Глава І

Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня «advocare», «advocatus» («закликати», «запрошений»)1.

На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці­альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося­гти певного розквіту2. Зокрема, у стародавніх племенах півден­ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південне-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди­чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії - - знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов'язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисни-

Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. — СПб, 1890. —Т. 1, — С. 167; Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — Ч. 1.

> — СПб, 1893,—С. 1,47—48.

" Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

ком міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демо­сфен. Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть­ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру­денції, а з іншого — цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій­ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен­тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз, практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди — кандидати в адвокати прослухову-вали курс риторики у фахівців ораторського мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців, від­відували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов'язковість цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну до­помогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового пре­дставництва. У цей період адвокати здебільшого були оратора­ми. Адвокатура була прямим шляхом до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала великих змін. Перш за все, це торкнулося значного обмеження адвокатської професії як вільної. Так, за кодекса­ми Юстиніана адвокатура вводилася у рамки певної системи, у якій адвокатська професія прирівнювалася до державної служби. Адвокати стали представниками стану (ordo), під яким розумілася лише зовнішня форма, у розумінні розряду осіб, що займаються однією професією, без будь-якого відно­шення до їх внутрішньої організації. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника про­вінції або міста. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з деякими фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідаль­ності, жінки та ін. Кандидат до адвокатури повинен був закі­нчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Адвокати заносилися до списку (rotu-1а) за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку звався старшиною (primas). Всі адвокати поділялися на два розряди: штатних (statuti) та позаштатних (supernume-rarii). Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені певним числом і мали право виступати в усіх судах, а другі не були обмежені у числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися начальником провінції з числа позаштатних. Головними, професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гоно­рарів, кляузництво та ін. За ці та подібні їм порушення професійних обов'язків накладалося єдине покарання — забо­рона адвокатської практики. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а до розгляду кожної судової справи. У цій присязі адвокати зобов'язувалися докладати усіх зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовляться від ведення справи у будь-який час, навіть під

час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота моральною або юридичною. У разі відмови адвоката від ведення справи пози­вач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувало­ся в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші ні, то перші могли продовжувати захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утриму­ватись від образливих висловів та не зволікати свідомо процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а за відсутності її за його позовом суд призначав гонорар, враховуючи складність спра­ви, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції. Заняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правоза­ступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три правозахисні функції: адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів.

Обидві форми організації римської адвокатури як респу­бліканського періоду, так і часів імперії не вплинули у більшій або в меншій мірі, на устрій адвокатури в державах Західної Європи.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво­катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво­катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала

звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчан­ня внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно само­стійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з'явля­ється зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила­ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об­щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано­вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Гонорарна практика у цей період йде по шляху, накрес­леному юстиніановим законодавством. Так, у Франції засто­совувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Якщо ж такої умови не було або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то розмір його визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з по­зовом до суду в разі ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню. •

Професійна діяльність адвокатів здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Значних змін зазнала у середні віки діяль­ність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публі­чний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвоката у кримі­нальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод­нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи­ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні­меччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувалися у адвока­тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У СІЛА за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'є­дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об'єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.

У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практич­ного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирі­чного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеч­чині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Анг­лії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його

Ю

повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред'явити до клієнта судовий позов.

Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людсь­кої культури та проходячи через різноманітні фази свого роз­витку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусід­ська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.

Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціа­льним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі за­конодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторо­ни адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки до­пуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римсь­ких юристів. Організація республіканської адвокатури грунту­валася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відно­сної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принци­пів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступниц­тво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судо­во-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертву­вання перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсу­тність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тіс­ний зв'язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту-

11

пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.

У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солі­дарності, перетворившись на силу, яка активно використову­ється в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

Якою ж життєвою потребою викликане існування адвока­тури? У чому полягає її поняття та сутність?

З цього приводу не можна не погодитись з думками Є.В.Васьковського, висловленими ще у 1893 році в його праці «Организация адвокатуры»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є насті­льки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та зап-лутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юри­дичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підго­товки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріа­льного права та формами процесу; виникає потреба в особли­вій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати право­заступництво. Саме ці спеціалісти - - правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами -- юридичну допомогу, шо надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями»1.

Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів грома­дян та організацій2. Головна соціальна місія, фундаментальне

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. — С. 5.

2 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов: Свит. — 1992. — С. 8.

12

призначення адвокатури --це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини -найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури1.

Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура - - це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка вико­нує важливу суспільну функцію - - захист прав і законних інтересів громадян і організацій.

Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. — К.: Ін Юре. — 1997.—С. 80, 81.

13

Запитання для самоконтролю

1. Як була організована правова допомога на нижчих ступенях розвитку людського суспільства?

2. З адвокатури якої держави почався розвиток сучасної адво­катури?

3. Яких змін зазнала адвокатура в період середньовіччя?

4. Якої форми набула адвокатура у нові часи?

5. Якою життєвою потребою викликано існування адвокатури?

14

Глава II

Історичний Іллях розвитку адвокатури в Україні

§ 1. Адвокатура в Україні

у дореволюційний період

(1864-1917 pp.)

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особли­вий правовий інститут. Щоправда, й до цього в Україні існу­вало так зване судове представництво.

Зокрема, ще за часів Київської Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послу­хи (свідки порядного життя обвинуваченого), «видоки» (свідки вчиненого стороною або спірного факту)1. В цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пану­ванням звичаєвого права та повною його перевагою над писа­ним законом, праця захисника у судах мала характер громад­ського, товариського, а не професійного заняття. Його роль полягала виключно в моральній підтримці своєї сторони2.

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в пері­од польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.). Як відомо, землі України в останній чверті XIV ст. були підпорядковані Вели­кому князівству Литовському, а після укладення в 1569 р.

1 Правда Русская: В 2-х т. М.-Л. 1947. Ст. 18, 21, 22, 31, 37, 46, 49, 66, 85.

2

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. Львів, 1934. С. 31.

15

Люблінської унії між Польщею та Литвою й утворення внас­лідок цього Речі Посполитої вони були приєднані до Польщі. Хоча це мало серйозні негативні суспільно-політичні наслідки для України, але й справило певний позитивний вплив, зок­рема, на формування основ правової системи України. Особ­ливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і магдебу­рзьке право.

Привнесення на Україну прогресивного права зумовило витіснення звичаєвого права законом спочатку у містах, де впроваджувалося магдебурзьке (німецьке) право (XIV—XV ст.), а дещо пізніше — й у загальнодержавних судах (XV ст.). Вперше станова професійна адвокатура з'являється у міських судах, а згодом - - у загальних публічних. Назва «адвокат» у значенні захисника прав сторони вперше вживається в «Пра­вах, по которым судится малороссийский народ»1 — пам'ятці козацького права 1743 p., тобто в період гетьманщини в Укра­їні. Доти ж перший Литовський статут 1529 р. вживає термін «прокуратор»2. Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «ад­вокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців -(війтів)3. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити слідуюче пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазнача­лося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони»4. Однак в міру того, як право писане -закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом — тобто профе­сійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного офо­рмлення ще був віддалений у часі.

Таким чином, коли в українських містах було запровад­жено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і

1 Права, за якими судиться малоросійский народ. 1743. — К., 1997.

2 Статут Великого княжества Литовского 1529 г. — Минск. 1960.

3 Падох Я. Ґрунтовий процес гетьманщини. Львів, 1938. С. 25—26.

4 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — С. 32.

16

з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожний повноправний меш­канець міста1.

Уже в XVI ст. в загальнодержавних судах, зокрема у великокняжих -- господарських, а також у судах гродських і земських, з'являється новий тип захисника, професійного юриста — «прокуратора, або речника»2. Так, Литовський ста­тут, який діяв на українських землях аж до 1842 р.3 в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 й 1588 pp.) встановлює умови, необхідні для виконання обов'язків прокуратора в судах. Зок­рема, у ст. 10 VI розділу першого Литовського статуту наводи­ться умова, за якою прокуратором у судах не міг бути інозе­мець, а лише чоловік «у Великом княжестве оселый»4.

Найдокладніше регулює порядок судового захисту третій Литовський статут, який прокураторам присвячує п'ять арти­кулів (57—61) IV розділу5.

Зокрема, встановлювалося, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич) за винятком духов­них осіб та судового персоналу замкових і земських судів у своїх округах. Тобто остання категорія осіб могла виконувати обов'язки захисника, але в судах інших округів.

Литовський статут передбачає, що прокуратор у суді може виступати як представником сторони, так і її помічником. Про­куратор повинен був подати судді засвідчений письмовий доку­мент на право представляти інтереси сторони. Якщо ж сторона була присутня в суді, то вона лише усно підтверджувала це.

Важливо, що у Литовському Статуті вже передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Ось як про це сказано: «Тогды вряд маеть таковому прокуратора дармо придавати и казати от

Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. С. 32.

2 Там же.

3Там же. С. 34.

Статут Великого княжества Литовского 1529 г. Ст. 10.

Статут Великого княжества Литовского 1588 г.; Тексты. Справочник. Коммен­тарии. Минск. 1989.

2 9-382

17

них у права мовити, и прокуратор маеть в том уряду быти послушен; а если бы прокуратор уряду в том послушон быти не хотел, таковому прокуратору и от инших особ у того суду мовенье не маеть быти допущоно». Зокрема, цього захисника позбавляли права практикувати в даному судовому окрузі.

Окремі норми Статуту передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Так, прокуратор, який, виконуючи свої функції, з матеріалів справи довідався про певні факти, корисні для протилежної сторони, й намагався стати її прокуратором, позбавлявся права адвокатської практики. Ще суворіші санкції передбачалися за свідоме вчинення шкоди клі­єнтові. Зокрема, якщо прокуратор, маючи справу, без поважних причин не з'явився в судове засідання й не довів через присягу причину своєї відсутності перед судом, «такие прокураторы горлом карани быти мають». Тобто передбачалася смертна кара.

Отже, на основі Литовського статуту в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію1.

Норми Литовського статуту й магдебурзького права зали­шалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра­ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле­ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама­гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо-тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото­рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

1 Чубатий М. Вказ. праця. С. 33.

18

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, сове­ршенно, безволокитно, не с умишлением о размножении спо­ров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, со­весть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни чрез себе самого, ни чрез иного, ко вреду своея стороны объявлять не допущуся, и к оной противной не приклонялся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и все то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опущать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, са­моврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (бать­ків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично Дужі, світського* стану. Нехристияни мог­ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов­них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах1.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводи­ться адвокатурі. Зокрема наголошується «...от чего понеже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособ-ствовать ближнему в его нуждї и служить справедливости, того

Падок Я. Вказ. праця. С. 26.

2-9-382

19

ради, яко дело и звание повереного честное єсть, толко б оного не употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка супе­речила праву та справедливості і якої «без повреждения сове­сти производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад­ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ­ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відш­кодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займати­ся адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за уми­сне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося на­віть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що зав­дає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже виз­наною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.

Перш ніж перейти до наступного етапу розвитку україн­ської адвокатури, слід зауважити таке. Як відомо, на той час Україна (її лівобережна територія) перебувала у складі Росій­ської імперії, що було оформлено результатом народно-визво­льної війни українського народу під проводом Б.Хмельниць­кого, яка закінчилася її приєднанням до Росії за рішеннями Земського Собору від 1 жовтня 1653 р.1, Переяславської Ради

1 Воссоединение Украины с Россией. Документи и материалы: В 3-хт. М., 1953. И. 3. С. 406-414.

20

від 18 січня 1654 р.1 і Березневими статтями 1654 р.2 Ними Україні була надана широка автономія, яка грубо порушувала­ся царизмом, а в кінці XVIII ст. була взагалі ліквідована. Тому зрозуміло, що при характеристиці процесу заснування дорево­люційної адвокатури на Україні в основу покладено закони та інші нормативні акти, прийняті царським урядом.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х pp. XIX ст. судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, глас­ність процесу тощо, було закріплене й право обвинуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за «Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р.3 (зокрема, за «Учреждением судебных установлений»).

Адвокати йменувались повіреними і поділялися на дві категорії — присяжних і приватних.

Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вищу юридичну освіту й практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного --не менше п'яти років.

Присяжні повірені організовували свою діяльність на за­садах самоврядування шляхом обрання при округу судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). В Україні до Жовтневої револю­ції існували тільки три округи судових палат — Харківський, Київський та Одеський, де й діяли ради присяжних повірених.

На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за дотриманням ними законів, установлених правил; призначен­ня повірених для надання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до од­ного року, виключення з числа присяжних повірених, віддан­ня до суду) та ін.

Там же. С. 516.

о

Там же. С. 565.

Судебные уставы императора Александра II. СПб., 1883.

21

Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний вне­сок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Розмір цих внесків встановлювався радою й коливався від 10 до ЗО крб. Для контролю за фінансовою діяльністю рад наприкінці XIX — початку XX ст. був утворе­ний інститут нинішньої ревізійної комісії.

Зарахованому до числа присяжних повірених рада вида­вала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили до списків, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома.

Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядалися в округу, до якого були приписані. Статистика свідчить, що в 1910 р. на одного присяжного повіреного Харківської судової палати припадало 112,6 кримінальних і цивільних справ, Киї­вської — 81,3, Одеської — 88,6і.

Розмір винагороди присяжних повірених за ведення справи залежав від їхньої домовленості з довірителями. За поданням судових палат і рад присяжних повірених міністром юстиції на кожні три роки встановлювалася такса, яка після її затвердження у законодавчому порядку також публікувалася. Слід зауважити, що передбачався й певний порядок надання безкоштовної юридичної допомоги.

Присяжні повірені не мали права захищати в суді інтере­си своїх рідних, їм також заборонялося розголошувати таєм­ниці свого довірителя як під час ведення справи, так і після її закінчення. За умисне порушення цієї гарантії присяжний повірений міг бути притягнутий до кримінальної відповідаль­ності.

Тоді ж вводився й інститут, так званих, приватних пові­рених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок, які не мали права представляти на суді чужі інтереси. Приватні повірені не мали своєї корпоративної ор­ганізації. Для отримання свого звання їм необхідно було скла­сти екзамен в окружному суді або судовій палаті, які й вида­вали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових

1 История русской адвокатуры. Т. 2. М., 1916. С. 49.

22

справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публіку­валися в «Губернських відомостях». На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їхньою діяльністю. В округу Харківської судової палати у 1886 р. налічувалося 168 присяжних повірених і 53 помічники, в Одеській — відповідно 125 і 63, Київській — 120 і 54. У 1913 р. в Харківській — 339 і 461 їхніх помічників, в Одеській — 441 і 467, Київській — 492 й 417і. Щодо приватних повірених, то на цей рік в округу Харківської судової палати їх було всього 5,8% до загальної кількості присяжних повірених, Одеської -7,1% і Київської - 10,7%2.

Кількість населення, що обслуговувалася адвокатами су­дових округів України, була різною. У 1897 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. — Одеського й 32,3 тис. Київського, а в 1910 р. відповідно 26,9 тис., 17,4 тис., 16,1 тис.3

Українська адвокатура того часу відрізнялася демократи­чними принципами організації. До неї вступило багато прог­ресивних учених, громадських діячів (М.Жученко, О.Гольден­вейзер, О.Александров та ін.)

Це, звичайно, непокоїло царський уряд. І тому вже у 1874 р. з'явилося розпорядження про тимчасове припинення організації рад присяжних повірених з передачею їх функцій окружним судам.

У цьому ж році міністрові юстиції було надано право виключати з адвокатури тих приватних повірених, яких він визнавав негідними. 8 листопада 1889 р. був виданий указ, у якому вказувалося, що євреї можуть бути зараховані до адво­катури лише з дозволу міністра юстиції4, а з 12 березня 1912 р. прийняття їх взагалі заборонялося5.

Є необхідність окремо зупинитися на організації та дія­льності адвокатури в західноукраїнських землях через те, що

История русской адвокатуры. С. 3. 2 Там же. С. 53. Там же. С. 42.

4 Право. 1915. 18янв. С. 135.

5 Право. 1916. 24янв. С. 191.

23

ця досить значна територія в силу певних історичних обставин упродовж багатьох віків була відірвана від України.

Так, ще на початку XI ст. Закарпаття було загарбане угорськими феодалами, в середині XIV ст. Польща заволоділа Галицькими землями і частиною Західної Волині, а в XIV ст. до Молдавського князівства відійшла Північна Буковина, яка в XVI ст. потрапила під владу Туреччини. Й лише в першій половині XX ст. історична справедливість була відновлена — відбулося воз'єднання західноукраїнських земель у єдиній Ук­раїнській державі.

Перші відомості про адвокатуру в Галичині припадають на середину XVI ст., коли ці землі входили до складу шляхет­ської Польщі. Тоді було дві категорії адвокатів: одні мали вищу юридичну освіту і їх звали «квазідікус», другі -- особи без спеціальної освіти, які вели менш важливі справи1.

Найпомітнішою була адвокатська діяльність на цих землях у часи, коли вони були приєднані до Австро-Угорської імперії у 1772 р. Так, адвокатура в Галичині і на Буковині утвердилася як інститут з Положенням про суд 1781 р. За цим Положенням, щоб здобути право на адвокатську діяльність, необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит2. 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р. -постійне положення про адвокатуру, які внесли деякі зміни в попереднє законодавство про адвокатуру.

За Положенням 1849 р. адвокатами могли бути юристи, які мали ступінь доктора права і не менш як трирічну практику в органах суду й прокуратурі або в адвоката.

До 1855 р. адвокати перебували при шляхетських судах у Львові, Станіславі, Тарнаві і Чернівцях.

У 1859 р. в Галичині та на Буковині був 81 адвокат. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював вищий крайовий суд. Положення про адвокатуру 1868 р. підвищило вимоги до прийому в адвокатуру. Щоб стати адвокатом, необхідно було мати ступінь доктора права, відбути семирічне стажування і

1 Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. Львів. 1933. С. 3. Лициняк В. Українські адвокатські апліканти в Галичині // 36.: Ювілейний альманах СУД. Львів, 1934. С. 109.

24

скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. При цьому перескладання дозволялася через два роки. Обрана адвокатами президія адвокатської палати (в Галичині - у Львові) здійснювала нагляд за їхньою діяльністю. Проте, зага­льне керівництво адвокатурою належало міністрові юстиції1.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати на­гальні проблеми адвокатів. Однак тоді ця слушна ідея не знайшла свого практичного втілення.

Отже, підсумовуючи викладене, можна зробити такий висновок.

У дожовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх особливостей та специфічних рис. Адже, як відо­мо, Україна у ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Однак широкий демократизм і визнання рівного політи­чного права для кожної одиниці суспільства, притаманний українському народові, що особливо проявились у період ко­заччини2, не міг не позначитися на адвокатурі. Ці перші паростки, як вже зазначалося, з'явилися у «Правах, по кото­рым судится малороссийский народ», де досить чітко були сформульовані поняття та суспільна роль адвоката, етичні вимоги, що пред'являються до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за пору­шення своїх професійних обов'язків.

Слід також зауважити, що перші спроби організувати на демократичних засадах українську адвокатуру мали в собі й негативні для ефективної діяльності адвокатури риси. Зокре­ма, передбачений у «Правах, по которым судится малороссий­ский народ» порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалеж­ний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

В цілому ж ці перші організаційні форми української адвокатури несли в собі принципи, привнесені у європейську

Радянське право. 1967. № 7.

2

Антонович В. Коротка історія козаччини. — К.: Україна, 1991. С. 12.

25

адвокатуру стародавнім Римом. Це, передусім, відносна свобо­да адвокатської професії, тісний її зв'язок з судовими органа­ми, система визначення гонорару тощо1.

§ 2. Адвокатура в Україні

у післяреволюційний період

(1917 — грудень 1992 pp.)

Становлення адвокатури в Україні (1917-1921 pp.)

Після перемоги Жовтневої револю­ції влада в Україні певний час зали­шалась у Центральної Ради, яка час­тково реформувала судову систему царської Росії. Але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не внесено будь-яких змін2. Коли Ук­раїну було проголошено Республікою Рад робітничих, солдат­ських і селянських депутатів, Народний Секретаріат 4 січня 1918 р. прийняв постанову «Про введення народного суду»3, якою скасовувалися всі судові установи, що діяли доти, а також інститути присяжної та приватної адвокатури. У поста­нові передбачалося, що всі громадяни, старші за 18 років, можуть бути обвинувачами й захисниками в суді та на попере­дньому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.4

14 лютого 1919 р. Рада Народних Комісарів України Декретом про суд вдруге ліквідувала відновлену Центральною Радою присяжну і приватну адвокатуру/(після окупації Украї­ни в лютому 1918 р. кайзеровською Німеччиною), і затвердила «Тимчасове положення про народні суди і революційні трибу­нали УСРР»5, яке передбачало також порядок організації захи-

1 Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. —СПб., 1893.

2 Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. К., 1992. С. 63, 64.

3 Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР (1917—1941 pp.). К., 1963. Т. 1.

4 Там же. С. 68—69. 5СУУССР. 1919. № 11. Ст. 141.

26

сту в народних судах і революційних трибуналах/ Так, для захисту були створені колегії правозаступників в народних судах та окремі — при революційних трибуналах. Члени пер­ших обирались з числа громадян, що відповідали вимогам, установленим для виборців1. У повітах члени колегії обирали­ся відповідними виконкомами, в містах — міськими Радами, при ревтрибуналах — губвиконкомами.

Тимчасове положення встановлювало обов'язкову участь захисника в усіх справах, підсудних революційним трибуна­лам. Але питання про його допуск у стадії попереднього слідства було віднесено на розгляд слідчого. Саме з цього часу починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, керівництво нею в різних формах цими структу­рами. Згідно з Тимчасовим положенням до сформування ко­легій правозаступників функції захисників у революційних трибуналах повинні були виконувати громадяни, призначені Народним комісаром юстиції та юридичними відділами губви-конкомів. У народних судах і радах народних суддів функції захисників і представників сторін у цивільних справах мали виконувати особи, призначені юридичними відділами міських Рад депутатів або повітових виконкомів на пропозицію суду2. Крім того, згідно з Декретом РНК УРСР від 16 квітня 1919 р. «Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині»3 на вимогу НКЮ, а також осіб і установ, ним уповноважених, як захисники могли бути примусово залучені особи з колишніх судових установ і присяжної адвокатури.

Про значне одержавлення адвокатури, обмеження профе­сійної свободи та незалежності адвокатів свідчить той факт, що всі правозаступники перебували на державній службі й одержували заробітну плату.

26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд УРСР4. Ним правозаступники обов'язково залучалися як захисники обвинувачених у кримінальних справах, що розгляда-

1 Конституція УСРР. X., 1920. Ст. 20.

Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров по НКЮ УССР. X. 1920. Вып.1.С. 24;

3 СУ УССР. 1919. № 36. Ст. 436.

4 СУ УССР. 1920. № 25. Ст. 536.

27

лися з участю шести народних засідателів. Крім членів колегії правозаступників захисниками й представниками сторін могли бути близькі родичі, працівники державних установ, члени гро­мадських організацій. Діяльність колегії правозаступників при ревтрибуналах регулювалася «Тимчасовим положенням про ре­волюційні трибунали УСРР» від 14 лютого 1919 р.

Існування окремих колегій, які обслуговували тільки три­бунали, на нашу думку, було порушенням права людини на захист, оскільки обмежувало вільний вибір адвоката. Такі колегії стали прообразом діючої до недавнього часу міжреспублікансь­кої колегії адвокатів для обслуговування військових трибуналів і спецсудів. У лютому 1919 р. в усіх містах України були створені юридичні консультації. Кількість їх у кожному місті визначали відповідні відділи місцевих Рад з наступним затвердженням виконкомом. 18 жовтня 1921 р. постановою РНК УРСР «Про встановлення зборів у доход республіки за НКЮ»! було запро­ваджено оплату за юридичну допомогу та участь правозаступни­ка в судовому процесі. Однак і в цьому правовому акті передба­чалося положення, що незаможні особи звільнялися від встано­вленої оплати за надання їм юридичної допомоги на підставі відповідних документів, виданих відділами соціального забезпе­чення, волосними комітетами, комітетами незаможних селян або профспілковими організаціями.

У 1920 р. в Україні налічувалося понад 160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 р. кількість правозаступників в Україні вже становила 557 чоловік. Тоді ж було організовано 192 бюро для надання безплатної юридичної допомоги2.

Слід зазначити, що організовані відповідно до Тимчасо­вого положення про народні суди та революційні трибунали Української республіки колегії правозаступників не зазнали змін аж до 1922 р. В історії адвокатури України це був період її становлення.

Одним із основних напрямів діяльності правозаступників України в ці роки вважався захист інтересів громадян у судах. На жаль, в цей період адвокатура політизувалася, що було

1 СУ УССР. 1921. № 1. Ст. 599.

2 Сборник НКЮ по статистическому отделу за 1921 год. Х., 1922. С. 16.

28

небезпечним явищем. Адже адвокати покликані керуватися лише інтересами їх підзахисних.

Ці перші деформації відіграли певну негативну роль, проклали місток до викривлення правового становища адво­катури, яке проявилося в недосконалості її організаційного устрою, а головне — призвели у багатьох випадках до правової незахищеності громадян, що далося взнаки, зокрема, у полі­тичних процесах в Україні, де захист перетворювався на фор­мальну процедуру1.

Правові основи оформлення інституту адвокатури України

Новий етап в історії адвокатури Ук­раїни пов'язаний з введенням у рес­публіці нової економічної політики, що зумовило необхідність судової реформи 1922 p., яка, в свою чергу, поставила на порядок денний і організаційне оформлення адвокатури. Працівники юстиції висловлювали різні думки з цього питання. Зокрема, пропонувалося створити приватну адвокатуру2. Проте здебіль­шого відстоювалася концепція, згідно з якою адвокатура по­винна була перебувати під постійною опікою, тобто позбавля­лася своєї самостійності й незалежності, наприклад, пропону­валося встановити нагляд прокурора за діяльністю адвокатури, не допускати до адвокатури колишніх присяжних повірених, затверджувати перший склад захисників губвиконкомом, забо­ронити сумісництво захисників3. А Нарком юстиції УРСР М.О.Скрипник на одній із нарад виступив проти надання адвокатурі автономії, за встановлення за нею судового нагля­ду. В січні 1922 р. в Харкові відбувся перший Всеукраїнський з'їзд працівників юстиції, в одній із резолюцій якого «Про адвокатуру»4 були сформульовані такі принципи створення адвокатури: організувати колегії правозаступників при губерн­ських відділах юстиції, оплату праці захисників визначати за таксою з конкретним визначенням випадків звільнення від оплати, при виборі захисника у кримінальних і представницт-

Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої, О.Д.Святоцького. К.: Либідь, 1992. — С. 15.

Вестник советской юстиции. 1922. № 1. С. 7. 3Там же. 1922. № 5—7. С. 162. 4 Там же. № 2. С. 58—59.

29

г

ва у цивільних справах враховувати побажання особи, яка потребує юридичної допомоги, вважати недопустимим суміс­ництво членів колегії захисників із посадами в НКЮ, РНК, міліції, розшуку. З'їзд також доручив Наркоматові юстиції розробити відповідний законопроект реформи колегій право­заступників, який 2 жовтня 1922 р. й було прийнято після обговорення Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комі­тетом як Положення про адвокатуру Української РСР1. 14 листопада 1922 р. на його підставі НКЮ УРСР затвердив Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрайнарсудах2.

За цими нормативними актами у республіці при губернсь­ких радах народних судів створювалися губернські колегії захи­сників у кримінальних і цивільних справах. Члени колегії пер­шого складу затверджувалися президією губвиконкому за подан­ням губернської ради народних судів. Надалі прийом у члени колегії здійснювався президією колегії. Членами колегії могли бути особи, які мали не менш як дворічний практичний стаж роботи в органах юстиції (прокурори, члени губсудів та військо­вих трибуналів, помічники прокурорів, слідчі, консультанти й інспектори) або відповідну теоретичну й практичну підготовку, ступінь і порядок якої визначався спеціальною інструкцією НКЮ. Дворічна робота на зазначених посадах звільняла цих осіб від іспитів при вступі до членів колегій захисників, але за умови, що з часу залишення ними роботи минуло не більше як шість місяців3. Не могли входити до колегії захисників особи, які не досягли повноліття, були позбавлені виборчих прав, перебували під слідством і судом або опікою, а також виключені раніше з колегії захисників. Члени колегії не мали права обіймати посади в державних установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували на виборних державних посадах або зай­малися науково-викладацькою діяльністю.

На членів колегії захисників покладалося ведення кримі­нальних і цивільних справ за призначенням, а також за угодою з особами й організаціями, котрі зверталися за їхнім сприян-

1 СУ УССР. 1922. № 43. Ст. 630.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 15. 3Там же. 1924. № 45.

ням; ведення справ в адміністративних органах, наділених судовими правами; складання документів у судових та адміні­стративних справах; укладення угод і договорів, надання усних і письмових порад; участь у діяльності юридичних консульта­цій, а також у зборах захисників свого судового округу.

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, об­рання президії й заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд колегії та юридичної консультації президі­єю або на вимогу не менш п'ятої частини членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії. На них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи осіб), на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль за виконанням захисниками їхніх обов'язків та накладення дисциплінарних стягнень, призна­чення безплатного захисту й за таксою, організація юридичних консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий поря­док оплати праці захисників: а) підсудні в справах, в яких участь захисника була обов'язковою, а також особи, визнані спеціаль­ною постановою народного суду незаможними, звільнялися від плати; б) робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів, військовослужбовці, службовці державних установ і підприємств оплачували послуги захисників за таксою, встанов­леною НКЮ; в) в інших випадках винагорода захисників визна­чалася за погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники з своєї винагороди вносили у фонд колегії певне процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Так, згідно з правилами про регулювання діяльності колегій захисників, затвердженими НКЮ республіки 19 грудня 1922 р.1, цей внесок становив 3% з кожної штати, що надходила захис­никові за ведення цивільної або кримінальної справи.

Крім членів колегії захисників, до захисту допускалися близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені представники державних установ, підприємств, а також проф­спілкових і громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 19.

ЗО

31

1

Таким чином, першим Положенням про адвокатуру Української республіки замість колегій правозаступників бу­ли створені нові адвокатські органи, які відрізнялися шир­шими правами самоврядування. Так, якщо члени колегії правозаступників перебували на державній службі, то члени колегії захисників для обговорення загальних питань своєї діяльності могли вже скликати загальні збори, обирати свій керівний орган — президію, на яку покладалося вирішення значної частини питань діяльності колегії. Однак вже перше Положення про адвокатуру України наділило широкими правами Наркомат юстиції щодо контролю за діяльністю колегій захисників, тим самим обмеживши їхню самовряд­ність.

На розвиток Положення про адвокатуру НКЮ УРСР 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовується колегіями захисників1. Усі члени колегії захисників водночас були й членами консультації. На чолі кожної консультації стояв завідуючий, обраний строком на шість місяців загальни­ми зборами членів даної консультації з наступним затверджен­ням президією колегії захисників. Чергування кожного захис­ника протягом певної кількості годин у консультації було обов'язковим. Юридична допомога надавалася у формі порад, підготовки паперів тощо.

Кошти консультацій складалися з сум, що надходили на їх утримання від президії колегії захисників, а також із прибу­тків самої консультації. З викладеного видно, що колегії захи­сників у ці роки вже мали жорстку структуру, суворе підпоря­дкування юридичних консультацій президії колегії, узаконю­валося її втручання в професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю за їхньою роботою; процвітало адміністрування. Значним було й втручання з боку НКЮ. Це почало негативно позначатися на самостійності, принциповості адвокатів при виконанні ни­ми професійних повноважень2.

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1922. № 24.

2 Історія адвокатури України. С. 18—19.

Слід підкреслити, що Положення про адвокатуру вже в перші роки після прийняття зазнало деяких змін, зумовлених проведенням у республіці судової реформи. Так, 16 грудня 1922 р. ВУЦВК прийняв Положення про судоустрій Українсь­кої РСР1, яке запровадило єдину систему судових установ, що складалася з народних і губернських судів, Верховного Суду УРСР. Положення передбачало, що з метою забезпечення трудящим юридичної допомоги при вирішенні цивільних спо­рів та надання захисту в кримінальних справах при губернсь­ких судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників. Тепер замість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій захисників покладався на губернські суди. Отже, адво­катура постійно перебувала під чиїмось наглядом і контролем, що заважало розвиткові демократичних засад.

29 жовтня 1924 р. постановою ЦВК CPGP були затвер­джені Основи судоустрою СРСР і союзних республік2, у ст. 17 яких зазначалося, що для надання юридичної допомоги населенню, в тому числі з метою виконання завдань судово­го захисту, засновуються колегії правозаступників (оборон­ців). Вони діють на підставі Положення про судоустрій, загальні принципи якого визначаються союзним законодав­ством.

У зв'язку зі скасуванням у червні 1925 р. ВУЦВК адміні­стративно-територіального поділу України на губернії й поді­лом її території на 41 округів3, були перебудовані й органи юстиції: замість губернських судів і колегій захисників, що перебували при них, були створені окружні суди, при яких діяли колегії захисників4. Нове Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р.5 підтвердило цей статус колегій захисників. Про організацію та діяльність колегій захисників у цьому Положенні мова не йшла.

Слід зазначити, що у вересні 1927 р. НКЮ був запровадже­ний при президії колегії захисників інститут стажистів і практи-

1 СУ УССР. 1922. № 54. Ст. 779.

2 33 СРСР. 1924. № 24. Ст. 203. 3ЗУ УРСР. 1925. № 29—30. Ст. 233.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1925. № 34.

5 ЗУ УРСР. 1925. № 92—93. Ст. 522.

32

З 9-382

33

кантів1. Стажистами могли бути випускники юридичних факу­льтетів, а практикантами — особи, що мали дворічний трудовий стаж. Строк стажування й практики встановлювався не більше року. Він складався з трьох частин: а) робота в консультації; б) підготовка справ до виступу в суді; в) самі виступи. Після кожного етапу та закінчення стажування чи практики керівник стажиста (практиканта) обов'язково звітував про роботу остан­нього, заслуховувалася також доповідь самого стажиста. Якщо керівник, а потім президія позитивно характеризували стажиста (практиканта), то його зараховували до складу колегії без іспиту. Критично оцінюючи введений інститут стажистів і практикантів, необхідно наголосити на тому, що встановлені вимоги до стажи­стів і, особливо, до практикантів були досить заниженими. Це в кінцевому результаті негативно позначалося на професійному рівні адвокатів.

Колегії захисників уже в перші роки свого існування намагалися піднести престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву «колегія захисників» змінити на «адвокатура». На жаль, ця слушна пропозиція не знайшла підтримки, оскільки тоді над суспільною думкою тяжіло спотворене класовим мисленням уявлення про дорево­люційну та зарубіжну адвокатуру.

Цікавим є факт, що у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегій, яке містило норми професійної етики2. Це була перша спроба привернути увагу до цього вкрай необхідного і досить важливого елемента адво­катської діяльності. Важливість цього звернення полягала ще й у тому, що в ті й наступні роки серед працівників юстиції панувала суперечлива думка відносно етики адвоката. Зокре­ма, вважалось, що «адвокатська етика — це загальна етика для радянського робітника, судді, прокурора. Вона нічим не по­винна від них відрізнятися»3. Повертаючись до окремих моме­нтів своєрідного «кодексу честі» адвоката, слід виділити те, що

Збірник чинних установ, інструкцій, обіжників НКЮ й Найвищого Суду УРСР. X., 1930. Ст. 40.

2 Вестник Советской юстиции. 1923. № 5. С. 139, 140.

3 Вісник Радянської юстиції. 1929. № 13(143). С. 386—387.

34

в ньому досить цікаво висловлена позиція щодо суду та його співробітників. У ньому, зокрема, зазначалося, що захисники повинні ввічливо й коректно ставитися до суду і всіх учасників процесу. Йшлося також й про норми щодо колегії, президії та своїх колег. Особливе значення надавалося взаєминам з клі­єнтами. Підкреслювалося, наприклад, що захиснику слід ви­користовувати всі передбачені законом засоби для відстоюван­ня інтересів клієнта, надання безкоштовної допомоги тощо.

У роки становлення адвокатури основними формами ді­яльності колегій захисників були: приватна практика й певна робота в юридичних консультаціях. Причому перша, як і раніше, переважала. Проте статистика свідчить, що в ці роки серед громадян республіки зростав авторитет юридичних кон­сультацій, де юридична допомога в основному надавалася безкоштовно. Так, у 1927 р. в Україні діяло 717 юридичних консультацій, у яких за період від 1 жовтня 1926 р. до 1 вересня 1927 р. було надано 78122 поради, з них 73,9% безп­латно. Через консультації захисники взяли участь у 17187 судових справах, з яких 89,5% — безплатно1.

Таким чином, уже в цей час готувався відповідний грунт для запровадження нової — колективної — форми організації праці захисників.

Підводячи підсумок характеристики першого Положення про адвокатуру України у післяжовтневий період, слід відзна­чити, що запроваджені ним нові адвокатські органи відрізня­лися широкими правами самоврядування. Однак уже перше Положення про адвокатуру Української республіки запровади­ло жорстку структуру в колегіях захисників, суворе підпоряд­кування юридичних консультацій президії колегії, наділило широкими правами НКЮ щодо контролю за діяльністю коле­гій захисників. Усе це негативно позначилося на самостійно­сті, незалежності адвокатів при виконанні ними професійних повноважень, обмежувало самоврядність колегій захисників.

історія адвокатури України. С. 21.

3*9-382

35

Перехід адвокатури Нові методи господарювання, що

України на колективні стали запроваджуватися в Україні у форми організації праці вказаний період, вимагали реоргані-(кінець 20-х — середина зувати й форми діяльності захисни-30-х років) ків. У зв'язку з цим серед практич-

них працівників юстиції розгорнула­ся дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, в результаті якої сформувалося п'ять точок зору. Першої дотри­мувалися ті, хто вважав, що економічні та політичні передумо­ви вимагають скасування існуючого інституту адвокатури й запровадження колегій правозаступників, які б утримувались виключно за рахунок держави. Представники другої точки зору виходили з тих же передумов, але наполягали, що момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників мають бути реорганізовані в інститут держа­вної адвокатури зі скасуванням приватних кабінетів і запрова­дженням державних адвокатських контор на засадах госпроз­рахунку та самоокупності. Автори третьої точки зору вважали, що перетворення адвоката на державного чиновника супере­чить основній ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необхідністю юридичного обслуговування державних і кооперативних уста­нов доцільно було б створити кооперативні артілі адвокатів із самостійними (артільними) адвокатськими конторами. При­хильники четвертої точки зору, виходячи з економічних пере­думов, пропонували реорганізувати існуючі юридичні консу­льтації в колективні кабінети захисту, які поступово витіснили б існуючу індивідуальну форму діяльності адвоката. Й, нареш­ті, п'ята точка зору грунтувалася на доцільності залишення існуючої форми організації колегій захисників, яка цілком себе виправдала1. Оптимальною для того часу була точка зору про перехід адвокатури республіки на колективні форми робо­ти, її дотримувалася більшість членів колегій захисників. Зок­рема, представник Харківської колегії Б.Т.Подольський зазна­чав, що єдиною формою юридичної допомоги, яка відповідає економіці та організації нашої надбудови, на його думку, може бути колективна форма роботи2. До речі, наприкінці 1927 р.

1 Вестник Советской юстиции. 1928. № 1(107). С. 10—13. 2Там же. 1938. № 1(107). С. 9.

36

групою захисників Харківської колегії був створений перший колективний кабінет із 10 чоловік.

Члени Одеської та Луганської колегій захисників пропо­нували в порядку досвіду розпочати створення колективів, а з часом прийти до єдиного колективу захисників і вбачали за необхідне ліквідувати практику1.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»2, якою було ви­знано доцільним перехід на колективні форми організації праці захисників. Причому постановою наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до консуль­тацій і ліквідації приватних кабінетів.

Крім того, вводився обов'язковий інститут практикантів. Було передбачено щорічне визначення контингенту членів окружної колегії захисників для кожного округу, який належа­ло встановлювати судом і затверджувати Наркомюстом. Після прикріплення до консультацій членам колегії захисників забо­ронялося займатися приватною практикою. Плата за послуги членів колегії захисників, згідно з постановою, мала вносити­ся до консультації й розподілятися між її членами в порядку, встановленому президією колегії. Суми оплати встановлюва­лися президією й затверджувалися пленумом окружного суду. За порушення такси передбачалася кримінальна відповідаль­ність. Слід наголосити на тому, що, враховуючи особливий порядок зарахування до консультацій членів колегій захисни­ків, які ліквідували свої приватні кабінети, колегія НКЮ 1 жовтня 1928 р. затвердила тимчасове, додаткове до діючого, Положення про юридичні консультації, до яких прикріплюва­лися такі члени колегії3.

Згідно з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорга­нізація форм роботи членів колегії захисників, перехід на колективні форми, скасування приватної адвокатської практи­ки.

Вестник Советской юстиции. 1938. № 1(107). С. 12. *Там же. № 20 (126). С. 609. Там же. 1928. № 21(127). С. 643.

37

У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 p.1 було передбачено, що колегії захисників перебувають при окружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів та розпоряджень НКЮ УРСР.

Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затве­рдив Положення про колективні форми роботи колегій захис­ників2. В межах округу організовувався єдиний колектив захи­сників, куди входили всі члени колегії захисників даного округу. Юридична допомога надавалася тільки через консуль­тації. Кожний член колегії захисників повинен був брати участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії мали право працювати за сумі­сництвом юрисконсультами. Кошти колегії складалися як з прибутків юридичної консультації, так і з інших надходжень. Члени колегії захисників одержували заробітну плату в поря­дку, встановленому загальними зборами і затвердженому ок­ружним судом.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики й переходу колегій захисників на колективні форми праці вважалося, що цей досвід певною мірою себе виправ­дав3. На сторінках юридичних видань того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій дали можливість усунути з їхнього складу «чужі» елементи (було виключено 14% загальної кількості членів колегій4), розширити коло гро­мадян, яким надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з правового обслуговування держав­них установ та організацій5. Кількість захисників скоротилася з 3197 чоловік у 1929 р. до 1884 у 1931 р.6 У чому ж причина? Мабуть, у переводі членів колегії захисників на колективні форми роботи, які певна частина працюючих не прийняла.

1 33 УРСР. 1929. № 26. Ст. 203.

2 Бюлетень НКЮ УРСР. 1929. № 10. Ст. 61.

3 Вісник радянської юстиції. 1929. № 22(152). С. 675—676. 4Там же. № 13(143). С. 386—387.

5Там же. 1930. № 4(158). С. 124—12. Революційне право. 1934. № 7. С. 41.

38

Деякої частини захисників позбулися під час проведення пе­ревірки наявного складу колегій тощо. Кількісний стан не вплинув на обсяг юридичної допомоги, адже збільшувалося навантаження, яке припадало на одного захисника в цей

період.

Окремо слід спинитися на питанні оплати праці захисни­ків після переходу на колективні форми роботи. Адже необхі­дно було знайти найдоцільніший варіант, який відповідав би й новим методам діяльності захисників й стимулював їхню працю. До цього часу практика оплати праці захисників у республіці знала різні форми. Так, однією з перших була преміально-марочна система, за якою захисникові виплачува­лася певна частина його заробітку, а решта, за винятком витрат на управлінський апарат, надходила до загального фо­нду, з якого кожному захисникові видавали певну суму зале­жно від кількості встановлених йому за кваліфікацією марок1. При цьому не враховувалася кількість і якість праці захисника. Тому з 17 травня 1931 р. наказом НКЮ міжрайонним колегіям захисників2 була запропонована розрядно-пайова форма. За­хисникові присвоювався розряд, залежно від якого оплачува­лася праця: 1-й розряд -- один пай; 2-й розряд - 1,5; 3-й розряд --2; 4-й -- 2,5; 5-й — 3 паю. При цьому мінімум і максимум заробітної плати для кожної колегії встановлював НКЮ. Проте й така система не містила достатніх стимулів для підвищення кваліфікації, якості роботи захисників. У зв'язку з цим у грудні 1931 р. була запропонована 7-розрядна сітка3, за якою співвідношення між нижчим й вищим розрядами встановлювалася в пропорції 1:3. Якщо затверджувалися нові оклади для захисників, то вони не мали бути нижчими від загального мінімуму зарплати. За певні показники роботи захисника встановлювалася додаткова зарплата. Та й ця форма оплати праці виявилася непридатною, оскільки поділ на роз­ряди не мав відповідних критеріїв та обгрунтування.

Купрішин В., Сусло Д. На сторожі прав трудящих та інтересів держави. К. 1973. (С. 53-54.

' Бюлетень НКЮ УРСР. 1931. № 15. Там же.

39

Намагаючись урахувати невдалий досвід уже випробува­них форм оплати праці захисників, усунути виявлені недоліки, що стали їх результатом, з 26 квітня 1932 р. НКЮ УРСР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду1. В чому полягав зміст цієї системи? Юридичній кон­сультації давався певний оперативний план, який розроблявся на матеріалах її минулої роботи, роботи суду, з обліком усієї кон'юнктури району (кількості населення тощо). Він обов'яз­ково пов'язувався з планом роботи інших організацій юстиції району. На основі цього плану консультації давався фінансо­вий план, який передбачав контрольну цифру прибутків, тобто суму гонорарів за платну юридичну допомогу. А витратна частина йшла на утримання самої консультації, масову роботу. При перевиконанні оперативного плану юридична консульта­ція мала право на одержання приробітку. Для цього створюва­вся фонд із залишків надходжень понад контрольну цифру. Розмір відрахувань у цей фонд бригадного приробітку встано­влювався від ЗО до 50% — залежно від ступеня перевиконання оперативного плану. За наявності заощадження у розрахунко­вій частині, частина заощадженої суми • • від 40 до 60%, залежно від відсотка заощадження до загальної суми витрат -теж передавалася в преміальний фонд бригади. Він розподіля­вся між окремими членами бригади пропорційно їхній заробі­тній платі2.

Слід підкреслити, що ця система зустріла досить сильний опір колегій захисників, які справедливо вважали адвокатську діяльність такою специфічною галуззю, яку ніяк не можна планувати3. Між тим система планування поглинула всі сфери суспільства, у тому числі й адвокатуру. Ця порочна практика існувала аж до недавнього часу. Навіть на початку 90-х років робилися неодноразові спроби з боку державних органів вста­новлювати фінансові плани колегіям адвокатів, обкладати їх податками та зборами, помилково прирівнюючи роботу адво­катів до різних побутових послуг, що надаються населенню.

1 Революційне право. 1932. № 3—4, 13—14.

2 Там же. 1934. № 7. С. 39-ЧО.

3 Там же.

40

Певним логічним завершенням введеної системи госпро­зрахунку, зміцнення фінансової бази колегій захисників рес­публіки стало утворення в березні 1933 р. централізованого фонду коштів колегій та прийняття у зв'язку з цим постанови НКЮ «Про централізацію коштів колегії захисників»1. Це дало можливість поліпшити матеріально-побутові умови чле­нів колегій, їхнє пенсійне забезпечення, організувати безпере­бійну роботу з надання юридичної допомоги й виплати гаран­тованої плати. Централізація коштів також сприяла тому, що колегії захисників мали можливість маневрувати фінансовими резервами. Все це дало змогу забезпечити кожний район Ук­раїни юридичною консультацією. Однак кошти колегій захис­ників в основному були сконцентровані в НКЮ республіки, який не завжди справедливо та об'єктивно ним розпоряджав­ся2. У зв'язку з цим указаний фонд 10 травня 1934 р. був ліквідований3.

У вересні 1930 р., в республіці скасовувалися округи й запроваджувалася двоступенева система управління: центр -район4. Щоб пристосувати судові органи республіки до нової системи управління, 29 вересня цього ж року ВУЦВК і РНК УРСР затвердили постанову «Про реорганізацію місцевих ус­танов юстиції»5, НКЮ - - Інструкцію про порядок ліквідації окружних судів, прокуратур і президій колегій захисників6. За цими актами водночас із ліквідацією місцевих органів юстиції були ліквідовані й президії окружних колегій захисників, а замість них створені міжрайонні та їхні президії.

У зв'язку з цим НКЮ УРСР у травні 1931 р. був виданий наказ7, який передбачав завдання, організацію та структуру міжрайонної колегії захисників, функції її керівних органів, питання коштів і розподілу доходів, порядок прийому до колегії тощо. Цим наказом встановлювався порядок призна-

1 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 8—9. Совесткая юстиция. 1934. № 13. С. 23—24. Революційне право. 1934. № 7. С. 44.

4 33 УРСР. 1930. № 23. Ст. 225.

5 Там же. № 22. Ст. 223.

6 Бюлетень НКЮ УРСР. 1930. № 13—14.

7 Там же. 1931. № 15.

41

чення пенсій членам колегії, які досягли 60-річного віку. Пенсію можна було виплачувати виключно з коштів страхово­го фонду, а її розмір обчислювала президія з наступним затве­рдженням на загальних зборах. Визначалися функції й район­них уповноважених президії.

При президії міжрайонної колегії захисників створюва­лась іспитова комісія.

Нове Положення про судоустрій УРСР від 25 вересня 1931 р.1 фактично залишило без змін принципи організації колегій захисників, що існували раніше. Проте воно вперше закріпило права колегії захисників як юридичної особи. Оскі­льки двоступенева система управління в республіці була виз­нана неефективною, то на сесії ВУЦВК 9 лютого 1931 р. її територія була поділена на п'ять областей: Київську, Харків­ську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську2. Відповідно до цього постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру та функції обласних органів НКЮ»3 скасовувалися міжрайон­ні колегії захисників, а натомість утворювалися колегії при обласних судах, під їхнім керівництвом і наглядом. Було підт­верджено, що єдиною формою діяльності колегій захисників є колективна. При президії колегії для здійснення нею своїх завдань утворювалися сектори: кадрів, організаційно-інспек­торський, масової роботи, соціально-побутовий, господарська частина, бухгалтерія, які очолювалися членом президії.

З викладеного видно, що колегії адвокатів протягом бага­тьох років зазнавали різних перетворень, які дедалі більше під­порядковували адвокатуру державним органам, посилювали ад­міністрування, контроль з боку держави. Саме впровадження «колективізації» в адвокатуру створило найсприятливіші умови.

Враховуючи, що після прийняття Положення про колек­тивні форми роботи колегій захисників фактично не існувало правил накладення та оскарження заходів дисциплінарного впливу на членів колегії, в листопаді 1933 р. наказом наркома юстиції такий порядок був встановлений4. Зокрема, розгляд

1 33 УРСР. 1931. № 35. Ст. 281.

2 Там же. 1932. № 5. Ст. 28.

3 Бюлетень НКЮ УРСР. 1932. № 4-5.

4 Бюлетень НКЮ УРСР. 1933. № 31.

42

дисциплінарних справ на членів колегії покладався на прези­дію обласної колегії, а скарги на її постанови мали подаватися до президії обласного суду.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 26 червня 1934 р. «Про розширення прав Найвищого Суду»1 безпосере­днє керівництво колегіями захисників покладено на Найви­щий суд, який 4 липня 1934 р. затвердив нове Положення про форми роботи юридичних консультацій2. Захисникам гаранту­валося 2/3 визначеної і встановленої їм тарифної ставки. Приробіток не міг перевищувати основну ставку. Зберігалося положення, що кожна юридична консультація являє собою госпрозрахункову одиницю.

Підводячи підсумок даному періодові розвитку адвокату­ри України, слід підкреслити, що перехід колегій захисників республіки на нові, колективні форми діяльності був певним кроком, який мав вирішальне значення для її подальшої істо­рії. Колективні форми організації праці адвокатів, об'єднавши їх, водночас дали змогу посилити втручання в професійну діяльність адвокатів. Нестабільність законодавства, зокрема, стосовно адвокатури, не сприяла її зміцненню й подальшому поступові демократичних засад.

Організація адвокатури України за першим загальносоюзним Положенням про адво­катуру (1936—1941 pp.)

Подальший розвиток організаційних форм діяльності адвокатури України пов'язаний з прийняттям нових Ко­нституцій: 5 грудня 1936 р. Консти­туції (Основного Закону) СРСР, а ЗО січня 1937 р. — Конституції (Основ­ного Закону) Української РСР. Зокрема, такі норми Консти­туцій, як забезпечення обвинуваченому права на захист (від­повідно ст. 111 і 91), недоторканність особи (відповідно ст. 127 і 107) розширили діяльність адвокатури.

У січні 1937 р. в структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ судового захисту й юридичної допомоги на­селенню, на який покладалося здійснення загального керівни­цтва і нагляду за діяльністю колегій захисників та організація

^33 УРСР. 1934. № 26. Ст. 223. Революційне право. 1934. № 12.

43

юридичної допомоги населенню1. Колегії захисників перейш­ли у відання НКЮ і стали йому підзвітні.

15 жовтня 1937 р. НКЮ УРСР затвердив наказ про колегії захисників2, за яким фактично зберігалися організаційні фор­ми роботи колегій захисників. Так, вказувалося, що судовий захист та юридичну допомогу громадянам, державним і грома­дським організаціям колегії захисників надають через юриди­чні консультації. Відносно оплати праці членів колегії захис­ників були передбачені нові форми. Зокрема, заробіток між членами юридичної консультації розподіляв завідуючий за кількістю й якістю виконаної захисником роботи. При цьому завідуючий консультацією мав враховувати складність справ, кваліфікацію кожного члена колегії та його навантаження. Кожному захиснику забезпечувалось одержання повного його заробітку за певною таксою, за винятком відрахувань на утри­мання президії і витрат на колективні потреби, які не могли перевищувати 30% заробітку кожного захисника. Ця система значно підвищила заробіток захисників.

16 серпня 1939 р. Рада Народних Комісарів СРСР затве­рдила Положення про адвокатуру СРСР3. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому і виключення з колегії адвокатів, дисциплі­нарна відповідальність.

Насамперед слід звернути увагу на відсутність у Поло­женні слова «захисник» та введення терміну «адвокатура», «адвокат». Повернення до вживання більш виправданих термі­нів було зустрінуто переважною більшістю працівників юсти­ції схвально4.

'Згідно з Положенням організація колегій адвокатів в Україні та загальне керівництво їх діяльністю здійснювалось НКЮ СРСР через НКЮ УРСР та управління НКЮ при обласних Радах депутатів трудящих.

1 Революційне право. 1937. № 6. С. 32.

2 Там же. № 22. С. 34—37.

3СП СССР. 1939. № 49. Ст. 394.

"Советская юстиция. 1937. № 14. С. 20; Социалистическая законность. 1937. № 1. С. 56—58.

44

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень то­що, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники звинувачених, представники інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами юридичних осіб. Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли займатися адвокатською діяльністю. Проте в окремих випад­ках та в порядку, визначеному інструкцією НКЮ СРСР1, з дозволу народного комісара юстиції республіки до занять ад­вокатською діяльністю допускались особи, що не були члена­ми колегій адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де юридичні консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності. У зв'язку з цим за рекомендація­ми місцевих керівних організацій дозволялося займатись адво­катською діяльністю вчителям, лікарям та іншим представни­кам інтелігенції2.

Положення визначило порядок прийому і виключення з членів колегій адвокатів. Необхідно зазначити, що підвищува­лися вимоги до осіб, які вступали до адвокатури. Так, у ст. 6 Положення вказувалося, що членами колегії адвокатів мажуть бути особи, які мають вищу юридичну освіту або закінчили юридичні школи - - за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстиції не менше одного року; які не мають юридичної освіти, але пропрацюва­ли не менше ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами. Особи, що закінчили юридичні школи, але не мали стажу практичної роботи в судових, прокурорсь­ких та інших органах юстиції, могли бути прийняті в колегію адвокатів стажистами. Прийом у члени колегії здійснювався президією колегії адвокатів.

Положення встановлювало порядок виключення з членів колегії адвокатів. Підставами до цього могли бути: вчинення злочинів, вчинків, що ганьблять звання адвоката, порушення правил внутрішнього трудового розпорядку колегії адвокатів.

Советская юстиция. 1939. № 21—22. С. 68.

2

Семянников В.В., Сухарев И.Ю. Советская адвокатура. М., 1982. С. 8.

45

Рішення президії про виключення, а також про відмову у прийомі в члени колегії могли оскаржуватися народному ко­місару юстиції республіки, а його рішення — наркому юстиції СРСР, рішення якого було остаточним.

Члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах і підприємствах, за виня­тком осіб, які займали виборні посади у державних і громад­ських установах та організаціях, а також викладачів і наукових працівників.

Згідно з Положенням у всіх областях України утворюва­лися колегії адвокатів, що були добровільними об'єднаннями осіб, котрі займались адвокатською діяльністю. Всі питання, пов'язані з організацією та діяльністю колегії адвокатів, вирі­шувалися загальними зборами та президією колегії. На загаль­ні збори покладалися, зокрема, вибори президії та ревізійної комісії колегії адвокатів таємним голосуванням терміном на два роки; заслуховування звітів про діяльність президії і реві­зійної комісій; затвердження штатів та кошторису колегії, правил внутрішнього розпорядку. Порядок виборів голови президії колегії, його заступника, секретаря, голови та секре­таря ревізійної комісії встановлювався прийнятим 26 жовтня 1939 р. наказом НКЮ СРСР, у відповідності з яким останні обиралися на засіданнях цих органів відкритим голосуванням із числа обраних загальними зборами членів президії та реві­зійної комісії. На президію обласної колегії адвокатів покла­далися прийом у члени колегії та виключення з неї; організа­ція юридичних консультацій та керівництво їх діяльністю; розгляд справ про вчинення членами колегії проступків, пору­шень дисципліни та накладення на них дисциплінарних стяг­нень тощо.

Ревізійна комісія колегії адвокатів проводила системати­чні ревізії фінансово-господарської діяльності президії колегії та юридичних консультацій.

Положенням були скасовані колективи захисників, які діяли у межах колегій, та визначено, що вся практична діяль­ність здійснюється через юридичні консультації. Юридичною консультацією керував завідуючий, що призначався президією колегії адвокатів, і відповідав за всю роботу консультації. Він розподіляв справи між адвокатами, визначав розмір оплати за

46

юридичну допомогу згідно з таксою та здійснював контроль за якістю роботи адвокатів.

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної відповідальності адвокатів. Встановлювався перелік дисциплі­нарних стягнень (зауваження, догана, сувора догана, відсторо­нення адвоката від роботи на строк до шести місяців, виклю­чення із складу колегії адвокатів). Накладення дисциплінарно­го стягнення можна було оскаржити народному комісару юстиції республіки.

Згідно з Положенням у структурі наркомата юстиції УРСР був створений відділ адвокатури. Для здійснення зага­льного керівництва колегіями адвокатів крім відділу адвокату­ри при НКЮ України при обласних Радах депутатів трудящих були створені управління НКЮ1.

Необхідно відмітити, що на протязі 1939-1940 pp. в Укра­їні відбулись істотні зміни адміністративно-територіального поділу, що стало результатом возз'єднання Західної України і Північної Буковини в єдиній Українській державі. Як відомо, ці території були насильно включені відповідно до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. і Румунії за Сен-Жерменським (1919 р.) та Севрським (1920 р.) договора­ми. До 1944 р. ще залишалася на правах колонії Закарпатська Україна.

В зв'язку з цим є необхідність у більш докладнішій хара­ктеристиці особливостей організації адвокатури в західних областях України.

Перш за все слід наголосити на тому, що на Галичині всіх адвокатів і правників було об'єднано у Спілку українських адвокатів (СУА). Це об'єднання сталося у травні 1923 р. у Львові на установчих зборах2. Усіма, справами СУА керувало правління з 10 членів на чолі з президентом. В місцевостях окружних судів діяло 12 делегатур СУА. З 1927 р. Спілка українських адвокатів видавала свій часопис «Бюлетень СУА», а з 1928 р. органом СУА було «Життя і право»3.

ЗП УРСР. 1939. № 37. Ст. 178.

І

' Ганкевич Л. Союз українських адвокатів. — Львів. 1933. С. 12. Ганкевич Л. Вказ. праця. С. 28—29.

47

і

За даними СУА, в Галичині в 1926 р. працювало 230 українських адвокатів, із них 109 були членами Спілки. В 1933 р. їх уже налічувалося 371 (242 — члени СУА)1.

Структурно Спілка входила до складу львівської Палати адвокатів, де брала участь у різних комісіях та правлінні2.

СУА захищав у Палаті як інтереси адвокатів-українців, так і інтереси української адвокатури в Польщі.

Палати адвокатів (їх було у Польщі вісім) мали своє представництво у Верховній (головній) адвокатській раді у Варшаві. Важливе місце в ній належало представникові украї­нської адвокатури3.

Всі адвокати мали (й зобов'язані були мати) вищу юри­дичну освіту. Адвокати мали титул «доктор», який присвоюва­вся ще з часів панування Австрії після написання докторської праці. А за Польщі адвокатам, які закінчували університет, присвоювали титул «магістр». У судах адвокати виступали в чорних мантіях, що було символом вільної думки адвоката, його незалежності й служіння тільки законові4.

Прогресивні погляди українських адвокатів непокоїли по­льський уряд, тому він дедалі більше ускладнював вступ до адвокатури української молоді. Так, ще законом від 7 жовтня 1932 р. були значно обмежені права адвокатури. А відповідно до закону від 4 травня 1938 p., що мав назву «Права про устрій адвокатури», окружна адвокатська рада приймала до адвокатури осіб, котрі мусили відповідати таким вимогам: мати польське громадянство й користуватися всіма громадянськими та цивіль­ними правами; мати витриманий характер і своєю поведінкою гарантувати збереження честі адвокатського стану; належно во­лодіти польською мовою усно й письмово; мати університетську юридичну освіту й скласти належно іспит; відбути певну судову практику в загальних або військових судах і скласти іспит; пройти дворічний стаж адвокатської практики й скласти адвока­тський іспит. Крім цього, кожний новоприйнятий адвокат, пе­ред тим як розпочати свою професійну діяльність, повинен був

1 Ганкевич Л. Вказ. праця. С. 13—14.

2 Історія адвокатури України. С. 90.

3 Там же.

4 Там же. С. 91.

сплатити внесок і перед «деканом» дати присягу такого змісту: «Пам'ятаю про благо держави, а також честь стану адвокатсько­го, обіцяю урочисто, що обов'язки адвоката виконуватиму згідно з правом і справедливістю, віддаючись їм з усією совістю й старанністю, начальства буду слухатись, а в своїй поведінці буду керуватися принципами честі й чесності»1.

За згаданим нормативним актом без проходження стажу­вання до адвокатури приймалися: професори й доценти юри­дичних факультетів, судді Найвищого адміністративного три­буналу, судді при стажі три роки, провізори з таким же трудо­вим стажем, вищі службовці кодифікаційних комісій, Ради Міністрів, міністерства юстиції, сейму та сенату. За адвокату­рою встановлювався нагляд Міністерства юстиції Польщі2.

У 1939 р. в Галичині було 2713 адвокатів, із них 439 (або 16,2%) українців.

Після возз'єднання у 1939—1940 pp. Західної України і Північної Буковини в єдину Українську державу адвокатура в цих областях організовувалася з допомогою діючих колегій адвокатів України.

Повертаючись до загальної характеристики адвокатури республіки, слід відзначити, що в цей період НКЮ СРСР у розвиток Положення про адвокатуру видав ряд нормативних актів. Так, наказом від 11 вересня 1939 р. він зобов'язував президії колегій адвокатів реорганізувати існуючі колективи адвокатів в юридичні консультації, затвердити кількість, міс­цезнаходження і склад юридичних консультацій3. 2 жовтня 1939 р. НКЮ затвердив «Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, що надається адвокатами населенню»4, а також видав роз'яснення до такси оплати праці адвокатів. З метою поліпшення юридичного обслуговування підприємств, установ і організацій НКЮ СРСР наказом від 24 січня 1941 р. дозволив персональне прикріплення адвокатів до них, затвер­див таксу оплати за надання юридичної допомоги юрконсуль-таціями колегій адвокатів підприємствам, установам і органі-

1 Революційне право. 1940. № 17—18. С. 20—22.

Історія адвокатури України. С. 92. 3 Сборник приказов и инструкций НКЮ СССР. М.,1940. Вып. 1. С. 147—148.

Советская адвокатура. М., 1944. С. 9.

48

4 9-382

49

заціям, а також 4 квітня 1941 р. Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для адвокатів.

Незважаючи на те, що реформування адвокатури у розг­лядуваний період мало як негативні, так і позитивні наслідки, її місце і роль була зведена нанівець з прийняттям деяких правових актів, які порушували законність і обмежували права громадян, що було результатом пануючого на цей час в країні культу особи Сталіна. Постановою Президії ЦВК від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці або вчинен­ню терористичних актів»1 усувалась участь захисника в суді. Аналогічний порядок вводився 14 вересня 1937 р. і в справах про шкідництво та диверсії2. Негативну роль зіграла також Особлива нарада, «трійки», «двійки», які розглядали справи без адвоката3.

Слід зазначити, що прийняте загальносоюзне Положення про адвокатуру певним чином підвело підсумок роботи по створенню адвокатури. Цілі і завдання адвокатури, принципи її формування і діяльності значною мірою зумовлювалися тими процесами, що відбувалися у суспільстві та пристосува­лися до пануючої тоталітарної системи.

Адвокатура в Україні в Велика Вітчизняна війна внесла сут-період окупації фашист- тєві корективи в характер діяльності ською Німеччиною адвокатів. Так, у зв'язку з прийнят-

(1941 — 1945 pp.) тям Президією Верховної Ради

СРСР 22 червня 1941 р. Указу «Про

військовий стан»4, в місцевостях, переведених на військовий стан, всі справи про злочини, що мали на меті порушити громадський порядок та державну безпеку, передавалися на розгляд військових трибуналів. У подальшому цей перелік був розширений. Військовим трибуналам надавалося право розг­лядати справи через 24 години з моменту вручення обвинува-

1 СЗ СССР. 1935. № 64. Ст. 459. 2СЗ СССР. 1937. № 61. Ст. 165.

3 Советское государство и право в период строительства социализма (1921— 1935 гг.). М., 1968, Кн. 2. С. 619.

4 Ведомости Верховного Совета СССР. 1941. № 29.

50

ченому обвинувального висновку. Вони розглядали справи у складі трьох постійних членів, їх вироки касаційному оскар­женню не підлягали і могли бути скасовані або змінені лише в порядку нагляду. Спеціальних адвокатських органів для за­хисту підсудних у Радянській Армії та Військово-Морському флоті не було створено. Військові трибунали розглядали біль­шість віднесених до їх провадження справ не тільки без участі адвокатів, а й прокурорів. Таке становище пояснювали важки­ми фронтовими умовами. Але це було суттєвим порушенням прав людини.

Розгляд справ у загальних судах на недовгий час був припинений у зв'язку з тим, що вже у кінці жовтня - - на початку листопада 1941 р. гітлерівці окупували майже всю Україну. 25 грудня 1941 р. союзний НКЮ у своєму листі «Про призначення захисту на вимогу судів»1 визначив порядок ви­ділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися військовими трибуналами і загальними судами. Так, президії колегій адвокатів повинні були направляти адво­катів для розгляду справ у військових трибуналах при умові отримання від останніх повідомлення напередодні слухання справи, по інших справах — не пізніше ніж за три дні до судового засідання.

В міру звільнення території України від ворога налагод­жувалася робота багатьох державних установ та організацій, відновлювалися і колегії адвокатів.

Як і раніше, кадрами адвокатури займалися державні органи2, про що свідчать інструкція НКЮ СРСР від 26 грудня 1944 р. «Про організацію контролю за якістю роботи адвока­тів»3, директивний лист від 21 квітня 1945 р. «Про контроль за якістю роботи адвокатів, що обслуговують установи, підприє­мства й організації»4.

Мала свої особливості організація роботи адвокатури на Закарпатті, яке за Сен-Жерменським (1919 р.) і Тріанонським

1 ЦГАОР СССР. Ф. 9492. Оп. 1. Д. 1005. Л. 83, 84.

Історія адвокатури України. С. 36-37.

Сборник приказов и инструкций Министерства юстиции СССР (1936—

1948 гг.). М., 1949. С. 395—396. ' 4 Там же. С. 413—414.

4*9-382

51

(1920 p.) договорами одержала Чехословаччина, а в 1938— 1944 pp. тут був встановлений режим угорських фашистів.

У листопаді 1944 р. Радянська Армія звільнила від окупа­нтів територію Закарпатської України. В містах і селах почали діяти органи народної влади — Народні комітети. Для встано­влення порядку, забезпечення охорони державного майна та прав громадян Народними комітетами були створені: народна міліція, органи внутрішніх справ і державної безпеки, народна дружина1.

26 листопада 1944 р. в Мукачеві відкрився І з'їзд Народ­них Комітетів Закарпатської України, котрий одноголосно прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

У зв'язку з появою на території Закарпатської України нової системи прокурорських і судових органів для обслугову­вання населення, надання юридичної допомоги тощо вийшов декрет від 12 січня 1945 р. «Про організацію роботи народної адвокатури»2. В розвиток його Уповноважений Народної Ради в справах юстиції розпорядженням від 20 лютого 1945 р. затвердив «Тимчасове положення про організацію та діяль­ність народної адвокатури», а 5 березня 1945 р. видав розпо­рядження «Про таксу адвокатів та їхніх заступників»3.

Відповідно до цього документа при відділі юстиції в Ужгороді було засновано організаційне бюро колегії адвокатів. Оргбюро здійснювало прийом нових членів до адвокатури з числа осіб, що мали юридичну освіту та дворічний стаж роботи в правових і державних установах. Положення допускало та­кож прийом осіб, які не мали юридичної освіти, але раніше працювали в судових і прокурорських органах чи перебували на адміністративних та інших державних посадах.

Колегія складалася з адвокатів і заступників (захисників). Причому адвокатами були як члени оргбюро, так і ті члени колегії, які склали адвокатський екзамен або мали закінчену

Кульчицький B.C., Настюк М.І., Ткач А.П. та ін. Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною (соціально-політичні і правові основи). Львів, 1985. С. 117.

2 Вісник Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ). 1945. № 1. С. 7. 3Там же. С. 47, 97.

52

I

юридичну освіту та дворічний стаж роботи в суді чи адвокату­рі Решта членів народної адвокатури були заступниками (за­хисниками). Приватна адвокатська практика заборонялася.

Робота народної адвокатури будувалася за принципом обов'язкового об'єднання адвокатів і заступників в юридичні консультації, утворені у кожному окружному центрі й у містах, де працювали народні суди.

29 червня 1945 р. у Москві був підписаний договір між СРСР і Чехословацькою Республікою, згідно з яким Закарпа­тська Україна увійшла до складу Української РСР. Цей договір був ратифікований 27 листопада 1945 р. Президією Верховної Ради СРСР, цим був завершений процес возз'єднання всіх українських земель у єдину Українську РСР.

22 січня 1946 р. на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР у складі УРСР була утворена Закарпатська область. 24 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР на тери­торії Закарпатської області було запроваджено законодавство України. Декрет і Тимчасове положення про організацію та діяльність народної адвокатури припинили свою дію.

Завершуючи аналіз періоду діяльності адвокатури Украї­ни в роки Великої Вітчизняної війни, можна зробити висно­вок, що її організація і діяльність, як і всієї держави, визнача­лася умовами військового часу.

Вітчизняна війна не скасувала існуючу систему колегій адвокатів, не внесла докорінних змін у правові основи їх організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, які внесла воєнна обстановка у діяльність адвокатури, полягала в розши­ренні сфери участі адвокатів в засіданнях військових трибуна­лів.

Організація та діяльність Після закінчення Великої Вітчизня-

ної війни форми організації адвока­тури України залишилися без істот­них змін.

З 1952 р. у колегіях адвокатів (президіях і юридичних консультаці­ях) України було запроваджено кодифікацію законодавства, в

53

адвокатури України в післявоєнний період (1945 — середина 70-х років)

зв'язку з чим Міністерство юстиції УРСР затвердило методи­чні вказівки щодо організації цієї роботи.

У червні 1952 р. Міністерством юстиції СРСР було затве­рджене Положення про юридичні консультації колегії адвока­тів, яке докладно регламентувало організацію і порядок робо­ти юридичних консультацій. Однак у квітні 1956 р. воно було скасовано у зв'язку з введенням нових Типових правил внут­рішнього трудового розпорядку для адвокатів, до яких були включені і відповідні норми Положення про юридичні консу­льтації (порядок прийому громадян у юрконсультаціях, обов'­язки адвокатів, їх робочий час, основні обов'язки завідуючих юрконсультаціями тощо).

Особлива увага в цей час була приділена питанню оплати праці адвокатів, яка існувала ще з 1939 р. і на цей час, безумовно, себе вичерпала.

Враховуючи це, Міністерством юстиції СРСР наприкінці 1955 р. прийнято нове Положення про порядок оплати праці адвокатів. За цим Положенням всім адвокатам встановлювався гарантований мінімум заробітної плати та доплата до неї зале­жно від їх навантаження.

В ці роки адвокати все наполегливіше стали порушувати питання про те, що союзне Положення про адвокатуру 1939 р. потребує змін, доповнень і уточнень. Особливої гостроти на­було питання участі адвоката в кримінальній справі, його процесуального становища як захисника.

В квітні 1956 р. Міністерство юстиції визнало за необхід­не переглянути чинне Положення про адвокатуру СРСР і як результат цього відділом адвокатури МЮ СРСР був розробле­ний новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури.

В грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автоном­них республік1, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік2, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік3, а в грудні 1961 р. — Основи

1 Ведомости Верховного Совета СССР. 1959. № 1. Ст. 12.

2 Там же. Ст. 6.

'Там же. Ст. 15.

54

цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік1 й Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних респу­блік2.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу

РСР, союзних і автономних республік Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР3, а 28 грудня I960 р. затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР із введенням їх у дію з 1 квітня 1961 р.4 Згідно з Основами цивільного судочи­нства Союзу РСР і союзних республік Верховна Рада УРСР 18 липня 1963 p., затвердила нові Цивільний і Цивільний проце­суальний кодекси Української РСР5.

Ці нормативні акти стали правовою основою для ряду змін у правовому статусі адвокатури. Так, Основи законодав­ства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних респу­блік передбачили право союзних республік приймати законо­давчі акти про адвокатуру (ст. 13), а Закон про судоустрій УРСР визначав, що колегії адвокатів є добровільними об'єд­наннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю та діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджує­ться Верховною Радою УРСР. Відповідно до норм криміналь­ного і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. Він без будь-яких обмежень був наділений правом участі у розгляді справ як у загальних судах, так і у військових трибуналах. Адвокат брав участь не тільки в судовому розгляді, а й на попередньому слідстві. Кримінально-процесуальний кодекс значно розширив права захисника і підвищив його роль у кримінальному судочинстві. До цього часу участь в криміна­льній справі передбачалася лише зі стадії судового розгляду. Тепер же в ст. 44 КПК зазначалося, що захисник допускається до участі в справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому всіх

Ведомости Верховного Совета СССР. 1961. № 50. Ст. 525. Там же. Ст. 526.

З

Відомості Верховної Ради УРСР. 1960. № 23. Ст. 176. 4Там же. № 23. Ст. 14, 15. 5 Там же. 1963. № 25. Ст. 406.

55

матеріалів справи для ознайомлення. В справах про злочини неповнолітніх, а також осіб, які через свої фізичні або психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. У справах, в яких попереднє слідство не проводилося, захисник міг здій­снювати захист тільки після віддання обвинуваченого до суду. В порівнянні з КПК 1927 р. діючий КПК (ст. 45) передбачив більше випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді, а саме, коли підсудний неповнолітній; коли підсудний через свої фізичні або психічні вади не може сам здійснити свого права на захист; коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство; за наявності суперечностей між інтере­сами підсудних, коли хоча б один з них має захисника; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару; коли в судовому розгляді справи бере участь прокурор, а також громадський обвинувач при відсутності громадського захисника; при розгляді в суді справи про засто­сування примусових заходів медичного характеру. При цьому зазначалося, що у випадках, коли підсудний є неповнолітнім або має фізичні чи психічні вади, участь захисника є обов'яз­ковою на попередньому слідстві з моменту пред'явлення об­винувачення, а у випадках, коли підсудний не володіє мовою, якою ведеться судочинство, — з моменту оголошення обвину­ваченому про закінчення попереднього слідства.

Кримінально-процесуальний кодекс визначив процесуа­льні права й обов'язки захисника як учасника кримінального процесу, конкретизував права захисника на попередньому слі­дстві, регламентував його участь у період судового розгляду і в стадії касаційного провадження.

Важливе положення встановлювала ст. 48 КПК, згідно з якою захисник зобов'язаний здійснювати захист лише зазна­ченими в законі засобами і способами.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції республіки був розроблений проект Положення про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.1

Стаття 1 Положення підтверджувала, що колегії адвокатів є добровільними об'єднаннями осіб, які здійснюють захист на

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1962. № 39. Ст. 494.

56

попередньому слідстві І в суді, представництво в цивільних справах у суді і арбітражі, а також подають іншу юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаці­ям та колгоспам.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій адвокатів і юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у республіканському Положенні порівня­но з союзним Положенням про адвокатуру 1939 р. було те, що значно посилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не тільки Міністерство юстиції, а й Ради прагнули здійснювати органі­зацію, керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів.

Положення передбачало, що членами колегій адвокатів могли бути громадяни СРСР, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше шести міся­ців. Як виняток, з дозволу виконкому обласної Ради депутатів трудящих у члени колегії могли прийматися особи, що не мали вищої юридичної освіти, але за наявності в них стажу роботи за спеціальністю юриста не менше п'яти років. Особи, які не мали стажу роботи за спеціальністю юриста, приймалися до колегії адвокатів лише після проходження стажування строком не менш шести місяців.

Про кожний факт прийому в члени колегії адвокатів президія колегії доводила до відома в семиденний строк вико­навчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, яка корис­тувалася протягом місяця з дня повідомлення про прийом нового члена до колегії адвокатів правом відводу кандидатури прийнятого. Право виключення із колегії адвокатів надавалося президіям колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудя­щих і міністру юстиції України.

Постанову президії колегії адвокатів про відмову в при­йомі у члени колегії, як і про виключення із адвокатури, зацікавлена особа могла оскаржити до виконкому обласної Ради депутатів трудящих в місячний строк з дня її прийняття. Виконавчий комітет мав право відмінити постанову президії колегії адвокатів і прийняти рішення по суті.

Положення надавало право займатися адвокатською дія­льністю тільки членам колегії адвокатів. Таким чином, прива­тна адвокатська практика, що мала місце за Положенням про

57

адвокатуру СРСР 1939 р., не допускалась. Цей порядок, а також право, надане загальним зборам колегій щодо встанов­лення чисельності колегій обмежило до деякої міри можливо­сті багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатом1.

Знову підтверджувалося положення про те, що колегії адвокатів користувалися правом юридичної особи.

Організаційна структура колегії адвокатів залишилася без змін. Органами колегії адвокатів були загальні збори членів колегії, президія і ревізійна комісія.

Вищим органом управління колегії адвокатів були загаль­ні збори членів колегії, права яких були значно розширені. До їх компетенції віднесилися також питання встановлення чисе­льності адвокатів колегії, прийняття рішень з питань роботи колегії та розгляд будь-яких інших питань, пов'язаних з діяль­ністю колегії адвокатів. Крім того, було закріплено право загальних зборів відміняти постанови президії колегії адвока­тів у разі їх невідповідності закону або Положенню про адво­катуру. Загальні збори тепер почали скликатися не рідше одного разу на рік.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів — пре­зидії та ревізійної комісії — в основному змін не сталося. Зокрема, президія повинна була вивчати, узагальнювати та поширювати позитивний досвід роботи юридичних консульта­цій і адвокатів; вивчати та узагальнювати причини злочинних проявів й інших порушень законності і на основі цього вно­сити відповідні пропозиції у державні та громадські організа­ції.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії колегії адвокатів.

Знову було закріплено положення про те, що вся різнобі­чна практична діяльність адвокатів здійснювалася через юри­дичні консультації на чолі із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що вводився розділ про права та обов'язки адвокатів. Кожен адвокат мав право обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в обговоренні питань, пов'язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по

1 Історія адвокатури України. С. 41.

58

тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на загальних засадах. Зберігалося правило, згід­но з яким члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних та громадських установах, організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, що займалися педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов'язок використання всіх вка­заних у законі засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств, організацій, колгоспів, що зве­рнулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат був зобо­в'язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв'язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'­язку захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закрі­пили види заохочення і дисциплінарну відповідальність адво­катів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної консультації від громадян, підприємств, організа­цій і колгоспів за подання їм юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворюються з сум, які відраховувалися юридичними консуль­таціями від сплат за подання юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань встановлювався загальними зборами членів колегії адвокатів, але не повинен був переви­щувати 30% суми гонорару, що надходив до юридичної консу­льтації.

Проте, нове Положення про адвокатуру вже незабаром зазнало значних змін. Так, 21 березня 1963 р. Міністерство юстиції республіки було ліквідовано1 і на його основі 23 березня 1963 р. створено Юридичну комісію при Раді Мініст­рів УРСР2, на яку покладалося методичне керівництво робо­тою обласних колегій адвокатів. За її поданням 15 червня 1965 Р. до Положення про адвокатуру УРСР були внесені зміни і

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1963. № 13. Ст. 242.

2 ЗП УРСР. 1963. № 4. Ст. 31.

59

доповнення1. Зміст їх зводився до того, що керівництво і контроль за діяльністю колегій адвокатів знову покладалися на Юридичну комісію2, яка затверджувала кількісний склад коле­гій адвокатів, організовувала та проводила вибори керівних органів колегії, затверджувала за погодженням з профспілко­вими органами правила внутрішнього трудового розпорядку колегій адвокатів, видавала інструкції та інші акти з питань діяльності адвокатури тощо. Для виконання цих функцій у складі Юридичної комісії було створено відділ адвокатури.

Зазнав змін і порядок виборів керівних органів обласних колегій адвокатів: президія і ревізійна комісія обиралися зага­льними зборами колегії шляхом відкритого голосування стро­ком на два роки. Дещо розширювалася компетенція президії колегії адвокатів.

8 грудня 1965 р. Радою Міністрів Української РСР було затверджено нову Інструкцію про порядок оплати юридичної допомоги, яка подавалася адвокатами громадянам, підприєм­ствам, установам, радгоспам, колгоспам та іншим організаці­ям республики3 та нове Положення про оплату праці адвокатів в Українській РСР4. Так, за Положенням гарантований міні­мум місячного заробітку адвоката становив 75 крб. Розміри оплати їх праці встановлювалися таким чином: у містах, від­несених до 1 групи — до 150 крб.; у містах, віднесених до II, III, IV груп і в районах — до 140 крб. Додаткове нарахування не могло перевищувати половини встановленого адвокату мі­сячного розміру оплати праці.

У 1970 р. було ліквідовано Юридичну комісію при Раді Міністрів УРСР і на її основі відновлено Міністерство юстиції республіки, на яке знову було покладено контроль за діяльні­стю колегій адвокатів.

Необхідно зазначити, що в серпні 1972 р. Указом Прези­дії Верховної Ради УРСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР» була

Відомості Верховної Ради УРСР. 1965. № 26. Ст. 248. 1 Положення про адвокатуру Української РСР. К., 1965. s ЗП УРСР. 1965. № 12. Ст. 153.

Там же.

60

розширена участь захисника на попередньому слідстві1. Захи­сник мав право брати участь у будь-якій справі з моменту пред'явлення обвинувачення, якщо прокурор про це винесе відповідну постанову. Перед цим адвокати допускалися до участі в справі тільки по конкретно обумовлених КПК катего­ріях справ. Проте вказаний вище порядок не дістав значного застосування.

25 квітня 1975 р. було прийняте нове Положення про оплату праці адвокатів2, яке в основному зберегло порядок оплати, встановлений Положенням 1965 р.

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура Укра­їни пройшла певний шлях свого реформування та пошуків найефективніших форм і методів подання юридичної допо­моги громадянам і організаціям. Однак говорити про прес­тиж адвокатури та ефективність її діяльності у 70-ті роки не доводиться, оскільки знову дала взнаки недооцінка та при­ниження принципів демократії, порушення прав людини, декларативний характер основних законодавчих актів. Адво­катура все ще залишалася під пильним наглядом державних органів.

Конституційне оформ- Подальший розвиток законодавства лення правового статусу про адвокатуру в Україні був зумов-адвокатури України лений прийняттям 20 квітня 1978 р.

(1976—1985 pp.) Верховною Радою Конституції

УРСР, яка закріпила конституційні

основи діяльності адвокатури республіки. Зокрема, вона пере­дбачила положення, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів.

Конституційне оформлення статусу адвокатури зумовило необхідність вироблення нового законодавства про неї.

Нове Положення про адвокатуру УРСР3, затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 p., більш детально

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1972. № 36. Ст. 314.

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкции и указаний МЮ СССР. М., 1976. С. 30.

Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10 скликання. К., 1981. С. 140— 142.

61

регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та ро­зширило види юридичної допомоги, що надається адвокатами громадянам.

Відповідно до конституційного положення про призначен­ня адвокатури в Положенні про адвокатуру УРСР перш за все визначалося її основне завдання — надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям. В ньому зазначалося, що адвока­тура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і органі­зацій, здійсненню правосуддя, додержанню і зміцненню закон­ності, вихованню громадян у дусі точного і неухильного виконання законів, бережного ставлення до народного добра, додержання дисципліни праці, цоваги до прав, честі й гідності інших осіб.

Положення про адвокатуру, визначаючи природу адвока­тури, підкреслює її особливий статус — добровільне об'єднан­ня осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Положення також встановлювало порядок формування колегій адвокатів на території республіки: вони створювалися за заявою групи засновників -- громадян чи юридичних осіб. Документально оформлена пропозиція про утворення колегії надсилалася до Міністерства юстиції України, яке в разі згоди з нею переда­вало її до виконавчого комітету для затвердження і реєстрації.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіаль­ним принципом, який вже існував до цього. Створювалися обласні і Київська міська колегії адвокатів. Крім того, у зако­нодавстві передбачалася можливість створення колегій адво­катів не тільки за територіальним принципом. Так, за згодою Міністерства юстиції могли створюватися міжтериторіальні та інші колегії адвокатів (наприклад, Ін'юрколегія). Але ця норма мала декларативний характер.

Положення про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів, встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори членів колегії, її виконавчим органом — президія колегії, контрольно-ревізійним — ревізій­на комісія.

Обсяг повноважень загальних зборів визначався в ст. 6 Положення. Зокрема, загальні збори членів колегії адвокатів обирали президію і ревізійну комісію; заслуховували щороку і затверджували звіти про їх діяльність; встановлювали чисель-

62

ний склад, штати, кошторис і витрати колегії; затверджували за узгодженням з профспілковим органом правила внутріш­нього трудового розпорядку колегії; визначали порядок опла­ти праці адвокатів.

Президія керувала колегією адвокатів у період між зага­льними зборами. У Положенні було відновлено норму, згідно з якою обрання президії провадилося шляхом таємного голо­сування, що відповідає демократичним основам організації адвокатури і покликано забезпечити свободу волевиявлення адвокатів. У Положенні вказувалося, що президія має широкі повноваження, а її діяльність будується на основі колективно­сті керівництва, гласності, регулярної звітності перед членами колегії, широкого залучення адвокатів до роботи президії.

Повсякденне керівництво роботою президії здійснював її голова, якого вона обирала відкритим голосуванням і наділяла певними правами й обов'язками.

Ревізійна комісія перевіряла фінансово-господарську дія­льність президії колегії й юридичних консультацій, а також здійснювала контроль за порядком та строками вирішення пропозицій, заяв і скарг.

Ревізійна комісія не наділялася правами виконавчого ор­гану. Всі свої зауваження, пропозиції і висновки вона адресу­вала президії чи загальним зборам, які повинні вжити заходів щодо усунення виявлених недоліків. Ревізійна комісія була підзвітна вищому органу колегії і тільки йому подавала звіт про свою діяльність.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до колегії адвокатів. Так, відповідно до ст. 15 Положення в члени колегії приймалися громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста не менше двох років.

Новим було також і правило, згідно з яким прийом у члени колегії адвокатів вказаних осіб міг бути зумовлений проходженням іспитового строку тривалістю до трьох місяців, І якщо результат випробування виявлявся незадовільним, то президія колегії виносила рішення про відрахування.

Випускники юридичних вузів, які не мали дворічного -тажу практичної роботи за спеціальністю юриста або при

63

недостатності такого стажу приймалися в колегію лише після успішного проходження стажування строком від шести міся­ців до одного року. Керівництво роботою стажистів і контроль за їх підготовкою до самостійної діяльності здійснювала пре­зидія колегії адвокатів.

Положення конкретизувало і розширило перелік прав і обов'язків адвокатів при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям. Права членів колегії адвокатів, які встановлювалися в ст. 18 Положення, можна поділити на дві групи. Одна група прав, яка випливала з членства в колегії, стосувалася адвокатів по відношенню до самої колегії, до її окремих ланок і органів. Зокрема адвокати мали право обира­ти і бути обраними в органи колегії. Вони мали право контро­лювати роботу виборних органів шляхом участі в їх засіданнях, ставити перед органами колегії питання, які стосуються її діяльності, вносити пропозиції щодо поліпшення її роботи, брати участь в засіданні органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях і вимагати відповіді по суті поставлених запитань. Будь-який адвокат, який присутній на засіданні органів колегії, був вправі ставити питання і висловлювати свою думку по суті справи, що розглядалася. Адвокати мали право брати особисту участь в усіх випадках обговорення їх поведінки на засіданнях органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях. Член колегії був вправі знати, що саме є предметом обговорення, і давати свої пояснення. Крім того, адвокат мав право за власним бажанням вийти зі складу членів колегії.

Іншу частину прав, що передбачалися ст. 18 Положення і яка випливала з членства в колегії, адвокат отримував, всту­паючи у взаємовідносини з державними і громадськими орга­нами, з громадянами та іншими суб'єктами. Так, він міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, в усіх державних і громадських організаціях, до компетенції яких входило вирішення відповідних питань. Це право звіль­няло адвоката від необхідності виконувати свої професійні обов'язки лише в одній місцевості, а також давало змогу громадянам звертатися за юридичною допомогою до будь-якої консультації. Крім того, член колегії мав право запитувати через юридичну консультацію довідки, характеристики та інші

64

документи, необхідні у зв'язку з наданням юридичної допомо­ги. Цьому праву адвокатів відповідав обов'язок державних і громадських організацій видавати ці документи або їх копії у встановленому порядку. Необхідно відмітити, що до прийнят­тя чинного Закону про адвокатуру таким правом була наділена тільки юридична консультація.

Враховуючи особливості діяльності адвоката, Положення зберегло вже відоме правило про те, що «адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника або представника» (ст. 13). Тобто адвокат не міг бути допитаний як у випадку участі в справі як захисника, так і представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача. Допит виключа­вся не тільки в кримінальному судочинстві, айв інших провадженнях. Адвокат не міг бути допитаний й про ті обста­вини, які йому повідомив обвинувачений, так і про ті, про які адвокат довідався від родичів чи близьких обвинуваченого та інших осіб або з інших джерел у зв'язку із здійсненням про­фесійних функцій. Закріплена в Положенні, вказана норма є ефективною гарантією адвокатської діяльності.

Встановлюючи коло обов'язків членів колегії адвокатів, Положення про адвокатуру в УРСР підкреслювало, що адвокат зобов'язаний у своїй діяльності точно і неухильно додержувати вимог чинного законодавства, використовувати всі передбаче­ні законам засоби і способи захисту прав і законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною допомогою.

Положення закріплювало перелік випадків, коли адвокат не вправі приймати доручення по наданню юридичної допо­моги.

За наявності таких обставин адвокат повинен відмовитися від здійснення функцій захисника. З тих же підстав він усувався на попередньому слідстві постановою слідчого або прокурора, а в суді ухвалою суду. Рішення про усунення необхідно було мотивувати і забезпечити особі можливість отримати юридичну допомогу від іншого адвоката. Дана норма Положення поклика­на була забезпечити інтереси осіб, яким надається юридична допомога, і правосуддя від небажаного впливу.

5 9-382

65

Адвокат також не мав права розголошувати відомості, повідомлені йому довірителем в зв'язку з наданням юридичної допомоги. Збереження дорученої таємниці клієнта є професій­ний, моральний обов'язок адвоката. Необхідність цієї норми зумовлена зацікавленістю суспільства і держави у належному здійсненні юридичної допомоги, що неможливо без довіри до адвокатів з боку осіб, які звертаються до них за юридичною допомогою.

Положення про адвокатуру досить лаконічно встановлю­вало заходи дисциплінарного стягнення, порядок накладання, зняття і оскарження стягнень. Порушити справу про дисцип­лінарну відповідальність адвоката могли виший орган колегії, її президія, а також голова президії. Але застосувати дисцип­лінарне стягнення вправі була лише президія колегії.

Крім того, у Положенні передбачалося право службових осіб органів юстиції республіки запропонувати президії ко­легії або її голові порушити справу про дисциплінарну від­повідальність адвоката. Підставою для цього могло бути безпосереднє виявлення органами юстиції проступку, за який можна було накладати на винного дисциплінарне стя­гнення. Воно накладалося на адвоката не пізніше як через місяць з дня виявлення проступку і не пізніше шести місяців з дня його скоєння.

Постанова про накладення дисциплінарного стягнення оскаржувалася загальним зборам у місячний строк з дня вру­чення адвокату копії постанови президії. Якщо така постанова була винесена президією колегії з порушенням чинного зако­нодавства, то вона могла бути оскаржена і міністру юстиції республіки. Проте останній не вправі був змінювати чи відмі­няти постанову президії колегії. Він мав право лише припини­ти дію рішення і передати питання про дисциплінарну відпо­відальність органу колегії для нового обговорення.

Вся практична робота адвоката проходила, як і раніше, в юридичних консультаціях, які створювалися у містах та інших населенних пунктах. Місцезнаходження і кількість працюючих у юридичних консультаціях адвокатів визначалися президією колегії за погодженням з відділом юстиції. З ним також повин­но було узгоджуватися призначення завідуючого юридичною консультацією.

66

Серед передбачених у Положенні про адвокатуру видів юридичної допомоги важливе місце в діяльності адвоката від­водилося наданню громадянам консультацій і роз'яснень з юридичних питань, написанню заяв, скарг та інших докумен­тів правового характеру. Адвокати проводили значну роботу по складанню для громадян різних документів правового харак­теру. Активніше адвокати стали надавати правову допомогу в справах про адміністративні правопорушення. Вони допомага­ли у написанні скарг на дії органів чи службових осіб, що наклали адміністративне стягнення. Однією із важливих сфер адвокатської діяльно ті є здійснення представництва в суді в цивільних справах.

Особлива необхідність у юридичній допомозі виникає в обвинувачених, підсудних, потерпілих. Для виконання своїх професійних обов'язків адвокат був наділений певними права­ми на всіх стадіях кримінального процесу.

Республіканське Положення про адвокатуру не вичерпу­вало видів юридичної допомоги, вказуючи на те, що адвокати надають громадянам і організаціям також й іншу юридичну допомогу.

Згідно з ст. 24 Положення про адвокатуру робота адвока­тів оплачувалася із коштів, які надходили до юридичної кон­сультації від громадян і організацій за надану їм юридичну допомогу.

Певні зміни в оплаті праці адвокатів були внесені Поло­женням про оплату праці адвокатів від 25 квітня 1975 р.1 і відповідною Інструкцією про оплату юридичної допомоги, що надавалася адвокатами громадянам, підприємствам, установам і організаціям, від 4 серпня 1977 р.2

Деякі види юридичної допомоги надавалися адвокатами безкоштовно, випадки якої перелічувалися у Положенні про адвокатуру. Крім того, республіканське Положення надавало право завідуючому юридичною консультацією, президії коле­гії, а також органу попереднього слідства, прокурору і суду, в

Сборник приказов, постановлений коллегии, инструкций и указаний Министе­рства юстиции СССР. М., 1976. С. 491—493.

Бюллетень нормативних актов министерств и ведомств СССР. 1978. № 6. С. 16-22.

5*9-382

67

провадженні яких перебуває справа, звільняти громадян пов­ністю або частково від оплати юридичної допомоги, виходячи з їх майнового стану.

Положення про адвокатуру України встановлювало взає­мовідносини адвокатури з державними і громадськими органі­заціями. Згідно з ним керівництво колегіями адвокатів повин­ні були здійснювати Ради народних депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи відповідно до законодавства, яке визначало їх компетенцію, як безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції виконкомів обласних, Київської міської Ради народних депутатів.

Як і раніше, передбачалися досить широкі можливості керування діяльністю адвокатури. Так, відповідно до Поло­ження республіканське Міністерство юстиції і відділи юстиції обласних, Київської міської Рад народних депутатів у межах своєї компетенції: контролювало додержання колегіями адво­катів вимог законодавства, що регулює діяльність адвокатури; встановлювало порядок подання адвокатами юридичної допо­моги громадянам і організаціям; сприяло створенню умов для найповнішого використання адвокатами наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків; узагальнюва­ло практику роботи колегій адвокатів і здійснювало інші пов­новаження, пов'язані із загальним керівництвом адвокатурою республіки.

Міністерство юстиції України також отримувало від пре­зидій колегій повідомлення про діяльність колегій адвокатів, визначало порядок стажування в колегіях, розглядало скарги на постанови президії колегії, якщо вони суперечили чинному законодавству.

Міністерству юстиції УРСР було надане право зупиняти виконання рішення загальних зборів чи постанови президії колегії адвокатів у разі невідповідності їх чинному законодав­ству.

У червні 1981 р. Верховною Радою УРСР був прийнятий новий закон «Про судоустрій Української РСР»1, ст. 15 якого врахувала положення Конституції республіки про забезпечен­ня обвинуваченому права на захист, а ст. 16 вмістила норми

1 Відомості Верховної Ради УРСР. 1981. Додаток до № 24. Ст. 357.

68

щодо надання адвокатами юридичної допомоги громадянам І організаціям.

Підсумовуючи даний період у розвитку адвокатури Укра­їни, слід зазначити, що нове законодавство надало колегіям адвокатів вагомі повноваження у самоврядуванні, вирішенні своїх внутрішньорганізаційних питань, здійсненні керівництва і контролю за професійною адвокатською діяльністю. Водно­час у ці роки в нашому суспільстві ще нехтувалися демократи­чні інститути, фактично були відсутні критика й гласність. Конституції як союзна, так і України, незважаючи на закріп­лені в них прогресивні положення, не змогли забезпечити їх реалізацію, чому перешкоджали недооцінка і приниження ос­нов демократії і законності, занепад часів застою. Щодо адво­катури це виявилось у фактичному її одержавленні, про що свідчать перелічені вище повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керівництва колегія­ми адвокатів1.

Формування правової У 1985 р. були зроблені перші кроки держави в Україні і до оновлення правової основи дер-

необхідність подальшого жавного та суспільного життя Укра-реформування їни. Виникла потреба в значному пі-

адвокатури двищенні ролі адвокатури.

13 листопада 1989 р. Верховною Радою СРСР були прий­няті нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних респу­блік про судоустрій2, відповідно до яких значно розширювала­ся сфера діяльності захисника в кримінальному процесі. Згід­но з ст. 14 Основ підозрюваному, обвинуваченому й підсудному гарантувалося право на захист, яке забезпечувало­ся шляхом участі захисника з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Як відомо, раніше захисник до­пускався до участі в справі лише з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пре­д'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. Цоправда, за постановою прокурора захисник міг бути допу-

2 Історія адвокатури України. С. 51—52.

Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. 1989. № 23. Ст. 441.

69

щений до участі в справі з моменту пред'явлення обвинува­чення (ст. 44 КПК УРСР). Але дана норма застосовувалася дуже рідко.

Обов'язкова участь захисника з моменту пред'явлення обвинувачення передбачалася лише у справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади (німий, глухий, сліпий та ін.) не могли самі здійснювати своє право на захист (п. п. 1, 2 ст. 45 КПК УРСР).

Згідно з Основами законодавства про судоустрій були внесені зміни й доповнення до Основ кримінального судочи­нства Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлювалося, що захисник допускається до участі в усіх справах з моменту пред'явлення обвинувачення, а у випадках затримання особи, яка підозрювалася в вчинення злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення — з моменту оголошен­ня їй протоколу затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але'не пізніше 24 годин з моменту затримання. Якщо в цей термін обраний підозрюваним або обвинуваченим захисник з'явитися не може, їм пропонувалося запросити іншого захисника або забезпечувався захисник че­рез юридичну консультацію.

Захисник став брати участь у дізнанні, попередньому слідстві й у судовому розгляді. Тепер не тільки у справах неповнолітніх та осіб, які через фізичні та психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, а й осіб, котрі не володіли мовою, якою ведеться судочинство, захисник обов'язково брав участь з моменту пред'явлення обвинувачен­ня або затримання особи, яка підозрювалася у вчиненні зло­чину або до якої було застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення.

Обов'язкова участь захисника в справах про злочини, за які могла бути призначена смертна кара, передбачалася з більш раннього моменту — з пред'явлення обвинувачення.

Встановлювалося, як і раніше, що захисниками могли бути не тільки адвокати, а й представники професійних спілок та інших громадських організацій, але тепер вони допускалися тільки у справах членів цих організацій. Захисниками могли

70

бути й інші особи, яким таке право надавалося законодавст­вом.

Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися (ухвалою суду або поста­новою судді) близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей період поширилася практика допуску до участі в судовому розгляді членів правових кооперативів, які створю­валися повсюдно.

З 1991 р. відповідно до закону України «Про підприємни­цтво»1 допускається здійснення юридичної практики за ліцен­зією, яка видається Міністерством юстиції особам, котрі ма­ють юридичну освіту.

Важливим було положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений, підсудний повинні забезпечуватись допомо­гою адвоката для здійснення захисту. В передбаченому зако­нодавством порядку вони могли бути звільнені цілком або частково від оплати юридичної допомоги за рахунок держави.

15 листопада 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв спеціальну постанову «Про порядок оплати праці адвокатів по наданню юридичної допомоги у кримінальних справах», а Міністерство юстиції України та Міністерство фінансів Укра­їни розробили Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, яке було затверджене 27 листопада 1993 р.

Значно було розширені права захисника, обов'язком яко­го було використовувати всі вказані в законі засоби та способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують підо­зрюваного, обвинуваченого або підсудного, пом'якшують їх­ню відповідальність. Для цього з моменту допуску до участі в справі захисникові надаються конкретні права. Проте слід зауважити, що тепер встановлювалися й деякі обмеження, яких раніше не було. Наприклад, побачення з підозрюваним або обвинуваченим захисник мав тільки після першого допиту їх; перелічувалися документи, з якими захисник мав право ознайомлюватися з моменту допуску.

Відомості Верховної Ради Української РСР. 1991. № 14. Ст. 168.

71

У зв'язку з постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. «Про проголошення незалежності України» та прийняттям Акта проголошення незалежності України 12 ве­ресня 1991 p., Верховна Рада України прийняла постанову «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР»1, якою встановила, що до прийняття відповідних актів законодавства України на терито­рії республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції України. Тобто до внесен­ня відповідних змін у Кримінально-процесуальний кодекс в Україні діють у вказаному порядку положення Основ криміна­льного судочинства щодо участі захисника.

Підвищення ролі адвокатури в суспільстві зумовило й зміни в питанні оплати праці адвокатів. Так, починаючи з 1988 р. новою Інструкцією про оплату юридичної допомоги2 була знята максимальна межа місячного заробітку адвоката. Підвищено розцінки за юридичні послуги адвокатів з усіх видів робіт. Уперше було передбачено положення, згідно з яким оплата праці адвокатів в окремих випадках могла вста­новлюватися не тільки за таксою, але й за погодженням. Ця система оплати праці адвокатів була гнучкішою, сприяла по­ліпшенню роботи адвокатів, підвищенню їхньої професійної відповідальності, зміцненню етичних принципів у стосунках адвоката з клієнтом. Однак, згодом стало очевидним, що вона не сприяла переходові адвокатури на ринкові відносини. У зв'язку з цим Правління Спілки адвокатів України увійшло з пропозицією про внесення змін у чинну Інструкцію. Врахову­ючи це, 10 квітня 1991 р. була затверджена нова Інструкція про оплату юридичної допомоги, яка надається адвокатами грома­дянам, підприємствам, установам, організаціям і кооперати­вам3. Інструкція закріпила основний принцип оплати юриди­чної допомоги - - погодження між адвокатом і особою, що звернулася по правову допомогу. За відсутності такого погод­ження оплата проводиться за мінімальними ставками, встано-

1 Відомості Верховної Ради України. 1991. № 46. Ст. 621.

2 Історія адвокатури України. С. 55. Там же.

72

вленими Інструкцією. Цей принцип оплати праці адвокатів цілком відповідав як потребам нових економічних відносин, так і інтересам адвокатів та їхніх клієнтів, був покликаний підвищити професіоналізм та ефективність адвокатської діяль­ності.

Здійснюючи важливу конституційну функцію захисту прав і законних інтересів громадян, надання їм необхідної юридичної допомоги, члени колегій адвокатів республіки ши­роко почали впроваджувати у свою діяльність нові види та форми. Так, правова допомога почала надаватися телефоном, за місцем роботи та проживання громадян, на консультацій­них пунктах, у місцях позбавлення волі. Стали укладатися договори на строкове обслуговування. Щоб запобігти втратам громадянами часу й сприяти поліпшенню діяльності судів, адвокати почали складати проекти судових позовних заяв, скарги у справах приватного обвинувачення, представляти інтереси громадян у різних органах та організаціях.

У зв'язку з переходом економіки республіки на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності зміню­ються й форми юридичної допомоги підприємствам, організа­ціям, об'єднанням та окремим особам. У цьому напрямі пра­ктикується складання адвокатами проектів статутів, положень, договорів тощо. Особлива увага почала приділятися наданню юридичної допомоги малим та спільним підприємствам як за договорами, так і за разовими дорученнями.

Особливо гостро в цей час постала проблема організацій­ного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питан­ня її незалежності.

Враховуючи це, 20—22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України — незалежна, самоврядна організа­ція, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту було об'єднання зусиль адвокатів республіки в напрямі формування демократичної правової держави, підвищення рівня юридич­ної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві й державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвока­тської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійно-

73

сті та самоврядування; захист професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їхніх честі та гідності; поширення істори­чних традицій української адвокатури; розвиток і поглиблення міжнародних зв'язків адвокатів1.

Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Пе­ршим президентом Спілки став член Київської міської колегії адвокатів В.В.Медведчук.

Делегати установчого з'їзду прийняли ряд звернень, в яких наголошувалося, що під час існування тоталітарної сис­теми, адвокатура Української РСР не завжди здійснювала специфічну функцію соціального контролю за застосуванням прав та свобод громадян, які порушувалися державою. Нині ж виникла реальна можливість для виконання завдань адвокату­ри, консолідації з прогресивними течіями та рухами усіх країн світу. Гуманність і благородність адвокатської професії зобо­в'язує всіх адвокатів зробити все можливе для пропаганди ідей миру, добра, довіри, співробітництва, взаємної поваги з тим, щоб законні права та інтереси громадян завжди були під надійним захистом Закону та держави2.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м.Києві були створені відділення Спілки адвокатів України.

Зусилля правління Спілки адвокатів України спрямовані на вирішення різноманітних питань, які постають перед адво­катами. Це й організаційні проблеми, пов'язані з наданням юридичної допомоги населенню, сприяння підвищенню про­фесійної майстерності адвокатів, їх правовий та соціальний захист, законотворча робота.

Спілка допомагає професійному об'єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й .престижу адвокатури в суспільстві. Зростають міжнародні контакти Спілки, практи­куються стажування членів Спілки за кордоном, проводяться міжнародні конференції, семінари3.

Неодноразово Спілка зверталася до Верховної Ради Ук­раїни, уряду, міністерств і відомств з приводу різних питань,

11сторія адвокатури України. С. 58.

2 Історія адвокатури України. С. 59.

3 Закон і бізнес. 1992. № 27.

74

що поставали перед колегіями адвокатів, розв'язання проб­лем, пов'язаних з професійною діяльністю адвокатів, і допо­магала їх вирішенню1. Спілкою було створено фонд соціаль­ного захисту адвокатів (1992 p.). Розуміючи гостру потребу реформування адвокатури й необхідність прийняття республі­канського Закону про адвокатуру, члени правління Спілки адвокатів України в січні 1991 р. детально обговорили запро­поновану законопроектною комісією Спілки концепцію зако­ну про адвокатуру України та після тривалої дискусії затвер­дили його проект, який у порядку законодавчої ініціативи було подано до Верховної Ради України2.

На той час існувало кілька точок зору, підходів до проб­леми організації адвокатури України. Зокрема, Мінюст розро­бив проект закону про адвокатуру, в якому передбачалося подальше існування колегій адвокатів як єдиної форми адво­катських об'єднань.

В грудні 1991 р. була створена група з науковців, адвока­тів, працівників Мінюсту України для узгодження цих двох проектів.

19 грудня 1992 р. Верховною Радою України був прийня­тий Закон «Про адвокатуру»3.

Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Історія адвокатури України. С. 62. "Там же. Відомості Верховної ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.

75

Запитання для самоконтролю

1. Коли сформувалася професійна адвокатура в Україні?

2. Як була організована адвокатура в період гетьманщини?

3. Коли було запроваджено адвокатуру в Україні як самостій­ний правовий інститут?

4. Як було організовано адвокатуру в Галичині і на Буковині під час їх перебування в складі Австро-Угорської імперії?

5. Як було організовано захист і судове представництво в перші післяреволюційні роки?

6. Як було організована адвокатура України за Положенням про адвокатуру 1922 p.?

7. Коли було ліквідовано приватну адвокатську практику і здійснено перехід колегій захисників на колективні форми роботи?

8. Як було організовано адвокатуру України за Положенням про адвокатуру СРСР 1939 p.?

9. Які особливості організації адвокатури були в західних українських землях до їх возз'єднання з Українською РСР?

76

10. Як регулювалась діяльність адвокатури Положеннями про адвокатуру Української РСР 1962 і 1980 років?

11. Як регулювалось питання про порядок оплати праці адво­катів в різні періоди існування адвокатури в Україні?

Глава III

Організація сучасної адвокатури України

§ 1. Принципи та гарантії адвокатської діяльності

За Законом адвокатура України є добровільним профе­сійним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захи­сту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу.

Таке визначення поняття адвокатури як правового інсти­туту є значним кроком у напрямі визнання адвокатури як громадської організації, адже до цього часу в законодавстві не робилося акцентування на цю важливу ознаку юридичної природи адвокатури1. За своєю природою вона є вільною професією^ а звідси й має громадський характер.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принци­пах верховенства закону, незалежності, демократизму, гумані­зму і конфіденційності.

Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка сто­сується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську ді­яльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомос-

1 Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — С. 5—9.

78

тей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручен­ня, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

Забороняється прослуховування телефонних розмов ад­вокатів у зв'язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.

Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасника­ми процесу.

Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, мате­ріальної та іншої відповідальності або погрожувати їі застосу­ванням у зв'язку з наданням юридичної допомоги громадянам та організаціям.

Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути грома­дянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав сві­доцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прий­няв Присягу адвоката України. Він не може працювати в суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби без­пеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. •

Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Сева­стополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 р1. Ці комісії діють у складі двох палат -атестаційної та дисциплінарної.

Голос України. — 1993. — 13 трав.

79

Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному предста­внику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обла­сних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатсь­кою діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рі­шення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльні­стю, подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідче­ну копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або поміч­ника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані доку­менти розглядаються палатою протягом одного місяця від дня надходження.

Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запи­тання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляються і затве­рджуються Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.

Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі прий­мається відкритим голосуванням більшістю голосів від загаль­ної кількості членів палати.

Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке затверджується Президентом України1. До складу комісії входять по одному представнику від кожної кваліфіка-

Перше Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 р. // Голос України. — 1993. — 13 трав.

80

ційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду України, Мі­ністерства юстиції, Спілки адвокатів.

Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхі­дну для здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції, слідчих органів, адвокатських об'єднань, інших підпри­ємств, установ та організацій, а також посадових осіб.

Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції: розг­лядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних ко­місій про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; про притягнення адвоката до дисци­плінарної відповідальності; розробляє і затверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює конт­роль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх рішення розглядаються у місячний строк від дня надходження.

Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовувати або змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій; надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового вивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвока­тських об'єднань, інших установ, організацій, а також посадо­вих осіб.

Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх посадових обов'язків на час її роботи.

Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною осо­бою, щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу.

6 9-382

81

§ 2. Організаційні форми діяльності адвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуа­льно, відкрити своє адвокатське бюро або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвока­тські об'єднання, які діють відповідно до Закону про адвока­туру і своїх статутів.

Діяльність адвокатських об'єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право занаття адвока­тською діяльністю.

Закон про адвокатуру України відносить порядок утворен­ня адвокатських об'єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов'язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об'єднань.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юри­дичними особами. Вони, як і адвокати, що приватно практи­кують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземних бан­ках), печатку і штамп із своїм найменуванням.

Закон визначає відносини адвокатури з державними стру­ктурами, гарантуючи при цьому їі самостійність та незалеж­ність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звіль­ненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здій­сненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвока­тів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адво­катським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забез­печують їх приміщеннями для роботи тощо.

Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і

82

письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скар­ги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представ­ництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійсню­ють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоеко­номічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним зако­нодавством, під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.

Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвока­тським об'єднанням право створювати регіональні, загально­державні та міжнародні спілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об'єд­наннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійсню­ють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об'єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.

У контексті зазначеного слід підкреслити, що організа­ційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з'їзді (20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна, грома­дська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за її статутом є об'єднання зусиль адвокатів у розбудові демокра­тичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку інди­відуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокату­рою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні тра­диції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжна­родних зв'язків та ін.

Статутом Спілки передбачені її завдання, форми діяльно­сті, структура, джерела формування коштів та майна тощо. Детально регламентуються питання членства, яке може бути

f ОЭ

6*9-382 So

як індивідуальним, так і колективним, права і обов'язки чле­нів. Керівними органами Спілки є з'їзд, конференція, прав­ління, ревізійна комісія. Керують Спілкою президент та три віце-президенти.

У областях (Автономній Республіці Крим) створені відді­лення Спілки, її почесними членами є адвокати з США, Канади, Аргентини, Польщі, Болгарії.

Проте це не єдина форма об'єднання українських адво­катів у спілки чи асоціації, які входять до складу Міжнародної спілки (співдружності) адвокатів1.

§ 3. Професійні та соціальні права адвоката, його обов'язки

До професійних прав адвоката Закон про адвокатуру від­носить: представництво, захист прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученнями в усіх органах, установах, організаціях; збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарсь­ких, кримінальних справах і справах про адміністративні пра­вопорушення. Отже, адвокату надано право збирати докази для передачі їх у органи дізнання, слідства, прокуратури, загальні й арбітражні суди.

Перелік прав адвоката при збиранні доказів не є вичерп­ним. Зокрема, він може: запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприєм­ствах, в установах, організаціях з необхідними для виконання доручення документами, за винятком тих, таємниця яких охо­роняється законом; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань. Практично це оз­начає можливість одержання від установ, які провадять експе­ртизи (судово-медичні, автотехнічні, бухгалтерські тощо), а також від спеціалістів висновків для судових, слідчих, проку­рорських органів. Адвокат може застосовувати згідно з чинним

1 Адвокат. — 1992. — № 5—6.

84

законодавством науково-технічні засоби. Йдеться про викори­стання відеомагнітофонів, диктофонів, засобів множення та ін. при вивченні матеріалів справи, збиранні доказів, при допитах, в судових засіданнях, при відтворенні обстановки і обставин події тощо. Слід зазначити, що усе це достатньою мірою законодавчо не врегульовано, не передбачений і меха­нізм реалізації. Щоб скористатись цим правом, адвокат має одержати дозвіл відповідної посадової особи (слідчого, проку­рора, судді).

Адвокат має право викладати клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги, бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення за суттю клопотань і скарг, а також виконувати інші дії, передбачені законодавством (ст. 6 Закону про адвокатуру).

Закон надає адвокату право мати помічника або кіль­кох помічників. Слід підкреслити, що цей інститут вже відо­мий українській адвокатурі — він існував до жовтня 1917 р.1.

Помічником адвоката може бути особа, яка має вищу юридичну освіту. Умови роботи помічника визначаються кон­трактом між ним і адвокатом (або адвокатським об'єднанням) з додержанням законодавства про працю. Ним не можуть бути особи, перелік яких є перешкодою для зайняття адвокатською діяльністю.

Помічник користується рівними з адвокатом соціальни­ми правами. Щодо оплати праці, то вона визначається угодою між ним та адвокатом (чи адвокатським об'єднанням). Але закон наголошує, що заробітна плата.помічника не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру.

Згідно з Законом про адвокатуру адвокати користуються правом на відпустку та на усі види допомоги по державному соціальному страхуванню. Щодо розміру внесків до нього, то вони сплачуються адвокатом як особою, що займається діяль­ністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно на її праці.

Історія адвокатури України. — С. 9.

85

Призначення і виплата допомог та пенсій адвокатам здій­снюються відповідно до законодавства про соціальне страху­вання і соціальне забезпечення.

Слід зазначити, що адвокати — члени Спілки адвокатів України на відміну від решти адвокатів, що не є членами Спілки, користуються рядом пільг. Так, в 1992 р. рішенням правління Спілки затверджено Положення про фонд соціаль­ного захисту адвокатів України1. Цей фонд є центром акуму­ляції коштів, що спрямовуються на соціальний захист членів Спілки.

Основними завданнями фонду є: збирання і накопичення внесків; виплата різних видів допомог, організація санаторно-курортного лікування і відпочинку членів фонду та їх сімей; фінансування навчання членів фонду; забезпечення розшире­ного відтворення засобів фонду на основі принципів самофі­нансування; міжнародне співробітництво з проблем, пов'яза­них з соціальним захистом адвокатів; організація страхування адвокатського ризику; надання стипендій дітям членів фонду - студентам юридичних вузів; кредитування членів фонду для професійної роботи, оренди приміщень, надання довгостроко­вих позик на пільгових умовах тощо,

Майно фонду складається із засобів як у грошовій, так і у іншій матеріальній формі, що надходять від засновників, спонсорів, членських внесків, засобів від діяльності фонду, інших надходжень.

Членом фонду може бути лише член Спілки адвокатів України, який звернувся із заявою про вступ до фонду і бере участь своїми членськими внесками у формуванні його майна, виконує інші обов'язки, передбачені Положенням про фонд.

Органи фонду складаються з ради фонду — органу упра­вління, дирекції -- виконавчого органу.

Дієздатність фонду в цивільному і торговельному обігу здійснюється від імені і за дорученням Спілки адвокатів Укра­їни.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином (юридичною особою) і адвокатським об'єднан­ням або адвокатом. У разі участі останнього в кримінальній

1 Закон і бізнес. — 1992. —Жовтень.

86

справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави.

Коли договір розривається достроково, оплата праці про­вадиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні доручення внесена плата повертається громадянину або юридичній особі повністю або частково, а при виникненні спору — за рішенням суду.

При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зо­бов'язаний діяти відповідно до вимог закону, використовувати лише передбачені ним засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб та інші, що не суперечать закону. Адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду особі, інтереси якої він представляє, а також відмови­тись від прийнятого на себе захисту. Використовувати дані, одержані адвокатом у зв'язку з його професійною діяльністю, можна лише для захисту клієнта.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний визнає свою вину у вчиненні злочину, адвокат, за наявності підстав для цього, має обстоювати перед судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому він зобов'язаний погодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між позиціями адво­ката і підзахисного є неприйнятною. Адвокат не може визна­вати доведеною вину свого підзахисного, якщо останній її заперечує.

Адвокат не вправі прийняти доручення про надання юри­дичної допомоги, якщо він надавав чи надає таку допомогу у цій або іншій пов'язаній з нею справі, особам з протилежними інтересами, що може зашкодити особі, яка звернулася по юридичну допомогу.

Адвокат також не вправі виступати як такий, якщо він, працюючи раніше дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею, секретарем судового засідання, експертом, перекладачем, чи будучи громадським обвинувачем, спеціалістом, представни­ком потерпілого, цивільного позивача, свідком, понятим брав участь у дізнанні, розслідуванні, судовому розгляді цієї чи Іншої пов'язаної з нею справи щодо особи, що звернулася за захистом.

87

He може адвокат прийняти доручення на ведення справи і в тому випадку, коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою він перебуває у родинних сто­сунках.

Згідно з вимогами ст. 61 КПК України за наявності перелічених обставин адвокат повинен відмовитись від вико­нання обов'язків захисника. На цих підставах він може бути усунутий від участі в справі слідчим, прокурором чи судом. Рішення про це оформляється мотивованою постановою орга­ну, якому це стало відомо. Постанова може бути оскаржена як захисником, так і підзахисним відповідному прокурору або суду.

Слід зазначити, що адвокат не може виступати як захис­ник чи представляти інтереси декількох осіб, якщо ці інтереси не збігаються чи істотно відрізняються.

Якщо кримінально-процесуальним законодавством пере­дбачений відвід захисника, то ЦПК України він детально не врегульований. Однак зі змісту ч. З ст. 116 ЦПК випливає, що адвокати не можуть бути представниками в суді, якщо вони прийняли доручення з порушенням правил, встановлених за­конодавством. Тобто, можна зробити висновок, що з прийнят­тям Закону про адвокатуру (ст. 7) усунуто неповноту ЦПК у цій частині.

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом і змістом якої є обставини, котрі вимусили грома­дянина або юридичну особу звернутися до адвоката, а також зміст консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення професійних обо­в'язків.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або проку­рора. Адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законо­давством.

Закон також наголошує, що адвокату, його помічнику, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється роз­голошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, а також використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

§ 4. Дисциплінарна відповідальність адвоката

Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюєть­ся дисциплінарною палатою, яка, як вже зазначалося, створю­ється в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських держа­вних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України.

Дисциплінарна палата розглядає скарги громадян, а та­кож окремі ухвали судів і постанови судців, постанови, подан­ня слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань, підпри­ємств, установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи.

До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, а також його анулювання. Закон про адвокатуру обмежує випа­дки, коли адвокатська діяльність може бути припинена рішен­ням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане свідоцт­во анульоване. Це може статися лише у випадку засудження адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком чин­ності), обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати громадянства України, грубого порушен­ня вимог Закону про адвокатуру, інших актів законодавства, що регулюють діяльність адвокатури, а також Присяги адвока­та.

При накладенні стягнення враховуються: характер пору­шення та його наслідки, серйозність проступку, особа адвока­та, ступінь його вини. Питання про дисциплінарну відповіда­льність члена адвокатського об'єднання регулюється й стату­том останнього.

Адвокат може бути підданий дисциплінарному стягненню не пізніше одного місяця від дня виявлення проступку. Воно не може бути накладене пізніше шести місяців від дня його вчинення.

89

Право порушити дисциплінарне провадження належить го­лові дисциплінарної палати, який попередньо розглядає матері­али, що стосуються підстав притягнення адвоката до дисциплі­нарної відповідальності, знайомить його з їх змістом і вимагає від нього письмового пояснення. До початку розгляду справи може провадитись додаткова перевірка підстав притягнення, яку голова доручає одному з членів дисциплінарної палати.

Дисциплінарна справа має бути розглянута у місячний строк. Під час її розгляду участь адвоката є обов'язковою. Під час засідання він вправі у будь-який момент заявляти клопо­тання і давати додаткові пояснення. За розсудом дисципліна­рної палати можуть бути заслухані інші особи, запрошені з ініціативи як адвоката, так і палати, оголошені документи, що є в справі, а також додатково подані матеріали.

Рішення виносяться у відсутності адвоката, щодо якого порушено дисциплінарну справу.

Рішення про накладення дисциплінарного стягнення мо­же бути оскаржено протягом трьох місяців до Вищої кваліфі­каційної комісії адвокатури або в судовому порядку.

Якщо адвоката протягом року від дня накладення на нього дисциплінарного стягнення не буде піддано новому, він вважається таким, що не піддавався заходу впливу.

Через шість місяців від дня накладення стягнення дисци­плінарна палата може зняти його достроково при бездоганній поведінці адвоката і сумлінному ставленні до виконання обо­в'язків.

90

Запитання для самоконтролю

1. На яких принципах здійснює свою діяльність адвокатура України?

2. Які існують гарантії адвокатської діяльності?

3. Хто може бути адвокатом?

4. Які повноваження кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури і Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури?

5. Які організаційні форми діяльності адвокатури?

6. Які функції виконуються адвокатами?

7. Які професійні і соціальні прававнадано адвокатам?

8. Які обов'язки покладено на адвоката?

9. Що є предметом адвокатської таємниці?

10. Як оплачується праця адвоката?

11. На яких підставах адвокати притягуються до дисциплінар­ної відповідальності?

91

12. Які права має помічник адвоката?

13. Які завдання Спілки адвокатів України?

Глава IV

Адвокат у кримінальному процесі

§ 1. Адвокат — захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного

Конституція України проголошує, що підозрюваний, об­винувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63). Забезпечення обвинуваченому цього права є однією з основ­них засад судочинства (п. 6 ч. З ст. 129). Для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59). В Конституції України також закріплено принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припу­щеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать­ся на її користь (ч. 1, 2 і 3 ст. 62).«Конституційні принципи забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист і презумпції невинуватості є важливою гаран­тією об'єктивного розслідування і судового розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних осіб.

Підозрюваний --це особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину або до якої застосовано запобіжний захід (наприклад, підписка про невиїзд з місця постійного прожи­вання або тимчасового знаходження без дозволу органу діз-

93

нання чи слідчого) до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43і КПК).

Обвинувачений — це особа, щодо якої є досить доказів, які вказують на вчинення нею злочину, і на цій підставі слідчим винесено постанову про притягнення її як обвинува­ченого (ч. 1 ст. 43 КПК). Після віддання до суду обвинуваче­ний називається підсудним, а після винесення вироку — засу­дженим або виправданим.

Право вказаних осіб на захист включає як право захища­тися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає од­ночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення.

Функцію обвинувачення в кримінальному процесі здійс­нюють слідчі органи, прокурор, громадський обвинувач, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники. Це — сторони обвинувачення.

Функцію захисту від підозри й обвинувачення здійсню­ють підозрюваний, обвинувачений, підсудний і засуджений (надалі для стислості ми будемо говорити переважно про обвинуваченого), їх захисник, громадський захисник, а також цивільний відповідач та його представник. Це • - сторони захисту.

Оскільки сторони обвинувачення і захисту відстоюють кожна свою позицію, свій процесуальний інтерес, криміналь­ний процес набуває змагального характеру, що забезпечує повне, всебічне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи та її правильне, з врахуванням законних інтересів сторін, вирішення. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією з основних засад судочинства (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України).

Обвинувачений заінтересований в тому, щоб не бути: притягнутим до кримінальної відповідальності і засудженим, якщо він є невинним, або за більш тяжкий злочин, ніж той, який дійсно вчинив; без встановлених законом підстав підда­ним арешту та іншим заходам процесуального примусу; підда­ним несправедливому покаранню, тобто такому, яке призна-

94

чено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпеч­ності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність; обмеженим у правах, наданих законом; щоб була надана можливість реалі­зувати ці права і були забезпечені його особисті і майнові права. Це — законні інтереси обвинуваченого, вони включаю­ться в його право на захист у кримінальному процесі.

Забезпечення охорони особистих і майнових прав підоз­рюваного й обвинуваченого слідчими органами і судом поля­гає в обов'язку цих органів: не розголошувати без необхідності обставин їх особистого життя; не провадити дій, які принижу­ють гідність цих осіб або є небезпечними для їх здоров'я; повідомити про затримання особи, підозрюваної у вчинені злочину, сім'ю, якщо місце її проживання відоме; повідомити про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування дружину або іншого родича, а також сповістити про це за місцем роботи або навчання; якщо обвинувачений є іноземним громадянином — направити постанову про арешт в Міністерство закордонних справ України; вжити заходів пік­лування про неповнолітніх дітей, до охорони майна і житла заарештованого чи засудженого до позбавлення волі; дати дозвіл родичам на побачення із заарештованим чи засудже­ним; скасувати запобіжний захід або постанову про відсторо­нення обвинуваченого від посади, якщо в їх подальшому застосуванні немає необхідності; вжити заходів до відшкоду­вання шкоди, заподіяної внаслідок незаконного засудження, затримання чи арешту. Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуально­го закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироків або інших рішень у справі.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудно­му права на захист полягає в тому, що закон: наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, ви­користання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої закон­ні інтереси; надає згаданим особам право скористатися юри­дичною допомогою захисника; покладає на особу, яка прова­дить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного

95

роз яснити їм право мати захисника І скласти про це протокол, надати їм можливість захищатися встановленими законом за­собами від пред'явленого обвинувачення, забезпечити охоро­ну їхніх особистих і майнових прав (ст. 21 КПК), а також забезпечити безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захис­нику, законному представнику, членам сімей та близьким родичам цих осіб (ст. 2 Закону про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві1).

Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюва­ному, обвинуваченому, підсудному права на захист є участь захисника в кримінальному процесі, оскільки через юридичну необізнаність, а також психологічний шок, стан пригніченос­ті, викликані фактом затримання, пред'явлення обвинувачен­ня і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під вартою, тобто в ізоляції. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторон­ньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватися на засадах довірительності, конфіденційності.

Закон визнає участь захисника при провадженні дізнан­ня, попереднього слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції обов'язковою, крім випадків добровіль­ної відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника (ст. 45 КПК), причому є випадки, коли добровільна відмова від захисника не може бути прийнята (ч. З ст. 46 КПК).

Як захисники до участі в кримінальних справах допуска­ються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адво­катською діяльністю, а за згодою підсудного — і близькі родичі, опікуни або піклувальники (ч. 1 ст. 44 КПК). На практиці захисниками є переважно адвокати.

Закон передбачає участь захисника в справі за угодою і за призначенням.

Захисник за угодою запрошується підозрюваним, обвину­ваченим чи підсудним, його законними представниками, ро­дичами або іншими особами за його дорученням або на їх

1 Голос України. 1994. 2 березня.

96

прохання (ч. 1 ст. 47 КПК) Це відповідає прийнятим на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р. в Нью-Йорку «Основним положенням про роль адвокатів», які передбачають, що будь-яка людина вправі звернутися за допо­могою для підтвердження своїх прав і захисту на всіх стадіях кримінальної процедури (п. 1) і що обов'язком урядів є забе­зпечення можливості кожному бути інформованим компетен­тними владами про його право отримати допомогу адвоката за його вибором при арешті, затриманні чи поміщенні в тюрьму або обвинуваченні в кримінальному злочині (п. 5). Конститу­ція України проголошує, що кожен є вільним у виборі захис­ника своїх прав (ч. 1 ст. 59).

Захисник за призначенням (причому лише з числа адво­катів) залучається до участі в справі особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом через адвокатське об'єд­нання у випадках, коли відмова від захисника не може бути прийнята і він не запрошений підозрюваним, підсудним або іншими переліченими вище посадовими особами. На прохан­ня підозрюваного, обвинуваченого, підсудного участь захис­ника в справі забезпечується особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом і в інших випадках (наприклад, коли обвинувачений перебуває під вартою, не знає будь-кого в даній місцевості, є малозабезпеченим тощо). «Основні поло­ження про роль адвокатів» передбачають, що особа, яка не має адвоката, у випадках, коли інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, який має відповідну компетенцію і досвід ведення справ, щоб забе­зпечити їй ефективну юридичну допомогу без оплати з її сторони, якщо у неї немає необхідних коштів (п. 6). Консти­туція України також встановлює, що кожен має право на правову допомогу, а у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ч. 1 ст. 59).

В разі участі адвоката в кримінальній справі за призна­ченням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 47 КПК).

Слідчий орган, суддя і суд не вправі відмовити в допуску захисника за угодою під тим приводом, що в справі бере участь

97

захисник за призначенням. У цьому разі останній замінюється захисникам за угодою. Якщо підозрюваний, обвинувачений чи підсудний висловили бажання мати певного захисника, то заміна його іншим без їх згоди, відсутності даних про немож­ливість участі обраного захисника в справі протягом тривалого строку є порушенням права на захист, бо замінити одного захисника іншим можна лише за клопотанням або за згодою підозрюваного обвинуваченого, підсудного. В тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрю­ваний, неможлива протягом 24 годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, — протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя пропонують їм запросити іншого захисника або забезпечують його самі. Обо­в'язок забезпечити участь захисника в такому випадку покла­дається на керівника адвокатського об'єднання за місцем про­вадження справи (ч. З ст. 47 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений, підсудний вправі в будь-який момент провадження відмовитися від захисника. Така відмова допускається лише з їх ініціативи, має бути доброві­льною, за наявністю реальної можливості участі адвоката в справі і не може бути перешкодою для продовження участі в справі прокурора або громадського обвинувача, а також захи­сників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних. Слі­дчі органи, суддя і суд повинні з'ясувати, чи не є відмова від захисника вимушеною, наприклад, через відсутність коштів на оплату допомоги адвоката або неявки його в судове засідання. Встановивши вимушеність відмови, вони зобов'язані забезпе­чити участь захисника в справі.

Якщо з'ясується, що підозрюваний, обвинувачений, під­судний відмовляється від захисника через відсутність коштів на оплату його допомоги, слідчі органи, суддя і суд повинні роз'яснити, що вони вправі звільнити їх повністю або частково від оплати юридичної допомоги а оплата праці адвоката про­вадитиметься за рахунок держави.

Відмова від захисника не може бути прийнята особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом чи суддею: 1) у спра­вах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років; 2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші)

98

не можуть самі реалізувати своє право на захист; 3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; 4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передба­чає смертну кару; 5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру (ч. З у ст. 46 КПК).

За загальним правилом захисник допускається до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі в стадії попереднього розсліду­вання і в усіх судових стадіях кримінального процесу, включа­ючи стадію виконання вироку. Але в трьох випадках захисник допускається до участі в справі і до пред'явлення обвинувачен­ня: а) в разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання; б) у справах про суспільне небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, — з моменту отримання доказів про душевне захворювання особи; в) у справах про суспільне небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, -- з мо­менту ознайомлення неповнолітнього та його батьків або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і з матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника — не пізніше 24 годин з момен­ту поміщення (ч. 2, 3, 5 ст. 44 КПК).

Адвокат не вправі відмовитися від захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ч. 1 ст.-7 Закону про адвокатуру, ч. 8 ст. 43 КПК). Є різні думки з приводу того, з якого моменту захист вважається прийнятим адвокатом. «Моментом прий­няття адвокатом на себе захисту слід вважати пред'явлення ним ордера юридичної консультації органам попереднього слідства чи суду», — пише З.З.Зінатуллін1. Іншої думки доде­ржує Ю.І.Стецовський: захист може вважатися прийнятим не

Зинатуллин 3.3. Общие проблеми обвинения и защиты по уголовным делам. — Ижевск. 1989. — С. 47.

99

з моменту одержання ордера і пред'явлення його слідчому чи судді, а лише після виявлення згоди обвинуваченого з позиці­єю, яка намічена адвокатом1. Мабуть, перша думка є більш правильною, бо вироблення адвокатом своєї позиції в справі і ознайомлення з нею обвинуваченого означає по суті, що адвокат вже включився до захисту.

Але закон містить й перелік обставин, що виключають участь у справі особи як захисника. Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у ви­падках, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, проку­рор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідан­ня, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосун­ках (ч. 2 ст. 7 Закону про адвокатуру), коли адвокат брав участь в даній справі як представник цивільного позивача, цивільно­го відповідача, підлягає допиту як свідок, є родичем обвину­вача або потерпілого (ч. 1 ст. 61 КПК). Адвокати -- народні депутати України не можуть брати участь у справах проти держави, а також бути захисниками осіб, які обвинувачуються у державній зраді (ч. З ст. 5 Закону про статус народного депутата України2). Один і той же адвокат не може бути захисником двох або декілька підозрюваних, обвинувачених, підсудних, коли інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого (ч. 2 ст. 47 КПК). За наявності цих обставин адвокат повинен відмовитися від виконання обов'я­зків захисника в справі (в останньому випадку — залишитися захисником лише одного з підозрюваних, обвинувачених, під­судних або тих з них, інтереси захисту яких не є суперечливи­ми). На цих же підставах він може бути усунутий від участі в справі за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду (ч. З ст. 61 КПК).

1 Стецовский Ю.И. Советская адвокатура. — М., 1989. — С. 232—233.

2 Відомості Верховної Ради України. 1993. № 3. Ст. 17.

100

Незнання захисником мови, якою ведеться розслідування чи судовий розгляд справи, не є підставою для усунення адвоката від участі в справі. В таких випадках треба забезпечи­ти участь перекладача в процесі.

Повноваження адвоката на участь у справі повинно бути підтверджено відповідним свідоцтвом, а також ордером про наявність угоди чи доручення на участь у справі1.

Адвокат зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що знімають підозру з підозрюваного, виправдують обвинуваченого, підсу­дного або пом'якшують чи виключають його кримінальну відповідальність, надаючи їм необхідну юридичну допомогу (ч. 1 ст. 7 Закону про адвокатуру, ч. 1 ст. 48 КПК). Засоби захисту - це передбачені законом процесуальні дії адвоката, спрямо­вані на виконання професійних обов'язків. Вказаний обов'я­зок адвокат несе перед своїм підзахисним, а не перед слідчими органами, прокурором і судом, бо вони не мають права пере­кладати обов'язок доказування на обвинуваченого (ч. 2 ст. 22 КПК), а отже, і на його захисника. При несумлінному або некваліфікованому здійсненні адвокатом своїх обов'язків пе­ред підзахисним останній вправі відмовитися від нього і вима­гати повернення внесеної плати повністю або частково (зале­жно від обсягу і якості роботи, виконаної адвокатом), в тому числі і через суд в разі виникнення спору (ч. З ст. 12 Закону про адвокатуру). Але сам адвокат ні під яким приводом (нап­риклад, розбіжності з обвинуваченим у питаннях тактики, засобів здійснення захисту, визнання чи заперечення вини), крім випадків, коли є обставини, що виключають його участь в даній справі, не вправі прямо чи побічно спонукати підзахи­сного відмовитися від його допомоги. Така відмова, як і відмова під впливом рекомендацій слідчих органів, прокурора чи судді, не може розглядатись як добровільна.

Беручи участь у справі, адвокат може сприяти слідчим органам і судові у встановленні лише тих обставин, що випра-вдують підзахисного, пом'якшують або виключають його кри-

Пункт 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинувачено­му, підсудному право на захист» // Правовісник. — К., 1996. — № 1. — С. 36.

101

мінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконан­ню завдань кримінального судочинства, а здійснюваний ним кримінальний захист є, за висловом А.Ф.Коні, «суспільним служінням»1. «Він повинен бути лише правозаступником... бути не слугою свого клієнта і не пособником йому в намаган­ні уникнути заслуженої кари правосуддя, але помічником і порадником людини, яка, за його щирим переконанням, не­винна зовсім або зовсім не так і не в тому винна, як і в чому обвинувачують»2.

Адвокат не підмінює підозрюваного, обвинуваченого, пі­дсудного, а діє поряд з ними. Водночас він є самостійним учасником процесу, має свої процесуальні права і обов'язки і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі. «Адвокати не повинні іденти­фікуватися з їх клієнтами і справами клієнтів у зв'язку з виконанням їх професійних обов'язків», — вказується в доку­менті ООН «Основні положення про роль адвокатів» (п. 18). Навіть якщо підзахисний визнає себе винним у вчиненні інкримінованого злочину, адвокат вправі за наявністю для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невин­ність чи меншу винність. Коли ж він заперечує свою вину, а адвокат переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопус­тима. У цьому випадку адвокат не вправі діяти за своїм внут­рішнім переконанням, бо він фактично стане своєрідним об­винувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Така позиція адвоката, яка призведе або може призвести до погіршення процесуального стану підзахисного, не може бути висловлена. Відома лікарська заповідь: «Не зашкодь!» повністю діє і тут. Адвокат повинен побудувати захист, визначити його засоби і способи, грунтуючись на показаннях підзахисного, який заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі. «Адвокат завжди повинен бути лояльним до інтересів свого клієнта», — в «Основних поло­женнях про роль адвокатів» (п. 15). Закон про адвокатуру

Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процесе / Собр. соч. в 8-ми томах. Т. 4. — М., 1967. С. 132.

2 Там же.

102

встановлює, що при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення (ч. 2 ст. 7).

Деякі вчені та адвокати допускають можливість альтернати­вної позиції, яка полягає в тому, що захисник підтримує позицію підсудного, який заперечує свою вину у вчиненні злочину, ставлячи питання про його виправдання, але одночасно дає інше тлумачення обставин справи, яке виходить з можливого визнан­ня його винним, і висловлює міркування про міру покарання на той випадок, якщо суд не прийме пропозицію про виправдання. Проте, на нашу думку, альтернативна позиція адвоката є неп­рийнятною, бо свідчить про його невпевненість у невинності підсудного, послаблює позицію захисту. Судові має бути висло­влений тільки один кінцевий висновок. Якщо встановлені факти дозволяють зробити не один, а кілька висновків, що випливають з них, необхідно зупинитися на тому, що є найбільш сприятли­вим для підзахисного. Однак при цьому адвокат повинен так побудувати свої доводи, щоб вони охоплювали всі можливі судження про винність, кваліфікацію злочину, наявність обста­вин, що пом'якшують відповідальність підсудного. На все, що має хоч найменше значення для захисту, повинно бути звернуто увагу суду.

Визначаючи свою правову позицію, адвокат не вправі ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред'явленого обвинувачення. Адвокат не є вільним у визна­ченні позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовлює себе), але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики і методики захисту1 є незалежним. Процесуальна са­мостійність адвоката не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту в цілому і позиції в окремих проце­суальних питаннях, зокрема при заявленні клопотань. Підза­хисному не байдуже, якими способами буде обстоюватися правова позиція. Адвокат повинен інформувати його про так­тичні прийоми, які має намір застосувати, роз'яснити їх суть, Щоб їх застосування не було несподіванкою для обвинуваче­ного і не викликало з його боку небажаної реакції.

Про поняття тактики і методики захисту див.: Варфоломеєва Т.В. Криминалис­тика й профессиональная деятельность защитника. — К., 1987. С. 48, 132.

103

Щодо правової позиції адвоката в справі не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему постанову судді чи ухвалу суду (ч. З ст. 10 Закону по адвокатуру, ч. 11 ст. 48 КПК).

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, її предметом є питання, з якими громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'­яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійс­ненні своїх професійних обов'язків. Відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, забороняється розголошувати і використовувати в інтересах своїх або третіх осіб не тільки адвокату, але й помічнику адвоката, посадовим особам адво­катських об'єднань (ч. 1 і 3 ст. 9 Закону про адвокатуру). Важливою гарантією збереження адвокатської таємниці є за­борона вимагати від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомості, що становлять таку таємницю. По цих питаннях вони не можуть бути допитані як свідки (ч. 1 ст. 10 Закону про адвокатуру). Документи, пов'язані з виконанням адвокатом обов'язків за­хисника у кримінальній справі, не підлягають огляду, розголо­шенню чи вилученню особою, яка провадить дізнання, слід­чим, прокурором, суддею і судом без згоди захисника (ч. 10 ст. 48 КПК).

Збереження, охорона адвокатської таємниці забезпечує довірительність, конфіденційність у стосунках адвоката з клі­єнтом. «Між захисником і тим, хто в тривозі і тузі від обвину­вачення, яке грізно насунулося, звертається до нього з надією на допомогу, встановлюється тісний зв'язок довіри і щирості, - зазначав А.Ф.Коні. — Захисникові відкриваються тайники душі, йому намагаються роз'яснити свою винність чи поясни­ти своє падіння і свою ганьбу, яка приховується від інших, такими подробицями особистого життя і сімейного побуту, щодо яких сліпа Феміда повинна бути і глуха»1.

З моменту допущення до участі в справі адвокат наділе­ний такою сукупністю прав, яка дозволяє йому успішно здій­снювати функцію захисту в справі. Зокрема, він вправі: до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним

1 Кони А.Ф. Вказ. праця. — С. 53—54.

104

побачення віч-на-віч, а після першого допиту — без обмежен­ня їх кількості і тривалості; мати побачення із засудженим і особою, до якої застосовано примусові заходи медичного ха­рактеру; бути присутнім при допитах підозрюваного і обвину­ваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, вико­нуваних з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обви­нуваченого чи його захисника; з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях; застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайо­мленні з матеріалами справи — з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а в суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, — з дозволу судді чи суду; ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується зат­римання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення попередньо­го слідства — з усіма матеріалами справи; виписувати з мате­ріалів справи, з якими він ознайомився, необхідні відомості; брати участь у судовому розгляді справи; подавати докази і заявляти клопотання і відводи; подавати скарги на дії і рішен­ня особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду (ч. 2 ст. 48 КПК). Ці права конкретизуються в Кримі­нально-процесуальному кодексі щодо до окремих стадій кри­мінального процесу і процесуальних дій. їх ми розглянемо пізніше.

Одним із складових елементів здійснення захисту є бесіди адвоката з обвинуваченим, під час яких йому даються консу­льтації з правових питань, намічається правова позиція, з'ясо­вуються обставини, що сприяють захисту, оцінюються докази, зібрані на підтвердження обвинувачення, аналізуються дово­ди, які обвинувачений наводить на їх спростування. Побачен­ня адвоката з обвинуваченим, який перебуває під вартою, наодинці сприяє довірительності в їх стосунках. Присутність же сторонньої особи зашкодила б авторитету адвоката в очах підзахисного, зменшила б довіру до нього, не дозволила б встановити психологічний контакт з підзахисним. «Основні положення про роль адвокатів» також передбачають, що зат­риманій, заарештованій або поміщеній в тюрму особі повинні бути забезпечені необхідні умови, час і засоби для зустрічі чи

105

комунікацій і консультацій з адвокатом без затримки, переш­код і цензури, з повною їх конфіденційністю. Такі консульта­ції можуть бути в полі зору, але за межами чутності уповнова­жених посадових осіб (п. 8).

В ході ознайомлення з матеріалами справи зіставляються й аналізуються докази, формуються окремі елементи правової позиції адвоката, намічаються питання, які необхідно з'ясува­ти у підзахисного і при провадженні слідчих і судових дій, з яких й необхідно заявити клопотання.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату з зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора (ч.

2 ст. 9 Закону про адвокатуру). Адвокати, винні в розголошен­ні таких даних, несуть кримінальну відповідальність за ст. 181 Кримінального кодексу.

Адвокат не вправі здійснювати слідчих і судових дій по збиранню і перевірці доказів, бо це за чинним законодавством є виключною компетенцією слідчих органів, прокурора, судді і суду. Але він має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в кримінальних та інших справах, зокрема: запитувати і одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян — за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними документами і мате­ріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється зако­ном; отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань (ст. 6 Закону про адвокатуру, ч.

3 ст. 48 КПК).

Ці документи, а також предмети, що можуть мати значен­ня для справи як речові докази, адвокат вправі подати слідчим органам, прокурору, судді і суду (ч. 2 ст. 66 КПК), які, приєднавши до кримінальної справи, використовують їх як джерела доказів.

Деякі вчені і чимало адвокатів висловлюються за те, щоб надати адвокату більші можливості по збиранню і перевірці доказів. Тут є над чим поміркувати. Це розширило б дію принципу змагальності в стадії попереднього розслідування кримінальної справи, але могло б обмежити принцип публіч­ності і призвести до паралельного розслідування в одній і тій

106

же справі, що характерно для англ о-американського обвину­вального (або змагального) кримінального процесу, а не для змішаної, континентальної форми кримінального процесу, яка діє у нашій країні.

Одним з найбільш дійових засобів, який дозволяє адвока­ту виконувати свої професійні обов'язки в кримінальному процесі, є заявления клопотань. З їх допомогою він доводить до відома слідчого, прокурора і суду свою думку про доведе­ність обвинувачення, обгрунтованість кваліфікації, доціль­ність прийняття конкретних процесуальних рішень, сприяє збиранню, перевірці й оцінці доказів. Клопотання адвоката -це письмове або усне офіційне його звернення до осіб, які уповноважені здійснювати кримінально-процесуальну діяль­ність по доказуванню і приймати рішення в справі, про вчи­нення цими особами дій, що входять до їх компетенції, спря­моване на захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Заявления клопотань адвокатом є однією з форм його участі в доказуванні і впливу на вирі­шення справи. Перед тим, як заявити клопотання, у адвоката має сформуватися тверда переконаність в тому, що воно не потягне за собою погіршення становища підзахисного. Адво­кат також повинен з'ясувати його думку про необхідність заявления клопотання, узгоджує з ним зміст, повідомляє про те, як можуть бути використані в інтересах захисту дані, одержані в результаті задоволення клопотання, які рішення в справі можуть бути прийняті за клопотанням. Адвокат не вправі сам, навіть на вимогу підзахисного, заявляти клопотан­ня і надавати допомогу йому в складанні клопотання, якщо воно побудовано на сфальсифікованих відомостях і даних, одержаних незаконним шляхом.

В клопотаннях адвоката можуть ставитися питання про витребування і приєднання до справи документів і предметів, про виклик нових свідків, проведення допитів, очних ставок та інших слідчих і судових дій, про скасування або зміну запобіжного заходу, про закриття справи тощо.

Слідчий зобов'язаний розглянути клопотання адвоката про виконання будь-яких слідчих дій в строк не більше трьох Діб і задовольнити його, якщо обставини, про встановлення

107

яких заявлено клопотання, мають значення для справи (ч. 1 ст. 129 КПК).

Якщо адвокат під час судового розгляду справи заявив клопотання про виклик нових свідків і експертів, витребуван­ня і приєднання до справи нових доказів, він повинен вказати, для встановлення яких обставин це необхідно. Вислухавши думку прокурора та інших учасників судового розгляду, суд розв'язує клопотання мотивованою ухвалою, а суддя — поста­новою (ч. 2 і 3 ст. 296 КПК).

Адвокат вправі заявляти відвід слідчому, особі, що прова­дить дізнання, прокурору, судді і всьому складу суду, громад­ському обвинувачу, перекладачу, експерту, спеціалісту, секре­тарю судового засідання. Підстави для відводу передбачені Кримінальне- процесуальним кодексом. Наприклад, суддя не може брати участь в розгляді кримінальної справи, якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем або родичем слідчого, особи, яка провадила дізнання, обвину­вача або обвинуваченого, брав участь у даній справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, особа, яка провадила дізнан­ня, слідчий, обвинувач, захисник або представник інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача або розглядав у цій справі скаргу на постанови про відмову в порушенні справи, про закриття справи або на санкцію про­курора на арешт; якщо він особисто або його родичі заінтере­совані і результатах справи; за наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності судді. У складі суду, що розглядає кримінальну справу, не можуть бути особи, які є родичами між собою (ст. 54 КПК).

Адвокат може оскаржити будь-які дії і рішення слідчих органів, прокурора, судді і суду (наприклад, постанови про закриття справи, обрання запобіжного заходу, відмову в задо­воленні клопотання, вирок суду), які, на його думку, завдають шкоди законним інтересам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як без­посередньо, так і через слідчого. Слідчий зобов'язаний протя­гом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом із своїми поясненнями. Прокурор протягом трьох днів після одержання скарги зобов'язаний розв'язати її і пові-

108

домити про результати адвоката. Рішення прокурора може бути оскаржене адвокатом вищестоящому прокуророві (ст. 234, 235 КПК).

Скарга адвоката на дії прокурора при проведенні ним попереднього слідства або окремих слідчих дій у справі пода­ється вищестоящому прокурору, який повинен розв'язати її протягом трьох днів і про результати повідомити адвоката (ст. 236 КПК).

Постанова слідчого про закриття справи може бути оска­ржена прокуророві в семиденний строк від дня одержання адвокатом письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Прокурор знайомиться з справою і не пізні­ше ЗО днів з дня надходження скарги скасовує постанову і відновлює попереднє слідство або залишає скаргу без задово­лення, про що повідомляє адвоката. В разі відмови прокурора скасувати постанову, а також у разі відмови вищестоящого прокурора скасувати постанову підпорядкованого прокурора про закриття справи адвокат може подати скаргу до районного (міського) суду (ст. 215, 236, 2365 КПК).

Санкція прокурора на арешт підозрюваного або обвину­ваченого також може бути оскаржена адвокатом до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт (ст. 2363 КПК).

З моменту допущення до участі в справі в стадії попере­днього розслідування адвокат вправі: бути присутнім при до­питі підозрюваного, пред'явленні обвинувачення і допитах обвинуваченого, причому в справах глухих, німих, сліпих і неповнолітніх його присутність є обов'язковою (ст. 144, 438 КПК), при провадженні інших слідчих дій, виконуваних за участю підозрюваного, обвинуваченого або за їх клопотанням чи клопотанням захисника (наприклад, очної ставки, пред'я­влення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події); ставити запитання підозрюваним, обвинуваченим, сві­дкам, потерпілим, експертам, при цьому слідчий може відвес­ти запитання, поставлене адвокатом, але зобов'язаний занести його до протоколу слідчої дії; подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису в протоколі відомостей про слідчу дію, в якій він брав участь. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомити

109

адвоката про час І місце провадження слідчих дій, які викону­ються з участю підозрюваного або обвинуваченого чи за кло­потанням захисника. Останній зобов'язаний своєчасно з'яви­тися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. В разі неявки захисника слідчі дії, в яких його участь не є обов'язковою, провадяться без нього (ч. 4, 5, 6 і 7 ст. 48 КПК).

Після закінчення попереднього слідства адвокат має пра­во разом з обвинуваченим або сам ознайомитися з усіма матеріалами справи, які повинні бути підшитими і пронуме­рованими. Обвинуваченого і його адвоката не можна обмежу­вати в часі, потрібному їм, щоб ознайомитися з усіма матері­алами справи. Однак якщо вони явно намагатимуться затягну­ти закінчення справи, слідчий вправі своєю мотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення з ма­теріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню про­курором (п. 6 ст. 218 КПК).

При ознайомленні з матеріалами справи адвокат має право: робити виписки, мати побачення з обвинуваченим віч-на-віч, роз'яснювати йому зміст обвинувачення, обмірко­вувати з ним питання про заявления клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого і прокурора (ст. 219 КПК).

У справах про злочини, за які мірою покарання може бути призначено смертну кару, питання про віддання обвину­ваченого до суду вирішується не суддею одноособово, як у всіх інших справах, а колегіальне — розпорядчим засіданням суду в складі судді та двох народних засідателів (ст. 237, 238 КПК). За розсудом судді або суду в розпорядче засідання може бути викликано адвоката і вислухано його думку з приводу заявлен­ного ним клопотання (ст. 240 КПК). Якщо суд у розпорядчому засіданні виніс ухвалу про закриття кримінальної справи, ад­вокат вправі в семиденний строк від дня одержання її копії оскаржити цю ухвалу до вищестоящого суду в частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ст. 252 КПК). В разі прийняття суддею чи судом у розпорядчому засіданні рішення про віддання обвинуваченого до суду адвокат повідо­мляється про день розгляду справи в судовому засіданні не пізніше як за три доби до дня розгляду справи (ст. 254 КПК).

110

До прийняття рішення про день і місце слухання справи в судовому засіданні суддя або суд попередньо узгоджують із захисником і прокурором можливість їх участі у цей час у судовому засіданні (п. 10 ст. 253 КПК).

У стадії судового розгляду справи найбільш повно порів­няно з іншими стадіями реалізуються всі демократичні прин­ципи кримінального процесу, в тому числі змагальності, пре­зумпції невинуватості обвинуваченого, гласності, усності, бе­зпосередності дослідження доказів. Сторони обвинувачення і захисту є рівноправними і через те мають більші можливості для формування і обстоювання своїх процесуальних позицій у справі.

Під час судового розгляду справи адвокат сприяє підсуд­ному в здійсненні його прав і захисті законних інтересів. Він має право на побачення з підсудним, бере участь у дослідженні доказів, тобто в допитах підсудного, потерпілого, свідків, екс­пертів, пред'явлені для впізнання особи чи предметів, призна­ченні експертизи, огляді речових доказів, документів, місця події, порушує перед судом клопотання про витребування і приєднання до справи нових доказів, що виправдують підсуд­ного або пом'якшують його відповідальність, заявляє інші клопотання, викладає суду свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, бере участь в судових дебатах, висловлюючи свою думку про значення перевірених доказів у справі, про наявність обставин, що виправдовують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, а також свої міркуван­ня з приводу застосування кримінального закону та міри покарання (ст. 266 КПК).

Ефективність захисту багато в чому залежить від рівня підготовки адвоката до участі в судовому розгляді криміналь­ної справи. Зокрема, він повинен ретельно вивчити матеріали справи, зробити необхідні для захисту виписки і нотатки, грунтовно переговорити з підзахисним і погодити з ним пра­вову позицію, інші практичні питання захисту, намітити док­ладний план захисту, де передбачити заявления клопотань у підготовчій частині судового розгляду, пропозиції про порядок Дослідження доказів, визначити основні пункти захисту, кон­кретні процесуальні дії (допити окремих осіб, постановку питань експерту, оголошення документів тощо).

111

Адвокату слід мати на увазі, що, беручи участь у судових дебатах, він вправі посилатися тільки на ті докази, які були досліджені в судовому засіданні (ч. З ст. 318 КПК), і що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Через це він повинен брати активну участь в судовому слідстві з тим, щоб допомогти судові дослідити всі докази, з'ясувати всі обставини справи, які виправдовують підсудного, пом'якшують його вину або звільняють від кримінальної відповідальності.

Позиція адвоката, тобто його думка з питань вини і відповідальності підсудного, визначається протягом усього су­дового розгляду, але остаточно формулюється і доводиться до відома суду та учасників судового розгляду лише в його про­мові під час судових дебатів. При цьому враховується і висло­влена суб'єктами сторони обвинувачення позиція, бо відпові­дно до закону (ч. 2 ст. 318 КПК) захисник бере участь у судових дебатах останнім, після того, як з промовами уже виступили прокурор, громадський обвинувач, потерпілий і його представник (останні — в справах приватного обвинува­чення, а також в яких прокурор або громадський обвинувач не бере участі), цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники, громадський захисник.

За своєю структурою захисна промова адвоката може складатися з таких частин: вступної, викладу фактичних обс­тавин справи, аналізу й оцінки доказів, розбору юридичної сторони пред'явленого обвинувачення, характеристики особи­стості підсудного і при необхідності - - потерпілого, аналізу причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню, мірку­вань з приводу виду і міри покарання, цивільного позову і, нарешті, заключної. Виголошуючи свою промову, адвокат по­винен точно і правдиво викладати фактичні обставини справи, досліджені в суді докази, не перекручувати їх та позицію, аргументи сторони обвинувачення, не знущатися над потерпі­лим, бо «нема гіршого прийому захисту, як несправедливі причіпки і нападки на потерпілих»1.

Суд не вправі обмежувати тривалість захисної промови адвоката певним часом. Суддя або головуючий у судовому

1 Сергєич П. Искусство речи на суде. — М., 1988. — С. 321.

.112

засіданні зупиняє адвоката лише в тих випадках, коли він у промові виходить за межі розглядуваної справи (ч. 4 ст. 318 КПК).

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки нале­жить захисникові (ч. 5 ст. 318 КПК). Обмін репліками не повинен перетворюватись у лайку сторін обвинувачення і захисту. В своїй репліці адвокат коротко, в стислій і коректній формі може звернути увагу суду на перекручення фактів, позиції захисту, на домисли та принципово неправильні суд­ження, допущені прокурором або іншими суб'єктами сторони обвинувачення в їх промовах і репліках.

Адвокат, який брав участь у судовому засіданні, протягом трьох діб з дня складення протоколу судового засідання має право ознайомитися з ним і подати письмові зауваження, вказавши на його неправильність або неповноту. Суддя, який головував у судовому засіданні, розглядає зауваження і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність, а при незгоді вони вносяться на розгляд судового засідання, як правило, в тому ж складі суду, який розглядав справу. Якщо ж це неможливо, зауваження розглядаються судом, у складі якого повинно бути двоє з суддів, які розглядали цю справу. В судовому засіданні може брати участь адвокат, який подав зауваження на прото­кол. Коли справа розглядалася суддею одноособове, він розг­лядає зауваження на протокол. Розглянувши зауваження, суд виносить мотивовану ухвалу, а суддя — постанову, якими засвідчують вірність зауважень або відхиляють їх (ст. 88 КПК). Рішення про відхилення зауважень на протокол адвокат може оскаржити до вищестоящого суду.

Адвокат вправі оскаржити в касаційному порядку вирок будь-якого суду, крім Верховного Суду України, бо він наби­рає чинності негайно після його проголошення (ч. 1 і 5 ст. 347 КПК).

Підготовка адвоката до ведення справи в касаційній інс­танції, особливо адвоката, який не брав участі у розгляді справи судом першої інстанції, включає: вивчення справи і доповнення або складання адвокатського провадження; вив­чення законодавчих актів, судової практики, спеціальної літе­ратури; бесіду із засудженим; вироблення плану захисту; оде-

89-382

113

ржання додаткових матеріалів для подання їх до касаційної інстанції (довідок, характеристик, документів про нагороди і заохочення, стан здоров'я, сімейний стан, актів ревізій та інвентарізацій, витягів із протоколів зборів з проханням про зниження міри покарання, письмового висновку фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, тощо); складання тез пояснень при майбутньому розгляді справи в суді касацій­ної інстанції.

Касаційне оскарження вироку є обов'язком адвоката, який здійснював захист у суді першої інстанції, якщо він вважає вирок неправильним і таку думку поділяє підзахисний.

В тих випадках, коли відсутні розходження в позиції, звичайно подається одна касаційна скарга — від імені адвока­та. Однак це не позбавляє засудженого права оскаржити вирок і від свого імені. Коли ж виникає необхідність відмітити якісь факти, що відомі саме засудженому, то подаються касаційні скарги засудженим і адвокатом. Оскільки питання про каса­ційне оскарження вироку вирішується засудженим (або випра­вданим в частині мотивів і підстав виправдання), адвокат не повинен подавати касаційну скаргу всупереч бажанню свого підзахисного.

Якщо адвокат не знаходить підстав для оскарження виро­ку, а засуджений наполягає на цьому, він повинен пояснити підзахисному мотиви відмови від складання касаційної скарги, роз'яснити порядок оскарження вироку і право засудженого зробити це самостійно. Адвокат може допомогти йому в скла­данні скарги. Однак якщо засуджений не оспорює обвинува­чення і кваліфікації злочину, а просить подати скаргу тільки на суворість вироку, відмова адвоката подати скаргу є непри­пустимою.

До розгляду справи касаційною інстанцією, але не пізні­ше як за три доби до нього адвокат має право подати безпосе­редньо до касаційної інстанції викладені на письмі додаткові до скарги доводи і міркування, а також свої зауваження на скарги інших осіб і подання прокурора. Засуджений має право відкликати скаргу адвоката, крім випадків, коли він через свої фізичні або психічні вади не може сам здійснювати свого права на захист, обвинувачується у вчиненні злочину у віці до 18 років, не володіє мовою, якою ведеться судочинство, коли

114

санкція статті, за якою кваліфіковано злочин, передбачає сме­ртну кару, а також коли до особи застосовано примусовий захід медичного характеру (ч. 2 ст. 353 КПК).

Суд першої інстанції зобов'язаний сповістити адвоката про внесення прокурором подання або подачу скарг на вирок іншими учасниками судового розгляду. Адвокат має право ознайомитися в суді з поданням чи скаргою і подати свої заперечення, які приєднуються до справи або надсилаються до касаційної інстанції як додаток до справи не пізніше трьох діб з моменту їх надходження (ст. 349 КПК).

Адвокат може брати участь в засіданні суду касаційної інстанції, заявляти там відводи і клопотання, давати пояснен­ня (ст. 358, 360). Зміст пояснень полягає в критиці вироку, доказуванні його неправильності в тій чи іншій частині, а в тих випадках, коли адвокат виступає із запереченнями проти подання прокурора, скарг потерпілого, цивільного позивача або їх представників, — в спростуванні доводів цих осіб.

На вирок, що набрав законної сили, і на ухвалу суду касаційної інстанції адвокат при згоді на це підзахисного може подати голові відповідного суду або відповідному прокурору та їх заступникам т. зв. наглядну скаргу. В разі принесення ними протесту адвокат у необхідних випадках може бути запроше­ний на засідання суду, що розглядає справу в порядку нагляду, для дачі пояснень (ч. 2 ст. 391 КПК).

За клопотанням засудженого адвокат викликається в за­сідання суду, що вирішує питання, пов'язані з виконанням вироку (про відстрочку виконання, умовно-дострокове і дост­рокове звільнення від відбування покарання тощо), де заслу­ховуються його пояснення (ст. 411 КПК).

8*9-382

115

§ 2. Адвокат — представник

потерпілого, цивільного позивача

і цивільного відповідача

Право на захист законних інтересів у кримінальному * процесі забезпечується також потерпілому, цивільному пози­вачу і цивільному відповідачу. Ефективним засобом забезпе­чення цього права є участь адвоката в кримінальній справі як представника цих суб'єктів кримінально- процесуальної діяль­ності.

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК). Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили при провадженні в кримінальній справі до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відпо­відальність за його дії, цивільний позов, тобто вимогу про відшкодування збитків (ч. 1 ст. 50 КПК), який розглядається судом разом з кримінальною справою (ч. 1 ст. 28 КПК).

Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємст­ва, установи та організації, які в силу закону несуть матеріа­льну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого (ч. 1 ст. 51 КПК).

Про визнання потерпілим, цивільним позивачем, а також про притягнення як цивільного відповідача особа, яка прова­дить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. З цього моменту вони стають учасниками криміналь­ного процесу, набувають процесуальні права для захисту своїх законних інтересів, в тому числі і право мати представника.

Представниками потерпілого, цивільного позивача і ци­вільного відповідача можуть бути і адвокати. Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст. 52 КПК), тобто на відміну від захис­ників вони не є такими ж самостійними учасниками процесу, не мають своїх особливих процесуальних прав і діють поряд з потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем або заміняють їх, але не вправі діяти на шкоду своїм довірите­лям.

Потерпілий і адвокат як його представник мають право: подавати докази: заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слід­ства; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчо­го, прокурора і суду, а також на вирок або ухвали суду і постанови судді (ч. З ст. 49 КПК).

При ознайомленні з матеріалами справи з моменту закі­нчення попереднього слідства потерпілий і його представник мають право робити виписки із справи і заявляти клопотання про доповнення слідства (ч. З ст. 218 КПК). Якщо в справі провадились додаткові слідчі дії, слідчий зобов'язаний надати їм можливість ознайомитися з усіма додатковими матеріала­ми, а в разі їх клопотання — з усією справою (ст. 222 КПК).

За розсудом судді або суду потерпілий і його представник можуть бути викликані в розпорядче засідання суду для вис­луховування їх пояснень у зв'язку із заявленими ними клопо­таннями (ст. 240 КПК).

Під час судового розгляду справи потерпілий та його представник мають право заявляти відводи і клопотання, вис­ловлювати свою думку про клопотання інших учасників судо­вого розгляду, давати пояснення з приводу досліджуваних судом обставин справи, ставити запитання свідкам, експерту, спеціалісту і підсудним, брати участь в огляді місця вчинення злочину, речових доказів, документів (ст. 267 КПК).

У кримінальному процесі потерпілий особисто або через представника здійснює функцію обвинувачення, оскільки об'­єктивно він заінтересований в тому, щоб вчинений проти нього злочин був розкритий, а особа, яка його вчинила, була притягнута до кримінальної відповідальності. Це особливо яскраво виявляється в справах приватного обвинувачення: про умисне легке тілесне ушкодження, умисне нанесення удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю, наклеп без обтяжуючих обставин, образу, самоуправство, яким завдано шкоди правам та інтересам ок­ремих громадян. Ці справи порушуються не інакше як за скаргою потерпілого і підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим. В них потерпілий особисто або через свого представника підтримує обвинувачення, будучи

116

117

основним обвинувачем. Він і його представник у цих справах мають право брати участь в судових дебатах незалежно від участі в справі інших обвинувачів — державного і громадсько­го (ч. 1 ст. 27. ч. 4 ст. 49. ст. 267. ч. 2 ст. 318 КПК). У справах публічного обвинувачення, які порушуються незалежно від того, чи подав скаргу про вчинення злочину потерпілий, останній, а отже, і його представник, здійснює допоміжне до основного, державного, обвинувачення. У цих справах він і його представник мають право виступати в судових дебатах лише тоді, коли прокурор або громадський обвинувач не бере участі в судовому розгляді (ст. 207, ч. 207 ст. 318 КПК). Таке обмеження позбавляє потерпілого і його представника можли­вості висловити і обгрунтувати в суді свою правову позицію, обмежує дію принципу змагальності судового розгляду і через те воно має бути усунуто із закону.

Промова адвоката -- представника потерпілого, з якою він виступає в судових дебатах, є обвинувальною. В ній вик­ладаються фактичні обставини справи, аналізуються докази, даються юридична оцінка злочину, характеристика потерпіло­го і підсудного, аналіз причин злочину та умов, які сприяли його вчиненню, викладаються міркування з приводу покаран­ня, причому небажано, щоб він вказував, який конкретно вид і міру покарання судові слід обрати для підсудного.

Цивільний позивач або адвокат як його представник має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого, суддю і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слід­ства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду, а також на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову (ч. 2 ст. 50 КПК).

Цивільний відповідач або адвокат, як його представник, має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті позову; подавати докази; заявляти клопо­тання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення попереднього слідс­тві; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; пода-

118

вати скарги на дії особи,, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду, а також на вирок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову (ч. 2 ст. 51 КПК).

В разі їх письмового або усного клопотання слідчий надає можливість ознайомлюватись з матеріалами справи після закі­нчення попереднього слідства цивільному позивачу і відпові­дачу або ж їх представникам. Вони мають право робити випи­ски із справи і заявляти клопотання про доповнення слідства (ст. 217 КПК). Після проведення додаткових слідчих дій слід­чий зобов'язаний надати їм можливість ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання - - з усією справою (ст. 222 КПК).

В розпорядче засідання суду вони викликаються для вис­луховування пояснень у зв'язку із заявленими ними клопотан­нями (ст. 240 КПК).

В стадії судового розгляду справи цивільний позивач і відповідач та їх представники мають право: бути присутніми при розгляді справи в суді, заявляти відводи і клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотання інших учасників судового розгляду, давати пояснення, брати участь у дослід­женні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків (ст. 263 КПК).

Якщо цивільний позивач або представник його інтересів не з'явиться в судове засідання, суддя або суд не розглядає цивільного позову, проте за потерпілим зберігається право заявити позов в порядку цивільного судочинства. За клопотан­ням цивільного позивача (але не його представника) суддя або суд може розглянути цивільний позов у його відсутності. У випадках, коли позов підтримує прокурор або ж він заявлений підприємством, установою чи організацією, суддя або суд розглядають цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника (ст. 291 КПК).

Цивільний позивач і адвокат як його представник є суб'­єктами сторони обвинувачення, бо вони для того, щоб суд задовольнив позов, беруть участь у доказуванні факту вчинен­ня злочину, що заподіяв матеріальної шкоди і винності обви­нуваченого. Проте на відміну від прокурора вони не вправі, виступаючи в судових дебатах, торкатися характеристики осо­би підсудного, питань юридичної кваліфікації дій підсудного і

119

обрання йому міри покарання, бо це не впливає на прийняття рішення за позовом.

Цивільний відповідач і адвокат як його представник сто­ять на стороні захисту, бо вони заінтересовані в тому, щоб факт вчинення злочину, матеріальна шкода, винність обвину­ваченого в їх вчиненні не були доведені і, отже, в задоволенні позову було відмовлено. В своїй промові під час судових дебатів вони повинні торкатися лише питань доведеності вчи­нення злочину і його цивільно-правових наслідків.

Потерпілий, цивільні позивач і відповідач та їх представ­ники вправі протягом трьох діб після його складення ознайо­митись з протоколом судового засідання і подати на нього письмові зауваження. Порядок і наслідки їх розгляду такі ж, як і зауважень захисника підсудного.

Адвокат як представник потерпілого, цивільного позива­ча і цивільного відповідача вправі оскаржити вирок у касацій­ному порядку або подати на нього т. зв. наглядну скаргу тільки за згодом свого довірителя. Суд повинен сповістити його про внесене прокурором подання та про подані скарги іншими учасниками судового розгляду. Він має право ознайомитися з ними в суді і подати свої заперечення (ст. 349 КПК).

Адвокат як представник має право брати участь у розгляді справи судом касаційної інстанції і давати там пояснення (ч. З ст. 360 КПК), підтримуючи свою скаргу чи скаргу свого довірителя і заперечуючи при наявності підстав проти подання прокурора і скарг інших учасників процесу.

Адвокат як представник потерпілого, цивільного позива­ча чи цивільного відповідача у необхідних випадках може бути запрошений для дачі пояснень в засідання суду, що розглядає справу в порядку нагляду (ст. 391 КПК).

Адвокат не може бути допитаний як свідок про обстави­ни, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'я­зків представника потерпілого, цивільного позивача і цивіль­ного відповідача (ст. 69 КПК).

Закон передбачає ряд обставин, що виключають участь адвоката у справі як представника вказаних учасників процесу: якщо він брав участь у цій справі як слідчий або особа, що провадила дізнання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник;

120

допитувався або підлягав допиту як свідок; є родичем будь-ко­го із складу суду або обвинувача; коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи; брав участь у справі як перекладач або поня­тий; коли в розслідуванні або в розгляді справи брала участь службова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосун­ках. За наявності цих обставин адвокат повинен відмовитись від виконання обов'язків представника. На цих же підставах він може бути усунутий від участі в справі слідчим, прокуро­ром або судом (ст. 63 КПК).

Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у кримінальній справі мають право на забез­печення їх безпеки. Рішення про застосування заходів безпеки приймається органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа, а також органом (підрозділом), що здійснює оперативно-розшукову діяльність щодо осіб, які брали участь або сприяли у виявлен­ні, запобіганні, припиненні і розкритті злочинів (ст. 2 і З Закону про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві).

121

Запитання для самоконтролю

1. Що говориться в Конституції України про принципи забез­печення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному пра­ва на захист, презумпції невинуватості і змагальності?

2. В чому полягає забезпечення підозрюваному, обвинуваче­ному, підсудному права на захист?

3. Які є способи залучення адвоката як захисника до участі в справі?

4. В яких випадках відмова від захисника не може бути прий­нята особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею чи судом?

5. З якого моменту захисник допускається до участі в справі?

6. Які права та обов'язки захисника?

7. Як має діяти захисник за наявності колізії у питанні про винність чи невинність підзахисного?

8. Які можливості надає закон адвокату для збирання, дослід­ження і оцінки доказів?

9. Як регулюється питання про заявления клопотань адвока-

том?

122

10. Які права по оскарженню дій і рішень слідчих органів, прокурора, судді і суду має адвокат?

11. Які права має адвокат на етапі закінчення попереднього слідства і в судових стадіях кримінального процесу?

12. Яке значення має захисна промова адвоката і який її зміст?

13. Як розглядаються і вирішуються зауваження адвоката на протокол судового засідання?

14. Чи може адвокат оскаржити вирок суду всупереч волі підзахисного?

15. Які права та обов'язки має адвокат як представник потер­пілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача?

16. Чи має право адвокат як представник відмовитися від взятого на себе зобов'язання?

Глава V

Представництво адвоката в цивільному процесі

§ 1. Адвокат як правозахисник

і представник у цивільному

процесі

Законодавство України покладає на адвоката виконання в цивільному процесі подвійних функцій. Відповідно до ст. 6 Закону про адвокатуру і глави 12 (статті 110—117) ЦПК адво­кати в цивільному процесі виконують одночасно функції пра­возаступництва й представництва.

Участь адвоката в цивільному процесі України полягає у здійсненні ним представництва і захисті суб'єктивних майно­вих і особистих немайнових прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб (громадян і юридичних осіб) та в сприян­ні суду у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обс­тавин справи, прав і обов'язків сторін. В процесуальному представництві адвоката поєднуються два види правовідносин - між адвокатом і особою, інтереси якої він представляє, між адвокатом і судом в цивільному процесі. Правовідносини між адвокатом і довірителем (стороною, третьою особою та ін.) мають матеріально-правовий і процесуально-правовий харак­тер. Матеріально-правові грунтуються на договорі доручення. Процесуально-правові зв'язки виникають з приводу оформ­лення і визначення обсягу повноважень представника в циві­льному процесі і регулюються статтями 112—115 ЦПК.

124

Правові відносини між адвокатом і судом в цивільному судочинстві врегульовано нормами процесуального права (статті 110—117 ЦПК) і є цивільними процесуально-правови­ми. Процесуальне представництво є найбільш поширеним в судочинстві України.

При здійсненні професійної діяльності адвокату надано право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх судових органах та на стадіях цивільного судочинства.

Для ведення справи в суді адвокат повинен мати повно­важення, підтверджене ордером юридичної консультації (п. 4 ст. 113 ЦПК). Повноваження дають адвокату право на вчинен­ня від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, крім передачі справи до товариського чи третейського суду, повну або часткову відмову від позовних вимог, на погодження з позовом, зміну предмета позову, укладення мирової угоди, передачу повноважень іншій особі (передору­чення), оскарження рішення суду, подачу виконавчого листа до стягнення, на одержання присудженого майна або грошей. Повноваження адвоката на вчинення кожної із зазначених дій мають бути спеціально обумовлені у виданому йому дорученні (ст. 115 ЦПК). Адвокат, що займається адвокатською діяльні­стю індивідуально, набуває повноважень після подачі судові доручення, виданого довірителем, а також свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

§ 2. Процесуально-прав.ове становище

адвоката при веденні цивільних справ

у суді першої інстанції

На підставі наданих повноважень адвокати допомагають заінтересованим особам звернутися до суду за захистом їх цивільних прав. Для цього використовуються цивільні проце­суальні засоби — позовна заява, в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин - - скарга і заява, а при окремому провадженні — заява.

125

До подачі позову адвокат виконує значну і складну доп-роцесуальну роботу по вивченню матеріалів справи і написан­ню заяви. Матеріали справи складаються з усних пояснень заінтересованих осіб і поданих ними документів — договорів, посвідчень, постанов, довідок, квитанцій, актів, ордерів, лис­тів службового і особистого характеру, що містять відомості, які мають значення для справи. Згідно з ст. 6 Закону про адвокатуру адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних справах.

Вивчення матеріалів справи дає можливість адвокату: визначитися у правовій природі позову, його елементах і наявності необхідних підстав для реалізації права на пред'яв­лення позову, намітити склад сторін та інших осіб, які візь­муть участь в справі, та інших учасників процесу; визначити предмет доказування і докази для їх підтвердження, зібрати їх і подати судові з позовною заявою.

Позовна заява складається адвокатом у письмовій формі за визначеним ст. 137 ЦПК змістом. Суддя, до якого надійшла заява з додатками, вирішує питання про її прийняття. Відмова у прийнятті оформляється мотивованою ухвалою, яка може бути оскаржена адвокатом (ст. 136 ЦПК) за наявності у нього відповідного повноваження. З прийняттям позовної заяви ви­никають цивільні процесуальні правовідносини, у яких бере участь адвокат, котрий набуває прав і обов'язків процесуаль­ного представника.

Підготовка цивільних справ до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи, покладена на суддю (ст. 143 ЦПК). Процесуальні дії осіб, що беруть участь у справі, а також їх процесуальних представників (в тому числі адвокатів) здійснюються, в осно­вному, на вимогу судді. Разом з тим процесуальні дії по підготовці цивільної справи до судового розгляду можуть здій­снюватися і за ініціативою процесуальних представників-ад-вокатів і спрямовуватися на визначення характеру спірних правовідносин, обставин, які підлягають встановленню, на відшукання доказів, на визначення кола осіб, що братимуть участь у справі тощо.

Представники вправі ставити перед суддею питання про витребування доказів від осіб, які відхилили вимогу адвоката

126

про їх добровільну видачу, а також можуть порушувати клопо­тання про забезпечення доказів і позову (п. 7 ст. 143, ст. 149 ЦПК), про зміну умов його забезпечення (ст. 154 ЦПК) або скасування (ст. 155 ЦПК).

При оформлених повноваженнях на ведення справи в суді адвокат відповідача може використати загальні процесуа­льні засоби захисту, передбачені статтями 99, 103 та іншими статтями ЦПК, а також спеціальні процесуальні засоби -заперечення проти позову і зустрічний позов. Заперечення проти позову подаються у письмовій формі за ініціативою відповідача і на вимогу судді (п. 2 ст. 143 ЦПК). Право на пред'явлення зустрічного позову може бути реалізоване адво­катом не пізніше як за три дні до судового засідання.

В стадії підготовки справи до судового розгляду процесу­альні представники сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають право заявляти суду 'клопотання про призна­чення експертизи, проведення огляду на місці, об'єднання і роз'єднання позовів та вирішення інших питань для забезпе­чення своєчасного і правильного вирішення справи.

Процесуальним забезпеченням участі адвокатів у судово­му засіданні є своєчасне одержання від суду викликів і пові­домлень про день, місце і час розгляду судом спірної справи (ст. 91 ЦПК), а також про відкладення судом розгляду справи при відсутності відомостей, що їм вручено повістки (п. 1 ст. 172 ЦПК).

У підготовчій частині судового засідання процесуальні представники, крім іншого, з'ясовують можливість розглянути справу в даному судовому засіданні, при даному судді і учас­никах процесу. Ст. 169 ЦПК надає представникам можливість бути обізнаним із складом суду, а також із прізвищами проку­рора, експерта, перекладача, секретаря судового засідання і заявляти їм відвід за наявності для цього підстав (статті 18—20 ЦПК). Незважаючи на те, що обов'язок роз'яснення особам, що беруть участь в справі, їх прав покладається на суддю, процесуальний представник має проконсультувати особу, яку він представляє, про її права, порядок їх реалізації та правові наслідки зазначених дій. Вони можуть заявляти клопотання про витребування від третіх осіб додаткового доказового мате­ріалу, внесення змін до складу осіб, що беруть участь1 у справі,

127

про зміну домагання у позовному спорі, подавати заяви про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів держа­вного управління, заміну неналежних сторін і внесення змін до позовного спору (статті 99, 104, 109, 121 ЦПК). Представ­ник позивача може подавати заяви про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, про відмову від позову; представник відповідача — про визнання позову повністю чи частково. Представники сторін можуть укласти мирову угоду. Правами позивача користується і третя особа з самостійними вимогами, а, отже, й її процесу­альний представник, коли у нього є належно оформлене пов­новаження (ст. 115 ЦПК).

При дачі сторонами та іншими особами, що беруть участь у засіданні, пояснень суду про обставини справи та інші питання, які підлягають розгляду (ст. 180 ЦПК), представник вправі ставити їм запитання для уточнення вимог, їх підстав і заперечень, висловлювати свої міркування з приводу питань, що постають у процесі провадження справи. До початку судо­вого засідання представник має проконсультувати довірителя, щоб останній у поясненнях уникав зайвої деталізації обставин, говорив суду тільки правду і називав лише ті' факти, які стосуються справи.

Основним в поясненні є обов'язок сторін та їх процесуа­льних представників, пов'язаний з доказуванням підставності позову і заперечень на нього (ст. ЗО ЦПК). Активна участь сторін в доказовій діяльності регламентується процесуальними правами: при дачі свідком показань першими ставити йому запитання (якщо він викликаний за їх ініціативою), вимагати повторного його допиту, призначення очної ставки (ст. 182 ЦПК); бути ознайомленими судом з письмовими доказами, що є у справі, або протоколом їх огляду і дати на них пояснен­ня (ст. 186 ЦПК); бути ознайомленими з речовими доказами із приверненням в разі потреби уваги суду до обставин, пов'­язаних з їх оглядом, із занесенням до протоколу судового засідання; бути ознайомленими з протоколом доручень (ст. 33 ЦПК) і дати свої пояснення по ньому (ст. 188 ЦПК); брати участь в огляді .на місці речових і письмових доказів і подавати свої зауваження на його протокол (ст. 189 ЦПК); бути озна­йомленими з висновками органу державного управління, з

128

думкою громадської організації чи трудового колективу і ста­вити запитання їх представникам з метою тлумачення і допо­внення висновку, а також з'ясування 'думки громадськості (статті 191, 192 ЦПК) тощо.

Нарешті, адвокати мають право на участь в судових деба­тах, обмінятися з дозволу суду репліками (ст. 194 ЦПК), одержати від суду роз'яснення щодо змісту винесеного рішен­ня та про строки і порядок його оскарження (ст. 212 ЦПК), а при неучасті в судовому засіданні одержати його копію (ст. 216 ЦПК). У судових дебатах представники осіб підбивають підсу­мки розгляду судом справи, дають правову оцінку дослідже­ним доказам і спірним правовідносинам, викладають суджен­ня з приводу розгляду справи по суті. У промові представник висловлює думку щодо розподілу між сторонами судових вит­рат, а при встановленні при розгляді справи порушень закон­ності має право порушити клопотання про постановления судом окремої ухвали.

Важливою частиною процесуально-правового положення представника є повноваження, які забезпечують його діяль­ність, спрямовану на виправлення допущених у протоколі судового засідання і в рішенні суду неточностей або неповно­ти (статті 198, 213-215 ЦПК).

§ 3. Діяльність адвоката як

процесуального представника в стадіях

касаційного і наглядного провадження та

перегляду судових рішень у зв'язку з

нововиявленими обставинами

Касаційні оскарження і перевірка судових рішень і ухвал, що не набрали чинності, є важливою процесуальною гаранті­єю захисту прав осіб, які беруть участь у справі. Право каса­ційного оскарження процесуальні представники реалізують шляхом подачі касаційної скарги у письмовому вигляді за формою, передбаченою законом (статті 289, 292 ЦПК). Пред­ставники співучасників й третіх осіб мають можливість зроби-

9 9-382

129

ти це приєднанням до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступають.

Не підлягають касаційному оскарженню рішення Верхо­вного Суду України, а також районних, міських, міжрайонних (окружних) судів по скаргах на неправильності у списках виборців та на дії органів і службових осіб у зв'язку з накла­денням адміністративних стягнень (ст. 290 ЦПК). Процесуа­льні представники можуть також оскаржити ухвали суду пер­шої інстанції у випадках/передбачених законом, зокрема, ті з них, які перешкоджають дальшому рухові справи (ст. 323 ЦПК), та окремі ухвали (ст. 324 ЦПК).

Залежно від характеру помилки, допущеної судом першої інстанції, представник може в касаційній скарзі ставити пи­тання про усунення її шляхом зміни рішення чи постановлен­ия нового. Вимога про це ставиться тоді, коли відсутня потре­ба збирати або додатково перевіряти докази, а обставини справи повно і правильно досліджені'судом першої інстанції, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права (п. 4 ст. 311 ЦПК). В цьому разі аргументація підстав для скасування, зміни або постановления нового рішення завершується відповідно до п. 5 ст. 292 ЦПК проханням представника, яке формулюється у межах повноважень суду касаційної інстанції, визначених в ст. 311 ЦПК. До касаційної скарги додається також перелік письмових матеріалів (п. 6 ст. 292 ЦПК). Стаття 300 ЦПК іменує їх новими, додатковими матеріалами, які можуть бути подані як до початку, так і під час розгляду справи у суді касаційної інстанції з метою підт­вердження або спростування скарги або подання прокурора.

Інтереси осіб, що беруть участь в справі, забезпечуються також правилом, визначеним ст. 310 ЦПК, за яким на клопо­тання процесуальних представників додаткові матеріали мо­жуть бути витребувані судом для більш ретельної перевірки законності й обгрунтованості судового рішення. До оригіналу касаційної скарги додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь в справі, та документ про сплату державного мита. Підписується касаційна скарга особою, яка оскаржує рішення, або її процесуальним представником, котрий має додати до неї документ, що підтверджує його повноваження. Подача представником касаційної скарги здійснюється через

130

суд першої інстанції, рішення якого оскаржується (ст. 293 ЦПК).

При виявленні недоліків касаційної скарги вона залиша­ється за ухвалою судді без руху, про що повідомляється пред­ставник, котрому пропонується у визначений строк усунути недоліки.

Цивільним процесуальним засобом реалізації права на ос­карження виступає заява співучасників і третіх осіб про при­єднання до касаційної скарги. Заява про це подається у письмо­вій формі, довільного змісту'і державним митом не оплачується (ст. 296 ЦПК). Але заява представника про приєднання співуча­сника чи третьої особи до касаційної скарги вважається такою, коли по правових підставах і правових наслідках збігається із касаційною скаргою. Приєднання до касаційної скарги реалізу­ється поданням заяви у суд першої чи касаційної інстанції.

Представник особи, який подав касаційну скаргу, може відмовитися від неї за наявності у нього повноваження від довірителя (статті 229, 115 ЦПК).

Передбачений законом порядок касаційної перевірки рі­шень суду першої інстанції забезпечує особам, що беруть участь у справі, та їх представникам можливість брати активну участь в засіданні суду касаційної інстанції. Позивач або його представник вправі відмовитися від позову або укласти мирову угоду. Таким правом може скористатися і третя особа, яка заявляє самостійні вимоги. Повноваження представників на виконання зазначених процесуальних дій має бути спеціально оговорено у дорученні.

Перевірка в порядку нагляду судових рішень, ухвал і постанов, які набрали чинності, є процесуальною гарантією, що забезпечує захист прав сторін *га інших осіб, що брали участь у справі, а також державних інтересів. Вони, а також'їх представники, вправі звернутися із скаргою до уповноважених осіб суду і прокуратури про опротестування судових рішень у порядку нагляду.

У скарзі викладається клопотання про опротестування на предмет перевірки законності і обгрунтованості рішення, ух­вали, постанови, що набрали чинності. Змістом скарги може бути клопотання про зупинення виконання судового рішення (ухвали, постанови) до закінчення провадження в справі (стат-

9*9-382

131

ті 331, 335 ЦПК) та про витребування додаткових матеріалів. До неї можуть бути приєднані нові матеріали, які підтверджу­ють наявність підстав для опротестування.

Подати скаргу може процесуальний представник будь-якої особи, що бере участь у справі, за наявності повноваження. У практиці поширене додавання до скарги проекту протесту в порядку нагляду, що сприяє прискоренню його принесення.

Подача скарги в порядку нагляду будь-якими строками не обмежена.

При опротестуванні судового рішення (ухвали, постано­ви) процесуальний закон надає право особам, що брали участь у справі, в тому числі і адвокатам, одержання від суду копії протесту з тим, щоб вони мали можливість підготуватися до захисту законних інтересів довірителів, а у необхідних випад­ках — викласти у письмовій формі свою думку щодо протесту, заявити клопотання, в тому числі про витребування додатко­вих матеріалів.

В наступному обсяг процесуальних засобів, що забезпе­чують представникам захист прав осіб, залежить від розсуду суду наглядної інстанції. Лише в окремих випадках вони пові­домляються про час і місце розгляду справи (ст. 332 ЦПК) і в разі явки в судове засідання допускаються до участі в розгляді (ст. 333 ЦПК).

В засіданні суду наглядної інстанції процесуальне стано­вище представників є аналогічним становищу в касаційній інстанції (статті 301—307, 335 ЦПК). Вони можуть бути поін­формовані про справу, склад суду, прізвище прокурора, пере­кладача, про право заявляти їм відводи.

Процесуальним представникам надано також право заяв­ляти клопотання з усіх питань, пов'язаних з розглядом справи в суді наглядної інстанції (статті 335, 306 ЦПК), давати усні пояснення та висловлювати міркування у справі (ст. 335 ЦПК) про законність і обгрунтованість судового рішення, ухвали, постанови, про обгрунтованість протесту тощо.

Процесуальним забезпеченням захисту прав та законних 'інтересів осіб, які беруть участь у справі, є також перевірка законності і обгрунтованості рішень, ухвал та постанов суду, що набрали чинності, у зв'язку з нововиявленими обставина­ми. З цією метою особи, що беруть участь у справі, та їх

132

уповноважені представники мають право порушити справу провадженням з переглядом рішення, ухвали, постанови у зв'язку з нововиявленими обставинами, вступити в процес у справі, брати участь в судовому засіданні, здійснювати іншу процесуальну діяльність.

Особи, що брали участь у справі, та їх представники, які, проте, не порушували клопотання щодо провадження про пере­гляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами, можуть вступити в процес і здійснювати захист своїх прав і законних інтересів особисто або через уповноваженого предста­вника. Стаття 346 ЦПК передбачає повідомлення їх судом про час і місце судового засідання про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Про вступ у провадження в спра­ві представником подається усна чи письмова заява.

§ 4. Процесуальне представництво адвоката в стадії судового виконання

Право на порушення судового виконання відповідно до ст. 356 ЦПК мають стягувач, прокурор і суб'єкти захисту прав інших осіб (ст. 121 ЦПК), а також уповноважені ними предс­тавники, коли у їх повноваженнях передбачено право на пре­д'явлення виконавчого документа до стягнення (ст. 115 ЦПК). Реалізацію представником цього права поставлено у залеж­ність від наявності певних умов: віднесення рішення судових і несудових органів до підвідомчості судового виконання; заяви до органу судового виконання з доданим до неї викона­вчим документом; вчинення дій після подачі заяви у межах процесуальних строків з додержанням правил про підсудність.

Заява представника до органу судового виконання може бути зроблена в усній або письмовій формі разом з належно оформленими виконавчими документами, перелік яких визна­чений ст. 349 ЦПК. Ними є: виконавчі листи, які видаються на виконання судових рішень, вироків, ухвал, постанов; нака­зи арбітражного суду; посвідчення комісій з трудових спорів, виконавчі написи нотаріальних органів, інші рішення і поста­нови, передбачені ст. 348 ЦПК.

133

Повноваження представника щодо початку судового ви­конання реалізуються в межах передбачених законом процесу­альних строків. Рішення у судовій справі, у якій стороною є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконан­ня протягом трьох років з часу набрання рішенням чинності, а в усіх інших справах — протягом одного року (ст. 359 ЦПК).

Процесуальні дії представника, що стосуються судового виконання, мають бути спрямовані до того органу судового виконання, у районі діяльності якого перебуває майно або знаходиться постійне місце проживання чи роботи боржника; коли ж боржником виступає юридична особа, то за місцем знаходження його органу чи майна (ст. 353 ЦПК). Вибір альтернативної підсудності належить стягувачу і уповноваже­ному ним представнику. Виконавчі документи передаються судові, при якому функціонує судовий виконавець. З часу їх прийняття починається виконавче провадження.

У підготовчій частині судового виконання представники осіб, що беруть участь у справі, мають право вступити у процес виконання (ч. 2 ст. 121, ст. 351 ЦПК), заявити відвід судовому виконавцю (статті 99, 360 ЦПК), подати заяву про призначення боржнику офіційного представника (ст. 361 ЦПК), а також про вжиття заходів до забезпечення виконання (ст. 361 ЦПК).

У провадженні по застосуванню органами судового вико­нання примусових заходів представник відповідача має проко­нсультувати клієнта щодо переваги добровільного виконання рішення над примусовим, яке тягне додаткові витрати і вилу­чення майна на покриття боргу (ст. 361 ЦПК) та ін.

Процесуальні представники осіб, що беруть участь у справі, мають право: одержувати інформацію про хід примусо­вого виконання шляхом особистого ознайомлення з матеріа­лами виконавчого провадження і одержання відомостей від осіб, які виконують рішення, оскаржувати дії судового вико­навця, а також брати участь в розгляді скарг суддею; оскаржу­вати його ухвалу, винесену з питань судового виконання; порушувати перед судом питання про поворот виконання; подавати позови про виключення майна з опису і брати участь в їх розгляді, а також вчинювати інші процесуальні дії по захисту прав осіб в стадії судового виконання.

134

Запитання для самоконтролю

1. Як оформляються повноваження адвоката на здійснення представництва в цивільному процесі?

2. Які повноваження має адвокат при веденні цивільних справ у суді першої інстанції?

3. Яку участь бере адвокат у стадіях касаційного і наглядного провадження, перегляду судових рішень у зв'язку з новови-явленими обставинами?

4. Які повноваження адвоката в стадії судового виконання?

135

Рекомендована література

1. Барщевский М.Ю. Организация и деятельность адвока­туры в России. М., 1997.

2. Бернаш У., Решетникова И.В., Прошляков И.Д. Судеб­ная адвокатура. С.-Пб., 1996.

3. Бойков А.Д. Этика профессиональной защиты по уго­ловным делам. М., 1978.

4. Варфоломеева Т.В. Криминалистика и профессиональ­ная деятельность защитника. К., 1987.

5. Ватман Д.П. Адвокатская этика. М., 1977.

6. Ватман Д.П., Елизаров В.А. Адвокат в гражданском процессе. М., 1969.

7. Істория адвокатури України / За ред. Т. В. Варфоломее -вої, О.Д.Святоцъкого. К., 1992.

8. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинский А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. К., 1997.

9. Молдован В.В. Судова риторика. К., 1996.

10. Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. Львов, 1992.

136

11. Святоцъкий О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. К., 1997.

12. Сергеич П. Искусство речи на суде. М., 1988.

13. Стецовский Ю.И. Адвокат в уголовном судопроизвод­стве. М., 1972.

14. Сучасні системи адвокатури / За ред. О.Д. Святоцъко-го. К., 1993.

15. Черкасова Н.В. Формирование и развитие адвокатуры в России. 60-80 годы XIX ст. М., 1987.

16. Штефан М.И., Дрижнаная Е.Г., Гусев Е.В. Представи­тельство граждан в суде. К., 1991.