змістом регулювання можна класифікувати на правовідносини:
– що регулюють організацію банківської системи;
– що виникають у сфері банківських операцій;
кредитні;
розрахункові;
валютні;
з приводу обігу цінних паперів;
– регулювання грошового обігу.
Банківські правовідносини залежно від конкретного змісту поділяються на:
а) майнові, пов’язані з коштами як видом майна;
б) немайнові, пов’язані із забезпеченням режиму банківської таємниці або захистом ділової репутації банку;
в) організаційні, пов’язані з побудовою банківської системи або організації структури банку;
Підставами виникнення банківських правовідносин можуть бути: норма закону, адміністративний акт, договір або одностороння угода, заподіяння шкоди.
Виникнення, зміна і припинення банківських правовідносин пов’язані з юридичними фактами, тобто подіями і діями, передбаченими нормами банківського законодавства. Наприклад, для виникнення правовідносин з організації комерційного банку необхідною умовою є дія — подання комерційним банком встановлених документів на реєстрацію до НБУ. Для виникнення кредитних правовідносин юридичним фактом є укладення кредитного договору. Зміна банківських правовідносин може настати на підставі нормативного акта, наприклад, в разі зміни облікової ставки НБУ чи встановлення мінімального розміру статутного фонду комерційному банку.
Припинення банківських правовідносин має місце в разі смерті громадянина (наприклад, у зв’язку з цим відбувається погашення кредитного зобов’язання громадянина), або протиправної дії, що порушує вимоги закону (коли комерційний банк порушують норми банківського законодавства і це призводить до відкликання Національним банком ліцензії на здійснення банківських операцій).
Регламентація суспільних відносин, що виникають і відбуваються з обов’язковою участю банків і виконанням ними своїх функцій, сприяє обігу грошових коштів у державі, відповідає економічним і соціальним потребам суспільства.
Глава ІІ
БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
§ 1. Поняття, функції та структура банківської системи України
В основу вивчення дисципліни “Банківське право” покладено банківську систему України. У загальному вигляді під банківською системою розуміють сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів і надаються клієнтам різноманітні послуги з прийому вкладів і надання кредитів.
Банківська система — це не довільне явище, а складова частина кредитно-грошової системи, елемент економічного базису суспільства, яка розвивається за законами ринкової економіки. Ця система — внутрішньо організована, взаємопов’язана, має загальну мету та завдання.
Банківська система існує в будь-якій країні в певний історичний період і є складовою частиною кредитної системи держави. Умовами нормального функціонування банківської системи є:
1) достатня кількість у країні діючих банків і кредитних установ. Систему слід розглядати як таку, що постійно розвивається і кількісно та якісно змінюється;
2) відсутність у системі зайвих елементів, тобто банківських установ, які не приступили до виконання банківських операцій у встановлені строки, не мають належним чином оформлених ліцензій на здійснення банківських операцій або утворені не відповідно до чинного законодавства та акта засновника про створення;
3) наявність центрального банку, який виступає основним координатором кредитних інститутів та ефективно виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці;
4) існування поряд із центральним банком найрізноманітніших комерційних банків, які охоплюють усі сфери національної економіки і зовнішньоекономічні зв’язки, здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб;
5) діяльність банків і кредитних установ, які не обмежуються акумуляцією і розподілом коштів підприємств, організацій, а сприяють накопиченню капіталу, активно втручаються в усі сфери економіки.
Банківська система є складовою більш широкої системи — економічної системи, яка розвивається за законами ринку і залежить від економічної та соціальної політики держави.
Отже, банки органічно вплетені у загальний механізм регулювання господарського життя, тісно взаємодіють з бюджетом і податковою системою, системою ціноутворення, з політикою цін і прибутків, з умовами зовнішньоекономічної діяльності. Проте банківська система — це не механічне об’єднання різних банків, а специфічна економічна структура, яка має особливе призначення і виконує спеціальні функції в економіці держави.
Банківська система е законодавче визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових інститутів, які займаються банківською діяльністю. Специфіка банківської системи виявляється в її функціях, а саме:
а) створення грошей і регулювання грошової маси;
6) трансформаційна функція;
в) стабілізаційна функція.
Важливою функцією банківської системи є функція створення грошей і регулювання грошової маси, яка полягає в тому, що банки оперативно змінюють масу грошей в обігу, збільшуючи або зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. У виконанні цієї функції беруть участь усі ланки банківської системи (НБУ і комерційні банки) і вона стосується всіх напрямів банківської діяльності.
Для банківської системи характерна трансформаційна функція, яка полягає в тому, що банки, мобілізуючи вільні кошти одних суб’єктів господарювання і передаючи їх різними способами іншим суб’єктам, мають можливість змінювати (трансформувати) величину й строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики.
Крім зазначених функцій, банківська система також виконує стабілізаційну функцію, тобто забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку. Оскільки для банківської діяльності характерна висока ризикованість, і банки працюють в умовах постійної і підвищеної загрози втрати грошей та банкрутства, боротьба з ризиками є важливим завданням не лише окремих банків, а й усієї банківської системи. Банки, виступаючи посередниками грошового ринку, беруть на себе відповідальність перед інвесторами за банківський ризик своїх позичальників. Виконання банківською системою стабілізаційної функції забезпечується прийняттям законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх ланок банківської системи, та створенням належного механізму контролю і нагляду за додержанням як чинного законодавства, так і діяльності банків.
Сучасна банківська система України, як і у більшості країн світу, складається з двох рівнів. У ст. 4 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, які створені і діють на території України" відповідно до положень цього Закону.
Перший рівень банківської системи України представлений Національним банком України, який відповідає за підтримання стабільності національної грошової одиниці та функціонування банківської системи. Національний банк України, як і центральні банки країн з ринковою економікою, виступає емісійним центром держави, банком банків, банком уряду, органом банківського регулювання і нагляду, монетарного та валютного регулювання економіки, впливає за допомогою визначених законодавством функцій та операцій на всі сфери економічного життя країни.
Національний банк України як головний банк держави виступає Координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни, зберігає кошти державного бюджету України та позабюджетних фондів, здійснює розрахункове обслуговування центральних органів влади. Державного казначейства, бере участь в обслуговуванні державного боргу розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням та виплатою доходу за ними.
НБУ здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від органів державної влади, має право законодавчої ініціативи і в своїй діяльності підзвітний Президентові України та Верховній Раді України.
Як центральний банк держави НБУ здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти, а саме: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків; відсоткову політику; рефінансування комерційних банків; операції з цінними паперами на відкритому ринку; депозитну політику; управління золотовалютними резервами; регулювання імпорту й експорту капіталу.
НБУ належить виключне право введення в обіг (емісії) банкнот і монет, він встановлює правила введення в обіг, зберігання, перевезення грошей, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій, організує інкасацію.
Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує функціонування платіжної системи, організовує міжбанківські розрахунки, виступає для комерційних банків своєрідним кредитором останньої інстанції, здійснює кредитування (рефінансування) банків з метою підтримки їх ліквідності наданням ломбардних та стабілізаційних кредитів, проведенням операцій РЕПО.
Як орган банківського регулювання і нагляду НБУ здійснює державну реєстрацію і ліцензування банків, визначає правила, що регламентують їх діяльність, встановлює принципи і стандарти ведення бухгалтерського обліку та звітності в банках,
Важлива роль відводиться Національному банку як органу валютного регулювання і валютного контролю, який видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій, визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому, видає ліцензії на проведення-операцій із валютними цінностями, здійснює контроль за діяльністю банків та інших установ на валютному ринку.
НБУ е юридичною особою, має статутний фонд, який перебуває у загальнодержавній власності, має свою печатку із зображенням Державного Герба України, займається госпрдарською діяльністю. Отже, діяльність Національного банку і України скерована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві.
До другого рівня банківської системи України належать комерційні банки з різними формами власності, спеціалізації та сфери діяльності.
У ринковій економіці комерційним банкам належить, велика роль, вони акумулюють значну частину кредитних ресурсів і надають своїм клієнтам повний комплекс фінансових послуг, включаючи кредитування, залучення депозитів, розрахункове обслуговування, займаються випуском і розміщенням цінних паперів тощо.
Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що діють у різних секторах ринку позичкового капіталу і фактично займаються всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Враховуючи, що основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, їх часто називають “універмагами фінансових послуг”.
За сучасних умов спостерігаються тенденції розмежування функцій та операцій комерційних банків з метою універсалізації їх діяльності, підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.
Різноманітність послуг, що надаються комерційними банками, однак, не означає, що всі вони виконують однаковий набір операцій. Кожен банк визначає сферу своєї діяльності, виходячи з потреб клієнтів, яких він обслуговує. Проте існує низка основних, базових функцій комерційного банку, які дають змогу віднести цей фінансовий інститут до установ банківської системи. До таких основних функцій комерційного банку, що визначають його економічну суть, слід віднести: посередництво в кредиті, посередництво в розрахунках і платежах, випуск кредитних знарядь обігу.
Банківська система України є одним з найбільш динамічно розвинених секторів національної економіки, де перехід до ринкових відносин відбувався досить швидко і де реально відбувається процес демонополізації, діє конкуренція, гроші та кредит набувають ринкового змісту.
Сучасна банківська система країни — це сфера різноманітних послуг своїм клієнтам: від традиційних депозитно-позикових і розрахунково-касових операцій, що визначають основу банківської справи, до найновіших форм грошово-кредитних і фінансових інструментів, які використовуються банківськими установами (лізинг, факторинг, траст тощо). Сучасна банківська система України як система ринкового типу перебуває в процесі становлення і має перспективи розвитку. На 01.05.2002 в Україні зареєстровано 185 комерційних банків із 2254 філіями, де працюють близько 150 тис. чоловік. Серед них 161 банк функціонує у формі акціонерних товариств, 25 — товариства з обмеженою відповідальністю, у тому числі 23 банки, створених за участю іноземного капіталу і 6 банків із 100% іноземним капіталом. Із цих банків 56 віднесено Національним банком України до категорії проблемних, 33 перебувають на стадії ліквідації, а 20 банків працюють у режимі фінансового оздоровлення. Для порівняння у США функціонує 14,5 тис. банків, Канаді — 6 тис., Німеччині — 4,5 тис., Росії — 1340, Швейцарії — 500 банків.
Банківська система України становить органічну частину загальноекономічного комплексу і безпосередньо взаємодіє з економікою країни в цілому, відіграє значну роль в економічних процесах, що виявляється в створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного “переливання” капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.
Ефективність банківської системи країни багато в чому залежить від процесу її реструктуризації, здійснення належної державної політики у сфері банківської діяльності.
До цілей державної політики в банківській сфері належать:
• уникнення надмірної концентрації економічної влади, обмеження прояву монополізації і підтримання конкуренції в банківській діяльності;
• забезпечення відповідності діяльності банківської системи грошово-кредитний політиці держави;
• підтримання політики достатньої концентрації банків з метою посилення їх конкурентоспроможності;
• забезпечення додержання законів і правил, що передбачає високий рівень ведення банківської справи;
• задоволення потреб суспільства в різноманітних банківських послугах;
• поліпшення наслідків можливих кризисів у банківській системі;
• забезпечення спроможності банків задовольняти потреби і законні інтереси своїх клієнтів; стимулювання та сприяння високому рівню ефективності й прибутковості операцій щодо розміщення кредитів у різні галузі економіки. З метою реалізації цілей державної політики в банківській сфері 14 липня 2000 р. було видано Указ Президента України “Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень”.
Указ визначив головні правила стратегії та тактики розвитку банківської системи країни, а саме:
• удосконалення правового регулювання банківської діяльності;
• забезпечення стабільності гривні, виконання банками важливої функції — кредитування суб’єктів господарювання та громадян, зростання довіри населення до вітчизняних банків.
На виконання зазначеного Указу було затверджено низку заходів, спрямованих на зміцнення банківського сектора економіки, серед яких підготовка і прийняття низки законів та розробка Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2001-2003 рр. У підготовленій Кабінетом Міністрів України за участю Національного банку України зазначеній вище Комплексній програмі визначено стратегічні цілі подальшої розбудови вітчизняної банківської системи та інструменти, спроможні забезпечити фінансової потреби економічного зростання, подано стислий огляд стану банківської системи України та аналіз існуючих проблем, визначено основні принципи та концептуальні підходи до подальшого розвитку банківського сектора за такими напрямами:
• зростання рівня концентрації банківського капіталу;
• стимулювання притоку іноземного капіталу;
• створення умов для збільшення обсягів кредитування реального сектора економіки, організація та забезпечення ефективної діяльності Українського банку реконструкції та розвитку, універсальних та спеціалізованих банків;
• зміцнення ресурсної бази комерційних банків;
• розвиток конкуренції на ринку банківських послуг;
• удосконалення системи нагляду за діяльністю банків;
• врегулювання в установленому порядку процедури банкрутства банків;
• завершення гармонізації норм бухгалтерського обліку та звітності, за міжнародними стандартами та рекомендаціями Євросоюзу;
• удосконалення ;порядку реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів;
• удосконалення банківського законодавства;
• стимулювання зростання обсягів грошових вкладів населення та розширення гарантій збереження таких вкладів тощо. Реалізація Комплексної програми розвитку банківської системи України сприятиме створенню належних організаційних, правових і методичних умов для успішного виконання банківською системою завдань, поставлених перед нею на сучасному етапі розвитку.
§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи
Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позичкових операцій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.
Певний інтерес становить етимологія слова “банк”. Термін “банк” походить від італійського “banco” й означає “конторка”, “лава”, “стіл”, за яким дійснювався обмін грошей. Французьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.
Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.
За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались, гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародилася і подальшого розвитку банківська справа набула в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньогрецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгових операцій, які б розбиралися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” — трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва — міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко-або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапедза — лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.
Як свідчать деякі джерела, винахідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзи-ти), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдяки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делось-кий, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.
Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).
Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започаткована у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяльності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця територія була на перехресті торговельних шляхів, через які європейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.
Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.
В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов’язано з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “неурожайними”, а нарахування відсотка — лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добували для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.
Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.
У XVI ст. З’явилися перші банкірські доми — Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки — “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.
Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банкнот та цінних паперів для оплати урядового боргу.
Першу спробу створення банків у Росії було зроблено у XVII ст. в 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ордин-Нащокіи вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відноситься до 1733 р., коли указом було створено державний позичковий банк, який значною мірою відіграв роль казенного ломбарду.
У 1754 р. було засновано два банки — Державний займо-вий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі — для кредитування купецтва, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення кредиту. В 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кредитні установи, які приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петербурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.—Державний земельний банк, почали також з’являтися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Росії розпочинається формування банківської системи.
В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперових грошей-асигнацій на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.
Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного комерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.
Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місцевих банків: 20 травня 1864 р. — Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.
Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.
Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.
На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.
Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а грошовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напередодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багатоярусною структурою, пристосованою для обслуговуванню ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.
За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.
Становить певний інтерес досвід побудови банківської системи України в період державності (1917-1919 рр.). Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдяки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських потреб країни.
У радянський період правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.
Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держбанку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).
У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського комерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.
У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випускаються державні облігації та акції в системі дозволеного приватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.
Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним розрахунковим центром і займався концентрацією короткострокового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками та систему ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.
У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто обмеженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-комерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позначилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбанку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створення безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка тримала в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску грошей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.
У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропром-банк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.
Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася економічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністративно-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кредитування розвитку різних галузей економіки.
В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.
Фундамент нової банківської системи в Україні було закладено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк — Український інноваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.
Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної-держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошовий обіг та створює банківську систему.
Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону , України “Про банки і банківську діяльність”.
Процес становлення банківської системи. України в новій гісторіїохоплює кілька періодів.
Перший період (1989-1991 рр.). У цей період українські (банки реєструвалися у Москві за таким принципом.
По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 банків): на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (правонаступник— банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк (правонаступник — банк “Відродження”); Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк; Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник “Трансбанк”) тощо.
По-друге, понад 20 банків були засновані за змішаною ознакою; різні державні та кооперативні установи. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.
По-третє, реорганізовано філії московських банків з “московським капіталом” — Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.
По-четверте, продовжували функціонувати банки з державним статусом: Пррмінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоибанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.
Другий період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком комерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни, у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” з числа засновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. За окремими банками стоять великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.
Третій період (1992-1993 рр.) характеризується створенням банків “нової хвилі” із залученням значного приватного капіталу. В цей час спостерігаються подальший розвиток малих сільських підприємств, акціонерних товариств, залучення коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: “Аваль”, “Інко”, “Відродження”, “Трансбанк”. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних “кишенькових” банків (понад 100 банківських установ).
Четвертий період (1994-1996 рр.). Для цього етапу характерне призупинення інфляційних процесів, активізація діяльності НБУ з регулювання діяльності комерційних банків, зниження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. У 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р. — 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. В цей період банківська система України перебувала в стані стагнації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду.
П’ятий період (1996-2000 рр.) характеризується активною діяльністю НБУ у подоланні інфляційних процесів, створенням сприятливих умов для здійснення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці — гривні. В банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів продажем і перепродажем банків (70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).
На сьогодні банківська система України є ключовою частиною фінансової системи країни, важливим елементом господарського механізму, де реформування розпочалося раніше. ніж в інших секторах економіки. Саме банківська система повинна відіграти важливу роль у створенні оптимального середовища для мобілізації й вільного переливання капіталів, нагромадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.
§ 3. Питання функціонування банківської системи України
Сучасна банківська система України як система ринкового типу перебуває в процесі розвитку і потребує її подальшого вдосконалення. Механізй функціонування банківської системи постійно змінюється і залежить від обґрунтованого й ефективного визначення змісту діяльності банківської системи України, що розкривається в її головних напрямах, до яких належать:
— закріплення фінансової стабілізації та зміцнення купівельної спроможності національної грошової одиниці через подальше стримування темпів інфляції;
— здійснення кількісного контролю за динамікою грошової маси, яка відповідає реальний зміні внутрішнього валового продукту (ВВП);
— забезпечення купівельної спроможності національної валюти, яка сприяла б збалансуванню інтересів як державних, так і недержавних суб’єктів національної економіки;
підтримка короткострокової ліквідності комерційних банків Національним банком України;
— стимулювання процесів збільшення вкладів населення в банківську систему підвищенням гарантованості їх повернення через дію механізмів страхування депозитів та орієнтацію комерційних банків на встановлення реальних відсоткових ставок за депозитами з урахуванням рівня інфляції;
— зростання кредитної активності комерційних банків з метою підвищення кредитної підтримки вітчизняних підприємств;
— стимулювання інвестиційної спрямованості в діяльності комерційних банків збільшенням обсягів довгострокового кредитування;
— подальше скорочення частки готівки в обігу;
— утримання валютних резервів в обсягах, необхідних для підтримання купівельної спроможності національної валюти;
покриття дефіциту державного бюджету за рахунок неемісійних джерел фінансування через подальший розвиток ринку державних цінних паперів і зовнішніх запозичень;
підвищення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні;
продовження забезпечення процесу “дедоларизації” національної економіки активізацією привабливості гривне-вих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті;
поточне регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів;
— забезпечення нормального функціонування національної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів;
— ретельний контроль за капітальними операціями резидентів і нерезидентів на фінансовому ринку України;
— сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організаціями та залучення інвестицій від цих установ для виконання програми стабілізації та структурної перебудови економіки.
Розглядаючи банківську систему України з практичного аспекту, варто наголосити на тих проблемах, що стоять перед банками і впливають на формування повноцінних ринкових засад у банківському секторі.
До основних проблем слід віднести:
— зменшення основного капіталу банків, неможливість банків підвищити розмір статутного капіталу відповідно до чинного законодавства;
— заборгованість господарських суб’єктів перед банками, значний обсяг неповернутих кредитів, що впливає на стан банківських активів;
— висока залежність низки банків від стану державного і місцевих бюджетів;
— нехтування питаннями освоєння перспективних банківських технологій, можливістю впроваджувати банківський менеджмент і маркетинг;
— концентрація зусиль банків на отриманні спекулятивного прибутку і недостатня увага до кредитування реального сектора економіки;
— слабкий банківський нагляд за функціонуванням банківської системи, недостатній захист інтересів вкладників, акціонерів і пайовиків;
— недоліки чинного законодавства, неврегульованість багатьох юридичних аспектів діяльності банків, небанківських фінансових установ, відсутність системи страхування вкладень громадян, організації процедур санування, реструктуризації та банкрутства банків.
На розвиток банківської системи України впливають й інші фактори. Це насамперед суперечливі політичні, економічні й соціальні перетворення в країні, обґрунтовані та загальновизначені концепції розвитку національної банківської системи і, звичайно, відсутність досвіду побудови національної банківської системи в умовах ринкової економіки, монополізація банківської справи.
Крім того, серед економічних факторів, які впливають на розвиток банківської системи, можна назвати: низькі темпи приватизації рівень інфляції, нерозвиненість ринків капіталу і нерухомості в країні, зменшення доходів, що зумовлює зменшення кількості клієнтів банків, низька якість активів, недовіра вкладників до банків, повільний розвиток малих підприємств і податковий тягар.
На процес функціонування банківської системи впливають також організаційні фактори: нечітка кредитна політика, неможливість передбачити ризик, нестача кваліфікованих банківських кадрів, значні витрати (зокрема, на рекламу, інфраструктуру тощо), нераціональна територіальна структура банківської системи, недоліки у фінансуванні зовнішньо-експортних операцій.
Для нормальної діяльності банківської системи країни велике значення має існування ефективної законодавчої бази, яка б регулювала правовий статус банків і банківську діяльність у відповідних сферах. До недоліків нормативного регулювання слід віднести і нестабільність чинного банківського законодавства, відсутність регулятивних норм для багатьох видів банківських операцій, чітких бухгалтерських стандартів тощо. Подолання зазначених вище недоліків сприятиме розширенню банківського бізнесу, стабілізації банківської системи країни. Практична роль банківської системи визначатиметься тим, як вона управляє в державі системою платежів і розрахунків, враховуючи, що значна частина комерційних угод здійснюється через депозити, інвестиції і кредитні операції. Водночас ефективність здійснення інвестування коштів значною мірою залежить від здатності самої банківської системи направляти ці кошти саме тим позичальникам, які знайдуть способи їх оптимального та ефективного використання.
За сучасних умов банківська система України відіграє важливу роль у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і в зовнішній політиці держави. Від її ефективного функціонування залежать розподіл внутрішнього валового продукту і національного доходу, регулювання грошового обігу, кредитування, фінансування та інші економічні і соціальні досягнення держави.
Глава III
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ
НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ
§ 1. Загальна характеристика правової природи Національного банку України
У системі центральних органів виконавчої влади України особливе місце посідає Національний банк України. Правове становище НБУ визначається Конституцією України (статті 99 і 100), Законом України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р., а також іншими нормативними актами.
Перехід України до ринкової економіки, створення ефективного фінансово-кредитного механізму зумовив потребу у створенні в 1991 р. Національного банку України, який повинен відігравати важливу роль у здійсненні державної грошово-кредитної політики та стабілізації національної валюти, в організації та функціонуванні банківської системи в Україні. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України є центральним банком держави, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються чинним законодавством.
Національний банк України як державний банк країни разом зі своїми філіями є першим рівнем банківської системи України і своєрідним “банком банків”, який виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання Державного бюджету країни.
Національний банк є емісійним центром держави, якому належить монопольне право на випуск грошей в обіг на території країни. Він провадить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, забезпечення стабільності національної грошової одиниці, організовує міжбанківські розрахунки.
Національний банк забезпечує управління золотовалютними резервами держави, є єдиним зберігачем державного золотовалютного запасу, а також дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, інших коштовностей, що належать державі. НБУ з метою безпеки і фінансової стабільності координує діяльність банківської системи в цілому, здійснює функції банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків, а також інших фінансово-кредитних установ, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках.
Національний банк України приймає на зберігання кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів, виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними, підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці. НБУ забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Відповідно до ст. 93 Конституції України НБУ має право законодавчої ініціативи, тобто право безпосереднього внесення до Верховної Ради України законопроектів з питань грошово-кредитної політики. Національний банк України представляє інтереси держави у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків, має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна.
Велике значення для характеристики правової природи НБУ має економічна самостійність центрального банку країни. Національний банк України функціонує як економічний самостійний орган, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених чинним законодавством випадках також за рахунок Державного бюджету України. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.
Не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління НБУ інакше як у межах, визначених Законом України “Про Національний банк України”. НБУ не відповідає за зобов’язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.
Національний банк може відкривати свої установи, філії та представництва в Україні, а також свої представництва за кордоном. Національний банк, його установи, філії та представництва мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. НБУ як суб’єкт права характеризується складною майновою і фінансовою структурою. Майно Національного банку складається із фондів, основних і оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображується в самостійному балансі Національного банку.
Джерелом формування майна Національного банку є статутний фонд на момент створення банку, а також доходи, одержані від банківської діяльності. Статутний фонд Національного банку створювався за рахунок коштів держави і слугує забезпеченням його зобов’язань. Статутний капітал Національного банку є державною власністю і його розмір становить 10 млн гривень. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису, а в разі потреби — Державний бюджет України.
Доходи НБУ утворюються за рахунок отримання відсоткових доходів за розміщення депозитів та вкладень, надання кредитів, операцій з банками, клієнтами та з цінними паперами, продажу валюти інших держав та проведення інших операцій.
Основним показником. госпрозрахункової діяльності Національного банку е прибуток, хоч одержання прибутку не е метою його діяльності. Заплановані доходи та витрати Національного банку відображуються в кошторисі його доходів і витрат. Кошторис доходів та витрат повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком його функцій, встановлених Конституцією України і Законом України “Про Національний банк України”. Національний банк за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України наступного за звітним року.
Планування й облік доходів та видатків, а також формування фондів та резервів Національного банку на покриття фінансових ризиків, пов’язаних із виконанням його функцій, здійснюються згідно з положенням, що затверджується Радою НБУ.
Національний банк створює основні, фонди та фонди загального призначення.
Основними фондами Національного банку є статутний, резервний.
Статутний фонд є забезпеченням зобов'язань Національного банку, резервний — використовується для покриття балансових втрат Національного банку. Відрахування до резервного фонду здійснюються за рахунок прибутку Національного банку до досягнення ним розміру статутного фонду. Якщо резервний фонд частково або повністю буде використано на Покриття збитків, то відрахування до цього фонду поповнюються і здійснюються до досягнення ним установленого розміру.
До фондів загального призначення НБУ належать:
а) спеціальний резервний фонд переоцінки активів і пасивів золотовалютного резерву;
б) резерв для переоцінки власності банку;
в) резерв на покриття змін обмінного курсу;
г) інші фонди (в тому числі фонди пенсійного забезпечення та медичного страхування).
Відповідно до ст. 72 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк сплачує податки згідно з законами України з питань оподаткування.
Національний банк України забезпечує ефективність та надійність платіжної системи, встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб, відіграє провідну роль у процесі створення та впровадження національної системи масових електронних платежів (СЕП). Із січня 1994 р. Національний банк України запровадив автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних комп’ютерних технологій, до якої нині залучена вся банківська система України. Очолює цю систему Центральна розрахункова палата в Києві, а на місцях діють регіональні рахункові палати, які об’єднуються у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, Ця система обслуговується комплексом програмно-технічних засобів; що забезпечують обмін електронними документами, їх перевірку, аналіз, захист від несанкціонованого втручання.
Одночасно слід зазначити, що Національний банк України в своїй діяльності мас деякі обмеження. Зокрема, йому забороняється бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ і здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов’язані із забезпеченням діяльності Національного банку та його установ; займатися торговельною, виробничою, страховою та іншою діяльністю, що не відповідає функціям Національного банку.
Чинним законодавством встановлено, що Національний банк підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень, однак у системі органів виконавчої влади він має автономний статус, діє самостійно і не залежить від органів державної влади при вирішенні питань, що належать до компетенції центрального банку. Такий правовий статус Національного банку забезпечує йому самостійність у здійсненні єдиної державної грошово-кредитної політики, сприяє запобіганню неконтрольованій емісії грошей, забороні фінансування дефіциту державного бюджету.
Отже, Національний банк України має подвійну правову природу. З одного боку, Національний банк має широкі владні повноваження щодо управління грошово-кредитною політикою держави (статті 24 і 25 Закону України “Про Національний банк України”), аз іншого виступає економічно самостійним органом, є юридичною особою (ст. 4 зазначеного Закону), має право укладати цивільно-правові договори з комерційними банками і державою і як учасник цивільних відносин несе цивільну відповідальність. Діяльність Національного банку України спрямована насамперед на забезпечення єдиної державної політики в сфері грошового обігу, кредитування, валютного регулювання, здійснення фінансування і розрахунків у народному господарстві України.
§ 2. Основи взаємовідносин Національного банку України з вищими органами держави
Особливість правового статусу, завдання і функції Національного банку України визначають характер взаємовідносин його з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. Діючи в єдиній соціальній системі, виступаючи особливим центральним органом державного управління в системі органів держави, НБУ має автономність, його діяльність характеризується оптимальною самостійністю щодо управління грошово-кредитною системою України.
Стаття 4 Закону України “Про Національний банк України” передбачає, що Національний банк як економічно самостійний орган здійснює свої функції та повноваження незалежно від виконавчо-розпорядчих органів держави і не відповідає за політику уряду.
Вищі органи держави й Національний банк з метою забезпечення розвитку ринкової економіки в державі будують свої взаємовідносини на основах всебічного співробітництва. Свою діяльність щодо виконання державної політики в сфері грошового обігу, кредиту, валютного регулювання, забезпечення стабілізації фінансового стану в державі вони здійснюють у тісному взаємозв’язку і взаємодії.
Одночасно чинне законодавство передбачає, що НБУ підзвітний як Президенту України, так і Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень.
Національний банк двічі на рік надає Президентові України інформацію про стан грошово-кредитного ринку в країні. Президент України вносить Верховній Раді України пропозиції щодо кандидатури Голови Національного банку України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України прийняттям відповідного Указу. Голова НБУ одноосібне несе відповідальність перед Президентом України за діяльність Національного банку.
Взаємовідносини НБУ з Верховною Радою України виявляються в різноманітних проявах. Зокрема, Верховна Рада України, за поданням Президента України, призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку, половину складу Ради Національного банку прийняттям відповідної постанови; затверджує розмір статутного капіталу та кошторис Національного банку та звітність про виконання кошторису.
Національний банк надає Верховній Раді України двічі на рік інформацію про стан грошово-кредитного ринку в державі, звіт про свою роботу, баланс своєї діяльності і зведений баланс банківської системи держави, подає на розгляд Верховній Раді України щороку розроблені Радою НБУ Основні засади грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх реалізацією; голова Національного банку доповідає Верховній Раді України про діяльність Національного банку.
Верховна Рада України здійснює нормотворчу діяльність з питань встановлення виключно законами України засад створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційних ринків. У свою чергу, НБУ, здійснюючи право законодавчої ініціативи, має право вносити на розгляд Верховної Ради України проекти законів щодо грошово-кредитної політики, функціонування банківської системи тощо.
Велике значення для нормального й ефективного функціонування Національного банку України має, з одного боку, чітке розмежування повноважень між урядом і Національним банком, а з іншого тісний взаємозв’язок і взаємодія з Кабінетом Міністрів України
Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної економічної програми
Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів, вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України.
Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу. Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України Голова НБУ або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу, а члени Кабінету Міністрів у засіданнях Правління НБУ з правом дорадчого голосу.
Важливою формою взаємодії Кабінету Міністрів України і Національного банку є нормативні акти, що приймаються Кабінетом Міністрів України, з питань здійснення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а з низки особливо важливих питань банківської сфери ними видаються спільні постанови. Постанови Кабінету Міністрів України, будучи обов’язковими для виконання, визначають державну політику в сфері грошового обігу, кредитування, здійснення фінансування та платежів у народному господарстві. Проекти законодавчих та інших нормативних актів, що розробляються НБУ і безпосередньо стосуються діяльності суб’єктів господарювання та е обов’язковими до виконання останніми, узгоджуються з Кабінетом Міністрів України.
Для правильного з’ясування місця НБУ в системі органів держави, належної організації взаємовідносин НБУ з вищими органами держави велике значення має законодавче закріплення в ст. 53 Закону України “Про Національний банк України” положення про гарантії невтручання в статус НБУ, тобто не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади, їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше як у межах, визначених зазначеним Законом. Тим самим підвищено правовий статус НБУ і забезпечується самостійність у здійсненні ним єдиної державної грошово-кредитної політики, запобіганні неконтрольо-ваній емісії грошей.
§ 3. Функції та операції Національного банку України
Зміст діяльності Національного банку України розкривається через систему його функцій, в основних напрямах функціонування. Для виконання завдань, покладених на цей особливий центральний орган державного управління Законом України “Про Національний банк України” (статті 6 і 7), передбачено такі функції.
Насамперед, ст. 99 Конституції України та ст. 6 Закону України “Про Національний банк України” визначають, що основною функцією Національного банку є створення таких грошово-кредитних механізмів, які спроможні забезпечити стабільність національної грошової одиниці (гривні) з метою цінової стабільності, стримування інфляції, платоспроможності, що створює передумови для економічного зростання в країні. Стабільність грошової одинці, як відомо, пов’язана зі стабільністю споживчих цін і курсовою політикою держави. На виконання своєї основної функції НБУ сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, цінової стабільності, тобто утриманню системи цін на певному рівні підтриманням стабільного курсу грошової одиниці України. Основною метою цінової стабільності і є забезпечення купівельної спроможності національної грошової одиниці, яка досягається завдяки підтриманню низького рівня інфляції.
Відповідно до ст. 7 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк виконує й інші функції.
1. Відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та провадить грошово-кредиту політику
2. Монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг.
3. Виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування.
4. Встановлює для банків правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна
5. Організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу.
6. Визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками.
7. Визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює систему електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації.
8. Здійснює банківське регулювання та нагляд.
9. Веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках.
10. Складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування.
11. Представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків.
12. Здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
13. Забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.
14. Аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин.
15. Організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот, монет та інших цінностей.
16. Реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку.
17. Бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України.
18. Здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку.
19. Веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.
20. Визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого реріоду.
21. Здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Велике значення для ефективності банківського регулювання має нормотворча функція Національного банку України.
Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які е обов’язковими для органів державної влади і місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.
Нормативно-правові акти Національного банку (інструкції, положення, правила) видаються і затверджуються у формі постанов Правління НБУ. Вони не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом’якшують або скасовують відповідальність.
Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності відповідно до законодавства України.
Нормативно-правові акти Національного банку можуть бути оскаржені відповідно до законодавства України. В практиці нормотворення НБУ набули поширення і такі види документів, як листи і телеграми, які не можуть мати нормативного характеру і не відповідають вимогам, встановленим Єдиною державною системою діловодства.
При здійсненні НБУ функцій щодо здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики передбачається, що основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загально-державної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного і соціального розвитку України на відповідний період, що охоплюють прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Щороку Національний банк інформує Верховну Раду України про напрями грошово-кредитної і валютної політики, розробленої Національним банком на наступний рік і на більш триваліш період.
Основними напрямами державної грошово-кредитної політики є:
а) аналіз та прогноз економічної кон’юнктури, яка складається у державі;
б) обґрунтування обсягу грошової маси, що перебуває в обігу на початок і кінець року;
в) методи грошово-кредитного регулювання;
г) шляхи регулювання рівня облікової та відсоткових ставок банківських та інших фінансово-кредитних установ;
д) засади валютної політики;
е) заходи щодо забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці та стїйкості її курсу щодо іноземних валют.
Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:
1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;
2) відсоткову політику;
3) рефінансування комерційних банків;
4) управління золотовалютними резервами;
5) операції з цінними паперами, крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права, у тому числі з казначейськими зобов’язаннями на відкритому ринку;
6) регулювання імпорту та експорту капіталу;
7) емісію власних боргових зобовєязань та операції з ними.
Національний банк встановлює банкам нормативи обов’язкового резервування коштів, при цьому:
а) норматив обов’язкового резервування встановлюється спиним для банків у відсотковому відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті;
б) для різних видів зобов’язань можуть встановлюватися різні норми обов’язкового резервування;
в) рішення про підвищення нормативу обов’язкового резервування набуває чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.
Національний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування, якою визначаються форми, порядок, умови та ліміти кредитування банків. Національний банк надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою, не нижчою від ставки рефінансування Національного банку, та в порядку, визначеному ним. З метою впливу на грошовий обіг та кредитування Нацїональний банк встановлює облікову та ломбардні відсоткові ставки, розмір яких визначається залежно від рівня інфляції, попиту і пропозицій на кредит на кредитних аукціонах, міжбанкївського ринку. Облікова ставка НБУ — це той. відсоток, які комерційні банки сплачують при купівлі коштів на кредитних аукціонах НБУ (на 4.12.2002 вона становила 7% річних).
Національний банк України, виступаючи емісійним центром держави, має виключне право на введення в обіг (емісїю) гривні і розмінної монети, організовує їх обіг і вилучення з обігу Готівка перебуває в обігу, у вигляді грошових знаків банкнот і монет. Для друкування банкнот і карбування монет в Україні діють фабрика банкнотного паперу і Банкнотно-монетний двір. Національний банк України визначає систему захисту, платіжні ознаки та дизайн грошових знаків.
Банкноти і монети, які вводяться в обіг НБУ, є безумовними зобов’язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів; а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів. Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його.
На Національний банк, комерційні банки України покладено обов'язок вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних ознак, платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення таких грошових знаків встановлюється Національним банком і регулюється відповідними нормативними актами. Виготовлення з метою введення в обіг або введення в обіг підроблених грошових знаків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 199 Кримінального кодексу України.
До функцій Національного банку України належить Організація розрахунків та бухгалтерського обліку. Національний банк встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів, а також платіжних інстументів та готівки, координує організацію розрахунків, дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків.
Національний банк забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків через свої установи, дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахункові системи.
Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків. В Україні у структурі загальної грошової маси на готівку, яка перебуває в обігу значною мірою поза банками, припадає сьогодні 41,5% усієї готівки, тоді як у розвинених країнах світу обсяг готівки в складі загальної грошової маси не перевищує 10 відсотків. Держава в особі Національного банку вживає заходів до максимального зменшення в обігу грошової маси.
Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівковому порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених НБУ. Порядок ведення касових операцій підприємств усіх форм власності передбачає, що підприємства можуть мати готівку в своїх касах у межах лімітів залишку готівки в касі і використовувати її у межах зазначених норм. Перевірка касової дисципліни суб’єктами господарювання здійснюється органами державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, органами Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами та комерційними банками. За порушення касової дисципліни до винних осіб застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу.
Національний банк також встановлює обов’язкові для банків стандарти та правила ведення бухгалтерського обліку і звітності, що відповідають вимогам законодавства України.
Особливе місце Національний банк України посідає в проведенні валютної політики держави і йому належить активна роль щодо операцій з валютними цінностями.
Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.
До компетенції Національного банку в сфері валютного регулювання та контролю належать:
1) видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій;
2) видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяльністю банкїв та інших установ, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
3) встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;
4) застосування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю.
Національний банк визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства про валютне регулювання.
З метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці Національний банк провадить дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження.
Національний банк здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку Національного банку для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов’язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.
Національний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют купівлею та продажем іноземної валюти на фінансових ринках.
Національний банк України здійснює валютні інтервенції купівлею-продажем валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс національної валюти щодо іноземних валют і на загальний попит та пропозицію грошей в Україні. Валютні цінності та інше майно резидентів, які перебувають за межами України, підлягають обов’язковому декларуванню у Національному банку. Порядок і терміни декларування встановлюються Національним банком. Національний банк гарантує таємницю зазначеної інформації.
Визначаючи валютну політику, Національний банк України здійснює заходи, спрямовані на забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України.
За сучасних умов дедалі більшого розвитку набуває міжнародне співробітництво в галузі правового регулювання банківської діяльності. У зв’язку з цим Національний банк представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними фінансовими організаціями.
НБУ тісно співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком та Європейським банком реконструкції і розвитку, Банком міжнародних розрахунків у Базелі, центральними та провідними комерційними банками Західної Європи та США з питань монетарної політики, організації банківського нагляду, банківської статистики, складання платіжного балансу, впровадження прийнятих у міжнародній практиці систем розрахунків та міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.
З метою виконання своїх зовнішньоекономічних функцій Національний банк має право відкривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кордоном. На сьогодні Національний банк України встановив кореспондентські відносини з понад 40 зарубіжними банками.
Останнім часом в Україні реалізується стратегія інтеграції її до Європейського Союзу, спостерігається процес гармонізації національного законодавства, приведення його у відповідність з нормами права ЄС. Розвиток міжнародних зв’язків, реалізація програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері сприяють плідному співробітництву Національного банку з міжнародними фінансовими організаціями та співпраці з центральними банками й фінансовими установами розвинених країн.
Національний банк має право брати участь у формуванні капіталу і діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, а також відповідно до угод між ним та іноземними центральними банками (ст. 43 Закону України “Про Національний банк України”).
Нормальне функціонування банківської системи України, налагодження ефективної банківської діяльності багато в чому залежать від організації банківського регулювання і нагляду. Закон України “Про Національний банк України” містить спеціальний розділ 10 (статті 55-63), присвячений питанням банківського регулювання і банківського нагляду, в якому визначені механізми і засоби забезпечення надійності банківської системи.
Основною метою банківського регулювання і нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Національний банк України виконує важливі функції щодо здійснення банківського регулювання і нагляду за діяльністю банків. При здійсненні державою пруденційного регулювання банківської діяльності велике значення має організація ефективного нагляду за роботою кредитних установ. Ці завдання вирішуються таким способом.
Національний банк здійснює постійний нагляд за додержанням банками банківського законодавства, нормативних актів Національного банку й економічних нормативів, провадить державну реєстрацію банків, філій і представництв та інших кредитних установ і ліцензування банківських операцій, встановлює для банків правила здійснення банківських операцій, бухгалтерського обліку, звітності тощо.
Для здійснення своїх функцій Національний банк має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення щодо отриманої інформації і проведених операцій.
Для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації Національний банк має право безоплатно одержувати необхідну інформацію від органів державної влади і місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності.
Отримана інформацію не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством України.
Одним з найважливіших елементів пруденційного регулювання банківської діяльності є економічні нормативи. До них належать показники відрахування кредитних ресурсів, інших відрахувань, достатності капіталу, платоспроможності і ліквідності кредитних установ тощо.
Відповідно до ст. 58 Закону України “Про Національний банк України” з метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків Національний банк встановлює для них обов’язкові економічні нормативи, які є методом управління грошовим обігом і банківською діяльністю. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, наданням кредитів, інвестиціями капіталу, а також за відсотковим та валютним ризиком. Про подальші зміни нормативів та методики розрахунку їх Національний банк офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до набуття ними чинності. Докладніше визначення економічних нормативів і порядок їх застосування регулюються Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою 28.08.2001 постановою Правління Національного банку України.
Національний банк України встановлює такі нормативи, що е обов’язковими до виконання всіма банками.
Нормативи капіталу:
мінімального розміру регулятивного капіталу;
адекватність регулятивного капіталу;
адекватність основного капіталу.
Нормативи ліквідності:
миттєва ліквідність;
поточна ліквідність;
короткострокова ліквідність.
Нормативи кредитного ризику:
максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента;
великих кредитних ризиків;
максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру;
максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам.
Нормативи інвестування:
інвестування в цінні папери окремо за кожною установою;
загальні суми інвестування;
ризику загальної (довгої) короткої валютної позиції банку.
Одним із важливих економічних нормативів е мінімальний розмір регулятивного капіталу, який встановлюється для діючих банків диференційовано, а для знову створених банків має становити:
а) для місцевих кооперативних банків — 1 млн евро;
б) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 млн євро;
в) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, — 5 млн євро (ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) .
Перерахування розміру регулятивного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладення установчого договору.
Національний банк України має право встановити для окремих банків залежно від спеціалізації їх диференційований мїнімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче від розмірів, передбачених ст. 31 Закону України “Про банки і банківську діяльність”.
Нацюнальний банк України визначає розміри, порядок формування та використання резервів банків для покриття можливих втрат за кредитами, резервів для покриття валютних, відсоткових та інших фінансових ризиків банків.
Для здійснення своїх наглядових та регулятивних функцій, які виконуються НБУ безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду, він має такі повноваження:
1) здійснює всі види перевірок на місцях банків в Україні (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;
2) може вимагати від банків проведення загальних зборів акціонерів (учасників) і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;
3) може брати участь у роботі зборів акціонерів (учасників), засідань спостережної ради, правління і ревізійної комісії банку.
Національний банк пред’являє вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.
Нагляд за комерційними банками Національний банк України здійснює двома методами: безвиїзним наглядом та виїзним інспектуванням банків. Безвиїзний нагляд полягає в аналізі звітності, що надається установам НБУ на регулярній основі. Інспекційні перевірки банків на місцях провадяться кваліфікованими спеціалістами служби банківського нагляду НБУ.
Велике значення для забезпечення надійності комерційних банків має застосування Національним банком України заходів впливу згідно зі ст. 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосовувати такі заходи впливу:
1) письмове застереження щодо припинення порушення та вжиття необхідних заходів для виправлення ситуації, зменшення невиправданих витрат банку, обмеження невиправдано високих відсоткових виплат за залученими коштами, зменшення чи відчуження неефективних інвестицій;
2) скликання загальних зборів учасників, спостереженої ради банку, правління (ради директорів) банку для прийняття програми фінансового оздоровлення банку або плану реорганізації банку;
3) укладення письмової угоди з банком, за якою банк чи визначена угодою особа зобов’язується вжити заходів для усунення порушень, поліпшення фінансового стану банку тощо;
4) видавати розпорядження щодо:
а) припинення виплати дивідендів чи розподілу капіталу в будь-якій іншій формі;
б) встановлення для банку підвищених економічних нормативів;
в) підвищення резервів на покриття можливих збитків за кредитами та іншими активами;
г) обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій з високим рівнем ризику;
д) заборони надавати бланкові кредити;
е) накладення штрафів на: керівників банків у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; банки відповідно до положень, затверджених Правлінням Національного банку України, але у розмірі не більше одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду;
є) тимчасової, до усунення порушення, заборони власнику істотної участі у банку використовувати право голосу придбаних акцій (паїв) у разі грубого чи систематичного порушення ним вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
ж) тимчасового, до усунення порушення, відсторонення посадової особи банку від посади у разі грубого чи систематичного порушення цією особою вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України;
з) реорганізації банку;
й) призначення тимчасової адміністрації.
У разі порушення банківського законодавства, що спричинило значну втрату активів або доходів, і настання ознак неплатоспроможності банку Національний банк України має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку згідно зі статтями 87-93 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Якщо в діях керівника банку або фізичної особи чи представника — юридичної особи — власника істотної участі, якій пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину, не встановлено складу злочину, але має місце порушення вимог цього Закону або нормативно-правових актів Національного банку України або якщо таку особу визнано винною у, вчиненні корисливого злочину із призначенням покарання без позбавлення волі. Національний банк України має право видати банку розпорядження про звільнення такої особи з посади або заборону користуватися правом голосу придбаних акцій (паїв).
Види і вибір заходів впливу до комерційних банків та інших осіб за порушення банківського законодавства, порядок їх застосування закріплено в Положенні про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженому постановою Правління НБУ від 28.08.2001.
Заходи впливу застосовуються Національним банком на підставі:
результатів інспекційних (плановик і позапланових перевірок діяльності банків чи їх філій;
результатів аналізу дотримання банками вимог банківського законодавства з використанням статистичної звітності, щомісячних і щоденних балансів тощо;
результатів перевірок діяльності банків аудиторськими організаціями, уповноваженими відповідно до чинного законодавства на їх здійснення.
Заходи впливу, що застосовуються Національним банком до банків, мають бути адекватними конкретним порушенням, які ними були допущені. Вибір адекватних заходів впливу НБУ має здійснюватися з урахуванням: характеру допущених банком порушень, причин, які зумовили виникнення виявлених порушень, загального фінансового стану банку та рівня достатності капіталу.
Банк або інші особи мають право оскаржити в суді рішення про застосування заходів впливу. Оскарження не зупиняє виконання оскаржуваного рішення.
Важливим засобом банківського нагляду є ліцензування банківських операцій. Ліцензування — це порядок видачі банкам, які з часу реєстрації НБУ набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій, якщо умови діяльності комерційних банків відповідають чинному законодавству України та нормативним актам НБУ, а також діяльність яких не загрожує інтересам клієнтів.
На здійснення банківських операцій Національний банк видає комерційним банкам ліцензії (п. 9 ст. 7, п. 2 ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, статті 19 і 20 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).
Банківська ліцензія — це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених законодавством, на підставі якого банки мають право здійснювати банківську діяльність.
Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою залучення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають встановленим НБУ обов’язковим вимогам та діяльність яких не загрожує інтересам їх клієнтів.
Відповідно до ст. 19 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність із залучення вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і надання кредитів, а також вести рахунки.
Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно з законами України.
Банківська ліцензія видається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність оплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщенням відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені вище умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Чинними правилами НБУ встановлено різні умови і документи, необхідні для отримання банківських ліцензій, письмових дозволів банками.
Так, для отримання банківської ліцензії банки подають до територіального управління НБУ такі документи:
— клопотання банку про видачу банківської ліцензії за підписом голови Правління банку;
— інформацію про керівників банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління, кандидатури яких відповідають кваліфікаційним вимогам;
— відомості про забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комунікаційними засобами, що відповідають вимогам НБУ;
— документ про право власності на приміщення (свідоцтво про власність, цивільно-правові угоди, що підтверджують право власності) або договір оренди на приміщення, у якому буде розміщено банк на строк не менше ніж п’ять років;
— відомості про відповідність технічного стану та організації охорони приміщень банку вимогам нормативно-правових актів Національного банку.
Крім зазначених вище документів, також подаються спеціальні документи:
план (бізнес-план), опис банківських операцій з обґрунтуванням їх економічної доцільності, економічне обґрунтування прогнозних показників розрахунків балансового звіту та звіту про фінансові результати, опис та дані про управління й організаційну структуру банку, внутрішні положення про правління (раду директорів) банку, розрахунку балансового звіту та прибутковість усієї діяльності банку тощо.
Висновок щодо можливості видачі банку ліцензії готує територіальне управління НБУ після отримання повного пакета документів протягом 10 робочих днів з дня їх отримання від банку.
У разі позитивного рішення територіальне управління надсилає пакет документів із своїм висновком та клопотанням банку Генеральному департаменту банківського нагляду НБУ.
Висновок про надання комерційному банку банківської ліцензії, письмового дозволу, ліцензій на виконання окремих операцій готує Генеральний департамент банківського нагляду НБУ та передає його і проект відповідного рішення на розгляд Комісії Національного банку, яка приймає рішення протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів. Банківська ліцензія набуває чинності з дня прийняття відповідного рішення Комісією НБУ та оформлення її належним чином на спеціальному бланку за підписом заступника Голови НБУ. За видачу банкам ліцензій встановлена плату у розмірі 130 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Національний банк України може відмовити банку у видачі банківської ліцензії, якщо за результатами розгляду поданого пакета документів установлено, що надано недостовірну або неповну інформацію, або якщо банк протягом одного року з дати реєстрації не виконав умови, передбачені правилами НБУ. Рішення про відмову у видачі банківської ліцензії НБУ повідомляє банк у письмовій формі протягом місяця із зазначенням причин відмови.
Банківська ліцензія може бути відкликана НБУ в таких випадках:
1) якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію;
2) якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
3) у разі порушення банківського законодавства, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку;
4) на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з вимогами банківського законодавства;
5) недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку.
Національний банк України негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк упродовж трьох днів з моменту отримання рішення зобов’язаний повернути Національному банку України свою банківську ліцензію.
У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії з підстави про виявлення недостовірних даних у документах банк припиняє здійснення всіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов’язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів та положень Закону.
Рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті “Урядовий кур’єр” або “Голос України” і е підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банку.
Рішення про відкликання ліцензії на право здійснення банківських операцій є крайнім заходом НБУ, якому мають передувати інші заходи запобіжного характеру відповідно до чинного законодавства.
Рішення Національного банку України про відкликання ліцензії на право здійснення всіх банківських операцій повідомляється всім банкам України.
Чинне законодавство України передбачає, що основною метою будь-якого банку є здійснення ним банківських операцій.
Відповідно до ст. 42 Закону України “Про Національний банк України” НБУ для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:
— надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче від ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком;
— здійснює дисконтні операції з векселями і чеками в порядку, визначеному Національним банком;
— купує та продає на вторинному ринку цінні папери порядку, передбаченому законодавством України;
— відкриває власні кореспондентські та металеві рахунки у закордонних банках і веде рахунки банків-кореспондентів;
— купує та продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;
— зберігає банківські метали, а також купує та продає банківські метали, дорогоцінні метали й каміння та інші коштовності, пам'ятні та інвестиційні монети з дорогоцінних металів на внутрішньому і зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;
— розміщує золотовалютні резерви самостійно або через банки, уповноважені ним на ведення валютних операцій, виконує операції із золотовалютними резервами України з банками, рейтинг яких за класифікацією міжнародних рейтингових агентств відповідає вимогам до першокласних банків не нижче від категорії А;
— приймає на зберігання та в управління державні цінні папери та інші цінності;
— видає гарантії і поруки відповідно до положення, затвердженого Радою Національного банку;
— веде рахунок Державної скорбниці України без оплати і нарахування відсотків;
— виконує операції з обслуговування державного боргу, пов’язані із розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними;
— веде особові рахунки працівників Національного банку;
— веде рахунки міжнародних організацій;
— здійснює безспірне стягнення коштів з рахунків своїх клієнтів відповідно до законодавства України, в тому числі за рішенням суду;
— надає кредити Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під заставу цінних паперів за ціною не нижче інфляції терміном на 5 років.
Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій. У разі порушення Національним банком договорів при здійсненні банківських операцій він несе цивільну відповідальність перед комерційними банками та іншими фінансово-кредитними установами.
Отже, банківські операції, що здійснюються Національним банком України, створюють передумови державного регулювання грошового ринку, а їх перелік наближається до міжнародних стандартів, тобто це операції, які фактично проводять центральні банки розвинених країн.
§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України
Для ефективної діяльності НБУ велике значення мають мережа його установ та організаційна структура банку, за допомогою яких він здійснює надані законодавством повноваження. Структура НБУ побудована за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням і має функціонально-територіальний характер. До системи НБУ належать центральний апарат філії (територіальні управління), розрахункові палати, представництва банку за кордоном. Головне управління, інженерно-технічний центр, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.
Національний банк України в межах, визначених законодавством, самостійно вирішує питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ Національного банку, його підприємств, затверджує їх статути та положення.
Для здійснення своїх функцій та керівництва територіальними управліннями НБУ має центральний апарат, який функціонує у Києві. Організаційні основи і структура центрального апарату НБУ затверджені постановою Правління НБУ. До структури центрального апарату Національного банку входять департаменти та самостійні управління з основних напрямів банківської діяльності, зокрема, функціями яких є розроблення грошово-кредитної політики, здійснення банківських операцій, дослідно-аналітичних робіт, а також Організація робіт технічного та адміністративного характеру. В центральному апараті Національного банку функціонують такі департаменти: адміністративний, економічний, банківського нагляду, валютного регулювання, платіжних систем, готівково-грошового обігу, бухгалтерського обліку, монетарної політики, інформатизації, персоналу, міжнародних зв’язків, валютного контролю і ліцензування, фінансовий, юридичний, економічного аналізу, досліджень і прогнозування, банківської безпеки, пруденційного нагляду, внутрішнього аудиту тощо.
Внутрішня структура департаменту неоднакова і деякі з них мають складну побудову. Так, до департаменту валютного регулювання входять чотири управління, а саме: валютних операцій; прогнозування; валютної політики; методології ва лютного регулювання та валютного контролю і ліцензування. Департамент економічного аналізу і прогнозування включає; управління ринку капіталів та бірж, оперативного прогнозування й аналізу розвитку грошово-кредитного ринку, управління методології інструментів грошово-кредитної політики та рефінансування комерційних банків. Крім департаментів, у структурі апарату НБУ є самостійні управління: реєстрації та ліцензування й інспектування банків, нагляду за великими банками, з питань роботи з проблемними банками, безвиїзного нагляду за діяльністю банків, методології валютного регулювання.
Національному банку України також підпорядковані інші установи: Операційне управління. Головне управління. Центральне сховище. Державна скарбниця, Центральна розрахункова палата. Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, інженерно-технічний центр, навчальний центр, банківські навчальні заклади (академія в Сумах, інститут у Львові). Національний банк України має офіційні видання: “Бюлетень НБУ”, “Платіжний баланс України”, “Вісник НБУ”.
Національний банк України виступає як-єдина централізована система, якій підпорядковуються всі ланки цієї системи на місцях (територіальні управління). Свої завдання і функції Національний банк здійснює через територіальні управління, які є відокремленими підрозділами Національного банку, що розташовані поза місцем його знаходження і здійснюють свою діяльність на правах філій.
Територіальні управління Національного банку України утворюються відповідно до існуючого територіального устрою України і складаються з Головного управління Національного банку України в Автономній Республіці Крим, Головного управління Національного банку у Києві і Київській області та 23 територіальних управлінь в обласних центрах України.
У територіальних управліннях НБУ структура апарату аналогічна центральному з деякими відмінностями, що випливають зі специфіки їх роботи.
Становить інтерес організаційна структура Головного управління НБУ у Києві і Київській області, яке є відокремленим підрозділом НБУ і йому підпорядковане. Організаційну структуру цього Територіального управління формують 12 функціональних підрозділів (управління і відділи), кожний з яких має певні права й обов’язки. До управлінь належать: готівкового обігу та касових операцій, перевезення цінностей та Організації інкасації, банківського нагляду; організації бухгалтерського обліку, фінансів та звітності; з контролю валютних операцій та адміністративне управління.
У структурі цього управління також функціонують відділи: економічної роботи та грошово-кредитних відносин, інформатизації; банківської безпеки, персоналу, аудиту та юридичний.
Зазначена структура територіального управління і закріплені за ним повноваження дають можливість здійснювати оперативну діяльність та ефективно виконувати завдання і функції, що стоять перед управлінням.
Філії (територіальні управління) Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції філій Національного банку визначаються Положенням, затвердженим Правлінням Національного банку.
Організаційна структура Національного банку України і його мережа, таким чином, забезпечують втілення в життя єдиної державної політики в сфері грошово-кредитного обігу і спрямовані на. ефективне функціонування центрального банку країни — НБУ.
§ 5. Організація роботи Національного банку України
Закон України “Про Національний банк України” визначає організацію роботи Національного банку, його керґвні органи, їх повноваження та розмежування між ними компетенцй..
Організація роботи НБУ підпорядкована виконанню покладених на нього функцій та його ролі в реалізації економічної політики держави. Очолює Національний банк України Голова, який відповідно до Конституції України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України строком на 5 років.
У разі незатвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України “Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за , згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України”. Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.
Голова Національного банку звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України прийняттям відповідної постанови у разі:
закінчення строку повноважень;
2) набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;
3) заяви про відставку за політичними або особистими причинами, поданої у письмовому вигляді та прийнятої Президентом України;
4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою;
5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;
6) за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень.
У ст. 19 Закону України “Про Національний банк України” визначаються повноваження та обов’язки Голови Національного банку, а саме:
1) керує діяльністю Національного банку;
2) діє від імені Національного банку і представляє його інтереси без доручення у відносинах з органами державної влади; з банками; фінансовими та кредитними установами, міжнародними організаціями, іншими установами й організаціями;
3) головує на засіданнях Правління Національного банку;
4) підписує протоколи, постанови Правління Національного банку, накази та розпорядження, а також угоди, Що укладаються Національним банком;
5) розподіляє обов’язки між заступниками Голови Національного банку;
6) видає розпорядчі акти, обов’язкові до виконання всіма службовцями Національного банку, його підприємствами, установами,
7) приймає рішення з інших питань, що стосуються діяльності Національного банку, крім віднесених до виключної компетенції Ради Національного банку та Правління Національного банку відповідно до цього Закону;
8) одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за діяльність Національного банку.
Отже, Голова Національного банку України вирішує питання оперативного керівництва банком і несе повну політичну і юридичну відповідальність перед Президентом України і парламентом за результати проведення грошово-кредитної політики в державі.
Голова Національного банку має одного першого заступника та трьох заступників, які призначаються та звільняються ним за погодженням з Радою Національного банку.
Особливий правовий статус Національного банку України, забезпечення єдиної державної грошово-кредитної політики і виконання функцій щодо управління банківською системою держави і регулювання банківською діяльністю зумовлюють потребу в функціонуванні таких керівних органів Національного банку, як Рада Національного банку України та Правління Національного банку України.
Відповідно до ст. 9 Закону України “Про Національний банк України” Рада Національного банку як керівний орган НБУ здійснює такі повноваження:
1) згідно з загальнодержавною програмою економічного розвитку та основними параметрами економічного й соціального розвитку України до 15 вересня розробляє і вносить Верховній Раді України для інформування Основні засади грошово-кредитної політики , здійснює контроль за виконанням їх;
2) здійснює аналіз впливу грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України та розробляє пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї;
3) затверджує Регламент Ради Національного банку України;
4) затверджує кошторис доходів та витрат Національного банку та подає Верховній Раді України і Кабінету Міністрів України до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету України на наступний рік;
5) приймає рішення про збільшення розміру статутного капіталу Національного банку;
6) визначає аудиторську компанію для проведення аудиторської перевірки Національного банку, розглядає аудиторський висновок та затверджує бухгалтерський баланс НБУ, публікує в офіційних друкованих засобах масової інформації щорічний баланс Національного банку;
7) затверджує щороку до 1 липня звіт про виконання кошторису НБУ та розподіл прибутку за звітний бюджетний рік;
8) затверджує рішення Правління Національного банку про участь у міжнародних фінансових організаціях;
9) вносить рекомендації Правлінню Національного банку в межах розроблених Основних засад грошово-кредитної політики щодо: методів та форм прогнозування макропо-казників економічного і соціального розвитку України, а також грошово-кредитної політики; окремих заходів монетарного і регулятивного характеру та їх впливу на економічний і соціальний розвиток України; політики курсоутворення та валютного регулювання; розвитку банківської системи та окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; вдосконалення платіжної системи; інших питань, віднесених законом до компетенції Ради Національного банку;
10) вносить рекомендації Кабінету Міністрів України щодо, впливу політики державних запозичень та податкової політики на стан грошово-кредитної сфери України;
11) з метою забезпечення виконання Основних засад грошово-кредитної політики має право застосування відкладаль-ного вето щодо рішень Правління Національного банку з питань:
а) диверсифікації активів Національного банку та їх ліквідності;
б) лімітів позабалансових зобов’язань;
в) формування резервів, покриття фінансових ризиків;
г) порядку відрахувань доходів до Державного бюджету України;
д) мінімального розміру золотовалютних резервів;
е) з інших питань, віднесених до її компетенції. Рада Національного банку не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку.
У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими, згідно з законом Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Рада Національного банку складається з 15 осіб.
До складу Ради Національного банку входять члени Ради, Національного банку, призначені Президентом України та, Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради, Національного банку за посадою.
Членом Ради Національного банку може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі, чи наукової роботи за фінансовою або економічною тематикою.
Президент України призначає сім членів Ради Національного банку ухваленням відповідного Указу.
Інші сім членів Ради Національного банку призначаються Верховною Радою України прийняттям відповідної постанови.
Кандидатури осіб для призначення Верховною Радою України членами Ради Національного банку обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного Комітету Верховної Ради України, який вносить свої рекомендації Верховній Раді України.
Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.
Строк повноважень членів Ради Національного банку — сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.
Припинення повноважень членів Ради Національного банку відбувається у зв’язку із закінченням строку їх повноважень або у разі:
— власного бажання, за умови подання письмової заяви;
— припинення їх громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання;
— набуття законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину;
— смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісти відсутньою.
У разі вибуття членів Ради Національного банку з передбачених вище підстав допускається призначення нового члена Ради Національного банку до закінчення одного року з дня призначення вибулого члена Ради Національного банку.
Повноваження призначеного складу Ради Національного банку достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільність грошової одиниці України. У цьому разі Президент України та Верховна Рада України зобов’язані кожен звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національного банку.
Президент України звільняє членів Ради Національного банку, призначених ним, ухваленням відповідного Указу, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.
Верховна Рада України звільняє членів Ради Національного банку, призначених нею, прийняттям відповідної постанови за поданням профільного Комітету Верховної Ради України, але не раніше ніж через один рік з дня призначення.
Повноваження Голови Національного банку як члена Ради Національного банку достроково припиняються у зв’язку з його відставкою або в разі звільнення його з посади з Інших причин, визначених Законом України “Про Національний банк України”.
Члени Ради Національного банку здійснюють свої функції на громадських засадах. Членам Ради Національного банку компенсуються витрати, понесені у зв’язку з виконанням ними повноважень відповідно до Регламенту Ради Національного банку.
Внутрішні питання організації діяльності Ради Національного банку, порядок діловодства та інші питання визначаються Регламентом, який затверджується на її засіданні.
Розміщення та організаційно-матеріальне забезпечення Ради Національного банку здійснюються Національним банком за рахунок його кошторисних витрат.
Засідання Ради Національного банку проводяться не рідше ніж один раз на квартал.
Позачергові засідання Ради Національного банку скликаються Головою Ради Національного банку за його власною ініціативою або Радою Національного банку за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості її членів, а також на вимогу Голови НБУ. Члени Ради Національного банку сповіщаються про засідання не пізніше як за п’ять календарних днів до дня його проведення. Порядок підготовки позачергових засідань Ради Національного банку визначається її Регламентом.
Засідання Ради Національного банку е правомочними за наявності не менше десяти її членів.
Засідання Ради Національного банку веде Голова Ради Національного банку, а у разі відсутності — його заступник відповідно до Регламенту.
Рішення приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів Ради Національного банку. Кожний член Ради Національного банку має один голос.
На засіданні Ради Національного банку можуть бути запрошені керівники центральних органів влади, представники суб’єктів підприємницької діяльності, науковці та інші фахівці.
Члени Правління Національного банку можуть брати участь у роботі Ради Національного банку з правом дорадчого голосу.
Голова Ради Національного банку обирається Радою Національного банку строком на три роки. Голова Ради Національного банку:
— організовує засідання Ради Національного банку і головує на них;
— скликає позачергові засідання за своєю власною ініціативою або за наполяганням не менше однієї третини від загальної кількості членів Ради Національного банку, а також на вимогу Голови Національного банку;
— здійснює інші повноваження і функції відповідно до Регламенту Ради Національного банку України.
Голова Ради Нацбанку має заступника, який обирається Радою Нацбанку строком на три роки.
Заступник заміщує Голову Ради Національного банку у разі його відсутності або неможливості ним здійснювати свої повноваження та здійснює інші повноваження і функції відповідно до рішень Ради Національного банку.
Звільнення Голови Ради Національного банку або його заступника протягом строку його повноважень здійснюється:
— у зв’язку із закінченням строку його повноважень;
— за власним бажанням, за умови подання письмової заяви;
— У рязі систематичного невиконання своїх обов’язків за станом здоров’я протягом чотирьох місяців.
Матеріали засідань Ради Національного банку оформлюються у вигляді протоколів та рішень і підписуються головуючим на її засіданні.
Рішення Ради Національного банку щодо Основних засад грошово-кредитної політики та з питань, визначених пунктами 4-8, 11 ст. 9 Закону України “Про Національний банк України”, є обов’язковими для виконання Правлінням Національного банку.
Рекомендації Ради Національного банку розглядаються Правлінням Національного банку протягом п’яти робочих днів. За результатами такого розгляду Правління Національного банку зобов’язане надіслати Раді Національного банку вмотивовану відповідь.
Рада Національного банку не має права втручатися в оперативну діяльність Правління Національного банку.
У разі коли Рада Національного банку застосовує відкладальне вето щодо рішення Правління, таке рішення набуває чинності лише за умови підтвердження його двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку не пізніше п’ятиденного строку від дня застосування вето. Якщо рішення своєчасно не підтверджується двома третинами від загальної кількості членів Правління Національного банку, його вважають таким, що не набуло чинності. У разі коли рішення Правління Національного банку набуло чинності до моменту застосування відкладального вето щодо нього, його дія призупиняється на період розгляду Правлінням Національного банку відкладального вето.
Рішення Ради Національного банку підлягають оприлюдненню, крім випадків, коли такі рішення становлять державну, банківську або службову таємницю відповідно до закону.
Членам Ради Національного банку забороняється розголошувати державну, банківську або службову таємницю, яка стала їм відома у зв’язку із здійсненням ними повноважень відповідно до Регламенту.
До керівних органів Національного банку України належить також Правління Національного банку. Правління Національного банку згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організовує виконання інших функцій відповідно до статей 6 і 7 Закону України “Про Національний банк України” та здійснює управління діяльністю Національного банку.
Відповідно до ст. 15 Закону України “Про Національний банк України” Правління Національного банку вирішує такі питання:
1) приймає рішення про:
— економічні засоби та монетарні методи, необхідні для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики відповідно до прийнятих рішень Ради Національного банку з цих питань та потреби у забезпеченні стабільності і купівельної спроможності національної валюти;
— емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет;
— зміну відсоткових ставок Національного банку;
— диверсифікацію активів Національного банку та їх ліквідності;
— встановлення економічних нормативів для банків;
— розмір та порядок формування обов’язкових резервів для банків;
— застосування заходів впливу до комерційних банків;
— встановлення, лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк;
— ліміти позабалансових зобов’язань Національного байку;
—формування резервів та покриття фінансових ризиків Національного банку;
— розподіл прибутку та порядок відрахувань доходів до Державного бюджету України;
— мінімальний розмір золотовалютних резервів Національного банку;
— перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку;
— умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України;
— створення та ліквідації підприємств, установ Національного банку;
— участь у міжнародних фінансових організаціях;
— встановлення плати за надані відповідно до закону послуги (здійснені операдії);
— купівлю та продаж майна для забезпечення діяльності Національного банку;
2) подає на затвердження Раді Національного банку річний звіт Національного банку, проект кошторису доходів та витрат на наступний рік та інші документи і рішення. На вимогу Ради Нацбанку подає для інформування бухгалтерські, статистичні та інші відомості щодо діяльності Національного банку та банківської системи України, необхідні для виконання її завдань;
3) визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ;
4) затверджує штатний розклад Національного банку, форми оплати праці;
5) встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, а також інших ліцензій у випадках та за процедурою, передбаченими законом;
6) видає нормативні акти Національного банку;
7) затверджує Регламент Правління Національного банку;
8) виконує функції, передбачені статтями 3, 23, 28, 60 і 64 Закону України “Про Національний банк України”, та інші функції, що випливають із основної мети діяльності Національного банку.
Очолює Правління Національного банку Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління Національного банку затверджується Радою Національного банку за поданням Голови Національного банку.
Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління Національного банку за посадою.
Порядок організації та проведення засідань Правління Національного банку визначаються його Регламентом.
Діяльність Національного банку України здійснюється на основі поєднання колегіальності та єдиноначальності в обговоренні та вирішенні всіх питань щодо управління ним. Так, Голова Національного банку одноосібне несе відповідальність перед Верховною Радою України та Президентом України за виконання покладених завдань і функцій щодо діяльності Національного банку, видає накази, розпорядження та інші розпорядчі акти, обов’язкові для виконання. Водночас керівні органи Національного банку – Рада Національного банку України та Правління Національного банку України — колегіальне обговорюють питання, віднесені законом до їх компетенції, та видають відповідні нормативні акти (постанови, правила).
Основним структурним підрозділом у центральному апараті НБУ – є функціональні департаменти з основних напрямів діяльності банку.
Департаменти організовують роботу з питань грошово-кредитної політики, готівково-грошового обігу, банківського регулювання і нагляду, валютних операцій, здійснення розрахунків, бухгалтерського обліку, звітності, персоналу, фінансів тощо. В складі департаментів створено управління і відділи.
Структурні підрозділи (департаменти) Національного банку та положення про них затверджуються Правлінням Національного банку України. Директори департаментів Національного банку призначаються та звільняються з посади Головою Національного банку відповідно до законодавства України про працю.
До складу департаментів Національного банку входять кваліфіковані спеціалісти, що мають значний практичний досвід і відповідну наукову підготовку.
Умови найму, звільнення, оплата праці, надання відпусток, службові обов'язки та права, система дисциплінарних стягнень, питання соціального захисту службовців Національного банку визначаються Законом України “Про державну службу”.
Працівниками Національного банку є службовці та обслуговуючий персонал Національного банку. Службовцями вважають осіб, які безпосередньо беруть участь у виконанні функцій Національного банку та обіймають посади, передбачені штатним розкладом.
Правління Національного банку визначає перелік посад працівників, трудовий договір з якими укладається у формі Контракту.
Службовці Національного банку є державними службовцями і до них застосовуються норми Закону України “Про державну службу”, якщо цей Закон не встановлює іншого.
Питання функціонування державної служби у Національному банку та класифікації посад вирішує Правління Національного банку відповідно до законодавства України .
Ранги державних службовців Національного банку, що відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України, інші ранги — Головою Національного банку.
До складу обслуговуючого персоналу Національного банку входять працівники, обов’язки яких безпосередньо не пов’язані із виконанням функцій Національного банку.
Розмір оплати праці службовців Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до положень Закону України “Про державну службу”.
Розмір оплати праці обслуговуючого персоналу Національного банку встановлюється Правлінням Національного банку відповідно до норм законодавства про оплату праці.
Голова Національного банку, його заступники, члени Правління Національного банку та інші службовці Національного банку згідно з переліком посад, затвердженим Правлінням Національного банку, не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності.
Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами банків.
Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національного банку.
Велике значення для належного функціонування Національного банку та захисту його клієнтів має законодавче закріплення збереження банківської таємниці Службовцям Національного банку забороняється розголошувати інформацію, що становить службову таємницю або має конфіденційний характер і стала відома їм у зв’язку з виконанням службових обов’язків, і в разі припинення роботи в Національному банку, крім випадків, передбачених законодавством України (ст 66 Закону України “Про Національний банк України”).
Глава IV
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ
§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація
Важливою ланкою кредитної системи України є комерційні банки, що належать до другого рівня банківської системи. Комерційні банки є багатофункціональними установами, що здійснюють основний спектр кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів.
Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі операції залучення у вклади грошових коштґв фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Комерційні банки – це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони створюються для задоволення інтересів власників банку (акціонерів або індивідуальних) і суспільних їнтересївклієнтури юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком, а з ґншого це підприємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку Як важлива ланка банківської системи держави, комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки е юридичними особами. Як будь-яка юридична особа банки мають свої ознаки.
1. Володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображається на самостійному балансі банку. Статутний фонд комерційного банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.
Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу, банківські метали, а також збільшувати статутний фонд для покриття збитків. Розмір статутного капіталу банку визначається засновниками, але не може бути меншим за розмір, встановлений НБУ. Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку коливається від 1 до 5 млн євро залежно від території, на якій здійснює свою діяльність банк, а за участю іноземних осіб він повинен бути не менше від 5 до 10 млн євро.
2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у господарських відносинах, самостійна відповідальність, фірмове найменування, а також обов’язкове зазначення в статуті банку, що банк є юридичною особою.
3. Наділеність спеціальною правоздатністю, яка означає, що банк діє на основі свого статуту і здійснює банківську діяльність на підставі ліцензій, які надаються Національним банком України.
4. Діяльність комерційних банків ґрунтується на економічній самостійності. Відповідно до ст. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків щд чає виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Одночасно банки відповідають за своїми зобов’язаннями всім своїм майном відповідно до законодавства.
5. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку: пропонують на договірних умовах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян виконанням банківських операцій і наданням різних банківських послуг. За надання послуг клієнти сплачують винагороду, за рахунок якої утворюється прибуток банку.
6. Комерційні банки виступають суб’єктами ринкової економіки, діють одночасно на механізмах саморегуляції і самоуправління, використовують ринкові категорії — прибутковість, ризик, ліквідність. Як важливий сектор економіки, комерційні банки забезпечують народне господарство додатковими грошовими ресурсами. Діяльність банків не обмежується акумуляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і населення. Вони сприяють накопиченню капіталу, не лише активно втручаючись в усі сфери господарського життя, а й безпосередньо беручи участь у функціонуванні капіталу або здійснюючи контроль над ним. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного господарства залежно від об’єктивних потреб виробництва. Фінансуючи додаткові потреби підприємств промисловості, транспорту, сільського господарства, банки уможливлюють створення прогресивної відтвореної структури народного господарства.
Сучасні комерційні банки як юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність, зазвичай, не повинні виконувати адміністративні повноваження. Проте згідно з правилами НБУ на них у деяких випадках покладаються контрольні функції, що полягають у перевірці додержання суб’єктами господарювання порядку ведення касових операцій та норм з регулювання обігу готівки, здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів через уповноважені банки.
Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет), страхування, крім виконання функцій страхового посередника.
Існують певні обмеження щодо прямої чи опосередкованої участі банку у капіталі будь-якого підприємства, установи, який не повинен перевищувати 15 відсотків капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60 відсотків розміру капіталу банку. Законодавством обмежено можливість комерційного банку мати у власності нерухомість. Так, банки можуть мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше ніж 25 відсотків капіталу банку. Однак це обмеження не поширюється на: а) приміщення, які забезпечують технологічне здійснення банківських функцій; б) майно, яке перейшло банку у власність внаслідок реалізації прав заставодержателя відповідно, до умов договору застави; в) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам за умови, що воно має бути відчужено банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.
У ст. 9 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що комерційні банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, причому банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з додержанням вимог антимонопольного законодавства України. Банківські об’єднання створюються за попередньою згодою Національного банку України та підлягають державній реєстрації внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків. Закон передбачає також можливість створення комерційними банками банківських спілок та асоціацій з метою захисту Інтересів своїх членів, координації та вдосконалення банківської діяльності.
Характеризуючи сутність комерційних банків та їх специфіку, слід зазначити їх велике значення у механізмі функціонування фінансової системи держави завдяки їх зв’язкам з усіма секторами економіки Важлива роль комерційних банків у ринковій економіці зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме:
1) мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;
2) кредитування підприємств, держави і населення,
3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві,
4) випуск кредитних грошей,
5) емісійно-засновницька діяльність, пов'язана з випуском і розміщенням цінних паперів,
6) довірче управління майном клієнтів (трастові операції);
7) консультування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації.
Останнім часом у діяльності комерційних банків спостерігається тенденція розширення їхніх функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської діяльності, здійснення нетрадиційних для цієї сфери фінансового підприємництва дій (операції з цінними паперами, лізингові та факторингові операції й інші види кредитно-фінансового обслуговування).
Для визначення суті комерційних банків та їх специфіки велике значення має їх класифікація. Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями.
За формою власності розрізняють банки державні, акціонерні, кооперативні, приватні та змішані.
За територіальною ознакою банки поділяються на міжнародні, загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів країни.
За організаційно-правовою формою — банки, які утворюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативні банки.
За належністю статутного капіталу та способом його, формування – пайові та акціонерні банки. Пайові банки утворюються за рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Акціонерні банки в Україні створюються у формі акціонер-' ного товариства закритого або відкритого типів. Порядок створення і діяльності акціонерних банків визначається Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу” тощо. Акціонерний банк — це кредитна установа, що є об’єднанням на підставі угоди коштів фізичних і юридичним осіб (у тому числі іноземних) з метою спільної господарської діяльності та одержання прибутку. Статутний капітал, акціонерного банку формується лише за рахунок власних коштів акціонерів.
Основний капітал акціонерного банку формується емісією та продажем акцій фізичним і юридичним особам, а потім збільшується за рахунок капіталізації прибутку й випуску нових акцій Статутний фонд акціонерного банку формується з основного капіталу, поділеного на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості Розмір статутного фонду визначається акціонерами банку, але не може бути меншим зя-розмір, встановлений НБУ.
Банкам забороняється випуск акцій на пред’явника. Наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошенню , передплати акцій та збільшення його статутного капіталу.
Банки мають право придбавати власні акції з наступним письмовим повідомленням Національного банку України про, укладені угоди, яке мас бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбавати власні акції, якщо це може призвести до падіння регулятйв ного капіталу нижче за мінімальний рівень Про намір придбати загальну кількість власних акцій у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк письмово повідомляє Національному банку України за 15 календарйих днів до укладення угод. Національний банк України має право заборонити банку купівлю власних акцій у разі, якщо це може призвести до погіршення його фінансового стану.
Акціонерний банк діє на підставі установчого договору та статуту. В статуті фіксуються мета діяльності акціонерного банку, розмір та порядок створення фондів, склад і компетенція органів, а також обов’язково такі відомості: види акцій, що випускаються; номінальна вартість акції; співвідношення акцій різних видів; кількість акцій, що купуються засновниками; наслідки невиконання зобов’язань з викуплення акцій.
Акціонерний банк є юридичною особою, власником свого майна, має повну господарську самостійність з питань вибору форм управління, використання прибутку, несе відповідальність за зобов’язаннями тільки своїм майном, а акціонери відповідають за зобов’язання банку лише в межах належних їм акцій. Акціонерний банк може мати філії і представництва на: території України та за кордоном, але за письмовою згодою НБУ.
За видами здійснюваних операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.
Універсальні банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають різноманітні послуги, перелік яких дедалі розширюється. Сучасні комерційні банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських операцій і послуг.
Спеціалізовані банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно пов'язані з особливостями господарської діяльності підприємств, специфікою виробництва тощо.
За спеціалізацією банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо, більше ніж 50 відсотків його активів е активами одного типу, а статусу спеціалізованого ощадного банку — якщо більше ніж 50 відсотків його пасивів е вкладами фізичних осіб.
За масштабом діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Однак чинне законодавство не містить конкретних критеріїв щодо віднесення банків до тієї чи іншої групи.
Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” на території України можуть діяти банки, статутний фонд яких, сформований за рахунок українських юридичних і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів — іноземних юридичних і фізичних осіб.
За характером відносин банки також поділяють на: банки-гаранти і банки-кореспонденти; за структурою: багато-профільні та безфілійні; за фінансовим станом: стабільні, проблемні, кризові та банкрути.
Отже, для ефективного функціонування і розвитку банківської системи необхідні подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків, розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню діапазону банківських операцій і фінансових послуг та вдосконаленню кредитно-фінансового механізму в країні.
§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку
Правовою базою для створення і функціонування комерційних банків різних типів і форм власності є Закони України “Про банки і банківську діяльність”, “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”, а також нормативні акти НБУ.
Учасниками банків можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.
Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа прямо чи опосередковано володітиме чи контролюватиме 10, 25, 50 та 75 в’їдсотків статутного капіталу чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України. Власники істотної участі банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи; у яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Не можуть виступати засновниками комерційних банків місцеві Ради всіх рівнів, їх виконавчі органи, політичні та профспілкові організації, спілки й партії, громадські фонди. Забороняється також бути засновниками військовослужбовцям, посадовим особам усіх правоохоронних органів, органів державної влади й управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю банків.
Не можуть бути засновниками банку особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, до закінчення строку, встановленого вироком суду, а також особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Ці особи не можуть також обіймати керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного капіталу комерційного банку, який формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.
Статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення, а також банківські метали.
Уся діяльність зі створення банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначають організаційно-правову форму діяльності майбутнього банку, тобто господарське товариство, у вигляді якого він функціонуватиме. Далі засновники визначають розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і достатнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статутного фонду не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ.
Після визначення розміру статутного капіталу виконуються безпосередні операції щодо його формування проведенням відкритої або закритої передплати акцій чи паї згідно з обраною для банку формою господарського товариства.
Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, визначеної установчою угодою, засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформляють усі належні документи, необхідні для реєстрації банку.
— Для державної реєстрації комерційного банку уповноважені засновниками банку особи подають до територіального управління Національного банку України за місцем створення банку такі документи:
— заяву про реєстрацію банку за підписом голови ради або уповноваженої особи, яка призначена відповідальною за реєстрацію банку установчими зборами;
— установчий договір (крім державного банку), підписаний засновниками банку та засвідчений їхніми печатками;
— статут банку, затверджений установчими зборами і підписаний головою правління банку;
— рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;
— бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;
— інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;
— бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири-звітних періоди (квартали) для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної. податкової адміністрації України про доходи за останній. звітний період (рік) для учасників фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;
нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами і матимуть істотну участь, у банку;
копії звіту про проведення відкритої передплати на акції для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;
відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів), головного. бухгалтера банку тощо.
Національний банк України у тижневий строк з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення передплачених внесків засновників та інших учасників банку.
З метою контролю за діяльністю комерційних банків територіальне управління НБУ за місцем знаходження банку в місячний строк з дати отримання повного пакета документів готує висновок про загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність і репутацію засновників банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на тимчасовий рахунок банку коштів, до статутного капіталу кожним засновником у передбачених, законом розмірах, наявність приміщення, придатного для розміщення банку та касового вузла, професійну придатність і репутацію голови виконавчого органу (правління) і головного бухгалтера та погодження їх призначення, відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства і нормативним актам НБУ.
Повний пакет установчих документів і висновок територіального управління НБУ подаються до НБУ. Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департаментом банківського нагляду та у разі потреби — іншими департаментами і подаються до Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається НБУ не пізніше тримісячного строку з часу подання повного пакета передбачених законом документів.
У разі прийняття НБУ позитивного рішення реєстрація комерційних банків здійснюється внесенням відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Національний банк України протягом трьох робочих днів видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
НБУ може відмовити в державній реєстрації комерційному банку в разі: порушення порядку створення банку, невідповідності установчих документів законодавству України, подання неповного пакета документів, необхідних для державної реєстрації банку, або коли ці документи не відповідають вимогам чинного законодавства; у разі, коли у НБУ е докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку; в разі професійної непридатності та відповідності ділової репутації голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу, які не відповідають вимогам НБУ. Про відмову у державній реєстрації банку НБУ приймає мотивоване рішення. Засвідчена Національним банком України копія рішення про відмову в реєстрації банку надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис. Рішення про відмову в державній реєстрації комерційного банку може бути оскаржено в судовому порядку.
Комерційні банки зобов’язані у місячний строк повідомляти НБУ про зміни і доповнення, що вносяться до установчих документів, з поданням нотаріально засвідчений копій змінених документів.
Комерційні банки можуть відкривати на території України та за її межами філії і представництва після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії та представництва банку не ВІ юридичними особами, але мають свої положення і виступають від імені головного банку. Філія має свій рахунок та здійснює банківські операції, передбачені її положенням. Представництво банку фінансується головним банком, від якого він виступає, але не має права здійснювати банківські операції, філії банків відкриваються за угодою з НБУ на підставі таких документів;
клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності її;
рішення спостережної ради банку про відкриття філії;
положення про філію, затвердженого спостереженою радою;
інформації про керівника та головного бухгалтера філії.
Реєстрація філії банку здійснюється НБУ впродовж одного місяця з моменту надання всіх необхідних документів внесенням відповідної інформації до Державного реєстру банків.
НБУ з деяких підстав може відмовити у наданні згоди на відкриття філії.
Правила НБУ встановлюють деякі особливості реєстрації банків за участю іноземного капіталу. Засновниками іноземних банків можуть бути іноземні юридичні та фізичні особи або за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (спільні банки).
Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов’язані отримати попередній дозвіл НБУ.
Крім документів, що подаються українськими засновника ми для утворення комерційного банку, іноземні юридичні особи подають:
нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;
письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;
витяг з торговельного (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземого учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;
— нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку Іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного швестора на кінець останнього повного календарного року.
Іноземні інвестори — фізичні особи для створення комерційного банку подають:
1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;
2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.
Ці документи повинні бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі та легалізовані (підтверджені) в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Іноземні засновники подають також засвідчені переклади українською мовою всіх документів, викладених іноземною мовою, з доданням оригіналів. Крім того, до вказаного переліку документів додається ліцензія НБУ на створення банку за участю іноземних юридичних і фізичних осіб.
Отже, процес створення комерційних банків є досить складною процедурою, пов’язаною з оформленням численних документів, добором кваліфікованих кадрів, вибором відповідного приміщення, забезпеченням його необхідним обладнанням тощо.
Припинення діяльності комерційного банку згідно зі ст. 37 Цивільного кодексу України відбувається ліквідацією або реорганізацією. У разі ліквідації комерційного банку припиняється його діяльність як юридичної особи з ліквідацією його справ і майна, банк перестає існувати.
Способи й умови реорганізації комерційного банку, зміст рішення про реорганізацію його докладно визначено в гл. 5 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням власника або примусово за рішенням НБУ. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, виділенням, перетворенням. У разі реорганізації всі права та обов'язки банку переходять до правонаступника — іншої юридичної особи.
Порядок припинення діяльності комерційних банків визначений Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” та іншими нормативними актами. Ліквідація комерційного банку може відбуватися як добровільно, так і примусово. Добровільна ліквідація здійснюється тільки за рішенням загальних зборів засновників, примусова — у разі порушення банками банківського законодавства, здійснення ризикових операцій, що спричинило значну втрату активів або доходів, а також у разі настання ознак неплатоспроможності банку. В цих випадках НБУ має право відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.
Особливості процедури ліквідації банків передбачені в гл. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банк може бути ліквідований з ініціативи власників банку та Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів).
Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахування особливостей, передбачених Законом України “Про банки та банківську діяльність” та за згодою Національного банку України.
Ліквідація банку з ініціативи НБУ здійснюється відповідно до банківського законодавства. Право звернення до господарського суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають: а) кредитори банку; б) Національний банк України. Кредитори банку направляють рекомендованим листом до НБУ заяву Про ліквідацію. банку в разі настання ознак неплатоспроможності банку з доданням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов’язань банку перед ними. Якщо впродовж одного місяця з дня направлення, заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. При підготовці справи до розгляду суддя повинен мати обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора. НБУ зобов’язаний надати один із зазначених документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.
Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом 6 місяців і за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу, НБУ зобов’язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку. Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою кредиторів банку може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.
Орган, що ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов’язків негайно після відкликання ліцензії.
Упродовж одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд повинен визначатися щодо позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку НБУ. У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам закону. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБУ, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду.
Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного НБУ. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.
Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті “Урядовий кур’єр” чи “Голос України” за рахунок банку. Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.
З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора:
1) припиняються повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;
2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;
3) строк виконання всіх грошових зобов’язань банку та зобов’язання щодо сплати податків і зборів вважають таким, що настав;
4) припиняється нарахування відсотків, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій щодо всіх видів заборгованості банку;
5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;
6) укладення угод, пов’язаних з відчуженням майна банку чи передаванням його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законодавством;
7) скасовуються арешт, накладений на майно (у тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обмеження щодо розпоряджання його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпоряджання майном банкрута не допускається;
8) вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження щодо провадження ліквідаційної процедури банку: приймає до свого відання майно банку; вживає заходів щодо забезпечення його збереження; виконує функції з управління та розпоряджання майном банку; здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з законодавством; виконує повноваження органів управління банку; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банку, у тому числі через судові органи; має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку; з дня відкриття ліквідаційної про цедури повідомляє працівників банку про звільнення та здійснює його; заявляє заперечення по заявлених до банку вимогах кредиторів; заявляє відмову від виконання договорів та розриває їх; реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів тощо.
З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. Впродовж трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передавання бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків Винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чинного законодавства України. При виконанні своїх обов’язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника НБУ. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адміністративну або кримінальну відповідальність. Правоохоронні органи зобов’язані.надавати допомогу ліквідатору в його роботі на підставі письмового звернення. Банк вважається ліквідованим з моменту внесення запиту про це до Державного реєстру банків.
§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком
Важливою умовою ефективної роботи створеного комерційного банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, максимального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.
У практиці банківської діяльності існують два підходи побудови організаційної структури банку: функціональна і за видами надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення банками своїх завдань.
За функціональної організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові операції та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки тощо, кожний підрозділ має чітко визначені завдання й обов’язки. Для цієї структури банку характерна іерархічність рівнів управління, за якої кожний нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому.
За організаційної структури банку, побудованої на принципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій передаються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є фахівцями у цій сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання комерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова дає змогу банку при наданні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що сприяє поліпшенню координаційних функцій усіх підрозділів банку і розробці нових видів банківських послуг з урахуванням конкуренції, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів.
Зважаючи на те, що вибір організаційної структури банку залежить від його стратегічних цілей і необхідності ефективного вирішення важливих завдань спеціалізації і концентрації, на практиці дедалі частіше застосовується змішаний підхід до побудови організаційної структури банку. Варіанти змішаного типу організаційної структури комерційного банку подано на схемах (рис. 1 і 2 ).
В організаційній структурі банку реалізуються його завдання, безпосередньо пов’язані з виконанням поставлених перед банком цілей: кредитування, інвестування, трастові, розрахунково-касові операції, міжнародні розрахунки, а також депозитні та валютні операції. Кількість відділів банку залежить від розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій і різноманітності наданих клієнтам послуг.
Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом.
У ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність” зазначено, що статут банку повинен містити такі відомості: найменування банку; його місцезнаходження; організаційно-правову форму; види діяльності, які має намір здійснювати банк; розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій, кількість акцій, що купуються акціонерами; структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень; порядок реорганізації та ліквідації банку; порядок внесення змін-та доповнень до статуту банку; розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку; порядок розподілу прибутків та покриття збитків; положення про аудиторську перевірку банку; положення про органи внутрішнього аудиту банку.
Органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку.
Вищим органом управління банку є загальні збори учасників, які скликаються для вирішення таких питань:
— визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про виконання їх;
— внесення змін та доповнень до статуту банку;
— зміни розміру статутного капіталу банку;
— призначення та звільнення голів і членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;
— затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;
— розподілу прибутку;
— припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.
Ці питання належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Однак статутом банку до компетенції загальних зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.
Загальне керівництво діяльністю банку здійснює спостережна рада банку, яка має такі повноваження:
— призначає і звільняє голову та членів правління (ради директорів) банку;
— контролює діяльність правління (ради директорів) банку;
— призначає зовнішнього аудитора;
— встановлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
— приймає рішення щодо покриття збитків;
— приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;
— затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку;
— готує пропозиції .щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників;
— здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.
Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами учасників банку.
Спостережна рада банку обирається загальними зборами учасників з числа учасників банку або їх представників.
Безпосереднє керівництво поточною діяльністю комерційного банку здійснює правління, яке є виконавчим органом банку.
Правління підзвітне загальним зборам учасників і спостережій раді банку. Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами чи спостережною радою банку.
Правління банку має такі повноваження:
— попередньо обговорює всі питання, що підлягають розгляду на загальних зборах учасників і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організовує виконання рішень загальних зборів і ради банку;
— розглядає питання організації кредитування, фінансування, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговування, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності, внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;
— приймає рішення про випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та сплату дивідендів по акціях банку з подальшим затвердженням на загальних зборах учасників;
— контролює додержання законодавства банком та його установами;
— вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;
— визначає організаційну структуру банку;
— розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;
— розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;
— виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.
Правління вирішує всі питання діяльності банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів учасників і ради банку, а також виконує передані йому загальними зборами повноваження.
Органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку. Контроль за фінансово-господарською діяльністю банку здійснює ревізійна комісія банку, яка обирається загальними зборами учасників банку з числа учасників або їх представників. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам учасників банку.
Ревізійна комісія має такі права:
1) контролює додержання банком законодавства України і нормативно-правових актів НБУ;
2) розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів і готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;
3) виносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.
Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів учасників, спостережної ради банку або на вимогу учасника (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів.
Засідання ревізійної комісії скликаються за потребою, але не рідше одного разу на рік.
Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостереженою радою банку чи за ініціативою учасників, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів. Рішення приймаються більшістю голосів членів ревізійної комісії.
Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи — положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами учасників банку. Комерційні банки також створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю правління (ради директорів) банку.
Отже, функції та повноваження органів управління банком нормативне розмежовані законодавчими та статутними нормами.
§ 4. Операції та послуги комерційних банків
Економічна роль комерційних банків виявляється в тому, що вони здатні здійснювати широке коло операцій і надають велику кількість різноманітних послуг підприємствам, фірмам, населенню, державі. Концентруючи основну частину кредитних ресурсів та виконуючи широкий спектр банківських операцій і фінансових послуг, комерційні банки впливають на всі сторони господарського життя країни і тим самим забезпечують розвиток народного господарства.
Банківські операції — це операції із залучення грошових коштів та вкладення їх у позички, цінні папери і послуги, випуску в обіг і вилучення з нього грошей, для розрахунків, фінансування та кредитування капітальних вкладень, касового виконання державного бюджету тощо.
Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
— приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
— відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
операції з валютними цінностями;
— емісію власних цінних паперів;
— організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
— надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
— придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та приймання платежів (факторинг);
— лізингові операції;
— послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
— випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток,
надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:
1) здійснення інвестицій у статутні фонди Та акції інших юридичних осіб;
2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені, з інструментами грошового ринку; з інструментами, що ґрунтуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;
5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення зазначених вище перших чотирьох операцій та визначає умови, за яких цей дозвіл надається, а саме:
а) рівень регулятивного капіталу банку повинен відповідати вимогам НБУ, що підтверджується незалежним аудитором;
б) банк не є об’єктом застосування заходів впливу;
в) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;
г) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних фахівців для здійснення такої діяльності.
Комерційні банки мають право здійснювати інші угоди згідно із законодавством України. Загалом класифікація операцій та послуг комерційного банку є досить складною і може бути подана схемою (рис. 3).
У банківській практиці України, як правило, є дві основні групи банківських операцій, за допомогою яких залучаються банківські ресурси: активні та пасивні.
До активних належать операції, здійснюючи які, банки забезпечують клієнтові можливість одержання необхідних йому коштів, і тим самим розміщують власний і залучений капітал. Це кредитні операції, пов'язані з наданням клієнтам різноманітних позичок та їх погашенням, інвестиційна діяльність банків, тобто вкладання коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності на порівняно тривалий час, формування касових залишків та резервів, лізингові та факторингові операції.
Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Конкретні сфери застосування банківського кредиту визначаються залежно від його цільового призначення та складу учасників кредитних правовідносин. Враховуючи особливості позичкових операцій комерційних банків, прийнято виділяти кредитування:
— поточної діяльності підприємств, пов’язане із задоволенням їх потреб в оборотних коштах;
— інвестиційної діяльності підприємств, призначене для збільшення основних фондів, реконструкції та розширення виробництва;
— приватних осіб для задоволення різноманітних потреб споживчого характеру;
— держави для покриття бюджетного дефіциту. Важливою умовою кредитування є видача кредиту банками під забезпечення. Формами забезпечення повернення кредитів є: застава, гарантія, страхування. Крім того, застосовується переуступка контрактів, дебіторської заборгованості, товарні запаси (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція), шляхові документи, іпотека (нерухоме майно, земля), цінні папери, майнові права, права вимоги, що належать заставодавцю, дорогоцінні метали та інші активи позичальника. Щодо інвестиційних операцій комерційних банків, метою яких є отримання доходу і нарощування капіталу, то сфера застосування їх тепер обмежена, що зумовлено різними факторами: недосконалістю чинного законодавства, нестабільністю економічного становища країни (інфляція, нерозвиненість ринку капіталів та його інфраструктури, низькі темпи приватизаційних процесів).
Комерційні банки можуть також здійснювати інші види активних операцій: лізингові операції, факторинг і форфейтинг.
Відповідно до пунктів 6 і 7 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банки мають право придбавати на власні кошти засоби виробництва (певне майно — автомобілі, літаки, устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо) для передавання їх клієнтам в оренду. Така форма фінансово-кредитних відносин називається лізингом і в банківській практиці набула значного поширення. На прохання клієнта банк набуває певне майно і приймає на себе всі зобов’язання власника, включаючи відповідальність за збереження майна, внесення страхових платежів, оплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було куплене майно, підписує з банком строковий договір оренди, у якому визначаються, поряд з іншими умовами, розмір орендної плати і періодичність її внесення, можливість продажу клієнту устаткування після закінчення строку договору.
Отже, лізинг — це різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається клієнтом у розстрочку. При здійсненні такої лізингової операції банки організують отримання довгострокової позички в одного або у кількох кредиторів на суму до 80% вартості зданих в оренду активів. За організацію позички банки отримують від орендаря додаткову винагороду.
Нетрадиційною банківською операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Факторинг — це уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуговування боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування, залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.
Клієнт, що продав дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після погашення боргу банк повертає стягнену суму клієнту. За факторингові операції банк стягує з клієнта плату.
Різновидом факторингової операції є форфейтинг — форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купівлею комерційним банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку свої вимоги до покупця. Форфейтинг передбачає перехід усіх ризиків до покупця векселя (банку), тому останній вимагає гарантій банку країни-імпортера. Перевагою форфейтинга є тверда ставка кредитування та простота оформлення переуступки векселів.
До пасивних операцій банків належать операції, за допомогою яких банки формують свої ресурси для здійснення кредитних та інших активних операцій, а саме — депозитні операції, відкриття та ведення рахунків клієнтів, отримання позичок на міжбанківському ринку, продаж власних торгових зобов’язань (векселів і облігацій). Ефективна організація пасивних операцій банків сприяє забезпеченню нормальної банківської діяльності на комерційних засадах, регулюванню грошової маси в країні, успішному виконанню банками традиційних розрахунково-кредитних операцій, а також розширенню діапазону банківських послуг.
Активні й пасивні операції здійснюються банками відповідно до визначених принципів із використанням тих чи інших засобів і методів, передбачених законодавством. Діяльність сучасних комерційних банків не обмежується традиційними банківськими операціями, а охоплює значно ширший діапазон банківських послуг відповідно до потреб своїх клієнтів. Банківські послуги є видом діяльності комерційних банків, які виконують різні банківські операції за дорученням клієнтів (юридичних і фізичних осіб), і включають посередницькі, консультативні, розрахункові, довірчі (трастові) та інші послуги.
Серед посередницьких послуг найпоширенішими є посередництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою та майном. Посередництво в одержанні клієнтом кредиту має місце тоді, коли банк сам не має можливості задовольнити кредитну заявку клієнта. У такому разі банк, що обслуговує клієнта, за його проханням бере кредит в іншому банку і надає його клієнту під більш високий відсоток, аніж плата за куплені ресурси. Клієнт погоджується на таку операцію, тому що отриманий ним кредит в іншому комерційному банку часто обходиться значно дорожче, оскільки цей банк прагне компенсувати ризик надання кредиту, особливо незнайомому позичальнику. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою і майном здійснюються на підставі доручення від клієнта й укладаються з емітентом. Сьогодні заслуговує на увагу посередницька діяльність комерційних банків під час емісії, розміщення та організації повторного обігу цінних паперів клієнтів.
Банківські послуги щодо торгівлі валютою мають на меті надання валюти клієнтам для забезпечення їхніх платежів і підтримання ліквідності у валюті: страхування ризиків знецінення коштів внаслідок зміни валютних курсів, отримання спекулятивного прибутку за рахунок зміни курсів валют.
Для забезпечення платіжної дисципліни великого значення набувають розрахункові послуги банків, які передбачають ведення рахунків юридичних і фізичних осіб та здійснення розрахунків за їх дорученням. Особливим видом діяльності комерційних банків є довірчі (трастові) послуги: операції з володіння майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном пов’язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженням цінностей, розміщенням коштів, фінансовим аналізом тощо.
Значну частку у довірчих (трастових) послугах комерційних банків займають агентські послуги. Під час виконання таких операцій банк діє від імені і за дорученням клієнта на основі договору, укладеного на конкретний строк. Відмінність їх від довірчих полягає в тому, що при наданні агентських послуг клієнт не втрачає повноважень власника, а лише уповноважує банк на операції від імені власника.
Комерційні банки при наданні агентських послуг здійснюють операції зі зберігання майна клієнтів та управління їх власністю, інвестиційні та кредитні операції за дорученням власника, операції купівлі-продажу, організовують оплату рахунків і податків, оформлення та відновлення страхових полісів та інше юридичне обслуговування.
Комерційні банки виконують послуги зі збереження цінностей: надають в оренду сейфи клієнтам, здійснюють операції зі збереження цінних паперів з одночасним отриманням з них доходу, погашення облігацій із закінченим строком дії, обміну цінних паперів, їх купівлі та продажу, отримують кошти за заставними листами.
За сучасних умов у банківській практиці почали впроваджуватися нові технології в банківському обслуговуванні клієнтів — система дистанційного банківського обслуговування. Комерційні банки надають клієнтам такі послуги, як проведення банківських операцій вдома (“home banking”), в офісі тощо, повсюди, де це зручно клієнту. На сьогодні виділяють чотири основних різновидності віддаленого банкінгу:
1) телефонний банкінг, коли за допомогою телефону або “мобілки” можна виконати безліч банківських операцій;
2) відеобанкінг — це телеміст, який працює між клієнтами і банком, за допомогою спеціальних пристроїв, обладнаних телемоніторами, клієнт може поспілкуватися зі службовцем банку і здійснити необхідні операції;
3) Інтернет-банкінг — коли клієнти використовують цю систему для управління банківськими рахунками;
4) РС-банкінг, коли доступ до рахунка банку здійснюється за допомогою персонального комп’ютера. В Україні ця система відома як "Банк-клієнт", яка дає можливість банку продавати, а клієнту отримувати максимальний спектр банківських послуг. У перспективі таке обслуговування клієнтів банками стане основною формою банківських послуг.
§ 5. Правова охорона банківської таємниці
Необхідною умовою нормального функціонування комерційних банків е збереження банківської таємниці. В законодавстві передбачено право банків на збереження таємниці операцій, рахунків та вкладів своїх клієнтів і кореспондентів та визначено ті підстави, за якими інформація щодо юридичних та фізичних осіб, які містять банківську таємницю, може бути розкрита банками (статті 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).
Застосування норм про банківську таємницю пов'язане передусім з труднощами визначення цього поняття та нечіткою правовою регламентацією. Банківська таємниця, як один із важливих принципів роботи комерційних банків, становить різновид комерційної таємниці. Питання комерційної таємниці регулюються Законами України “Про підприємства в Україні”, “Про інформацію” тощо.
При визначенні банківської таємниці слід виходити з того, що,
по-перше, банки прагнуть приховати відомості про свої операції з метою одержання високих прибутків.
По-друге, установи банків зберігають у таємниці відомості про клієнтів та про операції банків, а працівники банківських установ в інтересах клієнтів не мають права розголошувати відомості про стан їх рахунків і здійснюваних ними операцій тощо. Під банківською таємницею мають на увазі відомості, пов'язані з інформацією щодо діяльності та фінансового становища клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним або третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може заподіяти матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
У частині 2 ст. 60 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дається перелік відомостей, які становлять банківську таємницю. Це зокрема:
1. Відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України.
2. Операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди.
3. Фінансово-економічне становище клієнтів.
4. Системи охорони банку та клієнтів.
5. Інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності.
6. Відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація.
7. Інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню.
8. Коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Положення цієї статті не поширюються на узагальнену по банках інформацію, яка підлягає опублікуванню. Перелік інформації, що підлягає обов’язковому опублікуванню, встановлюється Національним банком України та додатково самим банком на його розсуд.
Комерційні банки зобов’язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:
1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;
2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
3) використання технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах та угодах між банком і клієнтом.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків.
Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов’язані не розголошувати її і не використовувати на свою користь чи на користь третіх осіб.
Збитки, заподіяні банку чи його клієнту внаслідок витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відшкодовуються винними, органами.
Велике значення для захисту банківської таємниці має порядок її розкриття. Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:
1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3) органам прокуратури України, Служби безпеки України; Міністерства внутрішніх справ України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.
Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
а) бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
б) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
в) містити передбачені законодавством підстави для отримання інформації;
г) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отриманий такої інформації.
Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунка в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками померлих власників рахунків.
Комерційному банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в документах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних для надання кредитів, банківських гарантій.
Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть кримінальну, адміністративну, цивільну та дисциплінарну відповідальність. Кримінальна відповідальність може наставати за дії передбачені статтями 231 (“Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю”) і 232 (“Розголошення комерційної таємниці”) Кримінального кодексу України.
Відповідно до ст. 231 КК України умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від 200 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до 5 років, або позбавленням волі на строк до 3 років.
Стаття 232 КК України також передбачає кримінальну відповідальність службовців банку за умисне розголошення комерційної таємниці, без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності, карається штрафом від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років, або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на той самий строк. Заходи кримінального покарання до осіб^ які вчинили зазначені злочини, застосовуються від імені держави судом з попереднім провадженням слідства по цих справах.
У ст. 16411 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконне розголошення або використання інформації, що становить банківську таємницю, особою, якій ця іформація стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, – тягне за собою накладення штрафу від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Цивільна відповідальність працівників банків може наставати на підставі статей 203, 4401 Цивільного кодексу України і полягає у відшкодуванні завданої клієнту матеріальної і моральної шкоди за розголошення банківської таємниці. Зацікавлені особи повинні звернутися з позовом до районного суду про відшкодування шкоди. Дисциплінарну відповідальність несуть службовці банку, якщо вони порушують умови контракту щодо збереження банківської таємниці, відповідно до зобов’язання про охорону банківських таємниць. У таких випадках керівництво банку може звільнити працівника. Покарання за розголошення банківської таємниці не повинно суперечити чинному законодавству, а заходи впливу мають ґрунтуватися на визначених законом підставах.
Глава V
ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ
§ 1. Правове регулювання грошового обігу
У функціонуванні ринкової економіки головну роль відіграють гроші і грошовий обіг у державі. Грошовий обіг— це рух коштів у внутрішньому обороті в готівковій і безготівковій формах, що обслуговують реалізацію товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки в господарстві. Грошова система України становить організацію грошового обігу, яка закріплена національним законодавством, і складається з таких елементів: грошової одиниці та її найменування; масштабу цін; видів законних платіжних засобів; платіжного обороту та його організації; механізму регулювання грошового обігу та органів, що його здійснюють. Грошова система України характеризується тим, що вирішальну роль в організації та функціонуванні її відіграють Верховна Рада України та Національний банк України.
Правові основи організації грошового обігу в Україні закладено в Конституції України та в Законах України “Про Національний банк України”, “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”.
Основними завданнями правового регулювання грошового обігу в Україні є:
а) забезпечення чіткого розмежування повноважень і відповідальності в сфері грошового обігу між органами держави;
б) забезпечення органам держави за допомогою норм оперативно регулювати і контролювати грошовий обіг в країні;
в) підтримання необхідного темпу зростання грошової маси в обігу і правильного співвідношення між готівковим і безготівковим грошовим обігом з метою ефективного функціонування економіки країни.
У ст. 92 Конституції України передбачено, що засади створення і функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України.
У ст. 100 Конституції України визначено, що основні засади грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням покладено на Раду Національного банку України.
У Конституції України також закріплено, що офіційною грошовою одиницею України е гривня, забезпечення стабільності якої є основною функцією Національного банку України.
Важливу роль у створенні грошової системи в Україні відіграв Указ Президента України “Про грошову реформу в Україні” від 25.08.96, яким було введено в обіг національну грошову одиницю — гривню, яка забезпечила економіку національною валютою. Зазначений Указ передбачав введення в обіг банкнот вартістю 1, 2, 5, 10, 25, 50 і 100 гривень. Конкретний механізм реалізації грошово-кредитної політики передбачений у розділах IV і V Закону України “Про Національний банк України”. В ст. 25 цього Закону зазначено, що основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики е регулювання обігу грошової маси через:
1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків;
2) відсоткову політику;
3) рефінансування комерційних банків;
4) управління золотовалютними резервами;
5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;
6) регулювання імпорту та експорту капіталу;
7) емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними. Особлива роль у здійсненні грошової політики держави покладається на Національний банк України, який відповідно до ст. 33 Закону України “Про Національний банк України” здійснює такі повноваження щодо організації готівкового грошового обігу:
— виготовлення та зберігання банкнот і монет;
— створення резервних фондів банкнот і монет;
— розробка номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;
— встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;
— встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;
— визначення вимог щодо технічного стану й організації охорони приміщень банківських установ;
— визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств і організацій.
За Національним банком закріплено монопольне право здійснення емісії національної валюти та організація її обігу. Йому належить не тільки виняткове право введення в обіг (емісія) гривні і розмінної монети, організація їх обігу, а й вилучення з обігу.
Випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу забороняється. Офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.
Банкноти і монети, випущені Національним банком, є безумовними зобов’язаннями НБУ і забезпечуються всіма його активами.
Гривня (банкноти і монети) як національна валюта е єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.
Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює і змінює ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.
Умови та порядок обміну гривні на іноземну валюту встановлюються Національним банком. Національний банк не може обмежувати прав суб’єктів валютного ринку на здійснення операцій з іноземною валютою, гарантованих їм законом.
Національний банк, комерційні банки зобов’язані вилучати фальшиві, підроблені або такі, що не мають необхідних. ознак платіжності, грошові знаки. Порядок вилучення грошових знаків, обміну зношених, пошкоджених грошових знаків встановлюється Національним банком.
Національний банк зобов’язаний офіційно через засоби масової інформації повідомляти про вилучення з обігу грошових знаків України.
Відповідно до чинного законодавства (ст. 40 Закону України “Про Національний банк України”) НБУ встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням як паперових, так і електронних документів та готівки; координує організацію розрахунків; дає дозволи на здійснення клірингових операцій та розрахунків за допомогою електронних документів; забезпечує здійснення міжбан-ківських розрахунків через свої установи, а також дає дозвіл на проведення їх через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та через їхні власні розрахункові системи.
Важливу роль у становленні правової основи взаємовідносин між суб’єктами господарювання і банками з приводу функціонування банківських рахунків та порядку переказу грошей відіграє Закон України від 5 квітня 2001 року “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні”. В цьому законі визначені загальні засади функціонування платіжних систем в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу грошей в межах України та відповідальність суб’єктів і захист інформації при проведенні переказу грошей.
Отже, грошова система створюється державою в особі зазначених вище органів і має нормативно-правовий характер. Національний банк провадить суворе розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу на території України, надаючи особливого значення нормативному регулюванню готівкового грошового обігу.
Основними нормативними документами, прийнятими НБУ, в цій сфері є: Інструкція про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України; Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні; Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті; Інструкція з організації емісійно-касової роботи в установах банків України; Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.
§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин.
Діяльність комерційних банків зі здійснення платежів і розрахунків у народному господарстві визначає їх вирішальну роль в організації грошового обігу. Грошовий обіг на території України здійснюється в готівковому або безготівковому порядку.
Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції та іншого майна.
Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, за яких платежі здійснюються без участі готівки перерахуванням коштів з рахунка платника на рахунок отримувача грошей або зарахуванням взаємних вимог. Комерційні банки зацікавлені в залученні грошей для розрахунково-касового обслуговування.
Підприємства, організації у процесі виконання укладених договорів здійснюють розрахунки за своїми зобов’язаннями.
Розрахунки між суб’єктами господарської діяльності, як правило, здійснюються у безготівковому порядку через банк. За умов ринкової економіки розрахунки відіграють важливу роль у регулюванні різних сфер господарського життя. Завдяки розрахункам здійснюються платежі за грошовими зобов’язаннями, за їх допомогою контролюються як витрачання коштів, так і їх цільове використання, а також відповідний розподіл та додержання режиму економії різними власниками.
Відносини, в яких одна сторона здійснює платежі на користь іншої через кредитні установи, називаються розрахунковими. Специфіка цих відносин полягає у тому, що вони мають самостійний майновий характер із двома моментами — участь банківських установ та застосування спеціального законодавства про банківські операції.
Розрахункові правовідносини — це такі, що виникають між організаціями в процесі здійснення розрахунків у безготівковому порядку через кредитні установи. Підставою їх правового регулювання є Закон України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. Основний зміст розрахункових правовідносин розкривається в принципах, на яких грунтується організація безготівкових розрахунків, зокрема:
1) усі підприємства та організації зобов’язані зберігати свої кошти — як власні, так і позикові — на рахунках в установах банку, за винятком залишків готівки в їх касах у межах встановленого банком ліміту;
2) розрахунки між підприємствами й організаціями здійснюються, як правило, безготівковим способом через
банки;
3) безготівкові розрахунки проводяться за діючими формами розрахунків;
4) суб’єкти господарювання мають право вільного вибору умов про попередню оплату товарів (робіт, послуг), за винятком випадків, закріплених у законодавстві;
5) платежі проводяться за рахунок коштів платника або за рахунок банківського кредиту;
6) списання коштів з рахунків клієнтів здійснюється тільки за їх розпорядженням, або за їх згодою (акцепта);
7) при проведенні розрахункових операцій банки контролюють додержання підприємствами, організаціями розрахункової та договірної дисципліни. До господарюючих суб’єктів, які порушують правила розрахунків, банки застосовують відповідні санкції.
У відносинах, що виникають між установами банків і власниками рахунків під час розрахунків, беруть участь, як правило, три суб’єкти (продавець, покупець-платник і банк). Сторони (банк і суб’єкти господарської діяльності) зобов’язані додержуватись закону і договірних умов.
Порядок проведення розрахунків регулюється законодавством. Це означає, що сторони в розрахункових відносинах повинні чітко виконувати встановлені приписи. Однак відповідно до вимог законодавства необхідним юридичним фактом для виникнення розрахункових правовідносин є договір на розрахунково-касове обслуговування.
Отже, розрахункові правовідносини регулюються як цивільно-правовими, так і фінансово-правовими нормами. Договірні відносини і відносини між продавцем і покупцем, які укладають договори про продаж продукції, надання послуг або виконання робіт, при проведенні розрахункових операцій, а також відносини з приводу відкриття рахунків у кредитній установі, які регулюються цивільно-правовими нормами. Відносини, що виникають внаслідок діяльності кредитних установ, регламентація прав і обов’язків власника рахунка і банку регулюються фінансово-правовими нормами і мають імперативний характер, що не дає змоги сторонам чинити за своїм волевиявленням.
З метою вдосконалення організації комерційними банками розрахунково-касового обслуговування народного господарства постановою Правління НБУ затверджені Правила організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між територіальними управліннями Національного банку України та комерційними банками в національній валюті. Відповідно до цього між комерційним банком і клієнтом укладається договір на розрахунково-касове обслуговування, у якому передбачається комплекс взаємних зобов’язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами. Крім того, порядок проведення розрахункових операцій регулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті від 29 березня 2001 р., Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., Інструкцією про міжбанківські розрахунки в Україні від 27 грудня 1999 р., затвердженими постановами Правління НБУ.
§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків.
Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учасниками розрахункових правовідносин в установах банку відкриваються різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків.
Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб.
Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регулюється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.
Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:
— заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;
— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;
— копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;
— копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;
— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;
— копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;
— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку;
— картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.
Право першого підпису належить керівникові підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може прийматися банком без відбитка печатки.
Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, громадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).
При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інформації подають також нотаріально засвідчену копію установчого договору.
Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансуються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.
Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника установи банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.
Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосувується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.
Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Платники можуть розпоряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахунках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема платіжних карток.
Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокремленим підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового використання їх.
Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юридичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законодавства.
У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які створюються, будовам та господарським товариствам для зарахування частини коштів, що вносяться для формування статутного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із засновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.
Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.
Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.
Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліковуються операції за платіжними картками. Вони відкриваються фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.
Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітництва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.
Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.
Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.
Україні існують кореспондентські рахунки між комерційними банками. Національним банком України і комерційними банками, а деякі комерційні банки встановили кореспондентські відносини з іноземними банками.
Розвиток зовнішньоекономічних відносин між підприємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експортно-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.
Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприємства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Останнім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.
У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування підприємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.
Правила Національного банку України також встановлюють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні рахунки закриваються в установах банку на таких підставах:
— заяви власника рахунка;
— рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;
— відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;
— з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.
Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити питання про розірвання договору на обслуговування банківських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.
Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові операції за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.
§ 4. Правова природа договору банківського рахунка.
Правове регулювання відносин між установами банків і клієнтами ґрунтується на договорі банківського рахунка. За договором банківського рахунка власник рахунка зобов’язується зберігати кошти в банку і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил, а банк — забезпечувати зберігання коштів, а також здійснювати операції із зарахування коштів на рахунок власника та списання їх з дозволу власника.
У банківській практиці цей договір найчастіше називають договором на здійснення розрахунково-касового обслуговування.
Відносини, які виникають між банком і клієнтом, умовно можна поділити на дві групи:
а) відносини, що стосуються відкриття та закриття банківського рахунка;
б) відносини, що пов’язані зі зберіганням у банку коштів клієнта та здійсненням банком розрахункових операцій, тобто безпосередньо здійсненням розрахунково-касового обслуговування.
За своєю природою інститут банківського рахунка має складний характер і охоплює як публічно-правові, так і приватні риси. З одного боку, відповідно до законодавства юридичні особи зобов’язані перед державою зберігати свої кошти в банку, а комерційні банки, керуючись приписами НБУ, укладають договори з клієнтурою про відкриття й обслуговування банківського рахунка. Чинне законодавство також визначає порядок здійснення операцій на рахунках. З іншого боку, між банком і клієнтом виникають договірні відносини про встановлення цивільних прав і обов’язків, як відображують їхні інтереси.
Зазначений договір складається за довільною формою і має містити реквізити сторін, номер та вид рахунків, умови відкриття та закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, зобов'язання сторін, відповідальність за невиконання їх, інші положення за домовленістю сторін та умови, за яких договір може бути розірвано.
У договорі на розрахунково-касове обслуговування передбачається конкретна відповідальність обох сторін за невиконання взятих на себе зобов’язань. Так, банк несе відповідальність за несвоєчасне чи неправильне списання коштів з рахунка клієнта або неправильне зарахування банком сум. Клієнт, у свою чергу, несе відповідальність за: неповідомлення банку про помилково зараховані на його рахунок суми; неодержання клієнтом замовленої суми готівки; несвоєчасну сплату послуг банку тощо.
Цей договір е правовою формою, в рамках якої здійснюються розрахункові операції між підприємствами, організаціями. Договір банківського рахунка є господарським, двостороннім, консенсуальним, безстроковим і платним. У договорі банківського рахунка зазначаються права й обов’язки сторін (банку і його клієнта). Так, одна сторона — власник рахунка вправі вимагати від банку оперативного здійснення банківських операцій, а обов’язком є виконання всіх встановлених правил розрахунків. Відповідно банк має право використовувати тимчасово вільні кошти власника рахунка, вимагати виконання банківських правил, зобов’язується здійснювати касово-розрахункове обслуговування його, зберігати банківську таємницю.
Зміст відносин між банком і власником рахунка визначається не тільки волею учасників, а й банком, який визначає умови договору. Права й обов’язки власника рахунка і кредитної установи здійснюються на умовах, визначених у правилах Національного банку України. Власник рахунка зобов’язаний виконувати правила Національного банку України і не може включати умови, пов’язані з додатковими зобов’язаннями з договору. Крім того, він зобов’язується чітко виконувати встановлені правила здійснення розрахунків і підпорядковується щоденному контролю комерційного банку за цільовим використанням готівки, своєчасним перерахуванням коштів на рахунок клієнтів.
Отже, обидві сторони розрахункових правовідносин (комерційний банк і власник рахунка) не мають права ухилятися від закону — вони діють лише в його межах.
Крім договору банківського рахунка, між банком і клієнтом може бути укладений договір банківського вкладу, за яким банк бере на себе зобов’язання зберігання грошових коштів, виплати по них доходів, повернення взятих сум на вимогу клієнта, виконання доручень вкладників по розрахунках за вкладом.
§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу.
Усі розрахунки в господарському обігу України юридичні та фізичні особи здійснюють як готівкою, так і у безготівковому порядку через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових і касових операцій, затверджених Національним банком України. Сфера застосування готівки між юридичними особами істотно обмежена і регулюється Інструкцією про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України та Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні від 19 лютого 2001 р., затвердженими постановами Правління НБУ.
Важливим обов’язком комерційних банків є видача готівкових коштів підприємствам і організаціям, тобто безперебійне касове обслуговування клієнтів. Під касовими операціями розуміють діяльність банку, пов’язану з інкасацією, зберіганням та видачею підприємствам готівкових коштів. Підприємства здійснюють операції з готівковими коштами відповідно до Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні. Ці правила передбачають додержання підприємствами касової дисципліни, тобто встановленого порядку ведення підприємствами операцій з готівкою. Це означає, що всі підприємства, які здійснюють операції з готівкою в національній валюті та мають поточні рахунки в установах банків, можуть тримати в своїй касі на кінець дня готівку в межах установлених їм обслуговуючими установами банків лімітів каси. Для встановлення ліміту каси підприємства подають щороку до 1 березня до установ банків за місцем відкриття поточного рахунка заявки-розрахунки в двох примірниках. Установи банків упродовж першого кварталу розглядають заявки-розрахунки і затверджують підприємством ліміт каси, порядок і строки здавання готівкової виручки, які повідомляються кожному підприємству.
Ліміт каси для кожного підприємства визначається установами банків з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу касових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, установлених строків і порядку здавання готівкової виручки, тривалості операційного часу установи банку, наявності домовленості підприємства з установою банку на інкасацію та здавання готівкової виручки у вечірню касу банку тощо:
• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її в банк щодня у день надходження до каси підприємства, — у розмірах, необхідних для забезпечення їх роботи вранці наступного дня;
• для підприємств, які мають готівкову виручку зі строком здавання її наступного дня, — у межах середньоденної готівкової виручки;
• для підприємств, що мають готівкову виручку з іншим строком здавання її в банк (а саме, для підприємств, що знаходяться в населених пунктах, де немає установ банку чи підприємств поштового зв’язку), — у розмірах, що залежать від установлених строків здавання виручки та її суми;
• для підприємств, ліміти каси яким установлюються згідно з фактичними витратами готівки (крім виплат, пов’язаних з оплатою праці, стипендій, пенсій, дивідендів), — у межах середньоденної видачі готівки.
Ліміт каси підприємствам (крім підприємств торгівлі, громадського харчування та послуг) установлюється установами банків за погодженням із керівниками підприємств на підставі розрахунку середньоденного надходження готівкової виручки або середньоденної видачі готівки.
Правилами НБУ передбачено деякі особливості щодо Організації роботи з готівкового обігу установами банків. Так, селянські (фермерські) господарства самостійно визначають розмір готівки, що постійно є в їхніх касах. Для кредитних спілок розмір ліміту каси встановлюється з урахуванням пропозицій цих організацій, специфіки діяльності їх, розмірів видів кредитів тощо. Підприємцям ліміт каси взагалі не встановлюється.
Підприємства зобов’язані здавати готівкову виручку понад установлений ліміт каси в порядку і строки, визначені установою банку для зарахування на їх поточні рахунки. Якщо ліміт каси підприємству взагалі не встановлено, то вся наявна готівка (крім розміру одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян) в його касі на кінець дня має здаватися до банку (незалежно від причин, унаслідок яких ліміт каси не встановлено).
Перевірки касової дисципліни здійснюються органами Державної податкової адміністрації України, Державної контрольно-ревізійної служби України, Міністерства внутрішніх справ України, фінансовими органами й установами банків. Особи, винні в порушенні касової дисципліни, притягуються до відповідальності.
НБУ зобов’язує комерційні банки подавати державним податковим адміністраціям матеріали про порушення суб’єктами підприємницької діяльності норм з регулювання обігу готівки (перевищення норм витрачання готівки на поточні потреби, невстановлення лімітів залишків готівки в касах). Чинне законодавство посилює режим фінансової відповідальності за порушення правил обігу готівки. За порушення юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами — громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, норм з регулювання обігу готівки застосовуються штрафні санкції, передбачені Указом Президента України від 11 травня 1999 р. Про внесення змін до Указу Президента України від 12 червня 1995 р. “Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки”. Так, у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу за:
— перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах — у двократному розмірі сум виявленої понадлімітної готівки за кожний день;
— неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне оприбуткування) у касах готівки — у п’ятикратному розмірі не-оприбуткованої суми;
— витрачання готівки з виручки, отриманої від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень, на виплату заробітної плати, за наявності податкової заборгованості — у розмірі здійснених виплат;
— перевищення встановлених строків використання виданої у підзвіт готівки, а також за видачу готівкових коштів у підзвіт без повного звітування щодо раніше виданих коштів — у розмірі 25 відсотків виданих у підзвіт сум;
— здійснення готівкових розрахунків без подання одержувачем коштів платіжного документа (товарного або касового чека, квитанції до прибуткового ордера, іншого письмового документа), який би підтверджував сплату покупцем готівкових коштів — у розмірі сплачених коштів;
— використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням — у розмірі витраченої готівки.
Крім того, за невстановлення установами комерційних банків лімітів залишку готівки в касах з них стягується штраф у п’ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок такого невстановлення.
Зазначені штрафи стягуються до державного бюджету в порядку, встановленому законодавством. Контроль за додержанням вимог цього Указу здійснюють органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства внутрішніх справ України, фінансові органи, а банками — Національний банк України.
Важлива роль у здійсненні розрахунків між юридичними особами відводиться розрахункам у безготівковому порядку. Безготівкові розрахунки становлять систему грошових розрахунків, які здійснюються без участі готівки у вигляді перерахування банком певної суми з рахунка платника на рахунок одержувача або зарахуванням взаємних вимог підприємств, організацій. Більшість грошового обігу між суб’єктами господарювання здійснюється у безготівковому порядку. Це зумовлено тим, що безготівковий обіг має істотні переваги перед готівковим, і пояснюється такими обставинами: по-перше, при цьому створюються сприятливі умови для державного регулювання грошового обігу і здійснення за ним належного контролю; по-друге, забезпечується своєчасність платежу між суб’єктами грошового обігу за реалізовані товари і надані послуги; по-третє, прискорення обігу грошових коштів забезпечує тісний зв’язок суб’єктів господарювання з банками і впливає на функціонування грошового ринку, а це, в свою чергу, відіграє важливу роль у розвитку ринкової економіки в державі і поліпшенні економічного становища суб’єктів господарювання.
Відповідно до ст. 51 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківські розрахунки провадяться у готівковій та безготівковій формах згідно із правилами, встановленими нормативно-правовими актами Національного банку України. Безготівкові розрахунки здійснюються на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Банки в Україні можуть використовувати як платіжні інструменти: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки та інші дебетові і кредитові платіжні інструменти, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Платіжні інструменти мають бути оформлені належним чином і містити інформацію про їх емітента, платіжну систему, в якій вони використовуються, правові підстави здійснення розрахункової операції і, як правило, держателя платіжного інструмента та отримувача коштів, дату валютування, а також іншу інформацію, необхідну для здійснення банком розрахункової операції, що цілком відповідають інструкціям власника рахунка або іншого передбаченого законодавством ініціатора розрахункової операції.
Докладніше загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб викладено в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р.
Зазначена Інструкція ґрунтується на принципах вільного вибору суб’єктами господарювання форм розрахунків, закріплення їх сторонами у договорах і невтручанні установ банку у ці договірні відносини. Водночас з метою забезпечення правил документообігу Інструкцією встановлено, що розрахункові документи, які подаються клієнтами до банку, складаються на бланках встановленої форми і повинні мати реквізити, які подано в додатку до зазначеної інструкції.
Розрахункові документи повинні містити такі реквізити: назву документа, код розрахункового документа, його номер, дату складання, дату валютування, назви платника та одержувача коштів (їх офіційне скорочення), які відповідають зареєстрованим у статуті, їх ідентифікаційні коди за Єдиним державним реєстром підприємств України, номери рахунків в установах банку; назви банків платника та одержувача, їх місцезнаходження та коди банків; суму платежу цифрами та літерами; підписи відповідальних осіб платника або одержувача коштів на першому примірнику та відбиток печатки; при значення платежу — назву товару, посилання на документ, на підставі якого здійснюється операція, із зазначенням його номера й дати, зазначення законодавчого акта, яким передбачено право безспірного стягнення коштів (його дата, номер і відповідний пункт), підроздши бюджетної класифікації та строк настання платежу (у разі перерахування коштів до бюджету); суму податку на додану вартість або напис “без податку на додану вартість”.
Якщо хоча б один із зазначених реквізитів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий документ до виконання не приймає. Використання факсиміле при вчиненні підпису, виправлення та заповнення розрахункового документа в кілька прийомів не дозволяються.
Відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей документ і подала його до обслуговуючого банку.
Відповідно до зазначеної вище Інструкції при здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Інструкцією також визначено правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі, меморіального ордера, платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, платіжної вимоги, розрахункового чека, акредитива. Чинне законодавство спеціально регулює порядок використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів.
Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.
Розглянемо конкретні форми безготівкових розрахунків, які проводяться банками. Важливою формою, за допомогою якої списуються кошти з рахунка платника, є меморіальний ордер.
Меморіальний ордер — це міжбанківський розрахунковий документ, який у передбачених інструкцією випадках складається банком під час здійснення розрахунків для документального оформлення операцій щодо списання коштів з рахунка платника, операцій з виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача щодо списання коштів з рахунка платника.
Факт списання коштів з рахунка платника документально оформляється меморіальним ордером (залежно від конкретного випадку) для:
• часткової оплати розрахункових документів; документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юридичних осіб) внесених до каси банку коштів; перерахування коштів, зарахованих на рахунок “Кредитні суми для з’ясування”;
• перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;
• виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;
• перерахування банком коштів при закритті акредитива.
Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунка платника.
Найбільш поширеною правовою формою безготівкового розрахунку є платіжне доручення. Платіжне доручення — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача. Сутність цієї форми полягає в тому, що на бланку встановленої форми власник рахунка дає розпорядження банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми зі свого рахунка на рахунок одержувача коштів за поставлену продукцію, надані послуги тощо. Банки приймають до виконання платіжне доручення впродовж десяти календарних днів з дати його виписування. День оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення приймається банком до виконання за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності, недостатності коштів на його рахунку банком приймаються лише тоді, коли порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами; за фактично відвантажену, продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); у порядку попередньої оплати якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, встановленого чинним законодавством; для перерахування підприємствами суми, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії, тощо), на їхні рахунки, що відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів; в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного законодавства.
У практиці взаємовідносин між підприємницькими структурами значного поширення набула платіжна вимога-доручення. Платіжна вимога-доручення — це вимога отримувача безпосередньо до платника сплатити суму грошей на підставі надісланих йому (минаючи банк) розрахункових та відвантажувальних документів та вартість поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг.
Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який виписується на бланку встановленої банком форми і складається з двох частин:
— верхня — вимога одержувача коштів безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;
— нижня — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.
Ця форма безготівкових розрахунків є найбільш надійною тому, що вимоги на оплату подаються безпосередньо платнику, а не в банк. З метою гарантованої прискореної доставки вимог-доручень платникам рекомендується передавати їх у комплекті розрахункових та відвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором. Одержавши платіжну вимогу-доручення, платник у разі згоди сплатити суму заповнює її нижню частину і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суми, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, яка є на рахунку платника. Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.
Договором може бути передбачена і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних документів у банк для оплати. Вимоги-доручення також можуть застосовуватися для здійснення попередньої оплати.
Спеціальною формою безготівкових розрахунків є платіжна вимога. Платіжна вимога — це розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або при договірному списанні отримувача до обслуговуючого платника банку здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми грошей з рахунка платника на рахунок отримувача. Примусове списання коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій. Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання коштів з поточних і депозитних розрахунків фізичних осіб.
Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість примусового списання коштів і правильність даних, внесених до платіжної вимоги на примусове списання коштів. Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання коштів банки приймають на виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника. Ці платіжні вимоги виконуються банком частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами, що надавалися разом з ними.
Правилами Національного банку встановлено таку форму безготівкових розрахунків, як розрахунки чеками, які мають значне поширення як у внутрішньому обороті країни, так і в міжнародній практиці.
Розрахунковий чек — це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітента, у якому відкрито його рахунок, про сплату че-кодержателю зазначеної у чеку суми коштів.
Учасниками розрахунків чеками є чекодавець, чекодержатель і банк-емітент Чекодавцем виступає юридична або фізична особа, що здійснює платіж за допомогою чека та підписує його, чекодержателем — підприємство або фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком. Банк-емітент — це банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі. Чеки застосовуються між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги. Платником за чеком може бути тільки банк, де відкрито рахунок чекодавцю. У разі відмови банку-емітента сплатити чек чекодержа-тель має право пред'явити до чекодавця претензію. Відповідальність за неправильне використання чеків та завдані збитки несе чекодавець, якому видано чекову книжку.
Бланки чеків та чекові книжки видаються банками-емітентами юридичним і фізичним особам, яким відкрито рахунки у банках. Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається фізичній, особі для одноразового розрахунку, — 3 місяці з дати їх видачі.
Строк дії невикористаної чекової книжки може бути подовжений за погодженням з банком-емітентом, про що він робить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки, яка засвідчується підписом головного бухгалтера і відбитком штампу банку.
Правова форма оплати за допомогою розрахункових чеків є гарантованою. Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку “Розрахунки чеками” відповідних балансових рахунків у банку-емітенті.
Розрахунковий чек із чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів, не враховуючи день його виписки.
Забороняються передавання розрахункового чека (чекової книжки) його власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків розрахункового чека і проставлення на них відбитка печатки юридичними особами.
За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може виписуватися на ім’я іншої особи, яка стає в цьому разі його власником. Розрахункові чеки на пред'явника не видаються.
Банківські правила передбачають обов’язкові реквізити, які повинен мати кожний чек: назву — “розрахунковий чек”; назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чекодавця, реквізити його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки та номер його рахунка; назву банку-емітента і його номер МФО; ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою адміністрацією; назву чекодержателя; доручення чекодавця банку-емітента сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та письмово; призначення платежу; число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека повинна відповідати його реальній видачі), місце складання чека; підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи). Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку-чекодавцю без виконання.
Банківські правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. В практиці фінансових взаємовідносин розрізняють такі види чеків: ордерні, пред’явницькі та іменні. Чек, виписаний на певну особу з обов’язковим застереженням про наказ оплатити, називається ордерним. Чек, у якому не міститься будь-яких даних про чекодержателя, є пред'явницьким. Цей вид чека найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. Чек, виписаний на певну особу або переданий іншій особі лише шляхом укладенням договору про уступку вимоги, називається іменним.
При здійсненні розрахунків чеками між клієнтами різних банків комерційні банки повинні укладати між собою кореспондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов’язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за порушення правил розрахунків. У разі відсутності такої угоди банки зобов’язані приймати від клієнтів чеки та інкасувати їх у ті банки, які обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред’явника чека можуть бути зараховані лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилання банку платника.
У платіжному обігу існує і така форма безготівкових розрахунків, як акредитив. Акредитив є грошовим зобов’язанням, банку, яке видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що і відкрив акредитив (банк-емітент), зобов’язаний виконати, платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги, або надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.
Умови та порядок здійснення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром та заявником акредитива і не повинні суперечити чинному законодавству. Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.
Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті передбачено, що банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покриті та непокриті (гарантовані), а також відкличні або безвідкличні.
Покритий акредитив — це акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Такий вид акредитивів застосовується за відсутності між банком-емітентом і виконуючим банком кореспондентських відносин.
Непокритий (гарантований) акредитив передбачає, що оплата за ним у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
Відкличний акредитив — може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара. Всі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціара. Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива. Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті. У разі відсутності позначки, що акредитив е відкличним, його вважають безвідкличним.
Безвідкличний акредитив — це такий акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відари тий у банку-емітенті. Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива.
Акредитив може відкриватися для розрахунків не тільки з одним постачальником, а й може бути переадресований. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивом встановлюються у договорі між платником і постачальником. Для відкриття акредитива клієнт подає обслуговуючому банку-еміте.нту заяву, де платник повинен зазначити:
— дату і номер договору, згідно з яким відкривається акредитив;
— строк дії акредитива (число, місяць закриття акредитива);
— назву заявника та бенефіціара, їхні ідентифікаційні коди;
— назву банку-емітента та виконуючого банку, вид акредитива;
— суму та умови акредитива (види товарів, які сплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів).
Зазначені реквізити є обов’язковими, у разі відсутності одного з них акредитив не відкривається.
Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку-емітента, бенефіціар після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) подає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Після ретельної перевірки поданих бенефіціаром документів і додержання всіх умов акредитива виконуючий банк здійснює списання коштів з аналітичного рахунка “Розрахунки за акредитивами”. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.
Якщо умовами акредитива передбачено акцепт заявника акредитива, то у виконуючому банку відповідальний виконавець повинен перевірити наявність акцептованого надпису та відповідність його поданому зразку. При цьому уповноважена особа заявника має подати бенефіціару: документ, що засвідчує її особу, зразок її підпису, засвідчений заявником акредитива, доручення, видані заявником акредитива, щодо її повноважень.
Контроль за додержанням умов акредитива покладається на банки. Виплати за акредитивом готівкою не допускаються.
Закриття акредитива можливе в таких випадках: після закінчення обумовленого в акредитиві строку або після отримання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту. Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.
Порівняно новою формою безготівкових розрахунків у платіжному обігу України є вексель. Вексель — це цінний папір, борговий документ, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-держателю). Вексельний обіг на території України запроваджений Постановою Верховної Ради України “Про застосування векселів у господарському обігу України” від 17 червня 1992 р. Питання використання векселів регулюються як загальним законодавством України, так і спеціальним законодавством України у сфері вексельного обігу. Так, у п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства при оформленні угод за комерційним кредитом можуть застосовувати в господарському обороті векселі. У ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” подано правову характеристику векселя, його види та реквізити. З метою створення спеціального вексельного законодавства в Україні прийнято понад 30 нормативних актів, які регулюють вексельний обіг. Зокрема, випадки і порядок використання векселів у господарському обігу передбачено для:
— покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14 вересня 1994 р.;
— сплати ввізного мита, податків та зборів вітчизняним виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів вітчизняним замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” в редакції закону від 4 жовтня 2001 р. тощо.
Велике значення для врегулювання операцій з векселями у господарській діяльності має Закон України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001, який визначив особливості обігу векселів в Україні.
Векселі поділяються на прості та переказні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті.
Простий вексель – це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця сплатити власнику векселя в зазначений строк визначену суму.
Пєреказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, який містить письмовий наказ векселедавця (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у зазначений строк. Трасат стає боржником по векселю лише після того, як акцептує вексель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець при переказному векселі сам платежу не здійснює, а переказує цей обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому передаточним надписом (індосаментом). Індосамент має бути написаний на переказному векселі чи на доданому до цього аркуші (алонжі). Вексель як борговий документ має низку особливостей, за якими він відрізняється від інших боргових зобов’язань. До них належать: грошовість, тобто предметом векселя можуть бути тільки гроші; терміновість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь або лише за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону; безумовність та беззастережність — це означає, що наказ у векселі про сплату визначеної грошової суми не повинен обумовлюватись будь-якими вимогами і застереженнями або посиланнями на них; абстрактність, тобто питання зводиться до заперечень із підстав, за якими видано вексель, і незважаючи на те, що підстава юридична неістотна, заперечення можливі тільки між особами; безпосередньо пов’язаними цією підставою; письмова, суворо встановлена законом форма; оборотність та однобічність вексельного зобов’язання полягає в тому, що для платника існують тільки зобов’язання без будь-якої вимоги з його боку.
У процесі здійснення безготівкових розрахунків можуть за стосовуватися розрахунки під час здійснення зарахувань взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються зарахуванням взаємних вимог, належать такі, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися зарахуванням зобов’язань між двома або групою платників усіх форм власності або різних галузей господарства.
Підприємства, що мають господарські зв’язки за поставками товарів (виконаними роботами, наданими послугами), можуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог.
У договорах між підприємствами передбачаються періодичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосуванням яких провадитимуться розрахунки. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитне сальдо взаємозобов’язання, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформляє вексель.
Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення. Інкасове доручення — це розрахунковий документ, який складають банки, фінансові органи, підприємства у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягнення коштів. Інкасове доручення складають на бланку платіжної вимоги, на якому замість надпису “платіжна вимога” робиться надпис “інкасове доручення”.
Новою прогресивною формою безготівкових розрахунків є платіжні картки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” від 27 серпня 2001р., застосовується система розрахунків з використанням карток та їх емісія. Банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається можливість здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, строку дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК. Банківські платіжні картки бувають таких видів:
— власна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися власним картковим рахунком;
— корпоративна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;
— дебетна БПК, яка надає можливість розпоряджатися картковим рахунком у межах залишків коштів на ньому;
— кредитна БПК, яка надає можливість здійснювати операції за дебетом карткового рахунка в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.
Учасником такої платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з членами платіжної системи, тобто з юридичними особами, що одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України мають право здійснювати на території України зазначені операції.
Банківська платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунок інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
Платіжна картка є власністю емітента і надається ним клієнту відповідно до умов договору про відкриття картрахунка, за винятком наперед оплачених платіжних карток, що можуть продаватися емітентами без обов’язкового оформлення Договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.
Порядок проведення емісії платіжних карток та здійснення з ними операцій, у тому числі обмеження щодо цих операцій, визначаються НБУ відповідно до вимог законодавства України.
Вид платіжної картки, що емітується банком, тип її носія, ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визначаються платіжною організацією відповідної платіжної системи, де ця картка застосовується.
Обов’язковими реквізитами, що наносяться на платіжну Картку, є реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему та емітента.
У межах України переказ за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних карток, виконується тільки у грошовій одиниці України.
Банківські платіжні картки запроваджені в практику безготівкових розрахунків з метою прискорення касового обслуговування і скорочення готівкового обігу національної валюти із врахуванням міжнародного досвіду.
Важливу роль у здійсненні платежів і розрахунків між клієнтами відіграє система міжбанківських розрахунків.
Міжбанківськї розрахунки – це система здійснення і регулювання платежів за грошовими внесками і зобов’язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі діяльності їх.
Вдосконалення платіжної системи в Україні вирішується створенням і розвитком електронної системи мїжбанкївських розрахунків. Електронні мїжбанківські розрахунки становлять собою розрахунки із застосуванням електронних засобів приймання, передавання, обробки та захисту інформації. В Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — державна система міжбанківських розрахунків.
Міжбанкївські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних платежів НБУ; власну внутрішньо-банківську платіжну систему, прямі кореспондентські відносини між комерційними банками.
Міжбанкївські безготівкові розрахунки здійснюються через банки за допомогою кореспондентських відносин, що зумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.
Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку, для обліку розрахунків, що виконує одна кредитна установа за дорученням і на кошти іншої кредитної установи на підставі укладеного між ними кореспондентського договору. Кореспондентський договір є угодою між двома або кількома кредитними установами про здійснення платежів і рахунків однією з них за дорученням ї на кошти іншої.
На підставі кореспондентських рахунків мїжбанкївськї розрахунки можуть здійснюватися такими способами:
— відкриттям комерційними банками один одному взаємно кореспондентських рахунків;
— відкриттям комерційними банками, що не мають безпосередньо кореспондентських відносин, кореспондентського рахунка в третьому банку. Наприклад, розрахунки через кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України, що здійснюються розрахунково-касовими центрами (РКЦ)НБУ;
— створенням спеціальних клірингових палат, учасники яких провадять зарахування взаємних вимог. Кліринг це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та надані послуги, що засновані на зарахуванні взаємних вимог. Міжбанкївські клірингові розрахунки здійснюються через спеціально створені клірингові палати. Національний банк або великі комерційні банки.
У платіжній практиці розрізняють внутрішній — міжбанківський та міжнародний валютний кліринг.
Міжбанківський кліринг передбачає систематичні безготівкові розрахунки між банками зарахуванням взаємних грошових вимог юридичних осіб однієї країни.
Валютний кліринг це спосіб розрахунків у зовнішній торгівлі та інших формах економічних відносин між країнами на підставі міжнародних платіжних угод. Валютний кліринг широко використовується для розрахунків між країнами, коли вони не мають конвертованої валюти.
Форма розрахунків між платником та одержувачем коштів визначається договором, і установи банків не втручаються у ці договірні відносини.
Важливим принципом організації безготівкових розрахунків є згода власника рахунка (платника) про списання коштів, тобто договірне списання. Однак ця згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунка і обслуговуючим банком про те, що власник рахунка дає доручення про списання коштів. Чинне законодавство також передбачає безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків платників. Безспірне стягнення коштів це примусове списання (стягнення) коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами, а саме виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Безспірне списання (стягнення) коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що подається стягувачем до банку. Платіжні вимоги банк стягувача приймає впродовж 10 календарних днів з дати їх складання, а банк платника протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Безакцентне списання коштів це захід приватно-публїчного характеру, при якому в установлених випадках здійснюється списання коштів з рахунка платника без його згоди (без акцепту).
Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання (стягнення) коштів приймаються банками до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника. У разі недостатності коштів на рахунках платіжні вимоги виконуються банками частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами стягувачам або відповідним органам (податковим органам або державним виконавцям).
Важливу роль у зміцненні розрахункової дисципліни відіграє інститут цивільної відповідальності. За порушення правил здійснення розрахункових операцій банки, платники й отримувачі несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (пені, штрафу), яка передбачається чинним законодавством та укладеними договорами.
Відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. банки несуть таку відповідальність перед платниками при здійсненні переказу грошей. У разі порушення банком, що обслуговує платника, строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У такому разі платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.
Платник має право на вщшкодування банком, що обслуговує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.
У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок неналежного отримувача, що стався з вини банку, банк-порушник зобов'язаний негайно після виявлення помилки переказати на рахунок власника коштів суму переказу отримувачу. У противному разі отримувач має право у встановленому законом порядку вимагати від банку-порушника ініціювання переказу йому суми переказу за рахунок власника коштів, сплати пені у розмірі 0,1 відсотка вад суми простроченого платежу за кожний день прострочення, починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.
У разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника, що стався з вини банку, банк зобов’язаний переказати відповідну суму грошей з рахунка платника на рахунок неналежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі відсоткової ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день, починаючи від дня помилкового переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.
У свою чергу, передбачається і відповідальність платника перед банком або іншою установою — членом платіжної системи, що його обслуговують. Відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р. платники грошових .коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін (слід зазначити, що дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів).
У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів коштів пеню у розмірі, передбаченому угодою про проведення касово-розрахункових операцій. Розмір встановленої сторонами пені обчислюється від суми простроченого платежу, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно сплачені ними суми податкового боргу, оформляючи і подаючи до банку окреме платіжне доручення про сплату пені. Відповідальність за правильність визначеної суми пені, повноту і своєчасність її сплати несе платник.
Платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. Платник має відшкодувати банку або іншій установі члену платіжної системи шкоду, заподіяну внаслідок такої невідповідності інформації, також у разі недодержання ним вимог щодо захисту інформації і проведення незаконних операцій з компонентами платіжних систем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечення тощо). При цьому банк або інша установа — член платіжної системи, що обслуговує платника, звільняється від відповідальності перед платником за здійснення переказу.
За необґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, стягувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та відшкодовують збитки, завдані внаслідок безпідставного примусового списання (стягнення) коштів. Відповідно до ст. 8 Господарського процесуального кодексу України за необґрунтовне списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми. Банки не несуть відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого клієнтами, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів та обов'язкових платежів, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Усі спори, що виникають між сторонами (банком, платником, отримувачем) при здійсненні переказу, розглядаються у судовому порядку.
Глава VI
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН
§ 1. Поняття, призначення і види кредиту
Важливе місце у фінансовій системі України посідає кредит. Кредит — важливий інститут, за допомогою якого держава здійснює мобілізацію та перерозподіл тимчасово вільних коштів і контроль за правильним використанням їх. Кредит сприяє підвищенню ефективності економіки, забезпечує перелив капіталу, стимулює грошовий обіг та є важливим інструментом державного регулювання економікою.
Встановлений законодавством обов’язковий порядок зберігання всіма підприємствами, організаціями та установами своїх коштів на рахунках у банках дає можливість використовувати такі вільні кошти при кредитуванні. В процесі кредитування виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів підприємств, організацій, бюджету та населення, використання яких відбувається на умовах повернення для задоволення економічних і соціальних потреб держави.
Загальне визначення поняття кредиту дається в Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 22 травня 1997 р. та в затвердженому постановою Правління Національного банку України Положенні НБУ “Про кредитування” від 28 вересня 1995 р. При цьому в Законі зазначається, що кредит це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк під відсоток.
Докладніше термін “кредит” визначено у Положенні про кредитування, де вказано, що кредит — це позиковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а кредитна операція це договір щодо надання кредиту, який супрово диться записами за банківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.
Кредит як інститут, що включається до фінансової системи держави, виконує емісійну, розподільчу і контрольну функції. Ці функції взаємозалежні і мають при кредитуванні специфічні особливості.
Емісійна функція здійснюється випуском і розміщенням цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредитування і взаємодіє з нею. Нестача платіжних засобів в економіці може також покриватись за рахунок розширення комерційного кредиту.
Розподільча функція виявляється в процесі мобілізації та витрачанні централізованих і децентралізованих фондів коштів, у розподілі та перерозподілі національного доходу між суб’єктами господарської діяльності. Отже, за умов ринкової економіки зазначена функція сприяє вдосконаленню кредитної політики з метою регулювання грошового обігу і здійснення ефективного впливу на економічні процеси в державі.
Контрольна функція забезпечує нагляд за правильним і ефективним використанням коштів, що надаються клієнтурі банками, та поверненням їх у певні строки.
Таким чином, кредит в Україні є одним із видів економічних відносин, за допомогою яких здійснюються акумуляція державою кредитних ресурсів та їх використання на умовах повернення, забезпеченості, строковості та відплатності підприємствами, організаціями усіх форм власності та населення для задоволення потреб господарювання.
У банківській практиці існує різна класифікація кредитів, багатогранність їх критеріїв. Так, розрізняють кредит фінансовий, товарний та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Фінансовий кредит — це кошти, які надаються банком резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно з законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус не-банківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під відсоток. Правила надання фінансових кредитів встановлюються НБУ (щодо банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (щодо небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.
Товарний кредит — це товари, що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним або фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочку кінцевого розрахунку на визначений строк та під відсоток.
Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики — це кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. У господарській діяльності використовуються такі форми кредиту, лізинговий, іпотечний, споживчий, бланковий, кон-сорціумний, інвестиційний податковий.
Лізинговий кредит —це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є формою майнового кредиту.
Іпотечний кредит – це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Споживчий кредит — це кредит, який надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору.
Бланковий кредит — це кредит, який надається банком у межах наявних власних коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення – тільки під зобов’язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичальникам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і перевірений авторитет у банківських колах.
Консорціумний кредит це кредит, який надається позичальнику банківським консорціумом такими способами:
а) акумулюванням кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб’єктам господарської діяльності;
б) гарантуванням загальної суми кредиту провідним банком або групою банків. Кредитування здійснюється залежно від потреби в кредиті;
в) зміною гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.
Інвестиційний податковий кредит — це така зміна сплати Податку, за якої господарюючому суб’єкту надається можливість протягом певного строку в певних межах зменшити свої платежі по податку з подальшою поетапною сплатою сум кредиту і нарахованих відсотків.
При характеристиці кредиту найбільш поширеною є класифікація кредитних операцій залежно від кредитора, у зв’язку з чим розрізняють державний, банківський і комерційний кредити.
Державний кредит надається державою іншій державі, а також юридичним чи фізичним особам. При цьому позичальником або кредитором виступає держава або місцеві органи влади. Формами державного кредиту є натуральні позики (наприклад, хлібні, цукрові), державні позики (облігації, скарбницькі зобов’язання) та інші кредитні документи. Кошти, які збирає держава за реалізовані цінні папери, становлять її борг. Після закінчення строку позики держава повинна розрахуватися з кредиторами. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків та покриття частки державного боргу.
Банківський кредит є основною формою кредиту і надається суб’єктам господарської діяльності усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.
Банківський кредит — це економічні відносини з акумуляції кредитних ресурсів за рахунок статутних та інших фондів банків, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках та інших грошових ресурсів, а також надання банками грошей (готівкою, безготівкове) в позику юридичним та фізичним особам, державі. Банківський кредит класифікується залежно від певних ознак та різних підстав. Зокрема, залежно від економічної сфери застосування розрізняють кредит внутрішній і міжнародний. В Україні дворівнева банківська система передбачає кредит центрального банку і кредит комерційних банків. Залежно від позичальників та мети використання кредити поділяються на: виробничі, споживчі, інвестиційні, кредити на операції з цінними паперами, міжбанківські, імпортні та експортні. Залежно від забезпеченості кредити поділяють на незабезпечені (бланкові) та забезпечені (персональні). Більшість кредитів, що надаються банками, мають відповідне забезпечення: наявність застави, відповідна гарантія або порука, страхування кредитного ризику. Надання незабезпечених кредитів означає вияв особливої довіри банку до свого клієнта, свідчить про його платоспроможність і враховується банком при аналізі економічного становища клієнтів.
Кредити, які надаються банками, за строками користування поділяють на коротко-, середньо- й довгостроковії. Строк користування короткостроковими кредитами не перевищує 12 місяців, середньостроковими — до 3 років, довгостроковими — понад 3 роки.
За ступенем ризику кредити поділяють на:
а)стандартні;
б) з підвищеним ризиком. За методами надання:
а) у разовому порядку;
б) відповідно до відкритої кредитної лінії;
в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання). За строками погашення:
а) одночасно;
б) у розстрочку;
в) достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);
г) з регресією платежів;
д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).
У практиці існують кредити на поточні та капітальні витрати, у зв'язку з ним розрізняють кредити в оборотні фонди і , фонди обігу, а також кредити в основні фонди.
Ще однією формою кредиту є комерційний, який надається одним суб’єктом господарської діяльності іншому у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу. Комерційний кредит оформляється векселем і призначений для прискорення реалізації товарів та одержання підприємствами прибутку. В нашій країні комерційне кредитування здійснюється відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р.
Для реалізації кредитної політики, яка забезпечує функціонування суспільного виробництва, важлива роль у державі відводиться кредитній системі — сукупності кредитно-фінансових установ, які акумулюють вільні грошові капітали, доходи і надають їх у позичку — юридичним і фізичним особам, уряду, і тим самим реалізують кредитні відносини в державі.
Кредитну систему України очолює Національний банк України, який здійснює систему заходів у кредитній сфері з метою регулювання грошового обігу. До кредитної системи України належать також комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи, які повинні мати ліцензію Національного банку України для здійснення кредитування,
До небанківських кредитно-фінансових установ належать лізингові, факторингові, фінансові, страхові, інвестиційні компанії, біржі, пенсійні фонди, ломбарди, каси взаємної допомоги та кредитні спілки.
Відповідно до п. З ст. 47 Закону України “Про банки і банківську систему” до поширених банківських операцій належать розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Статтею 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що для проведення спільного фінансування банки можуть укладати угоди про консорціумів кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорційно до внесених у консорціум коштів. Банки зобов’язані мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.
Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України.
Банки зобов’язані при наданні кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. Банки не можуть надавати кредити під відсоток, ставка якого є нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток може бути зроблений лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.
Банки мають право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.
У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банки мають право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передбачено угодою.
Чинне законодавство також передбачає, що до функції Національного банку України належить те, що він виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування. Національний банк надає кредити комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в порядку, визначеному Національним банком (п. 1 ст. 42 Закону України “Про Національний банк України”).
Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони створюють у процесі своєї діяльності. В разі потреби банки можуть на договірних засадах позичати ресурси один в одного або брати позички в Національному банку України, залучати і розміщувати кошти у формі депозитів та вкладів.
При здійсненні кредитної політики, визначеної НБУ, комерційні банки виходять з необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб’єктів господарської діяльності із врахуванням загальнодержавних інтересів. При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу (“великі кредити”), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку України. Жоден з виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може бути більшим за восьмикратний розмір власних коштів комерційного банку, а загальний розмір отримання комерційними банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку.
Слід також зазначити, що отримання кредитів в іноземній валюті резидентами України регламентується спеціальними нормативними актами.
§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин
Підприємства, організації в процесі господарської діяльності часто відчувають потребу у власних обігових коштах, яка може бути задоволена за допомогою кредиту банку. Банківським кредитом покриваються як тимчасові, так і постійні потреби в додаткових обігових коштах. Відносини, що виникають між банками і клієнтами з метою одержання ними банківського кредиту, регулюються нормами права і називаються кредитними правовідносинами.
Можна визначити, що банківські кредитні правовідносини — це правовідносини, за яких позичальник зобов’язується повернути у встановлений строк позичкодавцю — кредитній установі одержану від нього таку саму суму грошей з відсотками.
Кредитні правовідносини, як і решта правових відносив, передбачають наявність таких елементів, як суб’єкти, об’єкт і зміст.
Суб’єктами кредитних правовідносин можуть виступати з боку позичкодавця — лише кредитні установи, а з боку позичальника — підприємства, організації, громадяни. Об’єктом кредитних правовідносин є гроші в безготівковій формі або готівкою. Крім грошей, об’єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких надана відстрочка (ст. 36 Положення НБУ “Про кредитування”). Отже, незалежно від форми надання кредиту — в грошовій або товарній — він має грошову природу і визначається вартісним характером. Під змістом кредитних правовідносин розуміються права й обов’язки їх суб’єктів. Зміст банківських кредитних правовідносин знаходить основне виявлення в принципах кредитування, до яких належать: забезпеченість, строковість, платність, повернення кредиту та цільовий характер його використання.
Принцип забезпеченості кредиту має за мету захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Кредити надаються під конкретні товарно-матеріальні цінності та витрати виробництва і забезпечуються заставою цих цінностей або продукцією, що надходить у заставу у міру її випуску. Крім матеріального забезпечення, гарантією повернення кредиту можуть бути також цінні папери: акції, облігації, страхові поліси, векселі; гарантії та поруки платоспроможності юридичних і фізичних осіб тощо. Важливе значення для забезпеченості кредиту має також неустойка (штраф, пеня) страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Спосіб забезпечення кредиту передбачається в кредитному договорі.
Принцип строковості означає, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк. Конкретний строк повернення кредиту залежить від цілей кредитування, розміру кредиту, платоспроможності позичальника. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення кредиту, стягуючи за це підвищений відсоток. Від дотримання принципу строковості кредиту залежить нормальне забезпечення підприємств коштами і можливість надання нових кредитів, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. При порушенні строків повернення і наяв ності прострочених позичок нові кредити підприємствам не надаються.
Платність кредиту означає, що банк вимагає не тільки повернення одержаної позички, а й сплати певного відсотка за користування нею. Розмір відсоткових ставок, що встановлюється комерційними банками, залежить від різних факторів: строку й виду кредиту, ступеня його ризику для банку; темпів інфляції, попиту на кредит з боку підприємств; структури кредитних ресурсів конкретного банку, облікової ставки тощо. Платність кредиту має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок, його впровадження і зміцнення.
Принцип повернення кредиту є основним принципом кредитних правовідносин і передбачає обов’язкове повернення його позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк.
Цільовий характер використання кредитів передбачає, що позички видаються на конкретні цілі господарюючих органів, передбачені кредитним договором (ст. 9 Положення НБУ “Про кредитування”).
Отже, принципи банківського кредитування визначають основні положення кредитного механізму і спрямовані на забезпечення ефективного управління кредитом.
§ 3. Правова природа кредитного договору
Комерційні банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах. Надання банківського кредиту оформляється укладенням кредитного договору, згідно з яким одна сторона — банк — зобов’язується передати другій стороні (позичальникові) на підставі кредитного плану і на певний строк суму грошей, а позичальник зобов’язується надавати банкові необхідне забезпечення кредиту, використовувати його на обумовлені цілі і повернути у встановлений строк та сплатити відповідні відсотки.
Кредитний договір є договором господарським, плановим, консенсуальним, платним. Слід відрізняти кредитний договір від договору позики за такими ознаками:
1) він завжди є плановим, кредит надається на підставі кредитних планів;
2) кредити повинні використовуватися за цільовим призначенням;
3) однією зі сторін у цьому договорі завжди виступає установа банку;
4) об’єктом договору є гроші, а кредит надається банками завжди за плату.
Відповідно до Положення НБУ “Про кредитування”, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р., кредитні договори укладаються в письмовій формі як складанням одного документа, підписаного кредитором і позичальником, так і обміном листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає. Крім того, форма кредитного договору визначена в додатку до зазначеного вище положення.
Кредитний договір є юридичним документом, який визначає взаємні зобов’язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. До умов кредитного договору належать: об’єкти кредитування; розмір кредиту; умови його надання та погашення; відсоткові ставки за користування кредитом та порядок сплати відсотків; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобов’язань за договором клієнтом; перелік розрахунків та відомостей, необхідних для кредитування; строк їх надання клієнту; майнова відповідальність за порушення умов договору тощо. Конкретний зміст зазначеного договору і перелік усіх його умов визначаються за згодою сторін.
Укладенню договору передує глибоке вивчення банком, господарсько-фінансової діяльності позичальника, а саме: його акуратність при розрахунках, поточне фінансове становище і перспектива, спроможність в разі потреби мобілізувати грошові кошти з різних джерел, вивчення показників ліквідності балансу або окремих видів активів.
Видана за кредитним договором сума грошей зараховується банком на кредитний рахунок, який відкривається в установах банку для обліку виданого кредиту.
У банківській практиці перспективними формами організації кредитних відносин банку з позичальниками є кредитні лінії і овердрафт.
Кредитна лінія — це договір між банком і позичальником, відповідно до якого банк зобов’язується здійснювати надання клієнту кредиту впродовж певного часу в межах встановленого ліміту. Надання кредиту у вигляді кредитної лінії свідчить – про високій рівень довіри банку до позичальника і сприяє вдосконаленню ефективності кредитування, забезпеченню надійного партнерства між банком і клієнтами.
Кредит у вигляді овердрафта означає, що банк може сплачувати розрахункові документи клієнта на суми, що переви щують кредитний залишок на його рахунку. Між банком і клієнтом укладається договір про те, що клієнт має право в порядку і на умовах, встановлених у договорі, виписувати чеки на загальну суму, яка перевищує позитивний залишок на його рахунку. В разі відсутності коштів на чековому рахунку чек повинен бути сплачений за рахунок кредиту банку. Овердрафт (контокорент) застосовується з позичальниками, які характеризуються високим рівнем платоспроможності, і є найбільш ефективним та вигідним методом кредитування.
За кредитним договором юридичні права й обов’язки сторін — банків та клієнтури — неоднакові. У банку-кредитора фактично знаходяться всі права, а основним його обов’язком е надання кредитів різних видів. На клієнтові лежать в основному обов’язки, хоча позичальник може і відмовитися від укладення договору. Обов’язки клієнта: повернути в строк одержаний кредит, сплатити банку відсотки за користування кредитом, не ухилятися від банківського контролю, дотримуватися цільового використання одержаного кредиту, надати і гарантувати наявність забезпечення за договором на весь строк кредитування.
За порушення зобов’язань за кредитним договором сторони несуть відповідальність у вигляді стягнення неустойки і відшкодування збитків. При кредитуванні підприємств, організацій велике значення зміцнення кредитної дисципліни, яка має на меті своєчасне погашення кредиту і суворе додержання позичальниками всіх умов договору. В разі порушення кредитної дисципліни до клієнта можуть застосовуватися такі санкції: сплата банку підвищених відсотків з прострочених позичок; припинення кредитування з правом дострокового одностороннього розірвання договору; дострокове стягнення раніше наданих позичок зі сплатою штрафу, переведення на акредитивну форму розрахунків або надання додаткових гарантій.
У свою чергу, банк несе відповідальність за несвоєчасну видачу кредиту, якщо це передбачено умовами кредитного договору, та у відшкодуванні збитків, завданих клієнту.
Відповідно до ст. 49 Положення НБУ “Про кредитування” у кредитних договорах передбачається відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його користування і банку за несвоєчасне перерахування валюти кредиту у вигляді стягнення пені, що встановлюється за згодою сторін.
У кредитних договорах повинна передбачатись відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок кредитних ресурсів НБУ у вигляді стягнення з нього штрафу в розмірі не менш як 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту у встановленому чинним законодавством порядку. Крім того, передбачається також відповідальність позичальника за використання не за цільовим призначенням кредиту, наданого за рахунок власних ресурсів комерційного банку, у вигляді стягнення з нього штрафу в розмірі 25 відсотків від розміру використаного не за призначенням кредиту.
Комерційні банки зобов’язані у кожному випадку неповернення кредиту та нарахованих відсотків за користування кредитом вирішувати питання про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодавством порядку, а у разі неможливості стягнення — порушувати у суді справу про банкрутство.
Отже, відносини, що виникають при укладенні кредитного договору, є специфічною формою взаємовідносин комерційного банку і клієнта, і хоч виникають за волевиявленням позичальників, мають грошовий характер, характеризуються нерівністю прав суб’єктів (банку й клієнта).
Глава VII
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання
Складовою ланкою фінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль у фінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найважливіше джерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки поряд з іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).
Перехід до ринкової економіки, створення сучасної кредитної системи, поява підприємств різних форм власності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперів в Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучасній економіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.
Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові установи, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробниче вкладення капіталів.
Розрізняють первинний і вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, на якому реалізуються, продаються заново випущені цінні папери емітентом — державою, кредитно-фінансовими установами, підприємствами, компаніями. Первинне розміщення цінних паперів провадиться за підпискою або у формі безпосереднього продажу первинним покупцем.
Вторинний ринок цінних паперів — це ринок без посередників, на якому здійснюються операції купівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторами і позичальниками. Організованим вторинним ринком виступає Фондова біржа, а також Українська міжбанківська валютна біржа, яка працює з корпоративними цінними паперами.
Великого значення для ефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правове регулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку цінних паперів (РЦП). Фундаментальним інструментом законодавства про РЦП є Закони України: “Про цінні папери й фондову біржу” від 18 червня 1991 р., “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996р., “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р., “Про обіг векселів в Україні” від 5 грудня 2001 р.
Верховна Рада України своєю постановою від 22 вересня 1995 р. схвалила Концепцію функціонування та розвитку фондового ринку України, у якій визначено головну мету — становлення цілісного, високоліквідного, ефективного і справедливого ринку цінних паперів в Україні, регульованого державою та інтегрованого у світові фондові ринки.
Для вирішення загальних питань РЦП суттєву роль, відіграли прийняті законодавчі акти про підприємства, про власність, про приватизацію, банки і банківську діяльність, підприємництво, господарські товариства та ін.
У системі нормативного регулювання РЦП важливе місце посідають Укази Президента України: “Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку” від 12 червня 1995р., “Загальні засади функціонування Національного депозитарію України” від 22 червня 1999р., “Про заходи щодо прискорення розвитку фондового ринку України” від 26.03.2001 тощо.
Враховуючи значення вищого органу виконавчої влади для забезпечення правового регулювання господарської діяльності, Кабінет Міністрів України прийняв низку постанов, якими регламентував різні аспекти щодо РЦП: “Про встановлення плати за видачу дозволу на здійснення діяльності з викупу та обігу цінних паперів” від 25 жовтня 1991р., “Про випуск безвідсоткових (дисконтних) облігацій внутрішньої державної позики 1996р”. від 29 квітня 1996р., “Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери” від 22 вересня 1999р. тощо.
Важливим напрямом правового регулювання ринку цінних паперів є видання нормативних актів міністерствами та іншими органами виконавчої влади з питань випуску цінних паперів (наприклад, спільна Інструкція Мінфіну України і НБУ про умови здійснення комерційними банками діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів (1991р.); Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів, затверджене постановою Правління НБУ і рішенням ДКЦПФР (1999р.). Положення про операції банків з векселями, затверджене постановою Правління НБУ(1999р.).
Серед джерел, що становлять правову основу РЦП, велике значення мають нормативні акти, прийняті Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Передусім це рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 1998р., яким затверджено Положення про ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; наказ “Про затвердження правил розгляду справ про порушення вимог законодавства на ринку цінних паперів та застосування санкцій” від 9 січня 1997р.; Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів від 11 листопада 1997р., а також рішення цієї Комісії “Про затвердження Положення про розрахунково-клірингову діяльність” 11 червня 2002р.; “Про затвердження Положення про порядок реєстрації випуску акцій закритих акціонерних товариств” від 12 травня 1998р.; Про затвердження “Положення про депозитарну діяльність” тощо.
Наведені нормативні акти свідчать про створення правової основи ринку цінних паперів у державі, яка покликана встановити правові засади регулювання цієї діяльності та здійснювати контроль за випуском і обігом цінних паперів, сприяти юридичному визначенню поняття “ринок цінних паперів”. Під ринком цінних паперів, як правовою категорією, слід розуміти сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері обміну фінансовими та іншими активами в процесі випуску та здійснення угод з цінними паперами.
При аналізі чинного законодавства про РЦП дуже важливим є питання визначення кола суб’єктів цієї специфічної діяльності. Можна виділити такі види суб'єктів РЦП:
— емітенти — держава в особі уповноваженого органу, органи місцевого самоуправління, юридичні особи, у випадках, передбачених законом, фізичні особи. Емітенти від свого імені випускають цінні папери і зобов’язуються виконувати обов’язки, що випливають з умов випуску їх (банки, фінансово-кредитні установи, підприємства, компанії);
— інвестори — держава, органи місцевого самоуправління, фізичні або юридичні особи, які купуватимуть цінні папери від свого імені за свій рахунок з метою одержання доходу чи збільшення вартості цінних паперів або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно Д(Я чинного законодавства;
— професійні учасники РЦП — суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку. Це юридичні особи, які діють виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством.
При здійсненні професійної діяльності на РЦП зазначені особи можуть виконувати різні дії, в тому числі виступати емітентами й інвесторами, хоча основним їх завданням є діяльність, що сприяє організації та підтриманню РЦП (консультування, посередницька діяльність, облік цінних паперів, організація торгівлі цінними паперами тощо). Зазначені особи, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, зобов’язані додержувати встановлених чинним законодавством обов’язкових нормативів необхідної кількості власних коштів та інших показників і вимог, що обмежують ризики по операціях з цінними паперами.
Законодавець визначає таких професійних учасників, які діють на ринку цінних паперів:
а) зберігані — комерційні банки або торгівці цінними паперами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування цінних паперів і операцій емітентів з цінними паперами, на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам;
б) депозитарії цінних паперів — юридичні особи, які проводять виключно депозитарну діяльність і наділені правом здійснювати кліринг та розрахунки за угодами з цінними паперами;
в) реєстратори — юридичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які одержали у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів;
г) номінальні утримувачі — депозитарії або зберігачі цінних паперів, які здійснюють діяльність щодо управління цінними паперами;
д) торгівці цінними паперами — банки або підприємства, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності.
Усі названі вище учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійних учасників: організатори торгівлі цінними паперами та саморегулівні організації.
Саморегулівні організації — це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, що не мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інтересів своїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів і зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щодо діяльності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.
В організаційній структурі ринку цінних паперів особливе місце посідає фондова біржа — важливий елемент сучасного економічного механізму держави, за допомогою якого відбуваються мобілізація, розподіл і перерозподіл капіталу.
Фондова біржа — це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися і купуватися. Фондова біржа створюється без мети отримання прибутку, займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію. Фондова біржа зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та виконує інші функції, пов’язані з обігом цінних паперів.
Правову основу діяльності фондової біржі становлять Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991р. (з відповідними змінами) та інші нормативні акти, а також Статут і правила фондової біржі.
Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства (закритого або відкритого), не менш як 20 засновниками — торгівцями цінними паперами (банками, акціонерними товариствами), статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами, для яких операції з цінними паперами становлять винятковий вид їхньої діяльності. Засновники біржі повинні мати дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності щодо цінних паперів. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом — зборами акціонерів.
У Статуті фондової біржі визначаються: найменування і місцезнаходження фондової біржі та її засновників; розмір статутного фонду; умови і порядок прийняття в члени та виключення з членів біржі; права та обов’язки членів біржі; організаційна структура біржі; компетенція і порядок створення керівних органів біржі; порядок і умови відвідування біржі; порядок і умови застосування санкцій, встановлених біржею; порядок припинення діяльності біржі. У Статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності фондової біржі.
У забезпеченні правового регулювання біржової діяльності велике значення мають правила фондової біржі, які є локальним нормативним актом. Правила фондової біржі регламентують діяльність цієї структури, пов’язані з торгівлею цінними паперами і передбачають види угод, що укладаються на біржі: та порядок торгівлі на ній; перелік цінних паперів, що котируються на біржі; умови їх випуску і порядок передплати; види; послуг, що надаються біржею, і розмір плати за них; правила ї ведення розрахунків на біржі тощо.
Чинним законодавством передбачаються особливі умови припинення діяльності фондової біржі, зокрема, зменшення кількості її членів (менше ніж 10) і неприйняття нових членів впродовж шести місяців.
Враховуючи, що фондова біржа є акціонерним товариством, її діяльність припиняється відповідно до ст.19 Закону України “Про господарські товариства”.
Важливе місце на ринку цінних паперів відводиться Національному депозитарію України, як організації, що об’єднує професійних учасників РЦП. Національний депозитарій, з одного боку, виступає господарюючим суб’єктом корпоративного типу, що здійснює функції, властиві всім депозитаріям, а з іншого боку — це центральний елемент депозитарної системи, який наділений спеціальними функціями (щодо стандартизації обліку цінних паперів, уніфікації документообігу, кодифікації цінних паперів, що випущені в Україні, встановлення та налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн тощо), виконує функції державного регулювання.
Специфічним суб’єктом РЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деяких випадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру — видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.
Основною метою державного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захист прав учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінки суб’єктів на РЦП.
Отже, виходячи з цього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:
— прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників РЦП;
— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;
— видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та припинення на певний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
— реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;
— контроль за додержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
— створення системи захисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
— контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;
— встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль за додержанням їх;
— контроль за додержанням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;
— контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;
— контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійснення інших заходів щодо державного регулювання і контроль за випуском та обігом цінних паперів.
Держава здійснює свої повноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи (наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).
Державне регулювання РЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Державна комісія та її територіальні відділення здійснюють контроль за випуском та обігом цінних паперів, за винятком привати заційних. Контроль за обігом приватизаційних паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні органи контролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством.
Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
— формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
— координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні РЦП та їх похідних;
— здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
— захист прав інвесторів застосуванням заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
— сприяння розвитку РЦП;
— узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка пропозицій щодо вдосконалення його.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:
— встановлює вимоги щодо випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації про випуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (з урахуванням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
— встановлює за погодженням з НБУ додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційними банками;
— встановлює стандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск цінних паперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземних емітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, та порядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
— видає дозволи на обіг цінних паперів українських емітентів за межами України;
— здійснює реєстрацію випусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числі цінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;
— встановлює вимоги щодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на території України;
— реєструє правила функціонування організаційно оформленого РЦП;
— встановлює вимоги та умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;
— встановлює порядок та видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, на депозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з цінними паперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) на здійснення окремих видів професійної діяльності на РЦП, а також анулює ці дозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери;
— встановлює порядок складання звітності учасників РЦП відповідно до чинного законодавства України;
— визначає за погодженням з НБУ особливості отримання комерційними банками дозволу на депозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;
— визначає за погодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринку цінних паперів — також з НБУ особливості ведення обліку операцій з цінними паперами;
— встановлює порядок і здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржових торговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондових біржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах;
— встановлює порядок і реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
— встановлює вимоги та стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створення інформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинного законодавства;
— бере участь у розробці та вносить на розгляд у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України, а також бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорів України, співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до їх компетенції;
— координує роботу з підготовки фахівців з питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційні вимоги щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, та провадить сертифікацію фахівців;
— розробляє й організовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенням законодавства України про цінні папери;
— організовує проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;
— інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;
— встановлює порядок здійснення професійної діяльності на РЦП іноземними юридичними особами та підприємствами з іноземними інвестиціями;
— видає дозволи, визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційних компаній;
— роз’яснює порядок застосування чинного законодавства про цінні папери.
Комісія під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.
Чинним законодавством також регулюються питання випуску й обігу цінних паперів, відповідальність юридичних і фізичних осіб за правопорушення на РЦП. Однак функціонування ринку цінних паперів в Україні залежить не лише від створення правової бази й органів контролю за діяльністю його, а й від інших факторів: рівня інфляції, фінансової стабільності, процесу приватизації, стану виробництва та дефіциту державного бюджету, що значною мірою гальмує розвиток повноцінного РЦП.
§ 2. Поняття і види цінних паперів
В умовах ринкових відносин набуває значення і привертає увагу такий вид майна, як цінні папери.
Застосування цінного папера як особливого документа і засвідчення ним майна, наділення його спеціальним правовим режимом відносять до епохи раннього середньовіччя. Зокрема, батьківщиною векселя є Італія, поява його датується XIII ст. Прообразом векселя був супровідний лист одного банкіра-міняйли іншому з проханням виплатити подавцю листа замість сплачених ним грошей відповідну суму в місцевій валюті. Незручності, пов’язані з переміщенням товарів та грошей, усувались, як тільки замість них подавали аркуш паперу, виконаний з додержанням певної форми і з відповідним змістом.
У законодавстві сформульовано поняття цінного папера: в ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” зазначається, що цінні папери — це грошові документи, які засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.
З викладеного вище можна виокремити такі ознаки.
1. Цінний папір має документальний характер, тобто є документом офіційного характеру, виконаним за встановленою формою, що містить необхідний мінімум відомостей певного характеру (реквізити), за істинність яких особа — укладач документа несе встановлену законом відповідальність. Встановлена форма засвідчення прав, пов’язаних з цінними паперами, передбачає додержання всіма учасниками фондового ринку приписаних норм і прав. У необхідних випадках повинні бути здійснені державна реєстрація і ліцензування.
2. Цінний папір засвідчує майнове право або відносини позики.
3. Реалізація втіленого в цінному папері права можлива тільки при пред’явленні оригіналу самого документа, що означає зв’язок вираженого в папері права з самим документом.
4. Передавання втіленого в папері майнового права допускається тільки за умови передавання самого папера.
5. Відмова від виконання зобов’язання, вираженого цінним папером, можлива при доказовості недобросовісності держателя або при виявленні підробки цінного папера.
У сучасному економічному механізмі цінні папери виконують низку функцій. Вони є регулятором суспільного відтворення, забезпечуючи приплив капіталу в одні галузі та відплив капіталу з інших. Цінні папери є знаряддям мобілізації коштів інвесторів. У розвинених країнах значна частина вільного капіталу вкладається безпосередньо в купівлю цінних паперів, які виражають інформаційну функцію та свідчать про стан економіки. Падіння курсу цінних паперів свідчить про погіршення економічної кон’юнктури, а стабілізація курсу або підвищення його — про нормальний економічний стан країн. Крім того, за допомогою цінних паперів здійснюється контроль над економікою та економічними процесами в рамках як макро-, так і мікроекономіки. Економічна ситуація в країні впливає на курси цінних паперів, а ті, у свою чергу, — на функціонування економіки.
Цінні папери можуть бути іменними, ордерними або на пред’явника. Іменним цінним папером визнається документ, у якому для засвідчення прав власника вказується його ім’я, тобто власник такого цінного папера отримує всі виражені в ньому права за умови, що його ім’я вказано в самому папері. Для іменних акцій необхідно ще внесення імені власника в книгу реєстрації акцій, що ведеться товариством. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено законом або в них спеціально не вказано, що вони не підлягають передаванню, передаються певним індосаментом (передавальним надписом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Ордерні цінні папери (векселі) — це документи, власник яких виступає пред’явником самого папера або здійсненням низки передавальних записів (індосаменту).
Цінним папером на пред’явника визнається документ, для засвідчення прав власника якого достатньо лише пред’явлення цінного папера. Цінні папери на пред’явника перебувають в обігу вільно і можуть бути використані для розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів. Спадкоємство цінних паперів передбачено відповідно до цивільного законодавства України.
Відповідно до чинного законодавства в Україні функціонують такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик і облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні сертифікати, векселі, інвестиційні сертифікати та приватизаційні папери.
Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими та простими. Набуття відчуження іменних акцій вимагає внесення змін до реєстру власників цих акцій і тільки після цього можуть бути реалізовані права на управління, що випливають з цих акцій. Привілейовані акції дають акціонерові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства. Прості акції дають право акціонеру на отримання дивідендів у розмірі, який визначається зборами акціонерів, право одного голосу в управлінні товариством, а також право на частину майна акціонерного товариства при його ліквідації пропорційно до кількості належних акціонеру акцій.
Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації всіх видів розповсюджуються на підприємствах і серед громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), з вільним або з обмеженим колом обігу. Облігації зовнішніх державних позик України — це цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред’явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.
Казначейські зобов’язання — вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються такі види казначейських зобов’язань: довгострокові (від 5 до 10 років), середньострокові (від 1 до 5 років), короткострокові (до одного року).
Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Векселі можуть бути простими і переказними.
Новим і перспективним інструментом вексельного обігу є фінансовий вексель. Фінансовий вексель банку є засобом платежу в межах строку своєї дії і використовується для здійснення розрахунків між суб’єктами господарської діяльності за поставлену продукцію і виконані роботи. Комерційні банки можуть випускати фінансові векселі двома способами: продажем своїх векселів клієнтам або наданням клієнтам вексельних кредитів.
Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, що випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду. Зазначене свідоцтво про частку (участь) в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді) дає право власності інвестора на частку у фонді та одержання визначеного доходу.
Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що засвідчують право-власника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду. Приватизаційні папери можуть бути лише іменними. Статтею 5 Закону України від 6 березня 1992 р. “Про приватизаційні папери” визначено особливі умови використання та обігу приватизаційних паперів, а саме: приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним; дивіденди або відсотки з них не нараховуються; приватизаційні папери не можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів або кредитів; угоди, укладені з використанням приватизаційних паперів для цілей, не передбачених Законом “Про приватизаційні папери”, є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням порядку їх видачі та обігу, вважають недійсними, а особи, які порушили ці правила, несуть відповідальність на підставі законів України.
Крім поданої вище класифікації цінних паперів за цільовим призначенням та способом передавання, існують інші види цінних паперів, що розрізняють за:
— змістом втіленого в цінних паперах права вимоги — грошові та товарні цінні папери. До грошових паперів належать облігації, векселі; до товарних, що закріплюють права власника, — коносаменти;
— особою боржника — державні та приватних осіб (фізичних та юридичних осіб);
— можливістю та формою отримання прибутку — цінні папери з прибутком у вигляді дивідендів, належного відсотка по депозитах, дисконту (різниця між номіналом цінного папера і його біржовим курсом), цінні папери, що не приносять прибутку;
— підставами видачі — абстрактні, що не містять вказівки на підставу видачі, та казуальні, що містять таку вказівку, як реквізит.
Як товар на світових ринках цінних паперів розглядаються похідні цінних паперів: варранти, опціони, фінансові ф’ючерси тощо.
На практиці і з метою функціонування РЦП збільшується обсяг випуску цінних паперів та з’являються їх нові види, що впливають на розвиток фондового ринку і функціонування економіки держави.
§ 3. Операції банків з цінними паперами
Важливу роль у застосуванні позикового капіталу в державі відіграють операції з цінними паперами. Кредитно-фінансові інститути здійснюють операції на ринку цінних паперів з метою накопичення грошових коштів і нормалізації в системі грошового обігу. Більшість комерційних банків активно виступають емітентами цінних паперів і укладають угоди як через фондову біржу, так і на позабіржовому РЦП (торгівля облігаціями, продаж акцій тощо).
Чинне законодавство передбачає різноманітність операцій з цінними паперами. Відповідно до ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки мають право займатися емісійними операціями — випуском власних цінних паперів, організацією їх купівлі та продажу за дорученням клієнтів. За допомогою емісії цінних паперів державні органи прагнуть покрити бюджетний дефіцит, комерційні банки — збільшити кредитні кошти і розширити кредитування, а підприємства — залучити кошти для розширення своїх основних і оборотних фондів. Законодавством встановлено обов'язкову реєстрацію випуску акцій і облігацій підприємств та комерційних банків.
У банківській практиці поширене кредитування під забезпечення цінними паперами. Цінні папери на пред’явника, виступаючи об’єктом цивільного права, можуть бути предметом твердої або регулярної застави. Як застава приймаються і державні цінні папери, і папери комерційних структур. При цьому важливою умовою є висока ліквідність цінних паперів, а позикові кошти не повинні використовуватися для купівлі нових цінних паперів — це стримує біржову спекуляцію позичальників та зменшує ризик банкрутства клієнтів.
Серед банківських послуг мають місце операції виконання по цінних паперах та їх забезпечення. Клієнти можуть доручати обслуговуючим банкам отримання платежів або іншого виконання по цінних паперах. Таке доручення оформлюють здійсненням передавального надпису (індосаменту), який підтверджує перехід права по вказаних документах до іншої особи. При виконанні доручення індосамент знищують.
Комерційні банки здійснюють з векселями різноманітні угоди: емісію, купівлю-продаж, заставу й облік векселів. Облік векселів є операцією купівлі-продажу векселя банку до настання строку платежу по ньому з переходом до банку прав вексе-ледержателя.
До обліку в банках приймаються високоліквідні векселі, тому перевага надається товарним векселям, в основу яких покладено товарні угоди. Поширеними операціями комерційних банків є виконання агентських функцій і обслуговування обігу цінних паперів. Сюди належать операції проведення реєстрів власників іменних цінних паперів і реєстрації угод переведення права власності на такі цінні папери; сприяння виконанню по цінних паперах (виплата дивідендів і відсотків), погашення цінних паперів, реєстрація угод з метою оподаткування і виконання доручень інвестиційних фондів щодо їх цінних паперів у рамках депозитарного договору,
Відносини між інвестиційним фондом і банком-депозитарієм оформляються депозитарним договором. Банк-депозитарій здійснює угоди з цінними паперами фонду від його імені і за його дорученням, відкриває фонду поточний рахунок, рахунок в іноземній валюті та інші рахунки і здійснює по них розрахункові, касові та інші банківські операції; приймає на зберігання і забезпечує зберігання майна фонду; веде облік цінних паперів, виплачує дивіденди акціонерам фонду, винагороду керуючому, підтверджує письмове отримання повідомлення про збори акціонерів, а також надає відомості про документи, що стосуються цінних паперів, належних фонду, одержує дивіденди тощо.
Комерційні банки можуть купувати і продавати цінні папери від свого імені і за свій рахунок як через фондову біржу, так і на позабіржовому ринку цінних паперів, а також на основі доручення клієнта про купівлю-продаж цінних паперів. При цьому банк виступає повіреним або комісіонером свого клієнта. За своєю природою зазначені угоди є договором купівлі-продажу, звичайно, укладеним відкладальною умовою.
Комерційні банки займаються зберіганням цінних паперів, для чого пропонують клієнтам в оренду сейфи. За дорученням свого клієнта комерційні банки можуть здійснювати управління портфелем його цінних паперів. За договором про управління цінними паперами клієнта комерційний банк надає йому такі види послуг. Банк зобов’язується зберігати цінні папери свого клієнта, забезпечувати їх облік, провадити інкасацію відсотків і дивідендів, а також сум по погашених цінних паперах, обмін акцій та облігацій на інші цінні папери, інформувати клієнта про чергові збори акціонерів, випускати нові акції, у яких клієнт має переважне право на купівлю. Управління портфелем цінних паперів є складними правовідносинами, які містять ознаки кількох цивільно-правових договорів (комісії, зберігання і доручення), а також здійснення бухгалтерського обліку і звітності по цінних паперах, аналітичне і правове обслуговування.
Найбільш перспективним видом банківських операцій є довірче управління коштами та цінними паперами (п. 4 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Під довірчими операціями прийнято розуміти операції банків або інших фінансових інститутів з управління цінними паперами та іншим майном (зокрема, збереженням та розміщенням цінних паперів) і виконання інших послуг за дорученням в інтересах клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні зазначених операцій виникають відносини за довіреністю, за яких одна сторона (довірена особа) на основі укладеного між зацікавленими сторонами договору набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь бенефіціара, яким може бути сам довіритель майна або третя особа. По таких операціях банки одержують комісійну винагороду, яка диференційована залежно від виду здійснюваних послуг.
Здійснюючи інвестиційну діяльність, тобто вкладаючи кошти в цінні папери, банки мають на меті насамперед отримання прибутку. На прибутковість інвестиційної діяльності банків впливають різні фактори: стан економіки, структура кредитно-фінансової системи, ступінь розвитку ринку цінних паперів, стан розробки законодавчо-нормативної бази, організація випуску й обігу цінних паперів, професіоналізм учасників фондового ринку, структура портфеля цінних паперів та їх диверсифікація.
Глава VIII
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства
У фінансовій діяльності незалежної суверенної України важливу роль відіграє валютне законодавство, яке можна визначити як сукупність нормативних актів, до яких включають норми, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з порядком здійснення угод з валютними цінностями в межах країни та у відносинах з іноземними державами і громадянами (резидентами і нерезидентами), а також порядок ввезення, вивезення, переказу і пересилання з-за кордону і за кордон національної та іноземної валюти та інших валютних цінностей.
Валютне законодавство України, як зовнішня форма правового регулювання валютних відносин, характеризується нормативними актами різної юридичної сили, змісту та форми. Юридична форма зазначених актів залежить від значення державного органу, який регулює валютну діяльність, та його економічного змісту. Визначаючи поняття валютного законодавства, слід врахувати, що воно охоплює як безпосередньо закони, так і інші нормативні акти у сфері валютних відносин (укази, постанови, декрети, положення, інструкції, правила тощо). Передусім тут слід назвати Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р., у якому визначено порядок зарахування виручки резидентів в іноземній валюті на їхні валютні рахунки в уповноважених банках, строки зарахування цих сум та відповідальність за прострочення зазначених строків.
Важливе місце за обсягом посідають Укази Президента України в цій сфері, зокрема. “Про невідкладні заходи щодо повернення в Україну валютних цінностей, які незаконно знаходяться за її межами” від 18 червня 1994 р., “Про вдосконалення валютного регулювання” від 22 серпня 1994 р., “Про заходи щодо забезпечення валютного і експортного контролю” від 7 вересня 1994 р., “Про заходи щодо недопущення відпливу з України валютних та інших майнових цінностей” від 27 липня 1999 р.
Значну частину нормативних актів щодо регулювання валютних відносин видано у формі постанов і декретів Кабінету Міністрів України. Одним із найважливіших з них є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р., де визначено режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
В основу валютного законодавства України покладено принцип обмеження використання іноземної валюти в господарському обігу держави. Відповідно до цивільного законодавства України іноземна валюта і валютні цінності належать до речей, обмежених у господарському обороті, і для них державою встановлено особливі правила. Як правило, грошові зобов’язання повинні бути виражені і підлягають оплаті в національній валюті (гривні). Вираження й оплата грошових зобов’язань в іноземній валюті допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавством України.
Законодавством України передбачано визначення понять “валютні операції” та “валютні цінності”. Відповідно до ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” до валютних належать: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов’язані із ввезенням, переказом, пересиланням на територію України та вивезенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей. При цьому валютними вважають цінності, щодо яких валютним законодавством України встановлено особливі правила здійснення валютних операцій на території України.
До валютних цінностей належать як власна валюта України — грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним, платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (облігації, акції, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України); іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; банківські метали — золото, срібло, платина, метали платинової групи доведені до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Необхідно зазначити, що за допомогою валютного законодавства встановлюється правовий режим здійснення валютних операцій на території України, держава визначає принципи валютного регулювання та порядок здійснення валютного контролю.
Під валютнім регулюванням розуміють діяльність держави, спрямовану на регламентацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення угод з валютними цінностями. Україна за допомогою валютного регулювання визначає порядок організації валютних відносин і контролює здійснення валютних операцій, надання іноземним юридичним і фізичним особам кредитів та позик, встановлює порядок ввезення, вивезення та переказу валюти за кордон і тим самим підтримує рівновагу платіжного балансу та стабільність національної валюти.
Валютне регулювання в державі, будучи нормативним, здійснюється укладенням міжнародних валютних угод та виданням нормативних актів у сфері валютних відносин, відіграє значну роль у здійсненні державою відповідної валютної політики, в організації валютних відносин і визначення правового режиму операцій з валютними цінностями.
За допомогою валютного регулювання забезпечується формування валютних коштів, їх накопичення і використання. З цією метою в державі створюються валютні фонди. Валютний фонд — це сукупність коштів в іноземній валюті, що е в розпорядженні підприємств, організацій, банків, міністерств, місцевих рад та держави.
Державний валютний фонд належить до фінансової системи України. Кабінет Міністрів України формує Державний валютний фонд за рахунок коштів Державного бюджету України у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України, і є його розпорядником. Цей валютний фонд створюється купівлею валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України (НБУ) на міжнародному валютному ринку, одержанням кредитів в іноземній валюті в межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством.
Розвиток економічних відносин між країнами, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарських суб’єктів зумовили потребу у створенні на підприємствах, в міністерствах, у розпорядженні місцевих рад валютних фондів за рахунок відрахувань від валютної виручки.
Валютні фонди підприємств є сукупністю належних підприємствам коштів в іноземній валюті, що знаходяться на поточному банківському рахунку в іноземній валюті підприємств. Ці фонди формуються за рахунок відрахувань від виручки внаслідок реалізації на зовнішньому ринку товарів (робіт, послуг), а також всієї суми валютних коштів, придбаних на внутрішньому валютному ринку, та інших валютних надходжень. Валютні фонди зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті підприємств і використовуються для здійснення експортно-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.
Постановою Верховної Ради України “Про формування валютних фондів України” від 5 лютого 1992 р. (із внесеними змінами) передбачено податковий принцип розподілу виручки в іноземній валюті, порядок визначення суми виручки, що оподатковується, та розміри ставок податку до Державного валютного фонду України.
Валютне регулювання реалізується через механізм валютних обмежень і валютного контролю. Валютні обмеження — це встановлені в законодавчому й адміністративному порядку правила щодо обмеження операцій з валютними цінностями, зокрема заходи щодо регулювання валютних операцій резидентів і нерезидентів країни, здійснення ними платежів, інвестицій, порядку переказів національної та іноземних валют за кордон, здійснення декларування тощо.
§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання
Для успішного виконання валютної політики в Україні створено відповідну систему державних органів у сфері валютного регулювання і валютного контролю. Валютна політика здійснюється насамперед Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України та низкою міністерств і відомств. Система та повноваження державних органів у сфері валютного регулювання закріплені в Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, особливо це стосується функцій Кабінету Міністрів України і Національного банку України.
До відання Верховної Ради України віднесено:
— прийняття та скасування законів, що стосуються валютного регулювання і валютного контролю;
— затвердження визначеного Кабінетом Міністрів України ліміту зовнішнього державного боргу для одержання кредитів в іноземній валюті;
— затвердження Державного валютного фонду та контроль за витрачанням валютних коштів;
— встановлення статусу національної валюти, а також статусу іноземних валют на території України.
Кабінет Міністрів України в сфері валютного регулювання має такі повноваження:
— визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України ліміт зовнішнього державного боргу України;
— бере участь у складанні платіжного балансу України;
— забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей;
— забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України;
— визначає порядок використання надходжень у міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у торговельному обороті з іноземними державами, а також у неконвертованих іноземних валютах, які використовуються у неторговельному обороті з іноземними державами на підставі положень міжнародних договорів України (п. 2 ст.11 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”).
Найширшими повноваженнями у сфері валютного регулювання наділений Національний банк України. Відповідно до п. 1 ст. 11 зазначеного вище Декрету Національний банк України:,
— здійснює валютну політику, виходячи з принципів загальної економічної політики України;
— складає разом із Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
— контролює додержання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
— визначає структуру валютного ринку України та організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання;
— визначає в разі потреби ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
— видає у межах, встановлених валютним законодавством, обов’язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;
— накопичує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та ухвалює рішення про скасування їх;
— встановлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях;
— встановлює ліміти відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валюту;
— здійснює дисконтну та девізну валютну політику і застосовує в необхідних випадках валютні обмеження;
— встановлює за погодженням з Державним комітетом статистики України єдині форми обліку, звітності та документації про валютні операції, порядок контролю за їх достовірністю та своєчасним поданням;
— забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.
Крім того, НБУ виступає головним органом валютного контролю. У зв'язку з цим він контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом до компетенції інших державних органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і нерезидентів. НБУ також може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов’язаних із строковими (ф'ючерсними) угодами.
До повноважень НБУ належить обов’язкове декларування в Національному банку валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ, він гарантує таємницю інформації щодо декларування валютних цінностей. Отже, НБУ зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і виступає суб’єктом міжбанківського валютного ринку України.
Важливі функції у сфері валютного контролю покладено також на Державну податкову адміністрацію України, Державну митну службу України, Держкомзв’язок України.
Зазначені органи наділені повноваженнями вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.
До відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належать створення валютних фондів, затвердження положень про ці фонди, а також звітів про використання зазначених фондів (п. 10 ст. 9 Закону України “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” від 10 лютого 1998 р.).
Деякі питання валютного регулювання вирішують Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад, яким надано право формувати відповідно республіканський та місцеві валютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і розпоряджатися коштами цих валютних фондів.
§ 3. Правове регулювання валютних операцій
Законодавство України не лише визначає сутність валютних операцій та їх види, а й встановлює правовий режим здійснення валютних операцій. У ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначено, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що перебувають на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що перебувають за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
Валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Порядок ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон резидентами і нерезидентами валюти України визначає Національний банк України. Суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно вивезені, переслані, переказані назад в Україну.
Уповноважені банки зобов’язані купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов'язань резидентів у разі платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей; платежів в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, у разі припинення інвестиційної діяльності.
Національний банк України зобов’язаний здійснювати політику, спрямовану на підтримання валюти України, і з цією метою може виступати суб’єктом міжбанківського валютного ринку України. НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Уповноважені банки та інші кредитно-фінаисові установи, що одержали генеральну ліцензію НБУ на здійснення операцій, пов'язаних з торгівлею іноземною валютою, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами-резидентами.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції:
1) вивезення, переказу і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:
—вивезення, переказ і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
— вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами страхування життя;
— платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі Припинення інвестиційної діяльності;
2) ввезення, переказ, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, коли йдеться про суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, які можуть бути вільно ввезені, переслані, переказані назад в Україну;
3) надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо строки і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
4) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави;
5) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком відкриття:
— фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;
— кореспондентських рахунків уповноваженими банками;
— рахунків в іноземній валюті резидентами — дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатичними привілеями, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності;
6) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі придбанням цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами — резидентами як дарунок або у спадщину.
Одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка причетна до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.
Порядок і строки видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються НБУ. Відмова у видачі НБУ ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку.
Відповідно до Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р., комерційні банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ. Одночасно правилами НБУ встановлені спеціальні вимоги щодо здійснення операцій з валютними цінностями.
Банки повинні бути забезпечені відповідними фахівцями, а також належним спеціальним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням та комуніційними засобами, що відповідають вимогам чинного законодавства. Особливістю здійснення валютних операцій є отримання банками письмового дозволу Національного банку, який є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій.
Комерційні банки та інші кредитно-фінансові установи можуть одержувати від Національного банку України ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями лише тоді, коли мають незаплямовану репутацію і можуть надавати своїм клієнтам послуги і консультації на високому професійному рівні.
Важливою валютною операцією є торгівля іноземною валютою. Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначається порядок організації торгівлі іноземною валютою та правила здійснення розрахунків в іноземній валюті. Торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ на торгівлю іноземною валютою, виключно на міжбанківському валютному ринку України. Структура міжбанківського валютного ринку, а також порядок та умови торгівлі іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку визначаються НБУ.
Відповідно до Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України (18.03.99) безпосереднє здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку дозволяється лише суб’єктам цього ринку: Національному банку України; уповноваженим банкам (комерційним банкам, які одержали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з валютними цінностями); уповноваженим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями; валютним біржам. Суб’єкти цього ринку мають право купувати іноземну валюту для власних потреб та за дорученням клієнтів у разі виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами та в інших випадках, передбачених законодавством України. Підставою для купівлі іноземної валюти е відповідні документи, що підтверджують правомірність здійснення цієї операції (договір тощо).
Уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи, що одержали ліцензію НБУ, мають право:
— від свого імені купувати і продавати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів;
— від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам — резидентам.
Уповноважені банки мають право продавати іноземну валюту за валюту на валютній біржі через членів біржі за заявами резидентів і нерезидентів України.
Нерезиденти можуть продавати валютні кошти із зарахуванням на банківській рахунок в уповноваженому банку з метою інвестування їх в економіку України. Також уповноважені банки мають право купувати іноземну валюту на валютній біржі через членів біржі за заявами резидентів і нерезидентів — суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності для забезпечення можливості оплати зобов’язань по імпорту товарів, послуг для обслуговування зовнішнього боргу. Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки через уповноважені банки на валютній біржі. Клієнти банку для придбання іноземної валюти з метою здійснення розрахунків з іноземними партнерами подають до банку замовлення на купівлю іноземної валюти із зазначенням строку дії цього замовлення, суми, необхідної для придбання, максимального курсу іноземної валюти, за яким може бути укладено договір.
Уповноважені банки та уповноважені установи, здійснюючи операції з купівлі-продажу іноземної валюти за власні кошти, зобов'язані, крім загальних правил, також додержуватися додаткових обмежень. Такі операції, зокрема, повинні здійснюватись тільки в межах ліміту відкритої валютної позиції, який визначає Національний банк України.
Резиденти і нерезиденти — фізичні особи мають право продавати іноземну валюту уповноваженим банкам та іншим кредитно-фінансовим установам, які одержали ліцензію НБУ, або за їх посередництвом — іншим фізичним особам — резидентам.
Одним із істотних обмежень по поточних валютних операціях є вимога НБУ про обов’язковий продаж експортної валютної виручки, що надходить на користь резидентів України. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про введення обов’язкового продажу надходжень в іноземній валюті на користь резидентів — юридичних осіб” від 4 вересня 1998 р. встановлено, що на період стабілізації на валютному ринку України 50 відсотків надходжень в іноземній валюті першої групи Класифікатора іноземних валют НБУ на користь резидентів (юридичних та фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності) підлягають обов’язковому продажу через уповноважені банки та фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України за винятком випадків, передбачених у цій постанові.
Фізичні особи — резиденти мають право купувати інозем-ау валюту в уповноважених банках та інших кредитно-фінансових установах, що одержали ліцензію НБУ, або за їх посередництвом — в інших фізичних осіб — резидентів і нерезидентів.
У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки.
Наймодавці-нерезиденти здійснюють оплату праці резидентів виключно у валюті України — у готівковій або безготівковій формі.
Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.
Для валютних операцій використовуються валютні (обмінні) курси іноземних валют, виражені у валюті України, курси валютних цінностей в іноземних валютах, а також у розрахункових (клірингових) одиницях. Зазначені курси встановлюються НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. НБУ може встановлювати граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших кредитно-фінансових установ, що одержали ліцензію НБУ, за винятком операцій, пов'язаних із строковими (ф’ючерсними) угодами.
Валютні цінності та інше майно резидентів, яке перебуває за межами України, підлягають обов’язковому декларуванню у НБУ. Порядок і строки декларування встановлюються НБУ. НБУ гарантує таємницю інформації, зазначеної вище, відповідно до положень ст. 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (про банківську таємницю) та ст. 66 Закону України “Про Національний банк України”. На сьогодні діє Порядок декларування валютних цінностей, що перебувають за межами України, та здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами підприємницької діяльності України, затверджений спільним наказом Головної державної податкової інспекції України, НБУ, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України, Державного митного комітету України від 4 липня 1994 р.
Порядок, види, форми й строки подання звітності резидентами і нерезидентами про їхні валютні операції визначаються НБУ за погодженням з Держкомітетом статистики України з урахуванням чинного законодавства України.
Закон України “Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті” від 23 вересня 1994 р. передбачає, що виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх банківські рахунки в іноземній валюті в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, вказані в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів від дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності, — з моменту підписання акта чи іншого документа, який свідчить про виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення вказаного строку потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу чи виставлення векселя на користь постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг), потребують індивідуальної ліцензії НБУ.
Резиденти, які купують іноземну валюту через уповноважені банки для забезпечення виконання зобов’язань перед нерезидентами, зобов’язані здійснювати перерахунок цих сум протягом 5 робочих днів з моменту зарахування таких сум на валютні рахунки резидентів. Порушення резидентами вказаних строків (понад 5 робочих днів) тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення в розмірі 0,3 відсотка від суми нестриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованій у грошову одиницю України за валютним курсом на день виникнення заборгованості. У разі порушення резидентами цих строків придбана валюта продається уповноваженими банками впродовж 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, яка може виникнути у такій операції, щокварталу направляється в Державний бюджет України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.
Правилами НБУ також встановлено порядок використання готівкової іноземної валюти на території України, а саме: з власних поточних рахунків юридичними особами — резидентами і розміщення на території України; як засобу платежу або застави; як засобу платежу у разі здійснення торгівлі і надання послуг на транспортних засобах під час перебування їх за кордоном.
Резиденти та нерезиденти відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” мають право ввезення, переказування і пересилання з-за кордону, а також вивезення, переказування і пересилання за кордон валютних цінностей при дотриманні митних правил. Відповідно до Інструкції “Про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України”, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 липня 2000 р., громадянам — резидентам дозволяється вивезення іноземної валюти без підтвердження джерел надходження до 1000 дол. США на одну особу незалежно від віку. Громадяни (резиденти і нерезиденти), які виїжджають за кордон з метою туризму та у приватних справах, можуть вивезти 2000 дол. США, а за дозволом банку дорожні чеки на суму 5000 дол. США.
§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства
Валютний контроль — це система контролю уряду за обміном іноземної валюти в країні, тобто регулювання обсягу готівки в іноземній валюті та її обмінного курсу на інші валюти. Валютному контролю в Україні підлягають валютні операції за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання про декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України.
Метою валютного контролю є забезпечення додержання Валютного законодавства під час здійснення валютних операцій. Для досягнення мети валютного контролю органи валютного контролю в межах своєї компетенції визначають відповідність здійснюваних валютних операцій чинному законодавству і наявність необхідних для них ліцензій та дозволів; перевіряють виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов’язань про продаж іноземної валюти на внутрішньому ринку України; обґрунтованість платежів в іноземній валюті; перевіряють повноту й об’єктивність обліку та звітності з валютних операцій, а також з операцій нерезидентів у валюті України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями вимагати та одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті в межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.
Органами валютного контролю в Україні є Кабінет Міністрів України, Національний банк України та інші органи.
Головним органом, що здійснює валютний контроль на території України, є Національний банк України. НБУ надане право здійснювати контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних органів, та забезпечувати виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.
Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, які провадяться резидентами і нерезидентами на території України.
Держкомзв’язок України контролює додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України, а Державна митна служба України – додержання правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Уповноважені банки також здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. До компетенції уповноважених банків відносять запобігання ними проведенню резидентами і нерезидентами незаконних валютних операцій та/або інформування уповноваженими банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами валютного законодавства та додержання ними актів органів валютного контролю.
Чинне законодавство України передбачає різні види юридичної відповідальності службових осіб та громадян, винних у порушенні правил про валютні операції: кримінальну, адміністративну, господарсько-правову і матеріальну відповідальність.
Найбільш суворим видом юридичної відповідальності є кримінальна відповідальність, що характеризується жорстокими заходами державного впливу, які застосовує суд за скоєні валютні злочини (підроблення іноземної валюти, контрабанда, приховування валютної виручки).
Відповідно до ст. 207 Кримінального кодексу України:
1) умисне ухилення службових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності або осіб, які здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи, від повернення в Україну у передбачені законом строки виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг), або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, а також умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей — карається штрафом від шестисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років;
2) ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також умисне ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, або умисне приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей у великих розмірах, якщо ця виручка та інші цінності в тисячу і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян — караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк до трьох років;
3) дії, передбачені частинами І або II ст. 207 КК України, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах (виручка та інші цінності у три тисячі і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян), — караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
Статтею 208 КК України (незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків) передбачено:
1) незаконне, з порушенням встановленого законом порядку, відкриття або використання за межами України валютних рахунків фізичних осіб, вчинене громадянином України, що постійно проживає на її території, а так само валютних рахунків юридичних осіб, які діють на території України, вчинене службовою особою підприємства, установи чи організації або за її дорученням іншою особою, а також вчинення зазначених дій особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, — караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років, з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених вище рахунках;
2) ті самі дії, вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією валютних цінностей, що знаходяться на зазначених вище рахунках.
Правопорушення у сфері валютних відносин передбачає також адміністративну відповідальність. У ст. 162 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що незаконні скуповування, продаж, обмін, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу від 30 до , 44 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією валютних цінностей.
Важливу роль у правильному використанні валютних цінностей відіграє інститут матеріальної відповідальності працівників. Збитки, заподіяні підприємству, установі, організації працівниками, які виконують валютні операції і є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їх втратах, якщо вони допущені внаслідок халатності в роботі, порушень спеціальних правил, інструкцій, а також заборгованість працівників підприємству, установі, організації в разі неповернення в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, господарські потреби, або в інших випадках нездачі іноземної валюти, одержаної у підзвіт, стягуються з працівників у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день виявлення завданих збитків або на день погашення працівниками заборгованості .
Серед порушень валютного законодавства найбільш поширеними є здійснення операцій з валютними цінностями без ліцензій НБУ. Велике значення щодо цього має прийняте в розвиток ст. 16 зазначеного Декрету Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління НБУ від 8 лютого 2000 р., яке визначає коло суб’єктів, види господарської відповідальності за порушення валютного законодавства та порядок застосування санкцій.
За здійснення комерційними банками або кредитно-фінансовими установами операцій з валютними цінностями, передбачених п. 2 ст. 5 Декрету, без одержання генеральної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.
За здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензій НБУ, згідно з п. 4 ст. 5 зазначеного Декрету, без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу в сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій за винятком:
— вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
— вивезення, переказу і пересилання за межі України фізичними особами — резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;
— платежів в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов’язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей;
— платежі в іноземній валюті за межі України у вигляді відсотків за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;
— вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України,, у разі припинення інвестиційної діяльності;
— відкриття фізичними особами — резидентами рахунків в іноземній валюті на час перебування їх за кордоном;
— відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками за межами України;
— відкриття у закордонних банках рахунків в іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами України за кордоном, які мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.
За торгівлю іноземною валютою банками та іншими фінансовими установами без одержання ліцензії НБУ та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених НБУ, передбачається накладення штрафу у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій, з виключенням банку з Державного реєстру банків або без такого виключення.
Передбачена відповідальність за невиконання уповноваженими банками зобов’язань щодо:
— купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання зобов’язань резидентів, які випливають зі змісту абзаців 4, 5, 6 підпункту “а” п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, передбачає позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або накладення штрафу у розмірі 25 відсотків від суми (вартості) іноземної валюти, що була зафіксована у дорученні резидента. Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валютного законодавства.
За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю передбачається позбавлення генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі 25% від суми (вартості) валютних операцій, здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з порушенням чинного законодавства, або від суми валютних операцій, про які уповноважений банк зобов’язаний був поінформувати відповідні державні органи.
У разі використання у розрахунках іноземної валюти штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валютного законодавства.
За нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині своєчасного інформування у випадках та в порядку, встановлених законодавством, у тому числі нормативно-правовими актами НБУ, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов’язаного з проведенням ними валютних операцій, передбачається штраф у розмірі 5% від суми (вартості) валютних операцій, про які уповноважений банк зі встановленим порядком зобов’язаний був проінформувати відповідні державні органи.
У разі притягнення уповноваженого банку до відповідальності за порушення вимог п. 2 ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” розмір одного штрафу не може перевищувати одного відсотка від суми зареєстрованого статутного фонду.
За здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ передбачається накладення штрафу на резидента в розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовувались при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом НБУ на день здійснення таких операцій (при розрахунках у валюті України — на суму таких розрахунків).
Якщо нерезиденти мають на території України представництва, яким відкрито рахунки типу “Н” або типу “П” у валюті України, то здійснення розрахунків у валюті України через ці рахунки між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту не потребує індивідуальної ліцензії НБУ. Використання іноземної валюти у зазначених розрахунках за участю таких представництв є використанням іноземної валюти як засобу платежу на території України і потребує індивідуальної ліцензії НБУ.
За невиконання резидентами вимог щодо строків та порядку декларування валютних цінностей та іншого майна передбачається така відповідальність:
за порушення строків декларування — штраф у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний день порушення;
за порушення порядку декларування — штраф у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Порушенням порядку декларування є подання недостовірної інформації або викривлення даних, що відображуються у відповідній декларації, якщо такі дії свідчать про приховування резидентами валютних цінностей та майна, що перебувають за межами України.
За неподання або несвоєчасне подання резидентами України декларації (за відсутності валютних цінностей та майна за межами України) не передбачається застосування фінансових санкцій.
Несвоєчасне надання, приховування або викривлення встановленої Національним банком України звітності про валютні операції передбачає накладення штрафу в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів передбачає накладення штрафу до резидентів у сумі, еквівалентній одному відсотку розміру одержаного кредиту чи позики і перерахованій у національну валюту України за офіційним курсом Національного банку України на день одержання кредиту, позики, з подальшою обов’язковою реєстрацією зазначених договорів. Штрафні санкції застосовуються в кожному випадку порушення.
Санкції, передбачені ст. 2 Указу Президента України “Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів та застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства” від 27 червня 1999 р., п. 2 ст. 16 Декрету, застосовуються НБУ до банків та інших фінансово-кредитних установ, а органами державної податкової служби — до інших резидентів і нерезидентів України.
У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків або фінансово-кредитних установ уповноваженими працівниками НБУ складається протокол за формою згідно з додатком 1, який вручається керівникові (посадовій особі, яка виконує його обов’язки) банку або фінансово-кредитної установи, чи їх відокремленого структурного підрозділу, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлено під час однієї перевірки, складається окремий протокол, до якого обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень. Якщо під час реалізації одного договору було здійснено кілька однотипних порушень валютного законодавства, то допускається складання одного протоколу за умови, що загальна сума штрафу від цього не зміниться. Після складання протоколу уповноважені працівники НБУ зобов’язані запропонувати особі, якій вручено цей протокол, надати пояснення за кожним фактом порушення.
Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями вказаних вище санкцій можуть бути матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками:
— центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;
— державних органів валютного контролю;
— державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.
У разі виявлення державними органами валютного контролю та державними контрольними і правоохоронними органами порушення банками або фінансово-кредитними установами валютного законодавства складається акт чи довідка про перевірку, які разом із копіями документів, що підтверджують факт порушення, надсилаються до територіальних управлінь НБУ за місцем проведення зазначених перевірок. Уповноважені працівники територіальних управлінь НБУ здійснюють аналіз отриманих матеріалів та в разі наявності складу правопорушення здійснюють певні дії (складають протокол, який вручається керівникові банку).
У разі відсутності в комплекті матеріалів, що надходять до НБУ, документів, які підтверджують факт порушення, уповноважені працівники НБУ зобов’язані здійснити додаткову перевірку отриманої інформації на місці.
Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:
— до 10 тис. доларів США — начальники територіальних управлінь НБУ;
— до 50 тис. доларів США — директор Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ;
— до 100 тис. доларів США — Голова НБУ та його заступники.
Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Державного реєстру банків, застосування штрафу, що перевищує суму (вартість), еквівалентну 100 тис. доларів США, перераховану у валюту України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валютного законодавства, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ.
Постанова про притягнення до відповідальності за порушення правил валютного законодавства складається за встановленою формою, підписується відповідною службовою особою та надсилається територіальними управліннями НБУ порушнику, який протягом 5 днів після її отримання має перерахувати суму штрафу до Державного бюджету України.
У разі несплати комерційним банком або фінансовою установою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню органами державної виконавчої служби за місцем знаходження порушника в порядку, визначеному чинним законодавством України.
В окремих випадках, з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків, постановою Правління НБУ для уповноважених банків може бути встановлений інший строк сплати штрафів (а не 5 днів), проте він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій є неприпустимим. Постанова про притягнення до відповідальності може бути оскаржена в судовому порядку.
Відповідачем у такому разі виступає Національний банк України. Оскарження постанови не припиняє її виконання. Щодо дій відповідальних службових осіб НБУ про порушення ними валютного законодавства, то вони можуть бути оскаржені в Правління НБУ або в судовому порядку.
Глава IX
ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ПРОВЩНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
§ 1. Суть банківського права провідних зарубіжних країн
В економічному розвитку будь-якої країни важливе місце посідає банківська діяльність — основний елемент функціонування фінансової системи країни. Виступаючи важливим інструментом фінансово-кредитного механізму держави, банківська діяльність сприяє мобілізації та використанню коштів, здійсненню різноманітних банківських операцій, забезпечує виконання фінансових зобов’язань перед державою та суб’єктами господарювання.
Здійснення державою політики жорсткого регулювання банківської діяльності, створення чітко організованої банківської системи і належного порядку виконання банківських операцій свідчить про специфічний характер банківської діяльності та важливу роль держави в регулюванні банківських правовідносин. Банківська діяльність — це передбачена законодавством система дій спеціальних суб’єктів, які здійснюються ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів та валютних цінностей, що виконують функцію платежу, зберігання і товару (кредиту). За своїм змістом банківська діяльність складається з комплексу банківських операцій і угод, які здійснюються кредитними організаціями.
Виходячи з наведеного вище визначення банківської діяльності, можна стверджувати, що все, чим займаються банки, слід вважати банківською діяльністю, а всі правовідносини, які виникають у процесі організації та здійснення банківської діяльності з участю банків, необхідно розглядати як предмет банківського права.
Об’єктом регулювання з боку банківського права виступає специфічна група суспільних відносин, предметом якої є банківська діяльність. Банківське право — найважливіша галузь права в правовій системі будь-якої держави ринкового типу. Дослідження механізму правового регулювання банківської діяльності будь-якої країни має на меті ознайомлення з теоретичними і практичними аспектами правового забезпечення банківської діяльності в зарубіжних країнах. Банківське право зарубіжних країн перебуває на різних щаблях розвитку. Предмет застосування, зміст і регламентація банківського права визначаються в країнах по-різному, а державні інститути конкретної країни зорієнтовані на регулятивний вплив на банківську систему.
У США при визначенні банківського права виходять з того, що “... банківське право — це дуже багатогранний термін. Він охоплює не тільки загальні принципи організації та діяльності банків, а й сукупність норм, що регулюють порядок здійснення фінансових та пов'язаних з ними послуг”.
Банківське право США — одна з найбільш містких та складних сфер господарського права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інші сфера економічної діяльності держави.
Французькі вчені вважають, що “банківське право Франції складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються “торгівлею грошами”, і підприємств, які сприяють їх діяльності. Отже, це право професійне”.
К. Гавалда і Ж. Стуфле підкреслюють, що об’єктом банківського права є визначення правового становища банків, тобто організацій, які професійно, на постійній основі здійснюють банківські операції та правове регулювання самих банківських операцій. Пізніше вони сформулювали поняття кредитного права і розглядають банківське право як частину кредитного права.
Російські юристи вважають, що банківське право є сукупністю норм, які регулюють правові відносини в галузі банківської діяльності, тобто встановлюють правове становище самих банків та інших кредитних організацій, які регулюють публічні відносини банків, а також приватно-правові відносини банків з клієнтами.
Незважаючи на різні підходи при визначенні банківського права в зарубіжних країнах, суть банківського права залишається незмінною — це визначення правового статусу банків та здійснення ними на постійній професійній основі банківських операцій.
Отже, банківське право в зарубіжних країнах — це найважливіша галузь права, що становить собою систему правових норм, які регулюють банківську діяльність, а саме: порядок організації та функціонування банків і банківської системи конкретної держави, тобто публічні відносини банків, а також порядок здійснення ними банківських операцій, їх приватноправові відносини з клієнтами.
Банківське право в країнах з ринковою економікою виступає самостійною галуззю права. Це проявляється в тому, що для неї характерні особливий об’єкт регулювання, специфічні суб’єкти та існування розгалуженого і повноцінного банківського законодавства. Об’єктом регулювання з боку банківського права тут виступає специфічна група суспільних відносин — банківські правовідносини, предметом яких є банківська діяльність. Банківські правовідносини різноманітні як за змістом, так і за своїм неоднорідним характером. Така неоднорідність банківських правовідносин визначається як змістом регулювання (розрахункових, кредитних, валютних відносин тощо), так і насамперед наявністю суб’єктів, які беруть участь у цих відносинах (держава, центральні банки країн, комерційні банки, різноманітні спеціалізовані кредитно-фінансові установи тощо).
Неоднорідність суб’єктів банківського права в зарубіжних країнах призводить до виникнення неоднорідних за своєю природою банківських правовідносин, які, в свою чергу, зумовлюються специфікою застосовуваних методів правового регулювання таких правовідносин, а саме в поєднанні організаційних та майнових елементів. В одних випадках суб’єкти банківського права виконують організаційні функції. Наприклад, активно втручаються в економічне життя країни, приймаючи нормативні акти, що регулюють банківську діяльність, а кредитні організації, юридичні та фізичні особи зобов’язані додержувати їх. Крім того, суб’єкти банківського права є безпосередніми учасниками майнових відносин; їхні відносини характеризуються рівністю їх правового статусу (при кредитних угодах або випуску емітентом цінних паперів).
Для банківського права зарубіжних країн характерним є розгалужений масив правових актів, що регулюють різні аспекти банківської діяльності в країні. Причому серед джерел цієї галузі значне місце посідають закони, які є основним регулятором банківських відносин, хоча деякі аспекти цих відносин можуть регламентуватися відомчими актами, судовими прецедентами.
Банківське право зарубіжних країн має комплексний характер. Ця галузь за змістом досить об’ємна й охоплює комплекс тісно пов’язаних між собою інститутів: правові основи організації та функціонування банківської системи країни, банківські операції, валютне регулювання, правове регулювання випуску та обігу цінних паперів, правові основи банківського аудиту тощо. Крім того, багатогранність банківської діяльності дає підставу включати до банківського права також норми інших галузей права, що стосуються банківської діяльності (наприклад, правила здійснення грошових операцій, механізм примусового забезпечення банківських зобов’язань, питання акумуляції платежів та зборів тощо). Комплексним є і метод банківського права зарубіжних країн.
Важливою тенденцією розвитку банківського права зарубіжних країн є інтернаціоналізація системи банківської діяльності. Банківське право та банківські системи в різних країнах мають істотні відмінності, зумовлені специфікою історичних, економічних та політичних факторів. Водночас, банківське право різних країн перебуває у постійній взаємодії, взаємозалежності, взаємно впливаючи одне на одного (розширення мережі банків країни за кордоном та проникнення іноземних банків та їх дочірніх установ на територію інших країн, інтернаціоналізація банківського бізнесу, розвиток співробітництва країн щодо формування загальних стандартів банківського регулювання; формування єдиного ринку банківських послуг тощо). Все це закономірно впливає на правову систему будь-якої держави.
Особливого значення для розвитку банківського права зарубіжних країн набуває міжнародне та європейське співробітництво в галузі правового регулювання банківської діяльності. Початок міжнародного співробітництва в галузі банківського регулювання відносять до 1975 р. коли було створено орган міжнародного співробітництва держав у галузі банківського регулювання — Базельський комітет з банківського нагляду, до складу якого на сьогодні входять представники центральних банків дванадцяти держав. Метою Базельського комітету було сформулювати однакові підходи до суттєвих питань банківського регулювання завдяки виробленню рекомендацій і обміну інформацією між органами банківського нагляду держав, що входять до нього. За час існування Базельський комітет розробив низку документів (Конкордат 1975 р.. Мінімальні стандарти з нагляду за міжнародними банківськими групами та їх трансграничними установами 1992 р. тощо), які хоча й не є формально юридичними актами, проте містять у собі елементи юридичної обов’язковості.
У квітні 1997 р. Базельський комітет підготував документ “Базові принципи ефективного нагляду за банківською діяльністю”, у якому сформульовано 25 принципів, що визначають засади організації ефективності банківського нагляду і регулювання в державах — членах ЄС.
Базельські принципи розроблені країнами “великої десятки” за участю представників органів банківського нагляду з 15 країн, включаючи Росію та Швейцарію, та схвалені керівниками центральних банків країн “великої десятки”. Органам банківського нагляду в усіх країнах запропоновано керуватися цими принципами. В основному вони містять стандартні вимоги, що вже застосовуються у розвинених країнах, зокрема, вимоги щодо мінімального розміру банківського капіталу та його складових; перевірки органами нагляду грошової політики, оперативної звітності банку і виконуваних ними процедур, пов’язаних з наданням кредитів та інвестуванням капіталів, управлінням кредитним та інвестиційним портфелями; перевірки факту наявності у банку загальної політики управління ризиками.
Країни прагнуть інкорпорувати вироблені Базельським комітетом принципи до свого національного банківського права. Україна також співпрацює з Європейським Союзом у банківській сфері, про що свідчать укладені угоди про партнерство з ЄС, метою яких є адаптація банківського законодавства України до європейських стандартів.
Європейське співробітництво в галузі банківського регулювання розвивалося через інституційний механізм міждержавного характеру, основи якого були закладені в Римському договорі 1957 р. про створення Європейського Співтовариства (нині Європейського Союзу). Останнім часом спостерігається – підвищення ролі Європейського Союзу і Європейської Комісії, діяльність яких спрямована на гармонізацію банківського права і практики своїх держав-членів, прийняття ними нормативних актів, що мають юридичну силу і, отже, обов’язковий характер. У ст. 100 Римського договору 1957 р. передбачено зближення законодавчих положень, приписів і адміністративних дій держав-членів, які прямо стосуються створення і функціонування загального ринку.
Універсальний рівень співробітництва країн Європейського Союзу передбачає об’єднання зусиль держав для скоригу-вання свого банківського законодавства з урахуванням вимог загальноєвропейського права (Римський договір 1957 р.. Маастрихтський договір 1992 р.), а в майбутньому додержання вимог, пов’язаних зі створенням банківського ринку Європейського Союзу з єдиною валютою. З 1 січня 2002 р. євро у вигляді банкнот і монет стала законним засобом платежу єдиною валютою у країнах Європейського валютного союзу.
Нині в Європейському Співтоваристві провадиться активна робота зі створення Єдиної бази даних нормативних документів цього. Союзу в банківській і фінансових сферах, координації банківського законодавства країн — членів Європейського Союзу.
Отже, банківське право провідних зарубіжних країн багато в чому відображає процес інтернаціоналізації правового регулювання банківської діяльності, враховуючи розвиток міжнародних економічних відносин та інтеграцію фінансових ринків країн у ці процеси.
§ 2. Правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах
Банківська діяльність у країнах з ринковою економікою набула свого правового виявлення в численних законодавчих і нормативних актах різної юридичної сили. Ці джерела банківського права надзвичайно різноманітні за змістом, формою і значенням у правовому регулюванні банківських правовідносин. З одного боку, основою банківського законодавства в зарубіжних країнах є система статутних законів, тобто таких, які визначають правове становище банків (центрального і комерційних банків), а з іншого — це група законів та нормативних актів, що регулюють різні аспекти банківської діяльності, встановлюючи режим здійснення банківських операцій на території відповідної держави.
Для банківського права зарубіжних країн характерним є використання широкого спектра різних за юридичною природою джерел, що визначається специфікою суб’єктів, об’єкта і методів банківського регулювання. До джерел банківського права слід віднести:
1. Національне банківське законодавство, що становить систему нормативних актів, норми яких регулюють банківські правовідносини. Це насамперед закони. Наприклад, у США діє розвинена система законодавчих актів, що характеризується ретельністю правової регламентації всіх сторін банківської діяльності. Це Закон про національну валюту (1863 р.). Закон про діяльність національних банків (1864 р.), Закон про Федеральний резерв (1913 р.). Закон Єджа про міжнародні банківські операції (1919 р.), Закон Макфеддена про діяльність іноземних банків (1927 р.), Закони про фінансову діяльність (1933 р,, 1935 р.). Закон про емісію цінних паперів (1933 р.), Закон про кредитування власників житла (1933 р.). Закон про банківську холдингову компанію (1956 р.), Закони про злиття банків (1960 р., 1966 р.). Закон про вірогідну інформацію в кредитуванні (1968 р.). Закон про рівні кредитні можливості (1974 р.), Закон про правильне погашення кредиту (1977 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.), Закон про дерегулювання депозитних установ і контроль за грошовим обігом (1980 р.). Закон про Федеральну резервну систему США (1995 р.) тощо Найбільшим за обсягом законодавчим актом, де значна частина статей присвячена регулюванню банківських угод, є Єдиний торговий Кодекс США (1962 р.), який називають “кодексом банкірів”.
Слід зазначити, що законодавство США, регулюючи банківську діяльність, протягом півстоліття залишалося незмінним, тобто характеризувалося стабільністю і консерватизмом правових актів. Лише в 70-80-х роках законодавчі органи США переглянули правові обмеження і надали банкам можливість більш ефективно працювати в умовах жорсткої конкуренції. Деякі зміни банківського законодавства щодо його лібералізації було проведено останніми роками.
Порівняно із законодавством США банківське законодавство Німеччини завжди відзначалося лібералізацією правового регулювання в цій сфері. Серед банківських законів можна назвати Закон про Німецький Федеральний банк (від 16 липня 1994 р.), Закон про банки Федеративної Республіки Німеччини (1957 р.). Закони про кредитну справу (1976 р., 1993 р.). Закон про Німецький кооперативний банк (1975 р.), Закон про Німецький компенсаційний банк. Закони про ощадні каси.
В інших європейських країнах також діють закони, що визначають правове становище банків, наприклад у Франції — закони “Про Статут Банку Франції (1993 р.), “Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ” (1993 р.). У Великій Британії діє Закон про націоналізацію (1946 р.), Закон про банківську діяльність (1987 р.) та Закон про Банк Англії (1998 р.) а правове положення банків, що діють у формі торгового товариства, регулюється законодавством про торгові товариства. У Швейцарії діяльність банків, їх регулювання і контроль визначаються відповідно до Федерального банківського закону про банки і ощадні каси (від 8 листопада 1934 р.).
Законодавчу основу функціонування сучасної банківської системи Росії було створено в 1990 р. з прийняттям законів “Про Центральний банк Російської Федерації” та “Про банки і банківську діяльність”. Федеральний Закон РФ “Про Центральний банк Російської Федерації” від 31 липня 1998 р. містить більш чіткий і докладний опис функцій головного банку країни, надав право Центральному банку Росії видання нормативних актів, обов’язкових для виконання всіма юридичними і фізичними особами й органами державної влади. Федеральний Закон РФ “Про банки і банківську діяльність” в редакції від 31 липня 1998 р. визначає такі основні принципи: лібералізація ведення банківської діяльності; посилення заходів щодо забезпечення сталості банківської системи Росії; наближення положень закону до норм прямої дії.
Важливе місце в ієрархії джерел банківського права посідають комерційні (торгові) кодекси провідних зарубіжних країн (Німеччина, США, Франція, Росія, Швейцарія, Японія), де містяться норми, присвячені деяким аспектам регулювання банківської діяльності.
Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації є значна кількість статей (кредит, банківський вклад, банківський рахунок, розрахунки, зберігання цінностей у банку, банківська таємниця тощо), які регулюють банківські правовідносини.
У Французькому комерційному кодексі та Німецькому торговому уложенні містяться норми, що стосуються банківських операцій.
Джерелами правового регулювання банківської діяльності в зарубіжних країнах іноді виступають нормативні акти, що видаються главами держав і органами виконавчої влади (постанови уряду, акти фінансових органів). У Росії, наприклад, укази Президента Російської Федерації регулювали питання валютних відносин. Актами уряду часто вводяться валютні обмеження. Так, у 1971 р. в Швейцарії було прийнято акт, який надав уряду можливість вживати заходів щодо захисту валютної системи країни без консультацій з парламентом.
Значний за обсягом блок банківського законодавства становлять положення, інструкції, правила, що видаються банками, а також численні формуляри, які використовуються в банківській практиці для оформлення банківських угод, акти локального регулювання (наприклад, статути банків та їх асоціацій), правила обслуговування клієнтів, про служби банку. Істотне значення для банківського права становлять правові звичаї та звичаї ділового обороту.
2. Міжнародні конвенції та договори в сфері банківського права, ратифіковані парламентами країн, також відносять до джерел банківського права. Наприклад, Женевські вексельні конвенції 1930 р. (Про Єдиний вексельний закон). Женевські чекові конвенції 1931р. (Про Єдиний закон про чеки), От-тавська конвенція УНІДРУА 1988 р. (Про міжнародний факторинг), Маастрихтський договір 1992 р.
3. Міжнародні звичаї, що сформувалися в міжбанківській практиці і стають об’єктами міжнародної уніфікації в рамках Міжнародної торгової палати (МТП), є актами неофіційної кодифікації міжнародних звичаїв. У банківському праві до них можна віднести Уніфіковані правила МТП по інкасо в редакції 1995 р.. Уніфіковані правила і звичаї МТП для документарних акредитивів у редакції 1993 р.; Уніфіковані правила МТП щодо договірних гарантій у редакції 1978 р.
4. У країнах, що належать до англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада тощо), де діє прецедентне право, важливу роль у правовій регламентації банківської діяльності відіграє судова та арбітражна практика, тобто рішення судових органів і арбітражів з конкретних справ за участю банків, а також прецеденти, створені Судом Європейського Союзу.
5. Важливим елементом правового регулювання банківської діяльності в різних країнах є нормативно-правові акти міжнародних організацій, що застосовуються на території їх держав-учасниць. Так, з утворенням Міжнародного валютного фонду (МВФ) 1944 р. — міжнародної валютно-кредитної організації, що має статус спеціалізованої установи 00Н, найважливішим джерелом правового регулювання банківської діяльності, особливо центральних емісійних банків, став статут МВФ — документ міжнародно-правового характеру. Статут МВФ виконує важливу роль у розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів і контролю за їх додержанням, регулюванням порядку здійснення системи платежів при укладанні міжнародних валютних угод, міжбанківських угод про порядок ведення розрахунків та інших питань. Прикладом європейського співробітництва в сфері банківського регулювання є Європейський Союз і Європейська комісія, що наділені правом прийняття нормативних актів, які мають юридичне обов’язковий характер для держав — членів ЄС. Сукупність таких актів (в основному, директив, що регулюють банківську діяльність у рамках ЄС) отримала назву європейського банківського законодавства. До числа таких банківських директив слід віднести Директиву ЄС “Про координацію законів., правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій” від 12 грудня 1977 р.; Директиву ЄС “Про власні кошти кредитних організацій” від 17 квітня 1989 р.; Директиву ЄС “Про поліпшення нагляду за кредитними організаціями” від 29 червня 1995 р. тощо.
Отже, правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах характеризується різноманітністю за юридичною природою джерел банківського права, високорозвине-ною системою нормативних актів про банки і банківську діяльність, ретельністю їх правової регламентації та проникненням іноземного елемента в національне банківське законодавство.
§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн
Банківська система як складова частина фінансової системи будь-якої держави відіграє вирішальну роль в економічному розвитку країни, є головним механізмом фінансово-кредитних відносин у державі.
Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політичними та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний економічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.
За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою економікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.
У деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина);
Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Федеральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).
Особливістю е й те, що в США переважають приватні кредитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.
У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.
Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається становищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позичкові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвестиційні банки виконують операції з державними і корпоративними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.
Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:
— принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;
— принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.
Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.
У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.
Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).
Друга група — це країни, у яких контрольні функції виконуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).
Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:
Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;
Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством нагляду за кредитною справою;
США — Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначейством через Контролера грошового обігу із незалежним агентством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.
У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізняються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими формами, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від виконавчої влади тощо.
Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.
Велике значення для забезпечення стабільності економічного розвитку держави має ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в грошово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право державних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втручання в діяльність цього банку.
Відповідно до Маастрихтських угод європейські держави — члени Європейського Союзу зобов’язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, “тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади”. Першою це завдання вирішила Франція, прийнявши 4 серпня 1993 р. Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким центральна банківська установа країни одержала повну незалежність від уряду при виконанні своїх функцій у здійсненні монетарної політики.
Принципове значення має також чітке розмежування державою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися коштами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредитування держави, тобто надання банківської позики для покриття бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодавче обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, населення.
Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв'язку. Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, формування трансгра-ничного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжнародному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціонування банківських систем, враховуючи інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність у національних банківських системах “іноземного елемента”.
Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн:
Велика Британія. Банківська система Великої Британії Є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розвиненою банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів.
Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:
— Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;
— депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;
фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і товариства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститути тощо.
Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано як акціонерну компанію в 1694 р. У 1946 р. його було націоналізовано.
На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредитної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.
Відповідно до законів про банківську діяльність (1979 р. і 1987 р.) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є єдиним банком країни, який наділений правом емісії банкнот. Центральний банк Великої Британії має право надавати комерційним банкам рекомендації та директиви, узгоджені з міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банківських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки діяльності їх.
Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові кредити і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповідно до законодавства державне казначейство формально має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавче закріплено незалежність Банку Англії, однак уряд має право контролювати його діяльність.
Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни. Важливе місце в банківській системі Великої Британії посідають комерційні банки. Нині в країні виділяють такі види комерційних банків:
Депозитні банки, які приймають вклади і видають коротдострокові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії — клірингові банки, що домінують у депозитно-позикових операціях у середині країни. Клірингові банки — це банки “великої четвірки” — НЄШНЛ Вестмінстер бєнк, Ллойдс бєнк, Мідленд бєнк і Барклейз бєнк. Клірингові банки уклали між собою угоду про зарахування взаємних вимог і активно працюють у системі зарахування платіжних документів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську розрахункову палату. Депозитні банки є основою банківської системи Великої Британії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий вибір банківських операцій та послуг.
Торгові банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займаються міжнародними кредитно-фінансовими операціями, поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям. Вони організують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і поглинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торгових банків належать два найбільших та найстаріших банки — “Ротшильд” і “Самуель Монтегю”, які виступають активними учасниками ринку золота.
Іноземні банки — це найчисленніша група банківських установ (приблизно 800), створених на території Великої Британії, капітал яких належить іншим країнам. Іноземні банки спеціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іноземні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних інвестицій тощо.
Банки Співдружності — офіційна назва колишніх британських колоніальних банків. Штаб-квартири їх знаходяться у Великій Британії, а діють у країнах Європейського Союзу. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.
Національний ощадний банк заснований у 1861 р., акумулює заощадження населення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків — звичайні та інвестиційні, всі кошти інвестує у державні цінні папери.
Особливим банківським статусом наділені два найбільших банки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що надають послуги, якими користуються тільки державні відомства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням.
Національний ощадний банк виконує всі основні операції комерційних банків, а Національний Жиробанк є державним підприємством, створеним для розрахунків через поштові відділення і є конкурентом для комерційних банків.
До нижнього рівня банківської системи Великої Британії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облікові (дисконтні) доми, які виконують операції з дисконтом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткострокових державних облігацій, зобов’язань муніципалітетів, строкових депозитів і депозитних сер-. тифікатів.
Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за рахунок короткострокових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових торгових фірм, банків, населення. Останнім часом фінансові доми почали активно займатися лізинговими операціями.
Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вкладаються переважно в довгострокове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомості.
Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї професійної спеціалізації — страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довгострокові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними корпораціями, так і приватними фірмами, акумулюють досить великі кошти. На сьогодні страхові компанії становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.
Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цінними паперами. Їх капітал створюється внаслідок акумулювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований капітал вкладається у цінні папери інших компаній.
Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у зв’язку з чим Капітал пайових фондів може змінюватися
У банківській системі Великої Британії важлива роль належить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов’язані здійснювати відрахування. У разі банкрутства кредитної установи Фонд захисту депозитів сплачує його вкладникам певне страхове відшкодування. Наявність у банківській системі Великої Британії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірингових і торгових банків, дисконтних домів, а також ліцензійних організацій, що приймають депозити, відсутність антимонопольного законодавства робить британську банківську систему унікальною.
Німеччина. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Доиче Бундесбанк) має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев’ять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 головних відділень і філій. Центральний банк виступає безпосередньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрального банку країни визначаються Законом про Німецький Федеральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного Закону завданням Німецького Федерального банкуй є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитного забезпечення господарства зЯ метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.
Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління федерального банку і президенти земельних центральних банків. Члени правління призначаються Президентом країни згідно з пропозицією федерального уряду, а президенти земельних центральних банків — Президентом країни за пропозицією Бундесрата. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчого органу) є президент і віце-президент Німецького Федерального банку.
Німецький Федеральний банк належить до найнеза-лежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне завдання, Федеральний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним при виконанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобов’язує Німецький Федеральний банк консультувати уряд з важливих валютно-політичних питань і за його вимогою надавати необхідну йому інформацію.
Повноваження Федерального банку й уряду чітко розмежовані, Федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну.
Для забезпечення тісного співробітництва між Радою центрального банку і федеральним урядом уряд зобов’язаний при обговоренні заходів, що мають велике значення для грошової політики, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. Крім того, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. Німецька модель центрального банку є базовою для країн Європейського Союзу.
До нижнього рівня банківської системи Німеччини належать:
— комерційні (універсальні) банки, в тому числі гроссбан-ки, провінційні банки;
— ощадні банки;
— кооперативні центральні банки;
— кредитні товариства;
— банки спеціального призначення (державні і приватні іпотечні банки);
— поштові та комунальні банки;
— жироцентралі.
Комерційні (універсальні) банки виконують операції з прийому коштів у депозити, надають коротко-, середньо- та довгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові і трастові операції, операції з дорожніми чеками, розрахунково-касове обслуговування клієнтів, надають електронні та брокерські послуги. Комерційні банки також виступають власниками капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цінних паперів, створюють і володіють інвестиційними фондами тощо Провідна роль у банківській системі Німеччини належить комерційним універсальним банкам (гроссбанкам) — Дойче Банку, Дрезднер Банку і Комерцбанку, які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.
Загалом для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації діяльності їх (90% всіх банків належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 усіх банківських депозитів).
Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам економічної інформації: з розширенням діяльності клієнтів на міжнародному ринку збільшився обсяг послуг консультативного характеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у зацікавленій клієнта країні, пошук потенційних партнерів, надання інформації юридичного характеру тощо. Заслуговує на увагу досвід Німеччини, яка створила поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60) — так зване “комплексне обслуговування” за кордоном.
До системи комерційних банків належать також:
— близько 350 приватних банків (кредитні банки), до яких входять три великих, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;
— приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сільськогосподарські каси та їх центри;
понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (жироцентралі);
спеціалізовані банки: іпотечні, споживчого кредиту, будівельні ощадні каси тощо.
Особливе місце в банківській системі Німеччини посідають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення — позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи — позики для індивідуального житлового будівництва.
Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеччини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федеральне відомство нагляду за кредитною справою, яке здійснює державний нагляд за всіма кредитними установами. Федеральне відомство є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, видає ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства і має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в оперативну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинення операцій. У свою чергу, банки зобов’язані інформувати Федеральне відомство про всі зміни щодо їх юридичного статусу, надавати місячні та річні баланси. Федеральне відомство підпорядковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призначається федеральним Президентом за пропозицією федерального уряду.
Побудова німецької банківської системи та її функціонування забезпечують високу стабільність на підставі ефективності диверсифікації і пов’язану з цим високу надійність вкладів у банках.
Франція. Для кредитно-банківської системи Франції характерна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:
— на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де Франс, Центральна кредитна рада. Комітет з банківської регламентації. Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;
— на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, товариства взаємного кредиту, каси муніципального кредиту асоціації та союзи тощо (рис. 1).
До того ж французьке законодавство передбачає створення комерційних банків у таких формах: повне товариство; просте або акціонерне командитне товариство; акціонерне товариство з постійним капіталом.
Керівна роль у структурі органів управління кредитно-банківською системою Франції належить Центральному емісійному банку Франції — Банк де Франс. Відповідно до Закону Франції “Про Статут Банку Франції” у редакції від 4 серпня 1993р. Банк де Франс є державним банком, який зобов’язаний визначати кредитно-грошову політику державні володіє винятковим правом кредитної та готівково-грошової емісії. До компетенції Банк де Франс належать: розробка і реалізація основних напрямів грошово-кредитної політики країни; емісія банкнот; забезпечення чіткої і надійної роботи платіжної системи, її безпеки, турбота про розвиток кредитно-банківської системи в цілому; забезпечення органів управління кредитної системи країни всім необхідним для виконання покладених на неї функцій. Аналіз компетенції Банк де Франс свідчить, що йому відведена роль виконавчого органу в системі органів управління кредитними установами і по суті він опікує всю кредитно-банківську систему Франції.
Статус і організація Банк де Фране суттєво змінилися після налагодження європейського співробітництва в банківській сфері, створення Європейського центрального банку і гармонізації французького банківського законодавства до норм Європейського Союзу. Центральна банківська установа Франції стала незалежною, а взаємовідносини з гілками влади чітко розмежовані. Банк де Франс (як і центральні банки провідних зарубіжних країн) посідає вузлове місце в організації фінансової системи, створює сприятливі умови для її функціонування, визначає грошово-кредитну політику в державі, забезпечує надійність банківського сектора.
Важливу роль в управлінні кредитною системою Франції відіграє Комітет з банківської регламентації, основним завданням якого є розробка і прийняття нормативних актів з різних питань правового регулювання діяльності кредитних установ. Згадио із законодавством до завдань цього Комітету належать: визначення умов, за яких особа може стати акціонером банку; визначення процедури відкриття філії кредитних установ; встановлення мінімального розміру статутного капіталу; визначення умов участі банків у формуванні статутного капіталу інших підприємств; регламентація порядку здійснення банківських операцій, встановлення правил міжбанківської конкуренції, визначення умов організації банками спільних служб; розробка нормативних вимог, що мають на меті гарантування платоспроможності і ліквідності банків, належну структуру їх балансу; встановлення єдиних форм розрахунків, правил бухгалтерського обліку і звітності, а також правил нижнього рівня кредитно-банківської системи; розробка правил банківського кредитування.
Для виконання важливих функцій у сфері управління кредитно-банківською системою Франції створено Комітет з кредитних установ, до складу якого входять: міністр економіки і фінансів (або його представник), керуючий Банк де Франс, голова Банківської комісії (або його представник) і чотири члени, що призначаються міністром економіки і фінансів строком на три роки із числа таких осіб: представника французької асоціації кредитних установ, представника профспілки службовців кредитних установ і двох фахівців у сфері економіки і фінансів, відомих своєю компетентністю. Для виконання покладених на Комітет завдань за ним закріплюються такі повноважеяия: ліцензування банківської діяльності й окремих банківських операцій, реєстрація кредитних установ; ведення реєстру французьких кредитних установ; регулярна публікація даних про кредитні установи в “Журналі Оффісьєль”; право прийняття актів застосування права, адресованих окремим кредитним установам.
Особливу роль у банківській системі Франції відіграє Банківська комісія — незалежний орган адміністративного нагляду. що виконує функцію “професійної поліції”, завданням якої е контроль і нагляд за додержанням кредитними установами банківського законодавства і застосування відповідних санкцій щодо порушників. Для виконання своїх повноважень Банківська комісія має право вимагати від кредитних установ будь-які відомості, пояснення і документи, надання звітів про їх діяльність, здійснювати перевірку діяльності кредитних установ на місцях.
Банківська комісія діє в складі шести членів: президент — керуючий Банк де Франс (або його представник), директор Казначейства (або його представник), чотири члени, які призначаються міністром економіки і фінансів на шість років з числа таких осіб — члена Державної Ради, члена Касаційного суду і двох видатних фахівців у сфері банківської та фінансової діяльності.
З метою поліпшення функціонування банківської системи Франції в країні створено централізовані служби, які пропонують для користування інформаційні бази даних: Банківська Картотека підприємств, картотека банківських рахунків, централізована служба ризику. Остання займається збиранням інформації про платоспроможність клієнтів, а також накопичує відомості про отримані та непогашені кредити. Будь-який банк, який бажає отримати кредит, має право звернутий за послугами до цієї служби для отримання інформації про фінансовий стан потенційного позичальника.
Отже, організація кредитно-банківської системи Франції свідчить, що вона є досить вдосконаленою системою в механізмі управління кредитними установами в світовій практиці, спрямована на проведення демонополізації процесом управління банківською системою і недопущення монополізму Центрального банку. На верхньому рівні системи діють чотири суб’єкти, які тісно взаємодіють один з одним, функції яких розподілено так, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентрація управління цією системою, передбачається можливість здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконтрольної діяльності кредитних установ.
США. Сучасна кредитно-банківська система США е дворівневою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні банківської системи знаходиться Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Федеральної резервної системи, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регіонах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування; депозитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США становить 14,5 тис. комерційних банків, до числа яких входять: банки — члени ФРС (5,5 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС (1100), однак застраховані в Федеральній корпорації, страхування депозитів і нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). Сюди ж належать різні небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.
У побудові та організації банківської системи США є низка особливостей і вона не має єдиної державної політики регулювання банківської діяльності. Крім того, спостерігається тенденція послаблення регулювання і контролю з боку держави і федеральних банків за діяльністю комерційних банків. Функції Центрального банку США виконує Федеральна Резервна система, створена Конгресом у 1913р. з метою забезпечення ефективності функціонування економічної системи в країні і посилення нагляду за банківською системою. Федеральна Резервна система є робочим органом Конгресу США не підпорядковується виконавчій владі. Конгрес США не має безпосереднього впливу на ФРС і не може давати їй конкретних вказівок. Однак Рада Керуючих ФРС повинна координувати свої дії з політикою президентської адміністрації та Конгресу США.
За організаційною структурою Федеральна Резервна система США є складним структурним утворенням, до якого входять: Рада Керуючих ФРС; 12 федеральних резервних банків і понад 5,5 тис. банків — членів ФРС, які становлять приблизно 40 відсотків усіх комерційних банків США, контролюючи при цьому 78 відсотків банківського капіталу (рис. 2).
Рада Керуючих ФРС складається із 7 членів, які призначаються Президентом США на 14 років і затверджуються сенатом. Голова і віце-голова Ради Керуючих призначаються Президентом США з числа членів Ради Керуючих строком на 4 роки. Рада Керуючих призначає президентів і перших віце-президентів у федеральних резервних банках.
Рада Керуючих ФРС здійснює регулюючі і контролюючі функції щодо банків — членів Федеральної Резервної системи, а також щодо банківських холдингових компаній. Крім того, Рада Керуючих регулює і контролює банківські об’єднання і міжнародні банківські утворення в США, закордонну діяльність банків — членів ФРС, а також діяльність філій і представництв іноземних кредитних організацій у США.
Рада Керуючих ФРС і федеральні резервні банки виконують практично всі основні функції, які традиційно властиві центральним банкам з розвиненою ринковою економікою. Головним завданням Ради Керуючих ФРС є визначення кардинальних напрямів кредитно-грошової політики на забезпечення стабільності платіжної системи. ФРС США фінансове незалежна від держави, має власний бюджет і фінансує свою діяльність за рахунок доходу від операцій і прибутку від емісії грошей. Президегіт США не має права давати ФРС будь-які розпорядження або усувати її Керуючих.
Важливе місце в структурі федеральних розпорядчих органів з банківської діяльності посідають Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів. Управління Контролера грошового обігу створено відповідно до Закону про національну валюту 1863 р. і є найстарішим федеральним розпорядчим органом з нагляду за банківською діяльністю. Федеральна корпорація страхування депозитів, як незалежне федеральне агентство, була створена відповідно до Закону про банківську діяльність 1933 р. з метою захисту капіталу, зміцнення довіри вкладників до банків і посилення контролю за діяльністю банківських установ. Нині ця інституція забезпечує відшкодування власникам 99,8 відсотка суми всіх вкладів застрахованих банків, які збанкрутіли.
Особливий статус має Федеральний комітет відкритого ринку, який був заснований у 1936 р. при Раді Керуючих ФРС США. Федеральний комітет ухвалює рішення щодо операцій на відкритому ринку, має право “карбувати монету”, регулювати й вартість та визначати політику Федерального уряду США щодо купівлі-продажу цінних паперів резервними банками.
На діяльність банківської системи США певний вплив мають також рішення інших органів влади: Міністерства юстиції США (що стосуються питань злиття банків та створення банківських холдингів). Комісії з цінних паперів і бірж (з питань емісії акцій, надання права працювати на біржах), Федеральної торговельної комісії (з питань обслуговування споживачів). Крім того, важлива роль у справі впливу на ефективність національної банківської системи відводиться неурядовим організаціям щодо захисту інтересів та контролю за діяльністю кредитних установ (Національна асоціація банкірів Америки, Асоціація незалежних банків. Асоціація інвестиційних банків, регіональні асоціації банків тощо), які займаються наданням на комерційній основі банківських послуг, розробляють стандарти обслуговування клієнтів, готують фахівців банківської справи, підтримують стосунки з Конгресом США та пресою.
До банківської системи США входить розгалужена мережа комерційних банків.
Для американського законодавства характерним є чітке розмежування кредитних установ на банки і підприємства, суміжні з банками.
Відповідно до Закону про банківську діяльність 1933 р. розрізняють також комерційні та інвестиційні банки. Комерційні банки США виконують широкий спектр операцій та послуг, у тому числі приймають кошти в депозити, надають коротко-, середньо- і довгострокову позики малому і середньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові та трастові послуги. Особливістю комерційних банків США є те, що їм заборонено виконувати операції з корпоративними цінними паперами та виступати їх власниками, крім випадків відшкодування непогашеного кредиту.
У середині XX ст. банківська справа США характеризується гігантською концентрацією та централізацією банківського капіталу, виникненням і збільшенням банківських монополій, виходом банків за рамки кредитних операцій та зрощенням монополістичного банківського капіталу з промисловим капіталом.
Централізація банківського капіталу США, зрощення великих американських банків призвело до створення могутніх монополістичних установ у банківській сфері, до яких належать “Сіті Бенк”, “Чейз Менхеттен Бенк” і “Бенк оф Америка” тощо, і скорочення загальної кількості формально самостійних банків
Останнім часом у США значного поширення набуває Такий вид банківської централізації, як створення банківських холдингів, за допомогою яких забезпечується контроль над групою банків завдяки скуповуванню пакетів акцій як на біржі, так і поза нею. Хоча формально банки зберегли свою юридичну самостійність, мають власне правління, баланс тощо, однак уся політика їх у сфері акумуляції заощаджень, залучення депозитів, інвестицій та кредиту, розподілу прибутку та іншої діяльності повністю контролюється холдингами, Провідні комерційні банки стають холдинговими компаніями, які є новим явищем у розвитку як кредитної системи, так і фінансового капіталу. Збільшення такої форми організації комерційних банків пояснюються тим, що холдингові компанії здатні швидше вирішувати питання щодо розширення мережі філій, кореспондентських зв’язків, забезпечення фінансових послуг для своїх клієнтів, концентрації капіталу, а також конкурувати з іншими банківськими монополіями.
Через холдингові компанії банки надають своїм клієнтам інвестиційні послуги (безпосередньо комерційним банкам заборонено виконувати операції з корпоративними цінними па перами); електронні послуги; виконують операції з дорожніми чеками, здійснюють брокерські послуги; займаються розміщенням і купівлею-продажем казначейських, муніципальних та інших офіційних боргових інструментів; надають послуги щодо інвестиційного консультування тощо.
До банківської системи США належать також спеціалізовані кредитні інститути: взаємоощадні банки (близько 500), ощадно-позичкові асоціації (понад 4,5 тис.), кредитні союзи (близько 22 тис.) — це кредитні кооперативи, які створені для надання взаємодопомоги членам різних виробничих та громадських формувань і які спеціалізуються на акумулюванні заощаджень та наданні позик на споживчі цілі. Важливе місце займають також страхові фінансові компанії, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди тощо.
На відміну від комерційних банків спеціалізовані кредитні інститути займаються кредитуванням визначених сфер і галузей господарської діяльності. Ці інститути домінують у вузьких секторах ринку позикових капіталів та мають специфічну клієнтуру.
Важливим напрямом у спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Інвестиційні банки США концентруються на довгострокових вкладеннях у розвиток промисловості та емісійних операціях. Вони мобілізують довгостроковий позиковий капітал його позичальникам (компаніям, державі, окремим капіталістам) завдяки випуску і розміщенню облігацій та інших видів позикових зобов’язань. Інвестиційні банки займаються з’ясуванням характеру і розмірів фінансових запитів позичальників, узгодженням умов позик, вибором виду цінних паперів, визначають строки їх випуску з урахуванням стану ринку, здійснюють їх емісію та подальше розміщення серед інвесторів. Найбільшими інвестиційними банками США є “Мерилл Линч”, “Шеарсон Леман бразерс”, “Морган Стенлі”, “Пірс” та інші, які здійснюють посередницьку діяльність на світовому ринку цінних паперів і становлять класичний зразок існуючих інвестиційних банків. Нині в Асоціацію інвестиційних банкірів входить близько 700 інвестиційних банків.
Важливу роль за розміром позикового капіталу у фінансовій системі США відіграють страхові компанії. Чільне місце страхових компаній на ринку капіталів забезпечується тим, що, продаючи страхові поліси, вони акумулюють величезні суми на тривалі строки. Приплив додаткових коштів дає змогу компаніям щороку збільшувати інвестиції у високоприбуткові, довгострокові цінні папери з фіксованими строками погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, державні облігації та закладені під нерухомість.
Різновидом кредитно-фінансових установ США е фінансові компанії, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвестиційного тощо).
Особливе місце серед спеціальних інститутів, що мають, відношення до банківської діяльності США, посідають кредитні, будівельні кооперативи — будівельні товариства, які формують капітал з ощадних вкладів своїх членів та видають останнім іпотечний кредит. Ці інститути функціонують разоМ з кредитними товариствами і фінансують таким чином' будівництво приватних будинків.
Безліч інших кредитних установ (у тому числі пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, спеціалізовані фінансові інститути тощо) виконують окремі банківські операції, однак при цьому не мають права називатися банками і змушені з ними конкурувати.
До спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів належать також установи, що займаються ощадними операціями — ощадно-позичкові асоціації та взаємоощадні банки. Ощадно-позичкові асоціації набули широкого розповсюдження в США, однак мають суворо обмежені функції і займаються мобілізацією коштів шляхом залучення заощаджень населення за допомогою продажу власних акцій. Взаємоо-щадні банки займаються такою самою діяльністю, вони приймають від населення невеликі заощадження та інвестують їх у деякі види цінних паперів. Вкладники як ощадно-позичкових асоціацій, так і цих банків, отримують прибуток у формі відсотків.
Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути відіграють важливу роль в економіці держави і сприяють інтенсифікації процесів фінансових інновацій. Отже, досвід побудови та функціонування кредитно-банківської системи США відображує специфіку федерального устрою США, враховуючи величезні розміри її території, масштаби розвитку господарства, існування соціально-економічних, національних, демографічних та інших факторів. Все це зумовило потребу в створенні унікальної системи подвійного підпорядкування кредитно-банківських установ та паралельно на рівні Федерації і штатів розгалуженої структури фінансово-банківських установ та посилення державного втручання в банківську сферу .у такій федеративній державі, як США.
Швейцарія. Найбільш надійною для іноземних компаній є швейцарська банківська система. Розвинена ринкова економіка, висока банківська культура, фінансова стабільність та стабільна валюта, розвинута юридична система зробили Швейцарію дуже привабливою для іноземних інвесторів. Швейцарська банківська система очолюється Національним банком, який має статус акціонерного товариства. Банківська система об'єднує понад 500 банківських організацій, з яких понад 140 відділень великих іноземних банків. Усі швейцарські банки традиційно поділяють на три основні групи.
До першої групи належать три найбільших акціонерних банки — ЮНІОН бенк оф Свитцеленд, Суисс бенк корпо-рейшн і Суисс кредит бенк. Ці гігантські банківські установи мають широку міжнародну мережу. Завдяки їх універсальності вони виконують широкий спектр банківських операцій та фінансових послуг, включаючи прийом депозитів, видачу кредитів, роботу з іноземними валютами, цінними паперами, управління портфелем інвестицій, операції з цінними паперами, трастову діяльність.
Друга група банків — це кантональні, місцеві та ощадні банки, які в основному працюють з місцевими вкладниками в своїх регіонах, спеціалізуються на кредитуванні (зокрема, під заставу нерухомості) та здійснюють розрахунково-касові операції.
У країні діють 29 кантональних банків (так звані “домашні банки” кантонів), які працюють насамперед в кантоні. Ці банки є державними: держава відповідає за їх зобов’язаннями, а управління здійснюється за участю місцевих органів управління. Кантональні банки за видами здійснюваних операцій відносять до універсальних банків.
До третьої групи належать приватні банки, основний вид їх діяльності — це управління інвестиційними портфелями. Швейцарські банки надають величезну кількість різноманітних послуг великим корпораціям, компаніям, фірмам, населенню. Поряд з традиційними послугами вони допомагають малому бізнесу: здійснюють переведення (трансфер) платежу в межах Швейцарії і на міжнародному фінансовому ринку, займаються купівлею і продажем банкнот різних країн, організовують переговори про угоди на фондових біржах Швейцарії та в інших країнах.
Комерційні банки надають широкий спектр кредитів. Однак надання кредиту залежить від репутації фірми — іноземний клієнт, щоб отримати кредит, повинен мати бездоганну репутацію. Клієнтам з юридичною адресою в Швейцарії надаються, зокрема, такі послуги: короткостроковий кредит (забезпечений або незабезпечений), по конкретному рахунку або у формі фіксованого авансу, в швейцарських франках або у валюті інших країн; позики під нерухомість; лізинг і факторинг; рефінансування лізингових операцій; відкриття акредитивів тощо.
Більшість швейцарських банків мають стовідсоткову або близьку до цього ліквідність — показник, не досяжний для банків інших країн. Крім того, кожний банк Швейцарії дотримується такого правила: чиста вартість його капіталу, за винятком фінансових зобов’язань, становить 7-9 відсотків вартості цих зобов’язань; за світовими стандартами цей відсоток досить високий.
Швейцарські банки регулярно проходять ретельні аудиторські перевірки. При цьому аудиторські фірми виступають більш суворими ревізорами, ніж уряди інших країн, які контролюють діяльність банків. Найбільші швейцарські банки мають свої представництва у всіх світових фінансових центрах і за вмілого ведення справ забезпечують вихід клієнтам на міжнародну арену бізнесу.
Окрім власне банків, до банківської системи Швейцарії органічно входить велика кількість фінансових компаній, за допомогою яких відкриваються широкі можливості застосування капіталу в цій країні. Їх поділяють на: компанії, які. публічно рекламують себе для прийому депозитів і відповідно зобов’язані відповідати всім вимогам федерального банківського законодавства, і компанії, що не приймають депозити, але виконують інші банківські операції. Останні компанії підпадають під регулювання тільки деяких статей банківського законодавства.
Характерною рисою швейцарської банківської системи е надзвичайно високий ступінь контролю за діяльністю банків та інвестиційних компаній. На цьому ґрунтується загальноприйняте в світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступінчасту структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією. Національним банком і Швейцарською банківською асоціацією.
Діяльність банків, їх регулювання і контроль за ними регламентуються Федеральним банківським законом про банки і ощадні каси від 8 листопада 1934 р. У функціонуванні швейцарської банківської системи важливу роль відіграє Банківський комітет. Це незалежний орган, який не підпорядковується ні уряду, ані Національному банку. Банківський комітет контролює додержання банками Закону про банківську діяльність, зведених правил і встановлених нормативів. Важливим завданням Банківського комітету є захист інтересів акціонерів і клієнтів. У своїй діяльності комітет спирається на незалежні аудиторські служби, які знаходяться поза банком. Банківському комітету надано право при призначенні на керівні посади висловлювати свою думку, а рішення його обов’язкові для виконання.
Японія. На сьогодні кредитно-банківська система Японії е однією з найбільш могутніх і розвинених у всьому світі. Збільшується кількість японських банків, які входять до групи провідних банківських установ світу, спостерігається розширення масштабів діяльності фінансово-кредитних інститутів, посилюються тенденції до інтернаціоналізації японського банківського бізнесу.
Кредитно-банківська система Японії є найбільш могутньою і розвиненою і характеризується надійністю, що є результатом політики держави у сфері банківського контролю і нагляду, а також тих заходів, що здійснюються з метою підтримки комерційних фінансово-кредитних організацій.
Кредитна система Японії охоплює приватні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи, яких налічується близько 6,2 тис. (рис. 3).
Важливу роль у кредитно-банківській системі відіграє Банк Японії, який було засновано ще в 1882 р. як центральний банк. Банк Японії є державною установою, центром кредитної системи, основним його акціонером є держава.
Статутний капітал Банку Японії становить: 55 відсотків (приблизно 1 млн дол.) належить державі, а 45 відсотків — приватним компаніям. Банк Японії має 50 філій та відділень в Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та в Гонконгу. Функції Банку Японії визначаються спеціальним законом (1998 р.), згідно з яким загальне й оперативне керівництво центральним банком покладено на правління банку, що складається з 9 осіб. Голова та два його заступники призначаються Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту, а 6 інших членів правління Призначаються Кабінетом Міністрів з числа осіб, що мають певний досвід і знання в сфері економіки та фінансів на строк 5 років.
Банк Японії підзвітний парламенту і двічі на рік звітує перед ним про грошово-кредитну політику, але діє як незалежна інституція.
Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку національної економіки підтриманням цінової стабільності. Банк Японії володіє емісійним правом, тобто необмеженою монополією на випуск банкнот. Відповідно до законодавства обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів за згодою уряду. До важливих завдань Банку Японії також належать формування грошової політики та здійснення контролю за діяльністю кредитних інститутів, встановлення офіційної облікової відсоткової ставки та забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Банк Японії не тільки керує банківською системою країни, а й мережею державних кредитно-фінансових установ, таких як Банк розвитку, Експортно-імпортний банк, фінансові корпорації.
Згідно з законом 1998 р. визначено такі овковякяіаарями діяльності Банку Японії:
— облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;
— надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;
— купівля-продаж комерційних та інших векселів, боргових зобов'язань та цінних паперів, а також інших облігацій;
— виписка векселів на отримання;
— приймання вкладів;
— операції у національній валюті;
— приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках тощо.
Банк Японії, виступаючи "банком банків", забезпечуй" ефективне функціонування системи платежів і розрахунків між кредитними організаціями, здійснює контроль за кредитною сферою, організує грошово-кредитне регулювання економіки.
Кредитно-банківська система Японії є трирівневою і складається з різноманітних видів банків.
Основою банківської системи Японії є загальнонаціональні -комерційні банки, які охоплюють міські банки, регіональні банки, трастові банки, банки довгострокового кредиту.
Міські банки — це 10 найбільших монополістичних банків. Японії і світу. Вони зосередили понад 1/4 загального, обсягу залучених депозитів. Близько 30% позик надаються цими банками. Міські банки мають розгалужену мережу філій як у Японії, так і за кордоном. Ці фінансово-кредитні інститути є основними учасниками валютного ринку. Вони тісно контактують із. промисловими і торговельними компаніями. Під контролем міських банків перебуває діяльність багатьох інших фінансово-кредитних інститутів, у тому числі— регіональні комерційні банки. Міські банки є головними постачальниками, Коштів у ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо — в експортні. Для них характерні високий рівень перекредитування і залежність від Банку. Японії, який здійснює урядову грошово-кредитну політику.
Регіональні банки — це переважно малі та середні за масштабами здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відділення та філії тільки в тій префектурі, де розташована їхня головна контора.
Трастові банки виконують інвестиційні та довірчі операції, контролюють діяльність брокерських компаній, які здійснюють операції із цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з Міськими банками;
спільно володіють, акціями і створюють за кордоном філії, що функціонують як банківські установи.
Банки довгострокового кредиту розміщують на ринку дібенчери двох видів, відсоткові папери (на строк 5 років із виплатою відсотків двічі на рік) та дисконтні папери (з річним строком, що продаються за ціною, зменшеною на суму дисконту).
Поряд із загальнонаціональними комерційними банками в Японії функціонує численна група іноземних банків (93 відділення). Іноземні банки в Японії істотно відрізняються один від одного за розміром своїх активів, видами основних операцій та статусом, яким вони наділені в банківській системі країни. Особливістю цих банківських установ є значні обсяги кредитування. Так, частка позик іноземних банків становить близько 3% загальної суми позик, виданих усіма японськими банками. Однак сфера діяльності іноземних банків у Японії більш обмежена на відміну від сфери діяльності іноземних банків у провідних країнах.
Важливою ланкою кредитно-банківської системи Японії є спеціальні фінансово-кредитні установи: кредитні кооперативи і корпорації (інвестиційні, лізингові та страхові компанії, фінансово-кредитні корпорації, поштові ощадкаси, брокерські фірми).
Кредитні корпорації поділяють на сільськогосподарські та міські. Членами цих корпорацій є відповідно селяни та власники малих і середніх промислових та торговельних підприємств. Корпорації надають цільові пільгові позики для розвитку виробництва.
Лізингові компанії спеціалізуються на нетрадиційних сферах фінансового обслуговування – оренді обладнання, майна. Одні з них є універсальними, вони пропонують в оренду різне обладнання, а інші спеціалізуються на оренді певного виду машин, обладнання, автомобілів, комп'ютерів тощо.
Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва тощо), економічно відсталим регіонам, підприємствам, місцевим органам влади. Їх бюджети та щорічні плани затверджуються парламентом, а діяльність контролюється відповідними міністерствами.
Поштові ощадкаси функціонують при поштових відділеннях; Залучені на депозити кошти надходять до Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів і становлять головну частину його коштів.
Страхові компанії акумулюють величезні фінансові кошти, що використовуються ними в основному для інвестицій в ціню папери, займаються різними видами страхування, які є головною особливістю японської банківської системи.
Брокерські фірми посідають незначне місце серед фінансово-кредитних установ країни. Однак у кредитній системі вони відіграють значну роль не за розміром фінансових ресурсів, а як активні учасники децентралізованого ринку цінних паперів, які діють поряд з фондовими біржами.
Велике значення в кредитній системі Японії мають державні фінансово-кредитні інститути. Японський банк розвитку, Експортно-імпортний банк, 10 фінансово-кредитних корпорацій, Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів, поштово-ощадні каси.
Японський банк розвитку заснований у квітні 1951 р., його діяльність зосереджена на пільговому кредитуванні галузей економіки. Він здійснює довгострокове кредитування промисловості, в основному тих галузей, які є ризиковими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших урядових установ.
Експортно-імпортний банк Японії належить до спеціалізованих, заснований у 1950 р. Статутний капітал повністю належить державі, власні кошти банку складаються з його капіталу та бюджетних асигнувань, залучені кошти — із позик, які урядові установи надають банку, та іноземних кредитів. Обсяг, структуру пасивів та зміст активних операцій щороку схвалює парламент, а контроль за діяльністю банку здійснює Міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк надає позики підприємствам Японії для зовнішньоекономічної діяльності на строк від б місяців до 5 років, який в окремих випадках збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційнїіми банками Експортно-імпортний банк надає також позики імпортерам японських товарів.
Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів функціонує як державна установа. Його фінансові ресурси складаються з вкладів населення у державних поштово-ощадних касах та державних пенсійних фондах і використовуються як джерело фінансування державних підприємств і кредитних установ.
Державні фінансово-кредитні інститути фінансують лише ті сфери економіки, де з певних причин не працюють комерційні банки. Кредит цих установ традиційно найбільш пільговий завдяки тому, що вони отримують кошти від Бюро довірчих фондів під офіційно встановлений низький відсоток і самі працюють як органи фінансування.
Законодавство Японії на відміну від законодавства інших країн чітко розподіляє повноваження між банками і фондовими компаніями, не дозволяючи їм втручатися в сферу операцій один одного.
Комерційні банки виконують широке коло операцій та послуг (понад 300 видів), які законодавче регламентовані: приймання коштів у депозити; коротко-, середньо- і довгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади; фінансові та трастові послуги; електронні та брокерські послуги; операції з дорожніми чеками тощо. Комерційний банк не може розпочати свою діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соціальний статус. Банк повинен бути організованим у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менш як 1 млрд ієн. У його назві має бути слово “чінка” (банк). Дозвіл Міністерства фінансів необхідний також і для відкриття відділень банку.
Особливістю розвитку Японської кредитно-банківської системи є функціонування фінансово-промислових груп, на чояі кожної з яких стоїть великий приватний комерційний банк, пов’язаний з групою промислових компаній. Кожний учасник такої групи є власником звичайних акцій інших чяенів. Такі комерційні банки надають позики компаніям і володіють значною часткою боргових зобов’язань цих компаній.
Велике значення для підтримання стабільності банківської системи, запобігання можливим банківським банкрутствам і захисту інтересів вкладників має Корпорація з гарантій банківських вкладів, створена в 1971 р. Кожний японський банк щомісяця сплачує певні внески до фонду Корпорації, з якого забезпечується відшкодування втраченого капіталу.
Проведена в 1998р. в Японії банківська реформа передбачила певну лібералізацію банківської діяльності, а також посилення процесів інтернаціоналізації банківської сфери. Скасовано більшість обмежень на валютні операції, а також на банківські угоди, пов'язані з ввезенням і вивезенням капіталу знято заборони, що перешкоджали банкам вводити нові фінансові продукти. Міським банкам дозволено відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії; а банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними; трастові банки отримали право на відкриття філій для здійснення операцій із цінними паперами тощо.
Росія. В колишньому СРСР тривалий час діяла моно-банківська система, заснована на функціонуванні лише одного банку— Державного банку СРСР з широкими функціями — головний державний, кредитний, розрахунковий і касовий, інститут країни, її емісійний центр. Він виступав як орган державного управління і одночасно як орган державного контролю.
Сучасна банківська система Російської Федерації склалась внаслідок проведення різних перетворень, які почались з 1987р Законодавчу основу функціонування, банківської системи Росії ринкового типу було створено у грудні 1990 р. з прийняттям законів “Про Центральний банк РРФСР” і “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до них у Росії склалась дворівнева банківська система: перший рівень — Центральний банк Російської Федерації; другий — кредитні установи: комерційні банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи.
Банківська система Росії є ключовою частиною фінансової системи країни, що концентрує основний спектр кредитних і фінансових операцій. З кожним роком банківська система Росії вдосконалюється, розширюються мережа філій, представництв як у середині країни, так і за кордоном, а також мережа небанківських кредитних установ. Однією з її особливостей є наявність регіональних банківських асоціацій, що зумовлено федеральними принципами державного устрою Росії. У дворівневій банківській системі Росії унікальне становище займає ощадний банк, який має розгалужену мережу закладів та державні гарантії цілісності вкладів клієнтів.
У фінансовій системі Росії Центральний банк Російської Федерації є головним банком для держави, знаходиться в її власності, а для комерційних банків — банком банків. Відповідно до федерального Закону “Про Центральний Банк Російської Федерації (Банк Росії)” Центральний банк РФ очолює кредитну систему країни, має монопольне право емісії банкнот, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.
Головною функцією Центрального Банку РФ є нагляд за комерційними банками і підтримання стабільності та надійності банківської системи в цілому. Правовик статус Банку Росії має такі особливості: з одного боку, Центральний банк Російської Федерації є органом державного управління спеціальної компетенції і здійснює управління грошово-кредитною системою держави, в рамках резервної системи виконує такі функції:
— здійснює емісію грошей і організовує їх обіг, провадить розрахунки між банками, концентрує кредитні ресурси і передає їх комерційним банкам;
— обслуговує державний, борг країни, провадить операції на ринку цінних паперів;
— здійснює ліцензування банківської діяльності тощо.
Аз іншого боку, він є юридичною особою і може здійснювати цивільно-правові угоди з російськими та іноземними кредитними організаціями, з державою в особі Уряду Російської Федерації.
Центральний банк Росії є економічно самостійною установою, здійснює витрати за рахунок власних прибутків. Статутний, капітал та інше майно Банку Росії є федеральною власністю.
Банк Росії підзвітний тільки Державній Думі Федеральних зборів РФ і не залежить від виконавчо-розпорядчих органів влади при вирішенні питань, що стосуються компетенції Банку Росії. Державна Дума за поданням Президента РФ призначає строком на чотири роки та звільняє з посади Голову Центрального банку РФ і членів вищого органу Банку Росії — Ради директорів за поданням Голови Банку Росії, а також аудитора Банку Росії.
Центральний банк Росії утворює централізовану систему з вертикальною структурою управління. Національні банки республік є територіальними установами Банку Росії, здійснюють частину його функцій на певній території, підпорядковані та підзвітні Банку Росії.
Вищим органом Банку Росії є Рада директорів, до якої входять Голова Правління Банку Росії та 12 членів Ради на постійній основі. Цей колективний орган розробляє у взаємодії з урядом основні напрями єдиної державної грошово-кредитної політики та забезпечує її виконання, приймає рішення про зміну відсоткових ставок, економічних нормативів, визначає ліміти операцій на відкритому ринку, умови допуску іноземного капіталу в банківську систему Росії, обсяги випуску та вилучення готівки з обігу.
Поряд з Радою директорів поза Банком Росії функціонує Національна Банківська рада, до якої входять представники Президента РФ, вищих органів законодавчої та виконавчої влади, експерти. Національна Банківська рада регулярно розглядає концепцію розвитку банківської системи, питання основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, політики валютного регулювання, здійснює експертизу проектів нормативних актів у галузі банківської справи. Рекомендації Банківської ради враховуються при розгляді Федеральними Зборами законодавчих актів з питань банківської діяльності та при підготовці рішень Радою директорів Банку Росії.
Другим рівнем кредитної системи Російської Федерації є комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності, а також спеціалізовані фінансово-кредитні установи: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові компанії, товариства з кредитування житлового будівництва тощо.
Комерційні банки можуть створювати спідки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо це не суперечить вимогам антимонопольного законодавства Російської Федерації.
Банки Росії не залежать від органів державної влади й управління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій, не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобовєязаннями банків.
Комерційні банки Росії функціонують як універсальні кредитні установи, виконуючи такі функції на фінансовому ринку:
— акумуляція тимчасово вільних .коштів, заощаджень і нагромаджень;
— здійснення та організація платіжного обігу я народному господарстві;
— кредитування окремих господарських суб'єктів, кредит-но-фінаисове обслуговування внутрішнього і зовнішнього господарського обігу;
— облік векселів та операцій з ними;
— зберігання фінансових і матеріальних цінностей;
— довірче управління майном клієнтів.
Банки надалі активніше здійснюватимуть нетрадиційні операції: лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового обслуговування.
Банківська система Росії, як становий хребет усієї кредитної системи, має певні труднощі та суперечності в організації й функціонуванні і характеризується нестабільністю. Про це, зокрема, свідчить динаміка комерційних банків: у 1989р. й налічувалось 43, в 1990 р. — 205, в 1994 р. —2020, в 1996 р. — 2486, 1998 р. — 1675, а в 2002 р. — 1340. Фінансова криза, що сталась у серпні 1998 р., завдала потужного удару російській банківській системі і призвела до скорочення кількості комерційних банків Росії. На сьогодні Банк Росії активно займається реструктуризацією банківської системи з метою п відновлення та подальшого розвитку для підвищення надійності та ефективного обслуговування економіки.
Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з того, що при розрахунку на 100 тис. чол. загальна кількість банків у країні явно недостатня. Особливо мало їх у сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових, банків. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують створення належної системи спеціалізованих кредитно-фінансових установ.
Сучасна практика розвитку банківської системи Росії зумовлює потребу у подальшому вдосконаленні Ті побудови та функціонуванні, створенні наукової концепції стратегії розвитку банківської системи з використанням світової практики та поліпшенні співробітництва Банку Росії з банківським співтовариством з метою інтеграції Росії в європейські структури.
§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві
Велике значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою має правовий режим банківської інформації та забезпечення банківської таємниці.
Банківська таємниця в зарубіжних країнах є специфічним видом комерційної таємниці і справляє вирішальний вплив на регулювання банківської діяльності.
У більшості зарубіжних країн відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних по них операціях не підлягають розголошенню і є банківською таємницею. Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушення кримінальної справи щодо конкретної особи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам виступає стороною по справі. Така практика існує, наприклад, в Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду провадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов’язані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Згідно зі ст.57 Закону про банки професійна таємниця не можу бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування. Йдеться про те, що банківські службовці повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів. Однак коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокрема, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого. Щодо податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одержувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю отримувати довідки з торговельних книг, Прибуткових та інших документів, у тому числі і службових документів кредитної установи. Французьке законодавство також передбачає кримінальну відповідальність за розголошення банківської таємниці. Відповідно до ст. 378 Кримінального кодексу Франції лікарі, інші медичні працівники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інформацією, що була їм довірена внаслідок виконання ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов’язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон. або обставини зобов’язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 150 тис. франків. Суб’єктами цього, злочину, як свідчить судова практика, можуть бути, також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри.
У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що “... всі особи, що перебувають на службі Німецького Федерального банку, зобов’язуються до нерозголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свідчення або пояснення про факти, що стали їм відомими під час їх діяльності, а також при вибутті зі служби, ні перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це в інтересах банку, надається службовцям банку Президентом, який може перенести це повноваження на президентів Центральних банків земель. Дозвіл для судового допиту може не надаватися тоді, коли цього вимагають благополуччя Федерації або інтереси громадськості” (§ 32). Крім того, в німецькому законодавстві обов’язок банку повідомляти відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень чи процесом про неспроможність і супроводиться обов’язком зробити заяву про треті особи (боржників)”. Серед інших органів, які можуть у Німеччині вимагати у банку надання відомостей про рахунки, слід назвати і податкові служби. Щодо поліції, то банки не передають їй ніяких відомостей. Більше того, у разі незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної запитом шкоди.
На відміну від країн, де діє “статутне право”, дещо інакше вирішується питання охорони банківської таємниці в країнах, у яких право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великій Британії загальний підхід до питання банківської таємниці було викладено в справі Tournier v ntional Provincial and Union Bank of England в 1924 р., а саме обов’язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов’язати банк надати інформацію при виконанні певних вимог представникам держави.
Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банківської практики (Banking Code), у якому передбачено, що банки зобов’язані суворо зберігати конфіденційність про справи своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або назву й адреси клієнтів третім особам, включаючи компанії, що належать до однієї групи. Отже, англійська судова практика традиційно ґрунтується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, водночас статутне право встановлює дедалі більше підстав для надання конфіденційної інформації. Це виявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: Закон про управління податками (1970 р.), Закон про фінансові послуги (1986 р.), Закон про неспроможність (1986 р.), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984 р.).
Прийнятий у 1987 р. Закон про банківську діяльність закріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен розкривати конфіденційну інформацію про клієнта. водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе розкриття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв’язку з виконанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.
Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970 р.). Закон про право на фінансову таємницю (1978 р.) та низку інших законів з приводу наркотиків, відмивання грошей тощо. Норми цих законів зобов’язують банки належним чином проводити облік документів по рахунках клієнтів і повідомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи до зазначених положень, враховуючи право клієнта на захист інформації. Клієнту у кожному випадку запиту про ного рахунки повинні повідомляти про будь-який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.
Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важливе завдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. В цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необґрунтоване передавання такої інформації тягне за собою застосування суворого Кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці будь-які особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або на них накладається штраф у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швейцарії банківська таємниця охороняється як цивільними, так і нормами кримінального права. Банк, який не вміє тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до 6 місяців, або штраф до 50 тис. швейцарських франків.
Відповідно до Закону Швейцарії “Про банки і ощадні каси” до організацій, що зобов’язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передбачається, що зобов’язання відповідальних осіб щодо збереження банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя незалежно від зміни місця роботи.
У різних країнах існують відмінності в порядку та випадках, за яких інформація з підозрілих операцій надсилається компетентним органам. Якщо в Німеччині банківську таємницю розкривають за вимогою суду, то в Австрії, Люксембурзі рішення про надання інформації приймає також суд, але він вимагає конкретних доказів провини власника рахунка. У Великій Британії таємниця рахунка відкривається на вимогу палати лордів, яка виконує функції Верховного Суду.
Серед європейських країн високим рівнем надійності характеризується банківська система Угорщини, ефективність організації якої порівнюють з банківською системою Швейцарії і називають Угорщину в ділових колах “Швейцарією Східної Європи”. Чинний закон від 1988 р. про державні гарантування інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банківської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а запити іноземних податкових служб не є достатньою причиною для розкриття банківської таємниці.
Певний інтерес становлять норми російського законодавства з питань охорони банківської таємниці. В ст. 26 Закону Російської Федерації “Про банки і банківську діяльність” вказано, що “Кредитна організація. Банк Росії гарантує таємницю про операції, рахунки і вклади своїх клієнтів і кореспондентів. Усі службовці кредитної організації зобов’язані зберігати таємницю про операції, рахунки і вклади її клієнтів і кореспондентів, а також про інші відомості, що встановлюються кредитною організацією, якщо це не суперечить федеральному закону.
Довідки по операціях і рахунках юридичних осіб і громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, видаються кредитній організації, їм самим, судам і арбітражним судам (суддям). Рахунковій палаті Російської Федерації, органам державної податкової служби і податковій поліції, митним органам Російської Федерації у випадках, передбачених законодавчими актами про їх діяльність, а за наявності згоди прокурора — органам попереднього слідства у справах, що перебувають у їх провадженні.
Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються кредитній організації, їм самим, судам, а за наявності згоди прокурора — органам попереднього слідства у справах, що перебувають у їх провадженні. Довідки по рахунках і вкладах у разі смерті їх власників видаються кредитній організації, особам, вказаним власником рахунка або вкладу в зробленому кредитній організації заповідальному розпорядженні, нотаріальним конторам у справах померлих вкладників, що перебувають у їх провадженні, а щодо рахунків іноземних громадян — іноземним консульським установам. За розголошення банківської таємниці Банк Росії, кредитні, аудиторські та інші організації, а також посадові особи та їх працівники несуть відповідальність, включаючи відшкодування заподіяної шкоди, в порядку, встановленому федеральним законом”.
Отже, норми права в російському законодавстві щодо охорони банківської таємниці мають обмежений характер, оскільки вони не поширюються на заборону про розповсюдження інформації, що була отримана банком про операції по рахунках клієнтів інших банків, а також інформації, яка безпосередньо не стосується банківського рахунка клієнта.
Чинне законодавство Росії передбачає різні види відповідальності за розголошення банківської таємниці, Клієнт банку насамперед може притягнути банк до майнової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної клієнту розголошенням відповідних відомостей. Посадом особи і працівники банку, винні в порушенні банківської таємниці, можуть бути притягнуті до дисциплінарної та матеріальної відповідальності в порядку, передбаченому трудовим законодавством. У тих випадках, коли в діях, працівників банку є ознаки складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом РФ (наприклад, зловживання владою або службовим становищем, халатність, одержання хабаря), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідаль ності. Крім того, ст. 183 КК РФ передбачає також кримінальну відповідальність за незаконне отримання і розголошення відомостей, що становлять комерційну і банківську таємницю.
Питання охорони банківської таємниці знаходить відображення і в ст. 857 Цивільного кодексу Російської Федерації, де Зазначено:
а) банк гарантує таємницю банківського рахунка і банківського вкладу, операцій по рахунку і відомостей про клієнта;
б) відомості, що становлять банківську таємницю, можуть бути надані тільки самим клієнтам та їхнім представникам;
в) державним органам та їхнім посадовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, передбачених законом;
г) у випадках розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт, права якого порушені, вправі вимагати від банку відшкодування заподіяної шкоди.
Велике значення в плані доступу до конфіденційної інформації у банківській системі з метою боротьби з відмиванням “брудних” грошей мали підписання і ратифікація Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і психотропних речовин, за якою недобросовісне використання банківської таємниці визнано як умову, що сприяє відмиванню “брудних” грошей. Держави-учасники, які ратифікували цю Конвенцію, домовилися пом’якшити режим конфіденційності банківської інформації. Зокрема, зобов’язалися надавати взаємну юридичну допомогу, у тому числі щодо секретної таємниці у справах, пов’язаних із обігом наркотичних і психотропних речовин.
У звіті “Поліпшення доступу до банківської інформації з метою оподаткування”, який було підготовлено й опубліковано 12 квітня 2000 р. Комітетом із фіскальних справ Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), вперше всі 29 країн — членів ОЕСР виступили за необхідне надавати податковим органам інформацію, що є банківською таємницею.
Заслуговує на увагу розширення міжнародного та європейського співробітництва в сфері боротьби з відмиванням кримінальних грошей. У документі, прийнятому Базельським комітетом з регулювання банківської діяльності та організації контролю від 12 грудня 1988 р., сформульовано основні принципи боротьби з “відмиванням” грошей через фінансову систему. Банки повинні докладати значних зусиль для встановлення особи клієнтів, відмовляти в угодах, пов’язаних з “відмиванням” грошей, співпрацювати з правоохоронними органами в рамках правил, що стосуються збереження в таємниці банківських операцій. Вепською конвенцією OOН (1988 р.) та Страсбурзькою конвенцією Європейського Союзу про відмивання, виявлення та вилучення доходів від злочинної діяльності від 8 липня 1990 р. визначено заходи щодо боротьби з організованою злочинністю, “відмиванням” злочинно нажитих коштів від торгівлі наркотиками.
Останнім часом у багатьох європейських країнах прийнято спеціальне законодавство, пов’язане зі сферою боротьби з “відмиванням капіталів”, що знайшло конкретне відображення в нормах, що стосуються збереження банківської таємниці. Так, кредитні установи повинні повідомляти спеціальним адміністративним органам про суми, які викликають підозру щодо проведення розрахунків за наркотики чи за інші злочинні види діяльності. Отже, щодо професійної таємниці банкірів існують певні обмеження і у разі проведення банком сумнівної операції без повідомлення про це компетентних органів банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності. Наприклад, у Швейцарії з 1992 р. діє закон, відповідно до якого службовець банку або банк як юридична особа зобов’язані повідомляти швейцарські власті про можливі факти відмивання грошей. За приховування такої інформації банкіри підлягають відповідальності у вигляді штрафу 50 тис. швейцарських франків або звільненню, а також відкликанням ліцензії на банківську діяльність для банку.
У Німеччині діє закон щодо відмивання грошей, метою якого є полегшення процедури виявлення доходів, отриманих внаслідок здійснення тяжких злочинів, створення перешкод для відмивання грошей, а також сприяння викриттю структур організованої злочинності. Його суть зводиться до того, щоб зобов’язувати банки ідентифікувати операції своїх клієнтів на суму понад 20 тис. марок. За американськими законами всі банки, розташовані на території США, автоматично підключаються до спеціальної комп’ютерної системи податкового відомства держави. Інформація про платіж, що перевищує 10 тис. доларів, за цією системою автоматично потрапляє і до податківців. Крім того, всі банки одержують стандартні форми, за якими вони зобов’язані повідомляти безпосередньо уряд про всі операції з готівкою на суму понад 3 тис. доларів, незалежно від того, викликають вони підозру чи ні. Винні в цьому можуть каратися до 10 років позбавлення волі.
Отже, інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві не може служити захисту відверто “брудних” грошей і потребує належної уніфікації вимог щодо додержання й обмеження банківської таємниці.
Зміст
Передмова.................................................................................................................. 3
Глава І ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО БАНКІВСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ..... 4
§ 1. Поняття, предмет і система банківського права............................................... 4
§ 2. Спеціальні принципи і джерела банківського права........................................ 7
§ 3. Питання вдосконалення банківського законодавства.................................... 10
§ 4. Норми банківського права та їх класифікація................................................ 14
§ 5. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.................................................... 17
Глава ІІ БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.................................................................................. 20
§ 1. Поняття, функції та структура банківської системи України....................... 20
§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи................................................. 25
§ 3. Питання функціонування банківської системи України............................... 32
Глава III ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ АЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ................................................................................................................ 35
§ 1. Загальна характеристика правової природи Національного банку України...................................................................................................................... 35
§ 2. Основи взаємовідносин Національного банку України з вищими органами держави...................................................................................................................... 38
§ 3. Функції та операції Національного банку України........................................ 40
§ 4. Мережа й організаційна структура Національного банку України.............. 54
§ 5. Організація роботи Національного банку України........................................ 56
Глава IV ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ................. 65
§ 1. Сутність і роль комерційних банків, їх класифікація.................................... 65
§ 2. Порядок створення і припинення діяльності комерційного банку.............. 69
§ 3. Організаційна структура та управління комерційним банком..................... 76
§ 4. Операції та послуги комерційних банків........................................................ 84
§ 5. Правова охорона банківської таємниці........................................................... 90
Глава V ПРАВОВІ ОСНОВИ ГРОШОВОГО ОБІГУ І РОЗРАХУНКІВ....................................................................................................... 94
§ 1. Правове регулювання грошового обігу........................................................... 94
§ 2. Поняття і зміст розрахункових правовідносин............................................... 96
§ 3. Порядок відкриття та закриття рахунків в установах банків........................ 98
§ 4. Правова природа договору банківського рахунка....................................... 102
§ 5. Порядок і форми розрахунків у господарському обігу............................... 103
Глава VI ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН ........ 120
§ 1. Поняття, призначення і види кредиту........................................................... 120
§ 2. Поняття та елементи кредитних правовідносин........................................... 126
§ 3. Правова природа кредитного договору......................................................... 127
Глава VII ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ................................................................................................................ 130
§ 1. Поняття ринку цінних паперів та його регулювання................................... 130
§ 2. Поняття і види цінних паперів....................................................................... 137
§ 3. Операції банків з цінними паперами............................................................. 141
Глава VIII ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ВАЛЮТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ................................................................ 144
§ 1. Сутність та основні поняття валютного законодавства............................... 144
§ 2. Система органів, що здійснюють валютне регулювання............................ 147
§ 3. Правове регулювання валютних операцій.................................................... 149
§ 4. Валютний контроль і відповідальність за порушення валютного законодавства.......................................................................................................... 155
Глава IX ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ПРОВЩНИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ........................................................................................ 162
§ 1. Суть банківського права провідних зарубіжних країн................................ 162
§ 2. Правова регламентація банківської діяльності в зарубіжних країнах....... 166
§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн......................................................................................................................... 169
§ 4. Інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві..................... 196