Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридична література, 2002. — 312 с

ББК 67.621(4Укр)я73

К382 УДК 342.9(477)(075.8)

Автори: доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України С. В. Ківалов,

кандидат юридичних наук, доцент Л. Р. Біла

Рецензенти: доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України Є. В. Додін;

кафедра адміністративного права та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Одеського інституту внутрішніх справ

Рекомендовано до друку Вченою радою Одеської національної юридичної академії.

Протокол № 2 від 5 жовтня 2001 р.

1303020200-003

К--------------------- Без оголош.

7694-2002

© С. В. Ківалов, ISBN 966-7694-53-4 Л. Р. Біла, 2002

OCR by [email protected] // www.refua.narod.ru

Содержание

1. НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1. Поняття, місце і роль адміністративного права в системі права України

Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання

Тема 3. Суб'єкти адміністративного права

Тема 4. Державна служба та державні службовці

Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління

Тема 6. Форми державного управління

Тема 7. Адміністративно-правові методи державного управління

Тема 8. Адміністративно-правові резкими

Тема 9. Адміністративно-правовий примус

Тема 10. Адміністративна відповідальність

Тема 11. Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві

Тема 12. Адміністративний процес

Тема 13. Провадження в справах про адміністративні проступки

Тема 14. Стадії провадження в справах про адміністративні проступки

Тема 15. Резким законності і дисципліни у державному управлінні

Тема 16. Державний контроль за діяльністю органів виконавчої влади

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою

Тема 18. Адміпістративно-правове забезпечення управління обороною

Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами

Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією

Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління зовнішньополітичною діяльністю

Тема 22. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою

Тема 23. Адміністративно-правове забезпечення антимонопольно!" діяльності та недопущення недобросовісної конкуренції

Тема 24. Адміністративно-правове забезпечення управління митною справою

Тема 25. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням

Тема 26. Адміністративно-правове забезпечення управління агропромисловим комплексом

Тема 27. Адміністративно-правове забезпечення управління використанням і охороною природних ресурсів

Тема 28. Адміністративно-правове забезпечення управління транспортом

Тема 29. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою

Тема 30. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення

Тема 31. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом

Тема 32. Адміністративно-правові засади управління соціальним захистом населення

3. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

4. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для заліку)

5. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для іспиту)

6. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

7. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

8. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

9. КОНЦЕПЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ (без додатків)

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1. Поняття, місце і роль адміністративного права в системі права України

Поняття адміністративного права. Історичний аспект виникнення і розвитку адміністративного права.

Адміністративне право як наука, галузь права, навчальна дисципліна.

Предмет і метод адміністративного права в контексті реформи адміністративного права.

Роль адміністративного права у становленні і розвитку незалежної правової демократичної держави Україна.

Основні напрямки реформи адміністративного права.

Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що адміністративне право, як і конституційне право, опосередковує функціонування публічної влади в державі, тобто воно є правом державного управління, що передбачає владний вплив держави, в особі державних органів і посадових осіб, на різноманітні суспільні відносини. Одночасно, метою адміністративного права є закріплення таких форм і напрямків діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Конституційна вимога щодо переходу від пануючої у минулому ідеології "домінування держави" над людиною до нової ідеології — "служіння держави" людині повинна стати основним принципом адміністративного права і пройти через весь його зміст.

Особливу увагу слід звернути на те, що при визначенні адміністративного права необхідно враховувати єдність трьох головних функцій, а саме: а) управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності); б) правореалізаційної (реалізація прав і свобод громадян); в) правозахисної (захист порушених прав і свобод громадян). Саме в межах третьої функції передбачено створення адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод громадян від порушень з боку органів виконавчої влади.

Студенту важливо акцентувати свою увагу на тому, що адміністративне право має давню історію. Перші адміністративні норми появилися у правових системах Стародавнього Сходу та античного Заходу (кодекс Хаммурапі, публічне право Стародавнього Риму). Як самостійна галузь права адміністративне право бере свій початок у XVIII столітті. Саме у Франції сформувалося спочатку поліцейське законодавство, потім — поліцейське право, яке переросло в "право управління" (друга половина XIX ст., Німеччина), а пізніше стало базою для розвитку адміністративного права.

Слід зазначити, що в колишньому Радянському Союзі адміністративне право двічі заборонялося як галузь права і навчальна дисципліна (1917-1921 pp., 1928-1937 pp.). У 1938 p. воно було реабілітоване за умови його розвитку тільки на марксистсько-ленінській ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової адміністративного права. Одночасно, в ході дискусії 1938-1941 pp. був визначений предмет адміністративного права — суспільні відносини у сфері державного управління, поняття і сутність якого використовується в теорії адміністративного права до цього часу.

При вивченні предмету адміністративного права важливо знати, що проведення адміністративної реформи в Україні викликало об'єктивну необхідність його переосмислення і розгляду як:

- відносин державного управління у сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності;

- управлінських відносин в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби);

- управлінських відносин, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністраціях державних підприємств, установ, організацій;

- управлінських відносин, пов'язаних із реалізацією функцій та повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інстанціям;

- відносин у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також надання їм різноманітних управлінських послуг;

— відносин у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто у сфері адміністративної юстиції);

- відносин у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб.

При вивченні методу адміністративного права слід звернути увагу на те, що в ньому використовуються як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом: а) використання приписів; б) встановлення заборон; в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін.

У розв'язанні завдань адміністративної реформи вирішальну роль має відіграти адміністративне право, оскільки воно органічно пов'язане з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. Оскільки адміністративне право відстає від вимог сьогодення, неповно і суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини у її стосунках із державою, виникла нагальна потреба реформування адміністративного права.

Реформа адміністративного права має на меті:

- переосмислити принципові науково-методологічні засади цієї фундаментальної галузі права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи і утвердження нових політико-ідеологічних та соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства;

— трансформувати зміст і систему чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права у регулюванні взаємовідносин між державою і людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління в різних сферах суспільного життя;

— сприяти більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи. При вивченні даної теми необхідно звернути увагу на проект

Концепції реформи адміністративного права України (див. с. 240).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання

Поняття і елементи механізму адміністративно-правового регулювання.

Поняття, структура і види адміністративних норм. Дія адміністративних норм в часі, в просторі, за колом осіб.

Поняття джерел адміністративного права, їх види та система. Співвідношення адміністративного права та адміністративного законодавства.

Поняття, ознаки і види адміністративно-правових відносин. Підстави виникнення адміністративно-правових відносин та їх класифікація.

Вивчення даної теми необхідно розпочати з того, що обов'язковим елементом механізму адміністративно-правового регулювання виступають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою і є обов'язковими для виконання. Адміністративно-правові норми займають особливе місце в системі права не тільки України, але й інших держав, оскільки вони регулюють особливі суспільні відносини — відносини у сфері державного управління, тобто забезпечують організацію і діяльність державного апарату, взаємовідносини людини і держави та ін. Слід особливу увагу звернути на те, що в умовах адміністративної реформи адмініст-ративно-правові норми повинні відіграти важливу роль в утвердженні конституційного постулату: у взаємовідносинах людини з державою, в особі державних органів центральною постаттю виступає людина.

Слід мати на увазі, що адміністративно-правові норми досить різноманітні, їх можна класифікувати на різні види в залежності від підстави класифікації, зокрема:

за змістом — матеріальні і процесуальні;

за часом дії — постійні і тимчасові;

за юридичною силою — норми законів і норми підзаконних нормативних актів;

за адресатами — такі, що регулюють діяльність державних органів і їх службовців, недержавних утворень, громадян;

за методом дії — на заборонні, зобов'язуючі, рекомендаційні, стимулюючі, уповноважуючі;

за дією в просторі — загальні і місцеві;

за дією за колом осіб — загальні і спеціальні та ін.

Вивчення сутності адміністративно-їіравових норм неможливе без уяснення їх структури, тобто внутрішньої побудови, яку складають: гіпотеза, диспозиція, санкція. Слід мати на увазі, що гіпотеза — це такий елемент адміністративно-правової норми, в якому зазначаються умови, обставини у сфері державного управління, з настанням яких норма реалізується. Особливістю адміністративних норм, в частині структури, є те, що гіпотеза в них часто відсутня. Гіпотеза може бути абсолютно визначеною або відносно визначеною, простою або складною.

Диспозиція — це основна частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки учасників адміністративно-правових відносин. Характерною особливістю диспозиції є те, що вона має імперативний характер, тобто встановлене правило поведінки не може бути змінене за згодою учасників управлінських відносин. Диспозиція може мати посилковий (коли необхідно звернутися до іншого нормативного акту) і дозвільний (коли законодавець дозволяє учасникам відносин встановлювати правила поведінки у сфері державного управління) характер і може мати абстрактну або казуїстичну форму.

Санкція являє собою таку частину норми, в якій зазначаються заходи адміністративно-правового примусу у разі невиконання учасниками управлінських відносин своїх обов'язків (див. статтю 24 КпАП України).

Студентам слід уяснити, що джерела адміністративного права являють собою зовнішню форму виразу адміністративних норм. З чотирьох відомих джерел права (правовий звичай, правовий пре-цендент, нормативний договір, нормативно-правовий акт) основним джерелом адміністративного права, проте не єдиним, є нормативно-правовий акт, який може бути у формі:

закону (Конституція України, кодекси (КпАП, Митний, Повітряний та ін.), Основи законодавства Україні про культуру, Основи законодавства України про охорону здоров'я, закони);

підзаконного нормативного акту (укази та розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні накази, інструкції центральних органів виконавчої влади, нормативні акти місцевих органів державної виконавчої влади, нормативні акти органів місцевого самоврядування з питань делегованих повноважень, нормативні накази керівників державних підприємств, установ та організацій).

Крім того, відповідно до статті 9 Конституції України міжнародні договори, що містять норми адміністративного права, також є джерелом адміністративного права.

Досить важливо акцентувати свою увагу на тому, що одним із засобів удосконалення механізму адмінстративно-правового регулювання є систематизація адміністративного законодавства, спрямована на впорядкування чинних інститутів даної галузі права, усунення протиріч у змісті правових норм, вилучення застарілих та створення нових норм права, які відповідатимуть потребам суспільного розвитку. Основними формами систематизації виступають: кодифікація, інкорпорація, консолідація. Нині адміністративне законодавство кодифіковане лише частково. У процесі реформування адміністративного права ставиться завдання розробити та прийняти, зокрема: Адміністративно-процесуальний кодекс, Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс, Кодекс про адміністративні проступки (див. Концепцію реформування адміністративного права).

При вивченні даної теми студентам слід звернути увагу на форми реалізації адміністративно-правових норм, а саме: використання, виконання, дотримання, застосування. Застосування, на відміну від інших форм, є державно-владною діяльністю, яка здійснюється за наявності певних умов і не залежить від бажання уповноваженого суб'єкта, як це має місце при використанні, дотриманні, виконанні.

Важливо знати, що адміністративно-правові відносини є важливою складовою механізму адміністративно-правового регулювання. Будучи різновидом правових відносин, вони мають такі ж ознаки, як останні. Поряд із цим, слід звернути увагу на те, що їм властиві певні особливості, зокрема:

— обов'язковою стороною виступає державний орган або його посадова особа;

- права і обов'язки сторін цих відносин пов'язані з діяльністю органів державного управління;

— як правило, відносини будуються за принципом "влада-підпорядкування";

— у випадку порушення адміністративно-правової норми відповідальність наступає перед державою;

— вони можуть виникати за ініціативою будь-якого суб'єкту адміністративного права і при цьому згоди іншої сторони не треба;

— спори, які виникають між сторонами, в більшості випадків, розглядаються в адміністративному порядку та ін.

Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративно-правових відносин, а саме: вертикальні і горизонтальні; матеріальні і процесуальні; регулятивні і охоронні; односторонні і двосторонні та ін.

Структуру адміністративно-правових відносин складають: об'єкт (дія, поведінка людей, матеріальні предмети, речі), суб'єкт (громадяни, особи, державні органи, підприємства, установи, організації та ін.), зміст (сукупність прав і обов'язків сторін).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 3. Суб'єкти адміністративного права

Поняття та види суб'єктів адміністративного права. Факти, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права. Адміністративна право- та дієздатність.

Адміністративно-правовий статус громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства.

Зміст адміністративно-правового статусу виконавчих органів державної влади.

Особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування.

Адміністративно-правовий статус підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, релігійних організацій.

При вивченні даної теми слід з'ясувати, що бути суб'єктом адміністративного права означає мати права та обов'язки у сфері державного управління. На коло суб'єктів впливають такі фактори,

як: політичні, економічні, ідеологічні. Коло суб'єктів адміністративного права досить багаточисельне і різноманітне. Суб'єктів адміністративного права можна поділити на два види: індивідуальні та колективні. В адміністративній науці їх часто називають фізичні та юридичні особи. Варто мати на увазі, що сам підхід до класифікації є досить вдалим, однак сутності адміністративного права більше відповідає саме перша класифікація.

Студенту слід знати, що до індивідуальних суб'єктів належать: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; до колективних — органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації незалежно від форми власності; громадські організації, релігійні організації та ін.

Вивчаючи адміністративно-правовий статус індивідуального суб'єкту важливо уяснити, що це правове положення особи у її відносинах із державними органами, врегульоване нормами адміністративного права. Складовими цього статусу є адміністративні право- і дієздатність. Адміністративна правоздатність — це здатність мати права і обов'язки, закріплені нормами адміністративного права. Вона наступає з моменту народження і закінчується смертю особи. Адміністративна дієздатність — це здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов'язки і нести відповідальність згідно з нормами адміністративного права. Слід мати на увазі, що адміністративна дієздатність буває повна, часткова, обмежена. Особа також може бути визнана у судовому порядку недієздатною.

Вивчення адміністративно-правового статусу громадян України необхідно розпочати з Конституції України, законів України: "Про державну службу", "Про громадянство України", "Про звернення громадян", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про захист прав споживачів", "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін. При цьому слід мати на увазі, що обсяг адміністративних прав та обов'язків іноземців, осіб без громадянства та біженців вужчий за громадян України: вони не мають права на участь у державному управлінні, на державну службу, військову службу та ін. їхній правовий статус передбачається Конституцією України, зако-

нами України "Про правовий статус іноземців", "Про біженців", Постановою КМУ "Про навчання іноземних громадян в Україні", Положенням про статус біженця, Положенням про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів, Правилами в'їзду іноземців в Україну, їхнього виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, міжнародними угодами, іншими нормативно-правовими актами. На відміну від громадян України їхня адміністративна правосуб'єктність виникає з моменту прибуття в Україну і закінчується в момент залишення її території.

Серед колективних суб'єктів адміністративного права слід, у першу чергу, виділити органи виконавчої влади, їх можна класифікувати на різні види в залежності від критерію класифікації, а саме:

а) від обсягу і характеру компетенції: загальної компетенції (КМУ, РМ АРК, місцеві державні адміністрації), галузевої компетенції (Міністерство оборони, Міністерство освіти і науки та ін.), спеціальної компетенції (Міністерство економіки, Міністерство фінансів та ін.);

б) від порядку вирішення питань: єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.) та колегіальні (КМУ, РМ АРК та ін.);

в) від предмета спрямованості компетенції: органи управління економічною сферою; органи управління соціально-культурною сферою; органи управління адміністративно-політичною сферою;

г) від обсягу повноважень по території: центральні (КМУ, міністерства, комітети) та місцеві (державні адміністрації);

д) від характеру повноважень: міністерства; державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

При вивченні питання правового статусу центральних органів виконавчої влади необхідно звернутися до указів Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" (від 15.12.1999 p.), "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" (від 29.05.2001 р.) і мати на увазі, що:

а) міністерство — це головний (провідний) орган в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Згідно з вищеназваним указом створені такі міністерства:

Міністерство аграрної політики;

Міністерство внутрішніх справ;

Міністерство екології та природних ресурсів;

Міністерство економіки;

Міністерство палива та енергетики;

Міністерство закордонних справ;

Міністерство культури і мистецтв;

Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Міністерство оборони;

Міністерство освіти і науки;

Міністерство охорони здоров'я;

Міністерство праці та соціальної політики;

Міністерство транспорту;

Міністерство фінансів;

Міністерство юстиції;

б) державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів:

Державний комітет архівів;

Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики;

Державний комітет по водному господарству;

Державний комітет по земельних ресурсах;

Державний комітет зв'язку та інформатизації;

Державний комітет з енергозбереження;

Державний комітет у справах релігії;

Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення;

Державний комітет лісового господарства;

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму;

Державний комітет промислової політики;

Державний комітет у справах ветеранів;

Державний комітет у справах охорони державного кордону;

Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації;

Державний комітет статистики;

Державна атестаційна комісія;

Національне космічне агентство;

Пенсійний фонд;

Головне контрольно-ревізійне управління;

Державне казначейство;

в) центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це орган, який має особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань:

Антимонопольний комітет України;

Державна податкова адміністрація;

Державна митна служба;

Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва;

Національна комісія регулювання електроенергетики;

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

Державний департамент з питань виконання покарань;

Фонд державного майна;

Служба безпеки України;

Управління державної охорони;

Головне управління державної служби.

Для з'ясування статусу центральних органів виконавчої влади необхідно також звернутися до таких нормативно-правових актів, як укази Президента "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України", "Про державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації", Положення про Міністерство оборони України, Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Положення про Міністерство юстиції України, Положення про Міністерство охорони здоров'я України, Положення про Міністерство транспорту України та ін. (див. рекомендовану літературу).

Досить важливим є уяснення того, що особливість адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування проявляється, в першу чергу, у виконанні ними делегованих повноважень органів виконавчої влади (ч. 3. ст. 143 Конституції України). Слід мати на увазі, що в Законі "Про органи місцевого самоврядування в Україні" передбачається перелік таких повноважень. Дане питання вирішується згідно з договором між органами державної виконавчої влади та орга-

нами місцевого самоврядування. На сьогоднішній день немає нормативно-правового акту, який би закріплював механізм делегування повноважень. Слід мати на увазі, що при виконанні делегованих повноважень органи місцевого самоврядування підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування регламентується Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації". У свою чергу, органи місцевого самоврядування також можуть делегувати ряд своїх повноважень місцевим державним адміністраціям і контролювати їх виконання.

Студентам слід звернути увагу на те, що серед суб'єктів адміністративного права підприємства, установи та організації посідають особливе місце, оскільки через їхню діяльність держава здійснює свої функції та завдання, їх правосуб'єктність проявляється, в першу чергу, у взаємовідносинах із державними органами. Чинне законодавство встановило основи таких взаємовідносин, а саме: порядок здійснення державної реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності, сертифікації; здійснення оперативного та бухгалтерського обліку; ведення статистичної звітності та ін.

При вивченні даного питання необхідно мати на увазі, що підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (див. закони України: "Про підприємства в Україні", "Про власність", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину"; укази Президента: "Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва"; постанови КМУ: "Про порядок дежавної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності", "Про деякі питання управління казенними підприємствами" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Установи — це колективні утворення, які мають права юридичної особи, виконують соціально-культурні та адміністративно-політичні

функції (див.: Основи законодавства України про культуру, Основи законодавства України про охорону здоров'я, закони України: "Про національний архів і архівні установи", "Про музеї та музейну справу", "Про професійно-технічну освіту", "Про освіту", "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності, "Про бібліотеки та бібліотечну справу" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян визначається сукупністю прав та обов'язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між ними і суб'єктами виконавчої влади. Цей статус визначається Конституцією України та законами України "Про об'єднання громадян", "Про професійні спілки", їх права і гарантії діяльності", "Про молодіжні та дитячі громадські організації", Указом Президента "Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму" та ін.

При цьому важливо уяснити, що політичні партії мають особливості свого правового статусу, який визначається законом України "Про політичні партії" (від 5 квітня 2001 p.).

Особливу увагу слід звернути на питання легалізації об'єднань громадян, зокрема: установчі документи; органи, що проводять реєстрацію; вимоги до засновників об'єднань громадян; встановлені державою обмеження на їх створення та діяльність; державний контроль за їх діяльністю; відповідальністю за порушення чинного законодавства (див. вищевказані закони).

При з'ясуванні адміністративно-правового статусу релігійних організацій необхідно звернутися до статті 35 Конституції України, Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", Положення про Державний комітет у справах релігії, Типового положення про управління у справах релігії Київської міської державної адміністрації, відділ у справах релігії обласної та Севастопольської міської державної адміністрації і мати на увазі, що взаємовідносини держави та релігійних організацій будуються на засадах:

по-перше: держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вони не порушують законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій;

по-друге: держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій та право віруючих на відправлення релігійних культів та ритуальних обрядів, здійснює, державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації;

по-третє: релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади; разом із тим вони мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об'єднаннями громадян.

Особливу увагу слід звернути на питання державної реєстрації релігійних організацій, їхньої адміністративної відповідальності (див. Закон "Про свободу совісті та релігійні організації").

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 4. Державна служба та державні службовці

Державна служба як правовий інститут адміністративного права. Законодавство про державну службу. Тенденції становлення та розвитку службового права. Поняття, ознаки та склад службових правовідносин.

Поняття, ознаки та види державної служби. Принципи та функції державної служби. Право на державну службу.

Поняття, ознаки та класифікація державних службовців. Основні права і обов'язки державних службовців. Проходження державної служби. Службова кар'єра. Відповідальність державних службовців. Державні службовці і корупція.

Управління державною службою.

Основні напрямки реформування державної служби.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що державна служба є невід'ємною складовою механізму державного управління. Вона виникла за часів первісного суспільства і має багатовікову історію свого розвитку, її можна розглядати як вид суспільної діяльності, комплексний правовий інститут, правовий інститут адміністратив-

ного права, навчальну дисципліну. В Україні поки що не існує офіційно визнаної самостійної галузі права про державну службу як систему теорій, ідей, уявлень про правове регулювання державно-службових відносин. Разом із тим, можна стверджувати, що по мірі розвитку законодавства про державну службу, державно-службових відносин та методів їх регулювання, відбувається становлення нової комплексної галузі права — службового права.

Вперше на законодавчому рівні визначення поняття "державна служба" закріплене у статті 1 Закону України "Про державну службу", згідно з яким вона являє собою професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Державна служба характеризується такими ознаками: а) професійна діяльність; б) діяльність у державних органах та їхньому апараті; в) заробітна плата за рахунок державних коштів.

Студентам слід знати, що під функціями державної служби слід розуміти основні напрями практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення.

Принципи державної служби — це основоположні ідеї, настанови, що виражають об'єктивні закономірності та визначають науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державної служби, повноваження державних службовців, їх можна класифікувати на конституційно-правові та організаційно-функціональні.

Вивчаючи питання про види державної служби, слід мати на увазі, що на законодавчому рівні це питання не врегульоване. Немає єдиної думки з цього приводу і в науці. Найчастіше державну службу класифікують на такі види, як:

а) службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади;

б) цивільну та мілітаризовану (воєнізовану) службу;

в) цивільну (в органах законодавчої, виконавчої влади) та спеціалізовану (військову, дипломатичну, митну, в правоохоронних органах та ін.).

Вивчаючи статус органи управління державною службою, слід мати на увазі, що це спеціальні державні органи або підрозділи державних органів, до компетенції яких відноситься забезпечення і розвиток системи державної служби. При цьому слід мати на увазі, що серед них можна виділити органи забезпечення державної служби та органи управління державною службою. Органом управління державною службою є Головне управління державної служби України, правовий статус якого визначається вищезазначеним законом, указами Президента України та Положенням про Головне управління державної служби України.

Особливу увагу студентам слід звернути на з'ясування сутності державного службовця. На законодавчому рівні визначення поняття "державного службовця" дається в ст. 1 Закону України "Про державну службу" через визначення самої державної служби, тобто державний службовець — це особа, яка здійснює професійну діяльність, займаючи посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержує заробітну плату за рахунок державних коштів.

Немаловажне значення для уяснення статусу державного службовця має питання класифікації державних службовців, їх можна класифікувати на різні види в залежності від:

— розподілу державної влади — державних службовців органів законодавчої, виконавчої, судової влади;

— характеру державної служби — цивільні та спеціалізовані державні службовці;

— обсягу посадових обов'язків — посадові особи і особи, що не є посадовими;

— характеру повноважень, що визначають роль і ступінь участі у здійсненні державно-владних функцій — керівники, спеціалісти, технічні виконавці.

Під час вивчення даної теми студенту необхідно уяснити, що юридична відповідальність виступає важливим елементом правового статусу державного службовця і може бути визначена як передбачений санкцією правової норми засіб державного примусу, у якому виявляється державний осуд службовця, винного у скоєнні правопорушення і який повинен понести покарання особистого чи майнового характеру. Державний службовець може притягуватися

до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності. Особливу увагу при цьому слід звернути на адміністративну відповідальність державних службовців за корупцію і корупційні діяння, передбачену Законом України "Про боротьбу з корупцією".

При вивченні питання про проходження державної служби необхідно звернутися до таких нормативно-правових актів, як: закони України "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про державну податкову службу", "Про державну виконавчу службу", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, Порядок ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, Порядок розгляду питань, пов'язаних із призначенням на посади та звільненням з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та ін. (див. рекомендовану літературу).

Основними особливостями дисциплінарної відповідальності є те, що вона застосовується в межах службової підлеглості, а її підставою може виступати дисциплінарний проступок, адміністративний проступок або порушення морального характеру. Вона регламентується Законом України "Про державну службу" і КЗпП України. Щодо окремих видів державних службовців зазначений вид відповідальності встановлюється виключно адміністративно-правовими нормами, закріпленими в статутах і положеннях про дисципліну (службовців органів внутрішніх справ, Збройних Сил України, органів прокуратури та ін.).

Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення високоефективної, стабільної, авторитетної державної служби, підготовка управлінської еліти (див.: Концепцію адміністративної реформи в Україні, Концепцію реформування адміністративного права).

При вивченні даної теми слід звернутися до навчально-методичного посібника "Організація державної служби в Україні".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління

Соціальне управління.

Поняття та сутність державного управління.

Принципи та функції державного управління.

Суб'єкти державного управління.

Рівні державного управління.

Режими державного управління.

При вивченні даної теми слід уяснити, що управління — це цілеспрямований вплив на складну систему. Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціальне важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Воно характеризується такими ознаками, як:

— проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

— має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю);

- виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі реалізації функцій соціального управління;

- є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин;

- має особливий аппарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.

Державне управління є видом соціального управління. В адміністративно-правовій науці немає єдиного визначення поняття державного управління. Найбільш поширеним є таке визначення: державне управління — це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави

в процесі регулювання економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами.

Студенту важливо знати, що сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме:

— другорядний, підзаконний характер;

— організуючий характер;

— систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток;

— універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи;

— суб'єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу;

— у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються;

— наявність великого державного апарату;

— підконтрольний характер діяльності.

Досить важливим є вивчення питання про принципи державного управління. Слід уяснити, що принципи державного управління — це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. В адміністративно-правовій науці немає єдиної думки з приводу видів принципів державного управління, підстав їх класифікації. Найчастіше пропонується така їх класифікація:

а) загальносистемні:

— об'єктивності державного управління;

— демократизму державного управління;

— правової упорядкованості державного управління;

— законності державного управління;

— розподілу влади в державному управлінні;

— публічності державного управління;

б) структурно-цільові:

— погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами;

— взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій;

— підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

в) структурно-функціональні:

диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління;

концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно-управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об'єкти управління;

комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності);

достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління;

г) структурно-організаційні:

єдності системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-управлінських процесів; територіально-галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя;

різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління;

поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної подубови та порядку діяльності органів державного управління;

д) структурно-процесуальні:

відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності. Звертаючись до вивчення функцій державного управління, слід

знати, що вони являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління.

Важливо знати, що в юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління, їх можна класифікувати:

а) в залежності від направленості і місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних органів на об'єкти управління) і внутрішньоорганізаційні (управління усередині державного управлінського апарату);

б) за змістом, характером і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні.

До загальних функцій відносяться:

організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.);

планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту); прогнозування (наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів);

регулювання (через нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.); координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління);

контроль (направлений на забезпечення законності, дисципліни).

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, КМУ, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкту управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери).

Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін.

При вивченні питання про суб'єктів державного управління слід мати на увазі, що ними можуть бути: органи державної виконавчої

влади (КМУ, міністерства та інші центральні органи, місцеві органи), органи місцевого самоврядування (з питань делегованих державою повноважень), адміністрації державних підприємств, установ та організацій та їх посадові особи.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 6. Форми державного управління

Поняття і види форм державного управління.

Поняття, ознаки та класифікація актів державного управління.

Вимоги, які висуваються щодо актів державного управління. Поняття, ознаки і функції адміністративного договору.

При вивченні данної теми необхідно мати на увазі, що форма державного управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державного управління для реалізації поставлених перед ними завдань. Студентам слід зосередити свою увагу на видах форм державного управління і мати на увазі, що загально прийнятої класифікації форм управлінської діяльності немає. В юридичній літературі прийнято розрізняти такі форми, як:

видання нормативних актів управління;

видання індивідальних актів управління;

проведення організаційних заходів;

здійснення матеріально-технічних операцій.

Форми державного управління можна класифікувати на правові (які тягнуть за собою певні юридичні наслідки) і неправові (які не зумовлюють настання юридичних наслідків). У правовій формі управління виділяють:

прийняття правових актів управління;

укладення договорів;

здійснення інших юридичне значимих дій.

До неправової форми управління відносяться проведення організаційних заходів і здійснення матеріально-технічних операцій.

Акт державного управління являє собою підзаконний, офіційний юридичний документ, прийнятий суб'єктом державного управління, оформлений у відповідності до норм права, який передбачає

одностороннє владне волевиявлення і тягне за собою певні юридичні наслідки.

Важливе значення для уяснення сутності актів державного управління має їх класифікація на види, а саме:

а) за юридичним змістом: нормативні і індивідуальні;

б) за суб'єктами: акти органів виконавчої влади; акти громадських організацій, яким делеговані державою владні повноваження;

в) за формою: письмові, усні, конклюдентні;

г) від порядку прийняття: колегіальні ( постанови КМУ та ін.) і єдиноначальні (укази Президента України та ін.);

д) від об'єкту управління: рішення щодо охорони здоров'я, освіти, оборони, агропромислового комплексу, національної безпеки та ін.

При вивченні даного питання слід звернути увагу на умови ефективності актів державного управління: їх якості, організації виконання, стабільності обстановки, кваліфікації кадрів та ін. Основними вимогами ефективності є доцільність (тобто, їх корисність для публічних інтересів) та законність. Остання обумовлюється: а) наявністю компетенції у суб'єкта управління; б) його відповідністю закону по суті; в) відповідністю меті закону; г) його прийняттям у передбачений законом строк; д) дотриманням процесуальних правил видання акту.

Акти державного управління, які не відповідають вимогам, що висуваються до них, признаються дефектними: нікчемними або заперечними. Нікчемні акти — це незаконні акти, які не породжують ніяких правових наслідків. Заперечні акти мають певні недоліки, які не позбавляють їх законної сили, але вони можуть бути оскаржені зацікавленими особами у встановленому порядку.

Студенту необхідно звернути увагу на те, що адміністративний договір — це один із видів публічно-правових договорів. Він являє собою засновану на підставі норм адміністративного права і добровільної згоди волі двох або більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди виступає суб'єктом державної волі, угоду, яка започатковує, змінює і припиняє взаємні права і обов'язки його учасників.

Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративних договорів, а саме: дво- і багатосторонніх; типових і консенсуальних, попередніх і основних. Крім наведених виділяють й такі:

а) за предметним критерієм:

— договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень і предметів відання (див. закони "Про органи місцевого самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації" та ін.);

— договори у сфері управління державною власністю;

— договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти);

— договори з військовослужбовцями, студентами;

— фінансові та податкові угоди;

— договори про взаємодію, співпрацю;

— концесії, інвестиційні угоди;

— договори про надання деяких платних послуг приватним особам (див. постанови КМУ "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами", "Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ", "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони МВС" ) та ін.;

б) за змістом: чисто організаційні і змішані (організаційні питання пов'язані з трудовими, майновими); чисто адміністративні і комбіновані (разом з адміністративними правовідносинами регулювати трудові, цивільні та ін.).

Важливо уяснити функції адміністративного договору, зокрема:

— структурно-організаційну; - соціального компромісу;

— забезпечувальну;

— орієнтаційно-стимулюючу;

— демократизації виконавчої влади;

— виховну;

— охоронну.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 7. Адміністративно-правові методи державного управління

Поняття і види адміністративно-правових методів. Методи прямої і непрямої дії.

Заохочення як метод державного управління.

Стимулювання як метод державного управління.

Поняття дозвільної системи. Поняття і стадії дозвільного провадження.

При вивченні даної теми слід уяснити, що адміністративно-правові методи — це способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів державного управління (посадових осіб) на підпорядковані їм об'єкти управління. Методи досить різноманітні, однак вони мають загальні риси, а саме:

способи впливу органів державного управління на підпорядковані їм об'єкти управління; вираження державного публічного інтересу; засоби досягнення мети;

способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі спільної діяльності; способи реалізації компетенції.

В юридичній науці виділяють такі види адміністративно-правових методів, як: переконання, заохочення, примусу; прямого і непрямого впливу; нагляду, регулювання, керівництва та ін.

При цьому студентам необхідно знати, що переконання — це один із основних адміністративно-правових методів, який проявляється в різних роз'яснювальних, виховних, організаційних заходах для формування волі підвладного. Способами такого методу є навчання, пропаганда, роз'яснення, обмін досвідом та ін.

Примус як адміністративно-правовий метод (див. тему 9). Заохочення — це такий спосіб впливу, який через інтереси, свідомість направляє волю людей на здійснення корисних, з точки зору суб'єкту управління, справ. Правовою основою застосування даного методу є Указ Президента "Питання Комісії по державних нагородах України при Президентові України", "Про заснування відзнаки Президента України "Іменна вогнепальна зброя" та ін. Даний метод характеризується такими ознаками, як:

— фактичною підставою для нього є заслуга, діяння, яке позитивно оцінюється суб'єктами влади;

— воно пов'язане з оцінкою уже здійснених дій;

- воно персоніфіковано, застосовується у відношенні окремих індивідуальних або колективних суб'єктів;

— воно проявляється у моральному схвалені, наділенні правами, пільгами, матеріальними цінностями та іншими благами. Метод прямого впливу характеризується наступними ознаками:

- прямий вплив на волю;

— директивність, наказовий характер;

- однозначність команди, яка, як правило, не дає виконавцям можливості вибору варіанту поведінки;

— наявність великого адміністративного апарату, контролюючого виконання команди і наділеного повноваженнями застосовувати примусові заходи за невиконання.

Для методу непрямого впливу характерно:

— вплив на волю здійснюється через створення ситуації, яка зацікавлює в необхідній поведінці через інтереси, запити виконавця;

— у виконавця є право вибору відповідного варіанту поведінки;

— нормами права передбачається діючий механізм стимулювання (одержання прибутку, пільги та ін.).

Досить важливим для студентів є уяснення того, що дозвільна система — це урегульована нормами права сукупність суспільних відносин суб'єктів державного управління з громадянами і організаціями з приводу видачі дозволу на зайняття певними видами діяльності з наступним наглядом за дотриманням правил і умов здійснення дозвільної діяльності. Вона включає в себе чотири основних елементи:

1) наявність відносної заборони (займатися певною діяльністю можна тільки при наявності дозволу на це);

2) діяльність щодо видачі дозволу, здійснювана суб'єктами державного управління у відношенні громадян, організацій організаційно їм не підвладних (ліцензій, прав на управління транспортним засобом, допуск до державної таємниці та ін.);

3) нагляд за дотриманням правил і умов особами, що одержали дозвіл на певну діяльність;

4) застосування примусових заходів щодо припинення порушення правил, умов здійснення діяльності і притягнення винного до відповідальності.

Правову основу здійснення дозвільної системи визначають закони та підзаконні нормативні акти (див. закони: "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні"; укази Президента: "Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про запровадження єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва", "Про порядок ліцензування підприємницької діяльності"; постанову КМУ "Про затвердження Положення про дозвільну систему України" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Важливою складовою дозвільної системи є дозвільне провадження, яке включає в себе наступні стадії:

1) порушення дозвільної справи;

2) прийняття рішення;

3) виконання рішення;

4) нагляд за дотриманням особами, які одержали дозвіл, встановлених правил та умов;

5) атестація, акредитація дозвільної діяльності;

6) переоформлення, продовження дозволу;

7) застосування заходів примусу за допущення порушень правил і умов.

Слід мати на увазі, що останні три стадії є факультативними.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 8. Адміністративно-правові режими

Поняття і види спеціальних адміністративно-правових режимів.

Правовий режим надзвичайного стану.

Правовий режим воєнного стану.

Режим надзвичайної екологічної ситуації.

Режим державної таємниці.

Режим охорони державного кордону України.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що поняття "режим" (франц. regime, від лат. regimen — правління) може застосовуватися в таких значеннях, як: а) державний лад, спосіб правлін-

ня; б) точно встановлений розпорядок життя, праці, відпочинку та ін.; в) система правил, законів, запроваджуваних для досягнення мети; г) умови діяльності, існування. Правовий режим являє собою сукупність правил, закріплених юридичними нормами, які регулюють певну діяльність людей. Адміністративно-правовий режим — це поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин. Адміністративно-правові режими досить різноманітні. В юридичній літературі їх класифікують на такі види, як:

а) за територією: загальнодержавні (напр., секретності) і такі, що діють в окремих регіонах або місцях (напр., режим прикордонної зони);

б) за часом дії: постійні (напр, паспортний режим), тимчасові (напр, режим надзвичайного стану), ситуаційні (режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи);

в) за глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій: звичайні та спеціальні;

г) за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав: пільгові та обмежуючі;

д) за окремими об'єктами: режим заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.;

є) за видами діяльності: режим оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін.

Вивчення правової основи спеціальних адміністративно-правових режимів слід розпочати із законів: "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державний кордон України", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про правовий режим воєнного стану", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"; указів Президента: "Про деякі питання захисту банківської таємниці", "Про затвердження Положення про Державний комітет у справах охорони державного кордону України", "Про посадових осіб органів державної виконавчої влади, на яких покладається виконання функцій державного

експерта з питань таємниць"; постанов КМУ: "Про прикордонну смугу", "Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію" та ін. (див. рекомендовану літературу).

При цьому необхідно знати, що надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону "Про правовий режим надзвичайного стану" повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Питання умов і порядку введення назвичайного стану, строку його дії, діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування в його умовах передбачені в Законі "Про правовий режим надзвичайного стану" (від 16.03.2000.).

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

При вивченні питань щодо порядку введення, строків воєнного

режиму, діяльності органів державної влади в його умовах, змісту правового режиму воєнного стану та ін. необхідно звернутися до Конституції України та Закону "Про правовий режим воєнного стану" (від 6.04.2000 p.).

Режим надзвичайної екологічної ситуації вводиться при наявності великомасштабної катастрофи, яка займає значну територію України і створює надзвичайно небезпечну для життя, здоров'я і навколишнього середовища обстановку (див. закони "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру").

Основними нормативними актами, що регулюють питання режиму державної таємниці є Конституція України, закони "Про інформацію", "Про державну таємницю" (від 21.09.1999), Указ Президента "Про посадових осіб органів державної виконавчої влади, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць". Державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому вище вказаним Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

При вивченні питання про режим державного кордону студентам слід звернутися до Конституції України, Закону "Про державний кордон України", Положення про Державний комітет у справах охорони державного кордону України, постанов КМУ: "Про прикордонну смугу", "Про затвердження Правил оформлення та видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і про-їздних документів дитини, їх тимчасової затримки та вилучення", "Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", "Про прикордонний режим" та ін. (див. рекомендовану літературу).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 9. Адміністративно-правовий примус

Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу.

Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу, передбаченого нормами адміністративного права.

Види адміністративно-правового примусу: заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративного стягнення.

Вивчення даної теми слід розпочати з того, що адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Він характеризується тими ж ознаками, які характерні для останнього: це правозастосовна діяльність, направлена для охорони правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд із цим адміністративно-правовий примус має особливості, які притаманні тільки йому:

— регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування;

— застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колективних осіб;

— має багато суб'єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдик-ційну діяльність;

— здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, при відсутності організаційного підпорядкування між сторонами. При уясненні сутності адміністративно-правового примусу слід

мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції.

При цьому студент повинен знати, що засоби адміністративно-правового примусу можна класифікувати на види: адміністративного попередження, адміністративного припинення, адміністративного покарання. Важливо звернути увагу на те, що в адміністративній науці немає єдиної думки з приводу деяких видів адміністративного примусу, зокрема, адміністративного попередження. Ряд

вчених (А.П. Альохін, А.А. Кармоліцький, Ю.П. Битяк та ін.) вважають, що є необхідність виділити такий вид адміністративного примусу, оскільки завданням примусу є, в першу чергу, попередження проступків. На противагу цьому Д.М. Бахрах заперечує існування такого виду, виходячи з того, що адміністративний примус має на меті застосування примусових заходів тільки у зв'язку з неправомірними діями. У свою чергу, він виділяє такий вид як адміністративно-відновні заходи, які застосовуються з метою відшкодування збитків, повернення попереднього стану речей (наприклад, знос самовільно збудованої споруди, адміністративне виселення із самовільно зайнятих житлових приміщень та ін.).

Оскільки в адміністративній науці виділяють такий вид адміністративного примусу, як заходи адміністративного попередження, слід звернути увагу на те, що це єдині заходи, які не пов'язані з адміністративним проступком, так як направлені на його недопущення. До таких заходів можна віднести: перевірку документів; огляд речей та особистий огляд; введення карантину у випадках епідемій та епізоотій; контроль і наглядові перевірки; закриття ділянок державного кордону та ін. (див. закони "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", наказ Міністерство охорони здоров'я "Про затвердження Переліку захворювань і вад, при яких особа не може бути допущена до керування відповідними транспортними засобами" та ін.).

Студент повинен усвідомити, що заходи адміністративного припинення, на відміну від попереднього виду, пов'язані з адміністративним проступком і мають на меті: припинити протиправну дію, недопустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності. Єдиного нормативного акту, який би передбачав підстави та систему заходів адміністративного припинення немає. Вони передбачені багатьма законами і підзаконними нормативними актами. Заходи адміністративного припинення можна класифікувати на загальні, спеціальні та процесуальні. До перших відносяться такі, як: примусове лікування (див. Закон "Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування"), призу-

пинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами та ін. Спеціальні заходи адміністративного припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають у себе: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї (див. Закон "Про міліцію", тему 19). Заходи адміністративно-процесуального забезпечення передбачені в статтях 260-267 КпАП України і включають: адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів.

Система заходів адміністративного стягнення передбачена в статті' 24 КпАП України (більш детально див. тему 9).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 9. Адміністративно-правовий примус

Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу.

Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу, передбаченого нормами адміністративного права.

Види адміністративно-правового примусу: заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративного стягнення.

Вивчення даної теми слід розпочати з того, що адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Він характеризується тими ж ознаками, які характерні для останнього: це правозастосовна діяльність, направлена для охорони правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд із цим адміністративно-правовий примус має особливості, які притаманні тільки йому:

— регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування;

— застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колективних осіб;

— має багато суб'єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдик-ційну діяльність;

— здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, при відсутності організаційного підпорядкування між сторонами. При уясненні сутності адміністративно-правового примусу слід

мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції.

При цьому студент повинен знати, що засоби адміністративно-правового примусу можна класифікувати на види: адміністративного попередження, адміністративного припинення, адміністративного покарання. Важливо звернути увагу на те, що в адміністративній науці немає єдиної думки з приводу деяких видів адміністративного примусу, зокрема, адміністративного попередження. Ряд

вчених (А.П. Альохін, А.А. Кармоліцький, Ю.П. Битяк та ін.) вважають, що є необхідність виділити такий вид адміністративного примусу, оскільки завданням примусу є, в першу чергу, попередження проступків. На противагу цьому Д.М. Бахрах заперечує існування такого виду, виходячи з того, що адміністративний примус має на меті застосування примусових заходів тільки у зв'язку з неправомірними діями. У свою чергу, він виділяє такий вид як адміністративно-відновні заходи, які застосовуються з метою відшкодування збитків, повернення попереднього стану речей (наприклад, знос самовільно збудованої споруди, адміністративне виселення із самовільно зайнятих житлових приміщень та ін.).

Оскільки в адміністративній науці виділяють такий вид адміністративного примусу, як заходи адміністративного попередження, слід звернути увагу на те, що це єдині заходи, які не пов'язані з адміністративним проступком, так як направлені на його недопущення. До таких заходів можна віднести: перевірку документів; огляд речей та особистий огляд; введення карантину у випадках епідемій та епізоотій; контроль і наглядові перевірки; закриття ділянок державного кордону та ін. (див. закони "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", наказ Міністерство охорони здоров'я "Про затвердження Переліку захворювань і вад, при яких особа не може бути допущена до керування відповідними транспортними засобами" та ін.).

Студент повинен усвідомити, що заходи адміністративного припинення, на відміну від попереднього виду, пов'язані з адміністративним проступком і мають на меті: припинити протиправну дію, недопустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності. Єдиного нормативного акту, який би передбачав підстави та систему заходів адміністративного припинення немає. Вони передбачені багатьма законами і підзаконними нормативними актами. Заходи адміністративного припинення можна класифікувати на загальні, спеціальні та процесуальні. До перших відносяться такі, як: примусове лікування (див. Закон "Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування"), призу-

пинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами та ін. Спеціальні заходи адміністративного припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають у себе: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї (див. Закон "Про міліцію", тему 19). Заходи адміністративно-процесуального забезпечення передбачені в статтях 260-267 КпАП України і включають: адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів.

Система заходів адміністративного стягнення передбачена в статті' 24 КпАП України (більш детально див. тему 9).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 10. Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність як правовий інститут адміністративного права. Тенденції становлення та розвитку адміністративно-деліктного права як підгалузі адміністративного права.

Поняття і ознаки адміністративної відповідальності. Підстави адміністративної відповідальності. Поняття, ознаки і склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку та злочину.

Особливості адміністративної відповідальності колективних суб'єктів. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

Система адміністративних стягнень.

Обставини, що виключають адміністративну відповідальність.

Порядок накладення адміністративних стягнень.

При вивченні даної теми студентам слід особливу увагу звернути на те, що інститут адміністративної відповідальності є важливою складовою адміністративного права. Більш того, останнім часом в юридичній літературі все частіше використовується поняття "адміністративно-деліктне право" як підгалузь адміністративного пра-

ва. Мабуть, сьогодні варто говорити про адміністративно-деліктне право як про підгалузь, яка формується але ще не сформована, тобто — це справа майбутнього.

Важливо знати, що адміністративна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, яка характеризується такими ж ознаками, як остання (настає на підставі норм права, за порушення правових норм, пов'язана з державним примусом, назначається державними органами). Поряд з цим слід звернути увагу на особливості, які притаманні тільки їй, а саме:

— її підставою є адміністративний проступок;

— вона накладається як на індивідуальні, так і колективні суб'єкти, винні у скоєнні адміністративного проступку;

— врегульована нормами адміністративного права, які передбачають вичерпний перелік адміністративних порушень, стягнень, державних органів, уповноважених на притягнення до відповідальності;

— передбачений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності, який характеризується оперативністю, економічністю, спрощеністю;

- притягнення до адміністративної відповідальності в більшості випадків здійснюється в адміністративному (позасудовому) порядку та ін.

Виділяють три підстави адміністративної відповідальності: нормативну (система норм, що регулюють її), фактичну (адміністративний проступок) і процесуальну (акт компетенного органу про накладення адміністративного стягнення).

Визначення адміністративного проступку дається в статті 9 КпАП України. Слід звернути увагу на те, що законодавець ототожнює поняття "проступку" і "правопорушення", що є невірним, оскільки останнє, за своєю сутністю, значно ширше першого. Адміністративний проступок характеризується ознаками, які слід відрізняти від елементів його складу, а саме: протиправність, винність, карність. На відміну від поняття "злочину", законодавець не передбачив для адміністративного проступку суспільну небезпеку, яку в юридичній літературі інколи заміняють суспільною шкідливістю. До складу адміністративного проступку відносяться чотири взаємопов'язані елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єк-

тивна сторона. Слід мати на увазі, що відсутність хоча б одного елементу свідчить про відсутність самого проступку. Об'єктом завжди виступають суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права й охороняються нормами адміністративного права. Він буває загальним, родовим і безпосереднім. Об'єктивна сторона проступка характеризує його зовнішню сторону і включає: протиправне діяння, шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, місце, час, спосіб, обстановку, знаряддя вчинення проступку та ін. При цьому слід мати на увазі, що більшість адміністративних проступків характеризуються "формальним" складом, тобто для об'єктивної сторони необхідне тільки протиправне діяння.

Суб'єктом адміністративного проступку є особа, яка його вчинила. На відміну від злочину, суб'єктом може бути як індивідуальна особа, так і юридична особа (колективний суб'єкт). Виділяють три види суб'єкта: загальний, спеціальний та особливий. Загальним суб'єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Законодавство не дає визначення осудності, але виходячи із змісту статті 20 КпАП України можна зробити висновок, що осудність — це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність. Спеціальний суб'єкт характеризується, окрім вище вказаних ознак, ще якимось додатковими властивостями. До них можна віднести посадових осіб, водіїв, державних службовців та ін. Особливим суб'єктом є та особа, яка притягується до адміністративної відповідальності в особливому порядку (згідно з дисциплінарними статутами): військовослужбовці, працівники міліції, цивільної авіації та ін.

Стосовно адміністративної відповідальності колективних суб'єктів необхідно мати на увазі, що вона передбачається не в КпАП а тільки окремими законами: "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", постановами КМУ "Про Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи

І організації за порушення нормативних актів про охорону праці , "Про порядок накладення на господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, в тому числі громадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів", "Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду" та ін. В проекті нового КпАП України передбачаються конкретні склади проступків, суб'єктами яких можуть бути колективні суб'єкти, перелік стягнень, що накладатимуться на них.

Особливу увагу слід звернути на адміністративну відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які вчинили проступок у віці з 16 до 18 років. Вони несуть відповідальність згідно зі статтею 13 КпАП. За загальним правилом на них накладаються заходи впливу, передбачені статтею 24/1 КпАП. В разі вчинення проступку особою, яка не досягла 16 років, до адміністративної відповідальності притягуються батьки, або особи, що їх замінюють за статтею 184 КпАП, тобто за невиконання обов'язків по вихованню дітей.

Адміністративне законодавство передбачає систему адміністративних стягнень (стаття 24 КпАП), до якої відносяться: попередження; штраф; сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення, або безпосереднім об'єктом проступку; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом проступку; позбавлення спеціального права, наданого данному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт; видворення за межі держави іноземців і осіб без громадянства (детально див. ст. ст. 25-32 КпАП). Слід мати на увазі, що Законом України "Про боротьбу з корупцією" передбачений такий захід адміністративного стягнення, як позбавлення права протягом трьох років займати посади в державних органах, або — протягом п'яти років балотуватися в депутати.

При вивченні даної теми студентам необхідно звернути увагу на передбачені законодавством обставини, які виключають адміністративну відповідальність, а саме: крайня необхідність, необхідна оборона, стан неосудності (див. статті 17-22 КпАП).

Важливо уяснити порядок накладення адміністративних стягнень, який регламентується статтями 33-40 КпАП України, звернувши увагу на загальні правила накладення стягнень, обставини, що пом'якшують або обтяжують адміністративну відповідальність, строки накладення стягнень та ін.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 11. Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві

Поняття і ознаки дисциплінарно-правового примусу в адміністративному праві.

Поняття, особливості і підстави дисциплінарної відповідальності в адміністративному праві.

Дисциплінарне провадження в адміністративному праві.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що дисциплінарна відповідальність регулюється нормами як трудового, так і адміністративного права. У відношенні до деяких категорій працівників тільки норми трудового права встановлюють дисциплінарну відповідальність, стосовно такої категорії, як державні службовці — норми і трудового, і адміністративного права, а щодо військовослужбовців, працівників міліції, СБУ та ін. — тільки норми адміністративного права.

Підставою для настання дисциплінарної відповідальності може бути дисциплінарний проступок, тобто шкідливе протиправне винне діяння (дія чи бездіяльність), що полягає у невиконанні або неналежному виконанні працівником своїх службових обов'язків, а рівно іншому порушенні службової дисципліни, за які законом передбачена дисциплінарна відповідальність; адміністративний проступок (див. Закон "Про боротьбу з корупцією") або порушення морального характеру (див. статтю 14 Закону "Про державну службу").

Слід звернути увагу на те, що дисциплінарна відповідальність за нормами адміністративного права настає: — у порядку, встановленому законами України (див. закони "Про державну службу", "Про боротьбу з корупцією", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України" та ін.);

- відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку (див. Типові правила внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів);

- на підставі дисциплінарних статутів та спеціальних положень, чинних в окремих галузях і сферах державного управління (див. Статут про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, Дисциплінарний статут прокуратури України, Дисциплінраний статут органів внутрішніх справ та ін.).

Дисциплінарне провадження являє собою врегульовану законодавством діяльність уповноважених суб'єктів щодо застосування дисциплінарних стягнень при дотриманні прав і законних інтересів винних осіб.

Слід мати на увазі, що дисциплінарне провадження характеризується наступними принципами: законності, гласності, об'єктивної істини, демократизму, рівності всіх перед законом, економічності, оперативності, доцільності та ін.

У дисциплінарному провадженні виділяють наступні стадії:

порушення дисциплінарного провадження;

дисциплінарне розслідування;

розгляд дисциплінарної справи і винесення рішення;

виконання прийнятого рішення;

перегляд рішення за скаргою;

перегляд рішення в порядку нагляду.

При вивченні даної теми слід звернутися до дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук І. О. Картузо-вої "Дисциплінарна відповідальність державних службовців", яка є в читальному залі бібліотеки академії.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 12. Адміністративний процес

Тенденції становлення та розвитку адміністративно-процесуального права.

Поняття, принципи і структура адміністративного процесу.

Стадії адміністративного процесу.

Поняття і види адміністративно-процесуальних норм.

Адміністративно-процесуальні відносини.

Вивчення даної теми слід розпочати із з'ясування того, що однією з особливостей адміністративного права є те, що воно, на відміну від інших галузей права (кримінального, цивільного), включає в себе як матеріальні, так і процесуальні адміністративні норми. Тобто, адміністративно-процесуальне право виступає як підгалузь адміністративного права. На сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні розвивається адміністративно-процесуальне право як самостійна галузь права, що характеризується своїм предметом і методом, своєю нормативно-правовою базою. Однак, це питання часу.

Студенту необхідно усвідомити, що адміністративно-процесуальне право являє собою систему адміністративно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з розглядом і вирішенням конкретних адміністративних справ. Уяснен-ня сутності адміністративно-процесуального права безпосередньо залежить від уяснення сутності адміністративного процесу. Маючи всі ознаки юридичного процесу, адміністративний процес характеризується рядом особливостей:

а) це владна, цілеспрямована діяльність суб'єктів державної виконавчої влади;

б) владна діяльність суб'єктів державної виконавчої влади спрямована на вирішення у відповідності до закону конкретних справ, підвідомчих цим органам;

в) владна діяльність органів виконавчої влади повно, детально, чітко регламентується адміністративним правом;

г) з точки зору процедури він є більш простим та економічним. Слід мати на увазі, що адміністративний процес можна розглядати як у "широкому", так і у "вузькому" розумінні. У першому

випадку адміністративний процес включає в себе як юрисдикційні, так і процедурні провадження, які розглядаються і судами, і спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, в другому — тільки як провадження в справах про адміністративні проступки. Іноді, адміністративний процес, у вузькому розумінні, розгядають як юрисдикційні провадження. Провадження, які складають структуру адміністративного процесу, можна класифікувати на два види: а) такі, що розглядаються у судовому порядку; б) такі, що розглядаються органами виконавчої влади. Останні, в свою чергу, поділяються на дві групи: юрисдикційні провадження та управлінські (процедурні) провадження. До юрисдикційних належать провадження про:

— адміністративні проступки;

— видворення іноземців за межі України;

— адміністративне оскарження;

— відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів;

— дисциплінарні проступки за нормами адміністративного права.

Провадженнями управлінського (процедурного) характеру є:

— видача спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності;

— реєстрація певних суб'єктів або видів діяльності;

— видача сертифікатів;

- здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконавчої влади;

- виконання правил дозвільної системи;

— розгляд заяв і пропозицій громадян органами виконавчої влади;

— атестаційне провадження.

Крім зазначених видів адміністративних провадженнь, до змісту адміністративного процесу, а також до адміністративно-процесуального права входять певні загальні адміністративні процедури, що здійснюються всіма органами виконавчої влади в межах наданих їм повноважень і не мають прив'язки до вирішення конкретно визначених справ.

З'ясування сутності адміністративного процесу слід розпочати

з аналізу його принципів, тобто основоположних ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність: законності; рівності громадян перед законом і органом, що розглядає справу; об'єктивної істини; охорони інтересів особи і держави; офіційності адміністративного процесу; гласності; здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою; презумпції невинності та правомірності дій громадян; швидкості та економічності процесу; самостійності в прийнятті рішення.

Адміністративний процес здійснюється за стадіями, серед яких виділяють наступні: стадію порушення адміністративної справи, стадію розгляду справи та прийняття рішення у справі, стадію оскарження чи опротестування прийнятого рішення, стадію виконання прийнятого рішення.

При вивчені даної теми слід звернути увагу на те, що адмініст-ративно-процесуальні норми можна класифікувати за різними критеріями:

а) за видами проваджень — адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-процедурні;

б) за змістом — на такі, що забезпечують: адміністративну пра-вотворчість; оперативно-розпорядчу, правонадільну діяльність; адміністративну юрисдикцію; не відносяться до жодного із адміністративних процесів;

в) за колом суб'єктів, на які розповсюджується дія норм — загальні для всіх суб'єктів; такі, що відносяться до суб'єктів влади; такі, що відносяться до суб'єктів, особисто зацікавлених у розгляді справи; такі, що відносяться до суб'єктів, які сприяють сторонам справи (перекладач, свідок та ін.).

Важливо мати на увазі, що на сьогоднішній день адміністратив-но-процесуальне право не систематизоване, хоча таке завдання ставиться в Концепції реформи адміністративного права, зокрема, прийняття Адміністративно-процесуального кодексу, Адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу. Поки що адміністративно-процесуальні норми знаходяться у різноманітних джерелах. Серед них є такі, що передбачають тільки адміністративно-процесуальні норми: Положення про складання і введення Переліку підприємців, що займають монопольне становище на ринку (затв. розпор. АКУ від 10.03.1994 p.), Положення про порядок проведення конкурсу на за-

міщення вакантних посад державних службовців (затв. пост КМУ від 4.10.1995 p.), Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію (затв. пост. КМУ від 29.12.1995 р.) та ін. Найчастіше і адміністративно-матеріальні, і адміністративно-процесуальні норми знаходяться в одних і тих же джерелах: КпАП України, законах України "Про державну службу", "Державну виконавчу службу", "Про звернення громадян" та ін. Особливість адміністративно-процесуальних правовідносин, на відміну від більшості адміністративних правовідносин, полягає в тому, що вони є горизонтальними, тобто в їх межах забезпечується однаковий правовий рівень всіх учасників. Проте, така рівність має місце до певного часу — до винесення рішення у даній адміністративній справі. Слід зазначити й те, що саме в адміністративно-процесуальних правовідносинах практично реалізуються матеріальні адміністративні норми.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 13. Провадження в справах про адміністративні проступки

Поняття і правові засади провадження в справах про адміністративні проступки. Завдання і принципи провадження в справах про адміністративні проступки.

Поняття та класифікація доказів у провадженні в справах про адміністративні проступки. Поняття і предмет доказування в справах про адміністративні проступки.

Учасники провадження. Строки у провадженні. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки.

Заходи адміністративно-процесуального забезпечення.

Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що провадження в справах про адміністративні проступки (далі — провадження) є складовою адміністративного процесу і відноситься до адмі-ністративно-юрисдикційних проваджень. Особливістю данного провадження є те, що воно найбільш повно врегульовано нормами матеріального і процесуального адміністративного права.

Правовою засадою провадження є КпАП України (який визначає загальні засади), інші кодекси та закони (які визначають особливості провадження щодо окремих категорій адміністративних проступків): МК України, Закон "Про боротьбу з корупцією" та ін. Особливу групу складають підзаконні нормативні акти, які конкретизують норми КпАП та законів щодо розгляду окремих видів адміністративних справ: Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (затв. пост. КМУ 14.12.1994 p.), Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування (затв. пост. КМУ від 14.04.1994 p.), Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці (затв. пост. КМУ 17.09.1993 р.) та ін.

При уясненні сутності провадження в справах про адміністративні проступки необхідно звернути увагу на завдання, які стоять перед ним, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне вияснення обставин кожної справи; вирішення кожної справи у відповідності до законодавства; забезпечення виконання постанови; виявлення причин і умов, які сприяють здійсненню адміністративних проступків, попередження проступків, виховання громадян у дусі дотримання законів.

Особливу увагу при вивченні даної теми варто звернути на питання доказів та доказування. Доказами у справі можуть бути любі фактичні дані, на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність адміністративного проступку, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи. Від доказів слід відрізняти джерела доказів, що являють собою засоби збереження і передачі інформації, за допомогою яких дана інформація залучається у провадження. Слід пам'ятати, що особливістю доказів є те, що вони повинні бути одержані в установленому законом порядку, в противному разі вони втрачають силу доказів.

В юридичній літературі докази класифікуються за різними критеріями, а саме: прямі і непрямі, обвинувачувальні і оправдувальні, першорядні і похідні. В залежності від джерела і форми докази можна класифікувати на:

а) пояснення учасників (правопорушника, свідка, потерпілого та ін.), які приймаються в усній формі (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху штраф накладається на місці без складання протоколу про адміністративний проступок);

б) документи та речові докази, які є матеріальними носіями інформації (протокол про адміністративний проступок, протокол особистого догляду, покази технічних засобів, технічний паспорт, самогон та ін.).

Студент повинен знати, що учасників провадження слід відрізняти від суб'єктів провадження. До перших відносяться: особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат, свідок, експерт, перекладач. Суб'єктами провадження є всі вище вказані учасники, перелік яких слід доповнити органом чи особою, що розглядає справу про адміністративний проступок (в юридичній літературі даний суб'єкт досить вдало називають "лідируючий суб'єкт"), тобто коло суб'єктів провадження ширше ніж коло учасників.

Всіх суб'єктів провадження можна розділити на декілька груп, а саме:

а) компетентні державні органи або посадові особи, які розглядають справу про адміністративний проступок, приймають акти владного характеру, складають правові документи (див. ст. ст. 218-244/8 КпАП України);

б) суб'єкти, які мають особисту зацікавленність у справі (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, їх законні представники);

в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об'єктивної істини (свідок, експерт);

г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови у справі, профілактиці адміністративних проступків.

Здійснення провадження у справах про адміністративні проступки було б неможливим без спеціальних заходів адміністративно-процесуального забезпечення, серед яких виділяються: адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів (ст. ст. 260-266 КпАП України). При вивченні даних заходів слід, зокрема, провести розмежування між адміністративним затриманням та доставлениям порушника. Не

дивлячись на схожість, вони відрізняються за наступними ознаками:

а) доставления являє собою примусове препровадження особи в службове приміщення, а адміністративне затримання передбачає короткочасне обмеження свободи дій і пересування порушника;

б) закон чітко передбачає строк адміністративного затримання, стосовно доставления зазначається, що воно повинно бути проведено у можливо короткий строк;

в) доставления здійснюється більш широким колом осіб (ст. 259 КпАП України), ніж адміністративне затримання (ст. 262 КпАП України);

г) адміністративне затримання, на відміну від доставления, оформляється протоколом.

При вивченні даної теми слід особливу увагу звернути на розділи III і IV КпАП України.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 14. Стадії провадження в справах про адміністративні проступки

Система стадій і етапів провадження в справах про адміністративні проступки.

Адміністративне розслідування.

Розгляд справи про адміністративний проступок та винесення рішення у справі.

Перегляд постанови у справі про адміністративний проступок. Виконання постанови.

Вивчення даної теми слід розпочати з того, що провадження у справах про адміністративні проступки проходить декілька стадій, які органічно пов'язані одна з одною. Слід мати на увазі, що стадія являє собою відносно самостійну частину провадження, яка, поряд із загальними завданнями провадження, має притаманні тільки їй власні завдання.

Як правило, в адміністративній науці виділяють чотири стадії:

1) адміністративне розслідування;

2) розгляд справи та прийняття постанови у справі;

3) перегляд постанови в порядку оскарження або опротестування;

4) виконання постанови.

Кожна зі стадій складається із послідовно здійснюваних дій, тобто її можна, в свою чергу, поділити на етапи. Перша стадія — стадія адміністративного розслідування включає в себе такі етапи, як: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю.

Студент повинен знати, що підставою для порушення адміністративної справи є скоєння особою діяння, яке має ознаки адміністративного проступку. Від підстави слід відрізняти привід, в якості якого можуть бути заяви громадян, повідомлення підприємств, установ, організацій, преси та ін. На стадії розслідування справи повинні бути встановлені фактичні обставини скоєного проступку, які можна розділити на три групи. До першої відносяться обставини, які мають безпосереднє значення для вирішення питання про наявність чи відсутність складу проступку. Другу групу складають обставини, які мають значення для вирішення питання про вид і розмір стягнення. Третя група — обставини, що стосуються причин і умов, які сприяють скоєнню проступку та їх попередженню. Адміністративне розслідування закінчується оформленням протоколу про адміністративний проступок, крім випадків, передбачених ст. 258 КпАП України, зокрема: порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, перевищення водіями транспортних засобів швидкості, недотримання вимог дорожних знаків, порушення правил перевезення людей та ін. за умови: а) покарання накладається і стягується на місці скоєння проступку; б) накладається таке стягнення як штраф або попередження; в) особа не оспорює факту проступку і стягнення, що накладається на неї.

Важливо мати на увазі, що другою стадією є стадія розгляду справи про адміністративний проступок. Згідно зі ст. 213 КпАП України справи про адміністративні проступки розглядаються адміністративними комісіями; виконкомами селищних, сільських рад; судами; органами внутрішніх справ та іншими уповноваженими органами (ст. ст. 222/1 — 244/8 КпАП України). За характером компетенції тільки адміністративні комісії є спеціальними орга-

нами адміністративної юрисдикції, оскільки їхнє призначення — розгляд справ про адміністративні проступки. Слід зазначити, що зараз мова йде про доцільність існування цих комісій (див. Концепцію реформи адміністративного права України) з точки зору поглиблення професіоналізму розгляду адміністративних справ і скорочення кількості органів, що мають право розглядати такі справи, з передачею цих справ судовим органам. Всі інші органи здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльність поряд з іншими функціями: управління, контролю, регулювання, нагляду та ін., тобто розгляд справ про адміністративні проступки не складає основного змісту їх діяльності.

Вивчаючи стадію розгляду справи слід звернути увагу на те, що вона включає в себе наступні етапи: а) підготовка справи до розгляду; б) аналіз зібраних матеріалів, обставин справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома. При підготовці справи до розгляду державному органу (посадовій особі) необхідно вирішити наступні питання: чи відноситься дана справа до його компетенції; чи правильно складені протоколи та інші матеріали справи; чи повідомлені учасники про час та місце розгляду справи; чи витребувані необхідні додаткові матеріали; чи підлягає задоволенню клопотання учасників провадження.

Важливе значення на даній стадії має з'ясування: чи був вчинений адміністративний проступок, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів на розгляд громадським організаціям.

В результаті розгляду справи виноситься постанова про:

1) накладення адміністративного стягнення;

2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24/1 КпАП України;

3) про припинення справи.

На останньому етапі даної стадії постанова доводиться до відома (див. ст. 285 КпАП України).

При вивченні даного питання слід особливу увагу звернути на строки розгляду справ про адміністративні проступки, передбачені ст. 277 КпАП України, зокрема: загальний — 15 днів, скорочені -

1 день (ст. 44 "Незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах", ст. 173 "Дрібне хуліганство", ст. 185 "Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування щодо охорони громадського порядку, військовослужбовця "та ін.). З дні (ст. 157 "Дрібна спекуляція", ст. 160 "Торгівля з рук в неустановлених місцях" та ін.), 5 днів (ст. 51 "Дрібне розкрадання державного або колективного майна", ст. 176 "Виготовлення, зберігання самогону та апаратів для його виготовлення" та ін.), 7 днів (ст. 101 "Порушення, зв'язані з використанням газу" та ін.).

Необхідно мати на увазі, що третя стадія — перегляд постанови в порядку оскарження або опротестування — включає в себе такі етапи як: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) прийняття рішення; г) доведення рішення до відома. Серед всіх стадій провадження у справах про адміністративний проступок — це єдина факультативна стадія. Вона виступає як гарантія законності і обгрунтованності прийняття рішення у справі. Процесуальними підставами для перегляду постанови у справі є: скарга особи, щодо якої винесено постанову, скарга потерпілого, протест прокурора. Слід звернути увагу на те, що адміністративне законодавство (ст. 288 КпАП України) передбачило два шляхи для оскарження прийнятої постанови: а) вищестоящий орган; б) суд. При цьому існують два варіанти оскарження, а саме: альтернативний і послідовний. Альтернативний варіант передбачає, що право вибору органу (або суд, або вищестоящий орган) для направлення скарги належить особі. Послідовний варіант проявляється в тому, що закон передбачає право оскарження спочатку в один орган (вищестоящий), а потім у другий (суд).

При розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративний проступок, орган (посадова особа) перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне із наступних рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скрагу або протест без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про адміністративну відповідальність, з тим, щоб стягнення не було посилене.

Кінцевою, четвертою, стадією провадження у справах про адміністративний проступок є виконання постанови по справі, яка складається з етапів: а) звернення постанови до виконання; б) фактичне виконання; в) закінчення виконання. Провадженню щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень присвячений 5 розділ КпАП України (ст. ст. 298-328).

При вивченні даного питання необхідно звернутися до навчального посібника проф. Є. В. Додіна "Исполнение постановлений о наложении административных взысканий" (Одесса, 1999).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 15. Резким законності і дисципліни у державному управлінні

Поняття режиму законності і дисципліни у державному управлінні. Способи забезпечення законності і дисципліни у державному управлінні. Поняття контролю та його види.

Звернення громадян, судове оскарження незаконних рішень, дій органів державної влади та їх посадових осіб як спосіб забезпечення законності і дисципліни у державному управлінні.

При вивченні даної теми, слід усвідомити, що забезпечення законності передбачає необхідність створення системи її гарантій, а саме: загальні передумови (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні, юридичні) і спеціальні юридичні, організаційно-правові засоби забезпечення законності (контроль і державно-правовий примус).

Слід мати на увазі, що основними способами забезпечення законності і дисципліни є контроль, нагляд і звернення громадян. Контроль — це основний спосіб забезпечення законності, головними напрямками здійснення якого є: а) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та ін. видів державної дисципліни; б) використання державних

ресурсів; в) виконання вимог природоохоронного законодавства; г) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; д) виконання соціальних програм та ін.

При вивченні сутності контролю, необхідно звернути увагу на його зміст:

- спостереження за функціонуванням підконтрольного суб'єкту, одержання об'єктивної інформації про виконання ним правил і доручень;

- аналіз зібраної інформації, виявлення тенденцій, причин, розробка прогнозів;

- прийняття заходів щодо запобігання порушень законності і дисципліни, шкідливих наслідків, шкоди, в тому числі припинення протиправних дій з метою недопущення нових порушень;

- обліку конкретних порушень, визначення їх причин і умов;

- виявлення винних, притягнення їх до відповідальності. Більш детально стосовно контролю див. тему 16.

Важливе місце відводиться нагляду за дотриманням законності і дисципліни у державному управлінні. Контроль слід відрізняти від нагляду (див. тему 16). Нагляд буває судовий, прокурорський та адміністративний. Судовий контроль здійснюють: Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди (див. Конституцію України, закони "Про Конституційний Суд України", "Про арбітражний суд", "Про судоустрій").

Важливим для студента є розуміння того, що адміністративний нагляд є найбільш об'ємним і різноманітним і суттєво відрязняється від судового і прокурорського нагляду тим, що:

- контролюючий суб'єкт є суб'єктом виконавчої влади;

- основною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави ( а судового і прокурорського — забезпечення законності в країні);

- має спеціалізований характер, тобто направлений на дотримання спеціальних правил (санітарних, ветеринарних, пожарних, митних та ін.);

- проводиться систематично за конкретним об'єктом;

- здійснюється, як правило, суб'єктами державної виконавчої влади, наділеними надвідомчими повноваженнями;

- пов'язаний із застосуванням адміністративного примусу.

Адміністративний нагляд здійснюється з метою охорони відповідних суспільних відносин як від правопорушень, так і від об'єктивно-протиправних дій і стихійних явищ.

При вивченні даної теми слід звернути увагу та такі види адміністративного нагляду як:

— адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (див. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі");

— державний санітарно-епідеміологічний нагляд (див. Закон України "Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення");

- державний нагляд за безпекою дорожного руху (див. закони "Про міліцію", "Про дорожний рух"; Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, Типові правила взаємовідносин міліції з учасниками дорожнього руху та власниками транспортних засобів;

- державний пожежний нагляд (див. закони "Про міліцію", "Про пожежну безпеку", Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду;

— державний геодезичний нагляд (див. Положення про Інспекцію державного геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та кадастру України) та ін.

Важливим способом забезпечення законності в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій різних форм власності, громадських об'єднань. Це право регламентується Конституцією України, Законом України "Про звернення громадян", Положенням про порядок розгляду письмових звернень громадян та посадових осіб підприємств, установ, організацій органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні та ін. При вивченні даного питання слід звернути увагу на поняття та види звернень, права та обов'язки особи, що подала звернення, та органу (посадової особи) яка розглядає його, специфіку провадження по розгляду звернень громадян.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 16. Державний контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Поняття, сутність та зміст державного контролю. Принципи державного контролю.

Види державного контролю у сфері виконавчої влади.

Організаційно-структурне забезпечення державного контролю у сфері державного управління.

При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що контроль — це явище багатогранне і різнопланове. Він може бути охарактеризований як форма або вид діяльності, як принцип, як функція. Контроль у сфері державного управління, враховуючи його суть, можна охарактеризувати як самостійний вид роботи. Слід зазначити, що в умовах реформи системи органів державного управління, змінюється сутність державного контролю. Оновлення його сутності полягає в тому, що на перший план, при його здійсненні, висувається питання: чому так виходить і що треба зробити, щоб досягти кращого результату. У минуле відходить інших підхід — виявити і покарати за допомогою контролю.

Виходячи із тих завдань, що стоять перед контролем, можна виділити такі основні принципи контролю: законності, відповідальності контролюючого органу, субординації у службових відносинах контролюючих органів, плановість у діяльності контролюючих органів, систематичності контролю, професіоналізму, об'єктивності, неупередженості, гласності, взаємодії контролюючих органів, допомоги підконтрольному об'єкту.

Функція контролю у державному управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причин цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху.

При уясненні даного питання слід звернути увагу на співвідношення таких понять, як "контроль", "нагляд", "моніторинг". Стосовно перших двох понять, слід зазначити, що єдиної думки з приводу їх співвідношення, в адміністративній науці, немає. Деякі вчені

дотримуються думки, що контроль і нагляд це — різні поняття, інші (О.Ф. Андрійко) вважають, що контроль — це родове поняття, а нагляд — похідне від нього, яке має свої характерні ознаки, до яких, зокрема, відносяться: а) перевірка дотримання правових норм, спеціальних правил, здійснюється на об'єктах, що знаходяться під адміністративним наглядом; б) організаційна непідпорядкованість об'єктів органам, що здійснюють адміністративний нагляд.

Сутність державного контролю неможливо уяснити без характеристики його видів. Залежно від критеріїв класифікації виділяють:

— обсягу контролю та характеру контрольних поноважень: загальний та спеціальний;

— часу проведення: попередній, поточний (оперативний) і наступний;

— організаційних взаємозв'язків контролюючого і підконтрольного об'єкту: зовнішній (парламентський, президентський, судовий) і внутрішній,

— за обсягом спостереження, аналізу і перевірки діяльності: загальний і спеціальний;

— організаційної підпорядкованості між контролюючим і підконтрольним: відомчий (галузевий) і надвідомчий. Парламентський контроль, передбачений Конституцією України, здійснюється Рахунковою палатою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та постійними і тимчасовими контрольними комісіями, які можуть створюватися при необхідності. Президентський контроль в Україні здійснюється за допомогою спеціального Контрольного управління у складі Адміністрації Президента України.

Судовий контроль (див. тему 15).

Слід мати на увазі, що для відомчого контролю характерними є: а) організаційна підпорядкованість того, кого контролюють, тому, хто контролює; б) стосується різних сторін діяльності підпорядкованого суб'єкта; в) обмежується заходами адміністративного впливу. Надвідомчий контроль характеризують наступні ознаки: а) організаційна підпорядкованість між контролюючим і підконтрольним відсутня; б) як правило, торкається конкретної функції чи певної сторони управлінської діяльності підконтрольного; в) конт-

ролюючий орган може вдатися до примусових заходів, або ж звернутися з поданням результатів контролю у відповідні державні органи.

Державний контроль можна класифікувати в залежності від його змісту чи напрямків здійснення на банківський, податковий, фінансовий, статистичний, контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, контроль за виконанням управлінських рішень та ін.

Необхідно звернути увагу на те, що система органів контролю в Україні є досить складною. Ці органи мають різну організаційну форму та правове положення в системі органів виконавчої влади. Провідне місце серед них належить функціональним центральним органам, для яких контроль є основною функцією щодо непідпоряд-кованих в адміністративному порядку державних органів і організацій. Вони мають право приймати у межах своєї компетенції обов'язкові для міністерств, відомств, підприємств і організацій акти, давати обов'язкові для виконання вказівки (Антимонопольний комітет України, Державний комітет статистики та ін.).

До системи органів контролю відносяться державні інспекції — спеціальні органи в системі державного управління, що здійснюють надвідомчий контроль, а сфера їх діяльності й владні повноваження поширюються на суб'єкти незалежно від їх відомчої підлеглості.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою

Поняття, сутність національної безпеки. Правові засади управління національною безпекою. Система органів управління національною безпекою та їх повноваження.

Державна безпека як складова національної безпеки. Організаційно-правові засади діяльності служби безпеки України та їх повноваження.

Охорона державного кордону.

Завдання внутрішніх військ у забезпеченні національної безпеки.

Організаційно-правові засади забезпечення державної таємниці.

При вивченні даної теми слід звернути увагу на те, що в адміністративній науці зазначається, що національна безпека досить складне, багатогранне, різнопланове поняття, яке включає в себе державну, економічну, екологічну, суспільну, оборонну, інформаційну та інші види безпеки. Таке широке розуміння національної безпеки зумовлює досить велику нормативно-правову базу щодо регулювання суспільних відносин у цій сфері. Вивчення даної теми слід розпочати з таких нормативно-правових актів, як: закони: "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про Службу безпеки України", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про режим іноземного інвестування", "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України", "Про державну таємницю", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", "Про Збройні Сили України", "Про оборону України", укази Президента: "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про контроль за діяль-

ністю Служби безпеки України"; постанови КМУ: "Про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ", "Про затвердження Положення про Цивільну оборону України", "Про прикордонну смугу", "Про прикордонний режим", "Про контрольовані прикордонні райони", "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави"; Інструкція про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС, їх утримання та видворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу).

Слід мати на увазі, що основні напрямки державної політики національної безпеки України визначені в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, схваленої постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 p., а саме:

- у політичній сфері: створення механізму захисту прав громадян, запобігання та усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

- в економічній сфері: недопущення незаконного використання бюджетних коштів, контроль за експортно-імпортною діяльністю;

- у соціальній сфері: виявлення та усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

- у воєнній сфері: створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнного конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків, запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України;

- в екологічній сфері: впровадження та контроль за дотриманням науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля, контроль за станом навколишнього природного середовища;

- в науково-технічній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання;

— в інформаційній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору, виявлення та усунення причин інформаційної дискримінації України та ін. Для забезпечення національної безпеки функціонує велика кількість державних органів і організацій, такі як: Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади (МВС, СБУ, Міністерство оборони та ін.), Збройні Сили України, Прикордонні війська України, Внутрішні війська МВС та ін., місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, їх завдання та повноваження стосовно забезпечення національної безпеки визначені відповідними нормативно-правовими актами.

При вивченні даної теми необхідно уяснити, що важлива роль відводиться забезпеченню оборони країни (див. тему 25).

Основними органами спеціальних служб безпеки є СБУ, Управління державної охорони України, Державна охорона при МВС та Прикордонні війська України. Система, структура завдання, діяльність СБУ, права і обов'язки її органів регулюється Законом "Про Службу безпеки України та Указом Президента "Про контроль за діяльністю Служби безпеки України".

Управління державної охорони України здійснює свою діяльність на підставі Закону " Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб".

Важливу роль у забезпеченні охорони та оборони важливих державних об'єктів, супроводженні спеціальних вантажів, здійсненні пропускних режимів на охоронних об'єктах відіграють внутрішні війська МВС (див. Закон "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України").

Студент повинен знати, що державний кордон України являє собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею. Організаційно-правові засади охорони державного кордону встановлені в законах "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", постановах КМУ "Про прикордонну смугу", "Про прикордонний режим", "Про контрольовані прикордонні райони", Інструкції

про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС, їх утримання та видворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу).

Слід мати на увазі, що чинне законодавство виділяє два види охорони державного кордону — політичний (покладається на Прикордонні війська) і санітарний (покладається на Державну санітарно-епідеміологічну службу України) (більш детально див. вищевказані нормативні акти).

При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 18. Адміпістративно-правове забезпечення управління обороною

Правові засади управління обороною. Організаційні засади управління обороною.

Військова служба як вид державної служби.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що оборона — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Правовою основою оборони держави є Конституція України, закони: "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про загальний війський обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил Ук-

раїни", "Про Стройовий статут Збройних Сил України", "Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України", "Про правовий режим воєнного стану", укази Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України", Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постанови КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави", "Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах", відповідні міжнародні договори та ін.

Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони (див. Конституцію України).

Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, головою Ради національної безпеки і оборони (див. Закон "Про Раду національної безпеки і оборони України", Указ Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України").

Повноваження КМУ у сфері оборони визначаються Законом "Про оборону України" (див. статтю 9).

Важливим є уяснення того, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України (більш детально див.: Закон "Про оборону України", Положення про Міністерство оборони України).

Слід мати на увазі, що головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням ЗСУ, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями є Генеральний штаб ЗСУ, повноваження якого визначаються Законом "Про оборону України", Положенням про Генеральний штаб ЗСУ.

Управління у сфері оборони на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (див. за-

кони "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про оборону в Україні").

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладається на Збройні Сили України. Функції, склад, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління визначаються Закон України "Про Збройні Сили України" в ред. від 5.10.2000 року.

Важливою складовою оборони України є цивільна оборона, тобто державна система органів управління, сил та засобів, що створюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру (див. Положення про Цивільну оборону України).

Студентам необхідно звернути увагу на військову службу, як вид державної служби, порядок проходження якої регулюється Законом "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в ред. від 18.06.1999 р.). При цьому слід мати на увазі, що для окремих громадян, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах запроваджена альтернативна (невійськова) служба (див. Закон "Про альтернативну (невійськову) службу"). '

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу передбачена Законом "Про загальний війський обов'язок і військову службу" та статтями 210, 211, 211/1, 211/2, 211/3, 211/4, 211/5, 211/6 КпАП України.

При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами

Правові засади управління внутрішніми справами. Система органів та їх повноваження щодо управління внутрішніми справами.

Служби в органах внутрішніх справ.

Державний пожежний нагляд.

Державний нагляд за безпекою дорожнього руху.

Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ.

Управлінські послуги, що надаються органами внутрішніх справ.

Адміністративна відповідальність за порушення громадського порядку та громадської безпеки.

Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що на органи внутрішніх справ покладаються такі основні завдання, як: гарантування особистої безпеки громадян; захист їх прав і свобод; забезпечення охорони громадської безпеки та громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; забезпечення дорожнього руху; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки та ін.

Важливе значення має розмежування термінів "громадський порядок" та "громадська безпека". В адміністративній науці зазначається, що громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що склався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх її громадян, а громадська безпека — це система відносин, яка складається у процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров'ю та їх майну.

Студент повинен знати, що правовими засадами діяльності і управління органами внутрішніх справ є Конституція України, закони: "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про дорожній рух", "Про пожежну безпеку", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про

органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про боротьбу з корупцією", "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", "Про внутрішні війська МВС України", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", укази Президента: "Про Національну програму боротьби з корупцією", "Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України", "Про державну службу охорони при МВС", "Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України", "Про затвердження типових положень про службу у справах неповнолітніх", "Про затвердження Типового статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, описів зразків бланка посвідчення і нарукавної пов'язки члена такого формування" та ін.

Управління внутрішніми справами здійснюють: Президент України, КМУ, МВС України та його органи на місцях.

МВС України є центральним органом виконавчої влади, повноваження якого визначені в Положенні про Міністерство внутрішніх справ України.

Слід звернути увагу на міліцію, як складову МВС України, яка є державним озброєнним органом виконавчої влади, який захищає життя і здоров'я, права і свободи громадян, власність, інтереси суспільства і держави. Вона виконує адміністративну, оперативно-роз-шукову, кримінально-процесуальну, профілактичну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції (див. закони "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" та ін.).

Служба в органах внутрішніх справ є державною службою, яка характеризується цілим рядом особливостей. При вивченні даного питання слід звернутися до Закону "Про міліцію" і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України.

Важливе значення для забезпечення громадської безпеки та громадського порядку має належне нормативне регулювання питання про застосування, придбання, зберігання спеціальних засобів та вог-

непальної зброї. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як:

— розпорядження Президента "Про запобіжні заходи щодо користування мисливською і службово-штатною зброєю та газовими пістолетами і револьверами",

— постанови КМУ: "Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР", "Про затвердження Положення про застосування вогнепальної зброї", "Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самоборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії";

— Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів;

— Інструкція про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї;

— Умови і правила здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, утворення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовленню печаток і штампів;

— Інструкція про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю;

— Положення про порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради України у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і зберігання;

- Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, що беруть участь у кримінальному судочинстві;

- Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів та ін. (див. рекомедовану літературу). Необхідно звернути увагу на новизну у діяльності органів внутрішніх справ, зокрема, надання ними юридичним і фізичним особам управлінських послуг (див. постанови КМУ "Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ", "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони МВС").

При вивченні питання про адміністративну відповідальність за проступки, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку, необхідно мати на увазі, що суб'єктами таких порушень можуть бути як індивідуальні суб'єкти (див. статті 173-184/2 КпАП України), так і колективні суб'єкти (див. Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду" та ін).

При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією

Організаційно-правові засади управління юстицією.

Система і структура органів юстиції та їх повноваження. Особливості проходження служби в органах юстиції.

Державна виконавча служба: організаційно-правові засади, завдання, система органів та їх повноваження.

Організація роботи нотаріату.

Служба громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Вивчення даної теми слід розпочати з усвідомлення того, що правовими засадами управління юстицією є закони: "Про нотаріат", "Про органи реєстрації актів громадянського стану", "Про державну виконавчу службу" укази Президента: "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади", "Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної влади, органів господарського управління, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер", "Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Міністерстві юстиції України", "Про утворення в системі органів Міністерства юстиції України служби громадянства та реєстрації фізичних осіб", Положення про Головне управління юстиції Мінюсту України в АРК, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, Положення про районний, міський, районний в містах відділ державної виконавчої служби та ін. (див. рекомендовану літературу).

Досить важливим є уяснення системи органів юстиції, визначеної постановою КМУ "Про систему органів юстиції", яку складають:

— Міністерство юстиції;

— Головне управління юстиції в АРК;

— обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

— районні, районні в містах, міські управління юстиції.

На Міністерство юстиції покладаються такі основні завдання, як: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи та вдосконалення законодавства, сприяння розвитку правової науки; забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина; організаційне та матеріальне забезпечення судів; організація виконання судових рішень, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату; діяльність щодо реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформації; здійснення міжнародно-правового співробітництва.

Управління юстиції беруть участь в організації здійснення на місцях державної правової політики; узагальнюють практику застосування законодавства; здійснюють державну реєстрацію нормативно-правових актів; перевіряють стан правової роботи в місцевих органах виконавчої влади та ін.

Слід звернути увагу на те, що органи юстиції здійснюють керівництво органами реєстрації актів громадянського стану, яке полягає в контролі за додержавнням вимог законодавства про реєстрацію актів громадянського стану; розробці пропозицій щодо його вдосконалення; підготовці форм актів громадянського стану і форм звітності; наданні практичної та методичної допомоги органам реєстрації актів громадянського стану; здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації їх працівників.

При уясненні питання про керівництво нотаріальними конторами, слід мати на увазі, що воно полягає у визначенні мережі і дислокації нотаріальних контор, організації їх роботи та здійсненні заходів щодо її вдосконалення, підборі і розставленні працівників державних нотаріальних контор, підвищенні їх кваліфікації. З цією метою створені Вища кваліфікаційна комісія при Мінюсті України (див. Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Мінюсті України) та кваліфікаційні комісії нотаріату, які створюються при Головному управлінні юстиції АРК, обласних управліннях (див. Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату).

При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління зовнішньополітичною діяльністю

Поняття і правові засади управління зовнішньополітичною діяльністю.

Система органів управління зовнішньополітичною діяльністю та їх повноваження.

Особливості проходження дипломатичної, консульської служби. Адміністративно-правове регулювання в'ізду в Україну і виїзду з України.

Вивчення даної теми студентам слід розпочати зі статті 18 Конституції України, яка закріпила, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Студент повинен знати, що правовими засадами управління зовнішньополітичною діяльністю є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України, Основні напрямки зовнішньої політики України, закс ни, Положення про Міністерство закордонних справ України, Поле ження про дипломатичне представництво України за кордоном, Консульський статут України та ін.

Важливо звернути увагу на те, що Верховна Рада України визначає засади зовнішньої політики України, а саме:

— держава здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав;

— держава розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи;

— держава не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін. (див. Основні напрямки зовнішньої політики України).

Конституція України (стаття 102) закріпила, що Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України. Його повноваження як глави держави у відносинах з іншими державами передбачені в статті 106 Конституції України.

КМУ як вищий орган державної виконавчої влади забезпечує реалізацію зовнішньої політики.

При вивченні даного питання необхідно акцентувати свою увагу на ролі Міністерства закордонних справ України — центрального органу виконавчої влади, яке безпосередньо забезпечує проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків.

При цьому слід мати на увазі, що головними завданнями Міністерства закордонних справ є:

— участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства;

— сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;

- створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;

— забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України та ін. (див. Положення про Міністерство закордонних справ України, Положення про дипломатичну службу в Україні).

МЗС здійснює свої повноваження через дипломатичні представництва України за кордоном (див. Положення про дипломатичне представництво України за кордоном), консульські установи України за кордоном (див. Консульський статут України), представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України.

Дипломатична та консульська служба є особливим видом державної служби (див. Положення про Міністерство закордонних справ України, Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, Консульський статут України).

Щодо питання в'їзду в Україну та виїзду з України, необхідно

звернутися до: законів "Про порядок виі'зду з України та в'їзду в Україну громадян України", "Про правовий статус іноземців", "Про біженців", постанов КМУ "Про затвердження Правил оформлення та видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасвоої затримки та вилучення", "Про затвердження Положення про посвідчення особи на повернення в Україну", "Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", "Про затвердження Положення про посвідчення біженця" та ін.

При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 22. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою

Правові засади управління економічною сферою. Система органів управління економічною сферою та їхні повноваження.

Форми і методи управління економічною сферою. Державне регулювання підприємницької діяльності.

Адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері економіки.

Вивчення даної теми слід розпочати з того, що економічна сфера (в юридичній літературі її часто називають "сфера господарської діяльності", "сфера народного господарства") є однією з найскладніших і найважливіших, оскільки ефективна національна економіка виступає гарантією незалежності держави.

Важливо знати, що правову основу управління цією сферою складають Конституція України, закони України: "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про господарські товариства", "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", укази Президента: "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", "Про запровадження ліцензування діяльності

господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про затвердження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про Міністерство економіки України", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про Міністерство економіки України", "Про впровадження механізму по недопущенню монополізації товарних ринків", "Про затвердження Положення про Державну комісію з питань ринку продовольства", "Про заходи щодо посилення контролю за ввезенням в Україну окремих видів товарів, що імпортуються суб'єктами підприємницької діяльності", "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності", "Про порядок ліцензування підприємницької діяльності", "Про деякі питання управління казенним підприємством", "Про затвердження Положення про порядок передачі об'єктів права державної власності", "Про управління державними корпоративними правами", "Про утворення Державного департаменту продовольства", "Про утворення Державної пробірної служби та казенних підприємств пробірного контролю", "Про затвердження переліку органів ліцензування", "Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Студентам слід особливу увагу звернути на ряд нових нормативно-правових актів, прийнятих останнім часом і спрямованих на управління економічною сферою, зокрема: "Про природні монополії" (20.04.2000), "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (01.06.2000), "Про банки і банківську діяльність" (07.12.2000), укази Президента "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" (22.01.2000), "Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва" (22.05.2000) та ін.

Необхідно мати на увазі, що основними напрямами, що охоплюються державним управлінням в економічній сфері, є: фінансова політика; грошово-кредитова політика; банківська система; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; стимулювння малого бізнесу; запровадження єдиної державної регуляторної політики та ін.

Необхідно звернути увагу на сутність державного управління даною сферою, яка полягає в: удосконаленні взаємодії центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; чіткому розмежуванні компетенції центральних і місцевих органів в економічній сфері; створенні чіткого механізму юридичної відповідальності за порушення чинного законодавства в даній сфері; запровадженні єдиної регуляторної політики та ін.

При вивченні питання про систему органів управління економічною сферою основну увагу варто приділити КМУ, який розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, здійснює управління об'єктами державної власності, спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Міністерство економіки України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері економіки. Його правовий статус визначається Положенням про Міністерство економіки України.

На місцевому рівні управління у сфері економіки здійснюють управління економіки відповідних місцевих державних адміністрацій (див. Типове положення про управління економіки обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та Типове положення про управління економіки районної, районної в містах Києві та Севастополі державних адміністрацій).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 23. Адміністративно-правове забезпечення антимонопольно!" діяльності та недопущення недобросовісної конкуренції

Правові засади антимонопольно)' діяльності та розвитку добросовісної конкуренції в Україні.

Система і структура антимонопольних органів та їх повноваження. Форми і методи діяльності антимонопольних органів.

Адміністративна відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.

При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що антимонопольно законодавство відносно нова галузь законодавства для нашої держави. В 1992 р. був прийнятий перший антимонополь-ний акт України — Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який став базою для прийняття наступних законів: "Про Антимо-нопольний комітет України" (1993), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), "Про природні монополії" (2000), "Про захист економічної конкуренції" (2001) та цілого ряду підзаконних нормативних актів (близько 80), що у сукупності складають антимонопольно законодавство.

Важливо знати, що організаційно-структурну основу антимонопольно!' діяльності складають: Антимонопольний комітет України (далі АКУ) і територіальні відділення АКУ. АКУ — державний орган, призваний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень.

Уяснення статусу АКУ слід розпочати із вивчення основних завдань, які покладаються на цей орган, а саме: а) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; б) захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування заходів щодо попередження і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;

в) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Складовими статусу АКУ є його компетенція та повноваження, які закріплені в Законі України "Про Антимонопольний комітет України" (див. ст. ст. 7, 8 згаданого Закону).

Одним із основним методів діяльності Комітету є контроль, який має характер державного і надвідомчого. Суб'єктами контролю виступають: АКУ, державні уповноважені АКУ, голови територіальних відділень АКУ. В якості об'єктів контролю можуть бути: центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи управління громадськими організаціями, асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємців; суб'єкти господарювання.

Студентам слід звернути увагу на те, що з метою здійснення своїх повноважень, державні уповноважені і голови теориторіальни відділень АКУ мають право:

— без перешкод входити на підприємства, в установи та організації і мати доступ до документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки;

- вимагати усних та письмових пояснень посадових осіб і громадян;

— вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію.

Для здійснення завдань, покладених на АКУ, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються територіальні відділення, правовий статус яких визначається Положенням про територіальне відділення Комітету, затверджене АКУ.

Вивчаючи підстави адміністративної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства слід звернутися до статей КпАП України: 164/ 3 "Недобросовісна конкуренція", 166/1 "Зловживання монопольним становищем на ринку", 166/2 "Неправомірні угоди між підприємцями", 166/3 "Дискримінація підприємців органами влади та управління", 166/4 "Порушення порядку надання інформації і виконання рішень АКУ і його територіальними відділеннями". При вивченні указаних складів адміністративних проступків, слід мати на увазі, що суб'єктами адміністративної відповідальності виступають тільки спеціальні

суб'єкти: монополісти, органи влади і управління, суб'єкти господарювання та ін. Особливу увагу необхідно зосередити на визначенні поняття "монопольне становище", яким визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків, або ж він володіє монопольною владою (його частка на ринку, при цьому, може бути меньшою 35 відсотків). Доказом того, що суб'єкт господарювання займає монопольне становище є включення його в Перелік підприємств, що займають монопольне становище. За антимонопольним законодавством України бути монополістом не є адміністративним проступком, проступком буде зловживання своїм становищем, яке може проявлятися в таких діяннях, як: нав'язування додаткових умов, не передбачених предметом договору; зменшення обсягу випуску товару з метою створення дефіциту; встановлення монопольних цін на ринку та ін. Суб'єктивна сторона адміністративних проступків, указаних вище, проявляється в тому, що діяння скоюються тільки з умислом.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 24. Адміністративно-правове забезпечення управління митною справою

Поняття та правові засади управління митної справи. Система митних органів та їх повноваження. Юрисдикційні повноваження митних органів.

Митний контроль.

Митні режими.

Особливості проходження служби в митних органах.

Адміністративна відповідальність за порушення митного законодавства.

Вивчення даної теми слід розпочати зі з'ясування поняття митної справи, яка включає в себе:

- порядок переміщення через митний контроль товарів та інших предметів;

- митне регулювання, пов'язане з встановленням мита і митних зборів;

— процедури митного контролю;

— митна статистика та ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

— боротьба з контрабандою і порушеннями митних правил, розгляд справ про порушення митних правил;

— інші засоби проведення в життя митної політики. Правовими основами управління митною справою є Митний

кодекс України, закони "Про Єдиний митний тариф", "Про звільнення від обкладання митом предметів, що вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України", "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", укази Президента "Про заходи щодо забезпечення контролю за переміщенням транзитом товарів через територію України", "Про гуманітарну допомогу, що надходить з України", "Про митну службу України", постанови КМУ "Про вдосконалення порядку ввезення (пересилання) громадянами предметів (товарів) в Україну", "Про Правила ввозу транспортних засобів на територію України" та ін.

Слід мати на увазі, що центральним органом управління митною справою є Державна митна служба України, повноваження якої визначаються Положенням про Державну митну службу України, її основними завданнями є:

захист економічних інтересів України;

сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків і створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України; вдосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; боротьба з контрабандою;

здійснення заходів щодо запобігання порушенням митних правил.

Державна митна служба здійснює свої повноваження через регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації.

При вивченні даної теми необхідно звернути увагу на митний

контроль, який виступає важливим засобом захисту економічних інтересів держави (див. МК України).

Адміністративна відповідальність за порушення митних правил передбачена статтями 104-109, 111-120 МК України.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 25. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням

Правові засади управління фінансами і кредитуванням. Система органів управління фінансами і кредитуванням та їх повноваження.

Фінансовий контроль: поняття, особливості.

Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки у сфері фінансів.

При вивченні даної теми слід усвідомити, що правовими засадами здійснення управління фінансами і кредитуванням є закони "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу", "Про Рахункову палату", "Про податок на додану вартість", "Про банки і банківську діяльність", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", "Про джерела фінансування органів державної виконавчої влади", декрети КМУ "Про акцизний збір", "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін.

При вивченні питання про систему органів управління фінансами і кредитуванням, необхідно усвідомити, що державну політику у фінансовій сфері визначає Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет України, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. КМУ забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженного бюджету України; подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету України.

Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади з управління фінансами. Його повноваження визначені Положенням про Міністерство фінансів України.

Важливу роль в управлінні фінансами відіграє Державне казначейство України, основними завданнями якого є організація виконання Державного бюджету, контроль за його виконанням та регулювання відносин між Державним бюджетом та позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і подання відповідної інформації.

Управління фінансами здійснюють Рахункова палата, Державна податкова адміністрація України та інші органи.

Важливо знати, що фінансовий контроль є одним із видів державного контролю. Він являє собою діяльність уповноважених органів та їх посадових осіб щодо здійснення перевірки додержання вимог законодавства у сфері фінансової діяльності та застосування в передбачених законом випадках відповідних засобів впливу. Слід мати на увазі, що фінансовий контроль може бути державним, громадським і незалежним.

Суб'єктами фінансового контролю можуть виступати: Рахункова палата, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Національний банк України, Державна митна служба, Пенсійний фонд України, органи державної податкової служби, органи контрольно-ревізійної служби, органи державного контролю за цінами і тарифами, органи пробірного контролю та ін.

Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки у галузі фінансів передбачені статтями 162,164, 164/1, 164/2,164/4, 165/2, 166/1, 166/2 КпАП України.

При вивченні питання про фінансовий контроль слід звернутися до навчально-методичного посібника доцента Л.К. Царьової "Організаційно-правові основи фінансового контролю в Україні".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 26. Адміністративно-правове забезпечення управління агропромисловим комплексом

Правові засади управління агропромисловим комплексом.

Система органів управління агропромисловим комплексом та їх повноваження.

Форми і методи управління агропромисловим комплексом. Державний контроль в агропромисловому комплексі.

Адміністративна відповідальність за проступки в агропромисловому комплексі.

Вивчаючи дану тему слід мати на увазі, що агропромисловий комплекс (сільське господарство) — є однією з пріоритетних сфер суспільного життя, оскільки він пов'язаний з виробництвом сільськогосподарської продукції, її заготівлею та переробкою (див. Закон "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві").

Важливо знати, що правовими засадами управління цією важливою сферою є: закони "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про ветеринарну медицину", "Про карантин рослин", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про захист рослин", "Про внесення змін до КпАП України щодо встановлення відповідальності за порушення у сфері захисту рослин", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Національна програма відродження села на 1995-2005 роки (схвалена пост. ВРУ від 4.02.1994 р.), Указ Президента "Питання Міністерства агропромислової політики України", постанова КМУ "Про Державний департамент продовольства", Типові положення про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севасто-

польської міської, управління (відділ) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації та ін. (див. рекомендовану літературу).

Систему спеціальних органів управління агропромисловим комплексом складають: Міністерство аграрної політики України (створене на базі Міністерства агропромислового комплексу, Державного комітету рибного господарства, Комітету з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості, Комітету харчової промисловості, які ліквідовані), Державний департамент ветеринарної медицини, Головна державна інспекція з карантину рослин, Державний комітет України по земельним ресурсам, Головні управління (управління) сільського господарства і продовольства та ін.

Важливе значення має державний контроль в агропромисловому комплексі, який здійснюється: інспекціями заготівель і якості сільськогосподарської продукції (див. Типове положення про інспекції заготівель і якості сільськогосподарської продукції), інспекціями державного технічного нагляду (див. Типове положення про інспекції державного технічного нагляду), головними державними інспекторами ветеринарної медицини, Головною державною інспекцією з карантину рослин України (див. Закон "Про карантин рослин").

Адміністративна відповідальність за проступки в агропромисловому комплексі передбачена: стосовно індивідуальних суб'єктів статтями 52, 53, 53/1, 54, 55,104,105,106,106/1, 106/2,107,108 КпАП України; стосовно колективних суб'єктів законами: " Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про карантин рослин", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 27. Адміністративно-правове забезпечення управління використанням і охороною природних ресурсів

Правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів.

Система органів управління використанням і охороною природних ресурсів.

Державний контроль у сфері управління використанням і охороною природних ресурсів.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про використання і охорону природних ресурсів.

При вивченні даної теми слід мати на увазі, що згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, яке від його імені здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Необхідно знати, що правові засади управління використанням та охороною природних ресурсів визначаються законами: "Про охорону навколишнього середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про мисливське господарство та полювання", Указом Президента "Питання Міністерства екології та природних ресурсів України", Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Державний комітет України по водному господарству, Положенням про державну систему моніторингу довкілля, Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Інспекцію державного геодезичного нагляду та ін.

Важливо знати, що органи управління використанням та охороною природних ресурсів можна поділити на дві групи: загальної компетенції (КМУ, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування) та спеціальної компетенції: Міністер-

ство екології та природних ресурсів (створене на базі Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України, Комітету України з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології, Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру, Державної комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, які ліквідовані), Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по земельних ресурсах, державні управління екологічної безпеки в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, а також районні, міські та регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища.

Важливу роль відіграє державний контроль і нагляд за використанням і охороною природних ресурсів, який здійснює Державна екологічна інспекція Міністерства екології та природних ресурсів України через Головну екологічну інспекцію, інспекцію по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мінекології України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. При вивченні даного питання необхідно звернути увагу на екологічну експертизу, проведення якої регулюється Законом "Про екологічну експертизу".

Підстави адміністративної відповідальності за порушення законодавства про використання та охорону природних ресурсів визначаються статтями 52, 53, 54, 57, 59, 59/1, 60,63, 64, 65, 65/1, 66,67, 68, 71, 72, 73, 76, 77/1, 78, 78/1, 79, 79/1, 80, 81, 85, 87, 89, 90 таін. КпАП України.

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 28. Адміністративно-правове забезпечення управління транспортом

Правові засади управління транспортом. Система органів управління транспортом та їх повноваження.

Особливості управління морським, залізничним, повітряним, автомобільним транспортом.

Державний контроль на транспорті.

Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки на транспорті.

При вивченні даного питання слід звернути увагу на те, що в Україні діє єдина транспортна система до якої належать:

— транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт і метрополітен);

— промисловий залізничний транспорт;

— відомчий транспорт;

— трубопроводний транспорт;

— шляхи сполучення загального користування.

Правовими засадами управління транспортом є: Кодекс торгового мореплавства України, Водний кодекс України, Повітряний кодекс України, закони "Про транспорт", "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", Указ Президента "Про Положення про Міністерство транспорту України", постанови КМУ "Про класифікацію автомобільних доріг загального користування та перелік автомобільних доріг України загального користування державного значення", "Про затвердження Статуту залізниць України" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Центральним органом управління транспортом є Міністерство транспорту України, повноваження якого визначені Положенням про Міністерство транспорту України. Управління окремими видами транспорту здійснюють: Державна адміністрація залізничного транспорту України (див. Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затв. пост. КМУ від 29.02.1996 р.) —

залізничним транспортом, Міністерство палива та енергетики України — у сфері трубопроводного транспорту, Українська державна корпорація по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг (див. Положення про Українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг, затв. пост. КМУ від 5.01.1995 р. — мережею автомобільних доріг загального користування.

Постійний контроль на транспорті здійснюють: Міністерство транспорту України, Міністерство палива та енергетики України, Державна автомобільна інспекція МВС, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

При вивченні питання про адміністративну відповідальність за правопорушення на транспорті, слід мати на увазі, що вони посягають на безпеку руху, тобто унормований процес руху, експлуатації транспортних засобів, що виключає можливість заподіяння матеріальної або фізичної шкоди. Склади проступків на транспорті передбачені у відповідних статтях КпАП України (див. 109-121, 123, 128,133,134,138,139,140,141,142).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 29. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою

Правові засади управління освітою і наукою. Система органів управління освітою і наукою та їх повноваження.

Адміністративно-правовий статус закладів освіти, наукових установ і наукових товариств.

Управління Одеською національною юридичною академією. Державний контроль за діяльністю органів освіти.

При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що Конституція України в статті 53 закріплює право громадян на освіту. Реалізація цього права передбачається такими нормативно-правовими актами, як: законами "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про позашкільну освіту", указами Президента "Про Міністерство освіти і науки України", постановами КМУ "Про затвердження Типового положення про управління освіти обласної, Київської та

Севастопольської міської державної адміністрації", "Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти", "Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)", "Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Слід мати на увазі, що організаційними засадами реалізації цього права є система державних органів, які забезпечують управління освітою, та система закладів освіти, на яких покладається завдання загальноосвітньої та професійної підготовки. Органами державного управління в даній області є: КМУ, Міністерство освіти та науки України (створене Указом Президента від 15.12.1999 р. на базі Міністерства освіти, Державного комітету з питань науки та інтелектуальної власності), діяльність якого регулюється Положенням про Міністерство освіти і науки України, затв. Указом Президента від 7.06.2000 p., інші центральні органи виконавчої влади (напр. МВД, Служба безпеки, Генеральна прокуратура), Вища атестаційна комісія ( див. Положення про Вищу атестаційну комісію України), управління та відділи освіти місцевих державних адміністрацій (див. Типове положення про управління освіти обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, Типове положення про відділ освіти районної, районної в м. Києві та Севастополі державних адміністрацій), органи місцевого самоврядування (див. Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів).

Безпосереднє управління закладами освіти здійснюють: директор (див. закони "Про освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту") ректор, президент (див. Закон "Про освіту", Положення про вищий заклад освіти).

Згідно зі статтею 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Правові засади управління наукою визначені законами "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про авторське право і суміжні права", "Про наукову та науково-технічну експертизу", постановами КМУ "Про затвердження Положення про атестацію державних науково-дослідних установ", "Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників".

Важливо знати, що управління наукою здійснюють: КМУ,

Міністерство освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямків, вироблення стратегії технологічного розвитку при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган -Рада з питань науки та науково-технічної політики.

В Україні діє Національна академія наук України (НАН України) — державна самоврядна наукова організація, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних, гуманітарних наук; координує здійснення досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності та галузеві академії наук (Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв та ін.).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 30. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення

Правові засади управління охороною здоров'я населення. Система органів управління охороною здоров'я населення.

Санітарно-епідеміологічний нагляд.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони здоров'я населення.

Вивчення даної теми слід розпочати з правових засад управління охороною здоров'я, які визначаються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров'я, законами "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про донорство крові та її компонентів", "Про захист населення від інфекційних захворювань", "Про лікарські засоби", "Про психіатричну допомогу", указами Президента "Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я", "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Важливо з'ясувати, що до системи органів державного управлін-

ня охороною здоров'я входить КМУ, Міністерство охорони здоров'я, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я, відділи охорони здоров'я).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я та ін.

Повноваження Міністерства охорони здоров'я визначаються Положенням про Міністерство охорони здоров'я, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я, Положенням про фармакологічний центр Міністерства охорони здоров'я.

Місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-технічним забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань та ін. (див. Типове положення про управління охорони здоров'я обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації).

Слід звернути увагу на те, що чинним законодавством передбачено створення інших органів управління охороною здоров'я: Національної координаційної ради з питань запобігання захворювань СПІД, Міжвідомчої координаційної ради з питань міжгалузевої взаємодії установ охорони здоров'я, Державного департаменту з контролю за якістю, базпе-кою і виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення (див. Положення про Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення), Міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом.

Правовою основою здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду є Закон "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я. Слід мати на увазі, що основними завданнями державного санітарно-епідеміологічного нагляду є: — нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади

та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

— нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини;

— нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

— нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби;

— проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, надання висновків та дозволів на провадження певних видів діяльності та ін. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства

по охорону здоров'я регламентується КпАП України (див. ст. ст. 42, 42/1, 42/2,42/3, 43, 44, 44/1,45,46, 46/1,188/10,188/11).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 31. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом

Правові засади управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом.

Система органів управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом, їхні повноваження.

Організація управління в кінематографії.

Організація управління телебаченням і радіомовленням.

Органзація управління видавничою справою.

Організація управління засобами масової інформації.

Організація управління бібліотечною справою та музейною справою.

Студентам слід уяснити, що культура і мистецтво є самостійною галуззю соціально-культурної сфери суспільного життя, яка включає в себе театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно-

прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури, кінематографію, телебачення, радіомовлення, видавничу справу, поліграфію, торгівлю книгами.

Важливо знати, що правовими засадами функціонування даної галузі і управління нею є: Основи законодавства України про культуру, закони "Про інформацію", "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про музеї та музейну справу", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про національний архів і архівні установи", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", "Про кінематографію", "Про вивезення, ввезення і повернення культурнних цінностей", "Про охорону культурної спадщини", "Про видавничу справу", укази Президента "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України", "Про Положення про Державний комітет архівів України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України", "Про Національну юридичну бібліотеку" та ін. (див. рекомендовану літературу).

При вивченні даної теми необхідно мати на увазі, що управління культурою і мистецтвом полягає в: організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури і мистецтва; збереженні і використанні культурних ценностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищення культурного рівня населення; керівництві підприємствами, організаціями, установами і засадами культури.

Управління даною галуззю здійснюють: КМУ, Міністерство культури і мистецтв (див. Положення про Міністерство культури і мистецтв), управління та відділи культури місцевих державних адміністрацій та ін.

Важливо знати, що центральними органами управління телебаченням і радіомовленням є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення (створений на базі Державного комітету інформаційної політики та Державного комітету по телебаченню та радіомовленню), повноваження якого визначені Указом Президента "Про Державний комітет інформаційної політики, те-

лебачення і радіомовлення України" та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (див. Закон "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації").

Слід звернути увагу на систему Суспільного телерадіомовлення України, яка створена для всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпеченні плюралістичного характеру мовленння і являє собою організацію із статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу (див. постанову Верховної Ради України "Про створення теле-радіоорганізації Суспільного мовлення України").

Центральним органом управління в області інформації є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як закони "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про захист від недобросовісної конкуренції" та ін.

Управління видавничою справою здійснюється на підставі Закону України "Про видавничу справу", Указу Президента "Про вдосконалення державного управління інформаційною справою".

При уясненні питання про управління в області кінематографії слід звернутися до Закону України "Про кінематографію".

При вивченні питання управління фізичною культурою і спортом слід уяснити, що фізична культура — це складова частина загальної культури суспільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості, а спорт — це органічна складова фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людини у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки.

Необхідно з'ясувати, що основними нормативними актами щодо регулювання фізичної культури, спорту та туризму є закони "Про фізичну культуру і спорт" та "Про туризм", які визначають правові, соціальні, економічні та організаційні засади фізичної культури і спорту України, участь державних органів (посадових осіб), а також

підприємств, установ і організацій у зміцненні здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури, спорту та туризму.

Управління фізичною культурою, спортом і туризмом здійснюють: КМУ, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України (створений на базі Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Державного Комітету з фізичної культури і спорту, Державного комітету по туризму, що ліквідовані), місцеві органи державної виконавчої влади (управління з питань молоді, спорту та туризму (див. Типові положення про управління з питань молоді, спорту та туризму обласної, Севастопольської міської державної адміністрації) та органи місцевого самоврядування (див.вищевказані нормативно-правові акти).

2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 32. Адміністративно-правові засади управління соціальним захистом населення

Правові засади управління соціальним захистом населення. Система органів управління у сфері соціального захисту населення. Адміністративно-правовий статус органів соціального захисту населення.

При вивченні даної теми слід уяснити, що правовими засадами управління соціальним захистом населення є Конституція України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закони України "Про страхування", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист", "Про обов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" та ін. (див. рекомендовану літературу).

Важливо знати, що центральним органом управління соціальним захистом населення є Міністерство праці та соціальної політики, яке реалізує єдину державну політику щодо соціального за-

безпечення населення та соціальної захищенності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін. (див. Положення про Міністерство праці і соціальної політики).

Систему органів соціального захисту складають управління, відділи соціального захисту місцевих державних адміністрацій, відомчі органи соціального забезпечення (СБУ, МВС, Міністерство оборони України).

3. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Тема 1.Поняття, предмет, метод і система адміністративного права

1. Історичний аспект становлення і розвитку адміністративного права.

2. Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права.

3. Поняття і сутність предмету адміністративного права.

4. Метод адміністративного права.

5. Співвідношення адміністративного права і адміністративного законодавства.

6. Роль і значення адміністративного права в умовах побудови демократичної, правової, соціальної держави Україна.

Література: 1, 5,6, 7,9,10,17,20,21,22,39,52,60, 76,80,96,107, 116,119,138 та інші.

Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання

1. Поняття механізму адміністративно-правового регулювання та його елементи.

2. Поняття і особливості адміністративно-правових норм.

3. Види і структура адміністративно-правових норм.

4. Реалізація адміністративно-правових норм.

5. Дія адміністративно-правових норм в часі, в просторі, за колом осіб.

6. Джерела адміністративного права. Адміністративний договір як джерело адміністративного права.

7. Поняття, особливості і види адміністративно-правових відносин.

8. Склад адміністративно-правових відносин. Адміністративні право- і дієздатність.

Література: 1, 9,10,17, 76, 77, 80, 81, 96,107,119 та інші.

Тема 3. Суб'єкти адміністративного права

1. Поняття і ознаки суб'єкта адміністративного права. Фактори, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права.

2. Адміністративно-правовий статус громадян України.

3. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства, біженців.

4. Адміністративно-правовий статус органів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, відомств, інших центральних органів зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

5. Особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування.

6. Адміністративно-правовий статус підприємств, установ і організацій.

7. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.

8. Особливості адміністративно-правового статусу релігійних організацій.

Література: 1,3,4,9,17, 76,80,96,107,163,179, 205, 209, 236,241, 242,258,261,266,275,375,376,377,404,429,460,476,494, 511,513,514, 517, 522, 526, 534, 536, 537, 548.

Тема 4. Державна служба і державні службовці

1. Державна служба — інститут адміністративного права.

2. Поняття, ознаки, принципи і види державної служби.

3. Поняття та особливості державно-службових відносин.

4. Поняття і види державних службовців. Права і обов'язки державних службовців.

5. Порядок проходження державної служби. Присяга державного службовця. Атестація державного службовця. Особова справа державного службовця. Підстави припинення службових відносин.

6. Юридична відповідальність державних службовців.

Література: 1,9,17,35,41,42,64,67,69, 76, 79,80,95,96,105,107, 124,125,207,227,255,269,337,345,373,379,381,398,403,405,448,467, 475,482,483, 533, 535, 578, 584,606,621, 623,630,631.

Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління

1. Поняття і сутність державного управління.

2. Принципи державного управління та їх характеристика.

3. Функції державного управління.

4. Рівні державного управління.

5. Стадії державного управління.

Література: 1, 2, 9,17,42, 76, 80, 94, 96,107.

Тема 6. Форми державного управління

1. Поняття і види форм державного управління.

2. Поняття та особливості актів державного управління. Відмінність актів державного управління від інших юридичних документів.

3. Класифікація актів державного управління.

4. Вимоги, що висуваються до актів державного управління. Нікчемні та заперечні акти.

5. Поняття та сутність адміністративного договору.

Література: 1,2,9,17,42,43,76,80,96,107,123,157,168,197,207, 230, 242, 266, 335, 343, 349.

Тема 7. Адміністративно-правові методи

1. Поняття і види методів державного управління.

2. Переконання як метод державного управління.

3. Стимулювання як метод державного управління.

4. Методи прямого і непрямого адміністративного впливу.

Література: 1, 2,9,17, 76, 80, 96,107, 297, 306, 353, 364, 368, 370, 378, 386, 426, 624 та інші.

Тема 8. Адміністративно-правові режими

1. Поняття, особливості і види спеціальних адміністративно-правових режимів. Змістовна і формальна сторони спеціальних адміністративно-правових режимів.

2. Правовий режим надзвичайного стану.

3. Правовий режим воєнного стану.

4. Правовий режим охорони Державного кордону України.

5. Правовий режим секретності.

6. Спеціальні митні режими.

Література: 1,9,17,62, 76,80,96,107,113,131, 277,279,290,292, 299,401,407,438,465,472,491,492, 505, 599,612 та інші.

Тема 9. Адміністративно-правовий примус

1. Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу. Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу по адміністративному праву.

2. Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного попередження.

3. Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного припинення.

4. Співвідношення адміністративного затримання, приводу і доставления.

5. Методика проведення особистого догляду та догляду речей.

6. Порядок застосування спеціальних засобів та вогнепальної зброї як засобів припинення адміністративного проступку.

Література: 1, 9,17, 38, 76, 77, 80, 96,107, 283, 293,409,425,427, 431, 433, 477, 579, 598, 605, 633, 634 та інші.

Тема 10. Поняття, ознаки і підстави адміністративної відповідальність

1. Поняття і ознаки адміністративної відповідальності.

2. Нормативна підстава адміністративної відповідальності.

3. Процесуальна підстава адміністративної відповідальності.

4. Адміністративний проступок як фактична підстава адміністративної відповідальності.

5. Ознаки і склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку і злочину.

6. Система і види адміністративних стягнень.

7. Порядок накладення адміністративних стягнень.

8. Особливості адміністративної віповідальності неповнолітніх і колективних суб'єктів.

Література: 1,8,9,17, 23,63,65,66, 76, 79,80,92,96,98,107,120, 126,146,147,227,234,239,273,279,284,295,303,304,305,432,435,442, 446, 506, 507, 581, 591, 616 та інші.

Тема 11. Поняття, сутність та особливості адміністративного процесу

1. Поняття і принципи адміністративного процесу.

2. Поняття та види адміністративно-процесуальних норм, проблеми і перспективи їх систематизації.

3. Адміністративно-процесуальні відносини.

4. Види і структура адміністративного процесу.

5. Стадії адміністративного процесу, їх характеристика.

6. Учасники адміністративного процесу.

7. Адміністративна юстиція.

Література: 1, 9,17, 40, 76, 80, 96, 99,107,118,121,122 та інші.

Тема 12. Провадження у справах про адміністративні проступки

1. Поняття і правові засади провадження у справах про адміністративні проступки.

2. Стадії та етапи провадження у справах про адміністративні проступки, їх характеристика.

3. Учасники провадження у справах про адміністративні проступки та їх адміністративно-процесуальний статус.

4. Поняття і види доказів. Докази і джерела доказів. Поняття, сутність і предмет доказування у справах про адміністративні проступки.

5. Строки у провадженні. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки.

Література: 1,9,17,49,50,51,74,76,80,96,107,117,146,147,212,239, 273,279,304,432,435,442,446,453,474,506,584,591,610,616,626таішігі.

Тема 13. Режим законності і дисципліни у державному управлінні

1. Поняття режиму законності і дисципліни у державному управлінні.

2. Поняття контролю, його види.

3. Характеристика парламентського, президентського, судового контролю за дотриманням законності у сфері виконавчої влади.

4. Співвідношення внутрішнього і зовнішнього, відомчого та надвідомчого контролю.

5. Види спеціального контролю та їхня характеристика.

6. Поняття та види нагляду у сфері виконавчої влади. Прокурорський та адміністративний нагляд. Види адміністративного нагляду та їх характеристика.

7. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності у сфері виконавчої влади. Поняття та види звернень.

8. Провадження по розгляду звернень громадян.

Література: 1,9,17,42,44, 56, 73, 76,80,96,107,132,133,172,190, 210,214,235,236,247,251,350,351,365,385,406,447,462,469,487,505, 509, 532, 551, 580, 583, 602, 624 та інші.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 14. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою та обороною

1. Поняття, сутність та правові засади управління національної безпеки.

2. Система органів управління національною безпекою та їх повноваження.

3. Організаційно-правове забезпечення охорони державного кордону. Адміністративна відповідальність за порушення державного кордону.

4. Організаційно-правові засади управління державною безпекою. Контроль за органами державної безпеки.

5. Організаційно-правові засади управління обороною.

6. Поняття та особливості військової служби.

Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,110,157,170,171,177,254, 261,262,263,264,265,269,277,279,288,307,308,341,355,356,361,407, 437, 438, 523, 599, 612, 633 та інші.

Тема 15. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами

1. Правове забезпечення управління внутрішніми справами.

2. Система органів внутрішніх справ.

3. Повноваження Міністерства внутрішніх справ України.

4. Особливості проходження служби в органах внутрішніх справ.

5. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху.

6. Державний пожежний нагляд.

7. Внутрішні війська як складова охорони громадського порядку і громадської безпеки: завдання, права, обов'язки.

8. Адміністративна відповідальність за порушення громадського порядку і громадської безпеки.

Література: 1,9,17, 76,80,96,107,110,111,157,174,193,194,198, 201,253,259,300,374,400,409,425,427,433,440, 512, 525, 553,585,586, 587, 588, 596, 597, 598, 609, 612 та інші.

Тема 16. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією

1. Правові засади управління юстицією.

2. Система і структура органів юстиції та їх повноваження.

3. Особливості проходження служби в органах юстиції.

4. Організаційно-правові засади і завдання державної виконавчої служби.

5. Реєстрація актів громадського стану.

6. Організаційно-правові засади нотаріальної служби.

7. Служба громадянства та реєстрації фізичних осіб.

Література: 1,9,17, 76,80,96,107,110,189,196,206,255,349,362, 380, 428, 436, 480, 503, 600, 613, 618 та інші.

Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою

1. Правові засади управління економічною сферою.

2. Система і повноваження органів державної виконавчої влади по управлінню економічною сферою.

3. Повноваження органів місцевого самоврядування по управлінню економічною сферою.

4. Форми і методи управління економічною сферою та їх характеристика (реєстрація, ліцензування, сертифікація та ін.).

5. Державний контроль і нагляд в економічній сфері.

6. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства в економічній сфері.

Література: 1,9,11,12,13,17,36,42, 76,80,96,107,134,158,159, 161,169,238,239,297,353,363,368,370,378,389,430,484,486,490,499, 518, 549, 590, 603, 607 та інші.

Тема 18. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням

1. Правові засади управління фінансами і кредитуванням.

2. Органи управління фінансами та їх повноваження.

3. Управління в галузі бюджетної діяльності.

4. Управління системою оподаткування.

5. Управління кредитуванням.

6. Фінансовий контроль.

7. Адміністративна відповідальність за порушення фінансового законодавства.

Література: 1, 9,17, 29, ЗО, 31, 76, 80, 96,107,132,133, 242, 266, 268, 270, 310, 339, 352, 357, 372, 375, 376, 394, 406, 423, 456 та інші.

Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою

1. Правові засади управління освітою і наукою.

2. Система органів управління освітою і наукою та їх повноваження.

3. Адміністративно-правовий статус освітніх закладів.

4. Управління Одеською національною юридичною академією.

5. Адміністративно-правовий статус наукових закладів і наукових товариств.

6. Державний контроль за діяльністю органів освіти.

Література: 1,9,17, 42, 71, 76,80, 96,108, 219, 230, 242, 250, 260, ЗОЇ, 366,392,434,451,452,455,456,457,458,463,473,495, 504,508,515, 538, 539, 541, 611, 634, 636 та інші.

Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення

1. Правові засади управління охороною здоров'я населення.

2. Система органів управління охороною здоров'я населення та і'х повноваження.

3. Санітарно-епідеміологічний нагляд.

4. Організаційно-правові засади медичного страхування.

5. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства щодо охорони здоров'я населення.

Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,152,210,242,274,286,293, 388, 396,454,462,498, 502, 505, 540, 543, 557, 629 та інші.

Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом

1. Правові засади управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом.

2. Система органів управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом.

3. Організація управління кінематографією.

4. Організація управління телебаченням і радіомовленням.

5. Організація управління видавничою справою.

6. Організація управління засобами масової інформації.

7. Організація управління фізичною культурою і спортом.

8. Організація управління туризмом.

Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,151,154,186,199,203,204, 217,225,226,242,243,244,245,248,276,298,371,382,383,384,391,397, 481,556, 614 та інші.

4. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для заліку)

1. Поняття та риси адміністративного права.

2. Предмет адміністративного права.

3. Метод адміністративного права.

4. Система адміністративного права.

5. Джерела адміністративного права та і'х характеристика.

6. Поняття, види та структура адміністративної норми.

7. Основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні.

8. Основні напрямки реформи адміністративного права України.

9. Дія адміністративної норми в часі, в просторі та за колом осіб.

10. Поняття та види систематизації адміністративного законодавства.

11. Поняття, склад та види адміністративно-правових відносин.

12. Поняття та риси державного управління.

13. Функції державного управління та їхня характеристика.

14. Поняття, види та характеристика принципів державного управління.

15. Поняття та види форм державного управління.

16. Поняття, ознаки та види актів державного управління.

17. Поняття та види методів державного управління.

18. Поняття та види суб'єктів адміністративного права, їхня загальна характеристика.

19. Адміністративно-правовий статус громадян України.

20. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців.

21. Центральні органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.

22. Місцеві органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.

23. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування.

24. Підприємства, установи, організації як суб'єкти адміністративного права.

25. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.

26. Поняття і види державної служби.

27. Ознаки державної служби та їхня характеристика.

28. Поняття і види державних службовців.

29. Державні службовці як суб'єкти адміністративного права.

30. Право громадян на державну службу та механізм його реалізації.

31. Поняття та риси адміністративної відповідальності.

32. Підстави адміністративної відповідальності та їхня характеристика.

33. Склад адміністративного проступку.

34. Ознаки адміністративного проступку.

35. Об'єкт та об'єктивна сторона адміністративного проступку.

36. Суб'єкт та суб'єктивна сторона адміністративного проступку.

37. Колективні утворення (юридичні особи) як суб'єкти адміністративної відповідальності.

38. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

39. Поняття, види та характеристика адміністративного примусу.

40. Характеристика заходів адміністративного попередження.

41. Характеристика заходів адміністративного припинення.

42. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика.

43. Порядок накладення адміністративних стягнень.

44. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність та їхня характеристика.

45. Характеристика заходів адміністративно-процесуального забезпечення.

46. Поняття, завдання та структура адміністративного процесу.

47. Стадії адміністративного процесу та їхня характеристика.

48. Адміністративно-процесуальні норми: поняття та види.

49. Завдання і стадії провадження в справах про адміністративні проступки.

50. Адміністративно-процесуальний статус свідка та потерпілого.

51. Адміністративно-процесуальний статус адвоката та перекладача.

52. Адміністративно-правовий статус правопорушника та експерта.

53. Поняття та види доказів в адміністративному процесі.

54. Поняття та предмет доказування у провадженні в справах про адміністративні проступки.

55. Обставини, що виключають провадження в справах про адміністративні проступки.

56. Строки у провадженні в справах про адміністративні проступки.

57. Значення та зміст протоколу про адміністративний проступок.

58. Зміст постанов у справах про адміністративні проступки та їхні види.

59. Протоколи та їхні види у справах про адміністративні проступки.

60. Методика проведення і процесуальне оформлення особистого догляду.

61. Методика проведення і процесуальне оформлення вилучення документів та предметів.

62. Способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні та їхня характеристика.

63. Поняття, сутність та види державного контролю.

64. Поняття, сутність та види адміністративного нагляду.

65. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні.

66. Право громадян на звернення та механізм його реалізації.

67. Поняття та види звернень громадян.

68. Підстави та порядок оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності.

69. Провадження щодо виконання постанови про адміністративний арешт.

70. Провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу.

71. Провадження щодо виконання постанови про конфіскацію. /

72. Провадження щодо виконання постанови про сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безлбсереднім об'єктом адміністративного проступка.

73. Провадження щодо виконання постанови про-позбавлення спеціального права.

74. Провадження щодо виконання постанови про виправні роботи.

75. Провадження щодо розгляду звернень громадян.

5. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для іспиту)

1. Адміністративне право в системі права України.

2. Поняття, риси і завдання адміністративного права.

3. Предмет адміністративного права та його переосмислення в умовах правової реформи.

4. Метод адміністративного права та його розвиток у контексті реформи адміністративного права.

5. Система адміністративного права. Підгалузі та правові інститути адміністративного права.

6. Джерела адміністративного права України та їхня характеристика. Основні законопроектні роботи в галузі адміністративного права.

7. Адміністративно-правові норми: поняття, види та особливості структури.

8. Основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні.

9. Основні напрямки реформи адміністративного права в Україні.

10. Дія адміністративної норми в часі, в просторі та за колом осіб. Порядок дії в Україні законодавства СРСР і міжнародних договорів.

11. Поняття, види та основні тенденції систематизації адміністративного законодавства.

12. Поняття, склад та види адміністративно-правових відносин.

13. Поняття, риси та рівні державного управління.

14. Функції державного управління: поняття, види та їхня характеристика.

15. Принципи державного управління: поняття, види та їхня характеристика.

16. Понятя та види методів державного управління.

17. Поняття, ознаки та види актів державного управління. Вимоги, що висуваються до актів дежавного управління.

18. Поняття та види методів державного управління.

19. Поняття і види суб'єктів адміністративного права, їхня загальна характеристика. Обставини, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права.

20. Адміністративно-правовий статус громадян України.

21. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців.

22. Центральні органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.

23. Місцеві органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права.

24. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування.

25. Підприємства, установи, організації як суб'єкти адміністративного права.

26. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.

27. Правові засади державної служби. Основні напрямки реформування законодавства про державну службу.

28. Поняття, ознаки і види державної служби.

29. Поняття і види державних службовців, їхні обов'язки і права.

30. Право громадян на державну службу та механізм його реалізації.

31. Поняття та риси адміністративної відповідальності. Реформування інституту адміністративної відповідальності.

32. Підстави адміністративної відповідальності та їхня характеристика.

33. Ознаки та склад адміністративного проступку.

34. Колективні суб'єкти (юридичні особи) як суб'єкти адміністративної відповідальності.

35. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.

36. Поняття та особливості адміністративного примусу. Співвідношення адміністративного примусу і примусу, передбаченого нормами адміністративного права.

37. Характеристика заходів адміністративного попередження.

38. Характеристика заходів адміністративного припинення.

39. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика.

40. Порядок накладення адміністративних стягнень.

41. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність, та їхня характеристика.

42. Характеристика заходів адміністративно-процесуального забезпечення.

43. Поняття, структура та завдання адміністративного процесу.

44. Стадії адміністративного процессу та їхня характеристика.

45. Адміністративно-процесуальні норми: поняття та види. Систематизація адміністративно-процесуальних норм.

46. Завдання і стадії провадження в справах про адміністративні проступки.

47. Адміністративно-процесуальний статус учасників провадження у справах про адміністративні проступки.

48. Докази в адміністративному процесі: поняття, види та характеристика.

49. Поняття та предмет доказування у провадженні в справах про адміністративні проступки.

50. Обставини, що включають провадження в справах про адміністративні проступки.

51. Строки у провадженні в справах про адміністративні проступки.

52. Значення та зміст протоколу про адміністративний проступок. Випадки, коли протокол про адміністративні проступки не складається.

53. Зміст постанов у справах про адміністративні проступки та їхні види.

54. Протоколи у справах про адміністративні проступки, види та зміст.

55. Методика проведення і процесуальне оформлення особистого догляду та догляду речей.

56. Методика проведення і процесуальне оформлення вилучення документів та предметів.

57. Способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні та їхня характеристика.

58. Поняття, сутність та види державного контролю. Відмінність контролю від нагляду.

59. Поняття, сутність та види адміністративного нагляду, відмінність адміністративного нагляду від прокурорського нагляду.

60. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні.

61. Право громадян на звернення та механізм його реалізації.

62. Поняття та види звернень громадян. Провадження по розгляду звернень громадян.

63. Підстави та порядок оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності.

64. Провадження щодо виконання постанов про адміністративний арешт, накладення штрафу.

65. Провадження щодо виконання постанов про конфіскацію, виправні роботи, позбавлення спеціальних прав.

66. Правові засади управління економічною сферою.

67. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню економічною сферою та їхні повноваження.

68. Організаційно-правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів.

69. Організаційно-правові засади управління митною справою.

70. Організаційно-правові засади управління фінансами і кредитуванням.

71. Організаційно-правові засади управління агропромисловим комплексом.

72. Організаційно-правові засади управління транспортом.

73. Організаційно-правові засади управління підприємницькою діяльністю.

74. Організаційно-правові засади обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.

75. Правові засади управління соціально-культурною сферою.

76. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню соціально-культурною сферою та їхні повноваження.

77. Організаційно-правові засади управління освітою.

78. Організаційно-правові засади управління наукою.

79. Організаційно-правові засади управління охороною здоров'я населення.

80. Організаційно-правові засади управління культурою та мистецтвом.

81. Організаційно-правові засади управління засобами масової інформації.

82. Організаційно-правові засади управління телебаченням і радіомовленням.

83. Організаційно-правові засади управління фізичною культурою і спортом.

84. Організаційно-правові засади управління у сфері соціального захисту неселення.

85. Правові засади управління адміністративно-політичною сферою.

86. Система центральних і місцевих оганів виконавчої влади по управлінню адміністративно-політичною сферою та їхні повноваження.

87. Організаційно-правові засади управління зовнішньополітичною діяльністю.

88. Організаційно-правові засади управління обороною.

89. Організаційно-правові засади управління національною безпекою.

90. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами.

91. Організаційно-правові засади управління юстицією.

92. Організаційно-правові засади управління закородонними справами.

93. Організаційно-правові засади управління державною безпекою.

94. Організаційно-правові засади управління державною службою.

95. Організаційно-правові засади охорони державного кордону.

96. Організаційно-правові засади охорони громадського порядку і громадської безпеки.

6. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

1. Завдання курсової роботи

Курсова робота з адміністративного права — це самостійна науково-дослідницька робота студента, мета якої полягає у набутті студентом знань з адміністративного права, вміння і навиків працювати з літературою (спецільною і нормативно-правовими актами), самостійно аналізувати і узагальнювати матеріал, робити і формулювати власні висновки та пропозиції.

Кращі курсові роботи можуть бути рекомендовані для участі в конкурсах наукових студентських робіт.

Курсову роботу з адміністративного права виконують:

— студенти денної форми навчання другого курсу факультету державного управління і міжнародно-правових відносин (спеціалізації "Правове забезпечення управлінської діяльності");

- студенти другого курсу очно-заочної форми навчання (згідно зі списком);

— студенти третього курсу заочної форми навчання, третього курсу післядипломної форми навчання (згідно зі списком).

2. Етапи підготовки курсової роботи

Підготовка курсової роботи включає в себе наступні етапи:

1. Вибір теми та її реєстрація на кафедрі адміністративного та фінансового права.

2. Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів.

3. Складання плану курсової роботи.

4. Викладення матеріалу.

5. Оформлення курсової роботи.

6. Захист курсової роботи.

2.1. Вибір теми та її реєстрація на кафедрі

Теми курсових робіт з адміністративного права щорічно оновлюються і затверджуються на засіданні кафедри. Студентам надається право вибору теми курсової роботи, запропонованої кафедрою, або ж пропозиції своєї теми з відповідним обгрунтуванням. Тільки за наявності згоди наукового керівника студент має право працювати над запропонованою ним темою. При виборі теми студенту слід керуватися своїми інтересами до певної проблеми, можливостями підбору літератури та ін.

Обрана студентом тема курсової роботи реєструється лаборантом кафедри у відповідному журналі. Після реєстрації теми курсової роботи студент не має права самостійно її міняти. Кафедрою призначається науковий керівник курсової роботи.

2.2. Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів

Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів є важливою складовою виконання курсової роботи. Практично, від якості та добросовісності виконання даного етапу багато в чому залежить якість самої курсової роботи.

Інформацію про літературу стосовно вибраної теми курсової роботи, в першу чергу, можна одержати на кафедрі адміністративного та фінансового права (див. рекомендовану літературу з курсу "Адміністративне право України"). Крім цього, необхідно опрацювати такі журнали, як "Право України", "Государство и право", "Юридический вестник", "Митна справа", збірки наукових праць "Актуальні проблеми держави і права", "Актуальні проблеми політики" та ін.

Як майбутнім юристам, студентам слід серйозну увагу приділити підбору і вивченню нормативно-правових актів, які публікуються в таких офіційних виданнях, як: Офіційний вісник України, Відомості Верховної Ради України, Закони України, Укази Президента України, Вісник Конституційного Суду України, Вісник Верховного Суду України та ін.

2.3. Складання плану курсової роботи

Після ознайомлення з основними нормативно-правовими актами та спеціальною літературою за обраною темою курсової роботи студент складає план роботи, який включає в себе розділи та підрозділи. Кількість розділів та підрозділів не регламентується, однак слід мати на увазі, що недоцільно виділяти невеликі за обсягом розділи (до 5 сторінок) або підрозділи (1-3 сторінки). Як правило, курсова робота складається з 2-х розділів, кожний з яких складається з підрозділів. В окремих випадках, коли матеріал важко розбити на декілька частин через його тісну змістовну і логічну послідовність, розділ можна не розбивати на підрозділи.

План роботи слід погодити з науковим керівником.

При визначенні назв розділів і підрозділів необхідно знати, що назва розділу не може повторювати назву теми роботи, а назва підрозділу повторювати назву розділу.

У процесі роботи над курсовою роботою в план роботи можуть бути внесені зміни, обумовлені прийняттям нових нормативних актів, недостатністю зібраного матеріалу та іншими причинами.

2.4. Викладення матеріалу

Після підбору і вивчення зібраної літератури, визначення плану курсової роботи слід приступати до викладення матеріалу, який являє собою узагальнення та систематизацію зібраного матеріалу роботи. Саме при викладенні матеріалу в повній мірі проявляються навики студента до самостійної роботи, його вміння систематизувати та аналізувати зібраний матеріал, робити висновки та пропозиції.

При викладенні матеріалу слід звернути увагу на:

— самостійність у підході до матеріалу, що викладається;

— правильне цитування літератури, що використовується, з обов'язковим посиланням на джерела;

— використання всієї рекомендованої літератури, враховуючи можливі зміни чинного законодавства;

— написання курсової роботи за планом роботи;

— повноту розкриття змісту всіх питань теми;

— чіткість та ясність викладання;

— логічність та післідовність викладання;

— грамотність роботи.

Викладати матеріал у курсовій роботі рекомендується у безособовій формі висловлювання (напр., "вважаємо", "думаємо", "рахуємо" та ін.).

Матеріал при викладенні повинен бути рівномірно розприділе-ний між розділами.

При використанні цитат слід пом'ятати, що вони необхідні для підтвердження думки автора курсової роботи, або ж для висловлювання своєї думки на противагу іншій. Ними зловживати не слід.

Курсову роботу подають у вигляді спеціально підготовленого рукопису, підшитого у папку для курсових робіт або у твердій палітурці.

Курсова робота має бути підписана студентом в кінці "закінчення" перед "списком літератури".

2.5. Оформлення курсової роботи

Титульний лист оформляється згідно зі зразком (додаток 1). Після титульного листа оформляється зміст роботи, який включає в себе вступ, основну частину (розділи і підрозділи), закінчення, додатки (якщо вони є), список літератури (див. додаток 2).

Вступ є обов'язковою частиною курсової роботи, який за обсягом не повинен перевищувати трьох друкованих сторінок. В ньому обґрунтовується актуальність вибраної теми, дається стисла характеристика літературного стану проблеми, вказується завдання курсової роботи.

Основна частина курсової роботи складається із розділів та підрозділів (останні можуть складатися із пунктів). Кожний розділ починається з нової сторінки.

Закінчення є обов'язковою частиною курсової роботи, в якій викладаються найбільш важливі висновки та пропозиції, отримані автором при підготовці і написанні роботи.

Студентам слід мати на увазі, що до вступу і закінчення слід приступати після того, як повністю готова основна частина курсової роботи.

Список літератури є обов'язковою частиною курсової роботи. Він

оформляється на новій сторінці і джерела розміщуються у порядку наскрізної нумерації (більш детально див. нижче).

Якщо в ході написання курсової роботи студент робить схеми, графіки, таблиці, або додає до роботи зразки документів, вони повинні оформлятися в частині "додатки" після "закінчення". Додатки нумеруються у правому верхньому куті (Додаток 1, Додаток 2, Додаток 3 і т.д.). В тексті курсової роботи вказується (див. Додаток 1). Одночасно робиться нумерація сторінок додатків (за загальним правилом у нижньому правому куті) і вони включаються в обсяг курсової роботи.

Курсову роботу друкують на листі білого паперу формата А4 (210x297 мм) через два міжстрокових інтервали (для друкарської машинки), півтора — для комп'ютера (шрифт — Times New Roman, розмір шрифту — 14). На сторінці повинно бути не більше 28-30 рядків і повинні бути витримані такі поля: ліве — ЗО мм, праве — 10 мм, верхнє і нижнє — по 20 мм.

Обсяг курсової роботи повинен складати 25-30 друкованих сторінок, включаючи титульний лист, додатки, схеми, зміст роботи. Список літератури не включається у обсяг курсової роботи. Враховуючи особливості теми курсової роботи, за погодженням з науковим керівником, можуть мати місце відступи від вказаних вимог.

Назви структурних частин курсової роботи ("зміст", "вступ", "розділ", "закінчення", "список літератури") друкуються великими літерами симетрично до тексту. Кожну структурну частину роботи слід починати з нової сторінки. Нумерацію сторінок, глав, підрозділів, пунктів проставляють арабськими цифрами без знаку № .

Слід мати на увазі, що першою сторінкою курсової роботи є титульний лист, на якому нумерація сторінки не ставиться, але враховується при нумерації наступної сторінки. Нумерація сторінок проставляється у нижньому правому куті без крапки в кінці.

Розділи діляться на підрозділи, а останні можуть ділитися на пункти.

Наприклад:

Розділ 2. Поняття та ознаки державної служби.

2.1. Поняття державної служби (перший підрозділ

другого розділу).

2.1.1. Державна служба як вид служби (перший пункт першого підрозділу другого розділу).

Важливе значення має правильне оформлення посилань на джерела та матеріали, які студент використовує при написанні курсової роботи. Існує декілька варіантів оформлення посилань.

1. Посилання оформлюються в кінці кожної сторінки під горизонтальною лінією. Нумерація посилань на кожній сторінці починається спочатку.

Наприклад:

Підставою адміністративної відповідальності є адміністративний проступок'.

1 Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю. П. Битяка — Х.,2000. -С.15.

2. Нумерація всіх посилань з визначенням номера джерела даного посилання у списку літератури. У такому разі посилання офор-люється у квадратних дужках з указаниям сторінки. При такому способі посилання у кінці сторінки не вказуються.

Наприклад:

В адміністративній науці загальноприйнято, що ... [ 23, с.145; 56, с.45; ]. При цьому слід мати на увазі, що...

Оформлення списку літератури є важливою складовою написання курсової роботи. В список включаються тільки ті джерела, які студент вивчав при написанні курсової роботи і на які зроблено посилання в самій роботі. Список літератури в загальний обсяг курсової роботи не включається, але нумерація сторінок продовжується.

При оформленні списку літератури, його слід умовно розділити на дві частини: нормативні акти і спеціальну літературу (нумерація, при цьому, залишається наскрізною).

Нормативні акти розміщуються за їх юридичною силою (Конституція, закони, підзаконні нормативні акти (укази Президента, постанови КМУ і т. ін.). Нормативні акти однакової юридичної сили розміщуються у хронологічному порядку.

Наприклад:

1. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) Ц Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31. -Cm. 429.

2. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 6. — Cm. 219.

3. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 p. If Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 2. — Cm. 5.

4. Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України: Указ Президента від ЗО серпня 1996 р. Ц Уряд, кур'єр. — 1996. — 5 верес.

5. Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: Постанова КМУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 21. — Cm. 767.

6. Про затвердження Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових санкцій органами державного контролю за цінами: наказ Міністерства економіки України від 7 липня 1998 р. II Офіційний вісник України. -- 1998. — № 29. — Cm. 1117.

До спеціальної літератури відносяться монографії, підручники, навчальні посібники, наукові статті та ін. Дані джерела розміщуються у алфавітному порядку назв або прізвищ перших авторів.

Наприклад:

1. Алехин А.П., Козлов Ю.Н., Кармолицкий АЛ. Административное право РФ. Учеб. — М., 1998. — 534 с.

2. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки Ц Право України. — 1998. — № 1. — С. 27-32.

2.6. Захист курсової роботи

Курсова робота передається, у визначені деканом строки для реєстрації (студентами денної форми навчання -- лаборанту кафедри адміністративного і фінансового права, студентами заочної, очно-заочної та післядипломної форм навчання — методисту) і на рецензування викладачу.

Курсова робота з рецензією викладача (в тому ж порядку) передається студентові для ознайомлення із рецензією і для підготовки до захисту. День і час захисту назначає викладач, який рецензував роботу.

В рецензії відзначається актуальність вибраної теми, позитивні риси самої роботи, а також недоліки і вказуються питання, на які необхідно звернути уваги при підготовці до захисту. Курсова робота може бути не допущена до захисту у разі, якщо:

— в роботі відсутня хоча б одна з обов'язкових структурних частин;

— зміст роботи не відповідає обраній темі, або викладений матеріал не відповідає темі чи змісту роботи;

— в роботі використані нечинні нормативні акти;

— при виявленні фактів переписування матеріалу з інших джерел без посилань (тобто плагіату);

— робота написана на тему, яка не передбачена у списку рекомендованих тем і не погоджена з науковим керівником роботи. Курсова робота оцінюється: "відмінно", "добре", "задовільно",

"незадовільно".

Студент, який згідно з навчальним планом, повинен був захистити курсову роботу і не захистив її (незалежно від причин) не допускається до іспиту з адміністративного права.

додаток 1 Зразок оформлення титульного листа

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

Факультет державного управління та міжнародно-правових відносин

Кафедра адміністративного та фінансового права

КУРСОВА РОБОТА

з адміністративного права

на тему:

»

Основні аспекти адміністративної відповідальності за корупцію і корупційні діяння

Студента 3-го курсу заочної форми навчання Іванова Івана Івановича

Науковий керівник: канд. юрид. наук, доцент Степанов Степан Степанович

Одеса — 2002

додаток 2 (зразок оформлення змісту)

ЗМІСТ

Введення....................................... 2

Розділ 1. Адміністративна відповідальність як інститут адміністративного права

1.1. Поняття і ознаки адміністративної відповідальності.....6

1.2. Підстави адміністративної відповідальності...........12

1.3. Суб'єкти адміністративної відповідальності...........18

Розділ 2. Поняття і відповідальність за корупцію

2.1. Корупція і корупційне діяння: поняття, сутність, відмінності ..................................22

2.2. Правові засади боротьби з корупцією ...............26

2.3. Характеристика інших правопорушень,

пов'язваних з корупцією ........................31

3.4. Адміністративні стягнення.......................35

Розділ 3. Попередження корупції.....................39

Закінчення .....................................44

Додатки .......................................46

Список літератури................................50

7. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Контрольна робота є самостійним видом роботи студента, передбаченим навчальним планом вивчення курсу "Адміністративне право України".

її виконують студенти третього курсу заочної і післядипломної форм навчання.

Контрольна робота складається з трьох завдань:

1. Теоретичне завдання. Воно являє собою питання з адміністративного права, яке необхідно висвітлити обсягом не менше 15 друкованих сторінок. Обов'язковими вимогами до теоретичного завдання є:

— висвітлення питання

— простий план;

— посилання;

— список літератури.

2. Тестове завдання. Студенту запропоновано питання з відповідями, серед яких слід вибрати правильні. Слід мати на увазі, що правильною може бути одна відповідь, дві, всі або жодної, їх необхідно відмітити любою позначкою.

2. Практичне завдання.

Вимоги щодо оформлення посилань та списку літератури див. Методичні рекомендації для підготовки курсової роботи (стор. 123).

Контрольна робота оформлюється на листах формати А4 (див. Методичні реком., с. 123).

В контрольній роботі спочатку виконується теоретичне завдання (згідно з вимогами), потім — тестове завдання (з нової сторінки), потім — практичне завдання (з нової сторінки).

Контрольна робота оцінюється: "зарахована", "незарахована". У разі незарахування контрольної роботи вказуються причини цього.

Контрольна робота може бути незарахована у випадках:

— виконано не той варіант контрольної роботи;

— теоретичне завдання виконане з порушеням вимог до нього, в т.ч. стосовно обсягу;

- не виконано або не вірно виконано одне із завдань;

Незарахована контрольна робота повертається студенту для виправлення недоліків. Після усунення вказаних недоліків необхідно повернути як незараховану контрольну роботу, так і новий варіант виконання контрольної роботи.

Контрольна робота передається методисту заочної або післядип-ломної форми навчання.

Контрольні завдання слід вибирати на кафедрі адміністративного і фінансового права.