Книга

Книга Господарське право, Жук, Неживець

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 25.11.2024


Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М.Неживець

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

Навчальний посібник

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України

як навчальний посібник

для вищих навчальних закладів

2003

>>>2>>>

УДК 347/347.8 ББКХ623

Г27

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для вищих навчальних закладів

(Лист МОНУ№ 14/18.2 - 1551 від 30.09.2003 р.)

Рекомендовано до друку вченою радою

Київського економічного інституту менеджменту

(протокол № 10 від 27.06.2003 р.)

За загальною редакцією доктора економічних наук, професора Жука Л. А.

Відповідальний редактор — Джужа 0. М., доктор юридичних наук, професор

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор; А М. Колодій —доктор юридичних наук, професор;

Г 27 Господарське право: Навчальний посібник /

Жук Л. А., Жук І. Л., Неживець О. М. — К.: Кондор, 2003. — 400 с.

ISBN 966-7982-16-5

У навчальному посібнику розглядаються організаційно-економічні і правові основи господарської діяльності підприємств, господарських товариств і об'єднань. Послідовно аналізується господарське законодавство, норми якого регулюються Господарським кодексом України.

Для студентів та аспірантів юридичних і економічних вищих навчальних закладів, викладачів, підприємців, а також для всіх, хто цікавиться питаннями правового регулювання підприємницької діяльності та господарського права.

ББКХ623

© Жук Л. А., Жук 1.Л., Неживець О. М.,2003 ISBN 966-7982-16-5 ©«Кондор», 2003

>>>3>>>

ВСТУП

Прийняття нового Господарського кодексу України потребує нового підходу до правового регулювання господарської діяльності, вивчення господарського права та господарського законодавства.

Господарське право як наука повинне формуватися на нових економічних і правових нормах, що регулюють господарську діяльність сучасного ринкового господарства, і потребує правового регулювання підприємництва, бізнесу, фінансово-кредитної політики, оподаткування, біржової та зовнішньоекономічної діяльності, фінансового контролю, обмеження монополізму, виникнення договірних, господарських зобов'язань та відповідальності за їх невиконання.

Саме це зумовлює необхідність підготовки навчальних посібників, у яких повинні розглядатися питання регулювання господарської діяльності різних форм власності згідно з прийнятим Господарським кодексом України, законами України, постановами, декретами Кабінету Міністрів і указами Президента України.

У навчальному посібнику наводиться аналіз нормативно-правових актів, на яких заснована господарська діяльність; на основі узагальнення системи економічних і правових норм, охарактеризовано основні процеси, що відбуваються у народному господарстві в умовах формування ринкової економіки України. Водночас значна увага надається основній термінології, економічним поняттям і категоріям господарського права та господарського законодавства.

Відповідно до Господарського кодексу України в навчальному посібнику розглядаються питання регулювання підприємницької діяльності, роздержавлення та приватизації, правовий статус підприємств та їх об'єднань, господарських товариств, відносин власності та господарських зобов'язань, оподаткування, банкрутства та майнових основ господарювання.

Автори розділів:

Жук Л. А. — розділи І, П, V, X, ХП, XIII; Жук І. Л. — розділи VI, IX, XI, XIV, XV, XVI; Неживець О. М. — розділи III, IV, VII, VIII.

>>>4>>>

Розділ І

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

§ 1. Предмет і метод господарського права

Перехід економіки України до ринкових відносин значно залежить від правового забезпечення ринкових реформ, створення необхідних умов для функціонування суб'єктів господарської діяльності, суворого дотримання ними вимог чинного законодавства. Правове регулювання господарських відносин на сьогодні стосується найактуальніших питань соціально-економічного та політичного життя країни.

Господарське право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою, виробництвом та реалізацією продукції, виконання робіт і наданні послуг з метою отримання прибутків.

Господарське право є комплексною галуззю права, що базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних і юридичних осіб, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить в собі норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність, господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне та спеціальне.

Цивільне право обумовлює загальні основи регулювання майнових і особистих немайнових відносин, а господарське право конкретизує цивільно-правові норми щодо конкретних сфер і видів господарської діяльності.

Основним змістом дисципліни «Господарське право» є викладення основних засад господарської діяльності, процесів приватизації, підприємництва, кредитно-банкових відносин податкової політики

>>>5>>>

суб'єктів та майнових основ господарювання, особливостей правового регулювання в окремих галузях господарювання зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Господарське право як наука регулює господарські відносини, що складаються у сфері економіки в процесі господарської діяльності підприємств, організацій і установ.

Предметом вивчення господарського права є відносини, які виникають в процесі господарської діяльності суб'єктів підприємництва, державних, приватних, кооперативних, громадських організацій та установ, наділених відповідно до законодавчих актів певними повноваженнями, правами і обов'язками та відповідальністю за свої дії.

Господарське право як наука з'явилося порівняно недавно і не вивчалося у навчальних закладах, а входило до складу «Цивільного права», «Фінансового права», «Арбітражного права» та інших правових наук. Однак, у зв'язку з проголошенням незалежності України та переходом до ринкових відносин виникла необхідність у регулюванні господарської діяльності підприємств, об'єднань і організацій різних форм власності.

Великим досягненням у формуванні господарського права є прийняття Господарського кодексу України, який набирає чинності 1 січня 2004 року, а також законів України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року, «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 року, «Про приватизацію малих державних підприємств (мала приватизація)» від 6 березня 1992 року, «Про цінні папери і фондові біржі» від 18 червня 1991 року, «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 року, «Про обмеження монополізму і недопускання недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 року тощо.

Виходячи з прийнятих законодавчих актів, у вищих навчальних закладах з'явилася низка таких дисциплін, як «Податкове право», «Банківське право», «Комерційне (підприємницьке) право» тощо.

>>>6>>>

Як навчальна дисципліна «Господарське право» має тісний зв'язок з іншими навчальними дисциплінами, що вивчаються у вищих навчальних закладах, однак як самостійна галузь права вона знайшла відтворення в Господарському кодексі України та багатьох нормативних і законодавчих актах, що видаються Верховною Радою, а також в Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, наказах міністерств і відомств.

Наука «Господарське право» — це сукупність суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права. Норми господарського права та законодавство регулюють господарські відносини, в які вступають у процесі господарської діяльності підприємства, установи та організації.

Господарське право складається з низки фінансово-правових і цивільно-правових норм, які в сукупності регулюють господарські відносини. Фінансово-правові норми як правила поведінки, що встановлюються державою, відбиваються в юридичних правах та обов'язках фізичних і юридичних осіб. Зміст фінансово-правових норм складають правила поведінки, що виникають у процесі господарської діяльності держави та забезпечують раціональне використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; цивільно-правові норми регулюють відносини між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності.

Господарське право регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійсненні господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. В статті 3 Господарського кодексу України дається поняття господарської діяльності, як діяльності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Сферу господарських відносин становлять гос-

>>>7>>>

подарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Відповідно до Господарського кодексу України підприємство як господарський суб'єкт має право на добровільних засадах провадити виробничу, наукову та комерційну діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству, а господарська, економічна та соціальна діяльність підприємств усіх форм власності має здійснюватися відповідно до чинного законодавства.

Суб'єкти господарської діяльності можуть планувати свою діяльність, вивчати попит та пропозиції, виробляти продукцію, надавати послуги, укладати угоди, здійснювати матеріально-технічне забезпечення приватного виробництва, капітального будівництва, реалізовувати та купувати продукцію через біржі та власні (приватні) торговельні підприємства, встановлювати ціни, тарифи за домовленістю, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Держава гарантує забезпечення прав та інтересів підприємств, видає нормативні акти, які регулюють виробництво, виготовлення, реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг.

Господарське право як наука регулює найважливіші сфери економіки незалежно від форми власності. Державні, приватні, колективні, індивідуальні, сімейні, спільні підприємства у своїй господарській діяльності мають керуватися як Господарським кодексом України, так і законами ринкового господарства. Господарське право складається із багатьох господарсько-правових норм, що регулюють підприємництво, бізнес, фінансово-кредитні відносини, оподаткування, приватизацію, антимонопольну, зовнішньоекономічну діяльність тощо.

Джерелами господарського права можуть бути також нормативно-правові акти державних органів влади та управління. Норми господарського права містяться в нормах міжнародного права, Конституції України, законах України, декретах і постановах Кабінету Міністрів України, указах Президента, рішеннях органів виконавчої влади та місцевої адмі-

>>>8>>>

ністрації, наказах, інструкціях Міністерства фінансів України, Національного банку України, Державної податкової адміністрації тощо.

Методи господарського права являють собою сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права та поведінку суб'єктів господарських правовідносин.

Основними методами господарського права є метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій. Ці методи засновані на виконанні вимог законів; моделюванні поведінки суб'єктів підприємницької діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою; дають методичні рекомендації — форми угод, звітності, надають підприємствам, установам і організаціям ініціативу, самостійність у плануванні своєї діяльності.

Метод автономних рішень заснований на тому, що підприємства, підприємці мають право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.

Згідно з методом владних приписів діяльність (поведінка) суб'єктів підкоряється обов'язковим моделям правовідносин, які визначені законодавством (вимоги законів та інші вказівки компетентних органів). Це, наприклад, обов'язковість реєстрації суб'єкта підприємництва, отримані рецензії на окремі види діяльності та обов'язки дотримання вимог антимонопольного законодавства тощо.

Метод рекомендацій полягає в тому, що держава регулює поведінку об'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин, наприклад, зразки угод, бланків, методичних рекомендацій.

§ 2. Господарські правовідносини.

Суб'єкти господарювання та їх види

У процесі господарської діяльності суб'єкти господарського права вступають між собою в певні господарські відносини. Господарські відносини склада-

>>>9>>>

ються між державою, яка здійснює управління економікою, органами виконавчої державної влади — міністерствами, відомствами, державними комітетами та між підприємствами і підприємцями. Господарське право як наука охоплює широкий спектр явищ, пов'язаних із господарською діяльністю юридичних, фізичних осіб та їх структурних підрозділів, які здійснюють господарську і підприємницьку діяльність.

Господарські правовідносини регулюються нормами різних галузей права; Так, відносини між державними органами і підприємствами регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами. Відносини щодо організації та застосування найманої праці, оплати праці, часу праці та відпочинку, гарантій і компенсацій регулюються трудовим правом. У процесі господарювання суб'єкти підприємництва використовують природні ресурси, а відносини щодо використання природних ресурсів регулюються відповідними галузями права — земельним, водним, лісовим, екологічним. Суб'єкти підприємництва у своїй діяльності формують і використовують власні фінансові ресурси, є платниками податків, а, отже, і учасниками фінансових правовідносин. Проте ці відносини лише створюють матеріальні, фінансові, організаційні умови функціонування господарських відносин.

Отже, господарські правовідносини — це сукупність відносин, які виникають у процесі господарської діяльності між державними органами і підприємцями (підприємствами) стосовно виробництва, розподілу та реалізації продукції, надання послуг і робіт з метою отримання прибутків. Норми господарського права є загальнообов'язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.

Різноманітний характер господарських правовідносин зумовлює існування широкого кола їх учасників — суб'єктів господарського права.

Суб'єкти господарського права — це учасники гос-

>>>10>>>

подарських правовідносин, які на основі юридично відособленого майна безпосередньо здійснюють передбачену законодавством і статутом господарську чи управлінську діяльність.

Основними видами суб'єктів господарювання відповідно до Господарського кодексу України (ст. 55— 57, ст. 73, 74, 78, 80, 93, 113) є:

підприємства всіх форм власності, державні та комунальні унітарні підприємства, господарські товариства, підприємства колективної власності, приватні, та їх структурні підрозділи;

об'єднання підприємств (асоціації, трести, синдикати, концерни, корпорації, конгломерати та ін.);

органи державної влади і управління з управління економікою;

фінансово-кредитні установи (Національний банк, комерційні банки, ощадний банк);

посередницькі організації (біржі, брокерські контори, аудиторські кампанії);

фізичні особи — підприємці, які здійснюють господарську діяльність без створення підприємства.

Серед суб'єктів господарського права найважливіша роль належить підприємству, як основній ланці народного господарства України.

Підприємство — самостійний суб'єкт господарювання, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність з метою отримання відповідних прибутків (доходів). Підприємство має право здійснювати будь-які види діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України та відповідають статуту. Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також ідентифікаційний код (ст. 62 ГКУ).

Відповідно до ст. 63 Господарського кодексу України за формами власності підприємства поділяються на: приватні (засновані на власності фізичної особи); колективні (засновані на власності трудового колективу підприємства); господарські товариства (акціонерні, командитні, з обмеженою відповідаль-

>>>11>>>

ністю, з додатковою відповідальністю); підприємства, засновані на власності об'єднання громадян; комунальні (засновані на власності відповідної територіальної громади); державні (засновані на державній власності), в тому числі казенні підприємства.

Окремі підприємства як суб'єкти господарського права можуть на добровільних засадах об'єднатися у великі виробничі, комерційні, торгові, наукові комплекси для виконання робіт і виробництва окремих товарів та надання послуг.

Фінансово-кредитні та посередницькі установи займаються забезпеченням кредитування суб'єктів господарської діяльності, інвестування об'єктів підприємництва, страхування, комерційними та посередницькими послугами, біржовою торгівлею тощо.

Суб'єктами господарського права є органи державної влади та управління, а саме: Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства, місцеві органи управління економікою, виконкоми, місцеві державні адміністрації та ін. Вони мають право видавати господарські правові акти, регламентують господарські відносини, контролюють діяльність підприємців.

У структурі суб'єктів господарського права особливе місце належить громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, які відповідно до законів України можуть створювати підприємства, фірми, займатися торгівлею, підприємницькою діяльністю і надавати послуги.

Суб'єкти господарського права мають право провадити господарську, торговельну та комерційну діяльність, мати фінансові, основні фонди та цінності, статут, печатку, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банках України та за кордоном, розпоряджатися своїм майном, вони мають вчасно надавати податковим органам декларацію щодо прибутків, сплачувати податки, обов'язкові платежі та ін. Всі суб'єкти господарської діяльності мають право володіння, розпорядження та користування предметами господарської діяльності, трудовими, фінансовими, матеріальними ресурсами. Проте всі вони функціонують на основі Господарського Кодексу України та

>>>12>>>

інших правових актів і законів, підзаконних актів, статутів, рішень, постанов, положень та інструкцій, які мають імперативний, тобто обов'язковий характер і забезпечені силою держави.

§ 3. Господарське законодавство, його система, ознаки та джерела. Господарський кодекс України та його роль в господарській діяльності суб'єктів господарювання

В умовах переходу до ринкової економіки, здійснення приватизації та перетворення державної власності в приватну виникла необхідність у прийнятті Господарського кодексу України та пакету законів, які формують нові господарські, економічні, політичні та фінансові процеси функціонування ринкової економіки.

Господарське законодавство — це система економічних і правових норм (фінансового, комерційного, трудового, банківського, земельного, адміністративного права і т. д.), що регулюють різні галузі народного господарства. Більша частина цих нормативних актів включає норми трьох і більше галузей права.

Наприклад, у прийнятих Верховною Радою України нових Господарському та Цивільному кодексах України 2003 року передбачено норми фінансового, господарського, цивільного, адміністративного та трудового права.

Основні засади господарської діяльності передбачені Господарським кодексом України, але разом з тим господарсько-правові норми можуть також прийматися органами державної влади і управління усіх рівнів, господарськими органами, що функціонують на засадах господарського розрахунку, та промисловими об'єднаннями, міністерствами, фінансовими органами та об'єднаннями, підприємствами, організаціями і громадянами.

Господарсько-правові норми є різновидом загальних правових норм і характеризуються такими ознаками:

>>>13>>>

вони встановлюються державою та забезпечуються державним примусом;

покладають на суб'єкта господарських відносин певні права та обов'язки;

встановлюють певні правила поведінки, приписи, щодо їх використання та виконання усіма суб'єктами господарських правовідносин;

мають бути закріплені нормативним актом, законом, указом, постановою, наказом, інструкцією.

Господарсько-правові норми поділяються на такі види: заборонні, зобов'язуючі та уповноважуючі.

Заборонні норми передбачають недопускання певних дій, які порушують господарські норми права; зобов'язуючі — наставляють суб'єктів господарських відносин вчинювати певні дії; уповноважуючі — дозволяють вчинювати певні дії відповідним органам та службовим особам на їх розсуд, але відповідно до закону.

Вся господарська діяльність в Україні регулюється нормативними актами, які є джерелами господарського права.

Нормативний акт — це офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який встановлює чи відміняє норму господарського права. Відповідно до Закону України «Про інформацію» всі нормативні акти мають бути опубліковані та зареєстровані.

Нормативними актами, що регулюють господарську діяльність в Україні, є:

1. Конституція України. Конституцією регулюються питання господарської діяльності у статтях про власність, підприємництво, визначається компетенція органів державної влади, Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України.

2. Закони, що регулюють господарські відносини, розподіляються на:

закони, що регулюють загальні питання господарської діяльності (закони України «Про власність», «Про систему оподаткування», «Про бюджетну систему України», «Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» тощо);

>>>14>>>

закони про окремі види господарської діяльності («Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про банки і банківську діяльність», «Про товарну біржу», «Про цінні папери і фондову біржу» та ін.);

закони про окремі види і відносини в господарській діяльності. До них належать нормативні акти господарського законодавства, втіленні в господарському, бюджетному, повітряному, водному, земельному, лісовому та інших кодексах України.

В системі господарського законодавства слід розрізняти законодавчі акти та підзаконні нормативні акти. До законодавчих актів належать нормативні акти Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. До підзаконних нормативних актів — укази та розпорядження Президента; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів; господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів, відомств з господарської діяльності у вигляді наказів, інструкцій, положень; нормативні акти місцевих рад народних депутатів і місцевих адміністрацій.

Якщо розглядати систему всіх законів і підзаконних актів України з питань господарського законодавства, то їх можна поділити на групи нормативних актів, які регулюють:

господарську діяльність підприємств, організацій, установ, об'єднань;

оподаткування; договірні відносини;

фінансову діяльність;

зовнішньоекономічну діяльність;

страхування;

господарські спори;

антимонопольну діяльність.

Важливе значення в сучасних умовах трансформації ринкових відносин на Україні має прийняття в 2003 році Господарського та Цивільного кодексів України, які набирають чинності 1 січня 2004 року.

Так, Господарський Кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності або господарювання, які базуються на різноманітності господарювання різних форм власності, де предметом регулювання є

>>>15>>>

господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до ст. 8, 10 Господарського кодексу України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не можуть бути суб'єктами господарювання, однак держава повинна впроваджувати основні напрямки економічної політики якими є:

структурно-галузева політика, яка повинна бути спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спря-

>>>16>>>

мована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптиміза-цію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості під час перерозподілу національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

>>>17>>>

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Всі ці напрямки економічної політики держави в сфері господарювання і є предметом вивчення в цьому навчальному посібнику з господарського права України.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Що є предметом вивчення галузі господарського права?

2. Які методи господарського права Ви знаєте?

3. Що таке господарсько-правові відносини?

4. Хто є суб'єктом господарювання?

5. Наведіть приклади видів суб'єктів господарювання.

6. Якими нормативними актами регулюється господарське законодавство?

Література:

1. Господарський процесуальний кодекс України. — К.: Школа, 2002. — 96 с

2. Господарський кодекс України. — К.: Школа, 2003. — 192 с.

3. Цивільний кодекс України. — К.: Школа, 2003. — 384 с

4. Жук Л. А. Правовое и организационно-экономическое регулирование хозяйственной деятельности. К.: Кондор, 2002.

>>>18>>>

5. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. — К.: Вентурі, 1996.

6. Правові основи підприємницької діяльності: Навч. по-сіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. — 292 с.

7. Правові основи підприємницької діяльності (під редакцією Шакуна В. І., Мельника П. В., Поповича В. М.). — К.: Правові джерела, 1997. — 867 с







































































>>>19>>>

Розділ \\

РИНКОВА ЕКОНОМІКА

ТА ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ОСНОВИ ЇЇ РОЗВИТКУ В НОВИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Суть ринкової системи господарювання, її основні риси й етапи розвитку

Для створення самостійної правової держави в Україні найважливішою умовою є розвиток її економіки. Фундаментом економічного розвитку будь-якої держави є торгово-ринкові відносини. Саме поява ринкових відносин на зорі людської цивілізації стає однією з причин зародження такої організації, як держава, що прийшла на зміну первісному суспільству.

Відзначимо, що держава як форма людського об'єднання постійно прогресує в організаційному плані та у формуванні своїх функцій, причому визначальну роль у цьому процесі відіграє розвиток ринкової економіки.

Становлення ринкової економіки пов'язане не тільки зі створенням сучасного законодавства, забезпеченням законної діяльності держави і громадян, формуванням державних органів, муніципальної системи, надійної та справедливої юстиції, але і з розробкою нового господарського механізму функціонування економіки. В сучасних умовах усе привабливішими стають професії підприємця, бізнесмена, комерсанта, менеджера, маркетолога, банкіра, брокера та інші спеціальності ринкового напрямку.

Сучасна ринкова економіка має складну і розгалужену структуру, що містить у собі виробничі підприємства різних галузей матеріального виробництва і сфери послуг, бюджетні установи, приватні і сімейні фірми, біржі, банки, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо. Ці підприємницькі структури виготовляють різні види продукції, надають специфічні послуги і виконують певні роботи. Розрізняються суб'єкти господарювання за розмірами, кількістю пра-

>>>20>>>

цюючих, величиною і наявністю основних і оборотних фондів. Поєднує ці підприємства те, що усі вони в своїй діяльності формують і використовують фінансові ресурси.

Основним координуючим механізмом капіталістичної економіки служать ринкова система і система ціноутворення. Рішення, прийняті покупцями і продавцями, реалізуються через систему ринків. Ринкова система являє собою багатоскладову систему зв'язків, за допомогою якої незліченні, вільно обрані рішення враховуються, підсумовуються і взаємно врівноважуються. Ті, хто дотримується вимог ринкової системи, винагороджуються, а тих, хто їх ігнорує, система карає. Через ці системи зв'язків суспільство виносить свої рішення про те, що економіка повинна робити, як ефективно організувати виробництво і раціонально розподіляти плоди продуктивної праці між економічними одиницями. Саме за допомогою ринкової системи ці рішення здійснюються.

Приватна власність, свобода підприємництва і вибору, особистий інтерес, конкуренція й опора на ринкову систему — усе це інститути та принципи, що більш-менш повно асоціюються з чистим капіталізмом. Крім того, існують ще деякі інститути і форми діяльності, властиві всім сучасним економічним системам. До них належать:

1) упровадження передової технології та засобів виробництва у великих масштабах;

2) спеціалізація і кооперування;

3) функціонування грошей.

Спеціалізація і передова технологія служать передумовою ефективного використання ресурсів економіки. Застосування грошей являє собою всеосяжний інститут, що дає можливість суспільству легше здійснювати спеціалізацію, використовувати найбільш продуктивну технологію і мати з цього вигоду.

Усі сучасні економічні системи, незалежно від того, будуються вони на капіталістичній, соціалістичній або комуністичній ідеології, ґрунтуються на передовій технології і широкому застосуванні засобів

>>>21>>>

виробництва. При чистому капіталізмі знаряддям забезпечення технічного прогресу, поряд зі свободою вибору і прагненням збільшення особистої вигоди, є конкуренція. При її існуванні виникає потреба у впровадженні передової технології та широкому застосуванні засобів виробництва.

Нині грандіозних масштабів набула орієнтація суспільства на спеціалізацію, що відіграє велику роль у становленні ринкової економіки. Спеціалізація — форма поділу праці, виражена в поділі старих і формуванні нових галузей виробництва, а також поділу праці всередині галузі. Розвиток ринкових відносин, збільшення масштабів виробництва, науково-технічний прогрес — найважливіші фактори спеціалізації.

Спеціалізація бажана як на регіональній, так і на міжнародній основі. Вона дає можливість кожному регіонові виготовляти певні товари, використовуючи власні ресурси. Поділ праці і регіональна спеціалізація виробництва дуже важливі для забезпечення ефективності використання ресурсів. Але, незважаючи на переваги, спеціалізація спричиняє й деякі негативні наслідки — монотонність та одноманітність спеціалізованої праці. Спеціалізація і кооперація безпосередньо пов'язані між собою. Чим менше кожен виробляє для себе, тим більша його залежність від виробництва, здійснюваного іншими.

Одним з інститутів ринкової економіки є застосування грошей. Як відомо, гроші виконують ряд функцій, але найперша з них — функція обороту. Іншими словами, гроші служать посередником в обміні товарами і є передумовою спеціалізації. Разом з тим обмін може відбуватися на бартерній основі, тобто за допомогою обміну товарів на товари.

Розглядаючи умови розвитку й основні риси ринкової економіки, слід зазначити, що, насамперед, тут мається на увазі перевага саморегулюючої системи ринку, основу якого складає свобода приватного підприємництва, свобода купівлі-продажу не тільки товарів і послуг, але й факторів виробництва, а також капіталу, землі, робочої сили, підприємницьких здібностей; свобода господарювання для всіх

>>>22>>>

економічних суб'єктів, об'єднань, свобода співробітництва і конкуренції.

Важливою умовою ринкових відносин є обмеження впливу держави на учасників економічної діяльності саме через ринок, умови формування витрат і результатів роботи підприємств.

Ринок — це економічна категорія, і тому вона тісно пов'язана з обміном, оборотом, торгівлею, торговельними послугами.

Основною рисою ринкової економічної системи є обмін, який можна розглядати з двох боків:

1) як процес руху товарів і послуг, тобто як процес суспільного обміну;

2) як процес створення певних суспільних відносин, у які вступають індивідууми при обміні і реалізації товарів.

З поглибленням суспільного поділу праці та розвитку товарного виробництва суспільство все більше рухається до ринкових відносин і ринкової економіки. Під ринком розуміють не певне місце, де відбувається торг, а економічні відносини покупця й продавця, що здійснюються на вільній основі. У своєму розвитку, з появою різноманітності товарів, ринкові відносини глибше проникають у виробництво, де відбувається купівля засобів виробництва, робочої сили, послуг.

Ринок як система економічних відносин орієнтується на взаємодію товарного і грошового обігу.

Отже, принципи ринкової економіки містять у собі не тільки купівлю — продаж, але і соціально-економічні відносини (власності, виробництва, розподілу, споживання тощо), а також організаційно-економічні відносини, які свідчать, що ринок складає головну самостійну підсистему економіки суспільства.

Однією з найважливіших умов розвитку ринкової економіки є перехід від обміну товару на товар (Т-Т), до обміну товару за посередництвом грошей, тобто (Т-Г-Т) на основі еквівалентності та взаємної згоди учасників даного процесу.

Умовами ринкової економіки є також самостійність підприємців, учасників ринкових відносин.

>>>23>>>

і

Такими можуть бути продавці і покупці, окремі громадяни, родини, фірми, посередники, які дістають товари для наступного продажу (фірми оптової і ринкової торгівлі), та державні установи.

Однією з умов функціонування ринкової економіки є чесна конкуренція на ринку, що носить ліберальний характер. Умовою формування ринкової економіки є вивчення попиту і можливостей споживача, тобто так звані маркетингові дослідження, що забезпечують більш високу продуктивність і зниження витрат на виробництво товарів, підвищують якість товарів та їх надійність.

Розвиток та удосконалення ринкових умов господарювання пов'язані з ліквідацією дефіциту товарів і послуг, тому що дефіцит суперечить економічним інтересам всіх учасників ринкових відносин.

Стимулом розвитку ринкової економіки є також ліквідація державного монополізму, лібералізація цін, оскільки монополія стримує розвиток ринку.

Однак повне невтручання держави в ринкові відносини суб'єктів, господарської діяльності — явище негативне, тому що саме держава веде боротьбу з несумлінною конкуренцією, намагаючись застерегти ринок, а з ним і ринкову економіку від однобічного розвитку, застою, монополізації окремих видів товарів і послуг.

Для забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту інтересів підприємців і споживачів від його порушень та створення нормальних ринкових відносин 26 листопада 1993 р. був прийнятий Закон України «Про антимонопольний комітет України», на який покладені повноваження державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства в Україні.

Велику роль у формуванні ринкової економіки відіграють процеси роздержавлення і приватизації, формування ринкової інфраструктури, стабілізація грошово-кредитної і фінансової сфер; тверда грошова політика з метою обмеження обсягу грошової маси в обігу; активна структурно-інвестиційна політика.

>>>24>>>

Розглядаючи умови функціонування та розвитку ринкової економіки, не можна не згадати відомого економіста А. Сміта, який вважав, що вирішальним фактором розвитку ринку є гра ринкових сил, і важливу роль відводив економічно вільній людині, яка поліпшує свій добробут і водночас збільшує багатство своєї держави.

Однією з основних рис ринкової економіки є соціалізація економіки — вплив ринкової економіки на розподіл доходів за допомогою податків, кредитів, субсидій, державної закупівлі товарів і послуг; контроль за якістю продукції та встановлення стандартів якості; контроль за умовами праці, заробітною платою і капіталовкладеннями, що здійснюється через спеціальні державні органи.

Основними рисами ринкової економіки є:

цивілізована конкуренція виробників товарів;

вільний перелив капіталу між галузями та регіонами;

розвиток кредитно-банківської системи, утворення фінансового і валютного ринку;

свобода підприємництва, незалежність товаровиробників і відносна свобода їхньої діяльності;

лібералізація цін залежно від попиту та пропозиції;

вільний обмін товарами і послугами;

певний рівень попиту населення та місткості ринку;

нормальне оподатковування;

забезпечення правових, юридичних норм;

економічна свобода і обмеження державних монополій;

боротьба з мафією.

Ефективність суспільного виробництва значною мірою залежить від ступеня функціонування всього механізму ринкової економіки і, насамперед, від ефективного розподілу та використання всіх ресурсів. Згідно з цією тезою, конкурентна ринкова система направляє ресурси у виробництво тих товарів і послуг, яких суспільство більш за все потребує. Вона диктує застосування більш ефективних методів комбінування ресурсів для виробництва і сприяє розроб-

>>>25>>>

ці й упровадженню нових, ефективніших технологій виробництва. Прихильники ринкової системи вважають, що «невидима рука» керує особистою вигодою, забезпечує виробництво найбільш доцільної кількості необхідних товарів з наявних ресурсів. Таким чином, це передбачає максимальну економічну ефективність. Саме ця презумпція ефективності розподілу змушує більшість економістів сумніватися в необхідності урядового втручання у функціонування вільних ринків або урядового регулювання їх операцій, за винятком тих випадків, коли таке втручання стає вимушеним.

Поки зберігається свобода обміну, головна особливість ринкової організації економічної діяльності полягає в тому, що вона не допускає втручання однієї особи у більшість видів діяльності іншої. Споживач убезпечений від примусу продавця, оскільки є інші продавці, в яких він може купити потрібний йому товар. Продавець захищений від примусу з боку споживача, тому що є інші споживачі, яким він може продавати свій товар. Найманий робітник убезпечений від примусу з боку роботодавця, оскільки є інші підприємці, в яких він може працювати, тобто ринок здійснює все це знеособлено, без втручаня централізованого органу влади.

Супротивники і критики ринкових перетворень стверджують, що ринкова система не стимулює конкуренцію. Вони вважають, що існує два основних джерела послаблення конкуренції.

По-перше, в умовах ринкового господарювання підприємці в погоні за прибутком і в прагненні поліпшити свої економічні позиції намагаються звільнитися від обмежувальних пут конкуренції. Злиття фірм, таємні змови компаній, нещадна конкуренція сприяюти ослабленню конкуренції та її регулюючого впливу. Ще 200 років тому Адам Сміт сформулював цю тезу таким чином: «Представники однієї й тієї ж галузі рідко зустрічаються один з одним, але коли така зустріч відбувається, бесіда між ними завершується змовою проти публіки або якимось маневром з метою підвищити ціни».

>>>26>>>

По-друге, ряд економістів вважає, що сам технічний прогрес, до якого ринкова система заохочує, сприяє зникненню конкуренції, оскільки новітні технології, як правило, вимагають: використання великої кількості реального капіталу, великих ринків збуту, багатих і надійних джерел сировини.

Така технологія викликає необхідність в існуванні фірм, що є великомасштабними не тільки в абсолютних величинах, але також і стосовно розмірів ринку. Іншими словами, досягнення максимальної ефективності виробництва на основі застосування новітньої технології часто вимагає існування малої кількості великих фірм.

Ці економісти вважають, що в міру звуження конкуренції слабшає й ринкова система як механізм ефективного розподілу ресурсів. Виробники та постачальники ресурсів стають менш залежними від волі споживача, суверенітет виробників і власників ресурсів ставить під сумнів та підриває суверенітет споживачів. Процес ототожнення «невидимої руки», особистих і суспільних інтересів починає втрачати свою силу. До того ж забезпечуваний ринковою системою захист від примусу при розвинутій конкуренції ґрунтується на широкому розсіюванні економічної влади, який супроводжується занепадом конкуренції, дозволяє власникам цієї влади здійснювати примусові заходи.

Одним із аргументів, висунутих критиками ринкової економіки, є сумнів щодо можливостей ринкової системи забезпечити суспільство тими товарами, яких воно більш за все потребує. З ослабленням конкуренції підривається і суверенітет споживача, ринкова система втрачає свою здатність розподіляти ресурси згідно з бажанням споживача. Існують й інші аргументи проти визнання ефективності ринкової системи:

1. Нерівний розподіл доходу. Критики-антирино-вики стверджують, що ринкова система дозволяє найбільш спритним підприємцям накопичувати величезну кількість матеріальних ресурсів, причому право спадкування з часом підсилює цей процес нагромадження. Зазначений процес, крім кількісних і

>>>27>>>

якісних розбіжностей людських ресурсів, породжує в ринковій економіці надзвичайно нерівний розподіл грошових доходів. Багаті отримують набагато більшу кількість грошових ресурсів, ніж бідні. Ринкова система виділяє ресурси на виробництво вишуканих предметів розкоші для багатих за рахунок ресурсів на виробництво предметів першої необхідності для бідних.

З цього приводу можна навести таке висловлювання: «Країна, що витрачає гроші на шампанське, коли вона ще не забезпечила молоком своїх дітей, — це погано керована, нерозумна, суєтна, дурна, неос-вічена країна... Єдиний спосіб, за допомогою якого така країна може зробити себе багатою і квітучою, полягає в тому, щоб добре вести своє домашнє господарство, тобто забезпечувати свої потреби в порядку їхньої важливості і не допускати витрати грошей на примхи і предмети розкоші, поки люди не будуть забезпечені належним чином предметами першої необхідності».

2. Порушення ринкового механізму. Ринкова система з погляду критиків ринкової економіки враховує лише індивідуальні потреби, але існує багато потреб у таких товарах і послугах, виробництво яких не може фінансуватися індивідами через ринок. Наприклад, боротьба зі стихійними лихами, засоби на національну оборону тощо. Ринкова система, як вони стверджують, нездатна враховувати такі суспільні або колективні потреби.

3. Нестійкість розвитку економіки. Багато економістів вважають, що ринкова система являє собою недосконалий механізм забезпечення повної зайнятості й стабільного рівня цін.

§ 2. Поняття ринку, його функції та механізм функціонування

Розкриваючи питання щодо поняття і сутності ринку, не можна не торкнутися історії його виникнення. Ще в первісному суспільстві був обмін това-

>>>28>>>

рів, що здійснювався в натуральній формі — один товар обмінювався на інший. Із розвитком продуктивних сил, удосконаленням знарядь праці обсяги виробництва товарів все більше зростали. Так з'являється товар, який виконує роль загального еквівалента, що виводить товарні відносини на якісно новий рівень, сприяючи швидкому зростанню й розвиткові продуктивних сил. Якщо звернутися до історії становлення ринкових відносин і виникнення грошей, то першими грішми на території України були «куни» — хутра в минулому розповсюдженого звірка — куниці. Коли почали добувати руду, плавити метал, почався подальший розвиток продуктивних сил. Метал дуже цінувався. З довгих тонких його смуг відпилювалися шматочки, і для відмінності від звичайних металевих брусків їх розплющували у вигляді подовженого ромба. Такі ромби і стали першими грішми. їх назвали гривнями. Так і зараз називають гроші в Україні, тільки металеві гривні замінені паперовими грошима.

Поява грошей привела до могутнього поштовху в розвитку ринку, а ринок, у свою чергу, став стимулом розвитку виробництва і продуктивних сил. Роль ринку в сучасних умовах полягає в тому, що коли є купівельний попит на ринку, то буде і розвиток виробництва товарів, а отже, і економічного базису в цілому. Падіння попиту на ринку веде до кризової ситуації в економіці держави. Ринок у будь-якому суспільстві відіграє одну з головних ролей у розвитку економіки і підвищення рівня життя народу.

Історія свідчить, що в будь-яку епоху існування ринку на ньому завжди виділялися головні діючі особи — продавець і покупець, між якими відбувалися операції купівлі-продажу різних товарів і послуг. Тому передусім ринок — це певна сукупність відносин між покупцем і продавцем із приводу купівлі-продажу товарів та послуг, тобто ринок є засобом забезпечення цього процесу стосовно законів товарного виробництва.

Отже, ринок є результатом історичного розвитку суспільства, мірилом функціонування економіки і

>>>29>>>

як економічна категорія виражає відносини між товаровиробником і покупцем із приводу купівлі-про-дажу товарів або послуг; інакше кажучи, ринок — це інститут або механізм, що зводить разом покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг.

Ринок — це також широке соціально-економічне поняття, що охоплює всі сфери економічної, суспільної і політичної діяльності суспільства. Тому ринок передбачає свободу господарювання для всіх економічних суб'єктів, їхнього об'єднання, співробітництва і конкуренції, а у випадку банкрутства — припинення їх діяльності.

У ринковій економіці суб'єктами господарювання можуть бути не тільки вітчизняні, але й іноземні юридичні та фізичні особи.

Сучасний ринок усе більше перетворюється на ринок нових товарів, тому що постійне оновлення стає найважливішою властивістю товарів і послуг. Він захищає будь-які нововведення, що сприяють попиту і конкуренції, і, в свою чергу, призводить до підвищення продуктивності праці, удосконалення структури продуктивних сил і модернізації засобів виробництва. При цьому простежується надійність, якість товарів. Тому ринок тісно пов'язаний з підвищенням рентабельності виробництва, поліпшенням технології, удосконаленням інформації, розподілом робочої сили, капіталів, валюти.

Таким чином, в економіці будь-якої держави ринок відіграє одну з першорядних ролей, тому що механізм ринкової конкуренції сприяє раціональному розподілу ресурсів і прогресу виробництва.

Основними умовами функціонування і розвитку ринку є: достатня місткість ринку, вільний обмін товарами і послугами, здатність цін динамічно змінюватися під впливом попиту та пропозиції, розвинута кредитно-грошова система, конкуренція. Завдяки конкуренції, захистові прав дрібних і крупних товаровиробників, що стимулює систему оподатковування, різні країни досягли істотних успіхів в економіці і соціальному рівні населення.

>>>30>>>

Найважливішою умовою функціонування ринку є забезпечення економічної свободи підприємців. Тому прийняті закони, постанови, укази й інші нормативні акти повинні сприяти незалежності підприємців, відсутності обмежень свободи конкуренції і підприємництва, удосконаленню системи оподатковування і ціноутворення, боротьбі з організованою злочинністю, корупцією і мафією.

Ринок у сучасних умовах виконує велику кількість функцій, що мають вплив не тільки на його розвиток, але й на економічний стан держави, зокрема на її позиції на міжнародній арені.

Регулююча функція ринку полягає в тому, що завдяки йому здійснюється виробництво необхідної кількості товарів і послуг. Регуляторами, за рахунок яких визначається відповідна кількість товарів і послуг, є конкуренція, попит, пропозиція, ціна. Регулююча функція ринку проявляється також і в тому, що ті підприємства, які вкладають свої капітали в галузі, що розвиваються, й товар яких користується великим попитом на ринку, одержують і великі прибутки. Ті ж, що вкладають матеріальні і фінансові засоби в нерентабельні галузі, де прибуток низький, залишаються в програші. Це стимулює промисловців, підприємців і змушує маркетингових дослідників проводити науково-дослідні, дослідно-конструкторські розробки, що призводять до модернізації продукції, поліпшення технології та якості вироблених товарів тощо.

Стимулююча функція ринку сприяє підвищенню продуктивності праці, впровадженню нової технології, знижує індивідуальні витрати. За допомогою ринкових цін стимулюється виробництво тих чи інших товарів. Капітал і гроші вкладаються в ті галузі промисловості, де прибуток вищий. Залежно від ціни товарів і послуг стимулюють їх розвиток або скорочення. Якщо ціна висока і є попит на товар, то стимулюється його розвиток, якщо низька — йде скорочення обсягу виробництва.

Контролююча функція ринку полягає в тому, що ринок контролює, що і скільки треба виробляти. Ри-

>>>31>>>

нок визначає суспільну значимість товарів, необхідність їх виробництва для даного регіону або суспільства в цілому, а також кількість робочої сили і робочих місць, величину вартості товару залежно від кількості витраченої на нього праці.

У сучасній ринковій економіці існують такі види ринків:

1. Споживчий ринок поділяється на безліч галузей, що реалізують продовольчі і непродовольчі товари, ринок житла тощо. На ньому здійснюється рух товарів широкого вжитку, незначна частина яких надходить до споживачів безпосередньо від виробників, а решта — через посередників.

Формування споживчого ринку в Україні відбувається шляхом здійснення таких заходів:

розвитку підприємництва в сфері виробництва і збуту продовольчих і непродовольчих товарів;

підтримки малих і середніх підприємств;

податкового і кредитного стимулювання виробництва товарів широкого вжитку;

захисту споживчого ринку.

Споживчий ринок повинен формувати попит на інших ринках і, в першу чергу, на ринку засобів виробництва.

2. На ринку засобів виробництва закуповуються речовинні фактори виробництва: устаткування, транспортні засоби, будинки, спорудження, сировина, паливо, електроенергія тощо. Створення ринку засобів виробництва означає перехід від централізованого фондового розподілу продукції матеріально-технічного призначення до оптової торгівлі нею.

3. Ринок послуг включає різноманітні види виробничого і невиробничого сервісу: комунальне і побутове обслуговування, фінансові і страхові операції, комерційні, юридичні, транспортні, ремонтні, соціальні, культурні, духовні й інші послуги.

4. Ринок праці існує для роботодавців і найманих робітників. Це ринок, де продається і купується робоча сила, саме робоча сила як здатність людини до

>>>32>>>

праці, а не сама праця. Як і для всіх інших, для ринку робочої сили характерне співвідношення попиту та пропозиції.

5. Ринок наукових і дослідно-конструкторських розробок представлений продуктами наукових досліджень, готових для технологічного впровадження у виробництво.

6. Ринок позичкових капіталів — сфера купівлі-продажу тимчасово вільних коштів. Кредити надаються державі, підприємствам і населенню за відповідну плату в розмірі позичкового відсотка, що залежить від попиту на кредитні ресурси та їх пропозицію.

7. Ринок цінних паперів — акцій, облігацій та інших коштовних документів, що приносять дохід. Якщо кредитні установи можуть надати позичку на один або кілька років, то, випускаючи цінні папери, можна одержати її на кілька десятиліть або безстроково.

8. Ринок валют складається з національних і міжнародних установ, які здійснюють купівлю, продаж, обмін іноземних грошових одиниць та грошові розрахунки з іншими державами.

9. Ринок духовних благ — галузь платної реалізації продуктів інтелектуальної діяльності вчених, письменників, художників та ін.

Також ринки можна класифікувати за територіальними ознаками (місцеві, національні, світовий ринки), за укрупненими позиціями (ринок факторів виробництва, ринок товарів і послуг) і залежно від ринкового середовища (ринки чистої, монополістичної й олігополістичної конкуренції).

Суб'єктами ринку є юридичні і фізичні особи, які вступають в економічні відносини у процесі обміну товарами і послугами. Це держава, підприємства усіх форм власності, громадяни України, іноземні громадяни і фірми, різні установи й організації.

Об'єктами ринку є матеріальні та інтелектуальні продукти праці, робоча сила, цінні папери, позичковий капітал, валюта, золото.

>>>33>>>

§ 3. Інфраструктура ринку як система суб'єктів господарських відносин

Інфраструктура ринку в сучасних умовах є механізмом функціонування підприємництва (бізнесу). Вона заповнює великий економічний простір від виробництва до споживання. Під інфраструктурою ринку мають на увазі систему державних, приватних та цивільних інститутів (організацій, установ) і технічних засобів, які обслуговують інтереси суб'єктів ринкових відносин, забезпечують їх ефективну взаємодію. Розглянемо основні елементи інфраструктури ринку — біржі, торгові доми, аукціони, підприємства оптової і роздрібної торгівлі, аудиторські фірми, холдинги, інвестиційні фонди, страхові компанії.

Основним елементом інфраструктури є біржа (від лат. bursa, нім. Borse — гаманець) — установа (організація), в якій здійснюється купівля-продаж (біржова угода) товарів, цінних паперів, валюти, інформації, науково-технічних розробок, а також наймання робочої сили на основі співвідношення попиту та пропозиції. У широкому значенні біржа є організованим ринком із зазначеними ресурсами.

Біржі бувають: товарні, фондові, валютні та біржі праці.

Товарна біржа — центральна ланка інфраструктури товарного ринку, установа, в якій здійснюються торговельні угоди щодо купівлі-продажу товарів за зразками і стандартами. Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання юридичних і фізичних осіб з метою організації ринку, створення умов для нормальної торгівлі біржовими товарами тощо. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Основним змістом діяльності товарної біржі є створення найбільш сприятливих умов для укладання біржових угод.

Біржа праці — організація, яка спеціалізується на посередництві між робітниками і підприємцями з метою купівлі-продажу робочої сили, займається

>>>34>>>

працевлаштуванням безробітних і осіб, які бажають змінити місце роботи, вивчає попит та пропозицію робочої сили, веде облік безробітних. Не ліквідуючи безробіття взагалі, біржі праці дають змогу впорядкувати наймання підприємствами робочої сили і скоротити громадянам час пошуку роботи.

Валютна біржа — організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому відбувається торгівля великими партіями валют. Покупцями й продавцями є переважно банки, які укладають угоди за свій рахунок або за дорученням своїх клієнтів. Валютні біржі традиційно не мають самостійного місця функціонування і діють звичайно при товарних або фондових біржах. Нині у розвинутих країнах переважає пряма міжбанківська торгівля валютою, у зв'язку з чим частка валютної біржі в загальному обсязі міжнародної торгівлі валютою відносно невелика. Найбільш відомі валютні біржі знаходяться в Німеччині, Франції, Японії, країнах Бенілюксу та Скандинавії. На валютних біржах традиційно проводиться офіційна фіксація валютних курсів кілька разів протягом ділового дня; зафіксовані курси публікуються в офіційних біржових бюлетенях. Ці курси використовуються банками і різними підприємствами як довідкові при підписанні контрактів, хоч практично більшість угод укладаються банками за поточними валютними курсами, які ними встановлюються.

Фондова біржа — це фінансова організація, що спеціалізується на купівлі-продажу цінних паперів, акцій, облігацій, які випускаються урядом, підприємствами, її призначення — мобілізація тимчасово вільних засобів через продаж цінних паперів, установлення їх ринкової вартості та обіг капіталу між галузями, компаніями і сферами.

Наступним елементом інфраструктури є банки — кредитно-фінансові підприємства, основу діяльності яких становить залучення й ефективний розподіл грошових капіталів. Капітал банку можна розділити на власний (звичайно не більше 10% від усіх засобів) і притягнутий — головним чином депоненти.

>>>35>>>

Крім того, у загальному капіталі будь-якого банку виділяють резервний капітал. Це той мінімум готівки, який забезпечує банківську ліквідність, тобто постійну здатність банку видавати гроші за вимогою клієнтів. Розмір цього мінімуму визначає норма резервного капіталу, яку звичайно встановлює для всіх банків центральний банк країни.

Ядро кредитної інфраструктури складає банківська система. Практика довела, що найбільш ефективним є її двоярусна структура: перший ярус — центральний (державний) банк, другий — комерційні, іпотечні (кредит під заставу нерухомості), інноваційні (кредитування нововведень).

Банківська система в Україні побудована і функціонує за дворівневим принципом:

1. Національний банк України (НБУ);

2. Комерційні банки.

Національний банк України є банком першого рівня. Він виконує традиційні функції, характерні для центрального банку держави: є емісійним і розрахунковим центром держави, «банком банків» і банкіром уряду. Він здійснює регулювання і контроль за кредитно-фінансовою системою країни взагалі. Також Національному банкові надане монопольне право на випуск грошей, і цим забезпечується кредитна основа сукупного грошового обігу держави.

Важливим елементом ринкової інфраструктури є ярмарки. Ярмарок являє собою регулярний ринок широкого значення, що організовується у певному місці. Він може бути місцем періодичної торгівлі або місцем сезонного розпродажу товарів одного чи багатьох видів. Ярмарки виникли в Європі у ранньому середньовіччі. На початку XX ст. широкого розвитку набули міжнародні ярмарки, де укладались угоди в національному і міжнародному масштабах. Зараз набули розвитку галузеві (переважно технічні) ярмарки і ярмарки товарів широкого попиту з проведенням симпозіумів, конгресів, семінарів.

Аукціон — це різновид періодичних відкритих публічних торгів, де продаються товари відповідної

>>>36>>>

номенклатури. До основних видів аукціонних товарів належать худоба, хутра, предмети розкоші, твори мистецтва, антикваріат (хоча сьогодні на наших аукціонах торгують і просто дефіцитними товарами). Аукціони мають справи з продукцією, якої на ринку недостатньо. Тут головним орієнтиром є одержання максимальної ціни за певний товар. На аукціоні відбувається публічний продаж товарів у заздалегідь установленому місці. Товар дістається покупцеві, який назвав найвищу ціну. Розрізняються аукціони примусові, котрі проводяться судовими органами з метою стягнення боргів із платників податків, і аукціони добровільні, котрі організуються з ініціативи власників товарів. Для проведення аукціонів створюються спеціальні фірми, які працюють на комерційних засадах.

Важливим елементом інфраструктури ринку є торгові доми. Торговий дім — це спеціалізована фірма, що торгує одним товаром або групою однорідних товарів за дорученням клієнтів або за свій рахунок. Хоча це і спеціалізовані фірми, усе-таки їх діяльність дуже широка: вони здійснюють операції із внутрішньої оптової та роздрібної торгівлі, експортно-імпортні й інші зовнішньоекономічні операції; активно проникають у сферу виробництва і беруть участь у виробництві продукції; надають замовникам широке коло супутних послуг (посередницьких, комерційних, консультаційних, інженерно-консультаційних, експедиторських, транспортних, фрахтових, страхових тощо). Для виконання своїх функцій торгові доми мають мережу магазинів, складських приміщень, транспортні засоби і засоби зв'язку, інформаційні центри.

Торгові доми створюються у формі акціонерних товариств, за участю промислових підприємств, банків, науково-дослідних установ тощо.

До інфраструктури ринку також належать підприємства роздрібної та оптової торгівлі.

Роздрібна торгівля — це будь-яка діяльність із продажу товарів або послуг безпосередньо кінцевим споживачам для особистого, некомерційного вико-

>>>37>>>

ристання. Роздрібні торговельні підприємства (наприклад, у США) класифікуються за декількома ознаками: за пропонованим асортиментом (спеціалізовані магазини, універмаги, універсами, магазини товарів повсякденного попиту, торговельні комплекси і роздрібні підприємства послуг); цінами (магазини знижених цін, склади-магазини, магазини,, що торгують за каталогами); за характером торговельного приміщення (торгівля за замовленням, торговельні автомати, розносна торгівля); за різновидом концентрації магазинів (центральні ділові райони, регіональні районні центри, районні торгові центри, торгові центри мікрорайонів). Роздрібний торговець сам приймає рішення щодо вибору цільового ринку, товарного асортименту, цін, стимулювання тощо.

Оптова торгівля включає будь-яку діяльність із продажу товарів тим, хто купує їх з метою перепродажу або професійного використання. Оптові торговці допомагають виробникам ефективно доставляти товари торговельним підприємствам і промисловим споживачам у будь-який регіон країни. Оптовики виконують чимало різних функцій — із збуту, стимулювання, закупівель, формування товарного асортименту, складування, транспортування, фінансування тощо.

Оптова торгівля — самостійна галузь економіки. Оптові торговці постійно пристосовують свої послуги до конкретних потреб цільових споживачів, вишукують шляхи і способи скорочення витрат із ведення справ.

Інвестиційні компанії відіграють роль проміжної ланки між індивідуальним грошовим капіталом і корпораціями, які функціонують у нефінансовій сфері. Інвестиційні компанії займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто проводять операції з випуску і розміщення цінних паперів. Вони залучають капітал шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків.

Головною функцією страхових компаній є страхування життя, майна і відповідальності. На сьогодні вони перетворилися в найважливіший канал акуму-

>>>38>>>

ляції грошових заощаджень населення і довгострокового фінансування економіки. Основну увагу страхові товариства зосередили на фінансуванні найбільших корпорацій у сфері промисловості, транспорту і торгівлі.

Аудиторські фірми також є частиною ринкової інфраструктури. Вони здійснюють широкий спектр аудиторських послуг.

Аудит — перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення вірогідності їхньої звітності, обліку його повноти, відповідності чинному законодавству і встановленим нормативам.

Аудиторська діяльність включає організацію та проведення перевірок і пов'язаних з ними експертиз, консультацій з фінансових питань, аналізу фінансово-господарської діяльності й інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.

Аудиторську діяльність здійснюють окремі аудитори, які мають кваліфікаційний сертифікат на право займатися цією діяльністю і ліцензію (дозвіл), а також аудиторські фірми — організації будь-якої форми власності, що мають ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності.

У розвинутих країнах інститут аудиту існує вже понад 150 років. Усі солідні компанії за власні кошти наймають аудиторів для перевірки своєї фінансової звітності. їх висновки є своєрідною візитною карткою підприємства, гарантією його надійності. Розвиток аудиту за кордоном створює благополуччя не тільки для підприємств, але і для населення. Знаючи фінансове становище фірм, громадяни можуть надійно і вигідно вкласти свої грошові заощадження.

Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного

>>>39>>>

законодавства, юридичних гарантій, діючого механізму і матеріально-фінансового забезпечення як з боку держави, так і підприємців.

§ 4. Державне регулювання економіки

У розвитку економіки важливу роль відіграє держава, яка покликана коригувати ті нові економічні потреби, з якими ринок не може справитися. Від-по відно держава бере на себе відповідальність за створення рівних умов для взаємного суперництва підприємницьких фірм, для ефективної конкуренції, за обмеження монополізованого виробництва. Державі також потрібно направляти економічні ресурси на задоволення колективних потреб людей, створювати виробництво суспільних товарів і послуг, їй слід піклуватися про соціально незахищені прошарки населення — інвалідів, дітей, старих, незаможних.

Як правило, ринок не націлений на розробки в галузі фундаментальних наук, оскільки це пов'язано з високим ступенем ризику, невизначеністю і з величезними затратами, тому тут також необхідне втручання держави.

Оскільки ринок не гарантує права на працю, державі доводиться регулювати ринок праці, уживати заходи щодо скорочення безробіття. На плечі держави лягає і зовнішня політика, регуляція платіжного балансу, валютних курсів.

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарювання являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Цілями економічної політики держави є: забезпечення високої ефективності виробництва і діяльності підприємців, створення умов стабільного економічного росту, підтримка повної зайнятості, забезпе-

>>>40>>>

чення стабільності грошового обігу, недопущення інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.

Роль держави в ринковій економіці виявляється через її функції, найважливішими з яких є такі:

створення правової бази для прийняття економічних рішень;

стабілізація економіки (шляхом використання бюджетно-податкової і кредитно-грошової політики держава прагне перебороти кризові явища, спад виробництва, знизити безробіття, згладити інфляційні процеси);

соціально орієнтований розподіл ресурсів (шляхом організації виробництва продуктів і послуг, якими не займається приватний сектор, визначення витрат на оборону, космос, зовнішню політику, формування програми розвитку освіти, охорони здоров'я);

забезпечення соціального захисту і соціальної гарантії (держава гарантує мінімальну заробітну плату, пенсії за старістю, допомогу при безробітті, різні види допомоги незаможним, здійснює індексацію фіксованих доходів у зв'язку з ростом цін тощо).

Держава впливає на ринковий механізм через свої витрати — на оборону, соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я тощо. Державне регулювання здійснюється в різних формах — законодавчій, податковій, кредитній, субвенційній.

Законодавча форма означає, що приймаються спеціальні законодавчі акти, які забезпечують відносно рівні можливості, перешкоджають розвиткові монополізованого виробництва, установленню непомірно високих цін. Прикладом законодавчої форми регулювання є антимонопольно законодавство. У СІНА воно здійснюється з 1890 року, з моменту прийняття закону Шермана, дія якого спрямована на протидію монополізації економіки та стимулювання конкуренції.

Податкова і кредитна форми регулювання передбачають використання податків з метою впливу на

>>>41>>>

обсяг виробництва. Змінюючи податкові ставки й пільги, уряд впливає на звуження або розширення виробництва, на інвестиційні рішення.

Субвенційна форма регулювання здійснюється шляхом надання державних субсидій або податкових пільг окремим галузям. Виділяючи субсидії, знижуючи податкові ставки, держава тим самим змінює розподіл ресурсів, і субсидовані галузі одержують можливість відшкодовувати витрати, які вони не могли б покривати за ринковими цінами.

Для з'ясування механізму державного регулювання економіки доцільно охарактеризувати його суб'єкти, об'єкти, мету, засоби, а також етапи його розвитку.

Суб'єктами економічної політики є наймані робітники і власники підприємств, фермери і земельні власники, дрібні та великі підприємці, керуючі й акціонери, державні службовці, спілки підприємців, фермерів, торговців, банківські установи, торговельні палати, центральні органи влади, національний банк тощо.

Об'єкти державного регулювання економіки — це сфери, галузі, регіони, а також ситуації, явища й умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, проблеми, які необхідно вирішувати для нормального функціонування економіки і підтримки соціальної стабільності.

Основними об'єктами державного регулювання економіки є:

економічний цикл;

секторальна, галузева і регіональна структура господарства;

умови нагромадження капіталу; зайнятість; грошовий обіг; платіжний баланс, ціни;

науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, що мають метою розробку і реалізацію наукових ідей; умови конкуренції;

>>>42>>>

соціальні відносини, зокрема відносини між роботодавцями і найманими працівниками, а також соціальне забезпечення, підготовка і перепідготовка кадрів;

навколишнє середовище;

зовнішньоекономічні зв'язки.

Розглянемо найважливіші з них.

Одним з методів регулювання ринкової кон'юнктури є державна антициклічна політика. її суть полягає в тому, щоб під час криз і депресій стимулювати попит на товари і послуги, капіталовкладення і зайнятість. Для цього приватному капіталові надають додаткові фінансові пільги, збільшують державні витрати й інвестиції. В умовах тривалого і бурхливого піднесення в економіці країни можуть виникнути небезпечні явища — зменшення товарних запасів, ріст імпорту і погіршення платіжного балансу, перевищення попиту на робочу силу над пропозицією і звідси необґрунтоване зростання заробітної плати і цін. У такій ситуації завдання державного регулювання економіки — пригальмувати зростання попиту, капіталовкладень і виробництва, щоб, за можливості скоротити, надвиробництво товарів і перенагромадження капіталів і таким чином зменшити глибину і тривалість можливого спаду виробництва, інвестицій і зайнятості у майбутньому.

Державне регулювання економіки в області галузевої і територіальної структури також здійснюється за допомогою фінансових стимулів і державних капіталовкладень, що забезпечують привілейовані умови окремим галузям і регіонам. В одних випадках підтримка виявляється галузям і територіальним одиницям, що знаходяться в стані затяжної кризи; в інших — заохочується розвиток нових галузей і видів виробництва — носіїв науково-технічного прогресу, які здатні викликати прогресивні структурні зміни у середині галузей, між галузями і в усьому народному господарстві загалом, підвищення його ефективності і конкурентноздатності. У той же час можуть проводитися заходи для гальмування надмірної концентоспроможності виробництва.

>>>43>>>

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Виробництво, присвоєння і капіталізація прибутку завжди служать головною метою господарської діяльності в ринковій економіці, тому державна економічна політика нагромадження капіталу передусім відповідає економічним інтересам суб'єктів господарювання. Одночасно державне регулювання нагромадження опосредковано служить й іншим об'єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули і можливості всім інвесторам або їхнім окремим групам у відповідних галузях і на певних територіях, регулюючі органи впливають на економічний цикл і структуру.

Регулювання зайнятості — це підтримка нормального, з погляду ринкової економіки, співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинно задовольняти потреби економіки в кваліфікованих і дисциплінованих працівниках, заробітна плата яких служить для них достатньою мотивацією до праці. Однак співвідношення між попитом та пропозицією не повинне вести до надмірного росту заробітної плати, що може негативно відбитися на національній конкурентоспроможності. Небажаним є і різке зниження зайнятості, оскільки воно веде до збільшення армії безробітних, зниження споживчого попиту, податкових надходжень, зростання витрат на субсидії і, найголовніше, може викликати небезпечні соціальні наслідки.

Постійним об'єктом уваги державних регулювальних органів є грошовий обіг. Основна спрямованість регулювання грошового обігу — боротьба з інфляцією, яка становить серйозну небезпеку для економіки.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником економічного здоров'я країни. В усіх країнах з ринковим господарством держава постійно здійснює оперативне і стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт і імпорт, рух капіталу, підвищення і зниження курсів національних валют, торгово-договірної політики й участі в міжнародній економічній інтеграції.

>>>44>>>

Ще один з головних об'єктів регулювання — ціни. Динаміка і структура цін відбиває стан економіки. У той же час самі ціни дуже впливають на структуру господарства, умови капіталовкладень, стійкість національної валюти, соціальну атмосферу.

Державні регулюючі інстанції прагнуть впливати і на інші об'єкти державного регулювання економіки, наприклад, зацікавити приватні фірми в розвитку наукових досліджень, впровадженні їх результатів, в експорті товарів, капіталів, накопичених знань і досвіду. Вивчаються й удосконалюються закони стосовно правил конкуренції, соціального захисту, охорони навколишнього середовища.

Методи державного регулювання поділяються на адміністративні й економічні.

Адміністративні методи не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу або фінансового збитку. Вони базуються на силі державної влади і містять у собі певні заборони, дозволи і примуси.

Адміністративні засоби регулювання в розвинутих країнах з ринковою економікою використовуються в незначних обсягах. Сфера їхньої дії здебільшого обмежується охороною навколишнього середовища і створенням мінімальних побутових умов відносно мало соціально захищених прошарків населення. Однак у критичних ситуаціях їх роль зростає, наприклад під час війни, критичного становища в економіці.

Економічні методи державного регулювання діляться на засоби грошово-кредитної і бюджетної політики.

Основні грошово-кредитні засоби — це регулювання дисконтної ставки (дисконтна політика, здійснювана НБУ), встановлення і зміна розмірів мінімальних резервів фінансових інститутів країни, операції державних установ на ринку цінних паперів (емісія державних зобов'язань, торгівля ними і погашення).

За допомогою цих інструментів держава прагне змінити співвідношення попиту та пропозиції на фінансовому ринку (ринку позичкових капіталів) у ба-

>>>45>>>

жаному напрямку. В міру відносного зниження ролі ринків вільних капіталів у фінансуванні капіталовкладень і особливо в зв'язку зі зменшенням ролі фондової біржі і ростом самозабезпечення великих компаній фінансовими засобами дієвість цих інструментів у найбільш розвинутих країнах дещо послабшала.

Пряме державне господарське регулювання здійснюється засобами бюджетної політики. Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел доходів для їх фінансового покриття. Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом — Верховною Радою України. Із завершенням фінансового року повноважні представники виконавчої влади звітують про свою діяльність щодо мобілізації доходів і здійснення витрат відповідно до прийнятого в попередньому році закону про бюджет.

Державний бюджет завжди являє собою компроміс, що відбиває співвідношення сил основних груп носіїв різних соціально-економічних інтересів. Витрати державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання.

Державні капіталовкладення направляються переважно в державний сектор економіки, який відіграє найважливішу роль у регулюванні всієї економіки. Він є одночасно об'єктом та інструментом впливу на приватне господарство.

В одних країнах державний сектор виник переважно внаслідок націоналізації ряду галузей і підприємств (у Франції, Італії, Великобританії, Австрії), в інших — держава будувала або набувала господарські об'єкти, що розоряються (у СІЛА, Швеції, Японії). У першій групі країн частка державного сектора в національному багатстві вища, ніж у другій.

Активно використовується державний сектор як засіб державного регулювання економіки. Так, в умовах погіршення кон'юнктури, депресії або кризи, коли приватні капіталовкладення скорочуються, інвестиції в державний сектор, як правило, зроста-

>>>46>>>

ють. У такий спосіб урядові органи прагнуть протидіяти спадові виробництва і росту безробіття. Державний сектор відіграє помітну роль у державній структурній політиці. Держава створює нові об'єкти або розширює і реконструює старі в тих сферах діяльності, галузях або регіонах, куди приватний капітал притікає недостатньо.

Нині в Україні ще немає чітко сформованої структури ринку, межі його розпливчасті, механізм недосконалий. Це обумовлюється тим, що лише недавно у нас розпочався перехід до ринкової економіки.

Неможливість регулювання національного ринку державою є наслідком не тільки того, що національний ринок ще не сформувався, але і тим, що наша держава ще не має чіткої системи оподатковування, яка є одним із основних факторів регулювання ринку. При адміністративно-плановій системі мала місце вкрай висока монополізація національної економіки, що призвело до негативних наслідків. Дотепер немає зрозумілого, чіткого, всеосяжного законодавства, яке обмежувало б монополії, забезпечувало б розмежування і захист приватної власності, а отже, і малого та середнього бізнесу, правовий захист юридичних і фізичних осіб тощо.

Відсутність законодавства гальмує розвиток українського національного ринку, а отже, і економіки України. Основними завданнями держави на сьогоднішній день є піднесення української економіки, захист прав вітчизняного виробника і споживача. Одночасно з цим потрібна стимуляція підприємництва — зниження податків для вітчизняних виробників, особливо для виробників сільськогосподарської продукції, ліків та товарів для дітей. Захист виробника і споживача стимулюватиме власний ринок, породжуватиме здорову конкуренцію між вітчизняними виробниками, а це дасть змогу національній промисловості конкурувати із закордонними виробниками аналогічних товарів та послуг.

Удосконалення законодавчої бази дасть змогу вирішувати безліч задач, а саме: створення нових робо-

>>>47>>>

чих місць, рятування нерентабельних і неперспективних підприємств; залучення іноземного капіталу, використання нових технологій, розвиток вітчизняної науки, соціальної сфери, культури, освіти, медицини.

Розвиток національного ринку тісно пов'язаний з упровадженням новітніх технологій, а це веде до впровадження екологічно чистого, безвідходного виробництва.

Усе перераховане вище — лише одна з моделей виходу України з економічної, соціальної, екологічної кризи. Якщо у нашій державі буде створено нормальний національний ринок, то з її людськими і природними ресурсами вона зможе ввійти в число 20 найбільш розвинутих країн світу. У цьому може допомогти досвід, накопичений іншими країнами. Головне — правильно використати його з урахуванням національних особливостей. Необхідно стабілізувати економіку, дати їй поштовх до подальшого розвитку, що допоможе Україні стати економічно і політично сильною державою.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Розкрийте сутність ринкової системи господарювання та її головні риси.

2. У чому полягає зміст основних функцій ринку — регулюючої, стимулюючої, контрольної, інформаційної?

3. Які складові охоплює ринкова система?

4. Наведіть приклади суб'єктів та об'єктів ринку.

5. Охарактеризуйте головні елементи інфраструктури ринку.

6. Які цілі має державне регулювання економіки? За допомогою яких методів воно здійснюється?

7. Розкрийте сутність антициклічної політики держави.

Література:

1. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юрист, 1997.

2. Економічний словник-довідник / За ред. док. екон. наук, проф. С. В. Мочерного. — К.: Феміна, 1995.

3. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. проф. С. В. Мочерного. — Тернопіль, 1993.

>>>48>>>

4. Основи економічної теорії: Підручник / У 2 кн. За ред. Ю. В. Ніколенка. — 2-ге вид., перероб. і доп. К.: Либідь, 1998.

5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. За ред. І. Н. Климка, В. П. Нестеренка. — К.: Вища школа, 1997.

6. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. проф. Л. А. Жук. — ЕУФІМ, 2002.

7. Предпринимательское право / Под ред. Н. И. Клейн. — М., 1993.

8. Самуэльсон П. Экономика. М.: Алгон, 1997.

9. Фишер С, Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. Москва, 1993.

10. Макконнел К. Р., Брю С. Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. Москва, 1992.

11. Щербина В. С. Господарське право. К.: Юрінком Інтер, 2001.






























































>















































>>>49>>>

Розділ III

ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

§ 1. Підприємництво, його суть і принципи організації

Основним законодавчим актом, що регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року, який визначає загальні правові, економічні і соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і юридичними особами на території України, установлює гарантії свободи підприємництва і його державної підтримки.

Стаття 42 Господарського кодексу визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання і підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Матеріальну основу підприємницької діяльності складає власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Залежно від форми власності розрізняють державне, колективне і приватне підприємництво.

Державне підприємництво — це діяльність державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки.

Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.

Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу, іншого статутного товариства, суспільної і релігійної організації.

>>>50>>>

Нині державне підприємництво відіграє провідну роль у економіці в зв'язку з переважанням державної власності і недостатнім розвитком ринкових відносин. Із часом з проведенням роздержавлення і приватизації, розвитку дрібного і середнього виробництва, ринкової інфраструктури, становлення фермерських господарств при відповідному правовому забезпеченні і фінансовій підтримці повинні зміцнитися недержавні сектори економіки, скоротитися частка державного підприємництва.

Що стосується форм підприємництва, то у дрібному бізнесі переважатиме приватний бізнес. А у великому і середньому підприємництві, якщо врахувати світовий досвід, пріоритет повинен належати формам бізнесу, який базується на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.

Оскільки будь-яка економічна діяльність пов'язана з типовими фазами відтворювального циклу (виробництво — обмін — розподіл — споживання), виділяють такі види підприємницької діяльності, як виробнича, фінансова і комерційна.

Виробниче підприємництво поширюється здебільшого на виробництво і споживання товарів і послуг та здійснюється на виробничих підприємствах і в організаціях.

Комерційне підприємництво поширюється на обмін, розподіл і споживання товарів та послуг і має місце в сфері торгівлі, на товарних біржах.

Фінансове підприємництво поширюється на обіг і обмін вартостей, тобто охоплює комерційні та ощадні банки, фондові біржі.

Найбільш важливим є виробниче підприємництво, за ним іде комерційне і фінансове. Виробниче підприємництво найважче, тому в нашій реальній дійсності, де багато бізнесменів прагнуть швидко «зняти вершки», переважає комерційне і торгово-посередницьке підприємництво.

Підприємницька діяльність являє собою сукупність послідовно або паралельно здійснюваних угод, кожна з яких обмежена порівняно нетривалим, чітко окресленим часовим інтервалом. Угодою є взаємодія

>>>51>>>

двох або декількох господарських суб'єктів, які господарюють в інтересах одержання взаємної вигоди, що ґрунтується на письмовому договорі або усній угоді. Підприємництво здійснюється на основі таких принципів (ст. 44 ГКУ):

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільних засадах майна і засобів юридичних осіб і громадян для здійснення підприємницької діяльності;

самостійне формування програми діяльності і вибір постачальників та споживачів виробленої продукції, установлення цін згідно із законодавством;

вільне наймання працівників;

залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютного виторгу на свій розсуд.

Умови для розвитку підприємницької діяльності:

створення законодавчої і нормативної бази (надання всім господарюючим суб'єктам гарантій щодо цілості їх власності, створення для всіх учасників ринкових відносин рівних прав і надання повної економічної свободи тощо);

конкурентний режим господарювання;

формування елементів ринкової інфраструктури (система товарних і фондових бірж, комерційних банків, вільний доступ до ресурсів, кредитів, інформації);

заохочення та розвиток дрібного підприємництва;

створення сприятливого економічного середовища (податкові і фінансові пільги, прямі державні дотації, фінансування ризикових проектів інноваційного характеру).

>>>52>>>

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними актами України. У випадку, коли цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується Господарським кодексом України (ст. 43—46). Відповідно до Господарського кодексу України повинна бути державна підтримка підприємництва (ст. 48 ГКУ), для чого органи влади повинні:

надавати підприємцям земельні ділянки, передавати державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяти підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

здійснювати первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулювати модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подавати підприємцям інші види допомоги.

§ 2. Суб'єкти господарювання. Обмеження і ліцензування підприємництва

Згідно зі ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання є:

господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України,

>>>53>>>

державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.

Суб'єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Суб'єкти господарювання — відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.

Стосовно юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, чинний Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, що за своїм характером є підприємницькою.

Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю такі категорії громадян: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, нотаріату, а також органів державної влади і управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів від 31 грудня 1992 р. «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю

>>>54>>>

державних підприємств», заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, органів самоврядування. Це, однак, не виключає їх права одержувати дивіденди від акцій, а також доходи від інших корпоративних прав.

Корпоративне право — право брати участь у керуванні суб'єктами підприємницької діяльності й одержувати дивіденди відповідно до своєї частки майна.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, установленого вироком суду.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво й інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці і бути співзасновниками підприємств, а також займати керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю в підприємницьких товариствах і об'єднаннях.

Свобода підприємницької діяльності передбачена ст. З Закону України «Про підприємництво». Підприємці мають право приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються законодавством України.

Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, або де підприємництво не може мати місце у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт і необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України за представленням Кабінету Міністрів України. Визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім вищевказаного, не допускається.

Обмеження в здійсненні підприємницької діяльності визначені ст. 4 Закону «Про підприємництво». Крім обмежень кола суб'єктів підприємництва, законодавством України встановлені певні винятки щодо здійснення окремих видів підприємницької діяльності:

>>>55>>>

По-перше, деякі види підприємництва мають право здійснювати тільки визначені суб'єкти. Так, діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, охороною окремих особливо важливих об'єктів регламентується державою. Права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з розробкою, випробуванням, виробництвом і експлуатацією ракетоносіїв, можуть здійснюватися тільки державними підприємствами й організаціями, а проведення ломбардних операцій — також і повними товариствами.

Діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням і експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) і супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування, виплатою і доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється винятково державними підприємствами й об'єднаннями зв'язку.

По-друге, деякі види діяльності, перелік яких встановлює Верховна Рада України за представленням Кабінету Міністрів України, заборонено здійснювати без спеціального дозволу (ліцензії).

Для здійснення підприємницької діяльності, яка ліцензується, необхідно одержати відповідну ліцензію і дотримуватися визначених умов та правил здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови), що встановлює Кабінет Міністрів України. Ліцензія — це документ, який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим органом виконавчої влади, згідно з яким власник ліцензії має право займатися певним видом підприємницької діяльності.

Без ліцензії не можуть здійснюватися:

пошук (розвідка) і експлуатація родовищ корисних копалин;

виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, створення і утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів;

>>>56>>>

виготовлення і реалізація медикаментів; виготовлення і реалізація алкогольних напоїв, спирту етилового, коньячного і плодового, пива; виготовлення і реалізація тютюнових виробів; медична, ветеринарна практика; юридична практика; створення і утримання ігорних закладів; міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним і автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;

аудиторська і страхова діяльність;

діяльність, пов'язана з організацією іноземного і закордонного туризму;

судово-експертна діяльність;

посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном;

надання послуг телефонного зв'язку;

наукові дослідження, пов'язані зі створенням і використанням космічної техніки і технологій (крім ракет-носіїв);

діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України;

виготовлення і реалізація вибухових речовин.

Ліцензія на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом у термін не більший ніж ЗО днів із дня одержання заяви.

У ліцензії вказуються: найменування, ідентифікаційний код органу, що видав ліцензію; прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання, ідентифікаційний код фізичної особи або найменування і місцезнаходження, ідентифікаційний код юридичної особи; вид діяльності, на яку видається ліцензія; місце її здійснення; особливі умови і правила здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови); номер реєстрації ліцензії, дата її видачі й термін дії.

У видачі ліцензії може бути відмовлено за виявлення недостовірних даних у документах, пред'явлених заявником, а також у випадку неможливості здійснення заявником певного виду діяльності від-

>>>57>>>

повідно до ліцензійних умов. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому порядку. Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам забороняється.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може бути меншим від трьох років. Дія ліцензії може бути продовжена за заявою суб'єкта підприємницької діяльності.

Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії у випадку порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов. Якщо порушення усунуті, орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.

Ліцензія може бути анульована у випадку виявлення недостовірних даних у заяві на одержання ліцензії, передачі суб'єктом підприємницької діяльності ліцензії іншій особі, повторного або грубого порушення суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов.

§ 3. Умови здійснення підприємницької діяльності

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва (ст.8).

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міських, районної міст Києва і Севастополя державних адміністрацій за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачене законом.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти днів. Органи державної реєстрації зобов'язані впродовж цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності і видати посвідчення про державну реєстрацію встановленого зразка з ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), що надається органам державної реєстрації

>>>58>>>

органами державної статистики, або ідентифікаційним кодом фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів.

У п'ятиденний термін від дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з оцінкою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органові й органові державної статистики і надають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності в органи Фонду соціального страхування і Пенсійний фонд України.

Посвідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємництва служить підставою для відкриття рахунків в установах банків за місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності або в будь-яких інших установах банків за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову адміністрацію.

У випадку зміни назви, організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб'єкти підприємницької діяльності в місячний термін зобов'язані надати документи для перереєстрації.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Створення перерахованих підрозділів не потребує державної реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії органові державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним органів чи за особистою заявою підприємця-громадя-нина, а також на підставі судового рішення (господарського суду) у випадку: визнання недійсними або нелегітимними установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам і законодавству України; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом тощо.

>>>59>>>

Відмова в державній реєстрації суб'єкта підприємництва з мотивів недоцільності його створення не допускається. Відмова в реєстрації може бути оскаржена у судовому порядку.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладенні трудового договору підприємець зобов'язаний забезпечити умови й охорону праці та оплату не нижче встановленого в державі мінімального прожиткового рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне, медичне страхування і соціальне забезпечення згідно з чинним законодавством. При втраті працездатності підприємець забезпечує потерпілому відшкодування витрат у випадках і порядку, передбаченому чинним законодавством.

Підприємці як суб'єкти підприємницької діяльності несуть певну відповідальність. Так, підприємець зобов'язаний не наносити шкоду навколишньому середовищу, не порушувати захищені законом права й інтереси громадян, підприємств, установ, організацій і держави. За заподіяні збитки підприємець несе майнову й іншу встановлену законом відповідальність.

Діяльність підприємця припиняється (ст. 51 ГКУ):

за власною ініціативою підприємця;

на підставі рішення суду або господарського суду у випадках, передбачених законодавством України;

у випадку закінчення терміну дії ліцензії;

за іншими підставами, передбаченим законодавчими актами України.

§ 4. Державне регулювання, підтримка і стимулювання підприємництва

Будь-яка держава повинна надавати гарантії суб'єктам підприємницької діяльності. Державні гарантії на Україні поділяються на загальні і майнові. Загальні полягають у тому, що держава гарантує всім

>>>60>>>

підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Також держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищаючи споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

Майнові гарантії передбачають недоторканність майна і забезпечення захисту права власності підприємця. Вилучення державою в підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, заподіяні підприємцеві внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, захищених законом, відшкодовуються підприємцеві згідно з діючим законодавством.

З метою створення сприятливих організаційних і економічних умов для розвитку підприємництва держава на умовах і в порядку, передбаченому чинним законодавством, надає земельні ділянки, передає підприємцеві державне майно (виробничі і нежилі приміщення, законсервовані об'єкти, невикористовуване устаткування), необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяє організації матеріально-технічного забезпечення й інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів; здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям; стимулює за допомогою економічних важелів модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції і послуг; надає підприємцям цільові кредити й інші види допомоги.

Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів конкуренції і монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

>>>61>>>

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

податкову і фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і відсотків за державними кредитами; податкові пільги; ціни і правила ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;

державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні й інші норми і нормативи;

науково-технічні, економічні і соціальні, державні та регіональні програми.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не торкається передбачених законодавством України прав державних органів із здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У випадку видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду або арбітражу із заявою про визнання такого акта недійсним.

Не допускається прийняття державними органами актів, що ставлять у привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності.

В ст. 48 Господарського кодексу України, передбачена державна підтримка підприємництва та створення сприятливих організаційних умов для розвитку підприємництва.

Засобами державного регулювання господарської діяльності відповідно (ст. 12 ГКУ) є:

державне замовлення та державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

>>>62>>>

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Визначте ознаки підприємницької діяльності.

2. Проаналізуйте відому вам діяльність оточуючих вас людей та визначте, хто з них може бути віднесений до підприємців.

3. Які обмеження встановлені законом щодо заборони займатись певними видами підприємництва?

4. Які норми закону забезпечують свободу підприємницької діяльності?

5. Який порядок реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності?

6. Що таке ліцензування і патентування підприємництва? У якому порядку вони здійснюються?

7. Назвіть і охарактеризуйте принципи підприємницької діяльності.

8. Наведіть приклади уповноважувальних, зобов'язуваль-них та заборонних норм у підприємницькому праві.

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки України. — К.: Либідь, 1995.

4. Основи ринкової економіки / За ред. В. А. Предбор-ського. — К.: Кондор, 2002.

5. Пруссова Л. Г. Экономика в вопросах и ответах. К.: УНПК «Ексоб», 1999.

6. Комерційне право / За ред. проф. Шакуна В. I. К.: Правові джерела, 1996.

7. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. проф. Жук Л. А. К.: ЕУФІМ, 2002.

8. Предпринимательское право в вопросах и ответах / Под ред. Н. А. Саниахметовой. Одесса: Одиссей, 2000.

>>>63>>>

Розділ IV

ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА)

ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА

ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Підприємство як самостійний суб'єкт господарювання

Серед суб'єктів господарського права найважливіше місце належить підприємству як первинній ланці народного господарства. Підприємство — основна організаційна одиниця господарювання. Це обумовлено особливостями економічних і соціальних функцій підприємства в економічній системі, а саме — функцій товаровиробника, що задовольняє суспільні потреби в продукції, роботах, послугах.

Одними з найважливіших передумов переходу до ринкової економіки є розробка відповідної законодавчо-правової основи, організація рівноправної діяльності різних видів підприємств, підтримка підприємництва, освоєння ринку на різних рівнях і напрямках.

Головним нормативним актом, що регулює діяльність підприємств, є Господарський кодекс України (прийнятий 16 січня 2003 року). Цей Кодекс визначає види й організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки.

Закон також створює рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності майна й організаційної форми підприємства.

Згідно з Господарським кодексом України (ст. 62) підприємство — це є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної,

>>>64>>>

іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності і діє на основі статуту, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом і може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

Адже саме на підприємстві йде безпосередній процес виробництва матеріальних благ і послуг, воно є як самостійним господарським (економічним) суб'єктом. Підтвердженням служить виокремлення кругообігу й обороту фондів підприємства, наявність складної мережі господарських зв'язків. Власники засобів виробництва і робочої сили поєднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку.

Як самостійна господарська одиниця підприємство може вступати в договірні відносини з іншими суб'єктами господарської діяльності, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, формувати свою організаційну структуру, управлінський апарат, штатний розклад, розпоряджатися фінансами, займатися купівлею, переробкою і продажем продукції, надавати соціальні послуги населенню. Підприємство є самостійним господарським суб'єктом, може мати у своєму розпорядженні основні й оборотні кошти, наймати робочу силу, здійснювати виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність. Юридичний аспект цього визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності «має право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України».

Підприємство — це статутний суб'єкт, що господарює. Статут підприємства повинен визначати мету і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної

>>>65>>>

особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, який вказує обов'язкові й альтернативні пункти, що включаються в статут підприємства.

Головне завдання підприємства — задовольняти в чому-небудь потреби населення, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок якого задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і власника майна — підприємства.

Кожне підприємство, фірма, об'єднання незалежно від форм власності діє на основі господарського (комерційного) розрахунку, основними принципами якого є: самофінансування, самозабезпечення, матеріальна зацікавленість, економічна відповідальність, свобода господарської діяльності, конкуренція між товаровиробниками, контроль за їх господарською діяльністю.

Комерційний розрахунок — це економічна категорія товарного виробництва, яка відбиває складну систему економічних відносин, що виникають у процесі товарного виробництва, реалізації продукції, при розподілі і використанні отриманого доходу, прибутку.

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство — також товарний знак. Підприємство не може мати в своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбачених статутом підприємства.

Підприємство володіє певними матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, необхідними для задоволення попиту споживачів у визначених видах продукції та послугах. Воно має необхідне для господарюючого суб'єкта майно — основні й оборотні грошові кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається за правом власності або повного господарського володіння. Це майно юридично відчужене, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як

>>>66>>>

суб'єктом права. Основні й оборотні грошові кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші — на розрахунковому рахунку підприємства в банку.

Таким чином, підприємство — це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на основі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.

§ 2. Види підприємств, їх організаційно-правові форми

Підприємство є виробником і забезпечує процес виробництва на основі самооплатності та самостійності. Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення населення країни матеріальними і духовними благами.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри підприємства, які забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки за мінімальних витрат виробництва, коли при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

У ринковій системі все має ціну. Різні види людської праці також мають ціну — рівень зарплати, тарифи за послуги. Ринкова економіка необхідна для координації людей та підприємств через систему цін і ринків. Якщо взяти різноманітні ринки, то

>>>67>>>

одержимо широку систему, що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва за допомогою попиту та пропозиції.

Сучасна ринкова економіка одночасно вирішує такі проблеми:

що робити? — який набір товарів і послуг;

як робити? — які повинні бути знаряддя і засоби праці, організація виробництва, технології, витрати виробництва тощо;

для кого робити? — визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринках, факторами виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 63) у нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який

>>>68>>>

ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Розглянемо докладніше деякі види підприємств.

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ). Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського ведення. Щодо державних підприємств, діє правовий режим майна державних підприємств (ст. 37 Закону «Про власність»). Він означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами, що визначають створення їх майна при установі, цілі й предмет діяльності (статути затверджують і контролюють уповноважені органи), керування майном, розподіл прибутку тощо.

>>>69>>>

Колективне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.

Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єкт-ність власника реалізується через юридичну особу — підприємство, що володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, — це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.

Колективні підприємства можуть функціонувати у вигляді колективного сільськогосподарського підприємства, акціонерного або іншого статутного господарського товариства, виробничого кооперативу, підприємства суспільної або релігійної організації, підприємства, створеного господарським об'єднанням.

Специфічним видом колективного підприємства є орендне підприємство (ст. 22 Закону «Про власність»).

Згідно з договором держава може передавати на 10—15 років у оренду за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому колективові підприємства виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному підприємстві засновником його вважається трудовий колектив, що реєструється як організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці на свій розсуд (оренда — форма господарювання, а не вид власності). Оренда — це зафіксована орендодавцем величина, встановлена орендарем плата на визначений період.

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.

>>>70>>>

Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:

індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);

сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що проживають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);

приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.

Якщо приватне підприємство має не одного, а декількох власників (наприклад, сімейне), його майно є спільною власністю. Інша, тобто частково спільна власність, повинна бути встановлена письмовою угодою власників майна (ст. 18 Закону України «Про власність»).

Кожне підприємство для вирішення завдань, пов'язаних із виробництвом та реалізацією товарів і наданням послуг, повинне бути укомплектоване певною кількістю робочої сили, здатної виконувати ці роботи. Зайняті суспільною працею на підприємстві працівники, інженери і службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. У політико-економіч-ному розумінні трудовий колектив — це сукупний працівник підприємства й одночасно суб'єкт економічних відносин, що здійснює загальну діяльність у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах, спрямованих на задоволення як особистих, так і колективних, суспільних потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною і соціально-економічною структурою, до якої входять

>>>71>>>

працівники цехів, бригад, інших підрозділів підприємства. Для координації, узгодженості між ними створюється відповідна система керування.

В Україні у процесі роздержавлення найважливішою соціально-економічною метою є передача значної частини державної власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від самого процесу праці, керування виробництвом, від економічної влади тощо.

Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності. Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.

Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи, громадяни України й інших держав.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство будь-якої форми власності, створене згідно із законодавством України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого складає не менше 10 відсотків.

Підприємство здобуває статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства із місцезнаходженням в Україні, створеного згідно з законодавством іноземної держави, майно якого цілком є власністю іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення «іноземне» означає, що підприємство підкоряється різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить, і законодавство України не регулює ці відносини. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

>>>72>>>

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:

у промисловості й будівництві — з чисельністю працівників до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працівників до 50 чоловік;

у науці й науковому обслуговуванні — з чисельністю працівників до 100 чоловік;

у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працівників до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі — з чисельністю працівників до 25 чоловік.

Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства.

>>>73>>>

§ 3. Створення підприємства і порядок його реєстрації

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу.

Підприємство може бути створене шляхом його реорганізації внаслідок виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного або кількох самостійних структурних підрозділів, за рішенням трудового колективу і за згодою уповноваженого органу або власника. Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань і укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусо1 вий поділ підприємства здійснюється згідно з розпорядженням Антимонопольного комітету України та його територіальних управлінь. Розпорядження про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника або уповноваженого ним органу. Розпорядження про примусовий поділ визначає термін створення нових підприємств, який не може бути меншим ніж 6 місяців.

Засновником підприємства є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридична особа. За Законом України «Про власність» (ст. 6) і Господарським кодексом України таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва й іншого майна та уповноважені власником органи, тобто фізичні та юридичні особи, що мають установче право і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками можуть бути «фізичні та юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України».

Засновники реалізують установчі права шляхом обрання організаційної форми підприємства; визна-

>>>74>>>

чення цілей і предмета його діяльності; ухвалення рішення про його створення; затвердження у встановленому порядку статуту; передачі безкоштовно на баланс підприємства основних фондів і грошових засобів, що обертаються; формування органів управління, визначення в статуті меж їх повноважень тощо.

У тих випадках, коли при створенні підприємства і для його діяльності необхідні природні ресурси, дозвіл на їх використання видається відповідною радою народних депутатів, а у певних випадках — Верховною Радою України.

Суб'єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії і представництва без створення юридичної особи й обов'язкової державної реєстрації. У цьому випадку суб'єкт підприємницької діяльності повинен повідомити орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

Основою створення підприємства і його реєстрації є комплект установчих документів установленої форми, на основі яких підприємство функціонує. Для цього необхідно мати:

рішення власника майна й уповноваженого органу щодо створення юридичної особи. Якщо власників два і більше, необхідний засновницький договір і протокол зборів засновників;

статут підприємства, в якому вказується власник, найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і мета діяльності, органи управління, порядок їх формування, повноваження і компетенція трудового колективу, порядок придбання майна підприємства, умови його реорганізації та припинення діяльності;

реєстраційну картку.

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні і регламентується Господарським кодексом України (ст. 58), а також Положенням «Про порядок державної реєстрації підприємств», затвердженим Кабінетом Міністрів України.

>>>75>>>

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. Ними є державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад народних депутатів; б) районних, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

При реєстрації підприємства вносяться до державного реєстру підприємств України. Запис у державному реєстрі про реєстрації підприємства являє собою юридичний факт виникнення підприємства — суб'єкта права з правами юридичної особи. Згідно з чинниим законодавством України підприємство стає юридичною особою, здобуває права й обов'язки з дня його державної реєстрації. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про його закриття до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

При наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється в термін не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний надати заявникові посвідчення про державну реєстрацію підприємства. Посвідчення є юридичною підставою для відкриття підприємством рахунків у банку за місцем його реєстрації або в будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову адміністрацію.

Орган, що здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін надати відомості у відповідну податкову інспекцію й орган державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У випадку зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, що здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова в державній реєстрації підприємства вважається законною лише за двома підставами: внаслідок порушення встановленого законом порядку

>>>76>>>

створення підприємства и у випадку невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємств з мотивів її недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі судового рішення господарського суду) у випадках: а) визнання недійсними установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам і чинному законодавству України; в) у випадку несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє його підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

§ 4. Ліквідація і реорганізація та припинення діяльності підприємства

Підприємство може припинити свою діяльність у випадку його ліквідації або реорганізації за рішенням власника, при участі трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, за рішенням суду або арбітражу.

Юридичною підставою добровільного припинення діяльності підприємства є ініціатива власника або інші підстави, передбачені в установчих документах, зокрема злиття двох і більше підприємств, приєднання одного підприємства до іншого, розділення, виділення, перетворення, ліквідація та банкрутство.

Реорганізація підприємства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, що може призвести до екологічних, демографічних та інших негативних

>>>77>>>

наслідків, які зачіпають інтереси населення території, повинна узгоджуватися з відповідною радою народних депутатів.

Підприємство ліквідується також у випадках (ст. 59 ГКУ):

визнання його банкрутом;

якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, установлених законодавством, і якщо в передбачений рішенням термін не забезпечено виконання цих умов або не змінено вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи про створення підприємства. Ліквідація та реорганізація підприємства спричиняє виключення його з державного реєстру підприємств України. З дня виключення його з реєстру підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим.

Для здійснення ліквідації підприємства утворюється ліквідаційна комісія, яка створюється власником або уповноваженим органом. За їх рішенням ліквідація може проводитися самим підприємством в особі органу його керування.

Власник, господарський суд або уповноважений орган, що прийняв рішення про ліквідацію підприємства, установлюють порядок і термін проведення ліквідації, терміни для заяви претензій кредиторів, які не повинні бути меншим від двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію. При ліквідації підприємства в місцевій пресі за місцезнаходженням підприємства повинно бути опубліковане повідомлення про ліквідацію підприємства і зазначено термін подачі заяв кредиторів щодо претензій.

Ліквідаційна комісія оцінює майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс, який повинен бути підтверджений аудитором.

Претензії кредиторів до ліквідованого підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому законодавець допускає, що відповідного майна для задоволення претензій усіх кредиторів

>>>78>>>

може не вистачити. Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило щодо черговості покриття боргів підприємством-боржником.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, установлена статтею 36 Закону України «Про підприємства в Україні». Вона повинна бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошене банкрутом, діє черговість, визначена Законом України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 р.

При звичайній черговості в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якщо йому заподіяно збиток ліквідованим підприємством.

Претензії, виявлені і пред'явлені після закінчення терміну, встановленого для їхньої заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилося після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, пред'явлених у встановлений термін.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

§ 5. Господарська, економічна і соціальна діяльність підприємств

На всіх підприємствах показником фінансового результату господарської діяльності є прибуток. Порядок використання прибутку визначається власником підприємства або уповноваженим органом відповідно до статуту підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибутку здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції згідно із законодавством України.

>>>79>>>

Підприємство має право самостійно планувати свою діяльність і визначати перспективи розвитку, виходячи з попиту та пропозиції на продукцію, що випускається, роботи і послуги а також необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку підприємства, підвищення доходів. Основою планів можуть бути державні замовлення, договори зі споживачами (покупцями) робіт і послуг.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його збільшення з боку держави. Ним самостійно установлюються форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки та посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт і послуг.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих угод (контрактів) або товарні біржі й інші посередницькі організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно або на договірній основі, а у випадках, передбачених законодавчими актами України, — за державними цінами і тарифами. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються згідно з умовами і цінами світового ринку.

На продукцію підприємств, які займають монопольне становище на ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і можуть загрожувати соціальній захищеності населення, допускається державне регулювання згідно з Законом України «Про ціни і ціноутворення». При цьому державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя, здоров'я, гарантії обов'язкового медичного страхування, страхування

>>>80>>>

членів трудового колективу і членів їхніх родин, вирішуються трудовим колективом при участі власника згідно зі статутом підприємства, колективним договором і законодавчими актами України.

Підприємство має свої фінансові, трудові і матеріальні ресурси. Воно може користуватися банківським кредитом на комерційній договірній основі, дозволяти банкові використовувати свої вільні грошові кошти і установлювати відсотки за їх використання, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, одержувати кредити від іноземних партнерів, відкривати за кордоном свої представництва і філії тощо.

Господарські відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на підставі угод.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства. Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку державних, громадських і кооперативних органів, політичних партій і рухів не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Збитки (включаючи очікуваний і неодержаний доход), нанесені підприємству внаслідок виконання директив державних або інших органів чи службових осіб, які порушили права підприємства, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством зобов'язань стосовно підприємств, підлягають відшкодуванню за їх рахунок. Суперечки про відшкодування збитків вирішуються судом або арбітражем згідно з їх компетенцією.

Держава сприяє розвиткові ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава забезпечує пільгові умови підприємствам, що впроваджують прогресивні технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян, які вимагають соціального захисту. Держава стимулює розвиток малих підприємств на Україні,

>>>81>>>

надає пільги при оподатковуванні, одержанні державних кредитів, створює фонди допомоги розвиткові малих підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства мають на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але розголошення яких може принести шкоду інтересам підприємства.

Підприємство у свою чергу зобов'язане:

охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих впливів;

відшкодовувати відповідній раді народних депутатів збитки, нанесені нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і забрудненням навколишнього середовища.

Контроль окремих боків діяльності підприємства здійснюють державна податкова інспекція, державна контрольно-ревізійна служба, державні органи, на які покладено нагляд за безпекою виробництва, протипожежною й екологічною безпекою та інші органи згідно з чинним законодавством України.

Органи, що контролюють окремі боки діяльності підприємства, здійснюють повноваження в межах своєї компетенції, яка встановлюється законодавчими актами України. Підприємство має право не виконувати вимоги цих органів, якщо вимоги виходять за межі їх повноважень.

Для здійснення виробничих, господарських і соціальних функцій на підприємствах створюється адміністративно-управлінський апарат. Кількість підрозділів, організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки виробництва і визначаються самим підприємством.

Важливим принципом управління є єдине керівництво, тобто підпорядкування керівникові всіх підрозділів підприємства і всіх членів трудового колективу. Це також означає, що керівник підприємства або відповідного підрозділу особисто керує, організовує та відповідає за ефективну діяльність підприєм-

>>>82>>>

ства і його трудового колективу. Таке керівництво здійснюється ним через своїх заступників і начальників відповідних підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічний, юридичний відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально підкоряються тільки директорові підприємства.

Від якості керівних кадрів значною мірою залежить ефективна робота підприємства. Саме від керівника, його економічної і технічної поінформованості, уміння керувати колективом залежить успіх діяльності підприємства.

Управління — це владні відносини, зміст яких визначається характером власності. У рамках своєї власності та прав, власник-господар сам визначає методи і систему управління. Він є монополістом стосовно управління своєю власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні функції управління здійснює держава через своїх уповноважених керівників, а колектив при цьому є лише організованою сукупністю найманих робітників, що частково, за бажанням власника, більшою або меншою мірою можуть бути допущені до управління виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство, кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керівним органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі функції з управління колективним підприємством здійснює правління.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, укладається колективний договір між власником і трудовим колективом. Трудовим договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства тощо.

Трудовий колектив розглядає і затверджує проект колективного договору, вирішує відповідно до статуту підприємства питання самоврядування трудового колективу, визначає та затверджує перелік і порядок надання працівникам підприємства соціальних пільг.

>>>83>>>

§ 6. Правовий статус господарських об'єднань

Із розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції і реалізовувати значні промислово-фінансові проекти, підприємствам уже недостатньо функціонувати в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватися в групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими принципами. Такі об'єднання підприємств у цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, що відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основні види об'єднань підприємств, до яких належать асоціації, корпорації, консорціуми і концерни.

Як свідчить світовий досвід, джерелом стратегічних переваг для учасників об'єднань є конкурентні переваги, головним чином у сфері технологічного розвитку і забезпечення їх ресурсами. На Україні діють специфічні фактори, що спонукають підприємства поєднуватися у великі структури: необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів; лобіювання інтересів підприємств (більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, що має спільні інтереси).

Об'єднання підприємств здійснюється на добровільних принципах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку і самофінансування. Відповідно до Господарського кодексу підприємства мають право на добровільних засадах поєднувати свій виробничий, науковий, комерційний та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. У зв'язку з цим, однією з найважливіших функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності наявних і створюваних об'єднань підприємств для

>>>84>>>

виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, що затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, що входять до складу цих організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюються норми чинного законодавства.

До об'єднань підприємств, зареєстрованих в Україні, можуть входити підприємства інших держав, а також підприємства України зареєстровані в інших державах. Порядок вступу до об'єднань у цих випадках здійснюється згідно з чинним законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність.

Рішення про створення об'єднання (установчий договір) узгоджується з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу, а підприємства — за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачене установчим договором (статутом). Умови, розміри і порядок такої відповідальності визначаються, як правило, у межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відзначається в установчих документах.

Об'єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті повноваження, які йому делегували підприєм-ства-учасники.

Підприємства, що належать до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими підприємствами й організаціями. Вихід структурних підрозділів та самостійних підприємств з об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна або уповноваженого ним органу і за участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмо-

>>>85>>>

ва власника може бути оскаржена трудовим колективом у суді.

Основним принципом у взаєминах між учасниками об'єднання є добровільність при створенні об'єднання. Юридичною формою її вираження є установчий договір, затверджений усіма членами об'єднання.

У ньому, крім загальних, містяться дані про склад об'єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, у тому числі рішення, які повинні прийматися одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об'єднання. Це стосується, насамперед, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об'єднання.

Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, для підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об'єднання зусиль і засобів, організації спільної діяльності, розподілу роботи, спеціалізації та кооперації, а також з метою проведення інших заходів виробничого, комерційного або природоохоронного характеру.

Об'єднання підприємств у межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції й інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.

Об'єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньоторговельних, юридичних, інформаційних, консультативних та інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, прокат устаткування, фірмове обслуговування споживачів продуктів; здійснювати заходи щодо соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов працівників підприємств і структурних підрозділів об'єднання.

Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, що входять до нього. Ліквідація об'єднання

>>>86>>>

здійснюється в порядку, установленому Законом України «Про підприємства в Україні». Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання.

До основних видів об'єднань підприємств належать: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, конгломерати, промислові, фінансово-промислові групи, франчайзинг.

Згідно з чинним законодавством господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань належать асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.

Першим видом договірного об'єднання є асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність своїх членів.

Такі об'єднання підприємств створюються, насамперед, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними і недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює і поширює передовий досвід підприємств, бореться за права своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, здійснює видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру — координація виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів.

Асоціація являє собою форму централізації зусиль її учасників, для якої характерні: менша централізація управлінських зв'язків порівняно з іншими видами об'єднань; можливість одночасно бути членом декількох асоціацій; на відміну від інших видів об'єд-

>>>87>>>

нань, що мають переважно сервісний характер, асоціація централізує тільки одну або кілька господарсько-виробничих і управлінських функцій.

Створюються асоціації на суто добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства усіх форм власності, що укладають між собою різнобічний установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін догово-

РУ-

Другим видом договірного об'єднання є корпорації — договірні об'єднання, створені на основі спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожному з учасників. Особливістю цього виду договірного об'єднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного або кількох її членів. Корпорації — це досить розвинута форма об'єднання, оскільки їх діяльність ґрунтується на створенні системи управління, що відзначається тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими зв'язками між учасниками.

Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. У корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому положенні договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, є принцип добровільного членства. Підприємства, що добровільно входять до складу господарського об'єднання, мають право добровільно вийти з нього, але за загальним правом у випадку виходу зберігають силу взаємні зобов'язання і договори, укладені підприємствами з об'єднанням і між собою.

Тепер розглянемо статутні об'єднання. На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов'язано з тим, що юридичною основою цих об'єд-

>>>88>>>

нань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Створення концернів значною мірою викликано необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також потребою в реалізації значних фінансових проектів.

Концерн — це статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни'загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, а склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.

Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, що поєднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.

Іншою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і мету їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань.

Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти зі статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

Ще однією характерною ознакою концернів є те, що фінансова залежність породжує адміністративну,

>>>89>>>

тобто підприємство-засновник стає вищим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то концерн буде успішно функціонувати тільки при забезпеченні постійного потоку інформації від дочірніх фірм у материнську компанію.

Таким чином, об'єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій у руках центрального органу управління дає можливість більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти й оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури.

На відміну від асоціацій і консорціумів, учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об'єднань без згоди концерну, згідно з установчими документами можуть нести субсидіар-ну юридичну відповідальність за зобов'язаннями концерну, в свою чергу концерн — за зобов'язаннями учасників.

Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань. Законодавство визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на термін виконання проектів. Після досягнення поставленої мети вони ліквідуються або реорганізуються в постійні господарські об'єднання.

У консорціум можуть об'єднуватися також промислові підприємства без участі банківського капіталу, що у сукупності мають достатні фінансові можливості для реалізації проекту. Підприємства можуть зберігати при цьому відомчу підпорядкованість.

Консорціум ґрунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяються державою на реалізацію відповідних цільових програм, а також

>>>90>>>

інших ресурсів, у тому числі позичкових фінансових засобів.

Розподіл обов'язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації за принципом найбільшої компетенції, наявності підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми або проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, проблеми декількох галузей або відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами декількох консорціумів одночасно.

За своїми обов'язками консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.

Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, що здійснює спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий на вертикальний концерн і створюється з підприємств, технологічно взаємозалежних і взаємопов'язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об'єднання надає учасникам можливість більшого маневру щодо своїх капіталів та інвестування його в багатообіцяючий проект без одержання згоди на це інших учасників конгломерату.

Холдинг — холдингове добровільне об'єднання підприємств для керування іншими компаніями через володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдингу — чистий холдинг, що створюється спеціально для виконання названої вище функції, а також змішаний холдинг, що поряд з керуванням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність у промисловості, кредитно-банківській, торговельній, транспортній та інших сферах. Функції холдингу фактично здійснює яка-небудь велика компанія, що володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.

Холдинги мають різні організаційні форми — гос-

>>>91>>>

подарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдингу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.

Промислово-фінансова група (далі ПФГ) — об'єднання, в яке можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності, метою яких є одержання прибутку, і яке створюється за рішенням уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції.

Порядок створення, реорганізації і ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрація регулюються спеціальним законодавством.

Характерними рисами промислово-фінансової групи є:

ПФГ — господарська організація корпоративного типу;

добровільність створення, але на підставі рішення уряду України;

вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;

ПФГ належить до господарських організацій, що здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;

відсутність (як основної) мети одержання прибутку;

різний склад учасників;

тяжіння до монополізму, що обумовлює необхідність узгодження питання про створення ПФГ з Антимонопольним комітетом і здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;

відсутність статусу юридичної особи;

мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і

>>>92>>>

структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;

заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;

обов'язкова участь банку у ПФГ й одночасна вимога участі лише одного банку;

наявність визначених умов для створення ПФГ (мета створення; укладання між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність тощо);

тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);

відсутність спеціально створених органів управління, функції яких покладаються на головне підприємство, для якого закон установлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, збут, сплата податків і т. і.);

особливий порядок реєстрації для ПФГ, що здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції;

вихід головного підприємства або іншого учасника з ПФГ здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів України й обов'язково спричиняє реорганізацію ПФГ і її нову реєстрацію в Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції;

діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 p., постанов Кабінету Міністрів України про створення відповідних ПФГ, генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.

Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, яка у комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси і сприяти відродженню вітчизняної економіки.

Термін «франчайзинг» походить від французького

>>>93>>>

franchir — звільняти; в англійському варіанті franchising — право привілей.

Суть франчайзингу зводиться до такого: головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцеві (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельну марку даної компанії на обмеженій території, на строк і за умов, визначених договором. У такий спосіб фран-чайза одержує готове підприємство. Саме в цьому полягає головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як робить це підприємець, який починає з нуля. Навпаки, підприємство франчайза виникає дуже швидко. За фіксовану плату франчайза одержує кваліфіковану допомогу, яка в протилежному випадку була б значно дорожчою для окремого підприємства. По суті, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.

Перевагою для початкуючого підприємця є приналежність до єдиної франчайзингової системи, а використання відомої торговельної марки значно знижує ризики.

Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективних методів керування бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Але їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається в усі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не беручи до уваги думки окремих франчайз. І все-таки франчайза має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоздатні, а товари надійні. І ті, й інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалювання якості цілком лежить на франчайзері. Відповідно ініціатива власника фран-шизи із відновлення і розширення асортименту обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, що цілком забезпечують потреби підприємства, — безперечно, пози-

>>>94>>>

тивний фактор. Але в деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і фран-чайза не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера.

Франчайза контролює визначений район, тим самим маючи гарантію від вторгнення франшиз-кон-курентів і, так би мовити, стає монополістом. Однак і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно з договором. Франчайзер цілком відповідає за маркетинг продукції і послуг, включаючи організацію рекламних кампаній; витрати франчайзи на рекламу становлять незначні відрахування до централізованого рекламного фонду франчайзингової системи. Однак напрямок і ціль реклами визначає також франчайзер, а засоби на неї відраховують незалежно від фактичної віддачі, яку має власник франшизи від рекламної кампанії. Загалом франчайза може розраховувати на різноманітні фінансові пільги як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно з договором франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.

Практика франчайзинга у зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзи наближені до споживача, тому швидше враховують його настрій, коливання попиту й умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати джерелом новаторських ідей і вдалим іспитовим стартом для апробацій нових товарів і послуг. Як власник підприємства, франчайза ефективніший і більш надійний, ніж найманий керівник або службовець. З іншого боку, як самостійний підприємець він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитися. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремої франчайзи з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на відповідному сегменті ринку, а її банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої провини в провалі немає.

>>>95>>>

Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва в тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзинга, незважаючи на юридичну самостійність, є частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг допомагає уникнути цілого ряду перешкод, пов'язаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, але одночасно породжує проблеми, властиві будь-якій корпоративній структурі.

Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти вирішенню багатьох проблем формування малого підприємництва: залучення до бізнесу широкого кола осіб, які не мають змоги займатися бізнесом без підтримки і навчання; освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств; підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.

На вітчизняному ринку перспективним є розвиток і створення франчайзингових систем у сфері споживання, послуг із працевлаштування, побутового обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельного господарства, в будівництві тощо.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Які види підприємств існують в Україні?

2. Які характерні риси державного підприємства?

3. Охарактеризуйте кожний вид підприємств та наведіть приклади відомих вам підприємств різних форм власності.

4. Розкрийте зміст установчих документів підприємства.

5. Які норми повинен визначити статут підприємства?

6. Чи обов'язкова перереєстрація юридичної особи, якщо змінюється склад її засновників?

7. Чи піддягають державній реєстрації філії, представництва, дочірні підприємства?

8. Які підстави скасування державної реєстрації підприємця? Чи має право орган державної реєстрації скасувати здійснену ним раніше державну реєстрацію підприємця?

9. Міністерство необґрунтовано відмовило суб'єкту підприємницької діяльності у наданні ліцензії на здійснення певного виду діяльності. Який порядок і спосіб захисту порушених прав підприємця?

>>>96>>>

10. Чи можна займатися підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, ліцензування, патентування?

11. Назвіть відмінність дочірнього підприємства від філій і представництв.

12. В яких випадках можливе припинення діяльності підприємців?

13. Які підстави і порядок припинення діяльності підприємців?

14. Які види господарських об'єднань функціонують в Україні? Наведіть приклади.

15. Охарактеризуйте такі види об'єднань: трести, синдикати, картелі.

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України. — К.: Школа, 2003.

3. Березюк О. Господарські об'єднання: стан законодавства та перспективи розвитку. — Право України, 1998, № 3.

4. Глибко В. С. Особенности деятельности хозяйственных обществ. Харьков, 1993.

5. Грудницька С. Відмінність об'єднань підприємств від господарських товариств. — Право України, 1994, N° 9.

6. Кибенко Е. Р. Научно-практический комментарий Закона Украины «О хозяйственных обществах». Харьков, 2000.

7. Мамутов В. К., Чувпило О. О. Господарське право зарубіжних країн. — К., 1996.

8. Основи економічної теорії / Під ред. проф. Мочерно-го В. С. — Львів, 1996.

9. Самуэльсон П. Экономика. — М.: Алтон, 1997.

10. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — К., 1999.

11. Щербина В. С. Господарське право: Практикум. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

12. Правові основи підприємницької діяльності / Під ред. проф. Жука Л. А. К.: ЕУФІМ, 2002.

>>>97>>>

Розділ V

ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА ЯК СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Загальна характеристика господарських товариств

В умовах переходу до ринкових відносин в економіці України відносини форм власності відіграють одну з основних ролей у стабілізації економічного становища в країні.

Одна із центральних проблем цього періоду — проблема роздержавлення і приватизації (переходу від державної до недержавної форми власності) більшості підприємств України, а також породжені нею колізії вимагають ретельного розгляду таких питань: структура власності та її особливості, світовий досвід диференціації форм власності (націоналізація і денаціоналізація, антимонопольна політика, приватизація тощо); національні особливості економіки України.

Розвиток господарських товариств є значною мірою основою збільшення внутрішнього інвестування економіки, оскільки є засобом концентрації капіталу за допомогою об'єднання індивідуальних капіталів, постійного розширення обсягу внутрішнього капіталу країни.

Історичний розвиток господарських товариств пов'язаний із сімейним підприємництвом, яке ґрунтується на провідній ролі глави родини над усіма іншими її членами. Необхідність продовження і розвитку спільної сімейної справи і після смерті глави родини спонукає залучати до неї не тільки родичів, але і численних сторонніх рівноправних робітників. Це згодом привело до того, що такі об'єднання стали доповнюватися й іншими учасниками, які одержували певний відсоток за свої внески у справу. Велике значення для розвитку господарських товариств має й те, що вони ґрунтують свою діяльність на активній участі в управлінні товариством великої групи підприємців.

>>>98>>>

Ефективна робота підприємства можлива лише тоді, коли функції господаря закріплені не за однією особою, а хоча б за невеликою, але згуртованою групою людей, що відображає інтереси всього колективу.

Нині діяльність господарських товариств регулюється Законом України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями), який визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення та діяльності, а також права й обов'язки їх учасників і засновників.

Згідно з Господарським кодексом України господарські товариства — це підприємства, або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У деяких випадках господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами.

Суб'єкти господарювання — юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

>>>99>>>

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГКУ). Усім їм властиві деякі загальні ознаки:

товариство — це добровільний союз, об'єднання не менше двох осіб. Максимальне число учасників не обмежується, але на практиці в товаристві поєднується невелике коло осіб;

господарські товариства є договірними об'єднай-

>>>100>>>

нями. Як юридичні особи, вони створюються на підставі укладання засновницького договору; • забезпечення діяльності господарських товариств здійснюється на основі об'єднання майнових засобів і нематеріальних активів.

Залежно від основ виникнення господарські товариства поділяються на договірні і статутні.

До договірних товариств належать повні і коман-дитні товариства. В основі створення таких об'єднань, як відзначалося вище, є договір, що визначає права не тільки між особами, які його підписали, але також між учасниками і створеним ними об'єднанням — навіть у випадках, якщо об'єднання не є юридичною особою. Особливий характер засновницького договору виявляється також у тому, що він допускає можливість внесення змін у його зміст за рішенням не всіх учасників товариства, а їх кваліфікованої більшості.

До статутних товариств належать товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю, акціонерні товариства. Статут визначає правові основи організаційної форми товариства, взаємини між учасниками, органи управління і їх функції.

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство — лише установчого договору.

Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і мету його діяльності, склад засновників і учасників, найменування і місцезнаходження, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків і збитків, склад і компетенцію органів товариства і порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідне одноголосне рішення або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів, ліквідації й реорганізації товариства та інші дані, передбачені законодавством.

Усі види господарських товариств є юридичними особами, вони можуть займатися будь-якою підпри-

>>>101>>>

ємницькою діяльністю, що не суперечить законодавству України.

Товариства, що здійснюють господарську діяльність, працюють під своєю фірмовою назвою. Найменування товариства має визначати його тип, для повних і командитних товариств — прізвища (найменування) учасників товариства, а також інші необхідні дані. Найменування товариства зберігається в установчих документах товариства.

Засновниками й учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками й учасниками господарських товариств нарівні з громадянами і юридичними особами України, крім випадків, установлених законодавчими актами України.

Товариство здобуває права юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Державна реєстрація товариства проводиться за правилами, встановленими Законом України «Про підприємства в Україні». Товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструються Національним банком України в порядку, визначеному Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Зміни, що були внесені в установчі документи товариства і які вносять до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими самими правилами, які встановлені для державної реєстрації товариства.

Товариство зобов'язане в п'ятиденний термін повідомити органові, що проводив реєстрацію, про зміни, які відбулися в установчих документах, для внесення необхідних змін до державного реєстру.

Права й обов'язки учасників товариства визначаються законодавством і установчими документами. Установчі документи не можуть обмежувати ті права і скасовувати ті обов'язки, які передбачені законодавством.

>>>102>>>

Учасники товариства мають право:

брати участь у керуванні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах;

брати участь у розподілі прибутку товариства й одержувати дивіденди;

вийти в установленому порядку з товариства;

одержувати інформацію про діяльність товариства. За вимогою учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти про його діяльність, протоколи зборів.

Учасники можуть мати також інші права, передбачені законодавством і установчими документами товариства.

Учасники товариства зобов'язані:

дотримуватись положень установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;

виконувати свої зобов'язання перед товариством, зокрема пов'язані з майновою участю, а також вносити внески (оплачувати акції) в розмірі, порядку і засобами, передбаченими установчими документами;

не розголошувати комерційну таємницю і конфіденційну інформацію про діяльність товариства;

нести інші зобов'язання, якщо це передбачено вищезгаданим Законом, іншим законодавством України й установчими документами.

Товариство є власником:

майна, переданого йому засновниками и учасниками у власність;

продукції, виробленої товариством внаслідок господарської діяльності;

отриманих доходів;

іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Ризик випадкової загибелі або ушкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачене установчими документами.

>>>103>>>

Внесками учасників і засновників товариства можуть бути будинки, споруди, оснащення та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою й іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, оснащенням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, зокрема в іноземній валюті. Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні засоби і засоби, отримані в кредит і під заставу.

У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.

Розмір щорічних відрахувань у резервний (страховий) фонд не може бути менше 5 відсотків суми чистого прибутку.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних витрат, витрат на оплату праці тощо. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки за кредитами банків і за облігаціями, а також вносяться передбачені законодавством України податки та інші платежі в бюджет. Чистий прибуток, отриманий після зазначених розрахунків, залишається в повному розпорядженні товариства, яке згідно з установчими документами визначає напрямки його використання.

Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду. Збільшення статутного фонду може бути здійснене лише після внесення цілком всіма учасниками своїх внесків.

Зменшення статутного фонду при наявності заперечень кредиторів товариства не допускається.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.

Перевірки фінансової діяльності товариства здійснюються державними податковими інспекціями, іншими державними органами в межах їх компетен-

>>>104>>>

ції, ревізійними органами товариства й аудиторських організацій.

Товариство веде бухгалтерський облік, складає і подає фінансову звітність згідно з законодавством. Вірогідність і повнота річної фінансової звітності товариства повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою). Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності товариств із річним господарським оборотом менше двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних податком мінімумів проводиться один раз на три роки.

Припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, розподілу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.

Реорганізація товариства відбувається за рішенням його вищого органу — загальних зборів.

При реорганізації товариства вся сукупність прав і обов'язків товариства переходить до його правонаступників.

Товариство ліквідується:

після закінчення терміну, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні;

за рішенням вищого органу товариства;

на підставі рішення суду або господарського суду за представленням органів, що контролюють діяльність товариства, у випадку систематичного або грубого порушення ним законодавства;

на підставі рішення господарського суду в порядку, встановленому Законом України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від ЗО червня 1999 p.;

за іншими підставами, передбаченими установчими документами.

Ліквідація товариства проводиться ліквідаційною комісією. З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами товариства. Ліквідаційна комісія в триденний термін з моменту її призначення публікує в одному

>>>105>>>

з офіційних органів інформацію про терміни подачі претензій кредиторами, оцінює наявне майно товариства, виявляє його дебіторів та кредиторів і розраховується з ними, вживає заходів щодо сплати боргів товариства третім особам, а також його учасникам, складає ліквідаційний баланс і подає його вищому органові товариства або органові, що призначив ліквідаційну комісію.

Вірогідність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком товариств із річним господарським оборотом менше двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів.

Грошові кошти, що належать товариству, включаючи виторг від розпродажу його майна при ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють за наймом, і виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених вищезгаданим Законом і установчими документами, у шестимісячний термін після опублікування інформації про його ліквідацію. Ліквідація товариства вважається завершеною і товариство припиняє свою діяльність з моменту внесення запису про це до державного реєстру.

Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок призначення яких визначається залежно від виду товариства.

Посадовими особами органів управління товариства визнаються голова і члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а в товариствах, де створена спостережна рада, — голова і члени спостережної аради.

Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та інших органів виконавчої влади, військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також посадові особи органів державної в л а-

>>>106>>>

ди, крім випадків, коли державні службовці здійснюють функції управління акціями, що належать державі, і представляють інтереси держави в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії товариства. Особи, яким суд заборонив займатися підприємницькою діяльністю, не можуть бути посадовими особами тих товариств, що здійснюють цей вид діяльності. Особи, котрі мають судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть займати в товариствах керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

§ 2. Поняття і статус акціонерного товариства

Акціонерні товариства виникли в середині XIX ст., у період загальної індустріалізації економіки для задоволення колосальної потреби великих суднобудівних, залізничних і промислових підприємств. Чимало великих сучасних підприємств користуються послугами акціонерних товариств для фінансування власних технічних проектів.

Акціонерне товариство — одна з найбільш складних організаційно-правових форм підприємства. Створюється воно шляхом централізації коштів — об'єднання капіталу різних осіб. У ньому передбачається наявність декількох органів управління, внутрішнього і зовнішнього контролю, органів загальних зборів, розподіл між ними компетенцій, установлення порядку прийняття цими органами рішень, визначення можливості дії від їх імені, визначення відповідальності за заподіяні збитки тощо.

Акціонерним є товариство, що має статутний фонд, розділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за майно товариства.

Акціонерні товариства можуть бути (відповідно до ст. 81 Господарського кодексу України) закритими або відкритими.

Учасниками об'єднання капіталу шляхом створення акціонерного товариства можуть бути фізичні та

>>>107>>>

юридичні особи. При цьому учасники не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю, у межах вартості належних їм акцій. Учасники, що не цілком оплатили акції, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах неопла-ченої частини вартості належних їм акцій.

У процесі створення товариства його засновники поєднують своє майно на певних умовах, зафіксованих в установчих документах товариства. На основі такого об'єднаного капіталу надалі ведеться господарська діяльність з метою одержання прибутку. Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними загальної діяльності із створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами.

Внеском учасника товариства в об'єднаний капітал можуть бути кошти, а також будь-які матеріальні цінності, цінні папери, права користування природними ресурсами й інші майнові права, в тому числі право на інтелектуальну власність.

Вартість внесеного кожним засновником майна визначається в грошовій формі спільним рішенням учасників товариства. Об'єднане майно, оцінене в грошовому вираженні, складає статутний капітал товариства.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні повідомити про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

Акціонерне товариство має право випускати цінні папери згідно з вимогами, установленими Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку. Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.

Акції купуються учасниками при створенні акціонерного товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у

>>>108>>>

зв'язку зі збільшенням статутного фонду — із товариством.

Перехід і реалізація права власності на акції здійснюються згідно із законодавством України.

При створенні акціонерного товариства акції можуть бути поширені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах).

Відкриту підписку на акції із створення акціонерного товариства організовують його засновники. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути власниками акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і терміном не менше двох років.

У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести в день скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Акціонер у терміни, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного товариства, зобов'язаний сплатити повну вартість акцій. У випадку несплати в установлений термін акціонер, якщо інше не передбачене статутом товариства, сплачує за час прострочення 10 відсотків річних від суми простроченого платежу.

При несплаті протягом трьох місяців після встановленого терміну платежу акціонерне товариство має право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства.

Установчі збори акціонерного товариства скликають у термін, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції.

Установчі збори акціонерного товариства визнаються правомочними, якщо в ньому беруть участь особи, що підписалися більше ніж на 60 відсотків акцій, на які проведена підписка.

Голосування на установчих зборах проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв,

>>>109>>>

про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства і про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю в 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів.

На установчих зборах акціонерного товариства вирішують питання про створення акціонерного товариства і затверджують його статут; зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли в установлений термін підпискою на акції внесена не вся необхідна сума, зазначена в повідомленні; обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий і контролюючий орган акціонерного товариства; визначають пільги, що надаються засновникам; затверджують оцінку внесків, внесених у натуральній формі, та інше.

Права юридичної особи акціонерне товариство здобуває з моменту його реєстрації в уповноваженому державному органі. При реєстрації видається свідоцтво про реєстрацію акціонерного товариства, де вказується дата і номер державної реєстрації, назва товариства, а також найменування органу, що реєст-РУЄ.

Акціонерне товариство — це складна організаційно-правова форма товариства, тому чинне законодавство передбачає і складну багатоступінчасту систему органів управління. До них належать загальні збори акціонерів, рада акціонерного товариства (спостережна рада), правління, голова правління, ревізійна комісія.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори. На загальних зборах мають право брати участь всі акціонери незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах із правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, що не є акціонерами.

Передача акціонером своїх повноважень іншій особі здійснюється згідно із законодавством. Дору-

>>>110>>>

чення на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути засвідчене реєстратором або правлінням акціонерного товариства. До компетенції загальних зборів належить:

визначення основних напрямків діяльності акціонерного товариства і затвердження планів та звітів про їх виконання;

внесення змін у статут товариства;

обрання і відкликання членів ради акціонерного товариства (спостережної ради);

обрання і відкликання членів виконавчого органу і ревізійної комісії;

затвердження річних звітів діяльності акціонерного товариства, включаючи його дочірні підприємства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, термінів і порядку виплати частини прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків;

створення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій і представництв, затвердження їх статутів і положень;

винесення рішень про залучення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління товариством;

затвердження правил та інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, яке воно випускає;

визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв;

затвердження договорів (угод) на суму, що не перевищує зазначену в статуті товариства;

ухвалення рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Про проведення загальних зборів акціонерів власникам іменних акцій повідомляється персонально передбаченим статутом способом.

>>>111>>>

Крім того, загальне повідомлення публікується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України або Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку із зазначенням часу та місця проведення зборів і порядку денного. Повідомлення повинне бути опубліковане не менше ніж за 45 днів до скликання загальних зборів.

До загальних зборів акціонерам повинна бути надана можливість ознайомитися з документами, пов'язаними з порядком денним зборів. Загальні збори не мають права приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.

Загальні збори акціонерів скликають не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачене статутом товариства.

Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, які мають відповідно до статуту товариства більше 60 відсотків голосів. Голосування проводиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю в 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

зміна статуту товариства;

ухвалення рішення про припинення діяльності товариства;

створення і припинення діяльності дочірніх підприємств, філій і представництв товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства, яка представляє інтереси акціонерів у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

У роботі ради акціонерного товариства із правом

>>>112>>>

дорадчого голосу беруть участь представники профспілкового органу або іншого уповноваженого трудовим колективом органу, що підписав колективний договір від імені трудового колективу.

В акціонерному товаристві, що нараховує більше 50 акціонерів, створення ради акціонерного товариства обов'язкове.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного товариства можуть бути покладені окремі питання, що віднесені до компетенції загальних зборів.

Питання, віднесені статутом акціонерного товариства до виняткової компетенції ради акціонерного товариства, не можуть бути передані на рішення у виконавчі органи товариства.

Виконавчим органом акціонерного товариства, що здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.

Роботою правління керує голова правління, що призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.

Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, котрі належать до компетенції загальних зборів і ради акціонерного товариства. Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних йому прав до компетенції правління.

Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства й організовує виконання їх рішень.

Як відомо, існує два види акціонерних товариств: відкриті та закриті. Основна відмінність між ними полягає у способі розподілу акцій — за відкритою або закритою підпискою.

Акції відкритого акціонерного товариства вільно продаються і купуються, і співвласником об'єднаного майна такого товариства стає той, хто купив акції. Акції можуть переходити від однієї особи до іншої без згоди інших акціонерів. Основними характеристиками відкритого акціонерного товариства є масштаби об'єднаного капіталу і велика кількість

>>>113>>>

власників. Головна мета, що звичайно переслідується при створенні такої форми підприємства, полягає в залученні і концентрації великих коштів (капіталу) населення й інших підприємств із метою їх використання для одержання прибутку.

У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються серед засновників, переходять у власність іншої особи тільки за згодою більшості акціонерів, якщо інше не передбачене статутом. Таким чином, закрите акціонерне товариство являє собою об'єднання не тільки капіталів, але й конкретних учасників (фізичних та юридичних осіб).

Різниця між закритим і відкритим акціонерним товариством полягає також у способі первинного розміщення акцій серед інвесторів. Акції відкритого акціонерного товариства імітуються у формі публічного розміщення цінних паперів серед необмеженого кола інвесторів з публічним оголошенням емісії рекламною програмою. Акції закритого акціонерного товариства імітуються шляхом приватного розміщення без оголошення реклами, реєстрації і публікації проспекту емісії. Коло інвесторів заздалегідь відоме і обмежене.

Закрите акціонерне товариство може бути реорганізоване у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, а також внесенням змін у статут товариства.

Права акціонерів поділяються на два види: особисті та майнові. До особистих прав, насамперед, належить право акціонера на дорадчий і вирішальний голос на загальних зборах. Число голосів акціонерів визначається пропорційно номінальній ціні належних їм акцій.

Крім права голосу, акціонер має такі особисті права: бути обраним до складу виборних органів товариства, вносити пропозиції загальним зборам, вимагати скликання позачергових загальних зборів, вимагати перевірки фінансово-господарської діяльності виконавчого органу товариства, право на інформацію.

Й __ Я-71ПП

>>>114>>>

Основним майновим правом акціонерів є право на одержання дивіденду. Дивіденд — це вид доходу, що виплачується учасникам акціонерного товариства за підсумками господарської діяльності за рік після сплати відповідних податків згідно з рішенням загальних зборів.

У правовому аспекті оголошення загальними зборами товариства розміру дивіденду є корпоративним правом майнової вимоги до товариства — його боргом перед акціонером, що захищається судом (господарським судом) у позовному порядку. Правовий режим дивідендів визначається як урегульований правом колективної (акціонерної) власності порядок утворення, визначення розміру, оголошення і виплати акціонерам доходів за акціями з чистого прибутку товариства. Він забезпечується відповідним законодавством України — Законом України «Про цінні папери і фондову біржу», Законом України «Про господарські товариства».

Дивіденди можуть виплачуватися у вигляді акцій, облігацій, паїв, грошей, у натуральній формі (товари, ресурси, послуги).

Практиці акціонерних правовідносин відомі такі види дивідендів: фіксований, частковий, партнерський, комбінований.

Фіксований дивіденд — визначений відсоток від номінальної вартості акцій, що вказується безпосередньо в акціях. Це найбільш простий і доступний спосіб визначення дивіденду, що надає власникам акцій у визначеній мірі гарантії доходу. Але разом з тим цей вид доходу має і недоліки, основними з яких є недостатній зв'язок рівня дивіденду з рівнем рентабельності діяльності товариства. Це не стимулює роботу акціонерів-засновників щодо економічної відповідальності за наслідки господарювання.

Частковий дивіденд установлюється як відсоток до чистого прибутку. Це більш динамічний, стимулюючий вид дивіденду, що посилює відповідальність за прибутковість діяльності товариства.

Партнерський дивіденд не має чіткого механізму свого утворення. Він визначається статутом акціо-

>>>115>>>

нерного товариства. Варіантами утворення партнерського дивіденду є розподіл чистого прибутку після сплати податків, платежів за зобов'язаннями і відрахувань у фонди або розподіл приросту чистого прибутку порівняно з будь-яким попереднім періодом.

Комбінований дивіденд є комбінацією трьох попередніх видів. Застосовуються здебільшого такі його різновиди: фіксований партнерський і частковий.

Крім права на дивіденд, до майнових прав акціонера належить і його право на ліквідаційний залишок товариства. Статути деяких акціонерних товариств передбачають і право на переважне (перед третіми особами) придбання акцій додаткового випуску.

§ 3. Товариство з обмеженою відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю

Товариство з обмеженою відповідальністю є одним з найбільш розповсюджених видів господарських товариств в Україні. Згідно з Законом України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, розділений на частини, розмір яких визначається установчими документами. Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх внесків.

У випадках, передбачених установчими документами, учасники, що не повністю сплатили внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини внеску.

Товариство з обмеженою відповідальністю — це правова форма, що дає змогу більш гармонійно поєднувати особистий і матеріальний інтерес, залучати для забезпечення діяльності товариства внески від досить великої кількості вкладників-учасників. При цьому самі учасники ризикують лише повною частиною, внесеною при вступі до товариства. Повною мірою захищені й інтереси кредиторів. Саме товариство несе повну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями перед кредиторами, а обмежений характер відповідальності учасників є персоналізацією

>>>116>>>

їх відповідальності в межах внесків у статутний фонд. Разом з тим закон вимагає, щоб найменування і вид товариства були визначені в установчих документах і документах ділових відносин з партнерами.

Товариство з обмеженою відповідальністю є статутним товариством, установчими документами якого є установчий договір.

Установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, визначених для всіх господарських товариств, повинні містити відомості про розмір внеску кожного з учасників, розмір, склад і порядок внесення внесків.

Особливістю товариства з обмеженою відповідальністю є наявність статутного капіталу (статутного фонду), розмір якого повинен бути не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, на основі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю.

Статутний капітал виконує ряд найважливіших для діяльності товариства функцій, зокрема матеріальне забезпечення підприємницької діяльності товариства. Важливою функцією статутного капіталу є і те, що він є гарантією захисту інтересів кредиторів за рахунок встановлення мінімального розміру статутного фонду, що значною мірою перешкоджає зниженню вартості майна товариства нижче гарантованої мінімальної величини статутного капіталу.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожний з учасників зобов'язаний внести в статутний фонд не менше ЗО відсотків зазначеного в установчих документах внеску. Внесення в статутний фонд грошей підтверджується документами, виданими банківською установою.

Учасник зобов'язаний повністю внести свій внесок не пізніше року після реєстрації товариства. У випадку невиконання цього зобов'язання у визначений термін учасник сплачує за час прострочення 10 відсотків річних з недовнесеної суми.

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою учасників віддати свою частку

>>>117>>>

одному або декільком учасникам цього ж товариства, якщо інше не передбачене установчими документами.

Передача частки третім особам можлива лише після повного внесення вкладу учасником, що її відступає. При цьому третій особі одночасно переходять усі права й обов'язки.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. Вони складаються з учасників товариства або призначених ними представників. Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасник має право в будь-який час замінити свого представника в зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розмірові їх частини в статутному фонді. Збори учасників товариства обирають голову товариства.

До компетенції зборів товариства з обмеженою відповідальністю належать:

визначення основних напрямків діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;

внесення змін у статут товариства;

встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових внесків;

вирішення питання про придбання товариством частки учасника;

виключення учасника із товариства.

обрання і відкликання членів виконавчого органу і ревізійної комісії;

затвердження річних результатів діяльності товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, термінів та порядку виплати частини прибутку, визначення порядку покриття збитків;

створення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій і представництв, затвердження їх статутів і положень;

винесення рішень про притягнення до майнової

>>>118>>>

відповідальності посадових осіб органів управління товариством;

затвердження правил процедури й інших внутрішніх документів товариства, визначення організаційної структури товариства;

визначення умов оплати праці посадових осіб товариства, його дочірніх підприємств, філій і представництв;

затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує зазначену в статуті товариства;

ухвалення рішення про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Збори учасників вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), які володіють у сукупності більше ніж 60 відсотками голосів, а з питань, що вимагають одноголосності, — всі учасники.

Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликають не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачене установчими документами.

Позачергові збори учасників скликаються головою товариства за наявності обставин, зазначених в установчих документах, у випадку неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають його інтереси.

Виконавчим органом товариства з обмеженою відповідальністю є колегіальний або одноосібний директор. Дирекцію очолює генеральний директор, а членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.

Дирекція вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, котрі належать до виняткової компетенції зборів учасників. Збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень дирекції. Дирекція підзвітна зборам учасників і організує виконання їх рішень.

Контроль за діяльністю дирекції товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється ревізійною комісією, що створюється зборами учасників това-

>>>119>>>

риства з їх числа, у кількості, передбаченій установчими документами, але не менше трьох осіб.

Ревізійна комісія складає висновок щодо річних звітів і балансів. Без висновку ревізійної комісії збори учасників товариства не мають права затверджувати баланс товариства.

Більшість із викладених положень щодо правового регулювання діяльності товариств з обмеженою відповідальністю стосується також і товариств із додатковою відповідальністю. Разом з тим, у цій категорії господарських товариств є певні особливості.

Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого розділений на частини, розміри яких визначені установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску кожного учасника.

У цьому і полягає основна особливість організаційно-правової форми таких об'єднань. Граничний розмір відповідальності учасників також передбачається в установчих документах.

За своїм правовим статусом це товариство дуже схоже на товариство з обмеженою відповідальністю. Воно також має статутний капітал, розподілений на частки певних розмірів. Подібна в цих товариствах і структура управління. При створенні товариства з додатковою відповідальністю, підготовці установчих документів варто дотримуватися того ж порядку, що встановлений для створення товариства з обмеженою відповідальністю.

Відмінність між цими двома видами товариств полягає в такому. Для товариств із додатковою відповідальністю законодавство встановлює підвищену відповідальність учасників. Так, у товаристві з додатковою відповідальністю учасники при недостатності майна товариства для погашення його боргу перед кредиторами і за загальними зобов'язаннями відповідають у розмірі, що перевищує їх внески в статутний капітал. Додаткова відповідальність кож-

>>>120>>>

ного учасника встановлюється в однаковому для всіх розмірі (дворазовому, триразовому, п'ятиразовому тощо) відповідно до внеску кожного учасника. Абсолютний розмір додаткової відповідальності учасників неоднаковий — у кого більший розмір внеску, той має і більшу додаткову відповідальність. Таким чином, учасники цього товариства відповідають за боргами товариства не усім своїм майном, але в той же час їх відповідальність не обмежується їх внесками. Крім свого внеску, учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають і своїм майном (поза внесками в статутний фонд).

§4. Повне товариство

Відповідно до ст. 66 Закону України «Про господарські товариства» повним називається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Поняття «повне товариство» певною мірою має умовний характер і це ніяк не означає, що його учасники повністю об'єднують усе своє майно і всі свої зусилля для діяльності товариства. Внески учасників, як правило, мають обмежений характер і не мають значного впливу на діяльність товариства.

Товариство цього виду об'єднує висока зацікавленість у спільній діяльності, довірчий характер відносин між учасниками. Звідси виникає необхідність твердого контролю за веденням справ і зміною складу учасників.

Так, ведення справ повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Ведення справ товариства може здійснюватися всіма учасниками, одним або декількома з них, що виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг їхніх повноважень визначається дорученням, підписаним учасниками товариства. Якщо в установчому договорі визначаються кілька учасників, які наділя-

>>>121>>>

ються повноваженнями на ведення справ товариства, то передбачається, що кожний з них може діяти від імені товариства самостійно. В установчому договорі може бути відзначено, що такі учасники мають право робити відповідні дії лише спільно. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати іншим учасникам за їхньою вимогою повну інформацію про дії, що виконуються від імені та в інтересах товариства. Повноваження учасника на ведення справ товариства припиняються цілком або частково з припиненням діяльності самого товариства, у зв'язку з відмовою учасника від доручення, зі скасуванням доручення на вимогу хоча б одного з інших учасників.

Особливе значення в повному товаристві надається чіткому вирішенню відносин майнового характеру. Так, установчий договір про повне товариство, крім загальних для господарських умов, повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад і порядок внесення внесків, форму їхньої участі в справах товариства.

Передача учасником повного товариства своєї частки іншим учасникам цього товариства або третім особам може бути здійснена лише за згодою всіх учасників. З передачею частки третій особі здійснюється одночасний перехід усієї сукупності прав і обов'язків, що належали учасникові, який вибув із товариства.

При реорганізації юридичної особи — учасника повного товариства, або смерті громадянина — учасника повного товариства, правонаступник (спадкоємець) має переважне право вступу до товариства за згодою інших учасників. При цьому правонаступник несе відповідальність за борги учасника перед товариством, що виникли за час його діяльності, а також за борги товариства перед третіми особами.

Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною діяльністю, вони не мають права від свого імені та у своїх інтересах укладати угоди, однорідні з цілями товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), що мають однорідну з повним товариством мету діяль-

>>>122>>>

ності. У випадку порушення цих вимог учасник-по-рушник зобов'язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству цими діями.

Принциповим елементом, що накладає на діяльність повного товариства своєрідний правовий режим, є посилення відповідальності учасників за зобов'язаннями товариства. Вона характеризується такими ознаками: за масштабами — необмежена, за характером відповідальності — солідарна.

Так, якщо при ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, за товариство в недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники всім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернене стягнення. Учасник товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони після або до його вступу в товариство.

Учасник повного товариства, що систематично не виконує або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства, може бути виключений із товариства в порядку, передбаченому установчими документами.

§ 5. Командитне товариство

Командитним є товариство, в якому поряд з одним або більшою кількістю учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується внеском у майно товариства.

Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, вони несуть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Таким чином, принциповою відмінністю коман-дитного товариства від інших видів товариств є те, що в командитному об'єднанні беруть участь дві ка-

>>>123>>>

тегорії засновників, а саме: а) особи, які цілком відповідають за зобов'язаннями товариства у формі солідарної відповідальності; б) особи, відповідальність яких обмежується розмірами їхніх внесків у майні товариства.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю. У командитному товаристві, де є тільки один учасник з повною відповідальністю, управління справами здійснюється цим учасником самостійно.

Створюється командитне товариство на основі укладання засновницького договору, що підписується усіма повними учасниками. У цьому договорі, крім загальних умов для господарських товариств, відображається розмір часток кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад і порядок внесення ними внесків, форма їх участі в справах товариства. В установчому договорі щодо учасників командитного товариства вказується тільки сукупний розмір їх внесків у майно товариства, а також розмір, склад і порядок їх внесення.

Вкладники беруть певну участь у діяльності товариства, наприклад, вони можуть виконувати дорадчі функції в управлінні, здійснювати контроль, представництво на підставі отриманого доручення, виконувати інші дії. Варто зазначити, що право діяти від імені товариства вони мають тільки в межах отриманого доручення. Вкладники можуть вимагати першочергового повернення внеску (у порівнянні з учасниками з повною відповідальністю) у випадку ліквідації товариства, ознайомлюватися з річним звітом і балансом, а також перевіряти правильність їх складання.

Поряд із правами, законодавством закріплені й обов'язки вкладників. Так, вкладники командитного товариства повинні робити внески і додаткові внески у розмірі, способами й у порядку, передбаченими установчим договором. Сукупний розмір часток вкладників не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в установчому договорі. На момент реєстрації командитного това-

>>>124>>>

риства кожен з вкладників повинен внести не менше ніж 25 відсотків свого внеску.

Командитне товариство в процесі своєї діяльності може бути реорганізоване або ліквідоване. При цьому, крім загальних основ припинення діяльності господарських товариств, командитне товариство припиняє діяльність також у випадку вибуття всіх учасників з повною відповідальністю.

При вибутті усіх вкладників учасники з повною відповідальністю мають право замість ліквідації товариства перетворити його в повне товариство. У цьому випадку необхідно внести відповідні зміни в установчий договір і державний реєстр.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Що таке господарське товариство? Чим господарське товариство відрізняється від підприємства?

2. Який порядок створення господарських товариств?

3. У чому полягає відмінність товариства з обмеженою відповідальністю від повного товариства?

4. Що таке статутний фонд господарського товариства, який його розмір і призначення?

5. Розкрийте функції органів управління господарськими товариствами.

6. У чому полягає відмінність акціонерного товариства відкритого та закритого типу? Перерахуйте переваги та недоліки кожного з них.

7. Чим подібні і відрізняються характер та обсяг відповідальності учасників повних товариств і товариств із додатковою відповідальністю?

8. Розкрийте поняття акції та охарактеризуйте її основні види.

9. Який порядок припинення діяльності господарських товариств?

10. Складіть порівняльну таблицю управління в різних видах господарських товариств.

11. Складіть порівняльну таблицю відповідальності учасників різних видів господарських товариств.

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

>>>125>>>

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про господарські товариства» / ВВР України, 1991, № 49.

4. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності господарських товариств». — Урядовий кур'єр. — 27 травня 1999 p., № 97—98.

5. Вінник О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове становище. Монографія. — К., 1998.

6. Кибенко Е. Р. Корпоративное право. — Харьков, 1999.

7. Кравчук В. Правові наслідки смерті (реорганізації) господарського товариства. — ПХП., 2000.

8. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Очерки акционерного права Украины. К., 1995.

9. Правові основи підприємницької діяльності / Під ред. проф. Жука Л. А. К.: ЕУФІМ, 2002.

10. Щербина В. С. Господарське право. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>126>>>

Розділ VI

ВЛАСНІСТЬ ТА ЇЇ МІСЦЕ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття власності. Власність як економічна і правова категорії господарського права

Виникнення власності як економічної категорії пов'язане з появою додаткового продукту і його присвоєння пануючими групами на певних ступенях розвитку людства. Монополізація власності окремими суб'єктами завжди була пов'язана з позаекономічним чи економічним примусом до праці. При рабовласницькому способі виробництва позаекономічний примус до праці ґрунтувався на праві власності на раба як на знаряддя праці, феодалізмі — на праві власності на землю і на кріпака, при азіатському способі виробництва — на праві власності на землю. Економічний примус до праці ґрунтується на власності на капітал, нагромаджений певними прошарками населення і вкладений в засоби виробництва та наймання робочої сили з метою отримання прибутку. К. Маркс і В. І. Ленін назвали такий суспільний устрій «капіталізмом», де, з одного боку, виступає роботодавець (капіталіст), а з іншого боку — найманий робітник, який, за К. Марксом, повинен бути «голий, як бубон, і вільний, як птах», тобто не мати засобів виробництва і бути юридично вільною особистістю.

Власність як наукове поняття слід розглядати у двох аспектах: як економічну і правову категорію. Власність являє собою відносини між людьми стосовно належності основних засобів виробництва (машин, будинків, споруд, сировини, устаткування, землі тощо) певним групам або прошаркам населення.

Відносини власності передбачають, насамперед, присвоєння певних засобів виробництва суб'єктами підприємницької діяльності, державою, приватними особами, організаціями, установами, а також воло-

>>>127>>>

діння, розпорядження і користування цими засобами. У процесі господарської діяльності між людьми виникають відносини використання засобів виробництва в тому випадку, коли власник засобів виробництва сам їх не використовує, а здає в оренду або в тимчасове володіння і користування, внаслідок чого здійснюється реалізація відносин власності, тому що в процесі використання засобів виробництва власник одержує прибуток, орендну плату тощо.

Власність як економічна категорія є певною формою присвоєння матеріальних і духовних благ. Як юридичне поняття власність — це володіння, розпорядження і використання власником матеріальних благ.

Зміст права власності охоплює три групи повноважень власника — право володіння, розпорядження і використання. Власник може відчужувати свою правомочність на володіння і використання, коли здає майно в оренду, але право розпорядження в цьому випадку залишається у власника, тому що він може розпоряджатися своїм майном за своїм розсудом і займатися підприємницькою діяльністю згідно з господарським законодавством.

Право власності в Україні охороняється Конституцією України і Законом України «Про власність». У ст. 2 цього Закону вказується, що право власності — це урегульовані законом суспільні відносини із володіння, використання і розпорядження майном, де держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин України має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або разом з іншими особами.

У структурі власності особлива роль належить її присвоєнню. Присвоєння — це конкретний суспільний спосіб оволодіння річчю. Річчю або засобами виробництва можна заволодіти злочинним шляхом, а також безпосередньо своєю працею, використовуючи капітал або найману працю. Присвоєння злочинним шляхом, через усілякі махінації, використання влади і службового становища, розкрадання, зловживання можливе в процесі проведення приватизації,

>>>128>>>

яка здійснюється в інтересах колишніх владних структур командно-бюрократичного апарату. Присвоєння, що ґрунтується на особистій або найманій праці, є джерелом трудової власності підприємця чи бізнесмена.

В умовах становлення ринкової економіки, коли відбувається процес розподілу національного багатства України через механізми роздержавлення і приватизації, де з 100% загальнонародної власності 60—70% повинні перейти у приватну, можливі зловживання у вищих ешелонах влади із присвоєння національного багатства окремими мафіозними угрупованнями. Тому в сучасних умовах необхідний суворий контроль над джерелами виникнення права власності з боку правоохоронних органів — прокуратури, МВС, служби безпеки, суду, Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, місцевих органів влади та управління.

Виникнення права власності може бути первісне і похідне.

Первісне право власності виникає в зв'язку з тим, що річ, майно вперше стало власністю в результаті власної праці, націоналізації, конфіскації майна, знахідки тощо.

Похідне право власності пов'язане з придбанням права власності у зв'язку з одержанням спадщини, купівлі-продажу, дарування тощо.

Припинення права власності може бути пов'язане зі смертю, банкрутством, даруванням, конфіскацією майна і коштів за рішенням суду, стихійним лихом.

Власник за своїм розсудом володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право робити стосовно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема передавати безоплатно або за плату.

При здійсненні господарської діяльності усім власникам забезпечуються рівні умови реалізації своїх прав, однак вони зобов'язані не заподіювати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати

>>>129>>>

права й захищені законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, дотримуватись моральних засад суспільства. Держава не може безпосередньо втручатися в господарську діяльність суб'єктів права власності. На договірній основі власник має право використовувати працю громадян і зобов'язаний забезпечити найманому робітнику соціальні й економічні гарантії і права, передбачені трудовим законодавством. Власник має право використовувати належне йому майно для здійснення підприємницької діяльності, створювати у встановленому порядку підприємство, що є юридичною особою, здійснювати право володіння, користування і розпорядження закріпленим за ним майном відповідно до статуту. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, до якого згідно із законом може бути застосоване стягнення на вимогу кредиторів.

§ 2. Форми, види, суб'єкти і об'єкти власності

У господарській діяльності існують різні форми власності, але усі вони, власне кажучи, є різновидами двох основних форм власності — приватної і суспільної.

Суб'єктами права власності в Україні (ст. З Закону України «Про власність») є народ України, громадяни, юридичні особи і держава, а також інші держави та їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. Майно може належати на праві загальної (часткової або спільної) власності громадянам, юридичним особам і державам. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи і держава можуть мати власне майно, розташоване на території інших держав.

>>>130>>>

Конституцією України передбачена державна, приватна і колективна власність. Законом України «Про власність» передбачені такі форми власності, як державна, приватна, колективна, індивідуальна, інтелектуальна власність, власність інших держав, юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій.

В Україні до державної власності належать загальнодержавна власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктами права державної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Від імені народу управління державним майном здійснює Верховна Рада України і місцеві ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні органи, які вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їхньої діяльності, реорганізацію і ліквідацію, здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження довіреного їм державного майна й інші правомочності згідно із законодавчими актами України.

Об'єктом права державної власності є: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України і створюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку й інформації, що мають загальнодержавне значення; бюджетні засоби Національного банку України, інших державних банків та їхніх установ, і створювані ними кредитні ресурси; резервні страхові й інші фонди; майно середніх і вищих спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; соціально-культурні об'єкти або інше майно, що складає матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний і соціальний розвиток.

До об'єктів права комунальної власності нале-

>>>131>>>

жать: державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно установ народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку й інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для здійснення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності знаходиться також майно, передане у власність області, району або іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Правовий режим майна державного підприємства здійснюється на праві повного господарського ведення, при якому підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном, чинячи стосовно нього будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Якщо почато розслідування у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі в оренду або перетворення його в інше підприємство, що ґрунтується на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів.

Прибуток, що залишається в державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий дохід), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворить його внесок. На суму внеску членові трудового колективу, за його бажанням, можуть бути видані акції, на підставі яких щорічно повинні виплачуватися відсотки (дивіденди).

Право приватної власності, передбачене Конституцією України і Законом України «Про власність», в умовах формування ринку є економічною основою демократичних перетворень у нашому суспільстві.

>>>132>>>

Приватна власність як соціально-економічна категорія сприяє стимулюванню і розвиткові економіки, її прогресивному рухові вперед. Зараз в Україні приватна власність має незначну питому вагу, однак у процесі приватизації вона буде збільшуватися й у перспективі стане основою господарської діяльності.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства.

Громадянин України здобуває право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, від індивідуальної роботи, підприємницької діяльності, вкладення засобів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, отримане внаслідок спадкування або укладання інших угод, не заборонених законом.

Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, дачі, садові ділянки, предмети домашнього побуту, засоби виробництва, виготовлена продукція, гроші, цінні папери, акції, об'єкти, що служать для організації виробництва, побутового обслуговування і підприємницької діяльності, будинки, споруди, транспортні засоби тощо.

Земельні ділянки іноземним громадянам і особам без громадянства у власність не передаються, хоча громадяни України можуть приватизувати на праві приватної власності жилі будинки, дачі, гаражі разом із земельними ділянками, викупити їх у держави або придбати в іншого власника за договором ку-півлі-продажу або спадкування. За кожним громадянином закріплене право використання своєї власності для здійснення підприємницької діяльності, що може здійснюватися кожним громадянином без утворення юридичної особи, але з обов'язковою реєстрацією як індивідуального підприємця. Громадяни не мають права мати у власності бойову і спеціальну техніку, вибухові, наркотичні, психотропні, отруйні та інші речовини, перелік яких передбачається Законом України «Про власність» і постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна».

>>>133>>>

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного або іншого кооперативу чи товариства, що цілком вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, інші будівлі або приміщення, надані йому в користування, здобуває право власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду і члени його родини вправі придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або за іншими підставами, передбаченими законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, вправі розпоряджатися ним за своїм розсудом: продавати, обмінювати, здавати в оренду, передавати в тимчасове користування громадянам, юридичним особам, державі. Майно, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм на правах загальної спільної власності. Здійснення ними цього права регулюється Кодексом про шлюб і сім'ю України.

Придбання права власності пов'язане з купівлею-продажем, договорами дарування, її спадкуванням. Придбання речі настає з моменту передачі речі, а нерухомості, товарів — з моменту укладання договору. Квартири, будинки, споруди, дачі, гаражі й інше нерухоме майно підлягають обов'язковій державній реєстрації, тому що право власності в цьому випадку виникає з моменту реєстрації.

Припинення права власності може бути з ініціативи власника або без згоди власника у випадку конфіскації і реквізиції майна, за рішенням суду чи іншого правомочного державного органу за здійснення злочину або якого-небудь правопорушення.

Право колективної власності ґрунтується на майні, що належить певному колективові громадян або колективних організацій.

Право колективної власності виникає на основі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні; безоплатної

>>>134>>>

передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Суб'єктами права колективної власності можуть бути трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні союзи, політичні партії й інші суспільні об'єднання, релігійні й інші організації, що є юридичними особами (ст. 20 Закону України «Про власність»).

Об'єкти права колективної власності залежать від видів колективної власності — підприємства, кооперативу (колгоспу), акціонерного товариства, господарського товариства, господарського об'єднання, суспільних об'єднань, політичних партій, релігійних організацій.

Об'єктами права власності колективного підприємства є майно, вироблена продукція, отримані доходи, що визначаються залежно від внеску. Розмір внеску працівника в майні колективного підприємства залежить від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі в прирості майна колективного підприємства після його створення. За внеском нараховуються і виплачуються відсотки в розмірі, обумовленому трудовим колективом, на основі результатів господарської діяльності підприємства. Розмір внеску після смерті може бути переданий у спадщину.

Об'єктами права власності кооперативу є будівлі, споруди, грошові й інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція; доходи, отримані від її реалізації й іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу має право на частку доходу, отриману на його пай, і у випадку добровільного виходу з кооперативу громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу в натурі, грошах або цінних паперах.

>>>135>>>

Об'єктами права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, отримане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Власниками акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни. За спільним рішенням трудового колективу й уповноваженого на те державного органу державне підприємство може бути перетворене в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства.

Об'єктами права власності господарського товариства є грошові і майнові внески його членів, а також майно, придбане внаслідок господарської діяльності на підставах, не заборонених законом. Внесок членів господарського товариства може складатися з основних і оборотних фондів, коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за спільною згодою передати в рахунок свого внеску право користування належним йому майном або результатами його інтелектуальної діяльності.

Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого, регіонального об'єднання) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також придбане в результаті господарської діяльності і на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання. Власністю господарського об'єднання є також майно створених ним підприємств, і ці підприємства не можуть вийти зі складу об'єднання без його згоди.

Об'єктами права власності суспільних об'єднань, у тому числі професійних союзів, благодійних та інших суспільних фондів, є майно культурно-освітнього й оздоровчого значення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого значення, устаткування, оснащення, транспортні засоби й інше майно, необхідне

>>>136>>>

для забезпечення діяльності, передбаченої їхніми статутами (положеннями).

Об'єктами права власності політичних партій і організацій є придбані на законній підставі будинки, споруди, грошові кошти й інше майно, необхідне для забезпечення виконання статутних функцій.

Суб'єктами права інтелектуальної власності визнаються громадяни, юридичні особи і держава.

Об'єктами права інтелектуальної власності є здобутки науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові прилади, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та іншої інтелектуальної роботи. Відносини щодо створення і використання об'єктів права інтелектуальної власності регулюються Цивільним кодексом України і спеціальним законодавством України.

§ 3. Захист прав власності суб'єктів господарської діяльності

Законодавством України захищаються всі форми власності, а юридичні і фізичні особи мають право звертатися з позовними заявами в районний, міський, обласний та господарський суд. За позовною заявою суд згідно із законом може визнати рішення органів державної влади та управління незаконними і відновити право власності на володіння, розпорядження і користування майном.

Закон України «Про власність» забезпечує всім громадянам, організаціям та іншим власникам рівні права власності, що охороняються судом, державним арбітражем або третейським судом. У випадку прийняття державою законодавчого акта, який припиняє право власності, повинні бути відшкодовані власникові заподіяні збитки в повному обсязі, відповідно до реальної вартості майна, включаючи і не-одержані доходи. Власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння, якщо не пройшов термін задавнення позову (три

>>>137>>>

роки). Громадяни України також не можуть бути позбавлені права довічного наслідуваного володіння земельною ділянкою без їхньої згоди, за винятком рішення суду. Якщо ж земельна ділянка за рішенням суду була вилучена для задоволення державних і суспільних потреб, то його власникові дається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка або надається компенсація. Якщо на території земельної ділянки був будинок, будівлі, споруди або насадження, то власникові також повинні бути відшкодовані збитки за їх ринковою вартістю і він повинен одержати будинок, квартиру або інше майно. У випадку стихійних лих, аварій, епідемій у власника може бути вилучене майно з виплатою йому реальної вартості, у порядку і розмірах, установлених законодавством. У ряді випадків, передбачених Кримінальним кодексом України, майно може бути безоплатно конфісковане або вилучене у власника за вироком суду, державного арбітражу або іншого компетентного органу як санкція за вчинений злочин.

Органи державної влади і управління не мають права втручатися в здійснення власником права володіння, розпорядження і користування його майном, і за нанесений збиток, заподіяний неправомірним втручанням, несуть майнову й інші види відповідальності.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Що складає зміст права власності?

2. Які є способи набуття права власності?

3. У чому особливість правового регулювання права власності на землю?

4. Чи можливе позбавлення права власності?

5. Які існують методи і способи захисту права власності?

Форми власності

Суб'єкти права власності

Об'єкти виключної власності

Об'єкти власності

















>>>138>>>

Література:

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997.

2. Закон України «Про власність» / ВВР України, 1991, № 20.

3. Земельний кодекс України. — Харків: Одиссей, 2002.

4. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

5. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

6. Вінник О. М. Право власності як основний правовий режим майна суб'єкта підприємницької діяльності / Економіко-правові проблеми трансформації відносин власності в Україні. — К., 1997.

7. Правові основи підприємницької діяльності / Під ред. проф. Жука Л. А. К.: ЕУФІМ,, 2002.

8. Пересунько С. І. Право державної власності в Україні. — Кіровоград, 1998.

9. Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К., 1996.

10. Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991.

11. Господарське право (практикум) / Під ред. проф. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>139>>>

Розділ VII

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ, ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА ЇХ РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Необхідність ринкових перетворень і суть роздержавлення та приватизації

Приватизація — один із основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначає хід економічної реформи.

Процес приватизації офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р. і на сьогодні уже створені відповідні організаційні і правові його засади. Необхідність роздержавлення і приватизації в Україні майже ні в кого не викликає сумніву, що обумовлюється, по-перше, кризовим станом економіки і суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, вродженою економічною активністю приватного власника; по-четверте, визнанням того, що приватна власність — це основа свободи громадянина. Це процес, що викличе, врешті-решт, кардинальні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу в Україні.

Процес приватизації охоплює приватизацію майна державних підприємств, державного житлового фонду, землі тощо.

Нинішні процеси зміни суспільно-економічних відносин потребують відповідного закріплення в правових нормах, зокрема, це стосується і процесів приватизації. Чітке правове регулювання економічних процесів допоможе перебороти важке економічне становище країни і забезпечити перехід до ринкових відносин, насамперед, через приватизаційні процеси.

В умовах ринку основним напрямком перетворень відносин власності є відновлення економічної системи через роздержавлення. Процеси роздержавлення не можна зводити до формування лише приватної власності.

>>>140>>>

Роздержавлення — це процес перетворення державної власності в інші недержавні форми — приватні, змішані, акціонерні і колективні, тобто вилучення в держави певних засобів і передача їх у приватну власність. Але це не виключає, що держава може мати свою власність, проводити економічну, соціальну і технічну політику, займаючись, насамперед, підприємницькою діяльністю в змішаних, акціонерних товариствах, фірмах і володіти контрольним пакетом акцій. Основним напрямком приватизації є перетворення відносин власності і передача цілого ряду державних підприємств у власність юридичних та фізичних осіб.

Під роздержавленням маємо на увазі загальний процес переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної. Цей процес пов'язаний з денаціоналізацією, приватизацією, демонополізацією, демократизацією економіки, а також зі складовими частинами цього процесу: орендою, комерціалізацією, корпоратизацією і персоніфікацією власності.

Демонополізація — комплекс заходів, що здійснюються державою з метою зниження рівня монополізації ринків. Метою демонополізації є посилення конкуренції.

Комерціалізація — перетворення структурних підрозділів державних підприємств або об'єднань у самостійні підприємства з правами юридичної особи, розрахунковим рахунком, з державною реєстрацією як самостійних суб'єктів підприємницької діяльності.

Корпоратизація (акціонування) — процес перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більше ніж 75% статутного фонду яких перебуває в державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань у відкриті акціонерні товариства.

Денаціоналізація передбачає перетворення державної власності не тільки в приватну, але й в інші її форми (наприклад, у колективну).

Поняття приватизації вживається в економічному і правовому значенні.

>>>141>>>

В економічному аспекті приватизація означає перетворення (трансформацію) державних засобів виробництва й іншого майна в недержавні та передачу їх у приватну або колективну власність. Отже, в економічному значенні суть приватизації полягає в зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної або колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації в правовому (юридичному) значенні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств». Згідно з цим законом приватизація майна державних підприємств України — це відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній, республіканській (Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб (ст. 1).

З юридичної точки зору приватизація — це майнова угода між суб'єктами приватизації, змістом якої є платне, частково платне або безоплатне відчуження державного майна. Закон регулює цей вид угод як особливі угоди (звідси спеціальні закони про приватизацію). Як окрема юридична категорія угод, вони мають специфічну назву: «угоди приватизації» (ст. 27 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств»). Платні і частково платні угоди згідно з законодавством про приватизацію є особливими договорами купівлі-продажу державного майна. Тому зміст, порядок укладання і виконання цих договорів регулюються законодавчими актами про приватизацію, а також Цивільним кодексом України.

Основні цілі приватизації в Україні:

структурна перебудова економіки — формування ринкових відносин;

розвиток конкуренції й обмеження монополізму;

одержання підприємством ефективного власника;

залучення додаткових інвестицій з метою підвищення ефективності виробництва і відновлення основних фондів підприємств.

При розгортанні приватизації в Україні пріоритети мінялися: у 1992—1994 pp. переважала перша з

>>>142>>>

названих цілей, у 1995—1997 pp. йшло роздержавлення системи управління економікою і формування соціального прошарку приватних власників, 1998 р. відзначений розквітом некомерційних конкурсів, отже, і практичною реалізацією мети залучення інвестицій. У 1999 р., при переході до етапу грошової приватизації, напрямок коштів, що надійшли від приватизації в бюджет, твердо закріпився серед основних цілей і параметрів, за якими оцінюють успішність проведення приватизації.

Як відомо, у 2000—2002 pp. у зв'язку з необхідністю повернення Україною раніше взятих великих закордонних кредитів і сплати відсотків за ними, головним завданням приватизації було поповнення бюджету.

Одна з цілей приватизації полягає в тому, щоб за рахунок продажу державних підприємств отримати кошти, якими можна було б хоч частково покрити дефіцит у бюджеті. Але головним напрямком є інвестиційні процеси, які повинні стати головним змістом приватизації і які можуть привести до структурних змін в економіці. Соціальні аспекти є при цьому лише стимулами, спрямованими на поліпшення життєвого рівня народу.

При розробці концепції приватизації необхідно враховувати цілий ряд загальних вимог, висунутих самим приватизаційним процесом. Насамперед, це упорядкування юридичних прав власності і фактичного права розпоряджатися нею. У цьому зв'язку, як відомо, в Україні було розроблено і введено в дію більшість необхідних законодавчих актів до моменту проведення приватизації. Вони мали істотні недоліки, тому що не було визначено і закріплено в законі одне з головних прав власності — власності на землю. Оскільки об'єкти державної власності побудовані на землі, а держава їх приватизує, то без неї неможливий загальний процес приватизації.

Одночасно порядок проведення приватизації окремих об'єктів за законом не завжди був ідентичним порядкові, встановленому указами або декретами. Наприклад, укази Президента України «Про заходи

>>>143>>>

щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів» (від 26 листопада 1994 р.) і «Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні» (від ЗО грудня 1994 р.) впроваджували спеціальні режими для об'єктів великої і малої приватизації. Закони також регулювали цей процес, але інакше. На практиці розбіжність призвела до того, що під час розгляду спорів у господарському суді виникало питання про «юридичну чинність» указів і правомірність їхнього застосування органами приватизації.

Другою вимогою, висунутою приватизаційним процесом, є використання стимулів, що дають можливість працювати за критеріями ринкового господарства. Такими критеріями може стати пільгове оподатковування протягом трьох — п'яти років для більшості підприємств, що виробляють промислову продукцію або продукти харчування до моменту їхньої приватизації, що призведе до стабілізації економічного становища цих підприємств, дасть можливість колективові нагромадити грошові кошти і приватизувати підприємство або залишити його державним.

Третьою вимогою приватизаційного процесу повинно бути зведення до мінімуму передумов зловживань у процесі приватизації і пошук оптимального рішення капіталоємності внутрішнього ринку. Ці вимоги, як показав десятилітній досвід приватизації, не витримується, а корупція і мафія в процесі приватизації тільки процвітають.

Четвертою вимогою приватизації повинне бути створення умов, що забезпечують зацікавленість населення в приватизації і підтримці цієї зацікавленості у процесі її проведення.

На жаль, такої зацікавленості в основної маси населення немає, що пояснюється відсутністю чіткого визначення можливостей застосування приватизаційних майнових сертифікатів у процесі приватизації. Сертифікати розглядаються тільки як можливість придбати акції підприємств — а це вже елемент примусової приватизації і, як показала практи-

>>>144>>>

ка, вкладені сертифікати більшості населення дивідендів не принесли, тому виникає необхідність створення соціального захисту населення в процесі приватизації. Елементами такого захисту можуть стати: продаж акцій підприємств їх трудовим колективам у повному обсязі, забезпечення державою гарантованих дивідендів на приватизаційні сертифікати найменш забезпеченим категоріям населення, можливість вкладати майнові сертифікати в акції найбільш розвинутих підприємств, неможливість пере-профілювання об'єктів соціально-побутового призначення протягом визначеного періоду приватизації. Основними принципами приватизації є:

законність;

рівноправність громадян та їхня соціальна захищеність;

пріоритетне право громадян України і колективу підприємства на придбання державного майна;

безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянинові України на основі приватизаційних сертифікатів;

переважне право трудових колективів у виборі форм власності і придбанні своїх підприємств;

своєчасна і правдива інформація громадянам про хід приватизації;

створення сприятливих умов для залучення інвестицій.

Передбачається, що в легкій, харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі, обслуговуванні питома вага недержавного сектора за кількістю підприємств буде складати 70—80%. У США державний сектор складає 10%, у Німеччині — 20%, у Франції — 40%.

§ 2. Законодавство України про приватизацію

Законодавство України про приватизацію з погляду його змісту складає сукупність законів та інших нормативних актів, що регулюють майново-правові, економічні та організаційні відносини щодо прива-

>>>145>>>

тизації майна державних підприємств. Це комплексне законодавство, що поєднує норми цивільного, адміністративного, фінансового й інших галузей права.

Законодавство України про приватизацію формується як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями в цьому випадку є: об'єкти приватизації; суб'єкти приватизації; порядок, способи й умови приватизації.

Основним актом у цій системі є Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств» (з наступними змінами і доповненнями). По-перше, цей закон визначає систему законодавства — у ст. З вказується, що законодавство України про приватизацію складається з цього закону, указів Президента України й іншого законодавства, що регулює здійснення приватизації. По-друге, цей закон регулює правові, економічні й організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їхніх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим, у законі спеціально передбачено, що він не поширюється на приватизацію об'єктів державного земельного і житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

До законодавства про приватизацію належать:

Закон України від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», що діє не як самостійний, а як допоміжний до Закону «Про приватизацію майна державних підприємств». У ньому встановлюється правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств;

Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 p., що визначає поняття і види приватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови і порядок їх випуску,

>>>146>>>

обертання, розміщення серед громадян України, використання і погашення;

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. Цей Закон визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, його подальше використання і зміст. Метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в змісті і збереженні наявного житла і формування ринкових відносин; Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. Цей закон визначає особливості правового регулювання приватизації державного майна в агропромисловому комплексі; Закон України «Про особливості приватизації підприємств, що знаходяться в сфері управління Міністерства оборони України» від 18 травня 2000 р. Цей закон визначає особливості правового, економічного й організаційного регулювання приватизації майна підприємств, що знаходяться в сфері управління Міністерства оборони України, порядок використання коштів, отриманих від приватизації, і особливості діяльності приватизованих підприємств, у статутному фонді яких є державна частка;

Закон України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 року. Метою цього Закону є удосконалення механізму і прискорення приватизації об'єктів незавершеного будівництва;

Державна програма приватизації, що приймається щорічно і визначає умови та пріоритети проведення приватизації, завдання і прогнози щодо зміни структури власності. За минулі роки було прийнято дев'ять Державних програм приватизації. Вони були впроваджені постановами Верховної Ради України (від 7 липня 1992 р. і від 26 січня 1994 p.), указами Президента України (від 23 травня 1995 p.,

>>>147>>>

19 березня 1996 p., 24 лютого 1999 p.), законами України (від 3 червня 1997 p., 12 лютого 1998 p., 18 травня 2000 р.)

У Державній програмі приватизації визначаються:

завдання щодо приватизації майна, що перебуває в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади із забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення в процес приватизації інвесторів;

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх відшкодування і джерела фінансування;

прогноз надходження засобів від приватизації і напрямку їх використання.

Приймаються також закони, що регулюють питання приватизації окремих державних підприємств. Наприклад, Закон України «Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» від 13 липня 2000 p., Закон України «Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» від 2 листопада 2000 р.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, що регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема:

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства», що визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення і діяльності;

Положення про інвестиційні фонди й інвестиційні компанії, затверджене указом Президента Украї-

>>>148>>>

ни від 19 лютого 1994 р. Це Положення визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення й умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів учасників; • Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації, затверджене указом Президента України від 11 травня 1994 р. Це Положення визначає порядок створення і діяльності холдингових компаній, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації підприємств, виробничих та науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність із законодавством України.

Крім перерахованих документів, законодавство про приватизацію охоплює постанови Верховної Ради України, укази Президента України і постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно або разом з іншими органами.

§ 3. Об'єкти і суб'єкти приватизації

Приватизація як явище перехідної економіки в країнах колишнього Союзу і державах соціалістичної системи вступила у свою вирішальну фазу. За 10 років перехідної ринкової економіки в більшості колишніх країн соціалістичної орієнтації відбулися істотні зміни. Високі темпи розвитку економіки і підвищення життєвого рівня мали місце в Чехії, Польщі, Німеччині, Китаї, Кореї, Росії, Туркменії, Литві, Латвії, Естонії, почався процес приватизації великих об'єктів державної власності в Україні. Головною метою приватизації є передача дрібних і великих об'єктів державної власності в індивідуальну або колективну власність.

Економічні перетворення, проведені в державах, що вступили на шлях ринкової економіки, повинні

>>>149>>>

передбачати певні дії уряду, спрямовані на створення умов для розвитку ринку. Економічна реформа повинна передбачати глибокі зміни урядової політики, що спрямовані на зменшення ролі держави в економіці і підвищення ролі приватного сектора і ринків. Важлива роль у реалізації реформ відведена урядові, що повинен проводити роздержавлення і приватизацію в інтересах народу. У процесі роздержавлення приватизуються визначені об'єкти.

Класифікація об'єктів приватизації здійснюється з метою раціонального й ефективного застосування способів приватизації. Згідно з Державною програмою приватизації на 2000—2002 pp., затвердженою Законом України «Про Державну програму приватизації» від 18 травня 2000 p., об'єкти приватизації поділяються на такі групи:

Група А — цілісні майнові комплекси державних, орендних підприємств і структурні підрозділи підприємств, виділені в самостійні підприємства, у тому числі в процесі реструктуризації державних підприємств з середньосписочною чисельністю працюючих до 100 і більше чоловік, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств, а також готелів, об'єктів санаторно-курортних установ і будинків відпочинку, що перебувають на самостійних балансах; майно підприємств, що не було продане як цілісний майновий комплекс.

Група В — цілісні майнові комплекси підприємств із середньосписочною чисельністю працюючих понад 100 осіб і вартість основних фондів яких достатня для формування статутних фондів відкритих акціонерних товариств; акції ВАТ, випуск яких зареєстрований або продаж акцій якраз почався до затвердження Програми (крім підприємств групи Г); акції ВАТ, створених на базі підприємств агропромислового комплексу, у випадку, якщо вартість основних фондів достатня для формування статутного фонду ВАТ.

Група Г — цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент ухвалення рі-

>>>150>>>

шення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.

Група Д — об'єкти незавершеного будівництва, законсервовані об'єкти.

Група Е — акції (частки, паї), що належать державі в статутних фондах господарських товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном.

Група Ж — незалежно від вартості об'єкти охорони здоров'я, культури, мистецтва, преси, фізичної культури і спорту, телебачення і радіомовлення, видавничої справи, а також об'єкти санаторно-курортних установ, профілакторії, будинки і табори відпочинку (за винятком об'єктів санаторно-курортних установ і будинків відпочинку, що перебувають на самостійних балансах), у тому числі об'єкти соціально-побутового призначення, що перебувають на балансі підприємств, у випадку їхнього виключення зі складу майна, що передається в комунальну власність або приватизується.

Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення. До них належать:

а) об'єкти, що забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, і об'єкти права власності українського народу, майно, що складає матеріальну основу суверенітету України, зокрема:

майно органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування, майно Збройних сил України (крім визначених законодавством), Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів;

надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні й інші природні ресурси;

майнові комплекси підприємств із лісорозведення, лісництва, їх підрозділи, організації з експертизи сортів рослин;

золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви;

>>>151>>>

емісійна система;

державні радіо— і телевізійні канали, засоби урядового та спеціального зв'язку;

б) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження і підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей, зокрема:

об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України;

майнові комплекси установ Національної академії наук України із основних напрямків досліджень, архіви;

об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки;

об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету;

в) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема:

майнові комплекси підприємств із виготовлення і ремонту всіх видів зброї;

майнові комплекси підприємств із випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних і отруйних засобів (крім аптек);

майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність у сфері роззброєння та переробки радіоактивних речовин;

г) об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому, зокрема:

структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпечують постійне розміщення і збереження державних резервів і мобілізаційних запасів;

пенітенціарні установи;

майнові комплекси підприємств геологічних, гідрометеорологічної служб;

об'єкти державних систем стандартизації, метрології і сертифікації продукції;

>>>152>>>

майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості;

майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх інфраструктурою;

метрополітени, міський електротранспорт;

атомні електростанції, гідроелектростанції, магістральні нафтогазопроводи, трубопровідний транспорт;

майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вино і лікеро-горілчані вироби.

Повний перелік об'єктів, що не підлягають приватизації, наведений у ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна». Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України і розробляється Кабінетом Міністрів України.

Оцінка вартості майна, що підлягає приватизації, а також аналіз фінансового стану підприємств за спрощеною схемою проводиться відповідно за методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження методики оцінки вартості майна під час приватизації» від 12 жовтня 2000 р. У цій методиці визначені основні принципи оцінки майна, порядок застосування заходів фінансової реструктуризації під час проведення оцінки майна (мета — підвищення вартості власного капіталу і запобігання його банкрутства).

Відповідно до цієї методики оцінюються: цілісні майнові комплекси, у тому числі їх необоротний і оборотний активи; індивідуально визначене майно; частки, паї, акції, у тому числі пакети акцій; об'єкти незавершеного будівництва, що не входять до складу цілісних майнових комплексів і приватизуються окремо; будь-яке інше майно, що належить державі або господарському товариству, в якому держава володіє не менше ніж 25% статутного фонду.

Відповідно до методики визначається розмір статутного фонду господарського товариства, початкова вартість майна у випадку його продажу на конку-

>>>153>>>

рентних засадах, ціна майна у випадку його викупу тощо.

Суб'єктами приватизаційного процесу в Україні є державні органи приватизації, покупці, продавці, посередники і представники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення і представництва в районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що складають єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Фонд державного майна України підлеглий та підзвітний і контролюється Верховною Радою України. Він діє на підставі законів України «Про Фонд державного майна України», «Про приватизацію майна державних підприємств» та інших законодавчих актів з питань приватизації.

Державні органи приватизації в межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження:

змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності;

здійснюють повноваження власника державного майна в процесі приватизації;

є орендодавцем державного майна;

продають майно, що перебуває в державній власності, у процесі його приватизації;

створюють комісії з приватизації;

затверджують плани приватизації майна;

розробляють проекти державних програм приватизації і передають їх на затвердження Верховній Раді України;

укладають угоди про підготовку об'єктів до приватизації та їх продажу.

Державні засоби виробництва, що підлягають приватизації, є особливим товаром, покликаним забезпечувати не тільки потреби приватизації, але і суспільні потреби в продукції, роботах, послугах. Тому законодавство спеціально регулює коло осіб, що можуть виступати покупцями в угодах привати-

>>>154>>>

зації, і деталізує ряд елементів правового становища покупця як суб'єкта приватизації.

Покупцями об'єктів приватизації можуть бути:

громадяни України, іноземці й особи без громадянства;

юридичні особи, зареєстровані в Україні;

юридичні особи інших держав.

Для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, у тому числі з членів трудового колективу, в порядку, установленому законодавством України.

Господарське товариство членів трудового колективу підприємства, що приватизується, створюється на підставі рішення загальних зборів, у якому брали участь понад 50 відсотків працівників підприємства або їх уповноважених представників.

Також законодавством визначений перелік осіб, які не можуть бути покупцями:

юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;

органи державної влади;

працівники державних органів приватизації;

юридичні особи, майно яких перебуває в комунальній власності;

органи місцевого самоврядування.

для малої приватизації — працівники органів приватизації й інших осіб, яким згідно з чинним законодавством заборонено займатися підприємницькою діяльністю.

Державною програмою приватизації щодо конкретних об'єктів (груп об'єктів) можуть бути встановлені інші обмеження або особливості участі покупців у приватизації, включаючи галузеві і сумарні квоти на придбання юридичними особами державного майна, акцій (часток, паїв).

Стаття 6 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» відносить до суб'єктів приватизації представників і посередників. Тут мова йде про різні за юридичною природою й організаційно-правовою формою суб'єкти права, що входять в

>>>155>>>

інфраструктуру приватизації. Інфраструктура — це, насамперед, спеціалізовані організації, що забезпечують правові, економічні й інші умови процесу приватизації (наприклад, зменшення ризиків при розміщенні внесків покупців в об'єкти приватизації, укладання і виконання угод приватизації). Зазначена діяльність здійснюється організаціями інфраструктури на договірних засадах. Це означає, що звернення покупців до послуг посередницьких організацій при придбанні державного майна не є обов'язковим.

До складу інфраструктури входять різні консультаційні й аудиторські фірми, банки, біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, холдинги й інші фінансові посередники.

З посередниками, які здійснюють посередницькі послуги з організації підготовки об'єктів до приватизації і продажу, Фонд державного майна України укладає генеральні договори. Зазначені роботи здійснюються цими посередниками винятково за участю осіб, що одержали кваліфікаційний атестат на здійснення робіт, пов'язаних з процесом приватизації.

§ 4. Порядок і способи приватизації майна державних підприємств

Порядок приватизації державного майна передбачає проходження таких етапів:

опублікування списку об'єктів, що підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

ухвалення рішення про приватизацію об'єкта на підставі пред'явленої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації і створення комісії з приватизації;

опублікування інформації про ухвалення рішення про приватизацію об'єкта;

проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);

>>>156>>>

затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації і корпоратиза-ції, і їх реалізація.

Покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, що бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування післяприва-тизаційного розвитку об'єкта. Заяви про приватизацію подаються в державні органи приватизації за місцезнаходженням об'єкта приватизації.

Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви і приймають рішення щодо приватизації об'єкта й у п'ятиденний термін письмово сповіщають про це заявникові, адміністрації і трудовому колективові підприємства, а також відповідному органові виконавчої влади, уповноваженому керувати цим майном. У випадку відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявникам про причину відмови.

Державний орган приватизації протягом місяця з дня ухвалення рішення про приватизацію об'єкта затверджує склад комісії з приватизації об'єкта і встановлює термін здачі проекту плану приватизації. Цей термін не повинен перевищувати двох місяців із дня затвердження складу комісії. Діяльність комісії регулюється положенням, що затверджується Фондом державного майна України.

Комісія з приватизації складає проект плану приватизації, що повинен передбачати терміни і способи приватизації, початкову ціну об'єкта приватизації (розмір статутного фонду господарського товариства), рекомендовані форми платежу, розміри пакетів акцій за напрямами їхньої реалізації, а також умови забезпечення технологічної єдності виробництва, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів, циклів, технологій, порядок використання майна, що не підлягає приватизації.

Проект плану, розроблений комісією, і альтернативний проект плану трудового колективу або інших покупців подаються на розгляд регіональних відді-

>>>157>>>

лень Фонду державного майна України або його представництв у районах і містах, які протягом десяти днів зобов'язані розглянути надані проекти і затвердити план приватизації.

Спосіб приватизації — установлені законом для кожної кваліфікаційної групи об'єктів приватизації юридична підстава і договір щодо відчуження майна державних підприємств суб'єктом приватизації — продавцем (державним органом приватизації) суб'єктові приватизації — покупцеві (недержавній фізичній або юридичній особі).

Законодавство України про приватизацію визначає такі способи її проведення:

продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;

продаж акцій (часток, паїв), що належать державі в господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та інших способах, що передбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців;

продаж на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства;

викуп майна державного підприємства відповідно до альтернативного плану приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, які не були продані на конкурсі або аукціоні.

Продаж об'єктів на аукціоні — спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну. Цей спосіб приватизації використовується у випадках, коли від покупця не вимагається виконання яких-небудь умов із подальшого використання приватизованого підприємства.

Продаж за конкурсом — спосіб приватизації, при якому покупець приватизованого підприємства визначається на основі конкурсного відбору. Після оплати вартості об'єкта покупець стає його новим влас-

>>>158>>>

ником. Цей спосіб приватизації застосовується в тих випадках, коли від покупця вимагається виконання певних умов із подальшого використання підприємства. Для проведення конкурсу необхідна наявність не менше двох покупців.

Умови конкурсу можуть передбачати:

збереження на певний строк профілю підприємства і зобов'язань із виробництва конкретних видів товарів;

проведення природоохоронних заходів;

забезпечення безпечних умов праці;

збереження або створення нових робочих місць;

фінансування або порядок використання протягом визначеного терміну об'єктів соціальної сфери, що входять до майнового комплексу підприємства.

Продаж об'єктів може здійснюватися за комерційним і некомерційним конкурсом.

Продаж за комерційним конкурсом — спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який при фіксованих початкових умовах запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом — спосіб приватизації, за якого власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта.

У цілому продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом і на фондових біржах здійснюється в порядку, що затверджується Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України і Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку.

Для продажу на конкурентних принципах пакетів акцій акціонерних товариств застосовуються відкриті торги (тендери), які відбуваються за участі уповноважених Фондом державного майна України осіб, що здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.

Відкриті торги (тендери) проводяться в один етап і залежно від критеріїв визначення переможця поділяються на два види:

>>>159>>>

відкриті торги, переможцем яких є особа, яка запропонувала найвищу ціну за пакет акцій та інвестиційну суму;

відкриті торги, переможцем яких є особа, яка запропонувала найбільшу суму засобів за пакет акцій підприємства, що приватизується.

Відкриті торги проводяться винятково центральним апаратом Фонду державного майна України. Продаж пакета акцій на відкритих тендерах здійснюється за наявності не менше двох учасників. Засобом платежу за пакети акцій є національна валюта України.

§ 5. Приватизація невеликих державних підприємств (мала приватизація)

Приватизацію в Україні можна розділити на два основних види: велика і мала приватизація. Великий, середній і малий бізнес є трьома китами будь-якої сучасної ринкової економіки.

Економічна система високорозвинених держав являє собою складну збалансовану ієрархічну структуру, основою якої є великий бізнес у вигляді могутніх транснаціональних і національних корпорацій, компаній, фірм, банківських і ринкових структур, доповнених ефективними структурами середнього бізнесу, а ті, у свою чергу, — густою мережею малого бізнесу.

У сталій ринковій економіці малий бізнес поглинає 50—60% робочої сили і є динамічним, найбільш гнучким, живучим, доступним і адаптованим сектором економіки. У перехідній економіці його розвиток обумовлює більш швидке наповнення ринку різноманітними товарами, розширення якості обслуговування, створення нормального конкурентного середовища, знижує соціальну напругу в суспільстві через самозайнятість, забезпечує самовиживання в умовах жорстокої кризи.

Малий бізнес є одним з визначальних факторів економічних перетворень в Україні. Процес малої приватизації України значно відрізняється від по-

>>>160>>>

дібних процесів інших країн Східної Європи. Основними відмінностями є винятково тривалі терміни проведення малої приватизації (більше трьох років) і різноманітність способів приватизації, що використовуються під час приватизації малих державних підприємств, надання переваги трудовим колективам під час викупу своїх підприємств.

Правовий механізм процесу малої приватизації визначається Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями). Важливим положенням Закону є те, що за бажанням покупця будівлі можуть приватизуватися разом з розміщеними в них об'єктами приватизації, якщо на це немає прямої заборони органу приватизації або місцевих рад народних депутатів.

До об'єктів малої приватизації належать невеликі підприємства або окремі структурні підрозділи підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, легкої промисловості, харчової, переробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, окремих видів транспорту, житлово-експлуатаційного і ремонтного господарства, зокрема:

цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств;

окреме індивідуально визначене майно;

об'єкти незавершеного будівництва і законсервовані об'єкти;

структурні підрозділи (одиниці) інших підприємств, що можуть бути виділені в аналогічні або взаємозамінні види товарів (робіт, послуг).

Не можуть бути об'єктами малої приватизації будівлі (споруди, приміщення) або їхні окремі частини, що мають національну культурну й історичну цінність і перебувають під охороною держави. Не підлягають приватизації також визначені у встановленому порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, що обслуговують винятково громадян, які мають пільги згідно з чинним законодавством.

>>>161>>>

Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні і юридичні особи, що визнаються покупцями згідно з Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств».

Законодавством про приватизацію майна передбачені деякі обмеження щодо покупців об'єктів малої приватизації. Так, покупцями не можуть бути:

юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;

органи державної влади й органи місцевого самоврядування;

працівники органів приватизації й інші особи, яким згідно з чинним законодавством заборонено займатися підприємницькою діяльністю.

Підготовка до малої приватизації складається з таких етапів:

визначення переліків об'єктів, що підлягають приватизації;

підготовка об'єкта малої приватизації до продажу;

визначення ціни продажу об'єкта малої приватизації.

До способів приватизації об'єктів малої приватизації відносять продаж на аукціоні, продаж за конкурсом і викуп.

Конкурс як спосіб приватизації застосовується для продажу об'єктів малої приватизації, що мають соціально важливе значення для даного регіону. Порядок продажу об'єктів малої приватизації на аукціоні і за конкурсом у цілому такий же, як і порядок продажу великих підприємств.

Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які: не продані на аукціоні; включені в перелік об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу; здані в оренду, якщо право на викуп було передбачене договором оренди, укладеним до вступу в силу Закону України «Про оренду державного майна».

Викуп майна підприємств, зданих в оренду, проводиться з дотриманням вимог, передбачених чинним законодавством України про приватизацію.

Порядок викупу об'єкта приватизації визначається Фондом державного майна України.

>>>162>>>

Питания для засвоєння матеріалу:

1. З якою метою проводиться приватизація?

2. У чому полягає відмінність приватизації від роздержавлення?

3. Назвіть та охарактеризуйте суміжні з приватизацією процеси.

4. Визначте коло суб'єктів приватизації. Хто не може бути покупцями при приватизації?

5. Визначте, в чому полягає принципова відмінність між приватизацією та орендою.

6. Який порядок та способи приватизації визначено законом?

7. Які основні завдання і функції Фонду державного майна України?

8. Порівняйте такі способи приватизації, як конкурс та аукціон.

9. Перерахуйте стадії приватизаційного процесу.

10. У чому полягає особливість «малої приватизації»?

11. Яким чином реалізується право громадян на участь в приватизації?

12. Які правові наслідки приватизації?

13. Яку участь у приватизаційному процесі беруть інвестиційні фонди та інвестиційні компанії?

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р.

4. Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» від 6 березня 1992 р.

5. Закон України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р.

6. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1993 р.

7. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. проф. Жук Л.А. — К.: ЕУФІМ,, 2002.

8. Щербина B.C. Господарське право. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>163>>>

Розділ VIII

ФІНАНСОВА ТА БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Фінанси, їх суть, структура і функції. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання

Фінанси є однією з найважливіших економічних категорій, яка характеризує економічні відносини в процесі створення і використання коштів. їх виникнення мало місце в умовах переходу від натурального господарства до регулярного товарно-грошового обміну і було тісно пов'язане з розвитком держави і її потребою в ресурсах.

Найважливішою ознакою фінансів є їх грошова форма вираження і відображення фінансових відносин реальним рухом грошових коштів, що відбувається на другій і третій стадіях відтворювального процесу — у розподілі й обміні.

На стадії розподілу рух вартості в грошовій формі відбувається виокремлено і залежить від руху товарів, характеризується її відчуженням, переходом з рук одних власників у руки інших або цільовим виокремленням (у рамках одного власника) кожної частини вартості. На третій стадії розподілу вартість у грошовій формі обмінюється на товарну форму.

Таким чином, на другій стадії відтворення має місце однобічний рух грошової форми вартості, а на третій — двосторонній рух вартостей, одна з яких знаходиться в грошовій формі, а інша — у товарній. На третій стадії відтворювального процесу відбуваються постійно діючі обмінні операції, що не вимагають якого-небудь суспільного інструмента, де фінанси не функціонують.

Основною галуззю виникнення і функціонування фінансів є друга стадія відтворюваного процесу, на якій відбувається розподіл вартості суспільного продукту за цільовим призначенням і суб'єктами господарювання, кожний з яких повинен одержати свою

>>>164>>>

частку в виробленому продукті. Отже, найважливішою ознакою фінансів як економічної категорії є розподільний характер фінансових відносин.

Фінанси істотно відрізняються від інших економічних категорій, що функціонують на стадії вартісного розподілу: кредиту, заробітної плати і ціни.

Первісною сферою виникнення фінансових відносин є процеси первинного розподілу вартості суспільного продукту, коли ця вартість розпадається на складові її елементи і відбувається утворення різних форм грошових доходів і нагромаджень. Подальший розподіл вартості між суб'єктами господарювання і конкретизація цільового її використання теж відбувається на основі фінансів.

Розподіл і перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов'язково супроводжується рухом грошових коштів, що набувають специфічної форми фінансових ресурсів. Вони формуються в суб'єктів господарювання і держави за рахунок різних видів грошових доходів, відрахувань і надходжень, використання розширеного виробництва, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних і інших потреб суспільства, а також є матеріальними носіями фінансових відносин, що дозволяє виділити фінанси із загальної сукупності категорій, які беруть участь у вартісному розподілі.

Використання фінансових ресурсів здійснюється здебільшого через грошові фонди спеціального цільового призначення, хоча можлива і не фондова форма їхнього використання. До переваг фондової форми розподілу належать: можливість тісніше узгодити задоволення будь-якої потреби з економічними можливостями, забезпечення концентрації ресурсів на основних напрямках розвитку суспільного виробництва, можливість повніше задовольнити суспільні, колективні й особисті інтереси.

Отже, під фінансами слід розуміти грошові відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства в зв'язку з реформуванням грошових доходів і нагромаджень у суб'єктів

>>>165>>>

господарювання і держави, а також використанням їх на розширене виробництво, матеріальне стимулювання працюючих, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

Основним важелем функціонування фінансів є гроші, а причиною виникнення — потреба суб'єктів господарювання і держави в ресурсах, що забезпечують їх діяльність. За допомогою державних фінансів відбувається регулювання масштабів суспільного виробництва в галузевому і територіальному аспектах, захист навколишнього середовища і задоволення інших соціальних потреб. Існування фінансів об'єктивно необхідне, тому що їх функціонування обумовлене потребами суспільного розвитку. Без фінансів неможливо забезпечити індивідуальний і суспільний обіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, стимулювати впровадження науково-технічних досягнень, задовольняти інші суспільні потреби.

Гроші і фінанси — це різні економічні категорії. Гроші є загальним еквівалентом, а фінанси — це економічний інструмент розподілу і перерозподілу національного доходу, знаряддя контролю за ресурсами або система економічних відносин, за допомогою якої створюються і розподіляються грошові кошти.

Таким чином, фінанси — це не гроші, а певні грошові відносини, що виникають між суб'єктами фінансових відносин — державою, підприємствами, громадянами, позабюджетними фондами, органами страхування тощо.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку.

За своєю структурою фінанси поділяються на державні і приватні.

Приватні фінанси залежать від законів ринкової економіки, і їх функціонування та використання

>>>166>>>

спрямоване на одержання прибутку, а державні фінанси виражають інтереси всього суспільства, формуються і використовуються за рішенням органів державної влади і управління. У свою чергу державні фінанси поділяються на фінанси державних підприємств і галузей народного господарства — децентралізовані фінанси і загальнодержавні — централізовані фінанси.

Централізовані фінанси відображають відносини, які пов'язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих фондових коштів. Централізовані фондові кошти надходять у розпорядження держави як суб'єкта влади. За рахунок централізованих фондів фінансуються витрати держави на нові будинки, реконструкцію підприємств, фінансуються установи невиробничої сфери, охорона здоров'я, фізична культура і спорт, оборона країни, управління, прокуратура, судові органи, здійснюється соціальне забезпечення громадян, виділяється будь-яка допомога.

Основними способами формування коштів є податки, збори, платежі, штрафи, страхування, плата за використання природних ресурсів, платежі в централізовані спеціальні фонди грошових ресурсів, позики, грошово-речові лотереї тощо.

Децентралізовані фонди коштів створюються у всіх галузях народного господарства. Підприємства, організації усіх форм власності створюють фонди коштів за рахунок своїх прибутків. Разом з тим, держава зацікавлена в розвитку сільського господарства, тому з бюджету грошові кошти направляються на фінансування розвитку агропромислового комплексу, будівництво зрошувальних систем, дорогих виробничих об'єктів, поліпшення культурно-побутових умов на селі.

Поділ державних фінансів на централізовані і децентралізовані пов'язаний з особливою роллю держави в розподілі національного доходу, наявністю різних форм власності і госпрозрахунковою організацією господарства.

Українська держава, керуючи фінансами і виступаючи у фінансових відносинах як суб'єкт влади і

>>>167>>>

як власник засобів виробництва, установлює порядок мобілізації і використання грошових фондів, особливо централізованих. Від імені держави в цих відносинах виступають компетентні органи. Діяльність держави і її органів у галузі мобілізації, розподілу і витрат централізованих і децентралізованих фондів засобів називається фінансовою діяльністю.

Основним завданням фінансової діяльності держави є максимальне забезпечення свого функціонування і виконання завдань, що постають перед нею на різних етапах розвитку.

Правове регулювання фінансової діяльності є однією з форм державного керівництва економікою. Основи правової регламентації фінансової діяльності даються в Конституції будь-якої держави, що закріплює за вищими органами законодавчої і виконавчої влади управління державними фінансами. Далі ці основи розвиваються і деталізуються у фінансовому законодавстві.

Основними органами управління державними фінансами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Найважливішим фінансовим органом України є Міністерство фінансів України, у систему якого входять Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, обласні фінансові відділи районних, міських державних адміністрацій, державне казначейство.

Фінанси виконують такі функції: фіскальну, розподільну, контрольну і стимулюючу.

Фіскальна функція полягає у вилученні у фізичних і юридичних осіб частини їхнього доходу для утримання органів державної влади і управління, армії, суду, прокуратури, міліції, органів державної безпеки, пенсіонерів тощо.

Розподільна функція полягає в розподілі і перерозподілі внутрішнього валового продукту, у тому числі національного доходу, між окремими сферами, галузями, соціальними групами населення.

Контрольна функція державних фінансів виявля-

>>>168>>>

ється в безпосередньому державному контролі за господарсько-фінансовою діяльністю підприємств, бюджетних організацій і установ, органів влади і правління, юстиції, оборони, науки й ін., а також за дотриманням фінансових зобов'язань перед державою юридичних і фізичних осіб. Державний контроль за фінансовою діяльністю здійснюється Національним банком України, Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Рахунковою палатою, Державною податковою адміністрацією, Міністерством фінансів України, Державним казначейством і Державною контрольно-ревізійною службою. Відомчий контроль за діяльністю підвідомчих підприємств, установ і організацій здійснюють міністерства й інші органи державного управління.

Стимулююча функція полягає в тому, що фінансова система повинна стимулювати виробництво, розвиток ринкової економіки, для чого створюються певні стимули і пільги для суб'єктів фінансово-правових відносин. Наприклад, нині необхідне зниження податкових ставок, процентних ставок із кредитування, поліпшення системи пенсійного забезпечення і соціального страхування.

Державні фінанси є засобом перерозподілу вартості суспільного продукту і частини національного багатства. В основі їх лежить система бюджетів. Кожна держава має свою організацію бюджетної системи і принципи її побудови, тобто бюджетний устрій.

Основним нормативним актом, що регулює відносини, пов'язані з визначенням бюджету, бюджетного устрою, бюджетної системи і бюджетного процесу в Україні, є Бюджетний кодекс.

Бюджетний устрій — це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Як незалежна держава Україна має державний бюджет, що дає змогу їй здійснювати свої основні функції. У складі України є автономне утворення — Автономна Республіка Крим, що також має свій республіканський і місцеві бюджети.

>>>169>>>

Треба відзначити, що на території України існує система місцевих бюджетів, тобто фінансово-економічна база місцевих органів самоврядування, очолюваних місцевими радами народних депутатів.

Таким чином, бюджетна система України складається з: державного (центрального) бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів і бюджетів міст Києва та Севастополя. Місцеві бюджети включають обласні, міські, районні, районні в містах, сільські і селищні. Бюджет Автономної Республіки Крим поєднує республіканський бюджет і бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Криму.

Сукупність і взаємозв'язок бюджетів, що за чинним законодавством існують на території України, складає її бюджетну систему. Складові частини бюджетної системи України тісно пов'язані між собою, хоча не являють собою єдиного бюджету, а поєднуються в зведений бюджет. Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим і вищестоящі місцеві бюджети, обласні і міські Києва та Севастополя одержують допомогу за рахунок відрахувань територіальних надходжень від загальнодержавних податків і зборів, за нормативами, затвердженими Верховною Радою України, і за рахунок субвенцій, субсидій, дотацій з державного бюджету України.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями.

Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спрямована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

>>>170>>>

Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов'язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).

§ 2. Поняття банків. Банківська система України

Слово «банк» походить від італійського «banco», що означає «стіл міняйла». Столи встановлювалися на площах зі жвавою торгівлею, де міняйли допомагали громадянам розбиратися в безлічі монет, які були в обігу, і проводили їх обмін.

Виникнення банків також пов'язано з кредитуванням. Кредитом спочатку займалися лихварі і купці, потім на певному ступені розвитку товарно-грошових відносин банки стали концентрувати у своїх руках величезні грошові кошти, видавати кредити, а самі відкривати торговельні і ремісничі підприємства. Кредити видавалися під заставу нерухомого майна, товарів, коштовностей і рабів. Банківський відсоток за надану позичку досягав 40%. На Русі Ярослав Мудрий установив граничну ставку — до 20% річних. При виникненні банків кредитні, грошові і розрахункові операції зосереджуються в одному центрі і кредит стає платним. Із розвитком банківської системи банки починають бути не тільки посередниками в платежах, але і вкладати свій грошовий капітал у промисловість, сільське господарство, торгівлю, транспорт, зв'язок, страхування. Фінансовий капітал починає зрощуватися з промисловим і торговельним капіталом, і банки стають всесильними монополістами.

За юридичним змістом банк — це кредитна організація, що має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення коштів фізичних і юридичних осіб; розміщення зазначених засобів

>>>171>>>

від свого імені і за свій рахунок на умовах зворотності, платності, терміновості; відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб тощо. Банки виконують такі операції:

1) залучення і розміщення грошових внесків і кредитів;

2) здійснення розрахунків за дорученням клієнтів, банків-кореспондентів та їх касове обслуговування;

3) ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;

4) фінансування капітальних вкладень за дорученням власників і розпорядників інвестованих коштів;

5) випуск платіжних документів і цінних паперів (чеків, акредитивів, акцій, облігацій, векселів тощо);

6) купівля, продаж і збереження платіжних документів, цінних паперів, а також операцій з ними;

7) видача поручительств, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання в грошовій формі;

8) придбання права вимоги постачання товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);

9) придбання за власні гроші засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);

10) купівля в організацій і громадян і продаж їм іноземної валюти в готівці та валюти, що знаходиться на рахунках і внесках;

11) купівля і продаж в Україні й за кордоном банківських металів;

12) залучення і розміщення дорогоцінних металів (у тому числі банківських металів) на рахунки і внески та інші операції з цими цінностями згідно з міжнародною банківською практикою;

13) довірчі операції (залучення і розміщення засобів, керування цінними паперами) за дорученням клієнтів;

14) надання консультаційних послуг;

15) проведення операцій із касового виконання державного бюджету за дорученням Національного банку України;

16) здійснення інших операцій з дозволу Національного банку України.

>>>172>>>

Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р. (з наступними доповненнями і змінами) банки — це установи, що займаються кредитуванням суб'єктів господарської діяльності і громадян за рахунок залучення засобів підприємств, установ, організацій, населення, касовим і розрахунковим обслуговуванням народного господарства, виконанням валютних та інших банківських операцій.

Банки є юридичними особами. Вони економічно самостійні та цілком незалежні від виконавчих і розпорядницьких органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їхньою оперативною діяльністю, а також щодо вимог, що не відповідають чинному законодавству.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає НБУ з мережею своїх установ, на другому — комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфер діяльності.

Банківська система України є одним з найбільш динамічно розвинутих секторів національної економіки, де перехід до ринкових відносин відбувся досить швидко і де реально проходить процес демонополізації, поступово починає діяти конкуренція, гроші і кредит набувають ринкового змісту.

Згідно з Господарським кодексом України банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону.

Банки — це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Вони можуть функціонувати як універсальні або

>>>173>>>

як спеціалізовані — ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Посадовим особам органів державної влади та органів місцевого самоврядування забороняється участь в органах управління банків, якщо інше не передбачено законом.

Банки не відповідають за зобов'язаннями держави, а держава не відповідає за зобов'язаннями банків, крім випадків, передбачених законом, та випадків, коли держава відповідно до закону бере на себе таку відповідальність.

Банки у своїй діяльності керуються Господарським кодексом, Законом «Про банки і банківську діяльність», іншими законодавчими актами.

Суб'єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово «банк» без реєстрації цього суб'єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

§ 3. Правовий статус Державного банку України

Державний банк України керується у своїй діяльності положеннями Конституції України, Господарським кодексом, Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 p., Законом України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються перерахованими вище й іншими законами України.

Національний банк є економічно самостійним органом, що здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у випадках, передбачених законодавством, — також за рахунок Державного бюджету України. Національний банк — юридична особа, яка має відособлене майно,

>>>174>>>

що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.

Згідно з Конституцією України основною функцією Державного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. У виконання цієї функції Державний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи і цінової стабільності.

Крім зазначеної, Державний банк виконує також такі функції:

визначає і проводить грошово-кредитну політику;

монопольно здійснює емісію національної валюти України й організує її обіг;

є кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

установлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів і майна;

визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

визначає напрямки розвитку сучасних електронних банківських технологій, координує і контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності і засобів захисту банківської інформації;

здійснює банківське регулювання і нагляд;

веде Реєстр банків, їх філій і представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ;

представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах;

здійснює валютне регулювання;

забезпечує нагромадження і збереження золотовалютних резервів;

реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Державного банку тощо.

Державний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют і обнародує його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Державний банк використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює і змінює став-

>>>175>>>

ку рефінансування і застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Керівними органами Національного банку є Рада і Правління Національного банку України

Повноваження, склад і порядок формування Ради НБУ визначаються ст. 85 Конституції України і ст. 9 і 10 Закону України «Про Національний банк України».

Правління Національного банку відповідно до основних принципів грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти й інші засоби банківського регулювання забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує виконання інших функцій і здійснює керування діяльністю Державного банку.

Державний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій здійснює такі операції:

надає кредити комерційним банкам;

здійснює дисконтні операції з векселями і чеками;

купує і продає на вторинному ринку цінні папери;

відкриває власні кореспондентські і металеві рахунки в закордонних банках та веде рахунки бан-ків-кореспондентів;

купує і продає валютні цінності з метою монетарного регулювання;

зберігає банківські метали, а також купує і продає банківські, дорогоцінні метали і камені й інші коштовності на внутрішньому та зовнішньому ринках без квотування і ліцензування;

розміщує і виконує операції із золотовалютними резервами України;

веде Державне казначейство України без оплати і нарахування відсотків;

виконує операції з обслуговування державного боргу;

веде особисті рахунки працівників ДБУ;

веде рахунки міжнародних організацій.

Національний банк має право здійснювати й інші операції, необхідні для забезпечення виконання своїх функцій.

>>>176>>>

Правовими формами діяльності ДБУ є видані ним у межах наданих повноважень акти, які можна розділити на такі групи:

правові нормативно-правові акти, що видаються у формі постанов Правління ДБУ, а також інструкцій, положень, правил;

індивідуально-правові акти, видання яких у кожному конкретному випадку породжує, змінює або припиняє конкретні суспільні відносини;

фінансово-правові акти, до яких належать кошториси ДБУ.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 341, 345 ГКУ) основні розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері.

Для здійснення розрахунків суб'єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, ви-мог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов'язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків.

Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування. Договір повинен містити реквізити сторін, умови відкриття і закриття рахунків, види послуг, що надаються банком, обов'язки сторін та відповідальність за їх невиконання, а також умови припинення договору.

>>>177>>>

Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб'єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів.

Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн — учасниць розрахунків.

Загальні умови розрахункових відносин з іноземними державами визначаються міжнародними договорами. Порядок розрахунків і ведення банківських рахунків встановлюється договорами, що укладаються уповноваженими на це банками.

Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про проведення платежів та розрахунків за взаємним дорученням).

Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та інші комерційні документи. Фінансовими документами, що використовуються для здійснення міжнародних розрахунків, є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання платежу.

§ 4. Правове становище комерційних банків

В умовах формування ринкової економіки на Україні з'явилися комерційні банки й інші фінансово-кредитні установи.

17__1.9Я0П

>>>178>>>

Комерційні банки — основна ланка кредитної системи країни, в які входять кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але й залучений фінансовий капітал у виді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і інших джерел. Причому залучені засоби, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційних банків.

Основною метою комерційних банків на ранній стадії розвитку було оперативне одержання їхніми засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (включаючи одержання кредитів), вирішення засновниками за допомогою власного банку своїх групових або індивідуальних проблем, одержання максимального прибутку для своїх акціонерів або пайовиків, а також для власного розвитку.

Спочатку комерційні банки створювалися переважно як галузеві. Деякі банки виникли як дочірні банки державних спеціалізованих банків.

Поступово статус комерційних одержали колишні державні спеціалізовані банки. Так, на базі Жилсоц-банку був організований Укрсоцбанк, Агропромбанку — «Україна», Промбудбанку — Промінвестбанк. Таке роздержавлення зазначених трьох банків привело до створення в банківській системі України нерівних умов для діяльності банків, поставивши в скрутне становище новоорганізовані банки.

Більш правильним було б за колишніми державними банками залишити статус державних спеціалізованих банків, через які направлялася б державна кредитна і фінансова підтримка пріоритетних напрямків розвитку економіки. Так, у більшості країн така підтримка була у сільському господарстві, науці, державних підприємствах, житловому будівництві тощо.

Основним джерелом доходів більшості комерційних банків є відсотки, стягнуті з позичальників за користування позичками. Пояснюється це тим, що банки є фінансовими посередниками, що здійсню-

>>>179>>>

ють перерозподіл коштів між тими, в кого вони звільнилися, і тими, в кого з'явилася в них потреба.

Розмір відсоткової ставки за користування кредитом визначається в процесі переговорів між банком і позичальником при укладанні кредитного договору. Причому відсоток неоднаковий у тому ж банку стосовно різних клієнтів.

При встановленні відсоткової ставки враховується розмір базової відсоткової ставки, установленої Національним банком України, співвідношення попиту та пропозиції на кредит, ступінь ризику, розмір і термін погашення кредиту, перспективи розвитку економіки і рівень інфляції.

Основні принципи діяльності комерційного банку.

Першим і основним принципом діяльності комерційного банку є робота в межах реально наявних ресурсів. Комерційний банк повинен забезпечувати не тільки кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і домагатися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів. Так, якщо банк залучає засоби головним чином на короткі терміни, а вкладає їх переважно в довгострокові позички, то його ліквідність виявляється під загрозою. Наявність у активах банку великої кількості позичок з підвищеним ризиком вимагає від нього збільшення питомої ваги власних засобів у загальному обсязі його ресурсів.

Другим принципом, на якому базується діяльність комерційних банків, є їх економічна самостійність, що передбачає й економічну відповідальність банку за результати своєї діяльності. Принцип цей передбачає свободу розпорядження власними засобами банку і залучених ресурсів, вільний вибір клієнтів і вкладників, розпорядження доходами банку. Прибуток банку, що залишається в його розпорядженні після сплати податків, розподіляється відповідно до рішення загальних зборів акціонерів.

Третій принцип полягає в тому, що взаємини комерційного банку зі своїми клієнтами будуються як звичайні ринкові відносини. Надаючи позички, ко-

>>>180>>>

мерційний банк виходить, насамперед, з ринкових критеріїв прибутковості, ризику і ліквідності.

Четвертий принцип роботи комерційного банку — регулювання державою його діяльності непрямими економічними (а не адміністративними) методами. Держава визначає лише правила для комерційних банків, але не може давати їм наказів.

Комерційні банки здійснюють на договірних засадах кредитно-розрахункове, касове й інше банківське обслуговування підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання операцій і надання послуг, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Порядок створення і діяльності комерційних банків регламентується законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», Господарським кодексом України.

Організаційний устрій комерційних банків відповідає загальноприйнятій схемі керування акціонерного товариства. Вищим органом комерційного банку є загальні збори акціонерів. Загальне керівництво діяльністю банку здійснює рада банку. Вона розглядає проекти кредитних та інших планів банку, затверджує плани доходів і витрат, прибутку банку, розглядає питання про відкриття й закриття філій банку й інших питань, пов'язаних з діяльністю банку, його взаєминами з клієнтами та перспективами розвитку. Склад ради, порядок і терміни виборів її членів визначає загальний напрямок діяльності банку.

Безпосередньо діяльністю комерційного банку керує правління, яке несе відповідальність перед загальними зборами акціонерів і радою банку. Правління складається з голови правління (президента), його заступників (віце-президентів) та інших членів. Засідання правління банку проводяться регулярно. Рішення приймаються більшістю голосів.

Комерційні банки можуть відкривати свої філії і представництва як на території України, так і за її межами на підставі письмової згоди регіонального

>>>181>>>

відділу НБУ. Необхідною умовою їхнього відкриття є повна оплата заявленого статутного фонду банку. І філія, і представництво не є юридичними особами. Вони — відокремлені підрозділи банку, що виступають від його імені і діють на підставі своїх положень, затверджених відповідно до порядку, передбаченого статутом банку.

Діяльність банків у наш час досить широка, але усі види діяльності комерційних банків можна класифікувати на:

активні операції;

пасивні операції;

банківські послуги.

Активні операції банків — це операції, за допомогою яких банки розміщають власний і залучений капітал. До них належать кредитні, касові, акцептні операції, операції із цінними паперами, договори з нерухомістю. Найважливішим з них є кредитні і касові — на їх частку припадає близько 75% балансу.

Змістом пасивних операцій є формування ресурсів з метою акумуляції засобів для наступного фінансування активних операцій. Найважливіший вид пасивних операцій — депозитні операції, тобто всі термінові і безтермінові вклади клієнтів. Іншими видами пасивних операцій є ощадні вклади й емісія банківських та іпотечних облігацій.

Послуги комерційних банків — вид діяльності банків, яка спрямована на залучення фізичних і юридичних осіб як постійних клієнтів. Основними видами банківських послуг є інкасові, акредитивні, перекладні, довірчі, лізингові. Сучасні банки надають понад 200 видів послуг.

§ 5. Кредит, його суть, форми і принципи організації

Термін «кредит» походить від латинського слова «creditum» — «позичка».

Необхідність кредиту обумовлена тим, що в одних виробників є вільні кошти, а іншим вони потрібні

>>>182>>>

для закупівлі товарів. Тому спочатку лихварі, купці, а згодом комерційні банки, брокерські контори, страхові та інвестиційні компанії починають накопичувати позичковий капітал і надавати його промисловцям, фермерам, комерційним структурам, установам, організаціям. Фізичних і юридичних осіб, що надають позичку, називають кредиторами, а тих, хто її бере, — позичальниками.

Кредит — капітал, що позичається, тобто надається кредитором у тимчасове користування позичальникові на умовах платності, зворотності і цільового використання.

Кредит — це довіра або рух позичкового капіталу в грошовій формі, наданий у позичку його власником за умови повернення у визначений термін зі сплатою відсотка.

Основними джерелами позичкового капіталу є вільні кошти, призначені для відновлення основного капіталу, грошові кошти, що накопичуються для купівлі сировини, матеріалів, палива, тимчасово вільний капітал у проміжках між надходженням коштів від реалізації товарів і виплатою заробітної плати, заощадження приватних осіб і населення.

У сучасних умовах основними кредиторами є банки, що надають позички у вигляді кредитів тим особам, що мають потребу в коштах, стягуючи з них певний позичковий відсоток. Джерелом банківського прибутку або позичкового відсотка є прибуток, отриманий у сфері матеріального виробництва.

Питання банківського кредитування регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про банки і банківську діяльність», Положенням Національного банку України «Про кредитування», прийнятим 28 вересня 1995 р. тощо.

Основними принципами кредитування є: платність, терміновість, забезпеченість, рівноправність і цільовий характер.

Принцип платності означає, що за користування кредитом встановлюється оплата у вигляді позичкового відсотка, розміри якого залежать від рівня інфляції, розміру позички, попиту на позичку, суть

>>>183>>>

кредиту, витрат на оформлення позички, взаєл між банком і позичальником та ін.

Принцип терміновості полягає в тому, що пози' видається банком на певний строк, передбачени договорі, і вона повинна бути повернена у визна ний час згідно з договором.

Забезпеченість позички передбачає матеріальї майнове забезпечення отриманого кредиту. У вил ку непогашення заборгованості із кредиту май цінні папери, нерухомість, дорогоцінні метали, к лірні вироби та інше можуть бути джерелом заст або гарантією кредиторові на обов'язкове поверь ня його засобів.

Рівноправність у кредитуванні передбачає одне ві права й обов'язки кредитора і позичальника укладанні договору.

Цільова спрямованість передбачає вкладення риманих кредитних фінансових засобів на визна1 цілі або дії, спрямовані на одержання прибутку і вернення позички. Насамперед, банк повинен зш що позичальник вкладе гроші в справу, дістане г буток і поверне кредит із відсотком.

В умовах трансформації ринкової економіки і дитно-грошові відносини набувають особливої аі альності, тому що від правильного функціонува банківської і кредитної системи залежить поді ший розвиток економіки. Майбутнє економіки раїни і її розквіт залежить від величини процен1 ставки банківського і комерційного кредитів, у коналення системи оподатковування і скороче податкового пресу, що повинно призвести до пож лення дрібного і великого підприємництва і бізн

Розвиток і удосконалення кредитних віднс призвели до виникнення різних форм і видів кр ту.

Державний кредит — це сфера грошових ві, син, що виникають між державою як позичал ком і фізичними і юридичними особами як кред рами в зв'язку зі створенням, розподілом і вик станням централізованого фонду коштів.

В основі державного кредиту лежать урегульо

>>>184>>>

правовими нормами відносини із залучення вільних коштів населення на основі їхньої зворотності, добровільності, а також залучення вільних коштів підприємств, організацій на добровільних засадах. Державний кредит надається в таких формах:

1) державні позики;

2) грошові зобов'язання держави;

3) внески населення в Ощадбанки України;

4) залучення вільних коштів організацій, підприємств, кооперативів, громадських організацій, підприємницьких і комерційних структур.

Банківський кредит надається банками у формі грошових позичок підприємцям і населенню. Кредитором тут є банк. Позички можуть бути гарантовані, тобто забезпечені заставою, і негарантовані. Заставою можуть бути нерухомість, цінні папери, золоті вироби, коштовності й ін. Незабезпечена позичка — це позичка без застави. Також позичка може бути видана під гарантовану заставу, коли треті особи — банки, страхові компанії дають поручительства за кредит.

Комерційний кредит — це кредит, наданий суб'єктами господарської діяльності один одному, у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Знаряддям комерційного кредиту є вексель (різновид цінних паперів). Вексель — це особливий вид письмового боргового зобов'язання, що дає його власникові право сплати позначеної в ньому суми після закінчення визначеного терміну. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути виконувані роботи, послуги, товари, на які дається кредитором позичальникові відстрочка платежу.

Споживчий кредит надає громадянам і населенню позички на придбання товарів тривалого користування з відстрочкою платежу. Позички ці погашаються вроздріб, на виплат. Термін кредиту встановлюється залежно від цілей об'єкта кредитування, розміру позички, платоспроможності позичальника, причому він не повинен перевищувати 10 років із дня його надання. Фізичні особи погашають кредит шляхом перерахування засобів з особистого внеску,

>>>185>>>

депозитного рахунку, переказами через пошту або готівкою.

Національний банк може надавати комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державних цінних паперів, випущених Міністерством фінансів України. Список цінних паперів затверджується Правлінням НБУ і доводиться до комерційних банків на термін, що не перевищує тридцяти днів. Він надається за ломбардною процентною ставкою, яка встановлюється Правлінням НБУ залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку.

Лізинговий кредит передбачає здачу в довгострокову оренду майна (машин, устаткування, транспорту, обчислювальної техніки, будинків, споруд та інше) і супроводжується висновком лізингового договору. Лізинг — це майновий кредит, де лізингода-вець є кредитором, власником, що здає майно в оренду, а лізинговий орендар — користувачем, що взяв у оренду згідно з договором майно на певний строк. До суб'єктів лізингу також належать підприємства, організації, комерційні структури, фірми, що здійснюють виробництво і реалізацію товарів.

Міжнародний кредит надається різним державам, міжнародним кредитно-фінансовим інститутам, фірмам у грошовій і товарній формі.

Іпотечний кредит надається під заставу нерухомого майна. Кредиторами є іпотечні банки, спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки, позичальниками — юридичні і фізичні особи, що мають у власності об'єкти іпотеки або мають поручителів.

Кредитні операції банків полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види за-

>>>186>>>

безпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Банки також можуть здійснювати кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами.

У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Розкрийте поняття, призначення і види кредиту.

2. Які договірні відносини виникають внаслідок кредитних відносин?

3. Перерахуйте головні функції та повноваження Національного банку України.

4. Який порядок реєстрації та організації роботи комерційного банку?

5. Наведіть приклади спеціалізованих та універсальних комерційних банків України.

6. Наведіть приклади республіканських та регіональних комерційних банків України.

7. Які функції покладено на Ощадний банк України?

8. Дайте поняття банківського, міжнародного, споживчого кредиту.

9. Які форми розрахунків існують у господарському обігу?

10. Що таке акредитивні та інкасові форми розрахунків? У чому полягає відмінність між ними?

11. Який порядок відкриття рахунків у банках? Які види рахунків ви знаєте?

12. Розкрийте сутність кореспондентських відносин між банками.

>>>187>>>

Література:

1. Бюджетний кодекс України.

2. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року.

3. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 року.

4. Білуха М. Т. Теорія фінансово-господарського контролю і аудиту. — К., 1996.

5. Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие. М., 1994.

6. Качан О. О. Банківське право: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

7. Основи банківської справи / За ред. Мороза А. Н. — К.: Ліра, 1994.

8. Попович В. М. Правові основи банківської справи та її захист від злочинних посягань. — К.: Правові джерела, 1995.

9. Попович В.М. Управление кредитными рисками заемщика, кредитора, страховщика. К.: Правові джерела, 1996.

10. Фінансове право: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995.

11. Фінансове право: Курс лекцій / В. А. Предборський, Жук Л. А., Зюнькін А. Г. та ін. — К: Правові джерела, 1998.

12. Финансовое право. Учебник / Под ред. Н. И. Хими-чева. — М.: Издательство БЕК, 1996.























































































>>>188>>>

§

Розділ IX

ПОДАТКОВА СИСТЕМА ТА ЇЇ РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Місце і роль податків у державному регулюванні економіки

Серед економічних важелів, за допомогою яких держава впливає на ринкову економіку, важливе місце належить податкам. В умовах ринкової економіки будь-яка держава широко використовує податкову політику як певний регулятор впливу на негативні явища ринку. Податки, як і вся податкова система, є могутнім інструментом управління економікою в умовах ринку.

З отриманням незалежності Україна почала формувати свою власну податкову політику, і нині економіка нашої держави знаходиться на надзвичайно відповідальному етапі становлення ринкових відносин.

Україна, як і інші цивілізовані держави, згідно з її Конституцією, є гарантом соціально-економічного розвитку суспільства, забезпечення належного рівня життя громадян і соціального захисту певних груп населення. Для вирішення і фінансування загальнодержавних завдань використовуються засоби державного і місцевого бюджетів, з яких фінансується утримання — державних службових рівнів армії, освіти, охорони здоров'я, культури.

Застосування податків є одним з економічних методів управління і забезпечення взаємозв'язку загальнодержавних інтересів з комерційними інтересами підприємців, підприємств незалежно від форм власності й організаційно-правової форми підприємства. За допомогою податків визначаються взаємини підприємців, підприємств усіх форм власності з державними і місцевими бюджетами, з банками, а також з вищестоящими організаціями. За допомогою податків регулюється зовнішньоекономічна діяльність, включаючи залучення іноземних інвестицій, формується госпрозрахунковий дохід і прибуток підприємства.

>>>189>>>

В умовах переходу від адміністративно-директивних методів управління до економічних різко зростає роль податків як регулятора ринкової економіки, як засобу заохочення і розвитку пріоритетних галузей народного господарства, через податки держава може проводити енергійну політику щодо розвитку наукоміст-ких виробництв і ліквідації збиткових підприємств.

Як відомо, податки з'явилися з поділом суспільства на класи і виникненням держави. В історії розвитку суспільства ще жодна держава не змогла обійтися без податків, оскільки для виконання своїх функцій із задоволення колективних потреб їй потрібна певна сума коштів, що можуть бути зібрані тільки за допомогою податків. На основі цього мінімальний розмір податкового тягаря визначається сумою витрат держави на виконання мінімуму його функцій, які стосуються управління, оборони, суду, охорони порядку тощо — чим більше функцій покладено на державу, тим більше вона повинна збирати податків.

Таким чином, податки виражають обов'язок усіх юридичних і фізичних осіб, що одержують доходи, брати участь у формуванні державних фінансових ресурсів. Тому податки є найважливішою ланкою фінансової політики держави в сучасних умовах.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що вилучення державою на користь суспільства певної частини валового внутрішнього продукту у вигляді обов'язкового внеску, який роблять основні учасники виробництва, і складає сутність податку. А економічний зміст податків виражається взаєминами господарюючих суб'єктів і громадян, з одного боку, і держави, з іншого боку, із приводу формування державних фінансів.

§ 2. Поняття, основні елементи податків, їхні види і функції

Суть і основні поняття оподатковування визначені Законом України «Про систему оподатковування» від 25 червня 1991 р.

>>>190>>>

Згідно з цим законом (ст. 2), податки і збори (обов'язкові платежі) у бюджети й у державні цільові фонди — обов'язковий внесок у бюджет відповідного рівня або державний цільовий фонд, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподатковування.

Державні цільові фонди — це фонди, що створені згідно з законами України і формуються за рахунок визначених законами України податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності і фізичних осіб.

Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) у бюджети й у державні цільові фонди, стягнутих у встановленому законами України порядку, складає систему оподатковування.

Податкова система базується на відповідних законодавчих актах держави, що встановлюють конкретні методи побудови і стягування податків, тобто визначають конкретні елементи податків. При розгляді цих характеристик податку можна скласти уявлення про податок і його сутність.

Об'єкт оподатковування — доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподатковування.

Платники податків — юридичні і фізичні особи, на які згідно з законами України покладений обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі). Залежно від постійного місцезнаходження платники податків поділяються на:

резидентів — осіб, що мають постійне місце проживання або місце перебування в Україні кількістю 183 і більше календарних днів у році, підлягають оподатковуванню з усіх джерел і несуть повну податкову відповідальність;

нерезидентів — осіб, що не мають постійного місця перебування в Україні і підлягають оподатковуванню тільки за доходами, отриманими на тери-

>>>191>>>

торії України, і несуть обмежену податкову відповідальність.

Джерело податку — дохід, що використовується платником податків для виплати податку.

Ставка податку — величина податку з одиниці об'єкта оподатковування. Ставка податку може бути встановлена як у твердій сумі (при цьому розмір податку визначається на кожну одиницю обкладання в конкретній фінансовій величині), так і у відсотках (розмір податку встановлюється у відповідному відношенні до одиниці оподатковування). Наприклад, ставка податку на прибуток підприємств — 30% до оподатковуваного прибутку. Ставки податків та інших обов'язкових платежів установлюються Верховною Радою України і не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Термін сплати податку — встановлена законом дата, до якої податок повинен бути сплаченим. Порушення терміну сплати карається накладенням адміністративного штрафу, фінансових санкцій і нарахуванням пені за кожний день прострочення.

Податкові пільги — це повне або часткове звільнення юридичних і фізичних осіб від сплати податків. У законодавчих актах України передбачені такі види податкових пільг: неоподатковуваний мінімум об'єкта, звільнення від оплати податків окремих осіб, категорій платників; зниження ставок податку; цільові податкові пільги, включаючи податкові кредити, інші податкові пільги.

Діючі пільги з оподаткування прибутку підприємств спрямовані на стимулювання фінансування витрат на розвиток виробництва і невиробничого будівництва, розвиток нових підприємств, зайнятості інвалідів, соціально-культурної і природоохоронної сфер, благодійної діяльності.

Податки можуть стягуватися такими способами:

Кадастровий (від слова кадастр — таблиця, довідник), коли об'єкт податку диференційований на групи за певною ознакою. Перелік цих груп і їх ознаки заносяться в спеціальні довідники. Для кожної групи встановлена індивідуальна ставка податку. Такий

>>>192>>>

метод характерний тим, що величина податку не залежить від прибутковості об'єкта.

Прикладом такого податку може служити податок на власників транспортних засобів. Він стягується за встановленою ставкою від потужності транспортного засобу, незалежно від того, використовується цей транспортний засіб або простоює.

На основі декларації — документа, у якому платник податку приводить розрахунок доходу і податку з нього. Характерною рисою такого методу є те, що виплата податку здійснюється після одержання доходу й особою, що одержує дохід. Прикладом може служити податок на прибуток.

З джерела доходу податок вноситься особою, яка виплачує дохід. Оплата податку здійснюється до одержання доходу, причому одержувач доходу отримує його зменшеним на суму податку. Наприклад, прибутковий податок з фізичних осіб. Цей податок виплачується підприємством або організацією, на якій працює фізична особа до виплати заробітної плати. З неї віднімається сума податку і перераховується в бюджет, а решта виплачується працівникові.

Податки покликані здійснювати ряд функцій, що визначають їх суть, властивості й обумовлюють значення в системі державних заходів регулювання економіки. Основними функціями податків є фіскальна, регулююча, розподільна і соціальна. Додаткові (підфункції): контрольна, стимулююча, стримуюча.

Першою і найбільш послідовно реалізованою функцією податків є фіскальна (бюджетна) функція. Формування доходної частини державного бюджету на основі стабільного і централізованого стягування податків перетворює державу в найбільший економічний суб'єкт. Через фіскальну функцію реалізується головне суспільне призначення податків — формування фінансових ресурсів держави. У рамках цієї функції можна виділити дві підфункції — контрольну і розподільну.

Контрольна підфункція податків як фінансової категорії полягає в тому, що з'являється можливість

>>>193>>>

кількісного відображення податкових надходжень і їх порівняння з потребами держави у фінансових ресурсах. Завдяки цій підфункції оцінюється ефективність кожного податкового каналу і податкового «пресу» у цілому, виявляється необхідність внесення змін у податкову систему і бюджетну політику. Контрольна підфункція податково-фінансових відносин виявляється в умовах дії розподільної підфункції. Таким чином, ці підфункції в органічній єдності визначають ефективність податково-фінансових відносин і бюджетної політики.

Здійснення контрольної підфункції податків, її повнота і глибина залежать від податкової дисципліни. Суть її в тому, щоб юридичні і фізичні особи вчасно й у повному обсязі сплачували встановлені законодавством податки. Податкові надходження повинні бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному розрізі. Стабільність надходжень — гарантія того, що передбачені законом про бюджет на поточний рік доходи будуть отримані в повному обсязі. Рівномірність розподілу податків у територіальному розрізі необхідна для забезпечення достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи.

Наступною функцією податків є регулююча функція, її суть полягає у впливі податків на різні боки діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об'єктивним явищем, то вплив податків здійснюється незалежно від волі держави, яка їх установлює. Разом з тим держава може використовувати їх з метою регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства. Але така цілеспрямована податкова політика можлива тільки завдяки властивій податкам регулюючій функції.

Державне регулювання здійснюється в двох основних напрямках:

регулювання ринкових, товарно-грошових відносин. Воно полягає головним чином у визначенні «правил гри», тобто розробці законів, нормативних актів, що визначають взаємини діючих на

>>>194>>>

ринку осіб, насамперед підприємців, роботодавців і найманих робітників. До них належать закони, декрети, постанови, інструкції державних органів; • регулювання розвитку народного господарства, суспільного виробництва в умовах, коли основним об'єктивним економічним законом, що діє в суспільстві, є закон вартості. Тут мова йде головним чином про фінансово-економічні методи впливу держави на інтереси людей, підприємців з метою спрямування їхньої діяльності в потрібному, вигідному суспільству напрямку.

Таким чином, центральне місце в комплексі фінансово-економічних методів займають податки. Маневруючи податковими ставками, пільгами і штрафами, змінюючи умови оподатковування, вводячи одні і скасовуючи інші податки, держава створює умови для прискореного розвитку певних галузей і виробництв, сприяє вирішенню актуальних для суспільства проблем.

У складі регулюючої функції податків можна виділити стимулюючу і стримуючу підфункції.

За допомогою податків, пільг і санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення кількості робочих місць, капітальні вкладення в розширення виробництва. Стимулювання технічного прогресу за допомогою податків проявляється, насамперед, у тому, що сума прибутку, спрямована на технічне переозброєння, реконструкцію, розширення виробництва товарів народного споживання, устаткування для виробництва продуктів харчування звільняється від оподатковування.

Стримуюча підфункція податків, наприклад, може виявлятися через уведення акцизів на тютюнові вироби й алкогольні напої, що збільшують їх ціну. У результаті зменшується вживання цих виробів.

За допомогою податків держава перерозподіляє частину прибутку підприємств і підприємців, доходів громадян, направляючи їх на розвиток виробничої і соціальної інфраструктури, на інвестиції, капіталомісткі й фондомісткі галузі з тривалими строками окупності витрат: залізниці й автостради, добув-

>>>195>>>

ні галузі, електростанції тощо. Таким чином податки здійснюють розподільну функцію.

Податки відіграють важливу роль у соціальному житті суспільства, виконуючи соціальну функцію. Від розмірів і кількості податків залежить благоустрій громадян держави. В міру підвищення гнучкості податкової системи державні органи все частіше надають окремим групам населення податкові пільги з метою пом'якшення соціальної нерівності. Широко розповсюджені податкові пільги багатодітним родинам, студентам і особам, що підвищують свою кваліфікацію. Часто податкові пільги надаються дрібним і середнім підприємцям, фермерам, але ці пільги носять уже не тільки соціальний, але і регулюючий характер.

Зазначене розмежування функцій податкової системи має умовний характер, тому що всі вони переплітаються і здійснюються одночасно.

Перейдемо до розгляду видів податків. Перший вид — податки на доходи і майно: прибутковий податок, податок на прибуток підприємств і організацій; податок на майно, плата за землю, податок на промисел тощо. Вони стягуються з конкретної фізичної або юридичної особи, їх називають прямими податками. Другий вид — податок на товари і послуги: податок на додану вартість; акцизи (податки, послуги, що включаються прямо в ціну товару); мита. Це непрямі податки. На відміну від прямого оподатковування розмір непрямого податку не залежить від доходів платників податків, а фіксується в ціні товару або послуги. Непрямі податки зручні в застосуванні. Для них характерна простота вилучення, вони забезпечують регулярність надходжень у бюджет, стягування податків не вимагає розвинутого податкового апарату.

Співвідношення між доходами, що надійшли в бюджет у вигляді прямих або непрямих податків, залежить від рівня економічного розвитку країни. Непряме оподатковування переважає в країнах, що розвиваються, для яких це основна форма мобілізації податкових надходжень у бюджет.

>>>196>>>

Системи стягування податків залежно від розміру доходу платника можна розділити на: системи пропорційного оподатковування (однакова частка податку в доходах, незалежно від їх розміру), системи прогресивного оподатковування (передбачають зростання величини ставки із зростанням доходу), системи регресивного оподатковування (зменшення ставки податку із зростанням доходу).

Розглянувши теоретичні положення, що стосуються податків, перейдемо до розгляду податкової системи України.

§ 3. Податкова система України

В Україні, як і в будь-якій іншій державі, господарюючі суб'єкти повинні віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби. Ця частина доходів передається державі у вигляді податків. У контексті дії свого суверенітету держава в нормативному порядку встановлює і вимагає виконання податкових зобов'язань. Податки, що діють на території тієї або іншої держави, складають його податкову систему.

Правову основу податкової системи України складають з урахуванням змін і доповнень, Закон України «Про систему оподатковування» від 25 червня 1991 p., Закон України «Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків і інших обов'язкових платежів» від 22 грудня 1994 p., Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 p., Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 p., Закон України «Про податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991 p., Закон України «Про плату за землю» від 28 грудня 1994 p., Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р., Указ Президента України «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня

>>>197>>>

1998 р., Декрет Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 p., Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок громадян» від 26 грудня 1992 p., Декрет Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 р. та ін.

Закон України «Про систему оподатковування» визначає основні принципи побудови системи оподатковування в Україні, податки і збори в бюджет і позабюджетні цільові фонди, а також права, обов'язки і відповідальність платників податків. У цьому Законі визначені правила встановлення і скасування податків і зборів, принципи оподатковування в Україні, суб'єкти й об'єкти оподатковування.

Встановлення і скасування податків і зборів у бюджети й у державні цільові фонди, а також пільги їх платникам здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами згідно з цим Законом, іншими законами України про оподатковування. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть установлювати додаткові пільги щодо оподатковування в межах сум, що надходять у їхні бюджети.

Ставки, механізм стягування податків і зборів, за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподатковування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподатковування.

Зміни і доповнення в цей Закон, інші закони України про оподатковування щодо надання пільг, зміни податків, зборів, механізму їхньої сплати вносяться в закони України про оподатковування не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року.

Принципами побудови системи оподатковування є:

стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного обновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високо-технологічної продукції;

>>>198>>>

стимулювання підприємницької виробничої діяльності й інвестиційної активності шляхом введення пільг щодо оподаткування прибутку;

обов'язковість — впровадження норм відносно сплати податків і зборів, визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподатковування за звітний період, і встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

рівнозначність і пропорційність;

рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів;

соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпеченого населення;

стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів на підставі показників розвитку національної економіки і фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

рівномірність сплати — встановлення термінів сплати податків і зборів, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження засобів у бюджет для фінансування витрат;

компетентність — встановлення і скасування податків і зборів, а також пільг їх платникам може здійснюватися тільки уповноваженими органами;

єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору, об'єкта оподатковування, джерела сплати податку і збору, податкового періоду, ставок податку і збору, термінів і порядку сплати податку, основ для надання податкових пільг;

доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків.

Види податків і зборів закріплені ст. 13 Закону

>>>199>>>

України «Про систему оподатковування». В Україні стягуються:

загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі);

місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).

До загальнодержавних відносяться такі податки і збори (обов'язкові платежі):

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок із власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір у Фонд для проведення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове соціальне страхування;

17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

18) збір у Державний інноваційний фонд;

19) плата за торговельний патент на деякі види підприємницької діяльності;

20) фіксований сільськогосподарський податок;

21) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмільництва;

22) гербовий збір;

23) єдиний збір, що стягується в пунктах пропуску через державний кордон України;

>>>200>>>

24) збір за використання радіочастотного ресурсу України.

Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і стягуються на всій території України.

До місцевих податків відносяться:

1) податок на рекламу;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів відносяться:

1) готельний збір;

2) збір за паркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш у бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно— і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі і сфери послуг;

14) збір із власників собак;

15) екскурсійно-туристичний збір.

До суб'єктів малого підприємництва в Україні може застосовуватися спрощена система оподатковування згідно з Указом Президента України від 28 червня 1999 р. «Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва». Ця система оподатковування може застосовуватися для таких суб'єктів малого підприємництва:

фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи й у трудових відносинах з якими, включаючи членів їхніх родин, протягом року перебуває не більше 10 осіб і розмір виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень;

>>>201>>>

юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, у яких за рік середньоспи-сочна чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і розмір виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.

Ставка єдиного податку для суб'єктів малого підприємництва — фізичних осіб установлюється місцевими радами за місцем їхньої державної реєстрації і не може складати менше 20 гривень і понад 200 гривень на місяць. Якщо платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої робочої сили або при участі в підприємницькій діяльності членів його родини, ставка єдиного податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.

Платник єдиного податку звільняється від обов'язку нарахування, відрахування і перерахування в державні цільові фонди зборів, пов'язаних з виплатою заробітної плати працівникам.

Юридичні і фізичні особи сплачують єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України. Після одержання податкових надходжень відділення Державного казначейства України перелічують суми єдиного податку в такий спосіб:

для фізичних осіб:

у місцевий бюджет — 43%;

у Пенсійний фонд України — 42%;

на обов'язкове соціальне страхування — 15%;

для юридичних осіб:

у державний бюджет України — 20%;

у місцевий бюджет — 23%;

у Пенсійний фонд України — 42%;

на обов'язкове соціальне страхування — 15%.

Суб'єкти підприємницької діяльності — юридичні особи, що перейшли на спрощену систему оподатковування, обліку і звітності, самостійно вибирають одну з таких ставок єдиного податку:

>>>202>>>

6% суми виторгу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без обліку акцизного збору у випадку сплати ПДВ згідно з Законом України «Про ПДВ»;

10% суми виторгу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору у випадку включення ПДВ до складу єдиного податку.

Суб'єкти малого підприємництва, що перейшли на єдиний податок, не сплачують такі види податків і зборів (обов'язкових платежів):

ПДВ, крім випадку, коли юридична особа вибрала спосіб оподатковування доходів за єдиним податком за ставкою 6%;

податок на прибуток підприємств;

податок на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб — суб'єктів малого підприємництва);

плату за землю;

збір за спеціальне використання природних ресурсів;

збір у фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення;

збір у Державний інноваційний фонд;

збір на обов'язкове соціальне страхування;

відрахування і збори на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України;

комунальний податок;

податок на промисел;

збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі і сфери послуг;

внески у Фонд України соціального захисту інвалідів;

внески в Державний фонд сприяння зайнятості населення;

плата за патенти згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

Порядок ведення спрощеного обліку і звітності суб'єктами малого підприємництва затверджується Міністерством фінансів України.

>>>203>>>

§ 4. Прямі податки

До прямих податків, що стягуються з юридичних осіб, відносяться: податок на прибуток, податок на майно, плата за землю, податок із власників транспортних засобів. Розглянемо ці податки докладніше.

Податок на прибуток — обов'язковий платіж у бюджет, який сплачують усі підприємства, незалежно від форми власності, з балансового прибутку.

Стягування податку здійснюється згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 р.

Основними платниками податків є:

з числа резидентів — суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, суспільні й інші підприємства, установи й організації, що здійснюють діяльність, спрямовану на одержання прибутку як на території України, так і за її межами;

з числа нерезидентів — фізичні або юридичні особи, створені в будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їхнього походження в Україні, за винятком установ і організацій, що мають дипломатичний статус або імунітет згідно з міжнародними договорами України або законом.

Одним з центральних і найважливіших питань є визначення оподатковуваного об'єкта. Ст.З Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» стосується характеристики об'єкта оподатковування і порядку нарахування оподатковуваного прибутку.

Об'єктом оподатковування є прибуток, що визначається шляхом зменшення суми скоректованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податків і на суму амортизаційних відрахувань.

Розглянемо основні показники прибутку:

Валовий дохід — загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, ма-

>>>204>>>

теріальній або нематеріальній формах як на території України, так і за її межами.

Валовий дохід включає загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг), від здійснення банківських, страхових операцій, доходи від спільної діяльності й у вигляді дивідендів, доходи, не враховані в розрахунку валового доходу періодів, що передують звітному і виявлені в звітному періоді.

З валового доходу виключаються суми акцизного збору, податку на додану вартість, отримані (нараховані) підприємством у складі ціни продажу продукції; суми коштів або вартість майна, отримані платником податків у вигляді компенсації, за рішенням суду, у вигляді прямих інвестицій у корпоративні права; доходи від спільної діяльності на території України без створення юридичної особи; сума міжнародної технічної допомоги і т. д.

У такий спосіб одержують скоректований валовий дохід — це валовий дохід, зменшений у порядку, що викладений вище (тобто в порядку п.4.2 статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Валові витрати — сума яких-небудь витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), що дістаються (виробляються) таким платником для їхнього подальшого використання у власній господарській діяльності.

Амортизаційні відрахування. Амортизація основних фондів і нематеріальних активів — поступове використання коштів на їхнє придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоректованого прибутку платника податку в межах норм амортизаційних відрахувань.

Амортизації підлягають витрати на: придбання основних фондів і нематеріальних активів для власного виробничого використання; проведення усіх видів ремонту; придбання, ремонт і модернізацію легкового автотранспорту юридичними особами, господарською діяльністю яких є надання платних послуг

>>>205>>>

з перевезення громадян; поліпшення якості земель, не зв'язаних з будівництвом.

Не підлягають амортизації і цілком відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на: придбання і відгодівлю худоби; вирощування багаторічних плодоносних насаджень; придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшого продажу іншим особам; утримання основних фондів, що знаходяться в консервації.

Відповідно до перерахованих економічних показників формується прибуток як об'єкт оподатковування.

Ставка податку на прибуток. За ставкою 30% до об'єкта оподатковування обкладається: прибуток платника податків, включаючи підприємства, які ґрунтуються на власності окремої фізичної особи; виграш по лотереї, у казино, в інших гральних місцях; прибуток нерезидентів, отриманий у вигляді доходів за безвідсотковими облігаціями або казначейськими зобов'язаннями; доходи нерезидентів у вигляді страхових внесків, премій і т. д. Резиденти, що здійснюють виплату доходу нерезидентам від здійснення портфельних інвестицій у процентні облігації або процентні казначейські зобов'язання, також зобов'язані сплачувати податок у розмірі 30%.

Резидент або постійне представництво нерезидента з доходу від господарської діяльності сплачує податок на репатріацію доходів у розмірі 15% від суми такого доходу. Суми доходів нерезидентів, отриманих у вигляді дивідендів, також обкладаються за ставкою 15% від нарахованої суми виплати.

Валові доходи від страхової діяльності (крім страхування життя) обкладаються за ставкою 3% від суми валового доходу.

Від оподатковування звільняються:

1. Доходи неприбуткових організацій, якими є (п. 7.11):

а) органи державної влади України, органи місцевого самоврядування і створені ними установи, що утримуються за рахунок засобів відповідних бюджетів;

>>>206>>>

б) благодійні фонди і благодійні організації;

в) пенсійні фонди, кредитні союзи;

г) союзи, асоціації й інші об'єднання юридичних осіб, житлово-будівельні кооперативи, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються тільки за рахунок внесків засновників і не здійснюють підприємницьку діяльність, за винятком одержання пасивних доходів;

д) релігійні організації.

2. Прибуток підприємств і організацій громадських організацій інвалідів, майно яких є їхньою власністю, отримане від продажу товарів, крім підакцизних товарів і прибутку, отриманого від грального бізнесу.

3. Прибуток підприємств, отриманий від продажу на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва, спрямований на збільшення обсягів виробництва і зменшення роздрібних цін таких продуктів (перелік спеціальних продуктів дитячого харчування встановлюється Кабінетом Міністрів України).

Другим видом прямих податків є податок на майно підприємства. В Україні питання оподатковування майна підприємств ще не знайшло свого вирішення. Але на сьогоднішній день, за дорученням Кабінету Міністрів України, розроблено проект Закону України «Про податок на нерухоме майно (нерухомість) ».

Основною метою розробленого проекту закону є забезпечення виконання всіма суб'єктами підприємницької діяльності зобов'язань перед державою зі сплати податків, більш ефективного використання виробничого і житлового фондів та створення сприятливих умов для інвестування в економіку України. Крім того, введення в чинність закону сформує стабільне джерело поповнення бюджету, що створить необхідні умови для підвищення життєвого рівня населення.

Проектом закону пропонується обкладати будівлі і спорудження за ставкою, що встановлюється органами місцевого самоврядування при затвердженні

>>>207>>>

бюджету на черговий податковий рік, у розмірах не менше 0,2%.

Об'єктом оподатковування нерухомості є жилі будинки або їхні частини (квартири), садові будинки, дачі, гаражі й інші будівлі, споруди, їхні структурні компоненти.

Проектом закону передбачені пільги для фізичних осіб при сплаті податку на нерухомість (для самотніх осіб, пенсіонерів). Оподатковування нерухомості спрямоване на стягування податку з великих квартир та будинків і стосується тільки найзаможні-ших прошарків населення, що мають значні надлишки площі або здають будівлі в оренду.

Вирішення питання з впровадження податку на нерухомість знаходиться під постійним контролем уряду.

Плата за землю є традиційним податком і має давнє походження. З його допомогою перерозподіляється та частина чистого прибутку, що отримана виробниками іноді поза зв'язком з їхніми витратами і зусиллями, завдяки наявності земельної ділянки. В Україні порядок сплати податку на землю регулюється Законом України «Про плату за землю» від З липня 1992 р.

Згідно з цим Законом використання землі в Україні є платним. Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі і землекористувачі, крім орендарів, платять податок за землю.

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, що знаходиться у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач, у тому числі орендар.

Розмір земельного податку встановлюється з розрахунку на рік у вигляді платежів за одиницю земельної площі.

Середні ставки податку варіюються залежно від конкретного регіону і цільового використання землі (сільськогосподарського і не сільськогосподарського

>>>208>>>

призначення). Одиницею нарахування податку, стосовно якої використовуються законодавчо закріплені ставки, є один гектар.

Звільняються від сплати податку на землю:

заповідники, парки, ботанічні сади;

вітчизняні дослідницькі господарства науково-дослідних установ;

органи державної влади й організації, що цілком утримуються за рахунок бюджету;

вітчизняні установи культури, науки, освіти, охорони здоров'я;

релігійні і благодійні організації (зареєстровані).

Юридичні особи самостійно обчислюють суму податку на землю в порядку, визначеному Законом, за формою, установленою Головною державною податковою інспекцією України і щорічно за станом на 1 січня і до 1 лютого представляють дані відповідній Державній податковій інспекції.

Податок на власників транспортних засобів характерний для багатьох держав. Зараз його застосування регламентоване Законом України «Про податок із власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів» від 11 грудня 1991р.

Платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи й організації, що є юридичними особами, іноземні юридичні особи, а також громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, що мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні транспортні засоби.

Об'єктами оподатковування є: трактори (крім тих, що на гусеничному ходу); автомобілі, призначені для перевезення не менше 10 осіб, включаючи водія; автомобілі легкові, вантажні, спеціального призначення; мотоцикли і велосипеди з установленим двигуном, яхти і судна вітрильні з допоміжним двигуном або без нього (крім спортивних); човни моторні і катери.

Ставки такого податку встановлюються ст.З За-

>>>209>>>

кону України «Про податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів» і встановлюються залежно від об'єкта оподатковування (автомобілі легкові, вантажні, мотоцикли тощо).

Від сплати податку звільняються:

підприємства автомобільного транспорту загального користування — щодо транспортних засобів, зайнятих на перевезенні пасажирів, на які встановлені тарифи оплати проїзду в цих транспортних засобах;

навчальні заклади, що цілком фінансуються з бюджетів;

на 50% — сільськогосподарські підприємства-то-варовиробники за трактори, автобуси і спеціальні автомобілі для перевезення людей з кількістю місць не менше десяти;

г) на 50% — громадяни, у власності яких знаходяться легкові автомобілі, виготовлені в країнах СНД і поставлені на облік в Україні до 1990 року включно.

Термін сплати:

для фізичних осіб — перед реєстрацією, перереєстрацією транспортних засобів, а також перед технічним оглядом транспортних засобів щорічно або один раз у два роки, але не пізніше першого півріччя, у якому проводиться технічний огляд;

для юридичних осіб — щокварталу рівними частинами до 15 числа місяця, що настає за звітним кварталом.

Відносини, що виникають у зв'язку зі стягуванням фіксованого сільськогосподарського податку,

регулюються Законом України «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17 грудня 1998 р.

Фіксований сільськогосподарський податок — це податок, що не змінюється протягом визначеного часу і стягується з одиниці земельної площі. (Закон набрав чинності з 1 січня 1999 р. і діє до 1 січня 2004 p.).

Фіксований сільськогосподарський податок сплачується в рахунок наступних податків і зборів (обов'яз-

>>>210>>>

кових платежів): податку на прибуток підприємств; плати (податку) за землю; податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; комунального податку; збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Держбюджету; збору у Фонд для здійснення заходів для ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальному захисту населення; збору на обов'язкове соціальне страхування; збору на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України; збору на обов'язкове державне пенсійне страхування; збору в Державний інноваційний фонд; плати за придбання торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності; збору за спеціальне використання природних ресурсів (щодо користування водою для потреб сільського господарства).

Інші податки і збори (обов'язкові платежі), визначені Законом «Про систему оподатковування», сплачуються сільськогосподарськими товаровиробниками в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України.

Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, селянські й інші господарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою і збутом сільськогосподарської продукції, у яких сума, отримана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва і продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50% загальної суми валового доходу підприємства.

До платників такого податку відносяться також власники земельних ділянок і землекористувачі, у тому числі орендарі, які виготовляють товарну сільгосппродукцію .

Платники фіксованого сільськогосподарського податку мають право на вибір форми фіксованого сільськогосподарського податку в грошовій формі або у вигляді постачань сільськогосподарської продукції.

Об'єктом оподатковування є площа сільськогос-

>>>211>>>

подарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробникові у власність або наданих йому в користування, у тому числі на умовах оренди.

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їхньої грошової оцінки, у таких розмірах: для ріллі, сінокісних угідь і пасовищ — 0,5; для багаторічних насаджень — 0,3.

Платники податку представляють розрахунок органові Державної податкової інспекції за місцем перебування платника податку до 1 лютого поточного року.

Сплата податку проводиться щомісяця до 20 числа наступного місяця в розмірі однієї третини суми податку, визначеної на кожен квартал від річної суми податку, у таких розмірах: у І кварталі — 10%; у II кварталі — 10%; у III кварталі — 50%; у IV кварталі — 30%.

Однією зі сторін податкових правовідносин — платником податків, виступає громадянин України. Нарівні з юридичними особами громадяни сплачують: податок із власників транспортних засобів, плату за землю, місцеві податки і збори. За умови, якщо вони зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, громадяни сплачують податок на додану вартість, акцизний збір і т. д. До сплати прибуткового податку і податку на промисел залучаються тільки фізичні особи.

Фізичні особи — платники податків, наділені тими ж податковими правами і несуть такі ж зобов'язання перед податковою інспекцією, що і юридичні особи.

Різниця між оподатковуванням громадян і юридичних осіб полягає в механізмі оподатковування і в стягуванні не внесених у термін податків (з юридичних осіб платежі стягуються в безперечному порядку, а з громадян — за рішенням суду або виконавчого нотаріуса).

З метою забезпечення контролю за правильністю сплати податків та інших обов'язкових платежів фізичними особами створено Державний реєстр фізич-

>>>212>>>

них осіб — платників податків, що діє згідно з Законом України «Про Державний реєстр фізичних осіб — платників податків і інших обов'язкових платежів» від 22 грудня 1994 р.

Державний реєстр — це автоматизований банк даних, створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, що зобов'язані сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі в бюджети і внески в державні цільові фонди в порядку і на умовах, обумовлених законодавчими актами України. Для осіб, які за своїми релігійними або іншими переконаннями відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера й офіційно сповіщають про це у відповідні державні органи, зберігаються раніше установлені форми обліку платників податків. У паспортах цих осіб робиться оцінка про наявність у них права здійснювати які-небудь платежі без ідентифікаційного номера.

Прибутковий податок з фізичних осіб є одним з основних видів прямих податків і стягується з доходів трудящих. Існуючий порядок оподатковування фізичних осіб визначається Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян» від 26 грудня 1992 р. з урахуванням змін і доповнень, внесених пізніше.

Платниками прибуткового податку (суб'єктами оподатковування) в Україні є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які як мають, так і не мають постійного місця проживання в Україні.

До громадян, які мають постійне місце проживання, відносяться громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які проживають в Україні в цілому не менше 183 дні у календарному році.

Загальним об'єктом оподатковування є доходи, отримані як у грошовій, так і натуральній формі. Для визначення індивідуального об'єкта оподатковування тієї або іншої групи громадян-платників податків визначаються умови, за яких вони платять той або інший варіант прибуткового податку.

>>>213>>>

У залежності від джерела одержання доходу виділяють такі категорії платників податків:

громадяни, які одержують дохід за основним місцем роботи (служби, навчання);

громадяни, які одержують дохід не за місцем основної роботи (служби, навчання);

громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю;

громадяни, які не мають постійного місця проживання в Україні;

іноземні громадяни й особи без громадянства.

При стягуванні податків з цих категорій громадян існують особливості визначення об'єктів оподатковування і порядку нарахування податку, що визначені розділами IIVI Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян». Так, наприклад, об'єктом оподатковування в громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), отриманий з різних джерел як на території України, так і за її межами. Об'єктом оподатковування в громадян, які не мають постійного місця проживання в Україні, є дохід, отриманий із джерел на Україні.

Декретом передбачається досить великий перелік доходів, що не підлягають оподаткуванню. До них відносяться: допомога з державного соціального страхування і державного соціального забезпечення (допомога по вагітності, при народженні дитини, допомога на дітей самотнім матерям тощо); суми одержуваних аліментів; державні пенсії; компенсаційні виплати в грошовій і натуральній формі; суми, одержувані в результаті відчуження майна; доходи громадян від продажу вирощеної в особистому підсобному господарстві продукції рослинництва і бджільництва, худоби; суми, одержувані в результаті спадкування і дарування, виграші за державними лотереями і державними казначейськими зобов'язаннями; доходи, отримані від відчуження громадянами акцій

>>>214>>>

та інших корпоративних прав; суми, отримані громадянами за обов'язкововим і добровільним страхуванням; суми, отримані громадянами в результаті розміщення їх власних заощаджень на поточних (депозитних) рахунках банків України, у тому числі в іноземній валюті; суми, одержувані працівниками на відшкодування збитку; стипендії Президента України, отримані талановитими перспективними спортсменами України, чемпіонами Олімпійських і Параолімпійських ігор тощо.

Передбачається також зменшення оподатковуваного доходу з обліком кратного мінімального рівня оплати праці на місяць для різних категорій осіб.

Ставки і розміри прибуткового податку змінюються залежно від місячного сукупного оподатковуваного оподаткованого доходу і варіюють до 40%. У Швеції ставка прибуткового податку складає 72%, у Франції — 57%, Німеччині — 53%, Італії — 51%, Японії — 50%, Великобританії — 40%, США — 31%. Як бачимо, у більшості країн ставка податку вище, ніж в Україні, але в цих країнах податковий прес виробників (підприємств, фірм, організацій) набагато менший, ніж у нашій країні. Останнім часом помітна тенденція зниження ставок прибуткового податку, застосовуються прогресивні ставки, тобто зростання величини ставки в міру росту доходу.

Податок на промисел стягується на підставі декрету Кабінету Міністрів України «Про податок на промисел» від 17 березня 1993 р. з урахуванням внесених доповнень і змін.

Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які протягом року не систематично (не більше чотирьох разів на рік) роблять продаж виготовленої, переробленої і купленої продукції, речей, товарів.

Об'єктом оподатковування є сумарна вартість товарів за ринковими цінами, що вказується громадянином у декларації, пред'явленої в державну податкову інспекцію.

Дозвіл на право продажу товарів видає районна (міська) Державна податкова інспекція за місцем

>>>215>>>

проживання громадянина в Україні, а для тих, хто немає постійного місця проживання в Україні — Державна податкова інспекція за місцем продажу товарів.

Ставка податку на промисел встановлюється в розмірі 10% зазначеної в декларації вартості товарів, що підлягають продажу протягом трьох календарних днів, але не менше розміру однієї мінімальної заробітної плати. У випадку збільшення терміну продажу товарів до семи календарних днів ставка податку подвоюється.

Податок на промисел сплачується у вигляді придбання одноразового патенту на торгівлю, вартість якого визначається на підставі зазначеної платником сумарної вартості товарів і ставки податку. Сума податку за невикористаний патент поверненню не підлягає. Мінімальний термін дії одноразового патенту — три, максимальний — сім календарних днів. Форма патенту встановлюється Державною податковою інспекцією України. Податок на промисел зараховується в місцеві бюджети за місцем придбання одноразового патенту.

На громадян, які здійснюють продаж товарів без придбання одноразових патентів або з порушеннями терміну їхньої дії або тих, що здійснюють продаж товарів, не зазначених у декларації, накладається адміністративний штраф від одного до десяти розмірів установленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць. За ті ж дії, зроблені повторно протягом року після накладення стягнення, — від десяти до двадцяти розмірів установленого чинним законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів на місяць.

§ 5. Непрямі податки

У сучасних умовах прямі податки мають невелику питому вагу у формуванні доходів держави, тому досить розвинута система побічного оподатковування, частка якого в доходах державного бюджету переви-

>>>216>>>

щує 40%. Найважливішим видом непрямих податків є податок на додану вартість, друге місце займає акцизний збір. Такого роду непрямі податки являють собою податки на споживання і реалізуються в цінах на товар.

Податок на додану вартість (ПДВ) — непрямий податок, включений у ціну товару, що являє собою частину приросту вартості, що створюється на всіх стадіях виробництва і надання послуг, або після митного оформлення.

Податок на додану вартість є загальнодержавним податком і основним джерелом поповнення державного бюджету України. Більшість питань, пов'язаних із ПДВ, регулює Закон України «Про податок на додану вартість» від 3 квітня 1997 р.

Платниками податку є:

особи, у яких обсяг оподатковуваних операцій за продаж товарів (робіт, послуг) протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

особи, які ввозять товари на митну територію України для їх використання на території України (виняток складають фізичні особи, що ввозять товари в обсягах, що не підлягають оподатковуванню);

особи, які здійснюють на території України підприємницьку діяльність торгівлею за наявні грошові кошти або роблять послуги з транзиту пасажирів або вантажів через митну територію України тощо.

Об'єктом оподаткування є операції платників податку з:

продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, у тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної оренди (лізингу) і операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальникові (кредиторові) для погашення кредиторської заборгованості;

>>>217>>>

ввозу товарів на митну територію України й одержання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їхнього використання або споживання на території України, у тому числі операції із ввозу майна за договорами оренди (лізингу), застави й іпотеки;

вивозу товарів за межі митної території України і наданню послуг (виконання робіт) для їхнього споживання за межами митної території України.

Звільняються від оподатковування операції з продажу вітчизняних продуктів дитячого харчування; продажу і доставці періодичних видань, книжок, підручників вітчизняного виробництва; продажу товарів спеціального призначення для інвалідів; послуги з реєстрації актів цивільного стану; продажу медикаментів, виготовлених в Україні тощо.

Для розрахунку податку на додану вартість законом визначені дві ставки податку — 20% і нульова ставка. 20% -ва ставка додається до ціни товарів (робіт, послуг), нульова ставка застосовується у випадку продажу товарів на експорт і означає повне відшкодування ПДВ, оплаченого постачальниками за товари (послуги, роботи).

Акцизний збір (A3) — це непрямий податок на високорентабельні і монопольні товари (продукцію), що включається в ціну цих товарів (продукції).

Акцизний збір — це непрямий податок на споживачів окремих товарів, визначених законом як підакцизні, стягнутий з них при здійсненні оборотів із продажу таких товарів, виготовлених на митній території України, або при імпортуванні таких товарів на митну територію України.

Акцизний збір включається в ціну підакцизних товарів, до яких відносяться: спирт питний етиловий, горілка, лікеро-горілчані вироби, вино, шампанське, коньяк, пиво, тютюнові вироби, кава, ікра осетрових і лососевих риб, ювелірні вироби з дорогоцінних металів, хутряні вироби, килими машинного виробництва, шкіра й одяг з неї тощо.

>>>218>>>

Платниками акцизного збору є:

виробники підакцизних товарів (послуг) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини;

нерезиденти, що здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва;

будь-які суб'єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, що імпортують на митну територію України підакцизні товари, незалежно від наявності вкладених у них іноземних інвестицій;

фізичні особи — резиденти або нерезиденти, що ввозять підакцизні речі або предмети на митну територію України;

юридичні або фізичні особи, що купують (одержують в інші форми володіння) підакцизні товари в податкових агентів.

Об'єктом оподатковування є:

обороти з реалізації виготовлених в Україні підакцизних товарів (продаж, обмін);

обороти з реалізації товарів для власного споживання, промислової переробки, а також для своїх працівників;

митна вартість товарів, імпортованих на митну територію України.

Акцизний збір стягується за ставками у відсотках до обороту з продажу й у твердій сумі з одиниці реалізованого товару. Суми акцизного збору, що підлягають оплаті, визначаються платниками податків самостійно, виходячи з обсягів реалізованих підакцизних товарів.

Відповідальність за належне нарахування і стягування акцизного збору з його платників, а також за повне і своєчасне внесення стягнених сум у бюджет несе податковий агент. Податковим агентом є суб'єкт підприємницької діяльності, створений у формі підприємства з іноземною інвестицією, право якого на звільнення від оподатковування окремими

>>>219>>>

податками було підтверджено рішенням суду, уповноважений здійснювати нарахування і стягування акцизного збору з платників податків, а також вносити ці суми в бюджет.

Іншими словами, податковий агент не є платником акцизного збору, але є особою, уповноваженою законодавством нараховувати, стягувати акцизний збір з його платників і вносити його в бюджет, а також нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання таких повноважень.

Платники акцизного збору, а також податкові агенти несуть відповідальність за правильність нарахування і своєчасного стягування та сплати акцизного збору в бюджет відповідно до чинного законодавства.

Механізм акцизного збору схожий на податок на додану вартість, тому що ці непрямі податки обидва включаються в ціну товару й сплачуються споживачами.

Однак їх розділяє кілька принципових моментів:

акцизний збір — податок на товар, податок на додану вартість передбачає оподатковування обороту від реалізації товару;

податком на додану вартість обкладаються усі види товарів і послуг, акцизним збором — тільки специфічні, підакцизні товари.

Складовою частиною доходів Державного бюджету є митні доходи. Вони поділяються на мита і Державний збір.

Відносини, що виникають при стягуванні митних доходів, як правило, платні. Вони пов'язані з наданням митними органами певних послуг і тому відносяться до неподаткових доходів. Законодавством багатьох країн митні доходи визначені як непрямі податки.

Порядок стягування митних доходів урегульований Митним кодексом України, Законом України «Про єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р. (з наступними змінами і доповненнями), декретами Кабінету Міністрів України, постановами Кабінету Міністрів України.

>>>220>>>

Єдиний митний тариф України — це систематизо-ваде зведення митних ставок, якими обкладаються товари й інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Він затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Мито — це обов'язковий платіж, що стягується митницею при переміщенні через митний кордон товарів або інших предметів.

Мито сплачують суб'єкти підприємницької діяльності при здійсненні експортно-імпортних операцій, громадяни України, особи без громадянства, які ввозять, вивозять або пересилають товари через митний кордон України.

В Україні застосовуються такі види мита:

адвалерна, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, оподатковуваних митом;

специфічна, котра нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів і інших предметів, оподатковуваних митом;

комбінована, котра поєднує ці види митного обкладання.

Ставки мит встановлюються або у відсотках, або у твердій сумі від митної вартості товару і є єдиними на всій території держави.

Також Законом України «Про єдиний митний тариф» від 5 лютого 1992 р. передбачені:

увізні мита — нараховуються на товари й інші предмети при їх ввозі на митну територію України;

вивізні мита — нараховуються на товари й інші предмети при їх вивозі за межі митної території України;

на окремі товари можуть установлюватися сезонні ввізні і вивізні мита на термін не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення;

з метою захисту економічних інтересів України, українських виробників, можуть застосовуватися

>>>221>>>

особливі види мита — спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне.

Нарахування мита на товари й інші предмети, що підлягають митному обкладанню, здійснюється на основі їх митної вартості, тобто ціни, що фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетинання митного кордону України.

Мито не стягується: із транспортних засобів, що здійснюють регулярні міжнародні перевезення вантажів, багажу і пасажирів; з валюти України, іноземної валюти і цінних паперів; з документів, що надсилаються в рамках міжнародного документообігу в бібліотеки; із товарів й інших предметів, що слідують з митної території України і ввозяться назад на цю територію без обробки або переробки тощо.

Мито нараховується митним органом України згідно з положеннями чинного закону і ставок єдиного митного тарифу України, що діють на день представлення митної декларації, і виплачується як у валюті України, так і в іноземній валюті, яку купує Національний банк України.

Поряд з фіскальною, мито виконує стимулюючу і захисну функції. Захисна функція передбачає створення перешкод для проникнення на територію держави товарів, більш конкурентоспроможних стосовно національних, або тих, у яких не зацікавлена держава.

Платниками державного збору на території України є фізичні і юридичні особи за здійснення в їхніх інтересах дій і видачу документів, що мають юридичне значення, уповноваженими на те органами.

Державний збір стягується:

1) з позовних заяв, заяв у переддоговірних спорах, заяв (скарг) у справах окремого виробництва і скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

2) з позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що представляються в арбітражні суди;

3) за здійснення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами;

>>>222>>>

4) за реєстрацію актів цивільного стану;

5) за видачу документів на право виїзду за кордон і про запрошення в Україну осіб з інших країн; за реєстрацію національних паспортів іноземних громадян; за видачу візи іноземному громадянину, а також із заяв про прийняття громадянства України і вихід з громадянства України;

6) за видачу паспорта громадянина України; за видачу громадянам України закордонного паспорта на право виїзду за кордон або продовження терміну його дії;

7) за прописку громадян або реєстрацію місця проживання;

8) за видачу дозволів на право полювання і рибальства;

9) за операції з випуску цінних паперів;

10) за операції з об'єктами нерухомості, що здійснюються на товарних біржах;

11) за проведення публічних торгів (аукціону, тендера) об'єктами нерухомості;

12) за дії, пов'язані з одержанням патентів на сорти рослин;

Можна виділити два види визначення ставок державного збору: у відсотках до ціни позову, суми договору, вартості майна тощо; у твердих сумах, розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходу громадян, що діє на день сплати мита.

Державний збір сплачується за місцем розгляду й оформлення документів і зараховується в місцеві бюджети.

Складовою частиною системи оподатковування України є місцеві податки і збори.

Місцеві податки і збори — це обов'язкові платежі юридичних осіб і громадян у бюджет місцевого самоврядування, встановлені місцевими радами народних депутатів згідно з переліком Кабінету Міністрів України. Вони витрачаються на фінансування об'єктів соціально-культурного призначення, заходів соціального захисту населення, фінансування правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування.

>>>223>>>

Перелік місцевих податків і зборів визначає Закон України «Про систему оподатковування» і зазначений вище. Розглянемо їх докладніше.

Місцеві податки:

1. Податок на рекламу стягується за встановлення і розміщення реклами. Об'єктом податку на рекламу є вартість послуг за установку і розміщення реклами. Платниками податку є юридичні особи і громадяни. Граничний розмір податку з реклами не повинен перевищувати 0,1% вартості послуг за розміщення разової реклами і 0,5% за розміщення реклами на тривалий час.

2. Комунальний податок стягується з юридичних осіб, крім бюджетних установ, організацій, планово-дотаційних і сільськогосподарських підприємств. Його граничний розмір не повинен перевищувати 10% річного фонду оплати праці, обчисленого виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму.

Місцеві збори:

1. Готельний збір. Платниками є особи, які проживають у готелях. Граничний розмір готельного збору не повинен перевищувати 20% добової вартості найманого житла (без додаткових послуг). Готельний збір стягується і перераховується в бюджет місцевого самоврядування адміністрацією готелю.

2. Збір за паркування автотранспорту. Платниками є юридичні особи і громадяни, які паркують свої автомобілі в спеціально відведених для цього місцях. Ставка збору встановлюється з розрахунку за одну годину паркування, її граничний розмір не повинен перевищувати 3% неоподатковуваного мінімуму в спеціально обладнаних місцях і 1% у відведених місцях. Збір сплачується водієм на місці паркування.

3. Ринковий збір. Ринковий збір — це плата за торговельні місця на ринках і в павільйонах, на критих і відкритих столах, площадках для торгівлі з автомашин, мотоциклів, ручних візків, що стягується з юридичних осіб і громадян, які реалізують сільськогосподарську і промислову продукцію й інші товари. Ринковий збір стягується за кожний день тор-

>>>224>>>

гівлі. Його граничний рівень не повинен перевищувати 20% мінімальної заробітної платні для громадян і три мінімальні заробітні платні для юридичних осіб у залежності від ринку, його територіального розташування і виду продукції (товару). Ринковий збір стягується працівниками ринку до початку реалізації продукції.

4. Збір за видачу ордера на квартиру. Стягується за послуги, пов'язані з видачею документа, що надає право на заселення квартири. Граничний розмір збору не повинен перевищувати 30% неоподатковуваного мінімуму на момент оформлення ордера.

5. Збір із власників собак. Платниками збору з власників собак є громадяни — власники собак (крім службових), які проживають у будинках державного і громадського житлового фонду і приватизованих квартир. Граничний розмір за кожну собаку не повинен перевищувати 10% неоподатковуваного мінімуму.

6. Курортний збір. Платниками курортного збору є громадяни, які прибули в курортну місцевість. Граничний розмір курортного збору не може перевищувати 10% неоподатковуваного мінімуму.

7. Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі. Збір — це плата за оформлення і видачу дозволів на торгівлю в спеціально відведених для цього місцях. Збір стягується з юридичних осіб і громадян, які реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію й інші товари залежно від площі торговельного місця, його територіального розміщення і виду продукції. Граничний розмір збору не повинен перевищувати 20 неоподатковуваних мінімумів для суб'єктів, що постійно здійснюють торгівлю в спеціально відведених для цього місцях, і один неоподатковуваний мінімум у день — за разову торгівлю.

8. Екскурсійно-туристичний збір. Платниками цього збору є суб'єкти туристичної діяльності, які використовують пам'ятники з метою їх екскурсійного відвідування.

>>>225>>>

9. Збір за участь у бігах на іподромі стягується з юридичних осіб і громадян, які пред'являють коней на змагання комерційного характеру. Граничний розмір збору за участь у бігах на іподромі за кожного коня не повинен перевищувати 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

10. Збір за виграш у бігах на іподромі стягується адміністрацією іподромів з осіб, які виграли в грі на тоталізаторі на іподромі, під час видачі їм виграшу. Його граничний розмір не повинен перевищувати 6% від суми виграшу.

11. Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, стягується у вигляді процентної надбавки до плати, визначеної за участь у грі. Його граничний розмір не повинен перевищувати 5% від суми цієї надбавки. Сума збору стягується адміністрацією іподромів з учасника гри під час придбання ними квитка на участь у грі.

12. Збір за право використання місцевої символіки стягується з юридичних осіб і громадян, які використовують цю символіку з комерційною метою. Граничний розмір збору не повинен перевищувати з юридичних осіб — 0,1% вартості виготовленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки, із громадян, які займаються підприємницькою діяльністю — 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

13. Збір за право проведення кіноі теле-зйомок вносять комерційні кіно— і телеорганізації, включаючи організації з іноземними інвестиціями і закордонні організації, що проводять зйомки, які мають потребу в додаткових заходах (виділення наряду міліції, оточення території зйомок тощо) від місцевих органів державної виконавчої влади. Граничний розмір збору не повинен перевищувати фактичних витрат на проведення цих заходів.

14. Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей. Платниками є юридичні особи і громадяни, які мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей. Об'єктом збору є вартість пред'явлених на місцеві

>>>226>>>

аукціони, конкурсні розпродажі товарів виходячи з їхньої початкової ціни або суми, на яку випускається лотерея. Граничний розмір збору не повинен перевищувати 0,1% вартості товарів або від суми, на яку випускається лотерея.

15. Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту стягується з юридичних осіб і громадян України в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у залежності від марки і потужності автомобілів, а з юридичних осіб і громадян інших держав — у розмірі від 5 до 50 доларів США.

Суми місцевих податків і зборів зараховуються в місцеві бюджети.

§ 6. Основні напрямки реформування податкової системи України

Українська податкова система формується в складний для країни період переходу до економіки ринкового типу, що супроводжується кризовими явищами практично у всіх сферах громадського життя. Прийняття і дія податків носять непослідовний характер, що само по собі знижує ефективність кожного з елементів податкової системи. Економічна нестабільність висуває підвищені вимоги до стійкості бюджетної системи. У цій ситуації професійність законодавців повинна виразитися в умінні знайти оптимальне співвідношення рівнів податкових ставок, адекватних сучасному моменту. Для отримання оптимальних податків, на наш погляд, найбільш важливими є такі вимоги:

а) податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики з метою стабілізації, оздоровлення і піднесення економіки країни;

б) податкова система повинна бути справедливою, не допускати довільного тлумачення, бути зрозумілою платникам податків;

в) податки повинні по можливості не впливати на

>>>227>>>

прийняття різними особами економічних рішень або такий вплив повинен бути мінімальним;

г) система податків повинна мати мінімум необ-ґрунтованих пільг, бути ув'язаною із загальною політикою ціноутворення і ростом заробітної платні;

д) податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям, науково-технічному прогресу.

Податкова система може переслідувати різні цілі, що не обов'язково можуть узгоджуватися між собою. Виникають протиріччя, тому і необхідно домагатися тимчасового компромісу. Наприклад, принцип рівності оподатковування вимагає ускладнення адміністративної системи і веде до порушення принципу нейтральності, а регулююча функція податків може порушувати принцип рівності і справедливості.

Існує два підходи до реалізації принципу рівності і справедливості. Перший ґрунтується на принципі вигоди для платників податків. Справедливою податковою системою вважається та, при якій податки, що сплачуються платниками, відповідають користі, яка отримується від послуг держави, або, просто кажучи, справедливість податкової системи залежить від структури державних витрат.

Другий підхід ґрунтується на принципі «здатності платити», згідно з яким податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від політики державних витрат, тобто при такій потребі в податкових надходженнях кожен платник податків повинен внести свою частку залежно від здатності платити. Обидва підходи мають як свої переваги, так і недоліки. Кожна з податкових систем містить елементи двох підходів.

Податкова політика в Україні повинна сприяти, насамперед, росту обсягів нагромадження, створенню умов, що полегшують підприємствам відновлення основного капіталу.

Податки — найбільш адекватний свободі господарської діяльності метод взаємин держави як з підприємствами, так і з населенням, найбільш демократичний спосіб економічного регулювання. Нова по-

>>>228>>>

даткова система повинна враховувати принципові зміни в житті країни. Отже, необхідно створити більш розгалужену, кваліфіковану податкову службу для контролю і своєчасної сплати податків.

Варто також забезпечити гнучкість податкової системи, пристосувати її до зовнішньої і внутрішньої економічної кон'юнктури. Насамперед, мова йде про делегування податковим органам права давати відстрочки, розстрочки з оплати податків, стягуванню пені і введення штрафних санкцій залежно від фінансового становища платника податків і перспектив його розвитку, з дотриманням єдиної умови — наприкінці визначеного звітного періоду платник податків зобов'язаний повністю оплатити всю суму заборгованості. При такій схемі можна використовувати і уже випробувану систему податкових кредитів.

Необхідно звести до мінімуму негативний вплив на економіку країни тіньового бізнесу. Аналіз ситуації, що склалася, свідчить про те, що тіньова діяльність приносить збитки однаковою мірою як державі, так і кожному легально працюючому підприємцеві. Тіньова економіка небезпечна ще і тим, що активно залучає до своєї сфери все нових і нових суб'єктів підприємницької діяльності.

Головне завдання стоїть перед податковою адміністрацією і поліцією — не розпорошувати сили на нескінченні перевірки лотків і кіосків, а систематично відпрацьовувати найбільш значні факти ухиляння від сплати податків, попереджати масові порушення податкового законодавства.

Таким чином, поняття податкової реформи містить у собі не тільки зміну законодавства, що регулює розміри і процес збору податків, але і модернізацію самої податкової служби, приведення її у відповідність із уже існуючими ринковими нововведеннями, що могло б на достатньому рівні забезпечувати доходи в бюджет.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Хто має право встановлювати податки?

2. Що таке податки? Хто є платниками податків?

>>>229>>>

3. Перерахуйте головні елементи податків.

4. Які існують податкові системи та способи справляння податків?

5. З яких складових складається податкова система України?

6. На які державні органи покладено функцію контролю над справлянням податків?

7. Визначте обов'язки щодо податків фізичних осіб, юридичних осіб, керівників та посадових осіб підприємств та організацій.

8. Які загальнодержавні податки та платежі встановлено в Україні?

9. Розкрийте сутність єдиного податку.

10. Дайте поелементну характеристику наступних прямих податків: податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, податок на власників транспортних засобів, податок на промисел.

11. Дайте поелементну характеристику наступних непрямих податків: ПДВ, акцизний збір, мито.

12. Розкрийте сутність місцевих податків та зборів.

Література:

1. Закон України «Про систему оподаткування» / ВВР України. — 1991. — № 24.

2. Білик М.Д., Золотко І. А. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Податкова система в Україні». — К., 2000.

3. Гридчина М.В. Налоговая система Украины. К., 2001.

4. Данилов О. Д., Фліссак Н.П. Податкова система та шляхи її реформування. — К., 2001.

5. Загородніх А. Г., Вознюк Г. Л., Серевко М. Й. Податки, збори, обов'язкові платежі. Термінологічний словник. — Львів, 1998.

6. Кучерявенко Н.П. Налоговое право. — Харьков, 2001.

7. Нагорная Э.Н. Налоговые споры. Соотношение гражданского и налогового законодательства. М., 2002.

8. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. проф. Жук Л. А. К.: ЕУФІМ, 2002.

9. Фінансове право: Курс лекцій / В.А. Предборський, Жук Л. А., Зюнькін А. Г. та ін. — К.: Правові джерела, — 1998.

10. Щербина B.C. Господарське право. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>230>>>

Розділ X

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ ТА ЙОГО

ОРГАНІЗАЦІЯ

§ 1. Поняття і значення фінансового контролю

Фінансовий контроль — складова частина, або спеціальна галузь здійснюваного в країні контролю. Значення фінансового контролю визначається характером фінансової діяльності України. Держава переходить до ринку, міняються форми власності, змінюється фінансова політика, оскільки вона набуває більш соціальної спрямованості, а це вимагає усе більше і більше коштів. Тому держава повинна бережливо використовувати обмежені фінансові ресурси, що вимагає строгого обліку і контролю.

Фінансовий контроль відіграє роль фактора подальшого розвитку ринкових відносин. З його допомогою закріплюється самостійність підприємницької діяльності, забороняється втручання з боку держави у внутрішньогосподарську сферу відповідних підприємств, організацій, приватних осіб.

З іншого боку, початок процесу приватизації, створення комерційних структур, ріст підприємницької діяльності громадян і відсутність чіткого законодавства породжують такі негативні явища, як корупція, різного роду зловживання. За допомогою фінансового контролю виявляються правопорушення, притягуються до відповідальності винні особи.

Зміст фінансового контролю визначається фінансовою діяльністю держави. Забезпечити своєчасний, найбільш ефективний, повний збір коштів, сприяти їх збільшенню, допомогти знайти нові джерела доходів — у цьому завдання й одне з основних призначень фінансового контролю.

Не менш важливе завдання, яке стоїть перед фінансовим контролем при розподілі засобів і раціональному, доцільному, найбільш ефективному, дбайливому їх використанні.

>>>231>>>

На практиці, здійснення фінансового контролю полягає в перевірці фінансових планів підприємств, установ і організацій, планів виробництва, планів по собівартості, прибутку, платежів у бюджет. Фінансовий контроль включає перевірку режиму економії, доцільності використання власних і бюджетних засобів, використання і збереження матеріальних цінностей, різних фондів, кредитів тощо.

Оскільки уся фінансова діяльність держави регламентується законами і підзаконними актами, змістом фінансового контролю, врешті-решт, є забезпечення виконання і дотримання законів і фінансової дисципліни всіма державними, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. При цьому фінансова діяльність не тільки повинна відповідати закону, але і бути доцільною. Таким чином, у перевірці законності і доцільності виявляється суть фінансового контролю.

Фінансовий контроль можна визначити як діяльність державних органів і недержавних організацій із забезпечення законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі і використанні коштів та пов'язаних з цим матеріальних цінностей.

Фінансовий контроль — спосіб забезпечення законності і фінансової дисципліни, попередження правопорушень.

Правовою основою здійснення фінансового контролю є Конституція України, у якій визначені принципи, основні права й обов'язки державних органів і громадських організацій у галузі контролю.

Також питання фінансового контролю знайшли своє відображення в законах Верховної Ради України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів, інструкціях і наказах Міністерств, НБУ, статутах і інших актах, що регламентують правове становище державних органів, громадських організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними правовими джерелами фінансового контролю є закони: «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про аудиторську діяльність», «Про державну податкову службу

>>>232>>>

України», «Про місцеві Ради народних депутатів і місцеве самоврядування» тощо.

Об'єктом фінансового контролю є грошові, розподільчі процеси при формуванні і використанні фінансових ресурсів, зокрема у формі фондів грошових ресурсів на всіх рівнях і ланках народного господарства, тобто є гроші, матеріальні, трудові й інші ресурси країни.

Предметом перевірок виступають такі фінансові показники, як прибуток, доходи, податки, рентабельність, собівартість, відрахування в різні фонди.

Сферою фінансового контролю є практично всі операції, що здійснюються з використанням грошей, а в деяких випадках і без них (бартерні операції тощо). Формально об'єктом фінансового контролю є фінансові показники господарювання, фактичним об'єктом — весь процес виробничо-господарської діяльності. Контролю підлягають не тільки погано працюючі підприємства, але і ті, що мають хороші результати діяльності.

Основні задачі фінансового контролю такі:

перевірка виконання фінансових зобов'язань перед державою й органами місцевого самоврядування організаціями і громадянами;

перевірка правильності використання підприємствами й організаціями, установами грошових ресурсів, що знаходяться в їхньому розпорядженні;

перевірка дотримання правил здійснення фінансових операцій, розрахунків і збереження коштів підприємствами, організаціями й установами;

виявлення внутрішніх резервів виробництва — підвищення рентабельності, ріст продуктивності праці, більш ефективне використання матеріальних засобів і коштів.

усунення і попередження порушень фінансової дисципліни.

§ 2. Види і методи фінансового контролю

Залежно від часу проведення фінансовий контроль буває попереднім, поточним (оперативним) і наступним. Попередній контроль здійснюється на стадії роз-

>>>233>>>

робки прогнозних розрахунків по бюджету і має на меті перевірку обґрунтованості розрахунків та пошук можливості більш ефективного їх використання. Він проводиться на початку здійснення фінансових операцій, і його об'єктом є документи (фінансові плани, відомості, накладні, касові ордери, чеки). Наприклад, при розгляді бюджету місцевою Радою народних депутатів перевіряється обґрунтованість показників, доцільність пропонованих витрат, реальність запланованих доходів. Попередній контроль здійснюється вищими органами господарського управління й установами фінансово-кредитної системи при розгляді фінансових планів, кошторисів та інших нормативних розрахунків, відкритті кредитів і перерахуванні бюджетних засобів.

Поточний (оперативний) контроль здійснюється під час виконання планів, проведення грошових операцій, реалізації матеріальних цінностей. На цій стадії виконується завдання досягнення найбільш раціонального використання фінансових ресурсів, виявлення додаткових можливостей збільшення доходів і зменшення витрат.

Наступний контроль проводиться за наслідками фінансово-господарської діяльності, при розгляді і затвердженні звітів, аналізі виконання завдань, після проведення грошових операцій, списання матеріальних цінностей і здійснюється шляхом ревізії, перевірок, інвентаризації. Він дає змогу визначити стан фінансової дисципліни, причини її порушення, шляхи усунення недоліків. Основним його завданням є оцінка досягнутого і розробка стратегії на майбутнє. Ця форма контролю здійснюється шляхом аналізу звітів і балансів, а також методом перевірок і ревізій безпосередньо на підприємстві або установі.

Методи фінансового контролю — це прийоми і засоби його здійснення. Серед основних методів фінансового контролю розрізняють: ревізію, перевірку, інвентаризацію, обстеження, спостереження, звіти про фінансову діяльність на сесіях Рад, засіданнях органів виконавчої влади.

>>>234>>>

Методи фінансового контролю треба відрізняти від методики проведення перевірок, ревізії. Методика — це конкретні прийоми і засоби конкретних дій. Вона показує, як, у якому порядку проводити перевірку, з чого починати і чим її закінчувати. Розроблено методики перевірки збереження готівки в касах, збереження і витрати матеріальних цінностей на підприємствах і організаціях, перевірки виплат з фонду заробітної плати тощо. Методика контролю розробляється з урахуванням форми власності, організаційної структури, територіального аспекту.

Спостереження передбачає загальне ознайомлення зі станом фінансової діяльності об'єкта контролю.

Обстеження проводиться стосовно окремих сторін фінансової діяльності і опирається на більш широке коло показників, що і відрізняє його від перевірки. При обстеженні використовуються такі прийоми, як опитування й анкетування. Підсумки обстеження, як правило, використовуються для оцінки фінансового стану об'єкта контролю, необхідності реорганізації виробництва тощо.

Аналіз націлений на виявлення порушень фінансової дисципліни. Він проводиться на базі поточної або річної звітності і характеризується системним підходом, а також використанням таких аналітичних прийомів, як середні і відносні величини, групування, індексний метод тощо.

Згідно з Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» державний контроль здійснюється у формі ревізії і перевірок.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою.

Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, за дотриманням законодавства з фінансових питань, вірогідністю обліку і звітності, спосіб документального викриття нестач,

>>>235>>>

розтрат і крадіжок коштів та матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Більшість ревізій планується і проводиться у встановлений термін. Позапланові ревізії призначаються за заявами та іншими повідомленнями. Вони мають раптовий характер і проводяться з метою з'ясування окремих питань. Досить часто позапланові ревізії призначаються правоохоронними органами, як правило, охоплюють усі сторони фінансово-господарської діяльності об'єкта перевірки; стан збереження коштів і матеріальних цінностей; відповідність їх наявності даним бухгалтерського обліку; відповідність фактичних витрат бухгалтерським документам. Також перевіряється, чи вчасно і правильно проводилися інвентаризації товарно-матеріальних цінностей, розрахунки з підприємствами, установами, організаціями; правильність використання коштів і матеріальних цінностей, виконання господарських і фінансових планів тощо.

Ревізії поділяються на кілька видів.

За обстежуваний період діяльності ревізії поділяються на фронтальні і вибіркові. При фронтальній (повній) ревізії перевіряється уся фінансова діяльність суб'єкта за певний період. Часткові або вибіркові ревізії проводяться для з'ясування якоїсь сторони діяльності, наприклад, правильність використання фонду заробітної платні, правильність збереження грошей.

За змістом ревізії поділяються на документальні і фактичні.

При документальних ревізіях перевіряється наявність необхідних фінансових документів, їх оформлення, облік, зберігання. Документи дозволяють визначити законність і доцільність витрат, дотримання фінансової дисципліни, виконання фінансового плану.

Фактична ревізія передбачає перевірку наявності коштів і матеріальних цінностей та відповідність їх документам. Як правило, при фактичній ревізії проводиться інвентаризація.

>>>236>>>

За часом здійснення ревізії поділяються на планові і позапланові. Здебільшого ревізії проводяться згідно з планом, що складається в міністерствах або відомствах. Планові ревізії у виробничій сфері проводяться не рідше одного разу на рік, а в невиробничій сфері — не рідше двох разів на рік.

За обсягом ревізованої діяльності ревізії поділяються на комплексні і тематичні. При комплексних ревізіях перевіряється фінансова діяльність даного суб'єкта в різних областях. Комплексні ревізії проводяться представниками декількох органів, наприклад, контрольно-ревізійного управління і управління фінансів місцевої державної організації, і охоплюють усі сторони фінансової та господарської діяльності. Тематичні ревізії зводяться до обстеження якої-небудь сфери фінансової діяльності.

Кожна ревізія повинна бути добре підготовлена: визначається склад ревізії, складається програма її проведення, вивчається необхідне законодавство, знайомляться з висновками минулої ревізії. Про проведення ревізії повідомляється керівникові об'єкта, який перевіряють, тривалість ревізії, як правило, не може перевищувати ЗО днів.

За наслідками ревізії складається акт, який підписується керівником ревізійної групи, а також керівником і головним бухгалтером підприємства, установи й організації, що перевірялася.

Акт ревізії має юридичне значення, тому до його складання потрібно ставитися відповідально. У ньому повинно бути зафіксоване тільки те, що фактично встановлено, і кожне положення повинно бути аргументованим.

Акт ревізії надсилається органові, посадовій особі, що призначила ревізію, у відповідні фінансові органи.

При необхідності може бути складений проміжний акт. Він направляється керівникові, який призначив ревізію, для вжиття термінових заходів. Це може бути при виявленні зловживань та інших порушень, за які потрібно притягати до відповідальності, або порушення, наслідки якого можуть бути загублені, наприклад, нестача грошей у касі.

>>>237>>>

Висновки ревізії розглядаються керівником, який призначив ревізію, у двотижневий термін. За висновками необхідно прийняти рішення і заходи для усунення недоліків.

Під час проведення ревізії ревізор має право перевіряти всі необхідні документи, а при виявленні підроблених або фіктивних — їх вилучати; проводити контрольні заміри виконаних робіт; вимагати проведення інвентаризації основних фондів товарно-матеріальних цінностей, коштів; опечатувати каси й інші приміщення; вимагати довідки і копії документів від осіб, підприємств, установ, організацій, що пов'язані з операціями ревізованих об'єктів; проводити зустрічні перевірки, тобто установлювати відповідність документів з документами і даними, що знаходяться на інших підприємствах, установах і організаціях, від яких отримані або котрими видані грошові кошти і матеріальні цінності; залучати фахівців для визначення кількості і якості продукції, послуг і виконання робіт, перевірки фактичних витрат сировини і матеріалів.

§ 3. Органи й організація фінансового контролю в Україні

Фінансовий контроль здійснюється органами законодавчої, виконавчої влади, спеціальними контрольними органами, недержавними організаціями.

Розглянемо органи, що здійснюють фінансовий контроль в Україні.

1. Верховна Рада України. Згідно зі ст. 97 Конституції України Верховна Рада України безпосередньо і через свої органи вправі вирішувати питання, пов'язані з фінансовою діяльністю держави. Здійснює фінансовий контроль при розгляді і затвердженні проекту Державного бюджету і його виконанні, заслуховує звіти Кабінету Міністрів України. Постійні комісії Верховної Ради, кожна у своїй галузі, а постійна комісія з питань планування, бюджету, фінансів і цін — у будь-якій галузі систематично

>>>238>>>

контролюють фінансову діяльність органів виконавчої влади.

2. Президент. Важливі контрольні функції виконує Президент (наприклад, під час підписання законів України) і контрольне управління його адміністрації в галузі фінансової політики. Безпосередньо Президент здійснює фінансовий контроль, коли представляє на розгляд Верховної Ради України проект Державного бюджету України і звіт про його виконання.

3. Кабінет Міністрів України здійснює фінансовий контроль при забезпеченні фінансової політики України, державної політики в галузі ціноутворення й оплати праці, при складанні і виконанні Державного бюджету, здійсненні загальнодержавних і міждержавних економічних програм, створенні і діяльності різних фондів.

4. На місцях фінансовий контроль здійснюється місцевими Радами народних депутатів — при розгляді і затвердженні проекту бюджету, внесенні до нього змін і звіті про виконання, при заслуховуванні звітів голів постійних комісій, інших органів з питань фінансової діяльності. Повсякденний, систематичний контроль покладений на спеціальні фінансові і кредитні органи.

5. Міністерство фінансів України здійснює контроль за виконанням державного бюджету і за дотриманням Національним банком України і комерційними банками правил касового виконання державного бюджету за доходами. Крім цього, Міністерство фінансів установлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання Державного і місцевого бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ, установлює форми обліку і звітності щодо касового виконання бюджетів.

Згідно з покладеними на нього завданнями Міністерство фінансів здійснює контроль за випуском і обертанням цінних паперів, веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні, видає дозвіл на здійснення діяльності щодо випуску і обертання цінних паперів. Міністерство фінансів здійснює також

>>>239>>>

контроль за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами, установами й організаціями державного майна.

Місцеві фінансові органи контролюють витрати із бюджету, ефективність використання коштів, які виділяються з позабюджетних фондів місцевих Рад; здійснюють контроль за дотриманням законодавства у витраті засобів на оплату праці, утримання легкових автомобілів і службові відрядження; контролюють правильність проведення виплат за рахунок республіканського і місцевого бюджетів.

У системі Міністерства фінансів створені спеціальні контрольні служби: Державна податкова служба і Державна контрольно-ревізійна служба України.

6. Основними функціями Державної податкової служби України є: забезпечення дотримання законодавства про податки, повний облік усіх платників податків та інших обов'язкових платежів у бюджет, здійснення контролю і забезпечення правильності нарахування і сплати цих платежів. Головна державна податкова інспекція України і державні податкові інспекції в областях і містах здійснюють фінансовий контроль безпосередньо й організовують роботу нижчестоящих інспекцій; розробляють пропозиції щодо удосконалення законодавства про податки і платежі, здійснюють безпосередню розробку інструктивних методичних вказівок та інших актів для застосування податкового законодавства; розробляють форми податкових розрахунків, звітів і декларацій та інших платежів у бюджет, а також форм звітності податкових інспекцій про виконану роботу; роз'ясняють порядок застосування податкового законодавства й організації цієї роботи підлеглими податковими інспекціями.

При Головній державній податковій інспекції України створена Валютна інспекція для контролю законності валютних операцій, що проводяться резидентами і нерезидентами на території країни.

До підприємств, організацій, громадян-платників податків, які порушують податкову дисципліну, державним податковим інспекціям надане право за-

>>>240>>>

стосовувати фінансові санкції й адміністративні штрафи.

7. Державна контрольно-ревізійна служба України діє згідно з Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26 січня 1993 р.

Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь у Республіці Крим, обласних містах, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.

Головні завдання державної контрольно-ревізійної служби (ст.2.) такі:

здійснення державного контролю за витратою коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням;

контроль за станом і вірогідністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, що отримують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів;

розробка пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їх надалі.

Державний контроль здійснюється у формі ревізії і перевірок.

Державна контрольно-ревізійна служба у своїй діяльності керується Конституцією України, іншими законодавчими актами, указами Президента і Кабінету Міністрів України.

Державна контрольно-ревізійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується Міністерству фінансів України.

Державна контрольно-ревізійна служба координує свою діяльність з місцевими Радами народних депутатів і органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки.

>>>241>>>

Головне контрольно-ревізійне управління України очолює заступник Міністра фінансів України, начальник управління, який призначається Кабінетом Міністрів по представленню Міністра фінансів України.

Витрати на утримання державної контрольно-ревізійної служби (ст.6) визначаються Кабінетом Міністрів України і фінансуються з державного бюджету.

Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійне управління Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя є юридичними особами, мають самостійні кошториси, розрахункові та інші рахунки в банках, печатку із зображенням Державного герба України і зі своїм найменуванням.

Головне контрольно-ревізійне управління, контрольно-ревізійні управління Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя виконують такі функції:

організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів з проведення ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій і перевірок і у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органи законодавчої і виконавчої влади;

проводять ревізію і перевірки фінансової діяльності, збереження коштів і матеріальних цінностей, вірогідності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і інших органах державної виконавчої влади, у державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, що отримують кошти з бюджету і з державних валютних фондів;

проводять ревізію і перевірки правильності використання державних засобів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;

проводять ревізію і перевірки повноти оприбуткування, правильності використання і зберігання валютних засобів;

>>>242>>>

здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями і перевірками;

розробляють інструктивні й інші нормативні акти про проведення ревізії і перевірок;

здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю підлеглих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення ревізії і перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення контролю.

Державна контрольно-ревізійна служба наділена правами:

ревізувати і перевіряти в міністерствах, державних комітетах і інших органах державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в установах і організаціях грошові і бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрати засобів і матеріальних цінностей, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо);

безперешкодного доступу в сховища, виробничі й інші приміщення для їхнього обстеження і з'ясування питань, пов'язаних з ревізією або перевіркою. Припиняти на розрахунковому й іншому рахунках у банках і фінансово-кредитних установах операції у випадках, коли керівництво об'єкта, на якому необхідно провести ревізію або перевірку, перешкоджає працівникові державної контрольно-ревізійної служби виконувати свої обов'язки;

залучати на договірних засадах кваліфікованих фахівців для проведення контрольних обмірювань будівельних, монтажних, ремонтних та інших робіт, контрольних запусків сировини і матеріалів у виробництво, контрольних аналізів сировини, матеріалів і готової продукції, інших перевірок з оплатою за рахунок спеціально передбачених на цю мету коштів;

>>>243>>>

вимагати від керівників об'єктів проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків, у необхідних випадках опечатувати каси і касові приміщення, склади, архіви;

одержувати від Національного банку України і його установ, комерційних банків і інших кредитних установ необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції і залишки засобів на рахунках об'єктів;

одержувати від службових і матеріально відповідальних осіб об'єктів письмові пояснення з питань, що виникають у ході ревізії і перевірок;

пред'являти керівникам і іншим службовим особам об'єктів, що ревізуються і перевіряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства;

стягувати в дохід держави грошові кошти, отримані міністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами й організаціями за незаконними угодами, без установлених законом основ і з порушенням чинного законодавства;

накладати у випадках, передбачених законодавчими актами, на керівників та інших службових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення.

8. Державна пробна палата України. До спеціальних органів фінансового контролю відноситься Державна пробна палата України і підлеглі їй регіональні державні міжобласні інспекції та постійні контролери на підприємствах по виробництву дорогоцінних металів і обробці алмазної сировини.

Задачею органів пробного нагляду є здійснення контролю за видобутком, використанням, виробництвом, обертанням, обліком і збереженням дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виконанням операцій з перерахованими цінностями. Пробному наглядові підлягають усі суб'єкти підприємництва незалежно від форм власності, а також гро-

>>>244>>>

мадяни-підприємці, які здійснюють зазначені види діяльності.

Органи державного пробного нагляду виконують такі функції:

здійснюють випробування, контрольний аналіз і клеймування ювелірних та інших побутових виробів з дорогоцінних металів, як виготовлених в Україні, так і завезених з-за кордону для продажу;

проводять арбітражний контрольний аналіз для визначення змісту дорогоцінних металів;

реєструють підприємства, установи й організації, а також громадян-підприємців, що здійснюють операції з дорогоцінними каменями тощо.

Службові особи органів державного пробного нагляду наділені правами щодо проведення перевірок і ревізії на піднаглядних об'єктах, мають право вимагати необхідні документи і матеріали, брати пояснення, проводити огляд приміщень, вилучати необхідні матеріали, давати розпорядження про усунення порушень, розглядати справи щодо адміністративних правопорушень; передавати матеріали про правопорушення, що мають ознаки злочину, правоохоронним органам.

Постанова про накладення штрафу надсилається в державну податкову інспекцію, що стягує штраф у безперечному порядку при невиконанні постанови порушником добровільно.

9. Органи страхування здійснюють контроль за страхуванням, зокрема проведенням страхових, інвестиційних і комерційних операцій. Наприклад, перевіряють у позичальника баланси й інші дані, що передбачені договорами (угодами) і необхідні для вивчення фінансового стану підприємства, установи, організації і надання їм кредитів.

10. Банківський контроль. Банківська система України складається з Національного банку України і комерційних банків. Контрольна діяльність НБУ випливає з його функцій. Він надає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації; здійснює контроль за дотриманням ними банків-

>>>245>>>

ського законодавства, економічних нормативів, установлених законодавством, і власних нормативних актів; за дотриманням вимог при використанні комерційними банками наданих Національним банком України кредитів.

У випадку порушення законодавства комерційними банками Національний банк України має право застосовувати до них установлені законом санкції. Контроль здійснюється також при веденні рахунків банків-кореспондентів, проведенні операцій щодо касового виконання державного бюджету, здійсненні інкасації.

Національний банк України здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» до компетенції інших державних органів.

Крім того, Національний банк України здійснює контроль за діяльністю своїх установ, перевіряє фінансово-господарську діяльність підвідомчих йому підприємств і організацій.

Комерційні банки здійснюють фінансовий контроль у межах наданих їм повноважень.

Окремі міністерства і Державні комітети України здійснюють позавідомчий фінансовий контроль. Наприклад, Міністерство зв'язку України контролює дотримання правил поштових переказів і пересилання валютних цінностей через митний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

11. У Міністерстві юстиції 21 березня 1997 року зареєстроване Головне управління Державного казначейства України, що перебуває в підпорядкуванні Міністерства фінансів України, у функції якого входить:

касове виконання державного бюджету;

контроль за виконанням Державного бюджету не

>>>246>>>

тільки з позиції «скільки надійшло і на що витрачено», але і з позиції того, наскільки раціонально використовуються і як швидко бюджетні гроші надходять до їх одержувачів.

За порушення такого принципу Державне казначейство має право накладати на банки й інші фінансово-кредитні установи штрафи у випадках несвоєчасного зарахування коштів, що надійшли в держбюджет або державні цільові фонди.

12. Рахункова палата є суб'єктом державного контролю України і здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про Рахункову палату»

Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, що створюється Верховною Радою України, підлегла і підзвітна їй.

Основними завданнями Рахункової палати є:

організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витратою бюджетних засобів;

здійснення контролю за створенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України;

контроль за фінансуванням загальнодержавних програм;

контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам;

контроль за законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету України і коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України й уповноважених банків тощо;

Рахункова палата здійснює контроль на принципах законності, плановості, об'єктивності, незалежності і гласності.

Рахункова палата виконує такі функції:

здійснює контроль за виконанням законів України і прийнятих Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України, фінансуванням загальнодержавних програм і використання коштів Державного бюджету України;

здійснює за дорученням Верховної Ради України

>>>247>>>

контроль за виконанням Державного бюджету України з поквартального розподілу доходів і витрат відповідно до показників цього бюджету, у тому числі витрат з обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрат засобів цільових фондів;

перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів і коштів позабюджетних фондів;

контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України державним казначейством України;

здійснює контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм;

контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє законність і ефективність використання фінансових ресурсів, виділених з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;

здійснює зв'язки з контрольними органами іноземних держав і відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво.

Рахункова палата має право: здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні й інші види діяльності, що забезпечує контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час здійснення загальнодержавних програм;

проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності; перевіряти в органах і на об'єктах грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат й іншу документацію щодо фінансо-

>>>248>>>

во-господарської діяльності, а також здійснювати перевірку касових операцій з наявними і цінними паперами, матеріальних цінностей, їх обліку, збереження і витрати;

одержувати від керівників установ і організацій усю необхідну документацію й іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;

проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також проектів законів і інших нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних програм тощо.

13. Внутрішньогосподарський контроль — це перевірка виробничої і господарської діяльності підприємств бухгалтерією, фінансовим відділом та іншими економічними службами самого господарюючого суб'єкта.

Повсякденний, систематичний, внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється головними (старшими) бухгалтерами підприємств, установ, організацій.

Головні (старші) бухгалтери несуть відповідальність разом з керівниками за зміст і правильність оформлення фінансових документів. Вони мають право другого підпису документів, що є підставою для прийому й відпустки грошей і товарно-матеріальних цінностей. Кредитні і розрахункові зобов'язання без підпису головного (старшого) бухгалтера недійсні. Головний бухгалтер не має права приймати до виконання й оформлення документи за операції, що суперечать законодавству. У випадку одержання такого документа головний бухгалтер зобов'язаний у письмовій формі звернути увагу керівника на його незаконність, і тільки при повторному письмовому розпорядженні виконати його.

14. Аудиторська діяльність у системі фінансового контролю займає особливе місце.

Аудит — перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення вірогідності

>>>249>>>

їхньої звітності, обліку її повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Зміст аудиторської діяльності полягає в організації, проведенні перевірок і пов'язаних з ними експертиз, консультацій з фінансових питань, аналізу фінансово-господарської діяльності й інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб.

Аудиторську діяльність здійснюють окремі аудитори, що мають кваліфікаційний сертифікат на право займатися цією діяльністю і ліцензію (дозвіл), а також аудиторські фірми — організації будь-якої форми власності, що мають ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності.

Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. встановлює обставини, коли проведення аудита є обов'язковим, а саме: для підтвердження вірогідності і повноти річного балансу і звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній, товариств і інших господарських суб'єктів незалежно від форм власності і виду діяльності, звітність яких офіційно обнародується. Цей обов'язок не поширюється на установи й організації, що цілком утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю, а також суб'єкти з річним господарським оборотом у розмірі не більше двохсот мінімальних заробітних плат.

Обов'язковими є перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств і інших фінансових посередників; емітентів, тобто підприємств, установ, організацій, що випускають у обіг грошові знаки, цінні папери, платіжно-розрахункові документи.

Аудитори й аудиторські фірми при виконанні своїх обов'язків мають право одержувати необхідні документи, у тому числі і від третіх осіб, пояснення, перевіряти наявність майна, грошей, цінностей, вимагати від керівників об'єктів, що перевіряються, контрольні огляди, заміри виконаних робіт, залуча-

>>>250>>>

ти до участі в перевірці фахівців різного профілю. Наслідки проведення аудиту оформляються висновком, актом або довідкою.

Аудиторські перевірки не виключають здійснення контролю державними контролюючими органами.

Виділяються два види аудиту: внутрішньофірмо-вий і зовнішній.

Внутрішньофірмовий аудит здійснюється внут-рішньофірмовою аудиторською службою, що функціонує як на рівні центрального керівництва фірми, так і на рівні філій, дочірніх компаній тощо.

Внутрішньофірмовий аудит спрямований на поліпшення ефективності рішень з удосконалення фінансової і господарської діяльності підприємства з метою максималізації прибутку і рентабельності.

Зовнішній аудит виконують спеціальні аудиторські фірми за договором з державними податковими й іншими органами, підприємствами, банками, акціонерами тощо. Основним завданням є установлення вірогідності фінансової звітності об'єктів, а також розробка рекомендацій щодо усунення недоліків у діяльності, поліпшенню їх фінансово-господарської діяльності і комерційних результатів.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Перерахуйте суб'єктів і об'єктів фінансових правовідносин.

2. В чому полягають особливості та класифікація фінансових правовідносин?

3. Яке загальнодержавне та внутрішньогосподарське значення має фінансовий контроль?

4. На які державні органи покладено організацію фінансового контролю?

5. Охарактеризуйте види і методи фінансового контролю.

6. Розкрийте сутність ревізії та класифікацію її видів.

7. У чому полягає контроль фінансово-кредитних органів?

8. Які функції покладено на рахункову палату як суб'єкт фінансового контролю?

9. Які функції покладено на Міністерство фінансів України, Державне казначейство України та Державну контрольно-ревізійну службу?

10. У чому полягає сутність банківського контролю?

>>>251>>>

11. Розкрийте значення та види внутрішньогосподарського контролю.

12. Розкрийте порядок здійснення аудиторського (незалежного) фінансового контролю.

Література:

1. Закон України «Про Державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р.

2. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

4. Ефимова Л. Г. Банковское право. Учебное и практическое пособие. М., 1994.

5. Качан О. О. Банківське право: Навч. посіб. — К.: Юрін-ком Інтер, 2000.

6. Основи банківської справи / За ред. Мороза А. Н. К.: Ліра, 1994.

7. Фінансове право: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995.

8. Фінансове право: Курс лекцій / В. А.Предборський, Жук Л. А., Зюнькін А. Г. та ін. — К.: Правові джерела, — 1998.

9. Финансовое право. Учебник / Под ред. Н. И. Хими-чева. — М.: Издательство БЕК, 1996.

>>>252>>>

Розділ XI

ТОВАРНА БІРЖА ЯК ОСОБЛИВИЙ ОБ'ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Біржа, її суть, функції і права

Ефективне функціонування сучасного ринку знаходиться в прямій залежності від постійного відтворення ринкового середовища. Важливим його елементом є ринкова інфраструктура, які являє собою систему підприємств і організацій, що забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать товарна і фондова біржі.

Біржа — це постійно діючий ринок масових взаємозамінних товарів (цінних паперів, перевезень), що передбачає свободу товарного виробництва, конкуренції і цін.

Виникнення біржового співтовариства у нас пов'язано з необхідністю певної централізації операцій обміну. Формування ринкових відносин посилило роль одного з елементів інфраструктури ринку — бірж.

Поява біржі пов'язана розвитком таких форм оптового ринку, як базари (локальний ринок), ярмарки й аукціони.

Локальний ринок — ринок, властивий даному місцю, що не виходить за визначені межі.

Ярмарок — великий торг, якому характерні такі ознаки: організовується періодично, але, як прави-

>>>253>>>

ло, в одному і тому ж місці; гласність проведення торгів; покупцем виступає посередник, а не кінцевий споживач.

Аукціон — публічна торгівля товарами або майном у попередньо обумовленому місці, угода на аукціоні викладена в письмовій або усній формі, але з покупцем, який запропонував найбільшу ціну.

Біржа — вища форма оптового ринку, що також має специфічні риси:

наявність певної системи постійно діючих органів і правил. Це дозволяє вважати біржу організованим оптовим ринком;

біржові торги відбуваються без пред'явлення тих товарно-матеріальних цінностей, що є предметом біржової угоди;

регулярність поновлення торгів;

біржа є барометром цін, на ній у результаті сформованого співвідношення пропозиції та попиту формуються реальні ринкові рівноважні ціни;

біржа — об'єднання торговців і біржових посередників, які спільно оплачують витрати щодо організації торгів, установлюють правила торгівлі, визначають санкції за їх порушення;

абсолютна більшість бірж — це неприбуткові організації, члени біржі отримують вигоду не від її функціонування, а від своєї участі в торгах.

Основне завдання біржі — не постачання економіки сировиною, капіталом, валютою, а організація, упорядкування, уніфікація ринків сировини, капіталу і валюти.

Біржа (від лат. слова — гаманець) — установа, в якій здійснюється купівля-продаж цінних паперів, валюти, масових товарів, що продаються за стандартами або зразками.

Біржа має організаційну, економічну і юридичну основу.

Біржа, з погляду організаційної основи — це добре обладнане ринкове місце, надане брокерам і дилерам, тобто професіоналам біржової справи.

З економічної точки зору — це організований у

>>>254>>>

визначеному місці, регулярно діючий за встановленими правилами оптовий ринок, на якому відбувається торгівля цінними паперами, оптова торгівля за зразками і стандартами, за договорами і контрактами на їхнє постачання в майбутньому, а також продаж валюти і рідкісноземельних металів за цінами, офіційно встановленими на основі попиту та пропозиції.

З юридичного боку біржа є юридичною особою, що володіє відособленим майном, вона може бути позивачем і відповідачем у суді, господарському (третейському) державному суді.

Згідно з Законом України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 року, товарна біржа — організація, що поєднує юридичних і фізичних осіб, які займаються виробничою, комерційною й іншими видами діяльності з метою надання послуг при укладанні біржових угод, установлення товарних цін, попиту та пропозиції товарів, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.

Товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям, яка є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням.

Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання зацікавлених суб'єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад засновників, їх обов'язки,

>>>255>>>

розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Засновники сплачують пайовий внесок.

Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується засновниками біржі і не може займатися комерційним посередництвом, не має на меті одержання прибутку і здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін.

На початку 90-х років у країнах, де функціонує ринок, нараховувалося близько 50 товарних бірж із загальним оборотом понад 10 трильйонів доларів, що складає 25% їх валового національного продукту. На них реалізується продукція понад 60 найменувань. У країнах з розвинутою ринковою економікою товарні біржі здебільшого функціонують як безприбуткові асоціації, звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Головними статтями їх доходу є: засновницькі, пайові внески і відрахування організацій, що утворюють біржу; доходи від надання послуг членам біржі й інших організацій.

Товарна біржа України діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має своє майно, самостійний баланс, власні розрахункові, валютний та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням.

Товарні біржі України не займаються комерційним посередництвом, не отримують прибуток. Метою їх діяльності є надання послуг від свого імені.

Регламентується діяльність товарної біржі Законом України «Про товарну біржу», чинним законодавством України, статутом біржі, правилами біржової торгівлі і біржовим арбітражем. Закон України «Про товарну біржу» спрямований на врегулювання відношень щодо створення і діяльності товарних бірж, біржової торгівлі і забезпечення правових гарантій діяльності на товарних біржах.

Функції товарної біржі:

організація ринку сировини за допомогою біржового механізму. Біржа створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні;

>>>256>>>

регулювання оптового товарообігу на основі ринкових законів;

забезпечення концентрації попиту та пропозиції в єдиному місці;

товаропровідна функція, тобто купівля і продаж реального товару;

здійснення кваліфікованого посередництва між продавцями і покупцями товарів;

зближення продавців і покупців у просторі і часі;

формування і регулювання біржових цін. Біржова ціна встановлюється в процесі її котирування, що розглядається як найбільш важлива функція біржі. Котирування цін — це реєстрація біржових цін за біржовими правилами з їх наступною публікацією;

стабілізація цін на біржовий товар через механізм біржової спекуляції або гри на підвищення і зниження цін;

вироблення товарних стандартів, установлення сортів, реєстрація марок фірм, допущених до біржової торгівлі;

арбітражна діяльність — врегулювання всіляких суперечок і розбіжностей між сторонами — учасниками біржової торгівлі;

біржове страхування учасників бірж, торгівлі (хеджування) від несприятливих коливань цін;

інформаційна діяльність — біржа здійснює збір і обробку ринкової інформації, є інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товар, цін на біржових та інших ринках;

боротьба з проявами монополізму на товарному ринку.

Згідно з викладеними функціями товарні біржі діють за певними принципами, користуються правами і мають установлені законом зобов'язання.

Товарна біржа має право (ст. 280 ГКУ):

встановлювати згідно з чинним законодавством власні правила біржової торгівлі і біржового арбітражу, що є обов'язковими для всіх учасників торгів;

>>>257>>>

створювати підрозділи біржі і затверджувати положення про них;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

зупинити на якийсь час біржову торгівлю, якщо ціни біржових договорів протягом дня відхиляються більше, ніж на визначену біржовим комітетом (радою біржі) величину;

встановлювати вступні і періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, надані біржею, інші грошові збори;

встановлювати і стягувати згідно із статутом біржі плату за реєстрацію договорів на біржі, штрафи й інші санкції за порушення статуту біржі і біржових правил;

створювати арбітражні комісії для вирішення спорів щодо торговельних договорів;

укладати міжбіржові договори з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розміщених за межами України;

вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності;

видавати біржові бюлетені, довідники й інші інформаційні і рекламні видання;

здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.

Товарна біржа зобов'язана:

створювати умови для проведення біржової торгівлі;

регулювати біржові операції;

регулювати ціни на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надавати членам і відвідувачам біржі організаційні, інформаційні та інші послуги;

забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що стосується кон'юнктури ринку.

Стаття 4 Закону України «Про товарну біржу» визначає обов'язки цієї організації: створення необхідних умов для біржової торгівлі, регулювання біржових операцій, регулювання цін на підставі співвідношення пропозиції та попиту на товари, що обертаються на біржі. Також біржа зобов'язана надавати

>>>258>>>

організаційні й інші послуги членам і відвідувачам біржі, здійснювати збір, обробку і поширення інформації, пов'язаної з кон'юнктурою ринку.

Правовий режим Правил біржової торгівлі регулює стаття 17 Закону «Про товарну біржу». Правила біржової торгівлі розробляються згідно з чинним законодавством і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі і вирішення суперечливих питань. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

Правила біржової торгівлі визначають: термін і місце проведення біржових операцій; склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що пред'являються до них; порядок здійснення і реєстрації біржових операцій; порядок визначення і розмір плати за користування послугами біржі; відповідальність учасників і працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі; інші положення, встановлені органами управління біржі.

Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до законодавства і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з цих питань, які затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

Біржовими торгами є торги, що публічно і гласно проводяться в торговельних залах біржі за участі членів біржі по товарах, допущених до реалізації на біржі в порядку, встановленому правилами біржової торгівлі.

Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам — громадянам, зареєстрованим на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій.

На товарній біржі забороняються: купівля-про-даж товарів і контрактів з метою впливу на динамі-

>>>259>>>

ку цін (тобто навмисна їх скупка) як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб; які-не-будь узгодження дій учасників біржової торгівлі з метою зміни або фіксації поточних біржових цін; поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.

Не підлягає розголошенню зміст біржового договору (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і терміну виконання). Ця інформація може бути надана тільки при письмовому запиті судам, органам прокуратури, служби безпеки, господарського суду й аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України.

§ 2. Організація товарної біржі, її створення і порядок реєстрації

Товарні біржі в Україні створюються на основі принципів рівноправності учасників біржових торгів, застосування вільних ринкових цін, публічного проведення біржових торгів. Товарна біржа в Україні не має права займатися комерційним посередництвом і тому не є прибутковою організацією, а її організаційно-правовою формою є товариство з обмеженою відповідальністю.

Створення товарної біржі аналогічне схемі створення товариства, але з урахуванням біржових особливостей:

товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання зацікавлених юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством;

засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади і управління, а також державні установи, що знаходяться на державному бюджеті;

створення товарної біржі здійснюється шляхом укладання засновниками договору, що визначає порядок і принципи її створення, склад засновни-

>>>260>>>

ків, їхні обов'язки, розмір і терміни сплати пайових, вступних внесків.

Товарна біржа діє на підставі статуту, що затверджується засновниками біржі. У статуті товарної біржі визначається:

найменування і місцезнаходження біржі;

склад засновників;

предмет і мета діяльності біржі;

види фондів, що створюються біржею, їхні розміри;

органи управління біржею, порядок їх створення і компетенція, організаційна структура біржі;

порядок прийняття в члени біржі і припинення членства;

права й обов'язки членів біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею і біржі перед її членами;

порядок і умови застосування санкцій;

майнова відповідальність членів біржі;

порядок припинення біржі.

Державна реєстрація товарної біржі здійснюється в порядку, установленому для підприємств.

Членами біржі є: засновники, а також прийняті в її склад згідно зі статутом вітчизняні й іноземні юридичні і фізичні особи. Членство на біржі надає право торгувати в її залі.

Члени біржі можуть голосувати на зборах і на різних біржових виборах, брати участь у роботі комітетів. Крім цього, члени біржі проходять програми навчання і перепідготовки, одержують біржову інформацію і можуть користуватися бібліотечним та інформаційним центрами. Організація вважається прийнятою в члени біржі, якщо за це проголосувала кваліфікована більшість засновників, і більшість підприємств і організацій претендентів. Голосування проводиться після оцінки фінансового стану претендента. Члени біржі зобов'язані зробити вступний внесок, але звільняються від усіх загальних зборів, стягнутих з учасників біржових торгів. Для полегшення своєї роботи членам біржі надається право

>>>261>>>

наймати службовців, яким дозволяється доступ у торговельний зал у якості клерків або посильних. Розрізняють дві категорії членів біржі:

1. Повні члени — із правом на участь у біржових торгах у всіх секціях біржі і на визначену установчими документами біржі кількість голосів на загальних зборах біржі і на загальних зборах членів секцій біржі.

2. Неповні члени — із правом на участь у біржових торгах у відповідній секції і на визначену установчими документами біржі кількість голосів на загальних зборах біржі і на загальних зборах членів секцій біржі.

У деяких біржах існує інститут відвідувачів. Вони поділяються на постійних і разових. Постійні відвідувачі вносять річну плату за вхід на біржу, разові — за кожне відвідування.

Органи управління біржі включають три основних рівні, що відповідають широті кожного з них.

Вищим органом є загальні збори учасників — членів біржі, що є деякою мірою законодавчим органом.

Виконавчі функції виконує біржовий комітет, що володіє правом контролювати діяльність інших служб, розробляти головні напрямки діяльності біржі, встановлювати і коректувати правила біржової торгівлі.

Поточне управління і контроль за діяльністю біржі здійснює контрольно-ревізійна комісія, компетенція і повноваження якої регулюється статутом товарної біржі.

Політика біржі проводиться в життя комітетами, що складаються з членів біржі, призначаються радою директорів. Члени комітетів працюють без відповідної плати. Вони вносять рекомендації і допомагають раді директорів, а також виконують конкретні обов'язки щодо функціонування біржі.

Число комітетів не постійне і коливається від 8 до 40. Основними є 5 комітетів, які є практично на кожній біржі.

Контрольний комітет веде спостереження за діловою активністю на біржі, величиною відкритої пози-

>>>262>>>

ції, а також за тим, як йде ліквідація контрактів з термінами постачання, що минають.

Арбітражний комітет — судовий орган біржі, що визначає арбітрів для рішення спорів між членами, а також розглядає звернення клієнтів при виникненні спорів між ними і членами біржі.

Котирувальний комітет — робочий орган, головним завданням якого є підготовка і публікація біржових котирувань і аналізу руху цін.

Спостережний комітет розглядає суперечки і виносить рішення з дисциплінарних питань, які йому передає комітет з ділової етики.

Комітет із прийому нових членів — розглядає всі звернення про вступ у члени біржі. Рекомендації комітету подаються раді директорів, яка вирішує питання про прийняття кандидата в члени біржі.

Основною операційною ланкою на біржі є брокерська контора.

Завдання брокерських контор — забезпечення біржової торгівлі в біржовому залі. Як правило, брокерська контора може бути створена тільки за наявності місця повного члена біржі, що може бути куплене на періодично проведених адміністрацією біржі тендерних торгах. На одне місце повного учасника може бути створена тільки одна брокерська контора, що, у свою чергу, може безкоштовно акредитувати певне число брокерів. Додаткові брокери і їхні помічники акредитуються за певну плату.

Брокерська контора має право укладати договори про брокерське обслуговування з клієнтами, а також діяти від свого імені і за свій рахунок.

Під час роботи з клієнтом брокерська контора відкриває в одній з розрахункових фірм своєї біржі рахунок для роботи з цим клієнтом. Домовляючись із брокером про проведення угод певного виду, клієнт видає йому доручення.

Доручення бувають таких видів:

купити або продати товар за поточною біржовою ціною;

купити або продати товар за ціною не вище заданої;

>>>263>>>

купити або продати товар у момент, коли ціна на нього досягне визначеного (граничного) значення;

купити або продати товар на розсуд брокера.

Успішна діяльність товарних бірж знаходиться в прямій залежності від брокерських контор. Брокери одержують дохід здебільшого не від членства на біржі, а від власної посередницької діяльності — чим більше брокер провів угод, тим більший одержить прибуток.

§ 3. Біржовий товар

До біржових товарів належать товари масового виробництва, що мають якісну однорідність, відзначаються порівнянністю якісних характеристик протягом тривалих періодів часу і взаємозамінністю партій. Це дозволяє вести торгівлю або за описом якості або за зразками. Перелік біржових товарів, що реалізуються, визначається правилами кожної конкретної біржі.

Вимоги до біржових товарів:

1. Товар повинен бути масовим і випускатися в досить великому обсязі (велике число виробників і велике число покупців). Це дає змогу визначити попит та пропозицію. Вироби одиничного виробника, унікальні за манерою виконання, не можуть бути об'єктом біржового торгу.

2. Товар повинен бути легко стандартизований (за якістю, умовами зберігання, транспортування) для продажу без перегляду — за зразками або технічними описами. У практиці біржової справи стандартизація становить головну ознаку біржового товару.

3. Товар на біржі продається або купується в суворо визначених розмірах. Ці розміри називаються біржовими одиницями, партіями, лотами, що відповідають або місткості транспортних засобів, або місцю, обсягові і вазі. Партія або лот повинні бути кратними біржовій одиниці.

Об'єктами біржової торгівлі нині є приблизно 70 видів товарів. їх можна об'єднати в такі групи і підгрупи:

>>>264>>>

1. Сільськогосподарські і лісові товари та продукти їх переробки:

зернові (пшениця, кукурудза, овес, ячмінь, жито);

насіння олійних рослин (лляне, бавовняне насіння, соя, боби, соєва олія);

живі тварини і м'ясо (велика рогата худоба, свині, окости);

текстильні товари (бавовна, джут, вовна, шовк, пряжа, льон);

харчосмакові товари (цукор, кава, какао-боби, рослинні олії, картопля, перець, яйця, арахіс, концентрат апельсинового соку).

2. Лісові товари (пиломатеріали, фанера, натуральний каучук);

3. Кольорові і дорогоцінні метали (мідь, олово, цинк, свинець, нікель, алюміній, срібло, золото, платина).

4. Нафта і нафтопродукти.

Номенклатура біржового товару з роками міняється. Так, останнім часом біржовими товарами стали продукти нафтопереробки: бензин, дизельне паливо, мазут, а також такі нові товари, як нікель, алюміній, дорогоцінні метали, концентрат апельсинового соку, фанера, картопля тощо.

§ 4. Біржові угоди і біржові операції на товарній біржі

Залежно від місця здійснення існують біржові і позабіржові угоди. Згідно із Законом України «Про товарну біржу» біржовою угодою визнається угода, що відповідає сукупності таких умов:

якщо вона являє собою купівлю-продаж, постачання й обмін товарів, допущених до обертання на товарній біржі;

якщо її учасниками є члени біржі;

якщо вона пред'явлена до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

>>>265>>>

Розглянемо докладніше кожен вид біржових угод.

1. Угоди з реальним товаром передбачають купівлю або продаж конкретної партії зробленого або в процесі виробництва в конкретному періоді товару. Розвиток біржової торгівлі починався саме з угод з реальним товаром, метою яких було дійсне постачання реально існуючого товару. Еволюція біржової торгівлі виробила своєрідний біржовий механізм, що дозволяє укладати угоди під час відсутності товару на товар, що буде виготовлений у майбутньому і реальне постачання якого буде здійснюватися не на біржовому, а на так званому наявному (реальному) ринку. Особливістю угод з реальним товаром є те, що її предметом може бути будь-який товар, допущений до обігу на біржі, у будь-якій кількості, якості, з будь-якими базисними умовами постачання і формами розрахунку.

Залежно від терміну постачання товару угоди з реальним товаром поділяються на:

Угоди з негайним постачанням (до 15 днів). Це угоди типу «спот» або «кеш». Метою угод з коротким терміном постачання є фізичний перехід товару від продавця до покупця на умовах, обумовлених у договорі купівлі-продажу.

Угода типу «форвард» (на термін до 6 місяців) — взаємна передача прав і обов'язків стосовно реального товару з відстроченим терміном постачання. Вона полягає в тому, що організація-продавець зобов'язується поставити (передати у власність) закуплені товари організації-покупцеві в термін, обумовлений у договорі. У свою чергу, організа-

>>>266>>>

ція-покупець зобов'язується прийняти і оплатити придбаний товар за встановленими договором умовами і цінами. Ліквідація такої угоди здійснюється шляхом постачання реального товару, але не негайно, а протягом 6 місяців. Характерне встановлення ціни не в момент проведення біржових торгів, а згодом, з ініціативи покупця або продавця (онкольна угода). Відмінною рисою термінових угод є те, що момент виконання зобов'язань (угод) не збігається з моментом їхнього виконання. Крім того, об'єктом таких угод може виступати як наявний товар, так і товар, що буде виготовлений до терміну, встановленого договором.

З розвитком ринкових відносин форвардні угоди повинні стати основним видом угод. Переважний їх розвиток пояснюється тим, що великі партії товару можуть бути реалізовані лише за допомогою угод через якийсь визначений термін. Згідно з теорією маркетингу виробництво орієнтується на виявлений попит. Термінові, або форвардні, угоди стають тією формою господарських відносин, за допомогою якої можуть бути здійснені великі економічні операції.

За умовами ознайомлення з товаром угоди можуть бути укладені:

без попереднього ознайомлення;

на основі попереднього огляду всієї партії або окремих його зразків;

на основі стандартів і технічних умов.

За характером біржових цін розрізняють угоди з реальним товаром, що укладаються:

за ціною, що склалася в процесі біржової сесії (біржового дня);

за ціною, установленою згодом (форвардні онкольні угоди).

Залежно від умов здійснення угод у нашій біржовій практиці виділяють такі їх види:

Бартерні біржові угоди — це угода на товарообмінні угоди з передачею права власності на товар без платежу грішми (натуральний обмін), тобто угоди, при яких «товар» обмінюється на «товар».

>>>267>>>

Ці угоди суперечать суті біржової торгівлі й в Україні на більшості товарних бірж вони заборонені, їх недоліки полягають у такому: пропускна спроможність бірж різко знижується; практично відсутній обмін інформацією між дрібними біржами, що приводить до величезних розкидів за цінами на ті самі види товарів; істотна частка доходів від продажу не надходить безпосереднім товаровиробникам тощо.

Угоди з особливими умовами — це угоди, під час укладання яких брокер повинен виконати певні доручення клієнта. Найчастіше при угодах з умовою клієнт дає доручення продати реальний товар на умовах одночасної закупівлі для нього іншого реального товару. При цьому брокер має право відмовитися від такого доручення. Якщо ж умова (доручення) прийнята, але не виконана стосовно купівлі іншого товару, то брокер позбавляється права на винагороду за угоду з умовою.

Угоди з кредитом, що являють собою угоду між брокером і клієнтом, за якою брокер зобов'язується в обмін на товар, запропонований клієнтом, надати йому товар, який його цікавить. З цією угодою брокер звертається в банк, де одержує кредит на здійснення угоди. Використовуючи кредит, брокер купує на торгах товар, що цікавить клієнта, після цього одержує той товар, що пропонувався клієнтом спочатку. Отриманий товар, як правило, дефіцитний, брокер самостійно продає його на біржі і повертає кредит банкові.

Угода з кредитом дає змогу законно здійснювати бартерні операції. Гроші в цьому випадку для клієнта фактично втрачають функцію засобу платежу і служать лише мірою вартості.

Процес тривалого розвитку біржової торгівлі привів до використання на біржі угод без реального товару, які нині поділяються на ф'ючерсні й опціонні.

2. Ф'ючерсні угоди передбачають купівлю або продаж не реального товару, а контрактів на товар на майбутній період. Це період до одного року, але на деяких біржах установлена межа до п'яти років. Me-

>>>268>>>

тою здійснення ф'ючерсних угод є здійснення біржових спекуляцій, пов'язаних з динамікою цін, тобто результатом ф'ючерсної угоди є сплата або одержання різниці між ціною контракту в день його укладання й у день виконання.

Відмінною рисою ф'ючерсної угоди є те, що об'єктом виступає не товар, а біржовий контракт, що передбачає купівлю-продаж суворо погодженої кількості товару встановленого сорту (марки) з мінімально допустимими відхиленнями, що поставляється на визначених умовах оплати транспортних засобів. Ф'ючерсні угоди укладають за стандартами ще не виготовленого товару. Контракти за ф'ючерсними угодами багаторазово укладаються і ліквідуються доти, поки не надійде термін постачання або зазначений товаровиробником термін продажу.

Обороти за ф'ючерсними угодами, як правило, у багато разів перевищують реальні обсяги постачань. Цей факт вказує не тільки на розвиток спекуляції, але і на пожвавлення обміну, що є однією з умов розвитку біржової торгівлі.

Угода з продажу ф'ючерсного контракту однієї із сторін обов'язково реєструється розрахунковою палатою біржі. Порядок і умови укладання ф'ючерсних угод визначаються окремим положенням, яке затверджується біржовою радою конкретної біржі.

Серед переваг, що мають ф'ючерсні контракти, можна виділити поліпшення планування, вигоду, надійність, конфіденційність, швидкість, гнучкість, ліквідність проведення угоди і можливість арбітражу.

3. Опціонні угоди. Сам принцип опціонних угод відомий дуже давно, але застосування його в біржовій торгівлі майже завжди було обмеженим. Нині цей процес широко використовується в біржовій торгівлі. Опціонні угоди (угоди з премією) передбачають купівлю права або продаж зобов'язання укласти біржовий контракт на певну кількість товару за заздалегідь визначеною ціною, у межах встановленого періоду. В обмін на одержання такого права покупець опціону сплачує його продавцеві ви-

>>>269>>>

значену суму (премію). Ціною опціону є розмір премії продавцеві опціону.

Розрізняють кілька видів опціонних угод:

простий опціон (прості угоди з премією). При цих угодах сторона — платник премії, одержує так зване право відступного, тобто контрагент, за сплату раніше встановленої суми відступає від виконання договору у випадку його невигідності, або втрачає визначену суму у випадку виконання договору. Опціони в цьому випадку можуть бути на продаж або купівлю.

Опціон на купівлю надає право, але не зобов'язує купити певний ф'ючерсний контракт, товар або нетоварну цінність за вказаною ціною.

Опціон на продаж надає право, але не зобов'язує продати певний ф'ючерсний контракт або цінність за вказаною ціною.

подвійний опціон (подвійні угоди з премією) — це договори, у яких платник премії одержує право на вибір між позицією покупця і позицією продавця, а також право (якщо на це є згода його контрагентів) відступитися від угоди.

Оскільки права платника премії збільшуються при таких угодах вдвічі порівняно з його правами в простих угодах, то величина премії встановлюється також подвійна. Ця премія може враховуватися як величина, окрема від суми угоди або ж включатися в суму угоди.

При обліку подвійної премії у вартості товару остання, як сума угоди на купівлю, збільшується і, навпаки, як сума угоди на продаж, зменшується на розмір цієї премії.

складний опціон (складні угоди з премією) — це договори, що являють собою поєднання двох протилежних угод із премією, що укладаються однією і тією ж брокерською фірмою з двома іншими учасниками біржової торгівлі. Залежно від того, чи є дана брокерська фірма, що укладає угоду, її платником або одержувачем, угода набирає двоїстого характеру: у першому випадку право відхо-

>>>270>>>

ду від угод належить даній брокерській фірмі; у другому — право відходу належить її контрагентам.

кратний опціон (кратні угоди з премією) — це договори, при яких один з контрагентів одержує право (за визначену премію на користь іншої сторони) збільшити в кілька разів кількість товару, що підлягає передачі або прийому.

Кратність виражається в тому, що більша кількість товару повинна знаходитися в кратному відношенні до обов'язкового (твердого) мінімуму, тобто перевершувати його в два, три, чотири і т. д. рази в межах максимуму, установленого договором.

Премія враховується в сумі угоди, що збільшується при продажі, але виплачується у випадку відмови контрагента, який володіє правом на збільшення кількості, що підлягає передачі або прийому товару. Премія виплачується тільки за неприйняту або передану кількість товару.

Укладання тих або інших видів угод підлягає певним цілям здійснення біржових операцій, які учасники біржі проводять на торгах.

Базовими операціями на товарній біржі є:

1. Купівля і продаж реальних товарів, необхідних для здійснення виробничого і торговельного процесу на окремих підприємствах. Цей вид біржових операцій дає змогу виробникові реалізувати, а споживачеві придбати необхідний товар. У процесі цих операцій виробник виступає як продавець своєї готової продукції, а споживач — як покупець конкретної партії товару, обумовленої індивідуальними кількісними і якісними параметрами.

2. Операції хеджування, тобто страхування цінового ризику. Ф'ючерсні угоди звичайно використовуються для страхування — хеджування від можливих втрат у випадку зміни ринкових цін при укладанні угод на реальний товар. Принцип страхування тут побудований на тому, що якщо в угоді одна сторона втрачає як продавець реального товару, то вона виграє як покупець ф'ючерсів на ту ж кількість товару, і навпаки.

>>>271>>>

За технікою здійснення хеджування розрізняють два основних типи:

хеджування купівлею являє собою біржову операцію, у процесі якої продавець реального товару, уклавши форвардну угоду на його продаж, одночасно здійснює купівлю ф'ючерсних контрактів на аналогічну кількість товару.

хеджування продажем являє собою біржову операцію, у процесі якої покупець реального товару, уклавши форвардну угоду на його купівлю, одночасно здійснює продаж ф'ючерсних контрактів на аналогічну кількість товару.

Механізм хеджування ґрунтується на тому, що зміна ринкових цін на ф'ючерси однакові за своїми розмірами і напрямком. Насправді ці ціни не завжди однакові, однак межі їхніх коливань приблизно ті самі. Різниця між ціною на контракт реального товару і ціною на ф'ючерсний контракт називається базисом. Оскільки всі контракти стандартизовані, то не виникає потреби перевіряти надійність протилежної сторони. Ліквідність дозволяє продати товар за фіксованою ціною незалежно від її зміни в майбутньому. Крім того, хеджування може бути здійснене за допомогою особливого виду біржових операцій — опціону.

3. Біржові спекуляції. Хоча обсяг операцій хеджування неухильно зростає і вони продовжують складати економічну основу ф'ючерсної біржової торгівлі, в останні роки більш високими темпами збільшується обсяг спекулятивних угод.

Біржові спекуляції на різниці в цінах являють собою найскладніший вид біржових операцій і здійснюються з єдиною метою — отримання прибутку з коливань цін на товар. Сам товар учасників таких операцій не цікавить — вони не пов'язані безпосередньо з виробництвом, переробкою, реалізацією реального товару.

Біржові спекуляції вимагають, як правило, здійснення двох видів біржових угод — спочатку на купівлю, а потім на продаж реального товару або ф'ючерсних контрактів. Фінансовий результат

>>>272>>>

такої операції (розмір прибутку або збитку) визначається зрештою тим, наскільки ціна продажу буде відрізнятися від ціни купівлі. При цьому варто враховувати одне біржове правило — на суму прибутку, який отримується одними учасниками біржових спекуляцій, несуть фінансові втрати інші їх учасники.

Різноманіття форм біржових операцій, постійне удосконалення практики біржової торгівлі створюють основу для ефективного функціонування ринкового механізму і збалансування ринку.

§ 5. Проблеми становлення й удосконалення функціонування товарних бірж в Україні

Створення біржових інститутів виступає необхідною умовою функціонування ринкового механізму. Організаційно відродження бірж було частково підготовлене системою аукціонної торгівлі виробничими ресурсами, яка набула розвитку у 1989—1990 роках. Криза планового матеріально-технічного постачання призвела до появи натурального обміну. Тому в умовах економічного хаосу перші біржі орієнтувалися на організацію бартерних обмінів.

Радянська економіка протягом багатьох десятиліть була економікою дефіциту, тобто грошовий попит постійно перевищував товарну пропозицію як засобів виробництва, так і предметів споживання. Надлишок грошових доходів через фінансово-кредитну систему перетворювався в нагромадження великих фінансових засобів у формі не використовуваних фондів розвитку виробництва. Підприємства, одержавши свободу у використанні цих засобів, шукали можливість їх застосування. Поява біржових структур обумовлена можливістю вкладення надлишкових ресурсів. Виникли великі біржові структури, сформувалися регіональні, обласні, міські, районні біржові комплекси.

Скоротилося число біржових угод, зменшилася кількість товарних бірж. Біржа перестала бути єди-

>>>273>>>

ним і неповторним символом ринку, вона поступово відмовляється від невластивих для неї угод з наявним товаром. Відбувається становлення ф'ючерсного ринку, біржі стали продавати суто біржові товари. Створення єдиних біржових просторів на основі угод, що укладаються між біржами про спільні торги, стало важливим внеском у ринкову економіку країни.

Відмітною рисою великих українських бірж завжди була їх універсальність. Кількість бірж, аукціонний принцип торгівлі, біржовий бартер, продаж одиничних або дрібносерійних партій товарів і послуг — основні риси, властиві тільки біржовій системі України, пов'язані з незвичайною економічною ситуацією в країні, що склалася на сьогоднішній день.

Зараз в Україні біржі вже пройшли ряд етапів: відродження, швидкий ріст, спад біржової активності, реорганізація бірж (цей етап передбачає виживання в ринкових умовах).

Відродження біржової діяльності відбувалося за відсутності відповідної законодавчої бази, і лише 10 грудня 1991 року був прийнятий Закон України «Про товарну біржу», що передбачає контроль державних органів за діяльністю бірж. Прийняття Господарського кодексу України (ст. 278—282) доповнило рядом положень про функціонування товарно-біржової діяльності.

Регулювання біржової діяльності — певне упорядкування роботи біржі, укладання біржових угод на основі встановлених правил і вимог.

Основною тенденцією розвитку біржі є рух від реального товару до ф'ючерсної форми торгівлі.

У зв'язку з тим, що ф'ючерсні біржі — це своєрідні фінансові інститути, що обслуговують торгівлю, однією з визначальних умов їх розвитку є стан валютно-фінансової системи, а також наявність достатніх фінансових ресурсів. Як правило, ф'ючерсні біржі створюються в провідних фінансових центрах, де є широкі можливості для фінансування торгівлі і спекуляції біржовими товарами, які при активній ф'ючерсній торгівлі є зручними об'єктами заставних операцій.

>>>274>>>

Істотний ріст біржової торгівлі привів до зростання значення товарних бірж для товарних ринків сировини і продовольства. За багатьма їх видами біржові обороти в кілька разів перевищують обсяг світової торгівлі і світового виробництва.

Хоча реальні постачання на біржах звичайно не перевищують 5—10% світової торгівлі відповідними товарами, вплив бірж на ціни світового ринку і конкретних угод, а також на результати діяльності фірм дуже великий.

Нині біржова торгівля товарами зосереджена в СІЛА, Японії і Великобританії.

Основними завданнями розвитку біржової торгівлі в Україні є: збільшення темпів росту біржового обороту, підвищення його питомої ваги в загальному обсязі оптового товарообігу; скорочення числа товарних бірж (до б—7 в Україні); спеціалізація товарних бірж; впровадження сучасних видів біржових угод; упорядкування розрахункових операцій на біржі; створення розвинутої біржової інфраструктури.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Дайте юридичне визначення біржі.

2. В якій організаційно-правовій формі створюються біржі?

3. В чому полягають функції та права товарної біржі?

4. Розкрийте порядок створення та реєстрації товарної біржі.

5. Які існують цілі та особливості здійснення біржових операцій?

6. Що таке біржовий товар? Наведіть приклади.

7. Кому з перерахованих суб'єктів дозволено здійснювати біржові угоди: члени біржі, брокери, відвідувачі біржі?

8. Які існують види біржових угод? Дайте коротку характеристику кожної з них.

9. Які особливості укладання ф'ючерсної угоди?

10. Які угоди не підлягають ліквідації і завершуються обов'язковим постачанням товару (або передачею права розпорядження ним)?

11. Які угоди здійснюються на основі стандартизованої типової біржової угоди?

>>>275>>>

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. / ВВР України. — 1992. — № 10.

4. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р. / ВВР України. — 1991. — № 38.

5. Бланк И.А. Торгово-посредническое предпринимательство (экономические основы биржевой торговли и брокерской деятельности). К.: Украинская финансовая группа, 1992.

6. Васильев Г. А., Каменева Н.Г. Товарные биржи. М.: Высшая школа, 1991.

7. Иващенко А. А. Товарная биржа. М.: Международные отношения, 1991.

8. Руководство по биржевому делу: Товарные сделки. Ценные бумаги. М.: Агропромиздат, 1991.

9. Товарная биржа. Англо-русский словарь. Справочник. М.: Финансы и статистика, 1991.

10. Чикмар Ю. Правовий статус посередників на товарних біржах / Право України. — 2000. — № 2.

11. Щербина B.C. Господарське право. К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>276>>>

Розділ XII

РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ,

ФОНДОВІ БІРЖІ ТА ЇХ РОЛЬ

В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Ринок цінних паперів, його структура і класифікація

В умовах становлення ринкової економіки складовою частиною фінансової системи України, особливим сегментом фінансового ринку є ринок цінних паперів, куди банки, держава, населення, підприємства, установи вкладають свій капітал.

Фондовий ринок — чуйний барометр стану економіки. Основними завданнями ринку цінних паперів є становлення і закріплення відносин власності, а головними учасниками цього ринку — комерційні банки, метою яких є одержання прибутку.

Перш ніж перейти до розгляду цінних паперів, необхідно з'ясувати, що таке фіктивний капітал, оскільки саме рух фіктивного капіталу і є основою функціонування фондового ринку. Виникнення фіктивного капіталу пов'язано з відокремленням позичкового капіталу й утворенням кредитної системи. Відокремлення фіктивного капіталу від реального відбулося на базі позичкового капіталу, у руках якого залишається титул власності, а реально розпоряджається цим капіталом функціонуючий підприємець. Тим самим фіктивний капітал виявляється у формі титулу власності, здатного вступати в оборот і, більше того, здатного обертатися відносно незалежно від руху дійсного капіталу. Реально фіктивний капітал передує процесові концентрації і централізації капіталу, розподілу і перерозподілу прибутку, а також перерозподілу національного доходу через систему державних фінансів.

Приватизація й акціонування приватної власності, розвиток підприємництва і кредитних інститутів приводять до поглибленого розвитку грошових і кредитних відносин. З'являється особливий сектор гос-

>>>277>>>

подарювання, який пов'язаний з оборотом цінних паперів — фінансовий ринок, що вимагає не тільки правового регулювання обороту цінних паперів, але і виникнення організації, яка б забезпечувала цей оборот. Такою організацією є фондова біржа.

Фінансовий ринок умовно можна поділити на ринок банківських позичок і ринок цінних паперів, де ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту і взаємодіє з нею. Комерційний банк рідко видає позички на довгий термін. Цінні папери дають можливість одержати гроші на довгий період (на десятиліття — облігації) або в безстрокове користування (акції). Завдання ринку цінних паперів полягають у тому, щоб забезпечити більш повне і швидке переливання заощаджень за ціною, яка влаштовує обидві сторони. Для цього потрібні біржі і функціонуючі на ринку цінних паперів посередники.

Торговці цінними паперами мають право здійснювати (ст. 356 ГКУ) такі види посередницької діяльності:

виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов'язків з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок.

Законом можуть передбачатися також інші види посередницької діяльності з цінними паперами (діяльність з управління цінними паперами тощо).

Фондова біржа — це організований ринок цінних паперів, що функціонує на основі офіційно зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угода про розміщення і купівлю-продаж цінних паперів здійснюється обмеженою кількістю біржових посередників. Організаціями або підприємствами, що випускають в оборот гроші або цінні папери, (емітентами) на ринку

>>>278>>>

цінних паперів, виступають приватні національні, державні національні, приватні і державні іноземні організації.

Для забезпечення організації функціонування ринку цінних паперів утворюється фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Кодексу, інших законів, а також статуту і правил фондової біржі. Вона створюється засновниками — торговцями цінними паперами в порядку, встановленому законом, і її діяльність спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Фондовий ринок поділяється на первинний і вторинний. Первинний ринок поєднує фазу конструювання нового випуску цінних паперів і їх первинне розміщення. Первинний ринок цінних паперів визначається як відносини, що складаються при емісії (для інвестиційних цінних паперів) або при укладанні цивільно-правових угод між особами, які беруть на себе зобов'язання щодо інших цінних паперів, і першими інвесторами, професійними учасниками ринку цінних паперів, а також їх представниками.

Первинний ринок — це ринок, на якому продаються вперше випущені цінні папери, де емітентами можуть бути держава, кредитно-фінансові установи, підприємства, компанії тощо.

Найважливішою рисою первинного ринку є повне розкриття інформації для інвесторів, що дає змогу зробити обґрунтований вибір цінного паперу для вкладення коштів. Уся діяльність на первинному ринку служить для розкриття інформації і підготовки проспекту емісії, його реєстрації і контролю з боку державних органів.

Основними формами первинного ринку цінних паперів є приватне розміщення і публічна пропозиція.

>>>279>>>

Приватне розміщення характеризується продажем (обміном) цінних паперів обмеженій кількості заздалегідь відомих інвесторів без публічної пропозиції і продажу.

Публічна пропозиція — це розміщення цінних паперів при їх первинній емісії шляхом публічних оголошень і продажу необмеженій кількості інвесторів. Співвідношення між публічною пропозицією і приватним розміщенням постійно змінюється і залежить від типу фінансування, який обирають підприємства в тій або іншій економіці, від структурних перетворень, що проводить уряд, та інших факторів.

Під вторинним фондовим ринком мають на увазі відносини, що складаються при обертанні раніше емітованих на первинному ринку цінних паперів. Основу вторинного ринку складають операції, що оформляють перерозподіл сфер впливу вкладень іноземних інвесторів, а також окремої спекулятивної операції.

Найважливіша риса вторинного ринку — це його ліквідність, тобто можливість успішної і великої торгівлі, здатність поглинати значні обсяги цінних паперів у короткий час, при невеликих коливаннях курсів і низьких витратах на реалізацію.

Вторинний ринок цінних паперів поділяється на організований (біржовий) ринок і неорганізований (позабіржовий або «вуличний») ринок.

Організований, або біржовий, ринок вичерпується поняттям фондової біржі як особливого, інститу-ціонально організованого ринку, на якому обертаються цінні папери найбільш високої якості, і операції на якому працюють професійні учасники ринку цінних паперів.

Основними нормативними актами, що регулюють ринок цінних паперів, є:

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів на Україні» від ЗО жовтня 1996 р. Цей Закон визначає правові основи здійснення державного регулювання ринку цінних паперів і державного контролю за випуском і обертанням цінних паперів в Україні.

>>>280>>>

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність в організації обертання цінних паперів.

Закон України «Про Національну депозитарну систему й особливості електронного обертання цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 p., який визначає правові основи обертання цінних паперів у національній депозитарній системі й особливості електронного обертання цінних паперів в Україні.

Різні постанови Кабінету Міністрів, інструкції і накази Міністерства фінансів України, рішення державної комісії з цінних паперів. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів «Про виготовлення бланків цінних паперів і документів строгої звітності» від 27 серпня 1997 p., Постанова Кабінету Міністрів «Про забезпечення діяльності Державної комісії з цінних паперів» від 4 серпня 1997 p., Наказ Міністерства фінансів України «Про порядок видачі дозволу на здійснення діяльності по випуску і обертанню цінних паперів як виняткової діяльності» від 30 вересня 1991 р. та ін. Суб'єктами ринку цінних паперів є:

емітенти — юридичні особи, що випускають цінні папери, які повинні дотримуватися усіх вказівок та нормативних і законодавчих актів щодо випуску, продажу, реєстрації цінних паперів;

інвестори — фізичні і юридичні особи, що купують цінні папери від свого імені, накопичують їх, підвищують вартість і отримують прибуток;

учасники ринку цінних паперів — юридичні і фізичні особи (дилери, брокери), які функціонують на основі дозволів, ліцензій, доручень, що видаються у встановленому порядку.

Залежно від застосовуваних технологій торгівлі можна виділити такі ринки: стихійний, дилерський, аукціонний.

На стихійному ринку правила укладання угод, вимоги до цінних паперів і учасників не встановлені,

>>>281>>>

торгівля здійснюється довільно у приватному контакті продавця і покупця.

Аукціонні ринки характеризуються публічними гласними торгами з відкритим змаганням покупців і продавців у визначенні цінових і інших умов угод щодо цінних паперів, при наявності механізму зіставлення заявок на купівлю, продаж і встановлення задовольняючих один одного заявок, які можуть служити підставою для укладання угод. Аукціонні ринки поділяються на: простий, голландський і подвійний.

Простий аукціонний ринок — ринок, на якому конкурують тільки покупці, пряма конкуренція продавців відсутня. Перед початком торгів, на підставі заявок на купівлю і продаж, складається вільний котирувальний лист. Аукціон відбувається шляхом публічного послідовного оголошення списку пропозицій, за кожною з яких проводиться гласне змагання покупців шляхом призначення нових цін. Простий аукціон лежить в основі діяльності більшості бірж і фондових відділів товарних бірж, часто використовується для організації позабіржових аукціонів цінних паперів, що проводяться інвестиційними інститутами. •

При голландському аукціоні відбувається попереднє нагромадження заявок покупців, що заочно розглядаються емітентом або посередником, який працює в його інтересах. Установлюється єдина ціна, яка дорівнює найнижчій ціні в заявках на купівлю, що дозволяє продати весь випуск. Усі заявки на купівлю, представлені за цінами вище офіційних, задовольняються за офіційною ціною. За такою схемою проводяться аукціони казначейських векселів у США.

Подвійні аукціонні ринки — на таких ринках між собою конкурують і продавці, і покупці. Ринок цей включає онкольні і безперервні аукціонні ринки.

На онкольних ринках до початку торгів накопичуються заявки на купівлю і продаж, що потім ранжируются за ціновими пропозиціями, послідовністю надходження і кількістю. Заявки і пропозиції, що збігаються, порівнюються, установлюється певний

>>>282>>>

курс, за яким можна задовольнити найбільшу кількість заявок на купівлю і пропозицій на продаж. Такі ринки широко використовуються на Заході в організації подвійного режиму роботи фондових бірж. Подібні ринки почали функціонувати в Україні, наприклад, у діяльності валютної біржі.

За схемою безперервних аукціонних ринків організована робота найбільших фондових бірж на Заході. У період торгів на такому ринку виникає безперервний потік заявок на купівлю і пропозицій про продаж, що реєструються спеціально уповноваженими особами, які зводять між собою всі доручення продавців і покупців. Заявки, що знову надходять, порівнюються з зареєстрованими раніше і, якщо вони збігаються, то задовольняються в порядку надходження, а при одночасному надходженні виконуються найбільші за сумою надходження. Безперервний аукціонний ринок можливий лише при значних обсягах щоденної пропозиції цінних паперів (понад 10000 лотів щодня).

На цих дилерських ринках продавці привселюдно повідомляють про ціни пропозиції і порядок доступу до місць купівлі цінних паперів. Покупці, які згодні з ціновими пропозиціями й іншими умовами інвестування, заявляють про свої наміри і набувають цінні папери. Продавці зобов'язані укладати угоди за цінами, які вони оголосили. Прямої відкритої конкуренції між продавцями або між покупцями немає.

Дилерські ринки використовуються при первинному розміщенні цінних паперів і в тендерних пропозиціях (публічній пропозиції вагомого інвестора щодо купівлі цінних паперів).

Ринок цінних паперів є частиною фінансового ринку й в умовах розвинутої ринкової економіки виконує ряд найважливіших макро— і мікроекономіч-них функцій. Можна виділити такі основні функції ринку цінних паперів:

1. Ринок цінних паперів виконує роль регулювальника інвестиційних потоків, що забезпечує оптимальну для суспільства структуру використання ресурсів. Саме через цей ринок здійснюється основ-

>>>283>>>

на частина процесу вкладання капіталів у галузі, що забезпечують найбільшу рентабельність вкладень.

2. Ринок цінних паперів забезпечує масовий характер інвестиційного процесу, даючи змогу будь-яким економічним агентам, які мають вільні грошові кошти, здійснювати інвестиції у виробництво шляхом придбання цінних паперів. Концентрація обороту цінних паперів на фондових біржах або в професійних посередників дозволяє інвесторові полегшити процедуру здійснення інвестицій.

3. Ринок цінних паперів дуже чуйно реагує на зміни, що відбуваються або очікуються в політичній, соціально-економічній, зовнішньоекономічній і іншій сферах життя суспільства.

4. За допомогою цінних паперів реалізуються принципи демократизму в управлінні економікою на мікрорівні, коли рішення приймається шляхом голосування власників акцій, причому один голос дорівнює одній акції, тому, чим більше акцій, тим більший вплив має той або інший співвласник на прийняття управлінських рішень.

5. Через купівлю-продаж цінних паперів окремих підприємств держава реалізує свою структурну політику, здобуваючи акції «потрібних» підприємств і роблячи, таким чином, інвестиції у виробництва, важливі з погляду розвитку суспільства взагалі.

6. Ринок цінних паперів є важливим інструментом державних цінних паперів, за допомогою якого держава впливає на грошову масу і, отже, на розширення або скорочення рівня ВНП.

§ 2. Фондова біржа, її суть, ознаки й операції

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Фондова біржа — це спеціальна організація, що поєднує професійних учасників ринку цінних паперів в одному приміщенні для проведення торгів, створює умови для концентрації попиту та пропозиції і збільшення ринку.

>>>284>>>

Концентрація означає, що всім торговцям цінними паперами дається доступ до всіх пропозицій купівлі-продажу, які на даний момент є на ринку. І все-таки між торговцями йде конкурентна боротьба за ту або іншу пропозицію.

Біржа суворо стежить за тим, щоб ніхто з продавців або покупців не міг диктувати ціни. Нарешті, всі угоди укладаються методом відкритого торгу і за кожною з них надається повна інформація. Спочатку вона надходить на електронне табло біржі, а потім публікується в пресі.

Фондова біржа виступає в якості торговельного, професійного і технічного ядра ринку цінних паперів.

Усього у світі близько 150 фондових бірж, найбільшими з яких є Нью-Йоркська, Лондонська, Токійська, Франкфуртська, Тайванська, Сеульська, Цюріхська, Паризька і Гонконгська.

У міжнародній практиці існують різні організаційно-правові форми бірж. Серед них:

неприбуткова корпорація (Нью-Йоркська біржа);

неприбуткова членська організація (Токійська біржа);

товариство з обмеженою відповідальністю (Лондонська і Сіднейська біржі);

напівдержавна організація (Франкфуртська біржа).

В Україні прийнятий і діє ряд нормативних актів, які заклали основу для функціонування цінних паперів. Одним з головних нормативних актів, що регулюють взаємини між всіма учасниками, є Закон України «Про цінні папери і фондову біржу».

Фондова біржа — організація, що створюється без мети одержання прибутку і займається винятково організацією укладання угод купівлі і продажу цінних паперів. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені і за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства, що зосереджує попит та пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу

>>>285>>>

і здійснює свою діяльність згідно з вказаним законом, іншими актами законодавства України, статутом і правилом фондової біржі.

Фондова біржа створюється не менше як 20 засновниками — торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності з цінними паперами за умови внесення ними в статутний фонд не менше як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Фондові біржі України ґрунтуються на безприбуткових засадах і повинні діяти на принципах ліквідності, тобто вільного перетворення цінних паперів у гроші без фінансових втрат для власника, стабільності ринку, широкої гласності і довіри. Усе це дозволяє їй виконувати такі функції:

залучення грошових сум для інвестицій у виробничу і соціальну сферу;

перерозподіл капіталів між різними галузями і підприємствами;

акумуляція вільних заощаджень представників різних прошарків населення;

створення умов для розвитку в країні підприємницької діяльності;

створення постійно діючого ринку;

підтримка професіоналізму торговельних і фінансових посередників;

індикація стану економіки, її товарних сегментів і фондового ринку.

Усі зазначені функції фондова біржа може виконувати тільки при розвинутому ринку цінних паперів. Варто зауважити, що в Україні функціонують такі організатори торгівлі цінними паперами: Українська фондова біржа (УФБ), Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ), Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ), Донецька фондова біржа (ДФБ), Придніпровська фондова біржа (ПФБ), Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС), Південно-українська торгово-інформаційна система (м. Миколаїв).

Першою виникла УФБ. Перші торги на ній відбулися 6 лютого 1992 р. Нині відкрито 25 її філій по

>>>286>>>

всій Україні. З 1995 р. її конкурентами стали КМФБ, УМВБ, ДФБ і ПФТС.

На УФБ згідно з чинним законодавством можуть випускатися і бути в обігу як державні, так і недержавні цінні папери, укладатися касові угоди й угоди на термін.

Основними ознаками фондової біржі є:

1) фондова біржа — централізований ринок з фіксованим місцем торгівлі, тобто наявністю торговельної площадки;

2) процедура добору найкращих товарів (цінних паперів), що відповідають визначеним вимогам (фінансова стійкість і великі розміри емітента, масовість цінного паперу як однорідного і стандартного товару, масовість попиту тощо);

3) існування процедури добору кращих операторів ринку як членів біржі;

4) наявність тимчасового регламенту торгівлі цінними паперами і стандартними торговельними процедурами;

5) централізація реєстрації угод і розрахунків по них;

6) встановлення офіційних (біржових) котирувань;

7) нагляд за членами біржі (з позиції їх фінансової стійкості, безпечного ведення бізнесу і дотримання етики фондового ринку).

Фондова біржа отримує права юридичної особи від дня її реєстрації Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку.

Статут і правила фондової біржі затверджуються її вищим органом. У статуті фондової біржі містяться такі дані:

найменування і місцезнаходження фондової біржі і засновників; розмір статутного фонду;

умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі; права й обов'язки членів фондової біржі; організаційна структура фондової біржі; компетенція і порядок створення керівних органів; порядок і умови відвідування фондової біржі;

>>>287>>>

порядок і умови застосування санкцій, установлених фондовою біржею;

порядок припинення діяльності фондової біржі.

У статуті можуть передбачатися інші положення стосовно створення і діяльності фондової біржі. Правила фондової біржі повинні передбачати:

види угод, які укладаються на фондовій біржі;

порядок торгівлі на фондовій біржі;

умови допуску цінних паперів на фондову біржу;

умови і порядок підписки на цінні папери, що котируються на фондовій біржі;

порядок формування цін, біржового курсу і їх публікації;

перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі;

обов'язки членів фондової біржі щодо ведення обліку й інформації, внутрішній розпорядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх діяльності;

систему інформаційного забезпечення фондової біржі;

види послуг, надані фондовою біржею, розмір плати за них;

правила ведення розрахунків на фондовій біржі тощо.

Позначення «фондова біржа» або таке, у якому міститься вираз «фондова біржа», може використовувати у своєму фірмовому найменуванні або рекламі тільки та організація, яка створена в порядку, визначеному статтею 34 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу».

Особливістю державного регулювання роботи біржі є те, що Міністерство фінансів призначає своїх представників, уповноважених стежити за дотриманням положень статуту і правил фондової біржі і які мають право брати участь у роботі її керівних органів. Така практика має місце в країнах з розвинутою економікою: наприклад, в Англії, США функціонують державні комісії з нагляду за фондовими біржами. Уряд має намір йти на визнання правонаступ-ництва стосовно цінних паперів і здійснювати компенсацію втрат від їх знецінювання.

>>>288>>>

Закон передбачає також особливі умови припинення діяльності фондової біржі. Одним з них є виникнення ситуації, коли в біржі залишається менше 10 членів і протягом 6 місяців у її склад не будуть прийняті нові члени. У такий спосіб законодавство намагається не допустити виникнення монополістів у сфері фондового ринку.

На фондовій біржі здійснюються певні операції й угоди, що поділяються на касові і термінові.

За касовими операціями відбувається негайний розрахунок і оформлення.

Найбільш цікаві операції на термін, оскільки вони мають завжди спекулятивний характер, тому в деяких країнах подібні угоди заборонені.

Угоди з преміями передбачають, що одна із сторін має право відмовитися від своїх зобов'язань, а в результаті платить «відступні» іншій стороні.

Продаж без покриття в термін полягає в наступному: гравець бере в борг певну кількість акцій з видачею боргового зобов'язання. Потім продає їх за біржовим курсом, а через термін, очікуючи зниження курсу, він купує їх знову за низькою ціною і повертає власникові, одержавши свій дохід.

Організаційна структура фондових бірж відображає виконувані біржами функції, що в узагальненому виді виглядає таким чином.

Вищий орган фондової біржі складається з Консультативної Ради (апарат порадників) і Виконавчого органу фондової біржі, що містить апарат фондової біржі, який складається з таких підрозділів:

організація ринку — встановлення правил торгівлі й організації діяльності ринку, допуск нових членів на біржу, виключення членів, допуск на ринок цінних паперів (листинг);

поточне управління біржовим ринком — організація поточної роботи ринку (трейдинг); організація і нагляд за поточною роботою обліково-операційних, клірингових і депозитарних систем; збір, аналіз і поширення поточної біржової інформації; організація і нагляд за поточною роботою ринків

>>>289>>>

окремих видів цінних паперів (ф'ючерсні й опці-онні секції тощо);

нагляд за станом ринку — контроль стану і тенденцій розвитку біржового ринку, зовнішнє спостереження й оцінка фінансово-господарського становища компаній-членів фондової біржі, дисциплінарне спостереження й адміністративні санкції;

зовнішні зв'язки і послуги — міжнародні зв'язки; зв'язки з громадськістю; послуги публіці, компаніям-емітентам, компаніям-членам фондової біржі.

розвиток -— маркетинг і управління стратегічним розвитком; розробка нових технологічних й інформаційних систем для торговельної, обліково-адміністративної й інформаційної діяльності фондової біржі;

Поряд з торгівлею цінними паперами на фондовій біржі існує позабіржовий ринок, що охоплює ринок операцій з цінними паперами, який функціонує поза фондовою біржею.

Через цей ринок проходить більшість первинних розміщень і торгівля паперами гіршої якості (порівняно з зареєстрованими на біржі).

Разом з тим, існують перехідні форми, так звані «прибіржові» ринки, що розмивають чітку межу між біржовими і позабіржовими ринками, — це «другі», «треті», «рівнобіжні» ринки, які створюються фондовими біржами і знаходяться під їх регулюючим впливом. Як правило, подібні ринки мають більш низькі вимоги до якості цінних паперів, містять у собі акції малих і середніх компаній, підтримуючи при цьому регулярність торгівлі, котирування і єдність правил.

Виникнення цих ринків було обумовлене прагненням фондових бірж розширити свій ринок, а також бажанням створити упорядкований, регульований ринок цінних паперів для фінансування невеликих і середніх компаній, що є носіями найбільш сучасних технологій. З іншого боку, з позабіржового обороту виникають організовані системи торгівлі цінними паперами, що мають комп'ютерну основу й аналоги територіально розподіленої електронної бір-

>>>290>>>

жі. Прикладом можуть бути позабіржові системи Національної асоціації інвестиційних лідерів (США): НАСДАК — Система автоматичного котирування Національної асоціації інвестиційних лідерів, НМСК — Цінні папери національного ринку, а також Канадська система позабіржової торгівлі, Система автоматичного котирування при Сінгапурській фондовій біржі та ін.

Нині ринок цінних паперів в Україні знаходиться в стадії формування і розвитку. Поки ще не існує чіткої системи розміщення цінних паперів як для вітчизняних, так і для іноземних фізичних і юридичних осіб, немає чіткого і повного правового забезпечення функціонування національного ринку цінних паперів, достовірного і докладного інформаційного забезпечення, захисту від підробки цінних паперів та ін.

Подальший розвиток українського фондового ринку стримується рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів, основними з яких є такі:

криза української економіки, інфляція, відсутність твердої національної грошової одиниці;

відставання існуючої законодавчої і нормативно-правової бази функціонування фондового ринку і розвитку властивих йому реальних процесів (як приклад можна згадати ситуацію, що склалася з трастами й іншими фінансовими посередниками);

недостатність державного регулювання національного ринку цінних паперів;

слабкий розвиток первинного ринку цінних паперів, невелика кількість операцій.з похідними від цінних паперів;

відсутність гарантій щодо операцій з цінними паперами, недовіра населення і його психологічна непідготовленість до операцій на фондовому ринку;

зубожіння більшої частини населення, його низька купівельна спроможність, що заважає появі масового приватного інвестора;

відсутність гарантій держави щодо захисту грошових заощаджень населення, у тому числі й у цінних паперах.

>>>291>>>

§ 3. Цінні папери, їх поняття, види і класифікація

У Законі України «Про цінні папери і фондову біржу» (ст. 1) вказується, що цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємини між особою, що їх випустила, і їх власником, що передбачають виплату доходу у вигляді дивіденду або відсотка, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінним папером є документ, що засвідчує з дотриманням установленої форми й обов'язкових реквізитів майнові права, здійснення або передача яких можливі тільки при його пред'явленні.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника.

В іменних цінних паперах вказується прізвище, ім'я, по батькові власника і його власник має право на всі ті умови, що передбачаються в них. Іншим особам передаються вони шляхом повного індосаменту (передатним записом, що завіряє перехід прав за цінним папером до іншої особи).

Цінні папери на пред'явника можуть свідчити право власника лише при пред'явленні цінного паперу. Вони вільно обертаються, є засобом платежу, розрахунку, кредиту — досить лише пред'явити цінний папір як документ для здійснення певних операцій.

Цінні папери з фіксованим доходом — це боргові зобов'язання, в яких емітент зобов'язується виконати відповідні дії. Як правило, це обігова виплата грошової суми і процентної винагороди. Існують такі різновиди цінних паперів з фіксованим доходом:

державна позика (позика уряду на створення спеціальних фондів);

комунальна позика (для збалансування державних фінансів місцевих органів управління);

комунальні облігації і заставні листи (іпотечні банки дають довгострокові кредити під заставу зе-

>>>292>>>

мельних ділянок або під боргове зобов'язання товариств);

промислова облігація (боргові зобов'язання з фіксованим доходом промислової компанії).

Відновлення загублених іменних цінних паперів проводиться державними органами, підприємствами, установами й організаціями, що випустили ці папери. Наступність цінних паперів здійснюється згідно з цивільним законодавством України.

Як реальний капітал цінні папери не мають ніякої реальної вартості, їх ціна або курс визначаються відповідно до доходів у вигляді дивідендів по акціях або відсотків по облігаціях, а також у вигляді величини позичкового відсотка. Курс цінних паперів на біржі визначається пропозицією та попитом на них. Через фондову біржу здійснюється розміщення акцій, облігацій переважно великими банками.

Згідно з законодавством на Україні можуть випускатися такі види цінних паперів:

акції;

облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик;

облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Розглянемо більш докладно види цінних паперів.

Акція — у статутному фонді акціонерного товариства підтверджує членство в акціонерному товаристві і право на участь в управлінні ним, надає право її власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Як правило, акції зберігаються у брокерів або в спеціалізованих конторах. Власник має тільки свідчення про кількість акцій. Розрізняють звичайні і привілейовані акції.

>>>293>>>

Акції можуть бути іменними і на пред'явника, привілейованими і простими.

Прості або звичайні акції надають право власникові на один голос на зборах акціонерів. Крім цього, власник звичайної акції має право на одержання частини чистого прибутку у вигляді дивідендів. При ліквідації акціонерного товариства його претензія на власність є останньою. Він одержує те, що залишається після сплати боргів і розрахунків із привілейованими акціонерами.

Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обертання іменної акції фіксується в книзі реєстрації акцій, яка ведеться товариством. У ній повинні бути внесені відомості про кожну іменну акцію, включаючи ім'я власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів.

Акції на пред'явника реєструється в книзі за загальною кількістю.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачене його статутом.

Привілейовані акції можуть випускатися з фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата дивідендів проводиться в розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру отриманого товариством прибутку у відповідному році. У тому випадку, коли прибуток відповідного року є недостатній, виплата дивідендів за привілейованими акціями проводиться за рахунок резервного фонду.

Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

Існують також акції номінальні і безномінальні, вітчизняні й іноземні, платні і преміальні, вільного й обмеженого обертання.

>>>294>>>

Номінальна і безномінальна акція. У традиційному контексті номінальна акція являє собою цінний папір, на бланку якої зазначена її номінальна вартість. На бланку ж безномінальної акції номінальна вартість не вказується.

Вітчизняні й іноземні акції. Вітчизняними акціями є ті, котрі випущені і є в обігу на території держави, де здійснена державна реєстрація емітента. Стосовно інших держав, на території яких будуть укладені угоди з приводу акцій даного емітента, вони є іноземними. У 1997—1998 pp. Комісія з цінних паперів прийняла ряд положень, що регламентують рух як вітчизняних, так і іноземних акцій на території України і за її межами.

Платні акції продаються у власність інвесторів-емітентів безпосередньо або через посередників. Емітент здійснює продаж акцій при їх випуску. Інвестор, отримуючи акції, сплачує їхню вартість,

Безкоштовні (преміальні) акції. З метою збільшення статутного фонду емітент може здійснювати додаткові випуски акцій. Акції додаткового випуску також можуть продаватися або акціонерами, або новими інвесторами. Бувають випадки, коли емітент приймає рішення про капіталізацію частини свого накопиченого з роками нерозподіленого прибутку. При цьому засоби нерозподіленого прибутку перетворюються в засоби статутного фонду і зараховуються як оплата акцій додаткового випуску. У свою чергу акції додаткового випуску безкоштовно передаються емітентом у власність акціонерів пропорційно кількості належних їм акцій.

Акції вільного й обмеженого обертання. У закордонній політиці регулювання ринків цінних паперів немає єдиного кількісного критерію, на основі якого можна було б чітко стверджувати, що певні акції є акціями вільного обертання. Це пов'язано з питанням визначення відкритого і закритого випусків акцій. Коли емітент пропонує свої акції до продажу всім потенційним інвесторам, а не якійсь певній групі, то такий випуск вважається відкритим. Якщо ж емітент продає свої акції певним і відомим

>>>295>>>

йому інвесторам, то такий випуск називається закритим.

Незалежно від форми і виду акція повинна містити такі реквізити: фірмова назва акціонерного товариства і його місцезнаходження, найменування цінного паперу — «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції і її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, термін виплати дивідендів і підпис голови правління акціонерного товариства, печатка.

Власник акції має право на частину прибутку акціонерного товариства (дивіденди), на участь в управлінні товариством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені законодавчими актами України, а також Статутом акціонерного товариства.

Акція є неподільною, а у випадку, коли одна і та ж акція належить декільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.

Випуск акцій акціонерним товариством здійснюється за рішенням засновників у розмірі його статутного фонду або на усю вартість майна державного підприємства (у випадку перетворення його в акціонерне товариство). Додатковий випуск акцій можливий у тому випадку, коли попередні випуски акцій були зареєстровані і всі раніше випущені акції цілком оплачені за вартістю не нижче номінальної.

Дивіденди по акціях виплачуються один раз на рік за підсумками календарного року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет і відсотків по банківському кредиту.

Облігація — цінний папір, що завіряє внесення її власником коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного

>>>296>>>

паперу в передбачений у ньому термін з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску). Облігації усіх видів поширюються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.

Випускаються облігації внутрішніх і місцевих позик, облігації підприємств.

Облігації підприємств випускаються підприємствами всіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними й іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні.

Умови випуску і поширення облігацій підприємств визначаються Законом України «Про цінні папери і фондову біржу», іншими актами законодавства України і статутом емітента.

Облігації можуть випускатися іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим колом обертання.

За термінами погашення позики поділяються на: короткострокові, або поточні (до одного року), се-редньострокові (1—5 років), довгострокові (понад 5 років).

Облігації внутрішніх і місцевих позик випускаються на пред'явника.

Обов'язковим реквізитом цільових облігацій є зазначення товару (послуг), під який вони випускаються.

Облігації підприємств повинні мати такі реквізити: найменування цінного паперу — «облігація», фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; терміни погашення, розмір і терміни виплати відсотків (для процентних облігацій); місце і дату випуску, а також серію і номер облігації; підпис керівника емітента, печатка емітента.

Крім основної частини, до облігації може додаватися купонний лист на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішніх і місце-

>>>297>>>

вих позик приймається відповідно Кабінетом Міністрів України і місцевих Рад.

Облігації усіх видів придбаваються громадянами тільки за рахунок їх особистих коштів. Підприємства придбавають облігації усіх видів за рахунок коштів, що надходять у їхні розпорядження після сплати податків і відсотків по банківському кредиту.

Дохід за облігаціями усіх видів виплачується відповідно до умов їхнього випуску. Дохід за облігаціями цільових позик (безпроцентними облігаціями) не виплачується. Власникові такої облігації надається право на придбання відповідних товарів або послуг, під які випущено позики.

Облігації зовнішніх державних позик України — цінні папери, що розміщуються на міжнародному й іноземному фондовому ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Ці облігації оплачуються тільки в конвертованій іноземній валюті.

На облігаційний ринок країни виходять емітенти трьох категорій: держава в особі тих або інших органів центральної чи місцевої влади, представники приватного бізнесу, іноземні позичальники. Статус емітента тим вище, чим менше ризик його банкрутства. Держава не може збанкрутувати, і тому її облігації вважаються «еталоном надійності».

Держава може взяти гроші в борг у центральному банку або в населення, що веде або до емісії, або до збільшення їхньої кількості в населення, що загрожує інфляцією.

Операції, пов'язані з розміщенням і погашенням облігацій, проводяться через установу НБУ, а також через комерційні банки.

В останні роки в Україні стала поширюватися практика проведення муніципальних позик для забезпечення потреб місцевих бюджетів: будівництва і утримання ряду об'єктів, функціонування яких має велике значення для даної місцевості (міста). Бажаючи скоріше вирішити проблему наповнення до-

>>>298>>>

ходної частини бюджетів і орієнтуючись на багатий досвід розвинутих країн, міські влади стали емітувати власні облігації.

Казначейські зобов'язання — вид цінних паперів на пред'явника, що поширюються тільки на добровільних засадах серед населення, вони свідчать про вкладення коштів власником у бюджет і надають право на одержання фінансового доходу.

Бувають такі види казначейських зобов'язань:

довгострокові — від 5 до 10 років;

середньострокові — від 1 до 5 років;

короткострокові — до одного року.

Казначейські зобов'язання випускаються за рішенням Міністерства фінансів України (короткострокові казначейські зобов'язання) або Кабінетом Міністрів України (довгострокові і середньострокові казначейські зобов'язання). Такий цінний папір свідчить про те, що її власник вніс у бюджет країни певну суму коштів і має право на одержання фінансового доходу. Вона випускається з метою усунення дефіциту бюджету.

Порядок визначення продажної вартості казначейських зобов'язань установлюється Міністерством фінансів України виходячи з часу купівлі. Гроші від реалізації казначейських зобов'язань йдуть на покриття поточних витрат державного бюджету.

Ощадний сертифікат — письмове свідчення банку про депонування коштів, що свідчить про право вкладника на одержання після закінчення встановленого терміну депозиту і відсотків по ньому.

Ощадні сертифікати повинні мати такі реквізити: найменування цінного паперу — «ощадний сертифікат», назва банку, що випустив сертифікат, і його місцезнаходження; порядковий номер сертифіката, дату випуску, суму депозиту, термін вилучення внеску (для термінового сертифіката), назва або ім'я власника сертифіката (для іменного сертифіката); підпис керівника банку або іншої уповноваженої на це особи, печатка банку.

Ощадні сертифікати бувають іменні і на пред'яв-

>>>299>>>

ника, під певний відсоток на термін, і до запитання. Доходи від ощадних сертифікатів виплачуються при їх пред'явленню в банк, що їх випустив.

У випадку, коли власник сертифіката вимагає повернення депонованих засобів за терміновим сертифікатом раніше обумовленого в ньому терміну, то йому виплачується знижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Вексель — цінний папір, що свідчить безумовне грошове зобов'язання векселедавця виплатити після настання терміну визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателеві). У країнах з розвинутою ринковою економікою вексель застосовується досить широко, сумлінно і надійно виконує функції кредиту, засобу платежу і є об'єктом різних угод. Існують такі види векселів:

простий — це нічим не обумовлена обіцянка боржника сплатити зазначену суму з зазначенням терміну і місця оплати, виписується і підписується боржником;

перекладний (тратта) — передбачає сплату визначеної суми грошей третій особі, якій векселедавець дає вказівку оплати цієї суми векселедержателеві;

банківський — його виставляє банк країни іноземним банкам;

комерційний — видається під заставу товарів при здійсненні торговельної угоди;

ціннісний — його випускає держава для покриття своїх витрат;

депонований — видається на забезпечення кредиту;

дружній — вексель з гарантійним підписом третьої особи.

Порядок випуску і обертання векселів визначається Кабінетом Міністрів України.

Приватизаційні папери — це особливий вид державних цінних паперів, що підтверджують право власника на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна державних підприємств, державного житлового і земельного фон-

>>>300>>>

дів. Приватизаційні папери можуть бути тільки іменними, не підлягають продажу, вільному обертанню, дивіденди на них не нараховуються.

Інвестиційний сертифікат — це частка в спеціальному фонді цінних паперів (інвестиційному фонді), яким керує інвестиційна компанія. Інвестиційний фонд може бути складений за різними принципами — може включати тільки акції великих компаній або тільки облігації. Основною метою формування такого фонду є мінімізація курсових дивідендів і відповідних процентних ризиків на основі широкої диференціації внесків і виплат власникам інвестиційних сертифікатів максимальних доходів.

У сфері діяльності сучасних фондових бірж з'являється ряд нових цінних паперів, причиною чого в основному є необхідність удосконалення організаційної структури фондових ринків. До цих нових цінних паперів відносяться конвертовані акції й облігації, ф'ючерси, опціони.

Ф'ючерси — це стандартні строкові контракти, укладені між продавцем (емітентом) і покупцем на здійснення купівлі-продажу відповідного цінного паперу за заздалегідь зафіксованою ціною.

Опціони — відрізняються від ф'ючерсів тим, що вони передбачають право, а не зобов'язання проведення тієї або іншої операції, якою керує покупець опціону. Він обмежує вплив на свої активи і пасиви негативного руху ринкових показників сумою, сплаченою за контракт.

Одним з різновидів опціонів є варранти, що надають право їх власникові на придбання відповідних фондових цінностей. їх відрізняє від опціонів більш довгий термін, а також факт, що опціон, природно, випускається на існуючий актив.

В останні роки варранти все частіше випускаються з облігаціями, що зробило останні більш привабливими в очах інвесторів. Купуючи облігацію, власник фактично видає кредит, який повинен принести прибуток, достатній для сплати відсотків і дивідендів.

Конвертовані облігації відрізняються від обліга-

>>>301>>>

цій з варрантами тим, що їх власник не може продати право одержання акції за фіксованою ціною на ринку окремо від облігації.

Незважаючи на багато проблем, з якими зіткнувся нині український фондовий ринок, слід зазначити, що це молодий, динамічний і перспективний ринок. Він розвивається на основі позитивних процесів, що відбуваються в нашій економіці: масового випуску цінних паперів у зв'язку з приватизацією державних підприємств, швидкого створення нових комерційних утворень і холдингових структур, що залучають засоби на акціонерній основі тощо. Крім того, ринок цінних паперів відіграє важливу роль у системі перерозподілу фінансових ресурсів держави, а також він необхідний для нормального функціонування ринкової економіки. Тому відновлення і регулювання розвитку фондового ринку є одним з першочергових завдань, що стоять перед урядом, для вирішення яких необхідне прийняття довгострокової державної програми розвитку і регулювання фондового ринку і строгий контроль за її виконанням.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Розкрийте правові засади функціонування ринку цінних паперів.

2. Перерахуйте джерела правового регулювання ринку цінних паперів.

3. Наведіть ознаки цінних паперів та розкрийте зміст їх основних функцій.

4. Які види цінних паперів існують на Україні?

5. Наведіть основні характеристики акції та розкрийте права власників акцій.

6. Які види акцій передбачені законодавством України?

7. Проведіть порівняльну характеристику акцій та облігацій.

8. Які боргові цінні папери ви знаєте? Охарактеризуйте їх.

9. Які державні органи здійснюють регулювання на ринку цінних паперів?

10. Правовий статус Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

11. Розкрийте порядок реєстрації фондових бірж.

12. Які види операцій з цінними паперами ви знаєте?

>>>302>>>

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р. / ВВР України. — 1991. — № 38.

4. Агарков М. Учение о ценных бумагах. — М., 1993.

5. Колесник В.В. Введение в рынок ценных бумаг. К.: АЛД, 1996.

6. Кузнецова Н.С., Назарчук І.Р. Ринок цінних паперів в Україні: правові основи формування та функціонування. К.: Юрінком, 1998.

7. Мельник В. Ринок цінних паперів. — К., 1998.

8. Основи банківської справи / За ред. Мороза А.Н. К.: Ліра, 1994.

9. Лилин В. Ценные бумаги и фондовая биржа. — М., 1998.

10. Павлова В. Операции с корпоративными ценными бумагами. М., 1997.

11. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. проф. Жук Л.А. К.: ЕУФІМ,, 2002.

12. Рубцов Б. Зарубежные фондовые биржи. М., 1996.

13. Щербина B.C. Господарське право. К.: Юрінком Інтер, 2001.

>>>303>>>

Розділ XIII

БАНКРУТСТВО ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

§1. Поняття і суб'єкти банкрутства

Проведення в Україні економічних перетворень, спрямованих на застосування ринкових принципів регулювання господарської діяльності, відродило в господарсько-правовій практиці інститут банкрутства, що гарантує одночасно захист економічних інтересів кредиторів, а також держави як загального регулятора ринку.

В умовах економічної кризи в Україні значна кількість підприємств не може здійснити розрахунки з державою і кредиторами. Таке становище підприємств у світовій практиці називається банкрутством.

Термін «банкрутство» походить від італійського bancarotta — «зламана огорожа». Під ним розуміють неспроможність або відмову юридичної чи фізичної особи платити кредиторам за своїми зобов'язаннями через відсутність грошей.

У 20-і роки в Українській РСР існував інститут банкрутства, але згодом, при радянській владі його ліквідували, тому що приватна власність на засоби виробництва не існувала, а борги державних або колективних підприємств держава часто списувала.

У світовій же практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямками.

Один з них базувався на принципах британської моделі, коли банкрутство розглядалося як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок основних, оборотних і всіх інших наявних засобів шляхом ліквідації боржника-банкрута.

Інший напрямок закладений в американській моделі. Основна мета її полягає в тому, щоб через санації реабілітувати компанію, відтворити її платоспроможність.

>>>304>>>

У сучасних умовах у законодавстві розвинутих країн простежується лінія на зближення й інтеграцію обох напрямків.

Правове регулювання банкрутства в Україні здійснюється згідно з Законом України «Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. з наступними змінами і доповненнями. Цей Закон встановлює умови і порядок поновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності — боржника або визнання його банкрутом і застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задовільнення вимог кредиторів.

Суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, неспроможність яких вчасно виконати свої зобов'язання встановлена арбітражним судом. Тобто суд після звернення кредиторів повинен визначати факт неможливості господарюючого суб'єкта, сплатити борги, і тільки після використання всіх установлених законодавством засобів, із зіставленням розмірів боргів з вартістю майна боржника, інших його активів у ліквідній формі, вивчення реальних термінів можливості задоволення вимог кредиторів, суд може визначати боржника банкрутом.

На основі викладеного поняття банкрутство можна визначити як визнану господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

§ 2. Провадження в справах про банкрутство

Підставою для порушення справи про банкрутство є письмова заява кого-небудь із кредиторів, самого боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби в господарський суд.

Кредитором є громадянин або юридична особа, що

>>>305>>>

має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких цілком забезпечені заставою.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безперечні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, що не були за-довільнені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їхнього погашення терміну.

Боржник може звернутися до господарського суду за власною ініціативою у випадку його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище. Вірогідність і повнота бухгалтерського балансу й іншої інформації про фінансове і майнове становище боржника повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою) незалежно від приводу, за яким порушена справа. Також боржник, у випадку подачі заяви, повинен одночасно із заявою подати план санації відповідно до вимог Закону.

Цією нормою (звертанням боржника до господарського суду) законодавство України наближається до американської концепції банкрутства. Суб'єкт підприємницької діяльності через використання інституту банкрутства отримує можливість на санацію, реорганізацію своєї справи і відновлення фінансово-господарської діяльності.

Після прийому заяви, господарський суд не пізніше п'яти днів із дня її надходження, виносить і надсилає сторонам і державному органові з питань банкрутства постанову про порушення справи. У цій постанові вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, що відбувається не пізніше ніж на тридцятий день із дня прийняття заяви про банкрутство.

Господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження в справі про бан-

>>>306>>>

крутство або зі своєї ініціативи вжити заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, а саме:

1) накладати арешт на все або частину майна чи коштів, що належать боржникові; зобов'язати боржника передати цінні папери, валютні цінності на збереження третім особам;

2) забороняти без згоди розпорядника майна укладати і здійснювати угоди, пов'язані з передачею нерухомого майна в оренду, заставу, із внесенням цього майна як внесок у статутний фонд господарських товариств;

3) забороняти угоди, пов'язані з одержанням і видачею кредитів, гарантій.

З метою виявлення всіх кредиторів і осіб, які бажають взяти участь у санації боржника, суддя зобов'язує заявника подати в офіційні друковані органи в десятиденний термін за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство. Газетне оголошення повинно містити повне найменування боржника, його поштову адресу, банківські реквізити, найменування й адресу господарського суду, номер справи, відомості про розпорядника майна.

Щоб забезпечити майнові інтереси кредиторів, у постанові господарського суду про порушення провадження в справі про банкрутство або в постанові, прийнятій на підготовчому засіданні, призначається розпорядник майна.

Розпорядником майна може бути суб'єкт підприємницької діяльності (фізична особа), яка має вищу юридичну (економічну) освіту або володіє спеціальними знаннями, не є зацікавленою особою щодо боржника і кредиторів і має ліцензію арбітражного керуючого. В обов'язки розпорядника майна входить:

розглядати разом з посадовими особами боржника копії заяв кредиторів про грошові вимоги до боржника;

вести реєстр вимог кредиторів;

повідомляти кредиторів про результати розгляду їх вимог боржником (визнання або відмова визнання вимог боржником);

>>>307>>>

уживати заходів для захисту майна боржника;

аналізувати фінансову, господарську й інвестиційну діяльність боржника, його становище на товарних ринках;

виявляти ознаки фіктивного банкрутства;

проводити збори кредиторів;

надавати державному органові з питань банкрутства відомості для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушена справа про банкрутство;

надавати господарському суду відомості про фінансове становище боржника, пропозиції щодо відновлення платоспроможності боржника тощо.

При здійсненні своїх повноважень розпорядник майна зобов'язаний діяти сумлінно, беручи до уваги інтереси боржника і його кредиторів. Але він не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність, тому що його призначення не є підставою для припинення повноважень керівника або керівного органу боржника (за винятком того випадку, коли господарський суд виносить постанову про припинення повноважень керівників).

На попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів і тих вимог, що не були включені розпорядником майна до цього реєстру. За результатами попереднього засідання господарський суд виносить постанову, в якій вказує розмір визнаних судом вимог кредиторів і призначає дату проведення зборів кредиторів.

На зборах кредиторів створюється комітет кредиторів, приймається рішення про вибори членів комітету кредиторів, визначається кількісний склад комітету кредиторів, визначаються його повноваження тощо. До компетенції комітету кредиторів відносяться рішення щодо: виборів голови комітету; скликання зборів кредиторів; підготовки і укладання мирової угоди; внесення пропозицій господарського суду щодо продовження або скорочення терміну процедури розпорядження майном боржника або санації; звертання в арбітражний суд із клопотанням про

>>>308>>>

початок процедури санації, визнання боржника банкрутом і початку ліквідаційної процедури тощо.

На будь-якій стадії ведення справи про банкрутство між боржником і кредитором може бути укладена мирна угода. Під мирним розуміється домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки або розстрочки, а також списання кредиторами боргів боржника, що оформляється угодою сторін.

Рішення про висновок мирної угоди приймається комітетом кредиторів і керівником боржника або арбітражним керуючим (санатором, ліквідатором).

Мирна угода полягає в писемній формі і підлягає твердженню господарським судом, про що вказується в постанові господарського суду про припинення виробництва в справі про банкрутство.

§ 3. Проблема інтеграції України в світове господарство та державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Санація (від лат. sanatio — оздоровлення, лікування) — це система заходів, спрямованих на попередження банкрутства підприємств або великих промислових об'єднань, банків, інших державних і підприємницьких структур.

Після закінчення місячного терміну з дня опублікування оголошення про банкрутство, господарський суд може винести постанову про проведення санації боржника, якщо надійшли пропозиції від бажаючих задовольнити вимоги кредиторів до боржника і виконати його зобов'язання перед бюджетом.

Якщо в санації підприємства-боржника виявили бажання взяти участь кілька громадян або юридичних осіб, то добір санаторів здійснюється відповідними органами на конкурсних принципах.

Господарський суд має право винести рішення про проведення санації боржника і призначити керуючого санацією.

Керуючий санацією організовує проведення інвентаризації майна, розробляє і здійснює план санації

>>>309>>>

боржника, організовує ведення бухгалтерського, статистичного, фінансового обліку.

План санації подається для затвердження комітетові кредиторів протягом трьох місяців із дня рішення про початок санації.

Умови санації можуть бути такими:

реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочка платежів або прощення боргів; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; зобов'язання інвестора про погашення боргу боржника;

виконання зобов'язань боржника власником майна боржника;

продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств);

одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, що звільняються відповідно до плану санації;

звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану санації.

План санації розглядається комітетом кредиторів, затверджується ним або відхиляється. Потім передається на затвердження в господарський суд. Якщо протягом шести місяців із дня ухвалення рішення про початок санації в господарський суд не буде поданий план санації боржника, суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і почати ліквідаційну процедуру підприємства.

З метою відновлення платоспроможності і задоволення вимог кредиторів боржника план санації може передбачати продаж майна боржника недержавної власності як цілісного майнового комплексу.

При продажі майна боржника як цілісного майнового комплексу у встановленому порядку відчужуються усі види майна, призначеного для здійснення підприємницької діяльності боржника, у тому числі приміщення, спорудження, устаткування, інвентар,

>>>310>>>

сировина, продукція, права на знаки (фірмове найменування, знаки для товарів і послуг).

При цьому всі трудові контракти, укладені до дати продажу майна боржника, зберігають силу, при цьому права й обов'язки роботодавця переходять до покупця майна боржника.

Продаж майна проводиться на відкритих торгах у формі аукціону або конкурсу. Переможець на аукціоні і керуючий санацією в день проведення аукціону підписують протокол, у якому вказуються умови придбання цілісного майнового комплексу, складається договір купівлі-продажу.

Крім продажу, у процедурі санації цілісного майнового комплексу може бути зроблений продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Переможець торгів зобов'язаний заплатити ціну майна боржника в термін, передбачений протоколом або договором купівлі-продажу, але не пізніше місяця після дня проведення торгів.

У випадку відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника, арбітражний суд оголошує підприємство банкрутом і починає ліквідаційну проце-

ДУРУ-

З дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом і початку ліквідаційної процедури припиняється підприємницька діяльність банкрута, нарахування неустойки, відсотків за усіма видами заборгованостей. Право розпоряджатися майном банкрута і всі його майнові права й обов'язки переходять до ліквідатора (ліквідаційної комісії). До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, банків, фінансових органів.

Ліквідатор приступає до керування майном банкрута, здійснює інвентаризацію й оцінку його майна, уживає заходів щодо погашення дебіторської заборгованості, а також реалізує майно банкрута на відкритих торгах.

На ліквідаторів покладаються обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

>>>311>>>

§ 4. Черговість задоволення претензій кредиторів

Грошові кошти, виручені від продажу майна банкрута, направляються на задоволення претензій кредиторів.

По-перше, задовольняються вимоги, забезпечені заставою; здійснюється виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого для цієї мети; покриваються витрати, пов'язані з виробництвом справи про банкрутство в арбітражному суді, роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна.

По-друге, задовольняються вимоги, що виникли по зобов'язаннях банкрута перед працівниками під-приємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу в статутний фонд підприємства).

По-третє, задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

По-четверте, задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли по зобов'язаннях у процедурі розпорядження майном боржника або в процедурі санації боржника.

По-п'яте, задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу в статутний фонд підприємства.

Після задоволення претензій у зазначеній послідовності погашаються всі інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок засобів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. У випадку недостатності майна для повного задоволення усіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належному кожному кредиторові сумі.

Вимоги, пред'явлені після закінчення терміну, установленого для їхньої подачі, не розглядаються, і відповідні борги вважаються погашеними.

>>>312>>>

Якщо після задоволення усіх вимог кредиторів у боржника не залишилося майна, то господарський суд виносить рішення про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Якщо майно залишилося, то боржник вважається вільним від боргів і продовжує свою підприємницьку діяльність.

Основна мета банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів через визнання боржника банкрутом. Тобто банкрутство не є самоціллю, а тільки засобом для позбавлення боргів.

Деякі підприємці з порушенням вимог чинного законодавства намагаються скористатися цим інструментом з метою ухилення від повернення розтрачених, а іноді і прихованих грошей, як державі, так і підприємцям. У випадках, коли несумлінний підприємець оголошує себе банкрутом з метою приховати незаконну витрату грошей не за призначенням, у тому числі їхнє розкрадання, з метою ліквідувати, реорганізувати або приватизувати суб'єкт підприємницької діяльності зі зміною форм власності, це є фіктивним банкрутством, що тягне за собою кримінальну відповідальність.

Передбачено кримінальну відповідальність також за навмисне приховування банкрутства, суть якого полягає в наданні кредиторові недостовірної інформації про стан суб'єкта підприємництва, що свідчать про його заможність виконувати свої зобов'язання перед кредиторами, тобто приховання фінансової неплатоспроможності.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. За яких умов кредитор має право звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство?

2. Охарактеризуйте співвідношення правового статусу боржника і банкрута.

3. Які питання розглядаються у підготовчому засіданні суду?

4. Які основні функції арбітражних керуючих у процедурі банкрутства і хто ними може бути?

5. Хто такі сенатори і який їх правовий статус?

6. В чому складається правова та економічна суть мирової угоди?

>>>313>>>

7. Яка існує черговість задоволення вимог кредиторів?

8. Які наслідки має банкрутство для банкрута та тих, хто має з ним певні господарські зв'язки?

9. Який порядок використання майна банкрута, що залишилось після задоволення вимог кредиторів?

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.

4. Афанасьев Р. Г. Банкрутство: напрямки удосконалення ліквідаційної процедури. — К. — ВВАС України, 2000.

5. Зуєвич А. М. Банкрутство: практика і питання. — К. — ВВАС України, 1998, № 4.

6. Логинов К. О банкротстве. Бизнес, 1999, 27 сентября.

7. Тітов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти. — Харків, 1997.

8. Тітов М. І., Бондаренко В. Новий закон про банкрутство: проблеми застосування. — Право України, 2000, № 8.

9. Федоровський В. Що призводить до банкрутства. — Діло, 1995, № 18.

10. Щербина В. С. Господарське право. — К.: Юрінком Інтер, 2001.













































































































>>>314>>>

Розділ XIV

ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ

ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

І СПОЖИВАЧІВ ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ

КОНКУРЕНЦІЇ

§ 1. Антимонопольне законодавство і його значення

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для всіх суб'єктів підприємницької діяльності, а також розвиток конкуренції, яка змушує виробників підвищувати якість продукції і стимулює виготовляти товари, необхідні споживачам.

Стан ринку якого-небудь товару або послуги, протилежний конкуренції, називається монополією. Монополія — це домінуюче становище суб'єкта господарювання, що дає йому можливість самостійно або з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку повного товару.

З огляду на негативні наслідки монополізму для розвитку економіки, країни з ринковими відносинами стали застосовувати правові засоби обмеження цього явища. Цю функцію взяла на себе держава, що є єдиним суб'єктом у системі ринкових відносин, що може реалізувати антимонопольні функції.

На основі суперечностей, які існують між монополією і конкуренцією, і небезпеки монополізму для розвитку економіки ринкового типу, випливає необхідність обмеження монополізму і правового регулювання з боку держави цього процесу. Таке регулювання спрямоване на формування і розвиток конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання ресурсів, вільне відходження на ринок підприємців, свободу споживачів у виборі товарів різноманітного асортименту, кращої якості за більш низькими цінами.

Оскільки монополія є одним з тих економічних утворень, при наявності яких ринковий механізм не

>>>315>>>

може виконувати свої регулюючі функції, те загальноприйнятою практикою є прийняття певних законів, які перешкоджають монополізації ринків одним підприємством або групою підприємств. Основою обмеження монополізму в економіці України є анти-монопольне законодавство.

Формування антимонопольного законодавства в Україні почалося 18 лютого 1992 p., коли Верховна Рада України прийняла Закон України «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності» та Господарському кодексі України (ст. 21—43), де визначаються правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення несумлінної конкуренції і здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Деякі положення Закону «Про Антимонопольний комітет України», прийнятий Верховною Радою України 26 листопада 1993 p., який встановлює структуру і правовий статус Антимонопольного комітету — державного органу, що повинен здійснювати контроль за дотриманням антимонопольного законодавства також використовуються на практиці.

Важливими законами, що регулюють антимоно-польну діяльність, є також Закон України «Про захист від несумлінної конкуренції» від 7 червня 1996 р. і Закон України «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р.

На основі перерахованих вище законів формується і здійснюється антимонопольна політика України, яка спрямована на запобігання монопольної діяльності, її обмеження і припинення, а також на розвиток конкуренції.

§ 2. Основні поняття, суб'єкти й об'єкти

антимонопольно! політики. Монопольне становище і обмеження конкуренції

Однією з визначальних ознак підприємця-монопо-ліста є його монопольне становище — домінуюче становище підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими монополістами обме-

>>>316>>>

жувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольне становище підприємця, коли частка його на ринку певного товару менше 35 відсотків.

Другою ознакою монопольного становища є монопольна ціна — ціна, що приводить до обмеження конкуренції і порушення прав споживача. Така ціна може бути монопольно низькою — використовується для досягнення монопольного становища і монопольно високою — коли таке становище вже досягнуте.

Монопольна діяльність — дія (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві і реалізації товарів, а також дія (бездіяльність) органів влади і управління, яке тягне за собою недопущення, істотне обмеження або усунення конкуренції.

Ринок у певних територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр входження у нього господарюючих суб'єктів, визначається як монополізований ринок. Ринок України варто розглядати як високомонопо-лізований.

Така ситуація обумовлює проведення активної антимонопольно! політики, в основі якої повинна бути Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції. Мета цієї програми — формування і розвиток конкурентного середовища.

Суб'єктами антимонопольно! політики в Україні є державні органи, що забезпечують процес демонополізації економіки і розвиток конкуренції. До них належить: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, керівники і трудові колективи підприємств (об'єднань) і покупці.

>>>317>>>

Об'єктами антимонопольно!' політики є: монополізований ринок у цілому і його окремі елементи; господарюючі суб'єкти, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних господарюючих суб'єктів.

До засобів антимонопольного регулювання варто відносити:

встановлення більш високого рівня цін і тарифів, граничних нормативів рентабельності;

декларування зміни цін;

встановлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

регулювання обсягу ринку виробництва;

встановлення державних заявок і контрактів;

розділ ринків;

тарифне обслуговування імпорту й експорту товарів.

Само по собі монопольне становище того або іншого підприємця ще не є порушенням антимонопольного законодавства. Повинен бути доведений факт зловживання монопольним становищем на ринку.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, які не стосуються предмета договору, у тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагентові;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення чи

>>>318>>>

підтримки дефіциту на ринку або встановлення монопольних цін;

інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців;

встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

встановлення монопольно високих/низьких цін/тарифів, розцінок на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів.

Статтями 26, 27 Господарського кодексу України передбачають обмеження конкуренції та обмеження монополізму в економіці.

Згідно зі ст. 26 рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

подання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога подається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

подання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

подання допомоги, в тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюються законом відповідно до цього Кодексу.

Стаття 27 регулює обмеження монополізму в економіці. Вона передбачає, що монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з

>>>319>>>

іншими суб'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг), які перевищують розмір, встановлений законом.

У разі суспільної необхідності та з метою усунення негативного впливу на конкуренцію органи державної влади здійснюють стосовно існуючих монопольних утворень заходи антимонопольного регулювання відповідно до вимог законодавства та заходи демонополізації економіки, передбачені відповідними державними програмами, за винятком природних монополій.

Органам державної влади та органам місцевого самоврядування забороняється приймати акти або вчиняти дії, спрямовані на економічне посилення існуючих суб'єктів господарювання-монополістів та утворення без достатніх підстав нових монопольних утворень, а також приймати рішення про виключно централізований розподіл товарів.

Наведені форми зловживань монопольним становищем становлять першу групу порушень антимонопольного законодавства.

До другої групи порушень відносяться неправомірні угоди між підприємцями, які спрямовані на:

встановлення (підтримку) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплати), націнок;

розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівлі, або по колу споживачів та за іншими ознаками з метою їх монополізації;

усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців.

До третьої групи порушень відносять дискримінацію підприємців органами влади і управління через:

заборону створення нових підприємств або інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;

примус підприємців до пріоритетного укладання

>>>320>>>

договорів, першочергового постачання товарів певному колу споживачів.

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;

установлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, що ставлять їх у привілейоване становище щодо інших підприємців, що веде до монополізації ринку певного товару;

обмеження прав підприємців щодо придбання і реалізації товарів;

встановлення заборон або обмежень щодо окремих підприємців або груп підприємців.

Винятком із названих положень можуть бути випадки, коли мова йде про забезпечення національної безпеки, оборони і суспільних інтересів.

Нарешті, до четвертої групи порушень антимонопольного законодавства, чинне законодавство відносить використання методів, що становлять несумлінну конкуренцію — які-небудь дії в конкуренції, які суперечать правилам, торговельним й іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

До окремих видів несумлінної конкуренції відносять:

1. Неправомірне використання фірмового найменування, знака для товарів і послуг або будь-якого маркування товару, а також неправомірне копіювання форми, упакування, зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару іншого підприємця, самовільне використання його імені;

2. Навмисне поширення неправдивих або неточних даних, що можуть завдати шкоди діловій репутації або майновим інтересам іншого підприємця;

3. Одержання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння збитку діловій репутації або майну іншого підприємця.

4. Замовлення, виготовлення, розміщення або поширення юридичними або фізичними особами

>>>321>>>

реклами, що не відповідає вимогам чинного законодавства України і може завдати шкоди громадянам, установам, організаціям або державі.

§ 3. Правове регулювання діяльності природних монополій

Правові, економічні й організаційні основи державного регулювання діяльності природних монополій в Україні визначає Закон України «Про природні монополії». Метою цього закону є забезпечення ефективності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій і споживачів їхніх товарів.

Природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку більш ефективне за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару при збільшенні обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

Згідно з вищезгаданим Законом регулюється діяльність суб'єктів природних монополій у таких сферах:

транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;

транспортування природного газу трубопроводами і його розподіл;

транспортування інших продуктів трубопровідним транспортом;

передача і розподіл електричної енергії;

користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами й іншими об'єктами

>>>322>>>

інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

управління повітряним сполученням;

зв'язок загального користування;

центральне водопостачання і водовідведення;

централізоване постачання теплової енергії;

спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України.

До суміжних ринків, що регулюються цим Законом, відносяться:

постачання природного газу й інших речовин, транспортування яких здійснюється трубопровідним транспортом;

збереження природного газу в обсягах, що перевищують рівень, встановлений умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності і збереження природного газу (ліцензійними умовами);

внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним, повітряним, річковим і морським транспортом;

виробництво електричної енергії в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності по виробництву електроенергії (ліцензійними умовами);

постачання електричної енергії;

виробництво теплової енергії (крім випадків, коли вона використовується винятково для внутрішніх виробничих потреб), в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами і правилами здійснення підприємницької діяльності по виробництву теплової енергії (ліцензійними умовами);

надання послуг міжміського і міжнародного телефонного зв'язку.

Предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з Законом України «Про природні монополії» є:

ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

>>>323>>>

доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.

Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється на основі таких принципів:

гласності і відкритості процедур регулювання;

адресності регулювання, його спрямованості на конкретний суб'єкт природної монополії;

самоокупності суб'єктів природних монополій;

стимулювання підвищення якості товарів і задоволення попиту на них;

забезпечення захисту прав споживачів. Суб'єкти природних монополій зобов'язані:

дотримуватись встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки і якості товарів;

вести окремий бухгалтерський облік з кожного виду діяльності, що підлягає ліцензуванню;

забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію виготовлених ними товарів споживачам, а також не перешкоджати реалізації договорів між виробниками, які здійснюють діяльність на суміжних ринках, і споживачами;

надавати органам, що регулюють їхню діяльність, документи й інформацію, необхідні для виконання цими органами своїх повноважень, в обсягах і в терміни, установлені відповідними органами;

забезпечувати посадовим особам органів, що регулюють їхню діяльність, доступ до документів і інформації, необхідних для здійснення цими органами своїх повноважень, а також до об'єктів, устаткування і земельних ділянок, які знаходяться в їхній власності або користуванні.

Суб'єкти природних монополій не можуть чинити дії, що приводять або можуть привести до неможливості виробництва (реалізації) товарів, щодо яких здійснюється регулювання згідно з названим Законом, або до заміни їх іншими товарами, не однаковими за споживчими характеристиками.

>>>324>>>

§ 4. Антимонопольний комітет України, його структура, функції і повноваження

Для реалізації антимонопольно! політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства створено Антимонопольний комітет України і його територіальні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. До складу Антимонопольного комітету України входить Голова і десять державних уповноважених.

Голова Антимонопольного комітету України входить до складу Кабінету Міністрів України. Термін повноважень Голови Антимонопольного комітету України — сім років, призначається він Верховною Радою України.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначається Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності» і Законом України «Про Антимонопольний комітет України».

Згідно з Законом України «Про Антимонопольний комітет України» завданнями Антимонопольного комітету України є:

здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування заходів по запобіганню і припиненню порушень антимонопольного законодавства;

сприяння розвиткові сумлінної конкуренції у всіх сферах економіки.

Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:

законності;

гласності;

захисту прав господарюючих суб'єктів на засадах їх рівності перед законом і пріоритету прав споживачів.

До компетенції Антимонопольного комітету України відноситься:

>>>325>>>

контроль за дотриманням антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів;

розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства і прийняття рішень за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

звертання в суд або господарський суд з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства;

розробка рекомендацій державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

участь в укладанні проектів актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, ан-тимонопольної політики і демонополізації економіки;

участь у висновку міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних проектів і програм, з питань, що відносяться до компетенції Антимонопольного комітету України;

узагальнення практики застосування антимонопольного законодавства, розробка пропозицій щодо його удосконалення;

розробка й організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушень антимонопольного законодавства;

систематичне інформування населення України про свою діяльність;

Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має право:

визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємців на ньому;

давати підприємцям обов'язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства, про примусовий поділ монопольних утворень;

давати центральним і місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевого і регіонального самоврядування обов'язкові для виконання розпорядження про скасування або

>>>326>>>

зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству;

вносити у відповідні державні органи обов'язкові для розгляду пропозиції щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємців у випадку порушення ними антимонопольного законодавства;

накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;

розробляти і затверджувати нормативні акти, обов'язкові для виконання центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування, підприємцями, їх об'єднаннями, контролювати їх виконання.

Державні уповноважені Антимонопольного комітету України з питань дотримання антимонопольного законодавства мають право безперешкодного доступу до інформації органів влади, управління, а також будь-яких підприємців. Але якщо мають місце збитки, нанесені розголошенням відомостей, що складають комерційну таємницю, то ці збитки повинні бути відшкодовані Антимонопольним комітетом у повному обсязі за рахунок Державного бюджету.

Антимонопольний комітет України здійснює свої повноваження з дотриманням Конституції і законів України незалежно від центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального самоврядування, їхніх посадових осіб і підприємців, а також об'єднань громадян.

Вплив у будь-якій формі на працівника Антимонопольного комітету України і його територіальних відділень з метою перешкоди виконання ним службових обов'язків або ухвалення неправомірного рішення спричиняє відповідальність, передбачену законодавством.

Розпорядження Антимонопольного комітету, держуповноважених цього Комітету, що приймаються в рамках їхніх повноважень, є обов'язковими для

>>>327>>>

виконання. Реалізація таких розпоряджень здійснюється шляхом подачі заяви (позову) у суд або арбітражний суд.

§ 5. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

Антимонопольне законодавство України встановлює кілька видів санкцій за порушення норм цього законодавства, а також у загальному вигляді визначає порядок застосування таких санкцій.

Головна цивільно-правова санкція — відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем і несумлінною конкуренцією (ст.22 Закону України «Про обмеження монополізму»). Ці збитки підлягають відшкодуванню за позовами зацікавлених осіб у порядку, встановленому цивільним законодавством України.

Майнова відповідальність у вигляді накладення штрафів передбачена ст.19, 20 вищевказаного Закону.

Штрафи на підприємців — юридичних осіб накладаються Антимонопольним комітетом України за:

відхилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України — у розмірі п'яти відсотків від виторгу підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передує року, у якому накладається штраф;

непредставления, несвоєчасна подача або подача свідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітетові України і його територіальним відділенням — у розмірі половини відсотка виторгу підприємця від реалізації продукції/товарів, робіт, послуг/за останній звітний рік, що передував року, у якому накладається штраф.

У випадку, якщо підприємець працював менше одного року, штрафи обчислюються від виторгу підприємця за час, що передував порушенню.

Рішення щодо накладення штрафів у розмірах понад чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів дохо-

>>>328>>>

дів громадян приймаються винятково Антимоно-польним комітетом України на його засіданнях.

Досить радикальною санкцією за порушення антимонопольного законодавства є встановлення матеріальної відповідальності у вигляді вилучення незаконно отриманого прибутку. Прибуток, незаконно отриманий суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 4, 5 і 7 названого Закону (зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірні договори між підприємцями, несумлінна конкуренція), вилучається судом або господарським судом у державний бюджет.

Крім цього, передбачається і така санкція, як примусовий розподіл монопольних утворень у випадку зловживання монопольним становищем.

Розпорядження про примусовий розділ підприємств (об'єднань) підлягає виконанню у встановлений термін, але не пізніше шести місяців. Примусовий поділ не може застосовуватися в тих випадках, коли неможливо розірвати технологічний процес, якщо внутрішня частина обороту підприємств менше 30% у загальному обсязі валової продукції.

Відповідальність за несумлінну конкуренцію передбачена Законом України «Про захист від несумлінної конкуренції». До винного можуть бути застосовані такі види санкцій:

1. Накладення штрафів:

на господарюючих суб'єктів — юридичних осіб і їхнього об'єднання — у розмірі до 300% виторгу від реалізації товарів, робіт, послуг за останній звітний рік;

на юридичних осіб, їхні об'єднання й об'єднання громадян, що не є господарюючими суб'єктами — до 2 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Адміністративні стягнення за чинним законодавством.

3. Відшкодування збитків, що здійснюється за позовами зацікавлених осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

>>>329>>>

4. Вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням і копій виробів іншого господарюючого суб'єкта.

5. Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей.

Перераховані санкції можуть бути застосовані Ан-тимонопольним комітетом України в результаті розгляду справ про порушення норм антимонопольного законодавства.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Перерахуйте типи ринків, які функціонують в умовах ринкової економіки та наведіть приклади.

2. Перерахуйте суб'єкти та об'єкти антимонопольно! політики.

3. Назвіть систему державних органів, що здійснюють в Україні політику захисту конкуренції.

4. Які функції покладено на Антимонопольний комітет України?

5. Які існують види порушень антимонопольного законодавства?

6. Наведіть приклади зловживання монопольним становищем та здійснення недобросовісної конкуренції на ринку.

7. У чому полягає сутність недобросовісної конкуренції?

8. Розкрийте сутність природних монополій.

9. Які види санкцій передбачено за порушення антимонопольного законодавства?

10. Які наслідки має неправомірне використання ділової репутації?

11. Які загальні вимоги до реклами ставляться з боку антимонопольных органів?

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» / ВВР України. — 1993. — № 36.

4. Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» / ВВР України. — 1992. — № 21.

>>>330>>>

5. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції». / Урядовий кур'єр. — 1996. — 29 червня.

6. Дойников И.В. Предпринимательское (хозяйственное) право. — М., 1997.

7. Літкевич В. Правове регулювання монополізму в економіці України. — Право України, 1992.

8. Правові основи підприємницької діяльності. — К.: ЕУФІМ, 2002.

9. Саніахметова Н.А. Правовий захист підприємництва в Україні. — К., 1999.

10. Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право. Курс лекцій. — К.: ЕУФІМ, 1999.

11. Щербина B.C. Попередження господарських правопорушень. — К., 1993.

12. Щербина B.C. Господарське право. — К.: Юрінком Інтер, 2001.















>>>331>>>

Розділ XV

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТА ПРОБЛЕМА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

В СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

§ 1. Суть, принципи і суб'єкти

зовнішньоекономічної діяльності

Процес інтернаціоналізації сучасного світового госйодарства вимагає нового рівня багатобічних економічних взаємин, тому використання різних аспектів і форм зовнішньоекономічної діяльності для підприємств і організацій України знаходить усе більш широке застосування.

Нині суб'єкти всіх форм власності займаються зовнішньоекономічною діяльністю далі — (ЗЕД). Основним нормативним актом, що регулює цю діяльність, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. У ньому закріплені основні принципи зовнішньоекономічної діяльності, її види, він визначає суб'єктів ЗЕД, встановлює основи правового й економічного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, спеціальні правові режими, юридичну відповідальність. У ньому сформульовані принципи оподатковування, митного регулювання, страхування зовнішньоекономічних операцій, методи захисту прав і законних інтересів держави й інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

Зовнішньоекономічна діяльність — діяльність суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаєминах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

В Господарському кодексі України дано поняття зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій

>>>332>>>

статті 139 Господарського кодексу, та/або робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами господарювання визначаються Господарським кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами.

Суб'єкти господарської діяльності України й іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:

принцип суверенітету народу України в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає: у виключному праві народу України самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами; обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання в сфері міжнародних економічних відносин;

принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, який полягає в праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати в зовнішньоекономічні зв'язки і здійснювати її в будь-яких формах, що не заборонені чинними законами України;

принцип юридичної рівності і недискримінації, який полягає в рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і забороні будь-яких, крім передбачених законодавством, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

принцип верховенства закону, що полягає в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності лише законами України;

>>>333>>>

принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає в тому, що Україна як держава забезпечує рівний захист інтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території і за межами згідно із законами України і нормами міжнародного права;

принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввозі і вивозі товарів. Принцип еквівалентності передбачає обмін товарами, збалансований за видом і за вартістю. Одним з негативних наслідків порушення принципу еквівалентності в зовнішньоекономічній діяльності, що виражаються в демпінгових постачаннях, є те, що до України з боку іноземних держав і міжнародних економічних організацій застосовуються антидемпінгові заходи.

На основі загального поняття зовнішньоекономічної діяльності визначимо більш детально коло учасників, які безпосередньо можуть виступати як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. До них відносяться:

фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які володіють цивільною правоздатністю і дієздатністю згідно із законами України і які постійно проживають на території України;

юридичні особи, зареєстровані в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України, у тому числі юридичні особи, майно або капітал яких знаходиться цілком у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

об'єднання фізичних і юридичних осіб, що не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місце перебування на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, що не є юридичними особами

>>>334>>>

згідно з українськими законами (філії, відділення тощо), але які мають постійне місцезнаходження на території України;

спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місце перебування на території України;

інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

До іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні відносяться суб'єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження (офіційно зареєстроване місцезнаходження органу управління даного суб'єкта) або постійне місце проживання (проживання на території держави не менше 1 року при відсутності постійного місця проживання на території іншої держави) за межами України.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівні права на здійснення всіх її видів, прямо не заборонених законами України, незалежно від форм власності й інших ознак.

Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно із Законом України «Про підприємництво». Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, можуть займатися зовнішньоекономічною діяльністю, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, у якій постійно проживають або громадянами якої вони є.

Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність згідно з їх статутними документами з моменту придбання ними статусу юридичної особи.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України можуть відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють ЗЕД на території України, мають право

>>>335>>>

на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію цих представництв здійснює Міністерство економіки України протягом 60 робочих днів із дня подачі іноземним суб'єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. За реєстрацію з них стягується плата в розмірі, установленому Кабінетом Міністрів України. У випадку відмови в реєстрації представництва, іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити відмову в судових органах України.

Для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» установлюються такі правові режими:

національний режим, що означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав і зобов'язань не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується до усіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також до експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, що входять разом з Україною в економічні союзи;

режим найбільшого сприяння, що означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають права, преференції і пільги в області пошлин, податків, зборів, якими користується іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої країни (виняток становить спеціальний режим);

спеціальний режим, що застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, у які входить Україна, і у випадку встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 378), суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої статті 55 Господарського кодексу;

>>>336>>>

підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

§ 2. Види зовнішньоекономічної діяльності

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Господарський кодекс України (ст. 379) визначають види зовнішньоекономічної діяльності,

яку здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності. До них відносяться:

експорт і імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, у тому числі: виробничих, посередницьких, брокерських, агентських, консультаційних, маркетингових, експортних, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, прямо і винятково не заборонених законами України; надання вищевказаних послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання і підготовка фахівців на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції й операції з цінними паперами;

>>>337>>>

спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб'єктів господарської діяльності, включаючи створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення господарських спільних операцій і спільне володіння майном, як на території України, так і за її межами;

кредитні і розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних і страхових установ на території і за межами України;

підприємницька діяльність на території України і за її межами, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності;

організація і здійснення діяльності в області проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів й інших подібних заходів, які здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація і здійснення оптової, консигнаційної і роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту в передбачених законами України випадках;

товарообмінні (бартерні) операції й інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб'єктів господарської діяльності;

орендні, у тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземними суб'єктами господарської діяльності;

операції з придбання, продажу й обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку;

роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності, як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній

>>>338>>>

основі із суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо й у винятковій формі законами України.

До основних видів зовнішньоторговельних операцій відносяться:

експортні операції — продаж іноземному контрагентові товару з вивозом його за кордон;

реекспортні операції — продаж з вивозом за кордон раніше імпортованого і не переробленого товару;

імпортні операції — придбання в іноземного контрагента товару з вивозом його через кордон;

реімпортні операції — придбання з вивозом через кордон раніше експортованого і не переробленого товару.

Для здійснення експортно-імпортних операцій у міжнародній практиці використовують два основних методи:

прямий експорт або імпорт, які передбачають постачання товарів або послуг самими виробниками безпосередньо іноземним споживачам, або придбання в них відповідних товарів або послуг;

непрямий експорт або імпорт, які передбачають продаж або купівлю товарів через торговельних посередників.

Експортер може створювати своє підприємство в зарубіжних країнах з метою безпосереднього продажу товарів покупцеві у формі відділення (закордонний офіс або торговельне підприємство, що є частиною структури компанії-експортера і не наділяється власним капіталом), філії (дочірнє підприємство фірми, у капіталі якого вона має контрольний пакет акцій або паїв) або асоційованої компанії (окремої компанії, у якій експортер має значну частку).

Під торгово-посередницькими операціями мають на увазі операції, пов'язані з купівлею і продажем товарів, які виконуються за дорученням виробника-експортера або імпортера на основі укладання угоди незалежним від нього торговельним посередником.

>>>339>>>

Торгово-посередницькі операції можуть відбуватися у формі:

комісійних операцій — це договірні відносини, згідно з якими одна сторона, комісіонер, за дорученням іншої сторони, комітента, здійснює операції купівлі-продажу від свого імені, але за рахунок комітента. Комісіонер одержує за свою роботу винагороду у вигляді відсотка від здійсненої угоди або у вигляді різниці між ціною комітента і ціною продажу.

консигнаційних угод — різновид договорів комісії, згідно з яким постачальники-консигнанти поставляють товари на склади посередників-консиг-наторів, які збувають їх своїм покупцям і переводять виручені засоби консигнантам.

операцій з перепродажу, які здійснюються від імені і за рахунок торговельного посередника. Торговельний посередник вступає в договірні відносини як з експортером, так і з покупцем. Торговельний посередник може ставати власником товару і реалізовувати його за будь-якою ціною або ж підписати з експортером договір про продаж товарів на певній території протягом установленого терміну.

агентських операцій — договірні відносини, що визначають доручення однієї сторони, принципала, іншій стороні, агентові, щодо здійснення юридичних угод за рахунок і від імені принципала. В агентській угоді визначається територія, у межах якої агент здійснює свою діяльність, обсяг його повноважень, термін дії угоди, порядок його припинення. Агент є юридичною особою і здійснює свою діяльність самостійно на основі агентської угоди.

брокерських операцій — це операції по встановленню через брокера зв'язків між продавцем і покупцем, при яких брокер виступає лише як інформатор обох сторін і не є однією зі сторін у договорі, які беруть на себе зобов'язання за угодою. Брокер працює не на постійній основі, а стосовно до окремих доручень.

>>>340>>>

§ 3. Державне регулювання

зовнішньоекономічної діяльності

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності передбачено ст. 380 Господарського кодексу України, яке спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції і обмеження монополізму суб'єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік та повноваження органів державної влади, що здійснюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються Господарським кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність, іншими законами.

Структура і система державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території Україна формує самостійно.

Державне регулювання забезпечує: захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати усі види підприємницької діяльності і всі напрямки використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції і ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає наступні органи, наділені повноваженнями регулювання вище зазначеної діяльності: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки

>>>341>>>

України, Державне управління митного контролю України.

Верховна Рада України — вищий орган, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічною діяльністю. Йому належать наступні функції в цій сфері:

прийняття, зміна й анулювання законів;

затвердження головних напрямків зовнішньоекономічної політики України;

розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

укладання міжнародних договорів України;

затвердження нормативів обов'язкового розподілу валютного виторгу державі і радам народних депутатів України, ставок і умов оподатковування, митного тарифу, митних зборів і процедур України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

установлення спеціальних режимів в Україні;

затвердження списку товарів, експорт й імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороні. Кабінет Міністрів України:

вживає заходів щодо здійснення зовнішньоекономічної політики України;

здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів і відомств з регулюваннюя зовнішньоекономічної діяльності; координує торговельні представництва України в іноземних державах;

приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

проводить переговори й укладає міжурядові договори України;

згідно зі своєю компетенцією, визначеною законами України, вносить на розгляд Верховної Ради пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вище повноважень Кабінету Міністрів України;

>>>342>>>

здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання засобів Державного валютного банку України.

Національний банк України:

здійснює збереження і використання золотовалютного резерву й інших державних цінностей, які забезпечують платоспроможність України;

представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками й іншими фінансово-кредитними установами, укладає відповідні міжбанківські угоди;

регулює курс національної валюти до грошових одиниць інших держав;

здійснює облік і розрахунки по наданих і отриманих державних судах і кредитам, проводить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з державного валютного фонду України в розпорядження Національного Банку України.

Міністерство економіки України:

забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності;

забезпечує контроль за дотриманням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства України і міжнародних договорів України;

здійснює заходи щодо нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Державне управління митного контролю України

здійснює митний контроль в Україні.

Органи місцевого самоврядування. Згідно з Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» органами місцевого управління зовнішньоекономічної діяльності є місцеві ради народних депутатів України, їх виконавчий і розпорядницький органи; територіальні підрозділи органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.

Компетенція місцевих рад народних депутатів України, їх виконавчих і розпорядницьких органів

>>>343>>>

визначається Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. У Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить:

укладання і забезпечення виконання договорів з іноземними партнерами на придбання і реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг;

сприяння зовнішньоекономічним зв'язкам підприємств, установ і організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності;

сприяння і створення на підставі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури й інших обсягів залучення іноземних інвестицій для створення робочих місць;

організація і контроль прикордонної і прибережної торгівлі;

створення умов на відповідній території в рамках реалізації міжнародних зобов'язань України.

§ 4. Правове становище спільних підприємств і регулювання іноземного інвестування

Важливим напрямком регулювання зовнішньоекономічних відносин є політика щодо іноземного капіталу й участі країни в міжнародному бізнесі. У теорії і практиці міжнародного бізнесу розрізняють такі головні його форми: експорт, спільне підприємництво різних видів, пряме 100% інвестування.

Спільне підприємництво — це діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями і на спільному розподілі прибутків і ризиків від її здійснення. Типовими видами спільного підприємництва є ліцензування, управління за контрактом, спільне підприємство, пряме 100% інвестування.

>>>344>>>

Найбільш розвинутим видом спільної підприємницької діяльності є спільні підприємства далі — (СП).

Створення спільних підприємств передбачає розширення виробництва до міжнародних масштабів, тобто формування виробничої власності, що знаходиться під контролем з боку різнонаціональних кооперантів. При цьому допускається, що кожен засновник спільного підприємства згідно з договором робить внесок у статутний фонд такого підприємства у формі, що відповідає можливостям і цілям здійснення іноземних інвестицій.

Створення і діяльність спільних підприємств регулюються різними нормативними актами — про іноземну інвестиційну діяльність національне підприємництво, антимонопольні заходи тощо.

В Україні спільне підприємство розглядається як самостійний вид зовнішньоекономічної діяльності, а створення спільних підприємств за участю іноземних партнерів — як одна з форм здійснення іноземних інвестицій.

Регулювання іноземних інвестицій в Україні здійснюється згідно з Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Закон визначає основні види і форми іноземних інвестицій, методи і способи їх оцінки, у ньому зафіксовані загальні гарантії захисту іноземних інвесторів і переведення за кордон прибутків і доходів в іноземній валюті.

Згідно з чинним законодавством, що регулює механізми організації і функціонування спільних підприємств (підприємств з іноземними інвестиціями), до останніх відносяться підприємства будь-якої правової форми, створені згідно з законодавством України, іноземна інвестиція в статутному фонді яких, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

Підприємство здобуває статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. передбачає можливість створення

>>>345>>>

українсько-іноземних спільних підприємств у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства, командитного товариства.

Останні три форми донині ще не знайшли застосування підприємництва. Малий розмір мінімального статутного фонду, проста реєстраційна процедура, відсутність необхідності випуску акцій обумовлюють перевагу товариства з обмеженою відповідальністю при створенні малих і середніх спільних підприємств, особливо в сфері послуг і торгівлі. При створенні промислових СП, а також підприємств, що займаються банківською і страховою діяльністю, доцільно використовувати акціонерну форму.

Форми здійснення іноземних інвестицій в Україну:

часткова участь у підприємствах, що створюються разом з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

створення підприємств, що цілком належать іноземним інвесторам, філій та інших відособлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств цілком;

придбання нерухомого і рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, устаткування, транспортні засоби й інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

придбання самостійно або при участі українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею і використання природних ресурсів на території України.

Вибираючи сфери діяльності, слід виходити з того, що СП може здійснювати будь-яку діяльність, що відповідає цілям, передбаченим статутом підприємства, і не заборонена законами, що діють на території України. При цьому, для здійснення страхової і посередницької діяльності, пов'язаної з обертанням цінних паперів, необхідне одержання спільним під-

>>>346>>>

приємством ліцензії Міністерства фінансів України, а для здійснення банківської діяльності — ліцензії Національного банку України.

Чинним законодавством передбачено, що іноземні інвестиції в Україну можуть здійснюватися у вигляді:

іноземної валюти, визнаної конвертованою НБУ;

валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування або в інші об'єкти інвестування;

будь-якого рухомого і нерухомого майна і пов'язаних з ним майнових прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав у конвертованій валюті України;

грошових вимог і права на вимогу виконання договірних зобов'язань, гарантованих першокласними банками, які мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами і використання природних ресурсів, наданих згідно з законодавством або договорами, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародних торговельних порядків.

При підготовці проектів установчих документів — Договору про створення спільного підприємства і його статуту, партнери закріплюють основні положення діяльності у відповідній формі. Після остаточних переговорів і підписання установчих документів

>>>347>>>

проводиться реєстрація спільного підприємства як юридичної особи в місцевих органах влади (за місцем юридичної адреси спільного підприємства).

Органи, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій, зобов'язані протягом трьох робочих днів з моменту одержання інформації (вона може подаватися особисто іноземним інвестором, через офіційних представників або надсилатися поштою), зареєструвати іноземні інвестиції або повідомити причини відмовлення.

Податкові, митні органи і банківські установи в межах своєї компетенції ведуть облік операцій, пов'язаних з фактичним здійсненням іноземних інвестицій, і надсилають відповідно до установлених форм і термінів зведену оперативну інформацію про це Міністерству статистики України й органам, що здійснюють державну реєстрацію іноземних інвестицій.

Чисельність персоналу спільного підприємства не регламентується і є предметом узгодження його засновників. Самостійно вирішуються питання наймання і звільнення, форми і розміри оплати праці і матеріального заохочення. Трудові відносини з працівниками регулюються колективними і трудовими угодами. За домовленістю сторін із працівниками можуть бути укладені трудові контракти. При цьому умови колективних і трудових угод не повинні погіршувати становище найманих робітників спільних підприємств порівняно з умовами, установленими чинним законодавством України про працю.

На трудові відносини з працівниками, які не мають постійного місця проживання в Україні, поширюється право України, якщо сторони трудової угоди (контракту) не вибрали право іншої країни, що буде регулювати окремі елементи трудових відносин. Вибір сторонами права, що регулює трудові відносини, вважається дійсним, якщо воно має тісний зв'язок із трудовими відносинами і не погіршує становище працівника порівняно з умовами, передбаченими законодавством України.

Природним середовищем для ефективного розвит-

>>>348>>>

ку спільних підприємств є ринкова економіка з властивими їй розвинутими нормативно-правовими регуляторами і відповідною інфраструктурою. Ринкова переорієнтація економіки в Україні відбувається в складному сплетенні політичних і соціально-економічних процесів.

Необхідними умовами політико-правового середовища для розвитку спільних підприємств є політична стабільність, позитивне ставлення до іноземних інвестицій і наявність нормативно-правових регуляторів, їхня надійність і доступність.

Рівень політичної стабільності в Україні залежить, з одного боку, від масштабів і темпів політичних і економічних перетворень, а з іншого боку — від комплексу зовнішніх факторів. Якщо будуть знайдені раціональні шляхи розв'язання суперечностей, можна буде прогнозувати в цілому сприятливі для міжнародного бізнесу політичні умови.

Ставлення до іноземних інвестицій в Україні в загальному позитивне. Тепер акцент переноситься на вирішення практичних питань обсягів, сфер застосування, термінів і умов таких інвестицій.

Для стимулювання іноземного інвестування в економіку України доцільно застосувати комплекс загальних і спеціальних заходів, орієнтуючись на наступні принципи:

незмінність (стабільність) основних законодавчих положень щодо умов іноземного інвестування;

диференційований підхід до пільг іноземним інвесторам, з погляду обсягів іноземних інвестицій, видів, форм і сфер інвестування і з урахуванням відповідних пріоритетів розвитку економіки України;

надійне, доступне й оперативне організаційне й інформаційне забезпечення, залучення і здійснення іноземних інвестицій.

У процесі формування сприятливого середовища для спільного підприємництва, Україні потрібно перебороти відірваність від міжнародних структур і інтенсивно розвивати внутрішню ринкову структуру.

Перші кроки в цьому напрямку вже зроблені: Україна вступила у Міжнародний валютний фонд,

>>>349>>>

Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію, Міжнародну асоціацію розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку й інші впливові міждержавні організації.

§ 5. Правове регулювання вільних економічних зон

На території України можливе інвестування без створення юридичної особи — на основі договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво й інші види спільної інвестиційної діяльності. Відпрацьовуються механізми для створення зон спільного підприємництва з іноземним капіталом. У жовтні 1992 р. прийнятий Закон України «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (СЕЗ)». Положення цього закону визначають порядок створення, ліквідації і механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, їх економіко-правовий статус, регулюють відносини з місцевими органами й органами державної виконавчої влади.

Згідно з чинним законодавством вільна економічна зона — частина території України, на якій створюється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності.

Такі зони повинні створюватися для залучення іноземних інвестицій з орієнтацією на розвиток спільної підприємницької діяльності, для збільшення експорту товарів і послуг, а також постачань високоякісних товарів на внутрішній ринок; залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання; розвиток інфраструктури ринку; поліпшення використання природоресурсно-го потенціалу.

Вільні економічні зони залежно від цілей їхнього створення можуть бути розділені на декілька видів:

вільні торговельні зони, вільні порти, транзитні

>>>350>>>

зони, безмитні склади і митні зони на окремих підприємствах, що базуються на скасуванні або зниженні мит і експортно-імпортного контролю, і вони мають невиробничий характер;

експортні промислові зони, що ґрунтуються не тільки на застосуванні пільгового торговельного і митного режиму, але і на використанні пільгового фінансування і податкових пільг, випускають експортну або імпортозаміняючу продукцію;

банківські і страхові зони, що ґрунтуються на пільговому режимі для банківських і страхових операцій;

технологічні зони, до яких відносяться технологічні парки і технополіси, що здійснюють на пільговій основі розробку і впровадження нових технологій;

комплексні зони, що вирішують різні задачі і використовують різні види пільг.

У рамках вільної економічної зони можуть уводитися пільгові митні, валютно-фінансові, податкові, інвестиційні, кредитні й інші умови економічної діяльності. Пільги, статус і терміни дії для кожної вільної економічної зони на Україні визначаються окремим законом.

Спеціальні економічні зони можуть створюватися Верховною Радою України з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих Рад народних депутатів або місцевої державної адміністрації.

Статус і територія СЕЗ, а також терміни її функціонування визначаються Верховною Радою України, шляхом прийняття окремого закону по кожній зоні. Управління діяльністю СЕЗ здійснюють місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень, а також спеціально створений орган господарського розвитку і управління конкретної СЕЗ. Державне регулювання цієї діяльності здійснюють органи державної виконавчої влади України відповідної компетенції.

На всіх суб'єктів економічної діяльності спеціальної економічної зони поширюється система держав-

>>>351>>>

них гарантій захисту інвестицій, передбачений законодавством України про іноземні інвестиції й інвестиційну діяльність. Держава також гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної економічної зони право на вивіз прибутків і капіталів, раніше інвестованих у дану зону.

§ 6. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності

Залежно від рівня економічного розвитку, інших факторів, з метою захисту своїх інтересів, усі країни, незалежно від форм управління економікою, застосовують широку систему методів державного регулювання в сфері зовнішньоекономічних відносин. Це можуть бути як тарифні (митні тарифи, податкові, кредитні й інші фінансові пільги), так і нетариф-ні методи, (кількісні обмеження шляхом квотування, ліцензування обсягів експорту або імпорту, валютне регулювання тощо).

До числа найбільш розповсюджених інструментів нетарифного адміністративного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відносяться ліцензії і квоти.

Ліцензія — належним чином оформлене право на експорт (імпорт) протягом установленого порядку визначених товарів або валютних засобів з метою інвестицій і кредитування.

Квота — граничний обсяг певної категорії товарів, які дозволено експортувати (імпортувати) в установленом порядку, який визначається в натуральних або ціннісних одиницях.

Ліцензування і квотування експорту й імпорту застосовується виходячи з загальнодержавних цілей, а саме:

у випадку погіршення розрахункового балансу, збільшення зовнішньої заборгованості країни;

у випадку порушення рівноваги по окремих товарах на внутрішніх ринках;

>>>352>>>

у разі потреби забезпечення певних пропорцій між імпортною і вітчизняною продукцією;

у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

згідно з міжнародними угодами.

В Україні вводяться наступні види експортних (імпортних) ліцензій:

генеральна — відкритий дозвіл на експортно-імпортні операції з певного товару або з певною країною протягом періоду дії режиму ліцензування щодо цього товару;

разова — разовий дозвіл, що має іменний характер і надається для здійснення окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менше необхідного для здійснення експортної (імпортної) операції;

відкрита — дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Ліцензування експортно-імпортних операцій полягає в необхідності одержання дозволу, виданого державними органами, на здійснення зовнішньоторговельних операцій, експортних або імпортних, з певними товарами, які є в списках тих, хто ліцензується по імпорту або експорту. Ліцензії на експортно-імпортні операції видаються на основі заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, згідно з формою, яка затверджується Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

Ліцензування зовнішньоторговельних операцій тісно взаємодіє з кількісними обмеженнями зовнішньоторговельних операцій — квотами на імпорт і експорт окремих товарів. Введення квот гарантує, що експорт або імпорт певного товару не буде перевищувати встановлені розміри. Квотування є досить гнучким інструментом державного регулювання зовнішньої торгівлі, оскільки зміна тарифів звичайно регламентується національним законодавством або міжнародними договорами.

Види квот, що вводяться в Україні;

>>>353>>>

глобальні квоти — квоти, що встановлюються на товар без зазначення конкретних країн, куди товар експортується або з яких він імпортується;

групові квоти — квоти, що встановлюються на товар з визначенням групи країн, куди товар може експортуватися або з відкіля імпортується;

індивідуальні квоти — квоти, що встановлюються на товари з визначенням конкретної країни, куди товар може експортуватися або з відкіля він може імпортуватися.

Рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підпадають під режим ліцензування і квотування, а також термінів дії цього режиму. Реалізація квот, так само як і ліцензій, на окремі товари, роботи або послуги, здійснюється Міністерствами зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України.

І, нарешті, чинним законодавством установлений не тільки перелік товарів, що підпадають під режим ліцензування і квотування, а і перелік, у який входять предмети, товари, послуги, експорт-імпорт яких за будь-яких умов забороняється. До них відноситься:

експорт із території України предметів, що становлять національне, історичне, культурне надбання українського народу;

імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або являти загрозу життю населення і тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища;

імпорт продукції і послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму і расової дискримінації, геноциду тощо, що суперечать відповідним нормам Конституції України;

експорт і імпорт товарів, здійснюваний з порушенням прав промислової й інтелектуальної власності.

>>>354>>>

§ 7. Відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності

Згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» Україна як держава і всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності й іноземні суб'єкти господарської діяльності несуть відповідальність за порушення законів України і своїх зобов'язань, закріплених в договірному порядку. У той же час, Україна як держава не несе відповідальності за дії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відп відальності за дії України як держави.

У сфері зовнішньоекономічної діяльності може за' стосовуватися майнова і кримінальна відповідальність.

За порушення законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані наступні спеціальні санкції:

накладення штрафів, розмір яких визначається законами України, рішеннями судових або арбітражних органів;

застосування антидемпінгових процедур у випадку здійснення демпінгу;

застосування індивідуального режиму ліцензування зовнішньоекономічної діяльності;

тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Одними з найбільш реальних заходів впливу на порушників валютного, митного і податкового законодавства в області зовнішньоекономічної діяльності є: тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності і режим індивідуального ліцензування. Ці санкції вводяться Міністерствами зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі (відповідно до офіційного представлення таких органів, як Головна державна податкова адміністрація України, Державний митний комітет України, правоохоронні органи) у випадку недотримання термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях, за збереження валют-

>>>355>>>

них цінностей, доходів і майна за рубежем без необхідних для цього ліцензій Національного банку України, а також інші порушення в області зовнішньоекономічної діяльності.

Тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності може застосовуватися винятково до українських учасників і полягає в забороні на здійснення експортно-імпортних операцій. Така санкція вводиться терміном на півроку.

Режим індивідуального ліцензування, на відміну від попередньої санкції, не забороняє цілком здійснення експортно-імпортних операцій, а вимагає ліцензування здійснюваних угод. Застосовуватися режим індивідуального ліцензування може як до українських, так і до іноземних учасників зовнішньоекономічної діяльності терміном на півроку. Згідно з режимом індивідуального ліцензування при здійсненні кожної зовнішньоторговельної операції підприємство повинно звертатися за відповідною ліцензією в Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України. Надані заявником матеріали (експортно-імпортний контракт й інші документи) розглядаються на предмет відповідності цін, умов розрахунків, термінів надходження платежів і, у випадку позитивного рішення, митним органам видається дозвіл на митне оформлення вантажів заявника.

Обидві санкції можуть бути скасовані достроково, якщо підприємство виконає усі вимоги законодавства. Якщо після закінчення періоду застосування санкцій порушник не виконує необхідних від нього зобов'язань, санкції можуть застосовуватися повторно.

Застосування санкцій може бути оскаржене в судовому або арбітражному порядку.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. В чому полягає сутність зовнішньоекономічної діяльності України?

2. Назвіть та наведіть приклади суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

3. Які види зовнішньоекономічної діяльності набули найбільшого поширення в Україні?

>>>356>>>

4. Яким чином регулюється порядок іноземного інвестування в Україні?

5. Перерахуйте та назвіть головні функції органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

6. За допомогою яких методів держава регулює зовнішньоекономічну діяльність?

7. Розкрийте сутність тарифних та нетарифних методів регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

8. Який порядок ліцензування та квотування зовнішньоторговельних операцій?

9. Які види відповідальності передбачені за порушення порядку здійснення зовнішньоекономічної діяльності?

10. Які заходи антимонопольного регулювання зовнішньоекономічної діяльності ви знаєте?

Література:

1. Господарський кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

2. Цивільний кодекс України: Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р. — К.: Школа, 2003.

3. Митний кодекс України. — Київ, 2002 р.

4. Менеджмент внешнеэкономической деятельности / Под ред. Кириченко А. А. К., 1998.

5. Кузнецова Н. В. Регулирование внешнеэкономической деятельности в Украине (практическое пособие). К.: Сплайн, 1998.

6. Прокушев Е. Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб.-практич. пособие. М.: ИВЦ «Маркетинг», 1999.

7. Турбан Г. В. Внешнеэкономическая деятельность. — 2-е изд., перераб. и доп. Мн.: Высшая школа, 1999.

8. Венская Конвенция ООН «О договорах международной купли-продажи». — 1980.

9. Богуславский М. М. Международное частное право. Москва: Международные отношения, 1989.

10. Зыкин И. С. Договор во внешнеэкономической деятельности. Москва: Международные отношения, 1990.

11. Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. Москва: Юридическая литература, 1993.

>>>357>>>

Розділ XVI

ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР

ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

§ 1. Поняття та зміст господарського договору

Договір служить ідеальною формою активності учасників господарського обороту, він є найбільш оперативним і гнучким засобом зв'язку між виробництвом і споживанням, вивчення потреб і негайного реагування на них з боку виробництва. У силу цього саме договірно-правова форма здатна забезпечити необхідний баланс між попитом та пропозицією, наситити ринок тими товарами, які потребує споживач.

Договірні відносини виникають на певній економічній основі, отже, вони тісно зв'язані з відносинами власності. У відношенні свого майна власник вправі здійснювати будь-які дії, які не суперечать закону. У числі дій, за допомогою яких власники розпоряджаються своїм майном, найбільше значення мають договори.

Розвиток торгівлі, збут промислової і сільськогосподарської продукції, постачання підприємствам і іншим господарюючим суб'єктам необхідної сировини, матеріалів й устаткування, надання фізичним і юридичним особам різноманітних послуг у сфері обслуговування — у всьому цьому розмаїтті господарського життя договір служить найважливішим засобом задоволення матеріальних і культурних потреб суб'єктів господарського права. Договір також є найважливішим регулятором фактичної поведінки, оскільки ним безпосередньо визначаються взаємні права та обов'язки сторін у цих зобов'язальних правовідносинах. Договір є і найважливішим засобом, що дисциплінує господарський обіг, оскільки покладає відповідальність на сторони, які не виконують права й обов'язки, передбачені договором.

>>>358>>>

Договір — це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому найважливішою вимогою є співпадання волі сторін стосовно прав і обов'язків, що виникають у них, причому воля повинна бути не тільки взаємною, але і погодженою, тобто співпадати за обсягом та змістом.

Договір являє собою одне із самих унікальних правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторони, у принципі, може бути задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.

Уся сукупність умов, які визначають права та обов'язки сторін у зобов'язанні, що виникає з договору, називається змістом договору.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці

>>>359>>>

суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

У змісті договору прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови.

Істотними визнаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу).

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, у договір не включаються тому, що передбачені у нормах права. Не-включення звичайних умов у договір не впливає на його юридичну чинність, тому що в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Наприклад, при відсутності в договорі вказівки на місце здійснення зобов'язання застосовуються правила, зазначені в статтях Цивільного кодексу.

Випадковими умовами договору визнаються ті, які найчастіше не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст за згодою сторін.

>>>360>>>

§2. Форма договору

Правове регулювання форми договорів виражається у встановленні вимог до них і наслідків щодо їх порушення. Ціль відповідних вимог полягає в тому, що вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними, зняти підстави для суперечок у майбутньому з приводу самого факту здійснення договору і його змісту. Деякі норми додають акту фіксації договору публічний характер. З цим пов'язаний державний контроль за його змістом в інтересах обороту і третіх осіб.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася.

Щодо господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у письмовій формі. Закон вимагає, щоб господарські договори укладалися письмово і були підписані уповноваженими особами.

Такий договір може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а також шляхом обміну документами за допомогою поштової, телеграфної, телетайпної, телефонної, електронної чи іншого зв'язку, що дозволяє вірогідно установити, що документ виходить від сторони за договором. Законом та іншими правовими актами й угодою сторін можуть бути встановлені додаткові вимоги, яким повинна відповідати форма договору (здійснення на бланку визначеної форми, скріплення печаткою тощо), і передбачатися наслідки недотримання цих вимог. Якщо ж такі додаткові вимоги не встановлені, сторони при укладанні договорів вправі довільно визначати його реквізити і їхнє розташування в письмовому документі. Тому порядок розташування окремих пунктів договору в письмовому документі ніяк не впливає на його дійсність.

При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а уніфіковані (стандартні)

>>>361>>>

форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.

Так, згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.

Форма договору покликана закріплювати і правильно відображати погоджене волевиявлення його сторін. При з'ясуванні змісту договору вирішальне значення надається його буквальному тексту та змісту, що випливає з нього. Це орієнтує учасників цивільного обороту на необхідність ретельної і детальної роботи над текстом договору, який повинен адекватно відображати дійсну волю сторін, що має місце при укладанні договору.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

§ 3. Умови укладення, зміни і розірвання договору

У господарському праві існують певні умови, на яких повинні базуватися сторони при укладанні договору. До таких умов відноситься, насамперед, во-

>>>362>>>

ля договору. Прояв волі договору в конкретній договірній практиці має для сфери господарського обороту ряд дуже важливих аспектів:

1. Учасники господарських правовідносин вільні в укладанні договору. Вони не можуть бути примушені до укладання договору, крім випадків, коли обов'язок такого укладання передбачений Цивільним кодексом, законом чи добровільно прийнятим зобов'язанням. Отже, громадяни і юридичні особи вільні укладати чи не укладати договір, а також у виборі контрагента за договором.

2. Учасники господарських правовідносин можуть укладати не тільки договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші договори, що не суперечать їм.

3. Сторони договору можуть конструювати свої взаємини з елементів декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір. У такому випадку до їхніх відносин будуть застосовуватися у відповідних частинах правила про ті договори, елементи яких використані сторонами, якщо інше не випливає із суті змішаного договору сторін про те, які норми підлягають застосуванню до їх договору.

4. Сторони договору вільні у визначенні умов його змісту, крім випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи іншим правовим актом.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що ідея автономії волі, втілена в Цивільному кодексі, залежить від самого суб'єкта права і відповідно, кожний вправі вибирати той вид договору, якого він потребує. Головне — щоб укладений договір не суперечив закону.

Для того, щоб сторони могли досягти угоди і тим самим укласти договір, необхідно, принаймні, щоб одна з них зробила пропозицію про укладання договору, а інша прийняла цю пропозицію. Тому укладання договору проходить дві стадії. Перша стадія має назву оферти (пропозиція однієї сторони укласти договір), а друга — акцепту (прийняття пропозиції другою стороною укласти договір).

>>>363>>>

Відповідно до цього сторона, яка робить пропозицію укласти договір, іменується оферентом, а сторона, що приймає пропозицію, — акцептантом. Договір вважається укладеним, коли оферент одержить акцепт від акцептанта.

Як правило, обміну офертою і акцептом передують переговори. Вони можуть привести чи не привести до укладання договору. Перший контакт між сторонами може мати форму запиту чи запрошення до укладання договору, що звичайно містяться в каталозі, рекламі, запрошенні брати участь у торгах на будівництво чи у виконанні інших робіт.

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору.

Разом з тим, далеко не всяка пропозиція укласти договір здобуває силу оферти. Пропозиція, визнана офертою повинна:

бути досить визначеною і виражати явний намір особи укласти договір;

містити всі істотні умови договору;

бути звернена до одної чи декількох конкретних осіб.

При відсутності будь-якого із зазначених вище ознак, пропозиція може розглядатися тільки як виклик на оферту (запрошення робити оферту).

Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

Від виклику на оферту необхідно відрізняти публічну оферту. Під публічною офертою розуміється пропозиція, яка містить всі істотні умови договору, з якої убачається воля особи, що робить пропозицію, укласти договір на зазначених у пропозиції умовах з кожним, хто відгукнеться. У цьому випадку пропозиція укласти договір звернена до будь-кого і кожного, тому перший, хто відгукнеться на публічну оферту, акцептує її і тим самим знімає пропозицію.

Акцептом визнається згода особи, якій адресована

>>>364>>>

оферта, прийняти цю пропозицію, причому не будь-яка згода, а лише така, що є повною і безумовною. Якщо ж принципова згода на пропозицію укласти договір супроводжується якими-небудь доповненнями чи змінами умов, що містяться в оферті, то така згода не має сили акцепту. Виконання особою, яка одержала оферту, у термін, встановлений для її акцепту, дій по виконанню зазначених у ній умов договору (відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми тощо) вважається акцептом, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи не зазначено в оферті.

Якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільняється від відповідних зобов'язань.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди).

Загальний порядок укладання господарських договорів згідно з Господарським кодексом України полягає у наступному:

1. Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограма-ми, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

2. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У разі якщо проект договору

>>>365>>>

викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

3. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

4. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

5. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

6. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

7. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

8. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий дого-

>>>366>>>

вір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Підстави для зміни або розірвання договору. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

§ 4. Види договорів

Численні господарські договори мають як загальні властивості, так і певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно орієнтуватися у всій масі численних і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі такого розподілу полягають різні категорії, що обираються в залежності від переслідуваних цілей.

Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі

>>>367>>>

відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори поділяються на двосторонні й односторонні.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

До договорів, що укладаються більше як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

До односторонніх відносяться, головним чином, договори доручення, дарування, позики. Односторонні договори необхідно відрізняти від однобічних угод. Останні не відносяться до договорів, тому що для їхнього виконання не потрібно угоди сторін, а досить волевиявлення однієї сторони.

Двосторонні угоди — найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські тощо. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.

Окремо виділяються багатосторонні угоди, які складаються з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох чи більше сторін. Причому права й обов'язки по угоді виникають у всіх її учасників одночасно. Отже, багатобічна угода — угода (договір), у якому бере участь більше ніж дві сторони. Прикладом може служити договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних угодах воле-

>>>368>>>

виявлення збігаються за змістом (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічної угоди ця ознака не є необхідним, тому що сторони її можуть передбачити і різні види участі. Багатобічну угоду, у якій повинно бути не менш трьох сторін, потрібно відрізняти від двосторонньої за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, у якому беруть участь два продавці, з одного боку, і три покупці — з іншої).

За співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін вони поділяються на платні і безоплатні.

Платною називається угода, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.

Платними можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні послуг і встановлюватися законом чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання й ін. за своєю сутністю завжди платні, а договір дарування, безплатного користування майном, навпроти — завжди безоплатний.

У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового надання. Це має місце за договором дарування, коли річ передається у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором позики тощо.

Платність чи безплатність одних угод визначена законом чи може встановлюватися угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними особами безоплатний, на відміну від договору банківської позички. У договорі чи дорученні збере-

>>>369>>>

ження сторони своею угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

Залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, вони підрозділяються на консенсуаль-ні, реальні і формальні.

Консенсуальна угода вважається укладеною з моменту досягнення сторонами угоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. У момент, коли угода досягнута, угода вважається укладеною, і в її сторін виникають відповідні права й обов'язки. Так, для укладання договору ку-півлі-продажу необхідно, щоб сторони домовилися між собою про предмет і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то угода вважається укладеною тільки при дотриманні такої форми.

Для реальної угоди однієї угоди сторін недостатньо. Реальна угода вважається укладеною при досягненні сторонами угоди по всіх істотних умовах і передачі речі однією стороною іншій. До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування. Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає тільки після досягнення угоди з позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реальної угоди є договір збереження, тому що права й обов'язки в хоронителя виникають з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.

Формальними іменуються договори, для укладання яких потрібно оформлення за запропонованою законом формою: письмовою чи нотаріальною (наприклад, оренда, дарування). Як консенсуальний, так і реальний договір може бути формальним.

Залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків необхідно розрізняти договори остаточні і попередні.

Остаточний договір наділяє сторони правами й обов'язками, спрямованими на досягнення цілей, і визначає всі умови договору.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язу-

>>>370>>>

ються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій формі.

Попередній договір має містити умови, які дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору, зокрема, термін, у який сторони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає укладанню протягом року з моменту укладання попереднього договору. Якщо у зазначений вище термін основний договір не буде укладений і жодна зі сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє своя дію.

Попередній договір необхідно відрізняти від угод про наміри, що мають місце на практиці. У зазначених угодах про наміри лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні відносини. Однак сама угода про наміри не породжує прав і обов'язків сторін, якщо у ній не встановлене інше. Тому відмовлення одного з учасників угоди про наміри укласти передбачений такою угодою договір не тягне для нього яких-небудь правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Зазначений вид договорів найбільше поширення одержав у зовнішній торгівлі.

Залежно від підстави укладання всі договори поділяються на вільні й обов'язкові. Вільні — це такі договори, укладання яких цілком залежить від роз-

>>>371>>>

суду сторін. Укладання ж обов'язкових договорів, як це випливає із самої їх назви, є обов'язковим для однієї чи обох сторін. Більшість договорів носить вільний характер. Вони укладаються за бажанням сторін, що цілком відповідає потребам розвитку ринкової економіки. Однак в умовах економічно розвиненого суспільства зустрічаються й обов'язкові договори. Обов'язок укладання договору може випливати із нормативного акта. Наприклад, у силу прямої вказівки закону банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, що звернувся з пропозицією відкрити рахунок.

Серед обов'язкових договорів особливе значення мають публічні договори.

Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Природа публічного договору припускає накладення на комерційну організацію, що бере участь у ньому, трьох заборон, зазначених у Цивільному кодексі:

підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом;

підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання сповивачеві відповідних товарів (робіт, послуг);

у разі необгрунтованої відмови підприємця від укладання публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

>>>372>>>

Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

У відносинах за публічним договором (роздрібна купівля-продаж, енергопостачання, прокат, побутовий і будівельний підряд, банківський вклад, страхування, збереження тощо) за участю громадян, крім загальних положень і норм про договори відповідного виду застосовуються закони про захист прав споживачів і прийняті відповідно до них інші правові акти України.

Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони поділяються на укладені на користь їхніх учасників і укладені на користь третіх осіб.

Як правило, договори укладаються на користь їхніх учасників і право вимагати виконання таких договорів належить тільки їх учасникам. Разом з тим, зустрічаються і договори на користь осіб, які не брали участі в їхньому укладанні, але мають право вимагати їхнього виконання.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором на користь третьої особи є, наприклад договір перевезення вантажу. У ньому третя особа — вантажоодержувач. Його право вимоги до перевізника в одних випадках (при повній утраті вантажу) не виключає заяви такої ж вимоги з боку відправника вантажу, що уклав договір, а в інших (прострочення доставки) — виключають його.

>>>373>>>

Іноді за договором на користь третьої особи ця особа несе і деякі обов'язки. Так, вантажоодержувач за договором перевезення, маючи право вимагати видачі вантажу перевізником, у той же час зобов'язаний прийняти прибулий на його адресу вантаж і сплатити відповідні платежі і збори.

Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Залежно від способу укладання розрізняють вза-ємопогоджувані і договори приєднання. При укладанні взаємопогоджуваних договорів їхні умови встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в договорі. При укладанні договорів приєднання їх умови встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, и він може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, очевидно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

У цивільному праві є і деякі інші види угод: розпорядницькі угоди, що не породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача речі, платіж тощо, зобов'язальні угоди, що тягнуть за

>>>374>>>

собою такі наслідки, як тимчасова передача речі тощо; фідуціарні угоди (від слова fiducia — довіра). Ці угоди засновані на довірі. Так, наприклад, договір доручення зв'язаний з наявністю так званих особисто-довірчих відносин сторін. Особливість фідуці-арних угод полягає в тому, що зміна характеру взаємовідносин сторін, утрата їхнього довірчого характеру можуть призвести до припинення відносин в однобічному порядку.

В цілому Цивільним кодексом України передбачені такі види договірних зобов'язань: купівля-про-даж, роздрібна купівля продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, найм (оренда), прокат, лізинг, найм (оренда) житла, позичка, підряд (побутовий, будівельний, на проектні та пошукові роботи), виконання науково-дослідницьких або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, послуги, перевезення, транспортне експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління майном, позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки, комерційна концесія, спільна діяльність, розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Окремі з них розглядаються у наступних питаннях.

§ 5. Договірні зобов'язання та їх окремі види

Договір купівлі-продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-

>>>375>>>

продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Говорячи про структуру договору купівлі-продажу, необхідно відзначити, що кожний містить кілька розділів, розташованих у певній логічній послідовності. Ці розділи в короткому чи більш докладному викладі входять в усі договори купівлі-продажу.

1. Визначення сторін. Текст контракту починається з преамбули, яка дає повне юридичне найменування сторін, що укладають договір. Традиційно першим указується найменування фірми продавця, потім покупця. На першій сторінці контракту вказується його реєстраційний номер, місце і дата підписання.

2. Предмет договору. У цьому розділі вказуються найменування і кількість товару, що поставляється, у прийнятих одиницях виміру.

3. Якість товару. Вказується спосіб визначення якості (стандарти, технічні умови, зразки й ін.), а також документи, що його підтверджують.

4. Термін і дата постачання. Термін постачання узгоджується сторонами і передбачає часовий період, протягом якого продавець зобов'язаний передати товар покупцю. Якщо товар відвантажується декількома партіями, то поряд із загальними встановлюються і проміжні терміни постачання. Дата постачання визначає момент передачі товару в розпорядження покупця.

5. Умови постачання — це спеціальні умови, що визначають обов'язки продавця і покупця по доставці товару і встановлюють момент переходу ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару з продавця на покупця.

6. Ціна товару — це кількість грошових одиниць визначеної валютної системи, що повинен заплатити

>>>376>>>

покупець продавцю в тій чи іншій валюті за весь товар чи одиницю товару, доставлений продавцем на базисних умовах у зазначений у контракті географічний пункт.

7. Умови платежу припускають встановлення валюти платежу, місця і терміну платежу, визначення порядку розрахунків, застережень, спрямованих на зменшення чи усунення валютного ризику.

8. Упакування і маркірування. У практиці торгівлі рід упакування залежить від призначення: для розфасовки товару, для рекламних цілей, для збереження товару під час перевезення тощо. Вартість упакування в залежності від призначення і характеру теж може коливатися в широких межах: від декількох відсотків до половини вартості товару.

9. Здача-прийомка товару. Під здачою-прийом-кою товару розуміється передача товару продавцем у розпорядження покупця відповідно до умов договору купівлі-продажу. З урахуванням того, що покупець повинен вчасно підготуватися до приймання товару, у контракті передбачається обов'язок продавця повідомити покупця про готовність товару до відвантаження і про зроблене відвантаження.

У відношенні здачі-прийомки у договорі узгоджуються вид, місце і термін здачі-прийомки, порядок приймання товару за кількістю і якістю і хто її проводить.

10. Гаранти. Кожний договір повинен містити гарантії продавців у відношенні технічних характеристик товарів і їхньої якості, а також визначати відповідальність продавців за дотримання гарантованих показників. Ці гарантії звичайно діють протягом погодженого в контракті терміну за умови виконання покупцем інструкцій із транспортування, збереження і використання товару.

11. Рекламації — це претензії, які пред'являються покупцем до продавця у зв'язку з невідповідністю кількості і якості поставленого товару умовам договору. Врегулювання рекламацій може бути зроблено різними способами: усуненням дефектів, заміною товару іншим, поверненням сплаченої вартості, наданням знижки з договірної ціни тощо.

>>>377>>>

12. Штрафні санкції. У договорі можуть бути передбачені різного роду санкції у виді пені, неустойки, штрафів, що сплачуються продавцем чи покупцем за невиконання чи неналежне виконання своїх зобов'язань за договором.

13. Форс-мажор. До непередбачених обставин відносяться як різного роду стихійні лиха (землетрус, повені, пожежі, урагани), так і різні політичні чи торгово-політичні дії (війна, блокада, заборона експорту й імпорту). Сторона, для якої виникли форс-мажорні обставини, повинна негайно в писемній формі сповістити іншу сторону як про настання, так і про припинення дії цих обставин. У договорі також вказується назва організації (звичайно це торговельна палата), що буде свідчити про настання і тривалість дії непередбачених обставин шляхом видачі відповідних документів.

14. Арбітражне застереження. У цьому розділі контракту визначається порядок вирішення спорів, що можуть виникнути в ході виконання умов договору, і найменування суду, де передбачається розгляд можливих розбіжностей.

15. Інші умови контрактів. Вони відрізняються великою розмаїтістю і визначаються потребою сторін їх погодити. Найбільш часто зустрічаються наступні доповнення до контракту:

положення про те, що додатки до контракту є його невід'ємною частиною;

умова про те, що всі зміни і доповнення до договору є дійсними тільки в тому випадку, якщо вони зроблені в писемній формі;

порядок припинення договору.

Текст договору закінчується вказівкою юридичних адрес сторін і підписами продавця і покупця.

Договір поставки

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не

>>>378>>>

пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Договір міни

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір дарування

За договором дарування одна сторона (даруваль-ник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі та майнові права.

Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, для нерухомих речей укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

>>>379>>>

Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.

Договір ренти

За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.

Договір ренти укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Договір найму

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ) або майнові права.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Договір прокату

За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк.

Договір прокату є договором приєднання і публічним договором. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.

>>>380>>>

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.

Особливості договору прокату: наймач не має права на укладення договору піднайму, не має переважного права на купівлю речі у разі її продажу най-модавцем, капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

Договір лізингу

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодер-жувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Предметом договору лізингу може бути неспожив-на річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

Договір позички

За договором позички одна сторона (позичкода-вець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно, між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б од-

>>>381>>>

нією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл.

Договір зберігання

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажо-давцеві у схоронності.

Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

Договір страхування

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з:

1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

>>>382>>>

Договір страхування укладається в письмовій формі, він може укладатись шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). У разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним.

Істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.

Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Право-чин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.

Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Договір комісії може бути укладений на визначе-

>>>383>>>

ний строк або без визначення строку, з визначенням або без визначення території його виконання, з умовою чи без умови щодо асортименту товарів, які є предметом комісії.

Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

Комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Договір управління майном

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи.

Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.

Договір факторингу

За договором факторингу (фінансування під відступ права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога

>>>384>>>

вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події.

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступки права грошової вимоги.

§ 6. Відповідальність за порушення господарських зобов'язань

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

>>>385>>>

Господарське правопорушення — це протиправна дія або бездіяльність суб'єкта господарських відносин, яка не відповідає вимогам норм господарського права, не узгоджується з юридичними обов'язками зазначеного суб'єкта, порушує суб'єктивні права іншого учасника відносин або третіх осіб. Господарські правопорушення можна класифікувати за видами і систематизувати її окремі групи за певними критеріями.

Так, залежно від юридичної підстави (тобто які юридичні норми порушені) розрізняються договірні та позадоговірні правопорушення.

Договірна відповідальність — це вид відповідальності, що передбачена за порушення зобов'язань, які виникли з договору. Такий вид відповідальності визначається відповідно до закону і не суперечними йому умовами укладеного між сторонами договору.

Позадоговірна відповідальність настає безпосередньо за порушення зобов'язань, що виникли з закону, адміністративного акта чи інших правомірних дій. Особливим різновидом такої відповідальності є відповідальність за заподіяння майнової чи моральної шкоди, що виникає саме з факту заподіяння шкоди.

В свою чергу договірні правопорушення поділяються на:

правопорушення на стадії виникнення договорів: порушення строків укладання договорів; процедури врегулювання розбіжностей, що виникають при їх укладанні; укладання договорів, що суперечать вимогам закону, цілям діяльності юридичної особи, або укладання договорів з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства;

порушення строків виконання договірних та інших господарських зобов'язань щодо поставки продукції та товарів (найпоширеніші в господарській практиці), перевезення вантажів, виконання робіт та ін. Прострочення виконання зобов'язання загалом тягне за собою сплату боржником визначеної законом чи договором неустойки, штрафу, пені;

порушення господарських зобов'язань щодо якості поставленої продукції (товарів), виконаних робіт, наданих послуг;

>>>386>>>

порушення державної дисципліни цін, пов'язані з виконанням договорів;

порушення у сфері кредитних та розрахункових відносин, пов'язані з виконанням господарських договорів;

порушення господарських зобов'язань щодо перевезень вантажів: зобов'язань з планів перевезень (неподача перевізних засобів, непред'явлення вантажів до перевезення); простій транспортних засобів під навантаженням і розвантаженням понад встановлені терміни; втрата, нестача, пошкодження вантажу; прострочення доставки вантажу тощо.

Предметом господарсько-правової відповідальності є також позадоговірні правопорушення:

порушення законодавства про захист економічної конкуренції (антиконкуренти і узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем; антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю);

порушення прав власника як поєднаних, так і не поєднаних з позбавленням прав володіння тощо.

Вчинення суб'єктом господарських відносин правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника передбаченої або санкціонованої нормами господарського законодавства відповідальності. Оскільки це відповідальність за господарські правопорушення (правопорушення, вчинені у сфері господарської діяльності), санкції за них встановлює господарський закон. Такий вид відповідальності у теорії господарського права визначається як господарсько-правова відповідальність.

Види господарсько-правової відповідальності розрізняють залежно від видів господарських правопорушень і санкцій, встановлених за ці правопорушення. За цим критерієм у теорії господарського права розрізняють:

1) відшкодування збитків;

2) штрафні санкції;

3) оперативно-господарські санкції;

4) конфіскація;

>>>387>>>

5) господарсько-адміністративні штрафи;

6) планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;

7) господарсько-організаційні санкції. Відшкодування збитків як вид відповідальності

різнобічне врегульовано законом. Відшкодування збитків застосовується як майнова санкція, виходячи з аналізу відповідних статей Цивільного кодексу та інших законодавчих актів:

у відносинах купівлі-продажу між господарюючими суб'єктами. Так, продавець зобов'язаний повідомити покупця про всі права третіх осіб на продану річ: право орендаря, право застави тощо. Невиконання цього правила дає право покупцеві на розірвання договору і відшкодування збитків;

у відносинах поставки постачальник відшкодовує покупцеві збитки, завдані поставкою продукції неналежної якості або некомплектної;

згідно з договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за невиконання або неналежне виконання обов'язків сторона сплачує встановлену неустойку (пеню), а також відшкодовує збитки в сумі, не покритій неустойкою;

у перевезеннях вантажів вантажовідправник і вантажоодержувач зобов'язані відшкодувати перевізникові збитки, завдані з їх вини внаслідок перевантаження транспортних засобів, пошкодження рухомого складу при навантаженні або розвантаженні, неправильного навантаження, пакування, кріплення вантажу.

Чинним господарським законодавством передбачаються й інші випадки відшкодування господарюючими суб'єктами збитків.

Штрафні санкції. Штрафна господарсько-правова відповідальність відрізняється від відшкодування збитків насамперед тим, що вона виконує каральну або дисциплінуючу функцію. Господарське законодавство встановлює штрафну відповідальність щодо тих видів господарських правопорушень, за вчинення яких до суб'єктів господарських відносин доцільно застосовувати штрафні (каральні) економічні санкції.

>>>388>>>

Штрафну відповідальність застосовують згідно із законодавством у вигляді штрафних економічних санкцій. Ці санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами:

штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, що їх сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень, їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту;

штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості;

штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці суб'єкти сплачують залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка є різновидом штрафної економічної санкції, розмір якої визначається законом або договором у процентному відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція у разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купів-ля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка

>>>389>>>

порушила умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з тим, законом або договором передбачаються так звані залікові неустойки. Залікова неустойка має місце в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності.

Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконано. Тобто розмір цієї санкції збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

Оперативно-господарські санкції. Це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на запобігання господарського правопорушення чи зменшення його шкідливих наслідків.

Оперативно-господарські санкції за своєю спрямованістю поділяються на два види. До першого належать санкції, спрямовані на одностороннє припинення правовідносин в інтересах сторони, чиї права порушено. Такі санкції можуть виражатися у вигляді односторонньої повної чи часткової відмови від виконання договору, а також у відмові від прийняття виконання та від зустрічного виконання. Другий вид оперативних санкцій становлять ті, що спрямовані на зміну правовідносин (переведення несправного платника на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату продукції).

Конфіскація — це безоплатне вилучення у дохід бюджету майна (коштів) суб'єкта господарювання —

>>>390>>>

правопорушника у випадках, прямо передбачених законом. Конфіскацію застосовують у випадках:

виконання угод, укладених з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства (конфіскації підлягає все одержане винними сторонами/стороною за такою угодою);

здійснення комерційним банком забороненої законом виробничої діяльності;

у сфері антимонопольного регулювання та у разі недобросовісної конкуренції;

у сфері ціноутворення (зокрема, щодо підпри-ємств-монополістів, ціни на продукцію яких регулює держава) та в деяких інших випадках.

Господарсько-адміністративний штраф — це

грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання — правопорушником у передбачених законом випадках.

Господарсько-адміністративний штраф може застосовуватися:

а) у процентному або кратному відношенні до суми порушення;

б) в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції це передбачені чинним законодавством заходи економічного впливу на господарюючого суб'єкта у зв'язку з порушенням ним планових нормативів і планових завдань:

підвищення тарифу (розміру плати) за понадлімітне використання природних ресурсів, електроенергії;

позбавлення пільг (наприклад, податкових) у зв'язку з порушенням умов їх надання;

виключення зі звітності даних про продукцію, виготовлену з порушенням ДСТ (державних стандартів), ДБНП (державних будівельних норм та правил);

віднесення на прибуток, що залишається у розпорядженні суб'єкта господарювання, недонарахованої амортизації у випадках дострокового списання

>>>391>>>

основних фондів (за винятком передбачених законом випадків вимушеного списання).

Планово-госпрозрахункові санкції застосовує сам суб'єкт господарювання — правопорушник, а у разі якщо він цього не зробить — компетентні органи, які виявили факт правопорушення.

Розрізняють юридичні (закон) та фактичні (протиправна поведінка) підстави застосування планово-госпрозрахункових санкцій.

Господарсько-організаційні санкції — це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) суб'єкта господарювання, що їх застосовують компетентні державні органи у разі порушення ним приписаних законом умов здійснення господарської діяльності.

До них належать:

обмеження або призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених у його діяльності недоліків (у разі недодержання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил тощо);

призупинення дії ліцензій;

скасування ліцензій;

скасування державної реєстрації;

примусова реорганізація (у зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності — монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушення);

примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Господарсько-організаційні санкції застосовують компетентні органи (тимчасове призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень, призупинення дії та скасування ліцензій, примусова реорганізація) або в судовому порядку (примусова ліквідація).

>>>392>>>

Як і будь-яка інша юридична відповідальність, господарсько-правова відповідальність ґрунтується на певних правових підставах. Це, по-перше, нормативні підстави, тобто сукупність норм права про відповідальність суб'єктів господарських відносин. Другою правовою підставою є господарська право-суб'єктність правопорушника (боржника) і потерпілого (кредитора). Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи незалежно від форми власності майна, організаційно-правових форм, тобто особи, які мають право звертатися до арбітражного суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюва-них законом інтересів. Третя підстава називається юридико-фактичною. Це протиправні дії або бездіяльність особи — господарського правопорушника, що порушують права і законні інтереси потерпілої особи (кредитора) чи заважають їх реалізації.

Ця підстава складається з чотирьох елементів, які в теорії права називаються умовами господарсько-правової відповідальності:

факт господарського порушення, тобто порушення норми закону, умови договору, державного контракту тощо, внаслідок чого задаються збитки або інша шкода майновим правам та інтересам потерпілого (кредитора);

протиправність поведінки господарського порушника. Така умова визначається у господарському праві в широкому розумінні. Це може бути як дія, так і бездіяльність, що порушують правову норму, планове завдання, умови договору тощо;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою порушника і завданими потерпілому збитками. Йдеться про так званий причинно-необхідний зв'язок, коли протиправна дія чи бездіяльність є об'єктивною причиною такого наслідку, як збитки або інша шкода, завдані потерпілому (кредиторові). Цей зв'язок необхідно доводити відповідними доказами;

вина господарського правопорушника. Це нега-

>>>393>>>

тивне суб'єктивне ставлення правопорушника до прав і законних інтересів потерпілого.

Вина у господарській і юрисдикційній практиці — це існування двох обставин, які дають підстави для застосування відповідальності: наявність у особи-правопорушника реальних можливостей для належного виконання; невжиття ним всіх необхідних заходів для недопущення правопорушення, запобігання збиткам (шкоді) потерпілого.

Формою вини може бути як умисел, так і необережність правопорушника. Вина обох сторін підлягає взаємному заліку. Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, юрисдикційний орган (суд, господарський суд, третейський суд) відповідно зменшує розмір відповідальності боржника. Це має місце і тоді, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розмірів збитків або не вжив заходів щодо їх зменшення.

За наявності у невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язання вини кредитора у формі умислу або необережності боржник звільняється від виконання зобов'язання. Інше може бути встановлено законом.

Вина є однією з умов відповідальності в деліктних зобов'язаннях між суб'єктами. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Вина підприємства (господарюючого суб'єкта) — це вина його працівників. Отже, принцип відповідальності за вину вимагає визначення конкретних працівників, дія або бездіяльність яких спричинили невиконання зобов'язань чи заподіяння шкоди.

Сукупність (склад) чотирьох названих умов утворює юридично-фактичні підстави господарсько-правової відповідальності.

Для застосування майнової відповідальності у вигляді відшкодування збитків потрібна наявність усіх чотирьох умов, тоді як для застосування неустойки (штрафу, пені) досить лише двох з них: факту госпо-

>>>394>>>

дарського правопорушення та протиправності поведінки порушника.

Питання для засвоєння матеріалу:

1. Що становить правову основу господарських договорів?

2. Назвіть особливі ознаки господарського договору.

3. Дайте визначення поняття господарського договору.

4. Що таке господарське зобов'язання?

5. Як можна класифікувати господарські договори залежно від юридичної підстави?

6. Назвіть загальні функції договору.

7. Які специфічні функції виконує господарський договір?

8. У чому полягають особливості укладання господарських договорів?

9. Розкрийте зміст доарбітражного врегулювання розбіжностей, що виникають при укладанні договорів.

10. Назвіть основні принципи виконання господарських договорів та розкрийте їхній зміст.

Література:

1. Господарський процесуальний кодекс України. — К.: Школа, 2002. — 96 с

2. Господарський кодекс України. — К.: Школа, 2003. — 192 с

3. Цивільний кодекс України. — К.: Школа, 2003. — 384 с

4. Правовое и организационно-экономическое регулирование хозяйственной деятельности / Под ред. проф. Л. А. Жука. К.: Кондор, 2002.

5. Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. — К.: Вентурі, 1996.

6. Правові основи підприємницької діяльності: Навч. посіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О. М. Неживець: Наук, керівник Л. А. Жук. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. — 292 с.

7. Правові основи підприємницької діяльності / За ред. Ша-куна В. І., Мельника П. В., Поповича В. М. — К.: Правові джерела, 1997.

>>>395>>>

ВСТУП .................................. З

Розділ І

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО ТА ГОСПОДАРСЬКЕ

ЗАКОНОДАВСТВО. ПРЕДМЕТ І МЕТОД

ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

§ 1. Предмет і метод господарського права.......... 4

§ 2. Господарські правовідносини. Суб'єкти господарювання та їх види ......................... 8

§ 3. Господарське законодавство, його система, ознаки та джерела. Господарський кодекс України та його роль в господарській діяльності суб'єктів господарювання..........................12

Розділ II

РИНКОВА ЕКОНОМІКА ТА ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ОСНОВИ її РОЗВИТКУ В НОВИХ УМОВАХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Суть ринкової системи господарювання, її основні

риси й етапи розвитку.....................19

§ 2. Поняття ринку, його функції та механізм

функціонування..........................27

§ 3. Інфраструктура ринку як система суб'єктів

господарських відносин ....................33

§ 4. Державне регулювання економіки.............39

Розділ III

ПІДПРИЄМНИЦТВО ТА ЙОГО РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

§ 1. Підприємництво, його суть і принципи організації . . 49 § 2. Суб'єкти господарювання. Обмеження

і ліцензування підприємництва...............52

§ 3. Умови здійснення підприємницької діяльності .... 57 § 4. Державне регулювання, підтримка і стимулювання

підприємництва..........................59

Розділ IV

ПІДПРИЄМСТВО (ФІРМА) ЯК ОРГАНІЗАЦІЙНА ФОРМА ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Підприємство — як самостійний суб'єкт

господарювання..........................63

§ 2. Види підприємств, їх організаційно-правові форми . . 66 § 3. Створення підприємства і порядок його реєстрації ... 73

>>>396>>>

§ 4. Ліквідація і реорганізація та припинення діяльності

підприємства .......................... 76

§ 5. Господарська, економічна і соціальна діяльність

підприємств........................... 78

§ 6. Правовий статус господарських об'єднань...... 83

Розділ V

ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА ЯК СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Загальна характеристика господарських товариств . 97

§ 2. Поняття і статус акціонерного товариства...... 106

§ 3. Товариство з обмеженою відповідальністю

і товариство з додатковою відповідальністю..... 115

§ 4. Повне товариство ....................... 120

§ 5. Командитне товариство................... 122

Розділ VI

ВЛАСНІСТЬ ТА її МІСЦЕ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття власності. Власність як економічна

і правова категорії господарського права....... 126

§ 2. Форми, види, суб'єкти і об'єкти власності...... 129

§ 3. Захист прав власності суб'єктів господарської

діяльності ............................ 136

Розділ VII

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ, ПРИВАТИЗАЦІЯ ТА ЇХ РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Необхідність ринкових перетворень і суть

роздержавлення та приватизації............. 139

§ 2. Законодавство України про приватизацію...... 144

§ 3. Об'єкти і суб'єкти приватизації ............. 148

§ 4. Порядок і способи приватизації майна державних

підприємств........................... 155

§ 5. Приватизація невеликих державних підприємств

(мала приватизація) ..................... 159

Розділ VIII

ФІНАНСОВА ТА БАНКІВСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Фінанси, їх суть, структура і функції. Фінансова

діяльність суб'єктів господарювання.......... 163

§ 2. Поняття банків. Банківська система України ... 170

§ 3. Правовий статус Державного банку України .... 173

§ 4. Правове становище комерційних банків ....... 177

§ 5. Кредит, його суть, форми і принципи організації . . 181

>>>397>>>

Розділ IX

ПОДАТКОВА СИСТЕМА ТА її РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Місце і роль податків у державному регулюванні

економіки.............................188

§ 2. Поняття, основні елементи податків, їхні види

і функції..............................189

§ 3. Податкова система України.................196

§ 4. Прямі податки..........................203

§ 5. Непрямі податки ........................215

§ 6. Основні напрямки реформування податкової

системи України ........................226

Розділ X

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ ТА ЙОГО ОРГАНІЗАЦІЯ

§ 1. Поняття і значення фінансового контролю...... 230

§ 2. Види і методи фінансового контролю.......... 232

§ 3. Органи й організація фінансового контролю

в Україні.............................. 237

Розділ XI

ТОВАРНА БІРЖА ЯК ОСОБЛИВИЙ ОБ'ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Біржа, її суть, функції і права ..............152

§ 2. Організація товарної біржі, її створення і порядок

реєстрації .............................159

§ 3. Біржовий товар.........................263

§ 4. Біржові угоди і біржові операції на товарній біржі . 264 § 5. Проблеми становлення й удосконалення

функціонування товарних бірж в Україні.......272

Розділ XII

РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ, ФОНДОВІ БІРЖІ ТА ЇХ РОЛЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Ринок цінних паперів, його структура

і класифікація.......................... 276

§ 2. Фондова біржа, її суть, ознаки й операції ...... 283

§ 3. Цінні папери, їх поняття, види і класифікація . . . 291

Розділ XIII

БАНКРУТСТВО ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ

§ 1. Поняття і суб'єкти банкрутства..............302

§ 2. Провадження в справах про банкрутство.......304

>>>398>>>

§ 3. Проблема інтеграції України в світове господарство та державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності ............................ 308

§ 4. Черговість задоволення претензій кредиторів ... 311

Розділ XIV

ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ ТА ЗАХИСТ

СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ І СПОЖИВАЧІВ

ВІД НЕДОБРОСОВІСНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

§ 1. Антимонопольне законодавство і його значення . . 314 § 2. Основні поняття, суб'єкти й об'єкти антимонопольно!

політики. Монопольне становище і обмеження

конкуренції ........................... 315

§ 3. Правове регулювання діяльності природних

монополій ............................ 321

§ 4. Антимонопольний комітет України, його структура,

функції і повноваження................... 324

§ 5. Відповідальність за порушення антимонопольного

законодавства.......................... 327

Розділ XV

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТА ПРОБЛЕМА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

В СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

§ 1. Суть, принципи і суб'єкти зовнішньоекономічної

діяльності ............................ 331

§ 2. Види зовнішньоекономічної діяльності........ 336

§ 3. Державне регулювання зовнішньоекономічної

діяльності ............................ 340

§ 4. Правове становище спільних підприємств

і регулювання іноземного інвестування........ 343

§ 5. Правове регулювання вільних економічних зон . . . 349 § 6. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічної

діяльності ............................ 351

§ 7. Відповідальність у зовнішньоекономічній

діяльності ............................ 354

Розділ XVI

ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

§ 1. Поняття та зміст господарського договору...... 357

§ 2. Форма договору ........................ 360

§ 3. Умови укладення, зміни і розірвання договору . . 361

§ 4. Види договорів......................... 366

§ 5. Договірні зобов'язання та їх окремі види ...... 374

§ 6. Відповідальність за порушення господарських

зобов'язань............................ 384

>>>399>>>

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Жук Леонід Аркадійович, Жук Інеса Леонідівна, Неживець Олена Миколаївна

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

Навчальний посібник

Відповідальний редактор Джужа Олександр Миколайович

Редактор Вдовиченко Валентина Миколаївна

Коректор Кліменчук Євгенія Василівна

Комп'ютерна верстка: Полончук Микола Андрійович

Дизайн обкладинки: Кочергін Олег Станіславович

Підписано до друку 28.08.2003 р. Формат 84 х 108 V32-

Друк офс. Папір офс. Гарнітура шкільна. Умови, друк. арк. 21,2. Обл.-вид. арк. 20,1.

Зам. 3-2300

Видавництво «Кондор»

Свідоцтво про реєстрацію

ДК№ 1157 від 17.12.2002 р.

ЗАТ"ВІПОЛ",ДК№15 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60

Полная законодательная база, Судебная практика, Формы и бланки,

Комментированное законодательство, Публикации, Статьи,

Юридическая консультация, Украинский Правовой форум.

Все это вы можете найти на www.zakoni.com.ua

Данный материал скачен с сайта Всеукраинский Юридический Портал - www.zakoni.com.ua

Изменение текста документов и/или их использование, с какой либо другой целью,

кроме личного пользования, является нарушением авторского права и преследуется законом!

Этот материал, не несет в себе не какого коммерческого характера и представлены

исключительно для ознакомительного просмотра, и подлежат уничтожению после просмотра!!!


1. Реферат на тему Дистрибутивний аналіз Методика безпосередніх складників Трансформ
2. Реферат Методы психогенетики
3. Реферат на тему История болезни анемия
4. Диплом Восстановление гидросистемы Польского сада усадьбы ГР Державина
5. Реферат на тему Digressions In Venus And Adonis And Hero
6. Реферат Энергетика и природопользование
7. Реферат Список писателей, поэтов, литераторов и журналистов, связанных с Ташкентом
8. Реферат Многопроцессорная отказоустойчивая вычислительная система
9. Биография Абу Мусаб аз-Заркави
10. Диплом Договор розничной купли-продажи