злочинів, у царині результативності виконання покарань, а також ресоціалізацїї та адаптації осіб, які вчинили злочин після відбуття покарання. При цьому кримінально-виконавче право вивчає власне порядок і процес відбування покарання в аспекті реалізації його цілей і проблемних ситуацій, пов'язаних з цим, а криміно­логія - причини й умови рецидиву та заходи щодо їх усунення. Кримінально-виконавче право й кримінологія спільно розроб­ляють рекомендації щодо запобігання рецидивові, підвищення ефективності виправлення засуджених осіб.

Зв'язок кримінології з адміністративним правом полягає в тому, що адміністративне право вивчає правопорушення, перед­бачені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Взаємозв'язок адміністративних правопорушень зі злочинами полягає, насамперед, у тому, що частина правопорушень пере­ростає у злочини. Тож завданнями ранньої профілактики є запо­бігання цим проступкам. Крім того, низка правопорушень (пия­цтво, проституція, жебрацтво) є підґрунтям для вчинення злочинів.

1.11. Зв'язок кримінології з неюридичними науками

Кримінально-правова статистика, як і кримінологія, вивчає масові суспільні явища: сукупність (систему) злочинів, учинених за певний час на певній території; осіб, які їх учиня­ють; допомагає з'ясувати причини й умови вчинення злочинів, а також намітити систему заходів профілактики злочинів тощо. Основними способами збору, обробки й аналізу вказаної вище інформації є статистичні методи масового спостереження, групу­вання, аналізу тощо.

Зведені дані кримінально-правової статистики органів внутрішніх справ, прокуратури, Міністерства юстиції України, суду, податкової та митної служб і результати конкретних кримшо-логічних досліджень дають узагальнену картину злочинності. Знеособлені дані загальносоціальної статистики (демографічної, медичної, економічної та ін.) використовуються при дослідженні причин та умов злочинності й тенденцій її розвитку.

Кримінологічний аналіз причин та умов злочинності у сфері економіки, як і спеціальне вивчення злочинів у сфері господар­ської чи службової діяльності, неможливий без знання економіч-

ної ситуації, галузевої та прикладної економіки. Зв'язок криміно­логії з економічними науками виявляється не лише при ви­вченні злочинності у сфері економіки та корисливої злочин­ності, але й при оцінці ролі матеріальних факторів (чинників) у генезі злочинності, розробці економічних заходів її подолання в окремих галузях народного господарства.

Взаємодія з педагогікою особливо важлива при до­слідженні злочинів неповнолітніх, жінок, побутових і рецидив­них злочинів. Знання педагогіки застосовуються також у про­цесі розробки й аналізу ефективності індивідуальних заходів запобігання злочинам.

Кримінологія тісно пов'язана з психологічними науками. Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології потрібні для вивчення всіх особистісних властиво­стей, що визначають механізм індивідуальної злочинної по­ведінки. Вивчення морально-психологічних ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної характеристики немож­ливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової сфери, особ­ливостей темпераменту та інших ознак осіб, які скоїли злочини, їхньої антисуспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб, у свою чергу, вимагає знань педагогіки й методів її впливу. Можна вважати обґрунтованим припущення про виокремлення такого напрямку на стику кримінології та педагогіки, як криміно­логічна педагогіка, чи педагогічна кримінологія.

Кримінологія також використовує положення загальної, юридичної та прикладної психології для пізнання при­чин й умов злочинності та злочинів, тому що вони відіграють провідну роль у вивченні й класифікації особи злочинця, мають значення для розробки заходів профілактичного впливу. Стосується це і даних демографії, соціології (соціології права) та політології, що використовуються в процесі прогнозу­вання та планування боротьби зі злочинністю, а також у спеці­альній профілактиці злочинів неповнолітніх, побутових і реци­дивних злочинів, злочинів, вчинених особами без постійного місця проживання, представниками національних меншин тощо.

22

23

Кримінологія взаємодіє також із новою науковою дисцип­ліною - юридичною конфліктологією, що досліджує соціальні конфлікти, механізми їх виникнення, шляхи ви­рішення, різновиди конфліктів (внутрішні, зовнішні тощо).

В останні роки все більшого значення набуває зв'язок кримінології з математикою та кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г. Аванесова, Ю. Блувштейна, С. Віцина, А. Зелін-ського, В. Панкратова та ін.) показали можливість плідності співпраці кримінології з цими науками. Математичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їхніх висновків (приміром, при визначенні рівня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні)⁶.

Отже, соціально-правова природа кримінології припускає її унікальну для юриспруденції комплексність, тісну взаємо­дію з багатьма науковими й галузевими напрямками. Однак це жодною мірою не позначається на чіткому визначенні пред­мета кримінології, його елементів, при розмежуванні їх та спо­ріднених галузей знань і права.

1.12. Система науки кримінології

Кримінологія, як і будь-яка наука, має власну систему. Система кримінології прямо залежить від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їхній логічно упорядкований, систематизований виклад.

Система науки кримінології базується на двох підста­вах: предметі дослідження та рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин:

1. учення про злочинність;

2. учення про детермінацію злочинів;

3. учення про особу злочинця та жертву злочинів;

4. учення про засоби протидії злочинності.

⁶ Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн.: Загальна частина /Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 19.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на загальну й особливу (спеціальну) частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми зло­чинності. Це поняття кримінології як науки, її предмет, завдання, функції, система, методологія та методика досліджень, історія розвитку кримінології та аналіз її основних теорій.

У загальній частині наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), ана­лізується проблема детермінації (причин та умов) злочинності. Значне місце в загальній частині відводиться особі злочинця й механізму злочинної поведінки, а також питанням, віктимо­логії та суїциду, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. При вивченні загальної частини криміно­логії на перший план виступає здатність до абстрактного мислення та засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характери­стика різних видів і груп злочинів: корисливої та насильни­цької злочинності, професійної і організованої, рецидивної та економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації та для його засвоєння потрібна ретельна робота й глибоке знання Кримінального кодексу України.

1.13. Значення кримінології як науки

Кримінологія має як загальнотеоретичний, так і прикладний аспекти. Перший з них полягає у виявленні злочинності як соціально-правового явища та розробці наукових основ його подолання, другий (прикладний) має своїм завданням розробку конкретних заходів, спрямованих на запобігання певним видам злочинності.

У процесі цієї діяльності перед кримінологією постає низка проблем. Проблема - це складне теоретичне чи практичне питання, що вимагає вивчення та вирішення. До актуальних проблем кримінології на сучасному етапі належать основні напрямки боротьби зі злочинністю:

- встановлення дієвого бар'єру кримшальному насиллю, забез­печення надійної охорони життя, здоров'я та власності громадян;

24

25

• підвищення ефективності розкриття злочинів, які станов­лять широкий суспільний резонанс (тероризм, торгівля людь­ми тощо);

• профілактика злочинів серед неповнолітніх і молоді;

• поліпшення боротьби з корупцією та організованою зло­чинністю;

• протидія процесам криміналізації економіки (легалізації (відмиванню) доходів, здобутих злочинним шляхом, злочинам у бюджетній, кредитно-банківській сфері тощо);

-поліпшення роботи з виявлення та запобігання незакон­ному обігові наркотичних засобів, психотропних речовин, пре­курсорів, зброї та вибухових речовин.

Водночас треба мати на увазі, що кримінологія, як і будь-яка інша наука, не є чимось застиглим, раз і назавжди запрограмо­ваним. У процесі свого розвитку вона, в певних межах, може доповнювати й уточнювати свій предмет дослідження.

ТЕМА 2. Історія становлення криміноло­гії та її сучасний стан в Україні

2.1. Основні періоди розвитку кримінології

Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також, необхідно засвоїти не тільки сучасне становище роз­витку науки, а й дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі ідеї, концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми існування злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу філософів, юристів і пред­ставників інших галузей знань.

Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три основних періоди розвитку науки:

1. класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);

2. позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);

3. сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер⁷.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХУІІ-ХУШ століть). Він передував, а потім су­проводжував перетворення в державному, суспільному та духов­ному житті, що зумовлювалися буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах, так званої, класичної школи криміналь­ного права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні по­ложення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і покарання".

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська криміно­логія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному

Серед заходів упливу на злочинність особливо він виділяє такі соціальні фактори:

1. справедливий державний лад;

2. стабільність законів;

3. беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;

4. боротьба з корупцією (зокрема, він висував пропозицію, що могла б бути досить ефективною і сьогодні - заборона одній людині в державі займати одночасно кілька посад);

5. розвиток економіки, що забезпечує високий рівень життя ("у тій державі, що бажає мати прекрасний лад, громадяни по­винні бути вільні від турбот про предмети першої необхід­ності", "у бідній державі приватні особи корисливі");

6. надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних шарів населення.

Боротьбу з корупцією Аристотель розглядає як основу забез­печення державної стабільності: "Найголовніше при будь-якому державному ладі за допомогою законів та іншого розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовим особам неможливо було наживатися", "тільки ті тили державного ладу, що мають на увазі загальну користь, є, згідно зі строгою справедливістю, правиль­ними". Відхилення ж від справедливості в державному ладі він вважає головною причиною катастрофи держав: "Правопо­рушення прокрадаються в державне життя непомітно".

Подібно до Платона, він заперечував надмірне соціальне розшарування: "Найкраще спробувати за допомогою відпові­дних законоположень налагодити справу так, щоб ніхто занадто не видавався своєю могутністю, чи буде вона ґрунтуватися на достатку друзів, чи на матеріальному статку".

Основою стабільності державного ладу Аристотель вважає си­стему виховання: "Ніякої користі не принесуть найкорисніші за­кони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку й у його дусі виховані". У вихованні молоді Аристотель головним вважав формування здатності підкорятися законам, сприйнятливо­сті до чесноти, піддатливості законодавцеві. Він з ак ликав:" П отріб-но молодь оберігати від зіткнення з усім поганим, особливо з тим, у чому є що-небудь низинне чи тим, що розпалює ненависть"¹⁰.

2.4. Філософи Стародавнього Риму про при­
чини вчинення злочинів

Особливо відмітними ідеями Стародавнього Риму є ідеї Цицерона та Сенеки¹¹.

Римський оратор і юрист, Цицерон найважливішими причинами злочинів вважав "нерозумні та жадібні при­страсті до зовнішніх задоволень", а також надію на безкар­ність. Звідси визнання важливості покарання, що переслідує ціль і загальної, і приватної превенції, котра забезпечує без­пеку суспільства. Однак, як зазначав Цицерон, покарання має відповідати не тільки заподіяній шкоді, але й суб'єктивній стороні діяння, а суддя повинен бути зв'язаний законами. Щоправда, це не означало, що він завжди керувався про­голошеними ним принципами. З листів Цицерона до друзів і рідних видно, що він нерідко презирливо та нещиро ставив- г ся до тих ідей, котрі сам відстоював, використовуючи все своє красномовство.

Сенека - римський філософ, політичний діяч, письмен­ник, - як і Платон, думав, що покарання повинне прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства через уплив на інших його членів. Сенека, як Цицерон, насамперед, звертає увагу не на заподіяну шкоду, а на характеристику особи, що вчинила злочин, на сенс його волі.

2.5. Кримінологічні погляди в епоху Середньо­
віччя

Епоха Середньовіччя характеризується пануванням церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли у зв'язку з неможливістю вільно викладати свої переконання та критично ставитися до досягнутого. Панівним стало вчення, що все дано людині зверху, а в основі злочину лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в неї.

Водночас, слід звернути увагу на погляди Томи Аквін-ського (1225-1274), на думку котрого добропорядні особи

¹⁰ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-ская группа ИНФРА.М - НОРМА, 1997. - С. 12-13.

" Криминология: Учебник для юр. вузов / Под общей ред. профессора А. И. Долговой - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999. - С. 9.

ЗО

»

31

взмозі регулювати свою поведінку, орієнтуючись на закон при­родний. Загроза ж покарання необхідна для осіб, які не під­лягають переконанню¹². Цікаві роздуми Томи Аквінського про особливий вид злочинності - злочинність влади. Вплив на цю злочинність на основі законів, головним гарантом яких є влада заможних, дуже складний. Залишається лише вжити рішучих заходів: якщо монарх, носій усієї повноти влади, по­рушує свої священні обов'язки перед Богом і народом, то його можна усунути насильно. У людей немає іншого вибору, адже монарх стоїть над законами, та їм не підкоряється¹³.

Реформатори церкви - Мартін Лютер (1483-1546) і Жан Кальвін (1509-1564), — заперечуючи християнські постулати аскетизму та борючись з користю та корисливістю, сприяли загостренню конфлікту між багатими та бідними. У країнах протестантизму (Англії, Швеції, Данії та ін.) були прийняті суворі закони проти збіднілих громадян (жебраків, бродяг). У цих країнах одного факту бідності було достатньо для того, щоби потрапити на шибеницю: бродяг вішали над­звичайно багато.

Середньовічна практика боротьби зі злочинністю мала до­сить похмурий характер, однак елементи теоретичних ви­шукувань, вироблених її ідеологами, й донині можна виявити в основі практики впливу на злочинність. До таких належать:

• розгляд злочинності як прояву зла;

• учення про свободу волі як основу каральної практики;

• концепція особливого внутрішнього та зовнішнього станів злочинців і можливості ранньої їх діагностики¹⁴.

До кінця XV ст. кримінально-правові науки перебували в повній залежності від церкви, але пізніше поступово утворив­ся світський стан юристів, зокрема й криміналістів. Однак кри­міналісти переважно мали тоді вузькопрактичну мету, давали

¹² Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой,
проф. Г. М. Миньковского. - М.: Из-во БЕК, 1998. - С. 15.

¹³ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.

¹⁴ Иншаков С. М. Зарубежная криминология. - М.: Издатель-
ская группа ИНФРА. М - НОРМА, 1997. - С. 18.

дли потреб практики систематизований матеріал, але не прагну­ли 11 іді іятися над цією практикою, осмислити її, віднайти для неї сиіжі ідеї, нові напрямки. Отже, цей період оцінювався як пов­ний занепад кримінально-політичних ідей, відсутність якого-пебудь кроку вперед у цьому аспекті порівняно зі стародавнім світом.

2.6. Кримінологічні погляди в епоху Відродження

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ століття), криміналісти ніби застигли, а свіжі ідеї почали виходити від філософів, письменників та інших осіб.

В "Утопії" Томас Мор пов'язує злочинність з убогістю знач­них верств населення, із паразитичним способом життя значної частини населення. Успіх у боротьбі зі злочинністю не в жорсто­кості покарання, а у встановленні справедливих порядків у су­спільстві. Він звернув увагу на те, що, якщо залишаються незмінними причини, що призводять до вчинення злочину, незмінними будуть і наслідки, викликані цими причинами. Потрібно подбати про поліпшення економічного становища суспільства, інакше не допоможуть ніякі жорстокі заходи. Т. Мор обстоював людяність стосовно злочинців. Страти за крадіжку Т. Мор не визнавав і рекомендував за майнові зло­чини призначати роботи виправного характеру - зовсім новий для того часу вид покарання.

Френсіс Бекон (1561-1626) розглядав справедливість як одну з основних рис правового регулювання. Він класи­фікував види насилля (на відкрите, зловмисне, удавано законне) і жорстокість власне закону. Ф. Бекон звернув увагу на вдоско­налення законів, оскільки думав, що легальна форма часто при­криває один із видів насильства чи охороняє обман та жорсто­кість, писав, що філософи часто заглиблюються в сферу пре­красного, але непрактичного, а юристи звичайно нездатні стати над чинним правом. Ціль же будь-якого права - максимальне досягнення щастя для всіх громадян. І не треба соромитися змінювати форму, зміст кримінального права задля цієї мети. Ф. Бекон закликає покінчити з жорстокістю покарань, а також і:і суддівською сваволею. Він важливого значення надавав

32

33

Темп росту (зниження) - відсотковий показник рівня мину­лого періоду до рівня попереднього, що береться як базовий (ланцюговий спосіб).

Темп приросту (зниження) - відсотковий показник відношен­ня приросту (зниження) всіх наступних рівнів ряду до першого, що визначений як нерухомий базовий (базовий спосіб).

3.8. Структура та характер злочинності

Структура злочинності - це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває її будову, окремі складові частини в за­гальній їх сукупності за визначений відрізок часу та на ви­значеній території. Від того, яка структура злочинності, залежить і "напрямок головного удару" в боротьбі з нею. Структура ви­разно показує, що таке злочинність у безпосередніх конкретних умовах, яка визначаюча якість цього явища.

Аналізуючи структуру злочинності, необхідно виходити із суті та змісту самого соціального явища; розглядати злочинність у всій її різнобарвності, беручи до уваги той факт, що злочинність пере­буває в постійному русі та зміні, котрі зумовлюють і змінюють деякі аспекти; розкрити зв'язки та зумовленості різних видів структури як між собою, так і з іншими базовими й надбудов­ними суспільними явищами; досліджувати не тільки теоретичну, але й практичну значущість відповідного виду структури, зважаючи на поліпшення боротьби зі злочинністю.

Основним показником структури злочинності є питома вага. Питома вага - це співвідношення частини злочинності до її за­гальної кількості:

ПВ = З^в- х 100% Ззаг.

З_в - кількість злочинів певного виду

З_заі - загальна кількість зареєстрованих злочинів

Як зазначає відомий російський кримінолог Н. Кузнецова⁴⁰,

основні показники структури злочинності такі:

• співвідношення видів злочинів за їхньою класифікацією, поданою в Особливій частині КК;

• питома вага найпоширеніших злочинів;

Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. - М., 1969. - С. 29.

—співвідношення видів злочинів за домінантною мотивацій­ною спрямованістю (насильницькі, корисливі, корисливо-насильницькі та необережні);

• питома вага злочинності неповнолітніх;

• питома вага групової злочинності, а всередині її - органі­зованої;

• питома вага рецидиву;

• "географія" злочинності, тобто розподіл її за регіонами й типами населених пунктів;

• питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом зброї;

- питома вага злочинів, пов'язаних з незаконним обігом
наркотиків;

• "вуличні" злочини;

• транснаціональні злочини.

Характер злочинності зумовлюється кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб, які їх скоїли.

Отже, виходячи з наведеного визначення, характер злочин­ності проявляється через її структуру. Тому можна зробити висновок, що характер злочинності є одним з важливих по­казників її структури.

3.9. "Ціна" злочинності

Характеристика злочинності як негативного соціально-правового явища була б неповною без розгляду її наслідків, основним критерієм яких є "ціна" злочинності, що склада­ється з:

• кримінально-правових наслідків злочинів, які є в багатьох випадках обов'язковим елементом їхнього складу (матеріальна, моральна, фізична шкода конкретним громадянам);

• шкода, що заподіюється злочинами за межами їхнього складу (прямі та непрямі наслідки);

• соціальна реакція на злочинність, боротьба з нею (витрати на утримання правоохоронних органів, на заходи боротьби зі зло­чинністю тощо).

На жаль, методика повного виміру реальної "ціни" злочин­ності поки що розроблена недостатньо. Водночас, такі показ­ники, безумовно, є конче необхідними.

68

69

3.10. Географія злочинності

Географія злочинності - це розповсюдження її по різних регіонах (територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.

Досвід роботи правоохоронних органів свідчить, що нерів­номірність у стані, динаміці та структурі розподілу злочин­ності пояснюється:

• конкретними соціальними умовами певного регіону;

• економічною його характеристикою;

• національним складом і структурою населення;

• послабленням соціального контролю за поведінкою людей;

• рівнем культурно-виховної роботи, організації дозвілля та побуту населення;

• рівнем організації роботи в боротьбі зі злочинністю тощо.

Виявлення та взяття до уваги територіальної різниці в гео­графії злочинності - ключ до ефективних заходів щодо запо­бігання злочинам. При цьому стають більш видимими й конк­ретні причини злочинів, умови їх скоєння, що має не тільки пізнавальне значення, але і слугує основою для організації конк­ретної практичної діяльності.

Поряд з поняттям "географія злочинності" існує і "топогра­фія злочинності", котре ввів у науковий обіг німецький учений Г. Шнайдер. Топографія злочинності - це безпосереднє місце вчинення злочину (магазини, вокзали, квартири, парки тощо)⁴¹.

3.11. Поняття латентної злочинності

Розглядаючи злочинність як соціальне явище й оперуючи її кількісними та якісними характеристиками, ми підкреслю­вали, що для отримання точних відомостей потрібно зверта­тись до статистичної звітності правоохоронних органів.

Кожному практичному працівникові добре відомо, що до статистичної звітності потрапляють не всі скоєні злочини, а тільки частина з них, решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.

Латентна злочинність - це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були взяті

⁴¹ Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл. Л. О. Иванова. - М.: Издательская группа "Прогресе" - Универс, 1994. - С. 203.

до уваги органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та судом.

Суспільна небезпека латентної злочинності полягає в тому, що:

• питання боротьби з латентною злочинністю не беруться до уваги і не плануються, а тому не можуть бути ефективними;

• вона зменшує ступінь достовірності прогнозів злочинності, утруднює визначення напрямків боротьби з нею;

• якщо при розкритих злочинах спричинення матеріаль­них збитків частково відновлюється, то в разі прихованих -вони не тільки не відновлюються, але немає навіть процесу­альних шляхів для цього;

• почуття безкарності заохочує осіб, які скоїли тяжкі зло­чини, продовжувати свою злочинну діяльність, тобто сприяє зростанню злочинності, зокрема, рецидивної;

• латентна злочинність, оскільки вона все ж "помічається" дов­колишніми, руйнує їхні моральні та правозаборонні бар'єри;

• під її впливом деякі члени суспільства стають на злочин­ний шлях;

• складає хибне враження про фактичні обсяги злочинності, її рівень, структуру, динаміку, про величину й характер шкоди, завданої злочинністю;

• заважає реалізації принципу невідворотності відповідаль­ності за вчинені злочини;

• підриває авторитет правоохоронних органів держави;

• знижує активність громадян у боротьбі зі злочинністю;

• сприяє зростанню соціальної напруги в суспільстві;

• сприяє процесам самодетермінації злочинності.

3.12. Види та рівні латентної злочинності

У науковій юридичній літературі розрізняють латентність трьох видів: природну, штучну та пограничну.

1. Природна латентність — це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомим правоохоронним орга­нам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин.

2. Штучна латентність - факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження успішності боротьби зі злочинністю.

3. Погранична латентність - факт злочину стався, але по­терпілий не усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).

70

71

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

1. низький - очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, грабіж тощо);

2. середній - злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факту вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри в можливість розкриття зло­чину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

3. високий—злочини, про вчинення яких у більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпшому, крім того останній зацікав­лений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором'яз­ливість, наявність хвороби, корисливі мотиви, шахрайство, хабар­ництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їхню неочевидність та практично "нульову" активність з боку по­терпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.

3.13. Причини існування латентної злочинності

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого й іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації та об­лікові злочинів, а також їх розкриттю, зокрема й забезпеченню повноти й усебічності їх розкриття. Під обставинами соціаль­ного характеру необхідно також розуміти й недоліки в діяль­ності правоохоронних і судових органів, до обов'язків яких входять виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Існують об'єктивні та суб'єктивні фактори, що зумов­люють існування латентної злочинності:

* до об'єктивних належать: середовище й обставини, в яких
здійснюються злочини. Приміром, специфічні недоліки у звіт­
ності та контролі, що перешкоджають розкриттю злочинів,
здійснених посадовими особами; відсутність письмових і речо­
вих доказів; віддаленість від населених пунктів або людних
місць при вбивствах, зґвалтуваннях, розбоях та ін.

• до суб'єктивних належать: небезпечність особи, що скоїла
злочин; бажання приховати свою злочинну діяльність; небажан­
ня потерпілого повідомляти про злочин; недоліки в роботі право­
охоронних органів тощо.

⁵ 3.14. Методи та значення виявлення латент­ної злочинності

Для виявлення латентної злочинності використовують за­гальні та спеціальні методи.

До загальних методів належать: виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; експертна оцінка при опиту­ванні спеціалістів; вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.

Спеціальні методи - це, зокрема, такі: аналіз динамічних рядів злочинів; дослідження періоду від їх вчинення до роз­криття та прийняття санкцій; екстраполяція; системно-структур­ний аналіз тощо.

Чітке виявлення об'єктивних і суб'єктивних обставин по кож­ному злочину сприяє здійсненню необхідних заходів щодо ослаблення"їаких явищ у майбутньому. Латентну злочинність необхідно виявляти, щоб:

• володіти інформацією про реальний стан злочинності на території обслуговування,

• визначати справжню структуру злочинності;

• мати чітке уявлення про тенденції в динаміці злочинності;

• визначати розмір збитків, заподіяних державі та громадянам;

• виявляти обставини, що породжують злочинність, і ви­значати шляхи їх усунення;

- прогнозувати та планувати боротьбу зі злочинністю.
Традиційно боротьба зі злочинністю будується без взяття

до уваги латентної злочинності, а щоб досягти певних успіхів, необхідно зважати на її стан.

3.15. Основні риси злочинності в Україні

Коефіцієнт злочинності та судимості на 100 тис. населення в 90-х рр. XX ст. виглядає таким чином: у 1990 р. вона, відповідно, становила 713 і 201, у 1991 р. - 780 і 209; 1992 р. - 921 і 221; 1993 р. -1034 і 293; 1994 р. - 1102 і 327; 1995 р. - 1208 і 413; 1996 р. - 1208 і 474; 1997 -1162 і 469; 1998 -1145 і 462; 1999 -1119 і 445; 2000 -1147 і 466; 2001 - 1018 і 473; 2002 - 910 і 431; 2004-1092 і 467 ⁴².

⁴² Злочинність в Україні: Статистичний збірник. - К.: Держав­ний комітет статистики України, 2000. - 100 с; Експрес-інформація про стан злочинності в Україні за 2002 рік. - К.: МВС України. Департамент інформаційних технологій, 2003. - 120 с.

на це, хоч і умовно, вони можуть бути розмежовані на декілька груп:

• причини й умови, пов'язані з матеріальним станом і умова­ми життя осіб, які скоїли злочин;

• пов язані з моральним формуванням особи, з особливо­стями соматичного та психічного стану;

- причини й умови, що випливають з певної життєвої
ситуації та поведінки потерпілого.

За джерелами причини й умови бувають:

• внутрішні - суперечності, що притаманні певному су­спільству,

• зовнішні - негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія, наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і кінотеатрів, які прийшли із Заходу.

У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття причин і умов" злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.

Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що теорія про взаємозумовленість і взаємозв'язок явищ у при­роді та суспільстві дає нам ключ до розуміння того, чому зло­чинність існує і чим зумовлюється. Перераховані класифікації дають можливість цілеспрямовано вивчити причини й умови злочинності. На їх основі формуються реальні прогнози та ефективні заходи обмеження злочинності й запобігання конк­ретним злочинам.

4.5. Різні підходи до розуміння причиновості в кримінології

Причинове пояснення соціально негативних явищ перед­бачає багаторівневий підхід. Щодо злочинності такими рівнями є: суспільство, соціальна група, індивід. Відповідно, й наукове обґрунтування поділяється на філософський, соціологічний і психологічний рівні.

На філософському рівні формується загальна концепція причин і умов, які породжують соціальні відхилення в су­спільстві.

Соціологічний рівень досліджує причини злочинів, передбачає вивчення більш конкретних зв'язків і відносин, які існують у сучасному суспільстві. У них проявляються за­гальні закономірності історичного розвитку та притаманні їм суперечності, на які впливають перешкоди та недоліки.

На психологічному рівні створюється той морально-психологічний стрижень, на якому ґрунтується чи правомірна, чи злочинна поведінка. Причина й наслідок поєднані між собою об'єктивним і закономірним зв'язком. Однак характер цього зв'язку може бути різним. Він визначається як природою власне явищ, так і особливостями об'єктивних законів, які діють у цій сфері життя.

З огляду на це, в кримінологічній літературі існує чотири підходи до визначення причинно-наслідкового зв'язку:

1. "кондиціоналістський" (умовний);

2. традиційний;

3. традиційно-діалектичний;

4. інтеракціоналістський.

Усі вони внутрішньо логічно пов'язані, виконують специ­фічну роль у пізнанні, а тому необхідні кожний для свого рівня дослідження.

ТЕМА5. Кримінологічне вчення про особу злочинця

5.1. Поняття особи злочинця

У вітчизняній кримінології поняття особи злочинця тракту­ється по-різному. В одному випадку під ним розуміють особу, що вчинила суспільно небезпечне діяння, заборонене кримі­нальним законом, і злочинців об'єднує тільки те, що вони скоїли злочин⁵¹. В іншому - робиться наголос на якісні відмінності особи злочинця від особи незлочинця. І лише тоді, коли кримі­нологічне дослідження мало на меті вивчення особи злочинця, проводився більш детальний її аналіз.

Варто розрізняти суспільну небезпечність типів осіб зло­чинців і конкретних злочинців. До того ж суспільна небез­печність особи визначається не тільки характером вчиненого, але й місцем, що обіймає злочинна поведінка та його мотивація в усій системі особливих рис і поведінки суб'єкта загалом, співвідношенням між соціально значущими негативними та по­зитивними характеристиками особистості.

Про особу злочинця можна говорити лише стосовно особи, винної в злочинній діяльності, тобто особи, що вчинила систему навмисних цілеспрямованих дій, передбачених кримінальним законом, спрямованих на реалізацію загального для них мотиву. Інакше можна було б говорити лише про осіб, які вчинили зло­чини. Варто визнати умовність пропонованого розподілу на зло­чинців і осіб, які вчинили злочини. Він логічно небездоганний, тому що злочинна діяльність нерідко кваліфікується як один злочин і, отже, злочинці - це різновид людей, винних у зло­чинах. Однак з такою неточністю доводиться все-таки змири­тися, оскільки дотепер не вироблено відповідної термінології, за допомогою якої можна було б відрізнити випадкових зло­чинців від "закоренілих", навіть якщо вони відбувають по­карання за один злочин. Поодиноке одноактне діяння, вчинене з необережності чи навіть умисно (при збігові тяжких обставин у житті особи), не формує особи злочинця. Деформація та десоціа-

лізація при цьому відбувається в результаті відбування по­карання в місцях позбавлення волі, тобто під упливом діяль­ності та спілкування в екстремальних умовах⁵².

Отже, особа злочинця - це сукупність соціально значу­щих характеристик, ознак, зв'язків і відносин, які характери­зують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й обставинами, що впливають на її злочинну поведінку.

Стосовно ж "особи, що вчинила злочин", то вона не має си­стеми негативних ознак.

5.2. Межі визнання особи злочинця в кримі­нології

Закономірно постає запитання: з якого моменту можна го­ворити про особу злочинця та коли така можливість відпадає, тобто в яких межах існує особа злочинця? Відповідаючи на нього, потрібно брати до уваги кримінально-правовий, соціологіч­ний і кримінологічний аспекти поняття особи злочинця.

У кримінально-правовому аспекті особа злочинця виникає після визнання її судом винною та вступу вироку суду в законну силу і триває до моменту відбуття покарання та погашення (зняття) судимості. Таке положення має важливе значення, оскільки дає можливість правильно визначити напрями й межі вивчення особи злочинця та саме ті її властивості, котрі віді­грали вирішальну роль у вчиненні злочину.

Кримінологічна характеристика такої особи теж нероз­ривно пов'язана зі злочином, який вона скоїла. Та криміно­логів більше цікавить генеза особи злочинця, тобто процес її становлення та розвитку, що розкриває детермінанти її форму­вання. Такий інтерес зникає, коли ця особа перестає бути антисоціально орієнтованою. Отож, антисуспільні власти­вості, що характеризують особу злочинця, існують до зло­чину й зумовлюють його скоєння, проте визнання конкретної особи злочинцем можливе лише після тау зв'язку з вчиненням

⁵¹ Карпец И. И. Проблема преступности. - М., 1969. - С. 102-103.

⁵² Зелінський А. Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. - X.: Рубікон, 2000. - С. 56.

84

85

висновку, що співвідношення між жіночою та чоловічою зло­чинністю становить у середньому 1:8.

Співвідношення різних вікових груп у масі злочинності показує, що найбільша кримінальна активність належить особам віком 25-29 років. Поширеність злочинності серед осіб, які мають сім'ю, нижча, ніж серед холостяків і розлучених. У більшості випадків, як показують спостереження, сім'я стимулює позитивну поведінку. Аналіз злочинності за останні роки свідчить про підвищення кількості злочинців за рахунок осіб без певних занять, безробітних та мігрантів. Освітня характеристика вказує па залежність злочинної поведінки від рівня освіти й інтелектуального розвитку особи, що значно впливають на потреби й інтереси людини. Скажімо, для тих, хто вчинив хуліганство, грабежі, посягання на особу, характер­ний низький освітній та інтелектуальний рівні. Місце про­живання часто визначає географію злочинності (міська чи сільська), а також характер злочинності в курортних зонах, "спальних" районах міст, новобудовах тощо.

Із наведених прикладів видно, що соціально-демографічні ознаки дають істотну інформацію про особу злочинця, котра може бути використана як у наукових, так і в прикладних цілях, зокрема, при розробці та реалізації заходів профілактики.

5.5. Кримінально-правова характеристика особи злочинця

Кримінально-правова характеристика особи зло-_ч чинця - це дані не лише про склад скоєного злочину, але й спрямо­ваність і мотивацію злочинної поведінки, одноосібний або групо­вий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, , організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій. Ця група ознак відображає риси, властиві саме особі злочинця, а не якій-небудь іншій особі, наприклад, аморальній, порушникові трудової дисципліни чи законослухняній людині.

Кримінально-правові ознаки особи злочинця на­бувають прояву в деяких формах дозлочинної поведінки та найбільш повно виражені в учиненому ним злочинові (зло-

чинах). Багатьом злочинцям, як уже зазначалося, задовго до вчинення суспільно небезпечного діяння притаманні такі негативні ознаки, як соціальна занедбаність, порушення норм людського співжиття, правовий нігілізм, зловживання спирт­ними напоями, часте допущення неправомірних учинків у по­буті та за місцем роботи, встановлення контактів зі злочин­ними й антигромадськими елементами тощо. Уже в цей перед-кримінальний період особистість таких людей зазнає істот­них деформацій.

5.6. Соціально-рольові характеристики особи злочинця

Соціально-рольові характеристики розкривають функції інди­віда, зумовлені його становищем у системі наявних суспільних відносин, належність до певної соціальної групи, взаємодію з іншими людьми й організаціями в різних сферах громадського життя (робітник або службовець, рядовий виконавець чи керів­ник, неодружений або глава сім'ї, працездатний чи непрацездат­ний, безробітний тощо). Ці дані показують місце та значущість особи в суспільстві, яким ролям вона віддає перевагу, а які ігнорує, розкривають її соціальну чи антисоціальну орієнтацію.

Отже, поведінка людини залежить, по-перше, від соціаль­них позицій, яких вона дотримується в суспільстві; по-друге, від розуміння та виконання власних рольових обов'язків і функцій, що випливають з певних соціальних позицій. Людина в суспільстві має низку позицій і виконує (принаймні зобов'язана виконувати) різні "ролі". Не всі соціальні позиції, не всі види реальної рольової поведінки мають однакове значення при вивченні особи злочинця, а тільки ті, насамперед, соціально-рольові ситуації, що справляють криміногенний уплив на поведінку людей.

До соціально-рольових ситуацій кримінального характеру належать такі:

• людина ухиляється від деяких соціальних позицій, що дали б змогу їй глибоко ознайомитися із соціальними та правовими нормами;

• вона не може чи не бажає сумлінно виконувати вимоги, що випливають з ревної соціальної позиції, їй це не до снаги;

88

89

• людина займає позиції, що прямо диктують злочинну по­ведінку (вона є членом злочинної групи);

• вона одночасно обіймає такі позиції, котрі пов'язані із су­перечливими вимогами;

• особа прагне зайняти соціальну позицію, вимогам якої вона заздалегідь не відповідає;

• вона додержується одних соціальних позицій, а орієнтується на інші;

• конфлікт ролей, що виконуються й очікуються в майбут­ньому⁵⁵.

Для осіб, які вчиняють злочини, характерна відірваність від позитивно зорієнтованих формальних соціальних груп, за­міщення в них соціально-позитивних ролей і функцій соціаль­но-негативними, що тягне за собою неповажне ставлення до закону, інших правових норм, трудових, сімейних, громад­ських обов'язків і правопорядку загалом.

Отже, доволі поширеними ознаками осіб, які вчиняють злочини, є низька престижність їхніх соціальних ролей; від­чуженість від навчальних або трудових колективів і водночас орієнтування на неформальні групи з анти суспільними формами поведінки; завищені претензії, для задоволення яких доводиться ігнорувати правові норми. Звісно, що соціально-демографічні ознаки та соціальні ролі характеризують особу злочинця зовніш­ньо, не розкриваючи її внутрішнього змісту. Вони найбільше проявляються в морально-психологічних особливостях особи злочинця та допомагають з'ясувати, чому певна особа скоїла зло­чин і яке її внутрішнє ставлення до цього.

5.7. Риси правової та моральної свідомості особи злочинця

Риси правової та моральної свідомості особи охоп­люють її світогляд, духовність, погляди, переконання, установки та ціннісні орієнтації.

⁵⁵ Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. - X.: Право, 2003. - С. 67.

Правова свідомість є однією з форм суспільної, а звідси й інди­відуальної свідомості, відображає ставлення людей до чин­ного права, показує знання міри їхньої поведінки з погляду прав і обов'язків, законності та правопорядку. В основі право­свідомості лежать порядність, обов'язок і внутрішня дисцип­ліна, взаємна повага та довіра громадян одне до одного, до влади, а влади - до громадян. Правосвідомість - це вміння поважати право та закон, добровільно виконувати державні обов'язки та особисті зобов'язання, не вчиняючи правопорушень і зло­чинів.

Злочинці, вступаючи в конфлікт із законом, допускають правове свавілля, ставлять себе вище за вимоги норм права, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обо­в'язком. Кримінологічні дослідження щоразу підтверджують істотну специфіку правової свідомості злочинців. Особи, котрі вчиняють злочини, виявляють (приховану чи явну) неповагу до закону, впевнені, що закон можна обійти, порушити в конк­ретній ситуації на користь особистим або кланово-груповим інтересам. Вони сподіваються (іноді небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність.

Жихтя людей у суспільстві регламентується не тільки право­вими, а й моральними нормами. Здорові, міцні моральні пере­конання людей утримують їх від негідних вчинків, слугують стримувальним фактором на шляху можливого вчинення зло­чинів. Проте це не стосується злочинців, їхня моральна свідомість значно спотворена, її дефекти мають глибокий характер, переростають у негативні звички та переконання. Аморальні вчинки серед них більше поширені, ніж серед законослухняних громадян. У них немає почуття відповідаль­ності за свої неправомірні дії, вони не цінують власну честь і гідність, зате нехтують гідністю інших, ігнорують громад­ську думку про свою негідну поведінку, їм не властиві почуття справедливості, твердість волі в дотриманні морального обо­в'язку. Для багатьох зі злочинців характерним є роздвоєння особистості: вони говорять одне, а насправді ведуть аморальний спосіб життя. У системі їхніх ціннісних орієнтацій на першому місці стоять егоїстичні й корисливі спрямування, вигода, кар'єризм, власний добробут, самолюбство та свавілля.

90

91

5.9. Класифікація злочинців

Вивчаючи особу злочинців, необхідно систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі зло­чинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна брати до уваги неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується розподілом злочинців на групи й типи, що до­сягається за допомогою класифікації та типізації.

Класифікація - це розподіл статистичної сукупності на групи за певними чітко визначеними ознаками. У межах класифікації фактично вивчається не особа в комплексі її ха­рактеристик, а сукупності злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи тих ознак.

У кримінології найчастіше використовують класифі­каційні групування за такими критеріями:

1. за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;

2. за ознаками соціального становища й роду занять: робіт­ники, службовці, працівники сільського господарства, військо­вослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;

3. за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;

4. за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: по­вторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;

5. за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час від­бування покарання у виправно-трудовій установі;

6. за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.

Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясо­вується, якого саме віку та роду занять злочинці вчинили певні

злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовува­тися математичні методи, що дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контин­генті, груп, які потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Та з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання про характер зв'язків між різ­ними ознаками цієї сукупності. Типологія є глибшим розпо­ділом злочинців на категорії за ознаками, що причиново по­в'язані зі злочинною поведінкою.

5.10. Типологія злочинців

Типологія — це прийом наукового мислення й емпіричного пізнання, що полягає в розчленуванні явищ і об'єктів на окремі елементи (типи) за найбільш істотними ознаками, у виявленні відмінності між ними⁵⁶.

Кримінологічна типологія злочинців, зазвичай, базується на двох підставах:

1. характері вчинених злочинів;

2. глибині та стійкості антисоціальності особи.

За характером вчинених злочинів виокремлюють такі типи злочинців:

• насильницькі (агресивні), що посягали на життя, здоров'я, честь і гідність людини (з агресивно-зневажливим ставлен­ням до людини та її найважливіших благ) - це вбивці, ґвалтів­ники, хулігани, засуджені за вандалізм;

• корисливі, котрі вчинили крадіжки та розкрадання майна ненасильницькими способами - хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники та ін.;

• корисливо-насильницькі (з корисливо-егоїстичною мо­тивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості та чесної праці) - бандити, грабіжники, реке­тири, злочинці й наймані вбивці;

⁵⁶ Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів /І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. - X.: Право, 2003. - С. 74.

94

95

• злісні соціально дезорганізовані типи (з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків) -порушники правил адміністративного нагляду, порушники правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небез­пекою та ін.;

• необережні (з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки) - особи, що вчини­ли злочини з необережності.

За глибиною та стійкістю антисоціальності особи виокрем­люють таких злочинців:

• випадкових злочинців - осіб, які вперше вчинили злочин унаслідок випадкового збігу обставин усупереч загальній позитивній характеристиці всієї їхньої попередньої поведінки (для них злочин не домінантна лінія поведінки, не закономірний результат криміногенної взаємодії особистості та середовища, а радше, прикрий (хоча й винний) епізод їхнього життя);

• ситуаційних злочинців - осіб, що вперше вчинили зло­чин, не встоявши перед упливом несприятливих зовнішніх факторів формування та життєдіяльності особистості, однак взагалі характеризуються більше позитивно, ніж негативно (однак припускаються аморальних вчинків);

• злісних злочинців - осіб, які вчинили декілька злочинів і перебувають у стійкій опозиції до суспільства (для деяких з них злочин став професією);

• особливо злісних злочинців - осіб, котрі вчиняють тяжкі й особливо тяжкі злочини (до них належать й усі ті, хто вчиняє злочини у складі організованих груп і злочинних організацій).

Отже, типологія фіксує не просто те, що трактується най­частіше, а закономірне, що є логічним результатом соціаль­ного розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про зло­чинців, що сприяє розв'язанню загальних завдань боротьби зі злочинністю, й зокрема, підвищенню ефективності інди­відуальної профілактики злочинів і ресоціалізації засуджених. Слід зазначити, що будь-яка типологія має умовний і суб'єктив­ний характер, перелічені типи не завжди наявні в "чистій" формі. Можливі й мішані типи, додаткові варіації розчлену­вання злочинців.

5.11. Практичне значення кримінологічного аналізу особи злочинця

Кримінологічне дослідження особи злочинця має важливе значення не тільки для розвитку кримінологічної науки, а й для практичної діяльності правоохоронних органів. У прак­тичній діяльності з профілактики злочинності, розкриття та роз­слідування злочинів, призначення й виконання покарання, взяття до уваги особистісного фактора відіграє майже вирішальну роль, що проявляється в таких основних напрямках:

1. у статистичному аналізі злочинності за особою злочинця;

2. при проведенні профілактичних заходів;

3. при встановленні причин й умов, які сприяли вчиненню злочину та вивченню особи підозрюваного й обвинуваченого під час досудового слідства кримінальної справи;

4. у діяльності судів при призначенні покарання;

5. у діяльності працівників кримінально-виконавчої системи під час відбування засудженими покарання;

6. в оперативно-розшуковій діяльності⁵⁷.

За допомогою статистичного аналізу злочинності можна створити узагальнений кримінологічний портрет сучасних злочинців. Сучасний злочинець - це молода людина з низьким рівнем освіти та соціального статусу, зазвичай, неодружена або розлучена, що не займається суспільно корисною діяль­ністю, переважно, вчиняє злочин у складі групи.

При вирішенні завдань профілактики доцільно застосову­вати типологічний метод вивчення особи. На основі визначення типу особи та її основних характеристик добирають відповідні профілактичні заходи, що застосовують до конкретної особи.

Відомості про особу злочинця відіграють важливу роль в ході досудового слідства, виявленні причин й умов вчинення злочину (ст. 23 КПК України) та застосуванні заходів щодо їх усунення. Встановлення відомостей про факти, що характеризують особу обвинуваченого (підозрюваного), належить до обставин, які стосу­ються предмета доказування в будь-якій кримінальній справі.

⁵⁷ Криминология. Учебник для юридических вузов /Под ред. проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 138.

96

97

Ґрунтовне вивчення та взяття до уваги психологічних особливо­стей особи обвинуваченого в процесі досудового слідства надає слідчому можливість передбачити позицію обвинуваченого в процесі розслідування справи, спрогнозувати поведінку об­винуваченого під час проведення якоїсь із слідчих дій і, згідно з цим, обрати правильну тактику як розслідування загалом, так і тактику здійснення певних слідчих дій, що, своєю чергою, сприяє швидкому й повному розкриттю злочинів, забезпеченню принципу всебічного, повного й об'єктивного встановлення істини у справі.

Важливу роль особа винного відіграє також при призначенні судами законного й обґрунтованого покарання. Багато об­ставин, які характеризують особу злочинця (вік, осудність, попередня судимість, службове становище тощо), законо­давець відносить до ознак складу злочину. Необхідність взяття до уваги особи винного при призначенні покарання законо­давець відносить до загальних основ призначення покарання (ст. 65 КК України). Ступінь вини й індивідуалізація покарання за­лежать від пом'якшувальних (ст. 66 КК України) чи обтяжу-вальних (ст. 67 КК України) відповідальність обставин. Можливість застосування до винного більш м'якого покарання, ніж передбачене законом, законодавець також пов'язує з особою винного (ст. 69 КК України). Кримінологічні дані про особу злочин­ця допомагають правильно вирішити питання про її звільнення від покарання та його відбування (статті 74-87 КК України), про заміну кримінального покарання примусовими заходами виховного характеру (ст. 97 КК України) тощо.

Однією з цілей покарання є перевиховання та ресоціаліза-ція засуджених, що передбачає копіткий і тривалий процес здійснення впливу на особу засудженого. Досягти дієвих успіхів у цій сфері можливо лише тоді, коли перевиховання та ре-соціалізація засуджених ґрунтуватимуться на індивідуалізації застосовуваних до них заходів виправно-трудового впливу з обов'язковим зважанням на особливості та риси особи засудже­ного. Без взяття до уваги цього фактора не слід також сподіва­тися на позитивні результати профілактичної діяльності з особа­ми, що мають антисоціальну налаштованість, а також з особами, звільненими з місць позбавлення волі, з метою запобігання

ич иненню нових злочинів і забезпечення їх швидкої та повної адаптації в суспільстві після звільнення.

Останнім часом у діяльності правоохоронних органів дедалі ширше застосовується метод формування психологічного порт­рета розшукуваного злочинця, котрий ґрунтується на тому, що при вчиненні злочинів, насамперед, сексуального характеру, проявляється психологія та психопатологія злочинця.

5.12. Співвідношення соціального та біологіч­ного в особі злочинця

У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не вирішена й різними кримінологами трактується по-різному.

Розглядаючи злочин як акт вибіркової людської по­ведінки, що регулюється соціальними законами, необ­хідно визнати соціальну зумовленість не тільки його змісту, але і його походження. Визнання соціальної природи злочин­ності та її причин не означає, що відкидається бодай якийсь уплив біологічних властивостей людини на її поведінку й, зокрема, на вчинення різних злочинів. У структурі будь-якої особистості біологічні властивості є необхідним компонентом.

Біологія людини - це і будова її тіла, і функції внутрішніх органів, і деякі психічні процеси; здоров'я та хвороби; потреби й можливості в певній сфері, нарешті, безліч зв'язків з навколиш­нім середовищем (їжа, одяг), без яких людина існувати не може.

Із погляду представників соціологічного напряму, відмінність злочинної поведінки від правомірної полягає в її спрямованості, цілях і системі мотивів. Злочинцям притаманні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, погляди зовсім іншого характеру, ніж законо­слухняним громадянам. Вольові фізичні характеристики можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів, проте за їх допо­могою неможливо визначити, чому саме вчинено злочин.

Отже, предметом кримінологічного вивчення, що допоможе відповісти на питання про причини злочинної поведінки, по­винна бути така система особистісних характеристик, які законо­мірно виявляються в ній:

• сфера потреб і мотивації (потреби, інтереси, мотивація);

98

99

• ціннісно-нормативна сфера свідомості особи (погляди, установки, переконання, ціннісні орієнтації, спрямованість особи);

• соціальні позиції особи з відповідними соціальними нормами;

• діяльність особи, що має значення в соціальному, мораль­ному та правовому аспектах, її місце та роль у цій діяльності.

Представники цього напряму не заперечують можливостей упливу на злочинну поведінку психічних аномалій особи. Проте, на їхню думку, власне психічні аномалії, здебільшого, не успадко­вуються, а набуваються, тобто мають соціально зумовлене походження внаслідок упливу сім'ї, форм виховання, ситуації в колективі тощо. Вони вважають, що в боротьбі зі злочин­ністю осіб, які мають психічні аномалії, необхідно вживати за­ходів як правового, так і медичного характеру⁵*.

Біологічна природа людини не може орієнтуватися на норми права, оскільки вони мають не біологічний, а соціальний характер.

Від біологічних особливостей, насамперед, залежить те, що візьме особа від навколишнього середовища, які громадські відносини ввійдуть до її структури. Інакше кажучи, природа наділяє людей ніби своєрідним фільтром, через який не кожний соціальний фактор може пройти. Біологічне постає як об­ставина, під упливом якої формується система суспільних відносин, які складають сутність особистості.

Генетичні й інші біологічні, фізіологічні відхилення, звичайно, певною мірою впливають на поведінку людини. Це безперечний факт, який, однак, вимагає правильного тлумачення. Отож вказані негативні особливості, що не ви­ключають осудності особи, є соціально зумовленими, їхній характер залежить від соціальних факторів, адже особистість формується під провідним упливом соціального середовища.

Соціально-біологічні ознаки в криміногенній детермі­нації є не причинами й умовами злочинності взагалі, а також окремих її видав, а умовами (не причинами) деяких насильницьких злочинів, злочинів неповнолітніх, дезадаптивних злочинш і низки необережних злочинів, пов'язаних з використанням техніїш. Якщо ці ознаки стали безпосередньою причиною суспільно небезпечної

⁵⁸ Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 80.

поведінки, то йдеться про неосудну поведшку, що виключає зло­чинність і кримінальну караність⁵⁹.

Соціальне - це не що інше, як особливо організоване біо­логічне, а особа людини формується під упливом двох потоків інформації - соціальної та генетичної, - що діють одночасно. Генетично успадковується темперамент, від якого значно за­лежить характер людини, зокрема, така його особливість, як залежність поведінки від зовнішнього впливу. Успадковує людина й інтелектуальні та інші здібності, талант, обдаро­ваність. Підструктура біологічно зумовлених рис особи - тем­пераменту, здібностей, типу нервової системи, а також пато­логії психіки - бере дійову участь у процесі саморегуляції, а іноді навіть є визначальною. Деякі види психопатії за певних умов визначають протиправну поведінку особи, а патологічні відхилення психіки зумовлюють підвищений ризик насиль­ницьких посягань на життя, здоров'я, честь і гідність інших.

Успадковується також фізична організація індивіда, що має важливе, а іноді вирішальне значення для формування особи злочинця. Крім того, життя наводить приклади природженої схильності до вчинення злочинів - це випадки вчинення злочинів неповнолітніми в ранньому віці, коли стверджувати про вплив соціального середовища недоцільно. Спосте­рігається підвищена кримінальна активність серед певних національних груп (мігрантів з Кавказу, Середньої Азії, циган) на теренах колишнього СРСР, негрів та іммігрантів з країн Латинської Америки у США, що неможливо пояснити виключно соціальними факторами. Проте ця тема залишається практично недослідженою через побоювання звинувачень у расизмі⁶⁰.

Отже, соціальне та біологічне в людині не суперечать одне одному, тим паче не є взаємно виключеними, а перебувають у взаємодії та взаємозв'язку.

⁵⁹ Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник
для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин,
В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-
шина. - X.: Право, 2003. - С. 73.

⁶⁰ Зелінський А. Ф. Кримінологія. Навчальний посібник. - X.:
Рубікон, 2000. - С. 58-56.

100

101

ТЕМА 6. Проблеми віктимології

та суїцидальної поведінки

6.1. Поняття віктимології

Віктимологія (від лат. "уісііта" - жертва та грецьк. "Іо£оз" -учення, що разом означає "вчення про жертву") - напрямок кримі­нології, що вивчає кількісну та якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їхніх взаємовідносин зі злочинцями, з метою вдосконалення форм і методів запобігання злочин­ності.

Предметом віктимології, а точніше кримінальної віктимо­логії, є:

• жертви злочинів;

• відносини, що пов'язують злочинця та жертву;

• ситуації, які передують злочину. Функції віктимології:

• пізнавальна -полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимпості та віктимізації з метою розробки відповідних за­ходів запобігання їм;

• інформаційна - передбачає надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, скоєних за наявності взаємо­зв'язку між злочинцем і жертвою;

• прикладна - визначається тим, що її знання використову­ються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема, при індивідуалізації відповідальності підсудних, зважаючи на поведінку потерпілих, а також для розробки науково об­ґрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів.

Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної злочинності через виявлення потерпілих від невідомих або прихов аних злочинів, а також удосконалення механізмів компенсації шкоди потерпілому на справедливій основі.

Віктимологія вивчає жертву щодо її морально-психологіч­них і соціальних характеристик, які впливають на її враз­ливість, та ситуації, що передують злочинові, а також ситуації безпосереднього вчинення злочину. Це дає змогу отримати

відповіді на запитання: як у таких ситуаціях у взаємодії з по­ведінкою злочинця криміногенно-провокаційно виявляється поведінка жертви.

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялася поведінці злочинця, а потерпілий від злочину, переважно, фігурував як учасник кримінального процесу. Водночас, взаємозв'язок злочинця та потерпілого має важ­ливе кримінологічне значення. Із метою об'єктивного до­слідження механізму конкретного злочину необхідно вивча­ти не тільки злочинця, а й жертву злочину. Це зумовлюється тим, що приводом до злочинного посягання й умовою, що по­легшує його вчинення, іноді може бути й поведінка потерпі­лого. Таку поведінку у кримінології називають віктимною, а розділ кримінології, що вивчає пов'язані з цим проблеми, -віктимологією.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію в широкому та вузькому її значеннях. У широкому значенні віктимологія -це окрема наука, що вивчає як жертв злочинів, так і жертв певних соціальних і природних явищ (війн, стихійних лих тощо). Віктимологія ж у вузькому значенні (кримінальна віктимо­логія) - частина кримінології, тобто галузь знань про жертву злочину та її роль у генезі злочинної поведінки.

6.2. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень

Першу спробу системних досліджень проблеми потерпі­лого від злочину здійснив у 1948 р. німецький учений Г. Гетіг. Він написав книгу "Злочинець і його жертва", в якій роз­робив вчення про жертву злочину та довів, що відношення жертва-злочинець тісно пов'язане зі злочином.

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимо­логії почалася із середини 60-х рр. XX ст. завдяки працям відо­мого кримінолога Л. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в кримінально-правовій по­літиці держави та практиці боротьби зі злочинністю. Проб­лемам особи й поведінки потерпілого були присвячені також

102

103

роботи В. Мінської, Д. Ривмана, В. Рибальської, В. Романова, В. Полубинського та інших вчених⁶¹.

У 1973 р. відбувся 1-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Єрусалимі, де дискусія проходила навколо понять "вік­тимологія", "жертва злочину", "відносини між злочинцем та по­терпілим"

У 1975 р. відбувся 2-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Белладжо (Італія), де розглядалися питання щодо статусу потерпілого в системі кримінального правосуддя та поводжен­ня з ним.

У 1979 р. відбувся 3-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в м. Мюнстер (Німеччина), де піднімалися питання стосовно опитування жертв злочину, а також процесу віктимі-зації в державах, які розвиваються. Тут же було створено Міжнародне віктимологічне товариство.

У 1980р. у Вашингтоні відбувся Всесвітній конгрес віктимо­логіє, де були розглянуті питання насилля в сім'ї та питання поводження з жертвами злочину.

У 1982 р. відбувся 4-й міжнародний симпозіум з віктимо­логії в Токіо (Японія), на якому були висунуті питання стосовно надмірної уваги до прав потерпілого, що заважають кримі­нально-процесуальним правам обвинувачених осіб.

У 1983 р. Рада міністрів Європейського союзу прийняла Європейську конвенцію про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів.

У 1985 р. у Загребі на 5-му міжнародному симпозіумі об­говорювались питання щодо віктимізації всіх людей, а також правового статусу потерпілих в кримінальному правосудді⁶².

⁶¹ Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторие теоретические во-
просьі становлення советской виктимологии // Потерпевший
от преступления. - Владивосток, 1974; Ривман Д. В. Виктимологиче-
ские факторьі и профилактика преступлений. - Л., 1975; Полубин-
ский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступ­
лений. - М., 1980; Романов В. В. Основи криминальной виктимо­
логии. - Минск, 1980.

⁶² Шнайдер Г. Й. Криминология / Под общ. ред. и с предисл.
Л. О. Ивапова. - М.: Прогресс-Универс, 1994. - С. 348-349.

Розвиток віктимології на сучасному етапі здійснюється за такими напрямками:

• підготовка особи до можливого "стику" зі злочином за допо­могою розробки алгоритму оптимальної поведінки в криміно­генних ситуаціях і спеціальних тренінгів;

• підвищення рівня захищеності посадовців, чиї функціо­нальні обов'язки пов'язані з підвищеним ризиком стати об'єктом злочинного посягання;

• інформування громадян про віктимологічні "ситуації-
пастки", щоб, по можливості,уникнути їх або звести до мінімуму;

• захист і реабілітація потерпілих від злочинів.
Основною метою віктимологічного вивчення є підвищення

ефективності запобігання конкретним злочинам і профілактика злочинності загалом через уплив безпосередньо на потерпі­лих, а також через організацію правового виховання, зорієнто­ваного як на потенційних потерпілих, так і на можливих зло­чинців⁶³.

6.3. Поняття жертви злочину

Потерпілий від злочину (ст. 49 КПК України) - особа, котрій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим, особа, що проводить дізнання, слідчий і суддя виносять по­станову, а суд - ухвалу.

Беручи до уваги наведене визначення, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак.

Жертва у віктимології - це особа або певна спільнота людей, котрій прямо чи опосередковано завдано будь-якої шкоди від злочинного посягання. Таке широке трактування особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки.

Латентна жертва - це особа, що реально постраждала від зло­чину, але з якихось причин цей факт залишився невідомим для офіційного обліку. Тож латентними жертвами є і ті потерпілі,

⁶³ Моісеєв Є. М., Джужа О. М. Проблеми кримінальної віктимо­логії (кримінологічний, психологічний та пенітенціарний аспекти): Монографія. - К., НВТ "Правник"- НАВСУ, 1998. - С. 36.

104

105

котрим закон надав право вибору- повідомляти чи не повідом­ляти про злочин, який стався (справи приватного обвинува­чення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Роль жертви може бути реальною та уяв­ною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має і виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоча віктимо -логія, переважно, вивчає конкретні жертви, але не варто забувати, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес пере­творення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

6.4. Зв'язок "злочинець-потерпілий"

Виходячи з положень філософії, вітчизняні кримінологи, насамперед, вказують на об'єктивні та суб'єктивні зв'язки між злочинцем і потерпілим.

Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими та злочин­цями незалежно від того, знають вони одне одного чи ні. їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках зло­чинних посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайоми­ми людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних або реальних) і часто зумовлює їхню поведінку та спільні дії.

Суб'єктивний зв'язок "злочинець-жертва" наявний за умови, що вони знають одне одного. Зв'язок "злочинець-жертва" у віктимології розглядається не тільки як відношення, але й як тривала подія, що існує в певному просторі та часі, зміст якої визначає поведінку потерпілих, їхню взаємодію зі злочинцями до, під час, а інколи й після скоєння злочину.

Зв'язок "злочинець-жертва" може розглядатись і як пев­ний стан, коли в одній особі "уживаються" злочинець і жертва одночасно чи почергово⁶⁴.

Важливе значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, але й так, як вона сприймається й інтерпретується ним. У процесі взаємодії злочинця та потерпілого виникає віктимо-криміногенна ситуація, в якій і скоюється злочин.

6.5. Віктимність та віктимізація

Віктимність - це така соціально-психологічна сукупність рис особи, що зумовлює високу ймовірність стати об'єктом зло­чинного посягання. Треба зауважити, що віктимність - це якіс­ний показник: чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимність конкретної особи (індивідуальна віктим­ність) - це об'єктивно притаманна людині (реалізована зло­чинним актом або залишена як потенційна) здатність, схильність стати за певних обставин жертвою злочину. Залежно від особистісних рис і поведінки конкретного індивіда ступінь його вразливості може перевищувати середній (підвищена віктимність) або бути нижчим від середнього (мінімізована віктимність). Індивід не придбав віктимність у процесі життє­діяльності, а є віктимним з моменту народження та до смерті; він не може не бути віктимним, оскільки живе в суспільстві, де не ліквідована злочинність, отже, існує об'єктивна мож­ливість стати жертвою злочину⁶⁵.

Віктимізація - це процес перетворення особи чи групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізувати означає: перетворити когось на жертву зло­чину. Девіктимізація - зворотний процес явища.

Віктимна ситуація - життєва ситуація, що складається у зв'язку з характеристиками особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяння їй шкоди.

6.6. Класифікація жертв злочинів

Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях:

• на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в май­бутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину;

• на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким зло­чином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.

⁶⁴ Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. - С. 123.

⁶⁵ Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. -СІП.

106

107

У загальних рисах кінцевою метою вивчення жертв зло­чинів є підвищення ефективності запобігання конкретним злочинам і злочинності загалом через здійснення цілеспрямо­ваного впливу як на злочинців, так і на потенційних жертв злочинів.

Важливе значення в розкритті змісту поняття "жертва" належить вивченню ЇЇ на соціально-психологічному рівні, що охоплює її соціальний статус, позиції, ролі.

Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу та, що важливо для віктимології, його с і осунками з іншими особами, які по­в'язані зі злочинною поведінкою.

Позиція жертви - це особливості стосунків між жертвою та злочинцем, між свідками злочину, між "співпотерпілими" й між третіми особами тощо.

Роль жертви - це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так уплинути на розвиток конфлікту, що пере­творить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, при сімей­но-побутових конфліктах)⁶⁶.

Роль жертви в кримінологічному механізмі злочину може бути найрізноманітнішою - від нейтральної до максимально провокаційної. Особливе віктимологічне значення має про­вокуюча поведінка жертви внаслідок її високого віктимного потенціалу. Дуже часто така поведінка є приводом і джерелом конфлікту.

Жертві може бути завдано шкоди й у результаті її необачли­вих дій, неправильної оцінки ситуації, а через це й неправиль­ної поведінки. До ситуацій, коли в результаті поведінки жертви створюється об'єктивна можливість вчинення злочину, на­лежать також відсутність необхідної реакції на злочинні чи інші негативні дії, невчинення опору діям злочинця.

Віктимологічно значущою може бути також позитивна по­ведінка жертви, якщо вона полягатиме в здійсненні захисту будь-якої особи від злочинних посягань, при виконанні службо-

вих або громадських обов'язків. У таких випадках, якби жертва не діяла певним способом, вона б не викликала відповідної на­сильницької реакції з боку злочинця.

Проблема класифікації жертв злочинів і, ще більшою мірою, їх типології - надто складна. Жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження та до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимо-логічної класифікації, оскільки існує велика кількість квалі­фікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Та при цьому необхідно дотриматись однієї основної вимоги -віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, та діями зло­чинця до й під час скоєння злочину - з другого. Цей звязок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологіч­ному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних або необережних злочинів, винна чи невинна, за­здалегідь намічена або ні, випадкова чи жертва-співучасник). Однак ці критерії не задовольняють потреб науки та практики, бо не розкривають справжнього розмаїття взаємодії потенцій­ної жертви та злочинця.

6.7. Віктимна поведінка жертви злочину

Віктимна поведінка може бути необережною, ризико­ваною, провокаційною, об'єктивно небезпечною для самого потерпілого й у результаті чого може сприяти створенню криміногенної ситуації, а в деяких випадках і вчиненню зло­чину⁶⁷. Водночас, це не фатальна риса особи. У принципі, ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Усе залежить від того, чи людина обирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимо-генну ситуацію.

** Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина. - С. 127.

108

⁶⁷ Джужа О. М., Моісеєв Є. М. Проблеми потерпілого від зло­чину (кримінологічний та психологічний аспекти): Навчальний посібник. - К.: УАВС, 1994. - С. 12.

\ 109

\

• професійну віктимність;

• вікову віктимність;

• віктимну патологію.

Це дає можливість виокремити декілька типів жертв злочинів.

1. Випадкова жертва - особа стає такою внаслідок збігу об­ставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою та злочин­цем, не залежать від їхніх волі та бажання.

2. Жертва з незначним ступенем ризику - особа, що живе при нормальних для всіх людей факторах ризику, але віктим­ність якої зросла непередбачено під упливом конкретної несприятливої ситуації.

3. Жертва з підвищеним ступенем ризику - особа, котра має низку віктимних ознак. До цієї категорії належать два основних види жертв:

• жертви необережних злочинів, коли характер роботи, яку вони виконують, або їхня поведінка в громадських місцях мають більш високу, ніж звичайно, віктимність;

• жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, яку вони виконують, пов'язані з підвищеним ризиком (працівники правоохоронних органів і воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього типу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкретних взаємин між жертвою та злочинцем, а також діями третіх осіб, котрі породили конф­ліктну ситуацію. Віктимність може проявитися також у манерах поведінки майбутньої жертви, в її зовнішності.

4. Жертва з дуже високим ступенем ризику-особа, морально-
соціальна деформація якої не відрізняється від правопоруш­
ників. Вона характеризується стійкою анти суспільною спрямо­
ваністю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою роз­
бещеністю тощо. Висока віктимність - це стан, який тривалий
час не зникає і після того, як особа змінила свою поведінку⁷⁰.

6.10. Значення класифікації та типології жертв

Значення класифікації та типології жертв злочинів по­лягає в тому, що розподіл жертв за певними ознаками тісно

⁷⁰ Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина: - С. 129-130.

пов'язаний з вирішенням практичних завдань боротьби зі зло­чинністю, оскільки полегшує діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи.

До основних підстав для класифікації жертв злочинів також належать: стать, вік, професійна належність, морально-психо­логічні особливості особи (що сприяють швидкому складанню особистісно-віктимологічної типології) та ін.

Класифікація жертв за статтю важлива не лише тому, що жертвами деяких злочинів можуть бути тільки жінки, а й з огляду на певні елементи, характер поведінки, що типо­ва для ситуації, в якій завдається шкода.

Класифікація жертв за віком необхідна вже тому, що під­вищена віктимність, наприклад, неповнолітніх і осіб похилого віку, зумовлює необхідність розробки спеціальних заходів віктимологічної профілактики.

Посадове становище та професійна діяльність також можуть зумовлювати підвищену віктимність, і останнім часом ця підстава стає дедалі актуальнішою. Як зазначалося, до такої категорії осіб належать працівники правоохоронних органів, інкасатори, охоронці, касири, водії таксі, що працюють уночі.

Важливе значення має також класифікація жертв за ознака­ми їхнього ставлення до особи, котра завдає шкоди і, насам­перед, за морально-психологічними особливостями. У меха­нізмі злочину "працюють" статева розбещеність і схильність до вживання алкоголю та наркотиків; жадібність і деспотизм; агресивність та жорстокість; брутальність і боягузтво; сміли­вість та доброта; фізична сила й слабкість тощо. Усі перелічені риси виявляються в поведінці та за певних обставин можуть сприяти чи перешкоджати вчиненню злочинів. Класифікація жертв за морально-психологічними ознаками необхідна, перед­усім, для характеристики категорій злочинів, у яких вказані риси особи жертви є основою способу та форми вчинення зло­чину або приводом до його вчинення.

Отже, класифікація жертв необхідна не тільки для їх вивчення, а й, більшою мірою, для організації спеціального напрямку за­побіжної роботи - віктимологічної профілактики.

112

113

За даними Українського науково-дослідного інституту соціаль­ної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до країн з високим рівнем суїцидальної активності. Смертність серед чоловіків від самогубств у три рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно роз­лучаються з життям 72,3 зі 100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину до добровільної смерті? Відповідь може бути такою: самогубство в усіх випадках є про­явом складної взаємодії суїцидальних рис особи та соціаль­ного середовища. Ця теза стала переважною в сучасній суї-цидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації.

6.13. Механізм суїцидальної поведінки

У суїцидології створено спрощену схему суїцидальної по­ведінки, але вона дає змогу продемонструвати процес, що веде людину до самогубства.

В основі механізму суїцидальної поведінки лежать два складники: негативні соціальні фактори й особистісні фактори людини.

До соціально-негативних факторів слід віднести: роз­лучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрату роботи, неможливість отримати освіту тощо.

До особистісних факторів належать: морально-психо­логічні ознаки особи (її характер, темперамент, вольові якості, психічні розлади тощо).

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів призводить до внутрішнього конфлікту людини. Вирішення конфлікту спрямовує подальшу поведінку в той або інший бік. Якщо особа не може впоратися зі своїм внутрішнім конфліктом, то це при­зводить до соціально-психологічної дезадаптації.

Соціально-психологічна дезадаптація - це непристосо­ваність, конфлікт особи із соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім.

Об'єктивно дезадаптація проявляється в невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що реалізується в компенсаторній формі поведінки.

Суб'єктивно - це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадек­ватна реакція особи. Несподіваний суїцид на тлі, здавалося б, зовнішнього добробуту може стати одним з її проявів.

Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і спо­ріднені з ним форми автоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Отже, суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" при неможливості переходу на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суї'цидальиої поведінки та надає мож­ливість уникнути недоліків якогось однолінійного підходу.

Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою чи кризовою ситуацією.

Стержнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнта­цій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномаліях. Крах ціннісних орієнтацій - це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю чи сексуальнш потенції - явища завжди інди­відуальні, але врешті-решт соціально значущі для особи. Цей стан призводить до втрати "точки опори" в житті особи.

Після втрати такої опори, в людини проявляється мотива­ційна готовність до самогубства. У стані мотиваційної готовності, особа не бачить жодної позитивної ситуації, котра б давали змогу розв'язати конфлікт позитивно. У такому стані особа може перебувати досить тривалий час, який не обов'яз­ково закінчується суїцидом. У цій ситуації проблема може ви­рішитись сама-собою, чи особа може набути тривалого психіч­ного розладу тощо.

Вирішальну роль відіграють провокаційні фактори, до яких належать: погіршення соціально-економічної ситуації (затримку у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари та послуги, безробіття, соціальну незахищеність тощо). Так, значна кількість самогубств в Україні відбувається на фоні кризових явищ у всіх сферах життя, що призвело до різкого зубожіння широких верств населення та дестабілізації морально-психо­логічного клімату в суспільстві.

116

117

Уплив зовнішніх провокаційних факторів веде особу до передсуїцидної поведінки, що полягає у виборі конкрет­ного способу для самогубства. Способи позбавити себе життя в різних країнах мають свої варіації, однак підмічено й загальні тенденції. Повішання - основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб самогубства - це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчиняється ЗО % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів використо­вується у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-траиспортних пригод з єдиною жертвою - це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, за­звичай, особи, що бажають позбавити себе життя, не заявляють про це навколишнім. Тільки 15-25 % людей, що вчиняють само­губства, залишають прощальні записки⁷².

Якщо особі, для якої характерна передсуїцидна поведінка, не надати професійної психологічної допомоги, настає останній етап — суїцид.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном, показує, що самогуб­ствам у багатьох випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, які зумовлюють такі дії, надання таким особам відповідної соціальної та психологічної допомоги.

⁷² Курс кримінології: Підручник: У 2 кн. /За заг. ред. О. М. Джужи. -К.: Юрінком Інтер, 2001. - Кн. 1. Загальна частина: - С. 132.

ТЕМА 7. Організація та методика кримінологічних досліджень

7.1. Поняття кримінологічного дослідження

Кримінологічний аналіз злочинності дає можливість розроб­ляти конкретні заходи, спрямовані па боротьбу з нею, будувати цю роботу цілеспрямовано та планомірно, правильно коор­динувати діяльність правоохоронних органів і громадських організацій. Тож вивчення злочинності, виявлення її детермінант дає змогу згодом проводити ефективний комплекс економічних, соціальних, ідейно-виховних, організаційно-управлінських, правових заходів запобігання злочинності.

Отже, кримінологічні дослідження дають змогу на основі комплексного вивчення стану злочинності розробити та втілити в правоохоронну практику ефективні заходи запобіжної діяль­ності.

Наукове дослідження в кримінології - це процес отримання нових знань про злочинність, причини й умови, що її зумовлюють, особу злочинця для розробки та реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності роботи з метою запобігання злочинним проявам.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1. підготовчий;

2. збір первинної кримінологічної інформації;

3. упорядкування й обробка зібраної інформації;

4. аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулю­вання висновків, розробка рекомендацій.

Отож підготовка кримінологічного дослідження охоплює:

• добір методології дослідження;

• обґрунтування теоретичних засад і логічної послідовності дослідження;

• вироблення інструментарію (анкети, бланки інтерв'ю тощо);

• розробка методичних документів для збирання первин­ної інформації (поради інтерв'юерові, спостерігачеві тощо);

• формування дослідницької групи відповідно до мети та за­вдань дослідження (розробників програми й інструментарію,

118

119

виконавців досліджень, аналітиків для підготовки підсум­кового звіту);

• навчання спеціалістів досліджень (інтерв'юерів, спо­стерігачів та ін.);

• розробка програми обробки даних.

7.2. Мета й завдання кримінологічного дослідження

Як і при будь-якому дослідженні, при вивченні злочинності важлива роль відводиться визначенню мети та завдань до­слідження.

Мета визначає загальну орієнтацію дослідження. Криміно­логічне дослідження проводиться, щоб отримати нові знання: про рівень, структуру, динаміку, характер злочинності в регіоні за визначений відрізок часу, про осіб, винних у вчиненні злочи­нів, розробити наукові рекомендації щодо усунення чи ней­тралізації криміногенних факторів, підвищення ефективності запобігання їй.

Завдання дослідження злочинності витікають з постав­леної мети. До них належать:

• вивчення кількісних і якісних показників злочинності (рівень, структура, динаміка, характер, географія);

• вивчення причин й умов злочинності;

• дослідження тих обставин, які формують особу злочинця;

• дослідження системи заходів, що здійснюються право­охоронними органами з метою встановлення ефективності їхньої діяльності.

Наукове дослідження в кримінології виконує чотири основних функції: описову, пояснювальну, прогностичну й регулятивну.

1. Описова функція — це повна й об'єктивна фіксація харак­теристик об'єктів дослідження та наявних між ними зв'язків і відносин.

2. Пояснювальна функція — це теоретичний аналіз при­чиново-наслідкових зв'язків, виявлення закономірностей виникнення, розвитку й функціонування злочинності.

3. Прогностична функція - це наукове передбачення роз­витку явищ злочинності, визначення тенденцій і закономірно­стей її розвитку в перспективі.

4. Регулятивна функція - полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на основі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого в процесі кримінологічного дослідження.

7.3. Об'єкти та суб'єкти кримінологічного
дослідження

Складовими елементами кримінологічного дослідження є об'єкти та суб'єкти дослідження.

Об'єкти - це суспільні відносини об'єктивного характеру, що існують поза та незалежно від людської свідомості. Найбільш загальними об'єктами кримінологічних досліджень є такі:

• злочинність;

• причини й умови здійснення злочинів;

• особа злочинця;

• заходи, яких вживають державні органи та громадські організації для запобігання злочинам.

Суб'єктами кримінологічного дослідження є конкретні організації, установи чи конкретні особи, що вивчають зло­чинність. До них належать:

• правоохоронні органи, суди, науково-дослідні інститути;

• творчі колективи та конкретні наукові працівники, а також працівники навчальних закладів.

До вивчення злочинності можуть залучатися й інші відом­ства та установи (приміром, представники контрольно-ревізій­них органів, державного технічного нагляду, фахівці інших галузей знань).

7.4. Види кримінологічних досліджень

Кримінологічні дослідження заведено класифікувати зй кількома підставами:

1. метою;

2. системою вибору одиниць сукупності;

3. методами;

4. принципом охоплення об'єктів вивчення;

5. масштабом;

6. видами злочинів, які вивчаються.

120

121

1. За метою (за цільовою спрямованістю) кримінологічні
дослідження поділяються на:

• теоретичні - спрямовані на розвиток кримінологічної теорії;

• прикладні - спрямовані на вдосконалення практики боротьби зі злочинністю.

2. За системою вибору одиниць сукупності розрізняють
дослідження:

• суцільні - охоплюють вивчення всіх одиниць генераль­ної сукупності (наприклад, всі злочини, здійснені на території обслуговування);

• монографічні - спрямовані на поглиблене вивчення одного виду злочинності чи явища, що пов'язане зі злочинністю;

• вибіркові — вивчають певну частину генеральної сукуп­ності (використовуються для економії сил і засобів, вибірка робиться за допомогою спеціальних методів).

3. За методами (пізнавальним інструментарієм) ви­
діляють дослідження:

• монодисциплінарні - проблема, що досліджується, на­лежить до предмета кримінології та вивчається за допомогою суто кримінологічних засобів і методів;

• комплексні - використовують засоби й методи інших наук (скажімо, психології, педагогіки тощо).

4. За принципом охоплення об'єктів вивчення криміно­
логічні дослідження поділяють на:

• територіальні - злочинність вивчається на визначеній території (район, місто, область, держава загалом);

• галузеві - злочинність вивчається у визначених галузях народного господарства чи визначеного міністерства, відом­ства (торгівля, побутове обслуговування, будівництво тощо).

5. За масштабами кримінологічні дослідження поділя­
ються на:

• республіканські;

• регіональні (економічні райони);

• місцеві (місто, мікрорайон, сільська рада, адміністративна ділянка);

• об'єктові (підприємство, установа тощо).

6. За видами злочинності кримінологічні дослідження ви­
вчають: первинну, рецидивну, міську, сільську, вуличну, побутову

злочинність, злочинність неповнолітніх, молоді, чоловічу, жіночу, групову, організовану та професійну злочинність тощо.

7.5. Поняття кримінологічної інформації

Достовірність наукового дослідження в кримінології може проявити себе тільки на основі збору, опрацювання, аналізу й інтерпретації різноманітної інформації про рівень, структуру, динаміку, характер і географію злочинності, криміногенний контингент, криміногенні та аптикриміногенні фактори, результати роботи державних органів і громадських органі­зацій щодо запобігання цим протиправним явищам у нашому суспільстві.

Під кримінологічною інформацією розуміють сукуп­ність відомостей про злочинність, її причини й умови, про особу злочинця, шляхи та заходи запобігання правопорушенням, про діяльність правоохоронних органів та інших суб'єктів профілактичної діяльності.

До кримінологічної інформації висувається низка вимог: повнота, точність, достовірність, корисність, оптималь-ність, своєчасність⁷³.

Повнота інформації означає, що явище, яке вивчається, повинно бути охарактеризоване з усіх боків у визначених про­сторово-часових межах.

Точність характеризує ступінь деталізації інформації, адек­ватне відображення її оригіналу.

Достовірність (репрезентативність) інформації -це об'єктивно правильне відображення якогось явища, котре свідчить, що злочинність виникає внаслідок дії як суб'єктив­них, так і об'єктивних причин.

Оптимальність інформації означає, що в ній міститься така кількість відомостей, які дають можливість отримати правиль­не уявлення про стан злочинності й пов'язані з нею явища, розібратися в суті проблеми й прийняти раціональне рішення.

Зіставність (стабільність) інформації полягає в зборі однотипних відомостей за єдиною програмою, що протягом

⁷³ Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - Кн. 1.: Загальна частина. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 35.

122

123

однакових періодів часу дає можливість їх класифікувати, порівнювати, робити обґрунтовані висновки.

Своєчасність (оперативність) полягає у швидкому отриманні, обробці та використанні відомостей для практичних рекомендацій.

Доступність кримінологічної інформації означає від­критість її для суспільства, можливості публікації в засобах масової інформації способів і видів вчинення злочинів з метою запобігання таким ситуаціям у майбутньому.

7.6. Види кримінологічної інформації

У науковій юридичній літературі кримінологічну інфор­мацію, зазвичай, класифікують за правовим значенням і харак­тером змісту.

За правовим значенням інформація поділяється на офіційну та неофіційну.

• Офіційною є інформація, що надається державними
ор ганами, громадськими організаціями й оформлена за встанов­
леними правилами. Вона, у свою чергу, поділяється на:

• нормативно-правову (закони, кодекси, постанови, накази, розпорядження);

• звітну (офіційна державна та відомча звітність);

• процесуальну (кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ);

• оперативно-службову (справи оперативних перевірок, до­кументація з оперативно-розшукової роботи органів внутріш­ніх справ);

• довідкову (картотеки, книги обліку подій, аналітичні довідки);

• методичну (огляди, методичні пропозиції);

• організаційно-службову (перспективні та поточні плани, типові плани проведення операцій, схеми розстановки сил і за­собів тощо).

• Неофіційна інформація - це свідчення, що надходять
від певних осіб і містять особисті погляди на кримінологічно
значущі питання.

Необхідно зазначити, що всі названі види інформації пере­бувають у тісному зв'язку та доповнюють один одного, це необ­хідно брати до уваги при дослідженнях.

За змістом розрізняють кримінологічну інформацію статистичну, оперативну та допоміжну.

• Статистична інформація - це матеріали офіційної державної статистики про стан злочинності, охорону громад­ського порядку та результати роботи правоохоронних органів. У встановлені терміни й за єдиною програмою вона направля­ється до вищих органів і Державного комітету статистики України.

• До оперативної інформації належать відомості про по­точний стан оперативної ситуації та вживані заходи для її оздо­ровлення (щодобові оперативні зведення про скоєні злочини й інші правопорушення, які в органах внутрішніх справ готують чергові частини; цільові повідомлення до вищестоящих органів внутрішніх справ про скоєння найбільш тяжких криміналь­них злочинів; відомості про стан правопорядку, що надходять до державних установ).

• Під допоміжною кримінологічною інформацією
розуміємо відомості про соціально-економічну характеристику
об'єкта кримінологічного вивчення (регіон, галузь народного
господарства), які впливають на злочинність.

Згідно із запропонованою класифікацією, джерелами кримінологічної інформації можуть бути:

• офіційна статистична звітність органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів про стан боротьби зі злочинністю;

• кримінальні справи, матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи, адміністративне провадження;

-криміналістичні й інші обліки органів внутрішніх справ;

• різні службові документи, наявні в правоохоронних органах з питань боротьби зі злочинністю та забезпечення громадського порядку (аналітичні довідки, акти інспекторських перевірок);

• матеріали спеціально проведених кримінологічних і соціо­логічних досліджень з проблем боротьби з правопорушеннями;

• плани соціально-економічного розвитку різних регіонів і галузей народного господарства, комплексні плани профі­лактики правопорушень у містах, районах, областях, інші організаційно-правові документи;

-матеріали, що містять відомості про сили та засоби органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів і громад­ських організацій, котрі ведуть боротьбу зі злочинністю (ДНД, загони допомоги міліції, товариські суди тощо);

-інформація з питань охорони правопорядку, що опубліко­вана в пресі, передана по радіо чи телебаченню;

124

125

-законодавчі й інші нормативно-правові акти;

-наукова література з правових, соціологічних, психологіч­них і педагогічних проблем.

Наведений перелік інформації, безумовно, не є вичерпним. Залежно від мети, характеру та обсягу дослідження необхідні відомості можуть бути отримані й з інших джерел.

7.8. Програма кримінологічного дослідження

Програма кримінологічного дослідження - це науко­вий документ, який містить схему логічно обгрунтованого пере­ходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване явище до використання інструментарію та виконання дослід­ницьких процедур (збирання, обробки й аналізу інформації).

Вона є стратегічним документом, який дає змогу дійти ви­сновків щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати результативність дослідження.

У програмі визначається тема, мета та завдання дослідження; дається його обґрунтування; формулюється гіпотеза, котру необ­хідно перевірити; вказується характер і обсяг необхідної інфор­мації до теми дослідження; описуються методи та наукові зна­ряддя дослідження; визначаються форми подання висновків і шляхи їх втілення; визначається склад дослідницької групи та загальні терміни проведення дослідження.

7.9. Класифікація методів збору кримінологіч­
ної інформації

Застосування сукупності методів зумовлює отримання до­стовірної повної інформації та відповідно сприяє отриманню обгрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обгрунто­ваності рекомендацій і пропозицій.

А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:

• обсягом;

• джерелами отримання інформації;

-способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;

- дисциплінарною приналежністю⁷⁴.

⁷⁴ Зелінський А.Ф. Кримінологія: Навчальний посібник. - X.: Рубікон, 2000. - С. 96.

За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суціль­ним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.

За джерелами отримання інформації розрізняють: опиту­вання, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.

За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системио-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій.

За дисциплінарною приналежністю (за початковим походжен­ням) методи кримінології можуть бути: статистичними, соціо­логічними, психологічними, математичними, кібернетичними й економічними.

7.10. Метод анкетування

Опитування - метод збору соціальної інформації про до­сліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опо­середкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відпо­відей респондентів на сформульовані запитання.

Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкету­вання й інтерв'ювання.

Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.

Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка

Анкетування має суттєву перевагу: опитування макси­мально формалізується, й таким чином забезпечується висока порів пильність відомостей та їх машинне опрацювання; анкету­вання забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роз­давати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує

126

127

їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.

При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:

• зміст запитань повинен відповідати темі та завданням до­слідження;

• форма запитань має відповідати портретові передбачува­ного респондента;

• запитання повинні бути короткими, зрозумілими, до­ступними для опитуваних;

• анкета має бути охайно оформленою;

• бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.

Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про за­ходи, вжиті для запобігання йому.

Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значу­щої інформації, складається з таких частин:

1. вступної - містить звернення до досліджуваного, де по­яснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;

2. статусної- формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;

3. основної- це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;

4) заключної - надається можливість у вільній формі ви­
словити свій погляд на будь-які питання, що стосуються
досліджуваної теми.

За структурою запитання анкети класифікують на:

• відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати само­стійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);

• напівзакриті- дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи до­повнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонова­них відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");

• закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, про-
попуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них
(неальтернативнї).

За формою виділяють:

• прямі запитання - дають змогу одержати інформацію без­посередньо від респондента ("Чи задоволені Ви діяльністю органів внутрішніх справ?");

• непрямі запитання використовують, коли від респондента необхідно одержати критичну думку про людей, негативні явища життя, пропонуючи на його розгляд уявну ситуацію, що не вимагає самооцінки конкретно його рис і обставин його діяльності.

Загалом анкетування має кілька різновидів:

• очне та заочне,

• суцільне й вибіркове,

• відкрите та анонімне.

Очне анкетування передбачає одержання анкети безпо­середньо з рук соціолога. Цей вид анкетування найнадійніший, гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стовідсоткове їх повернення, але багато в чому залежить і від уміння соціо­лога встановити психологічний контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.

Заочне анкетування полягає в розсиланні анкет й отриманні на них відповідей поштою. Воно дає змогу одночасно провести опитування на великій території. Водночас заочне анкетування має чимало недоліків: неповне повернення анкет, отримання відповіді не від тих, кому надсилались анкети, групове запов­нення, використання порад інших осіб.

При суцільному анкетуванні бланки заповнюють усі особи визначеної категорії, а при вибірковому -тільки певна частина таких осіб. Достовірність в останньому випадку досягається через випадковий добір одиниць вибіркової сукупності та рівні можливості для кожної одиниці генеральної сукупності увійти до вибірки.

При відкритому анкетуванні респонденти вказують відо­мості про свою особу (прізвище, імя, по-батькові, час і місце народження, місце проживання, посаду), тож можливий елемент нещирості. При анонімному анкетуванні особа рес­пондента залишається невідомою, що дає їй змогу бути більш щирою, а це підвищує репрезентативність інформації про неї.

128

129

7.11. Метод інтерв'ювання

Інтерв'ю - метод збору соціальної інформації, що ґрунту­ється на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтер­в'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікав­лять дослідника⁷⁵.

Порівняно з анкетуванням, інтерв'ю має певні переваги та недоліки. По-перше, інтерв'ю надає можливість більш глибоко проникнути у соціально-психологічні причини людської по­ведінки. По-друге, під час його проведення можливо встановити ступінь відвертості респондента. По-третє, інформація, що збира­ється за допомогою інтерв'ю, надходить більш швидко й повно; вона, зазвичай, є безпосередньою та яскравою.

Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, котрий ставить за­питання, передбачені дослідженням, організовує та спрямовує бесіду з кожною людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Для одержання одного й того ж обсягу інфор­мації при використанні методу інтерв'ю дослідник витрачає більше часу та засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових ви­трат вимагають добір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їхньої роботи.

За технікою проведення розрізняють:

• вільне - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань;

• спрямоване (стандартизоване) - спілкування інтерв'юера та респондента регламентовано детально розробленим питаль­ником й інструкцією інтерв'юера, котрий зобов'язаний точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, звичайно, переважають закриті запитання;

• напівстандартизоване - поєднує в собі особливості двох попередніх видів.

За процедурою проведення розрізняють такі типи інтерв'ю:

• панельне - багаторазове інтерв'ю одних і тих же респон­
дентів щодо однієї і тієї ж проблеми через певні проміжки часу;

• групове - запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі;

• клінічне інтерв'ю — тривала, глибока бесіда, мета якої по­лягає в одержанні інформації про внутрішні спонукання, мотиви, схильності респондентів;

• фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої по­лягає в отриманні інформації про конкретну проблему, про­цес або явище, про реакції суб'єкта на задану дію.

За типом респондентів інтерв'ю бувають: з відповідальною особою, з експертом, з рядовим респондентом.

Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, наявність якісного питальника та до­тримання правил його застосування⁷⁶.

Питальник—документ, у якому сформульовано й тематично згруповано запитання, передбачено місце для записів відпо­відей на них.

До питальників додають, так звані, протоколи інтерв'юера, що містять основні відомості про процес інтерв'ю.

І Іа інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, трива­лість його проведення (найчастіше респондент погоджується на нетривале інтерв'ю).

Метод інтерв'ю дає змогу одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є, здебільшого, зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учас­ників інтерв'ю.

Однак організація та проведення інтерв'ю наштовхуються на певні труднощі, пов'язані з пошуком психологічного контакту з респондентом; значними матеріальними та часови­ми затратами; трудомісткістю підготовки інтерв'юерів; забез­печенням анонімності інтерв'ю.

Особливості інтерв'ю зумовили його широке використання в проблемних дослідженнях, при вивченні громадської думки, контрольних, вибіркових і експертних опитуваннях.

^7І Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 497.

⁷⁶ Соціологія: Підручник / За ред., проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 499.

130

131

7.12. Метод спостереження

Спостереження - метод збору наукової інформації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в соціальній реальності.

Для спостереження характерними є систематичність, плано­мірність і цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою порівняно з іншими соціологічними методами є синхронність із досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпо­середньо вивчати поведінку людей за конкретних умов у реаль­ному часовому просторі ("саме те", "саме тут", "саме зараз"). Дослідник особисто спостерігає явище, котре вивчає (трудо­вий колектив, мікрогрупу, певну особу, інше).

Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:

-повне;

• включене;

• спостереження-участь;

• самоспостереження⁷⁷.

При повному спостереженні дослідник безпосередньо ви­вчає кримінологічні явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати виявлені факти. При цьому не можна допускати протиправних дій з боку осіб, які вивчаються.

При включеному спостереженні дослідник спеціально вхо­дить до групи, що вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях застосовується дуже рідко.

Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних обов'язків.

При самоспостереженні особа викладає своє суб'єктивне ро­зуміння кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції (приміром, автобіографія, щоденники, листи).

Використання методу спостереження ефективне в таких випадках:

• у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження, оскільки

професійно проведене спостереження надає дослідникові нові характеристики досліджуваного об'єкта, допомагає звільнитися під традиційного підходу до вирішення соціальної проблеми;

• для отримання ілюстративних даних, які суттєво до­повнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допо­могою масового опитування;

• за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, най­ефективнішим методом досягнення цілей дослідження, пере­вірки вироблених гіпотез.

Загалом, соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження, планують і проводять у такій же послідовності, яки інші дослідження, включаючи етапи, процедури щодо про­грамного забезпечення та розробки інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної проблеми й власне методу спостереження.

Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні характеристики, що одночасно є і його пере­вагами, оскільки спостереження:

• наводить характеристику об'єкта спостереження: кількість осіб, які беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічну структуру групи, особливості стосунків, роз­поділ у ній тощо;

• описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення в ній;

• визначає мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з цілями учасників групи;

• описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви та стимули діяльності її учасників;

• встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їхні повторюваність, унікальність, типовість, і на цій підставі формулює висновки щодо випадковості чи законо­мірності соціальної ситуації, що підлягає дослідженню⁷⁸.

Водночас спостереженню властиві певні об'єктивні та суб'єктивні недоліки. До об'єктивних недоліків спостереження

⁷⁷ Кримінологія і профілактика злочинів: Курс лекцій у 2-х кн. / Александров Ю. В., Гаврилишин А. П., Лихолоб В. Г. та ін. - Кн. 1.: Загаль­на ^т'_. "ина. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1996. - С. 77.

⁷⁸ Соціологія: Підручник / За ред. проф. В. Г. Городяненка. - К.: Академія, 2002. - С. 437.

132

133

належать обмеженість, локальність висновків про досліджу­вану соціальну ситуацію, що ускладнює узагальнення отрима­них даних, поширення їх на великі масиви. Нерідко буває складно, а то й неможливо повторно зареєструвати той самий соціальний об'єкт, оскільки на нього весь час упливають різно­манітні соціальні чинники, які змінюють його, додають йому інших ознак.

Група суб'єктивних недоліків зумовлена тісним зв'язком спостерігача з об'єктами спостереження, оскільки він спо­стерігає факти, події, явища та процеси, притаманні суспіль­ству, до якого належить сам. Окрім того, спостерігач має певний світогляд, соціальний статус, інтереси, що позначається на сприйнятті, розумінні, оцінці спостережуваних явищ, про­цесів дійсності й, відповідно, на його висновках щодо побаченого.

Певну роль відіграють емоційність, попередні установки спостерігача щодо досліджуваної ситуації. Якщо він ще до спо­стереження має певні думки, міркування про об'єкт досліджен­ня (вони можуть бути позитивні чи негативні), це може суттєво вплинути на процедуру спостереження, знизити об'єктивність отриманих даних. Зниження об'єктивності інформації мож­ливе, якщо об'єкти дослідження, знаючи, що за ними ведеться спостереження, істотно змінюють характер своїх дій, поводяться нетрадиційно. На результати спостереження впливають настрій, здоров'я спостерігача, інші ситуативні чинники, котрі дуже важко передбачити та взяти до уваги.

7.13. Метод експертних оцінок

Використання цього методу в кримінології полягає у взятті до уваги думки фахівців, провідних у певних галузях знань експертів з різних питань, які стосуються злочинності та за­ходів боротьби з нею. Метод експертних оцінок широко вико­ристовують при прогнозуванні злочинності й конкретних видів злочинів, для оцінювання рівня латентної злочинності, вивчення ефективності норм кримінального права, причин змін у динаміці злочинності та ін.

Сутність методу експертних оцінок полягає в тому, що цен­тром кількісної та якісної оцінки об'єктивних і суб'єктивних

факторів, які впливають на злочинність або зумовлюють її, стає думка спеціалістів, котра спирається на їхній професійний науковий і практичний досвід. Основне завдання дослідження -сформулювати запитання, правильно обрати експертів й органі­зувати роботу з ними. Розрізняють дві основні форми опиту­вання експертів: індивідуальні та групові. Опитування можуть бути очними (безпосередніми) та заочними, письмо­вими й усними, складатися із загальних і конкретних запитань. Як експерти запрошуються вчені, до кола наукових інте­ресів яких належать проблеми, що стосуються предмета екс­пертизи, та практичні працівники, які мають значний про­фесійний досвід роботи в системі органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю й мають у своєму розпорядженні емпіричний і статистичний матеріал. Кількість експертів, які залучаються, залежить від завдань дослідження, складності проблем, що ви­вчаються, терміновості проведення експертизи (буває, що експертну групу складають близько 20-30 осіб). Опиту­вання експертів проводяться очно та заочно, можливі інди­відуальні й групові опитування. Практикується проведення своєрідних "круглих столів" усіх експертів. Під час групового обговорення проблеми, що цікавить дослідника, можливо, буде висловлено декілька думок. Усі вони узагальнюються та аналізу­ються дослідником, який вдається у таких випадках до встанов­лення осередненої думки, котру підтримують більшість експертів.

7.14. Документальний метод

Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет, створений людиною та призна­чений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи⁷⁹.

Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використо­вують інформацію, що міститься в архівних кримінальних

⁷⁹ Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 33.

134

135

справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочинуу другому-за­питання, які стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому - запитання, по­в'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.

Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управ­ліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.

Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної інформації: традиційний (класичний) і форма­лізований (контент-аналіз).

Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження - встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).

Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.

Після отримання необхідної інформації її обробляють і уза­гальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.

7.15. Соціальний експеримент

Соціальний експеримент - різновид експериментально­го методу, пов'язаний зі штучною, дослідною зміною умов і форм суспільного життя, а звідси, й з вивченням людської поведінки в умовах, які змінилися. Він дає можливість виявити

нові чи уточнити раніше відомі факти, перевірити певну гіпо­тезу або нововведення, а також слугує джерелом одержання фактичного матеріалу⁸⁰. Дуже часто кримінологічні екс­перименти застосовуються для перевірки ефективності нових форм і методів у запобіжній діяльності в окресленому регіоні на якомусь підприємстві.

Проведення експерименту в кримінології застережене двома умовами. По-перше, він може застосовуватися тільки в позитивному напрямку. Не можна, наприклад, штучно, до­слідним шляхом створювати обставини (причини й умови), які сприяють вчиненню злочинів, що вивчаються, або чинити будь-які інші дії, які провокували б злочин. По-друге, про­ведення кримінологічного експерименту допустиме в межах закону та моралі, що унеможливлює порушення прав, свобод і законних інтересів громадян.

Кримінологічний експеримент застосовується для пере­вірки дійовості соціально-позитивних факторів упливу на зло­чинність, приміром, розробка оптимальних форм із запобігання злочинам, прогресивних форм виправлення засуджених до позбавлення волі тощо. Багато таких заходів вже були в свій час запроваджені у практику після їх попередігьої експерименталь­ної перевірки (створення колоній-поселень як одного з видів установ відбування покарання; створення народних дружин для охорони громадського порядку та ін.).

7.16. Психологічні методи, що використо­вуються в кримінологічних дослідженнях

При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без застосування психологічних методів. їх викори­стання додає глибини й усебічності кримінологічним до­слідженням. За допомогою психологічних методів, які ви­користовують у кримінологічних дослідженнях, можна отрима­ти розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити

⁸⁰ Кримінологія: Загальна та Особлива частини: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд; За ред. проф. І. М. Дань-шина. - X.: Право, 2003. - С. 27.

136

137

якісну й кількісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових про­цесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації злочинців.

Найпоширенішими у кримінології психологічними метода­ми є тестування та соціометрія.

Тестування є різновидом методу опитування. Тест -цезав­дання, запитання й ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною особою. Застосування тесту зумовлю­ється необхідністю зіставлення (порівняння, диференціації, ранжування) індивідів за рівнем їхнього розвитку чи ступе­нем вираженості різних психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета тестування полягає у встановленні психологічних характери­стик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, само­контролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.

При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання (тести), що мають певну шкалу значень.

Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів: загальноособистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси індивіда; групові, за до­помогою яких вивчається структура малих неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість, особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які пану­ють у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науко­вій основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких психологічних тестів (які іноді склада­ються з великого переліку питань), за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.

Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження - це метричне вивчення емоцій­но-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціо-метричний метод - це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-

емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображен­ня динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо- та міжгрупових про­цесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій⁸¹.

До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, викону­вати громадські доручення.

Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитува­ним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відпо­відати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні - анкетуванні чи інтер­в'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таб­лиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.

У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно за­стосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоров­лювати психологічну атмосферу.

⁸¹ Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2002. - С. 37.

138

139

ТЕМА 8. Кримінально-правова

статистика та її застосування в практичній діяльності органів внутрішніх справ

8.1. Статистика як наука

Уперше термін "статистика" був уведений німецьким науков­цем Г. Ахенвалем, який у 1749 р. випустив книгу про державо­знавство. Термін "статистика" походить від латинського слова "статус" (зіаіик), що означає "визначений стан речей".

Між статистичною наукою та практикою існує тісний взаємозв'язок. Статистична наука використовує дані практики, узагальнює їх і розробляє методи проведення статистичних досліджень. У практичній же діяльності застосовуються теоре­тичні положення статистичної науки для вирішення конкрет­них управлінських завдань. Протягом тривалого та складного процесу формування статистики ці дві функції постійно взаємо­діяли і практичні потреби неминуче впливали на розвиток статистичної науки.

Наука статистика має власний предмет дослідження. Об'єктом вивчення статистики є суспільство, явища та процеси суспільного життя.

Отже, статистика- це суспільна наука, що вивчає кількісний бік масових явищ суспільного життя в нерозривному зв'язку з їхнім якісним аспектом у конкретних умовах простору й часу.

У складі статистичної науки виділяють такі частини:

• загальна теорія статистики;

• економічна статистика;

• соціальна статистика.

Загальна статистика розглядає категорії статистичної науки. Вона формулює та розробляє основні принципи, прави­ла й методи дослідження, загальні для всіх галузей статистики.

Економічна статистика вивчає явища та процеси в еконо­міці, розробляє систему економічних показників і методи ви­вчення національного господарства країни чи регіону як єдиного цілого. Завданням економічної статистики є розробка й аналіз статистичних показників, які відображають стан національної

економіки, взаємозв'язку економічних галузей, особливостей розміщення продуктивних сил, наявність матеріальних, трудо­вих і фінансових ресурсів, досягнутий рівень їх використання.

Соціальна статистика формує систему показників для харак­теристики життя населення та різних аспектів соціальних ві дн осин; її галузі: статистика народонаселення, політики, культури, охорони здоров'я, науки, освіти тощо.

Економічна й соціальна статистики, в свою чергу, поділя­ються на галузеві статистики, що розробляють зміст і методи обчислення показників, які відображають особливості певної галузі господарства (наприклад, статистика промисловості, статистика сільського господарства, правова статистика).

8.2. Поняття правової статистики

Правова статистика - це заснована на загальних прин­ципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісного боку правопорушень і пов'язаних з ними явищ та заходів соціального контролю за ними.

Правова статистика поняття збірне, оскільки до неї можуть бути віднесені статистичні відомості багатьох установ, зокрема й тих, які не належать до правоохоронних. Правова статистика відображає дані про те, як захищаються гарантовані Конститу­цією України права та свободи людини і громадянина, всі форми власності фізичних та юридичних осіб, громадський порядок тощо. Основною метою правової статистики є облік порушень законності, що розглядаються органами Міністерства внутріш­ніх справ України, прокуратури, Служби безпеки України, Прикордонної служби України, Державної податкової адміні­страції України, Державної митної служби України, судами, нота­ріатом та іншими державними органами, котрі мають право порушувати кримінальні справи, проводити досудове слідство й дізнання, засуджувати, виконувати покарання, здійснювати соціальний контроль за злочинністю та іншими правопору­шеннями.

Предмет правової статистики зумовлює і основні завдання, що їх має вирішувати ця галузь статистичної науки:

• показники правової статистики повинні бути надійною базою для розробки державної політики у сфері боротьби

140

141

зі злочинністю й іншими правопорушеннями, сприяти по­будові правової держави;

• здійснювати всебічний облік, збір, аналіз і узагальнення статистичної інформації про правові явища;

• забезпечувати достовірність, об'єктивність, оперативність, стабільність і цілісність статистичної інформації з метою розроб­ки єдиної програми статистичного обліку правових явищ, які ви­користовуватимуться і для розробки нових законодавчих актів;

• забезпечувати доступність, гласність та відкритість зведе­них статистичних даних про правові явища.

Різноманітний характер правопорушень, які має брати до уваги правова статистика, а також особливості діяльності установ, що здійснюють заходи контролю за ними, зумовлюють ви­ділення трьох самостійних підгалузей правової стати­стики, котрі складають її систему:

1. кримінально-правову - має своїм об'єктом кількісний бік злочинності та заходи соціального контролю за нею;

2. цивільно-правову- безпосереднім об'єктом має кількісний аспект цивільних правовідносин, які розглядає суд і нотаріат;

3. адміністративно-правову — її об'єктом є кількісний бік адміністративних правопорушень і заходів адміністративного впливу.

Особливим підвидом є статистика прокурорського нагляду за дотриманням законності в державі. Насамперед, це нагляд за дотриманням прав і свобод людини та громадянина органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, засудження, за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, за правотворчою діяльністю, та, зрештою, координація роботи всіх правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю.

8.3. Розділи кримінально-правової стати­стики

Кримінально-правова статистика залежно від стадій кримі­нального процесу складається із таких розділів, органічно по­в'язаних між собою:

1) статистика органів, які провадять оперативно-роз­шукову діяльність;

"' 2) статистика досудового слідства, що охоплює діяльність органів дізнання, досудового слідства та прокуратури. До неї на­лежать, по-перше, облік і реєстрація злочинів, кримінальних справ, матеріалів про злочини, вирішених відповідно до кримі­нально-процесуального законодавства, а також осіб, які скоїли зло­чини, та потерпілих від злочинів; по-друге, облік заходів щодо розслідування злочинів, термінів розслідування, сум відшкодо­ваної шкоди, профілактичної роботи тощо;

3. статистика кримінального судочинства, що відображає роботу судів усіх інстанцій щодо здійснення правосуддя. При цьому проводиться облік як кількісних (кількості кримі­нальних справ, які надійшли до судів, їхній рух, кількість засудже­них і виправданих осіб тощо), так і якісних показників (терміни розгляду кримінальних справ, направлення їх на додаткове роз­слідування, призначені судом види та розміри покарання тощо). Завдяки цьому розділові можна охарактеризувати кількість кримі­нальних справ, які надійшли до суду; кількість підсудних; кількість засуджених осіб; кількість виправданих осіб; кількість справ, які були розглянуті в наглядовій і касаційній інстанціях; наслідки цього розгляду; строки розгляду справ,атакож процесуальні дії суду;

4. статистика виконання судових вироків, яка відобра­жає діяльність установ кримінально-виконавчої системи з реалізації призначених судами покарань. Цей розділ харак­теризує облік усіх засуджених з розподілом за видами по­карань; облік діяльності органів суду та виправно-трудових закладів з умовно-дострокового звільнення від покарань і за­міни покарання більш м'яким, а також рішення про пере­ведення з одного виправно-трудового закладу до іншого тощо.

Отже, показники кримінально-правової статистики, з одного боку, характеризують рівень, структуру та динаміку злочинності й судимості, а з другого, - діяльність органів дізнання, досудо­вого слідства, органів суду, органів виконання покарання до здійснення кримінальної правозастосовної практики.

8.4. Значення кримінально-правової стати­стики

Кримінально-правова статистика дає вичерпну, науково обґрунтовану інформацію про тенденції та закономірності в розвитку злочинності, її рівень, структуру, динаміку, особу злочинця, причини й умови існування злочинності, а також

142

143

про позитивні та негативні наслідки роботи правоохоронних органів із запобігання злочинності.

Дані статистики дають змогу прогнозувати та розробляти науково обґрунтовані заходи щодо запобігання певним видам злочинів.

Матеріли правової статистики широко використовуються як засіб оперативного керівництва вищестоящих органів підлег­лими та постійного контролю за їхньою діяльністю. Кількісно фіксуючи результати роботи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, судів, правова статистика таким чином допомагає виявити типові недоліки та вжити своєчасних заходів щодо їх усунення. Наприклад, статистичні дані Міністерства внутрішніх справ України дають можливість аналізувати роботу певних його служб і підрозділів щодо розкриття злочинів, дотримання термінів розслідування, відшкодування матеріальних збитків тощо.

Статистичні дані дають змогу вирішити питання про матеріаль­но-технічне та фінансове забезпечення й дислокацію різних правоохоронних органів, проектування штатного розкладу, а також інші питання організаційно-управлінського характеру.

Істотну роль правова статистика відіграє у процесі коор­динації діяльності різних правоохоронних органів з метою покращення їх вазаємодії в боротьбі зі злочинністю.

Статистичні дані відіграють важливу роль при підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів.

Статистичні дані також використовуються в наукових до­слідженнях.

8.5. Етапи статистичного дослідження

Будь-яке статистичне дослідження послідовно проходить три етапи, проте перед його початком необхідно провести відповідну підготовку. Підготовча частина передбачає вивчення проблеми дослідження, розробку його напрямків, визначення понятійного апарату та низку інших питань методологічного й матеріально-технічного забезпечення дослідження.

Перший етап - збір первинного матеріалу через реєстра­цію фактів або опитування респондентів.

Другий етап полягає в тому, що зібрані дані підлягають си­стематизації та групуванню: від характеристики окремих

елементів переходять до узагальнених показників у формі абсолютних, відносних або середніх величин.

Третій етап передбачає аналіз варіації, динаміки, взаємоза-лежностей. За результатами аналізу висновки можуть бути описані в текстовій формі, подані у формі таблиць і графіків.

8.6. Поняття про статистичне спостереження

Початковою стадією статистичного дослідження є збір статистичної інформації про соціальні процеси в суспільстві, тобто статистичне спостереження.

Статистичне спостереження - це планомірний, науково організований процес збирання даних щодо масових явищ і процесів, які відбуваються в різних сферах життя суспіль­ства, шляхом їх реєстрації за спеціальною програмою, розроб­леною на основі статистичної методології.

Статистичне дослідження неможливе без розробки плану статистичного спостереження, який містить:

• програмно-методологічні;

• організаційні питання.

Програмно-методологічпа частина плану охоплює форму­лювання гіпотези, розробку понятійного апарату дослідження, визначення мети, встановлення об'єкта й одиниць спостережен­ня, складання програми спостереження.

Організаційна частина плану статистичного спостереження -це перелік заходів, які забезпечують успішне виконання роботи зі збирання й обробки матеріалів. Організаційний план стати­стичного спостереження визначає місце, час і органи спо­стереження, календар спостереження, графік підготовки й інс­труктажу кадрів, джерела та способи одержання даних, матеріально-технічну базу спостереження, систему перевірки результатів спостереження.

8.7. Поняття одиниці сукупності, спо­
стереження, виміру

Одиниця сукупності - це первиний елемент об'єкта спо­стереження, який існує, та ознаки якого реєструються. У кримі­нально-правовій статистиці одиницею сукупності буде кожний окремий злочин, кожна окрема особа, яка вчинила злочин.

144

145

Одиниця спостереження - це джерело інформації, тобто первинний заклад або установа, від якої одержують необхідні статистичні дані. У правовій статистиці одиницею спостереження є суд, відділ внутрішніх справ тощо.

Одиниця виміру характеризує, в яких одиницях обчислю­ється досліджувана сукупність. Скажімо, у кримінально-правовій статистиці злочинність вимірюється кількістю за­реєстрованих злочинів, осіб, які їх вчинили, кількістю розкри­тих і нерозкритих злочинів, кримінальних справ тощо.

8.8. Види статистичних спостережень

Класифікація статистичних спостережень здійснюється за декількома критеріями.

За часом реєстрації даних статистичне спостереження по­діляють на:

-поточне;

• періодичне;

• одноразове.

Поточне спостереження полягає в систематичній реєстра­ції фактів по мірі їх виникнення чи збирання щодо безперерв­ного процесу.

Періодичне спостереження проводиться регулярно, здебільшого через певні (зазвичай, однакові) проміжки часу. Приміром, перепис населення.

Одноразове спостереження проводять епізодично, по мірі виникнення потреби в дослідженні явища чи процесу з метою вирішення певних завдань щодо правозастосовної діяльності.

За повнотою охоплення одиниць сукупності виділяють спостереження:

• суцільні;

• несуцільні.

При суцільному спостереженні обстеженню та реєстра­ції піддягають усі без винятку елементи сукупності, а при несу-цільному спостереженні обліку підлягають не всі елементи, а тільки певна їх частина.

Облік усіх правових явищ має бути суцільним. Суцільне спостереження найбільш чітко характеризує стан злочинності.

Несуцільне спостереження застосовується з метою економії часу, зусиль і коштів, а також через неможливість проведення суцільного спостереження. Несуцільні спостереження поділяють на такі види:

• спостереження основного масиву;

• монографічне;

• вибіркове.

Спостереження основного масиву охоплює переважну частину елементів сукупності, обсяг значень істотної ознаки в яких визначає розмір явища, тобто при обстеженні свідки дають певну кількість одиниць, які не можуть істотно вплинути на характеристику сукупності загалом. Цей різновид статистич­ного спостереження значно економить працю та кошти.

Монографічне спостереження передбачає детальне об­стеження лише деяких типових елементів сукупності. До нього вдаються з метою поглибленого вивчення тих аспектів суспільного життя, котрі не були висвітлені масовим об­стеженням.

Вибірковим спостереженням називається обстеження, при якому реєстрації підлягають не всі елементи сукупності, а тільки певна, випадково відібрана їх частина. Проведення ви­біркового спостереження ґрунтується на знаннях математич­ної статистики та теорії ймовірностей.

Вибіркове спостереження є найбільш поширеним видом несуцільного спостереження, що їх застосовують при вивченні різноманітних закономірностей суспільного життя. Це дає змогу, наприклад, вивчати громадську думку.

За способом одержання статистичних даних виділяють такі види спостереження:

• безпосередні;

• документальні;

• опитування.

Безпосередній спосіб полягає в реєстрації ознак відповід­них одиниць сукупності через безпосереднє обстеження - огляду, вимірювання. Прикладом такого спостереження може бути ви­значення дослідником матеріальних збитків від злочинів.

Опитування респондентів - це спостереження, при якому відповіді на поставлені запитання записують зі сліїз респондента.

146

147

Опитування буває:

• експедиційне (усне) - при якому спеціально підготовлені реєстратори заповнюють формуляри спостереження й одно­часно перевіряють правдивість відповідей на запитання.

• анкетне (письмове) - при якому опитувальні анкети рес­пондентам вручають особисто чи висилають поштою.

Документальний облік ґрунтується на даних різноманіт­них документів первинного обліку. Найбільш широкого вжитку він набув при складанні статистичної звітності. У такий спосіб визначаються всі показники злочинності. Документальний спосіб полягає в тому, що записи статистичних матеріалів роблять на основі журналів, карток, формулярів та інших до­кументів (приміром, картка на кримінальну справу, особу, що вчинила злочин). Цей спосіб використовується при складанні звітності та гарантує, зазвичай, найбільш точні результати. При спеціальних дослідженнях (див. пункт 8.9.) використо­вується такий документальний спосіб, як вивчення криміналь­них, адміністративних і цивільних справ.

8.9. Форми статистичного спостереження

Із погляду організації статистичного спостереження роз­різняють дві основні організаційні форми спостереження:

• звітність;

• спеціально організоване статистичне спостереження.

В Україні основним видом статистичного спостереження є неперервне суцільне спостереження. Воно і створює базу для звіт­ності, що дає змогу отримати дані, які характеризують діяль­ність правоохоронних органів з різних боків, оперативно коор­динувати їхню діяльність, слідкувати за розвитком соціальних явищ і процесів у суспільстві, а також застосовувати їх (ці дані) для проведення наукових досліджень. Зміст звіту, його форма й термін подання встановлює Державний комітет статистики України.

Звітність - це форма спостереження, при якій будь-яка нижчестояща ланка за єдиними затвердженими формами й у твердо встановлені строки повинна обов'язково подати до вищестоящого органу відповідні документально обґрунто­вані відомості про свою діяльність.

Звітність поділяється на загальнодержавну та відомчу. Загально -державною є така, що передається органам державної статистики, а потім - уз агальнено - урядові. Відомчою є звітність, яку отриму­ють міністерства й відомства для своїх оперативних потреб. Усі форми звітності затверджуються органами державної стати­стики. Надання звітності за иезатвердженими формами вважається порушенням звітної дисципліни, за що винні особи притягаються до встановленої законом відповідальності.

Звітність характеризується такими властивостями, як:

• обов'язковість;

• систематичність;

• достовірність.

Звітність як форма спостереження має свої переваги. її склада­ють на основі безпосереднього збору інформації. За періодичністю подання звітність буває:

• поточна (щоденна, декадна, місячна, квартальна) - що охоп­лює показники поточної діяльності суб'єктів;

• річна - підбиває основні підсумки діяльності правоохорон­них органів за рік.

За порядком проходження звітність поділяють на:

• централізовану;

• децентралізовану.

Централізована звітність проходить через систему держав­ної статистики, де обробляється та передається відповідним органам управління. Тобто міністерства та відомства цю звіт­ність підвідомчих установ не розробляють, а одержують готову від органів державної статистики.

Децентралізована звітність опрацьовується у відповід­них міністерствах або відомствах, а зведену інформацію по­дають статистичним органам.

Та не всі суспільні явища й процеси можно охопити стати­стичною звітністю.

До спеціально організованих статистичних спостережень належать:

• переписи;

• опитування;

• спеціальні обстеження.

Переписи проводяться періодично чи одноразово та дають повну характеристику масового явища станом на якусь дату

148

149

або певний момент часу. Класичним прикладом є перепис на­селення, що в багатьох країнах світу проводиться з інтервалом у 10 років і надає інформацію про віковий та національний склад населення, сімейний стан, джерела засобів існування, житлові умови тощо.

Спеціальні обстеження - переважно несуцільне обстеження масових явищ згідно з повною тематикою, що виходить за межі звітності. Вони можуть бути періодичними чи одноразовими.

Опитування - це, зазвичай, несуцільне спостереження з метою вивчення думок, мотивів, оцінок, які реєструються зі слів респон­дентів. Винятком є суцільне опитування всього населення - ре­ферендум (масове волевиявлення щодо принципових соціально-економічних і політичних питань). Опитування можуть здійсню­ватись у різних формах: усній (інтерв'ю), письмовій (анкетування), заочній (поштове, телефонне, інтернет-опитування).

8.10. Облікові документи, на основі яких здійснюється облік злочинів у правоохорон­них органах

Облік злочинів, осіб, які їх вчинили, кримінальних справ в органах прокуратури (і військової прокуратури також), внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України здійснюється на підставі таких облікових документів:

• статистична картка на виявлений злочин (форма 1);

• статистична картка про наслідки розслідування злочину (форма 1.1);

• статистична картка про результати відшкодування матеріальних збитків і вилучення предметів злочинної діяль­ності (форма 1.2);

• статистична картка на особу, що вчинила злочин (форма 2);

• статистична картка про рух кримінальної справи (форма 3);

• статистична картка на злочин, за вчинення якого особі пред'явлено обвинувачення (форма 4);

• єдиний журнал обліку злочинів, кримінальних справ і осіб, які вчинили злочини.

Система показників у перелічених обліково-реєстраційних документах побудована на кримінально-правовій основі

та спрямована на зміцнення законності при здійсненні обліку злочинів і їх розкриття.

8.11. Поняття про статистичне зведення

Перший етап статистичного дослідження (спостереження) закінчується заповненням статистичних карток. У результаті такого первинного обліку, накопичується масив матеріалу, що характеризує певні одиниці досліджуваної сукупності. Для того, щоб вивчити характерні риси й істотні відмінності тих або тих явищ, виявити закономірності їхнього розвитку, треба дані щодо кожного елементу сукупності систематизувати й об­робити. Усе це виконують на другому етапі статистичного до­слідження, який називають статистичним зведенням.

Статистичне зведення - це процес упорядкування, си­стематизації та наукової обробки первинного статистичного матеріалу для виявлення типових рис і закономірностей явищ та процесів, які вивчаються.

Зведення є основою для подальшого аналізу статистичної інформації. За зведеними даними розраховуються узагальнені показники, виконується порівняльний аналіз, а також аналіз причин групових відмінностей, вивчаються взаємозв'язки між ознаками.

Завданням зведення є підведення підсумку, узагальнення результатів спостереження з метою виявлення закономірностей процесів, які досліджуються, виявлення характерних рис і суттє­вих властивостей соціальних явищ.

Статистичне зведення у вузькому значенні (просте зведення) -це підрахунок підсумкових даних, які характеризують су­купність.

За організацією робіт і формою обробки даних зведення може бути:

• централізоване;

• децентралізоване.

При централізованому зведенні всі первинні дані спо­стереження зосереджуються в одній, центральній установі (на­приклад, у Державному комітеті статистики України), де вони обробляються та систематизуються. Прикладом такого зведення є обробка матеріалів перепису населення.

150

151

При децентралізованому зведенні кожна одиниця спо­стереження за єдиною програмою обробляє зібрані первинні дані та подає до вищої організації тільки зведені дані.

У правовій статистиці здебільшого застосовується децентралі­зоване зведення, коли орган, який веде спостереження, сам здійснює обробку первинних документів і відсилає їх до центру вже у зведених матеріалах для подальшого зведення. Це зведення є значно дешевшим й оперативнішим, аніж централізоване. Децентралізоване зведення - це головна організаційна форма зведення в нашій країні, особливо у правовій статистиці.

За способом виконання техніка зведення може бути руч­ною (при порівняно невеликому обсязі матеріалу) та меха­нізованою (комп'ютеризованою), що набуває все більшого значення.

8.12. Поняття про статистичне групування

Одним з основних і найбільш поширених методів обробки й аналізу первинної статистичної інформації, що застосовується на етапі зведення, є групування.

Групування - це розподіл одиниць суспільного явища, що вивчається, за істотними ознаками.

Виділяють кілька типів групування:

• типологічні;

• структурні (варіаційні);

• аналітичні.

Типологічне групування - це групування, за допомогою якого виділяють із загального масиву інформації типові явища та процеси.

Цей вид групування дає змогу виділити найхарактерніші групи, типи явищ, з яких складається неоднорідна сукупність, визначити істотні відмінності між одиницями статистичної сукупності, а також спільні ознаки. Прикладом таких групу­вань у правовій статистиці можуть бути: розподіл злочинів на однорідні категорії відповідно до глав Особливої частини Кримінального кодексу; розподіл цивільно-правових спорів на їх види; засуджених за соціальним статусом, судимістю, видами покарання тощо. Отже, при типологічних групуван-

нях основним завданням є розчленування сукупності на якісно однорідні групи.

Структурне (варіаційне) групування характеризує роз­поділ якісно однорідної сукупності на групи за інтенсивністю варіативної ознаки. За допомогою структурних групувань можна вивчати віковий склад населення; віковий склад зло­чинців або осіб, які вчинили якийсь конкретний вид злочинів.

Аналітичним є групування, що має на меті виявити взаємо­зв'язок між окремими явищами й ознаками, які їх характери­зують.

У кримінально-правовій статистиці виділяють, зазвичай, групування за юридичними та соціально-демографічними ознаками, по регіонах і галузях народного господарства.

Кримінально-правові ознаки:
І • за видами злочинів або статтями Кримінального кодексу

України, що дає змогу визначити структуру злочинності, ви­явити ступінь поширеності певних видів злочинів, питому вагу кожного з них у загальній злочинності;

• за главами Кримінального кодексу України, що дає мож­ливість одержати дані про кількість злочинів і засуджених за посягання проти власності, особи, порядку управління тощо;

• за ступенем тяжкості злочинів;

• за співвідношенням корисливих, корисливо-насильни­цьких і насильницьких злочинів;

• за формою вини (умисні чи необережні). Кримінологічні ознаки:

• за галузями господарства;

• за територіями (область, місто, село та ін.);

• за місцем вчинення злочину (побутова, вулична тощо);

• за часом вчинення (день тижня і година вчинення);

• рецидивна (повторність вчинення злочину);

• економічна;

• організована та ін.

Соціально-демографічні ознаки: стать, вік, рівень освіти, національність, громадянство, рід занять, сімейний стан тощо.

Групування за територіальними ознаками (район, місто, область) і галузями господарства дають можливість порівню­вати рівень інтенсивності й поширеність злочинів по регіонах та сферах економіки.

152

153

Групування за часом вчинення злочину бажано проводити не по всіх злочинах, а тільки щодо тих, на які має вплив "сезонність" (так, зґвалтування, крадіжки, хуліганство), що дає можливість одержати необхідні дані для розробки відпо­відних запобіжних заходів.

Групування злочинців за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта, сімейний стан, соціальне по­ходження) слід співвідносити з групуваннями населення, що проживає на певній території, за аналогічними ознаками. Це надасть можливість отримати правильне уявлення про по­ширеність злочинності в регіонах.

8.13. Табличний і графічний методи в право­вій статистиці

Статистична таблиця - це форма раціонального ви­кладення числових характеристик досліджуваних суспільних явищ і процесів.

Статистичними таблицями вважають тільки ті, що містять наслідки статистичного аналізу соціально-економічних явищ і процесів. Статистична таблиця містить низку горизонталь­них рядків і вертикальних граф (колонок, стовпчиків). Пере­тинання граф та рядків утворює клітини таблиці. Сукупність горизонтальних рядків і вертикальних граф без наведення числових даних утворює макет статистичної таблиці, тобто сутність статистичної таблиці визначається сукупністю суджень, які характеризуються числовими показниками, а не словами. Ліві бічні та верхні клітини призначені для текстових за­головків, а решта — для числових даних.

Подібно до граматичного речення у статистичній таблиці розрізняють: підмет і присудок.

Підметом таблиці є та статистична сукупність, ті об'єкти чи їхні частини, що характеризуються низкою числових показників.

Присудок таблиці - це показники, що характеризують ста­тистичну сукупність.

Обов'язковими атрибутами статистичної таблиці є загаль­ний і внутрішні заголовки. Загальний заголовок таблиці по­винен коротко та чітко характеризувати її зміст. У ньому

вказують, що характеризується в таблиці, до якої території чи об'єкта належать дані та за який період або на який момент часу. Внутрішні заголовки таблиці розміщуються збоку та зверху. У бічних заголовках розкривається зміст підмета, у верхніх — зміст присудка. Одиниці вимірювання даних таб­лиці зазначаються чи в загальному заголовку (якщо вони одна­кові для всіх показників таблиці), чи у внутрішніх заголовках рядків і граф таблиці. Види таблиць:

• простими називаються статистичні таблиці, в підметі яких

немає групувань;

• груповими називаються статистичні таблиці, підмет яких
утворено в результаті групування одиниць об'єкта за однією

ознакою;

• комбінованими називаються статистичні таблиці, в підметі
яких групи одиниць за однією ознакою поділяються на під­
групи за однією чи кількома іншими ознаками, взятими в ком­
бінації. Комбіновані таблиці мають важливі аналітичні власти­
вості, тому що вони детальніше характеризують досліджувані
явища. Можна побудувати комбіновані таблиці розподілу на­
селення одночасно за статтю та віком, за родом занять і рівнем

освіти.

Графіком у статистиці називають наочне зображення статистичних величин за допомогою геометричних ліній і фііур (діаграм), картосхем (картограм) або того й того разом узятих (картодіаграм).

Графік доповнює статистичні таблиці, а подекуди замінює їх. За допомогою графіків статистичний матеріал стає зрозумі-лішим, краще усвідомлюється та запам'ятовується. Графік дає узагальнену картину стану й розвитку якогось явища, дає змогу швидше уявити закономірності цифрового матеріалу. При графічному зображенні стають особливо виразними взаємо­зв'язки між явищами та процесами суспільного життя, основні тенденції їхнього розвитку, ступінь поширеності.

Графічне зображення статистичних даних здійснюється за до­помогою геометричнихплощиннихзнаків: крапок, ліній, площин, фігур і різних їх комбінацій.

154

155

8.14. Поняття про абсолютні величини та узагальнені показники

У процесі статистичного спостереження одержують дані про значення певних ознак, які характеризують кожну одиницю досліджуваної сукупності. Статистична інформація починає формуватися з абсолютних величин, якими вимірюються всі аспекти суспільного життя. Абсолютні статистичні величини безпосередньо пов'язані з фізичною та соціально-економіч­ною суттю явищ, які вивчають.

Абсолютні статистичні величини - це кількісні показ­ники, котрі отримують у результаті проведеного статистичного дослідження та які характеризують розміри (рівні, обсяги) су­спільних явищ у певних умовах місця та часу.

Абсолютні величини (показники) є підґрунтям, відправною точкою будь-якого статистичного дослідження, що має як наукові, так і суто практичні цілі. Вони дають уявлення про роз­міри злочинності, інших правопорушень, а при зіставленні з аналогічними показниками за конкретні проміжки часу та по пев­них територіях дають можливість отримати уявлення і про хід процесів, що відбуваються. Однак такі показники відображають тільки деякі грані багатоаспектних соціальних явищ.

У криміиально-правовій статистиці абсолютним показни­ком є рівень злочинності. Рівень злочинності - це абсолютна кількість зареєстрованих злочинів й осіб, які їх вчинили, на певній території за конкретний проміжок часу.

Застосування під час дослідження лише абсолютних величин не дасть можливості глибоко прояснити закономірності й взаємо­зв'язки, що зумовлюють ситуацію та тенденції розвитку до­сліджуваних явищ: у правовій статистиці правопорушень, осіб, які їх вчинили, заходів боротьби з ними. Саме застосування абсолютних величин під час аналізу правових явищ може при­звести до висновків, що не відповідають дійсності. Тож неминуче виникає потреба привести наведені показники у зіставлювану форму через обчислення узагальнених показників.

Узагальнені показники - це такі показники, котрі відобража­ють величини, приведені в порівнювану форму й одним числом характеризують найбільш типові риси явищ, які вивчаються в конкретному статистичному дослідженні.

Узагальнені показники поділяються на:

• відносні;

• середні величини.

Відносна величина - це узагальнений показник, який харак­теризує кількісне співвідношення двох порівнюваних величин. Відносні величини дають можливість глибоко проаналізувати якісний і кількісний боки соціальних явищ (наприклад, дати всебічну оцінку стану злочинності й ефективності боротьби з нею). Ось чому ми постійно знаходимо їх у звітах, аналітич­них довідках, прогностичних розробках та інших документах, які фіксують основні напрямки роботи правоохоронних органів.

В основі достовірності отриманих відносних величин має лежати вимога порівнюваності показників, зіставлення яких створює вказані величини. Це означає, що поняття різних видів злочинів має базуватися на відповідних нормах Кримінального кодексу України, характеристика процесуальних показників боротьби зі злочинністю - на відповідних нормах Кримінально-процесуального кодексу України, а кримінологічні показники -бути тотожними в усі інтервали часу та по всіх зіставлюваних територіях. Водночас власне інтервали часу мають бути однако­вими, а території - тотожними (скажімо, дослідження показ­ників злочинності в області за різні роки буде коректним за тієї умови, якщо територія області не змінювалася). При встанов­ленні змін у будь-яких зіставлюваних показниках потрібно попередньо зробити необхідні поправки та врахувати їх при об­численні відносних величин.

Середня величина у статистиці - це узагальнений показник сукупності однорідних явищ, який характеризує її за якоюсь однією кількісно варіаційною ознакою на певній території за конкретний проміжок часу.

Вона завжди узагальнює кількісну варіацію ознаки, наприк­лад, середній вік правопорушників від 14 до 18 років, і середній вік від 18 до 60 років. Названа ознака хоча по-різному, але влас­тива всім одиницям сукупності, тобто кожному правопоруш­никові властивий вік як у межах до повноліття, так і повноліття. Однією з важливих умов розрахунку середніх величин є якісна однорідність одиниць сукупності щодо осередненої ознаки.

156

157

8.15. Ряди динаміки у правовій статистиці

Усі процеси в суспільному житті зумовлені, взаємопов'язані й існують тільки в розвитку. Зміна явищ і процесів у часі від­бувається під упливом різних соціальних, економічних, техніч­них та інших чинників. Процес розвитку суспільних явищ у часі називається динамікою. Вивчення динаміки дає можливість виявити й оцінити особливості розвитку явищ протягом часу під упливом різноманітних факторів.

Метою статистичного вивчення динаміки є виявлення закономірностей соціально-економічних явищ (зростання чи зменшення їхніх розмірів, темпи змін тощо).

Вивчення поступального розвитку та змін суспільних явищ є одним з основних завдань статистики, що вирішується на основі аналізу динамічних рядів. Побудова та дослідження рядів дина­міки має важливе значення для виявлення розвитку суспіль­них явищ у їх взаємозв'язку та взаємозалежності й постає базою для прогнозування розвитку явищ (приміром, злочинності).

Ряди динаміки - це статистичні показники, розташовані в хронологічній послідовності, що характеризують розвиток якого-небудь соціально-економічного явища в часі.

Для будь-якого динамічного ряду характерні перелік хроно­логічних дат (моментів) або інтервалів часу та конкретні значен­ня відповідних статистичних показників. Окремі числові значення розмірів явищ називають рівнями ряду. Рівень ряду відображає стан явищ, досягнутий за будь-який період або на певний момент часу. Перший показник ряду називається початковим, а останній - кінцевим.

Залежно від характеру явища, що вивчається (за ознакою часу), рівні ряду динаміки поділяються на:

• інтервальні;

• моментні.

Інтервальнимрядом динаміки називається такий ряд число­вих показників, який характеризує розміри досліджуваного явища за певні проміжки (періоди, інтервали) часу (за декаду, місяць, квартал, півріччя, рік або якісь інші інтервали часу).

Моментним рядом динаміки називається такий ряд числових показників, який характеризує розміри досліджуваного явища на певну дату чи момент часу.

У правовій статистиці можна побудувати значну кількість інтервальних рядів динаміки: за кількістю зареєстрованих зло­чинів; кількістю осіб, які вчинили злочин; за кількістю розгляну­тих судами кримінальних справ; кількістю потерпілих тощо (більшість цих даних у статистичній звітності правоохоронних органів наводиться за висхідним підсумком).

Характерною особливістю інтервальних рядів динаміки є те, що їхні рівні завжди одержуються підсумовуванням рівнів за якісь проміжки часу, тобто величина рівнів інтервального ряду залежить від тривалості проміжку часу, за який обчислю­ються показники. Наприклад, у результаті додавання можна отримати новий ряд динаміки, кожний показник якого харак­теризує величину явища за збільшені періоди часу.

Характерною особливістю моментного ряду динаміки є те, що кожний наступний рівень ряду частково чи повністю містить у собі попередній, і тому підсумування (додавання) по­слідовних рівнів ряду не дає реальних показників. Рівень моментного ряду фіксує стан явища, його розмір або величину на відповідний момент часу. До моментних рядів динаміки на­лежать ряди про кількість правоохоронних органів на певну дату; кількість засуджених, які відбувають покарання, на перше число кожного кварталу тощо.

8.16. Поняття статистичного аналізу та його основні завдання

Після обробки отриманих даних і зіставлення таблиць можна перейти до наступного етапу дослідження - якісного аналізу статистичних показників. Це - завершальний і найбільш відпо­відальний етап. Зібраний та оброблений статистичний матеріал у результаті аналізуможе дати багатогранну характеристику явища, що вивчається. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні закономірностей, виявленні впливу одного явища на інше, констатації взаємозалежностей і взаємодії різних явищ.

Аналіз - це науковий метод дослідження об'єкта через роз­гляд його боків, властивостей і складових частин.

Статистичний аналіз - це процес вивчення та зіставлення отриманих цифрових даних між собою та з іншими даними, їх уза­гальнення. В аспекті, який ми розглядаємо, аналіз - це єдність

158

159

пізнання та оцінки. Через систему ознак і характеристик у про­цесі пізнання дослідник отримує фактичні дані про правопо­рушення та державні заходи протидії їм. Оцінка ж вимагає зіставлення розрахованих статистичних показників з низкою інших даних для прийняття правильних управлінських рішень.

Кінцева мета аналізу правопорушень - удосконалення державних заходів соціального контролю на підставі вияв­лених їхніх тенденцій і закономірностей, взаємозв'язків та взаємозалежностей, що кількісно вимірюються.

Предмет статистичного аналізу - це сукупність якісних і кількісних характеристик явища, що вивчається, в їх єдності й розвитку. Правова статистика не може обмежуватися тільки збиранням інформації про ознаки тих чи тих явищ або створен­ням "фундаменту з точних безспірних фактів". Статистик, який є одночасно і представником відповідної науки (в нашому ви­падку- юридичної), систематизує, аналізує їх і намагається ви­явити в них причинові й інші зв'язки та закономірності.

Щодо правоохоронних органів і суду, статистичний аналіз повинен показати, як працюють ці органи, в чому полягають позитивні та негативні аспекти їхньої роботи. Встановлення конкретних причин виявлених дефектів і розробка заходів щодо їх мінімізації - головне завдання аналізу матеріалів право­вої статистики. Для вирішення ж цих завдань мало лише статистики.

ТЕМА 9. Загальні проблеми запобігання злочинності

9.1. Поняття профілактики злочинності

Із розвитком людства діяльність, яка здійснюється у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвід­носитися із заходами запобігання злочинам, до того ж у багатьох країнах світу, зокрема й в Україні, цим заходам надають пріори­тетне значення. Уперше проблему запобігання злочинам підняв один із засновників кримінології - італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочини і покарання", що вийшла у світ 1764 р.

Основним напрямком у діяльності суспільства на всіх етапах його історичного розвитку в боротьбі зі злочинністю має бути 11 рофілактика злочинів. Ця проблема вже багато років привертає увагу як урядів держав, так і громадськість. Високий рівень злочин­ності робить проблему профілактики злободенною та актуаль­ною в усьому суспільстві (в широких колах учених-право-зпанців, філософів, кримінологів і практичних працівників правоохоронних органів та, насамперед, працівників органів внутрішніх справ).

Якщо кримінальне покарання впливає на злочинність через дію на особу злочинця, то запобіжні заходи спрямовані на усунення чи нейтралізацію причин і умов злочинності. Тож запобіжна діяльність за змістом, масштабами заходів і кіль­кістю суб'єктів, що беруть у ній участь, є ширшою та багатшою, ніж практика застосування кримінального покарання.

У юридичній літературі й серед практичних працівників поруч із терміном "профілактика", використовуються терміни "запобігання" "припинення", що не завжди однаково тлумачаться⁸². У практичній діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю кожен з цих термінів набув свого професійного значення⁸³. Характерно, що одні автори висловлюють думку,

що ці терміни збігаються між собою за змістом⁸⁴, інші -що вони є близькими⁸⁵, ще інші - що найбільш загальним і ємним поняттям є термін "попередження злочинності", "тому що він охоплює всі сфери, види та рівні боротьби зі злочин­ністю"⁸⁶. Існують й інші думки з цього приводу⁸⁷.

Профілактика злочинів є довгостроковою орієнтацією держави у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення цієї мети забезпечується правовими засобами, передовсім, тими, яким притаманні принципи гуманізму, що перебувають у розпо­рядженні державних органів, зокрема, правоохоронних, до си­стеми котрих належать і органи внутрішніх справ.

Отже, профілактика злочинності - це багаторівнева си­стема державних та громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.

9.2. Співвідношення понять "профілактика", "припинення" та "запобігання"

Розмежувати поняття "запобігання", "припинення" та "про­філактика", зважаючи на граматичні розбіжності, за допо-

⁸⁴ Криминология: Учебник для юридических вузов / Под ред.
проф. В. Н. Бурлакова, проф., академика В. П. Сальникова. - СПб.:
Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - С. 183;
Криминология: Учебник / Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф.
Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С. 177-178; Блувштейн Ю. Д.,
Зьірин М. И., Романов В. В. Профилактика преступлений. - Минск:
Университетское, 1986. - С. 26.

⁸⁵ Коваленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии
и профилактике преступлений. - Донецк: Донеччина, 1995. - С. 292.

⁸⁶ Антонян Ю. М. О понятий профилактики преступлений // Воп-
росьі борьбьі с преступностью. - М., 1977. - Вьш. 26. - С. 26-27;
Зелинский А. Ф. Криминология: Учебное пособие. - X.: Рубикон,
2000. - С. 130-131; Криминология. Учебник для юридических
вузов / Под общей ред. проф. А. И. Долговой - М.: Издат. группа
НОРМА-ИНФРА М, 1999. С. 341-342.

⁸⁷ Лекарь А. Г. Профилактика преступлений. - М.: Юридическая
литература, 1972. - С. 3-4; Крючков А. В. Профилактическая служба
горрайорганов внутренних дел. - М.: Акад. МВД СССР, 1982. -
С.14-15; Токарев А. Ф. Криминологическая характеристика пре­
ступлений, совершаемьіх несовершеннолетними, и их предупрежде-
ние. - М.: Акад. МВД СССР, 1991. - С.19.

могою словників майже неможливо. Та, щоб здійснити си­стемний підхід до недопущення вчинення злочинів, украй необхідна чітка диференціація вказаного понятійного апарату.

Отже, з практичного погляду запобігання злочинності можна поділити на профілактику й припинення. Профілактика є розширеною, довгостроковою системою заходів.

Профілактика злочинності - це багаторівнева си­стема державних і громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов злочинності.

Аналогічне визначення цієї дефініції подається в обговоре­ному 12 травня 1998 р. Верховною Радою України в другому читанні проекту Закону України "Про профілактику злочинів", у ст. 1 якого зазначається, що під профілактикою злочинів слід розуміти здійснення системи заходів, спрямованих на вияв­лення й усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів⁸⁸.

Таке тлумачення набуло поширення в практиці органів внутрішніх справ. До 1991 р. у структурі органів внутрішніх справ існували відділи (відділення) профілактики, що координу­вали всі форми спеціально-кримінологічного запобігання.

Не можна також ігнорувати етимологію розглядуваних слів, які мають різні значеннєві відтінки. "Профілактика" -поняття, що перейшло в кримінологію і медичної практики масових щеплень проти хвороб, санітарного контролю за станом питної води, їжі тощо. При цьому не мається на увазі можлива хвороба конкретного індивіда. Так само доречно вважати кримінологічною профілактикою усунення криміно­генних факторів (причин та умов) безвідносно до конкрет­ного злочинного зазіхання, котре чинить хто-небудь. Інша справа - припинення. Це слово відображає негативну оцінку події, котрої намагаються уникнути, й адресний активний характер запобіжних дій. Припиняється лише те, що вже

⁸⁸ Проект Закону України "Про профілактику Злочинів" від 12 трав­
ня 1998 р. \

Важливе значення для ефективної запобіжної діяльності має принцип законності. Правові основи профілактики повинні регламентувати її основні напрями й форми, компетенцію суб'єктів, підстави для застосування заходів індивідуально-профілактично-го впливу, а також передбачати гарантії захисту прав і законних інтересів осіб, стосовно яких вони здійснюються.

Принцип економічної доцільності полягає в тому, що при плануванні профілактичної діяльності необхідно брати до уваги майбутні витрати на заплановані заходи, оскільки вони можуть залишитися невиконаними через надмірну вартість.

Принцип диференціації - врахування специфіки факторів, які детермінують злочинність через криміногенний уплив на особу, а також індивідуальні особливості правопо­рушників.

Своєчасність - проведення превентивних заходів, які б не дали можливості скоїти злочин.

Плановість - полягає у здійсненні профілактичної діяль­ності за відповідною програмою, а не спонтанно.

Комплексність - використання різноманітних форм, методів і засобів запобігання, спрямованих не тільки на зло­чинність, а й на ті соціальні, економічні, політичні, духовні та інші фактори, що її зумовлюють⁹¹.

9.4. Функції запобіжної діяльності

Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики зло­чинів можна лише за умов взяття до уваги й аналізу функцій, що вона виконує, а також цілей і завдань, які стоять перед нею.

Тож розглянемо функції профілактики злочинної дії.

Охоронна - профілактика злочинів, яка спрямована на недо­пущення протиправної поведінки, тобто захист суспільних інте­ресів і соціальних цінностей особи та держави від злочинних посягань.

Регулятивна - профілактика покликана забезпечити таку поведінку людей, яка б відповідала спеціальним вимогам, закріпленим у нормах права.

Виховна - оскільки призначення профілактики полягає не в примусі, а в переконанні, тобто не в тому, щоб покарати,

⁹¹ Криминология: Учебник/ Под ред. проф. Н. Ф. Кузнецовой, проф. Г. М. Миньковского. - М.: БЕК, 1998. - С.178-180.

а в тому, аби виховати особу, котра не припускала б вчинення злочинів.

Ідеологічна - полягає в забезпеченні загальної ідейної спрямованості запобіжних заходів, ідеологічному обґрунту­ванні їхнього змісту, правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності.

Прогностична - дає змогу намітити пріоритетні напрямки в боротьбі зі злочинністю.

9.5. Цілі та завдання запобіжної діяльності

Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних етапах розвитку суспільства, а також залежно від її на­прямків, рівнів і видів.

Основні цілі профілактики такі:

• обмеження дії негативних явищ і процесів, пов'язаних зі злочинністю;

• усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;

• ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи, що формують її антисуспільну позицію та мотивацію злочинної поведінки;

• превентивний уплив на особу, котра за своїм антисуспіль-ним способом життя здатна скоїти злочин.

Виходячи зі вказаних цілей, завдання профілактики зло­чинів такі:

• виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які є детермі­нантами злочинів;

• вивчення чинників, які призводять до формування особи злочинця та реалізації злочинних намірів;

• встановлення кола осіб, від яких можна очікувати скоєння зло­чинів, і цілеспрямований профілактично-виховний уплив на них;

• усунення чи нейтралізація криміногенних факторів на інди­відуальному рівні.

9.6. Рівні профілактики

Залежно від ієрархії причин і умов злочинності розріз­няють три основних рівні запобігання їй: загальносоціальний, соціально-кримінологічний та індивідуальний.

166

167

Загальносоціальний рівень (загальна профілактика) охоплює діяльність держави, суспільства та їхніх інститутів, яка спрямована на розв'язання суперечностей у галузі еконо­міки, соціального життя, в моральній сфері тощо. Цю діяльність здійснюють різні органи державної влади й управління, громадські організації, для яких функція запобігання злочинності не є основною чи професійною. Профілактика є успішною зав­дяки ефективній соціально-економічній політиці загалом.

Загально соціальна профілактика злочинності пов'язана з найбільш значущими й довгостроковими видами соціальної діяльності та здійснюється в процесі рішення широкомасштабних соціальних завдань. Вирішення суперечностей суспільного роз­витку, його проблем і труднощів, помилок у соціальному управлінні є водночас економічною, політичною, ідеологічною, соціально-психологічною та правовою основою для усунення, послаблення та нейтралізації процесів і явищ, які детермінують злочинність.

До загальносоціальних заходів профілактики злочинності належать: зміни в соціально-економічній сфері, спрямовані напід-вищення життєвого рівня членів суспільства, поліпшення умов їхнього життя. Стабілізація процесів в економіці та на спожив­чому ринку, підвищення платоспроможності широких верств населення сукупно є передумовами запобігання економічній та іншим видам злочинності.

Скороченню побутової, насильницької та іншої злочинності сприяють заходи щодо вирішення житлової проблеми, зміц­нення сім'ї, поліпшення умов праці й побуту жінок, охорона материнства та дитинства, організація дозвілля тощо.

Загальносоціальна профілактика реалізується за допомогою державних планів економічного й соціального розвитку. Такі плани складаються як на державному, так і на регіональ­ному рівнях. Профілактичне значення такого плану полягає в тому, що він передбачає стратегію і тактику соціально-еконо­мічного розвитку країни (регіону), зважаючи на можливі криміногенні наслідки від реалізації закладених у нього за­ходів. За допомогою такого плану досягається єдність упливу на загальносоціальні причини злочинності всіх запобіжних заходів: економічних, соціальних, ідеологічних, культурологіч­них, технологічних та ін.

Спеціально-кримінологічний рівень (кримінологічна профілактика) полягає в цілеспрямованому впливові на криміно­генні фактори, пов'язані з певними видами та групами зло­чинної поведінки, наприклад, насильницькою чи економічною злочинністю. Такі комплекси специфічних причин й умов зло­чинної поведінки усуваються або нейтралізуються в процесі діяльності відповідних суб'єктів, для яких профілактична фун­кція є виконанням їхніх основних професійних завдань.

Спеціально-кримінологічне запобігання має на меті не до­пустити здійснення реально можливих злочинів, а якщо вони почали відбуватися, то зупинити їх на ранній стадії. Важливою ділянкою запобіжної діяльності є виявлення та усунення, так званих, криміногенних факторів. При цьому, зазвичай, ви­користовуються не тільки організаційні, правові й оперативно-розшукові заходи, але й економічні, педагогічні та медичні тощо.

На рівні спеціальної профілактики мета боротьби зі зло­чинністю, певними її видами й конкретними злочинами ви­значена як єдина чи головна для відповідних заходів соціаль­ного контролю, соціальної реабілітації та правоохоронної діяльності. Розробка й реалізація заходів спеціальної профі­лактики прямо зумовлена наявністю злочинності, її рівнем і характером, ушшвом криміногенних детермінант.

Спеціально-кримінологічна профілактика здійснюється у формі відомчих і міжвідомчих планів або програм підсилення боротьби зі злочинністю. У них передбачається система заходів, спрямованих на профілактику конкретних видів і груп зло­чинності, злочинності взагалі, злочинності на певній території (держава, регіон). Передбачувані програми заходів реалізуються через взаємодію та взаємоузгодженість діяльності суб'єктів профілактики. Безумовно, ефективність запобігання злочинам залежить від узгодженості програми боротьби зі злочинністю з концепцією державного плану економічного та соціального розвитку країни.

Індивідуальний рівень (індивідуальна профілактика злочинів) охоплює діяльність стосовно конкретних осіб, по­ведінка яких вступає в конфлікт із правовими нормами.

168

169

9.7. Види індивідуального рівня профі­лактики злочинності

Залежно від стадії генези особи злочинця індивідуальна профілактика злочинності поділяється на чотири види⁹².

Перший вид стосується об'єктів, які перебувають на початко­вому етапі криміналізації особи. У цей період вони вчиняють різні правопорушення незлочинного характеру, що утворюють певний вид антигромадської діяльності. Умовно цей вид індивідуальної профілактики злочинності називають ран­ньою індивідуальною профілактикою злочинів.

Другий вид індивідуальної профілактики злочинності стосується осіб, які вчинили чи вчиняють злочини. Суб'єктами цього виду профілактики можуть бути слідчі, оперативні й інші працівники органів внутрішніх справ, судді. Профілактична робот а полягає в тому, щоби схилити особу до відмови від вчинен­ня злочину, припинити його на стадії підготовки, а в разі вчинення злочину - сприяти формуванню в особи почуття каяття, бажання сприяти розкриттю злочину. Умовно цей вид профілактики називають судово-слідчим.

Третій вид індивідуальної профілактики злочинів охоплює осіб, які вчинили злочини та стосовно яких суд прийняв рішення про застосування різних заходів кримінально-правового впливу. Цей вид профілактики, по-перше, реалізується в діяльності установ виконання покарань, завдання яких полягає у виправ­ленні та ресоціалізації засудженого; по-друге, здійснюється відпо­відними державними та громадськими організаціями при звіль­ненні особи від реального виконання кримінального покарання (умовне засудження, відстрочка виконання вироку, примусові заходи виховного характеру). Цей вид профілактики умовно на­зивають пенітенціарним.

Четвертий вид індивідуальної профілактики злочинів стосу­ється осіб, які відбули кримінальне покарання, але підлягають на­глядові з метою запобігання рецидиву. Умовно цей вид профі­лактики називають постпенітенціарним.

⁹² Бурлаков В. Н., Орехов В. В. Индивидуальное предупреждение преступлений. Вопросьі теории и практики. - Ленииград: Изд-во ЛГУ, 1988. - С. 32-36.

Підхід до запобігання злочинності, зважаючи на рівні профі­лактики, відбивається в побудові структури органів та органі­зацій, що здійснюють цю діяльність. Від правильного вибору рівня профілактики залежить її ефективність.

Профілактична діяльність втілюється у відповідних формах, характер яких залежить від рівня запобігання злочинності та практики відповідних суб'єктів.

Якщо йдеться про усунення причин і умов, які сприяли вчиненню конкретних злочинів, що були виявлені у процесі діяль­ності спеціальних суб'єктів, то це вимоги про вжиття заходів органі-заційно-управлінського, економіко-технологічного й ідеологічного характеру, котрі втілюються в особливому процесуальному акті -приписі прокурора, поданні слідчого, окремій ухвалі суду.

Якщо йдеться про особу конкретного злочинця, то застосовують програми індивідуального коригування правопорушної по­ведінки. У програмі відбиваються детальний портрет особи, характеристика основних факторів мікросередовища формуван­ня її негативних рис, передбачаються диференційовані заходи профілактичного впливу та критерії ефективності їх застосування.

9.8. Класифікація профілактичних заходів

Залежно від масштабів виділяють:

• заходи загальної профілактики, що здійснюються стосовно до всього населення держави;

• заходи спеціальної профілактики, що здійснюються в межах відомства чи великих соціальних груп (приміром, міг­рантів, неповнолітніх);

• заходи профілактики в мікрогрупах (у сім'ї);

• заходи індивідуальної профілактики (до певної особи).
За ознакою правового регулювання заходи профілактики

поділяються на:

• правові (регулюються нормами адміністративного, кримі­нального, кримінально-процесуального й інших галузей права);

• неправові (регулюються мораллю, традиціями, техніч­ними нормами).

За змістом (спрямованістю та видом їхньої дії) є можливість поділити заходи профілактики всіх рівнів, масштабів та об­сягів на:

1) соціально-економічні;

170

171

2. організаційно-управлінські;

3. ідеологічні;

4. соціально-психологічні;

5. медичні та психолого-педагогічні;

6. технічні;

7. правові.

1. Заходи соціально-економічного характеру вплива­
ють на усунення, послаблення та нейтралізацію криміноген­
них факторів, пов'язаних із падінням життєвого рівня на­
селення, кризовими явищами у виробництві й соціальній сфері.

До них належать:

• заходи соціального захисту незахищених верств населення;

• заходи оздоровлення економіки та стабілізації ситуації загалом;

• заходи боротьби з безвідповідальністю та безгосподар­ністю, безробіттям, поліпшення обліку, збереження, зменшення непродуктивних втрат і своєчасне їх виявлення, заходи конт­ролю за збереженням майна, стягненням збитків з винних;

• забезпечення сплати податків, зборів та інших платежів;

• підбір кадрів тощо.

2. До організаційно-управлінських заходів належать:
удосконалення державного й громадського соціального конт­
ролю за роботою апаратів управління для того, щоб обмежити
масштаби недоліків і порушень, які сприяють існуванню та роз­
виткові корисної, економічної, посадової (службової) та іншої
злочинності.

Під організаційно-управлінською діяльністю слід розуміти організаційний процес (динаміку) профілактики злочинності, що передбачає:

а) інформаційне забезпечення;

б) виявлення й аналіз проблем;

в) формування мети та постановку завдань;

г) безпосереднє організаційне забезпечення конкретних
завдань і реалізацію запланованих заходів;

ґ) взаємодію та координацію суб'єктів профілактики;

д) внесення коректив і змін на основі оцінки ефективності
результатів та нових потреб практики;

є) правове забезпечення;

є) ресурсне забезпечення (вирішення кадрових, фінансово-економічних, матеріально-технічних та інших питань зі створен­ня умов для нормальної діяльності системи профілактики зло­чинності).

Перелік елементів процесу невичерпний, послідовність їх пере­ліку є умовною.

Важливе значення мають організаційно-управлінські за­ходи у сфері правоохоронної діяльності: їх координація, спеціа­лізація стосовно до певних видів злочинності, інформаційне, методичне, кадрове, ресурсне забезпечення профілактичних функцій тощо.

3. Під ідеологічними заходами розуміють заходи, що усувають чи обмежують криміногенні фактори через форму­вання у членів суспільства моральної позиції, орієнтованої на базові загальнолюдські цінності; заходи, що формують у громадській думці нетерпимість до злочинів та інших право­порушень; заходи підвищення загальної культури людей.

4. Соціально-психологічні заходи спрямовані на форму­вання в країні, певних регіонах та місцевостях, у середовищі конкретних категорій і груп населення громадського спокою, впевненості у власній безпеці, готовності до взаємодопомоги, взаємопідтримки у складних життєвих ситуаціях, довіри до правоохоронних органів, готовності допомагати їм. Значна частина таких заходів здійснюється через інститути соціаль­ного виховання, зокрема, освітні установи, засоби масової інформації тощо.

5. Медичні та психолого-педагогічні заходи профі­лактики передбачають:

• запобігання поширенню хвороб, які становлять небезпеку для довколишніх;

• лікування та ресоціалізація осіб, які страждають на такі хвороби;

• протидія поширенню форм поведінки, пов'язаної із соціаль­ною дезадаптованістю та відтворенням злочинності, - бродяжни­цтвом, проституцією, пияцтвом, серйозними побутовими конф­ліктами тощо;

- соціальна, психолого-педагогічна, медична допомога
носіям вказаних форм поведінки.

172

173

6. До технічних заходів належать різні засоби та при­
строї, що:

• утруднюють підроблення кількісних або якісних показ­ників при виробництві, реалізації, збереженні, транспортуванні матеріальних цінностей; фальсифікацію банківських операцій;

• перешкоджають проникненню до сховищ, житлових або служ-бових приміщень із метою вчинення крадіжок;

• протидіють виникненню аварійних ситуацій на вироб­ництві та транспорті, викраденню, виникненню пожеж тощо.

До них також належать: різні вимірювальні прилади, автомати для фіксування виробничих процесів, визначення якості й кількості випущених і реалізованих товарів, зупинки механізмів при виникненні аварійних ситуацій; засоби охоронної сигналі­зації, запірні пристрої; освітлювальні прилади в громадських місцях; пристрої швидкого виклику працівників міліції.

7. Правові заходи запобігання злочинності створюють
правову базу для розробки та застосування всіх зазначених
вище видів заходів профілактики. Правові заходи профілакти­
ки передбачають:

• удосконалення кримінальної, адміністративної, трудової, цивільної, сімейної та інших галузей законодавства для забез­печення оптимальних умов для виявлення, усунення, ослаблення, нейтралізації причин і умов злочинів, загальної та індивідуаль­ний превенції, ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів;

• встановлення й удосконалення правових заборон і об­межень, які сприяють запобіганню та припиненню виникнення умов для злочинів;

• встановлення й удосконалення адміністративно-правових норм, спрямованих на припинення процесу формування звичок і стереотипів поведінки, що за певних обставин або ситуацій можуть призвести до вчинення злочину;

• запровадження й удосконалення кримінально-правових норм подвійної превенції, спрямованих на те, щоб не допустити тяжких і особливо тяжких злочинів через притягнення до від­повідальності осіб, які створили ситуацію для реалізації зло­чинного наміру;

• запровадження й удосконалення норм, що заохочують при­пинення дій злочинців і самозахист від них;

• заохочення добровільної відмови від доведення злочину до кінця;

• заохочення повного виявлення та розкриття злочинів;

• правову регламентацію діяльності суб'єктів профілактики;

• виховання правосвідомості для того, щоб досягти рівня дотримання правових норм особистих переконань;

• виховання профілактичної активності громадян, їхньої готовності допомагати в боротьбі зі злочинністю;

• нормативне закріплення стандартів безпеки від злочинів.

9.9. Суб'єкти профілактики злочинів

Суб'єктами профілактики злочинності (злочинів) є органи, установи, організації, підприємства, а також посадові особи (служ­бовці) й окремі громадяни, на яких законом покладено завдання та функції із виявленя, усуі іення, послаблення, нейтралізації причин і умов, які сприяють існуванню та поширенню злочинності за­галом, певних видів і конкретних злочинів, а також утримання від переходу на злочинний шлях та забезпечення ресоціалізації осіб, схильних до вчинення злочинів (рецидиву).

Діяльність усіх суб'єктів профілактики злочинів повинна організовуватися на основі таких принципів:

• цілеспрямоване здійснення профілактики злочишвяк функції;

• зв'язок з елементами системи "по горизонталі" (взаємо­дія) і "по вертикалі" (підпорядкування);

• неухильне виконання команд нерівного механізму системи;

• вибір лінії поведінки відповідно до стану об'єкта профі­лактичного впливу.

Види суб'єктів профілактики

1. За місцем у державній і суспільній системі суб'єкти
профілактики можуть бути класифіковані на:

• державні;

• неурядові (недержавні), зокрема, комерційні чи неко-мерційні структури, громадські об'єднання та спеціалізовані формування;

• громадяни.

2. За завданнями, компетенцією та змістом запобіжної
діяльності розрізняють такі суб'єкти профілактики:

- органи влади загальної компетенції (їх установи, органі­
зації, підприємства);

174

175

• неспеціалізовані; -частково спеціалізовані;

• спеціалізовані органи.

Відповідно до Конституції України, забезпечення закон­ності, правопорядку, громадської безпеки, а отже, й запо­бігання злочинам перебувають у спільному віданні держави та її суб'єктів.

У спільному віданні перебувають також: охорона навколиш­нього природного середовища, загальні питання виховання й освіти, координація питань охорони здоров'я, захист сім'ї та молоді, соціальний захист, адміністративна, трудова, сімейна й низка інших галузей законодавства, кадри судових і право­охоронних органів, адвокатура, нотаріат. Ці напрямки правово­го регулювання та організаційно-управлінської діяльності тісно пов'язані із запобіганням злочинам.

Представницькі органи держави та її суб'єкти приймають закони й інші нормативно-правові акти, що становлять право­ву базу профілактики. У межах своєї компетенції органи місце­вого самоврядування приймають нормативні акти, пов'язані з профілактикою злочинів, вирішуючи питання місцевого значення щодо охорони громадського порядку.

Президент України та Уряд видають, відповідно до своїх повноважень, нормативні акти (укази, постанови, розпо­рядження) щодо запобігання злочинам, згідно з Конституцією України й іншими законами України.

Неспеціалізовані суб'єкти профілактики злочинності -це суб'єкти господарювання; установи культури та спорту; засоби масової інформації; органи, що регулюють природо­користування, міграцію, котрі здійснюють працевлаштування, пенсійне забезпечення; житлово-комунальні органи; установи, що надають послуги з проведення дозвілля, й інші органи, які беруть участь у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Хоча діяльність таких суб'єктів профілактики часто сприяє запобіганню злочинам, однак такі завдання не виділені в їхній діяльності в особливий напрямок і профілактичний ефект до­сягається ніби опосередковано або через звертання з боку спеціа­лізованих суб'єктів профілактики до них з конкретними до­рученнями.

До частково спеціалізованих (напівспеціальних) органів належать установи соціального обслуговування, освіти, охорони здоров'я, а також природоохоронні, контрольно-ревізійні й аудиторські організації.

Такі органи отримали назву частково спеціалізованих з метою встановлення межі між ними та неспеціалізованими струк­турами. Останні певною мірою пов'язані з профілактикою зло­чинності, але відповідні функції виконують, зазвичай, після звер­нення відповідних органів, які ведуть цілеспрямовану боротьбу зі злочинністю чи у зв'язку із забезпеченням правопорядку й безпеки серед певної категорії громадян. Частково ж спеціа­лізовані суб'єкти профілактики мають у межах своїх основних завдань спеціально виділену функцію профілактики.

Спеціалізованими суб'єктами запобігання злочинам є правоохоронні органи, для яких завдання та функції профі­лактики належать до основних, пріоритетних завдань. Це органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, податкової міліції, держав­ної безпеки, юстиції, митна та прикордонна служби, внутрішні війська, наукові й навчальні спеціалізовані юридичні установи. До системи спеціалізованих органів належать і деякі спеціа­лізовані громадські об'єднання (формування), організації недержавних форм власності, що надають охоронні послуги.

9.10. Суд як суб'єкт запобігання злочинам

Судові органи вирішують завдання запобігання злочинам за допомогою різних засобів і методів. Згідно із законодавством про судоустрій, суди зобов'язані своєю діяльністю виховувати громадян у дусі точного й неухильного виконання законів, дбайли­вого ставлення до державної та приватної власності, дотримання трудової дисципліни, поваги до прав, честі й гідності громадян.

Профілактичний ефект діяльності суду пов'язаний з виконан­ням його основного завдання - здійсненням правосуддя. Шляхом винесення справедливого рішення по кримінальних справах суд забезпечує загальну та спеціальну превенцію, зокрема, робить свій внесок у запобігання рецидиву. Справедливі рішення по цивільних, сімейних, трудових, господарських справах сприяють усуненню чи пом'якшенню криміногенних конф­ліктних ситуацій, факторів, які детермінують кримінальну мотивацію та полегшують її реалізацію.

176

177

Профілактичну спрямованість має аналітична робота, узагальнення судової практики, що здійснюють інформаційне забезпечення методичної роботи у сфері запобігання злочинам.

Профілактичний ефект діяльності суду забезпечується реалі­зацією принципу гласності в його роботі, що припускає ви­світлення ходу та результатів судових процесів.

Форми запобіжної роботи судових органів дуже різноманітні: виїзні засідання, залучення представників громадськості до судового розгляду, окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і постанов.

9.11. Прокуратура як суб'єкт запобігання злочинам

Профілактика злочинності - завдання, що підлягає ви­рішенню в кожному напрямку діяльності прокуратури.

Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повно­важень визначають специфіку діяльності органів прокуратури як суб'єктів профілактики злочинності.

Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, але й здійснює нагляд за виконан­ням органами держави та місцевого самоврядування, громад­ськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, які регламентують їхню діяльність щодо профі­лактики злочинів.

Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.

На запобігання рецидивній злочинності спрямований на­гляд за виконанням законів у місцях позбавлення волі, в інших органах, які виконують покарання та заходи, що їх замінюють, а також соціальна допомога й контроль щодо осіб, котрі від­бувають або відбули покарання.

Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у про­цесі його участі в судовому розгляді справ. Прокурор зобов'яза­ний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їхнього впливу на поведінку підсудного.

Запобігання злочинам здійснюється в різноманітних формах і різними методами. До засобів прокурорського реагування на виявлені порушення закону належать: опротестування незакон­ного акту чи незаконних дій посадових осіб; внесення подання

про усунення порушень; винесення постанови про порушення кримінальної справи, дисциплінарного провадження чи про­вадження про адміністративне правопорушення.

9.12. Міліція як суб'єкт запобігання злочинам

Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. відносить запобігання злочинам та іншим правопорушенням до основ­них обов'язків міліції. Згідно зі ст. 10 цього Закону, відповідно до поставлених перед нею завдань, міліція зобов'язана запо­бігати й припиняти злочини, виявляти сприятливі для них обставини і в межах своїх прав уживати заходів до їх усунення. Міністерство внутрішніх справ України розробило проект Наказу, що регламентує діяльність усіх підрозділів міліції щодо запобігання злочинності (див. тему 11).

Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:

• проводити бесіди;

• застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;

• здійснювати віктимологічну профілактику;

• вилучати речі, предмети, речовини, що заборонені до цивіль­ного обігу чи зберігаються без відповідного дозволу;

• контролювати збереження та використання зброї, боє­припасів й вибухових речовин;

• вимагати обов'язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої, господарської, фінансової, торгової діяльності;

-проводити контрольні закупки, вилучення й дослідження зразків сировини та продукції.

Особливістю профілактичної діяльності мілщії є те, що поряд із гласними способами збирання інформації, заходами вихов­ного та виховно-правового впливу застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.

Виділимо основні етапи запобіжної роботи в міліції:

1. розробка та реалізація загальних напрямів профілактики на основі аналізу рівня, структури й динаміки злочинності;

2. конкретизація загальних напрямків до рівня вирішення конкретних завдань на кримінально найнебезпечніших тери­торіях і об'єктах народного господарства, зокрема, на колек­тивних підприємствах, установах й організаціях;

178

179

3. індивідуально-виховна робота з особами, що перебувають на профілактичному обліку в органах внутрішніх справ;

4. запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні на­міри яких стало відомо;

5. розкриття злочинів, запобігання злочинній діяльності з метою недопущення вчинення злочинних дій, а також недо­пущення вчинення нових злочинів;

6. робота з особами, що були раніше засуджені, з метою не до­пустити вчинення нових злочинів.

9.13. Установи, що виконують покарання,
як суб'єкт запобігання злочинам

Важливі профілактичні функції здійснюють установи, що виконують покарання у виді позбавлення волі, й установи, котрі організують виконання інших покарань. їхня діяльність має профілактичний характер, оскільки спрямована на виправлен­ня засуджених, на запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Специфіка профілактичної роботи із засудженими залежить від виду покарання та режимних вимог. Особливе значення для запобігання рецидивній злочинності має робота в місцях позбавлення волі з підготовки засуджених до звільнення, взаємо­дія з територіальними органами внутрішніх справ, органами соціального захисту з питань, пов'язаних із соціальною адапта­цією цієї категорії осіб, трудовим і побутовим влаштуванням, контролем за їхньої поведінкою у період адаптації тощо.

9.14. Служба безпеки України як суб'єкт
запобігання злочинам

Одним із основних завдань органів Служби безпеки України є запобігання розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб проти України. У взаємодії з органами прокуратури, Міністерством внутрішніх справ України й інши­ми правоохоронними органами вони здійснюють:

• припинення наркобізнесу, інших видів організованої злочинності;

• профілактику злочинів, розслідування яких належить за законом до компетенції органів безпеки, зокрема й тероризму;

• розробку заходів для захисту комерційної таємниці;

• профілактику відповідних видів економічних злочинів,
корупції тощо.

9.15. Міністерство юстиції України як суб'єкт
запобігання злочинам

Органи Міністерства юстиції України беруть участь у профі­лактиці злочинності, реалізуючи свої завдання та функції з організаційно-методичного керівництва експертними устано­вами, нотаріатом, службами судових виконавців, реєстрацій­ною діяльності.

До правових заходів профілактики належить:

• діяльність органів Міністерства юстиції України з удоско­налення законодавства й участі в законотворчій діяльності, систематизації та кодификації законодавства, приведення його у відповідність до сучасних напрямків розвитку суспільства;

• вивчення ефективності чинного законодавства;

• робота зі створення єдиної системи правової інформації в масштабах країни;

• методичне керівництво правовою пропагандою, визначення її найважливіших напрямків, розробка ефективних засобів і методів пропаганди, а також упровадження їх у практику.

До функцій органів юстиції, що мають профілактичну спрямо­ваність, належать також організаційне та методичне забез­печення правового навчання у закладах освіти.

9.16. Правове регулювання профілактики
злочинності

Правове регулювання профілактики злочинності складається з нормотворчої діяльності держави та її органів, які визначають в законах та інших нормативних актах мету й зав­дання запобігання злочинам, коло суб'єктів, що здійснюють цю діяльність, їхню компетенцію, основні форми та методи роботи.

Профілактика злочинності припускає такий розвиток еконо­міки, політики, ідеології, культури та побуту, який сприяв би усуненню чи нейтралізації негативних аспектів громадського життя, що можуть проявитися як причини й умови злочин­ності. Така організація суспільного життя повинна бути забез­печена належним правовим підґрунтям.

180

181

Сутність правового регулювання полягає в тому, що правові норми стимулюють соціально корисну поведінку, протидіючи факторам, які негативно впливають на формування та життєдіяльність особи, таким чином створюючи умови для оптимального здійснення запобіжної діяльності.

Поряд із цим правові акти визначають завдання та заходи профілактики злочинності, порядок, форми й методи здійснення цієї діяльності, функції різних її суб'єктів, координацію та взаємодію між ними. Закони й інші нормативні акти забезпечують відповідальність уповноважених осіб за виконання своїх обов'язків, суворе дотри­мання особистих і майнових прав, законних інтересів громадян та установ, які потрапляють у сферу профілактики злочинності.

Запобіжна роль права полягає в регулюванні сфер суспіль­ного життя, при якому наявні криміногенні фактори чи усувають­ся, чи їхній дії ставиться серйозна перепона. Право не може знищити економічні, соціально-культурні причини й умови зло­чинності, але воно може впливати на їхні негативні прояви: локалі­зувати, блокувати, організувати належну протидію негативним явищам і процесам. Проведення такої роботи припускає: