Книга Адміністративне право України, Ківалов, Біла
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридична література, 2002. — 312 с
Навчально-методичний посібник призначений для надання допомоги студентам, які вивчають дисципліну "Адміністративне право України" та спецкурси "Організація державної служби України", "Управління в адміністративно-політичній сфері", "Адміністративно-процесуальне право", "Організаційно-правові засади державного контролю в Україні", "Організація дозвільної системи в Україні", "Адміністративна відповідальність", "Організаційно-правові засади антимонопольно!' діяльності в Україні" та ін.
ББК 67.621(4Укр)я73
К382 УДК 342.9(477)(075.8)
Автори: доктор юридичних наук, професор,
Заслужений юрист України С. В. Ківалов,
кандидат юридичних наук, доцент Л. Р. Біла
Рецензенти: доктор юридичних наук, професор,
Заслужений діяч науки і техніки України Є. В. Додін;
кафедра адміністративного права та адміністративної діяльності органів внутрішніх справ Одеського інституту внутрішніх справ
Рекомендовано до друку Вченою радою Одеської національної юридичної академії.
Протокол № 2 від 5 жовтня 2001 р.
1303020200-003
К--------------------- Без оголош.
7694-2002
© С. В. Ківалов, ISBN 966-7694-53-4 Л. Р. Біла, 2002
Зміст
1. НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" 6
2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" 10
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 10
Тема 1. Поняття, місце і роль адміністративного права в системі права України 10
Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання 13
Тема 3. Суб'єкти адміністративного права 16
Тема 4. Державна служба та державні службовці 23
Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління 27
Тема 6. Форми державного управління 31
Тема 7. Адміністративно-правові методи державного управління 34
Тема 8. Адміністративно-правові резкими 36
Тема 9. Адміністративно-правовий примус 40
Тема 10. Адміністративна відповідальність 42
Тема 11. Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві 46
Тема 12. Адміністративний процес 48
Тема 13. Провадження в справах про адміністративні проступки 51
Тема 14. Стадії провадження в справах про адміністративні проступки 54
Тема 15. Резким законності і дисципліни у державному управлінні 58
Тема 16. Державний контроль за діяльністю органів виконавчої влади 61
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 64
Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою 64
Тема 18. Адміпістративно-правове забезпечення управління обороною 67
Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами 70
Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією 74
Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління зовнішньополітичною діяльністю 76
Тема 22. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою 78
Тема 23. Адміністративно-правове забезпечення антимонопольно!" діяльності та недопущення недобросовісної конкуренції 81
Тема 24. Адміністративно-правове забезпечення управління митною справою 83
Тема 25. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням 85
Тема 26. Адміністративно-правове забезпечення управління агропромисловим комплексом 87
Тема 27. Адміністративно-правове забезпечення управління використанням і охороною природних ресурсів 89
Тема 28. Адміністративно-правове забезпечення управління транспортом 91
Тема 29. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою 92
Тема 30. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення 94
Тема 31. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом 96
Тема 32. Адміністративно-правові засади управління соціальним захистом населення 99
3. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ 101
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 101
Тема 1.Поняття, предмет, метод і система адміністративного права 101
Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання 101
Тема 3. Суб'єкти адміністративного права 102
Тема 4. Державна служба і державні службовці 102
Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління 103
Тема 6. Форми державного управління 103
Тема 7. Адміністративно-правові методи 104
Тема 8. Адміністративно-правові режими 104
Тема 9. Адміністративно-правовий примус 104
Тема 10. Поняття, ознаки і підстави адміністративної відповідальність 105
Тема 11. Поняття, сутність та особливості адміністративного процесу 105
Тема 12. Провадження у справах про адміністративні проступки 106
Тема 13. Режим законності і дисципліни у державному управлінні 106
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 107
Тема 14. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою та обороною 107
Тема 15. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами 107
Тема 16. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією 108
Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою 108
Тема 18. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням 109
Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою 109
Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення 110
Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом 110
4. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для заліку) 111
5. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для іспиту) 114
6. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА 119
7. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА 129
8. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ" 131
9. КОНЦЕПЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ (без додатків) 191
>>>7>>>
1. НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"
(для студентів денної, заочної, очно-заочної, післядипломної форм навчання)
|
| Факуль- |
|
|
|
|
| ||||||||||||
|
| тети держ- |
|
|
|
|
| ||||||||||||
|
| управлін- | Інститут |
|
|
|
| ||||||||||||
Назва | В | ня, судово-прокурорський, | адвокатури і муніципального |
Інститут європейського
Заочна форма навчання
Після-дипломна форма
Очно-заочна форма
теми
С
цивіль-
управ-
права
навчання
навчання
Ь
ного 1
ління
О
підпри-
Г
ємн. права
о
ауд
ауд
ауд
ауд
ауд
ауд
л
п
ср
л
п
ср
л
п
ср
л
п
ср
л
п
ср
л
п
ср
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Тема 1 . Поняття, місце і роль
адміністративного права в системі права
України
4
2
2
-
2
2
-
2
2
-
2
-
2
2
-
2
2
2
-
Тема 2. Механізм адміністративно-
правового регулювання
4
2
2
-
2
2
-
2
2
-
-
-
4
4
2
2
Тема 3. Суб'єкти адміністративного
права
4
2
2
-
2
2
-
2
2
-
2
-
2
2
-
2
2
2
-
Тема 4. Державна служба та державні
службовці
6
2
2
2
2
2
2
2
2
2
-
1
4
-
2
4
2
4
Тема 5. Поняття, сутність, принципи і
функції державного управління
4
2
2
-
2
2
-
2
2
-
-
-
4
-
4
2
2
-
Тема 6. Форми державного управління
4
2
2
-
2
2
-
2
2
-
-
-
4
-
4
2
-
2
>>>8>>>
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | їх | 19 | 20 |
Тема 7. Адміністративно-правові методи державного управління | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
|
|
| 4 |
|
| 4 |
| 2 | 2 |
Тема 8. Адміністративно-правові режими | 4 |
|
| 4 |
|
| 4 | 2 |
| 2 |
|
| 4 |
|
| 4 |
|
| 4' |
Тема 9. Адміністративно-правовий примус | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 |
Тема 10. Адміністративна відповідальність | 6 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 |
|
| 6 |
| 2 | 4 | 2 | 2 | 2 |
Тема 1 1 . Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві | 4 | 2 |
| 2 |
|
| 4 | 2 |
| 2 |
|
| 4 |
|
| 4 | 2 |
| 2 |
Тема 1 2. Адміністративний процес | 6 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | 2 | - | 4 | 2 |
| 4 | 2 | 2 | 2 |
Тема 13. Провадження в справах про адміністративні проступки | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 |
| 2 |
|
| 4 |
|
| 4 | 2 | 2 |
|
Тема 14. Стадії провадження в справах про адміністративні проступки | 4 | 2 |
| 2 | 2 | _ | 2 | 2 | _ | 2 |
|
| 4 | _ |
| 4 | _ |
| 4 |
Тема 15. Режим законності і дисципліни у державному управлінні | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
|
|
| 4 |
|
| 4 | 2 |
| 2 |
Тема 16. Державний контроль за діяльністю органів виконавчої влади | 4 | 2 |
| 2 |
| 2 |
| 2 |
| 2 |
|
| 4 |
|
| 4 |
|
| 4 |
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА | |||||||||||||||||||
Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 | 2 |
|
Тема 18. Адміністративно-правове забезпечення управління обороною | 4 | 2 | __ | 2 | 2 | __ | 2 | 2 | __ | 2 | __ | _ | 4 | __ | _ | 4 | 2 | __ | 2 |
>>>9>>>
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | НІ | у | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами | 4 | 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 |
| 2 |
| 2 | 2 |
| 2 | 2 | 2 |
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією | 4 | 2 | 2 | _ | 2 | 2 | _ | 2 | 2 | _ |
|
| 4 |
|
| 4 |
|
| 4 | |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління зовнішньополітичною діяльністю | 5 | 2 |
>>>10>>>
>>>11>>> 2. РОБОЧА ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНАТема 1. Поняття, місце і роль адміністративного права в системі права УкраїниПоняття адміністративного права. Історичний аспект виникнення і розвитку адміністративного права. Адміністративне право як наука, галузь права, навчальна дисципліна. Предмет і метод адміністративного права в контексті реформи адміністративного права. Роль адміністративного права у становленні і розвитку незалежної правової демократичної держави Україна. Основні напрямки реформи адміністративного права. Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що адміністративне право, як і конституційне право, опосередковує функціонування публічної влади в державі, тобто воно є правом державного управління, що передбачає владний вплив держави, в особі державних органів і посадових осіб, на різноманітні суспільні відносини. Одночасно, метою адміністративного права є закріплення таких форм і напрямків діяльності зазначених органів, їх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Конституційна вимога щодо переходу від пануючої у минулому ідеології "домінування держави" над людиною до нової ідеології — "служіння держави" людині повинна стати основним принципом адміністративного права і пройти через весь його зміст. Особливу увагу слід звернути на те, що при визначенні адміністративного права необхідно враховувати єдність трьох головних >>>12>>> функцій, а саме: а) управлінської (тобто регулювання управлінської діяльності); б) правореалізаційної (реалізація прав і свобод громадян); в) правозахисної (захист порушених прав і свобод громадян). Саме в межах третьої функції передбачено створення адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод громадян від порушень з боку органів виконавчої влади. Студенту важливо акцентувати свою увагу на тому, що адміністративне право має давню історію. Перші адміністративні норми появилися у правових системах Стародавнього Сходу та античного Заходу (кодекс Хаммурапі, публічне право Стародавнього Риму). Як самостійна галузь права адміністративне право бере свій початок у XVIII столітті. Саме у Франції сформувалося спочатку поліцейське законодавство, потім — поліцейське право, яке переросло в "право управління" (друга половина XIX ст., Німеччина), а пізніше стало базою для розвитку адміністративного права. Слід зазначити, що в колишньому Радянському Союзі адміністративне право двічі заборонялося як галузь права і навчальна дисципліна (1917-1921 pp., 1928-1937 pp.). У 1938 p. воно було реабілітоване за умови його розвитку тільки на марксистсько-ленінській ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової адміністративного права. Одночасно, в ході дискусії 1938-1941 pp. був визначений предмет адміністративного права — суспільні відносини у сфері державного управління, поняття і сутність якого використовується в теорії адміністративного права до цього часу. При вивченні предмету адміністративного права важливо знати, що проведення адміністративної реформи в Україні викликало об'єктивну необхідність його переосмислення і розгляду як: - відносин державного управління у сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності; - управлінських відносин в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби); - управлінських відносин, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністраціях державних підприємств, установ, організацій; >>>13>>> - управлінських відносин, пов'язаних із реалізацією функцій та повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інстанціям; - відносин у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також надання їм різноманітних управлінських послуг; — відносин у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто у сфері адміністративної юстиції); - відносин у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб. При вивченні методу адміністративного права слід звернути увагу на те, що в ньому використовуються як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом: а) використання приписів; б) встановлення заборон; в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін. У розв'язанні завдань адміністративної реформи вирішальну роль має відіграти адміністративне право, оскільки воно органічно пов'язане з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. Оскільки адміністративне право відстає від вимог сьогодення, неповно і суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини у її стосунках із державою, виникла нагальна потреба реформування адміністративного права. Реформа адміністративного права має на меті: - переосмислити принципові науково-методологічні засади цієї фундаментальної галузі права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи і утвердження нових політико-ідеологічних та соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства; — трансформувати зміст і систему чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права у регулюванні взаємовідносин між державою і людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління в різних сферах суспільного життя; >>>14>>> — сприяти більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи. При вивченні даної теми необхідно звернути увагу на проект Концепції реформи адміністративного права України (див. с. 240). Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулюванняПоняття і елементи механізму адміністративно-правового регулювання. Поняття, структура і види адміністративних норм. Дія адміністративних норм в часі, в просторі, за колом осіб. Поняття джерел адміністративного права, їх види та система. Співвідношення адміністративного права та адміністративного законодавства. Поняття, ознаки і види адміністративно-правових відносин. Підстави виникнення адміністративно-правових відносин та їх класифікація. Вивчення даної теми необхідно розпочати з того, що обов'язковим елементом механізму адміністративно-правового регулювання виступають адміністративно-правові норми, тобто правила поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою і є обов'язковими для виконання. Адміністративно-правові норми займають особливе місце в системі права не тільки України, але й інших держав, оскільки вони регулюють особливі суспільні відносини — відносини у сфері державного управління, тобто забезпечують організацію і діяльність державного апарату, взаємовідносини людини і держави та ін. Слід особливу увагу звернути на те, що в умовах адміністративної реформи адмініст-ративно-правові норми повинні відіграти важливу роль в утвердженні конституційного постулату: у взаємовідносинах людини з державою, в особі державних органів центральною постаттю виступає людина. Слід мати на увазі, що адміністративно-правові норми досить різноманітні, їх можна класифікувати на різні види в залежності від підстави класифікації, зокрема: >>>15>>> за змістом — матеріальні і процесуальні; за часом дії — постійні і тимчасові; за юридичною силою — норми законів і норми підзаконних нормативних актів; за адресатами — такі, що регулюють діяльність державних органів і їх службовців, недержавних утворень, громадян; за методом дії — на заборонні, зобов'язуючі, рекомендаційні, стимулюючі, уповноважуючі; за дією в просторі — загальні і місцеві; за дією за колом осіб — загальні і спеціальні та ін. Вивчення сутності адміністративно-їіравових норм неможливе без уяснення їх структури, тобто внутрішньої побудови, яку складають: гіпотеза, диспозиція, санкція. Слід мати на увазі, що гіпотеза — це такий елемент адміністративно-правової норми, в якому зазначаються умови, обставини у сфері державного управління, з настанням яких норма реалізується. Особливістю адміністративних норм, в частині структури, є те, що гіпотеза в них часто відсутня. Гіпотеза може бути абсолютно визначеною або відносно визначеною, простою або складною. Диспозиція — це основна частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки учасників адміністративно-правових відносин. Характерною особливістю диспозиції є те, що вона має імперативний характер, тобто встановлене правило поведінки не може бути змінене за згодою учасників управлінських відносин. Диспозиція може мати посилковий (коли необхідно звернутися до іншого нормативного акту) і дозвільний (коли законодавець дозволяє учасникам відносин встановлювати правила поведінки у сфері державного управління) характер і може мати абстрактну або казуїстичну форму. Санкція являє собою таку частину норми, в якій зазначаються заходи адміністративно-правового примусу у разі невиконання учасниками управлінських відносин своїх обов'язків (див. статтю 24 КпАП України). Студентам слід уяснити, що джерела адміністративного права являють собою зовнішню форму виразу адміністративних норм. З чотирьох відомих джерел права (правовий звичай, правовий пре-цендент, нормативний договір, нормативно-правовий акт) основним джерелом адміністративного права, проте не єдиним, є нормативно-правовий акт, який може бути у формі: >>>16>>> закону (Конституція України, кодекси (КпАП, Митний, Повітряний та ін.), Основи законодавства Україні про культуру, Основи законодавства України про охорону здоров'я, закони); підзаконного нормативного акту ( укази та розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні накази, інструкції центральних органів виконавчої влади, нормативні акти місцевих органів державної виконавчої влади, нормативні акти органів місцевого самоврядування з питань делегованих повноважень, нормативні накази керівників державних підприємств, установ та організацій). Крім того, відповідно до статті 9 Конституції України міжнародні договори, що містять норми адміністративного права, також є джерелом адміністративного права. Досить важливо акцентувати свою увагу на тому, що одним із засобів удосконалення механізму адмінстративно-правового регулювання є систематизація адміністративного законодавства, спрямована на впорядкування чинних інститутів даної галузі права, усунення протиріч у змісті правових норм, вилучення застарілих та створення нових норм права, які відповідатимуть потребам суспільного розвитку. Основними формами систематизації виступають: кодифікація, інкорпорація, консолідація. Нині адміністративне законодавство кодифіковане лише частково. У процесі реформування адміністративного права ставиться завдання розробити та прийняти, зокрема: Адміністративно-процесуальний кодекс, Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс, Кодекс про адміністративні проступки (див. Концепцію реформування адміністративного права). При вивченні даної теми студентам слід звернути увагу на форми реалізації адміністративно-правових норм, а саме: використання, виконання, дотримання, застосування. Застосування, на відміну від інших форм, є державно-владною діяльністю, яка здійснюється за наявності певних умов і не залежить від бажання уповноваженого суб'єкта, як це має місце при використанні, дотриманні, виконанні. Важливо знати, що адміністративно-правові відносини є важливою складовою механізму адміністративно-правового регулювання. Будучи різновидом правових відносин, вони мають такі ж ознаки, як останні. Поряд із цим, слід звернути увагу на те, що їм властиві певні особливості, зокрема: — обов'язковою стороною виступає державний орган або його посадова особа; >>>17>>> - права і обов'язки сторін цих відносин пов'язані з діяльністю органів державного управління; — як правило, відносини будуються за принципом "влада-підпо-рядкування"; — у випадку порушення адміністративно-правової норми відповідальність наступає перед державою; — вони можуть виникати за ініціативою будь-якого суб'єкту адміністративного права і при цьому згоди іншої сторони не треба; — спори, які виникають між сторонами, в більшості випадків, розглядаються в адміністративному порядку та ін. Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративно-правових відносин, а саме: вертикальні і горизонтальні; матеріальні і процесуальні; регулятивні і охоронні; односторонні і двосторонні та ін. Структуру адміністративно-правових відносин складають: об'єкт (дія, поведінка людей, матеріальні предмети, речі), суб'єкт (громадяни, особи, державні органи, підприємства, установи, організації та ін.), зміст (сукупність прав і обов'язків сторін). Тема 3. Суб'єкти адміністративного праваПоняття та види суб'єктів адміністративного права. Факти, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права. Адміністративна право- та дієздатність. Адміністративно-правовий статус громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Зміст адміністративно-правового статусу виконавчих органів державної влади. Особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування. Адміністративно-правовий статус підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, релігійних організацій. При вивченні даної теми слід з'ясувати, що бути суб'єктом адміністративного права означає мати права та обов'язки у сфері державного управління. На коло суб'єктів впливають такі фактори, >>>18>>> як: політичні, економічні, ідеологічні. Коло суб'єктів адміністративного права досить багаточисельне і різноманітне. Суб'єктів адміністративного права можна поділити на два види: індивідуальні та колективні. В адміністративній науці їх часто називають фізичні та юридичні особи. Варто мати на увазі, що сам підхід до класифікації є досить вдалим, однак сутності адміністративного права більше відповідає саме перша класифікація. Студенту слід знати, що до індивідуальних суб'єктів належать: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці; до колективних — органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації незалежно від форми власності; громадські організації, релігійні організації та ін. Вивчаючи адміністративно-правовий статус індивідуального суб'єкту важливо уяснити, що це правове положення особи у її відносинах із державними органами, врегульоване нормами адміністративного права. Складовими цього статусу є адміністративні право- і дієздатність. Адміністративна правоздатність — це здатність мати права і обов'язки, закріплені нормами адміністративного права. Вона наступає з моменту народження і закінчується смертю особи. Адміністративна дієздатність — це здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов'язки і нести відповідальність згідно з нормами адміністративного права. Слід мати на увазі, що адміністративна дієздатність буває повна, часткова, обмежена. Особа також може бути визнана у судовому порядку недієздатною. Вивчення адміністративно-правового статусу громадян України необхідно розпочати з Конституції України, законів України: "Про державну службу", "Про громадянство України", "Про звернення громадян", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про захист прав споживачів", "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін. При цьому слід мати на увазі, що обсяг адміністративних прав та обов'язків іноземців, осіб без громадянства та біженців вужчий за громадян України: вони не мають права на участь у державному управлінні, на державну службу, військову службу та ін. їхній правовий статус передбачається Конституцією України, зако- >>>19>>> нами України "Про правовий статус іноземців", "Про біженців", Постановою КМУ "Про навчання іноземних громадян в Україні", Положенням про статус біженця, Положенням про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів, Правилами в'їзду іноземців в Україну, їхнього виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, міжнародними угодами, іншими нормативно-правовими актами. На відміну від громадян України їхня адміністративна правосуб'єктність виникає з моменту прибуття в Україну і закінчується в момент залишення її території. Серед колективних суб'єктів адміністративного права слід, у першу чергу, виділити органи виконавчої влади, їх можна класифікувати на різні види в залежності від критерію класифікації, а саме: а) від обсягу і характеру компетенції: загальної компетенції (КМУ, РМ АРК, місцеві державні адміністрації), галузевої компетенції (Міністерство оборони, Міністерство освіти і науки та ін.), спеціальної компетенції (Міністерство економіки, Міністерство фінансів та ін.); б) від порядку вирішення питань: єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.) та колегіальні (КМУ, РМ АРК та ін.); в) від предмета спрямованості компетенції: органи управління економічною сферою; органи управління соціально-культурною сферою; органи управління адміністративно-політичною сферою; г) від обсягу повноважень по території: центральні (КМУ, міністерства, комітети) та місцеві (державні адміністрації); д) від характеру повноважень: міністерства; державні комітети (державні служби), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. При вивченні питання правового статусу центральних органів виконавчої влади необхідно звернутися до указів Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" (від 15.12.1999 p.), "Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" (від 29.05.2001 р.) і мати на увазі, що: а) міністерство — це головний (провідний) орган в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Згідно з вищеназваним указом створені такі міністерства: Міністерство аграрної політики; Міністерство внутрішніх справ; >>>20>>> Міністерство екології та природних ресурсів; Міністерство економіки; Міністерство палива та енергетики; Міністерство закордонних справ; Міністерство культури і мистецтв; Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; Міністерство оборони; Міністерство освіти і науки; Міністерство охорони здоров'я; Міністерство праці та соціальної політики; Міністерство транспорту; Міністерство фінансів; Міністерство юстиції; б) державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів: Державний комітет архівів; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики; Державний комітет по водному господарству; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет зв'язку та інформатизації; Державний комітет з енергозбереження; Державний комітет у справах релігії; Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення; Державний комітет лісового господарства; Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму; Державний комітет промислової політики; Державний комітет у справах ветеранів; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації; Державний комітет статистики; Державна атестаційна комісія; Національне космічне агентство; >>>21>>> Пенсійний фонд; Головне контрольно-ревізійне управління; Державне казначейство; в) центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це орган, який має особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань: Антимонопольний комітет України; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба; Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва; Національна комісія регулювання електроенергетики; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Державний департамент з питань виконання покарань; Фонд державного майна; Служба безпеки України; Управління державної охорони; Головне управління державної служби. Для з'ясування статусу центральних органів виконавчої влади необхідно також звернутися до таких нормативно-правових актів, як укази Президента "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України", "Про державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації", Положення про Міністерство оборони України, Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, Положення про Міністерство юстиції України, Положення про Міністерство охорони здоров'я України, Положення про Міністерство транспорту України та ін. (див. рекомендовану літературу). Досить важливим є уяснення того, що особливість адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування проявляється, в першу чергу, у виконанні ними делегованих повноважень органів виконавчої влади (ч. 3. ст. 143 Конституції України). Слід мати на увазі, що в Законі "Про органи місцевого самоврядування в Україні" передбачається перелік таких повноважень. Дане питання вирішується згідно з договором між органами державної виконавчої влади та орга- >>>22>>> нами місцевого самоврядування. На сьогоднішній день немає нормативно-правового акту, який би закріплював механізм делегування повноважень. Слід мати на увазі, що при виконанні делегованих повноважень органи місцевого самоврядування підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування регламентується Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації". У свою чергу, органи місцевого самоврядування також можуть делегувати ряд своїх повноважень місцевим державним адміністраціям і контролювати їх виконання. Студентам слід звернути увагу на те, що серед суб'єктів адміністративного права підприємства, установи та організації посідають особливе місце, оскільки через їхню діяльність держава здійснює свої функції та завдання, їх правосуб'єктність проявляється, в першу чергу, у взаємовідносинах із державними органами. Чинне законодавство встановило основи таких взаємовідносин, а саме: порядок здійснення державної реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності, сертифікації; здійснення оперативного та бухгалтерського обліку; ведення статистичної звітності та ін. При вивченні даного питання необхідно мати на увазі, що підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (див. закони України: "Про підприємства в Україні", "Про власність", "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину"; укази Президента: "Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва"; постанови КМУ: "Про порядок дежавної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності", "Про деякі питання управління казенними підприємствами" та ін. (див. рекомендовану літературу). Установи — це колективні утворення, які мають права юридичної особи, виконують соціально-культурні та адміністративно-політичні >>>23>>> функції (див.: Основи законодавства України про культуру, Основи законодавства України про охорону здоров'я, закони України: "Про національний архів і архівні установи", "Про музеї та музейну справу", "Про професійно-технічну освіту", "Про освіту", "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності, "Про бібліотеки та бібліотечну справу" та ін. (див. рекомендовану літературу). Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян визначається сукупністю прав та обов'язків, які реалізуються у правовідносинах, що виникають між ними і суб'єктами виконавчої влади. Цей статус визначається Конституцією України та законами України "Про об'єднання громадян", "Про професійні спілки", їх права і гарантії діяльності", "Про молодіжні та дитячі громадські організації", Указом Президента "Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму" та ін. При цьому важливо уяснити, що політичні партії мають особливості свого правового статусу, який визначається законом України "Про політичні партії" (від 5 квітня 2001 p.). Особливу увагу слід звернути на питання легалізації об'єднань громадян, зокрема: установчі документи; органи, що проводять реєстрацію; вимоги до засновників об'єднань громадян; встановлені державою обмеження на їх створення та діяльність; державний контроль за їх діяльністю; відповідальністю за порушення чинного законодавства (див. вищевказані закони). При з'ясуванні адміністративно-правового статусу релігійних організацій необхідно звернутися до статті 35 Конституції України, Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", Положення про Державний комітет у справах релігії, Типового положення про управління у справах релігії Київської міської державної адміністрації, відділ у справах релігії обласної та Севастопольської міської державної адміністрації і мати на увазі, що взаємовідносини держави та релігійних організацій будуються на засадах: по-перше: держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються у релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вони не порушують законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій; >>>24>>> по-друге: держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій та право віруючих на відправлення релігійних культів та ритуальних обрядів, здійснює, державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації; по-третє: релігійні організації позбавлені права втручатися у справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади; разом із тим вони мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об'єднаннями громадян. Особливу увагу слід звернути на питання державної реєстрації релігійних організацій, їхньої адміністративної відповідальності (див. Закон "Про свободу совісті та релігійні організації"). Тема 4. Державна служба та державні службовціДержавна служба як правовий інститут адміністративного права. Законодавство про державну службу. Тенденції становлення та розвитку службового права. Поняття, ознаки та склад службових правовідносин. Поняття, ознаки та види державної служби. Принципи та функції державної служби. Право на державну службу. Поняття, ознаки та класифікація державних службовців. Основні права і обов'язки державних службовців. Проходження державної служби. Службова кар'єра. Відповідальність державних службовців. Державні службовці і корупція. Управління державною службою. Основні напрямки реформування державної служби. При вивченні даної теми слід мати на увазі, що державна служба є невід'ємною складовою механізму державного управління. Вона виникла за часів первісного суспільства і має багатовікову історію свого розвитку, її можна розглядати як вид суспільної діяльності, комплексний правовий інститут, правовий інститут адміністратив- >>>25>>> ного права, навчальну дисципліну. В Україні поки що не існує офіційно визнаної самостійної галузі права про державну службу як систему теорій, ідей, уявлень про правове регулювання державно-службових відносин. Разом із тим, можна стверджувати, що по мірі розвитку законодавства про державну службу, державно-службових відносин та методів їх регулювання, відбувається становлення нової комплексної галузі права — службового права. Вперше на законодавчому рівні визначення поняття "державна служба" закріплене у статті 1 Закону України "Про державну службу", згідно з яким вона являє собою професійну діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Державна служба характеризується такими ознаками: а) професійна діяльність; б) діяльність у державних органах та їхньому апараті; в) заробітна плата за рахунок державних коштів. Студентам слід знати, що під функціями державної служби слід розуміти основні напрями практичної реалізації правових норм інституту державної служби, які сприяють досягненню відповідної мети правового регулювання державно-службових відносин і виконанню державною службою своєї соціальної ролі і державно-правового призначення. Принципи державної служби — це основоположні ідеї, настанови, що виражають об'єктивні закономірності та визначають науково обгрунтовані напрями реалізації компетенції, завдань і функцій державної служби, повноваження державних службовців, їх можна класифікувати на конституційно-правові та організаційно-функціональні. Вивчаючи питання про види державної служби, слід мати на увазі, що на законодавчому рівні це питання не врегульоване. Немає єдиної думки з цього приводу і в науці. Найчастіше державну службу класифікують на такі види, як: а) службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади; б) цивільну та мілітаризовану (воєнізовану) службу; в) цивільну (в органах законодавчої, виконавчої влади) та спеціалізовану (військову, дипломатичну, митну, в правоохоронних органах та ін.). >>>26>>> Вивчаючи статус органи управління державною службою, слід мати на увазі, що це спеціальні державні органи або підрозділи державних органів, до компетенції яких відноситься забезпечення і розвиток системи державної служби. При цьому слід мати на увазі, що серед них можна виділити органи забезпечення державної служби та органи управління державною службою. Органом управління державною службою є Головне управління державної служби України, правовий статус якого визначається вищезазначеним законом, указами Президента України та Положенням про Головне управління державної служби України. Особливу увагу студентам слід звернути на з'ясування сутності державного службовця. На законодавчому рівні визначення поняття "державного службовця" дається в ст. 1 Закону України "Про державну службу" через визначення самої державної служби, тобто державний службовець — це особа, яка здійснює професійну діяльність, займаючи посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержує заробітну плату за рахунок державних коштів. Немаловажне значення для уяснення статусу державного службовця має питання класифікації державних службовців, їх можна класифікувати на різні види в залежності від: — розподілу державної влади — державних службовців органів законодавчої, виконавчої, судової влади; — характеру державної служби — цивільні та спеціалізовані державні службовці; — обсягу посадових обов'язків — посадові особи і особи, що не є посадовими; — характеру повноважень, що визначають роль і ступінь участі у здійсненні державно-владних функцій — керівники, спеціалісти, технічні виконавці. Під час вивчення даної теми студенту необхідно уяснити, що юридична відповідальність виступає важливим елементом правового статусу державного службовця і може бути визначена як передбачений санкцією правової норми засіб державного примусу, у якому виявляється державний осуд службовця, винного у скоєнні правопорушення і який повинен понести покарання особистого чи майнового характеру. Державний службовець може притягуватися >>>27>>> до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової відповідальності. Особливу увагу при цьому слід звернути на адміністративну відповідальність державних службовців за корупцію і корупційні діяння, передбачену Законом України "Про боротьбу з корупцією". При вивченні питання про проходження державної служби необхідно звернутися до таких нормативно-правових актів, як: закони України "Про міліцію", "Про прокуратуру", "Про державну податкову службу", "Про державну виконавчу службу", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, Порядок ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади, Порядок розгляду питань, пов'язаних із призначенням на посади та звільненням з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та ін. (див. рекомендовану літературу). Основними особливостями дисциплінарної відповідальності є те, що вона застосовується в межах службової підлеглості, а її підставою може виступати дисциплінарний проступок, адміністративний проступок або порушення морального характеру. Вона регламентується Законом України "Про державну службу" і КЗпП України. Щодо окремих видів державних службовців зазначений вид відповідальності встановлюється виключно адміністративно-правовими нормами, закріпленими в статутах і положеннях про дисципліну (службовців органів внутрішніх справ, Збройних Сил України, органів прокуратури та ін.). Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення високоефективної, стабільної, авторитетної державної служби, підготовка управлінської еліти (див.: Концепцію адміністративної реформи в Україні, Концепцію реформування адміністративного права). При вивченні даної теми слід звернутися до навчально-методичного посібника "Організація державної служби в Україні". >>>28>>> Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управлінняСоціальне управління. Поняття та сутність державного управління. Принципи та функції державного управління. Суб'єкти державного управління. Рівні державного управління. Режими державного управління. При вивченні даної теми слід уяснити, що управління — це цілеспрямований вплив на складну систему. Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціальне важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Воно характеризується такими ознаками, як: — проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює; — має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю); - виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб'єктом та об'єктом у процесі реалізації функцій соціального управління; - є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин; - має особливий аппарат реалізації через організаційно оформлені групи людей. Державне управління є видом соціального управління. В адміністративно-правовій науці немає єдиного визначення поняття державного управління. Найбільш поширеним є таке визначення: державне управління — це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, виконавчо-розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави >>>29>>> в процесі регулювання економічною, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами. Студенту важливо знати, що сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме: — другорядний, підзаконний характер; — організуючий характер; — систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток; — універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи; — суб'єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу; — у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються; — наявність великого державного апарату; — підконтрольний характер діяльності. Досить важливим є вивчення питання про принципи державного управління. Слід уяснити, що принципи державного управління — це основоположні ідеї, наукові положення даного виду діяльності. В адміністративно-правовій науці немає єдиної думки з приводу видів принципів державного управління, підстав їх класифікації. Найчастіше пропонується така їх класифікація: а) загальносистемні: — об'єктивності державного управління; — демократизму державного управління; — правової упорядкованості державного управління; — законності державного управління; — розподілу влади в державному управлінні; — публічності державного управління; б) структурно-цільові: — погодженості між собою цілей державного управління за основними параметрами; — взаємодоповнювання цілей, при якому одна ціль сприяє іншій; — підпорядкування приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління; >>>30>>> в) структурно-функціональні: диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових актів і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління; концентрації, яка обумовлює необхідність надання певному органу таких управлінських функцій, щоб його державно-управлінський вплив дійсно направляв, організовував і регулював об'єкти управління; комбінування (направлений на те, щоб певна сукупність управлінських функцій від різних суб'єктів управління не допускала дублювання і паралельності); достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкту управління, за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління; г) структурно-організаційні: єдності системи державної влади, яка забезпечує цілісність, погодженість і дієвість державно-управлінських процесів; територіально-галузевий, який обумовлює залежність організаційних структур від території, галузі виробництва і послуг, сфери суспільного життя; різноманітності організаційних зв'язків, які розкривають вертикальні і горизонтальні організаційні взаємовідносини органів державної влади і місцевого самоврядування в системі державного управління; поєднання колегіальності і єдиноначальності, зумовлений специфікою організаційної подубови та порядку діяльності органів державного управління; д) структурно-процесуальні: відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності. Звертаючись до вивчення функцій державного управління, слід >>>31>>> знати, що вони являють собою основні напрямки діяльності державних органів для виконання завдань державного управління. Важливо знати, що в юридичній науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління, їх можна класифікувати: а) в залежності від направленості і місця впливу: соціально-організаційні (вплив державних органів на об'єкти управління) і внутрішньоорганізаційні (управління усередині державного управлінського апарату); б) за змістом, характером і обсягом впливу: на загальні, спеціальні, допоміжні. До загальних функцій відносяться: організація (визначення організаційних положень, що встановлюють порядок управління, регламентів, нормативів, вимог, відповідальності та ін.); планування (визначення мети, необхідних ресурсів, способів, строків, форм і методів поетапного контролю за діями об'єкту); прогнозування (наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів); регулювання (через нормативно-правові акти, державний бюджет, державні контракти, податкову систему, стандарти, митні тарифи, визначення пріоритетів розвитку галузей та ін.); координація (забезпечує узгодження діяльності систем управління); контроль (направлений на забезпечення законності, дисципліни). Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкту (Президента України, КМУ, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкту управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери). Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних та спеціальних функцій. До них можна віднести: стратегічне та поточне планування; фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення, керування, діагностування та ін. При вивченні питання про суб'єктів державного управління слід мати на увазі, що ними можуть бути: органи державної виконавчої >>>32>>> влади (КМУ, міністерства та інші центральні органи, місцеві органи), органи місцевого самоврядування (з питань делегованих державою повноважень), адміністрації державних підприємств, установ та організацій та їх посадові особи. Тема 6. Форми державного управлінняПоняття і види форм державного управління. Поняття, ознаки та класифікація актів державного управління. Вимоги, які висуваються щодо актів державного управління. Поняття, ознаки і функції адміністративного договору. При вивченні данної теми необхідно мати на увазі, що форма державного управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державного управління для реалізації поставлених перед ними завдань. Студентам слід зосередити свою увагу на видах форм державного управління і мати на увазі, що загально прийнятої класифікації форм управлінської діяльності немає. В юридичній літературі прийнято розрізняти такі форми, як: видання нормативних актів управління; видання індивідальних актів управління; проведення організаційних заходів; здійснення матеріально-технічних операцій. Форми державного управління можна класифікувати на правові (які тягнуть за собою певні юридичні наслідки) і неправові (які не зумовлюють настання юридичних наслідків). У правовій формі управління виділяють: прийняття правових актів управління; укладення договорів; здійснення інших юридичне значимих дій. До неправової форми управління відносяться проведення організаційних заходів і здійснення матеріально-технічних операцій. Акт державного управління являє собою підзаконний, офіційний юридичний документ, прийнятий суб'єктом державного управління, оформлений у відповідності до норм права, який передбачає >>>33>>> одностороннє владне волевиявлення і тягне за собою певні юридичні наслідки. Важливе значення для уяснення сутності актів державного управління має їх класифікація на види, а саме: а) за юридичним змістом: нормативні і індивідуальні; б) за суб'єктами: акти органів виконавчої влади; акти громадських організацій, яким делеговані державою владні повноваження; в) за формою: письмові, усні, конклюдентні; г) від порядку прийняття: колегіальні ( постанови КМУ та ін.) і єдиноначальні (укази Президента України та ін.); д) від об'єкту управління: рішення щодо охорони здоров'я, освіти, оборони, агропромислового комплексу, національної безпеки та ін. При вивченні даного питання слід звернути увагу на умови ефективності актів державного управління: їх якості, організації виконання, стабільності обстановки, кваліфікації кадрів та ін. Основними вимогами ефективності є доцільність (тобто, їх корисність для публічних інтересів) та законність. Остання обумовлюється: а) наявністю компетенції у суб'єкта управління; б) його відповідністю закону по суті; в) відповідністю меті закону; г) його прийняттям у передбачений законом строк; д) дотриманням процесуальних правил видання акту. Акти державного управління, які не відповідають вимогам, що висуваються до них, признаються дефектними: нікчемними або заперечними. Нікчемні акти — це незаконні акти, які не породжують ніяких правових наслідків. Заперечні акти мають певні недоліки, які не позбавляють їх законної сили, але вони можуть бути оскаржені зацікавленими особами у встановленому порядку. Студенту необхідно звернути увагу на те, що адміністративний договір — це один із видів публічно-правових договорів. Він являє собою засновану на підставі норм адміністративного права і добровільної згоди волі двох або більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди виступає суб'єктом державної волі, угоду, яка започатковує, змінює і припиняє взаємні права і обов'язки його учасників. Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративних договорів, а саме: дво- і багатосторонніх; типових і консенсуальних, попередніх і основних. Крім наведених виділяють й такі: а) за предметним критерієм: >>>34>>> — договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень і предметів відання (див. закони "Про органи місцевого самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації" та ін.); — договори у сфері управління державною власністю; — договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти); — договори з військовослужбовцями, студентами; — фінансові та податкові угоди; — договори про взаємодію, співпрацю; — концесії, інвестиційні угоди; — договори про надання деяких платних послуг приватним особам (див. постанови КМУ "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами", "Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ", "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони МВС" ) та ін.; б) за змістом: чисто організаційні і змішані (організаційні питання пов'язані з трудовими, майновими); чисто адміністративні і комбіновані (разом з адміністративними правовідносинами регулювати трудові, цивільні та ін.). Важливо уяснити функції адміністративного договору, зокрема: — структурно-організаційну; - соціального компромісу; — забезпечувальну; — орієнтаційно-стимулюючу; — демократизації виконавчої влади; — виховну; — охоронну. >>>35>>> Тема 7. Адміністративно-правові методи державного управлінняПоняття і види адміністративно-правових методів. Методи прямої і непрямої дії. Заохочення як метод державного управління. Стимулювання як метод державного управління. Поняття дозвільної системи. Поняття і стадії дозвільного провадження. При вивченні даної теми слід уяснити, що адміністративно-правові методи — це способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів державного управління (посадових осіб) на підпорядковані їм об'єкти управління. Методи досить різноманітні, однак вони мають загальні риси, а саме: способи впливу органів державного управління на підпорядковані їм об'єкти управління; вираження державного публічного інтересу; засоби досягнення мети; способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в процесі спільної діяльності; способи реалізації компетенції. В юридичній науці виділяють такі види адміністративно-правових методів, як: переконання, заохочення, примусу; прямого і непрямого впливу; нагляду, регулювання, керівництва та ін. При цьому студентам необхідно знати, що переконання — це один із основних адміністративно-правових методів, який проявляється в різних роз'яснювальних, виховних, організаційних заходах для формування волі підвладного. Способами такого методу є навчання, пропаганда, роз'яснення, обмін досвідом та ін. Примус як адміністративно-правовий метод (див. тему 9). Заохочення — це такий спосіб впливу, який через інтереси, свідомість направляє волю людей на здійснення корисних, з точки зору суб'єкту управління, справ. Правовою основою застосування даного методу є Указ Президента "Питання Комісії по державних нагородах України при Президентові України", "Про заснування відзнаки Президента України "Іменна вогнепальна зброя" та ін. Даний метод характеризується такими ознаками, як: >>>36>>> — фактичною підставою для нього є заслуга, діяння, яке позитивно оцінюється суб'єктами влади; — воно пов'язане з оцінкою уже здійснених дій; - воно персоніфіковано, застосовується у відношенні окремих індивідуальних або колективних суб'єктів; — воно проявляється у моральному схвалені, наділенні правами, пільгами, матеріальними цінностями та іншими благами. Метод прямого впливу характеризується наступними ознаками: - прямий вплив на волю; — директивність, наказовий характер; - однозначність команди, яка, як правило, не дає виконавцям можливості вибору варіанту поведінки; — наявність великого адміністративного апарату, контролюючого виконання команди і наділеного повноваженнями застосовувати примусові заходи за невиконання. Для методу непрямого впливу характерно: — вплив на волю здійснюється через створення ситуації, яка зацікавлює в необхідній поведінці через інтереси, запити виконавця; — у виконавця є право вибору відповідного варіанту поведінки; — нормами права передбачається діючий механізм стимулювання (одержання прибутку, пільги та ін.). Досить важливим для студентів є уяснення того, що дозвільна система — це урегульована нормами права сукупність суспільних відносин суб'єктів державного управління з громадянами і організаціями з приводу видачі дозволу на зайняття певними видами діяльності з наступним наглядом за дотриманням правил і умов здійснення дозвільної діяльності. Вона включає в себе чотири основних елементи: 1) наявність відносної заборони (займатися певною діяльністю можна тільки при наявності дозволу на це); 2) діяльність щодо видачі дозволу, здійснювана суб'єктами державного управління у відношенні громадян, організацій організаційно їм не підвладних (ліцензій, прав на управління транспортним засобом, допуск до державної таємниці та ін.); 3) нагляд за дотриманням правил і умов особами, що одержали дозвіл на певну діяльність; 4) застосування примусових заходів щодо припинення порушення правил, умов здійснення діяльності і притягнення винного до відповідальності. Правову основу здійснення дозвільної системи визначають за- >>>37>>> кони та підзаконні нормативні акти (див. закони: "Про підприємництво", "Про господарські товариства", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні"; укази Президента: "Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про запровадження єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва", "Про порядок ліцензування підприємницької діяльності"; постанову КМУ "Про затвердження Положення про дозвільну систему України" та ін. (див. рекомендовану літературу). Важливою складовою дозвільної системи є дозвільне провадження, яке включає в себе наступні стадії: 1) порушення дозвільної справи; 2) прийняття рішення; 3) виконання рішення; 4) нагляд за дотриманням особами, які одержали дозвіл, встановлених правил та умов; 5) атестація, акредитація дозвільної діяльності; 6) переоформлення, продовження дозволу; 7) застосування заходів примусу за допущення порушень правил і умов. Слід мати на увазі, що останні три стадії є факультативними. Тема 8. Адміністративно-правові резкимиПоняття і види спеціальних адміністративно-правових режимів. Правовий режим надзвичайного стану. Правовий режим воєнного стану. Режим надзвичайної екологічної ситуації. Режим державної таємниці. Режим охорони державного кордону України. При вивченні даної теми слід мати на увазі, що поняття "режим" (франц. regime, від лат. regimen — правління) може застосовуватися в таких значеннях, як: а) державний лад, спосіб правлін- >>>38>>> ня; б) точно встановлений розпорядок життя, праці, відпочинку та ін.; в) система правил, законів, запроваджуваних для досягнення мети; г) умови діяльності, існування. Правовий режим являє собою сукупність правил, закріплених юридичними нормами, які регулюють певну діяльність людей. Адміністративно-правовий режим — це поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин. Адміністративно-правові режими досить різноманітні. В юридичній літературі їх класифікують на такі види, як: а) за територією: загальнодержавні (напр., секретності) і такі, що діють в окремих регіонах або місцях (напр., режим прикордонної зони); б) за часом дії: постійні (напр, паспортний режим), тимчасові (напр, режим надзвичайного стану), ситуаційні (режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи); в) за глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій: звичайні та спеціальні; г) за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав: пільгові та обмежуючі; д) за окремими об'єктами: режим заповідників, вогнепальної зброї, отрути та ін.; є) за видами діяльності: режим оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін. Вивчення правової основи спеціальних адміністративно-правових режимів слід розпочати із законів: "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державний кордон України", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про правовий режим надзвичайного стану", "Про правовий режим воєнного стану", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"; указів Президента: "Про деякі питання захисту банківської таємниці", "Про затвердження Положення про Державний комітет у справах охорони державного кордону України", "Про посадових осіб органів державної виконавчої влади, на яких покладається виконання функцій державного >>>39>>> експерта з питань таємниць"; постанов КМУ: "Про прикордонну смугу", "Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію" та ін. (див. рекомендовану літературу). При цьому необхідно знати, що надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону "Про правовий режим надзвичайного стану" повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Питання умов і порядку введення назвичайного стану, строку його дії, діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування в його умовах передбачені в Законі "Про правовий режим надзвичайного стану" (від 16.03.2000.). Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. При вивченні питань щодо порядку введення, строків воєнного >>>40>>> режиму, діяльності органів державної влади в його умовах, змісту правового режиму воєнного стану та ін. необхідно звернутися до Конституції України та Закону "Про правовий режим воєнного стану" (від 6.04.2000 p.). Режим надзвичайної екологічної ситуації вводиться при наявності великомасштабної катастрофи, яка займає значну територію України і створює надзвичайно небезпечну для життя, здоров'я і навколишнього середовища обстановку (див. закони "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру"). Основними нормативними актами, що регулюють питання режиму державної таємниці є Конституція України, закони "Про інформацію", "Про державну таємницю" (від 21.09.1999), Указ Президента "Про посадових осіб органів державної виконавчої влади, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць". Державна таємниця — це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому вище вказаним Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. При вивченні питання про режим державного кордону студентам слід звернутися до Конституції України, Закону "Про державний кордон України", Положення про Державний комітет у справах охорони державного кордону України, постанов КМУ: "Про прикордонну смугу", "Про затвердження Правил оформлення та видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і про-їздних документів дитини, їх тимчасової затримки та вилучення", "Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", "Про прикордонний режим" та ін. (див. рекомендовану літературу). >>>41>>> Тема 9. Адміністративно-правовий примусПоняття і ознаки адміністративно-правового примусу. Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу, передбаченого нормами адміністративного права. Види адміністративно-правового примусу: заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення, заходи адміністративного стягнення. Вивчення даної теми слід розпочати з того, що адміністративно-правовий примус є одним із видів державно-правового примусу. Він характеризується тими ж ознаками, які характерні для останнього: це правозастосовна діяльність, направлена для охорони правопорядку, реалізується в рамках охоронних правовідносин та ін. Поряд із цим адміністративно-правовий примус має особливості, які притаманні тільки йому: — регулюється нормами адміністративного права, яке передбачає види, підстави, порядок їх застосування; — застосовується не тільки до індивідуальних, але й до колективних осіб; — має багато суб'єктів, які здійснюють адміністративно-юрисдик-ційну діяльність; — здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування, при відсутності організаційного підпорядкування між сторонами. При уясненні сутності адміністративно-правового примусу слід мати на увазі, що його необхідно відрізняти від примусу, передбаченого нормами адміністративного права, оскільки останній містить у собі адміністративні, дисциплінарні (наприклад, стосовно державних службовців), матеріальні (наприклад, стосовно військовослужбовців) санкції. При цьому студент повинен знати, що засоби адміністративно-правового примусу можна класифікувати на види: адміністративного попередження, адміністративного припинення, адміністративного покарання. Важливо звернути увагу на те, що в адміністративній науці немає єдиної думки з приводу деяких видів адміністративного примусу, зокрема, адміністративного попередження. Ряд >>>42>>> вчених (А.П. Альохін, А.А. Кармоліцький, Ю.П. Битяк та ін.) вважають, що є необхідність виділити такий вид адміністративного примусу, оскільки завданням примусу є, в першу чергу, попередження проступків. На противагу цьому Д.М. Бахрах заперечує існування такого виду, виходячи з того, що адміністративний примус має на меті застосування примусових заходів тільки у зв'язку з неправомірними діями. У свою чергу, він виділяє такий вид як адміністративно-відновні заходи, які застосовуються з метою відшкодування збитків, повернення попереднього стану речей (наприклад, знос самовільно збудованої споруди, адміністративне виселення із самовільно зайнятих житлових приміщень та ін.). Оскільки в адміністративній науці виділяють такий вид адміністративного примусу, як заходи адміністративного попередження, слід звернути увагу на те, що це єдині заходи, які не пов'язані з адміністративним проступком, так як направлені на його недопущення. До таких заходів можна віднести: перевірку документів; огляд речей та особистий огляд; введення карантину у випадках епідемій та епізоотій; контроль і наглядові перевірки; закриття ділянок державного кордону та ін. (див. закони "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", наказ Міністерство охорони здоров'я "Про затвердження Переліку захворювань і вад, при яких особа не може бути допущена до керування відповідними транспортними засобами" та ін.). Студент повинен усвідомити, що заходи адміністративного припинення, на відміну від попереднього виду, пов'язані з адміністративним проступком і мають на меті: припинити протиправну дію, недопустити нової і забезпечити можливість притягнення правопорушника до відповідальності. Єдиного нормативного акту, який би передбачав підстави та систему заходів адміністративного припинення немає. Вони передбачені багатьма законами і підзаконними нормативними актами. Заходи адміністративного припинення можна класифікувати на загальні, спеціальні та процесуальні. До перших відносяться такі, як: примусове лікування (див. Закон "Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для проведення примусового лікування"), призу- >>>43>>> пинення робіт, заборона експлуатації механізмів, тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами та ін. Спеціальні заходи адміністративного припинення, на відміну від загальних, застосовуються тільки до індивідуальних осіб, і включають у себе: заходи фізичного впливу (прийоми рукопашного бою), застосування спеціальних засобів (наручників, сльозоточивого газу та ін.), застосування вогнепальної зброї (див. Закон "Про міліцію", тему 19). Заходи адміністративно-процесуального забезпечення передбачені в статтях 260-267 КпАП України і включають: адміністративне затримання, особистий огляд і огляд речей, відсторонення, вилучення предметів і документів. Система заходів адміністративного стягнення передбачена в статті' 24 КпАП України (більш детально див. тему 9). Тема 10. Адміністративна відповідальністьАдміністративна відповідальність як правовий інститут адміністративного права. Тенденції становлення та розвитку адміністративно-деліктного права як підгалузі адміністративного права. Поняття і ознаки адміністративної відповідальності. Підстави адміністративної відповідальності. Поняття, ознаки і склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку та злочину. Особливості адміністративної відповідальності колективних суб'єктів. Адміністративна відповідальність неповнолітніх. Система адміністративних стягнень. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність. Порядок накладення адміністративних стягнень. При вивченні даної теми студентам слід особливу увагу звернути на те, що інститут адміністративної відповідальності є важливою складовою адміністративного права. Більш того, останнім часом в юридичній літературі все частіше використовується поняття "адміністративно-деліктне право" як підгалузь адміністративного пра- >>>44>>> ва. Мабуть, сьогодні варто говорити про адміністративно-деліктне право як про підгалузь, яка формується але ще не сформована, тобто — це справа майбутнього. Важливо знати, що адміністративна відповідальність — це вид юридичної відповідальності, яка характеризується такими ж ознаками, як остання (настає на підставі норм права, за порушення правових норм, пов'язана з державним примусом, назначається державними органами). Поряд з цим слід звернути увагу на особливості, які притаманні тільки їй, а саме: — її підставою є адміністративний проступок; — вона накладається як на індивідуальні, так і колективні суб'єкти, винні у скоєнні адміністративного проступку; — врегульована нормами адміністративного права, які передбачають вичерпний перелік адміністративних порушень, стягнень, державних органів, уповноважених на притягнення до відповідальності; — передбачений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності, який характеризується оперативністю, економічністю, спрощеністю; - притягнення до адміністративної відповідальності в більшості випадків здійснюється в адміністративному (позасудовому) порядку та ін. Виділяють три підстави адміністративної відповідальності: нормативну (система норм, що регулюють її), фактичну (адміністративний проступок) і процесуальну (акт компетенного органу про накладення адміністративного стягнення). Визначення адміністративного проступку дається в статті 9 КпАП України. Слід звернути увагу на те, що законодавець ототожнює поняття "проступку" і "правопорушення", що є невірним, оскільки останнє, за своєю сутністю, значно ширше першого. Адміністративний проступок характеризується ознаками, які слід відрізняти від елементів його складу, а саме: протиправність, винність, карність. На відміну від поняття "злочину", законодавець не передбачив для адміністративного проступку суспільну небезпеку, яку в юридичній літературі інколи заміняють суспільною шкідливістю. До складу адміністративного проступку відносяться чотири взаємопов'язані елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єк- >>>45>>> тивна сторона. Слід мати на увазі, що відсутність хоча б одного елементу свідчить про відсутність самого проступку. Об'єктом завжди виступають суспільні відносини, які регулюються нормами різних галузей права й охороняються нормами адміністративного права. Він буває загальним, родовим і безпосереднім. Об'єктивна сторона проступка характеризує його зовнішню сторону і включає: протиправне діяння, шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідками, місце, час, спосіб, обстановку, знаряддя вчинення проступку та ін. При цьому слід мати на увазі, що більшість адміністративних проступків характеризуються "формальним" складом, тобто для об'єктивної сторони необхідне тільки протиправне діяння. Суб'єктом адміністративного проступку є особа, яка його вчинила. На відміну від злочину, суб'єктом може бути як індивідуальна особа, так і юридична особа (колективний суб'єкт). Виділяють три види суб'єкта: загальний, спеціальний та особливий. Загальним суб'єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Законодавство не дає визначення осудності, але виходячи із змісту статті 20 КпАП України можна зробити висновок, що осудність — це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність. Спеціальний суб'єкт характеризується, окрім вище вказаних ознак, ще якимось додатковими властивостями. До них можна віднести посадових осіб, водіїв, державних службовців та ін. Особливим суб'єктом є та особа, яка притягується до адміністративної відповідальності в особливому порядку (згідно з дисциплінарними статутами): військовослужбовці, працівники міліції, цивільної авіації та ін. Стосовно адміністративної відповідальності колективних суб'єктів необхідно мати на увазі, що вона передбачається не в КпАП а тільки окремими законами: "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", постановами КМУ "Про Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи >>>46>>> І організації за порушення нормативних актів про охорону праці , "Про порядок накладення на господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, в тому числі громадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів", "Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду" та ін. В проекті нового КпАП України передбачаються конкретні склади проступків, суб'єктами яких можуть бути колективні суб'єкти, перелік стягнень, що накладатимуться на них. Особливу увагу слід звернути на адміністративну відповідальність неповнолітніх, тобто осіб, які вчинили проступок у віці з 16 до 18 років. Вони несуть відповідальність згідно зі статтею 13 КпАП. За загальним правилом на них накладаються заходи впливу, передбачені статтею 24/1 КпАП. В разі вчинення проступку особою, яка не досягла 16 років, до адміністративної відповідальності притягуються батьки, або особи, що їх замінюють за статтею 184 КпАП, тобто за невиконання обов'язків по вихованню дітей. Адміністративне законодавство передбачає систему адміністративних стягнень (стаття 24 КпАП), до якої відносяться: попередження; штраф; сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення, або безпосереднім об'єктом проступку; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом проступку; позбавлення спеціального права, наданого данному громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт; видворення за межі держави іноземців і осіб без громадянства (детально див. ст. ст. 25-32 КпАП). Слід мати на увазі, що Законом України "Про боротьбу з корупцією" передбачений такий захід адміністративного стягнення, як позбавлення права протягом трьох років займати посади в державних органах, або — протягом п'яти років балотуватися в депутати. При вивченні даної теми студентам необхідно звернути увагу на передбачені законодавством обставини, які виключають адміністративну відповідальність, а саме: крайня необхідність, необхідна оборона, стан неосудності (див. статті 17-22 КпАП). >>>47>>> Важливо уяснити порядок накладення адміністративних стягнень, який регламентується статтями 33-40 КпАП України, звернувши увагу на загальні правила накладення стягнень, обставини, що пом'якшують або обтяжують адміністративну відповідальність, строки накладення стягнень та ін. Тема 11. Дисциплінарна відповідальність в адміністративному правіПоняття і ознаки дисциплінарно-правового примусу в адміністративному праві. Поняття, особливості і підстави дисциплінарної відповідальності в адміністративному праві. Дисциплінарне провадження в адміністративному праві. При вивченні даної теми слід мати на увазі, що дисциплінарна відповідальність регулюється нормами як трудового, так і адміністративного права. У відношенні до деяких категорій працівників тільки норми трудового права встановлюють дисциплінарну відповідальність, стосовно такої категорії, як державні службовці — норми і трудового, і адміністративного права, а щодо військовослужбовців, працівників міліції, СБУ та ін. — тільки норми адміністративного права. Підставою для настання дисциплінарної відповідальності може бути дисциплінарний проступок, тобто шкідливе протиправне винне діяння (дія чи бездіяльність), що полягає у невиконанні або неналежному виконанні працівником своїх службових обов'язків, а рівно іншому порушенні службової дисципліни, за які законом передбачена дисциплінарна відповідальність; адміністративний проступок (див. Закон "Про боротьбу з корупцією") або порушення морального характеру (див. статтю 14 Закону "Про державну службу"). Слід звернути увагу на те, що дисциплінарна відповідальність за нормами адміністративного права настає: — у порядку, встановленому законами України (див. закони "Про державну службу", "Про боротьбу з корупцією", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України" та ін.); >>>48>>> - відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку (див. Типові правила внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів); - на підставі дисциплінарних статутів та спеціальних положень, чинних в окремих галузях і сферах державного управління (див. Статут про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб, Дисциплінарний статут прокуратури України, Дисциплінраний статут органів внутрішніх справ та ін.). Дисциплінарне провадження являє собою врегульовану законодавством діяльність уповноважених суб'єктів щодо застосування дисциплінарних стягнень при дотриманні прав і законних інтересів винних осіб. Слід мати на увазі, що дисциплінарне провадження характеризується наступними принципами: законності, гласності, об'єктивної істини, демократизму, рівності всіх перед законом, економічності, оперативності, доцільності та ін. У дисциплінарному провадженні виділяють наступні стадії: порушення дисциплінарного провадження; дисциплінарне розслідування; розгляд дисциплінарної справи і винесення рішення; виконання прийнятого рішення; перегляд рішення за скаргою; перегляд рішення в порядку нагляду. При вивченні даної теми слід звернутися до дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук І. О. Картузо-вої "Дисциплінарна відповідальність державних службовців", яка є в читальному залі бібліотеки академії. >>>49>>> Тема 12. Адміністративний процесТенденції становлення та розвитку адміністративно-процесуального права. Поняття, принципи і структура адміністративного процесу. Стадії адміністративного процесу. Поняття і види адміністративно-процесуальних норм. Адміністративно-процесуальні відносини. Вивчення даної теми слід розпочати із з'ясування того, що однією з особливостей адміністративного права є те, що воно, на відміну від інших галузей права (кримінального, цивільного), включає в себе як матеріальні, так і процесуальні адміністративні норми. Тобто, адміністративно-процесуальне право виступає як підгалузь адміністративного права. На сьогоднішній день можна стверджувати, що в Україні розвивається адміністративно-процесуальне право як самостійна галузь права, що характеризується своїм предметом і методом, своєю нормативно-правовою базою. Однак, це питання часу. Студенту необхідно усвідомити, що адміністративно-процесуальне право являє собою систему адміністративно-процесуальних норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з розглядом і вирішенням конкретних адміністративних справ. Уяснен-ня сутності адміністративно-процесуального права безпосередньо залежить від уяснення сутності адміністративного процесу. Маючи всі ознаки юридичного процесу, адміністративний процес характеризується рядом особливостей: а) це владна, цілеспрямована діяльність суб'єктів державної виконавчої влади; б) владна діяльність суб'єктів державної виконавчої влади спрямована на вирішення у відповідності до закону конкретних справ, підвідомчих цим органам; в) владна діяльність органів виконавчої влади повно, детально, чітко регламентується адміністративним правом; г) з точки зору процедури він є більш простим та економічним. Слід мати на увазі, що адміністративний процес можна розглядати як у "широкому", так і у "вузькому" розумінні. У першому >>>50>>> випадку адміністративний процес включає в себе як юрисдикційні, так і процедурні провадження, які розглядаються і судами, і спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, в другому — тільки як провадження в справах про адміністративні проступки. Іноді, адміністративний процес, у вузькому розумінні, розгядають як юрисдикційні провадження. Провадження, які складають структуру адміністративного процесу, можна класифікувати на два види: а) такі, що розглядаються у судовому порядку; б) такі, що розглядаються органами виконавчої влади. Останні, в свою чергу, поділяються на дві групи: юрисдикційні провадження та управлінські (процедурні) провадження. До юрисдикційних належать провадження про: — адміністративні проступки; — видворення іноземців за межі України; — адміністративне оскарження; — відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів; — дисциплінарні проступки за нормами адміністративного права. Провадженнями управлінського (процедурного) характеру є: — видача спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності; — реєстрація певних суб'єктів або видів діяльності; — видача сертифікатів; - здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконавчої влади; - виконання правил дозвільної системи; — розгляд заяв і пропозицій громадян органами виконавчої влади; — атестаційне провадження. Крім зазначених видів адміністративних провадженнь, до змісту адміністративного процесу, а також до адміністративно-процесуального права входять певні загальні адміністративні процедури, що здійснюються всіма органами виконавчої влади в межах наданих їм повноважень і не мають прив'язки до вирішення конкретно визначених справ. З'ясування сутності адміністративного процесу слід розпочати >>>51>>> з аналізу його принципів, тобто основоположних ідей, згідно з якими здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність: законності; рівності громадян перед законом і органом, що розглядає справу; об'єктивної істини; охорони інтересів особи і держави; офіційності адміністративного процесу; гласності; здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою; презумпції невинності та правомірності дій громадян; швидкості та економічності процесу; самостійності в прийнятті рішення. Адміністративний процес здійснюється за стадіями, серед яких виділяють наступні: стадію порушення адміністративної справи, стадію розгляду справи та прийняття рішення у справі, стадію оскарження чи опротестування прийнятого рішення, стадію виконання прийнятого рішення. При вивчені даної теми слід звернути увагу на те, що адмініст-ративно-процесуальні норми можна класифікувати за різними критеріями: а) за видами проваджень — адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-процедурні; б) за змістом — на такі, що забезпечують: адміністративну пра-вотворчість; оперативно-розпорядчу, правонадільну діяльність; адміністративну юрисдикцію; не відносяться до жодного із адміністративних процесів; в) за колом суб'єктів, на які розповсюджується дія норм — загальні для всіх суб'єктів; такі, що відносяться до суб'єктів влади; такі, що відносяться до суб'єктів, особисто зацікавлених у розгляді справи; такі, що відносяться до суб'єктів, які сприяють сторонам справи (перекладач, свідок та ін.). Важливо мати на увазі, що на сьогоднішній день адміністратив-но-процесуальне право не систематизоване, хоча таке завдання ставиться в Концепції реформи адміністративного права, зокрема, прийняття Адміністративно-процесуального кодексу, Адміністративно-процедурного (процедурального) кодексу. Поки що адміністративно-процесуальні норми знаходяться у різноманітних джерелах. Серед них є такі, що передбачають тільки адміністративно-процесуальні норми: Положення про складання і введення Переліку підприємців, що займають монопольне становище на ринку (затв. розпор. АКУ від 10.03.1994 p.), Положення про порядок проведення конкурсу на за- >>>52>>> міщення вакантних посад державних службовців (затв. пост КМУ від 4.10.1995 p.), Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію (затв. пост. КМУ від 29.12.1995 р.) та ін. Найчастіше і адміністративно-матеріальні, і адміністративно-процесуальні норми знаходяться в одних і тих же джерелах: КпАП України, законах України "Про державну службу", "Державну виконавчу службу", "Про звернення громадян" та ін. Особливість адміністративно-процесуальних правовідносин, на відміну від більшості адміністративних правовідносин, полягає в тому, що вони є горизонтальними, тобто в їх межах забезпечується однаковий правовий рівень всіх учасників. Проте, така рівність має місце до певного часу — до винесення рішення у даній адміністративній справі. Слід зазначити й те, що саме в адміністративно-процесуальних правовідносинах практично реалізуються матеріальні адміністративні норми. Тема 13. Провадження в справах про адміністративні проступкиПоняття і правові засади провадження в справах про адміністративні проступки. Завдання і принципи провадження в справах про адміністративні проступки. Поняття та класифікація доказів у провадженні в справах про адміністративні проступки. Поняття і предмет доказування в справах про адміністративні проступки. Учасники провадження. Строки у провадженні. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки. Заходи адміністративно-процесуального забезпечення. Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що провадження в справах про адміністративні проступки (далі — провадження) є складовою адміністративного процесу і відноситься до адмі-ністративно-юрисдикційних проваджень. Особливістю данного провадження є те, що воно найбільш повно врегульовано нормами матеріального і процесуального адміністративного права. >>>53>>> Правовою засадою провадження є КпАП України (який визначає загальні засади), інші кодекси та закони (які визначають особливості провадження щодо окремих категорій адміністративних проступків): МК України, Закон "Про боротьбу з корупцією" та ін. Особливу групу складають підзаконні нормативні акти, які конкретизують норми КпАП та законів щодо розгляду окремих видів адміністративних справ: Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства, Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (затв. пост. КМУ 14.12.1994 p.), Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування (затв. пост. КМУ від 14.04.1994 p.), Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці (затв. пост. КМУ 17.09.1993 р.) та ін. При уясненні сутності провадження в справах про адміністративні проступки необхідно звернути увагу на завдання, які стоять перед ним, а саме: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне вияснення обставин кожної справи; вирішення кожної справи у відповідності до законодавства; забезпечення виконання постанови; виявлення причин і умов, які сприяють здійсненню адміністративних проступків, попередження проступків, виховання громадян у дусі дотримання законів. Особливу увагу при вивченні даної теми варто звернути на питання доказів та доказування. Доказами у справі можуть бути любі фактичні дані, на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність адміністративного проступку, винність особи в його вчиненні та інші обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення справи. Від доказів слід відрізняти джерела доказів, що являють собою засоби збереження і передачі інформації, за допомогою яких дана інформація залучається у провадження. Слід пам'ятати, що особливістю доказів є те, що вони повинні бути одержані в установленому законом порядку, в противному разі вони втрачають силу доказів. В юридичній літературі докази класифікуються за різними критеріями, а саме: прямі і непрямі, обвинувачувальні і оправдувальні, першорядні і похідні. В залежності від джерела і форми докази можна класифікувати на: >>>54>>> а) пояснення учасників (правопорушника, свідка, потерпілого та ін.), які приймаються в усній формі (наприклад, при порушенні правил дорожнього руху штраф накладається на місці без складання протоколу про адміністративний проступок); б) документи та речові докази, які є матеріальними носіями інформації (протокол про адміністративний проступок, протокол особистого догляду, покази технічних засобів, технічний паспорт, самогон та ін.). Студент повинен знати, що учасників провадження слід відрізняти від суб'єктів провадження. До перших відносяться: особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат, свідок, експерт, перекладач. Суб'єктами провадження є всі вище вказані учасники, перелік яких слід доповнити органом чи особою, що розглядає справу про адміністративний проступок (в юридичній літературі даний суб'єкт досить вдало називають "лідируючий суб'єкт"), тобто коло суб'єктів провадження ширше ніж коло учасників. Всіх суб'єктів провадження можна розділити на декілька груп, а саме: а) компетентні державні органи або посадові особи, які розглядають справу про адміністративний проступок, приймають акти владного характеру, складають правові документи (див. ст. ст. 218-244/8 КпАП України); б) суб'єкти, які мають особисту зацікавленність у справі (особа, що притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, їх законні представники); в) особи й органи, які сприяють здійсненню провадження, виявленню об'єктивної істини (свідок, експерт); г) інші особи та органи, що сприяють виконанню постанови у справі, профілактиці адміністративних проступків. Здійснення провадження у справах про адміністративні проступки було б неможливим без спеціальних заходів адміністративно-процесуального забезпечення, серед яких виділяються: адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей та документів (ст. ст. 260-266 КпАП України). При вивченні даних заходів слід, зокрема, провести розмежування між адміністративним затриманням та доставлениям порушника. Не >>>55>>> дивлячись на схожість, вони відрізняються за наступними ознаками: а) доставления являє собою примусове препровадження особи в службове приміщення, а адміністративне затримання передбачає короткочасне обмеження свободи дій і пересування порушника; б) закон чітко передбачає строк адміністративного затримання, стосовно доставления зазначається, що воно повинно бути проведено у можливо короткий строк; в) доставления здійснюється більш широким колом осіб (ст. 259 КпАП України), ніж адміністративне затримання (ст. 262 КпАП України); г) адміністративне затримання, на відміну від доставления, оформляється протоколом. При вивченні даної теми слід особливу увагу звернути на розділи III і IV КпАП України. Тема 14. Стадії провадження в справах про адміністративні проступкиСистема стадій і етапів провадження в справах про адміністративні проступки. Адміністративне розслідування. Розгляд справи про адміністративний проступок та винесення рішення у справі. Перегляд постанови у справі про адміністративний проступок. Виконання постанови. Вивчення даної теми слід розпочати з того, що провадження у справах про адміністративні проступки проходить декілька стадій, які органічно пов'язані одна з одною. Слід мати на увазі, що стадія являє собою відносно самостійну частину провадження, яка, поряд із загальними завданнями провадження, має притаманні тільки їй власні завдання. Як правило, в адміністративній науці виділяють чотири стадії: 1) адміністративне розслідування; >>>56>>> 2) розгляд справи та прийняття постанови у справі; 3) перегляд постанови в порядку оскарження або опротестування; 4) виконання постанови. Кожна зі стадій складається із послідовно здійснюваних дій, тобто її можна, в свою чергу, поділити на етапи. Перша стадія — стадія адміністративного розслідування включає в себе такі етапи, як: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю. Студент повинен знати, що підставою для порушення адміністративної справи є скоєння особою діяння, яке має ознаки адміністративного проступку. Від підстави слід відрізняти привід, в якості якого можуть бути заяви громадян, повідомлення підприємств, установ, організацій, преси та ін. На стадії розслідування справи повинні бути встановлені фактичні обставини скоєного проступку, які можна розділити на три групи. До першої відносяться обставини, які мають безпосереднє значення для вирішення питання про наявність чи відсутність складу проступку. Другу групу складають обставини, які мають значення для вирішення питання про вид і розмір стягнення. Третя група — обставини, що стосуються причин і умов, які сприяють скоєнню проступку та їх попередженню. Адміністративне розслідування закінчується оформленням протоколу про адміністративний проступок, крім випадків, передбачених ст. 258 КпАП України, зокрема: порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, перевищення водіями транспортних засобів швидкості, недотримання вимог дорожних знаків, порушення правил перевезення людей та ін. за умови: а) покарання накладається і стягується на місці скоєння проступку; б) накладається таке стягнення як штраф або попередження; в) особа не оспорює факту проступку і стягнення, що накладається на неї. Важливо мати на увазі, що другою стадією є стадія розгляду справи про адміністративний проступок. Згідно зі ст. 213 КпАП України справи про адміністративні проступки розглядаються адміністративними комісіями; виконкомами селищних, сільських рад; судами; органами внутрішніх справ та іншими уповноваженими органами (ст. ст. 222/1 — 244/8 КпАП України). За характером компетенції тільки адміністративні комісії є спеціальними орга- >>>57>>> нами адміністративної юрисдикції, оскільки їхнє призначення — розгляд справ про адміністративні проступки. Слід зазначити, що зараз мова йде про доцільність існування цих комісій (див. Концепцію реформи адміністративного права України) з точки зору поглиблення професіоналізму розгляду адміністративних справ і скорочення кількості органів, що мають право розглядати такі справи, з передачею цих справ судовим органам. Всі інші органи здійснюють адміністративно-юрисдикційну діяльність поряд з іншими функціями: управління, контролю, регулювання, нагляду та ін., тобто розгляд справ про адміністративні проступки не складає основного змісту їх діяльності. Вивчаючи стадію розгляду справи слід звернути увагу на те, що вона включає в себе наступні етапи: а) підготовка справи до розгляду; б) аналіз зібраних матеріалів, обставин справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома. При підготовці справи до розгляду державному органу (посадовій особі) необхідно вирішити наступні питання: чи відноситься дана справа до його компетенції; чи правильно складені протоколи та інші матеріали справи; чи повідомлені учасники про час та місце розгляду справи; чи витребувані необхідні додаткові матеріали; чи підлягає задоволенню клопотання учасників провадження. Важливе значення на даній стадії має з'ясування: чи був вчинений адміністративний проступок, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів на розгляд громадським організаціям. В результаті розгляду справи виноситься постанова про: 1) накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24/1 КпАП України; 3) про припинення справи. На останньому етапі даної стадії постанова доводиться до відома (див. ст. 285 КпАП України). При вивченні даного питання слід особливу увагу звернути на строки розгляду справ про адміністративні проступки, передбачені ст. 277 КпАП України, зокрема: загальний — 15 днів, скорочені - >>>58>>> 1 день (ст. 44 "Незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах", ст. 173 "Дрібне хуліганство", ст. 185 "Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування щодо охорони громадського порядку, військовослужбовця "та ін.). З дні (ст. 157 "Дрібна спекуляція", ст. 160 "Торгівля з рук в неустановлених місцях" та ін.), 5 днів (ст. 51 "Дрібне розкрадання державного або колективного майна", ст. 176 "Виготовлення, зберігання самогону та апаратів для його виготовлення" та ін.), 7 днів (ст. 101 "Порушення, зв'язані з використанням газу" та ін.). Необхідно мати на увазі, що третя стадія — перегляд постанови в порядку оскарження або опротестування — включає в себе такі етапи як: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) прийняття рішення; г) доведення рішення до відома. Серед всіх стадій провадження у справах про адміністративний проступок — це єдина факультативна стадія. Вона виступає як гарантія законності і обгрунтованності прийняття рішення у справі. Процесуальними підставами для перегляду постанови у справі є: скарга особи, щодо якої винесено постанову, скарга потерпілого, протест прокурора. Слід звернути увагу на те, що адміністративне законодавство (ст. 288 КпАП України) передбачило два шляхи для оскарження прийнятої постанови: а) вищестоящий орган; б) суд. При цьому існують два варіанти оскарження, а саме: альтернативний і послідовний. Альтернативний варіант передбачає, що право вибору органу (або суд, або вищестоящий орган) для направлення скарги належить особі. Послідовний варіант проявляється в тому, що закон передбачає право оскарження спочатку в один орган (вищестоящий), а потім у другий (суд). При розгляді скарги або протесту на постанову по справі про адміністративний проступок, орган (посадова особа) перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне із наступних рішень: 1) залишає постанову без зміни, а скрагу або протест без задоволення; 2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд; 3) скасовує постанову і закриває справу; >>>59>>> 4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про адміністративну відповідальність, з тим, щоб стягнення не було посилене. Кінцевою, четвертою, стадією провадження у справах про адміністративний проступок є виконання постанови по справі, яка складається з етапів: а) звернення постанови до виконання; б) фактичне виконання; в) закінчення виконання. Провадженню щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень присвячений 5 розділ КпАП України (ст. ст. 298-328). При вивченні даного питання необхідно звернутися до навчального посібника проф. Є. В. Додіна "Исполнение постановлений о наложении административных взысканий" (Одесса, 1999). Тема 15. Резким законності і дисципліни у державному управлінніПоняття режиму законності і дисципліни у державному управлінні. Способи забезпечення законності і дисципліни у державному управлінні. Поняття контролю та його види. Звернення громадян, судове оскарження незаконних рішень, дій органів державної влади та їх посадових осіб як спосіб забезпечення законності і дисципліни у державному управлінні. При вивченні даної теми, слід усвідомити, що забезпечення законності передбачає необхідність створення системи її гарантій, а саме: загальні передумови (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні, юридичні) і спеціальні юридичні, організаційно-правові засоби забезпечення законності (контроль і державно-правовий примус). Слід мати на увазі, що основними способами забезпечення законності і дисципліни є контроль, нагляд і звернення громадян. Контроль — це основний спосіб забезпечення законності, головними напрямками здійснення якого є: а) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та ін. видів державної дисципліни; б) використання державних >>>60>>> ресурсів; в) виконання вимог природоохоронного законодавства; г) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; д) виконання соціальних програм та ін. При вивченні сутності контролю, необхідно звернути увагу на його зміст: - спостереження за функціонуванням підконтрольного суб'єкту, одержання об'єктивної інформації про виконання ним правил і доручень; - аналіз зібраної інформації, виявлення тенденцій, причин, розробка прогнозів; - прийняття заходів щодо запобігання порушень законності і дисципліни, шкідливих наслідків, шкоди, в тому числі припинення протиправних дій з метою недопущення нових порушень; - обліку конкретних порушень, визначення їх причин і умов; - виявлення винних, притягнення їх до відповідальності. Більш детально стосовно контролю див. тему 16. Важливе місце відводиться нагляду за дотриманням законності і дисципліни у державному управлінні. Контроль слід відрізняти від нагляду (див. тему 16). Нагляд буває судовий, прокурорський та адміністративний. Судовий контроль здійснюють: Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди (див. Конституцію України, закони "Про Конституційний Суд України", "Про арбітражний суд", "Про судоустрій"). Важливим для студента є розуміння того, що адміністративний нагляд є найбільш об'ємним і різноманітним і суттєво відрязняється від судового і прокурорського нагляду тим, що: - контролюючий суб'єкт є суб'єктом виконавчої влади; - основною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави ( а судового і прокурорського — забезпечення законності в країні); - має спеціалізований характер, тобто направлений на дотримання спеціальних правил (санітарних, ветеринарних, пожарних, митних та ін.); - проводиться систематично за конкретним об'єктом; - здійснюється, як правило, суб'єктами державної виконавчої влади, наділеними надвідомчими повноваженнями; - пов'язаний із застосуванням адміністративного примусу. >>>61>>> Адміністративний нагляд здійснюється з метою охорони відповідних суспільних відносин як від правопорушень, так і від об'єктивно-протиправних дій і стихійних явищ. При вивченні даної теми слід звернути увагу та такі види адміністративного нагляду як: — адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (див. Закон України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі"); — державний санітарно-епідеміологічний нагляд (див. Закон України "Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення"); - державний нагляд за безпекою дорожного руху (див. закони "Про міліцію", "Про дорожний рух"; Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України, Типові правила взаємовідносин міліції з учасниками дорожнього руху та власниками транспортних засобів; - державний пожежний нагляд (див. закони "Про міліцію", "Про пожежну безпеку", Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду; — державний геодезичний нагляд (див. Положення про Інспекцію державного геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та кадастру України) та ін. Важливим способом забезпечення законності в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій різних форм власності, громадських об'єднань. Це право регламентується Конституцією України, Законом України "Про звернення громадян", Положенням про порядок розгляду письмових звернень громадян та посадових осіб підприємств, установ, організацій органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні та ін. При вивченні даного питання слід звернути увагу на поняття та види звернень, права та обов'язки особи, що подала звернення, та органу (посадової особи) яка розглядає його, специфіку провадження по розгляду звернень громадян. >>>62>>> Тема 16. Державний контроль за діяльністю органів виконавчої владиПоняття, сутність та зміст державного контролю. Принципи державного контролю. Види державного контролю у сфері виконавчої влади. Організаційно-структурне забезпечення державного контролю у сфері державного управління. При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що контроль — це явище багатогранне і різнопланове. Він може бути охарактеризований як форма або вид діяльності, як принцип, як функція. Контроль у сфері державного управління, враховуючи його суть, можна охарактеризувати як самостійний вид роботи. Слід зазначити, що в умовах реформи системи органів державного управління, змінюється сутність державного контролю. Оновлення його сутності полягає в тому, що на перший план, при його здійсненні, висувається питання: чому так виходить і що треба зробити, щоб досягти кращого результату. У минуле відходить інших підхід — виявити і покарати за допомогою контролю. Виходячи із тих завдань, що стоять перед контролем, можна виділити такі основні принципи контролю: законності, відповідальності контролюючого органу, субординації у службових відносинах контролюючих органів, плановість у діяльності контролюючих органів, систематичності контролю, професіоналізму, об'єктивності, неупередженості, гласності, взаємодії контролюючих органів, допомоги підконтрольному об'єкту. Функція контролю у державному управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причин цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху. При уясненні даного питання слід звернути увагу на співвідношення таких понять, як "контроль", "нагляд", "моніторинг". Стосовно перших двох понять, слід зазначити, що єдиної думки з приводу їх співвідношення, в адміністративній науці, немає. Деякі вчені >>>63>>> дотримуються думки, що контроль і нагляд це — різні поняття, інші (О.Ф. Андрійко) вважають, що контроль — це родове поняття, а нагляд — похідне від нього, яке має свої характерні ознаки, до яких, зокрема, відносяться: а) перевірка дотримання правових норм, спеціальних правил, здійснюється на об'єктах, що знаходяться під адміністративним наглядом; б) організаційна непідпорядкованість об'єктів органам, що здійснюють адміністративний нагляд. Сутність державного контролю неможливо уяснити без характеристики його видів. Залежно від критеріїв класифікації виділяють: — обсягу контролю та характеру контрольних поноважень: загальний та спеціальний; — часу проведення: попередній, поточний (оперативний) і наступний; — організаційних взаємозв'язків контролюючого і підконтрольного об'єкту: зовнішній (парламентський, президентський, судовий) і внутрішній, — за обсягом спостереження, аналізу і перевірки діяльності: загальний і спеціальний; — організаційної підпорядкованості між контролюючим і підконтрольним: відомчий (галузевий) і надвідомчий. Парламентський контроль, передбачений Конституцією України, здійснюється Рахунковою палатою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та постійними і тимчасовими контрольними комісіями, які можуть створюватися при необхідності. Президентський контроль в Україні здійснюється за допомогою спеціального Контрольного управління у складі Адміністрації Президента України. Судовий контроль (див. тему 15). Слід мати на увазі, що для відомчого контролю характерними є: а) організаційна підпорядкованість того, кого контролюють, тому, хто контролює; б) стосується різних сторін діяльності підпорядкованого суб'єкта; в) обмежується заходами адміністративного впливу. Надвідомчий контроль характеризують наступні ознаки: а) організаційна підпорядкованість між контролюючим і підконтрольним відсутня; б) як правило, торкається конкретної функції чи певної сторони управлінської діяльності підконтрольного; в) конт- >>>64>>> ролюючий орган може вдатися до примусових заходів, або ж звернутися з поданням результатів контролю у відповідні державні органи. Державний контроль можна класифікувати в залежності від його змісту чи напрямків здійснення на банківський, податковий, фінансовий, статистичний, контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, контроль за виконанням управлінських рішень та ін. Необхідно звернути увагу на те, що система органів контролю в Україні є досить складною. Ці органи мають різну організаційну форму та правове положення в системі органів виконавчої влади. Провідне місце серед них належить функціональним центральним органам, для яких контроль є основною функцією щодо непідпоряд-кованих в адміністративному порядку державних органів і організацій. Вони мають право приймати у межах своєї компетенції обов'язкові для міністерств, відомств, підприємств і організацій акти, давати обов'язкові для виконання вказівки (Антимонопольний комітет України, Державний комітет статистики та ін.). До системи органів контролю відносяться державні інспекції — спеціальні органи в системі державного управління, що здійснюють надвідомчий контроль, а сфера їх діяльності й владні повноваження поширюються на суб'єкти незалежно від їх відомчої підлеглості. >>>65>>> ОСОБЛИВА ЧАСТИНАТема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекоюПоняття, сутність національної безпеки. Правові засади управління національною безпекою. Система органів управління національною безпекою та їх повноваження. Державна безпека як складова національної безпеки. Організаційно-правові засади діяльності служби безпеки України та їх повноваження. Охорона державного кордону. Завдання внутрішніх військ у забезпеченні національної безпеки. Організаційно-правові засади забезпечення державної таємниці. При вивченні даної теми слід звернути увагу на те, що в адміністративній науці зазначається, що національна безпека досить складне, багатогранне, різнопланове поняття, яке включає в себе державну, економічну, екологічну, суспільну, оборонну, інформаційну та інші види безпеки. Таке широке розуміння національної безпеки зумовлює досить велику нормативно-правову базу щодо регулювання суспільних відносин у цій сфері. Вивчення даної теми слід розпочати з таких нормативно-правових актів, як: закони: "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про Службу безпеки України", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про режим іноземного інвестування", "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України", "Про державну таємницю", "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", "Про Збройні Сили України", "Про оборону України", укази Президента: "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про контроль за діяль- >>>66>>> ністю Служби безпеки України"; постанови КМУ: "Про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ", "Про затвердження Положення про Цивільну оборону України", "Про прикордонну смугу", "Про прикордонний режим", "Про контрольовані прикордонні райони", "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави"; Інструкція про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС, їх утримання та видворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу). Слід мати на увазі, що основні напрямки державної політики національної безпеки України визначені в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, схваленої постановою Верховної Ради України від 16.01.1997 p., а саме: - у політичній сфері: створення механізму захисту прав громадян, запобігання та усунення спроб втручання у внутрішні справи України; - в економічній сфері: недопущення незаконного використання бюджетних коштів, контроль за експортно-імпортною діяльністю; - у соціальній сфері: виявлення та усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; - у воєнній сфері: створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнного конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків, запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України; - в екологічній сфері: впровадження та контроль за дотриманням науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля, контроль за станом навколишнього природного середовища; - в науково-технічній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання; >>>67>>> — в інформаційній сфері: вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору, виявлення та усунення причин інформаційної дискримінації України та ін. Для забезпечення національної безпеки функціонує велика кількість державних органів і організацій, такі як: Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади (МВС, СБУ, Міністерство оборони та ін.), Збройні Сили України, Прикордонні війська України, Внутрішні війська МВС та ін., місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, їх завдання та повноваження стосовно забезпечення національної безпеки визначені відповідними нормативно-правовими актами. При вивченні даної теми необхідно уяснити, що важлива роль відводиться забезпеченню оборони країни (див. тему 25). Основними органами спеціальних служб безпеки є СБУ, Управління державної охорони України, Державна охорона при МВС та Прикордонні війська України. Система, структура завдання, діяльність СБУ, права і обов'язки її органів регулюється Законом "Про Службу безпеки України та Указом Президента "Про контроль за діяльністю Служби безпеки України". Управління державної охорони України здійснює свою діяльність на підставі Закону " Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб". Важливу роль у забезпеченні охорони та оборони важливих державних об'єктів, супроводженні спеціальних вантажів, здійсненні пропускних режимів на охоронних об'єктах відіграють внутрішні війська МВС (див. Закон "Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України"). Студент повинен знати, що державний кордон України являє собою лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею. Організаційно-правові засади охорони державного кордону встановлені в законах "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", постановах КМУ "Про прикордонну смугу", "Про прикордонний режим", "Про контрольовані прикордонні райони", Інструкції >>>68>>> про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС, їх утримання та видворення за межі держави та ін. (див. рекомендовану літературу). Слід мати на увазі, що чинне законодавство виділяє два види охорони державного кордону — політичний (покладається на Прикордонні війська) і санітарний (покладається на Державну санітарно-епідеміологічну службу України) (більш детально див. вищевказані нормативні акти). При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України". Тема 18. Адміпістративно-правове забезпечення управління обороноюПравові засади управління обороною. Організаційні засади управління обороною. Військова служба як вид державної служби. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу. При вивченні даної теми слід мати на увазі, що оборона — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Правовою основою оборони держави є Конституція України, закони: "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про загальний війський обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил Ук- >>>69>>> раїни", "Про Стройовий статут Збройних Сил України", "Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України", "Про правовий режим воєнного стану", укази Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України", Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постанови КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави", "Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах", відповідні міжнародні договори та ін. Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони (див. Конституцію України). Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, головою Ради національної безпеки і оборони (див. Закон "Про Раду національної безпеки і оборони України", Указ Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України"). Повноваження КМУ у сфері оборони визначаються Законом "Про оборону України" (див. статтю 9). Важливим є уяснення того, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України (більш детально див.: Закон "Про оборону України", Положення про Міністерство оборони України). Слід мати на увазі, що головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням ЗСУ, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями є Генеральний штаб ЗСУ, повноваження якого визначаються Законом "Про оборону України", Положенням про Генеральний штаб ЗСУ. Управління у сфері оборони на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування (див. за- >>>70>>> кони "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про оборону в Україні"). Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладається на Збройні Сили України. Функції, склад, правові засади їх організації, діяльності, дислокації, керівництва та управління визначаються Закон України "Про Збройні Сили України" в ред. від 5.10.2000 року. Важливою складовою оборони України є цивільна оборона, тобто державна система органів управління, сил та засобів, що створюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру (див. Положення про Цивільну оборону України). Студентам необхідно звернути увагу на військову службу, як вид державної служби, порядок проходження якої регулюється Законом "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в ред. від 18.06.1999 р.). При цьому слід мати на увазі, що для окремих громадян, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах запроваджена альтернативна (невійськова) служба (див. Закон "Про альтернативну (невійськову) службу"). ' Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу передбачена Законом "Про загальний війський обов'язок і військову службу" та статтями 210, 211, 211/1, 211/2, 211/3, 211/4, 211/5, 211/6 КпАП України. При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України". >>>71>>> Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справамиПравові засади управління внутрішніми справами. Система органів та їх повноваження щодо управління внутрішніми справами. Служби в органах внутрішніх справ. Державний пожежний нагляд. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху. Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ. Управлінські послуги, що надаються органами внутрішніх справ. Адміністративна відповідальність за порушення громадського порядку та громадської безпеки. Вивчення даної теми слід розпочати з уяснення того, що на органи внутрішніх справ покладаються такі основні завдання, як: гарантування особистої безпеки громадян; захист їх прав і свобод; забезпечення охорони громадської безпеки та громадського порядку; попередження, припинення злочинів та інших правопорушень; забезпечення дорожнього руху; накладення адміністративних стягнень; гарантування пожежної безпеки та ін. Важливе значення має розмежування термінів "громадський порядок" та "громадська безпека". В адміністративній науці зазначається, що громадський порядок — це певна система відносин, належний порядок, що склався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх її громадян, а громадська безпека — це система відносин, яка складається у процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров'ю та їх майну. Студент повинен знати, що правовими засадами діяльності і управління органами внутрішніх справ є Конституція України, закони: "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про дорожній рух", "Про пожежну безпеку", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі", "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", "Про >>>72>>> органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про боротьбу з корупцією", "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб", "Про внутрішні війська МВС України", "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону", укази Президента: "Про Національну програму боротьби з корупцією", "Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України", "Про державну службу охорони при МВС", "Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію МВС України", "Про затвердження типових положень про службу у справах неповнолітніх", "Про затвердження Типового статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, описів зразків бланка посвідчення і нарукавної пов'язки члена такого формування" та ін. Управління внутрішніми справами здійснюють: Президент України, КМУ, МВС України та його органи на місцях. МВС України є центральним органом виконавчої влади, повноваження якого визначені в Положенні про Міністерство внутрішніх справ України. Слід звернути увагу на міліцію, як складову МВС України, яка є державним озброєнним органом виконавчої влади, який захищає життя і здоров'я, права і свободи громадян, власність, інтереси суспільства і держави. Вона виконує адміністративну, оперативно-роз-шукову, кримінально-процесуальну, профілактичну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції (див. закони "Про міліцію", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" та ін.). Служба в органах внутрішніх справ є державною службою, яка характеризується цілим рядом особливостей. При вивченні даного питання слід звернутися до Закону "Про міліцію" і Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України. Важливе значення для забезпечення громадської безпеки та громадського порядку має належне нормативне регулювання питання про застосування, придбання, зберігання спеціальних засобів та вог- >>>73>>> непальної зброї. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як: — розпорядження Президента "Про запобіжні заходи щодо користування мисливською і службово-штатною зброєю та газовими пістолетами і револьверами", — постанови КМУ: "Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР", "Про затвердження Положення про застосування вогнепальної зброї", "Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самоборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії"; — Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів; — Інструкція про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї; — Умови і правила здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, утворення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовленню печаток і штампів; — Інструкція про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю; — Положення про порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради України у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і зберігання; - Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, що беруть участь у кримінальному судочинстві; >>>74>>> - Інструкція про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів та ін. (див. рекомедовану літературу). Необхідно звернути увагу на новизну у діяльності органів внутрішніх справ, зокрема, надання ними юридичним і фізичним особам управлінських послуг (див. постанови КМУ "Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ", "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони МВС"). При вивченні питання про адміністративну відповідальність за проступки, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку, необхідно мати на увазі, що суб'єктами таких порушень можуть бути як індивідуальні суб'єкти (див. статті 173-184/2 КпАП України), так і колективні суб'єкти (див. Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду" та ін). При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України". >>>75>>> Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицієюОрганізаційно-правові засади управління юстицією. Система і структура органів юстиції та їх повноваження. Особливості проходження служби в органах юстиції. Державна виконавча служба: організаційно-правові засади, завдання, система органів та їх повноваження. Організація роботи нотаріату. Служба громадянства та реєстрації фізичних осіб. Вивчення даної теми слід розпочати з усвідомлення того, що правовими засадами управління юстицією є закони: "Про нотаріат", "Про органи реєстрації актів громадянського стану", "Про державну виконавчу службу" укази Президента: "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів виконавчої влади", "Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної влади, органів господарського управління, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер", "Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Міністерстві юстиції України", "Про утворення в системі органів Міністерства юстиції України служби громадянства та реєстрації фізичних осіб", Положення про Головне управління юстиції Мінюсту України в АРК, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, Положення про районний, міський, районний в містах відділ державної виконавчої служби та ін. (див. рекомендовану літературу). Досить важливим є уяснення системи органів юстиції, визначеної постановою КМУ "Про систему органів юстиції", яку складають: — Міністерство юстиції; — Головне управління юстиції в АРК; — обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції; — районні, районні в містах, міські управління юстиції. >>>76>>> На Міністерство юстиції покладаються такі основні завдання, як: підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи та вдосконалення законодавства, сприяння розвитку правової науки; забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина; організаційне та матеріальне забезпечення судів; організація виконання судових рішень, робота з кадрами, експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату; діяльність щодо реєстрації актів громадянського стану; розвиток правової інформації; здійснення міжнародно-правового співробітництва. Управління юстиції беруть участь в організації здійснення на місцях державної правової політики; узагальнюють практику застосування законодавства; здійснюють державну реєстрацію нормативно-правових актів; перевіряють стан правової роботи в місцевих органах виконавчої влади та ін. Слід звернути увагу на те, що органи юстиції здійснюють керівництво органами реєстрації актів громадянського стану, яке полягає в контролі за додержавнням вимог законодавства про реєстрацію актів громадянського стану; розробці пропозицій щодо його вдосконалення; підготовці форм актів громадянського стану і форм звітності; наданні практичної та методичної допомоги органам реєстрації актів громадянського стану; здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації їх працівників. При уясненні питання про керівництво нотаріальними конторами, слід мати на увазі, що воно полягає у визначенні мережі і дислокації нотаріальних контор, організації їх роботи та здійсненні заходів щодо її вдосконалення, підборі і розставленні працівників державних нотаріальних контор, підвищенні їх кваліфікації. З цією метою створені Вища кваліфікаційна комісія при Мінюсті України (див. Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Мінюсті України) та кваліфікаційні комісії нотаріату, які створюються при Головному управлінні юстиції АРК, обласних управліннях (див. Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату). При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України". >>>77>>> Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління зовнішньополітичною діяльністюПоняття і правові засади управління зовнішньополітичною діяльністю. Система органів управління зовнішньополітичною діяльністю та їх повноваження. Особливості проходження дипломатичної, консульської служби. Адміністративно-правове регулювання в'ізду в Україну і виїзду з України. Вивчення даної теми студентам слід розпочати зі статті 18 Конституції України, яка закріпила, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Студент повинен знати, що правовими засадами управління зовнішньополітичною діяльністю є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України, Основні напрямки зовнішньої політики України, закс ни, Положення про Міністерство закордонних справ України, Поле ження про дипломатичне представництво України за кордоном, Консульський статут України та ін. Важливо звернути увагу на те, що Верховна Рада України визначає засади зовнішньої політики України, а саме: — держава здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; — держава розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; — держава не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін. (див. Основні напрямки зовнішньої політики України). >>>78>>> Конституція України (стаття 102) закріпила, що Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України. Його повноваження як глави держави у відносинах з іншими державами передбачені в статті 106 Конституції України. КМУ як вищий орган державної виконавчої влади забезпечує реалізацію зовнішньої політики. При вивченні даного питання необхідно акцентувати свою увагу на ролі Міністерства закордонних справ України — центрального органу виконавчої влади, яке безпосередньо забезпечує проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків. При цьому слід мати на увазі, що головними завданнями Міністерства закордонних справ є: — участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; — сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; - створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; — забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України та ін. (див. Положення про Міністерство закордонних справ України, Положення про дипломатичну службу в Україні). МЗС здійснює свої повноваження через дипломатичні представництва України за кордоном (див. Положення про дипломатичне представництво України за кордоном), консульські установи України за кордоном (див. Консульський статут України), представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України. Дипломатична та консульська служба є особливим видом державної служби (див. Положення про Міністерство закордонних справ України, Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, Консульський статут України). Щодо питання в'їзду в Україну та виїзду з України, необхідно >>>79>>> звернутися до: законів "Про порядок виі'зду з України та в'їзду в Україну громадян України", "Про правовий статус іноземців", "Про біженців", постанов КМУ "Про затвердження Правил оформлення та видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини, їх тимчасвоої затримки та вилучення", "Про затвердження Положення про посвідчення особи на повернення в Україну", "Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", "Про затвердження Положення про посвідчення біженця" та ін. При вивченні даного питання слід звернутися до навчально-методичного посібника С. Д. Подлінєва "Організація управління в адміністративно-політичній сфері України". Тема 22. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сфероюПравові засади управління економічною сферою. Система органів управління економічною сферою та їхні повноваження. Форми і методи управління економічною сферою. Державне регулювання підприємницької діяльності. Адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері економіки. Вивчення даної теми слід розпочати з того, що економічна сфера (в юридичній літературі її часто називають "сфера господарської діяльності", "сфера народного господарства") є однією з найскладніших і найважливіших, оскільки ефективна національна економіка виступає гарантією незалежності держави. Важливо знати, що правову основу управління цією сферою складають Конституція України, закони України: "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про господарські товариства", "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", укази Президента: "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності", "Про запровадження ліцензування діяльності >>>80>>> господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій", "Про затвердження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності", "Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності", "Про Міністерство економіки України", постанови КМУ: "Про затвердження Положення про Міністерство економіки України", "Про впровадження механізму по недопущенню монополізації товарних ринків", "Про затвердження Положення про Державну комісію з питань ринку продовольства", "Про заходи щодо посилення контролю за ввезенням в Україну окремих видів товарів, що імпортуються суб'єктами підприємницької діяльності", "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності", "Про порядок ліцензування підприємницької діяльності", "Про деякі питання управління казенним підприємством", "Про затвердження Положення про порядок передачі об'єктів права державної власності", "Про управління державними корпоративними правами", "Про утворення Державного департаменту продовольства", "Про утворення Державної пробірної служби та казенних підприємств пробірного контролю", "Про затвердження переліку органів ліцензування", "Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів господарської діяльності" та ін. (див. рекомендовану літературу). Студентам слід особливу увагу звернути на ряд нових нормативно-правових актів, прийнятих останнім часом і спрямованих на управління економічною сферою, зокрема: "Про природні монополії" (20.04.2000), "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (01.06.2000), "Про банки і банківську діяльність" (07.12.2000), укази Президента "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" (22.01.2000), "Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва" (22.05.2000) та ін. Необхідно мати на увазі, що основними напрямами, що охоплюються державним управлінням в економічній сфері, є: фінансова політика; грошово-кредитова політика; банківська система; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика і залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; стимулювння малого бізнесу; запровадження єдиної державної регуляторної політики та ін. >>>81>>> Необхідно звернути увагу на сутність державного управління даною сферою, яка полягає в: удосконаленні взаємодії центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; чіткому розмежуванні компетенції центральних і місцевих органів в економічній сфері; створенні чіткого механізму юридичної відповідальності за порушення чинного законодавства в даній сфері; запровадженні єдиної регуляторної політики та ін. При вивченні питання про систему органів управління економічною сферою основну увагу варто приділити КМУ, який розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, здійснює управління об'єктами державної власності, спрямовує і координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Міністерство економіки України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері економіки. Його правовий статус визначається Положенням про Міністерство економіки України. На місцевому рівні управління у сфері економіки здійснюють управління економіки відповідних місцевих державних адміністрацій (див. Типове положення про управління економіки обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та Типове положення про управління економіки районної, районної в містах Києві та Севастополі державних адміністрацій). >>>82>>> Тема 23. Адміністративно-правове забезпечення антимонопольно!" діяльності та недопущення недобросовісної конкуренціїПравові засади антимонопольно)' діяльності та розвитку добросовісної конкуренції в Україні. Система і структура антимонопольних органів та їх повноваження. Форми і методи діяльності антимонопольних органів. Адміністративна відповідальність за порушення антимонопольного законодавства. При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що антимонопольно законодавство відносно нова галузь законодавства для нашої держави. В 1992 р. був прийнятий перший антимонополь-ний акт України — Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", який став базою для прийняття наступних законів: "Про Антимо-нопольний комітет України" (1993), "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996), "Про природні монополії" (2000), "Про захист економічної конкуренції" (2001) та цілого ряду підзаконних нормативних актів (близько 80), що у сукупності складають антимонопольно законодавство. Важливо знати, що організаційно-структурну основу антимонопольно!' діяльності складають: Антимонопольний комітет України (далі АКУ) і територіальні відділення АКУ. АКУ — державний орган, призваний забезпечувати державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень. Уяснення статусу АКУ слід розпочати із вивчення основних завдань, які покладаються на цей орган, а саме: а) здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; б) захист законних інтересів підприємців і споживачів шляхом застосування заходів щодо попередження і припинення порушень антимонопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень; >>>83>>> в) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки. Складовими статусу АКУ є його компетенція та повноваження, які закріплені в Законі України "Про Антимонопольний комітет України" (див. ст. ст. 7, 8 згаданого Закону). Одним із основним методів діяльності Комітету є контроль, який має характер державного і надвідомчого. Суб'єктами контролю виступають: АКУ, державні уповноважені АКУ, голови територіальних відділень АКУ. В якості об'єктів контролю можуть бути: центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; органи управління громадськими організаціями, асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємців; суб'єкти господарювання. Студентам слід звернути увагу на те, що з метою здійснення своїх повноважень, державні уповноважені і голови теориторіальни відділень АКУ мають право: — без перешкод входити на підприємства, в установи та організації і мати доступ до документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки; - вимагати усних та письмових пояснень посадових осіб і громадян; — вимагати для перевірки дотримання антимонопольного законодавства необхідні документи та іншу інформацію. Для здійснення завдань, покладених на АКУ, в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі створюються територіальні відділення, правовий статус яких визначається Положенням про територіальне відділення Комітету, затверджене АКУ. Вивчаючи підстави адміністративної відповідальності за порушення антимонопольного законодавства слід звернутися до статей КпАП України: 164/ 3 "Недобросовісна конкуренція", 166/1 "Зловживання монопольним становищем на ринку", 166/2 "Неправомірні угоди між підприємцями", 166/3 "Дискримінація підприємців органами влади та управління", 166/4 "Порушення порядку надання інформації і виконання рішень АКУ і його територіальними відділеннями". При вивченні указаних складів адміністративних проступків, слід мати на увазі, що суб'єктами адміністративної відповідальності виступають тільки спеціальні >>>84>>> суб'єкти: монополісти, органи влади і управління, суб'єкти господарювання та ін. Особливу увагу необхідно зосередити на визначенні поняття "монопольне становище", яким визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків, або ж він володіє монопольною владою (його частка на ринку, при цьому, може бути меньшою 35 відсотків). Доказом того, що суб'єкт господарювання займає монопольне становище є включення його в Перелік підприємств, що займають монопольне становище. За антимонопольним законодавством України бути монополістом не є адміністративним проступком, проступком буде зловживання своїм становищем, яке може проявлятися в таких діяннях, як: нав'язування додаткових умов, не передбачених предметом договору; зменшення обсягу випуску товару з метою створення дефіциту; встановлення монопольних цін на ринку та ін. Суб'єктивна сторона адміністративних проступків, указаних вище, проявляється в тому, що діяння скоюються тільки з умислом. Тема 24. Адміністративно-правове забезпечення управління митною справоюПоняття та правові засади управління митної справи. Система митних органів та їх повноваження. Юрисдикційні повноваження митних органів. Митний контроль. Митні режими. Особливості проходження служби в митних органах. Адміністративна відповідальність за порушення митного законодавства. Вивчення даної теми слід розпочати зі з'ясування поняття митної справи, яка включає в себе: - порядок переміщення через митний контроль товарів та інших предметів; - митне регулювання, пов'язане з встановленням мита і митних зборів; >>>85>>> — процедури митного контролю; — митна статистика та ведення товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності; — боротьба з контрабандою і порушеннями митних правил, розгляд справ про порушення митних правил; — інші засоби проведення в життя митної політики. Правовими основами управління митною справою є Митний кодекс України, закони "Про Єдиний митний тариф", "Про звільнення від обкладання митом предметів, що вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України", "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", укази Президента "Про заходи щодо забезпечення контролю за переміщенням транзитом товарів через територію України", "Про гуманітарну допомогу, що надходить з України", "Про митну службу України", постанови КМУ "Про вдосконалення порядку ввезення (пересилання) громадянами предметів (товарів) в Україну", "Про Правила ввозу транспортних засобів на територію України" та ін. Слід мати на увазі, що центральним органом управління митною справою є Державна митна служба України, повноваження якої визначаються Положенням про Державну митну службу України, її основними завданнями є: захист економічних інтересів України; сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків і створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України; вдосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України; боротьба з контрабандою; здійснення заходів щодо запобігання порушенням митних правил. Державна митна служба здійснює свої повноваження через регіональні митниці, митниці, спеціалізовані митні управління та організації. При вивченні даної теми необхідно звернути увагу на митний >>>86>>> контроль, який виступає важливим засобом захисту економічних інтересів держави (див. МК України). Адміністративна відповідальність за порушення митних правил передбачена статтями 104-109, 111-120 МК України. Тема 25. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуваннямПравові засади управління фінансами і кредитуванням. Система органів управління фінансами і кредитуванням та їх повноваження. Фінансовий контроль: поняття, особливості. Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки у сфері фінансів. При вивченні даної теми слід усвідомити, що правовими засадами здійснення управління фінансами і кредитуванням є закони "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування", "Про державну податкову службу", "Про Рахункову палату", "Про податок на додану вартість", "Про банки і банківську діяльність", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", "Про джерела фінансування органів державної виконавчої влади", декрети КМУ "Про акцизний збір", "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін. При вивченні питання про систему органів управління фінансами і кредитуванням, необхідно усвідомити, що державну політику у фінансовій сфері визначає Верховна Рада України, яка затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет України, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. КМУ забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженного бюджету України; подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету України. >>>87>>> Міністерство фінансів України є центральним органом виконавчої влади з управління фінансами. Його повноваження визначені Положенням про Міністерство фінансів України. Важливу роль в управлінні фінансами відіграє Державне казначейство України, основними завданнями якого є організація виконання Державного бюджету, контроль за його виконанням та регулювання відносин між Державним бюджетом та позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і подання відповідної інформації. Управління фінансами здійснюють Рахункова палата, Державна податкова адміністрація України та інші органи. Важливо знати, що фінансовий контроль є одним із видів державного контролю. Він являє собою діяльність уповноважених органів та їх посадових осіб щодо здійснення перевірки додержання вимог законодавства у сфері фінансової діяльності та застосування в передбачених законом випадках відповідних засобів впливу. Слід мати на увазі, що фінансовий контроль може бути державним, громадським і незалежним. Суб'єктами фінансового контролю можуть виступати: Рахункова палата, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Національний банк України, Державна митна служба, Пенсійний фонд України, органи державної податкової служби, органи контрольно-ревізійної служби, органи державного контролю за цінами і тарифами, органи пробірного контролю та ін. Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки у галузі фінансів передбачені статтями 162,164, 164/1, 164/2,164/4, 165/2, 166/1, 166/2 КпАП України. При вивченні питання про фінансовий контроль слід звернутися до навчально-методичного посібника доцента Л.К. Царьової "Організаційно-правові основи фінансового контролю в Україні". >>>88>>> Тема 26. Адміністративно-правове забезпечення управління агропромисловим комплексомПравові засади управління агропромисловим комплексом. Система органів управління агропромисловим комплексом та їх повноваження. Форми і методи управління агропромисловим комплексом. Державний контроль в агропромисловому комплексі. Адміністративна відповідальність за проступки в агропромисловому комплексі. Вивчаючи дану тему слід мати на увазі, що агропромисловий комплекс (сільське господарство) — є однією з пріоритетних сфер суспільного життя, оскільки він пов'язаний з виробництвом сільськогосподарської продукції, її заготівлею та переробкою (див. Закон "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"). Важливо знати, що правовими засадами управління цією важливою сферою є: закони "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", "Про ветеринарну медицину", "Про карантин рослин", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про захист рослин", "Про внесення змін до КпАП України щодо встановлення відповідальності за порушення у сфері захисту рослин", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Національна програма відродження села на 1995-2005 роки (схвалена пост. ВРУ від 4.02.1994 р.), Указ Президента "Питання Міністерства агропромислової політики України", постанова КМУ "Про Державний департамент продовольства", Типові положення про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севасто- >>>89>>> польської міської, управління (відділ) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації та ін. (див. рекомендовану літературу). Систему спеціальних органів управління агропромисловим комплексом складають: Міністерство аграрної політики України (створене на базі Міністерства агропромислового комплексу, Державного комітету рибного господарства, Комітету з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості, Комітету харчової промисловості, які ліквідовані), Державний департамент ветеринарної медицини, Головна державна інспекція з карантину рослин, Державний комітет України по земельним ресурсам, Головні управління (управління) сільського господарства і продовольства та ін. Важливе значення має державний контроль в агропромисловому комплексі, який здійснюється: інспекціями заготівель і якості сільськогосподарської продукції (див. Типове положення про інспекції заготівель і якості сільськогосподарської продукції), інспекціями державного технічного нагляду (див. Типове положення про інспекції державного технічного нагляду), головними державними інспекторами ветеринарної медицини, Головною державною інспекцією з карантину рослин України (див. Закон "Про карантин рослин"). Адміністративна відповідальність за проступки в агропромисловому комплексі передбачена: стосовно індивідуальних суб'єктів статтями 52, 53, 53/1, 54, 55,104,105,106,106/1, 106/2,107,108 КпАП України; стосовно колективних суб'єктів законами: " Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про карантин рослин", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення". >>>90>>> Тема 27. Адміністративно-правове забезпечення управління використанням і охороною природних ресурсівПравові засади управління використанням і охороною природних ресурсів. Система органів управління використанням і охороною природних ресурсів. Державний контроль у сфері управління використанням і охороною природних ресурсів. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про використання і охорону природних ресурсів. При вивченні даної теми слід мати на увазі, що згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу, яке від його імені здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Необхідно знати, що правові засади управління використанням та охороною природних ресурсів визначаються законами: "Про охорону навколишнього середовища", "Про екологічну експертизу", "Про місцеві державні адміністрації", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про мисливське господарство та полювання", Указом Президента "Питання Міністерства екології та природних ресурсів України", Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Державний комітет України по водному господарству, Положенням про державну систему моніторингу довкілля, Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, Положенням про Інспекцію державного геодезичного нагляду та ін. Важливо знати, що органи управління використанням та охороною природних ресурсів можна поділити на дві групи: загальної компетенції (КМУ, уряд АРК, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування) та спеціальної компетенції: Міністер- >>>91>>> ство екології та природних ресурсів (створене на базі Міністерства охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки України, Комітету України з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології, Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру, Державної комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив, які ліквідовані), Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по водному господарству, Державний комітет по земельних ресурсах, державні управління екологічної безпеки в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, а також районні, міські та регіональні інспекції охорони навколишнього природного середовища. Важливу роль відіграє державний контроль і нагляд за використанням і охороною природних ресурсів, який здійснює Державна екологічна інспекція Міністерства екології та природних ресурсів України через Головну екологічну інспекцію, інспекцію по охороні Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції територіальних органів Мінекології України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. При вивченні даного питання необхідно звернути увагу на екологічну експертизу, проведення якої регулюється Законом "Про екологічну експертизу". Підстави адміністративної відповідальності за порушення законодавства про використання та охорону природних ресурсів визначаються статтями 52, 53, 54, 57, 59, 59/1, 60,63, 64, 65, 65/1, 66,67, 68, 71, 72, 73, 76, 77/1, 78, 78/1, 79, 79/1, 80, 81, 85, 87, 89, 90 таін. КпАП України. >>>92>>> Тема 28. Адміністративно-правове забезпечення управління транспортомПравові засади управління транспортом. Система органів управління транспортом та їх повноваження. Особливості управління морським, залізничним, повітряним, автомобільним транспортом. Державний контроль на транспорті. Адміністративна відповідальність за адміністративні проступки на транспорті. При вивченні даного питання слід звернути увагу на те, що в Україні діє єдина транспортна система до якої належать: — транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний, авіаційний, міський електротранспорт і метрополітен); — промисловий залізничний транспорт; — відомчий транспорт; — трубопроводний транспорт; — шляхи сполучення загального користування. Правовими засадами управління транспортом є: Кодекс торгового мореплавства України, Водний кодекс України, Повітряний кодекс України, закони "Про транспорт", "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", Указ Президента "Про Положення про Міністерство транспорту України", постанови КМУ "Про класифікацію автомобільних доріг загального користування та перелік автомобільних доріг України загального користування державного значення", "Про затвердження Статуту залізниць України" та ін. (див. рекомендовану літературу). Центральним органом управління транспортом є Міністерство транспорту України, повноваження якого визначені Положенням про Міністерство транспорту України. Управління окремими видами транспорту здійснюють: Державна адміністрація залізничного транспорту України (див. Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України, затв. пост. КМУ від 29.02.1996 р.) — >>>93>>> залізничним транспортом, Міністерство палива та енергетики України — у сфері трубопроводного транспорту, Українська державна корпорація по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг (див. Положення про Українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг, затв. пост. КМУ від 5.01.1995 р. — мережею автомобільних доріг загального користування. Постійний контроль на транспорті здійснюють: Міністерство транспорту України, Міністерство палива та енергетики України, Державна автомобільна інспекція МВС, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. При вивченні питання про адміністративну відповідальність за правопорушення на транспорті, слід мати на увазі, що вони посягають на безпеку руху, тобто унормований процес руху, експлуатації транспортних засобів, що виключає можливість заподіяння матеріальної або фізичної шкоди. Склади проступків на транспорті передбачені у відповідних статтях КпАП України (див. 109-121, 123, 128,133,134,138,139,140,141,142). Тема 29. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукоюПравові засади управління освітою і наукою. Система органів управління освітою і наукою та їх повноваження. Адміністративно-правовий статус закладів освіти, наукових установ і наукових товариств. Управління Одеською національною юридичною академією. Державний контроль за діяльністю органів освіти. При вивченні даної теми студентам слід мати на увазі, що Конституція України в статті 53 закріплює право громадян на освіту. Реалізація цього права передбачається такими нормативно-правовими актами, як: законами "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про позашкільну освіту", указами Президента "Про Міністерство освіти і науки України", постановами КМУ "Про затвердження Типового положення про управління освіти обласної, Київської та >>>94>>> Севастопольської міської державної адміністрації", "Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти", "Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)", "Про затвердження Положення про Державний департамент інтелектуальної власності" та ін. (див. рекомендовану літературу). Слід мати на увазі, що організаційними засадами реалізації цього права є система державних органів, які забезпечують управління освітою, та система закладів освіти, на яких покладається завдання загальноосвітньої та професійної підготовки. Органами державного управління в даній області є: КМУ, Міністерство освіти та науки України (створене Указом Президента від 15.12.1999 р. на базі Міністерства освіти, Державного комітету з питань науки та інтелектуальної власності), діяльність якого регулюється Положенням про Міністерство освіти і науки України, затв. Указом Президента від 7.06.2000 p., інші центральні органи виконавчої влади (напр. МВД, Служба безпеки, Генеральна прокуратура), Вища атестаційна комісія ( див. Положення про Вищу атестаційну комісію України), управління та відділи освіти місцевих державних адміністрацій (див. Типове положення про управління освіти обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, Типове положення про відділ освіти районної, районної в м. Києві та Севастополі державних адміністрацій), органи місцевого самоврядування (див. Закон "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів). Безпосереднє управління закладами освіти здійснюють: директор (див. закони "Про освіту", "Про позашкільну освіту", "Про професійно-технічну освіту") ректор, президент (див. Закон "Про освіту", Положення про вищий заклад освіти). Згідно зі статтею 54 Конституції України держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Правові засади управління наукою визначені законами "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності", "Про авторське право і суміжні права", "Про наукову та науково-технічну експертизу", постановами КМУ "Про затвердження Положення про атестацію державних науково-дослідних установ", "Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників". Важливо знати, що управління наукою здійснюють: КМУ, >>>95>>> Міністерство освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямків, вироблення стратегії технологічного розвитку при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган -Рада з питань науки та науково-технічної політики. В Україні діє Національна академія наук України (НАН України) — державна самоврядна наукова організація, яка організує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних, гуманітарних наук; координує здійснення досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності та галузеві академії наук (Академія медичних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв та ін.). Тема 30. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населенняПравові засади управління охороною здоров'я населення. Система органів управління охороною здоров'я населення. Санітарно-епідеміологічний нагляд. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони здоров'я населення. Вивчення даної теми слід розпочати з правових засад управління охороною здоров'я, які визначаються Конституцією України, Основами законодавства України про охорону здоров'я, законами "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про донорство крові та її компонентів", "Про захист населення від інфекційних захворювань", "Про лікарські засоби", "Про психіатричну допомогу", указами Президента "Про затвердження Положення про Міністерство охорони здоров'я", "Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом" та ін. (див. рекомендовану літературу). Важливо з'ясувати, що до системи органів державного управлін- >>>96>>> ня охороною здоров'я входить КМУ, Міністерство охорони здоров'я, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я, відділи охорони здоров'я). Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я та ін. Повноваження Міністерства охорони здоров'я визначаються Положенням про Міністерство охорони здоров'я, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я, Положенням про фармакологічний центр Міністерства охорони здоров'я. Місцеві державні адміністрації у межах своїх повноважень здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-технічним забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань та ін. (див. Типове положення про управління охорони здоров'я обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації). Слід звернути увагу на те, що чинним законодавством передбачено створення інших органів управління охороною здоров'я: Національної координаційної ради з питань запобігання захворювань СПІД, Міжвідомчої координаційної ради з питань міжгалузевої взаємодії установ охорони здоров'я, Державного департаменту з контролю за якістю, базпе-кою і виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення (див. Положення про Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення), Міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом. Правовою основою здійснення санітарно-епідеміологічного нагляду є Закон "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, Положенням про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я. Слід мати на увазі, що основними завданнями державного санітарно-епідеміологічного нагляду є: — нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади >>>97>>> та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів; — нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробленні та контроль за виконанням програм із запобігання шкідливому впливу небезпечних факторів довкілля та виробничого середовища на здоров'я людини; — нагляд за дотриманням санітарного законодавства; — нагляд за виконанням приписів та вимог посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби; — проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, надання висновків та дозволів на провадження певних видів діяльності та ін. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства по охорону здоров'я регламентується КпАП України (див. ст. ст. 42, 42/1, 42/2,42/3, 43, 44, 44/1,45,46, 46/1,188/10,188/11). Тема 31. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмомПравові засади управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом. Система органів управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом, їхні повноваження. Організація управління в кінематографії. Організація управління телебаченням і радіомовленням. Органзація управління видавничою справою. Організація управління засобами масової інформації. Організація управління бібліотечною справою та музейною справою. Студентам слід уяснити, що культура і мистецтво є самостійною галуззю соціально-культурної сфери суспільного життя, яка включає в себе театральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно- >>>98>>> прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури, кінематографію, телебачення, радіомовлення, видавничу справу, поліграфію, торгівлю книгами. Важливо знати, що правовими засадами функціонування даної галузі і управління нею є: Основи законодавства України про культуру, закони "Про інформацію", "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", "Про музеї та музейну справу", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про національний архів і архівні установи", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України", "Про кінематографію", "Про вивезення, ввезення і повернення культурнних цінностей", "Про охорону культурної спадщини", "Про видавничу справу", укази Президента "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України", "Про Положення про Державний комітет архівів України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України", "Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України", "Про Національну юридичну бібліотеку" та ін. (див. рекомендовану літературу). При вивченні даної теми необхідно мати на увазі, що управління культурою і мистецтвом полягає в: організації створення, розповсюдження і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширення інформації і пропаганди досягнень культури і мистецтва; збереженні і використанні культурних ценностей; охороні творів мистецтва і пам'ятників культури, підвищення культурного рівня населення; керівництві підприємствами, організаціями, установами і засадами культури. Управління даною галуззю здійснюють: КМУ, Міністерство культури і мистецтв (див. Положення про Міністерство культури і мистецтв), управління та відділи культури місцевих державних адміністрацій та ін. Важливо знати, що центральними органами управління телебаченням і радіомовленням є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення (створений на базі Державного комітету інформаційної політики та Державного комітету по телебаченню та радіомовленню), повноваження якого визначені Указом Президента "Про Державний комітет інформаційної політики, те- >>>99>>> лебачення і радіомовлення України" та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (див. Закон "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації"). Слід звернути увагу на систему Суспільного телерадіомовлення України, яка створена для всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації, забезпеченні плюралістичного характеру мовленння і являє собою організацію із статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об'єктом права власності Українського народу (див. постанову Верховної Ради України "Про створення теле-радіоорганізації Суспільного мовлення України"). Центральним органом управління в області інформації є Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. При вивченні даного питання слід звернутися до таких нормативних актів, як закони "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про захист від недобросовісної конкуренції" та ін. Управління видавничою справою здійснюється на підставі Закону України "Про видавничу справу", Указу Президента "Про вдосконалення державного управління інформаційною справою". При уясненні питання про управління в області кінематографії слід звернутися до Закону України "Про кінематографію". При вивченні питання управління фізичною культурою і спортом слід уяснити, що фізична культура — це складова частина загальної культури суспільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості, а спорт — це органічна складова фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людини у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки. Необхідно з'ясувати, що основними нормативними актами щодо регулювання фізичної культури, спорту та туризму є закони "Про фізичну культуру і спорт" та "Про туризм", які визначають правові, соціальні, економічні та організаційні засади фізичної культури і спорту України, участь державних органів (посадових осіб), а також >>>100>>> підприємств, установ і організацій у зміцненні здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури, спорту та туризму. Управління фізичною культурою, спортом і туризмом здійснюють: КМУ, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України (створений на базі Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Державного Комітету з фізичної культури і спорту, Державного комітету по туризму, що ліквідовані), місцеві органи державної виконавчої влади (управління з питань молоді, спорту та туризму (див. Типові положення про управління з питань молоді, спорту та туризму обласної, Севастопольської міської державної адміністрації) та органи місцевого самоврядування (див.вищевказані нормативно-правові акти). Тема 32. Адміністративно-правові засади управління соціальним захистом населенняПравові засади управління соціальним захистом населення. Система органів управління у сфері соціального захисту населення. Адміністративно-правовий статус органів соціального захисту населення. При вивченні даної теми слід уяснити, що правовими засадами управління соціальним захистом населення є Конституція України, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, закони України "Про страхування", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист", "Про обов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" та ін. (див. рекомендовану літературу). Важливо знати, що центральним органом управління соціальним захистом населення є Міністерство праці та соціальної політики, яке реалізує єдину державну політику щодо соціального за- >>>101>>> безпечення населення та соціальної захищенності інвалідів і громадян похилого віку; несе відповідальність за розвиток цієї справи; займається організацією роботи по призначенню та виплаті пенсій відповідно до чинного законодавства та ін. (див. Положення про Міністерство праці і соціальної політики). Систему органів соціального захисту складають управління, відділи соціального захисту місцевих державних адміністрацій, відомчі органи соціального забезпечення (СБУ, МВС, Міністерство оборони України). >>>102>>> 3. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬЗАГАЛЬНА ЧАСТИНАТема 1.Поняття, предмет, метод і система адміністративного права1. Історичний аспект становлення і розвитку адміністративного права. 2. Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права. 3. Поняття і сутність предмету адміністративного права. 4. Метод адміністративного права. 5. Співвідношення адміністративного права і адміністративного законодавства. 6. Роль і значення адміністративного права в умовах побудови демократичної, правової, соціальної держави Україна. Література: 1, 5,6, 7,9,10,17,20,21,22,39,52,60, 76,80,96,107, 116,119,138 та інші. Тема 2. Механізм адміністративно-правового регулювання1. Поняття механізму адміністративно-правового регулювання та його елементи. 2. Поняття і особливості адміністративно-правових норм. 3. Види і структура адміністративно-правових норм. 4. Реалізація адміністративно-правових норм. 5. Дія адміністративно-правових норм в часі, в просторі, за колом осіб. 6. Джерела адміністративного права. Адміністративний договір як джерело адміністративного права. 7. Поняття, особливості і види адміністративно-правових відносин. >>>103>>> 8. Склад адміністративно-правових відносин. Адміністративні право- і дієздатність. Література: 1, 9,10,17, 76, 77, 80, 81, 96,107,119 та інші. Тема 3. Суб'єкти адміністративного права1. Поняття і ознаки суб'єкта адміністративного права. Фактори, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права. 2. Адміністративно-правовий статус громадян України. 3. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства, біженців. 4. Адміністративно-правовий статус органів державної виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, міністерств, відомств, інших центральних органів зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій. 5. Особливості адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування. 6. Адміністративно-правовий статус підприємств, установ і організацій. 7. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права. 8. Особливості адміністративно-правового статусу релігійних організацій. Література: 1,3,4,9,17, 76,80,96,107,163,179, 205, 209, 236,241, 242,258,261,266,275,375,376,377,404,429,460,476,494, 511,513,514, 517, 522, 526, 534, 536, 537, 548. Тема 4. Державна служба і державні службовці1. Державна служба — інститут адміністративного права. 2. Поняття, ознаки, принципи і види державної служби. 3. Поняття та особливості державно-службових відносин. 4. Поняття і види державних службовців. Права і обов'язки державних службовців. >>>104>>> 5. Порядок проходження державної служби. Присяга державного службовця. Атестація державного службовця. Особова справа державного службовця. Підстави припинення службових відносин. 6. Юридична відповідальність державних службовців. Література: 1,9,17,35,41,42,64,67,69, 76, 79,80,95,96,105,107, 124,125,207,227,255,269,337,345,373,379,381,398,403,405,448,467, 475,482,483, 533, 535, 578, 584,606,621, 623,630,631. Тема 5. Поняття, сутність, принципи і функції державного управління1. Поняття і сутність державного управління. 2. Принципи державного управління та їх характеристика. 3. Функції державного управління. 4. Рівні державного управління. 5. Стадії державного управління. Література: 1, 2, 9,17,42, 76, 80, 94, 96,107. Тема 6. Форми державного управління1. Поняття і види форм державного управління. 2. Поняття та особливості актів державного управління. Відмінність актів державного управління від інших юридичних документів. 3. Класифікація актів державного управління. 4. Вимоги, що висуваються до актів державного управління. Нікчемні та заперечні акти. 5. Поняття та сутність адміністративного договору. Література: 1,2,9,17,42,43,76,80,96,107,123,157,168,197,207, 230, 242, 266, 335, 343, 349. >>>105>>> Тема 7. Адміністративно-правові методи1. Поняття і види методів державного управління. 2. Переконання як метод державного управління. 3. Стимулювання як метод державного управління. 4. Методи прямого і непрямого адміністративного впливу. Література: 1, 2,9,17, 76, 80, 96,107, 297, 306, 353, 364, 368, 370, 378, 386, 426, 624 та інші. Тема 8. Адміністративно-правові режими1. Поняття, особливості і види спеціальних адміністративно-правових режимів. Змістовна і формальна сторони спеціальних адміністративно-правових режимів. 2. Правовий режим надзвичайного стану. 3. Правовий режим воєнного стану. 4. Правовий режим охорони Державного кордону України. 5. Правовий режим секретності. 6. Спеціальні митні режими. Література: 1,9,17,62, 76,80,96,107,113,131, 277,279,290,292, 299,401,407,438,465,472,491,492, 505, 599,612 та інші. Тема 9. Адміністративно-правовий примус1. Поняття і ознаки адміністративно-правового примусу. Співвідношення адміністративно-правового примусу і примусу по адміністративному праву. 2. Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного попередження. 3. Поняття, особливості та характеристика заходів адміністративного припинення. 4. Співвідношення адміністративного затримання, приводу і доставления. 5. Методика проведення особистого догляду та догляду речей. 6. Порядок застосування спеціальних засобів та вогнепальної зброї як засобів припинення адміністративного проступку. >>>106>>> Література: 1, 9,17, 38, 76, 77, 80, 96,107, 283, 293,409,425,427, 431, 433, 477, 579, 598, 605, 633, 634 та інші. Тема 10. Поняття, ознаки і підстави адміністративної відповідальність1. Поняття і ознаки адміністративної відповідальності. 2. Нормативна підстава адміністративної відповідальності. 3. Процесуальна підстава адміністративної відповідальності. 4. Адміністративний проступок як фактична підстава адміністративної відповідальності. 5. Ознаки і склад адміністративного проступку. Розмежування адміністративного проступку і злочину. 6. Система і види адміністративних стягнень. 7. Порядок накладення адміністративних стягнень. 8. Особливості адміністративної віповідальності неповнолітніх і колективних суб'єктів. Література: 1,8,9,17, 23,63,65,66, 76, 79,80,92,96,98,107,120, 126,146,147,227,234,239,273,279,284,295,303,304,305,432,435,442, 446, 506, 507, 581, 591, 616 та інші. Тема 11. Поняття, сутність та особливості адміністративного процесу1. Поняття і принципи адміністративного процесу. 2. Поняття та види адміністративно-процесуальних норм, проблеми і перспективи їх систематизації. 3. Адміністративно-процесуальні відносини. 4. Види і структура адміністративного процесу. 5. Стадії адміністративного процесу, їх характеристика. 6. Учасники адміністративного процесу. 7. Адміністративна юстиція. Література: 1, 9,17, 40, 76, 80, 96, 99,107,118,121,122 та інші. >>>107>>> Тема 12. Провадження у справах про адміністративні проступки1. Поняття і правові засади провадження у справах про адміністративні проступки. 2. Стадії та етапи провадження у справах про адміністративні проступки, їх характеристика. 3. Учасники провадження у справах про адміністративні проступки та їх адміністративно-процесуальний статус. 4. Поняття і види доказів. Докази і джерела доказів. Поняття, сутність і предмет доказування у справах про адміністративні проступки. 5. Строки у провадженні. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні проступки. Література: 1,9,17,49,50,51,74,76,80,96,107,117,146,147,212,239, 273,279,304,432,435,442,446,453,474,506,584,591,610,616,626таішігі. Тема 13. Режим законності і дисципліни у державному управлінні1. Поняття режиму законності і дисципліни у державному управлінні. 2. Поняття контролю, його види. 3. Характеристика парламентського, президентського, судового контролю за дотриманням законності у сфері виконавчої влади. 4. Співвідношення внутрішнього і зовнішнього, відомчого та надвідомчого контролю. 5. Види спеціального контролю та їхня характеристика. 6. Поняття та види нагляду у сфері виконавчої влади. Прокурорський та адміністративний нагляд. Види адміністративного нагляду та їх характеристика. 7. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності у сфері виконавчої влади. Поняття та види звернень. 8. Провадження по розгляду звернень громадян. Література: 1,9,17,42,44, 56, 73, 76,80,96,107,132,133,172,190, 210,214,235,236,247,251,350,351,365,385,406,447,462,469,487,505, 509, 532, 551, 580, 583, 602, 624 та інші. >>>108>>> ОСОБЛИВА ЧАСТИНАТема 14. Адміністративно-правове забезпечення управління національною безпекою та обороною1. Поняття, сутність та правові засади управління національної безпеки. 2. Система органів управління національною безпекою та їх повноваження. 3. Організаційно-правове забезпечення охорони державного кордону. Адміністративна відповідальність за порушення державного кордону. 4. Організаційно-правові засади управління державною безпекою. Контроль за органами державної безпеки. 5. Організаційно-правові засади управління обороною. 6. Поняття та особливості військової служби. Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,110,157,170,171,177,254, 261,262,263,264,265,269,277,279,288,307,308,341,355,356,361,407, 437, 438, 523, 599, 612, 633 та інші. Тема 15. Адміністративно-правове забезпечення управління внутрішніми справами1. Правове забезпечення управління внутрішніми справами. 2. Система органів внутрішніх справ. 3. Повноваження Міністерства внутрішніх справ України. 4. Особливості проходження служби в органах внутрішніх справ. 5. Державний нагляд за безпекою дорожнього руху. 6. Державний пожежний нагляд. >>>109>>> 7. Внутрішні війська як складова охорони громадського порядку і громадської безпеки: завдання, права, обов'язки. 8. Адміністративна відповідальність за порушення громадського порядку і громадської безпеки. Література: 1,9,17, 76,80,96,107,110,111,157,174,193,194,198, 201,253,259,300,374,400,409,425,427,433,440, 512, 525, 553,585,586, 587, 588, 596, 597, 598, 609, 612 та інші. Тема 16. Адміністративно-правове забезпечення управління юстицією1. Правові засади управління юстицією. 2. Система і структура органів юстиції та їх повноваження. 3. Особливості проходження служби в органах юстиції. 4. Організаційно-правові засади і завдання державної виконавчої служби. 5. Реєстрація актів громадського стану. 6. Організаційно-правові засади нотаріальної служби. 7. Служба громадянства та реєстрації фізичних осіб. Література: 1,9,17, 76,80,96,107,110,189,196,206,255,349,362, 380, 428, 436, 480, 503, 600, 613, 618 та інші. Тема 17. Адміністративно-правове забезпечення управління економічною сферою1. Правові засади управління економічною сферою. 2. Система і повноваження органів державної виконавчої влади по управлінню економічною сферою. 3. Повноваження органів місцевого самоврядування по управлінню економічною сферою. 4. Форми і методи управління економічною сферою та їх характеристика (реєстрація, ліцензування, сертифікація та ін.). 5. Державний контроль і нагляд в економічній сфері. 6. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства в економічній сфері. >>>110>>> Література: 1,9,11,12,13,17,36,42, 76,80,96,107,134,158,159, 161,169,238,239,297,353,363,368,370,378,389,430,484,486,490,499, 518, 549, 590, 603, 607 та інші. Тема 18. Адміністративно-правове забезпечення управління фінансами і кредитуванням1. Правові засади управління фінансами і кредитуванням. 2. Органи управління фінансами та їх повноваження. 3. Управління в галузі бюджетної діяльності. 4. Управління системою оподаткування. 5. Управління кредитуванням. 6. Фінансовий контроль. 7. Адміністративна відповідальність за порушення фінансового законодавства. Література: 1, 9,17, 29, ЗО, 31, 76, 80, 96,107,132,133, 242, 266, 268, 270, 310, 339, 352, 357, 372, 375, 376, 394, 406, 423, 456 та інші. Тема 19. Адміністративно-правове забезпечення управління освітою і наукою1. Правові засади управління освітою і наукою. 2. Система органів управління освітою і наукою та їх повноваження. 3. Адміністративно-правовий статус освітніх закладів. 4. Управління Одеською національною юридичною академією. 5. Адміністративно-правовий статус наукових закладів і наукових товариств. 6. Державний контроль за діяльністю органів освіти. Література: 1,9,17, 42, 71, 76,80, 96,108, 219, 230, 242, 250, 260, ЗОЇ, 366,392,434,451,452,455,456,457,458,463,473,495, 504,508,515, 538, 539, 541, 611, 634, 636 та інші. >>>111>>> Тема 20. Адміністративно-правове забезпечення управління охороною здоров'я населення1. Правові засади управління охороною здоров'я населення. 2. Система органів управління охороною здоров'я населення та і'х повноваження. 3. Санітарно-епідеміологічний нагляд. 4. Організаційно-правові засади медичного страхування. 5. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства щодо охорони здоров'я населення. Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,152,210,242,274,286,293, 388, 396,454,462,498, 502, 505, 540, 543, 557, 629 та інші. Тема 21. Адміністративно-правове забезпечення управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом1. Правові засади управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом. 2. Система органів управління культурою, мистецтвом, фізичною культурою, спортом та туризмом. 3. Організація управління кінематографією. 4. Організація управління телебаченням і радіомовленням. 5. Організація управління видавничою справою. 6. Організація управління засобами масової інформації. 7. Організація управління фізичною культурою і спортом. 8. Організація управління туризмом. Література: 1,9,17,42, 76,80,96,107,151,154,186,199,203,204, 217,225,226,242,243,244,245,248,276,298,371,382,383,384,391,397, 481,556, 614 та інші. >>>112>>> 4. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ІЗ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для заліку)1. Поняття та риси адміністративного права. 2. Предмет адміністративного права. 3. Метод адміністративного права. 4. Система адміністративного права. 5. Джерела адміністративного права та і'х характеристика. 6. Поняття, види та структура адміністративної норми. 7. Основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні. 8. Основні напрямки реформи адміністративного права України. 9. Дія адміністративної норми в часі, в просторі та за колом осіб. 10. Поняття та види систематизації адміністративного законодавства. 11. Поняття, склад та види адміністративно-правових відносин. 12. Поняття та риси державного управління. 13. Функції державного управління та їхня характеристика. 14. Поняття, види та характеристика принципів державного управління. 15. Поняття та види форм державного управління. 16. Поняття, ознаки та види актів державного управління. 17. Поняття та види методів державного управління. 18. Поняття та види суб'єктів адміністративного права, їхня загальна характеристика. 19. Адміністративно-правовий статус громадян України. 20. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців. 21. Центральні органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права. 22. Місцеві органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права. 23. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування. >>>113>>> 24. Підприємства, установи, організації як суб'єкти адміністративного права. 25. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права. 26. Поняття і види державної служби. 27. Ознаки державної служби та їхня характеристика. 28. Поняття і види державних службовців. 29. Державні службовці як суб'єкти адміністративного права. 30. Право громадян на державну службу та механізм його реалізації. 31. Поняття та риси адміністративної відповідальності. 32. Підстави адміністративної відповідальності та їхня характеристика. 33. Склад адміністративного проступку. 34. Ознаки адміністративного проступку. 35. Об'єкт та об'єктивна сторона адміністративного проступку. 36. Суб'єкт та суб'єктивна сторона адміністративного проступку. 37. Колективні утворення (юридичні особи) як суб'єкти адміністративної відповідальності. 38. Адміністративна відповідальність неповнолітніх. 39. Поняття, види та характеристика адміністративного примусу. 40. Характеристика заходів адміністративного попередження. 41. Характеристика заходів адміністративного припинення. 42. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика. 43. Порядок накладення адміністративних стягнень. 44. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність та їхня характеристика. 45. Характеристика заходів адміністративно-процесуального забезпечення. 46. Поняття, завдання та структура адміністративного процесу. 47. Стадії адміністративного процесу та їхня характеристика. 48. Адміністративно-процесуальні норми: поняття та види. 49. Завдання і стадії провадження в справах про адміністративні проступки. 50. Адміністративно-процесуальний статус свідка та потерпілого. 51. Адміністративно-процесуальний статус адвоката та перекладача. 52. Адміністративно-правовий статус правопорушника та експерта. 53. Поняття та види доказів в адміністративному процесі. >>>114>>> 54. Поняття та предмет доказування у провадженні в справах про адміністративні проступки. 55. Обставини, що виключають провадження в справах про адміністративні проступки. 56. Строки у провадженні в справах про адміністративні проступки. 57. Значення та зміст протоколу про адміністративний проступок. 58. Зміст постанов у справах про адміністративні проступки та їхні види. 59. Протоколи та їхні види у справах про адміністративні проступки. 60. Методика проведення і процесуальне оформлення особистого догляду. 61. Методика проведення і процесуальне оформлення вилучення документів та предметів. 62. Способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні та їхня характеристика. 63. Поняття, сутність та види державного контролю. 64. Поняття, сутність та види адміністративного нагляду. 65. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні. 66. Право громадян на звернення та механізм його реалізації. 67. Поняття та види звернень громадян. 68. Підстави та порядок оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності. 69. Провадження щодо виконання постанови про адміністративний арешт. 70. Провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу. 71. Провадження щодо виконання постанови про конфіскацію. / 72. Провадження щодо виконання постанови про сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безлбсереднім об'єктом адміністративного проступка. 73. Провадження щодо виконання постанови про-позбавлення спеціального права. 74. Провадження щодо виконання постанови про виправні роботи. 75. Провадження щодо розгляду звернень громадян. >>>115>>> 5. ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (для іспиту)1. Адміністративне право в системі права України. 2. Поняття, риси і завдання адміністративного права. 3. Предмет адміністративного права та його переосмислення в умовах правової реформи. 4. Метод адміністративного права та його розвиток у контексті реформи адміністративного права. 5. Система адміністративного права. Підгалузі та правові інститути адміністративного права. 6. Джерела адміністративного права України та їхня характеристика. Основні законопроектні роботи в галузі адміністративного права. 7. Адміністративно-правові норми: поняття, види та особливості структури. 8. Основні положення Концепції адміністративної реформи в Україні. 9. Основні напрямки реформи адміністративного права в Україні. 10. Дія адміністративної норми в часі, в просторі та за колом осіб. Порядок дії в Україні законодавства СРСР і міжнародних договорів. 11. Поняття, види та основні тенденції систематизації адміністративного законодавства. 12. Поняття, склад та види адміністративно-правових відносин. 13. Поняття, риси та рівні державного управління. 14. Функції державного управління: поняття, види та їхня характеристика. 15. Принципи державного управління: поняття, види та їхня характеристика. 16. Понятя та види методів державного управління. 17. Поняття, ознаки та види актів державного управління. Вимоги, що висуваються до актів дежавного управління. 18. Поняття та види методів державного управління. >>>116>>> 19. Поняття і види суб'єктів адміністративного права, їхня загальна характеристика. Обставини, що впливають на коло суб'єктів адміністративного права. 20. Адміністративно-правовий статус громадян України. 21. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства і біженців. 22. Центральні органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права. 23. Місцеві органи державної виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права. 24. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування. 25. Підприємства, установи, організації як суб'єкти адміністративного права. 26. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права. 27. Правові засади державної служби. Основні напрямки реформування законодавства про державну службу. 28. Поняття, ознаки і види державної служби. 29. Поняття і види державних службовців, їхні обов'язки і права. 30. Право громадян на державну службу та механізм його реалізації. 31. Поняття та риси адміністративної відповідальності. Реформування інституту адміністративної відповідальності. 32. Підстави адміністративної відповідальності та їхня характеристика. 33. Ознаки та склад адміністративного проступку. 34. Колективні суб'єкти (юридичні особи) як суб'єкти адміністративної відповідальності. 35. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх. 36. Поняття та особливості адміністративного примусу. Співвідношення адміністративного примусу і примусу, передбаченого нормами адміністративного права. 37. Характеристика заходів адміністративного попередження. 38. Характеристика заходів адміністративного припинення. 39. Система адміністративних стягнень та їхня характеристика. 40. Порядок накладення адміністративних стягнень. >>>117>>> 41. Обставини, що виключають адміністративну відповідальність, та їхня характеристика. 42. Характеристика заходів адміністративно-процесуального забезпечення. 43. Поняття, структура та завдання адміністративного процесу. 44. Стадії адміністративного процессу та їхня характеристика. 45. Адміністративно-процесуальні норми: поняття та види. Систематизація адміністративно-процесуальних норм. 46. Завдання і стадії провадження в справах про адміністративні проступки. 47. Адміністративно-процесуальний статус учасників провадження у справах про адміністративні проступки. 48. Докази в адміністративному процесі: поняття, види та характеристика. 49. Поняття та предмет доказування у провадженні в справах про адміністративні проступки. 50. Обставини, що включають провадження в справах про адміністративні проступки. 51. Строки у провадженні в справах про адміністративні проступки. 52. Значення та зміст протоколу про адміністративний проступок. Випадки, коли протокол про адміністративні проступки не складається. 53. Зміст постанов у справах про адміністративні проступки та їхні види. 54. Протоколи у справах про адміністративні проступки, види та зміст. 55. Методика проведення і процесуальне оформлення особистого догляду та догляду речей. 56. Методика проведення і процесуальне оформлення вилучення документів та предметів. 57. Способи забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні та їхня характеристика. 58. Поняття, сутність та види державного контролю. Відмінність контролю від нагляду. 59. Поняття, сутність та види адміністративного нагляду, відмінність адміністративного нагляду від прокурорського нагляду. >>>118>>> 60. Звернення громадян як спосіб забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні. 61. Право громадян на звернення та механізм його реалізації. 62. Поняття та види звернень громадян. Провадження по розгляду звернень громадян. 63. Підстави та порядок оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності. 64. Провадження щодо виконання постанов про адміністративний арешт, накладення штрафу. 65. Провадження щодо виконання постанов про конфіскацію, виправні роботи, позбавлення спеціальних прав. 66. Правові засади управління економічною сферою. 67. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню економічною сферою та їхні повноваження. 68. Організаційно-правові засади управління використанням і охороною природних ресурсів. 69. Організаційно-правові засади управління митною справою. 70. Організаційно-правові засади управління фінансами і кредитуванням. 71. Організаційно-правові засади управління агропромисловим комплексом. 72. Організаційно-правові засади управління транспортом. 73. Організаційно-правові засади управління підприємницькою діяльністю. 74. Організаційно-правові засади обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності. 75. Правові засади управління соціально-культурною сферою. 76. Система центральних і місцевих органів виконавчої влади по управлінню соціально-культурною сферою та їхні повноваження. 77. Організаційно-правові засади управління освітою. 78. Організаційно-правові засади управління наукою. 79. Організаційно-правові засади управління охороною здоров'я населення. 80. Організаційно-правові засади управління культурою та мистецтвом. >>>119>>> 81. Організаційно-правові засади управління засобами масової інформації. 82. Організаційно-правові засади управління телебаченням і радіомовленням. 83. Організаційно-правові засади управління фізичною культурою і спортом. 84. Організаційно-правові засади управління у сфері соціального захисту неселення. 85. Правові засади управління адміністративно-політичною сферою. 86. Система центральних і місцевих оганів виконавчої влади по управлінню адміністративно-політичною сферою та їхні повноваження. 87. Організаційно-правові засади управління зовнішньополітичною діяльністю. 88. Організаційно-правові засади управління обороною. 89. Організаційно-правові засади управління національною безпекою. 90. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами. 91. Організаційно-правові засади управління юстицією. 92. Організаційно-правові засади управління закородонними справами. 93. Організаційно-правові засади управління державною безпекою. 94. Організаційно-правові засади управління державною службою. 95. Організаційно-правові засади охорони державного кордону. 96. Організаційно-правові засади охорони громадського порядку і громадської безпеки. >>>120>>> 6. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КУРСОВОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА1. Завдання курсової роботи Курсова робота з адміністративного права — це самостійна науково-дослідницька робота студента, мета якої полягає у набутті студентом знань з адміністративного права, вміння і навиків працювати з літературою (спецільною і нормативно-правовими актами), самостійно аналізувати і узагальнювати матеріал, робити і формулювати власні висновки та пропозиції. Кращі курсові роботи можуть бути рекомендовані для участі в конкурсах наукових студентських робіт. Курсову роботу з адміністративного права виконують: — студенти денної форми навчання другого курсу факультету державного управління і міжнародно-правових відносин (спеціалізації "Правове забезпечення управлінської діяльності"); - студенти другого курсу очно-заочної форми навчання (згідно зі списком); — студенти третього курсу заочної форми навчання, третього курсу післядипломної форми навчання (згідно зі списком). 2. Етапи підготовки курсової роботи Підготовка курсової роботи включає в себе наступні етапи: 1. Вибір теми та її реєстрація на кафедрі адміністративного та фінансового права. 2. Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів. 3. Складання плану курсової роботи. 4. Викладення матеріалу. 5. Оформлення курсової роботи. 6. Захист курсової роботи. >>>121>>> 2.1. Вибір теми та її реєстрація на кафедрі Теми курсових робіт з адміністративного права щорічно оновлюються і затверджуються на засіданні кафедри. Студентам надається право вибору теми курсової роботи, запропонованої кафедрою, або ж пропозиції своєї теми з відповідним обгрунтуванням. Тільки за наявності згоди наукового керівника студент має право працювати над запропонованою ним темою. При виборі теми студенту слід керуватися своїми інтересами до певної проблеми, можливостями підбору літератури та ін. Обрана студентом тема курсової роботи реєструється лаборантом кафедри у відповідному журналі. Після реєстрації теми курсової роботи студент не має права самостійно її міняти. Кафедрою призначається науковий керівник курсової роботи. 2.2. Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів Підбір, вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів є важливою складовою виконання курсової роботи. Практично, від якості та добросовісності виконання даного етапу багато в чому залежить якість самої курсової роботи. Інформацію про літературу стосовно вибраної теми курсової роботи, в першу чергу, можна одержати на кафедрі адміністративного та фінансового права (див. рекомендовану літературу з курсу "Адміністративне право України"). Крім цього, необхідно опрацювати такі журнали, як "Право України", "Государство и право", "Юридический вестник", "Митна справа", збірки наукових праць "Актуальні проблеми держави і права", "Актуальні проблеми політики" та ін. Як майбутнім юристам, студентам слід серйозну увагу приділити підбору і вивченню нормативно-правових актів, які публікуються в таких офіційних виданнях, як: Офіційний вісник України, Відомості Верховної Ради України, Закони України, Укази Президента України, Вісник Конституційного Суду України, Вісник Верховного Суду України та ін. >>>122>>> 2.3. Складання плану курсової роботи Після ознайомлення з основними нормативно-правовими актами та спеціальною літературою за обраною темою курсової роботи студент складає план роботи, який включає в себе розділи та підрозділи. Кількість розділів та підрозділів не регламентується, однак слід мати на увазі, що недоцільно виділяти невеликі за обсягом розділи (до 5 сторінок) або підрозділи (1-3 сторінки). Як правило, курсова робота складається з 2-х розділів, кожний з яких складається з підрозділів. В окремих випадках, коли матеріал важко розбити на декілька частин через його тісну змістовну і логічну послідовність, розділ можна не розбивати на підрозділи. План роботи слід погодити з науковим керівником. При визначенні назв розділів і підрозділів необхідно знати, що назва розділу не може повторювати назву теми роботи, а назва підрозділу повторювати назву розділу. У процесі роботи над курсовою роботою в план роботи можуть бути внесені зміни, обумовлені прийняттям нових нормативних актів, недостатністю зібраного матеріалу та іншими причинами. 2.4. Викладення матеріалу Після підбору і вивчення зібраної літератури, визначення плану курсової роботи слід приступати до викладення матеріалу, який являє собою узагальнення та систематизацію зібраного матеріалу роботи. Саме при викладенні матеріалу в повній мірі проявляються навики студента до самостійної роботи, його вміння систематизувати та аналізувати зібраний матеріал, робити висновки та пропозиції. При викладенні матеріалу слід звернути увагу на: — самостійність у підході до матеріалу, що викладається; — правильне цитування літератури, що використовується, з обов'язковим посиланням на джерела; — використання всієї рекомендованої літератури, враховуючи можливі зміни чинного законодавства; — написання курсової роботи за планом роботи; — повноту розкриття змісту всіх питань теми; — чіткість та ясність викладання; >>>123>>> — логічність та післідовність викладання; — грамотність роботи. Викладати матеріал у курсовій роботі рекомендується у безособовій формі висловлювання (напр., "вважаємо", "думаємо", "рахуємо" та ін.). Матеріал при викладенні повинен бути рівномірно розприділе-ний між розділами. При використанні цитат слід пом'ятати, що вони необхідні для підтвердження думки автора курсової роботи, або ж для висловлювання своєї думки на противагу іншій. Ними зловживати не слід. Курсову роботу подають у вигляді спеціально підготовленого рукопису, підшитого у папку для курсових робіт або у твердій палітурці. Курсова робота має бути підписана студентом в кінці "закінчення" перед "списком літератури". 2.5. Оформлення курсової роботи Титульний лист оформляється згідно зі зразком (додаток 1). Після титульного листа оформляється зміст роботи, який включає в себе вступ, основну частину (розділи і підрозділи), закінчення, додатки (якщо вони є), список літератури (див. додаток 2). Вступ є обов'язковою частиною курсової роботи, який за обсягом не повинен перевищувати трьох друкованих сторінок. В ньому обґрунтовується актуальність вибраної теми, дається стисла характеристика літературного стану проблеми, вказується завдання курсової роботи. Основна частина курсової роботи складається із розділів та підрозділів (останні можуть складатися із пунктів). Кожний розділ починається з нової сторінки. Закінчення є обов'язковою частиною курсової роботи, в якій викладаються найбільш важливі висновки та пропозиції, отримані автором при підготовці і написанні роботи. Студентам слід мати на увазі, що до вступу і закінчення слід приступати після того, як повністю готова основна частина курсової роботи. Список літератури є обов'язковою частиною курсової роботи. Він >>>124>>> оформляється на новій сторінці і джерела розміщуються у порядку наскрізної нумерації (більш детально див. нижче). Якщо в ході написання курсової роботи студент робить схеми, графіки, таблиці, або додає до роботи зразки документів, вони повинні оформлятися в частині "додатки" після "закінчення". Додатки нумеруються у правому верхньому куті (Додаток 1, Додаток 2, Додаток 3 і т.д.). В тексті курсової роботи вказується (див. Додаток 1). Одночасно робиться нумерація сторінок додатків (за загальним правилом у нижньому правому куті) і вони включаються в обсяг курсової роботи. Курсову роботу друкують на листі білого паперу формата А4 (210x297 мм) через два міжстрокових інтервали (для друкарської машинки), півтора — для комп'ютера (шрифт — Times New Roman, розмір шрифту — 14). На сторінці повинно бути не більше 28-30 рядків і повинні бути витримані такі поля: ліве — ЗО мм, праве — 10 мм, верхнє і нижнє — по 20 мм. Обсяг курсової роботи повинен складати 25-30 друкованих сторінок, включаючи титульний лист, додатки, схеми, зміст роботи. Список літератури не включається у обсяг курсової роботи. Враховуючи особливості теми курсової роботи, за погодженням з науковим керівником, можуть мати місце відступи від вказаних вимог. Назви структурних частин курсової роботи ("зміст", "вступ", "розділ", "закінчення", "список літератури") друкуються великими літерами симетрично до тексту. Кожну структурну частину роботи слід починати з нової сторінки. Нумерацію сторінок, глав, підрозділів, пунктів проставляють арабськими цифрами без знаку № . Слід мати на увазі, що першою сторінкою курсової роботи є титульний лист, на якому нумерація сторінки не ставиться, але враховується при нумерації наступної сторінки. Нумерація сторінок проставляється у нижньому правому куті без крапки в кінці. Розділи діляться на підрозділи, а останні можуть ділитися на пункти. Наприклад: Розділ 2. Поняття та ознаки державної служби. 2.1. Поняття державної служби (перший підрозділ другого розділу). >>>125>>> 2.1.1. Державна служба як вид служби (перший пункт першого підрозділу другого розділу). Важливе значення має правильне оформлення посилань на джерела та матеріали, які студент використовує при написанні курсової роботи. Існує декілька варіантів оформлення посилань. 1. Посилання оформлюються в кінці кожної сторінки під горизонтальною лінією. Нумерація посилань на кожній сторінці починається спочатку. Наприклад: Підставою адміністративної відповідальності є адміністративний проступок'. 1 Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю. П. Битяка — Х.,2000. -С.15. 2. Нумерація всіх посилань з визначенням номера джерела даного посилання у списку літератури. У такому разі посилання офор-люється у квадратних дужках з указаниям сторінки. При такому способі посилання у кінці сторінки не вказуються. Наприклад: В адміністративній науці загальноприйнято, що ... [ 23, с.145; 56, с.45; ]. При цьому слід мати на увазі, що... Оформлення списку літератури є важливою складовою написання курсової роботи. В список включаються тільки ті джерела, які студент вивчав при написанні курсової роботи і на які зроблено посилання в самій роботі. Список літератури в загальний обсяг курсової роботи не включається, але нумерація сторінок продовжується. При оформленні списку літератури, його слід умовно розділити на дві частини: нормативні акти і спеціальну літературу (нумерація, при цьому, залишається наскрізною). Нормативні акти розміщуються за їх юридичною силою (Конституція, закони, підзаконні нормативні акти (укази Президента, постанови КМУ і т. ін.). Нормативні акти однакової юридичної сили розміщуються у хронологічному порядку. >>>126>>> Наприклад: 1. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) Ц Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31. -Cm. 429. 2. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 6. — Cm. 219. 3. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 p. If Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 2. — Cm. 5. 4. Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України: Указ Президента від ЗО серпня 1996 р. Ц Уряд, кур'єр. — 1996. — 5 верес. 5. Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: Постанова КМУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 21. — Cm. 767. 6. Про затвердження Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових санкцій органами державного контролю за цінами: наказ Міністерства економіки України від 7 липня 1998 р. II Офіційний вісник України. -- 1998. — № 29. — Cm. 1117. До спеціальної літератури відносяться монографії, підручники, навчальні посібники, наукові статті та ін. Дані джерела розміщуються у алфавітному порядку назв або прізвищ перших авторів. Наприклад: 1. Алехин А.П., Козлов Ю.Н., Кармолицкий АЛ. Административное право РФ. Учеб. — М., 1998. — 534 с. 2. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки Ц Право України. — 1998. — № 1. — С. 27-32. 2.6. Захист курсової роботи Курсова робота передається, у визначені деканом строки для реєстрації (студентами денної форми навчання -- лаборанту кафедри адміністративного і фінансового права, студентами заочної, очно-заочної та післядипломної форм навчання — методисту) і на рецензування викладачу. >>>127>>> Курсова робота з рецензією викладача (в тому ж порядку) передається студентові для ознайомлення із рецензією і для підготовки до захисту. День і час захисту назначає викладач, який рецензував роботу. В рецензії відзначається актуальність вибраної теми, позитивні риси самої роботи, а також недоліки і вказуються питання, на які необхідно звернути уваги при підготовці до захисту. Курсова робота може бути не допущена до захисту у разі, якщо: — в роботі відсутня хоча б одна з обов'язкових структурних частин; — зміст роботи не відповідає обраній темі, або викладений матеріал не відповідає темі чи змісту роботи; — в роботі використані нечинні нормативні акти; — при виявленні фактів переписування матеріалу з інших джерел без посилань (тобто плагіату); — робота написана на тему, яка не передбачена у списку рекомендованих тем і не погоджена з науковим керівником роботи. Курсова робота оцінюється: "відмінно", "добре", "задовільно", "незадовільно". Студент, який згідно з навчальним планом, повинен був захистити курсову роботу і не захистив її (незалежно від причин) не допускається до іспиту з адміністративного права. >>>128>>> додаток 1 Зразок оформлення титульного листа МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ Факультет державного управління та міжнародно-правових відносин Кафедра адміністративного та фінансового права КУРСОВА РОБОТА з адміністративного права на тему: » Основні аспекти адміністративної відповідальності за корупцію і корупційні діяння Студента 3-го курсу заочної форми навчання Іванова Івана Івановича Науковий керівник: канд. юрид. наук, доцент Степанов Степан Степанович Одеса — 2002 >>>129>>> додаток 2 (зразок оформлення змісту) ЗМІСТ Введення....................................... 2 Розділ 1. Адміністративна відповідальність як інститут адміністративного права 1.1. Поняття і ознаки адміністративної відповідальності.....6 1.2. Підстави адміністративної відповідальності...........12 1.3. Суб'єкти адміністративної відповідальності...........18 Розділ 2. Поняття і відповідальність за корупцію 2.1. Корупція і корупційне діяння: поняття, сутність, відмінності ..................................22 2.2. Правові засади боротьби з корупцією ...............26 2.3. Характеристика інших правопорушень, пов'язваних з корупцією ........................31 3.4. Адміністративні стягнення.......................35 Розділ 3. Попередження корупції.....................39 Закінчення .....................................44 Додатки .......................................46 Список літератури................................50 - >>>130>>> 7. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ВИКОНАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ З АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВАКонтрольна робота є самостійним видом роботи студента, передбаченим навчальним планом вивчення курсу "Адміністративне право України". її виконують студенти третього курсу заочної і післядипломної форм навчання. Контрольна робота складається з трьох завдань: 1. Теоретичне завдання. Воно являє собою питання з адміністративного права, яке необхідно висвітлити обсягом не менше 15 друкованих сторінок. Обов'язковими вимогами до теоретичного завдання є: — висвітлення питання — простий план; — посилання; — список літератури. 2. Тестове завдання. Студенту запропоновано питання з відповідями, серед яких слід вибрати правильні. Слід мати на увазі, що правильною може бути одна відповідь, дві, всі або жодної, їх необхідно відмітити любою позначкою. 2. Практичне завдання. Вимоги щодо оформлення посилань та списку літератури див. Методичні рекомендації для підготовки курсової роботи (стор. 123). Контрольна робота оформлюється на листах формати А4 (див. Методичні реком., с. 123). В контрольній роботі спочатку виконується теоретичне завдання (згідно з вимогами), потім — тестове завдання (з нової сторінки), потім — практичне завдання (з нової сторінки). Контрольна робота оцінюється: "зарахована", "незарахована". У разі незарахування контрольної роботи вказуються причини цього. Контрольна робота може бути незарахована у випадках: — виконано не той варіант контрольної роботи; — теоретичне завдання виконане з порушеням вимог до нього, в т.ч. стосовно обсягу; - не виконано або не вірно виконано одне із завдань; >>>131>>> Незарахована контрольна робота повертається студенту для виправлення недоліків. Після усунення вказаних недоліків необхідно повернути як незараховану контрольну роботу, так і новий варіант виконання контрольної роботи. Контрольна робота передається методисту заочної або післядип-ломної форми навчання. Контрольні завдання слід вибирати на кафедрі адміністративного і фінансового права. >>>132>>> 8. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"Спеціальна література: 1. Алехин А. П., Козлов Ю. Н., Кармолицкий А. А. Административное право РФ. Учеб. — М., 1998. 2. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций. — М., 1997. 3. Аверьянов Б. В. Функции и организационная структура органа государственного управления. — К., 1984. 4. Аверьянов В. Б. Аппарат государственного управления: содержание деятельности и организационные структуры. — К., Наукова думка, 1990. 5. Авер'янов В. Адміністративне право України: доктринальні аспекти реформування // Право України. — 1998. — № 7. 6. Авер'янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права // Право України. — 1998. — № 8. 7. Авер'янов В. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. — 2000. — № 7. 8. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посіб. / За ред. А. Т. Комзюка. — X., 1998. 9. Адміністративне право України. Підручник. / За ред. проф. Ю. П. Битяка. — Харків, 2000. 10. Алексеев С. С. Теория права. — М., 1995. 11. Аморджуев О. Проблема антимонопольного законодательства / / Хозяйство и право. — 1990. — № 11. 12. Аникин Е. Б. К разработке антимонопольного законодательства // Сов. государство и право. — 1990. — № 10. 13. Антимонопольний комітет звинуватили у монополізмові на повноваження // Діло. — 1995. — № 8. 14. Бандурка О. М. Управління в органах внутрішніх справ України. Підручник. — X., 1998. 15. Бандурка О. М. Адміністративна діяльність. Частина особлива. —Харків, 2000. >>>133>>> 16. Бахрах Д. Н. Состав административного проступка: Учеб. пособие. —Свердловск, 1987. 17. Бахрах Д. Н. Административное право. Общая щасть. -- М., 1993. 18. Бахрах Д. Н., Кивалов С. В. Таможенное право России. — Екатеринбург, 1995. 19. Бантышаев А. Ф., Василина М. М. Ответственность за контрабанду // Таможенное дело в вопросах и ответах. — Ужгород, 1994. 20. Вельский К. С. К вопросу о предмете административного права. // Государство и право. — 1997. — № 11. — Ст. 14. 21. Вельский К. С. О системе административного права. // Государство и право. — 1998. — № 3. 22. Вельский К. С. О предмете и системе административного права // Государство и право. — 1998. — № 10. 23. Била Л. Р. Административная ответственность за нарушение антимонопольного законодательства. Дис. ... канд. юрид. наук. - Одесса, 1995. 24. Била Л. Р. Правовой статус доминирующей фирмы // Юридический вестник. — 1995. — № 1. 25. Била Л. Р. Административно-правовой статус АКУ и его территориальных отделений. / Сб. науч. трудов «Государственное строительство и правовые проблемы управления». — Одесса, 1995. - № 2. 26. Біла Л. Р. Деякі правові аспекти розвитку антимонопольного законодавства в Україні. / 36. тез. і допов. — Одеса, 1993. 27. Біла Л. Р. Проблеми удосконалення антимонопольного законодавства України. / 36. тез. наук.-практ. конференції «Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку». — Харків, 1995. 28. Біла Л. Р., Картузова І. О. Організація державної служби в Україні: Навч.-метод, посіб. Одеса: Юрид. літ., 2000. 29. Бекерська Д. А., Воронова Л. К. Фінансове право. — К., 1998. 30. Бекерская Д. А. Финансовое право. Учеб.-метод. реком. — Одесса, 1999. 31. Бекерская Д. А. Налоговое право и налоговое законодательство Украины. Учеб. пособ. — Одесса, 2000. >>>134>>> 32. Белкин А. А. Дело об антимонопольном комитете // Правоведение. — 1993. — № 1. 33. Белкин А. А. Первое дело Конституционного суда России // Правоведение. — 1992. — № 5. 34. Володько Н. В. Ответственность за контрабанду по советскому праву. — К., 1978. 35. Воловик В. Проведення службового розслідування стосовно державного службовця // Право України. — 1995. — № 11. 36. Васильєв А. С., Додин Е. В., Туманов В. Предприниматель: его права, обязанности, ответственность. — Одесса, 1995. 37. Ґалаґан И. А. Административная ответственность (материальное право). — Воронеж, 1988. 38. Голосниченко И. П., Ерохин А. А. Досмотр как мера борьбы с административными правонарушениями / Сб.: Производство по делам об административных правонарушениях. — К., 1983. 39. Голосниченко І. Значення адміністративного права в умовах демократичних перетворень суспільства // Право України. — 1998. - № 11. 40. Гончарук С. Использование специальных познаний в учебном и административном процессах. Производство по делам об административных правонарушениях в органах внутренних дел / Сб. науч. трудов. — К.: МВД СССР. — 1983. 41. Государственная служба в Украине и контроль за ее прохождением (Сборник нормативных актов). — X., 1999. 42. Державне управління в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. проф. В. Б. Авер'янова. — К., 1999. 43. Демин А. В. Нормативный договор как источник административного права // Государство и право. — 1998. — № 2. 44. Державний контроль у сфері виконавчої влади: Наукова доповідь / За заг. ред. проф. В. Б. Авер'янова. — К., 2000. 45. Диков Г. В. Проблемы создания системы административной юстиции в России (В свете зарубежного опыта) // Государство и право. — 2001. — № 5. — С. 31. 46. Додин Е. В. Административная ответственность в свете Конституции Украины // Юридический вестник. — 1997. — № 3. 47. Додин Е. В. Административная деликтология в системе юридических наук // Сов. государство и право. — 1991. — № 2. >>>135>>> 48. Додин Е. В. Административная деликтология. Учебное пособие. — Одесса, 1997. 49. Додин Е. В. Доказательства в административном процессе. -М., 1973. 50. Додин Е. В. Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов советского государственного управления. — К., 1976. 51. Додин Е. В. Исполнение постановлений о наложении административных взысканий. Учебное пособие. — Одесса: Юрид. лит., 1999. 52. Додин Е. Всеобщая декларация прав человека и реформа административного права в Украине // Юридический вестник. — 1998. - № 4. 53. Дробуш І. Розмежування функцій органів місцевого самоврядування та органів державної виконавчої влади // Право України. — 2001. — № 10. 54. Дяченко О. Визначення суб'єкта адміністративного правопорушення та його загальних ознак окремої проблеми // Право України. — 2001. — № 8. — С. 83. 55. Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка нормативних актів. — К., 1998. 56. Ківалов С. В. Державний контроль в Україні: Тези наук.-практ. конф. —Одеса, 1992. 57. Кивалов С. В. Организационно-правовые основы таможенного дела в Украине. — Одесса, 1994. 58. Кивалов С. В. Административно-правовое регулирование таможенных режимов: Тези міжн. наук.-практ. конф. — К., 1995. 59. Кивалов С. В. Средства осуществления таможенной политики Украины. — Одесса, 1995. 60. Кивалов С. В. К истории становления конституционализма в Украине // Юридический вестник. — 1995. — N° 1. 61. Кивалов С. В. Таможенное право в системе административного права. —Одесса: Юридический вестник, 1995. — N° 1. 62. Кивалов С. В. Понятие и виды таможенного режима. — Днепропетровск, ДГУ, 1995. 63. Кивалов С. В. Таможенное право (административная ответственность за нарушение таможенных правил). — Одесса, 1996. >>>136>>> 64. Кивалов С. В. Прохождение службы должностными лицами таможенных органов. — Одесса: Вестник Одесского университета (гуманитарные науки). — Вып. 2. — 1996. 65. Кивалов С. В. Система нарушений таможенных правил // Сборник научных трудов юридического институту ОГУ. — Одесса: ОДУ, 1996. 66. Кивалов С. В. Обжалование постановлений таможенного органа о наложении административного взыскания. — Одесса: Юридический вестник, 1996. — № 2. 67. Кивалов С. В. Служба в таможенных органах как вид государственной службы Украины. — Одесса: Юридический вестник, 1996. - № 4. 68. Ківалов С. В. Митне розслідування // Право України. — 1996. -№8. 69. Кивалов С. В. Дисциплинарная и материальная ответственность должностных лиц таможенных органов. 36. наук, праць. — Одесса, 1996. 70. Кивалов С. В. Понятие и основные черты таможенного дела в Украине / 36. наук, праць «Актуальні проблеми держави і права». — Одеса, 1997. 71. Ківалов С. В. Вища юридична освіта на півдні України: вчора, сьогодні, завтра / 36. наук, праць ОДЮА. — Одеса, 1998. 72. Кивалов С. В. Таможенное право Украины. Учеб. пособ. — Одесса, 1997. 73. Кивалов С. В. Парламентський контроль в умовах державно-правової реформи в Україні // Юридический вестник. — 1999. -№4. 74. Кисин В. Р., Коренев А. П., Селиванов В. В. Производство по делам об административных правонарушениях, рассматриваемых органами внутренних дел (милицией): Учеб. пособ. (образцы документов) / Под ред. А. П. Коренева. — М., 1989. 75. Кізіма Н. Особливості застосування конфіскації як одного з видів адміністративних стягнень // Право України. — 2001. — № 4. - С. 80. 76. Коваль Л. Административное право Украины. — К., 1996. 77. Козлов Ю. Н. Административные правоотношения. — М., 1976. >>>137>>> 78. Козырева Т. И. Административное принуждение и его виды. -М.,1975. 79. Комментарий к Закону Украины «О борьбе с коррупцией». Мельник Н. И., Омельченко Г. Е., Хавронюк Н. И. — К., 1996. 80. Коренев А. П. Административное право России. — М., 1996. -Ч. 1. 81. Коренев А. П. Нормы административного права и их применение. —М., 1978. 82. Коліушко І. Адміністративна реформа в Україні // Право України. — 1998. — № 2. 83. Коліушко І., Тимощук В. Управлінські послуги — новий інститут адміністративного права // Право України. — 2001. — № 5. — С. ЗО. 84. Коліушко І., Голосніченко І. До проблеми відмежування адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду // Право України. — 2001. — № 3. — С. 39. 85. Кононенко О. Адміністративна відповідальність за Законом України «Про виконавче провадження» // Право України. — 2001. - № 5. - С. 103. 86. Коломоєць Т. Щодо ефективності адміністративних штрафів // Право України. — 2001. — № 2. — С. 84. 87. Кононов А. Л. Об общих принципах права во французской и бельгийской судебной практике по административным делам // Государство и право. —2001. — № 3. — С. 82. 88. Кононов П. И. Административный процесс: подходы к определению понятия и структуры // Государство и право. — 2001. - № 6. - С. 16. 89. Кубко Є. Нові наукові погляди в адміністративному процесі // Право України. — 2001. — № 4. — С. 127. 90. Кураш Я., Христич І. Міжнародний семінар з питання відповідальності посадових осіб за корупційну діяльність // Право України. — 2001. — № 10. 91. Курарин А. В. Иностранные граждане и лица без гражданства как субъекты административного права России // Государство и право. — 2001. — № 6. — С. 25. 92. Лукьянов В. Административные правонарушения и уголовные >>>138>>> преступления: в чем различие? // Государство и право. — 1996. - № 4. 93. Лапка О. Соціальний захист деяких категорій державних службовців: визначення його поняття // Право України. — 2001. - № 3. - С. 47. 94. Манохин В. Н. Правовое государство и проблема управления по усмотрению // Советское государство и право. — 1990. — № 1. 95. Манохин В. М. Советская государственная служба. — М., 1996. 96. Манохин В. М., Адушкин Ю. С., Багишаев 3. А. Российское административное право. — М., 1996. 97. Марков Л. Н. Очерки по истории таможенной службы. — Иркутск, 1973. 98. Масленников М. Я. Применение административных взысканий. — Калининград, 1986. 99. Масленников М. Я. Административно-юрисдикционный процесс: Сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административных правонарушениях. — Воронеж, 1990. 100. Макаренко В. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю // Право України. - 2001. - № 2. - С. 114. 101. Миронюк Р. Виконавче провадження у справах про адміністративні правопорушення: окремі питання // Право України. — 2001. — № 1. — С. 81. 102. Миронюк Р. Діяльність органів внутрішніх справ з виконання постанов про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу: порядок та особливості // Право України. — 2001. - № 11. - С. 60. 103. Неумивайченко Н. Припинення трудових правовідносин з державними службовцями // Право України. — 2001. — № 4. — С. 62. 104. Неумивайченко Н. Правила поведінки державних службовців: практичні питання // Право України. — 2001. — № 2. — С. 80. 105. Омельченко Г. Декларирование доходов государственных служащих: порядок и ответственность за его нарушение // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1997. — № 2. >>>139>>> 106. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки // Право України. — 1998. — № 1. 107. Пахомов І. М. Адміністративне право. — Львів, 1962. 108. Пахомов І. Адміністративна реформа: як її розуміти? (Роздуми над книгою) // Право України. — 2001. — № 3. — С. 144. 109. Піджаренко О. Зброя і ми: Законодавче, нормативне і відомче регулювання відносин, пов'язаних із вогнепальною мисливською, службово-штатною й іншою зброєю та спецзасобами індивідуального захисту. — К., 1998. 110. Подлінєв С. Д. Організація управління в адміністративно-політичній сфері України: Навч.-метод, посіб. — Одеса, 1998. 111. Подлінєв С. Д. Організація діяльності міліції з здійснення дозвільної системи в умовах формування ринкових відносин в Україні: Навч.-метод, посіб. — Одеса, 1999. 112. Подлінєв С. Д. Адміністративна деліктологія: Навч.-метод, посіб. — Одеса, 1999. 113. Порфирьев Б. Н. Государственное управление в чрезвычайных ситуациях. — М., 1991. 114. Педько Ю. Адміністративна юстиція і адміністративна юрисдикція: деякі теоретичні та практичні питання співвідношення // Право України. — 2001. — № 10. 115. Процевський В. Виникнення трудових правовідносин з державними службовцями // Право України. — 2001. — № 11. - С. 75. 116. Перспективи реформування адміністративного права України // Право України. — 1998. — № 9. — С. 3. 117. Производство по делам об административных нарушениях в органах внутренних дел. — К., 1983. 118. Салищева Н. Административный процесе в СССР. — М., 1964. 119. Самсонов В. Н. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. — X., 191. 120. Севрюгин В. Е. Понятие правонарушения (проступка) по административному законодательству. — М., 1988. 121. Сорокин В. Д. Проблемы административного процесса. — М., 1968. 122. Сорокин В. Д. Административно-процессуальное право. — М., 1972. >>>140>>> 123. Старилов Ю. Н. Административный договор: опыт законодательного регулирования в Германии // Государство и право. - 1996. — № 4. 124. Старилов Ю. Н. Государственная служба в Российской Федерации: Теорет.-прав. исслед. — Воронеж, 1996. 125. Старилов Ю. Н. Служебное право: Учебник. — М., 1996. 126. Стефанюк В., Голосніченко І., Михеєнко М. Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та практики // Право України. — 1999. — № 9. 127. Сурілов А. В. Основи загальної теорії держави і права. — Одеса: Одеський університет, 1995. 128. Скрипнюк В. Інститут державних секретарів і перспективи розвитку виконавчої влади в Україні // Право України. — 2001. - № 10. 129. Стахурський М. Адміністративно-процесуальне законодавство потребує оновлення // Право України. — 2001. — М 10. 130. Таможенное законодательство Украины (Сборник нормативных актов с изменениями и дополнениями по состоянию на 20 апреля 2000 г.). — X., 2000. 131. Трещетникова Н. Ю. Правовые институты чрезвычайного режима в Польше // Право и экономика. — 1997. — № 3. 132. Харитонова Е. И. Организационно-правовые основы управления экономикой: Учеб.-метод, указ. — Одесса, 1997. 133. Царьова Л. К. Організаційно-правові основи фінансового контролю в Україні. Навч.-метод, посіб. — Одеса, 1999. 134. Царьова Л. К. Банківське право: Навч.-метод, посіб. — Одеса, 2000. 135. Шергин А. П. Административная юрисдикция. — М., 1979. 136. Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. —М., 1993. 137. Яновский А. Отбор персонала (собеседование с кандидатами при приеме на работу) // Проблемы предпринимательства. — 1997. - № 2. >>>141>>> Нормативно-правові акти: Закони 138. Всеобщая декларация прав человека (10 декабря 1948 г.) // Юридический вестник. — 1998. — № 4. 139. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.) // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31. -Ст. 429. 140. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) / / Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 38. — Ст. 502. 141. Про правонаступництво: Закон України від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1991. — № 46. -Ст. 617. 142. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. — № ЗО. — Ст. 141. 143. Венская конвенция о дипломатических сношениях 1961 г. / Действующее международное право. Т.1. — М., 1996. 144. Венская конвенция о консульских сношениях 1963 г. / Действующее международное право. Т.1. — М., 1996. 145. Адміністративний кодекс УРСР. — К.: Рад. будівництво і право, 1934. 146. КпАП України (із змін, і доп.). — К., 2000. 147. Митний кодекс України. — К., 1999. 148. Кодекс торгового мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 47-52. — Ст. 349. 149. Водний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 1995. — № 24. — Ст. 189. 150. Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 25. — Ст. 274. 151. Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 21. - Ст. 294. 152. Основи законодавства України про охорону здоров'я від 11 листопада 1992 р. (із змін, і доп.) // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19. >>>142>>> 153. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 6. — Ст. 219. 154. Про охорону і використання пам'яток історії та культури: Закон УРСР від 13 липня 1978 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1978. — № ЗО. — Ст. 426. 155. Про мови в Українській РСР: Закон УРСР від 28 жовтня 1989 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. -- 1989. — №45. — Ст. 631. 156. Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян: Закон СРСР від 2 листопада 1989 р. // Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. -- 1989. - № 22. 157. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 4. — Ст. 20. 158. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 20. - Ст. 202. 159. Про підприємництво: Закон України від 7 лютого 1991 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 168. 160. Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи: Закон України від 27 лютого 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 16. — Ст. 198. 161. Про підприємства в Україні: Закон України від 27 березня 1991 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 24. — Ст. 249. 162. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16 квітня 1991 р. (із змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377. 163. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. -1991. — № 25. — Ст. 28. 164. Про захист прав споживачів: Закон України від 12 травня >>>143>>> 1991 p. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № ЗО. — Ст. 380. 165. Про арбітражні суди: Закон України від 4 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 36. — Ст. 469. 166. Про митну справу: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 44. -Ст. 575. 167. Про охорону навколишнього середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546. 168. Про Президента України: Закон України від 5 липня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 33. — Ст. 446. 169. Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682. 170. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 2. - Ст. 5. 171. Про Прикордонні війська України: Закон України від 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 2. — Ст. 7. 172. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 4. — Ст. 14. 173. Про єдиний митний тариф: Закон України від 5 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1992. — № 19. -Ст. 259. 174. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 22. - Ст. 303. 175. Про приватизацію державного майна: Закон України від 4 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. - № 24. — Ст. 348. 176. Про приватизаційні папери: Закон України від 6 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 24. - Ст. 352. 177. Про службу безпеки України: Закон України від 25 березня >>>144>>> 1992 p. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 27. - Ст. 382. 178. Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві: Закон України в ред. від 15 травня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 32. — Ст. 453. 179. Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 504. 180. Про приватизацію державного житлового фонду: Закон України від 19 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 524. 181. Про ветеринарну медицину: Закон України від 25 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. - Ст. 531. 182. Про державну статистику в Україні: Закон України від 17 вересня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. - № 43. — Ст. 608. 183. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650. 184. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон: Закон України від 13 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. - Ст. 676. 185. Про основи містобудування: Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 52. - Ст. 683. 186. Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 1. — Ст. 1. 187. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 р. (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17. 188. Про пенсійне забезпечення: Закон України від 6 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 10. 189. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62. >>>145>>> 190. Про державну контрольно-ревізійну службу України: Закон України від 26 січня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 110. 191. Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді України: Закон України від 5 лютого 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 16. — Ст. 167. 192. Про аудиторську діяльність: Закон України від 22 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 23. - Ст. 243. 193. Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю: Закон України від ЗО червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. -- № 35. -Ст. 358. 194. Про дорожній рух: Закон України від ЗО червня 1993 р. (в ред. від 10 листопада 1994 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1993. — № 31. — Ст. 338.; 1994. — № 46. — Ст. 413. 195. Про карантин рослин: Закон України від ЗО червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 34. -Ст. 352. 196. Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 39. — Ст. 383. 197. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. — № 50. — Ст. 472. 198. Про пожежну безпеку: Закон України від 17 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 5. — Ст. 21. 199. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. -№ Ю. — Ст. 43. 200. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. -1994. - № 13. - Ст. 64. 201. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 11. — Ст. 50. 202. Про державну податкову службу: Закон України від 24 груд- >>>146>>> ня 1993 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 15. — Ст. 84. 203. Про Національний архів і архівні установи: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. — № 15. — Ст. 86. 204. Про фізичну культуру і спорт: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 14. — Ст. 80. 205. Про біженців: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 16. — Ст. 90. 206. Про органи реєстрації актів громадянського стану: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 14. — Ст. 79. 207. Про державну службу: Закон України від 26 грудня 1993 р. (із змін, і доп.) // Відомості Верховної Ради України. — 1993. - № 52. - Ст. 490. 208. Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України: Закон України від 21 січня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N° 18. — Ст. 101. 209. Про правовий статус іноземців: Закон України від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N° 23. - Ст. 162. 210. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення: Закон України від 24 лютого 1994 р. (зі змін, і доп.) // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 27. — Ст. 218. 211. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті: Закон України від 23 вересня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 40. — Ст. 364. 212. Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ і організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 14 жовтня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 46. — Ст. 411. 213. Про транспорт: Закон України від 10 листопада 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N° 51. — Ст. 446. 214. Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі: Закон України від 1 грудня 1994 р. // >>>147>>> Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 52. — Ст. 455. 215. Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду: Закон України від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 1. — Ст. 1. 216. Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх: Закон України від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — №6. — Ст. 35. 217. Про бібліотеки та бібліотечну справу: Закон України від 27 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 7. — Ст. 45. 218. Про екологічну експертизу: Закон України від 9 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 8. Ст. 54. 219. Про наукову та науково-технічну експертизу: Закон України від 10 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 9. - Ст. 56. 220. Про Автономну Республіку Крим: Закон України від 17 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 11. - Ст. 69. 221. Про комітети Верховної Ради України: Закон України від 4 квітня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. - № 19. - Ст. 134. 222. Про виключну (морську) економічну зону України: Закон України від 16 травня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 21. - Ст. 152. 223. Про зв'язок: Закон України від 16 травня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 20. — Ст. 143. 224. Про донорство крові та її компонентів: Закон України від 23 червня 1995 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 23. — Ст. 183. 225. Про музеї та музейну справу: Закон України від 29 червня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 25. - Ст. 191. 226. Про туризм: Закон України від 15 вересня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 31. — Ст. 241. >>>148>>> 227. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 34. — Ст. 266. 228. Про страхування: Закон України від 7 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78. 229. Про режим іноземного інвестування: Закон України від 19 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № 19. - Ст. 80. 230. Про освіту: Закон України від 23 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №21. — Ст. 84. 231. Про трубопровідний транспорт: Закон України від 15 травня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 29. - Ст. 139. 232. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 39. — Ст. 181. 233. Про залізничний транспорт: Закон України від 4 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 40. — Ст. 183. 234. Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України від 7 липня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № 36. - Ст. 164. 235. Про Рахункову палату: Закон України від 11 липня 1996р. (зі змін, і доп.) // Відомості Верховної Ради України. — 1996. - № 43. - Ст. 212. 236. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — Ст. 256. 237. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 49. — Ст. 272. 238. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні: Закон України від ЗО жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292. 239. Про відповідальність підприємств, установ і організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину: Закон України від 5 грудня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 7. - Ст. 58. 240. Про податок на додану вартість: Закон України від 3 квітня >>>149>>> 1997 p. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 21. — Ст. 156. 241. Про громадянство України: Закон України в редакції від 16 квітня 1997 р. // Юридический вестник. — 1997. — № 3. 242. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 20 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. -1997. - № 24. - Ст. 170. 243. Про видавничу справу: Закон України від 5 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 32. — Ст. 206. 244. Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України: Закон України від 18 липня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 45. — Ст. 284. 245. Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації: Закон України від 23 вересня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 49. -Ст. 299. 246. Про професійних творчих працівників та творчі спілки: Закон України від 17 жовтня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 52. — Ст. 312. 247. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 22 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 20. — Ст. 99. 248. Про кінематографію: Закон України від 13 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 6. — Ст. 205. 249. Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. — № 6. — Ст. 206. 250. Про професійно-технічну освіту: Закон України від 10 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. -- № 9. -Ст. 319. 251. Про метрологію та метрологічну діяльність: Закон України від 11 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 9. — Ст. 324. 252. Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності: Закон України від 3 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 228. 253. Про державну охорону органів державної влади України та >>>150>>> посадових осіб: Закон України від 4 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — Ст. 481. 254. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 5 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. -1998. - № 13. - Ст. 482. 255. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 15. -Ст. 566. 256. Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист: Закон України від 24 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 15. — Ст. 564. 257. Про захист рослин: Закон України від 14 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 46. — Ст. 1682. 258. Про молодіжні та дитячі громадські організації: Закон України від 1 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 51. — Ст. 1870. 259. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: Закон України в редакції від 11 грудня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 4. — Ст. 35. 260. Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності: Закон України в редакції від 1 грудня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 2-3. — Ст. 20. 261. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України в редакції від 18 лютого 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 15. — Ст. 86. 262. Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22-23. — Ст. 194. 263. Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22-23. — Ст. 197. 264. Про Стройовий статут Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 195. 265. Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22-23. — Ст. 196. >>>151>>> 266. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. -№ 20-21. — Ст. 190. 267. Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 24. - Ст. 207. 268. Про Національний банк України: Закон України від 20 травня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 24. - Ст. 1087. 269. Про загальний війський обов'язок і військову службу: Закон України в редакції від 18 червня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 33. — Ст. 270. 270. Про джерела фінансування органів державної влади: Закон України від ЗО червня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 31. - Ст. 1587. 271. Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України від 7 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 34. — Ст. 1768. 272. Про внесення змін до Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів: Закон України від 8 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 32. — Ст. 1650. 273. Про внесення змін до КпАП щодо відповідальності за порушення у сфері метрологічної діяльності: Закон України від 9 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 31. — Ст. 1586. 274. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини: Закон України від 16 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 32. — Ст. 1651. 275. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності: Закон України від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 45. — Ст. 397. 276. Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей: Закон України від 21 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 42. - Ст. 2072. 277. Про державну таємницю: Закон України в редакції від 21 ве- >>>152>>> ресня 1999 p. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. - Ст. 2075. 278. Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності: Закон України від 22 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — Ст. 2080. 279. Про внесення змін до КпАП України щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю: Закон України від 21 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — Ст. 2076. 280. Про гуманітарну допомогу: Закон України від 22 жовтня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 45. — Ст. 2224. 281. Про розформування Національної гвардії України: Закон України від 11 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. -2000. — № 5. — Ст. 142. 282. Про внесення змін до КпАП України щодо встановлення відповідальності за порушення у сфері захисту рослин: Закон України від 11 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № 5. - Ст. 143. 283. Про ратифікацію Конвенції про передачу осіб, які страждають психічними розладами, для примусового лікування: Закон України від 11 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № 3. - Ст. 64. 284. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо органів державного геологічного контролю: Закон України від 13 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 5. — Ст. 145. 285. Про мисливське господарство та полювання: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № 12. - Ст. 442. 286. Про психіатричну допомогу: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. — Ст. 444. 287. Про бджільництво: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. — Ст. 445. 288. Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав: Закон України від 2 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 13. — Ст. 501. >>>153>>> 289. Про державні нагороди України: Закон України від 16 березня 2000 p. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. -Ст. 587. 290. Про правовий режим надзвичайного стану: Закон України від 16 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. -№ 15. - Ст. 588. 291. Про внесення змін до Закону України "Про боротьбу з корупцією: Закон України від 23 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 16. — Ст. 655. 292. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 6 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. -№17. - Ст. 691. 293. Про захист населення від інфекційних захворювань: Закон України від 6 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. -2000. - № 17. - Ст. 690. 294. Про природні монополії: Закон України від 20 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 19. — Ст. 772. 295. Про внесення змін до КпАП України щодо порушення правил про валютні операції: Закон України від 18 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 923. 296. Про радіочастотний ресурс України: Закон України від 1 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. -- 2000. — № 26. -Ст.1079. 297. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1109. 298. Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. -Ст. 1112. 299. Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру: Закон України від 8 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. -- 2000. -№28. — Ст. 1155. 300. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № ЗО. — Ст. 1248. ЗОЇ. Про позашкільну освіту: Закон України від 22 червня >>>154>>> 2000 p. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. -Ст. 1190. 302. Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про Антимонопольний комітет України": Закон України від 13 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. -№ 33. - Ст. 1395. 303. Про внесення змін до Кримінального кодексу України і Кодексу України про адміністративні правопорушення: Закон України від 21 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. -2000. - № 43. - Ст. 1815. 304. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 21 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 1771. 305. Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення: Закон України від 5 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. — Ст. 1885. 306. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії: Закон України від 5 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. — Ст. 1876. 307. Про Збройні Сили України: Закон України в редакції від 5 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. - Ст. 1877. 308. Про оборону України: Закон України в редакції від 5 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. ~ 2000. — № 44. -Ст. 1878. 309. Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам: Закон України від 16 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 50. — Ст. 2146. 310. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. // Уряд, кур'єр. — 2001. — 17 січн. 311. Про затвердження Тимчасового положення про Фонд державного майна України: Постанова Верховної Ради України від 7 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. - № 39. - Ст. 581. 312. Основні напрями зовнішньої політики України: Постанова >>>155>>> Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 37. — Ст. 379. 313. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 9. — Ст. 342. 314. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. -- 2001. — № 21. -Ст. 920. 315. Про стандартизацію: Закон України від 17 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 24. — Ст. 1057. 316. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. -2001. - № 26. - Ст. 1151. 317. Про імміграцію: Закон України від 7 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 27. — ст. 1198. 318. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про енергозбереження: Закон України від 21 червня 2001 р. // Офіційний вісник Ураїни. — 2001. — № 28. - Ст. 1236. 319. Про дошкільну освіту: Закон України від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 31. — Ст. 1388. 320. Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. -- 2001. -№32. — Ст. 1149. 321. Про захист економічної конкуренції: Закон України від 11 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. -- 2001. -№ 7. - Ст. 260. 322. Про розвідувальні органи України: Закон України від 22 березня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 15. - Ст. 642. 323. Про автомобільний транспорт: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 17. — Ст. 719. 324. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення нормативно-правових актів, які регулюють діяльність авіації: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. - № 17. - Ст. 726. >>>156>>> 325. Про політичні партії в Україні: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 17. -Ст. 728. 326. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення у зв'язку з прийняттям Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 17. — Ст. 729. 327. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 18 (ч. 1). — Ст. 777. 328. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення правил дорожнього руху: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 18 (ч. 1). — Ст. 778. 329. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення законодавства про племінну справу у тваринництві: Закон України від 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 18 (ч. 1). — Ст. 779. 330. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за обман покупця чи замовника: Закон України від 24 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 25. — Ст. 1098. 331. Бюджетний кодекс України: Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 29. - Ст. 1291. 332. Про біженців: Закон України від 21 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 29. — Ст. 1292. 333. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за порушення правил судноплавства: Закон України від 13 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 41. — Ст. 1830. 334. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення: Закон України від 20 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 41. — Ст. 1832. >>>157>>> Укази і розпорядження Президента України 335. Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств і інших органів виконавчої влади: Указ Президента від 3 жовтня 1992 р. (зі змінами і доповненнями) // Уряд, кур'єр. -1992. — 10 жовт. 336. Про затвердження Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні: Указ Президента від 10 червня 1993 р. / Укази Президента України. Т.1. - К., 1997. 337. Про затвердження Положення про дипломатичну службу в Україні: Указ Президента від 17 липня 1993 р. / Укази Президента України. Т.1. — К., 1997. 338. Про затвердження Консульського статуту України: Указ Президента від 2 квітня 1994 р. / Укази Президента України. Т.1.-К..1997. 339. Про державне казначейство України: Указ Президента від 27 квітня 1995 р. // Уряд, кур'єр. — 1995. — № 68-69. 340. Про затвердження Положення про торговельно-економічні місії в складі дипломатичних представництв України за кордоном: Указ Президента від ЗО квітня 1994 р. / Укази Президента України. Т.1. — К.,1997. 341. Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України: Указ Президента від ЗО серпня 1996 р. // Уряд, кур'єр. — 1996. — 5 верес. 342. Про митну службу України: Указ Президента від 29 листопада 1996 р. // Таможенное законодательство Украины: Сборник нормативных актов. — X., 2000. 343. Про затвердження Положення про Державний комітет статистики України: Указ Президента від 6 лютого 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 46. — Ст. 25. 344. Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення: Указ Президента від 19 березня 1997 p. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 12. — 4.1. 345. Про Національну програму боротьби з корупцією: Указ Президента від 10 квітня 1997 р. // Офіційний вісник України. - 1997. - № 15. >>>158>>> 346. Про пріоритетні завдання в сфері містобудування: Указ Президента від 13 травня 1997 р. // Уряд, кур'єр. — 1997. — 25 трав. 347. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і вступу їх в силу: Указ Президента від 10 червня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 24. 348. Про затвердження Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України: Указ Президента від 9 грудня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. - № 50. 349. Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України: Указ Президента від ЗО грудня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 2. — Ст. 47. 350. Про Положення про державний експортний контроль в Україні: Указ Президента від 13 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 7. — Ст. 242. 351. Про затвердження Положення про Комітет по нагляду за охороною праці України: Указ Президента від 6 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 10. — Ст. 380. 352. Про деякі питання захисту банківської таємниці: Указ Президента від 21 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 29. - Ст. 1087. 353. Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента від 23 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № ЗО. - Ст. 1119. 354. Про Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 31. — Ст. 1162. 355. Про затвердження Положення про Міністерство оборони України: Указ Президента від 21 серпня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 35. 356. Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України: Указ Президента від 21 серпня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 35. 357. Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб — вкладників комерційних банків України: Указ Президента від 10 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 37. — Ст. 1347. >>>159>>> 358. Про Положення про робочу групу з проведення реформи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної служби: Указ Президента від 10 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 37. - Ст. 1349. 359. Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою: Указ Президента від 16 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 38. — Ст. 1388. 360. Про Координаційну раду з питань внутрішньої політики: Указ Президента від 25 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 39. - Ст. 1431. 361. Про контроль за діяльністю Служби безпеки України: Указ Президента від 22 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 43. — Ст. 1587. 362. Про службу громадянства та реєстрації фізичних осіб: Указ Президента від 31 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 44. - Ст. 1620. 363. Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб'єктів у сфері природних монополій: Указ Президента від 17 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. - № 46. - Ст. 1683. 364. Питання Комісії по державних нагородах України при Президентові України: Указ Президента від 2 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 48. — Ст. 1750. 365. Про заходи щодо посилення контролю за розробленням, виготовленням і реалізацією технічних засобів негласного отримання інформації: Указ Президента від 14 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 50. — Ст. 1831. 366. Про Положення про Вищу атестаційну комісію України: Указ Президента від 25 лютого 1999 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 9. — Ст. 324. 367. Про затвердження Положення про Міністерство закордонних справ України: Указ Президента від 3 квітня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 14. — Ст. 550. 368. Про затвердження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності: Указ Президента від 20 травня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 20. — Ст. 878. >>>160>>> 369. Про ріелторську діяльність: Указ Президента від 27 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. -- 1999. — № 27. -Ст. 1311. 370. Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності: Указ Президента від 27 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 27. - Ст. 1307. 371. Про Національну юридичну бібліотеку: Указ Президента від 23 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № ЗО. - Ст. 1516. 372. Про Положення про Міністерство фінансів України: Указ Президента від 26 серпня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 35. - Ст. 1785. 373. Про Положення про Головне управління державної служби України: Указ Президента від 2 жовтня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 40. — Ст. 1985. 374. Про внесення змін до Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Указ Президента від 11 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 50. — Ст. 2432. 375. Про систему центральних органів виконавчої влади: Указ Президента від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 50. - Ст. 2434. 376. Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 50. - Ст. 2435. 377. Про склад Кабінету Міністрів України: Указ Президента від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. -№ 50. - Ст. 2436. 378. Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва: Указ Президента від 22 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 4. — Ст. 107. 379. Про підвищення ефективності системи державної служби: Указ Президента від 11 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 7. - Ст. 263. 380. Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю: Указ Президента від 12 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 7. — Ст. 267. >>>161>>> 381. Про Координаційну раду з питань державної служби при Президентові України: Указ Президента від 21 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. — Ст. 451. 382. Про Положення про Державний комітет архівів України: Указ Президента від 22 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. — Ст. 454. 383. Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України: Указ Президента від 22 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 13. — Ст. 512. 384. Про невідкладні заходи щодо розвитку бібліотек України: Указ Президента від 22 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 13. — Ст. 513. 385. Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України: Указ Президента від 29 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 13. - Ст. 516. 386. Про Комісію державних нагород та геральдики: Указ Президента від 11 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № 19. - Ст. 776. 387. Про Положення про Міністерство транспорту України: Указ Президента від 11 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 20. - Ст. 815. 388. Про невідкладні заходи по боротьбі з туберкульозом: Указ Президента від 11 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 20. 389. Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва: Указ Президента від 25 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 888. 390. Питання Міністерства екології та природних ресурсів України: Указ Президента від 29 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 890. 391. Про Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України: Указ Президента від 31 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 892. 392. Про Міністерство освіти і науки України: Указ Президента від 7 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. -№ 23. — Ст. 934. >>>162>>> 393. Питання Міністерства агропромислової політики України: Указ Президента від 7 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 23. - Ст. 933. 394. Про затвердження Положення про Державну податкову адміністрацію України: Указ Президента від 13 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — Ст. 1200. 395. Про Положення про Державний комітет України по водному господарству: Указ Президента від 14 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — Ст. 1208. 396. Про Положення про Міністерство охорони здоров'я України: Указ Президента від 24 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № ЗО. — Ст. 1256. 397. Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України: Указ Президента від 25 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № ЗО. - Ст. 1257. 398. Про заходи щодо реалізації Стратегії реформування системи державної служби в Україні на 2000-2001 роки: Указ Президента від 26 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № ЗО. — Ст. 1260. 399. Про державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України: Указ Президента від 26 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № ЗО. — Ст. 1261. 400. Про Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Указ Президента від 17 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 42. - Ст. 1774. 401. Про посадових осіб органів державної виконавчої влади, на яких покладається виконання функцій державного експерта з питань таємниць: Указ Президента від 18 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 1777. 402. Про Міністерство економіки України: Указ Президента від 23 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. - Ст. 1826. 403. Про Комплексну програму підготовки державних службовців: Указ Президента від 9 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 46. — Ст. 1982. 404. Про Положення про Державний комітет у справах релігії: Указ >>>163>>> Президента від 14 листопада 2000 p. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 46. — Ст. 1986. 405. Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів: Указ Президента від 16 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 47. — Ст. 2032. 406. Про Положення про Головне контрольно-ревізійне управління України: Указ Президента від 28 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 48. — Ст. 2080. 407. Про затвердження Положення про Державний комітет у справах охорони державного кордону України: Розпорядження Президента від 1 грудня 1992 р. // Голос України. — 1992. - 5 груд. 408. Про затвердження Положення про дипломатичне представництво України за кордоном: Розпорядження Президента від 22 жовтня 1992 р. / Законодавство про виїзд з України та про статус іноземців. — К., 1998. 409. Про запобіжні заходи щодо користування мисливською і службово-штатною зброєю та газовими пістолетами і револьверами: Розпорядження Президента від ЗО березня 1995 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 410. Про утворення місцевої міліції: Указ президента України від 22 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 4. - Ст. 112. 411. Про поліпшення інформаційного забезпечення на автомобільних дорогах України: Указ Президента України від 22 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. -- 2001. -- № 4. -Ст. 113. 412. Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 29 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 22. — Ст. 985. 413. Про деякі питання впорядкування статусу державних службовців: Указ Президента України від 11 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 24. — Ст. 1070. 414. Про почесні звання України: Указ Президента України від >>>164>>> 29 червня 2001 p. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 27. - Ст. 1201. 415. Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України: Указ Президента України від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 28. - Ст. 1243. 416. Про Міністерство промислової політики України: Указ Президента України від 5 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 23. - Ст. 1030. 417. Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання: Указ Президента України від 15 червня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 25. - Ст. 1107. 418. Про Положення про Управління по роботі правоохоронних органів Адміністрації президента України: Указ Президента України від 20 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № ЗО. - Ст. 1357. 419. Про Примірне положення про державного секретаря міністерства: Указ Президента України від 14 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 29. — Ст. 1305. 420. Питання організації проведення в Україні адміністративної реформи: Указ Президента України від 21 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № ЗО. — Ст. 1358. 421. Питання Української Академії державного управління при Президентові України: Указ Президента України від 21 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 39. — Ст. 1754. Декрети і постанови Кабінету Міністрів України 422. Про Акцизний збір: Декрет КМУ від 26 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. -- 1993. — № 10. -Ст. 82. 423. Про прибутковий податок з громадян: Декрет КМУ від 26 грудня 1992 р. (зі змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 77. 424. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет КМУ від 19 лютого 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 184. >>>165>>> 425. Про затвердження Правил застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Українській РСР: Постанова Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 р. // Зброя і ми: Законодавче, нормативне і відомче регулювання відносин, пов'язаних із вогнепальною мисливською, службово-штатною й іншою зброєю та спецзасобами індивідуального захисту. — К., 1998. 426. Про затвердження Положення про дозвільну систему України: Постанова КМУ від 12 жовтня 1992 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 427. Про затвердження Положення про застосування вогнепальної зброї: Постанова КМУ від 12 жовтня 1992 р. // Уряд, кур'єр. - 1992. - № 46-47. 428. Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер: Постанова КМУ від 28 грудня 1992 р. // ЗПУ України. - 1993. - № 1-2. - Ст. 28. 429. Про навчання іноземних громадян в Україні: Постанова КМУ від 26 лютого 1993 р. // ЗПУ України. -- 1993. — № 6. -Ст. 109. 430. Про затвердження Положення про Міністерство економіки України: Постанова КМУ від 6 березня 1993 р. // ЗПУ України. -1993. - № 8. - Ст. 163. 431. Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії: Постанова КМУ від 7 вересня 1993 р. (зі змінами і доповненнями) // ЗПУ України. — 1994. — № 1. — Ст. 17. 432. Про Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи, організації за порушення нормативних актів про охорону праці: Постанова КМУ від 17 вересня 1993 р. // ЗПУ України. - 1994. - № 1. - Ст. 24. 433. Про державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ: Постанова КМУ від 10 серпня 1993 р. (зі змінами і доповненнями) // ЗПУ України. — 1994. — № 2. — Ст. 31; 1996. — № 18. — Ст. 526. >>>166>>> 434. Про затвердження Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів: Постанова КМУ від 5 квітня 1994 р. // ЗПУ України. — 1994. — № 8. -Ст. 196. 435. Про порядок накладення на господарюючих суб'єктів сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, в тому числі гро-мадян-підприємців, стягнень за порушення законодавства про захист прав споживачів: Постанова КМУ від 14 квітня 1994 р. // ЗПУ України. — 1994. — № 8. — Ст. 198. 436. Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію при Мінюсті України: Постанова КМУ від 22 квітня 1994 р. // ЗПУ України. - 1994. - № 6. - Ст. 156. 437. Про затвердження Положення про Цивільну оборону України: Постанова КМУ від 12 травня 1994 р. // ЗПУ України. — 1994. - № 9. - Ст. 217. 438. Про прикордонну смугу: Постанова КМУ від 12 травня 1994 р. // Уряд, кур'єр. — 1994. — № 86. 439. Про затвердження Положення про посвідчення особи для повернення в Україну: Постанова КМУ від 12 серпня 1994 р. // ЗПУ України. - 1994. - № 11. - Ст. 281. 440. Про затвердження Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ: Постанова КМУ від 10 жовтня 1994 р. // ЗПУ України. — 1995. — № 1. — Ст. 9. 441. Про впровадження механізму по недопущенню монополізації товарних ринків: Постанова КМУ від 11 листопада 1994 р. // Уряд, кур'єр. — 1994. — 4 лист. 442. Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, невиконання розпоряджень (приписів) посадових осіб органів Державного пожежного нагляду: Постанова КМУ від 14 грудня 1994 р. // ЗПУ України. - 1995. - № 3. - Ст. 53. 443. Про затвердження Положення про Українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг: Постанова КМУ від 5 січня 1995 р. // ЗПУ України. - 1995. - № 3. - Ст. 70. 444. Про затвердження Порядку проведення службового розсліду- >>>167>>> вання: Постанова КМУ від 4 березня 1995 p. // ЗПУ України. - 1995. - № 5. - Ст. 130. 445. Про затвердження Правил оформлення та видачі паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїздних документів дитини, їх тимчасової затримки та вилучення: Постанова КМУ від 31 березня 1995 р. // ЗПУ України. — 1995. — № 6. — Ст. 158. 446. Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування: Постанова КМУ від 6 квітня 1995 р. // ЗПУ України. — 1995. — № 7. — Ст. 164. 447. Про затвердження Положення про державний архітектурно-будівельний контроль: Постанова КМУ в ред. від 7 квітня 1995 р. // ЗПУ України. - 1995. - № 7. - Ст. 166. 448. Про затвердження Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців: Постанова КМУ від 4 жовтня 1995 р. // Збірник законодав. та норм, актів про державну службу. — К., 1996. 449. Про затвердження Типового положення про управління житлово-комунального господарства обласної державної адміністрації: Постанова КМУ від 18 грудня 1995 р. // ЗПУ України. - 1996. - № 4. - Ст. 133. 450. Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію: Постанова КМУ від 29 грудня 1995 р. // ЗПУ України. — 1996. -№ 4. - Ст. 148. 451. Про затвердження Типового положення про управління освіти обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова КМУ від 18 березня 1996 р. // Інформаційний збірник Міносвіти України. — 1996. — № 9. — Ст. 16. 452. Про затвердження Положення про державний вищий заклад освіти: Постанова КМУ від 5 вересня 1996 р. // ЗПУ України. - 1996. - № 17. - Ст. 483. 453. Про затвердження Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ України: Постанова КМУ від 14 квітня 1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 16. — Ст. 52. 454. Про заборону закупівлі закладами і установами охорони здоров'я, що фінансуються з державного бюджету, діагностикумів, >>>168>>> вакцин, сироваток та інших медичних імунобіологічних препаратів імпортного виробництва, аналоги яких у достатній кількості виробляються в Україні: Постанова КМУ від 19 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. -- № 3. -Ст. 102. 455. Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту): Постанова КМУ від 20 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 3. — Ст. 108. 456. Про перелік послуг з вищої, середньої, професійно-технічної та початкової освіти, операції з надання яких звільняються від оподаткування податком на додану вартість: Постанова КМУ від 21 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 3. - Ст. 107. 457. Про посилення матеріальних гарантій ректорів державних вищих навчальних закладів: Постанова КМУ від 21 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 3. — Ст. 111. 458. Про затвердження Положення про Комісію Кабінету Міністрів України з питань науково-технічного розвитку: Постанова КМУ від 26 січня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 4. - Ст. 140. 459. Про затвердження Положення про Державну комісію з питань ринку продовольства: Постанова КМУ від 3 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 5. — Ст. 180. 460. Про затвердження Положення про посвідчення біженця: Постанова КМУ від 16 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 7. - Ст. 250. 461. Про заходи щодо посилення контролю за обгрунтованістю проектів інформатизації діяльності центральних органів виконавчої влади: Постанова КМУ від 16 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 7. — Ст. 247. 462. Про затвердження Положення про Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я: Постанова КМУ від 16 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 7. — Ст. 264. 463. Про включення Одеської державної юридичної академії до Переліку вищих навчальних закладів з підготовки та перепідготовки фахівців органів виконавчої влади та ринкової еко- >>>169>>> номіки: Постанова КМУ від 18 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 7. — Ст. 270. 464. Про затвердження Положення про Державну геологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України: Постанова КМУ від 2 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 9. — Ст. 348. 465. Про затвердження Положення про регіональну службу державного ветеринарного контролю на державному кордоні та транспорті Державного департаменту ветеринарної медицини Міністерства агропромислового комплексу України: Постанова КМУ від 2 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 9. - Ст. 352. 466. Про затвердження Положення про виплату інвалідам компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування: Постанова КМУ від 17 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 11. — Ст. 399. 467. Про порядок вирішення питань, пов'язаних з призначенням на посади та звільненням з посад перших заступників голів місцевих державних адміністрацій: Постанова КМУ від 17 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 11. - Ст. 407. 468. Про затвердження Положення про державну систему моніто-рінгу довкілля: Постанова КМУ від ЗО березня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — Ст. 495. 469. Про заходи щодо посилення контролю за ввезенням в Україну окремих видів товарів, що імпортуються суб'єктами підприємницької діяльності: Постанова КМУ від 2 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 520. 470. Про класифікацію автомобільних доріг загального користування та перелік автомобільних доріг України загального користування державного значення: Постанова КМУ від 6 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 538. 471. Про затвердження Статуту залізниць України: Постанова КМУ від 6 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 548. 472. Про порядок вилучення недійсних дипломатичних та службових паспортів України у пунктах пропуску через державний >>>170>>> кордон: Постанова КМУ від 7 квітня 1998 p. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 541. 473. Про затвердження Положення про атестацію державних науково-дослідних установ: Постанова КМУ від 7 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 545. 474. Про внесення змін до Положення про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування: Постанова КМУ від 8 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — Ст. 546. 475. Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців: Постанова КМУ від 16 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. -№ 16. - Ст. 592. 476. Про реорганізацію структури апарату Кабінету Міністрів України: Постанова КМУ від 20 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 16. — Ст. 599. 477. Про затвердження положень про державні надзвичайні епізоотичні комісії: Постанова КМУ від 20 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 16. — Ст. 596. 478. Про затвердження переліку послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню: Постанова КМУ від 27 квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 17. — Ст. 630. 479. Про систему органів юстиції: Постанова КМУ від ЗО квітня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 18. — Ст. 649. 480. Про затвердження Положення про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища: Постанова КМУ від 7 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. -№ 19. - Ст. 692. 481. Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами: Постанова КМУ від 7 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. - № 19. - Ст. 684. 482. Про затвердження Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади: Постанова КМУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. - № 21. — Ст. 764. 483. Про затвердження Порядку розгляду питань, пов'язаних з при- >>>171>>> значенням на посади та звільненням з посад керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій: Постанова КМУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. -1998. — № 21. — Ст. 761. 484. Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: Постанова КМУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 21. — Ст. 767. 485. Про заходи державного регулювання космічної діяльності: Постанова КМУ від 4 червня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 22. - Ст. 810. 486. Про порядок ліцензування підприємницької діяльності: Постанова КМУ від 3 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 27. - Ст. 1004. 487. Про затвердження Положення про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління: Постанова КМУ від 10 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. -1998. - № 28. 488. Про затвердження Положення про Державну службу стандартних зразків складу та властивостей речовин: Постанова КМУ від 18 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. - № 29. - Ст. 1093. 489. Про затвердження Положення про державну службу єдиного часу і еталонних частот: Постанова КМУ від 18 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. — № 29. — Ст. 1097. 490. Про деякі питання управління казенним підприємством: Постанова КМУ від 22 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № ЗО. — Ст. 1120. 491. Про прикордонний режим: Постанова КМУ від 27 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № ЗО. — Ст. 1126. 492. Про контрольовані прикордонні райони: Постанова КМУ від З серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 31. - Ст. 1168. 493. Про затвердження Положення про виконання статистичних робіт та надання органами державної статистики послуг на >>>172>>> платній основі: Постанова КМУ від 3 серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 31. — Ст. 1179. 494. Про затвердження Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів: Постанова КМУ від 5 серпня 1998 р. Iі Офіційний вісник України. — 1998. — № 31. — Ст. 1186. 495. Про затвердження Положення про професійно-технічний навчальний заклад: Постанова КМУ від 5 серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 31. — Ст. 1188. 496. Про затвердження Положення про порядок передачі об'єктів права державної власності: Постанова КМУ від 21 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 38. — Ст. 1405. 497. Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами: Постанова КМУ від 23 вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 38. — Ст. 1408. 498. Про затвердження Порядку та умов обов'язкового страхування медичних працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЧ-інфекції і переліку категорій медичних працівників та інших осіб, які підлягають обов'язковому страхованию на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, обумовлених розвитком ВІЧ-інфекції: Постанова КМУ від 16 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1552. 499. Про управління державними корпоративними правами: Постанова КМУ від 4 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 44. — Ст. 1634. 500. Про затвердження Порядку оформлення, видачі, повернення, зберігання і знищення дипломатичних та службових паспортів України: Постанова КМУ від 27 листопада 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 48. — Ст. 1752. 501. Про затвердження Інструкцій про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, >>>173>>> що є власністю держави: Постанова КМУ від ЗО листопада 1998р. // Офіційний вісник України. -- 1998. -- № 48. -Ст. 1764. 502. Про затвердження Типового положення про управління охорони здоров'я обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова КМУ від 10 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 50. — Ст. 1839. 503. Про утворення в системі органів Міністерства юстиції служби громадянства та реєстрації фізичних осіб: Постанова КМУ від 21 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. -№ 51. - Ст. 1888. 504. Про затвердження Типового положення про відділ освіти районної, районної в м. Києві та Севастополі державної адміністрації: Постанова КМУ від 11 березня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 10. — Ст. 394. 505. Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні: Постанова КМУ від 22 червня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 25. -Ст. 1178. 506. Про затвердження Положення про порядок накладення на суб'єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику: Постанова КМУ від 21 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № ЗО. -Ст. 1518. 507. Про затвердження Правил користування електричною енергією для населення: Постанова КМУ від 26 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № ЗО. — Ст. 1543. 508. Про затвердження Положення про атестацію наукових працівників: Постанова КМУ від 13 серпня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 33. — Ст. 1719. 509. Про затвердження Положення про Інспекцію державного геодезичного нагляду Головного управління геодезії, картографії та кадастру України: Постанова КМУ від ЗО серпня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 35. — Ст. 1800. 510. Про затвердження типових положень про службу у справах неповнолітніх: Постанова КМУ від 25 листопада 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 47. — Ст. 2307. >>>174>>> 511. Про затвердження Типового регламенту місцевої державної адміністрації: Постанова КМУ від 11 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 50. — Ст. 2456. 512. Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ: Постанова КМУ від 11 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. - № 50. - Ст. 2459. 513. Про функціональні повноваження Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України та Урядового Секретаря КМУ: Постанова КМУ від 21 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 4. — Ст. 108. 514. Питання Секретаріату Кабінету Міністрів України: Постанова КМУ від 24 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 4. — Ст. 110. 515. Про затвердження Статуту Академії правових наук України: Постанова КМУ від 2 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 5. — Ст. 177. 516. Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави: Постанова КМУ від 8 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 6. — Ст. 222. 517. Про урядові комітети: Постанова КМУ від 17 лютого 2000р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 7. — Ст. 283. 518. Про утворення Державного департаменту продовольства: Постанова КМУ від 14 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 11. — Ст. 425. 519. Про утворення Державного департаменту рибного господарства: Постанова КМУ від 15 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 11. — Ст. 424. 520. Про створення Державного департаменту авіаційного транспорту: Постанова КМУ від 29 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 13. — Ст. 523. 521. Про утворення Державної пробірної служби та казенних підприємств пробірного контролю: Постанова КМУ від 28 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 744. 522. Про примірний перелік управлінь, відділів, інших структур- >>>175>>> них підрозділів Київської міської та районної у місті Києві державних адміністрацій: Постанова КМУ від 27 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 745. 523. Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України: Постанова КМУ від 3 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 752. 524. Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів: Постанова КМУ від 6 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 19. — Ст. 770. 525. Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони МВС: Постанова КМУ від 15 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 20. — Ст. 829. 526. Про упорядкування структури місцевих державних адміністрацій: Постанова КМУ від 18 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 20. — Ст. 835. 527. Про затвердження Порядку надання молодим громадянам пільгових довгострокових кредитів для здобуття освіти у вищих навчальних закладах за різними формами навчання незалежно від форм власності: Постанова КМУ від 27 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. — Ст. 898. 528. Про затвердження Положення про Державний департамент ядерної енергетики: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 955. 529. Про затвердження Положення про Державний департамент нафтової, газової та нафтопереробної промисловості: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. -2000. — № 23. - Ст. 956. 530. Про затвердження Положення про Державний департамент електроенергетики: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 957. 531. Про затвердження Положення про Державний департамент вугільної промисловості: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 953. 532. Про затвердження Положення про Державний департамент з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських за- >>>176>>> собів і виробів медичного призначення: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 960. 533. Про умови оплати та віднесення до категорії посад державних службовців працівників апарату Державного лікувально-оздоровчого управління: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 23. — Ст. 961. 534. Про затвердження Тимчасового регламенту КМУ: Постанова КМУ від 5 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 994. 535. Про затвердження порядку проведення службового розслідування стосовно державних службовців: Постанова КМУ від 13 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 1004. 536. Про затвердження Порядку утворення структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, не передбачених примірними переліками, затвердженими КМУ, та введення додаткової посади заступника голови місцевої державної адміністрації: Постанова КМУ від 13 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. - Ст. 1009. 537. Про затвердження Порядку спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів: Постанова КМУ від 13 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 1017. 538. Про затвердження переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників: Постанова КМУ від 14 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 1015. 539. Про затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад: Постанова КМУ від 14 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 24. — Ст. 1016. 540. Про затвердження Положення про державну санітарно-епіде-міологічну службу Міністерства охорони здоров'я України: Постанова КМУ від 18 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 25. — Ст. 1077. 541. Про затвердження Положення про Державний департамент >>>177>>> інтелектуальної власності: Постанова КМУ від 20 червня 2000р. // Офіційний вісник України. -- 2000. — № 25. -Ст. 1060. 542. Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом: Постанова КМУ від ЗО червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1124. 543. Питання Державного лікувально-оздоровчого управління: Постанова КМУ від 3 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. — № 27. - Ст. 1131. 544. Про затвердження Порядку застосування санкцій за порушення законодавства про електроенергетику: Постанова КМУ від 19 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — Ст. 1230. 545. Про затвердження Положення про Державне агентство з управління державним матеріальним резервом: Постанова КМУ від 24 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № ЗО. - Ст. 1276. 546. Про затвердження Статуту про дисципліну працівників спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб: Постанова КМУ від 12 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 1781. 547. Про затвердження Типових положень про Головне управління сільського господарства і продовольства обласної, управління сільського господарства і продовольства Севастопольської міської, управління (відділ) сільського господарства і продовольства районної державної адміністрації: Постанова КМУ від 12 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № 42. - Ст. 1786. 548. Про затвердження Типового положення про управління у справах релігії Київської міської державної адміністрації, відділ у справах релігії обласної та Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова КМУ від 12 жовтня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 1787. 549. Про затвердження переліку органів ліцензування: Постанова КМУ від 14 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 46. — Ст. 2001. 550. Про запровадження ліцензії єдиного зразка для певних видів >>>178>>> господарської діяльності: Постанова КМУ від 20 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 47. — Ст. 2035. 551. Про затвердження Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю: Постанова КМУ від 29 листопада 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 49. — Ст. 2122. 552. Питання Ради з питань координації діяльності в галузі реклами: Постанова КМУ від 4 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 49. - Ст. 2123. 553. Про затвердження Типового статуту громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, описів зразків бланка посвідчення і нарукавної пов'язки члена такого формування: Постанова КМУ від 20 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 52. — Ст. 2259. 554. Про затвердження Типового положення про управління охорони здоров'я обласної, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров'я Київської міської державної адміністрації: Постанова КМУ від 20 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 51. — Ст. 2207. 555. Про затвердження Порядку видачі спеціальних дозволів на провадження окремих видів діяльності на території зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення: Постанова КМУ від 20 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 51. - Ст. 2219. 556. Про затвердження типових положень про управління з питань молоді, спорту та туризму обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і відділ з питань молоді та спорту районної, районної в м. Севастополі державної адміністрації: Постанова КМУ від 22 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 52. — Ст. 2260. 557. Про моніторинг стану здоров'я населення, діяльності та ресурсного забезпечення закладів охорони здоров'я: Постанова КМУ від 28 грудня 2000р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 52. — Ст. 2272. 558. Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців: Постанова КМУ від 28 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 1-2. — Ст. 27. >>>179>>> 559. Про надання головам обласних державних адміністрацій права збереження умов оплати праці за начальниками головних управлінь обласних державних адміністрацій у зв'язку із змінами у структурі місцевих державних адміністрацій: Постанова КМУ від 18 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 3. — Ст. 72. 560. Про затвердження Положення про порядок надання Прикордонним військам та виконання ними доручень правоохоронних органів щодо осіб, які перетинають державний кордон України: Постанова КМУ від 22 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 4. — Ст. 119. 561. Про внесення змін до Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади: Постанова КМУ від 24 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. - № 4. - Ст. 134. 562. Про затвердження Положення про формування кадрового резерву для державної служби: Постанова КМУ від 28 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. -- № 9. -Ст. 367. 563. Про затвердження переліку платних послуг, що надаються підрозділами Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ: Постанова КМУ від 23 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 21. — Ст. 949. 564. Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам, порядку проведення цих оглядів та видачі особистих медичних книжок: Постанова КМУ від 23 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. -№ 21. - Ст. 950. 565. Про функціональні повноваження Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'ер-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України: Постанова КМУ від 11 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. —2001. — № 28. — Ст. 1246. 566. Про внесення змін до Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади: Постанова КМУ від 26 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 31. — Ст. 1401. >>>180>>> 567. Про внесення змін до Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ: Постанова КМУ від 9 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 32. — Ст. 1479. 568. Про внесення змін до Порядку перебування на державній службі працівників патронажної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій: Постанова КМУ від 9 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 32. - Ст. 1484. 569. Про затвердження Положення про акредитацію вищих навчальних закладів і спеціальностей у вищих навчальних закладах та вищих професійних училищах: Постанова КМУ від 9 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 32. — Ст. 1491. 570. Питання Міністерства економіки: Постанова КМУ від 29 березня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 14. - Ст. 599. 571. Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним: Постанова КМУ від 23 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 17. - Ст. 747. 572. Про порядок в'їзду в Україну громадян держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав: Постанова КМУ від 6 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 20. -Ст. 844. 573. Про внесення зміни до Порядку обчислення стажу державної служби: Постанова КМУ від 6 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. —2001. — № 17. — Ст. 845. 574. Про затвердження переліку типів позашкільних навчальних закладів і Положення про позашкільний навчальний заклад: Постанова КМУ від 6 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 20. — Ст. 847. 575. Про віднесення посад спеціалістів кримінально-виконавчої системи до категорії посад державних службовців: Розпорядження КМУ від 6 травня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. - № 20. - Ст. 892. 576. Про внесення змін до Правил в'їзду іноземців в Україну, їх >>>181>>> виїзду з України і транзитного проїзду через її територію: Постанова КМУ від 26 вересня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 40. — Ст. 1798. 577. Про схвалення Концепції політики Кабінету Міністрів України щодо управління об'єктами державної власності: Розпорядження КМУ від 5 жовтня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 41. — Ст. 1861. Акти Конституційного Суду України 578. У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України" (справа про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб): Рішення Конституційного Суду України від 27 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 18. — Ст. 756. Акти Верховного Суду України 579. Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 1982 р. / Постанови Пленуму Верховного Суду України. Т.2. — К., 2000. 580. Про практику застосування судами України законодавства про порушення правил адміністративного нагляду: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 березня 1986 р. / Постанови Пленуму Верховного Суду України. Т.1. — К., 2000. 581. О практике рассмотрения судами жалоб на постановления по делам об административных правонарушениях: Постановление Пленума Верховного Суда Украины от 24 июня 1988 г. / Постанови Пленуму Верховного Суду України. T.I. — К., 2000. 582. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. // Юридический вестник. — 1997. — № 3. 583. О практике рассмотрения судами дел по жалобам на решения, действия или бездеятельность органов государственной влас- >>>182>>> ти, органов местного самоуправления, юридических, должностных и служебных лиц в сфере управленческой деятельности, нарушающие права и свободы граждан: Постановление Пленума Верховного Суда от 3 декабря 1997 г. / Постанови Пленуму Верховного Суду України. T.I. — К., 2000. 584. Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. / Постанови Пленуму Верховного Суду України. Т.2. — К., 2000. Інші нормативно-правові акти 585. Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї та вибухових матеріалів: наказ МВС від 25 березня 1993 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 586. Про затвердження Інструкції про порядок приймання, зберігання, обліку, знищення чи реалізації вилученої, добровільно зданої, знайденої зброї та боєприпасів до неї: наказ МВС від 31 травня 1993 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 587. Про затвердження Умов і правил здійснення підприємницької діяльності по виробництву, ремонту і реалізації спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовленню і реалізації спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, утворенню та утриманню стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовленню печаток і штампів: наказ МВС від 18 жовтня 1993 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 588. Про затвердження Інструкції про порядок видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензії на виробництво, ремонт і реалізацію спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї, виготовлення і реалізацію спеціальних засо*"» .чаояджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, >>>183>>> індивідуального захисту, активної оборони й засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-розшукових заходів, утворення та утримання стрілецьких тирів, стрільбищ, мисливських стендів і штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів: наказ МВС від 18 жовтня 1993 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм, актів. — К., 1998. 589. Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: наказ Голови АКУ від 5 січня 1994 р. -// Закон и бизнес. — 1994. — 15 нояб. 590. Об утверждении методики определения монопольного положения предпринимателя на рынке: распоряжение АКУ от 10 марта 1994 г. // Закон и бизнес. — 1994. — 15 нояб. 591. Про затвердження Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: розпорядження АКУ від 19 квітня 1994 р. (зі змін, і доп. на 29 червня 1998 p.). — К.,1994. 592. Об утверждении Положения о порядке получения согласия Антимонопольного комитета Украины на поглощение хозяйствующих субъектов в процессе приватизации: распоряжение АКУ от 21 июня 1994 г. // О приватизации. — 1994. — № 10. 593. Положение о порядке получения согласия Антимонопольного комитета Украины на создание холдинговых компаний в процессе корпоратизации и приватизации: распоряжение АКУ от 21 червня 1994 г. // О приватизации. — 1994. — № 10. 594. Положення про порядок підтвердження Антимонопольним комітетом України контрольного пакету акцій: розпорядження АКУ від 21 червня 1994 p. // О приватизации. — 1994. — № 10. 595. Про затвердження Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності спеціальних санкцій — тимчасового зупинення ЗЕД та застосування індивідуального режиму ліцензування за порушення діючого законодавства України у сфері зовнішньоекономічних відносин та валютного регулювання: наказ МЗЕЗ від 5 червня 1995 р. // Діло. - 1995. - № 63. 596. Про затвердження Інструкції про заходи безпеки при поводженні з вогнепальною зброєю: наказ МВС від 21 лютого 1996 р. // Зброя і ми: Законодавче, нормативне і відомче регулюван- >>>184>>> ня відносин, нов язаних Із вогнепальною мисливською, службово-штатною й іншою зброєю та спецзасобами індивідуального захисту. — К., 1998. 597. Про затвердження Положення про порядок видачі народним депутатам України та окремим посадовим особам апарату Верховної Ради України у тимчасове користування вогнепальної зброї, її обліку і зберігання: наказ МВС від 24 липня 1996 р. // Зброя: придбання, зберігання, використання: Збірка норм.-актів. — К.,1998. 598. Про затвердження Положення про порядок придбання, видачі, обліку, зберігання та застосування вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, спеціальних засобів індивідуального захисту працівниками судів і правоохоронних органів, а також особами, що беруть участь у кримінальному судочинстві: наказ МВС від 24 липня 1996 р. // Зброя і ми: Законодавче, нормативне і відомче регулювання відносин, пов'язаних із вогнепальною мисливською, службово-штатною й іншою зброєю та спецзасобами індивідуального захисту. — К., 1998. 599. Інструкція про порядок заборони в'їзду в Україну іноземцям посадовими особами Прикордонних військ України: наказ Голови Держкомітету у справах охорони державного кордону від 6 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 9. 600. Про затвердження Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції: наказ Мінюсту України від 26 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 6. — Ст. 236. 601. Про перелік продукції монопольних утворень, ціни на яку підлягають державному регулюванню: наказ Мінекономіки України від 20 березня 1998 р. // Офіційний вісник України. -1998. - № 14. - Ст. 553. 602. Про затвердження Положення про порядок контролю за ввезенням на митну територію України окремих видів товарів: наказ Державної митної служби України від 4 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 21. -Ст. 792. 603. Про затвердження Положення про контроль за економічною >>>185>>> концентрацією: розпорядження АКУ від 25 травня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № ЗО. — Ст. 1144. 604. Про затвердження Положення про порядок надання платних послуг органами рибоохорони Державного рибного господарства України: наказ Державного комітету рибного господарства України від 25 червня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 43. — Ст. 1616. 605. Про затвердження Інструкції про порядок вилучення посадовими особами державної податкової служби України у підприємств, установ, організацій документів, що свідчать про приховування (заниження) об'єктів оподаткування, несплату податків та інших платежів: наказ Державної податкової адміністрації України від 1 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 36. - Ст. 1342 606. Про затвердження методичних рекомендацій щодо застосування Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади та зразків оформлення документів особових справ: наказ Головдержслужби України від 5 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. - № 28. - Ст. 1083. 607. Про затвердження Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових санкцій органами державного контролю за цінами: наказ Мінекономіки України від 7 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. -- 1998. — № 29. -Ст. 1117. 608. Про затвердження Переліку платних послуг, які надаються підприємствам та організаціям Державною інспекцією з енергозбереження: наказ Державного комітету України з енергозбереження від 10 серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 33. - Ст. 1267. 609. Про затвердження Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів: наказ МВС України від 21 серпня 1998 р. (зі змін, і доп. на 13.04,1999 р.) // Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1574. >>>186>>> 610. Про внесення змін до Правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України: розпорядження АКУ від ЗО вересня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 42. — Ст. 1575. 611. Про затвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами: наказ Міносвіти і науки України від 27 жовтня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1999. - № 2. - Ст. 63. 612. Про затвердження Інструкції про порядок передачі підрозділами Прикордонних військ України іноземних громадян та осіб без громадянства, що є порушниками законодавства України про державний кордон і правовий статус іноземців, приймання зазначених осіб органами МВС України, їх утримання та видворення за межі держави: наказ Державного комітету у справах охорони державного кордону України від 25 грудня 1998 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 2. — Ст. 69. 613. Про затвердження Положення про районний, міський (міст обласного значення), районний у містах відділ державної виконавчої служби: наказ Мінюсту України від 16 липня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № ЗО. — Ст. 1577. 614. Про затвердження Порядку надання платних послуг державними архівними установами: наказ Головного архівного управління України від 16 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. - № 40. - Ст. 2027. 615. Про затвердження Порядку надання платних послуг бюджетними установами і організаціями, що належать до сфери управління Комітету водного господарства, на замовлення юридичних і фізичних осіб: наказ Комітету водного господарства України від 20 вересня 1999 р. // Офіційний вісник України. - 1999. — № 40. — Ст. 2022. 616. Про затвердження порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства: наказ Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 42. — Ст. 2114. 617. Про Положення про порядок проведення перевірок дотримання антимонопольного законодавства: розпорядження АКУ від >>>187>>> 29 листопада 1999 p. // Офіційний вісник України. — 1999. — №50. — Ст. 2501. 618. Про затвердження Інструкції про проведення виконавчих дій: наказ Мінюсту України від 15 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — № 51. — Ст. 2563. 619. Про затвердження Переліку захворювань і вад, при яких особа не може бути допущена до керування відповідними транспортними засобами: наказ Мінохорони здоров'я України 24 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 5. -Ст. 189. 620. Про затвердження Переліку підприємств-монополістів, щодо яких запроваджується регулювання фондів оплати праці: наказ Мінекономіки, Держкомстатистики, АКУ України від 29 грудня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 8. - Ст. 325. 621. Про затвердження форми та Порядку видачі медичної довідки про стан здоров'я претендентів на посади керівників, заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих держадміністрацій: наказ Мінохорони здоров'я України від 10 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 4. - Ст. 133. 622. Про затвердження нормативно-правових актів з питань меди-ко-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань: наказ Держдепартаменту України з питань виконання покарань від 18 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. - Ст. 485. 623. Про затвердження Порядку оформлення документів для розгляду питань щодо погодження продовження терміну перебування на державній службі: наказ Головдержслужби від 25 січня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 7. - Ст. 295. 624. Про затвердження Положення про порядок розгляду письмових звернень громадян та посадових осіб підприємств, установ, організацій органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні: наказ Головного контрольно-ревізійного управ- >>>188>>> ління України від 25 лютого 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 12. — Ст. 487. 625. Про затвердження Порядку здійснення державною виконавчою службою України виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) стосовно підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов'язана з державною таємницею: наказ Мінюсту України від 23.03.2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 20. — Ст. 844. 626. Про затвердження Положення про порядок накладення штрафів на керівників банків та інших фінансово-кредитних установ у разі невиконання ними законних вимог Національного банку України щодо усунення порушень банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ: постанова Правління НБУ України від 9 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 13. - Ст. 533. 627. Про затвердження Положення про порядок видачі разових (індивідуальних) ліцензій: наказ Мінекономіки від 17 квітня 2000р. // Офіційний вісник України. -- 2000. — № 19. -Ст. 797. 628. Про затвердження Положення про порядок застосування до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність": наказ Мінекономіки України від 17 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 19. -Ст. 801. 629. Про затвердження Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я: наказ Мін-охорони здоров'я України від 18 квітня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 25. — Ст. 1077. 630. Про затвердження Положення про порядок проведення Голов-держслужбою перевірок: наказ Головдержслужби від 18 травня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 22. -Ст. 918. 631. Про заходи щодо реалізації Закону України "Про державну службу" в Прикордонних військах України: наказ Голови держ-комітету у справах охорони державного кордону від 14 червня >>>189>>> 2000 p. // Офіційний вісник України. -- 2000. — № 28. -Ст. 1186. 632. Про затвердження Інструкції про умови утримання і порядок примусового годування в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються від уживання їжі : наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16 червня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. - № ЗО. - Ст. 1295. 633. Про затвердження інструкції про порядок тимчасового затримання або вилучення паспортних документів посадовими особами Прикордонних військ України: наказ Голови держ-комітету у справах охорони державного кордону України від 10 липня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. -№ ЗО. - Ст. 1288. 634. Про затвердження Положення про індивідуальне навчання в системі загальної середньої освіти: наказ Міносвіти і науки України від 5 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. - 2000. - № 41. - Ст. 1754. 635. Про затвердження Загальних правил поведінки державних сдужбовців: наказ Головдержслужби від 23 жовтня 2000 р. //Офіційний вісник України. — 2000. — № 45. — Ст. 1971. 636. Статут Одеської національної юридичної академії. Прийнятий Конференцією трудового колективу ОНЮА 2 липня 2000 p., (протокол № 2), затверджений Міністерством освіти і науки України 31 липня 2000 р. — Одеса, 2000. 637. Про ведення обліку державних органів, установ та організацій, керівні працівники та спеціалісти яких віднесені до категорій державних службовців, та реєстру посад державних службовців: наказ Головдержслужби від 18 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. —2000. — № 52. — Ст. 2299. 638. Про внесення доповнення до методичних рекомендацій щодо застосування Порядку ведення особових справ державних службовців в органах виконавчої влади та зразків оформлення документів особових справ: наказ Головдержслужби від 12 грудня 2000 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 1-2. — Ст. 46. 639. Про затвердження Положення про порядок ліцензування ка- >>>190>>> налів мовлення: Рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення від 28 вересня 2000 р. // Офіційний вісник України. —2001. — № 1-2. — Ст. 53. 640. Про затвердження Положення про Контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі: наказ Головного контрольно-ревізійного управління України від 9 січня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 4. — Ст. 142. 641. Про порядок узгодження розміщення реклами на транспортних засобах та встановлення рекламних носіїв відповідно до вимог законодавчих та нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху: наказ Міністерства внутрішніх справ України від 23 липня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 31. — Ст. 1435. 642. Про затвердження типових положень про контрольно-ревізійні підрозділи: наказ Головного контрольно-ревізійного управління України від 7 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. — № 8. — Ст. 341. 643. Про затвердження Інструкції про порядок проведення атесту-вання особового складу органів внутрішніх справ України: наказ Міністерства внутрішніх справ України від 23 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 12. — Ст. 502. 644. Про затвердження Інституту про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби: наказ Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 р. // Офіційний вісник України. - 2001. - № 13. - Ст. 578. 645. Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю: наказ Голови Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 13. — Ст. 580. 646. Про затвердження Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення: наказ Міністерства внутрішніх справ України від 22 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 13. — Ст. 582. 647. Про втрату чинності Положенням про територіальне відділення >>>191>>> Антимонопольного комітету України, затвердженим наказом від 05.01.94 № 1: наказ Антимонопольного комітету України від 23 березня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. - № 14. - Ст. 621. 648. Про Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України: розпорядження Антимонопольного комітету України від 23 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 14. — Ст. 622. 649. Про внесення змін і доповнень до деяких розпоряджень Антимонопольного комітету України: розпорядження Антимонопольного комітету України від 23 лютого 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 14. — Ст. 623. 650. Про внесення змін до Порядку оформлення документів для розгляду питань щодо погодження продовження терміну перебування на державній службі: Наказ Головного управління Державної служби України від 7 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 34. — Ст. 1617. 651. Про накладення штрафів на банки: Постанова Правління Національного банку України від 8 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 36. — Ст. 1666. 652. Про затвердження Тимчасової інструкції щодо організації і проведення відбору та прийняття громадян України на військову службу за контрактом на посади солдатів, матросів, сержантів і старшин: Наказ Міністра оборони України від 20 серпня 2001 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 38. -Ст. 1750. >>>192>>> 9. КОНЦЕПЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ (без додатків)(Схвалена Указом Президента України від 22.07.1998 р. № 810/ 98) ЗМІСТ 1. Загальні засади адміністративної реформи .......... 2. Система органів виконавчої влади ................ 2.1. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади ................... 2.2. Центральні та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади .................... 2.3. Місцеві органи виконавчої влади .............. 3. Організація державної служби................... 4. Територіальний устрій та система місцевого самоврядування .............................. 4.1. Політико-правові передумови перетворень........ 4.2. Основні етапи трансформації територіального устрою та системи місцевого самоврядування........... 4.3. Адміністративно-територіальний, організаційний, функціональний, фінансово-економічний і правовий аспекти реформування організації територіального устрою та системи місцевого самоврядування ..... 5. Засоби забезпечення адміністративної реформи....... 5.1. Організаційне забезпечення .................. 5.2. Правове забезпечення ...................... 5.3. Кадрове забезпечення ...................... 5.4. Фінансово-економічне забезпечення ............ 5.5. Інформаційне забезпечення .................. 5.6. Науково-просвітницьке забезпечення ........... 6. Заключні положення.......................... 7. Термінологічний словник....................... >>>193>>> І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ Важливим чинником виходу із трансформаційної кризи українського суспільства є створення сучасної, ефективної системи державного управління. Необхідність формування нової системи державного управління як інструменту подолання кризи в Україні до останнього часу недооцінювалась. Нова система державного управління в Україні має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи. Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою і відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ. Тому зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, у комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З іншого — у розбудові деяких інститутів державного управління, яких Україна ще не створила як суверенна держава. Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі, її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави. Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; >>>194>>> формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою. Адміністративна реформа має здійснюватись у кількох напрямках. Перший — це створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні. Другий — це формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. Третій — це кадрове забезпечення нової системи державного управління. Четвертий — це зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління. П'ятий — це наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування. Реформування організаційних структур виконавчої влади є найбільш складною проблемою адміністративної реформи в Україні. Після проголошення державної незалежності в Україні обсяги управлінської діяльності зросли у деяких сферах у 20 — ЗО разів, а окремі з них (оборона, зовнішня політика) — були утворені заново. Тому характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Тут потрібен системний підхід, який дозволяє визначати оптимальні для потреб України кількість та структуру органів виконавчої влади. Як відомо, у ході системних перетворень Україна зіткнулася з проблемами організації виконавчої влади нового типу. Існуюча структура уряду України є однією із перепон на шляху до економічного зростання. Міністерства не змогли виробити і реалізувати ефективну політику, щоб зменшити масштаби тіньової економіки, запобігти погіршенню стандартів у сфері охорони здоров'я та осві- >>>195>>> ти, збільшенню нерівності у розвитку регіонів і зубожінню значної частини населення. Державна служба є неефективною, бо вона ще не повністю трансформована в інституцію, що забезпечує реалізацію державної політики. Визначені у Концепції заходи реформування грунтуються на вироблених світовою практикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення мають такі: пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади; незалежність здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України; здійснення внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління; відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені; запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами; принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади. Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити підбір і розстановку високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління. У ході адміністративної реформи необхідно законодавчо унормувати інститут служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби). Виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної правової держави, створює умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Держава цілеспрямовано мінімізує своє втручання в життєзабезпечення громадян і бере на себе лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства взмозі гарантувати і немож- >>>196>>> ливо знайти на ринку послуг. Вона постійно прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям. Цей процес має грунтуватися на тому, що: 1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути спрямоване на задоволення потреб особи і суспільства. Тому потрібно визначити перелік відповідних послуг, які потрібні громадянам, а також критерії оцінки якості та ефективності їх надання; 2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства. Відносини між споживачами та постачальниками товарів і послуг регулюються ринком, окрім тих випадків, коли він не може адекватно задовольнити потреби суспільства; 3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір — чи користуватися, цією послугою, чи ні; 4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами економіки чи вимогами до якості надання послуги. Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи. У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління. На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління. На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління. На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління. >>>197>>> II. СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ* 1. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади. Стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного й точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади України. Згідно з цим Кабінет Міністрів повинен стати центром державного управління, ефективність роботи якого грунтується на підтримці Парламенту та Президента України. Він є відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85 і 87 Конституції України. Концептуальною основою реформування уряду має бути законодавче визначення таких основоположних напрямів його діяльності, як: вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства; розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України; ефективне управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх використанням; спрямування і координація діяльності органів виконавчої влади та її орієнтація переважно на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг. (Управлінські послуги визначаються як послуги з боку органів виконавчої влади, що є необхідною умовою реалізації прав і свобод громадян — зокрема реєстрація, ліцензування, сертифікація і т. ін.). * Органи виконавчої влади в Автономній Республіці Крим входять в єдину систему органів виконавчої влади України, мають особливості, що визначаються спеціальним законодавством України, і в цій Концепції окремо не розглядаються. >>>198>>> Підтвердженню статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади відповідатиме законодавче впровадження принципу, за яким в цій системі не може бути органів, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. Згідно з цим в межах конституційне визначеного статусу Кабінету Міністрів його повноваження мають поширюватися на всі ланки системи органів виконавчої влади. Правовий статус центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) та їх взаємовідносини з урядом повинні регулюватися законами, що визначають повноваження і порядок діяльності цих органів. У межах встановленого Конституцією і законами України правового статусу Кабінету Міністрів, актами Президента України згідно з п. 10 статті 116 Конституції України можуть визначатися конкретні функції уряду, а відповідно до частини третьої Ст. 113 Конституції України можуть також вирішуватись інші питання щодо пріоритетів в діяльності Кабінету Міністрів України. При практичному запровадженні зазначеного статусу Кабінету Міністрів слід враховувати те, що згідно з Конституцією Президент України хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні преференції щодо виконавчої гілки державної влади. Ключовими серед них є повноваження з питань формування та зміни персонального складу Кабінету Міністрів України, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших ЦОВВ, призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів, а також скасування актів уряду. Для забезпечення більш конструктивної участі Кабінету Міністрів у сприянні здійсненню окремих повноважень Президента України доцільно, зокрема, надати Прем'єр-міністрові право на подання Президентові пропозицій не тільки щодо призначення, а й щодо звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України, а також на подання аналогічних пропозицій щодо вирішення усіх інших, віднесених Конституцією України до відання Президента, кадрових питань в органах виконавчої влади. Згідно з Конституцією України реалізація Прем'єр-міністром зазначених прав не означає покладення на Президента України додаткових обов'язків щодо розгляду відповідних пропозицій. Важливою умовою реалізації конституційного статусу Кабінету >>>199>>> Міністрів є забезпечення гармонійних відносин уряду з Адміністрацією Президента. Доцільно законодавче встановити, що у відносинах служб Кабінету Міністрів з Адміністрацією Президента, консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами і службами, утвореними Президентом, беруть участь посадові особи апарату Кабінету Міністрів. Для ефективного здійснення Кабінетом Міністрів України функцій, пов'язаних з керівництвом підвідомчими органами виконавчої влади, йому повинні бути надані права щодо: скасовування повністю чи в окремій частині актів центральних і місцевих органів виконавчої влади (можливість надання цього повноваження шляхом прийняття відповідного закону передбачена частиною другою ст. 120 Конституції України); погодження кандидатур для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) ЦОВВ перед поданням Прем'єр-міністром відповідних матеріалів на розгляд Президенту України; призначення на посади та звільнення з посад усіх заступників міністрів та заступників керівників інших ЦОВВ, а також заслуховування звітів керівників інших ЦОВВ. Крім того, слід надати Прем'єр-міністрові право вживати заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до керівників центральних, а також інших органів виконавчої влади. Посиленню ролі Кабінету Міністрів у законодавчому процесі повинне сприяти законодавче закріплення за ним прав на: проведення експертизи будь-яких проектів законів перед їх розглядом Верховною Радою України незалежно від суб'єкта їх подання; звернення до Президента України з пропозиціями щодо використання ним права вето стосовно прийнятих Верховною Радою законів; звернення до Верховної Ради щодо визнання поданих урядом законопроектів першочерговими. Крім того, у відносинах уряду з Верховною Радою доцільно докладніше законодавче врегулювати процедури реалізації повноважень Кабінету Міністрів у процесі розгляду питань Верховною Радою, а також характер і механізми підконтрольності і підзвітності Кабінету Міністрів Верховній Раді. >>>200>>> Потрібно унормувати вимоги щодо запобігання невиправданому втручанню парламенту у сферу виконавчої влади, зокрема у діяльність уряду, міністерств, інших ЦОВВ. В основу проведення організаційних змін в Кабінеті Міністрів та його апараті має бути покладено чітке уявлення про сукупність функцій уряду, визначених Конституцією і законами України. Зокрема, слід розмежувати: 1) функції Кабінету Міністрів України як колегіального органу, що виконуються шляхом проведення засідань уряду, а в окремих випадках — шляхом опитування. У засіданнях беруть участь лише особи, що входять до складу уряду — Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Можуть також запрошуватись інші особи. До цих функцій, зокрема, належить: вироблення та здійснення політики уряду; прийняття актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів; реалізація права законодавчої ініціативи; обговорення найважливих питань життя держави та суспільства, а також діяльності самого Кабінету Міністрів; заслуховування звітів членів Кабінету Міністрів та керівників інших органів виконавчої влади. 2) функції Кабінету Міністрів України, що виконуються членами уряду відповідно до вимог закону або конкретного доручення Кабінету Міністрів. Виходячи із стратегічного завдання діяльності Кабінету Міністрів, що полягає у виробленні та здійсненні політики уряду, до цих функцій належить: керівництво з боку Прем'єр-міністра роботою Кабінету Міністрів та його апарату; спрямування, координація та контролювання діяльності міністерств та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади; ведення переговорів і підписання міжнародних договорів від імені Кабінету Міністрів. 3) функції Кабінету Міністрів України, що забезпечуються такими організаційними формами роботи Кабінету Міністрів, як урядові комітети (ради). Основним призначенням цих комітетів є сприяння Прем'єр-міністрові у здійсненні ним координації діяльності міністерств щодо реалізації виробленої політики уряду, по- >>>201>>> переднього усунення розбіжностей та узгодження проектів урядових рішень міжвідомчого характеру, а також проектів законодавчих актів. Окремі комітети (ради) можуть створюватися як тимчасові. Як правило, урядові комітети (ради) повинні очолюватися відповідними віце-прем'єр-міністрами. Членами цих комітетів (рад) є міністри, а за необхідності до складу комітетів (рад) можуть входити керівники інших ЦОВВ. Перелік урядових комітетів (рад) та їх склад затверджує Кабінет Міністрів за поданням Прем'єр-міністра. Заснування урядових комітетів (рад) має на меті: а) зменшення навантаження на Прем'єр-міністра та Кабінет Міністрів в цілому шляхом делегування попереднього розгляду питань та проектів до урядових комітетів (рад). Кабінет Міністрів в цілому повинен приймати рішення щодо остаточного схвалення всіх рішень урядових комітетів (рад). Робота урядових комітетів (рад) сприятиме більш ефективному вирішенню питань, які виносяться на розгляд Кабінету Міністрів в цілому. У подальшій перспективі слід розглянути можливість внесення змін до Конституції України, що дозволить надати згаданим комітетам (радам) право остаточного схвалення рішень з обмеженого законами кола питань; б) підвищення рівня колегіальності в роботі уряду шляхом запобігання надмірному впливу окремих міністрів на вироблення та здійснення політики уряду та надання рівних можливостей всім міністрам спільно формувати та проводити цю політику; в) чітке визначення місця і ролі віце-прем'єр-міністрів у процесі формування та реалізації політики уряду. Грунтуючись на викладеній функціональній моделі, слід здійснити ряд заходів щодо поліпшення організації роботи уряду. Першорядне значення має реалізація такої умови: робота апарату Кабінету Міністрів не повинна підміняти діяльність міністрів. Прем'єр-міністр працює з міністрами безпосередньо, а не через апарат уряду. Це зокрема, означає, що основна робота з підготовки проектів законів та актів Кабінету Міністрів має виконуватися міністерствами з власної ініціативи, а також згідно з рішенням уряду або урядових комітетів (рад). У межах нормотворчої ініціативи міністерств, інших ЦОВВ >>>202>>> міжгалузеве (міжвідомче) узгодження проектів законів та актів Кабінету Міністрів у разі потреби здійснюють урядові комітети (ради). Проекти актів Кабінету Міністрів готуються в міністерствах, інших ЦОВВ і надсилаються для розгляду на засіданні Кабінету Міністрів або відповідного урядового комітету (ради), організації їх експертизи, ознайомлення з іншими зацікавленими органами виконавчої влади. Зміни в організації роботи Кабінету Міністрів зумовлюють необхідність реорганізації його апарату, завданням якого повинно бути, зокрема, організаційне, інформаційно-аналітичне, правове, матеріально-технічне і інше обслуговування Кабінету Міністрів, урядових комітетів (рад). Апарат Кабінету Міністрів пропонується назвати Секретаріатом Кабінету Міністрів, що більшою мірою відповідає визначеним для нього завданням та функціям. Секретаріат Кабінету Міністрів забезпечує створення умов для колективної роботи Кабінету Міністрів в цілому та урядових комітетів (рад), а також міністрів як членів Кабінету Міністрів. Секретаріат не дає доручень міністрам, і його робота не замінює діяльності міністрів як членів уряду. Секретаріат Кабінету Міністрів: а) допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в організації роботи уряду; б) інформує відповідні міністерства про документи, які подаються до Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад); в) забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів та урядових комітетів (рад), надсилання цих рішень до міністрів і отримання урядом інформації про їх виконання; г) здійснює контроль виконання рішень Кабінету Міністрів; д) надає експертні висновки Прем'єр-міністрові та віце-прем'єр-міністрам з питань галузевої (секторної) політики; е) організаційно обслуговує засідання урядових комітетів (рад); ж) забезпечує зв'язок з Секретаріатом Верховної Ради та Адміністрацією Президента і інформує Адміністрацію Президента про рішення Кабінету Міністрів; з) забезпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету Міністрів та інших актів законодавства. >>>203>>> З урахуванням того, що Секретаріат Кабінету Міністрів повинен зберігати "інституційну пам'ять" та наступництво у роботі Кабінету Міністрів як колегіального органу — очолювати Секретаріат повинен державний службовець, призначений на цю посаду Кабінетом Міністрів України. Дану посадову особу пропонується назвати Державним секретарем (Головою Секретаріату Кабінету Міністрів, Міністром Кабінету Міністрів). Він не може бути звільнений з посади з мотивів формування нового складу Кабінету Міністрів чи обрання нового Президента України. Порядок звільнення Державного секретаря з посади має визначатися законодавством про державну службу. Державний секретар забезпечує діяльність Кабінету Міністрів України як колегіального органу, а також Прем'єр-міністра з керівництва роботою уряду. Державний секретар здійснює керівництво роботою апарату Кабінету Міністрів України безпосередньо, а також через своїх заступників і несе відповідальність за виконання покладених на апарат завдань і функцій, організовує його взаємодію із Секретаріатом Верховної Ради України, Адміністрацією Президента України у процесі поточної діяльності. Він бере участь у реалізації заходів щодо розвитку державного управління, вдосконалення організаційних структур виконавчої влади, координації, спрямовування та контролювання роботи керівного органу управління державною службою. Державний секретар повинен мати заступників, які призначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Державного секретаря. Секретаріат Кабінету Міністрів складається з підрозділів, які згідно з їхніми завданнями і функціями поділяється на: загальнофункціональні підрозділи; підрозділи за окремими напрямками діяльності Кабінету Міністрів України, які організаційно і інформаційно-аналітично обслуговують урядові комітети (ради) і не повинні дублювати функції міністерств та інших ЦОВВ; патронатні служби Прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів. >>>204>>> 2. Центральні та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади Реалізація визначених вище напрямів реформування Кабінету Міністрів України має проводитися паралельно з реформуванням системи ЦОВВ. Ці органи здійснюють свої повноваження на всій території України як безпосередньо, так і через утворені ними територіальні (регіональні) підрозділи (органи). Реформа ЦОВВ тісно пов'язана, а в деяких випадках і зумовлена іншими реформами. Так, секторні міністерства повинні бути повноправними представниками держави в своїх секторах. Проте вони можуть взяти на себе ці функції, лише звільнившись від відповідальності за роботу кожної державної господарюючої одиниці в своєму секторі. Таким чином, реформа секторних міністерств повинна відбуватися паралельно з реформою всього державного сектору економіки — приватизацією, корпоратизацією залишених у власності держави підприємств виробничого сектору, переведенням на самоврядування державних підприємств соціальної сфери. В свою чергу, реформа секторних міністерств дозволить звільнити існуючий апарат Кабінету Міністрів від контролю за реалізацією державних інтересів в галузях національної економіки, оскільки така функція апарату ставить його над міністерствами. Вихідними концептуальними засадами реформування ЦОВВ є визнання необхідності: по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо в діяльність господарюючих суб'єктів; по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на надання державних управлінських послуг громадянам та юридичним особам, а також забезпечення дії принципу верховенства права; по-третє, збереження (за умови зменшення кількості або іншої трансформації сфери відповідальності ЦОВВ) за виконавчою владою достатніх важелів управління соціальне важливими процесами, які потребують державного втручання. Запропонований комплекс заходів реформування ЦОВВ спрямований на: >>>205>>> а) уточнення та зміну функцій ЦОВВ, перегляд їх статусу, і на цій основі — оптимізацію кількісного складу ЦОВВ; б) забезпечення провідної ролі міністерств серед інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів як головних суб'єктів вироблення і реалізації урядової політики в тій чи іншій сфері; в) підвищення ролі міністрів як політичних діячів (політиків) і відокремлення статусу міністрів від статусу державних службовців; г) запровадження нових форм і процедур діяльності ЦОВВ та відповідних організаційних структур. Концептуальні засади реформування ЦОВВ базуються на визнанні того положення, що ефективній діяльності цих органів сьогодні значно перешкоджає: невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних комітетів і так званих "інших центральних органів виконавчої влади"; нечіткість у співпідпорядкованості ЦОВВ, дублювання і суперечливість їх функцій та повноважень; невідповідність фактичної ролі окремих ланок їх формально продекларованому статусу як ЦОВВ; відсутність у Кабінету Міністрів достатніх засобів впливу на діяльність певної частини ЦОВВ; наявність майже повної змістової відповідності статусів міністра і керівника іншого ЦОВВ. Виходячи з цього, вважаємо за доцільне концептуально по-новому провести класифікацію підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, визначивши такі групи органів, правове становище яких не однакове за суттєвими ознаками, а саме: І група — центральні органи виконавчої влади: а) міністерства (визначення див. на с. 196); б) державні комітети (визначення див. на с. 197); в) ЦОВВ із спеціальним статусом (визначення див. на с. 197). Центральні органи виконавчої влади — це група підвідомчих Уряду органів виконавчої влади, щодо яких ключові установчі та кадрові питання вирішуються Президентом України відповідно до його конституційно визначених повноважень (пункти 10 і 15 частини першої статті 106). Певним винятком є ЦОВВ із спеціальним статусом, до яких >>>206>>> віднесені органи, особливості статусу яких встановлюються у кожному випадку законами України. Існування таких органів або вже передбачене Конституцією України (пункт 14 частини першої статті 106, пункт 22 частини першої статті 85), або може бути передбачено новими законами, що визначають повноваження та порядок діяльності цих органів. У звичайних (загальнорегулятивних) законах питання утворення і визначення конкретної організаційно-правової форми таких ЦОВВ вирішуватися не можуть. II група — урядові установи і організації: а) установи і організації, підпорядковані безпосередньо Кабінету Міністрів; б) установи і організації, підпорядковані Кабінету Міністрів опосередковано — через підпорядкування тому чи іншому ЦОВВ. До групи урядових установ і організацій повинні бути віднесені установи і організації, ключові установчі та кадрові питання щодо яких вирішуються Кабінетом Міністрів України, в тому числі стосовно тих урядових установ і організацій, що безпосередньо підпорядковані міністерствам, — за поданням відповідних міністрів. Правовою підставою існування таких установ і організацій є положення пункту 9 статті 116 Конституції України, згідно з яким Кабінет Міністрів "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади" (курсив розробників Концепції). Надання законодавчим шляхом уряду повноважень стосовно вирішення установчих і кадрових питань стосовно цих органів можливе на підставі положення частини другої статті 120 Конституції України, згідно з якою повноваження Кабінету Міністрів визначаються Конституцією і законами України, III група — установи і організації при Кабінеті Міністрів України. Ці структури пропонується вивести за межі поняття "органи виконавчої влади", оскільки вони не є суб'єктами виконавчої влади, тобто не мають державно-владних повноважень. До складу групи установ і організацій при Кабінеті Міністрів повинні бути віднесені: а) структури, що утворені внаслідок перетворення окремих існуючих нині органів виконавчої влади, які підвідомчі Кабінету Міністрів, але фактично не мають владно-розпорядчих повноважень; >>>207>>> б) структури, що й на даний час мають статус установ і організацій при Кабінеті Міністрів. Всі установчі та кадрові питання стосовно цих структур вирішуються Кабінетом Міністрів України. Грунтуючись на запропонованій класифікації підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади, доцільно на законодавчому рівні закріпити такі визначення понять, функціонального призначення та загальних субординаційних зв'язків органів кожної з наведених вище груп. 1. Міністерства — це центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя (секторах державного управління), їх очолюють міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків). Міністерства займають провідне місце серед ЦОВВ та інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів і фінансуються із державного бюджету. Між міністерствами розподіляється весь спектр урядової політики, за винятком тих напрямів, реалізація яких віднесена до повноважень ЦОВВ із спеціальним статусом. Міністерства є єдиноначальними органами. Міністр входить до складу Кабінету Міністрів, і тому як політичний діяч (політик) не є державним службовцем. Міністр доручає виконання частини своїх посадових повноважень заступникам міністра, які можуть виконувати їх від імені міністерства відповідно до затвердженого міністром розподілу службових обов'язків між заступниками. Міністерства повинні мати право видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти в межах повноважень, визначених Конституцією і законами України, а також відповідно до указів Президента України та актів Кабінету Міністрів України. У змісті діяльності самого міністерства потрібно чітко визначити і розмежувати його функції: а) як органу, який забезпечує аналітико-консультативну допомогу у виробленні та здійсненні політики міністра у відповідному секторі державного управління; б) як органу, який забезпечує задоволення певних потреб суспільства і держави. Ці функції пов'язані, зокрема, з наданням >>>208>>> управлінських послуг населенню і підлягають широкій децентралізації, в тому числі шляхом їх делегування окремим госпрозрахунковим підрозділам, підпорядкованим відповідному міністерству. Міністерство може мати підпорядковані йому підрозділи (органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану "систему міністерства". Апарат міністерства складається з державних службовців і очолюється державним службовцем — одним із заступників міністра. 2. Державні комітети — це центральні органи виконавчої влади, які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру. Відповідно до частини першої статті 114 Конституції України голови державних комітетів не входять до складу Кабінету Міністрів, отже, самостійно не виробляють політики уряду і не є політичними діячами (політиками), а мають статус державних службовців. Державні комітети можуть видавати загальнообов'язкові нормативно-правові акти лише у межах повноважень, визначених для них законами. Державні комітети є зараз єдиноначальними органами виконавчої влади, хоча сама назва "комітет" властива саме колегіальним органам. Зважаючи на це, пропонується змінити назву "Державний комітет" на іншу, що більш відповідає природі єдиноначального органу, наприклад "Державне агентство". Державний комітет може мати підпорядковані йому підрозділи (органи), в тому числі територіальні (регіональні), які становлять так звану "систему державного комітету". 3. ЦОВВ із спеціальним статусом — це новий вид органів виконавчої влади, який входить до групи ЦОВВ. Особливість даного виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦОВВ. 4. Урядові установи і організації — це також новий вид органів виконавчої влади, який згідно з цією Концепцією не відноситься до >>>209>>> групи ЦОВВ. Серед урядових установ і організацій слід виділити наступні органи. 4.1. Урядові установи і організації, що безпосередньо підпорядковані (входять до системи) відповідного міністерства (або, як виняток, ЦОВВ із спеціальним статусом). Залежно від покладених на них функцій пропонується визначити такі різновиди урядових установ і організацій, безпосередньо підпорядкованих міністерствам: департаменти — утворюються, як правило, для здійснення функцій керівництва окремими підгалузями в межах відповідних секторів державного управління; інспекції — утворюються, як правило, для здійснення контрольно-наглядових функцій; виконавчі бюро — утворюються для здійснення реєстраційно-дозвільних функцій щодо фізичних і юридичних осіб, в тому числі, на платних засадах (ці органи, на відміну від інших, можуть мати змішане фінансування — з бюджету та за рахунок власного доходу). При цьому важливо не допускати комерціалізації органів виконавчої влади. Всі ці установи і організації функціонують як єдиноначальні, очолюються державними службовцями і не мають права видавати загальнообов'язкові (нормативні) правові акти. Бюджет для них затверджує міністр в межах бюджету відповідного міністерства. 4.2. Урядові установи і організації, які підпорядковані безпосередньо Кабіну Міністрів України і які за сферою діяльності не можуть бути структурно включені до того чи іншого ЦОВВ. (Окремі з них, наприклад, ВАК та комісії з премій, мають змішану — державно-громадську природу). Ці органи можуть функціонувати на засадах як єдиноначальності, так і колегіальності, і мають право видавати загальнообов'язкові (нормативні) акти лише в межах повноважень, делегованих їм Кабінетом Міністрів України. Запровадження запропонованих концептуальних змін у побудові системи міністерств, інших ЦОВВ передбачає перехід до використання функціонального принципу утворення міністерств у поєднанні з галузевим принципом у тому разі, коли це зумовлено специфікою відповідних секторів державного управління та поточним станом соціально-економічного розвитку держави. >>>210>>> Окремі міністерства можуть бути багатогалузевими або надга-лузевими (наприклад, охоплювати такі галузі, як промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, енергетика). У цілому структурна реорганізація органів виконавчої влади повинна проводитись обов'язково за умови попереднього визначення реальної необхідності та напрямів зміни функцій, компетенції або методів діяльності відповідних структур. Кількість міністерств, з одного боку, не повинна бути надто малою, щоб кожен з міністрів мав можливість охопити все коло питань, віднесених до його відання, а з іншого боку — надто великою, щоб якомога рідше виникали ситуації, коли вирішення однакових питань покладається водночас на кількох міністрів, що загрожує виникненням колізій та конфліктів інтересів. Існування державних комітетів виправдано лише в тому разі, коли певні функції виконавчої владні неможливо або небажано віднести до відання якогось одного міністерства або коли існує необхідність організаційно (структурно) розмежувати відповідальність за прийняття політичних рішень та за їх реалізацію. Запропоновані зміни в системі ЦОВВ можуть сприяти раціоналізації чисельності працівників цих органів, інтенсифікації їх роботи і покращанню матеріально-технічного забезпечення. У той же час слід уникати механічного скорочення чисельності управлінських кадрів, коли це не є природним наслідком удосконалення управління, а тим більше може погіршити його результати. Після ґрунтовного аналізу функцій та повноважень діючих центральних органів виконавчої влади необхідно провести консолідацію в поєднанні зі змінами, що будуть проходити насамперед на мікрорівні, та децентралізацією функцій на рівень місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування відповідно до вимог, встановлених законами України. Реформування процедур управління (адміністративного менеджменту) має враховувати такі вимоги: жоден орган виконавчої влади не повинен реалізовувати ті функції, між якими можливий конфлікт інтересів. Тільки відкрита суспільству процедура розв'язання конфлікту забезпечує ефективний компроміс. Це стосується більш за все потенційного конфлікту >>>211>>> між такими функціями в будь-якому секторі суспільного виробництва, як вироблення політики та норм для даного сектору, представлення інтересів держави як власника і регулювання (зокрема, встановлення обмежень) діяльності господарюючих одиниць в цьому секторі; функція розроблення і коригування стратегії та функція вдосконалення процедур і організаційних структур відповідно до завдань, що змінюються, є постійними, обов'язковими, організаційно уособленими для будь-якого органу виконавчої влади; політична та ідеологічна єдність управлінських рішень процедурно забезпечується шляхом цілеспрямованого контролю за їх виробленням і виконанням; на всіх структурних рівнях виконавчої влади обов'язково визначаються особи (посади), що приймають рішення і персонально відповідають за них, з відповідним розподілом прав і відповідальності; особа, яка приймає рішення, повинна нести відповідальність за невирішені проблеми, за бездіяльність щодо запобігання виникненню збитків; процедура узгодження має носити дорадчий характер, за винятком випадків, передбачених законами; обмеження на отримання інформації повинні бути вичерпними, обгрунтованими і формалізованими в нормативно-правових актах. Важливим питанням реформування міністерств є зміна їх внутрішньої організації та засад діяльності керівних працівників. Вважаємо за доцільне запровадити порядок, згідно з яким міністр (так само як Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри) займає свою посаду як політичний діяч (політик). За допомогою поняття "політичний діяч (політик)" у цій Концепції визначається правовий статус окремих керівних посад у сфері виконавчої влади (зокрема, членів уряду), який відмежовується від статусу державного службовця, встановленого Законом України "Про державну службу". Політичний характер зазначеної посади зводиться не до факту обов'язкової належності особи, що обіймає дану посаду, до певної політичної партії. Це — можливий варіант (особливо з огляду на розвиток у найближчій перспективі політичної структурованості суспільства), але не обов'язковий. >>>212>>> Особливості статусу посади "політичного діяча (політика)" виявляються у трьох ключових моментах: по-перше, в особливому порядку призначення на посаду; по-друге, в особливому порядку звільнення з посади; і по-третє, в особливих рисах відповідальності, яка має ознаку публічної (тобто перед главою держави, парламентом, а також у певних формах — перед населенням) відповідальності за наслідки діяльності. Міністр повинен взяти на себе виконання всіх політичних функцій в міністерстві, головні з яких полягають у визначенні відповідного напряму урядової політики та в його реалізації в довіреному міністерству секторі державного управління. Міністр має право формувати власну патронатну службу. Патро-натна служба міністра як його особистий апарат має бути спрямована на підготовку необхідних матеріалів для міністра, організацію його контактів з громадськістю та засобами масової інформації. Водночас вона повинна виконувати роль сполучної ланки між міністром та колективом службовців апарату міністерства, а також між певним міністром та іншими міністрами. Інші посадові особи міністерства є державними службовцями, які разом із технічними та обслуговуючими працівниками становлять апарат (персонал) міністерства. Його очолює один із заступників міністра, який є державним службовцем і призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів за поданням керівного органу управління державною службою. Орієнтовна назва посади цього заступника міністра, що пропонується, — Керівник апарату міністерства. Запровадження цієї посади дозволить звільнити міністра від обов'язків щодо адміністративно-оперативного керівництва апаратом і водночас — забезпечити стабільність і певну незалежність апарату від змін політичного курсу і політичних діячів, а також професійне наступництво в роботі апарату міністерства. Решта заступників міністра повинна бути також державними службовцями, призначатися на посаду та звільнятися з посади Кабінетом міністрів за поданням міністра. Було б доцільно, щоб попередній відбір кандидатів на посаду цих заступників міністра здійснював керівний орган управління державною службою (за спеціальною процедурою, що має бути законодавчо унормована). За- >>>213>>> значені заступники міністра керують роботою міністерства за відповідними функціональними чи галузевими напрямами і в їх підпорядкуванні перебувають відповідні основні структурні підрозділи міністерства. 3. Місцеві органи виконавчої влади Виконавчу владу на місцевому територіальному рівні тобто в областях, районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські та районні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації. Місцеві (територіальні) органи (підрозділи) міністерств та інших ЦОВВ також здійснюють визначені законодавством функції виконавчої влади. Правовою основою організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади є положення статей 118 і 119 Конституції України, згідно з якими виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, а також відповідні положення майбутніх законів "Про місцеві державні адміністрації", "Про Кабінет Міністрів України" та "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади". Метою реформування місцевих органів виконавчої влади є: підвищення ефективності здійснення державної політики уряду на територіальному рівні; спрямування їх діяльності на забезпечення реалізації прав і свобод громадян, розширення видів державних (управлінських) послуг та підвищення їх якості; гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку; сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі його чіткого функціонального розмежування з повноваженнями виконавчої влади. Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади загальної компетенції, що уособлюються головами місцевих державних адміністрацій. Згідно з пунктом 10 статті 106 Конституції України голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посади Президентом України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед гла- >>>214>>> вою держави і Кабінетом Міністрів України. Районні державні адміністрації також підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій формують їх склад та приймають рішення, які повинні відповідати Конституції України, іншим актам законодавства. Основними напрямами діяльності місцевих державних адміністрацій законодавче мають бути визначені такі: виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; забезпечення законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян; загальний нагляд за дотриманням Конституції та інших актів законодавства України; реалізація державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку; розроблення проектів відповідних бюджетів, забезпечення їх виконання та звітування про виконання бюджетів і програм; взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень. У діяльності обласних державних адміністрацій має бути підвищена ефективність контрольно-наглядових функцій за додержанням Конституції і законів, а також щодо здійснення державного управління і місцевого самоврядування з одночасним посиленням у діяльності районних державних адміністрацій значення розпорядчо-виконавчих функцій. До сфери контрольно-наглядової діяльності державних адміністрацій доцільно, зокрема, віднести: збереження і раціональне використання державного майна; додержання фінансової дисципліни, порядку ведення обліку та звітності, виконання державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належне і своєчасне відшкодування збитків, заподіяних державі; >>>215>>> використання та охорона земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів; охорону пам'яток історії та культури, збереження житлового фонду; одержання виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з її якістю та сертифікацією; додержання санітарних та ветеринарних правил, правил збирання, утилізації і захоронения промислових, побутових та інших відходів, додержання правил благоустрою населених пунктів; додержання архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів; виконання правил торгівлі, побутового, транспортного і комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів; додержання законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства і дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту; додержання громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту та дорожнього руху; додержання законодавства про державну таємницю та інформацію. Місцевим державним адміністраціям відповідно до законів України можуть передаватися (делегуватися) для здійснення окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня. Надання таких повноважень повинне супроводжуватися передачею місцевим державним адміністраціям відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень. Реформування організації та діяльності місцевих державних адміністрацій необхідно проводити поступово з урахуванням загальних тенденцій перетворення структурних та функціональних засад всієї системи органів виконавчої влади та інституту державної служби. Особливу увагу слід приділити поетапності здійснення змін на рівні обласних державних адміністрацій, які є ключовою ланкою у реалізації державної політики уряду на територіальному рівні. У міру накопичення досвіду функціонування місцевих державних адміністрацій обов'язково відпрацьовуються шляхи і засоби >>>216>>> запровадження нової моделі організації державних адміністрацій обласного рівня, яка передбачає, що на заключному етапі реформування (орієнтовно з 2000 року) вони мають бути побудовані за наступною схемою: а) голова обласної державної адміністрації повинен мати статус політичного провідника єдиної державної політики в регіоні. Голова обласної держадміністрації призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України; б) перший заступник, заступники голови обласної державної адміністрації повинні мати (за аналогією із заступниками міністрів) статус державних службовців з деякими особливостями, які мають бути визначеними Законом України "Про державну службу". Вони призначаються головою облдержадміністрацій за погодженням, відповідно, з Першим віце-прем'єр-міністром України або з Віце-прем'єр-міністром України з конкретного напрямку його функціональних повноважень з урахуванням кандидатур, запропонованих керівним органом управління державною службою; в) сфери відання та відповідальності заступників голови обласних державних адміністрацій, як правило, повинні відповідати розподілу функціональних повноважень між віце-прем'єр-міністрами України. Це є підставою для обмеження кількості заступників голови обласної державної адміністрації; г) запроваджується посада Секретаря обласної державної адміністрації, який повинен здійснювати адміністративно-оперативне керівництво апаратом цієї адміністрації. Призначення на цю посаду здійснюється головою облдержадміністрації з врахуванням кандидатур, поданих керівним органом управління державною службою, за погодженням із Державним секретарем, а звільнення з посади у порядку, визначеному у законодавстві про державну службу; д) між посадовими особами обласної державної адміністрації повноваження повинні бути розмежовані таким чином, щоб голова адміністрації був максимально звільнений від вирішення поточних, оперативних питань та зосереджували увагу на проблемах розроблення і здійснення державної політики з урахуванням специфіки відповідного регіону (регіональної політики). Районні державні адміністрації організовуються з урахуванням >>>217>>> того, що функції голів цих адміністрацій за своїм змістом не мають ознак політичної діяльності. Відповідно до цього голови районних державних адміністрацій повинні мати статус державних службовців. Згідно з частиною 10 статті 106 і частиною IV статті 118 Конституції України вони призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. У подальшому, з огляду на перспективи розвитку інституту державної служби, кандидатури на зазначені посади повинні пропонуватися керівним органом управління державною службою. Перебування їх на посаді не повинне обмежуватися строком повноважень Президента України, що забезпечить стабільність становища цих посадових осіб, їх певну незалежність від політичних змін. Важливим питанням реформування місцевих органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (далі — місцеві органи) є забезпечення чітких субординаційних зв'язків між цими органами та органами виконавчої влади вищого рівня. При цьому треба зазначити, що важливою особливістю правового статусу місцевих державних адміністрацій є те, що в ньому певним чином поєднуються повноваження загальної та спеціальної компетенції. Зокрема, повноваження спеціальної компетенції здійснюють структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, до відання яких віднесені питання галузевого чи функціонального управління на відповідній території (наприклад, управління охорони здоров'я, фінансове управління тощо). З огляду на це серед місцевих органів виділяються органи двох типів: перший тип — органи, що підпорядковані міністерствам та іншим ЦОВВ, хоч і мають певні зв'язки з місцевими державними адміністраціями; другий тип — органи, що підпорядковані голові відповідної державної адміністрації і водночас мають враховувати вимоги реалізації завдань відповідного міністерства чи іншого ЦОВВ. Згідно із зазначеними типами місцевих органів визначається різний характер їх відносин з іншими органами виконавчої влади, а також порядок призначення керівників. >>>218>>> НІ. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, яка є особливим інститутом сучасної держави. Державна служба — це спеціально організована професійна діяльність громадян з реалізації конституційних цілей і функцій держави. Система державної служби складається з інсти-туційних (правових, організаційних) і процесуальних структур, а також державних службовців — осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів. Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення справді професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної служби. Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави є: охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина; забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом надання професійних управлінських послуг політичному керівництву цих органів та громадськості. Для успішної реалізації визначених цілей і завдань державна служба повинна будуватися на таких базових принципах: верховенство Конституції і законів України; пріоритет прав та свобод людини і громадянина; патріотизм; професіоналізм і компетентність; оптимальне поєднання повноважень та відповідальності; політична і релігійна нейтральність; відкритість і прозорість. Зазначені цілі, завдання і принципи обумовлюють головні функції державної служби, зокрема: забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами; залучення до державної служби та утримання на ній найбільш компетентних і відданих справі кадрів; >>>219>>> побудову кар'єри та просування по службі на основі особистих якостей, заслуг і результатів роботи державних службовців; професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації персоналу державної служби; здійснення ефективного управління державною службою; забезпечення зв'язків з громадськістю. Для цього державна служба має розвиватися з урахуванням наступних засад. Класифікація державних органів і державних посад. У побудові державної служби насамперед слід виходити з функцій державних органів, розподілу цих функцій між даними органами, визначення повноважень органів у цілому і кожного окремо, а також повноважень їх працівників. Тобто потрібна функціональна класифікація державних органів різних рівнів і напрямів діяльності всіх гілок влади на основі узагальнення предметно-цільових характеристик, функцій та повноважень. Це дасть змогу розмежувати органи за специфікою діяльності, виявити однорідні функції, визначити доцільний функціональний розподіл між структурними підрозділами та штатними посадами. З урахуванням цього можна здійснити класифікацію посад у державних органах за змістом і характером діяльності, способами обіймання посади і надання повноважень, а також розробити реєстри і типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад. На основі класифікації державних органів слід виділити і законодавче визначити такі типи державних посад: політичні; патронатні; адміністративні. Зокрема, до політичних посад повинні належати посади міністра (так само, як і посади інших членів Кабінету Міністрів). Визначення сфери державної служби і статусу державних службовців. На основі наведеної класифікації адміністративні і патронатні посади в державних органах доцільно віднести до державної служби. Працівники на цих посадах є державними службовцями і беруть участь у здійсненні завдань та функцій державної влади, займаються державною управлінською діяльністю (керують, організу- >>>220>>> ють, виконують) в органах трьох гілок влади. Ці працівники мають державно-владні повноваження, несуть відповідальність за посадою, отримують від держави винагороду за свою працю. Найпершим радикальним заходом реформування державної служби має стати чітке законодавче визначення статусу державних службовців, встановлення та утвердження норм і гарантій цього статусу. Це дасть змогу розмежувати дві групи посадових осіб у державних органах — політичних діячів (політиків) і державних службовців. Керівництво проходженням державної служби в органах державної влади покладається на вищу посадову особу, яка є державним службовцем. Окремо визначаються особливості служби працівників в органах місцевого самоврядування. У перспективі до специфічних видів державної служби доцільно віднести військову, дипломатичну, митну та інші види служби у відповідних державних органах оборони, внутрішніх і закордонних справ, безпеки, прокуратури, судочинства тощо. Конкурсність, об'єктивність, прозорість і гласність у прийнятті на державну службу та просуванні по службовій кар'єрі. Для приймання на посади державних службовців доцільно перейти до єдиного порядку проведення конкурсу та стажування із складанням іспиту. Необхідно створити систему об'єктивної оцінки (атестації) діяльності державних службовців. Серед основних критеріїв оцінки мають бути продуктивність, ефективність, якість і своєчасність роботи. Обов'язкове здійснення системного контролю за проходженням державної служби. З метою формування дієвого резерву та заповнення вакантних посад у державних органах слід запровадити у загальнонаціональному масштабі систематичне інформування громадськості про потребу у кадрах. Важливо забезпечити доступ громадян та їх об'єднань до всіх загальних нормативних та інструктивних матеріалів, що визначають діяльність державних органів. Необхідним є нормативно-правове розроблення процедур і механізмів реалізації повноважень у кадровій сфері Президента України, Кабінету Міністрів України, інших державних органів. >>>221>>> Удосконалення адміністративної культури державних службовців, посилення суспільної довіри до них. Мають бути утверджені нові підходи до організації діяльності державних службовців, зокрема у взаємодії з громадянами, насамперед у принциповій зміні характеру цієї взаємодії. Необхідно встановити стандарти якості роботи державних службовців та їх поведінки по відношенню до громадян. На сьогодні головною рисою діяльності державних службовців повинен стати пріоритет прав та інтересів особи. Потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на оновлення адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу до прийняття рішень в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння громадянам. Слід ідентифікувати, стандартизувати та оприлюднити певні види державних послуг з метою їх поліпшення і спрощення порядку надання (дерегуляція), делегування повноважень іншим управлінським рівням та секторам (децентралізація і де-концентрація), а також удосконалення управлінських процедур та запровадження достатніх апеляційних інституцій і механізмів, зокрема стосовно оскарження дій державних службовців. Правова захищеність, політична нейтральність на державній службі. Необхідно удосконалити визначення та застосування норм і гарантій статусу державних службовців. Це включає забезпечення цілісності, системності, повноти та стабільності правового і соціального становища державних службовців, узгодження їх посадових повноважень з правами та обов'язками фактичного перебування на державній службі. З одного боку, потрібно посилити правові гарантії, матеріальну і моральну захищеність, політичну незалежність державних службовців щодо виконання своїх професійних обов'язків. З другого — створити чіткий механізм відповідальності державних службовців, узгоджений з нормами адміністративного, цивільного фінансового, трудового та кримінального права, який, зокрема, гарантував би політичну нейтральність на державній службі. З огляду на це важливим є визначення комплексу контрольних параметрів оцінки діяльності державних службовців та запровадження системи адміністративної юстиції. >>>222>>> Мотивація, стимулювання, заохочення державних службовців. Слід реформувати систему оплати праці державних службовців з тим, щоб забезпечити конкурентоздатність державної служби на ринку праці, зменшити відомчий та місцевий вплив, запобігти корупції, кардинально підвищити заінтересованість кадрів у продуктивній і якісній, ініціативній і ефективній, сумлінній і відповідальній роботі, перебуванні на державній службі та подальшому просуванні по кар'єрі. Цього можна досягти у разі встановлення на державній службі більшої середньої заробітної плати, ніж в галузях економіки, та не меншої, ніж у приватному секторі. Має бути вдосконалена структура оплати праці, забезпечена її справедливість і прозорість. Потрібно істотно збільшити частку посадового окладу в сукупній заробітній платі, значно піднести роль рангу державного службовця у матеріальному стимулюванні (наприклад, у разі підвищення рангу заробітна платня повинна збільшуватися принаймні на 10 відсотків). Обов'язковим є посилення посадової диференціації платні з урахуванням рівня відповідальності, забезпечення її швидкого зростання на початку кар'єри, також зменшення міжвідомчих і місцевих розбіжностей в оплаті праці. Доцільно запровадити систематичний моніторинг розмірів заробітної плати, зважаючи, зокрема, на інфляцію та зміни оплати праці в недержавному секторі економіки. З метою збереження високопрофесійного і досвідченого кадрового потенціалу державної служби та ефективного його використання у випадках припинення державної служби з незалежних від працівника причин (відставка, звільнення, відсторонення, утримання в резерві поза службою тощо) доцільно розробити і запровадити дієвий механізм його соціально-правового захисту. Так, у разі зміни посади державним службовцем внаслідок зміни керівника (для патронатної служби) та ліквідації або реорганізації державних органів йому повинна надаватися робота з установленням посадового окладу не нижче від попереднього. Необхідно створити належні умови праці персоналу державної служби, включаючи надання відповідних приміщень, організаційно-технічне, інформаційне та допоміжно-обслуговуюче кадрове забезпечення. Зокрема, мають бути визначені однакові умови роботи та оплати >>>223>>> праці державних службовців апарату міністерств і Кабінету Міністрів з урахуванням виконуваних завдань та ступеня відповідальності. Професійна підготовка кадрів для державної служби. Загальнонаціональна система підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців має бути значно удосконалена. Це, зокрема, вимагає: визначення рівнів і напрямів підготовки за спеціальностями і спеціалізаціями (як у межах освітньої галузі "державне управління", так і в інших галузях із фаховим спрямуванням на державну службу), встановлення термінів та обсягів навчання, а також проведення акредитації закладів освіти і ліцензування навчальних програм для забезпечення державних стандартів якості підготовки у цій сфері; приділення у процесі професійного навчання державних службовців особливої уваги їх підготовці до управлінської діяльності, прийняття рішень, розроблення та аналізу політики, стратегічного менеджменту тощо; запровадження нормативів відбору на навчання залежно від рівня освіти, напряму (спеціальності, спеціалізації) підготовки, а у системі підвищення кваліфікації кадрів — від категорії та професійно-кваліфікаційної характеристики посади; чіткого розмежування завдань і повноважень загальнонаціональних, галузевих, регіональних та місцевих закладів навчання персоналу державної служби з урахуванням специфіки здійснення ними підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, передусім керівників і спеціалістів; встановлення гарантій працевлаштування випускників навчальних закладів, що готують кадри для державної служби, з метою ефективного використання набутого освітньо-професійного потенціалу; посиленого стимулювання навчання державних службовців із задіянням механізму планування їх професійної кар'єри та відповідальності керівників державних органів за ефективне використання спеціально підготовлених кадрів; запровадження розгорнутої, упорядкованої та обов'язкової системи підвищення кваліфікації державних службовців із використанням різних форм навчання; >>>224>>> розширення мережі підготовки кадрів вищої кваліфікації через аспірантуру і докторантуру для підвищення наукового рівня діяльності органів державного управління; з метою заохочення і стимулювання державних органів у систематичній професійній підготовці їх працівників визначення в кошторисах на утримання цих органів окремої статті видатків на підготовку і підвищення кваліфікації державних службовців у розмірі, не менш як 3 відсотки від фонду оплати праці; зміцнення матеріально-технічної бази закладів підготовки і підвищення кваліфікації персоналу державної служби, насамперед тих, що навчають керівні кадри. Відданість, сумлінність, відповідальність державних службовців. Необхідно максимально об'єктивізувати механізм службової кар'єри, забезпечивши просування по службі і матеріальне заохочення державних службовців на підставі їх особистих заслуг із запровадженням відкритості процесу такої оцінки. Доцільно визначити етичні вимоги щодо діяльності державного службовця та узагальнити їх у Кодексі правил поведінки (етики) державного службовця. Важливо посилити відповідальність за неналежне виконання службових обов'язків, зокрема за бездіяльність, зволікання у прийнятті і виконанні рішень. Слід вжити радикальних заходів для викорінення і запобігання проявам корупції партійної та конфесійної прихильності. Потребує удосконалення механізм декларування доходів та майнового становища державних службовців. Оптимізація структури управління державною службою. Державну службу необхідно зробити загальнодержавною, цілісною на всій території України. Для цього доцільно значно підвищити роль керівного органу управління державною службою, який повинен бути центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом. Його роль має бути провідною в організації кадрового забезпечення державних органів. Цей орган повинен брати участь у розробленні та реалізації єдиної політики у сфері державної служби. До його повноважень має також належати визначення і планування потреби у кадрах державних службовців; розробка, координація та контроль здійснення >>>225>>> заходів щодо підвищення ефективності державної служби (зокрема стосовно проведення атестації державних службовців); визначення потреби та координація навчання у системі професійної підготовки і підвищення кваліфікації кадрів для державної служби; вироблення організаційних засад формування кадрового резерву державних службовців; координація наукових досліджень з проблем підвищення ефективності державної служби. З метою визначення шляхів, способів і засобів реалізації основних напрямів єдиної політики у сфері державної служби та об'єднання зусиль усіх державних органів для підвищення ефективності державної служби доцільно переглянути і впорядкувати повноваження існуючих дорадчих органів з питань державної служби і кадрової роботи. Перспективний поетапний розвиток державної служби. Основна увага на першому етапі має бути приділена законодавчому вирішенню питань в системі взаємовідносин та структурі "система державних органів — орган влади — посада". Це прийняття та впровадження законів України — "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", "Про місцеві державні адміністрації", нормативних актів щодо розподілу повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, заснованих на функціональному аналізі повноважень і відповідальності зазначених органів. На наступних етапах адміністративної реформи мають бути реалізовані заходи, які в сукупності мають привести до завершення реформування єдиної системи державної служби в Україні відповідно до її унітарного устрою, до здійснення структурної реформи державного апарату, створення різних видів і форм контролю над ним, нових форм зв'язку державного апарату з громадянами, громадськими об'єднаннями, політичними партіями та суспільством в цілому. При цьому, зокрема, має бути вирішений комплекс питань з правового забезпечення державної служби з акцентом на вирішення статусних проблем, пов'язаних з визначенням правового положення державного службовця та його посади. У перспективі постає питання обов'язкової розробки такої кон- >>>226>>> цепції державної служби, яка б охоплювала установи і організації всього державного сектору, що фінансується з державного бюджету. Впровадження реформи державної служби. Насамперед слід переглянути законодавство щодо державної служби. Поряд з внесенням змін до чинного закону та удосконаленням діючих нормативно-правових актів у перспективі треба прийняти узагальнюючий закон, який би виконував роль методологічного і регулятивного фундаменту правового врегулювання цілісної державної служби з урахуванням усіх її особливостей на різних етапах розвитку. Керування реформою державної служби слід покласти на Кабінет Міністрів і керівний орган управління державною службою. Процес реформування має бути науково і ресурсно забезпечений. IV. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА СИСТЕМА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Існуюча організація територіального устрою та системи місцевого самоврядування має такі недоліки, що істотно впливають на ефективність управлінської діяльності: регіональний і місцевий рівень управління склався відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України, яка була запроваджена на початку 30-х років в інтересах централізованого партійно-бюрократичного управління. У зв'язку з цим значна частина самоврядних територіальних одиниць (зокрема сіл, селищ, міст районного значення) сьогодні позбавлена необхідних фінансових та економічних ресурсів; із конституційним визначенням суб'єкта місцевого самоврядування — територіальної громади — не узгоджена система адміністративно-територіальних одиниць: у межах адміністративних кордонів одних населених пунктів перебувають інші населені пункти, територіальні громади яких виступають згідно з Конституцією України самостійним суб'єктом місцевого самоврядування. У зв'язку з цим виникає проблема розмежування самоврядних прав різних територіальних громад, що співіснують у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці; на обласному і районному рівнях управління, де функціонують одночасно органи виконавчої влади та органи місцевого самовря- >>>227>>> дування (тобто два центри публічної влади), через відсутність належної правової бази щодо розмежування повноважень цих органів виникає небезпека конкуренції їх компетенції; не сформована належна фінансово-економічна база органів місцевого самоврядування, яка б дала їм змогу надавати повноцінні громадські послуги. 1. Політико-правові передумови перетворень Конституція України заклала необхідний правовий фундамент для розбудови на регіональному і місцевому рівнях демократичної, гнучкої та ефективної організації управління, яка повинна базуватися на таких концептуальних засадах: дотримання встановлених Конституцією України вимог щодо територіальної організації влади на місцях, які передбачають поєднання прямого державного управління на регіональному рівні з місцевим самоврядуванням; вирішення питань адміністративної реформи щодо організації управління на регіональному і місцевому рівнях у поєднанні із формуванням ефективного механізму надання населенню повноцінних державних та громадських послуг, а також у зв'язку з іншими політичними, правовими та соціально-економічними перетвореннями — судовоправовою та муніципальною реформами; утвердження територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування; належне політико-правове, фінансово-економічне та організаційне забезпечення здійснення функцій та повноважень — делегованих і самоврядних — у системі місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією та законами України; законодавче розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування і основних (які не можуть бути перерозподілені на договірних засадах) самоврядних повноважень між органами місцевого самоврядування різного територіального рівня; законодавче закріплення інституту служби в органах місцевого самоврядування та встановлення гарантій діяльності службовця; запровадження "механізмів" державної підтримки розвитку місцевого самоврядування та проведення муніципальної реформи; визначення механізму судового захисту прав територіальних >>>228>>> громад, конституційних засад самостійності органів та посадових осіб місцевого самоврядування. 2. Основні етапи трансформації територіального устрою та системи місцевого самоврядування У процесі трансформації територіального устрою та системи місцевого самоврядування слід спиратися на національний досвід, а також на світову, насамперед європейську практику. При цьому процес перетворень доцільно здійснювати у три етапи з урахуванням: конституційних і законодавчих засад організації та функціонування держави; унітарної форми державного устрою, яка забезпечує збереження соборності України; сучасних тенденцій інтеграційних процесів з огляду на необхідність проведення політики об'єднання невеликих територіальних громад, укрупнення самоврядних адміністративно-територіальних одиниць, утворення агломерацій населених пунктів, економічного районування; подолання негативних тенденцій дезінтеграції територіальних громад; одночасного функціонування органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на регіональному рівні управління; об'єктивної потреби у децентралізації державного управління, деконцентрації, делегуванні та передачі функцій і повноважень щодо надання державних та громадських послуг. З метою визначення основних напрямів політики реформування організації управління на регіональному та місцевому рівнях, організаційного, правового і фінансово-економічного механізмів забезпечення цього процесу, запровадження режиму оптимального самодостатнього функціонування суб'єктів державного управління та управління в системі місцевого самоврядування, здійснення ефективного адміністративного контролю щодо становлення і розвитку місцевого самоврядування започатковується перший етап реформи. Перший етап повинен включати законодавче, ресурсне (фінансово-економічне) і експериментальне забезпечення трансформації існуючої організації територіального устрою та системи місцевого са- >>>229>>> моврядування, становлення інституту служби в органах місцевого самоврядування. З урахуванням перспективи на цьому етапі напрацьовується пакет законодавчих актів щодо реформування організації управління на регіональному і місцевому рівнях, приводяться у відповідність із Конституцією України чинні законодавчі акти, які визначають бюджетно-фінансову систему, економічні засади організації управління та територіального розвитку, пов'язані з проведенням політики економічного районування. Поряд із цим розробляються проекти та програми відповідних державно-правових експериментів, які впроваджуються на різних територіальних рівнях управління. Перший етап може тривати протягом наступного строку повноважень Верховної Ради України та Президента України, тобто орієнтовно до 2004 року. За результатами першого етапу перетворень, державно-правових експериментів, пов'язаних із формуванням територіальних громад і вдосконаленням територіальної структури управління, розпочинається другий етап реформи. Другий етап охоплює трансформацію низової ланки системи адміністративно-територіального устрою України (село, селище та місто), формування комунальних об'єднань територіальних громад, розмежування сфери відповідальності щодо надання державних та громадських послуг місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на різних територіальних рівнях управління. Другий етап охоплює черговий строк повноважень Верховної Ради України та Президента України і передбачає внесення певних змін до Конституції України щодо конкретизації та уточнення окремих положень про територіальний устрій та місцеве самоврядування. З урахуванням процесу формування комунальних об'єднань територіальних громад, розв'язання проблем фінансового вирівнювання територіального розвитку та економічного районування починається третій етап реформи. Третій етап повинен передбачати трансформацію територіального устрою України з метою оптимізації структури управління на регіональному рівні, наближення прийняття управлінських рішень >>>230>>> до населення, запровадження нових фінансово-бюджетних механізмів, раціоналізації функцій місцевих державних адміністрацій. 3. Адміністративно-територіальний, організаційний, функціональний, фінансово-економічний і правовий аспекти реформування організації територіального устрою та системи місцевого самоврядування Адміністративно-територіальний аспект пов'язаний із визначенням територіальної основи побудови системи місцевих органів виконавчої влади та організації місцевого самоврядування. У ході адміністративних перетворень система адміністративно-територіального устрою має бути реформована з урахуванням потреб нової організації управління на регіональному і місцевому рівнях. На першому та другому етапах пріоритетним заходом є трансформація низової ланки системи адміністративно-територіального устрою шляхом добровільного об'єднання на основі діючих положень Конституції України адміністративно-територіальних одиниць для забезпечення формування реального суб'єкта місцевого самоврядування — такої територіальної громади (комунального об'єднання територіальних громад), яка мала б необхідні фінансові та матеріальні можливості для надання населенню повноцінних державних та громадських послуг. Процес становлення нових низових адміністративно-територіальних утворень здійснюється на першому та другому етапах шляхом проведення державно-правових експериментів у різних регіонах України. На третьому етапі трансформуються також адміністративно-територіальні одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно-територіального устрою на основі збереження його конституційної триланкової структури. Паралельно з цим вивчається питання можливості переходу до дво- або чотирьохланкової системи адміністративно-територіального устрою з метою пошуку шляхів досягнення оптимального поєднання централізації та децентралізації управління, деконцентрації, делегування і передачі максимально можливого обсягу функцій управління на якомога нижчий рівень управління, що забезпечить реальне наближення управління до населення. >>>231>>> Організаційний аспект включає: 1) визначення організаційних зв'язків між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування у процесі здійснення відповідних функцій та делегованих повноважень; 2) формування комунальних об'єднань територіальних громад — нових суб'єктів місцевого самоврядування. Це передбачає: утвердження територіальної громади як первинного суб'єкта та головного елемента системи місцевого самоврядування; встановлення організаційних зв'язків між структурними елементами комунального об'єднання територіальних громад та територіальними громадами населених пунктів, які входять до такого об'єднання на основі законодавчого розмежування їх функцій та повноважень шляхом передачі основних повноважень органів місцевого самоврядування сіл, селищ та міст до компетенції комунального об'єднання; розвиток ініціативи та самодіяльності населення, створення органів самоорганізації населення як за територіальною, так і за функціональною ознакою, встановлення їх організаційних зв'язків із органами і посадовими особами місцевого самоврядування; впровадження на основі статутів територіальних громад нових форм участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування, які б стимулювали розвиток місцевої демократії; практичне впровадження механізмів дієвого контролю територіальної громади за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування та органів самоорганізації населення; 4) апробація та запровадження у міській агломерації таких організаційних моделей управління, які б передбачали добровільне формування спільних органів управління та їх взаємозв'язки з органами місцевого самоврядування територіальних громад, що входять до агломерації на договірних умовах. При цьому міська агломерація не є новою адміністративно-територіальною одиницею, а являє собою організаційне утворення, яке складається з кількох територіальних громад, що мають на меті спільну реалізацію функцій місцевого самоврядування; 5) організаційне забезпечення реалізації програми державної підтримки і розвитку місцевого самоврядування шляхом створення відповідного дорадчо-консультативного органу; >>>232>>> 6) становлення інституту служби в органах місцевого самоврядування (муніципальної служби). Запровадження цього інституту має базуватися на таких концептуальних положеннях: служба в органах місцевого самоврядування є автономною (поряд з державною службою) формою публічної служби і являє собою професійну, на постійній основі діяльність осіб, що займають посади в органах місцевого самоврядування та їх об'єднаннях, спрямовану на здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування, реалізацію повноважень органів місцевого самоврядування, і отримують заробітну плату за рахунок коштів місцевого бюджету; служба в органах місцевого самоврядування базується на загальних принципах публічної служби в Україні (законності, пріоритету прав і свобод людини, професіоналізмі та компетентності службовців, рівного доступу громадян до служби з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовці, підконтрольності і підзвітності службовців та їх відповідальності за невиконання своїх службових обов'язків, заборони сумісництва та зайняття підприємницькою діяльністю, гласності публічної служби, правової та соціальної захищеності службовців, позапартійності публічної служби) і здійснюється на основі єдиної державної політики. Крім того, в її основу мають бути покладені специфічні принципи, притаманні лише цій формі публічної служби: самостійності органів та посадових осіб місцевого самоврядування в межах їх повноважень; відповідальності службовця перед територіальною громадою; поєднання загальних вимог до служби в органах місцевого самоврядування, встановлених законодавством, національних, історичних та місцевих традицій служби, визначених статутами територіальних громад; повинна бути передбачена можливість переходу з державної до служби в органах місцевого самоврядування, і навпаки; утворення на базі Асоціації міст України Всеукраїнського громадського об'єднання органів місцевого самоврядування. Функціональний аспект передбачає перехід до нового розуміння функцій публічної влади, які за своїм змістом спрямовуються на надання державних та громадських послуг, перерозподіл функцій і повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на основі: встановлення переліку державних та >>>233>>> громадських послуг, їх класифікації; визначення переліку послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів і на платній основі; розмежування сфери відповідальності щодо надання державних та громадських послуг місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування на регіональному і місцевому рівнях. На першому та другому етапах реформування: 1) здійснюються заходи щодо розмежування функцій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з надання послуг, що передбачає віднесення: а) до сфери компетенції органів місцевого самоврядування питань: місцевих фінансів; економічного розвитку населених пунктів; управління об'єктами комунальної власності; комунального землекористування і використання місцевих природних ресурсів; планування і забудови населених пунктів; догляду за дорогами місцевого значення та їх будівництвом; каналізації, електро-, газо- й водопостачання, освітлення населених пунктів; житлового будівництва; роботи місцевого громадського транспорту; благоустрою парків та садів; утримання кладовищ та надання ритуальних послуг; роботи дошкільних установ, закладів початкової і середньої освіти; надання медичної допомоги комунальними закладами охорони здоров'я; роботи комунальних закладів культури, фізкультури і спорту та туризму; працевлаштування і організації громадських робіт; окремих питань охорони довкілля, громадського порядку, пожежної безпеки та прав споживачів; б) до сфери компетенції місцевих органів виконавчої влади належать питання, не віднесені Конституцією і законодавством України до компетенції органів місцевого самоврядування, передусім: загального нагляду за дотриманням Конституції та законів Ук- >>>234>>> раїни, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій; відповідних функцій управління об'єктами державної власності; координації діяльності територіальних підрозділів (органів) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; видачі ліцензій та дозволів, передбачених законодавством; контролю, у встановлених законом межах за фінансовою діяльністю органів місцевого самоврядування; 2) розмежовуються функції та повноваження місцевого самоврядування, які здійснюються на різних територіальних рівнях. На третьому етапі реформування на основі перерозподілу функцій та повноважень між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, що проведений на першому і другому етапах реформи, необхідно остаточно визначитись із статусом місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування на регіональному рівні управління. Фінансово-економічний аспект реформи включає: формування фінансово-економічних засад комунальних об'єднань територіальних громад на основі, по-перше, встановлення оптимальних параметрів цих об'єднань з метою створення їх достатньої фінансово-економічної та ресурсної бази, по-друге, реалізації заходів щодо формування комунальної власності; здійснення заходів, спрямованих на формування фінансів територіальних громад, які повинні базуватися на таких місцевих фінансових інститутах, як місцеві бюджети, позабюджетні, валютні та цільові фонди, місцеві податки і збори, комунальний кредит, комунальні платежі, фінанси комунальних підприємств; забезпечення реального відокремлення бюджетів об'єднань територіальних громад від Державного бюджету України, що є необхідною передумовою їх самостійності. Основою самостійності бюджетів територіальних громад та їх об'єднань мають стати власні та закріплені доходи. Власні доходи формуються за рахунок місцевих податків і зборів, зокрема, податку на землю, податку на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, прибуткового податку з громадян, місцевих акцизів та інших; забезпечення можливостей надання всіма територіальними громадами та їх об'єднаннями громадських послуг на рівні державних >>>235>>> мінімальних соціальних стандартів, подолання з цією метою вертикальних — та горизонтальних фіскальних дисбалансов в державі шляхом вжиття заходів фінансового вирівнювання. Система фінансового вирівнювання базуватиметься на об'єктивних критеріях та відповідній правовій базі. Основними складовими такої системи мають стати державні мінімальні соціальні стандарти, метою впровадження яких є поступове вирівнювання обсягу і якості надання державних та громадських послуг у межах всієї території держави, податкоспроможність територіальних громад, середня податкоспро-можність територіальної громади, власні та закріплені доходи, фонди фінансового вирівнювання, трансферти; розробка механізму фінансування делегованих законом повноважень виконавчої влади місцевому самоврядуванню шляхом виділення у Державному бюджеті України окремого розділу видатків "Фінансування делегованих повноважень виконавчої влади". Ці кошти надаватимуться територіальним громадам та їх комунальним об'єднанням у формі субсидій; створення механізму державної фінансової підтримки місцевого самоврядування, зокрема в сфері інвестиційної діяльності, шляхом запровадження інвестиційних субвенцій територіальним громадам та їх об'єднанням за рахунок коштів Державного бюджету України і спеціальних державних позабюджетних фондів; подолання існуючої практики дублювання функцій органів, які здійснюють управління на різних територіальних рівнях, щодо фінансування бюджетних установ та організацій. Правову основу реформи становлять: Конституція України, до окремих положень якої на другому і третьому етапах реформування слід внести певні доповнення, не змінюючи при цьому загальних засад конституційного ладу України; закони України, які визначають статус вищих, центральних і місцевих органів виконавчої влади, систему адміністративно-територіального устрою та організацію місцевого самоврядування. Крім того, для проведення реформи необхідно прискорити розроблення та прийняття: концепцій і програм щодо державної підтримки і розвитку місцевого самоврядування в Україні; муніципальної реформи; реформи бюджетної системи України в частині розширення фінансової са- >>>236>>> мостійності органів місцевого самоврядування, формування фінансів місцевого самоврядування; проведення державно-правових експериментів, пов'язаних з територіальним розвитком і місцевим самоврядуванням; законів України: "Про територіальні громади та їх об'єднання", "Про столицю України — місто-герой Київ", "Про статус міста Севастополя", "Про територіальний устрій України", "Про планування територій", "Про міську агломерацію", "Про комунальну власність", "Про фінанси місцевого самоврядування", "Про місцеві податки і збори", "Про фінансове вирівнювання територій", "Про комунальний кредит та комунальні цінні папери", "Про державно-правові експерименти", "Про місцеві референдуми, ініціативи, слухання та інші форми волевиявлення населення", "Про статус депутатів місцевих рад та сільських, селищних і міських голів", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про муніципальну міліцію"; модельного статуту територіальної громади. V. ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ 1. Організаційне забезпечення Слід передбачити комплексний механізм організаційного забезпечення адміністративної реформи. Він має охоплювати головні складові адміністративних перетворень, зокрема: трансформацію системи органів виконавчої влади, державної служби адміністративно-територіального устрою та системи місцевого самоврядування, окремих сфер державного управління. Загальне концептуальне супроводження проведення адміністративної реформи здійснює Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи. Для поточного керівництва запровадженням заходів по всіх напрямках реформування, що потребуватиме прийняття відповідних рішень і займатиме значний період, має бути призначена посадова особа з відповідним статусом (Віце-прем'єр-міністр або Міністр), наділена необхідними повноваженнями та забезпечена достатніми матеріальними, фінансовими та кадровими ресурсами. >>>237>>> Доцільно, щоб у прямому підпорядкуванні цієї особи знаходилась постійно діюча робоча група, в яку мають бути залучені висококваліфіковані, досвідчені фахівці, у тому числі іноземні радники й експерти, які б працювали на постійній основі. На зазначену робочу групу слід покласти також координацію наукових досліджень щодо реформи державного управління і відповідного законодавства. Щодо реформування державної служби, окремі координуючі функції покладаються на Головдержслужбу при Кабінеті Міністрів України, а науково-методичні — на Українську академію державного управління при Президентові України. Організаційне забезпечення трансформації адміністративно-територіального устрою доцільно покласти на структуру (відповідну раду, комісію), яка мала б утворюватися спільно з Верховною Радою та Президентом України. Перетворення у системі місцевого самоврядування повинні забезпечуватись Координаційною радою з питань місцевого самоврядування при Президентові України та Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України. Державний патронат за проведенням адміністративної реформи має здійснювати Президент України. 2. Правове забезпечення Ключове місце у правовому забезпеченні адміністративної реформи посідає адміністративне право. Ця фундаментальна галузь українського публічного права органічно пов'язана з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, у яких кожній людині має бути гарантовано реальне додержання і охорона у сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення. Під цим кутом зору, правове забезпечення адміністративної реформи має бути спрямоване на вирішення ряду, крім викладених вище, пріоритетних завдань. >>>238>>> 1. Треба чітко законодавче унормувати порядок надання органами виконавчої влади державних (управлінських) послуг. Відповідні питання мають знайти своє закріплення у спеціальному кодифікованому Законі України "Про управлінські послуги громадянам". В ньому треба визначити повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо надання управлінських послуг громадянам у сфері публічної влади, обов'язки посадових осіб щодо етичного і професійного спілкування із громадянами. 2. Необхідно суттєво покращити законодавче регулювання механізму позасудового захисту прав і свобод громадян, які порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами. Право на такий захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи). Процедура такого розгляду повинна бути упорядкована в окремому Адміністративно-процедурному (процедуральному) кодексі України. Оскільки найбільша кількість скарг громадян відноситься до сфер охорони здоров'я, соціального захисту, управління державним майном, охорони навколишнього середовища, податкової та митної служби тощо, доцільно в порядку державно-правового експерименту створити у системах органів виконавчої влади цих сфер спеціальні підрозділи щодо розгляду скарг громадян, які мають розглядати та вирішувати справи щодо скарг у порядку, наближеному до судового провадження (тобто так званої адміністративної "квазіюстиції"). 3. Загальне значення має створення правової бази для повноцінного запровадження в Україні такої форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади, як адміністративна юстиція. Має бути передбачене поетапне формування Вищого адміністративного суду України, а також апеляційних та місцевих адміністративних судів. Процедури розгляду справ в цих судах мають бути врегульовані окремим Адміністративно-процесуальним кодексом України. 4. Ефективне правове, супроводження адміністративної, реформи передбачає подальшу систематизацію адміністративного законодавства, насамперед шляхом його кодифікації. >>>239>>> Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одночасно і в одному акті об'єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або "книг"), що повинні мати кодифікований характер і можуть називатися відповідними "Кодексами". Орієнтована структура (з урахуванням черговості прийняття) Адміністративного кодексу повинна включати: 1) Кодекс про адміністративні проступки; 2) Адміністративно-процесуальний кодекс; 3) Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс; 4) Кодекс загальних правил поведінки державних службовців; а також деякі інші кодифіковані акти. Більш детальне обгрунтування структури Адміністративного кодексу, етапності його розробки й прийняття потребує підготовки окремої науково-практичної концепції з цих питань. 3. Кадрове забезпечення Ефективне здійснення адміністративної реформи вимагає відповідного її кадрового забезпечення. Реформування адміністративної системи потребуватиме підготовлених і компетентних кадрів. Для цього має бути організований відбір працівників з подальшою їх підготовкою до впровадження адміністративної реформи та роботи в нових умовах. Поряд з необхідним теоретичним навчанням вони мають пройти ґрунтовне цілеспрямоване практичне стажування в управлінських структурах розвинутих країн. Для супроводження адміністративної реформи, здійснення її моніторингу, розробки проектів запровадження окремих складових цієї реформи, підготовки законодавчих і нормативно-правових актів та узагальнення міжнародного досвіду мають бути залучені на договірній основі провідні фахівці державного та приватного секторів економіки, наукові і науково-педагогічні кадри. Слід забезпечити >>>240>>> підвищення кваліфікації цієї категорії фахівців з актуальних проблем державного управління та адміністративної реформи. У системі підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців слід забезпечити глибоке вивчення найбільш актуальних питань реформування системи державного управління в Україні. 4. Фінансово-економічне забезпечення З метою реалізації реформи у Державному бюджеті України щорічно окремим рядком виділяються кошти на реалізацію програми адміністративної реформи. Здійснюються заходи по оптимізації видатків на державне управління за рахунок Державного бюджету України, державних цільових позабюджетних фондів та місцевих бюджетів із урахуванням існуючого зарубіжного та вітчизняного досвіду. Докорінно змінюються політика в галузі оплати праці, система та умови оплаті праці державних службовців та службовців в органах місцевого самоврядування з метою підвищення рівня їх матеріального забезпечення та створення умов для залучення в органи державної влади і місцевого самоврядування найбільш кваліфікованих фахівців. Припиняється практика фінансування органів виконавчої влади за рахунок так званих додатково мобілізованих та госпрозрахункових коштів. Розробляється та реалізується окрема програма матеріально-технічного та інформаційного забезпечення системи державного управління. 5. Інформаційне забезпечення Проведення адміністративної реформи має супроводжуватися цілеспрямованим застосуванням нових інформаційних технологій у сфері державного управління. Підвищення ефективності державного управління залежить від якісно нового рівня інформаційного забезпечення органів виконавчої влади. У зв'язку з цим основними завданнями інформатизації державного управління мають бути: >>>241>>> — створення інформаційної системи державного управління; — визначення потреб органів влади у нових інформаційних технологіях та базах даних; — розробка типових проектів та стандартів інформатизації державного управління; — здійснення державного керівництва впровадженням нових інформаційних технологій в сфері державного управління; — організація міжнародного співробітництва у галузі обміну інформацією щодо державного управління; — здійснення безпаперового документообігу; — удосконалення статистичної звітності стосовно функціонування органів виконавчої влади; — розробка нормативно-правових актів з питань інформатизації адміністративної системи, у тому числі її захисту. Зокрема, інформатизація державного управління має передбачати побудову на єдиній методологічній і програмній основі державної інформаційно-аналітичної системи "Адміністративна система України", основним завданням якої має стати моніторинг результативності та ефективності управлінської діяльності органів виконавчої влади, створення та підтримка банку даних про ці органи, доступ до міжнародних інформаційних мереж, насамперед "Internet" тощо. Утворення такої системи потребує сучасного технічного, технологічного, програмного та фінансового забезпечення, а також нових комунікаційних ліній. Це також потребує відповідної підготовки персоналу державного управління до роботи в умовах глобальної інформатизації. 6. Науково-просвітницьке забезпечення Наукове забезпечення адміністративної реформи передбачає проведення науково-теоретичних і прикладних досліджень з проблематики державного управління, адміністративного і муніципального права; видання фундаментальних, науково-довідкових, навчально-методичних, учбових та інших праць та матеріалів. Треба вжити термінових заходів щодо подолання існуючої нестачі в Україні наукових кадрів у галузі державного управління та адміністративно-правової науки. >>>242>>> Найближчим часом доцільно провести за участю провідних наукових установ, юридичних вузів та факультетів Всеукраїнську науково-координаційну нараду юристів-управлінців та адміністра-тивістів, на якій, зокрема, обговорити стан, шляхи збереження і розвитку наукового та управлінського кадрового потенціалу у вищезазначеній галузі. Варто провести міжнародну науково-практичну конференцію на тему "Проблеми здійснення адміністративної реформи: український та зарубіжний досвід" за участю зарубіжних вчених, політиків та управлінців. Важливе значення має і культурно-освітнє забезпечення адміністративної реформи, яке полягає в залученні закладів культури та освіти, засобів масової Інформації, видавництв до роботи по роз'ясненню положень Концепції адміністративної реформи, виданні популярних посібників для населення тощо. VI. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ В результаті здійснення адміністративної реформи в Україні відповідно до пропонованої Концепції передбачається поступове формування раціонального механізму державного управління, який дозволить значно зміцнити та підвищити ефективність реалізації виконавчої влади, поглибити її взаємодію з місцевим самоврядуванням. Якісно удосконалена система виконавчої влади має позитивно впливати на хід та наслідки проведення інших радикальних перетворень у нашому суспільстві — насамперед, економічної реформи, особливо з тих питань, де велике значення мають методи та форми державного регулювання і контролю. Подальше здійснення політики реформування державного управління прямо залежить від політико-правового становища у суспільстві, а також фінансово-економічних можливостей держави. Причому дані фактори здатні внести в процес реформи суттєві корективи — особливо це стосується наявності коштів і матеріально-технічних засобів — у темпи проведення реформаторських заходів. Початковий етап адміністративної реформи пов'язаний з невідкладною розробкою Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи Програми заходів по кожному напряму реформування. >>>243>>> У напрямку законодавчого та підзаконного нормативно-правового забезпечення адміністративної реформи: передбачити удосконалення законодавства, що регулює завдання, функції, організацію, діяльність органів виконавчої влади на різних рівнях та у різних сферах і галузях державного управління; врахувати необхідність якісного оновлення правової бази, що регламентує державну службу, механізми її функціонування та кадрового забезпечення; звернути увагу на нормативно-правове забезпечення контрольної діяльності у сфері державного управління, упорядкування системи контрольних органів; запровадити механізми юридичних гарантій прав і свобод громадян та інших суб'єктів адміністративного права; розробити правові засади інформаційного забезпечення системи органів виконавчої влади; визначити шляхи та засоби систематизації адміністративного законодавства; У напрямку реформування центральних органів виконавчої влади: проаналізувати функції та повноваження центральних органів виконавчої влади і на цій основі визначити їх оптимальну структуру; передбачити надання центральним органам функцій стратегічного планування і розроблення політики у відповідних сферах діяльності, програм дій щодо задоволення суспільно важливих потреб; изначити організаційні та матеріально-фінансові шляхи і засоби забезпечення прогнозування, планування, регулювання, моніторингу, аналізу і контролю в нових суспільних умовах, зокрема, за умов формування ринкової економіки; розробити механізми і засоби підвищення ефективності прийняття управлінських рішень на вищому, територіальному та місцевих рівнях. У напрямку реформування державної служби: обгрунтувати доцільність і механізми чіткого розмежування статусу і функцій політичних діячів (політиків) та державних службовців; переглянути нормативно-правову базу щодо удосконалення матеріального та соціально-побутового забезпечення державних службовців (зокрема, оплати праці, пенсій, пільг); >>>244>>> розробити заходи щодо упередження корупційних дій та їх профілактики у сфері державної служби; у процесі розвитку і вдосконалення державної служби зосередити увагу на підготовці та підвищенні кваліфікації управлінських кадрів, вивченні та адаптації світового досвіду у сферах державного управління, місцевого самоврядування та підготовки кадрів державної служби; передбачити проведення роботи із залученням на державну службу здібних, перспективних фахівців та створення умов для їх утримання, професійного зростання та просування по службі. У напрямку територіальної організації державного управління і місцевого самоврядування: визначити засади здійснення адміністративно-територіальної і муніципальної реформ; запропонувати механізм становлення фінансово-економічних основ місцевого самоврядування, реформування бюджетної системи України у напрямку розширення фінансової автономії територіальних громад і органів місцевого самоврядування; передбачити модель розподілу управлінських функцій між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, розвитку служби в органах місцевого самоврядування; накреслити заходи щодо здійснення політики інтеграції територіальних громад. У напрямку дерегуляції і поліпшення державних послуг: визначити необхідну нормативно-правову базу для здійснення програми дерегуляції; підвищити рівень стандартів на державні послуги населенню, розширити форми участі громадськості в публічній оцінці і контролі за їх запровадженням. VII. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК Адміністративна реформа — це вид політико-правової реформи, яка здійснюється у сфері виконавчої влади і торкається як її організаційної структури, функцій, кадрового забезпечення, так і взаємовідносин з місцевим самоврядуванням. Принципи адміністративної реформи --це головні засади її проведення, які засновані на відповідній ідеології і політиці адмі- >>>245>>> ністративної реформи. У принципах розкривається головне призначення і сутність даної реформи. Правова основа адміністративної реформи — це нормативно-правові акти, які є відправною точкою і механізмом забезпечення даної реформи. Серед цих актів головна роль належить Конституції і законам України. У міру поглиблення адміністративної реформи її правова основа вдосконалюється і оновлюється. Ідеологія адміністративної реформи — це сукупність філософських, етичних, правових, політичних та інших ідей і поглядів на адміністративну реформу. Тип ідеології адміністративної реформи визначається соціальними та іншими інтересами суспільства, політичних партій і громадських організацій та відбивається в актах органів державної влади, документах партій, матеріалах засобів масової інформації тощо. Він може бути ліберально-демократичний, соціал-реформістський чи національно-демократичний. Виконавча влада — це одна з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного принципу поділу державної влади покликана розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління сферами суспільного життя, насамперед державним сектором економіки. У відносинах із законодавчою і судовою владою вона користується певною самостійністю. Державне управління — вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади. У той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття "державне управління" за змістом є ширше, ніж поняття "виконавча влада". Для визначення змістовно поєднаних сфер або галузей суспільного життя, що потребують державного управління, використовується термін "сектор державного управління". Система державного управління — складне поняття, зміст якого охоплює такі складові елементи: а) суб'єкти управління, тобто органи виконавчої влади; б) об'єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави; >>>246>>> в) управлінська діяльність (процес), тобто певного роду суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління. Досить поширений термін "адміністративна система" найчастіше характеризує поєднання двох згаданих елементів — суб'єктів управління та управлінської діяльності. Зміст останньої розкривається, зокрема, через поняття "цілі і завдання", "функції", "методи", "стадії", "процедури", "повноваження", "ефективність", "культура", "етика" тощо. Органи виконавчої влади — самостійний вид органів державної влади, які згідно з конституційним принципом поділу державної влади мають своїм головним призначенням здійснення однієї гілки державної влади — виконавчої. За характером компетенції (повноважень) розрізняються органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації), а також органи спеціальної — галузевої, міжгалузевої і функціональної компетенції (решта органів виконавчої влади). За порядком прийняття рішень органи поділяються на: — колегіальні, в яких право прийняття рішень від імені органу мають певні колективи (Кабінет Міністрів, різні державні комісії тощо), які очолюються керівником органу; — єдиноначальні, в яких право прийняття рішень від імені органу має одна особа (міністр, голова державного комітету, голова місцевої державної адміністрації). Вона юридичне і є, "органом", а тому називати цю особу "керівником органу" не є, з наукової точки зору, цілком логічним. В цих випадках структура, яка традиційно називається "органом" (наприклад, міністерство, державний комітет тощо), фактично є робочим "апаратом" відповідного органу. За характером джерел фінансування органи виконавчої влади поділяються на ті, що фінансуються з держбюджету, і ті, що мають змішане фінансування — з держбюджету і за рахунок доходів від власної діяльності. Інша загальновизнана назва органів виконавчої влади — органи державного управління. Апарат органів виконавчої влади — це організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, які призначені для здійснення консультативних чи обслуговуючих функцій щодо виконання відповідними органами закріплених за ними повноважень (компетенції). >>>247>>> До особового (персонального) складу апарату органів виконавчої влади відносяться державні службовці та інші працівники апарату. Повноваження органу виконавчої влади — це закріплені за органом виконавчої влади права і обов'язки (в тому числі обов'язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень — так звані "юрисдикційні" обов'язки). Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним органом виконавчої влади відповідно до покладених на нього завдань і функцій, застосовується поняття "компетенція". Центральне місце і переважну частину серед повноважень органу виконавчої влади складають державно-владні повноваження, тобто повноваження щодо прийняття обов'язкових до виконання рішень і забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані. Делеговані функції, повноваження — функції, повноваження (права і обов'язки), що їх набуває певний суб'єкт (орган чи посадова особа) шляхом передачі йому для виконання від іншого суб'єкта за власним рішенням останнього або на підставі норми закону. "Делегування" означає, як правило, передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб'єкта права повернути й до власного виконання. Водночас делегуючий суб'єкт набуває право контролю за станом і наслідками виконання делегованих функцій, повноважень; він може також фінансувати із власних коштів їх здійснення, передавати у користування необхідні для цього майнові об'єкти. Підвідомчість органів виконавчої влади — найбільш загальний термін, яким охоплюються будь-які стани (режими) організаційних відносин між органами виконавчої влади, як правило, різних — вищого і нижчого рівнів. Більш конкретними щодо даного терміну виступають поняття "підконтрольність", "підзвітність", "підпорядкованість", "відповідальність". Відповідальність (крім політичної) органів виконавчої влади — певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким певний орган (посадова особа) вправі застосовувати заходи дисциплінарної (службової) відповідальності до інших органів (посадових осіб). Підконтрольність і підзвітність органів виконавчої влади — певний стан (режим) організаційних відносин між органами виконавчої влади, за яким один орган має право перевіряти діяльність іншого, >>>248>>> включаючи право скасовувати чи зупиняти дію його актів, а той зобов'язаний надавати необхідні можливості для таких перевірок і звітувати про свою діяльність. За змістом "підконтрольність" дещо ширша ніж "підзвітність", оскільки завжди передбачає одержання інформацій та звітів. В свою чергу, підзвітність може застосовуватись окремо від здійснення в повному обсязі функцій контролю. Підпорядкованість органів виконавчої влади — це поняття характеризує, як правило, найвищу організаційну залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня. У той же час підпорядкованість може мати різні ступені повноти. Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у вищого органу всіх або переважної більшості важелів керуючого впливу, включаючи вирішення щодо підлеглого органу: — установчих питань; — визначення правового статусу; — кадрових питань; — здійснення контролюючих функцій; — отримання звітності тощо; — застосування заходів відповідальності. Підпорядкованість може бути частковою — коли в організаційних відносинах наявні лише деякі із зазначених важелів. Відповідальність (політична) Кабінету Міністрів України — конституційне встановлений обов'язок Кабінету Міністрів скласти свої повноваження за таких умов: 1) у разі прийняття ВР України більшістю від її конституційного складу резолюції недовіри Кабінетові Міністрів — це відповідальність KM перед Парламентом України (частина 1 статті 87 Конституції України); 2) у разі прийняття Президентом України рішення про припинення повноважень Прем'єр-Міністра — це відповідальність KM перед Президентом (п. 9 частини 1 статті 106 Конституції України). Територіальна громада — спільнота мешканців, жителів населених пунктів (сіл, селищ, міст), об'єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, в межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Комунальне об'єднання територіальних громад означає соціаль- >>>249>>> но-політичне, територіальне утворення, що одночасно виступає територіальною спільністю людей — суб'єктів місцевого самоврядування і низовою одиницею у системі адміністративно-територіального поділу. Служба в органах місцевого самоврядування (муніципальна служба) — являє собою професійну, на постійній основі діяльність осіб, що займають посади в органах місцевого самоврядування та їх об'єднаннях, спрямовану на здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування, реалізацію повноважень органів місцевого самоврядування, і отримують заробітну плату за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету. Громадські послуги — послуги (муніципальні), що надаються територіальній громаді, громадянам з метою задоволення їх потреб органами місцевого самоврядування. Мінімальні державні соціальні стандарти — гарантований державою рівень послуг на душу населення в межах всієї території країни, які надаються органами влади і фінансуються за рахунок бюджетів. Показник, який використовується для розрахунку мінімального місцевого бюджету. Використовується в практиці бюджетного планування зарубіжних країн. Розробка мінімальних державних соціальних стандартів здійснюється в Україні. Фінансове вирівнювання — процес перерозподілу фінансових ресурсів на користь адміністративно-територіальних одиниць, які не мають достатньої власної доходної бази. Цей процес забезпечується центральними органами державної влади. Синонім поняття "бюджетне регулювання". Фінансове вирівнювання є не абсолютним вирівнюванням доходів територіальних одиниць, а лише в цілому. Трансферти — кошти, що передаються з Державного бюджету до місцевих бюджетів, або з місцевих бюджетів вищого рівня до бюджетів нижчого рівня у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій та в інших формах. Податкоспроможність територіального колективу — обсяг доходів, який потенційно може бути об'єктом оподаткування комунальними податками на душу населення в межах конкретного територіального колективу. Показник, який використовується у практиці фінансового вирівнювання зарубіжних країн. >>>250>>> Середня податкоспроможність територіального колективу — обсяг доходів в масштабах країни, який може бути оподаткований комунальними податками на душу населення. Розраховується шляхом поділу доходів, що підлягають оподаткуванню, на чисельність населення країни. >>>251>>> 10. КОНЦЕПЦІЯ РЕФОРМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ (проект)* Вступ .......................................... Розділ І. Загальні засади реформування адміністративного права: нові погляди на його роль, зміст і систему в демократичній правовій державі .......................... Глава 1. Оновлення суспільного призначення адміністративного права на засадах Конституції України ............ Глава 2. Збагачення змісту предмету адміністративного права ...................................... Глава 3. Розвиток методу адміністративного права........ Глава 4. Матеріальні і процесуальні норми у змісті адміністративного права та його межі ...................... Глава 5. Джерела адміністративного права. Форми і тенденції систематизації адміністративного законодавства....... Розділ II. Основні напрямки розвитку і реформування адміністративного законодавства .......................... Глава 6. Забезпечення прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади — стратегічна орієнтація розвитку і реформування адміністративного законодавства ................ Глава 7. Оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян ................................... Глава 8. Розвиток законодавства про органи виконавчої влади ...................................... Глава 9. Розвиток законодавства про державну службу .... Глава 10. Правове забезпечення загальних процедур управлінської діяльності (адміністративних процедур) ......... Глава 11. Правове забезпечення надання органами виконавчої влади управлінських послуг громадянам............. Глава 12. Розвиток законодавства про державний контроль у сфері виконавчої влади ......................... Глава 13. Запровадження в Україні адміністративної юстиції як форми судового контролю за виконавчою владою .... * Розроблена робочою групою з підготовки Концепції реформи адміністративного права України. >>>252>>> Глава 14. Правове забезпечення адміністративного оскарження (позасудового захисту прав і свобод громадян)......... Глава 15. Реформування інституту адміністративної відповідальності ................................... Глава 16. Розвиток законодавства про державне регулювання і управління в окремих сферах суспільного життя....... Додаток Перелік законодавчих актів, які необхідно розробити або оновити в ході реформування адміністративного законодавства ....................................... ВСТУП У процесах реформування українського суспільства після проголошення незалежності Української держави надзвичайно важливе місце посідає реформа правової системи. Потреба в ЇЇ проведенні та прискоренні стала вкрай актуальною після вступу України до Ради Європи (листопад 1995 року), з яким пов'язане прийняття державою ряду зобов'язань, в тому числі у правовій сфері. Головною метою реформи правової системи є найповніше забезпечення конституційних засад організації державної влади, принципу верховенства права, гуманістичних вимог щодо діяльності держави. У вирішенні цих завдань велике значення мають різні галузі права, але вирішальну роль мають відіграти такі фундаментальні галузі публічного права, як державне (конституційне) і адмінстра-тивне право. Найвиразнішою особливістю саме адміністративного права є те, що воно органічно пов'язане з виконавчою владою, являючи собою, з одного боку, її правові засади, а, з іншого — важливий засіб, інструмент її здійснення. Виконавча влада посідає особливе місце серед гілок державної влади. Адже саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших правових актів держави, практичне застосування державою всіх вежелів організуючого впливу на певні процеси суспільного розвитку. Водночас через відносини з органами виконавчої влади, їхніми посадовими особами громадянам на- >>>253>>> дається можливість практично скористатись більшістю з наданих їм Конституцією і законами України прав і свобод, виконати покладені на них обов'язки. За роки існування суверенної Української держави не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, який би достатньою мірою задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, формування прогресивного соціально-економічного укладу та демократичної правової держави. Не в останню чергу це пов'язане зі станом адміністративного законодавства, яке відстає від вимог сьогодення, непевно і суперечливо регулює суспільні відносини, не забезпечує утвердження пріоритету прав і свобод людини у її стосунках з державою. Радикально покращити стан організації виконавчої влади, перетворити її в один з визначальних чинників прискорення економічних, соціальних і державно-політичних перетворень в нашій країні покликана розпочата в Україні адміністративна реформа. її складовою частиною є реформа адмінстративного права, яка має на меті: по-перше, переосмислити принципові науково-методологічні засади цієї фундаментальної галузі українського права з урахуванням наслідків руйнування колишньої тоталітарно-державної системи і утвердження нових політико-ідеологічних та соціально-економічних орієнтирів історичного розвитку українського суспільства; по-друге, трансформувати зміст і систему чинного адміністративного законодавства відповідно до потреб якісної зміни ролі адміністративного права у регулюванні взаємовідносин між державою і людиною, а також більш ефективного здійснення державного управління в різних сферах суспільного життя; по-третє, сприяти більш ефективному використанню адміністративного законодавства як основи правового супроводження самої адміністративної реформи. Політико-правовою основою реформи адміністративного права є Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року. В ній закріплені всі основні принципи, що створюють ідеологічний фундамент цієї реформи. Це, зокрема, принципи: верховенства права; законності; рівності усіх перед законом; пріоритету закону у правовому >>>254>>> регулюванні компетенції та порядку діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб; судового захисту прав і свобод людини; незалежності суду при здійсненні своїх функцій. Виходячи з викладеного, в цій Концепції міститься змістовно узгоджена сукупність теоретичних і практичних ідей, висновків, положень і пропозицій, які покликані внести необхідні уточнення, доповнення та зміни як в доктринальний аспект, так і в нормативну систему адміністративного права України. Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НОВІ ПОГЛЯДИ НА ЙОГО РОЛЬ, ЗМІСТ І СИСТЕМУ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ Глава 1. Оновлення суспільного призначення адміністративного права на засадах Конституції України Адміністративне право як самостійна галузь права у ретроспективному аспекті має давню історію, оскільки бере початок з XVIII століття. В усі часи воно так чи інакше пов'язувалось з публічною владою держави, з взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин. Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела — так званого "поліцейського права" (а саме, обмеженість питаннями охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним (державним), являє собою класичний зразок галузі публічного — на відміну від приватного — права. Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функціонування публічної влади в державі. У той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючим багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права — це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади — сфері виконання законів та інших правових актів держави. За умов побудови держави на засадах поділу державної влади >>>255>>> на законодавчу, виконавчу і судову, адміністративне право найтіснішим чином поєднане з виконавчою гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок). Сама ж природа виконавчої влади, що зумовлена об'єктивним її призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дозволяє визначити виконавчу владу і державне управління своєрідними сторонами — умовно кажучи, "статикою" і "динамікою" — єдиного явища, яке, за звичаєм, позначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави. Разом з тим, слід враховувати, що державне управління, за док-тринальним визначенням, являє собою вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, потреби функціонування і розвитку яких вимагають певного втручання держави за допомогою відповідних важелів. Головні серед них пов'язані з використанням повноважень виконавчої влади. Проте державне упрвління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій. Завдяки цьому поняття "державне управління" за змістом є ширшим, ніж поняття "виконавча влада". Таким чином, адміністративне право, за сферою реалізації — це право, передусім, державного управління, власного впливу держави на різноманітні суспільні процеси. Але таке визначення соціальної спрямованості адміністративного права не є повним і точним. Тим більше, що тривалий час в нашій країні у механізмі державного управління переважали адміністративно-командні методи, з якими і пов'язувались роль і значення адміністративного права. Нині потрібний принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права. Він грунтується на визначенні Конституцією України головним обов'язком держави "утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина", а також встановленні принципу, згідно з яким саме "права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави" (ст. З Конституції України). >>>256>>> На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є визначення таких основних форм і напрямів діяльності вказаних органів, їхніх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус останньої як суб'єкта управлінських відносин, перед яким виконавча влада кінець кінцем відповідальна за свою діяльність та її "людське вимірювання". Обгрунтованість і перспективність такого підходу підтверджується практикою міжнародного співтовариства, що знайшло відображення в ряді положень міжнародно-правових актів. Вони не суперечать принципам і цілям діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Певна річ, їх сприйняття і деталізація у національному законодавстві повинні відбуватись з урахуванням реальних, перш за все матеріальних, можливостей здійснення у повсякденному жітті. Викладене примушує і на доктринальному рівні, і на практиці переглянути традиційне в минулому визнання пріоритетності для виконавської діяльності держави завдань по організації управління суспільними справами. Натомість сьогодні вирішального значення для виконавчої влади набувають завдання по виконанню функцій щодо: а) створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод; б) надання населенню багатоманітних управлінських послуг; в) здійснення "внутрішнього" (тобто в сфері самої виконавчої влади) контролю за виконанням управлінськими органами, їхніх посадовими особами покладених на них обов'язків щодо забезпечення прав і свобод людини; г) ужиття відповідних заходів реагування у випадках адміністративного оскарження громадянами рішень, дій та бездіяльності органів виконавчої влади, діянь, що порушують права і свободи людини. >>>257>>> Виходячи з цього, суспільне призначення адміністративного права в сучасних умовах має визначатись на підставі поєднання завдань як регулювання управлінської діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, так і, переважною мірою, запровадження і регламентації дійсно демократичних взаємовідносин між цими органами і громадянами. А саме відносин такого типу, за яким кожній людині було б забезпечено (гарантовано) реальне додержання і охорона в сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення. Варто додати, що в межах другого напрямку роль адміністративного права пов'язана також зі створенням і функціонуванням адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод людини. Практичне втілення в життя зазначеного нового погляду на суспільне призначення адміністративного права сприятиме істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського суспільства і демократичної правової держави. При цьому утвердження нового соціального призначення адміністративного права має відбуватися шляхом запровадження у сфері виконавчої влади: — незалежності здійснення функцій і повноважень виконавчої влади у межах, визначених Конституцією і законами України; — пріоритетності законодавчої регламентації повноважень, організації та порядку діяльності органів виконавчої влади; — публічності і відкритості контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, насамперед, з позицій дотримання поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління; — відповідальності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб'єктами, права яких було порушено, та обов'язкового відшкодування заподіяної цим суб'єктам шкоди; — ефективного процесуального механізму оскарження громадянами та іншими суб'єктами порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом. >>>258>>> Глава 2. Збагачення змісту предмету адміністративного права У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося, що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного управління, яке організує, спрямовує у визначене законодавством русло суспільні процеси. Демократичні перетворення в Україні викликають об'єктивну необхідність певного переосмислення предмету цієї галузі права. Об'єктивними передумовами вироблення нового підходу до предмету адміністративного права є запровадження місцевого самоврядування, перехід економіки України до ринкових відносин, забезпечення пріоритету прав і свобод громадян. Адміністративне право як галузь публічного права покликане, насамперед, регулювати управлінські відносини в сфері реалізації публічної влади. Отже, потрібно визначитися із видами управлінських відносин, які пов'язані з реалізацією публічної влади. У минулому існували чотири основні види державної діяльності: діяльність представницьких органів державної влади, державне упраління, правосуддя, прокурорський нагляд. Отже, управління з боку публічної влади було тільки державним. Із поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та запровадженням в Україні місцевого самоврядування управління здійснюється як державними органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування. Причому як державному управлінню, так і управлінню з боку органів місцевого самоврядування притаманні такі ознаки, як публічність, організаційна спрямованість, визначеність в законі меж діяльності. Обидва види управління різняться лише за суб'єктами та характером джерел їх регулювання. У той же час вони торкаються інтересів громадян, направлені на забезпечення реалізації та захист їхніх прав і свобод, створення умов для виконання ними своїх обов'язків. Викладене дає підстави оновити наукове уявлення предмету адміністративного права, розширивши сферу суспільних відносин, що підлягають його регулюванню. А саме — адміністративне право >>>259>>> України покликане регулювати відносини у зв'язку з реалізацією виконавчої влади (управління) з боку не тільки держави, а й органів місцевого самоврядування. Перехід економіки України до ринкових умов господарювання відповідним чином вплинув на зміст державного управління у цій сфері. Якщо для захисту прав і свобод громадян, охорони громадського порядку та з деяких напрямків адміністративно-політичної діяльності державно-управлінський вплив посилюється, то в сфері економіки в більшій мірі потребується дерегуляція економічних процесів з боку держави і використання відповідних важелів саморегуляції. Державно-управлінська діяльність має перетворюватися із адміністративно-владної щодо громадян в діяльність, що забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах із державою і зорієнтована на надання громадянам управлінських послуг. У зв'язку з цим необхідно зміцнити адміністративно-правовий захист прав і свобод громадян, запровадити адміністративну юстицію в Україні. Суспільні відносини, що тут виникають, також є частиною предмету адміністративного права. Традиційно важливою частиною цієї галузі права є інститут адміністративної відповідальності. Застосування адміністративної відповідальності — це засіб державного примусу, який використовується для боротьби з неправомірними діяннями юридичних і фізичних осіб. Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок про те, що предмет адміністративного права складають такі групи однорідних суспільних відносин: а) відносини державного управління в сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності; б) управлінські відносини в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби); в) управлінські відносини, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату Верховної Ради України, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністрації державних підприємств, установ, організацій; >>>260>>> г) управлінські відносини, пов'язані із реалізацією функцій і повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інституціям; д) відносини у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також наданням їм різноманітних упралінсь-ких послуг; е) відносини у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто в сфері адміністративної юстиції); є) відносини у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних і юридичних осіб. Таким чином, з огляду на зміст предмету адміністративного права слід визначити його як галузь права (систему правових норм), яка регулює суспільні відносини у зв'язку з реалізацією: 1) виконавчої влади у сфері функціонування держави та місцевого самоврядування; 2) делегованих державою функцій і повноважень виконавчої влади; 3) внутрішньоорганізаційної діяльності всередині інших державних органів, органів місцевого самоврядування, адміністрації державних підприємств, установ і організацій, які спрямовані на забезпечення належної реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина. Враховуючи викладений підхід до предмету адміністративного права та застосовуючи його в практиці правового регулювання необхідно зближувати розуміння адміністративного права і самої системи законодавства в Україні з адміністративною наукою і правом країн Європи. Глава 3. Розвиток методу адміністративного права Адміністративне право, як самостійну галузь права, характеризує, поряд з предметом, відповідний метод регулювання. Метод адміністративно-правового регулювання суспільних відносин разом із предметом регулювання дає найбільш чітку характеристику цієї галузі права, яка допомагає відокремити її від інших фундаментальних галузей права (цивільного, кримінального та інших). >>>261>>> Адміністративно-правовий метод регулювання у своєму змісті охоплює сукупність правових способів (які також є методами, але більш конкретними), що застосовуються державою для забезпечення регулюючої дії впливу норм адміністративного права. У цілому ж в адміністративному праві використовуються як загальні методи правового регулювання, так і спеціальні, притаманні лише цій галузі права. Загальні методи правового регулювання реалізуються шляхом: 1) використання приписів (встановлення обов'язків); 2) встановлення заборон; 3) надання дозволів. Необхідність змін у використанні загальних методів регулювання в галузі адміністративного права обумовлюється тим, що в минулі роки у нашому суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, перевага надавалась методам заборони та приписів. Набагато рідше застосовувався метод дозволів. В адміністративному праві демократичного суспільства підвищується увага до гарантій реалізації прав і свобод людини. В адміністративно-правовому регулюванні цієї сфери суспільних відносин перевага має надаватися методу правових дозволів, і це необхідно передбачити в ході реформування адміністративного законодавства України. Саме використовуючи правові дозволи, громадяни мають змогу найповніше користуватися наданими їм правами і свободами, ефективніше захищати їх у випадках порушення. У той же час в регулюванні управлінських відносин між органами виконавчої влади, а також місцевого самоврядування та у внутрішній організації цих органів має зберегтися значення методу встановлення субординації (для організації управлінського процесу, визначення компетенції суб'єктів адміністративно-правових відносин тощо), який залишається одним із провідних методів адміністративно-правового регулювання. З використанням цього методу у відносинах між керованим об'єктом і керуючим суб'єктом закріплюється стан підпорядкованості, що і означає субординацію між ними. Без застосування цього методу у регулюванні управлінських відносин неможливо налагодити чітку і життєво здатну систему управління. У регулюванні цієї системи має застосовуватися принцип правового регулювання, згідно з яким державним орга- >>>262>>> нам, органам місцевого самоврядування та їхнім посадовим особам "дозволено лише те, що прямо передбачено законом". При цьому метод субординації має доповнюватися використанням методів координації та реординації. Метод встановлення координації полягає в закріпленні можливостей узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети, тоді як метод встановлення реординації полягає в наданні керованому об'єкту прав вимагати від керуючого суб'єкту створення необхідних для діяльності першого умов (матеріальних, організаційних і т. ін.). Отже, якщо в адміністративно-правовому регулюванні відносин між самими органами виконавчої влади превалює принцип "дозволено лише те, що прямо передбачено законом", то у відносинах між органами виконавчої влади та громадянами має бути найповніше врахований загальнодозволений принцип "дозволено все, що прямо не заборонено законом". Це цілком відповідає призначенню держави забезпечувати права і свободи людини. Демократизація українського суспільства дозволяє здійснювати перехід від жорстких адміністративно-командних основ, перш за все в економічній сфері, до більш гнучких способів регулювання суспільних відносин. Серед них перспективним є застосування різних форм адміністративного договору (угоди) у державному управлінні. Під адміністративними договорами треба розуміти дво- або багатосторонню угоду між суб'єктами управлінських відносин з приводу спільної реалізації покладених на них повноважень (прав і обов'язків). Договірні форми мають активно використовуватися в стосунках між органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, наприклад, при передачі управління об'єктом від органу місцевого самоврядування міста районній державній адміністрації. До речі, такі форми все частіше використовуються і органами внутрішніх справ, які беруть під охорону об'єкти державної власності та наділяються за договором правом затримувати працівників, що порушують правила внутрішнього розпорядку, громадський порядок або підозрюються у вчиненні дрібного розкрадання. >>>263>>> На процес оновлення методу адміністративного права впливають і зміни, що відбуваються в сучасних умовах у змісті державного управління, зокрема у зв'язку з більш широким використанням нових методів управлінського впливу. На противагу переважаючому застосуванню в минулому владно-розпорядчих (так званих "адміністративних") методів тепер все частіше використовуються методи дозволів, реєстрації, стимулювання інвестицій та інші. Примус у діяльності органів виконавчої влади втрачає пріоритетну роль, хоч і має залишатися основним засобом реагування держави на порушення адміністративно-процесуальних норм. Глава 4. Матеріальні і процесуальні норми у змісті адміністративного права та його межі Адміністративне право складається з норм матеріальних (це -матеріальне право) та процесуальних (це — процесуальне право). Матеріальне право має свої необхідні, притаманні йому процесуальні форми, оскільки процес є тільки формою життя закону. Якщо функції матеріальних норм полягають у безпосередній регламентації поведінки суб'єктів правовідносин та складають зміст правового регулювання, то функції процесуальних норм — сприяють досягненню результату, який має на меті матеріальна норма. Вимоги вдосконалення певної організованості та впорядкованості правозастосовчої діяльності є безпосереднім фактором, що викликає необхідність розвитку і удосконалення процесуальних норм. Адміністративно-процесуальні норми пов'язані не лише з юрис-дикційною діяльністю виконавчих органів державної влади та судів, а також є необхідним елементом всієї управлінської діяльності, яка має правозастосовчий характер. Причому правозастосу-вання не може бути зведене тільки до застосування засобів примусу, оскільки складає незрівнянно більш широку діяльність органів управління. Головне для органів управлінської діяльності полягає в їх так званій "позитивній" організуючій діяльності. Поєднання цих видів діяльності характеризується поняттям "адміністративний процес". >>>264>>> Отже, межі (сфера) адміністративно-процедурного права визначаються змістом як "позитивної" управлінської діяльності органів виконавчої влади, так і юрисдикційної діяльності цих органів, а також судів.Чітке визначення структури адміністративного процесу необхідно для того, щоб, по-перше, забезпечити ефективне регулювання складаючих його проваджень і, отже, сприяти поліпшенню роботи різних ланок управлінського апарату, в тому числі щодо реалізації прав і свобод громадян, а, по-друге, визначити шляхи наступної кодифікації адміністративно-процесуального законодавства. Провадження, що складають адміністративний процес (тобто адміністративні провадження), повинні бути класифіковані за єдиним критерієм. Таким критерієм є найбільш істотні властивості, наявні цій групі справ, що вимагають специфічної процедури їх вирішення. Вищенаведене дозволяє класифікувати адміністративні провадження на таки види: I. Адміністративні провадження, що здійснюються у сфері здійснення судами адміністративної юрисдикції, їхня характеристика викладена в главі 13 "Запровадження адміністративної юстиції" цієї Концепції. II. Адміністративні провадження, що здійснюються органами виконавчої влади: 1) юрисдикційного характеру в справах: — про адміністративні проступки; — про видворення за межі України іноземців; — про адміністративне оскарження; — про відшкодування шкоди, завданої громадянину певними видами державних органів; — про дисциплінарні проступки за нормами адміністративного права; 2) управлінського характеру щодо: — видачі спеціальних дозволів, ліцензій на здійснення окремих видів діяльності; — реєстрації певних суб'єктів або видів діяльності; — видачі сертифікатів; — здійснення контрольно-наглядової діяльності органами виконавчої влади; >>>265>>> — виконання правил дозвільної системи; - розгляду заяв і пропозицій громадян органами виконавчої влади; — атестаційного провадження. Крім зазначених видів адміністративних проваджень, до змісту адміністративного процесу, а, отже, до сфери адміністративно-процесуального законодавства входять певні загальні адміністративні процедури, що здійснюються всіма органами виконавчої влади в межах наданих їм повноважень і не мають прив'язки до вирішення конкретно визначених справ. Зважаючи на різноманітний характер елементів адміністративного процесу, важливим завданням його законодавчого регулювання слід вважати визначення шляхів і форм систематизації відповідних процесуальних норм адміністративного права (див. главу 5 цієї Концепції). Глава 5. Джерела адміністративного права. Форми і тенденції систематизації адміністративного законодавства Норми адміністративного права містяться в різних за своїм характером і значенням джерелах — юридичних актах нормативного характеру. Це обумовлено широтою та розмаїттям предмету адміністративного права, які складають різноманітні відносини публічного характеру. Адміністративно-правове регулювання такої складної сфери, як управління, вимагає чисельних законів та підзаконних нормативно-правових актів. При цьому адміністративно-правові норми містяться не тільки в актах власне адміністративного законодавства, але й в нормативних актах різних галузей законодавства. Це призводить до того, що норми адміністративного права розрізнені і малодоступні для користування, і тому існує нагальна потреба в їхній систематизації. За традицією, що склалася в нашій державі, джерела адміністративного права найбільш представлені підзаконними актами з метою суттєвого підвищення питомої ваги законів у правовому регулюванні виконавчої влади. Крім того, відповідно до статті 9 Конституції України міжна- >>>266>>> родні договори, що містять норми адміністративного права, токож є джерелом адміністративного права. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, які делегуються їм місцевими державними адміністраціями, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Такі рішення також слід вважати джерелом адміністративного права. Систематизацію законодавства треба розглядати як один із засобів удосконалення правового регулювання, що сприяє впорядкуванню чинних інститутів права, усуненню протиріч у змісті правових норм, вилученню застарілих та створенню нових норм права, які відповідають потребам суспільного розвитку. Основними напрямками удосконалення адміністративного законодавства є: — усунення прогалин в адміністративно-правовому регулюванні; — створення норм, які повинні відображувати та закріплювати суспільні відносини, що виникли, а також сприяти здійсненню реформ, що провадяться в Україні; — систематизація норм адміністративного законодавства за такою системою, яка була б науково обгрунтованою та зручною для практичного застосування. Основними формами систематизації законодавства, в тому числі адміністративного, є інкорпорація та кодифікація. Інкорпорація в ряді випадків може розглядатися в якості проміжної, підготовчої стадії до кодифікації. Разом з тим, деякі галузі законодавства вимагають тільки інкорпоративної обробки, до того ж далеко не все законодавство може бути кодифіковане. Функції кодифікації виходять далеко за межі звичайного впорядкування законодавства, це — головний шлях розвитку та удосконалення права, підвищення його рівня культури та ефективності. В багатьох випадках видання "Кодексу" втілює якісне оновлення правового регулювання. Нині адміністративне законодавство кодифіковане лише частково. Наявність великої кількості адміністративно-правових норм, їх розпорядність і мобільність об'єктивно не дозволяють створити єдиний кодифікований акт. З урахуванням різноманітності суспільних відносин, які потрібно врегулювати нормами адміністративного права, бурхливого розвит- >>>267>>> ку ряду адміністративно-правових інститутів доцільно кодифікацію норм цієї галузі права здійснювати за окремими підгалузями та інститутами, а також поетапно, в залежності від ступеня виріше-ності суспільних потреб. У першу чергу потребують кодифікації процесуальні норми щодо адміністративних проваджень у суді, проваджень, що здійснюються органами виконавчої влади відносно конкретних справ про адміністративні проступки, а також різного роду спеціальних проваджень, що здійснюються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. З цього випливає необхідність розробки та прийняття Адміністративно-процесуального кодексу, а також Кодексу законів про адміністративні проступки та Адміністративно-процедурного (процеду-рального) кодексу. Щодо розробки та прийняття узагальнюючого Адміністративного кодексу України найбільш прийнятною може бути така позиція. Оскільки здійснити кодифікацію норм адміністративного законодавства одночасно і в єдиному акті об'єктивно неможливо (та і недоцільно), пропонується поетапна кодифікація за окремими сферами та інститутами адміністративного правового регулювання. Кожний етап цієї роботи має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього Адміністративного кодексу у вигляді відповідних томів (або "книг"), що повинні мати кодифікаваний характер і можуть називатися "Кодексами". Орієнтована структура (з урахуванням черговості прийняття токого Адміністративного кодексу України повинна включити: 1. Кодекс про адміністративні проступки. 2. Адміністративно-процесуальний кодекс. 3. Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс (або закон "Про загальні адміністративні процедури"). 4. Кодекс (або Закон) правил поведінки державних службовців. 5. Закон "Про організацію виконавчої влади в Україні". 6. Кодекс державної служби (в більш віддаленій перспективі). Більш детальне обгрунтування структури Адміністративного кодексу, етапності його розробки й прийняття потребує підготовки окремої науково-практичної Концепції з цих питань. >>>268>>> Розділ II. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ І РЕФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ЗАКОНОДАВСТВА Глава 6. Забезпечення прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади — стратегічна орієнтація розвитку і реформування адміністративного законодавства Той факт, що виконавча влада, у порівнянні із законодавчою та судовою владами, найбільш наближена до забезпечення потреб людини і є тією владою, з якою особа має ті або інші контакти практично повсякденно, вимагає суттєвого удосконалення правового врегулювання всіх аспектів взаємовідносин особи з органами виконавчої влади. Слід визначити, що вирішення цього завдання ще не займає визначального місця у системі правового регулювання управлінських відносин. Саме виправленню такого становища має сприяти запровадження в законодавстві (викладеного вище у главі 1) нового погляду на суспільне призначення адміністративного права в демократичній, правовій державі. Однак вирішення цього дійсно історичного завдання є досить складною справою. Адже існуючий стан українського адміністративного законодавства характеризується, умовно кажучи, "залишковими" явищами колишньої тоталітарно-бюрократичної держави, в якій інтереси публічної влади домінували над інтересами людини. Зважаючи на це, з метою послідовного подолання цих досить глибоко укорінених вад основні напрямки розвитку і реформування адміністративного законодавства необхідно підпорядкувати наступним першочерговим потребам. 1. Зокрема треба позбавитись залишків принципу формально-декларованого "демократичного", а насправді — цілком "бюрократичного" — централізму в побудові системи і діяльності органів виконавчої влади. В умовах невиправдано високої централізації державного управління головним показником роботи є не якісне виконання органом чи посадовою особою нормативно визначеної компетенції, >>>269>>> функцій та повноважень, а механічне відтворення команд "згори" з наміром догодити вищому начальнику. Тому навіть саме поняття "компетенції" багато в чому втратило своє справжнє значення. Внаслідок цього в управлінській практиці повноваження в багатьох випадках формулюється розпливчасте, неконкретно, не існує чіткого розподілу завдань, функцій і відповідальності між різними органами і посадовими особами. Окремі органи часто дублюють один одного, що призводить до паралелізму та неузгодженості в роботі. А все це, звичайно, суттєво заважає громадянам реалізувати свої законні вимоги і наміри у відносинах з відповідними органами і посадовими особами. Враховуючи наведене, треба значно підвищити якість адміністративно-правової регламентації структури та діяльності органів виконавчої влади у напрямі більш чіткого і обгрунтованого закріплення функцій і повноважень цих органів, а також уточнення і конкретизації їх взаємовідносин з громадянами. 2. Не маньш важливе значення має необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів в правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади і громадянами. Ідеологічною передумовою такого становища було поширення уявлення про право як будь-який офіційно оголошений акт суб'єкта державної влади, яка вважалася виразником волі "всього народу". Завдяки цьому влада в умовах партійно-державного тоталітаризму пертворилась у неконтрольовану суспільством і нічим нестриману силу. Інакше кажучи, кожен суб'єкт державної, в тому числі і виконавчої, влади знаходився ніби-то не "під", а "над" законом, і, отже, отримував змогу пристосовувати правові норми під свої власні інтереси, використовувати їх на свій розсуд. Як наслідок, принцип законності набув здебільшого формального значення, а саме право втратило значення об'єктивного критерію вирішення конфліктних ситуацій у взаємовідносинах між державою і особою. Це підтверджується, зокрема, тим, що і на сьогодні переважна більшість питань у сфері виконавчої влади вирішується, як і в минулі роки, не в законах, а в підзаконних нормативно-правових актах уряду, міністерств, державних комітетів та деяких інших цент- >>>270>>> ральних органів виконавчої влади. Саме тому, зокрема, з'являється можливість порушень прав і свобод громадян з боку виконавчої влади не тільки на етапі прийняття індивідуальних адміністративних актів, а ще й на рівні нормативної регламентації у підзакон-них актах, і особливо, як свідчить життя, у так званих "відомчих" актах (актах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади). Але можливість таких порушень значно знизилась після введення державної реєстрації таких нормативних актів в органах юстиції. Зважаючи на це, слід суттєво підвищити питому вагу законів у регулюванні в сфері виконавчої влади і до того ж законодавче позбавити більшість центральних органів виконавчої влади (крім міністерств) права видавати нормативні акти, що стосуються прав і свобод громадян. 3. Ровиток механізму захисту прав і свобод громадян в межах самої виконавчої влади, тобто по "адміністративній лінії" вимагає цілеспрямованого руйнування певних стереотипів у психології людей, які й досі базуються на залишках колишнього так званого "патерналістського" характеру держави, а саме тих, завдяки яким багато хто з людей не звик відповідати за власні рішення, дії та їхні наслідки, добиватися захисту своїх інтересів, особливо за умов суперечок або навіть протидії з боку управлінських органів та посадових осіб. За минулі роки людина просто вимушена була примиритися із засиллям бюрократичних зловживань, адміністративної тяганини в органах управління, з безвідповідальністю та безкарністю чиновників. До того ж збереженню такого становища об'єктивно сприяє незадовільний стан діяльності сучасного державного апарату управління. Він не тільки зберігає більшість вад, які були властиві колишньому апарату, а й до того ж став більш корумпованим і менш професійним. Діяльність основної частини управлінських кадрів підпорядкована підготовці адміністративних рішень, а в той же час контроль за їхнім виконанням надто послаблений. Хоч сьогодні й існує певна правова база для практичної реалізації громадянами права звернутися зі скаргою до вищого у порядку підлеглості органу або посадової особи, що не позбавляє людину права звернутися і до суду згідно з чинним законодавством, все ж >>>271>>> таки ретельно унормований і, головне, ефективно діючий процесуальний механізм захисту прав і свобод людини в сфері виконавчої влади ще тільки має бути створений. Нагальні потреби подолання визначених недоліків адміністративного законодавства переважним чином обумовлюють і зміст інших конкретних напрямків сучасного розвитку і реформування адміністративного законодавства України. Глава 7. Оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, в тому числі громадянина України, складає комплекс їхніх прав і обов'язків, що закріплені нормами адміністративного права, а також гарантії захисту цих прав і обов'язків. Адміністративно-правовий статус громадян є частиною їхнього загального правового статусу, що відзначається Конституцією України, міжнародними договорами, а також іншими актами законодавства України. Права і обов'язки громадян, що закріплюються адміністративним правом України, в основному похідні від конституційних. Вони конкретизуються у законах та підзаконних актах. Оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян має відбутися шляхом закріплення в законі не тільки природних, загальновизнаних прав і свобод, що є невід'ємною частиною правового положення громадян в розвинутих країнах світу, але і створення необхідного реального механізму забезпечення реалізації цих прав і свобод. Саме механізм реалізації та захисту прав і свобод опосередковується переважно нормами адміністративного права. Якщо положення Конституції України щодо правового статусу громадянина вкрай наблизилися до міжнародне визнаної моделі правового статусу людини і громадянина у демократичній, правовій державі, то стосовно адміністративно-правової правосуб'єктності цих осіб в Україні аналогічного наближення ще не відбулося. Проголошені в Конституції права і свободи людини і громадянина на життя, повагу до гідності, недоторканність, власність, інформацію, рівність доступу до державної служби, участь в управлінні >>>272>>> державними справами, право збиратися і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, оскарження в суді рішень тощо, не можуть бути ефективно реалізовані без належного визначення адміністративно-правового статусу громадян і відповідної компетенції органів виконавчої влади. Те ж стосується і конституційних обов'язків громадян, наприклад, обов'язків завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, відбувати військову службу та інших. Для поглиблення адміністративно-правових засад реального забезпечення реалізації прав і свобод громадян в їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади необхідно в процесі правотвор-чості і, перш за все, при створенні нових законодавчих актів, додержуватися ряду вимог. 1. При правовому закріпленні того або іншого права людини і громадянина, обов'язків особи слід чітко формулювати його зміст, тобто конкретні суб'єктивні права, які виникають у суб'єкта у зв'зку з реалізацією зазначеного права, або визначити конкретні суб'єктивні права, що не входять до змісту загального права людини і громадянина. 2. При правовому закріпленні обов'язків особи однозначно і вичерпно формулювати вимоги до їх поведінки, що випливають з даного обов'язку. 3. Правове закріплення змісту конкретного права, свободи чи обов'язку особи безумовно повинно супроводжуватись правовою регламентацією процедур їх здійснення. 4. Закон повинен чітко і однозначно визначити підстави і допустимі межі правомірного обмеження конкретних прав громадян органами державної влади, у тому числі і виконавчої, та їхніми посадовими особами. 5. Необхідне ояконодавче визначення переліку і конкретного змісту обов'язків громадян, виконання яких може контролюватись органами виконавчої влади, та санкцій, що можуть ними застосовуватись до осіб, які не виконують або несумлінно виконують покладені на них обов'язки. 6. Потрібне чітке правове закріплення санкцій, які можуть застосовуватись до посадових осіб органів виконавчої влади у разі >>>273>>> порушення ними в процесі взаємовідносин з громадянами прав і свобод останніх, а також врегулювання і процедури застосування цих санкцій. Окремі правові акти, що визначають адміністративно-правовий статус громадян, не відповідають вимогам Конституції України, потребують нової редакції або внесення значних змін і доповнень. В них ще не завжди враховується принцип "громадянину дозволено все, що прямо не заборонено законом" і навпаки, органи держави та посадові особи діють тільки в межах прямо дозволеного законом. Якщо раніше громадянин виступав, головним чином, об'єктом державно-управлінського впливу, то тепер він стає рівноправним учасником відносин із державою, яка покликана через свої органи забезпечувати реалізацію і захист прав і свобод громадян і надавати необхідні послуги. Оновлення адміністративно-правового статусу громадян України потребує ужиття ряду конкретних заходів щодо вдосконалення адміністративного законодавства: — приведення у відповідність до вимог Конституції України правоохоронного законодавства (Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного процесуального кодексу в частині провадження в справах, що виникають із адміністративно-правових відносин, Закону України "Про міліцію" в частині, що визначає права міліції на застосування примусу відносно громадян тощо); — законодавче врегулювання порядку вільного пересування, вибору місця проживання в межах території України, реєстрації фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України, введення Єдиного державного реєстру цих осіб; — не дивлячись на те, що Україна підписала Європейську конвенцію з прав людини та відповідні протоколи до неї і закріпила в ст. 33 Конституції положення про те, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, фактично прописка громадян за місцем їх проживання не скасована; таке становище має бути виправлене; — законодавче врегулювання права громадян України на отримання управлінських послуг, що надаються органами виконавчої >>>274>>> влади (видача дозволів (ліцензій), реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності); — законодавче врегулювання порядку створення політичної партії, ЇЇ легалізації та скасування судом реєстрації цієї організації, легалізація громадських організацій, скасування акту реєстрації цих організацій; — з метою розширення участі громадян України у державному управлінні, зміцнення громадського порядку, посилення боротьби зі злочинністю доцільно вирішити проблему щодо організації їхньої участі в охороні правопорядку, розробки проектів законів, що регулюватимуть відповідні організаційні форми громадських формувань правоохоронного напрямку; — законодавче визначення порядку реалізації права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, умов їхнього проведення, прав і обов'зків учасників масових заходів. Доцільно також: — удосконалити законодавство, що регулює права громадян щодо звернень в органи виконавчої влади і місцевого самоврядування та розгляду скарг посадовими особами цих органів; — запровадити адміністративно-правовий захист прав і свобод громадян України; — визначити особливий адміністративно-правовий статус окремих категорій фізичних осіб (переселенців, осіб, які попросили притулку в Україні, осіб, які займаються бродяжництвом та інших) шляхом прийняття спеціальних законів. Глава 8. Розвиток законодавства про органи виконавчої влади Обов'язковим учасником переважної більшості суспільних відносин, що регулюються адміністративним правом, є органи виконавчої влади. Вони є головними правозастосовуючими суб'єктами адміністративного права, від ефективності діяльності яких вирішальною мірою залежать дієвість виконавчої влади відповідно до конституційних засад її функціонування, забезпечення реалізації і захисту в цій сфері численних прав і свобод громадян, радикальність і динамізм проведення необхідних перетворень в системі державного управління. >>>275>>> У свою чергу, ефективність діяльності органів виконавчої влади безпосередньо й істотно обумовлюється станом правової врегульо-ваності їх структурної побудови, визначення і розподілу між ними функцій і повноважень, субординації та взаємоузгодженості їхніх дій як ланок єдиної системи, порядку роботи. Хоч деякі аспекти формування і функціонування органів виконавчої влади (насамперед, вищого рівня) вирішені конституційно-правовим шляхом, значний за обсягом масив правових норм щодо різноманітних питань організації та діяльності цих органів складає надзвичайно важливу частину адміністративного законодавства. За своїм реальним призначенням, вона посідає центральне місце у встановленні правового режиму виконавчої влади. Законодавство про органи виконавчої влади доцільно визначити як "статутний (компетенційний) блок" адміністративного законодавства. Процес його розвитку і реформування повинен базуватися на необхідності підвищення рівня обгрунтованості сучасного стану, а також подальшої реалізації структурної побудови і функціонування як всієї системи органів виконавчої влади, так і кожного окремого з них. Відповідно до цього, основними напрямками розвитку і реформування цього статутного законодавства треба визнати змістовне удосконалення правового регулювання: — по-перше, структурної побудови і принципових засад функціонування системи органів виконавчої влади; — по-друге, організації та правового статусу окремих органів виконавчої влади. Стосовно першого напрямку слід виходити з того, що у правовому опосередкуванні системи органів виконавчої влади центральним питанням є забезпечення дієвості так званої "виконавської" вертикалі, завдяки якій і досягається належна реалізація управлінських рішень зверху донизу. Правовою основою вирішення цього завдання мають бути статутні (компетенційні) закони України "Про Кабінет Міністрів України", "Про місцеві державні адміністрації". У них мають бути відображені наступні ключові положення. 1. Кабінет Міністрів України, як уряд, очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує, координує і контролює діяльність >>>276>>> всіх нижчих — центральних і місцевих — органів виконавчої влади. Це означає, що в зазначеній системі не може бути органів, які б не були прямо чи опосередковано підпорядковані уряду. Особливості правового статусу окремих центральних органів виконавчої влади мають визначитися виключно спеціальними статутними законами про такі органи. У той же час, згідно з Конституцією Президент України, хоч і не є главою виконавчої влади чи уряду, проте має значні компетенційні перференції щодо виконавчої гілки державної влади, ключовим серед яких є повноваження з питань формування та змін персонального складу Кабінету Міністрів, утворення, реорганізації та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, призначення на посади та звільнення з посад керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади. Це має бути належним чином враховано в правовій регламентації взаємодії апарату Кабінета Міністрів з Адміністрацією Президента. При цьому посадові особи Адміністрації Президента не повинні мати права давати доручення Кабінету Міністрів та окремим його членам, спілкуючись натомість з відповідними посадовими особами апарату уряду. З метою підвищення ефективності здійснення урядом функцій керівництва підвідомчими йому органами виконавчої влади мають бути нормативно визначені: — право Кабінету Міністрів скасовувати повністю чи в окремій частині акти центральних і місцевих органів виконавчої влади; — право Кабінету Міністрів розглядати кандидатури для призначення їх на посади керівників (крім міністрів) центральних органів виконавчої влади перед поданням Прем'єр-міністром цих кандидатур Президенту України; — право Кабінету Міністрів призначати та звільняти з посад заступників (в тому числі перших) міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також заслуховувати звіти керівників центральних органів виконавчої влади; — право Прем'єр-міністра вживати заходів дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) щодо керівників централь- >>>277>>> них, а також всіх інших підвідомчих Кабінету Міністрів органів виконавчої влади. 2. Нижчою — стосовно уряду — структурною ланкою виконавської "вертикалі" є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (надалі — центральні органи), які здійснюють свої повноваження на всій території України як безпосередньо, так і через підлеглі їм органи, в тому числі територіальні (регіональні). Трансформація ролі центральних органів в системі органів виконавчої влади передбачає втілення у відповідних законодавчих актах необхідності: — по-перше, врахування об'єктивної тенденції мінімізації втручання держави в особі органів виконавчої влади в життєдіяльність суспільства, особливо господарюючих суб'єктів; — по-друге, переорієнтації діяльності цих органів з суто адміністративно-розпорядчих функцій на функції надання державних (управлінських) послуг громадянам за умов належного забезпечення дії принципу верховенства права; — по-третє, збереження за виконавчою владою достатніх важелів управління соціальне важливими процесами, коли це є необхідним та виправданим. У відповідності до цього в статутному законодавстві треба передбачити: а) уточнення та зміну функцій центральних органів, перегляд їхнього статусу, і на цій основі — оптимізацію їхнього кількісного складу; б) утвердження провідної ролі міністерств як головних суб'єктів з вироблення і реалізації урядової політики в тому чи іншому секторі державного управління; в) закріплення ролі міністрів, як політичних діячів, і відмежування цього статусу міністрів від статусу державних службовців; г) запровадження нових організаційних структур та процедур діяльності центральних органів. Нарешті, потребують правового опосередкування процеси децентралізації функцій і повноважень виконавчої влади на рівень місцевих державних адміністрацій, а також органів місцевого самоврядування з метою найповнішого задоволення економічних і соціальних потреб динамічного розвитку відповідних територій (регіонів). >>>278>>> Щодо органів виконавчої влади місцевого (територіального) рівня необхідно прийняти закон України про раду Міністрів Автономної Республіки Крим, а також про спеціальний статут міст Києва і Севастополя, де мають бути врегульовані особливості правового статусу відповідних органів виконавчої влади. Крім того, потребують подальшого уточнення положення про співвідношення функцій і повноважень вищих і нижчих органів виконавчої влади, що містяться в законах, присвячених регулюванню окремих сфер суспільного життя. У цілому ж статутний блок адміністративного законодавства, зважаючи на потреби належного врахування умов і факторів цілісності системи органів виконавчої влади, повинен мати єдину цільову спрямованість, бути концептуально обгрунтованим, логічно несуперечливим, методично і термінологічне уніфіковиним. Найкращим шляхом досягнення такого стану була б, певна річ, розробка і прийняття всіх (або по частинах) згаданих законодавчих актів рівночасно (або майже рівночасно) і узгоджено, тобто за так званим "пакетним" принципом (способом). В іншому випадку потрібно забезпечити змістовну узгодженість окремих прийнятих в різний час статутних актів. Як цілком прийнятний захід щодо цього слід передбачити на найближчу перспективу здійснення офіційної інкорпорації актів статутного блоку з виданням відпоідного інкорпорованого збірника (або зібрання). На наступному етапі систематизації статутного законодавства доцільно було б розробити і прийняти принципово новий законодавчий акт кодифікованого типу з орієнтовною назвою: "Про організацію виконавчої влади в Україні". В ньому можна було б зосередити значну частину матеріальних норм адміністративного права. За умови подальшого змістовного і техніко-юридичного опрацювання зазначений кодифікований акт (або під назвою "Кодекс законів ...") міг би війти окремою структурною частиною (у вигляді "книги") до узагальнюючого Адміністративного кодексу України. Щодо другого напрямку розвитку і реформування статутного блоку адміністративного законодавства слід забезбечити врахуван- >>>279>>> ня в конкретних статутних актах (як загального, так і локального (індивідуального) харктеру) найбільш радикальних змін у правовому статусі окремих видів органів виконавчої влади. І. Стосовно Кабінету Міністрів України доцільно законодавче відобразити необхідність: а) приведення фактичної ролі та місця Кабінету Міністрів України у відповідність до його конституційного статусу "вищого органу в системі органів виконавчої влади", основним завданням якого є вироблення та забезпечення реалізації державної політики в сфері виконавчої влади; б) підвищення ролі міністрів в діяльності уряду, в першу чергу шляхом посилення їхньої участі у виробленні та прийнятті політичних рішень стратегічного характеру; в) розвитку та підвищення ефективності організаційних форм координації діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з відповідним уточненням повноважень віце-прем'єр-міністрів щодо такої координації; г) трансформації функцій і структури апарату Кабінету Міністрів України з метою істотного посилення його ролі в організаційно-правовому, аналітичному та матеріально-технічному забезпеченні діяльності Кабінету Міністрів України, а також звільнення його від виконання невластивих йому функцій. При цьому треба законодавче підтвердити, що діяльність Кабінету Міністрів України має бути спрямована на: — вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої політики держави; — розробку законодавчих актів та підзаконної нормативної бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України; - організацію ефективного управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх використанням; — спрямування діяльності органів виконавчої влади переважно на забезпечення реалізації та захисту прав і свобод та надання громадянам державних (управлінських) послуг. Стосовно центральних органів виконавчої влади якісне оновлення статутного законодавства має бути спрямоване на подолання таких існуючих у сучасній практиці державного управління вад, як: >>>280>>> а) невизначеність у розмежуванні статусу міністерств, державних комітетів і так званих "інших" центральних органів виконавчої влади; б) нечіткість у правовому регулюванні відносин співпорядкова-ності центральних органів, дублювання і суперечливість їхніх функцій та повноважень; в) невідповідність фактичної ролі окремих ланок формально продекларованому їхньому статусу як центральних органів; г) наявність майже повного змістовного співпадання статусів "міністра" і "керівника" іншого центрального органу виконавчої влади. Надзвичайно важливе значення в цьому зв'язку має класифікація окремих груп мережі центральних органів. Зокрема, треба нормативно визначити, що: — міністерства — це центральні органи виконавчої влади, покликані виробляти та реалізовувати державну політику у відповідних сферах і галузях суспільного життя (секторах державного управління). Відповідно до цього міністерства займають провідне місце серед центральних органів, між ними мусить бути розподілений весь простір урядової політики за винятком тих напрямів цієї політики, здійснення яких віднесено до повноважень центральних органів зі спеціальним статусом; — державні комітети — це центральні органи виконавчої влади, які безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого (міжсекторного) характеру. Існування державних комітетів виправдане лише в тих випадках, коли якісь функції виконавчої влади неможливо або небажано віднести до відання якогось одного міністерства, або коли існує необхідність організаційно (структурно) розмежувати відповідальність за прийняття політичних рішень та за їхню реалізацію; — центральні органи зі спеціальним статусом — це особливий вид органів виконавчої влади, всі питання організації, діяльності та взаємовідносин яких з іншими органами мають вирішуватися в індивідуальному порядку шляхом прийняття відповідних локальних статутних законів. Існування таких органів як прямо передба- >>>281>>> «не Конституцією України (п. 13. ч. І. ст. 106; п. ш. ч. І. «•* о«;, так і може бути передбачено новими статутними Законами. У звичайних же (загальнорегулятивних) законах питання створення і визначення конкретної органзаційно-правової форми таких центральних органів вирішуватись не повинні. Поряд із зазначеними заходами щодо оновлення статутного законодавства важливе значення має підвищення ефективності дії великого масиву локальних актів, що регламентують організаційні структури (так звані структурні регламенти) та діяльність (так звані компетенційні акти) конкретних органів виконавчої влади. На жаль, сьогоді в мисленні управлінських кадрів існує досить спрощена оцінка значення даних правових регламентів, що призводить на практиці до їхньої низької якості і, відповідно, робить ці акти або малоефективними, або непотрібними. Тому з метою підвищення дієвості вказаних регламентів доцільне текстуальне об'єднання локальних актів, що приймаються у кожному конкретному органі, в єдиний, так би мовити, компетенційно-структурний "пакет". Основними складовими елементами цього пакету мають стати: а) загальний статут органу; б) офіційно затверджена схема його організаційної структури; в) таблиця (матриця) розподілу на рівні структурних підрозділів органу цілей, завдань, функцій, повноважень, а також відповівдаль-ності. Самі ж локальні компетенційні акти доцільно формувати з двох частин; 1. Постійної, в якій мають фіксуватися найстабільніші характеристики правового статусу (від керуючого суб'єкту, його підлеглість, генеральні цілі, базові повноваження і т. ін.). 2. Перемінної, куди входили б "гнучкіші" компоненти статусу (окремі завдання, делеговані права та обов'язки, тимчасові зв'язки з іншими структурними одиницями тощо). Поряд з цим слід враховувати й те, що при тривалій дії компетен-ційних актів цілком можливе виникнення дисбалансу між нормативно фіксованими завданнями (цілями), з одного боку, та обсягом реальних повноважень — з іншого. По-перше, через відставання встановленого обсягу повноважень від додатково накладених зав- >>>282>>> дань у процесі їхнього (актів) природного старіння і, по-друге, в результаті будь-яких відомчих їх уточнень шляхом додаткових роз'яснень, приміток тощо, які фактично ведуть до втрати даними актами свого первинного вигляду. Тому доцільно було б: 1. Нормативно встановити правило обов'зкового внесення уточнень у загальні та локальні компетенційні акти при покладанні на відповідні органи віконавчої влади завдань і функцій, які так чи інакше змінюють їх компетенцію, й ефективне виконання яких не можливе без додаткових повноважень. 2. Нормативно встановити граничні строки внесення таких уточнень, наприклад, для загальних актів виправданим може вважатися орієнтовно шестимісячний строк, для локальних — тримісячний (положення про органи, їхні структурні підрозділи) і місячний — для посадових інструкцій (положень про посади). Дотримання цих строків могли б контролювати юридичні служби відповідних органів виконавчої влади. 3. З метою своєчасного ужиття заходів проти невиправданого існування застарілих актів, які втратили значення базових регуляторів управлінської діяльності й гальмують оновлення їхнього змісту, нормативно закріпити обов'язковість регулярного перегляду таких актів усіма ланками системи органів виконавчої влади з періодичністю, наприклад, у п'ять років. 4. Незалежно від законодавчого вирішення попереднього питання включати до тексту кожного локального компетенційного акту спеціальний припис про необхідність своєчасного внесення до нього компетентним суб'єктом відповідних змін і уточнень. Наведені положення потрібно врахувати при розробці такого нового правового акту, як Закон "Про правотворчу діяльність органів виконавчої влади". В ньому могли би знайти відображення особливості механізму та процедур діяльності органів виконавчої влади з питань розробки, подальшого опрацювання, прийняття і видання, зміни та скасування ними правових актів як нормативного, так і індивідуального характеру. Запропоновані заходи здатні, на наш погляд, полегшити і зробити змістовнішими процеси підготовки, застосування і удосконалення управлінсько-правових регламентів, створюючи тим самим >>>283>>> кращі умови для повсякденної діяльності органів виконавчої влади і підвищення ефективності її адміністративно-правового забезпечення. Глава 9. Розвиток законодавства про державну службу Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосканаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є становлення високоефективної, стабільної, авторитетної державної служби. Основними цілями і завданнями державної служби е: — охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку громадянського суспільства, захист прав та свобод людини і громадянина; — забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень. Для більш чіткого визначення і розмежування статусу державних службовців необхідна класифікація посад, які вони займають в державному апараті. Доцільно провести класифікацію посад у державних органах за змістом і характером діяльності, способами обіймання посади і надання повноважень, а також розробити реєстри і типові професійно-кваліфікаційні характеристики посад. На основі класифікації державних органів слід законодавчо визначити такі групи державних посад: — політичні; — адміністративні; — патронатні. На основі наведеної класифікації адміністративні і патронатні посади в державних органах доцільно віднести до державної служби. Радикальним заходом реформування державної служби має стати чітке законодавче розмежування двох груп посадових осіб у державних органах — політичних діячів (політиків) і державних службовців. У перспективі до спеціфічних видів державної служби доцільно >>>284>>> віднести військову, дипломатичну, митну службу тощо у відповідних органах оборони, внутрішніх справ, безпеки, прокуратури, судочинства і т. ін. Необхідно створити систему обє'ктивної оцінки (атестації) діяльності державних службовців. Серед основних критеріїв оцінки мають бути продуктивність, ефективність, якість і своєчасність. Потрібен також системний контроль за проходженням державної служби. Мають бути утверджені нові підходи в організації діяльності державних службовців, зокрема їхній взаємодії з громадянами, насамперед, у принциповій зміні характеру цих взаємовідносин. Необхідно встановити стандарти якості роботи та поведінки державних службовців стосовно громадян. Головною рисою діяльності державних службовців повинно стати забезпечення пріоритету прав та свобод особи. Потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на оновлення адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу до прийняття рішень з орієнтацією на служіння громадянам. Слід реформувати систему оплати праці державних службовців, щоб забезпечити конкурентоспроможність державної служби на ринку праці — зменшити відомчий та місцевий вплив, запобігти корупції, кардинально підвищити зацікавленість кадрів у продуктивній і якісній, ініціативній і ефективній, сумлінній і відповідальній роботі, перебуванні на державній службі та подальшому просуванні по службі. Зазначеного можна досягти при встановленні середньої плати в державній службі, більшої за середню оплату праці в галузі економіки. З метою збереження високопрофесійного, досвідченого кадрового потенціалу державної служби та ефективного його використання у випадках припинення державної служби з незалежних від працівника обставин (відставка, звільнення, відсторонення, утримання в резерві поза служби тощо) доцільно розробити і запровадити дієвий механізм його соціально-правового захисту. Зокрема, при зміні посади державного службовця внаслідок зміни керівника (для патронатної служби), ліквідації або реорганізації >>>285>>> державних органів йому має надаватись робота із встановленням посадового окладу не нижче від попереднього. Доцільно також визначити етичні вимоги до діяльності державного службовця та узагальнити їх у Кодексі правил поведінки державних службовців. Важливо посилити відповідальність за неналежне виконання службових обо'вязків, зокрема, за бездіяльність, зволікання у прийнятті і виконанні рішень. Мають бути вжиті радикальні заходи по викоріненню і запобіганню проявів корупції, партийної та конфесійної заангажованості. У перспективі, коли зміцняться державні структури, сформується приватний сектор і утвердиться місцеве самоврядування, інститут державної служби доцільно поширити на проходження служби у військових органах, органах внутрішніх справ, безпеки, дипломатичних, митних, прокурорських та інших. У більш віддаленій перспективі доцільним е розгляд питання про поширення державної служби на всіх працівників, які отримують заробітну плату з державного бюджету. Має бути розроблена відповідна концепція такої моделі державної служби, що охоплюватиме весь державний сектор. Вирішення зазначених питань передбачає істотне зміцнення правового регулювання державної служби, джерелами якого повинні стати: а) узагальнюючий Закон України "Про основні засади державної служби і служби в органах місцевого самоврядування", який має містити загальні положення, вичерпну класифікацію державних службовців, організацію керівництва державною службою тощо. Положення цього Закону матимуть безпосередню дію і загальне значення; б) правові акти для окремих груп державних службовців, якими встановлюються специфічні положення відносно правового статусу деяких груп державних службовців. Наприклад, закони про міліцію, митну службу, службу безпеки, а також закони, які встановлюють статут працівників вищої школи, вчителів, медичних працівників; в) правові акти, які стосуються оплати праці державних службовців. Це має бути Закон про посадові оклади державних службовців, який повинен регулювати оплату праці, встановлювати по- >>>286>>> садові оклади для державних службовців відповідно до нової класифікації посад; г) Кодекс правил поведінки державних службовців, який треба розробити найближчим часом і в якому мають, окрім усього, міститися норми про дисциплінарну відповідальність службовців. Доцільно передбачити значне підвищення ролі керівного органу управління державною службою, який за своїм статусом повинен бути центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом. Його роль має бути визначальною в організації кадрового забезпечення державних органів. Він повинен брати участь у розробці та реалізувати єдину державну політику у сфері державної служби. До його повноважень має також належати: визначення і планування потреб у кадрах державних службовців; розробка, координація та контроль заходів щодо підвищення ефективності державної служби, зокрема стосовно проведення атестації державних службовців; визначення потреб та координація навчання у системі професійної підготовки і підвищення кваліфікації кадрів для державної служби; розробка організаційних засад формування кадрового резерву державних службовців; координація наукових досліджень з проблем підвищення ефективності державного управління і державної служби. Слід також запропонувати додатково створити Президентові України Координаційний Центр з питань державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, поклавши на нього функції загальної координації кадрової політики в усіх гілках державної влади і місцевого самоврядування. Глава 10. Правове забезпечення загальних процедур управлінської діяльності (адміністративних процедур) Важливим напрямком розвитку адміністративного законодавства є підвищення рівня правового регулювання процедур управлінської діяльності, тобто адміністративних процедур. Маються на увазі процедури так званої "позитивної" (на відміну від адміністратив-но-юрисдикційної) управлінської діяльності, що мають суттєве значення для підвищення ефективності цієї діяльності. >>>287>>> Сукупність такого роду процедур складає зміст адміністративного процесу в широкому розумінні — як порядку здійснення органами виконавчої влади управлінської діяльності, що регулюється як правовими нормами, так і різними організаційними правилами, діловими звичаями, адміністративними традиціями. Вся різноманітність адміністративних процедур може бути класифікована на підставі розмежування таких основних стадій (етапів) адміністративного процесу як: а) розробка й прийняття (у правовій чи не правовій формі) управлінських рішень, тобто актів управління; б) організація виконання прийнятих рішень за допомогою різноманітних методів та прийомів здійснення управлінських дій; в) контроль за виконанням рішень та перевірка наслідків управлінської діяльності. У чинному адміністративному законодавстві України якраз процедурна частина, за винятком — певною мірою — регулювання юрисдикційного процесу, є найменш розвинутою його частиною. І це не випадково, оскільки на практиці нерідко вважається, що чітке закріплення адміністративних процедур не має такого великого значення, як, наприклад, для судової діяльності. Враховуючи це, необхідно здолати існуючу практику зменшення значення процесуальних норм адміністративного права організації управлінської діяльності. На практиці ретельна регламентація процедур для органів управління має не менш суттєве значення ніж для будь-яких інших державних органів, навіть не зважаючи на те, що управлінська діяльність потребує значно більшої оперативності і свободи адміністративного розсуду. Адже процедури здатні стати дієвою перешкодою для суб'єктивізму і свавілля з боку службовців органів виконавчої влади. В той же час слід враховувати, що надмірна регламентація процедур управління може призвести до скорочення варіантів правомірної поведінки громадян, зниження оперативності в діяльності органів виконавчої влади, перевантаженості адміністративного законодавства. Правове забезпечення адміністративних процедур передбачає, в першу чергу, закріплення таких основних принципів адміністративного процесу, як: >>>288>>> - власність, безпосередність здійснення управлінських дій, їх відкритість для засобів масової інформації та громадськість (так звана "прозорість"); — інформація про процедури забезпечення прав і свобод громадян повинна бути доступна громадянам; — демократизм, який передбачає, що органи виконавчої влади повинні більш активно залучати громадян до процесу вироблення рішень, інформувати населення про такі рішення і процедури їх прийняття; — законність, яка забезпечує здійснення управлінської діяльності на засадах і у відповідності до Конституції і законів України, а у необхідних випадках — також з іншими норматино-правовими актами; — раціональність, що передбачає науково-практичне обгрунтування удосконалення процедур, що унормовуються. Органи виконавчої влади складають систему, в якій повинна забезпечуватися реалізація управлінських рішень зверху донизу. Це вимагає органічної єдності загальних адміністративних процедур їхньої діяльності. Разом з тим, кожен рівень органів виконавчої влади має також характерні для нього особливості управлінської діяльності, пов'язані з компетенцією цих органів на відповідному рівні. У зв'язку з цим поряд із закріпленням особливостей прийняття управлінських рішень мають бути унормовані загальні процедури управлінської діяльності. Серед адміністративних процедур, які властиві органам виконавчої влади всіх рівнів, вирішальне значення мають процедури підготовки прийняття управлінських рішень. При цьому значні зусилля треба спрямовувати на подолання існуючого становища, за якого державним службовцям зручніше не прийняти ніякого рішення взагалі, ніж якесь прийняти. Для цього доцільно нормативно встановити та запровадити механізм відповідальності службовців за неприйняття рішень. У цілому має бути закріплений раціональний порядок прийняття рішень в залежності від рівня управління. Зокрема, сьогодні необхідність прийняття дрібних рішень перевантажує міністерства і залишає їм мало часу для реагування на найважливіші проблеми, ТТпийняття оперативних рішень має бути пересунуте на якмога ниж- >>>289>>> чий рівень ієрархії влади. Ті, хто займають посади нижчого рівня, мають отримати повноваження приймати рішення з оперативних питань, а не вважати своїми функціями лише підготовку і подання інформації для вищих кервіників. На стадії підготовки проекту акту управління необхідно запровадити процедуру повідомлення громадськості в офіційному виданні про мету та завдання проекту. Текст проекту акту управління пропонується публікувати в офіційному виданні, щоб громадяни могли з ним ознайомитися і направити на адресу органу виконавчої влади свої пропозиції і зауваження. Варто також, в окремих випадках, встановити порядок обговорення пректу органами виконавчої влади за участю громадян. Публікація прийнятого акту управління повинна здійснюватися, як правило, разом із детальним поясненням підстав його прийняття. Такі процедури послужать ефективним засобом забезпечення органів виконавчої влади необхідною інформацією для схвалення актів управління, які відповідають потребам суспільства. З іншого боку, більш чітка визначеність процедур підготовки і прийняття актів управління служитиме юридичною гарантією їх обгрунтованості. Особливої уваги потребують такі недостатньо або цілком невре-гульовані сьогодні процедури: а) координації та спільної діяльності органів виконавчої влади; б) погодження і візування управлінських документів; в) створення органами виконавчої влади погоджувальних та інших тимчасових структур; г) розгляду та розв'язання компетенційних колізій та спорів між органами виконавчої влади (і посадовими особами) тощо. Вирішенню зазначених питань має бути присвячений новий законодавчий акт з орієнтованою назвою: Закон "Про загальні адміністративні процедури". В подальшому за умов належного концептуального і техніко-юридичного опрацювання він може бути включений до змісту адміністративно-процедурної частини (у вигляді відповідної "книги") узагальнюючого Адміністративного кодексу України. >>>290>>> Глава 11. Правове забезпечення надання органами виконавчої влади управлінських послуг громадянам Важливою складовою діяльності органів виконавчої влади є надання ними управлінських послуг громадянам. Під управлінськими послугами взагалі слід розуміти діяльність органів виконавчої влади (а також місцевого самоврядування), їхніх посадових осіб по виконанню обов'язків держави перед громадянами щодо створення умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Поняття "управлінські послуги" має бути легалізовано в адміністративному законодавстві найближчим часом. Держава повинна сприяти розвитку системи управлінських послуг та законодавче закріпити механізм охорони та захисту права на управлінські послуги як в адміністративному праві, так і в судовому порядку. Управлінські послуги, як вид державних послуг, закріплюють відмінну від традиційної ієрархію цінностей у стосунках між громадянами і публічною владою, згідно з якою права і свободи громадян користуються пріоритетом. Правове регулювання надання управлінських послуг громадянам здійснюється адміністративним законодавством, яке повинно передбачати певні організаційно-правові форми їхньої реалізації, відповідальність органів і посадових осіб за неякісні або ненадежно надані управлінські послуги. Першочергове значення має наобхідність класифікувати ці послуги за видами з урахуванням науково-обгрунтованих підходів і забезпечити їх правове закріплення. Але це має грунтуватися на загальному поділі державних послуг, у залежності від форм їхньої реалізації, на такі групи: а) послуги, пов'язані із реальним здійсненням конституційних прав і свобод громадян (медичні послуги, в сфері культури, соціального захисту, освіти та інші); б) власне управлінські послуги, пов'язані з юридичним оформленням умов, необхідних для реалізації прав і свобод громадян (видача свідоцтв, ліцензій). Чинним законодавством передбачено надання таких видів управлінських послуг органами виконавчої влади: >>>291>>> — реєстрація і перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності; — видача ліцензій на певні види діяльності; — видача документів, що засвідчують права громадян; — реєстрація і перереєстрація документів громадян; — видача дублікатів різних документів громадян; — державна реєстрація майнових прав громадян та інших фізичних і юридичних осіб; — видача дозволів на придбання, зберігання та носіння зброї тощо, на розміщення підприємств сфери обслуговування в пунктах пропуску через державний кордон, на відстріл тварин та інше; — видача сертифікатів, актів верифікації тощо. В адміністративному законодавстві треба унормувати провадження у справах про надання управлінських послуг громадянам. З урахуванням наведеної вище класифікації потрібно розробити єдиний порядок їх надання, строки надання, встановити розмір сплати, порядок вирішення спорів, пільги, пов'язані з наданням, а також законодавчо урегулювати інші відносини, пов'язані з наданням послуг і т. ін. Сплата за управлінські послуги громадянам органами виконавчої влади повинна визначатись у розмірі фактично понесених державою витрат. Крім цього, з урахуванням норм чинного законодавства необхідно встановити коло осіб, які мають право на пільги по сплаті за надані послуги. Розміри сплати за надання тих чи інших управлінських послуг громадянам повинні враховувати їхній майновий стан. Вищезазначені відносини повинні знайти своє закріплення у спеціальному Законі України "Про управлінські послуги громадянам" . Даний Закон повинен носити загальний характер, визначати головні повноваження системи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо надання управлінських послуг громадянам при реалізації ними своїх конституційних прав у сфері публічної влади при юридичному оформленні прав і законних інтересів, обов'язки посадових осіб щодо ввічливого і культурного спілкування із громадянами. Доцільним є також утворення єдиного координаційно-методичного та інфоромаційно-аналітичного Центру з питань надання уп- >>>292>>> равлінських послуг громадянам при Міністерстві юстиції України, одним із найважливіших завдань якого має стати узагальнення практики застосування законодавства про надання управлінських послуг громадянам та вироблення пропозицій та рекомендацій щодо розвитку і удосконалення цього законодавства. Глава 12. Розвиток законодавства про державний контроль у сфері виконавчої влади Контроль як важлива функція держави та органів виконавчої влади здійснюється у тісному зв'язку з іншими управлінськими функціями і повинен мати чітке правове регулювання. Значний інтерес до контролю вик лаканий тим, що останнім часом на всіх рівнях державної влади спостерігаються зниження дисципліни, нехтування вимогами законодавства і навіть прямі порушення закону. Хоч контролювати сьогодні в Україні хочуть усі та усіх — крім себе, але ж зрозуміло, що перехід від майже безконтрольності з боку держави до тотального контролю аж ніяк не покращить справи, а лише посилить негативне ставлення до контролю. Державний контроль у сфері виконавчої влади та його законодавче регулювання не можна розглядати відокремлено від контролю, що його здійснюють інші органи державної влади стосовно виконавчої влади. А тому слід враховувати, що державний контроль у сфері виконавчої влади має, умовно кажучи, "зовнішній" і "внутрішній" характер. Здійснення зовнішнього контролю забезпечується за допомогою таких видів державного контролю, як парламентський контроль, контроль органів судової влади, а також прокурорський нагляд, проведення якого обмежене перехідними положеннями Конституції України. Здійснення парламентського контролю закріплено положеннями Конституції України, яка передбачає створення відповідних структур та їхню законодавчу регламентацію. Це Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та можливість створення постійних та тимчасових контрольних комісій для перевірок з питань, що потребують допоміжних контрольних дій. >>>293>>> Діяльність органів парламентського контролю регламентована відповідними законодавчими актами. Проте вони мають бути доповнені більш чітким процедурним механізмом проведення контролю і визначеністю його у повній відповідності до контрольних повноважень парламенту щодо органів виконавчої влади. Контроль, що його здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, відіграє важливу роль, допомагає вирішити проблеми між громадянами та органами державної влади. Однак усі механізми такого контролю мають бути детально виписані, щоб громадянин міг знати де, куди і коли він може звернутися за захистом своїх прав, і це не повинно бути пов'язано із складностями територіального характеру, які витікають із існуючої законодавчої бази з цих питань. Судовий контроль за сферою виконавчої влади мають здійснювати спеціальні адміністративні суди, діяльність яких має регулюватися законом, у зв'язку з чим підготовка Адміністративно-процесуального кодексу має значно активізуватися. Внутрішній контроль здійснюється самими органами виконавчої влади і відіграє важливу роль у зміцненні законності виконавської дисципліни, підвищенні рівня організованості і порядку у сфері державного управління. Основними об'єктами такого контролю слід вважати діяльність органів виконавчої влади щодо забезпечення: — реалізації прав і свобод громадян; — надання управлінських послуг органами виконавчої влади, їхніми посадовими особами; — відповідності фактичної діяльності органів виконавчої влади нормативно визначеному обсягу їх повноважень; — дотримання в діяльності згаданих органів вимог норм чинного законодавства. Особливості контролю з боку Президента України за діяльністю органів виконавчої влади обумовлюються визначеним Конституцією місцем Президента України в сфері виконавчої влади. Цей контроль поширюється переважно на діяльність щодо виконання указів та розпоряджень Президента, мусить мати інформаційно-аналітичний характер і здійснюватися в межах конституційних повноважень Президента у сфері виконавчої влади. >>>294>>> Вихідним елементом правової регламентації внутрішнього контролю виступають загальні статутні закони щодо правового статусу органів виконавчої влади всіх рівнів — Закон "Про Кабінет Міністрів України", "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", "Про місцеві державні адміністрації", в яких функція контролю, її обсяг і межі здійснення повинні бути чітко визначені. Важливо, щоб контроль отримав більш конкретну регламентацію у локальних компетенційних актах — про конкретні міністерства та відомства, їх підлеглі ланки. Причому така регламентація не повинна обмежуватися лише посиланнями на необхідність здійснення контролю, а повинна містити його функціональні і процесуальні механізми та визначення наслідків контролювання. Контроль Кабінетом Міністрів України здійснюється за усіма ланками виконавчої "вертикалі". При цьому має бути посилений в першу чергу — як основний напрям — інформаційно-аналітичний характер такого контролю за органами виконавчої влади, характер діяльності яких у ході адміністративної реформи має набути якісних змін. Контроль у виконавчій "вертикалі" не повинен зводитися лише до перевірки виконання результату як такого, а мусить враховуватися і якість виконання, своєчасне виявлення проблем та концентрація зусиль на коригування ситуації, застосування заходів по забезпеченню виконання завдань. Особлива увага до контролю у сфері виконавчої влади обумовлена характером діяльності її органів та посадових осіб, потребою у постійному зворотньому зв'язку за динамікою розвитку суспільних відносин у різних сферах та контролю поведінки учасників цих відносин. Спрямовуючи механізм виконавчої влади на організацію управління суспільними справами, держава має звернути особливу увагу на забезпечення органами виконавчої влади надання громадянам необхідних управлінських послуг та здійснення контролю за захистом їх прав і свобод. Контроль у системі виконавчої вертикалі має здійснюватися систематично і системно, із використанням усіх контрольних засобів, бо інакше контрольна діяльність втрачає зміст і спрямованість, а ре- >>>295>>> зультати його та висновки в обов'язковому порядку мають надходити до вищого органу в порядку підпорядкованості. Керівники центральних органів виконавчої влади уповноважені здійснювати і організовувати здійснення контролю у відповідних сферах своєї діяльності, а, отже, і визначати у межах виділених коштів можливість утворення аналітико-контрольних або інформаційно-аналітичних служб, діяльність яких забезпечувала б їх контроль за ситуацією у відповідній сфері державного управління. Інформаційно-аналітичний контроль у першу чергу має здійснюватись за управлінням державними фінансами та соціально-культурною сферою. У цьому зв'язку зростає роль такого виду контролю як нагляд, який спрямований переважно на оцінку стану справ у відповідній сфері. Контроль у сфері виконавчої влади не може бути відокремленим від організації управління в цілому. А тому на рівні Кабінету Міністрів він має здійснюватися відповідними органами — інформаційно-аналітичним центром при Кабінеті Міністрів. Його завдання має полягати у забезпеченні уряду аналітичною інформацією для здійснення контролю за ситуацією у різних сферах державного управління. У складі інформаційно-аналітичного центру мають діяти ради по координації здійснення основних напрямів контролю. Особливе значення має тісна взаємодія такого органу з органами державної податкової служби, антимонопольного комітету, митної служби тощо, які здійснюють спеціальний контроль, мають особливий правовий статус, що визначається відповідними законами. У процесі реформування законодавства з питань контролю у сфері виконавчої влади значної уваги вимагають органи спеціального контролю, які діють в системах міністерств, державних комітетах і інших органах виконавчої влади. Такими органами спеціалізованого контролю в основному є "відомчі" інспекції. Вони діють в основному при центральних органах виконавчої влади, але мають різні правовий статус, назву і коло повноважень. З метою впорядкування та підвищення дієвості їх контрольної діяльності потрібно законодавчо установити принципи, якими ке- >>>296>>> руються при їх створенні, підвідомчість та наділення контрольними повноваженнями. Все це закріпити у спеціальному законодавчому акті про контрольні інспекції, що перебувають у підпорядкуванні центральних органів виконавчої влади (орієнтована назва: Закон "Про контрольні інспекції в органах виконавчої влади"). Важливою проблемою є діяльність спеціальних контрольних органів, які мають статус центральних органів виконавчої влади і наділені значними повноваженнями не лише у здійсненні контрольних функцій, але і у застосуванні визначених законами заходів відповідальності. Це потребує особливої уваги з точки зору захисту прав і свобод громадян. Як загальний, так і спеціалізований внутрішній контроль у сфері виконавчої влади потребує координації та упорядкування системи контрольних органів. Координація контрольної функції на рівні уряду та інших органів, що її виконують, позбавить об'єкти контролю від нерегульо-ваних перевірок, та надасть такому контролю комплексного характеру. З метою посилення інформаційно-аналітичної функції контролю слід більше звертати увагу та зобов'язувати відповідні органи до забезпечення "прозорості" своєї діяльності, особливо тієї, яка представляє широкий інтерес громадян і є об'єктом державного контролю. Правова регламентація здійснення державного контролю у сфері виконавчої влади має здійснюватися переважно шляхом унормування у компетенційних актах відповідних державних органів. Такий підхід до регламентації функції державного контролю у сфері виконавчої влади, хоч в основному і виправданий, все ж не дає можливості ретельно впорядкувати понятійно-термінологічну характеристику змісту контрольної діяльності, визначити основні принципи контролю, завдання, види, форми та методи його здійснення. Тому найповніше це могло б бути вирішено в узагальнюючому законодавчому акті про державний контроль з орієнтованою назвою: Закон України "Про державний контроль у сфері виконавчої влади". >>>297>>> Основним його спрямуванням має стати: а) визначення єдиної методологічної основи державного контролю. Вона має передбачати здійснення його на основі демократичних принципів, обгрунтованого визначення завдань, форм і методів контролю; б) узгодження змісту контролю із завданнями, що стоять перед державними органами, та новим спрямуванням ролі держави у суспільних процесах. Під впливом певних умов та ситуацій, змін зазнають і пріоритети державного контролю; в) встановлення засад координації діяльності різних органів контролю та засобів забезпечення діяльності в межах законодавче закріплених повноважень. Керуючись таким підходом, слід включити до структури зазначеного акту: загальні засади державного контролю; систему та види державного контролю; форми і методи державного контролю; засади координації діяльності органів державного контролю; кадрове забезпечення органів державного контролю; процедури виконання контрольних функцій. Закон України "Про державний контроль у сфері виконавчої влади" та інші акти з питань державного контролю мають утворити відносно самостійну систему законодавства. Це дозволить ставити питання про офіційну інкорпорацію нормативного масиву, яка може привести до видання інкорпоративного збірника актів з питань державного контролю у сфері виконавчої влади. Глава 13. Запровадження в Україні адміністративної юстиції як форми судового контролю за виконавчою владою Сучасний стан правового регулювання суспільних відносин у сфері судового захисту прав людини і громадянина у сфері виконавчої влади, її посадових осіб визначається наявністю норм Конституції України та Цивільно-процесуального кодексу, що встановлюють права громадян на судове оскарження. Ці справи розглядаються у загальному суді. Існуючі в країні Закон України "Про звернення громадян" та норми глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу України вважаються недостатніми для адміністративно-правового захисту гро- >>>298>>> мадян. Адже специфіка розгляду справ, що випливають із адміністративно-правових відносин вимагає створення нових організаційно-судових форм і наявності особливої суддівської кваліфікації у цій сфері. Важливим чинником, що стримує громадян від звернення до загального суду за захистом своїх прав, слід вважати традиційне сприйняття ними юстиції як карної системи, а судових органів, як органів по притягненню громадян до відповідальності і, отже, асоціювання їх із караючими, а не правозахисними органами держави. Запровадження адміністративної юстиції в Україні є доцільним також з наступних міркувань: а) адміністративна юстиція у демократичній, правовій державі уособлює собою механізм захисту від незаконного втручання органів державної влади, їх посадових осіб в особисті справи громадян; б) необхідність розподілу юрисдикційної праці суддів випливає із статей 125 і 127 Конституції України, які передбачають створення спеціалізованих судів; в) глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України, що регулює провадження у сфері судового захисту прав громадян, містить норми, які за своїм змістом є адміністративно-процесуальними. Щодо вирішення проблеми запровадження адміністративної юстиції пропонується створення адміністративних судів за такою схемою: — на рівні місцевих судів — адміністративних судів області, міст Києва і Севастополя, — на рівні апеляційної судової інстанції — Вищого адміністративного суду; — на рівні касаційної інстанції — судової колегії із адміністративних справ Верховного Суду України. Предметом оскарження в адміністративний суд є рішення, в тому числі нормативні акти Президента України, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, їхні дії або бездіяльність щодо яких фізичні особи або інши суб'єкти адміністративно-правових відносин вважають, що порушені чи обмежені права і свободи людини і громадянина. >>>299>>> Провадження в справах про поновлення прав громадян та інших суб'єктів адміністративно-правових відносин повинно стати основним видом провадження в адміністративних судах. Саме це зумовлює необхідність їх створення. Адміністративний суд не повинен мати повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності громадян. Такі повноваження повинні бути передані до судів із кримінальних справ. Але справи про притягнення до відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян необхідно віднести до юрисдикції адміністративних судів, які будуть діяти з урахуванням норм Адміністративно-процесуального кодексу та Кодексу законів про адміністративні проступки. В Адміністративно-процесуальному кодексі необхідно передбачити провадження у таких справах: 1) про поновлення прав громадян та інших суб'єктів адміністративно-правових відносин; 2) про відшкодування шкоди, завданої органами адміністративної юрисдикції, дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду; 3) про спори щодо розмежування компетенції між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; 4) про скасування реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, обєднань громадян та інших організацій і установ, реєстрація яких здійснюється місцевою держадміністрацією або виконкомом ради; 5) про адміністративні проступки посадових осіб, що пов'язані з порушенням прав і свобод громадян. Глава 14. Правове забезпечення адміністративного оскарження (позасудового захисту прав і свобод громадян) Конституція України закріпила право громадян на судовий захист своїх прав і свобод. Реалізація цього права в даний час пов'язана із певними складнощами, розв'язання яких може затягтися на роки, а, окрім того, і сам процес реалізації судового захисту прав і свобод громадян не такий вже й простий. >>>300>>> У той же час розгляд звернень громадян вищими у порядку підпорядкованості органами виконавчої влади або посадовими особами дозволяє швидко виправити допущену помилку без судового провадження. Конституція України і Закон України "Про звернення громадян" та деякі інші правові акти є правовою основою запровадження механізму адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, засобів масової інформації, посадової особи у порядку підлеглості вищому органу або посадових осіб. У цілому, в законодавчому порядку знайшло закріплення право громадян (а також інших фізичних осіб), які на законних підставах перебувають на території України, звертатися з вимогою про поновлення прав і законних інтересів, порушених діями чи бездіяльністю, рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Такий підхід дає підставу для висновку, що ініціатива позасудо-вого захисту прав і свобод громадян має виходити від зацікавленої сторони. Хоча має бути передбачено і право органу, що прийняв рішення, або органу вищого рівня, за власною ініціативою переглянути та змінити винесене рішення. Така ситуація має бути чітко регламентована стосовно рішення, яке свідомо було невірним із самого початку, або змінилися обставини, на підставі яких було прийняте рішення. При цьому слід враховувати, що така ініціатива контролю органу вищого рівня за рішеннями органу нижчого рівня з приводу неправомірного рішення щодо громадянина носить випадковий характер і не може вважатися втручанням у загальну діяльність нижчого органу. Але здійснення такого контролю у законодавстві слід чітко передбачити, позначивши, що він може здійснюватися лише щодо рішень, які стосуються не конкретної особи, а порушують інтереси значного кола осіб або порушують закон. Поняття "адміністративне оскарження" при забезпеченні захисту прав громадян стосується контролю за адміністративними рішеннями органів виконавчої влади у самій структурі цих органів і має >>>301>>> несудовий характер. Такий контроль за зверненнями громадян передує судовому контролю і не замінює та не виключає права громадянина на судове оскарження рішення адміністративного органу чи посадової особи. Адміністративне оскарження за правовими ознаками поділяється на загальне і спеціальне. Порядок розгляду загальних скарг регулюється Законом України "Про звернення громадян". Порядок провадження щодо спеціальних скарг регулюється у відомчих нормативних актах органів виконавчої влади зі спеціальною компетенцією (міністерства оборони, міністерства внутрішніх справ та ін.). У цих відомчих актах мають конкретизуватися загальні положення норм законодавства про адміністративні оскарження. Право на загальне адміністративне оскарження є необмеженим, невідчуженим правом громадян. Кожен громадянин може подати скаргу, коли він вважає, що рішення чи дії державних органів (посадових осіб) є неправомірними і порушують його права. Предметом оскарження є рішення, дія чи бездіяльність, що обмежує права, свободи і законні інтереси громадян. Законодавством України передбачено право громадянина на несудовий порядок оскарження дій органу нижчого рівня до органу вищого рівня в порядку підпорядкованості, а також можливість громадянина звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або у міжнародні правозахисні організації. Існуючі нормативно-правові акти, закріпивши право особи на оскарження неправомірних, з її точки зору, дій чи рішень адміністративного органу, разом з тим, не в достатній мірі визначають механізм реалізації прав інших фізичних та юридичних осіб на заперечення та оскарження рішення, прийнятого в порядку адміністративного оскарження, яке зачіпає їхні інтереси. У таких випадках орган, що розглядає скаргу, має ураховувати інтереси і третьої сторони, щоб спір розглядався у повному обсязі. У противному разі неврахування інтересів інших сторін спричиняє до появи нових скарг та звернень. Оскарження адміністративного рішення громадянином подається у порядку підлеглості вищому органу чи посадовій особі. Процедура такого розгляду повинна бути упорядкована в Адміністративне- >>>302>>> процедурному (процедуральному) кодексі України. При цьому орган, який розглядає скаргу, має чітко дотримуватися таких процесуальних засад, як: вчасно і об'єктивно розглядати скарги; перевіряти факти; приймати рішення відповідно до чинного законодавства; забезпечувати їхнє виконання; повідомляти громадян про час розгляду заяв та його наслідки. Крім того, має бути забезпечене право громадянина бути вислу-ханим, особисто викласти свої аргументи, подавати додаткові матеріали та наполягати на їхньому запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу, бути присутнім при розгляді, користуватися послугами особи чи організації, що здійснює правозахисну функцію, одержувати письмову відповідь про результати розгляду. За формальну відповідь без фактів, а також доказів та підстав для обгрунтування рішення орган має нести відповідальність, передбачену законодавством. У відповіді має бути посилання на конкретні положення та норми законів. Саме обгрунтування повинно бути достатнім і відповідати суті справи. Організація контролю за надходженням та реєстрацією заяв громадян має здійснюватися відповідно до інструкції із діловодства у центральних та місцевих органах виконавчої влади, а також до Порядку (Регламенту) роботи відповідного органу. У нормативному акті має бути визначено хто (які органи), в які терміни проводить вибірковий, поточний контроль та отримує необхідну інформацію про стан розгляду звернень громадян відповідними адміністративними органами та посадовими особами, а також здійснює контроль за дотриманням законності при їхньому розгляді. Оскільки найбільша кількість скарг громадян відноситься до сфер охорони здоров'я, соціального захисту, управління державним майном, охорони навколишнього середовища, податкової та митної служб тощо, доцільно в порядку державно-правового експерименту створити в системах органів виконавчої влади цих сфер окремі спеціальні підрозділи по розгляду скарг громадян, які мають розглядати та вирішувати справи щодо скарг громадян у порядку, наближеному до судового провадження (так звана адміністративна "квазі-юстиція"). Процедурні питання діяльності органів "квазісудової" юстиції >>>303>>> мають бути врегульовані Адміністративно-процедурним (процеду-ральним) кодексом України. Глава 15. Реформування інституту адміністративної відповідальності Система норм, які регулюють відносини адміністративної відповідальності, складає окремий адміністративно-правовий інститут, сучасний стан якого, не дивлячись на часті зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), не відповідає потребам побудови демократичної, правової держави. Зокрема, у КпАП поняття адміністративного проступку ототожнюється із поняттям адміністративного правопорушення. Проте адміністративним правопорушенням слід вважати будь-яке порушення норм адміністративного права, тоді як адміністративний проступок є протиправне вчинення діянь, за які законодавством передбачено накладення адміністративного стягнення. Доцільно застосувати при визначенні цього явища термін "адміністративний проступок", а не користуватися двома термінами, як це має місце в чинному КпАП. Зважаючи на це, необхідно перейменувати згаданий нормативний акт таким чином: "Кодекс законів України про адміністративні проступки". Потребує обговорення необхідність введення в адміністративне законодавство, поряд із фізичними особами, юридичної особи як суб'єкту адміністративного проступку. Потрібно уніфікувати законодавство про адміністративну відповідальність. Зараз, крім Кодексу України про адміністративні правопорушення, діє цілий ряд законодавчих актів, які встановили адміністративну відповідальність. При цьому склади одних і тих правопорушень у різних законодавчих актах викладені по-різному (наприклад, в КпАП і Митному Кодексі України). Все це утруднює застосування норм цього інституту адміністративного права, породжує справедливі докори з боку громадян. Доцільно привести у відповідність із нормами КпАП всі інші законодавчі акти, які встановлюють адміністративну відповідальність (Митний кодекс, Закон України про Державну податкову службу та інші). Потребують перегляду передбачені в КпАП України види >>>304>>> адміністративних стягнень. Поряд з такими адміністративними стягненнями, як виправні роботи, треба запровадити примусові громадські роботи. Адже виправні роботи відбуваються за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративний проступок. Таким чином, це стягнення застосовується тільки до осіб, які постійно працюють. В умовах економічної кризи багато людей працює сезонно або тимчасово, інші взагалі не мають роботи. Доцільно паралельно із виправними роботами запровадити і застосувати до непрацюючих на постійній роботі осіб, що вчинили проступок, примусові громадські роботи. Потрібно внести зміни у відповідні статті КпАП щодо формулювання їх диспозицій, які б відповідали змісту сучасних правовідносин, що захищаються тією чи іншою нормою права. Потребує реформування порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення. Треба визначитись із правовим статусом органів щодо правомочності розгляду ними справ про адміністративні правопорушення. Насамперед, необхідно розглянути питання про доцільність існування адміністративних комісій. Дотепер вони існують, як і передбачає стаття 218 КпАП України, при виконкомах місцевих Рад. Фактично вони засновані і при районних державних адміністраціях. Треба скасувати адміністративні комісії виконкомів, оскільки до них входять некомпетентні посадові особи різних відомств. Комісії розглядають справи на сесійних засіданнях, і тому члени комісій не глибоко вникають в матеріали справ про адміністративні правопорушення. Є необхідність, щоб розгляд справ про адміністративні правопорушення здійснювався кримінальним та адміністративним судами. У зв'язку з необхідністю надійного захисту прав і свобод громадян при проваджені в справах про адміністративні проступки, у проекті нового Кодексу про адміністративні проступки доцільно максимально скоротити кількість органів, що мають право притягувати осіб до адміністративної відповідальності. У КпАП України виділено два розділи (розділи IV і V), які передбачають норми щодо провадження в справах про адміністративні правопорушення. З огляду на це, статті IV і V розділів треба >>>305>>> звести до одного розділу, який би регламентував порядок провадження у справах про адміністративні проступки, враховуючи всі стадії цього провадження. У майбутньому Кодексі законів про адміністративні проступки слід посилити гарантії законності при провадженні у справах про адміністративні проступки. Зокрема, в ньому доцільно передбачити обов'язки правопорушника з'являтися на виклик для участі у розгляді справи про адміністративний проступок, давати свідчення щодо справи тощо, встановлення порядку відводу посадової особи, що розглядає справу про адміністративний проступок, перекладача, експерта. Крім того, в цьому Кодексі необхідно встановити порядок роз'яснення свідкам і потерпілим їх прав, порядок опитування свідка (в тому числі неповнолітнього), дослідження письмових та речових доказів та висновку експерта, обставин, що підлягають з'ясуванню при розгляді справи про адміністративний проступок. Необхідно також у цьому Кодексі конкретизувати та більш детально висвітлити вимоги щодо оскарження постанови по справі про адміністративні проступки. Зокрема, передбачити: вимоги до скарги про попереднє провадження в суді, призначення справи до розгляду, порядок розгляду скарги, розгляду скарги у відсутності особи, яка її подала, вимоги до протоколу судового засідання, підстави для зміни або скасування постанови органу (посадової особи) тощо. Глава 16. Розвиток законодавства про державне регулювання і управіння в окремих сферах суспільного життя Адміністративне законодавство посідає важливе місце у правовому регулюванні державного впливу на економічну, соціально-культурну та інші сфери розвитку суспільства, насамперед, в тих сферах, де зберігається переважна частка державної власності та здійснюється правоохоронна діяльність. 1. Розвиток адміністративно-правового регулювання у сфері економіки України переконливо свідчить про якісні зміни правових форм і методів, застосовуваних для регулювання суспільних відносин у цій сфері. Основою цього процесу є перехід від так званих командно-адміністративних методів управління економікою до еко- >>>306>>> немічних (реєстрація, ліцензування, квотування, пільги, податок, позика тощо). Важливою частиною процесу регулювання є індикативне державне планування, яке застосовується у ряді високо-розвинутих країн. Нагальною потребою тут є прийняття Закону "Про індикативне планування". В цьому акті необхідно закріпити способи і методи економічної діяльності держави. Йдеться про встановлення мети, визначення порядку розробки, склад і зміст прогнозів індикативних планів соціально-економічного розвитку України. Необхідно здійснити перехід від галузевого управління, який передбачає підпорядкування відповідних суб'єктів підприємницької діяльності, що функціонують на засадах державної власності, до переважно функціонального управління, зміст якого полягає у виконанні окремих функцій по відношенню до підприємців, незалежно від форми їх власності, наприклад, функції регулювання, контролю, розміщення державних замовлень та ін. У системі державного регулювання економічного розвитку суспільства, спрямованих на розвиток ринкової економіки, важливе місце мають посідати законодавчі акти щодо розвитку і стимулювання підприємництва. Серед правових актів, які могли б сприяти реалізації цієї мети, можна назвати Закон "Про державну підтримку і правовий захист підприємництва", а також закони, спрямовані на боротьбу з корупцією, організованою злочинністю, рекетом, котрі мали б гарантувати безпечні умови для розвитку підприємницької діяльності. Необхідно поглиблювати дерегулювання, тобто далі скорочувати кількість реєстрацій, дозволів та ліцензій, одержання яких вимагається у процесі підприємницької діяльності. При цьому ліцензуванню повинні підлягати лише види підприємницької діяльності, що потребують спеціальних професійних знань. Значну увагу також необхідно приділити чіткому визначенню порядку здійснення стягнення на майно. Зокрема, потрібно спростити процедуру банкрутства шляхом розробки механізму, який би надавав в окремих випадках кредиторам можливості безперечного (в силу закону) повернення своїх коштів. Закон "Про підприємства в Україні" має бути переглянутий у частині уточнення правового статусу категорії державних (казен- >>>307>>> них) підприємств, які потребують особливого режиму функціонування. Закон "Про господарські товариства" залишається базовим при створенні майбутнього законодавчого акту про суб'єкти підприємництва та ділове партнерство. Цей акт повинен чітко визначити правовий статус всіх видів господарських товариств та інших типів ділового партнерства. Регулювання так званих "вертикальних" відносин в економіці повинне бути реалізоване поза межами дії Цивільного кодексу, де держава може втручатися за допомогою адміністративних важелів у сферу економічних відносин. У цьому випадку вона покладає обов'язки на учасників економічної діяльності в галузях енергетики (насамперед ядерної), транспорту і зв'язку загальнонаціонального призначення, охорони здоров'я, соціального захисту, природокористування і захисту навколишнього середовища, громадської безпеки тощо. Розвиток галузей законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямований на створення умов, які сприяли б стимулюванню фізичних і юридичних осіб до інвестиційних накопичень за рахунок капіталізації прибутків, а також оптимальної фіскальної політики держави. Слід врегулювати податкові відносини за рахунок створення необхідної правової бази, яка гарантувала б суб'єктам підприємницької діяльності, а також громадянам стабільність і прогнозованість оподаткування, а з іншого боку — забезпечувала б умови та механізм належної сплати податків усіма платниками. Ефективним засобом залучення в економіку України приватного капіталу (у тому числі іноземного) могло б стати ширше запровадження спеціальних (вільних) економічних зон, яке не можливе без вироблення і застосування відповідних правових механізмів та прийняття спеціальної державної програми з цього питання. З метою фінансового забезпечення економічної реформи необхідно спеціальним законодавчим актом визначити правовий статус Національного банку України як центральної банківської установи держави та чітко врегулювати його компетенцію. Слід також чітко розмежувати функції Національного банку та комерційних >>>308>>> банків, розширити повноваження НБУ щодо здійснення контролю та нагляду за банківською діяльністю. Одним із важливих аспектів, якому держава повинна приділяти особливу увагу в процесі її впливу на економічний розвиток суспільства, є законодавче встановлення системи поставок для загальнодержавних потреб, стабілізація господарських зв'язків у сферах транспорту і зв'язку, паливно-енергетичному комплексі, державному секторі агропромислового комплексу, вирішення проблеми неплатежів. У найближчій перспективі спеціальними законодавчими актами мають бути врегульовані відносини щодо гарантованого державою забезпечення об'єктів агропромислового комплексу сучасною технікою, мінеральними добривами, отрутохімікатами і сервісне обслуговування з організацією закупівель сільськогосподарської продукції для державних потреб. На сучасному етапі переходу до ринкових відносин основне завдання державного регулювання економічного розвитку аграрного сектора полягає у забезпеченні еквівалентності товарообмінних операцій між сільським господарством та іншими галузями економіки. 2. Розвиток адміністративного законодавства має здійснюватися також стосовно основних напрямків і сторін діяльності держави в таких галузях соціального розвитку суспільства, як охорона здоров'я, освіта, наука, видавнича, бібліотечна, архівна справа, охорона пам'яток історії і культури, фізична культура і спорт тощо. Ці галузі охоплюються поняттям "соціально-культурна сфера, яка є важливою складовою багатогранної діяльності незалежної Української держави. Важливими складовими законодавства у соціально-культурній сфері мають стати Концепція соціальної політики, закони про архітектурну діяльність, про охорону пам'яток культури та історичного середовища, про державну підтримку засобів масової інформації, про професійно-технічну освіту, про кіно і кінематографічну діяльність, про порядок ввезення та вивезення культурних цінностей, про творчі спілки, про меценатську діяльність, проекти яких розглядалися б (заплановано розглянути) Верховною Радою України. Адміністративне право повинне своєчасно реагувати на зміни >>>309>>> у суспільному житті, визначаючи умови соціального захисту громадян, особливо тих прошарків населення, що потребують допомоги з боку держави, забезпечити гідне життя та вільний розвиток людини. Із регулюванням адміністративно-правових відносин у цій сфері пов'язані такі питання, як порядок розподілу житла, пенсійне забезпечення, соціальна підтримка інвалідів, осіб, що постраждали від наслідків Чорнобильскої катастрофи та ін. Нагальною потребою є реформування житлового законодавства, визначення принципів придбання житла; ринкового — для громадян, які спроможні купити квартиру чи будинок, і за чергами із державного житлового фонду — для усіх інших громадян. Необхідний диференційований підхід до призначення пенсій громадянам, яким внаслідок інфляційних процесів в Україні розмір пенсій державою фактично був зрівняний, причому порядок індексації розмірів пенсій визначався не законодавче, а Урядом. Сплата податків, соціальне забезпечення, виконання деяких обов'язків щодо військової служби та інші відносини громадянина із державою потребують обліку і реєстрації населення, порядок якого має бути законодавче визначений. Законодавство у соціально-культурній сфері за предметом і спрямованістю правового регулювання поділяється на окремі галузі — законодавство про освіту, законодавство про науку, законодавство про культуру, законодавство про охорону здоров'я, законодавство про соціальний захист, законодавство про фізичну культуру і спорт. Доцільно поставити питання врегулювання всіх цих відносин, враховуючи різноманітність, різноплановість і розрізненість правового матеріалу, окремими узагальнюючими законодавчими актами (типу Основ законодавства). 3. У адміністративно-політичній сфері законодавство має оновлюватися переважно в напрямку підвищення реальних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Це викликає необхідність внесення відповідних змін і доповнень в законодавчі акти, що регулюють функціонування армії, міліції, служби безпеки, митної служби, інших правоохоронних органів. Дотримуючись рекомендації Ради Європи, Україна має реформувати пенітенціарну систему, паспортну систему та деякі інші інститути адміністративно-політичної діяльності держави. Після пере- >>>310>>> дачі із системи органів внутрішніх справ відповідних функцій і створення в Державній податковій адміністрації податкової міліції мають бути передані у відання Мінюсту пенітенціарна служба та реорганізована міграційна та паспортна служби. Варто зазначити, що дані питання, зважаючи на їх специфічність, потребують окремого розгляду і обгрунтування шляхів і засобів розвитку законодавчого забезпечення. >>>311>>> ДОДАТОК Перелік законодавчих актів, які необхідно розробити або обновити в ході реформування адміністративного законодавства — Закон України "Про Кабінет Міністрів України" (не уведений в дію). — Закон України "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України". — Закон України "Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим". — Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (не уведений в дію). — Закон України "Про основні засади державної служби і служби в органах місцевого самоврядування". — Закон України "Про державну службу". — Кодекс правил поведінки державних службовців. — Закон України "Про порядок розробки та реалізації загальнодержавних програм". — Закон України "Про управління державною власністю". — Закон України "Про управління комунальною власністю". — Закон України "Про індикативне планування". — Закон України "Про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців". — Закон України "Про державний контроль у сфері виконавчої влади". - Закон України "Про контрольні інспекції в органах виконавчої влади". — Адміністративно-процедурний (процедуральний) кодекс України. — Адміністративно-процесуальний кодекс України. - Кодекс законів України про адміністративні проступки. — Закон України "Про організацію виконавчої влади в Україні". — Закон України "Про правотворчу діяльність органів виконавчої влади. — Закон України "Про управлінські послуги громадянам" . — Закон України "Про основи створення і використання інформаційних систем у державному управлінні". — Закон України "Про Єдиний державний реєстр фізичних осіб та порядок їх реєстрації". >>>312>>> Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. — Вид. друге, перероб. і доп. — Одеса: Юридична література, 2002. — 312 с. Навчально-методичний посібник призначений для надання допомоги студентам, які вивчають дисципліну "Адміністративне право України" та спецкурси "Організація державної служби України", "Управління в адміністративно-політичній сфері", "Адміністративно-процесуальне право", "Організаційно-правові засади державного контролю в Україні", "Організація дозвільної системи в Україні", "Адміністративна відповідальність", "Організаційно-правові засади антимонопольно! діяльності в Україні" та ін. 1303020200-003 ББК 67.621(4Укр)я73 К 7694-2002 Безоголош- УДК 342.9(477X075.8) Навчально-методичне видання КІВАЛОВ Сергій Васильович БІЛА Любов Романівна АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ Навчально-методичний посібник Вид. друге, перероб. і доп. Редактор-коректор Т. В. Cnomap Технічні редактори Р. М. Кучинська, М. М. Бушин Здано до набору 22.11.2001. Підписано до друку 21.01.2002. Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура "Шкільна". Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,14. Тираж 600 прим. Зам. № 223. Видавництво і друкарня "Юридична література". Свідоцтво ДК № 85 від 13.06.2000 р. 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2. Тел.: (048) 777-48-79. 2. Задача Анализ финансовой отчетности на примере ОАО Оренбургский ЛРЗ 3. Реферат Химия и медицина 4. Реферат Курс лекций по Хозяйственному праву 5. Реферат Право 4 6. Реферат на тему Causes Of War Essay Research Paper War 7. Курсовая на тему Эффект Оже Ожеспектроскопия 8. Контрольная работа на тему Концепция существования и развития культуры Питирима Сорокина 9. Реферат на тему Fdr Essay Research Paper Franklin Delano RooseveltWhat 10. Реферат Метрология 4 |