2— 4-2636

За взаємним становищем сторін правовідносини поділя­ються на:

• горизонтальні, учасники яких рівноправні;

• вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган
  управління, в тому числі власник майна чи уповноважений
  ним орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

• внутрішньогосподарські, що виникають всередині госпо­
  дарської організації між її структурними підрозділами, а також
  між господарською організацією та її структурними підрозді­
  лами;

• міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають
  між юридично самостійними суб'єктами господарювання.

За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

• у галузі промисловості;

• у галузі сільського господарства;

• у галузі транспорту;

• у галузі капітального будівництва;

• у сфері приватизації;

• у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;

• у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

§ 3. Методи господарського права

Методи господарського права — це сукупність способів ре­гулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концептуально мето­ди господарського права будуються на двох принципах: за-гальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено зако­ном»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язу­ючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів державного управління еконо­мікою. Як зазначається в ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'я­зані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

- 16 -

Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві як комплексній галузі права за­галом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) ос­новні методи правового регулювання. При цьому щодо пев­них конкретних відносин може діяти лише один з названих методів. Інші ж відступають на «другий план» і застосовують­ся тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено) законо­давством, якщо в них виникає потреба.

В умовах становлення ринкової економіки переважно за­стосовується метод автономних рішень суб'єктів господарсь­ких відносин. Він грунтується на тому, що суб'єкти господа­рювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Це озна­чає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: а) пла­нують свою господарську діяльність; б) в межах законодав­ства вільно обирають предмети господарських договорів і ви­значають зобов'язання в них, інші умови господарських взаємо­відносин.

Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарсь­ких відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям пра­вовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'яз­ковість дотримання заборон закону щодо здійснення госпо­дарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у законодавстві суб'єктів господарюван­ня укладати з державою державні контракти тощо.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Дер­жава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шля­хом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. На­приклад, примірні форми договорів щодо окремих видів відно­син, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяль­ності у сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

- 24 -

- 25 -

- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та суб­сидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності ви­значаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку. Встановлення та скасування пільг і переваг у госпо­дарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарю­вання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

1. Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарю­вання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються еко­номічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх гос­подарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначе­ному законом.

Детально відносини щодо формування, розміщення і вико­нання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі — продукція) для задоволення державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм влас­ності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»¹.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього Закону державні потреби — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання со­ціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонуван­ня органів державної влади, що утримуються за рахунок Дер­жавного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севасто­польська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабі­нетом Міністрів України укладати державні контракти з вико­навцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'яз­ковими для суб'єктів господарювання.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставка­ми (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до Закону.

2. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяіьності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єди­ної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих спожи­вачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходя­чи з конституційного права кожного на здійснення підприєм­ницької діяльності, не забороненої законом, а також прин­ципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарсь­кої діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності»¹, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей закон визна-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.

- 26 -

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

- 27 -

чає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуван­ню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарю­вання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надан­ня фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцен­зування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенер­гетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, вироб­ництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері те-лекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зок­рема, такі види господарської діяльності:

• пошук (розвідка) корисних копалин;

• виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до
  неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгів­
  ля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;

• виробництво вибухових речовин і матеріалів (за пере­
  ліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

• видобування уранових руд;

• видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного камі­
  ння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо-
  рогоцінного каміння тощо (всього стаття налічує понад 60 най­
  менувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцен­
  зуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити пев­ний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:

• найменування, місцезнаходження, банківські реквізити,
  ідентифікаційний код — для юридичної особи;

• прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер
  паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифі­
  каційний номер фізичної особи—платника податків та інших
  обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 За­кону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезна­ходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціаль­ним законом, що регулює відносини у певних сферах госпо­дарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повно­
важень:

- документи подані з порушенням встановлених вимог.
Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскарже­
но у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встанов­люється Кабінетом Міністрів України'. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

• найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

• вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9
  Закону (в повному обсязі або частково), на право проваджен­
  ня якої видається ліцензія;

• найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по
  батькові фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

• ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій­
  ний номер фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

' Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. S° 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів госпо­дарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. — 2000. — № 48. — Ст. 2093.

- 28 -

- 29 -

• місцезнаходження юридичної особи або місце проживан­
  ня фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

• дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

• строк дії ліцензії;

• посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

• дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарсь­кої діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцен­зування, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на про­вадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

• заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

• акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

• рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос­
  подарювання;

• нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич­
  ної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

• акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен­
  тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

• акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії
  іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо­
  дарської діяльності;

• акт про встановлення факту неподання в установлений
  строк повідомлення про зміну даних, зазначених у докумен­
  тах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

• акт про невиконання розпорядження про усунення пору­
  шень ліцензійних умов;

• неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних
  умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до екс­пертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензу­вання зупиняється до прийняття відповідного рішення спе­ціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готів­ку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та

платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими пла­тіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з пла­тіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюва­тися патентування підприємницької діяльності суб'єктів госпо­дарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий поря­док оподаткування відповідно до закону. Порядок патентуван­ня певних видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»¹, а більш детально — Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торго­вих патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077².

Торговий патент придбавається:

а) на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожно­го пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, па­латки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готів­кові кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включа­ючи кредитні картки.

Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгадано­му Законі розуміють:

• магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та
  мають торговельний зал для покупців, площа якого не пере­
  вищує 20 квадратних метрів;

• кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які зай­
  мають окремі приміщення, але не мають вбудованого торго­
  вельного залу для покупців;

• автомагазини, розвозки та інші види пересувної торго­
  вельної мережі;

• лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведе­
  них для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82. ^: Офіційний вісник України. — 1998. — № 28. — Ст. 1049.

- ЗО -

- 31 -

оренду суб'єктам підприємницької діяльності—фізичним осо­бам та знаходяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;

- стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції,
заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафто­
продуктами;

б) на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінно­стями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяль­ності встановлюється органами місцевого самоврядування за­лежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асор­тиментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встанов­люється у межах таких граничних рівнів:

• на території міста Києва, обласних центрів — від 60 до
  320 гривень;

• на території міста Севастополя, міст обласного підпоряд­
  кування (крім обласних центрів) і районних центрів — від ЗО
  до 160 гривень;

• на території інших населених пунктів — до 80 гривень.

У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курорт­них місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місце­вого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за кален­дарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прий­няття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відпо­відних місцевих бюджетів.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служ­би, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприєм­ницької діяльності—юридичної особи (або структурного підроз­ділу цього суб'єкта).

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяль­ності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готів­ковими валютними цінностями — 36 календарних місяців.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, вста­новлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу пев­них товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

3. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання.

Згідно зч. 1 ст. 15 ГК у сфері господарювання застосову­ються:

• державні стандарти України;

• кодекси усталеної практики;

• класифікатори;

• технічні умови;

• міжнародні, регіональні і національні стандарти інших
  країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжна­
  родних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'яз­ковим для:

• суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилан­
  ня в нормативно-правових актах;

• учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов­
  лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси­
  лання на певні стандарти;

• виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
  декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
  застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

• виробника чи постачальника, якщо його продукцію сер-
  тифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосу­вання положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготов­лення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості про­дукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою за­побігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпеч­них для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, спри-

- 32 -

З _ 4-2636

- 33 -

яння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, нау­ково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встанов­люються законом. На сьогодні це Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і серти­фікацію»¹.

4. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів
господарювання регулюються, передусім, ст. 16 ГК, згідно з
якою держава може надавати дотації суб'єктам господарюван­
ня: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів
харчування, на виробництво життєво важливих лікарських
препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі
окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соці­
ально важливі перевезення, а також суб'єктам господарюван­
ня, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко­
логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень
на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі
технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а
також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарсь­ку продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтрим­ки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як при­клади, можна назвати закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боє­припаси, їх елементи та вироби спецхімії»², від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості Ук­раїни»³, від 12 липня 2001 р. «Про державну підтримку літако­будівної промисловості України»⁴.

5. Особливе місце в механізмі державного регулювання госпо­
дарської діяльності посідають податки. Відповідно до ст. 17
ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встанов­
люються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 289.

² Там само. — 2000. — № 48. - Ст. 406.

³ Там само. - 1998. - № 18. - Ст. 90.

⁴ Там само. — 2001. — № 50. — Ст. 261.

справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, те­риторіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціаль­них завдань держави закони, якими регулюється оподаткуван­ня суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

• оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
  оподаткування;

• стабільність (незмінність) протягом кількох років загаль­
  них правил оподаткування;

• усунення подвійного оподаткування;

- узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть

встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта госпо­дарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати гра­ничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обо-в"язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від резуль­татів їх господарської діяльності.

Господарську компетенцію мають не лише органи держави, а й органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повнова­ження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, ви­значених Конституцією України, законами про місцеве само­врядування та іншими законами, що передбачають особли­вості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самовряду­вання можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання та­кож окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть Здійснюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самовря­дування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими хтя виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господа-

- 34 -

- 35 -

захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний ко­мітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативнс-правових актів законодав­ства про захист економічної конкуренції є Закон «Про захист економічної конкуренції», яким регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридич­ними та фізичними особами у зв'язку з економічною конку­ренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до закону розуміють змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома про­давцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийнят­тя об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, без­діяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарю­вання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопу­щення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визна­ються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалі­зації товарів;

- 42 -

2. обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-
   логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над
   ними;

3. розподілу ринків чи джерел постачання за територіаль­
   ним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації
   чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів
   чи за іншими ознаками;

4. спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тен­
   дерів;

5. усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід
   з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6. застосування різних умов до рівнозначних угод з інши­
   ми суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне
   становище в конкуренції;

7. укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами
   господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом
   або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в під­
   приємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8. суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших
   суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправда­
   них на те причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим, зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

• удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

• техніко-технологічному, економічному розвитку;

• розвитку малих або середніх підприємців;

• оптимізації експорту чи імпорту товарів;

• розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов
  або стандартів на товари;

• раціоналізації виробництва.

Проте зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конку­ренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.

Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання в > становленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.¹

Про порядок отримання дозволу див. § 3 цієї глави.

- 43 -

Особа, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але ра­ніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідаль­ності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передба­ченої ст. 52 Закону.

Разом з тим, така особа не може бути звільнена від відпові­дальності, якщо вона:

• не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею
  антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них
  Антимонопольному комітету України;

• була ініціатором чи забезпечувала керівництво антикон-
  курентними узгодженими діями;

• не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення
  нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла
  безперешкодно отримати.

Відповідно до ст. 12 Закону «Про захист економічної кон­куренції» суб'єкт господарювання займає монопольне (домі­нуюче) становище на ринку товару, якщо:

• на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

• не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості мож­
  ливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо за­
  купівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів
  для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наяв­
  ності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане ста­новище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господа­рювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурен­та або вони не зазнають значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

• сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарю­
  вання, яким на одному ринку належать найбільші частки на
  ринку, перевищує 50 відсотків;

• сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарю­
  вання, яким на одному ринку належать найбільші частки на
  ринку, перевищує 70 відсотків — і при цьому вони не дове­
  дуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст. 12
  Закону.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єк­та господарювання не визнається порушенням антимонополь­ного законодавства. Таким порушенням Закон «Про захист еко­номічної конкуренції» визнає зловживання монопольним ста­новищем на ринку. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону хіовживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку Е дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможли­вими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

1. встановлення таких цін чи інших умов придбання або
   реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
   снування значної конкуренції на ринку;

2. застосування різних цін чи різних інших умов до рівно­
   значних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи
   покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

3. обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом гос­
   подарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою
   або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у під­
   приємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

4. обмеження виробництва, ринків або технічного розвит­
   ку, шо завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам гос­
   подарювання, покупцям, продавцям;

5. часткова або повна відмова від придбання або реалізації
   товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи при­
   дбання;

- 44 -

- 45 -

6. суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єк­
   тів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на
   те причин;

7. створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку)
   чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів гос­
   подарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Зловживання монопольним становищем на ринку станов­лять другу групу порушень антимонопольного законодавства.

До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміні­стративно-господарського управління та контролю. Такими діями ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» ви­знає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укла­дення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів вла­ди, органів місцевого самоврядування, органів адміністратив­но-господарського управління та контролю (колегіального орга­ну чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конку­ренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцево­го самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

• заборона або перешкоджання створенню нових підприємств
  чи здійснення підприємництва в інших організаційних фор­
  мах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обме­
  жень на здійснення окремих видів діяльності, на виробницт­
  во, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

• пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа­
  рювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіо­
  нальні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації
  суб'єктів господарювання в інших формах;

• пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа­
  рювання до пріоритетного укладення договорів, першочерго­
  вої поставки товарів певному колу споживачів чи першочерго­
  вого їх придбання у певних продавців;

• будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл то­
  варів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарюван­
  ня за територіальним принципом, асортиментом товарів, обся-

гом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

• встановлення заборони на реалізацію певних товарів з
  одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалі­
  зацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи
  за виконання певних умов;

• надання окремим суб'єктам господарювання або групам
  суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які став­
  лять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що
  призводить або може призвести до недопущення, усунення,
  обмеження чи спотворення конкуренції;

• дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або
  групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи
  дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

• дія, якою встановлюються не передбачені законами Ук­
  раїни заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому
  числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення,
  формування програм діяльності та розвитку, розпорядження
  прибутком.

Вчинення анти конкуренти их дій органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-госпо­дарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Органам влади та органам місцевого самоврядування забо­роняється делегування окремих владних повноважень об'єд­нанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якшо це призводить або може призвести до недопущення, усу­нення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Статтею 17 Закону «Про захист економічної конкуренції» забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місце­вого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів ад­міністративно-господарського управління та контролю до по­рушень законодавства про захист економічної конкуренції, ство­ренні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Четверту групу порушень законодавства про захист еконо­мічної конкуренції складає обмежувальна та дискримінаційна діяіьність суб'єктів господарювання, об'єднань, яка полягає в . що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється :\иляти інших суб'єктів господарювання до вчинення пору-

- 46 -

- 47 -

шень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб'єктів господарювання:

• до антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6
  Закону;

• до узгоджених дій, визначених статтями 7, 8, 9 та 10 Закону;

• до участі у концентрації суб'єктів господарювання, виз­
  наченої ст. 22 Закону (ст. 18 Закону «Про захист економічної
  конкуренції»).

Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповід­них органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяль­ності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або за­стосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Статтею 19 Закону вста­новлено й інші заборони неправомірного використання суб'єк­тами господарювання ринкового становища.

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший рин­ковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям (дис­кримінація конкурентів суб'єктами господарювання), зокрема вчинення дій, заборонених згідно з ч. 1 та 3 ст. 19 Закону.

Статтею 21 Закону «Про захист економічної конкуренції» не допускається обмежувальна діяльність об'єднань (об'єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмо­ви суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднан­ня, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.

Значної шкоди розвитку конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція — будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:

• неправомірне використання чужих позначень, рекламних
  матеріалів, упаковки;

• неправомірне використання товару іншого виробника;

• копіювання зовнішнього вигляду виробу;

• порівняльну рекламу;

• дискредитацію господарюючого суб'єкта (підприємця);

• купівлю-продаж товарів, виконання робіт, надання по­
  слуг із примусовим асортиментом;

• схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (під­
  приємця);

• схилення постачальника до дискримінації покупця (за­
  мовника);

• схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розір­
  вання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника;

• підкуп працівника покупця (замовника);

• досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

• неправомірне збирання комерційної таємниці;

• розголошення комерційної таємниці;

• схилення до розголошення комерційної таємниці;

• неправомірне використання комерційної таємниці (статті
  4—19 Закону).

§ 2. Правове становище Антимонопольного комітету

Державна політика у сфері розвитку економічної конку­ренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансо­вої, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють роз­витку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністра-тнвно-господарського управління та контролю. З метою за­безпечення державного контролю за дотриманням законодав­ства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган — Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

- здійснення державного контролю за додержанням законо­
давства про захист економічної конкуренції;

- захист законних інтересів суб'єктів господарювання та
споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і
припинення порушень законодавства про захист економічної
конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законо­
давства в межах своїх повноважень;