ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема

І

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ

І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ

неправдиве висвітлення злочинності радянського суспільства як явища, що загасає, а з часом повинно зникнути.

Сучасна кримінологія — це наука про закономірності злочинності та заходи її попередження. Вона вивчає злочин­ність як процес масового відтворення злочинів, причини зло­чинної поведінки й особу злочинця, а також розроблює заходи попередження злочинів.

Вітчизняна кримінологія виокремилась з науки криміналь­ного права. Нині кримінологію розробляють здебільшого юрис­ти; викладають її в системі правових наук. Явища, які вивчає кримінологія, базуються на таких кримінально-правових по­няттях, як "злочин" і "злочинець". Система профілактики зло­чинів і профілактичні заходи, що є її складовими, мають правову основу, тобто правовий аспект, а причини й умови злочиннос­ті, особа злочинця тісно пов'язані з дефектом правосвідомості, правовою психологією. Формально кримінологія об'єднана в одну юридичну спеціальність разом з кримінальним правом і кримінально-виконавчим правом. Проте незважаючи на тісний взаємозв'язок цих трьох дисциплін кримінологія за природою і предметом, який вивчає, є окремою наукою.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право як пра­вові науки розглядають злочин і відповідальність за нього з по­зицій права, а кримінологія спрямована на осмислення злочин­ності в її соціальному аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як соціального явища, її при­чин і умов, особи злочинця, заходів попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових характеристик, а нале­жить також до сфери соціології. Тому можна вважати, що кри­мінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і навчальною дисципліною.

Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як со­ціальне, суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості особи злочинця, а також його жертви — особи, яка є потерпілою від злочину. Предметом ви­вчення кримінології є різновиди відхилень соціальної поведін­ки (девіантна поведінка), що тісно пов'язані із злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сфе-

рах державного управління й інші форми аморальної поведін­ки, самогубства. Складовою кримінології є також попереджен­ня злочинності. Кримінологія розглядає також комплекс пи­тань, пов'язаних з особою й поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається віктимологією. Дуже часто ві-ктимна поведінка стає приводом або сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних пося­гань на їх життя, здоров'я, майно.

Отже, доходимо висновку: кримінологія — це наука про злочинність і злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а також про пов'язані із злочин­ністю явища відхилення соціальної поведінки, шляхи й за­соби попередження злочинності.

До основних складових предмета кримінології належать:

• злочинність як соціальна-правове явище;

• причини й умови злочинності;

• особа злочинця;

• попередження злочинності;

• жертва злочину.
  Розглянемо ці складові детальніше.

Злочинність є основним елементом предмета кримінології. Під злочинністю розуміється соціальне та кримінально-правове явище, яке становить систему злочинів, що вчинені на певній те­риторії за певний час. Кількісно-якісними показниками злочин­ності є рівень, структура, динаміка, географія, характер. Злочин­ність виявляється у вигляді сукупності злочинів, які, як правило, ототожнюються з її сутністю. Однак існує й інший підхід (В. Бур-лаков, В. Сальников [17]), згідно з яким під злочинністю слід ро­зуміти негативу властивість суспільства відтворювати небезпечні для нього діяння, що зумовлює введення кримінально-правових заборон, піддається кількісній інтерпретації й виявляється в су­купності злочинів. Таким чином, сукупність вчинених на певній території за певний час злочинів є тільки симптомом злочинності, що свідчить про глибокі криміногенні процеси.

Причини й умови злочинності об'єднуються в родове по­няття "криміногенні детермінанти" й становлять окремий блок, Що підлягає спеціальному дослідженню. Кримінологія як науко­ва дисципліна виконує роз'яснювальну функцію, згідно з якою

здійснюються заходи виявлення економічних, культурологіч­них, етнічних, психологічних, ідеологічних, організаційно-управ­лінських та інших соціологічних явищ, які породжують і зу­мовлюють (детермінують) злочинність як наслідок, а також призводять до відтворення злочинності як масового явища.

Під причинами злочинності зазвичай розуміють соціальні явища, що породжують злочинність; сутність цих явищ поля­гає в суперечностях, що виявляються на певних етапах розвит­ку суспільства. Кримінологія вивчає причини виникнення і по­ширення злочинності, класифікує їх за різними критеріями. Причини й умови злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності взагалі; окремої групи злочинів; конкретного зло­чину. Це зумовлено тим, що причини конкретного злочину, який скоюється в певний час у певному місці, не повторюють ідентично схему причин злочинності взагалі. Конкретний злочи­нець не завжди усвідомлює зв'язок злочину, який він вчиняє, із суперечностями дійсності, а вчинення конкретного злочину конкретною особою визначається індивідуальними умовами іс­нування конкретної особи, до яких належать мікросередовище, у якому формується особа; особливості потоку масової інформа­ції, яку споживає людина; особистісні особливості людини; си­туація, що сприяє вчиненню злочину [17]. Кримінологія ви­вчає зазначені основні причини конкретного злочину, а також процес їх взаємодії, який називається механізмом формування конкретного злочину.

Особу злочинця кримінологія вивчає з позицій виявлення соціально-демографічних, правових, соціально-рольових, пси­хологічних та інших властивостей суб'єктів злочину. Інтерес становлять кількісні відмінності соціологічного портрету зло­чинців (та окремих їх категорій) від основної маси населення, бо відхилення щодо професійної, статево-вікової, родинної та інших характеристик допомагають виявити витоки злочинності.

Спостереження за злочинцями в суспільстві повинно здій­снюватися постійно, оскільки їх склад і вигляд з часом суттєво змінюються.

Кримінологія вивчає мотиви злочинів і їх мотивацію, тобто пояснення спонукань до вчинення злочину, які надають безпо­середньо злочинці.

Зазначимо, що злочин — це акт не тільки зовнішній, а й вольовий, усвідомлений, що обирається людиною вільно і є ре­зультатом складного процесу, в якому зовнішні обставини діють опосередковано, відбиваючись через внутрішні умови. Тому щоб пізнати причини злочинності, необхідно розкрити механізм злочинної поведінки. Проте цей механізм можна розкрити лише у процесі дослідження особи злочинця і впливу її власти­востей та особливостей на протиправну поведінку.

Попередження (профілактика) злочинів — це система дер­жавних і суспільних заходів, спрямованих на усунення або ней­тралізацію злочинйості, послаблення її причин та умов, утри­мання від злочинів і коригування поведінки осіб, які схильні й спроможні вчиняти злочини. Профілактичну систему можна аналізувати за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб'єкта­ми та іншими критеріями. Заходи запобігання злочинності, їх зміст і характер залежать від того, як саме визначаються причи­ни злочинності.

Проблеми поведінки потерпілого так само є елементом пред­мету кримінології. Для визначення цього аспекту застосовують термін "віктимологія" — вчення про жертву злочину. Потерпі­лий від злочину досліджується кримінологією з позицій його можливості стати жертвою злочинного посягання. Криміноло­гія виявляє психологічні, соціальні, професійні та інші особли­вості потерпілих від різних видів злочинів, вивчає життєві си­туації, які підвищують небезпеку стати жертвою злочину, а отримані результати використовує для розробки рекомендацій, спрямованих на попередження злочинів і подання соціальної допомоги потерпілим.

1.2. Завдання і функції кримінології

Найголовніше практичне завдання кримінології — виявля­ти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й не­безпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, тор­гівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.

На подальший розвиток очікують такі нові напрями криміно­логії, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспек­ті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традицій­ні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серій­них сексуально-насильницьких злочинів.

До основних завдань кримінології належать такі:

• отримання достовірних даних про елементи, що є предме­
  том кримінології;

• систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факто­
  рів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність;

• виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що
  призводять до виникнення та реалізації злочинних намі­
  рів, а також формування особи злочинця;

• розробка наукових рекомендацій щодо усунення або ней­
  тралізації явищ, що спричинюють антисуспільну злочин­
  ну поведінку;

• наукова розробка заходів, пов'язаних з виявленням осіб,
  від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення
  цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів впливу
  на них.

З перелічених завдань кримінології випливають основні функції кримінології.

1. Описова. Кримінологія виявляє й фіксує факти соціаль­
   ної дійсності, що пов'язані із злочинністю, відображує їх влас­
   тивості й відносини, здійснює їх науковий опис.

2. Пояснювальна. Розкриваючи на основі отриманих емпі­
   ричних даних і теоретичних положень сутність досліджуваних
   об'єктів, зокрема виявляючи закономірності злочинності, дії її
   причин, формування особи злочинця, кримінологія пояснює їх
   з наукових позицій.

Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни
кримінологічне значущих процесів та явищ і аналізуючи їх,
кримінологія прогнозує їх майбутній стан і розвиток.

1. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і про­
   гнозування підпорядковуються інтересам науково обґрунтова­
   ного керування соціальними процесами, пов'язаними з попере­
   дженням злочинності.

8

Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, роз­роблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна функція кримінології полягає в роз­робленні наукових засад попереджувальної діяльності суб'єктів профілактики.

1.3. Система кримінології.

Кримінологія як навчальна дисципліна

Кримінально-правове походження науки кримінології зумо­вило її традиційний розподіл на загальну та особливу частини.

У загальній частині кримінології розглядаються її теоре­тичні основи і поняття, наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), ана­лізується проблема детермінації (причин і умов) злочинності. Значне місце в загальній частині приділяється особі злочинця й механізму злочинної поведінки. Ця частина містить також розділ, присвячений методиці кримінологічних досліджень і проблемі попередження злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план висувається здатність до абстрактного мислення і засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характерис­тика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, еконо­мічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в міс­цях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації і для його засвоєння потрібна ретельна робота і гли­боке знання Кримінального кодексу України [13].

Помилково було б вважати кримінологію суто академічною галуззю знань, що не має безпосереднього практичного значен­ня. Кримінологічна підготовка входить у систему професійної моделі оперативних працівників органів внутрішніх справ, працівників служби безпеки, прокуратури, суду та інших поса­дових осіб, які беруть участь у розкритті злочинів. Відповідні навички і знання потрібні їм для розуміння, аналізу й оцінки оперативної обстановки в регіоні з урахуванням латентної зло­чинності; для грамотного і професійного складання звітів з оглядів правозастосовчої та профілактичної діяльності; для

вивчення злочинності та її причин у певному населеному пунк­ті, на певній території та окремому об'єкті з використанням спеціальних методик; для правильного застосування вимог процесуального законодавства щодо попередження злочинів слідчим, прокурором, судом (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України); для грамотної оцінки особи обвинуваченого і виявлення справж­ніх мотивів її злочинної поведінки.

1.4. Кримінологія в системі наук. Зв'язок кримінології з правовими та іншими науками

Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як нау­ка походить з кримінального права. Як зазначалося, криміно­логія використовує такі базові визначення кримінального права, як "злочин" і "злочинець". Однак серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У підручниках, вида­них у Росії протягом 1966-1999 рр., підтверджується офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас під­креслюється її тісний зв'язок із соціологією (А. Долгова [14]). Поширена також точка зору на комплексний зміст криміно­логії, що перебуває на межі кримінального права і соціології (І. Даньшин [5]), тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вче-ні-кримінологи (Ю. Блувштейн [3] і А. Яковлєв) розглядають кримінологію як соціологію злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А. Зелінський [7-10], обґрунто­вуючи її тим, що девіантна (відхилена) поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи. Він підкреслює, що соціальна психологія, яка йиникла на межі со­ціології та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і належить до психології. Вчений вважає, що оскіль­ки у кримінології особа і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну науку, що поєднує со­ціологію і психологію злочинності, і вважає її соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з ба­зовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення правової інформації у кримінологічних досліджен-

10

нях повинні здійснюватися через призму соціологічного та пси­хологічного вивчення реальної дійсності. Тому додатковою ба­зовою освітою для кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний правиль­но трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовір­ність таких досліджень і прогнозів.

Як слушно зауважують В. Бурлаков і В. Сальников [17], ви­ключно важливо, щоб у сучасний складний для кримінології час вона не втратила свого місця в системі юридичних наук, щоб її не поглинула правова соціологія або соціологія девіант­ної поведінки. Кримінологія не повинна відокремлюватися від правового поля, з яким нерозривно пов'язана. Як наукова дис­ципліна, що осмислює теперішній стан і перспективу взаємо­відносин держави і притаманного їй феномену злочинності, кримінологія могла б стати загальнотеоретичною основою для наук кримінально-правового циклу. З урахуванням значущості ролі, яку органи внутрішніх справ відіграють у боротьбі зі зло­чинністю, необхідно підкреслити виключне місце, яке покли­кана посісти кримінологія у професійній підготовці працівників органів внутрішніх справ.

Як зазначалося, кримінологія тісно пов'язана з такими право­вими науками, як кримінальне право і кримінально-виконавче право (рецидив злочинів і його попередження). Кримінологічні дослідження неможливо здійснювати без використання криміна­льної статистики. Багато загальних кримінологічних положень міститься в нормах кримінально-процесуального права, а також у законодавстві яро прокуратуру, що регламентують виявлення й усунення причин та умов конкретного злочину (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України) і координацію діяльності щодо їх запобігання. Кримінологія тісно пов'язана також з криміналістикою, яка, розроблюючи тактику і методику розслідування злочинів, ґрун­тується на кримінологічній характеристиці конкретних видів злочинів. Окремі положення адміністративного, цивільного, сімейного та житлового права, наприклад про відповідальність за правопорушення, обмеження дієздатності, позбавлення

11

батьківських прав, виселення, належать до заходів попереджен­ня злочинності.

У зв'язку з поширенням соціологічних досліджень у сфері права і, зокрема, публікацій із соціології кримінального права необхідно співвіднести останню з кримінологією. Проте не слід також розширювати сферу соціології кримінального права, включаючи в її предмет соціальні явища, що визначають зло­чинність. Цей науковий напрям розкриває суспільну зумовле­ність кримінально-правових норм і соціальні результати (нас­лідки) їх функціонування. Певний сенс має твердження, що соціологія кримінального права є частиною кримінології, яка віддзеркалює каральну реакцію держави на злочинність.

Серед неюридичних дисциплін кримінологія найтісніше по­в'язана із соціологією, соціальною психологією, власне психоло­гією, демографією, математичною статистикою, кібернетикою і педагогікою.

У перелічених наук кримінологія запозичує методи дослі­дження процесів, що зумовлюють злочинну поведінку й розви­ваються в суспільстві загалом, в окремих групах людей і у сві­домості особи, методи кількісної інтерпретації цих процесів, а також виховну методику, яку кримінологія пристосовує для попередження злочинності. Перелічені науки і дисципліни, у свою чергу, збагачуються відповідними знаннями зі сфери зло­чинності.

Контрольні питання

1. Основні елементи предмету кримінології.

2. Основні завдання кримінології.

3. Основні функції кримінології.

4. Як побудована система кримінології?

5. Для виконання яких завдань працівникам правоохоронних
   органів потрібні знання з кримінології?

6. Як визначають суть науки кримінології сучасні вчені-кри-
   мінологи?

7. З якими правовими та іншими науками пов'язана кримі­
   нологія?

12

ІСТОРІЯ НАУКИ КРИМІНОЛОГІЇ. КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНІ

й за кордоном

1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права.

2. Позитивізм у кримінології.

3. Сучасна кримінологія.

4. Історія й сучасний стан кримінології в Україні.

2.1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до ка­піталізму (ХУИ-ХУПІ ст.). Він передував, а потім супроводжу­вав перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними револю­ціями в Європі.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчен­ня він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і по­карання".

Ґрунтуючись на ідеях ПІ. Монтеск'є та інших великих просвітителів ХУІІ-ХУІІІ ст., Ч. Беккаріа створив принци­пово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популяр­ної на той час "суспільної угоди", він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують

13

людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспіль­ні відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочин­ну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебіль­шого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спону­кають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектич­не усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспіль­них суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму ін­дивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностич­
ний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави зло­
чинам. Його висновок реалістичний: "Неможливо попередити
все зло". Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагу­
вання держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впли­
вають на теорію кримінального права і практику карального
законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різни­
ми соціальними системами виникла соціальна профілактика
злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа
категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сум­
ніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Бек­
каріа був проти смертної кари. На його думку, метою покаран­
ня повинно бути не катування людини і знущання з неї, а
застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й
утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення
питання про мету покарання й досі відображається в законо­
давстві багатьох країн світу. ;

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрун­тування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнору­вала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку

14

саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що впер­ше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему ка­ральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а кла­сичну школу кримінального права — відповідно школою кри­мінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені попередженню злочи­нів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "краще попереджати злочини, ніж за них карати". Найнадійнішим, але й найсклад­нішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на "чистий розум" і майже не врахову­вала практики й існуючого фактичного матеріалу про злочини та боротьбу з ними.

2.2. Позитивізм у кримінології

До передумов виникнення позитивістського періоду нале­жать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з ін­шого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропо­логії, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в пер­шій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількіс­но визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на

15

суттєву відмінність поглядів "крайніх" представників цих на­прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психо­логічних теорій кримінології.

Біологічний напрям. Засновником позитивізму у криміно­логії взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю "Злочинна людина". Працюючи лікарем в'язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув'язнених за допомогою антропологічних методів ви­мірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвину­тими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зни­женою чутливістю до болю та ін.

Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочин­ців у групи. До його класифікації входили такі групи злочин­ців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких нале­жать і "політичні маніяки"; випадкові.

Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав,
що приблизно по одній третині припадає на ув'язнених з ата­
вістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадко­
вих злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо
вважав тезу про існування анатомічного типу природженого
злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається напе­
ред її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або де­
генерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох
країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вче­
ного. ;

Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо що­до існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов'язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці "Злочин" він виявив

16

залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.

Теорія конституціональної схильності. Німецький пси­хіатр Б- Кречмер (1888-1964) і його американські послідовни-ки-кримінологи констатували зв'язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв'язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочин­ної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз вну­трішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресив­ність окремих злочинців пов'язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.

Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популяр­не серед кримінологів.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положен­ня уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментальне схарактеризував вплив на злочин­ність соціальних, економічних та політичних факторів. У та­кий спосіб було закладено основу для соціологічних та психо­логічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів ви­явився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної від­повідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезен­тований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї

17

якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають "со­ціальні фактори", до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а ста­новлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним лю­дям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль­шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей по­слаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціаль­ний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаб­люється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втра­чає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загально­прийнятим в американському суспільстві цілям досягнення осо-1 бистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціальне схвалених каналів здобуття освіти, професії, багат­ства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тіль­ки один шлях до успіху — порушення правових норм.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький вчений Г. Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо у пра­ці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до зло­чинної поведінки дією психологічних механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального зв'язку сформу­лював американський вчений Е. Сатерленд у праці "Принципи кримінології". Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатер-

18

ленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної пове­дінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в ре­зультаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв'язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у проце­сі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що за­лежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розгля­дувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на поло­женнях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не за­стосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не враховує індивідуальних особливостей особи і при­таманну їй вибірковість поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень поясню­ється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психо­логії без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо мето­дики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке ши­роко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопоруш­ника, уможливлюють порівняння останніх із законослухня­ними громадянами, упровадження індивідуальних заходів по­передження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної ко­рекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія на­дає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання зло­чинам. Першу працю з цього напряму — "Критерії небезпечного

19

стану" - написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кри­мінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину доі конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важли­ву роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситу­ації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в та­кому: консультаційне допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до лю­дини й надати їй підтримку. Велике значення надається усу­ненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто пе­ребуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питан­ня про звільнення від покарання.

* 2.3. Сучасна кримінологія

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблю­ється прірва між добром і злом, потреба у глибоких криміноло­гічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого ос­мислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигма­тизація.

20

Концепція стратифікації з'явилася під впливом соціоло­гії, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соці­альних груп, що створюються на різноаспектній основі (профе­сійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випад­ком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конф­лікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприк­лад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебува­ють на території США нетривалий час, істотно перевищує від­повідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнан­ня природи злочинів, що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією кон­цепцією причини злочинності можна подати в певному схема­тичному вигляді. Ядром концепції є постулат про те, що зло­чинна поведінка — це результат взаємодії особи й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно зба­гатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) — це психологічні й соці­альні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тав­ро" особи другого сорту, яка до того ж є небезпечною для сус­пільства. Таврування виявляється в негативному ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження за­конослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не

21

тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, і особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у злочинці не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Роз'яснення того, що такі погляди приумножують злочинність, повинні стати невід­дільною складовою правової пропаганди.

З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали прикладні кримінологічні дослідження. Так, з'явилося кілька напрямів, що вивчають злочинність мо­лоді, злочини, які вчиняються в сім'ї, організовану і "білоко-мірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує й фі­нансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення мас­штабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає вдосконалюватись.

2.4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями — соціологічний (І. Фойниць-кий, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традицій­ний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого по­ширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) і психологічні (С. Познишев).

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології. Вийшло друком багато праць з аналізу мораль­ної статистики, особи злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С. Познишев, А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г. Волков, В. Внуков).

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабі­нети, зокрема в Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку приму­сових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створе-

22

но Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові.

У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійс­нювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії — "Моральна статистика" (М. Гернет, 1922), "Преступность й самоубийство во время войньї й после нее" (М. Гернет, 1927), "Юньїе правонарушители" (В. Куфаєв, 1924), "Криминальная психология. Преступньїе типьі" (С. По­знишев, 1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рік видавав збірник "Изучение преступности й пенитен-циарная практика". У 1926 р. було видано монографію харків­ського вченого Г. Волкова "Уголовное право й рефлексология". Численні статті узагальнювали психологічні й соціологічні спостереження щодо різних категорій злочинців, професійної, організованої та рецидивної злочинності. У вивченні злочин­ності того часу брали участь і практичні працівники суду, про­куратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розіб­ратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника. Широко використовува­лися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія реф­лексів Бехтєрєва і Павлова. Усе це суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й не­забаром наслідки далися взнаки.

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст. укра­їнська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення кримінологів у пропаганді класове ворожої теорії Ч. Ломброзо про природженого зло­чинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля генетики і кібернетики: її було оголошено "буржу­азною квазінаукою". У післявоєнні роки цьому сприяло також за­гострення полеміки в біології. Тоді перемогла "лисенковщина"

23

з її теорією про вирішальну роль зовнішнього середовища в роз­витку організму. Ідея щодо пріоритетного впливу середовища утвердилась і в соціальних науках. Кримінологічні досліджен­ня було припинено на тривалий час.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, в яких на­голошувалося на необхідності відновлення досліджень злочин­ності й розробки попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) кримі­налістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. — Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів попередження зло­чинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних ви­щих закладах освіти було введено курс кримінології.

В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною мірою це було пов'язано з ім'ям профе­сора П. Михайленка. У 1964 р. він у співавторстві з І. Гельфан-дом написав монографію "Попередження злочинів — основа бо­ротьби за викорінення злочинності". Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній ака­демії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику Ук­раїни з 1972 по 1993 р.

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні й координації зусиль вче­них і практичних працівників щодо розвитку кримінології.

У цьому зв'язку необхідно зазначити також плідну діяль­ність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

24

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організо­ваної та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної зло­чинності, кримінальної психології. Потреби практики висува­ють кримінологічну науку на відповідне місце в системі право­охоронних органів.

Контрольні питання

1. Основні кримінологічні ідеї класичної школи кримінально­
   го права.

2. Хто заснував класичну школу кримінального права?

3. Недоліки кримінологічних ідей класичної школи кримі­
   нального права.

4. У чому полягає головна теза теорії Ч. Ломброзо?

5. Сутність теорій соціальної дезорганізації і диференціаль­
   ного зв'язку.

6. Вихідні положення теорії небезпечного стану.

7. Основні сучасні кримінологічні теорії і концепції.

8. Основні етапи розвитку кримінології в Україні.

25

з

МЕТ04ПКЛ КРИМІНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1. Поняття методики кримінологічного дослідження.

2. Сутність і етапи (процедура) кримінологічного дослідження.

3. Метод суцільного та вибіркового дослідження.

4. Соціологічні методи кримінологічного дослідження.

5. Психологічні методи кримінологічного дослідження.

3.1. Поняття методики кримінологічного дослідження

Однією з умов здійснення кримінологічного дослідження є використання сукупності методів, за допомогою яких вивча­ються конкретні проблеми злочинності.

У філософській літературі під методикою розуміється спо­сіб або засіб пізнання соціальної дійсності. Під методикою у кримінології розуміється сукупність технічних прийомів, способів збирання й аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особу злочинця, заходи боротьби зі зло­чинністю. Результатом кримінологічних досліджень повинні бути практичні висновки з певними рекомендаціями, пропо­зиціями щодо підвищення ефективності боротьби зі злочинні­стю, складання програм з попередження злочинності й удо­сконалення чинного законодавства з кримінологічних проблем. У цьому зв'язку окремі вчені в поняття методиїш включають також методи розробки певних висновків, пропозицій і реко­мендацій.

Загальнонауковим методом, який використовують у бага­тьох науках, у тому числі й у кримінології, є діалектичний ме­тод пізнання соціальної дійсності. Крім того, для дослідження проблем злочинності кримінологія використовує й окремі (час­тинні) наукові методи.

До загальнонаукових методів кримінологічного дослідження належать методи, які використовують також в інших, у тому

26

числі й правових, науках: логічного, історичного та порівняль­ного аналізу, системно-структурного аналізу, моделювання, статистичні, математичні та кібернетичні.

До окремих (частинних) методів кримінологічного дослід­ження належать метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які використовує кримінологія (спостере­ження, опитування у вигляді анкетування або інтерв'ювання, експеримент, методи експертної оцінки, контрольної групи і документальний), а також психологічні (соціометричний, тес­тування та ін.). Особливе значення у кримінології має статис­тичний метод.

Застосування тих чи інших методів у будь-якому криміноло­гічному дослідженні зумовлюється переважно предметом, метою і завданнями конкретного кримінологічного дослідження.

Разом з тим необхідно зважати на те, що в науці немає уні­версальних методів і кожному з них притаманні як переваги, так і недоліки. Тому надання переваги тільки якомусь одному методу й виключення використання інших може призвести до помилкових висновків.

Застосування сукупності методів зумовлює отримання віро­гідної та повної інформації і відповідно сприяє отриманню об­ґрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обґрунто­ваності рекомендацій та пропозицій.

Отже, з огляду на викладене доходимо висновку, що мето­дика кримінологічних досліджень — це сукупність конкрет­них прийомів, способів, засобів збирання, обробки й аналізу інформації про злочинність, її причини та умови, особу злочин­ця, заходи боротьби зі злочинністю.

У кримінологічній літературі пропонуються різноманітні класифікації методів кримінологічних досліджень. Наприклад, А. Зелінський [8] пропонує таку класифікацію методів:

• за обсягом;

• джерелами отримання інформації;

• способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;

• дисциплінарною приналежністю.

За обсягом кримінологічне дослідження може бути суціль­ним, коли досліджується весь масив так званої генеральної су­купності, або вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.

За джерелами отримання інформації розрізняють опитуван­ня, спостереження, вивчення документів, експеримент, екс­пертні оцінки, а також окремі психологічні та економічні ме­тоди збирання інформації.

За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як статистика, типологізація (класифікація), системно-структур­ний метод, математичне моделювання й загальнонаукові мето­ди, які застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків та рекомендацій.

За дисциплінарною приналежністю методи кримінології (за початковим походженням) можуть бути статистичні, со­ціологічні, психологічні, математичні, кібернетичні та еконо­мічні.

3.2. Сутність і етапи (процедура) кримінологічного дослідження

Основне завдання кримінологічного дослідження полягає в отриманні репрезентативного (представницького) за обся­гом, глибокого за інформаційним змістом матеріалу, який ґрун­тується не лише на фіксації кримінологічне значущих ознак, ай на виявленні глибоких системних зв'язків між ними.

Наукове дослідження у кримінологи є процесом отримання нових знань про злочинність, її причини, умови, що сприяють їй, особу злочинця з метою розробки й реалізації заходів, спря­мованих на підвищення ефективності діяльності, пов'язаної з попередженням злочинних проявів.

Як і в будь-якому науковому дослідженні,, у процесі вивчен­ня злочинності важливе значення має визначення мети й зав­дання дослідження.

Після визначення мети, яка формує загальну спрямованість дослідження, визначають його завдання, в яких ця загальна спрямованість дістає предметного уточнення.

Вирізняють три основних завдання кримінологічного до­слідження. Перше полягає у вивченні кількісних та якісних показників злочинності (стан, рівень, структура, динамі­ка, характер, географія злочинності). Розв'язання першого

28

завдання уможливлює розв'язання другого — вивчення при­чин злочинності. Третє завдання полягає в дослідженні систе­ми здійснюваних у боротьбі зі злочинністю заходів з метою встановлення ефективності діяльності правоохоронних орга­нів у сфері попередження злочинів, виправлення та ресоціалі-зації злочинців.

Наукове дослідження у кримінології виконує чотири основні функції:

• описову;

• пояснювальну;

• прогностичну;

• регулятивну.

Описова функція передбачає повну і об'єктивну фіксацію ха­рактеристик об'єктів дослідження й існуючих між ними зв'яз­ків та відносин.

Пояснювальна функція полягає в теоретичному аналізі при-чинно-наслідкових зв'язків, виявленні закономірностей виник­нення, розвитку та функціонування досліджуваних явищ зло­чинності.

Прогностична функція — це наукове прогнозування розвит­ку явищ злочинності в майбутньому, визначення тенденцій і закономірностей цього розвитку.

Регулятивна функція полягає в розробці та реалізації реко­мендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на підставі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого при здійсненні кримінологічного дослідження.

У вивченні злочинності беруть участь об'єкти й суб'єкти кримінологічного дослідження.

Об'єктами кримінологічного дослідження вважають такі, які вивчають у процесі кримінологічного дослідження. До най-загальніших об'єктів кримінологічних досліджень належать злочинність, особа злочинця, причини й умови вчинення зло­чинів, заходи, які вживають державні та громадські органи щодо запобігання злочинам.

До суб'єктів кримінологічного дослідження належать нау­ковці й практичні працівники правоохоронних та інших орга­нів, установ і організацій, що здійснюють кримінологічні дослі­дження.

29

Процедура кримінологічного дослідження означає послі­довність дій дослідження або колективу дослідників, певні етапи (стадії) процесу кримінологічного вивчення проблем злочин­ності, яких необхідно дотримуватися д_ля того, щоб якнайефек­тивніше виконати завдання дослідження і досягти його мети.

Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів (стадій):

• підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайом­
  лення з літературними джерелами тематики, визначення
  наукової гіпотези і напряму дослідження;

• розробка програми (проекту) дослідження, що складаєть­
  ся з методологічного та процедурного розділів. У першому
  визначають мету й завдання дослідження, об'єкт і предме­
  ти дослідження, уточнюють основні поняття, якими оперу­
  ватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що
  вивчається. Другий розділ охоплює загальний план до­
  слідження, опис конкретних методів (методики), які ви­
  користовуватимуться для збирання інформації та її аналі­
  зу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний план і
  терміни дослідження, склад учасників, матеріально-тех­
  нічне забезпечення;

• визначення емпіричних об'єктів дослідження;

• розробка методики конкретного дослідження;

• апробація методик (пілотаж) і їх доопрацювання;

• збирання первинної інформації;

• кількісна та логічна обробка отриманих даних;

• інтерпретація результатів, обґрунтування висновків, ре­
  комендацій і пропозицій.

3.3. Метод суцільного та вибіркового дослідження

Якщо об'єктів кримінологічного дослідження порівняно не­багато, то всі вони підлягають вивченню, тобто суцільному до­слідженню. Межі суцільного дослідження визначаються, як правило, темою дослідження. Суцільне дослідження застосову­ють переважно тоді, коли досліджуваних об'єктів відносно не­багато. У противному разі застосування цього методу потребує значних затрат часу, сил і засобів. Якщо об'єктів, які підляга­ють дослідженню, багато, то використають вибірковий метод

ЗО

(вибірку). Застосовуючи цей метод, можна отримати достовірні наукові результати, які майже не відрізнятимуться від резуль­татів складного і трудомісткого суцільного дослідження.

Множину об'єктів, які необхідно охарактеризувати на ос­нові вивчення якоїсь частини цієї множини, називають гене­ральною сукупністю, а частину множини, що вивчається, — вибірковою (вибіркою). Якщо кількість об'єктів генеральної сукупності відома, то таку сукупність називають визначеною, а якщо невідома — невизначеною. Якщо вивчається генеральна сукупність загалом, то таке дослідження є суцільним, а якщо пізнання генеральної сукупності здійснюється через вибіркове вивчення — вибірковим. Невизначену генеральну сукупність можна охарактеризувати тільки за допомогою вибіркового дос­лідження. Прикладом невизначеної генеральної сукупності мо­жуть бути злочинність, злочинці, потерпілі й інші множини, розміри яких практично неможливо точно визначити хоча б внаслідок того, що значна їх частина не потрапляє до статистики. Але зареєстрована злочинність стає визначеною генеральною сукупністю.

Застосування вибіркового методу передбачає обов'язкове до­тримання певних умов, основною з яких є репрезентативність вибірки (тобто вибірка повинна бути представницькою). А. Зе-лінський виокремлює три основні умови репрезентативності вибірки:

• здійснювати вибірку необхідно тільки з великої генераль­
  ної сукупності. Недоцільно здійснювати вибірку з множи­
  ни, що складається з менш як тисячі одиниць;

• відбирати вибіркову сукупність необхідно так, щоб кожна
  одиниця генеральної сукупності мала однакові шанси по­
  трапити до вибірки. Іншими словами, вибірка не повинна
  бути тенденційною, залежною від волевиявлення і нахи­
  лів дослідника;

• обсяг вибіркової сукупності повинен забезпечити її пред­
  ставницький характер (репрезентативність).

Обсяг вибірки визначають за спеціальною формулою; він за­лежить від частки ознаки, що вивчається у генеральній сукуп­ності, й заданої помилки репрезентативності. Для визначення обсягу вибірки можна також скористатися спеціальними таб­лицями.

31

Відбір вибірки є важливим етапом дослідження. Непра­вильне застосування способів відбору призводить до суттєвого спотворення результатів дослідження. Застосовують чотири основні способи відбору: випадковий, ступеневий, типовий і серійний.

При застосуванні випадкового способу відбору об'єкти, з яких складається генеральна сукупність, розміщуються за будь-якою випадковою ознакою, наприклад архівні кримінальні справи (500) — за початковою літерою прізвища обвинувачено­го в алфавітному порядку. Після цього у вибіркову сукупність відбирають намічену кількість справ (100 або 50) через певні проміжки, наприклад кожна п'ята або десята. Цей спосіб до­цільно застосовувати тоді, коли генеральна сукупність чітко визначена й не дуже велика. В інших випадках застосовують ступеневий, типовий або серійний спосіб. Ступеневий відбір полягає в тому, що з генеральної сукупності за жеребом або іншим схожим способом виокремлюють ланки, за допомогою дослідження яких складають думку про структуру загалом. Типовий відбір передбачає попередній розподіл генеральної су­купності на відносно однорідні розряди, з яких потім пропор­ційно здійснюють випадкову вибірку. Наприклад, досліджу­вані архівні кримінальні справи за ст. 215 КК України доцільно поділити на частини за ознаками статі водіїв, після чого з кожної частини випадково відібрати кожну п'яту спра­ву. Серійний відбір полягає в тому, що генеральна сукупність складається з однорідних серій, що повторюються, і подана у вибірці однією серією.

Вибірковий метод фактично завжди використовують при опитуванні громадян, працівників правоохоронних органів, за­суджених, злочинців, а також при вивчанні кримінальних справ з метою отримання необхідної інформації з проблем зло­чинності, оскільки практично неможливо опитати або вивчити великі групи осіб або вивчити значну кількість кримінальних справ. При цьому обов'язково слід суворо дотримуватись умов і вимог, що стосуються вибірки. В окремих випадках для роз­рахунку репрезентативної вибірки залучають спеціалістів-ста-тистів або математиків.

32

3.4. Соціологічні методи

кримінологічного дослідження

До соціологічних методів, які застосовують у кримінологіч­них дослідженнях, належать опитування, спостереження, ме­тоди експертних оцінок, експеримент, методи контрольної гру­пи і документальний. Спільне для перелічених методів полягає в тому, що всі їх, як правило, застосовують при здійсненні ви­біркових кримінологічних досліджень. Розглянемо кожний з цих методів докладніше.

1. Опитування. Це один з найпоширеніших методів дослід­ження проблем суспільного життя. Мета цього методу полягає в отриманні інформації про об'єктивні й суб'єктивні факти з боку опитуваних (респондентів). У кримінологічних досліджен­нях за допомогою опитування вивчають, як правило, конкретні причини й умови злочинності, особу злочинця і потерпілого, ефективність застосовуваних правоохоронними органами захо­дів запобігання злочинності, рівень правосвідомості окремих соціальних груп населення, їх ставлення до проблем боротьби зі злочинністю.

Опитування можна здійснювати у двох основних формах — анкетування, тобто поширення анкет із запитаннями, і ін­терв'ювання — бесіди-інтерв'ю. Кожна із зазначених форм опитування має певні переваги й недоліки. Анкетування забез­печує анонімність відповідей, що дуже важливо для вивчення думки й оцінки. До переваг анкетування належить також його відносна економічність. За допомогою цього методу можна опи­тати велику кількість респондентів без значних матеріальних затрат. Разом з тим при застосуванні цього методу можна отри­мати спотворену інформацію, що зумовлюється недостатнім розумінням запитань анкети і відсутністю зацікавленості в ре­зультатах здійснюваного дослідження. Анкетування часто здійснюють разом з інтерв'юванням, що сприяє підвищенню інформативності обох форм опитування. Інтерв'ю — це спосіб отримання інформації безпосередньо від респондента під час бесіди. Цей вид опитування забезпечує прямий контакт з рес­пондентом і велику достовірність відповідей, але при цьому зникає анонімність, що необхідно враховувати при підготовці запитань. Інтерв'ювання трудомістке і тому, як правило, його

2,, 33

застосовують разом з анкетуванням _для уточнення проблеми й підготовки гіпотези.

Залежно від техніки проведення бесіди розрізняють інтерв'ю формалізовані, які здійснюють у суворій відповідності до підго­товленого наперед переліку запитань, і неформалізовані, які здійснюють у формі вільної бесіди. Неформалізовані інтерв'ю висувають дуже високі вимоги до об'єктивності й методичної майстерності особи, яка веде бесіду. За масштабами і обстави­нами розрізняють неформалізовані інтерв'ю клінічні, що три­вають до кількох годин, і фокусовані (експрес-інтерв'ю), що спрямовані на отримання однієї-двох відповідей.

Якість отриманої інформації при анкетуванні та інтерв'ю­ванні залежить від правильного формулювання запитань, орга­нізації й техніки опитування. Характер питань визначається метою і завданнями дослідження.

2. Спостереження. Це специфічний метод кримінологічних
   досліджень, що полягає в безпосередньому сприйнятті інфор­
   мації дослідником. Іншими словами, дослідник не отримує
   інформацію від інших осіб, а безпосередньо сприймає й описує
   факти, події, ситуації та процеси, які його цікавлять. Розрізня­
   ють два види спостереження — просте, коли події та факти
   фіксуються немов би поза середовищем, де відбуваються ці
   факти, події і досліджувані процеси, і так зване включне, коли
   дослідник пізнає певні явища, факти, події, перебуваючи серед
   діючих осіб. Дослідник змішується з певною групою і немов би
   стає одним з її членів. За допомогою простого спостереження
   досліджують особу злочинця, потерпілого, криміногенні факто­
   ри й іншу проблематику. Спостереження часто застосовують
   разом з експериментом.

3. Експеримент. Як метод пізнання соціальної дійсності
   експеримент полягає у штучному створенні певної ситуації з
   метою перевірки наукової гіпотези. Іншими словами, експе­
   римент — це моделювання умов з метою виявлення й вимі­
   рювання певних зв'язків між явищами та процесами. Сфера
   застосування експерименту у кримінології обмежується особ­
   ливостями її предмета. Не можна моделювати криміногенну
   ситуацію і провокувати вчинення злочину з науковою метою.
   Кримінологічний експеримент слід застосовувати виключно
   для розробки заходів запобігання злочинам. Застосування

34

експериментального методу можливе лише в разі виконання таких вимог: суворого дотримання законності; наявності нау­ково обґрунтованої гіпотези; вибору типового об'єкта експери­менту; наявності дозволу відповідних органів; наявності часу для забезпечення глибокої перевірки висунутих гіпотез і про­позицій.

4. Метод експертних оцінок. Цей метод полягає в отри­
манні висновків з певних досліджуваних питань, викладених
групою спеціально відібраних експертів з числа наукових і
практичних працівників, які добре обізнані з проблемами бо­
ротьби із злочинністю. Метод експертних оцінок широко вико­
ристовують для оцінювання рівня латентної злочинності, вив­
чення ефективності норм кримінального права, причин змін у
динаміці злочинності та ін.

Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що цент­ром кількісної та якісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, що спирається на їх професійний науковий і практичний досвід. Основне завдання дослідження — сфор­мулювати запитання, правильно вибрати експертів і організу­вати роботу з ними. Кількість експертів залежить від завдань дослідження, складності проблеми, що вивчається, та інших факторів. Розрізняють дві основні форми опитування екс­пертів: індивідуальні та групові. Опитування можуть бути очни­ми (безпосередніми) і заочними, письмовими й усними, склада­тися із загальних і окремих питань.

5. Документальний метод. Без вивчення документів прак­
тично не відбувається жодної наукової роботи, пов'язаної з
кримінологічними питаннями. Документ — це предмет, ство­
рений людиною і призначений для зберігання й передавання ін­
формації. Документами є не тільки офіційна й неофіційна пись­
мова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки,
рукописи, листи.

Найчастіше у кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним з найпошире­ніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюєть­ся на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, зав­дань і предмети дослідження анкети. Як правило, така анкета

2* 35

складається з чотирьох розділів. У першому містяться питан­
ня, що стосуються безпосередньо злочину, у другому питан­
ня, що стосуються особи злочинця, у третьому питання про

мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому питання, по­
в'язані з виховним впливом судочинства, заходами покарання
і профілактичної роботи за матеріалами справи.

Залежно від теми дослідження вивчають особові справи за­суджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статис­тичні картки та інші облікові документи, що зберігаються в уп­равліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.

Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки доку­ментальної інформації: традиційний (класичний) і формалізо­ваний ( контент-аналіз ).

Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) і вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження — встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, досто­вірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз скла­дається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).

Формальний аналіз здійснюють за наперед підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точ­ність і об'єктивність аналізу.

Після отримання необхідної інформації її обробляють і уза­гальнюють за допомогою математичних методів, як правило, із застосуванням ПЕОМ.

6. Метод контрольної групи. Цей метод полягає в тому, що відбирають дві чи більше груп, одна з яких є основною (експериментальною), а інша — контрольною. Ці групи по­винні бути максимально схожими за всіма ознаками, крім тієї, що вивчається. Порівняння результатів дослідження ос­новної та контрольної груп свідчить про те, чи насправді є типовими закономірності, що встановлені для основної групи. Контрольна група є необхідним загалом, на якому виявляють кількісні та якісні ознаки досліджуваного явища і аналізують їх. Залежно від мети, завдань і предмету дослідження засто­совують різні принципи відбору контрольної групи. Важливу роль у методі контрольної групи відіграє дотримання вимоги

36

суворості при порівнянні груп за певними ознаками. Недотри­мання цієї вимоги може призвести до отримання недостовір­них результатів.

3.5. Психологічні методи

кримінологічного дослідження

За допомогою психологічних методів, які використовують у кримінологічних дослідженнях, можна отримати розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити якісну й кількісну оцінку внутрішньо- і міжгрупових процесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типології зло­чинців.

Найпоширенішими у кримінології психологічними метода­ми є тестування і соціометрія.

Тестування є різновидом методу опитування. Тест — це завдання, запитання й ситуації, які розробляє дослідник і ста­вить перед досліджуваною особою. Мета тестування полягає у встановленні психологічних характеристик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здіб­ностей, схильності до ризику, самоконтролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.

Для вивчення людини існує багато різних тестів. Зокрема, у кримінологічних дослідженнях застосовують тести тематичної апперцепції (ТАТ), методику багатоаспектного дослідження особи (ММРІ), восьмикольоровий тест Люшера та ін.

Тестові дослідження, що побудовані на науковій основі, да­ють можливість більш повно і всебічно вивчити особу злочин­ця, у тому числі окремі категорії злочинців. Незважаючи на складність окремих психологічних тестів (які іноді складають­ся з великого переліку питань), за їх допомогою можна швид­ко дослідити велику кількість осіб.

Соціометрію (від лат. зосіиз — товариш, співучасник і теігит — вимірювання) (соціометричне опитування) віт­чизняна наука запозичила із психології і соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження — це метричне вивчення емоційно-психологічних зв'язків між людьми. На думку за­сновника цієї методики американського вченого Дж. Море­но, соціо метричний метод — це система технічних засобів і

37

процедур, які застосовують для метричного й якісного аналізу соціально-емоційних зв'язків індивідуума з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна от­римати відображення динаміки внутрішніх взаємовідносин членів групи, здійснити кількісну й якісну оцінку внутрішньо-та міжгрупових процесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей всередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій.

До основних переваг соціометрії належать простота і швид­кість здійснення дослідницьких процедур, наприклад опиту­вання членів групи з метою виявлення їх бажання або неба­жання спільно вчитися, працювати, відпочивати, виконувати громадські доручення.

Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні -необхідному переліку (наборі) запитань, що задаються опитува­ним з метою виявлення відносин з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинно відповіда­ти загальним вимогам, що висуваються до формулювання запи­тань у будь-якому опитуванні — анкетуванні або інтерв'ю­ванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані оброблюють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таблиці) або соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з од­ного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи й групи, а з іншого — вибрати ефективні засоби керування меха­нізмом взаємодії особи і групи.

У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого у дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Разом з тим цей метод можна успішно зас­тосовувати у дослідженнях окремих проблем кримінології, зокрема при вивченні ефективності заходів, кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудо­вих установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоровлюва­ти психологічну атмосферу.

Контрольні питання

1. У чому полягає методика кримінологічного дослідження?

2. На яких основних підставах здійснюють класифікацію
   кримінологічних досліджень?

3. Сутність наукового кримінологічного дослідження.

4. Етапи (стадії) кримінологічного дослідження.

5. Відмінності методів суцільного та вибіркового досліджень.

6. Сутність методу опитування і основні його форми.

7. Які вимоги висуваються до експерименту у кримінологи?

8. Сутність методу експертних оцінок.

9. Як реалізується метод контрольної групи?

10. Сутність психологічних методів кримінологічного дослі­дження.

38

Тема

ПРАВОВА СТАТИСТИКА І її ЗАСТОСУВАННЯ У КРИМІНОЛОГІЇ

4

1. Поняття правової статистики.

2. Етапи статистичного дослідження у кримінології.

4.1. Поняття правової статистики

Ефективність кримінологічного дослідження залежить не лише від повноти і чіткості програми, правильно поставлених завдань і вдало сформульованої гіпотези, а й багато в чому від вибраних методів дослідження, що забезпечують отримання якісної, повної та надійної інформації, відсутність якої неми­нуче призводить до суб'єктивізму. Дослідження, у тому числі й кримінологічні, неможливо здійснювати без використання статистичних даних, а також методів статистики, за допомогою яких аналізують отриману інформацію. Одним з найважливі­ших методів збирання й аналізу кримінологічної інформації є статистичний.

Кримінальна статистика почала розвиватись у 30-ті роки XIX ст. у Франції та Бельгії, де було започатковано збирання статистичних даних про злочинність. Першими статистами на­зивають В. Петті (1623-1687) і А. Кетле (1Ї94-1874).

Російська кримінальна статистика бере початок з XIX ст., коли в міністерстві внутрішніх справ і міністерстві юстиції почали нагромаджувати дані кримінальної статистики. Судова реформа 1864 року сприяла розвитку російської кримінальної статистики, яка з технічного погляду посідала одне з перших місць у світі. У Росії щорічно видавалися "СводьІ статистичес-ких сведений по делам уголовньїм". А в 1888 р. вперше було опубліковано статистичні дані з кримінальної злочинності у країні.

40

Безпосередньо правовою статистикою займаються органи внутрішніх справ, прокуратури, суду і юстиції.

Статистика, як і інші суспільні науки, вивчає різні суспільні явища, проте на відміну від інших наук досліджує лише кіль­кісний аспект суспільних явищ, застосовуючи для цього розроб­лені нею особливі наукові прийоми. Отже, предметом статис­тики є кількісний аспект суспільних явищ і процесів.

Статистика — це наука, яка вивчає кількісні законо­мірності масових суспільних явищ у нерозривному зв'язку з їх якісним змістом. Таким чином, статистика надає суспільним наукам необхідний матеріал для подальших теоретичних уза­гальнень, забезпечення постійного зв'язку з практикою. Вона уможливлює зв'язок теорії з практикою, оскільки будь-яке на­укове положення ґрунтується на фактах, що дістали у статис­тиці узагальнене вираження.

Однією з галузей статистики є правова статистика, яка дос­ліджує кількісні аспекти різних правових порушень — кримі­нальних, адміністративних, цивільних, їх структуру і динаміку, причини й умови, що сприяють їх вчиненню, сукупність захо­дів боротьби з цими порушеннями.

На відміну від інших галузей статистики (економічної, де­мографічної, медичної) правова статистика враховує результа­ти діяльності всіх державних органів, що здійснюють кримі­нально-правову, адміністративну та цивільно-правову охорону суспільного й державного устрою, власності, особи, прав та інтересів громадян, підприємств, установ і організацій. Пред­метом правової статистики є кількісні закономірності зло­чинності й заходів боротьби з нею, цивільних та адміністратив­них правопорушень і заходів їх запобігання.

За характером правових порушень, які враховує правова статистика, і правових установ, які здійснюють облік цих по­рушень, розрізняють три галузі правової статистики:

• кримінально-правову, безпосереднім об'єктом якої є кіль­
  кісний аспект злочинності й заходів її запобігання;

• цивільно-правову, об'єктом якої є порушення, що розгля­
  даються в цивільних та арбітражних судах, нотаріаті;

• адміністративно-правову, об'єктом якої є кількісний
  аспект адміністративних порушень і заходів боротьби з
  ними.

41

Отже, правова статистика відображає у вигляді показників усі стадії кримінального, цивільного та адміністративного про­цесів.

4.2. Етапи статистичного дослідження у кримінології

Статистичне вивчення злочинності — це процес, що скла­дається з таких обов'язкових етапів:

• статистичного спостереження;

• статистичного зведення і групування отриманих матеріа­
  лів;

• статистичного аналізу і узагальнення отриманих даних.
Ці етапи статистичної діяльності тісно взаємопов'язані й

здійснюються за попередньо розробленим планом, який пови­нен охоплювати всі розділи статистичного дослідження.

1. Статистичне спостереження — це реєстрація і збиран­ня окремих фактів про досліджуване явище (злочинності) та його властивості згідно з попередньо розробленою програмою.

Статистика вивчає масові процеси, де діє закон великих чи­сел, і тому статистичне спостереження охоплює певний масив окремих елементів досліджуваного явища. У статистиці цей масив називають сукупністю, або об'єктом, спостереження, а окремі його елементи — одиницями сукупності. У процесі до­слідження злочинності об'єктом спостереження, або статистич­ною сукупністю, є злочинність, а окремий злочин — одиницею сукупності, яка є основою розрахунку.

Спостереження, у тому числі й статистичне, можна здійсню­вати за допомогою суцільного або вибіркового методу. Якщо реєстрації підлягають усі одиниці сукупності, таке спостере­ження називають суцільним. Наприклад, це реєстрація в орга­нах внутрішніх справ усіх вчинених злочини і осіб, які їх вчи­нили, що здійснюється за допомогою заповнення слідчим статистичних карток форми № 1 на вчинений злочин і форми № 2 на особу, яка вчинила злочин. Якщо уявлення про сукуп­ність отримують дослідженням лише її частини, таке спостере­ження називають вибірковим.

За способом урахування фактів у часі статистичне спосте­реження може бути:

• поточним (безперервним), коли факти реєструються по­
стійно з моменту їх виникнення (реєстрація заяв і по-

42

відомлень про злочини й пригоди у чергових частинах ор­ганів внутрішніх справ);

• перервним, коли реєстрація фактів не пов'язана з часом їх
виникнення, а відбиває їх стан на певну дату або на кон­
кретний момент (наприклад, стан злочинності за квартал,
півріччя, рік).

Центральне місце в організації статистичного спостережен­ня посідає розробка програми статистичного спостереження.

Програма статистичного спостереження — це перелік запитань, на які необхідно отримати відповіді кожної одиниці досліджуваної сукупності.

Запитання програми розміщують на спеціальному бланку — статистичному формулярі. Розрізняють дві основні системи формулярів:

• карткову, коли кожна одиниця сукупності й усі її ознаки
  реєструють на окремій картці (картка ф. № 1 на зареєст­
  рований злочин);

• спискову, коли в одному журналі або формулярі реєст­
  рують відомості про кілька одиниць спостереження.

Основною формою статистичного спостереження, за допомо­гою якої здійснюється збирання отриманої систематичної інфор­мації, є звітність.

Звітність — це сукупність звітних документів, що містять відповіді на запитання програми статистичного спостереження за певний (звітний) період.

Розрізняють звітність загальнодержавну і відомчу. Загально­державна є обов'язковою для всіх підприємств, установ, органі­зацій незалежно від їх відомчої належності, а відомча призна­чена для потреб підприємств, установ та організацій одного певного відомства.

До основних належать такі об'єкти кримінально-правової статистики:

• злочини — суспільне небезпечні діяння, передбачені кри­
  мінальним законом;

• злочинець — особа, яка вчинила суспільне небезпечне
  діяння, розглядуване законом як злочин;

• покарання — захід державного примусу за вчинений злочин.
Зазначимо, що в 1966 р. у колишньому СРСР було вста­
новлено єдину систему обліку і звітності з показниками, що

43

характеризують стан злочинності (діяльність органів внутріш­ніх справ, прокуратури, суду).

Облік злочинів і осіб, які їх вчинили, а також рух порушених кримінальних справ здійснюються за допомогою заповнення слідчими, працівниками органів дізнання та прокуратури ста­тистичних карток: ф. № 1 — на виявлений злочин; ф. № 1.1 -на розкритий злочин та інші наслідки розслідування; ф. № 2 -на особу, яка вчинила злочин; ф. № 3 — на рух кримінальної справи.

Програми кримінально-статистичного спостереження (зміст статистичних карток) багаторазово змінювалися на різних ета­пах розвитку суспільства. Нині в Україні діють єдині та обо­в'язкові форми статистичних карток (ф. № 1; 1.1; 2; 3), затвер­джені спільним наказом Генерального прокурора України і Міністра внутрішніх справ України № 22/835 від 21 грудня 1995 р. Змінювати і доповнювати зміст карток забороняється. Заповнені картки підписують начальник органу внутрішніх справ і прокурор, після чого їх направляють для обліку в уп­равління оперативної інформації УМВС області. Ці картки є вихідним матеріалом для ведення статистичної звітності.

Заповнення статистичних карток є першим етапом статис­тичного дослідження (спостереження). У результаті заповнення карток або журналу первинного обліку, кожний з яких харак­теризує окрему одиницю сукупності, нагромаджується значний масив матеріалу. Цей матеріал потребує обробки (зведення) і групування з метою отримання узагальненої характеристики досліджуваного явища. Ці завдання виконуються на наступно­му етапі.

2. Статистичне зведення і групування отриманих ма­теріалів.

Статистичне зведення передбачає обробку даних первин­ного обліку і об'єднання їх у сукупність за певними ознаками.

Зведення можуть бути централізованими та децентралізо­ваними.

При централізованих зведеннях документи направляють до центру, в якому їх оброблюють. У кримінальній статис­тиці застосовують здебільшого децентралізовані зведення, коли орган, що здійснює спостереження, самостійно оброб­лює дані й направляє до центру вже зведені матеріали (звіти)

44

для подальшого складання зведення по області й по країні загалом.

За способом виконання розрізняють зведення ручні й меха­нізовані. Нині у кримінальній статистиці широко застосовують механізовані зведення з використанням ЕОМ.

Статистичні дані впорядковують, систематизують і розпо­діляють на групи за певними ознаками за допомогою групу­вання.

Групування — це розподіл одиниць досліджуваного сус­пільного явища за суттєвими ознаками. За допомогою групуван­ня виокремлюють типи явищ, характеризують склад сукупності або взаємозв'язок у зміні варійованих ознак. При групуванні статистичних матеріалів необхідно виконувати таке основне правило: одиниці досліджуваної сукупності повинні бути об'єд­нані в якісно однорідні типи явищ.

Розрізняють три види групування: типологічні, варіаційні та аналітичні.

Типологічними називають групування, що розподіляють дос­ліджувану сукупність на однорідні за якісною ознакою (на­приклад, групування за видами злочинів, місцем вчинення зло­чину).

Варіаційними називають групування, що розподіляють до­сліджувані явища за кількісною (варійованою) ознакою. Цей вид групування застосовують при вивченні вікового складу зло­чинців, строків позбавлення волі, рецидиву.

Аналітичні групування мають на меті встановити взаємо­зв'язок досліджуваних явищ, наприклад, між злочинністю і пияцтвом, злочинністю й родинним станом, злочинністю й ос­вітою.

Отримані дані про злочинність або інші правові явища після зведення і групування об'єднують у статистичні таблиці, що дає змогу викласти й узагальнити дані про суспільні явища за допомогою цифр, які розташовують у певному порядку. Стати­стичні таблиці у кримінальній статистиці мають важливе зна­чення, оскільки відомості про злочинність у них систематизу­ються й наочніше, ніж текст, характеризують той чи інший аспект злочинності. Особливість статистичних таблиць полягає в наявності в них одного чи кількох підсумків по вертикалі або горизонталі.

45

Основою для побудови статистичних таблиць є групувальні ознаки. Як правило, їх розташовують у рядках, а кількісні ха­рактеристики об'єкта — у графах.

Статистична таблиця має вигляд своєрідного статистично­го речення, що має підмет і присудок.

Підметом статистичної таблиці є об'єкт дослідження, тобто те, про що йдеться в таблиці, присудком — те, що йдеть­ся про підмет, тобто присудок є кількісним описом об'єктів. Як правило, підмет розташовують у лівій частині таблиці у виг­ляді назв рядків, а праву частину таблиці (графи) займає при­судок.

Після зведення і групування статистичних даних, а також складання відповідних статистичних таблиць розпочинається наступний етап — статистичний аналіз і узагальнення.

3. Статистичний аналіз і узагальнення отриманих даних є заключним і найвідповідальнішим етапом статистичного вив­чення злочинності. Зібраний і згрупований статистичний мате­ріал у результаті цього аналізу стає основою для докладної та багатоаспектної характеристики досліджуваного явища. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні закономірно­стей, встановленні впливу одного явища на інше, констату­ванні взаємозв'язку певних явищ.

Статистичний аналіз — це процес вивчення і порівняння от­риманих цифрових як між собою, так і з іншими даними, а та­кож їх узагальнення. Виходячи з основних функцій статистики виокремлюють чотири завдання статистичного аналізу: описа­ти, порівняти і виявити закономірності, здійснити прогноз і зробити висновки.

До основних завдань статистичного вивчення злочинності належать:

• визначення стану злочинності, її рівня, структури й ди­
  наміки;

• виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину;

• вивчення особи злочинця;

• вивчення системи заходів боротьби із злочинністю.

Необхідно ураховувати, що під час вивчення окремих пи­тань злочинності й боротьби з нею необхідно порівняти дані кримінальної статистики з даними інших галузей статисти­ки — демографічної, економічної тощо. Наприклад, аналізую-

46

чи склад засуджених за статтю, віком, соціальним станом і ос­вітою, для порівняння використовують дані демографічної статистики. Дані про чисельність населення та її зміни вико­ристовують для розрахунку коефіцієнта злочинності. Вивчаю­чи злочини проти особи або хуліганство, показники їх рівня, динаміки і структури порівнюють з показниками споживання алкоголю (економічна статистика).

Отже, статистичне дослідження злочинності передбачає ши­роке використання матеріалів статистичної звітності органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, статистичних даних еко­номіки, демографії, культури, а також даних, отриманих шля­хом спеціальних вибіркових досліджень.

На основі кримінально-статистичної інформації, обробленої та дослідженої за допомогою статистичних методів, можна точ­но оцінити стан злочинності, виявити закономірності її розвит­ку й визначити заходи боротьби з нею.

Контрольні питання

1. Предмет правової статистики.

2. Етапи статистичного дослідження у кримінологи.

3. Види статистичного спостереження.

4. Складові програми статистичного спостереження.

5. Сутність статистичного зведення і групування.

6. Сутність статистичного аналізу.

7. Які завдання розв'язують шляхом статистичного вивчен­
   ня злочинності?

47

Тема

ЗЛОЧИННІСТЬ І її ПОКАЗНИКИ

1. Поняття злочинності.

2. Показники злочинності.

3. Латентна злочинність.

5.1. Поняття злочинності

Оскільки злочинність є одним із центральних об'єктів дослід­ження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття "злочинність" у кри­мінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розгляне­мо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх об­ґрунтування.

Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочи­нів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризу­ються певними кількісними та якісними показниками.

Піддаючи критиці наведене визначенняг А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так:

1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є "логічним монстром", оскільки словосполучення "соціально-правове явище" позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального зна­чення і можуть вважатися соціальними явищами.

І

2. Точнішим буде визначення злочинності не як "сукупності
   злочинів", а як системи, що підпорядковується статистичним
   закономірностям, тобто ймовірнісної системи.

3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття зло­
   чинності.

4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які ка­
   ралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найне-
   безпечнішим проявом деструктивних сил людини.

5. Злочинність, що складається з великої кількості різних
   злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-
   суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймо­
   вірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взає­
   модія підсистем, що є складовими цієї множини.

6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тоб­
   то через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретно­
   му випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності,
   тобто загальному. До цих ознак належать злісність, проти-
   правність, винність, караність. Водночас кожний окремий зло­
   чин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею
   загального поняття злочинності. Окремий злочин •— подія зав­
   жди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою.

На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструк-тивності в поведінці людей, що виявляється в системі пе­редбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини.

Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнєцова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях:

1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежу­ється у кримінальному законодавстві різних соціально-економіч­них формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст. кримінальне законодавство кардинально змі­нювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п'ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики,

48

49

державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні ко­декси республік 1959-1961 рр., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Феде­рації (проект Кримінального кодексу України).

2. Злочинність — це не механічна множина конкретних зло­
   чинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема
   входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти
   загалом. Злочинність є соціальною за походженням, суб'єкта­
   ми злочинів, потерпілими громадянами, суспільством і держа­
   вою, причинами й умовами.

3. Система злочинів як первинних елементів злочинності
   зумовлює її кримінально-правовий характер і системну взаємо­
   дію всередині кримінальної системи між злочинами (наприклад,
   між хуліганством і насильницькими діяннями, між криміналь­
   ним обігом зброї і насиллям).

4. Кримінально-правова властивість злочинності перешкод­
   жає заміні поняття і явища злочинності на поняття "відхилення
   у поведінці", яке часто застосовують у зарубіжній криміноло­
   гії. Виключно кримінальний закон визначає, що є злочинним.
   Не існує "власне кримінологічних" понять злочинів, і тому
   спроби внести кримінологічні категорії у Кримінальний Кодекс
   не мають перспективи.

Поширене серед кримінологів і таке визначення злочинності: це соціально-правове, відносно стійке антагоністичне яви­ще, що самодетермінується й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному суспільстві в певний період, що ха­рактеризуються кількісними та якісними показниками.

Розкриємо детальніше зміст останнього лропонованого ви­значення поняття злочинності.

1. Згідно з першою соціологічною ознакою злочинність є соціальним явищем, наслідком причин і умов, що мають соці­альний характер.

Позиція соціального детермінізму у кримінології зумовлює важливі висновки, основний з яких полягає в тому, що немож­ливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши со­ціальних умов, що породжують її. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні най-

50

досконаліше кримінальне законодавство самі по собі не змо­жуть радикально вплинути на стан злочинності.

Другою соціологічною ознакою є специфічний спосіб пося­гання на встановлений у суспільстві соціальний порядок. Він охоплює тільки ті дії, що об'єктивно порушують або можуть порушити домінуючі суспільні зв'язки.

Третя соціологічна ознака розкриває особливості суб'єкта суспільне небезпечного діяння.

Отже, злочинність є наслідком конфліктів у суспільстві, соціальних відносин, взаємовідносин людей.

2. Злочинність має також правову характеристику, оскільки
   коло злочинів, з яких вона складається, визначається чинним
   кримінальним законодавством. Тому криміналізація або декри-
   міналізація тих чи інших діянь суттєво впливає на всі показ­
   ники злочинності.

3. Злочинність виявляється в сукупності злочинних діянь,
   вчинених на конкретній території за певний період. Зміна хоча
   б одного з аспектів злочинності неминуче спричиниться до змі­
   ни інших її аспектів і відповідно злочинності взагалі.

4. Злочинність як соціальне явище характеризується віднос­
   ною самостійністю, що виявляється насамперед в її поход­
   женні.

5. Стан злочинності залежить від загальних закономірно­
   стей розвитку суспільства. Але ця залежність не позбавляє зло­
   чинність елементів стихійності та сталості.

6. На відміну від окремого злочину злочинності притаманна
   самодетермінація, тобто самовідтворення, що особливо харак­
   терно для злочинності з боку неповнолітніх і рецидивістів.

7. Відносна масовість злочинності означає, що вона вияв­
   ляється не в окремих ексцесах, а у множині діянь (сукупності),
   кількість яких постійно змінюється. Тому одиничні ексцеси не
   можна вважати злочинністю.

8. Сталість як ознака злочинності полягає в тому, що не мож­
   на очікувати різкої зміни структури і стану злочинності через
   невеликі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі відносні
   явища не можуть змінюватися дуже швидко. Коливання деяких
   показників злочинності з великою вірогідністю може свідчити
   про недоліки в обліку злочинів, ніж про реальні зміни у зло­
   чинності.

51

З наведеного аналізу випливає, що пропоновані найпоши­реніші визначення поняття злочинності і аргументи, що їх об­ґрунтовують, мають багато спільних рис і ознак, проте водно­час і суттєві розбіжності.

5.2. Показники злочинності

Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показ­ники.

Кількісні показники стану злочинності визначаються кіль­кістю злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці показники характеризують два ос­новних аспекти злочинності — правопорушення їх "авторів", тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне вираження цих показ­ників не збігається, оскільки не всі злочини розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці кіль­кісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показ­никами рівня злочинності. Проте останні доцільно використо­вувати лише в аналізі стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх неможливо порівняти з відповідни­ми показниками в інших регіонах через те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте не врахову­ють чисельності населення регіону. З метою усунення цього не­доліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з чисельністю населення регіону для кількісної характеристи­ки стану злочинності застосовують відносні показники — ко­ефіцієнти (індекси) інтенсивності злочинності й злочинної ак­тивності населення.

Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кіль­кість зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Роз­раховують цей коефіцієнт так:

Кі = (3/Н) • 10000 (або 100000),

де 3 — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відпові­дальність).

52

Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або 100000 населен­ня регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

10000 (або 100000),

де 0₃ — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.

Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні ко­ефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень зло­чинності різних груп населення в певних регіонах можна ви­значити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсив­ності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.

До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну злочинності.

Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчис­люється цей показник за кількістю вбитих і покалічених по­терпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди, завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і по­новлення їх здоров'я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну злочинності необхідно визначати для харак­теристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відпо­відного фінансового забезпечення програми попередження зло­чинності неможливо реалізувати.

Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури злочинності полягає в описі співвідношення між гру­пами й видами злочинів, вчинених різними категоріями пра­вопорушників. Цей показник відображує співвідношення час­ток цілого. Найпоширенішими підставами для виокремлення

53

певних груп злочинів у структурі злочинності є соціально-де­мографічні ознаки засуджених, юридичні властивості злочинів і кримінологічна класифікація злочинів. Згідно з цими крите­ріями розрізняють три основних типи структур злочинності: соціально-демографічну, кримінально-правову та криміноло­гічну.

Соціально-демографічна структура розкриває співвідно­шення між кількістю злочинців за статтю, віком, родом занять (жінки, чоловіки, повнолітні, неповнолітні, службовці, робочі, працівники сільського господарства, підприємці, особи, які не працюють, та ін.).

Кримінально-правова структура охоплює такі критерії, як спрямованість, тяжкість злочинів, форма вини, мотивація зло­чинів.

За спрямованістю розрізняють злочини, передбачені відпо­відними главами Особливої частини КК України: злочини про­ти особи, власності, громадського порядку, посадові, госпо­дарчі та ін.

За тяжкістю розрізняють злочини тяжкі, менш тяжкі і такі, що не становлять значної суспільної небезпеки.

За формою вини злочини бувають умисні та з необережності.

За мотивацією розрізняють злочини, вчинені з корисливих мотивів, із хуліганських спонукань і антидержавні.

Загальновизнаної кримінологічної структури поки що не розроблено. На думку А. Зелінського [8], підставою для такої класифікації повинна стати кримінологічна класифікація зло­чинів за ознаками способів вчинення злочинів, мотивації, особ­ливостей особи злочинця. А. Зелінський пропонує класифіку­вати злочини шляхом розподілу на такі кримінологічне однорідні групи: крадіжки і шахрайство? корисливі насиль­ницькі злочини (пограбування, розбій, бандитизм, вимагання); привласнення, розтрата, розкрадання через зловживання служ­бовим становищем, а також крадіжки на виробництві; посадові корисливі злочини, що не є розкраданням (хабарництво); гос­подарчі злочини, що вчиняються без використання службового становища; вбивства і тілесні ушкодження, що вчиняються умисно; статеві злочини; хуліганство й інші агресивні посяган­ня на порядок управління і громадський порядок; умисні на­сильницькі порушення порядку управління і громадського по-

54

рядку; умисні посягання на особу, що вчиняються без застосу­вання насилля; умисне знищення і пошкодження матеріальних та культурних цінностей (вандалізм); злочини проти держави; злочини з необережності.

О. Литвак [26] пропонує розрізняти чотири відносно одно­рідних блоки злочинності:

• загальнокримінальна корислива (крадіжки, шахрайство,
  пограбування, розбої, вимагання);

• агресивна некорислива (умисні вбивства, тілесні ушкоджен­
  ня й інші, які вчиняють без корисливих спонукань);

• економічна (корупція посадових осіб, розтрата, привлас­
  нення чужого майна, контрабанда, наркобізнес);

• неагресивна і некорислива (усі інші некорисливі й нена­
  сильницькі злочини, у тому числі й ті, які вчиняють з не­
  обережності).

Підставами для такої класифікації вибрано особу винного, особливості мотивації і способи вчинення злочинів.

У кримінологічній структурі виокремлюють ще й такі кри­мінологічні групи: злочинність професійна, організована, реци­дивна, побутова, пов'язана з наркотиками і алкоголізмом, транснаціональна та ін.

Географія злочинності — це поширеність злочинності на певній території, що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками злочинності в різних регіонах. Географія злочинності може зумовлюватись економічними, істо­ричними, етнічними особливостями регіонів, концентрацією міського населення й іншими особливостями (наприклад, наяв­ність транспортних вузлів, безпосереднє розташування поблизу державного кордону).

Динаміка злочинності — це рух злочинності в часі в бік її зменшення, збільшення або стабілізації. Динаміку характери­зують зміна рівня і структури злочинності в часі, тобто зміна кількісних та якісних показників злочинності на певній тери­торії за певний час.

На динаміку злочинності впливає багато детермінант, які за механізмом дії і змістом можна згрупувати у три напрями:

• правового характеру;

• соціально-демографічні;

• соціально-економічні, політичні, управлінські.

55

Детермінанти правового характеру пов'язані зі станом кри­мінального законодавства і правозастосовчою практикою. Р°³~ ширення або звуження сфери кримінальної відповідальності, криміналізація або декриміналізація діянь неминуче впли­вають на рівень і структуру злочинності. Недоліки у правоза-стосовчій практиці органів, що здійснюють боротьбу із злочин­ністю, нереагування на окремі нетяжкі злочинні прояви так само позначаються на динаміці злочинності.

Демографічні зміни справляють не причинний, а функціо­
нальний вплив на злочинність. Так, низька питома вага зло­
чинності неповнолітніх у країні в 1958 р. — 5 % пояснюєть­
ся ще й тим, що після війни серед населення країни значно
зменшилася кількість неповнолітніх осіб.

Соціально-економічні, політичні та управлінські детермі­нанти чинять найістотніший, причинне зумовлений вплив на злочинність і її динаміку як у країні загалом, так і в окремих її регіонах. Проаналізувавши ці детермінанти, можна спрогно-зувати динаміку злочинності.

5.3. Латентна злочинність

Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних правоохоронних органів. Проте загальновідомо, що кримінальна статистика не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі злочини, що вчинені, а та­кож особи, які їх вчинили, реєструються відповідними держав­ними органами. Незареєстрована частина злочинності створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латент­ну, тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності, інформація про яку не надійшла до органів, що реєструють злочини і злочинців.

Реальний рівень латентної злочинності визначається кіль­кістю злочинів, що залишилася поза сферою застосування кри­мінального закону, і кількістю злочинців, яких не було при­тягнуто до кримінальної відповідальності.

Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них.

А. Зелінський [8] пропонує таке визначення латентної зло­чинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внут­рішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

Латентну злочинність розраховують за формулою

де З_ф, 3₃ — злочинність відповідно фактична і зареєстрована. Рівень латентної злочинності визначають так:

В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об'єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

Природна латентність — це сукупність випадків, коли пра­воохоронним органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинений злочин).

Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).

Штучна латентність — це сукупність випадків, коли пра­воохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

• низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація
  про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади,
  пограбування тощо);

• середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним,
  як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних
  причин не звертаються за захистом до правоохоронних ор­
  ганів, хоча й не приховують факт вчиненого злочину (не­
  значна шкода, завдана злочином; відсутність віри у мож­
  ливість розкриття злочину правоохоронними органами;
  злочини проти особи тощо);

• високий — злочини, про вчинення яких в більшості ви­
  падків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому

56

57

останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'язливість, наявність хвороби, кори­сливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочи­ни тощо). Ця категорія злочинів через їх неочевидність і практично "нульову" активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність. Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та ін­шого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпе­ченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов'язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб'єктів кримінально-правових відносин. Головни­ми їх учасниками є суб'єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального пере­слідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

Фактори природної латентності злочинів, що пов'язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важ­ливими факторами латентності, що набагато ускладнює роз­криття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняють­ся у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов'язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жерт­ви. Об'єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненого злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається пси­хологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких

58

злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть за­стосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жерт­вою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву ла­тентної віктимності.

Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчине­ний злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохо­ронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уник­нути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприят­ливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. При­четність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

Одним з важливих факторів латентності злочинів, який без­посередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до зло­чинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму за­безпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправ­ного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умов­ляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянсь­кого обов'язку.

До факторів об'єктивного характеру, що сприяють латент­ності злочинів, належать також незадовільна матеріально-тех­нічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяль­ності істотно впливає недостатність спеціальних технічних за­собів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного за­безпечення, криміналістичної техніки.

На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумов­люється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів. Особливу небезпеку ста­новлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію

59

про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна нереєстра-ція заяв і повідомлень про злочини, що надійшли до правоохо­ронних органів, під різними приводами, що здійснюється з ме­тою створення уявної ефективності діяльності правоохоронних органів, пов'язаної з розкриттям і розслідуванням злочинів. На латентність злочинів впливають також однобічність і неповно­та у розкритті й розслідуванні злочинів правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються всі епі­зоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що вплива­ють на латентність злочинів, є також неправильна юридична кваліфікація злочинів (умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так, пограбування кваліфі­кується як крадіжка, злісне або особливо злісне хуліганство — як звичайне хуліганство.

Належний рівень організації реєстрації й обліку злочинів є однією з центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю, оскільки відіграє важливу роль у за­безпеченні повноти й об'єктивності інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.

Досліджують латентну злочинність за допомогою прийомів і методів, які умовно можна поділити на дві групи.

До першої, соціологічної групи належать соціологічні прийо­ми і способи вимірювання латентної злочинності й визначення латентності окремих видів злочинів. Це спостереження, опиту­вання, анкетування, експертні оцінки, огляди віктимізації на­селення, контент-аналізи матеріалів преси.

До другої, оперативно-слідчої групи входить сукупність при­йомів і способів виявлення прихованих злочинів, які застосо­вують в оперативній та слідчій діяльності правоохоронні органи. Серед них вирізняють способи виявлення латентних злочинів, які тією чи іншою мірою пов'язані з господарською діяльні­стю юридичних осіб. З огляду на важливість об'єкта дослід­ження вони створюють підгрупу методів економіко-правового аналізу.

Необхідно також ураховувати сучасні розробки методики вимірювання латентної злочинності на основі модульного аналі­зу конструювання соціуму, в основу якого покладено систем­ний підхід до дослідження суспільства загалом і, зокрема, та-

60

кого соціального явища, як злочинність. При цьому широко використовують сучасні комп'ютерні технології, за допомогою яких можна не тільки розраховувати показники, що стосують­ся латентних злочинів і латентних злочинців, а й визначати тенденції розвитку латентної злочинності.

Контрольні питання

1. Що означає поняття "злочинність"?

2. Які показники стану злочинності є кількісними?

3. Що таке рівень злочинності?

4. Як розраховують коефіцієнти інтенсивності злочинності
   та злочинної активності населення?

5. Сутність поняття "ціна злочинності".

6. За якими основними критеріями розрізняють типи струк­
   тур злочинності?

7. Що таке географія злочинності?

8. Які основні детермінанти впливають на динаміку злочин­
   ності?

9. Латентна злочинність і основні її види.

10. Які фактори впливають на латентність злочинності?

61

Тема

ПРИЧИНИ і УМОВИ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Детермінація і причинність злочинності.

2. Концепції причин злочинності.

3. Основні сучасні теорії причин злочинності в Україні та Росії.

6.1. Детермінація і причинність злочинності

Проблема причин злочинності є центральною для криміно­логії. Те чи інше вирішення цієї проблеми визначає науковий зміст кримінологічної теорії і її спрямованість.

Як складне явище злочинність є наслідком дії багатьох об­ставин, факторів і причин. Зауважимо, що кримінологія при­діляє багато уваги категорії причинності. Це зумовлюється тим, що злочинність і її причинність є основними елементами предмету науки кримінології, і для дослідження сукупності кримінальних правопорушень необхідно встановити якомога більше обставин, що визначають зміст і структуру досліджува­ного явища.

Як правило, під причинністю розуміють генетичний зв'я­зок між окремими станами видів і форм матерії у процесах її руху й розвитку. Сутністю причинності е породження при­чиною наслідку. Причинність завжди має об'єктивний ха­рактер.

У загальнофілософському розумінні причинність є все-загальною, бо не існує явищ, які б не мали певних причин. І водночас не існує явищ, які б не породжували тих чи інших наслідків. У дослідженні злочинності важливо виходити з того, що необхідним є зв'язок між причиною і наслідком. Злочинність у цьому комплексі є наслідком дії відповідних причин і умов.

62

У сучасній юридичній літературі існують різні поняття, що відображують зміст причинно-наслідкового комплексу: детер­мінація, причини й умови, фактори злочинності.

Детермінація (від лат. аеїегтіпаге — визначати, обумовлю­вати) — найбільш загальна категорія, що характеризує поход­ження явищ, які вивчаються у природі і суспільстві. Ідеться про залежність одних явищ, процесів і станів від інших, про зв'язок між речами і явищами.

Кримінологічна детермінація використовує в основному три види зв'язку: причинний, обумовлений і функціональний.

Як зазначалося, причинний зв'язок є зв'язком генетичним, і причина сама по собі вже породжує наслідок.

Умова — це явище, яке формує причину або створює мож­ливість її дії, і цей зв'язок з наслідком обумовлений.

Функціональний зв'язок явищ полягає в тому, що зміна од­них явищ спричиняє зміну інших.

Однією з найчастіше використовуваних у кримінології кате­горій є "причина": це явище, що безпосередньо зумовлює, по­роджує інше явище — наслідок. Причина як основа і сутність наслідку є вихідним і визначальним елементом взаємозв'язку явищ.

Таким чином, якщо причини злочинності — це негативні явища, що породжують її, то умови злочинності — це явища, які безпосередньо не породжують злочинності (наслідку), але у певний спосіб впливають на розвиток причинного зв'язку, спри­яючи або не перешкоджаючи породженню злочинності. Умови злочинності, як правило, поділяють на об'єктивні та суб'єк­тивні. Такий розподіл дає можливість у кожному конкретно­му випадку встановити умови впливу на поведінку людини як зовні, так і вплив внутрішніх особливостей індивіда на його вчинки.

Розглядаючи злочин як соціальне явище, необхідно врахо­вувати, що оцінка одних явищ як причин, а інших як умов зав­жди матиме відносний характер, оскільки в одних випадках певне явище може бути причиною злочинності, а в інших — її умовою. Проте зауважимо, що явище стає причиною тільки за наявності конкретних умов, що сприяють їй.

У кримінологічній теорії, як і в суспільних науках взагалі, широко використовують термін "фактор", під яким розуміється

63

причина, рушійна сила будь-якого процесу, що визначає його характер або окремі риси.

Факторний підхід у кримінології виник ще у XIX ст. (Ч. Лом-брозо, Е. Феррі, І. Фойницький), коли сформувалася так звана теорія факторів. Ця теорія передбачає наявність концепцій, які беруть за основу певну ознаку або групу певних ознак (обста­вин) і пояснюють їх дією зміст, природу і характер змін дослід­жуваного явища або процесу. Таким чином, у теорії факторів перевага надається тільки певному аспекту дії одного чи кіль­кох факторів.

У сучасній кримінології термін "фактор" різні вчені сприй­мають по-різному. Дехто під цим терміном розуміє і причину, рушійну силу, що визначає характер та окремі властивості до­сліджуваного процесу, явища, і групу причин, що об'єднують­ся за певною ознакою і сприймаються як домінанти розвитку та зміни досліджуваного явища. Іноді терміном "фактор" під­мінюють категорії "причина", "умова", "обставина". На думку кримінолога К. Горяінова [13], фактором можна вважати і при­чину, і умову (необхідну і супутню), і явище, що перебувають у функціональному зв'язку. А. Зелінський [8], вважаючи фак­тор рушійною силою процесу детермінації, зазначає, що серед факторів того чи іншого явища (у розглядуваному випадку — злочинності) необхідно розрізняти безпосередню (спеціальну) причину і умову. Причина в такому вузькому розумінні є вирі­шальним, активним фактором, який містить реальну можли­вість наслідку, а умова є відносно пасивним фактором, що впливає на розвиток причинного зв'язку, але не породжує на­слідку. Умова виконує роль каталізатора процесу: без наявно­сті необхідних умов не настане і наслідок.

Важливе методологічне значення має роіподіл факторів зло­чинності на об'єктивні й суб'єктивні. Об'єктивні фактори іс­нують незалежно від волі людини. До них належать стан еко­логії, економіки, соціальний устрій, спадковість, клімат та ін. Суб'єктивні фактори охоплюють все особистісне, що залежить від волі людей: свідомість, звички, нахили, ціннісні орієнтири, мораль, право, політичні погляди, традиції та ін. А. Зелінсь­кий вважає, що до суб'єктивної детермінанти поведінки обов'яз­ково належать також несвідомі елементи психіки людини, її психічне здоров'я, а також спадкові особливості.

64

У сучасній кримінології існує кілька методологічних підхо­дів до встановлення причинного комплексу злочинності. Окре­мі вчені уявляють причинний комплекс різнорідним і тому вва­жають, що його потрібно поділити на ієрархічні рівні: причини злочинності взагалі; причини окремих категорій злочинів; причини окремого злочину. Дехто вважає, що природа злочинів однорідна і тому недоцільно поділяти фактори на такі, що впливають на одиничну протиправну поведінку, і такі, що фор­мують злочинність як множину актів протиправної поведінки. Оскільки причини досліджуваного процесу є одними й тими ж, розбіжності полягають в інтенсивності їх впливу та ступені за­лежності поведінки людей від цих факторів.

Так, висловлюючи свою думку щодо класифікації криміно­генних факторів залежно від їх рівня, А. Зелінський зазначає, що ця класифікація позбавлена логіки, оскільки не можна за­раховувати до одного класифікаційного ряду поняття, що різ­няться за обсягом. Він піддає також критиці пропонований окремими вченими розподіл причин злочинності на корінні (класові суперечності) і некорінні (усі інші). Свою думку він обґрунтовує тим, що можна й необхідно чітко розрізняти при­чину і умову: причина породжує, а умова забезпечує генетич­ний зв'язок. Але явище, що породило наслідок, завжди є ко­рінним й іншим воно бути не може.

6.2. Концепції причин злочинності

Існуюче розмаїття поглядів на причини злочинності залеж­но від того, як визначається пріоритетна причина злочинності, можна поділити на два основних напрями: соціологічний і біо­логічний (біопсихологічний).

Перший напрям — це соціологічні теорії, що ґрунтуються на кримінологічних школах і концепціях, які причину злочинно­сті вбачають в умовах життя суспільства. Видатний кримінолог Т. Мор визначив причинну зумовленість (детермінованість) зло­чинності певними соціальними явищами. Такою причиною він вважав насамперед приватну власність, яка породжує глибокий антагонізм у суспільстві. Аналогічної точки зору дотримувались відомі вчені Т. Компанелла, Д. Верас і Ж. Мельє. Подальший розвиток ця теорія дістала у працях засновників марксизму.

З „ 65

Соціологічне пояснення природи злочинності запропоновано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм у 1897 р. Явище ано-мії (розрегульованості) виникає під час криз і різких соці­альних змін, коли загальноприйняті норми соціальної поведін­ки не відповідають очікуваним результатам.

Теорія аномії дістала значного поширення на Заході. Р. Мер-тон [7] основною причиною девіації (відхилення поведінки) вважав наявність розриву між культурними цінностями сус­пільства і соціальне схваленими засобами їх досягнення.

Близькі до соціологічних теорій культурологічні концепції причин злочинності кримінологи пояснюють конфліктом між нормами культури суспільства і субкультури окремих соціаль­них груп, навчанням протиправній поведінці при сприйнятті норм і цінностей злочинних груп (Е. Сатерленд).

Біологічні концепції причин злочинності в чистому вигляді кримінологи формулюють дуже рідко. Біологічної теорії при­чин злочинності в чистому вигляді дотримувався тільки на по­чатковому етапі своїх досліджень її засновник Ч. Ломброзо. Біологічні теорії причин злочинності не дістали великого по­ширення у кримінології (у тому числі у вітчизняній та російсь­кій). Більшість прихильників цієї теорії визнають значущість соціальних факторів і тому такі теорії правильніше називати біосоціальними або соціально-біологічними залежно від того, якому витоку — соціальному чи біологічному — надається пріо­ритет. Згідно з біопсихологічними теоріями причина злочинно­сті полягає в особистості й природі людини.

6.3. Основні сучасні теорії причин злочинності в Україні та Росії

+

Проблема причинності у вітчизняній кримінології тривалий час перебувала під впливом ідеологічних чинників. Існування причин злочинності як соціально-правового явища в умовах роз­винутого і повного соціалізму тривалий час взагалі викликало заперечення або їх існування визнавалося з великою кількістю застережень. Причини злочинності при соціалізмі й капіталізмі різко протиставлялися. Стверджувалося, Що злочинність від­творюється власне капіталістичним суспільством і її немож­ливо ліквідувати, не ліквідувавши систему існуючих у цьому

66

суспільстві відносин. Серед соціально-економічних причин на­зивалися приватна власність, наявність експлуатації, безробіт­тя, серед ідеологічних — панування індивідуалістичної ідеоло­гії та психології. Ці причини вважалися корінними причинами злочинності, які було ліквідовано при соціалізмі. Основне місце відводилось ідеологічним факторам. До основних причин зло­чинності, як правило, зараховувались історична зумовленість соціальних явищ; дія закону відставання свідомості від буття, що конкретно виявлялось у наявності комплексу пережитків у свідомості та поведінці людей; вплив антагоністичної капіталі­стичної суспільно-економічної формації, яка існує одночасно із соціалізмом. Це так звані причини першого порядку. Причина­ми другого порядку вважалися неантагоністичні суперечності, що існують при соціалізмі і зникають у міру зміцнення соці­алізму, але на певному етапі зумовлюють можливість виникнен­ня тих чи інших негативних явищ, у тому числі й злочинності.

Причини злочинності поділялися кримінологами того часу на повні та специфічні. Повною причиною вважалася сукуп­ність соціальних явищ, що перебували у причинному й зумов­леному зв'язку із злочинністю. Специфічна причина (власне причина) стосувалася соціальної психології (дрібнобуржуазних традицій, моралі, звичаїв, егоїзму тощо). При цьому зазнача­лося, що жодне із соціальних явищ не може призвести до зло­чинності поза сферою соціальної психології.

Як вважає А. Зелінський, помилковість і заідеологізованість викладених основних положень очевидні. Так, посилаючись на таку причину, як відставання суспільної свідомості від суспіль­ного буття, можна пояснювати будь-які дії людей, що не відпо­відають інтересам суспільства й держави. Обґрунтованій крити­ці піддав А. Зелінський і розподіл причин злочинності на повні та специфічні (або неповні). Така термінологія, на його думку, розмиває відмінність між поняттями "причина" і "умова", оскільки умова підноситься до рангу причини ("повної"). Крім того, викликає сумнів логіка поняття "повна причина". Якщо визнати її існування, то необхідно погодитись із реальністю "не­повної причини". Але неповна причина не може породити жод­ного наслідку.

Сучасними представниками соціологічного напряму є нау-ковці-кримінологи Національної академії внутрішніх справ

У' 67

(НАВС) України [16]. Вони вважають, що основні причини зло­чинності полягають насамперед у соціальних умовах життя суспільства й тому недоцільно шукати причини злочинності у криміногенних якостях людей і генетичних факторах людської індивідуальності. На їхню думку, розгляд соціальної проблеми причин злочинності не можна підмінювати ні біологічними (ге­нетичними) властивостями особи, ні психологічними (індиві­дуальними). Біопсихологічні фактори є тільки умовами, які сприяють або ускладнюють формування особистості. Самі по собі вони не визначають і не можуть визначати зміст поведін­ки, відбиваючись на формі поведінки вольових актів, у тому числі злочинності. Злочинцями не народжуються, а стають, і жодна людина від цього не убезпечена.

Вчені-кримінологи НАВС України зазначають, що при вирі­шенні проблеми причин злочинності необхідно враховувати ви­хідні положення, порушення яких може призвести до помил­кових висновків:

• причинно-наслідковий зв'язок соціальних, психологічних
  та інших явищ, що мають кримінологічне значення, є
  об'єктивно існуючою залежністю у природі й суспільстві,
  яка має загальний універсальний характер; кримінологіч­
  на специфіка не повинна підміняти закономірності власне
  причинного зв'язку;

• оскільки злочинність є явищем не лише соціальним, а й
  правовим, соціально-психологічним, вона має певні не
  тільки соціальні, а й інші причини;

• розглядати цю проблему неможливо, ігноруючи особу зло­
  чинця, який взаємодіє із зовнішнім середовищем, коли зо­
  внішнє (соціальне) відбивається через внутрішнє (суб'єк­
  тивне) і породжує єдиний результат —^злочин. Разом з тим
  включення до причинної залежності особи злочинця не по­
  винно призводити до абсолютизації як її значення, так і
  зовнішнього впливу на неї.

Вчені НАВС України вважають, що загальними причинами злочинності є соціальні суперечності, які супроводжують роз­виток суспільства, або, навпаки, деградацію: застій, що безпо­середньо впливає на злочинність і її зміну. На їхню думку, причини злочинності містяться насамперед в економічних від­носинах суспільства, прорахунках і недоліках економічного

68

планування, розбалансованості господарського механізму, у системі розподільчих відносин. Істотний вплив на можли­вість здійснення особою акту протиправної поведінки, а відпо­відно і на злочинність взагалі, справляє й соціально-мораль­ний стан суспільства.

Представниками соціологічного напряму є також вчені-кри-мінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії [17]. Вони вважають, що єдиною причиною злочинності є ступінь розвит­ку соціальних суперечностей, які породжені розшаруванням суспільства на класи, що з необхідністю спричинилося спочат­ку до появи небезпечних для суспільного устрою посягань, а потім (або разом з цим) і виникнення особливої галузі права — кримінального, що підтримується державою.

Водночас міжкласові суперечності не вичерпують спектра со­ціальних суперечностей. До них належать також міжрасові, міждержавні (або між групами і блоками держав), міжнаціо­нальні, міжконфесійні, внутрішні класові, міжособисті та внут­рішні особистісні суперечності, які впливають на стан злочин­ності та її поширення.

Умови і явища, що сприяють існуванню злочинності й ви­значають її стан, вчені Санкт-Петербурзької академії МВС Ро­сії поділяють на дві групи: зовнішні (об'єктивні) і внутрішні (суб'єктивні).

Зовнішніми (об'єктивними) є умови і явища, які повністю або майже повністю не залежать від волі індивіда. До них нале­жать економічна ситуація в державі й регіоні; господарчі, фі­нансові, зовнішньоторговельні умови, що характерні для пев­ної держави та її суб'єктів; безробіття; незаконна міграція; екологічні проблеми; урбанізація; житлово-комунальні проб­леми та ін.

Внутрішніми (суб'єктивними) є умови і явища, що впли­вають на злочинність і пов'язані зі способом життя людей. Здебільшого це пияцтво і алкоголізм. До цих умов належать також наркоманія і проституція; пропаганда культу насилля, жорстокості та порнографії у пресі, кіно- та відеопродукції; мілітаризація населення; корумпованість частини посадових осіб і працівників правоохоронних органів; недосконалість кримінального законодавства; недоліки в роботі правоохорон­них органів й існуючому порядку реєстрації та обліку зло­чинів та ін.

69

Кримінолог Н. Кузнєцова, яка є представником соціально-психологічного напряму, визначає, що причини злочинності мають соціально-психологічний зміст [18]. Причинами злочин­ності (у сучасній Росії) вона вважає систему негативних со-ціально-психологічних явищ, що пов'язані із суперечностями суспільства й держави і породжують злочинність. Іншими сло­вами, причини злочинів і злочинності полягають у соціальне негативних суперечностях психології суспільства, спільноти, окремого громадянина. Зміст умов злочинності може бути най­різноманітнішим -- соціально-психологічним, економічним, соціальним, правовим, організаційним тощо. За близькістю до злочинності й злочинів вчена розрізняє умови безпосередні й опосередковані. На її думку, суттєву роль у механізмі причин-но-наслідкового зв'язку відіграють внутрішні та зовнішні супе­речності, що виникають як всередині суспільства й держави, так і при їх взаємодії із зовнішнім світом. Причини і умови злочинності Н. Кузнєцова класифікує на рівні: причини і умови злочинності взагалі; причини і умови окремих груп злочинів; причини і умови окремого конкретного злочину. Криміногенні умови вона класифікує на дві групи: умови, що сприяють вчи­ненню злочинів (ситуаційні умови), і умови, що формують кри­міногенну мотивацію. До ситуаційних умов вона зараховує та­кож віктимогенні, тобто поведінку потерпілих.

На сучасному етапі розвитку суспільства (у Росії) причини і умови злочинності Н. Кузнєцова групує в чотири основні під­системи: економічні; кримінальної агресії; кримінальної необе­режності; правові детермінанти.

1. Економічні причини і умови.

• Причини: психологія здирництва, паразитизму, злиднів.

• Умови: помилки у стратегії й тактиці економічних ре­
  форм, приватизації, банківській системі та акціонуванні,
  виробничій сфері, сфері споживання і податковій системі;
  безконтрольність; безкарність.

2. Причини і умови кримінальної агресії.

• Причини: психологія агресивності корисливої, побутової,
  націоналістичної та сексуальної.

• Умови: безконтрольність обігу зброї і наркотиків; пропа­
  ганда культу насилля, порнографії, проституції; відсут­
  ність ефективної ранньої профілактики.

70

3. Причини і умови кримінальної необережності.

• Причини: психологія легковажного ставлення до дотри­
  мання вимог громадської безпеки; егоїстично недбале за­
  доволення власних інтересів.

• Умови: недоліки в матеріальному, технологічному, органі­
  заційному, правовому забезпеченні особистої та громадсь­
  кої безпеки.

4. Правові причини і умови.

• Причини: психологія правового нігілізму, правової легко­
  важності та правового безкультур'я.

• Умови: недосконалість законодавства; прорахунки право-
  застосовчої практики; неефективність правового вихован­
  ня; неефективність громадської профілактики; неефек­
  тивність ранньої профілактики на стадії правопорушень.

А. Зелінський є представником біопсихологічного напря­му в сучасній вітчизняній кримінології. Піддаючи критиці су­часні кримінологічні концепції причинності, вчений зазначає, що у філософський і кримінологічній літературі зберігається панування вульгарно-соціологічних тенденцій у поглядах на співвідношення об'єктивного (середовища існування) та суб'єктивного (людського, у тому числі й біологічно зу­мовленого) у детермінації злочинності [9]. Як рух вперед він оцінює погляди Н. Кузнєцової, яка на перший план кри­мінологічної детермінації висуває суб'єктивний фактор. А. Зелінський вважає, що людські вади завжди були й зали­шаються найближчою та визначальною причиною всіх видів антисоціальної поведінки, у тому числі й злочинної, не запе­речуючи при цьому впливу на поведінку людей обставин, що об'єктивно від них не залежать. Обґрунтовуючи свою думку, вчений зазначає, що методологічно обґрунтованішим був би пошук першопричини злочинності в суб'єктивному факто­рі — недосконалості людської природи, оскільки якщо ос­новну причину зростання злочинності пояснювати виключно об'єктивно існуючими економічними суперечностями, то поза увагою залишаються проблеми культури, моральності, психіч­ного здоров'я, тобто фактори, які безпосередньо породжують девіантну поведінку.

Отже, А. Зелінський основною причиною злочинності ви­знає суб'єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні

71

пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур'я, шкідливі звички, конформізм.

Як зазначалося, людські вади притаманні власне природі людини, вони існували й існуватимуть завжди. Разом з тим за­уважимо, що на стан психічного і соматичного здоров'я насе­лення держави впливає стан генофонду нації. Найбільшої шко­ди генофонду українського народу було завдано в період перебування України у складі СРСР під час голодоморів, ко­лективізації і знищення куркулів як класу. Значних втрат за­знала Україна і під час Великою вітчизняної війни. Усе перелі­чене істотно позначилось на психічному і моральному здоров'ї населення України (біологічне спадкування).

Піддаючи критиці погляди представників соціальної пара­дигми, А. Зелінський наголошує, що їх звинувачення в бік прихильників біопсихологічної теорії стосовно того, що вони визнають уроджені злочинні схильності людей, є безпідставни­ми, оскільки жоден з них, за винятком Ч. Ломброзо, цього не стверджував. Успадковуються не злочинні нахили, а такі особ­ливості психіки та тілесної конституції людини, які за несприят­ливих умов середовища значно підвищують ризик формування особистості соціопата, який постійно конфліктує із суспільст­вом та іншими людьми. Суб'єктивно-особистісні фактори, які належать до безпосередніх причин злочинності (причин першо­го порядку), у свою чергу, є наслідками біологічного й соціаль­ного спадкування (причини другого порядку) і тісно взаємопо­в'язані.

Умови криміногенної детермінації А. Зелінський поділяє на суб'єктивні та об'єктивні.

Суб'єктивні умови злочинності, тобто ті, що залежать від волі людей, породжуються тими самими негативними мораль­ними та психологічними явищами і особистісними властивос­тями, що й причини злочинності. Таким чином, суб'єктивні причини злочинності об'єктивуються не тільки у злочинності, айв умовах, які їй сприяють. До таких умов належать пияцт­во і алкоголізм; наркоманія; криміногенність засобів масової інформації; пропаганда жорстокості, насилля, розпусти; втра­та освітою авторитету; корупція державних службовців і пра­воохоронних органів; низька ефективність діяльності органів здійснення кримінальних покарань; незаконна міграція; мілі-

таризація населення за рахунок поширення незаконного збе­рігання зброї, що надходить з інших держав через "прозорі кордони", та ін.

Об'єктивними умовами є соціальні суперечності, які безпо­середньо не залежать від свідомості й волі населення, а успад­ковані з минулої доби, підтримують стан напруження в сус­пільстві та сприяють злочинності. До таких факторів належать негативні аспекти урбанізації та прогресу; економічні, еколо­гічні проблеми та інші об'єктивно зумовлені труднощі перехо­ду до ринкової економіки. Швидкий розвиток великих міст на загальному тлі руйнування сільського побуту призвів до демо­графічної диспропорції: з одного боку, перенаселення, дефіциту житла, транспортних та екологічних проблем у містах, з іншо­го — нестачі робочих рук, занепаду сільського господарства. До негативних наслідків урбанізації належать психологічні пере­вантаження, інформаційна перенасиченість, сурогати масової культури, які не сприяють моральному вдосконаленню люди­ни. Економічна криза в Україні призвела до безробіття й різко­го розшарування суспільства на багатих та бідних.

Розподіл кримінологічних факторів на суб'єктивні та об'єк­тивні А. Зелінський вважає умовним, оскільки суб'єктивні фактори детермінуються не тільки особою, а й умовами буття, що об'єктивно склалися, і навпаки. Разом з тим, на його дум­ку, пояснити причини і умови злочинності, а також її дина­міку в різні історичні періоди неможливо без відокремлення того, що здійснюється закономірно під впливом сил, які не залежать від людей, і того, що люди самі ускладнюють собі іс­нування.

Отже, розглянуті сучасні теорії вирішення проблеми детер­мінації злочинності мають як прихильників, так і супротивни­ків. Проте зазначимо, що вчені-кримінологи як України, так і Росії при вирішенні проблеми детермінації злочинності на­дають перевагу теоріям соціологічного напряму.

72

73

ОСОБА ЗЛОЧИНЦЯ

1. Поняття особи злочинця.

2. Соціальне і біологічне в особі злочинця.

3. Типологія особи злочинця.

4. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця.

7.1. Поняття особи злочинця

Особу злочинця можна розглядати лише як суб'єкта злочи­ну, тобто людину, яка вже вчинила злочин. До вчинення зло­чину певні властивості особи можна тільки характеризувати як криміногенні, але поки злочин не вчинено, особи злочинця від­повідно ще не існує. Не можна ототожнювати поняття "особа злочинця" і "злочинна особа", бо перше не існує поза вчинено­го злочину і властивостей суб'єкта злочину.

Розкрити поняття "особа злочинця" неможливо без тлума­чення і засвоєння поняття "особа". Особа злочинця є складним поняттям, що утворюється поєднанням загальносоціологічного поняття "особа" і юридичного "злочинець". Вчинення злочину характеризує певну особу як антисуспільну, але не розкриває при цьому її повного змісту. Розв'язання проблеми про сутність і поняття особи злочинця потребує вирішення питань, які ло­гічно взаємопов'язані: що таке особа злочинця; чи існує вона взагалі; які її ознаки; роль у вчиненні злочину; як можна впли­нути на неї, щоб запобігти злочину.

Кримінологічне вчення про особу злочинця виходить з основних положень матеріалістичної філософської концепції людини. Особа як цілісне утворення становить соціальну якість людини, яка не дається від народження, а формується у процесі діяльності й завжди пов'язана із суспільством, тобто є

продуктом соціалізації людини. Разом з тим людина є продук­том подвійної детермінації, бо її природа біологічна. Отже, природа і сутність особи не тотожні поняття. Детальніше пи­тання про співвідношення у людині соціального й біологічного розглянемо далі.

Людині як суспільній істоті властиві свідомість і самосві­домість. Для того щоб бути особою, людина повинна усвідом­лювати не тільки навколишню дійсність, а й себе у відносинах з цією дійсністю. Але висновок, що особа неможлива без свідо­мості, не можна ототожнювати з висновком, що свідомість до­рівнює особі, оскільки діє не свідомість, а особа, яка регулює власну діяльність за допомогою свідомості. З цього логічно ви­пливає, що свідомість є внутрішньою (інтраіндивідуальною) сутністю людини.

Інший бік сутності особи — зовнішня (інтеріндивідуальна) сутність — пов'язаний із соціальною діяльністю людини. За­галом людина як особа характеризується здебільшого як дію­чий суб'єкт, тобто такий, що живе в суспільстві і взаємодіє з іншими людьми, створює умови для свого існування і сам себе.

Таким чином, проаналізувавши питання про сутність особи, доходимо висновку, що вона має два основних аспекти: інтер-індивідуальний, що виявляється в соціальній діяльності лю­дини, і інтраіндивідуальний, що виражає внутрішній світ осо­би і виявляється в її соціальній спрямованості.

З огляду на викладене особу людини можна визначити як систему соціально-психологічних властивостей і якостей, в яких відображені зв'язки та взаємодія людини із соціальним середовищем через практичну діяльність.

Як і будь-яка система, особа має структурну будову, що складається з окремих елементів і називається структурою особи. Вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії й деякі інші дотримуються думки, що структура особи має такі елементи:

• соціальний статус, тобто сукупність ознак, що визнача­
  ють місце людини в системі суспільних відносин (стать,
  сімейний стан, рівень освіти, належність до певної соці­
  альної групи та ін.);

• соціальні функції, які виражаються через показники реаль­
  них проявів особи в основних сферах діяльності (профе-

76

сійно-трудовій, соціально-культурологічній, соціально-по-бутовій);

• морально-психологічні установки, що відбивають став­лення людини до її проявів в основних видах діяльності (ставлення до загальногромадських обов'язків, державних органів, правопорядку, праці, культурних та інших цін­ностей).

Перші два елементи (соціальний статус і соціальні функції) характеризують зовнішній (інтеріндивідуальний) рівень особи, а третій становить сукупність елементів її соціальної спрямо­ваності, які визначають ставлення людини до основних видів її соціальної діяльності.

Кримінологічний аналіз особи злочинця ґрунтується на цих основних положеннях з урахуванням певних особливостей. На­самперед відмінність особи злочинця від особи незлочинця полягає власне у факті вчинення злочину. Злочин як специ­фічний різновид діяльності людини дає підстави для міркуван­ня, які саме особистісні якості людини виявляються в ньому. Ці відмінності можна зафіксувати в особі злочинця на зовніш­ньому та внутрішньому рівнях. На внутрішньому рівні відмін­ністю є негативна (антисуспільна) соціальна спрямованість, а на зовнішньому — специфічний вид діяльності — злочинна діяльність. Отже, основна відмітна риса особи злочинця поля­гає в її негативній соціальній спрямованості, носіями якої є властивості особи, що називаються суспільною небезпечністю особи злочинця.

З огляду на викладене пропонуємо таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-психологічних властивос­тей особи, що за певних ситуативних обставин (або поза ни­ми) призводять до вчинення злочину.

Але в реальному житті люди з такими властивостями не зав­жди вчиняють злочини. Вичерпної відповіді на питання чому так відбувається кримінологія не може дати. Більшість кримі­нологів вважають, що в особі злочинця ці властивості наби­рають критичної маси, яка створює нову якість — здатність вчинити злочин. Цю якість названо криміногенністю особи.

Подібну до наведеної раніше структури особи злочинця про­понують вчені-кримінологи НАВС України, в якій частково ви­користано структуру особи, яку запропонував К. Платонов [17]:

77

• спонукальна сфера особи (потреби, інтереси, мотиви, уста­
  новки, світогляд, правосвідомість, схильності й звички);

• соціальні ролі й соціальні статуси особи;

• ступінь суспільної небезпечності особи (інтенсивність і
  тривалість злочинної діяльності);

• морально-психологічний аспект особи (морально-політичні,
  світоглядні й моральні риси та властивості: погляди, пере­
  конання, цілі; психологічні, емоційні, вольові та інтелек­
  туальні особливості; наявність психічних аномалій);

• психофізіологічний аспект особи (стать, вік, стан здоров'я,
  особливості фізичної конституції).

Від попередньо розглянутої пропонована структура відрізня­ється виокремленням таких підструктур, як спонукальна сфе­ра, ступінь суспільної небезпечності та психофізіологічний ас­пект особи.

Поняття особи злочинця кримінологи НАВС України ви­значають як сукупність соціальних властивостей, ознак, зв'язків і відносин, що характеризують особу, яка порушує кримінальний закон, і в поєднанні з іншими (неособистісни-ми) умовами й обставинами призводять особу до антисус-пільної поведінки.

Іншої точки зору на вирішення цієї проблеми дотримується А. Зелінський. Найбільш слушною він вважає динамічну функ­ціональну структуру особи, яку запропонував К. Платонов. Ця структура складається з чотирьох підструктур (груп властивос­тей, що різняться зумовленістю соціальних або біологічних фак­торів):

• соціальне зумовлені якості особи (спрямованість, моральні
  властивості, інтереси, схильності, мотиви, потреби);

• підструктура підготовленості або досвіду (знання, навич­
  ки, вміння, звички);

• особливості окремих психічних процесів (сила й особли­
  вості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних
  процесів);

• біологічно зумовлені властивості особи (темперамент, ор­
  ганічні патологічні зміни і властивості, здібності, обда­
  рованість).

Схематично ця структура відображується у вигляді чотирьох рівнів: найвищим є соціальне зумовлений рівень спрямованості

особи, від якого залежить вибір лінії поведінки, а під ним у за­значеному порядку інші рівні, що зумовлюються соціальними й біологічними факторами. У нормі поведінка особи внут­рішньо регулюється структурою особи загалом — усіма чотир­ма рівнями.

Як стверджує А. Зелінський, оскільки не будь-який зло­чин є діяльністю — цілеспрямованою вольовою поведінкою, а види злочинної діяльності різняться мотивацією і способом вчинення, неможливо виокремити таку якість особи, яка бу­ла б притаманна всім правопорушникам поза фактом пору­шення ними закону. Піддаючи критиці поширене в багатьох підручниках визначення "особа злочинця — це особа люди­ни, що вчинила злочин", вчений обґрунтовує свою точку зору тим, що в такому разі наявна логічна помилка (тавтоло­гія): злочинець і є особою, що вчинила злочин. А. Зе­лінський підкреслює також, що твердження "сутністю особи злочинця є її суспільна небезпечність" парадоксальне: до вчинення злочину була наявна суспільна небезпечність осо­би, яка збиралася вчинити злочин, але не було ще особи зло­чинця, а після вчинення злочину є особа злочинця, але вже немає реальної небезпеки. Не всі особи, що порушили закон, суспільне небезпечні. Про особу злочинця, на думку вченого, може йтися тільки стосовно людини, винної у злочинній ді­яльності, тобто такої, що вчинила систему передбачених кримінальним законом умисних цілеспрямованих дій, спря­мованих на реалізацію загального для них мотиву. В інших випадках А. Зелінський пропонує розглядати осіб, що вчини­ли злочини. Вчений визнає умовність такого поділу, але по­яснює його необхідність відсутністю відповідної терміноло­гії, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових злочинців від професійних. Універсальні злочинці, які зав­жди готові до вчинення будь-якого злочину, є винятком, а не правилом. Внаслідок відмінностей між типами злочинної ді­яльності можна розрізняти осіб певних типів залежно від ха­рактеру злочинної діяльності й морально-психологічних особ­ливостей правопорушників.

Виходячи з наведених положень А. Зелінський пропонує таке визначення особи злочинця: це сукупність соціально-де­мографічних, психологічних і моральних характеристик, які

78

79

тією чи іншою мірою типово притаманні людям, що винні у злочинній діяльності певного типу.

7.2. Соціальне і біологічне в особі злочинця

Питання про співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця дискутується протягом усього розвитку науки кримінології. Вирішення цього питання полягає у визначенні, що саме впливає на злочинну поведінку особи — якості, що були набуті особою протягом життя або які вона успадкувала. Це питання для кримінології має принципове значення, оскіль­ки від його вирішення залежать рекомендації щодо обрання шляхів і засобів впливу на злочинність.

Якщо виходити з положень вульгарного матеріалізму (все залежить тільки від зовнішнього середовища), то відповідно особа злочинця виникає тільки внаслідок впливу зовнішнього середовища, і подолання злочинності залежить тільки від усу­нення відповідних соціальних факторів. У такому разі немож­ливо обґрунтувати відповідальність і заходи, спрямовані на ко­ригування особистісних характеристик.

Аналогічною буде ситуація, якщо виходити з тези про те, що злочинна поведінка зумовлена тільки біологічними факто­рами. У таких випадках особиста відповідальність втрачає будь-який сенс з таких міркувань: якщо генетичні або інші біологічні особливості особи однозначно визначають характер її злочинної поведінки і позбавляють її можливості вибрати інший вид поведінки, таку особу не можна визнати суб'єктом злочину.

, Виходячи з того, що визначення особи людини як біосоці-альної системи високого рівня складності є" загальноприйня­тим, більшість вчених-кримінологів визнають, що особа зло­чинця органічно поєднує соціальне й біологічне, а головне питання дискусії полягає в такому: що є визначальним в осо­бі злочинця — соціальне чи біологічне і як вони співвідно­сяться. Це питання вирішується представниками соціологіч­них і біологічних (біопсихологічних) напрямів у кримінології по-різному.

З погляду представників першого напряму суть відмінності злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості,

80

цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інте­реси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законослухняних громадян. Вольові фізичні характерис­тики можуть сприяти або перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допомогою неможливо визначити чому саме вчине­но злочин.

Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про прнчини злочинної поведінки, по­винна бути така система особистісних характеристик, що зако­номірно виявляються в ній:

• сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);

• ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, уста­
  новки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість
  особи);

• соціальні позиції особи з відповідними соціальними нор­
  мами;

• діяльність особи, що має значення в соціальному, мораль­
  ному та правовому аспектах, її місце і роль у цій діяль­
  ності.

Представники цього напряму не заперечують можливостей впливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Але на їх думку, власне психічні аномалії здебільшого не успадко­вуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене по­ходження внаслідок впливу умов у сім'ї, форм виховання, об­становки в колективі тощо. На їхню думку, у боротьбі зі злочинністю осіб, що мають психічні аномалії, необхідно вжи­вати заходів як правового, так і медичного характеру.

Розглянемо й іншу точку зору на вирішення цього питання, яку пропонує А. Зелінський. Він вважає, що у кримінології, як і в інших науках про людину, домінує вульгарно-соціологічний підхід до трактування особи. Піддаючи критиці тезу, що самі по собі біологічні властивості особи не можна вважати причи­нами злочинної поведінки, вчений пояснює такий підхід непра­вильною оцінкою соціального й біологічного в особі людини. Соціальне — це ні що інше, як особливо організоване біоло­гічне, а особа людини формується під впливом двох одночасно діючих потоків інформації — соціальної і генетичної.

Генетично успадковується темперамент, від якого значною мі­рою залежить характер людини, зокрема така його особливість,

81

як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Саме за цією ознакою людей поділяють на екстравертів (велика залежність) та інтровертів (незначна залежність). Успадковує людина й ін­телектуальні та інші здібності, талант, обдарованість. Багато людей народжуються із соматичними та психічними захворю­ваннями, які ускладнюють процес їх соціальної адаптації. Так, за даними судово-психіатричної експертизи, 50-70 % вбивць і осіб, що вчинили насильницькі злочини, є особами із психічними аномаліями, які вчинили злочини в "межових станах". Успад­ковується також фізична організація індивіда, яка має велике, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя дає приклади природженої схильності до вчи­нення злочинів — це випадки вчинення злочинів неповнолітні­ми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно.

На підтвердження своєї тези А. Зелінський наводить також приклади підвищеної кримінальної активності серед окремих національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Ла­тинської Америки (особливо пуерториканців) у США, що не­можливо пояснити виключно соціальними факторами. Але ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі.

Твердження, що будь-який злочин є результатом свідомої ан­тисоціальної спрямованості (установок) особи, А. Зелінський так само вважає помилковим. Спрямованість є однією з підструктур особи, яка хоча й визнається основною у процесі внутрішньої регуляції діяльності, проте не є єдиним її регулятором. Вибір певних вчинків здійснюється за участю всіх елементів біосоці-альної системи, якою є особа людини. Зокрема, такий вплив здійснюють як підструктура досвіду, так і підструктура особли­вості здійснення інтелектуальних, вольових та емоційних про­цесів. Підструктура біологічно зумовлених якостей особи — тем­пераменту, здібностей, типу нервової системи, а також патології психіки — бере діяльну участь у процесі саморегуляції, а іноді є визначальною. Окремі види психопатії за певних умов визна­чають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насильницьких пося­гань на життя, здоров'я, честь і гідність інших.

82

Отже, маємо два протилежних погляди на співвідношення соціального й біологічного в особі злочинця, а також аргументи на їх підтвердження і спростування протилежних точок зору.

З огляду на те що прихильники обох поглядів визнають вплив на злочинну поведінку особи психічних аномалій (відпо­відно з урахуванням специфіки обох поглядів), а також на важ­ливість цього питання потрібно розглянути його детальніше.

Інтерес кримінології до психічних аномалій зумовлюється тим, що велика кількість осіб з тих, хто вчиняє злочини, мають такі аномалії. Так, за даними досліджень Ю. Антоняна і С. Бородіна, серед осіб, що вчинили вбивства, хуліганства, зґвалтування, крадіжки, пограбування та інші тяжкі злочини, понад половину мають розлади психіки, які не позбавляють їх осудності. Вивченням злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями займається судова патопсихологія.

Судова (кримінальна) патопсихологія — це самостійна на­укова дисципліна, що виникла на межі патопсихології, судової психіатрії і кримінології. Предметом судової патопсихології є особливості психології особи і злочинної поведінки осіб з пси­хічними аномаліями у зв'язку з питаннями кримінального й цивільного права, які мають криміногенне значення і передба­чають розробку заходів профілактики такої поведінки. Таким чином, судова патопсихологія вивчає психологічну природу, психологічні закономірності й механізм впливу психічних ано­малій на вчинення кримінальне караних діянь. Об'єктом ви­вчення судової патопсихології є психологічні особливості особи і злочинної поведінки осіб з психічними аномаліями [2].

Під психічними аномаліями розуміють такі розлади психіч­ної діяльності особи, які не виключають осудності, але спричи­нюють особистісні зміни, які можуть мати криміногенне зна­чення. Такі аномалії ускладнюють соціальну адаптацію індивіда і зменшують його здатність усвідомлювати власні дії й керувати ними (Ю. Антонян, В. Гульдан).

На думку сучасного російського кримінолога Л. Балабанової [2], психічні аномалії спричинюються до виникнення і розвитку таких рис характеру, як подразнювальність, агресивність, жор­стокість і водночас підвищують навіюваність і послабляють контрольні механізми й вольові процеси. Вони перешкоджа­ють нормальній соціалізації особи, засвоєнню нею суспільних

83

цінностей, встановленню нормальних зв язків і відносин, зава­жають займатися певними видами діяльності або взагалі пра­цювати, внаслідок чого підвищується ймовірність вчинення протиправних дій і ведення антисуспільного образу життя.

За певних умов психічні аномалії зменшують опір до впли­ву ситуацій, у тому числі конфліктних; створюють перешкоди щодо розвитку соціально корисних рис особи, особливо щодо її адаптації до зовнішнього середовища: послаблюють механізми внутрішнього контролю; звужують можливості вибору рішень і варіантів поведінки; полегшують реалізацію імпульсивних, випадкових, у тому числі протиправних вчинків. Усе це нега­тивно позначається на розвитку особи і може призвести до зло­чинної поведінки.

Вивчення впливу психічних аномалій на злочинну пове­дінку особи має важливе значення для визначення їх місця й ролі серед причинного комплексу явищ, що породжують зло­чинність. На думку вітчизняних кримінологів, кримінологічне дослідження психічних аномалій може бути плідним тільки тоді, коли вони розглядаються у структурі особи, оскільки по­ведінка людини залежить від того, на якому особистісному ґрунті в неї виникають і розвиваються розлади психіки.

Злочинні дії осіб з психічними аномаліями більшою мірою, ніж дії здорових людей, зумовлюються ситуаційними фактора­ми. Це пояснюється тим, що розлади психіки людини призво­дять до загострення особистісних рис і водночас звужують адаптаційні можливості особи, а це призводить до збільшення кількості ситуацій, в яких людина з такими розладами може поводитись дезадаптивно. Що більшою мірою ситуація не від­повідає цьому типу особи, то більше вона є нестерпною для су­б'єкта і сильніше він прагне зруйнувати її, навіть через вчинен­ня протиправних діянь.

Л. Балабанова [2] наголошує, що при оцінюванні криміно-генності психічної аномалії необхідно пам'ятати, що незалеж­но від її виду й місця у структурі особи осудного індивіда вона не може фатально призводити до вчинення злочину. Щоб ви­знати психічні аномалії причинами злочинів, необхідно до­вести, що їх наявність завжди призводить до злочинної пове­дінки, а відсутність сприяє суспільне корисній поведінці. Криміногенність психічних порушень завжди залежить від осо-

84

бливостей особи, а в кінцевому підсумку — від умов її форму­вання, виховання, зовнішнього впливу протягом усього життя індивіда.

Психологічні особливості особи і поведінка злочинців з патологією психіки у кримінологічній літературі ще не виріз­нились в окрему проблему. Це пов'язано з тим, що перед кри­мінологами постає потреба діагностування психічних аномалій при наявності знань про спеціальні психологічні методики.

На думку відомих російських кримінологів Ю. Антоняна і С. Бородіна, саме відставання у вивченні психології і психо­патології особи є однією з основних причин недостатньої на­укової розробки проблем індивідуальної профілактики злочи­нів, виправлення і перевиховання злочинців.

Питання впливу особи злочинця з психічними аномаліями на вчинення ним протиправних дій глибоко досліджували Ю. Антонян і В. Гульдан. Вони вважають, що психічні анома­лії будь-якої природи не можуть жорстко й однозначно визна­чати злочинну поведінку, яка є результатом взаємодії соціально набутих особистісних якостей і психічних аномалій (за їх наяв­ності) із зовнішніми обставинами.

7.3. Типологія особи злочинця

Важливим аспектом дослідження проблеми особи злочинця є узагальнення і систематизація її властивостей й якостей. Практичне значення мають категорія "типологія особи злочин­ця" і класифікація злочинців. Профілактична діяльність, що пов'язана із запобіганням злочинності на рівні особи, залежить від розробки типології особи злочинця, яка є основою методи­ки прогнозування індивідуальної поведінки, і застосування за­ходів профілактичного та правового впливу.

У кримінологічній літературі розрізняють типологію і кла­сифікацію. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що типологія узагальнює сукупність типових для всіх або пев­них груп соціальних особливостей, а класифікація поділяє зло­чинців на групи за певною одиничною, індивідуальною озна­кою. Класифікація передує типології.

У науковій і навчальній літературі наводяться різні класи­фікації злочинців:

85

• за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, осві­
  та) — чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові
  категорії, у тому числі 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 ро­
  ків; з початковою, середньою, вищою освітою;

• за ознаками соціального становища і роду занять — ро­
  бочі, службовці, працівники сільського господарства,
  військовослужбовці, працівники сфери торгівлі, приватні
  підприємці, студенти, фермери, безробітні, пенсіонери;

• за ознаками місця проживання і тривалості проживан­
  ня — житель міста, селища міського типу, села; місцевий
  житель, мігрант, переселенець;

• за інтенсивністю і характером злочинної діяльності —
  повторність, рецидив (спеціальний або особливо небезпеч­
  ний), у складі групи, організованого злочинного угрупо­
  вання;

• за даними про стан особи в момент вчинення злочину —
  у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від­
  бування покарання у виправно-трудовій установі;

• за видами вчиненого злочину — злодії, грабіжники, вбив­
  ці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Наведені класифікації не вичерпні, оскільки злочинців можна класифікувати й на інших підставах.

У кримінологічній літературі наводяться різні варіанти типології особи злочинця, що поділяються на групи залежно від критерію типологізації. Так, російські вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії розрізняють три гру­пи типології.

До першої групи належать топології, в яких злочинці ди­ференціюються залежно від характеру особистісно-мотива­ційних властивостей, що виявляються у вчиненому злочині. За цим критерієм розрізняють особливо небезпечних, насильниць­ких, корисливих, які вчинили злочини проти суспільного по­рядку, необережних.

Друга група об'єднує типології, в яких злочинці розподі­ляються за характером взаємодії криміногенної особи з різним ступенем вираження з факторами ситуації вчинення злочину або залежно тільки від ступеня вираження криміногенних викривлень особи. Як приклад такої типології можна вважати варіант, запропонований для неповнолітніх злочинців, коли

86

розрізняють два основних типи: криміногенний і випадковий. У свою чергу, криміногенний тип поділяється на три підтипи: послідовно криміногенний; ситуаційно-криміногенний; ситуа­ційний.

До третьої групи входять типології, де критерієм типологі­зації є соціальна спрямованість особи злочинця. Один з варіан­тів такої типології — розподіл злочинців за співвідношенням негативної й позитивної спрямованості особи. Така типологія передбачає:

• професійний тип — найнебезпечніший тип особи, до якого
  належать професійні злочинці й особливо небезпечні ре­
  цидивісти. Спрямованість особи деформована і репрезен­
  тується у вигляді негативної спрямованості. Вирізняється
  правовим нігілізмом, низькою загальною і моральною
  культурою, антисуспільною установкою. Для цього типу
  характерний внутрішній потяг до вчинення повторних
  злочинів і створення власними зусиллями ситуацій, що
  сприяють вчиненню злочинів;

• звичний тип — для особи характерна значна деформація
  структури соціальної спрямованості, позитивний компо­
  нент слабкий, а соціально-психологічні властивості не­
  стійкі й суперечливі. Вирізняється низьким рівнем право­
  свідомості, відсутністю чітких меж між моральним і
  аморальним, поняттями "можна" та "не можна". Від про­
  фесійного типу відрізняється тим, що використовує жит­
  тєві ситуації, але не активний у самостійному створенні
  таких ситуацій. До цього типу належать особи, що вчи­
  няють повторні злочини, у тому числі й рецидивісти;

• нестійкий тип — для особи не характерні наявність стій­
  ких і значних деформацій структури спрямованості особи.
  Компоненти негативної і позитивної спрямованості при­
  близно однакові, що однаковою мірою може спричинити
  як до послаблення, так і до підсилення криміногенності.
  Між злочином і особою завжди є "привід", особистісна ін­
  терпретація якого може або призвести до вчинення злочи­
  ну, або ні. До вчинення злочину така особа може вчиняти
  різні правопорушення або аморальні дії;

• необережний тип — у соціальній спрямованості цього
  типу переважає позитивний компонент, а негативна спря-

87

мованість мінімальна. Для цієї особи характерне легко­важне ставлення до соціальних норм, що регулюють пове­дінку в суспільстві. Може вчиняти, як правило, нетяжкі злочини як умисно, так і з необережності;

• випадковий тип — особа характеризується позитивною
соціальною спрямованістю, без деформації з боку нега­
тивного компонента, має стійкий рівень правосвідомості,
злочини вчиняє виключно через тиск критичної життє­
вої ситуації. Це, як правило, злочинні дії, вчинені у ста­
ні сильного душевного хвилювання, що викликаний не­
правомірними діями потерпілого, або з перевищенням
меж необхідної оборони.

Пропоновані типології особи можна застосовувати до будь-якої категорії злочинців (корисливих, неповнолітніх тощо), тобто вони універсальні.

Українські вчені-кримінологи (НАВС України) виокремлю­ють дві підстави типологізації: характер вчинених злочинів; глибина і стійкість антисоціальності особи.

За першим критерієм виокремлюють таких злочинців:

• насильницьких (агресивних), які посягали на життя, здо­
  ров'я, честь і гідність людини — це вбивці, ґвалтівники,
  хулігани, засуджені за вандалізм;

• корисливих, які вчинили крадіжки і розкрадання майна
  ненасильницькими способами — хабарники, контрабан­
  дисти, фальшивомонетники та ін.;

• корисливо-насильницьких — бандити, грабіжники, реке­
  тири, корисливі й наймані вбивці;

• що вчинили злочини проти суспільного порядку управ­
  ління; ;

• необережних.

За другим критерієм виокремлюють таких злочинців:

• випадкових - - вперше вчинили нетяжкі злочини під
  впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч влас­
  ним ціннісним орієнтаціям;

• ситуативних - - схожі з випадковими, але вчиняють
  тяжкі злочини (умисне вбивство з ревнощів);

• нестійких — вчиняють умисні злочини вперше, але ра­
  ніше вчиняли правопорушення і проступки;

88

• злісних — здійснюють злочинну діяльність тривалий час
  (у тому числі рецидивісти, лідери організованих злочин­
  них груп);

• особливо злісних — "злодії в законі", "авторитети", ліде­
  ри організованих злочинних угруповань.

Як бачимо, розглянуті типології по суті збігаються. Проте на думку А. Зелінського, пропоновані підстави класифікації відбивають тільки спрямованість і характер злочинної діяль­ності, її тяжкість і тривалість, але не враховують психології особи. Тому вчений пропонує власний варіант типології, що ґрунтується на запропонованому ще у 20-х роках XX ст. вітчи­зняним кримінологом А. Лазурським понятті "збочений тип особи". За морально-поведінковою підставою А. Зелінський роз­ташовує представників цього типу на трьох рівнях психологіч­ної активності — вищому, середньому й низькому з урахуван­ням сили, стійкості та динамічності психічних процесів. Оскільки вищий рівень становлять "унікальні злодії" масшта­бу Калігули, Нерона, Івана Грозного, Сталіна й Гітлера, то із загальної кримінологічної класифікації їх можна викреслити. Залишаються два рівні — середній і низький. З урахуванням домінуючої властивості осіб збоченого типу поділяють на розсу­дливих, слабовільних, імпульсивних та емоційних.

Розсудливих злочинців поділяють на корисливих егоїстів (низький рівень) і лицемірів (середній рівень). Відповідно сла­бовільних злочинців поділяють на апатичних (низький рівень) і непристосованих (середній рівень). До імпульсивних злочин­ців належать безладні імпульсивні (низький рівень) і афектив­ні (середній рівень). Емоційних злочинців низького рівня на­зивають зосереджено жорстокими, середнього — енергійно розлюченими. У такий спосіб було виокремлено вісім відносно однорідних підтипів людей, яким притаманні моральні й пси­хологічні особливості, що перешкоджають їх соціалізації. Вна­слідок цього вони дістали назву "збочені".

А. Зелінський слушно зауважує, що належність індивіда до тієї чи іншої соціальної групи, наявність у його особи тяж­ких вад можуть спричинити несприятливий кримінологічний прогноз, проте не свідчать про неминучість злочинної пове­дінки.

89

7.4. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця

Розробка проблеми особи злочинця має важливе значення не тільки для розвитку кримінологічної науки, а й для прак­тичної діяльності правоохоронних органів. У практичній ді­яльності з розкриття і розслідування злочинів, призначення і виконання покарання, профілактики злочинності урахування особистісного фактора відіграє майже вирішальну роль, що виявляється в таких основних напрямах: у статистичному аналізі злочинності за особою злочинця; при вивченні особи підозрюваного й обвинуваченого під час попереднього розслі­дування кримінальної справи і встановленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; в діяльності судів при призна­ченні покарання; у діяльності працівників кримінально-вико­навчої системи під час відбування засудженими покарання (особливо у вигляді позбавлення волі); в оперативно-розшуко-вій діяльності.

За допомогою статистичного аналізу злочинності за особою злочинця можна створити узагальнений кримінологічний порт­рет сучасних злочинців. Сучасний злочинець — це молода лю­дина з низьким рівнем освіти і соціального статусу, як прави­ло, неодружений або розлучений, що не займається суспільне корисною діяльністю, перебуває під час вчинення злочину в не­тверезому стані, вчиняє злочин у складі групи і раніше вже притягався до відповідальності.

Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які входять у предмет доказування в будь-якій кримінальній справі. Ґрунтовне вивчення і врахування психологічних особли­востей особи обвинуваченого під час попереднього розслідуван­ня надає слідчому можливість передбачити ту чи іншу позицію обвинуваченого під час розслідування справи, спрогнозувати поведінку обвинуваченого під час проведення тієї чи іншої слідчої дії і згідно з цим вибрати правильну тактику як розслі­дування загалом, так і тактику здійснення окремих слідчих дій, що, у свою чергу, сприяє швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного, повного й об'єк­тивного встановлення істини у справі. Знання генезису особи

90

злочинця і її кримінологічних особливостей допомагає слід­чому отримати суттєву інформацію про причини й умови, що сприяли вчиненню конкретного злочину, які в більшості ви­падків пов'язані з особою злочинця.

Однією з цілей покарання є перевиховання і ресоціалізація засуджених, що передбачає копіткий і тривалий процес здійс­нення впливу на особу засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можна буде лише тоді, коли перевиховання і ресо-ціалізації засуджених ґрунтуватимуться на індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу з обов'язковим урахуванням особливостей і властивостей особи засудженого. Без урахування цього фактору не слід також сподіватися на позитивні результати профілактичної діяль­ності з криміногенно орієнтованими особами, а також особа­ми, звільненими з місць позбавлення волі, що пов'язано із за­побіганням вчинення ними нових злочинів і забезпеченням їх швидкої й повної адаптації в суспільстві після звільнення.

При вирішуванні завдань профілактики доцільно застосову­вати типологічний метод вивчення особи. На основі визначен­ня типу особи та її основних характеристик вибирають відпо­відні профілактичні заходи, які застосовують до конкретної особи. У процесі здійснення профілактичної діяльності необ­хідно оцінювати проміжні результати і вже з їх урахуванням коригувати процес застосування профілактичних заходів.

Важливу роль особа винного відіграє також при призначен­ні судами законного й обґрунтованого покарання. Викорис­тання типології особи у процесі призначення покарання ство­рює наукову базу для суб'єктивної думки суду і, отже, усуває або мінімізує "різнобій" у каральній практиці судів. Необхід­ність ураховування особи винного при призначенні покарання законодавець зараховує до загальних основ призначення пока­рання (ст. 39 КК України). Можливість застосування до вин­ного більш м'якого покарання, ніж передбачений законом, законодавець так само пов'язує з особою винного (ст. 44 КК України).

Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше застосовується метод формування психологічного пор­трету розшукуваного злочинця, який ґрунтується на поло­женнях про те, що при вчиненні злочинів, насамперед тяжких

91

(таких як вбивства, зґвалтування), виявляються психологія і патопсихологія злочинців. На основі дослідження оперативних матеріалів і матеріалів кримінальної справи складають портрет можливого злочинця, де зазначають його можливі психологічні й фізіологічні якості, а також соціальні характеристики (рі­вень освіти, культури, можлива сфера діяльності тощо). Най­ефективніше цей метод застосовувати при розслідуванні серій­них злочинів.

ІНДИВІДУАЛЬНА ЗЛОЧИННА ПОВЕДІНКА

1. Причини і умови окремого злочину.

2. Обставини формування особи.

3. Зовнішні обставини вчинення злочину (ситуація).

4. Мотивація злочину.

8.1. Причини і умови окремого злочину

Як зазначалося, з усіх різноманітних зв'язків, що існують між явищами, кримінологія найбільше уваги приділяє причин­ному зв'язку, сутність якого полягає в тому, що одне явище (подія) за певних умов породжує інше явище, яке є наслідком цієї причини. Важливим у цьому аспекті є розмежування по­нять "причина" і "умова". Умова супроводжує дію причини в часі та просторі й сприяє появі наслідку, але на відміну від причини не містить реальної можливості настання наслідку, яка реалізується у процесі розвитку причинного зв'язку.

Серед вчених-кримінологів не існує єдиної думки щодо од­нозначного визначення причин і умов конкретного злочину. Різні погляди науковців-кримінологів на питання про причини й умови конкретного злочину, як і на питання про причини й умови злочинності взагалі, зумовлюються приналежністю вче­них до напряму кримінології — соціологічного чи біологічного. Загальним для представників двох основних напрямів є ви­знання того, що індивідуальна злочинна поведінка детерміну­ється особливостями особи й конкретною (криміногенною) си­туацією.

Розглянемо позиції вчених-кримінологів НАВС України і Санкт-Петербурзької академії МВС Росії, які, як зазначалося, є представниками першого напряму. Оскільки злочин є результа­том взаємодії індивідуальних властивостей особи й об'єктивної

93

(зовнішньої для індивіда) ситуації, вчені визначають, що окре­мий злочин детермінується, з одного боку, особистісними влас­тивостями індивіда — його потребами, інтересами, мотивами, цілями, поглядами і ставленням до соціальних цінностей, які набирають форми негативної, суспільне небезпечної спрямова­ності особи, а з іншого — сукупністю зовнішніх об'єктивних обставин, пов'язаних з особистісними потребами. При цьому особливості особи становлять інтерес для кримінології не тіль­ки з позицій їх вивчення на статистичному рівні, а й у динамі­ці у зв'язку з умовами морального формування особи.

Отже, вчинення конкретного злочину є результатом взаємо­дії негативних морально-психологічних властивостей особи, що утворюються під впливом несприятливих умов морального формування індивіда, і зовнішніх об'єктивних обставин, що створюють ситуацію злочину (криміногенну ситуацію). Отже, існує два рівні взаємодії особи із соціальною дійсністю при вчи­ненні конкретного злочину: перший — умови морального фор­мування індивіда, другий — конкретна ситуація вчинення зло­чину. На рівні несприятливих умов морального формування особи утворюються психологічні передумови, можливості вчи­нення злочину конкретною особою. На рівні конкретної ситуа­ції ця можливість реалізується в дійсність. Причини й умови злочинності належать до індивідуальних умов морального фор­мування особи, виявляються в їх змісті і водночас визначають конкретні ситуації, в яких опиняється й діє індивід. У свою чергу, причини окремих злочинів відображують на індиві­дуальному рівні причини злочинності й конкретні ситуації, що виникають.

З урахуванням зазначених рівнів взаємодії особи із соціаль­ною дійсністю і потрібно аналізувати причини окремого зло­чину.

Отже, в індивідуальній злочинній поведінці причинно зна-чущо виявляються як ситуація, так і негативні психологічні деформації особи, що набирають форми суспільної небезпеч­ності особи, а визначальну роль у детермінації конкретного злочину відіграють соціальні фактори.

Іншої точки зору на розглядувану проблему дотримується А. Зелінський. Він не погоджується з тезою, що причина зло­чину криється у зовнішніх обставинах, а особа винної люди-

94

ни є тільки умовою розвитку причинного зв'язку, бо такий підхід, на його думку, необґрунтовано принижує роль особи і робить її іграшкою зовнішніх сил. Визначаючи, що для пізнан­ня процесу детермінації індивідуального злочину достатньо обмежитися двома ланками причинного зв'язку — формуван­ням особи людини, яка в подальшому порушує кримінальний закон, і вчиненням злочину в конкретній ситуації — А. Зелін­ський акцентує увагу на тому, що в першій ланці особа є нас­лідком, а у другій — причиною. Загальну схему розвитку при­чинного зв'язку він подає в такому вигляді. У першій ланці генетичні передумови формування особи, до яких належить, зокрема, спадковість, разом з факторами макро- та мікросере-довища впливають на формування особи і наслідком такого впливу є утворення особи, людини з її системою диспозицій й якостей. У другій ланці саме ця особа з її диспозиціями й яко­стями є причиною вчинення конкретного злочину за наявнос­ті об'єктивних та суб'єктивних умов, що сприяють або полег­шують вчинення злочину.

8.2. Обставини формування особи

На процес формування особи людини, яка в подальшому вчиняє злочин, визначально впливають негативні особливості макро- та мікросередовища, де ця людина постійно перебуває і здійснює свою діяльність.

До явищ макросередовища належать особливості економіч­ного розвитку, політичні погляди та концепції, що панують як на загальнодержавному рівні, так і на рівні окремих регіонів, певних соціальних груп.

Частина соціального середовища, з якою індивід (людина) підтримує прямі та безпосередні контакти, є ні чим іншим, як мікросередовищем цієї людини.

На особу впливають і в кінцевому підсумку виявляються в причинах злочинної поведінки фактори соціального середовища як на макро-, так і на мікрорівні, тим більше, що відмінність між мікро- та макросередовищем відносна: те, що для одного індивіда є колом його безпосереднього та прямого спілкуван­ня — мікросередовищем, для іншого може бути обставиною макросередовища.

95

Макро- та мікросередовище людини змінюються, іноді навіть дуже суттєво. Зміни макросередовища майже не залежать від можливостей і бажання окремого суб'єкта, а зміни мікросере-довища зумовлюються бажаннями суб'єкта в їх поєднанні з від­повідними об'єктивними факторами.

Саме мікросередовищу належить визначальна роль у меха­нізмі формування особи людини. Розглянемо основні складові мікросередовища, які найактивніше і найістотніше впливають на формування особи.

Насамперед таким соціальним середовищем, що вирішальне впливає на формування особи, є сім'я, яка впливає на людину з моменту її народження. Якщо сім'я впливає позитивно, то осо­ба дитини формується в позитивному плані, і навпаки. Вплив сім'ї може відбуватися у двох основних варіантах: шляхом пе­дагогічного, виховного впливу, спрямованого на формування у дитини певних моральних принципів і способів поведінки; че­рез стихійний вплив на особу образу життя, що притаманний сім'ї. На формування особи в дитячому та юнацькому віці нега­тивно впливають різні фактори й обставини, основними з яких є такі:

• негативні форми поведінки безпосередньо в сім'ї (пияцтво,
  скандали, бійки, наркоманія, деспотизм старших і фізич­
  но розвиненіших членів сім'ї тощо);

• відсутність психологічного, емоційного контакту між бать­
  ками й дітьми, а також між батьками;

• відсутність належного контролю за поведінкою дітей;

• збочені уявлення про виховання дітей в умовах "ринкової
  економіки", прищеплення дітям поглядів про необхід­
  ність збагачення будь-якими шляхами, у тому числі й
  злочинними. >

Існуюча в сім'ї система відносин і типові варіанти поведінки сприймаються підлітками як зразок поведінки, певна рекомен­дація.

Негативні риси характеру особи формуються не лише у проблемних сім'ях, а й у зовнішньо благополучних сім'ях, де культивуються жадоба до влади і психологія всемогутнос­ті грошей.

Важливим фактором негативного формування особи є вплив найближчого побутового оточення — друзів, знайомих, сусідів

96

і компаній, з якими суб'єкт контактує постійно й безпосеред­ньо. Залежно від пануючих у побутовому оточенні установок, ціннісної орієнтації, спрямованості, ставлення до законослух­няної поведінки тощо воно може становити криміногенне сере­довище.

Деформуючий вплив на особу можуть чинити як окремі осо­би, так і групи осіб, особливо такі, що створюються за терито­ріальною, національною або клановою ознакою. Найістотніше криміногенні групи впливають на неповнолітніх. Криміногенна небезпека негативного впливу на особу виходить і від окремих неформальних об'єднань молоді з антисоціальною спрямова­ністю. Норми і критерії, що є звичними в колі неформального спілкування особи, стають для неї обов'язковими такою мірою, що вона сприймає їх некритично і навіть всупереч своїм оцін­кам і установкам. Тому у вчиненні такою групою злочину мо­жуть брати участь особи, які б самостійно ніколи не вчинили злочину.

Негативно впливають на формування особи й недоліки су­часної системи освіти і суспільно-виховної роботи.

Суттєве кримінологічне значення має також своєчасне фор­мування професійних інтересів та схильностей у підлітків і юнацтва. Якщо професійне самовизначення формується в по­зитивному плані під впливом батьків, школи та інших позитив­них елементів мікросередовища, то воно сприяє законослух­няності особи. І навпаки, що менше суб'єкт зорієнтований на професійну зайнятість, то більшою мірою можлива його кримі-налізація.

Недоліки у формуванні професійної орієнтації суб'єкта, що формують у нього неадекватне ставлення до праці, що само по собі має негативне кримінологічне значення, можуть підсили­ти негаразди у трудових колективах, де спостерігаються пи­яцтво, кругова порука, порушення трудової дисципліни, краді­жки тощо.

Несприятливо впливає на особу і некваліфікована, важка фізична праця. Вона не потребує професійного вдосконалення, підвищення освітнього рівня та культури й обмежує перспек­тивні уявлення суб'єкта про майбутнє.

До умов негативного формування особи належать також від­сутність необхідних побутових умов, уваги з боку адміністрації до проблем працівників, низький рівень правової освіти.

4_:< 97

На формування особи негативно впливає ще й кримінальна субкультура з її злодійськими традиціями, збоченими понят­тями про честь, товариство, жаргоном та іншими атрибутами, яка останнім часом виявляється серед широких верств насе­лення.

Специфічну роль у механізмі злочинної поведінки відігра­ють психічні аномалії особи, які не виключають осудності. Наслідками наявності таких аномалій у осіб можуть бути їх підвищена навіюваність, емоційна нестриманість, конфлікт­ність, агресивність, позбавлення можливості реально оці­нити ситуацію. Ці емоційно-інтелектуальні деформації особи за певних обставин можуть спровокувати суб'єкт на вчинен­ня злочину. Але водночас необхідно враховувати, що психіч­ні аномалії та пов'язані з ними негативні риси особи, що ре­алізуються в механізмі індивідуальної злочинної поведінки, здебільшого не є вирішальними у такій поведінці. Найістот­нішими є якості особи, сформовані в неї у процесі життєдіяль­ності.

А. Зелінський, не заперечуючи впливу соціальних факторів на формування особи, наголошує, що соціальне значущі влас­тивості особи формуються на фундаменті, що закладений при­родою. На думку вченого, на формування особи вирішальний вплив чинять біологічні фактори — стан генотипу нації, вро­джені патології і відхилення психіки, тілесні аномалії.

8.3. Зовнішні обставини вчинення злочину (ситуація)

Злочинець під час вчинення злочину завжди діє у певній "кримінальній" ситуації. Однак до цієї ситуації він немовби вносить власні особистісні якості, які є результатом формуван­ня його як особи.

Отже, конкретна ситуація — це сукупність зовнішніх для суб'єкта обставин, що безпосередньо передують злочину і вза­ємодіють з особистісними якостями суб'єкта, що вчинив зло­чин. Ситуації, що передують злочину, виходячи з їх змісту по­діляються на криміногенні (такі, що створюють об'єктивні передумови злочину) і некриміногенні (нейтральні або такі, що навіть створюють перешкоди для злочину).

98

Криміногенна ситуація має певний об'єктивний зміст і тому в ній існують обставини, що реально впливають на особу. Разом з цим ситуація має також суб'єктивний зміст — певну оцінку ситуації, яка залежить виключно від суб'єкта і не обо­в'язково збігається з її об'єктивним змістом. В цій оцінці вияв­ляється результат формування особи і саме цим можна поясни­ти, що один суб'єкт у певній ситуації вчиняє злочин, а інший відмовляється від його вчинення.

Поява мотиву і прийняття рішення про вчинення протиза­конного діяння здійснюються під впливом ситуації (зовнішніх умов), що є в даний конкретний момент. Причому, в одних випадках злочинець сам навмисно створює умови для здійс­нення свого наміру, а в інших випадках обставини можуть суттєво обмежувати" можливість обрання суб'єктом того чи ін­шого варіанта поведінки. Законодавцем останні обставини конкретної ситуації можуть визначатись як такі, що пом'як­шують кримінальну відповідальність або взагалі виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння. Так, згід­но з ч. 1 ст. 40 КК України вчинення злочину через збіг тяж­ких особистих або через сімейні обставини, під впливом по­грози чи примусу або через матеріальну залежність, у стані сильного душевного хвилювання, що викликане неправомір­ними діями потерпілого, при захисті від суспільне небезпеч­ного посягання, хоча і з перевищенням меж необхідної обо­рони визнаються обставинами, що пом'якшують кримінальну відповідальність. Вчинення діяння, що містить ознаки зло­чину, особою, що перебувала у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності (ст. 15, 16 КК України) або діяла під впливом непереборної сили, є підставами, що виключають су­спільну небезпечність або протиправність такого діяння. У пе­релічених ситуаціях блокується чи обмежується можливість обрання способу дії.

Конкретна життєва ситуація може містити привід, що без­посередньо викликає в особи рішучість вчинити злочин, або умови, що сприяють вчиненню злочину. Привід — це події, стани або вчинки людини, що стають останнім імпульсом до дії. Умови, що сприяють злочину, роблять можливим здійс­нення злочинного посягання. Розрізняють умови необхідні й достатні. Необхідними вважаються умови, без яких вчинення

4* 99

злочину взагалі неможливе. Наприклад, для крадіжки такою умовою є наявність предметів крадіжки. Достатні умови в конкретній, певній ситуації полегшують вчинення злочину.

Ситуації, в яких починається, триває й завершується злочин, класифікують на різних: підставах. Наведемо деякі з них.

За джерелом походження криміногенні ситуації можуть бути такими, що створені:

• внаслідок дій злочинця;

• за волею інших осіб;

• внаслідок дії природних і техногенних факторів (пожежі,
  аварії, катастрофи, повінь тощо);

• ситуації змішаного походження — такі, що виникли через
  поведінку людей, дію природних і техногенних факторів.

За змістом криміногенні ситуації поділяються на проблем­ні, конфліктні та ін.

За характером впливу на діючу особу розрізняють такі кри­міногенні ситуації:

• екстремальні;

• провокуючі;

• сприятливі;

• перешкоджаючі;

• нейтральні.

Дослідження і вивчення криміногенних ситуацій є необхід­ною передумовою ефективної профілактичної діяльності орга­нів внутрішніх справ, що здійснюється шляхом запобігання виникненню таких ситуацій або нейтралізацією криміногенних ситуацій, що вже виникли.

У кримінології не існує однозначного погляду щодо значен­ня ситуації в механізмі вчинення злочину. Беззаперечним є тільки те, що в механізмі індивідуальної злочинної поведінки наявна взаємодія зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (су­б'єктивних) факторів. Як свідчить практика, може існувати багато співвідношень між властивостями особи і обставинами (ситуацією), що передували вчиненню злочину. Крайніми точ­ками таких співвідношень можуть бути сильний вплив конк­ретної життєвої ситуації за відсутності антисуспільної установ­ки і глибока та стійка антисуспільна установка без будь-якого впливу зовнішньої ситуації. Між цими крайніми точками існу­ють перехідні випадки, коли взаємодіють більш-менш напру-

І

жена ситуація і більш-менш розвинені антисуспільні якості особи.

Отже, ситуація відіграє певну роль як детермінаційний еле­мент у механізмі злочину й іноді ця роль може стати вирішаль­ною. Однак не може існувати випадків, коли б дія суб'єктивного фактора в механізмі злочину була повністю виключена. Суб'єк­тивне ставлення як рушійний, спонукальний елемент присутній завжди. Взаємодії ситуації і особи може й не бути, якщо все ви­рішує особа внаслідок реалізації своїх негативних якостей. Не може бути детермінації злочину тільки за рахунок прояву кри­міногенної ситуації, оскільки ситуація завжди опосередковуєть­ся особою. Якщо ж це не так, то немає й вини суб'єкта, бо ситуа­ція не надає йому можливості вибору.

8.4. Мотивація злочину

Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчи­нення злочину, що відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються в конкретизованому мотиві вчи­нення злочину. Мотивація — це процес внутрішньої (суб'єк­тивної) детермінації дій.

Мотиваційний процес може мати вигляд сукупності послі­довних ланок (етапів): актуалізація певної потреби — вибір способу й засобів для задоволення потреби — виникнення мо­тиву поведінки — формування мети дії — планування діяль­ності (у разі вчинення умисного злочину) — прийняття рішен­ня — реалізація рішення.

Злочин, як і будь-який вчинок, є актом свідомої вольової діяльності людини. Кожний такий акт пов'язаний із задоволен­ням певної людської потреби. Отже, джерелом активності лю­дини є її потреби. Система індивідуальних потреб людини від­биває ціннісну орієнтацію особи і її соціальну позицію.

Потреби людей найрізноманітніші — від найпростіших і життєво необхідних біологічних та фізичних потреб до склад­них соціальних потреб матеріального й духовного характеру.

Усвідомлена людиною потреба актуалізується, тобто визна­ється нею як така, що є суттєвою, значущою і підлягає задо­воленню. Така потреба набуває значення інтересу. Інтерес

100

101

є безпосередньою суб'єктивною причиною конкретного вчинку або певної лінії поведінки.

Розбіжності між індивідуальним і суспільним інтересами, їх суперечливість і надання переваги індивідуальному інтересу, а не суспільному, що закріплений і охороняється правом, утво­рюють конфлікт, який може призвести до злочину. Це зумов­лює необхідність покладання на кожну людину обов'язку регу­лювати свої потреби та інтереси, задовольняти їх тільки дозволеними способами й засобами і відмовлятися від таких потреб та інтересів, задоволення яких суперечить суспільним інтересам.

Отже, безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свої потреби всупереч суспільним інтересам.

За соціальним змістом потреби можуть бути:

• життєво необхідними, що забезпечують умови існування
  людини (їжа, тепло і та ін.);

• нормальними, соціальне схваленими (здобуття знань, спіл­
  кування, належні побутові умови);

• деформованими, збоченими за рахунок гіпертрофованих
  життєво необхідних нормальних потреб;

• збоченими антисоціальними, задоволення яких супере­
  чить як суспільним інтересам, так і інтересам особи — пи­
  яцтво, наркоманія.

Найнебезпечнішими з позицій соціальності є антисоціальні збочені потреби. Проте їх задоволення в загальному масиві всіх злочинів становить 10-12 %. У більшості випадків злочинність діяння пов'язана не із змістом потреби, а з характером, спосо­бом і засобами її задоволення.

Щоб задовольнити певну потребу, особа усвідомлює влас­ні можливості для цього, а також оцінює, що може сприяти чи перешкоджати цьому і ставить перед собою конкретну мету, для досягнення якої вибирає певні способи й засоби. Упродовж процесу, що відбувається з моменту актуалізації потреби до моменту здійснення конкретного вчинку, особа приймає певне рішення: задовольнити свою потребу або утриматися від цього, як саме її задовольнити, а також яки­ми способами й засобами. Можливість такого вибору визна­чається наявністю різних варіантів поведінки.

102

Отже, для мотивації злочинної діяльності вибір способу і за­собів задоволення актуальної потреби має виключно важливе значення. Наприклад, у особи виникла і актуалізувалася по­треба мати автомобіль. Але злочинна мотивація з цього не по­чинається. Автомобіль можна купити за власні або позичені кошти, взяти в оренду тощо. Проте можна придбати автомобіль і злочинним шляхом — крадіжкою, пограбуванням, шахрайст­вом тощо. Якщо особа вибирає останній варіант задоволення потреби, то й виникає кримінальний мотив.

Задоволення потреби повинно узгоджуватися з можливостя­ми суспільства. Ігнорування цього принципу і отримання пев­них благ всупереч інтересам суспільства є злочинним. Навіть життєво необхідні потреби в разі їх задоволення через пору­шення суспільних інтересів, як правило, не виключають зло­чинності вчиненого діяння. Ще більшою мірою це стосується випадків задоволення гіпертрофованих потреб, які не відпові­дають суспільним можливостям, тому найбільше потребують антисоціальних дій певних людей.

Зміст мотиву полягає в обґрунтуванні особою своєї діяль­ності й відповідає на питання, заради чого здійснюється така діяльність.

Поняття "мотив" і "мета" не тотожні. Якщо мотив виконує роль рушійної сили певної поведінки особи, то мету можна ви­значити як бажаний результат дій, що передбачається особою і наближає її до задоволення актуальної потреби. Іноді мета збіга­ється з мотивом. У цьому разі виникає феномен мотиву-мети.

Наступною ланкою мотивації є планування злочинної діяль­ності. На цьому етапі визначають спосіб, місце, час та інші об­ставини. За наявності співучасників на цьому етапі здійснюється розподіл їх обов'язків. Найбільш детальним і обміркованим є планування злочинів, що вчиняються організованими злочин­ними групами.

Кульмінацією мотивації є прийняття рішення — це інте­лектуально-вольовий акт, що виражає готовність особи вчини­ти злочин.

Після прийняття рішення відбувається його виконання.

Розглянутий механізм мотивації притаманний вольовій по­ведінці особи, яка є цілеспрямованою і називається діяльністю.

103

У психології крім вольової поведінки особи розрізняють ще ім­пульсивну та звичну її поведінку.

Імпульсивні дії вчиняються за першим спонуканням, без роздумів про їх соціальне значення й наслідки. Залежно від того, які психічні стани правопорушників зумовили імпуль­сивну реакцію, розрізняють чотири види імпульсивних зло­чинів:

• вчинені у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння;

• афективні — вчинені у стані сильного душевного хвилю­
  вання;

• зумовлені хворобливим станом психіки, що не виключає
  неосудності;

• "парадоксальні" — такі, які вчиняють раптово під впли­
  вом неусвідомлених агресивних імпульсів.

Мотиваційний процес при вчиненні імпульсивних злочинів складається з таких ланок: актуалізації потреби, формування мотиву й негайної його реалізації без постановки мети, пла­нування, прийняття рішення та коригування поведінки з ура­хуванням зміни ситуації. Наприклад, більшість умисних вбивств, що вчиняються під час бійки, спільного вживання спиртних напоїв, як правило, є результатом імпульсивної реак­ції на ситуацію.

Звичні протиправні вчинки особа здійснює здебільшого сві­домо, але під впливом неусвідомлюваних потягів, що супе­речать свідомо вибраній позиції особи. Як встановив вчений фі­зіолог І. Павлов, в основу звичних форм поведінки покладений динамічний стереотип, що виникає в корі головного мозку лю­дини в результаті неодноразового повторення відповідних дій. За психологічним механізмом звична форма поведінки подібна до імпульсивної — вона так само ірраціональна. Механізм мо­тивації при звичній поведінці більшою мірого розгорнутий: піс­ля виникнення мотиву з'являється мета і без будь-якого обмір­ковування приймається рішення, що негайно реалізується без урахування ситуації, яка може бути дуже несприятливою для успішного завершення злочину. Стандартні звичні рішення часто виявляються в рецидиві злочинів. Що частіше повторю­ються ті чи інші види злочинної діяльності, то більше підстав судити про їх звичний характер.

Мотивацію злочину необхідно відрізняти від мотивування конкретного злочину, яке є поясненнями обвинуваченого орга-

104

нам розслідування і суду щодо причин та обставин вчиненого ним злочину.

Контрольні питання

1. Як вирішується проблема причин і умов конкретного зло­
   чину представниками соціологічного напряму криміно­
   логії?

2. Чим обґрунтовують представники біопсихологічного на­
   пряму кримінології індивідуальну злочинну поведінку осо­
   би?

3. Які явища макросередовища впливають на процес форму­
   вання особи?

4. Як на формування особи впливає сім'я?

5. Яку роль у механізмі злочинної поведінки відіграють пси­
   хічні аномалії особи?

6. Що таке ситуація злочину?

7. На яких підставах класифікують ситуації злочину?

8. Що означає мотивація злочину?

9. Етапи (ланки) мотиваційного процесу.

10. Як класифікують потреби за соціальним змістом?

11. Яке значення для мотивації злочину має вибір способу і за­
    собів задоволення потреби?

12. Особливості механізму мотивації імпульсивних і звичних
    злочинів;

13. Чим різняться поняття "мотивація злочину" і "мотиву­
    вання злочину"?

105

Тема

ВІКТИМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

1. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку.

2. Основні поняття віктимології (жертва, потерпілий, віктимність,
   віктимізація).

3. Віктимна поведінка і її види. Класифікація потерпілих від
   злочинів.

9.1. Віктимологія: загальне поняття й історія розвитку

З метою об'єктивного дослідження механізму конкретного злочину необхідно вивчати не тільки злочинця, а й жертву зло­чину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного пося­гання і умовою, що полегшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпілого. Таку поведінку у кримінології нази­вають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, — віктимологією.

Буквально слово "віктимологія" означає "вчення про жерт­ву" (від лат. Vісііта — жертва і грецьк. Іо§о& — вчення). Пред­метом віктимології, а точніше кримінальної віктимології, на відміну від інших її напрямків, є жертви злочинів, відносини, що пов'язують злочинця і жертву, а також ситуації, що пере­дують злочину.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч-них і соціальних характеристик, що впливають на її уразли­вість, і ситуації, що передують злочину, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати відповіді на запитання, як у цих ситуаціях, у взаємодії з по­ведінкою злочинця криміногенно-провокуюче виявляється поведінка жертви.

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпілого від злочину здійснив у 1948 р. німецький вчений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", де звернув увагу на

106

потерпілого як фактор виникнення злочину, а також висунув ідею про розуміння під злочинністю відносин між особами, що завдають шкоду, і потерпілими.

Г. Гетіг вважав віктимологію галуззю кримінології. Проти­лежної точки зору дотримувався румунський вчений Б. Мен-дельсон, який вважав віктимологію окремою наукою. На його думку, об'єктом віктимології повинна бути не тільки жертва злочину, а й потерпілий від нещасного випадку, стихійного лиха тощо. Отже, можна вважати, що у віктимології існують два напрями: у широкому розумінні віктимологія є окремою дисципліною, що вивчає всі види жертв; у вузькому розумінні кримінальна віктимологія — це наука, що вивчає тільки жертв злочинів.

Більшість зарубіжних вчених (Г. Гетіг, Б. Мендельсон та ін.) вважають віктимологію галуззю кримінології і термін "вік­тимологія" використовують для характеристики саме цього кримінального аспекту, тобто вивчення тільки жертв злочи­нів. Такого самого погляду на віктимологію і термінологію дотримується російський кримінолог Д. Рівман. Японський вчений Міядзава, поєднавши концепції різних вчених, розрі­зняє віктимність особистісну, що залежить від віку, статі, роду діяльності, соціального статусу тощо, і спеціальну, що залежить від нестійкості щодо -психіки і психології відста­вання у розвитку інтелекту, алкогольної інтоксикації, без­вілля, емоційної нестійкості тощо. На думку Міядзяви, при накладанні цих двох різновидів ступінь віктимності особи

підвищується.

Поглиблено до розробки проблем віктимології вчені-кримі-нологи звернулися наприкінці 60-х років XX ст. Засновником розробки проблеми і розвитку віктимології на теренах колиш­нього СРСР був Л. Франк, який у 1972 р. написав працю "Ві­ктимологія і віктимність". Значний внесок у розвиток вік­тимології зробили Д. Рівман, В. Рибальська, В. Мінська, В. Полубінський та ін.

Отже, віктимологія — це особливий напрямок криміноло­гічної науки, який вивчає роль жертви у виникненні криміно­генної ситуації і розроблює так званий віктимологічний аспект попередження злочинів, основним завданням якого є макси­мальне зменшення криміногенних ситуацій, що створюються

107

безпосередньо потерпілими. Сутність віктимологічного аспекту попередження злочинів полягає в тому, що необхідно здійс­нювати профілактичну роботу не тільки серед потенційних правопорушників, а й серед потенційних потерпілих — людей, чия поведінка, образ життя, зв'язків, сімейний стан і вид ді­яльності створюють для них підвищений ризик опинитися в ролі жертви злочинного посягання.

Віктимологічні дослідження значно поширені в багатьох країнах світу. Створене в Мюнстері (Німеччина) Міжнародне віктимологічне наукове товариство починаючи з 1973 р. про­вело багато міжнародних симпозіумів з питань віктимології. Однією з найактуальніших проблем віктимології є захист за­конних прав та інтересів осіб, що потерпіли від злочинних посягань. У багатьох розвинених країнах світу прийнято ін­ститут компенсації шкоди, що була завдана жертвам злочину. Ця проблема привертає до себе увагу всього світового співто­вариства. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя із за­хисту жертв злочинів та зловживання владою, згідно з якою визначено такі основні напрями підтримки й допомоги потер­пілим:

• введення в національне законодавство міжнародних стан­
  дартів із забезпечення потерпілим доступу до системи пра­
  восуддя та державної підтримки;

• кримінально-правова реституція;

• компенсація потерпілим з державних фондів;

• подання потерпілим матеріальної, медичної, психологіч­
  ної та соціальної допомоги державними, громадськими і
  місцевими установами.

Як зазначалося, більшість розвинених країн вже мають таке законодавство. В Україні, на жаль, робляться лише окремі спроби й окремі заяви щодо намірів відшкодування шкоди, за­вданої злочинними посяганнями. Реально більш-менш послі­довно виконуються тільки правові акти про відшкодування шкоди, завданої зловживанням владою при здійсненні право­суддя, а також жертвам політичних репресій минулих років. Усі інші потерпілі від злочинів залишаються без будь-якої під­тримки держави та правового захисту. Основною причиною та-

108

кого стану є кризове становище економіки держави і недоско­налість чинного законодавства.

А. Зелінський слушно зауважив, що для вирішення цієї проб­леми хоча б частково необхідно прискорити розробку і прийнят­тя законів про захист прав потерпілих від злочинів. Зокрема, він пропонує враховувати досвід інших країн:

• значно розширити процесуальні права потерпілого як учас­
  ника процесу: висловлювати свою позицію щодо розмірів
  і способів відшкодування збитків, вимагати від суду рі­
  шення про забезпечення особистої безпеки і безпеки чле­
  нів його сім'ї;

• під час відбування злочинцем покарання враховувати по­
  зицію потерпілого при застосуванні до засудженого умов­
  но-дострокового звільнення і заміни покарання більш м'я­
  ким;

• з метою забезпечення особистої безпеки потерпілого по­
  відомляти йому, де саме засуджений відбуває покарання,
  коли і на якій підставі його звільнено;

• покласти на адміністрацію виправно-трудових установ
  обов'язок повідомляти потерпілому про втечу засудженого
  з установи, де він відбував покарання.

Необхідно зазначити, що вже зроблено певні позитивні кро­ки у вирішенні питання забезпечення особистої безпеки потер­пілого і членів його сім'ї. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 13 січня 2000 р. з метою реалізації вимог Закону України "Про забезпечення без­пеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" вне­сено відповідні зміни в КПК і КК України. Зокрема, у ст. 52-1 КПК України ("Забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві") передбачається, що право на забезпечення безпеки поряд з іншими суб'єктами кримінально­го процесу мають потерпілий і члени його сім'ї. Цією ж стат­тею передбачається процесуальний механізм прийняття рішен­ня про застосування заходів безпеки. У ст. 52-3 КПК України ("Нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійсню­ються заходи безпеки") закріплюються основні шляхи і спосо­би забезпечення нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких здійснюється захист. Кримінальний кодекс України до­повнений ст. 181-1 і 181-2, які передбачають кримінальну

109

відповідальність за невжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, і розголошення відомостей про заходи безпеки щодо таких осіб.

Разом з цим власне механізм застосування заходів безпеки та їх реалізація в обсязі, передбаченому законом, як щодо по­терпілого та членів його сім'ї, так і щодо інших суб'єктів кри­мінального процесу, залишаються ще нечітко відпрацьованими як через відсутність практики, так і через скрутне економічне становище держави.

9.2. Основні поняття віктимології

(жертва, потерпілий, віктимність, віктимізація)

Віктимологія оперує такими основними термінами: "жерт­ва", "потерпілий", "віктимність" і "віктимізація".

Під жертвою з позицій віктимології розуміється постраж­дала від злочину фізична особа незалежно від того, чи визнана вона потерпілою у встановленому законом порядку і чи вважає себе такою.

Потерпілий — це особа, якій злочином безпосередньо за­вдано моральної, фізичної або майнової шкоди і яка визнана потерпілою у встановленому законом порядку.

Поняття "жертва" і "потерпілий" у віктимології вважаються тотожними. У віктимології потерпілий одночасно є основним об'єктом дослідження і одним із основних її понять.

Певні напрями проблеми потерпілого і раніше вивчалися кри­
мінологією, кримінальним правом, кримінальним процесом і
судовою психологією. Проте віктимологія вивчає їх у комп­
лексі на двох рівнях, які співвідносяться як злочин (окреме) і
злочинність (загальне). ;

Потерпілий насамперед вивчається віктимологією на першо­му, індивідуальному рівні як фактор, що може впливати на ви­никнення і розвиток наміру у майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм злочину. На другому рівні вивча­ється сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди. Цей аспект вивчення необхідний для визначення реальних наслід­ків злочинності.

У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв злочи­нів є підвищення ефективності попередження конкретних зло-

110

чинів і злочинності загалом шляхом здійснення цілеспрямо­ваного впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.

Віктимність окремої особи (індивідуальна віктимність) — це об'єктивно притаманна людині (реалізована злочинним ак­том або залишена в потенції) здатність, схильність стати в пев­них обставинах жертвою злочину. Залежно від особистісних якостей і поведінки конкретного індивіда ступінь його уразли­вості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Інди­від не придбає віктимність у процесі життєдіяльності, а є вік­тимним з моменту народження і до смерті — він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже,-існує об'єктивна можливість стати жертвою злочину.

Потенційна індивідуальна віктимність залежно від можли­востей її реалізації в ситуаціях більш-менш широкого кола зло­чинів у зв'язку з особистісними якостями і професійною зайня­тістю конкретної особи може розглядатися також з позиції її універсальності. З цієї позиції розрізняють віктимність загаль­ну і вибіркову (спеціальну).

Віктимність окремої особи є відносним поняттям, оскільки завжди реалізується в певній ситуації, яка є для цього достат­ньою. Однакові особистісні якості, аналогічна поведінка можуть привести до різних наслідків залежно від конкретної ситуації (зовнішніх обставин, характеристики злочинця тощо). Іншими словами, необхідно розрізняти віктимність особисту і ситу­ативну.

У реалізації віктимних потенцій жертви певну роль віді­грає взаємодія її суб'єктивних якостей і зовнішніх обставин. Ступінь віктимності особи є результатом складання ситуатив­ного та особистого компонентів. Тому, як правило, шкода, яку завдано жертві, є наслідком реалізації особистої і ситуа­тивної віктимності. Зокрема, ступінь вибіркової (спеціальної) віктимності значною мірою визначається професійною діяль­ністю (працівники міліції, охоронці, таксисти, інкасатори, касири та ін.), але разом з тим вибіркова віктимність є ситу­ативною, оскільки типовим для неї є перебування потенційної жертви в небезпечних ситуаціях. Водночас потенційна жертва

111

може стати реальною вже тому, що опинилась у несприятливій ситуації, а її особисті якості й поведінка аж ніяк цьому не сприяли.

Віктимізація — це процес реалізації віктимних потенцій у задаванні шкоди і результат цього процесу. Віктимологічні скла­дові механізму злочину складні й різноманітні і тому в цьому механізмі ролі злочинця й жертви іноді так переплітаються, що відмінність між ними малопомітна і тільки випадок вирішує, хто стане жертвою, а хто — злочинцем.

9.3. Віктимна поведінка і її види.

Класифікація потерпілих від злочинів

Роль жертви у кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою — від нейтральної до максимально провокуючої злочинця на вчинення злочину. Особливе вікти-мологічне значення має провокуюча поведінка жертви внаслі­док її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така пове­дінка є приводом і джерелом конфлікту.

Жертві може бути завдано шкоди і в результаті її необач­ливих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й непра­вильної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, належать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.

Віктимологічно значущою може бути також позитивна пове­дінка жертви, якщо вона полягатиме у здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні служ­бових або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не^викликала відпо­відної насильницької реакції з боку злочинця.

Українські вчені-кримінологи НАВС України розрізняють такі види поведінки жертви:

• провокуюча — образа, приниження, напад, знущання
  тощо;

• позитивна (не провокуюча);

• нейтральна щодо впливу на поведінку злочинця;

• пасивна — найхарактерніша для взаємодії близьких ро­
  дичів.

112

Схожу класифікацію видів поведінки жертви пропонують вчені-кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії:

• негативна, тобто така, що провокує злочин або створює
  для нього об'єктивно сприяючу ситуацію;

• позитивна, що виражається у протидії злочинцю, вико­
  нанні громадського обов'язку тощо;

• нейтральна — така, що не сприяла вчиненню злочину.
А. Зелінський, класифікує віктимну поведінку за її харак­
тером:

• конфліктна, коли потерпілий створює конфліктну си­
  туацію або бере активну участь у конфлікті, що виник
  (є ініціатором бійки або вступає в бійку на боці однієї зі
  сторін). Особливими різновидами такої поведінки є необ­
  хідна оборона, затримання злочинця, правозахисна актив­
  ність;

• провокуюча (демонстрування багатства, екстравагантна
  зовнішність, неправильна поведінка жінки, що створює
  уявлення про її доступність, тощо);

• легковажна (довірливість і наївність неповнолітніх та ін­
  ших осіб, що неспроможні опиратися нападаючому, ство­
  рення аварійних ситуацій на шляхах пішоходами й водія­
  ми тощо).

Кримінологічна значущість віктимної поведінки, що харак­терна для багатьох жертв злочинів, уможливлює певну їх кла­сифікацію. Класифікація потерпілих від злочинів має важливе значення для запобігання злочинам, оскільки мета її розробки полягає в підвищенні ефективності профілактики злочинів і забезпеченні охорони громадян як потенційних жертв.

Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вва­жають, що до основних підстав для класифікації жертв злочи­нів належать стать, вік, професійна приналежність, мораль­но-психологічні особливості особи (що сприяє швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами окремих деяких злочинів можуть бути тільки жін­ки, а з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типо­ва для ситуації, у якій завдається шкода.

Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що підви­щена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого

113

віку зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів вік-тимологічної профілактики.

Посадове становище і професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця під­става стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої ка­тегорії осіб належать працівники правоохоронних органів, ін­касатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють вночі. Останніми роками до професій, що мають підвищену віктим­ність, додалася й така, як зайняття бізнесом.

Важливе значення має також класифікація жертв за ознака­ми їх ставлення до особи, що завдає шкоду, і насамперед за мо­рально-психологічними особливостями. У механізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання ал­коголю й наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність і жорстокість; брутальність і боягузливість; сміливість і доброта; фізична сила і слабкість тощо. Усі перелічені якості виявля­ються в поведінці і за певних обставин можуть сприяти або пе­решкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за мо­рально-психологічними ознаками необхідна насамперед для характеристики категорій злочинів, в яких зазначені риси осо­би жертви є основою способу й форми вчинення злочину або приводом злочину.

Особистісні якості жертв актуалізуються певними ситуа­тивними факторами, що дає підстави для такої їх класифі­кації:

• агресивні жертви — особи, поведінка яких пов'язана з
  нападом на особу, що в подальшому завдає шкоду, або ін­
  ших осіб чи іншими подібними діями (образою, наклепом,
  знущанням тощо). Для жертв цього типу характерно уми­
  сне створення конфліктної ситуації; ;

• активні жертви — особи, чия поведінка, хоча й не пов'я­
  зана з нападом або створенням конфлікту, проте активно
  сприяє завданню їм у кінцевому підсумку шкоди (зверта­
  ються з проханням про завдання їм шкоди або вчинення
  дій, що об'єктивно призводять до завдання шкоди чи в
  інші способи викликають такі дії, а також завдають шко­
  ди самі собі);

• ініціативні жертви — особи, поведінка яких має пози­
  тивний характер, але призводить до завдання їм шкоди;

114

• пасивні жертви — особи, які не опираються злочинцю з
  об'єктивних і суб'єктивних причин;

• некритичні жертви — особи, для яких характерні необа­
  чливість, невміння правильно оцінювати життєві ситуа­
  ції;

• нейтральні жертви — особи, що не сприяють вчиненню
  проти них злочину.

Кримінологи України НАВС вважають, що основним крите­рієм, на підставі якого необхідно класифікувати потерпілих від злочинів, є ступінь віктимності, який відбиває в найза-гальнішому вигляді віктимогенну деформацію особи, професій­ну, вікову віктимність і віктимну патологію. На цій підставі вчені пропонують таку класифікацію жертв:

• випадкова жертва, тобто особа стає жертвою в результаті
  збігу обставин. Взаємовідносини, що виникають, не зале­
  жать ні від волі бажання жертви, ні від волі й бажання
  злочинця;

• жертва з незначними якостями ризику, тобто особа, якій
  притаманні, як і всім нормальним людям, фактори ризи­
  ку й віктимність якої зненацька різко підвищується під
  впливом конкретної несприятливої ситуації;

• жертва з підвищеними якостями ризику, тобто особа, сто­
  совно якої діє комплекс факторів ризику. До цієї групи
  належать два основних типи жертв: жертви необережних
  злочинів, коли характер виконуваної ними роботи або їх
  поведінка у громадських місцях містить підвищену віктим­
  ність; жертви умисних злочинів, соціальний статус яких
  при виконанні ними їх соціальних ролей містить підвище­
  ний ризик віктимності (працівники ОВС, охорони та ін.).
  Віктимність цієї категорії може іноді виявлятись в особ­
  ливих манерах поведінки жертви, в її зовнішньому вигля­
  ді тощо;

• жертва з високим рівнем ризику. Морально-соціальна де­
  формація такої особи практично не відрізняється від пра­
  вопорушників і характеризується стійкою її антисоціаль-
  ністю (повії, наркомани, алкоголіки та ін.).

Як зазначалося, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й більшою мірою для організації спеціально­го напрямку попереджувальної роботи — віктимологічної

115

профілактики. У віктимологічній профілактиці вирізняються два основні напрями попереджувальних заходів, об'єктами яких є віктимологічні ситуації; безпосередньо потенційні й ре­альні жертви на індивідуальному (індивідуальна віктимологіч-на профілактика) і груповому рівнях (загальна або індивідуаль­но-групова віктимологічна профілактика).

При реалізації першого напряму необхідну увагу приді­ляють заходам, спрямованим на усунення віктимно небезпеч­них ситуацій (патрулювання, обладнання технічними засобами охорони й безпеки, поліпшення організації дорожнього руху, залучення громадськості до вирішення завдань колективної й особистої безпеки та ін.).

При реалізації другого напряму необхідно здійснювати захо­ди виховного впливу, професійного навчання, правової пропа­ганди, медичного характеру, забезпечення населення спеці­альними засобами захисту тощо.

Отже, значення вивчення особи потерпілого полягає у та­кому:

• визначенні кола осіб, які найчастіше стають жертвами
  злочинів;

• вивченні зв'язку між поведінкою потерпілого і злочинця;

• вивченні формуючого впливу поведінки й особи потенці­
  альної жертви на особу частини злочинців;

• розробці профілактичних заходів, спрямованих на усунен­
  ня причин, внаслідок дії яких особа може опинитися в
  ролі жертви;

• більш повному вивченні особи злочинця й індивідуаліза­
  ції йому покарання за вчинений злочин.

5. Сутність поняття "віктимність особи".

6. Що означає поняття "віктимізація"?

7. Основні види віктимної поведінки жертви.

8. Класифікація жертв злочинів залежно від їх морально-пси­
   хологічних особливостей (за Д. Рівманом).

9. На які групи поділяються потерпілі за ступенем віктим-
   ності?

10. Значення вивчення особи потерпілого.

Контрольні питання

1. Хто з вчених-кримінологів стояв у витоків розвитку вік­
   тимології?

2. Що означає віктимологія як напрям кримінологи?

3. Основні напрями підтримки і допомоги потерпілим, визна­
   чені Генеральною Асамблеєю ООН.

4. У чому полягає відмінність понять "жертва" і "потерпі­
   лий"?

116

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ І ПЛАНУВАННЯ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття і види кримінологічного прогнозування.

2. Методи кримінологічного прогнозування.

3. Значення кримінологічного прогнозування.

4. Поняття, завдання і види кримінологічного планування.

10.1. Поняття і види кримінологічного прогнозування

Прогнозування злочинності — це передбачення ймовірних змін тенденцій і закономірностей злочинності в майбутньому.

Розроблені кримінологією прогнози про майбутній стан зло­чинності в тому чи іншому регіоні або у країні загалом є під­ґрунтям для планування заходів, спрямованих на попередження злочинів.

Прогнозування взагалі — це процес наукового пізнання май­бутнього за допомогою вивчення тенденцій розвитку будь-якого явища, а прогноз є підсумковим судженням, висновком про­гнозування.

Відповідно кримінологічне прогнозування (за А. Зелінсь-ким) — це процес отримання, обробки й а,налізу інформації з метою визначення майбутнього стану злочинності або ймовір­ності вчинення конкретного злочину, а кримінологічний прог­ноз — це висновок, який отримують у результаті прогнозуван­ня, тобто судження про майбутній рівень, структуру і динаміку злочинності, а також про небезпеку вчинення злочину кон­кретною особою.

Деякі вчені поняття "прогнозування злочинності" і "кримі­нологічне прогнозування" вважають тотожними, а інші, навпа­ки, підкреслюють їх відмінність. Останні аргументують свою

118

думку тим, що поняття "кримінологічне прогнозування" шир­ше, оскільки охоплює прогнозування не лише злочинності, а й інших антисуспільних явищ, а також тенденцій і закономір­ностей розвитку правоохоронних органів, каральної практики, системи органів, що беруть участь у попередженні злочинів, тощо.

Проте умовно вважатимемо ці поняття тотожними.

Отже, основна мета прогнозування злочинності полягає у визначенні найзагальніших показників, що характеризують розвиток (зміну) злочинності в майбутньому, виявленні її пози­тивних і негативних тенденцій, а також у пошуку на цій осно­ві способів зміни або стабілізації цих тенденцій у необхідному для суспільства і держави напрямі.

Особливою наукою про закони й методи прогнозування є прог­ностика. Значення цієї науки в усіх галузях людської діяль­ності важко переоцінити. Хоча прогноз завжди є ймовірним судженням, це не суперечить його об'єктивності. Злочинність належить до явищ, розвиток яких підпорядковується тільки законам теорії ймовірності. Як масове явище злочинність ста­новить відносно стійку імовірнісну систему, параметри і дина­міка якої підпорядковуються статистичним закономірностям. Визнання злочинності імовірнісною системою зі стійкими пара­метрами теоретично обґрунтовує принципову можливість на­дійного кримінологічного прогнозування.

Максимальне підвищення надійності кримінологічного про­гнозування є одним з найосновніших завдань сучасної науки. Ступінь імовірності кримінологічного прогнозу залежить від урахування комплексу факторів, які використовують у прогно­зуванні. У процесі прогнозування необхідно враховувати не тільки статистичні дані про злочинність і осіб, які вчинили злочини, а й дані, що характеризують розвиток (зміну) інших соціальних процесів, які в будь-який спосіб впливають на зло­чинність. Факторів, що безпосередньо й опосередковано впли­вають на злочинність, дуже багато. Прогнозуючи, зокрема, зло­чинність слід ураховувати такі фактори, як появу нових форм власності, підвищення або зниження рівня достатку населення, розшарування населення на багатих і бідних, безробіття, мігра­цію, стан моралі, ставлення населення до норм права, діяльно­сті правоохоронних органів. Важливою обставиною, що впливає

119

на прогноз злочинності, є зміни, що вносяться у кримінальне законодавство.

Прогнозування злочинності ґрунтується на статистичних закономірностях масового соціального явища і може здійсню­ватися на кількох рівнях:

• злочинності загалом;

• певної категорії злочинності (рецидивної, насильницької,
  неповнолітніх та ін.);

• окремих видів злочинів (вбивство, вимагання, бандитизм
  та ін.).

Прогнозування може здійснюватися також в межах різних соціальних груп, що сформовані за певними ознаками, такими як сімейний стан, вік, професія, освіта.

За територіальною ознакою розрізняють прогнозування за­гальнодержавне, регіональне і місцеве. Існує також відомче кримінологічне прогнозування — у відповідній галузі народно­го господарства, на окремому підприємстві.

За тривалістю прогностичного періоду прогнози злочин­ності можуть бути короткостроковими (на один-два роки), се-редньостроковими (на 3-5 років) і довгостроковими, або перс­пективними (на 10-20 років).

Крім загального прогнозування злочинності самостійне зна­чення має індивідуальне прогнозування (передбачення інди­відуальної злочинної або правомірної поведінки). На відміну від прогнозування злочинності взагалі прогнозування індиві­дуальної злочинної поведінки теоретично розроблене ще недо­статньо, а на практичному рівні зроблено тільки перші кроки.

Методологічне обґрунтування можливості прогнозування поведінки людини пов'язане з детерміністичною концепцією поведінки, яка розглядається як результат складної взаємодії особи, середовища і конкретної життєвої ситуації. Безумовно, складна сутність людини і різні властивості її природи зумов­люють труднощі методології пізнання і прогнозування поведін­ки, ускладнюють їх практичне здійснення, але не роблять їх неможливими. На думку А. Зелінського, індивідуальне прогно­зування повинно виходити з психології особи та її минулої ді­яльності.

Здійснювати індивідуальне прогнозування злочинної поведінки можна лише щодо осіб, які в минулому вже вчинили злочини

120

або припускалися антигромадської поведінки. Роль індивідуаль­ного прогнозування полягає саме в тому, щоб із зазначеного кон­тингенту осіб визначити тих, до яких необхідно вживати ін­дивідуальних попереджувальних (профілактичних) заходів з метою недопущення вчинення ними злочинів у майбутньому.

На практиці досвідчені працівники органів внутрішніх справ можуть здійснювати чіткий прогноз щодо дій тих чи інших осіб, які скомпрометували себе антигромадською поведінкою. Маючи інформацією про властивості таких осіб і середовище, в якому вони перебувають, працівники органів внутрішніх справ своєчасно виконують профілактичну роботу, запобігаючи тим самим вчиненню злочинів.

Кримінологічне прогнозування повинно бути неупередже-ним, обґрунтованим і надійним.

Вимога неупередженості прогнозування полягає в тому, що прогноз злочинності не повинен залежати від особистих або групових інтересів і видавати бажане за істину.

Вимога обґрунтованості прогнозування полягає в тому, що воно повинно ґрунтуватися на аналізі криміногенних факторів в їх динаміці.

Вимога надійності полягає в тому, що високий ступінь про­гнозу має здійснюватися з достовірності.

10.2. Методи кримінологічного прогнозування

Для кримінологічного прогнозу злочинності використову­ють дані, які отримують у результаті аналізу й узагальнення соціальної, економічної та правової інформації з використан­ням методів кримінології.

У процесі прогнозування злочинності застосовують найріз­номанітніші методи. Метод — це спосіб, прийом отримання й аналізу інформації, що необхідна для розв'язання завдань про­гнозування злочинності. Найширше при прогнозуванні злочин­ності застосовують методи екстраполяції, моделювання і екс­пертних оцінок.

Необхідно розрізняти прогнозування зареєстрованої злочин­ності й передбачення її реального стану, оскільки латентна зло­чинність істотно ускладнює прогнозування і може призвести до спотворення прогнозу.

121

Для передбачення змін у динаміці й структурі злочинності найчастіше використовують метод екстраполяції. Цей метод призначений для пошуку показників майбутнього виходячи з того, що тенденції минулого й теперішнього діятимуть і в по­дальшому. Аналіз показників динаміки злочинності та її окре­мих видів за кілька попередніх років дає змогу виявити тен­денцію до зміни цих показників (зменшення чи збільшення коефіцієнта злочинності). На підставі цього за допомогою спе­ціальних математичних розрахунків можна визначити, як кое­фіцієнти змінюватимуться в майбутньому. Метод екстраполяції дає точні результати за умови відносної стабільності кримі­ногенних факторів, і тому його застосовують тільки для корот­кострокового прогнозування. Основний недолік цього методу полягає в ігноруванні криміногенних факторів — їх зміни у прогнозованому майбутньому.

Сучаснішим і складнішим є метод математичного моде­
лювання, що передбачає побудову кількісної моделі злочин­
ності, яка відбиває її залежність від дії низки факторів. Під­
ставивши в модель значення факторів злочинності на
планований період, визначають майбутній стан злочинності.
Складність цього методу полягає в недостатньому пізнанні
факторів злочинності й механізму їх дії, ступені зв'язку цих
факторів із злочинністю. Проте за окремими даними такі мо­
делі можна побудувати. Зокрема, можливою є побудова про­
гнозу злочинності на основі демографічного прогнозу змін у
чисельності та структурі населення. Дані про соціально-демо­
графічний склад правопорушників накладають на припустиму
демографічну структуру, внаслідок чого визначають імовір­
ний рівень злочинності. Найефективнішим цей метод є для
короткострокових прогнозів. ;

Перспективне (довгострокове) прогнозування здійснюють здебільшого за допомогою методу експертних оцінок, який по­лягає в отриманні думок спеціалістів щодо можливих змін тен­денцій і закономірностей злочинності на планований період. Існують суворі процедури збирання думок експертів, їх аналізу і розрахунку експертних оцінок. Найпопулярнішим є так зва­ний дельфійський метод (метод Дельфі), розроблений у США. Згідно з цим методом опитування експертів здійснюють у та­кий спосіб: запитання експертам ставлять так, щоб вони мали

122

будь-яку кількісну характеристику; опитування здійснюється в кілька турів, під час яких питання і відповіді уточнюються; у разі відхилення прогнозів від думки більшості, експерти об­ґрунтовують свою думку. До експертизи можуть залучати дода­ткових експертів. Так формується мережа експертів, яких мо­жна використати для повторної експертизи.

Прогнозування індивідуальної поведінки полягає у визна­ченні ймовірності вчинення конкретною особою злочину або навпаки її виправлення й відмови від злочинної діяльності. З цього приводу заслуговує на увагу думка А. Зелінського, який піддає критиці позицію вчених-кримінологів, які заперечують взагалі можливість індивідуального кримінологічного прогно­зування.

Свою позицію А. Зелінський обґрунтовує так. Людські стосунки завжди будуються на передбачуванні вчинків, а харак­теристика особи в кінцевому підсумку полягає в судженні про імовірну поведінку в певних умовах. Аргументом, яким обґрун­товують свою думку опоненти індивідуального кримінологічно­го прогнозування, є посилання на унікальність і неповторність індивіду, внаслідок чого до нього не можна застосовувати ста­тистичні закономірності. Безперечно, кожна людина унікаль­на як особа, проте всі люди мають багато спільного. Імпульсив­ний, спонтанний характер людських вчинків не перекреслює стандартності поведінки у більшості вчинків, а типовим є те, що часто повторюється. Групові статистичні закономірності і отримані на їх основі прогнози поширюються й на окремих людей, але достовірність прогнозу знижується внаслідок інди­відуальних відмінностей. В однорідних групах прогноз індиві­дуальної злочинної поведінки особи буде достовірніший. Мен­ша надійність прогнозування індивідуальної поведінки (порівняно з прогнозами масових явищ) не перекреслює його пізнавального та практичного значення. Таке прогнозування дає змогу своєчасно зупинити особу на шляху до злочину й попередити злочин.

Імовірні судження про майбутню поведінку підсудного є під­ставою для прийняття судових рішень при розгляді криміналь­них справ, визначають необхідність застосування тих чи інших запобіжних заходів щодо обвинуваченого та підсудного при здійсненні попереднього розслідування.

123

Побудова прогностичної моделі передбачає два підходи:

• прогнозування на основі узагальнення біографії індивіда;

• прогнозування на основі аналізу внутрішнього духовного
  життя індивіда, його установок і мотивів.

Відомості про дії осіб, які раніше вчиняли злочини й були засуджені, можна отримати з офіційних документів (зокрема, вироків, довідок). Ці відомості створюють можливість для про­гнозування рецидиву злочинів. Для вирішення такого завдан­ня метод екстраполяції малопродуктивний, у цьому разі ефек­тивніше застосовувати метод моделювання або кібернетичний метод розпізнавання образу.

10.3. Значення кримінологічного прогнозування

Завдання підвищення ефективності боротьби зі злочин­ністю зумовлює необхідність обґрунтованого прогнозування злочинності. Прогноз злочинності є насамперед інформацією для потреб практики, причому такою інформацією, на під­ставі якої визначають і оцінюють можливості боротьби із злочинністю в майбутньому з урахуванням усіх наявних сил і засобів.

По суті прогноз злочинності є основою для організації бо­ротьби зі злочинністю взагалі, що здійснюється не тільки дер­жавними органами, а й громадськими організаціями. Прогноз є важливим етапом планомірної боротьби зі злочинністю — тільки на основі прогнозу можна вирішити питання прийняття своєчасних рішень про вплив на злочинність, її види, причини, що її породжують, і умови, які їй сприяють.

Кримінологічний прогноз сприяє зміцненню і розвитку сис­теми органів, що реалізують попереджувальні та інші заходи боротьби зі злочинністю. Оцінюючи рівень, структуру, динамі­ку та інші характеристики злочинності з позицій теперішнього й майбутнього, ці органи в разі потреби ставлять перед законо­давцями питання про внесення змін і доповнень у чинне кри­мінальне, кримінально-процесуальне та кримінально-виконав­че законодавство.

Отже, кримінологічне прогнозування забезпечує визначення не тільки оптимального варіанта науково обґрунтованої стра­тегії й заходів підвищення організаційної діяльності держав-

124

них і громадських органів у сфері боротьби зі злочинністю, а й тактики і методики цієї боротьби.

Прогнозування злочинності тісно взаємопов'язане з плану­ванням боротьби зі злочинністю, хоча вони різняться цілями і завданнями. Прогнозування має на меті виявити можливі варіанти зміни злочинності в майбутньому й обставини, які сприятимуть зниженню (збільшенню) рівня злочинності, а план встановлює, що для цього необхідно зробити, в який тер­мін, які потрібні ресурси, засоби тощо. Прогнозування злочин­ності передує формуванню плану в часі й визначає його сут­ність і зміст.

Прогнозування є науковою основою для складання планів боротьби зі злочинністю та її попередження. Між надійністю прогнозу й обґрунтованістю плану існує прямий зв'язок: що точніший прогноз, то більше підстав для забезпечення опти-мальності плану.

10.4. Поняття, завдання і види

кримінологічного планування

Розглянуте кримінологічне прогнозування є вихідним ета­пом кримінологічної політики.

Кримінологічна політика (за А. Зелінським) — це науково обґрунтована стратегія і тактика попередження злочинності із застосуванням системи профілактичних заходів соціально-кри­мінологічного характеру, а також шляхом запобігання й при­пинення конкретних злочинів. Політика профілактики злочи­нів реалізується з урахуванням зміни соціальної та економічної ситуації в державі на основі кримінологічного прогнозування і планування.

Кримінологічне планування охоплює процес підготовки, скла­дання і затвердження планів попередження злочинів. План — це окреслена система заходів, що передбачає їх певний поря­док, послідовність і строки виконання, а також відповідальних виконавців.

Планування є однією з форм координації попереджувальної діяльності як в окремому регіоні, так і в державі загалом.

Розрізняють територіальне (регіональне) і відомче (галузе­ве) планування профілактики злочинів. За змістом такі плани

125

є комплексними, оскільки охоплюють велику кількість суб'єк­тів профілактики і передбачають різні заходи впливу.

Відомчі плани, як правило, мають функціональний харак­тер, що відповідає профілю відомства (наприклад, план профі­лактики дорожньо-транспортних пригод УДАІ УМВС області). Ці плани називають ще функціонально-відомчими.

Територіальне кримінологічне планування може здійснюва­тись у масштабі адміністративного району, міст, областей, Ав­тономної республіки Крим, України загалом.

За строком дії (виконання) розрізняють плани короткостро­кові (на один-два роки), середньострокові (до 5 років) і перспек­тивні (на 10-15 років).

Можливе також поточне планування профілактичних захо­дів на нетривалі проміжки часу (наприклад, літній сезон, свят­кові дні).

Процес планування складається з п'яти основних етапів:

• організаційно-підготовчого;

• інформаційно-аналітичного;

• безпосередньої розробки плану;

• організація виконання плану;

• оцінювання попереджувальної діяльності й висновки.

На першому, організаційно-підготовчому етапі відповід­ний орган виконавчої влади приймає рішення про розробку плану, створює спеціальну комісію (робочу групу), попе­редньо визначає джерела матеріально-технічного забезпечен­ня роботи комісії, джерела необхідної інформації, розподіляє обов'язки.

На другому, інформаційно-аналітичному етапі комісія ви­вчає й аналізує злочинність у регіоні, її динаміку й тенденції. У разі потреби комісія організовує конкрЬтно₇соціологічні до­слідження, витребовує відомості кримінологічного характеру з правоохоронних органів (суду, прокуратури, органів внутрі­шніх справ), а також збирає іншу необхідну інформацію: про територіальну, економічну, демографічну характеристики регі­ону, матеріальні та житлово-побутові умови населення, соціа­льно-політичну ситуацію в регіоні, соціальну інфраструктуру, міграцію населення тощо.

Безпосередньо розробка комплексного плану ^профілактики злочинів передбачає:

126

• статистичну обробку й аналіз отриманої інформації, її оцін­
  ку і формулювання висновків;

• кримінологічне прогнозування на певний строк;

• розробку планових попереджувальних заходів з визначен­
  ням строків виконання і конкретних виконавців;

• узгодження, рецензування й обговорення проекту плану,
  його коригування і доопрацювання;

• затвердження плану.

Організація виконання комплексного кримінологічного пла­ну полягає в доведенні планових завдань до виконавців, визна­ченні строків подання звітності, встановленні контролю за ви­конанням плану, коригуванні планових завдань, проведенні нарад з виконавцями.

Попереджувальну діяльність оцінюють не за формальними ознаками намічених заходів, а на основі реальної ефективнос­ті, тобто за станом правопорядку в регіоні.

До кримінологічного планування всіх рівнів висувають такі основні вимоги:

• планування повинно бути колективним як за колом учас­
  ників складання плану, так і за колом його виконавців;

• виконавці плану повинні мати необхідні повноваження;

• намічені заходи повинні взаємоузгоджуватись і не супе­
  речити один одному;

• заходи слід планувати з урахуванням конкретної обстано­
  вки в регіоні (відомстві) і своєчасно коригувати з ураху­
  ванням її змін.

Форми плану можуть бути різноманітними. Найпоширені­шою є форма плану, що складається з назв заходів, виконавців, строків виконання, відповідальних за виконання. Можуть ви­користовуватися й інші форми плану.

Контрольні питання

1. Сутність кримінологічного прогнозування.

2. Що таке кримінологічний прогноз?

3. На яких рівнях може здійснюватися прогнозування зло­
   чинності?

127

11

Тема

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Поняття попередження злочинності.

2. Об'єкти, рівні й форми профілактики злочинності.

3. Заходи попередження злочинності і їх класифікація.

4. Суб'єкти попереджувальної діяльності і їх класифікація.

5. Правоохоронні органи як суб'єкти попереджувальної діяльності.

11.1. Поняття попередження злочинності

Визначення злочинності як соціальне негативного явища передбачає відповідну стратегію боротьби з нею, основним на­прямом якої є вплив на причини злочинності.

Проблеми попередження злочинності багато років станов­лять інтерес для урядів усіх держав незалежно від їх устрою й широкого кола громадськості.

Думку про те, що попередження злочинності повинно мати пріоритет перед каральної політикою держави, висловив ще Платон у IV ст. до н. е., але її практичне втілення відбулося по­рівняно недавно. Ця думка дістала правову аргументацію у пра­цях юристів класичної школи кримінального права у XVIII ст., які заклали основу нової політики в боротьбі зі злочинністю. Сутність цієї політики полягає в такій формулі: "мудрий зако­нодавець попередить злочин, щоб не бути змушеним карати за нього".

Подальшого теоретичного обґрунтування попередження зло­чинності дістало в межах кримінології, яка стала альтернативою науці кримінального права щодо формулювання основний цілей, завдань і заходів боротьби зі злочинністю в сучасних умовах. Нині попередження злочинності є основним напрямом діяльно­сті держави й суспільства в боротьбі із цим соціальне негатив­ним явищем.

5,.

129

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, то попереджувальні заходи спрямовані на усунення або нейтралізацію причин і умов злочинності. Тому попереджувальна діяльність за змістом, масштабами заходів і кількістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є ширшою і багат­шою, ніж практика застосування кримінального покарання.

Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії про­понують таке визначення поняття попередження злочинності: це спрямована проти злочинності діяльність держави й сус­пільства з метою утримання п на мінімальному рівні шляхом усунення або нейтралізації її причин.

За визначенням вчених-кримінологів НАВС України, попе­редження злочинності — це кримінологічна категорія, що означає систему об'єктивних і суб'єктивних передумов лока­лізації й зниження злочинності, а також комплекс державних і суспільних заходів, спрямованих на викорінення цього соціаль­ного явища, його причин і умов.

На думку А. Зелінського, попередження злочинності — це система заходів, що вживаються суспільством з метою стри­мування поширення злочинності і зниження її рівня шляхом запобігання й припинення конкретних злочинів.

Поряд з терміном "попередження" у кримінології викорис­товують терміни "профілактика", "превенція", "запобігання". У кримінологічній літературі немає єдиною думки щодо тлума­чення і співвідношення цих термінів.

Наприклад, вчені НАВС України вважають, що коли по­няття "попередження злочинності" використовують для визна­чення як об'єктивних передумов ліквідації злочинності, так і суб'єктивних факторів боротьби з нею, то поняття "профілак­тика" антигромадських явищ стосується 5яише особливої соці­альне керованої діяльності, що характеризується як свідомий, цілеспрямований процес попередження будь-яких порушень со­ціальних норм.

На думку А. Зелінського, профілактика — це діяльність з усунення, нейтралізації або послаблення факторів, що поро­джують злочинність або сприяють їй. Отже, кримінологічна профілактика, як правило, не має адресного характеру, тобто не спрямована на конкретний злочин і полягає в усуненні кри­міногенних факторів взагалі. Вона забезпечується через запо-

130

бігання криміногенним ситуаціям, їх усунення, послаблення дії криміногенних факторів і їх нейтралізації, захисту можли­вих об'єктів від посягань, правової та кримінологічної пропа­ганди серед населення.

Кримінологи Санкт-Петербурзької академії МВС Росії вважа­ють, що таке розмежування термінів "попередження" і "профі­лактика" має умовний характер і їх можна використовувати як рівнозначні. У подальшому виходитимемо саме з цієї точки зору.

Здійснення політики у сфері попередження злочинності по­винно ґрунтуватися на певних принципах. До основних прин­ципів попередження злочинності належать гуманізм, наукова обґрунтованість, законність і економічна доцільність.

Принцип гуманізму полягає в тому, що профілактика як особливий вид діяльності, як правило, пов'язана із завданням конкретним особам позбавлень та правообмежень і спрямована на попередження з боку конкретних осіб.

Профілактична діяльність неможлива без кримінологічних досліджень, за допомогою яких вивчаються стан і тенденції злочинності, причини й умови, що впливають на її територі­альні особливості, тощо. За допомогою таких досліджень кон­кретизуються завдання й об'єкти профілактики, основні на­прями й засоби попереджувального впливу, коло суб'єктів. У цьому виявляється принцип наукової обґрунтованості.

Важливе значення для ефективної попереджувальної діяль­ності має принцип законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її основні напрями й форми, компетен­цію суб'єктів, підстави для застосування заходів індивідуаль­но-профілактичного впливу, а також передбачати гарантії за­хисту прав і законних інтересів осіб, стосовно яких вони здійснюються.

Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні профілактичної діяльності необхідно враховувати майбутні витрати на плановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через надмірну вартість.

11.2. Об'єкти, рівні й форми профілактики злочинності

Попередження злочинності є системою, що об'єднує об'єкти профілактики, основні рівні й форми профілактики, заходи

131

попереджувального впливу, суб'єктів профілактики, які вико­нують цю роботу.

До об'єктів попередження злочинності належать проце­си і явища різного порядку. По-перше, це економічні, полі­тичні, психологічні та інші фактори, що зумовлюють стан і динаміку злочинності. Ступінь зв'язку цих факторів із злочинністю може бути різний, її пізнання за допомогою кримінологічного аналізу визначає масштаби профілактич­ної діяльності та її ефективність. По-друге, до об'єктів по­переджувальної діяльності можна зарахувати діяльність людей, що повинна відповідати нормам права й соціальної взаємодії. Характер діяльності при цьому може бути різно­манітний: професійний, адміністративний, технологічний тощо. І, по-третє, це особа злочинця.

Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розрізняють три основних рівня її попередження: загальносоціальний, соці­ально-кримінологічний та індивідуальний.

Загальносоціальний рівень попередження злочинності (за­гальна профілактика) охоплює діяльність держави, суспільст­ва та їх інститутів, що спрямована на розв'язання суперечнос­тей в галузі економіки, соціального життя, у моральній сфері тощо. Цю діяльність здійснюють різні органи державної влади й управління, громадські формування, для яких функція попе­редження злочинності не є основною або професійною. Профі­лактичний ефект досягається завдяки ефективній соціально-економічній політиці загалом.

Спеціально-кримінологічний рівень (кримінологічна профі­лактика) полягає в цілеспрямованому впливі на криміногенні фактори, пов'язані з окремими видами й групами злочинної поведінки, наприклад насильницькою або економічною зло­чинністю. Такі комплекси специфічних причин і умов злочин­ної поведінки усуваються або нейтралізуються у процесі діяль­ності відповідних суб'єктів, для яких профілактична функція є виконанням їх основних професійних завдань.

Індивідуальний рівень попередження злочинності (індиві­дуальна профілактика злочинів — ІПЗ) охоплює діяльність щодо конкретних осіб, поведінка яких вступає в конфлікт з правовими нормами. Залежно від стадії генезису особи злочин­ця ІПЗ поділяється на чотири види.

132

Перший вид ІПЗ стосується об'єктів, які перебувають на по­чатковому етапі криміналізації особи. У цей період вони вчи­няють різні правопорушення незлочинного характеру, які утво­рюють загалом певний вид антигромадської діяльності. Умовно цей вид ІПЗ називають ранньою індивідуальною профілакти­кою злочинів.

Другий вид ІПЗ стосується осіб, які вчинили або вчиняють злочини. Суб'єктами цього виду профілактики можуть бути слідчі, оперативні та інші працівники органів внутрішніх справ, судді. Профілактична робота полягає в тому, щоб схи­лити особу до відмови від вчинення злочину, припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення злочину сприяти фор­муванню у особи почуття каяття, бажання сприяти розкрит­тю злочину. Умовно цей вид профілактики називають судово-слідчим.

Третій вид ІПЗ охоплює осіб, які вчинили злочини і стосов­но них суд прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики по-пер­ше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, за­вдання яких полягає у виправленні та ресоціалізації засудже­ного, по-друге, здійснюється відповідними державними та громадськими організаціями при звільненні особи від реаль­ного виконання кримінального покарання (умовне засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного характеру). Цей вид профілактики умовно називають пенітен­ціарним.

Четвертий вид ІПЗ стосується осіб, що відбули криміналь­не покарання, але підлягають нагляду з метою запобігання ре­цидиву. Умовно цей вид профілактики називають постпенітен-ціарним.

Підхід до попередження злочинності з урахуванням рівнів профілактики відбивається в побудові структури органів і орга­нізацій, що здійснюють цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її ефективність.

Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких залежить від рівня попередження злочинності та практики відповідних суб'єктів.

Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних планів економічного та соціального розвитку. Такі

133

плани складаються як на державному, так і на регіональному рівні. Профілактичне значення такого плану полягає в тому, що він передбачає стратегію і тактику соціально-економічного розвитку країни (регіону) з урахуванням можливих кримі­ногенних наслідків від реалізації закладених у нього заходів. За допомогою такого плану досягається єдність впливу на за-гальносоціальні причини злочинності всіх попереджувальних заходів: економічних, соціальних, ідеологічних, культуроло­гічних, технологічних та ін.

Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них передбачається система захо­дів, спрямованих на профілактику конкретних видів і груп злочинності, злочинності взагалі, на певній території (держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються за раху­нок взаємодії і взаємоузгодженості діяльності окремих суб'єк­тів профілактики. Прикладами є Державна програма боротьби зі злочинністю, ухвалена Верховною Радою України 25 червня 1993 р., і затверджена Президентом України Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки. Безумовно, ефективність попередження злочинів залежатиме від узгодженості програми боротьби із злочинністю з концеп­цією державного плану економічного та соціального розвитку країни.

Індивідуальна профілактика реалізується, як правило, у двох формах.

Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчи­ненню конкретних злочинів, що були виявлені у процесі діяль­ності спеціальних суб'єктів, то це вимоги про вжиття заходів організаційно-управлінського, економіко-технологічного й ідео­логічного характеру, які втілюються в особливому процесуаль­ному акті — приписі прокурора, поданні слідчого, окремій ухвалі суду.

Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то засто­совують програми індивідуального коригування правопору-шуючої поведінки. У програмі відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів мікросередовища формування її негативних рис, передбачаються диференційо-

134

вані заходи профілактичного впливу і критерії ефективності їх застосування.

11.3. Заходи попередження злочинності та їх класифікація

За характером соціальної детермінації злочинності заходи профілактичного впливу поділяють на загальні та спеціальні (кримінологічні). Відмінність між ними полягає в тому, що загальні заходи спрямовані на позитивний розвиток соціаль­но-економічної системи загалом і цим сприяють зниженню рівня злочинності, а спеціальні (кримінологічні) безпосеред­ньо впливають на причини й умови наявного стану злочин­ності та її окремих видів з метою їх усунення, нейтралізації або обмеження.

За конкретним змістом розрізняють такі заходи профілак­тики: економічні, соціальні, ідеологічні, технічні, організа­ційні, правові. Зазначимо, що за такої класифікації попере­джувальні заходи поділяються на загальні та спеціальні.

Економічні заходи попередження злочинності спрямовані на нейтралізацію криміногенних наслідків функціонування еко­номічної сфери і мають велике значення як на макрорівні (на­приклад, оздоровлення економіки країни загалом, економіч­ний захист найменш забезпечених верств населення шляхом уведення науково обґрунтованого рівня прожиткового мініму­му), так і на мікрорівні (наприклад, пільги і допомога конкрет­ним особам, які перебувають у критичній ситуації).

Соціальні заходи профілактики позитивно впливають на різ­ні соціальні інститути (сім'ю, колективи, громадські органі­зації та ін.). Наприклад, значний профілактичний потенціал містять заходи, що сприяють створенню культу сім'ї, розвитку громадських засад місцевого самоврядування.

Ідеологічні заходи профілактики повинні формувати у членів суспільства моральну свідомість на основі суспільних цінностей; обмежувати негативний вплив на поведінку осіб стандартів ма­сової культури (обмеження часу показу фільмів з еротичним змістом і сценами насилля); виправляти моральні деформації у осіб з правопорушуючою поведінкою за допомогою індивідуально-

135

виховної роботи (психолого-педагогічні та правообмежувальні заходи).

До технічних заходів профілактики належать різні техно­логії, правила, засоби і пристосування, що перешкоджають сус­пільне небезпечним наслідкам у процесі соціальної діяльності людей, а також вчиненню злочинів та інших, правопорушень (наприклад, технології, що виключають аварійність на вироб­ництві; правила дорожнього руху; засоби охоронної та пожеж­ної сигналізації; запираючі пристрої).

Організаційні заходи попередження злочинності повинні сприяти нейтралізації або мінімізації криміногенних наслідків від непрофесійної організаційно-управлінської діяльності (на­приклад, заходи удосконалення процесів керованої міграції на­селення; відпрацювання дієвого механізму забезпечення соці­альної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі; формування критеріїв ефективності діяльності правоохоронних органів).

Правові заходи попередження злочинності за змістом поді­ляють на такі:

• що сприяють нейтралізації умов, які полегшують вчинен­
  ня злочинів (норми різних галузей законодавства, що об­
  межують дієздатність алкоголіків, позбавляють батьківсь­
  ких прав, регламентують порядок придбання і зберігання
  вогнепальної зброї та ін.);

• що стимулюють до дій, які перешкоджають або припи­
  няють вчинення злочинів (норми кримінального права
  про добровільну відмову від злочину, необхідну оборону,
  затримання злочинця);

• що регламентують процес попередженая злочинів.
Правову основу профілактики злочинів становлять такі до­
кументи:

• окремі положення Конституції України;

• закони України і підзаконні нормативні акти (наприклад,
закони України "Про міліцію", "Про оперативно-розшуко-
ву діяльність", "Про адміністративний нагляд за особами,
звільненими з місць позбавлення волі", "Про прокурату­
ру", акти Кабінету Міністрів України щодо питань бороть­
би зі злочинністю);

136

• окремі норми галузевого законодавства України (напри­
  клад, ст. 23 КПК України, ст. 6 КАП України);

• відомчі та міжвідомчі нормативні акти (накази МВС Укра­
  їни, Генерального прокурора України, Державного депар­
  таменту України з питань виконання покарань та ін.).

Зазначимо, що до цього часу процес попередження злочин­ності в Україні не має самостійної правової бази. Ще в 1995 р. було розроблено проект Закону України "Про профілактику злочинів", у преамбулі якого закріплювалось: "Українська дер­жава забезпечує своїм громадянам захист від посягання на їх життя, здоров'я, волю, гідність, майнові та інші права". Про­те, на жаль, цей закон ще не прийнятий. Існуючі правові нор­ми з цього питання, як правило, містяться в різних галузях права, часто є фрагментарними і не узгоджуються між собою, що не сприяє ефективності профілактичної діяльності.

А. Зелінський відокремлює ще один критерій класифікації заходів попередження злочинності — масштаб їх здійснення:

• серед населення країни;

• у межах певного відомства або стосовно певних прошарків
  населення (наприклад, серед неповнолітніх, безробітних;
  силами працівників органів внутрішніх справ, прокура­
  тури, Державного департаменту України з питань вико­
  нання покарань);

• у малих соціальних групах (на підприємствах, в устано­
  вах, організаціях, сім'ях, неформальних групах);

• стосовно окремих осіб.

11.4. Суб'єкти попереджувальної діяльності та їх класифікація

Суб'єктами діяльності з попередження злочинності є юри­дичні й фізичні особи, які здійснюють таку діяльність. До них належать органи виконавчої влади, адміністрація державних, колективних та приватних підприємств, установ, організацій, громадські організації й утворення, приватні особи, приватні розшукові та охоронні установи.

Суб'єктів попередження злочинності поділяють на три основ­ні групи. До першої групи належать суб'єкти загальносоціаль-ної профілактики — державні, регіональні та місцеві органи

137

влади й управління, а також громадські формування, які не виконують безпосередньо правоохоронних завдань (міністерства, департаменти, органи місцевого самоврядування, партії, проф­спілки, церква та ін.).

До другої групи належать суб'єкти спеціально-кримінологіч­ної профілактики:

• державні органи, що виконують правоохоронні функції
  (Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки Укра­
  їни — СБУ, прокуратура, Державна податкова адміністра­
  ція, Державний департамент з питань виконання пока­
  рань, суд та ін.);

• державно-громадські органи, що виконують правоохоронні
  функції (служби у справах неповнолітніх, комісії у спра­
  вах молоді, спостережні, адміністративні комісії та ін.);

• приватні й громадські структури та організації, що спри­
  яють виконанню правоохоронних завдань (загони само­
  оборони, добровільні народні дружини, товариські суди,
  приватні розшукові й охоронні підприємства).

Третя група об'єднує суб'єктів, які здійснюють індивідуаль­ну профілактику — працівники державних правоохоронних органів (дільничні інспектори міліції, оперуповноважені служб карного розшуку, державної служби боротьби з економічною злочинністю, кримінальної міліції у справах неповнолітніх таін.) та інших державних установ і організацій (наприклад, спеціальних навчальних закладів для неповнолітніх правопо­рушників), а також окремі громадяни (громадські інспектори державної автоінспекції та ін.).

Запропонований розподіл суб'єктів на групи за рівнем про­філактики умовний, оскільки окремі аспекти індивідуальної, спеціально-кримінологічної та загально-соці^льної профілакти­ки стосуються в діяльності кожної із зазначених груп. Крім того, перелічені суб'єкти перебувають у взаємодії.

На думку А. Зелінського, класифікувати суб'єктів профі­лактики необхідно з урахуванням місця, яке попередження злочинності посідає серед функціональних обов'язків суб'єк­тів профілактики. На цій підставі вчений поділяє суб'єктів профілактики на спеціалізованих і неспеціалізованих.

Спеціалізованими суб'єктами є державні правоохоронні ор­гани, а також недержавні об'єднання і організації, створені для

138

охорони правопорядку, приватних осіб та підприємств; спеціа­лізовані комісії і комітети, що створюються на різних рівнях виконавчої влади для планування, координації та здійснення спеціально-кримінологічного попередження злочинності (Коор­динаційний комітет боротьби з організованою злочинністю та корупцією при Президентові України, Національна коорди­наційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України, Координаційні комітети боротьби з організованою злочинністю та корупцією в Автономній Республіці Крим, облас­тях, містах Києві та Севастополі). Органи місцевого самовряду­вання також створюють комісії, що виконують профілактичні функції — комісії у справах молоді, спостережні, адміністра­тивні та ін. До спеціалізованих громадських суб'єктів нале­жать загони самооборони, добровільна народна дружина, това­риські суди та інші громадські формування, основне завдання яких полягає в попередженні злочинності й охороні громадсь­кого порядку.

До неспеціалізованих суб'єктів належать всі інші структу­ри, що здійснюють функції управління економікою, обороною, освітою, культурою та іншими сферами життя суспільства.

11.5. Правоохоронні органи

як суб'єкти попереджувальної діяльності

Найсуттєвіший внесок у попередження злочинності роблять правоохоронні органи. Для окремих з них (наприклад, для ор­ганів внутрішніх справ) попередження злочинності є одним з основних обов'язків. Профілактичні функції правоохоронних органів реалізуються переважно на спеціально-кримінологіч­ному та індивідуальному рівнях.

Найяскравіше виражену профілактичну спрямованість має діяльність прокуратури, суду, органів внутрішніх справ та служби безпеки. Це пояснюється тим, що для цих органів обов'язок здійснювати таку діяльність закріплений законо­давством, а також наявністю певного досвіду в цьому напрямі діяльності.

Прокуратура виконує профілактичні функції у процесі роз­в'язання своїх основних завдань. Згідно з п. 9 Перехідних поло­жень Конституції України прокуратура продовжує виконувати

139

функції загального нагляду за дотриманням законів і досудового слідства до введення в дію законів стосовно органів державного контролю та досудового слідства. Здійснюючи загальний нагляд за виконанням законів органами влади й управління, юридични­ми особами, громадськими організаціями, посадовими особами й окремими громадянами, прокуратура зобов'язана реагувати на випадки порушення законності та вживати заходів поновлення порушених прав та інтересів держави, фізичних і юридичних осіб, порушувати стосовно порушників законності дисциплінар­не, адміністративне чи кримінальне провадження, опротестову­вати незаконні рішення, виносити попередження про неприпус­тимість порушення закону.

Профілактична функція реалізується і в діяльності слідчих підрозділів прокуратури. У процесі розслідування криміналь­них справ слідчі прокуратури зобов'язані виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, і вносити відповідним посадовим особам подання для їх усунення.

При здійсненні нагляду за виконанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та попе­реднє слідство, прокурор запобігає випадкам порушення закон­ності з боку відповідних посадових осіб і контролює виконання цими посадовими особами вимог закону щодо встановлення обставин, які сприяли вчиненню злочинів, і їх усунення.

Попередження рецидивної злочинності органами прокура­тури досягається у процесі здійснення нагляду за дотриманням законів у місцях позбавлення волі, в органах і установах, що виконують інші види кримінального покарання та заходи кри­мінально-правового впливу, а також здійснюють контроль і со­ціальну адаптацію осіб, які відбули покарання.

Крім того, на органи прокуратури покладено обов'язок з ко­ординації діяльності місцевих правоохоронних органів з боро­тьби та попередження злочинності.

Особливе місце в системі правоохоронних органів посідає суд. Хоча основним обов'язком суду є здійснення правосуддя і в певному розумінні суд не є суб'єктом боротьби зі злочинніс­тю, це не принижує його внеску у процес профілактики зло­чинів. Процес розгляду в суді кримінальних справ справляє виховний і загально-попереджувальний вплив на громадян. Ви-носячи обґрунтований і справедливий вирок у кримінальній чи

140

цивільній справі, суд забезпечує загальну й спеціальну превен-цію, у тому числі й попередження рецидиву. Певний про­філактичний ефект має проведення виїзних судових засідань.

Спеціальна кримінологічна функція суду реалізується шля­хом винесення поряд з вироком окремих ухвал з вимогами усу­нути криміногенні обставини, що сприяли або полегшували вчинення злочину, з метою запобігання вчиненню таких зло­чинів та інших правопорушень у майбутньому.

Широкі повноваження щодо здійснення профілактичної ді­яльності має Служба безпеки України. До основних завдань СБУ, що закріплені у ст. 2 Закону України "Про Службу без­пеки України", крім захисту державного суверенітету, кон­ституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, закон­них інтересів держави і прав громадян від розвідувально-під-ривної діяльності іноземних спецслужб входять також попе­редження, виявлення, припинення і розкриття злочинів проти миру й безпеки, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та ін­ших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Одним з обов'язків, що покладаються на СБУ відповідно до її^ основних завдань, є здійснення профілактики правопорушень у сфері державної безпеки.

Основний тягар здійснюваної в Україні спеціально-криміно-логічної попереджувальної діяльності покладається на органи внутрішніх справ України. Згідно з Положенням "Про Мініс­терство внутрішніх справ України", затвердженим Указом Пре­зидента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138, до основних завдань МВС України поряд з іншими належать такі:

• організація й координація діяльності органів внутрішніх
  справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів сус­
  пільства й держави від протиправних посягань, охорона
  громадського порядку та забезпечення громадської без­
  пеки;

• участь у розробці та реалізації державної політики щодо
  боротьби зі злочинністю;

• забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, роз­
  криття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини,

141

вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприя­ють вчиненню правопорушень.

Особливе місце у здійсненні профілактичної діяльності орга­нами внутрішніх справ посідає міліція. Згідно із ст. 2 Закону України "Про міліцію" одним із завдань міліції є попереджен­ня і припинення правопорушень. Крім того, про спеціально-попереджувальну функцію міліції зазначається в п. 2, 6, 7, 13, 14 ст. 10 Закону України "Про міліцію", де наведено також пе­релік основних обов'язків міліції.

Аналіз чинного законодавства, підзаконних актів МВС Ук­раїни та інших документів дає підстави виокремити такі основ­ні напрями попереджувальної діяльності міліції:

• попередження економічних злочинів;

• профілактика особливо небезпечних і тяжких злочинів;

• припинення злочинної діяльності організованих злочин­
  них груп, а також професійних злочинців;

• попередження злочинності неповнолітніх;

• попередження рецидивної злочинності;

• попередження і припинення порушень громадського по­
  рядку та громадської безпеки, масових заворушень;

• боротьба з майновими злочинами.

Профілактичну функцію виконують усі підрозділи міліції, які входять в її структуру: кримінальна міліція, міліція гро­мадської безпеки, транспортна міліція, державна автоінспек­ція, міліція охорони, спеціальна міліція. Найвагоміший внесок у профілактичну діяльність міліції роблять підрозділи карного розшуку, державної служби боротьби з економічними злочина­ми, дільничні інспектори міліції, слідчі, штатні підрозділи ді­знання, патрульно-постова служба, підрозділи державної служ­би охорони і державної автомобільної інспекції.

5. На які види поділяється індивідуальна профілактика зло­
   чинів залежно від стадії генезису особи злочинця?

6. У яких формах здійснюється спеціально-кримінологічна
   профілактика?

7. В яких формах реалізується індивідуальна профілактика?

8. На які види поділяються заходи профілактики за зміс­
   том?

9. Які нормативні акти становлять правову основу профіла­
   ктики злочинів?

10. На які групи і на основі яких критеріїв класифікують су­
    б'єктів профілактичної діяльності?

11. Сутність профілактичної діяльності органів прокура­
    тури.

12. Як здійснюється профілактична діяльність суду?

13. Основні напрями попереджувальної діяльності міліції.

Контрольні питання

1. Що означає термін "попередження злочинності"?

2. Яким принципам повинна відповідати діяльність з попере­
   дження злочинності?

3. Об'єкти попереджувальної діяльності.

4. На яких рівнях здійснюється попередження злочинності
   залежно від ієрархи причин і умов злочинності?

142

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА*

Тема

12

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАРКОМАНІЇ. НАРКОБІЗНЕС І ЗАХОДИ ЙОГО ЗАПОБІГАННЯ

1. Кримінологічна характеристика наркоманії: медичні й соціальні
   аспекти,

2. Причини наркоманії в сучасних умовах.

3. Шляхи попередження наркоманії.

4. Наркобізнес і заходи його запобігання.

12.1. Кримінологічна характеристика наркоманії: медичні й соціальні аспекти

Наркотичні засоби і їх вплив на людину відомі багато сто­літь. Але тільки у другій половині XX ст. наркотики і близькі до них за дією на організм людини речовини визнані силою, що здатна призвести навіть до загибелі людську цивілізацію. Адже серед чинників саморуйнівної поведінки людей наркотики пе­ребувають на одному рівні, а часто-густо й на вищому, ніж ал­коголь, соціальні хвороби тощо.

Вживання наркотиків призводить до тяжкої, майже невилі­ковної хвороби — наркоманії.

Наркоманія є хворобливим потягом до наркотиків та похід­них з них речовин. Але поруч з вживанням наркотиків останнім часом серед частини людства дедалі частішають випадки вжи­вання психотропних та сильнодіючих речовин. Хворобливий по­тяг до таких препаратів називається токсикоманією.

У лютому 1995 р. в Україні було прийнято дуже важливі щодо розглядуваної проблеми закони України: "Про обіг в Ук­раїні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу нарко-

Особлива частина підготовлена Ю. В. Алексаидровим. 144

тичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зло­вживанню ними", «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотроп­них речовин, їх аналогів і прекурсорів" і Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними"». От­же, створено базу прогресивного законодавства, що перебуває на рівні міжнародних вимог і дає можливість боротися з нар­команією та токсикоманією як соціальними і медичними яви­щами, які нині стрімко прогресують в усьому світі.

У перелічених законах (з подальшими їх змінами) поняття наркоманії визначається як хворобливий психічний стан, що зумовлений зловживанням наркотичних засобів і характери­зується психічною або фізичною залежністю від них. Нарко­ман — це особа, у якої медичним закладом встановлено діагноз "наркоманія". Це саме можна сказати про поняття "токсико-

ман" і "токсикоманія".

Але наркоманія — це останній етап незаконного (немедич-ного) зловживання особою наркотичних засобів. Тому існує по­няття людини, яка незаконно, без призначення лікаря вживає наркотичні засоби або психотропні речовини, хоча її не діагно­стовано як наркомана (аналогія з поняттям "алкоголік" і лю­дини, яка зловживає спиртними напоями).

Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекур­сорів (далі — Перелік) згрупований у списку наркотичних засо­бів, психотропних речовин і прекурсорів, включених у таблиці І-ІУ згідно із законодавством України і міжнародними договора­ми, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни. Перелік затверджує Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в галузі охо­рони здоров'я і публікують офіційні друковані видання (див. По­станову Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 770 Офіційний вісник України, 2000, № 18 ст. 953).

Наркотичні засоби — це включені в Перелік речовини при­родного чи синтетичного походження, препарати, рослини, які становлять небезпеку для здоров'я населення в разі зловживан­ня ними.

Психотропні речовини — це включені в Перелік речовини природного чи синтетичного походження, препарати, природні

145

матеріали, здатні викликати стан залежності й справляти депре­сивний або стимулюючий вплив на центральну нервову систему або викликати порушення сприйняття чи емоцій, або мислен­ня чи поведінки і становлять небезпеку для здоров'я населення в разі зловживання ними.

Прекурсори — це речовини і їх солі, які використовують у виробництві наркотичних засобів і психотропних речовин, включених у Перелік.

Аналоги наркотичних засобів і психотропних речовин — це заборонені в обігу в Україні речовини природного чи синтетич­ного походження, не включені в Перелік, хімічна структура й властивості яких подібні до хімічної структури і властивостей наркотичних засобів та психотропних речовин, психоактивну дію яких ці речовини відтворюють.

Вживати окремі види наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів дозволяється лише з метою застосування в медичній практиці або для науково-дослідної роботи, експерт­ної чи оперативно-розшукової діяльності, або з навчальною ме­тою. Цей обіг суворо регламентований і може здійснюватись підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності відповідної ліцензії.

Роздрібна реалізація громадянам наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів, що дозволені до застосування в медичній практиці, здійснюється лише за рецептом лікаря че­рез аптечні заклади державної та комунальної форми власності за наявності відповідної ліцензії на цей вид діяльності.

В Україні актуальним є культивування таких сільськогоспо­дарських культур, що містять наркотичні засоби, як снотвор­ний мак і конопля (каннабіс).

Відомо близько 100 видів снотворного мгйсу, але всі вони по­діляються на дві групи: олійний мак (культивується в Європі, у тому числі в Україні, США, Австралії) — для отримання їсті­вної олії та зерен для кулінарних потреб і опійний мак (куль­тивується в Азії, Латинській Америці, Африці) — з метою ви­роблення сировини для медичних препаратів. Обидві групи мають у хімічному складі алкалоїди: морфін, кодеїн, тебаїн та інші, які при вживанні справляють наркотичний вплив.

З макової голівки добувають опіумну сировину, з якої виго­товляють так звані важкі наркотики — морфій і героїн. З ма-

146

кової соломки готують наркотичні засоби для немедичного вживання.

Поряд з цим виготовлені у фабричних умовах на державних підприємствах лікарські препарати — кодеїн, оксикодон, бар­баміл, промедол, омнопон — справляють наркотичну дію, є предметами, що підлягають суворому контролю з боку уповно­важених на це державних установ та посадових осіб і порядок обігу яких суворо регламентований.

Олійний мак історично широко культивується в Україні, але його використання з метою немедичного вживання нарко­тиків, які є складовими маку, примусило державу заборонити його неліцензійне вирощування, встановивши за це адміністра­тивну і кримінальну відповідальність.

Конопля (каннабіс) — це однорічна трав'яниста рослина, з різних сортів якої виробляються олія і основа для виготовлен­ня канатів, мішкотари тощо. Окремі сорти коноплі (індійська, південно-манчжурська, південно-чуйська, південно-архонська, південно-краснодарська) більшою чи меншою мірою містять у своєму хімічному складі тетрагідроканабінол, який при вжи­ванні справляє на людину наркотичну дію. Перероблену коно-плю називають так: анаша, гашиш, гашишна олія, марихуана.

Нині посіви коноплі в Україні зведені до мінімуму, проте на великих площах росте дика конопля, знищити яку дуже важко.

Перед вченими світу стоїть завдання вивести для різних клі­матичних поясів сорти маку і коноплі, які не містять або май­же не містять наркотичних компонентів.

Серед рослинного світу планети існує ще кока, яка дістала значного поширення в Південній Америці. Із листя коки шля­хом переробки виготовляють наркотичний засіб кокаїн (остан­німи роками він з'являється в Україні). Назвемо також ефедру хвощову (надходить з азіатських країн), з якої виробляють окремі наркотичні засоби.

Подальшого поширення дістають наркотики на синтетичній основі — ЛСД, амфетаміни, метамфетаміни та інші, які за впли­вом повною мірою конкурують з наркотиками, виготовленими з природної сировини. Нині найбільш "модний" метамфетамін — це так званий екстазі, різновидів якого існує близько 40.

147

Серед сильнодіючих засобів токсикомани вживають лікарсь­кі препарати, які належать до снотворних або транквілізаторів: седуксен, реланіум, клофелін, нозепам, похідні барбітурової кислоти тощо. Використовують також хімічні речовини й ре­активи: ефіри, ацетон, дихлоретан, хлороформ, бензин, анти­фриз, толуол, а також побутові хімічні засоби — плямови-відники, туалетні води, клеї, розчинники фарб, рідини для чищення одягу, аерозолі тощо.

Наркотичні й сильнодіючі засоби вживають внутрішньовен­ним або внутрішньом'язовим введенням наркотичного розчину за допомогою шприца, а також через паління, ковтання, ню­хання.

Сенс вживання наркотиків і сильнодіючих засобів полягає в тому, що всі вони викликають (або принаймні очікується поя­ва) ейфорію (збудження центральної нервової системи, яке впливає на мозковий "центр радощів"), яка на деякий час змі­нює уяву людини, наділяючи її незвичайним "почуттям" аж до галюцинацій.

Після цього може настати стан прострації (наркотичного сну). Далі збудження різко змінюється пригнічуванням цент­ральної нервової системи, настає так званий синдром абстинен­ції. Цей синдром призводить до дуже хворобливого психічного і фізичного стану особи, вийти з якого можна тільки через вживання нової дози наркотику, що глибоко виснажує фізичні й психічні сили людини.

За незначний проміжок часу (подекуди через кілька тижнів) немедичного вживання наркотиків особа (особливо підлітки й жінки) стає хворою на наркоманію (токсикоманію).

Суть наркоманії як хвороби виявляється в такому:

• виникає явище психічного дискомфорту, непереборна по­
  треба у вживанні наркотиків (психічна залежність);

• перебудовується функціональна діяльність організму, по­
  рушується нормальна робота його органів і систем, що ви­
  кликає з часом нестерпно болісні відчуття (настає фізич­
  на залежність);

• з кожним наступним вживанням наркотиків організм
  дедалі більше адаптується до них, і щоб досягти ейфорії,
  наркоман змушений раз у раз збільшувати дозу їх прийому
  (відбувається так званий процес толерантності (від лат.
  іоІегапШ — терплячість)).

148

Таким чином, створюється замкнене коло: організм хворої людини інтенсивно руйнується і водночас вже не може існу­вати без нових доз наркотиків.

Небезпечність проявів наркоманії (токсикоманії) полягає в тому, що вона дуже швидко і безповоротно руйнує фізичне і моральне здоров'я людини: смерть здебільшого настає через кілька років (іноді місяців) інтенсивного вживання засобів, але цьому передують деградація особи, відмова від суспільне ко­рисної праці, психічна нестійкість, порушення статевої сфери, втрата пам'яті, тероризування рідних і знайомих тощо.

Крім того, наркоманія тісно пов'язана із злочинністю, адже вона є однією з найтяжчих складових фонових явищ.

Взаємозалежність наркоманії і злочинності неминуче вияв­ляється у протиправйих діях наркоманів:

• злочинах, які вони вчиняють під безпосереднім впливом
  наркотиків (психотропних речовин) на організм — вбив­
  ствах, тілесних ушкодженнях, хуліганстві тощо;

• злочинах з метою заволодіння наркотиками або грошима
  і речами для їх придбання, адже наркотики коштують так
  дорого, що чесно заробити гроші на їх придбання важко
  (частка злочинів такого напряму перевищує 10 % сукуп­
  ної кількості розкритих злочинів: розбоїв, грабежів, кра­
  діжок, вимагань тощо*. До речі, у США ця частка стано­
  вить 4/5 загальної кількості майнових злочинів названих
  видів);

• діях, пов'язаних з виготовленням і збутом наркотиків,
  найнебезпечніші з яких належать до наркобізнесу і мають
  ознаки організованої злочинності (щорічно в Україні ви­
  кривається понад 1000 груп наркоділків, вилучаються де­
  сятки тон наркосировини, притягуються до кримінальної
  та адміністративної відповідальності десятки тисяч осіб,
  причетних до виготовлення чи розповсюдження наркоти­
  ків. Зокрема у 2001 р. міліцією викрито 47,8 тис. злочи­
  нів, пов'язаних з незаконним обігом наркотиків, що вдві­
  чі перевищує цей показник за 1994 р.).

Немедичне вживання наркотиків призводить до численних са­могубств, побутового і виробничого травматизму, безпосередньої

Тут і далі цифри, факти, цитування — з відкритих публікацій.

149

смерті від надмірності доз вживаних засобів (так званий "золо­тий постріл", від якого щорічно гинуть до 900 осіб). Практич­но всі наркомани, що вживають опіати, хворі на гепатит, знач­на кількість на СНІД і сифіліс.

Нині у світі зареєстровано близько ста мільйонів наркоманів і тих, хто активно вживає наркотики. Нині в Україні їх налі­чується близько 110 тисяч, кожного дня на облік ставляться близько 50 осіб, проте й знімається багато через смерть. Пере­важна більшість тих, хто стає на облік як наркоман, — особи до ЗО років. Кількість тих, хто вживає наркотики, реально до­рівнює кількості зареєстрованих, помноженій щонайменше на десять, тобто близько одного мільйона осіб. На жаль, прогнози ситуації з поширенням наркоманії невтішні. Адже спостеріга­ються такі тенденції:

• омолодження і фемінізації наркоманії (соціологічні опи­
  тування засвідчують, що значна частина студентів і учнів
  середніх навчальних закладів, особливо училищ, так чи
  інакше причетні до вживання наркотиків);

• збільшення питомої ваги тяжких форм наркоманії, у тому
  числі полінаркоманії і вживання будь-якого виду нарко­
  тику;

• виникнення ринку "важких" наркотиків (зокрема, геро­
  їну, кокаїну);

• поява нових видів токсикоманії серед неповнолітніх і мо­
  лоді з розширенням асортименту токсинів і способів їх
  вживання (зокрема, вдихання парів органічних розчинни­
  ків, групові форми вживання психоактивних препаратів).

Немедичне вживання наркотиків поширюється практично серед усіх соціальних груп суспільства — робітників, службов­ців, селян, учнів, безробітних, у тому числі серед заможних — комерсантів, бізнесменів та ін.

Принагідне зазначимо, що приблизно три чверті наркоділ-ків — це люди, які полишили суспільне корисну працю і праг­нуть заробити на нещасті інших.

12.2. Причини наркоманії в сучасних умовах

По-перше, зауважимо, що наркоманія як явище існувала в Україні упродовж усього XX ст., а останніми роками її кількіс-

ні та якісні показники набагато підвищились. По-друге, про­блема наркоманії нагальна для людства загалом.

Спробуємо пояснити, що ж призвело до такої ситуації. У глобальному масштабі XX століття ознаменоване як час не­бачених раніше потрясінь і катаклізмів (і не так у природній, як у соціальній сфері). Дві світові війни, що не мали аналогів у попередній історії людства, кровопролитні революції, від­чайдушна боротьба класів і партій, мільйони закатованих — один бік проблеми. Другий — це психічний повсякденний тиск наявності зброї масового знищення, поширення невилі­ковних хвороб, організованої злочинності, що охопила всі країни і континенти.

Ці та багато інших чинників призвели до того, що значна частина людства втратила психологічну стійкість, шукає мож­ливості відійти від жахаючої дійсності, очікує на кінець життя на планеті й тому знаходить порятунок у саморуйнівній пове­дінці: алкоголі, наркотиках тощо (виявляється ескапізм — праг­нення особистості піти від дійсності у світ ілюзій, фантазій).

Чинників, що призводять до поширення наркоманії в сучас­них умовах, безліч: і тих, що були раніше, і тих, що виявля­ються нині.

Так, певним представникам різних верств населення прита­манна значна бездуховність, у частини людей спостерігається крах особистих сподівань (фрустрація). У молоді, яка краще адаптується в сучасних умовах, водночас здебільшого відсутні далекоглядні життєві орієнтації та ідеали соціальне значущого плану. Невизначеність у багатьох питаннях близького і далеко­го майбутнього так само властива частині населення. І все це відбувається на тлі різкого зниження життєвого рівня значної частини громадян. Тому певна кількість людей різного віку і соціального становища бажає часом "скинути напруження", ві­дійти на певний час від дійсності.

Водночас виявляється низький загальний рівень культури певної частини населення, і передусім серед молоді, яка не бачить в оволодінні досягненнями культури можливості роз­в'язання власних життєвих проблем. Звідси — споживацьке ставлення до культури, незацікавленість у духовному зрос­танні, потяг до так званої маскультури, що пропонує ігно­рування гідності, моралі, насаджує порнографію, насильство,

150

151

духовне зубожіння. Саморуйнівна поведінка людини (у тому числі вживання наркотиків) є невіддільним чинником такої культури. Внаслідок цього частині молоді притаманні високий рівень конформізму, невміння опиратися референтній групі, до якої виявляється потяг і де вживають наркотики, відсутність сили волі, щоб протистояти втягуванню в наркотичну залеж­ність, легковажність в оцінюванні ситуації стосовно себе сього­дні й у майбутньому, прагнення до миттєвих розваг, бажання "бути дорослим" і "все випробувати в житті".

Зазначимо й те, що в колишньому СРСР розглядувана про­блема хоча й не була найболючішою, проте фактично повністю замовчувалась упродовж десятиліть. У країні домінував по­гляд, що наркоманія можлива лише за кордоном, тому й не було вироблено дієвих засобів і методів антинаркотичної пропа­ганди, прищеплення населенню, особливо молоді, розуміння страшної небезпеки через вживання наркотиків. Саме тому нині у країнах СНД немає антинаркотичного громадського руху, не створено громадської думки, яка б одностайно засу­джувала вживання наркотиків і тих, хто їх розповсюджує. Мало того, підвищення порогу терпимості до антисоціальних явищ у суспільстві стосується й проявів наркоманії.

Саме з огляду на викладене у вітчизняних міністерствах охорони здоров'я і внутрішніх справ недостатньо сил і засобів для боротьби з наркоманією. Насамперед замало висококвалі­фікованих лікарів-наркологів і психіатрів, спеціалістів для бо­ротьби з наркобізнесом в органах міліції, спеціалізованих дер­жавних медичних закладів, а також достатньої кількості ліків, препаратів, техніки.

Антинаркотичне кримінальне і адміністративне законодав­ство було значною мірою недосконале, а головне — не застосо­вувалося, що певною мірою характерно й нині.

Істотний негативний чинник поширення наркоманії виявля­ється в тому, що Україна має велику сировинну наркотичну базу: олійний мак і конопля. А погіршення матеріального ста­новища частини населення і можливість збільшити власні при­бутки штовхає частину сільського населення до незаконних дій, пов'язаних з культивуванням снотворного маку. Щорічно в Україні виявляється і ліквідується нелегальних посівів маку на площі близько 1300 кв. м. Щодоби реєструється близько

130 злочинів, пов'язаних з наркотиками, і така сама кількість осіб притягується до кримінальної відповідальності у справах цієї категорії.

Дослідження засвідчують, що злочинцями здебільшого є молодь віком до ЗО років, серед якої майже 90 % безробіт­них. З-поміж споживачів наркотиків переважають такі кате­горії особи без певних занять — 80,9%, робітники — 12,7 %, учні професійно-технічних училищ і шкіл — 1,9%, студенти — 1,7 %, інші — 2,8%.

Щодоби з незаконного обігу вилучається понад 100 кг нар­котиків і наркотичної сировини, але (за світовим досвідом) ця цифра не перевищує 1/15 їх реального обсягу.

Виключно великою у сфері наркобізнесу є активність зло­чинності. Адже жодну іншу злочинну діяльність не можна по­рівняти з наркобізнесом за рівнем прибутків (за різними оцін­ками щорічно у світі вони становлять 500—1500 млрд дол. США). Ось чому злочинний світ невпинно активізується і в Україні. Зі стабільністю гривні в Україні активізувалось заве­зення "важких" наркотиків. Важливо й те, що "відмити" заро­блені на наркобізнесі "брудні гроші" в Україні легко, адже в нашій державі тільки зароджується система відслідковування джерел накопичення капіталу. Значна кількість наркоділків так само є наркоманами, а щодо "дрібних споживачів", то вони з різних причин (через бажання бачити родичів і друзів "таки­ми як самі", "заробити" на придбання наркотиків тощо) дуже активно втягують у вживання наркотиків своє оточення. Дослі­дження свідчать, що за один рік один наркоман втягує у вжи­вання наркотиків у середньому сім осіб.

Зазначимо також, що нині вітчизняна митна служба не має необхідної кількості фахівців і технічних засобів, які б допома­гали повністю виявляти товаропотік наркотичних речовин, що йде транзитом через Україну. Проте, як засвідчує світовий до­свід, частина транзитного товару залишається у країнах, через які він прямує, і ця частина тим більша, чим більший потік.

12.3. Шляхи попередження наркоманії

В Україні на сучасному етапі проблема боротьби з наркомані­єю набирає державної важливості. Створена й діє Національна

152

153

координаційна рада у справах боротьби з наркоманією при Ка­бінеті Міністрів України.

У 1992 р. Україну було прийнято до Інтерполу. Беручи ак­тивну участь у діяльності багатьох міжнародних організацій, які ведуть боротьбу з поширенням наркотиків, діючи на підста­ві домовленостей з низкою держав, Україна з ініціативи якої ООН оголосила останнє десятиріччя XX ст. "десятиріччям бо­ротьби з наркоманією" і активно співпрацює зі світовим това­риством у цьому напрямі. Зокрема, це виявляється в розробці низки міжурядових і міжміністерських угод, у контактах між окремими службами міліції (поліції).

Світове співтовариство здійснює такі основні напрями бо­ротьби з поширенням наркотиків:

• широку профілактичну діяльність, спрямовану на те, щоб
  запобігти втягненню молоді у вживання наркотиків. З цією
  метою застосовують найновіші досягнення медицини, пси­
  хіатрії, педагогіки тощо, долучаючи до цього всі сфери су­
  спільства. Вважається, що цей напрям має бути пріорите­
  тним в усіх державах світу;

• "силову" боротьбу з наркобізнесом із залученням спеціалі­
  зованих установ, військової і спеціальної техніки, спеціаль­
  но підготовлених співробітників; контроль за "відмиванням
  брудних грошей"; захоплення кур'єрів з наркотичним бага­
  жем (іноді до кількох тон) і через них — керівників нар-
  кокартелів. Зауважимо, що цей напрям боротьби потре­
  бує великих зусиль з боку держави і значних коштів;

• "лібералізацію" наркотичної проблеми, тобто держава до­
  ходить висновку, що найкращий спосіб боротьби з нарко­
  тизацією населення — легальна реалізація наркотиків че­
  рез аптеки або спеціалізовані крамниці (ідеться про так
  звані легкі наркотики). Це немов би "вибиває" підґрунтя
  наркобізнесу, уможливлює контроль ринку збуту нарко­
  тиків і сприяє повному обліку наркоманів і їх лікуванню.
  Проте, як свідчить досвід, така депеналізація споживання
  наркотиків (Голландія, Швеція) не дає бажаних результа­
  тів. Так, у наркоманів залишається потяг до "важких" на­
  ркотиків. При цьому наркотична кон'юнктура не поліп­
  шується. Здається, що для України така "лібералізація"
  не прийнятна, хоча в Києві, Одесі й деяких інших містах

країни в межах проекту ВООЗ ООН здійснювалися заходи, пов'язані в видачею наркоманам шприців, презервативів, дезрозчину тощо.

До найважливіших заходів профілактики наркоманії нале­жать організаційні, економічні, культурно-виховні та правові.

Щодо організаційних заходів зазначимо, що в Україні пра­цює єдиний міжвідомчий банк даних про осіб, причетних до незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речо­вин, і про факти вилучення цих засобів з незаконного обігу. Цей банк інтегрується в міжнародну систему. Створено також єдиний реєстр хворих на наркоманію у країні.

У системі МВС України функціонує Управління у справах боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, яке має підрозділи в усіх територіальних і транспортних підрозділах МВС України.

У 1995 р. згідно із законом було ліквідовано ЛТП для нар­команів у системі МВС України, а замість них у системі охоро­ни здоров'я створюються спеціалізовані закриті лікувальні за­клади для примусового лікування осіб, хворих на наркоманію (для неповнолітніх віком 16-18 років — спеціалізовані лікува­льно-виховні заклади).

Спеціальні підрозділи боротьби з міжнародною контрабан­дою наркотиків створені й діють при СБУ.

У Законі України "Про органи і служби у справах неповно­літніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. передбачено створення центрів медико-соціальної реа­білітації неповнолітніх віком від 11 років для лікування їх від алкоголізму, наркоманії і токсикоманії.

До економічних чинників профілактики наркоманії на­лежить розробка нових зразків сільськогосподарської техніки для збирання наркотичних культур з метою зменшення втрат врожаю, термінів його збирання й частки ручної праці. Триває плідна робота з виведення сортів конопель і снотворного маку з низьким вмістом наркотичних сполук. В умовах України важ­ливим напрямом діяльності є створення екологічно безпечних препаратів, розробка агротехнічних заходів і фізико-термічних методів знищення наркотиковмісних рослин, зменшуються площі посівів коноплі й укрупнюються їх плантації з метою якіснішої охорони.

154

155

До важливих економічних і водночас культурно-виховних проблем в Україні належить проблема проведення культурного дозвілля і розвитку молоді. Місцеві влади повинні створювати за місцем проживання й відпочинку населення, при навчально-виховних закладах і спортивних спорудах школи здоров'я, спортивні секції та військово-спортивні гуртки, розширювати мережу закладів культури і клубів дозвілля за інтересами, біб­ліотек, музичних і художніх шкіл, шкіл мистецтв для дітей, підлітків і молоді, забезпечувати їх культурно-спортивним ін­вентарем, музичними інструментами, книжковими фондами та відповідним обладнанням, активніше вирішувати питання про відвідування підлітками культурно-спортивних закладів на пільгових умовах.

Треба рішуче повертатися до розгляду питань про повернен­ня позашкільним навчально-виховним закладам приміщень, які було передано в оренду підприємствам і організаціям недер­жавної форми власності, а також тих, що використовуються не за призначенням.

Серед медичних заходів найперше потребують розробки ме­тоди реабілітації і ресоціалізації хворих на наркоманію, систе­ми навчання молоді здоровому способу життя з метою ранньої профілактики наркоманії.

В установах виконання покарань потрібно глибше вивчати практику лікування осіб, які вживають наркотичні засоби і за­суджені за скоєння на цій основі злочинів, щоб за результата­ми досліджень розробити й реалізувати заходи з підвищення ефективності подання медичної допомоги таким особам.

У системі МОЗ України в Києві створений і діє науково-ме­тодичний та клініко-реабілітаційний центр з проблем клініч­них залежностей, в інших містах працюють кризові нарколо­гічні центри.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів Україні "Про обов'я­зковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення" здійснюється профілактичний огляд серед осіб груп ризику.

Згідно з програмою Міжнародної організації праці й Програ­мою з контролю наркотиків 00Н МОЗ України впроваджує протинаркотичний і протиалкогольний проекти на робочих місцях, що дає позитивні результати.

156

Загалом же форми й методи подання допомоги хворим на наркоманію в медичних закладах як загального, так і закрито­го типу потребують розвитку й оновлення. Очевидно потрібно ефективніше вивчати й запозичувати зарубіжні методи реабілі­тації наркоманів з широким використанням їх самодіяльного управління у проживанні, праці та інших аспектах життя (за прикладами кооперативу Родольфо в Італії, общин Леві Петру-са у Швеції і Делансі-стріт у США). Окремі заходи в цьому пла­ні вживаються у Львові й Одесі.

Серед культурно-виховних заходів профілактики наркоманії зазначимо включення у програми вищих і середніх навчальних закладів курсів (розділів курсів) і тем про шкідливість вживан­ня наркотичних засобів. Фахівцями МОЗ України розроблено 10 навчальних антинаркотичних програм для учнів і батьків. На конкурсній основі слід створювати твори антинаркотичної спрямованості (художні, науково-популярні й мультиплікацій­ні фільми, плакати, проспекти, листівки, календарі тощо). До програм радіо і телебачення для молоді потрібно постійно включати передачі й рубрики про шкідливість наркоманії. Для вчителів і батьків слід видати відповідні посібники і рекомен­дації щодо антинаркоманійного виховання.

До правових заходів боротьби з наркоманією передусім на­лежать три вже зазначені закони, прийняті в лютому 1995 р. Ці закони стали великим кроком вперед у регулюванні про­блем, пов'язаних з наркотиками, наркоманією й наркобізне-сом; вони приведені до вимог міжнародного стандарту і водно­час ураховують реальну ситуацію в Україні. Урегульовано легальний обіг наркотиків, психотропних речовин і прекурсо­рів, контроль за їх обігом, використанням, а також заходи з безпеки і зберігання зазначених засобів, порядок їх отримання громадянами. Передбачено заходи протидії незаконному обігу зазначених засобів органами, що ведуть боротьбу з їх незакон­ним обігом, основні напрями цієї боротьби, порядок вирішення питання про лікування осіб, хворих на наркоманію, види цьо­го лікування.

Згідно з п. 76 Комплексної програми профілактики злочин­ності на 2001-2005 роки (затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000) розроблюється си­стема протидії надходженню в незаконний обіг наркотичних

157

засобів, психотропних речовин і прекурсорів з підприємств, установ та організацій, які мають ліцензію на діяльність, по­в'язану з виробленням, виготовленням, зберіганням, переве­зенням, придбанням, пересиланням, експортом, імпортом, від­пуском та знищенням таких засобів, речовин і прекурсорів, а також культивуванням, використанням у промислових цілях наркотиковмісних рослин.

У Верховній Раді України з ініціативи МВС і МОЗ України розглядається проект закону "Про обов'язкове лікування хво­рих на алкоголізм та наркоманію". Прийняття цього закону сприятиме покращенню наркотичної кон'юнктури, насамперед посиленню відповідних профілактичних заходів.

У країні посилена кримінально-правова боротьба з незакон­ним обігом наркотиків. У Кримінальний кодекс України введено спеціальні норми про відповідальність за контрабанду наркотич­них засобів, психотропних речовин та прекурсорів, незаконне їх отримання, вживання, використання коштів, здобутих від їх незаконного обігу.

На основі законодавства створюється нормативне регулю­вання окремих проблем за допомогою міжвідомчих і відомчих актів. Наприклад, правові та організаційні основи системи ви­явлення, обстеження й обліку різних категорій громадян, зокре­ма учнів середніх загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ та технікумів, які вживають наркотичні засоби.

Щодо органів внутрішніх справ, то вирішення ними профі­лактичних проблем неможливе без всебічного аналізу ситуації з правопорушеннями, пов'язаними з наркотичними засобами, і особами, які займаються їх незаконним обігом і вживанням. У процесі аналізу збираються дані, що характеризують як зло­чинців, так і споживачів наркотиків, об'єктивні обставини, що зумовлюють порушення антинаркоманійного законодавства, й умови, які сприяють такому порушенню. Збиранням відомос­тей у цій сфері займаються всі служби міліції при виконанні своїх функцій, а також органи охорони здоров'я (насамперед наркологічна служба), освіти, керівники виробничих колекти­вів та ін.

Індивідуальна профілактика наркоманії повинна здійснюва­тися щодо осіб, які зловживають наркотиками і в поведінці яких відсутні ознаки злочину, пов'язаного з наркотичними за-

158

собами, проте виходячи з антигромадської поведінки цих осіб є ймовірність скоєння ними такого злочину.

Індивідуальну профілактику треба починати з особою рані­ше, ніж вона починає зловживати наркотиками. Наркомани "прогресують" поступово і зазвичай це відбувається поетапно:

• нездоровий інтерес до наркотиків, їх виготовлення, спо­
  живання тощо (група відносного ризику);

• перебування в середовищі наркоманів, схвалення їх пове­
  дінки, разові прийоми наркотиків (група підвищеного ри­
  зику);

• вживання наркотиків більш-менш постійно, але без явних
  

ознак наркоманії (група тих, хто зловживає наркотика­
ми);

• формування хворобливої психічної й фізичної залежності
  від наркотиків (група хворих на наркоманію).

Вочевидь, виявляти і починати ранню профілактику нарко­манії треба вже з представниками групи відносного ризику, до речі, така профілактика найдієвіша.

Індивідуально-профілактичну діяльність слід здійснювати серед засуджених до покарання без позбавлення волі, звільне­них з місць позбавлення волі, відносно яких прийняте рішення про звільнення від кримінальної відповідальності, притягнутих до адміністративної відповідальності, тих, хто примусово ліку­вався від наркоманії, стосовно яких є інформація, що вони орі­єнтовані на вживання наркотиків.

Інформація про зазначених осіб надходить з місць позбав­лення волі, приймальників-розподільників, наркологічних служб, станцій "швидкої допомоги", медпунктів навчальних закладів, громадських організацій, окремих громадян тощо.

За наявності достатніх підстав зазначені особи беруться на профілактичний облік (щодо перших двох груп облік нецентралі-зований), з ними проводять індивідуально-профілактичну роботу працівники служби боротьби з незаконним обігом наркотиків (або працівники карного розшуку), дільничні інспектори мі­ліції, працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх і органів, що виконують покарання.

Профілактика повинна вестися за планом з урахуванням реко­мендацій лікаря-нарколога або за його безпосередньої участі в під­готовці та виконанні таких заходів. Щодо виявлених наркоманів,

159

то першочерговим заходом повинно бути їх направлення на лі­кування з подальшою профілактикою.

Роботу з особами, які перебувають на профілактичному об­ліку, слід проводити диференційовано з урахуванням їх пози­тивних і негативних якостей. При цьому методи переконання і виховання слід поєднувати з медичним, правовим і соціальним впливом.

Здійснення індивідуально-профілактичних заходів перед­бачає:

• нагляд за поведінкою і способом життя особи, яка перебу­
  ває на профілактичному обліку, реагування на скоєння
  нею правопорушень та інших протиправних дій, пов'яза­
  них з наркотиками;

• здійснення оперативно-профілактичних заходів щодо осіб
  з найближчого оточення розглядуваної особи, які прово­
  кують її до вживання наркотиків та інших одурманюючих
  засобів або до скоєння правопорушень.

Так, дільничний інспектор міліції стосовно таких осіб ви­конує профілактичну роботу з метою сприяння сім'ям, трудо­вим колективам, громадським організаціям у їх перевихову­ванні, переконанні в необхідності добровільного лікування, попереджує вчинення ними злочинів, намагається повернути їх до активної трудової діяльності; проводить бесіди за участю лі-карів-наркологів, представників трудових колективів, громад­ськості, членів сімей, інших родичів і осіб, здатних вплинути на розглядуваних осіб; вносить пропозиції щодо обговорення поведінки цих осіб на засіданнях громадських об'єднань за міс­цем їх роботи і проживання, в яких бере безпосередню участь; оформлює матеріали для направлення на примусове лікування осіб, які ухиляються від добровільного лікування або продов­жують вживати наркотичні речовини після проходження кур­су лікування і при цьому порушують громадський порядок та права інших громадян.

Загальна профілактика наркоманії потребує ретельного аналізу оперативної обстановки на території обслуговування (адміністративна ділянка, район, область), пов'язаної з неле­гальним обігом наркотиків та їх немедичним вживанням. Не­обхідно вивчати причини й умови, що сприяють порушенню антинаркоманійного законодавства, а також осіб, які його по-

160

рушують, і наслідки таких дій. Основне завдання загальної профілактики полягає в усуненні зазначених причин і умов або принаймні частковому перешкоджанні їх негативного впливу на ситуацію.

Серед профілактичних заходів важливе місце повинна посі­дати роз'яснювальна робота серед населення про велику шко­ду, яку завдає немедичне споживання наркотиків, необхідність дотримання антинаркоманійного законодавства і правові на­слідки його порушення.

У трудових колективах і за місцем проживання населення потрібно інформувати про стан оперативної обстановки у зазна­ченому напрямі, наводити конкретні її причини.

Особливу увагу слід приділяти роботі з батьками, які мають дітей-підлітків і юнаків, роз'яснюючи їм характерні ознаки вживання наркотиків (сліди уколів на тілі, наявність на ньому характерних малюнків або татуювань, поява шприців, бинтів, хімічного посуду, різке схуднення, характерний блиск очей, постійне ковтання слини, брехливість, поява великих боргів тощо). У разі виявлення у дітей таких ознак батьки повинні не­гайно звертатися по допомогу до медичних установ і міліції.

Систематично в місцях збуту і вживання наркотиків (як у приміщеннях, так і навколо них) міліція разом з громадськіс­тю повинна проводити рейди з метою встановлення і припинен­ня таких дій, застосовувати профілактичні заходи або заходи правового примусу.

Слід регулярно проводити планові оперативні перевірки установ, підприємств чи організацій, діяльність яких пов'я­зана з виробництвом або використанням наркотичних засо­бів, хімічних реагентів, де можливе виробництво синтетичних наркотиків, а також житлового сектора, гуртожитків, місць проведення дозвілля, де можливе немедичне вживання нар­котиків, а також інших місць за результатами попереднього аналізу.

До антинаркоманійної пропаганди треба широко залучати електронні й друковані засоби масової інформації, де разом з порушенням питань наркоманії професійними журналістами повинні постійно виступати медичні працівники, працівники міліції, прокуратури, педагоги. Лекції, бесіди, виступи, статті мають бути ретельно підготовлені, максимально враховувати

⁶ ~ 161

аудиторію або читачів. Вони повинні бути спрямовані на роз­вінчування вживання наркотиків як нібито незвичайного за­няття для вибраних, розповідати про конкретні трагедії (уни­каючи вказівок на прізвища) без нальоту сенсаційності.

В усіх без винятку заходах загальної профілактики нарко­манії активну участь повинні брати представники громадсько­сті, мікрорайону, батьківського активу.

Особливо тісно повинні взаємодіяти органи внутрішніх справ і охорони здоров'я через міжвідомчі звірки облікових даних на осіб, які вживають наркотики; обмін інформацією про стан що­до наркоманії на конкретній території (об'єкті) і спільне ви­вчення цього стану; спільні виступи перед населенням і в засо­бах масової інформації; обстеження у наркологів осіб, які підозрюються у вживанні наркотиків; індивідуально-профілак-тичну роботу з хворими після їх лікування і з особами, які пе­ребувають на профілактичному лікуванні.

12.4. Наркобізнес

і заходи його запобігання

Наркобізнес можна визначити як кримінально карану ко­рисливу діяльність у сфері незаконного обігу наркотиків, яку здійснює особа (або група осіб) у вигляді промислу.

Часто наркобізнесом займаються організовані злочинні фор­мування, які, отримуючи від цього великі незаконні прибутки, "відмивають" гроші, вкладаючи їх у легальний бізнес. У таких випадках Наркобізнес набирає рис організованої злочинності, якій властиві ієрархічна структура, сувора дисципліна, розпо­діл ролей, утримання корумпованих чиновників тощо.

Але не будь-які злочинні дії навіть груйи осіб можна зара­хувати до наркобізнесу. Від нього треба відокремлювати таку злочинну діяльність, як внутрішньогруповий і міжгруповий збут наркотичних засобів.

Внутрішньогруповим вважається такий збут наркотиків, коли група наркоманів, що об'єднані спільним вживанням нар­котиків (так звана сім'я), посилає за наркотичними засобами своїх заготівників ("гінців"), які їх скуповують або добувають в інший спосіб для вживання цією групою. Міжгруповий збут простежується у випадках передавання наркотиків іншим спо-

162

рідненим "сім'ям" за винагороду, що покликана компенсувати витрати тих, хто передав наркотики, щоб поповнити їх запаси [34].

Жодний з двох розглянутих випадків (на які припадає най­більша частка обігу наркотиків) не має ознак наркобізнесу, оскільки бізнес ґрунтується на наживі, що надходить постійно і характеризується як злочинна професійна діяльність, проми­сел, постійне джерело прибутків.

Наркобізнес створюється з кількох взаємопов'язаних етапів (стадій):

• виробництво, закупівля або викрадення наркотичних за­
  собів;

• доставляння їх до місця реалізації;

• збут (продаж) цих засобів споживачам.

Залежно від певних особливостей наркобізнес класифікуєть­ся на три підвиди.

Перший підвид характеризується таким розвитком (необов'яз­ково він проходить всі перелічені етапи): незаконне культивуван­ня наркотиковмісних рослин; виготовлення з них наркотичної сировини; транспортування цієї сировини; її збереження; виго­товлення придатних до вживання наркотиків (екстрагування, ра­фінування тощо); створення клієнтури, утримування наркоприто-нів; оптова і роздрібна торгівля наркотичними засобами.

Другий підвид характеризується викраденням наркотичної сировини або готових лікарських препаратів наркотичної дії з хімфармпідприємств, аптек, лікувальних закладів та їх збутом скупникам-оптовикам, які, у свою чергу, продають їх своїм кл ієнтам-споживачам.

Третій підвид характеризується викраденням хімічних реа­гентів, з яких виготовляються синтетичні наркотики в хіміч­них лабораторіях, що обладнуються безпосередньо на виробни­цтві, у дослідній лабораторії, вищому навчальному закладі або за місцем проживання злочинців.

Щоправда, останнім часом спостерігається також суто спе­кулятивна діяльність, коли наркотичні засоби постачають з країн СНД або навіть далекого зарубіжжя і продають в Укра­їні. З'явились у продажу і такі "важкі" наркотики, як героїн і кокаїн, бо окремі покупці платять за них навіть вищу ціну, ніж у країнах Заходу.

163

Розглянемо, як же на практиці здійснюються окремі стадії злочинної діяльності. Основними джерелами наркосировини є насадження маку і коноплі на всій території України, особливо в південних і західних областях.

Незважаючи на заборону, частина сільського населення Ук­раїни сіє мак і після його збирання й отримання макової соло­мки самостійно або за попередньою домовленістю з посередни­ками продає сировину.

Злочинці-заготовлювачі подекуди самостійно збирають сировину на державних ділянках маку чи коноплі або у при­ватних господарствах. Спостерігаються також факти безпосе­реднього культивування цих культур ділками наркобізнесу, які охороняють ділянки, а потім збирають урожай, якщо до цього моменту їх не викриє міліція. Після цього сировину транспортують у місто залізницею або автомобільним транс­портом. У місті сировину скуповують або оптовики, або про­дають її дрібними партіями. Наркопритони, як правило, утримують ватажки наркоманної "сім'ї", за їх відсутності — їх жінки або інші родичі, а також неповнолітні, які лиши­лися без догляду.

Частина наркоманів активно втягує в незаконне вживання наркотиків родичів і знайомих, отримуючи за це заохочення від тих, хто збуває наркотики. Таке втягнення спочатку ро­биться безкоштовно, прищеплюючи особі "романтику" нарко­тичного вживання.

Високі кримінальні прибутки іноді штовхають на злочин­ний шлях осіб, які за характером роботи причетні до нарко­тиків.

Насамперед це ті, хто вирощує і збирає; урожай наркотико-вмісних рослин (мак, конопля), працює на конопляних заводах, у медичних хіміко-фармакологічних підприємствах, складах і базах медичних препаратів. Вони розкрадають зібрані нарко-тиковмісні рослини, виготовлені з них препарати або, вступаю­чи у злочинну змову із "заготівельниками", дозволяють їм по­тай збирати частину врожаю.

Серед медичних працівників викрадачами наркотичних засобів найчастіше є медичний персонал онкологічних ліка­рень, травматологічних пунктів, станцій "швидкої допомо-

164

ги", працівники аптек, аптечних складів, лікарі-анастезіоло-ги, дантисти.

Як засвідчують дослідження, наркобізнес може пройти у своєму розвитку чотири стадії:

• формування злочинної групи;

• створення злочинної групи, що "готова до дії";

• злочинна група, яка почала виконувати окремі операції зі
  збуту наркотичних засобів;

• злочинна група з повним "циклом" злочинної діяльності.
Профілактичні заходи органів внутрішніх справ на першій

стадії діяльності полягають у впливі на членів групи з метою викликати страх перед втратою здоров'я і життя, неминучістю покарання, дискредитувати лідера тощо. При цьому нарівні з впливом працівників-міліції застосовують вплив родичів, дру­зів, вихователів та ін.

На другій стадії організовують такі заходи: підрив автори­тету кримінальне активних членів злочинної групи, створен­ня у групі обстановки недовіри між її членами, породження сумнівів щодо успішної реалізації "справи", вилучення зна­рядь і засобів вчинення злочинів, транспортних засобів, ле-гендування відсторонення членів злочинної групи від посад, посилення охорони об'єктів, оприбутковування надлишків наркотичної сировини тощо [15].

Щодо профілактичної діяльності на третій і четвертій ста­діях, то насамперед здійснюють заходи, пов'язані з викриттям і припиненням злочинної діяльності. Це регламентована зако­ном так звана контрольована поставка, коли правоохоронні ор­гани, маючи відомості про надходження наркотичних засобів з-за кордону або з іншого регіону країни з метою транзиту або збуту, контролюють їх транспортування і отримання співучас­никами, затримуючи злочинців у найслушніший для докумен­тування злочинної діяльності час.

Для припинення злочинної діяльності застосовують також "оперативну закупку", коли спеціально надіслані працівники міліції, видаючи себе за злочинців або споживачів наркотиків, закуповують їх у оптових збутовиків і тим самим викривають їх злочинну діяльність.

Ще одним заходом припинення злочинної діяльності є огляд працівниками міліції транспортних засобів, вантажів і особистих

165

речей громадян за наявності достатніх підстав вважати, що за­значені особи транспортують наркотичні засоби (найчастіше це здійснюють під час збирання врожаю маку і коноплі).

До важливих профілактичних заходів належать обстеження промислових об'єктів переробки наркотичної сировини, кон­троль за збиранням післяжниварських залищків наркотичних рослин, за об'єктами їх збереження і реалізації, видачею рецеп­тів громадянам на право придбання ними наркотичних або психотропних лікарських препаратів.

Результативними в боротьбі з наркобізнесом є цільові опе­ративно-профілактичні операції, які щорічно проводяться в Україні в кілька етапів і мають кодові назви "Мак" і "До­пінг", їх здійснюють на основі типових планів з метою вияв­лення і перекриття джерел та каналів надходження наркотиків у нелегальний обіг, запобігання фактам злочинної діяльності наркоділків, виявлення й усунення обставин, що сприяють не­законному попиту й збуту наркотичних засобів.

Під час операції "Мак" працівники міліції за допомогою міс­цевої влади і громадськості організовують сільські сходи, по­двірні обходи з метою роз'яснення населенню відповідальності за незаконне висівання маку і коноплі, виявляють місця не­законного висівання і самосіву цих культур й знищують їх, здійснюють нагляд за поведінкою осіб, яких узято на облік як учасників наркобізнесу, затримують перевізників наркотичних засобів тощо.

Операцію "Допінг" проводять з метою виявлення, блокування та знищення осередків наркотизації, вилучення наркотичних засобів, запобігання розкраданню цих засобів з виробничих, дослідних, аптекарських і лікарських обієктів, встановлення фактів і місць виготовлення наркотичних засобів, визначення причин і умов вчинення цих злочинів.

На російсько-білоруському кордоні проводять спільну із си­ловими структурами цих країн оперативно-профілактичну опе­рацію "Канал", до якої залучають працівників міліції, підроз­діли внутрішніх військ і прикордонників, митну службу, службу безпеки, спеціалістів-кінологів. Мета операції — пере­крити канали надходження наркотиків, у тому числі "важ­ких", виявити і затримати наркокур'єрів.

166

За підсумками цих операцій у відповідні інстанції вносять­ся обґрунтовані подання, де перелічуються чинники, що зумов­люють наявність проявів наркобізнесу, і пропонуються заходи їх запобігання.

Результативними є також локальні профілактичні заходи: відвідування і перевірка навчальних закладів з метою виявлен­ня в них збувачів і покупців наркотиків, перевірка кафе, барів, казино, нічних клубів, дискотек, де збуваються і вживаються наркотичні засоби з подальшим висуванням питання про їх за­криття.

Для правоохоронних органів пріоритетними напрямами бо­ротьби з наркобізнесом залишаються викриття організованих злочинних угруповань наркобізнесу, збувальників-оптовиків, каналів надходження""важких" наркотиків і осіб, що їх транс­портують та реалізують, підпільних лабораторій, де виготов­ляють наркотики, та ін.

Контрольні питання

1. Поняття наркоманії і токсикомани як медичного й соці­
   ального явища.

2. Наркотичні засоби та психотропні речовини і поділ їх на
   категорії.

3. Зв'язок наркоманії зі злочинністю.

4. Тенденції наркоманії.

5. Причини й умови поширення наркоманії в сучасних умо­
   вах.

6. Напрями боротьби з наркоманією.

7. Організаційні, економічні, медичні, культурно-виховні та
   правові заходи профілактики наркоманії.

8. Взаємодія різних відомств і міжнародне співробітництво
   у профілактиці наркоманії.

9. Поняття наркобізнесу і етапи його злочинної діяльності.
10. Діяльність правоохоронних органів щодо запобігання нар­
кобізнесу.

167

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ"

1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх.

2. Причини й умови скоєння злочинів неповнолітніми.

3. Попередження злочинів неповнолітніх.

13.1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

Боротьба зі злочинністю неповнолітніх — одна з централь­них проблем боротьби зі злочинністю загалом. Показники зло­чинності неповнолітніх відбивають певною мірою ситуацію в суспільстві загалом, причому не тільки й можливо не так сьо­годні, як завтра, післязавтра, тобто в майбутньому.

Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві.

Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинни­ками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна від­повідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття: ст. 1 Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 15 лютого 1993 р. у редакції від 23 берез­ня 2000 р.). Нині в Україні налічується близько 13 млн непов­нолітніх.

Поряд з поняттям "злочинність неповнолітніх" вживається також поняття "підліткова злочинність". Але це не виправдано,

Див. також Александров Ю. В. Кримінологічна характеристика та попе­редження злочинності неповнолітніх // Кримінологія і профілактика зло­чинів. — К., 2000. — С. 52-64.

168

оскільки підліток — це дівчина чи хлопець віком 12-16 років. За підлітковим віком іде юність, але поняття "юнацька злочин­ність" також буде неправильним, бо юнацький вік не закінчуєть­ся у 18 років. Іноді вживають термін "дитяча злочинність", але таким поняттям можна умовно позначити діяння у віці до 16 ро­ків, оскільки злочини, які скоюють особи віком 17-18 років аж ніяк не можна вважати дитячими.

Порівнюючи за кількісними показниками злочинність не­повнолітніх із злочинністю дорослих, потрібно виходити з того, що перша охоплює чотирирічний період життя людини (14— 18 років), а друга — десятиріччя після 18 років. Різняться вони й якісно. Скажімо, злочинність неповнолітніх не стосується практично злочинів у сфері економіки, службових злочинів тощо.

Зазначимо, що для злочинності неповнолітніх характерна підвищена латентність, оскільки багато злочинів, які скоюють неповнолітні, дорослими сприймаються як пустощі через не­достатню соціальну зрілість (наприклад, крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальних закладах, хуліганські бійки, відбирання грошей і речей у молодших). Через те що цьому не надається належного значення або через небажання "виносити сміття з хати", про такі дії, як правило, дорослі не повідомляють органи внутрі­шніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, крадіжки, грабежі, розбійні напади). Таких серед урахованих статистикою понад 50 %.

Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від стану боротьби з нею і ставлення працівників правоохоронних органів до обліку її проявів. Тому у схожих за багатьма демо­графічними, економічними, територіальними та іншими пока­зниками регіонах можуть бути значні розбіжності щодо показ­ників розглядуваної злочинності.

Вивчаючи злочинність неповнолітніх, треба також урахову­вати, що окремі їх групи істотно різняться. Ось чому значно відрізняється злочинність неповнолітніх віком 14-15 і 16-17 ро­ків. Різняться (як кількісно, так і якісно) також злочини, які скоюють учні загальноосвітніх шкіл, технікумів, професійних училищ, ті, хто працює, і ті, хто не має певного заняття.

169

У структурі злочинності неповнолітніх переважають кра­діжки приватного майна (46 %); майна юридичних осіб (23 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), зухвалі випадки хуліган­ства (5 %), чимало вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань. Майже 10 % злочинів, скоєних неповнолітніми, так чи інакше пов'язані з наркотиками.

Частка неповнолітніх злочинців серед загальної кількості виявлених становить близько 10 %, жіноча злочинність непов­нолітніх співвідноситься з чоловічою такого ж віку у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої вікової групи (14-15 років) до старшої (16-17 років) — 1:3. Групова злочинність неповнолітніх становить 60-70 %; 15 % усіх злочинів скоюєть­ся у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння; 80 % зло­чинів неповнолітні вчиняють поблизу місця проживання, на­вчання чи роботи. Наведені показники мають певні коливання за роками.

Найхарактернішими є такі особливості і тенденції, що спо­стерігаються у злочинності неповнолітніх в сучасних умовах:

• кількісні показники цієї злочинності підвищувались про­
  тягом першої половини 90-х років, нині намітилась тен­
  денція до їх стабілізації (щорічно виявляється близько
  ЗО тис. неповнолітніх, що вчинили злочини);

• дедалі більшою мірою злочинність неповнолітніх орієн­
  тується на корисливу злочинність (крадіжки, грабежі,
  розбійницькі напади);

• серед злочинів збільшується кількість таких, що потре­
  бують "кваліфікації" (квартирні крадіжки, викрадення
  авто- та мототранспорту, рекет);

• злочинність неповнолітніх має тенденцію до "омолоджен­
  ня". За даними спостережень одну п'яд'у суспільне небез­
  печних діянь неповнолітніх вчиняють малолітні, тобто
  особи, яким не виповнилось 14 років і які не є суб'єктами
  злочину, це не пояснюється акселерацією. На думку біль­
  шості вчених, період акселерації завершився. Сучасні під­
  літки за відповідними параметрами не відрізняються від
  підлітків 60-х років;

• певне збільшення питомої ваги дівчат серед злочинців, їх
  участь у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґва­
  лтуваннях і навіть вбивствах);

170

• зниження порогу мотивації при скоєнні злочинів — вчи­
  нення вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень
  через невагомий привід, а то й взагалі без приводу, ви­
  ключна жорстокість окремих злочинів, цинізм;

• поява "нетрадиційних" злочинів (ритуальних вбивств, са­
  мозахоплень, вандалізму тощо);

• кількісне й якісне збільшення так званих фонових про­
  явів (немедичне вживання наркотиків, пияцтво, токсико­
  манія, проституція, небажання займатися суспільне корис­
  ною діяльністю, поширення венеричних хвороб і СНІДу);

• збільшення кількості неповнолітніх з психічними відхи­
  леннями від норми, які перебувають у пограничному з не­
  осудністю стані (обмежена осудність);

• дедалі частіше об'єднання неповнолітніх з дорослими зло­
  чинцями, які стають керівниками, порадниками і навіть
  співвиконавцями злочинів;

• підвищення рівня організованості злочинності неповно­
  літніх, створення кримінальних груп, які досягають кіль­
  кох десятків членів, з міцною дисципліною й ієрархією,
  плануванням злочинницької діяльності та розподілом обо­
  в'язків.

Кримінальні групи створюються, як правило, не одразу, не на порожньому місці. Спочатку вони мають так званий передкримі-нальний характер, дедалі більше культивуючи аморальність, фо­нові прояви. У такому разі кажуть про створення групи кримі­нального ризику, її члени балансують на грані скоєння тяжких злочинів. Причому такі групи, як правило, мають корисливу спрямованість (раніше вони значною мірою мали хуліганський характер). Члени таких груп підкоряють свою поведінку спіль­ним корисливим інтересам: де і як добути гроші; готовність до насильницьких дій; пристрасть до наркотиків, спиртного; від­вертий цинізм, який виявляється у спільних "приятельках", груповому сексі, гомосексуальних зв'язках; зневажливе став­лення до суспільства взагалі, до проблем, що стоять перед ним, до проблем окремих людей, у тому числі близьких, а в кінцево­му підсумку — до членів своєї групи; бажання будь-що довести власну зверхність, найчастіше шляхом жорстокості, приниження людської гідності, фізичної розправи.

Стосовно кримінологічної характеристики особи неповно­літнього злочинця зауважимо, що їй властиві певні біологічні

171

та психологічні особливості: брак соціального досвіду, неза­вершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу; прагнення показати себе дорослим, самоствердитись; продемонструвати незалежність, відсутність почуття страху, зневажливе ставлення до небезпеки, криміна­льної відповідальності; злочинна "романтика",''готовність "узя­ти на себе" чужу провину, плазування перед досвідченими зло-діями-рецидивістами; втрата почуття відповідальності перед сім'єю і суспільством за свою поведінку і майбутнє; орієнтуван­ня на єдину мить, невигадливу втіху тощо. Гра на цих почут­тях робить неповнолітніх здобиччю дорослих злочинців. До основних належать такі типи неповнолітніх злочинців:

• особи, які взагалі спрямовані позитивно, скоюють злочин
  з легковажності, через непідготовленість до правильного
  виходу із ситуації, що склалася, а також через випадко­
  вий збіг обставин;

• особи, яких до злочину призвела ситуація, що виникла в
  результаті нестійкості загальної спрямованості особи;

• особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня
  усталеності (це особи з передкримінальним досвідом);

• особи із сформованою стійкою антисоціальною спрямова­
  ністю (мають кримінальний досвід).

13.2. Причини й умови скоєння злочинів неповнолітніми

Причини й умови скоєння злочинів неповнолітніми загалом такі самі, що й зумовлюють злочинність дорослих. Це такі самі негативні явища і процеси, що відбуваються у суспільстві на макро- та мікрорівні. Але з урахуванням особи неповнолітньо­го вони мають певну специфіку, що пов'язана з особливостями соціальне негативних потреб та інтересів неповнолітніх право­порушників.

Найхарактернішими властивостями неповнолітніх є їх ба­жання утвердитись, романтизм, почуття ліктя (згрупованість), інтерес до забороненого "плоду" та ін. Проте головне — напрям цих бажань та інтересів. Дорослі покликані допомагати молоді розвиватись у позитивному напрямі, блокуючи напрямки, що

172

мають яскраво виражений негативний характер. Це означає, що потрібен послідовний процес виховання підлітка в сім'ї, школі, на виробництві. На жаль, цей процес здійснюється не завжди. А якщо на неповнолітнього справляється явно нега­тивний вплив або його ігнорують як особистість, психологічні якості його як особи набирають антисоціальної спрямованості.

Залежно від ступеня педагогічної занедбаності неповно­літнього антисуспільна поведінка може спочатку виявитися у дрібних правопорушеннях. Проте у процесі поступової криміналізації неповнолітній "губить" мотиви, властиві зако­нослухняному підлітку. Часто-густо залишаючись безкарним, він швидко засвоює злочинний досвід, який за відсутності життєвого досвіду робить з нього злочинця, який за жорсто­кістю, рішучістю й зухвалістю не поступається, а часом і пе­ревершує дорослого злочинця. У цьому разі переважають такі мотиви, як бажання жити "на широку ногу", пиячити, вживати наркотики, вести розпусний спосіб життя (хоча ча­сто це виглядає примітивніше, ніж у дорослого злочинця). І переважну більшість корисливих і корисливо-насильниць­ких злочинів неповнолітні скоюють вже не з "дитячих" мо­тивів.

Юнацький максималізм у поєднанні з гіперсексуальністю 16-17-річного неповнолітнього призводить до скоєння зґвалту­вань, актів насильницького мужолозтва, знущань над жертвою, прагнення вразити оточуючих низістю й підлістю. Буває так, чим страшніше скоєне, тим більшого ореолу дорослості набуває підліток у власних очах і очах найближчого оточення.

Останнім часом у соціології та кримінології поширився тер­мін "саморуйнівна поведінка": це такий спосіб буття, коли мо­лода людина не зацікавлена у своєму майбутньому, не замис­люється над проблемою позитивної самореалізації власного потенціалу, а іде на конфлікт із суспільством, кидає йому ви­клик.

Така ситуація, безумовно, впливає на традиційні чинники, що зумовлюють злочинність неповнолітніх, тобто негативний розвиток особи підлітка, його криміналізацію. Розглянемо ці чинники детальніше.

Негативний вплив у сім'ї. Сім'я — це перша соціальна струк­тура, де людина перебуває найбільше часу і значною мірою

173

формується як особистість. Психологи вважають, що вже у п'ять років характер людини сформований принаймні на три чверті з урахуванням успадкованих моментів. Проте риси хара­ктеру і біологічна спадщина ще не визначають майбутньої кри-міналізації особи. Дуже важливо, яку систему соціальних цін­ностей і на їх фундаменті які потреби вибудує для себе юний громадянин.

Численні дослідження засвідчують, що переважна більшість неповнолітніх злочинців виховувались у неблагополучних сім'ях. На практиці це виявляється різнопланово. Часто це загальна атмосфера неповаги батьків одне до одного, до дітей, оточую­чих, образливі вирази на адресу близьких, биття дітей, жорс­токість до них, демонстративна байдужість, зайнятість батьків власними проблемами, дух цинізму, зажерливості й зазвичай пияцтво одного чи обох батьків. Отже, неблагополучною може бути сім'я, де панує злиденність і сім'я матеріально забезпе­чена. Саме цим можна пояснити, що біля 12 тис. дітей щороку стають фактичними сиротами при живих батьках (соціальне сирітство). Взагалі нормальної родинної опіки позбавлені з різ­них причин значна частина дітей.

Зазначимо і такий негативний чинник, як неповна сім'я, здебільшого материнська. Мати змушена працювати, і діти за­лишаються без її впливу й нагляду. Зрозуміло, ідеться про ви­падки, коли мати характеризується позитивно. Проте так буває не завжди. Як результат до 40 % неповнолітніх злочинців ви­йшли з неповних сімей, до 5 % взагалі не мають батьків.

На жаль, кількість сімей, які розпадаються, збільшується.
В окремих регіонах України кількість розірваних шлюбів май­
же дорівнює кількості зареєстрованих. До речі, ця тенденція
характерна для багатьох країн світу. ;

Усе зазначене призводить до того, що дитина почувається в сім'ї непотрібною, чужою, стає жорстокою, шукає контактів поза родиною і на противагу їй, переносить власний негатив­ний досвід і накопичену озлобленість на оточуючих, тим са­мим висловлюючи помсту суспільству за своє занедбане ди­тинство.

В американській психології і кримінології розглядувані проблеми досліджуються починаючи з 30-х років XX ст. Аме­риканський вчений Дж. Баулбі є засновником теорії "патоло-

174

гії райнього дитинства". Нині загальновизнано, що стосунки між дитиною і батьками є, по суті, найважливішим і чи не єди­ним у багатьох випадках джерелом розвитку патології характе­ру, яка здебільшого не змінюється, а тільки виявляється у про­цесі впливу на особу навколишнього середовища.

Видатний американський психолог Л. Берковиць зауважує: якщо бажання підлітка блокуються вчителем, хазяїном, пред­ставником влади, то ворожість, що виникає як наслідок фрус­трації (психічного стресу), спрямовується переважно саме на цих осіб і ні на кого іншого. Якщо ж фрустрація виникає з вини батьків, особливо в період раннього дитинства неповнолі­тніх, то виникає почуття ворожості, яке поширюється не тіль­ки на батьків, а й на інших людей, у тому числі й на одноліт­ків, друзів. У такому, разі для неповнолітнього всі оточуючі є фрустраторами і нікому з них він не довіряє.

Істотний вплив на формування особи неповнолітнього чи­нять середні навчальні заклади: загальноосвітні школи, про­фесійні училища, технікуми. Проте, на жаль, окремі вчителі мають недостатній рівень культури і професійної підготовки. Вони не мають авторитету серед учнів, часто-густо перебувають під пресом вимог щодо добрих показників. Усе це породжує формалізм у роботі, відмову від індивідуального підходу. До­повнюють картину низька заробітна плата вчителів, відсут­ність бажання у частини учнів здобувати реальні знання. При цьому висококваліфіковані вчителі переходять до елітних шкіл (ліцеїв, гімназій).

У школі відсутня нова стала концепція освіти й виховання учнів. Усе це відчужує дитину від школи, вона втрачає до неї інтерес, ходить до школи лише під тиском. Багатьох школярів охопив бум збагачення, усі свої сили вони приділяють купівлі й продажу, мають потяг до легких заробітків, їх поведінка ба­лансує на межі злочинної. Кумирами частини підлітків стають удачливі бізнесмени, які розбагатіли нечесними шляхами, і по­вії, здебільшого валютні. При цьому успіх у житті, як прави­ло, не пов'язується з необхідністю здобуття знань.

У вкрай скрутному становищі перебуває система професій­ної освіти. Значну кількість професійних училищ ліквідовано або злито з іншими навчальними закладами, не забезпечено достатнім фінансуванням. Проте там перебувають десятки

175

тисяч дітей з неблагополучних сімей, таких, які потребують постійного нагляду. Культурне дозвілля, розвиток творчих здібностей, спорт дедалі більше втрачають своє виховне зна­чення, тому що комерціалізуються. До того ж велика кіль­кість пропонованого на ринку розваг і дозвілля — книги, кінофільми тощо — має низькопробний характер. Серед засо­бів масової інформації найзначніше впливає на неповнолітніх телебачення. На жаль, багато в чому воно несе з собою нега­тивний заряд.

Американський дослідник Ф. Уертхем дійшов висновку, що демонстрування насильства, жорстокості й садизму справляє згубний вплив на молодих людей, які у процесі такої "соціалі­зації" стають щодалі більшою мірою "телеспрямованими", тоб­то характеризуються ворожістю до оточуючих, жорстокістю й відсутністю співчуття. Зниження опору до всього цього у дітей пропорційно кількості передач з елементами насильства, які вони дивляться.

Отже, констатує Ф. Уертхем, засоби масової інформації сприяють формуванню і закріпленню у свідомості підлітків впевненості в тому, що жорстокість, агресивність і сила є най­дієвішими регуляторами в міжособистісних стосунках. А це, у свою чергу, не може не збільшувати кількість молодих лю­дей, які не тільки "захоплюються насильством", а й навіть обожнюють його.

Звичайно, засоби масової інформації не є основною причи­ною поширення насильства серед неповнолітніх, але зважаючи на цей чинник можна зрозуміти природу розглядуваного соціа­льного і психологічного явища.

На боротьбу з певними негативними явищами, що розвива­ються в суспільстві, спрямовані Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формуван­ня здорового способу життя громадян" від 27 квітня 1999 р. № 456/99, Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвер­дження Національної програми патріотичного виховання насе­лення, формування здорового способу життя, розвитку духов­ності та зміцнення моральних сил суспільства" від 15 вересня 1999 р. № 1697 та інші, відомчі нормативні акти.

У Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки (п. 62) передбачається вжиття заходів пере-

176

орієнтації телебачення з демонстрації культу жорстокості, ци­нізму і насильства на прищеплення молоді загальнолюдських цінностей, національних духовних традицій.

Однією з причин злочинності неповнолітніх є їх незайня­тість. Зазначимо, щодо традиційних чинників незайнятості неповнолітніх, коли сім'я або добре забезпечена, щоб утриму­вати неповнолітнього, або фактично втратила свій соціальний статус і не має змоги контролювати його поведінку, нині дода­лося безробіття молоді. Щорічно тисячам випускників середніх шкіл і профучилищ не вдається працевлаштуватись, і багато підприємств відмовляються брати на роботу підлітків. Керівни­цтво професійних училищ подекуди попереджає учнів, що ро­ботою вони не забезпечуватимуться. Не можуть знайти постій­ної роботи і більшість, "відсіяних" зі шкіл. Як результат — майже половина неповнолітніх злочинців ніде не вчилися і не працювали.

Виховний вплив на працюючих підлітків безпосередньо на виробництві недостатній, хоча в окремих місцях профспілки намагаються займатися цим питанням. Для підприємств, ба­гато з яких перебуває у важкому економічному стані, основне завдання сьогодні — вижити й зберегти кістяк кваліфікованих працівників. На жаль, неповнолітніх часто не приймають на роботу. І це незважаючи на те, що у ст. 7 Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Украї­ні" наголошується: "Держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після завершення або припинення навчання у загальноосвіт­ніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах..."

Підлітки, які не відчувають інтересу до себе в сім'ї та шко­лі, тягнуться до неформальних угруповань, до однолітків, з якими проводять більшу частину дозвілля. У підлітковому віці людині властиве підвищене прагнення до спілкування з одно­літками, що полегшує її соціалізацію. Знайшовши для себе ре­ферентну групу, підліток дуже дорожить своїм становищем у ній. Однак часто-густо він не в змозі критично осмислити ситу­ацію. Груба сила, цинізм, нахабність, знущання над слабшими, Що іноді пропонує йому така група, він сприймає як еталон поведінки, яку потрібно наслідувати. Авторитетами тут є осо­би, які вже досягли повноліття, раніше були засуджені ("мають

177

ходку"). Накопичуване внутрішнє негативне напруження шу­кає виходу, розрядження. Звідси хуліганство, вандалізм, зґвал­тування, так звана дозвільна злочинність.

Злочинні угруповання неповнолітніх останнім часом змі­нюють орієнтацію з насильницької на корисливу і агресивно-корисливу. Відходять у минуле "ідеологічні" розборки, проти­стояння, набіги, "прикордонні" сутички, уся та боротьба, під час якої задовольнялися звірячі інстинкти. Ситуація швидко "перевиховує" делінквентів. За ті самі вбивства, насильства, погрози зараз можна добре "заробити". І тут роль дорослих щодо втягнення підлітків у злочинну діяльність прослідко-вується особливо яскраво.

Колишні угруповання підлітків чисельністю до ста осіб з пев­ними ознаками розрізнення — черепами, металевими відзна­ками тощо — втрачають сенс. Створюються мобільні групи з 10-20 осіб, які "працюють" під керівництвом дорослих, хоча в багатьох випадках вони виявляють і власну ініціативу: охо­рона більш "авторитетних" злочинців, обкладання "податка­ми", знищення "на замовлення" торговельних наметів, участь у розбійних нападах тощо.

Як і раніше, ці групи мають дисципліновану, скуту страхом розправи організацію, законспіровані, створюють у разі потре­би алібі, збирають для допомоги засудженим і їх сім'ям касу з грошей ("общак") і навіть мають озброєння. Частина гуртів має гастролерський характер: угони автомашин, крадіжки в сільсь­кій місцевості та інших місцях.

Багато недоліків спостерігається також у роботі правоохо­ронних органів і судів у профілактиці злочинності неповноліт­ніх. Іноді безпідставний лібералізм, своєрідну "данину моді" виявляють судді, коли не беруть під варту при провадженні досудового слідства обвинувачуваних неповнолітніх, які скоїли тяжкі злочини, коли виносять невиправдано м'які вироки, якщо покарання не пов'язане з позбавленням волі, хоча це явно потрібно. Звичайно, треба обережно вирішувати питання про позбавлення волі неповнолітнього, проте окремі злочинці-підлітки виявляються так само небезпечними для суспільства, як і їх дорослі "колеги". Адже значною мірою всепрощенням породжується рецидивна злочинність неповнолітніх.

Недостатньо ефективно працюють у профілактичному плані окремі підрозділи кримінальної міліції у справах неповноліт­ніх (КМСН), орієнтуючись здебільшого на розкриття вже ско­єних злочинів. Іноді спостерігаються випадки небажання спів­робітників КМСН утруднювати себе напруженою роботою, неактивності у виявленні підлітків, яких потрібно ставити на облік, невміння виконувати індивідуальну профілактичну ро­боту, її формалізм. Часто відсутня необхідна взаємодія право­охоронних органів у цій сфері. Що ж до Служби у справах не­повнолітніх, то її працівники нині не мають змоги більше часу приділяти профілактичній роботі: не вистачає кадрів і фінансування. Усе зазначене призводить до того, що неповно­літній правопорушник стверджується у своїй безкарності, вва­жає, що відповідати за нього повинен хто завгодно (батьки, вчителі), але не він особисто.

Зазначимо, що міліція (КМСН та інші служби) значною мі­рою опинилася сам на сам зі злочинністю неповнолітніх, бо інші державні органи, які працюють з молоддю, тільки розгор­тають свою роботу або мають обмежені можливості, а громад­ські організації (інспекції у справах неповнолітніх на громад­ських засадах, наставники, громадські вихователі, загони юних міліціонерів) у багатьох місцях припинили існування. Комерціалізувалося й перепрофілювало свою роботу товариство "Знання". До мінімуму знизилось позашкільне правове вихо­вання неповнолітніх. Дійсність же переконує частину підлітків у "доцільності" правового нігілізму, у тому, що порушувати за­кон вигідніше, ніж дотримуватися його.

13.3. Попередження злочинності неповнолітніх

Показники злочинності неповнолітніх, як і злочинності загалом, значною мірою залежать від соціально-економічно­го стану у країні. Значне загострення соціально-економічної ситуації потягло за собою поширення злочинності взагалі, у тому числі неповнолітніх. У цих складних умовах держава вживає певних заходів для пом'якшення становища із зло­чинністю неповнолітніх загальносоціальними засобами. При­йнято низку законів, які захищають інтереси неповнолітніх

178

179

і молоді. Зокрема, це закони України "Про державну допо­могу сім'ям з дітьми" від 17 листопада 1992 р., "Про сприян­ня соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 р., "Про органи і служби у справах не­повнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р.^х, "Про соціальну роботу з дітьми та молод­дю" від 21 червня 2001 р., "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р., "Про попередження насильства в сім'ї" від 15 листопаду 2001 р. тощо. Україна 27 лютого 1991 р. ратифі­кувала Конвенцію 00Н 1989 р. "Про права дитини". Заходи соціального становлення й розвитку молоді фінансуються з коштів державного та місцевих бюджетів, інших незабороне-них законодавством джерел. Створено соціальні служби для молоді, що подають молодим людям інформаційну, правову, психолого-педагогічну, медичну та інші форми соціальної допомоги, реалізують різноманітні заходи з метою запобігання негативним явищам у молодіжному середовищі (правопору­шенням, алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, проституції тощо). Законодавче зафіксовані права молоді у сфері праце­влаштування (квотування робочих місць на виробництві), форми підтримки підприємницької ініціативи молоді, допо­мога молоді у сфері житла, освіти, культурного і фізичного розвитку, охорони здоров'я.

Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки містить спеціальний розділ "Мінімізація злочинного впливу на неповнолітніх та молодіжне середовище". Згідно із цим розділом конкретні виконавці зобов'язані забезпечити своєчасне виявлення неблагополучних сімей, їх облік і систе­матичну перевірку умов утримання та виховання в них непов­нолітніх, надання таким сім'ям адресної допомоги (ст. 48), здійснювати заходи забезпечення зайнятості підлітків, юнаків та дівчат, які не мають постійних доходів і джерел для існуван­ня, збереження існуючої мережі державних і громадських ін­ститутів надання соціальної підтримки неповнолітнім, органі­зації їх дозвілля і відпочинку, а також утворення з цією метою центрів соціальної служби для молоді, бюро і центрів надання учням і студентам послуг у працевлаштуванні для роботи у вільний від навчання час і під час канікул (ст. 49), з метою за-

' Згодом в ці закони були внесені суттєві зміни. 180

побігання негативним проявам серед неповнолітніх, у тому чи­слі пияцтву, наркоманії, дитячій бездоглядності й безпритуль­ності, забезпечити виявлення дітей, які жебракують, вчиняють правопорушення або стали жертвами злочинної діяльності до­рослих, проводити спільні оперативно-профілактичні операції (ст. 50) тощо. Розроблено науково обґрунтовані методики ліку­вання від алкоголізму і наркоманії, в обласних центрах створе­но лікувально-реабілітаційні відділення для неповнолітніх, які зловживають алкоголем, наркотиками, токсичними речо­винами.

Місцеві державні адміністрації, органи МВС України вжи­вають заходів щодо захисту системи позашкільних закладів від зазіхань комерційних структур, а саме не допускають вилучен­ня у них приміщень, необґрунтованої їх ліквідації або реорга­нізації, а також забезпечують створення в кожному мікрора­йоні центрів дозвілля для молоді, умов для її розвитку і твор­чої самореалізації, змістовного відпочинку. Упроваджуються заходи щодо передання спортивних споруд, навчально-тренува­льних баз, клубів підприємств, установ і організацій, що пере­бувають у скрутному фінансовому становищі, до комунальної власності з частковим виділенням асигнувань на їх утримання, у тому числі за рахунок місцевих бюджетів.

Важливе значення має Закон України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповно­літніх" від 24 січня 1995 р. Виходячи з Конституції України і Конвенції 00Н про права дитини цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ, на які покладається здійснення соціаль­ного захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Це такі органи і служби:

• Державний Комітет України у справах сім'ї та молоді,
  служби у справах неповнолітніх на місцях;

• школи і професійні училища соціальної реабілітації орга­
  нів освіти;

• центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх зак­
  ладів охорони здоров'я;

• притулки для неповнолітніх служб у справах неповно­
  літніх;

• суди;

181

• кримінальна міліція у справах неповнолітніх органів внут­
  рішніх справ;

• приймальники-розподільники для неповнолітніх органів
  внутрішніх справ;

• виховно-трудові колонії Державного департаменту Укра­
  їни з питань виконання покарань.

До основних завдань Державного Комітету України у спра­вах сім'ї та молоді й служб у справах неповнолітніх належать такі:

• розробка і впровадження самостійно або разом з відпо­
  відними органами виконавчої влади, органами місцевого
  самоврядування, підприємствами, установами, органі­
  заціями незалежно від форм власності, громадськими
  організаціями заходів щодо забезпечення прав, свобод і
  законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчиненню
  ними правопорушень; контроль за виконанням цих за­
  ходів;

• координація зусиль органів виконавчої влади, органів міс­
  цевого самоврядування, підприємств, установ та органі­
  зацій незалежно від форми власності у вирішенні питань
  соціального захисту неповнолітніх і організації робіт, по­
  в'язаних із запобіганням бездоглядності, правопорушен­
  ням серед них;

• здійснення контролю за умовами утримання і виховання
  неповнолітніх у спеціальних установах для неповноліт­
  ніх, організація виховної роботи в навчальних закладах і
  за місцем проживання;

• здійснення контролю за дотриманням законодавства про
  працю неповнолітніх на підприємствах і в організаціях
  незалежно від форми власності;

• ведення державної статистики щодо* неповнолітніх згідно
  із законодавством України і міжнародними стандартами;

• подання органам виконавчої влади, місцевого самовряду­
  вання, підприємствам, установам та організаціям неза­
  лежно від форми власності, громадським організаціям,
  окремим громадянам практичної і методичної допомоги,
  консультацій з питань соціального захисту і профілакти­
  ки правопорушень серед неповнолітніх.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх виконує ро­боту, пов'язану із запобіганням правопорушень неповнолітніх,

і виявляє причини й умови, що сприяють вчиненню ними зло­чинів, вживає заходів щодо їх усунення, бере участь у право­вому вихованні неповнолітніх; веде профілактичний облік не­повнолітніх: звільнених з місць позбавлення волі, засуджених, але стосовно яких виконання вироку про позбавлення волі від­строчено, а також засуджених умовно або до виправних робіт, обвинувачуваних у вчиненні злочину і не взятих під варту під час попереднього слідства; які вчинили злочин, але звільнені від кримінальної відповідальності у зв'язку із застосуванням заходів громадського впливу, акта про амністію; до яких засто­совано примусові заходи виховного характеру, а також тих, які вчинили суспільно небезпечні дії до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, звільнених із спеціаль­них навчально-виховних закладів, та яким встановлено діагноз "наркоманія".

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх виявляє та­кож дорослих, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво і жебрацтво; надсилає до відповідних служб у справах неповнолітніх відомості про неповнолітніх, які повернулися зі шкіл і професійних училищ соціальної реа­білітації, вчинили правопорушення, за яке застосовано заходи громадського впливу або адміністративні стягнення, вживають спиртні напої або допускають немедичне вживання наркотич­них і одурманюючих засобів, у віці до 16 років систематично самовільно залишають сім'ю або спеціальні навчально-виховні заклади, для взяття їх на облік і проведення з ними профілак­тичної роботи, а також інформує відповідні служби про необ­хідність застосування до них заходів впливу або захисту; подає допомогу органам освіти і охорони здоров'я в підготовці відпо­відних документів щодо оформлення особових справ неповно­літніх, які направляються до шкіл і професійних училищ соці­альної реабілітації.

Ця служба постійно контактує з усіма іншими службами ор­ганів внутрішніх справ, особливо з карним розшуком і служ­бою дільничих інспекторів міліції. Крім того, КМСН здійснює свою діяльність у тісній взаємодії з іншими правоохоронними органами, а також із державним Комітетом України у справах сім'ї і молоді, Міністерством освіти і науки України, МОЗ України та їх органами на місцях, надсилає їм у разі по-

182

183

треби пропозиції щодо поліпшення соціального захисту непов­нолітніх і профілактики правопорушень серед них, а також про усунення недоліків у цій роботі.

В органах внутрішніх справ усі функціональні підрозділи, а не лише кримінальна міліція у справах неповнолітніх повинні активно займатися профілактикою правопорушень неповноліт­ніх. Конкретні завдання визначені відповідно до напрямів їх роботи. Керівники підрозділів органів внутрішніх справ по­винні включати питання профілактики правопорушень серед неповнолітніх окремим розділом у плани роботи на звітний пе­ріод, забезпечувати контроль за діяльністю підлеглих у цьому напрямі, вживати заходів щодо підвищення їх професійної майстерності.

Слідчі підрозділи повинні виявляти причини й умови, які сприяють скоєнню злочинів неповнолітніми, вживати заходів щодо їх усунення, всебічно з'ясовувати відомості про особи правопорушників та інформувати про них кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, спільно з нею готувати і направляти в заінтересовані відомства узагальнені подання з цих питань.

Важливе профілактичне значення мають зміни і доповнен­ня, внесені у грудні 1993 р. у кримінальне і кримінально-про-цесуальне законодавство України. Так, згідно з КПК України, встановивши у кримінальній справі, що суспільне небезпечне діяння вчинене особою у віці від одинадцяти років і до випов­нення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, слідчий виносить мотивовану постанову про її закриття та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховно­го характеру. Справа разом з постановою направляється про­курору (ст. 7-3 КПК України). Прокурор може прийняти рі­шення про направлення справи до суду для застосування примусових заходів виховного характеру (ст. 232-1 КПК Укра­їни). Такі заходи можуть бути застосовані судом до осіб, які вчи­нили суспільне небезпечне діяння після досягнення 11 років (ч. 2 ст. 97, 105 КК України).

Важливість зазначених законодавчих положень полягає в такому:

• вони зобов'язують правоохоронні органи ретельно дослід­жувати кожний факт вчинення малолітнім, який не досяг віку кримінальної відповідальності (від 11 до 14 років),

суспільне небезпечного діяння (як правило, тяжкого: вбивство, зґвалтування, розбійний напад тощо), чого рані­ше не робилося. Водночас розслідування і розгляд справи зобов'язують слідчого, прокурора, суд згідно зі ст. 23 КПК України виявляти причини й умови вчиненого, насампе­ред вплив конкретних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності. Це дає підстави для внесення відповід­них подань (винесення постанов) про вжиття заходів усу­нення цих причин і умов, у тому числі про притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягнули мало­літнього у вчинення суспільне небезпечного діяння;

• розслідування і розгляд справи в суді справляють істот­
  ний вплив на порушника (за певних умов він навіть може
  бути поміщений у приймальник-розподільник для непов­
  нолітніх на строк до ЗО діб);

• розслідування кримінальної справи дає можливість вста­
  новити повний облік зазначених випадків, узагальнюва­
  ти їх з метою розробки дієвих методів профілактики,
  внесення обґрунтованих пропозицій у владні й інші ін­
  станції;

• новий порядок зміцнює законність при вирішенні таких
  справ, надає їм авторитет судового рішення.

Співробітники кожного органу внутрішніх справ вивчають криміногенну інформацію відносно неповнолітніх на території, яку обслуговують, аналізують злочинність і правопорушення в динаміці й територіальному розрізі. На основі проведених до­сліджень складають план заходів щодо загальної та індивіду­альної профілактики правопорушень, надсилають відповідні повідомлення в державні структури, адміністрацію установ, на­вчальних закладів і підприємств. Такий план є розділом за­гального плану роботи міського (районного) органу внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ тісно взаємодіють з багатьма суб'єктами, які мають відношення до підлітків: навчальними закладами, адміністраціями підприємств, військкоматами, засобами масової інформації, а також органами суду, прокура­тури, виховно-трудовими колоніями. Останнім часом поши­рився такий, запозичений у поліції США захід, як організація відвідування неблагополучними підлітками виховно-трудових

184

185

колоній, де для них влаштовуються зустрічі із засудженими, які стали на шлях виправлення.

До заходів загальної профілактики можна віднести рейди з відвідуванням місць підвищеної криміногенності, правову про­паганду серед підлітків та їх батьків. Міністерство внутрішніх справ України спільно з громадськістю щорічно проводить про­філактичні операції "Підліток", "Канікули" та ін.

До заходів загальної профілактики необхідно ширше залу­чати представників громадськості (батьків, осіб, які можуть бу­ти вихователями підлітків-правопорушників), актив позаштат­них співробітників (членів ДНД, студентів технікумів і вищих навчальних закладів, особливо педагогічних, юридичних, орга­нів внутрішніх справ). На жаль, останнім часом їх кількість значно зменшилась. Ось чому керівництво МВС України вима­гає від усіх підрозділів відбудувати на нових засадах тісний зв'язок з широкими верствами населення. Без цього профілак­тична робота з підлітками не дасть бажаних результатів.

Серед профілактичних заходів у середніх навчальних закла­дах основними є такі:

• відпрацювання навчального закладу (протягом двох-трьох
  днів співробітники органів внутрішніх справ, представ­
  ники громадськості вивчають контингент учнів, контак­
  тують з вчителями, виступають з лекціями, проводять
  уроки, індивідуальні бесіди, перевіряють відвідування
  уроків, спілкуються з батьками тощо);

• операція "Урок" (у денний час — з 9 до 14 години — ті ж
  особи відвідують місця підвищеної криміногенності —
  сквери, покинуті будівлі, звалища тощо), а також розва­
  жальні заклади з метою виявлення безнаглядних дітей, а
  також тих, хто не пішов до школи, ^займається дрібною
  спекуляцією, миттям автомашин на вулицях; достав­
  ляють підлітків до КМСН, проводять з ними виховну ро­
  боту, за наявністю підстав беруть на облік);

• "батьківський патруль" (обхід батьків-чоловіків разом із
  співробітником КМСН у вечірній час мікрорайону для ви­
  явлення серед порушників громадського порядку під­
  літків і впливу на них);

• проведення тематичних вечорів "Суд над горілкою",
  «Страхіття під назвою "наркотик"» із запрошенням бать-

ків, перевихованих правопорушників, лікарів, а також демонстрація науково-популярних кінофільмів;

• введення (за прикладом США) посади заступника началь­
ника навчального закладу з профілактики злочинів і охо­
ронців (штатних або за гроші батьків).

Особливу увагу співробітники КМСН повинні приділяти осо­бам, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність, при­вчають до вживання алкоголю, наркотиків, одурманюючих засобів, викривати їх і притягувати до кримінальної відповіда­льності.

З поставленим на облік контингентом підлітків співробіт­ники КМСН ведуть індивідуально-профілактичну роботу ви­ходячи зі своїх прав і обов'язків, зафіксованих у Положенні про КМСН. До цієї роботи залучаються педагоги, лікарі, пси­хологи, батьки. Потрібно своєчасно вживати заходів до бать­ків, які негативно впливають на підлітків (аж до позбавлення їх батьківських прав).

Необхідно також виконувати профілактичну роботу з ура­хуванням злочинів, скоєних неповнолітніми, усуваючи при­чини й умови, що сприяли цьому. Тут вирішальну роль пови­нен відігравати слідчий. Важливою проблемою є профілактика рецидивної злочинності неповнолітніх. В індивідуальній робо­ті слід використовувати методи переконання, примусу, конт­ролю, подання допомоги у вирішенні складних життєвих си­туацій.

Загалом залежно від об'єкта індивідуальної профілактики (ступеня педагогічної занедбаності підлітка) розглядувану робо­ту можна поділити на чотири види:

• рання профілактика — заходи переконання, подання до­
  помоги неповнолітньому, який опинився у несприятливих
  життєвих умовах і вчиняє правопорушення некриміналь-
  ного характеру;

• безпосередня профілактика — комплекс заходів на перед-
  кримінальній стадії виявлення умислу на злочин;

• запобігання злочинам на стадії їх готування;

• запобігання рецидивним проявам з боку неповнолітніх,
  які були раніше засуджені.

186

187

Контрольні питання

1. Поняття злочинності неповнолітніх.

2. Структура злочинності неповнолітніх.

3. Особливості й тенденції злочинності неповнолітніх.

4. Особливості особи неповнолітнього злочинця і його типо­
   логія.

5. Обставини, що сприяють криміналізації неповнолітніх.

6. Негативний вплив на неповнолітнього в сім'ї як найваж­
   ливіша причина патології його соціального становлення.

7. Вплив недоліків навчально-виховного процесу в навчальних
   закладах на злочинність неповнолітніх.

8. Роль засобів масової інформації в негативному становлен­
   ні особи неповнолітнього.

9. Значення негативно спрямованої референтної групи для
   криміналізації неповнолітнього.

10. Основні законодавчі акти, спрямовані на профілактику
    правопорушень неповнолітніх.

11. Основні напрями профілактичної роботи з неповноліт­
    німи.

14

Тема КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕОЖЕННЯ ЖІНОЧОЇ ЗЛОЧИННОСТІ*

1. Кримінологічна характеристика злочинів, які скоюють жінки.

2. Причини й умови вчинення злочинів жінками.

3. Кримінологічні проблеми проституції.

4. Попередження жіночої злочинності й проституції.

14.1. Кримінологічна характеристика злочинів, які скоюють жінки

Хоча жіноча злочинність в жодному суспільстві не має до­мінуючого характеру, її дослідження є важливою криміноло­гічною проблемою. І насамперед тому, що рівень і структура цього виду злочинності значною мірою є показниками мораль­ного здоров'я суспільства, індикаторами його духовності, став­лення до основних людських цінностей.

Злочинність жінок тісно пов'язана із загальною злочинніс­тю, особливо неповнолітніх. Разом з тим вона має певні особ­ливості, які визначаються соціально-психологічним і біологіч­ним статусом жінки.

Від злочинності чоловіків, яка домінує практично в усіх по­казниках загальної злочинності, жіноча злочинність відрізня­ється кількісними показниками, особливостями структури і характеру злочинів, роллю жінок у злочинах, вчинених разом з чоловіками, способами і знаряддями вчинення злочинів.

Починаючи з 90-х років показник жіночої злочинності (як і багатьох інших видів злочинності) різко підвищився з піком у 1996 р. і поступово знизився в наступні роки.

188

' Див. також: Ю. В. Александров. Кримінологічна характеристика та поперед­ження жіночої злочинності // Кримінологія і профілактика злочинів. — К., 2000. — С. 83-91.

189

Частка жіночої злочинності серед злочинності загальної по­ступово збільшувалась, але потім повернулась до показників 90-х років (1990 р. — 14,5 %, 1996 р. — 17,5 %, 2001 р. — 13,5 %). У США частка жіночої злочинності становить близько 17 % , у Німеччині й Нідерландах — близько 25 %.

Жіноча злочинність відрізняється від чоловічої й за якісними показниками. Можна назвати дві сфери суспільного життя, де жіноче злочинне "прикладання зусиль" є виразнішим. По-перше, це сфера побуту, де жінок здебільшого штовхають до злочину не­гативні обставини сімейно-шлюбних, родинних і сусідських від­носин. У цій сфері жінки здебільшого вчиняють насильницькі злочини: вбивства, у тому числі й власної новонародженої дити­ни, заподіяння тілесних ушкоджень, хуліганство тощо.

По-друге, це сфера, де жінка працює, виконує професійні функції, пов'язані з можливістю вільного доступу до матеріаль­них цінностей. Здебільшого це галузі торгівлі, громадського харчування, сільського господарства, легкої та харчової про­мисловості. Тут жінки найчастіше скоюють такі корисливі зло­чини, як викрадення майна шляхом крадіжок, привласнення, розтрати, або зловживання службовим становищем, обман по­купців і замовників.

Поширення останнім часом впливу жінок у господарській діяльності призвело до збільшення кількості службових злочи­нів, насамперед зловживання владою або службовим станови­щем, службова недбалість, одержання хабара.

Згідно зі статистичними даними, кількість злочинів, які вчиняють жінки у названих сферах, приблизно однакова. Жін­ки скоюють також чимало крадіжок особистого майна. Харак­терним злочином серед жінок є шахрайство. Щодо корисливо-насильницьких злочинів (вбивства з корисливих мотивів, грабежі, розбійні напади), то вони не характерні для жінок, особливо в суто жіночому "виконанні", але останнім часом їх кількість збільшується, причому спостерігаються випадки вчи­нення таких злочинів з особливою жорстокістю.

Останнім часом у зв'язку із значним поширенням жіночої проституції на тлі загального зниження моральності збільши­лась також кількість жінок, які притягуються до відповідаль-; ності за зараження іншої особи ВІЛ-інфекцією, венеричними хворобами, а також вбивство власної новонародженої дитини.

190

Переважна більшість жінок-злочинців мешкають у містах. У сільській місцевості жінки найчастіше вчиняють крадіжки й наносять тілесні ушкодження. Жінки, які входять у змішану злочинну групу, здебільшого займають у ній другорядне стано­вище. Вони виконують ролі, пов'язані з переховуванням злочин­ців, знарядь і засобів вчинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, відіграють роль навідниць, відвертальниць уваги потерпілих тощо. Однак кількість жінок у змішаних гру­пах має тенденцію до збільшення, причому злочинна роль жі­нок подекуди стає вагомішою, а в окремих випадках вирішаль­ною (скажімо, жінка-керівник злочинної групи або організатор зґвалтування, розбійного нападу).

Показник жіночого рецидиву не менш вагомий, ніж чоловічо­го. Ресоціалізація жінок^-рецидивісток важча, ніж чоловіків. Чо­ловіки вдвічі частіше кидають засуджених до позбавлення волі жінок, ніж навпаки. Причому таке явище спостерігається навіть тоді, коли чоловіки користувалися злочинною здобиччю жінок.

Багато жінок-повій одночасно є злодійками, продавцями наркотиків, заманювачками чоловіків у місця, де їх грабують спільники. Зауважимо, що суди, вирішуючи долю жінок-зло-дійок, загалом ставляться до них м'якше, ніж до чоловіків, і тому у більшості справ про нетяжкі злочини жінок звільняють від кримінальної відповідальності й покарання. Особливо це стосується вагітних жінок і таких, хто має малолітніх дітей.

Отже, до особливостей жіночої злочинності належать:

• відносно невелика її питома вага в загальній злочинності;

• вужча "ділянка роботи" порівняно з чоловічою злочинністю;

• менша суспільна небезпека; проте ця тенденція змінюєть­
  ся, оскільки збільшується кількість тяжких злочинів, які
  вчиняють жінки, і підвищується їх кримінальна роль у
  змішаній злочинності;

• як і злочинність загалом, злочинність серед жінок "мо­
  лодшає", тобто збільшується відсоток злочинів, скоєних
  неповнолітніми або молоддю жіночої статі.

14.2. Причини і умови вчинення злочинів жінками

В історичному плані розрізняють такі теорії жіночої зло­чинності: моралістичні, антропологічні (біологічні) і соціоло-

191

гічні. Дві перші були поширені в минулі століття, нині домі­нує третя.

Моралістична теорія виходила з того, що жінка здатна на злочинні вчинки з часів Єви. Німецькі інквізитори Шпренгер і Інститоріс писали у "Молоті відьом" (XV ст.): "як через брак розуму жінки скоріше за чоловіків відступають од віри, так і через свої незвичайні афекти і пристрасті вони більш активно шукають, вигадують і здійснюють свою помсту за допомогою чар або іншими способами. Тому немає нічого дивного в тому, що серед жінок так багато відьом".

Антропологічна (біологічна) теорія причини неповноціннос­ті жінки вбачала в її біологічних особливостях. Ч. Ломброзо у творі "Жінка злодійка й повія" (кінець XIX ст.) писав, що "у жінки порівняно з чоловіком визначається відповідний ди­тині розвиток". Звідси він дійшов висновку, що жінка більшою мірою схильна до злочинів, ніж чоловік (до жіночих злочинів він зарахував і проституцію).

До речі зауважимо, що проведеними у США і Канаді дослі­дженнями доведено, що ділянки мозку, які "керують" вищою інтелектуальною активністю, у жінок приблизно на 11 % мають більше клітин (нейронів), ніж у чоловіків.

Цим пояснюється, наприклад, такий відомий факт, що шко­лярки і студентки краще і швидше засвоюють навчальний ма­теріал, ніж хлопчаки того самого віку.

Загальне визнання у XX ст. примату соціальних чинників у . детермінантах злочинності повною мірою відобразилось і на жіночій злочинності, хоча притаманні жінкам особливі біоло­гічні чинники відкидати не можна. Саме соціальні чинники насамперед визначають зазначені відмінності у жіночій і чоло­вічій злочинності. І річ тут не у переважаючій буцімто духов­ності жінок. Повинно йтися про відмінність, яка історично склалася в житті й соціальних ролях жінок і чоловіків, що ціл­ком послідовно відбивається і на формуванні відмінностей в їх поведінці, у тому числі у сфері протиправних чинників.

Розглянемо особливості чинників, що впливають на злочин­ність жінок сьогодні [2]. Характерний для XX ст. і дотепер про­цес емансипації жінок поруч з позитивними має й негативні ас­пекти. Жінки втрачають властивий їм раніше соціальний статус, дедалі частіше опановують чоловічі професії (армія, по-

192

ліція, політика, спорт тощо), у зв'язку з чим багато з них не можуть (або не хочуть) вести сімейне господарство і виховува­ти дітей. Чоловіки ж традиційно не воліють братися за госпо­дарські справи в родині. Маскулінізація жінок призводить до появи у них чоловічої психології, що штовхає певну їх частину до "чоловічих" злочинів (вбивства, нанесення тілесних ушкод­жень, шахрайство, грабежі, розбої). Розширення кола активно­го втручання жінок у соціальне життя підвищує їх частку в та­ких злочинах, як службові, господарські, майнові.

Збільшення чоловічих рис у характері жінок дедалі ширше втягує їх неодружену частину у статеве життя, часто безладне, зловживання алкоголем (кожна десята жінка), тютюном (кож­на п'ята), наркотиками, які значно швидше, ніж у чоловіків, призводять до залежності від них при гірших показниках до виліковування. Ці чинники сприяють становленню частини жінок на шлях злочинності і проституції. Так, ЗО % злочинів жінки вчиняють у нетверезому стані. Часто жінка стає "пов­ноправним" учасником протиправних дій чоловіків, а подеку­ди навіть організовує й очолює такі дії. (Наприклад, Любов С. у Києві створила організовану групу вбивць. Особисто брала участь у вбивстві чотирьох чоловіків. Підручні боялися її біль­ше, ніж суду. Мала прізвисько "Леді смерть").

До речі, цікаві процеси спостерігаються в італійській ма­фії. За останні роки сотні її босів заарештовані й засуджені. І тепер кланами керують переважно їх жінки — "хрещені ма­тері". Головне полягає в тому, що ці "босині" діють не гірше від своїх чоловіків, і тому мафіозні "маси" визнають їх і не ма­ють заперечень проти їх керівництва.

Водночас вольові якості пересічної жінки м'якші, вона шви­дше піддається навіюванню, що часто дає змогу чоловікам-зло-чинцям з її оточення втягувати жінку у кримінальну діяль­ність, особливо коли це стосується інтересів чоловіка, батька, сина, коханця. При вчиненні посягань на власність жінка зде­більшого виправдовується тим, що "всі так роблять" і "жити хочеться не гірше від інших". Для жінок, які вчиняють кра­діжки, шахрайство, характерними є небажання чесно працюва­ти, неорганізований побут, безладне статеве життя. До речі, останнє, як і проституція, міцно пов'язане з жіночою злочин­ністю взагалі.

⁷ ,5 193

7*

Негативні явища спостерігаються і в сім'ї, її послабленню сприяють потяг жінки до суспільного виробництва, з одного боку, як прояв емансипаційної хвилі, з іншого — як сувора по­треба підтримати життєздатність родини, яку не може мате­ріально забезпечити чоловік, не кажучи вже про родини без чо­ловіка (майже 15 %). Це відбувається у частині сімей на тлі саморуйнівної поведінки (алкоголь, наркотики тощо) одного, а то й обох членів подружжя.

Усе перелічене призводить до поширення конфліктів у сім'ях, збільшення їх тривалості й агресивності. У сімейних конфліктах підвищується активність саме жінок, їх поведінка часто набирає провокуючого характеру або вони стають "рівно­правними" учасниками конфлікту з непередбачуваними наслід­ками щодо того, хто буде в ньому зрештою злочинцем, а хто жертвою. Кожне сьоме вбивство на сімейно-побутовому ґрунті вчиняють жінки безпосередньо або хтось на їхнє замовлення. Спостерігається також збільшення конфліктів між матір'ю й дітьми, коли вона на них зганяє злобу за "життя, яке не вда­лося". Часто відбувається не просто лайка, а побої й мордуван­ня, відмова у годуванні, вигнання з дому. На ґрунті розпачу від самотності, вагітності без чоловіка, через небажання виховува­ти дитину у складних матеріальних умовах або щоб утримати коханця спостерігаються факти вбивства матерями своїх дітей і не лише новонароджених.

Зазначені негативні явища відбуваються на тлі подальшого зростання конфліктності й агресивності в суспільстві загалом, зниження моралі, посилення напруження і побоювання за май­бутнє, подальшого матеріального розшарування суспільства. Це призводить до збільшення кількості жінок так званого пси­хологічного типу "контініо", коли особа постійно заряджена на конфлікт, негативно ставиться до переважйої більшості людей, не має до них ані жалю, ані поваги.

Отже, до основних специфічних причин жіночої злочиннос­ті належать такі:

• значно більша і дедалі зростаюча активність жінок у сус­
  пільному виробництві й соціальному житті як наслідок
  емансипації;

• набуття жінками чоловічих рис, "захоплення" керівних
  позицій (окремі дослідники передрікають настання в не­
  далекому майбутньому ери матріархату);

194

• значне послаблення основних соціальних інститутів і на­
  самперед сім'ї;

• поширення серед жінок наркоманії, алкоголізму, прости­
  туції, бродяжництва;

• вплив на лабільну жіночу психіку зростаючого в суспіль­
  стві напруження і конфліктності..

Інші причини жіночої злочинності збігаються з причинами чоловічої злочинності.

Тепер розглянемо біологічні чинники, які можуть негатив­но впливати на психіку жінки і призвести до протиправної її поведінки. Вони можуть бути умовами певних злочинів, які скоюють жінки, але не мають домінуючого значення. Насам­перед це фази менструального циклу, вагітність і післяполого­вий період, а також період клімаксу.

Жодні соціальні умови не усувають явищ передменструаль-ного синдрому (напруження), коли загострюється емоційний стан жінки; хворобливого стану психіки під час вагітності й після пологів (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України розглядає вчинення злочину жінкою у стані вагітності як обставину, що пом'якшує покарання). До неї не може бути застосовано покарання у ви­гляді довічного позбавлення волі (ч. 2 ст. 64 КК України) або через клімактеричні зміни у психіці (скажімо, маячіння, рев­нощі). Усе це треба враховувати, оцінюючи злочинну поведін­ку жінки.

У світовій художній, психологічній і кримінологічній літе­ратурі дістали, як нам здається, зайвого поширення тверджен­ня про особливу мстивість жінок, які кохали чоловіка й були ним зраджені. Такі історичні й літературні приклади відомі, проте не можна вважати, що такі факти мають поширений ха­рактер. Так, іноді жінки з істеричними реакціями вважають своїх чоловіків (або коханців) особистою власністю, їхня зрада тягне жінок до помсти, проте абсолютну більшість останніх циві­лізація і страх перед відповідальністю відвертають від злочину. Що ж до випадків помсти покинутих жінок, то їх називають "синдромом Медеї". За першоджерелом зміст п'єси "Медея" (431р. до Р. X.) великого стародавнього грецького драматурга Еврипіда полягає в тому, що дочка колхідського царя Медея закохалася у ватажка грецького загону Ясона, який прибув до Колхіди за золотим руном. Вона зрадила батькові, через смерть

195

свого брата допомогла Ясону заволодіти золотим руном і втек­ла разом з ним. Через деякий час Ясон кинув Медею, щоб одру­житися з дочкою царя Коринфу. Медея жорстоко помстилася за зраду: вона вбила царя Коринфу і його доньку, а згодом і своїх двох синів від Ясона.

Здійснюючи індивідуальну профілактичну роботу, слід ураховувати що психіка чоловіка раціональніша і він здатен швидше переключатися з однієї особи й події на інші. Жінка ж частіше "зациклюється" на хворобливих ситуаціях, пов'яза­них з особистими стосунками. Серед інших синдромів, які мо­жуть "мати вихід" у злочин, можна назвати синдром "Леді Мак-бет" (героїня однойменної трагедії Шекспіра). Це так звана фатальна жінка, яка вміє підкоряти чоловіків і для досягнення своєї мети підбурює їх на злочини.

Щодо синдрому "Мюнхаузена", який зустрічається і серед чо­ловіків, то йдеться про випадки, коли людина здатна на все зара­ди того, щоб на неї звернули увагу, щоб опинитися в епіцентрі подій, які вона може спровокувати, перейшовши межу закону.

Специфічний для жінки злочин, коли вона робить завідомо неправдиву заяву про її зґвалтування. Причинами цього най­частіше бувають звинувачення колишнього чоловіка (або ко­ханця) з метою його засудження як акт помсти, ревнощів; отримання грошей за рахунок шантажу ("заплатиш — заберу заяву"); примушування взяти шлюб; виправдання своєї вагіт­ності чи аборту ("приховування гріху"); присилування роди­чів.

14.3. Кримінологічні проблеми проституції

Поняття "проституція" (від лат. ргозііРиІіо — осквернення, збезчещення) означає продаж свого тіла для задоволення сек­суальних бажань. Вважається ще найстародавнішою профе­сією, бо не потребує великих здібностей і вміння. З давніх часів проституцію поділяють на жіночу й чоловічу. Розглянемо проблему жіночої проституції, що значно поширеніша й небез­печніша для суспільства.

Згідно із законодавством під проституцією розуміється сис­тематичне надання сексуальних послуг з метою отримання до­ходу (ст. 303 КК України).

196

У сучасному суспільстві проституція вважається амораль­ною поведінкою. Що ж до її визнання правопорушенням існу­ють різні погляди: від визнання її злочином (частина мусуль­манських країн) до дозволу при дотриманні певних правил зайняття проституцією (так звана регламентація). В Україні систематичне зайняття проституцією вважається злочином (ст. 303 КК України).

Слід визнати, що проституція є одним з найтісніше пов'яза­них із злочинністю фонових явищ. Вони значною мірою зумов­люють одне одного. По-перше, проституцію як засіб наживи широко використовує злочинність, яка на її основі створює сис­тему сексбізнесу зі звідниками, утримувачами будинків розпус­ти, сутенерами й охоронцями. По-друге, проституток (повій) широко використовують як співучасниць крадії, грабіжники, вимагачі, шахраї. По-третє, повії й самі вчиняють багато злочи­нів, передусім крадіжок у клієнтів. По-четверте, для того щоб мати можливість платити повіям і їх господарям, скоюється ба­гато корисливих злочинів. По-п'яте, повії є найактивнішими поширювачами венеричних хвороб і СНІДу. По-шосте, прости­тутки часто самі стають потерпілими від корисливих і насильни­цьких злочинів або гинуть під впливом алкоголю чи наркотиків. Проте основним негативним чинником поширення прости­туції є значне зниження моралі суспільства. А це означає, що суспільство погоджується з аморалізмом і це безпосередньо не­гативно впливає на підлітків і молодь. На жаль, нині спосте­рігається тенденція до збільшення кількості повій і підви­щення попиту на них, а наступальної боротьби з цим явищем достатньою мірою не ведеться.

Класифікують повій за категоріями (наприклад, за місцем "роботи", вартістю послуг):

• валютні (путани), які "працюють" у готелях, ресторанах,
  барах, театрах і мають стосунки з іноземцями за валюту
  (проте не гребують і "своїми"). Частина з них має вищу
  освіту, володіє іноземною мовою, має приємний зовнішній
  вигляд, як правило, усі "охоплені" сутенерами й рекети­
  рами;

• які "працюють" за кордоном; частина їх виїздить сама, а
  частину вивозять "організовано" постачальники "живого то­
  вару", іноді їх вивозять обманним шляхом. Для виявлення

197

бажаючих злочинці використовують оголошення у пресі, рекламні щити тощо. "Організовані" повії за кордоном ді­ють під контролем "своїх" і місцевих сутенерів, "неоргані­зовані" — на власний ризик;

• "за викликом", тобто які "працюють" під керівництвом "секс-бригади", яка поставляє їх у певне місце на замов­лення і "прикриває", тобто збирає платню, захищає від мордувань тощо.

Перелічені категорії можна умовно зарахувати до вищих верств світу повій. Нижчими є повії вокзальні (місцеві й заїж­джі), які "промишляють" на автострадах, у кемпінгах (так звані плечові). На найнижчому щаблі перебувають вуличні повії, зде­більшого алкоголічки, наркоманки, тобто покидьки суспільства. У сучасних умовах на шлях проституції жінки стають з різних причин. Іноді до цього жінок штовхає скрутне матері­альне становище (матері-одиначки з малим заробітком, через тяжку хворобу когось із членів незаможної родини тощо). Ві­домі випадки примусу з боку злочинців. Але навіть за умов сьогодення не ці чинники зумовлюють проституцію як соці­альне явище.

Рівень проституції, яка, як і злочинність, є постійним супу­тником цивілізації, багато в чому залежить від морального ста­ну суспільства. Це спотворені погляди на поняття честі, гіднос­ті, на ставлення суспільства до себе і своєї "професії", коли для жінки стає привабливішим заробляння грошей у такий спосіб. Значну частину повій їх спосіб життя засмоктує й робить пси­хічно залежними так само, як алкоголь або наркотики.

Звичайно, проституцію стимулюють також розшарування суспільства, поява чоловіків, які здатні витратити на повій ве­ликі гроші; недостатня боротьба з цим явищем правоохоронних органів; можливість для повії дивитись на жінок, які чесно працюють, як на людей жалюгідних, не здатних "проявити" себе у вирі життя.

14.4. Попередження жіночої злочинності й проституції

Без сумніву профілактика правопорушень з боку жінок буде ефективною лише тоді, коли жіноча доля, жіночі проблеми

стануть головними в державі й суспільстві. Нагальне потрібно розробити і втілити в життя дійові програми допомоги сім'ї, материнству й дитинству. Держава це розуміє, але скрутний економічний стан, соціальна напруженість не дають фактичної змоги реалізувати такі програми, хоча певні кроки щодо цього робляться. В основу таких програм повинні закладатися за-гальносоціальні заходи.

Кабінет Міністрів України постановою № 479 від б травня 2001 р. затвердив Національний план дій щодо поліпшення становища жінок і сприяння провадженню тендерної рівності в суспільстві на 2001-2005 роки.

Ця постанова зазначає, що в галузях економіки зайнято понад 6,5 млн жінок. Водночас серед безробітних частка жінок стано­вить 60 %, серед звільнених — 62,6 %, а при прийнятті на робо­ту — 45 %. Рівень середньої заробітної плати жінок становить 73 % середньої заробітної плати чоловіків. Значних масштабів на­брали проблеми насильства в сім'ї, торгівля й вивезення жінок за кордон з метою сексуальної експлуатації.

У згаданому Плані передбачений комплекс пріоритетних і першочергових заходів на 2001-2005 роки. Щодо поліпшення становища жінок, зокрема, передбачається реалізувати на все­українському та регіональному рівнях такі програми: "Велика родина", "Моя власна справа", "Сільська жінка", "Жінки ма­лих міст".

Реалізація запланованих заходів сприятиме розв'язанню комплексу соціально-економічних проблем щодо становища жінок.

Як засвідчують соціологічні дослідження, більшість працю­ючих жінок, не заперечуючи проти емансипації як такої, пого­дилися б залишити роботу і присвятити себе сім'ї, якби мали для цього матеріальну можливість. Жінкам, які мають дітей, але бажають працювати, має бути надана можливість працю­вати скорочений робочий день без зниження заробітної платні. Матерям-одиначкам і багатодітним сім'ям необхідно подавати, матеріальну допомогу у значно більших розмірах.

Потребує розробки концепція виховання дітей і особливо дівчат. В її основу повинна бути покладена моральність і поряд­ність. Без оголошення рішучої боротьби з аморалізмом, пропага­ндою вседозволяючої сексуальності й насильства, які значною

198

199

мірою панують нині в духовній сфері суспільства, не може бути й мови про нормальне виховання підростаючого покоління. У зазначеній концепції потрібний чіткий і розумний розподіл форм, методів і кінцевої мети виховання хлопчиків і дівчат. Властиві їм від природи особливості фізичної і психічної струк­тури мають не нівелюватись, а повністю використовуватися для досягнення мети виховання. Можливо, доцільно поверну­тися до ідеї роздільного навчання у школі дітей різної статі.

Розвіювання образу повії як привабливого для жінки — важ­ливе завдання засобів масової інформації, усіх, хто займається вихованням. Нині ж спостерігається відсторонений погляд на цю проблему, а подекуди відбувається приховане милування "найстародавнішою професією". На поширення проституції на­цілені пропозиції, які закликають до її легалізації, завдяки якій держава буцімто отримуватиме надзвичайні доходи у ви­гляді податків. Суспільство повинно боротися з такими про­явами. Треба позитивно оцінити встановлення в новому Кримі­нальному Кодексі України кримінальної відповідальності за систематичне зайняття проституцією.

Зауважимо, що Кабінет Міністрів України своєю постановою від 25 вересня 1999 р. № 1768 затвердив Програму запобігання торгівлі жінками і дітьми.

Необхідно рішуче змінити ставлення до боротьби із секс- біз­несом, який наживається на проституції. Нове кримінальне за­конодавство за прикладом багатьох країн світу створило систе­му норм, які передбачають відповідальність усіх, хто прямо чи опосередковано паразитує на проституції (ст. 301-303 КК Укра­їни). Потрібно створити повноцінну службу у структурі карного розшуку міліції і перші кроки в цьому напрямі вже зроблені.

Гуманними є положення нового Кримінального Кодексу Ук­раїни про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей. У разі призначення покарання у виді об­меження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбав-•лення волі на строк більше п'яти років за тяжкі й особливо тяж­кі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспи­тового строку в межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку (ч. 1 ст. 79 КК України).

Засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жі­нок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк біль­ше п'яти років за умисні тяжкі й особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв'язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною три­річного віку (ч. 1 ст. 83 КК України).

Безсумнівно, потребують теоретичної й практичної розробки методи групової та індивідуальної профілактичної роботи з жін­ками різного віку як тих, від кого можна очікувати вчинення злочину, так і тих, кого вже було засуджено і звільнено від від­бування покарання.

Важливого значення набуває виховна робота із засудженими жінками до позбавлення і обмеження волі з метою зниження рецидиву. Потрібно впровадити комплексну систему психоло-го-педагогічного впливу на засуджених із застосуванням ауто-генних тренувань, індивідуальних програм самовиховання, за­нять у споріднених групах, семінарів, бесід, вікторин, лекцій з правових та інших питань. Завдання цих заходів мають поля­гати в самопізнанні засуджених, їх умінні володіти власними емоціями, прагненні до вдосконалення, формуванні почуття впевненості у собі, створенні позитивних установок. Усе це спри­ятиме ресоціалізаціїї особи засудженої жінки, потягу до пере­осмислення власної особистості й шляху свого подальшого життя. А в основу всієї роботи мають бути покладені повага, чуйність і доброта.

Контрольні питання

1. Структура жіночої злочинності.

2. Особливості й тенденції жіночої злочинності.

3. Причини і умови жіночої злочинності.

4. Синдроми (комплекси) "Медеї", "Леді Макбет", "Мюнха-
   узена".

5. Кримінологічні проблеми проституції.

6. Класифікація повій.

7. Попередження жіночої злочинності і проституції.

200

201

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІПОПЕРЕОЖЕННЯ РШГШПВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності
   й злочинця-рецидивіста.

2. Причини й умови рецидивної злочинності.

3. Профілактика рецидивної злочинності.

15.1. Кримінологічна характеристика

рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста

Слово "рецидив" походить від латинського гесШшиз — по­вернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.

Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має суди­мість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можли­вість звільнення від кримінальної відповідальності й покаран­ня у передбачених законом випадках (ст. 35).

Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів — реци­дивною злочинністю.

Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослі­дження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид зло­чинності пов'язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. Іех — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінально­му законі).

Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний зло-

202

чин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.

Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний зло­чинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин но­вий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних ре­зультатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для сус­пільства.

Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослі­дження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені.

Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується сус­пільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійни­ми злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: на­приклад, окремі кишенькові злодії.

До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи під­вищене покарання незалежно від наявності попередньої суди­мості (наприклад, повторне вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом.

Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також криміналь­но-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми № 2 на особу, яка вчинила злочин) мі­стяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легаль­ними, так і фактичними рецидивістами.

Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кри­мінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України.

За межі легального рецидиву виходять також випадки вчи­нення нового злочину особою, у якої попередню судимість зня­то або погашено.

Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального ре­цидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа,

203

яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети по­карання. І саме така рецидивна злочинність становить особли­во підвищену суспільну небезпеку.

Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тоб­то має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидив­на злочинність, як і злочинність взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.

У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіж­ка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотож­них або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей).

Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. роепПепіїагіиз — спокутливий, виправний), тобто вчинен­ня нового умисного злочину після або під час відбування пока­рання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.

Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показни­ках: рівні, структурі, динаміці.

Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість ре­цидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.

Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як спів­відношення: кількості рецидивних злочин-ців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до зло­чинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених зло­чинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.

У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показ­ники:

• за кількістю попередніх судимостей;

• за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчасті­
  ше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади,

204

хуліганство — дві третини випадків рецидивної злочин­ності взагалі);

• за характером і розміром раніше відбутого покарання;

• за співвідношенням випадків одиничної і групової зло­
  чинності;

• за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбу­
  вання покарання, у перший рік після відбування покаран­
  ня, у другий, третій тощо).

Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочиннос­ті. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов'язана з динамікою первинної судимості. На динаміку реци­дивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримі­нальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій час­тині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.

За статистикою серед осіб, що притягуються до криміналь­ної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15-16 %.

Серед звільнених з установ по виконанню покарань протя­гом року після звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умов­но засуджених (нині — звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6-7 %.

Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній структурі особи рецидивіста відбуваються суттє­ві негативні зміни, зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально протилежна поглядам законо­слухняних громадян.

До основних особливостей характеристики особи рецидивіс­та належать такі:

• становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

• низький навіть порівняно з первинним злочинцем освіт­
  ній рівень;

• схильність до бродяжництва, що поєднується із злочин­
  ним гастролюванням;

• втрата сімейно-родинних зв'язків і контактів з незлочин-
  ним середовищем і навпаки, інтенсивний контакт із зло­
  чинним середовищем;

205

• втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і ціннос­
  тей, небажання займатися соціальне корисною діяльніс­
  тю, прагнення до аморальних миттєвих насолод (пияцтво,
  наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);

• відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських ціннос­
  тей, прагнення додержуватись вимог злочинної субкуль-
  тури (жаргон, татуювання, злочинна антимораль на основі
  агресивності, жорстокості, демонстративної психопатич­
  ної поведінки).

Саме такими є найважливіші морально-психологічні особли­вості більшості рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах. При цьому стійкість зазначених чин­ників посилюється зі збільшенням кількості судимостей.

У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які вже йшлося) на типи:

• антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо проти­
  ставляє себе суспільству, абсолютизує злочинну "мораль";

• асоціальний — відсутня активна установка на протистав­
  лення себе суспільству, характерні соціальна деградація,
  втрата соціальне корисних зв'язків, що штовхає на нові
  злочини;

• ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкрет­
  на життєва ситуація, антисоціальна установка не така ак­
  тивна, частіше це особи зі слабкими вольовими якостями,
  що не вміють керувати собою в конкретних умовах.

Тенденціями рецидивної злочинності є такі:

• сталі показники рецидивної злочинності, що не мають
  тенденції до зниження;

• збільшення кількості злочинів "на рахунку" середньоста-
  тистичного рецидивіста (подовження тривалості злочин­
  ної діяльності рецидивіста);

• "омолодження" рецидивної злочинності;

• збільшення кількості професійних злочинців серед реци­
  дивістів;

• підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальної
  деградації особи рецидивістів (систематично вживають ал­
  коголь і наркотики майже 80 % рецидивістів).

206

15.2. Причини й умови рецидивної злочинності

Причини й умови рецидивної злочинності складаються з трьох груп чинників:

• чинники, що зумовлюють вчинення особою першого зло­
  чину, який призвів до засудження;

• чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи
  у процесі розкриття, розслідування злочину і відбування
  особою покарання;

• чинники, що негативно впливають на особу після відбу­
  вання покарання, у постпенітенціарний період.

Першу групу чинників було розглянуто в Загальній частині (де йшлося про причини й умови конкретного злочинного діян­ня) і конкретизовано при вивченні окремих тем Особливої час­тини.

Коротко охарактеризуємо основні чинники другої групи.

1. Неповне розкриття злочинів не забезпечує невідворотнос­ті покарання. В Україні загалом частка розкриття карним роз­шуком зареєстрованих злочинів збільшилась з 50 % у 1992 р. до 76,9 % у 2001 р., що перевищує ці самі показники в Росії, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах. Проте більшість нерозкритих злочинів є тяжкими. Крім того, як відомо, біль­шість злочинів, за окремими видами — абсолютна більшість (кишенькові й пляжні крадіжки, крадіжки в дачному секторі, на підприємствах, транспорті, в аграрному секторі тощо) з різ­них причин не реєструється і становить масив латентної зло­чинності. Це саме, хоча меншою мірою стосується також шах-райств, вимагань, грабежів, розбоїв, хуліганства, зґвалтувань.

Що ж до злочинів проти власності, економічних, службо­вих, таких як розтрати, привласнення державних, комуналь­них, приватних матеріальних цінностей, ухиляння від сплати податків, одержання хабара, то й для них характерна висока латентність.

До причин неповного розкриття злочинів належать недостат­ня кваліфікація частини кадрів правоохоронних органів, відсут­ність достатніх матеріальних стимулів для роботи, слабка тех­нічна забезпеченість.

З огляду на викладене зумовлюється достатньо високий сту­пінь безкарності, що "п'янить голову" особам, які роздумують

207

про становлення на шлях вчинення злочинів, підштовхує до нових, тяжчих злочинів тих, хто раніше вже їх вчинив і був засу­джений. Адже, як зазначав ще в XVIII ст. видатний італійський гуманіст Ч. Беккаріа, неминучість покарання значно важливіша за його суворість.

2. Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадки
волокити у процесі досудового розслідування і судового розгля­
ду кримінальних справ, що зумовлюється перевантаженістю
правоохоронної й судової системи, недостатнім штатом праців­
ників, не завжди високим рівнем їх професійної підготовки.

Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки необґрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового розслідування, надто м'яких вироків до небезпеч­них злочинців.

Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократи­зацію суспільного життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю.

3. Суттєві об'єктивні чинники зумовлюють подальшу кримі-
налізацію частини осіб, які відбувають покарання в місцях по­
збавлення волі.

Позбавлення волі як вид покарання з самого початку несе в собі подвійність. З одного боку, обійтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати потенційних злочин­ців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає серйоз­них обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільст­во від можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями. Вважається також, що місце позбавлення волі — це плацдарм, на якому можливий процес виправлення засудже­ного.

З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у виді позбавлення волі. Місце відбування покаран­ня стає своєрідним "університетом" для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює "тонкощі" злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви, перей­мається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі, встановлює злочинні зв'язки для подальшої злочинної діяльно­сті на волі, тобто "знаходить себе" на злочинному терені. Якщо до цього додати, що під час відбування покарання, особливо

208

тривалого, у засудженого обриваються соціальне корисні зв'яз­ки, які в нього були до засудження (розпад сім'ї, втрата ква­ліфікації), втрачаються навички життя на волі, що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання.

Зауважимо, що бракує коштів для оновлення матеріаль­ної бази пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО) побудована півтора-два століття тому і мо­дернізувати їх практично неможливо. Слідчі ізолятори пере­вантажені, як і частина місць позбавлення волі.

Зазначимо також, що в місцях позбавлення волі не виста­чає фронту робіт для засуджених, що не дає змоги достатньою мі­рою фінансувати їх діяльність, блокує можливість заробітку засу­джених. Крім того, вимушена бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в місцях позбав­лення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже праця є одним з основних чинників виправно-виховного про­цесу).

Ураховуючи, що це питання має загальнодержавне значен­ня і зусиллями тільки кримінально-виконавчої системи його не вирішити, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі" № 1454-96. Згідно з цією постановою передбачається щорічно включати до державного замовлення обсяги поставок продукції для дер­жавних потреб, яку вироблятимуть підприємства криміналь­но-виконавчої системи. При цьому їм надається пріоритет­ність в отриманні замовлень, але за умови, що їх продукція відповідатиме якісним і ціновим показникам порівняно з ана­логічними виробами інших підприємств.

Щодо третьої групи негативних чинників у постпенітенціар-ний період слід зазначити таке:

• втрата соціальних зв'язків особами, що відбули покаран­
  ня (розпад сім'ї, що часто спричинюється до втрати жит­
  ла, відвернення чесних людей з колишнього оточення);
  засуджених кидають не тільки другий з подружжя (чоло­
  віки вдвічі частіше), а й батьки та дорослі діти;

• великі труднощі з працевлаштуванням, особливо через
  загострення проблеми безробіття;

209

• практичне зникнення системи громадського контролю за
  раніше судимими;

• в умовах низького життєвого рівня частини населення чес­
  на робота на виробництві за малого і непостійного заробіт­
  ку дедалі менше приваблює колишнього засудженого;

• злочинний досвід і кримінальні зв'язки колишнього засу­
  дженого знаходять попит у злочинному середовищі, до
  якого він тягнеться, опинившись у психологічному ва­
  куумі. Тільки там він здебільшого може знайти співчуття
  і підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити ви­
  соку ціну. Іноді людину примушують до зв'язків із зло­
  чинним світом через залякування розправою, вимогу роз­
  рахуватися за реальні й уявні борги тощо;

• на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудже­
  ного штовхають набутий раніше, у тому числі в місцях
  позбавлення волі, потяг до алкоголю, наркотиків, азарт­
  них ігор, бажання "надолужити" втрачені в неволі роки.

15.3. Профілактика рецидивної злочинності

Профілактика рецидивної злочинності, як і злочинності вза­галі, є загальносуспільною справою.

Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки передбачає, як і попередня, спеціальні заходи про­тидії рецидивній злочинності.

Міністерство праці, МВС України, місцеві державні адмініст­рації покликані вживати заходів щодо працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, сприяти їх адаптації і роз­в'язанню соціально-побутових проблем, а також розробити і забезпечити реалізацію механізму взаємодії органів і установ виконання покарань разом з територіальними органами внут­рішніх справ, місцевими органами виконавчої влади з питань побутового влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Згідно з вимогами законодавства робота із засудженими до обмеження або позбавлення волі на певний строк, які відбу­вають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, спрямована на їх виправлення і запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Основними засобами виправлення засуджених є режим від­бування покарання, суспільне корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання. Ці засоби за­стосовують з урахуванням характеру і ступеня суспільної не­безпечності вчиненого злочину, особи засудженого, а також його поведінки й ставлення до праці.

Попри всі об'єктивні утруднення завдяки зусиллям праців­ників кримінально-виконавчої системи, які використовують арсенал засобів, що знаходяться у їх розпорядженні, більшість засуджених виправляються і свідомо відмовляються від по­дальшої злочинної діяльності.

Але це тільки перший етап профілактики рецидивної зло­чинності.

Правоохоронні органи, насамперед внутрішніх справ постій­но виявляють причини й умови вчинення рецидивних злочи­нів, розроблюють і здійснюють заходи щодо їх профілактики, а також плани з профілактики рецидивної злочинності, у тому числі міжвідомчі (разом з прокуратурою, СБУ).

Розробці планів передує аналітична робота, пов'язана з ви­вченням ситуації в певному регіоні. З цією метою узагаль­нюють і оброблюють весь обсяг інформації щодо рецидивістів, які перебувають на території, і їх злочинної поведінки, що над­ходить з оперативних джерел, заяв громадян, матеріалів кри­мінальних справ, публікацій засобів масової інформації тощо.

У процесі аналізу встановлюють показники динаміки реци­дивної злочинності, її структуру, географію, вивчають особи рецидивістів за групами: ті, хто відбуває покарання в місцях обмеження і позбавлення волі, засуджені без позбавлення волі та ін.

Щодо окремих осіб, які вчинили злочин, профілактика ре­цидиву починається з первинних слідчих дій у справі.

Реальний виховний, витверезуючий ефект мають швидке і повне розкриття злочину, ретельне вивчення особи у процесі слідства, правильний і обґрунтований вибір відповідного запо­біжного заходу, призначення справедливого покарання (його відбування), з урахуванням вимог диференціації та індивідуа­лізації, суворе дотримання режиму в місцях обмеження і позба­влення волі, активний виховно-педагогічний вплив, заохочення до щонайменших позитивних проявів у поведінці засудженого,

210

211

водночас рішуча боротьба зі злочинними проявами в місцях об­меження і позбавлення волі, подання допомоги в зав'язуванні соціальне корисних зв'язків, працевлаштування і побутове влаштування на волі тощо.

Саме з огляду на перелічене забезпечуються ефективна ре-соціалізація особи, рішуча її відмова від вчинення нових зло­чинів.

Починаючи з 1997 р. в Україні обов'язковим є проходження в місцях позбавлення волі курсів з підготовки до звільнення.

За сім-вісім місяців до звільнення із засуджених форму­ються групи слухачів чисельністю щонайбільше ЗО осіб, що залежить від кількості тих, кого звільняють з установи. Від­повідальним за проведення занять є заступник начальника з організації соціально-психологічної роботи установи, що ви­конує покарання. Проводяться заняття за спеціально розроб­леною відділом соціально-психологічної роботи програмою, де містяться питання реального життя на волі: правове забезпе­чення, медичне обслуговування, правила поведінки у транс­порті, реєстрації у службі зайнятості, перебування під адміні­стративним наглядом та ін.

Відомчими нормативними актами передбачається тісний контакт між установами, що виконують покарання, у виді об­меження й позбавлення волі й місцевими органами внутріш­ніх справ. Адміністрація установ, що виконують покарання повинна своєчасно інформувати органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення про прибуття на територію об­слуговування для постійного проживання осіб, що відбули по­карання. Після прибуття зі звільненим проводиться бесіда, під час якої виявляються його наміри і можливості працевла­штування. Для працевлаштування цієї категорії осіб у центрах зайнятості створюється спеціальний резерв. Поведінку звільне­них контролює дільничний інспектор міліції.

Частина звільнених прибуває не в зазначену при звільненні місцевість, не звертається по допомогу. Працівники міліції по­винні виявляти таких осіб, подавати їм допомогу у праце­влаштуванні й здійснювати необхідний контроль. Дійовою фо­рмою контролю, який може бути встановлений за особою, звільненою з місць позбавлення волі, є адміністративний на­гляд згідно із Законом України "Про адміністративний нагляд

за особами, звільненими з місць позбавлення волі" (далі Зако­ну) від 1 грудня 1994 р.

Адміністративний нагляд — це система тимчасових приму­сових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ. Такий нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окре­мими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійс­нення виховного впливу на них.

Адміністративний нагляд встановлюється судами за особами, від яких є обґрунтовані підстави очікувати вчинення нового злочину (ст. З Закону). Згідно з постановою судді особа, за якою встановлено адміністративний нагляд, має додержува­тись певних правил поведінки, до неї можуть застосовуватись передбачені законом обмеження (ст. 9, 10 Закону). Порушен­ня цих правил тягне за собою адміністративну відповідаль­ність (ст. 187 КАП України), а самовільне залишення особою місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, а також неприбуття без поважних причин у визна­чений строк до вибраного місця проживання особи, щодо якої встановлено адміністративний нагляд після звільнення з місць позбавлення волі, — кримінальну відповідальність (ст. 395 КК України).

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одно­го до двох років, може бути подовжений кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну упродовж якого особа вва­жається судимою (ст. 6 КК України).

Важливим є введення у структуру міських, обласних уп­равлінь внутрішніх справ центрів соціальної адаптації раніше засуджених осіб, які надають первісний притулок особам, які після засудження втратили соціальне корисні зв'язки. Співро­бітники цих центрів сприяють відновленню втрачених зв'яз­ків, допомагають відновити документи, прописують, розселя­ють у гуртожитках, влаштовують на роботу, допомагають матеріально і продуктами харчування, що надходять від орга­нізацій і підприємств міста.

Вагому допомогу особам, які звільняються з місць обмеження і позбавлення волі, подає також громадський Державний благо­дійний фонд соціальної реабілітації при Міністерстві внутрішніх

212

213

справ України: від разової фінансової до організації оформлен­ня приватизаційних та інших документів.

Контроль за засудженими не до позбавлення волі (громад­ські, виправні роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо) здійснюють органи кримінально-вико­навчої системи за місцем проживання засуджених. Вони діють у тісному контакті з дільничними інспекторами та іншими представниками міліції, здійснюють контроль за виконанням обмежень, які передбачені у вироку суду, організовують вико­нання покарання, виконують індивідуально-профілактичну роботу із засудженими, у необхідних випадках збирають і на­правляють до суду матеріали для зміни виду призначеного по­карання.

Отже, правоохоронні органи виконують дуже важливі функ­ції у боротьбі за зниження рівня рецидивної злочинності, про­те без відповідної допомоги інших установ держави вирішити цю проблему не в змозі. Необхідно прийняти спеціальний за­кон про соціальну реабілітацію осіб, що відбули покарання, який би зобов'язав широке коло суб'єктів профілактики взяти в цьому безпосередню участь.

Контрольні питання

1. Поняття легального рецидиву.

2. Види і ознаки рецидивної злочинності.

3. Особливості особи рецидивіста.

4. Тенденції рецидивної злочинності,

5. Чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особи у
   процесі розкриття, розслідування злочину і відбування осо­
   бою покарання. _;

6. Чинники, що негативно впливають на особу після відбу­
   вання нею покарання.

7. Взаємодія правоохоронних органів у попередженні рецидив­
   ної злочинності.

8. Адміністративний нагляд як чинник попередження реци­
   дивної злочинності.

9. Загальносоціальні чинники попередження рецидивної зло­
   чинності.

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА

16

ХАРАКТЕРИСТИКА

І ПОПЕРЕДЖЕННЯ

ПРОФЕСІЙНОЇ

ТА ОРГАНІЗОВАНОЇ

ЗЛОЧИННОСТІ

1. Кримінологічна характеристика професійної та організованої
   злочинності.

2. Причини й умови, що'детермінують професійну та організовану
   злочинність.

3. Основні напрями попередження професійної та організованої
   злочинності.

16.1. Кримінологічна характеристика

професійної та організованої злочинності

Упродовж усієї історії людства існував певний прошарок людей, які з тих чи інших причин способом свого життя (тоаиз VІVепаі) обирали незаконне (злочинне) посягання на чужу власність в усіх її видах. Для того щоб не бути спійма­ними і засудженими, вони завжди відточували свою злочинну майстерність. Що вищий був рівень злочинної майстерності, то довше злочинець уникав розплати і водночас більші прибутки отримував від своєї "діяльності", що ставала основним або єди­ним джерелом його існування. Іншими словами, людина става­ла професіоналом злочинної справи, а отже, найнебезпечнішим злочинцем (до речі, посягання на власність часто пов'язані з посяганнями на особу, яка володіє цією власністю або захищає її). І в усі часи органи, що боролись зі злочинністю, спрямову­вали боротьбу насамперед проти осіб і їх угруповань, про які йдеться.

Вперше про тип і поняття професійного злочинця згадується у класифікації злочинців, яку запропонував у 1897 р. Гейдель­берзький з'їзд міжнародної спілки криміналістів.

214

215

Нині очевидно, що види злочинності професійна і організова­на тісно взаємопов'язані, але є окремими видами злочинності, до того ж найнебезпечнішими, що мають тенденцію до розростання.

Поняття злочинності професійної і організованої фактично не мають нормативного визначення, існують різні погляди на сутність цих видів злочинності.

Зауважимо, що професійну злочинність не можна ототож­нювати з рецидивною. Звичайно, вони мають багато спільних ознак, проте слід зважати на таке:

• професійним злочинцем може бути й не рецидивіст (тоб­
  то особа, що не має правових ознак попередніх судимос­
  тей, про які йшлося при розгляді рецидивної злочиннос­
  ті). Професійний злочинець може не мати судимості
  (особливо часто це спостерігається серед кишенькових
  злодіїв, шахраїв, карточних шулерів, злочинців у сфері
  економіки);

• і навпаки, злісний рецидивіст може не бути професіона­
  лом, що часто й спостерігається на практиці (особливо це
  стосується ситуативних рецидивістів, які вчиняють зло­
  чини "широкого профілю" і, звичайно, не може взагалі
  йтися про злочинний професіоналізм рецидивістів-хулі-
  ганів, ґвалтівників, тобто осіб, які вчиняють некорисливі
  злочини).

Розглянемо основні характеристики професійного злочинця (за відомим російським кримінологом О. Туровим).

1. Стійкий вид злочинної діяльності (спеціалізація), що зумов­
люється систематичним вчиненням однорідних злочинів. У ре­
зультаті у злочинця формуються певні звички, які стають норма­
ми його поведінки з чіткою установкою на вибрану злочинну
діяльність (розрізняють понад 100 видів злочинної професійної
діяльності). Характерним тут є наявність певного злочинного ста­
жу, який не завжди пов'язаний зі спеціальним рецидивом.

Часто чинником спеціалізації є легальна робота, якою при­кривається злочинний професіонал або яка є необхідною схо­динкою до такого професіоналізму (особливо це характерно для економічної злочинності).

2. Необхідні знання і практичні навички (кваліфікація).
Вони особливо важливі в епоху технічного прогресу, досяг­
нення якого використовуються як злочинцями, так і у сфері

216

захисту від злочинних посягань. Під кваліфікацією маємо на увазі:

• спеціальні прийоми злочинної діяльності, які потребують
  як теоретичних знань (скажімо, психології потенційних
  потерпілих), так і практичних, відпрацьованих до автома­
  тизму навичок (наприклад, використання "ляльки" шах­
  раями). На формування необхідних елементарних навичок
  "серйозний" кишеньковий злодій витрачає щонайменше
  півроку, навчаючись у визнаних професіоналів "козлятни­
  ків". Наприклад, в Італії існують школи кишенькових
  злодіїв, випускники яких здають три іспити. Це так зва­
  не шліфування. При цьому злочинці постійно шукають
  нові ефективні прийоми найменш небезпечного вчинення
  злочинів, удосконалюють системи міжособистісного взає­
  мозв'язку, а також зберігання здобутого у злочинний спо­
  сіб (злочинні спеціалізації розглянемо далі);

• поділ злочинної "праці" (внутрішньовидова спеціалізація),
  що зумовлюється таким: сприяє вчиненню злочинів, які
  потребують різних знань, навичок, умінь; гарантує вищий
  рівень ефективності і знижує рівень ризику викриття (на­
  приклад, розподіл обов'язків у "бригадах" викрадачів ав­
  тотранспорту).

3. Вчинення злочинів як засіб існування (як правило, осно­
   вний), причому безбідного, яке не можна порівнювати із забез­
   печеністю людей, що живуть за рахунок найманої праці.

4. Постійний зв'язок з кримінальним середовищем (коопе­
   рація). Професійний злочинець потребує більш-менш професій­
   них контактів з колегами, бо в цьому разі триває і поглиблю­
   ється його криміналізація, плануються і відпрацьовуються нові
   злочини, відбувається обмін досвідом, підбираються співучас­
   ники; злочинець почувається у відносній безпеці; проводить
   дозвілля.

Для успішного протистояння діяльності правоохоронних ор­ганів, які ведуть боротьбу із злочинністю, представники профе­сійної злочинності виробили особливі кримінальні норми від­носин (на волі й у місцях позбавлення волі), які є не просто даниною традиціям і звичаям злочинного світу, а найраціо-нальнішою відповіддю у боротьбі за виживання кожного зло­чинця і всіх злочинців разом. До таких норм можна зарахувати

217

безперечний авторитет злочинних ватажків, скликання злодій­ських сходок ("хевра", "стрілка") для вирішення питань поді­лу території і об'єктів прикладання "діяльності" окремих фор­мувань, "розборок" із зрадниками, створення своєрідної каси взаємодопомоги ("общак") для подання допомоги на перших порах злочинцям, які повернулись з місць позбавлення волі або перебувають там, а також їх сім'ям, наявність системи конспі­ративного зв'язку з вказаними місцями ("підігрів") та ін.

Поглибленню криміналізації, забезпеченню безпеки і прове­денню відпочинку сприяє й особлива кримінальна субкультура, тобто блатна атрибутика: спеціальний жаргон, кримінальні прізвиська, татуювання різних частин тіла, кримінальний фольклор, "блатне" дозвілля (так зване вузьке розуміння кри­мінальної субкультури).

Усе це напрацьовувалося роками, постійно модернізуючись. Особливі зміни спостерігаються останнім часом.

Злочинець-професіонал — це особливий тип злочинця, для якого вчинення злочинів є засобом існування і який у процесі злочинної діяльності здобув необхідні знання, сформував на­вички, що забезпечують йому максимальний успіх при міні­мальному ризику, постійно контактує із злочинним середови­щем і вважає себе його невіддільною часткою. Професійна злочинність є окремим видом злочинності, що становить сукуп­ність злочинів, які вчиняють злочинці-професіонали.

Професійна злочинність поділяється на корисливу й корис­ливо-агресивну.

До професійних злочинців зараховують здебільшого крадіїв, розбійників, шахраїв, фальшивомонетників і розкрадачів.

Розрізняють такі формування професійних злочинців (згід­
но з термінологією КК України): >

• злочинна група — це дві й більше осіб, які заздалегідь
  домовляються про спільне вчинення злочину (або кількох
  злочинів);

• організована злочинна група — це три і більше осіб, які
  беруть участь у підготовці чи вчиненні злочину, попе­
  редньо зорганізувавшись у стійке об'єднання для вчинен­
  ня злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функ­
  цій між учасниками групи, спрямованих на досягнення
  цього плану, відомого всім учасникам групи;

218

• злочинна організація — це стійке ієрархічне об'єднання кількох осіб (три і більше), члени якого або структурні складові якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї ор­ганізації, або керівництва чи координації злочинної діяль­ності інших осіб або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ст. 28 КК України).

Різновидом злочинної організації є банда (ст. 257 КК Укра­їни), яку можна визначити як замкнуте формування тісно вза­ємопов'язаних тяжкими й особливо тяжкими злочинами членів, озброєних вогнепальною зброєю, в основі злочинної діяльності яких лежать напади на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб і здебільшого супроводжуються вбивствами, на­несенням тяжких тілесних ушкоджень, катуванням потерпілих. Злочинну організацію можна віднести до структур організо­ваної злочинності за наявності деяких інших ознак, про які йтиметься далі.

Якщо професійна злочинність існувала завжди, то органі­зована в її сучасному розумінні виникла і почала розвиватись разом із виникненням і розвитком ринкової економіки розви­нутого капіталізму. Спираючись на вікові "досягнення" профе­сійної злочинності, організована злочинність водночас прони­кає в ринкову економіку, стає її неодмінним продовженням і часткою, використовує форми й методи її діяльності з тією лише відмінністю, що вони або заборонені чинним законодав­ством, або неврегульовані ним у якійсь частині.

Визначення організованої злочинності у вітчизняному зако­нодавстві має формальний характер. У ст. 1 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" під організованою злочинністю розуміється су­купність злочинів, що вчиняються у зв'язку зі створенням і ді­яльністю організованих злочинних угруповань.

У 1975 р. у США для практичного користування було введе­но таке нормативне визначення організованої злочинності: це діяльність будь-якої групи осіб, чиї основні заняття пов'язані з порушенням кримінальних законів з метою отримання неле­гальних прибутків, а також можливості займатися рекетом і в разі потреби складнішими фінансовими маніпуляціями.

219

Погляди вчених розвинених країн на поняття організованої злочинності синтезував американський кримінолог В. Фокс у праці "Вступ до кримінології" (1980 р.). Він систематизував елементи організованої злочинності:

• організація злочинного бізнесу у формі рекету, прости­
  туції, контрабанди наркотиків, азартних ігор;

• належність до групи, що наказує вчинення злочинів, які
  є джерелом існування;

• удосконалення злочинної діяльності й ізольованість від
  суспільства;

• незаконна діяльність, що користується попитом у законо­
  слухняного суспільства;

• наявність економічно виправданого ризику;

• приховування злочинної діяльності;

• підтримка організованої злочинності з боку політиканів і
  поліції.

Організована злочинність існує в усіх країнах світу й різ­ниться лише мірою згуртованості, що залежить від історичних, етнічних, економічних, соціальних шляхів розвитку того чи іншого суспільства: "тріади" в Гонконгу, "якудза" в Японії, "коза ностра" у США, "мафія" в Італії тощо. Нині організована злочинність має інтернаціональний характер.

Доводиться констатувати, що організована злочинність — це не тільки особливе кримінальне явище, як професійна зло­чинність, а й суспільно-політичне, притаманне розвиненому ринковому суспільству. Так, якщо професійна злочинність як кримінальне явище, умовно кажучи, співіснує паралельно з життям законослухняного суспільства, створюючи власний таємний "світок", то організована злочинність, об'єднуючи злочинні угруповання на різних напрямах злочинної діяльно­сті (наркобізнес, порнобізнес, торгівля людьми, зброєю, рекет тощо) і створюючи "стартовий капітал" здебільшого у лідерів і їх найближчого оточення, аж ніяк не може цим задовольни­тися. Тому організована злочинність створює нібито два шари свого існування: нижчий — виконавці злочинів різного хара­ктеру (ці виконавці фактично є "звичайними" професійними злочинцями) і вищий — керівники угруповань і керівники цих керівників, які безпосередньо злочинів не вчиняють, але через ланки системи керують злочинною діяльністю, накопи-

220

чуючи величезний капітал. Ці "брудні" гроші відмиваються через систему банківських операцій і стають легальними, піс­ля чого вкладаються в легальний бізнес, перетворюючи верхі­вку організованої злочинності на респектабельних громадян своїх країн, а то й у міжнародному масштабі.

Керівники організованої злочинності стають поважними чле­нами суспільства. Для самоствердження і власної безпеки вони намагаються проникнути в усі рівні органів влади і управління самостійно або за допомогою завербованих за матеріальні блага, корумпованих службових осіб з метою здійснення власної полі­тики, насамперед у вирішенні на всіх рівнях економічних проб­лем для здобування максимальних прибутків. Вони намагають­ся спрямувати суспільне життя у потрібне їм русло, впливати на прийняття тих чи інших політичних рішень, законодавчих та інших нормативних актів з метою саботування або впроваджен­ня реформ у потрібному їм напрямі.

Усе сказане неможливо здійснити без корумпування части­ни службових осіб усіх рівнів. Отже, корумпування є невід­дільною ознакою організованої злочинності. У ст. 1 Закону України "Про боротьбу з корупцією" наводиться таке поняття цього явища: це "діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг".

Таким чином, під корупцією розуміється не тільки отриман­ня хабарів службовими особами. Хабар, як правило, є почат­ком корупційної діяльності посадової особи. Після цього вона починає одразу нібито працювати на двох службах, у двох орга­нізаціях: офіційній і злочинній.

Корупція — це система відносин, побудованих на протиправ­них оборудках службових осіб із злочинцями на шкоду держав­ним і громадським інтересам [6].

Зазначені посадові особи перебувають на утриманні босів організованої злочинності, виконують їх вимоги і вже ніколи не можуть зійти з цієї "дистанції", бо їх діяльність задоку­ментована злочинцями. Поруч з "придбанням" "потрібних" людей в офіційних структурах організована злочинність уко­рінює туди і своїх "вихованців".

221

До найважливіших належать такі ознаки організованої зло­чинності:

• корислива спрямованість, намагання отримати макси­
  мальні прибутки;

• агресивність і експансіонізм, у тому числі в міжнародно­
  му масштабі;

• здатність до диверсифікації (швидка зміна профілю діяль­
  ності);

• злиття, упровадження і організація легального бізнесу з
  метою відмивання "брудних" грошей і досягнення висо­
  кого становища в суспільстві;

• наявність корумпованих зв'язків, за допомогою яких ви­
  рішуються питання безпеки босів організованої злочиннос­
  ті, розширення злочинної діяльності, впливу на рішення
  важливих для організованої злочинності питань, насам­
  перед економічних;

• здійснення розвідувальної, контррозвідувальної, охорон­
  ної і терористичної діяльності з метою забезпечення ефек­
  тивного функціонування мафіозних структур;

• внутрішнє функціонування структури забезпечується ієрар­
  

хічною будовою з чітким розподілом ролей і колегіальним
органом вищого управління, наявністю матеріальної фі­
нансової та інформативної бази, жорсткою дисципліною з
каральними заходами аж до ліквідації суперників і своїх,
що "проштрафились".

Отже, мафіозне угруповання виконує три функції: органі­заційну, забезпечувальну і виконавчу. Зауважимо, що ці функ­ції постійно виконують одні й ті самі особи, що відокремлює організаційний і забезпечувальний напрями діяльності від без­посереднього виконавчого, а це дає можливість особам, які виконують перші дві функції, майже завжди уникати кримі­нальної відповідальності.

З огляду на викладене можна навести таке визначення ор­ганізованої злочинності: це соціальне негативне явище, що має вигляд неформальної розвиненої структури, побудоване із сис­теми усталених, керованих угруповань злочинців і діє з метою отримання максимальних прибутків, для чого намагається за допомогою корупції максимально впливати у своїх інтересах на

розвиток соціальних процесів у суспільстві на всіх його рівнях за рахунок нелегальної діяльності в поєднанні з діяльністю ле­гальною.

Доводиться також констатувати, що організованій злочин­ності тісно в національних кордонах. Як великий бізнес взагалі організована злочинність набрала всесвітнього характеру. Отже, наркобізнес, торгівля зброєю, викрадання і продаж авто­транспорту, торгівля "живим товаром" — усе, чим займається організована злочинність, не має кордонів. Об'єктивно цьому сприяють розвиток технологій комп'ютеризації і комунікації, їх поширення по всьому світу; руйнування так званого соціа­лістичного табору; зменшення в усьому світі значення націо­нальних кордонів.

Отже, небезпека організованої злочинності полягає не лише в кількості й якості злочинів, а й у тому, що вона підриває правові основи держави; населення втрачає довіру до влади; по­силюються позиції тіньової економіки; на тлі соціальної і еко­номічної депресії частина молоді тягнеться до "красивого жит­тя" у структурах організованої злочинності, що у 99 випадках зі 100 закінчується погано.

Організація об'єднаних націй вбачає такі тенденції в роз­витку організованої злочинності:

• різке поширення, пов'язане з використанням електрон­
  них засобів;

• глибше проникнення в легальну економіку;

• посилення корумпування чиновницького апарату (панує
  філософія безмежного "матеріалізму");

• посилення розвитку наркобізнесу (невизначеність, яка ви­
  никла в результаті глобальної кризи в економічній, полі­
  тичній і соціальній сферах, штовхає людей на пошук за­
  собів для тимчасового забуття);

• тенденція до інтернаціоналізації (з доповіді Генсекретаря
  00Н, 1993).

Мабуть, ці тенденції характерні й для вітчизняної організо­ваної злочинності.

222

223

8

16.2. Причини й умови, що детермінують

професійну та організовану злочинність

Очевидно, причини професійної та організованої злочинності криються у процесах розвитку суспільства. Професійна злочин­ність існувала в Російській Імперії, а потім у СРСР завжди (як і в усьому світі).

Підвалини організованої злочинності почали закладатися за часів "застою", для якого були характерні тупикові ситуації в економічній, соціальній і духовній сферах суспільства. Це зумо­вило різкий розвиток "тіньової" економіки, що вбирала в себе значну частку національного доходу, широку наявність усіля­ких "дефіцитів", масові розкрадання державного і громадського майна. Війна з професійною злочинністю тіньовикам була ні до чого, адже вони потребували одне одного. Тіньовикам була по­трібна професійна злочинність для захисту, силового розв'язан­ня посталих проблем. Професійні ж злочинці від цього мали та­кий прибуток, якого не мали раніше ніколи.

Водночас різко зросли алчність, моральне переродження знач­ної частини правлячої верхівки, чому наслідувала і значна час­тина державного апарату на всіх рівнях. Це стало сприятливою основою для корумпування, вирішення злочинними угрупован­нями своїх проблем з допомогою представників влади.

Таким чином, у 80-ті роки XX ст. заклалися основи "три-ади" організованої злочинності. З настанням горбачовської "пе­ребудови" виникла можливість легалізувати і накопичувати капітал за допомогою кооперативів, які опинились поза конт­ролем. "Тіньова" економіка разом з професійною злочинністю і корумпованими державними чиновниками — складові основи організованої злочинності.

Отже організована злочинність виникла не просто як кримі­нологічне новий вид злочинності, а як нове соціально-еконо­мічне явище в житті держави.

Але організованій злочинності певною мірою було "незручно" в межах "соціалістичної" системи. З усуненням останньої ор­ганізована злочинність почала різко набирати класичних рис, адже перед нею розкрилися можливості подальшого накопи­чування капіталу і його легалізації в більших ніж доти мас­штабах.

224

Американські кримінологи (Сатерленд, Шур, Кларк) до­вели, що суспільство, яке базується на приватній власності й вільній конкуренції, неминуче пов'язане з високим рівнем зло­чинності, ядром якої є організована злочинність. Високим є також рівень корумпованості державного апарату, адже кри­мінальні доходи від "співпраці" з організованою злочинністю істотно перевищують заробітну плату, особливо в тих країнах, де вона стабільно низька.

Очевидно, що рівні й характер організованої злочинності в різних країнах ринкової економіки різні. Це залежить від ба­гатьох чинників, ^окрема від стану економіки країни і мож­ливості державних'органів, насамперед правоохоронних, вести наступальну й послідовну боротьбу з організованою злочин­ністю за допомогою ефективного законодавства, що водночас не відкидає демократичних засад.

В Україні нині спостерігається покращення значної час­тини економічних показників. Проте експерти вказують і на значні утруднення, які сповна використовує організована злочинність. Серед них — недостатня кількість зовнішніх ринків збуту вітчизняної продукції, упровадження зару­біжних, не завжди пристосовних для України моделей розвит­ку, підвищення імпортної залежності за окремими стратегічно важливими видами сировини, деградація промислової бази, невизначеність науково-технічної політики, недостатній екс­портно-валютний контроль за діяльністю комерційних фірм, перетворення економіки на об'єкт протиборства політичних сил. Усе це породжує високу частку "тіньової" економіки в народному господарстві, низький відсоток високотехнологі-чної продукції в імпорті, кризу неплатежів, поширення безро­біття і збільшення кількості осіб, що перебувають за межею бідності, малозабезпеченість, нелегальну трудову міграцію за кордон, неприпустиму відмінність рівня життя багатих і бідних.

Як результат спостерігається процес маргіналізації насе­лення, а маргіналу все одно, як здобувати засоби для свого існування. Збільшення випадків кримінального збагачення, які здебільшого залишаються безкарними, сприяє переоці­нюванню цінностей багатьма людьми, сприйманню протиза­конної діяльності як нормальної ділової активності або як

225

неминучої альтернативи чесному способу життя. Як наслідок створюється духовна атмосфера егоїзму, вседозволеності, не­довіри до здатності державних структур реально боротися з організованою злочинністю. Бути злочинцем стає економіч­но вигідним, а отже, злочинність стає елементом способу життя певної частини населення. Організована злочинність максимально використовує цю ситуацію, вбирає в себе всі інші види злочинності й реорганізує їх для одержання над­прибутків. Водночас вона розширює відтворення злочинно­сті, впливаючи на масову свідомість і поширюючи, як ка­жуть американські кримінологи, так звану гангстерську культуру, тобто сприйняття злочинності як нормального й неминучого явища. Дедалі більше людей, які вважають себе законослухняними й навіть культурними, вживають жар­гонні слова, співають блатних пісень. Великого поширення дістало татуювання, милування злочинними "подвигами". Цьому значною мірою сприяють засоби масової інформації, насамперед телебачення.

Як визначають дослідники, створюється порочне коло: з од­ного боку, дедалі більше людей потерпають від злочинності й вимагають посилення боротьби з нею, з іншого боку, органі­зована злочинність енергійно втягує в орбіту свого впливу знач­ні прошарки населення, які прямо чи опосередковано "пра­цюють на неї".

До основних умов, що сприяють розвитку організованої зло­чинності, належать такі:

• відсутність загальнодержавної, матеріально забезпеченої
  програми боротьби з організованою злочинністю;

• відсутність спеціального органу, який би боровся з органі­
  зованою злочинністю і корупцією у вищих і середніх щаб­
  лях;

• недостатність і недосконалість правової бази для боротьби
  з організованою злочинністю і корупцією;

• недостатній рівень матеріально-технічної і кадрової забез­
  печеності структур, які нині безпосередньо ведуть бороть­
  бу з організованою злочинністю і корупцією.

16.3. Основні напрями попередження

професійної та організованої злочинності

За ступенем небезпеки для суспільства організовану злочин­ність криміналісти висувають на друге місце після війн.

На Дев'ятому Конгресі 00Н з питань попередження злочин­ності й поводження з правопорушниками зазначалось: організо­вана злочинність створює пряму загрозу національній і міжна­родній безпеці та стабільності й є фронтальною атакою на політичну і законодавчу гілки влади, а також створює загрозу державності. Вона порушує нормальне функціонування соціаль­них та економічних інститутів і компрометує їх. Це призводить до того, що люди втрачають довіру до демократичних процесів. Організована злочинність ставить у положення жертви населен­ня цілих країн і експлуатує людську вразливість, отримуючи при цьому прибуток. Вона охоплює, обплутує і навіть закабаляє цілі прошарки суспільства.

Ось чому боротьба з організованою злочинністю (а від неї невідривна і боротьба з професійною злочинністю) нині є од­нією з найважливіших проблем як міжнародного суспільства загалом, так і окремих країн. В основі цієї боротьби мають пе­ребувати загальносоціальні й економічні заходи.

В Україні боротьба з організованою злочинністю, її обме­ження і витіснення з центру соціального життя — одне з най­важливіших завдань правоохоронних органів, насамперед МВС України і СБУ. До їх складу входять укомплектовані кваліфі­кованими кадрами структури з боротьби з організованою зло­чинністю. Мета їх діяльності полягає у встановленні контролю над організованою злочинністю, її локалізація і нейтралізація, усунення причин і умов існування організованої злочинності.

Для координації цієї діяльності при Президентові України діє Координаційний комітет з боротьби з корупцією і організованою злочинністю.

Межі компетенції правоохоронних органів з боротьби з орга­нізованою злочинністю окреслені законами України "Про орга-нізаційно-правові основи боротьби з організованою злочинніс­тю", "Про міліцію", "Про Службу Безпеки України", "Про оперативно-розшукову діяльність" та ін.

Основними напрямами боротьби з організованою злочинні­стю є створення правової бази, організаційних, матеріально-

226

8*

227

технічних та інших умов для ефективності цієї боротьби, орга­нізація міжнародного співробітництва у цій сфері. Наведемо основні з умов:

• виявлення та усунення або нейтралізація негативних соці­
  альних процесів і явищ, що породжують організовану зло­
  чинність і сприяють її розвитку;

• запобігання нанесенню шкоди людині, суспільству, дер­
  жаві;

• запобігання виникненню організованих злочинних угру­
  повань;

• виявлення, розслідування, припинення і запобігання пра-
. вопорушень, які вчиняють учасники організованих зло­
чинних угруповань, притягнення винних до відповідаль­
ності;

• забезпечення відшкодування шкоди фізичним і юридич­
  ним особам, державі;

• запобігання встановленню корумпованих зв'язків з дер­
  жавними службовцями і посадовими особами, втягненню
  їх у злочинну діяльність;

• протидія використанню учасниками організованих зло­
  чинних угруповань у своїх інтересах громадських об'єд­
  нань і засобів масової інформації;

• запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шля­
  хом, використанню суб'єктів підприємницької діяльності
  для реалізації злочинних намірів.

Для боротьби з організованою злочинністю органи внут­рішніх справ і СБУ використовують спеціальні технічні засоби, штатних і позаштатних співробітників, яких вводять під леген­дою прикриття в організовані злочинні угруповання, залуча­ють до співробітництва учасників організованих злочинних угруповань, які за сприяння боротьбі з організованою злочин­ністю можуть бути частково або повністю звільнені від кримі­нальної відповідальності й покарання (ст. 43 КК).

Боротися з корупцією покликані спеціальні підрозділи МВС України, СБУ, а також органи прокуратури України (ст. 4 За­кону України "Про боротьбу з корупцією").

У розд. 2 Закону України "Про боротьбу з корупцією" — "Попередження корупції" встановлені спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на

228

виконання функцій держави, що спрямовані на попередження корупції. Ці особи не мають права сприяти фізичним і юридич­ним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, займатись цією діяльністю, входити до складу правління суб'єк­тів підприємницької діяльності тощо. Доходи осіб, уповнова­жених на виконання функцій держави, декларуються на осно­ві ст. 13 Закону України "Про державну службу".

Для боротьби з корупцією в МВС України створені спеціалі­зовані мобільні підрозділи, що фіксують факти хабарництва се­ред чиновників, проводять широкомасштабну операцію "Коруп-ціонер", у тому числі серед працівників правоохоронних органів (операція "Чисті руки"), ліквідують прояви корумпованих від­носин у ланках "слідчий — адвокат — прокурор — суддя".

До найважливіших проблем, що потребують законодавчого рішення, належить боротьба з "відмиванням" "брудного" ка­піталу, накопиченого верхівкою організованої злочинності і ко­румпованими чиновниками. Відповідні органи повинні запо­бігати вливанню цього капіталу в легальну економіку, адже саме він дає змогу організованій злочинності досягти економіч­них, а згодом і політичних висот у державі.

Рада Європи 8 листопада 1990 р. прийняла Конвенцію "Про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності", до якої приєдналась і Україна. У ново­му Кримінальному кодексі України міститься ст. 209 "Легалі­зація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом". Проте для дієвості зазначеної статті по­трібна фінансово і кадрове забезпечена програма юридичних, організаційних і технічних заходів.

Верховна Рада України 28 листопада 2002 р. (із змінами від 24 грудня 2002 р.) прийняла Закон України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) надходжень, одержаних злочинним шляхом". Прийняття цього Закону від України че­кала світова спільнота і тепер їй вже не повинні закидати, що вона не хоче розвиватися демократичним шляхом і боротися із "брудними грошима".

23 грудня 1993 р. були прийняті закони України "Про забез­печення безпеки осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві" і "Про державний захист працівників суду і пра­воохоронних органів". У Кримінально-процесуальний кодекс

229

України 13 січня 2000 р. було внесено відповідні доповнення і зміни, згідно з якими в разі потреби досудове слідство і судо­вий розгляд справ можуть вестись так, щоб не розголошува­лись дані про особи потерпілих і свідків обвинувачення і в та­кий спосіб вони будуть захищені від злочинного світу. У МВС України створено так звану судову міліцію, яка повинна здійс­нювати в разі потреби фізичний захист суддів, працівників правоохоронних органів і учасників кримінального судочинст­ва. Проте через відсутність потрібних асигнувань судова мі­ліція не має змоги надійно здійснювати захисні функції (для цього потрібні великий штат судової міліції, фонди для прове­дення пластичних операцій, придбання житла в інших місцях або навіть країнах особам, які повинні уникнути розправи ор­ганізованої злочинності).

Доречно зазначити, що такі самі проблеми мають навіть роз­винені країни. А тому й у подальшому можливі випадки зник­нення свідків, відмови свідків від попередніх показань, неспо­дівано м'яких вироків небезпечним злочинцям тощо.

Зауважимо також, що серед населення спостерігається низький ступінь кримінальної чутливості щодо багатьох діянь професійної та організованої злочинності. Поширеність реке­ту, створення фінансових "пірамід", криваві "розборки" кланів більшість громадян сприймають як явища, що їх не стосуються. Тому потрібна цілеспрямована пропаганда безпосередньої не­безпеки професійної та організованої злочинності, а також недопущення охоплення широких верств населення, особливо молоді, мораллю кримінальної субкультури.

Важливими чинниками в боротьбі з організованою злочин­ністю є формулювання в новому Кримінальному кодексі Украї­ни понять організованої злочинної групи і злочинної організації (ст. 28 КК України), встановлення окремої відповідальності за створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за керування такою організацією чи за участь у ній або у злочинах, які вчиняє ця організація, а також за організацію, керування чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп з метою розробки планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи коорди-

230

нації дій об'єднань злочинних організацій або організованих груп (ч. 1 ст. 255 КК України).

Фактично зазначена норма є базовою в боротьбі з верхівкою організованої злочинності, яка безпосередньо конкретних "тра­диційних" злочинів (вбивство, вимагання тощо) не вчиняє. Ра­ніше кримінальне законодавство не надавало реальної змоги закону "дотягнутися" до цієї верхівки. Нині такі можливості з'явилися. Мало того, у кримінальному законодавстві перед­бачається відповідальність організатора організованої групи чи злочинної організації за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом (ч. 1 ст. ЗО КК України).

Дуже важливою щодо профілактики є заохочувальна норма, згідно з якою від кримінальної відповідальності звільняється особа (крім організатора або керівника злочинної організації, за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 255 КК України), яка добровільно заявила про створення злочинної організації або участь у ній та активно сприяла її розкриттю (ч. 2 ст. 255 КК України).

Зазначені положення відповідають нормам кримінального законодавства США, Італії та інших розвинених країн з висо­ким рівнем організованої злочинності.

Питанням протидії організованій злочинності і корупції присвячений окремий IV розділ Комплексної програми профі­лактики злочинності на 2001-2005 роки.

Згідно з цією Програмою СБУ, МВС та інші органи здійсню­ють заходи, спрямовані на викриття корупційних діянь насам­перед вищих ланок державної влади, готують пропозиції щодо посилення відповідальності за неналежне виконання держав­ними службовцями своїх обов'язків і недотримання вимог за­конодавства щодо запобігання проявам корупції.

З метою недопущення легалізації коштів, одержаних зло­чинним шляхом, здійснюються перевірки фінансово-господар­ської діяльності й дотримання вимог податкового законодавст­ва суб'єктами підприємницької діяльності, що створені особами, які належать до організованих злочинних формувань або перебувають під впливом таких формувань.

Так само систематично здійснюються оперативно-розшукові профілактичні заходи на ринках, аеропортах, залізничних та

231

автобусних станціях (вокзалах) з метою захисту суб'єктів мало­го і середнього бізнесу від вимагань, запобігання та викриття фактів корупції і хабарництва.

Скоординовані спільні дії з викриття організованих злочин­них угруповань з метою припинення їх діяльності, яка має транснаціональний характер, проводяться СБУ, МВС, ДПА, Держмитслужбою, Держкомкордоном і Генеральною Прокура­турою України разом з правоохоронними органами іноземних держав.

Нині цілеспрямована боротьба з організованою злочинністю вже дає певні позитивні результати. У 2001 р. МВС України виявило 770 організованих злочинних груп. Загалом ці групи вчинили 6703 злочини, у тому числі 84 бандитських нападів, 104 умисних вбивств (у тому числі 4 на замовлення), 576 роз­боїв, 214 вимагань. Привласнення, розтрата чужого майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим станови­щем — 341, в тому числі у великих розмірах — 51, 1835 краді­жок чужого майна, 61 хабарницьких проявів, 304 злочини у фінансово-кредитній системі, 95 у сфері зовнішньоекономічної діяльності, 45 у сфері приватизації. Виявлено 3286 осіб, що скоїли злочини у складі організованих злочинних груп, у них вилучено 149 автомобілі, 257 одиниць вогнепальної зброї, 124 кг наркотичних засобів.

Контрольні питання

1. Ознаки професійного злочинця і поняття професійної зло­
   чинності.

2. Організована злочинність, її поняття й особливості.

3. Поняття корупції.

4. Характеристика сучасної організованої злочинності та Іі
   тенденції.

5. Причини зародження і розвитку організованої злочинності.

6. Умови, що сприяють організованій злочинності.

7. Основні напрями боротьби з організованою злочинністю і
   корупцією. Законодавча база цієї боротьби.

8. Розробка питань протидії організованій злочинності й ко­
   рупції в сучасних умовах.

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕОЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Кримінологічна характеристика економічної злочинності.

2. Причини й умови, що детермінують економічну злочинність.

3. Попередження економічної злочинності.

17.1. Кримінологічна характеристика економічної злочинності

Поняття "економіка" (від грецьк. еко — оселя, середовище і номос — закон) означає сукупність суспільно-виробничих від­носин, що характеризують суспільно-економічний лад суспіль­ства.

У світі немає жодної держави, економіка якої абсолютно була б схожа на економіку іншої держави. Проте схожими мо­жуть бути типи власності, засоби виробництва, співвідношення державної і приватної власності тощо.

В економіці будь-якої держави є суперечності й недоліки, які використовує злочинність. Це стосується економіки України.

Відкинувши концепцію державного монополізму в еконо­міці, Україна здійснює перехід до ринкової економіки і приват­ного бізнесу. Відсутність досвіду, невдосконалені правова база, механізм регулювання такою економікою створюють можливо­сті для злочинного збагачення.

Економічна злочинність погіршує життя суспільства зага­лом, а тому боротьба з нею є одним з пріоритетних завдань не тільки правоохоронних органів, а й всіх структур держави.

Насамперед наведемо ознаки злочинів, які належать до еко­номічних. По-перше, такі злочини несприятливо впливають на відносини у сфері економіки; по-друге, мають корисливий

232

233

характер; по-третє, ї'х вчиняють здебільшого службові особи, які обіймають (постійно або тимчасово) на підприємствах, в устано­вах і організаціях незалежно від форм власності посади, пов'яза­ні з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністратив­но-господарських обов'язків або виконують такі обов'язки за спеціальними повноваженнями, а також особи, яким чуже майно було ввірене чи перебувало в їх віданні або які завдають шкоди економічним відносинам так би мовити "ззовні" (напри­клад, контрабандисти).

Західні кримінологи до ознак економічних злочинів зарахо­вують ще й такі: шкода, яку вони завдають державі, суспільст­ву, приватній підприємницькій діяльності, окремим групам громадян; складність встановлення в багатьох економічних злочинах конкретного суб'єкта — фізичної особи; економічний злочинець не вважає себе злочинцем і не ототожнює себе із зло­чинним світом; економічна злочинність завдає суспільству ве­ликої матеріальної шкоди і водночас це майже не тривожить переважну більшість членів суспільства, частина з яких взагалі не вбачає суспільної небезпеки в цих діяннях.

Єдиного міжнародне визнаного визначення економічної злочинності не існує через певні відмінності економіки різних країн, а також через розбіжності думок різних кримінологів щодо кола злочинів, які слід вважати економічними.

Економічну злочинність можна визначити як протиправну діяльність, що посягає на інтереси економіки держави загалом, а також на інтереси окремих груп громадян, приватну підпри­ємницьку діяльність, має здебільшого усталений характер і здійснюється з метою здобуття наживи під прикриттям закон­ної економічної діяльності або з використанням її можливостей шляхом зловживання довірою потерпілих.

Економічні злочини можна класифікувати так:

• злочини, що полягають у розкраданні чужого майна шля­
  хом його привласнення чи розтрати особами, яким воно
  було ввірено чи перебувало в їх віданні, а також шляхом
  зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України);

• злочини, що посягають на фінансові інтереси й фінансову
  систему держави: виготовлення, зберігання, придбання,
  перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою
  збуту або збут підроблених грошей, державних цінних

234

паперів або білетів державної лотереї (ст. 199), незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та ін­шими засобами доступу до банківських рахунків, облад­нанням для їх виготовлення (ст. 200), контрабанда (ст. 201), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207), ухилення від сплати податків (ст. 212) та деякі інші (ст. 208-211, 215-217, 233-235);

• злочини, що посягають на порядок отримання й викорис­
  тання депозитного капіталу і такі, що завдають шкоди кре­
  диторам і гарантам: фіктивне підприємництво (ст. 205),
  фіктивне банкрутство (ст. 218), доведення до банкрутства
  (ст. 219), приховування стійкої фінансової неспроможнос­
  ті (ст. 220), незаконні дії в разі банкрутства (ст. 221), шах­
  райство з фінансовими ресурсами (ст. 222), порушення
  порядку випуску (емісії) й обігу цінних паперів (ст. 223),
  виготовлення, збут і використання підроблених недержав­
  них цінних паперів (ст. 224);

• злочини, що посягають на встановлений порядок вільної
  конкуренції в економіці: змова про зміну чи фіксування
  цін або примушування до їх зміни чи фіксування (ст. 228),
  незаконне використання товарного знака (ст. 229), пору­
  шення антимонопольного законодавства (ст. 230), незакон­
  не збирання з метою використання або використання відо­
  мостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231),
  розголошення комерційної таємниці (ст. 232), протидія за­
  конній господарській діяльності (ст. 206); у багатьох ви­
  падках ці діяння пов'язані з комп'ютерними злочинами
  (ст. 361-363);

• злочини, що посягають на встановлений порядок зайняття
  підприємницькою діяльністю: порушення порядку зайняття
  господарською та банківською діяльністю (ст. 202), зайнят­
  тя забороненими видами господарської діяльності (ст. 203),
  незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспорту­
  вання з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204) та деякі
  інші (ст. 213, 214);

• злочини, пов'язані зі сприянням службовими особами в
  корисливих цілях підприємницькій діяльності (так зване
  комерційне хабарництво, ст. 368), і деякі інші злочини у
  сфері службової діяльності, вчинені з вказаною метою:

235

зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), службове підроблення (ст. 366);

• злочини, що посягають на права споживачів: обман по­купців і замовників (ст. 225), фальсифікація засобів вимі­рювання (ст. 226), випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227).

На Заході до економічних злочинів часто відносять ще зло­чини проти довкілля і безпеки виробництва.

Зауважимо, що останні тридцять років на Заході спостері­гається справжній бум економічних злочинів. Наприклад, у Німеччині 40 % розкрадань шляхом привласнення, розтрат і підробок на фірмах, у банках і корпораціях здійснюють їх спів­робітники. Збитки від цього становлять десятки мільярдів ма­рок. У США збитки внаслідок розкрадання з використанням комп'ютерних мереж становлять мільярди доларів, а витрати приватних фірм для захисту власної майнової та інформаційної безпеки перевищують сто мільярдів доларів.

Видатний американський кримінолог Е. Сатерленд назвав економічну злочинність злочинністю "білих комірців" (на від­міну від злочинності "синіх комірців", тобто простолюдинів).

Економічний і організований види злочинності тісно взаємо­пов'язані, хоча серед злочинців у сфері економіки багато та­ких, що не пов'язані зі злочинністю організованою. Водночас верхівка організованої злочинності всіма можливими способа­ми намагається легалізувати ("відмити") здобуті злочинним шляхом гроші, вкладаючи їх в усі форми законної економічної діяльності. Це надає можливість тим, хто входить у цю верхів­ку, одержувати статус респектабельних осіб, виходити з еконо­мічної "тіні", обіймати керівні посади в банківській сфері, ак­тивно займатися зовнішньоекономічною діяльністю, "іти в політику", привносячи в усі зазначені сфери діяльності гангс­терське забарвлення.

За радянських часів економічна злочинність у країні (а от­же, і в Україні) завжди перебувала на високому рівні й базува­лася на розкраданні державного та колективного майна. І в су­часних соціально-економічних умовах економічна злочинність залишається на високому рівні, до того ж до неї додалося бага­то нових видів злочинів, притаманних ринковій економіці. За­уважимо також, що економічні злочини мають високу латент-

ність, а окремі з них дуже високу (наприклад, комерційне ха­барництво).

У зв'язку зі значним зниженням обсягів виробництва у структурі економіки епіцентр злочинної діяльності переміс­тився в інші її сфери. Нині економічна злочинність найбільшу активність проявляє в паливно-енергетичному та аграрно-промисловому комплексі, у сферах приватизації, кредитно-фі­нансовій (у тому числі банківській), зовнішньоекономічній та бюджетній.

Велику загрозу економічній безпеці в Україні створює ви­ключно висока за*світовими вимірами "тінізація" економіки (понад 50 %), зокрема великого поширення дістало ухиляння від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів. На високому рівні перебувають також контрабандні прояви, фа­льшування грошей, комерційне хабарництво, зловживання, пов'язані з нецільовим використанням бюджетних коштів (у тому числі призначених для виплати заробітної плати), зло­чини з підакцизними товарами.

Зауважимо, що абсолютна більшість злочинів у сфері госпо­дарської діяльності вчиняються з метою розкрадання коштів і майна, привласнення нерухомості й земельних паїв.

Нині глобального характеру набирають прояви розкрадання з використанням електронних розрахунків. Всесвітнє комп'ю­терне "мереживо-павутиння" (насамперед Інтернет) докорінно змінило систему кредитно-фінансових і банківських операцій, водночас породивши невідомі раніше можливості використан­ня її у злочинних цілях. Наприклад, один західний банк зазнав збитків у розмірі 140 млн дол. від "нальоту" московських хаке-рів (зломщиків комп'ютерних мереж). Проте керівництво бан­ку навіть не зробило про це офіційної заяви, бо приховувало "брудні" капітали.

За заявою ФБР американські бази даних щомісяця зазнають понад тисячу "нальотів" іноземних хакерів.

В Україні розкрадання із застосуванням комп'ютерних ме­реж поки що не набуло широкого розмаху. Його здійснюють здебільшого особи, які мають офіційний доступ до відповідних банків даних.

Зазначимо також, що в Україні з'явились і банкоматні роз­крадачі.

236

237

Одним з поширених злочинів є ухиляння від сплати подат­ків. Податки — це ефективне знаряддя реалізації державної політики щодо життєдіяльності суспільства, а саме перерозпо­ділу національного продукту в соціальному, віковому, тери­торіальному та галузевому аспектах, компенсації недоліків ринкових механізмів розміщення ресурсів, забезпечення сус­пільними благами, заохочення бізнесу, ділової активності, мо­тивації праці, підтримки рівня зайнятості, стабілізації ринко­вої кон'юнктури, нарешті, сплачування заробітної плати і пенсій.

Розрізняють такі основні способи ухиляння від сплати по­датків:

• шляхом завищення цін над фактичним рівнем торговель­
  ної і постачально-збутової націнки при реалізації продук­
  ції й заниження їх розміру в декларації;

• ухиляння від сплати податків на прибуток від торговель­
  но-закупівельної діяльності шляхом подання фіктивних
  декларацій і розрахунків про використання коштів нібито
  на здійснення підприємством власного будівництва;

• ухиляння від сплати податків на прибуток шляхом скла­
  дання фіктивних договорів про надання благодійних по­
  слуг;

• ухиляння від сплати податків на прибутки, отримані
  від реалізації товару, шляхом перерахування частини
  сплаченого на особисті рахунки керівників комерцій­
  них структур;

• ухиляння від сплати податків на прибуток шляхом непо­
  дання декларації й розрахунків при закупівлі підприєм­
  ством за власні кошти матеріальних цінностей у громадян
  за односторонніми актами закупівлі, де не зазначаються
  дані про продавця;

• ухиляння від сплати податку, мита або акцизного збору
  при вивезенні (ввезенні) товару через кордон шляхом
  оформлення документів про фіктивні бартерні оборудки з
  іноземними фірмами (неіснуючими, банкрутами, ліквідо­
  ваними тощо), а також товару, нібито ввезеного як тран­
  зит;

• здійснення комерційної діяльності без реєстрації (як фі­
  зичних, так і юридичних осіб);

• заниження обсягів реалізації продукції (у тому числі че­
  рез підміну митної декларації);

• неоприбуткування наявної готівки (виручки) за реалізо­
  вану продукцію і надані послуги;

• безфактурне відпускання товарів, тобто реалізація без
  супровідних документів; при цьому отримані від оборудок
  гроші привласнюються без відображення в бухгалтерсь­
  ких звітах;

• вчинення фінансових операцій з використанням рахунків
  інших підприємств за домовленістю.

Порушення податкового законодавства є масовим явищем. При перевірках воно виявляється у 70-75 % організацій.

Широкий розмах дістало перераховування валютної вируч­ки за кордоном. На думку експертів, обсяги перетікання капі­талів за кордон становлять щонайменше 25 млрд дол.

Протиправні дії, пов'язані з порушенням податкового зако­нодавства у зовнішньоекономічній діяльності, організації здій­снюють у кілька способів. Деякі з них:

1. Складають оборудку з комерсантами далекого зарубіжжя
   на постачання у країну товарів. Сплату здійснюють за цінами
   кон'юнктури, а в супровідних документах ціни завищують. За­
   лишки грошей від цієї ділової угоди залишаються за кордоном.
   Потім з особистих рахунків комерсантів їх переводять в офшор-
   ні зони (Кіпр, Мальта, Багами), де створюють підставні фірми,
   і це дає можливість уникати обкладання податками і отриму­
   вати додаткові прибутки. З підставними фірмами комерсанти
   складають договори від імені своїх фірм в Україні і здійснюють
   оборудки.

2. У вантажну декларацію вносять наперед неправдиві дані
   про наявність валютних рахунків підприємства-експортера в
   уповноважених банках. Митники не завжди перевіряють наяв­
   ність таких рахунків. А тому отримана валютна виручка осідає
   на рахунках фірм-посередників за кордоном.

3. У документах, які подають для митного оформлення
   експортних контрактів, зазначають, що оборудка, яка реалі­
   зується, має бартерний характер. Насправді ж товар реалі­
   зують за валюту. З отриманих коштів частину витрачають на
   придбання товарів для зустрічних поставок. Але більша час­
   тина виручки залишається за кордоном.

238

239

4. Здійснюють афери з якістю вивезеного товару. У деклара­ціях як товар відображують металобрухт, відходи виробницт­ва, шлак тощо. А фактично за безцінь вивозять чорні й кольо­рові метали, вугілля, паливо-мастильні матеріали, цукор тощо. Різниця між цінами "осідає" на закордонних рахунках. Знайти валютні рахунки за кордоном дуже важко. Банки зберігають таємницю, бо мають у цьому свій інтерес.

Останнім часом великого поширення дістало створення фік­тивних підприємницьких структур. Третина всіх зареєстрова­них суб'єктів підприємницької діяльності (СПД) нею не займа­ється і податків не сплачує.

Використовуючи фіктивні СПД, злочинні структури накопи­чують величезні кошти. Під прикриттям цих фірм укладаються договори з державними металургійними підприємствами для на­дання посередницьких послуг при експорті металопродукції іно­земним фірмам, а отримавши продукцію, іноземні фірми не роз­раховуються за ці послуги або розраховуються частково.

Українські фірми після таких оборудок ліквідуються і за домовленістю з іноземними фірмами ділять валютну виручку, яку залишають за кордоном.

Перекачування валюти за кордон і її "відмивання" здійсню­ються за рахунок фіктивно створюваних спільних підприємств (СП), що дає можливість отримувати кредити і переводити їх за кордон. Після цього СП ліквідуються. В Україну не надхо­дить 70 % валютного прибутку, який осідає на рахунках закор­донних банків, відкритих на підставних осіб.

Фіктивні фірми використовують також для скоєння злочи­нів у кредитно-фінансовій сфері, зокрема для фінансових шах-райств, розкрадання кредитів, незаконної конвертації грошей у вільно конвертовану валюту та їх переказ за кордон тощо.

При здійсненні подібних злочинів використовують схему, згідно з якою кошти неодноразово переказують з рахунка на рахунок, з однієї фіктивної фірми в іншу і на одному з етапів вилучають, після чого ці "фірми" припиняють існувати або ого­лошують себе банкрутами.

Фіктивні фірми широко використовують також для ухилян­ня від сплати податків.

Поширені також незаконне (необґрунтоване) одержання та нецільове використання кредитних ресурсів. Небезпека таких

240

дій полягає в такому: часто одержані кошти переводять у готів­ку і привласнюють або переказують за кордон з метою незакон­ної конвертації і зберігання на незаконно відкритих рахунках в іноземних банках. Це спричинює до прямих збитків держави, прискорення інфляційних процесів, купівлі валюти (як пра­вило, за завищеним курсом) для приховування її за межами України.

Досліджена правоохоронними органами одна із схем здійс­нення цих злочинів така:

• створюють щонайменше дві фірми — суб'єкти господа­
  рювання, для яких планується одержувати кредити. За­
  сновниками, власниками цих фірм є одні й ті самі осо­
  би — співучасники злочину. В окремих випадках
  керівниками фірм (директор, головний бухгалтер) є під­
  ставні особи, які, як правило, не мають відповідної ква­
  ліфікації для виконання покладених на них обов'язків,
  тому беззаперечно виконують вказівки осіб, які їх най­
  няли;

• розроблюють так звані пакети підробних документів, які
  видають банківські установи для надання кредитів; при
  цьому одна з фірм є одержувачем кредиту, інші — парт­
  нерами угод (купівлі-продажу, поставок та ін.), що "об­
  ґрунтовують" необхідність і господарську доцільність
  одержання (надання) кредиту;

• зазначений "пакет" документів особисто або через по­
  середників (у тому числі підставних керівників фірм) по­
  дають до банківської установи, де одночасно члени зло­
  чинної групи вступають у зговір з керівником, який видає
  кредити, даючи йому хабара (як правило, у доларах у роз­
  мірі 20-50 % суми кредиту — так званий відкат). Після
  цього підписуються кредитні договори та інші документи
  (наприклад, договір про страхування кредиту) і на раху­
  нок фірми перераховуються кредитні ресурси;

• на завершальному етапі гроші протягом одного-трьох днів
  перераховуються на рахунки наперед підібраних суб'єктів
  господарювання, де здійснюється їх конвертація за окре­
  мо розробленою схемою. У результаті частина валюти над­
  ходить керівництву банківської установи як хабар, а реш­
  ту привласнює злочинна група.

241

Згідно з даними правоохоронних органів дедалі частішають факти отримання хабарів службовими особами місцевих адмі­ністрацій та органів приватизації за оформлення необхідних документів з приватизації підприємств, за зниження вартості об'єктів приватизації, безпідставне списання основних фондів, завищення кредиторської заборгованості тощо. За слідчими да­ними ставка аудитора за зниження вартості підприємства, що приватизується, становить 5 % суми, на яку він знижує вар­тість.

У зовнішньоекономічній діяльності хабарі дають за отриман­ня ліцензій на придбання високоліквідних товарів або сирови­ни і вивезення їх за кордон.

Багато злочинів вчиняється і в аграрно-промисловому ком­плексі.

Нині у зв'язку з розпаюванням землі й сільськогосподар­ського реманенту виявляється багато службових злочинів, які тісно переплітаються з розкраданням, зокрема це безпідставне занесення осіб у списки одержувачів земельних паїв, завищен­ня строків перебування в колгоспі, що надає пільги при отри­манні певної частки колгоспного майна, тощо.

17.2. Причини й умови, що детермінують економічну злочинність

Причини економічної злочинності в Україні мають як об'єк­тивний, так і суб'єктивний характер.

Соціально-економічні обставини

Перехід на рейки ринкової економіки відбувався в умовах розвалу колись єдиної країни, що призвело до розірвання ви­робничих і торговельних зв'язків багатьох економічних парт­нерів колишніх союзних республік. Особливих втрат зазнали підприємства військово-промислового комплексу (ВПК), що становили базу радянської економіки і на яких працювала більшість працездатного населення.

В Україні (як і в інших країнах СНД) не було чіткого і по­слідовного розуміння напрямів входження в ринок. Звідси було зроблено непродумані кроки у вирішенні економічних і пра­вових проблем, які базувалися на "романтичному" сприйнятті

242

ринку, якому треба дати простір і він все вирішить без втручан­ня держави.

Через неврегульованість або неефективне вирішення важ­ливих економічних питань у країні почалося "первісне нако­пичування капіталу", часто з прямим порушенням або в обхід законодавства.

Значна частина промисловості, що має дотаційний характер (ВПК, вугледобувна промисловість та ін.), досі не може повною мірою вписатися в ринкові відносини. Відкритість зовнішньо­економічної діяльності країни призвела до напливу товарів іно­земного виробництва, з яким українські товаровиробники (і в сільському господарстві, і у промисловості) не завжди спро­можні конкурувати.

Створена ще за радянських часів "тіньова" економіка наби­рає оберти, паразитуючи за рахунок державної і водночас не сплачуючи податків. Значних помилок припущено при прове­денні приватизації державних об'єктів.

Населення країни, яке не мало досвіду існування в ринковій економіці, чекало (і чекає дотепер) від держави вирішення всіх проблем, воно було (і залишається) надто довірливим. Усе це вигідно злочинцям, які продовжують створювати усілякі "піра­міди".

Націлена на прибуток діяльність комерційних банків не від­повідала завданням структурної перебудови економіки. Це при­звело до різкого зниження темпів і обсягів виробництва в усіх галузях народного господарства, зменшення національного продукту і національного прибутку, гіперінфляції, яку було подолано монетарними засобами, а отже, до різкого зниження рівня життя населення. У результаті різко зменшились обсяги товарообороту, оптової та роздрібної торгівлі, що спричинялося до невпорядкованості ціноутворення.

Організаційно-управлінські обставини

Після розпаду СРСР колишні соціалістичні республіки не змогли оптимально поєднати розвиток ринкової економіки з необхідним державним регулюванням і контролем, що харак­терно для розвинених капіталістичних країн світу.

Зокрема, в Україні система контролю за банківськими роз­рахунками і діяльністю комерційних банків з боку НБУ була

243

недосконалою. Держава значною мірою втратила контрольні функції у сфері економіки, було ліквідовано органи народного контролю, відомчого ревізійного апарату, торговельної інспекції та ін.

В Україні не було на належному рівні налагоджено систему міжбанківських розрахунків. Вона була багатоступінчастою, і це призводило до тривалих затримок зі сплатою грошей за опе­раціями, з'явилась можливість тимчасового використання гро­шей не за призначенням, було відмінено щотижневі звірки взаєморозрахунків. Це дало можливість злочинним елементам вільно використовувати канали банківських розрахунків для розкрадання великих сум за підробними кредитними докумен­тами авізо, платіжними дорученнями тощо.

У структурах НБУ і правоохоронних органів спостерігалася недостатність фахівців з ринкової економіки, у той час як зло­чинці вчились у кращих центрах підготовки фахівців за кор­доном.

Обставини у сфері нормативно-правового регулювання

Правова система України була зорієнтована на адміністра­тивно-командний устрій і не відповідала, та й нині не повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки (фактично не прийнято такі базові законодавчі акти, як Цивільний кодекс, ЦПК, КПК, Закон України "Про попередження злочинів" тощо).

Частина законів України має декларативний характер, не розроблено механізм їх реалізації через відсутність матеріаль­ного і кадрового забезпечення.

Окремі закони і відомчі правові акти не узгоджені між со­бою і з іншими нормативними актами. У багатьох законах і підзаконних актах відсутня чітка регламентація дій службових осіб, а також фактично вони не несуть відповідальності за дії, що суперечать нормативній базі.

Недостатньо ефективним виявився Закон України "Про бо­ротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.

З одного боку, усе це надає можливість "кримінальним та­лантам" лавірувати між часто-густо протилежними рішеннями, постановами й положеннями державних інстанцій, викорис­товуючи також пробіли в законодавстві.

244

З іншого боку, корумпована частина чиновництва у корис­ливих цілях, за хабарі створює режим найбільшого сприяння злочинності при вирішенні питань квотування, ліцензування, сплати мита, зменшення державного замовлення тощо.

Стикаючись з чиновницькими вимогами, не маючи змоги або не бажаючи вирішувати питання в межах дії законодавст­ва, частина комерсантів діє в обхід закону.

У країні існує традиція невіри у захист закону, необов'язко­вості його дотримання й можливості порушення.

Низький рівень правової й економічної культури населен­ня, відсутність досвіду критичного ставлення до реклами, зов­нішньої атрибутики, штучно підігріте уявлення про "надзви­чайні" можливості капіталізму сприяли поширенню у країні фінансових афер. Обіцяючи високі дивіденди і швидке збагачен­ня, іноді не маючи ліцензії на діяльність, різні довірчі, страхові товариства і позабанківські установи, АТ і ТОВ з мізерним статутним капіталом, заманювали вкладників, розповсюджу­вали акції, векселі й інші "цінні" папери, які не мали жодно­го забезпечення. У такий спосіб зазначені структури накопичу­вали великі капітали, які давали як кредити під шалені відсотки, потім оголошували себе фіктивно збанкрутілими (бо гроші були переведені з рахунків АТ і ТОВ) чи просто зника­ли. Загалом в Україні у 90-х роках було ошукано понад 4 млн осіб на загальну суму 132 млн дол.

Умовами поширення економічної злочинності були недоліки в діяльності місцевих органів влади і недостатній рівень бороть­би з ними правоохоронних органів.

Серед недоліків діяльності правоохоронних органів основ­ними були такі:

• слабка теоретична підготовка і недостатній досвід співро­
  бітників;

• слабка взаємодія окремих ланок системи правоохоронних
  органів і комісій місцевих органів влади, органів Антимо-
  нопольного комітету, що організовують процеси привати­
  зації об'єктів;

• несвоєчасне виявлення нових проявів економічної злочин­
  ності й запізніле реагування на них.

До основних недоліків діяльності органів місцевої влади можна зарахувати такі:

245

1]

• при реєстрації статутів комерційних структур в окремих
  випадках не визначаються джерела їх забезпечення сиро­
  виною, матеріалами, устаткуванням, приміщеннями, що
  призводить до збільшення випадків розкрадань, підкупів
  службових осіб;

• не забезпечується дотримання вимоги Закону України
  "Про підприємництво", що забороняє обирати й призна­
  чати на керівні та матеріально відповідальні посади осіб,
  які раніше були засуджені;

• затвердження на керівних посадах осіб, що скомпроме­
  тували себе на попередніх посадах;

• слабкий контроль за використанням виділених банків­
  ських позик, що уможливлює їх привласнення або вико­
  ристання не за призначенням;

• порушення вимог ст. 2 Закону України "Про підприєм­
  ництво", ст. 5,6 Закону України "Про боротьбу з коруп­
  цією", що забороняють займатися підприємницькою діяль­
  ністю особам, які працюють в органах влади і управління
  й мають здійснювати контроль за діяльністю комерційних
  структур;

• слабкий контроль за припиненням діяльності комерцій­
  них структур, які всупереч вимогам законів здійснюють
  діяльність, не зазначену у статуті (займаються посеред­
  ницькою діяльністю замість виробничої);

• недостатній рівень контролю за суб'єктами підприємниць­
  кої діяльності, які здійснюють бухгалтерський облік з по­
  рушеннями або зовсім не здійснюють.

Виникнення і поширення нових злочинів в економіці потре­бує залучення до їх виявлення й документування великої кіль­кості фахівців з різних галузей. Виникає складна ситуація, оскільки правоохоронні органи не мають достатніх коштів для їх залучання, а тому документальні ревізії фінансово-господар­ської діяльності підприємств, організацій, установ за наявності підстав для їх проведення або не здійснюються взагалі, або за­тягуються на невизначений час. Відомчий ревізійний апарат не має змоги задовольнити проведення необхідної кількості реві­зій, та й не завжди вони проводяться на належному рівні. Що ж до структур Державного контрольно-ревізійного управління України, то вони здійснюють ревізії в основному суб'єктів під-

246

приємницької діяльності, які фінансуються з державного бю­джету.

17.3. Попередження

економічної злочинності

Попередження економічної злочинності є невіддільною скла­довою соціального управління, що має передбачати впроваджен­ня системи економічних, організаційно-виробничих, технічних, правових та виховних заходів, спрямованих на нейтралізацію або зниження впливу обставин, що зумовлюють вчинення злочи­нів у сфері економіки. Розглянемо основні з цих заходів.

Економічні заходи. Такі заходи повинні передбачати кори­гування загальної концепції процесу просування до сучасного ринку, її чітке опрацювання з урахуванням набутого досвіду, і неухильне виконання.

Особливу увагу слід приділяти цивілізованому і справедли­вому продовженню процесу приватизації, оскільки це сприя­тиме отриманню державою основних коштів. При цьому не до­пускати заниження вартості об'єктів, що приватизуються, а також порушення прав тих, хто на них працює.

Важливою проблемою є боротьба з монополізацією комер­ційної діяльності, що призводить до підвищення цін, за ство­рення умов для доброчинної конкуренції. Особливо важливо не допустити поділу ринку на сфери впливу. Цими проблемами покликаний займатись Антимонопольний комітет.

Потребує переоснащення технічний парк промисловості, який дедалі більше відстає від вимог життя.

Для посилення контролю за діяльністю комерційних банків, спрямування їх діяльності на розвиток економіки країни, необ­хідно підвищити роль Національного банку України, значно посилити його контрольні функції щодо здійснення перевірки банківських установ разом з відповідними службами Міністер­ства внутрішніх справ України.

Саме впровадження таких заходів дасть можливість запо­бігати зловживанням, своєчасно виявляти факти незаконного отримання чи використання кредитів.

Організаційні заходи. Необхідно відтворити систему контро­люючих і ревізуючих органів, які б здійснювали контроль за

247

додержанням вимог законодавства в комерційній діяльності починаючи з моменту відповідності реєстрації суб'єктів підпри­ємницької діяльності, щодо відповідності їх діяльності статут­ній, отримання ліцензій на конкретні види діяльності, а також жорсткий контроль за сплатою податків.

Потрібно підвищити рівень підготовки фахівців різних про­філів: економістів, юристів та інших службовців державного апарату, що організує роботу економічної галузі, банківської системи, аудиту, правоохоронних органів тощо.

Потрібно комп'ютеризувати систему обліку діяльності на­родного господарства, упровадити дійову систему контролю за розрахунковими операціями.

Необхідно ввести норми забезпечення надійності суб'єктів підприємницької діяльності, для чого встановити максимальні межі співвідношення власних та позикових коштів, рівень їх резервування, а також страхування внесків.

У розд. 2 Закону України "Про рекламу" містяться загальні вимоги до реклами, пояснюється поняття недоброчинної рек­лами (ст. 10); ідеться про рекламу послуг, пов'язаних із за­лученням коштів населення, цінних паперів (ст. 23); забороня­ється повідомляти розміри очікуваних дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплаче­них за підсумками щонайменше одного року; встановлено штрафні (адміністративні) санкції за порушення вимог закону (ст. 27).

Проте в законі не повністю враховано пропозиції щодо пуб­лікації коротких звітів фірм, які рекламують себе, а також сту­пінь ризику вкладників.

Потрібно створювати нові й укріплювати діючі служби без­пеки банків, які повинні не тільки фізично охороняти керів­ництво і будівлі, а й створити банки даних, за допомогою яких можна отримати необхідну інформацію про потенційних клієн­тів і партнерів банку. При складанні угоди на велику суму не­обхідно перевіряти відповідність фактичної адреси зазначеній у документах, дані про керівників фірми, номерні знаки авто­мобілів тощо.

В окремих випадках необхідно створювати міжбанківські служби безпеки. Так, у Полтаві міська служба безпеки "Скіф" надає заінтересованим структурам інформацію про фінансову й

248

господарську діяльність суб'єктів комерційних відносин усіх форм власності. Ця служба тісно взаємодіє з Міністерством внутрішніх справ України, налагоджено також автоматизова­ний обмін інформацією з банками та страховими компаніями країни.

У Закон України "Про державну податкову службу в Украї­ні" додатково 5 грудня 1998 р. внесено розд. 5 "Податкова мі­ліція", де зафіксовано її завдання, структуру, повноваження і права. Того ж року було прийнято Закон України "Про внесен­ня змін до Кримінально-процесуального кодексу України та де­яких інших законодавчих актів України у зв'язку з утворенням податкової міліції. Цим законом податковій міліції надано пра­во здійснювати оперативно-розшукову та слідчу діяльність. Од­ним з основних завдань податкової міліції законом визначено профілактику злочинів, боротьба з якими входить до її компе­тенції.

Правові заходи. У сучасних умовах правозабезпечувальний механізм відстає від господарської практики.

Удосконалення законодавства повинно охоплювати такі за­вдання:

• розробка загальнообов'язкових правил поведінки на рин­
  ку всіх суб'єктів підприємницької діяльності;

• розробка системи універсальних санкцій до суб'єктів під­
  приємницької діяльності за порушення господарського
  законодавства, які завдають шкоди інтересам спожива­
  чів;

• подальше вдосконалення адміністративної та криміналь­
  ної відповідальності за різні види недобросовісної комер­
  ції, в разі злісного невиконання загальнообов'язкових
  правил господарської діяльності.

Потребує подальшого вдосконалення кримінальне законо­давство у сфері боротьби із суспільне небезпечними діяннями в економіці, зокрема з лихварством, неправильним веденням бухгалтерського обліку з метою ухиляння від сплати податків, введенням в оману контрагентів при складанні угод тощо.

Винятково важливо усунути внутрішні суперечності зако­нодавства. Потрібно здійснити кримінологічну експертизу всіх законопроектів у сфері регулювання господарчої діяльності, на основі якої епрогнозувати можливе виникнення небезпечних

249

форм поведінки в галузі економіки, адже злочинність миттєво використовує будь-які "проріхи" у законодавстві.

Виховні заходи. Ці заходи невіддільні від загальновиховних серед усіх прошарків суспільства. Вони повинні, з одного боку, сприяти переборенню людьми почуття очікування благ тільки з боку держави, безініціативності, страху перед змінами, а з ін­шого — не допускати розвитку розгубленості, негативних ідей, що відкидають творчі початки, ініціативу, спричинюючи уст­ремління ухопити все, що можливо, сьогодні, не думаючи про завтра.

Необхідно розвивати у громадян почуття співпереживання за майбутнє України, досягнення нею високих позицій у світовій спільноті.

Потрібно широко пропагувати правові знання в галузі еко­номіки із застосуванням зарубіжного досвіду. Зараз розроблена загальнодержавна програма підвищення рівня податкової куль­тури громадян, де передбачені відповідні заходи через засоби масової інформації, у тому числі проведення циклів теле- і ра­діопередач, консультацій, брифінгів, зустрічей службових осіб органів державної податкової служби з населенням на підставі п. 33 Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 рр.

Для зосередження зусиль на пріоритетних напрямах профі­лактики економічних злочинів правоохоронні та інші компе­тентні органи розробляють і реалізують програми попередження злочинності з урахуванням нових тенденцій в її діяльності.

Так, розроблена і виконується Програма заходів щодо захисту паливно-енергетичного комплексу України. Ця програма коригу­ється з урахуванням змін економічної ситуації в цій галузі. Мі­ністерство внутрішніх справ України висунуло обґрунтовані про­позиції щодо застосування штрафних санкцій за порушення умов видачі вексельних бланків; законодавчого обмеження обсягів електроенергії, що реалізується за безгрошовими схемами, зокре­ма із застосуванням вексельного обігу та бартерних операцій; посилення вимог ліцензійних умов до ліцензіатів при отриман­ні ними ліцензії на здійснення підприємницької діяльності на ринку електроенергії щодо їх фінансового стану та платоспро­можності в розрахунках за електроенергію наявними грошови­ми коштами.

250

Для боротьби з криміналізацією приватизаційних процесів, забезпечення їх прозорості, умов чесної змагальності здійс­нюється Програма оперативного супроводження процесу прива­тизації в України. У процесі виконання вимог програми вияв­лено сотні випадків вчинення злочинів у сфері приватизації (службові зловживання, заниження вартості об'єктів привати­зації шляхом підробки документів, безпідставного списання основних фондів, завищення кредиторської заборгованості, не­законного використання приватизаційних майнових сертифі­катів). Встановлено факти, коли комерційні структури, у ві­данні яких перебивали державні пакети акцій стратегічно важливих підприємств, замість інвестування їх розвитку орга­нізовували приватні фірми, у тому числі в офшорних зонах. Через ці фірми комерційні структури отримували сировину й вивозили готову продукцію за кордон. У такий спосіб підпри­ємства штучно доводились до банкрутства, а в подальшому ви­купались за рахунок коштів, отриманих у результаті "управ­ління" цим же підприємством.

Ось чому розглядувана Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 рр. (п. 41) спеціально передбачає ни­зку заходів, пов'язаних з недопущенням участі в аукціонах з продажу пакетів акцій підприємств, які мають стратегічне зна­чення для економіки і безпеки держави або займають монопо­льне становище на загальнодержавному ринку відповідних то­варів, робіт, послуг, претендентів з коштами сумнівного чи кримінального походження.

Зазначимо також, що важливі профілактичні заходи впро­ваджуються у кредитно-фінансовій, агропромисловій, зовнішньо­економічній та інших сферах економіки.

Таким заходом є, наприклад, проведення на заздалегідь ви­значених пріоритетних напрямах і стратегічно важливих об'єк­тах оперативно-профілактичної операції "Наступ", що забезпе­чує комплексне відпрацювання зазначених об'єктів.

Розроблена і впроваджується програма профілактичних дій правоохоронних та контролюючих органів для боротьби з неза­конним виробництвом, поширенням і реалізацією аудіо- і відео-продукції, компакт-дисків та інших об'єктів інтелектуальної власності.

251

Тема

кримінологічна характеристика і попередження насильницьких некорисливих злочинів

1. Кримінологічна характеристика насильницьких некорисливих
   злочинів.

2. Причини й умови вчинення насильницьких некорисливих
   злочинів.

3. Попередження насильницьких некорисливих злочинів.

18.1. Кримінологічна характеристика насильницьких некорисливих злочинів

У кримінологічній класифікації злочинів як окремий вид вирізняють насильницькі злочини.

Під насиллям у кримінальному праві розуміють фізичний або психічний вплив особи на іншу людину, який порушує її право на особисту недоторканість, з метою досягнення певного злочинного результату.

Зазначимо, що згідно із ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Насильницькі злочини поділяються на три групи:

• некорисливі;

• корисливі;

• які посягають на основи національної або громадської без­
  пеки, а також на авторитет органів державної влади і міс­
  цевого самоврядування.

Насильницькі некорисливі злочини (суто насильницькі) куль­мінацією мають безпосередньо насильство, вчинивши яке, зло­чинець вважає, що досяг своєї мети. Мотивами цих злочинів можуть бути помста, ревнощі, заздрість, хуліганські спонукан­ня, гіпертрофований статевий інстинкт, садистські нахили.

253

Але завжди в основі механізму злочинної поведінки виявляєть­ся агресивно-зневажливе, цинічне ставлення до особи, її жит­тя, фізичного і психічного здоров'я, честі й гідності. Злочинне діяння може бути спрямоване як на конкретну особу, так і на невизначене коло осіб.

Отже, до некорисливих насильницьких злочинів насамперед належать такі умисні злочини, як вбивство (ст. 115-118 КК України, крім вбивства з корисливих мотивів), усі види тілес­них ушкоджень (ст. 121-125 КК України), побої і мордування (ст. 126 КК України), катування (ст. 127 КК України), погроза вбивством (ст. 129 КК України), зґвалтування та інші статеві злочини (ст. 152-156 КК України), хуліганство (ст. 296 КК України), наруга над могилою (ст. 297 КК України), нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури (ст. 298 КК України), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК України) та деякі інші.

В останніх трьох злочинах психічне насильство над особою виявляється не обов'язково в момент вчинення діяння, це може статися й пізніше при виявленні їх наслідків (зіпсована пам'ят­ка культури, знищена могила, труп тварини тощо).

Насильницькі (як і корисливі насильницькі) злочини вва­жаються "ядром" загальнокримінальної злочинності, такими, що існуватимуть завжди, при будь-якому суспільно-політич­ному устрої.

Що ж до другої і третьої груп насильницьких злочинів, то насильство в них є лише першим етапом досягнення суб'єктом інших цілей, воно є засобом для вчинення інших злочинних дій, в основі яких лежать інші спонукальні мотиви.

До корисливих насильницьких злочинів можна зарахувати грабіж, поєднаний з насильством (ч. 2 ст. 186 КК України), вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України), розбій (ст. 187 КК України), вимагання (ст. 189 КК України), бандитизм (ст. 257 КК України), які мають на меті злочинне збагачення.

Насильницькі злочини, що посягають на основи національної або громадської безпеки, а також на авторитет органів держав­ної влади й місцевого самоврядування: дії, спрямовані на насиль­ницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоп­лення державної влади (ст. 109 КК України), посягання на

254

життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України), захоплення заручників (ст. 147 КК України), масові заворушен­ня (ст. 294 КК України), наруга над державними символами (ст. 388 КК України), мають на меті через насильство змінити характер діяльності владних структур, примусити їх виконувати незаконні дії, державних службовців перейти межі їх повнова­жень, водночас підриваючи авторитет зазначених структур.

Вивчення кола некорисливих насильницьких злочинів дає підстави умовно класифікувати їх на три групи:

• побутові;

• дозвільні; *

• статеві.

Побутовий злочин — це діяння, вчинене на грунті конфлікт­них особистісних або громадсько-побутових відносин з потер­пілим.

У цьому разі конфлікт полягає в зіткненні інтересів, гострих суперечностях злочинця і потерпілого, що взаємопов'язані пев­ними відносинами: особистісними (подружжя, родичі, сусіди, коханці) або громадсько-побутовими (пасажир — кондуктор, по­купець — продавець). Такий характер конфлікту є обов'язко­вою ознакою побутових злочинів. Що ж до місця й часу (позаро-боче хоча б для одного з учасників конфлікту), які обмежені побутовими справами і заняттями, то вони мають певні статистичне визначені ознаки, але не є обов'язковими, факуль­тативними (скажімо, більшість побутових злочинів вчиняється за місцем проживання злочинця чи потерпілого, але трапляло­ся, коли син вбивав на побутовій основі батька на роботі, чоло­вік дружину — у бібліотеці тощо).

Дозвільний злочин — це діяння, рішення вчинити яке вини­кає і реалізується при проведенні вільного часу, причому як дозвільне його можна кваліфікувати тільки за відсутності по­бутового конфлікту між злочинцем і потерпілим.

Для дозвільних злочинів саме час (вільний від роботи й по­буту у вузькому розумінні цього поняття) є атрибутивною, тоб­то обов'язковою, ознакою. Дозвільний злочин нібито виростає з певних видів вільного проведення часу (насамперед різних видів "гуляння").

В окремих випадках дозвільний злочин може бути здійсне­ний в якійсь швидкоплинній особистісно-конфліктній ситуації:

255

помста товариша по чарці за поведінку, сприйняту як образли­ву або справді таку, розправа з особою за зроблене зауваження тощо. Як правило, дозвільний злочин має конкретного потер­пілого, але може мати також неперсоніфікований, безадресний характер — суто хуліганська мотивація у вигляді п'яного зу­хвальства, бажання принизити оточуючих, викривлений потяг до самоствердження, демонстрування нехтування елементарни­ми нормами моралі.

Дещо специфічними виглядають злочини третьої підгру­пи — статеві (у вузькому розумінні цього поняття).

Якщо взяти найпоширеніші з них — зґвалтування, то їх вчи­няють як до знайомої особи, так і до незнайомої. У першому ви­падку злочинець розраховує на те, що потерпіла особа упоко­риться тому, що сталося і з різних міркувань не подасть заяви до правоохоронних органів. До таких випадків належать також факти насильницького інцесту: зґвалтування батьками своїх до­чок, синами — матерів тощо. Як правило, такий злочин вчиняє одна людина, зрідка — з допомогою пособників (умовно це на­зивається "зґвалтування-любов").

У другому випадку зґвалтування (або насильницьке задово­лення статевої пристрасті неприродним способом) — це напад на незнайомих осіб, яке здебільшого вчиняє група (умовно це називається "зґвалтування-пристрасть") і часто в основі такого діяння лежать хуліганські мотиви.

Отже, насильницькі злочини розглядуваної категорії можна визначити як некорисливі агресивні діяння, які вчиняються на грунті конфліктів у сфері побутових відносин або при прове­денні вільного (дозвільного) часу і маютБ особистісно-конфлікт-ну, хуліганську або сексуальну мотивацію.

Як і інші види загальнокримінальної злочинності, некорис­ливі насильницькі злочини мали тенденцію до збільшення їх кількості до 1996 р. з подальшим різким зниженням (на жаль, це не стосується вбивств). Істотно зменшилась кількість тяж­ких тілесних ушкоджень, зґвалтувань і хуліганств.

Зазначені чотири види злочинів становлять "ядро" некорис­ливої насильницької злочинності, її структура (за даними 2000 р.) є такою: умисні вбивства — 13 %, тяжкі тілесні ушкоджен­ня — 19 %, зґвалтування — 3 %, випадки хуліганства — 65 %. Інші злочини становлять малий відсоток. До того ж зазначимо, що велика кількість вбивств вчиняється з корисливих мотивів.

256

До 70 % вбивств вчиняють особи, які не займалися суспіль­не корисною діяльністю. Вбивства з використанням вогнепаль­ної зброї становлять 5 %, з використанням "холодної" зброї і підручних засобів — 40 % , вбивства у стані сп'яніння — близь­ко 60 %. Зокрема, жінок серед вбивць 13 %.

Переважна більшість некорисливих насильницьких злочи­нів має ситуативний характер. Щодо побутових злочинів, мо­тивами яких є ненависть, помста, ревнощі, хуліганство тощо, то конфлікт між злочинцем і потерпілим у більшості випадків має затяжний, в'ялотекучий характер і часто завершується скоєнням злочину.Ліри цьому зауважимо, що найчастіше напе­ред неможливо передбачити, хто буде потерпілим, а хто зло­чинцем.

За часом більшість розглядуваних злочинів вчиняється у ве­чірню пору, а також у дні відпочинку й свят.

Більшість побутових злочинів вчиняють особи віком 25 ро­ків і старше, водночас дозвільні і статеві злочини скоюють і особи віком до 25 років.

Останнім часом у світі почастішали випадки групових насиль­ницьких злочинів, що мають характерну мотивацію. Насамперед це вандалізм, що пов'язаний з актами агресивної поведінки нега­тивно "зарядженого" угруповання людей (натовпу), найчастіше молоді. Така поведінка виявляється, зокрема, у руйнуванні облад­нання в культурних і спортивних установах, підпалюванні будин­ків, пограбуванні автомобілів, битті вітрин, знущанні над людь­ми. Вандалізм може мати й "локальніший" характер, що виявляється у руйнуванні пам'ятників, заляпуванні фарбою виро­бів мистецтва, битті скла у вагонах транспорту тощо.

Поруч з проявами вандалізму з політичних, ідеологічних, релігійних мотивів, частішають випадки так званого безмотив-ного вандалізму, що є "підсвідомим викликом суспільству". Така форма вандалізму спирається на так звану "молодіжну субкультуру", що базується на сприйманні "ідолів" сучасної музики (насамперед важкого року), спорту (футбольні фанати), а також через постійне вживання наркотиків і алкоголю.

Велика небезпека вчинення насильницьких злочинів походить також з боку так званих тоталітарних сект. Зокрема, світовий центр сатанізму розміщується у Сан-Франціско (СІЛА). Заснов­ником і головними провідником сатанинської церкви є Ентоні

⁹ „ 257

Лавей — автор "Сатанинської Біблії". Філії сатанинської церк­ви ("печери") існують у багатьох країнах світу. Останнім часом вони з'явились і в Україні.

Сатаністи схильні до вандалізму, статевих злочинів, наруги над могилами і православними обрядовими речами, водночас вчиняють і вбивства.

Виключно велику небезпеку становлять так звані серійні вбивці-маніяки, переважна більшість з яких є сексуальними ма­ніяками. Це садисти, які спочатку задовольняють власну сек­суальну пристрасть, знущаються над жертвами, після цього вби­вають їх. Маніяків, які вчиняють статеві акти з трупами, називають некрофілами. Частина сексуальних маніяків водно­час є канібалами. Одним з найвідоміших сексуальних маніяків у 80-ті роки був Чикотило, який закатував 53 жертви на те­риторії Росії (кілька в Україні). Серед серійних вбивць відомі також маніяки несексуального плану. Таким був, наприклад, Онопрієнко. Він закатував 52 жертви, частина з яких були діти.

Щодалі збільшується кількість злочинів, які вчиняються з особливою жорстокістю і мають зовні немотивований характер. Жорстокість стала невіддільною складовою буття, серед її при­бічників є навіть діти.

Переважна більшість осіб, що вчиняють насильницькі зло­чини, мають низький рівень освіти і кваліфікації, з-поміж них великий відсоток п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсико­манів, осіб без певних занять.

Для цієї категорії злочинців характерні егоцентризм, несприй-мання чужого страждання, чужого лиха; зневажання правових норм і заборон; агресивність; прагнення вирішити будь-який кон­флікт із застосуванням грубої сили, позиція самовиправдання своїх вчинків.

Злочинців цієї категорії класифікують так:

• випадкові — особи, що потрапляють у конфліктну ситуа­
  цію й неадекватно реагують на неї, часто у стані сп'яніння;

• особи, що замкнулися на конфлікті й неправовому його
  вирішенні (при тривалому характері конфлікту);

• негативно орієнтовані — націлені на конфлікт, тобто такі,
  що бажають його створення і злочинного вирішення;

• злісні — особливо жорстокі особи, що виявляють агресив­
  ність, вбачають у вчиненні злочину особливий сенс свого
  існування.

258

До основних тенденцій насильницької злочинності в Україні належать такі:

1. Значне збільшення їх кількості в 1991-1996 рр. з певною
   стабілізацією останніми роками (і навіть зменшенням їх
   кількості).

2. Збільшення кількості злочинів, вчинених з особливою
   жорстокістю, у тому числі серед неповнолітніх.

3. Зростання жіночої насильницької злочинності, в тому чи­
   слі її найбільш небезпечних проявів.

4. Поява нових мотивів при вчиненні насильницьких злочи­
   нів: вандалізм, сатанізм тощо.

5. Збільшення кількості злочинців з відхиленнями психі­
   ки.

18.2. Причини й умови вчинення насильницьких некорисливих злочинів

Агресивна насильницька спрямованість особи формується здебільшого в підлітковому віці.

Серед обставин, що сприяють такій спрямованості, основ­ними є такі:

• вирішення сімейних конфліктів через насилля (пиятики,
  бійки, жорстокість);

• негативний вплив мікросередовища в побуті й за місцем
  навчання (неформальні групи антисоціальної спрямова­
  ності, для яких характерні бійки, вживання алкоголю і
  наркотиків, знущання над слабшими);

• вплив пропаганди жорстокості, сексу, збагачування за
  будь-яку ціну, цинічне ставлення до оточуючих, людської
  честі й гідності.

Як вважають вчені, риси майбутнього вбивці, ґвалтівника, хулігана починають формуватися у дитини вже у 5-7 років.

Особливо небезпечно, якщо через зазначені обставини мо­лоді люди затаюють злобу на людство загалом і на кожну лю­дину окремо, у тому числі й на батьків, родичів.

Негативні норми поведінки, позиції й погляди ці підлітки намагаються перенести до школи, училища, на виробництво, у гуртожитки, в армію. У групах кримінальної спрямованості вони передають свій досвід, втрачаючи залишки моралі, само-

9* 259

стверджуються за рахунок зневаги до людського життя, через прояви насильства й глуму.

Формальні структури — навчальні заклади і виробництво — часто не мають реальних важелів впливу на членів колективу, які потребують корекції. У кращому разі вони примушують виконувати правила поведінки під час навчання або на вироб­ництві, але не в побутовій і дозвільній сферах.

Водночас на показники насильницької злочинності істотно впливає також макросередовище, соціальний стан суспільства.

В Україні соціально-економічна криза в суспільстві спричи­нила зубожіння значної частини населення, безробіття, майно­вий розкол. У свою чергу, це призвело до появи морального вакууму, зниження рівня загальної культури, нехтування за­гальнолюдськими цінностями, поглиблення правового нігіліз­му, втрати почуття соціальної перспективи.

З огляду на викладене зазначимо, що посилився вплив тра­диційних криміногенних чинників, об'єктивних і суб'єктив­них передумов вчинення насильницьких злочинів. За таких обставин у маргинальних осіб пробуджуються брудніші інстин­кти, посилюється відчуття безкарності і вседозволеності.

Безумовно негативний вплив на становище з насильницькою злочинністю мають також призвичаєння населення до фактів такої злочинності, страх перед її "могутністю", небажання "втручатись" у боротьбу з нею (звідси відмова потерпілих пода­вати заяви, свідків — давати показання тощо), суттєве знижен­ня рівня виховної роботи в навчальних закладах, організації культурного дозвілля за місцем проживання. Це пояснюється відсутністю коштів, різким згортанням мережі безплатних культурних, освітніх і спортивних закладів, відпливом праців­ників цих закладів у зв'язку з низькою оплатою їх праці. Ко­мерціалізація дозвілля робить його доступним для меншості, здебільшого низькопробним, таким, що негативно впливає на свідомість молоді. Водночас спостерігається різкий сплеск вжи­вання алкогольних і наркотичних засобів, високий рівень вік-тимної поведінки потерпілих.

Злочинною або аморальною є поведінка потерпілих при вчиненні таких злочинів, як вбивство у стані сильного душев­ного хвилювання, при перевищенні меж необхідної оборони, у взаємній бійці, з обґрунтованих ревнощів і тілесні ушкоджен-

260

ня за таких самих обставин. Легковажною часто буває пове­дінка потерпілих від сексуальних злочинів, що створює вра­ження про їх доступність. У дітей, що стали жертвами зло­чинців, у сім'ї часто не формували необхідних навичок обачливої поведінки.

Насильницьким злочинам сприяють такі недоліки діяльнос­ті правоохоронних органів:

• недостатній рівень розкритих злочинів;

• недоліки в роботі патрульно-постової служби (велика кіль­
  кість "вуличних" злочинів), що пов'язано з її малочисель­
  ністю, недостатньою кваліфікацією і плинністю кадрів;

• непоодинокі випадки нереагування, насамперед дільни­
  чих інспекторів міліції, на погрози вбивством, побої,
  "квартирні" хуліганства, сексуально неадекватну поведін­
  ку, що іноді передують вбивствам, нанесенню тяжких ті­
  лесних ушкоджень, зґвалтуванням;

• недостатня боротьба з розкраданням, нелегальним вироб­
  ленням, незаконним придбанням і недбалим зберіганням
  вогнепальної та холодної зброї;

• неефективна діяльність, пов'язана з попередженням реци­
  дивів насильницьких злочинів;

• неповнота виявлення осіб, що страждають на психічні за­
  хворювання й патологію психіки, неприйняття до них пе­
  редбачених законом медичних заходів.

18.3. Попередження насильницьких некорисливих злочинів

Загальносоціальне попередження насильницьких злочинів багато в чому залежить від ефективного вирішення у країні со­ціальних і економічних завдань, що повинно сприяти утвер­дженню загальносоціальних цінностей, гуманізації морального клімату, реалізації принципів соціальної справедливості. До передумов ефективної боротьби з насильницькими злочинами належать такі:

• рішуче посилення виховної роботи у школах, запобігання
  відсіву учнів на "вулицю";

• запобігання занепаду системи професійно-технічних учи­
  лищ, де перебуває більшість педагогічне запущених під­
  літків;

261

• розширення діяльності на некомерціинш основі техніч­
  них, мистецьких, спортивних секцій, гуртків і клубів;

• організація дозвілля молоді в межах культурної поведін­
  ки (дискотеки, містечки розваг тощо);

• боротьба з пропагандою насильства, жорстокості, садизму
  і порнографії в засобах масової інформації;

• ефективна робота працівників служб у справах неповно­
  літніх в сім'ях антисоціальної спрямованості, а також
  профілактична робота з "важкими" підлітками;

• поліпшення статевого виховання молоді, організація ан­
  тиалкогольної і антинаркотичної пропаганди.

Запобіганню насильницьких злочинів багато уваги приді­лено в Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки. Так, планується здійснити комплекс орга­нізаційно-практичних заходів, спрямованих на виявлення каналів незаконного обігу і крадіжок вогнепальної зброї, боєприпасів і вибухових речовин; відновити діяльність гро­мадських формувань з охорони громадського порядку у ви­щих навчальних закладах із залученням до їх роботи викла­дачів і студентів; вжити заходів переорієнтації телебачення з демонстрації культу жорстокості, цинізму і насильства на прищеплення молоді загальнолюдських цінностей; організу­вати всеукраїнські акції "Антинаркотик", "Тверезість" тощо; розробити й забезпечити реалізацію регіональних програм організації фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової ро­боти.

Завдання правоохоронних органів, насамперед органів внут­рішніх справ, місцевих органів влади і громадськості з метою профілактики насильницьких злочинів полягають у такому:

• постійно здійснювати ефективний аналіз ситуації, яка
  складається; здійснювати всебічну оцінку стану й тенден­
  цій насильницької злочинності, кримінологічне прогнозу­
  вання і планування профілактичних заходів із цільовим
  залученням відповідних сил і засобів;

• збирати інформацію про групи кримінально-насильниць­
  кої спрямованості, сприяти їх роз'єднанню, нейтралізації
  та знешкодженню лідерів і найактивніших членів;

• боротися з пияцтвом і немедичним вживанням наркоти­
  ків, психотропних речовин і прекурсорів, здійснювати ан­
  тинаркотичну пропаганду;

262

• запобігати розкраданню зброї, її надходженню з-за кор­
  дону, незаконному виготовленню, продажу, зберіганню;
  сприяти проведенню операції "Зброя", спрямованої на
  добровільну видачу зброї, що незаконно зберігається, а та­
  кож перевіряти місця її можливого приховування; запо­
  бігати розкраданню і злочинному застосуванню боєпри­
  пасів і вибухових речовин;

• активно виявляти побутові конфлікти, що загрожують
  можливим вбивством, тяжкими тілесними ушкодження­
  ми тощо, виконувати цілеспрямовану роботу, пов'язану з
  профілактикоїр таких конфліктів;

• здійснювати постійний і наполегливий пошук осіб, що мо­
  жуть вчинити насильницькі злочини, проводити з ними
  профілактичну роботу;

• запобігати вчиненню насильницьких злочинів (проводи­
  ти цільові рейди в місцях скупчення осіб, схильних до
  агресивної поведінки, алкоголіків, наркоманів; перевіря­
  ти блокування дахів і підвалів; перевіряти охорону у ви­
  робничих приміщеннях, на будівництві, складах, станці­
  ях, вокзалах, у закладах, де реалізуються спиртні напої;
  перевіряти функціонування освітлення на вулицях, по­
  двір'ях, поверхах будинків, наявність у ліфтах і будинках
  звукових переговорних пристроїв, можливості терміново­
  го зв'язку з міліцією);

• рішуче боротися з розповсюдженням порнографії, притонів
  розпусти, пропагування насильства і жорстокості; сприяти
  підвищенню рівня несення патрульно-постової служби;

• покращити оперативну роботу чергувальних частин для
  швидкого реагування на побутові й дозвільні конфлікти,
  на повідомлення про травми з медичних закладів тощо;

• притягувати до адміністративної і кримінальної відповідаль­
  ності осіб, які припустилися "незначних" правопорушень,
  що сприяє профілактиці тяжких злочинів;

• своєчасно виявляти психічно хворих з агресивними нахи­
  лами і порушувати перед лікувальними закладами питан­
  ня про їх лікування;

• широко залучати громадські організації (ДНД тощо) до
  загальної і індивідуальної профілактики насильницьких
  злочинів;

263

• здійснювати загальну та індивідуальну профілактику вік-
  тимологічної спрямованості серед неповнолітніх, що зло­
  вживають алкоголем, жінок, схильних до сумнівних зв'я­
  зків, сімейних дебошпрів тощо;

• здійснювати правову пропаганду серед усіх верств насе­
  лення, особливо серед молоді й батьків;

• активізувати профілактичну роботу за підсумками розслі­
  дувань кримінальних справ, яку зобов'язані виконувати
  слідчі й дізнавачі;

• сприяти взаємодії у роботі органів внутрішніх справ, про­
  куратури, служби неповнолітніх, медичних і освітніх за­
  кладів.

Контрольні питання

1. Поняття некорисливих насильницьких злочинів і їх виок­
   ремлення серед інших насильницьких злочинів.

2. Види некорисливих насильницьких злочинів і їх характе­
   ристика.

3. Кримінологічна характеристика некорисливих насильни­
   цьких злочинів і їх тенденції.

4. Причини й умови вчинення некорисливих насильницьких
   злочинів.

5. Попередження насильницьких некорисливих злочинів.

264

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРИСЛИВИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

1. Кримінологічна характеристика корисливих злочинів проти
   приватної власності.

2. Причини й умови, що детермінують корисливі злочини проти
   приватної власності.

3. Попередження корисливих злочинів проти приватної власності.

19.1. Кримінологічна характеристика корисливих злочинів проти приватної власності

Йдеться про злочини, пов'язані з корисливим посяганням на особисту власність, споживацьку і виробничого призначення. Ця власність є приватною, але такою, що не пов'язана безпосе­редньо з підприємницькою діяльністю.

Згідно зі ст. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду Укра­їни "Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності" № 12 від 25 грудня 1992 р. пред­метом посягання на приватну власність громадян є майно, яке належить громадянам: жилі будинки, квартири, предмети до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, наса­дження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Це майно може належати як одній особі, так і кільком особам за умови, що воно перебуває в їх спільній су­місній або частковій власності і якщо їх об'єднання не є юри­дичною особою.

Корисливі посягання проти приватної власності є "вічни­ми" злочинами, що разом з некорисливими насильницькими

¹⁰ зо 265

злочинами створюють "ядро" кримінальної! злочинності в усіх країнах світу й дістають дедалі більшого псР^шиР^ення-

Корисливі посягання проти приватної власності поділяють­ся на такі види:

• не пов'язані з насильством над особово ("тихі" злочини):
  крадіжка — таємне викрадення майн^ (^ст- 185 КК Укра­
  їни); грабіж без насильства — відкриті викрадення майна
  (ч. 1 ст. 186 КК України); вимагання без насильства (ч. 1
  ст. 189 КК України); шахрайство — ^володіння майном
  або здобуття права на майно шляхом обману чи зловживан­
  ня довірою (ст. 190 КК України);

• пов'язані з насильством над особою ("гучні" злочини):
  умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК
  України); грабіж, поєднаний з насильством (^ч- 2 ст. 186 КК
  України); розбій (ст. 187 КК України); вимагання, поєдна­
  не з насильством (ч. 2-4 ст. 189 КК України); бандитизм
  (ст. 257 КК України).

Окрім корисливих злочинів проти прив^^тн°ї власності спо­живацького і виробничого призначення таї^і ^самі злочини вчи­няються і проти інших форм власності. У кримінології їх роз­глядають окремо, оскільки характер їх вчи:И^ення багато в чому різниться і особи, які вчиняють ці злочини^» здебільшого різні, особливо якщо це кваліфіковані злочинці. Д° ^{того ж} злочини, пов'язані з посяганням на приватну власність' вчиняються зна­чно частіше, і кримінологічна чутливість населення до них на­багато вища.

Отже, корисливі злочини проти приваб¹¹⁰¹ власності це дії, спрямовані на незаконне заволодіння цією власністю не­насильницьким шляхом (крадіжка, шахрайство, грабіж без насильства, вимагання без насильництваУ ^&бо з насильством (грабіж поєднаний з насильством, розбій, ^имагання з насиль­ством, вбивство з корисливих мотивів, бан,Д^итизм)' Предметом корисливих і корисливо-насильницьких з^ло^чині^в проти при­ватної власності здебільшого є гроші та споживацькі товари підвищеного попиту й легкої реалізації: кс?^шт°вності, предме­ти антикваріату, хутро й шкіряні носильні речі, відео- і ауді-оапаратура, автотранспорт, комп'ютерна техніка, раритетні книги, музичні інструменти тощо. Саме ?акі злочини мають резонансний характер, на їх тлі здійсню#°^ться "непримітні

266

т

посягання на власність на городах, з льохів, кишенькові, пляжні тощо, яких, звичайно, більше, але й набагато вища їх латентність.

Охарактеризуємо окремі види злочинів.

Крадіжки — найпоширеніший вид злочинів проти приват­ної власності. Вони становлять понад 40 % усіх злочинів, що зареєстровані карним розшуком. Серед крадіжок найнебезпеч-нішими і резонансними вважаються крадіжки квартирні й ав­тотранспорту. Перші становлять 32 % усіх зареєстрованих кра­діжок, другі — 5 %.

До найпоширеніших належать також крадіжки на транспор­ті, кишенькові, худоби (у сільській місцевості), у місцях спіль­ного проживання (гуртожитках, готелях).

Квартирні крадіжки вчиняють здебільшого вдень (від 10 до 16 години) у так званих спальних районах, крадіжки автотран­спорту — найчастіше ввечері й уночі.

Способи вчинення крадіжок, з одного боку, залишаються тра­диційними: входження у довіру, підбирання ключів, викорис­тання відмичок та іншого злочинного інструменту, відчинення кватирок, вікон, даху, дверей балконів, розрізання кишень і дамських сумок. З іншого боку, вони набирають агресивності: ламання дверей, зривання замків, проломи стін і перекриттів стелі тощо.

Поруч з "аматорами" такі злочини часто вчиняють профе­сіонали. Найбільше їх серед кишенькових і автотранспортних злодіїв. Останні частково становлять під структуру організованої злочинності. У "бригаду" входять спеціалісти, які відчиняють дверцята автомобілів, усувають протиугінні засоби, заводять двигун, розбирають агрегати, перебивають номери, виготов­ляють фальшиві документи, шукають клієнтів для купівлі, пе­реганяють крадені автомобілі до "місця призначення".

Професійною вважається також діяльність кишенькових злодіїв, які крадуть усе, що є на людині або при ній. Це один з високолатентних злочинів, тому їх відсоток серед зареєстрова­них крадіжок незначний — до 5 %. Кишеньковий злодій вчи­няє щомісяця близько 25 результативних крадіжок. Половину цих злочинів злодії вчиняють у групі. Це відбувається переваж­но в міському транспорті, магазинах, на ринках: 75 % — у го­дини пік; 80 % потерпілих — жінки.

10*

267

Кишенькових злодіїв розрізняють за способом крадіжок:

• "писаки", "писальщики", "технарі" — розрізають одяг, сум­
  ки гострими предметами (найчастіше заточеною монетою);

• "ширмачі" — вчиняють крадіжки під прикриттям різних
  предметів (плащів, сумок, букетів);

• "риболови" — крадуть із сумок і кишень за допомогою
  гачків;

• "хірурги" — працюють за допомогою пінцетів;

• "трясуни", "ручники" — виштовхують предмети з ки­
  шень, сумок точними ударами;

• "щипачі" — працюють групою в натовпі;

• "сумочники" — крадуть з дамських сумок;

• "дубила", "верхівники" — крадуть з господарських сумок.
Особливу корпорацію крадіїв становлять викрадачі ікон,

творів мистецтва, орденів і медалей ("антикварщики"). Біль­шість викраденого вони продають за кордон. Розрізняють кра­діїв цінностей з музеїв, приватних колекцій, квартир, церков; крадіїв "на довір'ї", скупщиків краденого ("купців"); посеред­ників; оцінників ("комісіонерів"); контрабандистів з міжнарод­ними зв'язками; ростовщиків, які використовують "вибивал" для повернення ссуди. Усі вони добре оснащені технічно і бага­то з них обізнані в антикваріаті.

Існують ще такі види крадіжок: у гуртожитках, готелях, на робочих місцях, у роздягальнях, кафе, ресторанах, банях, теат­рах, на пляжах, у сільській місцевості.

Шахрайство вчиняють двома способами: через обман або зловживання довірою, тобто повідомлення завідомо неправди­вих відомостей або приховування обставин, що вводять потер­пілого в оману.

Шахрайські дії різні за характером. Розрізняють близько 50 видів шахрайства. Поруч з "вічними" видами злочинних професій з'явилися й нові:

• розповсюдження незабезпечених "цінних" паперів;

• "оформлення" документів для виїзду за кордон;

• обдурювання при продажу автомобілів, будинків тощо
  ("кидали");

• продаж фальшивого антикваріату, коштовностей як
  справжніх ("фармазон");

• продаж фальшивих квитків: залізничних, проїзних, лоте­
  рейних тощо;

268

• обдурювання під час гри в карти, наперстки ("катали"),
  гральні автомати ("лохотрон");

• обдурювання через гадання, знахарство, "наукові" поради
  і консультації;

• обдурювання при продажу валюти ("ломщики") ;

• обдурювання під виглядом продавця ("лялькарі") або же­
  ниха (шлюбні аферисти);

• здійснення незаконних обшуків з видаванням себе за пра­
  цівників правоохоронних органів ("розгон");

• "збирання" коштів для благодійних цілей, організації екс­
  курсій, а такрж штрафів, податків, митних зборів тощо;

• видавання себе за видатних і відомих людей (вчених, ко­
  респондентів тощо), що потрапили у скрутне становище,
  або виконують розпорядження родичів і знайомих потер­
  пілих.

Під час здійснення цих та інших шахрайських дій злочинці використовують фальшиві документи, "кукли", фальшиві кош­товності, формений одяг тощо.

Предметом шахрайства є гроші (85 %), цінні речі, іноді не­рухомість.

Особливо небезпечним своєрідним видом шахрайства є фаль­шування грошей.

Питома вага шахрайства серед злочинців проти приватної власності невелика — близько 5 %. Але шахрайство високола-тентне, бо багато потерпілих не подають заяв про вчинення ша­храйства, тому що їхня поведінка небездоганна — від злочин­ної до смішної в очах інших; потерпілі не усвідомлюють себе ошуканими; не розраховують на те, що міліція зможе повер­нути втрачене, або не хочуть пояснювати походження втраче­них цінностей.

Серед шахраїв багато "гастролерів" і рецидивістів. Чимало з них постійно "працюють" над своїм іміджем і поведінкою. Во­ни, як правило, мають риси товариськості, артистичності, рі­шучості у своїх вчинках, можуть зосередити увагу співрозмов­ників, зацікавити їх, справити приємне враження. Багатьом шахраям притаманні витончена хитрість, вміння прикидатися й здатність до перевтілення.

До відкритого заволодіння майном без насильства належать здебільшого зривання капелюхів і виривання сумок.

269

Проте переважна більшість грабежів і, звичайно, розбої вчиня­ються з насильством, яке стає дедалі зухвалішим. Часто злочинці застосовують вогнепальну і холодну зброю, вбиваючи потерпілих або наносячи їм тяжкі тілесні ушкодження (серед злочинів грабе­жі становлять близько 5 %, розбої — близько 1,5 %).

До характерних видів грабежів і розбоїв (корисливо-насиль­ницьких злочинів) належать такі:

• вуличні ("гоп-стоп") — у малолюдних місцях, на вулицях,
  у парках, скверах, найчастіше у вечірній час, у під'їздах і
  ліфтах (здебільшого на жінок);

• напади на касирів, продавців у магазинах, працівників
  в офісах (часто із застосуванням зброї);

• напади на водіїв "таксі" та інших, що погодилися "підвез­
  ти" (часто пов'язані з вбивством);

• напади на громадян у їх власних оселях з проникненням під
  виглядом почтальонів, працівників комунальних служб, мі­
  ліції, з дорученням від родичів і співробітників ("громили").
  Часто злочинці діють групами, у масках, застосовують
  зброю, тортури.

Вимагання (рекет) виражається у вимозі передати злочинцю особисте майно потерпілого; право на майно, наприклад з оформ­ленням договору дарування; вчинити певні дії майнового хара­ктеру, наприклад знищити боргову розписку або заповіт; "при­йняти" захист, заступництво, протежування з боку рекетирів за велику винагороду; взяти "своїх" на керівну або фіктивну роботу на фірму.

Зброєю вимагачів є погроза скалічити або вбити потерпі­лого, його родичів або близьких або поєднана з викраданням людей, в тому числі дітей — "кіднепінг" (при підозрі затриман­ня вбивство може бути вчинено); погроза знищити цінне май­но, застосування вибухів; погроза розголошення ганьбливих ві­домостей, а здебільшого розголошення про злочинну діяльність (метод Остапа Бендера).

Дрібний рекет здійснюється практично в усіх сферах, де є то­рговельний прибуток: на ринках, базарах, у кафе тощо. У вузь­кому розумінні рекет — це вимагання постійної сплати ("по­датків").

Вимагання високолатентне, бо залякані рекетирами люди здебільшого бояться звертатися до міліції.

270

Вбивства з корисливою метою вчиняються під час розбійних і бандитських нападів й через інші обставини: з метою позбу­тися кредитора, комерційного конкурента, жінки, якій сплачу­ються аліменти, потерпілого, якому сплачуються гроші у зв'я­зку з каліцтвом, тощо.

Відомі випадки вбивства потерпілих, що самотньо прожи­вають у приватизованих приміщеннях, після укладення з ними договору згідно зі ст. 425 Цивільного кодексу України про до­вічне утримання з подальшим переходом житла після смерті до другої сторони договору.

Вбивства вчинядоться і на замовлення. Раніше такі факти траплялись у зв'язку з бажанням позбутися жінки, чоловіка або співмешканця. Тепер такі вбивства вчиняються до конку­рентів у легальній або злочинній діяльності ("розбірки").

До злочинних професій належать також забезпечувальні по­слуги, які надають лихварі, "розвідники", навідники, "контр­розвідники", охоронники, скупувачі краденого і його перепро­дувачі.

У розглядуваному виді злочинності переважають чоловіки. Жінки мають великий відсоток серед шахраїв (30-40 %), кра­дійок "на довірі", "підсидчиць", проституток, які часто є наві­дницями, пособників — переховувачів злочинців і краденого.

Багато злочинців не мають певних занять або працюють "ви­падково". Високим є спеціальний рецидив. Часто рецидивісти перебувають на нелегальному становищі, бо розшукуються за раніше вчинені злочини.

Особливим є контингент найманих убивць — кілерів. "Кор­порації вбивць" в Україні не існує, а тому наймані вбивці різ­няться за грошовими можливостями замовника і колом його зв'язків. Частину вбивств на замовлення вчиняють особи, які не мають "необхідної підготовки". У результаті іноді потерпілі уникають смерті через поранення або навіть без них. Трапля­ється, що кілери вбивають "не того". Але є й прояви (їх менше) "високої професіоналізації". Людину без фізичної охорони можна вбити будь-де: на вулиці, у домі, натовпі. Тих же, хто їздить тільки на автомобілі з охоронцями, "дістати" набагато складніше.

Типологія злочинців проти приватної власності така:

• випадкові (нестійкі) — не мають стійкої паразитичної антигромадської орієнтації, виявляють корисливість,

271

бажання задовольнити потребу в алкоголі ("завіятись"), не відстати від друзів; у частини мотивом є забезпечення себе і близьких найнеобхіднішим;

• ситуативні — такі, що вчиняють злочини за сприятливих
  обставин, не здатні утриматися від спокуси (грабіжники,
  крадії на пляжах, у гуртожитках тощо);

• злісні — професіонали або такі, що наблизились до них,
  мають паразитичний погляд на своє місце в житті, визна­
  ють злочинне середовище як своє, сприймають його суб-
  культуру, значна частина має судимість, характерна підго­
  товка до вчинення злочину, сформована антигромадська
  установка;

• особливо злісні — злочинна еліта ("вори в законі", "авто­
  ритети", "відморозки"), якій властиві особлива злочинна
  укоріненість, злочинна філософія, призирство до норм за­
  гальнолюдської моралі, ненависть до правоохоронних ор­
  ганів.

Властивості більшості злочинців проти приватної власності такі:

• корисливо-споживацьке прагнення до паразитичного існу­
  вання за рахунок злочинного вилучення майна громадян;

• стійка деформація свідомості, нігілістичне ставлення до
  законів, перекручування суспільних принципів і мораль­
  них правил життя, некритична і завищена оцінка себе як
  особи;

• укорінення розпусти (алкоголізм, вживання наркотиків,
  захоплення азартними іграми, випадкові статеві сто­
  сунки).

Тенденції корисливої злочинності проти приватної власності:

• різке зростання (абсолютне й відносне) у 1990-1995 рр.
  З початком стабілізації в 1996 р. подальша укоріненість,
  певне зниження показників;

• "омолодження";

• зростання вагомості жінок;

• поява нових видів злочинів — рекет, кіднепінг, "пірамі­
  ди" тощо;

• зростання спеціалізації злочинних угруповань;

• підвищення рівня професіоналізації і спеціального рецидиву.

272

19.2. Причини й умови, що детермінують корисливі злочини проти приватної власності

Стан злочинності загалом і окремих її видів багато в чому відображує ситуацію, що складається в суспільстві. Особливо це стосується корисливої злочинності.

Усунення або блокування негативних процесів одразу ж по­значається на уповільненні темпів поширення злочинності, її стабілізації й навіть зниженні.

До основних негативних чинників (причин), що детермі­нують корисливу злочинність на рівні макросередовища, нале­жать такі:

• економічного характеру — різке зниження обсягів вироб­
  ництва, відплив коштів за кордон, нестача енергоносіїв,
  пов'язані з цим безробіття, високі для більшості людей
  ціни, несвоєчасне отримання заробітної плати тощо;

• соціального характеру — різке розшарування суспільства
  з дуже великим діапазоном від бідності до багатства;

• морального характеру — підвищення соціального напру­
  ження у суспільстві; втрата поняття недоторканості чу­
  жого майна; активізація антисоціальних приписів виправ­
  довування моральності посягання на приватне майно
  (будь-що взяти "свою частку"); збільшення кількості лю­
  дей, готових здійснити злочин з метою первісного накопи­
  чення капіталу, "утримання на плаву", а для значної час­
  тини — грошей на алкоголь і наркотики (кількість цих
  категорій збільшується);

• правового характеру — правова система не повною мірою
  відповідає вимогам дійсності, має багато "пробілів", не­
  ефективність профілактичних заходів злочинності;

• організаційного характеру — остаточно не приведені у
  відповідність з вимогами структури правозастосовчих ор­
  ганів, які ведуть боротьбу з корисливою злочинністю,
  вони мають недостатній рівень забезпечення матеріальни­
  ми, технічними засобами, а також кадрами.

До суттєвих негативних чинників, що детермінують корис­ливу злочинність на рівні мікросередовища, належать: нега­тивне побутове оточення, пияцтво, крадіжки тощо. Подекуди майбутній злочинець не в змозі протистояти тиску обставин мікросередовища.

273

Усе викладене призводить до формування корисливо-пара­зитичної мотивації, потягу до "красивого життя", зневажливо­го ставлення до чесної праці, яка такого "життя" не може дати, вирішення, що злочинний шлях не тільки не гірший за чесний, а й такий, якому потрібно віддавати перевагу, бо тільки в та­кий спосіб можна або "вибитися в люди", або мати гроші на за­доволення пристрастей, низький рівень культури й моральнос­ті, глухота до чужої біди.

До недоліків у роботі правоохоронних органів належать такі:

• відсутність подекуди глибокого аналізу оперативної обста­
  новки на місцях;

• недостатня взаємодія служб щодо профілактичної діяль­
  ності в цьому напрямі;

• недоліки у використанні підрозділів патрульно-постової
  служби і в роботі чергових частин;

• недоліки в боротьбі з алкоголізмом, поширенням наркоти­
  ків, утриманням домів розпусти, проституцією, збутом кра­
  деного;

• невелика кількість житла, узятого під централізовану охо­
  рону;

• слабка індивідуально-профілактична робота з особами, ра­
  ніше засудженими за корисливі злочини або схильними
  до їх вчинення;

• недостатня робота з населенням щодо профілактики вік-
  тимної поведінки;

• повільне відродження ефективних форм залучення насе­
  лення до профілактики злочинів (загонів самоохорони бу­
  динків, дач, стоянок автомобілів, човнів тощо);

• недоліки у провадженні дізнання і слідства, слабке вико­
  ристання результатів попереднього слідства у профілак­
  тичній роботі.

Серед інших умов, що сприяють розглядуваним злочинам, зазначимо такі:

• зниження захищеності житла, освітленості вулиць, кіль­
  кості діючих телефонів-автоматів;

• примітивізм або відсутність технічних засобів попереджу­
  вального характеру — замків, протиугінних засобів, пере­
  говорних пристроїв тощо;

• можливість подекуди виробляти зброю на робочих місцях
  і вдома;

274

• відсутність контролю за майном громадян на виробництві,
  у гуртожитках, санаторіях, готелях тощо;

• віктимна поведінка потерпілих — безтурботливе ставлення
  до укріплення домівки, охорони автомобіля, перебування в
  небезпечних місцях, часто в нетверезому стані; довірли­
  вість (купівля фальсифікованих товарів, гра на вулиці в
  азартні ігри, впускання до квартири незнайомих людей).

До того ж потерпілі часто не бажають з різних мотивів спів­працювати з міліцією, подавати заяву про скоєний злочин, з'являтися на виклик до міліції тощо.

19.3. Попередження корисливих злочинів проти приватної власності

Вирішальну роль у зниженні кількості корисливих злочинів повинні відігравати загальносоціальні заходи, спрямовані на поліпшення соціально-економічного становища у країні, а та­кож заходи виховного, правового і організаційного характеру.

Спеціальні профілактичні заходи передбачають таке:

• упровадження оперативного диспетчерського зв'язку же-
  ків з метою контролю за допомогою технічних засобів за
  входами в під'їзди, підвали, на горища тощо;

• встановлення охоронної сигналізації (як централізованої,
  так і регіональної), переговорних пристроїв, поліпшення
  якості замків;

• належне освітлення вулиць, подвір'їв, під'їздів;

• організація платних автостоянок, кооперативних гаражів,
  стоянок, човнів;

• організація за допомогою працівників жеків та міліції
  груп самоохорони, залучення платних охоронців будин­
  ків (зокрема консьєржів), дачних ділянок тощо.

Наприклад, у Франції функціонує асоціація "Сусід допомо­жи сусіду". Сусіди встановлюють між собою локальний зв'я­зок, по черзі чергують у під'їздах, наглядають за квартирами сусідів, коли хазяїв немає вдома.

До функцій правоохоронних органів належать такі:

• систематичний аналіз оперативної обстановки;

• організація взаємодії різних служб;

• удосконалення організації охоронних служб із залучен­
  ням формувань громадськості й урахуванням особливостей

275

криміногенної ситуації в мікрорайонах; перевірка місць збирання злочинних елементів;

• профілактична робота з п'яницями, наркоманами, бродя­
  гами, проститутками, особами, схильними до корисливих
  злочинів, що мають задокументовані дрібні крадіжки,
  "дрібні" грабежі в неповнолітніх тощо;

• профілактична робота з раніше засудженими, подання їм
  допомоги, активне використання можливостей адмініст­
  ративного нагляду; недопущення формування злочинних
  груп;

• рішуче застосування заходів адміністративного і криміна­
  льного впливу до правопорушників, що дає значний
  профілактичний ефект щодо їх оточення;

• своєчасне реагування на сигнали і заяви громадян про дріб­
  ні крадіжки, підозрілу поведінку окремих осіб тощо;

• рішуча боротьба з незаконним виготовленням зброї на ви­
  робництві-й у навчальних закладах, незаконне її зберіган­
  ня, продаж, викрадання тощо;

• максимальне використання можливостей правової про­
  паганди, інформаційно-виховних заходів: доведення до
  населення способів вчинення окремих злочинів, особли­
  во з урахуванням сучасної ситуації, рекомендації щодо
  поведінки у квартирі, на роботі, в готелі тощо; інформа­
  ції про охорону квартир (встановлення спеціальних зам­
  ків, "вічок" на дверях тощо); застосування протиугінних
  пристроїв, маркування частин автомобіля, човна, цінних
  речей тощо;

• організація цільових рейдів і оперативно-профілактичних
  операцій "Квартира", "Гастролер", "Нічне місто" тощо
  для боротьби з крадіями, шахраями, грабіжниками із за­
  лученням громадськості; перекриття каналів збуту краде­
  ного, місць концентрування злочинних елементів тощо;

• активне створення громадських формувань для забезпе­
  чення охорони житла, дач, огородних ділянок, гаражів,
  стоянок, човнів тощо; створення оперативних громадсь­
  ких формувань для боротьби з кишеньковими та іншими
  крадіями;

• продумане використання пошукових груп для кваліфіко­
  ваної боротьби з квартирними, автомобільними крадіжка-

ми, кишеньковими та пляжними злочинцями, шахрайсь­кими проявами тощо;

• індивідуальна робота дільничих інспекторів міліції з меш­
  канцями будинків, двірниками, ліфтерами, поштарями
  щодо виявлення підозрілих осіб, злочинців, які перебу­
  вають у розшуку, тощо;

• робота зі службовими особами щодо освітлення вулиць і
  приміщень, улаштування гардеробів в організаціях, уста­
  новах, встановлення телефонів тощо;

• удосконалення слідчої роботи з цією категорією справ,
  обов'язкове внесення подань у відповідні інстанції за під­
  сумками слідства.

Як свідчить практика, активна профілактична робота дає позитивні результати.

У багатьох містах активно функціонують пересувні опера­тивно-пошукові групи, які попереджують квартирні крадіжки. Через поштовиків розповсюджуються пам'ятки населенню, як устерігати квартиру від посягань.

Позитивно впливає на ситуацію з квартирними крадіжками охорона будинків силами мешканців будинку або найнятими охоронцями. Основне завдання охоронців полягає у своєчасно­му виявленні підозрілих осіб, що потрапляють у поле зору, і негайне повідомлення про них телефоном черговому районного відділу внутрішніх справ, який направляє на місце оперативну групу.

Контрольні питання

1. Поняття і види злочинів проти приватної власності.

2. Способи вчинення злочинів проти приватної власності.

3. Кримінологічна характеристика особи злочинця,

4. Причини й умови, що детермінують корисливі злочини про­
   ти приватної власності.

5. Спеціальні профілактичні заходи щодо злочинів проти
   приватної власності й практика їх застосування.

276

277

Тема

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕОЖЕННЯ НЕОБЕРЕЖНИХ ЗЛОЧИНІВ

1. Кримінологічна характеристика необережних злочинів.

2. Причини й умови, що детермінують необережні злочини.

3. Попередження необережних злочинів.

4. Кримінологічна характеристика і попередження необережних
   автотранспортних злочинів.

20.1. Кримінологічна характеристика необережних злочинів

Необережні злочини є невіддільною складовою загальної злочинності, самостійним видом у її структурі, а також законо­мірним явищем у суспільстві.

Необережна злочинність багатогранна. Необережні злочини вчиняють у багатьох сферах суспільного життя. Шкода від та­ких злочинів (кількість травмованих і матеріальні збитки) дуже велика й перевищує шкоду від умисних злочинів. Вод­ночас небезпека особи злочинців, які вчиняють необережні зло­чини, значно менша, аніж злочинців, які вчиняють умисні зло­чини.

Необережні злочини пов'язані з порушенням певних правил поведінки, більшість з яких зафіксовані й регламентовані у відповідних законах та підзаконних нормативних актах, а та­кож правил поведінки в побуті.

Необережна злочинність, на жаль, є вічною і з розвитком науково-технічного процесу має тенденцію як до кількісного збільшення, так і до збільшення її проявів та шкоди від її на­слідків. Достатньо пригадати катастрофу на Чорнобильській АЕС, що спричинилася через необережні злочинні дії.

Основні види необережних злочинів пов'язані з такими по­рушеннями правил безпеки:

• при використанні техніки у промисловості, будівництві, сільському господарстві (ст. 267, 271-275 КК України);

278

• при охороні природи і використанні її ресурсів (ст. 236,
  237, 239-245, 247, 250, 251 КК України);

• при експлуатації транспортних засобів (ст. 276, 286-288,
  291 КК України);

• при охороні або збереженні майна (ст. 196, 197, 270 КК
  України);

• у службовій діяльності (ст. 367 КК України);

• при використанні професійних обов'язків (крім названих
  випадків) і норм поведінки в побуті, а також правил, що
  захищають життя і здоров'я особи (ст. 119, 128, 131, 140,
  264 КК України).

Найнебезпечніїними за наслідками є необережні злочини при взаємодії людини з технікою.

Необережний злочин — це передбачене кримінальним зако­ном суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчи­нене в результаті злочинної самовпевненості або недбалості.

Необережна злочинність — це сукупність необережних зло­чинів, що вчинені в державі або регіоні за певний період часу (найчастіше за рік).

У загальній структурі злочинності необережна становить 10-15 %. Структура необережних злочинів така: порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (до 80 %), порушення правил охорони майна, службова недба­лість (близько 10 %), порушення правил охорони праці й техні­ки безпеки (5 %), необережні злочини проти особи (4 %). Окре­мі необережні злочини мають високу латентність.

Обсяг необережної злочинності залежить від позиції зако­нодавця до того, що треба криміналізувати, а що ні. Нині пере­лік необережних злочинів має тенденцію до збільшення через появу нових технологій, речовин, процесів у науці й техніці, що здатні не тільки бути корисними, а й призводити до побіч­ного ефекту та великої шкоди.

Нагадаємо, що в необережних злочинах діяння може бути вчинене з необережності, але частіше його вчиняють умисно. Ставлення ж особи до наслідків діяння завжди необережне, і ці наслідки винний легковажно розраховує відвернути або не пе­редбачає їх настання, хоча повинен був і міг передбачити.

В окремих випадках з превентивною метою законодавець вста­новив відповідальність лише за факт порушення певних правил і норм поводження з автомобілями, механізмами, речовинами

279

(ч. 1 ст. 267, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 274 КК України), якщо лише факт порушення вже створює загрозу таких тяжких наслід­ків. Проте вивчення судової практики показує, що такі справи трапляються дуже рідко, хоча такі порушення в житті непо­одинокі. Тому в більшості випадків законодавець обмежується встановленням адміністративної відповідальності тільки при порушенні правил без тяжких наслідків (наприклад, ст. 121-124, 128 КАП України).

Розглянемо особливості необережної злочинності порівняно із злочинністю умисною.

1. Ці види злочинності відрізняються за формою вини, а
отже, за психологічним механізмом вчинення злочину. Відмін­
ність полягає у ставленні суб'єкта до вчинення діяння і його
наслідків (до останніх ставлення тільки необережне).

2. Різняться ці види злочинності за соціально-психологічни­
   ми причинами їх вчинення і характеристикою особи злочинця.
   Якщо суб'єкт умисних злочинів прямо або опосередковано про­
   тиставляє власну волю інтересам суспільства, то соціально-пси­
   хологічною причиною необережних злочинів є неуважність,
   безвідповідальне ставлення до існуючих в суспільстві правил
   поведінки. Тому загалом суб'єкт необережних злочинів має
   значно менший ступінь моральної шкідливості, аніж суб'єкт
   умисних злочинів.

3. Сфера діяльності, де вчиняються ці злочини. Необережні
   злочини вчиняють на виробництві, у транспорті, у сфері управ­
   ління, побуту тощо. Там же можуть бути вчинені й умисні зло­
   чини, але перші порушують правила, норми, приписи, звичаї,
   що зумовлюють нормальний перебіг виробничих і побутових
   процесів.

4. Ці злочини різняться за характером наслідків. На від­
   міну від умисних злочинів, при вчиненні яких наслідки свідо­
   мо завдаються суб'єктом і, отже, спостерігається певна про­
   порційність між "злою волею" злочинця й тяжкістю завданої
   ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає.
   При вчиненні необережного злочину характер завданої шкоди
   визначається не так ступенем моральної ушкодженості особи,
   як сферою діяльності суб'єкта, характером знарядь і засобів,
   які він використовує, ситуацією, в якій вчиняється діяння, а
   також іншими обставинами, які можуть бути випадковими

280

для суб'єкта. Тому в необережній злочинності часто спостері­гається розрив, певна суперечність між особою злочинця (його соціально-моральною характеристикою) і тяжкістю наслідків, що настали [36].

Як зауважувалось раніше, у народному господарстві й побу­ті збільшується кількість і підвищується потужність джерел підвищеної небезпеки, інтенсифікується вплив на природне середовище. Водночас підвищується психологічна напруже­ність у суспільстві, збільшується кількість нервових і психіч­них захворювань, стресів, тривожності серед людей. Це спри­чинює підвищення^ рівня необережних злочинів, а їх наслідки за тяжкістю, як зазначалося, перевершують наслідки умисної злочинності. Так, загиблих внаслідок автотранспортних злочи­нів, злочинів, пов'язаних з порушенням вимог законодавства про охорону праці, злочинів у вигляді порушення встановле­них законодавством вимог пожежної безпеки та інших необере­жних злочинів значно більше, ніж внаслідок умисних вбивств.

Дедалі гостріше відчувається "внесок" необережної злочин­ності в соціальну напруженість суспільства. Крім чорнобиль­ської трагедії, наслідки якої неможливо виміряти, зазначимо катастрофи на шахтах, що постійно відбуваються, забруднення довкілля: землі, атмосферного повітря, морів, знищення лісо­вих масивів тощо.

Необережні злочини відіграють роль умов у вчиненні бага­тьох умисних злочинів, насамперед злочинів проти власності.

Серед необережних злочинців переважають чоловіки (хоча серед порушень правил безпеки дорожнього руху збільшується чисельність жінок-водіїв) ближче до середнього віку.

До морально-психологічних якостей необережних злочинців належать: приглушення почуття відповідальності, егоїзм, нех­тування вимогами закону і правилами, коли це вигідно і зруч­но, професійних знань, вмінь, навичок. Отже, для необережних злочинців характерна легковажно-безвідповідальна або егоїс­тично-споживча поведінка.

Слабкий контроль і терпимість з боку суспільства до пору­шень, низька самодисципліна (коли неодноразово вчинені по­рушення не затавровуються) — усе це вбирає в себе майбутній необережний злочинець.

Необережних злочинців поділяють на ситуативних, нестій­ких і злісних.

281

20.2. Причини й умови, що детермінують необережні злочини

Як зазначалося, до причин необережних злочинів належать егоїстично-споживацьке та легковажно-безвідповідальне став­лення до правил безпеки, необачність у професійній і побутовій діяльності.

Формування зазначеної мотивації зумовлюється негатив­ними традиціями, несприятливою атмосферою сімейно-побу­тового і виробничого середовища; негативним прикладом і впливом осіб, які припускають відповідні порушення; тиском з боку вищестоящих посадових осіб, що вимагають розв'язан­ня проблем "будь-якою ціною"; атмосферою невимогливості, негативного ставлення до виконання наказів, вказівок, розпо­ряджень; оцінкою ситуації як песимістичної, що притаманна частині населення; впевненістю, що за гроші можна "вирі­шити все".

Формуванню мотивації поведінки, що призводить до конкрет­ного необережного злочину, сприяють неритмічна робота багатьох підприємств, установ, закладів, будівництв, транспортних вуз­лів тощо; технічні й технологічні недоробки виробництва, тех­нічних комплексів, машин і механізмів; вкрай застарілий на багатьох підприємствах машинний, верстатний парк, порушен­ня вимог настанов та інструкцій; неефективна діяльність конт­ролюючих органів і інстанцій; низький професійний рівень працівників: операторів машин, механізмів, комплексів; пору­шення денного розпорядку і його подовженості у операторів; формальне ставлення частини службовців до контролю за без­пекою на виробництві; приклади уникання відповідальності за діяння, що не потягли за собою особливо тяжких наслідків; по­ширення пияцтва і випадків вживання на виробництві і в по­буті наркотиків і токсичних речовин.

У широкому розумінні необережні злочини зумовлюються суперечностями між суб'єктивними обставинами (особа, її цілі, наміри, поведінка) і об'єктивними (ситуація, знаряддя або за­соби). При цьому зауважимо, що коли причиною конкретного злочину, вчиненого з необережності, є взаємодія особи з небез­печною ситуацією і засобами, то безпосередньо дефекти особи, небезпечні властивості ситуації, що призводить до криміналь­ної необережності, лежать у соціальних причинах і умовах.

282

Механізм вчинення необережного злочину полягає у ство­ренні такої взаємодії суб'єктивного і об'єктивного, коли необе­режне заподіяння шкоди є результатом суперечностей між об'єктивними вимогами ситуації, що висуваються до особи, і неадекватним суб'єктивним сприянням особою цій ситуації, небажанням дотримуватись вимог цієї ситуації.

20.3. Попередження необережних злочинів

Попередження необережних злочинів потребує великих вит­рат з боку держави, організацій усіх форм власності й окре­мих громадян. Постійні витрати потрібні для поліпшення умов праці, удосконалення технологічних і технічних проце­сів, оновлення обладнання, охорони навколишнього середо­вища, підвищення кваліфікації кадрів, підготовки нових кад­рів тощо.

Необхідно рішуче боротися з порушеннями на виробництві, що мають дисциплінарний і адміністративний характер, у сфе­рі необережної поведінки, з пияцтвом на роботі й у побуті, з недоліками в підборі кадрів, "дрібними" порушеннями техно­логічної дисципліни тощо.

До спеціальних профілактичних заходів щодо необережних злочинів можна зарахувати впровадження ефективних засобів техніки безпеки й охорони довкілля; удосконалення законодав­ства в цій галузі; підвищення ефективності роботи органів, що займаються попередженням необережних злочинів — еколо­гічної міліції і прокуратури, служби безпеки мореплавства, на повітряному транспорті, дорожнього руху, відділів техніки без­пеки на виробництві, екологічної служби тощо; виявлення фактів необережних злочинів, кваліфіковане розслідування і розгляд кримінальних справ цієї категорії; систематична робо­та з підвищення кваліфікації і додержання правил безпеки, особливо щодо осіб, які працюють з машинами і механізмами: підвищення вимог до керівників усіх рангів, оскільки необе­режні злочини можуть бути вчинені практично в будь-якій сфері; формування правильного світогляду громадськості на необережні злочини, непримиренність до них як до таких, що можуть завдати невиправної шкоди суспільству.

283

20.4. Кримінологічна характеристика і попередження необережних автотранспортних злочинів

Автотранспортні злочини перетворилися в усьому світі на широкомасштабне лихо. Це зумовлено науково-технічним про­гресом у галузі автомобільного транспорту. У світі налічується понад мільярд одиниць автотранспорту "на ходу" (у США — близько 120 млн одиниць, в Україні — 6 млн одиниць). Це при­звело до перевантаження шляхів навіть у розвинених дер­жавах. У світі від автотранспортних злочинів щорічно гинуть сотні тисяч людей і мільйони людей травмуються. В Україні матеріальні збитки від автотранспортних злочинів становлять мільйони гривень.

Як зазначалося, автотранспортні злочини становлять майже 80 % загальної кількості необережних злочинів. Левову частку роботи з їх профілактики виконує міліція, насамперед дорожня автоінспекція.

Поняття "необережний автотранспортний злочин" охоплює чотири склади злочину: порушення правил безпеки дорожньо­го руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст. 286 КК України); випуск в екс­плуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації (ст. 287 КК України); порушення правил, норм і стандартів щодо убезпечення дорожнього руху (ст. 288 КК України); порушення чинних на транспорті правил (ст. 291 КК України).

Усі зазначені діяння без вказаних в статтях наслідків тяг­нуть за собою адміністративну відповідальність. Перелічені склади злочинів тісно взаємопов'язані, діяння, що вчиняються винними особами, призводять до фактично однакових наслід­ків (смерті, тілесних ушкоджень), що дають підставу зарахува­ти їх до автотранспортних злочинів.

Від необережного автотранспортного злочину слід відрізня­ти дорожньо-транспортну пригоду (ДТП). До останньої крім злочинів входять також факти, коли винний у пригоді гине сам або отримує тілесні ушкодження (водій, пішохід), а також коли пригода обмежується майновою шкодою (адміністратив­ний і цивільно-правовий делікт).

До найтиповіших порушень правил дорожнього руху стосов­но протиправної поведінки водія належать перевищення швид-

284

кості; порушення правил обгону, маневрування і рядності; виїзд на смугу зустрічного руху; порушення правил переїзду перехре­стя вулиць; недотримання дистанції; осліплення світлом фар; порушення правил руху на залізничних переїздах; керування несправним транспортним засобом.

Найвища аварійність спостерігається у квітні. Високий сту­пінь аварійності характерний для мототранспорту.

Значною мірою ДТП пов'язані зі станом сп'яніння учасників дорожнього руху: водіїв і пішоходів. При цьому зауважимо, що кожний десятий водій зникає з місця скоєння ДТП незалежно від наявності його в.ини.

Винуватцями переважної більшості ДТП є водії: дві третини з них недостатньо кваліфіковані (особливо це виявляється остан­німи роками). Рецидив ДТП становить 5 %; 98 % правопоруш­ників — чоловіки, 2 % — жінки. Частка жінок-водіїв не пере­вищує 10 %, отже з вини жінок пропорційно кількості водіїв трапляється у п'ять-шість разів менше ДТП, ніж з вини чоло­віків. Жінки дисциплінованіші, дуже рідко сідають за кермо в нетверезому стані.

Для осіб, що скоюють ДТП, характерні байдужість до гро­мадських інтересів, здоров'я і життя людей, зневага до вимог закону, самовпевненість, невиправдане зухвальство, загальна недисциплінованість.

Характерним прикладом байдужості до себе й інших є по­ширена відмова водіїв користуватися пасами безпеки. У сис­темі "людина — транспортний засіб — дорога" головним чин­ником є людина.

До причин ДТП належать також вкрай незадовільний стан доріг (до 15 % ДТП), конструктивні недоліки транспортних за­собів, низький рівень ремонтних робіт, недостатній догляд за дорожнім рухом з боку дорожньої автоінспекції, часта безкар­ність порушень правил дорожнього руху.

До недоліків організаційно-технічного, організаційно-право­вого і організаційно-управлінського характеру можна зарахува­ти такі:

• низька якість шляхового покриття, слабка пропускна
  здатність доріг, недостатнє освітлення, погана розмітка,
  неоптимальне розміщення дорожніх знаків;

• низький технічний стан транспорту, відсутність запасних
  частин;

285

• слабка пропаганда додержання правил дорожнього руху;

• порушення робочого дня водіїв;

• слабка організація медичної допомоги потерпілим на
  шляхах.

Коли йдеться про профілактику автотранспортних злочинів і ДТП, слід ураховувати, що це профілактика водночас і кри­мінальних, і адміністративних деліктів, і так званих казусів (невинного спричинення шкоди).

Розмаїття причин ДТП зумовлює різноплановість заходів щодо їх попередження. Вони можуть мати соціально-економіч­ний, соціально-правовий, організаційно-технічний, психологіч­ний характер.

Величезне профілактичне значення має прокладання нових сучасних автомагістралей і реконструкція наявних доріг, їх за­безпеченість інформаційно-вказівними знаками, відповідними огорожами тощо.

Важливим напрямом профілактики є необхідний рівень під­готовки водіїв-професіоналів і аматорів.

Необхідно постійно вносити зміни в конструкцію транспорт­них засобів, удосконалювати засоби пасивної безпеки (паси без­пеки, швидконадувні подушки, травмобезпечне укріплення до­рожніх знаків, підвищення ефективності післяаварійних дій тощо).

Ефективний контроль за додержанням правил безпеки зо­бов'язані здійснювати підрозділи ДАІ. До функцій ДАІ нале­жать регулювання руху транспорту і пішоходів, виявлення і запобігання порушенню правил дорожнього руху, контроль за утриманням дорожньої межі, нагляд за технічним станом транспорту, реєстрація і облік автотранспортних засобів, об­лік і аналіз ДТП, виявлення причин і умов, що сприяють ДТП, розробка профілактичних заходів, приймання іспитів на право керування відповідними видами транспорту і видача відповідних посвідчень водія, застосування до порушників встановлених законом заходів впливу, організація і здійснен­ня виховної та агітаційно-пропагандистської роботи серед на­селення тощо.

Підрозділи ДАІ тісно співробітничають з товариствами авто­мобілістів.

Як бачимо, функції ДАІ мають насамперед профілактичний характер. Основна їх мета полягає в забезпеченні безпеки руху.

286

Більшість співробітників ДАІ працюють у дорожньо-пат­рульній службі, основне завдання якої — підтримувати вста­новлений порядок дорожнього руху.

Окремо зазначимо також агітаційно-пропагандистські відді­лення (відділи) ДАІ, що здійснюють велику виховну і право-освітню роботу серед населення.

Розшукові підрозділи ДАІ займаються розшуком викраде­ного транспорту, а також водіїв, що скоїли автотранспортний злочин і зникли. Це сприяє попередженню нових злочинів на транспорті. Дільничні інспектори зобов'язані брати участь у боротьбі з водіями., що керують транспортом у нетверезому стані.

Контрольні питання

1. Поняття необережної злочинності та її відмінність від
   злочинності умисної.

2. Структура необережної злочинності і її тенденції.

3. Особа необережного злочинця.

4. Причини й умови, що детермінують необережну злочин­
   ність.

5. Попередження необережної злочинності.

6. Кримінологічна характеристика автотранспортних зло­
   чинів.

7. Попередження дорожньо-транспортних пригод.

ЗМІСТ

Загальна частина

Тема 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ

1. Кримінологія як наука і її предмет З

2. Завдання і функції кримінології 7

3. Система кримінології.

Кримінологія як навчальна дисципліна 9

1.4. Кримінологія в системі наук.
Зв'язок кримінології з правовими

та іншими науками 10

Тема 2. ІСТОРІЯ НАУКИ КРИМІНОЛОГІЇ.

КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНІ Й ЗА КОРДОНОМ

1. Кримінологічні ідеї класичної школи
   кримінального права 13

2. Позитивізм у кримінології 15

3. Сучасна кримінологія 20

4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні 22

Тема 3. МЕТОДИКА КРИМІНОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1. Поняття методики кримінологічного
   дослідження ''. 26

2. Сутність і етапи (процедура)

кримінологічного дослідження 28

3. Метод суцільного та вибіркового дослідження ЗО

4. Соціологічні методи

кримінологічного дослідження 33

3.5. Психологічні методи

кримінологічного дослідження 37

Тема 4. ПРАВОВА СТАТИСТИКА

І її ЗАСТОСУВАННЯ У КРИМІНОЛОГІЇ

1. Поняття правової статистики 40

2. Етапи статистичного дослідження

у кримінології 42

290

Тема 5. ЗЛОЧИННІСТЬ І ЇЇ ПОКАЗНИКИ

1. Поняття злочинності 48

2. Показники злочинності 52

3. Латентна злочинність 56

Тема 6. ПРИЧИНИ І УМОВИ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Детермінація і причинність злочинності 62

2. Концепції причин злочинності 65

3. Основні сучасні теорії причин злочинності

в Україні та Росії 66

Тема 7. ОСОБА ЗЛбЧИНЦЯ

1. Поняття особи злочинця 75

2. Соціальне і біологічне в особі злочинця 80

3. Типологія особи злочинця 85

4. Практичне значення кримінологічного

аналізу особи злочинця 90

Тема 8. ІНДИВІДУАЛЬНА ЗЛОЧИННА ПОВЕДІНКА

1. Причини і умови окремого злочину 93

2. Обставини формування особи 95

3. Зовнішні обставини вчинення

злочину (ситуація) 98

8.4. Мотивація злочину 101

Тема 9. ВІКТИМОЛОПЧНИЙ АСПЕКТ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ

9.1. Віктимологія: загальне поняття

й історія розвитку 106

9.2. Основні поняття віктимології

(жертва, потерпілий, віктимність, віктимізація) 110

9.3. Віктимна поведінка і її види.

Класифікація потерпілих від злочинів 112

Тема 10. КРИМІНОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ

І ПЛАНУВАННЯ ПОПЕРЕДЖУВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Поняття і види кримінологічного
   прогнозування 118

2. Методи кримінологічного прогнозування 121

3. Значення кримінологічного прогнозування 124

4. Поняття, завдання і види

кримінологічного планування 125

291

Тема 11. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ

1. Поняття попередження злочинності 129

2. Об'єкти, рівні й форми профілактики
   злочинності 131

3. Заходи попередження злочинності

та їх класифікація , 135

11.4. Суб'єкти попереджувальної діяльності

та їх класифікація 137

11.5. Правоохоронні органи як суб'єкти
попереджувальної діяльності 139

Особлива частина

Тема 12. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАРКОМАНІЇ. НАРКОБІЗНЕС І ЗАХОДИ ЙОГО ЗАПОБІГАННЯ

1. Кримінологічна характеристика наркоманії:
   медичні й соціальні аспекти 144

2. Причини наркоманії в сучасних умовах 150

3. Шляхи попередження наркоманії 153

4. Наркобізнес і заходи його запобігання 162

Тема 13. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

13.1. Кримінологічна характеристика

злочинності неповнолітніх .-. 168

13.2. Причини й умови скоєння

злочинів неповнолітніми 172

13.3. Попередження злочинності неповнолітніх 179

Тема 14. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

І ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЖІНОЧОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

14.1. Кримінологічна характеристика

злочинів, які скоюють жінки 189

14.2. Причини і умови вчинення

злочинів жінками 191

3. Кримінологічні проблеми проституції 196

4. Попередження жіночої злочинності

й проституції 198

292

Тема 15. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

І ПОПЕРЕДЖЕННЯ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

15.1. Кримінологічна характеристика

рецидивної злочинності й злочинця-рецидивіста 202

2. Причини й умови рецидивної злочинності 207

3. Профілактика рецидивної злочинності 210

Тема 16. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ТА ОРГАНІЗОВАНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

16.1. Кримінологічна характеристика

професійної та організованої злочинності 215

16.2. Причини й умови, що детермінують

професійну та організовану злочинність 224

16.3. Основні напрями попередження

професійної та організованої злочинності 227

Тема 17. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

17.1. Кримінологічна характеристика

економічної злочинності 233

17.2. Причини й умови, що детермінують

економічну злочинність 243

17.3. Попередження економічної злочинності 247

Тема 18. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА І ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАСИЛЬНИЦЬКИХ НЕКОРИСЛИВИХ ЗЛОЧИНІВ

253 259 261

1. Кримінологічна характеристика
   насильницьких некорисливих злочинів

2. Причини й умови вчинення
   насильницьких некорисливих злочинів

3. Попередження насильницьких
   некорисливих злочинів

Тема 19. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

І ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРИСЛИВИХ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

265 293

19.1. Кримінологічна характеристика Корисливих злочинів проти приватної власності..

19.2. Причини й умови, що детермінують

корисливі злочини проти приватної власності 273

19.3. Попередження корисливих злочинів

проти приватної власності 275

Тема 20. КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

І ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕОБЕРЕЖНИХ ЗДРЧИНІВ

20.1. Кримінологічна характеристика

необережних злочинів 278

20.2. Причини й умови, що детермінують

необережні злочини 282

3. Попередження необережних злочинів 283

4. Кримінологічна характеристика
   і попередження необережних

автотранспортних злочинів 284

Список використаної та рекомендованої літератури 288