Адміністративне право України: основні поняття. Навч. посібник

1. Інформація про книгу

2. Вступ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

3. Тема 1. Предмет і метод адміністративного права

4. Тема 2. Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс

5. Тема 3. Поняття, суть та принципи державного управління

6. Тема 4. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин

7. Тема 5. Суб'єкти адміністративного права

8. Тема 6. Адміністративно-правовий статус громадян України та інших фізичних осіб

9. Тема 7. Органи виконавчої влади як суб'єкти адміністративно-правових відносин

10. Тема 8. Органи місцевого самоврядування як суб'єкти адміністративно-правових відносин

11. Тема 9. Державна служба та державні службовці

12. Тема 10. Дисциплінарна відповідальність державного службовця

13. Тема 11. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративно-правових відносин

14. Тема 12. Форми здійснення державного управління

15. Тема 13. Методи державного управління

16. Тема 14. Адміністративний нагляд міліції

17. Тема 15. Адміністративна відповідальність

18. Тема 16. Адміністративний процес

19. Тема 17. Адміністративний судовий процес

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

20. Тема 18. Основи адміністративно-правового регулювання господарської діяльності

21. Тема 19. Органи виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері економіки, та їх компетенція

22. Тема 20. Адміністративно-правове регулювання управління митною справою

23. Тема 21. Адміністративно-правове регулювання управління фінансами і кредитами

24. Тема 22. Адміністративно-правове регулювання управління в сфері оподаткування

25. Тема 23. Адміністративно-правове регулювання державного управління транспортом, дорожнім господарством та зв'язком

26. Тема 24. Адміністративно-правове регулювання управління освітою

27. Тема 25. Адміністративно-правове регулювання управління в галузі охорони здоров'я

28. Тема 26. Адміністративно-правове регулювання в сфері науки і науково-технічної діяльності

29. Тема 27. Адміністративно-правове регулювання у сфері культури

30. Тема 28. Адміністративно-правове регулювання у сфері юстиції

31. Тема 29. Адміністративно-правове регулювання в галузі внутрішніх справ

32. Тема 30. Адміністративно-правове регулювання в галузі безпеки

33. Тема 31. Адміністративно-правове регулювання управління обороною України

34. Тема 32. Адміністративно-правове регулювання в галузі закордонних справ

Інформація про книгу

ББК67.9(4УКР)301я73 Г64
Рецензенти:
О.І. Остапенко - доктор юридичних наук, професор, ректор Кримського
юридичного інституту НУВС України;
В.П. Пєтков - доктор юридичних наук, професор, ректор
Кіровоградського юридичного інституту НУВС України.
Навчальний посібник "Адміністративне право України: основні поняття" складається з двох частин, в яких розкриті основи адміністративного права з урахуванням положень Конституції України (зі змінами, внесеними у 2004 p.), чинного законодавства і підзаконних актів Президента України та Уряду України. Він розрахований на студентів та викладачів вузів.
Матеріали в навчальному посібнику викладено на основі правової бази станом на 1 березня 2005 р.
Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф., Золотарьова Н.І.
Г64 Адміністративне право України: основні поняття. Навчальний
посібник. / За заг. ред. доктора юридичних наук, професора І.П. Голосніченка. - К.: ГАН, 2005. - 232 с.
І.П. Голосніченко, 2005
М.Ф. Стахурський, 2005
© Н.І. Золотарьова, 2005

Вступ

Книга "Адміністративне право України" підготовлена з акцентуванням уваги на основні поняття адміністративного права з урахуванням змін і доповнень до Конституції України, внесених Законом України 8 грудня 2004 року. Як правило, студенти не твердо знають понятійний апарат адміністративно-правової науки, що утруднює оволодіння ними курсом адміністративного права. Навчальний посібник, що пропонується, дає можливість ознайомитися із навчальним матеріалом даної дисципліни, але у скороченому варіанті. Відсутність розмитості матеріалу дозволяє читачу вивчити конкретні поняття, а також правову базу регулювання відносин управлінського характеру, які й представляють предмет даної галузі права.
Книга має загальну та особливу частини. В загальній
частині студент може ознайомитись із предметом і методом
адміністративно-правового регулювання суспільних відносин,
адміністративним правом як юридичною наукою, механізмом
адміністративно-правового регулювання суспільних відносин,
суб'єктами адміністративно-правового регулювання.
Зважаючи на пріоритетність прав і свобод людини й громадянина у адміністративно-правових відносинах, достатня увага надається адміністративно-правовому статусу громадян України та інших фізичних осіб. Серед нових тем, включених до посібника, є тема, що розкриває статус органів місцевого самоврядування як суб'єктів адміністративно-правових відносин, а також введена тема "Адміністративний судовий процес". Детально висвітлюється адміністративно-правове регулювання адміністративного нагляду, органів внутрішніх справ.
Особлива частина розпочинається темою, яка присвячена адміністративно-правовому регулюванню у сфері господарської діяльності, потім розглядається компетенція органів, що здійснюють управління в економічній сфері, регулювання управління митною справою, оподаткуванням тощо. Достатньо висвітлено матеріал тем, які присвячені
5

адміністративно-правовому регулюванню у соціально-культурній та адміністративно-політичних сферах.
Матеріал книги полегшує підготовку до заліків та іспитів.

Тема 1. Предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право України є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері реалізації державної виконавчої влади, яка організує, скеровує у визначений законодавством напрям суспільні процеси. Таким чином, це управлінське право, яке відрізняється від інших галузей права специфікою предмета регулювання, юридичною своєрідністю (особливим методом регулювання) та структурними особливостями (системою розташування нормативного матеріалу).
Термін "адміністративне" бере початок від слова "адміністрація", яке має латинське походження. Воно утворене за допомогою префікса "ад" - "до", "при" і кореня "міністр" -"підлеглий", "виконавець". В українській мові слово "адміністрація" означає управлінський орган (адміністрація підприємства, установи) або управління в цілому (вид діяльності).
Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією функцій державної виконавчої влади, змістом якої є управління суспільством.
Демократичні перетворення в Україні викликають об'єктивну необхідність певного переосмислення предмета цієї галузі права. Об'єктивними передумовами вироблення нового підходу до предмета адміністративного права є запровадження місцевого самоврядування, перехід економіки
6

України до ринкових відносин, забезпечення пріоритету прав і свобод громадян.
Адміністративне право як галузь публічного права
покликане, насамперед, регулювати управлінські відносини в сфері реалізації публічної влади. Отже, необхідно визначити види управлінських відносин, пов'язаних з реалізацією публічної влади.
В минулому існувало чотири основні види державної діяльності: діяльність представницьких органів державної влади, державне управління, правосуддя, прокурорський нагляд. Отже, управління з боку публічної влади було тільки державним.
З поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та запровадженням в Україні місцевого самоврядування управління здійснюється як державними органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування. Причому як державному управлінню, так і управлінню з боку органів місцевого самоврядування притаманні такі ознаки, як публічність, організаційна спрямованість, визначеність в законі меж діяльності.
Ці види управління відрізняються один від одного лише за суб'єктами та характером джерел їх регулювання. У той же час вони стосуються інтересів громадян, спрямованих на реалізацію та захист їх прав і свобод, створення умов для виконання ними своїх обов'язків.
Викладене дає підстави оновити наукове уявлення про предмет адміністративного права, розширивши сферу суспільних відносин, що підлягають його регулюванню. А саме, адміністративне право України має регулювати відносини у зв'язку з реалізацією виконавчої влади (управління) з боку не тільки держави, а й органів місцевого самоврядування.
Перехід економіки України до ринкових умов господарювання відповідним чином вплинув і на зміст державного управління у цій сфері. Якщо у справі захисту прав і свобод громадян, охорони громадського порядку та у деяких напрямах адміністративно-політичної діяльності
7

державно-управлінський вплив посилюється, то сфера економіки більше потребує дерегуляції економічних процесів з боку держави і використання відповідних важелів ринкової саморегуляції.
Державно-управлінська діяльність має перетворюватися з адміністративно-владної у діяльність, що забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах з державою і зорієнтована на надання громадянам управлінських послуг.
Управлінська послуга - це створення організаційних умов для реалізації свого права громадянином або іншим суб'єктом адміністративно-правових відносин.
У зв'язку з цим необхідно зміцнити адміністративно-правовий захист прав і свобод громадян, запровадити адміністративну юстицію в Україні. Суспільні відносини, що виникають у цій сфері, також є частиною предмету адміністративного права.
Адміністративна юстиція - це визначений в законі порядок розгляду та сам розгляд адміністративних спорів, які ініціюються шляхом оскарження протиправних актів, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади і управління, органів місцевого самоврядування та посадових осіб всіх вказаних вище органів, а також виконання рішень судів, що винесені у результаті цього розгляду.
Традиційно важливою частиною цієї галузі права є
інститут адміністративної відповідальності - засіб
державного адміністративного примусу, який
використовується для боротьби з неправомірними діяннями фізичних і юридичних осіб.
Слід зробити висновок, що предмет адміністративного права складається з таких груп однорідних суспільних відносин:
а) відносин державного управління у сфері економіки,
соціально-культурної та адміністративно-політичної
діяльності;
б) управлінських відносин в системі та структурі
державних органів виконавчої влади та органів місцевого
8

самоврядування (включаючи відносини державної і муніципальної служб);
в) управлінських відносин, що складаються в процесі
внутрішньої організації та діяльності апарату інших
державних органів (апарату прокуратури, апарату судів,
Секретаріату Верховної Ради України, Секретаріату
Президента України тощо), а також діяльності адміністрації
державних підприємств, установ та організацій;
г) управлінських відносин, пов'язаних з реалізацією
функцій і повноважень виконавчої влади, делегованих
державою органам місцевого самоврядування, громадським
організаціям та іншим недержавним інституціям;
д) відносин, що виникають у зв'язку із забезпеченням
органами виконавчої влади та місцевого самоврядування
реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також надання
їм різноманітних управлінських послуг;
є) відносин, що виникають у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто у сфері адміністративної юстиції);
є) процесуальних відносин щодо поновлення адміністративним судом прав і свобод громадян та інших суб'єктів адміністративного права;
ж) відносин, що виникають у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності щодо фізичних і юридичних осіб.
Таким чином, з огляду на зміст його предмета адміністративне право слід визначити як галузь права (систему правових норм), яка з метою забезпечення належного захисту прав і свобод людини і громадянина, виконання функцій держави регулює суспільні відносини у зв'язку з реалізацією: 1) виконавчої влади у сфері функціонування держави та органів місцевого самоврядування; 2) делегованих державою функцій і повноважень виконавчої влади; 3) внутрішньоорганізаційної діяльності всередині інших державних органів, органів місцевого самоврядування, адміністрацій державних підприємств, установ і організацій; 4) права на управлінські послуги; 5) відповідальності органів
і
9

виконавчої влади, місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб у сфері державного управління.
Враховуючи викладений підхід до предмета адміністративного права та застосовуючи його у практиці правового регулювання, необхідно зближувати поняття адміністративного права і системи законодавства в Україні із світовою адміністративною наукою і правом.
Адміністративному праву притаманні визначені межі правового регулювання - сфера діяльності органів державної виконавчої влади, а також виконання органами місцевого самоврядування делегованих державою функцій виконавчої влади.
Відносини виникають, розвиваються та припиняються між вищими та місцевими органами державної виконавчої влади (Кабінет Міністрів України - голова місцевої державної адміністрації); органами державного управління та підлеглими їм підприємствами, установами (Міністерство освіти -відповідний інститут); органами виконавчої влади, які не пов'язані безпосередньою підлеглістю (Міністерство внутрішніх справ - Міністерство закордонних справ); органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями (голова державної адміністрації - рада народних депутатів, орган внутрішніх справ - загін сприяння міліції); органом державної виконавчої влади та громадянами й іншими фізичними особами (орган внутрішніх справ - громадянин, який звернувся за отриманням паспорта; Міністерство закордонних справ - іноземець, який звернувся в представництво за кордоном за візою для в'їзду в Україну або транзитного проїзду через Україну).
Для наведених вище суспільних відносин характерним є зв'язок із здійсненням мети державного управління. Тому в них обов'язково бере участь орган виконавчої влади, а в разі делегованих державою повноважень виконавчої влади - орган місцевого самоврядування, його представник, що має визначені повноваження щодо виконання управлінської діяльності
10

Управлінські відносини можуть формуватися і в процесі внутрішньоорганізаційної діяльності управлінського характеру інших державних органів, посадових осіб, наприклад, прокуратури, судів. Так, прокурор області керує діяльністю районних і міських прокурорів, здійснює контроль за виконанням покладених на них обов'язків, проводить кадрову політику тощо. Але така діяльність допоміжна відносно основної, оскільки спрямована на забезпечення умов нормального здійснення органами прокуратури нагляду за точним та неухильним виконанням законів. Теж саме можна сказати і про управлінську діяльність керівників судових органів як допоміжну відносно правосуддя.
Управлінські відносини виникають та розвиваються всередині громадських організацій, наприклад, між органами різних рівнів (президія професійної спілки галузі та конкретна профспілкова організація підприємства). Але регламентація цих відносин базується на нормах статутів (положень) об'єднань громадян, за винятком випадків, коли громадські організації, їх органи наділені державою правом виконувати функції виконавчої влади. Повноваження такого роду реалізуються за межами внутрішнього життя громадських організацій - у відносинах зовнішнього характеру.
Адміністративне право регулює й відносини, пов'язані з вчиненням правопорушень (адміністративно-деліктне право). Однак суб'єктами адміністративного правопорушення, згідно з чинним законодавством, можуть бути лише громадяни і службові особи. Інакше кажучи, відповідальність за недодержання норм і правил у сфері державного управління несуть лише фізичні особи.
Вважаємо, що така ситуація була можлива лише за умов тоталітарного режиму і аж ніяк не відповідає вимогам правової держави. Викликає заперечення однобічність, яка знаходить вияв у відповідальності органів виконавчої влади за протиправні рішення щодо громадян і службовців державного апарату. Суперечності між органами державного управління і вказаними вище іншими суб'єктами права у даному випадку вирішувались у відомчому порядку. Це є порушенням
11

правових принципів (наприклад, згідно з англосаксонською школою права, "ніхто не може бути суддею у власній справі").
Нині громадянам України надається право на оскарження дій і рішень державних органів у спеціальний орган юстиції, а також встановлення відповідальності органу виконавчої влади, місцевого самоврядування за неправомірні дії і санкції у вигляді скасування рішень. Відповідно до Закону України від 7 лютого 2002 року „Про судоустрій України" створюється система адміністративних судів.
Із вищенаведеного випливає, що адміністративне право України - це галузь права (система правових норм), яка з метою забезпечення прав і свобод громадян та реалізації завдань і функцій держави регулює суспільні відносини управлінського характеру та відповідальності, що формуються у сфері виконавчої влади, у внутрішній організаційній діяльності деяких державних органів інших гілок влади, а також в процесі здійснення органами місцевого самоврядування зовнішніх делегованих державою юридично-владних повноважень.
Від адміністративного права як галузі права України слід відрізняти адміністративне законодавство, яке є складовим елементом законодавства України. Якщо адміністративне право - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері державного управління, то під адміністративним законодавством мається на увазі система правових актів, в яких ці норми знаходять свій зовнішній вираз.
Адміністративне законодавство охоплює не всі нормативно-правові акти, а лише конституційні положення, законодавчі акти, декрети уряду, укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України загального нормативного характеру, які стосуються управлінської діяльності.
Юридична відмінність адміністративного права від інших галузей - особливий адміністративно-правовий метод регулювання, зумовлений специфікою державного управління як юридично-владної діяльності, що здійснюється органами
12
виконавчої влади. Адміністративно-правовий метод регулювання - це сукупність правових способів (прийомів), які застосовуються органами виконавчої влади для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини. Такі прийоми використовуються державними органами виконавчої влади при встановленні юридичних фактів, суб'єктів адміністративного права та їх правового статусу, визначенні прав і обов'язків учасників відносин, що регулюються, санкцій та порядку застосування санкцій.
Окремі правові способи також є методами, але більш конкретними, що застосовуються державою для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права.
У цілому в адміністративному праві використовуються як загальні методи правового регулювання (імперативний та диспозитивний), так і спеціальні, притаманні лише цій галузі права.
Загальні методи правового регулювання реалізуються шляхом:
1) використання приписів (встановлення обов'язків); 2) встановлення заборон; 3) надання дозволів.
Що означають приписи і як вони використовуються в адміністративному праві? Припис передбачає покладення юридичного обов'язку здійснити відповідні дії в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою. В адміністративному праві припис використовується в різних формах, а саме: встановлення відповідних дій, порядок їх здійснення, забезпечення виконання обов'язків тощо.
За допомогою припису встановлюються завдання і функції органів виконавчої влади. Наприклад, адміністративно-правові норми, що закріплені в Законі України "Про державну податкову службу" (статті 2 та 8), приписують органам державної податкової служби виконувати такі завдання і функції, як здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових
13

платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавством, ведення обліку платників податків і надходження податків тощо. Адміністративно-правові норми IV розділу Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП України) встановлюють порядок провадження в справах про адміністративні проступки. Так, в статті 254 КпАП України встановлено, що "про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності".
За допомогою адміністративного права досягається забезпечення виконання завдань і функцій органів виконавчої влади, інших суб'єктів управлінських відносин. Наприклад, у статтях розділу VI Закону України "Про місцеві державні адміністрації"" передбачається фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності місцевих державних адміністрацій (фонд оплати праці, видатки на утримання цих органів, соціальне забезпечення посадових осіб тощо).
Встановлення заборон - це покладення на суб'єкта правових відносин прямих обов'язків утримуватись від вчинення в умовах, передбачених нормою, тих чи інших дій, або утримуватись від них на свій розсуд. Так, Митний кодекс України встановлює відповідні заборони щодо переміщення через митний кордон України окремих товарів і предметів. Не можуть бути пропущені через митний кордон України предмети, що можуть завдати шкоди здоров'ю або загрожувати життю населення та тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища, а також продукція, що містить пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду та інша, що суперечить відповідним нормам Конституції України.
Право вводити заборони на власний розсуд надається органам влади статтею 18 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану", де встановлено, що у разі введення надзвичайного стану може бути вжито заходів щодо
14

обмеження або тимчасової заборони продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв.
Необхідність змін у використанні загальних методів регулювання в галузі адміністративного права зумовлюється тим, що в минулі роки у нашому суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, переважно застосовувались заборони та приписи. Значно рідше використовувалось надання дозволів.
В адміністративному праві демократичного суспільства посилюється увага до гарантій реалізації прав і свобод людини. В адміністративно-правовому регулюванні цієї сфери суспільних відносин має переважно застосовуватись надання дозволів, і це необхідно передбачити в ході реформування адміністративного законодавства України. Використовуючи правові дозволи, громадяни мають змогу найповніше користуватися наданими їм правами і свободами, ефективніше захищати їх у разі порушення.
У той же час у регулюванні управлінських відносин між органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та у внутрішній організації цих органів має зберегтися значення такого спеціального методу правового регулювання, як встановлення субординації (для організації управлінського процесу, визначення компетенції суб'єктів адміністративно-правових відносин тощо), який залишається одним із провідних методів адміністративно-правового регулювання. З використанням цього методу у відносинах між керованим об'єктом і керуючим суб'єктом закріплюється стан підпорядкованості, що й означає субординацію між ними. Без застосування цього методу в регулюванні управлінських відносин неможливо налагодити чітку і життєздатну систему управління. У регулюванні цієї системи має застосовуватись принцип правового регулювання, згідно з яким державним органам, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дозволено лише те, що прямо передбачено законом.
При цьому метод встановлення субординації має доповнюватися встановленням координації та реординації. Метод встановлення координації полягає в закріпленні
15

можливостей узгодження управлінських дій між кількома
органами одного структурного рівня для досягнення загальної
мети. Він розрахований в основному на суспільні відносини,
учасники яких знаходяться на одному правовому рівні. Між
цим органами відсутні субординаційні відносини. Вони вільні
у виборі засобів здійснення виконання управлінських функцій, формулювання мети та постановки завдань.
Метод встановлення реординації полягає в наданні
керованому об'єкту права вимагати від керуючого суб'єкта
створення необхідних для його діяльності умов (матеріальних, організаційних тощо). Особливо цей метод застосовується в регулюванні стосунків між органами однієї системи, в яку входять як керуючі, так і керовані суб'єкти правовідносин, Наприклад, при створенні в системі міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади нових територіальних місцевих органів необхідно спочатку створити достатні умови для їх функціонування. Призначений на посаду керівник такого нового органу повинен мати право вимагати від органу (навіть вищого за рівнем компетенції) допомоги в
організаційно-штатному, кадровому, матеріально-технічному
забезпеченні.
Якщо в адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої влади діє принцип "дозволено
лише те, що прямо передбачено законом", то стосовно громадян має бути найповніше врахований загальнодозвільний
принцип "дозволено все, що прямо не заборонено законом",
Це цілком відповідає призначенню держави забезпечувати
права і свободи громадян.
Демократизація українського суспільства дає змогу здійснювати перехід від жорстких адміністративно-командних методів управління, перш за все в економічній сфері, до більш гнучких способів регулювання суспільних відносин.
Серед них перспективним є застосування різних форм
адміністративного договору (угоди) у державному управлінні. Під адміністративним договором треба розуміти дво- або багатосторонню угоду між суб'єктами управлінських відносин

16

з приводу спільної реалізації покладених на них повноважень (прав і обов'язків).
Договірні форми мають активно використовуватися у відносинах між органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, наприклад, під час передачі управління об'єктом від органу місцевого самоврядування міста районній державній адміністрації.
В адміністративно-правовому регулюванні
управлінських відносин використовуються методи:
1) встановлення права адміністративної нормотворчості;
2) встановлення права адміністративної розпорядливості.
Перший метод передбачає право на встановлення органами державної виконавчої влади підзаконних обов'язкових правил поведінки в сфері виконавчої та розпорядчої діяльності; другий метод проявляється в наданні права на вирішення питань індивідуального характеру органам державної виконавчої влади та посадовим особам цих органів.
На процес оновлення методу адміністративного права впливають і зміни, що відбуваються в сучасних умовах у державному управлінні, зокрема у зв'язку з більш широким використанням нових методів управлінського впливу. Всупереч застосуванню в минулому переважно владно-розпорядчих (так званих "адміністративних") методів, нині дедалі частіше використовуються методи дозволів, реєстрації, стимулювання, інвестицій тощо. Примус у діяльності органів виконавчої влади втрачає пріоритетну роль, хоч і має залишатися основним засобом реагування держави на порушення адміністративно-правових норм.
17

Тема 2. Адміністративне право України як юридична наука, як навчальна дисципліна та навчальний курс

Адміністративне право - це галузева юридична наука, сукупність знань, наукових поглядів, концепцій про систему галузі права, яке регулює відносини, які виникають в результаті здійснення виконавчої влади, надання її органами управлінських послуг, а також відповідальності за адміністративні правопорушення.
Адміністративне право як навчальна дисципліна - це систематизовані відповідно до типової програми знання щодо предмета регулювання норм цієї галузі права, їх особливостей, встановленого порядку управління в різних галузях виконавчої влади, реалізації при цьому прав і свобод громадян та відповідальності в сфері державного управління.
Навчальний курс - частина навчального матеріалу з адміністративного права, що обумовлюється моделлю фахівців, яких готує відповідний вуз. Програма навчального курсу „Адміністративне право України" формується залежно від кваліфікаційного рівня вищого навчального закладу і тих завдань, на розв'язання яких він спрямовує свою діяльність. Наприклад, у юристів з адміністративно-правовою спеціалізацією читається як основна дисципліна "Адміністративне право", так і спецкурси ("Адміністративна відповідальність", "Державна служба в Україні"), у вузах МВС України читається також курс "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ" тощо.
Система курсу "Адміністративне право". Навчальна дисципліна "Адміністративне право" складається із загальної та особливої частин. В загальній частині розглядаються теми, що розкривають предмет, систему і завдання курсу "Адміністративне право", правовий статус суб'єктів адміністративно-правових відносин, особливості адміністративно-правових норм і правовідносин, форми і методи здійснення державної виконавчої влади, забезпечення законності в державному управлінні.
18

В особливій частині розглядаються теми стосовно
адміністративно-правового регулювання управління в окремих
галузях: економіці, науці, культурі,освіті,
зовнішньополітичній діяльності, в галузі оборони і внутрішніх справ тощо.

Тема 3. Поняття, суть та принципи державного управління

Державне управління - це різновид соціального управління.
Соціальне управління - цілеспрямований, організуючий вплив на учасників спільної діяльності, який надає соціальному середовищу, а також діяльності людей організованості з метою досягнення загальних результатів відповідно до суспільних проблем.
Видами соціального управління є: державне управління, самоврядне управління (органів місцевого самоврядування), управління об'єднаннями громадян, управління у сфері виробництва, сімейне управління.
Державне управління - це підзаконна, юридично-владна діяльність органів держави виконавчо-розпорядчого характеру, що спрямована на реалізацію законів, практичне виконання завдань і функцій держави, за допомогою якої здійснюється організуючий вплив на суспільні відносини у сферах економіки, соціально-культурного і адміністративно-політичного будівництва.
Виконавча влада - термін, яким позначається одна з гілок державної влади в Україні. Цей термін почав застосовуватись замість терміну "державне управління" з початком розбудови демократичного суспільства в нашій державі. Однак не можна обмежуватись застосуванням тільки терміну "виконавча влада". Адже за змістом цей вид діяльності є державним управлінням. Державне управління
19

здійснюється за рахунок виконання відповідних функцій (прогнозування, планування, організації тощо).
Функція державного управління - основний напрям управлінської діяльності, за допомогою якого виконуються державні завдання та досягається мета, яку ставить законодавець в нормах адміністративного права.
Принципи державного управління - це керівні теоретичні ідеї, які покладені в основу формування і функціонування органів виконавчої влади. Вони поділяються на соціально-політичні та організаційні.
Соціально-політичні принципи державного
управління: верховенство права, законність, позапартійність, демократизм, науковість, гласність та врахування громадської думки.
Організаційні принципи: принцип диференціації та фіксації функцій і повноважень, який передбачає визначення компетенції кожного органу і посадової особи; принцип відповідальності в рамках компетенції; принцип поєднання галузевих, міжгалузевих і територіальних засад в управлінні; принцип поєднання лінійних і функціональних засад в управлінні; колегіальності та єдиноначальності в державному управлінні.

Тема 4. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин

Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин - це сукупність адміністративно-правових засобів, за допомогою яких справляється вплив на відносини, що виникають в процесі здійснення виконавчої влади.
До структури механізму адміністративно-правового регулювання входять такі елементи:
1) норми адміністративного права;
2) адміністративно-правові відносини;
3) акти тлумачення норм адміністративного права;
20

4) акти реалізації адміністративно-правових норм і відносин.
Адміністративно-правова норма - це обов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлено та охороняється Українською державою для організації і регулювання суспільних відносин, які виникають, розвиваються та припиняються у процесі здійснення виконавчої влади та відповідальності у сфері державного та комунального управління.
Структура адміністративно-правової норми:
- гіпотеза;
- диспозиція;
- санкція.
Гіпотеза - елемент адміністративно-правової норми, що вказує на умови, після виникнення яких правило поведінки, закріплене в нормі, набирає чинності
Диспозиція - основна частина норми, в якій викладено саме правило поведінки.
Санкція адміністративно-правової норми - це міра відповідальності у вигляді стягнення.
Норми адміністративного права класифікуються за наступними критеріями: предмет регулювання; юридичний характер припису; дія в часі; коло осіб; ступінь загальності; повнота правил поведінки; юридична сила.
За предметом регулювання адміністративно-правові норми поділяються на: організаційні;
норми, що регулюють адміністративну відповідальність;
матеріальні норми; процесуальні норми. За юридичною характеристикою адміністративно-правові норми класифікуються на:
зобов'язуючі - містять юридично-владну вимогу до виконавців здійснити відповідні дії;
21

уповноважуючі - встановлюють право суб'єкта адміністративних правовідносин на здійснення відповідних Дій;
забороняючі - передбачають юридично-владний припис, який вказує на недопустимість відповідної поведінки під страхом застосування адміністративного примусу.
За дією в часі адміністративно-правові норми поділяються на обмежені та необмежені строком дії.
За колом осіб - розподіляються на адміністративно-правові норми, які регулюють діяльність органів виконавчої влади, та ті, що встановлюють компетенцію посадових осіб, права та обов'язки державних службовців тощо.
За ступенем загальності адміністративно-правові норми класифікуються на загальні (розповсюджуються на всіх або більшість суб'єктів відносин) та спеціальні (встановлюються лише з окремих спеціальних питань).
В залежності від повноти викладення правил поведінки адміністративно-правові норми розділяються на визначені та бланкетні. Визначена норма має повно викладене правило поведінки, бланкетна - зазначає відповідне правило неповно, посилаючись на інші норми або акти.
За юридичною силою норми адміністративного права класифікуються на конституційні, норми законодавчих адміністративно-правових актів, норми, що містяться в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, відомчі норми, норми органів місцевої державної адміністрації.
Адміністративно-правові відносини - це система прав та обов'язків органів виконавчої влади, посадових осіб і службовців, громадян та інших суб'єктів, а також взаємозв'язок між ними в результаті здійснення виконавчої влади, надання державних управлінських послуг та відповідальності у сфері державного управління.
Адміністративно-правові відносини містять у собі юридичну форму державної виконавчої влади і носять організаційний характер.
22

Обов'язковим правилом для виникнення
адміністративно-правових відносин є участь у них обов'язкового суб'єкта, що наділений відповідними юридично-владними повноваженнями (орган виконавчої влади, його посадова особа).

Тема 5. Суб'єкти адміністративного права

Як відомо, адміністративні правовідносини не можуть виникнути поза суб'єктами права. Вони виникають між ними як вольові відносини. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх їх учасників, наприклад, при розгляді скарги на неправомірні дії органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, або одного з учасників (суб'єктів), наприклад, органу виконавчої влади вищого рівня по відношенню до органу цієї гілки влади нижчого рівня компетенції.
Таким чином, суб'єкти адміністративного права - це учасники правових відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні обов'язки. Для того, щоб бути суб'єктом адміністративного права, громадяни України, іноземці, особи без громадянства (апатриди), юридичні організації володіють правосуб'єктністю. В органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування правосуб'єктність знаходить свій вираз у нормативно закріпленій за ними компетенції, тобто у сукупності їх прав та обов'язків, що надаються їм законодавством для виконання відповідних функцій.
Те ж саме стосується інших юридичних осіб, підприємств, установ, організацій, які функціонують в системі адміністративно-правових відносин, використовуючи надані їм законодавством права і зобов'язання виконувати покладені законодавством на них обов'язки.
Юридичні особи, незалежно від того, на основі якої форми власності вони функціонують, можуть виступати в
23

якості суб'єктів адміністративно-правових відносин, що виникли між цією юридичною особою та іншим суб'єктом цих відносин.
Адміністративно-правові відносини можуть виникнути в системі органу виконавчої влади, а також юридичної особи (підприємства, установи, організації), що функціонує на базі державної форми власності. Тоді суб'єктами адміністративно-правових відносин можуть виступати адміністрація державного органу, підприємства, установи, організації з одного боку і працівники - з іншого.
Юридичні особи в одних випадках можуть виступати в якості суб'єктів адміністративно-правових відносин, що виникли між самою юридичною особою і іншим суб'єктом, в інших випадках відносини цього виду можуть виникнути в системі самої юридичної особи. Тоді суб'єктам адміністративно-правових відносин можуть бути адміністрація державного підприємства, установи, організації з одного боку, з іншого - працівники підприємств, структурні підрозділи юридичної особи, що функціонує на правах державної власності.
Отже, суб'єктами адміністративного права можуть виступати громадяни України, іноземці, особи без громадянства, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, адміністрація перерахованих юридичних осіб.

Тема 6. Адміністративно-правовий статус громадян України та інших фізичних осіб

Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, в тому числі громадянина України, становить комплекс її прав і обов'язків, закріплених нормами адміністративного права, а також гарантії цих прав і обов'язків.
Адміністративно-правовий статус громадян є частиною їх загального правового статусу, визначеного
24

Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, а також Законом України „Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. та іншими підзаконними актами. Відносини, які регулюються адміністративним правом, існують між відповідними суб'єктами. Для того, щоб бути суб'єктом адміністративного права, громадяни України повинні мати адміністративну правоздатність, що є основою їх адміністративно-правового статусу.
Адміністративна правоздатність громадян України -це здатність мати права, нести обов'язки адміністративно-правового характеру. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється з його смертю.
Адміністративна правоздатність - це відповідна властивість, що визнається законами держави за людьми, яких вона вважає за необхідне оголосити суб'єктами адміністративного права. Але це не проста, а юридична властивість.
Рівність прав та диференціювання обов'язків. Стаття 21 Конституції України проголошує рівність всіх людей у своїй гідності і правах, а в статті 22 цього Закону записано, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Всі люди є рівними у своїх правах, однак цей принцип розповсюджується лише на права і не стосується обов'язків. Так, у відповідності до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", дійсну військову службу зобов'язані нести лише громадяни України чоловічої статі, які досягли на момент призову 18-річного віку. Не мають відношення до військової служби також іноземці, вони не мають права і на державну службу.
Адміністративна правоздатність є невідчужуваною. Частина 2 ст. 21 Конституції України закріплює принципи непорушності прав і свобод людини і громадянина; адміністративна правоздатність, змістом якої є здатність мати права і свободи, також невідчужувана і непорушна. Громадянин не може навіть добровільно відмовитися від своєї правоздатності - така відмова не має законної сили. І лише на
25

основі вироку або постанови суду адміністративна правоздатність може бути обмежена при вчинені злочину або адміністративного проступку, наприклад, обмежується право громадянина на пересування в разі притягнення його до кримінальної відповідальності з позбавленням волі або застосування такого виду адміністративного стягнення як адміністративний арешт. Адміністративне право також встановлює окремі випадки позбавлення або обмеження деяких інших прав. Так, в особливій частині другого розділу Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлені норми, що передбачають відповідальність за окремі проступки у вигляді позбавлення прав на керування транспортним засобом або права полювання (див. ст. 130, ст. 85 КпАП України). На підставі Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" можуть застосовуватися тимчасові обмеження прав і свобод громадян, як-то: введення комендантського часу, заборона перебування в громадських місцях без спеціального дозволу, застосування особистого огляду, перевірки документів, заборона призовникам та військовозобов'язаним змінювати місце проживання без дозволу відповідного військового комісаріату тощо.
Класифікація прав та свобод громадян. Зміст адміністративної правоздатності включає сукупність юридичних можливостей набуття конкретних юридичних прав і обов'язків, які особа може мати у відповідності до закону. Він визначається Конституцією України та іншими законодавчими актами нашої держави. Аналізуючи статті розділу II Конституції України, де визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина, слід зазначити, що в залежності від внутрішнього змісту і направленості їх можна класифікувати на три групи: особисті, політичні та соціально-економічні права і свободи.
Особисті права і свободи громадянина - це можливості задоволення їх особистих потреб. До особистих прав належать право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України;
26

право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї тощо.
Політичні права і свободи громадян проявляються в їх можливостях реалізувати свої волевиявлення щодо об'єднання в політичні партії, право на збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування тощо.
Соціально-економічні права і свободи громадян також стають можливими у зв'язку з їх реалізацією, використовуючи норми адміністративного права. Це забезпечення можливості заняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю, відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і здоров'я (ст.ст. 42-49, 53 Конституції України).
Обов'язки громадян України. До змісту адміністративної правоздатності входять також і обов'язки. Це обов'язки захисту незалежності і територіальної цілісності України, відбування військової служби, шанування державних символів України, не шкодити природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, подавати щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про особистий майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом, та сплачувати податки і збори. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.ст. 65-68 Основного Закону).
Невичерпність прав і свобод фізичних осіб. Статті Конституції України про права, свободи й обов'язки людини і громадянина не є вичерпними, як це зазначено в статті 22. Це розцінюється як конституційний дозвіл закріплювати і розвивати права і обов'язки в інших правових актах, наприклад, в Законах України "Про громадянство", "Про правовий статус іноземців" тощо. Як в цивільному праві, так і в адміністративному праві в зміст правоздатності входять не самі суб'єктивні права та обов'язки, а тільки можливість їх придбання, однак цивільна правоздатність відрізняється від
27

адміністративної правоздатності засобами, що спонукають можливість виникнення того чи іншого права. Наприклад, суб'єктивне право на заняття підприємницькою діяльністю виникає лише при умові реєстрації даної особи як суб'єкта підприємницької діяльності і відповідного патенту або ліцензії. Порядок реєстрації та одержання вказаних документів регламентується нормами адміністративного права.
Реалізація суб'єктивних прав і обов'язків громадян в конституційних правових відносинах здійснюється на основі їх адміністративної дієздатності. Основою останньої, як відомо, є адміністративна правоздатність.
Адміністративна дієздатність - це здатність громадянина (або іншої фізичної особи) своїми особистими діями набувати права і обов'язки адміністративно-правового характеру та здійснювати їх. Вона виникає у повному обсязі із досягненням особою повноліття, інакше кажучи, досягненням вісімнадцятирічного віку. Поняття адміністративної дієздатності включає здатність не тільки здійснювати правомірні дії, але і нести відповідальність за свої дії.
Основна різниця між адміністративною дієздатністю і правоздатністю полягає в тому, що адміністративна дієздатність - це здатність особи своїми діями самостійно брати участь в адміністративно-правових відносинах, набувати права, створювати своїми діями обов'язки.
Дії, за допомогою яких особа намагається набути прав або створює обов'язки, можуть поділятися на правомірні і неправомірні. За допомогою власних правомірних дій громадяни України можуть набувати прав на управління справами суспільства; дотримуючись порядку, встановленого статтею 39 Конституції України, громадяни України збираються і проводять збори, мітинги, походи і демонстрації, висуваючи там вимоги з метою задоволення своїх прав.
З поняттям дієздатності тісно пов'язане поняття адміністративної деліктоздатності, під якою слід розуміти здатність особи нести передбачену законом відповідальність за вчинене адміністративне правопорушення. Адміністративна деліктоздатність (за законодавством України) наступає з 16-
28

річного віку. Тут йдеться про те, що своїми неправомірними
діями громадяни створюють для себе відповідні і часто
небажані обов'язки, обов'язки адміністративної
відповідальності за вчинене правопорушення. Так, у відповідності до вимог ч. 1 статті 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Особа, яка вчинила правопорушення, зобов'язана пояснити причини і мотиви своєї протиправної поведінки, надати відповіді на поставлені компетентною посадовою особою запитання щодо обставин правопорушення, понести негативні наслідки у вигляді адміністративного стягнення.
Правові засоби визначення адміністративно-правового статусу громадян України. Адміністративно-правовий статус громадян України визначається Конституцією України, Законом України "Про громадянство" та іншими чинними законодавчими актами і реалізується в межах встановленої законами України адміністративної правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.
Оновлення адміністративно-правового статусу громадян України під впливом адміністративної реформи. Нині адміністративно-правовий статус громадян поступово оновлюється у зв'язку з проведенням реформування даної галузі права та адміністративної реформи в цілому.
Адміністративна реформа потребує вжиття ряду конкретних заходів до вдосконалення адміністративного законодавства:
- приведення у відповідність до вимог Конституції України правоохоронного законодавства (Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного процесуального кодексу України в частині провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, Закону України "Про міліцію" в частині, що визначає права міліції на застосування примусу стосовно громадян тощо);
29

законодавче врегулювання порядку вільного пересування, вибору місця проживання в межах території України, реєстрації фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України, введення Єдиного державного реєстру цих осіб;
- законодавче врегулювання права громадян України на
отримання державних (управлінських) послуг, що надаються
органами виконавчої влади;
- законодавче визначення порядку реалізації права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, умов їх проведення, прав і обов'язків учасників масових заходів.
- удосконалення законодавства, що регулює права громадян під час звернень до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та розгляду скарг посадовими особами цих органів;
- запровадження судового адміністративно-правового захисту прав і свобод громадян України, доопрацювання проекту та прийняття в цілому Адміністративного процесуального кодексу України;
- визначення особливого адміністративно-правового статусу окремих категорій фізичних осіб (переселенців, осіб, які попросили притулку в Україні, осіб, які займаються бродяжництвом, та інших) шляхом прийняття спеціальних законів.
Іноземці та особи без громадянства. Іноземцями визнаються іноземні громадяни, тобто особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. Особами без громадянства є особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. У відповідності до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. Передбачається також, що права і свободи для іноземців можуть бути обмежені Конституцією України, законами та міжнародними
договорами.
30

Основа адміністративно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні. Такою основою є Конституція України, Закони України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 року, "Про імміграцію" від 7 червня 2001 року, "Про біженців" від 21 червня 2001 p., Правила в'їзду іноземців в Україні, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074, Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1998 р. № 1238, тощо.
Принцип рівності іноземців в Україні. Іноземці є рівними перед законами України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статті, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.
Постійне та тимчасове перебування іноземців в Україні. Іноземці можуть перебувати в Україні постійно або тимчасово. Для постійного проживання іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну. На визначений термін вони можуть прибути в Україну для працевлаштування. У визначеному законом порядку іноземці можуть тимчасово перебувати на території України і з іншою метою.
Підстави постійного проживання в Україні іноземців. Іноземець має право на імміграцію на постійне місце проживання в Україні, якщо він має в Україні законне джерело існування, перебуває в близьких родинних відносинах з громадянами України, перебуває на утриманні громадянина України або має на своєму утриманні громадянина України та
31

в інших встановлених Законом України „Про імміграцію" випадках.
Тимчасове перебування в Україні Іноземці, які перебувають в Україні на інших законних підставах, відмінних від тих, що дають їм право проживати постійно, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, визначеному Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, в термін не більше трьох робочих днів зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.
Документи іноземців, які засвідчують їх особу в Україні. Іноземці та особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні, проживають на її території на підставі виданих їм посвідок на постійне проживання. Якщо ці особи приїхали з метою працевлаштування на визначений термін, тоді вони отримують посвідку на тимчасове проживання, а у випадках тимчасового прибуття в Україну з інших підстав -проживають за своїми відповідним чином зареєстрованими національними паспортами.
Медична допомога іноземцям. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, у відповідності до положень Закону України "Про правовий статус іноземців", мають право користуватись медичною допомогою нарівні з громадянами України. Однак всім іншим іноземцям медична допомога надається в особливому порядку. Так, іноземці, що прибули в Україну тимчасово, для отримання екстреної медичної допомоги повинні мати відповідний страховий поліс. Якщо не укладено відповідного міжнародного договору з країною, громадянином якої є іноземець, що тимчасово перебуває в Україні, медична допомога йому надається на платній основі.
Особливості прийому іноземців на навчання у навчальні заклади України. У відповідності до Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів, прийом іноземців на навчання
32

здійснюється вищими навчальними закладами, які мають дозвіл (ліцензію) на проведення відповідної освітньої діяльності. Прийом іноземців на навчання здійснюється на підставі міжнародних договорів України, загальнодержавних програм, договорів, укладених вищим навчальними закладами з юридичними та фізичними особами. Крім документів, необхідних для зарахування до вузу на навчання громадян України, іноземці, що прибули в Україну на навчання, подають також до вищих навчальних закладів документ про відсутність ВІЛ-інфекції (якщо інше не передбачено міжнародними договорами України), страховий поліс для отримання екстреної медичної допомоги (крім іноземців, що прибули з країн, з якими укладено угоди про безоплатне надання екстреної медичної допомоги), зворотній квиток з відкритою датою повернення на батьківщину терміном до одного року.
Імміграція - прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Квота імміграції - гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року.
Міграційний процес - переїзд з одного населеного пункту до іншого, з однієї держави до іншої, з метою постійного облаштування і працевлаштування.
Імміграційний процес - це процес переміщення людей з однієї країни до іншої. Він забезпечується державою передусім матеріально, а також шляхом створення певного правового імміграційного режиму. Це такий правовий режим, відповідно до якого особа отримує не тільки право в'їзду на територію країни (у нашому випадку - України), але і право на перебування у нашій державі, з'являються правові зв'язки між
33

особою, що іммігрувала в Україну, і державою Україна. Складовою цього режиму є адміністративно-правовий режим біженців. Законодавство про біженців також регулює певні відносини імміграційного процесу.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Строки звернення за набуттям статусу біженця. Особи, які мають намір набути статус біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця. Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України.
Умови, за яких статус біженця не надається. Статус біженця не надається особі: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; що вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця,
34

якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що притискання, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні; тій, що до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні, за винятком дітей, розлучених з сім'ями, а також осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, їх нащадків (дітей, онуків).
Заява на оформлення документів щодо надання статусу біженця. Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Попередній розгляд заяв. Орган міграційної служби, до якого надійшла заява іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання особою заяви про надання їй статусу біженця, протягом трьох робочих днів з дня її реєстрації проводить співбесіду із заявником, оцінює наведені ним в анкеті відомості, інші документи і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено
35

керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Права та обов'язки особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на:
- тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України;
- проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців;
- правову допомогу.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язана:
- подати до відповідного органу міграційної служби
відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання
статусу біженця;
- у разі одержання направлення органу міграційної
служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання
і протягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному
органі спеціально уповноваженого центрального органу
виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних
осіб;
- проходити медичне обстеження на вимогу органів
міграційної служби;
- з'являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк;
- повідомляти органу міграційної служби, до якого було подано заяву,' про свої виїзди за межі території адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження цього органу.
Правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні. Особи, яким надано статус біженця в Україні, є
36

іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Права особи, якій надано статус біженця. Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:
- пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;
- працю;
- підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
- охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне
страхування;
- відпочинок;
- освіту;
- свободу світогляду і віросповідання;
направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
- володіння, користування і розпорядження своєю
власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої
діяльності;
- оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
- звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
- правову допомогу.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах. Така особа має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в
37

порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання. Вона користується іншими правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України.
Обов'язки особи, якій надано статус біженця в Україні. Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:
- повідомляти протягом десяти робочих днів органу
міграційної служби за місцем проживання про зміни
прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання,
набуття громадянства України або іншої держави, надання
притулку або дозволу на постійне проживання в іншій
державі;
- у разі зміни місця проживання і переїзду до
адміністративно-територіальної одиниці України, на яку
поширюється компетенція іншого органу міграційної служби,
знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі
міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на
облік у органі міграційної служби за новим місцем
проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі
спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої
влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;
- проходити щорічну перереєстрацію у строки,
встановлені органом міграційної служби за місцем
проживання.

Тема 7. Органи виконавчої влади як суб'єкти адміністративно-правових відносин

Орган виконавчої влади - це організаційно оформлена система, яка має визначені завдання і функції, структуру та обсяг повноважень, необхідних для здійснення державної управлінської діяльності у відповідній сфері.
Система органів виконавчої влади формується за трьома рівнями:
38

1) вищі органи виконавчої влади;
2) центральні органи галузевої, міжгалузевої та
функціональної компетенції;
3) місцеві органи виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України, відповідно до Конституції України із внесеними 8 грудня 2004 року змінами і доповненнями, є вищим органом виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.
Особливості призначення Прем'єр-міністра України. Відповідно до ст. 114 Конституції України із змінами, внесеними 8 грудня 2004 p., кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Основного Закону, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Особливості призначення членів Уряду. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Порядок призначення членів Уряду передбачено в статті 114 Конституції України, яка Законом України „Про внесення змін до Конституції України" викладена у новій редакції. Передбачений цією статтею порядок призначення буде діяти після набрання чинності вказаного вище Закону.
Міністерство України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України
39

особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Міністр має перших заступників та заступників, які належать до числа керівників відповідного міністерства.
Класифікація міністерств України.
В залежності від сфери діяльності міністерства України доцільно класифікувати на 3 групи:
1. Міністерства, що здійснюють функції у сфері
економіки:
1.1 Міністерство економіки та з питань європейської
інтеграції України;
1.2 Міністерство промислової політики України;
1.3 Міністерство фінансів України;
1.4 Міністерство палива і енергетики України;
1.5 Міністерство аграрної політики України;
1.6 Міністерство транспорту та зв'язку України;
1.7 Міністерство охорони навколишнього природного
середовища.
2. Міністерства соціально-культурної сфери:
2.1 Міністерство культури і мистецтв України;
2.2 Міністерство освіти і науки України; 2.3 Міністерство охорони здоров'я України;
2.4 Міністерство праці та соціальної політики України;
2.5 Міністерство України у справах молоді та спорту.
3. Міністерства адміністративно-політичної сфери:
3.1 Міністерство юстиції України;
3.2 Міністерство внутрішніх справ України;
3.3 Міністерство закордонних справ України;
40

3.4 Міністерство оборони України;
3.5 Міністерство України з питань надзвичайних
ситуацій.
Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його голова.
Місцеві державні адміністрації - органи, які у відповідності до ст. 118 Конституції України здійснюють виконавчу владу в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються та звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Структура органу виконавчої влади - відповідна система його внутрішніх підрозділів, розподілення між ними функцій та повноважень, їх визначене співвідношення та взаємозв'язок.
Штатний розпис (штати) органу виконавчої влади -офіційно затверджений документ, в якому у логічній послідовності перераховані структурні підрозділи із їх
41

найменуванням та кількістю посад в них (як в цілому, так і щодо кожного окремого найменування), із вказівкою посадових окладів. Розрізняють типові та індивідуальні штатні розписи. Типові штатні розписи затверджуються центральними органами виконавчої влади щодо певних видів їх територіальних органів. Індивідуальний штатний розпис встановлюється для конкретного органу виконавчої влади.
Посада в органі виконавчої влади - це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

Тема 8. Органи місцевого самоврядування як суб'єкти адміністративно-правових відносин

Органи місцевого самоврядування є суб'єктами адміністративно-правових відносин, оскільки, по-перше, вони вступають у ці відносини із органами виконавчої влади у випадку контролю з боку держави за виконанням ними функцій та завдань, по-друге, вони самі виступають суб'єктами державного управління, коли виконують делеговані законом повноваження.
Правове регулювання місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні регулюється Конституцією України, Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України від 11 липня 2001 р. "Про органи самоорганізації населення", Законом України від 15 січня 1999 р. "Про столицю України - місто-герой Київ", Законом України від 7 червня 2001 р. "Про службу в органах місцевого самоврядування" та іншими законодавчими актами.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у
42

сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста -самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України і законів України.
Здійснення місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Основні принципи місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на
принципах: народовладдя; законності; гласності;
колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування включає:
- територіальну громаду;
- сільську, селищну, міську раду;
- сільського, селищного, міського голову;
- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
- органи самоорганізації населення.
Територіальні громади. Первинним суб'єктом
місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр;
43

Ради є представницькими органами місцевого самоврядування. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та законами.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України та законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Виконавчі органи рад. Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.
Сільський, селищний, міський голова. Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста відповідно. Сільський, селищний, міський голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки в порядку,
44

визначеному законом, і здійснює свої повноваження на постійній основі.
Поняття органу самоорганізації населення. Орган самоорганізації населення є однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення. Органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.
Основними завданнями органів самоорганЬації населення є: 1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України; 2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг; 3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.
Види повноважень органів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування виконують власні (самоврядні) повноваження, а також делеговані повноваження.
Делеговані повноваження - повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.
Наприклад, у сфері соціально-економічного і культурного розвитку, планування та обліку до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:
1) власні (самоврядні) повноваження:
а) підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм;
45

б) забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів тощо;
2) делеговані повноваження:
а) розгляд і узгодження планів підприємств, установ
та організацій, що не належать до комунальної власності
відповідних територіальних громад, здійснення яких може
викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та
інші наслідки, підготовка до них висновків і внесення
пропозицій до відповідних органів;
б) статистичний облік громадян, які постійно або
тимчасово проживають на відповідній території.
В галузі бюджету, фінансів і цін до відання цих органів належать:
1) власні (самоврядні) повноваження:
а) складання проекту місцевого бюджету, подання
його на затвердження відповідної ради, забезпечення
виконання бюджету;
щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати виконання бюджету; підготовка і подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів;
б) встановлення в порядку і межах, визначених
законодавством, тарифів щодо оплати побутових,
комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються
підприємствами та організаціями комунальної власності
відповідної територіальної громади; погодження в
установленому порядку цих питань з підприємствами,
установами та організаціями, які не належать до комунальної
власності;
в) встановлення за узгодженим рішенням відповідних
рад порядку використання коштів та іншого майна, що
перебувають у спільній власності територіальних громад
тощо;
2) делеговані повноваження:
46

а) здійснення відповідно до закону контролю за
дотриманням зобов'язань щодо платежів до місцевого
бюджету на підприємствах і в організаціях незалежно від форм
власності;
б) здійснення відповідно до закону контролю за
дотриманням цін і тарифів;
в) сприяння здійсненню інвестиційної діяльності на
відповідній території.
Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Тема 9. Державна служба та державні службовці

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження (Закон України від 16 грудня 1993 року "Про державну службу").
Основні напрями державної політики у сфері державної служби:
визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби;
- проведення заходів щодо дотримання етичних норм поведінки державних службовців, викорінення корумпованості в їх діяльності;
забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції.
47

Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою створено Головне управління державної служби України.
Питання щодо функціонування державної служби в державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішується цими органами.
Класифікація державних службовців в залежності від обсягу повноважень. Державні службовці класифікуються на декілька видів:
посадові особи; керівники; спеціалісти; технічні працівники.
Відповідно до Закону України „Про державну службу", посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.
В системі посадових осіб особливе положення займають керівники (прийом на роботу, звільнення та переміщення на посадах, встановлення обсягу повноважень). Вони контролюють працю підлеглих, перевіряють та оцінюють виконання доручень, застосовують різні засоби стимулювання діяльності. Поділяються на три рівні: вищої, середньої та низової ланки. їх основне завдання - оптимальна організація трудового процесу.
Спеціалісти виконують різні функції з підготовки та реалізації управлінських рішень, планування, обліку, контролю, навчання. їх діяльність не викликає юридичних наслідків.
Технічні виконавці - допоміжний, обслуговуючий персонал.
Закон України "Про державну службу" дає більш детальну класифікацію службовців, але ця класифікація побудована в залежності від тієї чи іншої посади, яку обіймає службовець, до речі, ці посади теж класифіковано.
48

Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу.
Встановлюються такі категорії посад державних службовців:
- перша категорія - посади голів державних комітетів
та інших центральних органів державної виконавчої влади,
Постійного Представника Президента України в Республіці
Крим, голів держадміністрації в областях, містах Києві та
Севастополі, перших заступників міністрів, керівників
Секретаріату Президента України, Секретаріату Верховної
Ради України та інші прирівняні до них посади;
- друга категорія - посади заступників керівника Секретаріату Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, керівника секретаріату Кабінету Міністрів України, керівників їх структурних підрозділів, секретарів постійних комісій Верховної Ради України, Секретаріату Президента України, секретаріату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, заступників міністрів, перших заступників голів облдержадміністрацій та інші;
- третя категорія - посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Секретаріату Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і секретаріату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників голів облдержадміністрацій, голів райдержадміністрацій, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші;
четверта категорія - посади спеціалістів Секретаріату Президента України, Верховної Ради України і секретаріату Кабінету Міністрів України, заступників
49

начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб держадміністрацій та інші;
- п'ята категорія - посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників керівників управлінь, відділів, служб облдержадміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші;
- шоста категорія - посади керівників управлінь, відділів, служб районних державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб облдержадміністрацій та інші прирівняні до них посади;
- сьома категорія - посади спеціалістів районних державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші посади.
Згідно зі ст. 26 Закону України "Про державну службу", встановлено 15 рангів державних службовців, які присвоюються в залежності від категорії займаної посади: перша категорія - 3, 2, 1 ранги; друга - 5, 4, 3; третя - 7, 6, 5; четверта - 9, 8, 7; п'ята - 11, 10, 9; шоста - 13, 12, 11; сьома -15, 14, 13 ранги.
Обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:
- визнані у встановленому порядку недієздатними;
мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками;
в інших випадках, встановлених законодавством України.
Обмеження, пов'язані з проходженням державної служби.
Державний службовець не має права:
50

займатися підприємницькою діяльністю
безпосередньо чи через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконував роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг;
самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємств, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;
приймати подарунки чи послуги від фізичних і юридичних осіб у зв'язку зі своєю службовою діяльністю.
Державні службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження, пов'язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України.
Обов'язки державного службовця. Основними обов'язками державних службовців є:
додержання Конституції України та інших законодавчих актів України;
забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;
недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;
безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;
збереження державної таємниці, інформації щодо громадян, яка стала відома під час виконання обов'язків
51

державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;
постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації;
сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.
Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.
У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.
Права державних службовців. Державні службовці мають право:
користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України, за виключенням обмежень, встановлених законодавством;
брати участь у розгляданні питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;
одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;
на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;
вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;
на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;
безкоштовно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;
52

на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;
вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;
на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;
на соціальний і правовий захист відповідно до свого статусу;
захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку.
Конкретні типові обв'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції. Підстави припинення державної служби. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба, відповідно до Закону України "Про державну службу", припиняється у разі:
- порушення умов реалізації права на державну службу (ст. 4 Закону України „Про державну службу");
- недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтею 16 Закону України „Про державну службу";
- досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби;
- відставки державних службовців, які займають посади першої або другої категорії;
виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі;
- відмови державного службовця від прийняття або
порушення Присяги, передбаченої Законом України "Про
державну службу";
53

- неподання державним службовцем відомостей щодо
його доходів або подання неправдивих відомостей щодо цього.
Відставка державного службовця. Відставкою є припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмовою заявою.
Підставами для відставки є:
- принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;
- примушування державного службовця до виконання рішення державного органу чи посадової особи, яке суперечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину;
- стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).
Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов'язків і має право на звільнення в порядку, передбаченому Кодексом законів про працю України.
У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійного віку, але має достатній для призначення пенсії стаж (для чоловіків - 25, для жінок - 20 років) і відпрацював на посадах першої чи другої категорії не менш як п'ять років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням надбавок за ранг та за вислугу років до досягнення пенсійного віку.
По досягненню пенсійного віку державним службовцем, який перебуває у відставці, йому призначається пенсія як державному службовцю. У разі працевлаштування такої особи або засудження її за скоєння злочину, виплати, зазначені вище, припиняються.
54

Тема 10. Дисциплінарна відповідальність державного службовця

Службова дисципліна - це стан суспільних відносин, що характеризується додержанням державними службовцями норм законодавства та належним виконанням покладених на них службових повноважень.
Дисциплінарна відповідальність державного
службовця є різновидом юридичної відповідальності, що полягає в накладенні передбачених законом дисциплінарних стягнень на державного службовця за порушення ним службової дисципліни. Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.
Дисциплінарним проступком є протиправне порушення державним службовцем норм законодавства та покладених на нього службових повноважень.
Керівники зобов'язані своєчасно реагувати на вчинення державними службовцями дисциплінарних проступків та застосовувати до винних осіб заходи дисциплінарного стягнення.
Мета дисциплінарного стягнення. Дисциплінарне стягнення має на меті поновлення порушених державних службових відносин та уникнення негативних наслідків вчиненого правопорушення, виховання державного службовця у дусі дотримання законності, належного виконання службових повноважень, а також запобігання новим право пору шен ням.
Види дисциплінарних стягнень. Видами
дисциплінарних стягнень, що накладаються на державного службовця є:
- догана;
- затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу та підвищенні в посаді;
- попередження про неповну службову відповідність;
55

- звільнення з посади.
Попередження про неповну службову відповідність застосовується до державного службовця тільки за систематичне неналежне виконання службових повноважень або одноразове грубе порушення службової дисципліни. Звільнення державного службовця з посади застосовується у випадках, передбачених Кодексом законів про працю України та Законом України "Про державну службу".
Під час визначення виду дисциплінарних стягнень беруться до уваги характер дисциплінарного проступку, його наслідки, обставини, за яких його вчинено, попередня поведінка винної особи, її ставлення до виконання службових повноважень, стаж державної служби.
Керівник, уповноважений накладати дисциплінарні стягнення, може обмежитись усним зауваженням за вчинення державним службовцем незначного дисциплінарного проступку. Застосування дисциплінарних стягнень здійснюється керівником на підставі норм адміністративного права, що регулюють правила провадження у справах про дисциплінарні проступки державного службовця.
Завданнями провадження у справах про дисциплінарні проступки державного службовця є: своєчасне і всебічне з'ясування, згідно із законодавством, обставин вчинення дисциплінарного проступку, виявлення причин та умов, що призводять до порушень службової дисципліни, незабезпечення належного виконання державним службовцем своїх повноважень.
Стадії проваджень у справах про дисциплінарні правопорушення. Провадження в справах про дисциплінарні правопорушення має певні стадії. До них відносяться: порушення дисциплінарної справи, службове розслідування, прийняття рішення, оскарження рішення про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності, виконання рішення.
Дисциплінарна справа (справа про дисциплінарний
проступок) порушується рішенням керівника,
уповноваженого накладати дисциплінарні стягнення.
56

Матеріали дисциплінарної справи містять:
- рішення керівника про порушення дисциплінарної
справи;
- письмове пояснення державного службовця щодо своїх
протиправних діянь;
письмове пояснення керівника структурного підрозділу, в якому працює державний службовець;
- письмові пояснення інших осіб, причетних до справи;
- висновок (акт) дисциплінарної комісії про результати службового розслідування у випадках, коли таке розслідування передбачено законодавством;
- подання керівника структурного підрозділу, в якому
працює державний службовець, з пропозиціями щодо
накладення дисциплінарного стягнення;
- рішення керівника про притягнення державного
службовця до дисциплінарної відповідальності;
- інші матеріали у справі.
Підготовка матеріалів дисциплінарної справи для їх розгляду керівником, уповноваженим накладати дисциплінарні стягнення, здійснюється керівником структурного підрозділу, в якому працює державний службовець, за участю відділу (управління) кадрів відповідного державного органу.
Проведення службового розслідування. Стосовно діяння державного службовця може бути проведене службове розслідування. Воно проводиться за рішенням керівника державного органу:
у разі невиконання державним службовцем повноважень, що призвело до людських жертв або заподіяння значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян;
- на вимогу державного службовця щодо проведення службового розслідування з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри;
- у випадку розголошення державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом, а також за втрату носіїв такої інформації.
57

Рішенням керівника державного органу для проведення службового розслідування створюється дисциплінарна комісія, визначаються мета і строк проведення службового розслідування.
Строк службового розслідування не може перевищувати двох місяців. На час розслідування державний службовець може бути відсторонений від виконання службових обов'язків із збереженням на цей час заробітної плати. Державний службовець, стосовно якого проводиться службове розслідування, має право у будь-який момент узяти в ньому участь, давати пояснення, робити заяви, подавати відповідні документи і порушувати клопотання про витребування і залучення нових документів, вимагати додаткового вивчення пояснень причетних осіб.
Зміст акта за результатами службового розслідування. За результатами службового розслідування дисциплінарна комісія складає акт, у якому зазначаються: підстави проведення службового розслідування, посада, прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, освіта, строк служби у державному органі і перебування на займаній посаді особи, стосовно якої проведено службове розслідування; висновки службового розслідування, що містять визначення обставин, які пом'якшують або обтяжують відповідальність чи знімають з державного службовця звинувачення або підозру, причин та умов, що призвели до правопорушення, вжитих або запропонованих до вжиття заходів щодо їх усунення.
Члени дисциплінарної комісії мають право викласти окрему думку щодо висновків службового розслідування.
Акт службового розслідування розглядається керівником державного органу, який призначив це розслідування, в межах строку службового розслідування.
Порядок накладення дисциплінарного стягнення. Дисциплінарні стягнення накладаються керівниками у межах наданих йому повноважень.
Керівник державного органу має право розглядати дисциплінарні справи стосовно державних службовців і
58

накладати дисциплінарні стягнення, передбачені Законом України "Про державну службу" у повному обсязі.
Керівник структурного підрозділу має право розглядати дисциплінарні справи і накладати дисциплінарні стягнення в межах повноважень, наданих йому керівником державного органу.
Перед накладенням дисциплінарного стягнення керівник державного органу повинен витребувати від державного службовця, який притягається до дисциплінарної відповідальності, письмове пояснення. У разі відмови державного службовця дати письмове пояснення, це зазначається в поясненні керівника структурного підрозділу, в якому працює державний службовець.
Права державного службовця, який притягається до дисциплінарної відповідальності. Державний службовець, який притягається до дисциплінарної відповідальності, має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, надавати докази, заявляти клопотання. Дисциплінарне стягнення на державного службовця може бути накладене не пізніше двох місяців з дня вчинення дисциплінарного проступку, а у випадках проведення службового розслідування - десяти днів після його закінчення, не враховуючи часу звільнення державного службовця від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням у відпустці.
Рішення про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності. Розглянувши справу про дисциплінарний проступок, керівник, уповноважений накладати дисциплінарне стягнення, приймає рішення.
Рішення про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності повинно містити найменування державного органу, дату розгляду справи, відомості про особу, щодо якої розглядається справа, виклад обставин, з'ясованих у результаті службового розслідування і розгляду справи, посилання на положення нормативного акта або посадової інструкції, які були порушені; визначення одного з передбачених Кодексом законів про працю України
59

та Законом України "Про державну службу" видів дисциплінарних стягнень.
Якщо під час розгляду справи у діянні державного службовця не виявлено складу дисциплінарного проступку, керівник приймає рішення про закриття дисциплінарної справи.
Рішення в дисциплінарній справі підписується керівником, уповноваженим накладати дисциплінарне стягнення, і зберігається за місцем роботи державного службовця.
Керівник, який перевищив надані йому права щодо притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності або застосував вид дисциплінарних стягнень, не передбачений Законом України "Про державну службу" та Кодексом законів про працю України, несе за це дисциплінарну відповідальність, а накладене ним стягнення вважається нечинним.
Рішення керівника про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено в органах виконавчої влади.
Скарга на рішення про дисциплінарне стягнення. Подання скарги на рішення про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності призупиняє виконання цього рішення.
Скарга на рішення керівника структурного підрозділу про накладення дисциплінарного стягнення подається державним службовцем керівнику державного органу.
Скарга на рішення керівника державного органу може бути подана державним службовцем вищій за посадою особі, якій керівник цього органу підпорядкований. Оскарження вищій за посадою особі рішення керівника про притягнення до дисциплінарної відповідальності не обмежує права державного службовця подати скаргу до суду у встановленому чинним законодавством порядку.
Скаргу на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути подано протягом місяця з дня
60

ознайомлення з ним державного службовця, що притягається до дисциплінарної відповідальності.
Розгляд скарги державного службовця здійснюється невідкладно, а у випадках, які потребують додаткового вивчення дисциплінарної справи, - у строк до тридцяти днів з дня надходження скарги.
Розглядаючи скаргу на рішення про притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності, керівник державного органу перевіряє законність та обгрунтованість рішення у дисциплінарній справі та приймає одне з таких рішень:
1) скасовує попереднє рішення повністю або в окремій
його частині та закриває дисциплінарну справу;
2) змінює вид дисциплінарного стягнення в межах,
передбачених Кодексом законів про працю України та
Законом України "Про державну службу";
3) залишає попереднє рішення без змін, а скаргу - без
задоволення.
Копія рішення за скаргою державного службовця вручається йому протягом трьох днів з дня реєстрації в установленому законодавством порядку.
Контроль щодо виконання рішення за скаргою державного службовця покладається на керівника, який прийняв це рішення.

Тема 11. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративно-правових відносин

Правове регулювання організації і діяльності
об'єднань громадян. Організація і діяльність об'єднань
громадян регулюється Законами України „Про об'єднання
громадян" від 16.06.1992 p., „Про політичні партії в Україні"
від 05.04.2001 p., „Про свободу совісті і релігійні організації-"
від 23.04.1991 p., „Про професійні спілки, їх права та гарантії
діяльності" від 05.06.2003 p., „Про професійних творчих
61

працівників та творчі спілки" від 07.10.1997 р. та іншими актами законодавства.
Об'єднання громадян - добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (Закон України "Про об'єднання громадян").
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Створення політичної партії. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з'їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.
Громадська організація - об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Статутні документи об'єднань громадян. Об'єднання громадян діє на основі статуту або положення (далі -статутний документ).
Статутний документ об'єднання громадян повинен містити:
- назву об'єднання громадян (повну, а також скорочену відповідно до частини третьої статті 12-1 Закону України "Про об'єднання громадян"), його статус та юридичну адресу;
- мету та завдання об'єднання громадян;
- умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;
- права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;
62

- порядок утворення і діяльності статутних органів
об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;
- джерела надходження і порядок використання коштів
та іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю,
здійснення господарської та іншої комерційної діяльності,
необхідної для виконання статутних завдань;
- порядок внесення змін і доповнень до статутного
документа об'єднання;
- - порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.
У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян.
Статутний документ об'єднання громадян не повинен суперечити законодавству України.
Статус об'єднання громадян. Об'єднання громадян утворюються і діють із:
- всеукраїнським статусом - це об'єднання, діяльність
яких поширюється на всю територію України у більшості її
областей;
- міжнародним статусом - міжнародна громадська організація поширює свою діяльність на територію України і хоча б однієї іншої держави;
- місцевим статусом - місцеве об'єднання поширює свою діяльність на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.
Політичні партії створюються лише із всеукраїнським статусом.
Легалізація об'єднання громадян може бути здійснена шляхом реєстрації або повідомлення про заснування.
Реєстрація здійснюється Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних та міських рад.
Для реєстрації об'єднання громадян засновники подають заяву. До заяви додаються: статут, протокол установчого з'їзду або конференції чи загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві
63

осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Термін розгляду заяви про реєстрацію - 2 місяці. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк.
Види стягнень, що накладаються на об'єднання громадян: попередження, штраф, тимчасова заборона окремих видів діяльності та всієї діяльності, примусовий розпуск (ліквідація).

Тема 12. Форми здійснення державного управління

Під формою здійснення державного управління маються на увазі однорідні за своїм характером та правовою природою групи адміністративних дій, що мають зовнішній вираз, за допомогою яких забезпечується управління економікою, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.
Основні форми адміністративної діяльності залежно від їх призначення можна поділити на такі групи:
видання актів органів державної виконавчої влади; укладення договорів; інші юридично значущі дії.
Адміністративні акти - це прийняті в процесі виконавчої діяльності, на основі та з метою виконання законів України, однобічні владні рішення, які спрямовані на встановлення, зміну чи припинення конкретних правовідносин або такі, що мають обов'язкові для підлеглих органів та співробітників органів виконавчої влади норми, з метою організації і практичного здійснення управління в різних сферах.
Для того, щоб краще вивчити особливості актів органів державної виконавчої влади, доцільно здійснити їх класифікацію. Це можна зробити на основі таких критеріїв, як
64

сфера їх застосування, юридичні властивості, форми видання та назва.
За сферою застосування адміністративні акти поділяються на внутрішні організаційні та зовнішні.
Внутрішні організаційні акти звернені до підлеглих за службою апаратів та співробітників. Вони покликані забезпечити регулювання діяльності тієї або іншої служби, тих чи інших співробітників цих органів.
Зовнішні акти спрямовані за межі апарату органів управління, адресовані громадянам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам, які не є підлеглими цим органам. Вони видаються за чітко визначеним законодавством колом питань.
За юридичними властивостями адміністративні акти поділяються на індивідуальні та нормативні.
Акти індивідуального призначення - це основний вид актів органів державної виконавчої влади. До них належать такі, в яких є приписи, адресовані персонально визначеному суб'єкту, вони розраховані на одноразове виконання.
Нормативні акти в органах (за винятком органів державної виконавчої влади загальної компетенції), як правило, видаються стосовно внутрішніх організаційних питань та завжди адресуються співробітникам цих органів. У них встановлюються правила службової діяльності, вони розраховані на неодноразове виконання.
За формою видання адміністративні акти органів державної виконавчої влади поділяються на письмові та усні.
Для більшості з них властива письмова форма, оскільки вона дає можливість повніше сформулювати волевиявлення.
Акти органів державної виконавчої влади поділяються за назвою на укази, постанови, рішення, накази, статути, настанови, інструкції.
Укази - нормативні та індивідуальні акти, що видаються Президентом України, мають найвищу юридичну силу серед актів державної виконавчої влади та є обов'язковими до виконання всіма суб'єктами адміністративно-правових відносин. Укази Президента набувають чинності з дня їх
65

підписання, якщо інше не передбачено у самому указі. Офіційним виданням, в якому публікуються укази Президента, є газета "Урядовий кур'єр".
Постанови - акти органів державної виконавчої влади, що мають два призначення:
1. Постанова - правовий акт вищого або центрального
колегіального органу державної виконавчої влади, що
прийнятий у колегіальному порядку, наприклад, постанова
Кабінету Міністрів України.
2. Постанова, яка видається органами державної
виконавчої влади як індивідуальний акт, що приймається для
здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності, тобто
при вирішенні питань щодо притягнення громадян та
посадових осіб до адміністративної відповідальності.
Рішення - нормативний або індивідуальний акт, що видається місцевою державною адміністрацією при вирішенні питань державного управління в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Накази - це акти адміністративної діяльності, які звернені до підлеглих підрозділів та співробітників і мають у своєму змісті приписи з метою організації роботи апарату органу. Є також накази, що тлумачать законодавчі акти або постанови уряду для забезпечення широкого розуміння службовцями змісту цих правових документів.
Статути - це нормативні акти, на основі яких здійснюється окрема лінія діяльності органів управління. Наприклад, Статут патрульно-постової служби міліції регулює діяльність всієї патрульно-постової служби міліції України, відповідного органу внутрішніх справ, підрозділів цієї служби, зон, дільниць і навіть окремих видів нарядів міліції.
Настанова - окремий нормативний акт, який відрізняється від інших адміністративно-правових джерел тим, що його норми містять не тільки правила поведінки, а й вказівки навчального характеру.
Інструкція - це нормативний акт, в якому в систематизованому вигляді викладені правила, що визначають порядок застосування норм законодавства, указів Президента
66

та постанов уряду України, порядок діяльності окремих служб та підрозділів, а також службовців органів.
Адміністративний договір - це укладені між рівними за юридичним статусом сторонами угоди щодо передачі повноважень управління відповідними об'єктами чи здійснення владних дій, що передбачені в законі.
Інші юридично значущі дії. До інших юридично
значущих дій органів належать такі дії, які згідно з законом,
указом Президента, постановою уряду або іншим
адміністративно-правовим актом безпосередньо створюють
нові юридичні положення, змінюють існуючі правові
відносини або виступають як необхідна умова для настання
правових наслідків. Сюди відносяться такі
внутрішньосистемні організаційні дії, як прийняття присяги, атестування працівників тощо.
Форми управління, що не врегульовані адміністративним правом - це проведення організаційних заходів та здійснення організаційно-технічних дій.

Тема 13. Методи державного управління

Методи державного управління - це способи цілеспрямованого впливу на поведінку громадян, а також діяльність підприємств і організацій, органів, служб та службовців апарату державної виконавчої влади в інтересах забезпечення оптимального рівня виконання вимог законодавства.
Серед методів державного управління можна назвати: реєстрацію; ліцензування; квотування; переконання; примус. Реєстрація - це легалізація організації суб'єктів підприємницької діяльності, політичних партій, інших
67

об'єднань громадян шляхом перевірки відповідності цих суб'єктів адміністративно-правових відносин вимогам норм права та видачі їм реєстраційного свідоцтва, патенту або іншого документа, що підтверджує їх легалізацію. Реєстрація також здійснюється в порядку проведення дозвільної системи: реєстрація зброї, вибухових речовин, відповідних об'єктів.
Законом України від 11 грудня 2003 р. „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання" також запроваджена реєстрація фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства).
Ліцензування - видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дубліката ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, (ст. 4 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
Квотування - це нормування відповідних матеріальних цінностей, що підлягають відчуженню для реалізації. Часто застосовується при вивозі сировини або товарів за кордон.
Переконання є пріоритетним методом здійснення виконавчої влади, особливо в сфері охорони громадського порядку. Найбільш поширеними формами використання методу переконання є:
проведення систематичної роз'яснювальної роботи про норми адміністративно-правових актів;
інформування населення про стан охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю;
організаційна робота з формуваннями
громадськості;
Адміністративний примус - це метод вольового забезпечення відповідно правовій нормі поведінки громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів впливу, врегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою досягнення відповідного порядку,
68

припинення та попередження правопорушень, притягнення до відповідальності правопорушників.
Адміністративний примус - поняття родове. Залежно від мети призначення всі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні однопорядкові групи. Останніми роками фахівцями з адміністративного права запропонована тричленна класифікація цих заходів:
1) адміністративно-попереджувальні заходи;
2) заходи адміністративного припинення та
забезпечення адміністративного провадження;
3) адміністративні стягнення.
Перевірка документів. Одним з найбільш поширених засобів адміністративного попередження є перевірка документів. У відповідності до п. 2 ст. 11 Закону України „Про міліцію", співробітники міліції при підозрі у вчиненні правопорушення мають право перевіряти у громадян документи, що засвідчують їх особу, а також інші документи, які необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, відносно яких міліція має повноваження контролю або нагляду.
Особливим видом перевірки документів є перевірка працівниками Державтоінспекції у водіїв автотранспортних засобів посвідчень водія, дорожніх листів тощо. Перевірка документів здійснюється також співробітниками Державної служби охорони на право вивезення продукції з об'єктів, що охороняються.
Відвідування. Наступним адміністративним заходом попередження є відвідування підприємств, установ та організацій, житлових та інших приміщень громадян, а також їх земельних ділянок. Цей захід передбачений пунктами 15 та 21 ст. 11 Закону України „Про міліцію". Але вхід на цю територію або до приміщення можливий лише в окремих випадках. Так, у відповідності до п. 15 названої статті, міліція має право безперешкодно і в будь-який час доби входити на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, у тому числі митниці, та оглядати їх з метою припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні
69

злочину, при стихійному лихові та інших надзвичайних обставинах. На таких самих підставах міліція може входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень громадян. Міліція має також право відвідувати підприємства, установи і організації для виконання контрольних і профілактичних функцій щодо забезпечення безпеки дорожнього руху (п. 21 ст. 11 Закону України „Про міліцію").
Організація медичного огляду водіїв.
Попереджувальними заходами адміністративно-правового характеру є організація співробітниками Державтоінспекції медичного огляду водіїв для виявлення порушень правил дорожнього руху у вигляді керування транспортними засобами в стані сп'яніння; огляд виробничих складських та інших службових приміщень і територій з метою перевірки охорони державного та колективного майна, додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню; обмеження або заборона руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів. Цей захід застосовується лише у випадках, що передбачені п. 21 ст. 11 (затримання злочинця, аварії та інші обставини, що загрожують життю і здоров'ю людей).
Заходи адміністративного припинення та забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Цю групу заходів доцільно розділити на дві групи: 1) передбачені в Кодексі України про адміністративні правопорушення; 2) передбачені в Законі України „Про міліцію" та інших нормативних актах.
У відповідності до ст. 260 КпАП України, у випадках, визначених законодавчими актами, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпані інші заходи впливу, встановлення особи правопорушника, складення протоколу про адміністративне порушення в разі неможливості його складення на місці протиправного вчинку і якщо складення його є обов'язковим для забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ та виконання постанов по справах про адміністративні порушення, передбачено: адміністративне затримання особи, особистий
70

огляд, огляд речей і вилучення речей та документів, відсторонення водіїв від керування транспортними засобами.
Адміністративне затримання. Ст. 261 КпАП України регламентує порядок адміністративного затримання, а саме: про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складання, посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, що склала протокол, відомості про особу затриманого, час і мотиви затримання. Протокол підписується службовою особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмови затриманого від підписання протоколу в ньому робиться про це запис. На прохання особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, про місце її перебування повідомляються родичі, адміністрація за місцем роботи або навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб, які їх замінюють, обов'язкове. Відповідно до ст. 271 КпАП України у розгляді справи про адміністративне правопорушення може брати участь захисник, який має право знайомитися з матеріалами справи; порушувати клопотання за дорученням особи, яка його запросила, від її імені приносити скарги на рішення органу, який розглядає справу.
Строк адміністративного затримання.
Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більше трьох годин. Але в цій же статті передбачені винятки з загального правила. Наприклад, передбачено, що особи, які вчинили злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, народного дружинника, а також військовослужбовця чи їх образу, публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції, дрібне хуліганство, можуть бути затримані до розгляду справи суддею або начальником (заступником начальника) органу внутрішніх справ. Строк адміністративного затримання обчислюється з моменту доставлення порушника для складення протоколу. Але у випадках, коли особа знаходиться в стані сп'яніння, законодавець передбачає, що строк адміністративного затримання починається після її витвереження. Такий
71

порядок передбачений і відносно осіб, які, наприклад, виявили неповагу до суду та у деяких інших випадках, передбачених КпАП України.
Особистий огляд та огляд речей. Відповідно до ст. 264 КпАП України дозволяється провадити особистий огляд та огляд речей. Ці процесуальні дії компетентні провадити уповноважені на те службові особи органів внутрішніх справ, воєнізована охорона. На об'єктах, що охороняються, ці дії можуть здійснювати представники державної служби охорони. Законодавець передбачає деякі правила проведення особистого огляду і огляду речей. Особистий огляд може провадитись уповноваженою на те особою однієї статі з тим, кого оглядають, у присутності двох понятих тієї ж статі. Огляд речей, ручної поклажі, багажу, знарядь полювання і лову риби, добутої продукції та інших предметів здійснюється, як правило, у присутності особи, у власності (володінні) якої вони перебувають. У невідкладних випадках зазначені речі, предмети може бути піддано огляду з участю двох понятих під час відсутності власника або володільця. Міліція має право також проводити огляд транспортних засобів. Про особистий огляд, огляд речей складається протокол або про це робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення або в протоколі про адміністративне затримання.
Вилучення речей і документів. Речі і документи, що є знаряддям або безпосереднім об'єктом правопорушення, виявлені під час затримання, особистого огляду або огляду речей, вилучаються компетентними службовими особами органів внутрішніх справ або державної служби охорони. Вилучені речі і документи зберігаються до розгляду справи про адміністративне правопорушення в органі внутрішніх справ, а після розгляду справи, залежно від його результатів, їх у встановленому порядку конфіскують або повертають володільцеві, або знищують, а при оплатному вилученні речей - реалізують. Вилучені державні нагороди повертаються після розгляду справи володільцеві, а якщо він невідомий, то надсилаються до Секретаріату Президента України. Міліція
72

зобов'язана після розгляду справи про адміністративне правопорушення знищити вилучений самогон, інші міцні спиртні напої домашнього вироблення та апарати для їх вироблення. При затриманні предметів контрабанди для забезпечення стягнення штрафу допускається вилучення речей (цінностей) в особи, яка вчинила контрабанду, якщо остання не має постійного місця проживання в Україні. Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення.
При вчиненні таких правопорушень, як стрільба з вогнепальної зброї в населених пунктах і у не відведених для цього місцях або з порушенням установленого порядку, порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передачі іншим особам або продажу вогнепальної зброї, її перевезення, строків реєстрації, правил взяття на облік, ухилення від її реалізації громадянами, у яких органами внутрішніх справ анульовано дозвіл на зберігання зброї і бойових припасів (ст.ст. 190-193 КпАП України), працівник міліції має право вилучити вогнепальну зброю, а також бойові припаси до розгляду справи, про що робиться запис у протоколі з зазначенням марки або моделі, калібру, серії і номера зброї, що вилучається, кількості та виду бойових припасів. В разі відмови добровільно пред'явити вогнепальну зброю і бойові припаси працівник міліції має право провести особистий огляд речей порушника. До особи, яка вчинила правопорушення під час виконання службових обов'язків (це можуть бути працівники охорони, лісники тощо), вилучення, особистий огляд і огляд речей застосовуються лише у невідкладних випадках.
При вчиненні порушення, за яке, відповідно до законодавства, може бути накладене адміністративне стягнення у вигляді позбавлення права користування транспортним засобом, річковим або маломірним судном, у водія чи судноводія вилучається посвідчення (свідоцтво, диплом) на строк винесення постанови по справі і видається тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом,
73

річковим або маломірним судном, про що робиться запис у протоколі про правопорушення.
У випадку таких правопорушень, як користування транспортним засобом без номерного знака або з номерним знаком, що не належить цьому засобу або не відповідає вимогам стандарту, або з умисно прихованим номерним знаком, керування транспортними засобами в стані сп'яніння, ухилення від проходження огляду на стан сп'яніння, працівник Державної автомобільної інспекції вилучає номерні знаки транспортного засобу або затримує транспортний засіб і доставляє його для тимчасового зберігання на спеціальному майданчику чи стоянці до усунення порушення. При цьому робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення і про огляд транспортного засобу.
Відсторонення від керування транспортними засобами. Водії, судноводії та інші особи, які керують транспортними засобами, річковими і маломірними суднами і відносно яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп'яніння, на підставі ст. 266 КпАП України підлягають відстороненню від керування цими транспортними засобами або суднами та оглядові на стан сп'яніння.
Заходи адміністративного припинення, що передбачені Законом „Про міліцію" (зі змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2005 p.). Вказаний закон дозволяє:
- затримувати і тримати в приймальнику-розподільнику осіб, що займаються бродяжництвом, з санкції прокурора;
- затримувати на строк до трьох діб осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії;
- затримувати на строк до 24 годин осіб, які мають
ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з
цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, з метою
передачі їх в лікувальні заклади;
- затримувати не більш як на вісім годин неповнолітніх
віком до 16 років, які залишилися без опікування, для
передачі їх законним представникам або влаштування у
74

встановленому порядку, а також утримувати в приймальниках-розподільниках неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння;
- осіб, які перебували в громадських місцях у стані
сп'яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і
громадську мораль або якщо вони втратили здатність
самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим
або собі, - до передачі їх в спеціальні медичні заклади або
для доставки до місця проживання, а за відсутності таких -
до їх витвереження.
Офіційне застереження. Компетентні особи органів внутрішніх справ мають право виносити офіційне застереження особам, що систематично порушують порядок, про недопустимість протиправної поведінки.
Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю.
Застосування заходів фЬичного впливу. Для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків, міліція має право застосовувати прийоми рукопашного бою, наручники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття Приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати у таких випадках собак.
Застосування заходів фЬичного впливу. Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, яка здійснюється із застосуванням сили щодо працівників міліції або інших осіб, якщо інші способи були застосовані, але не забезпечили виконання покладених на неї обов'язків.
Підстави застосування спеціальних заходів. Стаття 14 Закону України „Про міліцію" дає перелік підстав, коли застосовуються спеціальні засоби:
- для захисту громадян і самозахисту від нападу та
інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;
75

- для припинення масових безладь і групових порушень громадського порядку;
- для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення ;
- для затримання і доставлення до міліції або іншого службового приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання та утримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;
- для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;
- для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю;
- для визволення заручників.
Умови і межі застосування заходів фЬичного впливу. Закон зазначає умови і встановлює межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використати, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров'ю громадян чи працівників міліції.
Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров'ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.
76

У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків, і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим у найкоротший строк.
Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.
Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї працівник міліції зобов'язаний негайно письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.
Перевищення повноважень по застосуванню сили, у тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Застосування вогнепальної зброї. Стаття 15 Закону України „Про міліцію" встановила порядок застосування вогнепальної зброї. Зброя застосовується лише як крайній захід у таких випадках:
- для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров'ю, а також для звільнення заручників;
- для відбиття групового або збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека;
- для відбиття нападу на об'єкти, що охороняються, конвої, житлові приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;
- для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;
- для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника міліції;
77

- для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров'ю громадян або працівника міліції.
Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи.
Інші випадки застосування зброї. Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян або працівника міліції. Якщо працівник міліції вважає, що в ситуації, яка склалася, можуть виникнути підстави для застосування зброї, він має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність. Спроби особи, яка затримується працівником міліції з оголеною вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань чи доторкнутися до його зброї, дають останньому право застосовувати вогнепальну зброю.
Унормування порядку застосування спецзаходів. Порядок застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні встановлений спеціальними Правилами, що затверджені Постановою Уряду України 27 лютого 1991 р. № 49 та Правилами застосування спеціальних засобів військовослужбовцями Військової служби правопорядку у Збройних Силах України під час здійснення службових обов'язків, які затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 83.
Адміністративні стягнення та порядок їх застосування буде розглянуто при розкритті понять та категорій теми „Адміністративна відповідальність".

Тема 14. Адміністративний нагляд міліції

Адміністративний нагляд міліції - це систематичне спостереження за точним і неухильним додержанням
78

посадовими особами та громадянами правил та застосування норм, що охороняють життя, здоров'я, права та свободи громадян, регулюють громадський порядок і безпеку з метою попередження, припинення порушень цих правил, виявлення порушників та притягнення їх до адміністративної відповідальності, застосування до них заходів громадського впливу.
Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі - це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюється органами внутрішніх справ.
Поняття осіб, до яких застосовується адміннагляд. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 01.12.1994 р. визначив коло осіб, відносно яких застосовується такий адміністративний нагляд, тому що цей захід є суворо індивідуальним. До Закону внесені зміни, і перелік осіб, до яких він застосовується, тепер починається із літери "б". Він встановлюється щодо повнолітніх осіб:
б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі або
особливо тяжкі злочини або засуджених два і більше рази до
позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування
покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають
стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для
суспільства (підставою для встановлення адміністративного
нагляду в цьому випадку є матеріали, що свідчать про вперте
небажання стати на шлях виправлення та залучення до чесного
трудового життя в період відбування покарання);
в) у пункті "в" Закону України "Про адміністративний
нагляд..." значаться ті ж особи, що й у пункті "б", але
підставою для встановлення нагляду є факти систематичного
порушення особою громадського порядку після відбування
покарання, незважаючи на попередження органу внутрішніх
справ, систематичного порушення громадського порядку і
прав інших громадян, вчинення інших правопорушень;
79

г) засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.
За особами, що вказані в п.п. "б" і "г", адміністративний нагдяд встановлюється при звільненні їх з місць позбавлення волі. Категорія осіб, що зазначена в п. "в" Закону України "Про адміністративний нагляд...", береться під адміністративний нагляд за місцем проживання.
Обов'язковим правилом для взяття особи під адміністративний нагляд є те, що особа, відносно якої він застосовується, повинна досягти повноліття.
Термін адміністративного нагляду.
Адміністративний нагляд встановлюється у визначеному статтею 5 Закону України "Про адміністративний нагляд..." порядку терміном від одного року до двох років і не може перевищувати термінів, передбачених законодавством для погашення або зняття судимості. У разі, коли є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства, адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ може бути продовжено у визначеному цим Законом порядку кожного разу ще на шість місяців, але не більше терміну, передбаченого законодавством для погашення або зняття судимості. Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі постанови судді про встановлення адміністративного нагляду.
Порядок здійснення адміністративного нагляду. Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції зобов'язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припиняти їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.
80

Порядок припинення адміністративного нагляду.
Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням начальника органу внутрішніх справ:
- у разі погашення або зняття судимості з особи, яка
перебуває під наглядом;
- достроково, якщо піднаглядний перестав бути
небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за
місцем роботи і проживання.
У разі погашення або зняття судимості піднаглядний може сам подати клопотання про зняття нагляду.
Автоматичне припинення нагляду. Адміністративний нагляд автоматично припиняється:
- після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом внутрішніх справ не подано клопотання про продовження нагляду або суддя відмовив у продовженні нагляду;
- у разі засудження піднаглядного до позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання;
- у разі смерті піднаглядного.
Обов'язки піднаглядних. Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і додержувати таких правил:
- прибути у визначений виправно-трудовою установою
термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в
органі внутрішніх справ;
- з'являтися за викликом міліції у вказаний термін і
давати усні та письмові пояснення з питань, пов'язаних з
виконанням правил адміністративного нагляду;
- повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи чи проживання, а також про виїзд за межі району (міста) у службових справах;
- в разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ.
81

Обмеження дій піднаглядних. До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою суду можуть бути застосовані частково або у повному обсязі такі обмеження:
- заборона виходу з будинку (квартири) у визначений
час, який не може перевищувати восьми годин на добу;
- заборона перебування у визначених місцях району (міста);
- заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста);
- реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на
місяць.
Під час здійснення адміністративного нагляду суд за поданням начальника органу внутрішніх справ з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і поведінки може змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг вказаних обмежень,

Тема 15. Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність - інститут адміністративного права. Крім того, адміністративна відповідальність розглядається як обов'язок особи, яка вчинила адміністративний проступок, нести відповідальність за свої протиправні дії у межах встановленого законом стягнення.
Адміністративний проступок - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.
Загальний об'єкт адміністративного проступку - це всі відносини, що захищаються за допомогою норм Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ці відносини
82

врегульовані, насамперед, адміністративним правом, нормами інших галузей права, а також нормами моралі та звичаїв.
Родовий об'єкт адміністративного проступку - це група відносин, урегульованих соціальними нормами, які мають загальні родові ознаки.
Безпосередній об'єкт адміністративного проступку -це конкретні відносини, що захищаються відповідною адміністративно-правовою нормою.
Об'єктивна сторона адміністративного проступку -дія або бездіяльність, негативні наслідки, які завдані проступком, та причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.
Факультативні ознаки об'єктивної сторони адміністративного правопорушення - це спосіб, час, засоби та обставини скоєного проступку.
Суб'єктом адміністративного правопорушення є осудні фізичні особи, яким на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилось 16 років.
Суб'єктивна сторона адміністративного проступку -це внутрішня сторона проступку, психічне відношення суб'єкта правопорушення до скоєного проступку, що характеризує його волю, яка проявляється у протиправній дії, відношенні його до дії, яку він вчинив.
Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є: вина; мотив; мета правопорушення.
Вина проявляється в умислі й необережності. Умисел буває прямий і побічний. Необережність проявляється у двох формах: самовпевненості та недбалості.
Поняття адміністративного стягнення.
Адміністративне стягнення проявляється в негативних
правових наслідках неправомірної поведінки суб'єкта
адміністративного проступку, який повинен відповісти за свої
протиправні дії і понести за це визначене в законі покарання у
вигляді певних несприятливих заходів морального,
матеріального або фізичного впливу.
83

Мета адміністративного стягнення. Метою адміністративного стягнення, як це зазначено в статті 23 Кодексу України про адміністративні проступки, є виховання особи, яка вчинила адміністративний проступок, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Перелік адміністративних стягнень. Стаття 24 КпАП України дає перелік стягнень, які передбачаються в чинному законодавстві: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета; 4) конфіскація; 5) позбавлення спеціального права; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт. До іноземців та осіб без громадянства, у відповідності до частини 3 ст. 24 КпАП України та ст. 32 Закону України "Про правовий статус іноземців", може застосовуватись такий захід стягнення, як адміністративне видворення за межі України.
Характеристика адміністративних стягнень. Адміністративні стягнення характеризуються тим, що несуть в собі елементи репресивного (карального), виховного та запобіжного характеру, як це випливає зі статті 23 КпАП України. Крім того, вони мають також на меті захист громадської безпеки, власності, встановленого порядку управління та інших відносин.
Кожне стягнення - це несприятливі юридичні наслідки, це покарання за шкоду, що завдана проступком суспільним відносинам.
Класифікація адміністративних стягнень.
Передбачені в КпАП України адміністративні стягнення слід класифікувати за наступними критеріями: а) за характером впливу на особу; б) за порядком застосування; в) за дією в часі; г) за суб'єктами застосування.
Класифікація за характером впливу на особу. В юридичній літературі прийнято всі стягнення, які накладаються в адміністративно-правовому порядку, в залежності від характеру впливу поділяти на особисті, майнові та змішані особисто майнові, а також на ті, що мають тільки
84

виправно-виховний впливі, і ті, що поряд з виховним впливом виключають можливість вчинення подібних правопорушень в майбутньому даною особою.
Особисті. Ті стягнення, які спрямовано безпосередньо на особу правопорушника, прийнято називати особистими, це - попередження та адміністративний арешт.
Майнові Майновими вважаються такі стягнення: штраф, виправні роботи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також конфіскація предмета, грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення.
Особисто-майнові. В якості особисто-майнового стягнення можна вважати позбавлення спеціального права, адже через позбавлення права (наприклад, права керування транспортними засобами) держава впливає на особу, позбавляючи її як об'єктивного права наданого раніше, так і матеріальних благ, які вона могла б отримати (влаштуватися на роботу, пов'язану із керуванням транспортним засобом, або керувати транспортним засобом, що належить особі на праві приватної власності, тощо).
Стягнення виправно-виховного характеру. До адміністративних стягнень, що мають виправно-виховний вплив, відносяться: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт.
Стягнення, що виключають вчинення проступку. Оплатне вилучення предмета, конфіскація та позбавлення спеціального права відносяться до адміністративних стягнень, які створюють умови виключення можливостей вчинення даною особою відповідного виду правопорушень. Наприклад, після конфіскації зброї і бойових припасів особа не в змозі вчинити адміністративне правопорушення, передбачене статтею 174 КпАП України, а саме стрільбу з вогнепальної, холодної, метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах і не відведених для цього місцях або з порушенням встановленого порядку.
85

Стаття 25 КпАП України виділяє основні і додаткові адміністративні стягнення. Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і як додаткові адміністративні стягнення. Всі інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні.
За дією в часі відносно впливу на правопорушника стягнення можуть бути: 1) одномоментними (разовими). До них відносяться: попередження, штраф, конфіскація, оплатне вилучення предмета; 2) тривалими - арешт (до 15 діб), позбавлення прав (до 3 років), виправні роботи (до 2 місяців).
За суб'єктом застосування, адміністративні стягнення поділяються на: 1) ті, що застосовуються лише судом (суддею): конфіскація, адміністративний арешт, виправні роботи; 2) ті, що можуть застосовуватись іншими органами адміністративної юрисдикції: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, позбавлення спеціального права.
Попередження. Стаття 26 КпАП України передбачає, що попередження є заходом адміністративного стягнення, який виноситься у письмовій формі або у передбачених законодавством випадках фіксується іншим установленим способом. Як правило, попередження встановлюється за адміністративне правопорушення в санкції норми, що передбачає відповідальність за нього, як альтернатива більш серйозному стягненню і застосовується як самостійний вид стягнення за вчинення незначних правопорушень, а також до осіб, які вперше вчинили проступок, за наявності обставин, які пом'якшують відповідальність, та позитивних характеристик суб'єкта проступку.
Це переконливий, виховний вплив держави в особі органу адміністративної юрисдикції на поведінку правопорушника.
Застосування попередження як виду адміністративного стягнення оформляється постановою уповноваженого органу адміністративної юрисдикції за правилами, визначеними в статті 283 КпАП України.
86

Попередження може також фіксуватись іншим способом, встановленим законодавством. Стаття 306 КпАП України, що регулює порядок виконання постанови про винесення попередження, водночас передбачає порядок винесення адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення правопорушень, передбачених статтями 116 (порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на річковому транспорті і маломірних суднах), 116-2 (порушення правил, що забезпечують безпеку експлуатації суден на внутрішніх водних шляхах), 117 (порушення правил користування річковими і маломірними суднами), 125 (інші порушення правил дорожнього руху), частиною першою статті 127 (непокора пішоходів сигналам регулювання дорожнього руху, перехід ними проїзної частини у невстановлених місцях або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються, невиконання інших правил дорожнього руху), уповноважуючи Міністерство внутрішніх справ України або Міністерство транспорту та зв'язку України встановлювати способи оформлення такого попередження. Такою формою є фіксування в талоні попереджень порушень водіями транспортних засобів правил дорожнього руху.
Попередження як захід адміністративного стягнення слід відрізняти від попередження як заходу адміністративно-запобіжного. Незважаючи на однакову назву цих заходів та загальне призначення бути заходами адміністративного примусу, все ж вони відрізняються як за правовою природою, так і за правовими наслідками їх застосування. Адміністративне стягнення - це адекватна шкоді, яка завдана правопорушенням, оцінка, що проявляється в реагуванні не будь-якого правоохоронного органу, а уповноваженого органу адміністративної юрисдикції на проступок. Попередження -запобіжний захід - не має процесуального оформлення і пов'язаний з проявами, які не є завершеними адміністративними проступками.
Попередження як адміністративне стягнення тягне за собою відповідні правові наслідки.
87

По-перше, особа, якій винесено попередження, вважається протягом року такою, що притягувалась до адміністративної відповідальності, і це має значення особливо при її притягненні до кримінальної відповідальності за злочини, при кваліфікації яких враховується адміністративна преюдиція.
Штраф. У відповідності до статті 27 КпАП України, штраф - це грошове стягнення, що накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених Кодексом України та іншими законодавчими актами України.
Така редакція статті 27 КпАП була дана 7 лютого 1997 року Законом України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу".
До цього часу уже в цій статті визначилися граничні суми штрафів та громадян до 50 рублів, а на посадових осіб -до 100 рублів. Однак, декриміналізація деяких злочинів з переведенням їх законодавцем в розряд адміністративних проступків та поява нового законодавства, яке особливо регулювало економічні відносини, потреба їх оперативного і ефективного захисту спричинили збільшення штрафів, що накладаються в адміністративному порядку. Тому зараз у визначенні поняття штрафу законодавець не встановив граничні його розміри.
Однак, вказавши суб'єктів, на яких ці штрафи накладаються, він невиправдано звузив сферу їх застосування і породив колізії в законодавстві, оскільки в нормах законодавчих актів з окремих питань (незважаючи на визначення, яке дане в новій редакції статті 27 КпАП України) передбачив можливість застосування штрафів у відношенні юридичних осіб.
Оплатив вилучення предмета (ст. 28 КпАП України). Законодавець, передбачаючи цей вид стягнення, ставив за мету виключити володіння предметом, який перебуває у власності громадянина або іншої фізичної особи, однак володіє суб'єкт правовідносин цим предметом з порушенням встановлених
88

правил. Це стягнення може бути як основним, так і додатковим і полягає у примусовому вилученні предмету, який став знаряддям вчинення або безпосереднім предметом адміністративного правопорушення. Щоправда, законодавець передбачає оплатне вилучення тих предметів, що є безпосередніми об'єктами правопорушення. Оскільки об'єктом правопорушення предмет не може бути, ним можуть бути суспільні відносини, що складаються відносно такого предмету, тому сам предмет може тут виглядати як предмет адміністративного проступку.
Законодавець також передбачив наступну після вилучення реалізацію предмета з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації цього предмету. Порядок застосування вилучення і види предметів, які підлягають вилученню, встановлюється законодавством України. Цей вид стягнення передбачений в санкціях статей 121, 130, 133, 191, 193. Так, наприклад, ч. 2 статті 130 КпАП України передбачено, що повторне протягом року вчинення будь-якого з порушень: керування транспортними засобами в стані сп'яніння, ухилення осіб, які керують транспортними засобами, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан сп'яніння, - тягне за собою ряд стягнень, серед яких додатковим є оплатне вилучення транспортного засобу.
Частина 1 статті 191 передбачила, що порушення правил зберігання носіння або перевезення вогнепальної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду і бойових припасів громадянами, які мають дозвіл органів на зберігання зазначеної зброї, тягне за собою накладання штрафу від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з оплатним вилученням зброї і бойових приладів до неї або без такого.
Оплатне вилучення предмета відрізняється від передбачених в КпАП України „конфіскації-" та в Кодексі торгівельного мореплавства України і Законі України "Про надзвичайний стан" „реквізиції-". Конфіскація є безоплатним вилученням предмету і спрямуванням його в доход держави.
89

Реквізиція є особливим видом оплатного вилучення, який не пов'язаний із правопорушенням, це вимушений захід, який застосовується у випадках необхідності захисту життя і здоров'я громадян, ліквідації наслідків стихійного лиха тощо. Після того, як ця загроза життю і здоров'ю ліквідована, відшкодовується вартість реалізованого продовольства, вантажу, транспорту, інших засобів боротьби зі стихійним лихом або загрозою для життя громадян.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом (предметом) адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави. Конфісковано може бути лише предмет, який є в особистій власності правопорушника. Однак ст. 29 КпАП України застерігає, що це загальний підхід до конфіскації.
Адміністративна конфіскація має специфічний характер. На відміну від подібного стягнення (конфіскації, що передбачена у Кримінальному кодексі України (статті 23 та 25), за адміністративним правом можуть бути конфісковані не будь-які предмети, а лише ті з них, які безпосередньо пов'язані із вчиненням правопорушення. Конфісковано може бути лише предмет, який був знаряддям вчинення проступку або об'єктом (предметом), по відношенню до якого вчинено проступок. Часто такі предмети прямо називаються в законі. Наприклад, за повторне протягом року вчинене порушення правил зберігання, носіння, перевезення гладкоствольної зброї (ч. 2 ст. 191 КпАП України) особою, яка притягувалась за таке правопорушення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 191 цього Кодексу, зброя може бути конфіскована.
Однак слід зазначити, що положення КпАП України в частині застосування такого виду стягнення, як конфіскація не відповідали вимогам Конституції України. Вже з моменту прийняття Конституції України вони перестали бути чинними. Застосовуються положення Конституції, стаття 41 якої передбачає "ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Конфіскація майна може бути застосована виключно за
90

рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом". Таким чином, як це випливає зі ст. 41 Конституції України, конфіскація, що застосовується за нормами КпАП України, нині віднесена до компетенції суду, у зв'язку з цим стаття 221 цього нормативного акта була відповідно доповнена.
Позбавлення спеціальних прав як вид адміністративного стягнення, передбачений статтею ЗО КпАП України". В даній статті прямо вказується, яких спеціальних прав може бути позбавлена особа за вчинення адміністративного правопорушення, це - право керування транспортним засобом та право полювання. Ці об'єктивні права надаються уповноваженими державними органами громадянам України та іншим фізичним особам на основі спеціально передбачених у нормативних актах процедур за наявністю відповідних підстав (складання іспитів для перевірки знань правил дорожнього руху, уміння керувати транспортним засобом, наявності відповідних документів тощо). В разі неправомірного користування наданими правами відповідний орган (наприклад, державна автомобільна інспекція) тимчасово позбавляє цього права громадянина чи іншу фізичну особу.
Даний вид адміністративного стягнення застосовується
на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення
порядку користування цим правом. Органами,
уповноваженими застосовувати даний вид адміністративного
стягнення, є органи внутрішніх справ, які позбавляють права
на керування автомобільним транспортом, трамваями та
тролейбусами, іншими самохідними машинами, органи
річкового транспорту і державної інспекції по маломірних
суднах (щодо права керування річковими і маломірними
суднами). Права полювання позбавляють компетентні органи,
що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання.
Даний захід адміністративного стягнення може
застосовуватися за правопорушення, що передбачені статтями
85, 108, 116, 122, 123, 130 КпАП України.
91

Позбавлення спеціального права за дані правопорушення може бути застосоване не до всіх правопорушників. Позбавлення права керування транспортними засобами не може застосовуватись до осіб, які керують цими засобами в зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.
Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Встановлена в статті ЗО КпАП України заборона застосовувати даний вид стягнення до окремих категорій осіб не означає, що ці суб'єкти адміністративних проступків взагалі не підлягають адміністративній відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, за які законодавець передбачає позбавлення права. Норми адміністративно-деліктного права, які встановлюють відповідальність за проступки у вигляді позбавлення спеціального права, мають альтернативні санкції, що дозволяє застосовувати інший вид адміністративного стягнення.
Виправні роботи. Стаття 31 КпАП України передбачає виправні роботи, які застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в дохід держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).
Особливостями такого виду стягнення, як виправні роботи є наступне:
- це стягнення майнового характеру, що триває;
- відбувається тільки за місцем постійної роботи і таким чином може застосовуватися до осіб, які працюють на постійній роботі;
92

- застосовується як основне;
- під час відбування виправних робіт забороняється звільнення з роботи за власним бажанням;
- адміністрації підприємства, де відбуває правопорушник стягнення у вигляді виправних робіт, забороняється надання цій особі чергової відпустки;
- час відбування виправних робіт не зараховується до трудового стажу особи, яка притягується до адміністративної відповідальності із застосуванням цього виду стягнення;
- виправні роботи - це адміністративне стягнення, яке застосовується не до усіх без винятку правопорушників, якщо вони вчинили проступок, що передбачений тією чи іншою статтею КпАП України із зазначенням відповідного стягнення.
Це стягнення не дозволяється застосовувати:
- до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних жінок);
- до військовослужбовців та призваних на збори військовозобов'язаних;
- до осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.
Виправні роботи як адміністративне стягнення відрізняються від виправних робіт без позбавлення волі -кримінального покарання.
Вони відрізняються строками - в адміністративному праві виправні роботи призначаються на строк до двох місяців, тоді як за статтею 57 Кримінального кодексу України вони призначаються до двох років. Даний вид адміністративного стягнення застосовується за вчинення адміністративних проступків, які за ступенем шкідливості для суспільних відносин наближаються до злочинів. Це - дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст. 51 КпАП України), незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП України), дрібне хуліганство (ст. 73 КпАП України) тощо.
Адміністративний арешт (стаття 32 КпАП України). Адміністративний арешт передбачає короткострокове строком
93

до 15 діб позбавлення волі особи, яка вчинила
адміністративний проступок, котрий завдав значної шкоди
суспільним відносинам, з використанням їх на фізичних
роботах без оплати праці. Законодавець передбачив
застосування адміністративного арешту лише у випадках за
окремі види правопорушень. В діючому КпАП України
передбачено шість складів таких проступків: незаконне
виробництво, придбання, зберігання, перевезення,
пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (стаття 44); дрібне хуліганство (стаття 73); розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п'яному вигляді, вчинене особою, яка двічі протягом року піддавалась адміністративному стягненню за такі правопорушення (ч. З статті 178); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (стаття 185); порушення порядку організації і проведення зборів і демонстрацій (стаття 185-1); прояв неповаги до суду (ч. 1 статті 185-3).
Адміністративний арешт застосовується з урахуванням особливості правопорушника. В частині другій статті 32 КпАП України законодавець конкретно називає тих осіб, до яких взагалі не дозволяється застосовувати цей вид стягнення. Це -вагітні жінки; жінки, що мають дітей віком до дванадцяти років; до осіб, які не досягли вісімнадцяти років; до інвалідів першої та другої груп.
Застосування адміністративного арешту не тягне за собою судимості, зважаючи на те, що особа позбавлялась волі, не є підставою для звільнення особи з роботи. Його застосування не перериває трудового стажу. Однак заробітна плата за час відбування адміністративного арешту не виплачується.
Постанова районного або міського суду про застосування адміністративного арешту виконується негайно після її винесення. Арештовані піддаються особистому оглядові і тримаються під вартою, як вказано в статті 327
94

КпАП України, в місцях, що їх визначають органи внутрішніх справ. У відповідності до відомчих інструкцій МВС України такими місцями названі спеціальні приймальники для відбування адміністративного стягнення та ізолятори тимчасового утримання.
Трудове використання осіб, підданих адміністративному арешту, організують виконавчі органи місцевого самоврядування (виконкоми міських, районних та селищних рад).
Накладення адміністративного стягнення. Глава 4 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає основні правила накладення адміністративного стягнення. Стягнення накладається в межах установлених санкціями статей особливої частини другого розділу КпАП України або іншими чинними законодавчими актами. При накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують й обтяжують відповідальність.
Обставини, що пом'якшують відповідальність. Стаття 34 КпАП України називає обставини, що пом'якшують відповідальність за адміністративні правопорушення. Серед них наступні:
1) щире розкаяння винного;
2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;
4) вчинення правопорушення неповнолітнім;
5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.
Орган, який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом'якшуючими й обставини, не зазначені в законі.
95

Обставини, що обтяжують відповідальність.
Передбачені в статті 35 обставини, що обтяжують
відповідальність за адміністративні правопорушення, також
дають змогу органу адміністративної юрисдикції або суду
визначитись в питанні щодо міри адміністративної
відповідальності. Обставинами, що обтяжують
відповідальність, визнаються:
1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;
4) вчинення правопорушення групою осіб;
5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6) вчинення правопорушення в стані сп'яніння.
Стосовно такої обставини, як вчинення правопорушення
в стані сп'яніння, то тут треба зазначити, що законодавець надав право органу адміністративної юрисдикції не визнавати цю обставину в якості обтяжуючої в залежності від характеру адміністративного правопорушення.
Накладання стягнень при вчиненні кількох адміністративних правопорушень. Законодавець передбачає порядок накладання стягнень при вчиненні кількох адміністративних правопорушень. В статті 36 КпАП України він передбачив, що в разі вчинення однією особою двох і більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.
З цього правила зроблено виключення. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом або посадовою особою, стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути
96

приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.
Строки накладення адміністративного стягнення. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через два місяці після його вчинення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.
Строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню. Стаття 39 КпАП України також передбачає строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню. Цей строк дорівнює одному року, якщо особа протягом цього року не вчинила нового адміністративного правопорушення.
Адміністративна відповідальність юридичних осіб полягає в обов'язку юридичної особи - правопорушника понести негативні наслідки у вигляді стягнень, які від імені держави накладають посадові особи уповноважених органів.
Ознаки адміністративної відповідальності
юридичних осіб. Адміністративній відповідальності як юридичних, так і фізичних осіб притаманні такі спільні ознаки, як публічний державно-обов'язковий характер, зосередження права накладення стягнень в органах виконавчої влади (наявність органів адміністративної юрисдикції), репрезентуючий характер, особливий порядок притягнення до відповідальності, встановлення виключного переліку діянь, за які накладаються стягнення, та відповідальності за них перед законом.
Нормативні акти, що встановили адміністративну відповідальність юридичної особи. Норми, що встановили адміністративну відповідальність юридичних осіб, містяться в Законах України "Про зайнятість населення" від 01.03.91 p.,
97

"Про об'єднання громадян" від 16.06.92 p., "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування" від 14.10-94 p., "Про виключну (морську) економічну зону" від 16.05.95 p., "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.96 p., "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства пр0 ветеринарну медицину" від 05.12.96 p., "Про електроенергетику" від 16.10.97 p., "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" від 18.11.97 р. та ін.
Досліджуючи приписи наведених вище законів, які
встановлюють відповідальність юридичних осіб, можна дійти
висНовкУ> Щ° частина їх включає норми-поняття цієї
відповідальності, не передбачаючи розміру штатних санкцій,
порЯДкУ провадження в справі тощо. Наприклад, ст. ЗО Закону
України "Про об'єднання громадян" визначає, що "в разі
грубого або систематичного вчинення правопорушень за
поданням легалізуючого органу або прокурора на об'єднання
гроМаДян може бути накладено штраф у судовому порядку".
Але переважна більшість законів встановлює відповідальність
у повному обсязі, тобто їх норми "прямої дії"", при цьому
поряДок провадження в цих справах, оскарження рішень
органів, уповноважених накладати стягнення, є різним. Так,
Законом України "Про виключну (морську) економічну зону
Украі'ни" визначено норми матеріального права: склади
правопорушень, що посягають на охорону суверенних прав
України в її виключній (морський) економічній зоні, визначено
види стягнень (основним з яких є штраф) і їх розміри, та
проЦеСУальн' норми: органи, які уповноважені розглядати
справи про правопорушення, перелік посадових осіб, яким
надаНо право накладати штраф, порядок виконання і
оскарження рішень про притягнення до відповідальності.
Потрібно зазначити, що законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність юридичних осіб, вживає терміни "штраф", "відповідальність у вигляді штрафу". Але
98

незважаючи на те, що стосовно юридичних осіб термін "адміністративна відповідальність" безпосередньо не вживається, є підстави стверджувати, що у всіх випадках йдеться саме про адміністративну відповідальність. Це твердження ґрунтується на положеннях теорії права про наявність таких основних, загальновизнаних видів юридичної відповідальності, як дисциплінарна, адміністративна, кримінальна та цивільно-правова.
Особлива частина розділу 2 КпАП України передбачає конкретні склади адміністративних правопорушень, розділ З установлює компетенцію відповідних органів щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення, розділи 4 та 5 КпАП України передбачають порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Тема 16. Адміністративний процес

Адміністративний процес - це врегульований адміністративно-процесуальними нормами порядок здійснення суб'єктами адміністративного права виконавчої влади та вирішення індивідуальних адміністративних справ відповідними органами, їх посадовими особами, а також спорів, що виникають між органами виконавчої влади та іншими суб'єктами адміністративно-правових відносин.
Напрями адміністративного процесу:
1) адміністративно-процедурна діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в разі виконання останніми делегованих державою виконавчих функцій;
2) адміністративно-юрисдикційний процес, тобто процесуальна діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, які діють на тих же засадах, що і в першому випадку, щодо вирішення адміністративно-правових
99

спорів та реалізація адміністративної відповідальності за порушення норм матеріального адміністративного права.
Адміністративно-процедурна діяльність являє собою сукупність правових фори діяльності органів виконавчої влади, а у визначених законом випадках - органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які спеціалізуються за різними галузями управління та видами юридичної практики.
Адміністративно-юрисдикційний процес -
урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, а у відповідних випадках - органів місцевого самоврядування, а також суду, спрямована на вирішення адміністративних спорів та застосування заходів адміністративного примусу.
Принципи адміністративного процесу. Принципи адміністративного процесу - це вихідні, керівні ідеї і закономірності здійснення цього виду унормованої діяльності.
Система принципів адміністративного процесу. Система принципів адміністративного процесу включає: загальні принципи адміністративного процесу, що притаманні усій адміністративно-процесуальній діяльності, принципи особливого рівня, які включають, по-перше, принципи адміністративно-процедурної діяльності, по-друге, принципи адміністративно-юрисдикційного процесу, а також принципи окремих видів провадження.
Загальні принципи адміністративного процесу.
Принцип верховенства права проявляється через нормотворчу діяльність державних органів і в правозастосовчих провадженнях. Полягає в зобов'язаннях законодавця враховувати суб'єктивні права і свободи громадян та інших фізичних осіб. Підпорядкування діяльності державних інституцій потребам реалізації та захисту прав людини, пріоритетність реалізації та захисту прав людини щодо інших цінностей демократичної, соціальної та правової держави.
Принцип законності базується на вимогах Конституції України та інших законів України. Адміністративно-
100

процесуальна діяльність урегульована нормами
адміністративного законодавства, які є обов'язковими для всіх суб'єктів процесу. Передбачена можливість оскарження незаконних дій органів адміністративної юрисдикції та їх посадових осіб.
Принцип прозорості (гласності) адміністративного процесу полягає у публічності процесу і його доступності для громадян, їх можливості ознайомлюватися з прийнятими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування актами, матеріалами індивідуальної адміністративної справи, у відкритому розгляді справ.
Принцип поєднання інтересів особи й суспільства полягає в тому, що при врахуванні пріоритету людини і громадянина під час адміністративних проваджень забезпечується також інтерес суспільства.
Принципи адміністративно-процедурної діяльності.
Принцип науковості адміністративно-процедурної діяльності - адміністративно-процедурна діяльність повинна здійснюватись на базі висновків різних галузей науки. Як нормотворча діяльність, так і прийняття рішень щодо надання управлінських послуг потребує всебічного вивчення суспільних відносин, наукового прогнозування їх розвитку, обґрунтованості їх прийняття.
Принцип узгодження положень проекту акта - при прийнятті як нормативно-правових, так і індивідуальних адміністративних актів орган виконавчої влади зобов'язаний узгоджувати його зміст з іншими органами, посадовими особами, а інколи (при прийнятті індивідуального акта з метою надання управлінської послуги) - із громадянами або юридичними особами.
Принципи адміністративно-юрисдикційного процесу.
Принцип публічності адміністративного процесу при вирішенні спорів полягає в доступності громадян до слухання справи при її розгляді.
101

Право на захист прав і законних інтересів громадян та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин. Учасники адміністративного процесу мають право на захист своїх прав і законних інтересів. У відповідності до Закону України "Про адвокатуру" вони мають право на юридичну допомогу з боку адвоката, який сприяє захисту їх прав. Він повинен використовувати на захист особи всі передбачені законом засоби захисту і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення.
Рівність осіб, які беруть участь в адміністративному процесі, перед законом. Цей принцип визначається конституційними положеннями про рівність громадян України перед законом, яка забезпечується у всіх галузях економічного, політичного, соціального та культурного життя (ст. 24 Конституції України). Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Принцип самостійності й незалежності органів адміністративної юрисдикції та їх посадових осіб в прийнятті рішення щодо справи. Він втілює безпосередній обов'язок відповідного органу або посадової особи при розгляді й вирішенні справи самостійно, без врахування думки сторонніх осіб, вирішувати справу.
Принцип об'єктивності - це всебічне, повне і об'єктивне дослідження усіх обставин справи.
Здійснення адміністративного процесу національною мовою. Адміністративний процес здійснюється мовою, якою володіє більшість населення, що проживає на території адміністративно-територіальної одиниці. Враховується право особи, що притягується до відповідальності, рідною мовою давати пояснення і користуватися послугами перекладача.
Принцип оперативності. Його суть полягає в тому, що більшість адміністративних проваджень є нескладними і мають вирішуватись швидко, але цей принцип
102

розповсюджується лише на нескладні справи. Справи, які потребують адміністративного розслідування, повинні розглядатися органами, що здійснюють адміністративні провадження, в строки, визначені законом.
Принцип відповідальності за порушення правил процесу та прийнятий неправомірний акт. Органи адміністративної юрисдикції (їх посадові особи) несуть відповідальність за порушення правил процесу і прийнятий неправомірний акт: посадові особи - дисциплінарну відповідальність, органи держави - у вигляді відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди.
Адміністративно-процесуальна норма - це встановлене державою загальнообов'язкове правило здійснення організаційних відносин і відносин відповідальності при застосуванні норм матеріального права.
Адміністративне провадження - це система адміністративно-процесуальних норм, що регулюють порядок розгляду і вирішення однорідних груп адміністративних справ, які безпосередньо пов'язані з управлінням чи адміністративною відповідальністю.
Види адміністративних проваджень:
- провадження у справах щодо прийняття нормативно-правового підзаконного адміністративного акта;
- провадження у справах щодо надання управлінських послуг;
- провадження у справах, що стосуються відновлення прав, які порушені органами держави, учасників адміністративно-правових відносин;
у справах про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду;
- у справах про заохочення громадян, державних службовців;
- дисциплінарне провадження відносно державних службовців;
провадження у справах про адміністративні правопорушення та інші.

Тема 17. Адміністративний судовий процес

Адміністративний судовий процес^[1]
Адміністративний судовий процес. Адміністративний судовий процес - це порядок застосування норм відповідних галузей матеріального публічного права адміністративними судами України в результаті вирішення індивідуальних справ та спорів між суб'єктами правовідносин.
Завдання адміністративного судочинства. Завданням адміністративного судочинства є захист прав і свобод фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

^[1]Матеріал подається за Кодексом адміністративного судочинства, прийнятим Верховною Радою України, але який ще не підписано Президентом України.
104

9) з урахуванням права особи на участь у процесі
прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Компетенція адміністративних судів щодо
вирішення адміністративних справ. Компетенція адміністративних судів поширюється на:
1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів, неправових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;
4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;
5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:
1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;
2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;
3) про накладення адміністративних стягнень;
4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту
(положення) об'єднання громадян віднесені до його
внутрішньої діяльності або виключної компетенції.
Предметна підсудність адміністративних справ.
1. Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:
1) адміністративні справи, в яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам;
105

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.
2. Окружним адміністративним судам підсудні
адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган
державної влади, інший державний орган, орган влади
Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа,
крім справ з приводу їх рішень, дій чи бездіяльності у справах
про адміністративні проступки.
3. Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.
4. Вищому адміністративному суду як суду першої інстанції підсудні справи за адміністративними позовами:
1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією
результатів виборів або всеукраїнського референдуму;
2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост
Президента України;
5. У разі невизначеності Кодексом адміністративного
судочинства України предметної підсудності адміністративної
справи така справа розглядається місцевим адміністративним
судом за вибором позивача.
Територіальна підсудність адміністративних справ.
1. Адміністративні справи вирішуються
адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.
2. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.
3. Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повноважень, повноваження якого
106

поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем в яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їх посадова чи службова особа, а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються Київським окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
4. У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.
Інстанційна підсудність адміністративних справ.
1. Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України - Вищий адміністративний суд, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.
2. Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їх територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.
3. Вищий адміністративний суд переглядає судові
рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у
касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадках,
визначених в Кодексі адміністративного судочинства, Вищий
адміністративний суд України переглядає в апеляційному
порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення
окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція
якого поширюється на місто Київ.
4. Верховний Суд України переглядає судові рішення
адміністративних судів за винятковими обставинами.
Підсудність кількох пов'язаних між собою вимог.
1. Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній
заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні одному
адміністративному суду.
107

2. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної
протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта
владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та
інтересів суб'єктів публічно-правових відносин,
розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в
одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий
спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються
судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
3. Не допускається об'єднання в одне провадження
кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного
судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Передача адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого.
1. Суд передає адміністративну справу на розгляд
іншого адміністративного суду, якщо:
1) задоволено клопотання відповідача, місце
проживання якого раніше не було відоме, про передачу справи
за місцем його проживання або перебування;
2) після відкриття провадження у справі виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил предметної підсудності;
3) після відкриття провадження у справі та до початку судового розгляду виявилося, що провадження у справі відкрито без дотримання правил територіальної підсудності;
4) після задоволення відводів (самовідводів) чи в інших випадках, якщо неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;
5) ліквідовано адміністративний суд, який розглядав
справу.
2. Питання про передачу адміністративної справи розглядається судом у судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання.
3. Питання про передачу адміністративної справи вирішується ухвалою суду, яку може бути оскаржено.
108

4. Передача адміністративної справи з одного суду до
іншого здійснюється після закінчення строку на оскарження
ухвали суду, а в разі подання апеляційної скарги - після
залишення її без задоволення.
5. Адміністративна справа, передана з одного адміністративного суду до іншого в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України, розглядається адміністративним судом, до якого вона надіслана.
6. Спори між адміністративними судами щодо підсудності не допускаються.
Склад суду. Усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених Кодексом адміністративного судочинства, розглядаються і вирішуються професійним суддею одноособово.
Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є нормативно-правові акти, рішення, дії чи бездіяльність Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України, їх посадової чи службової особи, виборчої комісії (комісії з референдуму), члена цієї комісії, розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією суддів у складі трьох суддів.
Адміністративні справи розглядаються і вирішуються в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів також за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний розгляд справи або з ініціативи судді в разі їх особливої складності.
Перегляд судових рішень в адміністративних справах в апеляційному та касаційному порядку здійснюється колегією у складі трьох суддів, а у касаційному порядку - п'яти суддів.
Адміністративні справи, підсудні Вищому
адміністративному суду як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів.
Перегляд у касаційному порядку судових рішень Вищого адміністративного суду, ухвалених ним як судом
109

першої інстанції, здійснюється колегією суддів у складі п'яти суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України.
Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України за винятковими обставинами здійснюється колегією у складі суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України за участі не менше двох третин її чисельності (але не менше п'яти суддів) або колегією у складі суддів відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.
Порядок вирішення питань колегією суддів. Усі питання, що виникають при судовому розгляді адміністративної справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів.
При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання судового рішення. Головуючий в судовому засіданні голосує останнім.
Суддя, не згідний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.
Види судових рішень. Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.
Порядок ухвалення судових рішень, їх форма. Суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду.
Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.
У виняткових випадках, залежно від складності справи, складення постанови у повному обсязі може бути відкладене
110

на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи. При цьому вступна та резолютивна частини постанови підписуються всім складом суду, проголошуються в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи і приєднуються до справи.
4. Окремим документом викладаються ухвали з питань:
1) залишення позовної заяви без руху;
2) повернення позовної заяви;
3) відкриття провадження в адміністративній справі;
4) об'єднання та роз'єднання справ;
5) забезпечення доказів;
6) визначення розміру судових витрат;
7) продовження та поновлення процесуальних строків;
8) передачі адміністративної справи до іншого
адміністративного суду;
9) забезпечення адміністративного позову;
10) призначення експертизи;
11) виправлення описок і очевидних арифметичних
помилок;
12) відмови в ухваленні додаткового судового рішення;
13) роз'яснення постанови;
14) зупинення провадження у справі;
15) закриття провадження у справі;
16) залишення позовної заяви без розгляду;
17) інших питань, які вирішуються поза судовим
розглядом.
Окремим документом можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду.
Ухвали, які викладаються окремим документом, постановляються в нарадчіи кімнаті та підписуються складом суду, який розглядає справу.
Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового засідання у журнал судового засідання.
Ухвали, постановлені в судовому засіданні, проголошуються негайно після їх постановлення.
111

Виправлення в судовому рішенні мають бути застережені складом суду, який його ухвалив.
Питання, які вирішує суд при прийнятті постанови. 1. Під час прийняття постанови суд вирішує:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися
вимоги та заперечення, та якими доказами вони
підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення
до суду тощо), які мають значення для вирішення справи, та
докази на їх підтвердження;
3) яку правову норму належить застосувати до цих
правовідносин;
4) чи належить задовольнити позовні вимоги або
відмовити в їх задоволенні;
5) як розподілити між сторонами судові витрати;
6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови;
7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення
адміністративного позову.
Повноваження суду при вирішенні справи.
1. При вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
2. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про:
1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних
повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і
про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих
його положень, про поворот виконання цього рішення чи
окремих його положень із зазначенням способу його
здійснення;
2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії;
3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення
певних дій;
4) стягнення з відповідача коштів;
112

5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або
всієї діяльності об'єднання громадян;
6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;
7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;
8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зміст постанови. Постанова складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
- часу та місця її прийняття;
- найменування адміністративного суду, прізвищ та
ініціалів судді (суддів) і секретаря судового засідання;
- імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі;
- предмету адміністративного позову;
2) описової частини із зазначенням:
- короткого змісту позовних вимог і позиції відповідача;
- пояснень осіб, які беруть участь у справі;
- інших доказів, досліджених судом;
3) мотивувальної частини із зазначенням:
- встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів;
- мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався;
4) резолютивної частини із зазначенням:
- висновку суду про задоволення адміністративного
позову або про відмову в його задоволенні повністю чи
частково;
- висновку суду по суті вимог;
- розподілу судових витрат;
- інших правових наслідків ухваленого рішення;
- строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.
113

Постанова щодо частини позовних вимог.
1. Суд до закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодо частини позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з'ясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог.
2. Постанова щодо частини позовних вимог може бути оскаржена у загальному порядку.
Зміст ухвали. Ухвала, що викладається окремим документом, складається з:
1) вступної частини із зазначенням:
- часу і місця її постановлення;
- найменування адміністративного суду, прізвища та ініціалів судді (суддів);
- імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) описової частини із зазначенням суті клопотання та імені (найменування) особи, що його заявила, чи іншого питання, що вирішується ухвалою;
3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4) резолютивної частини із зазначенням:

- висновків суду;
- строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
В ухвалі, яку постановляє суд без виходу до нарадчої кімнати, оголошується висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.
Окремі ухвали суду.
1. Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.
114

2. У разі необхідності суд може постановити окрему
ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо
притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи
бездіяльність яких визнаються протиправними.
3. Окрема ухвала може бути оскаржена особами,
інтересів яких вона стосується.
Проголошення судового рішення, видача або направлення рішення особам, які беруть участь у справі.
1. Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
2. Особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в суді копію постанови чи ухвали суду.
3. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається особі, яка бере участь у справі, але не була присутня в судовому засіданні. Якщо копія рішення надіслана представникові, то вважається, що вона надіслана й особі, яку вона представляє.
4. У разі проголошення в судовому засіданні тільки
вступної та резолютивної частин постанови суд повідомляє час
виготовлення постанови суду в повному обсязі.
Особливості провадження щодо деяких видів справ. Кодекс адміністративного судочинства України передбачає регулювання порядку провадження щодо вирішення певних видів справ, це особливості провадження: у справах щодо оскарження нормативно-правових актів; у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій; у справах щодо рішень, дій або бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, інших підприємств, установ, організацій, їх посадових та службових осіб, які порушують законодавство про вибори та референдум; справах щодо оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп
115

референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу; у справах щодо скасування реєстрації кандидата в Президенти України; у справах про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності посад; у справах щодо рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби; у справах за адміністративними позовами суб'єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання; у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.
Кодекс адміністративного судочинства встановлює також порядок апеляційного та касаційного провадження.
116

Тема 18. Основи адміністративно-правового регулювання господарської діяльності

Законодавство з адміністративно-правового регулювання підприємницької діяльності складають: Закон України "Про реєстрацію фізичних осіб та юридичних осіб -підприємців" від 15.05.2003 p., Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 p., Господарський кодекс України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші правові акти, що регулюють управління у сфері господарської діяльності.
Конституційні основи правового господарського порядку в України Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, яке здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право
117

кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.
Господарська діяльність. Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Правовий господарський порядок в Україні формується
на основі оптимального поєднання ринкового
саморегулювання економічних відносин суб'єктів
господарювання та державного регулювання
118

макроекономічних процесів виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Загальні принципи господарювання. Загальними принципами господарювання в Україні є:
- забезпечення економічної багатоманітності та рівний
захист державою усіх суб'єктів господарювання;
- свобода підприємницької діяльності у межах,
визначених законом;
- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території
України;
- обмеження державного регулювання економічних
процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної
спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у
підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав
споживачів та безпеки суспільства і держави;
- захист національного товаровиробника;
- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Основні напрями та форми участі органів державної влади, органів місцевого самоврядування в господарській діяльності. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.
Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансових питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього органу і в межах його владних повноважень.
Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів
119

місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України.
У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну та соціальну політику, спрямовану на реалізацію й оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.
Економічна стратегія - обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу та спрямований на вирішення крупномасштабних економічних і соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження та примноження її економічного потенціалу й національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.
Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Структурно-галузева політика - політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є: промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу.
120

Інвестиційна політика - політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю щодо цього.
Амортизаційна політика - політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі.
Політика інституційних перетворень - політика, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур.
Цінова політика - політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.
Антимонопольно-конкурентна політика - політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки.
121

Бюджетна політика - політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу.
Податкова політика - політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів.
Грошово-кредитна політика - політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки.
Валютна політика - політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання.
Зовнішньоекономічна політика - політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
Екологічна політика - політика, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику
122

заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.
Засоби адміністративно-правового регулювання господарської діяльності. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основними засобами регулюючого впливу держави
на діяльність суб'єктів господарювання є:
- державне замовлення, державне завдання;
- ліцензування, патентування і квотування;
- сертифікація та стандартизація;
- застосування нормативів та лімітів;
- регулювання цін і тарифів;
- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та
субсидій.
Державне замовлення, державне завдання. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання незалежно від їх форми власності.
Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.
У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю)
123

продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.
Реєстрація, ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. Реєстрація, ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Правові засади реєстрації, ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законодавством, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:
- перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;
- перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на предмет відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;
- внесення відомостей про юридичну особу або фізичну
особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;
- оформлення і видачу свідоцтва про державну
реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.
Місце проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться
124

державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.
Державний реєстратор - посадова особа, яка відповідно до закону здійснює державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:
- проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;
- проводить резервування найменувань юридичних осіб;
- передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;
- формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;
- здійснює оформлення та видачу свідоцтв про
державну реєстрацію, а також їх заміну;
- оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;
- проводить державну реєстрацію змін до установчих
документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни
імені або місця проживання фізичних осіб - підприємців;
проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами -підприємцями;
- звертається до суду із заявою про зміну мети установи
у встановленому законом порядку.
Державний реєстратор призначається на посаду та звільняється з посади міським головою міста обласного значення або головою районної, районної в містах Києві та
125

Севастополі державної адміністрації, за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Державний реєстратор підпорядковується міському голові міста обласного значення або голові районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.
На посаду державного реєстратора призначається особа з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній службі не менше одного року або стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років. Державний реєстратор має посвідчення державного реєстратора та власну печатку.
Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - це автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців.
Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи державного реєстратора здійснює виконавчий комітет міської ради міста обласного значення або районна, районна в містах Києві та Севастополі державна адміністрація.
Методологічне та інформаційне забезпечення діяльності державних реєстраторів здійснює спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації, роль якого тепер виконує Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.
Свідоцтво про державну реєстрацію. Державні реєстратори використовують бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців єдиних зразків. Описи бланка свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи і бланка свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, а також порядок їх оформлення встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
126

Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються відповідним законом.
Звернення за одержанням ліцензії. Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:
1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника:
найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;
- прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким та коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;
2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі
статтею 9 Закону України „Про ліцензування певних видів
господарської діяльності" (повністю або частково), на
провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.
У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.
Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких
127

встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Підстави залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду. Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:
- заява подана (підписана) особою, яка не має на
це повноважень;
- документи оформлені з порушенням вимог Закону
України "Про ліцензування певних видів господарської
діяльності".
Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі.
Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому вказаним вище Законом.
Ліцензіат - суб'єкт господарювання, який одержав ліцензію на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
Ліцензійні умови - установлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов'язкових для виконання при провадженні видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.
Ліцензування - видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Орган ліцензування - орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноважений виконавчий орган рад для ліцензування певних видів господарської діяльності.
128

Тема 19. Органи виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері економіки, та їх компетенція

Правовий статус органів виконавчої влади, що здійснюють управління економікою, встановлюється в указах Президента України та постановах Уряду України.
Мета державного управління економікою полягає у необхідності забезпечення гармонійного розвитку суспільства, створенні умов для його внутрішньої і зовнішньої безпеки. Завдання управління економікою:
перехід від жорсткого управління у відповідних галузях до державного регулювання у недержавному секторі економіки, реорганізація державних підприємств в акціонерні товариства із залученням додаткових інвестицій як внутрішніх, так і іноземних інвесторів;
розробка програми економічного і соціального розвитку країни та проектів програм з економічних проблем;
створення організаційного механізму поглиблення економічної реформи;
легалізація підприємницької діяльності шляхом реєстрації підприємств, акціонерних товариств, банків, бірж, спільних підприємств та інших суб'єктів підприємницької діяльності, ліцензування окремих видів господарської діяльності та квотування.
Органи управління економікою.
Кабінет Міністрів України розробляє і подає Верховній Раді на затвердження програму своєї діяльності. Цей орган здійснює загальне керівництво економікою, спрямовує діяльність міністерств, державних комітетів та органів місцевої державної адміністрації на виконання державної економічної політики.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України є головним (провідним) органом в системі органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної
129

державної політики економічного і соціального розвитку України.
Міністерство економіки України є правонаступником Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Державного інвестиційно-клірингового комітету, Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції, Державної служби експортного контролю та Агентства з питань спеціальних (вільних) економічних зон. На Міністерство економіки України покладені повноваження державного органу з питань банкрутства відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Завдання і функції Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України визначаються у Положенні про цей орган від 23 жовтня 2000 р. № 1159 із змінами та доповненнями, внесеними в нього Указом Президента України від 9 липня 2003 р. № 586/2003. Воно є координатором серед органів, що здійснюють функції управління економікою, розробляє законопроекти, здійснює узагальнення матеріалів щодо виконання планових завдань уряду, розробляє нові програми розвитку.
Основними завданнями Міністерства економіки України є:
- участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних документів;
- створення сприятливих економічних умов для функціонування суб'єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної політики;
- розроблення пропозицій щодо формування державної
політики у сфері реалізації прав власності; .
участь у формуванні державної регіональної політики, організація роботи, пов'язаної з її проведенням;
130

- забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом);
- участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи, пов'язаної із залученням міжнародної технічної допомоги;

- забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання;
- участь у розробленні та забезпечення реалізації державної політики у сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг;

- участь у розробленні державної політики у сфері стандартизації, метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів;
- розроблення стратегії і механізмів реалізації державної структурної, інвестиційної та інноваційної політики;
- забезпечення реалізації державної цінової політики;
- участь у формуванні політики управління державним сектором економіки;

- участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері економічної безпеки та детінізації економіки;
- проведення державної політики щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників, визнання боржників банкрутами
- проведення аналізу та економічного обґрунтування потреб держави, пов'язаних з її обороною та безпекою.
Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики України) реалізує державну політику
131

розвитку металургійної, хімічної, нафтохімічної, газової, легкої промисловості та машинобудування, сприяє структурній перебудові цих галузей. Компетенція даного органу виконавчої влади визначена в Положенні про Міністерство промислової політики України, затвердженому Указом Президента України від 21 вересня 2001 р. № 849/2001. Основними завданнями Мінпромполітики України є:
підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики України, а також розроблення механізмів її реалізації;
розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектора економіки України;
реалізація державних програм розвитку промисловості України;
визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектора економіки України;
розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва;
створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектора економіки України;
участь у розробленні та реалізації державної регіональної промислової політики.
Міністерство аграрної політики України (Мінагрополітики України) є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.
Мінагрополітики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого регулюється Положенням про Міністерство аграрної політики України із відповідними змінами і доповненнями, затвердженим Указом Президента України від 07.06.2000 р. № 772/2000.
132

Основними завданнями Мінагрополітики України є:
забезпечення реалізації державної аграрної політики, організація розроблення та здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави;
забезпечення здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції;
організація та забезпечення проведення аграрної реформи, здійснення її моніторингу, розроблення і реалізація заходів щодо структурної перебудови галузей агропромислового виробництва, участь у реалізації державної політики у сфері підприємництва;
участь у формуванні та реалізація соціальної політики у сільській місцевості;
координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, соціальної політики у сільській місцевості, забезпечення продовольчої безпеки держави, проведення аграрної реформи.
Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго України) є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому та нафтогазовому комплексах. Діяльність Мінпаливенерго України регулюється Положенням про нього, затвердженим Указом Президента України від 14.04.2000 р. № 598/2000.
Основними завданнями Мінпаливенерго України є:
- державне управління паливно-енергетичним комплексом;
- забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі;
- забезпечення енергетичної безпеки держави;
- розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу;
133

- участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.
Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації, керує органами приватизації на місцях, продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації, видає ліцензії посередникам, затверджує плани приватизації.
Приватизацією державного майна адміністративно-територіальних одиниць займаються регіональні відділення фонду.
Державний комітет статистики України діє відповідно до Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 19.01.2004 р. № 60/2004.
Державний комітет статистики України (Держкомстат України) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Держкомстат України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики.
Основним завданнями Держкомстату є:
участь у формуванні державної політики у галузі статистики та забезпечення її реалізації;
збирання, опрацювання, аналіз, поширення, збереження, захист та використання статистичної інформації щодо масових економічних, соціальних, демографічних, екологічних явищ і процесів, які відбуваються в Україні та її регіонах;
забезпечення повноти, надійності та об'єктивності статистичної інформації;
розроблення, вдосконалення і впровадження статистичної методології;
забезпечення доступності, гласності й відкритості статистичної інформації, її джерел та методології складання;
ведення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України;
134

розроблення, вдосконалення і впровадження новітніх інформаційних технологій у галузі статистики;
координація дій органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб у питаннях організації діяльності, пов'язаної із збиранням і використанням статистичної інформації та адміністративних даних.
Управління економікою також здійснюють міністерства транспорту, фінансів та інші центральні органи державної виконавчої влади, діяльність яких буде висвітлена в інших темах посібника.
Місцеві державні адміністраціїздійснюють управління економікою в областях та районах республіки, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного розвитку.
Вони є органами загальної компетенції, мають у своєму складі структурні підрозділи, що безпосередньо здійснюють регулювання економічними процесами (реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, розміщення держзамовлень тощо).
Місцевим органом управління у сфері економіки є також адміністрація державних підприємств.

Тема 20. Адміністративно-правове регулювання управління митною справою

Правова основа регулювання управління митною справою. Основу правового регулювання управління митною справою складають Митний Кодекс України, Закон України „Про єдиний митний тариф" від 05.02.1992 p., „Про Митний тариф України" від 05.04.2001 p., Положення про Державну митну службу України від 24.08.2000 р. та інші правові акти.
Митна політика - це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних
135

інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі.
Митна справа - це порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов'язане із встановленням та справлянням податків і зборів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушенням митних правил, спрямовані на реалізацію митної політики України.
Митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. У митній справі Україна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів.
Засади митної справи, у тому числі розміри податків і зборів та умови митного обкладення, спеціальні митні зони і митні режими на території України, перелік товарів, експорт, імпорт та транзит яких через територію України забороняється, визначаються виключно законами України та Митним кодексом України.
Митний режим України - це сукупність правових відносин, урегульованих правовими нормами національного законодавства, міжнародними митними угодами, які складаються з метою встановлення порядку переміщення товарів через митний кордон України.
Митне оформлення проводиться посадовими особами митниці з метою забезпечення митного контролю для вжиття заходів державного регулювання ввезення на митну територію України, вивозу за її межі й транзиту через територію України товарів та інших предметів.
Тимчасовим ввезенням або вивезенням товарів і предметів вважається таке ввезення (вивезення), коли товари ввозяться в Україну або вивозяться з неї на строк, що не перевищує одного року. Тимчасове ввезення або вивезення товарів здійснюється під зобов'язання про обов'язкове зворотне вивезення або ввезення. Товари й інші предмети, що пропущені через кордон, в таких випадках повинні бути
136

повернені на митну територію України або вивезені за її межі без якихось змін.
До системи органів, що здійснюють управління митною справою, входять: Кабінет Міністрів України, Державна митна служба України, регіональні митниці та митниці.
Кабінет Міністрів України організовує та забезпечує здійснення митної справи відповідно до Митного кодексу України та інших законів України, а також міжнародних договорів, укладених в установленому законом порядку, координує діяльність Державної митної служби України, інших органів виконавчої влади при вирішенні питань, що стосуються митної справи.
Державна митна служба України (Держмитслужба України) є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи. Діяльність Держмитслужби України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Держмитслужба України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України. У межах своїх повноважень Держмитслужба України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Завдання Державної митної служби України.
- забезпечення реалізації державної політики у сфері митної справи;
- захист економічних інтересів України;
- контроль за додержанням законодавства України про митну справу;
- використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів;
137

- удосконалення митного контролю, митного оформлення товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;
- здійснення разом з Національним банком України комплексного контролю за валютними операціями;
- здійснення разом з іншими уповноваженими центральними органами виконавчої влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
- боротьба з контрабандою та порушенням митних правил;
- розвиток міжнародного співробітництва у сфері митної
справи.
Регіональна митниця є митним органом, який на території закріпленого за ним регіону в межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує комплексний контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи, керівництво і координацію діяльності підпорядкованих йому митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.
Регіональна митниця є юридичною особою і здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та положення, яке затверджується наказом голови Державної митної служби України.
Створення, реорганізація та ліквідація регіональних митниць здійснюються Держмитслужбою України.
Керівник регіональної митниці призначається на посаду та звільняється з посади головою Держмитслужби України.
Митниця є митним органом, який безпосередньо забезпечує виконання законодавства України з питань митної справи, справляння податків і зборів та виконання інших завдань, покладених на митну службу України.
Митниця є юридичною особою і здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та положення, яке затверджується наказом Держмитслужби України.
138

Митниця підпорядковується регіональній митниці та Держмитслужбі України.
У складі митниці в пунктах пропуску через митний
кордон України та на інших об'єктах чи територіях із значним
обсягом зовнішньоекономічних операцій можуть
створюватися митні пости на правах структурного підрозділу митниці.
Керівник митниці призначається на посаду та звільняється з посади головою Держмитслужби України.
Митний пост є структурним підрозділом регіональної митниці, митниці, який безпосередньо здійснює митний контроль та оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України.
Митні пости створюються в міру необхідності у населених пунктах, на залізничних станціях, в аеропортах, морських та річкових портах та інших об'єктах, розташованих у зоні діяльності регіональної митниці, митниці.
Типове положення про митний пост затверджується наказом Держмитслужби України.
Спеціалізовані митні установи та організації
створюються у межах бюджетних коштів, передбачених для
утримання митної служби України, виключно для
забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи
відповідно до Митного кодексу України та законів України. В
системі митної служби організуються експлуатаційні,
транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні
спеціалізовані установи та освітні заклади.
Створення, реорганізація та ліквідація спеціалізованих митних установ та організацій здійснюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи в межах повноважень, визначених Митним кодексом України та законами України.
Здійснення митної справи.
Згідно з вимогами Митного кодексу України, безпосереднє здійснення митної справи покладається на митні органи України.
139

Митні органи, реалізуючи митну політику України, виконують такі основні завдання:
- виконання та контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи;
- захист економічних інтересів України;
- забезпечення виконання зобов'язань, передбачених міжнародними договорами України з питань митної справи, укладених в установленому законом порядку;
- сприяння захисту інтелектуальної власності учасників зовнішньоекономічних зв'язків, інших юридичних та фізичних осіб;
- застосування відповідно до закону заходів тарифного та нетарифного регулювання при переміщенні товарів через митний кордон України;
- здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, вдосконалення форм і методів їх здійснення;
- контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України;
- здійснення спільно з іншими уповноваженими органами державної влади заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
- створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та пасажиропотоку через митний кордон України;
- боротьба з контрабандою та порушенням митних правил;
- розвиток міжнародного співробітництва у галузі митної справи;
- ведення митної статистики;
- ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності;
- здійснення верифікації (встановлення достовірності) сертифікатів походження товарів з України.
140

Здійснення митного контролю відбувається в пунктах пропуску через митний кордон України, а також у відповідних пунктах пропуску в аеропортах і станціях. Для цього використовуються технічні засоби, службові собаки, можуть проводитись експертиза, огляд і переогляд речей, транспортних засобів і особистий огляд.
Огляд та переогляд товарів і транспортних засобів здійснюється тільки в присутності особи, яка їх переміщує через митний кордон України чи зберігає під митним контролем.
Огляд та переогляд ручної поклажі та багажу громадянина здійснюється у присутності цього громадянина або його уповноваженого представника. Є випадки, коли законодавством передбачено проведення цих адміністративно-процесуальних дій за відсутності власника:
1) якщо є підстави вважати, що несупроводжуваний
багаж має предмети, які становлять небезпеку для життя і
здоров'я людей, тварин і рослин, а також довкілля;
2) якщо громадянин або його уповноважений
представник не з'явилися протягом одного місяця з дня
надходження несупроводжуваного багажу на митницю;
3) при пересиланні речей у міжнародних поштових
відправленнях або міжнародних експрес-відправленнях;
4) у разі залишення на території України ручної поклажі
і багажу з порушенням зобов'язання про їх транзит через
територію України.
Особистий огляд як виняткова форма митного контролю проводиться за письмовою постановою керівника митного органу або особи, яка його заміщує, якщо є достатні підстави вважати, що громадянин, який прямує через митний кордон України чи перебуває в зоні митного контролю або в транзитній зоні міжнародного аеропорту, приховує предмети контрабанди чи товари, які є безпосередніми предметами порушення митних правил або заборонені для ввезення в Україну, вивезення з України чи транзиту через територію України.
141

На митному посту особистий огляд може також проводитися за письмовою постановою керівника поста або особи, яка його заміщує, з обов'язковим повідомленням протягом доби керівника відповідного митного органу про підстави і результати такого огляду.
Перед початком огляду посадова особа митного органу повинна пред'явити громадянину письмову постанову керівника митного органу, керівника митного поста чи особи, яка їх заміщує, ознайомити громадянина з його правами та обов'язками під час проведення такого огляду і запропонувати добровільно пред'явити приховувані товари.
Особистий огляд проводиться в ізольованому приміщенні, що відповідає встановленим санітарно-гігієнічним вимогам, посадовою особою митного органу однієї статі з громадянином, який проходить огляд, у присутності не менш як двох понятих тієї ж статі. Як поняті запрошуються особи, не заінтересовані у результатах огляду. Понятими не можуть бути родичі особи, яка підлягає особистому огляду, а також працівники митних органів. Доступ до приміщення, де проводиться огляд, громадян, які не беруть участі у ньому, і можливість спостерігати за проведенням огляду з боку таких громадян мають бути виключені. Обстеження органів тіла громадянина, який підлягає огляду, має проводитися лише медичним працівником.
Під час проведення особистого огляду складається протокол за формою, що встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи.
Протокол підписується посадовою особою митного органу, що проводила огляд, громадянином, який проходив огляд, понятими, які були присутні під час огляду, а у разі обстеження медичним працівником - також цим працівником. Громадянин, який проходив огляд, має право зробити заяву в такому протоколі, а також отримати копію останнього.
Особистому огляду не підлягають: Президент України,
142

Голова Верховної Ради України, народні депутати України, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, Голова та судді Верховного Суду України, Голова та судді Конституційного Суду України, Міністр закордонних справ України, Генеральний прокурор України та члени їх сімей, які прямують разом з ними.
Декларування товарів. Товари, які переміщуються через митний кордон України, підлягають декларуванню. Декларування транспортних засобів, товарів та інших предметів здійснюється безпосередньо власником або на основі договору з підприємствами, що допущені митницею до декларування. Предмети, що переміщуються через митний кордон України громадянами, декларуються цими громадянами.
Мито і митні збори. Митним кодексом України передбачено мито і митні збори. Митний збір стягується за надання митницею відповідних послуг (митне оформлення транспортних засобів, зберігання товарів під контролем митниці тощо).
Порядок стягування мита регулюється відповідними нормативними актами. 5 лютого 1992 року було прийнято Закон України "Про єдиний митний тариф". Він встановлює порядок стягнення мита за ввезення на митну територію України товарів та вивезення їх за межі країни.
Єдиний митний тариф повинен бути опублікований в засобах друку за 45 днів до його введення. Це систематизований звід ставок, якими обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на територію України або вивозяться за її межі.
Види мита.
Адвалерне - нараховується у відсотках до митної вартості товару, що обкладається митом; специфічне -нараховується у встановленому грошовому виразі на одиницю товару або інший предмет, що обкладається митом; комбіноване - об'єднує обидва види митного обкладення.
143

Особливі види мита.
Спеціальне мито застосовується: як засіб захисту українських виробників; як засіб захисту національного товаровиробника у разі, коли товари ввозяться на митну територію України в обсягах та (або) за таких умов, що заподіюють значну шкоду або створюють загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику; як запобіжний засіб щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, які порушують національні інтереси у сфері зовнішньоекономічної діяльності; як заходи у відповідь на дискримінаційні та (або) недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та (або) ущемляють інтереси України.
Антидемпінгове мито застосовується відповідно до Закону України „Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту" від 22.12.1998 р. у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об'єктом демпінгу, що заподіює шкоду національному товаровиробнику; у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, істотно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення заподіює шкоду.
Компенсаційне мито застосовується відповідно до Закону України „Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту" у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об'єктом субсидованого імпорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику; у разі вивезення за межі митної території України товарів, для виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту або споживання яких безпосередньо або опосередковано надавалася субсидія, якщо таке вивезення заподіює шкоду.
144

Тема 21. Адміністративно-правове регулювання управління фінансами і кредитами

Держава здійснює управління фінансовими ресурсами і кредитом. Будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, їх обсяг, цільове спрямування визначаються виключно Законом України "Про Державний бюджет України" на відповідний рік. Тільки законами України встановлюються також система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи (див. п. 1 ч. 2 ст. 92 Конституції України).
У відповідності до ст. 96 Конституції України в управлінні фінансами бере участь Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади. Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року. Кабінет Міністрів звітує Верховній Раді про виконання Державного бюджету.
Єдину фінансову політику України провадить в життя Міністерство фінансів України (Мінфін України), що є центральним органом виконавчої влади, який спрямовує діяльність органів управління фінансами на дотримання принципів фінансово-бюджетного планування розвитку соціально-економічної й адміністративно-політичної сфер.
Мінфін України розробляє проекти нормативних актів щодо управління фінансами та видає методичні вказівки, інструкції й інші документи, які є обов'язковими на всій території України.
145

У відповідності до ст. 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
Банківська система в Україні є дворівневою і складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Банки - це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.
У відповідності до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Центральним банком України є Національний банк України. Основною функцією цього органу є забезпечення стабільності грошової одиниці. Національний банк України надає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації.
Національний банк України здійснює також контрольні функції щодо комерційних банків за додержанням ними законодавства України та власних директив Нацбанку України. Він видає комерційним банкам розпорядження, які є обов'язковими для виконання.
У визначених законом випадках Нацбанк має право:
ставити перед засновниками комерційного банку питання про проведення заходів щодо фінансового оздоровлення такого банку, його реорганізації чи припинення діяльності;
підвищувати норми обов'язкових резервів; призначати тимчасову адміністрацію з управління банком на період фінансового оздоровлення; стягувати грошові штрафи.
146

Тема 22. Адміністративно-правове регулювання управління в сфері оподаткування

Управління в сфері оподаткування здійснює Державна податкова адміністрація, яка функціонує на підставі Положення про цей орган, затвердженого Указом Президента України від 13 липня 2000 р. № 886/2000 із змінами, внесеними Указами Президента України 26 червня 2002 р. та 18 червня 2003 р. Відповідно до Закону України „Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 р. в редакції Закону України від 05.02.1998 р. в систему Державної податкової адміністрації, крім центрального апарату, входять державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях та податкові інспекції в районах, містах і районах у містах, а також підрозділи податкової міліції. Податкову міліцію очолює перший заступник голови Державної податкової адміністрації.
Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Вона забезпечує реалізацію єдиної державної податкової політики, а також державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, здійснює міжгалузеву координацію у цій сфері.
Державна податкова адміністрація виконує такі завдання:
здійснює контроль за дотриманням законодавства про податки, інші платежі до бюджетів і внески до державних цільових фондів, законності валютних операцій, порядку розрахунків із споживачами з використанням контрольно-касових апаратів, лімітів готівки в касах та за її використанням для розрахунків за товари;
- організовує роботу, спрямовану на проведення всебічних перевірок фактів приховування, заниження сум податків та інших платежів;
147

- проводить роботу, пов'язану з виявленням, обігом,
оцінкою та реалізацією конфіскованого, безхазяйного майна,
майна, що перейшло за правом спадкоємства до держави, та
скарбів;
- проводить перевірки правильності стягнення і
зберігання коштів, одержаних у сплату державного мита, а
також у разі здійснення органами місцевого самоврядування
касових операцій щодо приймання від населення коштів на
сплату податкових платежів.
Державна податкова адміністрація України розробляє і видає інструктивні та методичні документи щодо порядку застосування законодавчих актів про податки, інші платежі до бюджетів, внески до державних цільових фондів. Вона затверджує форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків, а також форми звітів про проведену місцевими органами податкової служби роботу. Передає правоохоронним органам матеріали про скоєні діяння, що мають ознаки злочину. Ця служба має право здійснювати розшук осіб -платників податків, які ухиляються від сплати цих та інших платежів.
Указом Президента України від 26 червня 2002 р. № 586/2002 на Державну податкову службу покладені також завдання щодо ведення Єдиного державного реєстру місць зберігання спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, розподілу спирту між суб'єктами підприємницької діяльності - резидентами України з оформленням нарядів на одержання спирту та здійснення контролю за його цільовим використанням.
Закон України "Про державну податкову службу в Україні" розподіляє функції системи органів податкової служби між центральними її апаратами, обласними, міськими та районними органами податкової адміністрації, а також податкової адміністрації Автономної Республіки Крим, визначає права, обов'язки і відповідальність державних податкових адміністрацій, правовий статус службовців цих органів державної виконавчої влади.
148

Посадовим особам державних податкових адміністрацій присвоюються спеціальні звання: головний державний радник податкової служби; державний радник податкової служби (від З до 1 рангу); радник податкової служби (від 3 до 1 рангу); інспектор податкової служби (від 3 до 1 рангу).
Органи державної податкової служби наділені правом здійснювати адміністративно-юрисдикційні повноваження. Посадові особи цієї служби мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення в сфері оподаткування, притягувати до адміністративної відповідальності за ці правопорушення, а також застосовувати фінансові санкції у вигляді стягнення.

Тема 23. Адміністративно-правове регулювання державного управління транспортом, дорожнім господарством та зв'язком

Регулювання відносин у сфері транспорту
здійснюється за допомогою Законів України "Про транспорт" від 10.11.1994 p., "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 p., "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 p., "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 p., "Про державну спеціальну службу транспорту" від 05.02.2004 p., Кодексу торговельного мореплавства, Повітряного кодексу, Положень про органи транспорту.
Управління транспортом і дорожнім господарством здійснюється відповідними органами державної виконавчої влади. Вищий орган загальної компетенції - Кабінет Міністрів України приймає постанови, на підставі яких забезпечує загальне керівництво усіма видами транспорту.
Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.
149

Згідно з Законом України "Про транспорт", розвиток і вдосконалення транспорту здійснюється відповідно до національної програми з урахуванням його пріоритету та на основі досягнень науково-технічного прогресу і забезпечується державою.
Єдина транспортна система України. Єдину транспортну систему України становлять:
транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);
промисловий залізничний транспорт;
відомчий транспорт;
трубопровідний транспорт;
шляхи сполучення загального користування. Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.
Мета і завдання державного управління в галузі транспорту.
Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати:
- своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;
- захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування;

- безпечне функціонування транспорту;
- додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;
- захист економічних інтересів України та законних
інтересів підприємств і організацій транспорту і споживачів
транспортних послуг;
150

- створення рівних умов для розвитку господарської
діяльності підприємств транспорту;
- обмеження монополізму та розвиток конкуренції;
- координацію роботи різних видів транспорту;
- ліцензування окремих видів діяльності в галузі
транспорту;
- охорону навколишнього природного середовища від
шкідливого впливу транспорту.
Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної-) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.
Місце і роль транспорту у суспільному виробництві визначає необхідність його пріоритетного розвитку, державної підтримки в задоволенні його потреб у транспортних засобах, матеріально-технічних і паливно-енергетичних ресурсах.
Центральним органом виконавчої влади у цій галузі є Міністерство транспорту та зв'язку України (Мінтрансзв'язку України), Положення про яке затверджено Указом Президента України від 27 серпня 2004 р. № 1009/2004, а також Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації, Положення про яку затверджено Указом Президента України від 15 липня 2004 р. № 803/2004. Керівництво підприємствами транспорту та дорожнього господарства Мінтрансзв'язку України здійснює через державний департамент автомобільного транспорту України, Державний департамент морського і річного транспорту України, Державну адміністрацію залізничного транспорту України, Державну службу автомобільних доріг України. Оскільки ці органи є урядовими органами державного управління, положення про них затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Завдання Мінтрансзв'язку України:
здійснення державного управління транспортним комплексом України;
151

реалізація державної політики становлення та розвитку транспортного комплексу України для забезпечення своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях;
- забезпечення взаємодії та координації роботи усіх видів транспорту;
- створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств всіх форм власності;
- забезпечення входження транспортного комплексу України до європейської та світової транспортної системи.
Управління залізничним транспортом. У відповідності до Положення "Про державну адміністрацію залізничного транспорту України" від 29.02.1996 р. зазначена адміністрація (Укрзалізниця) є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінтрансзв'язку України.
На сьогодні в Україні діє шість залізниць, підпорядкованих Укрзалізниці: Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна і Придніпровська. Крім вказаних залізниць, цьому відомству підпорядковані також підприємства й організації галузі.
Основними завданнями Укрзалізниці, що визначені Положенням, є:
- організація злагодженої роботи залізниць і підприємств
з метою задоволення потреб суспільного виробництва і
населення в перевезеннях;
- забезпечення ефективної експлуатації залізничного
рухомого складу, його ремонту та оновлення;
розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту;
вжиття заходів для забезпечення безпеки
функціонування залізничного транспорту, його
інфраструктури та надійності його роботи.
Укрзалізниця розробляє плани перевезень і затверджує їх на колегії Міністерства транспорту та зв'язку України, а також здійснює заходи щодо розподілу рухомого
152

складу відповідно до цих планів. Розробляється також і затверджується графік руху поїздів і плани їх формування.
Це відомство в складі Мінтрансзв'язку України також проводить розрахунки з окремими залізницями у відповідності до виконання планів перевезень.
Управління авіаційним транспортом. Державне регулювання діяльності цивільної авіації у відповідності до Указу Президента України від 15.07.2004 р. № 803/2004 здійснює Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації.
Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації (Державіаслужба) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Державіаслужба є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі цивільної авіації та у сфері використання повітряного простору України.
Основними завданнями Державіаслужби є:
- державний нагляд за забезпеченням безпеки авіації;
- проведення розслідування авіаційних подій до
моменту створення незалежного органу з розслідування;
- сертифікація і реєстрація об'єктів і суб'єктів авіаційної
діяльності та її ліцензування;
- забезпечення функціонування об'єднаної цивільно-
військової системи використання повітряного простору;
- регулювання використання повітряного простору та
обслуговування повітряного руху;
- захист авіації України від незаконного втручання в її діяльність;
- забезпечення пошуку та рятування повітряних суден, що зазнають чи зазнали лиха в єдиній системі пошуку і рятування;
- сприяння зовнішньоекономічній і міжнародно-правовій діяльності цивільної авіації;
153

- здійснення централізованого державного управління
діяльністю цивільної авіації і використанням повітряного
простору;
- забезпечення розвитку цивільної авіації, науковий
супровід діяльності авіації;
забезпечення ефективного використання коштів Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України у міжнародних авіаційних організаціях;
- створення рівних умов для розвитку господарської
діяльності підприємств цивільної авіації усіх форм власності;
- створення умов для інтеграції цивільної авіації України
до європейської та світової авіації;
- управління об'єктами державної власності і майном
підприємств, установ та організацій, що належать до сфери
управління Державіаслужби.
Управління морським транспортом. У відповідності до норм Кодексу торговельного мореплавства України управління морським транспортом здійснює Міністерство транспорту та зв'язку України. Воно затверджує правила, інструкції та інші нормативні акти з питань торговельного мореплавства. За участю заінтересованих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади України розробляє правила перевезень вантажів, пасажирів і багажу та затверджує їх, а також затверджує правила перевезення пошти.
Спеціальні правила експлуатації риболовних суден затверджуються центральним органом управління в галузі рибного господарства України, роль якого виконує Державний департамент рибного господарства (Укрдержрибгосп). Він є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінагрополітики України і йому підпорядковується. Положення про Укрдержрибгосп затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 04.08.2000 р. № 1226.
154

Управління автомобільним транспортом. Завданнями та функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:
- формування ринку транспортних послуг шляхом
реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної
та соціальної політики;
контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;
нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;
- ліцензування діяльності перевізників;
- стандартизація та сертифікація;
- організація та контроль автомобільних перевезень;
- тарифна, інноваційна та інвестиційна політика;
- державне замовлення на соціально значущі послуги
автомобільного транспорту загального користування;
- захист прав споживачів послуг автомобільного
транспорту.
Управління трубопровідним транспортом.
Органи, що здійснюють державне управління у сфері трубопровідного транспорту. Державне управління у сфері трубопровідного транспорту здійснюють центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до чинного законодавства України.
На особливий період безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту та контроль за їх діяльністю забезпечується органами Міністерства оборони України.
Контроль у сфері трубопровідного транспорту спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про трубопровідний транспорт органами державної виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями (незалежно від форм власності та видів діяльності) та громадянами.
155

Державний контроль у сфері трубопровідного транспорту здійснюється відповідними міністерствами та відомствами, органами державного нагляду і контролю та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами, а також представницькими органами та органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
Управління зв'язком. Правовою основою управління зв'язком є Закони України "Про телекомунікації-" від 18.11.2003 p., "Про поштовий зв'язок" від 04.10.2001 p., "Про телебачення і радіомовлення" від 21.12.1993 p., "Про радіочастотний ресурс України" від 01.06.2000 p., Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України, інші нормативно-правові акти.
Державний департамент з питань зв'язку та інформатизації (Держзв'язку) діє відповідно до Положення про нього, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2004 р. № 1264.
Державний департамент з питань зв'язку та інформатизації є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінтрансзв'язку та підпорядковується йому.
Основними завданнями Держзв'язку є:
- участь у реалізації державної політики у сферах телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;
- здійснення державного управління у сферах телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку;
- узагальнення практики застосування та підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань, що належать до його компетенції, розроблення та організація виконання актів законодавства, здійснення контролю за їх реалізацією;
- розроблення та здійснення заходів щодо розвитку і вдосконалення телекомунікаційних мереж загального
156

користування та мереж поштового зв'язку, підвищення їх якості, доступності і забезпечення сталого функціонування;
- участь у формуванні Національної програми інформатизації та забезпечення її виконання;
- сприяння розвитку підприємництва на конкурентних засадах у сферах телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку, проведення у цих сферах державної інвестиційної та антимонопольної політики;
- створення умов для інтеграції сфер телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку у європейський та світовий інформаційний простір.

Тема 24. Адміністративно-правове регулювання управління освітою

Правове регулювання управління освітою. Управління освітою здійснюється на основі вимог Законів України "Про освіту" (в редакції Закону України від 23 березня 1996 p.), "Про професійно-технічну освіту" (від 10 лютого 19998 p.), "Про загальну середню освіту" (від 13 травня 1999 p.), „Про дошкільну освіту" (від 11 липня 2001 p.), "Про позашкільну освіту" (від 22 червня 2000 p.), "Про вищу освіту" (від 17 січня 2002 p.). На даний час до Законів, вказаних вище, внесені зміни і доповнення. Управління освітою, на відміну від управління в сфері соціально-культурного будівництва в цілому, має свої особливості. Перш за все, треба зазначити ті особливі методи, які передбачені в Законі України "Про освіту" відносно ліцензування та акредитації середніх, вищих та професійно-технічних закладів освіти.
Органи, що здійснюють управління освітою. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про освіту" до цих органів належать:
157

- Міністерство освіти і науки України;
- міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти;
- Вища атестаційна комісія України;
- Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;
- місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм управління, відділи освіти.
Закон визначає також компетенцію органів державної виконавчої влади в галузі освіти. Відомо, що в цій галузі здійснюють управління і Президент України, який видає укази, обов'язкові для виконання, і Кабінет Міністрів, який видає постанови як нормативного, так і індивідуального характеру для цієї галузі.
Кабінет Міністрів України затверджує державні стандарти освіти з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форми одержаної освіти.
Державні стандарти освіти підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років.
Центральним органом управління освітою, який безпосередньо управляє цією галуззю, є Міністерство освіти і науки України.
Міністерство освіти і науки України, у відповідності до ст. 12 Закону України "Про освіту" та Положення про нього, що затверджене Указом Президента України від 7 червня 2000 р. № 773/2000, виконує такі завдання:
- бере участь у визначенні державної політики в галузі
освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє
програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;
- встановлює державні стандарти знань з кожного
предмета;
визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення закладів освіти;
158

- здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за додержанням державних стандартів освіти, державне інспектування;
- забезпечує зв'язки із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;
- проводить акредитацію вищих та професійно-
технічних закладів освіти незалежно від форм власності та
підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;
- формує і реалізує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою;
- розробляє умови прийому до закладів освіти;
- забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури;
- розробляє проекти положень про заклади освіти, що
затверджуються Кабінетом Міністрів України;
- організовує атестацію педагогічних і науково-
педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних
категорій, педагогічних та вчених звань;
- разом з іншими міністерствами і відомствами, яким
підпорядковані заклади освіти, Міністерством освіти
Автономної Республіки Крим реалізує державну політику в
галузі освіти, здійснює контроль за її практичним втіленням,
дотриманням актів законодавства про освіту в усіх закладах
освіти незалежно від форм власності та підпорядкування;
- здійснює керівництво державними закладами освіти.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої
влади, яким підпорядковані заклади освіти, разом із Міністерством освіти і науки України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні державного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції за дотриманням вимог щодо якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що належать до їх компетенції, організовують впровадження у практику досягнень науки і передового досвіду.
159

Акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, яким підпорядковані заклади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов'язковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.
Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повноважень, віднесених до компетенції Міністерства освіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.
Вища атестаційна комісія України, відповідно до ст. 13 Закону України "Про освіту", організовує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.
Широкі повноваження в управлінні освітою законодавець надає місцевим органам державної виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Цьому присвячена ст. 14 Закону України "Про освіту". Вони мають такі завдання:
- встановлюють, не нижче визначених Міністерством освіти України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є в комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;
- забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;
- організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти;
- створюють належні умови для виховання дітей, молоді;
у сільській місцевості забезпечують регулярне безкоштовне
перевезення до місця навчання і додому дітей дошкільного
віку, учнів і педпрацівників.
160

Місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування утворюють органи управління освітою. Останні забезпечують управління закладами освіти, що перебувають у комунальній власності, організують навчально-методичне забезпечення закладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію, здійснюють контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.
Нині Міністерство освіти і науки України здійснює заходи щодо реформування освіти в Україні, приведення її до світових стандартів з метою досягнення відповідності випускників українських навчальних закладів цим стандартам підвищення рівня їх знань та умінь, для більш ефективного використання у різних сферах вітчизняного виробництва і, крім того, визнання за кордоном дипломів, що видаються нашими навчальними закладам.

Тема 25. Адміністративно-правове регулювання управління в галузі охорони здоров'я

Правове регулювання управління в галузі охорони здоров'я. В Україні здоров'я громадян та інших фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на її території, охороняється Конституцією України. У відповідності до статті 49 Основного Закону України, кожен громадянин має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Для забезпечення охорони здоров'я складаються і фінансуються із державного бюджету відповідні соціально-економічні, медико-санітарні та оздоровчо-профілактичні програми.
За Конституцією України, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони
161

здоров'я медична допомога надається безкоштовно. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності (ст. 49). Правовою основою управління в цій галузі є також Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.1992 p., Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.1994 p., Положення про Міністерство охорони здоров'я, затвердженого Указом Президента України від 24.07.2000 р. № 918/2000, та деякі інші правові акти.
Охорона здоров'я громадян - це система заходів політичного, економічного, правового, соціального, науково-медичного, медичного, санітарного характеру, спрямованих на збереження життя і здоров'я кожної людини, надання їй медичної допомоги у випадках, коли вона її потребує.
Для забезпечення охорони здоров'я в країні створюються комунальна та приватна системи лікувальних та профілактичних закладів охорони здоров'я.
Систему органів державного управління в сфері охорони здоров'я складають: Кабінет Міністрів України, який здійснює загальне управління в цій сфері, Міністерство охорони здоров'я України - центральний орган виконавчої влади, що безпосередньо управляє процесами розвитку цієї галузі, місцеві державні адміністрації, які у своєму складі мають обласні та районні управління охорони здоров'я, а також міські та районні адміністрації в містах Києві і Севастополі та їх міські й районні управління охорони здоров'я.
В Автономній Республіці Крим функції управління в цій галузі здійснюють Рада Міністрів республіки та відповідне міністерство автономії.
Міністерство охорони здоров'я України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та
162

епідемічного благополуччя населення, створення виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення.
Положення про Міністерство охорони здоров'я України затверджено Указом Президента України від 24 липня 2000 р. № 918/2000 із змінами, внесеними Указами Президента України від 25 квітня 2002 р. та 5 березня 2004 р.
Цей орган виконавчої влади узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції з удосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.
Основні завдання Міністерства охорони здоров'я України:
- забезпечення реалізації державної політики у сферах
охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя
населення, створення, виробництва, контролю якості та
реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення;
- розроблення, координація та контроль за виконанням
державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема
профілактики захворювань, надання медичної допомоги,
розвитку медичної та мікробіологічної промисловості;
- організація надання державними та комунальними
закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги
населенню;
- організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи;
- розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення;
- організація разом із Національною академією наук
України, Академією медичних наук України наукових
досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.
163

Тема 26. Адміністративно-правове регулювання в сфері науки і науково-технічної діяльності

Правове регулювання управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Управління в цій сфері здійснюється на основі Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" в редакції від 1 грудня 1998 p., a також Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Указом Президента України 7 червня 2000 р. № 773/2000.
Призначення науки та науково-технічної діяльності
Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід'ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності, цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для задоволення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.
Цілі та напрями державної політики в науковій і науково-технічній діяльності.
Основними цілями державної політики у науковій і науково-технічній діяльності є:
- примноження національного багатства на основі
використання наукових та науково-технічних досягнень;
- створення умов для досягнення високого рівня життя
кожного громадянина, його фізичного, духовного та
інтелектуального розвитку через використання сучасних
досягнень науки і техніки;
зміцнення національної безпеки на основі використання наукових та науково-технічних досягнень;
- забезпечення вільного розвитку наукової та науково-
технічної творчості.
164

Об'єкт управління в сфері науки і науково-технічної діяльності. Об'єктом управління у цій сфері є наукова і науково-технічна діяльність, а також заклади науки та інші наукові, а також освітні установи, щодо яких держава в особі органів виконавчої влади приймає певні регулюючі рішення.
Наукова діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань. Основними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження.
Науково-технічна діяльність - інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними формами (видами) є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії практичного їх використання.
Наукова установа - юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.
Академії, засновані на державній власності
Національна академія наук України та галузеві академії наук - Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України (далі -академії) - є державними науковими організаціями, що засновані на державній власності. Кошти на забезпечення діяльності академій щорічно визначаються у Державному бюджеті України окремими рядками. Фінансування академій може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством України. До складу академій можуть входити наукові установи, підприємства, організації, об'єкти соціальної сфери, що забезпечують їх діяльність. Державне управління у. сфері наукової і науково-технічної діяльності академій
165

здійснюється згідно з законодавством України у межах, що не порушують їх самоврядності у вирішенні питань статутної діяльності і свободи наукової творчості. Самоврядність академій полягає у самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв'язків. Академії виконують замовлення органів державної влади стосовно розроблення засад державної наукової та науково-технічної політики, проведення наукової експертизи проектів державних рішень і програм. Академії щорічно звітують перед Кабінетом Міністрів України про результати наукової і науково-технічної діяльності та використання коштів, виділених їм із Державного бюджету України.
Національна академія наук України - вища наукова організація України, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних і гуманітарних наук, а також координує здійснення фундаментальних досліджень в наукових установах та організаціях незалежно від форм власності. При Національній академії наук України діє міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень в Україні.
Національна академія наук України здійснює свою діяльність відповідно до законодавства України та свого статуту, який затверджується загальними зборами Національної академії наук України та реєструється Міністерством юстиції України.
Галузеві академії наук України координують, організують і проводять дослідження у відповідних галузях науки і техніки.
Галузеві академії здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України та своїх статутів, які приймаються загальними зборами академій. Статути галузевих академій наук України затверджуються Кабінетом Міністрів України.
166

Кабінет міністрів України як орган загального керівництва в сфері науки і науково-технічної діяльності.
Управління в сфері науки і науково-технічної діяльності здійснює Кабінет Міністрів України, який формує та реалізує державну політику в цій сфері, обговорює питання підвищення рівня наукових розробок, приймає постанови з питань науки і нових технологій. Цей орган подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їх матеріально-технічного забезпечення, забезпечує реалізацію загальнодержавних науково-технічних програм, затверджує державні міжвідомчі науково-технічні програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій.
Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.
Повноваження Міністерства освіти і науки України у сфері науки та науково-технічної діяльності.
Цей орган розробляє засади наукового та науково-технічного розвитку України, забезпечує розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України, організує та координує інноваційну діяльність, координує розвиток загальнодержавної системи науково-технічної інформації, координує діяльність органів виконавчої влади щодо розроблення загальнодержавних наукових і науково-технічних програм та контролює їх виконання, здійснює керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи, забезпечує інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.
Центральним органом державної виконавчої влади в галузі управління наукою є також Вища атестаційна комісія України. Цей орган проводить аналіз та оптимізацію мережі спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів з
167

урахуванням потреб держави та існуючого наукового потенціалу, затверджує рішення спеціалізованих учених рад з присудження вчених ступенів доктора та кандидата наук, а також рішень Вчених рад наукових установ щодо присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.
Інші центральні органи виконавчої влади у сфері науки. До центральних органів виконавчої влади у сфері науки відносяться: міністерства, державні комітети і державні служби, в системі яких є наукові установи та навчальні заклади, що відносяться, відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", до юридичних осіб, які здійснюють наукову та науково-технічну діяльність.
Повноваження інших центральних органів виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності.
Ці органи в межах своїх повноважень:
здійснюють управління у сфері наукової та інноваційної діяльності і відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей;
- визначають напрями розвитку наукового і науково-технологічного потенціалу галузей, спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій;
- беруть участь у формуванні пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, державних наукових та науково-технічних програм і державного замовлення;
- формують програми науково-технічного розвитку
відповідних галузей та організують їх виконання;
- організують розроблення, освоєння та виробництво
сучасної конкурентоспроможної продукції на основі
використання нових високоефективних технологій,
устаткування, матеріалів, інформаційного забезпечення;
- готують пропозиції щодо вдосконалення економічного
механізму забезпечення науково-технічного розвитку
відповідних галузей;
здійснюють інші повноваження, передбачені законодавством України.
і>.-.';;Лп ?-~ ■ ■:-І'І',\МТ.:Г':ІУ.Ц'Л ■;• .!.*ч> . :'■{ '-,:■.■■ ^
168

Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади у сфері наукової та науково-технічної діяльності.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади щодо наукової та науково-технічної діяльності відповідно до їх компетенції:
- забезпечують виконання державних наукових та
науково-технічних програм;
- розробляють та організують виконання регіональних (територіальних) програм науково-технічного розвитку;
- створюють місцеві інноваційні фонди відповідно до законодавства України;
сприяють розвитку технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів;
- залучають відповідні наукові установи (за їх згодою)
до вирішення проблем науково-технічного розвитку регіону.
Органи управління наукових установ. Органами управління наукових установ є: керівництво наукової установи, її вчена рада, загальні збори Національної академії наук України та загальні збори галузевих академій наук України.
Керівник наукової установи:
- вирішує питання її діяльності відповідно до статутних
завдань;
- представляє наукову установу в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях усіх форм власності;
- відповідає за результати діяльності наукової установи перед власником або уповноваженим ним органом;
- в межах своєї компетенції видає накази і розпорядження;
- визначає функціональні обов'язки працівників;
- призначає частину складу вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи;
169

- здійснює інші повноваження, передбачені статутом
(положенням) наукової установи.
Керівник наукової установи щорічно звітує перед колективом наукових працівників про свою діяльність.
Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи є колегіальним дорадчим органом управління науковою і науково-технічною діяльністю наукової установи.
Кількісний склад членів вченої (наукової, науково-технічної, технічної") ради наукової установи визначається статутом (положенням) наукової установи. Не менш як три чверті складу вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради обирається таємним голосуванням колективу наукових працівників, а решта її членів призначається наказом керівника цієї установи.
Керівник наукової установи, його заступники і вчений секретар наукової установи є членами вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи за посадою.
З метою представництва інтересів трудового колективу до складу вченої (наукової, науково-технічної, технічної) ради наукової установи може входити керівник первинної профспілкової організації (профспілковий представник) наукової установи (за згодою).
Вчена (наукова, науково-технічна, технічна) рада наукової установи:
- визначає перспективні напрями наукової і науково-технічної діяльності;
- здійснює наукову і науково-технічну оцінку тематики та результатів науково-дослідних робіт;
- розглядає та затверджує поточні плани наукових
досліджень;
- затверджує теми дисертацій здобувачів та аспірантів, їх наукових керівників (консультантів);
- затверджує результати атестації наукових працівників;
- обирає за конкурсом на вакантні посади наукових
працівників;
170

- в межах своєї компетенції розглядає питання про присвоєння вчених звань;
- вирішує інші питання діяльності наукової установи, визначені її статутом (положенням).
При науковій установі можуть створюватися спеціалізовані вчені ради для захисту дисертацій за відповідними спеціальностями у порядку, передбаченому законодавством України.
Загальні збори академії є найвищим її керівним органом. В них беруть участь її дійсні члени, члени-кореспонденти, почесні та іноземні члени. На загальні збори запрошуються делегати від наукових установ академії, представники наукової та педагогічної громадськості, які користуються правом дорадчого голосу. Правом ухвального голосу на загальних зборах академії користуються дійсні члени і члени-кореспонденти академії.
Загальні збори академії відповідно до компетенції цього органу:
- приймають статут академії та вносять до нього зміни і
доповнення з наступним затвердженням Кабінетом Міністрів
України;
- визначають основні напрями досліджень у відповідній науковій галузі та основні напрями наукової роботи академії;
- вирішують питання організації наукової діяльності та внутрішнього розпорядку академії;
- заслуховують і обговорюють доповіді наукового та науково-організаційного спрямування;
- обирають дійсних членів, членів-кореспондентів, почесних та іноземних членів;
- обирають президента, віце-президентів, головного вченого секретаря академії, членів її президії;
- розглядають питання щодо формування та виконання бюджету академії із залученням керівників її відповідних наукових установ;
- розглядають і затверджують звітні доповіді президії академії; *, г
171

- вирішують інші питання роботи академії.
Загальні збори академії скликаються президією академії у міру необхідності, але не рідше одного разу на рік. Вони можуть бути також скликані на письмову вимогу не менше 1/3 облікового складу дійсних членів та членів-кореспондентів академії.
Рішення загальних зборів академії приймаються відкритим голосуванням простою більшістю голосів за присутності не менше 2/3 членів академії.
Загальні збори Національної академії наук України та галузевих академій наук мають виключне право вибирати вчених України дійсними членами (академіками) та членами-кореспондентами, а іноземних вчених - іноземними членами відповідних академій.
Рішення загальних зборів є обов'язковими для виконання всіма членами академії, науковими установами та структурними підрозділами і посадовими особами президії академії.
Президія академії. У період між загальними зборами академії її роботою керує президія. До складу президії за посадою входять: президент академії, віце-президенти, головний вчений секретар академії, академіки-секретарі відділень. Інші члени президії обираються з числа членів академії. Кількість членів президії визначається загальними зборами академії.
Державна атестація наукових установ.
З метою оцінки ефективності діяльності наукових установ, відповідності одержуваних ними результатів державним науково-технічним пріоритетам та завданням науково-технічного розвитку, а також з метою визначення необхідності надання їм підтримки держави, не менше одного разу на п'ять років провадиться державна атестація наукових установ у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Державній атестації підлягають наукові установи усіх форм власності, що внесені або претендують на внесення до
172

Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави.
Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка держави.
Для надання державної підтримки науковим установам усіх форм власності, діяльність яких має важливе значення для науки, економіки та виробництва, створюється Державний реєстр наукових установ, яким надається підтримка держави. Положення про Державний реєстр наукових установ затверджується Кабінетом Міністрів України.
Наукові установи включаються Міністерством України у справах науки і технологій до Державного реєстру наукових установ за умови проходження державної атестації.
Наукові установи, включені до Державного реєстру наукових установ:
- користуються податковими пільгами відповідно до законодавства України;
- не можуть змінювати наукову і науково-технічну діяльність на інші види діяльності;
- зобов'язані не менш як 50 відсотків доходу від своєї
діяльності спрямовувати на проведення ініціативних науково-
дослідних робіт та розвиток дослідницької матеріально-
технічної бази.
Наукові установи, включені до Державного реєстру наукових установ, виключаються з нього у разі недодержання ними вимог, передбачених Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність".

Тема 27. Адміністративно-правове регулювання у сфері культури

Правове регулювання у сфері культури. Відповідно до ст. 54 Конституції України, громадянам України гарантується свобода літературної і художньої творчості. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження
173

історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. 14 лютого 1992 року було прийнято Основи законодавства України про культуру, які набули чинності 27 березня 1992 року (із змінами і доповненнями), 24 грудня 1993 року затверджено Закон України "Про фізичну культуру і спорт", 15 вересня 1995 року - Закон України "Про туризм", а 5 жовтня 2000 року - Закон України "Про курорти". Крім того, Президент України затвердив своїми Указами відповідні положення про органи виконавчої влади, які здійснюють управління у сфері культури і мистецтв: 31 серпня 2000 року - Положення про Міністерство культури і мистецтв України, 26 лютого 2002 року - Положення про Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, 11 квітня 2002 року - Положення про Державну туристичну адміністрацію.
Пріоритети у розвитку культури. Пріоритетні напрями розвитку культури визначаються цільовими державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України. Держава у пріоритетному порядку створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин, збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища, естетичного виховання дітей та юнацтва, проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та історії культури України, розширення культурної інфраструктури села.
Основні принципи культурної політики. Основними принципами культурної політики в Україні є:
- визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;
- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;
- збереження і примноження культурних надбань;
174

- розвиток культурних зв'язків з українцями, що
проживають за кордоном, як основи збереження цілісності
української культури;
- гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;
- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;
- доступність культурних цінностей, усіх видів
культурних послуг та культурної діяльності для кожного
громадянина;
- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;
- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

- всебічне міжнародне культурне співробітництво;
- визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;
- поєднання державних і громадських засад у
забезпеченні розвитку культури.
Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері культури.
Кабінет Міністрів України має повноваження, визначені Основами законодавства України про культуру та іншими законодавчими актами, зокрема він:
- забезпечує реалізацію політики держави у сфері культури;
- здійснює за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;
- створює умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;
- встановлює державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтв;
175

- сприяє розвитку нетрадиційних форм мистецтва;
- здійснює заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що знаходяться за її межами;
- вирішує у встановленому законодавством порядку
питання про надання закладам культури, що відіграють
визначну роль у духовному житті народу, статусу
національних;
- розробляє і забезпечує впровадження науково
обґрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного
обслуговування населення різних регіонів України,
матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів
культури;
- забезпечує підготовку кадрів, створення необхідної
мережі державних навчальних закладів, науково-дослідних
установ та стимулює розвиток наукових досліджень з проблем
культури;
- створює базу по виробництву спеціального обладнання
для закладів, підприємств і організацій культури;
- організує та здійснює культурне співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, сприяє створенню спільних інвестиційних фондів розвитку культури в Україні, а також центрів української культури за кордоном;
- здійснює координацію діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, наукових установ, творчих спілок та інших громадських організацій щодо реалізації політики держави у сфері культури.
Галузі управління в сфері культури і мистецтв. Галузями управління у сфері культури і мистецтв можна вважати: управління обігом об'єктів національного культурного надбання, регулювання в галузі мистецтв, реалізацію державної програми розвитку фізичної культури і спорту, управління туристичною та курортною справою.
Культурні цінності. До культурних цінностей належать об'єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також об'єкти
176

(предмети), що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об'єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання.
Фізична культура - складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру.
Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Соціальна цінність спорту визначається його дійовим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення.
Основними завданнями фізичної культури і спорту є: постійне підвищення рівня здоров'я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.
Туризм. Під туризмом розуміється тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування. Туристом є особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої країни з не забороненою законом країни перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити країну або місце перебування в зазначений термін.
Туристичний продукт - попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, який поєднує не менше ніж дві
177

такі послуги, що реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристичні послуги, не пов'язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань об'єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).
Курорт - освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.
Заклади, підприємства та організації культури. В Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та за формою власності закладів, підприємств та організацій культури: театрів, філармоній, професійних творчих колективів, кіностудій, організацій телебачення, радіомовлення, кіновідеопрокату, видавництв, редакцій, музеїв, художніх галерей (виставок), бібліотек, архівів, клубних закладів, кінотеатрів, цирків, парків культури та відпочинку, навчальних закладів і наукових установ, позашкільних закладів естетичного виховання і дозвілля дітей та юнацтва, дизайнерських, реставраційних центрів і майстерень, історико-культурних, архітектурних заповідників, заповідних територій тощо.
Не допускається ліквідація закладів, підприємств і організацій культури у зв'язку з позбавленням їх приміщень, які передаються у власність чи безплатне користування релігійним організаціям, а також їх перепрофілювання з іншою метою під час роздержавлення і приватизації.
Неприбуткові організації у сфері культури. Неприбутковими організаціями у сфері культури (тобто створення, розповсюдження творів культури, естетичне виховання тощо) є юридичні особи, які здійснюють діяльність, визначену статтею 12 Основ законодавства про культуру, і відповідають критеріям неприбутковості.
178

Неприбуткова організація у сфері культури може здійснювати фінансово-господарську діяльність відповідно до цілей її утворення та в межах її цивільної правоздатності.
Міністерство культури і мистецтв України. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України).
Основними завданнями Мінкультури України є:
- забезпечення реалізації державної політики у сфері
культури і мистецтв, державної політики з питань охорони
культурної спадщини, національної музейної політики;
- підготовка пропозицій щодо основних напрямів
державної мовної політики та участь у її реалізації;
- здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії;
- забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;
- створення умов для задоволення національно-
культурних потреб українців, які проживають за межами
України, розвитку міжнародного культурного співробітництва;
- координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, державної політики щодо бібліотечної справи;
- захист відповідно до законодавства прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також закладів, підприємств та організацій, що діють у сфері культури і мистецтв;
179

- створення умов для розвитку соціальної та ринкової
інфраструктури у сфері культури і мистецтв, організація її
матеріально-технічного забезпечення.
Основи державного регулювання в галузі фізичної
культури і спорту. Держава регулює відносини у сфері
фізичної культури і спорту шляхом формування державної
політики у цій сфері, створення відповідних державних
органів, фінансового, матеріально-технічного, кадрового,
інформаційного, нормативно-правового та іншого
забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, а також
визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно-
спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних
органів з громадськими організаціями фізкультурно-
спортивної спрямованості. Держава визнає і всебічно
підтримує олімпійський рух в Україні, діяльність
всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств,
національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.
Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту. Реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту забезпечує Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту (Держкомспорт України). Він також несе відповідальність за подальший її розвиток.
У межах своєї компетенції Держкомспорт України організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
Держкомспорт України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. Основними завданнями Держкомспорту України є:
- участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту;
- розроблення дроектів концепцій, програм розвитку фізичної культури і спорту;
180

- створення умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом;
- сприяння розвитку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні;
- міжнародне співробітництво у питаннях фізичної культури і спорту.
Державна туристична адміністрація України
(Держтурадмшістрація України) є центральним органом
виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України.
Держтурадмшістрація України в установленому порядку вносить пропозиції щодо формування державної політики у туристичній та курортній галузях, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цих галузях, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до її відання.
Основними завданнями Держтурадміністрації України є:
участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у туристичній та курортній галузях;
- розроблення та реалізація загальнодержавних програм
розвитку курортів та туристично-рекреаційної сфери, ринку
туристичних послуг, забезпечення захисту і безпеки туристів;
визначення перспектив і напрямів розвитку внутрішнього, міжнародного та іноземного туризму, розбудови матеріально-технічної бази туристичної галузі;
міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань туризму;
організація та розвиток системи наукового,
інформаційно-рекламного забезпечення туристично-
рекреаційної та курортної сфери.
Місцеві органи управління культурою входять до відповідних державних адміністрацій і створюють необхідні умови для культурного розвитку громадян, керують закладами, підприємствами і організаціями культури.
181

Тема 28. Адміністративно-правове регулювання у сфері юстиції

Правовою основою управління у сфері юстиції є Закон України "Про судоустрій України" від 07.02.2002 p., Закон України "Про нотаріат" від 02.09.1993 p., Сімейний кодекс України, Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України № 1396/97 від 30.12.1997 р. із змінами та доповненнями, Загальне положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.1995 р. із змінами і доповненнями, інші нормативні акти.
Мін'юст України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення реалізації державної правової політики.
Основні завдання Мін 'юсту України:
- забезпечення реалізації державної правової політики та політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
- підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки;
- забезпечення захисту прав і свобод людини і
громадянина у визначеній сфері;
підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань, проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів, державна реєстрація нормативно-правових актів, ведення Єдиного державного реєстру таких актів;
- планування за пропозиціями інших центральних
органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи
з адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу, координація нормотворчої діяльності
182

центральних органів виконавчої влади та контроль за здійсненням такої діяльності;
- координація роботи з виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
- організація виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів України, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя;
- організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану;
- розвиток правової інформатизації, формування у
громадян правового світогляду;
- здійснення міжнародно-правового співробітництва.
Функції Мін 'юсту.
Мін'юст України, відповідно до покладених на нього завдань, виконує функції, які відповідно від призначення можна класифікувати на наступні групи:
1) Функції забезпечення законопроектноїроботи:
- готує пропозиції щодо проведення в Україні правової реформи;
- готує разом із відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, науковими установами проекти концепцій напрямів розвитку законодавства та їх наукове обґрунтування з урахуванням світового досвіду;
- розробляє за дорученням Президента України,
Кабінету Міністрів України та з власної ініціативи проекти
законів та інших нормативно-правових актів, що стосуються
прав і свобод людини, відносин між громадянином і
державною владою, конституційного устрою, повноважень і
взаємовідносин органів державної влади, судоустрою та
судочинства, цивільного і кримінального законодавства, або
разом з іншими органами державної влади бере участь у їх
підготовці;
- здійснює правову експертизу (готує висновки) щодо
відповідності Конституції та законам України, вимогам
нормопроектної техніки проектів законів, інших актів
183

законодавства, що подаються на розгляд Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
розробляє за поданням міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щорічні плани законопроектної роботи, координує нормотворчу діяльність в центральних органах виконавчої влади, здійснює контроль за цією діяльністю;
здійснює експертизу (готує висновки) щодо відповідності проектів законів України та інших нормативно-правових актів, що за предметом регулювання належать до сфер, відносини в яких регулюються правом Європейського Союзу;
- готує зауваження і пропозиції до прийнятих
Верховною Радою України законів України при підготовці їх
на підпис Президентові України;
- розробляє і подає Президентові України та Кабінету
Міністрів України пропозиції щодо усунення суперечностей
між актами законодавства та заповнення прогалин у ньому.
2) Функції Мін'юсту України щодо адаптації
законодавства України до законодавства Євросоюзу:
- організація роботи з підготовки щорічного плану
заходів з виконання Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства Європейського
Союзу;
проведення моніторингу виконання
Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
здійснення науково-експертного, аналітичного, інформаційного та методологічного забезпечення виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, переклад актів українською мовою, підготовка глосарія термінів.
3) Організація виконання актів законодавства.
Мін'юст:
184

- організовує виконання у межах своїх повноважень актів законодавства та здійснює контроль за їх реалізацією;
- узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та у встановленому порядку подає їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України.
4) Здійснення реєстраційної та кодифікаційної
роботи. Мін'юст:
- здійснює відповідно до законодавства державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, веде реєстр цих актів;
- забезпечує функціонування єдиної системи правової інформатизації, є офіційним видавцем збірників законодавства та кодексів України, видає інформаційний бюлетень „Офіційний вісник України", бере участь у виданні журналів і газет загальноправового характеру;
- веде Єдиний державний реєстр нормативно-правових
актів, надає інформацію з бази даних цього реєстру
здійснює роботу із систематизації законодавства України,
готує пропозиції про його кодифікацію, веде Єдиний
класифікатор галузей законодавства України.
5) Реєстрація об'єднань громадян. Мін'юст, відповідно
до законодавства, здійснює легалізацію всеукраїнських
об'єднань громадян, проводить реєстрацію міжнародних
громадських організацій, відділень, філій, представництв та
інших структурних осередків громадських (неурядових)
організацій іноземних держав в Україні, всеукраїнських і
міжнародних благодійних організацій, контролює додержання
об'єднаннями громадян положень їх статутів; проводить
реєстрацію політичних партій та їх символіки, контролює
додержання політичними партіями вимог Конституції та
законів України, їх статутів, а також проводить реєстрацію
всеукраїнських творчих спілок, Торгово-промислової палати
185

України, постійно діючих третейських судів, всеукраїнських професійних спілок, їх об'єднань та символіки відповідних об'єднань громадян і благодійних організацій, Статуту Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, статутів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами України.
6) Експертне забезпечення правосуддя.
Мін'юст, відповідно до законодавства, організовує експертне забезпечення правосуддя та проведення науково-дослідних розробок в галузі судової експертизи, спрямовує і контролює діяльність науково-дослідних інститутів судової експертизи, які належать до сфери управління Міністерства, координує роботу центральних органів виконавчої влади з питань розвитку судової експертизи, проводить атестацію судових експертів, веде Реєстр атестованих судових експертів та здійснює контроль за їх діяльністю; присвоює кваліфікацію судового експерта та видає свідоцтво встановленого зразка.
7) Сприяння розвитку юридичних послуг.
Мін'юст сприяє розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, відповідно до законодавства здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, веде Державний реєстр застав рухомого майна, організовує в установленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру.
8) Організація роботи нотаріату. Мін'юст:
- організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів щодо ії поліпшення, контролює законність вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, забезпечує реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, організовує виготовлення та контролює використання спеціальних
186

бланків нотаріальних документів, веде реєстр свідоцтв про право на зайняття нотаріальною діяльністю, визначає кількість приватних нотаріусів у межах нотаріальних округів, затверджує зразки печаток державних і приватних нотаріусів та умови замовлення на їх виготовлення;
здійснює підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надає допомогу консульським установам з питань вчинення нотаріальних дій;
- забезпечує роботу Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату.
9) Забезпечення в межах компетенції роботи
адвокатських об'єднань.
Мін'юст реєструє адвокатські об'єднання, забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок коштів державного бюджету в разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та звільнення громадян від оплати юридичної допомоги, веде реєстр адвокатських об'єднань.
10) Забезпечення роботи органів реєстрації актів
громадянського стану.
Мін'юст здійснює заходи щодо вдосконалення роботи органів реєстрації актів громадянського стану, контролює їх діяльність, забезпечує виготовлення та контролює використання бланків свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану.
Цей орган надає практичну і методичну допомогу консульським установам та дипломатичним представництвам України за кордоном щодо реєстрації актів громадянського стану.
11) Нормативно-методичне забезпечення діяльності
бюро технічної інвентаризації.
Міністерство юстиції здійснює нормативно-методичне забезпечення діяльності бюро технічної інвентаризації щодо проведення реєстрації прав власності на нерухоме майно.
12) Правова робота в міністерствах та інших
органах виконавчої влади. Мін'юст:
187

- здійснює методичне керівництво правовою роботою в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади;
- перевіряє стан цієї роботи і дає рекомендації щодо її поліпшення та приведення нормативних актів цих органів у відповідність із законодавством;
- вживає заходів щодо підвищення кваліфікації
працівників юридичних служб.
13) Функції Міністерства юстиції України щодо
юридичної освіти. Цей орган:
- координує діяльність центральних і місцевих органів
виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо
правової освіти населення;
- здійснює методичне забезпечення цієї освіти,
формування у громадян правового світогляду; вивчає стан
правової освіти в навчальних закладах, на підприємствах, в
установах і організаціях, надає їм необхідну допомогу;
- бере участь разом з Міністерством освіти і науки України в організації роботи з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців за спеціальністю „Правознавство" у навчальних закладах незалежно від форми власності та підпорядкування;
- вносить до відповідних органів пропозиції щодо вдосконалення роботи, пов'язаної з вивченням права в неюридичних вищих, професійно-технічних загальноосвітніх навчальних закладах, закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів;
- розробляє і розповсюджує освітні програми у сфері захисту прав людини.
14) Виконання функцій координації міжнародних
зв'язків. В цьому напрямі Мін'юст:
- готує в межах своїх повноважень пропозиції з питань
міжнародно-правових відносин та приєднання України до
міжнародних договорів і конвенцій;
- укладає угоди про правове співробітництво з
відповідними органами іноземних держав і міжнародними
188

організаціями, організовує в межах своїх повноважень взаємодію з ними;
забезпечує виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України з правових питань, здійснює у встановленому порядку опублікування міжнародних договорів, що набрали чинності;
- забезпечує підготовку пропозицій щодо приведення
законодавства України у відповідність з принципами та
стандартами Ради Європи та інтеграції його в систему
міжнародного права, координує роботу міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади з цих питань;
- представляє Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час укладення міжнародних договорів України;
- здійснює правову експертизу на відповідність Конституції України, законам України проектів міжнародних договорів України, готує висновки щодо здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання чинності міжнародними договорами України, а також юридичні висновки, інші матеріали, необхідні для набрання чинності міжнародними кредитними (гарантійними) договорами України;
- забезпечує підготовку відповідних документів та представництво інтересів держави в Європейському Суді з прав людини під час розгляду справ про порушення прав людини в Україні, направляє спостерігачів у місії з контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина;
- бере у встановленому порядку участь у роботі міжнародних організацій, двосторонніх і багатосторонніх комісій, а також інших міжнародних органів та інституцій, погоджує кандидатури членів та іншого персоналу від України в міжнародних судових органах і радників з правових питань посольств та консульств України за кордоном;
- забезпечує підготовку матеріалів з питань, що належать до його компетенції, у зв'язку з участю України у
189

відповідних міжнародних організаціях та інтеграцією и в ці організації;
- виступає як представник інтересів Президента
України і Кабінету Міністрів України під час розгляду справ
судами України і судами іноземних держав або
міжнародними судовими органами та установами.
15) Здійснення функцій кадрового забезпечення.
Мін'юст:
- здійснює добір кадрів у системі Міністерства, формує резерв кадрів на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення професійного рівня кадрів установ юстиції, заохочує працівників підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління;
- бере участь у розробленні пропозицій щодо підготовки юридичних кадрів.
16) Фінансове та майнове забезпечення. Мін'юст:
- організовує планово-фінансову роботу в системі Міністерства, затверджує кошториси на утримання підприємств, установ, організацій, які належать до сфери управління міністерства, та фінансує їх;
- бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України і загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку України;
- здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів;
- забезпечує організацію і вдосконалення системи
обліку;
- вносить у встановленому порядку пропозиції до планів
капітальних вкладень на будівництво приміщень підприємств,
установ і організацій, що належать до сфери його управління,
а також житла для працівників системи міністерства;
- здійснює у межах повноважень, визначених
законодавством, функції управління майном підприємств,
установ і організацій, що належать до сфери його управління.
17) ОрганЬація розгляду звернень громадян. Мінюст:
- організовує розгляд звернень громадян з питань, що
належать до його компетенції і пов'язані з роботою управлінь
190

юстиції, а також підприємств, установ, організацій, які належать до сфери управління міністерства;
- вживає заходів щодо усунення причин, що
породжують скарги громадян;
- забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію
державної політики стосовно державної таємниці, контроль за
її збереженням у центральному апараті Міністерства, на
підприємствах, в установах і організаціях, що належать до
сфери його управління.
Територіальні органи Міністерства юстиції. Територіальними органами Міністерства юстиції України є Головне Управління юстиції в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції (діють на підставі Положення про них, затвердженого Мін'юстом 01.06.1998 p.), а також районні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юстиції (діють на підставі Положення, затвердженого Мін'юстом 30.08.2000 p.). Ці органи виконують функції управління в сфері юстиції на відповідній адміністративній території.
Юридична служба. У міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, на державному підприємстві, в установі, організації залежно від обсягу, характеру та складності правової роботи утворюється в формі самостійного структурного підрозділу юридичне управління (відділ, сектор, бюро, група тощо) або вводиться посада юрисконсульта відповідної категорії.
Основним завданням юридичної служби є організація правової роботи, спрямованої на правильне застосування, неухильне додержання та запобігання невиконанню вимог актів законодавства, інших нормативних документів міністерством, підприємством, а також їх керівниками та працівниками під час виконання покладених на них завдань і функціональних обов'язків.
Підпорядкування юридичної служби. Юридична служба міністерства підпорядковується безпосередньо міністру, керівнику іншого центрального органу виконавчої влади або за рішенням міністра (керівника іншого
191

центрального органу виконавчої влади) - одному з його
заступників. Юридична служба підприємства
підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства.
Особливості призначення посадових осіб юридичної служби. На посаду керівника, його заступника, головного юрисконсульта юридичної служби міністерства (підприємства) призначаються особи з вищою юридичною освітою і стажем роботи за спеціальністю не менш як три роки, а провідного і відповідної категорії юрисконсультів, що входять до складу юридичної служби, - особи, які мають вищу юридичну освіту або навчаються на останніх курсах вищих юридичних навчальних закладів.
Кандидатура на посаду керівника юридичної служби міністерства попередньо погоджується з Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами України відповідно до розподілу їх функціональних повноважень, Міністром Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керівник юридичної служби міністерства призначається на посаду за погодженням з Міністром юстиції.
Особи, які навчаються у вищих юридичних навчальних закладах або не мають досвіду роботи, після прийняття їх на роботу до юридичної служби міністерства (підприємства) повинні пройти стажування в управлінні юстиції в області, містах Києві та Севастополі.
Повідомлення про заснування юридичної служби. Відповідне міністерство або підприємство, установа, організація повідомляють Мін'юст, а у визначених законодавством випадках - управління юстиції в області, містах Києві та Севастополі про наявність в їх структурі юридичної служби, зміни її організаційної форми та складу працівників, потребу в юридичних кадрах.
Завдання юридичної служби міністерства. Юридична служба міністерства:
- організує і бере участь у забезпеченні реалізації державної правової політики у відповідній галузі, захисті законних інтересів міністерства;
192

- забезпечує правильне застосування законодавства у
міністерстві та на підприємствах галузі, інформує керівника
про необхідність вжиття заходів до скасування актів,
прийнятих з порушенням законодавства;
- разом з відповідними структурними підрозділами
узагальнює практику застосування законодавства в галузі,
готує пропозиції щодо його вдосконалення, подає їх на
розгляд керівництва міністерства для вирішення питання
стосовно необхідності підготовки проекту акта законодавства
та внесення його в установленому порядку до державного
органу, уповноваженого приймати такі акти;
- перевіряє відповідність законодавству проектів наказів
та інших нормативних актів, що подаються на підпис
керівництва, візує їх за наявності віз керівників
заінтересованих структурних підрозділів або осіб, що їх
заміщують. У разі невідповідності проекту наказу чи іншого
нормативного акта законодавству та якщо внесені до нього
юридичною службою зауваження не враховано, ця служба, не
візуючи проект, подає письмовий висновок з пропозиціями
щодо законного вирішення відповідного питання для
прийняття остаточного рішення керівником міністерства.
Видання наказу, іншого нормативного акта, а також подання
проекту акта законодавства відповідному державному органу
для вирішення питання щодо його прийняття чи узгодження
без попереднього розгляду юридичною службою не
допускається;
- вносить керівництву міністерства пропозиції щодо
подання нормативного акта до Мін'юсту для державної
реєстрації, якщо цей акт зачіпає права, свободи і законні
інтереси громадян або має міжвідомчий характер;
- бере участь у підготовці проектів актів законодавства,
міжнародних договорів, господарських договорів
(контрактів), розглядає проекти нормативних актів, які
надійшли для погодження, з питань, що належать до
компетенції міністерства, готує проекти письмових висновків
чи зауважень до них;
193

- проводить разом з іншими структурними підрозділами роботу для перегляду відомчих нормативних актів з метою приведення їх у відповідність до законодавства, готує пропозиції щодо внесення до них змін і доповнень чи визнання їх такими, що втратили чинність;
- організує облік і зберігання текстів законодавчих та інших нормативних актів або підтримує їх у контрольному стані;
з використанням сучасних технічних засобів
проводить інформаційно-довідкову роботу щодо
законодавства, оперативно доводить до підприємств галузі інформацію про зміни в нормативних актах і нові акти, рекомендації органів юстиції, роз'яснення Вищого господарського суду України та Пленуму Верховного Суду України; готує керівництву міністерства довідкові матеріали із законодавства, дає працівникам міністерства консультації з правових питань;
- разом із відповідними структурними підрозділами сприяє підприємствам галузі у правовому забезпеченні встановлення та стабілізації господарських зв'язків; бере участь у застосуванні заходів правового впливу у разі невиконання чи неналежного виконання договірних зобов'язань, забезпеченні захисту майнових прав; надає правову допомогу суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності галузі;
- сприяє правильному застосуванню законодавства про працю, запобіганню безгосподарності, непродуктивним витратам, бере участь у проведенні аналізу причин їх виникнення і підготовці документів про відшкодування збитків;
- аналізує матеріали, що надійшли від правоохоронних і контролюючих органів, результати претензійної і позовної роботи, дані статистичної звітності, що характеризують стан законності в діяльності міністерства; розробляє пропозиції щодо усунення недоліків у правовому забезпеченні діяльності підприємств галузі, вносить їх на розгляд керівництва міністерства;
194

- бере участь у розгляді матеріалів за наслідками
перевірок, ревізій, інвентаризацій, дає правові висновки за
фактами виявлених правопорушень;
- представляє в установленому законодавством порядку інтереси міністерства в судах та інших органах під час розгляду правових питань і спорів;
- вносить пропозиції керівництву міністерства (якщо це не віднесено до компетенції іншого підрозділу) про притягнення до відповідальності працівників, з вини яких заподіяно шкоду;
- здійснює методичне керівництво правовою роботою на підприємствах галузі, вносить на розгляд керівництва чи колегіального органу міністерства пропозиції щодо її вдосконалення, вживає заходів до впровадження кращих форм і методів діяльності юридичної служби та до реалізації рекомендацій органів юстиції; разом з відповідними структурними підрозділами визначає перспективну потребу підприємств галузі в юридичних кадрах для забезпечення їх постійним правовим обслуговуванням, організує підвищення кваліфікації працівників юридичної служби підприємств галузі та обмін досвідом їх роботи, співпрацює у цих питаннях з Мін'юстом;
- бере участь в організації і проведенні семінарів, інших занять з правових питань з працівниками міністерства, у підвищенні правових знань керівників і спеціалістів підприємств галузі.

Тема 29. Адміністративно-правове регулювання в галузі внутрішніх справ

Правове регулювання управління в галузі внутрішніх справ здійснюється на основі Конституції України, Законів України "Про міліцію" від 20.12.1990 p., "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18.02.1992 p., "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
195

злочинністю" від 30.06.1993 p., Кримінального процесуального кодексу, Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також указів Президента України та постанов Уряду України.
Основні функції органів внутрішніх справ. Органи внутрішніх справ, згідно із Законом України "Про міліцію" та Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, яке затверджено Указом Президента України 17 жовтня 2000 року, забезпечують такі основні функції (напрями діяльності): адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах). Адміністративна (управлінська) діяльність, яка є одним з основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, здійснюється на основі норм адміністративного права.
Відповідно до Конституції України, органи внутрішніх справ відносяться до системи органів виконавчої влади.
Міністерство внутрішніх справ України є головним (провідним) центральним органом виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та охорони власності.
Управління внутрішніми справами - це особлива сфера державної виконавчої влади, яка спрямована на забезпечення нормальної діяльності людей. Перед тим, як визначити його поняття, потрібно відповісти на запитання: „що є об'єктом цього управління?". Інакше кажучи, визначити саму галузь внутрішніх справ. У Законі України "Про міліцію" закріплено положення про те, що міліція є органом виконавчої влади. Виходячи з цих формальних позицій, а також з того, що органи внутрішніх справ реалізують норми законодавства України (виконують і функції управління), адміністративну діяльність можна розглядати як державну виконавчо-владну.
196

Галузь внутрішніх справ - це перш за все система суспільних відносин. їх обов'язковим суб'єктом є орган внутрішніх справ, його підрозділ, установа або окремий службовець. При визначенні вказаної галузі необхідно брати до уваги правову регламентацію закріплення за відповідними органами внутрішніх справ та їх підрозділами завдань і функцій зовнішнього впливу. Так, відповідно до Закону України "Про міліцію", основними завданнями міліції є:
забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;
запобігання і припинення правопорушень;
охорона і забезпечення громадського порядку;
виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;
забезпечення безпеки дорожнього руху;
захист власності від злочинних посягань;
виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;
участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.
Галузь внутрішніх справ охоплює також деякі інші види діяльності, які в цілому спрямовані на попередження злочинів, наприклад, облік та реєстрація вогнепальної зброї, автомототранспортних засобів, технічний нагляд за ними тощо.
Таким чином, враховуючи викладене, галузь внутрішніх справ можна визначити як систему суспільних відносин, які виникають у зв'язку із забезпеченням прав та свобод громадян, громадського порядку і громадської безпеки, виконанням покарань та адміністративних стягнень, виконанням інших завдань, які випливають із Закону України "Про міліцію" та інших законодавчих актів, де одним із суб'єктів, у відповідності до норм права, є орган або установа внутрішніх справ, їх підрозділ або службовець.
197

З курсу адміністративного права відомо, що державне управління - це діяльність органів виконавчої влади, їх цілеспрямований організуючий вплив на поведінку учасників управлінських відносин. Управління в галузі внутрішніх справ є різновидом державного управління, особливості його виявляються в тому, що воно обумовлено специфічністю об'єкта управління, а саме галуззю внутрішніх справ.
Адміністративна діяльність - це діяльність, що врегульована нормами адміністративного права, які закріплені в Законі України "Про міліцію" та в інших правових актах. Більшість напрямів діяльності органів внутрішніх справ регулюється іншими галузями права. Наприклад, кримінально-процесуальне право регулює слідство та дізнання, оперативно-розшукову діяльність; виправно-трудове право регламентує порядок виконання покарань за вчинені злочини.
Отже, не вся діяльність органів внутрішніх справ відноситься до виконавчо-владної, як і не всі засоби впливу належать до адміністративно-правових. Таким чином, й об'єкт управління в галузі внутрішніх справ не тотожний об'єкту адміністративної діяльності. Вони співвідносяться як загальне та особливе.
За допомогою адміністративно-правових засобів можна впливати на відносини в сферах громадського порядку, громадської безпеки та боротьби з різними видами правопорушень, які відносяться до об'єкта адміністративної діяльності. Сюди також належать відносини стосовно захисту життя, здоров'я, честі та гідності громадян, їх прав і свобод.
Поняття адміністративної діяльності органів внутрішніх справ. Враховуючи особливості галузі внутрішніх справ, визначені відносини виконавчо-владної діяльності та теорії адміністративного права, можна визначити, що адміністративна діяльність органів внутрішніх справ - це врегульована нормами адміністративного права їх виконавчо-владна діяльність, яка спрямована на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки та боротьбу з правопорушеннями.
198

Напрями адміністративної діяльності.
Адміністративна діяльність має різноплановий характер: 1) організаційна діяльність; 2) зовнішньосистемна діяльність. Крім організаційної роботи, що спрямована на виконання визначених завдань і може вважатися адміністративною, органи внутрішніх справ покликані здійснювати управлінські функції і поза системою Міністерства внутрішніх справ. Інакше кажучи, органи внутрішніх справ здійснюють адміністративну правоохоронну діяльність в обсязі своєї компетенції по відношенню до різних суб'єктів правовідносин, зокрема громадян, посадових осіб та цивільних установ.
Перший напрям адміністративної діяльності прийнято називати внутрішньосистемним, або організаційним. Це діяльність, спрямована на упорядкування управлінських відносин, які виникають з питань організації самої системи та структури органів внутрішніх справ, забезпечення необхідних умов для її функціонування.
Другий напрям - позасистемна адміністративна діяльність (виходить за межі системи органів внутрішніх справ і пов'язана з регулюванням відносин у суспільстві). Цей різновид діяльності називається правоохоронною адміністративною діяльністю. Така назва зумовлюється тим, що основний зміст даної роботи зводиться до забезпечення співробітниками органів внутрішніх справ функцій з охорони правовідносин. Незважаючи на те, що міліція також здійснює правозастосовчу адміністративну діяльність, слід підкреслити, що ця діяльність має обслуговуючий характер, виступає засобом забезпечення правоохоронної діяльності.
В аспекті подальшої деталізації управлінських суспільних відносин можна виділити такі види правоохоронної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ:
охорона громадського порядку; забезпечення громадської безпеки (правил дозвільної системи, пожежної охорони, безпеки дорожнього руху);
199

охорона власності;
забезпечення правил паспортної системи; додержання правил в'їзду в Україну та проживання в країні іноземних громадян та осіб без громадянства, а також виїзд громадян за кордон.
Управління системою органів внутрішніх справ, або організаційна адміністративна діяльність, охоплює виконання функцій щодо вдосконалення структури служб органів внутрішніх справ, їх апаратів, забезпечення кадрової роботи, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, прийняття управлінських рішень з питань діяльності органів внутрішніх справ та контролю за їх реалізацією.
Система органів внутрішніх справ. Управління внутрішніми справами здійснює система спеціально призначених органів внутрішніх справ. Це - Міністерство внутрішніх справ України (МВС України), його обласні управління (головні управління), міські та районні управління й відділи, а також управління (відділи) на об'єктах транспорту, підрозділи місцевої міліції.
Завдання Міністерства внутрішніх справ України.
Основними завданнями МВС України є:
- організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки;
- участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби із злочинністю;
- забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;
- організація охорони та оборони внутрішніми військами особливо важливих державних об'єктів;
- забезпечення реалізації державної політики з питань громадянства;
200

- забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи;
- організація роботи, пов'язаної із забезпеченням безпеки дорожнього руху;
- здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності;
- визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги;
- забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військовослужбовців системи Міністерства;
- підготовка органів внутрішніх справ та внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу.
Міліція в системі органів внутрішніх справ складається з підрозділів:
- кримінальної міліції;
- міліції громадської безпеки;
- місцевої міліції;
- транспортної міліції;
- державної автомобільної інспекції;
- міліції охорони;
- судової міліції;
- спеціальної міліції.
Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватися спеціальні підрозділи міліції.
Права і обов'язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України відповідно до Закону України "Про міліцію".
Управління МВС України в областях створюється згідно із законодавством України. У своїй діяльності вони підпорядковані центральному апарату МВС. Управління МВС
201

в областях безпосередньо на місцях здійснюють функції виконавчої влади в галузі внутрішніх справ. Вони виконують свої завдання через відповідні галузеві служби, а також через міські й районні відділи (управління) внутрішніх справ та інші низові апарати.
Структура управління внутрішніх справ. До складу управління належать відділи (управління): боротьби з організованою злочинністю, карного розшуку, державної служби боротьби з економічною злочинністю, адміністративної служби міліції, Державної автомобільної інспекції, Державної служби охорони, організації роботи дільничних інспекторів міліції, слідчі підрозділи і підрозділи дізнання, паспортної, реєстраційної і міграційної роботи, матеріально-технічного забезпечення, фінансово-економічної' служби тощо.
Відділи (управління) внутрішніх справ - галузеві органи державного управління, які безпосередньо виконують функції МВС України на території міста, району. У системі органів внутрішніх справ вони є основною ланкою.
Міські (районні) відділи (управління) внутрішніх справ практично реалізують загальні для всіх ланок завдання, що визначаються законами України, постановами уряду, а також актами місцевих рад. На підставі законів і підзаконних актів МВС України, шляхом видання наказів (інструкцій) вони визначають форми і методи діяльності апаратів внутрішніх справ на місцях щодо виконання поставлених завдань.
Структура відділу (управління) внутрішніх справ в районі (місті). Відділи (управління) очолюються начальником і його заступниками. До складу відділів (управлінь) входять: штаб, відділи (відділення) карного розшуку, Державної автомобільної інспекції, слідчі служби, служби громадянства, імміграції і реєстрації фізичних осіб, інспекція виправних робіт, служба дільничних інспекторів міліції, підрозділи патрульно-постової служби. З метою забезпечення безперервного виконання функцій охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю в апаратах внутрішніх справ створюються і діють чергові частини, є камери попереднього
202

ув'язнення, можуть бути також інші підрозділи
(спецприймальники для осіб, заарештованих за
адміністративні правопорушення, приймальники-
розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво, тощо). В місті, районі, як правило, створюються відділи (управління) державної служби охорони.
Структура міських і селищних відділень міліції, які підпорядковані міським та районним відділам внутрішніх справ, побудована за галузевим принципом і має групи (окремих співробітників за напрямами роботи).
Судова міліція.
Відповідно до Положення про спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон", затвердженого наказом МВС України від 19 листопада 2003 р. № 1390, спеціальний підрозділ судової міліції "Грифон" належить до структури міліції громадської безпеки та створюється в головних управліннях МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управліннях МВС України в областях та місті Севастополі відповідно до типових штатів, затверджених МВС України. Спецпідрозділ створюється як самостійний структурний підрозділ ГУМВС, УМВС та підпорядковується безпосередньо заступнику начальника ГУМВС, УМВС - начальнику міліції громадської безпеки. Загальне керівництво оперативно-розшуковою діяльністю спецпідрозділу, її організаційне та методичне забезпечення здійснює заступник начальника ГУМВС, УМВС - начальник кримінальної міліції.
Під час виконання покладених на них завдань працівники спецпідрозділу здійснюють наступні функції:
- забезпечують згідно із законом підтримання порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу, заходів безпеки при розгляді судових справ у всіх інстанціях, працівників правоохоронних органів, інших органів, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції, членів їх сімей і близьких родичів;
203

- вживають необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява, а також при надходженні заяви учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, звернення керівника відповідного державного органу.
- забезпечують охорону приміщень і територій установ судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України, а також режиму утримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу;
- здійснюють оперативно-розшукову діяльність з метою отримання оперативної та іншої інформації щодо наявності загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.
Місцева міліція.
Відповідно до ст. 7-1 Закону України "Про міліцію", місцева міліція утворюється за рішенням органів місцевого самоврядування на підставі подання місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів рад, погодженого з Міністерством внутрішніх справ України, і має своїм завданням забезпечення захисту життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян та охорони громадського порядку на відповідній території.
До складу місцевої міліції входять: підрозділи дорожньо-патрульної служби, патрульно-постової служби, служби дільничних інспекторів міліції, а також приймальники-розподільники для неповнолітніх, приймальники-розподільники для осіб, затриманих за бродяжництво, спеціальні приймальники для осіб, підданих адміністративному арешту. У складі місцевої міліції можуть утворюватися й інші підрозділи.
Місцеву міліцію очолює керівник, який є заступником начальника відповідного управління (відділу) внутрішніх справ з громадської безпеки. Керівник місцевої міліції у встановлені відповідною радою строки звітує перед нею про стан охорони громадського порядку та громадської безпеки на відповідній території.
204

Призначення і звільнення з посад керівника місцевої міліції, начальників структурних підрозділів і дільничних інспекторів проводиться начальниками головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за погодженням з відповідною радою.
Чисельність місцевої міліції визначається органом місцевого самоврядування виходячи з нормативів, затверджених Міністерством внутрішніх справ України.
Місцева міліція утримується за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Призначення керівників органів внутрішніх справ (міліції). Міністр внутрішніх справ України призначається на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра.
В Автономній Республіці Крим міліцією керує заступник Міністра внутрішніх справ України - начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим; в областях, містах, районах міліцією, крім транспортної, керують відповідно начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті, начальники міських і районних відділів (управлінь) головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті.
Заступник Міністра внутрішніх справ України -начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України.
Начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві, Севастополі та на транспорті та їх заступники призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром внутрішніх справ України.
Начальники міських, районних, лінійних відділів (управлінь), головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті та на транспорті призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром
205

внутрішніх справ України за поданням відповідно заступника Міністра внутрішніх справ України - начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, начальників головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві, Севастополі та на транспорті.
Поліцейське право. Як воно розумілося за
"Трактатом про поліцію" Ніколаса Деламара (1722 p.). В цій праці було окреслено предмет поліцейської діяльності. Це відносини у сфері релігії, звичаї, охорона здоров'я, харчування, публічний порядок і спокій, шляхове господарство тощо. Доцільність існування його обумовлювалась гарантуванням безпеки і створенням умов для добробуту громадян. Адміністративне право зародилося на базі поліцейського права. Разом з тим в системі адміністративного права завжди існував і існує правовий інститут державного регулювання і управління в сфері внутрішніх справ, тобто в основному у сфері адміністративно-правової діяльності поліції (міліції).
Навчальний курс "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ". Адміністративну діяльність органів внутрішніх справ можна розглядати як інститут адміністративного права. Необхідність поглибленого вивчення цієї частини матеріалу навчальної дисципліни адміністративного права зумовило виділення системи правових норм і правовідносин, які виникають, розвиваються і припиняються у сфері внутрішніх справ, і запровадження спеціального курсу в навчальних закладах системи Міністерства внутрішніх справ України. Даний спецкурс вивчався курсантами спеціальних шкіл міліції і засновувався на нормативно-правовому матеріалі, взятому із законодавства про охорону громадського порядку та наказів і інструкцій МВС України. Це була спеціальна частина навчальної дисципліни „адміністративне право". В 1971 році вченими навчальних і наукових закладів МВС СРСР було підготовлено підручник "Адміністративне право (спеціальна частина)" під загальною редакцією професора М.І. Єропкіна. В подальшому
206

в вищих навчальних закладах МВС СРСР розпочали викладати спеціальний курс "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ". З цією метою у 1983 р. було видано підручник під редакцією професора Л.Л. Попова „Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ". Цей спеціальний курс охоплював як вивчення теоретичних положень щодо громадського порядку, громадської безпеки, забезпечення виконання правил дорожнього руху, використання різноманітних адміністративно-правових форм і методів в охороні громадського порядку, так і тем особливої його частини, які були присвячені охороні громадського порядку силами патрульно-постової служби, діяльності чергових частин і спеціальних установ МВС, правовому регулюванню дозвільної і паспортної служб, адміністративної діяльності дільничних інспекторів міліції, державної автоінспекції, служби охорони, вивчалися також і форми та методи діяльності органів внутрішніх справ в особливих умовах.
Підготовка працівників міліції для України як суверенної і правової держави також вимагала вивчення правового регулювання у сфері внутрішніх справ. Безумовно, що адміністративна діяльність органів внутрішніх справ нашої держави вже ґрунтувалась на новій українській правовій базі і потребувала нових підходів до навчальної літератури у цій сфері. У 1995 році було видано перший підручник з адміністративної діяльності органів внутрішніх справ під редакцією професора І.П. Голосніченка та Я.Ю. Кондратьєва. Після цього в 2000 р. вийшов з друку підручник із особливої частини курсу "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ" під редакцією професора О.М. Бандурки. За цією ж редакцією у 2004 році видано підручник "Адміністративна діяльність міліції".
Але адміністративно-правове регулювання у сфері внутрішніх справ вже зараз виходить за межі одного інституту адміністративного права, так як регулює однорідні відносини захисту прав і свобод громадян від протиправних посягань, громадського порядку і громадської безпеки. І вивчення лише
207

адміністративної діяльності органів внутрішніх справ є однобоким підходом до вивчення даного правового інституту, адже в основу тут покладені не норми права і правовідносини у сфері внутрішніх справ, а лише правовідносини, суб'єктами яких є органи внутрішніх справ та їх працівники.
Поліція і міліція як терміни для назви суб'єктів, що охороняють громадський порядок і громадську безпеку. Нині в Україні діють органи внутрішніх справ і, як вже було зазначено вище, їх складова частина - міліція. Існує дві проблеми управління і регулювання в сфері, яка тут досліджується. По-перше, це віднесення до сфери діяльності міліції невластивих їй функцій, по-друге, термінологічна невідповідність найменування суб'єктів даних відносин.
Проведення в Україні адміністративної реформи зумовило виведення із підпорядкування МВС України таких непрофільних йому підрозділів як департамент виконання покарань та управління пожежної безпеки. Разом з тим у цій системі ще залишаються непрофільні поліцейській функції підрозділи.
Сама назва „міліція" не відповідає призначенню даної служби, адже значення цього слова полягає в термінологічному призначенні для того, щоб наректи воєнні сили, які формуються незалежно від регулярної армії. Саме це зумовлює пропозицію щодо перейменування даної служби органів внутрішніх справ, замінивши її назву на „поліція", так як така назва більше відповідає призначенню даної служби, оскільки поліція - це система особливих органів, що забезпечують правопорядок та внутрішню безпеку.
Відносини захисту прав і свобод людини і громадянина від протиправних посягань, громадського порядку і громадської безпеки в цьому випадку доцільно було б назвати поліцейськими відносинами, а систему норм, що їх регулюють, - поліцейським правом як підгалуззю адміністративного права. Це дасть змогу більш системно і детально врегулювати дані відносини нормами адміністративного права, чіткіше визначити права і свободи громадян у даній сфері та обов'язки вказаних правоохоронних
208

органів. Поліцейське право як навчальна дисципліна має вивчатися у всіх юридичних ВНЗ і факультетах. Це дасть змогу отримати знання в галузі поліцейського права не тільки спеціалістам системи міліції (поліції), але і без виключення всім іншим спеціалістам правознавства

Тема 30. Адміністративно-правове регулювання в галузі безпеки

Законодавче регулювання управління в галузі безпеки України. Відносини управління в галузі безпеки України врегульовані Конституцією України, Законом України від 25 березня 1992 року "Про Службу безпеки України", Законом України від 5 березня 1998 р. „Про Раду національної безпеки і оборони України" та іншими законодавчими актами.
Рада національної безпеки і оборони України. Рада національної безпеки і оборони України відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.
Завдання Служби безпеки України:
захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності держави;
захист економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;
попередження, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та
209

організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Принципи діяльності Служби безпеки України:
- законність;
- повага до прав і гідності особи;
- позапартійність та відповідальність перед народом
України;
- поєднання єдиноначальності та колегіальності;
- гласність і оперативність.
Система Служби безпеки України складається із таких основних органів і служб:
- Центральне управління Служби безпеки України;
- Служба безпеки Автономної Республіки Крим;
- регіональні органи Служби безпеки України;
- органи військової контррозвідки;
- військові формування;
- навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби
безпеки України.
Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України.
Структура центрального управління Служби безпеки України містить: апарат голови Служби безпеки України; підрозділи розвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією й організованою злочинністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, роботи з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та ін.
Кадри Служби безпеки України. Кадри Служби
безпеки України складають: співробітники-
військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.
210

До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються головою Служби безпеки України.
Кількісний склад співробітників Служби безпеки України визначається Президентом України за поданням голови Служби безпеки України виходячи з потреб надійного захисту державної безпеки України, в межах встановленого бюджету.
Військовослужбовці Служби безпеки України. Умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають військову присягу на вірність народу України.
Правове регулювання трудових відносин
працівників Служби безпеки України. Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством України про працю.
Підготовка, перепідготовка, підвищення
кваліфікації спеціалістів для Служби безпеки України здійснюється відповідно до Закону України "Про освіту" та інших актів законодавства. Для забезпечення професійної освіти кадрів Служба безпеки України створює відповідні навчальні заклади.
Запас Служби безпеки України складають військовослужбовці, що вислужили установлені строки в Службі безпеки України, а також інші військовозобов'язані громадяни, зараховані за їх згодою в запас Служби безпеки України. Зазначені особи перебувають на військовому обліку
211

у регіональних органах Служби безпеки України і проходять учбові збори у визначеному законодавством порядку.
Функції Служби безпеки України.
Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана виконувати наступні функції:
- здійснювати інформаційно-аналітичну роботу в
інтересах ефективного проведення органами державної влади
та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності,
вирішення проблем оборони, соціально-економічного
будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших
питань, пов'язаних з національною безпекою України,
розвідувальну діяльність відповідно до закону; здійснювати
заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних
представництв, консульських та інших державних установ,
а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у
сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної
діяльності, безпекою громадян України за кордоном;
виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;
- здійснювати контррозвідувальні заходи з метою
попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких
форм розвідувально-підривної' діяльності проти України;
- забезпечувати захист державного суверенітету,
конституційного ладу і територіальної цілісності України від
протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;
здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;
- брати участь у розробці і здійсненні відповідно до
Закону України "Про державну таємницю" та інших актів
законодавства заходів щодо забезпечення охорони державної
таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю
212

держави, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України;
здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки;
- у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян і осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, у разі надходження від них, членів їх сімей та близьких родичів заяви, звернення керівника відповідного державного органу чи отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози їх життю, здоров'ю, житлу чи майну; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресованих осіб;
- сприяти Державній прикордонній службі України в охороні державного кордону України;
сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних ситуацій;
- надавати наявними силами і засобами, в тому числі і технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю;
- брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в'їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил;
- забезпечувати засекреченим і шифрованим зв'язком
державні органи України і посадових осіб відповідно до
переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України,
здійснювати заходи щодо криптографічного та технічного
захисту секретної інформації;
проводити наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, впроваджувати їх результати в практику діяльності Служби безпеки України;
- брати участь у розробленні та здійсненні заходів щодо
фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів,
213

радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання, а також у проведенні спеціальної перевірки щодо допуску до особливих робіт;
- виконувати за дорученням Верховної Ради України
або Президента України інші завдання, безпосередньо
спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки
держави.
Права Служби безпеки України. Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків Законом України "Про службу безпеки України" надається право:
- вимагати від громадян та посадових осіб припинення
правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню
повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з
цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити
огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза
втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових
доказів злочинної діяльності;
- подавати органам державної влади, органам місцевого
самоврядування, підприємствам, установам, організаціям усіх
форм власності обов'язкові для розгляду пропозиції з питань
національної безпеки, у тому числі із забезпечення охорони
державної таємниці;
одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю. Отримання від банків інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність";
- входити у порядку, погодженому з адміністрацією
підприємств, установ та організацій і командуванням
військових частин, на їх територію і в службові приміщення;
214

складати протоколи про адміністративні правопорушення, віднесені законом до компетенції Служби безпеки України, проводити особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення;
- використовувати з наступним відшкодуванням витрат та збитків транспортні засоби, які належать підприємствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги;
- виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин;
- проводити гласні і негласні оперативні заходи у
порядку, визначеному Законом України "Про оперативно-
розшукову діяльність";
- здійснювати співробітництво з громадянами України
та іншими особами, в тому числі на договірних засадах,
дотримуючись при цьому умов добровільності і
конфіденційності цих відносин;
- користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями підприємств, установ, організацій, військових частин, а також жилими та іншими приміщеннями громадян;
- направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з
215

корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства і організації за ініціативою їх керівників;
- в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України Законом України "Про Службу безпеки України";
- морально і матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги по забезпеченню державної безпеки; представляти їх у встановленому порядку до державних нагород;
- позачергово придбавати квитки на всі види транспорту
незалежно від наявності місць і поселятися в готелях при
пред'явленні посвідчення про відрядження;
безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту загального користування (крім таксі), залізничного та водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів, а також попутним транспортом;
- видавати у разі наявності небезпеки для життя і
здоров'я особам, взятим під захист, відповідно до чинного
законодавства зброю, спеціальні засоби індивідуального
захисту та сповіщення про небезпеку.
Додаткові права Служби безпеки України щодо боротьби з тероризмом.
У разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності Служба безпеки України, її органи і співробітники мають також право:
- одержувати в установленому законом порядку на
письмову вимогу керівника органу або оперативного
підрозділу Служби безпеки України від митних, фінансових
та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від
форми власності) інформацію і документи про операції, стан
рахунків і руху коштів на них за конкретний проміжок часу (з
216

розшифруванням сум, дати призначення та контрагента платежу), вклади, внутрішньо- та зовнішньоекономічні угоди, а також завірені копії документів, на підставі яких було відкрито рахунок конкретної юридичної або фізичної особи. Отримання від банків відомості, яка містить банківську таємницю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність". Документи та інформація повинні бути подані негайно, а якщо це неможливо - не пізніш як протягом 10 діб;
- залучати в установленому законодавством порядку до проведення перевірок, ревізій та експертиз кваліфікованих спеціалістів установ, організацій контрольних і фінансових органів;
- одержувати в установленому законодавством порядку за письмовими запитами керівника органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем та банків даних, створюваних Верховним Судом України, Генеральною прокуратурою України, Національним банком України, Антимонопольним комітетом України, Фондом державного майна України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування України;
- подавати за матеріалами оперативно-розшукової
діяльності до суду заяви про скасування реєстрації і
припинення діяльності суб'єктів підприємництва, а також за
наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду
позови про визнання недійсними угод у порядку,
встановленому законодавством України;
- входити за письмовим розпорядженням керівника
органу або оперативного підрозділу Служби безпеки України
за службовими посвідченнями на територію, у приміщення,
склади та сховища підприємств, організацій і установ (крім
іноземних дипломатичних представництв) незалежно від
форми власності, на пункти пропуску через державний кордон
та митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які
займаються підприємницькою діяльністю;
217

- за постановою слідчого та з санкції відповідного прокурора по нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності, а у невідкладних випадках - з наступним повідомленням прокурора протягом доби в разі загрози знищення, приховування або втрати предметів чи документів, які можуть бути використані в розкритті та розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта. Копії акта вручаються громадянину чи представнику підприємства, установи, організації.
Органи і підрозділи Служби безпеки України, які здійснюють боротьбу з тероризмом, мають повноваження органу дізнання.
Право працівників Служби безпеки України носити,
використовувати і застосовувати зброю.
Військовослужбовці Служби безпеки України мають право зберігати, носити, використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію", військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства.
Контроль Верховної Ради України за діяльністю Служби безпеки України.
Постійний контроль за діяльністю Служби безпеки України, дотриманням нею законодавства здійснюється Верховною Радою України.
Голова Служби безпеки України регулярно інформує Верховну Раду України та відповідний профільний комітет Верховної Ради України про діяльність Служби безпеки України, стан державної безпеки, дотримання чинного законодавства, забезпечення прав і свобод людини та з інших питань.
Служба безпеки України у порядку, встановленому законодавством, зобов'язана відповідати на запити постійних
218

комітетів і тимчасових комісій Верховної Ради України та народних депутатів України.
Голова Служби безпеки України щорічно подає Верховній Раді України звіт про діяльність Служби безпеки України.
Контроль Президента України за діяльністю Служби безпеки України.
Контроль за діяльністю Служби безпеки України здійснюється Президентом України та уповноваженими ним державними органами.
Постійний контроль за дотриманням конституційних прав громадян і законодавства в оперативно-розшуковій діяльності та діяльності у сфері охорони державної таємниці органів і підрозділів Служби безпеки України, а також контроль за відповідністю виданих Службою безпеки України положень, наказів, розпоряджень, інструкцій і вказівок Конституції і законам України здійснюється Радою національної безпеки і оборони України.
Служба безпеки України регулярно у порядку, визначеному Президентом України, інформує Президента України, членів Ради національної безпеки України і посадових осіб, спеціально призначених Президентом України, з основних питань своєї діяльності, про випадки порушення законодавства, а також на їх вимогу подає інші необхідні відомості.
Голова Служби безпеки України щорічно подає Президенту України письмовий звіт про діяльність Служби безпеки України.
Голова Служби безпеки України несе персональну відповідальність за своєчасність, об'єктивність і повноту поданої інформації.
Нагляд за додержанням законів Службою безпеки України. Нагляд за додержанням і застосуванням законів Службою безпеки України здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори.
219

Тема 31. Адміністративно-правове регулювання управління обороною України

Правове регулювання управління в сфері оборони України. Управління в сфері оборони здійснюється на підставі Законів України "Про оборону України" від 6 грудня 1991 року (в редакції Закону України від 5 жовтня 2000 p.), "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 року (в редакції Закону України від 5 жовтня 2000 p.), "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року (в редакції закону України від 18 червня 1999 p.), "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 року (в редакції Закону України від 18 лютого 1999 p.), "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року (зі змінами і доповненнями), "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 року (зі змінами і доповненнями), "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 p., "Про Державну прикордонну службу" від 3 квітня 2003 року, "Про цивільну оборону" від 3 лютого 1993 року, Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. № 888, в редакції Указу Президента України від 4 липня 2002 р. № 618/2002 та інших нормативних актів.
Органи органЬацїі оборони. У відповідності до Закону України "Про оборону України" організацію оборони України здійснюють: Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України. Крім того, деякі завдання в галузі оборони здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також адміністрації підприємств, установ і організацій.
220

Оборона України - де система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Метою оборони України є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин.
Цивільна оборона України є державною системою органів управління, сил і засобів, що створюється для організації і забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру.
Обороноздатність держави - здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації.
Військова доктрина України визначається принципом оборонної достатності у будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна:
не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем;
прагне до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї;
не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові образ ворога;
ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане об'єктом агресії. Організація оборони України включає:
формування військової політики держави та воєнної доктрини, розвиток військової науки;
здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії;
221

оборону державних кордонів;
підготовку, розвиток, формування структури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони України;
вироблення і проведення військово-технічної політики та забезпечення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами в повному обсязі;
мобілізаційну підготовку народного господарства державними органами і систему управління їх діями в умовах військового стану;
підготовку населення окремих регіонів і країни в цілому до оборони.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Види Збройних Сил України. В Україні існують наступні види Збройних Сил: Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили.
Військове формування - створена відповідно до законодавства України сукупність військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканості у разі збройної агресії, збройного
222

конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій.
В управлінні обороною безпосередню участь бере Верховна Рада України, яка затверджує обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру і чисельність Збройних Сил України. Запроваджує військовий стан на Україні, оголошує стан війни у випадку необхідності виконання міжнародних договорів по спільній обороні від агресії. Здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони.
Головнокомандуючий Збройними Силами.
Головнокомандуючим Збройними Силами України є Президент України. Він вживає необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності України. Президент України подає на затвердження Верховній Раді України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури Збройних Сил України та бюджетних асигнувань на їх утримання.
Він оголошує стан війни, загальну чи часткову мобілізацію, невідкладно виносить це на засідання Верховної Ради України. Приймає рішення та видає наказ Збройним Силам України про ведення бойових дій. Призначає на посаду Міністра оборони та Вище командування, присвоює вищі військові звання. Приймає рішення про призов громадян на військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби.
Рада Національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки та оборони України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони є Президент України. Він же формує персональний склад Ради національної безпеки і оборони України. До її складу за посадою входять: Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх
223

справ України, Міністр закордонних справ України. В її засіданнях може брати участь Голова Верховної Ради України.
Кабінет Міністрів України в системі органів оборони. Кабінету Міністрів відводиться основна роль в забезпеченні армії і флоту усім необхідним. Він визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства та іншого майна для потреб оборони, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову службу. Затверджує плани нагромадження матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву. Керує мобілізаційною підготовкою, створює і ліквідує військові навчальні заклади, військові кафедри вищих навчальних закладів (визначає порядок їх створення). Видає постанови, вживає заходів щодо соціального захисту військовослужбовців, осіб, звільнених в запас або у відставку, їх сімей та сімей загиблих військовослужбовців.
Ставка Верховного Головнокомандувача. Для забезпечення стратегічного керівництва Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в особливий період може створюватися Ставка Верховного Головнокомандувача як вищий колегіальний орган воєнного керівництва обороною держави у цей період.
Пропозиції про утворення Ставки Верховного Головнокомандувача, її персонального складу та граничної чисельності подаються Радою національної безпеки і оборони України на розгляд Президенту України і вводяться в дію його указом. Положення про Ставку Верховного Головнокомандувача затверджує Президент України.
Військове командування. Генеральний штаб Збройних Сил України, командування видів Збройних Сил України, оперативні командування, командування військових об'єднань, з'єднань, частин Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.
Органи військового управління. До органів військового управління відносяться: Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють
224

керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), об'єднаннями, з'єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління зазначених центральних органів виконавчої влади, а також військові комісаріати, що забезпечують виконання законодавства з питань загального військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Генеральний штаб Збройних Сил України є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами у межах, визначених Законом України "Про оборону України", іншими законами України і нормативно-правовими актами Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України.
Міністерство оборони - це орган державного управління Збройними Силами України, який несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони.
Міністерство оборони виконує такі завдання:
оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози;
готує обґрунтування рішень Верховної Ради України з питань оборони;
бере участь у розробці проекту військової доктрини та формуванні воєнного бюджету України;
розробляє та подає Президенту проекти державних програм розвитку Збройних Сил, розвитку озброєння та
225

ійськової техніки, пропозиції щодо асигнувань на потреби борони;
звітує перед Кабінетом Міністрів України про икористання виділених на оборону коштів;
здійснює керівництво бойовою, оперативно-ехнічною та морально-психологічною підготовкою військ;
керує військовою наукою;
видає держзамовлення на виробництво і ремонт ійськової техніки, здійснює контроль за її випробуванням;
здійснює розстановку кадрів, визначає чисельність ізних родів військ;
здійснює співробітництво зі збройними силами шіих держав;
виконує інші функції, що передбачені законом.

Тема 32. Адміністративно-правове регулювання в галузі закордонних справ

Правове регулювання управління в галузі закордонних справ. Управління в галузі закордонних справ здійснюється на дставі Законів України "Про дипломатичну службу" від 20 ресня 2001 року, "Про дипломатичні ранги України" від 28 істопада 2002 року, Консульського статуту, затвердженого сазом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/ 94, зложення про Міністерство закордонних справ, гвердженого Указом Президента України від 3 квітня 1999 ку № 357/99, та іншими нормативними актами.
Державне управління в галузі зовнішніх зносин ановить підзаконну безперервну діяльність органів ржавної виконавчої влади, на які покладено законодавством ов'язок здійснення зовнішньої політики держави.
Дипломатична служба України (далі - дипломатична ужба) - це професійна діяльність громадян України, рямована на практичну реалізацію зовнішньої політики раїни, захист національних інтересів України у сфері
226

міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Закордонні дипломатичні установи України -дипломатичні представництва та консульські установи України в інших державах, представництва при міжнародних організаціях.
Основні принципи дипломатичної служби. Основними принципами дипломатичної служби є: служіння Українському народові; відстоювання національних інтересів України; пріоритет прав і свобод людини та громадянина; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; професіоналізм, компетентність, ініціативність, об'єктивність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків і додержання дисципліни.
Основні завдання дипломатичної служби. Основними завданнями дипломатичної служби є:
- забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
- проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;
- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
- сприяння забезпеченню стабільності міжнародного
становища України, піднесенню її міжнародного авторитету,
поширенню у світі образу України як надійного і
передбачуваного партнера;
- забезпечення дипломатичними засобами та методами
захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та
непорушності кордонів України, її політичних, торгово-
економічних та інших інтересів;
227

- координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України;
- вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій;
- забезпечення органів державної влади України
інформацією, необхідною для здійснення ефективної
зовнішньої та внутрішньої політики;
- здійснення інших завдань відповідно до законодавства
України.
Президент України є главою держави і представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори, підписує міждержавні й міжнародні договори від імені України, які набирають чинності після їх ратифікації Верховною Радою України; призначає і відкликає дипломатичних представників України в іноземних державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відзивні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав.
Кабінет Міністрів України - вищий орган державної виконавчої влади, який у межах своїх повноважень:
створює умови для забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;
забезпечує здійснення зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України;
здійснює заходи щодо захисту інтересів України, забезпечення законності, прав і свобод громадян України, в тому числі й тих, що знаходяться за кордоном.
Система органів дипломатичної служби.
Систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України.
Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної
228

політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері.
Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 року № 357/99.
МЗС України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції, спрямовані на вдосконалення цього законодавства, та у встановленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.
Основними завданнями МЗС України є:
- участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки
України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного
співробітництва з членами міжнародного співтовариства;
- спрямування дипломатичних служб на забезпечення стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;
- забезпечення реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки;
- створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

- забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;
- створення умов щодо захисту дипломатичними службами за кордоном прав та інтересів громадян і юридичних осіб України;
сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.
Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана
229

підтримувати офіційні міждержавні 'відносини, здійснювати представництво України, захищати її інтереси, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.
Функції дипломатичного представництва:
представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;
захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб у державі перебування;
ведення переговорів з урядом держави перебування;
з'ясування законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;
поширення у державі перебування інформації про становище в Україні і подій міжнародного життя.
Главою дипломатичного представництва України є Надзвичайний і Повноважний Посол України та постійний представник України при міжнародній організації. Ці особи призначаються на посаду указом президента України за поданням Міністра закордонних справ України у разі отримання згоди на це призначення іноземної держави, до якої він призначається.
Консульські установи є органами захисту економічних і правових інтересів України, її громадян та юридичних осіб за кордоном. Консульські установи сприяють розвитку дружніх відносин України з іншими державами, поширенню гкономічних, торговельних, науково-технічних, культурних зв'язків та туризму.
Дипломатичні ранги. Дипломатичний ранг - це ;пеціальне звання, яке присвоюється державним службовцям відповідно до Закону України „Про дипломатичні ранги України". В Україні встановлюються такі дипломатичні занги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого спасу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого спасу, другий секретар .другого класу, третій секретар, аташе.
230

Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу.
Управління зовнішньоекономічною діяльністю під керівництвом Кабінету Міністрів України здійснює Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції.
Основними завданнями цього Міністерства щодо управління зовнішньоекономічною діяльністю є:
забезпечення єдиної зовнішньоекономічної політики шляхом всебічного розвитку зовнішніх економічних зв'язків із зарубіжними країнами в інтересах України;
розробка концепції та стратегії розвитку зовнішньоекономічного потенціалу України, механізмів державного регулювання зовнішніх економічних зв'язків;
захист прав і законних інтересів України, суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності з використанням правових засобів;
опрацювання та здійснення комплексу заходів щодо розвитку і поліпшення структури експорту та імпорту товарів, капіталів, робочої сили, вироблення рекомендацій для відповідних галузей економіки з урахуванням кон'юнктурних змін світового ринку;
узагальнення роботи зовнішньоекономічного комплексу та сприяння підвищенню ефективності його діяльності;
розробка пропозицій щодо запровадження стимулюючої системи експорту та системи міжнародних розрахунків, спрямованих на формування валютного ринку України;
прискорення вступу України до міжнародної організації торгівлі та Європейського Союзу.
231