Гуманність виявляється і щодо самих засуджених:

1. за своїм правовим становищем засуджений продовжує зали­
   шатися громадянином України (ст. 8 ВТК України);

2. застосовуючи кримінальне покарання, держава прагне вип­
   равити засудженого (домогтися від винного законослухняної пове­
   дінки), повернути його на шлях чесного трудового життя;

3. виконання і відбування покарання не має на меті завдати фізич­
   них страждань або принизити людську гідність (ч. 2 ст. 1 ВТК України);

4. під час виконання і відбування покарання засудженому ство­
   рюються (надаються) умови для нормального існування, всієї його
   життєдіяльності (забезпечення харчуванням, приміщенням для
   проживання, побутовим і медичним обслуговуванням і т. ін.).

До основних напрямів гуманізації порядку та умов виконання і відбування покарання слід віднести й збереження здоров'я засуд­жених (зокрема належить запровадити примусове лікування захво­рювання на туберкульоз); забезпечення процесу соціальної адаптації за рахунок збільшення кількості побачень, виїздів та відпусток, на­дання пільг засудженим до позбавлення волі жінкам; стимулюван­ня процесу виправлення засуджених шляхом надання різноманітних пільг і заохочень та ін.

Принцип гуманізму не можна розуміти лише як надання пільг засудженим: передусім — це побудова такої правової основи функ­ціонування пенітенціарної системи, яка відповідала б людським потребам, сприяла оздоровленню, поліпшенню стосунків між засуд­женими і адміністрацією і, зрештою, створенню сприятливих умов у кожній установі виконання покарання (УВП).

Демократизм кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що ця політика є практичною реалізацією волі народу, що діяльність установ виконання покарання та інших органів держа­ви, які виконують кримінальні покарання, здійснюється під конт­ролем представницьких (громадських) організацій спостережними комісіями та службами у справах неповнолітніх. До того ж гро­мадськість бере безпосередню участь у виправленні засуджених (в організації і проведенні індивідуальної виховної роботи).

Поєднання переконання і примусу властиве всім сферам діяль­ності держави. На подібному поєднанні ґрунтується і кримінально-виконавча політика. Цей принцип виражається в тому, що в процесі виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються як каральні, так і суто виховні заходи і методи впливу.

Принцип соціальної справедливості знаходить свій вияв у тому, що при виконанні та відбуванні покарання кожному засудженому

має бути забезпечене справедливе ставлення до нього, гарантува­тися рівноправність громадян перед законом, судом та іншими пра­воохоронними органами незалежно від віросповідання, національ­ності, інших чинників; застосування заходів заохочення і стягнен­ня повинно здійснюватися відповідно до вимог законів та інших відомчих актів з урахуванням характеристики особи, поведінки за­судженого з метою його виховання, щоб пристосувати засуджено­го до життя в суспільстві після звільнення.

Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини кожна особа для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтова­ності кримінального обвинувачення, що їй пред'являється, має пра­во на те, щоб на основі повної рівності її справа була розглянута гласно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом.

Під час відбування покарання має ефективно функціонувати система скорочення строків покарання, що діє відповідно до пове­дінки засудженого, його психологічної і соціальної орієнтації.

Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбу­вання покарання правоохоронні органи керувалися не тільки вимо­гами законів, але й враховували вимоги узвичаєних людських норм поведінки, їхня діяльність повинна бути направлена на дотриман­ня традиційних норм моралі, закріплення загальнолюдських цінно­стей новими гуманними і демократичними правилами, застосування заохочення як головного заходу виховного впливу, а також на вирі­шення певних проблем виховання.

Принцип моральності знаходить своє вираження і у формуванні в суспільстві свідомої терпимості, довіри до тих, хто відбув пока­рання, створенні умов звільненим з місць позбавлення волі для їхньої соціальної реабілітації.

У нормах права закріплюються всі принципи кримінально-вико-навчої політики. Крім згаданих, до них слід віднести і деякі інші за­гальні положення (начала), хоч їх значення і не таке велике, щоб підно­сити їх до принципів. До них належать, наприклад, принцип розділь­ного тримання засуджених в УВП; відбування всього строку покарання в УВП одного виду; зміна умов тримання осіб, які відбувають покаран­ня у видгляді позбавлення волі, як у межах УВП одного виду, так і шляхом переведення до УВП інших видів; закріплення результатів виховного впливу після відбування засудженим строку покарання.

Щодо питання про співвідношення принципів кримінально-ви­конавчої політики, кримінально-виконавчого права і принципів діяль­ності установ виконання покарання в літературі простежуються різні

ЗАГАЛЬНА

точки зору. На нашу думку, правильною є та, згідно з якою коло ос­новних положень (начал), що розглядаються як принципи кри­мінально-виконавчої політики, ширше за коло положень, які стосу­ються принципів кримінально-виконавчого права, оскільки до пер­ших належать найзагальніші положення.

§ 3. Кримінально-виконавче право: предмет і метод

Як здійснюється на практиці кримінально-виконавча політика? Проголошені нею принципи мають бути втілені в реальну дійсність, інакше учасники кримінально-виконавчих відносин не сприй­матимуть їх як загальні положення (начала) цієї політики.

Кримінально-виконавча політика запроваджується в життя за до­помогою таких засобів, як кримінально-виконавче право, діяльність спеціальних державних органів, участь громадськості у виправленні засуджених, педагогічних і соціально-психологічних заходів.

Головною формою виявлення і закріплення кримінально-вико­навчої політики є кримінально-виконавче право. Річ у тім, що полі­тика і право перебувають у взаємозв'язку, оскільки право ство­рюється політичною організацією суспільства — державою. Отже, кримінально-виконавчій політиці в цьому взаємозв'язку належить провідна роль. Вона зумовлена тим, що політика визначає основні вимоги до виконання і відбування кримінальних покарань, до змісту, формування, розвитку та застосування норм кримінально-виконав-чого права. Кримінально-виконавче право, згідно з принципами кримінально-виконавчої політики, регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання покарань.

Кримінально-виконавче право, як і все право в цілому, — це піднесена до рівня закону воля українського народу, зміст якого визначається економічним базисом суспільства. Кримінально-вико­навче право, як і інші галузі права, складається з правових норм — встановлених і охоронюваних державою, обоє 'язкових для всіх гро­мадян України правил поведінки, які відбивають і закріплюють згідно з принципами кримінально-виконавчої політики волю україн­ського народу в галузі виконання покарань.

Як один із засобів, за допомогою яких Україна проводить бо­ротьбу зі злочинністю, кримінально-виконавче право взаємопов'я­зане з кримінальним і кримінально-процесуальним правом, оскіль­ки перед ними стоїть спільне завдання — охороняти законні права та інтереси громадян, державного устрою від злочинних посягань. Проте кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення спільної мети за-

Розділ 1. Поняття кримінально-виконавчого права...

собами, притаманними тільки їй, на різних етапах (стадіях) бороть­би зі злочинністю.

Кримінальне право визначає поняття та види злочинів і пока­рань, мету і сутність покарання, регулює визначення і звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право регулює порядок попереднього розслідування, судового розгляду, визначення пока­рання і звернення вироку до виконання.

Предметом правового регулювання кримінально-виконавчого пра­ва є суспільні відносини, що складаються в процесі виконання кримі­нальних покарань. Такі суспільні відносини виникають між органами, що виконують покарання, і засудженими у зв'язку з виконанням визна­ченого судом покарання. Деякі суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності цих органів, регулюються певними галузями права. Приміром, виробничо-господарська діяльність УВП та їх договірні відносини з підприємствами інших відомств регулюються нормами ци­вільного права. Праця робітників і службовців цих установ, а також тех­ніка безпеки і охорона праці засуджених регулюються нормами трудо­вого права. Норми адміністративного права регулюють як суспільні відносини, що виникають у сфері управління УВП, так і порядок про­ходження служби співробітниками, які мають спеціальні звання.

У зв'язку з прийняттям нового кримінально-виконавчого законо­давства істотно змінився предмет його правового регулювання. Од­нак слід підкреслити, що і в минулому, і особливо тепер, незважаю­чи на цю зміну, кримінально-виконавче право завжди мало і має своє­рідний предмет регулювання. Якщо до останньої кодифікації цим предметом були суспільні відносини, що виникали в процесі виконан­ня покарань, у поєднанні з виправно-трудовим впливом на засудже­них, то тепер предмет правового регулювання став ширшим — він охоплює виконання всіх кримінальних покарань.

На думку переважної більшості вчених кримінально-виконав­че право можна віднести до категорії самостійних галузей права (Л. В. Багрій-Шахматов, М. О. Бєляєв, І. І. Карпець, М. П. Ме-лентьєв, А. Є. Наташев, І. С. Ной, І. А. Сперанський, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубников, Б. С. Утєвський, І. В. Шмаров та ін.).

Окремі .ж автори намагаються довести, що кримінально-ви­конавче право (виправно-трудове право) являє собою комплексну галузь права¹. Свою позицію вони пояснюють тим, що предметом

Див.: Пинчук В. Й. Место исправительно-трудового права в системе советс-кого права // Правоведение. - 1972. - № 1. - С. 54; Шшиов О. Ф. Новая книга по советскому исправительно-трудовому праву // Сов. гос-во й право. — 1972. — № 5. -С. 135-136.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

виправно-трудового права є суспільні відносини, які виникають у процесі виконання кримінального покарання, що утворює предмет правового регулювання. Вони намагаються знайти в нормах виправ­но-трудового (кримінально-виконавчого) права елементи норм інших галузей права (зокрема трудового права), що, на їх погляд, і свідчить про комплексний характер виправно-трудового права. Та­кої точки зору дотримуються і деякі інші фахівці.

Які ознаки або критерії необхідні для визнання і визначення самостійності тієї чи іншої галузі права?

У теорії права є загальновизнаним, що галузі права характери­зуються наявністю самостійного предмета правового регулювання і специфічного методу правового регулювання.

Певна річ, предмет правового регулювання — це конкретні суспільні відносини, що мають індивідуальні, специфічні риси. Причому ці конкретні суспільні відносини стають предметом само­стійної галузі права не самі по собі, а лише тоді, коли завдання, що постають перед їх регулюванням, законодавцем можуть бути вирі­шені за допомогою певних специфічних засобів правового впливу¹.

Іншим критерієм (деякі вчені розглядають його йк допоміжний) є метод правового регулювання, коли мають на увазі засіб, за допо­могою якого держава забезпечує необхідну поведінку людей як учас­ників відповідних правовідносин на основі даної сукупності право­вих норм², тобто метод правового регулювання можна уявити як су­купність правових засобів впливу на конкретні суспільні відносини.

На наш погляд, такі теоретичні положення про самостійність галузей права слід також використовувати і стосовно кримінально-виконавчого права.

Наявність особливого, специфічного предмета правового регулю­вання (тобто суспільних відносин, що складаються в процесі виконан­ня і відбування кримінального покарання) є головним критерієм (озна­кою), що свідчить про самостійність кримінально-виконавчого права.

Донедавна, коли галузь ще мала назву «виправно-трудове право», цим предметом були суспільні відносини, що виникали в процесі ви­конання і відбування покарань, у поєднанні з заходами виправно-тру­дового впливу (порядок та умови виконання позбавлення волі, заслан­ня, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язко­вим притягненням засудженого до роботи, умовного звільнення з місць

Див.: Явич Л. С. Система советского права й систематизация законодатель-ства // Теоретические вопросьі систематизации сов. законодательства. — М., 1962. -С. 248-249.

^г Див.: Иоффе О. С., Шаргородскш М. Д. Вопросьі права. -М., 1961. - С. 354.

позбавлення волі з обов'язковим притягненням засудженого до робо­ти). Тепер же предмет правового регулювання вже кримінально-вико­навчого права охоплює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання і відбування всіх без винятку кримінальних покарань, і вла­стивий тільки кримінально-виконавчому праву, оскільки жодна галузь права не регулює порядку та умов виконання і відбування криміналь­них покарань і застосування до засуджених заходів виховного впливу.

Говорячи про специфічність, самостійність кримінально-вико­навчого права як галузі в цілому, мають на увазі, що воно відрізняєть­ся від суміжних галузей права (кримінального, кримінально-проце­суального). І хоча кримінально-виконавче право містить певні спільні інститути з переліченими галузями, а саме: регулювання системи установ виконання покарання, мету покарання, підстави і порядок звільнення від відбування покарання і т. ін., проте це не є доказом, що така галузь права, як кримінально-виконавче право, не може бути самостійним предметом правового регулювання. Спільні інститути можуть існувати в багатьох галузях, і це неминуче, але самостійність кожної галузі права, за ознаками, що характеризують її, цілком оче­видна. Всі згадані галузі права, які виконують спільне завдання — боротьбу зі злочинністю, водночас характеризуються наявністю особ­ливого, специфічного предмета правового регулювання.

Іншим критерієм (допоміжним, додатковим) предмета кримі­нально-виконавчого права є наявність особливого, специфічного методу правового регулювання суспільних відносин. На думку М. О. Стручкова, є метод владного наказу (імперативного методу), що не припускає заперечень¹. Однак у процесі виконання і відбу­вання кримінальних покарань уможливлюється застосування й інших засобів, зокрема методів переконання і диспозитивного ме­тоду². На вірогідності застосування в одній галузі права кількох методів правового регулювання наголошував С. І. Вільнянський³.

Як підкреслює Л. Г. Крахмальник⁴, визнання виправно-трудо­вого (кримінально-виконавчого) права як самостійної галузі права має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки:

Терміном «імператив» у філософії Канта позначається загальний закон, що відбиває безумовне і природжене моральне правило, яке визначає, що слід робити, і владно-обов'язкове для виконання.

² Див.: Стручков Н. А. Исправительно-трудовое право.-М., 1966.-С. 21-22.

³ Див.: Вильнянский С. Й. К вопросу о системе советского права // Сов. гос-во
й право.- 1957. -№ 1.-С. 104-105.

⁴ Див.: Крахмальник Л. Г. Место исправительно-трудового права в системе со­
ветского права // Проблема совершенствования законодательства. - М.. 1975. -
Вьіп. 2. - С. 200-209.

11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

1. такий висновок базується на сучасному вченні про систему
   права і з науковою обгрунтованістю визначає місце кримінально-ви­
   конавчого права в системі права держави. У зв'язку з цим і сама си­
   стема права правильніше і логічно послідовніше диференціює пра­
   вове регулювання суспільних відносин;

2. досягнуто найповніше наукове обґрунтування подальшого
   розвитку кримінально-виконавчого законодавства як самостійної
   галузі законодавства;

3. викладається теоретичне обґрунтування щодо створення у
   Зводі законів самостійних розділів, які стосуються кримінально-
   виконавчого законодавства, що має істотне практичне значення для
   подальшої систематизації законодавства;

4. правове регулювання виконання і відбування кримінальних
   покарань, здійснюване за допомогою відокремлених, самостійних
   правових норм, закріплених у певній системі, є найповнішим і най­
   глибшим, краще задовольняє потреби практики, сприяє найрезульта­
   тивнішому досягненню мети, що постає перед даною галуззю права.

Зрозуміло, обґрунтування самостійності кримінально-виконав­чого права не означає відмежування його від інших галузей права. Як і раніше, зберігається зв'язок і взаємодія зі всіма галузями пра­ва і особливо з тими, що спільно з кримінально-виконавчим правом служать справі боротьби зі злочинністю.

Таким чином, кримінальнд-виконавче право являє собою волю українського народу, піднесену до рівня закону і відбиту в системі правових норм, встановлених державою для регулювання суспіль­них відносин, що виникають у процесі виконання і відбування кри­мінальних покарань і застосування заходів виховного впливу до за­суджених.

Порядок позбавлення волі і розподіл арештованих.

Порядок тримання осіб, позбавлених волі.

Заходи репресії до ув'язнених.

Конвой.

Про закриття тюрем.

Цим та іншими нормативними актами створювалося виправно-трудове право, регламентувався напрям розвитку законодавства, формувалися загальні начала (принципи) нової виправно-трудової політики, а саме;

1. обов'язкове притягнення ув'язнених до праці і оплата праці;

2. організація системи місць ув'язнення залежно від категорій
   ув'язнених;

3. закріплення основних елементів правового становища ув'яз­
   нених;

4. вимога індивідуального підходу у виховній роботі з ув'язне­
   ними;

5. залучення педагогів до виховної роботи і т. ін.

У ці роки законодавчі органи особливу увагу приділяли вдос­
коналенню системи органів, які виконували покарання у вигляді
позбавлення волі, і створенню нових установ — трудових колоній.
У циркулярах Наркомюсту висувалося завдання перетворити місця
ув'язнення на життєву трудову школу, що перевиховує злочинців,
оголошувалася боротьба з пережитками старого в'язничного побуту,
ставилася вимога залучати ув'язнених там, де це тільки можливо,
до самоконтролю й самодисципліни. \

З-поміж нормативних актів, що регламентують порядок гумо-ви виконання покарання, вирізняється Декрет РНК від 21 березня 1921 року «Про позбавлення волі і порядок умовно-дострокового звільнення»¹.

Тут формулювалися завдання позбавлення волі і передбачалося переведення ув'язнених від більш строгих форм ізоляції до менш строгих форм, навіть до дострокового звільнення від покарання.

Таким чином, визначалися основи для застосування в радян­ських виправно-трудових установах прогресивної системи відбуван­ня покарання, коли умови тримання засуджених ставляться в пря­му залежність від їхньої поведінки.

З утворенням союзної держави (СРСР) започатковувалася нова кодифікація виправно-трудового законодавства. Особливість цього періоду характеризується тим, що ця кодифікація розпочиналася зни-

' Див.: СУ УССР. - 1920. - № 7. - С. 123.

21

ЗАГЛИБНА ЧАСТИНА

вим кодексом РРФСР у таких установах установлювався напів-вільний режим.

Передбачалося, що в подальшому система покарань буде заміне­на заходами виховного характеру і на найпершому етапі тюрми ма­ють бути замінені виховними установами. Саме на будинки громадсь­ких примусових робіт покладалося здійснення такого завдання.

Оскільки ВТК УРСР був прийнятий на один рік пізніше, ніж ВТК РРФСР, він увібрав весь позитивний досвід, накопичений у Росії, і це уможливило уникнути багатьох неточностей і чужих помилок.

Так, ВТК УРСР замість дев'яти типів місць ув'язнення, що були передбачені ВТК РРФСР, містив тільки сім. Відмовилися від ко­лоній для психічно неурівноважених, туберкульозних та інших ув'язнених, від трудових будинків для правопорушників із робітничо-селянської молоді.

Дослідно-технічний відділ (ДТВ) НКВС УРСР 7 січня 1926 року видав Циркуляр № 1 «Про перенумерацію виправно-трудових установ УРСР», в якому кожній виправно-трудовій установі нада­вався певний номер і літерне позначення, за якими вони мали зна­читися в справах ДГВ НКВС, і надалі будь-які взаємодії поміж ними та іншими відомствами повинні відбуватися тільки за новими но­мерами та літерами. Перенумерування охоплювало всі місця поз­бавлення волі, не тільки ВТУ: реформаторіуми, ізолятори спеціаль­ного призначення та ін.

Існували певні особливості і в режимі тримання підслідних та засуджених. Так, засуджені чоловіки та жінки в УРСР трималися в окремих корпусах або ізольованих відділеннях (ст. 56 ВТК УРСР), але спільно працювали, навчалися, брали участь у культурно-освітніх заходах і т. ін. Такого спілкування у ВТК РРФСР не при­пускалося, жінок тримали в спеціальних (ізольованих) виправно-трудових установах (ст. 114 ВТК РРФСР).

Місця позбавлення волі розподілялися і залежно від тривалості строку, визначеного вироком суду: короткострокові, середні та три­валі. Так, короткостроковим ув'язненням вважалося позбавлення волі до 6 місяців. За ВТК РРФСР і УРСР для виконання цього виду поз­бавлення волі створювалися спеціальні місця (будинки попередньо­го ув'язнення). Особливо небезпечних злочинців, які потребували ізоляції, тримали в спеціальних місцях ув'язнення. Осіб, які не ви­являли ворожості до радянської влади, не були рецидивістами і не вчинили тяжких злочинів, тримали в будинках примусових робіт (зі строгою ізоляцією чи без неї) та в трудових колоніях. У міру виправ­лення вони могли бути переведені в перехідні трудові будинки.

24

/ юс/«/І и. Іьтиріх розвитку кримінально-виконавчого законодавства

Підслідні ув'язнені могли бути направлені до ВТУ тільки після Ю-денного перебування в камері затримання при міліції. Водночас, коли заарештований являв собою серйозну соціальну небезпеку, він міг бути направлений прямо до ВТУ без попереднього тримання в камері затримання при міліції¹.

ВТК УРСР 1925 року передбачав застосування прогресивної системи виконання та відбування позбавлення волі, її поняття вик­ладене у ст. 4 ВТК УРСР:

«Заходи соціального захисту проводяться у виправно-трудових установах за прогресивною (висхідною) системою, відповідно до якої ув'язнені підлягають різноманітному і за загальним правилом щодалі, то більш полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових установах різних типів і розподіляються в них на розряди з подальшим переведенням з розряду в розряд, з установи до установи, залежно від особливості їх особи, соціаль­ного стану, змісту судового вироку, причин, мотивів і приводів зло­чину, так само як і від поведінки у виправно-трудовій установі і успіхів у праці та заняттях».

Розподіл ув'язнених по виправно-трудових установах УРСР
дещо відрізнявся від розподілу у виправно-трудових установах
інших республік. Замість чотирьох розрядів (штрафного, випробу,
вального, тих, хто виправляється і зразкових) встановлено три роз­
ряди: початковий, середній і вищий. \

Всі ув'язнені, які прибували до виправно-трудових установ, відразу \ ж поміщалися в початковий розряд. Ув'язнені першої категорії* у ВТК УРСР повинні були знаходитися на початковому розряді не менше чверті строку позбавлення волі, визначеного вироком суду (згідно з ВТК РРФСР і БРСР — не менше половини); ув'язнені другої кате­горії —не менше однієї п'ятої частини строку (згідно з ВТК РРФСР і БРСР — не менше чверті); ув'язнені третьої категорії — не менше однієї шостої частини строку покарання (у ВТК РРФСР і БРСР про це нічого не говориться). Особи, переведені з початкового в середній роз­ряд, згідно з ВТК УРСР, повинні були знаходитися в ньому не менше однієї шостої частини строку покарання, в БРСР — не менше чверті частини строку, а в РРФСР—не менше третини строку покарання. Ці всі переведення здійснювалися лише тоді, коли засуджений своєю пра­цею і поведінкою доводив, що став на шлях виправлення.

' Див.: Циркуляр НКЮ й НКВД УССР от 7 октября 1924 г. № 132 «О содер-жании арестованньк, числяшихся за судебно-следственнмми органами в камерах задержання при милиции».

25

ЗАГАЛЬНА

Розділ ПІ

Правове регулювання виконання покарань і застосування заходів виховного впливу. Кримінально-правові правовідносини

§ 1. Поняття і загальні ознаки покарань, виконання яких пов'язане з виховним впливом на засудженні

Будь-яке кримінальне покарання є заходом державного примус} що застосовується судом до особи, яка вчинила злочин. Перед пс каранням поставлена мета: виправлення засудженого; спеціальна (або окрема) превенція, тобто запобігання вчиненню нових злочинц як самим засудженим, так і іншими особами. Звідси можна зроби ти висновок, що покарання є цілеспрямованою карою.

Під карою слід розуміти ті позбавлення і страждання, які нає засуджений. Без кари неможливо уявити собі покарання. Томі будь-які заходи впливу, що застосовуються до особи, винної у ненні злочину, що не спричиняють до страждань і позбавлень ції особи, не можуть розглядатися і вважатися як покарання.

Як і в чому конкретно виражається кара?

Коли йдеться про покарання, виконання яких пов'язане з ка| ральним і виховним заходами впливу на засуджених, маються ні увазі ті види кримінальних покарань, застосування яких передба чає позбавлення або істотне обмеження прав та інтересів засудже них на тривалий час. Передусім — це позбавлення волі, виправі роботи без позбавлення волі і т. ін. Позбавлення волі посідає знач не місце поміж іншими видами, покарань. За Кримінальним коде» сом України понад 40 відсотків санкцій статей Особливої части? позбавлення волі передбачається як єдиний вид покарання або аль тернативний з іншими, більш м'якими видами покарань. Звісно, І покарання розрізняються між собою за характером і обсягом.

Позбавлення волі виявляється в тому, що засуджений поміг ся на строк, визначений вироком суду, у спеціально для цього призна

32

оик.ининня покарань ...

чену установу виконання покарання (тюрму або колонію). В умовах фізичної ізоляції від суспільства до засудженого застосовуються ка­ральні і виховні заходи впливу. У статті 8 ВТК України підкреслюєть­ся, що в процесі виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються такі основні засоби виправлення, як: режим виконан­ня і відбування покарання, суспільне корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійне навчання. Обсяг кари і конкретні заходи виховного характеру залежать від режиму і виду установи виконання покарання, які визначаються судом з урахуванням характеру і міри суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи винного.

За чинним законодавством позбавлення волі може бути визначе­не в межах від трьох місяців до десяти років, а за особливо тяжкі зло­чини, злочини, що спричинили до особливо тяжких наслідків, і для особливо небезпечних рецидивістів у випадках, передбачених Кримі­нальним кодексом України, — не більше п'ятнадцяти років. Згідно з Законом України від 22 лютого 2000 року «Про внесення змін до Кри­мінального, кримінально-процесуального та Виправно-трудового ко­дексів України»¹, КК України доповнений статтею 25² такого змісту:

«Стаття 25². Довічне позбавлення волі

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передба­чених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

При заміні в порядку помилування довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк воно може бути призначено і на строк понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти п'яти років».

При визначенні покарання особі, яка не досягла до вчинення злочину вісімнадцятилітнього віку, строк позбавлення волі не може перевищувати десяти років.

Відбування покарання у вигляді позбавлення волі за вироком суду визначається у виправно-трудових колоніях-поселеннях, коло­ніях загального, посиленого, строгого і особливого режимів або в тюрмі, а також у виховно-трудових колоніях загального і посиле­ного режимів.

Виправні роботи без позбавлення волі є покаранням, яке поля­гає в примусовому притягненні засудженого до праці з утриманням

¹ Див.: Голос України. - 2000. - 29 бер.
21-з₈б 33

певної частини Його заробітної плати (від 5 до 20%) на користь дер-] жави. Виправні роботи без позбавлення волі визначаються на строк] від двох місяців до двох років і відбуваються відповідно до вироку] суду або за місцем роботи засудженого, або в інших місцях, що] визначаються органами, які відають виконанням виправних робіт,] але в районі місця проживання засудженого.

Каральний аспект виправних робіт без позбавлення волі поля* гає в багатьох обмеженнях, яких зазнають засуджені до цього виду] покарання:

із заробітку засуджених до виправних робіт без позбавлення волі відраховуються суми в розмірах, встановлених вироком суду, у доход держави протягом строку відбування покарання, а саме: відрахування здійснюються за місцем роботи засудженого зі всієї суми заробітку без утримання з цих сум податків та інших платежів, а також незалежне від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами;

час відбування виправних робіт без позбавлення волі в загаль­
ний і безперервний трудовий стаж засудженого не зараховується!
про що робиться запис в Його трудовій книжці; і

протягом строку відбування виправних робіт без позбавлення вол| забороняється звільнення засуджених з роботи за власним бажанням без дозволу органів, що відають виконанням цього виду покарання;

засудженим до виправних робіт без позбавлення волі під ча відбування покарання чергова відпустка не надається.

До засудженого до виправних робіт без позбавлення волі зас<( тосовуються заходи виховного впливу з боку трудового колектив" і громадських організацій підприємств, організацій або установ, де він працює. Виконуються виправні роботи без позбавлення відділами (відділеннями, групами) виконання покарань, що не пс в'язані з позбавленням волі Державного департаменту України питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, облас тях, містах Києві та Севастополі.

Специфічні особливості спостерігаються в процесі виконань такого кримінального покарання, як направлення до дисципліна;: ного батальйону. Цей вид покарання застосовується до військове службовців строкової служби, які вчинили злочин у випадках, п« редбачених законом, на строк від трьох місяців до двох років, а' кож у випадках, коли суд, зважаючи на обставини справи і ос засудженого, визнає доцільним замість позбавлення волі на строї до трьох років застосувати направлення до дисциплінарного ба тальйону на той самий строк. Направлення до дисциплінарног батальйону замість позбавлення волі не може застосовуватися

34,

осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

Виправні роботи без позбавлення волі військовослужбовцям за­мінюються триманням на гауптвахті на строк до двох місяців.

У Положенні про дисциплінарний батальйон, затвердженому Указом Президента України від 5 квітня 1994 року, зазначається, що направлення до дисциплінарного батальйону є покаранням за вчи­нений злочин і має на меті виправлення засуджених у дусі чесного ставлення до праці і військової служби, строгого дотримання ними Конституції і законів України, точного виконання військової прися­ги, військових статутів і запобігання злочинам.

Сутність цього покарання полягає в тому, що засуджений у при­мусовому порядку направляється в особливу військову частину на визначений у вироку військового суду строк — до трьох років (військовослужбовцями, яким визначається направлення до дисцип­лінарного батальйону, найчастіше вчиняється втрата військового майна, непокора командиру і т. ін.). Перебуваючи в дисциплінарно­му батальйоні, засуджений не перестає залишатися військовослуж­бовцем. Після звільнення з дисциплінарного батальйону військово­службовець вважається особою, яка не має судимості. Ті, хто потра­пив до дисбату, носять форму, перебувають на продовольчому, речовому і грошовому забезпеченні, займаються бойовою і фізичною підготовкою, як і в будь-якій звичайній військовій частині, Але до розпорядку дня включається обов'язкова робота на якомусь вироб­ництві. Гроші за цю роботу не нараховуються. На роботу військовос­лужбовці виводяться під конвоєм, караульну службу вони не несуть.

§ 2. Процес карального і виховного впливу

Будь-яке покарання, визначене вироком суду винному у вчи­
ненні злочину, має бути відбуте і виконане. •

Під виконанням покарання слід розуміти врегульований норма­ми кримінально-виконавчого права каральний і виховний процес, який здійснюється уповноваженими на те спеціальними устано­вами або органами держави згідно з метою покарання.

Кара або каральні елементи містяться в спеціальних правилах поведінки засуджених до позбавлення волі, що мають заборонний характер. В основному вони перелічені у § 17 Правил внутрішньо­го розпорядку виправно-трудових установ¹.

Затверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань від 5 червня 2000 р. № 110 // Правила внутрішнього розпорядку вип-равио'-трудових установ. - Київ, 2000:

2* ' 35

ЗАІАЛЬПА

Засудженим до позбавлення волі забороняється:

а) розпоряджатися особистим часом, відведеним їм розпорядком
дня, не порушуючи при цьому встановлених правил поведінки;

б) отримувати в посилках (передачах) і зберігати при собі про­
дукти харчування та предмети першої потреби (додаток 5);

в) зберігати предмети і речі, передбачені переліком (додаток 5);

г) купувати продукти харчування і предмети першої потреби в
асортименті, передбаченому переліком (додаток 5);

ґ) брати участь в культурно-масових і спортивно-оздоровчих; заходах, користуватися бібліотекою, настільними іграми;

д) брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків >
засуджених;

е) у відведених місцях розводити декоративних риб та кімнатні ]
рослини;

є) користуватися у відведених місцях індивідуальними водонаг-] рівальними приладами заводського виготовлення;

ж) відправляти через пошту або передавати родичам під контро-1
лем адміністрації установи особисту літературу і періодичні видання-і

з) придбавати для загального користування за рахунок коштів,!
які перебувають на особових рахунках, телевізори, холодильники,!
програвачі, радіоприймачі з розрахунку: телевізор, програвач - один!
на відділення, холодильник, радіоприймач - один на житлове при-|
міщення.

Тут же у § 17.2 перелічуються і правила режиму, що мають су виховний характер, оскільки їх порушення або недотримання не мс спричинятися до якихось несприятливих наслідків для засуджених.!

Засуджені до позбавлення волі зобов'язані:

а) суворо дотримуватись правил поведінки і розпорядку дня,|
установлених у виправно-трудових установах;

б) дбайливо ставитися до державного майна;

в) сумлінно ставитися до праці;

г) утримувати в чистоті житлові і службові приміщення, робочі
місця, за встановленим зразком заправляти ліжка, дотримуватис^
правил особистої гігієни, зберігати продукти харчування і предме
ти особистого використання у відведених для цього та спеціальні
обладнаних місцях або холодильниках що їм належать;

ґ) за встановленим порядком виконувати роботи з благоустрої місць позбавлення волі та прилеглих до них територій, а також, поліпшення культурно-побутових умов засуджених;

д) пересуватися групами територією виправно-трудових уста
нов тільки строєм;

36

е) носити встановлені нагрудні знаки згідно із затвердженим
зразком (додаток 7);

є) у тюрмах, приміщеннях камерного типу, штрафних та дис­циплінарних ізоляторах виходити на прогулянку і дотримуватися встановлених на час прогулянки правил поведінки, за графіком чер­гувати в камерах;

ж) при зустрічі з працівниками виправно-трудових установ та
іншими посадовими особами, які відвідують установи, вставати і
вітатися з ними;

з) бути ввічливими між собою.

До заходів виховного впливу, що не є карою, слід віднести:

суспільне корисну працю засуджених;

виховну роботу;

загальноосвітнє і професійне навчання.

У літературі підкреслюється, що в процесі здійснення караль­ного та виховного впливу на засуджених застосовуються різно­манітні засоби і методи впливу. Під засобами мають на увазі захо­ди, тобто дії, що застосовуються для досягнення мети покарання засуджених, а під методами впливу вбачаються конкретні способи, засоби. Способи та методи виховного впливу на засуджених, засно­вані на категоріях психології і педагогіки, успішно застосовують­ся на практиці в усіх установах виконання покарання.

Істотною ознакою, що розрізняє засоби і методи впливу на засуд­жених, є те, що вжиття основних засобів виправлення засуджених безпосередньо передбачене кримінально-виконавчим законодав­ством. Заходи виховного впливу кримінально-виконавчим законодав­ством не регламентуються, оскільки вони є мірою педагогічного характеру. Цими проблемами займається наука педагогіка в її при­кладній частині.

У процесі виконання і відбування покарання до засуджених застосовуються опрацьовані педагогікою різноманітні методи ви­ховного впливу, серед яких найрозповсюдженіші такі:

1. примуси і переконання;

2. методи перспективних ліній;

3. метод довіри;

4. метод вибуху та ін.

Заходи примусу і переконання в цьому процесі застосовуються одночасно, у взаємозв'язку. Примус засудженого до дотримання встановленого порядку відбування покарання має виробити в ньо­го переконання в необхідності строгого додержання встановлених правил поведінки, привчити до дисциплінованості, самодисциплі-

37

ЗАГЛІІйПА

ни і самоконтролі, з іншого боку, якщо заходи виховного характеру в цьому процесії! дають позитивних результатів, тоді до дії при* водять примусоїі заходи впливу. Слід наголосити, що основні за­соби виправлени^судзкених (режим, праця, виховна робота та ін.) виступають вод%с | _як каральні, і як виховні заходи впливу.

Досить поищкіним заходом виховного впливу на засуджених, особливо на осіб ^уджених _до тривалих строків позбавлення волі, є метод перспеі»і_цвнііх ліній. Багато хто з них, потрапляючи до тюрми чи колонііне бачачи для себе жодних перспектив, почина­ють порушуватщравила режиму, нерідко стають злісними поруш­никами режиму. еиситгя цього заходу педагогічного впливу допо­магає вивести защеного з подібного стану озлоблення, викликати у свідомості засіченого певне сподівання на краще і віру в нього.

Засуджений ІІо_ВИнен вірити і сподіватися на щось добре у своїй долі, у його свЩ(_ОСТ| треба викликати прагнення до досягнення для нього певноіїїозитивної мети.

Застосовуюішсий метод, для засудженого визначаються най­ближчі, середніц подальші перспективи, виходячи з виду і режи­му установи ви%_ння покарання, в якій він відбуває покарання, а також його осоіїстісної характеристики. Зважаючи на аналіз та можливості чийого законодавства, визначається найближча перс­пектива (надриві^ заслужити бути переведеним на поліпшені умови триманщцістети нову спеціальність або підвищити наявну кваліфікацію і Ііц.).

Середня перспектива визначається вже на триваліший період. Це, наприклад, %_а умов тримання шляхом переведення з одного виду УВП до іию_{го 3} більш м'яким режимом; переведення до ко-"лонії-поселеннІІ£ і_Н4

Подальша (% кінцева) перспектива означає досягнення на­міченої кінцевоніети; бути умовно-достроково звільненим, поми­луваним і т. ін.

Таким чинси, д^ досягнення подальшої, кінцевої перспекти­ви перед засудац_{им н}}би постають контрольні перспективи, що означають певмбт_{апи 3} конкретними завданнями і результатами» А якщо засуджений успішно їх вирішує, він завдяки цьому реально наближається Д найскладнішої і, напевно, найзаповітнішої кінце­вої бажаної меж

Відому позивну роль _в організації виховної роботи Із засудже* •] ними відіграє втйр_{Истання} методу довіри. Цей метод має завжди за­стосовуватися пральниками (вихователями) загонів в індивідуальній ] роботі з можнші^судженим. Незважаючи на те, що вчинено і яю«е* ]

38

гативні якості (нахили) властиві особі, засудженій до позбавлення волі, виховна робота з нею повинна базуватися на вірі в можливість виправ­лення, щоб стати на шлях чесного трудового життя.

Довіра до засудженого повинна знаходити свій вияв у конкрет­них справах: обранні його до ради колективу загону або колонії, до­рученні обов'язків бригадира і т. ін.

За успішної роботи рівень довіри повинен зростати: тут перед­бачаються добровільно взяті на себе засудженим моральні обов'язки перед начальником загону, адміністрацією установи виконання по­карання, зрештою перед самим собою і близькими родичами, а в більшому масштабі — перед державою і суспільством, поводити себе гідно, добровільно дотримуватися вимог законів, не припус­кати їх порушень.

Застосування методу вибуху, на наш погляд, повинно мати вибірковий характер. Сутність його <— руйнування існуючих у свідо­мості засудженого негативних уявлень і суджень, звичок і настанов.

Коли йдеться про застосування методу вибуху, завжди вдають­ся до практики педагогічної діяльності А. С. Макаренка.

Проте цей метод слід застосовувати обачно, і він може бути корисний тільки тоді, коли у засудженого є певний запас моральних сил і здатність до різких особистісних перетворень (певна річ, на добровільних началах). Подібний «вибух» може не викликати но­вих потужних стимулів до позитивного переусвідомлення своєї поведінки, а відтак і життя в цілому.

Існує також небезпека, що метод вибуху може зруйнувати те, що є позитивним у особистості, творчим, а на руїнах вже нічого хоро­шого не побудуєш.

Отже, в організації і здійсненні індивідуальної виховної робо­ти прийнятні різні методи впливу на засуджених, однак застосову­вати їх слід обережно і вибірково з урахуванням багатьох обставин, що характеризують особу засудженого і його здатність адекватно реагувати на вжиті заходи карального і виховного впливу.

Автори цього посібника поділяють думку, що зміст покарання обмежується однією лише карою, а виховний вплив на засуджених знаходиться за межами змісту покарання і лише Супроводжує, по­легшує досягнення через покарання поставленої мети. Про ці обид­ва аспекти виправного процесу йдеться у ст. 2 ВТК України: Вип­равно-трудове законодавство України складається з нинішнього кодексу та Інших законів України.

> Виправно-трудове законодавство України встановлює порядок ьумови відбування покарання і вжиття заходів виправно-трудового

39

Іч. привіте рксунюеиппл иикинипп* пик,ирипо .

подолання тих її властивостей, які безпосередньо зумовили вчинен­ня злочину. Якщо злочин відбивав свідому антисоціальну позицію особи, то виправлення означає докорінну її зміну. Якщо злочин по­в'язаний зі слабкою пристосованістю індивіда до умов життя або з тимчасовою втратою самоконтролю» то ознаками виправлення пра­вомірно вважати факти, Що свідчать про зміцнення вольових якос­тей, підвищення рівня інтелектуального розвитку» уміння володіти собою тощо. Завдання судів та органів держави, які виконують по­карання, полягає в правильному встановленні такої внутрішньої зміни в психіці засуджених¹. Водночас, на наш погляд, є дані, що переконливо свідчать про Існування безпосереднього зв'язку між ступенем виправлення звільненого і його адаптацією. Так, запровад­жене нами дослідження показало, що з-поміж осіб, які характери­зувалися позитивно за весь період перебування в місцях позбавлен­ня волі, після звільнення цілком адаптувалися: із осіб, які довели своє виправлення, — 97,3%; із осіб, які твердо стали на шлях вип­равлення, — 82,7%; із осіб, які стали на шлях виправлення, — 32,3%. Цілком очевидний прямий зв'язОк,між діяльністю адмініст­рації УВП щодо виправлення засуджених і перспективами їхньої стійкої соціальної адаптації після звільнення.

Шпішне проходокіння процесу соціальної адаптації опосеред­ковано залежить, звісно, від стану виховної роботи в УВП, вміло­го застосування засобів стимулювання» прагнення засуджених до виправлення, чіткого дотримання всіх положень законодавства про виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Чинники, що Несприятливо характеризують поведінку засуджено­го в місцях позбавлення волі, можуть прямо чи побічно вплинути на становлення особистості звільненого від покарання. Зокрема, несум­лінне ставлення до праці, лінощі, схильність до паразитування, вияв­лені в період відбування покарання, свідчать про високу ступінь віро­гідності того, що з адаптацією після звільнення виникнуть труднощі². Загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення засудже­ним своєї вини, щиросердне каяття у вчиненому, прагнення порвати зі злочинним минулим, спокутувати свою вину. Водночас неправильним

Див.: Зелинский А. Ф. Осознаваемое й неосознаваемое в преступном поведе­ний. - Х„ 1986. - С. 139.

² Див,: Васильєв А. Й, О критериях оденки степени исправления й псревоспи-тания // Тр, ВНИИ МВД СССР. - 1980, - № ІЗ. - С, 24-26; його ж. Исследование факторов, влияющих на рецидивную преступность среди освобожденньїх из испра-вительно-трудовьіх учреждений // ВопросьІ ответственнодти й наказати... - Рязань, 19&2.-С. 121.

47

було б ототожнення каяття і визнання засудженим справедливості ви­року і визначеного покарання. Каяття і визнання вини можуть врахо­вуватися як ознаки виправлення лише тоді, коли самоосуд та муки сум­ління адекватні позитивному сприйняттю акту правосуддя.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства, практи­ка діяльності органів, які виконують міру покарання у вигляді позбав­лення волі, уможливлює окреслити відносно повний перелік даних про особу, встановлюючи структуру найхарактерніших ознак виправлен­ня. Тож визначення ступеня виправлення засуджених, напевне, доціль­но проводити згідно зі спеціально опрацьованою програмою, що містить різні напрями і характеризує їх об'єктивні показники.

Ці напрями можуть бути такими:

1. узагальнення соціально-демографічних кримінально-право­
   вих даних про особу засудженого;

2. характеристика даних про дотримання засудженими вимог
   режиму відбування покарання;

3. відображення даних про трудову діяльність засуджених;

4. характеристика ставлення до загальноосвітнього і професій­
   ного навчання;

5. моральна і психолого-педагогічна характеристики засудже­
   ного, соціальна спрямованість особистості;

6. відбиття емоційно-вольових особливостей особистості;

7. орієнтація особи та її життєві плани на майбутнє¹.

У системі органів, що виконують міру покарання у вигляді поз­бавлення волі, доцільно створити спеціальні «центри діагностики особистості засуджених», у яких визначався б ступінь їх суспільної небезпеки та соціально-моральна занедбаність². Щоб зазначені оз­наки виправлення мали об'єктивний характер, відбивали реальний стан, необхідне їх підкріплення шляхом виявлення справжніх мо^ тивів скоєння тих чи інших вчинків і встановлення, наскільки усві­домленими є джерела поведінки засуджених.

Викладене дає підставу зробити висновок про те, що опрацю­вання критеріїв для максимально точного наукового прогнозуван­ня поведінки звільнених від відбування покарання в процесі їхньої соціальної адаптації слід розглядати як одне з найважливіших зав­дань. Особливо суттєвим є передбачення можливості рецидиву зло­чинів. Цей рецидив можна передбачити тільки тоді, коли йдеться про осіб, які вже вчинили злочини, чия поведінка в минулому та

Див.: Сизий А. Ф., Васильєв А. Й. Оценка степени исправления й перевос-питания осужденньїх. - Рязань, 1986. - С. 26-27.

² Див.: Шмаров Й. В. Преодоление отрицательїшх последствий отбьівания уголовного наказания // Сов. гос-во й право. - 1977. - № 2. - С. 90.

48

особистісні риси достатньою мірою вивчені. Тож «прогноз вірогід­ності рецидиву в окремих осіб можливий на тому рівні знань, якого досягла сучасна кримінологія, тобто за відсутності повного обліку та аналізу всіх причин конкретного злочину»¹. Щоправда, мають при цьому на увазі відносний, імовірнісний характер кримінологі­чного прогнозування індивідуальної поведінки, яке, на думку бага­тьох дослідників, не зменшує його соціальної цінності². Він запо­чатковує зворотний інформаційний зв'язок, чим сприяє своєчасній превенції (запобіганню) ймовірному антисуспільному вчинку. Сус­пільство не зацікавлене в тому, щоб несприятливе прогнозування здійснилося. Карально-виховні заходи впливу, що вживаються на його основі, не мають характеру репресій і, отже, не є примусовими.

Проте цілком очевидно, що ні висновок про виправлення засуд­женого, ні сприятливе прогнозування аж ніяк не гарантують запобі­гання рецидиву злочинів, оскільки таке прогнозування не завжди може врахувати ситуацію після звільнення чи приховані риси і наміри звільненого. Таке прогнозування має ймовірнісну властивість.

Далеко не всіх злочинців покарання виправляє. Дехто залишає установу виконання покарання в стані ще більшої соціальної і психо-логічноГвідчуженості, а часто — й озлобленості. У цієї категорії осіб процес адаптації відбувається найважче, і небезпека рецидиву є особ­ливо великою. До таких звільнених потрібна посилена увага, а в разі потреби — адміністративний нагляд (згідно зі ст. 120-121 ВІК Украї­ни). Але й тут не може бути категоричного, однозначного передбачен­ня. Не виключено, що на нього може сприятливо вплинути оточення. Чинником виправлення можуть також стати позитивні риси особи.

§ 4. Види і структура норм кримінально-виконавчого права

Нормами кримінально-виконавчого права є правові норми, що регламентують суспільні відносини, які виникають у процесі вико-

Шаргородский М. Д. Прогноз й правовая наука // Правоведение..- 1971. -№1.-С. 50.

² Докладніше про це див.: Рубанов Г. В. Предвидение й случайность (статис-тическое предвидение й его роль в научном познании). - Минск, 1974; Ляхов П. Й. Об одном способе прогнозирования соціального поведения // Моделирование со-циальньїх процессов. - М., 1970; СолопановЮ. В., ИващенкоА. П. Прогнозирова-ние рецидива преступлений со сторони лиц, освобожденньїх из исправительно-трудовмх учреждений: Учеб. пособие. — М., 1981', Алексеев А. Й. Индивидуальная профилактика рецидива преступлений. - М., 1975; ЗакалюкА. П. Прогнозирование индивидуального преступного поведения / Отв. ред. Г. М. Миньковский // Вопро-сьі социального планирования борьбьі с преступностью. - М., 1979. - С. 60-74.

49

зліллопл

нання покарань між державою Україна у вигляді відповідних уста* нов та органів і засудженими для досягнення мети покарання,

За характером приписів, які містяться в нормах кримінальне* виконавчого права, їх розподіляють на такі,

що зобов'язують,

що забороняють,

що уповноважують.

Норми, що зобав 'язують, вимагають певної конкретної позитив­ної дії або діяльності. Наприклад, у ст, 56 ВТК України передбаче­ний обов'язок (вимога) організувати серед засуджених до позбавлен­ня волі виховну роботу; у ст. 21 ВТК України міститься вимога обо­в'язкового роздільного тримання чоловіків і жінок, неповнолітніх і дорослих, а також інших категорій засуджених до позбавлення волі. У статті 20 ВТК України викладена обов'язкова вимога до адмішет-рації місця попереднього ув'язнення водночас з направленням засуд­женого до установи виконання покарання повідомляти родині засуд­женого про місце, куди він направлений для відбування покарання. '^ Норми крймінально-вйконавчого права, що зобов'язують» сто­суються безпосередньо й самих засуджених. Такі у ст. 10 ВТК Укра­їни записана вимога до засуджених неухильно дотримуватися вимог законів; відповідно до ст. 98 ВТК України засуджені до вип-равних робіт без позбавлення волі зобов'язані дотримуватися вста­новленого цим Кодексом порядку відбування покарання, прибува­ти за викликом до органів, які виконують цей вид покарання, та ін,

Норми кримінально-виконавчого права, що забороняють, нав­паки, вимагають утримуватися від означених у ній дій (заборони). Згідно зі статтею 104 ВТК України протягом строку відбування виправних робіт без позбавлення волі заборонено звільнення засуд­жених з роботи за власним бажанням без дозволу органів, які віда­ють виконанням цього виду покарання; згідно зі ст. 28 ВТК Украї­ни засудженим до позбавлення волі заборонено зберігання при собі грошей і цінних речей, а також предметів, заборонених до викори­стання в установах виконання покарання; засудженим до позбав­лення волі (за деяким винятком) заборонено пересування без кон­вою за межами колонії (ст. 78 ВТК України) тощо.

Норми кримінальнО'витнавчого права, що уповноважують, передбачають конкретні умови, при дотриманні яких можливе вчи­нення тих чи інших дії (діянь) з боку суб'єктів правовідносин. Так, у виправно-трудових колоніях у виняткових випадках засудженим, що твердо стали на цілях виправлення, після відбування не менше однієї третини строку покарання, може бути дозволено перееувйн-

зо

гозоїл їй. правове регулювання виконання покарань ...

ня без конвою за межами колонії, але за умови* коли це вимагає ха­рактер виконуваної ними роботи. Засудженим до позбавлення йолі жінкам, які сумлінно ставляться до праці і дотримуються вимог режиму, постановою начальника установи виконання покарання за погодженням зі спостережною комісією може бути дозволено про­живання поза колонією на час звільнення від роботи за вагітностю і родами, а також до досягнення дитиною трирічного віку (ст, 35 ВТК України), Отже, норми, що уповноважують, надають адміні­страції У ВП повноваження здійснювати певні дії щодо засуджених.

Усі ці норми кримінально-виконавчого права, як і взагалі всі правові норми, мають загальну для них структуру:,

гіпотезу, тобто вказівку на умови застосування правової норми,

диспозицію, тобто опис поведінки, що приписується, суб'єктів
кримінально-виконавчих правовідносин, ,

санкцію, тобто вказівку на правові наслідки невиконання нор­мативної вимоги.

Гіпотеза норми кримінально-виконавчого права визначає рам­ки, межі її дії, тобто конкретні умови, за наявності яких може дія­ти норма і, зрозуміло, конкретних учасників правових відносин, наділених певними правами і відповідними обов'язками.

Диспозиція норми кримінально-виконавчого права містить вка­зівку на права І обов'язки суб'єктів цих правовідносин (держава в особі установ і органів, які виконують кримінальні покарання, і засуджених, яким приписується законослухняна поведінка). Санк­ція норми кримінально-виконавчого права вказує на несприятливі наслідки, які можуть настати у разі невиконання оДниМ із суб'єктів правовідносин покладених на нього обов'язків. Так, обопільний обов'язок суворого дотримання законів покладається відповідно до ст. 10 ВТК України як на посадових осіб установ виконання пока­рання та інших органів держави, що виконують покарання, так і на осіб, які відбувають позбавлення волі.

У разі порушення засудженими до позбавлення волі приписів правил внутрішнього розпорядку УВП вони можуть бути піддані заходам дисциплінарного впливу, порядок застосування яких перед­бачений спеціальною нормою кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України). На практиці не завжди норми кримінально-виконавчого права мають повну структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Найчастіше норми кримінально-виконавчого права містять диспозицію і санкцію. Щодо гіпотези (умов застосування тієї чи інщої правової норми), то її мають на увазі, хоча прямо вона й не сформульована в законі (умова фізичної ізоляції засудженого від

ЗІ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

суспільства), тобто зміст гіпотези визначається порядком і умова­ми виконання того чи іншого конкретного виду кримінального по­карання. У разі потреби вказівки на конкретну умову, яка має бути дотримана суб'єктами саме в цих конкретних правовідносинах; зміст гіпотези наводиться в тексті правової норми.

Норми кримінально-виконавчого права можуть поділятися за обсягом правового регулювання: одна група норм поширюється на всіх без винятку засуджених, інша — має вибірковий характерні їх дія регламентує поведінку окремих категорій засуджених.

§ 5. Джерела кримінально-виконавчого права

Формою виявлення (або джерелом) норм кримінально-вико­навчого права є юридичні акти, що містять одну, кілька або цілу систему норм кримінально-виконавчого права.

Норми кримінально-виконавчого права відбиті в законах та інших нормативних актах, прийнятих відповідними уповноважени­ми на те органами держави. Всі нормативні акти мають бути зас­нованими на законах і регулюють діяльність учасників правовідно­син (встановлюючи їх* права і обов'язки) тільки в межах, встанов­лених законом.

Найважливішим джерелом і юридичною основою для розвит­ку не тільки кримінально-виконавчого права, але й усіх інших га­лузей права є Конституція України (не випадково цей головний нормативний акт називають Основним Законом держави). Консти­туція України була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Украї­ни 28 червня 1996 року¹. Конституція України набула чинності з моменту її прийняття, а день прийняття Конституції України став державним святом — Днем Конституції України.

У Конституції є низка статей, які стосуються всіх галузей пра­ва або торкаються прав та інтересів всіх громадян. Так, у розділі II Конституції України викладаються і закріплюються права, свобо­ди та обов'язки людини і громадянина, створюючи цим основу (фундамент) загальногромадянських прав та обов'язків усіх засуд­жених, які продовжують залишатися громадянами України, в тому числі й засуджених до покарання у вигляді позбавлення волі.

Основним (системним) законом, що регламентує виконання і відбування кримінальних покарань, є Виправно-трудовий кодекс Ук­раїни, який був затверджений і введений у дію 1 червня 1971 року².

Див.: Голос України. - 1996. - 13 лип. ^г Див.: Ведомости Верховного Совета УССР. - 1971. - № 1. - Ст. 6.

52

Розділ 111. Правове регулювання виконання покарань ...

Кодексом визначаються і встановлюються порядок і умови відбуван­ня покарання та вжиття заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі, порядок відбування покарання особами, засудженими до направ­лення до дисциплінарного батальйону, виконання і відбування інших видів кримінальних покарань, а також порядок діяльності установ і органів, які виконують вироки до цих покарань, та участь громадсь­кості у виправленні засуджених.

У зв'язку зі змінами та доповненнями, внесеними до чинного кримінально-виконавчого законодавства, сьогодні ВТК фактично регламентує порядок,та умови виконання і відбування лише двох видів кримінальних покарань — позбавлення волі і виправні робо­ти без позбавлення волі.

Так, Законом України «Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання»¹ із ВТК України вилучені розділи IV і V та ст. 6 і 113, у яких вирішувалися питання виконання і відбу­вання цих обох видів кримінального покарання.

Постановою Верховної Ради України «Про зупинення застосу­вання ст. 25^і і 52² Кримінального кодексу Української РСР»²у зв'яз­ку зі зменшенням можливості використання за умов ринкової еко­номіки праці осіб, умовно засуджених до позбавлення волі з обо­в'язковим залученням до праці, та осіб, умовно звільнених з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, зупинено до прийняття нового Кримінального кодексу України застосування ст. 25^і і 52² Кримінального кодексу Української РСР.

У зв'язку з цим призупинено дію розділу ІІІ-А ВТК України «Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці».

Особи, умовно засуджені до позбавлення волі з обов'язковим
залученням до праці, та особи, умовно звільнені з місць позбавлен­
ня волі з обов'язковим залученням до праці, які на день прийняття
цієї Постанови перебували під наглядом спеціальних комендатур
МВС України, продовжували відбувати визначене їм покарання
згідно з чинним законодав~;?,ом України. '

Виконання і відбування Інших, крім позбавлення волі і виправ­них робіт без позбавлення волі, кримінальних покарань регулюється

' Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 23. - Ст. 337. ² Див.: Там само. - 1992. - № 32. - Ст. 462.

53

ЗДІЛІЮПА

відповідними нормативними актами, наприклад, Державного депар­таменту України з питань виконання покарань.

Порядок та умови виконання покарань у вигляді позбавлення права обіймати деякі посади або займатися певною діяльністю, штра­фу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав регулюються спеціальним нормативним актом — Положенням про порядок та умови виконання в Україні кримінальних покарань, не пов'язаних з заходами виправно-трудового впливу'. Порядок та умови виконання і відбування такого виду кримінального покарання, як направлення до дисциплінарного батальйону, регламентується окремим норматив­ним актом— Положенням про дисциплінарний батальйон, затверд* женим Указом Президента України від 5 квітня 1994 року;

Джерелами кримінально-виконавчого права є також нормативні акти Кабінету Міністрів України (умови і порядок оплати праці осіб, позбавлених волі — ст. 52 ВТК України; норми харчування і мате­ріально-побутового забезпечення осіб, позбавлених волі — ст. 75 ВТК України). Джерела кримінально-виконавчого права —це відомчі нормативні акти, ухвалені Державним департаментом Ук­раїни з питань виконання покарань, а також видані в межах їх ком­петенції нормативні акти органів місцевого самоврядування. Накази начальників установ виконання покарання та інших державних органів, які виконують кримінальні покарання, не є джерелами пра­ва —г- вони являють собою акти застосування права. Норми права досягають поставленої перед ними мети шляхом своєї реалізації. Необхідною умовою реалізації правових норм є встановлення в законі порядку їхньої дії в просторі і в часі.

Дія норм кримінально-виконавчого права в часі передбачає виз* начення моменту набрання законом чинності та припинення такої дії. Звичайно момент набрання законом та іншим нормативним актом чинності спеціально зазначається в самому законі або в спеціально­му нормативному акті, який приймається з цього питання. Якщо не­має спеціальної вказівки, діє загальний порядок. Чинність закону або іншого нормативного акта припиняється, коли це спеціально зазна­чено в щойно прийнятому законі (нормативному акті) або коли зміст раніше діючих норм не відповідає змісту нових норм.

Див.: Ведомости Верховного Совета УССР..- 1984. - Хе 27. - Ст. 511. Док­ладно про питання виконання та умови відбування перелічених вище видів кримі­нальних покарань див.: Степанюк А. Ф. Порядок й условия исполнения наказаний, не связаннмх с мерами исправительно-трудового воздействия. - К., 1990.

54

розоіл ні. правове регулювання виконання покарань

Існує певний порядок набрання законом чинності та оприлюд­нення нормативних актів. Згідно з Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і надання їм чинності»¹ закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше ніж у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття і підпи­сання у встановленому порядку мають бути оприлюднені держав­ною мовою в офіційних виданнях.

Офіційними виданнями вважаються: «Офіційний вісник Украї­ни», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр». Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабі­нету Міністрів України можуть бути в деяких випадках офіційно оприлюднені через засоби телебачення і радіомовлення.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюєть­ся після занесення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та із зазначенням наданого їм реєстраційного коду.

Закони та інші нормативні акти можуть бути ^публіковані і в інших друкованих виданнях. Але у цьому разі вони мають інфор­маційний характер і не можуть бути застосовані для офіційного використання, тобто на ці видан'ня не можна посилатися.

Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президен­та України набирають чинності через десять днів з дня їх офіцій­ного оприлюднення, якщо інше не передбачене самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Нормативні акти Кабінету Міністрів України набирають чин­ності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк вступу їх у силу не передбачений цими актами. Акти Кабінету Міністрів Украї­ни, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше їх опублікування в офіційних виданнях.

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, що не мають загального значення або норматив­ного характеру, можуть не публікуватися за рішенням відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно опри­люднюються шляхом направлення відповідним державним органам і органам місцевого самоврядування та доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на які поширюється їх дія.

Неопубліковані акти Верховної Ради України та Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що видав їх, не встановлено строк вступу їх у силу.

Див.: Голос України. - 1997. - 26 черв.

55

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА