Одержані векселі зберігаються підприємствами самостійно або передаються на зберігання банку. Векселі, що знаходяться на підприємстві, зберігаються в його касі нарівні з готівкою. На всі векселі, які зберігаються на підприємстві, складаються описи, де вказується назва платника, сума і строк погашення заборгованості за векселем. При погашенні заборгованості, забезпеченої векселями, в опису робиться відповідна помітка і вказується дата виписки банку або іншого належного документа. Якщо одержані підприємством векселі здаються на збереження банкові, то в регістрах аналітичного обліку робиться помітка про відповідний документ, одержаний від банку. Витрати на сплату банкові винагороди за послуги зі зберігання векселів відносяться на рахунок збитків від позареалізаційних операцій.

Заведено оцінювати векселі з позицій їхньої юридичної та економічної надійності.

З юридичної точки зору важливе значення має правильність заповнення усіх обов'язкових реквізитів, повнота оплати вексельного мита, повноваження осіб, які підписали вексель, а також справжність цих підписів. Векселедавці при видачі векселя мають сплатити на користь бюджету мито у встановленому розмірі. Необхідно дуже уважно підходити до векселів, виданих в інших державах, — з позицій строгої відповідності їх вексельним законодавчим актам країни, де видано вексель.

З точки зору економічної надійності векселя важливе значення має впевненість у його оплаті. Йдеться як про загальну кредитоспроможність векселедавця, так і про економічне становище всіх індосантів, які зробили написи на векселі. Щодо строків, то переваги мають короткострокові векселі, які менше залежать від змін економічного становища клієнтів і загальної господарської кон'юнктури.

Переказний вексель може бути виданий строком: за пред'явленням; у такий-то час від пред'явлення; у такий-то час від складання; на визначений день. Держатель переказного векселя повинен пред'явити вексель до платежу або в день, коли він має бути оплачений, або в один із двох наступних робочих днів. Той, хто заплатив у строк, вільний від зобов'язання, якщо тільки з його боку не було обману або грубої необережності.

Якщо із настанням терміну платежу платіж не був здійснений, векселедержатель може обернути свій позов проти індосантів, векселедавця та інших зобов'язаних осіб. Усі ті, хто видали, акцептували, індосували переказний вексель або поставили на ньому аваль, є солідарне зобов'язаними перед векселедержателем. Векселедержатель має право на пред'явлення позову усім цим особам, до кожної окремо і до всіх разом, необов'язково додержуючись при цьому тієї послідовності, в якій вони зобов'язалися. Позов, пред'явлений до одного із зобов'язаних, не перешкоджає пред'явленню позову іншим.

Кожна зобов'язана особа, якій пред'явили або можуть пред'явити позов, може вимагати вручення їй, проти оплати, переказного векселя з розпискою у платежі. За простим векселем векселедавець зобов'язаний так само, як і акцептант за переказним векселем.

Суми заборгованості за розрахунками із покупцями, замовниками та іншими дебіторами за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи та надані послуги, які забезпечені одержаними векселями, та сума заборгованості, на яку підприємством видано векселі в забезпечення поставок (робіт, послуг) постачальників, підрядчиків та інших кредиторів, показують у відповідних статтях активу і пасиву балансу підприємства. Дебітор (лат. debitor — боржник) — це юридична або фізична особа, що має заборгованість даному підприємству (організації, установі чи громадянинові).

Комерційний кредит тісно пов'язаний з банківським кредитом. Банківські операції з урахування (дисконту) векселів і видачі позичок до запитання під забезпечення векселів називаються вексельними кредитами. Кредит надається за заявою підприємства-векселедержателя, яка подається, як правило, до банку, в якому йому відкритий основний поточний рахунок.

Врахування, або дисконт векселів полягає в тому, що банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його сплачує пред'явникові, а платіж отримує тільки з настанням зазначеного у векселі строку. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто вексель оплачується із знижкою. Різниця між сумою, яку банк заплатив, придбавши вексель, і сумою, яку він отримує за цим векселем у строк платежу, називається врахуванням, або дисконтом (англ, discount — знижка).

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, більш еластичним видом вексельного кредиту є позички, що видаються під заставу векселів. Банки можуть відкривати клієнтам за їхньою заявою спеціальні позичкові рахунки і відображати в них суму наданої позички під забезпечення прийнятих векселів. Векселі приймаються (депонуються) при цьому не на їхню повну вартість, а на 60—90 відсотків їхньої номінальної суми, залежно від розміру, визначеного банком конкретному клієнтові, зважаючи на його кредитоспроможність і надійність пред'явлених ним векселів.

За спеціальним позичковим рахунком підприємство-по-зичальник сплачує відсотки, як за користування звичайними позиками.

Банки можуть виконувати доручення векселедержателів і брати на себе відповідальність за пред'явлення векселів у строк платникові та одержання належних платежів. Якщо платіж надійде, вексель повертається боржникові. У разі неодержання платежу за вексель банк зобов'язаний подати його до опротестування від імені довірителя, а також повідомити його про виконання доручення.

Якщо при врахуванні векселів банк зазнає певного ризику, оплачуючи вексель (за мінусом дисконту), то, здійснюючи інкасо векселя, він приймає на себе лише доручення одержати належний за векселем платіж у визначений термін і передати його власникові векселя. Роль банку зводиться лише до точного виконання інструкцій клієнта-векселедержателя. За здійснення інкасо банк отримує комісійну винагороду.

Проведення операцій з векселями має економічний сенс тільки за умови, що вони видані на підставі здійснення реальних товарних і комерційних угод. На практиці часто виникає проблема фіктивних векселів, походження яких не пов'язано з реальним рухом грошово-товарних цінностей. Фіктивні векселі — це дружні і бронзові (тобто "дуті") векселі. Дружній вексель надається "по дружбі" одним підприємством іншому, що зазнає фінансових труднощів, з метою отримання останнім грошової позики в комерційному банку шляхом обліку або застави цього векселя. Бронзові ("дуті") векселі — це векселі, видані від імені некредитоспроможних або навіть вигаданих осіб. Бронзові векселі не мають майнового забезпечення; їх видача має за мету штучне збільшення боргів особи у разі її неспроможності. Таким чином можуть створюватися фіктивні кредитори, за рахунок яких частка майна, що по праву належить справжнім кредиторам, може зберігатися у збанкрутілої особи.

2.4. Народногосподарська роль комерційного кредиту

Комерційний кредит відіграє важливу роль у розвитку економіки. Його поширеність у народному господарстві України є в сучасних умовах вкрай несприятливим чинником, який гальмує становлення цивілізованих ринкових відносин і перехід до економічного зростання.

До переваг комерційного кредиту можна віднести: оперативність; відносну простоту оформлення; активізацію процесів мобілізації вільних товарних ресурсів та їх перерозподілу; розширення можливостей суб'єктів кредитування в маневруванні обіговими коштами; позитивний вплив на підтримання фінансової стійкості підприємств; зменшення обсягу грошових коштів, необхідних для обслуговування товарного обігу; зменшення грошового банківського кредиту тощо. В сучасних кризових умовах особливо важлива позитивна роль комерційного кредиту у пом'якшенні проблеми неплатежів у господарському обороті. В умовах нестачі обігових коштів у господарських суб'єктів для проведення взаємних розрахунків саме комерційний кредит може ефективно використовуватися для фінансового забезпечення торговельних угод.

Розвиток комерційного кредиту має стати важливим чинником відновлення фінансової стабільності вітчизняних товаровиробників. Для будь-якого підприємства важливо мати власну кредитну політику на ринку, яка б забезпечувала органічний взаємозв'язок комерційного кредитування і маркетингової діяльності. Тим самим буде досягнуто позитивного впливу механізму комерційного кредиту як на прибутковість, так і на фінансовий стан вітчизняних підприємств у цілому.

Комерційний кредит з точки зору ліквідності є маневровою формою фінансування процесу виробництва, адже він значно розширює фінансові можливості підприємств (фірм), що кредитуються, щодо збільшення обсягів господарської діяльності.

У торговельній діяльності використовується такий специфічний вид комерційного векселя, як варант. Варант (англ, warrant — повноваження) — це свідоцтво про прийняття товару на зберігання, який видається товарними складами і дає його власникові право отримувати банківську позику під заставу вказаного в ньому товару.

У процесі взаємного комерційного кредитування підприємств (фірм) виникає дебіторська і кредиторська заборгованості. Дебіторська заборгованість — це сума боргів, що належать підприємству (фірмі), від юридичних або фізичних осіб (дебіторів) у результаті господарських взаємовідносин з ними. Кошти, які знаходяться в дебіторській заборгованості, не беруть участі в господарському обороті підприємства, що негативно впливає на його фінансовий стан. Кредиторська заборгованість — це кошти, які тимчасово залучені підприємством (організацією) і підлягають сплаті відповідним юридичним або фізичним особам (кредиторам); заборгованість даного підприємства іншим підприємствам.

Недоліками комерційного кредиту можна вважати: обмеженість умов, обсягів і строків порівняно з банківським кредитом; надмірний ризик для продавця (постачальника); насичення грошового обігу так званими квазі-грошима (векселями), що ускладнює регулювання грошової маси з боку Національного банку тощо.

Труднощі в реалізації комерційного кредиту, порушення його механізму створюють складні проблеми для господарських суб'єктів, що беруть участь у кредитному процесі. Недотримання термінів повернення кредиту, зміна рівня цін на товари, банкрутства боржників спричиняють серйозні кризові явища в економіці.

Вплив комерційного кредиту на розвиток економічних відносин пов'язаний також з його тісним зв'язком із банківським кредитом. Комерційний кредит, по суті, є альтернативою банківському кредиту. У разі продажу товарів із розстрочкою платежу задовольняється частина потреб у банківському кредиті.

Народногосподарська практика свідчить, що відсутність в економіці повноцінного вексельного обігу призводить до негативних результатів: збільшується попит господарських суб'єктів на кредит у банків і попит на гроші в цілому. Вексель як кредитний засіб обігу безпосередньо пов'язаний з потребами товарообороту в грошах. Очевидно, що використання редисконтних (переврахованих) Національним банком векселів для покриття емісії грошей може стати важливим антиінфляційним чинником. Важливо, що цей чинник на відміну від жорсткого контролю за кількістю випуску грошової маси не справляє негативного впливу на розвиток вітчизняного товарного виробництва.

Кредитування комерційних банків під заставу прийнятих від них векселів і шляхом редисконту (переврахування) векселів є одним із важливих механізмів здійснення Національним банком первинної кредитної емісії, а отже і методом регулювання грошової маси в обігу. З настанням строку повернення кредиту, отриманого під заставу векселів, комерційний банк повинен їх викупити у Національного банку, сплативши при цьому й плату за період його використання. В світовій економічній історії відомий позитивний приклад успішного макроекономічного використання такого виду кредиту в Японії. Японія на початку 50-х років XX ст. перейшла на емісію під комерційні векселі, припинивши масштабну емісію під казначейські боргові зобов'язання; на цій основі японська національна валюта — єна стала більш стабільною грошовою одиницею.

Через операції з векселями комерційний кредит трансформується в банківський кредит, відбувається своєрідне перетворення однієї форми кредиту в іншу. Використання комерційних векселів — традиційна і досить вигідна банківська операція.

Зміна режиму проведення операцій з векселями в комерційних банках і Національному банку є вагомим інструментом банківського впливу на хід комерційного кредитування і кон'юнктуру товарних ринків.

Специфічні відносини, пов'язані з комерційним кредитуванням, можуть виникати між податковими органами і підприємствами — платниками податків. У податковій справі використовується податковий кредит_як одна з податкових пільг, що полягає у терміновій відстрочці сплати податку, який належить внести підприємствам до бюджету в календарному році.

Податковий кредит дає господарським суб'єктам фінансову можливість спрямовувати тимчасово звільнені кошти на розвиток виробництва. Для одержання податкового кредиту підприємство має укласти договір з податковим органом, у якому воно зареєстроване, за формою, встановленою для укладання кредитних договорів із комерційними банками.

Кабінет Міністрів України 1 жовтня 1997 р. затвердив Порядок випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України. Цим положенням в господарську практику вводиться податковий вексель. Податковий вексель --це простий вексель, що видається платником ПДВ на суму податкового зобов'язання при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України.

Досить поширеною на регіональному рівні є практика впровадження вексельного обігу в місцевий господарський оборот (Крим, Луганська, Рівненська, Запорізька, Донецька, Сумська області). Так, у Рівненській області під контролем обласного фінансового управління діяли іменні строкові векселі Рівненської АЕС. Ці векселі випускалися в обіг на суму боргу АЕС до бюджету; в межах області вони були засобом платежу між підприємствами різних форм власності і можуть робити кілька оборотів. Після здійснення господарського обороту векселі поверталися на АЕС, а податкова адміністрація зменшувала на відповідну суму недоїмку в бюджет.

На жаль, народногосподарська практика показала, що однією з найбільш розповсюджених фінансових схем ухилення від сплати податків підприємствами та організаціями в економіці України стала переуступка вимог боргу та застосування векселів. Підприємства, які застосовують схеми вексельних розрахунків, є, як правило, найбільшими боржниками перед бюджетом.

Розділ З

БАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит. Кредитування господарських суб'єктів і громадян є однією з найважливіших функцій банків як спеціалізованих кредитних установ. Банківський кредит — необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної економіки України.

3.1. Сутність і особливості банківського кредиту

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики надаються банками суб'єктам господарювання всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал.

Банківський капітал значно меншою мірою обмежений щодо напряму, строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом.

Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником — юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово змінюється об'єктно-суб'єктний механізм організації банківського кредитування. Відбувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування господарських суб'єктів. Головне значення в механізмі банківського кредиту має вже не вибір об'єкта, а оцінка суб'єкта кредитної угоди.

У колишньому СРСР центральний державний банк на основі кредитного плану досить жорстко контролював кредитні межі, тобто величину кредитних коштів. Встановлювалася планова сума кредиту (передбачена кредитним планом) для певних підприємств (організацій) і для конкретних об'єктів кредитування. Центральний банк доводив ліміти кредитування своїм конторам і відділам, перевищення встановлених лімітів вважалося порушенням планової дисципліни. У розвинутих країнах світу кількісне обмеження банківського кредиту з боку уряду застосовується лише в окремих випадках як один із дефляційних заходів.

У нормально функціонуючій економіці має місце досить жорстка міжбанківська конкуренція за кредитне обслуговування клієнтів. Позичальник самостійно вільно вибирає той банк, в якому б він хотів отримати позику. Господарський суб'єкт має право одночасно брати позики в різних банках.

У централізованій плановій економіці колишнього Радянського Союзу мала місце значна диференціація системи кредитування залежно від галузевої ознаки позичальників. Система кредитування промислових підприємств суттєво відрізнялася від кредитування колгоспів і радгоспів. У сучасних ринкових умовах комерційні банки реалізують у своїй кредитній діяльності єдині уніфіковані підходи до своїх клієнтів — господарських суб'єктів незалежно від їх галузевої належності, форми власності і відомчого підпорядкування.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ.

Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції комерційних банків: надання кредитів банкам; надання кредитів юридичним особам; надання кредитів фізичним особам; придбання права вимоги щодо поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб.

З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банків кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з дотриманням встановлених НБУ нормативів і вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку в процесі кредитування — отримання максимального прибутку. Спрямованістю на прибутки визначається головна лінія економічної поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх продажу клієнтам.

Кожний комерційний банк ставить за мету — забезпечити високу якість власного кредитного портфеля. Кредитний портфель — це сукупність кредитів, наданих банком на певну дату; він характеризує величину капіталу, вкладеного банком у кредитні операції. Кредитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у тому числі прострочених, пролонгованих і сумнівних щодо повернення.

У звіті про кредитний портфель комерційного банку, який щомісячно подається у регіональні управління НБУ, зазначаються такі параметри кредитного портфеля: міжбанків-ський ринок — кредити та фінансовий лізинг, надані банкам; кредити та фінансовий лізинг, отримані від банків; небанків-ський ринок — кредити, надані органом загального державного управління; кредити, надані за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів; кредити, надані за овердрафтом; кредити, надані за операціями РЕПО; кредити, надані за врахованими векселями; кредити, надані за факторинговими операціями; кредити, надані за внутрішніми торговими операціями; кредити, надані за експортно-імпортними операціями; інші кредити, надані в поточну діяльність; кредити, надані в інвестиційну діяльність; наданий фінансовий лізинг; кредити, надані фізичним особам.

Банківський кредит надається при укладенні кредитного договору. Всі питання, що виникають з приводу кредитування, вирішуються на договірній основі безпосередньо між банком і позичальником. Згідно з договором кожний із суб'єктів кредитних відносин бере на себе певні зобов'язання. Кредитний договір укладається банком для кожного позичальника індивідуально.

Позики господарським суб'єктам надають комерційні банки. НБУ як банк останньої інстанції надає кредити комерційним банкам через кредитні тендери, ломбардні операції, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів.

Комерційні банки надають кредити як у національній, так і в іноземній валюті.

При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із необхідності забезпечити поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та господарських суб'єктів із врахуванням загальнодержавних інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за своїми зобов'язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами.

З метою активізації участі комерційних банків у процесах структурної перебудови вітчизняної економіки важливе значення має запровадження механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надають довгострокові кредити.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією тощо) більшістю голосів і оформляється протоколом.

У разі надання позичальникові кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіталу ("великі кредити"), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку. Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів комерційного банку (див. Положення НБУ "Про кредитування").

Значну загрозу стабільності фінансового стану комерційних банків несе занадто ризикована кредитна політика з метою отримання надмірно високих прибутків.

3.2. Принципи банківського кредитування

Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні — принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування.

Необхідно розрізняти принципи і правила кредитування. Правила випливають з принципів і відображають лише окремі положення і моменти того чи іншого принципу, механізми використання принципів у конкретній практичній діяльності банку.

У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження принципів кредитування. В системному підході реалізується і конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як взаємозв'язаної цілісної сукупності певних положень (понять).

Можна виділити три основні рівні системи принципів банківського кредитування:

1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим відносинам, раціональності і ефективності, комплексності, розвиткові);

2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості, строковості, платності, цільової спрямованості);

3) часткові, одиничні принципи кредитування, або правила кредитування, які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному проявлятися в конкретних кредитних операціях.

Загальноекономічні та особливі принципи кредитування, а також правила кредитування взаємозв'язані, певним чином вони взаємопереходять одне в одне.

У запропонованій вище системі принципів банківського кредитування на першому місці стоїть загальноекономічний принцип відповідності змісту банківського кредиту ринковим відносинам, умовам ринкової економіки. Кредитний механізм має відображати умови конкуренції, суперництва комерційних банків за позичальника, комерціалізації кредитної угоди, прагнення забезпечити максимально можливу вигоду (прибуток) від позики, самостійність і автономність у прийнятті управлінських рішень тощо.

Принцип раціональності та ефективності банківського кредитування характеризує економічність використання позики як з позицій інтересів банку, так і з позицій позичальників — господарських суб'єктів. Кредитний механізм не може не ґрунтуватися на здоровому практицизмі, спрямованості на збільшення доходів. Принцип раціональності кредитування здійснюється на основі оцінки кредитоспроможності позичальника, що забезпечуватиме впевненість банку у здатності й готовності боржника повернути позичку в обумовлений договором строк.

Принцип комплексності банківського кредитування передбачає побудову кредитного механізму на основі врахування всього комплексу чинників, що впливають на реалізацію кредитної операції. Безумовно, що насамперед слід брати до уваги економічні чинники та умови.

Принцип розвитку банківського кредитування відображає постійний рух і динаміку кредитного механізму. Зміна економічних відносин призводить і до зміни кредитних відносин, підходів до їх практичної організації. Принцип розвитку вимагає від комерційних банків використовувати гнучкі методи кредитування, оперативно змінювати порядок практичної роботи з позиками, методи контролю за використанням та поверненням кредиту, засоби регулювання заборгованості тощо.

Центральне місце в системі принципів банківського кредитування посідають особливі принципи кредиту. Саме вони відображають економічну сутність банківського кредиту.

Принцип поверненості означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові. Установи банків можуть надавати відстрочку повернення позички, стягуючи за це підвищений відсоток. Цей принцип вважається вихідним у системі банківського кредитування. Він випливає із суті кредитних відносин, адже якщо позичка не повертається, втрачається економічний зміст кредиту.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Мета реалізації цього принципу — зменшити ризик кредитної операції. Майнові інтереси кредитора мають бути повною мірою захищені у разі можливого порушення позичальником узятих на себе зобов'язань. Кредит надається під певне реальне забезпечення — заставу, гарантію, поручительство, страхове свідоцтво та ін. Банківський кредит, не забезпечений реальними цінностями, надається як виняток окремим позичальникам, які мають давні ділові зв'язки з банком та високу платоспроможність.

Принцип строковості означає, що позичка має бути повернена позичальником банкові у визначений в кредитному договорі строк. Кредит обов'язково має бути повернений у певний заздалегідь обумовлений час. У разі порушення принципу строковості банк пред'являє до позичальника фінансові вимоги. Строк кредиту — це період користування позичкою. Він розраховується з моменту одержання позики (зарахування на рахунок позичальника або сплати платіжних документів з позичкового рахунка позичальника) до її кінцевого погашення.

Принцип платності означає, що кредит має бути повернений позичальником банкові з відповідною оплатою за його користування. Кредит як комерційна операція обов'язково має приносити кредиторові певний доход у формі відсотків. Відсоток — плата позичальника у кредитних відносинах. Банк вимагає від позичальника не тільки повернення одержаної позики, а й сплати відсотка за її використання.

Принцип цільової спрямованості кредиту передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Позичальник не може витрачати кредит на інші цілі. Цільовий характер кредитування означає спрямованість позички на певний господарський об'єкт. Закономірність переходу до кредитування господарського суб'єкта, про що йшлося вище, не можна абсолютизувати. Банк обов'язково повинен розрізняти об'єкти кредитування, насамперед ті з них, які пов'язані або з капітальними вкладеннями, або з основною виробничою діяльністю.

Щодо правил кредитування, то їх чітке формулювання має вирішальне значення в кредитному менеджменті. В процесі управління кредитними операціями важливо володіти ефективними алгоритмами (сукупністю правил) розв'язання тих чи інших типових проблем.

У конкретних умовах роботи комерційного банку, з врахуванням особливостей фінансово-господарської діяльності його клієнтів (позичальників), набір і зміст правил банківського кредитування змінюються. Ці правила в основному і головному визначають стандартні вимоги та орієнтири для кредитних працівників банку. Йдеться про чітке структурування, систематизацію, програмування, алгоритмізацію, стандартизацію способів і прийомів проведення кредитних операцій.

Отже, у принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені практикою банківські орієнтири, закономірні зв'язки та закономірності організації кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють економічну зацікавленість суб'єктів кредитних відносин у найкращих результатах своєї діяльності.

Принципи банківського кредиту не є раз і назавжди незмінними. Розвиток економіки, зміна характеру економічних відносин спричиняють як появу нових принципів, що відповідають новим умовам, так і зміну сутності традиційних принципів кредитування.

3.3. Види банківського кредиту

Кредити, які надаються банками, можна класифікувати за різними ознаками. Лише комплексний підхід до виділення видів банківського кредиту дозволяє найповніше охарактеризувати кредитні операції комерційних банків.

За строками користування банківські кредити поділяють на:

— короткострокові (до 1 року);

— середньострокові (до 3 років);

— довгострокові (понад 3 роки).

Кожному з цих видів банківського кредиту притаманні конкретні ознаки, організаційні способи надання позик та їх погашення.

Короткострокові кредити надаються банками позичальникам на цілі поточної господарської діяльності у разі виникнення у них тимчасових фінансових труднощів у зв'язку із витратами, які не забезпечені надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити надаються на оплату обладнання, на поточні витрати, фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити надаються банками позичальникам для формування основних фондів. Об'єктами кредитування при цьому є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, приватизацію та інше.

У західній банківській практиці виділяють позики до запитання (онкольний кредит), що повертаються позичальниками на першу вимогу банку (з попередженням). Ставки відсотка за онкольним кредитом нижчі, ніж за строковими позичками. Онкольний кредит розглядається як різновид короткострокового кредиту.

За забезпеченням виділяють такі види банківського кредиту:

— забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); вартість застави звичайно перевищує суму кредиту;

- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

— незабезпечені (бланкові кредити).

Банківський кредит під заставу цінних паперів називається ломбардним кредитом.

За ступенем ризику банківські позики поділяються на: стандартні кредити та кредити з підвищеним ризиком.

В умовах наявності кризової ситуації в національній економіці України закономірно підвищується ризик кредитних операцій комерційних банків. Кредити з підвищеним ризиком посідають у таких умовах провідне місце в кредитному портфелі банків.

У ринковій економіці в умовах економічної невизначеності будь-якій позиції властивий певний ризик несплати відсотків чи неповернення внаслідок непередбачених обставин. У стратегічному плані для комерційних банків важливо нарощувати обсяги кредитних операцій, в тому числі й за рахунок тих позик, яким притаманний підвищений ризик. Адже саме для таких кредитів характерна більша доходність у порівнянні з малоризикованими.

Відповідно до Положення НБУ "Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків" банківські позики поділяють на п'ять груп: стандартні, під контролем, субстан-дартні, сумнівні, безнадійні.

Стандартні позики характеризуються мінімальним ступенем ризику (2%), що відповідає умовам стабільного фінансового стану позичальника. Для позик під контролем ступінь ризику дорівнює 5%. Робота з цими позиками не створює проблем для фінансової діяльності комерційних банків. Суб-стандартні позики — це позики з підвищеним ризиком (ступінь ризику — 20%). Фінансовий стан позичальника на момент оцінки при такому виді банківського кредиту викликає серйозні побоювання.

Сумнівними є кредити, повернення яких викликає сумнів у банку. Для сумнівних позик характерний ступінь ризику в 50%. До цих позик відносять пролонговані і прострочені кредити. Пролонгація означає продовження терміну погашення позики після настання договірних строків погашення через фінансову неспроможність позичальника. Простроченими є позики, не повернені банкові у встановлений строк. У разі прострочення терміну повернення позики банк може відповідно до чинного законодавства використати своє заставне право, тобто спрямувати виручку від реалізації заставного майна безпосередньо на погашення позички.

Безнадійними (до погашення) є позики, які не можуть бути повернені і збереження яких на балансі банку як активу не має сенсу (ступінь ризику — 100%). Безнадійні позики списуються у встановленому порядку. В банківській практиці сумнівні, незабезпечені та безнадійні позики відносять до категорії проблемних кредитів.

За методами надання виділяють такі види банківських кредитів:

— у разовому порядку;

— відповідно до відкритої кредитної лінії;

— гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою).

У сучасних умовах комерційні банки пропонують клієнтам різноманітні схеми кредитування (надання позик).

У світовій банківській практиці найпоширенішими схемами надання позик є кредитна лінія, револьверний (автоматично поновлюваний) кредит, контокорентний рахунок, овердрафт.

Кредитка лінія — це оформлена договором згода банку надавати позичальникові кредити протягом певного часу до певної заздалегідь визначеної максимальної величини — ліміту кредитування. Кредитна лінія — це перспективний вид банківської позики. Протягом дії кредитної лінії клієнт може у будь-який момент отримати позику без оформлення кредитних документів. Позики надаються в межах попередньо встановленого ліміту кредитування. Розмір заборгованості може коливатися залежно від зміни реальних потреб клієнта, але сукупний залишок за кредитною лінією не повинен перевищувати встановленого ліміту.

Занадто великі терміни погашення державних позик вважаються недоцільними, адже в цьому випадку обтяжуються майбутні покоління громадян даної країни. Особливо наочно цей факт проявляється при зовнішніх позиках. Чи має моральне право нинішнє покоління перекладати на своїх дітей та онуків сплату своїх видатків? Довгострокові позики обтяжують державний бюджет на багато років вперед, перешкоджають його нормальному функціонуванню (зростає загальна сума, що підлягає сплаті кредиторам за весь час позики). Проте діє й інша закономірність: чим "коротші" облігації державних позик, тим складніше налагодити управління і регулювання їх обігом.

За видами доходності державні позики поділяють на: — відсоткові позики: власники державних цінних паперів отримують доход з розрахунку певних, як правило, фіксованих, відсотків річних;

— безвідсоткові (дисконтні) позики: державні цінні папери реалізуються за ціною нижчої їх номінальної вартості; різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації, що відшкодовується власникові під час погашення, становить доход з цінних паперів; в Україні безвідсоткові (дисконтні) облігації внутрішньої державної позики випускаються, починаючи з 1996 р.

— виграшні позики: державні цінні папери реалізуються без встановлення фіксованих відсотків; власники отримують доход за умови включення даного номера облігації у виграшний тираж погашення.

У колишньому СРСР був організований випуск на 20 років 3%-ї внутрішньої виграшної позики 1966 р. Облігації цієї позики вільно продавалися й купувалися ощадними касами за готівку. Облігації 3% -ї позики приносили їх власникам доход, який виплачувався у формі виграшів. Тиражі виграшів за цими облігаціями проводилися щомісячно.

Специфічне місце в системі державного фінансування і кредитування посідають державні лотереї — розіграш державою грошових сум чи речей за допомогою платних білетів. Лотерея виступає як форма залучення у відповідний бюджет коштів населення через продаж нумерованих лотерейних білетів, коли лише частина зібраних коштів розігрується у вигляді виграшів. Держава отримує при цьому доход, який дорівнює різниці між коштами, які надходять внаслідок випуску та реалізації лотерейних білетів, і коштами, які використані на виплату виграшів (враховується й фінансування витрат організацій, які проводять лотереї).

Історія і практика проведення державних лотерей виявила найрізноманітніші їх різновиди: числові, прості, класні, спортивні, речові, грошові, алегрі тощо.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. прийнято Положення про порядок реєстрації випуску і проведення державних грошових лотерей в Україні. Лотереї проводять агенти-підприємства, установи чи організації, у тому числі бюджетні, що отримали від Міністерства фінансів України відповідне свідоцтво. Умови випуску і проведення державної грошової лотереї обов'язково мають містити дані про: вид лотереї та її назву; найменування агента, його повні юридичні реквізити; мету проведення лотереї; порядок, дату і місце проведення тиражу виграшів у разі проведення тиражної лотереї або порядок проведення безтиражної лотереї; дату початку розповсюдження лотереї або періодичність розіграшів тиражів; загальну суму випуску лотереї, у тому числі суму, що спрямовується на виплату грошових виграшів; розподіл кількості та суми грошових виграшів; кількість випущених білетів, їх нумерацію; вартість одного білета; порядок визначення переможців грошових виграшів; граничний строк виплати грошових виграшів; граничний строк реалізації лотерейних білетів; положення щодо реалізації лотерейних білетів, яка проводитиметься за готівку на добровільних засадах; кошторис доходу і витрат на проведення лотерей; зразок лотерейного білета; ступінь захищеності лотерейного білета; права та обов'язки учасників та організатора лотереї.

4.3. Державні цінні папери

Державні цінні папери засвідчують право на власність і належність до державного кредиту. Державні цінні папери — це державні зобов'язання, що випускаються в документарній або електронній формах центральним урядом, місцевими органами влади і окремими державними підприємствами з метою розміщення позик і мобілізації грошових ресурсів у відповідні бюджети.

Найпоширенішим видом державних цінних паперів є облігації державних позик. Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — це цінний папір, який, по-перше, засвідчує внесення її власником певних грошових коштів на її придбання (в даному випадку — на користь держави); по-друге, надає її власникові право на отримання певного доходу від облігації; по-третє, потверджує зобов'язання держави відшкодувати повну номінальну вартість облігації у передбачений умовами позики строк.

При випуску державної позики обов'язково обумовлюється термін, протягом якого облігації підлягають погашенню або викупу.

Випускаються облігації внутрішніх і зовнішніх державних і місцевих позик. Кошти, що надходять від розміщення державних облігації, зараховуються до державного бюджету, хоча й не враховуються в його доходах (згідно із світовою бюджетною методологією).

Облігації державних позик можуть бути як іменними, так і на пред'явника. Державні облігації випускаються або у вигляді документів, аб«р у вигляді записів на відповідних електронних рахунках у системі електронного обігу цінних паперів. В Україні державна облігація у вигляді електронного запису вважається придбаною з моменту реєстрації її набувача.

При документарній формі випуску бланкам державних облігацій належить мати відповідний ступінь захисту та містити такі основні реквізити: найменування емітента; номінальну вартість облігації; термін погашення; розмір і строки виплати відсотків (для відсоткових облігацій); серію та номер облігації. При документарній формі випуску державні облігації, за якими передбачена неодноразова виплата доходу, мають містити купонний лист. Купон — це відрізна частина облігації, що передається замість розписки під час отримання відсотків (звідси вислів "стригти купони"). Купон на виплату відсотків має, як правило, містити такі дані: порядковий номер купона на виплату відсотків, номер облігації, за якою виплачуються відсотки, найменування емітента і термін виплати.

Державні облігації, як вже зазначалося, реалізуються як юридичним, так і фізичним особам на добровільних засадах. Головними набувачами державних облігацій є, як правило, комерційні банки.

Державні облігації можуть вільно обертатися, або мати обмежене коло обігу, вони ощадні й бувають казначейські.

За зарубіжною методикою державними облігаціями вважаються цінні папери із терміном обігу більше 5 років. У США термін обігу державних облігацій досягає ЗО років. В Україні в умовах кризової економіки і макроекономічної нестабільності термін обігу облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) є значно коротшим.

Для заміни облігацій державних позик, що були випущені раніше, використовуються конверсійні облігації.

Казначейські зобов'язання (векселі) держави — це вид державних цінних паперів, що засвідчує внесення їх власником грошових коштів до бюджету і дає право на одержання фіксованого доходу протягом строку володіння цими паперами. Казначейські зобов'язання випускаються державою на різний термін, тому вони можуть бути: довгострокові, серед-ньострокові і короткострокові.

Залежно від призначення й конкретних цілей казначейські зобов'язання випускаються на різних умовах (казначейські бони, казначейські ноти).

Казначейські зобов'язання (векселі) держави розміщуються на добровільній основі серед юридичних і фізичних осіб. Виплата доходу на казначейські зобов'язання (векселі) та їх погашення здійснюється відповідно до умов їх випуску.

Казначейські векселі можуть передаватися Державним казначейством бюджетним установам на здійснення платіжних операцій за витратами, що передбачені в бюджеті, але які фактично не профінансовані через нестачу бюджетних коштів (наприклад, для оплати бюджетними установами спожитих енергетичних ресурсів).

Рух державних цінних паперів, сукупність актів їх купівлі-продажу формують відповідний сегмент національного фондового ринку. Поки державні цінні папери знаходяться в обігу, вони можуть бути в будь-який момент продані й куплені. Як наслідок — формується вторинний ринок цінних паперів держави.

Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку здійснює Центральний (Національний) банк. Продаж державних цінних паперів можуть здійснювати й комерційні банки. Придбаваючи державні цінні папери, банки отримують в своє розпорядження досить високоліквідні й надійні активи.

4.4. Державний кредит в Україні

5.3. Грошовий споживчий кредит

На практиці залежно від цільового характеру (призначення) використовуються різні види грошових позик.

Інвестиційні позики. Це кредит на будівництво і реконструкцію житла, будівництво садових будинків, благоустрій садових ділянок тощо. Даний вид споживчого кредиту є довгостроковим. Довгострокові споживчі інвестиційні позики, як правило, надаються комерційними банками під заставу нерухомості — квартир, будинків, дач, земельних ділянок, гаражів та ін. Надання будівельного споживчого кредиту часто здійснюється банком шляхом відкриття кредитної лінії, при цьому позика надається клієнтові частинами, які відповідають вартості завершених етапів будівельно-монтажних робіт. Традиційно до інвестиційних довгострокових споживчих кредитів відносять позики на купівлю великої рогатої худоби та її молодняку.

Позики на розвиток індивідуальних господарств. Згідно з Порядком надання кредитів селянським (фермерським) господарствам (затверджено постановою Правління НБУ №46 від 6 березня 1995 р.) позичальник може звертатися до комерційного банку за отриманням таких кредитів: короткострокових (строком до 12 місяців) — на витрати поточної виробничої діяльності (оплату товарно-матеріальних цінностей і послуг, запаси готової продукції та інші сезонні витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції); довгострокових (строком більше 12 місяців) — на будівництво, розширення, реконструкцію об'єктів виробничого призначення; придбання сільськогосподарської техніки, транспортних засобів; придбання худоби для поповнення основного стада та птиці; будівництво житлових будинків з надвірними будівлями та ін.

Позики на купівлю споживчих товарів або оплату послуг. Йдеться про дорогі товари і послуги тривалого користування: автомобілі, побутові прилади, електротехніку, меблі, оплату медичних послуг, відпочинку та ін. Така позика в силу своєї соціальної спрямованості має бути доступною в необхідних обсягах для більшості громадян. Кредитні відносини між комерційним банком і фізичною особою мають при цьому носити чесний і рівноправний характер.

Цільові позики окремим соціальним групам населення (наприклад, молодим сім'ям, студентам). Ці позики використовуються, як правило, в рамках загальнодержавних програм соціального захисту найуразливіших верств населення. Вони надаються на пільгових умовах: під низьку відсоткову ставку, за спрощених умов оформлення та ін. Так, згідно з Положенням про надання пільгового довгострокового державного кредиту молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла (постанова Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1997 р.) кредитування цього будівництва є прямим, адресним (цільовим), зворотним і здійснюється у межах коштів, передбачених у державному бюджеті (такі кошти можуть передбачатися також у місцевих бюджетах на відповідний рік). Правом на одержання пільгового довгострокового (до ЗО років) державного кредиту користуються молоді сім'ї та одинокі молоді громадяни (позичальники), які згідно із законодавством визнані такими, що потребують поліпшення житлових умов. Розпорядником коштів, виділених для даного виду кредитування, є окремий Фонд сприяння молодіжному житловому будівництву при Міністерстві у справах сім'ї та молоді України. Обслуговує цей кредит банк-агент — комерційний банк України на основі окремої угоди, укладеної із Фондом.

Сума кредиту обчислюється виходячи з норми 21 кв, метр загальної площі житла на одного члена сім'ї та додатково 10 кв. метрів на сім'ю, а вартість будівництва (реконструкції) 1 кв. метра загальної площі житла не повинна перевищувати визначену середньостатистичну його ціну у населеному пункті або регіоні, де будується житло.

Кабінет Міністрів України 5 жовтня 1998 р. прийняв Правила надання довгострокових кредитів індивідуальним забудовникам житла на селі.

Позики на нецільові споживчі (нагальні потреби). Йдеться про позики, необхідність в яких виникає у зв'язку із особливими обставинами непередбаченого характеру в житті громадян. Особливістю такого виду споживчого кредиту є те, що він надається готівкою у сумі, що залежить від доходу (заробітку) позичальника і без зазначення цілей його використання. Відсотки за користування даною позикою диференціюються залежно від строку кредитування. Нецільові споживчі готівкові позики надаються також ломбардами під заставу майна, касами взаємодопомоги, окремими господарськими організаціями.

За суб'єктами кредитних відносин — з точки зору кредитора — споживчі кредити поділяються на банківські та не-банківські; з точки зору позичальника — виділяються позики, що надаються всім верствам населення, різним соціальним групам, різним віковим групам тощо; за способом надання розрізняють позики прямі, що надаються безпосередньо позичальникам, і непрямі, які надаються через посередників (торговельні заклади, ломбарди, прокатні пункти); за ступенем покриття позикою вартості (ціни) споживчих товарів і послуг — позики на повну вартість і позики на часткову оплату товару (послуги) тощо.

Одним із різновидів споживчого кредиту є кредит, що надається ломбардами. Ломбарди — це кредитні установи, які позичають гроші під заставу рухомого майна. Вперше ломбарди були засновані в XV ст. лихварями, вихідцями з Ломбардії. В Україні широкого розвитку мережа ломбардів набула на муніципальних (міських), а також акціонерних засадах в кінці XIX — на початку XX ст. У колишньому СРСР ломбарди не відігравали суттєвого значення. Вони функціонували як державні госпрозрахункові підприємства, що знаходилися в підпорядкуванні місцевих Рад в системі побутового обслуговування населення.

Основним завданням діяльності ломбардів є надання населенню позик під заставу предметів особистого користування і домашнього вжитку, а також збереження цих предметів за невелику платню. Під заставу береться, як правило, майно, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує в даному випадку повернення кредиту. Страхування прийнятого майна відбувається за рахунок заставодавця.

Ломбарди надають позику на суму, яка менше вартості застави. Як правило, найбільше "цінуються" як заставне майно дорогоцінні метали і камені, перли, золоті годинники, за які розмір позики може досягати до 90% оцінки вартості. Позичальник зберігає право власності на закладене у ломбардах майно. У разі непогашення у встановлений строк позики, а також ухилення особи, яка заклала речі в ломбард, від їх отримання, право власності переходить до ломбарду, який передає майно на продаж (реалізацію). З виторгу ломбард утримує суму боргу, нараховані відсотки, плату за збереження, витрати із страхування заставленого майна і його продажу.

На ломбарди не поширюються вимоги НБУ щодо мінімального статутного фонду та інші нормативи, яких мають дотримуватись комерційні банки. Ломбарди реєструються в органах місцевої влади, податковій адміністрації на загальних умовах. У своїй діяльності ломбарди керуються Законом України "Про заставу" та власним положенням.

Майно, яке здається в заставу, оцінюється за згодою сторін, а вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і перлин — за державними розцінками. У разі непогашення позики в строк, зазначений у квитанції, заставодавець повинен сплатити пеню за кожен день прострочення в розмірі 1% від суми позики.

Після закінчення строку, зазначеного у квитанції, згідно з договором дорогоцінні метали здаються до державної скарбниці України. Вся решта майна здається торговельним організаціям для продажу. В більшості випадків при ломбардах є магазини, які займаються продажем відчуженого майна.

Споживчі кредити надаються й такими небанківськими установами, як кредитні спілки, каси взаємодопомоги, кредитні кооперативи. Усі вони є громадськими організаціями, створеними на добровільних засадах на основі залучення особистих заощаджень для взаємного кредитування. Ці кредитні установи, як правило, не мають на меті одержання прибутку, тому надають позики безвідсоткові або під мінімальні відсотки. Кредитні спілки працюють з тими верствами населення, які в силу економічних причин не можуть отримати позику в банку. Такі кредитні установи задовольняють потреби своїх членів у дрібному кредиті (як споживчому, так і виробничому).

Видавати кредити своїм працівникам на будівництво і купівлю житла, дачних будинків, а також молодим сім'ям має право керівник підприємства незалежно від форм власності, якщо статутом підприємства або колективною угодою передбачене надання працівникам таких видів соціальної допомоги.

Специфічну роль у системі споживчого кредитування відіграють пункти прокату. В Україні традиційно найпоширенішими є кредитні послуги, що надаються прокатними пун-ктами при підприємствах "Побутрадіотехніка" (телевізори, радіоприймачі, магнітофони тощо). Для оформлення договору прокату клієнт подає паспорт та довідку з місця роботи або навчання. В договорі обумовлюється термін прокату і місячний тариф. Відмітки про оплату проставляються у квитанції, яка виписується у двох примірниках. За кожен день прострочення оплати стягується пеня у розмірі 1% від суми місячного тарифу. Ремонт об'єктів прокату здійснюється за рахунок прокатного пункту, якщо пошкодження не є наслідком неправильної експлуатації майна одержувачем.

5.4. Нові види грошових споживчих позик

Комерційні банки постійно прагнуть надавати своїм клієнтам нові, зручніші кредитні послуги в сфері споживчого кредитування. В Україні новими видами грошових банківських споживчих позик вважаються чековий кредит і банківські кредитні картки.

Чековий кредит — це вид споживчого кредиту, при якому надання позики здійснюється при відкритті окремого чекового рахунка. В банківській практиці використовуються два основні різновиди чекового кредиту — кредитування з овердрафтного рахунка (при від'ємному сальдо на поточному рахунку) та кредитування на основі використання спеціального чекового рахунка і спеціальних банківських чеків.

Овердрафт, як зазначалося вище, — це кредит, який надається банком автоматично у разі утворення на поточному рахунку клієнта дебетового сальдо. Величина позики за овердрафтом визначається під час відкриття рахунка і не може перевищувати наперед визначеної суми. При овердрафтному чековому рахунку наперед обумовлюється автоматичне надання банком кредиту в момент вичерпання залишку на рахунку.

Позики з овердрафтного чекового рахунка погашаються, як правило, в процесі надходження на рахунок нових додаткових коштів. Спеціальні чекові рахунки відкриваються в банку з метою надання (випуску) для своїх клієнтів спеціальних чеків визначеної вартості. Банк встановлює клієнту на його прохання певний ліміт кредитування і на цю величину видаються чеки. Сума кредиту зараховується в дебет даного рахунка.

Чековий кредит є різновидом поновлюваної позики. Це — форма кредитної лінії з правом одержання кредиту протягом певного строку.

Використання клієнтом чеків призводить до зменшення ліміту кредитування. Банк дозволяє власникові рахунка виписувати чеки на суму лише в межах встановленого ліміту. Додаткові внески на чековий рахунок відновлюють ліміт кредитування. Якщо додаткові внески не надходять, ліміт кредитування вичерпується і спеціальний чековий рахунок закривається.

Чековий кредит є вигідним видом споживчого кредитування як для фізичної особи, так і для банку. Його організація не вимагає значних витрат; чековий кредит легко піддається банківському контролю. Для клієнта чековий кредит вигідний й тим, що комерційні банки беруть за його користування відносно невелику плату (відсоток).

Найпоширенішим в сучасних умовах у західних країнах є такий вид банківського споживчого кредиту, як кредитування за допомогою кредитної картки. Основна перевага кредитної картки, яка й робить її надзвичайно популярною серед населення, є зручність у практичному користуванні. Кредитна картка — це іменний (з ідентифікатором власника) грошовий оплатно-розрахунковий банківський документ, який використовується для надання споживчого кредиту. Кредитні картки виготовляють з матеріалу, важкодоступного для підробки. Нині в розвинутих країнах світу кредитні картки вийшли на перше місце як засіб розрахунку в сфері споживання. Сьогодні кредитні картки в грошовій сфері замінили готівку і чеки: розрахунки за товари і послуги проводяться позичальником в рахунок своєї кредитної картки. Використання кредитних карток значно полегшує умови надання споживчого кредиту. Проте залишаються значними й зловживання і навіть шахрайство при практичному застосуванні кредитних карток; так, вони можуть використовуватися не їх власником, а іншою людиною.

Кредитні картки випускаються банком-емітентом для своїх платоспроможних клієнтів за певну плату. Для кожної з карток встановлюється ліміт кредитування. Кредитні картки можуть поширюватися групами банків.

Комерційні банки США почали широко використовувати кредитні картки, з 50-х років XX ст. Повною мірою кредитні картки виявили свої переваги із запровадженням системи суцільної комп'ютеризації торговельних і банківських установ.

Використання кредитних карток виражає економічні відносини з споживчого кредитування між трьома суб'єктами: 1) банком; 2) власником картки; 3) торговельною організацією (торговцем). Між банком і торговельним закладом укладається відповідна угода про використання кредитних карток цього банку при покупці товарів. Торговельний заклад має дати офіційну згоду на прийняття карток даного банку при розрахунках за товари, що в ньому куплені. Для торговельної організації кредитна картка є гарантією відкриття покупцю кредиту в банку. З кредитними картками працюють, в основному, великі торговельні заклади, дрібні роздрібні торговці віддають перевагу при розрахунках за товар готівці.

Періодично через певний строк (або негайно) торговельні організації передають у банк рахунки за товари, продані власникам кредитних карток. Банк оплачує ці рахунки, перераховуючи певну суму коштів на поточний рахунок торговельної організації. Поступово ліміт кредитування вичерпується і якщо власник кредитної картки не погашає своїх зобов'язань перед банком, картка втрачає свою дію.

Власники кредитних карток постійно отримують інформацію про залишок ліміту кредитування за нею і, відповідно, про необхідність продовження кредиту.

Отже, можна виділити такі типові стадії процесу споживчого кредитування за допомогою кредитних карток: 1) видача банком кредитної картки клієнту-позичальнику; 2) купівля позичальником товарів за картку в магазині; 3) передача магазином торговельних рахунків на куплені товари в банк; 4) перерахування банком коштів на поточний рахунок магазину; 5) щомісячне виставлення магазином рахунків за куплені товари власникові кредитної картки — постачальнику; 6) повернення позичальником коштів банку.

Кредитні картки для потреб споживчого кредитування можуть випускатися не лише банками, а й такими організаціями, як авіакомпанії, залізниці, готелі, телефонні фірми, ав-тозаправочні станції тощо.

Банк одержує відсотки за кредит, що надається власникам карток у межах ліміту кредитування. Банк регулює величину кредитного ліміту за картками і періодично відновлює самі картки, що дозволяє йому переоцінювати кредитоспроможність власників карток.

Як правило, лише найбільші комерційні банки здатні емітувати власні кредитні картки, адже, щоб давати прибуток, система поширення карток має бути досить масштабною. Основні витрати, пов'язані із застосуванням кредитних карток, для банків становлять витрати на їх випуск на ринок, тобто пошуки комерційної мережі, яка була б згідна приймати їх як засіб платежу. Зрозуміло, що емісія власних кредитних карток є досить дорогою банківською операцією. Тому на практиці комерційні банки використовують загальнонаціональні (навіть всесвітні) системи кредитних карток. Найвідоміші з них: VISA, American Express, Diners' Club та ін. Банки на основі купленої ліцензії емітують кредитні картки цих систем.

На ринку має місце досить жорстка конкуренція між різними системами і видами кредитних карток.

Кредитні картки призначені переважно для споживчого кредитування в роздрібній торгівлі при придбанні недорогих товарів. Вони, як правило, не пристосовані для купівлі дорогих речей тривалого користування. Ліміт кредитування за більшістю карток менше вартості таких товарів.

Потенціальні можливості використання кредитних карток досить великі. В Україні роль банківських і небанківських кредитних карток на вітчизняному ринку зростатиме з розширенням ринку споживчого кредиту.

5.5. Специфіка банківської роботи зі споживчим кредитом

Технології банківських кредитних операцій з фізичними особами в сфері споживчого кредитування в принциповому плані аналогічні іншим видам кредитних операцій. Споживчі позички надаються на комерційній основі з дотриманням усіх принципів кредитування в межах кредитних ресурсів банку. Однак мають місце й певні особливості.

Комерційні банки надають кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються виходячи із вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір кредиту на будівництво, купівлю і ремонт житлових будинків, садових будинків, дачних та інших будівель визначається в межах вартості майна, майнових прав, які можуть бути передані банкові в забезпечення фізичною особою, та сумою її поточних доходів, за винятком обов'язкових платежів. Строк кредиту встановлюється залежно від цілей, об'єкта кредитування, розміру позики, платоспроможності позичальника.

Видача кредиту готівкою оформляється в банку видатковим касовим ордером.

Фізичні особи погашають споживчі кредити шляхом перерахування коштів з особистого вкладу, депозитного рахунка, переказами через пошту або готівкою. Банківський споживчий кредит у розстрочку платежу, як правило, передбачає погашення його та відсотків за ним щомісячно рівними частинами. Банківська практика довела, що погашати частину заборгованості щомісячно зручніше, ніж заощаджувати кошти і погашати одразу весь борг. Встановлення строків погашення кредиту селянськими (фермерськими) господарствами має бути пов'язано з надходженням виручки від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг).

При наданні банком споживчої позички без розстрочки платежу погашення боргу і відсотків за ним здійснюється одночасно.

Специфіку має й банківський аналіз кредитоспроможності індивідуальних клієнтів. У західних країнах він здійснюється за бальною системою оцінки надійності приватних позичальників. При цьому оцінюються такі основні критерії: професія, стаж роботи, вік, житлові умови, сімейний стан, річний доход, тижневий заробіток, наявність банківського рахунка, кредитні рекомендації, тривалість проживання у даній місцевості, володіння нерухомістю (власність) та ін.

В Україні найбільший обсяг роботи із споживчим кредитом традиційно виконують відділення Ощадного банку.

Видача споживчих позик населенню здійснюється на підставі кредитних договорів, які укладаються банком з фізичними особами за місцем їх постійного проживання. У разі надання позик на будівництво і купівлю житлових будинків кредитний договір може укладатися за місцем забудови чи місцем знаходження будинку. При наданні банком споживчого кредиту не допускається дискримінація індивідуальних клієнтів за статтю, сімейним становищем, віком, расою, релігією, національністю, мовою тощо.

Для одержання споживчого кредиту приватний позичальник подає в банк такі документи: індивідуальну заяву; паспорт або документ, що його заміняє; довідку з місця роботи та інші документи для визначення кредитоспроможності позичальника; документи, що потверджують забезпечення кредиту (гарантію, поруку, договір страхування або застави майна); документ, що потверджує право на пільговий кредит. Для одержання кредиту на будівництво надається також завірений у встановленому порядку витяг із рішення виконкому місцевої ради про виділення земельної ділянки під забудову, проект будівництва з кошторисною вартістю, що завірений районним (міським) архітектором.

Залежно від виду споживчого кредиту можуть використовуватися різні за змістом типові форми кредитного договору. Але незалежно від конкретного змісту в кредитному договорі обов'язково має бути вказано: статус банку і позичальника; мета і сума позички, умови її надання і погашення; форми забезпечення кредиту; величина відсоткової ставки за позичку та порядок її сплати; обов'язки обох сторін.

Якщо споживче кредитування клієнтів банки здійснюють під заставу нерухомості, споживчий кредит трансформується в іпотечний кредит. У подібних випадках кредитний договір доповнюється окремим договором застави. В банківській практиці діє правило, що окремі житлові кімнати, що становлять частину будинку (квартири), не можуть бути предметом застави.

Споживчий кредит надається також під заставу цінних паперів — акцій, облігацій, зобов'язань, які реалізуються через установи банків і котируються на фондових біржах.

Деякі види споживчих кредитів можуть надаватися громадянам України у відділеннях Ощадного банку на пільгових умовах. Йдеться, наприклад, про громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, при одержанні позики на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво, будівництво садових будинків та благоустрій садових ділянок, будівництво індивідуальних гаражів тощо. Необхідною умовою надання цих кредитів є виділення відповідних коштів з Державного бюджету.

Розділ 6 ІПОТЕЧНИЙ КРЕДИТ

Важливу роль в ринковій економіці відіграє іпотечний кредит. Надання позик під нерухомість завжди було однією з головних банківських операцій. Кредитна діяльність, пов'язана з іпотечною, здійснюється, як правило, спеціалізованими банківськими установами — іпотечними банками. В розвинутих країнах світу сформовані цілісні системи іпотечного кредитування, які відпрацьовувалися протягом багатьох десятиліть і навіть століть.

6.1. Сутність та особливості іпотечного кредиту

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'язана з наданням позик під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або житлових будівель тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі. Іпотечний кредит стає можливим лише за умови приватної власності на землю і нерухомість.

Нерухомість завжди цінувалась у банківській справі як надійна гарантія повернення позики. Застава землі і нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека — це вид застави нерухомого майна (землі, підприємств, споруд, будов, інших об'єктів, безпосередньо пов'язаних із землею) з метою отримання грошової позики. У випадку несплати позики закладена нерухомість продається, а з вирученої суми погашається заборгованість кредитору.

Згідно із Законом України "Про заставу" (розділ II) іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.

На практиці в процесі іпотечного кредитування часто виникають проблеми з реалізацією нерухомості, оскільки вона не відноситься до розряду високоліквідних активів. У зв'язку із довгостроковим характером іпотечного кредиту також виникають складні проблеми з визначенням вартості нерухомого майна. В більшості країн діють досить жорсткі правила продажу нерухомості (за рішенням судових органів), що важливо для захисту прав власника, на майно якого накладений арешт.

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.

Юридичною та економічною передумовою виникнення іпотечного кредиту є наявність розвинутої системи права приватної власності на нерухомість і, насамперед, на землю. Без приватної власності на землю та інституціонального забезпечення її купівлі-продажу широкий розвиток іпотечного кредиту неможливий.

Суб'єктами іпотечного кредиту є:

— кредитори з іпотеки — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;

— позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.

Об'єктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо. Розмір іпотечного кредиту визначається у вигляді частини вартості об'єкта іпотеки. Ця обставина дозволяє навіть отримувати під заставу одного й того самого нерухомого майна додаткові іпотечні позики. Заставне майно залишається у позичальника, який продовжує його експлуатувати, тобто зберігає своє право власника.

Розділ 7 ЛІЗИНГ

Важливою складовою кредитних відносин є лізинг (від англ, to lease — наймати, брати в оренду). У світі лізингова діяльність досить поширена: діє Оттавська конвенція 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг, створена Європейська асоціація лізингових компаній, в яку входить 23 національні асоціації. Довготермінова оренда засобів праці, машин, обладнання, споруд виробничого призначення тощо є вигідною як для орендодавця, так і орендаря.

Лізинг є необхідною складовою ринкової економіки. Це — одна з найперспективніших форм кредитування в Україні, здатна забезпечити нові технологічні передумови для виходу нашої економіки з кризи.

7.1. Економічна природа лізингового кредиту

Лізинговий кредит — це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є специфічною формою майнового, тобто товарного кредиту. Його специфіка полягає у тісному взаємозв'язку і переплетенні кредитних, фінансових та орендних відносин. Правові та економічні засади здійснення лізингової діяльності визначені в Законі України "Про лізинг" (від 16 грудня 1997 p.).

Лізинг — це довгострокова оренда машин, обладнання, промислових товарів інвестиційного призначення, куплених орендодавцем для орендаря для їх виробничого використання, при збереженні права власності на них за орендодавцем на весь термін договору оренди.

З точки зору змісту кредитних відносин, лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається позичальником у розстрочку. В західних країнах лізинг виник у 40—50-х роках XX ст. через виробничу вигідність надання в оренду на тривалий строк основного капіталу внаслідок застосування фінансових систем прискореної амортизації. Лізинг дає змогу товаровиробникам отримувати необхідне виробниче обладнання без значних витрат капіталу, а також уникати втрат, пов'язаних з прискореним спрацюванням обладнання.

Об'єктом (предметом) лізингу є будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів: машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, будинки, споруди, системи телекомунікацій тощо, не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку.

Суб'єктами, лізингу, як правило, є три особи:

1) постачальник або продавець предмету лізингу — підприємство, організація та інші суб'єкти господарювання, які здійснюють виробництво і реалізацію машин і обладнання;

2) лізингодавець — суб'єкт господарювання, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу; лізинго-давцями можуть бути банківські або небанківські фінансові установи (лізингові компанії);

3) лізингоодержувач (користувач) — суб'єкт господарювання, який одержує в користування об'єкти лізингу у встановлених лізинговим договором межах; лізингоодержувач вступає у відносини з лізингодавцем щодо оренди об'єктів лізингу.

Сутність лізингу полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержува-чу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним У власність за дорученням і погодженням з лізингоодержу-вачем у відповідного продавця майна за умови сплати лізин-гоодержувачем періодичних лізингових платежів. За своєю економічною природою лізинг має двоїсту форму. З одного боку, лізинг відповідає сутності кредитних відносин і є кредитною операцією (має місце передача майна у користування на умовах строковості, повернення і платності); а з другого боку, оскільки кредитор і позичальник працюють не з грошовим капіталом, а з продуктивним, лізинг є подібним до однієї з форм інвестиційного фінансування.

Комерційний банк може бути або прямим учасником лізингової угоди безпосередньо як лізингодавець, або непрямим учасником як кредитор лізингової компанії чи гарант угоди за лізингом. Типова схема лізингової операції така: банк (непрямий суб'єкт) надає лізинговій компанії позику на придбання певного виробничого майна; лізингова компанія (або банк як прямий суб'єкт) на прохання клієнта придбає відповідне виробниче майно; постачальник або продавець, отримавши гроші, передає майно в розпорядження лізингоодержува-ча; відповідно до лізингової угоди лізингоодержувач періодично вносить на рахунок лізингової фірми лізингові платежі; лізингова фірма погашає позику комерційному банку. Лізингові платежі за своєю величиною і структурою складаються з двох частин: 1) вартості майна і 2) комісійної винагороди за лізингові послуги, що дорівнює відсотку за кредит. Як правило, відсоткова плата за лізинг нижча від банківського позичкового відсотка, тому клієнту вигідніше користуватися лізингом, ніж брати позику для купівлі обладнання.

Отже, лізинг є комерційною угодою, що заснована на оренді товарів тривалого користування виробничого призначення. Це — одна з форм інвестицій в основний капітал за посередництвом лізингової компанії (лізингодавця), який купує для товаровиробника (лізингоодержувача) майно і надає йому в оренду з метою виробничого використання. Таким чином, лізингодавець фактично кредитує лізингоодержувача: кредитором є лізингодавець, позичальником — лізингоодержувач.

Лізинг — вигідна фінансова і кредитна форма проведення технічного переозброєння і реконструкції виробництва. Залучення новітніх машин і обладнання та іншої техніки на умовах оренди вимагає менше грошових коштів, ніж їх купівля. Важливо й те, що платежі за лізингом включаються у собівартість продукції і не підлягають оподаткуванню (адже вони є орендною платою). У багатьох країнах законодавче встановлені пільги для лізингових операцій (так, прискорена амортизація предметів лізингу дозволяє суттєво знизити прибуток, що оподатковується).

Особливістю відносин власності при лізингові є те, що право власності на товар зберігається за лізингодавцем (кредитором), а лізингоодержувач отримує предмет лізингу лише в тимчасове користування. Після закінчення терміну лізингової угоди можливий викуп орендованого майна лізингоодер-жувачем за залишковою вартістю. Якщо цього не відбувається, сторони можуть продовжити лізинговий договір або лізингоодержувач повертає майно власникові (лізингодавцю).

З економічної точки зору, лізинг — це, по суті, цільовий кредит, що надається на купівлю виробничого обладнання. Строки і розміри цього кредиту визначаються особливостями фінансового руху амортизаційних відрахувань з вартості даного обладнання.

Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій (ступеня окупності), лізинг може бути двох видів — фінансовий та оперативний.

Фінансовий лізинг (financial lease) — це угода, що передбачає протягом періоду своєї дії виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість амортизації обладнання або більшу його частину, додаткові витрати і прибуток орендодавця.

В українському законодавстві під фінансовим лізингом розуміється договір лізингу, за яким лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Цими межами визначається й сума відшкодування вартості лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу.

Отже, якщо в українському законодавстві для фінансового лізингу встановлена межа — не менше строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, то в міжнародній практиці при фінансовому лізингу лізингоодержувач за час дії лізингової угоди виплачує лізингодавцю всю величину амортизації орендованого майна. Саме фінансовий лізинг найбільшою мірою виражає сутність кредитних відносин.

Фактично у випадку фінансового лізингу має місце довгострокове кредитування покупки. Лізингова угода характеризується при цьому тривалим терміном, що наближується до терміну окупності предмета лізингу та амортизації всієї або більшої частини його вартості. Основне місце на ринку фінансового лізингу посідають банки.

Оперативний лізинг (operating lease) — це договір лізингу, який укладається на термін, менший за період амортизації орендованого майна. Для оперативного лізингу характерне часткове відшкодування вартості майна, що здається в лізинг (термін амортизації довший за термін договору). Витрати лізингодавця, які пов'язані з придбанням і утриманням предмету лізингу, не покриваються тут орендними платежами протягом одного лізингового контракту. В Законі України "Про лізинг" строк оперативного лізингу встановлений як менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору. Оперативний лізинг більшою мірою відображає зміст орендних відносин.

Виділяють також:

— зворотний лізинг — це договір лізингу, який передбачає придбання лізингодавцем майна у виробника (постачальника) і передачу цього майна йому ж у лізинг; такий, здавалося б, незвичний вид лізингу використовується виробниками обладнання (постачальниками) з метою поліпшення свого фінансового становища;

— пайовий лізинг — це здійснення лізингу на основі укладання багатостороннього договору та залучення до угоди кількох кредиторів, які беруть участь у лізинговій операції, інвестуючи свої кошти;

— міжнародний лізинг — це лізинг, що здійснюється суб'єктами господарювання, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

7.2. Народногосподарське значення лізингу