§ 4. Форми господарського права

У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радян­ської правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з господарського права основними його джерелами визна­валися саме закони та інші нормативні акти¹.

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт — документ компе­тентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою (кон­ституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним юридичним джерелом права»⁵.

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела пра­ва» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «дже­рела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організова­но і виражено зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження⁴.

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових

¹ Щербина В. С. Господарське право України. - К., 1999. - С.-32О; Марте-мьянов В. С. Хозяйственное право. - М., 1994. - Т. 1. - С 25.

¹ Скакун О. Ф. Теория государства и права. — X., 2000. - С. 335.

¹ Теория государства и права / Под ред. Н. М. Матузова, А. В. Малько. - М., 1997. - С. 329.

12

норм. А джерела права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій шодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціальио-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори¹.

Першість серед форм господарського прана належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетент­ними органами праіютворчосгі і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження — на закони, тоб­то акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, шо засно­вані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу мас основний закон — Конституція України, яка вста­новлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб'єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Пілзаконні акти — це Укази Президен­та, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативио-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої влади— Верховною Радою — Основний закон (Консти­туція), закони; Президентом — Укази і розпорядження; органом вико­навчої влади (Кабінетом Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення.

Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні — закони, які приймаються на основі і на вико­нання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозу­вання та розроблення програм економічного і соціального розвитку Ук­раїни», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі термін дії (напри­клад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасову­ють, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення

' Загальна теорія держави і права. - X., 2002. - С 293.

ІЗ

для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію До­говору між Україною та Туркмсністаном про довгострокове торговель­но-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані — нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питан­ня про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Госпо­дарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Деякими правниками демократизм правової та економічної систе­ми пов'язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з ири-ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування рин­кової економіки неможливе бездержавного контролю за діяльністю всіх суб'єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з принатно-праіювим і публічно-правового регулювання.

Нсупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому су­спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народ­ного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин»¹.

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов пе­рехідного періоду охоплює широкий'спектр суспільних відносин і по­требує наукової відповіді на питання, то стосується, скажімо, загаль­них основ державного регулювання господарських відносин, привати­зації майна державних підприємств, індикативного планування тощо.

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Феде­рації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптималь­ним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позна­чається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгод­женості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає втому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства.

Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше дифе­ренціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особли­во у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства.

¹ Селиванов В. Демократичний вибір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність// Право України. - 2003. - N? 8. - С 21.

14

Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснен­ня ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує пе­реосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, зако­нодавства і його кодифікації.

Під законні нормативні акти, як уже зазначено, — це акти, які прий­маються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов'язковими для виконан­
ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно­
ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення
для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри­
мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера­
тивних поточних питань Президент вилас розпорядження (наприклад,
«Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит­
ку України до 2011 року»);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є
постанови, які є обов'язковими до виконання і містять найважливіші
рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних
підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії
на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних,
поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор­
ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г) нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у
формі розпоряджень, наказів;

і) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д) локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга­
нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи­
тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де­
талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко­
лективу.

У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосуван­ня таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов'язки її суб'єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні договори поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, уста­новчі договори про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори (угоди, конвенції тощо).

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії

15

звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об'єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї — рідкісне явище. У правовій системі Укра­їни дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньотор­говельних угод. Правовою формою с і юридичні прецеденти — принци­пи, які покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають загальнообов'язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.

Застосування прецендентів поки що не сприймається українською правовою системою. Разом з тим, досвід використання прецендентів може стати основою аналізу судової практики з точки зору її ролі в ре­гулюванні господарських відносин.

І лана 2. Держава, місцеве самоврядування

і правова регламентація господарської

діяльності

§ 1. Цілі і завдання правового закріплення державної економічної політики

З початку 90-х років минулого століття в Україні відбувається до­корінне реформування економічних відносин, викликане кризовими явищами, які поступово наростали в економіці колишнього Радянсько­го Союзу і майже всіх держав Східної Європи.

Протягом шести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умо­вах загальнодержавної власності на всі засоби виробництва, землю, природні ресурси складався господарський механізм, основою якого було централізоване директивне планування, пріоритетний розвиток га­лузей військово-виробничого комплексу, тощо.

Уже в 60-ті роки стало очевидним, що система господарювання, яка склалася, не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що прояв­лялося в падінні темпів економічного зростання, несприйняття вироб­ництвом досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні населення.

Керівництво колишнього Радянського Союзу неодноразово нама­галося реформувати («вдосконалювати») господарські відносини та ор­ганізацію управління економікою. Найбільш відомими заходами в цій сфері була, наприклад, спроба встановити в 1957 році територіальну

16

систему керівництва господарством, на відміну від галузевої; реформа 1965 року, спрямована на поліпшення керівництва промисловістю, вдо­сконалення планування та посилення економічного стимулювання про­мислового виробництва; всебічний економічний експеримент 1984 року з розширення прав підприємств у плануванні та господарській діяль­ності тощо.

Проте всі ці спроби не дали відчутних результатів. Продовжувалося падіння темпів виробництва, «проїдалися» сировинні ресурси, що зму­сило керівництво колишнього СРСР зміни ги економічну політику. Але запропонований у 1985 році «курс прискорення» та програма докорінної перебудови економіки на практиці дуже негативно вплинули на стан народного господарства, поглибили кризу, ще більш знизили життєвий рівень населення. Та, незважаючи на явну неспроможність подолати кризові явища методами державного регулювання економіки, право-творча діяльність того періоду базувалася на недоторканності базисно­го закону «планомірного і пропорційного розвитку», як і раніше, ствер­джувалося, шо, на відміну від анархії ринкової конкуренції, державне планування «виступає як спосіб функціонування економіки, механізм регулювання пропорцій ... де суспільство мас можливість узгодженого розподілу суспільної праці в різних сферах»'. Хоча вже на той час деякі країни Східної Європи мали досвід позитивного впливу обмеженого при­ватного підприємництва та державної підтримки економічної конку­ренції на рівень розвитку виробничих сил. Так, наприклад, в Угорщині під час економічної реформи 1966-1967 років були визнані недоліки ди­рективного планування і вжиті заходи щодо стимулювання конкуренції міждержавними підприємствами.

Усвідомлюючи багаторічний негативний досвід реформування гос­подарських відносин у межах незмінного економічного базису — моно­полії загальнодержавної власності на засоби виробництва, наше су­спільство дійшло висновку про необхідність зміни соціально-еко-номічиої орієнтації.

На основі Декларації «Про державний суверенітет України»² Верхов­ною Радою 3 серпня 1990 року був прийнятий Закон «Про економічну самостійність Української РСР»\ який встановив, що економічна са­мостійність Української РСР базується на принципах різноманітності і рівноправності форм власності та їх державному захисті; децентралізації власності і роздержавленої економіки; повній господарській самостій­ності і свободі підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах законів Української РСР тощо.

На основі Постанови Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1990 року «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Укра­їнської РСР»¹ протягом наступних років були прийняті законодавчі акти, які створили правові засади становлення ринкової економіки в нашій державі. Остаточно перехід від командно-адміністративних ме­тодів управління народним господарством до ринкової економіки був закріплений Конституцією України.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між суспільними устроями полягає передусім у ступені впливу держави на цей розвиток, який залежить від форм власності. Якщо держава зовсім не втручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це модель класичного (дикого) капіталізму.

У XX столітті державний вплив на господарську діяльність стає за­гальним. Нині немає жодної держави, яка б стояла осторонь від розв'язання економічних питань². Але повне втручання держави в еко­номіку, в усі її інфраструктури, характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, виявилось неспроможним сприяти її розвитку, як цс було в Радянському Союзі.

За часткового втручання держави в економіку — в деякі сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктуру), в деякі — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — маємо змішану економіку, в якій усі форми власності рівноправні і рівноцінні. Це є напрямом рин­кової системи господарювання. В ній цілеспрямований вплив держави на господарські відносини здійснюються шляхом видання нормативно-правових актів та організації діяльності державних органів, що вплива­ють на ці відносини переважно економічними методами. Згідно зі ст. 8 Господарського кодексу України, безпосередня участь держави, її ор­ганів та органів місцевого самоврядування в господарській діяльності може мати місце лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законодавством.

Конституція України визначає права кожного громадянина во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпе­чує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Але нею не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конку­ренція. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41,42 Конституції). Отже, державна регламентація господарської діяльності

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1990. - Ni 34. - Ст. 500.

² Мамутов В. К., Чувпило О. О, Господарче право зарубіжних країн. - К.,
1996.-С.43.

18

в умовах переходу до ринкової економіки виходить з принципів, з од­ного боку, невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавст­вом, а з другого боку, з того, що держава не може стояти осторонь ор­ганізації, упорядкування господарської діяльності і контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки в розвинутих країнах світу стверджує цю тезу¹.

Відповідно до теорії організацій соціалміих систем, як зазначається в літературі', державші и шиши на економічні процеси, обсяг та напря­мок цього впливу залежить від багатьох факторів економічного, політич­ного, соціально-психологічного та іншого характеру. Інакше кажучи, підтримання економічної системи в найефективнішому стані передба­чає гнучкі способи впливу держави на економічні процеси.

Права державних ортнів та органів місцевого самоврядування щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання полягають утому, що у своїх відносинах із суб'єктами господарювання в умовах рин­ку впливають н.і їхні інтереси через податкові і фінансово-кредитні ва­желі, правила ціноутворення, цільові дотації, розміри економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні та інші загально­державні і регіональні програми; договори про виконання робіт і поста­вок для державних потреб.

Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові й економічні умови здійснення їх діяльності; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи еко­номічні закони І стимули; реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств.

Отже, в період переходу до ринкової економіки державна регламен­тація господарської діяльності мас сприяти становленню саморегулю­ючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.

Необхідність державного впливу на господарську діяльність визна­чається низкою вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забез­печення державних та суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навко­лишнього середовища і користування природними ресурсами; забезпе­чення оборони країни; реалізація свободи підприємництва і конкуренції,

¹ Але як серед економістів, так і серед правникіи визначилися дві течії: з од­ного боку - прихильники регульованого ринку (представники господарсько-правової концепції, а з другого — так звані неоліберали - ідеологи повернен­ня до економіки часів Адама Сміта, які заперечують необхідність втручання держави в господарську діяльність підприємницьких структур і підприємців).

¹ Кубко Е. Наука не втручатися // Урядовий кур'єр. - 1998. - 7 лютого.

19

нашої держави на законодавчому рівні визначив правові, економічні й організаційні принципи системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей еко­номіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складо­вої частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави.