В. К. Колпаков

Адміністративне право України

Підручник

Київ

Юрінком Інтер

2004

Г л а в а 1

Сутність державного управління та його співвідношення з державною виконавчою владою

1.1. Загальне поняття управління та його види

Основні поняття категорії "управління". Адмініст­ративне право як складова частина правової системи держави характеризується насамперед тим, що воно висту­пає регулятором особливої категорії суспільних відносин, а саме: відносин, які складаються у сфері державного управління.

Сам термін "адміністративне" у перекладі з латинської означає "управління". Тому словосполучення "адміністра­тивне право" цілком закономірно можна трактувати як "управлінське право".

Термін "управління" у буквальному розумінні означає діяльність з керівництва чимось. У довідковій літературі є кілька визначень сутності управління. Найчастіше його розуміють як діяльність, що спрямовує і регулює суспільні відносини; сукупність приладів і механізмів, за допомогою яких приводять в рух машини; підрозділу в системі устано­ви; вид синтаксичної залежності тощо.

Подібне різночитання зумовило необхідність уніфіку­вати як термінологію, так і її трактування, незалежно від того, які конкретні аспекти управління висуваються на перший план.

Не повинно виникати такої ситуації, коли, приміром, економісти чи юристи, оперуючи управлінською терміно­логією, вкладають у її значення різний смисл. Тому спроби

дослідників відшукати загальне, що може реально характе­ризувати управління в усіх його можливих проявах, вияви­лися не тільки цікавими з наукової точки зору, а й такими.

що мали велике практичне значення.

Вирішальну роль у пошуку універсальних характерис­тик управління відіграла кібернетика - наука про загальні закономірності процесів управління та інформації у маши­нах, живих організмах і суспільстві. За допомогою катего­рій, вироблених кібернетикою, з'явилася можливість знайти єдині позиції, яка відсутня у різних варіантах "ві­домчого" підходу до розуміння сутності управління. Цьому сприяло і те, що безпосереднім об'єктом вивчення кібер­нетики є абстрактний процес управління. Тобто вона дос­ліджує процес управління в цілому, без урахування особ­ливостей, які завжди притаманні конкретним учасникам реальних управлінських відносин.

Увагу спеціалістів різних галузей знання кібернетика привернула і системним підходом до аналізу сутності уп­равління та всіх пов'язаних з ним категорій.

Якими ж були вихідні позиції цього підходу? По-пер­ше, кібернетика, запропонувала шукати сутність зазначе­ного аналізу виходячи з визнання того, що управління — це система взаємодіючих компонентів; по-друге, визначи­ла, що управлінські системи є цілісними (цілісність систе­ми — це сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові якості, не притаманні тим компонентам, які утворю­ють систему; характерним прикладом щодо цього є меха­нічний годинник, який складається з багатьох деталей, їх сукупність породжує унікальну якість — здатність фіксу­вати перебіг часу); по-третє, поставила питання про са-мокерованість (самоорганізацію) управлінських систем;

по-четверте, довела, що управління — це об'єктивна зако­номірність.

І хоча системний підхід до явищ дійсності не є відкрит­тям кібернетики, та саме вона привернула загальну увагу до того, що управління треба розглядати і досліджувати як цілісну систему, яка складається із взаємодіючих компо­нентів.

Таким чином, в управлінні як в об'єктивно існуючому явищі було виявлено і деталізовано (відокремлено) голов­ну ланку — управлінську систему. Саме вона виявилася носієм усіх складових і ознак управління.

Вивчення цілісних управлінських систем показало, що будь-яка з них складається з двох підсистем — керуючої, тобто тієї, яка управляє, і керованої, тобто тієї, яка підда­ється управлінню, відчуває на собі дію (вплив) керуючої підсистеми.

Керуючу підсистему прийнято визначати як суб'єкт уп­равління, тобто як те, що управляє, а керовану — як його об'єкт, тобто те, чим управляють. Звідси випливає, що ке­руюча підсистема (суб'єкт) управляє керованою (об'єк­том). Керівництво (або управління) об'єктом здійснюється за допомогою керуючого впливу, який виходить від суб'єк­та. Керуючий вплив — це ще один неодмінний і обов'яз­ковий (присутній завжди) компонент управління. Без нього не може бути ні управлінської системи, ні управлін­ня як такого. Саме в керуючому впливі суб'єкта на об'єкт і закладена сутність управлінської діяльності, смисл і зміст взаємодії її компонентів (насамперед суб'єкта і об'єкта).

Управлінська система функціонує завдяки тому, що суб'єкт управління впливає на його об'єкт. Внаслідок цього об'єкт певною мірою змінюється, набуває нових якостей та організаційних особливостей. Головною визна­чальною ознакою змін (набутих об'єктом нових якостей та організаційних особливостей) є те, що вони відповідають потребам, інтересам і бажанням суб'єкта. Суб'єкт прагне до змін в об'єкті, які йому вигідні, корисні, відповідають цілям, завданням та уявленням про те, як має бути органі­зований і як повинен функціонувати об'єкт. Тому керую­чий вплив виступає як цілеспрямований та організуючий фактор.

Такий вплив містить комплекс керуючих команд, які виробляються, формуються і видаються суб'єктом. Об'єкт ці команди сприймає, "осмислює" і реалізує на практиці. Отже, керуючий вплив, виконуючи призначення і згідно зі своїм характером забезпечує підпорядкування та підвлад­ність об'єкта суб'єкту.

Для формування керуючих команд суб'єкт потребує інші формації про те, правильно чи неправильно "зрозумів об'єкт його попередні команди, наскільки точно їх вико­нано чи достатній від них одержано ефект. Тому суб єкт діагностує, досліджує, вивчає стан об'єкта, тобто встанов­лює і підтримує так звані зворотні зв'язки.

Зворотні зв'язки — це ще один компонент управлін­ської системи. Інформація, що є наслідком зворотних зв'язків, є підставою для оцінки суб'єктом стану об'єкта, коригування суб'єктом своїх дій, вироблення нових ко­манд, тобто для формування чергового імпульсу керуючо­го впливу на об'єкт.

Саме за такою схемою відбувається перетворення (роз­виток, еволюція) управлінських систем. Цей процес має постійний, безперервний (перманентний) характер. Він надає системі динамізму і забезпечує її розвиток та еволю­цію. Його прийнято називати управлінським процесом, а системи, в яких такий процес спостерігається, — дина­мічними.

Отже, до основних компонентів управлінської системи належать:

1) суб'єкт управління, тобто джерело керуючого впли­ву, той, хто управляє, виконує функції керівництва і впли­ває на об'єкт з метою переведення його у новий стан;

2) об'єкт управління, тобто те, на що спрямовано ке­руючий вплив суб'єкта; що функціонує під цим впливом;

3) керуючий вплив, тобто комплекс цілеспрямованих і організуючих команд, заходів, прийомів, методів, за допо­могою яких здійснюється вплив на об'єкт і досягаються реальні зміни у ньому;

4) зворотні зв'язки, тобто інформація для суб'єкта про результативність керуючого впливу та зміни в об'єкті.

На підставі викладеного можна сформулювати універ­сальні, найбільш загальні, абстрактні (кібернетичні) визна­чення категорій "управління" та "універсальна система".

У найбільш узагальненому вигляді управління — це ді­яльність суб'єкта, що дістає вияв у цілеспрямованому, організуючому впливі на об'єкт управління, здійснювано­му з метою приведення останнього у бажаний для суб'єкта стан.

Управлінська система — це єдине ціле, що існує і розви­вається завдяки взаємодії його компонентів.

Учені пропонують й інші визначення цього поняття. Наприклад, під управлінською системою розуміють сукуп­ність компонентів, які у процесі взаємодії утворюють єди­не ціле; сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові якості, не притаманні її складовим (живий організм, будівля, годинник, комп'ютер, навчальна група тощо); су­купність взаємозв'язаних і взаємодіючих елементів, які становлять єдине ціле і розвиваються відповідно до заданої мети, що є загальним для всіх цих елементів; певну ціліс­ність (єдність), яка існує завдяки внутрішній взаємодії і зв'язкам між елементами, що її утворюють.

З позицій кібернетики управлінський процес дістав ви­яв практично у будь-якій сфері живої або неживої природи і концентрується у трьох глобальних управлінських систе­мах: механічній, біологічній і соціальній. Залежно від цього виділяють й три основні види управління:

• технократичне — управління технікою, механізмами, машинами;

• біологічне — управління живими організмами рослин і тварин;

• соціальне — управління людьми та їх колективами.

Кожен з перелічених видів є об'єктом пізнання і дослі­джується людиною в рамках відповідних наук.

Перші два види управління — це в основному сфера природничих, а також наук техніко-математичного профі­лю. Дослідження соціального управління є безпосереднім завданням суспільних наук. Що ж до кібернетики, то її пріоритети обмежені "трансплантацією" в галузь соціаль­них досліджень найбільш загальних абстрактних понять про категорії управління.

Кібернетичний підхід до поняття управління — це під­хід формалізований. Практичне застосування він дістав у сфері кількісних показників, там, де управлінські категорії представлені здебільшого математичними формулами та символами. У такому вигляді вони реально можуть вико­ристовуватися лише у сфері техніки: комп'ютерах, калькуляторах касових апаратах, аудіо- і відеосистемах, навіга­ційних, криміналістичних та інших пристроях.

Внаслідок такого роду особливостей юбернетика не мо­же пояснити ті управлінські процеси, які реалізуються у соціальних системах, де головною дійовою особою висту­пає людина. Прийнятна як найбільш загальна і в основно­му формальна наука про управління, вона виявляється не­спроможною, коли йдеться про своєрідність управлін­ських відносин у людському суспільстві.

Наділені волею і свідомістю, люди виступають при цьому і в ролі керуючих, і в ролі керованих. Вони одночас­но є і джерелами керуючого впливу і об'єктами, які відчу­вають цей вплив на собі. Люди формують інформаційні потоки, оцінюють ефективність впливу, визначають цілі та завдання управління, приймають рішення, реалізують уп­равлінські команди.

Іншими словами, управління у соціальних системах знаходить прояв у свідомо-вольових зв'язках людей. Усі основні управлінські категорії (суб'єкт, об'єкт, керуючий вплив, зворотні зв'язки) не є абстрактними. Вони матеріа­лізовані у конкретних діях людей, колективів, у взаємовід­носинах між ними.

Саме тому, за змістом структурних елементів, управлін­ських взаємозв'язків та взаємозумовленостей, найбільш складним визнається соціальне управління, тобто управ­ління людьми та їх колективами. Пізнання ж як соціаль­ного управління в цілому, так і окремих його сторін є зав­данням багатьох наук соціального профілю, в тому числі й адміністративного права.

Характеристика соціального управління та його види. Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми по відношенню до лю­дей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут люди­ною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є люд­ський фактор.

Основними категоріями соціального управління є ті самі суб'єкт, об'єкт, керуючий вплив, зворотні зв'язки, управлінська система. Проте їх зміст, форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються, стають зовсім іншими, кардинально відмітними від того, що спостерігається у технократичних і біологічних систе­мах. Усі відомі категорії набувають у соціальному управ­лінні конкретного вираження у діях людей, їх колективів, у їх взаємозв'язках.

Управління має місце у будь-якому суспільстві і, прак­тично, у будь-якому людському колективі. Залежно від іс­торичних, екологічних, політичних та інших обставин мо­жуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною залишається необхідність в управлінні. Функції, породже­ній суспільством, без якої воно не може обійтися.

Основою потреби в управлінні є проста на перший пог­ляд обставина, властива у будь-якому людському колекти­ву. Це — співробітництво людей всередині колективу. Са­ме співробітництво, спільна діяльність заради досягнення конкретних цілей, перетворює окремо взятих людей у колектив.

Уявімо, що зібралася група людей, кожен прагне до адекватної для всіх мети (наприклад, до створення фірми, підприємства, громадського формування). У який спосіб найкраще розв'язати спільну для всіх і для кожного окре­мо проблему? Певна річ, найефективніший спосіб — спів­робітництво, спільна діяльність, спільне подолання труд­нощів і розв'язання завдань, що постають на шляху досяг­нення мети. Іншими словами, треба створити колектив і, використовуючи знання, психічні, фізичні та інші можли­вості його членів, розпочати спільно діяти. Зробити це можна тільки одним шляхом, — впливаючи на кожну лю­дину, щоб досягти усвідомлення кожним необхідності в спільній праці. В результаті будемо мати соціальну управ­лінську систему, де є суб'єкт, об'єкт і керуючий вплив.

Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об'єктивно породжує потребу управління. Водночас, ця потреба завжди виникає там, де спостеріга­ються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управ­ління в даній ситуації являє собою засіб забезпечення спільної діяльності, умову її нормального функціонування.

Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей їх співробітництва. Більше того, в подібному розу­мінні суспільство - найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.

Виходячи з викладеного, визначимо найсуттєвіші, на наш погляд, ознаки соціального управління:

1) соціальне управління завжди присутнє там, де вини­кає спільна діяльність людей;

2) його головне призначення полягає у здійсненні ре­гулюючого впливу на поведінку учасників спільної ді­яльності;

3) функції соціального управління (координація, узго­дження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізу­ються в рамках суспільних відносин;

4) внаслідок соціально-управлінських впливів виника­ють управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, — вольових відносин;

5) соціальне управління є різновидом людської ді­яльності.

На підставі цих ознак можна сформулювати визначен­ня соціального управління.

Соціальне управління — це вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.

Як і будь-який інший вид управління, соціальне управ­ління має системний характер і здійснюється в рамках со­ціальних управлінських систем. До факторів, які детермі­нують ці системи, належать такі:

1) єдність системи по відношенню до середовища і ба­гатоманітність її зв'язків з ним;

2) наявність у системи відносно самостійних компо­нентів, з яких утворені її керуюча і керована підсистеми;

3) інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, які відсутні в окремих складових систем, тобто наявність у системи інтегративних якостей;

4) наявність всередині системи суперечностей, що є ру­шійною силою її саморозвитку, які породжують необхід­ність самоуправління, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);

5) історичність системи, тобто розвиток її у часі. Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Цим і породжена величезна кількість спроб здійс­нення його видової класифікації.

Управління може здійснюватись однією людиною і ко­лективом людей. Управляти можна економікою, соціаль­но-політичною, духовною сферами тощо. Однак найбільш послідовне врахування характеристик соціального управ­ління, специфіки керуючого впливу знаходить вияв у його поділі на такі два основних види:

• державне управління, де суб'єктом виступає держава в особі відповідних структур;

• громадське управління, де суб'єктами є недержавні утворення.

Треба зазначити, що в суспільстві, організованому на державній основі, переважне значення має державний ка­нал соціально-керуючого впливу. Нині у суспільному жит­ті неможливо відшукати хоча б одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави.

Поряд з цим, в умовах адміністративної реформи і рин­кових перетворень в економіці зростає активність недер­жавних формувань і структур. Вони беруть дедалі активні­шу участь в управлінні не тільки суспільними, а й держав­ними справами, у розв'язанні політичних, господарських і соціально-культурних проблем.

Визнаючи наявність у них можливостей правильно розв'язувати такі проблеми, держава наділяє деякі недер­жавні об'єднання повноваженнями державно-владного характеру.

Як приклад можна навести Закон України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні". Згідно з ним виконавчим комітетам сільських, селищних і міських рад делеговано значний обсяг повноважень органів дер­жавної виконавчої влади, зокрема такі:

• здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням

лісів;

• реєстрація суб'єктів права на землю; реєстрація права

користування землею і права договорів на оренду землі;

•організація і ведення земельно-кадастрової доку­ментації;

• статистичний облік громадян, які постійно або тимча­сово проживають на відповідній території;

• вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених зако­ном до їх відання, реєстрація актів громадянського стану.

У цілому ж аналіз функцій суб'єктів громадського управ­ління свідчить, що основними напрямами їх діяльності є:

• виконання переданих до їх відання функцій органів державної виконавчої влади;

• здійснення безпосереднього впливу на роботу держав­ного апарату (спільне вироблення питань, пов'язаних з уп­равлінням господарством, культурою, організація громад­ського контролю);

• управління своїми внутрішніми справами.

Державне і громадське управління не є видами діяль­ності, що протистоять один одному. Як різновиди соціаль­ного управління вони мають багато схожого. Спільні риси, які досить легко можна у них виявити, зумовлені єдністю цілей і завдань, у виробленні яких ці дві системи беруть активну участь, а також самою природою управлінської діяльності.

Поряд з цим кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні специфічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення. Відмінності між ними зумов­лені особливостями їх організації, характером використо­вуваних форм і методів впливу.

Так, державне управління здійснюється спеціальним апаратом держави, в якому на платній основі працюють державні службовці. Діяльність такого апарату має юри­дично-владний характер і забезпечується примусовою си­лою держави. Суб'єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, які приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних від­носин, у тому числі й для недержавних організацій та

формувань.

Громадське управління, як правило, не підкріплюється примусовою силою держави в обсязі, характерному для державного управління. Діяльність основної маси недер­жавних організацій має головним чином морально-органі­заційний характер.

Відмінності між державним і громадським управлінням не перешкоджають зростаючій взаємодії органів держави і громадських організацій.

Превалююча роль державного управління у розв'язанні завдань, що стоять перед суспільством, — об'єктивна зако­номірність і одна з найважливіших умов реалізації волеви­явлення народу.

1.2. Характеристика державного управління

Поняття державного управління. Під державним уп­равлінням треба розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперерв­но, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Термін "державне управління" широко використову­ється у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР ви­никли незалежні держави, які почали будувати свої право­ві системи на нових принципах.

Найважливішим з них став принцип здійснення дер­жавної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст. б Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживаються терміни "органи виконавчої влади" (ст. 106), "місцеві органи вико­навчої влади" (ст. 120). Термін же "державне управління" не використовується.

То ж постає питання: чи правомірним є застосування терміна "державне управління" і чи не треба замінити його на термін "державна виконавча влада"? Оскільки будь-який термін є словом або словосполученням, яким визна­чається певне поняття, важливо встановити, чи викорис­товується у чинному законодавстві поняття, означене да­ним терміном.

Аналіз нормативних актів однозначно засвідчує, що по­няття "державне управління" існує і є правомірним. Так, у чинній Конституції України є така норма: "Громадяни мають право брати участь в управлінні державними спра вами" (ст. 38); у Законі України від 24 січня 1997 р. "Про державний матеріальний резерв" зазначено, що його об слуговування забезпечується уповноваженим центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління дер-жавним резервом (п. 1 ст. 4); у Законі України від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт" підкреслено, що уп­равління залізницями здійснюється органом управління залізничним транспортом — Державною адміністрацією залізничного транспорту України (ст. 4); у Законі України від 16 жовтня 1997 р. "Про електроенергетику" прямо за­фіксовано, що державне управління в електроенергетиці здійснюють органи державної виконавчої влади, уповно­важені Кабінетом Міністрів України (ст. 8). Термін "сис­тема державного управління" вжито і в Указі Президента України від 7 липня 1997 р. "Про Державну комісію з про­ведення в Україні адміністративної реформи".

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його спе­цифіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.

Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, керую­чому впливі) та інтегративних властивостях, що притаман­ні йому як системному управлінню.

Головна особливість суб'єкта — це те, що ним є держа­ва у цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів.

Особливості останніх, як безпосередніх суб'єктів держав­ного управління, такі: по-перше, вони формуються держа­вою (з волі держави), по-друге, наділені державно-владни­ми повноваженнями, по-третє, здійснюють управлінські функції від імені держави.

Головна особливість об'єкта — те, що ним є організо­ване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

Визначальними особливостями керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов'язкове до виконання), діс­тає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов'язаних з їх засто­суванням, сукупність повноважень учасників управлін­ського процесу), а також має безперервний характер.

Головна інтегративна якість системи — реалізація у повному обсязі загальнодержаних інтересів у сфері соці­ального управління.

Усі основні компоненти державного управління мають складну структуру, тобто складаються з окремих частин. Тому воно являє собою управлінські підсистеми з особли­вими властивостями, місцем і роллю в управлінському процесі.

У теорії адміністративного права досить інтенсивно досліджується проблема ознак державного управління, які часто називають його рисами.

Найчастіше виділяють п'ять ознак: 1) виконавчо-роз­порядчий характер; 2) підзаконність; 3) масштабність і уні­версальність; 4) ієрархічність; 5) безпосередньо організую­чий характер.

Розглянемо кожну з них.

Виконавчо-розпорядчий характер державного управління означає, що останнє охоплює два взаємопов'язані напря­ми, а саме: виконавчу і розпорядчу діяльність.

Органи, які здійснюють державне управління, — це на­самперед виконавчі структури. Найважливіші з них міс\ тять дану ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи дер­жавної виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплюється у нормативному порядку. Так, у Положенні про Міністерство внутрішніх справ України зазначено, що во­но є органом державної виконавчої влади.

Існують органи державного управління, які такого ста­тусу не мають (наприклад, управління залізниці). Однак аналіз компетенції останніх дозволяє однозначно кваліфі­кувати їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, війсь­ковим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які прий­маються законодавчою владою.

Здійснення цієї функції (виконання) неможливе без прийняття конкретних управлінських рішень і контролю за їх виконанням. Тому органи державного управління на­діллються повноваженнями владного характеру, тобто одержують від держави право здійснювати розпорядчу (владну) діяльність. При цьому вони діють від імені держа­ви і з метою реалізації державної політики у тій або іншій управлінській сфері.

Розпорядча діяльність управлінських структур дістає вияв, по-перше, у прийнятті загальнообов'язкових припи­сів (вони закріплюються в указах, постановах, положен­нях, розпорядженнях, інструкціях, протоколах тощо); по-друге, в організації виконання зазначених приписів і, по-третє, у здійсненні контролю за цим процесом. У ході здійснення цієї діяльності органи державного управління застосовують заходи як переконання, так і державного примусу, тобто діють як державно-владні утворення.

У зв'язку з цим постає питання: як можна поєднати владність керуючого впливу і виконавство? Суть проблеми полягає в тому, що управління різними сферами життя держави і суспільства не є винятковою функцією виконав­чого апарату держави. У цьому процесі беруть активну участь й інші суб'єкти єдиної державної влади.

При цьому головний зміст керуючого впливу полягає не стільки у прийнятті відповідних рішень, скільки в їх реалізації, у суворому втіленні в життя юридично-владних вимог, які містяться в них. А це і є процес виконання.

Певна річ, і законодавець вживає тих або інших заходів для забезпечення виконання прийнятих ним норм. Однак він не може взяти на себе виконання цієї функції у повно­му обсязі: по-перше, внаслідок різноманітності відносин, які потребують регулювання, а по-друге, через непри­пустимість з позицій демократизму самому виконувати закони. Тому й виникає необхідність в існуванні спеціалі­зованої управлінської ланки, яка здійснює вплив у вико­навчо-розпорядчому варіанті. Отже, виконання і є безпо­середньою державно-управлінською діяльністю. Звідси й повна сумісність керуючого впливу з виконавством.

Під тдзаконністю державного управління треба розумі­ти те, що найважливіші цілі останнього, сфери, які потра­пляють під його вплив, основні форми і методи управлін­ської діяльності визначаються на законодавчому рівні. Вся виконавчо-розпорядча діяльність грунтується на правових нормах, головне місце серед яких належить нормам зако­нів. Саме вони створюють міцну правову базу для здійс­нення державного управління і визначають межі його ви­конавчого спрямування.

Підзаконність, як риса державного управління, дістає вияв повсякденно, оскільки повсякденно й безперервно державні та громадські організації, колективи людей, гро­мадяни здійснюють управлінський процес.

При цьому органи державного управління виконують певні дії, зміст яких становить реалізація прямих приписів закону. Зокрема, вони дають приписи, обов'язкові до ви­конання. Ці органи можуть на підставі законодавства, тоб­то без звернення до суду, притягати правопорушників до юридичної відповідальності, а також застосовувати до них адміністративні стягнення. Безперечно, такого роду діяль­ність повинна здійснюватись у рамках законності.

Виявом масштабності та універсальності державного управління є те, що через зазначені вище органи держава здійснює управлінську діяльність, справляє вплив на всі сфери соціального життя.

Ієрархічність державного управління полягає в тому, що органи, які його здійснюють, мають систему нижчес-тоящих, підпорядкованих їм інстанцій.

Безпосередньо організуючий характер державно-управ­лінської діяльності полягає в тому, що в процесі виконан­ня і розпорядництва на різних рівнях організується спіль­на діяльність людей.

Принципи державного управління. Виникнення, розвиток, функціонування, припинення існування будь-яких систем зумовлено певними закономірностями, які мають об'єктивний характер. Якщо розглядати людський організм як біологічну систему, то такі закономірності лег­ко виявити. Це — народження людини, її розвиток у часі (фізичне вдосконалення, старіння тощо), смерть. Не ста­новлять винятку із зазначеного правила й усі інші відомі нам системи, у тому числі й державне управління.

Закономірності можуть бути пізнаними і непізнаними. Пізнані поділяють на дві групи: що відповідають потребам людини (позитивні); і що не відповідають потребам люди­ни або суперечать їм (негативні).

Обидві групи пізнаних закономірностей використову­ються (враховуються) людиною в її інтересах. З цією ме­тою вживаються заходи щодо посилення, стимулювання впливу позитивних закономірностей, а також створення умов для їх безперешкодної реалізації і для обмеження впливу негативних закономірностей. Чим дійовішими є заходи щодо посилення впливу перших і обмеження дії других закономірностей, тим ефективнішим є управління, тим швидше і краще розв'язуються назрілі питання і дося­гаються поставлені цілі.

Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і ви­користання виявлених (пізнаних) закономірностей.

Ми наголошуємо на цьому тому, що принципи управ­ління — це його позитивні закономірності, які пізнані нау­кою і практикою, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) у відповідних поняттях. Звідси випливає вис­новок, що ознаками принципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей; зафіксованість, закріпленість у суспільній свідомості.

У сфері державного управління закріплення (фіксуван­ня) закономірностей у суспільній свідомості здійснюється у правовій формі, найчастіше у вигляді відповідних юри­дичних норм.

Таким чином, принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практи­кою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

У навчальній літературі наводяться й інші визначення. Наприклад, принципи державного управління— це осно­воположні начала, керівні настанови, що визначають най­важливіші правила, за якими управління здійснюється і організується.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

1) соціально-політичні — демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави (народність); рівноп­равність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність;

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління — галузевий, функціональний, територіальний;

3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління — нормативність діяльнос­ті, єдиноначальності, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність.

Соціально-політичні принципи — це найзагальніші прин­ципи державно-управлінської сфери. Вони поширюються на всі види виконавчо-розпорядчої діяльності та всі фун­кціонуючі в державі управлінські структури. Принципи цієї групи, як правило, закріплюються у нормативному по­рядку. Багато з них міститься у Конституції України (вони дістали назву конституційних) та в інших законодавчих актах.

Одним з найважливіших соціально-політичних прин­ципів є демократизм. Уже в ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демокра­тична, соціальна, правова держава. Природно, що визначальна риса держави зводиться у найважливіший принцип

її управлінської діяльності.

Серед обставин, що визначають демократизм як прин­цип державного управління і закріплені в Конституції Ук­раїни, насамперед треба виділити такі:

• визнання людини, її життя і здоров'я, честі та гіднос­ті, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цін­ністю (ст. 3);

• проголошення того, що держава відповідає перед лю­диною за свою діяльність, що забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3);

• закріплення положення про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5);

• проголошення верховенства права (ст. 8);

• визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);

• здійснення державної влади на засадах її поділу на за­конодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

• визнання і захист державної, комунальної і приватної власності (ст. 41);

• відсутність у державі обов'язкової ідеології та цензури (ст. 15);

• визнання того, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства (ст. 19);

• державне гарантування свободи думки, слова, світо­гляду, об'єднання у політичні партії та громадські органі­зації (статті 34—36);

• закріплення права громадян на звернення до органів влади і місцевого самоврядування, а також обов'язку цих органів розглядати такі звернення (ст. 40);

• проголошення права на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвий рівень, охоро­ну здоров'я, безпечне для життя і здоров'я людей довкілля (статті 43—50; освіту, свободу творчості (статті 53, 54).

Однією з найважливіших умов успішної побудови де­мократичної, правової, соціальної держави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієї різноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участь населення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державного управління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох підзаконних актах.

Так, ст. 5 Конституції України фіксує положення про те, що народ України, будучи єдиним джерелом влади у державі, здійснює її як безпосередньо, так і через систему органів державної влади та місцевого самоврядування;

ст. 38 Конституції надає громадянам право участі в управ­лінні державними справами; ст. 140 Конституції визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади (жителів сіл, селищ, міст) — самостійно вирішувати пи­тання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Розвитку зазначені конституційні положення на­бувають у преамбулі Закону України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян", де підкреслюється, що цей за­кон забезпечує громадянам можливість участі в управлінні державними і громадськими справами, а також впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування.

Чинне законодавство передбачає різноманітні форми участі населення в управлінні державними справами. Се­ред них, наприклад, участь у референдумах (статті 38, 69, 70, 72 Конституції України); служба у державних органах управління (ст. 4 Закону України від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу"); об'єднання у політичні партії з метою участі у виробленні державної політики і формуван­ня органів влади (ст. 2 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян"); звернення з пропо­зиціями і рекомендаціями до органів державної влади, спрямовані на вдосконалення їх управлінської діяльності (ст. З Закону "Про звернення громадян"); об'єднання у громадські організації споживачів з метою сприяння дер­жавним органам у здійсненні контролю за якістю товарів (робіт, послуг) торгівельних та інших видів обслуговування (статті 23, 26 Закону України від 12 травня 1991 р. у редак­ції Закону України від 15 грудня 1993 р. "Про захист прав споживачів").

Принцип рівноправності осіб різних національностей у своєму конкретному прояві забезпечує рівне становище у державному управлінні всіх громадян України незалежно від'їх національності. Так, згідно зі ст. 24 Конституції Ук­раїни не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками ра­си, кольору шкіри, етнічного походження. У ст. 4 Закону "Про державну службу" підкреслено, що право на неї мають громадяни України незалежно від расової та націо­нальної приналежності.

Даний принцип також означає, що державне управлін­ня здійснюється з урахуванням як загальнодержавних, так і національних інтересів. Так, ст. 53 Конституції України гарантує громадянам, які належать до національних мен­шин, право навчання рідною мовою, та на вивчення рідної мови у державних навчальних закладах.

З принципом рівноправності осіб різних національнос­тей тісно пов'язаний принцип рівності усіх перед законом. Конституція України закріплює рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ст. 13); рівність прав жінки й чоловіка (ст. 24); об'єднань громадян (ст. 36); рівність перед законом дітей (ст. 52).

Рівність громадян перед законом означає й однаковий захист їх прав. Так, відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов'язана захищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний (ст. 46), судовий (ст. 53) захист; право­ву допомогу (ст. 59).

Водночас, рівність перед законом не означає зрівнялів­ки. Для захисту прав окремих категорій населення перед­бачені соціальні заходи. Так, рівність прав осіб різних ста­тей забезпечується спеціальними заходами охорони праці та здоров'я жінки, встановленням для неї пенсійних пільг, правовим захистом материнства.

Особливе місце серед усіх принципів державного уп­равління належить принципу законності. Стаття 1 Кон­ституції визначає Україну як правову державу, ст. 8 закріп­лює як державний принцип верховенство права, а статті 6 і 19 встановлюють, що органи законодавчої, виконавчої та судової гілок влади здійснюють свої повноваження у вста­новлених цією Конституцією межах і відповідно до зако­нів України. Це означає, що суворе й неухильне додержан­ня законів і підзаконних актів — це єдино припустимий варіант діяльності державних структур, посадових осіб, ор­ганів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, ін­ших суб'єктів права. Порушення чинного законодавства тягне за собою юридичну відповідальність, а незнання за­конів не звільняє від неї (ст. 68). Додержання законності необхідно розглядати як найважливішу умову і неодмінну основу ефективного функціонування управлінського апа­рату та забезпечення правового порядку в нашій державі.

Отже, додержання принципу законності у державному управлінні передбачає:

• утворення управлінських органів на підставі суворого додержання чинного законодавства;

• функціонування державних органів і органів місцево­го самоврядування виключно в межах правових приписів;

• високу свідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.

Законність як найважливіший принцип діяльності фік­сується у нормативних документах, які визначають право­вий статус суб'єктів державного управління.

Реальне здійснення демократичних перетворень, вдос­коналення управлінських процесів відповідно до вимог до­кументів про адміністративну реформу, забезпечення в державі справжньої законності та реального правового по­рядку можливі лише в умовах широкої гласності та враху­вання громадської думки.

Цей принцип містить три взаємопов'язані та взаємо-зумовлені компоненти. По-перше, — широка гласність;

по-друге, — громадська думка щодо функціонування суб'єктів державного управління; по-третє, — широке її урахування під час вироблення управлінських рішень.

Гласність дає змогу громадянам бачити механізм фор­мування і реалізації державно-керуючого впливу та проті­кання всіх управлінських процесів.

Громадська думка відображає уявлення (оцінки, су­дження) найактивнішої частини населення щодо ефек­тивності, корисності, правильності управлінських рішень. Вона є масивом інформації для суб'єктів державного управління.

Урахування громадської думки — це канал зворотного зв'язку в системі державного управління, використання інформаційного масиву для вироблення і прийняття най­більш обгрунтованих та ефективних управлінських рішень.

Держава забезпечує додержання даного принципу дво­ма способами.

По-перше, вона вимагає від державних органів глас­ності й відкритої для широкої громадськості діяльності. Так, у Законі України від 23 вересня 1997 р. "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової ін­формації" є норма, яка зобов'язує ці органи забезпечувати журналістам вільний доступ до інформації щодо своєї ді­яльність, а також надавати її засобам масової інформації у повному обсязі (ст. 2).

По-друге, держава стимулює прагнення населення до висловлювання суджень щодо діяльності органів держав­ної влади і місцевого самоврядування, а також підпри­ємств, установ, організацій. Так, закріплене у Конституції право громадян України брати участь в управлінні держав­ними справами (ст. 38) передбачає їх поінформованість про стан справ у цій сфері та спонукає до активних дій, спрямованих на його поліпшення. Ця норма конкретизо­вана в Законі "Про звернення громадян", в Указі Прези­дента України від 19 березня 1997 р. "Про заходи щодо за­безпечення конституційних прав громадян на звернення" та в інших актах.

Важливе місце серед принципів державного управління посідає принцип об'єктивності. Він передбачає чітке до­держання вимог об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, врахування реальних можливостей (матеріаль­них, технічних, інтелектуальних) держави щодо реалізації тих або інших управлінських рішень. Цей принцип дістає вияв при формуванні державно-керуючого впливу. Згідно з ним останній повинен відповідати реальним можливос­тям керованих об'єктів і глобальним управлінським цілям.

Порушення принципу об'єктивності найчастіше пов'я­зані з об'єктивістськими ознаками природних і соціальних явищ, а також прийняттям рішень, які не враховують об'єктивних закономірностей. У більшості випадків це призводить до втрат у сфері виробництва, поглиблення контролю за управлінським процесом, викликає недовіру до суб'єкта управління.

Організаційні принципи побудови апарату державного управління забезпечують найбільш раціональний вибір суб'єктів управлінської діяльності. Виходячи з цих прин­ципів і враховуючи конкретні соціальні та економічні умо­ви здійснюється розподіл компетенції управлінських структур (органів управління). Вони повинні максимально ефективно розподілити управлінську працю і усунути па­ралелізм у діяльності центральних та місцевих органів, ви­щестоящих і нижчестоящих ланок апарату.

Відповідно до зазначених принципів суб'єкти диферен­ціюються за галузями, сферами, територіями, утворюючи у сукупності цілісну систему державного управління. Пра­вильно організована структура забезпечує ефективне функціонування всієї системи. Нині структура суб'єктів державного управління України грунтується на галузево­му, функціональному (міжгалузевому) і територіальному принципах.

Галузевий принцип реалізується у такій структурній по­будові, де однорідні за характером діяльності об'єкти за­кріплено за відповідним органом управління і утворюють сферу його управлінської діяльності. Суб'єктів, які здійс­нюють управління за галузевим принципом, прийнято на­зивати галузевими органами державного управління.

Так, відповідно до Положення про Міністерство транс­порту України, затвердженого Указом Президента України від 17 грудня 1995 р., до сфери його управління входять об'єднання, підприємства, установи, організації автомо­більного, авіаційного, залізничного, морського і річкового транспорту, а також шляхового господарства. Управління ними Мінтранс здійснює через три державні департаменти (автомобільного, авіаційного, морського і річкового транс­порту), Державну адміністрацію залізничного транспорту і Українську державну корпорацію по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних шляхів. Ці органи державно­го управління разом з підпорядкованими їм підприємствами, установами, організаціями становлять систему Мініс­терства транспорту України.

При структурній побудові, що грунтується на функці­ональному (міжгалузевому) принципі, до відання спеці­ально утвореного органу управління передається одна (або декілька) державна функція. Управління здійснюється заз­наченим суб'єктом на всій території України незалежно від належності підприємств, установ, організацій до тієї або іншої галузі, сфери, форми власності тощо. Так, Дер­жавна податкова адміністрація здійснює таке управління функцією збирання податків.

Управління, організоване за зазначеним принципом, прийнято називати функціональним або міжгалузевим, а суб'єктів, що здійснюють його, — органами функціональ­ного або міжгалузевого управління.

Треба наголосити на тому, що одним з головних зав­дань комплексної адміністративної реформи в Україні є поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних орга­нів виконавчої влади.

Територіальний принцип дістає вияв у такій струк­турній побудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних, чітко окреслених те­риторіях.

До таких державних органів належать насамперед об­ласні, Київська і Севастопольська міські, районні в облас­тях, районні у містах Києві та Севастополі державні адмі­ністрації. Конституція України визначає ці органи вико­навчої влади як місцеві державні адміністрації (ст. 118). Вони покликані захищати права і законні інтереси грома­дян і держави, забезпечувати комплексний соціально-еко­номічний розвиток підпорядкованих їм територій (облас­тей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реа­лізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління.

Організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління застосовуються для визна­чення змісту діяльності конкретних управлінських струк­тур. Додержання цих принципів дає змогу найбільш ефективно використовувати потенціал державних службовців, персоналу науково-дослідних установ, технічних праців­ників. За допомогою цих принципів забезпечується прий­няття правильних управлінських рішень, організація і за­стосування раціональних управлінських процедур, дійовий контроль і виконавська дисципліна. Вони фіксуються у відповідних нормативних актах.

Принцип нормативності використовується для правово­го регулювання діяльності апарату державного управління. Щоб виконувати свої функції, кожен орган державного управління повинен мати відповідний обсяг компетенції. Її зміст і характер зумовлені дорученою органу сферою управління, його місцем в управлінській ієрархії, структур­ними особливостями. До компетенції повинні входити завдання, функції органу, порядок його організації та ді­яльності. Згідно з даним принципом застосовувані суб'єк­том управління методи, форми, процедури тощо мають обиратися не довільно, а на підставі відповідних норма­тивних документів.

Принцип єдиноначальності полягає в тому, що орган державного управління очолює конкретна особа, призна­чена на відповідну посаду шляхом прийняття управлін­ського акта. Так, відповідно до статей 106 і 114 Конститу­ції України та п. 7 Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 р.) міністерство очолює міністр, який призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра Ук­раїни. Міністр здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності.

Принцип колегіальності передбачає обговорення важли­вих питань колективами спеціалістів, думка яких повинна враховуватись при прийнятті рішень. Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади містить норму, згідно з якою для колек­тивного обговорення найважливіших напрямів діяльності міністерства та розвитку галузі у його складі має утворюва­тися колегія. Крім того, для розгляду наукових рекоменда­цій, обговорення програм, інших питань у міністерстві може утворюватися науково-технічна (наукова) рада, а також

інші дорадчі та консультаційні органи.

Необхідність застосування принципу поділу управлін­ської праці зумовлена тим, що остання складається з відносно самостійних однорідних видів, кожен з яких вимагає від суб'єктів певної кваліфікації й специфічних знань, тобто управлінської спеціалізації. Тому всередині органів управління формуються колективи спеціалістів, які можуть бути організаційно оформлені у вигляді управ­лінь, відділів, підвідділів, секторів тощо. Управлінським документом, що відображає деякий принцип, є штатний розклад.

Принцип відповідальності за прийняті рішення має два аспекти. По-перше, завдяки його застосуванню забезпечу­ється невідворотність відповідальності за помилкові, прийняті без урахування об'єктивних закономірностей і конкретних ситуацій рішення, а по-друге, — на його осно­ві відповідальність персоніфікується.

Колективістська за своєю суттю управлінська праця, відповідно до принципу єдиноначальності, завжди об'єк­тивується у конкретних управлінських рішеннях, які прий­маються керівником органу управління. Наділяючи остан­нього правом приймати рішення, держава передбачає і йо­го персональну відповідальність, яка не повинна залежати від рівня компетентності будь-яких рекомендацій і пропо­зицій, що справили вплив на дане рішення. Зокрема, нор­ми Загального положення про міністерство, інший цен­тральний орган державної виконавчої влади передбачають, що рішення колегії міністерства можуть втілюватись у життя лише наказами міністра. Останній же несе персо­нальну відповідальність за виконання цих рішень перед Президентом і урядом України.

Важливе значення для успішного здійснення державно­го управління має реалізація принципу оперативної само­стійності. Усю багатоманітність управлінської діяльності неможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати у доку­ментах, які регламентують функціонування органів управ­ління. Складність вирішуваних питань зумовлює необ­хідність аналізу значного обсягу інформації та наявності у багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Вод­ночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючи адміністратив­но-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їм відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.

Так, міністерство самостійно розробляє і затверджує галузеві стандарти, обласна державна адміністрація затвер­джує правила, за порушення яких статтями 152, 159 і 182 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (далі — КпАП) передбачена адміністративна відпові­дальність.

1.3. Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади

Поняття державної виконавчої влади. Організація державної влади в Україні, згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Ідея поділу влади сформувалась як самостійне вчення всередині XVIII століття французьким просвітителем Ш. Монтеск'є, грунтується на визнанні наявності у кож­ного виду влади системи стримувань і противаг, що пере­шкоджає концентрації влади та можливому внаслідок цього свавіллю під час її використання. Різні види влади повинні співробітничати між собою і доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежни­ми, а також мати можливість впливати одна на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення заснованих на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і законних інтересів особи, розвитку громадянського су­спільства, становлення правової держави.

Таким чином, децентралізована і поділена за функці­ональною ознакою єдина державна влада представлена у державно-правовому механізмі України трьома видами або, як нині прийнято говорити, гілками.

Разом з тим, державна влада є саме видом соціальної влади і похідна від неї. З волі і за рахунок суспільства утво­рюється держава, формується й оплачується її апарат. Вод­ночас, суспільство ніби приймає на себе зобов'язання під­корятися волі та виконувати вимоги держави. Натомість від державної машини вимагається ефективно виконувати її функції щодо забезпечення безпеки громадян, суспіль­ства, держави; розвитку економіки і створення умов, які сприяють піднесенню добробуту громадян, суспільства, держави; надання можливостей для реалізації громадяна­ми та організаціями своїх прав і свобод, для вільного по­літичного, економічного, соціального, духовного життя людей. Отже, державна влада здійснює волю держави, а соціальна — волю соціуму, тобто суспільства.

Основними ознаками соціальної влади є те, що вона:

1) дістає вияв через соціальне управління;

2) являє собою особливий вид відносин між членами суспільства (наділеними волею і свідомістю людьми), їх об'єднаннями (колективами);

3) забезпечує прояв і домінування єдиної волі, здатної організовувати (об'єднувати і спрямовувати) вольові зусилля різних осіб з метою задоволення колективних потреб;

4) здійснюється за допомогою механізму, що складаєть­ся з таких прийомів і засобів впливу, як переконання, при­мус, стимулювання, насильство, норми поведінки, органі­зації, зброя тощо.

Таким чином, поняття "влада" органічно пов'язане з поняттям "воля". Під терміном "влада" у найзагальнішому його смислі розуміють здатність і можливість здійснювати свою волю, підкоряти їй, спонукати людей та їх колективи до певних дій і певної поведінки. Основними засобами, за допомогою яких встановлюється воля, є авторитет, право, насильство. Реалізація влади відбувається шляхом пану­вання або управління.

багатьох спеціалістів різнопланової компетентності. Вод­ночас динаміка соціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативного прийняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючи адміністратив­но-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їм відповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.

Так, міністерство самостійно розробляє і затверджує галузеві стандарти, обласна державна адміністрація затвер­джує правила, за порушення яких статтями 152, 159 і 182 Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня (далі — КпАП) передбачена адміністративна відпові­дальність.

1.3. Співвідношення державного управління і державної виконавчої влади

Поняття державної виконавчої влади. Організація державної влади в Україні, згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Ідея поділу влади сформувалась як самостійне вчення всередині XVIII століття французьким просвітителем Ш. Монтеск'є, грунтується на визнанні наявності у кож­ного виду влади системи стримувань і противаг, що пере­шкоджає концентрації влади та можливому внаслідок цього свавіллю під час її використання. Різні види влади повинні співробітничати між собою і доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежни­ми, а також мати можливість впливати одна на одну. Результатом такої взаємодії є встановлення заснованих на законі відносин держави з громадянським суспільством, кожною людиною, створення умов для забезпечення прав і законних інтересів особи, розвитку громадянського су­спільства, становлення правової держави.

Таким чином, децентралізована і поділена за функці­ональною ознакою єдина державна влада представлена у державно-правовому механізмі України трьома видами або, як нині прийнято говорити, гілками.

Разом з тим, державна влада є саме видом соціальної влади і похідна від неї. З волі і за рахунок суспільства утво­рюється держава, формується й оплачується її апарат. Вод­ночас, суспільство ніби приймає на себе зобов'язання під­корятися волі та виконувати вимоги держави. Натомість від державної машини вимагається ефективно виконувати її функції щодо забезпечення безпеки громадян, суспіль­ства, держави; розвитку економіки і створення умов, які сприяють піднесенню добробуту громадян, суспільства, держави; надання можливостей для реалізації громадяна­ми та організаціями своїх прав і свобод, для вільного по­літичного, економічного, соціального, духовного життя людей. Отже, державна влада здійснює волю держави, а соціальна — волю соціуму, тобто суспільства.

Основними ознаками соціальної влади є те, що вона:

1) дістає вияв через соціальне управління;

2) являє собою особливий вид відносин між членами суспільства (наділеними волею і свідомістю людьми), їх об'єднаннями (колективами);

3) забезпечує прояв і домінування єдиної волі, здатної організовувати (об'єднувати і спрямовувати) вольові зусилля різних осіб з метою задоволення колективних потреб;

4) здійснюється за допомогою механізму, що складаєть­ся з таких прийомів і засобів впливу, як переконання, при­мус, стимулювання, насильство, норми поведінки, органі­зації, зброя тощо.

Таким чином, поняття "влада" органічно пов'язане з поняттям "воля". Під терміном "влада" у найзагальнішому його смислі розуміють здатність і можливість здійснювати свою волю, підкоряти їй, спонукати людей та їх колективи до певних дій і певної поведінки. Основними засобами, за допомогою яких встановлюється воля, є авторитет, право, насильство. Реалізація влади відбувається шляхом пану­вання або управління.

Під управлінням, як відомо, розуміють цілеспрямова­ний, вольовий та упорядковуючий вплив суб'єкта на об'­єкт. У соціальній сфері це вплив на зв'язки і відносини між компонентами, з яких складається суспільство, тобто На суспільні відносини.

Порівняння наведених вище визначень свідчить, що в кожному з них як ключове використовується поняття, яке позначається терміном "воля". Тому саме в ньому треба шукати як інтегративні, так і детермінуючі ознаки таких явищ, як "влада" і "управління".

Воля — це здатність, по-перше, до визначення мети ді­яльності, а по-друге, до внутрішніх зусиль, необхідних для реалізації останньої, тобто до вольових дій. За своєю структурою вольова поведінка розпадається на прийняття рішення і на його реалізацію, іншими словами, — на усві­домлення необхідності діяти і на безпосередньо вольові дії.

Підкорення іншої волі своїй (тобто влада) насамперед полягає в усвідомленні якоїсь необхідності, тобто є факто­ром психічним, внутрішнім проявом влади. Однак це ли­ше один бік прояву влади. Другий бік (зовнішній) дістав вияв у реальній, конкретній діяльності, що має соціальне значення. Вона реалізується, насамперед, за допомогою відповідних владних команд, цілеспрямованого вольового впливу, тобто через управління. У свою чергу, влада — це найнеобхідніший засіб управління, оскільки її безпосе­редньою метою є бажана поведінка, адекватна владним, управлінським командам.

Таким чином, суб'єкти управління через волю вплива­ють на поведінку, а через поведінку — на суспільні відно­сини та соціальні процеси. Звідси випливає, що управлін­ня є способом (формою) реалізації (прояву) влади.

Виконавчій владі, яка є органічною складовою соціаль­ної, притаманні характеристики останньої. Водночас вона відображає виконавчий аспект державної волі, оскільки функціонує виключно у державно-організованому суспіль­стві та в інтересах законодавчої влади. Це зумовлює специ­фіку ознак виконавчої влади, до яких належать такі:

• відносна самостійність у системі єдиної державної .влади;

організаційний характер впливу на суспільні від­носини;

• організаційна оформленість її носіїв (суб єктів), тобто

вона має конкретне суб'єктивне визначення і уособлюєть­ся в діяльності спеціальних структур, наділених державою

відповідною компенсацією;

• системність суб'єктів (їх сукупність) характеризується функціональною взаємозалежністю, організаційно-ієрар­хічною і юридичною підвладністю;

• професіоналізм, тобто ця влада здійснюється спеці­ально утвореними і підготовленими, а також офіційно ви­знаними державою суб'єктами;

• універсальність існування в часі та просторі, тобто ви­конавча влада здійснюється безперервно й на всій підпо­рядкованій державі території;

• вторинність і підвладність законодавчій владі. Вивчення механізму функціонування виконавчої влади свідчить, що її основними функціями є:

• регулювання зв'язків між структурними утвореннями;

• перетворення політичних проблем на організаційно-правові завдання, плани, програми;

• практична реалізація законів у загальнодержавному

масштабі.

Масштаби функціонування виконавчої влади є най­більшими у державі. До сфери її безпосереднього відання належать величезні правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні та інші ресурси. Вико­навча влада спирається на значні території та контингенти людей, збройні сили, спеціалізовані примусові установи тощо. Іншими словами, у ній сконцентрована фактична державна міць.

Виконавчою владою охоплюється найширша сфера від­носин у державі.

По-перше, це відносини як з кожним окремо взятим громадянином, так і з громадянським суспільством у ціло­му, а також з громадськими організаціями, політичними партіями, професійними спілками. Виконавча влада у цих відносинах має переважно правозастосовчий і забезпечую­чий характер. Її завдання полягає у забезпеченні вільного розвитку громадянського суспільства в межах приписів представницької влади.

По-друге, це економіка, соціально-культурна й адмі­ністративно-політична сфери. Усі вони у той чи інший спосіб організаційно тим або іншим чином оформлені та виражені. Тут функціонують органи управління держав­ним майном, підприємствами, торгівлею, освітою, охоро­ною здоров'я, наукою, культурою, внутрішніми та закор­донними справами, обороною тощо. Це відносини між різними суб'єктами у межах самої виконавчої влади. При цьому найбільш повно використовуються усі можливості останньої, її виконавчо-розпорядчий характер.

По-третє, це відносини з органами представницької та судової гілок влади, а також з прокуратурою, діяльність якої доповнює діяльність усіх гілок влади. Будучи підвлад­ною, виконавча влада забезпечує життєдіяльність організа­ційних структур Верховної Ради України, судових і проку­рорських органів. У цьому розумінні тут також має місце реалізація управлінських повноважень у встановленому за­конодавством обсязі.

Отже, виконавча влада — це здатність держави за допо­могою управлінської діяльності реалізовувати веління за­конодавчої влади.

Державне управління — спосіб реалізації виконав­чої влади. Усвідомлення сутності понять "управління", "влада", "державне управління", "виконавча влада", а та­кож співвідношення влади і управління є достатньою ба­зою для того, щоб визначити співвідношення державного управління і державної виконавчої влади.

Оскільки виконавча влада, як і будь-який інший прояв владних повноважень, відзначається здатністю підкоряти інших своїй волі і є специфічною складовою влади взагалі, а державне управління — це невід'ємна частина управлін­ської діяльності в цілому, співвідношення між ними вип­ливає із співвідношення між владою і управлінням.

Державне управління є способом реалізації, формою вираження виконавчої влади. Отже, постає питання: чи полягає службова роль державного управління лише в реалізації виконавчої влади, чи вона виходить за межі

останньої?

Немає сумніву в тому, що державно-управлінська ді­яльність міністерства або обласної державної адміністрації є спосіб реалізації виконавчої влади. Проте з таким трак­туванням важко погодитися, коли йдеться про управлін­ську діяльність адміністрації державного вузу, школи, ап­теки, магазину, залізничної станції, театру тощо. У такому разі за допомогою державного управління реалізується ад­міністративна влада (дане поняття включає і виконавчу владу). Аналогічним чином треба кваліфікувати й внутріш-ньоуправлінську діяльність в органах державної виконав­чої влади (наприклад, управлінські рішення про відпустки, перенесення зупинок громадського транспорту, надання матеріальної допомоги, зміну місць дислокації служб під­приємства тощо). Все це належить до адміністративної влади, реалізованої у державно-управлінській формі.

Отже, державне управління є формою вираження не тільки виконавчої, а й інших видів адміністративної влади.

Активне використання законодавцем терміна "орган державної виконавчої влади" викликає необхідність роз­глянути питання про співвідношення понять "орган дер­жавної виконавчої влади", "орган державного управлін­ня", "суб'єкт державної виконавчої влади".

З перелічених понять достатньо розроблене лише по­няття органу державного управління. Під ним, як правило, розуміють структуру, спеціально утворену державою для реалізації управлінських функцій. Звідси випливає, що ор­гани виконавчої влади одночасно є й органами державно­го управління.

Проте не всі органи державного управління є органами державної виконавчої влади. Нині найбільш чітким крите­рієм їх розмежування є нормативне закріплення за остан­німи статусу органів державної виконавчої влади. Так, мі­ністерства, комітети, місцеві державні адміністрації у від­повідних документах визначені як органи виконавчої влади. Однак цього не можна сказати про адміністрації державних підприємств, установ, організацій. Вони є лише органами державного управління.

На підставі викладеного можна твердити, що органом державної виконавчої влади є орган державного управлін­ня, офіційно визнаний органом виконавчої влади.

Складніше справа з поняттям "суб'єкт державної вико­навчої влади". Не викликає сумніву, що до суб'єктів вико­навчої влади належать усі органи останнього. Питання по­лягає в тому, чи є її суб'єктами управлінські структури, які не мають статусу органу виконавчої влади, наприклад, ви­конавчий комітет міської ради, який взагалі належить до виконавчих органів місцевого самоврядування? Відповідь на це має бути позитивною.

Відповідно до Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" виконавчим комітетам міських рад делеговані деякі повноваження органів виконавчої влади. На підставі п. 2 ст. 11 цього Закону виконавчі комітети під час здійс­нення делегованих їм повноважень підконтрольні відпо­відним органам виконавчої влади. Це означає, що вони реалізують певний обсяг виконавчої влади, тобто належать до її суб'єктів.

Отже, поряд з органами виконавчої влади її суб'єктами є й деякі інші управлінські структури. Аналіз свідчить, що до цих структур насамперед належать державні утворення, спеціально створені для здійснення управлінських функ­цій, тобто всі органи державного управління. Виняток ста­новлять адміністрації підприємств та установ, що є органі­заціями, призначеними для виконання господарських, со­ціально-культурних, адміністративно-політичних функцій, а також проведення робіт і надання послуг з метою задо­волення суспільних потреб й одержання прибутку (вироб­ничі, транспортні та торговельні підприємства, підприєм­ства зв'язку, заклади культури, охорони здоров'я, освіти).

Крім того, до зазначених структур належать недержавні органи управління, яким делеговані повноваження органів

виконавчої влади. Можна виділити три види суб'єктів ви­конавчої влади:

• органи державної виконавчої влади (Кабінет Мініст­рів України, обласні державні адміністрації, міністерства, державні комітети, відомства, департаменти, бюро, агент­ства, інспекції);

• органи державного управління, які не належать до

першої групи, але реалізують виконавчу владу (Адміністра­ція Президента України, Державна комісія з цінних папе­рів та фондового ринку);

• недержавні органи управління, яким делеговано пов­новаження органів виконавчої влади.

Треба підкреслити, що Конституція України (ст. 86)

диференціює поняття "орган державної влади", "орган місцевого самоврядування", "підприємство", "установа",

"організація".

Потребують уточнення також поняття "сфера держав­ного управління", "державно-управлінська діяльність", "державне управління", "виконавчі органи".

Межі поняття "сфера державного управління " за сучас­них умов визначаються не тільки практичною діяльністю суб'єктів виконавчої влади щодо реалізації останньої, а й усіма іншими проявами державно-управлінської діяльнос­ті (наприклад, внутрішньосистемне управління, діяльність управлінських за своїм характером ланок, які не реалізу­ють виконавчу владу).

Державно-управлінська діяльність — це функціонування суб'єктів виконавчої влади та інших ланок державного уп­равління щодо реалізації 'їх завдань і функцій.

Поняття "державне управління " фактично є синонімом поняття "державно-управлінська діяльність" у його ши­рокому розумінні та формою практичної реалізації вико­навчої й іншої адміністративної влади в її буквальному

розумінні.

Поняття "виконавчі органи " є збірним. Воно може бути використане для визначення всіх суб'єктів державно-уп­равлінської діяльності, включаючи суб'єктів виконавчої влади, а також органи управління, що діють за межами її практичної реалізації (наприклад, виконавчі органи систе­ми місцевого самоврядування, органи управління життєді­яльністю підприємств, установ, громадських об'єднань, комерційних структур).

Зазначені уточнення зроблено тому, що єдина терміно­логія, необхідність якої зумовлена переходом до системи поділу влади, остаточно ще не склалась.

1.4. Концепція адміністративної реформи — програма вдосконалення державного управління

Державно-управлінська діяльність завжди була і є необ­хідною. Головне полягає в обов'язкових змінах форм і ме­тодів цієї діяльності, що диктуються умовами суспільного розвитку.

Потреби в таких змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли системи державного уп­равління не можуть забезпечити ефективності управлін­ського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин.

У близькому до цього стані перебуває нині система дер­жавного управління України. Однією з її слабких моментів є те, що вона еклектично поєднала в собі, по-перше, ін­ститути, які дісталися у спадок від радянської доби; по-друге, нові інститути, що вже сформувались у період ста­новлення незалежності України. "Конфліктуючи" між собою, вони роблять управлінську систему внутрішньо су­перечливою, незавершеною, громіздкою та важкодоступ-ною. Таким чином, існуюча система державного управлін­ня у багатьох випадках стало гальмом у проведенні соці­ально-економічних і політичних реформ.

Реагуванням на таке становище є низка нормативних документів щодо реформування системи державного уп­равління. Так, постанова Верховної Ради України від 13 червня 1995 р. "Про розробку проекту Закону України що­до структури виконавчої влади", у п. 2 містить доручення Комісії Верховної Ради України з питань правової політи­ки і судово-правової реформи розробити проект Концепції адміністративної реформи.

Указ Президента України від 7 липня 1997 р. "Про Дер­жавну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" і "Положення про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи", затверджене Указом Президента України від 2 жовтня 1997 р. зазначають, що комплексна адміністративна реформа має радикально змі­нити систему державного управління всіма сферами сус­пільного життя, перетворити її в один з визначних чинни­ків економічних та соціальних реформ.

Указ Президента України від 22 липня 1998 р. "Про за­ходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні", постановляє покласти в основу здійс­нення реформування системи державного управління ос­новні положення Концепції адміністративної реформи в Україні, розробленої Державною комісією з проведення в Україні адміністративної реформи.

"Положення про робочу групу з проведення реформи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого са­моврядування і державної служби", затверджене Указом Президента України від 10 вересня 1998 р., визначає, що група створена для організації реалізації положень Кон­цепції адміністративної реформи в Україні в частині про­ведення реформи місцевих органів виконавчої влади, ор­ганів місцевого самоврядування та державної служби.

Отже, важливим інструментом подолання трансформа­ційної кризи в Україні є створення сучасної, ефективної системи державного управління. В свою чергу нова систе­ма державного управління має бути створена шляхом про­ведення адміністративної реформи.

Зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, в комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З другого, у розбудові деяких інститутів державного уп­равління, яких Україна ще не створила як суверенна держава.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить ста­новлення України як високорозвинутої, правової, цивілі­зованої європейської держави з високим рівнем життя, со­ціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі, її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей. Головним же пріоритетом її діяльності буде служіння народові, націо­нальним інтересам. Ця система державного управління бу­де підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах, ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному становищу держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань:

формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

формування сучасної системи місцевого самоврядування;

запровадження нової ідеології функціонування вико­навчої влади місцевого самоврядування як діяльності що­до забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надан­ня державних та громадських послуг; і

організація на нових засадах державної служби та служ­би в органах місцевого самоврядування;

створення сучасної системи підготовки та перепідго­товки управлінських кадрів;

запровадження раціонального адміністративно-терито­ріального устрою.

Концепція адміністративної реформи передбачає, що вона має здійснюватись у п'яти напрямах за три етапи. Ці напрями мають включати:

створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні;

формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління;

кадрове забезпечення нової системи державного уп­равління;

зміцнення та формування нових фінансово-економіч­них основ функціонування державного управління;

• наукове та інформаційне забезпечення системи держав­ного управління, формування механізмів наукового та ін­формаційного моніторингу її функціонування.

Етапирозробка та офіційне схвалення Концепції адміністра­тивної реформи та Програми здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв'язуються першочергові питання, пов'язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління;

запроваджуються організаційно-правові засади реформу­вання ключових елементів системи державного управління;

поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її за­конодавчого, кадрового, наукового та інформаційного за­безпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

У створенні нової правової бази державного управління важливе місце посідає законодавче регулювання управлін­ських відносин. Насамперед, це стосується встановлення і регламентації таких взаємовідносин у суспільстві, за яких кожній людині буде гарантовано реальне додержання і охорона належних їй прав і свобод у сфері виконавчої вла­ди, а також ефективний захист у випадках їхнього пору­шення.

До пріоритетних завдань Концепція віднесла покра­щання регулювання позасудового захисту прав і свобод громадян, які порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами. Передбачається, що право на та­кий захист повинно реалізовуватися шляхом подання ад­міністративної скарги до вищого у порядку підлеглості ор­гану виконавчої влади (посадової особи).

Особлива увага звертається на процедурні питання розгляду скарг. Мається на увазі, що процедура такого розгляду повинна бути упорядкована в окремому Адмі­ністративно-процедурному (процедуральному) кодексі України. Оскільки найбільша кількість скарг громадян належить до сфер охорони здоров'я, соціального захисту, управління державним майном, охорони навколишнього середовища, податкової та митної служби тощо, доцільно в порядку державно-правового експерименту створити у системах органів виконавчої влади цих сфер спеціальні підрозділи щодо розгляду скарг громадян, які мають роз­глядати та вирішувати такі справи у порядку, наближеному до судового провадження (тобто так званої адміністратив­ної "квазіюстиції").

Особливого значення Концепція надає створенню пра­вової бази для повноцінного запровадження такої форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконав­чої влади, як адміністративна юстиція. Тому передбачене поетапне формування Вищого адміністративного суду Ук­раїни та апеляційних і місцевих адміністративних судів. Процедури розгляду справ у цих судах мають бути врегу­льовані окремим Адміністративно-процесуальним кодек­сом України.

Велика увага у Концепції приділяється подальшій сис­тематизації адміністративного законодавства шляхом його кодифікації. Оскільки здійснити таку кодифікацію одно­часно та в одному акті об'єктивно неможливо, пропону­ється поетапна кодифікація за окремими сферами та ін­ститутами адміністративно-правового регулювання. Кож­ний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого Адміністра­тивного кодексу України у вигляді відповідних томів (або "книг"), які повинні мати кодифікований характер і мо­жуть називатися відповідними "Кодексами"¹.

Відзначається також актуальність законодавчого унор­мування порядку надання органами виконавчої влади дер­жавних (управлінських) послуг. Відповідні питання мають знайти своє закріплення у спеціальному кодифікованому Законі України "Про управлінські послуги громадянам". У ньому треба визначити повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо надання управ-

* Орієнтовна структура (з урахуванням черговості прийняття) Адмі­ністративного кодексу має включати: 1) Кодекс про адміністративні проступки; 2) Адміністративно-процесуальний кодекс; 3) Адміністратив­но-процедурний (процедуральний) кодекс; 4) Кодекс загальних правил поведінки державних службовців; 5) Кодифіковані акти. пінських послуг громадянам у сфері публічної влади, обов'язки посадових осіб щодо етичного і професійного

спілкування з громадянами.

. Реформування організаційних структур виконавчої вла­ди є найбільш складною проблемою адміністративної ре­форми в Україні. Визначені у Концепції заходи щодо цього напряму грунтуються на вироблених світовою прак­тикою принципових засадах функціонування виконавчої влади у демократичній, соціальній, правовій державі:

пріоритетність законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої

влади;

незалежність здійснення функцій та повноважень ви­конавчої влади від органів законодавчої та судової влади у межах, визначених Конституцією і законами України;

здійснення внутрішнього та судового контролю за ді­яльністю органів виконавчої влади, їх посадових осіб, на­самперед, з позиції забезпечення поваги до особи та спра­ведливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;

відповідальність органів виконавчої влади, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадяна­ми, права яких були порушені;

запровадження механізму контролю за функціонуван­ням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що ви­щі посади в ключових органах виконавчої влади є політич­ними посадами;

принципи ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду, інших органів виконавчої влади.

Діяльність держави, функціонування її управлінського апарату здійснюються через державну службу, що є особ­ливим інститутом сучасної держави. Державна служба — це спеціально організована професійна діяльність гро­мадян з реалізації конституційних цілей і функцій дер­жави. Система державної служби складається з інститу-Ційних (правових, організаційних) і процесуальних струк­тур, а також державних службовців — осіб, які спеціально підготовлені і професійно зайняті у системі державних органів.

Розбудова державності України має супроводжуватися відповідним розвитком та удосконаленням державної служби. Метою реформування цього інституту є станов­лення справді професійної, високоефективної, стабільної і авторитетної державної служби.

Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави є:

1. Охорона конституційного устрою, створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, за­хист прав і свобод людини та громадянина;

2. Забезпечення ефективної діяльності державних орга­нів відповідно до їх повноважень і компетенції шляхом на­дання професійних управлінських послуг політичному ке­рівництву цих органів і громадськості.

Реформування державної служби в Україні покликано забезпечити добір і розстановку високопрофесійних, чес­них і патріотично налаштованих кадрів апарату управлін­ня. Таким чином, здійснення адміністративної реформи неможливе без її кадрового забезпечення.

Концепція наголошує, що для реформування адмініст­ративної системи потрібні будуть підготовлені й компе­тентні кадри. Для цього має бути організований добір пра­цівників з подальшою їх підготовкою до впровадження ад­міністративної реформи та роботи в нових умовах. Поряд з необхідним теоретичним навчанням вони мають пройти ґрунтовне цілеспрямоване практичне стажування в управ­лінських структурах розвинутих країн.

Для здійснення адміністративної реформи, проведення моніторингу, розробки проектів запровадження окремих її складових, підготовки законодавчих і нормативно-право­вих актів та узагальнення міжнародного досвіду мають бути залучені на договірній основі провідні фахівці дер­жавного та приватного секторів економіки, наукові та науково-педагогічні кадри. Треба забезпечити підвищення кваліфікації цієї категорії фахівців щодо питань державно­го управління та адміністративної реформи в Україні.

Щодо формування- нових фінансово-економічних ос­нов функціонування державного управління. Концепція передбачає вжиття заходів з оптимізації видатків на дер­жавне управління за рахунок Державного бюджету, дер­жавних цільових позабюджетних фондів і місцевих бюдже­тів з урахуванням існуючого зарубіжного та вітчизняного досвіду. Планується докорінно змінити політику в галузі оплати праці, систему та умови оплати праці державних службовців і службовців в органах місцевого самовряду­вання з метою підвищення рівня їх матеріального забезпе­чення та створення умов для залучення до органів держав­ної влади та місцевого самоврядування найбільш кваліфі­кованих фахівців.

Вважається за доцільне припинити практику фінансу­вання органів виконавчої влади за рахунок так званих до­датково мобілізованих та госпрозрахункових коштів.

Наукове забезпечення адміністративної реформи, пе­редбачене Концепцією, складається з проведення науко­во-теоретичних і прикладних досліджень з проблематики державного управління, адміністративного і муніципаль­ного права; видання фундаментальних, науково-довідко­вих, навчально-методичних та інших праць і матеріалів.

Особливої уваги Концепція надає організації територі­ального устрою та системи місцевого самоврядування. Проблеми, що охоплюють сферу цих питань, повинні

розв'язуватися на засадах:

дотримання встановлених Конституцією України ви­мог щодо територіальної організації влади на місцях, які передбачають поєднання прямого державного управління на регіональному рівні з місцевим самоврядуванням;

вирішення питань адміністративної реформи щодо ор­ганізації управління на регіональному та місцевому рівнях у поєднанні з формуванням ефективного механізму надан­ня населенню повноцінних державних і громадських по­слуг, а також у зв'язку з іншими політичними, правовими та соціально-економічними перетвореннями — судовопра-вовою та муніципальною реформами; утвердження тери­торіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування; належне політико-правове, фінансово-еконо­мічне та організаційне забезпечення здійснення функцій та повноважень — делегованих і самоврядних — у системі місцевого самоврядування в межах, визначених Конститу­цією та законами України; законодавче розмежування сфер компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування і основних (які не можуть бути перероз­поділені на договірних засадах) самоврядних повноважень між органами місцевого самоврядування різного територі­ального рівня; законодавче закріплення інституту служби в органах місцевого самоврядування та встановлення га­рантій діяльності службовця; запровадження "механізмів" державної підтримки розвитку місцевого самоврядування та проведення муніципальної реформи; визначення меха­нізму судового захисту прав територіальних громад, кон­ституційних засад самостійності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Глава 2

Поняття адміністративного права та його місце у правовій системі держави

2.1. Предмет і метод адміністративного права

Соціальне призначення і система адміністративно­го права. Адміністративне право — це найоб'ємніша, най-мобільніша, найнестабільніша і найскладніша з усіх існую­чих юридичних галузей. Немає такої сфери державного або суспільного життя, якої б не зачіпали питання адмі­ністративно-правового регулювання. Його норми регулю­ють діяльність структур виконавчої влади, місцевого само­врядування, державних і недержавних підприємств, уста­нов, організацій. Їх вплив постійно відчувають на собі конкретні особи.

Нас оточує велика кількість правил, якими визначаєть­ся наша поведінка у громадських місцях, закладах, транс­порті тощо. Службові відносини між громадянином і органом держави, органом місцевого самоврядування, гро­мадською організацією також будуються в рамках адміні­стративно-правових приписів. Правила внутрішнього роз­порядку, дорожнього руху, водокористування, санітарно-гігієнічні, пожежної і радіаційної безпеки, а також багато інших є сферою впливу адміністративних установлень. Норми адміністративного права зберігають відносини, що складаються під впливом цивільного, трудового, сімейного та інших галузей права.

Уже ст. 41 Особливої частини КлАП передбачає адмі­ністративну відповідальність за порушення законодавства про працю. Стаття 6 Цивільного кодексу прямо вказує, що

захист громадянських прав у передбачених законом випад­ках здійснюється в адміністративному порядку. А угода, укладена представником, повноваження якого грунтують­ся на адміністративному акті, безпосередньо створює, змі­нює і припиняє громадянські права того, кого представля­ють (ст. 62 ЦК).

З курсу "Теорії держави і права" відомо, що вся право­ва система поділяється на галузі, які класифікуються за трьома головними групами:

1) Профілюючі (первинні, фундаментальні, самостій­ні) — державне, адміністративне, громадянське кримі­нальне право та їх процесуальні аналоги;

2) Спеціальні — земельне, фінансове, трудове, сімейне, виправно-трудове право;

3) Комплексні — господарське, сільськогосподарське, природоохоронне, житлове, морське тощо.

До профілюючих віднесені галузі, які концентрують у собі головні й вихідні у системі права юридичні режими, первинні юридичні засоби. Завдяки цьому вони утворю­ють юридичне ядро, юридичну основу змісту всіх галузей права. Правові режими у інших галузей грунтуються саме на цих вихідних юридичних режимах.

Адміністративне право також належить до категорії фундаментальних. У зв'язку з цим треба підкреслити, що в умовах адміністративної реформи значно підвищується його роль як особливого інструмента в кардинальній пере­будові всієї системи державної виконавчої влади.

Відомий французький адміністративіст Г. Бренбан, який у своїй фундаментальній праці "Французьке адмі­ністративне право" (М., 1988, с. 21) зазначав, що немає та­ких секторів суспільного життя, які б випадали цілком з-під сфери адміністративно-правового контролю, оскіль­ки адміністративне право є правом живим, глибоко вкорі­неним у суспільстві, що увійшло в побут і свідомість сучас­ної людини. Думка західного вченого в принципі справед­лива і для наших умов. Службова роль адміністративного права — юридичного "супутника" державного управління і виконавчої влади — зберігається в період реформування державних інститутів.

Адміністративне право є однією з провідних галузей у правовій системі України, а також складним соціально-юридичним утворенням, в якому відображаються матері­альні, ідеологічні, моральні та інші відносини, що існують у суспільстві. Воно, насамперед, покликане відстоювати державні інтереси і є необхідним інструментом у справі де­мократичних перетворень.

Необхідність такої галузі права зумовлена потребами регулювання процесів і відносин, які складаються в суспільстві. За допомогою адміністративного права, а точ­ніше — адміністративно-правових норм, держава впливає на суспільні відносини і перетворює їх на відносини дер­жавно-управлінські або на адміністративно-правові.

Прикладом такого регулювання може бути Указ Прези­дента України від 2 грудня 1995 р. "Про впорядкування святкування пам'ятних дат і ювілеїв". Суспільні відноси­ни, пов'язані з відзначенням пам'ятних дат і ювілеїв, істо­ричних подш, існували завжди (різного роду ювілейні за­ходи, вшанування, урочисті збори, демонстрації тощо). Але до прийняття названого нормативного акта ці відно­сини фактично правовими нормами не регулювалися. Тільки в окремих випадках приймалися адміністративні рі­шення індивідуального характеру щодо конкретних пам'ятних подій.

Даний Указ в адміністративному порядку врегулював відзначення пам'ятних дат, історичних подій, ювілеїв під­приємств, закладів та установ державної форми власності, а також ушанування пам'яті видатних людей. Зокрема, визначено, що святкування пам'ятних дат й історичних подій, які мають загальнодержавне значення, проводиться за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Таким чи­ном, неправові суспільні відносини під впливом норм ад­міністративного права перетворилися на адміністративні правовідносини.

Соціальне призначення адміністративного права не об­межується перетворенням неправових відносин на право­ві. Це складніший процес. Значно частіше за допомогою адміністративного права змінюються, реконструюються, реформуються вже існуючі адміністративно-правові відносини. Так, Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підпри­ємницької діяльності" спрямований на зміну встановле­них раніше адміністративно-правових відносин.

Таке регулювання (перетворення неправових відносин на адміністративно-правові або змінена встановлених ра­ніше адміністративно-правових відносин) здійснюється в два етапи. Перший — правотворчий, на якому здійснюєть­ся прийняття відповідної адміністративно-правової норми. Другий — правозастосовчий. Наявність норми ще не є до­статнім для настання правовідносин. Необхідно, щоб ви­никла відповідна подія або дія (юридичний факт) і була за­стосована норма адміністративного права.

Тут треба підкреслити, що безпосереднім об'єктом ад­міністративно-правового впливу з боку держави є не будь-які суспільні відносини, а тільки відносини управлінського характеру, що виникають у сфері державного управління.

Отже, соціальна природа адміністративного права дво­єдина: з одного боку, адміністративне право виражає уп­равлінську волю держави; з другого — є засобом органі­зуючого впливу на управлінські відносини у сфері держав­ного управління.

Система адміністративного права — це внутрішня по­будова галузі. Для детермінації внутрішніх складових галузі найчастіше застосовуються два критерії: масштабність дії норм та правова природа норм.

В адміністративному праві виділяють загальну, особли­ву і спеціальну частини.

Загальна частина об'єднує норми, що закріплюють основні принципи управління, правове становище суб'єк­тів, форми і методи їх діяльності, адміністративний про­цес, способи забезпечення законності в державному управлінні.

Особлива частина — норми, що регулюють управління народним господарством, транспортом, соціально-куль­турним будівництвом, зв'язком тощо.

Спеціальна частина — норми, що регулюють адмініст­ративно-правову діяльність суб'єктів управління конкрет­ними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ, адміністративна діяльність органів

митного контролю тощо.

В адміністративному праві виділяють правові інститути:

державної служби, адміністративної відповідальності, міс­цевого самоврядування та інші.

Зміст адміністративного права становить безперервний ланцюг відносин, що виникають у глибині економічних і соціальних процесів, які перетворюються через діяльність державних органів на адміністративні правовідносини.

Предмет адміністративного права. Предмет правово­го регулювання (далі — предмет права) будь-якої правової галузі становлять суспільні відносини, які нею регулюють­ся. Отже, предмет адміністративного права — це сукуп­ність управлінських відносин, які складаються в сфері дер­жавного управління.

Суспільні відносини є результатом діяльності людей у сфері державного управління. Саме через них виявляються характер, призначення, спрямованість і мета управління. Вони є загальними й існують в усіх соціальних системах і підсистемах, для яких характерне державне управління. Проте, хоч у якій сфері вони не виникали б і хто б у них не вступав, вони завжди є відносинами між керуючими і керованими, між суб'єктом і об'єктом управління.

Важливою характеристикою управлінських відносин, що складаються у сфері державного управління, є їх сис­темність. Як складне системне утворення вони взаємоді­ють з іншими підсистемами суспільства і відчувають на со­бі їх вплив. У той же час вони самі впливають на інші під­системи.

Управлінські відносини як результат людської діяль­ності, в основі якої лежить вольовий та усвідомлений по­чаток, є суб'єктивними, цілеспрямованими, вольовими і усвідомленими. Проходячи крізь свідомість людей, вони являють собою наслідок взаємодії волі та свідомості.

Предметом адміністративного права є не всі управлін­ські відносини, а лише ті, що складаються внаслідок і з приводу виконання органами державного управління своїх виконавчо-розпорядчих функцій.

Таким чином, відносини, що становлять предмет адмі­ністративного права, характеризуються такими особли­востями:

• виникають тільки в результаті державно-управлін­ської (владної) діяльності;

• в них обов'язково бере участь виконавчо-розпоряд­чий орган держави;

• завжди є наслідком свідомої, цілеспрямованої, вольо­вої діяльності від імені держави.

Відносини, що регулюються адміністративним правом, мають місце у різних сферах державного управління: це економіка, культура, комунальне господарство, охорона здоров'я, освіта, внутрішні справи, оборона тощо. Сфери соціально-господарського комплексу за ознаками своєї ді­яльності здебільшого автономні, тому спільне між ними, наприклад, комунальним господарством і морським транспортом, відшукати важко. Однак адміністративно-правові відносини у зазначених сферах близькі за своєю суттю. Ріднить їх те, що вони виникають з питань органі­зації їх діяльності і для цього застосовуються ідентичні ме­тоди та форми.

Метод адміністративного права. Поряд з предметом, важлива роль у здійсненні адміністративним правом регу­лятивної функції належить методу регулювання суспіль­них відносин або методу адміністративного права. Саме поняття предмета і методу правового регулювання дають повну характеристику будь-якій галузі права, включаючи й адміністративне.

У загальній теорії права під методом правового регулю­вання розуміють прийоми юридичного впливу (точніше:

поєднання цих прийомів), які в концентрованому вигляді виражені в правовому становищі суб'єктів.

Виходячи з цього, теорія права визнає існування двох первинних (найпростіших) прийомів регулювання: методу субординації і методу координації. Саме вони виражають особливості юридичних режимів, які створюються тією чи іншою галуззю права.

Метод субординації формує централізоване, імператив­не регулювання, яке зверху до низу здійснюється на влад­но-імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних державних органів. Тому статус суб'єктів, їхнє становище в правовідносинах насам­перед характеризується субординацією або підпорядкова­ністю.

Метод координації формує децентралізоване, диспози­тивне регулювання. За такого регулювання джерелом юри­дичної енергії рівною мірою є будь-які суб'єкти правовід­носин. Тому статус суб'єктів характеризується, у першу чергу, рівноправним їх становищем у правовідносинах.

Зрозуміло, що ,в правовій дійсності зазначені методи у чистому вигляді не зустрічаються. Будь-який правовий ре­жим — це їх сполучення і модифікація. Однак у будь-яко­му з варіантів один з двох розглянутих методів відіграє провідну роль, виступає юридичним стрижнем, справляє вирішальний вплив на формування і характер правового режиму.

Найбільш реально первинні методи виражені в адмі­ністративному праві (централізоване регулювання) і ци­вільному праві (децентралізоване регулювання). Саме ця обставина надає вказаним галузям значення провідних або профілюючих з юридичної точки зору.

Регулювання відносин у сфері державного управління здійснюється за допомогою адміністративно-правового методу. Під цим методом слід розуміти сукупність прий­омів (способів, засобів), впливу, що містяться в адмініст­ративно-правових нормах, на відносини в сфері державно­го управління, за допомогою яких встановлюється юри­дичне владне і юридичне підвладне становище суб'єктів у правовідносинах.

Відносини, що виникають під впливом адміністратив­но-правового методу регулювання, характеризуються, як правило, нерівністю сторін і мають назву "владовідноси-ни", або "відносини влади і підпорядкування".

Дана теза потребує деяких уточнень. У юридичному ро­зумінні зміст формули "влада-підпорядкування" означає, Що одна сторона управлінських відносин юридичне владна, а друга — юридичне підвладна. Таким чином, владо-відносини не передбачають (і не виключають) організацій­ної підпорядкованості між суб'єктами. Вони можуть бути абсолютно незалежними один від одного. Однак рішення одного з них є обов'язковими для виконання другим, тоб­то вирішення усіх питань, що виникають між ними, здій­снюється на засадах одностороннього волевиявлення суб'­єкта, воля якого є похідною від волі держави.

Прикладом таких правовідносин можуть бути відноси­ни між податковою адміністрацією і будь-якими іншими суб'єктами адміністративного права, що зобов'язані спла­чувати податки.

Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, які містить у собі адміністративно-правовий метод регулювання, по­казує, що їх зміст складається з трьох компонентів: припи­сів, заборон, дозволів.

Приписи — покладення прямого юридичного зобов'я­зання чинити ті чи інші дії в умовах, які передбачені нормою.

Так, п. 11 Положення про обласну, Київську, Севасто­польську міські державні адміністрації містить таку норму:

у разі відсутності голови державної адміністрації його обов'язки виконує перший заступник голови державної адміністрації, а у разі відсутності останнього — один із за­ступників голови.

Стаття 9 Закону "Про надзвичайний стан" приписує:

при оголошенні через засоби масової інформації Указу Президента України про введення надзвичайного стану народні депутати України зобов'язані прибути на засідан­ня Верховної Ради України без спеціального виклику і в найкоротший строк. Органи державної влади зобов'язані сприяти негайному прибуттю народних депутатів на засі­дання Верховної Ради України.

Заборони — це також фактично приписи, але іншого ха­рактеру, а саме: покладення прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених право­вою нормою.

Так, ст. 8 Закону "Про правовий статус іноземців" ви­значає, що вони не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відпо­відно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити в умовах, передба­чених нормою, ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинен­ня за своїм бажанням.

Так, Загальне положення про міністерство, інший цен­тральний орган державної виконавчої влади містить дозвіл міністерствам одержувати в установленому законодав­ством порядку від органів виконавчої влади і самовряду­вання документи, матеріали, статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Стаття 22 Закону "Про надзвичайний стан" передбачає, що на період надзвичайного стану можуть запроваджува­тись такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а та­кож обмеження свободи пересування по території, де за­проваджено надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони громадського порядку та об'єк­тів, що забезпечують життєдіяльність населення та народ­ного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних по­ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

Приписи, заборони і дозволи використовуються для ре­гулювання суспільних відносин не тільки адміністратив­ним і цивільним правом, а й іншими правовими галузями. Відрізняються вони між собою лише за ступенем або пи­томою вагою практичного використання того чи іншого регулятивного прийому. Дослідження даного питання свідчать, що для одних галузей найбільш притаманні риси, властиві цивільно-правовому методу, для інших — адмі­ністративно-правовому. Через це будь-які спроби скон­центрувати особливі риси, властиві, наприклад, для регу­лювання виключно земельних, фінансових, природоохо­ронних, трудових, митних та інших відносин, неодмінно вели до визнання наявності одного з двох методів.

Розглядаючи адміністративно-правовий метод регулю­вання суспільних відносин, треба звернути увагу ще на од­ну важливу обставину. Проаналізовано лише ядро даного метода, найбільш концентрована його частина, сутність. Проте не можна не помітити, що "межі", у певному розу­мінні, розмиті. На цих "межах" владність і однобічність адміністративно-правового регулювання проявляється не так ясно і чітко, як у "центрі".

Норми адміністративного права справляють регулюю­чий вплив не тільки за допомогою приписів. Нерідко вони використовують заборони і дозволи. У результаті засто­сування дозвільних засобів виникають, хоч і ненадовго, управлінські відносини, в яких сторони рівні, тобто від­носини, характерні для цивільно-правового методу ре­гулювання.

На основі адміністративно-правових норм можуть ви­никати договірні зв'язки між суб'єктами правовідносин. Вони ведуть до укладення відповідних угод. Такі угоди одержали назву "адміністративних договорів".

Так, в Указі Президента від 9 січня 1996 р. "Про до­даткові заходи щодо матеріального і морального заохочен­ню працівників вугільної промисловості" містяться такі норми:

Кабінету Міністрів України за погодженням з об'єд­нанням галузевих профспілок:

• визначити умови оплати праці, розміри тарифних ста­вок, схеми посадових окладів;

• установити граничні розміри надбавок, доплат, пре­мій і винагород;

• передбачити запровадження додаткових заходів сти­мулювання сумлінної та високопродуктивної праці;

• підготувати законопроекти, якими передбачити пільги щодо оподаткування...

Аналіз цього Указу, який має яскраво виражений адмі­ністративно-правовий характер, свідчить про те, що Кабі­нет Міністрів зобов'язаний в адміністративно-правовому порядку, тобто за допомогою видання відповідних адмі­ністративно-правових актів, визначити умови оплати пра­ці, встановити граничні розміри надбавок, доплат, премій, винагород, підготувати відповідні законопроекти.

Проте перш ніж виконати свою виконавчо-розпорядчу функцію (виконати волю глави держави шляхом прийнят­тя одностороннього вольового рішення), йому необхідно всі ці питання погодити з об'єднанням галузевих проф­спілок. Іншими словами, Кабінет Міністрів зобов'язаний (саме так приписано адміністративно-правовою нормою) вступити з об'єднанням профспілок у договірні відносини.

Отже, виникає договір, який регламентується адмініст­ративно-правовими нормами: по-перше, основою для йо­го укладення є адміністративло-правова норма; по-друге, він вступає в силу тільки у тому випадку, якщо буде прий­нято відповідний адміністративно-правовий акт; по-третє, якщо дія даної угоди буде визнана недоцільною, вона мо­же бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що відміняє попередній. Тобто, договірні відносини передують виникненню "стан­дартних" адміністративно-правових відносин, а потім ніби опиняються всередині цих адміністративних правовід­носин.

Повертаючись до адміністративно-правового методу регулювання управлінських суспільних відносин, треба зу­пинитися на деяких його особливостях, що випливають із суті державного управління, як дії владної і здійснюваної за допомогою системи особливого виду органів — органів державного управління. Виділимо з них такі:

По-перше, для механізму адміністративно-правового регулювання найбільш характерними є правові засоби роз­порядчого типу, тобто приписи. Своє пряме вираження вони знаходять у тому, що одній стороні регульованих від­носин надано певний обсяг юридично-владних повнова­жень відносно другої сторони. Остання зобов'язана підко­ритися приписам, що виходять від носія розпорядчих прав. Такі повноваження не можуть бути в розпорядженні обох сторін — інакше вони перетворилися б на рівноправ­них суб'єктів.

По-друге, як наслідок першого, адміністративно-пра­вове регулювання передбачає односторонність волевияв­лення одного з учасників відносин. Це волевиявлення юридичне владне, тому йому належить вирішальне значення. Волевиявлення однієї сторони не рівнозначне во­левиявленню другої. Пояснюється це перш за все тим, що юридично-владні приписи віднесені до компетенції відпо­відних суб'єктів виконавчої влади.

По-третє, в конкретних управлінських відносинах, що регулюються адміністративним правом, найбільш типовим є такий взаємозв'язок між керуючими і керованими: або в керуючої сторони є такі юридичне владні повноваження, яких не має керована сторона (наприклад, громадянин), або обсяг таких повноважень у керуючої сторони більший, ніж у керованої (наприклад, у нижчестоящого органу ви­конавчої влади). Тобто, складається такий механізм право­вого регулювання, який не є результатом взаємного (тобто договірного) волевиявлення керуючих і керованих. Така особливість, зокрема, свідчить про те, що адміністратив­но-правове регулювання виходить з наявності офіційної державної інстанції, повноважень вирішувати в односто­ронньому порядку, але відповідно до вимог законів і адмі­ністративно-правових норм, що виникають у рамках регу­льованих управлінських відносин, питання, незалежно від того, за чиєю ініціативою вони виникають.

По-четверте, владність і односторонність, як найбільш суттєві ознаки адміністративно-правового регулювання, не виключають використання в необхідних випадках дозвіль­них засобів, у результаті яких можуть виникати управлін­ські відносини рівності. Але використання дозволів також приписується адміністративно-правовим нормам (наприк­лад, у вигляді відповідних дозволів).

Таким чином, суть методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин може бути зведена до такого:

а) встановлення певного порядку дій — припис до дій за відповідних умов і належним чином, передбаченим да­ною адміністративно-правовою нормою. Недотримання такого порядку не викликає за собою юридичних наслі­дків, на досягнення яких орієнтується норма. Так, Кодек­сом про адміністративні правопорушення встановлено, що адміністративні стягнення можуть бути накладені (мають бути накладені) не пізніше двох місяців з дня скоєннявчинку. Перевищення цього строку не дозволяє притягу­вати винуватця до адміністративної відповідальності;

б) заборона певних дій під страхом застосування відпо­відних юридичних засобів впливу (наприклад, дисциплі­нарної або адміністративної відповідальності). Так, забо­ронено направлення скарг громадян на розгляд тим поса­довим особам, чиї дії є предметом скарги; винні посадові особи несуть за порушення даної заборони дисциплінарну відповідальність;

в) надання можливості вибору одного з варіантів на­лежної поведінки, передбачених адміністративно-право­вою нормою. Як правило, даний метод розраховано на ре­гулювання поведінки посадових осіб, причому останні не мають права уникати такого вибору. Це "жорсткий" варі­ант дозволу, що дає можливість прояву самостійності при вирішенні, наприклад, питання про застосування до осо­би, яка скоїла адміністративне правопорушення, того чи іншого заходу адміністративного впливу (стягнення), або вивільнення його від відповідальності;

г) надання можливості діяти (або не діяти) за своїм ба­жанням, тобто чинити або не чинити передбачені адмі­ністративно-правовою нормою дії у визначених нею умо­вах. Як правило, це має місце при реалізації суб'єктивних прав. Наприклад, громадянин сам вирішує питання, чи варто оскаржити дії посадової особи, які він оцінює як протиправні. Це м'якший варіант дозволу. У зв'язку з цим треба підкреслити, що фактично дозвільні варіанти ке­руючого впливу мають усі риси офіційного дозволу на вчинення певних дій. Дозвільний метод є найбільш пер­спективним.

Такі основні особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, які не­рідко характеризуються як владовідносини. За таким ви­значенням приховане те, що у всіх варіантах регулюючого впливу адміністративне право виявляє себе владно, неза­лежно від конкретної форми вираження владності (при­пис, заборона або дозвіл).

2.2. Адміністративно-правові норми

Поняття і структура адміністративно-правової норми. Адміністративне право, як і будь-яка інша галузь права, складається з комплексу юридичних норм і може бути представлене як 'їх організована сукупність. Юридич­на норма — це правило поведінки, встановлене державою і обов'язкове для всіх суб'єктів права, яким воно адресова­не. За допомогою юридичних норм регулюються (встанов­люються, змінюються, припиняються) правові відносини, тобто вони виступають регулятивним засобом щодо пред­мета тієї чи іншої галузі права. Норми концентрують у собі державно-владні веління, за невиконання яких передбаче­не застосування заходів впливу. Таким чином, головне призначення юридичних норм полягає в тому, щоб забез­печити детальне, точне і визначене нормативне регулю­вання суспільних відносин.

На підставі цих теоретичних положень адміністратив­но-правовою наукою сформульовано визначення адмініст­ративно-правової норми.

Адміністративно-правова норма — це обов'язкове пра­вило поведінки, яке встановлене і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що ви­никають, змінюються і припиняються у сфері державного управління.

Наприклад:

• ухилення осіб, які представляють уповноважені тру­довим колективом органи, від участі в переговорах щодо укладення колективного договору або умисне порушення встановленого законодавством строку початку таких перего­ворів тягне за собою накладення штрафу (ст. 41' КпАП);

• транспортні засоби повинні відповідати вимогам безпеки, охорони праці та екології, державним стандар­там, мати відповідний сертифікат (ст. 10 Закону "Про транспорт");

• центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються п. 1 ст. 4 Закону "Протуризм" та положенням, що затверджується Кабінетом Мі­ністрів України;

• працівники міліції мають право застосовувати наруч­ники, гумові кийки, засоби зв'язування, сльозоточиві ре­човини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспор­ту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транс­портні засоби, а також використовувати службових собак (п. 1 ст. 4 Закону "Про міліцію").

Норми цієї галузі права конкретизують управлінську волю держави, перетворюють її на обов'язкове правило поведінки для керованих суб'єктів. Вони несуть на собі відбиток суспільних відносин, що становлять предмет га­лузі, тобто відносин, які складаються у сфері державного управління у зв'язку з виконанням відповідними держав­ними структурами виконавчо-розпорядчих функцій. Від­повідно проявляються і певні особливості, характерні для адміністративно-правових норм.

По-перше, в них закріплюються відносини по керуван­ню, державному контролю і нагляду, а також внутріш-ньоорганізаційній діяльності.

По-друге, метод впливу адміністративно-правових норм є імперативним, вольовим, державно-владним. Одна із сторін у відносинах, що регулюються даними нормами, завжди представляє державу, а відповідальність за їх недо­держання настає перед державою.

По-третє, виконання приписів адміністративно-право­вої норми гарантується державою за допомогою засобів:

а) організаційних, до яких належать видання норм, ство­рення умов для їх застосування, матеріально-технічне забезпечення тощо; б) роз'яснювальних, до яких належать доведення змісту норми до адресата, підкреслення її значущості та неминучості відповідальності тощо; в) сти­мулюючих, до яких належить застосування різного роду заохочувальних заходів до тих, хто точно виконує приписи норм; г) примусових, до яких належить притягнення до відповідальності перед державою.

По-четверте, кожна адміністративно-правова норма є органічною частиною всієї галузевої системи і поза цією системою діяти не може. Так, норми, що містяться в ст. 173 КлАП України, якими встановлюється відповідаль­ність за дрібне хуліганство, чинні тільки разом з нормами ст. 12, згідно з якими до адміністративної відповідальності належать особи, які досягли до моменту скоєння правопо­рушення Іб-річного віку, статей 221 і 222, що визначають підвідомчість таких справ, ст. 254, що зобов'язує складати протокол про адміністративне правопорушення, і ст. 255, що визначає осіб, які мають право складати протокол про таке правопорушення та ін.

Провідною соціальною метою адміністративно-право­вих норм є організація управлінських відносин. Поряд з нею є конкретні або локальні цілі, це зокрема такі:

• інформаційні — досягненням яких забезпечується не­обхідний зв'язок суб'єкта і об'єкта управління. Норма ніби "говорить", що потрібно від учасників управлінських відносин і тим самим інформує їх про належну і можливу поведінку;

• охоронні — спрямовані на забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні. Через їх реалізацію забезпечується чіткість роботи виконавчо-розпорядчих ор­ганів, охорона суспільних відносин, честі, гідності, свобод громадян;

• заохочувальні — забезпечується творча активність учасників адміністративно-правових відносин, розвиток їх ініціативи і самостійності у розв'язанні завдань державно­го управління;

• соціально-моральні — забезпечується формування у громадян, державних службовців, службовців органів міс­цевого самоврядування відповідної правосвідомості та ставлення до праці, громадського порядку, громадської безпеки, правил співіснування.

Реалізація цільових установлень досягається за допомо­гою виконання нормами адміністративного права певних функцій (лат. піпкііо — виконання). Функціями адмініст­ративно-правових норм є:

• забезпечення ефективної діяльності органів держав­ного управління;

• забезпечення честі, гідності, прав, свобод і здоров'я особи;

• охорона системи суспільних відносин матеріальної і

Нематеріальної сфер;

• виховна;

• взаємодії з нормами інших галузей права;

• взаємодії з неправовими соціальними нормами (мо­раль, звичаї, корпоративні норми).

Цілі норм та їхні функції тісно між собою пов'язані. Кожна ціль породжує відокремлену функцію системи ад­міністративно-правових норм, у той же час однією функ­цією можуть забезпечуватися відразу кілька конкретних цілей. Функції відображають складний механізм життєді­яльності норм у системі державно-управлінських відно­син. Як регулятори даної групи суспільних відносин адмі­ністративно-правові норми забезпечують функціонування системи державного управління як у цілому, так і окремих її ланок; визначають той чи інший варіант належної пове­дінки усіх осіб та організацій; забезпечують і підтримують режим законності і державної дисципліни у суспільних відносинах, що виникають у процесі державно-управлін­ської діяльності.

Адміністративно-правова норма як юридичне правило поведінки завжди передбачає, що існують умови для її за­стосування, ті суспільні відносини, на які вона покликана впливати і які, у свою чергу, породжують конкретні право­ві правовідносини між суб'єктами адміністративного пра­ва. Адміністративно-правова норма визначає також права і обов'язки учасників відносин, що регулюються нею, пе­редбачає наслідки, які настають у результаті невиконання або неналежного виконання приписів норми. Такою складністю і багатофункціональністю пояснюється наяв­ність у норм адміністративного права певної структури.

Структура адміністративно-правової норми — це її внутрішня будова, визначений порядок взаємозв'язку, вза-ємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми.

Структура адміністративно-правової норми, як прави­ло, традиційна і складається з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Разом з тим, норми адміністративного права можуть містити разом із санкцією і заохочення.

Гіпотеза вказує на фактичні умови, за наявності яких слід керуватися даною нормою. Вона може бути абсолют­но визначеною (д осягши 16 років, громадянин зобов'яза­ний одержати паспорт) або відносно визначеною, тобто містити елементи адміністративного розсуду (містити вка­зівки на можливість її застосування за розсудом правозас-тосовника). Такі гіпотези, як правило, містять формулю­вання: може бути, у разі необхідності, за доцільністю, у певних випадках тощо (військовозобов'язаний, який без поважних причин не з'явився за викликом військкомату, може бути притягнутий до адміністративної відповідаль­ності; у необхідних випадках працівник міліції може пере­вірити документи, організувати медичний огляд водіїв транспортних засобів; батьки неповнолітніх правопоруш­ників, які без поважних причин не з'явилися за викликом у міліцію, можуть бути піддані примусовому приводу).

Диспозиція — це саме правило поведінки, яке сформу­льовано у вигляді приписів, заборон, дозволень (16-річно-му громадянину необхідно здійснити низку дій, щоб одер­жати паспорт; призовник зобов'язаний особисто з'явитися до військкомату).

У нормах адміністративної відповідальності диспозиція часто формулюється у вигляді вказівок або опису діяння, яке тягне за собою накладення стягнення. З караності. діяння випливає висновок, що воно забороняється. На­приклад:

• пошкодження внутрішнього обладнання пасажир­ських вагонів, скла локомотивів і вагонів — тягне за собою накладення штрафу;

• невиконання особами, які перебувають на повітряно­му судні, розпоряджень командира судна — тягне за собою попередження або накладення штрафу;

• порушення правил фотографування, кінозйомки » користування засобами радіозв'язку з борту повітряного судна — тягне за собою попередження або накладення штрафу.

Санкція вказує на вплив, який застосовується державою у випадку порушення тих чи інших правил, передбачених нормою, тобто це конкретний захід дисциплінарного або

адміністративного примусу. Наприклад:

• порушення санітарно-гігієнічних правил і норм — тягне за собою накладення штрафу;

• жорстоке поводження з тваринами, що спричинило їх загибель або каліцтво, а так само мучення тварин — тяг­нуть за собою попередження або накладення штрафу.

Треба зазначити, що не всі норми містять санкцію. Так, норми, що регулюють управлінську діяльність, виходять з того, що взаємовідносини між вищестоящими, нижчес-тоящими адміністративно-управлінськими працівниками будуються на засадах дисциплінарної влади. Санкції у да­ному випадку містяться у нормах загального характеру, що належать інституту державної служби. Наприклад:

• за анонімними повідомленнями, заявами та скаргами службове розслідування не проводиться;

• неповнолітніх тримають у школах і професійних учи­лищах соціальної реабілітації у межах встановленого судом терміну, але не більше трьох років;

• службові особи митних органів зобов'язані не допу­скати порушень трудової дисципліни, а також вчинків, не­сумісних зі статусом працівника митної служби, виявляти пильність, зберігати державну, службову та комерційну таємниці.

Вище вже зазначалося, що адміністративно-правові норми можуть містити і такий елемент, як заохочення. Питання про заохочення як складовий елемент юридичної норми в теорії права майже не розглядається, на жаль не досліджується воно і в літературі, присвяченій проблемам адміністративного права. У той же час вченими-адмініст-ративістами приділяється достатня увага заохоченню як одній з форм переконання.

Заохочення як елемент правової норми — це публічне визнання заслуг юридичної і фізичної особи у виконанні адміністративно-правових або громадських обов'язків. Та­кі заслуги формулюються (перелічуються), як правило, в диспозиції норми. Підставою для заохочення є визначені нормою права на дії (поведінку), що стимулюються держа­вою. Наприклад, "Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту" містить таку норму: "за зразкове виконання службових обов'язків та ініціативність у роботі для працівників залізничного транспорту встановлюються такі види заохочення: оголошення подяки; преміювання;

нагородження цінним подарунком; нагородження почес­ною грамотою; присвоєння звання кращого працівника за фахом; нагородження нагрудним знаком; нагородження нагрудним значком "Почесному залізничнику".

Види адміністративно-правових норм. У зв'язку з тим, що адміністративно-правові норми різняться за сво­єю регулюючою спрямованістю, своїм юридичним зміс­том, їх класифікують за видами.

Найпоширенішими є наведені нижче класифікації.

1. За спрямованістю змісту:

а) такі, що закріплюють порядок утворення і правовий стан суб'єктів. Наприклад:

• Державну адміністрацію утворює Президент України;

• Державну митну службу України створює Президент України. Положення про Державну митну службу України затверджує Президент України;

• територіальні митні управління створюються Кабіне­том Міністрів України. Створення, реорганізація і ліквіда­ція митниць та інших митних установ здійснюється Дер­жавною митною службою України за погодженням з Мі­ністерством фінансів України;

• Державне патентне відомство України Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної влас­ності (Держпатент України) здійснює функції центрально­го органу державної виконавчої влади в сфері правової охорони промислової власності;

• Державний комітет рибного господарства України є центральним органом державної виконавчої влади, підві­домчим Кабінету Міністрів України, і входить до складу агропромислового комплексу України;

• Державний комітет України по туризму (Держкомту-ризм) є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України;

6) такі, що визначають форми і методи управлінської ді­яльності, наприклад:

• головними завданнями Держпатенту України є: роз­робка ефективних форм і методів державного регулювання відносин у сфері охорони промислової власності; забез­печення фізичних та юридичних осіб інформацією про

об'єкти промислової власності;

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль­ської катастрофи відповідно до покладених на нього зав­дань: установлює форми і правила, бере участь у розробці стандартів щодо регулювання використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища від забруднення та іншого шкідливого впливу, забезпечен­ня екологічної безпеки, визначає критерії, затверджує норми і правила з ядерної та радіаційної безпеки, транс­портування і зберігання ядерних матеріалів і радіоактив­них речовин, поводження з відходами, фізичного захисту ядерних матеріалів, конструювання та експлуатації облад­нання атомних станцій та джерел іонізуючих випромі­нювань;

• службові особи митних органів при виконанні покла­дених на них обов'язків взаємодіють з представниками ор­ганів державної виконавчої влади, місцевого і регіональ­ного самоврядування, правоохоронних органів, підпри­ємств, установ та організацій;

в) такі, що встановлюють порядок проходження держав­ної служби, права і обов'язки державних службовців.

Як відомо, в Україні діє Закон від 16 грудня 1993 р. "Про державну службу", яким визначається порядок про­ходження державної служби в державних органах та їх апа­рат' (розділ IV). Стаття 24, регламентуючи проходження державної служби, наголошує: "Прийняття на державну службу, просування по ній службовців, стимулювання їх праці, вирішення інших питань, пов'язаних із службою, проводиться відповідно до категорії посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються".

Цим же Законом визначаються правові обов'язки дер­жавних службовців:

• основними обов'язками державних службовців є: до­держання Конституції України та інших актів законодав­ства України; забезпечення ефективної роботи та вико­нання завдань державних органів відповідно до їх компе­тенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вка­зівок своїх керівників;

• основні права державних службовців такі: користува­тися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рі­шень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що нале­жать до їх компетенції.

Закон також вказує, що конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадо­вих положеннях та інструкціях, що затверджуються керів­никами відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції;

г) такі, що визначають способи і порядок забезпечення за­конності в державному управлінні, наприклад:

• Держмитслужба контролює відповідно до законодав­ства України проведення митними органами дізнання у справах про контрабанду та здійснення ними провадження у справах про порушення митних правил;

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль­ської катастрофи України здійснює державний контроль:

за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, ядерної та радіа­ційної безпеки; за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод, кон­тинентального шельфу і виключної (морської) економіч­ної зони України, природних територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду України; додержанням норм і правил екологічної, ядерної і радіаційної безпеки об'єктів ядерної енергії; додержанням правил зберігання, транс­портування, застосування та поховання токсичних радіо­активних та інших особливо небезпечних речовин і мате­ріалів, засобів захисту рослин і мінеральних добрив, про­мислових і побутових відходів;

д) такі, що регулюють управління окремими галузями (со­ціально-культурною, адміністративно-політичною тощо}, державними функціями і територіями, наприклад:

• Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобиль­ської катастрофи України відповідно до покладених на нього завдань: здійснює комплексне управління та регу­лювання в галузі охорони навколишнього природного се­редовища, раціонального використання і відтворення при­родних ресурсів, забезпечення регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки;

• обласна, Київська, Севастопольська міська державна адміністрація (далі — державна адміністрація) є органом державної виконавчої влади відповідно в області, містах Києві, Севастополі;

е) норми, що встановлюють права і обов'язки громадян у сфері виконавчої і розпорядчої діяльності держави, у тому числі адміністративну відповідальність за порушення гро­мадянами своїх обов'язків. Це право на об'єднання в полі­тичні партії і громадські організації, право на внесення пропозицій щодо поліпшення діяльності органів управлін­ня тощо.

2. За адресами або суб'єктами:

• адресовані органам державно-виконавчої влади;

• адресовані іншим державним виконавчо-розпорядчим органам;

• адресовані державним службовцям;

• адресовані державним підприємствам, закладам, орга­нізаціям;

• адресовані недержавним об'єднанням, підприєм­ствам, закладам;

• адресовані громадянам.

Наприклад, міністерства та інші центральні органи дер­жавної виконавчої влади, підприємства, установи, органі­зації, господарські об'єднання, а також громадяни, яким у встановленому порядку надано право виготовляти, при-дбавати, зберігати, перевозити і використовувати предме­ти, матеріали і речовини, відкривати підприємства, май­стерні та лабораторії, на які поширюється дозвільна систе­ма, повинні забезпечити їх належну охорону і правильне використання у господарській діяльності.

3. За формою припису: зобов'язуючі (приписні) — ці норми зобов'язують здій­снювати певні дії при виникненні передбачених ними умов. Наприклад, під час прийому на роботу організація зобов'язана видати наказ; у разі одержання скарги грома­дянина орган управління зобов'язаний розглянути її в пев­ний термін; для здійснення певних видів діяльності під­приємства зобов'язані одержати ліцензію; підприємства, заклади, організації зобов'язані подавати податковим орга­нам звіти за встановленою формою тощо;

заборонні — ці норми забороняють вчинення тих чи ін­ших дій в умовах, які нею визначені. Заборони можуть ма­ти або загальний, або спеціальний характер, Неприклад, заборона вчиняти дії, що підпадають під ознаки адмініст­ративного правопорушення, є загальною, а заборона мілі­ції застосовувати спеціальні засоби щодо неповнолітніх — спеціальною;

повноважні (дозвільні, диспозитивні) — ці норми упов­новажують адресата (або дозволяють йому) діяти в рамках вимог норми за своїм розсудом, проте, підкоряючись пра­вовому режиму, який нею встановлено. Фактично ці нор­ми надають адресату вибір: або чинити певні дії, або не чи­нити їх. Конкретний юридичний зміст цих норм залежить від особливостей їх адресата.

Так, громадянину надається можливість самостійно ви­рішувати питання реалізації свого права на скаргу. Він може, на свій розсуд, подати або не подати скаргу на непра­вомірні дії посадових осіб.

Аналогічним чином такі норми регулюють компетен­цію підприємств, надаючи можливість вибирати той чи інший вид діяльності. Однак, якщо вибір зроблено, то підприємство повинно функціонувати у певному правому режимі. Так, адміністративно-правовою нормою перед­бачається, що виробництво алкогольних напоїв здійснює­ться суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності за наявності спеціального дозволу

(ліцензії).

Якщо адресатом є виконавчі органи, то ситуація, не змінюючись за суттю, набуває особливого юридичного за­барвлення. У виконавчого органу немає свободи розсуду, характерної для громадянина, тобто відсутня свобода ви­бору варіанта поведінки. Його поставлено у значно жорст­кіші рамки, на нього покладено певні обов'язки, для реа­лізації яких надано певні повноваження; використання цих повноважень у конкретній ситуації одночасно є юри­дичним обов'язком, ухилитися від виконання якого він не має права. Так, орган, що порушує питання про адміні­стративне правопорушення, зобов'язаний визначити пра­вопорушнику міру стягнення, як це передбачено адмініст­ративно-правовою нормою даного типу. Проте вибір кон­кретної міри стягнення (штраф, попередження тощо) здійснюється цим органом на свій розсуд. Такий розсуд зветься адміністративним.

Під адміністративним розсудом розуміють прояв іні­ціативи з боку виконавчого органу при виборі засобів реалізації своєї компетенції у межах умов, передбачених нормою:

стимулюючі (заохочувальні) — це норми, що забезпечу­ють за допомогою засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відно­син, встановлюють різні пільги (наприклад, у сфері опо­даткування). Так, постановою Кабінету Міністрів України встановлена така стимулююча норма: не застосовувати до підприємств з іноземними інвестиціями фінансових санкцій за несплату податку на додану вартість у період з 18 лютого до 19 червня 1995 року;

рекомендаційні — особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації, саме вони містяться у таких нормах, як правило, не мають юридично-обов'язкового характеру. Такого роду норми не містять у собі прямо ви­ражених приписів, а дають можливість пошуку найбільш доцільних варіантів розв'язання завдань, що виникають. Наприклад: рекомендувати сільськогосподарським вироб­никам насіння буряку і цукровим заводам у 1996 р. веден-ня зустрічної торгівлі за оптово-відпускними цінами у ме­жах таких норм ... (постанова Кабінету Міністрів).

4. За галузевою належністю:

матеріальні — характеризуються тим, що юридичне за­кріплюють комплекс обов'язків і прав, а також відпові­дальність учасників управлінських відносин, тобто фак­тично їх адміністративно-правовий статус. У них знахо­дить вияв той правовий режим, у рамках якого повинна функціонувати система державного управління. Такі нор­ми нерідко називають статичними;

процесуальні — регламентують динаміку державного управління і пов'язаних з ними управлінських відносин. Ними визначається порядок прийому, розгляду, вирішен­ня скарг і заяв, порядок провадження у справах про адмі­ністративні правопорушення тощо. їх призначення — визначати порядок реалізації юридичних обов'язків і прав, встановлених матеріальними нормами.

5. За межею дії:

у просторі — дія норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила. У деяких випадках адміністративно-правові норми можуть бути міжтериторі-альними, приміром, відомчі норми органів управління транспортом; територією дії норм можуть бути окремі еко­номічні зони. Наприклад, підтримати ініціативу Кабінету Міністрів України і створити в порядку експерименту строком на п'ять років Північнокримську експеримен­тальну економічну зону "Сиваш" в адміністративних межах міст Красноперекопськ, Армянськ та Красноперекоп-ського району Автономної Республіки Крим.

Можливий "вихід" таких норм за межі державного кор­дону, коли вони регламентують діяльність українських організацій і громадян за кордоном;

у часі: дія адміністративно-правових норм у часі може обмежуватися будь-якими термінами (строкові норми) або не обмежуватися (безстрокові норми).

Прикладами строкових норм є: норми, що містяться в документах, які регламентують питання постачання про­дукції державі, розміщення державних замовлень, форму­вання державних контрактів. Як правило, вони діють про­тягом календарного року; Північнокримська експери­ментальна економічна зона "Сиваш" утворена терміном на 5 років.

6. За ступенем загальності:

загальні — мають загальне значення, наприклад: доку­ментами, які підтверджують громадянство України, є пас­порт громадянина України, а для осіб до 16 років — сві­доцтво про народження;

міжгалузеві — регулюють яку-небудь одну функцію в усіх галузях (норми міжгалузевого управління), наприклад, контроль за додержанням антимонопольного законодав­ства у процесі приватизації здійснюється Антимонополь-

ним комітетом України;

галузеві — регулюють відносини у межах однієї галузі. Здебільшого це норми галузевих міністерств та відомств. Такий саме характер мають норми, що містяться у зако­нах, відповідних документах Президента України, Кабіне­ту Міністрів України, якщо їх вплив не виходить за межі конкретної галузі. Наприклад: колективне сільськогоспо­дарське підприємство (далі — підприємство) є добро­вільним об'єднанням громадян у самостійне підприємство Для спільного виробництва сільськогосподарської про­дукції і товарів і діє на засадах підприємництва та само­врядування;

місцеві — норми місцевих органів державної виконавчої влади, а також місцевого самоврядування.

7. За повнотою викладених велінь:

визначені; бланкетні (відсильні), наприклад, посадові особи міліції мають право у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, накладати адмініст­ративні стягнення або передавати матеріали про адмініст­ративні правопорушення на розгляд інших державних ор­ганів, товариських судів, громадсьюдх^б'єднань або трудо­вих колективів.

8. За юридичною силою:

викладені в законах;

викладені в указах;

викладені в постановах;

викладені в рішеннях;

викладені в наказах тощо.

Реалізація адміністративно-правових норм. Вста­новлені адміністративно-правові норми виконують свої функції тільки у тому разі, якщо вони реалізуються. Реалі­зація норм означає практичне використання правил пове­дінки, що містяться в них, з метою регулювання управлін­ських відносин, тобто втілення у життя волевиявлення, яке вони містять.

Відомо кілька підходів до питання про реально існуючу кількість способів реалізації адміністративно-правових норм. Найчастіше виділяють чотири способи: виконання, використання, додержання, застосування. Рідше виділя­ють тільки два способи: застосування і виконання, а ви­користання і додержання розглядаються як форми вико­нання. Однак практика показує, що перший варіант краще відображає її потреби, та й у теоретичному розумінні пере­конливіший.

Виконання — це активна поведінка суб'єкта адміністра­тивних правовідносин щодо виконання юридичних обов'язків. До даного варіанта реалізації адміністративно-правових норм належать такі дії, як сплата податків, по­дання звітів, здійснення реєстрації, одержання паспорта тощо.

Використання — це активна поведінка суб'єкта адмі­ністративних правовідносин щодо здійснення наданих йо­му юридичних прав (можливостей). Діями щодо викорис­тання адміністративно-правових норм є: подання скарги, заява про відпустку, використання наданих державою пільг тощо.

Додержання — це пасивна поведінка суб'єкта адмініст­ративних правовідносин, який не допускає порушень ад­міністративно-правових заборон.

Застосування — це діяльність державних виконавчо-розпорядчих органів з вирішення управлінських справ і видання індивідуальних юридичних актів, що грунтуються на вимогах матеріальних або процесуальних норм.

У юридичній літературі неодноразово зазначалося, що неправильне застосування норм кримінального, кримі­нально-процесуального, цивільного та інших галузей пра­ва завдає суспільству значної шкоди. На жаль, про наслід­ки неправильного застосування норм адміністративного права згадується значно рідше. Неправильне їх застосуван­ня завдає шкоди не менше, а інколи навіть і більше.

Неправильне тлумачення норм адміністративного пра­ва, необ'єктивна оцінка фактичних обставин справи, до яких застосовується норма, видання незаконного, не­обгрунтованого, недоцільного акта реалізації норми завдає шкоди не тільки окремій особі, а й колективам людей, суспільству в цілому. Це пояснюється особливою значу­щістю управлінських відносин, що регулюються адмі­ністративно-правовими нормами. Вони торкаються інте­ресів громадян, організацій, закладів, підприємств, цілих галузей і сфер управління, а різні реорганізації управлін­ських структур коштують платникам податків великих сум. На жаль, великі й малі реорганізації державно-управлін­ських структур в Україні перетворилися на безперервний процес (чого коштують тільки зміни у системі місцевих органів державної виконавчої влади). Сюди ж треба від­нести прийняття слабо продуманих нормативних актів, найбільш характерним з яких став декрет Кабінету Мініст­рів "Про довірчі товариства" від 17 березня 1993 р (сумно-відомі "трасти").

Усе це свідчить про те, наскільки важливо додержува­тися основних вимог щодо застосування адміністративно-правових норм.

До таких вимог належать законність, обгрунтованість, доцільність.

Законність застосування норм полягає в тому, що ком­петентні органи і посадові особи в процесі вирішення уп­равлінської справи зобов'язані застосовувати норму тільки в межах своїх повноважень і відповідно до її змісту. По­рушення цих правил може призвести до шкідливих на­слідків.

Разом з тим, на практиці відомі випадки, коли фор­мальне додержання нормативних приписів, без всебічної оцінки обставин справи, дискредитує державні органи та їх діяльність. Законність вимагає суворо додержуватися встановленого процесуального порядку застосування норм. Це не пуста формальність, а необхідність, адже пра­вильно зрозумілі й виконані умови застосування норми — гарантія охорони інтересів громадян, органів управління, підприємств, організацій.

Законність — це не тільки право, а й обов'язок органів управління та їх посадових осіб застосовувати адмініст­ративно-правові норми. Незастосування норми, у випад­ках, коли це приписується законом, означає порушення законності.

Обгрунтованість — ця вимога звернена до фактичних основ застосування адміністративно-правової норми. Предментом зацікавлення суб'єкта застосування норми повинні бути не тільки факти (події, дії, обставини), для регулювання яких застосовується норма, а й уся інформа­ція про них, про саме явище, зовнішні умови, в яких воно перебуває.

Вимога обгрунтованості зобов'язує суб'єкта правозас-тосування вирішувати справу після всебічної перевірки фактів. Сумнівні і неперевірені обставини не можуть бути

покладені в основу рішення у справі, не повинні братися до уваги.

Вимога обгрунтованості тісно пов'язана із законністю.

Цей зв'язок полягає в тому, що повне і всебічне дослідження обставин справи є неодмінною умовою законності.

Доцільність. Суб'єкт застосування адміністративно-пра­вової норми, з'ясувавши її зміст і розібравшись у фактич­них обставинах справи, зобов'язаний прийняти найбільш доцільне рішення. Доцільність застосування норми — це оптимальний шлях досягнення мети, передбаченої нор­мою. Таким чином, йдеться про доцільність у рамках за­конності.

Доцільність органічно пов'язана із законністю і обгрун­тованістю, однак, співпадає з ними не завжди. Тобто до­цільність може виступати як самостійна категорія, мати самостійне значення, відігравати у правозастосуванні са­мостійну роль.

Про це свідчить та обставина, що в управлінській прак­тиці нерідко трапляються випадки відміни законних актів управління внаслідок їх недоцільності. Як приклад можна розглядати рішення про відміну окремих нормативних ак­тів, що регулюють правовідносини у певній сфері, у зв'яз­ку з прийняттям нормативного документа, який сприяє комплексному і системному здійсненню цього процесу.

Так, постановою Кабінету Міністрів України № 56 від 12 січня 1996 р. у зв'язку з прийняттям Водного кодексу група нормативних актів визнана такими, що втратили силу.

Аналіз законності, обгрунтованості і доцільності як найважливіших вимог, які мають дотримуватися в процесі застосування адміністративно-правових норм, свідчить, що вони, з одного боку, знаходяться у нерозривній єднос­ті, а з другого — кожна з них має самостійне значення.

Процес реалізації адміністративно-правових норм нині далекий від ідеального. Такий його стан є характерним на­слідком кризової ситуації у державі. В механізмі адмініст­ративно-правового регулювання ця ситуація проявляється у недієздатності багатьох адміністративно-правових норм, великій кількості правопорушень адміністративного і дис­циплінарного характеру, в управлінській "суверенізації", Що призводить до практичного ігнорування багатьох норм У регіонах і на місцях.

2.3. Адміністративно-правові відносини

Поняття адміністративно-правових відносин. Адмі­ністративно-правові відносини — це результат впливу адміністративно-правових норм на поведінку суб'єктів сфери державного управління, внаслідок якого між ними виникають сталі правові зв'язки державно-владного ха­рактеру.

Таким чином, адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію адміністративно-правового відно­шення. Сутність такої конструкції полягає в тому, що нор­ма від імені держави визначає належну поведінку кожного із своїх адресатів. Одних вона наділяє правом володарюва­ти, інших — обов'язком виконувати волю володарюючого суб'єкта. Вона встановлює обов'язкові правила, за якими відбувається "спілкування". Ці правила формулюються у вигляді взаємних прав і обов'язків.

З моменту вступу такої норми в силу відносини між сторонами будуються у рамках її приписів. Якщо до мо­менту прийняття норми (набрання нормою сили) управ­лінських зв'язків між ними не існувало, то вони форму­ються. Якщо ж такі зв'язки існували, то вони, по-перше, упорядковуються, як того вимагає норма, по-друге, набу­вають характеру юридичних зв'язків або правових відно­син. Оскільки йдеться про адміністративно-правові нор­ми, то ці юридичні зв'язки будуть адміністративно-право­вими відносинами.

Адміністративно-правові відносини завжди мають дер­жавно-владний характер, тобто один із суб'єктів завжди наділений державою владними повноваженнями щодо інших учасників адміністративно-правових відносин. У да­ному розумінні не є винятком і так звані "горизонтальні" адміністративно-правові відносини.

Виникнення адміністративно-правових відносин — це, по суті, об'єктивізація загальної управлінської волі держа­ви в реальній поведінці конкретних суб'єктів. Даний про­цес складається з трьох послідовно здійснюваних етапів.

По-перше, визначається необхідність (доцільність) і можливість встановлення конкретного адміністративно-правового відношення. По-друге, створюється відповідна юридична конструкція, своєрідний абстрактний макет (склад) адміністративного правовідношення. Закріплюєть­ся певна абстракція в адміністративно-правових нормах. Наприклад, норми Закону України від 26 червня 1992 р. "Про надзвичайний стан" містять достатню кількість абст­ракцій, які можуть сформувати правовідносини тільки за певних обставин (введення надзвичайного стану). По-тре­тє це реалізація норм і, як наслідок, виникнення сталих, державно-владних правових зв'язків між адресатами норм, тобто адміністративно-правових відносин.

Виникають (змінюються і припиняються) адміністра­тивні правовідносини за настання конкретних життєвих обставин, які прийнято називати юридичними фактами. Вони кваліфікуються як юридичні, оскільки передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо — у гіпотезі, опосередковано — в диспозиції або санкції).

Як тільки в житті з'являються факти, вказані в гіпотезі норми, остання починає діяти, внаслідок чого її адресати в одних випадках мають можливість для реалізації своїх прав і обов'язків, в інших — набувають суб'єктивних прав і обов'язків (права і обов'язки передбачаються диспози­цією норми).

Наприклад, Закон України "Про захист прав спожива­чів" містить норму, згідно з якою Державний комітет Ук­раїни у справах захисту прав споживачів і його органи мають право забороняти господарюючим суб'єктам реалі­зацію споживачам товарів, які завезені на територію Ук­раїни без документів, що підтверджують їх належну якість. Тут юридичним фактом буде факт завезення на територію України споживчих товарів без відповідних документів. У разі його виникнення органи державного управління реа­лізують своє право на заборону продажу таких товарів.

Закон України "Про дорожній рух" від 10 листопада 1994 р. містить норму, згідно з якою кожен громадянин, Що не має медичних протипоказань, може в установлено­му порядку отримати право на керування мототранспорт-ними засобами і мотоколясками — за досягнення 16 років;

автомобілями усіх видів і категорій (за винятком автобусів і вантажних автомобілів, обладнаних для перевезення більш як 8 пасажирів ) — з 18 років; автобусами і вантаж­ними автомобілями, обладнаними для перевезення більш як 8 пасажирів — з 19 років. У даному разі юридичним фактом буде досягнення відповідного віку. З настанням юридичного факту громадянин набуває суб'єктивного права, якого раніше не було.

Диспозиція зобов'язуючої або уповноважуючої адмі­ністративно-правової норми приписує, якою може і по­винна бути поведінка активної сторони. Дії осіб, здійсню­вані відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії, що являють собою реалізацію прав і обов'язків, є юридич­ними фактами. Отже, фіксуючи права і обов'язки, диспо­зиція опосередковано вказує на юридичні факти.

Так, відповідно до Загальних правил прикордонного режиму (додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р., № 304), громадяни, які в'їжджають у прикордонну смугу, повинні мати при собі документи, які посвідчують їх особу і підтверджують необхідність в'їзду, а також пред'являти ці документи на вимогу спеціально уповноважених осіб Прикордонних військ і органів внут­рішніх справ. У даному разі юридичним актом буде в'їзд громадянина у прикордонну смугу, тобто дії громадянина, що є реалізацією ним свого суб'єктивного права.

Нерідко норми права пов'язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, але й з її від­сутністю. Так, одержання права на управління транспорт­ними засобами обумовлене не тільки настанням відпо­відного віку, але й відсутністю медичних протипоказань (фізичних вад і захворювань). Сюди ж належать факти не­виконання зобов'язань. Так, невиконання громадянином обов'язку перереєстрації вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї є юридичним фактом і тягне адміністра­тивну відповідальність за ст. 192 КпАП України; невико­нання батьками або особами, що їх замінюють, обов'язків щодо виховання дітей тягне адміністративну відповідаль­ність за ст. 184 КпАП.

Дуже часто для виникнення правовідносин потрібна сукупність двох або кількох юридичних фактів, наявність яких необхідна для настання юридичних наслідків. На­приклад, для одержання права на управління транспорт­ним засобом необхідна наявність таких юридичних фактів:

настання відповідного віку; відсутність медичних протипо­казань; підготовка у відповідному навчальному закладі (або самопідготовка за відповідною програмою); одержан­ня відповідного посвідчення.

Юридичні факти можна класифікувати за різними критеріями.

1. За наслідками, що настали, юридичні факти поділя­ються на: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) право-припиняючі.

Правоутворюючі факти викликають виникнення пра­вовідносин, наприклад, вчинення адміністративних право­порушень.

Правозмінюючі факти змінюють існуючі правовідноси­ни. Так, визнання за правопорушником неможливості сплатити штраф може призвести до винесення постанови про накладення штрафу судовим виконавцем шляхом звернення стягнення на особисте майно правопорушника (ст. 308 КпАП). Такий юридичний факт (винесення поста­нови) змінює зміст адміністративних правовідносин між сторонами, хоча правовідносини зберігаються.

Правоприпиняючі факти зумовлюють припинення пра­вовідносин. Такими є дії особи щодо здійснення суб'єк­тивного права або виконання юридичного зобов'язання. Наприклад, сплата правопорушником штрафу (виконання постанови про накладення стягнення) припиняє адмініст­ративно-деліктні відносини, які виникли у зв'язку із здій­сненням правопорушення.

2. Залежно від наявності або відсутності зв'язку факту з волею суб'єкта їх поділяють на дії та події.

Дії є результатом активного волевиявлення суб'єкта і поділяються на дії правомірні і неправомірні.

Правомірні дії завжди відповідають вимогам адмініст­ративно-правових норм. Прикладом таких правомірних дій, які розцінюються нормами як юридичні факти, є: по­дання громадянином скарги; звернення підприємства, що створюється, за реєстрацією; подання проекту на експертизу тощо. Важливим видом правомірних дій є індивіду­альні правові акти органів державного управління, тобто акти, що належать до конкретного адресата і справи. Пря­мий наслідок прийняття таких актів — виникнення, зміна або припинення адміністративно-правових відносин. Так, наказ про призначення на посаду тягне за собою виник­нення державно-службових відносин, що є різновидом ад­міністративно-правових.

Неправомірні дії порушують вимоги адміністративно-правових норм. Для сфери державного управління найбільш характерним видом неправомірних дій є різні правопорушення. Вони тягнуть за собою виникнення адміністративно-деліктних (юрисдикційних) відносин. Юридичним фактом цієї ж категорії є неправомірна безді­яльність. Приміром, бездіяльність, наслідком якої стало невиконання законних вимог прокурора, належить до юридичних фактів, які тягнуть за собою виникнення адмі­ністративно-деліктних відносин (ст. 185⁸ КпАП).

Події, тобто явища, що трапляються незалежно від волі людей, також можуть у деяких випадках виступати юри­дичними фактами, (наприклад, стихійне лихо, смерть тощо).

Адміністративно-правові відносини характеризуються такими особливостями:

1. Адміністративно-правові відносини складаються пе­реважно в особливій сфері суспільного життя — сфері дер­жавного управління. Тут треба підкреслити, що вони ви­никають у зв'язку із здійсненням органами державного уп­равління своїх управлінських функцій, тобто у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності.

2. Адміністративні правовідносини виникають у разі обов'язкової участі відповідного органу державного управ­ління або іншого носія повноважень державно-владного характеру.

Отже, для цих відносин характерна наявність обов'яз­кового суб'єкта з державно-владними повноваженнями, суб'єкта виконавчо-розпорядчої діяльності. Ця особли­вість адміністративних правовідносин прямо випливає з владної природи державного управління.

3. Адміністративні правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін. Проте, згода або бажання другої сторони не є обов'язковою умовою їх виникнення. Адміністративні правовідносини можуть виникати всупе­реч бажанню другої сторони. Дана особливість не випли­ває з тих обставин, що одна із сторін наділена владними повноваженнями (наприклад, міністерство), а друга — мо­же 'їх не мати (громадянин).

У разі звернення громадянина до міністерства, останнє, незалежно від свого "бажання", зобов'язане на таке звер­нення відреагувати і вирішити справу громадянина.

Аналогічний вигляд має ситуація і в тому випадку, коли другою стороною є не громадянин, а нижчестоящий орган управління, підприємство, установа, організація. Зрозумі­ло, що органи управління мають право породжувати адмі­ністративні правовідносини в односторонньому порядку, керуючись інтересами держави і завданнями, що стоять перед ними. Таким чином, адміністративно-правові відно­сини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін

без згоди другої.

4. Суперечки, що виникають між сторонами адмініст­ративних правовідносин, як правило, вирішуються у поза-судовому порядку, тобто шляхом прямого юридично-влад­ного розпорядження правомочного органу.

5. Якщо учасник адміністративно-правових відносин порушує вимоги норм адміністративного права, то він від­повідальний перед державою в особі його органу.

Дана особливість зрозуміла, оскільки порушення норм адміністративного права означає посягання на інтереси держави.

Перелічені особливості адміністративних правовідно­син дають змогу зробити висновок про те, що не будь-які суспільні відносини у сфері державного управління вхо-•ВДть до кола адміністративно-правових. Такими відноси­нами перш за все є такі, що виникають "у зв'язку" і "з приводу" практичної реалізації завдань і функцій держав­ного управління і виконавчої влади зокрема.

Види адміністративно-правових відносин. Існує кіль­ка критеріїв класифікації адміністративних правовідносин.

1. Залежно від виконуваних функцій вони поділяються на:

регулятивні та правоохоронні.

До регулятивних належать ті, що пов'язані з реаліза­цією позитивних завдань державного управління. Це орга­нізація роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення запитів громадян тощо.

Найбільш відомий різновид правоохоронних відно­син — відносини адміністративно-деліктні. До них нале­жать відносини, які є зв'язками з приводу відповідальності за адміністративні провини. Вони виникають між право­порушником і правозастосовчим органом (його посадовою особою). Ці відносини також мають організуюче значення. Воно полягає в тому, що через вжиття заходів впливу, пе­редбачених адміністративно-правовою нормою, орган дер­жавного управління (тобто держава) прагне юридичними засобами забезпечити належну (правомірну, правослухня-ну) поведінку людини.

2 Залежно від адміністративно-правового статусу суб'єк­тів, що беруть участь у правовідносинах, виділяють:

між підпорядкованими суб'єктами державного управ­ління, що перебувають на різному організаційно-право­вому рівні, тобто між вищестоящими і нижчестоящими органами;

між непідпорядкованими суб'єктами однакового орга­нізаційно-правового рівня. Це відносини між двома мініс­терствами, адміністраціями районів області тощо. Такі від­носини прийнято називати горизонтальними;

між органами державного управління і підпорядкова­ними їм організаційно підприємствами, корпораціями, концернами тощо. Це відносини між адміністрацією і без­посередньо підприємством;

між органами державного управління і підприємства­ми, установами, організаціями, які організаційно їм не підпорядковані (організаційно від них незалежні). Це» приміром, відносини між податковою адміністрацією і підприємствами;

між органами державного управління і структурами місцевого самоврядування. Такі відносини складаються, наприклад, між державною адміністрацією району і ви­конкомом селищної ради;

між органами державного управління і недержавними підприємствами, установами, організаціями;

між органами державного управління і об'єднаннями громадськості;

між органами державного управління і громадянами.

3. За складом учасників виділяють:

відносини між главою держави — Президентом Украї­ни і всією системою державного управління взагалі та ви­конавчої влади зокрема;

відносини між вищим органом державної виконавчої влади, яким за Конституцією України (ст. 113) є Кабінет Міністрів України, і всією системою державного управлін­ня взагалі і виконавчої влади зокрема;

відносини між органами державної виконавчої влади одного ієрархічного рівня (міністерствами, комітетами, ра­йонними державними адміністраціями тощо);

відносини між органами державної виконавчої влади різного ієрархічного рівня (обласна державна адміністра­ція — районна державна адміністрація);

відносини між органами виконавчої влади і органами державного управління, які статусом органу виконавчої влади не наділені (міністерство транспорту — відділення залізниці);

відносини між управлінськими структурами держави і органами місцевого самоврядування (районна державна адміністрація — виконавчий комітет міської ради);

відносин між органами державного управління і струк­турами самоорганізації населення, об'єднаннями грома­дян, включаючи професійні спілки, недержавними під­приємствами, установами, організаціями;

відносини між органами державного управління і особою (громадянами, особами без громадянства, іно­земцями).

4. Залежно від галузевої належності виділяють:

матеріальні адміністративні правовідносини; процесуальні адміністративні правовідносини. Матеріальні правовідносини — це відносини пасивного типу. Вони виражають статичну функцію права. Такі відносини складаються на основі уповноважуючих і забо­ронних адміністративно-правових норм, тобто норм мате­ріальних. Відносини такого типу, виникши одного разу можуть тривалий час залишатися "нерухомими", статич­ними. Так, відносини між громадянином, що одержав пра­во на пільги, і органом державного управління, який надає ці пільги, будуть перебувати у статичному стані (залишати­ся матеріальними) доти, поки громадянин не вважатиме за потрібне реалізувати дане право.

Процесуальні відносини — це відносини активного типу. Вони виражають динамічну функцію права. Для їх виник­нення потрібна процесуальна норма. Такі відносини по­стійно перебувають у розвитку, тобто є динамічними. Як правило, вони складаються у процесі вирішення управлін­ських справ (наприклад, справ про адміністративні право­порушення).

5. Залежно від змісту виділяють:

відносини у сфері загального управління (управлін­ська сфера Кабінету Міністрів, обласної державної адмі­ністрації);

у сфері галузевого управління (управлінська сфера галу­зевих органів державного управління);

у сфері міжгалузевого управління (управлінська сфера міжгалузевих органів державного управління).

6. За галузями діяльності адміністративно-правові відно­сини поділяються на такі, що виникають в:

галузі економіки;

соціально-культурній сфері;

адміністративно-політичній сфері.

Адміністративно-правові відносини поділяють на фун­кціональні й територіальні; внутрішні й зовнішні; майнові й немайнові; такі, що захищаються в адміністративному порядку, і такі, що захищаються у судовому порядку; суб­ординації і координації; внутрішньоапаратні і позаапарат-н» тощо.

Значний інтерес становить класифікація адміністратив­них правовідносин на вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні правовідносини найбільшою мірою вира­жають сутність адміністративно-правового регулювання і характер зв'язків у сфері державного управління. Ці відно­сини часто називають влад овід носинами. Виникають вони між супідрядними у правовому розумінні сторонами і ви­ражають юридичну залежність однієї сторони від другої.

Горизонтальними правовідносинами визнаються ті, в яких сторони фактично і юридичне рівноправні. В них відсутні юридично-владні веління однієї сторони, обов'яз­кові для другої. Зрозуміло, сам факт визнання рівності сторін у адміністративно-правових відносинах, здавалося б, перебуває у прямій суперечності із сутністю адміністра­тивно-правового методу регулювання. Разом з тим, багато­річна дослідницька робота ряду вчених (Ю. Козлов, А. Альохін, Г. Петров, В. Проніна, Б. Лазарєв, В. Юсупов та ін.) свідчить про можливість виникнення та існування таких відносин у сфері державного управління.

Адміністративно-правовими такі відносини робить дер­жавна воля, що вимагає від суб'єктів вступити у правові зв'язки між собою на паритетних засадах. Ця воля завжди виражена у формі адміністративно-правового акта. Таким чином, підставою для виникнення даних відносин є та сама адміністративно-правова норма. Внаслідок цього, суб'єкти (адресати норми) не можуть відмовитися від всту­пу у правовідносини, а також не можуть вийти за рамки державних настанов, якими регламентовано їхні взаємні права та обов'язки.

Ці відносини не є типовими для сфери державного уп­равління, їх досить складно розрізнити у загальній кіль­кості управлінських зв'язків, виражені вони не так чітко, як вертикальні. Проте управлінська практика дає підстави .віднести до них такі відносини:

1. Відносини, що передують прийняттю нормативного акта. Вони є передумовою вертикальних і призначені для створення умов, необхідних для прийняття односторон­нього юридично-владного рішення. Це зв'язки між суб'єк­тами, що перебувають на однаковому правовому рівні, в які вони вступають з приводу підготовки прийняття спіль­них нормативних актів, узгодження спільних управлін­ських дій; відносини між органами виконавчої влади і профспілковими органами з приводу задоволення вимог останніх (укладення або зміна тарифних угод).

2. Це відносини, під час яких виробляються спільні за­ходи щодо виконання нормативних актів (проведення спільних ревізій, формування міжвідомчих комісій).

3. Відносини адміністративно-договірного характеру, що мають форму різного роду угод (попереднє погодження про прийом на посаду).

Ведучи мову про горизонтальні адміністративні відно­сини, треба враховувати, що багато процедурних зв'язків не врегульовано юридичне і через це далеко не всі мають адміністративно-правовий характер (хоч і не втрачають уп­равлінських якостей), будь-які спільні дії однопорядкових суб'єктів переростають у вертикальні відносини. Таким чином, горизонтальні відносини мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер.

2.4. Співвідношення адміністративного права з іншими правовими галузями

З'ясування співвідношення адміністративного права з іншими, суміжними правовими галузями, відіграє значну роль для уточнення його соціальної природи і призначен­ня, особливостей змісту, а також визначення місця у пра­вовій системі.

Адміністративне право, зберігаючи своєрідність, вира­жену в його предметі і методі, тісно взаємодіє практично з усіма існуючими галузями права. Характеризуючи цю вза­ємодію, треба мати на увазі, що воно охоплює своїм регу­лятивним впливом найрізноманітніші сфери державного і суспільного життя.

Зрозуміло, що державно-управлінська діяльність пере­буває під прямим впливом процесів, які відбуваються у суспільстві, і насамперед, у галузі економіки. Вони неминуче позначаються на змісті адміністративного права і ха­рактер адміністративно-правового регулювання.

У той же час не можна ігнорувати той факт, що скоро­чення державного сектору (особливо у сфері економіки) за рахунок приватизації і акціонування різних об'єктів, спри­чинило їх "вихід" з-під прямого управлінського впливу з боку суб'єктів державного управління. Проте, це не озна­чає відмову від адміністративно-правового регулювання управлінських відносин у цілому.

За цих умов змінюється юридичний статус структур, які раніше знаходились в організаційному підпорядкуванні численних органів управління галузевого, міжгалузевого, територіального та іншого характеру. Відповідним чином змінюються форми і методи державного управління, зок­рема, зростає роль регіональних регуляторів відносин; по­силюється значущість норм-програм, рекомендаційних норм, адміністративно-правових дозволень; "виходить" на пріоритетні позиції управлінська діяльність контрольно-наглядового і правоохоронного характеру; частіше ви­користовуються регулюючі можливості адміністративних договорів.

Отже, адміністративне право, змінюючи свій зміст, за­лишається в ролі одного з найнеобхідніших у ринкових умовах регуляторів суспільних відносин.

Службова роль адміністративного права за сучасних умов визначається також й іншими суттєвими обставина­ми, що випливають безпосередньо з його природи.

Так, у зв'язку з актуальністю проблеми правоохорони як неодмінного елемента правової держави, адміністратив­не право на відміну від багатьох інших правових галузей має і зміцнює свої власні юридичні засоби захисту від посягань на правовий режим у сфері функціонування механізму виконавчої влади. Невиконання або недбале виконання вимог адміністративно-правових норм тягне за собою введення в дію попереджувальних, припиняю­чих і каральних засобів адміністративно-примусового характеру.

Серед них особлива роль належить інституту адмініст­ративної відповідальності, а також адміністративному процесу. Найважливіше значення при цьому має те, що за до­помогою адміністративної відповідальності дедалі більшою мірою здійснюється захист не тільки управлінських сус­пільних відносин, а й багатьох інших, зокрема, фінансо­вих, трудових, природоохоронних тощо.

У багатьох випадках адміністративне право не тільки захищає суспільні відносини, а й може виступати у ролі їх регулятора, Так, чинне законодавство застосовує норми адміністративного права для забезпечення належної врегу-льованості податкових, земельних, трудових та інших від­носин. Ними, наприклад, визначаються: порядок стягнен­ня податків і зборів, державний контроль за додержанням податкового законодавства; основні організаційні засади підприємницької діяльності; порядок виникнення і при­пинення державно-службових відносин; численні аспекти компетенції різних наглядових органів, що діють у рамках предмета інших галузей права (природоохоронні інспекції) тощо.

Викладені особливості адміністративно-правового регу­лювання багато в чому зумовлені асиміляцією діючої пра­вової системи. Особливо це характерно для так званих "нових" правових галузей типу комерційного, підприєм­ницького, банківського права тощо. Крім того, практично в "чистому" вигляді не існує жодна галузь права. В кожній з них правову базу становлять, як правило, норми різного галузевого профілю з переважанням питомої ваги "влас­них" норм, тобто які цілком відповідають предмету даної галузі.

Найбільш самостійними є такі правові галузі, як грома­дянське, адміністративне, кримінальне, міжнародне, кон­ституційне право. В інших випадках помітна взаємодія норм різних галузей права і законодавства. Так, у земель­ному або природоохоронному праві чітко проявляється взаємодія цивільно-правових, адміністративно-правових і кримінально-правових норм.

Спостерігається "проникнення" адміністративного права в сферу інших правових галузей. В основі такого явища — фактична наявність управлінських відносин у предметі тієї чи іншої галузі права. Тому навіть у цивільно­му законодавстві є хоч і невелика, але ж певна кількість адміністративно-правових за своєю сутністю норм.

Адміністративне право з урахуванням специфічних особливостей державно-управлінської діяльності як пра­вової форми реалізації виконавчої влади, охоплює своїм регулятивним впливом надзвичайно широке коло су­спільних відносин управлінського типу. Таким чином, чітко проявляється багатоманітність адміністративно-правового регулювання. Приміром, фінансове право ре­гулює суспільні відносини, які суворо обмежені рамками його предмета.

Адміністративне право таких суворих меж не має. Від­повідно, важко знайти будь-яке спеціальне питання, яке можна було б назвати винятково адміністративно-право­вим, тобто таким, що не зачіпає інтереси правових галу­зей. Фактично з усіх боків нас "оточують" норми, перш за все, адміністративного права. Хоча цей висновок здається з першого погляду парадоксальним, проте, він має міцне підґрунтя. Якщо, наприклад, у цьому плані вести мову про громадянина, то найбільш широкими і різноманітними є його адміністративна право- і дієздатність: народження, навчання, практична робота, взаємовідносини з соціаль­ними, комунальними, медичними, транспортними, право­охоронними та іншими службами — на всіх цих процесах обов'язково позначається відповідний регулятивний вплив адміністративного права.

Сфера державного управління не ізольована від дії норм інших галузей права, якими регулюються відповідні суспільні відносини, які не охоплені предметом адмініст­ративного права. Так виникає взаємодія різних правових галузей.

Найбільш тісно адміністративне право взаємодіє з кон­ституційним (державним) правом. Будучи провідною га­луззю, конституційне право закріплює основні принципи організації та функціонування виконавчої влади, місце її суб'єктів у державному механізмі, правові основи їх фор­мування і взаємовідносин з суб'єктами інших гілок єдиної державної влади; права і свободи людини і громадянина, значна частина яких практично реалізується у сфері дер­жавного управління. Отже, норми конституційного права є основою для вироблення адміністративно-правових норм.

Адміністративне право їх деталізує і конкретизує. При цьому воно визначає правовий механізм реалізації прав і свобод громадян, компетенцію різних ланок системи ви­конавчої влади; адміністративно-правовий статус конкрет­них учасників управлінських відносин і адміністративно-правові засоби їх захисту; форми і методи державно-управ­лінської діяльності, основи її галузевої і міжгалузевої, регіональної і місцевої організації тощо.

Адміністративне право тісно стикається з цивільним правом, оскільки обидві галузі регулюють відносини май­нового характеру. Однак норми цивільного права регулю­ють ті відносини, в яких сторони рівноправні, а норми ад­міністративного права — відносини, які будуються на під­порядкованості однієї сторони другій.

Певні зв'язки є також з трудовим правом у сфері регу­лювання службових відносин. Норми трудового права ви­значають статус службовців як учасників трудового проце­су. Норми ж адміністративного права регулюють держав­но-службові відносини: умови вступу на державну службу, порядок її проходження, правила користування службови­ми документами, повноваження посадових осіб щодо ор­ганізації трудового процесу тощо.

Адміністративне право тісно пов'язано з фінансовим правом. Власне, фінансове право своїм народженням зо­бов'язане державному, адміністративному і частково ци­вільному праву. Фінансове право регулює відносини у сфері фінансової діяльності держави, насамперед, діяль­ності щодо акумулювання і розподілу коштів, що станов­лять національний доход держави. Для регулювання відно­син, які тут виникають, використовується адміністратив­но-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, оскільки регулювання мобілізації, розподілу і використання коштів у державних інтересах має велике значення і специфічні особливості. Таким чи­ном, коли йдеться про розподіл фінансів — це фінансове право; коли про організацію роботи фінансових органів — це адміністративне право. Адміністративне право регулює управлінські відносини в галузі фінансів, а фінансове — самі фінансові відносини як особливий різновид еконо­мічних відносин.

Найбільш складно здійснити розмежування між адмі­ністративним і такими галузями права, як земельне, при­родоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприєм­ницьке. Механізм їх співвідношення полягає в тому, що значна частина відносин, які стосуються предмета зазна­чених галузей, регулюється нормами адміністративного права і притаманними йому методами.

Межі норм кримінального і адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

державної влади; права і свободи людини і громадянина, значна частина яких практично реалізується у сфері дер­жавного управління. Отже, норми конституційного права є основою для вироблення адміністративно-правових норм.

Адміністративне право їх деталізує і конкретизує. При цьому воно визначає правовий механізм реалізації прав і свобод громадян, компетенцію різних ланок системи ви­конавчої влади; адміністративно-правовий статус конкрет­них учасників управлінських відносин і адміністративно-правові засоби їх захисту; форми і методи державно-управ­лінської діяльності, основи її галузевої і міжгалузевої, регіональної і місцевої організації тощо.

Адміністративне право тісно стикається з цивільним правом, оскільки обидві галузі регулюють відносини май­нового характеру. Однак норми цивільного права регулю­ють ті відносини, в яких сторони рівноправні, а норми ад­міністративного права — відносини, які будуються на під­порядкованості однієї сторони другій.

Певні зв'язки є також з трудовим правом у сфері регу­лювання службових відносин. Норми трудового права ви­значають статус службовців як учасників трудового проце­су. Норми ж адміністративного права регулюють держав­но-службові відносини: умови вступу на державну службу, порядок її проходження, правила користування службови­ми документами, повноваження посадових осіб щодо ор­ганізації трудового процесу тощо.

Адміністративне право тісно пов'язано з фінансовим правом. Власне, фінансове право своїм народженням зо­бов'язане державному, адміністративному і частково ци­вільному праву. Фінансове право регулює відносини у сфері фінансової діяльності держави, насамперед, діяль­ності щодо акумулювання і розподілу коштів, що станов­лять національний доход держави. Для регулювання відно­син, які тут виникають, використовується адміністратив­но-правовий метод. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, оскільки регулювання мобілізації, розподілу і використання коштів у державних інтересах має велике значення і специфічні особливості. Таким чи­ном, коли йдеться про розподіл фінансів — це фінансове право; коли про організацію роботи фінансових органів — це адміністративне право. Адміністративне право регулює управлінські відносини в галузі фінансів, а фінансове — самі фінансові відносини як особливий різновид еконо­мічних відносин.

Найбільш складно здійснити розмежування між адмі­ністративним і такими галузями права, як земельне, при­родоохоронне, сільськогосподарське, митне, підприєм­ницьке. Механізм їх співвідношення полягає в тому, що значна частина відносин, які стосуються предмета зазна­чених галузей, регулюється нормами адміністративного права і притаманними йому методами.

Межі норм кримінального і адміністративного права визначаються характером і спрямованістю відповідних заборон.

Глава З Суб'єкти адміністративного права

3.1. Поняття суб'єктів адміністративного права

У адміністративному праві під суб'єктом розуміють но­сія (власника) прав і обов'язків у сфері державного управ­ління, які передбачені адміністративно-правовими норма­ми, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати.

З даного визначення випливає, що "претендент" на статус суб'єкта адміністративного права за своїми особли­востями потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління, тобто по­винен мати комплекс соціальних передумов, що дозволя­ють надати йому суб'єктивні права і обов'язки.

До таких особливостей (соціальних передумов) нале­жать: а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з дер­жавою, або державну волю у процесі адміністративно-пра­вового регулювання суспільних відносин. "Претендент", який має названі особливості, набуває статусу суб'єкта тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи ад­міністративно-правові норми, робить його носієм (власни­ком) прав і обов'язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління.

Таким чином, соціальні особливості спричинюють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можли­вість бути суб'єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, перетворюють "претендента" на суб'єкта, по-друге, визначають його міс­це і роль у сфері державного управління. До перших нале­жать норми загальні для усіх суб'єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення до органів влади з пропозиціями), до других — норми, які реалізу­ються тільки даним суб'єктом (приміром, норми, що ви­значають права податкової міліції).

Потенційна здатність мати права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб'­єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління формує адміністративно-правовий статус суб'єкта, є скла­довими адміністративної правосуб'єктності. Стислі харак­теристики кожної з них такі.

Адміністративна правоздатність — це здатність суб'єк­та мати права і обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єк­та. Якщо йдеться про фізичну особу, — то з моменту наро­дження громадянина; якщо про юридичну — з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється — з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації, а як­що йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті.

Адміністративна дієздатність — це здатність суб'єкта самостійно, осмисленими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адмі­ністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта не­сти за порушення адміністративно-правових норм юри­дичну відповідальність.

Адміністративне законодавство України донині не пе­редбачає адміністративної відповідальності юридичних осіб, хоча вказівка щодо її можливості вже має місце. Так, У ст. 25 Закону України "Про насіння" від 15 грудня 1993 р. наголошується, що юридичні і фізичні особи, винні у порушенні законодавства з питань насінництва, притягуються до дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності, згідно із законодавством України.

Не визнаючи за юридичними особами адміністративної відповідальності, законодавець встановлює для них мате­ріальну та іншу відповідальність (наприклад, накладення на об'єднання громадян таких стягнень, як попередження тимчасове призупинення діяльності, примусовий розпуск тощо), яка кваліфікується як "заходи адміністративного характеру" (див.: Закон України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 23 ве­ресня 1997 р.). Таку відповідальність доцільніше було б ви­значити терміном "відповідальність в адміністративному порядку".

Отже, адміністративна деліктоздатність полягає у здат­ності фізичних осіб нести адміністративну відповідаль­ність, а юридичних осіб — відповідальність в адміністра­тивному порядку, включаючи матеріальну.

Суб'єктивні права у сфері державного управління — це надана і гарантована державою, а також закріплена в адмі­ністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспон­дуючим обов'язком іншого суб'єкта правовідносин.

Таким чином, суб'єктивні права у сфері державного уп­равління такі:

а) можливість певної поведінки; ,

б) можливість, надана особі, яка володіє адміністратив­ною правоздатністю і адміністративною дієздатністю;

в) можливість, надана з метою задоволення його інте­ресів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед ним;

г) поведінка, що реалізується у правовідносинах;

д) поведінка у певних рамках, межах. Порушення цих меж (міри можливої поведінки) є зловживання правом;

е) існують тільки у зв'язку з відповідним юридичним обов'язком з боку іншого суб'єкта правовідносин і без ви­конання цього обов'язку не можуть бути реалізовані;

ж) реалізація прав гарантується державним примусом щодо носія кореспондуючого обов'язку;

з) мають юридичну природу, оскільки надаються адмі­ністративно-правовими нормами і гарантуються державою.

Діалектичною протилежністю суб'єктивних прав у сфе­рі державного управління є суб'єктивні юридичні обов'яз­ки. Вони нерозривно пов'язані і не можуть існувати один без одного, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов'язку другим суб'єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов'яз­ків поза правами і навпаки — прав поза обов'язками по­збавлено будь-якого сенсу.

Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки — це по­кладена державою і закріплена в адміністративно-право­вих нормах міра належної поведінки у правовідносинах, їх реалізація забезпечена можливістю державного примусу. Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки у сфері державного управління такі:

а) необхідна, належна поведінка;

б) можуть покладатися тільки на праводієздатну особу;

в) покладаються в інтересах інших осіб;

г) існують у правовідносинах;

д) не можуть існувати поза зв'язком із суб'єктивними правами у сфері державного управління;

е) реалізація забезпечується державним примусом;

ж) мають свої межі, міру;

з) мають юридичну природу, оскільки закріплені адмі­ністративно-правовими нормами і забезпечуються засто­суванням державного примусу.

У сфері державного управління суб'єктивні права і обов'язки мають як загальні ознаки, так й ознаки, що до­зволяють їх розмежовувати.

Об'єднує їх спільна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністра­тивну дієздатність, наявність державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізують­ся в інтересах їх власника, а обов'язки в інтересах інших осіб; б) права — це міра можливої поведінки, а обов'яз­ки — міра належної поведінки.

Необхідно розмежувати поняття "суб'єкт адміністра­тивного права" і "суб'єкт адміністративних правовідно­син". Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником право­відносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-де­ліктних відносин. Громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-пра­вових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб'єк­том, однак, суб'єктом адміністративного права він є, ос­кільки його як громадянина адміністративно-правові нор­ми наділили комплексом прав і обов'язків.

Суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактич­ний учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково в них бере участь.

Важливо зазначити, що суб'єкт адміністративного пра­ва характеризується зовнішньою відокремленістю. Він ви­ступає у вигляді єдиної особи, здатний відповідно до своїх прав і обов'язків виробляти, виражати й здійснювати пев­ну волю як учасник конкретних управлінських відносин. Так, орган»,державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає виключно як єдина особа.

Адміністративне право наділяє правосуб'єктністю вели­ке коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить ве­лика кількість управлінських відносин у суспільстві, а сис­тема суб'єктів адміністративного права складніша, ніж системи суб'єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є й органи держав­ної виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апара­ту, і органи громадських організацій, діяльність яких регу­люється правом, і адміністрація підприємств, установ, ор­ганізацій, і виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого самоврядування. Суб'єктами адміністративного права треба визнати і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі, як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо. Суб'єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні гро­мадяни. Причому, правове становище суб'єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона має різницю залежно від статі, віку, стану здоров'я (не всі мо­жуть призиватися на військову службу, вступати у нав­чальні заклади тощо). Серед іноземних громадян особли­вим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці згідно із Законом "Про біженців" від 24 грудня

1993 р.

Суб'єктами адміністративного права є також суди і ор­гани прокуратури. На них, як і на всі інші організації, по­кладається обов'язок додержуватися пожежних, санітар­них та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повнова­женнями, структурою і правовими властивостями. Цим зу­мовлене й існування кількох варіантів їх класифікації. Суб'єктів адміністративного права можна поділити залеж­но від належності до державних структур (державні органі­зації та їх представники і недержавні організації та їх пред­ставники); на суб'єктів колективних та індивідуальних; фі­зичних та юридичних осіб тощо.

Разом з тим, адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції у даній сфері, які дають змогу здійснити класифікацію суб'єктів адміністративного права з урахуванням інтересів як науки і практики, так і навчаль­ного процесу в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських зв'язків, а також місце в дер­жавно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управ­ління взагалі і виконавчої влади зокрема треба віднести:

1) Президента України; 2) органи державної виконавчої влади; 3) державних службовців, як суб'єктів, у діяльності яких об'єктивізуються повноваження державних органів управління; 4) громадян України, іноземців, осіб без гро­мадянства; 5) органи місцевого самоврядування; 6) об'єд­нання громадян; 7) суб'єктів підприємницької діяльності.

3.2. Президент України

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент Украї­ни є главою держави і виступає від її імені, є гарантом дер­жавного суверенітету і територіальної цілісності, додер­жання Конституції, прав і свобод людини.

Необхідно зазначити, що за період існування в Україні поста Президента (введено Законом "Про заснування по­ста Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р.) його правовий статус зазнав значних змін. Спочатку він визна­чався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім як глава держави і глава виконавчої влади і, нарешті, тільки як глава держави.

Такий правовий статус Президента України зумовле­ний його повноваженнями щодо кожної з гілок влади. Взаємовідносини Президента України і Верховної Ради України визначені статтями 77, 85, 90, 93, 94, 111 та інши­ми Конституції України. Зокрема, Президент призначає чергові вибори до Верховної Ради (ст. 77); Верховна Рада призначає вибори Президента (ст. 85); Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради (ст. 90); йому належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді (ст. 93); процедура прийняття законів пе­редбачає тісну взаємодію Президента і Верховної ради (ст. 94); Президент може бути усунений з поста Верхов­ною Радою в порядку імпічменту (ст. 111).

Взаємовідносини з виконавчою гілкою визначаються статтями 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118 та іншими Кон­ституції України. Так, Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконав­чої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах (статті 106, 114, 118); у випадках дострокового припинення повнова­жень Президента згідно зі статтями 108, 109, 110, 111 Кон­ституції, його обов'язки покладаються на Прем'єр-мініст­ра України (ст. 112); Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і забезпечує виконання його актів (статті 113, 116); Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом України (ст. 115). Кон­ституція передбачає процедуру контрасигнації (лат.:

сопіа — против, 5І§паге — підписувати) стосовно актів Президента, виданих у межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22, 23, 24 ст. 106. Такі акти скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Взаємовідносини з гілкою судової влади визначаються статтями 106, 128, 131 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент утворює суди у визначеному законом порядку (ст. 106); здійснює перше призначення особи на посаду професійного судді (ст. 128); призначає трьох чле­нів Вищої ради юстиції (ст. 131).

Таким чином, Конституція України визначає місце і

роль Президента України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільшим обсягом повноважень Президент України

наділений у сфері виконавчої влади. Їх можна поділити на три групи: а) формування виконавчої влади; б) визначення змісту і спрямування її функціонування; в) забезпечення

законності у сфері державного управління.

У межах повноважень щодо формування виконавчої влади Президент України:

• призначає та звільняє глав дипломатичних представ­ництв України в інших державах і при міжнародних орга­нізаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних

представників іноземних держав;

• призначає за згодою Верховної Ради України

Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його

відставку;

• призначає за поданням Прем'єр-міністра України

членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цен­тральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє 'їхні повноваження

на цих посадах;

• призначає половину складу Національної ради Украї­ни з питань телебачення і радіомовлення;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комі­тету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передба­чених на утримання органів виконавчої влади;

• призначає на посади та звільняє з посад вище коман­дування Збройних Сил України, інших військових фор­мувань;

• створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень кон­сультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.

Для визначення змісту і напрямів функціонування ви­конавчої влади Президент України:

• звертається із щорічними і позачерговими послання­ми до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здій­снює керівництво зовнішньополітичною діяльністю дер­жави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

• очолює Раду національної безпеки і оборони України;

• має право законодавчої ініціативи;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України:

• видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим;

• є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної без­пеки та оборони держави;

• приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Ук­раїні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

• приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою

України;

• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

• нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними.

Для забезпечення законності у сфері державного управ­ління Президент України:

• призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 цієї Конститу­ції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

• призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

• припиняє повноваження Верховної Ради України, як­що протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• призначає за згодою Верховної Ради України на пй-саду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

• здійснює контрольні повноваження як особа, що очо­лює Раду національної безпеки і оборони України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим;

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повто­рний розгляд Верховної Ради України;

• утворює суди у визначеному законом порядку. Згідно з п. 18 ст. 106 Конституції Президент очолює Ра­ду національної безпеки і оборони України, що є коорди­наційним органом з питань національної безпеки і оборо­ни при Президентові України.

Персональний склад Ради формує Президент України. її членами можуть бути керівники центральних органів ви­конавчої влади, а також інші посадові особи, а за посадою, Що передбачено ст. 107 Конституції, до неї входять:

Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України. Міністр внутрішніх справ Ук­раїни, Міністр закордонних справ України.

Забезпечення діяльності Ради здійснює Секретар Ради, якого призначає Президент України. Він має заступників, яких також призначає Президент. Секретар Ради безпосе­редньо підпорядковується Президентові України.

Як свідчить практика, крім визначених Конституцією (ст. 107) осіб, до Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни входять: Секретар Ради національної безпеки і обо­рони України; Голова Державного комітету у справах охо­рони державного кордону України; Міністр промислової політики України; Голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України — директор Національного бюро розслідувань України; Міністр України з питань надзви­чайних ситуацій та у справах захисту населення від на­слідків Чорнобильської катастрофи; Глава Адміністрації Президента України; Міністр фінансів України; Прези­дент Національної академії наук України; Міністр еконо­міки України.

Головними завданнями Ради є:

• забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національної безпеки і оборони України;

• аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внут­рішньополітичної ситуації, визначення на цій основі стра­тегії та пріоритетних напрямів забезпечення національної безпеки і оборони;

• комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному, економічному, суспільному, оборон­ному, інформаційному, ядерному, екологічному та іншим видам і об'єктам безпеки України;

• планування, організація та контроль за здійсненням заходів політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та іншого характеру, адекватних цим зафозам;

• розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а також контроль за витрачанням відпо­відних коштів;

• розгляд проектів законів України та указів Президен­та України, інших нормативних актів, наказів і директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних програм у сфері націо­нальної безпеки і оборони України тощо;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони України, у тому числі щодо утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у даній сфері;

• підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місце­востях, а також щодо оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної

ситуації;

• координація наукових досліджень у галузі національ­ної безпеки і оборони;

• розгляд і вирішення інших актуальних проблем націо­нальної безпеки і оборони України.

Відповідно до покладених на неї завдань, Рада коорди­нує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, а також Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Пре­зидентові України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Координаційного комітету по бо­ротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, інших органів у даній сфері, утво­рених при Президентові України.

Базовими державними науково-дослідними установами аналітично-прогнозного супроводження діяльності Ради є Центр стратегічного планування та аналізу при Раді та Національний інститут стратегічних досліджень, які під­порядковуються Секретареві Ради. Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, підпо­рядкований Раді, та Національний інститут українсько-російських відносин при Раді.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни може брати участь Голова Верховної Ради України.

ва Служби безпеки України. Міністр внутрішніх справ Ук­раїни, Міністр закордонних справ України.

Забезпечення діяльності Ради здійснює Секретар Ради, якого призначає Президент України. Він має заступників, яких також призначає Президент. Секретар Ради безпосе­редньо підпорядковується Президентові України.

Як свідчить практика, крім визначених Конституцією (ст. 107) осіб, до Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни входять: Секретар Ради національної безпеки і обо­рони України; Голова Державного комітету у справах охо­рони державного кордону України; Міністр промислової політики України; Голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України — директор Національного бюро розслідувань України; Міністр України з питань надзви­чайних ситуацій та у справах захисту населення від на­слідків Чорнобильської катастрофи; Глава Адміністрації Президента України; Міністр фінансів України; Прези­дент Національної академії наук України; Міністр еконо­міки України.

Головними завданнями Ради є:

• забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національної безпеки і оборони України;

• аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внут­рішньополітичної ситуації, визначення на цій основі стра­тегії та пріоритетних напрямів забезпечення національної безпеки і оборони;

• комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному, економічному, суспільному, оборон­ному, інформаційному, ядерному, екологічному та іншим видам і об'єктам безпеки України;

• планування, організація та контроль за здійсненням заходів політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та іншого характеру, адекватних цим загрозам;

• розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а також контроль за витрачанням відпо­відних коштів;

• розгляд проектів законів України та указів Президен­та України, інших нормативних актів, наказів і директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних програм у сфері націо­нальної безпеки і оборони України тощо;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони України, у тому числі щодо утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у даній сфері;

• підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місце­востях, а також щодо оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної

ситуації;

• координація наукових досліджень у галузі національ­ної безпеки і оборони;

• розгляд і вирішення інших актуальних проблем націо­нальної безпеки і оборони України.

Відповідно до покладених на неї завдань, Рада коорди­нує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, а також Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Пре­зидентові України, Генеральної військової інспекції при Президентові України, Координаційного комітету по бо­ротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, інших органів у даній сфері, утво­рених при Президентові України.

Базовими державними науково-дослідними установами аналітично-прогнозного супроводження діяльності Ради є Центр стратегічного планування та аналізу при Раді та Національний інститут стратегічних досліджень, які під­порядковуються Секретареві Ради. Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, підпо­рядкований Раді, та Національний інститут українсько-російських відносин при Раді.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

З метою забезпечення необхідних умов для здійснення Президентом України своїх конституційних повноважень і відповідно до п. 28 ст. 106 Конституції України, Президен­том утворено постійно діючий орган — Адміністрацію Президента України.

Основними завданнями Адміністрації Президента Ук­раїни є:

• організаційне, правове, консультативне, інформацій­не і аналітичне забезпечення діяльності Президента Украї­ни щодо реалізації ним повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержан­ня Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина, здійснення інших конституційних повноважень як глави держави;

• сприяння Президентові України у забезпеченні узго­дженого функціонування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої вла­ди, а також у вирішенні кадрових та інших питань, відне­сених до повноважень Президента України;

• забезпечення взаємодії Президента України з Верхов­ною Радою України, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян;

• організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоряджень Президента України, а також про­ектів законів, що вносяться Президентом України на роз­гляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи;

• аналіз соціально-економічних, політичних та право­вих процесів у державі та внесення відповідних пропози­цій Президентові України;

• здійснення за дорученням Президента України та на виконання його повноважень як гаранта додержання Кон­ституції України, прав і свобод людини і громадянина, контролю за додержанням актів законодавства України;

• організація протокольних заходів, а також здійснення матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності Президента України.

До складу Адміністрації Президента України входять:

Глава Адміністрації Президента України; Перший поміч­ник Президента України; Перший заступник та заступни­ки Глави Адміністрації Президента України; помічники, радники та консультанти Президента України; Постійний Представник Президента України у Верховній Раді Украї­ни; Постійний Представник Президента України в Кон­ституційному Суді України; Державно-правове управлін­ня; Управління організаційної роботи та кадрової політи­ки; Управління економічної та соціальної політики;

Управління гуманітарної політики; Управління внутріш­ньої політики; Управління зовнішньої політики; Конт­рольне управління; Управління документального забезпе­чення та інформатизації; Управління справами; Канцеля­рія Президента України, Прес-служба Президента України; Служба Протоколу Президента України; Відділ державних нагород; Відділ громадянства; Відділ помилу­вання; Відділ листів і прийому громадян; Перший відділ.

Доручення Глави Адміністрації Президента України, Першого помічника Президента України, першого заступ­ника та заступників Глави Адміністрації Президента Ук­раїни у визначених Президентом України межах та з пи­тань, що належать до їхніх повноважень, є обов'язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадови­ми особами.

3.3. Органи виконавчої влади

Органи виконавчої влади посідають особливе місце у системі суб'єктів адміністративного права. По-перше, вони є основними (після Президента України) функ­ціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплюється за ними в нормативному порядку; по-друге, є найважливішою скла­довою органів державного управління і державного апара­ту в цілому (як відомо, державний апарат, крім органів державного управління, об'єднує управлінські структури законодавчої влади, органи правосуддя, прокуратури та ін­ші державні органи); по-третє, вони об'єднані єдиним ке­рівництвом і підпорядкуванням, внаслідок чого діють уз­годжено і цілеспрямовано; по-четверте, кожен з органів даної системи наділений державою специфічною компе­тенцією у сфері державного управління і реалізації держав­ної виконавчої влади; по-п'яте, система органів виконав­чої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери дер­жавного і суспільного життя; по-шосте, в рамках своєї компетенції органи виконавчої влади самостійні в органі­заційному та функціональному відношеннях; по-сьоме, здійснюється специфічний вид державної діяльності, яка за своїм юридичним змістом є виконавчо-розпорядчою.

Виходячи з наведеного можна сформулювати визначен­ня органу державної виконавчої влади. Ним буде носій державної виконавчої влади, що реалізує свою компе­тенцію в закріпленій сфері державного управління, і має юридичний (нормативне зафіксований) статус органу дер­жавної виконавчої влади.

Органи виконавчої влади мають достатню кількість оз­нак, що дозволяють виділити їх з усієї системи органів державного управління. Аналіз сукупності органів держав­ного управління свідчить, що одна їх частина визначена як органи виконавчої влади і даний статус закріплено за ни­ми в нормативному порядку, друга — такого статусу не має. Більше того, визначити чіткі критерії, за якими зако­нодавець одні органи державного управління наділяє ста­тусом органу виконавчої влади, а інші не наділяє, досить складно.

До органів виконавчої влади віднесено певні структурні частини окремих міністерств. Наприклад, Державна адмі­ністрація залізничного транспорту "Укрзалізниця", яка є складовою Міністерства транспорту, Державний департа­мент тракторного і сільськогосподарського машинобуду­вання "Украгромаш", підвідомчий Міністерству промис­лової політики. До них належать міністерства, комітети (Комітет у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах), інспекції різного ієрархічного рів­ня (Інспекція заготівель та якості сільськогосподарської продукції Севастопольської міської державної адміністра­ції), агентства (Національне космічне агентство України), міліція. Останню взагалі складно уявити як відособлену організаційну структуру.

Водночас, деякі органи державного управління, що здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність у загально­державному масштабі, до органів виконавчої влади не від­несені. Аналіз їх функцій свідчить, що й ті й другі здійсню­ють державне управління, і тих і других повноваженнями у цій сфері наділила держава, і тим і другим властиві такі спільні риси, як юридичне владний характер діяльності, її підзаконність, організуюча спрямованість, цілеспрямова­ність, виконавчість щодо органів законодавчої влади, ак­тивність, безперервність тощо.

Так, відповідно до Закону України "Про державне ре­гулювання ринку цінних паперів в Україні" від ЗО жовтня

1996 р. управління в даній сфері здійснює Державна комі­сія з цінних паперів та фондового ринку, яка статусу орга­ну виконавчої влади не має. Згідно з Положенням про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (затверджено Указом Президента України від 14 лютого 1997 р.) вона у даній сфері: забезпечує реалізацію єдиної державної політики; координує діяльність державних орга­нів; вживає заходів щодо попередження і припинення пра­вопорушень; встановлює стандарти і порядок реєстрації цінних паперів; видає дозволи на їх обіг; встановлює необ­хідні обмеження; здійснює комплекс контрольних функ­цій; здійснює державну реєстрацію фондових бірж; прий­має в межах своєї компетенції нормативні акти, обов'язко­ві для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади. Фінансування Комісії, її апарату та установ, включаючи територіальні органи, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Звідси випливає, що до суттєвих ознак органу держав­ної виконавчої влади треба віднести закріплення за ним цього статусу державою у нормативному порядку.

Отже, можна сформулювати визначення органу дер­жавної виконавчої влади. Ним буде носій державної вико­навчої влади, що реалізує свою компетенцію у закріпленій сфері державного управління і має юридичний (норма­тивне зафіксований) статус органу державної виконавчої влади.

Органи державної виконавчої влади класифікуються за такими критеріями:

• за масштабом діяльності;

• за порядком утворення;

• за обсягом компетенції;

• за місцем у державно-управлінській ієрархії.

За масштабом діяльності органи виконавчої влади по­діляються на: а) вищі; б) центральні; в) місцеві; г) спе­ціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча ді­яльність яких поширюється на всю територію України. Та­ким органом є Уряд України — Кабінет Міністрів.

Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Мі­ністрів України є вищим органом у системі органів вико­навчої влади. Він відповідальний перед Президентом Ук­раїни та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді Ук­раїни у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед ново­обраним Президентом України.

До його складу входять Прем'єр-міністр України, пер­ший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, мі­ністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституцій­ного складу Верховної Ради, а персональний склад Кабіне­ту Міністрів призначається Президентом України за по­данням Прем'єр-міністра.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем'єр-міністр. Він спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка схвалюється Верховною Радою Ук­раїни, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента про утворен­ня, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших цен­тральних органів виконавчої влади, в межах коштів, перед­бачених Державним бюджетом на утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну само­стійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів Украї­ни, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод лю­дини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвести­ційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і приро­докористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавну програми економічного, науково-технічного, соцІцлвдого і культур­ного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

здійснює управління об'єктами державної власності відпо­відно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет Ук­раїни і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Вер­ховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатнос­ті і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організує і забезпечує здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших ор­ганів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України;

11) видає постанови і розпорядження, які є обов'язко­вими до виконання. Акти Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Мініст­рів України мають право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Такі ж наслідки має прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує ви­конувати свої повноваження до початку роботи новосфор-мованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів. Прем'єр-міністр України зобов'язаний по­дати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.

Структурними підрозділами апарату Кабінету Міністрів .України є: Служба Прем'єр-міністра України; Служби віце-прем'єр-міністрів України; Служба Міністра Кабінету Міністрів України; Прес-служба Кабінету Міністрів України; Управління кадрового забезпечення; Управління діловодства; Юридичне управління; Управління з питань місцевих державних адміністрацій та органів місцевого са­моврядування; Управління взаємодії з комітетами Верхов­ної Ради України та громадськими політичними організа­ціями; Управління структурних змін у сфері матеріального 'виробництва; Управління з питань соціальної політики;

Управління з питань науки та гуманітарного розвитку;

Управління з питань міжнародного співробітництва та зовнішніх економічних зв'язків; Управління з питань обо­ронно-мобілізаційної роботи та правоохоронних органів;

Відділ з питань державної політики в паливно-енер-гетиному комплексі; Управління розвитку міждержавних відносин з Російською Федерацією, країнами СНД і ста­тутними органами Співдружності; Відділ з питань розвитку національної економіки; Відділ з питань влас­ності, підприємництва та конкурентної політики; Відділ з питань державних фінансів та розвитку фінансових рин­ків; Відділ з питань техногенної, екологічної, ядерної без­пеки та природокористування; Відділ інформаційних сис­тем; Господарське управління.

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується Конституцією, див. наприклад, ст. 114) на­лежать ті, що керують відповідними галузями, або здійс­нюють функціональне (міжгалузеве) управління. Це мініс­терства (наприклад. Міністерство агропромислового комплексу України); комітети (наприклад, Державний комітет зв'язку та інформації України); відомства (наприклад, Служба безпеки України, Національне космічне агентство України, Державна митна служба України, Державна податкова адміністрація України).

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, постанова­ми Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Ка­бінету Міністрів України, Загальним положенням про мініс­терство, інший центральний орган державної виконавчої влади (затверджено Указом Президента України від 12 берез­ня 1996 р.), а також положеннями про конкретний орган.

Робота центральних органів виконавчої Владй'спрямо-вується і координується Кабінетом Міністрів<України (п. 9 ст. 116 Конституції України).

Центральний орган виконавчої влади узагальнює прак­тику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції про вдосконален­ня законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів Ук­раїни. У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, виконує такі функції:

• бере участь у формуванні та реалізації державної полі­тики як у цілому, так і за відповідними напрямами, роз­робляє механізм її реалізації;

• прогнозує розвиток економіки у виробничій, науко­во-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетич­ній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та ін­ших сферах;

• бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та соціального розвитку України, Державно­го бюджету України;

• готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалі­зації політики у сфері виконання робіт і поставок продук­ції для державних потреб;

• розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиблення економіч­ної реформи;

• реалізує державну стратегію розвитку відповідної га­лузі (групи суміжних галузей);

• вносить у встановленому порядку пропозиції про змі­ну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, ви­значення особливостей приватизації, демонополізації під­приємств в окремих галузях;

• готує пропозиції про вдосконалення механізму регу­лювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової збалансованості, соціального за­хисту населення, екологічної безпеки;

• бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики виходячи з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

• розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

• вживає заходи, спрямовані на вдосконалення зовніш­ньоекономічної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку;

• видає у передбачених законодавством випадках спе­ціальні дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

• виступає державним замовником наукових дослі­джень комплексного характеру;

• бере участь у підготовці міжнародних договорів Украї­ни, укладає міжнародні договори міжвідомчого характеру;

• здійснює у межах повноважень, визначених законо­давством, функції управління майном підприємств, що на­лежать до сфери управління міністерства;

• складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;

• розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки;

• бере участь у формуванні та реалізації антимонополь-ної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки, розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування антимонопольно-го законодавства);

• забезпечує виконання завдань мобілізаційної підго­товки та мобілізаційної готовності держави у межах визна­чених законодавством повноважень;

• забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію дер­жавної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

• здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою компетенції, має право:

• залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, органі­зацій (за погодженням з керівниками) для розгляду пи­тань, що належать до його компетенції;

• представляти уряд України за його дорученням у між­народних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

• одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів державної ви­конавчої влади, органів місцевого самоврядування, пред­ставницьких органів інформацію, документи і матеріали, а від Державного комітету статистики України — статистич­ні дані, для виконання покладених на нього завдань (без­оплатно);

• скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;

• притягати до дисциплінарної відповідальності керів­ників територіальних органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управ­ління;

• самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з представниками найманих пра­цівників.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодав­ства видає накази, організує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є обов'язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органа­ми місцевого самоврядування, представницькими органа­ми, підприємствами, установами і організаціями незалеж­но від форм власності та громадянами.

У разі потреби він може видавати спільні акти разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами.

Центральний орган державної виконавчої влади очо­лює керівник (міністр, голова, директор), якого призначає Президент України. Він має заступників, які призначають­ся відповідно до законодавства. Розподіл обов'язків між заступниками провадить керівник.

Керівник здійснює керівництво дорученими йому сфе­рами діяльності і несе відповідальність перед Президентом України та урядом України за стан справ у цих сферах, ви­значає ступінь відповідальності заступників і керівників підрозділів центрального органу виконавчої влади.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції центрального органу виконавчої влади, обго­ворення найважливіших напрямів його діяльності та роз­витку галузі у ньому утворюється колегія у складі керівни­ка, заступників керівника за посадою, а також інших ке­рівних працівників. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами по центральному органу виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо­зицій щодо головних напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших програм та інших питань центральний орган виконавчої влади може утворювати науково-технічну (наукову) раду з учених і висококваліфі­кованих фахівців. Склад такої ради і положення про неї затверджує керівник.

У центральному органі виконавчої влади з урахуванням специфіки його діяльності можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні структури. Склад цих структур і положення про них затверджує керівник.

Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрального апарату органу виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України. Структуру центрального апа­рату затверджує віце-прем'єр-міністр України. Штатний розпис центрального апарату і положення про його струк­турні підрозділи-затверджує керівник.

Центральний ^/ орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах бан­ків, печатку із зображенням Державного герба України і своїм найменуванням.

Важливе значення для вдосконалення адміністративно-правового статусу центральних органів виконавчої влади має Указ Президента України від 13 березня 1999 р. "Про зміни в системі центральних органів виконавчої влади України". Його прийнято з метою:

• вдосконалення системи державного управління;

• підвищення ефективності функціонування органів виконавчої влади;

• посилення провідної ролі міністрів як головних суб'єктів розробки та реалізації державної політики у відповідних галузях і сферах діяльності;

• поетапного впровадження адміністративної реформи в Україні.

Цим Указом Президент України вніс цілий ряд змін до системи центральних органів виконавчої влади, а також затвердив схему їх організації та взаємодії. Він містить дві класифікації центральних органів виконавчої влади.

Відповідно до першої вони поділяються на три види:

1. Центральні органи виконавчої влади, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України.

Такими органами на сьогодні є міністерства. Саме вони визначені як головні суб'єкти розробки та реалізації дер­жавної політики у відповідних галузях та сферах Діяльності. Передбачено, що в Україні функціонує 18 міністерств.

2. Державні комітети України.

Передбачено, що в Україні функціонує 20 таких органів. Усі вони мають у своїй назві слова "Державний комітет". Один комітет у статусі "Державний" (Державний інвестиційно-кліринговий комітет) віднесено до третього виду органів — інших центральних органів виконавчої влади України.

3. Інші центральні органи виконавчої влади України.

Таких органів — 50. В їх складі комітетів — 13; адміністрацій — 6; агентств — 6; служб — 5; комісій — 5; головних управлінь — 5; департаментів — 4; фондів — 3; палат — 2; бюро — 1. Термін "Державний" містять у своїй назві 19 органів, термін "Національний" — 7.

Відповідно до другої класифікації вони поділяються на два види:

/. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України безпосередньо.

До даного виду органів віднесено: всі міністерства; 14 органів з групи "Державні комітети"; 18 органів з групи "Інші центральні органи виконавчої влади України".

2. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади.

До таких віднесено: 6 органів з групи "Державні комі­тети"; 32 органи з групи "Інші центральні органи виконав­чої влади України". Функції "координаторів" покладено на 12 міністерств й 1 державний комітет (з питань розвит­ку підприємництва).

Місцеві органи державної виконавчої влади — це на­самперед державні адміністрації. Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України, а їх безпосередня діяльність регламентується Законом України "Про столицю Украї­ни — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р. і двома поло­женнями: Положенням про обласну, Київську, Севасто­польську міські державні адміністрації та Положенням про районну, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації (затверджені Указом Президента України від 21 серпня 1995 р.). Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної виконавчої влади. Вона підпорядкову­ється Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській дер­жавній адміністрації підпорядковуються відповідно район­ні, районні у містах Києві та Севастополі державні адмі­ністрації.

Державна адміністрація покликана захищати права і за­конні інтереси громадян та держави, забезпечувати ком­плексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодав­ством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інте­ресів, взаємодії з відповідними представницькими органа­ми та органами місцевого самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з по­сади Президентом України за поданням Кабінету Мініст­рів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Мі­ністрів України, підзвітні та підконтрольні органам вико­навчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідни­ми районними чи обласними радами, а також органам ви­конавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої дер­жавної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру го­лові відповідної місцевої державної адміністрації, на підс­таві чого Президент України приймає рішення і дає об­грунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Президент України

2. Державні комітети України.

Передбачено, що в Україні функціонує 20 таких органів. Усі вони мають у своїй назві слова "Державний комітет". Один комітет у статусі "Державний" (Державний інвестиційно-кліринговий комітет) віднесено до третього виду органів — інших центральних органів виконавчої влади України.

3. Інші центральні органи виконавчої влади України.

Таких органів — 50. В їх складі комітетів — 13;

адміністрацій — 6; агентств — 6; служб — 5; комісій — 5;

головних управлінь — 5; департаментів — 4; фондів — 3;

палат — 2; бюро — 1. Термін "Державний" містять у своїй назві 19 органів, термін "Національний" — 7.

Відповідно до другої класифікації вони поділяються на два види:

7. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України безпосередньо.

До даного виду органів віднесено: всі міністерства; 14 органів з групи "Державні комітети"; 18 органів з групи "Інші центральні органи виконавчої влади України".

2. Центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади.

До таких віднесено: 6 органів з групи "Державні комі­тети"; 32 органи з групи "Інші центральні органи виконав­чої влади України". Функції "координаторів" покладено на 12 міністерств й 1 державний комітет (з питань розвит­ку підприємництва).

Місцеві органи державної виконавчої влади — це на­самперед державні адміністрації. Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України, а їх безпосередня діяльність регламентується Законом України "Про столицю Украї­ни — місто-герой Київ" від 15 січня 1999 р. і двома поло­женнями: Положенням про обласну, Київську, Севасто­польську міські державні адміністрації та Положенням про районну, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації (затверджені Указом Президента України від 21 серпня 1995 р.).

Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної виконавчої влади. Вона підпорядкову­ється Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській дер­жавній адміністрації підпорядковуються відповідно район­ні, районні у містах Києві та Севастополі державні адмі­ністрації.

Державна адміністрація покликана захищати права і за­конні інтереси громадян та держави, забезпечувати ком­плексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодав­ством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інте­ресів, взаємодії з відповідними представницькими органа­ми та органами місцевого самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з по­сади Президентом України за поданням Кабінету Мініст­рів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Мі­ністрів України, підзвітні та підконтрольні органам вико­навчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідни­ми районними чи обласними радами, а також органам ви­конавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої дер­жавної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру го­лові відповідної місцевої державної адміністрації, на підс­таві чого Президент України приймає рішення і дає об­грунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради. Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території

забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соці­ально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання ко­рінних народів і національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і ра­йонних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делего­ваних відповідними радами повноважень.

До спеціальних органів державної виконавчої влади на­лежать органи, які не віднесені законодавством ні до ви­щих, ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені ста­тусом органа виконавчої влади.

Нині міліція має статус "державного озброєного органа виконавчої влади" (ст. 1 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р.). Такий підхід законодавця дозволяє об­грунтовано розглядати міліцію як спеціальний орган у сис­темі державних органів виконавчої влади. З адміністратив­но-правової точки зору міліція являє собою системну сукупність спеціальних державних підрозділів, частин, установ, які є носіями виконавчої влади і реалізують свою компетенцію у сфері охорони громадського порядку, гро­мадської безпеки і боротьбі зі злочинністю. Вона є най­важливішою складовою органів внутрішніх справ. Міліція належить до системи Міністерства внутрішніх справ Ук­раїни і Міністр внутрішніх справ здійснює керівництво всією міліцією держави.

Правовою основою діяльності міліції є Конституція України, Закон України "Про міліцію", нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства внутрішніх справ Украї­ни, інших органів виконавчої влади.

Діяльність міліції будується на принципах законності, гласності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справед­ливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськи­ми організаціями і населенням. Вона інформує органи влади і управління, населення, засоби масової Інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та заходи щодо його зміцнення. За узгодженням з міліцією засоби масової інформації можуть акредитувати своїх журналістів при її органах. Не підлягають розголошенню відомості, які являють собою державну або службову таємницю.

Завдання і обов'язки, покладені державою на міліцію, виконують різні апарати загальної (територіальної), транс­портної і спеціальної міліції, які організаційно належать до складу центральних і місцевих органів внутрішніх справ або є самостійними підрозділами. У підрозділах міліції не допускається діяльність партій, рухів та інших громадських об'єднань, які переслідують політичну мету. При виконан­ні службових обов'язків співробітники міліції незалежні від впливу будь-яких політичних громадських об'єднань. Державні органи, громадські об'єднання, посадові особи, трудові колективи, громадяни зобов'язані сприяти міліції в охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю.

Основними завданнями міліції є забезпечення особис­тої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних ін­тересів; попередження правопорушень і їх припинення;

охорона та забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпе­чення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань та адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної, правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам і орга­нізаціям у виконанні покладених на них законом обо­в'язків. .

Міліція виконує свої завдання неупереджено, у точній відповідності з законом. Ніякі виняткові обставини або вказівки посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для за­безпечення громадського порядку співробітники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпоряд­кування.

Співробітник міліції повинен поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права люди­ни незалежно від її соціального походження, майнового та іншого становища, расової і національної належності, гро­мадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. У взаємовідносинах з громадянами він повинен виявляти високу культуру і такт, не розголошувати відомостей, які стосуються особистого життя, принижують честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого.

Міліція тимчасово, у межах чинного законодавства, об­межує права і свободи громадян, якщо без цього не мо­жуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'я­зана дати їм пояснення з цього приводу.

Правове положення міліції, форми і методи практично­го здійснення завдань щодо охорони правопорядку зумов­лені її призначенням: її апарати, служби і підрозділи здійс­нюють заходи з попередження і припинення протиправ­них діянь, розкриття злочинів, розшуку і затримання злочинців; її співробітники згідно із законом можуть за­стосовувати спеціальні засоби фізичного впливу і вогне­пальну зброю; дисципліна в міліції і проходження служби встановлені відповідно до військової: особи рядового і на­чальницького складу міліції приймають Присягу на вір­ність державі, віддану і бездоганну службу своєму народу. Права і обов'язки, організація роботи та структура підроз­ділів міліції визначаються положеннями, які затверджу­ються Міністром внутрішніх справ України (наприклад, положення про Головне управління охорони громадського порядку, Головне управління Державної автомобільної ін­спекції МВС України).

Відповідно до поставлених перед міліцією завдань вона виконує різноманітні за своїм характером і змістом обов'язки, які можуть бути розділені на чотири основні групи: охорона громадського порядку; боротьба із злочин­ністю; охорона власності і фізичних осіб; попередження правопорушень.

При охороні громадського порядку міліція здійснює широкий комплекс заходів, спрямованих на попередження і припинення правопорушень на вулицях, площах, у пар­ках, на транспортних магістралях, вокзалах, пристанях, в аеропортах та інших громадських місцях; здійснює адмі­ністративний нагляд за виконанням посадовими особами і громадянами рішень органів державної влади та державно­го управління з питань охорони громадського порядку, ви­являє при цьому правопорушників і забезпечує притягнен­ня винуватців до відповідальності; у межах своїх повнова­жень сприяє народним депутатам, представникам органів державної влади у виконанні ними своїх обов'язків. Разом з іншими державними органами та громадськими органі­заціями міліція веде боротьбу проти пияцтва і алкоголізму, вилучає з громадських місць осіб у нетверезому стані, що розпивають спиртні напої у невстановлених для цього міс­цях, контролює додержання правил торгівлі спиртними напоями, оформляє, а також подає до суду матеріали на осіб, які хворі на алкоголізм і наркоманію, для вирішення питання про їх примусове лікування; веде боротьбу з хулі­ганством та дрібною спекуляцією; проводить роботу щодо попередження бродяжництва і дитячої безпритульності та боротьби з правопорушеннями неповнолітніх.

Служби міліції впроваджують у життя правила паспорт­ної і дозвільної систем; забезпечують безпеку дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, на автомобіль­них шляхах; здійснюють нагляд за технічним станом авто-мототранспорту; забезпечують порядок у період надзви­чайних обставин (при аваріях і катастрофах, стихійних ли­хах, епідеміях, епізоотіях), під час проведення різних масових заходів і заходів цивільної оборони.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, опе-ративно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції і складаєть­ся з підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної ін­спекції; міліції охорони, спеціальної міліції.

До кримінальної міліції належать служби карного роз­шуку, із боротьби з організованою злочинністю, кримі­нального пошуку, боротьби з економічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.

Міліцію громадської безпеки складають служби охоро­ни громадського порядку (патрульно-постової служби мі­ліції, приймальники-розподільники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, приймальники-роз­подільники для неповнолітніх, охорони, утримання і кон­воювання затриманих та взятих під варту осіб, спецприй-мальнйки, підрозділи міліції швидкого реагування "Бер­кут"), паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, забез­печення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією.

До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпечують охорону громадського порядку і боротьбу із злочинністю на залізничному, водному та повітряному транспорті.

Державна автомобільна інспекція являє собою сукуп­ність підрозділів дорожньо-патрульної служби, дорожньо­го нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, техніч­ного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаганди і агітації з безпеки руху.

Міліція охорони складається з підрозділів, які забезпе­чують на договірних засадах охорону всіх видів власності, об'єктів майна та вантажів, фізичних осіб, коштів (уп­равління, відділи охорони при територіальних органах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі диві­зіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охорони "Титан").

До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об'єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціонування). Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське зна­чення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи. Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може ство­рювати спеціальні підрозділи міліції.

Законодавством України встановлені загальні для усіх працівників міліції обов'язки, згідно з якими співробітник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місця знаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпе­ці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов'яза­ний вжити заходів щодо попередження і припинення пра­вопорушень, рятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, установлення та затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події, а також повідомити про це в найближчий підрозділ міліції.

У питаннях забезпечення боротьби із злочинністю і громадського порядку на працівників міліції покладений обов'язок виявляти, попереджувати, припиняти та розкри­вати злочини, використовувати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні заходи; приймати, а також ре­єструвати заяви і повідомлення про злочини та адміністра­тивні правопорушення, своєчасно приймати щодо них рішення; розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримі­нального покарання, пропали безвісті, та інших осіб; охо­роняти, конвоювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру, ви­конання загальнообов'язкових рішень місцевих Рад народ­них депутатів, прийнятих ними в межах своєї компетенції, з питань охорони громадського порядку і правил торгівлі у невстановлених для цього місцях.

Виконуючи адміністративні функції, міліція зобов'яза­на припиняти адміністративні правопорушення і здійсню­вати провадження у справах щодо них; забезпечувати в ме­жах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, додержання законів, правил, нормативів у цій сфері, здійснювати реєстрацію, облік автомототранспортних засобів, прийма­ти іспити на право керування транспортними засобами і видавати відповідні документи; запобігати забрудненню повітря, водойм транспортними засобами та сільськогос­подарською технікою; давати дозвіл на придбання, збері­гання, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухо­вих речовин та матеріалів, інших предметів та речовин, щодо зберігання і використання яких установлені спеці­альні правила, а також на відкриття об'єктів, де вони ви­користовуються, контролювати додержання зазначених правил та функціонування згаданих об'єктів; контролю­вати додержання громадянами та службовими особами встановлених законодавством правил паспортної системи, в'їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без гро­мадянства.

З метою забезпечення громадської безпеки міліція зо­бов'язана повідомляти відповідні державні органи і гро­мадські об'єднання про аварії, пожежі, катастрофи, сти­хійне лихо та інші надзвичайні події, вживати невідклад­них заходів щодо ліквідації їх наслідків, врятування людей і надання їм допомоги, охорони майна, що залишилось без нагляду; брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій; у встановленому порядку ви­являти і повідомляти заклади охорони здоров'я про осіб, які становлять групу ризику на СНЩ, та здійснювати за поданням закладу охорони здоров'я, з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіци­ту людини, хворих на венеричні захворювання та хро­нічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обстеження і лікування.

У сфері боротьби із злочинністю міліція забезпечує прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв, повідомлень про скоєні і ті, що готуються, злочини, а також іншої ін­формації про події і факти, які стосуються боротьби із зло­чинністю. Вона проводить роботу із попередження злочи­нів і вживає необхідних заходів щодо їх припинення, а також оперативно-розшукові та інші передбачені законом заходи з метою розкриття злочинів і виявлення осіб, що їх вчинили; порушує кримінальні справи, здійснює невідк­ладні слідчі дії для установлення і закріплення слідів зло­чину; провадить у межах своєї компетенції дізнання за кримінальними справами; охороняє та конвоює затрима­них і взятих під варту, виконує вироки судів відносно осіб, засуджених до позбавлення волі умовно з відстрочкою, а також до виправних робіт; у передбачених законом випад­ках здійснює адміністративний нагляд за особами, які від­були покарання.

У сфері охорони власності міліція попереджує, припи­няє і розкриває посягання на власність у промисловості, будівництві, торгівлі, на транспорті, у сфері економіки;

виявляє та викриває осіб, які займаються спекуляцією, за­бороненим промислом тощо. Особлива увага у цій роботі приділяється боротьбі із замаскованим розкраданням власності, порушенням правил заняття підприємницькою діяльністю, незаконними валютними операціями, хабар­ництвом.

Охорону найбільш важливих об'єктів різних форм влас­ності (державної, колективної, кооперативної, громадської і особистої), а також фізичних осіб на договірних засадах виконують підрозділи Державної служби охорони при ор­ганах внутрішніх справ. Окремі важливі підприємства та споруди (установи Національного банку України, держав­ні архіви, музеї, водосховища з питною водою, гідровузли і водозабірні станції, метрополітен) охороняються спеці­альними підрозділами міліції на основі договорів, які укла­даються з відповідними відомствами (юридичними особа­ми). Взаємодіючи з іншими службами міліції, підрозділи охорони виконують обов'язки з охорони громадського по­рядку і боротьби із злочинністю в місцях охорони об'єктів. Дедалі більшого поширення у діяльності служби охорони набувають пункти централізованої охорони, які забезпечу­ють збереження майна або об'єктів від злочинних пося­гань за допомогою технічних засобів.

Попередження правопорушень (профілактична діяль­ність) — важливий напрям роботи міліції, пов'язаний з по-

передженням злочинів та інших правопорушень, виявлен­ням причин і умов, що сприяють їх скоєнню. На цій осно­ві здійснюються заходи профілактичного характеру віднос­но осіб, які займаються пияцтвом, схильні до наркоманії, ведуть антигромадський спосіб життя, відносно безпри­тульних підлітків та неповнолітніх правопорушників.

Міліція проводить серед населення правову пропаган­ду, використовуючи засоби масової інформації (радіо, те­лебачення, пресу, кіно). Багато в чому успіх профілактич­ної роботи міліцейських служб залежить від зв'язку з гро­мадськістю, взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами, глибокого аналізу причин право­порушень, цілеспрямованої роботи і правильного вико­ристання сил і засобів. Значна частка у загальному обсязі виконуваних міліцією обов'язків належить патрульно-по­стовій службі, наряди якої попереджають і припиняють злочини та інші правопорушення, охороняють державне майно і особисту власність. Важливу роль в охороні гро­мадського порядку, боротьбі із злочинністю відіграють спеціальні установи міліції (медичні витверезники, спеці­альні приймальники для заарештованих в адміністратив­ному порядку, приймальники-розподільники для осіб, за­триманих за бродяжництво, ізолятори тимчасового утри­мання затриманих і взятих під варту осіб).

Великий обсяг робіт виконують дільничні інспектори міліції. Вони безпосередньо попереджують правопорушен­ня, ведуть боротьбу із злочинністю, здійснюють нагляд за додержанням актів, які регулюють громадський порядок, вживають заходів щодо охорони державної та особистої власності, забезпечують паспортний режим і виконання правил дозвільної системи, здійснюють нагляд за безпе­кою дорожнього руху. Це визначає першорядну роль діль­ничних інспекторів у практичному вирішенні покладених на міліцію завдань.

Реалізуючи профілактичні функції, міліція зобов'язана виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню пра­вопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення; брати участь у правовому вихованні на­селення; проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до скоєння злочинів, здійснювати адміністратив­ний нагляд за особами щодо яких його встановлено, а та­кож контроль за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Для забезпечення виконавчої функції міліція зобов'яза­на виконувати в межах своєї компетенції кримінальні по­карання та адміністративні стягнення, а також прийняті в установленому законом порядку рішення прокурора, слід­чого, суду.

Забезпечуючи кримінально-процесуальні функції, мілі­ція зобов'язана здійснювати досудову підготовку матеріа­лів за протокольною формою, провадити дізнання, а та­кож слідство у межах, визначених кримінально-процесу­альним законодавством; проводити криміналістичні дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяль­ності, забезпечувати у встановленому порядку участь спе­ціалістів криміналістичної служби у слідчих діях.

Обов'язки міліції при виконанні охоронної функції по­лягають у тому, що вона має охороняти на договірних за­садах майно громадян, колективне і державне майно, а та­кож майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадян­ства; забезпечувати захист фізичних осіб, охорону свідків, потерпілих та інших осіб за 'їх зверненням, якщо їх життя, здоров'я і майно перебувають у небезпеці у зв'язку з по­данням ними допомоги правоохоронним органам у запобі­ганні та розкритті злочинів.

Інші обов'язки міліції полягають у сприянні забезпе­ченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану в разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості; здійсненні приводу до відповідних державних органів або установ згідно з чин­ним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу; поданні у ме­жах наданих прав допомоги народним депутатам, пред­ставникам державних органів і громадських об'єднань у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться про­тидія або загрожує небезпека з боку правопорушників; по­данні у межах наявних можливостей невідкладної, у тому

числі медичної, допомоги особам, які потерпіли від право­порушень і нещасних випадків, перебувають у небезпечно­му для життя і здоров'я стані, а також неповнолітнім, які залишилися без опікування; забезпеченні збереження знайдених, вилучених у затриманих і заарештованих осіб і зданих до міліції документів, речей, цінностей та іншого майна, вжитті заходів щодо повернення їх законним влас­никам. Міліція несе відповідальність за збереження зданих цінностей і майна. Для виконання обов'язків із боротьби зі злочинністю міліції надане право викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв'язку з мате­ріалами, що знаходяться в її провадженні, а в разі ухилен­ня без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу.

Для виконання покладених на міліцію обов'язків їй на­дані необхідні державно-владні повноваження, згідно з якими працівники міліції мають право вимагати від грома­дян і посадових осіб припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, вжи­вати заходів щодо припинення порушень у разі невико­нання цих вимог, складати у передбачених законодавством випадках протоколи про адміністративні правопорушення;

застосовувати в межах своєї компетенції заходи адмініст­ративного примусу (адміністративно-попереджувальні за­ходи, заходи припинення і стягнення); перевіряти у грома­дян при підозрі у вчиненні правопорушень особисті та інші документи; затримувати і тримати у спеціально відве­дених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчи­ненні злочину, обвинувачених, які переховуються від діз­нання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання; взятих під варту осіб, осіб, що вчинили правопорушення, за які передбаче­не стягнення у вигляді адміністративного арешту; непов­нолітніх, які залишилися без опікування або вчинили су­спільне небезпечні діяння; осіб, які перебували в громад­ських місцях у нетверезому вигляді; осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом; осіб, які ухиляються від вико­нання постанови суду про направлення на примусове ліку­вання від хронічного алкоголізму або наркоманії; осіб з вираженим психічним розладом; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або ад­міністративного правопорушення.

У своїй адміністративній діяльності щодо забезпечення охорони громадського порядку і громадської безпеки мілі­ція має право вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопору­шень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, а в разі невиконання зазначених вимог застосову­вати заходи примусу; перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію; складати прото­коли про адміністративні правопорушення, здійснювати особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і докумен­тів, застосовувати інші передбачені законом заходи забез­печення провадження у справах про адміністративні пра­вопорушення; у випадках, передбачених Кодексом Украї­ни про адміністративні правопорушення, накладати адміністративні стягнення або передавати матеріали про адміністративні правопорушення на розгляд інших дер­жавних органів, громадських об'єднань або трудових ко­лективів; проводити кіно- і фотозйомку, звукозапис як до­поміжні засоби попередження протиправних дій та роз­криття правопорушень; проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяж­ництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочи­ну, а також осіб, підданих адміністративному арешту. З ме­тою забезпечення громадського порядку, громадської без­пеки, охорони життя і здоров'я людей працівники міліції також мають право тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об'єкти;

у випадках затримання злочинців, при аваріях, інших над­звичайних обставинах обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць та ав­томобільних шляхів.

Працівники міліції можуть здійснювати в порядку про­вадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кри­мінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші Слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального зако­нодавства; здійснювати на підставах і в порядку, встанов­леному законом, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кіно-, відеозйомку і звукозапис, прослухо-вування телефонних розмов з метою розкриття злочинів;

проводити кіно-, фотозйомку і звукозапис як допоміжні засоби попередження протиправних дій та розкриття пра­вопорушень (наприклад, у випадках проведення несанкці­онованих зборів, мітингів, вуличних походів і демонстра­цій); проводити огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів цивільних повітряних, морських і річкових суден.

Здійснюючи нагляд за виконанням правил дозвільної системи, міліція має право анулювати виданий підприєм­ству, установі й організації дозвіл на придбання, зберіган­ня і використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин Ї матеріалів, інших предметів та речовин при невиконанні ними встановленого порядку користування і поводження з ними або недоцільності їх дальшого зберігання, вилучати при необхідності зазначені предмети, опечатувати склади, бази й сховища, закривати стрілецькі тири, стенди, зброй­но-ремонтні та піротехнічні підприємства, магазини, що Торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил; анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та боєприпасів, видані громадя­нам, які зловживають спиртними напоями, вживають нар­котичні засоби без призначення лікаря, інші одурманюючі засоби, мають психічні захворювання; оглядати за участю адміністрації підприємств, установ, організацій приміщен­ня, де знаходяться зброя, боєприпаси, вибухові, наркотич­ні та сильнодіючі хімічні, отруйні та радіоактивні речови­ни і матеріали, з метою перевірки додержання правил по­водження з ними; оглядати зброю та боєприпаси, що знаходяться у громадян, а також місця їх зберігання.

У будь-який час працівники міліції мають право входи-* ти в житлові приміщення осіб, які перебувають під адмі­ністративним наглядом, з метою перевірки; перебувати на земельних ділянках, у жилих та інших приміщеннях гро­мадян за їхньою згодою, а також на території і в примі­щеннях підприємств, установ і організацій з метою забез­печення безпеки громадян, громадської безпеки, запобі­гання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили.

Виконуючи охоронні функції та функції боротьби з економічною злочинністю, міліція має право проводити за участю адміністрації підприємств, установ і організацій ог­ляд виробничих, складських та інших службових примі­щень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від матеріально відповідальних і службових осіб підприємств, установ організацій відомості та пояснення з фактів порушення законодавства, проведення документальних і натуральних перевірок, інвентаризацій та ревізій виробничої та фінан­сово-господарської діяльності; вимагати і при необхідності вилучати документи, зразки сировини і продукції, опеча­тувати каси, приміщення і місця зберігання документів, грошей та товарно-матеріальних цінностей.

Виконуючи функції щодо забезпечення безпеки дорож­нього руху, міліція має право зупиняти транспортні засоби в разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або за­бруднення навколишнього середовища, а також при наяв­ності даних про те, що він використовується з протиправ­ною метою: оглядати транспортні засоби і перевіряти у во­діїв документи на право користування й керування ними, дорожні листи і відповідність вантажів, що перевозяться, товарно-транспортним документам; проводити технічний огляд автомототранспорту; організувати при необхідності медичний огляд водіїв, затримувати, відстороняти від ке­рування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засоба­ми, позбавляти водіїв у передбачених законодавством ви­падках права керування транспортними засобами; вико­ристовувати передбачені нормативними актами технічні засоби для виявлення та фіксації порушень правил дорож­нього руху, забороняти експлуатацію транспортних засо­бів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху чи навколишнього середовища або номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах; за­тримувати і доставляти у встановленому порядку транс­портні засоби для тимчасового зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках; відвідувати підприємства, уста­нови й організації для виконання контрольних і профілак­тичних функцій щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; вимагати від відповідних організацій усунення пору­шень правил утримання шляхів, обмежувати або заборо­няти проведення ремонтно-будівельних та інших робіт, ін­ших заходів на вулицях і автомобільних шляхах.

З метою здійснення профілактичних заходів міліція має право виявляти і вести облік осіб, які підлягають профі­лактичному впливу, на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки; вести профілак­тичний облік правопорушників, криміналістичний та опе­ративний обліки в обсязі, структурі й порядку, що визна­чаються завданнями, покладеними на міліцію; повідомля­ти з метою профілактичного впливу державним органам, громадським об'єднанням, трудовим колективам і гро­мадськості за місцем проживання особи про факти вчи­нення нею адміністративного правопорушення; вносити відповідним державним органам, громадським об'єднан­ням або службовим особам, підприємствам, організаціям обов'язкові для розгляду подання про необхідність усунен­ня причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

Окрім зазначених, працівники міліції мають й інші пра­ва: одержувати безперешкодно і безкоштовно від підпри­ємств, установ та організацій, громадських об'єднань відо­мості, необхідні у справах про злочини та у зв'язку з мате­ріалами про правопорушення, що знаходяться у проваджені міліції; користуватися безплатно всіма видами громадського транспорту міського, приміського і місцево­го сполучення (крім таксі), а також попутним транспор­том. Працівники підрозділів на транспорті у межах обслуговуваних дільниць, крім цього, мають право на безплат­ний проїзд у поїздах, на річкових і морських суднах. Під час службових відряджень працівники міліції мають право на позачергове придбання квитків на всі види транспорту і розміщення в готелях при пред'явленні службового по­свідчення та посвідчення про відрядження. У разі невідк­ладних службових поїздок вони забезпечуються квитками на проїзд незалежно від наявності місць; можуть викорис­товувати безпосередньо транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призна­чення), для проїзду до місця події, стихійного лиха, до­ставки в лікувальні заклади осіб, які потребують невідк­ладної медичної допомоги, для переслідування правопо­рушників та їх доставки в міліцію; користуватися у невідкладних випадках безперешкодно і безкоштовно за­собами зв'язку, що належать підприємствам, установам і організаціям, а засоби зв'язку, що належать громадянам — за їх згодою; користуватися безплатно засобами масової інформації з метою встановлення обставин вчинення зло­чинів та осіб, які їх скоїли, свідків, потерпілих, розшуку злочинців, які втекли, осіб, які пропали безвісті, та з ін­шою метою, що пов'язана з необхідністю подання допо­моги громадянам, підприємствам, установам і організаці­ям у зв'язку з виконанням міліцією покладених на неї обов'язків.

Здійснюючи охорону громадського порядку і боротьбу із злочинністю, міліція, керуючись нормами кримінально-процесуального законодавства, виконує функції дізнання;

порушує кримінальні справи, провадить невідкладні слідчі дії щодо встановлення та закріплення слідів злочину — ог­ляди, обшуки, виїмки, затримання і допит підозрюваних, допит потерпілих, свідків. Це регулює відносини міліції з іншими органами, підприємствами, установами, організа­ціями та громадянами, адже у таких випадках міліція ви­ступає як орган дізнання і в межах своєї компетенції бере участь у розслідуванні злочинів.

Розглянуті напрями роботи міліції складають окремі сторони єдиної діяльності міліції щодо охорони громад­ського порядку, боротьби із злочинністю, охорони влас­ності, профілактики правопорушень, які тісно взаємо­пов'язані.

Законодавством установлені загальні для усіх працівни­ків міліції обов'язки, які вони повинні виконувати неза­лежно від службового становища і займаної посади: попе­реджувати і припиняти злочини та інші правопорушення, забезпечувати захист особи, прав і свобод громадян від протиправних посягань. Крім цього, кожний працівник міліції виконує регламентовані правовими актами кон­кретні службові функції, пов'язані з зайняттям відповідної посади у міліцейському апараті, підрозділі, стройовій час­тині. Деякими обов'язками і правами законодавство наді­ляє лише посадових осіб. Наприклад, застосовувати адмі­ністративні стягнення за дрібне хуліганство, появу у гро­мадських місцях у нетверезому вигляді, розпиття спиртних напоїв у громадських місцях правомочні тільки начальни­ки міліції та 'їх заступники, приймати рішення про виїзд за кордон і в'їзд в Україну можуть лише працівники підрозді­лів паспортної, реєстраційної роботи і керівники органів внутрішніх справ (міліції). Ці повноваження не можуть бу­ти делеговані іншим посадовим особам.

Особовий склад міліції — це працівники, які проходять державну службу в підрозділах міліції, відповідно до чин­ного законодавства їм присвоюються спеціальні звання міліції.

Працівники міліції мають єдиний формений одяг, зраз­ки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України. Їм видається службове посвідчення.

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, і його законні вимоги обов'язкові для виконання громадянами і службовими особами.

Другий критерій, за яким класифікуються органи дер­жавної виконавчої влади, — порядок їх утворення.

По-перше, це конкретні органи, які утворюються вна­слідок прямої дії конституційних норм. Ними є Кабінет Міністрів і місцеві державні адміністрації. Якщо, наприклад, У будь-якій області України буде утворено новий ра­йон, то відповідно до ст. 118 Конституції для здійснення на його території виконавчої влади буде утворена місцева державна адміністрація. Ліквідація району спричинить і ліквідацію відповідної місцевої державної адміністрації. Утворення та ліквідація районів, встановлення та зміна їх меж, а також найменування і перейменування належать до повноважень Верховної ради України (ст. 85 Конституції).

По-друге, це органи, які утворюються Президентом Ук­раїни. Згідно з п. 15 ст. 106 Конституції України Прези­дент України утворює, реорганізує і ліквідує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Третій критерій — це обсяг компетенції. На його основі виділяють:

а) органи загальної компетенції, які здійснюють дер­жавне управління соціально-громадським комплексом на підвідомчій території у повному обсязі. Це Кабінет Мініст­рів та місцеві державні адміністрації;

б) органи галузевої компетенції, які здійснюють управ­ління окремими галузями, наприклад. Міністерство ву­гільної промисловості, Міністерство охорони здоров'я;

в) функціональні органи або органи міжгалузевої ком­петенції, які здійснюють управління в межах однієї або кількох державних функцій, що передані в їх відання. Це, приміром, Міністерство фінансів, Державний комітет ста­тистики, Міністерство праці та соціальної політики та ін.

Четвертий критерій — становище державно-управлін­ської ієрархії. Відповідно до нього виділяються вищестоя­щі та нижчестоящі органи.

3.4. Державні службовці

Якщо виконавча влада знаходить вияв у державному управлінні, а державне управління реалізується через фун­кціонування у кожній з його сфер спеціально з цією метою утворених державних органів, то діяльність кожного окре­мо взятого органу державного управління об'єктивується, проявляється в реальних умовах і конкретних життєвих обставинах, у діях його повноважних представників — дер­жавних службовців.

Особи-службовці є кадровим складом (або особовим складом, чи персоналом) органів державного управління. Будучи співробітниками державного органу, вони фактич­но перебувають на службі у держави і виконують її завдан­ня та функції. Саме вони є останньою ланкою державного управлінського механізму, через яку реалізується виконав­ча влада, втілюються в життя державні вимоги та управлін­ські рішення. Від того, як вони розуміють і виконують свою роботу, наскільки точно і правильно діють, залежить ефективність функціонування органу управління і всієї системи виконавчої влади.

Отже, держава набуває реальності та сили завдяки пер­соналу, кадровому складу своїх органів, а завдання і функ­ції держави стають за умови практичної реалізації зав­даннями і функціями контингенту державних службовців. Інститут державної служби продовжує і завершує організа­ційне оформлення державного механізму, а найголовніше — робить цей механізм здатним практично вирішувати будь-які питання галузі державного управління.

Організуючи й формуючи свою державну службу, дер­жава насамперед використовує правовий інструментарій. За допомогою юридичних норм здійснюється як організа­ція державної служби, так і регламентація практичної ді­яльності державних службовців щодо реалізації наданих їм повноважень. Це, зокрема, встановлення посадових най­менувань, визначення повноважень відповідно до посади, вироблення правил вступу на державну службу, прохо­дження служби та просування по ній, укладання докумен­тів і порядок роботи з ними, прийом громадян і розгляд їх звернень, застосування заходів заохочення і відповідаль­ності, припинення службових відносин тощо.

Основним нормативним документом, що регламентує питання державної служби в Україні, є Закон "Про дер­жавну службу" від 16 грудня 1993 р. Стаття 1 Закону "Дер­жавна служба і державні службовці" визначає, що держав­на служба — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті, щодо практич­ного виконання завдань і функцій держави, за що їм ви­плачується заробітна платня із державного бюджету. Закон визначив поняття "посади" і "посадові особи".

Посада — це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними ак­тами коло службових повноважень.

Посадовими особами вважаються керівники та заступни­ки керівників державних органів та їх апарату, інші дер­жавні службовці, на яких законами або іншими норматив­ними актами покладено здійснення організаційно-розпо­рядчих та консультативно-дорадчих функцій.

Посади державних службовців класифікуються за кате­горіями та рангами. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є: організаційно-правовий рі­вень органу, який приймає їх на роботу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.

Усього встановлено 7 категорій і 15 рангів. Кожній із 7 категорій відповідає 3 ранги. Отже, державному службов­цю присвоюється один із трьох рангів, що відповідає кате­горії, під яку підпадає та чи інша посада.

Встановлені такі категорії та ранги.

Перша категорія (3, 2, 1 ранги):

• посади голів державних комітетів, що не є Членами Уряду України;

• голів інших центральних органів державної виконав­чої влади при Кабінеті Міністрів України;

• Постійного Представника Президента України в Рес­публіці Крим;

• голів держадміністрацій в областях, містах Києві та Севастополі;

• перших заступників міністрів, перших заступників го­лів державних комітетів, що входять до складу Уряду;

• керівників Адміністрації Президента України;

• Секретаріату Верховної Ради України та інші, прирів­няні до них посади.

Друга категорія (5, 4, 3 ранги):

• посади заступників керівника Адміністрації Прези­дента України;

• заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України;

• заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України;

• керівників структурних підрозділів Секретаріату Вер­ховної Ради України;

• секретаріатів постійних комісій Верховної Ради Ук­раїни, Адміністрації Президента України, апарату Кабіне-. ту Міністрів України;

• радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України;

• заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду;

• перших заступників, заступників голів комітетів та ін­ших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України;

• першого заступника Постійного Представника Пре­зидента України в Республіці Крим;

• перших заступників глав обласних Київської та Се­вастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади.

Третя категорія (7, 6, 5 ранги):

• посади заступників керівників структурних підрозді­лів, завідувачів секторами, головних спеціалістів, експер­тів, консультантів Адміністрації Президента України, Сек­ретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Мі­ністрів України;

• заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим; ^;

• заступників глав обласних. Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій;

• глав держадміністрацій в районах, районах міст Києва та Севастополя;

• начальників управлінь, самостійних відділів у складі Міністерств та інших центральних органів державної вико­навчої влади та інші, прирівняні до них посади.

Четверта категорія (9, 8, 7 ранги):

• посади спеціалістів Адміністрації Президента Украї­ни, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабіне­ту Міністрів України;

• заступників начальників управлінь, самостійних відді­лів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади;

• керівників управлінь, відділів, служб обласних. Київ­ської та Севастопольської міських державних адміністра­цій та інші, прирівняні до них посади.

П'ята категорія (11, 10, 9 ранги):

• посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади;

• заступників голів держадміністрацій у районах, райо­нах міст Києва та Севастополя;

• заступників керівників управлінь, відділів, служб об­ласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

• спеціалісти апарату цих адміністрацій та інші, прирів­няні до них посади.

Шоста категорія (13, 12, 11 ранги):

• посади керівників управлінь, відділів, служб район­них, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій;

• спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних. Київ­ської та Севастопольської міських державних адміністра­цій та інші прирівняні до них посади.

Сьома категорія (15, 14, 13 ранги):

• посади спеціалістів районних, районних у містах Киє-' ві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Ранг службовцю присвоюється відповідно до очолюва­ної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, які відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України. Ранги, які відпові­дають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України. Ранги, які відповідають посадам третьої — сьомої категорій, присвоюються керівником

державного органу, в системі якого працює державний службовець.

При прийнятті на державну службу службовцю присво­юється ранг у межах відповідної категорії посад.

Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад.

За сумлінну працю державному службовцю при виході на пенсію може бути присвоєно черговий ранг поза межа­ми відповідної категорії посад. Державний службовець мо­же бути позбавлений рангу лише за вироком суду. Якщо державний службовець перейшов на посаду нижчої кате­горії або залишив державну службу, на яку потім повер­нувся, за ним зберігається присвоєний ранг.

Народним депутатам України, які до обрання перебува­ли на державній службі, час виконання цих обов'язків за­раховується до стажу державної служби.

У трудовій книжці державного службовця робиться запис про присвоєння, зміну і позбавлення відповідного рангу.

Тут необхідно зазначити, що в світовій практиці інсти­тут державної служби розвивається у двох напрямах. Перший з них умовно називають кар'єрним, інший — посадовим.

При кар'єрній системі чиновник вступає на державну службу на весь період своєї професійної діяльності. В процесі служби він послідовно отримує посадове підви­щення, тобто "робить" кар'єру, просувається службовими "сходами".

При посадовій схемі — укладає контракт щодо вико­нання певних функцій на відповідній посаді в державному апараті протягом певного часу. В даному разі просування по службі відсутнє.

Кар'єрна державна служба характерна для континен­тальної системи права, посадова — для англосаксонської.

Еволюційний розвиток державного управління породив змішані системи. Для них характерні ознаки як кар'єрної, так і посадової державної служби.

Державна служба в Україні є кар'єрною, з окремими ін­ститутами посадової державної служби.

Вона грунтується на таких принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму та соціаль­ної справедливості; пріоритету прав людини і громадяни­на; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чес­ності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотрима­ння прав та законних інтересів органів місцевого і регіо­нального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають тільки громадяни Ук­раїни незалежно від походження, соціального стану, мате­ріального становища, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурс­ний відбір.

При цьому вони наділяються спеціальним адміністра­тивно-правовим статусом, який визначається Конститу­цією України, Законом "Про державну службу", іншими законами України.

Згідно із Законом "Про державну службу" державний службовець має право: користуватися правами і свобода­ми, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прий­нятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, ор­ганів місцевого та регіонального самоврядування необхід­ну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став­лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосу­ються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінно­го виконання своїх службових обов'язків, участь у конкур­сах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищес­тоящих державних органах та у судовому порядку.

Відповідно до прав, державний службовець має обов'язки. Основні обов'язки державних службовців: до­держання Конституції України та інших актів законодав­ства України; забезпечення ефективної роботи та вико­нання завдань державних органів відповідно до їх компе­тенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вка­зівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час ви­конання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розго­лошенню; постійне вдосконалення організації своєї робо­ти і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне вико­нання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість у роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'яза­ний невідкладно в письмовій формі доповісти про це по­садовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характе­ристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних дер­жавних органів у межах закону та їх компетенції.

Окрім цього, для державних службовців передбачені особливі умови декларування доходів. Так, особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця тре­тьої — сьомої категорій, подає за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов'язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на зайняття посади дер­жавного службовця першої і другої категорій, повинна подати також відомості про належні їй та членам її сім'ї нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери. Зазначені відомості подаються державним служ­бовцем щорічно. Порядок подання, зберігання і викорис­тання цих відомостей встановлюється Кабінетом Міністрів України.

До правового статусу державного службовця органічно входять норми, які встановлюють певні обмеження для службовця у зв'язку з державною службою. Передбачено два види обмежень.

По-перше, це обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу. Відповідно до них, не можуть бути обра­ними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: визнані у встановленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зай­няттям посади; у разі прийняття на службу будуть безпосе­редньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близь­кими родичами чи свояками.

Окрім перерахованих, законами України можуть бути встановлені інші обмеження щодо прийняття на державну службу.

По-друге, обмеження, пов'язані з проходженням служ­би. До них належать: обмеження загального порядку; забо­рона на здійснення дій, що є корупційними; спеціальні, з метою попередження корупції, обмеження щодо держав­них службовців та інших осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Обмеження загального порядку полягають в тому, дії державні службовці не можуть брати участь у страйках та чинити інші дії, що перешкоджають нормальному функці­онуванню державного органу.

Корупційними (передбачені ст. 1 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.) діяння є:

а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв'язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших пе­реваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від 'їх фактичної (дійсної) вартості;

б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним зако­нодавством.

У порядку спеціальних обмежень (передбачені ст. 5 За­кону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р.) державний службовець чи інша особа, уповнова­жена виконувати функції держави, не має права:

а) сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підпри­ємницької діяльності, а також в отриманні субсидій, суб-венцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або ін­ших переваг;

б) займатися підприємницькою діяльністю безпосеред­ньо чи через посередників або підставних осіб, бути пові­реним третіх осіб у справах державного органу, в якому во­на працює, а також виконувати роботу на умовах суміс­ництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

в) входити самостійно, через представника або підстав­них осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господар­ських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, коо­перативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

Державний службовець, який є посадовою особою, не має також права:

а) сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зов­нішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяль­ності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

б) неправомірно втручатися, використовуючи своє по­садове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень;

в) бути повіреним третіх осіб у справах державного ор­гану, діяльність якого він контролює;

г) надавати незаконні переваги фізичним або юридич­ним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.

Особи, які претендують на зайняття посади в системі державної служби або на виконання інших функцій дер­жави, попереджаються про встановлені щодо них обме­ження. Інші обмеження, пов'язані з проходженням дер­жавної служби окремими категоріями державних службов­ців, встановлюються виключно законодавчими актами України.

Державні службовці зобов'язані неухильно дотримува­тись усіх норм і правил, якими регламентується їх діяль­ність. Їх порушення спричиняє притягнення службовця до відповідальності. Залежно від характеру і тяжкості скоєно­го може наступати відповідальність цивільна, дисциплі­нарна, адміністративна, кримінальна.

Порівняно з іншими особами, державні службовці під­лягають особливій дисциплінарній відповідальності.

Дисциплінарні стягнення застосовуються до державно­го службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням дер­жавної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, перед­бачених чинним законодавством про працю України (ст.147 КЗпП: догана і звільнення), можуть застосовувати­ся такі заходи дисциплінарного впливу, як: а) попередження про неповну службову відповідність; б) затримка до од­ного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

За невиконання службових обов'язків державний служ­бовець може бути усунений від виконання посадових пов­новажень із збереженням заробітної плати. Проте усунен­ня припускається лише в тих випадках, коли невиконання службових обов'язків призвело до людських жертв або за­подіяло значної матеріальної чи моральної шкоди грома­дянинові, державі, підприємству, установі, організації чи Об'єднанню громадян.

Рішення про усунення державного службовця від вико­нання повноважень за посадою приймається керівником Державного органу, в якому працює цей службовець. Три­валість усунення від виконання посадових повноважень не повинна перевищувати часу службового розслідування. Службове розслідування проводиться у строк до двох міся­ців у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Якщо правомірність рішення про усунення державного службовця від виконання повноважень за посадою не під­тверджується результатами службового розслідування, це рішення скасовується.

Заключним етапом правового статусу державного служ­бовця є припинення державно-службових відносин. Ці відносини можуть припинятися у випадку:

1. Виникнення підстав, передбачених Кодексом законів про працю України.

2. Порушення умов реалізації права на державну службу (право на державну службу мають громадяни України не­залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та про­йшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України).

3. Недотримання обмежень, пов'язаних із проходжен­ням державної служби.

4. Досягнення державним службовцем граничного віку проходження державної служби (граничний вік перебуван­ня на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок). У разі необхідності керівник держав­ного органу за погодженням з Начальником Головного уп­равління державної служби при Кабінеті Міністрів Украї­ни може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років. У виняткових ви­падках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на поса­дах радників або консультантів за рішенням керівника від­повідного державного органу.

5. Відставки державних службовців (відставкою є при­пинення службовцем державної служби за його письмо­вою заявою), які займають посади першої або другої категорії.

Підставами для відставки є:

принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи, а також етичні перешкоди для перебуван­ня на державній службі;

примушування державного службовця до виконання рі­шення державного органу чи посадової особи, яке супер­ечить чинному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди державі, підприєм­ствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину;

стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових повноважень (за наявності медичного висновку).

Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили державного службовця на цю посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. .У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати виконання службових обов'язків і має право на звільнення в порядку, передбаче­ному Кодексом законів про працю України.

У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійного віку, але має достатній для призначення пенсії стаж (для чоловіків —25, для жінок — 20 років) і відпрацюобов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права.

Так, на підставі Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 р. можуть встановлюватися тим­часові обмеження прав і свобод громадян (ст. 1), зокрема:

вводиться комендантська година, під час якої забороня­ється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст. 23);

перевірка документів, проведення особистого огляду, пе­ревірка житла громадян (п. З ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23); встановлення особли­вих правил користування зв'язком (п. 9 ст. 23).

По-друге, скоєння конкретним громадянином право­порушення, у зв'язку з чим на нього покладаються додат­кові обов'язки або він позбавляється окремих прав. Грома­дянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного державно­го органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної категорії громадян (звільнених з місць позбавлення волі та визнаних особли­во небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває пока­рання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільне­них від відбуття строку покарання з обов'язковим залучен­ням до праці тощо встановлюється адміністративний на­гляд, який являє собою систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які грунтуються на адміністративно-правових нормах.

Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушен­ня яких призвело до правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Грома­дянин, позбавлений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту), через істотне обме­ження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в дер­жавному управлінні.

Адміністративна правоздатність є основою адміністра­тивної дієздатності.

Адміністративна дієздатність — це здатність громадяни­на реалізовувати надані права і виконувати покладені на нього обов'язки.

Здійснюючи свої права і обов'язки, громадяни вступа­ють в адміністративно-правові відносини з виконавчо-роз­порядчими органами. Адміністративно-правові відносини даного типу (громадянин — державний орган) виникають у зв'язку з:

• реалізацією громадянином належних йому прав (при­значення пенсії, вступ на навчання, на роботу, надання відпустки, збереження чи зміна прізвища у зв'язку з одру­женням);

• виконанням покладених на громадянина обов'язків (військового обов'язку; обов'язку, що виникає у зв'язку з отриманням паспорта: реєстрація постійного місця про­живання, сплата мита за видачу паспорта; подання доку­ментів на обмін паспорта, зобов'язання зберігати паспорт і сповіщати паспортну службу у разі його втрати; обов'яз­ки, що виникають у зв'язку з отриманням права керувати автотранспортним засобом; придбанням зброї тощо);

• порушенням органами управління або їх посадовими особами прав та інтересів громадян (відмова у прийомі на роботу у зв'язку з наявністю малолітніх дітей; відмова прийняти скаргу; незаконний арешт; притягнення до від­повідальності; відмова у приватизації житла, гаража, дачі;

відмова видати довідку, диплом, оформити документи;

відмова приймати купюри дрібної вартості; відмова у збе­реженні місця роботи, житлової площі за громадянами, що проходять альтернативну (невійськову) службу тощо);

• порушенням громадянином його правових обов'язків (порушення громадського порядку, правил користування міським транспортом, паспортних правил тощо);

• поданням громадянином скарги, заяви з приводу не­доліків у роботі державних закладів, підприємств, органі­зацій (несвоєчасне проведення інвентаризацій; погане забезпечення працівників матеріалами, обладнанням; недот­римання техніки безпеки; невжиття необхідних заходів до порушників дисципліни тощо).

Важливо зазначити, що адміністративна дієздатність не однакова для окремих груп і категорій громадян. Її зміст та обсяг залежать від цілого ряду факторів, до яких насампе­ред належать: вік, стан здоров'я, належність до певних со­ціальних груп.

Залежно від віку: повна адміністративна дієздатність настає при досягненні 18 років; обмежена — при досяг­ненні 16 років; з цього моменту громадянин може притя­гатися до адміністративної відповідальності (ст. 16 КпАП), зобов'язаний мати паспорт тощо; часткова — у більш ранньому віці. Досягши 7 років, громадянин має право вступити до загальноосвітньої школи. Ставши школярем, зобов'язаний дотримуватися правил для учнів, має право користуватися шкільною бібліотекою тощо. Після досяг­нення 15-річного віку громадянин може бути засновни­ком молодіжних і дитячих організацій (ст. 11 Закону "Про об'єднання громадян").

Стан здоров'я є фактором, що виключає покладення на конкретних громадян деяких обов'язків. Так, на дійсну військову службу призиваються громадяни, стан здоров'я яких відповідає поставленим вимогам (п. 1 ст. 15, ст. 18 Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу".

Належність до певних соціальних груп забезпечує гро­мадянам додаткові права, характерні тільки для конкрет­ної соціальної групи. Неодмінною умовою існування таких груп є їх адміністративно-правова детермінованість.

Так, ветерани війни, згідно із Законом "Про статус ве­теранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовт­ня 1993 р. мають право на 75-відсоткове зниження плати за житлову площу, безкоштовне зубопротезування, без­коштовний проїзд у міському транспорті, використання чергової відпустки у зручний для них час тощо.

Учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, які віднесені до 1 категорії, відповідно до Закону "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 1 липня 1992 р. мають право: без­коштовно отримувати ліки за рецептами лікарів; на оплату лікарняного у розмірі 100 відсотків незалежно від стажу роботи; на 50-відсоткову квартину плату і плату за кому­нальні послуги; позачергове безкоштовне забезпечення ав­томобілем; вступ поза конкурсом тощо (ст. 20).

Військовослужбовці та члени їх сімей згідно із Законом "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. користуються пра­вом безкоштовного проїзду у відпустку; перевезення бага­жу при переїзді на нове місце служби; правом на першо­черговий вступ до житлово-будівельного кооперативу; на отримання кредитів на індивідуальне будівництво на тер­мін 20 років з погашенням за рахунок військових форму­вань певного відсотка.

Працівникам міліції та членам їх сімей відповідно до Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. надається 50-відсоткове зниження щодо оплати за житлову площу та комунальні послуги, паливо; тим, хто використовує осо­бистий транспорт у службових цілях, виплачується грошо­ва компенсація; надається право на отримання кредитів на індивідуальне будівництво у розстрочку на 20 років з 50-відсотковим погашенням позики за рахунок доходів МВС і місцевих бюджетів; за сім'єю загиблого працівника мілі­ції зберігається право на отримання житлової площі, а на­явна протягом 3-х місяців переходить у приватну влас­ність; за дітьми загиблого працівника міліції, а також за непрацездатними членами сім'ї зберігається право на піль­ги щодо оплати за житло та комунальні послуги, паливо тощо (розділ 4, ст. 22—29).

Особи, що мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій, на підставі ст. 18 Закону "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" звільняються від призову на строкову військову службу.

Особи, зайняті на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, відповідно до Закону "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. безплатно забезпечуються лікуваль­но-профілактичним харчуванням, спеціальним одягом, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додат­кову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі тощо.

Особливий адміністративно-правовий статус молоді визначено Законом "Про сприяння соціальному станов­ленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 р. Згідно з ним до молоді належать громадяни України віком від 15 до 28 років.

Цим законом держава гарантує працездатній молоді на­дання першого робочого місця на термін не менш як два роки після закінчення навчального закладу або завершен­ня дійсної строкової військової чи альтернативної служби;

держава гарантує надання роботи за спеціальністю на пе­ріод не менш як три роки молодим спеціалістам, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями. При народженні в молодій сім'ї (вік чоло­віка і жінки не перевищує 28 років) першої дитини за ра­хунок бюджетних джерел погашаються відсотки за корис­тування пільговим довготерміновим кредитом; при наро­дженні другої дитини — погашаються 25 відсотків; при народженні третьої — 50 відсотків від суми пільгового дов­готермінового кредиту.

Право громадянина, обумовлене адміністративним за­конодавством — це визнана державою і закріплена адмі­ністративно-правовою нормою можливість діяти в певних межах.

У адміністративно-правовій науці прийнято виділяти три групи прав громадян: а) соціально-економічні; б) полі­тичні права і свободи; в) особисті права і свободи.

Соціально-економічні права стосуються основ життя лю­дей — право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я. Вони становлять основу пра­вового становища громадян.

Політичні права і свободи — це права на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднан­ня в політичні партії; право вносити пропозиції до держав­них органів і критикувати недоліки, оскаржувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також належать право обиратися і бути обраним у ради будь-якого рівня; право на користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.

Особисті права і свободи — це права, які пов'язані з ви­конанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб.

Адміністративно-правові обов'язки громадян — це вста­новлені державою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Вони витлумачені в адміністра­тивно-правових нормах, які регламентують численні пра­вила поведінки.

В обов'язках закріплюється необхідне, належне став­лення громадян до: а) держави та її апарату; б) суспільства та його членів; в) власних інтересів.

Кожному обов'язку громадянина відповідає право дер­жавного органу вимагати від нього виконання чи дотрима­ння своїх адміністративно-правових обов'язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов'язки по­діляються на два види: а) обов'язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, сплачувати штраф тощо); б) обов'я­зок утримуватися від певних дій, які розцінюються як пра­вопорушення (не порушувати громадський порядок).

Адміністративно-правові обов'язки громадян виника­ють у зв'язку з юридичними фактами, закріпленими в нор­мах права. Найхарактерніші з них такі:

• досягнення громадянином певного віку (з 16 років ви­никає обов'язок отримати паспорт);

• перебування в певному місці (перебування у гро­мадських місцях зобов'язує не порушувати громадський порядок);

• зайняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем, повинні дотримуватися правил дорожнього руху);

• наявність у громадян деяких об'єктів особистої влас­ності (наявність автомобіля, вогнепальної, газової зброї спричиняє обов'язок щодо їх реєстрації або нереєстрації);

• укладання і наступне виконання громадянином гро­мадянсько-правових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди про перевезення спричиняє виникнення у останнього обов'язків щодо дотрима­ння протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на транспорті);

• користування об'єктами державної, кооперативної, суспільної власності (користування лісами, водними ресурсами тощо породжує адміністративно-правовий обов'язок дотримуватися встановленого режиму користу­вання ними).

На території України поряд з її громадянами прожива­ють іноземці. До іноземців законодавство України відно­сить осіб, які належать до категорії громадян іноземних держав і не є громадянами України, а також осіб без гро­мадянства, тобто осіб, які не належать до громадян будь-якої держави.

Конституція України ст. 26 закріплює за іноземцями ті ж права і свободи, що й за громадянами України, крім ви­нятків, установлених самою Конституцією, законами і міжнародними угодами.

Особливості їх адміністративно-правового статусу ви­значаються рядом спеціальних нормативних документів. И,е, зокрема: Закон України "Про правовий статус інозем­ців" від 4 лютого 1994 р.; Постанова Кабінету Міністрів "Про тимчасовий порядок оформлення іноземним грома­дянам віз для перебування в Україні" від 26 лютого 1993 р.; Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. та інші.

Аналіз нормативних документів показує, що права і свободи, встановлені для громадян України, рівною мірою стосуються й іноземних громадян. Іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і грома­дяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами, а також міжнародними договорами України.

Іноземці є рівними перед законом незалежно від похо­дження, соціального й майнового стану, расової та націо­нальної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Однак адміністративна правомочність іноземців вужча за правомочність громадян України. Так, для них встанов­лені обмеження щодо реалізації права на працю, вони не можуть обиратися до державних органів, призначатися на певні посади. На них не покладається обов'язок несення військової служби.

Обмеження адміністративної правомочності іноземців може бути викликане введенням відповідною державою обмеження прав і свобод для громадян України. Зокрема, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, Кабінет Мініст­рів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадян цієї держави на території України. Це рішення набирає чин­ності після його опублікування. Воно може бути скасова­но, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлашту­вання на визначений термін, а також тимчасово перебува­ти на її території.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та імміг­рувати на постійне проживання, якщо він: а) має в Україні законне джерело існування; б) перебуває у близьких ро­динних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, по­дружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України; в) пере­буває на утриманні громадянина України; г) має на своєму утриманні громадянина України; д) в інших передбачених законами України випадках.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Ка­бінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з Ук­раїни після закінчення відповідного терміну перебування.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення несуть відповідальність на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку пе­ребування в Україні, тобто проживання без документів на

право проживання в Україні, або проживання за недійсни­ми документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухилення від виїзду після закінчення терміну перебування, а також недотримання Правил тран­зитного переїзду через територію України до них застосо­вуються заходи відповідно до законодавства України.

Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кри­мінальної відповідальності, може бути скорочено визначе­ний йому термін перебування в Україні. Такий термін мо­же бути також скорочено, якщо в іноземця відпали підста­ви для його подальшого перебування в Україні. Рішення ? Про скорочення терміну тимчасового перебування інозем­ця в Україні приймається органами внутрішніх справ.

Іноземця може бути видворено за межі України за рі­шенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки Ук­раїни, якщо: його дії суперечать інтересам забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку; це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; він грубо порушив законодав­ство про правовий статус іноземців.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення. Іноземці, які ухиляються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затри­мання допускається лише на термін, необхідний для вид­ворення. Рішення про видворення іноземців з України мо­же бути оскаржено до суду. Оскарження не зупиняє вико­нання рішення про видворення. Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ. Іноземці, які підлягають видворенню, або фізичні, юридичні особи, які приймають цих іноземців, влаштовують їх незаконні в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяють в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, відшкодову­ють витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів України.

Особливим адміністративно-правовим статусом наділя­ються іноземці, визнані біженцями.

Термін "біженець" означає, що іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної гру­пи або політичних переконань змушений залишити тери­торію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань і щодо якого в порядку та за умов, визначених законодавством, прийнято рішення про на­дання йому статусу біженця.

Центральним органом державної виконавчої влади, який координує взаємодію інших органів державної вико­навчої влади при вирішенні всіх питань, що стосуються проблем біженців, є Державний комітет України у справах національностей та міграції.

Він займається підготовкою для розгляду урядом Украї­ни пропозицій щодо встановлення регіонів тимчасового розселення біженців; визначення обсягів фінансування на утримання біженців і розподілу коштів за регіонами їх компактного проживання.

Крім цього, до його відання належить: встановлення порядку оформлення надання статусу біженця за наявнос­ті умов і позбавлення цього статусу; утримання пунктів тимчасового розміщення біженців; розгляд скарг на рі­шення про надання і позбавлення статусу біженця, що приймаються органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

ведення централізованого обліку осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців; контроль за ви­конанням Закону "Про біженців".

Особа, яка набула статусу біженця, має право на вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міг­раційною службою переліку населених пунктів і пересу­вання на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або на під­приємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаче­ному законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального за­безпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасо­вого проживання; навчання в порядку, передбаченому за­конодавством України для іноземців; користування над­баннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, теле­фонних розмов і телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій від­повідно до їх статутів (положень).

Біженець зобов'язаний: дотримуватися Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження ор­ганів державної виконавчої влади, регіонального та місце­вого самоврядування; виконувати законні вимоги держав­них органів і посадових осіб.

Така в цілому загальна характеристика громадян Украї­ни та іноземців як суб'єктів адміністративного права.

3.6. Об'єднання громадян

Конституція України в частині 1 ст. 36 чітко визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об'єднання в політичні партії та громадські організації. Отже, на кон­ституційному рівні в Україні закріплене існування двох видів об'єднань громадян.

До громадських організацій частина 3 цієї ж статті Кон­ституції відносить професійні спілки. Професійні спілки об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Участь громадян у професійних спілках допускається тільки з метою захисту влас­них трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Конституція України (ч. 1 ст. 37) забороняє утворення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію неза­лежності України, зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення дер­жавної влади, пропаганду війни, насильства, розпалюван­ня міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Відповідно до частини 2 ст. 37 Конституції України, політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Крім цього, Конституція України (ч. 5 ст. 37) не допу­скає утворення і діяльність організаційних структур полі­тичних партій в органах виконавчої та судової влади, у виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах та організаціях.

Норми Конституції України, що стосуються об'єднань громадян, конкретизуються і деталізуються в інших зако­нах і підзаконних актах. Їх сукупність (включаючи Кон­ституцію) становлять специфічну систему і є законодав­ством про об'єднання громадян (ст. 5 Закону "Про об'єд­нання громадян" від 16 червня 1992 р.).

До таких нормативних актів насамперед належать:

• Закон "Про об'єднання громадян";

• Положення "Про порядок легалізації об'єднань гро­мадян" від 26 лютого 1993 р.;

• Положення "Про порядок реєстрації символіки об'єднань" від 26 лютого 1993 р.;

• Закон "Про захист прав споживачів" у редакції від 12 травня 1991 р. (розділ 3 даного Закону прямо названо:

"Громадські організації споживачів (об'єднання спожи­вачів)". У статтях 25 і 26 визначаються цілі і права цих об'єднань);

• Закон "Про благодійництво та благодійні організації" від 16 вересня 1997 р. (ст. 1 визначає благодійну діяльність як діяльність, що не передбачає отримання прибутків, ст. 2 прямо вказує на громадський характер діяльності благодійних організацій; ст. 5 передбачає заснування бла­годійної організації громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, що відповідає ст. 11 Закону "Про об'єднання громадян"; ця ж стаття за­бороняє органам державної влади, органам місцевого са­моврядування, державним і комунальним підприємствам, установам, організаціям, які фінансуються із бюджету, ви­ступати засновниками благодійних організацій; ст. 5 пе­редбачає можливість створення членських благодійних ор­ганізацій, що відповідає вимогам ст. 12 Закону "Про об'­єднання громадян"; ст. 10 забороняє реорганізацію благодійної організації в юридичну особу, метою діяльнос­ті якої є отримання прибутку.

Отже, благодійні організації відповідно до Закону "Про об'єднання громадян" треба визнати громадськими орга­нізаціями в таких випадках: якщо їх засновники не є юри­дичними особами, а членство в них встановлене згідно зі ст. 12 цього Закону та інші.

Аналіз нормативних актів, які регламентують діяльність громадських формувань в Україні дозволяє встановити го­ловну відмінність їх адміністративно-правового статусу від адміністративно-правового статусу державних структур. Вона полягає в тому, що у відносинах з іншими суб'єктами права і між собою ці формування виступають виключно від власного імені і не мають державно-владних повнова­жень. Держава інтенсивно і цілеспрямовано регулює їх ді­яльність. Проте використовувані у цій сфері управлінські форми і методи істотно відрізняються від тих, які застосо­вуються щодо державних органів.

Свій регулюючий вплив держава поширює тільки на ті повноваження громадських формувань, які реалізуються безпосередньо у взаємовідносинах з державними орга­нами. Суть же такого регулювання зводиться до того, щоб, по-перше, через норми адміністративного права закріпити повноваження громадських об'єднань у сфері держав­ного управління, по-друге, створити реальні гарантії їх реалізації.

Так, ст. 8 Закону "Про об'єднання громадян" передба­чає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднань громадян, як і втручання об'єд­нань громадян у діяльність державних органів, не допуска­ється, крім випадків, передбачених законом; у ст. 25 Зако­ну "Про захист прав споживачів" (у редакції від 15 грудня 1994 р.) міститься норма, що забезпечує об'єднанням споживачів підтримку з боку держави при здійсненні своїх

прав.

Важливою особливістю Закону "Про об'єднання грома­дян" є те, що його дія не поширюється на професійні спіл­ки, а також на релігійні, кооперативні організації, об'єд­нання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіо­нального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, се­лищні комітети), органи громадської самодіяльності (на­родні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визна­чається відповідним законодавством.

Закон дає визначення об'єднання громадян. Згідно зі ст. 1 об'єднанням громадян є добровільне громадське фор­мування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Отже, об'єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; по-друге, тільки таке форму­вання, яке утворене фізичними особами для спільної реа­лізації, поданими ними на законних підставах, прав і

свобод.

У зв'язку з цим, треба зазначити, що законодавець

обмежує коло осіб, які можуть виступати засновниками

об'єднань громадян.

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 18 років і які є: а) громадянами України; б) громадянами інших держав; в) особами без громадянства. Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток. Ними можуть бути особи, що досягли 15-річного віку.

З цього випливає, що засновувати об'єднання громадян (політична партія, або громадська організація) можуть ви­ключно фізичні особи. Юридичним особам у такому праві законодавець відмовив.

Членство в об'єднаннях громадян регламентується ст. 12 цього Закону. Відповідно до неї, членами політич­них партій можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років. Вік членів молодіжних та ди­тячих організацій встановлюється їх статутами. Законода­вець нічого не говорить про громадянство членів громад­ських організацій. Проте, орієнтуючись на ст. 11, слід ви­знати, що ними можуть бути громадяни будь-якої держави і особи без громадянства.

Крім фізичних осіб, у діяльності громадських організа­цій можуть брати участь колективні члени. Такі випадки повинні передбачатись їх статутами.

Передбачаючи різноманітні обмеження щодо членства, чинне законодавство категорично забороняє встановлення і застосування будь-яких обмежень прав і свобод людини і громадянина у зв'язку з належністю чи неналежністю до об'єднань громадян (ст. 7).

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'­єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.

Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи в зв'язку з її статтю або національ­ною належністю. Обмеження щодо перебування у полі­тичних партіях окремих категорій громадян встановлю­ються Конституцією та законами України.

На працівників апарату об'єднань громадян поширю­ється законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

На законодавчому рівні закріплюються принципи ство­рення та діяльності об'єднань громадян (ст. 6). Ними є:

добровільність утворення; рівноправність усіх членів; са­моврядування; законність; гласність.

Останній принцип, окрім іншого, передбачає, що об'єднання повинні регулярно оприлюднювати свої ос' новні документи, склад керівництва, дані про джерела фі­нансування і видатки.

Чинне законодавство передбачає кілька видів об'єднане громадян та вказує на критерії, за якими здійснюються їх розмежування. Такими критеріями є:

• мета створення і діяльності;

• територіальний масштаб діяльності;

• спосіб обліку членів;

• шлях легалізації (легалізація — офіційне визнання);

• вік, досягши якого дозволяється бути членом об'єд­нання громадян.

Види об'єднань:

1. Залежно від цілей створення і діяльності об'єднання громадян визнається: а) політичною партією; б) громад­ською організацією. При цьому назва об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення дано­го питання не має значення.

Під політичною партією розуміють об'єднання при­хильників певної загальнонаціональної програми суспіль­ного розвитку, для яких головною метою є:

• участь у виробленні державної політики;

• формування органів влади;

• формування органів місцевого самоврядування;

• представництво у складі органів влади і органів місце­вого самоврядування (ст. 2).

Громадська організація — це об'єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

2. За територіальним масштабом діяльності класифіку­ються лише громадські організації. Вони можуть бути: все­українськими; місцевими; міжнародними.

До всеукраїнських належать ті громадські організації, діяльність яких поширюється на території всієї України;

до місцевих — діяльність яких здійснюється у межах тери­торії адміністративно-територіальної одиниці; до міжна­родних — діяльність яких поширюється на територію Ук­раїни і територію принаймні однієї іншої держави (ст. 9).

Політичні партії утворюються і діють лише з всеукраїн­ським статусом (ст. 9). Утворення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знахо­дяться за межами України, забороняється (ст. 4).

3. За способом обліку членів, відповідно до ст. 12, гро­мадські організації можуть поділятися на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксо­ваного індивідуального членства.

4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об'єд­нання громадян класифікуються на легалізовані (офіційно визнані) шляхом: а) реєстрації (ст. 15); б) повідомлення про заснування (ст. 17).

Легалізація є функцією виконавчої влади і здійснюєть­ся чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалі­зуючими органами). Згідно зі ст. 14 Закону "Про об'єднан­ня громадян"; п. 7, п. б., ч. 1, ст. 38 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" до таких органів належать:

а) Міністерство юстиції;

б) місцеві органи державної виконавчої влади;

в) виконкоми сільських, селищних, міських рад. Політичні партії та міжнародні громадські організації легалізуються тільки шляхом реєстрації в Міністерстві юс­тиції. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право.

Внаслідок легалізації шляхом реєстрації об'єднання на­буває статусу юридичної особи. Порядок легалізації (ре­єстрації чи повідомлення про заснування) регламентова­ний цим Законом (ст. 14, 15, 16, 17), а також Положенням "Про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лю­того 1993 р.

Реєстрації підлягає символіка об'єднань громадян, її порядок визначається Кабінетом Міністрів (ст. 18).

У реєстрації може бути відмовлено тільки в одному ви­падку: якщо надані для реєстрації документи суперечать законодавству України (ст. 16).

5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян, можна виділити, по-перше, політичні партії, по-друге, громадські організації дорослого населення, по-третє, молодіжні та дитячі гро­мадські об'єднання.

Закон визначає вік членів політичних партій — 18 років і членів громадських організацій — 14 років. Стосовно віку членів молодіжних і дитячих організацій у ст. 12 сказано, що він установлюється статутами цих організацій. Заснов­никами дитячих і молодіжних організацій можуть бути особи, яким виповнилося 15 років.

Адміністративно-правових повноважень об'єднання громадян набувають з моменту їх офіційного визнання (легалізації). Найбільший обсяг виникає в об'єднань, які легалізувались шляхом реєстрації.

У зв'язку з цим Закон "Про об'єднання громадян" у ст. 14 прямо вказує, що у випадку реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи (поняття юри­дичної особи дає ст. 23 ЦК. Відповідно до неї юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від власного імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути пози­вачами і відповідачами у суді, арбітражі або в третейському

суді).

Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву. Заява про реєстрацію політичної партії по­винна бути підтримана підписами не менш як однієї тися­чі громадян України, які мають виборче право.

До заяви додаються: статут (положення); протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів; ві­домості установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів; відомості про склад керівництва центральних ста­тутних органів; дані про місцеві осередки; документи про сплату реєстраційного збору.

Політичні партії подають також свої програмні до­кументи.

Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний строк з дня надходження документів. У необхідних випад­ках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявнику повідомляється письмово в 10-денний строк. При розгляді питання про реєстрацію можуть бути присутніми представники об'єд­нання громадян.

Про зміни, що сталися в статутних документах, об'єд­нання громадян повідомляє в 5-денний строк у реєструю­чий орган. Перереєстрація об'єднання громадян здійсню­ється відповідно до Закону "Про об'єднання громадян". Органи, що здійснюють реєстрацію об'єднань громадян, ведуть реєстр цих об'єднань. Розмір реєстраційного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У реєстрації об'єднанню громадян може бути відмовле­но, якщо його статутні документи або інші документи, по­дані для реєстрації об'єднання, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно місти­ти підстави такої відмови. Це рішення може бути оскарже­но у судовому порядку. Про відмову у реєстрації об'єднан­ня громадян реєструючий орган повідомляє у засобах ма­сової інформації.

Об'єднання громадян функціонують на підставі статуту (положення), який не повинен суперечити законодавству України.

Статут об'єднання громадян повинен містити:

1) назву об'єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу;

2) мету та завдання об'єднання громадян;

3) умови і порядок прийому до членів об'єднання гро­мадян, вибуття з нього;

4) права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;

5) порядок утворення і діяльності статутних органів об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

6) джерела надходження і порядок використання кош­тів та іншого майна об'єднання, порядок звітності, конпролю, здійснення господарської та іншої комерційної ді­яльності, необхідної для виконання статутних завдань;

7) порядок внесення змін і доповнень до статуту об'єд­нання;

8) порядок припинення діяльності об'єднання і вирі­шення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією. У статуті можуть бути передбачені інші положення, що сто­суються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян користу­ються правом:

• виступати учасником цивільно-правових відносин» набувати майнових і немайнових прав;

• представляти і захищати свої законні інтереси та за­конні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

• брати участь у політичній діяльності, проводити масо­ві заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

^ • ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян, надавати допомогу в їх ство­ренні;

• створювати установи та організації;

• одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхід­ну для реалізації своїх цілей і завдань;

• вносити пропозиції до органів влади і управління;

• розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати під­приємства, необхідні для виконання статутних цілей.

У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право:

• брати участь у виробленні державної політики;

. • брати участь у формуванні органів влади, представ­ництва в їх складі;

• доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

Об'єднання громадян користуються іншими правами, передбаченими законами України.

Об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної ді­яльності.

Право власності набувається тільки на кошти та інше майно, яке: передане йому засновниками, членами (учас­никами) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями; майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Політичні партії також мають право на майно, придба­не від продажу суспільно-політичної літератури, інших агі­таційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лек­цій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої ко­мерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Кошти та інше майно об'єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами, використовується для виконання статутних зав­дань або з благодійною метою, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами.

Окремі функції щодо господарського управління май­ном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян.

З метою виконання статутних завдань і цілей зареєст­ровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхід­ну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у поряд­ку, встановленому законодавством.

Політичні партії, створювані ними установи і організа­ції не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатись господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітацій­них матеріалів, виробів із власною символікою, проведен­ня фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно-політичних заходів.

Об'єднання громадян, створені ними установи та орга­нізації зобов'язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законо­давством.

Законодавець встановлює два види обмежень щодо об'єднань громадян: обмеження на створення та діяльність об'єднань громадян (ст.4); обмеження тільки для політич­них партій щодо одержання ними коштів та іншого майна (ст. 22).

У ст. 4 Закону "Про об'єднання громадян" підкреслю­ється, що не підлягають легалізації, а діяльність легалізо­ваних об'єднань громадян забороняється у судовому по­рядку, коли їх метою є:

• зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;

• підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

• пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашиз­му та неофашизму;

• розпалювання національної та релігійної ворожнечі;

• створення незаконних воєнізованих формувань;

• обмеження загальновизнаних прав людини. Забороняється створення і діяльність політичних пар­тій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходять­ся за межами України, а також будь-яких структурних осе­редків політичних партій в органах виконавчої та судовоївлади, у Збройних Силах, Національній гвардії та Прикор­донних військах, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах.

У ст. 22 вказується, що політичним партіям, їх устано­вам та організаціям забороняється прямо або опосередко­вано одержувати кошти та інше майно від:

• іноземних держав та організацій, міжнародних органі­зацій, іноземних громадян та осіб без громадянства;

•державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України;

• підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків;

• нелегалізованих об'єднань громадян;

• анонімних пожертвувачів;

• акцій та інших цінних паперів;

• їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності.

Політичні партії зобов'язані щороку публікувати свої бюджети для загального відома.

За діяльністю об'єднань громадян встановлюється дер­жавний контроль і нагляд (ст. 25).

Контроль за дотриманням об'єднаннями громадян положень статуту здійснюють органи, що проводять ле­галізацію. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводять об'єднання грома­дян, вимагати необхідні документи, отримувати пояс­нення. Нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури.

Контроль за джерелами і розмірами фінансових надхо­джень, сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації.

Якщо об'єднання громадян порушує законодавство, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення:

попередження;

штраф;

тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяль­ності;

тимчасова заборона (зупинення) діяльності об'єднання в цілому;

примусовий розпуск (ліквідація).

Попередження (ст. 29) виноситься у письмовому вигля­ді легалізуючим органам при здійсненні правопорушення, що не спричиняє обов'язкового застосування іншого виду стягнення.

Штраф (ст. ЗО) накладається у судовому порядку за по­данням легалізуючого органу чи прокурора у випадках гру­бого чи систематичного здійснення правопорушень.

Тимчасове припинення окремих видів чи всієї діяль­ності (ст. 31) виконується рішенням суду за поданням ле­галізуючого органу чи прокурора на строк до 3-х місяців. Цей строк може бути продовжений судом, але при цьому загальний термін заборони на діяльність не може переви­щувати 6 місяців.

Примусовий розпуск (ліквідація) об'єднання (ст. 32) за­стосовується судом (за рішенням суду) на підставі подання легалізуючого органу чи прокурора за такі порушення:

1. Вчинення дій, передбачених ст. 4 Закону "Про об'єд­нання громадян" (коли метою діяльності організацій є:

зміна шляхом насильства конституційного ладу і територі­альної цілісності держави; підрив безпеки у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропагування війни, жорстокості, насильства, фашизму і неофашизму;

розпалювання національного і релігійного розбрату; ство­рення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини).

2. Систематичне чи грубе порушення ст. 22 Закону (стаття вводить обмеження стосовно отримання політич­ними партіями та їх установами, організаціями грошових, матеріальних коштів, майна. Це такі обмеження: отриман­ня коштів і майна від іноземних державних організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян, осіб без громадянства; державних органів, підприємств, установ України, якщо це не передбачено законом; підприємств, утворених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави чи іноземного учасника перевищує 20 від­сотків; нелегалізованих об'єднань громадян; анонімних пожертвувачів. Політичні партії не мають права отримува­ти доходи від акцій та інших цінних паперів, їм забороня­ється мати рахунки в іноземних банках і зберігати в них цінності).

3. Зменшення кількості членів політичної партії до чис­ла, коли вона такою не визнається (ст. 15). Заява про ре­єстрацію повинна бути підтримана підписами не менш, як тисячі громадян України, які мають право голосувати.

4. Продовження протиправної діяльності після накла­дення інших стягнень (попередження, штраф, припинен­ня діяльності).

Об'єднання громадян можуть припиняти свою діяль­ність (ст. 19):

шляхом реорганізації, згідно зі статутом (поняття реор­ганізації дає ст. 37 ЦК. Під нею мається на увазі: злиття, розділення, приєднання);

шляхом ліквідації, що проходить або через самороз­пуск, або через примусовий розпуск.

Важливими суб'єктами адміністративного права є орга­ни самоорганізації громадян.

До них належать громадські селищні, сільські, вуличні, квартальні комітети, батьківські комітети в школах, різно­манітні громадські ради при установах культури і охорони здоров'я (ради клубів, кінотеатрів, поліклінік тощо), ради громадськості мікрорайонів, ради громадських пунктів охорони порядку, товариські суди, народні дружини тощо. Усі вони складають ланцюги широкого і розгалуженого механізму місцевого самоврядування.

Призначення цих органів полягає в активному сприян­ні роботі місцевих державних адміністрацій, місцевих рад народних депутатів, їх виконавчих комітетів із обслугову­вання населення, підтримання громадського порядку, здійснення контролю.

В основі утворення та функціонування органів самоор­ганізації громадян лежать демократичні принципи: закон­ності, виборності, змінюваності, підзвітності зборам (зіб­ранню) громадян, гласності, участі населення в їх роботі.

Як суб'єкти адміністративного права вони керуються Конституцією України, законодавством України, положеннями про відповідні органи самоорганізації, рішення­ми місцевих органів державної виконавчої влади і місцево­го самоврядування, рішеннями зборів (зібрань) громадян або їх представників.

Завдання цих формувань, їх компетенція, форми і ме­тоди діяльності детально регламентуються в положеннях про них.

Так, ради громадських пунктів охорони порядку, відпо­відно до Положення про ці формування, аналізують стан громадського порядку в мікрорайоні; розробляють заходи щодо його підтримання, які здійснюються організаціями, що функціонують на даній території, розглядають на своїх засіданнях дії правопорушників, проводять правову пропа­ганду, вносять пропозиції до державних органів, сприяють органам внутрішніх справ у залученні жителів мікрорайону до охорони громадського порядку.

Глава 4

Адміністративно-правові (управлінські) методи і форми

4.1. Методи державного управління

Поняття методів державного управління. У загаль­ноприйнятому розумінні термін "метод" означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь.

Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності слід розуміти способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї ді­яльності. Використовуючи дану теоретичну конструкцію, можна сформулювати визначення методів державного уп­равління — це різноманітні способи, прийоми і засоби ці­леспрямованого впливу органів управління та їх посадових осіб на свідомість, волю і поведінку керованих.

Саме методи управління виражають змістовий бік ке­рівного впливу. Вони й є волею держави, конкретизова­ною відповідним управлінським органом у рамках наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи дер­жавного управління, як правило, фіксуються в адміністра­тивно-правових актах.

Як приклад можна навести Указ Президента України від 21 липня 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо поси­лення боротьби зі злочинністю". Даний документ містить ряд адміністративно-правових норм, які визначають най-раціональніші методи державного управління для вико­ристання в цій специфічній галузі.

Насамперед він містить норму, яка приписує правоохо­ронним органам "вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кре­дитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті, голо­вними напрямами в діяльності".

У зв'язку з цим силовим структурам (МВС, СБУ, Ген-прокуратурі, Національній гвардії тощо) разом з іншими органами державної виконавчої влади приписується "сис­тематично здійснювати скоординовані заходи, спрямовані на рішуче посилення боротьби з бандитизмом, корупцією, іншими тяжкими злочинами".

Їм пропонується звернути особливу увагу "на знешко­дження озброєних злочинних угруповань, які мають між­регіональний та міжнародний характер, використовують вибухові речовини та пристрої, тероризують населення".

З метою найефективнішої реалізації даної норми дозво­ляється "більш активно використовувати спеціальні під­розділи Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України та Національної гвардії України, а також технічні засоби Збройних Сил України та інших військо­вих формувань".

Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим органам державної виконавчої влади, за участю правоохо­ронних органів, нормами цього акта державного управлін­ня надано право "визначати населені пункти та місцевості, на територіях яких поширені факти бандитизму... та три­мати розвиток ситуації в них на особливому контролі".

МВС та СБУ, а також їх підрозділи на місцях згідно з нормами Указу можуть на цих територіях "переводити особовий склад підпорядкованих їм служб... на посилений варіант оперативно-службової діяльності для проведення спеціальних операцій щодо боротьби з бандитизмом, реке­том, захопленням заложників та іншими тяжкими злочи­нами..., залучати додаткові мобільні групи працівників правоохоронних органів та військовослужбовців, збіль­шувати кількість патрульних нарядів, особливо у вечірні та нічні години, а також виділяти відповідні технічні засоби".

За наявності достовірної інформації про місця зборищ кримінальних елементів МВС, СБУ, Національна гвардія одержали право "терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб та вживати до них заходи відповідно до законодавства України".

За наявності передбачених законодавством підстав, правоохоронним органам надано право "на невідкладне ознайомлення та вилучення у разі потреби документів і матеріалів, які мають важливе значення для розкриття та припинення злочину, у підприємств, установ та організа­цій усіх форм власності".

З профілактичною метою правоохоронним органам дозволено "систематично здійснювати цільові обстеження гуртожитків, готелів, вокзалів, портів, ринків, інших міс­цезнаходжень осіб, що приїздять з іноземних держав, з ме­тою виявлення тих, які перебувають на території України з порушенням установленого порядку, та вирішення пи­тань щодо їх подальшого перебування в Україні".

Узагальнення та наукове осмислення усього масиву ві­домих практиці методів державного управління дозволяє визначити їх конкретне призначення, а саме:

1. Встановлення правил поведінки у сфері державного управління, тобто встановлення обов'язкових для учас­ників управлінських відносин нормативів. Наприклад:

"вважати боротьбу зі злочинами проти особи, злочинністю в економічній сфері, зокрема в кредитно-фінансовій та банківській системах, у зовнішньоекономічній діяльності та торгівлі, на транспорті головними напрямами в діяль­ності".

2. Видання індивідуальних приписів на адресу конкрет­них учасників управлінських відносин. Наприклад: "Мі­ністерству внутрішніх справ України терміново проводити спеціальні операції з затримання і перевірки підозрюваних осіб".

3. Вирішення в односторонньому порядку питань, які виникають з ініціативи керованих об'єктів. Наприклад: у да­ному випадку йдеться про вирішення, припустімо, питань, з якими МВС виходить до Кабінету Міністрів України.

4. Нагляд і контроль за поведінкою учасників управлін­ських відносин. Наприклад: "тримати розвиток ситуації в них на особливому контролі".

5. Застосування стимулюючих засобів впливу на керо­вані об'єкти. Наприклад: "забезпечити виділення коштів для заохочення працівників правоохоронних органів і представників громадськості, які відзначились у виявлен­ні, знешкодженні злочинних угруповань та затриманні злочинців".

6. Застосування при потребі офіційних заходів приму­сового характеру з метою забезпечення належного порядку у сфері державного управління. Наприклад: "вживати до них заходів відповідно до законодавства України".

Крім зазначеного, їх функціями також є: затвердження конкретних адресних завдань; призначення на посаду або звільнення з посади; видача дозволів різного роду; здійс­нення реєстраційних дій; установлення стандартів; оформ­лення державних замовлень тощо.

Аналіз даного нормативного акта показує, як держава за допомогою методів вирішує завдання в конкретній сфе­рі управлінської діяльності. З нього також видно, що мето­ди визначають якісний бік управління. Тому вдосконалю­вати управління, підвищувати його ефективність, — на­самперед, означає удосконалювати й підвищувати ефективність його методів.

Методи державного управління численні та різноманіт­ні. Пояснюється це багатоманітністю функцій усієї систе­ми суб'єктів державного управління, призначенням і зміс­том діяльності державно-управлінських, а також підлеглих їм структур.

Проте хоч якими б різноманітними в конкретних вия­вах вони не були, існують особливості, характерні як для всієї системи методів державного управління, так і для ок­ремих їх видів.

Особливості методів державного управління в цілому полягають у такому:

По-перше, вони реалізуються в процесі державного уп­равління.

По-друге, вони виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб'єктів управління на об'єкти управління. Станов­лять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об'єкт (індивідуальний чи колективний).

'По-третє, в методах державного управління завжди міс­титься керівна воля держави. Вони і є державно-владні приписи органів управління. В них виражаються повноваження юридичне владного характеру, що належать цим

органам.

По-четверте, вони використовуються суб'єктами дер­жавного управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завж­ди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує.

По-п'яте, методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів державного управління засобом зовнішнього вираження є форми дер­жавного управління.

Отже, за головними характеристиками метод управлін­ня є засобом цілеспрямованого керуючого впливу. Дана обставина зближує його з методом правового регулювання суспільних відносин. Проте, цілком очевидно, що це різні правові явища. Відмінності між ними такі:

• метод правового регулювання містить у собі веління законодавчої влади. Єдине джерело закладеної в ньому юридичної сили — норми законів; воно рівнозначно по­ширюється на всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й на органи державного управління вищих рівнів;

• метод державного управління містить у собі веління виконавчої влади, джерело його юридичної сили — підза-конна діяльність органів державного управління. Юридич­на сила і сфера дії методів управління прямо залежать від того органу, який їх застосовує. Так, методи управління, що застосовуються місцевими державними адміністрація­ми, не поширюються на Кабінет Міністрів і поступаються за своєю юридичною силою методам, які застосовує Кабі­нет Міністрів;

• метод правового регулювання виражається в нормати­вах, бо правове регулювання завжди нормативне;

• методи державного управління в найтиповішому варі­анті індивідуалізовані, тобто часто містяться в ненорма­тивних (індивідуальних) правових актах;

• метод правового регулювання — функція адміністра­тивного права;

• метод управління — функція суб'єкта адміністратив­ного права, причому не кожного, а тільки того, який одно­часно є й суб'єктом державного управління.

Проблема методів державного управління нині надзви­чайно актуальна. Багато в чому це пов'язано з активними спробами прискорити перехід до цивілізованих відносин ринкового типу й тими змінами, які у зв'язку із цим відбу­ваються в механізмі державного управління. Серйозні змі­ни спостерігаються в організаційно-правовому статусі як суб'єктів, так і об'єктів управління, а також у зв'язках між ними. Значне послаблення, а в багатьох випадках й усу­нення прямої залежності між підприємствами й міністер­ствами, зміщення центру ваги в бік господарських струк­тур нового типу (концерни, корпорації), підвищення значущості регіональних управлінських структур цілком слушно поставило питання про межі використання в уп­равлінській роботі односторонніх юридично-владних при­писів і ролі загальнорегулюючих засобів впливу на еконо­міку та інші галузі життя суспільства.

Проте це зовсім не означає повної відмови від власти­вої державно-управлінській діяльності владності. Без неї не обійтись і за нових, ринкових умов формування яких відбувається зі значними труднощами.

Спроби позбутися бюрократичних перекручень у дер­жавному управлінні призвели, на жаль, до інших переко­сів — прагнення усунути з цієї сфери будь-яке адміністру­вання, в тому числі й адміністрування як нормальний уп­равлінський вплив адміністративно-правовими методами.

Точніше кажучи, саме адміністративно-правові методи через недостатнє розуміння їх об'єктивної необхідності за будь-якої системи управління замість очищення їх від бю­рократичних нашарувань були оголошені неприйнятними в наших умовах. У засобах масової інформації пропагува­лись ідеї ліквідації адміністративної системи, тобто управ­лінського апарату взагалі. В першому варіанті боротьба з цією системою (починаючи з 60-х років) велася під гаслом повної відмови від адміністративних, тобто суто управ­лінських важелів державної діяльності. Вони були оголо­шені бюрократичними, ненауковими, волюнтаристськи­ми, примусовими, руйнівними тощо.

Подібне негативне ставлення до адміністративно-пра­вових методів державного управління не подолано й нині Знову раз по раз звучать слова про загрозу "панування ад­міністративно-командної системи". Причому сама проб­лема методів управління значною мірою має суто публі­цистичний характер, що не відображає наукові підходи до організації державно-управлінської діяльності за нових умов. Водночас об'єктивні наукові дослідження проблем державного управління й виконавчої влади цілком очевид­но свідчать, що ігнорування адміністративно-правових ме­тодів стало однією з причин виникнення й поглиблення кризових явищ у громадському й державному житті.

З цих позицій не викликає сумніву той факт, що адмі­ністративно-правові методи невіддільні від процесу реалі­зації виконавчої влади, що державне управління не може бути витіснене цивільно-правовими категоріями договір­ного типу. Очевидно також, що ці методи відіграють вирі­шальну роль у забезпеченні належного правового порядку, рівня державної дисципліни.

Види методів державного управління. Різноманіт­ність конкретно використовуваних у державному управ­лінні засобів (методів) реалізації завдань і функцій держав­них органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

У зв'язку з тим, що конкретних прийомів, які застосо­вуються для впливу на керовані об'єкти, дуже багато (про це достатньою мірою добре свідчить аналіз Указу Прези­дента України від 21 червня 1994 р. "Про невідкладні захо­ди щодо посилення боротьби зі злочинністю"), проблема класифікації методів полягає у визначенні критеріїв, грун­туючись на яких можна звести ці прийоми до однорідних груп.

Враховуючи, що вибір критерію багато в чому залежить від мети і завдань, які стоять перед дослідником, в юри­дичній літературі можна знайти найрізноманітніші варіан­ти класифікацій. Так, Ю. Козлов поділяє 'їх на дві групи:

позаекономічного (прямого) й економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв — на чотири: морально-політичні, економічні, організаційні, адміністративно-директивні;

Г. Атаманчук — також на чотири: морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні, адміністративні. Існують й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегі­альні, колективні, комбіновані тощо.

Усі перелічені класифікації мають на меті: розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідо­мість і поведінку людей у процесі державного управління. Тому вони, безумовно, корисні й, до певної міри, ефек­тивні. Проте необхідність впливу не є за своєю природою суб'єктивістською чи довільною. Вплив завжди здійсню­ється через необхідність задоволення об'єктивних потреб. Тому і засоби, які використовуються для такого задоволен­ня, об'єктивно зумовлені.

Отже, потреби процесу управління є важливим критері­єм класифікації методів управління. У найбільш загально­му вигляді ці потреби можна поділити на три види потреб:

переконувати, заохочувати, примушувати.

Потреба переконувати полягає у використанні еконо­мічних, політичних, моральних, ідеологічних, адміністра­тивних, організаційних, психологічних засобів.

Потреба заохочувати передбачає використання цих же (економічних, політичних, моральних, ідеологічних, адмі­ністративних, організаційних, психологічних) засобів.

Потреба примушувати також передбачає використання саме цих засобів (економічних, політичних, моральних, -ідеологічних, адміністративних, організаційних, психоло­гічних).

Відмінність полягає тільки у цільовій спрямованості при конкретному застосуванні того чи іншого прийому й в інтенсивності використання тієї чи іншої групи прийомів.

Отже, йдеться про три найзагальніші, найуніверсальні-ші, а в теоретичному розумінні найкраще визначені й де­терміновані методи державного управління: переконання, заохочення і примус.

Дана позиція визнається усіма адміністративістами і дискусії з цього питання практично не ведуться (окрім проблеми співвідношення переконання й заохочення).

Останніми роками відомі вчені-адміністративісти (Ю. Козлов, Л. Коваль) дедалі частіше звертаються до кла­сифікації методів управління на адміністративні (позаеко­номічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій у даному випадку ви­користовується вид конкретних засобів, які застосовують­ся при розв'язанні управлінських завдань.

Адміністративні методи — це засоби впливу на діяль­ність підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян з боку органів управління шляхом прямого вста­новлення їх обов'язків, шляхом наказу, що спирається на владні повноваження і стан підпорядкування. Це одно­сторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об'єкта

управління.

При використанні адміністративних методів орган уп­равління прямо приписує керованому, що він повинен ро­бити. Тут найрельєфніше виявляється природа державного управління, що насамперед характеризується відносинами

влади і підлеглості.

Позаекономічний характер даних методів означає, що реальним об'єктом управління є свідомо-вольова поведін­ка керованих (чи то громадянин, чи то підприємство). При цьому використовуються необхідною мірою засоби пере­конання й примусу.

Економічні методи — це такі способи впливу на пове­дінку трудових колективів, посадових осіб і громадян, які орієнтуються не на прямий, а на непрямий вплив.

Застосування економічних методів означає утворення таких економічних умов, які викликають зацікавленість у виконанні певної роботи, у підвищенні продуктивності праці. Тут не приписується прямо, що і як слід робити.

Суб'єкт управління досягає належної поведінки керо­ваних шляхом впливу на їх матеріальні інтереси. З цією метою однаковою мірою можуть використовуватися й пер­спективи матеріальних переваг, й загрози матеріальних

санкцій.

Проблема методів діалектична. Це означає, що між да­ними методами немає і не може бути антагоністичних су­перечностей. З таких причин:

по-перше, управлінська діяльність за своєю природою адміністративна. Через це застосовувані методи не можуть

бути неадміністративними, незалежно від вкладеного в них змісту;

по-друге, у названих методів єдина кінцева мета — реа­лізація управлінського впливу; ;

по-третє, ці засоби використовуються практично одни­ми й тими ж суб'єктами державного управління;

по-четверте, вони використовуються стосовно одних і тих же об'єктів, оскільки не існує об'єктів, які потребували б лише адміністративного чи економічного впливу;

по-п'яте, й ті й інші засоби виступають як односторон­ні й владні волевиявлення суб'єктів управління;

по-шосте, й ті й інші часто фігурують в одному й тому ж акті державного управління.

Цей аналіз свідчить про те, що ці методи дають най­більший ефект при комплексному використанні з ураху­ванням конкретної управлінської мети. У зв'язку з цим не­обхідно підкреслити, що поширене нині конструювання особливих, протилежних адміністративним, економічних методів не відповідає реальним потребам виконавчої влади і стану, який склався в галузі державного управління.

На жаль, незважаючи на вищевикладені обставини, у засобах масової інформації на публіцистичному рівні до­сить активно пропагується ідея необхідності вже сьогодні повністю відмовитися в державному управлінні від методів адміністративного характеру на користь економічних важелів впливу на суспільні відносини. Як аргумент на захист даної позиції наводиться стимулююча сила цих важелів.

Необхідно зазначити, що стимулююча сила й призна­чення економічних методів очевидні. Проте не можна об­межуватися лише подібною констатацією, тому що все врешті-решт залежить від їх практичного використання. Практика ж свідчить, що за допомогою таких методів не завжди досягається необхідна мета. По суті, орієнтація на їх широке застосування, на витіснення ними адміністра­тивних методів нічого істотного в 60—90-і роки не дала. Як самоціль економічні методи не спрацювали. Не спрацьо­вують вони й нині. Якби все було так, як уявляють їх при­хильники, то їх застосування неодмінно призвело б до ефективного вирішення усіх проблем і насамперед у сфері економіки.

Проте стимулюючий вплив цих методів з належною результативністю не виявляється. Більше того, практика свідчить про деформацію суті економічного стимулювання як такого. При широкому використанні таких економіч­них засобів, як податки, кредити, пільги, ліцензування, квотування, акцизи тощо економічний стан підприємств і населення має стійку тенденцію до погіршення. Непомірні матеріальні тягарі населення (податковий тягар, непомір-но високий рівень оплати житлово-комунальних послуг, зростання цін тощо) ускладнюються діяльністю шахрай­ських комерційних структур (трастові компанії), що "розцвіли" за економічних важелів управління. Позбавле­на будь-якого стимулюючого характеру безупинно зрос­таюча вартість енергоносіїв. У економічно невигідних умо­вах опиняються не лише споживачі паливно-енергетичних ресурсів, а й їх виробники. За такої ситуації на питання — що стимулюєтья? — відповідь може бути такою — збіль­шення інфляції.

Отже, економічні важелі за нинішніх умов втрачають стимулюючий характер й перетворюються на суто конфіс-каційні засоби. Подібна ситуація підкреслює необхідність, по-перше, відмови від занадто прямолінійного трактуван­ня проблеми методів управління, по-друге, врахування як . негативних, так і позитивних їх проявів.

Основними й найзагольнішими методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу ефективність управлін­ської діяльності, її максимальну ефективність, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових устоїв у галузі управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4) нормальні взаємовідносини усіх учасників управлін-- ських відносин.

Для того, щоб ці завдання були виконані, методи пере­конання, заохочення й примусу, що є визначальними ме­тодами управління й боротьби з правопорушеннями, по­винні розумно поєднуватись, тобто не протистояти одне одному, а доповнювати, підпорядковуватись загальним завданням керівного впливу.

Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання, заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних результатів у процесі здійснення державного управління.

При цьому поєднання методів переконання, заохочен­ня й примусу повинно бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва неухильно при­зводить до соціальних дисонансів, до порушення норм законності.

Гарантією правильного поєднання методів переконан­ня, заохочення й примусу є визнання головної ролі мето­дів переконання і заохочення як методів психічного впли­ву на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських від­носин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господар­ством, соціально-культурним і адміністративно-політич­ним будівництвом, а також у процесі правоохоронної ді­яльності органи державного управління використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання і зао­хочення як методи цілеспрямованого впливу.

Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то вия­виться, що органи держави найчастіше використовують:

1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики держави;

2) постійне інформування населення про стан справ у галузі охорони громадського порядку;

3) стимулювання ініціативи громадськості у справі на­дання правоохоронним органам допомоги у боротьбі за за­безпечення правопорядку;

4) забезпечення поширення позитивного досвіду в бо­ротьбі з порушеннями правопорядку;

5) проведення профілактичних заходів щодо недопу' щення антигромадських проявів;

6) заохочення громадян, які активно виявили себе в бо­ротьбі з правопорушеннями.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділя­ється такому методу, як заохочення правомірної поведінки громадян.

Вважається, що цей метод досить ефективно викорис­товується в ряді розвинених країн (США, Японія, ФРН, Швеція та ін.). Передбачається, що з побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він поши­риться і в діяльності наших органів управління.

4.2. Адміністративний примус

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною-ною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосову­ється, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Авторитарність даного методу незаперечна, проте, нині немає жодної держави, яка б використовувала його як найнеобхідніший засіб управління своїми справами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного приму­су — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралі­зації, недопущенні правопорушень. Тому державний при­мус традиційно розглядають з позицій захисту сформова­них державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і ти­ми, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в ха­рактері й особливостях державних примусових заходів за­лежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного при­мусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, ци­вільно-правовий примус, адміністративний примус.

При аналізі взаємозв'язків галузей права і видів приму­су привертає увагу те, що галузей права значно більше, ніж видів державного примусу. Дана обставина пояснюється двома факторами.

З одного боку, появою в матеріальній сфері права ком­плексних галузей (економічне, житлове, податкове, бан­ківське, морське, митне тощо), які слід розглядати як пов­ноцінні, хоч і специфічні. Очевидно, цей процес є резуль­татом розвитку права і сприяє перетворенню його в об'ємну поліструктурну систему. В цьому розумінні наяв­ність у системі права матеріальних комплексних галузей є ознакою її вдосконалення й достатньо високої інтенсив­ності регулювання суспільних відносин, а отже, й рівня розвитку.

З іншого, — відсутністю соціальних, а як наслідок і правових передумов збільшення різноманітності примусо­вих заходів захисту правових відносин. Держава не бачить необхідності у конструюванні нових видів примусу. Її інте­реси перебувають у площині удосконалення існуючих заходів примусу, підвищення їх ефективності аж до повної реалізації принципу невідворотності покарання за скоєне правопорушення.

Через це захист правових відносин у даних галузях за­безпечується, крім використання інших можливостей, вже існуючими видами державного примусу.

Серед усіх видів примусу найбільшою питомою вагою, високою мобільністю і здатністю адаптуватися до конкрет­них умов і потреб держави виділяється адміністративний примус. Так, застосування заходів адміністративного впливу передбачене навіть за скоєння кримінальних пра­вопорушень (див.: ст. 51 КК).

За своєю еоціально-правовою природою адміністратив­ний примус є органічною складовою державного примусу.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'­єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо право­порушень, по-третє, заходів відповідальності за порушен­ня нормативно-правових положень.

Серед його заходів є суто адміністративні, найбільш рельєфні, що не мають аналогів серед інших видів держав­но-примусового впливу. Це, наприклад, відшкодовне ви­лучення предмета, що був засобом чи безпосереднім об'­єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КпАП);

зобов'язання прилюдно попросити вибачення у потерпі­лого (ст. 241 КпАП), утворення тимчасових надзвичайних органів з передачею їм функцій органів державної вико­навчої влади і місцевого самоврядування одночасно на те­риторіях, де введено надзвичайний стан (ст. 19 Закону "Про надзвичайний стан") та ін.

Є й такі, що близькі за зовнішніми ознаками до заходів кримінального чи цивільно-правового примусу. Наприк­лад, це штраф, який визначається кримінальним (ст. 32 КК) і адміністративним (ст. 27 КпАП) законодавством як грошове стягнення, а цивільним законодавством як вид забезпечення виконання зобов'язань (ст. 178 ЦК). Проте у перелічених видів грошового штрафу відмітні як правова природа, так і юридичні умови й наслідки їх застосування. Саме тому всі види штрафів, які застосовуються у відпо­відних сферах державного примусу, наділяються додатко­вими характеристиками, що дозволяють правозастосовни-ку безпомилково розрізняти штрафи кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові.

Отже, заходи державного примусу залежно від галузі за­стосування наділяються відповідними ознаками. Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпіз­нати заходи адміністративного впливу серед інших дер­жавних примусових заходів, такі:

• якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідаль­ності (наприклад, кримінальний примус практично рів­нозначний кримінальній відповідальності), то адміністра­тивний примус і адміністративна відповідальність — різні правові явища. З одного боку, вони співвідносяться між собою як ціле й частина, а поняття "адміністративний примус" значно ширше, ніж поняття "адміністративна від­повідальність", інакше кажучи, адміністративна відпові­дальність є частиною адміністративного примусу. З іншого боку, адміністративна відповідальність може бути наслі­дком кримінального примусу^\,

• як правило, заходи адміністративного примусу засто­совуються органами державного управління та Їх посадо­вими особами. Дана функція органів державного управлін­ня та їх посадових осіб фіксуєтья у відповідних адміністра­тивно-правових нормах. Так, право кримінальної міліції повертати неповнолітніх до місця їх постійного проживан­ня чи навчання, доставляти їх в органи внутрішніх справ у випадках здійснення адміністративних правопорушень пе­редбачене Законом від 24 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповнолітніх" (ст. 5); право посадових осіб Державного комітету України у справах захисту прав споживачів на вилучення неякісної продукції, опломбу-

Застосування до відповідної категорії осіб ст. 51 КК є кримінальним Пінимусом, у результаті якого застосовуються заходи адміністративного стягнення і настає адміністративна відповідальність.

вання приміщень і вимірювальних приладів передбачене Положенням про названий комітет (ст. 6). Окрім органів державного управління, правом застосування заходів адмі­ністративного примусу володіє прокуратура'. Так, згідно зі ст. 8 Закону "Про прокуратуру України" від 5 листопада 1991 р., посадові особи і громадяни зобов'язані з'являтися на виклик до прокуратури і давати відповідні пояснення. У випадку ухилення від явки, вони, за постановою прокуро­ра, доставляються у примусовому порядку;

• для адміністративного примусу характерна множин­ність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування. Так, тільки право накладання адміністра­тивних стягнень мають більш як 35 суб'єктів (див.: статті 218-244 КпАП);

• правообмеження, що настають у результаті застосу­вання заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обме­ження, що виникають при застосуванні заходів криміналь­ного примусу;

• засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

• заходи адміністративного примусу можуть застосову­ватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків. У другому випадку застосування примусових заходів обумовлюється виникненням екстремальних умов, наприклад, епідемій, епізоотій, введенням надзвичайного стану (так, згідно з п. 1 ст. 23 Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 р. при введенні такого стану може бути

У літературі висловлювалася думка про те, що заходи адміністратив­ного примусу у вигляді адміністративних стягнень за скоєння правопору­шень, передбачених КпАП України, застосовуються судами. Очевидно, дана позиція не відповідає нинішнім принципам реалізації державної вла­ди. На нашу думку, суди, застосовуючи адміністративні стягнення, вико­ристовують судовий примус, який і реалізують у такій формі певну частку судової влади.

• адміністративний примус відзначається складною ба­гатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи при­пинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право-слухняної поведінки суб'єктів правовідносин. Із останньої, четвертої, позиції випливає, що застосування адміністра­тивно-примусових заходів, звернене не лише до конкрет­них суб'єктів, щодо яких вони застосовані, а й до інших осіб. Дана особливість закріплена нормативне. В ст. 23 КпАП сказано, що метою адміністративного стягнення є попередження скоєння правопорушень як самим правопо­рушником, так й іншими особами;

• застосування заходів адміністративного примусу пе­редбачається різними за юридичною силою нормативними документами. Це: а) закони, наприклад "Про міліцію";

б) положення, наприклад про Державний комітет України у справах захисту прав споживачів; в) правила, наприклад "Загальні правила прикордонного режиму";

• заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб. Зокрема, неналежне виконання своїх функцій органами державної виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування на територіях, де введено надзвичайний стан, є підставою для припинення їх діяльності (ст. 19 Закону "Про надзви­чайний стан"); до громадської організації за порушення діючого законодавства можуть застосовуватись такі адмі­ністративно-примусові заходи впливу, як примусовий роз­пуск, тимчасова заборона чи припинення діяльності, штраф тощо (ст. 28 Закону "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.);

• усі заходи адміністративного примусу мають примусо­во-обов'язковий, державно-владний характер; вони засто­совуються від імені держави і в інтересах держави.

Види заходів адміністративного примусу. Заходи ад-міністративного примусу поділяються на три групи: :

а) заходи адміністративного попередження;

б) запобіжні адміністративні заходи; :

в) заходи відповідальності за порушення нормативне- / правових положень'.

Критерієм, за яким конкретні заходи адміністративного примусу, що входять до названих груп, відрізняються один від одного є їх "розміщення" відносно протиправної дії.

Заходи адміністративного попередження мають на меті не дозволити скоїтися протиправному вчинку, вони засто­совуються, коли правопорушення тільки передбачається. Запобіжні адміністративні заходи призначені для того, щоб припинити протиправний вчинок, не дозволити йому розвинутись, мінімізувати збитки. Вони застосовуються, коли вчинок вже почав здійснюватися. Заходи відповідаль­ності за порушення нормативно-правових положень за­стосовуються, коли встановлений склад протиправного вчинку, коли вчинок є правопорушенням.

Заходи адміністративного попередження. Ці заходи (їх часто називають адміністративно-попереджувальними) за­стосовуються з метою попередження правопорушень.

Сутність попередження (профілактики) правопорушень полягає, по-перше, в тому, щоб не допустити протиправ­ної поведінки з боку конкретних осіб, які до такої поведін­ки схильні; по-друге, в усуненні причин, що сприяють скоєнню правопорушень і утворенню умов, які виключа­ють протиправну поведінку.

Законодавець розцінює адміністративно-попереджу­вальну роботу як важливий компонент забезпечення за­конності, порядку і дисципліни. Виходячи з цього, він вводить в КпАП України спеціальну статтю (ст. 6 "Попе­редження адміністративних правопорушень"), яка перед-

У адміністративно-правовій літературі традиційно виділяють заходи попередження, припинення і стягнення. Проте, виділяючи у третій групі лише стягнення, слід визнати, що за межами класифікації залишаються заходи примусу, які, як і стягнення, застосовуються як заходи відповідаль­ності адміністративного характеру.

бачає здійснення профілактичних заходів, визначає їх цілі і суб'єктів.

У повсякденному житті громадяни частіше за все зтика-ються з адміністративно-попереджувальними заходами, які застосовуються правоохоронними органами (міліція МВС, податкова міліція, прокуратура), державними ін­спекціями, контрольно-ревізійними службами, органами місцевого самоврядування та іншими, уповноваженими на те державою структурами. Це, зокрема:

• перевірка документів. Вона здійснюється з метою ви­значення особистості конкретної особи; якісних характе­ристик товарів, виробів, послуг; належності документа йо­го пред'явнику; обгрунтованості і законності застосовува­них дій; справжності пред'явленого документа;

• безперешкодний вхід у житлові приміщення грома­дян, які знаходяться під адміністративним наглядом;

• відвідання підприємств, закладів, організацій для ви­конання профілактичних функцій;

• опечатування приміщень, використовуваних як каси, місця зберігання документів, товарно-матеріальних цін­ностей; опечатування вимірювальних приладів і пристроїв;

• вилучення для проведення аналізу проб продукції, яка призначена для реалізації населенню;

• заборона або обмеження в установленому порядку руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних доріг з метою забезпечення громадської безпеки;

• заборона експлуатації транспортних засобів, техніч­ний стан яких загрожує безпеці руху;

• тимчасова заборона (обмеження) доступу громадян на окремі ділянки місцевості або об'єкти з метою забезпечен­ня громадського порядку і громадської безпеки тощо.

Характерною особливістю адміністративно-попереджу­вальних заходів є те, що вони застосовуються в ситуаціях, коли правопорушення відсутнє. Практиці відомі два види таких ситуацій:

1. Коли є реальні підстави передбачати, що може здій­снитися правопорушення і потрібно його не допустити.

Заходи даного виду можуть бути а) індивідуальними або персоніфікованими і б) загальними, що не мають чітко ви­значеного конкретного адресата.

Прикладом індивідуальних або персоніфікованих захо­дів (адресованих конкретній особі) можуть служити прави­ла адміністративного нагляду. Ці правила являють собою систему обмежень і встановлюються щодо конкретних осіб, звільнених з місць позбавлення волі і схильних до протиправних вчинків'.

Прикладом загальних заходів (що не мають конкретно­го адресата) можуть служити заходи контролю на безпеку» які застосовуються в авіації щодо ручної поклажі, багажу, вантажу, а також пасажирів².

2. Коли потрібно забезпечити необхідний правопоря­док у надзвичайних (екстремальних) умовах.

Надзвичайні умови, що викликають необхідність засто­сування адміністративно-попереджувальних заходів, мо­жуть бути найрізноманітнішими: пожежа, епідемія, повінь, землетрус, аварія, нещасний випадок тощо.

Найбільш рельєфно заходи даної групи представлені в Законі "Про надзвичайний стан". Це встановлення особ­ливого режиму в'їзду, виїзду, пересування; заборона масо­вих і спортивних заходів; введення комендантської години та ін. Сюди ж слід віднести заходи карантинного та обсер­ваційного характеру, закриття кордонів із суміжною дер­жавою і т. д.

Запобіжні адміністративні заходи. Даний вид заходів (у юридичній літературі іноді називають "адміністративно-запобіжними") належить до другого різновиду заходів ад­міністративного примусу.

Сама назва цих заходів вказує на їх цільове призначен­ня: запобігання неправомірної поведінки. Їх призначення як заходів запобігання полягає в: а) припиненні про­типравної поведінки; б) усуненні шкідливих наслідків про­типравної поведінки; г) створенні необхідних умов для можливого в майбутньому притягнення винної особи до адміністративної відповідальності (складання протоколу про адміністративне правопорушення).

Як адміністративно-запобіжні заходи різними органами державного управління та їх посадовими особами можуть застосовуватись адміністративно-технічні, адміністратив­но-санітарні, адміністративно-фінансові засоби впливу, а також адміністративне затримання особи (фізичної осо­би), адміністративне затримання майна та інші.

Запобіжні адміністративні заходи можуть застосовува­тись як самостійні, наприклад, припинення функціону­вання пункту громадського харчування у зв'язку з пору­шенням санітарно-епідеміологічних правил, так і в цілому з іншими заходами адміністративного примусу, наприк­лад, з адміністративними стягненнями.

Одні заходи адміністративного запобігання через їх специфічне призначення, застосовуються досить часто, наприклад, вимога до громадянина чи посадової особи припинити правопорушення (п. 1 ст. 11 Закону України "Про міліцію" від 25 грудня 1990 р.); інші — не так часто, наприклад, обов'язкові до виконання приписи господа­рюючим суб'єктам про припинення порушення прав спо­живачів (п. 1 ст. 5 Закону України "Про захист прав спо­живачів" у редакції від 15 грудня 1993 р.); треті — порівня­но рідко, наприклад, застосування працівниками міліції вогнепальної зброї як крайнього заходу (ст. 15 Закону "Про міліцію").

Заходи адміністративного запобігання, як правило, за­кріплюються в нормативному порядку. Найрельєфніше вони зафіксовані в ст. 260 КпАП України (заходи забезпе­чення провадження у справах про адміністративні право­порушення). У ній, зокрема, говориться: "з метою запобі­гання адміністративних правопорушень, коли вичерпані інші заходи впливу, встановлення особи, складання про­токолу про адміністративне правопорушення при немож­ливості складання його на місці скоєння правопорушення, якщо складання протоколу є обов'язковим, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справ і виконання по­станов у справах про адміністративні правопорушення допускається: адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд і вилучення речей і документів".

Заходи відповідальності за порушення нормативно-право­вих положень. Найбільш чітко виражену, в розумінні пра­вової регламентації, класифікаційну групу заходів адмі­ністративного примусу складають примусові заходи впли­ву, які містяться в адміністративно-правових санкціях, тобто заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Головною особливістю подібних заходів примусу є те, що вони застосовуються виключно як заходи відповідаль­ності за порушення нормативно-правових положень і міс­тяться в адміністративно-правових санкціях.

В юридичній літературі до третьої групи адміністратив­но-правових заходів найчастіше включають тільки адмі­ністративні стягнення.

Такий підхід звужує сферу застосування адміністратив-³ но-примусових заходів даної групи, залишаючи за її рам­ками заходи впливу адміністративних санкцій, які не нале­жать до адміністративних стягнень.

Зокрема, ст. 24' КпАП передбачає застосування до не­повнолітніх у віці від 16 до 18 років за здійснення адмініст­ративних правопорушень примусових заходів впливу, які не є стягненнями; в санкції ст. 46' КпАП міститься міра відповідальності, яка не передбачена як вид адміністра­тивного стягнення (вилучення радіаційне забруднених предметів).

До юридичних осіб, у порядку відповідальності за пору­шення нормативно-правових положень можуть застосову­ватися заходи впливу, які законодавець в одних випадках визначає як стягнення (ст. 28 Закону "Про об'єднання громадян"), а в інших — як "заходи адміністративного ха­рактеру" (ч. 10 ст. 2 Закону "Про Національну раду Украї­ни з питань телебачення і радіомовлення" від 23 вересня 1997 р.).

Заходам відповідальності за порушення нормативно-правових положень можна дати таке визначення: це при­мусові заходи впливу, які містяться в адміністративно-пра­вових санкціях і застосовуються уповноваженими на те державними органами, зокрема, до фізичних осіб за здійс­нення адміністративних правопорушень і до юридичних осіб за порушення нормативно-правових положень, з до­триманням встановленої процедури.

Обов'язковою умовою застосування даної групи заходів є здійснення адміністративного провадження і прийняття рішення про застосування відповідного заходу адмініст­ративного примусу в установленому законом порядку і формі.

Адміністративним законодавством України передбачені санкції, які містять такі заходи відповідальності:

а) накладення адміністративних стягнень на фізичних осіб за здійснення адміністративних правопорушень;

б) застосування до фізичних осіб за здійснення адмі­ністративних правопорушень заходів впливу, які не є адмі­ністративними стягненнями;

в) застосування до фізичних осіб за скоєння адміністра­тивних правопорушень заходів впливу, які не є адміністра­тивними стягненнями;

г) накладення стягнень на юридичних осіб за порушен­ня нормативно-правових положень (притягнення до від­повідальності в адміністративному порядку);

д) застосування заходів адміністративного впливу, не віднесених до категорії адміністративних стягнень до юри­дичних осіб за порушення нормативно-правових поло­жень (притягнення до відповідальності в адміністративно­му порядку). Таким чином, за порушення нормативно-правових положень як заходів впливу можуть застосовуватись, по-перше, стягнення; по-друге, інші заходи відповідальності.

Серед заходів стягнення виділяють: а) заходи адмініст­ративного стягнення; б) заходи дисциплінарного стягнен­ня; в) стягнення, що накладаються в адміністративному порядку на юридичних осіб.

Заходи стягнення, від інших заходів примусового впли­ву, відрізняє репресивний, каральний характер. Невід'єм­ним і важливим компонентом стягнення є покарання. Але воно не є їх самоціллю. Так, ст. 23 КпАП визначає, що адміністративне стягнення є заходом відповідальності і застосовується з метою виховання особи, що здійснила адмі­ністративне правопорушення, а також попередження ско­єння нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами.

Найбільш чітко детерміновані адміністративні стягнен­ня. Відповідно до чинного адміністративного законодав­ства адміністративні стягнення застосовуються за скоєння адміністративних правопорушень до фізичних осіб.

Їх застосування регламентовано перш за все Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП), а також іншими нормативними актами. Система адміністра­тивних стягнень наведена в ст. 24 КпАП. Ця стаття визна­чає, що за здійснення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись адміністративні стягнення: попе­редження; штраф; відплатне вилучення предмета, що був знаряддям скоєння чи об'єктом адміністративного право­порушення; конфіскація предмета, що є знаряддям скоєн­ня чи об'єктом адміністративного правопорушення; по­збавлення спеціального права, наданого даному громадя­нину (право керування транспортним засобом, право полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. До іноземних громадян, крім перелічених заходів, за скоєння адміністративних правопорушень може бути застосовано видворення за межі України.

У ст. 25 КпАП України вказано, що відплатне вилучен­ня і конфіскація предметів можуть застосовуватись як ос­новні, так і допоміжні стягнення.

Заходи дисциплінарних стягнень не кодифіковані і міс­тяться в різних нормативних актах, що регламентують діяльність службовців державного апарату, зокрема, в за­конодавчих актах, у правилах внутрішнього трудового роз­порядку, статутах про дисципліну, які діють на підприєм­ствах, в установах, організаціях.

Так, дисциплінарні стягнення, що накладаються на державних службовців перераховуються в ст. 14 Закону України "Про державну службу". До них, крім стягнень, передбачених трудовим законодавством, може бути засто­совано: попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року присвоєння чергового ран­гу і призначення на більш високу посаду.

До співробітників органів внутрішніх справ відповідно до ст. 15 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України (затверджено Указом Президії Верховної Ради України 29 липня 1991 р.) можуть застосовуватися такі стягнення: зауваження; догана; сувора догана; затри­мка в присвоєнні чергового спеціального звання або по­дання на його присвоєння строком до одного року; попе­редження про неповну службову відповідність; пониження в посаді; пониження у спеціальному званні на один сту­пінь; звільнення з органів внутрішніх справ.

У навчальних закладах і навчальних підрозділах МВС України крім перелічених стягнень можуть застосовува­тись: позбавлення увільнення з розташування навчального закладу строком до одного місяця; позачергове призначен­ня в наряд по службі (крім призначення в караул або чері говим по підрозділу) або на роботи до 5 нарядів. _,

Відповідно до ст. 17 даного Статуту на осіб рядового | командного складу, нагороджених нагрудними знаками, може бути накладено дисциплінарне стягнення у вигляді позбавлення цього знака.

Як правило, дисциплінарні стягнення може накладати керівник, що користується правом прийому на роботу да­ного працівника, а також вищестощий начальник. Усне зауваження підлеглому може бути зроблене кожним на-. чальником. У випадку відсутності посадових осіб, що користуються правом накладення стягнення, заходи дис­циплінарного впливу приймаються тими, хто виконує їх обов'язки. ^і;і

Якщо за ступенем тяжкості проступку необхідно нак"» Ласти дисциплінарне стягнення, яке даний керівник засто^ сувати не правомочний, він звертається з відповідним по^ данням до вищестоящого начальника. ^

Стягнення, що накладаються в адміністративному по­рядку на юридичних осіб, належать до нових заходів адмі­ністративного примусу. Вони, як і дисциплінарні стягнен­ня, не кодифіковані. Як правило, такі стягнення передба­чаються нормами законів. Наприклад, ст. 28 Закону України "Про об'єднання громадян" передбачає, якщо об'єднання громадян допускає порушення законодавства, то до нього можуть бути застосовані такі стягнення: попе­редження; штраф; тимчасова заборона (призупинення) ок­ремих видів діяльності; тимчасова заборона (призупинен­ня) діяльності об'єднання в цілому; примусовий розпуск (ліквідація).

Інші, крім стягнень, заходи відповідальності, які накла­даються в адміністративному порядку, подані в законо­давстві: а) заходами впливу на фізичних осіб за скоєння адміністративних правопорушень; б) заходами впливу на юридичних осіб за порушення нормативно-правових положень.

Заходи впливу на фізичних осіб за здійснення адміністра­тивних правопорушень передбачені КпАП. Перш за все це ст. 24' "Заходи впливу, що застосовуються до неповноліт­ніх". Відповідно до неї, до осіб віком від 16 до 18 років за здійснення адміністративних правопорушень можуть за­стосовуватись такі заходи впливу: 1) обов'язково публічно чи в іншій формі попросити пробачення у потерпілого;

2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, що їх за­міняють, або під нагляд педагогічного чи трудового ко­лективу з їх згоди, а також окремим громадянам за їх проханням.

Заходи впливу на юридичних осіб, які є заходами відпо­відальності і накладаються за порушення нормативно-правових положень в адміністративному порядку, не коди­фіковані. Найбільшу питому вагу серед цих заходів мають заходи фінансового характеру і, зокрема, штрафи. На­приклад, ст. 11 Закону "Про державне регулювання ринку цінних паперів" від ЗО жовтня 1996 р. передбачає як захід відповідальності за різноманітні правопорушення у цій сфері тільки штрафи.

Крім штрафів відомі такі заходи, як попередження і призупинення дії ліцензії (ст. 32 Закону "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 23 вересня 1997р.).

У деяких випадках законодавець досить детально регла­ментує провадження за такими справами. Так, Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рек­ламу (затверджено постановою Кабінету Міністрів Украї­ни 8 вересня 1997 р.) чітко визначає види доказів; підстави для розгляду справи; вимоги до основних процесуальних документів; строки розгляду справи; компетенцію юрис-дикційного органу; коло інших осіб, які беруть участь у провадженні, а також їх повноваження; процедури розгля­ду справи, прийняття рішення у справі; оскарження рі­шень у справі, припинення провадження у справі, вико­нання рішень.

Законодавець уникає застосування щодо юридичних осіб таких термінів, як "адміністративне правопорушен­ня", "адміністративна відповідальність", "адміністративне стягнення". Поряд з цим, він може чітко вказати на на­лежність заходів впливу до сфери адміністративного при­мусу. Так, у ст. 2 Закону "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" від 23 вересня 1997 р. прямо визначається, що одним з основних завдань цієї ради є застосування в межах своїх повноважень захо­дів адміністративного характеру щодо організацій — по­рушників чинного законодавства України.

4.3. Форми державного управління

Поняття форм державного управління. Сприйняття загальновизнаного в цивілізованому світі поняття держав­ної влади як єдності трьох її гілок (законодавчої, виконав­чої, судової) передбачає не тільки чітку визначеність і де­термінованість їх функцій і компетенції, а й оснащення кожної з цих гілок відпрацьованим механізмом, призначе­ним реалізовувати ці функції і компетенції у конкретній практичній діяльності.

Тобто, державна влада не може реалізовуватися сама по собі. Вона має бути представлена (виражена) в певних ді­ях, які сприймаються як такі, що містять державно-владні накази керуючого впливу.

Такі дії являють собою: по-перше, чітко виражені в ре­альній дійсності вольові положення держави; по-друге, дії, що йдуть від конкретних суб'єктів, які відбивають інтереси держави (суб'єктів з державно-владними повноваження­ми); по-третє, дії, які реально відчувають численні держав­ні та громадські структури, а також фізичні особи.

Якщо застосувати цей підхід до такої категорії, як вико­навча влада, то цілком справедливим буде висновок, що вона міститься і знаходить вияв у державному управлінні, а суб'єктами, в чиїх діях вона представлена, будуть органи державної виконавчої влади, які, в свою чергу, поширю­ють її вплив за допомогою інших виконавчо-розпорядчих органів.

Викладена позиція дає змогу визначити сутність і здійс­нити видову класифікацію такої юридичної категорії, як форми державного управління (форми державно-управ­лінської діяльності, адміністративно-правові форми, фор­ми управління).

Що ж означають ці форми? У загальнонауковому трак­туванні "форма" завжди пов'язується з категорією "зміст". У даному разі під формою розуміють той чи інший варіант зовнішнього вираження змісту.

Так, зміст гри в шахи зовнішньо виражається у формі переміщення за певними правилами фігур на шаховій дошці. В шахи можна грати й подумки. Але тоді не спосте­рігатимуться реально відчутні дії, які об'єктивно свідчать про те, що ведеться така гра, тобто зміст гри не виражати­меться зовнішньо, зміст буде без форми, в якій він може себе виявити.

Аналогічно й державне управління зовнішньо виража­ється в конкретних, реальних, відчутних діях державних органів і посадових осіб. Так зміст державно-управлінської діяльності набуває потрібної форми і піддається чіткому сприйняттю.

Отже, у найзагальнішому вигляді під формою управлін­ської діяльності слід розуміти той чи інший спосіб зовніш­нього вираження (оформлення) змісту цієї діяльності.

Кожен суб'єкт державного управління (орган чи поса­дова особа) наділений відповідною компетенцією, яка, як правило, дає йому можливість вибирати у конкретних си­туаціях той чи інший варіант поведінки, варіант конкрет­них дій, тобто відбити зміст управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найбільш ефективна і найбіль­шою мірою відповідає державним інтересам.

Конкретними прикладами дій суб'єктів управління, в яких виражається зміст управлінської діяльності (тобто прикладами форм управлінської діяльності), можуть слугу­вати такі їх дії, як: видання акту управління, прийняття рі­шення, вирішення скарги, проведення наради, призначен­ня ревізії, видача дозволу, реєстрація підприємства, здійс­нення контролю, заборона чого-небудь тощо.

Аналіз використовуваних у державному управлінні форм свідчить, що їх сукупність — це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінними.

Система форм відіграє в управлінському процесі важ­ливу роль. Зокрема, за допомогою цієї системи забезпечу­ється: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях державного управління потенціалу недер­жавних структур і громадян; гласність й урахування гро­мадської думки; зміцнення законності, дисципліни й орга­нізованості. *

Форми управлінської діяльності відзначаються поміт­ною самостійністю й універсальністю щодо конкретних галузей і сфер державного управління. Між ними немає' жорсткої залежності і взаємообумовленості. Через це одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Це дає змогу виконавчо-розпорядчим органам через за­стосування усього масиву відомих форм реалізовувати свої повноваження і в економіці, і в адміністративно-політич­ній діяльності, а також успішно розв'язувати питання внутрішньоорганізаційного характеру.

Водночас застосування суб'єктом управління тієї чи ін­шої форми багато в чому визначається його компетенцією, характеристиками об'єкта управління, 'управлінською ме­тою, прагненням отримати той чи інший конкретний ре­зультат. У такій ситуації принципово важливим виявляється уміння вільно орієнтуватись у всій різноманітності форм, здатність здійснити обгрунтований вибір найбільш ефективних серед них, а за необхідності поєднувати вже відомі, або знайти нові форми.

Існуючі взаємозв'язки і взаємозалежності між формами та іншими складовими управлінської діяльності, як прави­ло, передбачені і до певної міри регламентовані адмініст­ративно-правовими нормами. Такі норми найчастіше міс­тяться у положеннях про той чи інший орган державного управління, посадових інструкціях, правилах тощо.

Так, служби безпеки дорожнього руху міністерств, ін­ших центральних органів державної виконавчої влади, під­приємств, їх об'єднань, установ і організацій, згідно з положенням про них, мають право проводити наради, семінари, конференції, конкурси та інші заходи щодо вдосконалення роботи з питань забезпечення безаварійної роботи транспортних засобів.

Державний комітет у справах захисту прав споживачів, згідно з положенням про нього, має право: давати госпо­дарюючим суб'єктам обов'язкові для виконання приписи щодо припинення порушень прав споживачів; опломбову­вати, в порядку, передбаченому законодавством у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, виробничі, складські, торгівельні та інші приміщення, а також непра­вильні, несправні й такі, що не мають відповідного клей­ма, чи з порушеними термінами перевірки, вимірювальні прилади; проводити в установленому порядку за участю заінтересованих центральних органів державної виконав­чої влади та господарюючих суб'єктів порівняльні огляди, виставки, дегустації якості товарів.

Міністерство промисловості у межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організує та контролює їх виконання; у разі потре­би видає разом з іншими центральними органами держав­ної виконавчої влади, місцевими державними адміністра­ціями спільні акти; складає в установленому порядку зве­дені квартальні, річні бухгалтерські, статистичні звіти і баланси за видами діяльності.

Державному комітету України по туризму надано право створювати у встановленому порядку спеціальні фонди позадержавних коштів.

Державній адміністрації залізничного транспорту Ук­раїни надано право розробки узгодженого графіка руху по­їздів і плану їх формування; розробки технічних вимог до нових видів рухомого складу. Укрзалізниця в межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання за­лізницями, об'єднаннями, підприємствами та організація­ми залізничного транспорту, які входять до сфери управ­ління Укрзалізниці, організує та контролює їх виконання.

Аналіз ступеня адміністративно-правової регламента­ції, порядку використання управлінських форм (тобто то­го, наскільки жорстко, детально держава регламентує за­стосування тієї чи іншої форми) показує, що вона не од­накова для різних форм.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і право­охоронних функцій виконавчої влади. Саме вони виклика­ють найістотніші юридичні наслідки і їх регламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму закон­ності в державному управлінні.

Значно менше регламентовані форми, що не спричиня­ють прямих юридичних наслідків (наради, консультації). Тут виконавчим органам надається широка можливість са­мостійного вибору управлінських форм.

Водночас, застосовувані форми державного управління і в першому, і в другому випадку повинні відповідати та­ким вимогам: не виходити за межі режиму законності; від­повідати компетенції даного суб'єкта управління; відпові­дати призначенню і функціям управлінської діяльності;

відповідати змісту і характеру вирішуваних питань; сприя­ти досягненню мети управлінського впливу; враховувати особливості конкретного об'єкта управління.

Зрозуміло, що ступінь регламентації використання форм державного управління не перешкоджає вільному вибору самим органом управління тієї з них, яка в даній ситуації є доцільною, ефективною, найбільшою мірою від-

повідає поставленим завданням і меті (наприклад, прове­дення інструктування замість видання директив).

Узагальнюючи викладені положення, можна зробити висновок, що під формою державного управління слід розу­міти зовнішньо виражену дію — волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках ре­жиму законності та його компетенції для досягнення управ­лінської мети.

Види форм державного управління. Різноманітність форм державного управління, помітні відмінності в ха­рактері, юридичній силі, ролі в управлінському процесі роблять актуальною проблему їх класифікації. Треба зазначити, що до нині адміністративно-правова наука не має загальновизнаної класифікації форм управлінської діяльності.

Найбільш поширеними є дві класифікації: по-перше, за значенням наслідків, які виникають у результаті викорис­тання тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту);

по-друге, за ступенем правової регламентації процесу їх застосування.

За значенням наслідків, які виникають у результаті ви­користання форм виділяють: а) правові форми державного управління; б) неправові форми державного управління.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення юридичного ефекту. Зокрема, ви­дання юридичних актів, застосування примусових заходів тощо. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини. До непра-вових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адмі­ністративно-правових відносин. Такі форми або переду­ють правовим (проведення ревізії за результатами якої ви­дається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

За ступенем правової регламентації процесу викорис­тання виділяють такі форми державного управління:

1. Встановлення норм права (видання нормативних ак­тів управління, адміністративна правотворчість).

2. Застосування норм права (видання ненормативних ак­тів управління, індивідуальних актів управління, актів засто­сування норм права, адміністративне розпорядництво).

3. Укладання адміністративних договорів.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридичне значу­щих дій.

5. Провадження організаційних дій.

6. Виконання матеріально-технічних операцій.

Зупинимося на змісті перелічених форм.

1. Встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотворчість). Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є вико­нання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові положен­ня нормативного характеру.

Як правило, повноваження органів державного управ­ління з встановлення загальнообов'язкових адміністратив­но-правових приписів (норм права), тобто повноваження щодо самостійності (на основі законів і на виконання за­конів) правотворчості, закріплюються у відповідних нор­мативних документах.

Так, затверджене Указом Президента "Загальне поло­ження про міністерство, інший центральний орган дер­жавної виконавчої влади" містить норми, які передбача­ють, що міністерство в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, ор­ганізує та контролює їх виконання, а у випадках, передба­чених законодавством України, рішення міністерства мо­жуть бути обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форм власності та громадянами. Міністер­ство в разі потреби видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органа­ми влади і самоврядування спільні акти.

Аналогічні норми містяться в положеннях, якими регу­люється діяльність конкретних міністерств, комітетів, ві­домств. За допомогою такої нормотворчості конкретизу­ються і деталізуються загальні норми законів. Природно, що при цьому не змінюється їх смисл, але забезпечуються умови для найбільш гнучкої й ефективної реалізації перед­бачених законами правил з урахуванням особливостей місця і часу виконання.

Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності практично ви­ражається у виданні органами державного управління нор­мативних актів. Цим шляхом забезпечується для них мож­ливість активно впливати (керувати) у рамках вимог зако­нів на підвідомчі сфери (громадські відносини).

Такі нормативні акти найчастіше встановлюють кон­кретні права, обов'язки, відповідальність учасників сус­пільних відносин. У них часто містяться обмеження і забо­рони, обумовлені специфікою сфери управління. Вони формують основи взаємодії різних суб'єктів управління, здійснюють правоохоронні функції управлінського харак­теру (наприклад, встановлення певного правового режи­му), передбачають юридичні гарантії забезпечення закон­ності і дисципліни в управлінні.

Так, Кабінет Міністрів постановою № 576 від 12 жовт­ня 1992 р. затвердив нормативний документ — Положення про дозвільну систему, яким установив цілий ряд норм, що регламентують порядок виготовлення, придбання, збе­рігання, обліку, охорони, транспортування вогнепальної зброї, боєприпасів, радіоактивних, наркотичних, отруйних речовин.

Нормотворчу діяльність органів державного управління можна вважати опосередкованою на відміну від безпосе­реднього встановлення норм права, яке здійснюють орга­ни законодавчої влади. Ця опосередкованість визначаєть­ся підзаконністю нормативних актів органів управління, що видаються на основі й на виконання законів.

Отже, виконавчо-розпорядча діяльність органів дер­жавного управління виступає як регулятор суспільних від­носин. Це дозволяє органам державного управління актив­но впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно-політичного, соціально-культурного будівництва.

2. Застосування норм права (видання нормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) — основна форма управлінської діяльності. Саме за допомо­гою юридичних актів індивідуального характеру закони та інші правові норми застосовуються до конкретних обста­вин управлінського життя. Такі акти містять точно визна­чені і персоніфіковані юридичне владні приписи. Вони відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язується виникнення, зміна, припинення адміністративно-право­вих відносин.

Акти застосування норм адміністративного права мають свої відмітні ознаки:

1) акт застосування норм адміністративного права має індивідуальний характер. Індивідуальність проявляється, по-перше, в тому, що він розв'язує цілком визначене й конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкрет­ний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в ак­ті припису.

2) акт застосування адміністративно-правової норми має юридичну природу. Він має державно-владний харак­тер і є обов'язковим для всіх, кому адресований. Виконан­ня акта гарантується, а за необхідності забезпечується при­мусовою силою держави.

Треба зазначити, що такі акти не завжди містять владні приписи особі, до якої звернена норма безпосередньо. Тобто сам акт може бути звернений до однієї особи, а при­писи, що містяться в ньому, — до іншої. Наприклад, наказ про нагородження цінним подарунком безпосередньо звернений до однієї особи, яка таким подарунком нагоро­джена. Водночас, вміщенні в ньому державно-владні при­писи спрямовані й органу, що зобов'язаний цей подару­нок видати. ;;•

3) такі акти завжди видаються в односторонньому пог рядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права. Дана обставина залишається в силі й тоді, коли акт виступає результатом погодження волі усіх учасників пра­вовідносин. Наприклад, акти про призначення пенсії, на­дання відпустки, матеріальної допомоги тощо.

4) акт застосування норм адміністративного права спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністра­тивних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Вод­ночас він не тільки юридичний факт, а й виконує регуля­тивні функції. Норми адміністративного права регулюють абстрактні управлінські відносини. Ця абстрактність нор­мативних приписів не дозволяє використовувати їх для безпосереднього впливу. З цією метою використовуються акти застосування норм права, які стають самостійним за­собом управління соціальними процесами.

За своєю суттю індивідуальний акт застосування норм права — це оформлене у вигляді індивідуального держав­но-владного припису рішення органу управління з приво­ду оцінки конкретної життєвої обставини з точки зору діючих нормативних приписів. Прикладами таких актів є накази про призначення на посаду, про звільнення з поса­ди, надання відпустки, допомоги, пільг, зарахування до ре­зерву на висунення, документи про утворення управлін­ських структур, постанови про вирішення справ про адмі­ністративні правопорушення, про розгляд скарг громадян тощо.

Кількість і масштабність актів застосування норм права не піддається жодному переліку. По суті, вся динаміка державного управління охоплюється цією формою діяль­ності виконавчо-розпорядчих органів.

Отже, акт застосування норм адміністративного пра­ва — це індивідуальний юридичний акт, що вирішує кон­кретну управлінську справу, персонально визначає пове­дінку адресата, має держано-владний характер, видається уповноваженим органом в установленому порядку.

3. Укладання адміністративних договорів. Своєрідною формою державного управління слід вважати адміністра­тивні договори. З самого початку доцільно зазначити, що досить інтенсивно використовуваний в адміністративно-правовій літературі термін "адміністративний договір" у нормативних джерелах не вживається.

Основне питання даної проблеми полягає в тому, що договірні відносини характерні для цивільного права і від­різняються юридичною рівністю волевиявлення сторін, які в них вступають. Тобто, договір — це угода сторін, які юридичне рівноправні. Природа ж державного управління передбачає імперативність, юридичну владність волевияв­лень даної сторони і як наслідок — юридичну підвладність іншої сторони.

З таких позицій сам термін "адміністративний договір" нібито суперечить правовій логіці.

Проте змінювані в процесі історичного розвитку сус­пільні відносини і практика їх регулювання викликали до життя такий вид угод, як плановий договір. Мається на увазі договір, який укладається внаслідок того, що вступ у договірні відносини передбачений планом (аналогічним документом), який, по суті, є управлінський (вольовий і владний) акт держави.

Наприклад, п. 2 Указу Президента України від 13 жовт­ня 1997 р. "Про рішення Ради національної безпеки і обо­рони України від 19 вересня 1997 р. "Про стан науково-технічної сфери України та невідкладні заходи щодо під­вищення ефективності її державного регулювання" містить норму, яка вимагає від Міністерства України у справах науки і технологій разом з Національною акаде­мією наук у місячний термін подати Президентові України перелік заходів щодо підтримки науково-технічної діяль­ності у регіонах.

Питання про характер планових договорів стає предме­том докладного аналізу вчених-цивілістів. У результаті — вони дійшли висновку, що у такому виді угод різко обме­жується індивідуальна воля сторін.

Отже, в юридичній практиці набули значного поши­рення договори, в яких воля однієї із сторін органічно поєднується з управлінською волею держави, тобто дана сторона виступає як юридичне владний суб'єкт. Інша ж сторона зобов'язана їй підкоритися, тобто виступає як юридичне підвладний суб'єкт. Така ситуація вже харак­терна для управлінських та адміністративно-правових відносин.

Проте відносини, в яких учасники договору перебува­ють не в однаковому становищі, а орган управління збері­гає владні повноваження, тобто повноваження адміністративно-правового характеру, виникають не лише через дію актів планування.

Так, адміністративний договір використовується у про­цесі оформлення громадян на роботу, коли у двосторонній бесіді щодо умов праці посадова особа і претендент на по­саду дійшли згоди. Такий адміністративний договір пере­дує факту призначення на посаду відповідним наказом.

Перехід до побудови ринкових відносин потребує вдос­коналення державно-управлінської діяльності, в тому чис­лі й через застосування форм, які найбільшою мірою від­повідають сучасним умовам і розвитку суспільства. Однією з таких форм треба визнати на нинішньому етапі догово­ри, в яких однією зі сторін виступає орган державного управління з властивими йому державно-владними пов­новаженнями.

Нині дедалі частіше приймаються нормативні акти, які зобов'язують сторони до укладення договорів.

Так, в Указі Президента України "Про додаткові заходи щодо матеріального і морального заохочення працівників вугільної промисловості" від 9 січня 1996 р. містяться такі норми:

Кабінету Міністрів України за погодженням з об'єд­нанням галузевих профспілок:

визначити умови оплати праці, розміри тарифних ста­вок, схеми посадових окладів...;

установити граничні розміри надбавок, доплат, премій і винагород...;

передбачити запровадження додаткових заходів стиму­лювання сумлінної та високопродуктивної праці...

Аналіз цього Указу, який має явно виражений адмініст­ративно-правовий характер, свідчить про те, що Кабінет Міністрів зобов'язаний в адмінстративно-правовому по­рядку, тобто через видання відповідних адміністративно-правових актів, визначити умови оплати праці; встановити граничні розміри надбавок, доплат, премій, винагород;

ввести додаткові заходи стимулювання; підготувати зако­нопроекти. »,н;

Проте перш ніж виконати свою виконавчо-розпорядчу функцію (виконати юлю глави держави шляхом прийнхгтя одностороннього вольового рішення), йому необхідно усі ці питання погодити з об'єднаннями галузевих проф­спілок. Тобто, Кабінет Міністрів України зобов'язаний (саме так передбачено адміністративно-правовою нормою) вступити з об'єднанням профспілок у договірні відносини.

Отже, виникає договір, який регламентується адмініст­ративно-правовими нормами. Цей висновок підтверджу­ється такими обставинами:

по-перше, основою для його укладення є адміністра­тивно-правова норма;

по-друге, він набирає чинності тільки в тому випадку, якщо буде прийнято відповідний адміністративно-право­вий акт;

по-третє, якщо дія даної угоди буде визнана недоціль­ною, вона може бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що скасовує попередній.

Таким чином, договірні відносини передують виник­ненню "стандартних" адміністративно-правових відносин, а потім опиняються немов би всередині цих адміністратив­них правовідносин. Отже, з точки зору вольового змісту, виділяються два види договорів. По-перше, договори, які створюються на основі вільного волевиявлення сторін. Це суто цивільно-правові договори. По-друге, договори, які виникають з волі держави, за обов'язкової участі її органів і під впливом норм адміністративного права. Це адмініст­ративні договори.

При розгляді юридичної природи договорів другої гру­пи (адміністративних договорів) важливо зазначити, що вони виникають лише в сфері виконавчо-розпорядчої ді­яльності органів державного управління, тобто там, де складаються адміністративно-правові відносини.

Норми адміністративного права безпосередньо вплива­ють на вольовий зміст угод і формують їх так, що воля суб'єктів договору скеровується на реалізацію норми адмі­ністративного права, тобто на реалізацію волі держави. Та­кий договір хоч і зберігає попередні цивільно-правові фор­ми, однак, набуває нової якості — стає адміністративним договором.

Характерним у даному розумінні є пояснення на зако­нодавчому рівні терміна "державний контракт". У Законі "Про поставки продукції для державних потреб" від 22 грудня 1995 р. йдеться, що державний контракт — це дого­вір, укладений між державним замовником від імені дер­жави і виконавцем замовлення. В сувою чергу, державне замовлення визначається як спосіб державного регулюван­ня економіки, тобто спосіб державно-владного впливу на відносини в даній сфері, спосіб формування адміністра­тивно-правових відносин. Більше того, виконавець не мо­же відмовитися від укладення контракту, якщо держава в особі замовника вважає це необхідним. У разі відмови від укладення контракту на замовника накладаються штрафні санкції. Дана обставина не залишилась не поміченою за­конодавцем і в результаті — в нормативних документах з'явився термін "договір доручення" (див.: Порядок уп­равління акціями, паями, частками господарських това­риств, які перебувають у загальнодержавній власності — постанова Кабінету Міністрів від 28 грудня 1995 р.).

Викладене дозволяє встановити риси, характерні для адміністративного договору;

• це угода, що виникає в сфері державного управління у зв'язку і з приводу реалізації органом державного управ­ління повноважень виконавчо-розпорядчого характеру;

• підставою виникнення подібних угод є адміністратив­ний акт — владний вольовий припис;

• адміністративний договір завжди конкретизує норму адміністративного права чи акт правозастосовної діяль­ності органу управління;

• адміністративний договір має організуючий характер.

Вищенаведене дозволяє дати визначення адміністра­тивному договору.

Адміністративний договір — це визначена актами адмі­ністративного права угода сторін, одна з яких є носієм дер­жавно-владних повноважень стосовно інших.

Така угода спрямована на встановлення, зміну чи при­пинення адміністративно-правових відносин.

Отже, подальший розвиток механізму державно-управ­лінської діяльності в умовах поступового переходу до ринкових відносин робить актуальною проблему адміністра­тивно-договірних угод (адміністративних договорів) з по­зицій дослідження еволюції адміністративно-правових форм реалізації державного управління.

4. Здійснення реєстраційних та інших юридична значущих дій. До таких форм насамперед слід віднести різні реєстра­ційні дії. Наприклад, реєстрація й облік автомобільного транспорту, реєстрація винаходів і відкриттів, суб'єктів підприємницької діяльності, нормативних актів тощо.

До нині сутність та юридична природа реєстраційних дій повністю не з'ясована. Деякі дослідники вбачають у реєстрації тільки елемент технічного обліку. Проте дер­жавна реєстрація має не лише інформаційне значення. Її роль головним чином полягає в тому, щоб підтвердити юридичні факти чи їх системи. Очевидно, акт реєстрації є рішенням компетентного органу, що вказує на юридичний стан суб'єкта. Реєстраційні дії мають юридичні наслідки. Так, незареєстровані транспортні засоби не можна експлу­атувати, незареєстрований нормативний акт не може бути опублікований і розісланий тощо. До інших юридичне значущих дій також належать: прийняття присяги, служ­бове атестування тощо.

5. Здійснення організаційних дій — це повсякденні і різ­номанітні вияви управлінської дисципліни, які безпосе­редньо не спричиняють юридичних наслідків. Організа­ційні дії здійснюються для забезпечення чіткої й ефектив­ної роботи відповідних систем управління. Вони мають внутріуправлінське, внутріапаратне значення. Водночас, вони можуть використовуватися для певного впливу на громадські структури і громадян.

До таких дій можна віднести різні інструктування, на­ради, семінари, збори, конференції, надання практичної допомоги, розповсюдження позитивного досвіду, прове­дення контрольних заходів, вивчення громадської думки, розробка заходів щодо впровадження новітніх досягнень науки і техніки тощо.

; 6. Виконання матеріально-технічних операцій має допо­міжний характер. З їх допомогою обслуговується процес управління та інші форми управлінської діяльності, спрямовані на утворення нормальних умов для здійснення ад­міністративних функцій.

До матеріально-технічних операцій належать дії з під­готовки матеріалів для проведення організаційних заходів, видання юридичних актів, діловодство, складання довідок, звітів, оформлення документів тощо. Роль і значення ма­теріально-технічних операцій не можна зменшувати. Від них багато в чому залежить ефективність управлінської праці.

4.4. Правові акти державного управління

Поняття правових актів державного управління. Іс­нування суспільства і держави, уся організація суспільного життя немислимі без повсякденної державно-владної ді­яльності з управління економікою, адміністративно-пра­вовою сферою, соціально-культурним будівництвом, між­галузевими зв'язками.

Неодмінним інструментом, за допомогою якого держа­ва здійснює управління, є правові акти державного управ­ління. З ними пов'язане здійснення державних функцій і розв'язання будь-якої соціальної проблеми. Саме в них міститься переважна частина всіх наявних у державі пра­вових приписів, які поширюються практично на всі дер­жавні органи, недержавні структури, посадових осіб чи громадян.

Здійснюючись повсюдно, на різних рівнях керівництва, великою кількістю державних органів, акти державного управління здебільшого становлять значну і різноманітну систему правових засобів щодо реалізації законів, закріп­лення і розвитку сучасних громадських відносин.

Отже, встановлення і застосування правових норм без­посередньо пов'язано з актами управління. Більше того, акти управління — це єдиний спосіб створення і застосу­вання правових норм у процесі управлінської діяльності. Визначення поняття правових актів управління — одна з найскладніших проблем сучасного адміністративного права. В юридичній літературі, в тому числі й навчальній, їх найчастіше визначають як форму державного управління, документ, волевиявлення, припис, дію.

Основний смисл складностей щодо визначення понят­тя державного управління полягає, головним чином, у з'ясуванні характеру його соціальної природи. Він зумов­лений насамперед одночасною належністю актів до право­вих та управлінських явищ. Зрозуміло, державне управлін­ня розглядати у відриві від права не можна, так само як і право неможливо розглядати без його регулюючих, управ­лінських функцій. Проте саме акти виявилися в епіцентрі взаємозалежностей права й управління, саме їх генетична двоєдність дозволила виділити таку категорію, як юридич­ний механізм управління.

Отже, акти управління мають два джерела особливос­тей: по-перше, правове, по-друге, управлінське. Без право­вих актів не може бути державного управління як такого, водночас без них правова система держави втрачає своє регулююче призначення в сфері дій виконавчої влади.

Дана обставина стала якщо не єдиною, то, в усякому разі, головною й основною причиною настільки різних підходів до визначення поняття правових актів державного управління.

Аналіз різноманітних підходів дозволяє з більшою впев­неністю говорити про існування, принаймні, трьох най­більш поширених точок зору щодо цієї проблеми.

По-перше, правові акти державного управління визна­чають як форми управлінської діяльності держави.

По-друге, правові акти державного управління визнача­ють як документи, що виходять від компетентних органів.

По-третє, правові акти державного управління визна­чають як владні дії державних виконавчо-розпорядчих органів.

Кожна з перелічених позицій відображає особливості та властивості цих актів і може використовуватись для їх ха­рактеристики і визначення поняття. Проте ці властивості й особливості можуть бути або основними, тобто такими, що відображають найістотніші риси усієї сукупності пра­вових актів державного управління, або додатковими, супутніми, тобто деталізуючими і конкретизуючими ці ос­новні властивості. Важливість одних і других безперечна. Водночас вони мають різне значення для з'ясування змісту й сутності актів. Головне смислове навантаження припа­дає на основні властивості, додаткові ж дозволяють глиб­ше і точніше розкрити зміст і визначити сутність правових актів державного управління.

З цього й випливає наше завдання: за допомогою ана­лізу перелічених вище підходів встановити основні власти­вості й визначити поняття правових актів державного уп­равління.

Якщо цілком погодитися з першим варіантом визна­чення, то виявиться, що категорія "правові акти держав­ного управління" співпадає з категорією "правові форми державного управління", що вірно лише частково. Акти державного управління співпадають у такий спосіб лише з двома видами форм. Перша — встановлення норм права (видання нормативних актів управління, адміністративна правотворчість); друга — застосування норм права (видан­ня ненормативних актів управління, індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністратив­не розпорядництво).

Отже, даний підхід не може братися за основу, хоча й відображає одну з істотних властивостей актів державного управління.

Що стосується другої точки зору, то цілком очевидно, що характеристика акта тільки як документа не розкриває сутності даного правового явища. Саме визначення до­кумента свідчить про те, що правовий акт управління не лише документ, оскільки не можна його роль і сутність звести до закріплення відповідної інформації різними спо­собами на спеціальному матеріалі. Безумовно, докумен­тальна форма існування правових актів управління відіграє важливу роль у розв'язанні проблеми їх систематизації, зберігання, а також у правозастосовчій практиці. Отже, документ — це форма існування акта управління. За ни­нішніх умов можна впевнено говорити й про інші форми, що виконують аналогічні функції, наприклад, про магнітні носії.

Звідси можна зробити висновок про те, що визначення акта як документа справедливо лише частково, та й то сто­совно конкретних умов і обставин.

Найменш вразливою з позицій відокремлення най­більш значущих ознак правового акта управління виявля­ється третя точка зору.

Саме слово "акт" походить від латинського асїиз, що в перекладі найчастіше вживається у значенні "вчинок, дія", наприклад терористичний акт. Категорія "державне управ­ління" визначається як діяльність державних органів. Ад­же, будь-яке управління є діяльністю, а будь-який управ­лінський процес — комплексом послідовних дій суб'єктів управління. Не можна управляти не діючи. Не випадково іноді замість управління вживають поняття "управлінська діяльність" чи "діяльність з управління".

Отже, ми визначили правову і найбільш загальну влас­тивість такого правового явища, як правовий акт держав­ного управління. Такі акти — це насамперед дії. Саме дія може братися за основу в розкритті поняття й виробленні визначення правового акта державного управління. Проте слід мати на увазі, що зробити це можна лише з урахуван­ням усіх інших властивостей даного правового явища. Ви­ділена була й інша властивість — правові акти державного управління є двома формами державного управління, при­чому формами правовими.

Третя властивість правових актів державного управлін­ня полягає в їх вольовому характері, відповідно до вольо­вої сутності самого права. Отже, правові акти державного управління — не просто дії, а вольові дії чи волевиявлення.

Четверта властивість: дані акти не тільки волевиявлен­ня. Це волевиявлення, що створюють певний правовий чи юридичний ефект. Завдання юридичного ефекту безпосе­редньо пов'язане з метою управління. Розглянуті акти ви­користовуються для досягнення певної мети в ході здійс­нення завдань і функцій державного управління. Це ціл­ком зрозуміло, бо йдеться про акти управління.

Загальним, спонукальним мотивом прийняття будь-якого акта управління є потреба в юридичному впливі на існуючі в сфері державного управління відносини. Тому

юридичний ефект — безпосередня мета юридичного акта. Говорячи про юридичний ефект правових актів державно­го управління, завжди мають на увазі вплив на відповідні відносини у вигляді встановлення (зміни, скасування) правових норм чи у вигляді встановлення (зміни, припи­нення) конкретних правовідносин.

Щодо цього слід зазначити, що певне юридичне зна­чення, як відомо, мають і деякі службові документи, проте вони безпосередньо не вносять змін до системи діючих правових норм і не змінюють конкретні правовідносини. Тобто вони не мають юридичних властивостей норматив­ного і правозастосовчого характеру, властивостей, які роб­лять акт управління правовим. Дана ознака відмежовує правові акти державного управління від інших управлін­ських дій у цій сфері.

П'ята: однією з найважливіших властивостей актів дер­жавного управління є їх державно-владний характер. Саме звідси випливає характер адміністративно-правових відно­син як відносин влади і підпорядкування. Крім цього, за ознакою владності правові акти управління відмежовують­ся від інших управлінських дій і від правових актів, здій­снюваних суб'єктами правовідносин.

Шоста властивість правових актів державного управ­ління — їх підзаконність. Владний характер правового акта управління не означає, що орган, який його видає, діє на свій розсуд, поза будь-якими рамками. Підзаконність пра­вового акта управління означає, що він повинен відповіда­ти усім вимогам законів та інших актів вищестоящих орга­нів як за змістом, так і за порядком видання і формою за­кріплення.

Наголошуючи на важливості підзаконності як власти­вості правових актів управління, треба враховувати і таку специфічну особливість, як участь у підготовці актів бага­тьох людей. На жаль, більшість учасників цього процесу не мають необхідної правової підготовки. За таких умов завж­ди є небезпека виникнення у частини суб'єктів управлін­ської діяльності помилкових уявлень про те, що виражен­ня їх волі в актах управління залежить в основному від їх власного погляду.

Сьома: правовий акт державного управління може ви­ступати варіантом управлінського рішення.

Восьма: правовий акт державного управління прийма­ється винятково повноважним суб'єктом державно-управ­лінської діяльності.

Дев'ята: правовий акт державного управління — це од­ностороннє волевиявлення повноважного суб'єкта дер­жавного управління.

Десята: правовий акт визначає правила належної пове­дінки в сфері державного управління.

Одинадцята: правовий акт державного управління може бути опротестований в установленому чинним законодав­ством порядку.

Дванадцята: правовий акт державного управління у разі недотримання вміщених у ньому юридично-владних при­писів викликає особливі юридичні наслідки, а саме: відпо­відальність винної сторони.

Тринадцята: наявність певної форми провадження (ви­дання) правового акта державного управління. Такі акти провадяться в установленому порядку й офіційно передба­ченою процедурою. Треба зазначити, що такі загальні пра­вила, на жаль, відсутні, а існують лише положення відом­чого характеру.

Все викладене вище дозволяє дати визначення актам державного управління.

Правові акти державного управління — це владні, підза-конні, втілені в установлену форму волевиявлення суб'єк­тів державного управління, що безпосередньо впливають на правові норми і відносини з метою їх удосконалення відповідно до державних інтересів.

Згідно зі своїм призначенням акти управління можуть виконувати найрізноманітніші завдання. Зокрема можуть виступати як юридичні факти, на підставі яких виникають, змінюються і припиняються правовідносини. Яскравим прикладом цього можуть бути випадки встановлення за конкретною особою адміністративного нагляду (для та­ких осіб встановлюється ряд специфічних зобов'язань-обмежень). Правовий акт державного управління може стати під­ставою для прийняття інших актів управління. Наприклад, рішення обласної державної адміністрації про введення карантину у певній місцевості є підставою для прийняття аналогічного акта районною державною адміністрацією. Затвердження державною адміністрацією правил благоуст­рою територій міст та інших населених пунктів спричиняє застосування заходів адміністративного впливу до поруш­ників (ст. 152 КпАП), тобто прийняття відповідних право­вих актів державного управління (у випадках відсутності таких правил ст. 152 КпАП не діє).

Акт державного управління є доказом для органів вико­навчої і судової влади. Так, наявність рішення про виді­лення особі квартири є доказом його права на вселення в дану квартиру.

Акти управління відрізняються від суміжних державних актів і актів громадських організацій.

Насамперед вони відмінні від законів. Верховенство за­кону щодо акта управління незаперечне, оскільки він має найбільшу юридичну силу. Закон може змінювати, скасо­вувати, призупиняти дію акта управління, останній же аналогічного впливу на закон не здійснює.

Відрізняються акти управління й від судових актів. Су­дові акти (вироки, рішення, визначення) приймаються у зв'язку з конкретними порушеннями правових норм, є на­слідком розгляду на судових засіданнях фактів конкретних відхилень від встановленого правопорядку; вони не вста­новлюють нових правил поведінки.

Акти ж управління приймаються не лише і не стільки у зв'язку з порушенням правових норм. Значна частина пра­вових актів державного управління приймається у зв'язку з розв'язанням конкретних завдань повсякденного керів­ництва господарським, політичним, соціально-культур­ним будівництвом. До того ж багато актів управління (пра­вові акти) містять нові правила поведінки, розраховані на тривалий час.

Судові акти приймаються в особливому процесуально­му порядку, як правило, колегіальне, акти ж управління часто приймаються одноосібне посадовими особами управлінського апарату, що, зрозуміло, не виключає можли­вості прийняття їх колегіальне, наприклад, прийняття Ка­бінетом Міністрів України постанови.

, Акти управління відрізняються від актів, які прийма­ються органами прокуратури. Прокурорські акти, як й ак­ти органів судової влади, пов'язані з конкретними пору­шеннями законів і можливістю таких порушень. У них не вирішуються питання повсякденного керівництва держав­ними справами, оскільки прокуратура не володіє адмініст­ративними функціями. Прокуратура не вирішує індивіду­ально-конкретних справ по суті. Згідно зі статтями 1 і 5 Закону України "Про прокуратуру" органи прокуратури здійснюють загальний нагляд за дотриманням законів, у тому числі й за законністю управлінських актів, які прий­маються органами державного управління.

Відрізняються акти управління і від цивільно-правових договорів, угод. Останні є результатом взаємної згоди двох чи кількох сторін. Акти управління — це однобічні, дер­жавно-владні волевиявлення конкретних органів управ­ління та їх посадових осіб. За незаконне прийняття акта управління несе відповідальність тільки той, хто його ви­дав, а за незаконне укладання цивільно-правової угоди — обидва її контрагенти.

Істотно відрізняються акти органів управління і від ак­тів громадських організацій. Акти останніх є актами не­державними, як правило, не є загальнообов'язковими, ім­перативні лише всередині самих громадських організацій. Акти ж державного управління є державно-владними, за­гальнообов'язковими, у ряді випадків обов'язкові не лише для певних державних органів, а й для громадських органі­зацій.

Нарешті, акти державного управління відрізняються та­кож і від службових документів. Юридичні службові доку­менти хоч і мають юридичне значення (дипломи, атестати, трудові книжки, посвідчення, паспорти тощо), проте вони не містять норм права, що властиво більшості актів дер­жавного управління, які мають підзаконний характер.

Види правових актів державного управління. Відоб­ражаючи усю різноманітність державного управління як найширшої діяльності держави, акти управління також різноманітні й великі за чисельністю.

Незважаючи на цю, безумовно, визначальну ознаку, вони можуть бути класифіковані, упорядковані в однопо-рядкові групи, що й дає можливість чіткіше визначити міс­це кожного акта управління в їх загальній кількості, від­найти вірний, науковий підхід до відбору актів управління при їх систематизації.

Наукова класифікація актів управління дає можливість глибше з'ясувати їх правову природу, визначити роль і значення в управлінському процесі, в розв'язанні загаль­них і спеціальних завдань державного управління, вироби­ти найбільш чіткий і досконалий порядок їх видання, роз­робити дійові заходи щодо забезпечення контролю за їх здійсненням.

За основу класифікації правових актів державного уп­равління беруться найзагальніші і найістотніші їх ознаки і властивості. Такі ознаки і властивості, які відіграють ви­значальну роль у характеристиці правової природи кон­кретних актів. Важливо зазначити, що класифікація має не лише суто теоретичне, а й практичне значення.

У теорії адміністративного права правові акти дер­жавного управління прийнято класифікувати за такими критеріями:

1. За юридичними властивостями;

2. За межею дії;

3. За характером компетенції органів, які приймають акти;

4. За положенням органів, що видають акти, за ієрархією.

Розглянемо класифікацію цих критеріїв.

1. За юридичними властивостями усі правові акти дер­жавного управління поділяються на дві великі групи: нор­мативні (правовстановлюючі, акти загального характеру) та ненормативні (індивідуальні, правозастосовчі, правови-конавчі, окремі адміністративні, акти реалізації норм адмі­ністративного права).

Нормативні акти безпосередньо виражають регулятив­ну функцію адміністративного права. Саме вони містять адміністративно-правові норми, що встановлюють загаль­ні правила належної поведінки. Ці акти розраховані на довготривале, багаторазове застосування з метою регулю­вання однотипних суспільних відносин і не мають персо­ніфікованого (конкретного) адресата.

Правотворче призначення — важлива властивість нор­мативних актів. Нормативний акт не просто викладає від­повідні адміністративно-правові норми, він їх встановлює, вводить юридичні норми до правової системи.

Правотворча роль нормативних актів державного уп­равління знаходить прояв у:

а) конкретизації норм вищої юридичної сили;

б) визначенні типових правил поведінки в галузі дер­жавного управління (митні правила, правила дозвільної системи);

в) втіленні в життя різних соціально-економічних про­грам (програми приватизації);

- г) визначенні організаційно-правового статусу суб'єктів адміністративного права;

д) встановленні необхідних обмежень і заборон;

е) формуванні міжгалузевих зв'язків і способів взаємо­дії різних учасників управлінських відносин;

є) забезпеченні охорони встановленого у галузі держав­ного управління порядку відносин.

Ненормативні (індивідуальні) правові акти державного управління мають яскраво виражений правозастосовчий (правовиконавчий) характер. Ці акти завжди є актами за­стосування норм права. Ненормативний (індивідуальний) правовий акт державного управління — це індивідуальний юридичний акт, який розв'язує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має дер­жавно-владний характер, застосовується уповноваженим органом у встановленому порядку.

Основні ознаки акта застосування норм адміністратив­ного права такі:

а) має індивідуальний характер, який виявляється, по» перше, в тому, що він вирішує цілком визначене і конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який повинен дотримуватись вміщеного в акті припису;

б) має державно-владний характер і обов'язковий для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

Слід зазначити, що такі акти не завжди містять владні приписи особі, до якої звернена норма безпосередньо. Ін­шими словами, сам акт може бути звернений до однієї особи, а вміщені в ньому приписи — до іншої. Наприклад, наказ про нагородження цінним подарунком. Такий акт безпосередньо звернений до тієї особи, яка таким пода­рунком нагороджена. Водночас вміщені в ньому держав­но-владні приписи спрямовані органу, що зобов'язаний цей подарунок видати;

в) завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права. Дана обставина залишається в силі й тоді, коли акт є результа­том погодження волі учасників правовідносин. Наприк­лад, акти про призначення пенсії, надання відпустки, ма­теріальної допомоги тощо;

г) спричиняє виникнення, зміну, припинення адмініст­ративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Вод­ночас він не тільки юридичний факт. Такі акти виконують і регулятивні функції. Норми адміністративного права ре­гулюють абстрактні управлінські відносини. Ця абстракт­ність нормативних приписів не дозволяє використовувати їх для безпосереднього впливу. З цією метою використову* ються акти застосування норм права, які стають самостій¹-ним засобом управління соціальними процесами.

2. За межами дії (дії актів у просторі й часі) акти поді­ляються на такі:

• що діють на всій території без обмежень у часі (до ак­тів даного виду належать ті, чия юридична сила поширю­ється на всю територію України і не обмежується будь-якими часовими рамками. Наприклад, Указ Президента України "Про забезпечення гласності у процесі приватиза­ції державного майна" від 11 квітня 1995 р., Постанова Кабінету Міністрів України "Про порядок реєстрації симво­ліки об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 р. та ін.);

• що діють на всій території протягом певного терміну (такими є акти, юридична сила яких поширюється на всю територію України, але тільки на певний, спеціально обу­мовлений термін. Іноді їх називають строковими актами, тобто такими, що мають термін дії. До них слід віднести:

акти, що регламентують питання постачання продукції державі, розміщення державних замовлень, формування державних контрактів, встановлення тимчасових норм то­що. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України "Про встановлення тимчасових норм споживання насе­ленням електроенергії та природного газу, на оплату яких надається субсидія" від 1 грудня 1995 р.);

• що діють на частині території без обмежень у часі (в основному це акти місцевих державних адміністрацій. На­приклад, правила благоустрою територій міст та інших на­селених пунктів, правила торгівлі на базарах тощо. Проте подібні акти часто приймаються Президентом, Кабінетом Міністрів, міністерствами, відомствами. Наприклад, По­станова Кабінету Міністрів "Про першочергові заходи поліпшення стану справ у соціально-виробничій сфері м. Антрацита Луганської області" від 22 січня 1996 р.);

• що діють на частині території протягом певного тер­міну (це в основному акти місцевих адміністрацій). Проте подібні акти часто приймаються Президентом України, Кабінетом Міністрів, міністерствами, відомствами. На­приклад, Указ Президента "Про Північнокримську експе­риментальну економічну зону "Сиваш" від ЗО червня 1995 р. У ньому зокрема зазначається: "Підтримати ініціа­тиву Кабінету Міністрів України і створити в порядку експерименту строком на п'ять років Північнокримську експериментальну зону "Сиваш" в адміністративних ме­жах міст Красноперекопськ, Армянськ та Красноперекоп-ського району Автономної Республіки Крим".

Розглядаючи межі дії правових актів державного управ­ління, слід зазначити, що можливий їх "вихід" за межі державного кордону, коли вони регламентують діяльність українських організацій і громадян за кордоном. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів "Про участь Україн­ського контингенту в операції багатонаціональних Сил з виконання угоди на території Боснії та Герцеговини" від 29 грудня 1995 р.

Питання про дію актів управління в часі і просторі без­посередньо стосується проблеми припинення їх дії. В умо­вах режиму законності припинення дії акта зумовлене ря­дом об'єктивних факторів. Їх дослідження дозволило виді­лити шість найзагальніших, за якими акти припиняють свою дію. Ними є:

а) виконання вміщеної в акті вимоги (наприклад, спла­та штрафу згідно з постановою). Слід проте зазначити, що виконання акта не у всіх випадках означає припинення його дії. Так, постанова про утворення органу управління не припиняє своєї дії у зв'язку з фактичним створенням органу. Такі акти припиняють свою дію тільки в результаті скасування;

б) настання юридичної події. Наприклад, смерть грома­дянина анулює дію акта про призначення йому пенсії;

в) волевиявлення зацікавленої сторони, коли акт пов'я­заний із здійсненням суб'єктивних прав. У більшості ви­падків тут необхідне видання нового акта;

г) закінчення терміну дії акта, що обумовлений в ньому;

д) поглинання змісту акта новим актом;

е) скасування акта у встановленому порядку;

3. За характером компетенції органів, які видають акти, останні діляться на акти загального, галузевого і функці­онального управління. Перші регулюють управлінські від­носини в усіх сферах і галузях; другі — відносини, пов'я­зані з якоюсь однією галуззю державного управління;

треті — регулюють одну чи кілька державних функцій. До першої групи актів державного управління належать: акти Президента України, Кабінету Міністрів України, місце­вих державних адміністрацій. До другої — акти управління галузевих міністерств, комітетів, відомств, а також керів­ників галузей і служб місцевих державних адміністрацій;

до третьої — акти функціональних органів управління (по­даткова адміністрація).

4. За положенням органів, які приймають акти, за ієрар­хією, останні класифікуються залежно від того, які органи ЇХ видають. При цьому для різних органів управління вста­новлені різні назви актів.

Президент України видає укази і розпорядження.

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження.

Акти управління Президента і Кабінету Міністрів мо­жуть бути нормативними й індивідуальними. Їх норматив­ні акти, поряд з законами, становлять правову основу всіх інших актів державного управління.

Міністерства, комітети, відомства, як правило, видають накази й інструкції.

Голови державних адміністрацій видають розпоряджен­ня, а керівники структурних підрозділів державних адмі­ністрацій — накази.

Державні адміністрації наділені правом приймати рі­шення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність.

Накази — самостійний різновид управління. Вони мо­жуть бути як нормативними, так й індивідуальними. Нака­зами міністрів та керівників інших відомств можуть вводи­тися в дію положення, устави, правила, інструкції.

Інструкція завжди є нормативним актом, який встанов­лює порядок застосування (виконання) законів, указів, ак­тів вищих органів управління, проведення організаційних заходів чи матеріально-технічних операцій.

За загальним правилом акти управління, що прийма­ються міністрами і керівниками інших центральних ві­домств, діють у сфері функціонування даного міністерства і відомства й обов'язкові для виконання усіма підвідомчи­ми їм органами, міністерствами, установами, організація­ми та їх посадовими особами.

Але в деяких випадках такі акти управління мають над­відомчий характер, поширюють свою дію за межі даної уп­равлінської системи, обов'язкові для виконання органами, підприємствами, установами, організаціями та їх посадо­вими особами, що не входять до даної системи.

Серед нормативних актів місцевих органів державної виконавчої влади особливе місце займають рішення, ще передбачають адміністративну відповідальність за їх по­рушення. •

Відповідно до Положення про обласну. Київську, Се­вастопольську міську державну адміністрацію та Положен­ня про районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію, вказані органи державної вико­навчої влади приймають відповідно до законодавства рі­шення, що передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність, з питань боротьби із стихійним лихом і епідеміями, також рішення з питань боротьби з епізоотія-ми, за порушення яких встановлено відповідальність Ко­дексом України про адміністративні правопорушення.

Крім цього, обласні Київська і Севастопольська міські державні адміністрації затверджують правила, за порушен­ня яких передбачено адміністративну відповідальність ст. 152 (порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів), ст. 159 (порушення правил торгівлі на ринках), ст. 182 (порушення тиші в громад­ських місцях) Кодексу України про адміністративні право­порушення.

У таких рішеннях завжди чітко визначений орган, на який покладається обов'язок здійснення контролю за його виконанням. У більшості випадків такі контролюючі функції покладаються на міліцію, що виступає кон­тролюючою інстанцією чи самостійно, або спільно з інши­ми органами державного управління (наприклад, з органа­ми охорони здоров'я з питань дотримання санітарних правил, органами торгівлі — з питань дотримання правил торгівлі).

Вони в обов'язковому порядку публікуються у місцевій пресі для загального ознайомлення населення, а тексти деяких з них вивішуються, крім цього, у найдоступніших для населення місцях.

Рішення мають відповідні реквізити, а саме: назва орга­ну, що прийняв рішення, дата і місце його прийняття, по­рядковий номер, назва самого рішення, окреслення тери­торії, на яку поширюється рішення, перелік встановлених зобов'язань, дані про відповідальних за невиконання да­ного рішення, перелік державних органів, що здійснюють контроль за виконанням рішення, розмір санкції, термін вступу рішення в силу, підписи посадових осіб, які висту­пають від імені органу, що прийняв рішення.

Вимоги, що ставляться до актів державного управ­ління. Акти державного управління повинні відповідати законам і підзаконним актам вищих органів державного управління. Незаконний акт управління автоматично ви­знається недійсним.

Будь-який акт державного управління повинен бути прийнятий компетентним органом і в межах його повно­важень. Чітке визначення компетенції кожного органу державного управління на видання акта управління, тобто забезпечення правильного уявлення про коло питань, які підлягають веденню даного органу, є обов'язковою умо­вою правильного здійснення функцій і завдань кожним органом державного управління.

Акти державного управління повинні видаватися в пев­ному порядку з дотриманням процесуальних правил. Наприклад, одні акти видаються колегіальним органом, інші — єдиноначальним; одні публікуються у місцевій пресі, інші — просто доводяться до відома виконавців

тощо.

Однією з важливих вимог, які ставляться до актів дер­жавного управління, є дотримання певної форми акта.

Найчастіше акти державного управління втілюються у письмовій формі, мають певну назву, підписуються певни­ми посадовими особами, нумеруються, датуються, забез­печуються іншими реквізитами. Деякі акти державного уп­равління втілюються, у, так би мовити, конклюдентну форму (дорожні знаки).

До актів державного управління у ряді випадків можуть бути поставлені й інші додаткові вимоги. Так, деякі з них можуть бути видані лише за наявності спеціального дозво­лу вищого органу; деякі можуть бути прийняті лише в межах певного терміну; деякі вимагають наступного за­твердження вищого органу. Письмові акти державного управління повинні бути викладені грамотною, чіткою, загальнодоступною мовою, конкретно формулювати вміще­ні в них вимоги.

При порушенні певних вимог закону акти державного управління можуть бути визнані неправомірними, і, за­лежно від характеру порушень, не породжувати юридич­них наслідків з моменту їх прийняття (порушення закону);

виявитися заперечними, тобто такими дефектними акта­ми, які обов'язкові до виконання, але можуть бути запере­чені заінтнрнсованими органами чи особами у судовому або адміністративному порядку.

В праві, в тому числі адміністративному, діє презумпція законності прийнятих актів управління. Питання про ви­знання даного акта неправильним, дефектним вирішуєть­ся компетентним державним органом.

Особливі завдання щодо забезпечення законності вида­них органами державного управління актів покладаються на органи прокуратури. В порядку здійснення загального нагляду органи прокуратури можуть оскаржити будь-який акт будь-якого органу державного управління. Копії най­важливіших актів, які приймаються органами державного управління, направляються ними, як правило, органам прокуратури, які й здійснюють загальний нагляд за закон­ністю їх прийняття і відповідності їх закону, що передба­чено Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р.

Глава 5 Адміністративно-деліктне право

5.1. Адміністративне правопорушення

Поняття адміністративного правопорушення. Пра­вопорушення, як це випливає з самого терміна, є пору­шенням права, акт, що суперечить праву, його нормам, за­кону. Скоїти правопорушення — означає порушити право.

Кожне окреме правопорушення як явище реальної дій­сності завжди конкретне і має риси, що дозволяють розме­жовувати кримінальні правопорушення (злочини), адмі­ністративні правопорушення, порушення цивільного, тру­дового законодавства тощо.

Конкретність кожного правопорушення полягає в то­му, що воно здійснюється конкретною особою, у певному місці, у певний час, порушує конкретну норму конкрет­ної галузі права, характеризується точно визначеними ознаками.

Вивчення правопорушень та інших правових явищ, які з ними пов'язані, належить до найважливіших завдань будь-якої правової галузі. Не є винятком щодо цього й ад­міністративне право, більше того, тільки адміністративне й кримінальне законодавство містять статті, в яких закріпле­не поняття відповідного правопорушення. У Криміналь­ному кодексі України це ст. 7 "Поняття злочину", в Ко­дексі України про адміністративні правопорушення — ст. 9 "Поняття адміністративного правопорушення".

Загальне поняття адміністративного правопорушення, як вже зазначалося, дає ст. 9 Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення. В ній розкривається його матеріальний зміст, юридична природа і соціальна сут­ність, а також визначаються важливі ознаки.

Відповідно до даної статті, адміністративним правопо­рушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відпо­відальність.

Необхідно зазначити, що до прийняття нині діючого Кодексу (прийнято 7 грудня 1984 р., введено в дію 1 черв­ня 1985 р.) законодавство України визначення адміністра­тивного правопорушення не містило. У рамках колишньо­го СРСР поняття адміністративного правопорушення на законодавчому рівні вперше було сформульоване в Осно­вах законодавства СРСР і союзних республік про адмініст­ративні правопорушення, що були прийняті 23 жовтня 1980 р. До цього часу визначення адміністративного пра­вопорушення було тільки в науковій літературі.

При аналізі ст. 9 КпАП привертає увагу те, що законо­давець одночасно вживає й ототожнює два терміна і відпо­відно два поняття: "адміністративне правопорушення" і "адміністративний проступок". Раніше вважалось, що ад­міністративні проступки — особливий різновид адмініст­ративно-правових порушень.

Подальший її аналіз дозволяє виділити ознаки адмі­ністративного проступку (правопорушення).

По-перше, це виключно вчинок, тобто дія (наприклад, дрібне хуліганство, ст. 173) чи бездіяльність (ухилення від реєстрації чи нереєстрації вогнепальної зброї, ст. 192). Звідси випливає, що думки, бажання чи інші вияви пси­хічної діяльності юридичного значення не мають.

По-друге, до ознак адміністративного правопорушення належить його протиправність, тобто заборона адміністра-гивно-правовими нормами відповідного вчинку як такого, що завдає шкоди чи загрожує небезпекою. Суть протиправності полягає в тому, що конкретний вчинок визна­ється адміністративним правопорушенням (проступком), •якщо воно передбачене як таке чинним адміністративним законодавством.

По-третє, важливою ознакою адміністративного право­порушення є винність. Винність передбачає наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до від­повідного вчинку і його наслідків. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, які мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) і необереж­ність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.

По-четверте, обов'язковою ознакою адміністративного правопорушення є адміністративна карність. Карність означає, що за здійснення конкретного вчинку адміні­стративним законодавством передбачається відповідне по­карання. Дана ознака дозволяє відмежувати правопору­шення від інших протиправних (заборонених адміністра-тивно-правовими нормами) вчинків, здійснення яких не .спричинює застосування адміністративних стягнень.

Так, правила користування засобами морського транс­порту досить великі і містять значну кількість приписів, які зобов'язують особу здійснювати чи не здійснювати певні дії. Проте порушення тільки двох пунктів з цих пра­вил (пошкодження внутрішнього обладнання і куріння у невстановлених місцях на судні) спричиняє накладення адміністративних стягнень (ст. 115 КпАП).

По-п'яте, юридичною ознакою адміністративного пра­вопорушення є об'єкт посягання. Це діяння, що посяга­ють на державний чи громадський порядок, власність, права, свободи громадян, на встановлений порядок управ­ління. Конкретні об'єкти, посягання на які роблять діяння адміністративним правопорушенням, визначені статтями 41—212 Особливої частини КпАП.

Дослідження юридичної природи адміністративного правопорушення, з'ясування його сутності й змісту пов'я­зане з питанням його громадської безпеки.

Як відомо, кримінальне законодавство визначає як зло­чинні тільки громадське небезпечні вчинки, тобто відно­сить громадську безпеку до об'єктивних властивостей зло­чину (ст. 7 КК).

На відміну від цього визначення злочину, визначення адміністративного правопорушення (ст. 9 КпАП) не вказує на його громадську небезпеку. Більше того, термін "гро­мадське небезпечний вчинок" стосовно адміністративних правопорушень законодавець не вживає. Звідси випливає припущення, що громадська небезпека не визнана універ­сальною властивістю усіх адміністративних правопору­шень (проступків), а матеріальною, загальною їх ознакою є те, що вони "посягають на ...", тобто завдають збитків .(заподіюють шкоду) державному і громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому по­рядку управління.

Водночас підстав для ствердження, що адміністративні правопорушення не належать до діянь громадське небез­печних, не так багато, як для того, щоб зробити протилеж­ні висновки.

Багаторічна дискусія з цього приводу за участю спеці­алістів у галузі адміністративного, кримінального, цивіль­ного права, теорії права, кримінології підстав для одно­значного висновку не дає. Отже, з даного питання в юри­дичній науці найрельєфніше визначились дві позиції.

Прихильники оцінки адміністративного правопору­шення як явища громадське небезпечного (Н. Дурманов, Б. Здравомислов, М. Строгович, І. Самощенко, Н. Алек-сандров, О. Якуба, Г. Петров, А. Клюшниченко та ін.) спираються на твердження про те, що злочини — це якіс­но особливий вид правопорушень, а їх основна матеріаль­на властивість полягає у громадській небезпечності. При­чому громадська небезпека повно характеризує виключно злочини. Тому для інших правопорушень дана ознака не обов'язкова.

Визначення злочину як громадське небезпечного зло­чину міститься в ч. 1 ст. 7 КК, а в ч. 2 цієї ж статті фіксу­ється, що не є злочином дія чи бездіяльність, які хоч фор­мально і містять ознаки будь-якого вчинку, передбаченого Особливою частиною даного Кодексу, але через малозна-чущість не є громадське небезпечними. Отже, зазначають вони, у праві чітко закріплено, що малозначущий протип­равний вчинок не є громадське небезпечним і не може розглядатися як злочин.

Виходячи з цього положення, можна зробити два висновки.

- Перший: ознака суспільної небезпеки властива тільки злочинам, інші правопорушення позбавлені цієї якості.

Другий: адміністративні правопорушення (проступки) не являють собою суспільної небезпеки; це суспільне шкідливі, антигромадські явища. Тому й відрізняються злочини від.адміністративних правопорушень тим, що зло­чини — діяння суспільне шкідливі, а адміністративні пра­вопорушення — діяння лише шкодочинні.

Прихильники оцінки адміністративних правопорушень як діянь, що являють собою певну суспільну небезпеку (А. Трайнін, А. Сахаров, М. Шаргородський, А. Піонтков-ський, Н. Малеін, Є. Додін, Л. Коваль та ін.) виходять з матеріальної єдності усіх правопорушень. І злочини, й ад­міністративні правопорушення, й дисциплінарні провини, й цивільні правопорушення є до певної міри суспільне не­безпечними діяннями. Тому суспільна небезпека — це оз­нака, властива їм усім без винятку. Відмінність полягає лише в ступені суспільної небезпеки.

Злочини мають підвищений ступінь суспільної небез­пеки. Адміністративним (та іншим) правопорушенням во­на властива "меншою", "невеликою", "невисокою", "не­значною" мірою і не досягає того рівня, з якого почина­ється застосування заходів кримінальної репресії.

Підтвердження цієї позиції, на думку її прихильників, міститься в ч. 2 ст. 1 КК, де йдеться про те, які суспільне небезпечні діяння є злочинними. Звідси випливає обгрун­тований висновок, що поняття суспільне небезпечного ді­яння значно ширше поняття злочину, тобто далеко не всі суспільне небезпечні діяння є злочинами.

Підкріплюють дану точку зору дві обставини.

По-перше, злочини і адміністративні правопорушення як соціальні явища дуже близькі між собою, а межі міх ними досить рухливі й надто умовні. Тому нерідко перші з них перетворюються на другі й навпаки. Іншими словами, досить розповсюджені випадки, коли одне й те саме діян­ня на одному проміжку часу може розцінюватись як злочин, а на іншому — як адміністративний проступок, що тягне за собою покарання.

Так, у 1956 році оцібула встановлена адміністративна відповідальність за дрібне хуліганство. Навіть якщо хулі­ганські вчинки протягом року здійснювались однією й тією ж особою два, три і чотири рази, винний щоразу при­тягався лише до адміністративної відповідальності. У 1960 році за третє дрібне хуліганство, здійснене протягом року, була введена кримінальна відповідальність. 26 липня 1996 року була встановлена кримінальна відповідальність за по­вторне дрібне хуліганство. У 1997 році кримінальну відпо­відальність за дрібне хуліганство відмінили.

Нині, як і в 1956—1960 роках, дрібне хуліганство тягне за собою лише адміністративні санкції.

Чи можна з цього зробити висновок, що в 1969 році суспільне небезпечним діянням стало третє дрібне хулі­ганство, в 1966 році — уже друге, а до 1977 року це право­порушення втратило суспільне небезпечний характер? Чи відображають наведені правові метаморфози реальну зміну соціальної значущості відповідних діянь? Ні. За вказаний проміжок часу властивості дрібного хуліганства майже не змінилися, а от їх правова оцінка змінилася суттєво.

Отже, все залежить від волевиявлення законодавця, ви­раженого у праві й зумовленого соціально-політичними та іншими потребами суспільства, а також ситуацією, що в ньому склалася.

Тому мав рацію М. Шаргородський, коли ще в 1968 ро­ці писав, що між різними категоріями правопорушень об'єк­тивно існує лише кількісна відмінність у ступені суспільної небезпеки, а якісну відмінність надає законодавець'.

По-друге, про суспільну небезпеку того чи іншого пра­вопорушення можна робити висновок з урахуванням його поширення та результативності боротьби з ним. Тут важко не погодитися з Л. Ковалем, який у зв'язку з цим відзна­чає, що окремо взяті дрібні проступки, такі, як проїзд у громадському транспорті без квитка, торгівля у невстанов-леному місці тощо, можливо, й не мають чітко вираженої суспільної небезпеки. Однак у своїх сукупності та поши­ренні вони, без сумніву, набувають суспільне небезпечно­го характеру¹.

Додати до цього можна тільки таке. Встановлюючи адміністративну відповідальність за ті чи інші діяння, за­конодавець обов'язково бере до уваги їх поширення і не­обхідність боротьби не з окремо взятими випадками, а з явищами, які не можна розцінювати як прояв обставин, що випадково склалися, через виникнення небезпеки для суспільних відносин, які відповідають інтересам держави. Якби це було не так, то не було б необхідності боротися з такими діяннями, як торгівля у невстановлених місцях тощо.

Незважаючи на тривалість дискусії щодо проблеми сус­пільної небезпеки адміністративних правопорушень, мож­на констатувати спільність поглядів її учасників у визнанні негативного характеру усіх правопорушень. Негативна ж оцінка не може полягати в чомусь іншому, крім шкоди і суспільної небезпеки. Тому виникає необхідність з'ясувати співвідношення таких понять, як "шкодочинність" і "суспільна небезпека".

Отже, суспільна небезпека правопорушень (злочинів і адміністративних проступків) полягає саме в тому, що во­ни завдають шкоди правопорядку, громадським і особис­тим інтересам. Шкідливі наслідки мають як кримінальні, так і адміністративні правопорушення. Нешкідливих або байдужих для держави, суспільства, громадян правопору­шень не існує. Не може бути правопорушень суспільне "корисних" або суспільне "безпечних". Усі вони тільки суспільне небезпечні, а відрізняються лише ступенем зав­даної шкоди, тобто ступенем шкодочинності, й саме тому різні за ступенем суспільної небезпеки.

Відмінність адміністративного правопорушення від злочину і дисциплінарного проступку. Розмежування злочинів, адміністративних і дисциплінарних правопору­шень має не лише теоретичне (навчальне, пізнавальне), а й велике практичне значення.

Правильне вирішення цього питання у кожному кон­кретному випадку має принциповий характер, оскільки прямо пов'язане з визначенням засобів і форм державного впливу. Цілком очевидно, що якщо особа за здійснення адміністративного правопорушення буде притягнута до кримінальної відповідальності, чи навпаки, за вчинення злочину — до адміністративної, — іміджу правової системи буде завдано шкоди.

Принципові основи розв'язання проблеми відмежуван­ня адміністративних правопорушень від злочинів містять^ ся в ст. 9 КлАП і ст. 7 КК України.

Частина 2 ст. 9 КлАП визначає, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені даним кодексом, настає лише в тому випадку, якщо ці порушен­ня за своїм характером не тягнуть кримінальної відпові­дальності.

Частина 2 ст. 7 КК вказує на найбільш загальний кри­терій відмежування проступків від злочинів — несуттєвість діянь. Тут слід зауважити, що несуттєвість (мала суспільна небезпека) діяння являє собою властивість не однієї, а усіх сторін складу правопорушення. Запитання, чи є діяння несуттєвим, вирішується з урахуванням усіх його суб'єк­тивних і об'єктивних ознак (завданих збитків, місця, спо­собу, засобів, характеру провини, мотиву, мети, особливих якостей суб'єкта тощо).

Отже найголовнішим критерієм розмежування адмі­ністративних правопорушень є ступінь суспільної небезпе­ки. Керуючись саме цим критерієм, законодавець відно­сить одні діяння до проступків, інші — до злочинів, і включає їх склад до відповідних кодексів.

Викладене дозволяє назвати й першу ознаку, за якою розмежовують злочини й адміністративні проступки. Цією ознакою буде введення складу правопорушення або в Кодекс України про адміністративні правопорушення, або в Кримінальний кодекс.

Злочин — це діяння, яке передбачене кримінальним за­коном. Адміністративний проступок — діяння, передбаче­не нормою адміністративного права. Склад будь-якого злочину може бути встановлений лише законом. Склад ад­міністративних проступків — як законами, так і підзакон-ними актами. Так, Положення про обласну, Київську, Се­вастопольську міську державні адміністрації (від 21 серпня 1995 р.) надає цим органам державної виконавчої влади повноваження затверджувати правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, ст. 152 (по­рушення правил благоустрою), ст. 159 (порушення правил торгівлі на ринках), ст. 182 (порушення тиші в громад­ських місцях) КлАП України.

Це друга характерна ознака.

Третя характерна ознака полягає в тому, що за скоєння адміністративних правопорушень і злочинів встановлені різні за юридичною природою, характером втрат, які заз­нає правопорушник, важкості наслідків заходи державного примусу.

За скоєння адміністративних правопорушень передба­чені адміністративні стягнення. Ст. 24 КлАП до них відно­сить: 1) попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосеред­нім об'єктом правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єк­том правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); 6) виправні роботи; 7) адмі­ністративний арешт; 8) видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України.

За скоєння кримінальних злочинів передбачені пока­рання. До них ст. 23 КК, зокрема, відносить: позбавлення волі, заслання, вислання, штраф тощо, а ст. 24 КК вста­новлює виняткову міру покарання — смертну кару.

Згідно зі ст. 23 КпАП адміністративне стягнення є мі­рою відповідальності і застосовується з метою виховання правопорушника і попередження правопорушень. Тому заборонні норми КпАП сформульовані таким чином, що карається саме правопорушення, а не винна особа, до якої застосовується покарання.

Згідно зі ст. 22 КК, покарання — це перш за все кара за вчинений злочин. Покарання виступає як засіб для досяг­нення виправної і превентивної мети покарання. Пока­рання тягне за собою судимість.

Четверта характерна ознака полягає в тому, що кримі­нальні справи розглядають тільки суди, і лише суд визна­чає і призначає те чи інше покарання за злочин. Право розглядати адміністративні справи КпАП надає понад ЗО суб'єктам (статті 218—244).

П'ята характерна ознака полягає в пріоритеті кримі­нальної відповідальності.

Одне й те саме діяння не може бути одночасно і злочи­ном, і адміністративним проступком. У ч. 2 ст. 9 КпАП чітко встановлено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, як­що ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відпо­відальності.

Однак правоохоронна практика свідчить, що досягти ідеально диференційованого підходу до розмежування зло­чину й адміністративного проступку неможливо. Тому за­конодавець установлює пріоритет кримінальної відпові­дальності: якщо діяння містить ознаки й злочину, й про­ступку, воно визнається злочином, а винний притягаєтья до більш суворої відповідальності. Накласти на нього за те саме діяння й адміністративне стягнення не можна. Разом з тим, притягнення особи до адміністративної відповідаль­ності не перешкоджає порушенню за даним фактом кримі­нальної справи. Отже, адміністративне стягнення, накла­дене раніше за те саме діяння, повинне бути або відмінене, або враховане при обранні судом міри покарання.

Є правопорушення, які завжди кваліфікувалися і будуть кваліфікуватися як адміністративні проступки. Наприклад, безбілетний проїзд в автобусі, знищення межових знаків, торгівля у невстановлених місцях, недбале зберігання паспорта, що спричинило його втрату. В подібних ситуаціях перед правозастосовувачем навіть не виникає питання про розмежування проступку й злочину.

Разом з цим, відомо багато правопорушень, які залежно від ряду обставин можуть розглядатися або як проступок, або як злочин. У таких випадках, щоб полегшити розмежу­вання складів проступків і злочинів, забезпечити правиль­не застосування санкцій, законодавець закріплює у скла­дах конкретні ознаки.

Так, незаконне полювання (ст. 161 КК) кваліфікується як злочин, якщо діяння вчинене повторно, після притяг­нення винного до адміністративної відповідальності (ст. 85

КпАП);

Порушення правил щодо боротьби з хворобами та шкідниками рослин кваліфікується як злочин (ст. 158 КК), якщо таке діяння призвело до тяжких наслідків. Як­що таких наслідків немає, то діяння розцінюється як адмі­ністративне правопорушення (ст. 105 КпАП);

Порушення правил охорони ліній зв'язку і пошкоджен­ня лінійних і кабельних споруд зв'язку є адміністративним правопорушенням, передбаченим ст. 147 КпАП. Якщо ж ці дії спричинили переривання зв'язку, то вони розціню­ються як злочин (ст. 205' КК);

Потрава посівів і пошкодження насаджень, скоєні нав­мисно, які завдали значної шкоди, — діяння, що тягне за собою кримінальне покарання (ст. 159 КК), а скоєні не­навмисно — адміністративне покарання (ст. 104 КпАП);

Кримінальне каране порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту (ст. 215 КК) відрізняється від ад­міністративне караного (статті 123, 124, 125, 128) такою ознакою, як завдання потерпілому легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень або суттєвих матеріальних збитків;

Статтею 180 КпАП передбачена адміністративна відпо­відальність за доведення неповнолітнього до стану сп'яніння батьками, особами, що їх замінюють, іншими особами, а в ст. 208 КК йдеться про кримінальну відпові­дальність за доведення неповнолітнього до стану сп'янінпя особою, у службовій залежності від якої перебуває не­повнолітній. Тут схожі проступок і злочин розмежовують­ся за такою ознакою, як характер стосунків між винними і потерпілим.

Проступок і злочин розрізняються також за способом скоєння діяння, формою провини, мотивом правопору­шення та іншими ознаками.

Значна подібність виявляється між адміністративними та дисциплінарними правопорушеннями. І ті й інші є нез-лочинними правопорушеннями. Їх розслідування, застосу­вання санкцій за їх скоєння здійснюються в процесі вико­навчо-розпорядчої діяльності. Ступінь суспільної небезпе­ки адміністративних і дисциплінарних правопорушень практично рівнозначний. Підтверджує дану обставину те, що особи, на яких поширюється дія дисциплінарних ста­тутів, за адміністративні правопорушення несуть дисцип­лінарну відповідальність.

Мають вони й інші схожі риси (винність, протиправність).

Однак це різні правові явища. Суть відмінностей між ними у такому.

По-перше, вони мають неоднакову правову природу й нормативну базу. Адміністративні проступки зафіксовані в законодавстві про адміністративні правопорушення, яке в даний час кодифіковане. Тут дано поняття адміністратив­ного правопорушення, описані конкретні їх склади, вста­новлена підвідомчість, детально регламентуються процесу­альні питання.

Дисциплінарні ж проступки прямо або опосередковано називаються в нормативному матеріалі адміністративного, трудового, виправно-трудового та інших галузей права. Визначення дисциплінарного проступку є тільки в науко­вій літературі. Під ним розуміється протиправне порушен­ня трудової або службової дисципліни. Опис конкретних складів дисциплінарних проступків, за досить рідкісними винятками, наприклад прогул (п. 4 ст. 40 КЗпП), відсутнє.

По-друге, суб'єктом дисциплінарного проступку є член трудового колективу (робітник, службовець), а суб'єктом контролю і примусу — керівник цього колективу.

Суб'єктом адміністративного правопорушення є грома­дянин або посадова особа, у якого немає стійких організа­ційних зв'язків із суб'єктами контролю і примусу.

По-третє, дисциплінарний проступок складається з по­рушення тих зв'язків, що покладені на особу як на члена трудового колективу й у зв'язку з його роллю в цьому ко­лективі. Тому дисциплінарна провина — завжди порушен­ня наявної в організації дисципліни.

Адміністративне ж правопорушення полягає в пору­шенні загальнообов'язкових правил, встановлених для всіх громадян незалежно від того, де вони працюють і яку ви­конують роботу. Правда, у ряді випадків трудові й адмі­ністративно-правові обов'язки можуть збігатися. Це стосу­ється водіїв, робітників торгівлі тощо. У таких випадках скоєні ними порушення є одночасно дисциплінарними і адміністративними.

По-четверте, за дисциплінарні проступки санкції до винного застосовуються керівником того колективу, чле­ном якого є правопорушник (директором підприємства, ректором вузу, командиром частини), або вищестоящим начальником. За адміністративні правопорушення стяг­нення накладаються суб'єктом функціональної влади.

По-п'яте, за дисциплінарні проступки накладаються дисциплінарні стягнення. Відповідно до ст. 147 КЗпП це догана і звільнення. Даний перелік стягнень не вичерп­ний. Частина 2 цієї ж статті визначає, що законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть передба­чатися й інші дисциплінарні стягнення.

За адміністративні правопорушення накладаються ад­міністративні стягнення. Їхній перелік (також не вичерп­ний) міститься в ст. 24 КпАП. Інші, крім перелічених у да­ній статті, адміністративні стягнення, на відміну від дис­циплінарних, можуть бути встановлені винятково законодавчими актами. Відповідно до чинного законодав­ства (ст. 15 КпАП) за адміністративне правопорушення може бути накладене дисциплінарне стягнення.

5.2. Склад адміністративного правопорушення

Поняття складу адміністративного правопорушен­ня. Вчення про склад правопорушення займає одне з цен­тральних місць в адміністративно-правовій науці і має ве­лике практичне значення. По-перше, воно сприяє вияв­ленню найбільш істотних ознак антигромадських діянь, їхньому розмежуванню і встановленню справедливих санкцій; по-друге, допомагає правовим органам правильно кваліфікувати правопорушення й обирати адекватні їм за­ходи впливу; по-третє, дозволяє зрозуміти закон, допома­гає навчанню юристів і правовому вихованню громадян.

Так що ж таке склад проступку? Як він співвідноситься із самим правопорушенням?

Адміністративне правопорушення — це конкретне діян­ня (факт, явище, подія), що відбулося (мало місце) у ре­альній дійсності.

Склад адміністративного правопорушення — це абст­рактний опис діяння (події, факту, явища). Такий опис яв­ляє собою фіксацію в законі найбільш типових, що часті­ше за все зустрічаються, характерних ознак проступку. Це опис ще не зробленого, а тільки передбачуваного або мож­ливого діяння.

Реальність значно повніша, яскравіша, життєвіша, ніж його абстракція, тобто склад. Однак для висновку про те, є або ні якесь діяння проступком, його потрібно сполучи­ти, порівняти з цією абстракцією. "Накласти" абстрактний опис (склад) на конкретну подію. Якщо в реальному діянні виявляються ознаки, зафіксовані в складі (абстракції), то його треба визнати правопорушенням.

Таким чином, під складом адміністративного правопо­рушення розуміється встановлена адміністративним зако­нодавством сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням.

Кодекс України про адміністративні правопорушення визнає відсутність у діянні складу (сукупності суб'єктив­них і об'єктивних ознак) адміністративного правопору­шення як обставини, що виключає провадження у справах про адміністративні правопорушення. Це рівнозначно ви­знанню того, що діяння без таких ознак не є проступком.

Так, п. 1 ст. 247 КпАП (обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушен­ня) визначає, що провадження у справі про адміністратив­не правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю в разі відсутності події і складу адмініст­ративного правопорушення.

Щодо цього виникає питання: скільки ознак у право­порушення, які ці ознаки за своїми юридичними власти­востями, які з них є обов'язковими для визнання діяння адміністративним проступком, тобто утворюють його склад.

Цілком очевидно, що кожне конкретне правопорушен­ня має величезну кількість ознак, що виділяють його із за­гальної маси проступків і роблять особливим, специфіч­ним явищем реальної дійсності.

За своїми юридичними властивостями ці ознаки поді­ляються на: а) які мають юридичне значення (юридичне значущі); б) які не мають юридичного значення (юридич­не незначущі).

Наприклад: при вчиненні дрібного розкрадання (ст. 51 КпАП) вартість викраденого має юридичне значення, а зріст правопорушника, його стать, комплекція, родинний стан, матеріальний стан тощо такого значення не мають, тобто друга ознака юридичне незначуща.

Юридичне знащучі ознаки у свою чергу поділяються на дві групи: по-перше, ознаки, які входять до складу про­ступку (описані в законі) або конструктивні ознаки; по-друге, ознаки, які не входять до складу проступку.

До другої належать обставини, що пом'якшують (ст. 34), обтяжують (ст. 35), виключають (ст. 17) відпові­дальність тощо.

Наявність у діянні конструктивних (які утворюють склад) ознак і робить те або інше діяння адміністративним правопорушенням. Більш того, реальне діяння тільки тоді вважається проступком, коли воно містить всі ознаки складу (відсутність хоча б однієї з них означає відсутність лад, чітко зафіксований зміст понять: "вік настання відпо­відальності", "піднаглядний", "контрабанда", "безквитко­вий проїзд", "транспортний засіб", "пішохід", "торгівля з рук" тощо.

Перемінними називають ознаки, зміст яких чітко не за­фіксований. Перший різновид становлять ті ознаки, що містяться в бланкетних нормах і змінюються підзаконни-ми актами, наприклад, законом установлена відповідаль­ність за порушення правил санітарії (статті 42, 43, 107), торгівлі спиртними напоями (ст. 156), благоустрою насе­лених пунктів (ст. 152), тримання собак і кішок (ст. 154), охорони ліній і споруд зв'язку (ст. 147), адміністративного нагляду (ст. 187) і т. д. Ці правила можуть установлювати­ся, змінюватися, скасовуватися органами управління, що тягне зміну ознак відповідних складів.

Так, останніми роками значні зміни спостерігалися в конкретних ознаках такого складу, як порушення правил торгівлі спиртними напоями: встановлювалися і ска­совувалися обмеження часу і місця торгівлі, норм від­пуску, заборонявся продаж спиртного особам у робочому одязі і т. п.

Більш того, на основі цих правил шляхом прийняття індивідуальних актів управління можуть встановлюватися обмеження для конкретних осіб. Недотримання таких об­межень означає порушення самих правил, а звідси і пору­шення відповідних статей КпАП.

Так, начальник органу внутрішніх справ на підставі ст. 10 Закону України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 р. має право своєю постановою встановити для під­наглядного такі обмеження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу; б) заборона перебування у визначе­них місцях району (міста); в) заборона виїзду чи обмежен­ня часу виїзду в особистих справах за межі району (міста);

г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Ці обмеження можуть установлюватися як частково, так і в повному обсязі. Більш того, цей же начальник уже після встановлення обмежень, має право змінювати їх об­сяг як у бік його зменшення, так і в бік збільшення.

Порушення цих обмежень згідно зі ст. 11 Закону при­зводить до притягнення до відповідальності за ст. 187 КпАП, тобто за порушення правил адміністративного нагляду.

Другий різновид перемінних ознак — оцінні. Зміст та­ких ознак у нормативному порядку чітко не визначається і питання про їх наявність або відсутність вирішується практичними працівниками з урахуванням конкретних обставин. Тому значну роль у розкритті їхнього змісту відіграють теоретичні дослідження.

Тут необхідно врахувати, що такі ознаки, як "грубе по­рушення" (статті 85, 86, 108), "істотна шкода" (ст. 186), "аварійна обстановка" (ст. 128'), "забезпечення необхід­них умов життя, навчання та виховання" (ст. 184), "без­господарне утримання" (ст. 150), "об'єкти, що сприяють масовому скупченню птахів, небезпечних для польотів по­вітряних суден" (ст. 111), "образливе чіпляння до грома­дян" (ст. 173), стан, "що ображає людську гідність і гро­мадську мораль" (ст. 178), "злісна непокора" (ст. 185), "злісне ухилення" (статті 185³, 185⁴), "поважні причини" (ст. 210) і т. п. чітко конкретизувати в КпАП важко, а в ря­ді випадків і не потрібно.

За ступенем узагальнення розрізняють ознаки: а) за­гальні; б) родові або видові; г) конкретні або одиничні.

Загальні властиві всім складам (протиправність, осуд­ність, вина та ін.).

Родові (видові) характерні для групи складів. Наприк­лад, для складів, що описують правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції, метрології і сертифікації, специфічним буде об'єкт зазіхань — суспільні відносини, що складаються в даній сфері.

Конкретні (одиничні) характеризують окремі конкретні склади. Наприклад, "нецензурна лайка" (ст. 173), "без­квитковий проїзд пасажирів" (ст. 135), "проституція" (ст. 181¹), "тиша в громадських місцях" (ст. 182), "невели­ка кількість наркотичних засобів" (ст. 44), "організатор ву­личного походу" (ст. 185'), "неповага до суду" (ст. 185³).

Характеризуючи ознаки, важко обминути одну цікаву обставину. Звичайно законодавець прямо називає ознаки проступку або точно вказує на окремо прийняті і чинні норми, правила тощо, в яких вони містяться. Проте в од­ному випадку, чи то через очевидність факту, чи в резуль­таті відхилень від правил правотворчості, ознака виводить­ся логічним шляхом. Це стосується ст. 180 КпАП "Дове­дення неповнолітнього до стану сп'яніння". У ній не сказано, з якого віку може наставати відповідальність за дане правопорушення. Аналіз статті дозволяє зробити тільки один висновок: за такі дії відповідальність повинна наставати не з 16 років, як установлено загальними прави­лами (ст. 12 КпАП), а з 18 років — віку повноліття.

Види складів адміністративних правопорушень. Ви­вчення складів адміністративних правопорушень немож­ливе без класифікації, без виділення однопорядкових груп, які прийнято називати видами. Найбільш вдалими реко­мендуються такі класифікації:

1. Залежно від ступеня суспільної небезпеки виділяють склади основні і кваліфіковані.

2. Залежно від характеру шкоди їх поділяють на матері­альні і формальні.

3. Залежно від суб'єкта проступку — на особисті і служ­бові (посадові).

4. Залежно від структури склади можуть бути однознач­ними й альтернативними.

5. За особливостями конструкції вони поділяються на описові і бланкетні (відсильні).

Коротко зупинимося на характеристиці кожного з пе­релічених видів складів адміністративних правопорушень.

1. Основні і кваліфікаційні склади. Визнаючи те або інше діяння адміністративним правопорушенням і встановлюю­чи за його вчинення санкцію, законодавець враховує, що ступінь суспільної небезпеки однотипних проступків може бути різний. Так, порушення водіями транспортних засо­бів правил проїзду залізничних переїздів характеризується більшою громадською небезпекою, якщо при цьому ви­никла аварійна обстановка (ст. 123).

Виходячи з цієї обставини законодавець у цілому ряді випадків конструює кілька складів адміністративних про­ступків стосовно до одного типу діянь. Такі склади відріз­няються ступенем громадської небезпеки. На більш висо­кий ступінь небезпеки вказують додаткові ознаки, які прийнято називати кваліфікуючими.

Таким чином, ознаки можуть бути основними, тобто такими, що мають місце в кожному випадку вчинення проступку, і кваліфікуючими, тобто такими, що доповню­ють основні.

Основні ознаки утворюють так званий основний склад. За необхідності законодавець доповнює склад кваліфікую­чими ознаками. За їх наявності діяння повинно бути кваліфіковане за статтею, що передбачає більш суворе покарання. Склади з такими ознаками називають квалі­фікованими.

Найчастіше в адміністративному праві зустрічаються такі кваліфікуючі ознаки, як повторність (статті 130, 186³, 164⁴, 154, 181', 187 та ін.), нявність або можливість наста­ння шкідливих наслідків (статті 123, 126, 127, 128' та ін.), стан сп'яніння (ст. 127 та ін.), аварійна ситуація (статті 123, 127, 128' та ін.), залишення місця події (ст. 127), учи­нення діяння посадовою особою (статті 73, 74, 75, 76, 77, 208', 209, 195²), грубе порушення правил (статті 85 і 108).

Тут необхідно зазначити, що кримінальне право, на відміну від адміністративного, крім основних і кваліфіко­ваних, знає привілейовні склади, тобто склади з пом'як­шуючими обставинами (для порівняння: ст. 94 КК — просте вбивство; ст. 95 КК — вбивство в стані сильного душевного хвилювання; ст. 93 КК — вбивство з обтяжую­чими обставинами).

2. Матеріальні і формальні склади. До матеріальних на­лежать склади, у яких: а) міститься така ознака, як наста­ння шкідливих матеріальних наслідків антигромадського діяння. Наприклад, пошкодження лісу стічними водами, що спричинило його усихання (ст. 72), знищення лісу в результаті підпалу (ст. 77), дрібне розкрадання державного майна (ст. 51); б) описується дія, що обов'язково спричи­няє шкідливі наслідки, хоча останні законом і не названі:

потрава посівів (ст. 104), введення в експлуатацію підпри­ємств без спорудження пристроїв, що запобігають забруд­ненню вод (ст. 59), завідомо неправдивий виклик аварій­них служб (ст. 183).

До формальних (термін умовний) відносять склади, в яких немає ознаки настання шкідливих матеріальних на­слідків. Наприклад, проживання за недійсним паспортом (ст. 197), неявка за викликом у військовий комісаріат (статті 210, 211'), порушення правил в'їзду в прикордонну зону (ст. 202), прийняття паспорта в заставу (ст. 201).

Необхідно підкреслити, що вчинення проступку, пе­редбаченого статтею КпАП, що містить формальний склад, нерідко тягне настання майнового збитку. Наяв­ність збитку в таких випадках не є конструктивною озна­кою складу, але враховується при визначенні розміру стяг­нення. Наприклад, непідготовленість установок, що вико­ристовують газ, до роботи на резервних видах палива (ст. 103), пуск газу без дозволу органів державного газово­го нагляду (ст. 101), порушення технічних умов на вико­нання будівельно-монтажних робіт (ст. 96), порушення інструкцій з безпечного ведення робіт у промисловості (ст. 93).

Завершуючи характеристику матеріальних і формаль­них складів адміністративних правопорушень, зазначимо, що в кримінальному праві в ці поняття вкладається трохи інший зміст. Під матеріальними складами тут розуміються ті, в яких момент закінчення злочину зв'язуєтья з наста­нням суспільне небезпечних наслідків (за вбивство особа притягується лише в тому випадку, якщо в результаті його дій настала чия-небудь смерть); під формальними — ті, у яких настання суспільне небезпечних наслідків не є озна­кою, тобто для визнання злочину з таким складом достат­ньо встановити, що зроблено заборонене законом діяння. До таких злочинів належить, наприклад, незаконне носін­ня вогнепальної зброї, відповідальність за яке передбачена ст. 22 КК.

3. Особисті і службові склади. Склади адміністративних правопорушень поділяються на особисті і службові (поса­дові) залежно від того, хто є суб'єктом проступку — просто громадянин чи посадова особа (статті 86, 93, 96, 201). Для посадового проступку характерно, що протиправне діяння повинно бути скоєне через дію по службі. Посадові особи, зазначено в ст. 14 КпАП, підлягають адміністративній від­повідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил, забезпечення ви­конання яких входить до їхніх службових обов'язків.

4. Однозначні й альтернативні склади. Велике практичне значення має поділ складів на однозначні й альтернативні. Перших — більшість. У цих складах чітко й однозначно вказується ознака правопорушення. Наприклад, доведен­ня неповнолітнього до стану сп'яніння (ст. 180), порушен­ня водіями транспортних засобів правил проїзду залізнич­них переїздів (ст. 123), порушення правил адміністратив­ного нагляду (ст. 187), заняття проституцією (ст. 181'), торгівля з рук у невстановлених місцях (ст. 160).

У альтернативних складах називаються кілька (два або більше) варіантів ознак. Закон досить часто передбаає кілька варіантів дій, учинення яких визнається проступ­ком. При цьому проступком вважається вчинення як од­нієї з описаних дій, так і кількох (або навіть усіх). Наприк­лад, ст. 189 КпАП установлює відповідальність за пору­шення правил відкриття поліграфічних і штемпельних підприємств, придбання, збут, використання, облік, збері­гання розмножувальної техніки, шрифтів і матриць особа­ми, відповідальними за дотримання цих правил.

Проступком буде і порушення тільки правил обліку або тільки правил збереження, і тільки правил використання розмножувальної техніки, і порушення всіх названих пра­вил разом. У цій статті ми зустрічаємося, крім того, з аль­тернативою предметів проступку: у ній йдеться про норми, що регламентують дії щодо поліграфічного устаткування, розмножувальних апаратів, шрифтів, матриць.

Таким чином, якщо однозначний склад називає ті єди­ні ознаки, сукупність яких його утворює, то в альтернатив­ному перелічується кілька варіантів ознак. Найчастіше ця особливість в описі ознак обумовлена прагненням законо­давця уникнути загальних формулювань, розкрити зміст ознаки, конкретизувати її. А в ряді випадків конструювання альтернативних складів пов'язано з прагненням нор-мотворчих органів заощадити нормативний матеріал і за­мість кількох статей створити єдину, але більш широку за охопленням явищ.

5. Описові та бланкетні (відсильні). Описові склади ціл­ком розкривають зміст і суть діяння, що визнається адмі­ністративним правопорушенням. Наприклад, дрібне хулі­ганство (ст. 173), розлиття спиртних напоїв на виробницт­ві (ст. 179), завідомо неправдивий виклик спеціальних служб (ст. 183), навмисне псування паспорта або втрата його через необачність (ст. 198).

Бланкетні склади вказують на те, що ознаки проступку містяться в окремо встановлених нормах і правилах. На­приклад, порушення правил адміністративного нагляду (ст. 187), порушення правил торгівлі спиртними напоями (ст. 156), порушення правил охорони і використання пам'ятників історії і культури (ст. 92).

Крім названих, в основу класифікації складів адмініст­ративних правопорушень можуть бути покладені й інші критерії. За такою ознакою суб'єктивні сторони, як форма вини, проступки можуть бути поділені на навмисні і не­обережні, а за ознакою мотиву поведінки — на корисливі і некорисливі тощо.

Структура складу адміністративного правопору­шення. Правопорушення як подія, що сталася в реальній дійсності, є ніщо інше, як специфічна поведінка людини або групи людей.

Будь-яка поведінка, зокрема й протиправна, це резуль­тат взаємодії людської свідомості (уявлень про навколиш­ній світ і внутрішнього ставлення до подій, які тут відбува­ються) і людських діянь (учинків), що спрямовані на зов­нішні об'єкти (навколишнє середовище і суспільство). Отже, поведінка — це взаємозв'язок і взаємозалежність суб'єктивного (свідомості) і об'єктивного (вчинка, діян­ня). Виходячи з цього, у будь-якій поведінці, у тому числі й протиправній (правопорушенні), виділяють чотири чин­ники, які її утворюють: об'єкт, об'єктивний бік, суб'єкт, суб'єктивний бік. У зв'язку з цим і склад проступку конст­руюють як сукупність чотирьох аналогічних елементів.

Таким чином, об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона складають структуру складу адмініст­ративного правопорушення. Зупинимося на характеристи­ці кожного з названих елементів.

1. Об'єкт — це те, на що спрямоване посягання. Об'єк­том адміністративного проступку, як і будь-якого право­порушення, є суспільні відносини. Визначені діяння тому і називаються антигромадськими і забороняються, що за­подіюють шкоду існуючим суспільним відносинам. Ви­знання останніх об'єктом правопорушення допомагає роз­крити соціальну суть адміністративного проступку, мо­ральний характер адміністративної відповідальності.

Законодавець забороняє курити у невстановлених міс­цях (статті 110, 115), управляти транспортом у нетверезому стані (ст. 130), організовувати азартні ігри (ст. 181), їздити в громадському транспорті без квитка (ст. 135), знищувати корисну для лісу фауну (ст. 76), мешкати без паспорта (ст. 197), ушкоджувати телефони-автомати (ст. 148) тощо, тому що такі дії заважають нормальному розвитку схвалю­ваних державою суспільних зв'язків.

Не всі соціальне корисні відносини урегульовані за до­помогою права, і не всі урегульовані правом відносини охороняються юридичними санкціями. Об'єктом адмініст­ративного проступку можуть бути лише такі суспільні від­носини, які охороняються адміністративною санкцією.

Цей висновок безпосередньо випливає зі ст. 1 КпАП, у якій зазначено, що завданням законодавства про адмініст­ративні правопорушення є охорона власності, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод гро­мадян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, установленого порядку управління, державного і суспільного порядку. Стисліший виклад об'­єкта проступку міститься в ст. 9 КпАП, що визначає адмі­ністративне правопорушення як діяння, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління.

Отже, об'єктом адміністративного проступку визнають­ся суспільні відносини, урегульовані правовими нормами, які охороняються адміністративними санкціями. Коли ми говоримо про об'єкт проступку як елемент (сторону) його складу, то маємо на увазі ознаки об'єкта, названі у відпо­відній нормі.

У багатьох випадках у статтях Особливої частини КлАП прямо зазначені ознаки об'єкта, що охороняється: пору­шення права державної власності на надра (ст. 47), по­рушення права державної власності на води (ст. 48), пору­шення права державної власності на ліси (ст. 49), пору­шення права державної власності на тваринний світ (ст.50).

Ознаки об'єкта, що охороняється, закріплюються та­кож у назві глав Особливої частини: адміністративні пра­вопорушення, що посягають на власність (гл. 6), адмініст­ративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (гл. 14), адміністративні пра­вопорушення, що посягають на встановлений порядок управління (гл. 15).

Крім цього, мають місце випадки, коли вони логічно випливають зі змісту статті. Так, ст. 132 КпАП установлює відповідальність за самовільне використання з корисли­вою метою транспортних засобів, машин чи механізмів, що належать підприємствам, установам, організаціям. Хо­ча ця стаття вміщена в главі 10 "Адміністративні правопо­рушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку", об'єктом такої провини виступає власність. Це проявляється особливо наочно, коли з корисливою метою використовується не транспортний засіб, а, скажімо, бу­рова установка, зварювальний апарат, розчиномішалка, електропідйомник.

Велике теоретичне і практичне значення має класифі­кація об'єктів проступків. Саме класифікація дозволяє чіткіше визначити об'єкт кожного діяння, його місце в загальній системі відносин, що охороняються адміністра­тивними санкціями, його цінність. Вона допомагає струк-турувати весь масив суспільних відносин, що охороняють­ся в адміністративному порядку, правильно кваліфікувати протиправні діяння, а також обрати оптимальний захід впливу на правопорушника. Залежно від ступеня узагаль­нення, рівня абстрагування розрізняють загальний, родо­вий, видовий і безпосередній об'єкти проступків.

У першому випадку, цілком абстрагуючись від будь-яких конкретних ознак суспільних відносин, використову­ють тільки ті, котрі єдині для об'єктів усіх адміністратив­них правопорушень. Рівень узагальнення знижується при виділенні родових, ще більше — при виділенні видових об'єктів і стає мінімальним, коли йдеться про безпосередні об'єкти.

Загальним об'єктом адміністративних проступків є сус­пільні відносини, що мають дві ознаки: по-перше, вони регулюються різними галузями права; по-друге, охороня­ються адміністративними санкціями. Так, ст. 10 КЗпП "Висновок колективного договору" передбачає попереднє обговорення його умов. Порушення даної норми тягне відповідальність за ст. 41' КпАП "Ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення ко­лективного договору, угоди".

Родовий об'єкт — це однорідна група суспільних відно­син, що є невід'ємною і самостійною частиною загального об'єкта, тобто самостійною частиною якогось цілого. Роз­поділ цього цілого (загального об'єкта) на частини (родові об'єкти) може проводитись за різними основами.

По-перше, усю сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративними санкціями, можна поді­лити на частини залежно від того, якою галуззю права во­ни регулюються. Отже, можна говорити про адміністра­тивні, земельні, трудові, цивільні й інші правовідносини як родові об'єкти проступків.

По-друге, як критерій класифікації можна використо­вувати галузь громадської діяльності, в якій складаються суспільні відносини. За цією ознакою можна виділити такі родові об'єкти, як відносини в сільському господарстві, промисловості, на транспорті тощо.

По-третє, як критерій класифікації можна використо­вувати зміст суспільних відносин, що охороняються. З ура­хуванням даного критерію розрізняють такі родові об'єкти, як власність, громадський порядок, громадська безпе­ка, здоров'я населення, порядок управління.

При кодифікації адміністративного законодавства для класифікації всього масиву складів адміністративних пра­вопорушень (це Особлива частина другого розділу КлАП) законодавець застосував другий і третій критерії. Таким чином, класифікація складів проведена за двома підстава­ми: 1. Залежно від галузі громадської діяльності. 2. Залеж­но від змісту відносин, що охороняються.

Залежно від галузі громадської діяльності (у нашому випадку це перший критерій) склади проступків об'єднані в главах 8 "Адміністративні правопорушення в промис­ловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії", 10 "Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку" тощо.

Залежно від змісту відносин, що охороняються (у на­шому випадку це другий критерій), склади проступків об'­єднані в главах 5 "Адміністративні правопорушення в га­лузі охорони праці і здоров'я населення", 6 "Адміністра­тивні правопорушення, що посягають на власність", 14 "Адміністративні правопорушення, що посягають на гро­мадський порядок і громадську безпеку", 15 "Адміністра­тивні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління".

Використання при кодифікації двох критеріїв призвело до того, що проступки, що посягають на єдиний родовий об'єкт, виявилися в різних главах. Зокрема, основна маса складів, пов'язаних з посяганням на власність, знаходить­ся не в главі 6 (адміністративні правопорушення, що пося­гають на власність), а в інших главах. Наприклад, ст. 104 (потрава посівів) у гл. 9; ст. 132 (самовільне використання транспортних засобів підприємств з корисливою метою), статті 110, 115, 119, 139 (пошкодження транспортних засо­бів і шляхових споруд), ст. 148 (пошкодження таксофонів) у гл. 10, ст. 150 (самовільне переобладнання та переплану­вання жилих приміщень) у гл. 11 тощо.

Звичайно, такий підхід не бездоганний, але на даному етапі кодифікації законодавства про адміністративну від­повідальність його було визнано найбільш корисним.

Видовий об'єкт — це різновид родового об'єкта. Видо­вий об'єкт утворюють спільні для ряду проступків суспіль­ні відносини. Вони виступають відособленою і досить са­мостійною частиною родового об'єкта. Наприклад, якщо взяти такий родовий об'єкт, як власність, то її види — це власність приватна, колективна, державна (див.: п. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р.). Ви­довий об'єкт широко використовується законодавцем, який спеціальними актами встановив адміністративну від­повідальність за порушення правил дорожнього руху, військового обліку, митних правил, прав споживачів тощо.

Безпосередній об'єкт. Адміністративний проступок зав­дає шкоди конкретним суспільним відносинам, що охоро­няються адміністративною санкцією. Саме ці відносини є безпосереднім об'єктом проступку. Наприклад, при дріб­ному розкраданні держаного майна — це відносини щодо оперативного управління визначеним об'єктом державної власності; при перевищенні швидкості — громадська без­пека на певній дорозі.

Не позбавлений доцільності поділ адміністративних правопорушень на одно-, дво- і навіть триоб'єктні. Перші завдають збитку одному об'єкту, а другі і треті — кільком. Так, злісна непокора працівнику міліції (ст. 185) посягає і на порядок державного управління, і на громадський по­рядок; незаконне рубання лісу — на раціональне природо­користування і державну власність.

Адміністративне законодавство в ряді випадків визнає безпосереднім об'єктом предмет посягання.

Зокрема пункти 3 і 4 ст. 24, ст. 28 і ст. 29 регламентують конфіскацію і сплатне вилучення предмета, що був безпо­середнім об'єктом адміністративного правопорушення. Чи не суперечить це положенню про те, що об'єктом право­порушення є суспільні відносини? Ні. Посягання на сус­пільні відносини здійснюється шляхом впливу на його елементи, а такими є суб'єкти відносин, їх зв'язки, діяль­ність, матеріальні речі (предмети).

Суспільні відносини порушуються шляхом руйнування сформованих зв'язків (крадіжка), заподіяння шкоди речам (потрава посівів, псування таксофонів), посягання на учасників відносин. Предмет посягання — елемент сус­пільних відносин, його складова частина. Очевидно, що охорона суспільних відносин має на меті також і охорону елементів, з яких вони складаються.

2. Об'єктивна сторона адміністративного правопору­шення. Об'єктивна сторона складу проступку — це зовніш­ній прояв суспільне небезпечного посягання на об'єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових санк­цій. Відповідно до цього об'єктивну сторонук складу адмі­ністративного правопорушення утворюють ознаки, що ха­рактеризують зовнішні прояви проступку. Тобто, це систе­ма передбачених нормою адміністративного права ознак, які характеризують зовнішню сторону правопорушення.

У реальній дійсності вичленити в діяльності людини зовнішню і внутрішню сторони неможливо. Людська ді­яльність являє собою визначену психофізичну єдність. У вчинках людини, у її діяльності або бездіяльності завжди виявляється її психічний настрій, прагнення до досягнен­ня поставленої мети. Крім того, сторонній спостерігач про внутрішні переживання, думки, почуття, цілі людини мо­же судити тільки за зовнішніми проявами її поведінки. На запитання: "За якими ознаками можна судити про реальні думки і почуття реальної особистості?" відповідь одно­значна: "Такі ознаки — це дії даної особи".

Одним з основоположних принципів адміністративного права є відповідальність тільки за об'єктивовану поза нею поведінку людини, тобто за її діяльність або оездіяльність. Спосіб думок, наміри людини, що не набули вираження поза нею, розглядатися як правопорушення не можуть.

Саме тому, забороняючи під страхом покарання ті або інші діяння, законодавець у першу чергу описує їх зовніш­ні прояви.

У науці кримінального права до обов'язкових ознак об'єктивної сторони часто включають громадську безпеку, протиправність, наслідки, причинний зв'язок. Але громад­ська безпека, а для проступків — громадська шкідливість і протиправність є інтегративними ознаками всього складу, що виникають у результаті взаємодії всіх первинних ознак. Саме тому вони включаються в легальне визначення злочину (проступку). Що ж стосується наслідків і причинного зв'язку, то більшість складів проступків конструюються законодавцем як формальні, виконання яких не спричи--няє будь-яких матеріальних наслідків, а тому й самі наслідки, і причинний зв'язок не можуть розглядатися як обов'язкові ознаки складу адміністративного правопо­рушення.

Обов'язковою з об'єктивної сторони адміністративного правопорушення є ознака, що характеризує саме діяння (розкрадання, торгівля, пияцтво, придбання, збереження, використання, ухиляння, управління, допуск тощо).

Ознака діяння — провідна, головна ознака об'єктивної сторони, це стрижень, навколо якого групуються інші її ознаки (спосіб, час, місце тощо). Основу кожного діяння становить свідомий рух тіла, а найчастіше — система еле­ментарних дій бо навіть певна діяльність.

Протиправне діяння може бути простим і складним. Просте являє собою єдину дію або короткочасну бездіяль­ність, єдиний короткочасний акт протиправної поведінки. Наприклад, крадіжка, безквитковий проїзд. ; Складне діяння або складається з декількох самостій­них дій, або розтягнуте в часі, або скоюється групою. Роз­різняють такі різновиди складних діянь, які караються в адміністративному порядку:

• з двома різними діями;

• які складаються з альтернативних дій;

• збірні;

• які тривають;

• які продовжуються.

Правопорушенням із двома діями є таке, склад якого утворює єдність двох самостійних дій. Вчинення тільки однієї, передбаченої законом дії, складу правопорушення в даному випадку не створює. Характерним прикладом та­кого правопорушення може бути дрібна спекуляція (ст. 157). Її склад утворить єдність скупки і перепродажу, тобто єдність двох самостійних дій. Відсутність у діянні скупки або перепродажу виключає визнання його адмі­ністративним правопорушенням.

Правопорушенням, що складається з альтернативних Дій, є таке, склад якого утворить учинення як однієї з перелічених у законі дій, так і всіх разом. Тут важливо зазна­чити, що особа не скоює нового правопорушення, якщо вона послідовно здійснює всі названі в законі дії, наприк­лад, спочатку незаконно придбаває наркотичні речовини, потім певний час їх зберігає і пересилає (ст. 44). Якщо гро­мадянин розпиває спиртні напої в громадському місці, а потім з'являється в громадському місці в п'яному стані, що ображає людську гідність і громадську мораль, то він теж чинить один, а не два проступки (ст. 178). Самостійні дії тієї самої особи щодо виготовлення, збуту заборонених знарядь добування об'єктів тваринного або рослинного світу, а також збут незаконно добутої продукції утворюють один склад (ст. 85'). Дії робітника торгівлі, що відмовив споживачу в інформації про товар, навчанні, безпечного його використання, перевірці його якості, комплектності, ваги та ціни також утворюють один склад (ст. 156¹).

Збірним можна називати проступок, що фактично "зіб­раний" з кількох різних порушень, які існують самостійно, хоча і дуже близьких за змістом адміністративно-правових норм. При формальному підході у даному випадку завжди можна побачити кілька правопорушень. Законодавець розглядає такі діяння як одне правопорушення. Підставою такого підходу до самостійних протиправних діянь є те, що вони тотожні і цілком збігаються за юридичними озна­ками складу. До них належать порушення різних окре­мо встановлених правил, інструкцій, вимог (бланкетні склади).

Наприклад, порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів щодо безпечного ведення робіт у галу­зях промисловості (ст. 93), вчинення тією самою особою окремих дій, що порушують різні норми, які містяться в правилах складування, зберігання, розміщення, транс­портування, утилізації, ліквідації та використання промис­лових і побутових відходів розглядаються законодавцем як одне правопорушення (ст. 82). Аналогічним чином роз­глядаються порушення правил тримання собак і котів (ст. 154), адміністративного нагляду (ст. 187), торгівлі спиртними напоями (ст. 156), охорони і використання пам'яток історії та культури (ст. 92), навчання карате (ст. 196) тощо.

Такими, що тривають, визнаються правопорушення, які почавшись з якоїсь протиправної дії або бездіяльності, здійснюються потім безперервно шляхом невиконання обов'язку. Початковим моментом такого діяння може бути як активна дія, так і бездіяльність. Потім винний або не виконує конкретний покладений на нього обов'язок, або виконує його не повністю, не належним чином, і його по­ведінка оцінюється як бездіяльність щодо цього обов'язку. Прикладами адміністративного проступку, що триває, можна назвати проживання без паспорта (ст. 197), невико­нання правил військового обліку (ст. 210), самовільне під­ключення телефонного апарату до діючого телефону (ст. 148¹).

Правопорушення, що триває, може припинятися як фактично, так і юридичне. Фактичне припинення відбува­ється або шляхом виконання обов'язку, або в результаті зміни обстановки. Юридичне ж припинення означає, що винний притягнутий до відповідальності за своє діяння, а обов'язок ще не виконав. Наприклад, за проживання без паспорта винного оштрафовано. У день винесення поста­нови про застосування санкції правопорушення, що три­ває, вважається закінченим. З наступного дня починається нове аналогічне правопорушення.

Таким, що продовжується, можна вважати адміністра­тивне правопорушення, що складається з ряду тотожних, тісно пов'язаних між собою проступків, їх сукупність ут­ворить єдине правопорушення. Таке правопорушення складається з окремих, дискретних, тотожних діянь, що відділені одне від одного в часі. Вони цілком збігаються за основними юридичними ознаками (формою провини, ме­тою суб'єкта, обсягом, місцем і характером дій тощо), між ними існує тісний внутрішній зв'язок, їх можна порівняти з ланками одного ланцюга.

Такими, що продовжуються, адміністративними про­ступками вважаються, приміром, такі як багатократні по­шкодження таксофонів (ст. 148), багаторазове фотографу­вання з борта повітряного судна (ст. 112), багатократне проведення без належного дозволу водолазних робіт у пор­тових водах (ст. 114) тощо. Якщо громадянин, який зазда­легідь купив квитки на ряд театральних вистав, перепродав їх за підвищеною ціною перед початком спектаклів, тобто займався перепродажем кілька разів, його дії становити­муть один проступок — дрібну спекуляцію (ст. 157), а не ряд тотожних адміністративних правопорушень.

Для таких правопорушень, що продовжуються, харак­терне те, що і кожне з діянь, яке їх утворюють, саме по со­бі містить всі ознаки складу, і усі разом вони виконують той же склад. Уже перше діяння винного можна кваліфі­кувати за певною статтею закону. Наступні неправомірні вчинки істотно не змінюють ні юридичне значущих влас­тивостей, ні юридичної оцінки скоєного. Вони лише збільшують тривалість правопорушення в часі, розмір за­подіяної шкоди тощо.

Те правопорушення, що продовжується, (як і те, що триває) може припинятися фактично й юридичне.

Діяння з ознаками адміністративного правопорушення може бути закінченим і незакінченим (перерваним з тих або інших причин, що не досягли бажаної мети). На відмі­ну від кримінального законодавства, КпАП не містить у загальній частині статті (аналогічної ст. 17 КК), що перед­бачає відповідальність за незакінчене правопорушення, тобто за підготовку до нього або замах на нього. Таким чи­ном, законодавець установлює загальне правило, за яким навмисне створення умов для вчинення протиправних дій не є адміністративним правопорушенням і незакінчене правопорушення не карається.

Разом з цим Особлива частина КпАїї містить кілька статей, якими встановлюється відповідальність за підго­товчі дії, тобто відповідальність за незакінчене діяння (незакінчене діяння визнається адміністративним право­порушенням).

Так, ст. 209 "Контрабанда" прямо вказує, що будь-які підготовчі дії до порушень, перелічених у статті, тягнуть накладення адміністративного стягнення. Стаття 188 КпАП установлює відповідальність за приховану від огля­ду передачу або спробу передачі заборонених предметів особам, що знаходяться у виправно-трудових установах. Стаття 185² прямо названа: "Створення умов для організа­ції і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій".

Кожне явище реального світу існує в часі і просторі. Такі ознаки правопорушення, як час і місце його вчинен­ня, завжди мають юридичне значення. Але законодавець не завжди включає їх до конструктивних ознак складу, хо­ча і робить це досить часто.

Називаючи час серед конструктивних ознак, законода­вець робить це різними способами залежно від того, про що йдеться — про дію чи бездіяльність.

Ознакою дії є момент її вчинення, тому в складі злочи­ну завжди є уточнення про заборонений час (статті 85, 132), час судового засідання (ст. 185³), час проходження (ст. 208), стоянки (ст. 207), експлуатації (ст. 97) тощо. У такий спосіб законодавець указує на часові відрізки, в які вчинення визначених дій є протиправними.

Ознакою ж бездіяльності виступає термін, якийсь заздалегідь обумовлений період, після закінчення якого бездіяльність стає проступком. Так, посадова особа чинить адміністративне правопорушення, якщо до встановленого терміну не забезпечує заселення жилого приміщення (ст. 149); якщо до встановленого терміну відповідальні за те особи не здійснюють перерахування необхідних внесків до відповідних фондів, вони підлягають адміністративній відповідальності (ст. 1б5¹); якщо до встановленого терміну громадянин не перереєструє мисливську рушницю, то стає правопорушником (ст. 192); піднаглядний чинить просту­пок, якщо у встановлений час не з'явиться на реєстрацію до ВВС (ст. 187).

Нерідко у складі проступку присутня ознака місця. Частіше йдеться про визначені території, де діють особливі правила поводження: громадське місце (ст. 173), забороне­не місце (ст. 85), невідведене місце (ст. 174), невстановле-не місце (ст. 160), прикордонний пункт (ст. 106), прикор­донна зона (ст. 202), державний кордон (ст. 208), автомо­більна дорога (ст. 141), проїжджа частина шляху (ст. 122), залізничні колії (ст. 109), портові води (ст. 114), залізничний переїзд (ст. 128¹), морський порт, річковий порт, аеро­порт, автовокзал, пристань (ст. 106), аеродром (ст. 111), ліс (ст. 72), поле (ст. 104) тощо. У ряді випадків конкретно називаються установи: митна установа (ст. 208), військо­вий комісаріат (ст. 2 II⁶), органи загсу (ст. 212'), суд (ст. 185⁵), Антимонопольний комітет (ст. 166⁴), адмініст­рація аеропорту (ст. 111); транспортні засоби: річкові і маломірні судна (ст. 117), трамвай, тролейбус, автобус, маршрутне таксі (ст. 119), повітряне судно (ст. 112), ван­тажний поїзд, гужовий транспорт, підніжки і дах вагонів (ст. 109), приміський поїзд, поїзди далекого і приміського сполучення, метрополітен (ст. 110).

Спосіб учинення проступку містить у собі: порядок, метод, послідовність дій, прийоми, застосовувані правопо­рушником. Спосіб — це форма, в якій виражаються дії. Для деяких складів спосіб учинення правопорушення є конструктивною ознакою.

Так, дрібне розкрадання є адміністративним проступ­ком лише в тому випадку, якщо воно здійснене шляхом крадіжки, присвоєння, розтрати, зловживання службовим становищем, шахрайства (ст. 51), але не шляхом грабіж­ництва або розбою (у цьому випадку настає кримінальна відповідальність). Стаття 209 КпАП установлює відпові­дальність за контрабанду, причому в її пунктах 1—5 пе­релічуються способи вчинення контрабанди. Так само ст. 155' містить вичерпний перелік карних способів пору­шення порядку розрахунків із споживачами.

У цілому ряді випадків для вчинення конкретних дій або конкретної діяльності необхідно одержати дозвіл (згоду) органів державної виконавчої влади. Такий дозвіл (згода) є конструктивною іознакою об'єктивної сторони для деяких складів.

Зокрема, підприємницька діяльність без державної ре­єстрації тягне адміністративну^\ відповідальність за ст. 164 КпАП; для публічного показу кіно- і відеофільмів необхід­но одержати прокатне свідоцтво (ст. 164⁶); керівництво об'єднанням громадян, що не легалізувалося (одержало офіційне визнання) у встановленому порядку тягне від­повідальність за ст. 186⁵; для пуску газу на установки, що використовують газ, необхідно одержати дозвіл органів державного газового нагляду (ст. 101); самовільне прове­дення гідротехнічних робіт тягне адміністративну відпові­дальність (ст. 61); встановлення без належного дозволу споруд, що перешкоджають розпізнаванню навігаційних знаків і сигналів (ст. 116²) тощо.

Для характеристики способу вчинення окремих право­порушень законодавець може використовувати такі оцінні знаки, як "злісне" (статті 185, 185³, 185⁴), "грубе" (статті 85, 86, 108), "безгосподарне" (ст. 150) тощо.

Найчастіше серед ознак об'єктивної сторони назива­ються способи, що використовуються при вчиненні про­ступків. Це, зокрема, самовільне використання з корисли­вою метою транспортних засобів (ст. 132); використання засобів зв'язку з метою порушення громадського порядку (ст. 148³); застосування засобів вимірювання, що мають відхилення від гранично припустимих значень, для вико­ристання результатів вимірювань у сферах, що підлягають державному метрологічному нагляду (ст. 171); самовільне використання з корисливою метою електричної, теплової енергії або газу (ст. 103').

У визначених випадках законодавець використовує розмір шкоди як критерій, за допомогою якого розмежо­вуються прості і кваліфіковані склади (статті 77, 123, 126, 128', 139, 140), а також обумовлюється застосування адмі­ністративної або кримінальної відповідальності. Так, роз­крадання визнається адміністративним проступком, якщо вартість викраденого не перевищує трьох неоподатковува­них мінімумів прибутків громадян (ст. 51); самоуправство (ст. 186) є адміністративним правопорушенням, якщо не­законні дії не завдали істотної шкоди (заподіяння істотної шкоди тягне кримінальну відповідальність за ст. 198 КК).

Як критерій, за яким адміністративне правопорушення відмежовується від злочину, може використовуватися вар­тість предмета незаконної операції. Так, незаконна ва­лютна операція визнається адміністративним правопору­шенням, якщо вартість предмета незаконної операції не перевищує вісімнадцять неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян.

Однією з поширених ознак об'єктивної сторони є озна­ка "іншої особи", тобто особи, яка в тій чи іншій формі бере участь у відносинах з правопорушником. Серед "ін­ших осіб" розрізняють:

по-перше, представників органів держави, що мають виконавчо-розпорядницькі повноваження (так, КпАП містить статті, якими встановлюється відповідальність за невиконання розпоряджень командира повітряного судна (ст. 112); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формуван­ня з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника транспорту, який здійснює контроль за перевезенням пасажирів (ст. 185⁹); ухилення від виконан­ня законних вимог прокурора (ст. 185⁸);

по-друге, потерпілих громадян, щодо яких вчинені ху­ліганські дії (ст. 173); громадян — споживачів, яким від­мовлено в реалізації їхніх прав на перевірку якості, ком­плектності, ваги, ціни придбаних товарів (ст. 156¹); робіт­ники, щодо яких порушено законодавство про працю і про охорону праці (ст. 41). До даної категорії варто віднести осіб, що постраждали в результаті ненадання транспорт­них засобів медичним працівникам і працівникам міліції (ст. 124');

по-третє, учасників правопорушення (це неповнолітні), доведених до стану алкогольного сп'яніння (ст. 180); діти, стосовно яких батьки не виконують обов'язків щодо ви­ховання (ст. 184); особи, що користуються послугами по­вій (ст/ 181¹); особи, що незаконно навчаються карате (ст. 19б); громадяни, що здали паспорт у заставу (ст. 202);

по-четверте, правопорушників, яким винний виявив сприяння, прийняття на роботу осіб, що мешкають без паспортів або з недійсними паспортами (ст. 200); допу­щення проживання без паспорта (ст. 199); прийняття на роботу військовозобов'язаних і призовників, які не пере­бувають на військовому обліку (ст. 2 II³).

У адміністративному праві немає загальних норм про співучасть (у загальній частині КК ст. 19 "Співучасть"), у яких би вирішувалося питання про детермінацію відповідальності кількох осіб, які умисно і спільно скоїли адмі­ністративне правопорушення. Лише стаття 35 КпАП від­носить до обставин, що обтяжують відповідальність скоєн­ня правопорушення групою осіб. Проте, будь-які ознаки групового правопорушення (спільне, умисне, із розподі­лом ролей участь у правопорушенні двох або більше осіб тощо) у нормативному порядку не закріплюються. Разом з цим, у кількох статтях Особливої частини КпАП є норми, що регулюють відповідальність за групове правопорушен­ня і містять ряд конкретних ознак такого правопорушен­ня. Саме вони дозволяють зробити висновок про те, що адміністративному праву відомі як проста співучасть (спів-провина), так і складна (з розподілом ролей).

Так, ст. 181 у ч. 1 встановлює адміністративну відпові­дальність за участь в азартних іграх на гроші; ст. 122¹ ви­значає, що участь водіїв мотоциклів та інших транспорт­них засобів у групових (більш як два) пересуванні, зупинці чи стоянці, що створюють перешкоди дорожньому руху в містах та інших населених пунктах, тягне адміністративну відповідальність.

Частина 3 ст. 181 установлює відповідальність за орга­нізацію азартних ігор; стаття 185¹ передбачає накладення адміністративних стягнень на організаторів зборів, мітин­гів, вуличних походів і демонстрацій, якщо порушено по­рядок їх організації або проведення.

3. Суб'єкт адміністративного правопорушення. Чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого ви­значення суб'єкта адміністративного правопорушення і такого терміну не вживає. Аналіз відповідних статей КпАП дозволяє зробити висновок, що ним є осудна особа, що досягла певного віку і виконала описаний у законі склад адміністративного проступку. Таким чином, суб'єктом ад­міністративного правопорушення є той, хто його вчинив. Сам суб'єкт, як реально існуюча особа, до складу не вхо­дить. Склад містить лише окремі ознаки, котрими ця осо­ба характеризується.

У Кодексі України про адміністративні правопорушен­ня не вживається термін "фізична особа". Використову­ється тільки термін "особа". Дана обставина дає змогу висунути припущення про те, що суб'єктом адміністративно­го правопорушення може бути і юридична особа.

Такий висновок небезпідставний, оскільки за рамками КпАП діє досить велика група норм, що встановлюють відповідальність осіб за вчинення протиправних дій. І хоча такі дії не віднесені законодавцем до адміністративних правопорушень, а відповідальність за них не названа адмі­ністративною, вони мають найважливіші їх ознаки. Це, наприклад, норми, що встановлюють відповідальність об'єднань громадян (статті 28—32 Закону "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., норми Закону "Про від­повідальність підприємств, установ і організацій за пору­шення законодавства про ветеринарну медицину" від 5 грудня 1996 р. тощо). Саме ця обставина дозволяє дослід­никам вказувати на існування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб'.

Проте чинний КпАП однозначно визнає суб'єктом проступку винятково фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать його ознаки, закріплені нормативне. Так, ст. 12 встановлює вік, після досягненню якого настає адмініст­ративна відповідальність (16 років); ст. 20 передбачає як обов'язкову ознаку суб'єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення враховувати особу правопоруш­ника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про адміністратив­не правопорушення в обов'язковому порядку були відо­мості про особу правопорушника, а також вказується на обов'язок правопорушника підписати протокол; ст. 268 закріплює за тим, хто скоїв проступок, право виступати рідною/мовою тощо. Важко уявити, що перелічені норми розраховані на юридичних осіб. Більше того, ст. 27 КпАП абсолютно точно визначає, що штраф є грошовим стяг­ненням, яке накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення.

Усі ознаки складу, що характеризують індивідуального суб'єкта, можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні (аналогічно цьому і суб'єктів прийнято поділяти на загальні і спеціальні).

Загальними визнаються такі, які повинна мати будь-яка особа, що піддається адміністративному стягненню. У першу чергу до них належать вік і осудність. Вони закріп­лені статтями 12 і 20 Загальної частини КпАП. У деяких випадках законодавець указує на загальну ознаку з метою підкреслити відсутність якої-небудь особливості, що впли­ває на оцінку проступку. Так, ст. 126 КпАП вказує на таку загальну ознаку, як відсутність у особи прав на керування транспортними засобами. Наводиться вона тут тільки для того, щоб легко можна було відмежувати названий склад від складів проступків, що встановлюють відповідальність водіїв транспортних засобів.

Спеціальними визнаються такі, які вказують на особ­ливості правового становища суб'єктів і дозволяють дифе­ренціювати відповідальність різних категорій осіб, забез­печуючи тим самим справедливу правову оцінку скоєного діяння. Вони містяться в Особливій частині Кодексу і впливають на кваліфікацію правопорушення.

Загальні та спеціальні ознаки суб'єкта входять до скла­ду адміністративного правопорушення.

Чому поряд із загальними законодавець використовує спеціальні ознаки? Справа в тому, що правове положення суб'єктів не однакове. Вони різняться за видами трудової діяльності, займаними посадами, відношенням до військо­вого обов'язку тощо. Посадовим обов'язком службовця може бути забезпечення дотримання визначених загаль­нообов'язкових правил. Наприклад, виконання санітар­них, протипожежних норм — обов'язок усіх громадян, а для службовців — ще і трудовий обов'язок. Тому при по­рушенні таких норм вони повинні каратися більш суворо. Деякі обов'язки стосуються не усіх, виконувати їх повинні визначені категорії осіб (військовозобов'язані, іноземці, батьки неповнолітніх дітей, особи, що знаходяться під адміністративним наглядом) і, звичайно, тільки вони мо­жуть відповідати за невиконання подібних обов'язків. Більш суворі заходи стягнення передбачаються стосовно тих, хто раніше притягався до адміністративної відповідальності, тобто при наявності рецидиву адміністративно­го проступку.

У всіх названих випадках йдеться про специфічний правовий статус тих або інших осіб, що виникає звичайно на основі індивідуальних актів компетентних органів уп­равління. Ці особливості правових статусів і обумовили за­кріплення спеціальних ознак суб'єктів. Їх поява в законі відбиває прагнення законодавця диференціювати відпові­дальність різних категорій громадян, а отже, створити умо­ви для індивідуального, справедливого впливу на правопо­рушників. Спеціальні ознаки не стосуються будь-яких роз­ходжень національного, класового характеру, ставлення до релігії, статі, віку, освіти. '

Спеціальні ознаки можна поділити на три групи, що відбивають:

1. Особливості трудової діяльності і службового стано­вища (посадова особа, капітан судна, робітник підприєм­ства торгівлі, водій, підприємець).

2. Минулу протиправну поведінку (особа, що перебуває під адміністративним наглядом; особа, що раніше притя­гувалася до адміністративної відповідальності).

3. Інші особливості суб'єкта (військовозобов'язаний, призовник, представник власника, хворий).

За загальним правилом спеціальні ознаки мають тимча­совий характер (хоча особа може мати таку властивість до­сить тривалий час), вони більш мобільні, особа може мати їх відразу кілька, одержувати нові, втрачати старі.

Спеціальні ознаки мають такі особливості: 1) властиві лише окремим групам громадян; 2) відбивають специфіку їх правового статусу; 3) виникають на основі індивідуаль­них актів управління або інших юридичне значущих дій повноважних органів; 4) динамічніші ніж загальні ознаки;

5) містяться у статтях Особливої частини КпАП; 6) закріп­люються законодавцем з метою диференціації відповідаль­ності різних категорій осіб, забезпечення справедливої правової оцінки їх неправомірних дій.

Спеціальні ознаки виконують одну з двох функцій:

по-перше, вони можуть бути конструктивними ознака­ми простих складів, а це означає, що до адміністративної відповідальності за відповідні правопорушення притягу­ються лише спеціальні суб'єкти;

по-друге, вони можуть бути кваліфікуючими ознаками кваліфікованих складів. У таких випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягну­тий будь-який громадяни, що досяг 16-літнього віку, а вчинення подібних дій спеціальним суб'єктом оцінюється як виконання кваліфікованого складу.

Тут варто звернути увагу на статті КпАП, що містять одночасно дв" .санкції. У таких випадках одна з них розра­хована на громадян, інша, як правило, на посадових осіб. Так, у ст. 66 сказано, що знищення або пошкодження під­росту в лісах тягне накладення штрафу на громадян від од­ного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян, а на посадових осіб — від трьох до семи мінімумів. У подібних статтях міститься відразу два склади: простий і кваліфікований. Ознака спеціального суб'єкта (наприклад, посадова особа) виступає в даній ситуації як така, що ква­ліфікує. Тут ми маємо справу з одним з прийомів юридич­ної техніки, які забезпечують чіткий за змістом і економ­ний за формою виклад правових норм.

Поряд із включеними до складу адміністративного пра­вопорушення загальними і спеціальними ознаками, в За­гальній частині КпАП і ряді інших правових актів названа значна кількість обставин, що характеризують суб'єкта правопорушення, але до складу не входять. Це стан особи на військовій службі (ст. 15), відсутність в особи громадян­ства України (ст. 16), стан вагітності і сильного душевного хвилювання (ст. 34) тощо. Вони ніяк не впливають на ква­ліфікацію вчиненого, проте впливають на вид, розмір та інші характеристики стягнення.

Як приклад розглянемо стан особи на військовій служ­бі. Якщо військовим зроблені такі проступки, як порушен­ня правил дорожнього руху, правил полювання, контра­банда, то відповідальність за них настає на загальних підставах. Проте до зазначеної особи не можуть бути за­стосовані такі адміністративні стягнення, як адміністра­тивний арешт і виправні роботи. Матеріал щодо військового може бути переданий командуванню для притягнення винного до дисциплінарної відповідальності.

Не належить до складу і такий факт, як вагітність. Але в ст. 32 КпАП сказано, що адміністративний арешт не мо­же застосовуватися до вагітних жінок, а в ст. 34 вагітність жінки названа серед пом'якшуючих провину обставин.

Дані ознаки нерідко зараховують до розряду спеціаль­них і за аналогією до спеціальних відносять суб'єктів, що їх мають*. Вважається, що це дещо спрощений підхід. Спе­ціальна ознака, як уже відзначалося, включається до скла­ду і є або конструктивною, або такою, що кваліфікує (ана­логічно дане питання вирішується в карному праві). Озна­ки ж, про які йдеться, таких характеристик не мають. На підставі цього їх доцільно позначити як особливі ознаки, а суб'єктів з цими ознаками — особливими суб'єктами.

Таким чином, адміністративному праву відомі загальні, спеціальні й особливі суб'єкти адміністративного правопо­рушення.

Аналіз чинного законодавства показує, що до особли­вих суб'єктів належать: а) неповнолітні; б) інваліди;

в) жінки, що мають дітей у віці до 12 років і вагітні;

г) військовослужбовці, призвані на збори військовозо-^-—бев'язані; д) рядовий і начальницький склад органів внут­рішніх справ; е) студенти й учні; є) особи, на яких поши­рюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних по­ложень про дисципліну, що передбачають застосування дисциплінарних санкцій за адміністративні проступки;

ж) депутати; з) іноземні громадяни; й) особи, які повторно протягом року здійснили однорідне правопорушення, за яке вони вже піддавалися адміністративному стягненню;

і) осуджені за злочин.

Наявність особливих ознак може мати для суб'єкта такі юридичні наслідки:

по-перше, вони можуть бути обставинами, що пом'як­шують або обтяжують відповідальність; по-друге, особливі суб'єкти не піддаються деяким стяг­ненням. Так, адміністративний арешт не може застосову­ватися до військових, неповнолітніх, вагітних жінок і жі­нок, що мають дітей у віці до 12 років, інвалідів 1 і 2 груп;

По-третє, цілий ряд суб'єктів з особливими ознаками за адміністративні проступки можуть бути піддані не адмі­ністративним, а дисциплінарним стягненням.

Та сама ознака може використовуватися як спеціальна (така, що має статус конструктивного або така, що квалі­фікує) і як особлива. Так, учинення правопорушення в стані сп'яніння ст. 35 КпАП називає серед обставин, що обтяжують відповідальність. Одночасно, стан сп'яніння є конструктивною ознакою складу, передбаченого ст. 130 КпАП.

4. Суб'єктивна сторона адміністративного правопору­шення. Адміністративним правом визнається, що суб'єк­тивна сторона, як одна з обов'язкових ознак складу, поля­гає в психічному ставленні суб'єкта до вчиненого антигро­мадського діяння.

Вчинок людини завжди є результатом взаємодії його психічного стану, осмислення, вивчення, оцінки конкрет­них життєвих ситуацій і здійснюваних на підставі цього дій. Дії осудної особи знаходяться під контролем його сві­домості і волі. Іншими словами, осудна особа спочатку аналізує життєву ситуацію, моделює варіант свого вчинку, оцінює можливі його наслідки і, якщо вони відповідають її потребам, чинить конкретні, "схвалені" свідомістю дії. Потім настає самооцінка цих дій та їх наслідків, аналіз си­туації, що виникла, моделюється і відбувається черговий вчинок. Отже, психічне ставлення особи до вчиненого ді­яння, зокрема й до протиправного, — обов'язковий ком­понент свідомої життєдіяльності.

Зрозуміло, наведена вище конструкція абстрактна, але вона дозволяє досить чітко вичленити в правопорушенні, як у людському вчинку, його психічний зміст. Встановлен­ня в кожному правопорушенні психічного змісту, психіч­ного ставлення суб'єкта до діяння вкрай важливе. Саме психічне ставлення до конкретних дій пояснює суть цих Дій, необхідною мірою розкриває механізм правопорушення, ступінь його суспільної небезпеки. Тому з'ясовування психічного ставлення особи до вчиненого є найважливі­шим моментом у правовій оцінці правопорушення. Цим і зумовлене введення психічного ставлення особи до діян­ня у склад адміністративного правопорушення як його суб'єктивної сторони.

Психічна діяльність людини — єдиний і в той же час різноманітний за змістом процес, що містить емоції, моти­ви, свідомість, волю. Проте основною ознакою, ядром суб'єктивної сторони складу є провина. Встановлення провини є головним завданням аналізу суб'єктивної сто­рони адміністративного правопорушення.

Як обставина, що пом'якшує відповідальність, можуть враховуватися емоції. Так, у ст. 34 КлАП серед таких об­ставин назване вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання чи при збігу важких осо­бистих або сімейних обставин.

Раніше була поширена думка, що в адміністративному праві на відміну від кримінального, провина не є обов'яз­ковим елементом для усіх випадків застосування адмініст­ративного впливу. В даний час це питання вирішене одно­значно. У ст. 9 КлАП прямо сказано, що адміністративний Лроступок — діяння винне. Таким чином, відсутність у ді­янні провини означає відсутність у нього суб'єктивної сто­рони і, отже, складу правопорушення.

Під провиною правопорушника варто розуміти нега­тивне психічне ставлення до інтересів суспільства і кон­кретних громадян. Такий стан свідомості засуджується державою і суспільством.

Провина — поняття родове, воно охоплює дві можливі форми стану психіки, що засуджується, — намір і необе­режність. Тільки навмисне або необережне ставлення до своєї протиправної поведінки може засуджуватися держа­вою, тільки в цих двох формах може існувати провина.

Адміністративне правопорушення (ст. 10 КлАП) визна­ється вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, ус­відомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяль­ності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або сві­домо допускала настання цих наслідків.

Отже, Закон називає два елементи наміру: по-перше, інтелектуальний, що виражається в усвідомленні громадя­нином протиправності діяння і передбаченні його шкідли­вих наслідків. По-друге, вольовий, що полягає в бажанні настання шкідливих наслідків або свідомого їх допущення.

Інтелектуальний елемент, що характеризує навмисну провину, насамперед містить у собі розуміння, усвідом­лення протиправності дії або бездіяльності. Правові нор­ми, що регулюють поведінку громадян і охороняються ад­міністративними санкціями, публікуються для загального повідомлення, роз'яснюються в пресі, по радіо, телебачен­ню. Правові заборони, як правило, збігаються з моральни­ми. Діє презумпція знання закону, тобто передбачається, що кожен громадянин має можливість ознайомитися з правовою нормою, і тому посилання на незнання закону не звільняє від адміністративної відповідальності. Грома­дянин може не знати, якими санкціями охороняється нор­ма права, але повинен знати норми, що регулюють його поведінку.

Передбачення — це відбиття у свідомості подій, які мо­жуть або повинні статися. Формула закону "передбачала шкідливі наслідки" означає, що особа уявляла, якої шкоди заподіє її діяння суспільним відносинам, здоров'ю, інтере­сам людей, майну, навколишньому середовищу. Так, умисно випускаючи в продаж продукцію, якість якої не відповідає вимогам стандартів, тобто роблячи проступок (ст. 168 КлАП), посадова особа передбачає, до яких нега­тивних наслідків це призведе або може призвести.

Вольовий елемент, що характеризує спрямованість волі суб'єкта, визначається законодавцем як бажання або сві­доме допущення настання шкідливих наслідків. Коли йдеться про бажання, то мають на увазі прагнення до визначеної мети, волю, спрямовану на досягнення пе­редбачуваного результату (прямий намір). Свідоме допу­щення — це активне переживання, пов'язане з позитив­ним вольовим ставленням до шкідливих наслідків (непря­мий намір).

Таким чином, адміністративному праву відомі два види наміру: по-перше, прямої (<іо1ц8 (іігеїаїв) — коли особа усвідомлює протиправність і небезпеку свого діяння, пе­редбачає і бажає настання шкідливих наслідків; по-друге, непрямий (аоіиз іпсіігекіиз) — коли особа усвідомлює про­типравність і небезпеку свого діяння, передбачає шкідливі наслідки і при цьому прямо не бажає, але свідомо допу­скає їх настання.

Щодо цього необхідно підкреслити, що багато складів адміністративних проступків є формальними і не містять такої ознаки, як настання шкідливих наслідків або заподі­яння правопорушником збитку. Дане положення обумов­лене різними обставинами: в одних випадках збиток оче­видний (знищення зелених насаджень — ст. 153); в інших його складно визначити (обчислити), і законодавець не вважає за потрібне обтяжувати правозастосувачів установ­ленням ще однієї ознаки складу (марнотратне використан­ня електричної і теплової енергії — ст. 98); подекуди — існування шкідливих наслідків даного діяння взагалі проб­лематичне, хоча наявність шкоди від маси аналогічних правопорушень очевидна (проживання без паспорта або без прописки — ст. 197).

У формальних складах обсяг об'єктивної сторони ви­черпується переліком ознак дії і обставини її вчинення. Отже, і від винного можна вимагати усвідомлення, розу­міння лише тих обставин, діянь, що названі в складі, але не передбачення шкідливих наслідків і, тим більше, ба­жання їх настання. При виконанні формальних складів намір полягає в усвідомленні протиправності дій за даних обставин і бажанні їх учинити, в навмисності протиправ­ної поведінки.

Лише у невеликій кількості статей КпАП (41¹, 46¹, 116, 121, 164', 198, 211) намір прямо названий як ознака складу проступку. У багатьох інших статтях намір як необхідна ознака складу мається на увазі, хоча в тексті цього слова немає. При вчиненні таких правопорушень, як підпал лісу (ст. 77), дрібне розкрадання (ст. 51), відхилення від прохо­дження огляду на стан сп'яніння (ст. 131) питання про форму провини вирішується шляхом тлумачення даних йтатей (теорія і практика тлумачить їх однозначно: у наз­ваних випадках провина може бути тільки навмисною).

З урахуванням сказаного можна підтверджувати, що кіль­кість адміністративних проступків, що здійснюються тіль­ки умисно, досить значна. Крім того, проступки можуть чинитися умисно або необережно (порушення санітарно-гігієнічних правил), а деякі — найчастіше умисно (без­квитковий проїзд).

У ст. 11 КпАП дано визначення адміністративно-пра­вової необережності: адміністративне правопорушення ви­знається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих на­слідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розрахо­вувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх пе­редбачити. Необережність може виступати як необачність, самовпевненість, недбалість, нерозважливість, необдума­ність тощо.

Опис психічної діяльності при необережній формі про­вини, даний у КпАП, запозичений з кримінального зако­нодавства (ст. 9 КК). У кримінальному праві розрізняють два види необережної провини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. За аналогією можна розрізняти два види необережної провини й в адміністративному праві:

легковажну самовпевненість і недбалість.

Самовпевненість характеризується законодавцем як пе­редбачення можливості настання шкідливих наслідків сво­го діяння і легковажний розрахунок на їх запобігання. А недбалість полягає в тому, що винний не передбачив шкід­ливих наслідків, але був зобов'язаний і міг їх передбачити. Недбалість теж є негативним психічним ставленням до ді­яння, оскільки, маючи можливість і будучи зобов'язаним усвідомлювати суспільну шкідливість свого поводження і не чинити проступок, правопорушник не усвідомив анти­громадського характеру діяння і скоїв його, тобто діяв без­відповідально щодо інтересів суспільства й окремих його членів.

З тексту ст. 11 КпАП зрозуміло, що поняття необереж­ності пов'язується законодавцем із психічним ставленням до шкідливих наслідків. Придатне для матеріальних складів проступків, таке визначення необережності не цілком підходить для формальних складів.

Якщо при виконанні формальних складів намір харак­теризується як умисність дій, то необережність можна ро­зуміти як відсутність належної обачності, недбалість.

Необережна форма провини як конструктивна ознака складу використовується в Особливій частині КпАП рідко. Так, ст. 198 передбачає відповідальність за втрату паспорта через недбалість, а ст. 211 — відповідальність за втрату че­рез недбалість обліково-військових документів.

Необережне вчинення проступку може мати безпосе­реднє значення для кваліфікації правопорушення саме як адміністративного. Так, адміністративна відповідальність за ст. 104 КпАП (потрава посівів) настає лише при необе­режній формі провини (хоча стаття такої ознаки складу не містить), тому що при навмисній формі провини настає кримінальна відповідальність за ст. 159 КК.

Конструктивною ознакою складу в ряді випадків є і підлягає встановленню мета правопорушення. Як така во­на присутня у текстах статей 42², 103', 132, 157, 160², 164³, 181², 1&5⁷ та ін.

Мета — це уявний образ результату, до якого прагне винний, його уявлення про ті бажані наслідки, які повинні настати в результаті вчинення проступку. Як конструктив­на ознака складу мета називається тільки в тих ситуаціях, коли діяння відбувається умисно.

У ряді статей КпАП ознака мети прямо не названа, але вона все одно присутня у складах таких проступків, як дрібне розкрадання (ст. 51), проституція (ст. 181¹), органі­зація азартних ігор (ст. 181) тощо. Щодо цього треба від­значити, що там, де є намір, обов'язково виникає питання про мету, хоча вона може бути і не включена до конструк­тивних ознак складу.

На закінчення відзначимо, що психічний стан правопо­рушника значно більший, об'ємніший за своїм змістом, ніж ті компоненти, що включені до суб'єктивної сторони складу і становлять зміст наміру, необережності, мети. У психіці винної особи в період підготовки і вчинення адміністративного проступку істотне місце займають настрій та емоції, спонукання, різного роду переживання.

Ці явища не включаються до конструктивних ознак складів, але в ряді випадків мають юридичне значення. Так, учинення правопорушення під впливом сильного ду­шевного хвилювання або при збігу важких особистих або сімейних обставин визнається обставиною, що пом'якшує відповідальність (п. З ст. 34 КпАП).

5.3. Адміністративна відповідальність

Поняття і підстави адміністративної відповідаль­ності. Адміністративна відповідальність — це специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадо­вою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення.

Як явище правової дійсності вона характеризується двома видами ознак. По-перше, це ознаки, властиві юри­дичній відповідальності в цілому (основні); по-друге, озна­ки, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні).

Основні ознаки адміністративної відповідальності по­лягають у тому, що вона:

1) є засобом охорони встановленого державою право­порядку;

2) нормативне визначена і полягає в застосуванні (реа­лізації) санкцій правових норм;

3) є наслідком винного антигромадського діяння;

4) супроводжується державним і громадським осудом правопорушника і вчиненого ним діяння;

5) пов'язана з примусом, з негативними для правопо­рушника наслідками (морального або матеріального ха­рактеру), яких він має зазнати;

6) реалізується у відповідних процесуальних формах. Похідні ознаки адміністративної відповідальності ви­значаються її юридичною природою.

Тривалий час у правовій науці підставою адміністратив­ної відповідальності вважалася протиправна винна дія або бездіяльність, що порушує встановлене адміністративно-правовою нормою правило, але за своїм характером і на­слідками не тягне за собою кримінального покарання.

Отже, першим вихідним моментом була теза про те, що порушення правил поведінки, встановлених будь-якою адміністративно-правовою нормою, тягне за собою адмі­ністративну відповідальність. Друге вихідне положення полягало в тезі про те, що притягнення до адміністратив­ної відповідальності можливе тільки при порушенні норми адміністративного права. Проте сучасна юридична практи­ка довела, що ці відправні позиції не завжди вірні. Дослі­дження Інституту адміністративної відповідальності свід­чать про те, що вона настає, по-перше, при порушенні не всіх, а тільки певної групи адміністративно-правових норм, і, по-друге, при порушенні норм не тільки адмініст­ративного права.

Це пояснюється специфікою адміністративного права, що, як відомо, регулює суспільні відносини, які виника­ють у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Внаслідок багатоманітності суспільних відносин, які вини­кають у даній галузі, всі норми адміністративного права утворюють кілька груп. Це такі, що:

закріплюють порядок утворення і правове положення суб'єктів;

визначають форми і методи управлінської діяльності;

встановлюють порядок проходження державної служ-би, права й обов'язки державних службовців;

визначають способи і порядок забезпечення законності в державному управлінні;

регулюють управління окремими галузями (соціально-культурною, адміністративно-політичною тощо), дер­жавними функціями і територіями;

встановлюють права і обов'язки різних категорій фізич­них осіб у сфері виконавчої і розпорядницької діяль­ності держави.

- Як правило, адміністративна відповідальність настає за порушення найменшої частини адмшярагиино-правових

норм, а саме за порушення фізичними особами деяких обов'язків у сфері державного управління, тобто за вчи­нення адміністративних правопорушень (проступків).

Щодо основної маси норм адміністративного права, то порушення встановлених ними правил тягне дисциплінар­ну відповідальність. Більш того, у ряді випадків окремі ка­тегорії фізичних осіб (наприклад, військовослужбовці) при вчиненні адміністративних правопорушень підлягають дисциплінарній відповідальності, тоді як за загальним пра­вилом встановлена відповідальність адміністративна (ст. 15 КпАП).

Таким чином, не всяке порушення правил, встановле­них адміністративно-правовою нормою, спричиняє адмі­ністративну відповідальність. Адміністративну відпові­дальність тягне порушення тільки тієї норми адміністра­тивного права, що охороняється адміністративними санкціями.

До того ж, адміністративна відповідальність може на­ставати не тільки за порушення правил, встановлених ад­міністративно-правовою нормою, а й за порушення норм інших галузей права. Зокрема, ст.51 Кримінального кодек­су передбачає можливість притягнення до адміністратив­ної відповідальності особи, що здійснила злочин, який не має великої суспільної небезпеки.

Викладене дозволяє визначити, що похідними ознака­ми адміністративної відповідальності будуть такі:

1. її підставою є не тільки адміністративне правопору­шення (проступок), а й порушення норм інших галузей права, у випадках, прямо передбачених чинним законо­давством.

2. Вона полягає в застосуванні до винних адміністра­тивних стягнень. У ст. 23 КпАП зазначено, що адміністра­тивне стягнення є мірою відповідальності.

3. Право притягнення до адміністративної відповідаль­ності надано багатьом державним органам та їх посадовим особам. Серед них — органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди (ст. 213 КпАП). Повний їх перелік міститься в розділі 111 (статті 218—244) КпАП.

4. Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (скла­дання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення поста­нови тощо).

5. Адміністративна відповідальність урегульована нор­мами адміністративного права, що містить переліки адмі­ністративних стягнень та органів, уповноважених їх засто­совувати.

6. Право встановлення адміністративної відповідаль­ності має досить широке коло суб'єктів: Верховна Рада;

Президент; Кабінет Міністрів; міністерства, що наділені правом затвердження загальнообов'язкових правил (на­приклад, Міністерство охорони здоров'я затверджує сані­тарні правила. Міністерство транспорту — правила корис­тування транспортними засобами і т. д.); обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, що прий­мають рішення, які передбачають адміністративну відпові­дальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійни­ми лихами, епідеміями, епізоотіями) і затверджують пра­вила, за порушення яких передбачена відповідальність ст. 152 (порушення правил благоустрою), ст. 159 (пору­шення правил торгівлі на колгоспних ринках), ст. 182 (по­рушення тиші в громадських місцях) КпАП; районні, ра­йонні в містах Києві і Севастополі державні адміністрації, які приймають рішення, що передбачають адміністративну відповідальність за їх порушення (з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями).

Реальна юридична відповідальність настає за наявності трьох підстав: нормативної, складовою частиною якої є| норма, що закріплює склад; фактичної (правопорушення);

процесуальної (правозастосовчий, юрисдикційний акт).

Система правових норм, які регулюють застосування адміністративних стягнень, є нормативною основою адмі- ністративної відповідальності.

За змістом їх можна поділити на три види:

а) матеріально-правові, що закріплюють загальні питання адміністративної відповідальності (завдання і сис­тема законодавства про адміністративні правопорушен-1 ня, підстави і суб'єкти відповідальності, система адміністративних стягнень та ін.); склади адміністративних

проступків;

б) адміністративно-процесуальні, що закріплюють про­вадження у справах про адміністративні правопорушення;

в) організаційні, що закріплюють порядок створення, правове становище, підвідомчість суб'єктів адміністратив­ної юрисдикції.

Норми, що встановлюють адміністративну відповідаль­ність, розосереджені в різних кодексах і нормативних ак­тах. Основним їхнім джерелом є Кодекс України про адмі­ністративні правопорушення. Паралельно з ним діють Митний, Лісовий, Повітряний кодекси; закони "Про над­звичайний стан", "Про охорону державного кордону", "Про боротьбу з корупцією" та ін., що містять норми, яки­ми встановлюється адміністративна відповідальність.

Так, законом "Про надзвичайий стан" встановлена ад­міністративна відповідальність за порушення особою ре­жиму надзвичайного стану (ст. ЗО) і злісне багаторазове порушення цього режиму (ст. 31). Законом "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" встановлена відповідальність за адміністративні правопорушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів (ст. 13).

Усі разом вони становлять законодавство про адмініст­ративні правопорушення.

У 60-х і 70-х роках учені-адміністративісти провели ве­лику роботу по розробці основних положень про адмініст­ративну відповідальність і підготували проекти кодифіко­ваних актів. Її результатом стало прийняття 7 грудня 1984 р. Кодексу про адміністративні правопорушення (введено в дію з 1 червня 1985 р.), що діє і сьогодні, прав­да, зі значними змінами і доповненнями. Він містить по­над 330 статей, об'єднаних у 33 глави і 5 розділів.

У І розділі КпАП викладені загальні положення і завдан­ня законодавства про адміністративні правопорушення.

Розділ II "Адміністративне правопорушення і адмініст­ративна відповідальність" складається із загальної й особ­ливої частин. У Загальній частині вміщено загальні поло­ження про поняття адміністративного правопорушення, суб'єктів відповідальності і форми їх провини, адміністра-

тивні стягнення і правила їх накладення. В Особливій час­тині, що складається з 11 глав, описано діяння, що визна­ються адміністративними правопорушеннями, або, інши­ми словами, закріплені склади проступків. Кожна стаття Особливої частини закріплює не тільки конкретний склад, а й санкцію за його вчинення.

У III розділі КлАП перелічуються органи і посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністратив­ні правопорушення. Спеціальна глава цього розділу вста­новлює, які види справ може розглядати кожний орган (посадова особа), тобто регулює підвідомчість справ.

Цілі, принципи, повноваження учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення закріплені в IV розділі КпАП. Тут же містяться положення про поря­док здійснення адміністративного розслідування і розгляду справ, оскарження прийнятих постанов.

Останній, V розділ КпАП називається "Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень". У ньому сконцентровані норми, якими регулюється вико­нання кожного з існуючих стягнень.

Необхідно зазначити, що адміністративні проступки здебільшого вчиняються в один час, а розглядаються в ін­ший. Між днем учинення діяння і днем притягнення до відповідальності за це діяння проходить певний термін, протягом якого може змінитися законодавство. Якщо ста­ра норма скасована, виникає питання, якою нормою по­трібно керуватися: тією, що діяла на момент учинення, або тією, що діє на момент розгляду справи.

Це питання вирішується по-різному, виходячи з мате­ріальних і процесуальних норм.

За загальним правилом, особа, що вчинила адміністра­тивне правопорушення, підлягає відповідальності на підс­таві законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення (ч. 1 ст. 8 КпАП).

Тому акти, що встановлюють або посилюють відпові­дальність, зворотної сили не мають і можуть застосовува­тись лише щодо діянь, вчинених після вступу цих актів у законну силу. Гуманізм адміністративного права проявля­ється у встановленому законом винятку із загального правила, відповідно до якого норми, що пом'якшують або скасовують відповідальність, мають зворотну силу, тобто поширюються і на правопорушення, вчинені до вступу та­ких норм у силу (ч. 2 ст. 8 КаПА).

Назване правило і виняток з нього (про дію актів у часі) поширюються тільки на матеріальні норми адміністратив­ного права. Щодо процесуальних норм питання вирішу­ється інакше: провадження у справах про адміністративні правопорушення ведеться на підставі законодавства, що діє не під час учинення, а під час і за місцем розгляду справи. І ніяких винятків тут немає (ч. З ст. 8 КпАП).

Отже, якщо громадянин скоїв проступок, коли діяли одні процесуальні норми, а справа розглядаєтья пізніше, коли вже набрали чинності нові процесуальні правила, провадження має бути проведене відповідно до нових норм.

У даний час виникає питання про існування адмініст­ративної відповідальності юридичних осіб. Проте дана проблема не набула прийнятного розв'язання ні в законо­давстві, ні в теорії адміністративного права.

Справа в тому, що чинне адміністративне законодав­ство не дає узагальненого визначення суб'єкта адміністра­тивного правопорушення і навіть не вживає такого термі­на. У Кодексі України про адміністративні правопорушен­ня використовується термін "особа" без чіткої вказівки на те, яка це особа: фізична або юридична. За рамками КпАП діє досить велика група норм, що встановлюють відпові­дальність юридичних осіб з вчинення протиправних дій. І хоча такі дії не віднесені законодавцем до адміністратив­них правопорушень, а відповідальність за них не названа адміністративною, вони мають багато їхніх ознак. Це, на­приклад, норми, що встановлюють відповідальність об'єд­нань громадян (статті 28—32 Закону "Про об'єднання гро­мадян" від 16 червня 1992 р.), норми Закону "Про відпові­дальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину" від 5 грудня 1996 р. тощо. Більше того, у Законі України "Про насіння" від 15 грудня 1993 р. ст. 25 міститься таке поло­ження: "Юридичні і фізичні особи, винні в порушенні законодавства з питань насінництва, притягаються до дис­циплінарної, адміністративної та кримінальної відпові­дальності згідно із законодавством України".

Очевидно, ці обставини дозволяють деяким дослідни­кам вважати, що в адміністративному праві України, за аналогією з Російською Федерацією, де діє закон "Про ад­міністративну відповідальність підприємств, установ і ор­ганізацій за адміністративні правопорушення в галузі бу­дівництва", вже сьогодні існує адміністративна відпові­дальність юридичних осіб¹. Гадаємо, що дана позиція більше відповідає перспективам удосконалення інституту адміністративної відповідальності, ніж реаліям сьогодніш­нього дня.

Чинний на сьогодні КпАП недвозначно, хоча і побічно, визнає суб'єктом проступку тільки фізичну особу. Про це, зокрема, свідчать закріплені нормативне його ознаки.

Так, ст. 12 встановлює вік, з досягненням якого настає адміністративна відповідальність (16 років); ст. 20 передба­чає як обов'язкову ознаку суб'єкта його осудність; ст. 33 вимагає при накладенні стягнення враховувати особу пра­вопорушника; ст. 256 вимагає, щоб у протоколі про адмі­ністративне правопорушення в обов'язковому порядку бу­ли відомості про особу правопорушника, а також зобов'я­зує правопорушника підписати протокол; ст. 268 закріплює за особою, що скоїла проступок, право виступа­ти рідною мовою тощо. Важко уявити, що перелічені нор­ми розраховані на юридичних осіб. Більш того, ст. 27 КпАП абсолютно точно визначає, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення.

Характеристика адміністративних стягнень. Сут­ність і мета адміністративного стягнення зафіксовані в ст. 23 КпАП. У ній підкреслюється, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з ме­тою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, а також запобіган­ня вчинення нових правопорушень.

Ст. 24 КпАП установлює такі види адміністративних стягнень; 1) попередження; 2) штраф; 3) сплатне вилучен­ня предмета; 4) конфіскація предмета; 5) позбавлення спе­ціального права; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт.

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване адміністративне видворення за межі України (ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону "Про правовий статус іно­земців").

Усі названі стягнення тісно пов'язані між собою й утворюють єдину систему. Їх насамперед об'єднує загальна мета: захист правопорядку, виховання осіб, що учинили адміністративні проступки, у дусі дотримання законів, а також попередження вчинення нових проступків як сами­ми правопорушниками, так і іншими особами.

Кожне стягнення є покаранням, мірою відповідальнос­ті, призначеної за проступки, а застосування будь-якого стягнення означає настання адміністративної відповідаль­ності і тягне для винного несприятливі юридичні наслідки;

Адміністративні стягнення, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні прав чи благ. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб'єк­тивного права (права керування транспортним засобом то­що), тобто звужується його правоздатність, або на нього покладаються спеціальні обов'язки (сплата штрафу).

Адміністративне стягнення заподіює винному певні страждання, обмеження. Проте покарання не є самоціл­лю, воно тільки необхідний засіб виховання і попереджен­ня правопорушень. Стягнення є запобіжним заходом на шляху вчинення нових правопорушенб з боку винного (приватна превенція) і правопорушень з боку інших осіб (загальна превенція). Завдання попередження правопору­шень деякі покарання розв'язують не тільки своїм вихов­ним впливом, а й позбавленням правопорушника можли­вості знову порушити закон.

Тому треба розрізняти заходи, що мають тільки виправ­но-виховний вплив (штраф, виправні роботи) і заходи, які нарівні з виправно-виховним впливом створюють умови, що виключають можливість учинення нових правопору­шень (конфіскація, позбавлення прав).

Адміністративні стягнення накладаються компетентни­ми органами і посадовими особами шляхом видання спе­ціальних індивідуальних актів управління, що мають при­мусовий характер. Примусовий вплив повинен бути спра­ведливим, відповідати характеру проступку й особи правопорушника. Його тяжкість залежить від тяжкості проступку.

Перелік стягнень дано у ст. 24 КпАП у строго визначе­ному порядку: від менш суворих до більш суворих. Інши­ми словами, закон містить "щаблі" заходів впливу. Ці "щаблі" потрібні й для тих, хто видає норми права, і для тих, хто їх застосовує. Зокрема, вони мають велике значен­ня, коли видаються норми з альтернативними санкціями.

Кожне з наведених у статті стягнень не рівнозначне ін­шому за об'єктом стягнення, усі вони не збігаються за об­сягом і вагою впливу. Ця розмаїтість відбиває множин­ність об'єктів адміністративних правопорушень і засобів зазіхань на них, а також нерівномірний ступінь небезпеки правопорушень.

За характером впливу стягнення поділяються на осо­бисті, майнові, особисто-майнові. Так, попередження й адміністративний арешт спрямовані безпосередньо на осо­бу правопорушника. До майнового належать штраф, ви­правні роботи, вилучення і конфіскація предмета. Особис­то-майновим стягненням є позбавлення спеціального пра­ва. Це стягнення в тому або іншому обсязі впливає на ——особистість через його майнові інтереси.

Стягнення також можуть бути разовими, одномомент-ними (конфіскація, попередження, штраф) і тривалими, розтягнутими в часі (арешт, позбавлення прав, виправні роботи).

Законодавець поділяє стягнення на основні й додатко­ві. Дане положення закріплене ст. 25 КпАП. У ній йдеться про те, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові стяг­нення, а інші стягнення можуть бути тільки основними. За правопорушення може бути накладене одне основне або основне і додаткове стягнення. Додаткові стягнення не накладаються окремо, а приєднуються до основного.

Кожне адміністративне стягнення містить правовіднов-ний потенціал. Його застосуванням здійснюється припи­нення протиправного стану і відновлення порушених про­ступком юридичних відносин.

Система стягнень суворо формалізована: ними є тільки ті заходи примусового впливу, які законодавець визначив як адміністративні. Будь-які інші засоби примусу, навіть якщо вони подібні до стягнення за метою, змістом, наз­вою, до таких не належать. Так, треба відрізняти такі стяг­нення, як адміністративний арешт (ст. 32), сплатне вилу­чення предмета (ст. 28) і конфіскацію предмета (ст. 29), позбавлення спеціального права (ст. ЗО) від таких заходів забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, як адміністративне затримання (ст. 261), вилучення речей і документів (ст. 265), відсторонення во­діїв від керування транспортними засобами (ет. 266).

Перелік стягнень, які містяться в ет. 24 КпАП не є ви­черпним. Частина 3 даної статті передбачає, що законо­давчими актами можуть встановлюватися й інші види ад­міністративних стягнень.

У разі необхідності законодавець може збільшувати по-каральну силу санкцій. Так, ст. 31 Закону "Про надзвичай­ний стан" (26 червня 1992 р.) встановлено адміністратив­ний арешт на термін до ЗО діб (при загальному правилі до 15 діб, ст. 32 КпАП).

Види адміністративних стягнень. Попередження (ст. 26 КаАП) застосовується як самостійна міра покаран­ня за вчинення незначних адміністративних порушень, а також щодо осіб, які вперше вчинили проступок і при цьому мають добрі характеристики. Зміст попередження як міри адміністративного стягнення полягає в офіційно­му, від імені держави, осудженні протиправного діяння органом адміністративної юрисдикції й у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Воно розраховане на виховний ефект і не зачіпає ні май­нових, ні інших прав порушника.

Як і будь-яке інше стягнення, попередження потребує юридичного оформлення у вигляді винесення письмової постанови, що відповідає вимогам ст. 283 КлАП. Поряд із цим законодавець передбачає можливість фіксації попере­дження в іншій установленій законом формі. Так, ст. 306 КпАП визначає, що за вчинення порушень, передбачених статтями 116, 116², 117, 125, ч. 1 ст. 127 КпАП, адміністра­тивні стягнення у вигляді попередження на місці офор­мляються способом, установленим Міністерством внут­рішніх справ або Міністерством транспорту. Однією з та­ких форм є "Талон попереджень", у якому фіксуються порушення водіями транспортних засобів правил дорож­нього руху.

До попередження, як і до будь-якого основного стяг­нення, може бути приєднане додаткове стягнення. Усні попередження, які посадові особи роблять громадянам, не можуть розглядатися як стягнення.

Попередження як адміністративне стягнення треба від­різняти від попередження — запобіжного заходу протип­равного поводження.

Суть попередження як запобіжного заходу полягає в то­му, що порушнику роз'яснюють протиправний характер його дій, зобов'язують їх припинити, усунути допущені порушення і застерігають щодо можливості застосування більш суворих примусових заходів. Це провадиться пи­сьмово компетентним державним органом. Одночасно мо­же бути встановлений конкретний термін виконання обов'язку.

Попередження про припинення протиправної поведін­ки є самостійним запобіжним засобом, якщо закон уста­новлює, що спочатку до порушника повинна застосовува­тися ця міра, а у випадку подальшого невиконання право­вого обов'язку — більш сувора. Так, знести самовільно зведену будівлю можна лише в тому випадку, якщо і після зробленого попередження громадянин продовжує порушу­вати закон.

Попередження про припинення протиправної поведін­ки провадиться, коли правопорушення ще не закінчене, з метою припинення протиправної поведінки й у встановле­них законодавством випадках є обов'язковим першим примусовим заходом.

Таким чином, даний запобіжний захід відрізняється від попередження як адміністративного стягнення тим, що стягнення накладається за певний проступок компетент­ним державним органом шляхом винесення спеціальної постанови.

Попередження-стягнення необхідно також відрізняти від попередження як заходу впливу щодо неповнолітніх (від 16 до 18 років), що застосовується в порядку ст. 24' КпАП.

Попередження як захід впливу щодо неповнолітніх за­стосовується на підставі постанови у відповідній справі про адміністративне правопорушення, що виноситься згід­но зі ст. 284 КпАП. Ця стаття визначає, що в справі про адміністративне правопорушення може бути винесена од­на з трьох постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбаче­них ст. 24'; 3) про закриття справи. Таким чином, попере­дження, винесене в порядку ст. 24', не є стягненням. Це стягнення (засудження, негативна оцінка) від імені держа­ви особи, яка здійснила адміністративне правопорушення.

Штраф (ст. 27 КпАП) — це грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністра­тивні правопорушення у випадках, установлених законо­давством України.

Штраф — адміністративне стягнення накладається на правопорушників або в адміністративному порядку (орга­нами адміністративної юрисдикції, повноваження яких визначені статтями 218—220' і 222—244⁷), або в судовому (адміністративно-юрисдикційні повноваження міських і районних судів визначені ст. 221). Це винятково грошове стягнення. Чинному законодавству про адміністративні правопорушення не відомі інші форми штрафу (наприк­лад, натуральний штраф).

У адшністративно-юрисдикційній практиці штраф — домінуючий вид стягнення. Насамперед це пояснюється тим, що він передбачений як єдиний або альтернативний захід за більшість адміністративних правопорушень.

Адміністративний штраф не відшкодувальне (компен­саційне) стягнення. За даною ознакою його необхідно від­різняти від цивільно-правового штрафу. Перше (адмініст­ративний штраф) — це захід впливу на психіку і майнове становище правопорушника. Друге — компенсація матері­ального збитку, що заподіяний внаслідок порушення дого­вірних зобов'язань.

За одиницю обчислення адміністративного штрафу, відповідно до Закону України "Про внесення змін до Ко­дексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу" від 7 лютого 1997 р., прийнято неоподатковува­ний мінімум прибутків громадян.

Як адміністративно-правова санкція штраф характери­зується:

1) державним примусом;

2) обмеженням майнових інтересів тих, до кого він за­стосовується;

3) одночасним (разовим) стягненням.

Штраф повинен бути сплачений порушником не пізні­ше 15 днів з дня вручення йому постанови про накладення даного стягнення, а у випадку оскарження або опротесту-вання — 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Якщо штраф накладено на особу у віці від 16 до 18 років, а в нього відсутній самостій­ний заробіток, то штраф стягується з батьків або осіб, що їх замінюють.

У випадку несплати штрафу у встановлений термін по­станова про накладення стягнення направляється для ут­римання відповідної суми з грошових прибутків правопо­рушника. Якщо утримати штраф із цих прибутків не має можливості, посадовою особою виноситься постанова про накладення штрафу судовим виконавцем при районному (міському) суді. Судовий виконавець спрямовує стягнення штрафу на особисте майно правопорушника. Якщо такого не виявляється, за даним фактом складається акт, що за­тверджує суддя.

З тексту ст. 258 КдАП випливає, що незначні адмініст­ративні правопорушення, такі як пошкодження внутріш­нього обладнання вагонів, стекол у пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невста-новлених місцях у поїздах місцевого і далекого сполучен­ня, а також у метрополітені (ст. 110); пошкодження внут­рішнього обладнання морських суден і куріння у невста-новлених місцях цих суден (ст. 115); керування річковими або маломірними судами, які зареєстровані в установлено­му порядку або не пройшли технічного огляду; переви­щення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в забо­ронених місцях, недотримання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подача звукових сигна­лів, несення бортових вогнів і сигналів (ст. 116, ч. З, 5); ви­кидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116); порушення правил безпеки пасажирів під час висадки і посадки при користуванні річ­ковими і маломірними суднами, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (ст. 117, ч. 1, 3) тощо допуска­ється накладення і стягнення штрафу на місці їх учинення.

Накладення і стягнення штрафу на місці вчинення пра­вопорушень, передбачених статтями 70, 73, 77, 90, 91, 153 допускається у випадках, коли його розмір не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів прибутків громадян (ст. 258 КпАП). При стягненні штрафу на місці правопо­рушнику видається квитанція встановленого зразка, що є документом суворої звітності.

Таке стягнення може застосовуватися до осіб, що звіль­нені від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

Сплатне вилучення (ст. 28 КпАП) застосовується тільки щодо предметів, які стали знаряддям вчинення або безпо­середнього об'єкта адміністративного правопорушення. Воно полягає у примусовому вилученні предмета, його на­ступній реалізації і передачі колишньому власнику вируче­ної суми з відрахуванням витрат по реалізації. Фактично йдеться про примусову реалізацію майна, що знаходилося в особистій власності правопорушника. Це стягнення мо­же бути основним або додатковим. Сплатне вилучення вогнепальної зброї і боєприпасів не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існу­вання. Це стягнення міститься в санкціях статей 121', 130, 133, 1661, 191, 193.

Мета сплатного вилучення — виключити володіння предметом, забороненим до використання або ж викорис­товуваним з порушенням установлених правил. Дана міра більш м'яка порівняно з конфіскацією і відрізняється від неї сплатним характером.

За цільовою спрямованістю дане стягнення відрізняєть­ся від такої міри, як реквізиція. Реквізиція (від лат. гееиіаі-Іит — необхідне) — це вилучення державного майна у власника в державних або громадських інтересах з випла­тою власнику вартості реквізованого майна.

Так, ст. 68 Кодексу "Торговельного мореплавства Ук­раїни" передбачає, що капітан судна у випадку недостачі продовольства, "якщо усі життєві припаси, у тому числі незнижуваний запас продовольства, вичерпані, з метою загального розподілу має право провести реквізицію необ­хідної кількості продовольства, що є в розпорядженні осіб, які перебувають на судні, і реквізицію вантажу, що перебу­ває на судні і який може бути використаний для харчуван­ня. Про реквізицію складається акт. Вартість реквізовано­го продовольства та вантажу відшкодовується судновлас­ником".

Конфіскація (ст. 29). Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмініст­ративного правопорушення, полягає в примусовій безоп­латній передачі цього предмета у власність держави.

Дане стягнення застосовується органами адміністра­тивної юрисдикції (найчастіше судцями, митними органа­ми, органами внутрішніх справ), як правило, як додаткове стягнення (статті 4б¹; 85; 133; 160; 162 та ін.). Як основне адміністративне стягнення конфіскація передбачена тіль­ки за порушення деяких митних правил (статті 208 і 209).

Це не компенсаційний захід. Відшкодування майнового збитку не належить до цілей даного стягнення. Не пов'язана конфіскація і з задоволенням будь-яких державних або громадських інтересів. Її мета як адміністративного стягнення полягає в примусі особи до виконання покладе­них на неї обов'язків.

Адміністративно-правова конфіскація завжди є спеці­альною (має спеціальний характер). Це означає, що кон­фіскується не все майно і не будь-які предмети. Конфіска­ція провадиться тільки щодо речей, безпосередньо зв'яза­них із проступком і прямо названих у законі (рушниць та інших знарядь полювання, предметів спекуляції тощо).

У ст. 29 КпАП підкреслено, що конфіскувати можна лише предмет, який є в особистій власності порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами. Справа в тому, що конфісковувати річ, що не належить правопо­рушнику, — означає, покарати власника майна, який не вчинив правопорушення і не підлягає адміністративній відповідальності (на жаль, у практиці подібні випадки мають місце). Конфіскований предмет переходить з осо­бистої власності у власність держави.

До осіб, для яких полювання є основним джерелом іс­нування, не може застосовуватися конфіскація вогнепаль­ної зброї і боєприпасів до неї, а також інших знарядь по­лювання.

Конфіскацію як адміністративне стягнення треба від­різняти, по-перше, від реквізиції; по-друге, від вилучення предметів як запобіжного заходу адміністративних право­порушень (статті 260, 265 КпАП); по-третє, від вилучення як заходу попередження адміністративних правопорушень;

по-четверте, від конфіскації як одного з додаткових пока­рань за вчинення злочинів (статті 23 і 35 КК); по-п'яте, від вилучення, що здійснюється в цивільно-правовому поряд­ку (статті 105, 136 ЦК).

Стаття 55 Закону "Про власність" від 7 лютого 1991 р. визначає, що "за обставин надзвичайного характеру: у ви­падках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної вла­ди може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України з виплатою йому вартості майна".

Вилучення предметів як запобіжна міра адміністратив­них правопорушень застосовується тільки в несудовому порядку, її підставою є статті 260 і 265 КпАП, а також інші чинні нормативні акти. Застосовується вона посадовими особами органів, які перелічені в статтях 234', 234², 262, 264 КпАП (органи державної податкової адміністрації, митного контролю, контрольно-ревізійної служби, МВС та ін.). Таке вилучення допускається щодо предметів, обіг яких обмежений (вони заборонені до продажу, носіння, перевезення, пересилки) або предметів, що можуть знахо­дитися в обігу за умови дотримання встановлених правил. Наприклад, вилучення предметів, що переміщуються через митний кордон з порушенням митних правил.

Так, відповідно до п. 22 ст. 11 Закону "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. її робітникам надане право вилучати при необхідності зброю, боєприпаси, вибухові речовини і ма­теріали; відповідно до п. 9 ст. 5 Закону "Про захист прав споживачів" (у редакції від 15 грудня 1993 р.) робітники Державного комітету України у справах захисту прав спо­живачів мають право вилучати неякісні товари; робітни­кам митних органів надане право вилучати предмети, що є безпосередніми об'єктами порушення митних правил (ст. 128 Митного кодексу України).

Вилучення як запобіжна міра провадиться у зв'язку з реальним, а не можливим правопорушенням, проте пока­рання правопорушника не є її метою. Мета даної міри — припинення правопорушення.

Вилучені в порядку припинення правопорушення предмети зберігаються до розгляду адміністративної спра­ви. Після розгляду справи щодо цих предметів приймаєть­ся рішення або про їх конфіскацію, або повернення влас­нику, або про їх сплатне вилучення.

Вилучення з метою попередження правопорушень до­пускається щодо предметів, якими володіють на законних підставах, проте конкретні обставини дозволяють відпо­відним державним органам приймати рішення про їх вилу­чення в адміністративному порядку. Рішення про таке ви­лучення приймаються відповідно до чинного законодав­ства. Ця міра від інших видів вилучення відрізняється відсутністю зв'язку з конкретним правопорушенням. Вона має чисто превентивний характер і ставить за мету усунен­ня умов, що можуть сприяти вчиненню правопорушення.

Так, відповідно до п. 5 ст. 23 Закону "Про надзвичай­ний стан" органами, що здійснюють надзвичайний стан, може застосовуватися тимчасове вилучення в громадян за­реєстрованої вогнепальної і холодної зброї.

Конфіскація як одне з додаткових покарань за вчинен­ня злочинів (статті 23 і 35 КК) провадиться винятково за вироком суду, є додатковим покаранням за скоєний зло­чин, може поширюватися на все майно засудженого або його частину, незалежно від зв'язку предметів, що конфіс­куються, із злочинним діянням.

Вилучення на підставі цивільно-правових норм здій­снюється винятково в судовому порядку з відповідним по­зовом (див.: статті 105, 136 ЦК).

Позбавлення спеціальних прав (ст. ЗО КпАП). Позбавлен­ня прав — це обмеження правосуб'єктності громадянина в адміністративному порядку за адміністративні проступки. Ця міра застосовується щодо тих суб'єктивних прав, які раніше були надані суб'єкту органами державного керу­вання. Якщо громадянин неправильно використовує нада­не йому право, орган державного управління тимчасово позбавляє його цього права.

Серед стягнень КпАП називає тільки два види позбав­лення спеціального права: права керування транспортни­ми засобми (статті 108; 116; 122; 123; 124; 130 та ін.) і права полювання (ст. 85).

Таке стягнення передбачається за грубе або система­тичне порушення порядку користування правом. Воно за­стосовується уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ (щодо права на керування авто­мобільним транспортом); органами річкового транспорту і Державтоінспекції по маломірних суднах (щодо права ке­рування річковими і маломірними суднами); органами, що здійснюють нагляд за дотриманням правил полювання (щодо права на полювання) на термін до трьох років. '-

У всіх випадках застосування даного стягнення йдеться про позбавлення спеціальних прав, що відрізняються вік прав конституційних, котрі громадяни мають від наро­дження або які виникають у результаті придбання дієздат­ності. Основна їх особливість полягає в тому, що вони персоніфіковані, тобто даються конкретній особі в доз­вільному порядку.

Позбавлення прав, будучи стягненням, водночас вико­нує завдання припинення протиправної діяльності, у ньому вдало сполучаються каральний і припинювальний , моменти. Попереджувальне завдання воно вирішує не тільки шляхом виправлення і перевиховання правопоруш­ника, а й шляхом позбавлення його можливості знову чи­нити аналогічні проступки.

До осіб, що користуються транспортними засобами в зв'язку з інвалідністю, позбавлення права на керування може застосовуватися тільки у випадках керування ними транспортом у стані сп'яніння. Не можна позбавляти пра­ва полювання осіб, для яких полювання є основним дже­релом існування.

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — стягнення майнового характеру, що триває. Воно застосовується на термін від 15 днів до двох місяців із відбуванням за місцем постійної ро­боти винного і з відрахуванням до 20 відсотків його заро­бітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються районним (міським) судом (суддею). Дана санкція застосовується тільки до правопорушників, що мають постійну роботу. Вона не мо­же застосовуватися до непрацездатних осіб (пенсіонерів за віком, інвалідів, до вагітних). Крім цього, відповідно до ст. 15 КпАП, виправні роботи не можуть бути застосовані до військових, призваних на збори військовозобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Дане стягнення застосовується за адміністративні правопорушення, що за ступенем громадської безпеки наближаються до злочинних діянь. Це дрібне розкрадання (ст. 51), ухиляння від відшкодування майнового збитку, за­подіяного злочином (ст. 51¹), дрібне хуліганство (ст. 173), злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції (ст. 185) та ін.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення й відбуваються виключно за місцем постійної роботи правопорушника. Відрахування здійснюються із заробітку за основним місцем роботи, за сумісництвом, гонорарів, одержуваних за договорами і трудовими угода­ми. Вони не допускаються з пенсій, грошової допомоги, виплат одноразового характеру.

Крім відрахувань грошових сум у доход держави, ви­правні роботи припускають ще ряд правообмежень майно­вого і трудового характеру, так, у період відбування ви­правних робіт забороняється надання чергової відпустки, час їх відбування не зараховується у виробничий стаж, не допускається звільнення з роботи за власним бажанням, крім окремих випадків (перехід на роботу з кращими умо­вами праці, на роботу з фаху тощо).

У всіх випадках виправні роботи встановлюються зако­нодавцем у рамках альтернативних санкцій.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, що звільнені від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП). Даний захід відповідальності встановлено за адміністративні правопо­рушення, що за ступенем громадської безпеки наближа­ється до злочинів. Він є найбільш суворим з усіх видів адміністративних стягнень. Тому законодавець прямо за­значає, що адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень. Цією ж обставиною пояснюється ви­користання даного стягнення тільки в альтернативних санкціях.

Призначається адміністративний арешт тільки судом (суддею) на термін до 15 діб. Його не застосовують до ва­гітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, осіб, які не досягли 18 років, інвалідів 1 і 2 груп (ст. 32), а також військовослужбовців, призваних на збори військо­возобов'язаних, осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 15).

Винятковість адміністративного арешту означає, що можливість застосування до правопорушника альтернативних заходів впливу старанно вивчена і визнана недо­цільною. У цьому зв'язку характерними є санкції ст. 173 "Дрібне хуліганство"; ст. 178 "Розпивання спиртних напо­їв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді"; ст. 185 "Злісна непокора законному роз­порядженню або вимозі працівника міліції, члена громад­ського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовцям; ст. 185' "Порушення порядку орга­нізації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій". У них підкреслюється, що дані проступки тягнуть адміністративний арешт лише в тих випадках, ко­ли з урахуванням обставин справи й особи правопорушни­ка застосування до нього інших заходів впливу визнається недостатнім.

За чинним законодавством адміністративний арешт пе­редбачається за вчинення таких видів правопорушень:

• незаконні вироблення, придбання, зберігання, пере­везення, пересилання наркотичних засобів або психотроп­них речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44);

• дрібне хуліганство (ст. 173);

• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п'яному вигляді (ч. З ст. 178);

• злісна непокора законному розпорядженню або вимо­зі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185);

• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185');

• прояв неповаги до суду (ст. 185³).

Крім цього, адміністративний арешт передбачений як наслідок ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства. Відповідно до ст. 325 КпАП, постановою судді невідбутий строк ви­правних робіт може бути замінено адміністративним ареш­том із розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на 15 діб.

Дане стягнення може застосовуватися до осіб, звільне­них від кримінальної відповідальності на підставі ст. 51 Кримінального кодексу України.

Виселення за межі України як міра адміністративного стягнення застосовується за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України.

Вона поширюється винятково на іноземців. Застосу­вання даної міри передбачене ст. 24 КпАП і ст. 32 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 квітня

1994 р.

Іноземець може бути виселений за межі України в трьох випадках:

1) якщо його дії суперечать інтересам забезпечення без­пеки України або охорони громадського порядку;

2) якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

3) якщо іноземець грубо порушив законодавство про правовий статус іноземців.

У випадку ухвалення рішення про виселення іноземець зобов'язаний покинути територію України в терміни, за­значені в цьому рішенні. Якщо іноземець ухиляється від виконання такого рішення, то він підлягає затриманню і примусовому виселенню, проте для цього необхідна санк­ція прокурора. Затримання для примусового виселення допускається тільки на термін, необхідний для практичної реалізації даного рішення.

Рішення про виселення іноземця може бути оскаржене в судовому порядку. Оскарження не припиняє виконання рішення про виселення. Виселення іноземців здійснюєть­ся органами внутрішніх справ.

6.1. Поняття адміністративного процесу

Сутність адміністративного процесу. У діяльності вико­навчо-розпорядчих органів постійно виникає потреба розгляду і вирішення питань управлінського характеру що­до конкретних юридичних або фізичних осіб. Наприклад, про державну реєстрацію підприємств, видачу ліцензій або патентів, приватизацію громадянами житла, виділення зе­мельних ділянок під будівництво, притягнення до дисцип­лінарної або адміністративної відповідальності тощо.

Такі питання прийнято називати індивідуальними управ­лінськими справами або адміністративними справами.

Для того, щоб правильно вирішити ту чи іншу адмініст­ративну справу (конкретне, індивідуальне управлінське питання), необхідно реалізувати відповідну норму матері­ального адміністративного права, тобто застосувати при­писи, які вона містить, щодо конкретного індивідуального випадку.

Реалізація здійснюється шляхом застосування органами державного управління матеріальних норм з додержанням певної процедури, тобто у визначеному порядку.

Для різних категорій адміністративних справ існують відповідні процедури. Кожна з таких процедур являє со­бою систему установлених державою обов'язкових правил. Ці правила закріплюються в нормативних актах і виступа­ють як адміністративно-процесуальні норми.

Отже, адміністративно-процесуальна норма — це вста­новлені або санкціоновані державою обов'язкові правила, від­повідно до яких регламентується порядок вирішення адмі­ністративних справ, порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів з вирішення адміністративних справ на підставі адміністративно-про­цесуальних норм прийнято називати адміністративно-про­цесуальною діяльністю.

Треба зазначити, що адміністративно-процесуальна ді­яльність не рівнозначна адміністративному процесу. Вона здійснюється виключно з конкретних справ, для реалізації конкретних матеріальних норм, на підставі конкретних ад­міністративно-процесуальних норм.

Наприклад, у разі порушення законодавства про рекла­му адміністративні справи порушуються щодо конкретних порушників (юридичних осіб) на підставі порушень кон­кретних норм матеріального права, які містяться в Законі "Про рекламу". Вирішення таких справ здійснюється за конкретними адміністративно-процесуальними нормами, які містяться в нормативному акті "Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу" (за­тверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р.). У разі звернення громадянина за субси­дією відповідна адміністративна справа вирішується за процесуальними нормами, які містяться у Положенні про порядок призначення і виділення населенню субсидій (затверджено постановою Кабінету Міністрів від 22 верес­ня 1997 р.).

Адміністративно-процесуальну діяльність, здійснену у рамках конкретної адміністративної справи прийнято нази­вати провадженням у адміністративній справі або адмініст­ративним провадженням.

Однопорядкові групи проваджень утворюють види ад­міністративних проваджень. Таким чином виділяються:

адміністративні провадження за зверненнями громадян;

провадження у справах про адміністративні правопору­шення; провадження з ліквідації нерентабельних підпри­ємств; провадження з надання громадянам пільг та інші. Отже, адміністративно-процесуальна діяльність кон­кретизується і об'єктивується у рамках конкретних адмі­ністративних проваджень.

Усі існуючі адміністративні провадження органічно пов'язані між собою, перебувають у постійній взаємодії і взаємопроникненні, наділені багатьма загальними ознака­ми, а їх сукупність має інтегративні якості і властивості ці­лісної системи. Це правове явище (сукупність адміністра­тивних проваджень) прийнято називати адміністративним процесом. До ознак, які дозволяють розглядати адмініст­ративний процес як самостійне правове явище, слід від­нести:

• наявність чітко визначеної сфери виникнення, існу­вання і припинення адміністративних справ (це сфера дер­жавного управління);

• особливі правила вирішення адміністративних справ, які закріплені в адміністративно-процесуальних нормах (нормативність адміністративного процесу);

• обов'язкова участь у вирішенні таких справ органів державного управління або їх посадових осіб;

• додержання принципів адміністративного процесу.

Отже, адміністративний процес і адміністративне про­вадження співвідносяться між собою як загальне і частко­ве, як ціле і частина цілого. Між адміністративним проце­сом (цілим) і будь-яким з адміністративних проваджень (частиною цього цілого) існують нерозривні взаємозумов-люючі і системоутворюючі зв'язки і відносини.

До цього часу в адміністративно-правовій науці існує два підходи до розуміння адміністративного процесу, за­лежно від яких визначається його обсяг і зміст.

У теорії адміністративного права вони одержали назви:

вузького підходу до розуміння адміністративного процесу;

широкого підходу до розуміння адміністративного процесу.

Вузьке розуміння адміністративного процесу пов'язано з його трактуванням як явища, що існує для вирішення су­перечок і застосування заходів адміністративного примусу, тобто за аналогією із судовим процесом. У цьому випадку адміністративний процес ототожнюється з юрисдикцій-иим процесом органів управління. Широке розуміння ад­міністративного процесу пов'язане з визнанням того, що ним охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпо­рядчих органів з реалізації матеріальних норм адміністра­тивного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ.

Дослідження у цій галузі показали, що друга точка зору найповніше відповідає сучасним уявленням про адмініст­ративний процес. Більш того, не можна не зважати на те, що в юридичній практиці склалися і з успіхом використо­вуються поняття законодавчого, бюджетного, земельного, правозастосовчого процесів, які не вписуються в юрисдик-ційне розуміння цього явища.

Тому наявність зазначених підходів слід розглядати як послідовні етапи у розвитку наукових знань про таке складне явище, як адміністративний процес.

Найважливішими ознаками, які дозволяють розглядати адміністративний процес як ціле і самостійне правове яви­ще, треба вважати наявність в специфічних адміністра­тивно-процесуальних норм і відносин. Ця специфіка проявляється, насамперед, у з'ясуванні їх співвідношення з матеріальними адміністративно-правовими нормами і відносинами.

Специфіка процесуальних норм полягає у такому:

1. Вони відрізняються від матеріальних норм своїм при­значенням. Матеріальні норми регулюють права і обов'яз­ки суб'єктів і відповідають на запитання "що робити?". Процесуальні норми регулюють порядок, процедуру реалі­зації цих прав і обов'язків. Вони відповідають на запитан­ня "як, яким чином робити?".

Так, ст. 173 КпАП "Хуліганство дрібне": передбачає за дрібне хуліганство (нецензурна лайка в громадських міс­цях, образливе чіпляння до громадян тощо) накладення штрафу, тобто визначає "що робити" у випадку виявлення даного правопорушення.

На запитання "як, яким чином?" накладати адміністра­тивний штраф, відповідають процесуальні норми.2. Процесуальні норми другорядні щодо матеріальних. Це означає, що вони виникають й існують лише за наяв­ності потреби у реалізації матеріальних норм, за наявності потреби установити обов'язкові для виконавчо-розпоряд­чих органів та їх посадових осіб правила розгляду адмініст­ративних справ.

3. Адміністративно-процесуальні норми є засобом реа­лізації далеко не всіх матеріальних норм.

Потреба в адміністративно-процесуальних нормах ви­никає лише тоді, коли потрібна спеціальна процедура для вирішення конкретного управлінського питання.

У таких випадках йдеться про матеріальні норми адмі­ністративного права, реалізація яких здійснюється через застосування.

Найбільш характерними у цьому розумінні є норми, що встановлюють відповідальність за адміністративні право­порушення; наприклад норми ст. 173 КпАП (дрібне хулі­ганство).

Разом з тим, і для норм, які реалізуються через вико­нання і використання, можуть передбачатися відповідні процесуальні правила.

Так, Положення про державну реєстрацію норматив­них актів міністерств... (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р.) містить матеріаль- | ну адміністративно-правову норму такого змісту: "Держав­ній реєстрації підлягають нормативні акти, які стосуються ! права, свободи і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер".

Ця норма реалізується через виконання (є обов'язком, який необхідно виконувати державним органам, що вида­ють нормативні акти).

Проте, держава не обмежилася встановленням тільки однієї матеріальної норми. Зазначене положення містить і цілий ряд процесуальних норм. Вони визначають порядок подання нормативного акта до реєстрації і зверненні до органу, що видав акт. Без виконання приписів, які міс­тяться у цих нормах, не може здійснюватися реєстрація.

Зокрема, акт подається на реєстрацію наступного дня після прийняття (оригінал і дві завірені копії), органом, підпис якого стоїть першим. Він повинен відповідати чин­ному законодавству, бути правильно оформленим без гра­матичних помилок. До акта додаються: обгрунтування про його необхідність, відомості про офіційне узгодження по­даного на реєстрацію акта із заінтересованими органами.

Закон України "Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 23 жовтня 1992 р. містить матеріальну норму, що доз­воляє місцевим державним адміністраціям виходити з іні­ціативою про створення таких зон.

Ця норма реалізується шляхом використання, тобто у цьому ж законі містяться й адміністративно-процесуальні норми, які визначають дії ініціатора щодо її реалізації.

Так, на реєстрацію необхідно подати рішення місцевої Ради народних депутатів і місцевої державної адміністрації з відповідним клопотанням, проект положення про її ста­тус і систему управління, пропозицію про офіційну назву, точний опис меж і карту її території, повне техніко-еконо-мічне обгрунтування доцільності створення і функціону­вання зони, проект Закону про створення конкретної спе­ціальної (вільної) економічної зони.

Не потрібні ніякі процесуальні норми для реалізації ма­теріальних норм шляхом додержання.

Наприклад, матеріальна норма закону "Про підприєм­ство" визначає: "Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб".

4. Конкретна адміністративно-процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тільки частково.

Неможливо побудувати автономну конструкцію, в якій би взаємодіяли тільки дві норми: з одного боку — матері­альна, з другого — процесуальна, тобто конструкцію, в якій процесуальна норма була б замкнена виключно на од­ну матеріальну норму і забезпечувала б її реалізацію в пов­ному обсязі.

Взята окремо процесуальна норма, як правило, обслу­говує декілька матеріальних норм, але ніколи не забезпе­чує їх реалізацію до кінця. У свою чергу, взятій окремо ма­теріальній нормі для повної реалізації необхідно взаємодіяти з цілою групою процесуальних норм. Саме тому дру­горядність норм процесуальних щодо норм матеріальних не означає, що матеріальна норма породжує процесуальну.

Повернемося, наприклад, до застосування штрафу. Щоб накласти штраф за адміністративну провину потрібен розгорнутий у часі ланцюжок дій, що послідовно зміню­ють одна одну: складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови, виконання постанови тощо.

Кожна з цих дій регулюється окремими і конкретними процесуальними нормами.

Так, норми ст. 221 визначають, хто розглядає цю кате­горію справ (суди); норми ст. 225 — ким складається про­токол; норми ст. 256 — зміст протоколу; норми ст. 278 — порядок підготовки і розгляду справ; норми ст. 283 — зміст постанови по справі; норми ст. 307—310 — провадження по виконанню постанови про накладення штрафу.

Таким чином, ніяка окремо взята процесуальна норма не взмозі реалізувати матеріальну норму (у даному випадку про накладення штрафу) у повному обсязі. Вона реалізує якусь її частину. Разом узяті перелічені процесуальні норми становлять процедуру, що забезпечує реалізацію до кінця.

У той же час, перелічені процесуальні норми розрахова­ні не тільки на матеріальні норми ст. 173, а на будь-які норми глав 5—15 (статті 41—212') КпАП.

5. Адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм не тільки адміністративного права. Цю функцію виконують і щодо інших правових галузей.

Так, нормами цивільного законодавства встановлено, що автори винаходів і промислових зразків мають право на одержання патентів, в яких закріпляється авторство на ці винаходи або промислові зразки (ст. 517 ЦК).

Порядок одержання патентів детально врегульований адміністративно-процесуальними нормами, які містяться в законах "Про охорону прав на винахід" і "Про охорону прав на промислові зразки" (відповідно статті 12—22 та 11—19) від 15 грудня 1993 р., а також у цілому ряді поло­жень і правил, які стосуються видачі патентів у конкретних галузях і сферах. Наприклад, Правила складання і по­дання заявки про видачу патенту на сорт рослини, затвер­джені наказом Держпатенту № 27 від 11 лютого 1994 р.

Як юридичне явище адміністративний процес характе­ризується тим, що під час його здійснення виникають ад­міністративно-процесуальні відносини. Вникають вони в сфері державного управління під впливом відповідних процесуальних норм.

Від матеріальних адміністративно-правових відносин процесуальні адміністративно-правові відносини відрізня­ють такі обставини:

1. Особливості виникнення.

Для того, щоб виникли матеріальні відносини, потрібні три обставини: а) норма права; б) правосуб'єктність;

в) юридичний факт. Для виникнення адміністративно-процесуальних відносин необхідно вже чотири обставини:

а) матеріальна норма; б) процесуальна норма; в) право­суб'єктність; г) юридичний факт.

При цьому важливо зазначити, що юридичним фактом, який породжує адміністративне-процесуальне відношен­ня, є відповідне адміністративно-правове відношення.

2. Особливості предмета регулювання.

Матеріальні норми регулюють статичні відносини, а процесуальні — динамічні. Виникнувши, такі відносини не залишаються нерухомими, а розвиваються, проходять цілий ряд стадій. Наприклад, порушення справи, розсліду­вання справи, виконання постанови тощо.

3. Структура.

Для процесуальних адміністративно-правових відносин характерна більш складна структура, ніж для матеріальних. Адміністративно-правові відносини у своєму розвитку по­роджують цілий ряд процесуальних зв'язків. Так, під час скоєння адміністративної провини виникають процесуаль­ні відносини між громадянином (правопорушником і ор­ганом, що розглядає справу.

У процесі розгляду справи і розвитку цих правовідно­син виникають процесуальні зв'язки, викликані необхід­ністю збирання доказів (опитування свідків, вивчення до­кументів, залучення перекладачів, експертів і т. ін.). Таким чином, поряд з основним, головним адміністративно-процесуальним відношенням, завжди виникають супутні процесуальні правовідносини, що регулюються проце­суальними нормами.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і, насамперед, від кримінального та цивільного процесу. У відмінностях, що існують між ними, найбільш чітко виявляється специфіка адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у дер­жавному управлінні, кримінальний і цивільний — при ви­конанні правосуддя. Адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки являє собою врегульовані процесуальними нормами управлінські від­носини. Адміністративний процес є юридичним виражен­ням управлінської діяльності;

по-друге, адміністративний процес не обмежується юрисдикційною діяльністю, тобто діяльністю щодо розг­ляду суперечок і застосування примусових заходів, а вклю­чає і діяльність по реалізації регулятивних норм, діяль­ність, так би мовити, позитивного, організуючого характе­ру. Це пояснюється специфікою управління як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним. Кримінальний же процес є повністю юрис-дикційним, цивільний — переважно юрисдикційним. От­же правоохоронна функція в адміністративному процесі займає підпорядковане місце, а в кримінальному і цивіль­ному — головне;

по-третє, адміністративний процес відрізняється пере­ліком і розташуванням проваджень. Провадження в адмі­ністративному процесі розташовані паралельно. Це пояс­нюється великою кількістю і різноманітністю справ, які вирішуються оперативно і, в основному, органами першої інстанції.

Для кримінального і цивільного процесу характерно розташування проваджень за інстанціями, тобто "за про­суванням" справи — в суді першої інстанції; касаційне провадження; наглядове провадження; по-четверте, адміністративний процес реалізується ін­шими суб'єктами, ніж кримінальний і цивільний. Це орга­ни і посадові особи виконавчо-розпорядчої системи дер­жави. Причому всі вони виконують крім адміністративно-процесуальних й інші функції. Кримінальний і цивільний процеси здійснюються обмеженим колом органів (суди, органи попереднього розслідування), які спеціально ство­рені з цією метою.

Принципи адміністративного процесу. Здійснення адміністративного процесу грунтується на системі прин­ципів, до яких належать: законність; охорона інтересів держави і особи; публічність або офіційність; самостій­ність і незалежність у прийнятті рішень; об'єктивна (мате­ріальна) істина; гласність; рівність учасників процесу пе­ред законом; швидкість і економічність; здійснення про­цесу національною мовою; відповідальність посадових осіб.

1. Законність. Даний принцип виражений у тому, що адміністративний процес як діяльність суто юридична здійснюється тільки на основі спеціальних процесуальних норм. Державні органи діють в адміністративному процесі у межах закріпленої за ними компетенції.

Так, повноваження органів і посадових осіб, що розгля­дають справи про адміністративні правопорушення, міс­тяться в КпАП України, а ст. 222 Кодексу визначає, зокре­ма, категорії справ, підвідомчі органам внутрішніх справ (міліції); ст. 214 розмежовує компетенцію органів, що уповноважені розглядати справи про адміністративні пра­вопорушення тощо.

2. Охорона інтересів держави і особи. Цей принцип ві­дображає демократизм адміністративного процесу. Орга­ни, що розглядають індивідуальні справи і приймають по них рішення, зобов'язані забезпечити захист інтересів дер­жави, громадського порядку, прав і свобод особи, інтересів підприємств, організацій, закладів. Громадянам надається юридична допомога, вони можуть користуватися послуга­ми адвоката. Послідовне, повне і неухильне врахування інтересів держави і особи безпосередньо відбивається на ефективності адміністративного процесу і є обов'язком будь-якого органу або посадової особи, що розглядає і ви­рішує адміністративну справу. До їх завдань входить також обов'язок стежити за належним використанням сторонами своїх прав, щоб це не зашкодило інтересам держави та учасників процесу.

3. Публічність (офіційність). Даний принцип адмініст­ративного процесу полягає в його доступності для грома­дян. Розгляд конкретних справ, збирання необхідних до­казів і матеріалів є обов'язком державних органів та їх по­садових осіб. Усе це здійснюється за рахунок держави.

Так, у коментарі до ст. 268 КпАП (Права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності), під­креслюється, що обов'язок доведення покладено на орга­ни, що розглядають адміністративну справу. Відсутня та­кож будь-яка плата з боку громадян за участь у процесі, оформлення матеріалів, прийняття рішення.

4. Самостійність і незалежність у прийнятті рішень. Ви­рішувати ті справи, що входять до кола повноважень орга­ну або посадової особи є їх обов'язком. Державний орган може ухилитися від розгляду і вирішення індивідуальної справи, перекласти на будь-кого свої обов'язки.

Стосовно провадження по справах про адміністративні правопорушення, цей принцип закріплено в ст. 217 КпАП (Повноваження посадових осіб), яка визначає, що ті або інші справи можуть розглядати тільки визначені законом посадові особи і в межах своїх повноважень.

5. Об'єктивна (або матеріальна) істина. Даний принцип означає, що всі справи розглядаються всебічно, збирають­ся, перевіряються і враховуються всі необхідні матеріали і докази.

Так, коментар до ст. 251 (Докази) КпАП підкреслює, що одним з найважливіших завдань провадження по спра­вах про адміністративні правопорушення є повне, об'єк­тивне з'ясування обставин цієї справи, що дозволяє відшу­кати істину по справі. Додержання даного принципу ви­ключає прояви суб'єктивізму, забезпечує прийняття справедливого рішення.

6. Гласність. Принцип гласності передбачає можливість учасникам адміністративного процесу безпосередньо озна­йомлюватися з усіма матеріалами по справі і розглядати його відкрито. Вимога про відкритий розгляд справи озна­чає що відповідний орган або посадова особа зобов'язані своєчасно повідомити учасникам про місце, час розгляду

справи.

Органи і посадові особи не мають права вщмовити за­інтересованим особам у їх проханні бути присутнім на розгляді конкретних справ про адміністративні правопору­шення.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення

згідно зі ст. 249 (Відкритий розгляд справ) КпАП може провадитися за місцем роботи або проживання правопо­рушника. Ст. 286 КпАП (Доведення постанови про накла­дення адміністративного стягнення до відома громадсь­кості) передбачає інформування громадськості про накла­дення адміністративного стягнення.

7. Рівність учасників адміністративного процесу перед за­коном. Цей принцип визначається конституційним поло­женням про рівність усіх громадян України. Законодав­ством закріплено статус сторін процесу, встановлено їхні права та обов'язки як учасників адміністративно-проце­суальних відносин. Кожна зі сторін має право брати участь в усіх стадіях процесу, надавати докази і вимагати їх

розгляду.

Щодо цього принципу в законодавстві про адміністра­тивні правопорушення існує чітка норма — ст. 248 (Роз­гляд справи на засадах рівності громадян), яка визначає, що всі громадяни рівні перед законом незалежно від похо­дження, соціального і майнового стану, расової і націо­нальної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релі­гії, роду і характеру занять, місця проживання, інших об-ставин. Не існує будь-яких спеціальних органів, які розглядали б справи щодо окремих груп громадян, що різ­няться за названими вище ознаками.

8. Швидкість та економічність. Цей принцип є наслі­дком оперативності як властивості управлінської діяльнос­ті. Він забезпечується закріпленням у законодавстві стро-ігків, у межах яких здійснюється провадження по індивіду­альних справах, виконуються рішення. Як приклад можна навести ст. 277 КпАП (Строки розгляду справ), яка вста­новлює строки розгляду справ про адміністративні право­порушення:

15 діб — загальний;

1 доба — незаконне придбання наркотичних речовин без мети збуту; незаконні операції з валютою; дрібне хулі­ганство;

З доби — торгівля з рук у невстановлених місцях; неза­конний продаж товарів; порушення порядку проведення мітингів;

5 діб — порушення режиму радіаційної безпеки; дрібне розкрадання;

7 діб — порушення, пов'язані з використанням газу.

9. Провадження процесу національною мовою. Цей прин­цип зумовлений багатонаціональним складом населення України і закріплений законодавче. У ст. З Закону України "Про мови" зазначається, що в роботі державних, громад­ських органів підприємств, закладів, організацій, розташо­ваних у місцях мешкання більшості громадян іншої націо­нальності, поряд з українською може використовуватися мова національності або мова, яка прийнятна для всього населення.

Стаття 5 забезпечує громадянам право звернутися до державних, громадських та інших організацій мовою, яка прийнятна для сторін. Відмова посадової особи прийняти і розглядати звернення громадянина на підставі незнання мови, якою він звернувся, тягне відповідальність згідно із законодавством.

У ст. 19 зазначається, у разі коли особа, що притягуєть­ся до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій здійснюється адміністративне провадження, то во­на може виступати рідною мовою і користуватися допомо­гою перекладача.

10. Відповідальність посадових осіб. Порушення встанов­леного порядку адміністративно-процесуальної діяльності, бюрократичне ставлення до громадян та їхніх звернень тягне застосування до винуватців заходів дисциплінарної. Так, ст. 27 Закону "Про об'єднання громадян" передбачає відпові­дальність посадових осіб легалізуючих органів за порушен­ня законодавства про об'єднання громадян.

Суб'єкти адміністративного процесу. Адміністратив­ний процес характеризується різноманітністю суб'єктів. Як сторони (учасники, суб'єкти) в адміністративному про­цесі виступають юридичні і фізичні особи; виконавчо-роз­порядчі органи держави і місцевого самоврядування; адмі­ністрації підприємств, закладів, організацій і громадські організації; політичні партії і органи суспільної самодіяль­ності; об'єднання громадян і просто громадяни, а також іноземці і особи без громадянства тощо.

Аналіз усього масиву учасників адміністративно-проце­суальних відносин дає змогу виділити п'ять груп суб'єктів адміністративного процесу: 1) громадяни; 2) виконавчо-розпорядчі органи та структурні частини їхнього апарату;

3) об'єднання громадян та їх органи, а також органи само­організації населення, що мають адміністративно-проце­суальну правосуб'єктність; 4) державні службовці та поса­дові особи, що наділені адміністративно-процесуальними правами і обов'язками; 5) інші державні органи та Їх поса­дові особи.

Коротко зупинимося на характерних рисах кожного із

зазначених суб'єктів.

1. Громадяни мають загальну правосуб'єктність, у тому числі й адміністративного процесу в будь-якій галузі уп­равлінської сфери: господарській, соціально-культурній, адміністративній, політичній. Дана властивість адміністра­тивної правосуб'єктності громадян породжує в усіх інших суб'єктів адміністративного процесу обов'язок додержува­ти їхні права.

Особливістю адміністративно-процесуальної право­суб'єктності громадян є те, що вони некомпетентні вирі­шувати адміністративні справи (якщо не наділені спеці­альними повноваженнями, але у цьому разі вони вже на­лежать до іншої категорії суб'єктів).

2. Виконавчо-розпорядчі органи. Ця група суб'єктів відіг­рає визначну роль у вирішенні індивідуально-конкретних справ. Разом з тим адміністративно-процесуальна право-суб'єктність виконавчо-розпорядчих органів неоднакова. Вона поділяється на загальну, галузеву та спеціальну.

Загальну правосуб'єктність мають ті органи, до компе­тенції яких входить вирішення широкого кола справ, неза­лежно від їх галузевої компетенції. До них належать, на­приклад, місцеві адміністрації, виконкоми Рад народних депутатів.

Галузеву — мають органи, до завдань яких входить ви­рішення справ у рамках галузі. Це відділи і служби мініс­терств.

Спеціальну — мають органи, які створені спеціально для вирішення вузького кола справ. Наприклад, адмініст­ративна комісія районної державної адміністрації.

Треба зазначити, що виконавчо-розпорядчі органи, як правило, є обов'язковою стороною, обов'язковим учасни­ком адміністративного процесу.

3. Об'єднання громадян. Адміністративно-процесуальна правосуб'єктність об'єднань громадян закріплена в Законі "Про об'єднання громадян". Вона виникає при реалізації ними своїх прав, передбачених ст. 20 цього Закону (на­приклад, захист інтересів членів громадської організації), а також у випадках порушення законодавства з боку легалі­зуючих органів (ст. 27) та самих об'єднань громадян, коли до останніх застосовуються санкції, передбачені статтями 29, ЗО, 31, 32 (штраф, попередження, тимчасова заборона діяльності, примусовий розпуск).

4. Посадові особи і державні службовці. Їхня адміністра­тивно-процесуальна правосуб'єктність зумовлена двома обставинами:

по-перше, важливе значення має належність державних службовців до певної категорії керівників або спеціалістів. Зрозуміло, що правосуб'єктність керівника ширша, ніж спеціаліста;

по-друге, велику роль відіграє зміст посадових прав і обов'язків. Так, голова районної держадміністрації і назативно-процесуальне право

чальник управління міністерства належать до однієї кате­горії (3), але зрозуміло, що їхня правосуб'єктність різна.

5. Інші державні органи та їх посадові особи. Спеціаль­ною адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю володіють і деякі інші передбачені законом державні орга­ни і посадові особи. Так, районні (міські) судді одноосібне розглядають ряд справ про адміністративні правопорушен­ня (ст. 221 КпАП), в органах прокуратури ведеться прова­дження по скаргах та заявах громадян, порушується дис­циплінарне переслідування (дисциплінарне провадження) щодо посадових осіб тощо.

Треба зазначити, що тільки цієї класифікації суб'єктів адміністративного процесу явно недостатньо для з'ясу­вання специфіки їх адміністративно-процесуального ста­новища.

Для визначення 'їх адміністративно-процесуального статусу важлива і та роль, яку кожен із суб'єктів виконує в процесі. За характером процесуального статусу всі суб'єк­ти поділяються на три групи:

1) суб'єкти, що вирішують справу;

2) суб'єкти, відносно яких вирішується справа;

3) допоміжні учасники процесу.

До першої групи завжди належать державні органи, їх посадові особи. До другої групи можуть входити прак­тично будь-які суб'єкти, як органи, так і особи. До третьої належать свідки, постраждалі, експерти, перекладачі,

адвокати.

Конкретний перелік учасників адміністративно-проце­суальних відносин залежить від виду адміністративного провадження.

6.2. Структура адміністративного процесу (види адміністративних проваджень та їх стадії)

Адміністративний процес являє собою системне утво­рення із складною і не до кінця дослідженою структурою. Первинним і основним компонентом його структури ви­ступає окремо взяте адміністративне провадження.

Кількість конкретних адміністративних проваджень надзвичайно велика, що зумовлено характером самого державного управління, яке охоплює всі сторони суспіль­ного життя, і різноманітністю управлінських відносин.

Внаслідок цього, повний перелік проваджень практич­но неможливий. Більш того, практика державно-управлін­ської діяльності викликає до життя нові їх види. Тільки за останні роки з'явилися провадження по одержанню гро­мадянами субсидій, по ліцензуванню діяльності підпри­ємств, оформленню спеціальних економічних зон, прива­тизації громадянами житла та інші. Кожне з них має спе­цифічні риси або ознаки. Ці ознаки зумовлені характером справи, що вирішується, правовим статусом суб'єктів, які беруть участь у процесі, особливостями правовідносин, що виникають, цілями, що ставляться, тощо.

Тому на нинішньому етапі розвитку адміністративно-правової науки найважливішою проблемою є класифікація адміністративних проваджень на види та підвиди за най­більш характерними і значущими для юридичної практики ознаками. Першочергове завдання такої класифікації по­лягає у тому, щоб визначити місце кожного адміністратив­ного провадження в адміністративному процесі і досліджу­вати його у рамках однопорядкових психологічних груп.

Найбільш доцільний з цього погляду такий розподіл прова­джень: нормотворчі; установчі; правозастосовчі.

Для нормотворчих проваджень найбільш характерними є провадження по виданню нормативних актів управління.

Для установчих проваджень найбільш характерними є адміністративні провадження по:

1) створенню, реорганізації і ліквідації організаційних структур у сфері державного управління;

2) комплектуванню організаційних структур у сфері державного управління персоналом.

Правозастосовчі провадження є найбільшою і найсклад­нішою в структурному відношенні групою адміністратив­них проваджень.

До них належать:

1. Провадження по застосуванню заходів лримусу в державному управлінні:

а) дисциплінарне провадження;

б) провадження по справах про адміністративні право­порушення;

в) провадження по застосуванню заходів матеріального

впливу.

2. Провадження по застосуванню заходів заохочення і стимулювання в державному управлінні:

а) провадження в справах про нагородження держав­ними нагородами, відзнаками Президента, грамотами тощо;

б) провадження в справах про присвоєння почесних та інших звань;

в) провадження в справах про преміювання;

г) провадження в справах про зняття стягнення тощо.

3. Провадження по реалізації громадянами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по пропозиціях, скаргах, заявах гро­мадян;

б) провадження по одержанню громадянами дипломів, авторських свідоцтв, патентів і т. ін.;

в) провадження по виконанню громадянами військово­го обов'язку;

г) провадження по виконанню громадянами обов'язку мати паспорт;

д) провадження по одержанню громадянами житла;

е) провадження по реалізації громадянами права корис­туватися комунально-побутовими послугами тощо.

4. Провадження по реалізації юридичними особами своїх прав і обов'язків:

а) провадження по легалізації юридичних осіб;

б) провадження по виділенню юридичним особам кре­дитів;

в) провадження по оформленню і'-видачі юридичним особам ліцензії; А'

г) провадження по виділенню юридичним особам зе­мельних ділянок тощо.

5. Провадження по здійсненню контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження) та цілий ряд інших.

Будь-яке провадження по адміністративних справах складається з ряду окремих операцій: наприклад, складан­ня протоколу; прийом заяви; опитування свідків; вивчен­ня документів; прийняття рішення; винесення постанови;

оскарження дій посадових осіб; опублікування акта управ­ління тощо.

Уважне вивчення подібних операцій у різних видах ад­міністративних проваджень свідчить, принаймні, про чо­тири ознаки, які вони мають.

По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.

По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має не випадковий характер. Їх послідовність логічно визначе­на. Так, винесення постанови по справі не може передува­ти такій операції, як складання протоколу про адміністра­тивні правопорушення.

По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером і призначенням операції. Відрізняються вони і за ступенем врегульованості адмі­ністративно-процесуальними нормами.

По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами і виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Ці логічні та послідовно змінюючі одна одну операції прий­нято називати стадіями адміністративного провадження.

Стадії існують у будь-якому адміністративному прова­дженні. Кожному виду адміністративних проваджень при­таманні свої стадії, які не повторюються в інших видах.;

Саме тому через стадії, через їх аналіз характеризується ад­міністративне провадження. Тобто, розглянути або дати;

характеристику тому чи іншому адміністративному прова­дженню здебільшого означає — проаналізувати кожну з ^;

його стадій.

Треба зазначити, що стадії одних видів проваджень за- . фіксовані в нормативному порядку, інших — не зафіксова­ні і являють собою специфічний результат узагальнення чинних у тій чи іншій сфері правил.

Наприклад, у Кодексі України про адміністративні пра­вопорушення фактично зафіксовані стадії провадження по справах про адміністративні правопорушення, хоча термін "стадія" не вживається; нормативне закріплені стадії дис­циплінарного провадження, що здійснюється Вищою ра­дою юстиції (Закон України від 15 січня 1998 р. "Про Ви­щу раду юстиції" містить ст. 39 "Стадії дисциплінарного провадження", яка подає перелік стадій. Важливо відзна­чити факт відсутності стадії оскарження).

Так, провадження по виданню нормативних актів уп­равління складається з п'яти стадій:

1) встановлення потреби видання нормативного акта. На цій стадії збирається інформація про стан справ, ви­являються ситуації, що потребують нормативного вре­гулювання;

2) підготовка проекту акта. На цій стадії готується про­ект. Підготовка включає такі дії: визначення виконавців, узгодження (візування) проекту, його створення, якщо це потрібно; визначення строків розробки та ін.;

3) винесення проекту на обговорення органу управлін­ня. На цій стадії проект оцінюється органом управління, обирається оптимальний варіант рішення;

4) прийняття рішення по проекту. На цій стадії проект визнається прийнятним або неприйнятним. Саме тут про­ект перетворюється на юридичний документ;

5) опублікування акта. На цій стадії здійснюється опуб­лікування акта, тобто доведення його до відома посадових осіб.

У провадження по створенню, реорганізації і ліквідації організаційних структур у сфері державного управління виділяються такі стадії:

1) збір та первинне вивчення інформації про потребу організаційних змін;

2) обгрунтування потреби змін;

3) вибір та аналіз норм, що підлягають застосуванню;

4) розгляд справи компетентним органом;

5) винесення рішення.

У провадженні по комплектуванню організаційних .структур у сфері державного управління персоналом існу­ють такі стадії:

1) вивчення інформації;

2) узгодження умов трудового договору;

3) здійснення необхідних організаційних заходів;

4) вибір норм, які слід застосовувати;

5) розгляд справи;

6) прийняття рішення.

Будь-яких норм, що визначають кількість, найменуван­ня, зміст стадій у тому чи іншому адміністративному провадженні не існує. Тому вирішення даної проблеми за­лежить не лише від характеру адміністративного прова­дження і ступеня його врегульованості адміністративно-процесуальними нормами, а й від позиції того чи іншого дослідника. '

Отже в різних літературних джерелах можна зустріти найрізноманітніші варіанти вирішення питання про стадії тих чи інших адміністративних проваджень. У цьому розу­мінні найбільш пильну увагу дослідників привертає прова­дження по справах про адміністративні правопорушення.

Так, В. Юсупов¹ виділяє в ньому сім стадій:

1) порушення справи;

2) збір і вивчення потрібної інформації;

3) попереднє вивчення матеріалів справи;

4) вибір норм права, що підлягають застосуванню;

5) розгляд справи органами, що правомочні приймати рішення;

6) розгляд скарг і прийняття кінцевого рішення;

7) виконання рішення по справі. А. Коренєв² вважає, що у цьому виді провадження п'ять стадій:

1) порушення справи;

2) з'ясування фактичних обставин;

3) розгляд справи;

4) винесення рішення по справі;

5) виконання рішення по справі.

Найбільш компактною і послідовною є позиція, яку займає з цього питання Д. Бахрах¹. Він пропонує такі чо­тири стадії:

1) адміністративне розслідування: порушення справи;

встановлення фактичних обставин; процесуальне оформ­лення результатів розслідування; направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2) розгляд справи: підготовка до розгляду; аналіз зібра­них матеріалів і обставин; прийняття постанови; доведен­ня постанови до відома заінтересованих осіб;

3) перегляд постанови: оскарження або опротестування постанови; перевірка законності постанови; винесення рі­шення; реалізація рішення;

4) виконання постанови: звернення постанови до вико­нання; безпосереднє виконання.

Якщо уважно проаналізувати викладені точки зору, то можна зробити такий висновок: відмінності у поглядах на стадії адміністративного процесу не мають принципового характеру. Їх можна збільшувати, можна дробити на окре­мі дії, називати основними або допоміжними, по-різному називати тощо. Принципово важливим тут є таке: стадії повинні повно і точно відображати саму процедуру прова­дження, ті окремі дії або операції, які здійснюються у про­цесі реалізації адміністративно-правових норм. Аналогічне становище є характерним не лише для провадження по справах про адміністративні правопорушення, але й для інших видів адміністративних проваджень.

6.3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні правопорушення. Провадження у справах про адміністративні правопорушення — особли­вий різновид адміністративного процесу, який значною мірою врегульований правовими нормами, що сконцент­ровані в розділах IV та V Кодексу про адміністративні пра­вопорушення (глави 18—33).

Застосування під час провадження в справах про адмі­ністративні правопорушення заходів державного примусу обумовлює високий ступінь формалізації процесу. Тут чіт­ко визначені завдання провадження (ст. 245); обставини, що виключають провадження (ст. 247); такі принципи, як рівність перед законом (ст. 249); законність, змагальність тощо; види доказів (ст. 251); вимоги до найважливіших процесуальних документів, зокрема до протоколу (статті 254—257), постанови по справі (статті 283—286) то­що; заходи забезпечення провадження (ст. 260: адміністра­тивне затримання, особистий огляд, вилучення речей та до­кументів); права учасників провадження (статті 268—275);

строки і порядок розгляду справ (статті 277—279); оскар­ження і опротестування постанов по справі (статті 287— 297); виконання постанови (глави 25—33, статті 298—330).

Усе це до певної міри зближує провадження у справах про адміністративні правопорушення з кримінальним процесом.

Разом з тим, адміністративному провадженню не влас­тива складна процедура розслідування справ, спрощено порядок порушення, а нерідко і розгляду справи. Можливі випадки, коли не складається протокол про адміністратив­не правопорушення (наприклад, ст. 258 — порушення пра­вил користування річковими і маломірними суднами).

Строки розгляду справ про адміністративні правопору­шення є короткими: 15, 7, 5, 3, 1 добу (ст. 277). Таке ста­новище пояснюється тим, що адміністративні правопору­шення здебільшого легко встановлюються і, як правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду по­рівняно з кримінальними справами.

Аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження по справах про адміністративні право­порушення: звичайне та спрощене.

Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов'язки учасників про­вадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що

є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої

кількості правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КпАП. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про пра­вопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накла­дення і стягнення (штрафу або попередження).

У разі стягнення штрафу порушнику видається квитан­ція про його сплату.

Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного письмового попередження за вста­новленою формою, або шляхом усного попередження.

До адміністративних правопорушень, провадження зг якими здійснюється у спрощеній формі, належать:

• порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу, льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та іншими особами, які перелічені в п. З ст. 241;

• порушення правил карантину тварин та інших вете­ринарно-санітарних правил (ст. 107) у випадках накладен­ня штрафу державною ветеринарною інспекцією;

• викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. З ст. 109);

• пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння в вагонах приміських по­їздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого слідування, а також у метрополітені (ст. 110);

• пошкодження внутрішнього обладнання морських су­ден і куріння в неустановлених місцях цих суден (ст. 115);

• керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими в установленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, не­додержання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків(ч. 1, 3, 5 ст. 116);

• викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116);

• порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових і маломірних суднах, куріння у нев-становлених місцях на річкових суднах (ч. 1,3 ст. 117);

Треба зазначити, що у разі коли порушник перелічених норм заперечує накладене на нього стягнення, то склада­ється протокол про адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному порядку.

Провадження в справах про адміністративні правопору­шення часто визначають як інститут адміністративного права, що містить норми, які регулюють діяльність упов­новажених органів і осіб по застосуванню адміністратив­них стягнень за адміністративні правопорушення або ж як діяльність уповноважених суб'єктів по застосуванню адмі­ністративних стягнень і сукупність відносин, що виника­ють при цьому, врегульованих нормами адміністративного права.

При цьому враховується, що провадження може закін­читися виправданням невинного, може бути закрите у зв'язку із закінченням строку давності та за інших підстав (ст. 247 КлАП). Таким чином, даний вид провадження да­леко не завжди є діяльністю по накладенню і виконанню адміністративних стягнень.

Чіткі орієнтири для вирішення цього питання містить ст. 245 КпАП. Вона визначає, що завданнями проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення є: своє­часне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності з зако­нодавством; забезпечення виконання винесеної постано­ви; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню ад­міністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Звідси випливає, що розв'язуються два комплексні вза­ємопов'язані завдання. По-перше, юрисдикційне (своє­часне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до законодавства;

забезпечення виконання винесеної постанови). По-друге, профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання законів.

Отже, провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення — це правовий інститут, у рамках якого ре­гулюються процесуальні адміністративно-деліктні відно­сини і забезпечується вирішення адміністративних справ, а також попередження адміністративних правопорушень.

У запропонованому визначенні немає згадки про нор­ми — основний елемент механізму правового регулюван­ня, однак, поняття правового інституту і регулювання ад­міністративно-деліктних відносин нічого крім регулюючої функції норм не припускає.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення, регулюють порядок реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування, процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регла­ментують комплекс адміністративно-деліктних відносин.

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил провадження в справах про адміністративні правопорушення міститься в Кодексі України про адмі­ністративні правопорушення. Проте процесуальні адмі­ністративно-деліктні відносини регулюються і досить ве­ликою кількістю норм, які в КпАП не включено.

По-перше, це встановлені законами України специфіч­ні правила розгляду окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення. До них, наприклад, на­лежать норми, що регулюють провадження в справах про порушення митних правил, які містяться у Митному ко­дексі України (глава 2). Зокрема, в ст. 121 даного Кодексу міститься норма, яка встановлює, що провадження у спра­вах про порушення митних правил здійснюється у відпо­відності з Митним кодексом, а у частині, яка ним не вре­гульована — відповідно до законодавства України про ад­міністративні правопорушення.

По-друге, це норми підзаконних актів, які уточнюють і конкретизують норми КлАП. Так, у ст. 266 КпАП сказано, що особи, які керують транспортними засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у стані сп'яніння, підлягають відстороненню від керування ними та оглядові на стан сп'яніння у порядку, визначено­му Міністерством внутрішніх справ, Міністерством охоро­ни здоров'я і Міністерством юстиції.

Провадження в справах про адміністративні правопору­шення тісно пов'язано з цивільним судочинством. Особ­ливо чітко цей зв'язок виявляється на стадії перегляду по­станов у зв'язку з оскарженням в суді дій органів і посадо­вих осіб по накладенню адміністративних стягнень.

Так, якщо громадянин подає в суд скаргу на постанову про притягнення його до адміністративної відповідальнос­ті, то вона розглядається згідно з нормами статей 236, 237, 244—248 Цивільного процесуального кодексу. Зрозуміло, що це вже не адміністративний, а цивільний процес (про­вадження в справах, що виникають з адміністративно-пра­вових відносин). Якщо суд відмовляє у задоволенні скарги або знижує розмір штрафу, справа знову повертається до адміністративного процесу і подальша діяльність прова­диться на підставі норм адміністративного права.

Провадження в справах про адміністративні правопору­шення досить тісно пов'язано з кримінальним процесом і може стати продовженням кримінально-процесуальної діяльності. Це відбувається у тих випадках, коли згідно із законом (ст. 7¹ КПК) кримінальна справа припиняється, а правопорушник притягується до адміністративної відпо­відальності.

Викладене вище свідчить про тісний зв'язок основних процесуальних галузей — адміністративного, цивільного і кримінального процесів.

Провадження в справах про адміністративні правопору­шення є різновидом виконавчо-розпорядчої діяльності, і тому в ньому діють загальні принципи управління, такі, як законність, демократизм, гласність, широка участь гро­мадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні, зумов­лені завданнями даної діяльності принципи. Перш за все це принцип об'єктивної істини і принцип забезпечення права на захист.

З'ясування об'єктивної істини в справах — основне завдання адміністративного провадження. Даний принцип зобов'язує посадових осіб, що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх взаємозв'язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій під­ставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибо­ру рішення.

Право на захист реалізується наданням особі, що при­тягається до відповідальності, необхідних правових мож­ливостей для доведення своєї невинності або приведення Обставин, що пом'якшують її вину. Названа особа корис­тується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст. 268 КлАП особа, що притягається до адмініст­ративної відповідальності, може знайомитися з усіма ма­теріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, при розгля­ді справи користуватися юридичною допомогою адвока­та тощо.

Коли йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа, яка притягається до відповідальності, про­те, в процесі може брати участь й інший громадянин, без­посередньо заінтересований у справедливому вирішенні справи, — потерпілий. Згідно зі ст. 269 КлАП, потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподія­но моральну, фізичну або майнову шкоду. Якщо в прото­колі про адміністративне правопорушення вказано потер­пілого, то з моменту складання протоколу ця особа набу­ває процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, що притягається до адміністративної відповідаль­ності, потерпілий має право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання про вит­ребування доказів, призначення експертизи, а також пода­вати скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притяг­нення до адміністративної відповідальності е важливим ін­ститутом реалізації права на захист. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268, 281, 283, 287—289 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне правопорушення — одна з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, як тієї, що притяга­ється до адміністративної відповідальності, так і потерпі­лого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для перевірки обгрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті, постанови. Оскарження реально сприяє най­швидшому виправленню допущених помилок, виявлення недоліків у роботі органів, які розглядають справи про ад­міністративні правопорушення.

КпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон України "Про звернення громадян" від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що регламентують даний вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи ос­карження рішень і дій у справі про адміністративне право­порушення.

Суб'єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники; г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є пре­зумпція доброчинності громадянина та її юридичний варі­ант — презумпція невинуватості. Вона полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної відповідаль­ності, вважається невинною доти, поки інше не буде дове­дено і зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що обов'язок доказу покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов'язаний дово­дити свою невинуватість, хоча і має на це право. З пре­зумпції невинуватості випливає і таке важливе положення:

будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до відповідальності. Воно належить до ви­падків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав винесення ви­правдних постанов.

Звідси випливає, що вирішення завдань адміністратив­ного провадження здійснюється за допомогою доведення, яке включає в себе виявлення, процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушен­ня (ст. 251 КпАП) є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністра­тивного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для пра­вильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, пояс­неннями особи, що притягається до адміністративної від­повідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили. Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою уповноваженою на те посадовою особою або представником громадськості (ст. 255 КпАП).

Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необ­хідних доказів здійснюється компетентним органом або посадовою особою, правомочними вирішити дану справу (ст. 252 КпАП).

Правом надавати докази користуються особи, що бе­руть участь у провадженні у справі (особа, що притягуєть­ся до відповідальності, потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і грома­дян за клопотанням учасників процесу або за власною іні­ціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього процесу може викли­кати лише сумніви в достовірності доказів і в обгрунтова­ності зроблених з їх допомогою висновків. І.; І

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх дже­рела, що являють собою засоби збереження та передачі ін­формації, засоби, за допомогою яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні право­порушення. У той же час слід зазначити, що у правовій науці і на практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше, якщо вона містить дані про наяв­ність або відсутність адміністративного правопорушення, винності особи в його скоєнні та інших обставинах, що мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона одержана в порядку та з джерел, перед­бачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні, прямі та непрямі, позитивні та нега­тивні, звинувачувальні та виправдні. Проте, для вирі­шення завдань адміністративного провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників провадження: правопорушника, по­терпілого, свідків, тобто інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксу­ються у вигляді пояснень, вони можуть сприйматися, реп­родукуватися і в усній формі.

Другим різновидом даних, що одержуються від людей у формі слів, цифр, графіків та інших прийнятих у суспіль­стві способів інформаційного впливу, є висновки експер­тів, думки спеціалістів. Рішення про провадження експер­тизи приймається суб'єктом, що вирішує адміністративну справу. Проте питання призначення і проведення експер­тизи законом не регламентуються. Тому на практиці рі­шення про провадження експертизи оформляється у ви­гляді направлень, клопотань тощо. Висновки експертів, свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприк­лад, для визначення стану сп'яніння, належності речовини до наркотичних речовин, розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру забруднень природ­ного середовища.

По-друге це: речові докази, документи, які є матеріаль­ними носіями інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матеріальних доказів — догляд, вилу­чення, надання заінтересованими особами. Формами, якими вони представлені у процесі доведення, є протокол про адміністративне порушення, протокол вилучення ре­чей, довідка про вартість речі тощо.

Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди правопорушення (пом'ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які своєю формою, змістом свід­чать про правопорушення (наркотичні речовини, зброя, иестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко використовуються, наприк­лад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху автомо­білів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп'яніння водія.

У документах інформація міститься у перетвореному вигляді, вона передається словами, цифрами, креслення­ми, схемами місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповно­важених розслідувати адміністративні провини. Наприк­лад, інспектор ДАІ, побачивши порушення правил до­рожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спосте­режень використовує як докази в розслідуванні, яке сам і проводить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допус­кається: якщо особа була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі вико­ристання таких доказів забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ, держмисливнагляду та ряду інших інспекцій було б набагато складніше виконувати свої пра­воохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком ви­падків спрощеного провадження, фіксуються безпосеред­ньо в протоколі про адміністративне правопорушення.

Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власними переконаннями, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він керується законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів треба розуміти висновок органу або посадової особи, що розглядає справу, про достовір­ність або недостовірність одержаних фактичних даних що­до обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення.

Оцінка повинна бути дана не тільки кожному окремо доказу, але й усім зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи дозволяє су­купність зібраних доказів зробити достовірний висновок про наявність або відсутність адміністративного правопо­рушення, про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають значення для розв'язання спра­ви. Тільки оцінка доказів у їх сукупності дає підстави дійти достовірних, таких що не викликають сумнівів, висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, перш за все, неприпустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність будь-яких переваг доказів од­ного виду над іншими або заздалегідь встановленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє переконання — це і результат доведення, оцін­ки доказів, що виражає переконаність у відповідності або невідповідності дійсності тих або інших обставин, важли­вих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов'язана із з'ясуванням питання про додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів (складання протоколу про пра­вопорушення, провадження особистого огляду, огляду ре­чей тощо).

Докази оцінюють також особи, що беруть участь у про­вадженні у справі (особа, що притягається до відповідаль­ності, потерпілий та ін.). Це знаходить вияв у їх клопотан­нях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомага­ють органу або посадовій особі, що розглядають справу, всебічно повно та об'єктивно дати оцінку доказам.

Провадження у справах про адміністративні правопору­шення складаються з дій ряду органів та осіб, які беруть участь у провадженні.

Важливу роль у цій діяльності відіграють державні і гро­мадські органи, їх посадові особи, які уповноважені вжи­вати передбачених законом заходів по виявленню і попе­редженню адміністративних провин, застосуванню вико­нання стягнень. У провадженні діють й інші учасники:

одні захищають свої інтереси, інші притягаються лише при провадженні окремих процесуальних дій, сприяють прова­дженню.

Роль і призначення, зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі органів (посадових осіб) і громадян у справі різні. Їх можна поділити на кілька груп:

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені пра­вом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі:, осо­ба, яка притягається до відповідальності, потерпілий та його законні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати). На відміну від суб'єктів першої групи, ніхто з представників даної групи не користується владними повноваженнями.

3. Особи і органи, що сприяють здійсненню прова­дження: свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті. Одні з них (свідки, експерти) повідомляють дані повно­важному органу або посадовій особі. Інші (перекладачі, поняті) — потрібні для закріплення доказів або забезпе­чення необхідних умов адміністративного провадження.

4. Особлива група учасників провадження — громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адмініст­рація за місцем роботи, навчання або проживання право­порушників. Вони співробітничають з державними органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді випадків такі учасники провадження мають бути по­інформовані про заходи адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати клопотання про скоро­чення строку позбавлення права. Особа, що вчинила пра­вопорушення, може бути звільнена від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товари­ського суду, громадської організації, трудового колективу.

Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення. Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення розвиваєть­ся у часі як послідовний ряд пов'язаних між особою про­цесуальних дій щодо реалізації прав та взаємних обов'яз­ків. Весь процес складається з кількох фаз розвитку, що змінюють одна одну. Їх прийнято називати стадіями.

Під стадією треба розуміти таку порівняно самостійну частину провадження, яка поряд з його загальними зав­даннями має властиві тільки їй завдання й особливості. Стадії відрізняються одна від одної і колом учасників про­вадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю.

Розв'язання завдань кожної стадії оформлюється спеці­альним процесуальним документом, який ніби підсумовує діяльність. Після прийняття такого акта розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов'язані між собою; насту­пна, як правило, починається лише після того, як закінче­на попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше.

Провадження у справах про адміністративні правопору­шення за своєю структурою схоже на кримінальний про­цес, проте, воно значно простіше і містить менше проце­суальних дій. Таке провадження має чотири стадії: адмі­ністративне розслідування; розгляд справи; перегляд постанови; виконання постанови.

На першій стадії з'ясовується факт вчинення та обста­вини правопорушення; дані про винуватця; складається протокол. На другій — компетентний орган розглядає ма­теріали і приймає постанову. На третій (це факультативна, необов'язкова стадія, її може і не бути) постанова може бути оскаржена громадянином, опротестована прокуро­ром, переглянута за ініціативою вищестоящого органу. Ця стадія закінчується прийняттям рішення про скасування, зміну, або залишення постанови в силі. Четверта — вико­нання постанови — розпочинається відразу після її прий­няття або після розгляду скарги, протесту.

Зазначимо, що не в усіх провадженнях вони досить чіт­ко виражені. Так, при стягненні штрафу на місці всі стадії (розслідування, розгляд справи і навіть виконання поста­нови) нібито поєднуються, ущільнюються, вміщуються у рамки доволі нечисленних і досить простих дій компетент­ного представника органа державного управління.

Кожна стадія, у свою чергу, складається з окремих ета­пів, що являють собою групи взаємопов'язаних дій. Систе­ма стадій і етапів провадження може бути представлена та­ким чином:

1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи;

б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за підвідомчістю;

2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування; б) заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома;

3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) винесен­ня рішення; г) реалізація рішення;

4. Виконання постанови: а) звернення постанови до ви­конання; б) безпосереднє виконання.

Кожний етап, у свою чергу, складається з ряду послі­довно здійснюваних конкретних дій. Згідно з цим структу­ра провадження у справах про адміністративні правопору­шення є чотирирівневою: дії—етап—стадія—провадження У цілому.

1. Адміністративне розслідування. Дана стадія прова­дження у справах про адміністративні правопорушення є початковою і являє собою комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин провини, їх фіксу­вання і кваліфікацію. У цій стадії створюється передумова для об'єктивного і швидкого розгляду справи, застосуван­ня до винного передбачених законом заходів впливу.

Стадія розслідування починається з етапу порушення адміністративної справи. Підставою порушення адмініст­ративної справи і провадження розслідування є вчинення особою діяння, що має ознаки адміністративної провини.

Порушенню справи передує одержання інформації про діяння, що має ознаки провини. Така інформація, одержа­на у будь-якій формі, є приводом до порушення адмініст­ративної справи. Правове значення приводу до порушення і розслідування справи полягає у тому, що він викликає громадську публічну діяльність повноважних органів, тоб­то вимагає від цих органів відповідної реакції на сигнал про скоєння діяння. Приводами до порушення і розсліду­вання адміністративних справ можуть бути заяви грома­дян, повідомлення представників громадськості, установ, підприємств і організацій, преси та інших засобів масової інформації, а також безпосереднє виявлення провини уповноваженою особою.

Останній привід відрізняється від інших перш за все тим, що питання про порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою осіб, що здійснюють адміністративний нагляд. Тут немає зовнішнього спону­каючого початку, поштовху до того, щоб ці особи зай­нялися вирішенням питання. Даний привід має такі ха­рактерні особливості: а) безпосередній розсуд ніде не фіксується, а тому не завжди піддається контролю; б) при­пущення про провину виникає лише у свідомості уповно­важеної особи, і у разі підтвердження такого припущення немає потреби офіційно спростувати його винесенням будь-якого спеціального документа; в) безпосереднє вияв­лення уповноваженою особою адміністративного правопо­рушення не є перешкодою для подальшого його розсліду­вання цим суб'єктом.

Наступний етап — встановлення фактичних обставин у справі. Його сутність полягає у провадженні дій, спрямо­ваних на збирання доказів, які підтверджують або спросто­вують винуватість у вчиненні правопорушення.

фактичні обставини вчиненої провини можна поділити на дві групи: а) обставини, що мають безпосереднє значен­ня для вирішення питання про наявність або відсутність складу провини; б) обставини, що перебувають за рамками складу правопорушення, але мають значення для індиві­дуалізації відповідальності.

Вони можуть бути встановлені різними способами:

опитуванням осіб, що володіють інформацією, яка має значення для справи (правопорушники, потерпілі, свідки, експерти); проведенням експертизи; освідчуванням; вилу­ченням, наприклад, документів; знаходженням речових доказів на місці вчинення правопорушення; огляду тощо. Всі встановлені обставини фіксуються у відповідних про­цесуальних документах. Такими документами є пояснен­ня, висновки, акти, протоколи. На цьому завершується етап установлення фактичних обставин.

Етап процесуального оформлення результатів розсліду­вання починається з аналізу зафіксованих у перелічених документах всіх обставин у справі і завершується складан­ням протоколу про адміністративне правопорушення. Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків, прямо передбачених за­конодавством (ст. 258).

Протокол про адміністративне правопорушення не на­лежить до документів відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон (ст. 256) встановлює обов'язковий перелік відомостей та атрибутів, які повинні в ньому міститися. Вони поділяються на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчи­нення адміністративного правопорушення. В протоколі вказується місце, дата і суть вчиненої провини. В обов'яз­ковому порядку точно вказується стаття КпАП, що перед­бачає адміністративну відповідальність за дане правопору­шення. У випадку вилучення у порушника предметів або Документів до протоколу вноситься відповідний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника:

поізвише. ім'я. по батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і роботи, документ, що по­свідчує особу (паспорт або інший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоко­лу. Тут вказуються дата і місце його складення, прізвище і посада укладача (відсутність відомостей про укладача про­токолу робить його дефектним, оскільки невідомо, чи складений він повноважною на те особою чи ні); прізвище і адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.

Протокол скріплюється рядом підписів. Насамперед він має бути підписаний особою, що його склала, і пра­вопорушником. При наявності свідків і потерпілого про­токол підписується також цими особами. Особі, що притя­гається до відповідальності, треба роз'яснити її права і обов'язки, передбачені ст. 268 КпАП, про що робиться відмітка в протоколі. Вона має право ознайомитися із змістом протоколу, внести в нього власні пояснення, підписати його або відмовитися від підпису і вказати мо­тиви відмови, надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються. Відмова пра­вопорушника підписати протокол не зупиняє подальшого руху справи, але він має бути зафіксований спеціальним записом.

У разі вчинення провини групою осіб протокол склада­ється на кожного порушника окремо. Складення одного протоколу на всіх правопорушників не дає змоги конкре­тизувати звинувачення, що ставиться кожному з них, і по­збавляє можливості прямо в протоколі дати свої пояснен­ня щодо суті провини. Цим обмежується право особи на захист у разі притягнення її до адміністративної відпові­дальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення є направ­лення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого розглядати від­повідну категорію справ про адміністративні правопору­шення (ст. 257).

2. Розгляд справ. Згідно зі ст. 213 КпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються: 1) адмі­ністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних та сіль­ських Рад; 2) виконавчими комітетами селищних, сіль­ських Рад; 3) районними, (міськими) судами (суддями);

4) органами внутрішніх справ, органами державних ін­спекцій та іншими органами (посадовими особами), упов­новаженими на те КпАП.

Конкретні повноваження суб'єктів адміністративної юрисдикції зафіксовані у статтях 218—244⁷ КпАП (глава 17 "Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення").

Значення стадії розгляду справ про адміністративні правопорушення визначається тим, що саме тут прийма­ється акт, в якому компетентний орган офіційно визнає громадянина винним або невинним і визначає міру його відповідальності. Відповідно і всі етапи даної стадії набува­ють важливого юридичного значення і регламентовані статтями 278—286 КпАП.

На етапі підготовки справи до розгляду орган (посадова особа) зобов'язаний вирішити такі питання: 1) чи нале­жить до його компетенції розгляд даної справи; 2) чи пра­вильно складені протокол та інші матеріали справи про ад­міністративне правопорушення; 3) чи оповіщені особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду;

4) чи затребувані необхідні додаткові матеріали; 5) чи під­лягають задоволенню клопотання особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх за­конних представників і адвоката.

Етап слухання справи починається з оголошення скла­ду колегіального органу і представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголо­шує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до ад­міністративної відповідальності, роз'яснює особам, що бе­руть участь у розгляді справи, їх права і обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне право­порушення. На засіданні заслуховуються особи, що беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і дозволя­ються клопотання. У випадку участі у розгляді справи про­курора заслуховується його висновок.

У процесі заслуховування орган (посадова особа), зо­бов'язаний з'ясувати: чи було вчинене адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є об­ставини, що пом'якшують відповідальність, чи завдана майнова шкода, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадськос­ті, а також з'ясувати інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

За результатами заслуховування виноситься одна з та­ких постанов: 1) про накладення адміністративного стяг­нення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24' КлАП (заходи впливу, що застосовуються до непов­нолітніх); 3) про припинення справи.

Постанова у справі про адміністративне правопорушен­ня повинна містити: найменування органу (посадової осо­би), що винесла постанову; дату розгляду справи, відомос­ті про особу, щодо якої розглядається справа; викладення обставин, встановлених під час розгляду справи; посилан­ня на нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнен­ня одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові у справі вказуєть­ся розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питан­ня про вилучені речі та документи, а також вказівки про порядок і строк її оскарження. Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів ко­легіального органу, присутніх на засіданні.

Постанова у справі про адміністративне правопорушен­ня підписується посадовою особою, що розглядала справу, а постанова колегіального органу — головуючим на засі­данні і секретарем цього органу.

Постанова виконавчого комітету селищної, сільської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

На заключному етапі стадії розгляду справи здійсню­ються такі дії: постанова (оголошується одразу після закін­чення розгляду справи) доводиться до відома суб'єктів провадження, що мають особистий інтерес у справі, а та­кож до відома осіб або організацій, яким вона адресована. Про прийняте рішення повідомляється адміністрації або громадській організації за місцем роботи, навчання або проживання винуватця, вносяться пропозиції щодо лікві­дації причин та умов правопорушень.

Копія постанови протягом трьох днів вручається або надсилається особі, у справі якої вона винесена. За про­ханням потерпілому йому теж має бути видана така копія.

3. Перегляд постанови. Важливою гарантією законності і обгрунтованості застосування адміністративних стягнень є наявність стадії перегляду постанов. Під переглядом ро­зуміють розгляд справ, на які покладено контроль за за­конністю постанов у справах про адміністративні правопо­рушення.

- Перегляд — це новий розгляд справи суб'єктом, наділе­ним правом скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін. Перегляд треба відрізняти від повто­рного розгляду справи, який провадиться у тих випадках, коли прийняту раніше постанову відмінено і справу на­правлено на новий розгляд. У першому випадку діє поста­нова у справі, законність та обгрунтованість якої перевіря­ється. У другому — стару постанову скасовано і у справі необхідно прийняти нову постанову.

Стадія перегляду є факультативною, необов'язковою. Лише невелика кількість справ розглядається у порядку контролю, але вже сам факт існування такої можливості має велике превентивне значення, дисциплінує тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.

4. Виконання постанов. Виконання постанов — завер­шальна стадія провадження по адміністративних правопо­рушеннях. Її суть полягає в практичній реалізації адмініст­ративного стягнення, призначеного правопорушнику юрисдикційним органом (посадовою особою). У процесі виконання постанови особа, що вчинила адміністративне правопорушення зазнає відповідних нестатків та обмежен-<йя особистого, морального або матеріального характеру,

Відповідно до ст. 299 КлАП постанова підлягає вико­нанню з моменту її винесення. На відміну від вироків су­дів, які за загальними правилами підлягають виконанню лише після закінчення строку касаційного оскарження постанови про накладення стягнень є актами управління і набирають чинності негайно.

Виконанням постанов зайняті два види органів. По-перше, це органи, які звертають постанову до виконання. Згідно зі ст. 299 КпАП постанова про накладення адмі­ністративного стягнення звертається до виконання орга­ном (посадовою особою), що винесла постанову, тобто це органи адміністративної юрисдикції. Зміст діяльності по зверненню постанови до виконання становлять: своєчасне направлення постанови органу-виконавцю, здійснення контролю за правильним виконанням постанови, вирі­шення всіх питань, які пов'язані з виконанням постанови, припинення виконання постанови з підстав, передбачених ст. 302 КпАП.

По-друге, це органи, які безпосередньо виконують по­станови про накладення адміністративних стягнень. Ді­яльність державних органів з приведення цо виконання направлених їм постанов має на меті реалізацію адмініст­ративних стягнень. Вона здійснюється діями, які завдають покараному відповідні втрати і правообмеження в установ­лених постановою межах.

Згідно зі ст. 300 КпАП це спеціально уповноважені органи держави. Так, постанови про конфіскацію грошей, речей уповноважені виконувати судові виконавці, а також відповідні особи фінансових органів, органів рибоохоро­ни, мисливського господарства тощо.

З деяких справ про адміністративні правопорушення безпосереднє виконання постанов про стягнення покладе­но на орган, що виніс постанову. Так, постанова про відшкодоване вилучення предмета, що є знаряддям адмі­ністративної провини, виконується органом (посадовою особою), що виніс постанову.

Діяльність як органів, що звертають постанови до вико­нання, так і органів, що безпосередньо їх виконують, утво­рюють єдину стадію виконання постанов, що складається з різних етапів.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Г л а в а 7

Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки

7.1. Економіка як об'єкт адміністративно-правового регулювання

Термін "економіка" утворився від грецьких слів "оіко8", що означає у перекладі будинок, господарство і "погпоа" — правило, закон. Сукупність цих слів у букваль­ному значенні означає "правила ведення домашнього гос­подарства".

Сучасні економічні словники визначають "економіку" як господарство, сукупність засобів, об'єктів, процесів, використовуваних людьми для забезпечення життя, задо­волення потреб шляхом створення необхідних людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.

Таким чином, у сьогоднішньому розумінні "економі­ка " — це системний господарський комплекс, що містить у собі взаємозв'язані і взаємозалежні ланки, по-перше, суспіль­ного виробництва, по-друге, розподілу і, по-третє, обміну зробленого продукту в масштабах усієї держави.

Економіка — складна поліструктурна система, яка фун­кціонує з метою задоволення матеріальних потреб суспіль­ства. Основними складовими цієї системи є галузі, підга-лузі та їхні комплекси. Не є в даному розумінні винятком й економічна система України. При цьому необхідно зауважити, що термін "галузь економіки" нормативне за­кріплюється на законодавчому рівні. Так, у ст. 1 Закону від 16 жовтня 1997 р. "Про електроенергетику" фіксується, що електроенергетика — галузь економіки України, яка забезпечує споживачів енергією.

Найбільшими складовими економічної системи Украї­ни є- промисловість; енергетичний комплекс; агропромис­ловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і до­рожнє господарство; зв'язок; торговельний комплекс;

житлове господарство; побутове обслуговування населен­ня- сфера використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку — взаємозалежністю й інтегрованістю з еко­номічною системою в цілому.

Так, промисловість чітко поділяється на машинобудів­ну, хімічну, металургійну тощо. Транспорт — на залізнич­ний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіозв'язок. Буді­вельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.

У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфіч­ні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визнача­ють їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв'язків.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробницт­вом і обертанням виробленого тут матеріального продукту. < Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а тим біль­ше в умовах переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захи­щає інтереси національної економіки, формує її інфра­структуру, контролює процеси грошового обігу, встанов­лює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держа­ви правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у струк­турі самої економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефек­тивність виробництва, незатребуваною виявляється фун­даментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

Управління даною сферою являє собою складний про­цес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його ос­новою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у .конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.

Крім цього, на утримання і спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.

Урахування усього переліченого, дає змогу визначити пріоритетні напрями в економічному розвитку, оптималь­но використати матеріальні, технічні, інтелектуальні й ін­ші ресурси суспільства.

У даному розумінні характерними є зусилля суб'єктів виконавчої влади, спрямовані на подолання кризових про­цесів. Найбільш рельєфно вони подані в затверджених Розпорядженням Президента України від 18 серпня 1997 р. "Невідкладних заходах прискорення реформ і ви­ведення економіки України з кризи", що є базою для Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України. Виходячи з аналізу сформованої ситуації, у даному документі визнача­ються такі основні вапрями економічних перетворень у державі:

• поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі пріоритетності стабілізації фінансів нижчої лан­ки — підприємств, організацій, суб'єктів підприємницької

ДІЯЛЬНОСТІ; . зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний захист в умовах подальшої лібералізації

економічної діяльності; .

. об'єднання політики економічного зростання і фінан­сової стабілізації з активною соціальною політикою з ме­тою усунення основного чинника, що стримує вихщ еко­номіки з кризи - низької платоспроможності населення;

• проведення зваженої адміністративної реформи як центральних, так і місцевих органів влади з метою підви­щення ефективності систем керування.

Крім основних напрямів, цей документ містить кон­кретні розпорядження на адресу Кабінету Міністрів Украї­ни, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших структур уп­равління. Реалізація цих розпоряджень передбачається у фінансово-банківській, інноваційно-інвестиційній, прива­тизаційній, соціальній, виробничій сферах. Характерно, що удосконалювання і поглиблення ринкових відносин напряму пов'язане з посиленням управління державним сектором економіки.

Таким чином, держава, в інтересах суспільства, визна­чає і забезпечує правові основи всіх економічних перетво­рень, захищає економічні інтереси виробників і спожи­вачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економіч­но і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарювання, установлює правила пове­дінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

Здійснення такого регулювання неможливе без вико­ристання примусових заходів. З їх допомогою обмежують­ся і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахун­ку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, пра­вове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючо­го впливу і структурну побудову механізму управління еко­номікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи ор-

; ганізаційно-правових методів і форм державно-управлін-

чського впливу на відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури — це суб'єкти дер­жавного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використо­вуються суб'єктами управління для реалізації своїх повно­важень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.

7.2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері економіки

Основними суб'єктами адміністративно-правового ре­гулювання в сфері економіки є: Президент України; Кабі­нет Міністрів України; профільні міністерства, комітети, відомства; місцеві державні адміністрації; виконавчі орга­ни сільських, селищних, міських рад.

Кожний з перерахованих суб'єктів здійснює адміністра­тивно-правове регулювання в сфері економіки у межах своєї компетенції, що встановлюється Конституцією Ук­раїни, законами, іншими нормативними актами.

Найбільш значущим за юридичною силою обсягом повноважень щодо управління економічними процесами в державі володіє Президент України. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і насамперед полягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної, політики, впли­ває на розстановку кадрів і утворення управлінських структур у даній сфері. Відбувається це в результаті того, що Президент України:

• забезпечує державну незалежність, національну без­пеку і правонаступництво держави;

• звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори

України;

• призначає за згодою Верховної Ради України Прем єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-мі­ністра України та приймає рішення про його відставку,

• призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших цен­тральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комі­тету України, Голову Фонду державного майна України;

• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передба­чених на утримання органів виконавчої влади;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ра­ди міністрів Автономної Республіки Крим;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повто­рний розгляд Верховної Ради України.

З метою найбільш ефективної реалізації свої повнова­жень Президент України, згідно з п.28 ст.106 Конституції України створює різні допоміжні структури.

Насамперед до них належить Адміністрація Президента України, у складі якої функціонує управління економічної та соціальної політики. Вона утворена Указом Президента від 14 грудня 1996 р. як постійно діючий орган для за­безпечення здійснення конституційеих повноважень Президента.

Відповідно до положення (затверджене Указом Прези­дента України від 19 лютого 1997 р.) Адміністрація Президента України аналізує економічні процеси; розробляє пропозиції щодо забезпечення економічного розвитку та економічної безпеки держави; за дорученням Президента України організує контроль за виконанням його указів і розпоряджень, зокрема й у сфері економіки.

Крім Адміністрації Президент України використовує для аналітичної роботи і підготовки пропозицій управлін­ського характеру можливості створюваних ним комісій і рад.

Так, Указом від 21 березня 1995 року Президент утво­рив Комісію з питань аграрної та земельної реформи при Президентові України. Основними завданнями цієї комісії економічного характеру є:

• підготовка пропозицій Президентові України щодо формування і проведення політики аграрної та земельної реформи, стратегії й тактики її здійснення;

• розробка дійових процедур приватизації землі в Ук­раїні;

• внесення пропозицій щодо запровадження ефектив­них механізмів захисту прав власників земельних ділянок та землекористувачів;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення держав­ного регулювання аграрних і земельних відносин в інтере­сах захисту здоров'я і безпеки громадян, охорони навко­лишнього природного середовища, вирішення продоволь­чої проблеми;

• розробка пропозицій щодо запровадження в Україні єдиної уніфікованої інформаційної системи даних про правовий режим та стан використання земель в Україні;

• розробка системи прогнозування гармонійного роз­поділу земель між виробництвом, місцями розселення, об'єктами природозаповідного фонду, курортами і зонами відпочинку з урахуванням економічних, соціальних, еко­логічних та інших факторів;

• розробка пропозицій щодо використання землі як ак­тиву у фінансуванні на кредитних засадах житлового та ін­шого будівництва;

• дослідження, аналіз і оцінка ходу аграрної та земель­ної реформи, прогнозування її наслідків, урахування регіо­нальних і місцевих особливостей;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення чинного чаконодавства, розробка проектів нових законодавчих ак­тів і указів Президента України, здійснення експертної оцінки всіх пропозицій і проектів нормативних актів з ме­тою створення комплексної правової бази для здійснення аграрної та земельної реформи;

• аналіз діяльності міністерств, інших органів державної виконавчої влади, місцевих органів влади і самоврядуван­ня у здійсненні аграрної та земельної реформи, заслухову­вання інформації та повідомлення їх керівників з цих пи­тань і підготовка рекомендацій щодо координації такої ді­яльності, включаючи розробку програми комплексних послідовних дій;

• сприяння місцевими органами влади і самоврядуван­ня у здійсненні аграрної та земельної реформи, у розроб­ленні та впровадженні експериментальних і демонстрацій­них проектів з цих питань;

• підготовка пропозицій щодо реформування майнових відносин власності, господарських структур, економічного механізму регулювання і управління в аграрному секторі;

• розробка пропозицій і програм наукового, матеріаль­но-технічного, кадрового та фінансового забезпечення аг­рарної та земельної реформи.

Ради можуть мати статус органа при Президентові Ук­раїни, наприклад, Рада роботодавців і товаровиробників при Президентові України (Указ від 25 липня 1995 р.) або статус органа Президента України. Такою є Вища еконо­мічна Рада Президента України, утворена Указом від 7 липня 1997 р. Даний орган створено з метою:

• розробка пропозицій та проектів рішень щодо страте­гії і тактики економічної реформи;

• здійснення моніторингу ходу економічної реформи, аналізу та прогнозу економічної ситуації в державі;

• координації заходів органів державної влади та гро­мадських організацій щодо здійснення економічної ре­форми.

Рада для виконання покладених на неї завдань має пра­во в разі потреби створювати тимчасові експертні та робочі групи, які очолюватимуть члени Ради, а також залучати до участі в роботі цих груп представників центральних і міс­цевих органів виконавчої влади, наукових установ і гро­мадських організацій (за погодженням з їх керівниками).

Крім колективних органів консультативні, дорадчі й ін­ші допоміжні функції відповідно до п. 28 ст. 106 Консти­туції України покликаний виконувати інститут позаштат­них радників і консультантів Президента України. У сфері економіки даний інститут створено Указами Президента України від 13 вересня 1994 р. "Про призначення поза­штатних радників Президента України з питань економіч­ної політики" і від 19 вересня 1994 р. "Про організаційне забезпечення підготовки пропозицій з питань макроеко-номічної політики та реформування економіки".

Позаштатні радники і консультанти нерідко включа­ються Президентом до складу різних профільних рад, ко­місій, груп. Так, вони працюють у складі Комісії з питань аграрної реформи (Указ від 14 листопада 1997р.), Консуль­тативної Ради з питань іноземних інвестицій (Розпоря­дження від 3 жовтня 1997р.), Вищої економічної Ради Президента України (Указ від 7 липня 1997р.) та інших ор­ганів і служб.

Основними завданнями позаштатних радників та кон­сультантів є аналіз розвитку галузей економіки, організа­ція підготовки пропозицій щодо перспективних завдань економічної політики та визначення механізмів її реаліза­ції. Вони залучаються до здійснення експертиз законів Ук­раїни, які надходять на підпис Президенту України, про­ектів указів і розпоряджень Президента України, підготов­ки висновків щодо цих проектів, а також рекомендацій та пропозицій з інших питань, які належать до відання Пре­зидента України:

Позаштатними радниками і консультантами можуть бу­ти вчені та провідні фахівці різних галузей економіки і со­ціальної сфери. Вони здійснюють свої функції безоплатно. В окремих випадках, для виконання особливо важливих і складних завдань з ними можуть укладатися договори що­до оплати цієї роботи.

У системі органів управління економікою найвищим е Кабінет Міністрів України. Його правовий статус у системі органів виконавчої влади визначається Конституцією України (статті 113-117). Згідно з нею Кабінет Міністрів

України:

• забезпечує державний суверенітет і економічну само­стійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів Украї­ни, актів Президента України;

• вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод лю­дини і громадянина;

• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвести­ційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і приро­докористування;

• розробляє і здійснює загальнодержавні програми еко­номічного розвитку України;

• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

• здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до чинного законодавства;

• розробляє проект закону про Державний бюджет Ук­раїни і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Вер­ховній Раді України звіт про його виконання;

• здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

• організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономіч­ної діяльності України, митної справи;

• спрямовує і координує роботу міністерств, інших ор­ганів виконавчої влади;

• здійснює інші повноваження, визначені Конститу­цією та законами України, актами Президента України.

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє на строк своїх повноважень Програму діяльності, яка спрямована на відродження вітчизняного виробництва, поглиблення реформування економічних відносин та організаційне забезпечення економічної трансформації, з метою досягнення позитивних зрушень у поліпшенні добробуту населення.

Така Програма, насамперед, передбачає практичне роз­в'язання найгостріших економічних і соціальних проблем розвитку держави. На сьогодні час це стосується, зокрема, всебічного заохочення вітчизняного товаровиробника, державної підтримки виробництва в агропромисловому комплексі, нарощування експорту; масштабного викорис­тання науково-технологічного потенціалу; створення від­повідних умов для залучення вітчизняних та іноземних ін­весторів; забезпечення надійного енергопостачання та ре-^ ального енергозбереження на всіх рівнях споживання енергії; комплексного реформування податкової системи з метою зменшення податкового тиску з одночасним забез­печенням повноти сплати податків; здійснення збалансо­ваної бюджетної політики, розв'язання проблем зайнятос­ті, своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, упоряд­кування надання пільг, удосконалення систем соціального та пенсійного забезпечення тощо.

Для реалізації програмних цілей безпосередньо в апара­ті Кабінету Міністрів України функціонує структурний підрозділ, завданням якого є державне управління еконо­мікою. Це відділ розвитку національної економіки. Поста­новою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1996 р. до його відання передано функції щодо державного управ­ління економікою. Крім вказаного відділу в апараті Кабі­нету Міністрів України діють й інші підрозділи, які так чи інакше здійснюють управлінські функції в даній сфері. Це управління структурних змін у сфері матеріального вироб­ництва; управління з питань міжнародного співробітницт­ва та зовнішніх економічних зв'язків; відділ з питань дер­жавної політики в паливно-енергетичному комплексі; від­діл з питань власності, підприємництва, та конкурентної політики; відділ з питань державних фінансів та розвитку фінансових ринків тощо.

Для більш ефективної роботи Кабінету Міністрів, створення необхідних для розвитку економіки правових і фінансово-матеріальних умов, підготовки відповідних ре­комендацій, сприяння в інформаційно-аналітичній та нау­ково-методичній роботі, а також з консультативно-екс­пертною метою при ньому створюються робочі та консультативні органи. Це можуть бути органи як Кабінету Міністрів, так і "при" Кабінеті Міністрів. Слід мати на увазі, що це досить "рухомі" структури. Залежно від кон­кретних ситуацій, завдань, які виникають перед урядом, змінюються не тільки їх функції, а й самі вони можуть лік­відовуватись або створюватись.

Так, постановою Кабінету Міністрів від 17 жовтня 1996 р. "Про ліквідацію робочих і консультативних органів Кабінету Міністрів України" були ліквідовані Координа­ційна рада з питань виробничої кооперації. Міжвідомча комісія з питань санації, банкрутства та реструктуризації підприємств. Постійно діюча Урядова комісія з умов при­ватизації об'єктів державної власності та інші.

Такі органи можуть називатися по-різному. Найчастіше це ради, комісії, агентства, центри.

Одним з них є Центр розвитку та реконструкції еконо­міки при Кабінеті Міністрів України. Він створений по­становою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 1993 р.

Центр є науково-дослідною установою, яка створена з метою проведення наукових досліджень, розроблення про­ектів, програм і рекомендацій щодо розвитку і реконструк­ції економіки країни, створення раціональної системи гос­подарських кооперованих зв'язків на галузевому, міжгалу­зевому та міждержавному рівні, визначення напрямів інвестиційної політики.

Головними завданнями Центру є:

• розробка прогнозів науково-технічного і економічно­го розвитку галузей економіки та регіонів країни;

• вивчення кон'юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків продукції виробничо-технічного призначення;

• наукове обгрунтування рішень щодо визначення еко­номічно доцільних кооперованих зв'язків, у тому числі міжгалузевої та зовнішньої кооперації, надання рекомен­дацій з цих питань виробникам і споживачам;

• аукове обгрунтування інвестиційних пріоритетів і під­готовка відповідних пропозицій Кабінетові Міністрів Ук­раїни, центральним і місцевим органам державної вико­навчої влади, підприємствам, установам і організаціям;

• пошук іноземних інвесторів і координація здійснення ефективних для економіки України проектів;

• розробка ефективних схем управління та методів гос­подарювання в умовах переходу до ринкової економіки із забезпеченням захисту вітчизняного виробника і спо». живача;

• визначення та обгрунтування науково-технологічних Пріоритетів України на світовому ринку;

• створення та забезпечення функціонування інформа­ційної системи щодо розвитку промислового потенціалу країни, експортних і кооперованих зв'язків, будівництва та реконструкції промислових і транспортних підпри­ємств, освоєння виробництва нових товарів.

Відповідно до покладених на нього завдань Центр ви­конує науково-дослідні роботи, в тому числі на договірних засадах; подає науково-методичну і консультаційну допо­могу галузевим науково-дослідним організаціям і підпри­ємствам, проводить експертизу проектів; проводить разом з науковими установами і вченими зарубіжних країн дос­лідження з важливих проблем науки, створює спільні нау­кові колективи, здійснює обмін досвідом, фахівцями; ор­ганізовує наукові конференції, наради, семінари, вистав­ки, в тому числі міжнародні, з економічних проблем і напрямів досліджень Центру; здійснює підготовку науко­вих кадрів і підвищення кваліфікації працівників Центру, в тому числі за кордоном; розробляє методи професійного добору і підготовки кадрів для міністерств і відомств;

здійснює зовнішньоекономічну діяльність, пов'язану з ви­вченням кон'юнктури зовнішнього ринку продукції ви­робничо-технічного призначення, розробляє напрями зов­нішньої кооперації, опрацьовує ефективні схеми інвести­ційних проектів; видає наукові праці.

Річні тематичні плани науково-дослідних робіт Центру затверджуються директором Центру за погодженням з Ві-це-прем'єр-міністром України. Свою наукову діяльність Центр узгоджує з Академією наук, а також науково-дослід­ними організаціями міністерств і відомств.

Для ефективного виконання покладених на нього зав-­дань Центр має право одержувати у встановленому поряд-

дід органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій усіх форм власності інформацію і ма­теріали; одержувати кредити відповідно до чинного зако­нодавства для фінансування своєї діяльності; створювати відособлені підрозділи, в тому числі госпрозрахункові;

залучати у встановленому порядку науково-дослідні ор­ганізації і підприємства, окремих фахівців, у тому числі на умовах сумісництва, до виконання науково-дослідних

робіт.

Центр очолює директор, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України.

Важливе місце серед органів Кабінету Міністрів посідає Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів України. Вона є постійно діючим міжвідомчим органом, створеним для впорядкування залучення, використання та погашення іноземних кредитів, забезпечення співробітництва з між­народними фінансовими організаціями у цій сфері, здійс­нення контролю за станом погашення зовнішньої заборго­ваності України, координації діяльності органів виконав­чої влади, підприємств та організацій усіх форм власності щодо здійснення валютно-фінансових зв'язків з іноземни­ми державами.

Основними завданнями Валютно-кредитної ради є:

• забезпечення здійснення заходів щодо реалізації дер­жавної валютно-кредитної політики;

• координація роботи органів виконавчої влади з між­народними фінансовими організаціями та іноземними державами щодо залучення іноземних кредитів;

• керівництво діяльністю міністерств та інших цен­тральних органів виконавчої влади на світових ринках по­зикового капіталу щодо залучення додаткових валютних кредитних ресурсів;

• розгляд і подання Кабінету Міністрів України пропо­зицій щодо визначення лімітів зовнішнього державного боргу України, а також щодо управління його обслугову­ванням і реструктуруванням;

• аналіз діяльності органів виконавчої влади щодо Здійснення єдиної валютно-кредитної політики, виконан­ня підприємствами та організаціями всіх форм власності зобов'язань, які випливають з міжнародних договорів Ук­раїни, з питань позики та кредиту, використання валют­них коштів і іноземних кредитів, що залучаються під га­рантії або інші зобов'язання Кабінету Міністрів України;

• здійснення контролю за цільовим використанням та своєчасністю погашення іноземних кредитів, що залуча­ються українськими юридичними особами під гарантії або інші зобов'язання Кабінету Міністрів України;

• розгляд пропозицій щодо розширення можливостей валютного кредитування України.

Валютно-кредитна рада відповідно до покладених на неї завдань розглядає пропозиції міністерств та інших цен­тральних органів виконавчої влади, іноземних та міжна­родних організацій, фірм, іноземних та українських банків щодо доцільності та умов залучення іноземних кредитів, а також щодо доцільності надання державних кредитів іно­земним державам та приймає відповідні рішення з цих пи­тань; розглядає пропозиції міністерств та інших централь­них органів виконавчої влади щодо визначення пріоритет­них напрямів використання іноземних кредитів, які залучаються під гарантії або інші зобов'язання Кабінету Міністрів України, та подає свої висновки щодо цих про­позицій Кабінету Міністрів України для вирішення в уста­новленому порядку; приймає рішення про доцільність на­дання Кабінетом Міністрів України гарантій або інших зо­бов'язань для забезпечення погашення заборгованості українських юридичних осіб за іноземними кредитами;

приймає рішення про доцільність відкликання Кабінетом Міністрів України раніше наданих гарантій або інших зо­бов'язань у разі відмови іноземного кредитодавця відкрити фінансування проекту, щодо якого вони надавалися; роз­глядає пропозиції щодо визначення щорічних лімітів зов­нішнього боргу, в тому числі лімітів залучення іноземних кредитів, та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів Ук­раїни для вирішення в установленому порядку; розглядає та приймає рішення щодо поданих у встановленому по­рядку міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади висновків за кредитними проектами ок­ремих українських юридичних осіб здійснює контроль за цільовим використанням та своєчасністю погашення іно­земних кредитів, що залучаються українськими юридич­ними особами під гарантії або інші зобов'язання Кабінету Міністрів України; координує роботу органів виконавчої влади з Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінан­совими організаціями щодо залучення іноземних кредитів;

розглядає питання щодо формування і ефективного вико­ристання коштів Державного бюджету України, призначе­них для обслуговування зовнішнього державного боргу України; бере участь у розгляді прогнозних розрахунків ва­лютних надходжень і витрат платіжного балансу.

Валютно-кредитна рада має право одержувати від орга­нів виконавчої влади, підприємств, банків, фінансово-кре­дитних установ, інших організацій інформацію, статистич­ні та інші аналітичні дані й залучати до вирішення питань, що належать до її компетенції, фахівців міністерств та ін­ших центральних органів виконавчої влади, установ, орга­нізацій, а також провідних учених, аудиторів, аудиторські фірми.

Валютно-кредитну раду очолює голова, якого призна­чає Президент України. Голова Валютно-кредитної ради має заступників, які призначаються Президентом України з членів Ради.

До складу Валютно-кредитної ради входять: Міністр економіки України, Міністр фінансів України, Міністр зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України, Міністр закордонних справ України, Голова Національного банку України (за згодою). Голова Комітету Верховної Ради Ук­раїни з питань бюджету (за згодою), голова правління Дер­жавного експортно-імпортного банку України, Голова Державної митної служби України, Голова Національного агентства України з реконструкції та розвитку. Голова Фонду державного майна України, відповідальний секре­тар Ради.

У разі потреби до складу Ради можуть бути введені представники інших державних органів.

Персональний склад Валютно-кредитної ради затвер­джує Президент України за поданням голови Валютно-кредитної ради.

Функцію робочого апарату Валютно-кредитної ради здійснює підрозділ апарату Кабінету Міністрів до компе­тенції якого входить вирішення питань щодо зовнішніх економічних зв'язків України.

Підготовку питань для розгляду Радою організовує Від­повідальний секретар Валютно-кредитної ради. Він прий­має та готує документи і матеріали, що подаються на її розгляд, формує проект порядку денного засідань Ради, оформлює протоколи її засідань, а також інші рішення. До його функцій також входить організація контролю за ви­конанням рішень Ради.

Формою роботи Валютно-кредитної ради є засідання, які проводяться, як правило, двічі на місяць. Засідання Ва­лютно-кредитної ради є правомочне, якщо на ньому при­сутні не менше двох третин її членів.

Рішення Валютно-кредитної ради з питань, що нале­жать до її компетенції, обов'язкові для виконання органа­ми виконавчої влади, підприємствами та організаціями всіх форм власності. Валютно-кредитна рада користується бланками і печаткам Кабінету Міністрів України.

Актуальною в сучасних умовах є діяльність Ради під­приємців України при Кабінеті Міністрів України, що створена постановою Кабінету Міністрів від 11 вересня 1997 р.

Вона створюється за пропозиціями об'єднань підпри­ємців у складі голови, секретаря та членів Ради. Персо­нальний склад Ради затверджується Кабінетом Міністрів України.

Ця Рада є постійно діючим органом для надання екс­пертної та консультаційної допомоги у процесі здійснення державної політики у сфері розвитку підприємництва та формування ринкової інфраструктури в умовах проведен­ня економічних реформ.

Основними завданнями Ради є:

• формування узгодженої позиції суб'єктів підприєм­ницької діяльності та їх об'єднань щодо економічного роз­витку України та підприємництва;

• надання відповідної експертної та консультаційної допомоги Кабінетові Міністрів України, міністерствам, ін­шим центральним органам виконавчої влади з цих питань;

• участь у розробленні ефективних механізмів держав­ної підтримки підприємництва і конкретних заходів, пов'язаних з його розвитком, в усіх секторах економіки, вивчення зарубіжного досвіду з цих питань;

• сприяння створенню правових і фінансово-економіч­них умов для розвитку підприємництва;

• участь у розробленні проектів відповідних законів, ін­ших нормативно-правових актів;

• проведення експертизи законів, інших нормативно-правових актів, документів і управлінських рішень з метою визначення їх впливу на розвиток підприємництва й діло­вої активності;

• підготовка рекомендацій з питань зовнішньоеконо­мічного співробітництва на неурядовій основі та розши­рення міжнародних контактів суб'єктів підприємницької діяльності та їх об'єднань;

• сприяння залученню в Україну іноземних інвестицій, використанню зарубіжних технологій і досвіду;

• сприяння розвиткові добросовісної конкуренції та проведенню активної антимонопольної політики;

• сприяння проведенню інформаційно-аналітичної та науково-методичної роботи, спрямованої на розвиток під­приємництва;

• створення національної системи підготовки кадрів для підприємницької діяльності.

Рада провадить свою діяльність на основі взаємодії з органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями, а також об'єднаннями підприємців.

Раду очолює Голова Ради. Голова Ради здійснює керів­ництво Радою та організує її роботу. Він може бути при­сутнім на засіданнях Кабінету Міністрів України і брати участь в обговоренні питань підприємництва. Голова орга­нізує надання експертної та консультаційної допомоги Ка­бінетові Міністрів України з питань підприємництва, за­безпечує взаємодію Ради з об'єднаннями підприємців, а також органами виконавчої влади; дає окремі доручення членам Ради.

Рада може утворювати постійні й тимчасові робочі гру­пи та комісії. Вона самостійно визначає порядок своєї ді-:яльності й регламент роботи. Рішення Ради оформляються у вигляді протоколів, експертних висновків і пропозицій.

Експертно-консультаційна робота проводиться Радою за рахунок коштів суб'єктів підприємницької діяльності та їх об'єднань (за їхньою згодою).

Забезпечення організаційної діяльності Ради поклада­ється на секретаря Ради, який є працівником апарату Ка­бінету Міністрів України. Рада має свій офіційний бланк.

Безпосереднє управління конкретними комплексами, галузями і підгалузями у сфері економіки здійснюють про­фільні міністерства, комітети, відомства. В їх системі особ­лива роль належить Міністерству економіки. Даний орган виконавчої влади є вузловою ланкою системи управління економікою і виступає координуючим центром відносно діяльності всіх інших управлінських структур даної сфери і застосування заходів, спрямованих на реалізацію еконо­мічної політики держави. Його основними завданнями є:

• участь у розробці державної економічної політики;

• визначення пріоритетних напрямів соціально-еконо­мічного розвитку України, розробка короткострокових, середньострокових і довгострокових прогнозів та індика­тивних планів, пропозицій щодо структурної перебудови економіки;

• підготовка проектів комплексних державних програм з економічних проблем, координація діяльності .централь­них органів державної виконавчої влади, пов'язаної з ви­конанням цих програм;

• розробка за участю зацікавлених міністерств, коміте­тів та відомств України балансів національної економіки;

• розробка пропозицій щодо формування інвестиційної політики за програмним принципом, виходячи із визначе­них напрямів структурної перебудови економіки;

• забезпечення узгодженості у здійсненні економічної та науково-технічної політики, координація вкладень ре­сурсів у наукову інфраструктуру; .

• розробка і використання методів регулювання розвит­ку економіки, її галузевої та територіальної структури;

• створення фінансово-економічних передумов для ефективного використання науково-технічного, виробни­чого, енергетичного, трудового потенціалу і природних ресурсів;

• розробка пропозицій та участь у формуванні держав­них замовлень;

• створення організаційно-економічного механізму поглиблення економічної реформи, участь у формуванні разом з іншими центральними органами державної вико­навчої влади і Національним банком України товарного та фінансового ринків, пропозицій щодо податкової політи­ки, регулювання грошового та кредитного обігу;

• забезпечення разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади розробки й здійснення заходів для підтримки підприємницької діяльності, розвитку різ­них форм власності, нових господарських структур і кон­куренції у сфері виробництва та реалізації продукції;

• участь у формуванні регіональної політики, ком­плексного розвитку областей та районів, раціонального розміщення продуктивних сил і найважливіших об'єктів загальнодержавної власності;

• аналіз і прогнозування соціально-демографічних змін (разом з відповідними органами управління і науково-дос­лідницькими установами);

• участь у формуванні та реалізації, разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, стратегії зовнішньоекономічної політики, оптимізації між­державних економічних зв'язків;

• розробка пропозицій щодо режиму ліцензування і квотування експорту та імпорту;

• участь у формуванні економічного механізму приро­докористування і охорони навколишнього природного се­редовища;

• розробка заходів щодо забезпечення збалансованості обсягу матеріальних ресурсів, товарів і послуг з фінансови­ми ресурсами та грошовою масою на внутрішньому ринку;

• участь у формуванні та здійсненні державної цінової політики, застосування різних методів цінового регулю­вання;

інноваційних та інвестиційних процесів у промисловості, налагодження інтегрованих міжнародних господарських -зв'язків.

Мінпромполітики України відповідно до покладених на нього завдань:

^: 1) бере участь у формуванні та реалізації державної по­літики у підпорядкованих йому галузях промисловості, розробці проектів Державного бюджету України, загально­державних програм економічного і соціального розвитку України, макроекономічних та міжгалузевих балансів;

2) розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку галузей, прогнозує розвиток у виробни­чій, науково-технічній, фінансовій, соціальній та інших сферах діяльності;

3) координує діяльність підприємств, що належать до сфери його управління, у реалізації єдиної науково-техніч­ної та інвестиційної політики в інтересах розвитку про­мислового потенціалу держави, забезпечення охорони праці, екологічної безпеки;

4) бере участь у забезпеченні виконання робіт і постав­ок продукції для державних потреб, формуванні та органі­зації виконання державного оборонного замовлення, роз­робляє пропозиції щодо розвитку міжнародного співробіт­ництва у машинобудуванні, військово-промисловому комплексі та інших галузях промисловості;

5) координує зовнішньоекономічну діяльність підпри­ємств, що належать до сфери його управління, щодо вико­нання міжнародних договорів і угод з питань розвитку промислового комплексу держави у межах своєї компетен­ції вживає заходів щодо вдосконалення зовнішньоеконо­мічної діяльності підприємств, захисту їх інтересів на зов­нішньому ринку;

6) бере участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України у порядку, встановленому чинним зако­нодавством;

і 7) здійснює в межах повноважень, визначених законо­давством, функції управління майном підприємств, що на-Яежать до сфери його управління, сприяє створенню необхідних умов для співробітництва підприємств різних форм власності з метою задоволення державних потреб

8) сприяє розвитку нових організаційних форм і струк­тур у промисловому секторі економіки та розробці меха­нізмів структурної політики на горизонтальному рівні на основі стимулювання розвитку міжгалузевих зв'язків та фінансово-промислових груп;

9) вносить у встановленому порядку пропозиції щодо визначення особливостей приватизації підприємств, які належать до сфери його управління, одержання пільгових кредитів і кредитування підприємств;

10) бере участь у підготовці пропозицій щодо форму­вання та реалізації державної цінової політики у сфері промисловості;

11) розробляє відповідно до завдань і пріоритетних на­прямів розвитку галузей відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм їх запровадження, затверджує галузеві стандарти;

12) бере участь у формуванні та реалізації антимоно-польної політики у галузях промисловості, що належать до сфери його управління;

13) забезпечує виконання завдань мобілізаційної підго­товки та мобілізаційної готовності економіки у межах пов­новажень, визначених законодавством;

14) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно охорони державної таємниці, здійснює контроль за її збереженням у центральному апараті Мінпромполітики України, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління.

Мінпромполітики України має право залучати спеці­алістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час ук­ладання міжнародних угод Україною; одержувати у вста­новленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи і мате­ріали, необхідні для виконання покладених на нього зав­дань; скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції; притягати до дисциплі­нарної відповідальності керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; са­мостійно або за участю роботодавців — підприємств ко­лективної та приватної форм власності проводити перего­вори і укладати галузеві угоди з представниками найманих працівників.

Мінпромполітики України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає нака-ізи, організує і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством, рішення Мінпромполітики України є обов'язковими для виконан­ня центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності та грома­дянами.

Мінпромполітики України у разі потреби видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади, орга­нами місцевого самоврядування спільні акти.

Серед органів управління економікою важливе місце належить Міністерству агропромислового комплексу України (Мінагропром України). Воно є центральним ор­ганом виконавчої влади і забезпечує втілення в життя державної політики у сфері сільського господарства, са­дівництва, виноградарства, харчової, переробної та вино­робної промисловості, а також здійснення інших заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави.

Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчо­вої промисловості України і Комітет з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України.

Основними завданнями Мінагропрому є розробка про­позицій щодо основних напрямів аграрної політики, а та­кож реалізація державної політики з питань розвитку сільського господарства, садівництва, виноградарства, хар­чової, переробної та виноробної промисловості (галузі агропромислового комплексу); організація виконання ак" тів законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалізацією; розробка та координація вико­нання загальнодержавних, регіональних програм, поточ­них планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;

здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу розробка пропозицій щодо оптимізації територіального розміщення сільсько­господарського виробництва; розробка та реалізація захо­дів щодо запровадження сучасних механізмів вирішення функціональних питань галузевого і міжгалузевого харак­теру, структурної перебудови галузей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ре­сурсного потенціалу, подолання негативних явищ кризо­вого характеру; організація продовольчого ринку, марке­тингу у сфері матеріально-технічного постачання, активі­зація зовнішньоекономічної діяльності; здійснення заходів щодо державної підтримки товаровиробників, цільового використання бюджетних коштів, створення рівних умов для розвитку усіх форм власності й господарювання; орга­нізація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, вете­ринарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості продукції наукового і кадрового забезпечення, стандарти­зації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпе­ки, нагляду за технічним станом машин і обладнання.

Мінагропром України відповідно до покладених на нього завдань здійснює такі функції: -

1) організує разом із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади під­готовку пропозицій щодо оптимізації територіального роз­міщення сільськогосподарського виробництва з урахуван­ням економічних, грунтово-кліматичних, екологічних, со­ціальних та інших факторів, готує пропозиції про закриття морально застарілих виробництв і розміщення нових;

2) розробляє концептуальні напрями розвитку конку-рентноспроможного землеробства і тваринництва, здійс­нює заходи щодо застосування альтернативних систем ведення галузей агропромислового комплексу, бере участь у проведенні державної політики з питань дитячого, дієтич­ного і профілактичного харчування;

3) вносить пропозиції про запровадження сучасних ме­ханізмів вирішення функціональних питань галузевого та міжгалузевого характеру, державної підтримки підпри­ємств, установ і організацій усіх форм власності, стимулю­вання їх інтеграції та кооперування, розробляє економічні та організаційно-правові заходи, спрямовані на захист віт­чизняного товаровиробника, активізацію зовнішньоеко­номічної діяльності, залучення іноземних інвестицій, кре­дитних ресурсів та міжнародної технічної допомоги у прі­оритетні напрями розвитку агропромислового комплексу;

4) забезпечує державну підтримку та сприяє розвитку підсобних промислових виробництв сільськогосподар­ських підприємств і селянських (фермерських) госпо­дарств, кооперативів, особистих підсобних господарств та інших;

5) організує систему маркетингу у сфері матеріально-технічного постачання, виробництва і реалізації сільсько­господарської продукції та продукції її переробки, вносить пропозиції щодо ринкових механізмів регулювання цін і тарифів на них, а також послуг виробничо-технічного при­значення, організує інформування товаровиробників усіх форм власності, сприяє створенню умов для реалізації продукції через ринкову інфраструктуру, відновленню тра­диційних та освоєнню нових ринків збуту;

6) готує пропозиції про роздержавлення і приватизацію майна, забезпечує реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяє розвитку конкуренції, ста­новленню структур ринкового типу у сфері виробництва та послуг;

7) бере участь у розробці проекту закону про Держав­ний бюджет України, забезпечує цільове фінансування програм і заходів, веде облік бюджетних коштів та складає звітність про їх використання;

8) формує резервний та елітний насіннєві фонди, а та­кож генетичний фонд у тваринництві, координує діяль­ність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподарських куль­тур та суб'єктів селекції у тваринництві, здійснює держав­ний контроль за якістю насіння, племінних ресурсів, орга­нізує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, роз-садництва, племінної справи;

9) бере участь у визначенні державних потреб у сільсь­когосподарській продукції та сировині, сприяє закладен­ню продовольства і сировини у державний резерв відповід­но до встановлених завдань;

10) складає разом із заінтересованими центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місце­вого самоврядування загальногалузеві та регіональні ба­ланси забезпечення сировинними, енергетичними, трудо­вими ресурсами агропромислового комплексу та задово­лення потреб населення у харчовій продукції;

11) бере участь в організації постачання продовольчої продукції з державних ресурсів за міжурядовими угодами та населенню, яке проживає на території, що зазнала ра­діоактивного .забруднення внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи;

12) здійснює на підприємствах усіх форм власності дер­жавний контроль за якістю сільськогосподарської продук­ції та сировини під час їх виробництва, зберігання та реа­лізації, в тому числі під час проведення експортно-імпорт­них операцій;

13) бере участь у роботі, пов'язаній з моніторингом зе­мель сільськогосподарського призначення, у визначенні основних напрямів державної політики у сфері викорис­тання та охорони земель, організує відновлення екологіч­ної цінності земельних ділянок;

14) організує роботу, спрямовану на забезпечення до­тримання вимог законодавства у процесі експлуатації при­родоохоронних об'єктів, раціонального використання лі­сових, водних та інших природних ресурсів, збереження рідкісних та зникаючих видів тварин і рослин;

15) складає баланс потреби засобів захисту рослин в Україні, організує виконання заходів та здійснює контроль за забезпеченням екологічної безпеки у поводженні з пестицидами, агрохімікатами, відходами власного виробницт­ва, регуляторами росту рослин;

16) бере участь у визначенні на підставі висновків дер­жавної екологічної експертизи основних напрямів розвит­ку меліорації земель, лімітів державних централізованих капітальних вкладень і показників введення в експлуата­цію меліорованих земель, встановлює порядок введення до експлуатації завершених будівництвом меліоративних сис­тем і затверджує склад відповідних комісій, дбає про ефек­тивне використання меліорованих земель;

17) сприяє проведенню на підприємствах усіх форм власності державної політики з питань карантину росли, ветеринарної медицини, охорони території України від за­несення шкідників і бур'янів, збудників хвороб рослин, здійснює фітосанітарний контроль;

18) проводить через Державний департамент ветери­нарної медицини державну політику в галузі ветеринарної медицини та ветеринарний контроль, забезпечує охорону території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин;

19) забезпечує в межах наданих повноважень реалізацію підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності державної політики з питань охорони праці, наг­ляду за технічним станом машин та устаткування, пожеж­ної безпеки і безпеки дорожнього руху;

20) сприяє розвитку сільськогосподарського вироб­ництва на землях, забруднених хімічними, радіоактивними та іншими шкідливими речовинами, з метою одержання чистої продукції та постачання населення чистими про­дуктами харчування;

21) бере участь у розміщенні державних інвестицій, як правило на конкурсних засадах, між головними виконав­цями виробничих і соціальних програм, виступає замовни­ком типових проектів і робіт, затверджує титульні списки на проектування та будівництво, проводить експертизу і затверджує проектно-кошторисну документацію;

22) бере участь у реалізації правової політики в галузях агропромислового комплексу, сприяє додержанню удосконаленню законодавства з питань, що належать до його відання;

23) реалізує державну політику у сфері соціально-трудо­вих відносин і регулювання оплати праці в агропромисло­вому комплексі, укладає з відповідними профспілковими органами галузеві угоди, надає товаровиробникам допомо­гу у питаннях організації, нормування та оплати праці, здійснює контроль за додержанням установами і організа­ціями, що фінансуються з бюджету і належать до сфери його управління, встановлених державою умов оплати

праці;

24) розробляє разом з іншими заінтересованими цен­тральними органами виконавчої влади та реалізує програ­ми і заходи, спрямовані на розвиток матеріально-технічної бази соціально-культурної, медичної та комунально-побу­тової сфери, індивідуального житлового будівництва в сільській місцевості, на поліпшення демографічної ситуа­ції, соціальний захист сільського населення;

25) організує підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації фахівців та робітничих кадрів у закладах осві­ти, що належать до сфери його управління, сприяє діяль­ності підприємств, установ і організацій усіх форм влас­ності в їх кадровому забезпеченні, реалізації державної по­літики у сфері зайнятості населення;

26) здійснює необхідне забезпечення бухгалтерського обліку звітності, розробляє відповідно до галузевих особ­ливостей методологічні засади та методичні рекомендації щодо бухгалтерського обліку затрат на виробництво, май­на та джерел його формування;

27) забезпечує координацію роботи по здійсненню нау­ково-дослідних робіт та впровадженню у виробництво за­вершених наукових розробок;

28) реалізує державну політику у сфері виставкової ді­яльності агропромислового комплексу, сприяє участі під­приємств, установ і організацій усіх форм власності у ви­ставках, ярмарках, аукціонах тощо;

29) бере участь у підготовці міжнародних договорів Ук­раїни, укладає договори міжвідомчого характеру, аналізує стан їх виконання та підтримує зв'язки з міжнародними організаціями;

30) здійснює в межах повноважень, визначених законо­давством, функції з управління майном підприємств, уста­нов і організацій, що перебувають у. державній власності;

приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквіда­цію підприємств, установ і організацій, заснованих на дер­жавній власності; затверджує статути (положення) підпри­ємств, контролює їх дотримання та приймає рішення у ра­зі порушення статутів (положень) укладає і розриває контракти з керівниками підприємств; виконує інші функ­ції, передбачені чинним законодавством;

31) видає ліцензії на окремі види підприємницької ді­яльності, передбачені законодавством, проводить експерт­ну оцінку загальнодержавних та регіональних програм та їх проектів;

32) забезпечує виконання завдань мобілізаційної підго­товки та мобілізаційної готовності держави в межах визна­чених законодавством повноважень;

33) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики щодо державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Мінагропрому Ук­раїни, на підприємствах, в установах і організаціях, що на­лежать до сфери його управління;

34) реалізує державну політику щодо підбору і розста­новки кадрів центрального апарату, керівників підпри­ємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління.

Мінагропрому України надано право залучати спеці­алістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях і під час укладення міжнародних договорів України; одержувати безоплатно у встановленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних та місцевих органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування інформа­цію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; скликати у встановленому по­рядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Рішення Мінагропрому України, прийняті в межах йо­го повноважень, є обов'язковими для виконання цен­тральними та місцевими органами виконавчої влади, орга­нами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами і організаціями усіх форм власності та громадянами.

Поряд з міністерствами, які здійснюють адміністратив­но-правове регулювання діяльності цілих комплексів (на­приклад, Мінпромполітики; Мінагропром; Державний ко­мітет будівництва, архітектури та житлової політики), у сфері економіки функціонують органи управління окремо взятими галузями. Це Міністерство енергетики, Міністер­ство вугільної промисловості, Державний комітет зв'язку та інформації України, Державний комітет рибного госпо­дарства України та інші. Компетенція таких органів управ­ління не виходить за межі забезпечення адміністративно-правового регулювання тією чи іншою галуззю економіки.

Так, функціями Міністерства вугільної промисловості України (Мінвуглепрому) є: розробка і реалізація держав­ної політики розвитку вугільної промисловості з метою за­безпечення потреб народного господарства у продукції га­лузі, досягнення світового рівня технології виробництва та якості продукції, оптимізації виробничої структури, пере­орієнтації вугільної промисловості з урахуванням нових джерел постачання сировини та ринків збуту продукції, нових зв'язків щодо кооперації виробництва; координація діяльності підприємств вугільної промисловості, захист їх інтересів у державних та інших органах, забезпечення дер­жавної підтримки у розв'язанні покладених на них зав­дань; вивчення наявних і перспективних потреб у вугіллі (за марками та сортами) на внутрішньому й зовнішньому ринку, прогнозування напрямів розвитку вугільної про­мисловості як щодо видобутку вугілля, так і щодо його пе­реробки; формування і розміщення в установленому по­рядку державного контракту, координація діяльності під­приємств, пов'язаної з виконанням цього контракту;

розробка комплексних наукових програм, спрямованих на поліпшення стану навколишнього природного середовища у вугільних регіонах України, забезпечення раціонального Використання надр, утилізації відходів, впровадження без­відходних технологій; сприяння підприємствам вугільної промисловості у питаннях встановлення та стабілізації господарських зв'язків, у тому числі й зовнішньоекономіч­них; сприяння розвиткові машинобудівної бази та буді­вельної індустрії галузі.

Відповідно до перелічених функцій Мінвуглепром здійснює таку діяльність управлінського характеру:

1) розробляє цільові програми та програмні заходи що­до перспективних напрямів розвитку техніки та вироб­ництва у вугільній промисловості, а також щодо ліквідації породних відвалів;

2) уживає заходів для сталого забезпечення підприємств галузі гірничошахтним та іншим технологічним устатку­ванням, приладами, запасними частинами;

3) забезпечує розміщення нових і ліквідацію застарілих виробництв, сприяє оптимізації економічних зв'язків, кооперованих поставок і перевезень;

4) визначає напрями та обсяги витрат, що можуть фі­нансуватися з галузевого фонду фінансового регулювання;

5) розробляє разом з Мінекономіки України і Мінфі­ном України заходи, спрямовані на поглиблення еконо­мічної реформи, забезпечує їх виконання, сприяє роз­виткові товарного ринку, фінансовому оздоровленню підприємств;

6) сприяє розвиткові підприємства і конкуренції, у ме­жах своєї компетенції проводить у встановленому порядку роботу, спрямовану на демонополізацію виробництва у ву­гільній промисловості, готує пропозиції щодо здійснення антимонопольних заходів;

7) координує роботу з проектування, будівництва та ре­конструкції підприємств вугільної промисловості, прове­дення експертизи галузевих інвестиційних програм;

8) подає підприємствам вугільної промисловості допо­могу у забезпеченні матеріально-технічними ресурсами для виконання ними виробничих програм;

9) координує розвиток системи зв'язку у вугільній про-і мисловості;

10) виступає замовником і організує фінансування ком­плексних наукових досліджень з технологічних, організа­ційних, екологічних проблем розвитку вугільної промис­ловості;

11) бере участь у розробці заходів щодо забезпечення підприємств галузі висококваліфікованими працівниками, координує діяльність підприємств і навчальних закладів у питаннях підготовки спеціалістів і робітничих кадрів;

12) забезпечує додержання на підприємствах вугільної промисловості трудового законодавства, сприяє підвищен­ню рівня соціального захисту працюючих та забезпеченню державних гарантій у цих питаннях;

13) проводить технічну політику, спрямовану на ство­рення здорових і безпечних умов праці, здійснює аналіз травматизму на підприємствах, організує методичну робо­ту з охорони праці;

14) бере участь у розробці екологічних норм і нормати­вів та економічних санкцій за їх порушення, забезпечує додержання екологічних вимог у виробництві, охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу підприємств вугільної промисловості, а також ра­ціональне використання вугільних родовищ;

15) організує розробку і укладає з відповідними проф­спілковими об'єднаннями галузеві тарифні угоди, бере участь у розробці норм праці, надає підприємствам інфор­маційну, методичну, консультаційну та іншу допомогу з цих питань;

16) уживає заходів, спрямованих на зростання експорт­ного потенціалу підприємств галузі, подає їм допомогу у вирішенні питань зовнішньоекономічних зв'язків, готує пропозиції щодо квотування і ліцензування експорту ву­гілля;

17) установлює за погодженням з Мінекономіки Украї­ни оптові ціни на вугілля та вугільну продукцію, вивчає рі­вень та динаміку цін, організує забезпечення підприємств ,з видобутку та збагачення вугілля інформацією з цих питань; 18) організує роботу з питань стандартизації, контролю за додержанням стандартів якості продукції та патентно, ліцензійних вимог, здійснює сертифікацію продукції (ро­біт, послуг) вугільної промисловості та експертну оцінку галузевих програм і проектів;

19) розробляє заходи щодо приватизації власності в га­лузі та розвитку різних її форм;

20) бере участь у визначенні пріоритетів економічного розвитку галузі, уживає заходів для запобігання банкрутст­ву підприємств, мобілізації коштів на розвиток вироб­ництва підприємств, що забезпечують поповнення товар­ного ринку України, збільшують експортний потенціал, зменшують імпорт сировини та комплектуючих, скоро­чують витрати енергоносіїв, забезпечують зайнятість на­селення;

21) здійснює координацію обліково-аналітичної роботи підприємств вугільної промисловості, подає їм методичну допомогу;

22) складає в установленому порядку зведені кварталь­ні, річні бухгалтерські, статистичні звіти і баланси за вида­ми діяльності;

23) забезпечує подання Мінфіну України і Мінекономі­ки України інформації, необхідної для складання проектів державного бюджету і плану економічного і соціального розвитку;

24) здійснює у межах, визначених законодавством Ук-' раїни, управління майном підприємств, установ і організа­цій, що перебувають у загальнодержавній власності й на­лежать до сфери управління Міністерства.

Мінвуглепром України має право залучати на договір­них засадах організації, учених, експертів і спеціалістів, у тому числі з іноземних держав, для розробки найскладні­ших проблем розвитку вугільної промисловості, а також проведення консультацій та експертизи.

Рішення Міністерства з питань надійної та безпечної роботи об'єднань, підприємств, установ та організацій га­лузі, видані у межах його повноважень, є обов'язковими для об'єднань, підприємств, установ та організацій неза­лежно від форми власності.

На рівні області та району області, а також міст Києва, Севастополя та районів міст Києва і Севастополя адміністративно-правове регулювання здійснюється місцевими державними адміністраціями.

Основні повноваження обласної, Київської і Севасто­польської міської державної адміністрації полягає в тому, що адміністрація даного рівня:

• розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території і подає їх на схвалення від­повідній Раді, організує їх виконання;

• забезпечує ефективне використання природних, тру­дових і фінансових ресурсів;

• забезпечує здійснення відповідно до законодавства контролю за станом фінансової дисципліни, обліку і звіт­ності на підприємствах, в установах, організаціях незалеж­но від форм власності;

• забезпечує складання необхідних для управління соці­ально-економічним розвитком території балансів трудових ресурсів, місцевих будівельних матеріалів, палива тощо;

• погоджує у межах своєї компетенції питання розмі­щення на території відповідної області, міст Києва, Севас­тополя нових підприємств та інших об'єктів незалежно від форм власності;

• вносить відповідно до законодавства пропозиції щодо створення спеціальних (вільних) економічних зон, змін статусу та території цих зон;

• розглядає та погоджує подані підприємствами, уста­новами, організаціями, розташованими відповідно на те­риторії області, міст Києва, Севастополя, проекти планів та заходів, які пов'язані з обслуговуванням населення або можуть призвести до зміни екологічного, демографічного стану та інших наслідків;

• розробляє пропозиції щодо обсягів продукції (робіт, послуг), що підлягають поставці для державних потреб, формує обсяги продукції (робіт, послуг), що поставляють­ся для потреб відповідної території за рахунок коштів міс­цевого бюджету та інших джерел фінансування;

• вносить пропозиції для розробки проектів Державної профами соціального та економічного розвитку України та довгострокових прогнозів, а також до проектів індика­тивних планів розвитку відповідних галузей народного господарства;

• здійснює функції власника майна, яке передане у по­рядку, визначеному законодавством, у власність відповід­но області, місту Києву, Севастополю, приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані Президентом України повно­важення щодо управління майном, яке перебуває у загаль­нодержавній власності;

• здійснює володіння, розпорядження, користування майном у разі передачі в установленому порядку таких повноважень власником майна;

• вносить пропозиції власникам майна щодо відчужен­ня у власність області, міст Києва, Севастополя, підпри­ємств, установ, організацій, що мають важливе значення для забезпечення потреб населення відповідної території^

• розробляє програми приватизації майна відповідно області, міст Києва, Севастополя, організує та контролює їх виконання, вносить пропозиції для розробки програм приватизації майна, що належить до загальнодержавної власності;

• сприяє створенню спільних підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності, у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями;

• сприяє розвитку малого бізнесу, надає допомогу під­приємцям, які займаються розробкою та впровадженням інноваційних проектів, виробництвом товарів народного споживання, будівельних матеріалів, наданням побутових, комунальних та інших послуг населенню, підготовкою кадрів;

• залучає на договірних засадах підприємства, установи, організації до участі в розвитку та створенні нових потуж­ностей для випуску необхідної для населення області, міст Києва, Севастополя продукції (робіт, послуг);

; • реалізує державну політику в галузі сільського госпо­дарства, харчової і переробної промисловості, виробницт­ва товарів народного споживання, соціальної сфери, коор­динує діяльність відповідних органів щодо розвитку різних форм господарювання, перебудови виробничих відносин на селі, виконання програм продовольчого забезпечення

населення.

У структурі державної адміністрації утворюються уп­равління, відділи, служби, які здійснюють адміністратив­но-правове регулювання у сфері економіки.

Так, у структурі Київської міської державної адмініст­рації функціонує управління економіки, управління енер­гетики та зв'язку, управління майном міста, управління промисловості, управління капітального будівництва та

інші.

Управління на рівні міст, селищ, сіл здійснюється орга­нами місцевого самоврядування. Тут необхідно розрізня­ти, по-перше, компетенцію представницьких органів міс­цевого самоврядування — рад, по-друге, компетенцію ви­конавчих органів рад, якими є виконавчі комітети, відділи, управління. У свою чергу компетенція виконавчих органів є доволі широкою. Вона складається з власних (самовряд­них) повноважень і повноважень, делегованих виконав­чою владою.

До повноважень рад у сфері управління економікою необхідно віднести:

• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-терито­ріальних одиниць, цільових програм з інших питань місце­вого самоврядування;

• затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього та затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

• встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом; ^

• утворення позабюджетних цільових (у тому числі ва^ лютнйх) коштів, затвердження положень про ці кошти; за­твердження звітів про використання зазначених коштів, -^;:'

• прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;

• прийняття рішень щодо отримання позик з ййіжх місцевих бюджетів та джерел, а також щодо передачніййр-тів з відповідного місцевого бюджету; ;*'"*; і. ^х • прийняття рішень щодо надання ВйПОвіайвтДвй^ин-ТГого законодавства пільг по місцевих податках-і зборах;

• встановлення для підприємств, установ та організа­цій, що належать до комунальної власності відповідних те­риторіальних громад, розміру частки прибутку, яка підля­гає зарахуванню до місцевого бюджету;

• прийняття рішень щодо відчуження відповідно до за­кону комунального майна; затвердження місцевих про­грам приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення до­цільності, порядку та умов приватизації об'єктів права ко­мунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі — про­дажу якого в установленому порядку розірвано або визна­но недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади;

• прийняття рішень про передачу іншим органам окре­мих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної гро­мади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійс­нення;

• створення у разі необхідності органів і служб для за­безпечення здійснення з іншими суб'єктами комунальної власності спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та органі­зацій, визначення повноважень цих органів (служб);

• вирішення відповідно до законодавства питань про створення підприємствами комунальної власності спіль­них підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями;

• вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

• затвердження відповідно до закону ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, що є у власності відповідних територіальних громад;

• вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозво­лу та інші.

До власних (самоврядних) повноважень виконавчих

комітетів рад у сфері управління економікою належать:

• підготовка програм соціально-економічного та куль­турного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з ін­ших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм;

• забезпечення збалансованого економічного та соці­ального розвитку відповідної території, ефективного вико­ристання природних, трудових і фінансових ресурсів;

• забезпечення складання балансів фінансових, трудо­вих ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвит­ком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі;

• розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територі­альних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;

• попередній розгляд планів використання природних ресурсів місцевого значення на відповідній території, про­позицій щодо розміщення, спеціалізації та розвитку під­приємств і організацій незалежно від форм власності, вне­сення у разі потреби до відповідних органів виконавчої влади пропозицій з цих питань;

• подання до районних, обласних рад необхідних по­казників та внесення пропозицій до програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств, установ та ор­ганізацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, з питань, пов'язаних із соціально-економічним та культурним розвитком території, задово­ленням потреб населення;

• залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;

• розміщення на договірних засадах замовлень на ви­робництво продукції, виконання робіт (послуг), необхід­них для територіальної громади, на підприємствах, в уста­новах та організаціях тощо.

До повноважень у сфері економіки, які Делеговані ор­ганам місцевого самоуправління виконавчою владою, на­лежать:

• розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності від­повідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та інші наслідки, підготовка до них висновків і внесення Пропозицій до відповідних органів;

• погодження в установленому порядку кандидатур для призначення на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, які пе­ребувають у державній власності;

• здійснення заходів щодо розширення та вдосконален­ня мережі підприємств житлово-комунального господар­ства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслу­говування, розвитку транспорту і зв'язку;

• здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові від­повідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням міс­тобудівної документації і проектів окремих об'єктів, а та­кож може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу тощо.

7.3. Основні напрями державного регулювання економіки

Головною метою державного регулювання економіки є реалізація конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість (ст. 13).

Виходячи з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження в сфері еконо­міки, полягають у забезпеченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і соціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реа­лізації як суспільних, так і приватних інтересів.

При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держава виконує ряд функцій, що не характерні для ринкових умов.

Так, вона залишається найбільшим суб'єктом ринку і регулює діяльність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фак­тор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підприємств, установ, організацій, з другого — без­посередньо конкретних громадян. Держава активно про­понує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а та­кож визначає міру відповідальності за порушення право­вих установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему лежать відомі методи і форми держав­ного управління, що подані відповідно до специфіки даної сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих ре­гуляторів, що дозволяють зосередити ресурси на розвитку базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, попередження диспропорцій і стимулювання попиту на товари та послуги.

Найбільш характерними з них є:

демонополізація економіки;

утворення вільних економічних зон;

створення промислово-фінансових груп;

залучення інвестицій (інвестування економіки);

роздержавлення власності (приватизація).

. Демонополізація економіки. Демонополізація — це Здійснювана державою та її органами політика, спрямова­на на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й од­ночасно на розвиток конкуренції, шляхом сприяння ство­ренню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

Демонополізація економіки і розвиток конкуренції в Україні забезпечуються згідно із спеціальною програмою, яка розробляється Кабінетом Міністрів України та затвер­джується Верховною Радою України (Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції).

Мета політики демонополізації (антимонопольної полі­тики) полягає у підвищенні ефективності суспільного ви­робництва, на її основі розвитку конкуренції як найважли­вішого регулятора ринкових процесів в економіці.

Захист конкурентного середовища і суб'єктів, що гос­подарюють, від монополізму здійснюється на основі Зако­ну від 18 лютого 1992 р. "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприєм­ницькій діяльності". Цей Закон визначає правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства'.

Він містить визначення основних понять у сфері анти­монопольної політики. Зокрема в ньому вказується, що:

• товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також цінні папери), призначений для реалі­зації;

• ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту то­вару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

• конкуренція — змагальність підприємців, коли їх са­мостійні дії обмежують можливості кожного з них вплива-

Закон застосовується до відносин, в яких беруть участь підприємці і не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелек­туальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у випадках, Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.

• монопольне становище — домінуюче становище під-поиємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визнається становище під­приємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків';

• монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підпри­ємцем, що займає монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції і порушення прав споживача;

• монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприєм­ця (підприємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у вироб­ництві та реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) ор­ганів влади і управління, спрямовані на недопущення, іс­тотне обмеження чи усунення конкуренції;

• монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;

• господарюючий суб'єкт (підприємець) — юридична особа незалежно від форми власності, що займається ді­яльністю по виробництву, реалізації, придбанню товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостійну підприємницьку діяльність без створення юридичної осо­би, група зазначених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або декілька з них здійснює контроль над інши­ми, тобто має вирішальний вплив на їх господарську ді­яльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); воло­діння або права використання їх активів; прав, зафіксова­них в установчих документах або угодах (контрактах); збігу

У країнах світу встановлена різна межа, за якою визначається домінуюче (монопольне) становище. В Німеччині це 1/3 частка ринку для одного підприємства, 1/2 — для двох, 2/3 — для трьох підприємств; у Японії — більше 1/2 для одного підприємства і більше 3/4 для двох під­приємств; у Россії, як і в Україні, ця межа дорівнює 0,35 частки; найнижча "планка" встановлена у Великобританії та Франції — 1/4 частки.

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодавства належать:

по-перше, зловживання монопольним становищем на ринку;

по-друге, неправомірні угоди між господарюючими суб'єктами;

по-третє, дискримінація підприємців органами влади та управління;

по-четверте, недобросовісна конкуренція.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

нав'язування таких умов договору, 'які ставлять контр­агентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також ви­лучення з обороту товарів з метою створення або підтрим­ки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців; встановлення дис­кримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

встановлення монопольне високих цін (тарифів, розці-"' нок) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів;

встановлення монопольне низьких цін (тарифів, роз­цінок) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції.

Неправомірними угодами між підприємцями визнають­ся угоди (погоджені дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надба­вок (доплат), націнок; розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації; усунення з ринку або обме­ження доступу на нього продавців, покупців, інших під­приємців.

Дискримінацією підприємців органами влади і управ­ління визнається:

заборона створення нових підприємств чи інших орга­нізаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяль­ності, а також встановлення обмежень на здійснення ок­ремих видів діяльності, на виробництво певних видів това­рів з метою обмеження конкуренції;

примушення підприємців до вступу до асоціацій, кон­цернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, а також до пріоритетного укладання догово­рів, першочергової поставки товарів певному колу спожи­вачів;

прийняття рішень про централізований розподіл това­рів, що призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо ін­ших підприємців, що призводить до монополізації ринку певного товару;

обмеження прав підприємців щодо придбання та реалі­зації товарів; встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп підприємців.

Дискримінацією підприємців визнається також укла­дення між органами влади і управління угод, створення структур державного управління або наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур держав­ного управління повноваженнями для провадження пере­лічених вище дій'.

Недобросовісною конкуренцією визнається: неправо­мірне використання фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого маркірування товару, а та-

Захонодавчими актами України можуть бути встановлені винятки із Цих положень з метою забезпечення національної безпеки, оборони, суспільних інтересів. Державний контроль за дотриманням антимонополь-ного законодавства, захист інтересів підприємців та спо­живачів від його порушень, у тому числі від зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкурен­ції, здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із Законом від 26 листопада 1993 р. "Про Ан-тимонопольний комітет України".

Відповідно до покладених на нього завдань Антимоно-польний комітет України контролює дотримання антимо-нопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів, при перетворенні ор­ганів управління в об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності під­приємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повнова­жень; звертається до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольного зако­нодавства, надсилає правоохоронним органам матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочи­ну; дає рекомендації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить у встановлено­му порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод, розробці і реалізації міжнародних про­ектів та програм, а також, здійснює співробітництво з дер­жавними органами і неурядовими організаціями інозем­них держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету Ук­раїни; узагальнює практику застосування антимонополь­ного законодавства, розробляє пропозиції щодо його удос­коналення; розробляє і організує виконання заходів, спря­мованих на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систематично інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Антимонопольний комітет України в межах наданої йо­му компетенції має право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємців на ньому;

• давати підприємцям обов'язкові для виконання роз­порядження про припинення порушень антимонопольно­го законодавства та про відновлення початкового станови­ща, про примусовий поділ монопольних утворень, припи­нення неправомірних угод між підприємцями;

• давати центральним та місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевого само­врядування обов'язкові для виконання розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодав­ству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального са­моврядування, а також господарюючими суб'єктами;

• вносити у відповідні державні органи обов'язкові для розгляду подання щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємців у разі порушення ними антимонопольного законодавства;

• накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;

• розробляти і затверджувати з питань, що належать до його компетенції, нормативні акти, обов'язкові для ви­конання центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємцями, їх об'єднаннями, контролювати їх ви­конання.

Антимонопольний комітет України утворюється у скла­ді Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається перший заступ­ник та два заступники Голови Антимрнопольного комітету України.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Для розгляду окремих справ про порушення антимоно­польного законодавства утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які формуються з дер­жавних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в складі не менше трьох осіб. Вони формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.

Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-до­відкову та іншу роботу по забезпеченню діяльності Анти­монопольного комітету України, його територіального від­ділення, а також підготовку матеріалів для розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства здійс­нює апарат відповідно Антимонопольного комітету Украї­ни або його територіального відділення.

З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та демонополізації економіки Антимонополь­ний комітет України взаємодіє з центральними та місцеви­ми органами державної виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування.

Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування зобов'язані пого­джувати з Антимонопольним комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати згоду Комітету у визначеному ним порядку на створення, реор­ганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію господарюю­чих суб'єктів та господарських товариств, створення асо­ціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань підприємств, перетворення органів управління в зазначені об'єднання.

Для підготовки рекомендацій з питань організації та ді­яльності Антимонопольного комітету України, методології і методики здійснення контролю за дотриманням антимо­нопольного законодавства, розробки пропозицій щодо йо­го застосування та вдосконалення, а також з інших питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі орга­ни, проводить техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та консультантів, готує кадри за спеці­альними програмами.

У реалізації Державної програми демонополізації еко­номіки та розвитку конкуренції важливе місце належить Міжвідомчій комісії з питань демонополізації економіки.

Ця комісія є колегіальним постійно діючим державним органом, утвореним для координації дій міністерств, ві­домств, інших органів державної виконавчої влади та від­повідних органів місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції на ринках України, виконання зав­дань Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Головою Міжвідомчої комісії є за посадою віце-Прем'єр-міністр України, а заступниками Голови Комі­сії — Голова Антимонопольного комітету України та Мі­ністр економіки України.

. До складу Комісії входять за посадами керівники або заступники керівників Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук­раїни, Міністерства фінансів України, Міністерства юсти­ції України, Державного комітету статистики України, Фонду державного майна України, Антимонопольного ко­мітету України, завідувач відповідного структурного під­розділу апарату Кабінету Міністрів України, а також представник Адміністрації Президента України. Персональний склад Комісії затверджує Президент України за поданням Голови Комісії.

Відповідно до покладених на неї завдань Комісія:

• аналізує хід реалізації Державної програми демонопо­лізації економіки і розвитку конкуренції, заслуховує звіти керівників центральних органів державної виконавчої вла­ди про її виконання;

• здійснює експертизу та погоджує проекти найважли­віших законодавчих та інших нормативних актів з питань демонополізації економіки та розвитку конкуренції;

• аналізує стан ринків України з метою підготовки про­позицій щодо формування конкурентного середовища;

• дає висновки про доцільність утворення фінансово-промислових груп, холдінгових компаній, транснаціональ­них об'єднань, які створюються відповідно указами Пре­зидента України або за рішеннями Кабінету Міністрів України, маючи на увазі вплив таких груп, компаній, об'єднань на стан конкуренції на внутрішніх ринках України;

• приймає рішення з питань демонополізації галузей народного господарства, ринків та окремих господарюю­чих суб'єктів.

Рішення Комісії, прийняті в межах її компетенції, є обов'язковими для виконання органами державної вико­навчої влади, об'єднаннями підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, що входять до її складу, а також органами місцевого само­врядування.

Важливою складовою антимонопольної політики дер­жави є управління у сфері природних монополій.

Природна монополія — це офіційно визнана монополія на виробництво і продаж товарів та послуг. Визнання при­родної монополії може зумовлюватися двома обставина­ми. По-перше, природним правом на монопольне стано­вище. Так, природна монополія виникає у сфері дії автор­ського права, оскільки автор є монополістом за законом. По-друге, економічною доцільністю для держави і насе­лення. Наприклад, державі вигідно мати єдині трубопро­відні мережі.

Критерії економічної вигідності викладені у Державній програмі демонополізації економіки та розвитку конку­ренції. Зокрема, в ній підкреслюється, що природна моно­полія має задовольняти попит на товари та послуги з ниж­чими затратами на одиницю продукції, ніж два або більше господарюючих суб'єкти.

Відповідно до Указу Президента України від 19 серпня 1997 р. "Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій" основні умови суб'єктів уп­равління природними монополіями повинні спрямовува­тися на:

• вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регулювання цін та тарифів, у сфері природ­них монополій,

• формування його нормативних та організаційних за­сад, у тому числі на регіональному рівні;

• розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органами, які відповідно до законодавства здійснюють управління майном, розробку та реалізацію державної по­літики у відповідних галузях, та органами, на які поклада­ються функції регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;

• формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створення ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих суб'єктів, що діють на цих ринках, з боку суб'єктів природних монополій;

• виділення із суб'єктів природних монополій непро­фільних виробництв та підприємств, діяльність яких не відноситься до основної;

• організацію належного контролю за фінансовою ді­яльністю суб'єктів природних монополій, ведення окре­мих балансів та окремої бухгалтерської звітності щодо ді­яльності, яка здійснюється на ринках, що перебувають у стані природних монополій; ^г

• поступове припинення практики перехресного субси­дування різних груп споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;

• поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасниками ринків у сфері природних монополій та вдосконалення нормативної бази у цій сфері, забезпечен­ня формування цін (тарифів) і правил їх визначення, вве­дення єдиних правил на недискримінаційній основі;

• визначення особливостей реформування відносин власності та приватизації у сфері природних монополій, в тоу числі галузевих;

• підвищення ефективності управління належними дер­жаві майном, акціями (частками, паями) підприємств, гос­подарських товариств, що є суб'єктами природних моно­полій, відповідальності представників, які здійснюють уп­равління об'єктами державної власності, за дотримання вимог щодо більш ефективної діяльності суб'єктів природ­них монополій, забезпечення їх доступності для спожива­чів, інвесторів і акціонерів;

• запровадження громадського контролю за діяльністю суб'єктів природних монополій, зокрема, шляхом створен­ня при них рад споживачів або включення до складу спос­тережних рад відповідних акціонерних товариств, рад під­приємств, представників органів місцевого самоврядуван­ня, об'єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій, організацій споживачів тощо.

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний пра­вовий режим економічної діяльності та порядок застосу­вання і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони за­проваджуються пільгові митні^ валютно-фінансові, подат­кові та інші умови економічної діяльності національних та Іноземних юридичних і фізичних осіб.

.Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:

• залучення, іноземних інвестицій та сприяння їм;

• активізація спільно з іноземними інвесторами підпри­ємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок на внутрішній ринок високоякіс­ної продукції та послуг; • залучення і впровадження нових технологій, ринко­вих методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку;

• поліпшення використання природних і трудових ре­сурсів, прискорення соціально-економічного розвитку Ук­раїни.

Основними нормативними документами, що регламен­тують створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон від 13 жовтня 1992 р. "Про загальні засади створення і функціонування спеці­альних (вільних) економічних зон", та затверджена Поста­новою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. "Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні".

Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони (ВЕЗ) як один з інструментів досягнення відкритості еко­номіки України зовнішньому світові і стимулювання між­народного економічного співробітництва на основі залу­чення іноземних інвестицій.

Згідно з Законом "Про загальні засади створення і фун­кціонування спеціальних (вільних) економічних зон" і за­лежно від господарської спрямованості та економіко-пра-вових умов діяльності в Україні можуть створюватися:

• зовнішньоторговельні зони;

• комплексні виробничі зони;

• науково-технічні зони;

• туристсько-рекреаційні зони;

• банківсько-страхові (офшорні) зони;

• зони прикордонної торгівлі. : Крім вищезазначених, можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зіе,ни,які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.

Зовнішньоторговельні зони — частина території держа­ви» де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони з метою акти­візації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо. Форми їх організа­ції — це вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко), митні склади.

Комплексні виробничі зони — частина території держа­ви, на якій запроваджується спеціальний (пільговий по­датковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим еко­номічної діяльності з метою стимулювання підприємницт­ва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Во­ни можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнто­ване на переробку власної сировини та переважно скла­дальні операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і вироб­ничого потенціалу, досягнення нової якості економіки че­рез стимулювання фундаментальних і прикладних дослі­джень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інно­ваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також ак­тивізації підприємницької діяльності (в тому числі із залу­ченням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-турис­тичного бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі — частина території держа­ви на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

За ознаками відкритості та місцерозташування розріз­няють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Вер­ховною Радою України за ініціативою Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад та місце­вої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зо­ни за ініціативою Президента України або Кабінету Мі­ністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місце­вої Ради та місцевої державної адміністрації, на території якої передбачається розташувати спеціальну (вільну) еко­номічну зону.

У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну про­позицію Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України повинен розглянути про­позицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.

Документи про створення спеціальної (вільної) еконо­мічної зони повинні містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адмі­ністрації з клопотанням про створення спеціальної (віль­ної) економічної зони (у разі створення спеціальної (віль­ної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову зго­ду відповідних місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спе­ціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Прези­дента України або Кабінету Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управлін­ня, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) еконо­мічної зони та карту її території;

г) техніко-економічне обгрунтування доцільності ство­рення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.

Органами управління спеціальних (вільних) економіч­них зон незалежно від їх типу є:

а) місцеві Ради та місцеві державні адміністрації в ме­жах своїх повноважень;

б) орган господарського розвитку і управління спеці­альної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іно­земних суб'єктів такої діяльності.

Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) еко­номічної зони.

Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх господарського розвитку й управління регламентується відповідними положеннями та статутами.

ПОЛОЖЕННЯ

про Північнокримську експериментальну економічну зону "Сиваш"

Це Положення визначає економічні, організаційні та правові засади проведення експерименту у Північнокримській експери­ментальній економічній зоні "Сиваш".

1. Північнокримська експериментальна економічна зона "Сиваш" (далі — зона "Сиваш") включає територію Краснопере-копського району, міст Красноперекопська та Армянська Авто­номної Республіки Крим, у межах якої проводиться економічний експеримент щодо розробки моделі управління та господарюван­ня в умовах переходу до ринкової економіки.

2. Керівним органом зони "Сиваш" є Адміністрація зони "Сиваш", що провадить свою діяльність у формі державної ком­панії, Статут якої затверджує Кабінет Міністрів України. ;

3. Експеримент проводиться з метою реалізації заходів:

експериментального відпрацювання на практиці сучасних економічних механізмів та методів господарювання;

впровадження передових вітчизняних і зарубіжних науково-технологічних розробок та винаходів;

розвитку експортного потенціалу на основі ефективного ком­плексного використання сировинних, промислових та сільсько­господарських можливостей території;

підготовки кадрового потенціалу, який відповідає вимогам організації високотехнологічного виробництва конкурентоспро­можної продукції в умовах переходу до ринкової економіки;

розв'язання проблеми зайнятості населення та інших соці­альних проблем на території зони "Сиваш";

створення і забезпечення умов для реалізації інвестиційних проектів;

залучення зовнішніх та внутрішніх ресурсів для реалізації ін­вестиційних проектів розвитку підприємств регіону;

створення та розвитку виробничої і невиробничої інфра­структури.

4. Реєстрація суб'єктів зони "Сиваш" здійснюється Адмініст­рацією зони "Сиваш" в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

5. За реєстрацію суб'єктів зони "Сиваш" справляється плата, розмір якої встановлюється Адміністрацією зони "Сиваш" за по­годженням з Мінфіном України.

Кошти, отримані за реєстрацію суб'єктів зони "Сиваш" спрямовуються Адміністрації зони "Сиваш" та використовують­ся нею відповідно до поточних програм розвитку зони "Сиваш".

6. Інвестиційні проекти, реалізація яких пов'язана з надан­ням пільг суб'єктам зони "Сиваш", затверджується Кабінетом Міністрів України після розгляду та схвалення їх Спостережною радою з контролю за проведенням експерименту в Північнок-римській експериментальній економічній зоні "Сиваш" ( далі — Спостережна рада).

7. Перелік товарів власного виробництва', експорт яких суб'­єктами зони "Сиваш" підлягає квотуванню та ліцензуванню, установлюється Кабінетом Міністрів України.

8. Кошти, отримані за рахунок надання суб'єктам зони "Си­ваш" пільги щодо сплати податку на прибуток, спрямовуються ними на реалізацію інвестиційних проектів у межах зони "Сиваш".

9. ( Пункт 9 виключено на підставі Постанови КМ № 937 (937-97-п) від 27.08.1997 р. ) Надходження в іноземній валюті на користь суб'єктів зони "Сиваш" не підлягають обов'язковому продажу на міжбанківському валютному ринку у разі викорис­тання вивільнених валютних коштів на потреби розвитку цієї зони.

10. Фінансування інвестиційних проектів у зоні "Сиваш" здійснюється відповідно до законодавства України за рахунок коштів суб'єктів підприємницької діяльності, бюджетних та по­зичкових коштів, іноземних інвестицій і кредитів, інших коштів.

11. Основними завданнями Адміністрації зони "Сиваш" є:

розробка стратегії і поточних програм розвитку зони "Си­ваш", спрямованих на здійснення напрямів проведення експери­менту та забезпечення їх реалізації;

сприяння залученню та раціональному використанню зов­нішніх і внутрішніх фінансових та матеріальних ресурсів для за­безпечення проведення економічного експерименту;

розробка разом з відповідними міністерствами та відомствами нормативних документів і заходів, спрямованих на забезпечення досягнення позитивних результатів експерименту;

забезпечення ефективного управління майном (акціями, пая­ми, частками), що перебуває у загальнодержавній власності та

Товари власного виробництва суб'єктів зони "Сиваш" — товари, які повністю вироблені ними або піддані достатній обробці чи переробці на території зони "Сиваш" і які відповідають вимогам ст. 18 Закону України "Про Єдиний митний тариф" та мають відповідний сертифікат. знаходиться на території зони "Сиваш", яке передається на час проведення есперименту Адміністрації зони "Сиваш";

розробка за позитивними наслідками експерименту проектів відповідних законодавчих актів про створення спеціальних (віль­них) економічних зон.

12. Контроль за проведенням експерименту в Північнокрим-ській експериментальній економічній зоні "Сиваш" здійснює Спостережна рада.

Положення про Спостережну раду затверджується Кабінетом Міністрів України.

СТАТУТ Державної компанії "Адміністрація Північнокримської експериментальної економічної зони "Сиваш"

Загальні положення

1. Державна компанія "Адміністрація Північнокримської екс­периментальної економічної зони "Сиваш" (далі — Адміністра­ція) є керівним органом Північнокримської експериментальної економічної зони "Сиваш" і діє на підставі законодавства Украї­ни та цього Статуту. Засновником Державної компанії "Адмі­ністрація Північнокримської експериментальної економічної зо­ни "Сиваш" є держава в особі Кабінету Міністрів України.

2. Повна назва Адміністрації — Державна компанія "Адмі­ністрація Північнокримської експериментальної економічної зо­ни "Сиваш" (російською мовою: Государственная компания "Администрация Северокрнмской зкспериментальной зкономи-ческой зоньї "Сиваш"; англійською мовою: 8їаїе Сотрапу Тле Агітіпіагагіоп ої Тпе Моїтп-Сгітеап Ехрегітепїаі Есопотіс опе "8іуа5Ь").

Скорочена назва Адміністрації — Адміністрація ПЕЕЗ "Си­ваш" (російською мовою: Администрация СЗЗЗ "Сиваш", ан­глійською мовою: Тпе Аатішііігаїіоп оГТпе МСЕЕ2 "ЗіуахЬ').

Місцезнаходження Адміністрації: Україна, Автономна Рес-^{Пу(зл1ка} Крим, м. Красноперекопськ, пл. Героїв Перекопу, 1а (російською мовою: Украйна, Автономная Республика Крим, г. Красноперекопск, пл. Героев Перекопа, 1а; англійською мо­вою: 1а, Негоеу оГ Регекор 8яиаге, Кгаяіорегекор$к, ТЬе Сгітеап КериЬІіс, икгаіпе).

Основні завдання та предмет діяльності Адміністрації

3. Основними завданнями Адміністрації є:

розроблення стратегії і поточних програм розвитку зони "Си­ваш", спрямованих на забезпечення реалізації експерименту;

сприяння розвитку експортного потенціалу на основі ефек­тивного комплексного використання сировинних, промислових та сільськогосподарських можливостей зони "Сиваш";

сприяння залученню та раціональному використанню зов­нішніх і внутрішніх фінансових та матеріальних ресурсів для за­безпечення проведення економічного експерименту;

розроблення разом з відповідними міністерствами та відом­ствами нормативних документів і заходів, спрямованих на забез­печення досягнення позитивних результатів експерименту;

забезпечення ефективного управління майном-(акціями, пая­ми, частками), що знаходиться на території зони "Сиваш", пере­буває у загальнодержавній власності, і передається на час прове­дення експерименту Адміністрації зони "Сиваш";

розроблення за позитивними наслідками експерименту про­ектів відповідних законодавчих актів про створення спеціальних (вільних) економічних зон.

4. Предметом діяльності Адміністрації є:

сприяння створенню та розвитку виробничої і невиробничої інфраструктури, створенню робочих місць та розв'язанню інших соціальних проблем на території зони "Сиваш";

залучення іноземних та вітчизняних інвестицій і передових технологій до реалізації пріоритетних проектів у зоні "Сиваш";

сприяння реалізації високоефективних інвестиційних проек­тів та контроль за їх реалізацією;

організація та проведення аукціонів, тендерів, конкурсів з відбору інвестиційних проектів та їх виконавців;

реєстрація та скасування реєстрації суб'єктів зони "Сиваш";

визначення відповідності поточних заходів, які здійснюються інвесторами, змісту економічного експерименту;

участь у здійсненні контролю за цільовим використанням коштів, отриманих за рахунок надання суб'єктам зони "Сиваш" пільги щодо сплати податку на прибуток, та за використанням суб'єктами зони "Сиваш" валютних коштів, звільнених від обов'язкового продажу на міжбанківському валютному ринку і спрямовуваних на потреби зони відповідно до поточних програм її розвитку;

здійснення за дорученням Фонду державного майна управ-

ління акціями, паями, частками господарських товариств, які пе­ребувають у загальнодержавній власності;

здійснення повноважень орендодавця майна, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим та комунальній власнос­ті, за дорученням органів, уповноважених розпоряджатися май­ном відповідних адміністративно-територіальних одиниць;

підготовка пропозицій та участь у санації підприємств, розта­шованих на території зони "Сиваш";

забезпечення підготовки кадрів, які відповідають вимогам ор­ганізації високотехнологічного виробництва конкурентоспро­можної продукції в умовах переходу до ринкової економіки;

випуск цінних паперів відповідно до законодавства України;

• здійснення господарської, у тому числі інвестиційної, діяль­ності, пов'язаної з виконанням покладених на Адміністрацію завдань;

надання консультаційних послуг з питань, що належать до її компетенції.

Відповідно до основних завдань, визначених цим Статутом, Адміністрація здійснює інші види діяльності, що не суперечать законодавству.

Юридичний статус Адміністрації

5. Адміністрація є юридичною особою. Адміністрація набуває прав юридичної особи з дня її державної реєстрації.

6. Адміністрація має самостійний баланс, діє на основі повно­го господарського розрахунку, має відповідні рахунки в устано­вах банків, печатку з емблемою Адміністрації, своїм найменуван­ням, а також фірмовий знак та інші реквізити.

7. Адміністрація може набувати майнових і особистих немай-нових прав, бути учасником господарських товариств, укладати в установленому порядку угоди, інші юридичні акти з підприєм­ствами, установами, організаціями та громадянами як на терито­рії України, так і за її межами, від свого імені виступати в суді, арбітражному та третейському суді.

8. Адміністрація діє на принципах повної господарської само­стійності та самоокупності: самостійно планує свою діяльність, несе відповідальність за її наслідки та виконання зобов'язань пе­ред бюджетом і партнерами'.

9. Адміністрація має право створювати в установленому по­рядку філіали та представництва як на території України, так і за її межами. Філіали та представництва діють на підставі поло­жень, що затверджуються головою Адміністрації.

10. Адміністрація провадить зовнішньоекономічну діяльність відповідно до законодавства України, основних завдань і предме­та діяльності, передбачених цим Статутом.

Майно Адміністрації

11. Майно Адміністрації складається з основних фондів та обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відобра­жається в її самостійному балансі. Майно Адміністрації належить їй на праві повного господарського відання.

Здійснюючи право повного господарського відання. Адмі­ністрація володіє, користується та розпоряджається закріпленим за нею майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не супер­ечать законодавству України та цьому Статуту.

12. Майно Адміністрації формується з:

майна, переданого засновником; коштів від плати за реєстрацію суб'єктів зони "Сиваш"; доходів, одержаних від власної господарської діяльності; кредитів банків та інших залучених коштів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законо­давством.

Використання прибутку Адміністрації

13. Прибуток Адміністрації утворюється з надходжень від гос­подарської діяльності після покриття витрат, що відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). З балансового прибутку Адміністрації до бюджету сплачуються передбачені законодав­ством України податки та інші обов'язкові платежі.

14. Чистий прибуток, який залишається після сплати подат­ків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету, викорис­товується в порядку, визначеному головою Адміністрації.

15. Для покриття та відшкодування можливих збитків від гос­подарської діяльності Адміністрації створюється резервний фонд у розмірі 25 відсотків вартості майна, переданого засновником.

Резервний фонд формується шляхом щорічних відрахувань у розмірі 5 відсотків чистого прибутку Адміністрації до досягнення фондом зазначеного розміру.

Рішення про використання резервного фонду приймається головою Адміністрації.

16. За рахунок відрахувань від чистого прибутку в Адміністра­ції можуть створюватись інші фонди, призначені для фінансу­вання заходів, спрямованих на розвиток матеріально — технічної

бази Адміністрації, соціальне забезпечення трудового колективу, матеріальне заохочення працівників Адміністрації та вирішення інших питань.

Порядок утворення та використання цих фондів визначається головою Адміністрації.

Управління Адміністрацією та її структура

17. Керівництво діяльністю Адміністрації здійснює голова Ад­міністрації, який призначається Президентом України.

Голова Адміністрації має заступників, які призначаються ним самостійно.

18. Голова Адміністрації:

затверджує основні напрями, плани діяльності та кошторис Адміністрації відповідно до мети та покладених на неї завдань; ;

підписує накази Адміністрації з питань, віднесених до її ком­петенції;

представляє Адміністрацію у відносинах з підприємствами, установами, організаціями та громадянами;

забезпечує контроль за реалізацією суб'єктами зони "Сиваш" інвестиційних проектів, виконання ними інвестиційних зо­бов'язань;

затверджує за погодженням із Спостережною радою по конт­ролю за проведенням експерименту у зоні "Сиваш" організацій­ну структуру Адміністрації;

приймає за погодженням із Спостережною радою по контро­лю за проведенням експерименту у зоні "Сиваш" рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію філіалів та представництв Адміністрації;

- затверджує положення про структурні підрозділи Адміністра­ції, її філіали та представництва;

приймає на посади, звільняє з посад працівників Адміністра­ції, затверджує штатний розпис, умови оплати праці, розміри ставок заробітної плати і посадових окладів працівників Адмі­ністрації, застосовує заходи заохочення та дисциплінарного стяг­нення відповідно до законодавства України, організує підвищен­ня кваліфікації працівників Адміністрації;

видає доручення на провадження дій від імені Адміністрації;

несе персональну відповідальність за виконання покладених на Адміністрацію завдань;

встановлює ступінь відповідальності своїх заступників, вико­навчого директора і керівників структурних підрозділів;

приймає рішення з проведення аудиту фінансово-господар­ської діяльності Адміністрації;

здійснює інші функції відповідно до законодавства України та цього Статуту.

19. Для забезпечення виконання статутних завдань шляхом проведення інвестиційно-виробничої та іншої господарської ді­яльності в Адміністрації створюється виконавча дирекція на чолі з виконавчим директором, положення про яку затверджується головою Адміністрації.

20. Для координації та узгодження дій Адміністрації з місце­вими органами державної виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування при Адмініст­рації створюється дорадчий орган — координаційна рада.

Склад координаційної ради, до якої входять керівні праців­ники Адміністрації, представники Красноперекопської районної державної адміністрації, виконкомів Рад міст Красноперекоп-ська та Армянська, вчені, інші особи, та положення про коорди­наційну раду затверджується головою Адміністрації.

21. Для забезпечення виконання основних завдань при Адмі­ністрації можуть створюватися експертні, консультативні та інші органи, положення про які затверджується головою Адмініст­рації.

Облік і звітність

22. Адміністрація здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, веде статистичну звітність відпо­відно до законодавства.

23. Фінансові результати діяльності Адміністрації визнача­ються на підставі річного бухгалтерського балансу.

Річний бухгалтерський баланс і фінансовий звіт підлягають затвердженню головою Адміністрації.

24. Перший фінансовий рік Адміністрації починається з дати її реєстрації і закінчується 31 грудня поточного року. Наступні фінансові роки збігаються з календарними.

25. Перевірка фінансової діяльності Адміністрації здійсню­ється державними податковими інспекціями, іншими державни­ми органами в межах їх компетенції.

ПОЛОЖЕННЯ

про реєстрацію суб'єктів Північнокримської експериментальної економічної зони "Сиваш" та порядок підготовки інвестиційних проектів,

що реалізуються на території зони "Сиваш"

Загальні питання

1. Це Положення визначає умови проведення реєстрації суб'­єктів Північнокримської експериментальної економічної зони "Сиваш" (далі — суб'єкти зони "Сиваш"), перелік необхідних для реєстрації документів, компетенцію органу, який здійснює реєстрацію, підстави скасування реєстрації, а також порядок під­готовки інвестиційних проектів, що реалізуються на території зо­ни "Сиваш" суб'єктами цієї зони.

2. Статус суб'єкта зони "Сиваш" надається Адміністрацією Північнокримської експериментальної економічної зони "Си­ваш" (далі — Адміністрація зони "Сиваш") суб'єктам підприєм­ницької діяльності — юридичним особам, зареєстрованим на те­риторії зони "Сиваш", які реалізують затверджені Кабінетом Мі­ністрів України інвестиційні проекти у межах цієї зони.

3. Реєстрація суб'єкта зони "Сиваш" є підставою для надання йому пільг, передбачених законодавством України для суб'єктів зони "Сиваш".

Реєстрація суб'єкта зони "Сиваш"

4. Реєстрація суб'єкта підприємницької діяльності як суб'єкта зони "Сиваш" проводиться за умови затвердження Кабінетом Міністрів України інвестиційного проекту, який він реалізує, а також укладення суб'єктом підприємницької діяльності угоди з Адміністрацією зони "Сиваш" про реалізацію інвестиційного проекту на території зони, якою, зокрема, передбачаються зо­бов'язання сторін, в тому числі зобов'язання суб'єкта підприєм­ницької діяльності стосовно відкриття рахунків в уповноважено­му банку (філії банку), розташованому на території зони "Си­ваш".

Уповноважений банк (філія банку), у якому суб'єкти зони "Сиваш" можуть відкривати рахунки, визначається Адміністра­цією зони "Сиваш" за погодженням з Національним банком.

5. Для реєстрації як суб'єкта зони "Сиваш" суб'єкта підпри­ємницької діяльності власник або уповноважена ним особа подає До Адміністрації зони "Сиваш" такі документи:

реєстраційну картку суб'єкта зони "Сиваш" за формою, за­твердженою Адміністрацією зони "Сиваш", яка одночасно є зая­вою про реєстрацію;

копію установчих документів;

копію свідоцтва про державну реєстрацію;

документ, що засвідчує внесення плати за реєстрацію суб'єк­та зони "Сиваш";

копії документів про відкриття рахунків в уповноваженому банку (філії банку), визначеному для банківського обслуговуван­ня суб'єктів зони "Сиваш".

6. За наявності всіх документів, зазначених у пункті 4 цього Положення, Адміністрація зони "Сиваш" протягом двох робочих днів з дати надходження документів проводить реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" і видає йому свідоцтво про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" за формою додатка № 1 до цього По­ложення.

Свідоцтво про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" підписуєть­ся головою Адміністрації зони "Сиваш" або уповноваженою ним посадовою особою Адміністрації зони "Сиваш" і засвідчується печаткою Адміністрації зони "Сиваш".

Номер свідоцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" по­винен збігатися з номером запису у журналі реєстрації суб'єктів зони "Сиваш".

7. Журнал реєстрації суб'єктів зони "Сиваш" ведеться за фор­мою та у порядку, встановленими Адміністрацією зони "Сиваш".

8. Адміністрація зони "Сиваш" зобов'язана в десятиденний термін з дня реєстрації суб'єкта зони "Сиваш" подати за формою додатка № 2 до цього Положення відомості про реєстрацію суб'­єкта зони "Сиваш" до органу державної податкової інспекції, державної статистики та митних органів за місцезнаходженням суб'єкта зони "Сиваш".

9. Суб'єкти зони "Сиваш" зобов'язані повідомляти Адмініст­рацію зони "Сиваш" про зміни, які вносяться до їх установчих документів як суб'єкта підприємницької діяльності, за формою, затвердженою Адміністрацією зони "Сиваш".

10. Перереєстрація суб'єкта зони "Сиваш" проводиться у разі перереєстрації його як суб'єкта підприємницької діяльності в по­рядку, встановленому цим Положенням для його реєстрації.

У разі перереєстрації оригінал раніше виданого свідоцтва про реєстрацію повертається Адміністрації зони "Сиваш". • 11. У разі втрати (знищення тощо) свідоцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" такому суб'єкту видається дублікат сві­доцтва за умови подання Адміністрації зони "Сиваш" опублікованого в офіційній пресі оголошення про визнання недійсним втраченого свідоцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" та документа, що засвідчує внесення плати за видачу дубліката сві­доцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш".

12. Адміністрація зони "Сиваш" видає дублікат свідоцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" протягом трьох робочих днів з дня звернення суб'єкта зони "Сиваш" про видачу такого дублі­ката за наявності документів, зазначених у пункті 10 цього Поло­ження.

13. За реєстрацію, перереєстрацію та видачу дубліката сві­доцтва про реєстрацію суб'єкта зони "Сиваш" справляється пла­та, розмір якої встановлює Адміністрація зони "Сиваш" за пого­дженням з Міністерством фінансів України. Ці кошти викорис­товуються нею відповідно до поточних програм розвитку зони "Сиваш".

14. Скасування реєстрації суб'єкта зони "Сиваш" здійснюєть­ся Адміністрацією зони "Сиваш":

а) за ініціативою суб'єкта зони "Сиваш" на підставі відповід­ної заяви;

б) у разі скасування державної реєстрації його як суб'єкта під­приємницької діяльності;

в) у разі невиконання або неналежного виконання інвести­ційного проекту, умов угоди про його реалізацію, недотримання суб'єктом зони "Сиваш" вимог нормативних документів, якими регулюється діяльність суб'єктів зони "Сиваш".

15. Скасування реєстрації суб'єкта зони "Сиваш" не є підста­вою для скасування державної реєстрації його як суб'єкта під­приємницької діяльності.

16. Спори за участю суб'єктів зони "Сиваш" та Адміністрації зони "Сиваш" розглядаються згідно із законодавством України.

17. Адміністрація зони "Сиваш" у десятиденний термін над­силає відповідним органам державної реєстрації, державної по­даткової інспекції, державної статистики, митним органам і бан­ківській установі, у якій відкриті рахунки суб'єкта зони "Си­ваш", повідомлення про скасування реєстрації суб'єкта зони "Сиваш".

Порядок підготовки інвестиційних проектів, що реалізуються на території зони "Сиваш"

18. Суб'єкт підприємницької діяльності, який має намір реа­лізувати інвестиційний проект на території зони "Сиваш", подає до Адміністрації зони "Сиваш":

заяву за затвердженою Адміністрацією зони "Сиваш" формою; інвестиційний проект у формі бізнес-плану; висновок Укрінвестекспертизи щодо проектів, фінансування яких передбачається за рахунок коштів Державного бюджету Ук­раїни, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів;

висновки державної експертизи — санітарно-гігієнічної, еко­логічної, з енергозбереження — стосовно інших інвестиційних проектів.

Обов'язкові вимоги до інвестиційного проекту встановлю­ються Адміністрацією зони "Сиваш" і доводяться нею до відома заінтересованих суб'єктів підприємницької діяльності.

19. Порядок розгляду інвестиційних проектів встановлюється Адміністрацією зони "Сиваш".

Під час розгляду інвестиційного проекту Адміністрація зони "Сиваш" має право вимагати від потенційного інвестора доку­менти, що підтверджують його спроможність реалізувати інвес­тиційний проект (аудиторський висновок, бухгалтерський баланс (баланси), копії угод, страхових полісів, ліцензій (дозволів) тощо, пов'язаних з реалізацією інвестиційного проекту).

У разі потреби Адміністрація зони "Сиваш" може проводити конкурси на кращий інвестиційний проект.

Про результати розгляду (конкурсу) Адміністрація зони "Си­ваш" інформує всіх суб'єктів підприємницької діяльності, які по­дали інвестиційні проекти.

20. У разі прийняття Адміністрацією зони "Сиваш" рішення про доцільність реалізації інвестиційного проекту на території зони "Сиваш" відповідний проект з висновками Адміністрації зони "Сиваш" подається нею до Міністерства економіки Ук­раїни.

21. Міністерство економіки України разом з Фондом держав­ного майна, іншими заінтересованими міністерствами і відом­ствами у місячний термін розглядає інвестиційний проект і подає до Кабінету Міністрів України висновок з проектом відповідного рішення.

22. Затвердження інвестиційних проектів, які реалізуються в зоні "Сиваш", проводиться Кабінетом Міністрів України після їх схвалення Спостережною радою по контролю за проведенням експерименту.

Державне регулювання діяльності спеціальної (вільної) економічної зони здійснюють органи державної виконав­чої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України на території, де створено спеціальну (вільну) економічну зону.

Судові, арбітражні та інші правоохоронні органи, а та­кож органи контролю за додержанням екологічних, сані­тарних та інших норм керуються при здійсненні своїх функцій чинним законодавством України, за винятками, передбаченими законодавчим актом про конкретну спеці­альну (вільну) економічну зону.

Орган господарського розвитку і управління та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони є самостійними у здійсненні своєї діяльності стосов­но органів державного управління України, за винятками, передбаченими законодавчими актами України.

Органи державного управління України не несуть від­повідальності за дії органу господарського розвитку і уп­равління та суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони, якщо інше не передбачено за­конодавчим актом про створення спеціальної (вільної) економічної зони або договором між ними. Орган госпо­дарського розвитку і управління спеціальної (вільної) еко­номічної зони та зазначені суб'єкти не несуть відповідаль­ності за дії органів державного управління України.

Органи господарського розвитку і управління спеціаль­ної (вільної) економічної зони не несуть відповідальності за дії місцевих Рад та місцевих державних адміністрацій. Місцеві Ради та місцеві державні адміністрації не несуть відповідальності за дії органу господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони та суб'­єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) еконо­мічної зони, якщо інше не передбачено законом про ство­рення спеціальної (вільної) економічної зони або догово­ром між ними.

Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промисло­во-фінансовою групою слід розуміти об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридич­ної особи.

Таке об'єднання створюється за рішенням Уряду Ук­раїни на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також ви­робництва кінцевої продукції.

Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громад­ського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.

Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон Україні від 21 листопада 1995 р. "Про промислово-фінансові групи в Україні".

У складі промислово-фінансових груп виділяються два типи підприємств: а) головне підприємство і б) підприєм­ство — учасник ПФГ.

Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виробляє кінце­ву продукцію ПФГ¹, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки одне головне підприємство. Тільки воно має право діяти від імені ПФГ. Керівник го­ловного підприємства є президентом ПФГ.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торго­вельне підприємство, транспортне підприємство, підпри­ємство в сфері громадського харчування, побутового об­слуговування, матеріально-технічного постачання, банк, фінансово-кредитна установа.

Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа, організація, створена згідно з зако­нодавством України, або іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ¹ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Ге­неральну угоду про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Генеральна угода про спільну діяльність щодо вироб­ництва кінцевої продукції включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандида­туру президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кін­цевої продукції ПФГ; термін дії угоди; інші умови, перед­бачені законодавством, та ті, які визнають необхідними ініціатори створення ПФГ.

Угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Мі­ністрів України постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.

Як головне підприємство, так і учасники ПФГ, збері­гають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяль­ності відповідно до законодавства про промислово-фінан­сові групи та укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність.

Вони створюються та діють з дотриманням вимог чинного законодавства України, в тому числі і законодавства про обмеження монополізму та недобросовісну конкуренцію.

Підприємство, установа, організація можуть бути голо­вним підприємством чи учасником тільки однієї ПФГ. У складі ПФГ може бути тільки один банк.

Рішення про створення (реєстрацію) об'єднання та на­дання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Мініст­рів України з метою реалізації державних програм розвит­ку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебу­дови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України, та оформляється постановою.

Створення ПФГ здійснюється відповідно до Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" і Положен­ня про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквіда­цію промислово-фінансових груп.

Ініціатори створення ПФГ — підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності на добровільних засадах проводять за­гальні збори, на яких: приймають протокольне рішення про намір створення ПФГ; приймають Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ; розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ; розробляють про­екти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг); визначають упов­новажену особу ініціаторів створення ПФГ¹.

Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техні-ко-економічне обгрунтування створення ПФГ відповідно­му галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки сто­совно поданих документів.

Вона також забезпечує перерахування до державного бюджету державного мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів України¹.

Після цього уповноважена особа подає на ім'я Прем'єр-міністра України такі документи: доручення іні­ціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект створення ПФГ; Генеральну угоду про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціато­рами створення ПФГ; техніко-економічний проект об­грунтування створення ПФГ; висновки відповідного галу­зевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольного комітету про до­цільність створення ПФГ, стосовно техніко-економічного обгрунтування та Генеральної угоди; документ про перера­хування до державного бюджету державного мита.

Зазначенні матеріали, після їх отримання, надсилають­ся Міжвідомчій комісії з питань формування ПФГ, яка у двомісячний термін розглядає їх і готує відповідні пропо­зиції Кабінетові Міністрів України. Щодо створення транснаціональної ПФГ Міжвідомча комісія готує про­позиції Кабінетові Міністрів України у чотиримісячний термін.

У разі прийняття позитивного рішення Міжвідомча ко­місія, або за її дорученням відповідне галузеве міністерство чи відомство розробляє проект постанови Кабінету Мі­ністрів України про створення ПФГ та затвердження Гене­ральної угоди про спільну діяльність. У разі відмови у створенні ПФГ Міжвідомча комісія готує проект прото­кольного рішення Кабінету Міністрів України з цього пи­тання. Проекти документів разом з обгрунтуванням прий­нятих рішень подаються до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні.

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції еквівалентній сумі в сто мільйонів доларів США за рік, починаючи з дру­гого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окре­мою постановою у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення прий­мається у двомісячний термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди про спільну діяль­ність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ вида­ється свідоцтво встановленого зразка.

Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України лише за умови попереднього укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.

Чинне законодавство забороняє вживання словосполу­чення "промислово-фінансова група (ПФГ)" у назвах Суб'єктів підприємницької діяльності, що реєструються не за нормами Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні".

З метою вирішення питань щодо формування промис­лово-фінансових груп при Кабінеті Міністрів України функціонує постійно діючий орган — Міжвідомча комісія з питань формування промислово-фінансових груп.

На цю Комісію покладається:

• аналіз соціально-економічної ситуації у промисловос­ті, підготовка пропозицій про збереження єдиних вироб­ничо-технологічних комплексів, продукція яких є конку­рентоспроможною на зовнішньому ринку;

• розгляд проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань створення та функціонування промислово-фінансових груп;

• розробка пропозицій щодо державної підтримки про­мислово-фінансових груп, створюваних у сферах, які ви­значають науковий, виробничий, оборонний та експорт­ний потенціал країни;

• підготовка разом з провідними науково-виробничими комплексами — головними розробниками сучасних видів техніки пропозицій про склад об'єктів, на базі яких можливо й доцільно створювати промислове— фінансові групи;

• розгляд питань про доцільність створення промисло-во-фінансових груп та підготовка відповідних пропозицій Кабінетові Міністрів України;

• розробка рекомендацій щодо формування ефективної структури промислово-фінансових груп;

• розробка методичних рекомендацій щодо підготовки установчих документів для промислово-фінансових груп;

• формування міжгалузевих робочих груп із розробка техніко-економічних обгрунтувань та установчих докумен­тів щодо створення окремих транснаціональних виробни­чо-технологічних комплексів і промислово-фінансових

груп;

• вивчення й аналіз зарубіжного досвіду створення і функціонування промислово-фінансових груп, інших про­мислових структур з метою його використання у вітчизня­ній практиці;

• аналіз діяльності промислово-фінансових груп для врахування його результатів у подальшій роботі.

Інвестування економіки. Під інвестиціями розуміють довготермінові вкладення у підприємства, підприємницькі проекти, економічні програми тощо, як у власній країні, так і за кордоном.

Розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні. В першо­му випадку кошти вкладаються українськими інвесторами, в тому числі й безпосередньо державою з державних фі­нансових джерел; у другому — кошти вкладаються зару­біжними інвесторами (державами, банками, компаніями, підприємцями, приватними особами).

Залежно від обсягу коштів, які інвестуються, виділяють інвестиції контролюючі і неконтролюючі. Контролюючі — це прямі інвестиції, що забезпечують володіння більш як 50% голосуючих акцій іншої компанії; неконтролюючі — забезпечують володіння менш як 50% голосуючих акцій іншої компанії.

Основним нормативним документом, який регламен­тує діяльність іноземних інвесторів на території України, є Закон України від 19 березня 1996 р. "Про режим інозем­ного інвестування", що визначає особливості режиму іно­земного інвестування, виходячи з цілей, принципів і поло­жень законодавства України.

Згідно з ним іноземні інвестиції у економіку України можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що ви­знається конвертованою Національним банком України;

валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування від­повідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; акцій, обліга­цій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юри­дичної особи, створеної відповідно до законодавства Ук­раїни або законодавства інших країн), виражених у кон­вертованій валюті; грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані пер­шокласними банками і мають вартість у конвертованій ва­люті, підтверджену згідно з законами (процедурами) кра­їни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торго­вельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та викорис­тання природних ресурсів, наданих відповідно до законо­давства або договорів, вартість яких у конвертованій валю­ті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни 'інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

інших цінностей відповідно до чинного законодавства України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких фор­мах: часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особа­ми, або придбання частки діючих підприємств; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесто­рам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю; придбання, не заборонене законами Ук­раїни, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будин­ки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засо­би та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, обліга­цій та інших цінних паперів; придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України; придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Для іноземних інвесторів на території України встанов­люється національний режим інвестиційної та іншої гос­подарської діяльності, за винятками, передбаченими зако­нодавством України та міжнародними договорами Украї­ни. Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних про­грам розвитку пріоритетних галузей економіки, і терито­рій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність іноземних інвесторів та підприємств з іно­земними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналі­зації. Державні органи не мають права реквізувати інозем­ні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рі­шень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.

Іноземні інвестиції підлягають реєстрації згідно із Положенням про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених зако­нодавством України.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюєть­ся протягом трьох робочих днів після їх фактичного вне­сення, органами державної реєстрації. До таких органів належать: Рада Міністрів Автономної Республіки Крим;

обласні. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Для реєстрації інвестор або уповноважена ним в уста­новленому порядку особа (заявник) подає до відповідного органу такі документи: інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох примірниках, запов­нене за встановленою формою і з відміткою державної по­даткової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення; документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, до­говори (контракти) про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльнос­ті, концесійні договори тощо); документи, що підтверджу­ють вартість іноземної інвестиції; документ, що свідчить про внесення заявником плати за реєстрацію.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу держав­ної реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення по­вертається заявникові як підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий — надсилається по­штовим відправленням Мінфіну в день здійснення реєст­рації іноземної інвестиції, третій — залишається в органі, що здійснив її реєстрацію.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі, коли здійснення цієї інвестиції су­перечить законодавству України, або подані документи не відповідають вимогам Положення. Не допускається відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції.

Відмова у державній реєстрації повинна бути оформле­на письмово із зазначенням мотивів і може бути оскарже­на у судовому порядку.

Реалізацію економічної політики щодо розвитку націо­нального виробничого та експортного потенціалу шляхом впровадження інвестиційно-клірингових¹ відносин і залу­чення на цій основі зовнішніх валютних ресурсів та при­ватного капіталу з метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських товаровиробників, за­безпечує Державний інвестиційно-кліринговий комітет при Міністерстві промислової політики України. Він цен­тральним органом виконавчої влади.

Комітет відповідно до покладених на нього завдань:

1) формує разом з відповідними органами виконавчої влади напрями розвитку інвестиційно-клірингових відно­син з метою залучення в економіку України зовнішніх ва­лютних ресурсів і приватних капіталів для фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських това­ровиробників;

2) розглядає пропозиції органів виконавчої влади і суб'єктів підприємницької діяльності щодо розвитку спів­робітництва на основі інвестиційно-клірингових відносин і визначає проекти для фінансування обігових коштів і ка­пітальних вкладень, організує підготовку техніко-еконо-мічних обгрунтувань з цих питань і приймає рішення про доцільність їх реалізації;

3) організує залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів, у тому числі на міжнародних ринках позикового капіталу, з метою фінансування обігових кош­тів і капітальних вкладень, проводить переговори і в межах своєї компетенції укладає відповідні договори;

4) виконує міжвідомчі функції щодо координації робо­ти та взаємодії з органами виконавчої влади, а також із суб'єктами підприємницької діяльності у справі реалізації державної політики з інвестиційно-клірингових відносин;

Клірінг (від англійського сіеагіпе — очищати) — безготівкові розра­хунки взаємозаліків, виходячи з умов баланса платежів.

5) організує розробку та реалізацію міжнародних проек­тів регіонального співробітництва за рахунок поєднання фінансово-матеріальних ресурсів окремих регіонів Украї­ни та залучених зовнішніх валютних коштів і приватних капіталів. Разом з МЗС і МЗЕЗторгом налагоджує співро­бітництво на такій основі між окремими регіонами Украї­ни та з іноземними державами;

6) забезпечує оперативне управління боргами і акціями підприємств-експортерів, які передаються Комітету для реалізації проектів фінансування;

7) бере участь у реалізації державних експортно-імпорт­них програм, що потребують передекспортного фінансу­вання обігових коштів і капітальних вкладень;

8) здійснює функції з управління майном підприємств установ та організацій, що належать до сфери його управ­ління, а також управління державним майном (частками, паями, акціями) суб'єктів підприємницької діяльності на час одержання ними фінансових ресурсів у межах інвести­ційно-клірингової діяльності;

9) готує разом з МЗС або за погодженням з ним пропо­зиції Кабінетові Міністрів України щодо складу україн­ських делегацій та відповідних директив на переговорах з міжнародними фінансовими та іншими організаціями іно­земних держав та їх угруповань з питань, пов'язаних з ін­вестиційне — кліринговими відносинами;

10) готує пропозиції та обгрунтування доцільності залу­чення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіта­лів з метою фінансування обігових коштів та капітальних вкладень суб'єктів підприємницької діяльності;

11) організує, координує і контролює пошук об'єктів фінансування на території України, їх обстеження, прове­дення маркетингових досліджень, а в разі потреби — неза­лежних експертиз;

12) організує, координує і контролює опрацювання ін­вестиційних проектів, які планується фінансувати в межах розвитку інвестиційно-клірингових відносин, припиняє дію зазначених проектів, якщо вони не відповідають вимо­гам законодавства;

13) організує, координує і контролює товарне напов­нення експортно-імпортних контрактів у межах валютно-клірингових відносин, сприяє їх укладенню та виконанню;

14) бере участь в організації та проведенні некомерцій-них конкурсів і міжнародних торгів (тендерів) з метою ви­бору та реалізації інвестиційних проектів, а також у забез­печенні поставок машин, устаткування, матеріалів тощо в межах інвестиційно-клірингової діяльності;

15) здійснює контроль за дотриманням законодавства під час проведення зовнішньоекономічних і фінансово-кредитних операцій з питань, що належать до його ком­петенції;

16) здійснює оперативний обмін інформацією з учасни­ками інвестиційно-клірингових відносин стосовно потреб суб'єктів підприємницької діяльності в обігових коштах і капітальних вкладеннях, сприяє створенню інфраструкту­ри для їх ефективного використання, відповідної інформа­ційно-аналітичної бази, проводить семінари і конференції, в тому числі міжнародні;

17) надає консультації українським та іноземним учас­никам з питань інвестиційно-клірингового співробітницт­ва, що належать до його компетенції;

18) узагальнює досвід і практику реалізації інвести­ційно-клірингових проектів, розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо удосконалення зако­нодавства з питань економіки та зовнішньоекономічної діяльності;

19) взаємодіє з органами виконавчої влади, а також з підприємствами, установами і організаціями України та іно­земних держав, які беруть участь у реалізації проектів на умовах міждержавних інвестиційно-клірингових відносин;

Комітет має право:

У межах своєї компетенції проводити переговори і укла­дати міжнародні договори міжвідомчого характеру про розвиток інвестиційно-клірингових відносин з відповідни­ми іноземними установами і організаціями; виконувати повноваження, делеговані йому іншими Центральними органами виконавчої влади з питань інвес-'"Щійно-клірингової діяльності; укладати договори (контракти) з юридичними особами та здійснювати інші дії, пов'язані з практичною реаліза­цією інвестиційно-клірингових угод;

за згодою юридичних осіб, що фінансуються в межах інвестиційно-клірингового співробітництва, утворювати централізовані фонди за рахунок відрахувань від прибутку що залишається у їх розпорядженні, з яких здійснювати витрати на утримання Комітету в межах кошторису ви­трат, погодженого з Мінфіном, а також на інші організа­ційні цілі у порядку, встановленому за погодженням з Мі­некономіки і Мінфіном;

створювати за погодженням з відповідними органами виконавчої влади комісії, експертні, робочі та консульта­тивні групи, брати участь у роботі урядових комісій, залу­чати, в тому числі на контрактній основі, вітчизняних та іноземних експертів, фахівців, учених для консультацій з питань, пов'язаних з діяльністю Комітету;

залучати в установленому порядку спеціалістів органів виконавчої влади, суб'єктів підприємницької діяльності для розгляду питань, що належать до його компетенції;

одержувати в установленому порядку від органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, а також суб'єктів підприємницької діяльності інформаційні відо­мості та документи, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Приватизація. Під приватизацією державного майна слід розуміти відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України "Про при­ватизацію державного майна", з метою підвищення соці­ально-економічної ефективності виробництва та залучен­ня коштів на структурну перебудову економіки України.

Приватизація здійснюється на основі принципів: за­конності; державного регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна; надання пільг для придбання держав­ного майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються; забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян України у процесі привати­зації; платності відчуження державного майна; пріоритет­ного права трудових колективів на придбання майна своїх підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові України за приватизаційні папе­ри; додержання антимонопольного законодавства; повно­го, своєчасного та достовірного інформування громадян про порядок приватизації та відомості про об'єкти прива­тизації; врахування особливостей приватизації об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисло­вості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності та об'єктів науково-технічної сфери; застосування пере­важно конкурентних способів у разі: приватизації невели­ких державних підприємств, законсервованих об'єктів та об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування на­селення, готельного господарства, туристичного комплек­су; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, ство­рених на базі середніх та великих підприємств.

Щорічно Верховною Радою України, шляхом прийнят­тя окремого закону, затверджується Державна програма приватизації, яка розробляється Фондом державного май­на України. Державна програма приватизації визначає ці­лі, пріоритети та умови приватизації, і складається із зав­дання на перший бюджетний рік та прогнозу на два насту­пних роки. Вона містить:

• завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

• відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

• квоти обов'язкового застосування приватизаційних паперів для приватизації різних груп об'єктів;

• завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

• заходи щодо залучення в процесі приватизації ін­весторів;

• особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

• розрахунок витрат на виконання програми приватиза­ції, порядок їх відшкодування та джерела фінансування'

• прогноз надходження коштів від приватизації та на­прями їх використання.

Законодавством визначаються об'єкти приватизації зокрема до них належать: майно підприємств, цехів, ви­робництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (ці­лісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділен­ня у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприєм­ства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавер­шеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (част­ки, паї), що належать державі у майні господарських това­риств та інших об'єднань.

Але приватизації не підлягають об'єкти, що мають за­гальнодержавне значення. Є чотири групи таких об'єктів:

1. Об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її еко­номічну незалежність, та об'єкти права власності Україн­ського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України.

2. Об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний роз­виток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей.

3. Об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтро-льованого виготовлення, використання або реалізації не­безпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв.

4. Об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

До об'єктів першої групи належить:

• майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім май­на, щодо якого законодавством встановлено особливості приватизації), Національної гвардії України, Служби без­пеки України, Прикордонних військ України, правоохо­ронних і митних органів;

• надра, корисні копалини загальнодержавного значен­ня водні ресурси та інші природні ресурси, які є об'єкта­ми права власності Українського народу;

• майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, лісництва, їх підрозділи;

• золотий і валютний фонди та запаси, державні мате­ріальні резерви;

• емісійна система, майнові комплекси підприємств і установ, що забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів;

• радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку, а також об'­єкти, що забезпечують зв'язком органи законодавчої та виконавчої влади;

• державні радіоканали та телевізійні канали;

• засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального

зв'язку;

• інші об'єкти права державної власності, які забезпе­чують виконання державою своїх функцій. До об'єктів другої групи належать:

• об'єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті Міністрів України;

• архіви;

• майнові комплекси установ Національної академії на­ук України з основних напрямів досліджень;

• об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціональ­ного значення;

• об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету. До об'єктів третьої групи належать:

• майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту всіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, майнові комплекси підприємств, що виробляють вибухові, сильнодіючі речовини;

• майнові комплекси підприємств по випуску нарко­тичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек);

• майнові комплекси підприємств, що забезпечують ді­яльність у сфері обігу зброї, вибухових та радіоактивних речовин;

• протирадіаційні споруди;

• полігони, будови, споруди та устаткування для захо-ронення твердих промислових та побутових відходів, ско­томогильники.

До об'єктів четвертої групи належать:

• структурні підрозділи майнових комплексів, що забез­печують постійне розміщення і зберігання державних ре­зервів і мобілізаційних запасів;

• пенітенціарні заклади;

• майнові комплекси підприємств геологічної, карто­графічної, гідрометеорологічної служб, служби контролю за станом навколишнього природного середовища;

• об'єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції;

• майнові комплекси підприємств авіаційної промис­ловості;

• автомобільні дороги, крім тих, що належать підпри­ємствам до першого розгалуження їх за межами території цих підприємств;

• майнові комплекси підприємств, які здійснюють ви­робництво основної залізничної техніки (електровози, тепловози, дизель-поїзди, вагони);

• майнові комплекси підприємств залізничного транс­порту з їх інфраструктурою;

• метрополітен, міський електротранспорт;

• майно, що забезпечує цілісність об'єднаної енерге- ,Д тичної системи України та диспетчерське (оперативно- д технологічне) управління, магістральні та міждержавні електричні мережі;

• атомні електростанції, гідроелектростанції з гребля­ми, що забезпечують водопостачання споживачам та про­ведення гідромеліоративних робіт, теплоелектроцентралі;

• магістральні нафто— і газопроводи та магістральний трубопровідний транспорт, що обслуговують потреби дер­жави в цілому, підземні нафто— та газосховища;

• транспортні засоби спеціального призначення, що за­безпечують виконання робіт, пов'язаних з об'єктами інже­ нерної інфраструктури та благоустрою міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов'язані з постачан­ням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод;

• майнові комплекси структурних підрозділів хлібо­приймальних і хлібозаготівельних підприємств, що забез­печують розміщення і зберігання мобілізаційних запасів;

• майнові комплекси підприємств соляної промис­ловості;

• акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв'язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні до­роги та залізничні колії (до першого розгалуження за ме­жами території порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси судноплавних інспекцій;

• водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгосподарські меліоративні системи, гід­ротехнічні захисні споруди;

• майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина і лікеро-горілчані вироби;

• крематорії, кладовища.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють:

а) Фонд державного майна України; б) його регіональні відділення та представництва у районах і містах; в)органи приватизації в Автономній Республіці Крим.

Вони становлять єдину систему державних органів при­ватизації в Україні.

Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України. Го­лова Фонду державного майна України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Державні органи приватизації у межах своєї компетен­ції здійснюють такі основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, Що перебувають у державній власності; здійснюють повно­важення власника державного майна у процесі приватизації; виступають орендодавцем майна, що перебуває у дер­жавній власності, згідно з законодавством; продають май­но, що перебуває у державній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (част­ки, паї), що належать державі у майні господарських това­риств; створюють комісії з приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у державній влас­ності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації; розробляють проекти державних програм приватизації і подають їх на затвердження Вер­ховній Раді України; укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу; уклада­ють угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об'єктів приватизації; здійснюють ліцензування комісій­ної, представницької та комерційної діяльності з привати­заційними паперами; виступають з боку держави заснов­ником підприємств із змішаною формою власності; беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, уста­нов, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном; контролюють вико­нання умов договорів купівлі-продажу державного майна.

Чинним законодавством встановлено особливий поря­док приватизації державного майна. Він передбачає: опуб­лікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації; опубліку­вання інформації про прийняття рішення про приватиза­цію об'єкта; проведення аудиторської перевірки фінансо­вої звітності підприємства, що приватизується (за винят­ком об'єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціо­нерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

• продажу частини державного майна кожному грома­дянину України за приватизаційні папери;

• продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за кон­курсом, у тому числі з виключним застосуванням привати­заційних паперів;

• продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

• продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства.

Ініціатива щодо приватизації може виходити як від дер­жавних органів приватизації, а також від покупців. Покуп­ці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне об­грунтування післяприватизаційного розвитку об'єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, про­позицію інвестора з зазначенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а покупці — фі­зичні особи подають також декларацію про доходи.

Заяви про приватизацію подаються до державних орга­нів приватизації за місцезнаходженням об'єкта, що прива­тизується, у письмовій формі та в порядку, що встановлю­ється Фондом державного майна України.

Державні органи приватизації протягом місяця розгля­дають заяви та приймають рішення щодо приватизації об'­єкта і в п'ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий колектив підприєм­ства, що приватизується, а також відповідний орган вико­навчої влади, уповноважений управляти цим майном.

У разі відмови в приватизації відповідний орган прива­тизації повідомляє заявників про причину відмови.

У кожному конкретному випадку, з метою розробки плану приватизації і забезпечення тим самим її ефектив­ного проведення і дотримання усіх передбачених вимог і процедур, державним органом приватизації утворюється комісія з приватизації об'єкта'.

До її складу за принципом однакового представництва входять представники господарського товариства, створе­ного членами трудового колективу підприємства, що при­ватизується, в тому числі й від представницького органу трудового колективу — профспілкового комітету або іншо­го уповноваженого ним органу, інші особи (або їх пред­ставники), які подали заяву на приватизацію, представни­ки місцевих рад, фінансових органів, державного органу приватизації, Антимонопольного комітету України або йо­го територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття рішення про приватизацію управляти відповід­ним державним майном. Відповідні органи та особи зо­бов'язані в п'ятиденний строк з моменту одержання пові­домлення про прийняття рішення щодо створення комісії делегувати до її складу своїх представників. Якщо в зазна­чений строк вони не делегували своїх представників до складу комісії, державний орган приватизації має право затвердити склад комісії без представників цих органів. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її засіданнях правом дорадчого голосу. Для забезпечення гласності та прозорості приватизації у роботі комісії з при­ватизації об'єкта можуть брати участь народні депутати України.

Основними завданнями комісії є: контроль за прове­денням інвентаризації майна об'єкта приватизації; розроб­ка проекту плану приватизації об'єкта та подання його на затвердження органу приватизації; оцінка вартості і визна­чення початкової ціни об'єкта приватизації, розміру ста­тутного фонду господарського товариства та розробка акта оцінки; визначення форми платежів відповідно до квот за­стосування приватизаційних паперів та компенсаційних сертифікатів; розробка, при необхідності, рекомендацій щодо реорганізації об'єктів; формування списків громадян які мають право на придбання акцій на пільгових умовах; заповнення форм статистичної звітності.

Для виконання поставлених завдань комісія має право:

зобов'язати адміністрацію підприємства, що приватизуєть­ся здійснити у встановлені терміни інвентаризацію дер­жавного майна; давати розпорядження, обов'язкові для ад­міністрації об'єкта приватизації, що пов'язані з розробкою проекту плану приватизації; залучати до роботи експертів, консультантів, радників, спеціалізовані аудиторські фірми, консалтингові організації та фірми з правом дорадчого го­лосу на засіданнях комісії.

Результатом роботи комісії є проект плану приватиза­ції. Якщо трудовий колектив підприємства, майно якого приватизується, або інші покупці не погоджуються з про­ектом плану приватизації, розробленим комісією, вони можуть підготувати його альтернативний варіант.

Проект плану, розроблений комісією, та альтернатив­ний проект плану трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіональних відділень Фонду дер­жавного майна України або його представництв у районах та містах, які протягом десяти днів зобов'язані розглянути подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до заінтересованих осіб.

Після видання наказу про затвердження плану прива­тизації діяльність комісії припиняється.

Глава 8

Управління адміністративно-політичною сферою

8.1. Управління обороною

Конституція України (ст. 17) встановлює, що оборона України, захист її суверенітету територіальної цілісності і недоторканності, забезпечення економічної та інформа­ційної безпеки є найважливішими функціями держави, Збройних Сил України, справою всього народу. Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, Україна під­тримує свою обороноздатність на рівні оборонної достат­ності для захисту від агресії.

Основи організації оборони та повноваження держав­них органів по її забезпеченню, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб щодо зміцнення обороноздатності країни встановлює Закон України від б грудня 1991 р. "Про оборону України".

Оборона України — це комплекс політичних, еконо­мічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових захо­дів щодо забезпечення незалежності, територіальної ціліс­ності, захисту інтересів держави і мирного життя народу.

Метою оборони України є створення всіх необхідних умов для запобігання воєнному нападу та для збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин. Вона базується на готовності Зброй­них Сил України, економіки, населення, території до обо­рони і будується відповідно до воєнної доктрини держави.

Воєнна доктрина України є складовою частиною кон­цепції національної безпеки і становить сукупність осно­воположних настанов і принципів щодо організації та за­безпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів. Вона визначається принципом оборонної достатності в бу­дівництві Збройних Сил України і грунтується на тому, що

Україна:

• не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних

проблем;

• прагне до нейтралітету й дотримання неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядер­ної зброї); ^;

• не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові образ ворога;

• ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії.

Безпосередньо воєнною доктриною принципово визна­чаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні прі­оритети в галузі забезпечення національної безпеки; при­чини воєнної небезпеки; ставлення України до війни;

ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєн­ної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будів­ництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії;

мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Воєнна доктрина України, як основа воєнного будів­ництва держави, спирається на аналіз геополітичної ситуа­ції в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов'язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні на­ціональної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і кон­кретні програми їх реалізації.

Організація оборони України включає:

1. Формування воєнної політики держави та воєнної доктрини.

2. Розвиток воєнної науки.

3. Прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу.

4. Здійснення на міжнародній арені відповідних заходів щодо запобігання агресії.

5. Охорону державних кордонів.

6. Підготовку, розвиток, формування структури і забез­печення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної го­товності до оборони України.

7. Вироблення і проведення військово-технічної полі­тики та забезпечення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, продовольством, речовим майном та іншими матеріальними ресурсами у повному обсязі.

8. Мобілізаційну підготовку народного господарства, державних органів і систем управління до дій в умовах воєнного стану.

9. Підготовку населення і території країни до оборони.

Закон "Про оборону України" дає визначення право­вих режимів "стан війни", "воєнний час", "воєнний стан", а також понять "мобілізація" та "демобілізація".

Стан війни, згідно п. 9 ст. 85 Конституції України ого­лошується Верховною Радою Україні за поданням Прези­дента України, у разі воєнного нападу (агресії) на Україну. Стан війни також оголошується при необхідності вико­нання міжнародних договорів по спільній обороні від аг­ресії і відміняється після укладення мирної угоди з проти­лежною воюючою стороною.

З оголошенням стану війни або початком воєнних дій настає воєнний час. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій.

Чинним законодавством передбачено, що у разі воєн­ного нападу (агресії) на Україну військове командування та органи влади, не чекаючи оголошення війни, зобов'яза­ні вжити всіх заходів для відсічі нападу (агресії).

Воєнний стан вводиться в окремих місцевостях або на всій території України у випадках оголошення стану війни або загрози воєнного нападу (агресії). Рішення про вве­дення воєнного стану, згідно п. 20 ст. 106 Конституції Ук­раїни, приймає Президент України.

Із введенням воєнного стану розширюються повнова­ження військового командування. Йому можуть передава­тися функції органів державного управління у сфері оборони. Під час воєнного стану в інтересах оборони вво­дяться обмеження діяльності підприємств, установ і орга­нізацій та прав громадян, розширюються повноваження відповідних правоохоронних органів.

Воєнний стан відміняється при зникненні загрози воєнного нападу (агресії) та з відміною стану війни.

З оголошенням стану війни або воєнного стану оголо­шується загальна або часткова мобілізація. Мобілізація є загальнодержавним заходом, що має забезпечити плано­мірне розгортання Збройних Сил України та інших військ, переведення народного господарства з мирного на воєн­ний стан.

Мобілізація проводиться відкрито або приховано. Рі­шення про проведення відкритої мобілізації підлягає не­гайному оголошенню через засоби масової інформації.

Рішення про проведення прихованої мобілізації дово­диться по закритих каналах до керівників Ради Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і міс­цевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою створення необхідних умов для своєчасного проведення мобілізації та забезпечення потреб держави в особливий період¹ і на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф здійснюється мобілізаційна підготовка.

Мобілізаційна підготовка народного господарства Ук­раїни, Збройних Сил України та інших військових форму­вань, створених відповідно до законодавства України, є складовою частиною оборонних заходів, що здійснюються в мирний час центральними і місцевими органами держав­ної виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності.

Особливий період включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства. Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій.

Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій ос­нові шляхом завчасного створення стійких систем управ­ління і зв'язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілі­заційних резервів озброєння, військової техніки, мате­ріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду до­кументації.

Демобілізація є загальнодержавним заходом для плано­мірного переведення народного господарства з воєнного на мирний стан і подальшого скорочення Збройних Сил України та інших військ.

Для виконання оборонних функцій шляхом збройного захисту незалежності, територіальної цілісності та недо­торканності в Україні створені власні Збройні Сили.

До складу Збройних Сил України входять сухопутні війська (війська наземної оборони); війська повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони); військово-морські сили.

Усі види Збройних Сил України будуються і здійсню­ють свою діяльність на основі:

а) демократії і гуманізму;

б) верховенства закону;

в) підзвітності органам законодавчої і виконавчої влади;

г) єдиноначальності і колегіального вироблення рішень;

д) загального військового обов'язку громадян України;

е) добровільності вступу на кадрову військову службу;

ж) дотримання військової дисципліни;

з) гласності в діяльності Збройних Сил України та збе­реження державної і військової таємниці;

і) позапартійності;

ї) гарантованого соціалвно-правового захисту військо­вослужбовців.

За Конституцією України (п. 22 ст. 85) затвердження загальної структури Збройних Сил України, їх чисельнос­ті, а також визначення функцій є компетенція Верховної Раді України.

Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Украї­ни, за Конституцією України (п. 17 ст. 106) є Президент України. Він призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснюється Міністерством оборони України.

Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує втілення в життя державної політики у сфері оборони дер­жави та військового будівництва, керівництво Збройними Силами України їх мобілізаційну і бойову готовність та підготовку до виконання покладених на них завдань.

До основних завдань Міноборони України належать:

реалізація державної політики з питань оборони і військо­вого будівництва; оцінка воєнно-політичної обстановки, визначення рівня воєнної загрози; безпосереднє керів­ництво Збройними Силами, утримання їх у постійній бо­йовій і мобілізаційній готовності; забезпечення оснащення Збройних Сил озброєнням і військовою технікою, підго­товки і розстановки кадрів, розвитку військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу; здійснення заходів з реалізації соціаль­но-правових гарантій військовослужбовців, членів їхніх сі­мей та працівників Збройних Сил; створення умов для ци­вільного і громадського контролю над Збройними Силами.

Для виконання покладеним на нього завдань Мінобо­рони України здійснює такі заходи:

1) бере участь у формуванні та реалізації державної по­літики у сфері оборони та військового будівництва, роз­робці проекту воєнної доктрини, пропозицій та обгрунту­вань до актів Верховної Ради України, Президента Украї­ни, Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України з питань військової та військо­во-технічної політики держави;

2) подає на розгляд Президентові України опрацьовані разом з Генеральним штабом Збройних Сил, відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконав­чої влади, військовими формуваннями, утвореними від­повідно до законодавства України (далі — військові Формування): проекти концепції військового будівництва, державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, пла­нів дислокації та розташування Збройних Сил тощо; пропозиції щодо застосування Збройних Сил, їх загаль­ної структури та чисельності;

3) подає Кабінету Міністрів України опрацьовані разом з Генеральним штабом, відповідними міністерствами, ін­шими центральними органами виконавчої влади, військо­вими формуваннями проекти мобілізаційного плану і схем мобілізаційного розгортання Збройних Сил та інших військових формувань, плану підготовки території держа­ви до оборони, а після затвердження здійснює заходи що­до їх реалізації;

4) оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рі­вень воєнної загрози;

5) бере участь у формуванні оборонного бюджету, зві­тує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів;

6) організує накопичення озброєння і військової техні­ки в непорушному запасі, інших матеріальних ресурсів у мобілізаційному резерві Збройних Сил;

7) бере участь в організації підготовки до оборони гос­подарства України та контролі за виконанням підприєм­ствами, установами, організаціями всіх форм власності мобілізаційних завдань;

8) здійснює загальне керівництво оперативною, бойо­вою, мобілізаційною, морально-психологічною підготов­кою Збройних Сил, воєнною наукою та освітою;

9) визначає пріоритети та головні завдання воєнної розвідки і забезпечує її діяльність;

10) здійснює функції державного замовника на розроб­ку, виробництво, постачання, ремонт, знищення і утиліза­цію озброєння, військової техніки та військового майна, виконання робіт та надання послуг для потреб оборони;

11) узгоджує програми, тактико-технічні (технічні) зав­дання всіх державних замовників на розробку і модерніза­цію озброєння, військової техніки та їх складових частин, забезпечує єдину державну політику з питань стандартизації, метрології та уніфікації, методологічні основи цінової і контрактно-договірної роботи у цій справі;

12) організує випробування та експертизу озброєння, військової техніки і військового майна, контролює якість їх виготовлення;

13) організує всебічне забезпечення Збройних Сил про­довольством, речовим та іншим майном, матеріальними та іншими ресурсами, здійснює військові перевезення всіх видів у державі;

14) проводить державну кадрову політику у Збройних Силах, забезпечує підготовку та розстановку військових кадрів;

забезпечує військове, правове, військово-патріотичне, морально-етичне та естетичне виховання особового складу Збройних Сил та проведення заходів щодо зміцнення військової дисципліни і правопорядку у військах (силах);

контролює додержання вимог законодавства з питань підготовки громадян до військової служби та забезпечує їх виконання під час проходження служби;

15) проводить роботу щодо здійснення заходів, пов'яза­них з призовом громадян на строкову військову службу та звільненням у запас військовослужбовців, які відслужили визначені строки служби, а також мобілізацією та демо­білізацією;

16) забезпечує виконання законодавства щодо еколо­гічної безпеки під час діяльності Збройних Сил, підпри­ємств, установ та організацій, підпорядкованих Мініс­терству;

17) здійснює в установленому порядку у межах своїх повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міністерства;

18) утворює, реорганізує і ліквідує у встановленому по­рядку підприємства, установи, організації, військові части­ни і з'єднання, військові навчальні заклади, контролює їх Діяльність;

19) здійснює у встановленому порядку та у межах своїх повноважень реалізацію озброєнь, військової техніки та іншого військового майна, яке перебуває у сфері управлін­ня Міністерства, передачу його в оренду, а також надання послуг військово-технічного призначення;

20) керує економічною і фінансовою роботою в Зброй­них Силах;

21) здійснює капітальне будівництво, експлуатацію і ре­монт житлового, казарменого та інших фондів, об'єктів воєнного призначення, забезпечує використання відповід­но до законодавства земельних ділянок, виділених для по­треб Збройних Сил;

22) реалізує державну політику з питань охорони праці на підприємствах, в установах і організаціях Міністерства;

23) здійснює заходи щодо соціального і правового за­хисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також заходи, спрямовані на охорону здоров'я особового складу Збройних Сил, а у випадках, передбачених законодав­ством, — і військовослужбовців, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей;

24) бере участь у підготовці міжнародних договорів Ук­раїни, укладає у встановленому порядку міжнародні дого­вори міжвідомчого характеру і забезпечує їх виконання, здійснює в межах своєї компетенції військове і військово-технічне співробітництво з військовими органами інозем­них держав, забезпечує участь миротворчих контингентів Збройних Сил у міжнародних миротворчих операціях;

25) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, конт­роль за її збереженням у Міністерстві, Збройних Силах, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

26) веде інформаційно-роз'яснювальну роботу через за-. соби масової інформації, здійснює видавничу діяльність; |

27) здійснює інспектування органів управління, військ] (сил), установ і організацій Міністерства, стану бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил, якості виконан­ня покладених на них завдань;

28) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє про­позиції про вдосконалення законодавства та у встановле­ному порядку вносить їх на розгляд Президентові Украї­ни, Кабінету Міністрів України;

29) організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за Їх реалізацією в межах і в по­рядку, встановлених законодавством;

30) здійснює інші функції, що випливають з покладе­них на Міністерство завдань.

Міноборони України має право: залучати фахівців мі­ністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств "станов, організацій (за погодженням з їх ке­рівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час підписання міжнародних договорів України; одержувати у встановленому порядку від центральних та місцевих орга­нів виконавчої влади інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

скликати у встановленому порядку наради за участю пред­ставників органів виконавчої влади з питань, що належать до його компетенції.

Міноборони України очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України. Міністр оборони України з питань, що належать до конституцій­них повноважень Президента України, підпорядковується безпосередньо Президентові України. Він несе персональ­ну відповідальність перед Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України та Кабінетом Мі­ністрів України за виконання Міністерством покладених на нього завдань і здійснення ним своїх функцій.

Міністр оборони України в межах повноважень Мініс­терства на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організує і контролює їх ви­конання.

Накази і директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил, їх бойової і мобілізаційної готовності, опе­ративної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ (сил) Міністр оборони України ви-

дає спільно з Начальником Генерального штабу Збройних Сил.

Генеральний штаб Збройних Сил України — окрема складова частина Міністерства оборони України. Він є головним військовим органом з планування оборони держа­ви і оперативного управління Збройними Силами та інши­ми військовими формуваннями України в межах своєї компетенції.

Генеральний штаб підпорядкований Міністрові оборо­ни України. У воєнний час він є робочим органом Верхов­ного Головнокомандувача Збройних Сил України зі стра­тегічного планування застосування Збройних Сил та ін­ших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України та керівництва ними.

Генеральний штаб призначений здійснювати:

1) стратегічне планування застосування Збройних Сил та інших військових формувань, координацію їх оператив­ної і мобілізаційної підготовки;

2) організацію і контроль за виконанням заходів, спря­мованих на підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності, комплектування їх особовим складом, озброєнням і військовою технікою;

3) забезпечення функціонування системи управління Збройними Силами, їх взаємодії з міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та військовими формуваннями;

4) організацію і проведення оперативної підготовки ор­ганів управління Збройних Сил та інших військових фор­мувань.

Генеральний штаб відповідно до покладених на нього завдань:

1) бере участь в аналізі воєнно-політичної обстановки та визначенні рівня воєнної загрози Україні, прогнозує тенденції розвитку форм і способів воєнних дій та засобів збройної боротьби, обґрунтовує шляхи будівництва і роз­витку Збройних Сил;

2) здійснює заходи щодо підтримання постійної бойо­вої та мобілізаційної готовності Збройних Сил;

3) керує оперативною та мобілізаційною підготовкою Збройних Сил, координує і здійснює контроль за опера­тивною і мобілізаційною підготовкою інших військових формувань, призначених для передачі до складу Збройних Сил під час мобілізації, методологічне та методичне її забезпечення, веде облік наявності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;

4) готує пропозиції щодо:

потреби в особовому складі, озброєнні, військовій тех­ніці та матеріально-технічних ресурсах, продовольстві, ре­човому та іншому майні для виконання покладених на Збройні Сили та інші військові формування завдань, орга­нізує заг: '^не планування всебічного забезпечення їх на особливий період; ^;

формування видатків Державного бюджету України на національну оборону, обсягів і пріоритетів розподілу бюд­жетних асигнувань відповідно до потреб та стратегічних завдань Збройних Сил;

оперативно-стратегічних вихідних даних стосовно кіль­кісних та якісних характеристик озброєння і військової техніки, необхідних для оснащення Збройних Сил;

5) організує стратегічне розгортання Збройних Сил та інших військових формувань, їх взаємодію з міністерства­ми, іншими центральними органами виконавчої влади під час виконання завдань оборони держави;

6) визначає завдання та порядок розвідувального та інформаційно-аналітичного забезпечення штабів і військ (сил);

7) планує призов громадян на строкову військову служ­бу, комплектування військ (сил) особовим складом, озбро­єнням і військовою технікою, звільнення в запас військо­вослужбовців, які відслужили визначені строки служби, організує збори, підготовку та перепідготовку військовозо­бов'язаних запасу;

8) контролює додержання і використання встановлено­го для Збройних Сил та інших військових формувань бо­йового та чисельного складу;

9) організує розробку системи оцінки бойової та мобі­лізаційної готовності військ (сил), проводить порівняльну оцінку бойових можливостей з'єднань, частин, підрозділів, озброєння і військової техніки Збройних Сил та військ ін­ших держав, готує пропозиції щодо підвищення цих мож­ливостей;

10) створює систему управління Збройними Силами забезпечує її бойову готовність, застосування, вдоскона­лення і розвиток;

11) організує підготовку органів стратегічної та опера­тивно-стратегічної ланок управління, готує їх до взаємодії з міністерствами, іншими центральними органами вико­навчої влади та військовими формуваннями;

12) організує застосування системи зв'язку і автомати­зованої системи управління військами Збройних Сил, роз­робляє пропозиції щодо залучення державної системи зв'язку до виконання завдань оборони;

13) забезпечує приховане управління військами (сила­ми) і зброєю, організує шифрований (кодований) і засек­речений зв'язок, визначає порядок організації цих видів зв'язку для взаємодії Збройних Сил з міністерствами, ін­шими центральними органами виконавчої влади та війсь­ковими формуваннями, а також на підставі міжнародних договорів — з відповідними органами іноземних держав;

14) організує застосування засобів систем державного розпізнавання у Збройних Силах, міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади та військових фор­муваннях, використання цих засобів у невійськових орга­нізаціях усіх форм власності;

15) визначає порядок використання радіочастотного ресурсу, виділеного для цілей оборони, здійснює контроль його використання у Збройних Силах, міністерствах, ін­ших центральних органах виконавчої влади та військових формуваннях;

16) організує службу військ і режиму у військах (силах), додержання законодавства з питань охорони державної та­ємниці у Збройних Силах;

17) здійснює заходи щодо зміцнення військової дис­ципліни та профілактики правопорушень серед особового складу безпосередньо підпорядкованих йому військ (сил);

18) організує наукову роботу з воєнних питань у Зброй­них Силах, узагальнює досвід оперативної та мобілізацій­ної підготовки, бойових дій і воєнних конфліктів;

19) планує та контролює військові перевезення усіх ви­дів у державі;

20) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє про­позиції про вдосконалення законодавства та вносить їх на розгляд Міністра оборони України;

21) бере участь у співробітництві зі збройними силами іноземних держав, координує і контролює підготовку ми­ротворча контингентів Збройних Сил та виконання ними завдань у міжнародних миротворчих операціях;

22) забезпечує згідно з міжнародними договорами в га­лузі роззброєння та контролю над озброєннями інспекцій­ну діяльність на території України та поза її межами, зби­рає, опрацьовує інформацію та повідомлення відповідно до цих міжнародних договорів незалежно від підлеглості об'єктів інспектування;

23) доводить до Збройних Сил, міністерств, інших цен­тральних органів виконавчої влади та військових форму­вань директиви і накази Президента України — Верховно­го Головнокомандувача Збройних Сил України з питань оборони, організує і контролює їх виконання;

24) здійснює інші функції, що випливають з покладе­них на нього завдань.

Генеральний штаб очолює Начальник, який за посадою є першим заступником Міністра оборони України. На­чальника Генерального штабу призначає на посаду і звіль­няє з посади Президент України.

Начальник Генерального штабу несе персональну від­повідальність перед Радою національної безпеки і оборони України та Міністром оборони України за виконання зав­дань і здійснення функцій, покладених на Генеральний штаб.

Збройні Сили України комплектуються військовослуж­бовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. "Про загальний військовий обов'язок і військову службу".

Загальний військовий обов'язок встановлюється з ме­тою забезпечення комплектування Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони Украї­ни, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до

захисту України.

Загальний військовий обов'язок включає:

• підготовку громадян до військової служби;

• приписку до призовних дільниць;

• призов на військову службу;

• роходження за призовом або добровільно військової, альтернативної (невійськової) служби;

• виконання військового обов'язку в запасі;

• дотримання правил військового обліку;

• загальне обов'язкове військове навчання громадян у

воєнний час.

Виконання Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" покладається на громадян України, центральні органи державного управління, орга­ни місцевої державної адміністрації та місцевого самовря­дування, громадські об'єднання, підприємства, установи та організації, незалежно від підпорядкування і форм влас­ності.

Загальний військовий обов'язок не поширюється на

іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають на території України.

Щодо загального військового обов'язку громадяни Ук­раїни поділяються на такі 6 категорій:

1. Допризовники — особи, які проходять допризовну підготовку до приписки їх до призовних дільниць;

2. Призовники — особи, які приписані до призовних

дільниць;

3. Військовослужбовці — особи, які проходять військо­ву службу;

4. Службовці за призовом — особи, які проходять аль­тернативну (невійськову) службу;

5. Військовозобов'язані — особи, які перебувають у

запасі;

6. Невійськовозобов'язані — особи, не взяті на військо­вий облік або зняті з нього.

Громадяни України, придатні до проходження військо­вої служби за станом здоров'я і віком, зобов'язані: прибувати за викликом військового комісаріату для приписки до призовних дільниць, проходження медичного огляду, на­правлення на підготовку для одержання військової спеці­альності, призову на військову службу або на збори; про­ходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі; виконувати правила військового обліку.

Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або спо­ріднену з відповідною військовою спеціальністю за пере­ліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов'язані прибувати за викликом військового комісаріату для прохо­дження медичного огляду виконувати правила військового обліку. У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчання, можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президента України.

Військова служба це різновид державної служби, особ­ливістю якої є двояка правова природа. По-перше, вона пов'язана з виконанням громадянином України загально­го військового обов'язку; по-друге — із службою на кон­курсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України.

Виходячи з цього, законодавством встановлено такі ви­ди військової служби:

• строкова військова служба;

• військова служба за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин;

• військова служба жінок за контрактом на посадах сол­датів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і міч­манів та офіцерського складу;

• військова служба за контрактом прапорщиків і міч­манів;

^" військова служба за контрактом курсантів (слухачів) військово-навчальних закладів і студентів кафедр військо­вої підготовки (факультетів військової підготовки, відці-

нальної безпеки і оборони України (п. 17 і п. 18 ст. 106 Конституції України).

Рада національної безпеки і оборони України є коорди­наційним органом з питань націоналі, ї безпеки і оборо­ни при Президентові України і передбачена Конституцією України (ст. 107). Її діяльність регламентована Законом України від 5 березня 1998 р. "Про Раду національної без­пеки і оборони України".

Функціями Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни є:

1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують націо­нальній безпеці України.

Відповідно до функцій, визначених цим Законом, Рада національної безпеки і оборони України наділяється та­кою компетенцією:

1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропо­зиції Президентові України щодо:

визначення стратегічних національних інтересів Украї­ни, концептуальних підходів та напрямів забезпечення на­ціональної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах; проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Голо­внокомандувача Збройних Сил України, міжнародних до­говорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони; вдосконалення системи забезпечення національної без­пеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;

проекту Закону України про Державний бюджет Украї­ни за статтями, пов'язаними із забезпеченням національ­ної безпеки і оборони України;

матеріального, фінансового, кадрового, організаційно­го та іншого забезпечення виконання заходів з питань на­ціональної безпеки і оборони;

заходів політичного, економічного, соціального, воєнно-•го, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національ­ної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науко­вим закладам України;

залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони України рішень, введених у дію указами Президента України;

забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

питань оголошення стану війни, загальної або частко­вої мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичай­ної екологічної ситуації;

2) здійснює поточний контроль діяльності органів ви­конавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та про­позиції;

3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;

4) ініціює розробку нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює прак­тику їх застосування та результати перевірок їх виконання;

5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час вве­дення воєнного чи надзвичайного стану;

7) координує та контролює діяльність органів виконав­чої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникнен­ні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Він:

' 1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівницт­во роботою Ради національної безпеки і оборони України;

2) затверджує перспективні та поточні плани роботи Ради національної безпеки і оборони України, час і поря­док проведення її засідань;

3) особисто головує на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України;

4) дає доручення членам Ради національної безпеки і оборони України, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій;

5) заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради на­ціональної безпеки і оборони України про хід виконання її рішень, у разі необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України на її засідання;

6) затверджує Положення про апарат Ради національної безпеки і оборони України, його структуру і штати;

7) здійснює інші повноваження, передбачені законо­давством.

Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне за­безпечення діяльності Ради національної безпеки і оборо­ни України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України Призначається на посаду та звільняється з посади Прези­дентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Правовий статус Секретаря Ради національної безпеки і оборони України як державного службовця визначається Президентом України відповідно до Закону України "Про державну службу". Він забезпечує організацію роботи і ви­конання рішень Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни і має заступників, які за його поданням признача­ються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

На посади Секретаря Ради національної безпеки і обо­рони України та його заступників можуть призначатися як цивільні особи, так і військовослужбовці.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України має такі повноваження:

1) готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної безпеки і оборо­ни України;

2) подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради на­ціональної безпеки і оборони України, в тому числі сто­совно пропозицій і рекомендацій по реалізації засад внут­рішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпе­ки і оборони;

3) організує роботу, пов'язану з підготовкою та прове­денням засідань Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;

4) інформує Президента України та членів Ради націо­нальної безпеки і оборони України про хід виконання рі­шень Ради;

5) координує діяльність робочих та консультативних органів Ради національної безпеки і оборони України;

6) за дорученням Голови Ради національної безпеки і оборони України представляє позицію Ради національної безпеки і оборони України у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами міс­цевого самоврядування, з політичними партіями і громад­ськими організаціями та засобами масової інформації, з

міжнародними організаціями.

На засіданнях Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни її члени голосують особисто. Делегування ними обов'язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України іншим особам не допускається.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни може брати участь Голова Верховної Ради України.

На запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голо­ви комітетів Верховної Ради України, інші народні депута­ти України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради національної

безпеки і оборони України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її чле­нів і вводяться в дію указами Президента України.

Члени Ради національної безпеки і оборони України

мають такі повноваження:

1) вносять до Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни пропозиції щодо розгляду будь-яких питань, що вхо­дять до, її компетенції;

2) здійснюють попередню підготовку питань та беруть участь у їх розгляді Радою національної безпеки і оборони

України;

3) вносять зауваження та пропозиції, голосують з пи­тань, що розглядаються Радою національної безпеки і обо­рони України;

4) висловлюють у разі потреби свою окрему думку щодо

проектів рішень Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни;

5) беруть участь у плануванні роботи Ради національної

безпеки і оборони України;

6) координують та контролюють у межах своїх посадо­вих повноважень виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України.

Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітич­ного та прогнозного супроводження своєї діяльності Рада національної безпеки і оборони України в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, може утво­рювати тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консульта­тивні органи.

Державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку, є Служба безпеки України. Служба безпеки України підпорядкова­на Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

На Службу безпеки України покладається захист дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіаль­ної цілісності, економічного, науково-технічного і обо­ронного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих ор­ганізацій, груп та осіб.

До завдань Служби безпеки України також входить по­передження, виявлення, припинення та розкриття злочи­нів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана:

1) здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналі-тичнуроботу в інтересах ефективного проведення органа­ми державної владита управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соці­ально-економічного будівництва, науково-технічного про-іресу, екології та інших питань, пов'язаних з національ­ною безпекою України;

2) здійснювати заходи контррозвідувального забезпе­чення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охоро­ною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян Ук­раїни за кордоном;

3) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслі­дування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;

4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою по­передження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти Ук­раїни;

5) забезпечувати захист державного суверенітету, кон­ституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;

6) здійснювати контррозвідувальне забезпечення обо­ронного комплексу, Збройних Сил України, інших війсь­кових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єк­тів інших галузей господарства;

7) брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо за­хисту державних таємниць України, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, устано­вам, організаціям та підприємцям у збереженні комерцій­ної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України;

8) здійснювати відповідно до законодавства профілак­тику правопорушень у сфері державної безпеки;

9) у межах визначеної законодавством компетенції за­безпечувати захист особистої безпеки громадян; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресо­ваних осіб;

10) сприяти Прикордонним військам України в охороні державного кордону України;

11) сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзви­чайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації на­слідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епіде­мій, епізоотій та інших надзвичайних ситуацій;

12) подавати наявними силами і засобами, в тому числі і технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю;

13) брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в'їзду в Україну та виїзду за кордон, пере­бування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил;

14) забезпечувати засекреченим і шифрованим зв'язком державні органи України і посадових осіб відповідно до переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України;

15) проводити наукові дослідження і дослідно-конст­рукторські роботи, впроваджувати їх результати в практику діяльності Служби безпеки України;

16) виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.

Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право:

1) вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню пов­новажень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також прово­дити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є зафоза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;

2) подавати органам державного управління обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі про припинення роботи, пов'язаної з державними таємницями, яка виконується з порушен­ням встановлених правил;

3) одержувати на письмовий запит керівника відповід­ного органу Служби безпеки України від міністерств, дер­жавних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань Дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою служ­бовою документацією і звітністю;

4) входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням вій­ськових частин, на їх територію і в службові приміщення;

5) мати слідчі ізолятори для тримання осіб, взятих під варту та затриманих органами Служби безпеки України;

6) використовувати з наступним відшкодуванням ви­трат та збитків транспортні засоби, які належать підприєм­ствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призна­чення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потре­бують термінової медичної допомоги;

7) виключно при безпосередньому припиненні злочи­нів, розслідування яких віднесено законодавством до ком­петенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, ви­робничі та інші приміщення, на території і земельні ділян­ки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин;

8) проводити гласні і негласні оперативні заходи у по­рядку, визначеному Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність";

9) здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності і конфіден­ційності цих відносин;

10) користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями підприємств, установ, організацій, війсь­кових частин, а також жилими та іншими приміщеннями

громадян;

11) направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших устано­вах, підприємствах і організаціях на час виконання кон­кретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльніс­тю' в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприєм­ства і організації за ініціативою їх керівників;

12) в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визна­чаються завданнями, покладеними на Службу безпеки Ук­раїни цим Законом;

13) морально і матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги по забез­печенню державної безпеки; представляти їх у встановле­ному порядку до державних нагород;

14) позачергово придбавати квитки на всі види транс­порту незалежно від наявності місць і поселятися в готелях при пред'явленні посвідчення про відрядження;

15) безплатного проїзду всіма видами міського паса­жирського транспорту загального користування (крім так­сі), залізничного та водного транспорту приміського спо­лучення та автобусами приміських маршрутів, а також по­путним транспортом.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співро­бітників грунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначаль­ності і колегіальності, гласності і конспірації.

Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співро­бітники Служби безпеки України повинні поважати гід­ність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не до­пускати розголошення відомостей про особисте життя лю­дини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією та законами України.

Неправомірне обмеження законних прав та свобод лю­дини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Орган Служби безпеки у разі порушення його співро­бітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відпові­дальності.

Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.

Чинне законодавство не допускає використання Служ­би безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах і забороняє діяльність в ній партій, рухів та ін­ших громадських об'єднань, що мають політичні цілі.

На період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників Служби безпеки України у таких об'єднаннях зупиняється.

Як виняток, дозволяється членство працівників, які ук­лали трудовий договір із Службою безпеки України, у про­фесійних спілках.

Громадськість України через засоби масової інформації та в інших формах у визначеному законодавством порядку інформується про діяльність Служби безпеки України.

Забороняється встановлювати обмеження на інформа­цію щодо загального бюджету Служби безпеки України, її компетенції та основних напрямів діяльності, а також ви­падків протиправних дій органів і співробітників Служби безпеки України. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну, військову, службову та комерційну таємницю, а також інформація конфіденційного характеру, розголо­шення якої може завдати шкоди національній безпеці Ук­раїни, честі і гідності особи або порушити її законні права, крім випадків, передбачених законодавством в інтересах правосуддя.

Служба безпеки України взаємодіє з державними орга­нами, підприємствами, установами, організаціями та поса­довими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань.

Громадяни України та їх об'єднання, інші особи сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах.

Систему Служби безпеки України складають Централь­не управління Служби безпеки України, підпорядковані¹ йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослід­ні та інші заклади Служби безпеки України.

Організаційна структура Служби безпеки України ви­значається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи Служби безпе­ки України, є юридичними особами, мають печатку із зоб­раженням державного герба України та своїм найменуван­ням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому чис­лі валютні.

Центральне управління Служби безпеки України відпо­відає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: розвідки, контррозвідки, війсь­кової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяль­ністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, по роботі з особовимскладом, адміністративно-господар­ський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказів­ки, обов'язкові для виконання у системі Служби безпеки ^країни. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються не передбачені законодавством до­даткові повноваження органів і співробітників Служби безпеки України або антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.

У межах своєї компетенції Центральне управління Служби безпеки України вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження держав­ної таємниці, обов'язкових для виконання органами дер­жавного управління, підприємствами, установами, органі­заціями і громадянами.

З метою ефективного виконання своїх завдань Служ­бою безпеки України створюються її регіональні органи:

обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайон­ні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіаль­на компетенція яких можуть не збігатися з адміністратив­но-територіальним поділом України.

В інтересах державної безпеки органи і підрозділи Служби безпеки України можуть створюватися на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях.

Органи військової контррозвідки створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил Украї­ни, Національної гвардії України і Прикордонних військ України та інших військових формувань, дислокованих на території України.

У своїй оперативно-службовій діяльності органи Служ­би безпеки України є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, по­садових осіб, партій і рухів.

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки Украї­ни, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України.

У- Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий орган — колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на Службу безпеки України завдань, приймає рішення з основних напрямів і проблем оперативно-служ­бової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії приймаються більшістю голосів і оголошуються наказами Голови Служби безпеки України.

Кадри Служби безпеки України складають: співробіт­ники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудо­вий договір із Службою безпеки України, а також військо­вослужбовці строкової служби.

До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, ос­вітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфіка­ційно-нормативними документами, які затверджуються головою Служби безпеки України.

Військовослужбовці Служби безпеки України мають право зберігати, носити, використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, перед­бачених Законом України "Про міліцію", військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами зако­нодавства.

Важливі функції щодо забезпечення державної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державно­го кордону України.

Державний комітет у справах охорони державного кор­дону України (Держкомкордон України) є центральним органом державної виконавчої влади, який реалізує дер­жавну політику з прикордонних питань, бере участь у роз­робці й реалізації загальних принципів правового оформ­лення і охорони державного кордону України та її виключ­ної (морської) економічної зони, вдосконаленні системи заходів щодо забезпечення їх недоторканності, здійснює функції центрального органу управління Прикордонними військами України.

Основними завданнями Держкомкордону України є:

забезпечення недоторканності державного кордону Украї­ни на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах і охо­рони виключної (морської) економічної зони України;

розробка разом з відповідними центральними органами Державної виконавчої влади пропозицій щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами та реалізації міжнародних договорів з питань режиму державного кордону; забезпечення участі України в міжнародно­му співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України; здійснення контролю за виконанням актів законодавства України щодо державного кордону і діяльності Прикордонних військ України; забезпечення відповідно до законодавства України безпеки працівни­ків органів охорони державного кордону та їх близьких родичів.

Держкомкордон України відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє правовий, економічний та військово-спе­ціальний механізм охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, визначає ви­ди службово-бойової діяльності Прикордонних військ Ук­раїни;

2) здійснює управління всіма видами діяльності При­кордонних військ України, забезпечує їх бойову і мобіліза­ційну готовність, визначає склад прикордонно-представ­ницького апарату і керує його діяльністю;

3) бере участь у міжнародному співробітництві з при­кордонних питань, розробляє разом з відповідними цен­тральними органами державної виконавчої влади, органа­ми Автономної Республіки Крим і місцевими державними адміністраціями пропозиції, пов'язані з реалізацією зо­бов'язань, що випливають з міжнародних договорів Украї­ни щодо режиму державного кордону;

4) разом з відповідними органами державної виконав­чої Влади розробляє і вносить до Кабінету Міністрів Украї­ни пропозиції щодо вдосконалення діяльності пунктів пропуску через державний кордон України;

5) забезпечує додержання прикордонного режиму в прикордонній смузі;

5-1) здійснює у випадках, передбачених законодав­ством України, спеціальні заходи забезпечення безпеки працівників органів охорони державного кордону та їх близьких родичів;

6) організує у пунктах пропуску через державний кор­дон оформлення іноземним громадянам віз для тимчасо­вого перебування в Україні;

7) сприяє громадянам, органам державної виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям, об'єднан­ням громадян у розширенні торговельно-економічних від­носин та інших міжнародних зв'язків;

8) здійснює інформаційне забезпечення діяльності Прикордонних військ України, подає статистичні відомос­ті Верховній Раді України, Президентові України, Кабіне­ту Міністрів України, державним органам, а також систе­матично знайомить засоби масової інформації зі станом охорони державного кордону України;

9) організує поставку й ефективне застосування всіх ви­дів техніки і зброї, створює умови для їх базування, розмі­щення, утримання, ремонту;

10) розробляє вимоги до техніки й озброєння Прикор­донних військ України, планує, організує та бере участь у проведенні науково-дослідних, дослідно-конструктор­ських, будівельних і виробничих робіт у сфері своєї діяль­ності, здійснює контроль за якістю розробок і забезпечує проведення державних випробувань нової та модернізова­ної техніки і зброї, необхідних для охорони державного кордону України .та її виключної (морської) економічної зони;

11) проводить роботу з підготовки і перепідготовки осо­бового складу, комплектування Прикордонних військ України кадрами; оформляє матеріали про атестування офіцерів, прапорщиків, мічманів та військовослужбовців надстрокової служби, нагородження особового складу та робітників і службовців Прикордонних військ України, присвоєння військових звань, звільнення в запас і відста­вку офіцерів, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби;

12) здійснює власними силами та із залученням під­рядних організацій будівництво житла і службових при­міщень;

13) забезпечує життєдіяльність Прикордонних військ України, правовий і соціальний захист військовослужбов­ців та членів їх сімей, використовує наявну матеріальну ба-ау для надання їм соціально-побутових послуг;

14) вживає заходів до розвитку ділових зв'язків з коман­дуванням прикордонних військ країн, з якими укладено відповідні договори та угоди.

Важливим інструментом реалізації Держкомкордонощ своїх повноважень є підпорядковані йому Прикордонні війська України, що функціонують відповідно до Закону України від 4 листопада 1991 р. "Про Прикордонні війська

України".

Головним їх завданням є забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона виключної (морської) економічної зони України.

Діяльність Прикордонних військ України будується на принципах законності, гласності, додержання прав і сво­бод громадян, взаємодії з органами державної влади і уп­равління, громадськими об'єднаннями, трудовими колек­тивами і населенням. При виконанні службових обов'язків військовослужбовці Прикордонних військ України керу­ються Конституцією і законами України. Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Прикордонних військах України забороняється. Гласність у діяльності Прикордон­них військ України забезпечується систематичним інфор­муванням органів державної влади і управління, громад­ських об'єднань, громадян, засобів масової інформації про стан охорони державного кордону і заходи щодо його

зміцнення.

При виконанні покладених на них завдань Прикордон­ні війська України зобов'язані:

1) припиняти будь-які спроби незаконної зміни прохо­дження державного кордону України на місцевості;

2) відбивати вторгнення на територію України озбро­єних формувань, припиняти збройні та інші провокації на державному кордоні України, захищати від злочинних по­сягань населення і власність у всіх її формах;

3) відвертати і не допускати перетинання державного кордону України особами і транспортними засобами поза пунктами пропуску або іншими незаконними способами;

виявляти і затримувати порушників державного кордону України;

4) здійснювати у встановлених пунктах і у встановлено-(ду порядку при наявності належно оформлених докумен­тів пропуск через державний кордон України осіб, транс­портних засобів, вантажів та іншого майна;

5) забезпечувати виконання зобов'язань, що виплива­ють з міжнародних договорів України, з питань режиму державного кордону України та виключної (морської) еко­номічної зони України;

6) здійснювати спільні заходи із Службою національної безпекиУкраїни в межах наданої їм компетенції з питань охорони державного кордону України, а також контролю­вати самостійно чи разом з органами внутрішніх справ підтримання прикордонного режиму;

7) контролювати спільно з органами внутрішніх справ, керівництвом аеропортів (аеродромів), відкритих для між­народних польотів, прикордонних залізничних станцій, морських і річкових портів, служб міжнародних автомо­більних перевезень додержання встановленого режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;

8) здійснювати контроль за додержанням усіма невійсь­ковими суднами і військовими кораблями встановленого порядку плавання та перебування в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також частині вод прикордонних річок, озер та інших водойм, що належать Україні;

9) подавати в районах проходження служби спеціально уповноваженим на те державним органам і посадовим осо­бам необхідну допомогу в їх діяльності по контролю за збереженням природних ресурсів, додержанням правил промислової та іншої діяльності, по охороні природного середовища і континентального шельфу;

10) здійснювати охорону дипломатичних представництв України, постійних представництв України при міжнарод­них організаціях і консульських установ України в інозем­них державах;

11) відповідно до чинного законодавства України забез­печувати систему особливих заходів щодо захисту військо­вослужбовців Прикордонних військ України, які беруть безпосередню участь в оперативно-розшуковій діяльності та здійсненні контролю за переміщенням людей, транс­портних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України, від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих військовослужбовців;

12) здійснювати взаємодію при охороні державного кордону з відповідними органами, військовими форму­ваннями іноземних держав у порядку, який встановлюєть­ся міжнародними договорами та актами законодавства

України.

Для ефективного виконання своїх обов'язків Прикор­донним військам України надані відповідні права. Згідно з діючим законодавством вони мають право у межах при­кордонної смуги, контрольованого прикордонного райо­ну, в пунктах пропуску через державний кордон України, а також на території, де прикордонну смугу та контроль­ований прикордонний район не встановлено, але Прикор­донні війська України здійснюють охорону державного кордону України або прилеглої до охоронюваного При­кордонними військами України узбережжя моря території району, міста, селища, сільради, в територіальному морі України, внутрішніх водах, що належать Україні здійсню­вати таке:

1) розташовувати прикордонні наряди, пересуватися при виконанні службових обов'язків по будь-яких ділян­ках місцевості, користуватися безоплатно усіма видами мі­ського пасажирського транспорту (крім таксі), залізнично­го і водного транспорту приміського сполучення та авто­бусами приміських маршрутів;

2) вести дізнання у справах про порушення державного кордону України, здійснювати оперативно-розшукову да-'яльність відповідно до чинного законодавства;

3) здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили режим державного кордону України, прикор­донний режим або режим у пунктах пропуску через дер­жавний кордон України, на строк до трьох годин для скла­дення протоколу, а в необхідних випадках для встановлен­ня особи і з'ясування обставин правопорушення — до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо пра­вопорушники не мають документів, які посвідчують їх особу, піддавати затриманих особистому оглядові, а також оглядати і при необхідності вилучати наявні при них речі;

4) здійснювати на строки, передбачені попереднім пунктом (3) адміністративне затримання громадян Украї­ни, іноземних громадян і осіб без громадянства, які пору­шили державний кордон України, при відсутності достат­ніх підстав для порушення проти них кримінальних справ, а якщо щодо цих осіб прийнято у встановленому порядку рішення про передачу їх прикордонним властям суміжної держави, з санкції прокурора затримувати цих осіб на час, необхідний для їх передачі;

5) тримати осіб, підданих адміністративному затриман­ню, в ізоляторах тимчасового тримання або в інших при­міщеннях, спеціально обладнаних для цих цілей. Про кож­ний випадок адміністративного затримання, особистого огляду затриманого, огляду і вилучення речей, що є при ньому, складається протокол і повідомляється прокурору;

6) запрошувати осіб у підрозділи Прикордонних військ України для з'ясування обставин порушення державного кордону України, його режиму, прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України. У необхідних випадках з'ясування обставин заз­начених порушень може здійснюватись і в інших місцях;

7) перевіряти у осіб, які прямують через державний кордон України, документи про право в'їзду в Україну або виїзду з України, робити в них відповідні відмітки і за не­обхідністю тимчасово їх вилучати; не пропускати через державний кордон України осіб, які не мають дійсних до­кументів на право в'їзду в Україну або виїзду з України, до належного оформлення ними документів на право перети­нання державного кордону України або до уточнення об­ставин втрати документів громадянами України в період перебування за кордоном і встановлення їх особи;

8) здійснювати у встановленому порядку самостійно або спільно з митними установами огляд вантажів та іншото майна осіб, які прямують через державний кордон

України;

9) вилучати у встановленому порядку заборонені до ввезення в Україну або вивезення з України предмети, а також предмети контрабанди, які переміщаються через державний кордон України;

10) проводити у встановленому порядку огляд транс­портних засобів, що прямують через державний кордон України, і вантажів, що на них перевозяться, супроводжу­вати транспортні засоби прикордонними нарядами;

11) визначати спільно з заінтересованими підприєм­ствами, установами та організаціями місця і тривалість зупинок (стоянок) транспортних засобів закордонного прямування в пунктах пропуску через державний кордон

України;

12) забороняти сходити на берег і перебувати на березі членам екіпажів іноземних невійськових суден та іншим особам, які перебувають на них і які припустили правопо­рушення при плаванні та перебуванні в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також під час стоянки суден у портах України;

13) обмежувати у випадках, які спричиняються обста­винами, пов'язаними із забезпеченням охорони державно­го кордону України, провадження різних робіт у прикор­донній смузі, за винятком робіт на будовах, здійснюваних відповідно до міжнародних договорів України, на будовах державного значення і проведення заходів, зв'язаних із стихійним лихом та особливо небезпечними інфекційни­ми хворобами;

14) використовувати засоби електричного зв'язку мініс­терств, інших органів державного управління, транспортні засоби підприємств, установ, організацій під час відбиття вторгнень на територію України, припинення збройних та інших провокацій на державному кордоні України, розшу­ку і затримання порушників державного кордону України, а також в інших випадках, спричинених обставинами, на умовах, погоджених у встановленому порядку;

15) здійснювати інші дії щодо охорони державного кор­дону України, виключної (морської) економічної зони від-

повідно до законодавства України, її міжнародних догово­рів. У необхідних випадках, зв'язаних з розшуком і затри­манням порушників державного кордону України, При­кордонні війська України можуть здійснювати на території України надані їм права і за межами зазначених у цій стат­ті територій, прикордонної смуги і пунктів пропуску через державний кордон України;

16) розглядати справи про адміністративні правопору­шення, пов'язані з порушенням правил прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;

17) у випадках і в порядку, встановлених законодав­ством України, не допускати в'їзду в Україну іноземних громадян, а також виїзду з неї громадян України та інозем­них громадян;

18) використовувати в порядку, передбаченому законо­давством України, земельні ділянки;

19) одержувати безоплатно за письмовими запитами командирів військових частин та начальників оперативно-розшукових підрозділів від державних органів, підпри­ємств, установ і організацій, а також об'єднань громадян інформацію, необхідну для виконання покладених на вій­ська обов'язків, за винятком випадків, коли законодав­ством України встановлено спеціальний порядок одержан­ня інформації;

20) використовувати у порядку, встановленому законо­давством України, водний і повітряний простір України, морські та річкові порти, аеропорти та аеродроми (поса­дочні майданчики), розташовані на території України, не­залежно від їх відомчої належності і призначення; одержу­вати навігаційну, метеорологічну, гідрографічну та іншу інформацію, необхідну для забезпечення польотів і кораб­леводіння, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

21) здійснювати спеціальні заходи забезпечення без­пеки військовослужбовців Прикордонних військ України та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна згідно з чинним законодавством України.

Прикордонні війська України і Війська повітряної обо­рони України у порядку, передбаченому законодавством України, під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони мають право за­стосовувати зброю, бойову техніку та спеціальні засоби для:

• відбиття збройного нападу і вторгнення на територію України військових груп і банд, припинення збройних провокаційних дій на державному кордоні України;

• відбиття нападу та припинення опору неозброєних осіб, коли життю прикордонників або населенню загрожує небезпека і запобігти їй іншими засобами немає мож­ливості;

• запобігання викраденню повітряних, морських та річ­кових суден, що належать Україні;

• захисту населення від збройних нападів та інших дій, що становлять загрозу життю і здоров'ю людей, а також майну, коли інші засоби захисту виявилися марними;

• запобігання спробі втечі осіб, затриманих за пору­шення державного кордону України, у разі неможливості перешкодити цьому іншим способом;

• запобігання спробі порушників державного кордону України переховатися на території суміжної держави або прорватися вглиб території України, коли всі інші засоби для їх затримання вичерпано;

• подання допомоги кораблям Прикордонних військ України під час відбиття збройного нападу на них, припи­нення ворожих дій іноземних суден щодо українського уз­бережжя, українських підводних та надводних об'єктів або для припинення збройного опору суден-порушників дер­жавного кордону України.

У разі необхідності можуть застосовуватися зброя і бо­йова техніка Військово-Морських Сил України та інших видів Збройних Сил України в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Зброя, бойова техніка та спеціальні засоби застосовуються під час охорони держав­ного кордону України і виключної (морської) економічної зони України в порядку, що визначається Кабінетом Мі­ністрів України.

8.3. Управління закордонними справами

Конституція України (ст. 18) відзначає, що зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами між­народного співтовариства за загальновизнаними принци­пами і нормами міжнародного права.

Відповідно до конституційних норм визначення засад зовнішньої політики є компетенція Верховної Ради Украї­ни (ст. 85), а керівництво зовнішньополітичною діяльніс­тю держави здійснює Президент України. Він же представ­ляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших дер­жавах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і від­кличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (ст. 106).

Центральним органом державної виконавчої влади у цій сфері є Міністерство закордонних справ України (МЗС). Воно забезпечує у межах своїх повноважень прове­дення зовнішньої політики України і здійснює координа­цію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'яз­ків України.

Головними завданнями МЗС є:

участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесен­ню міжнародного авторитету держави;

забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою все­бічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами; і

розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зов­нішньополітичної діяльності держави;

захист прав та інтересів України, її фізичних і юридич­них осіб за кордоном;

аналіз зовнішньополітичної діяльності України, роз­робка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків Ук­раїни, насамперед надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

організація, координація та фінансування роботи пред­ставництв України за кордоном, а також сприяння ді­яльності представництв іноземних держав на території України.

З метою виконання покладених на нього завдань МЗС:

1) розробляє та подає Кабінету Міністрів України про­позиції про вирішення стратегічних питань зовнішньо­політичних відносин, реалізацію пріоритетних напрямів співробітництва з іншими державами;

2) забезпечує створення сприятливих зовнішньополі­тичних умов для встановлення і розвитку відносин між Україною та іншими державами на двосторонньому, регіо­нальному та глобальному рівнях;

3) забезпечує участь України у підготовці міжнародних договорів з іншими країнами і міжнародними організація­ми та подає до Кабінету Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжна­родних договорів або приєднання до них. При необхіднос­ті готує пропозиції щодо приведення законодавства Украї­ни у відповідність з її міжнародними зобов'язаннями;

4) зберігає оригінали текстів міжнародних договорів України, веде їхній облік;

5) здійснює нагляд за виконанням міністерствами та ін­шими центральними органами державної виконавчої вла­ди України та іноземними державами міжнародних дого­ворів України;

6) бере участь у роботі міжнародних організацій, орга­нів міжурядових комісій та комітетів, конференцій, кон­гресів, симпозіумів і нарад з питань міжнародної політики, приймає іноземні делегації для обговорення питань зов­нішньої політики;

7) вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації за кордоном посольств, консульських установ, постійних представ­ництв України при міжнародних організаціях і представ­ництв МЗС в Україні та спрямовує їх роботу;

8) оформлює представникам України повноваження на участь у роботі міжнародних органів;

9) веде облік іноземних представництв та їх персоналу на території України, підтримує з ними контакти з метою опрацювання та вирішення питань подальшого розвитку і розширення відносин з країнами, які вони представляють;

10) координує діяльність міністерств, інших централь­ні ^ органів державної виконавчої влади України у сфері зовнішньополітичних відносин;

11) забезпечує візову політику України, видачу дипло­матичних і службових паспортів;

12) сприяє міністерствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади та іншим юридичним особам України у їх зовнішньополітичній діяльності, подає їм відповідну методичну, консультаційну та інформаційну допомогу;

13) аналізує найважливіші тенденції світового розвитку щодо їх впливу на інтереси України, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про вжиття заходів для підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України;

14) забезпечує проведення у системі МЗС єдиної кадро­вої політики та функціонування структур, пов'язаних з підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфіка­ції кадрів для представництв України за кордоном;

15) вживає заходів, спрямованих на забезпечення дер­жавної політики з питань зайнятості, поліпшення умов праці, житлових, побутових умов і медичного обслугову­вання працівників системи МЗС;

16) організує здійснення заходів з питань цивільної оборони, забезпечує на випадок війни евакуацію представ­ництв, документів і майна дипломатичних і консульських представництв України з інших країн, що перебувають у стані війни, та громадян України, котрі тимчасово перебу­вають у цих країнах;

17) розробляє та затверджує кошториси доходів і видат­ків відповідних закордонних установ України;

18) веде бухгалтерський облік і здійснює контроль за використанням фінансових ресурсів закордонними уста­новами України.

До системи МЗС входять дипломатичні представницт­ва, консульські установи, постійні представництва Украї­ни при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з під­готовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів.

Дипломатичне представництво України є постійно дію­чою установою України за кордоном, що покликана під­тримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, пра­ва та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійс­нює Міністерство закордонних справ України, діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування.

Функції дипломатичного представництва України включають:

1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;

2) захист інтересів України, прав та інтересів її грома­дян та юридичних осіб в державі перебування;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них від­повідних органів України;

5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя;

6) заохочення дружніх відносин між Україною і держа­вою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.

Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.

Главою дипломатичного представництва України є по­сол або посланник, або повірений у справах. Глава дипло­матичного представництва є головним представником Укоаїни в державі перебування. Він здійснює загальне керів­ництво, координацію та контроль за діяльністю всіх уста­нов України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Керівники всіх українських установ і делегацій, пред­ставники і громадяни України в іноземній державі зо­бов'язані неухильно виконувати вказівки посла в цій дер­жаві і подавати йому необхідну допомогу, сприяти в здійс­ненні покладених на нього завдань.

Посол або посланник призначається згідно з чинним законодавством України в разі отримання на це призна­чення згоди (агреману) іноземної держави, до якої від призначається.

Послу або посланнику України, що відбуває до держави Перебування, вручається підписана Президентом і скріпле­на Міністром закордонних справ України вірча грамота, яка після прибуття вручається главі держави перебування.

Повіреному у справах України, що відбуває до держави перебування, вручається лист Міністра закордонних справ України, який після прибуття вручається Міністру закор­донних справ держави перебування.

Посол або посланник України приступає до виконання своїх службових обов'язків у державі перебування після вручення вірчої грамоти главі держави, до якої він призна­чений, або після повідомлення про своє прибуття івручен-ня завірених копій вірчої грамоти Міністру закордонних справ цієї держави залежно від практики, яка існує в дер­жаві перебування.

Повірений у справах України приступає до виконання своїх службових обов'язків з моменту вручення листа Мі­ністра закордонних справ України Міністру закордонних справ держави, до якої він призначений.

Глава дипломатичного представництва України або член дипломатичного персоналу дипломатичного представ­ництва України може бути призначений одночасно пред­ставником України при будь-якій міжнародній організації.

Дипломатичне представництво України в іноземній державі може одночасно представляти інтереси України в інших державах за їх згодою.

Клас, до якого повинен належати глава дипломатично­го представництва України, і при необхідності кількісний склад персоналу дипломатичного представництва України в іноземній державі встановлюються двосторонньою уго­дою України з цією державою.

Місія глави дипломатичного представництва України припиняється у чотирьох випадках:

1) його відкликання у встановленому порядку;

2) його відставки;

3) його смерті;

4) оголошення його регхопа поп егаіа в державі пере­бування.

Главою дипломатичного представництва України, чле­нами дипломатичного персоналу дипломатичного пред­ставництва України в іноземній державі можуть бути тіль­ки громадяни України.

Членами адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва України мо­жуть бути громадяни України і, в окремих випадках, гро­мадяни держави перебування при відповідному повідом­ленні міністерства закордонних справ держави перебуван­ня про їх прийом на роботу до цього представництва.

Глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу дипломатичного представ­ництва України, а також члени їх сімей, члени обслуго­вуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями та імунітетами, пе­редбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше.

Державні службовці, які виконують дипломатичні або консульські функції за кордоном або в Україні є диплома­тичними працівниками і перебувають на дипломатичній службі.

Дипломатична служба є частиною державної служби і призначена забезпечувати практичну реалізацію зовніш­ньої політики України, представляти та захищати інтереси України у сфері міжнародних відносин, а також її юридич­них осіб та громадян за кордоном.

Дипломатичні працівники проходять дипломатичну службу на посадах відповідальних працівників Адміністра­ції Президента України з міжнародних питань. Міністер­ства закордонних справ України та його представництв в Україні, дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, постійних представництв України при міждержавних організаціях.

Дипломатичною службою вважається також служба дипломатичних працівників за контрактом у секретаріатах міждержавних організацій за квотою України при додер­жанні вимог щодо строків цих контрактів, обумовлених Міністерством закордонних справ України. ^;

На дипломатичну службу приймаються на конкурсній основі громадяни України, які мають вищу освіту у сфері міжнародних відносин, необхідні професійні та ділові якості, володіють іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені за кордон.

Особи, які мають вищу освіту за іншими спеціальнос­тями, можуть бути прийняті на дипломатичну службу піс­ля проходження відповідної перепідготовки.

При прийнятті на дипломатичну службу встановлюєть-Е ся випробування. Особи, які не витримали випробування, звільняються з дипломатичної служби.

Особи, яких приймають на дипломатичну службу, при­значаються на приписану до дипломатичного рангу посаду з наступним присвоєнням дипломатичного рангу. Дипло­матичний працівник може бути призначений на посаду, приписану до вищого або нижчого дипломатичного рангу, ніж той, що йому присвоєно.

Переведення дипломатичного працівника на іншу по­саду здійснюється на конкурсній основі з урахуванням рів­ня його професійної підготовки та ефективності роботи.

Дипломатичним працівникам присвоюються такі дип­ломатичні ранги України: аташе, третій секретар, другий секретар другого класу, другий секретар першого класу, перший секретар другого класу, перший секретар першого класу, радник другого класу, радник першого класу, Над­звичайний і Повноважний Посланник другого класу,

Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол.

Присвоєння дипломатичного рангу здійснюється згідно з посадою, яку займає дипломатичний працівник. Відпо­відність посад дипломатичним рангам визначається Пе­реліком посад, приписаних до дипломатичних рангів України.

Строки перебування дипломатичних працівників у дипломатичних рангах такі:

аташе, третього секретаря, другого секретаря другого класу, другого секретаря першого класу, першого секрета­ря другого класу — два роки;

першого секретаря першого класу, радника другого класу — три роки.

Строки перебування в дипломатичних рангах радника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Послан­ника другого класу, Надзвичайного і Повноважного Пос­ланника першого класу не встановлюються.

У разі призначення дипломатичного працівника на ін­шу посаду, приписану до дипломатичного рангу вищого рівня, йому присвоюється достроково дипломатичний ранг у відповідних межах.

Дипломатичні працівники, яким присвоєно диплома­тичний ранг, перебувають у ньому довічно. Позбавлення дипломатичного працівника дипломатичного рангу може мати місце при його звільненні з дипломатичної служби за порушення трудової дисципліни або вчинення проступків, несумісних з перебуванням на службі, а також у випадках припинення громадянства України дипломатичного пра­цівника. Позбавлення дипломатичного працівника рангу означає позбавлення його всіх попередніх рангів. Понов­лення дипломатичного працівника у дипломатичному ран­зі здійснюється за результатами службової атестації.

Дипломатичні працівники можуть бути тимчасово при-командировані до міністерств та інших центральних орга­нів державної виконавчої влади України для виконання службових обов'язків, переведені на строк до п'яти років для здійснення наукової або викладацької діяльності до наукових установ або вищих навчальних закладів в Україні, до відповідних установ, закладів за кордоном, а також направлені Міністерством закордонних справ України на навчання. У цих випадках вони залишаються на диплома­тичній службі, користуються всіма правами і пільгами та одержують надбавки до посадових окладів, встановлені для дипломатичних працівників.

Після закінчення строку прикомандирування, тимчасо­вого переведення на роботу для здійснення наукової або викладацької діяльності, навчання в очній аспірантурі або докторантурі дипломатичні працівники проходять службо­ву атестацію, за результатами якої (за умови підтверджен-і ня відповідних кваліфікації та рівня професійних знань);

призначаються на посаду не нижчу за ту, яку вони займали до прикомандирування, переведення, навчання.

8.4. Управління юстицією

Термін "юстиція" у перекладі з латинської (іизіігіа) оз­начає справедливість, законність. Під державним управ­лінням у галузі юстиції прийнято розуміти виконавчо-роз­порядчу діяльність суб'єктів державного управління, яка;

полягає в організаційному забезпеченні функціонування судів, державного нотаріату, органів запису актів грома­дянського стану, судово-експертних установ та організацій адвокатів. '

Державне управління у даній сфері здійснює Міністер­ство юстиції України.

Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, який утворює Президент України з ме­тою організації здійснення державної правової політики.

До його основних завдань належать:

1) надання правничих послуг;

2) організація та забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції;

3) забезпечення функціонування та розвитку системи Правничих послуг;

4) ведення відповідних державних реєстрів;

5) здійснення міжнародно-правової співпраій.

Міністерство юстиції України відповідно до покладе­них на нього завдань здійснює такі функції:

1) у наданні правничих послуг:

а) є головним органом, що забезпечує організацію і ко­ординацію кодифікаційних робіт в Україні;

б) є розробником концепції державної правової політи­ки та правових реформ;

в) розробляє безпосередньо проекти законів:

щодо захисту і розвитку прав людини;

відносин між громадянином і державною владою;

виникнення і зміни юридичного статусу фізичних і юридичних осіб;

конституційного устрою, повноважень та взаємовідно­син органів державної влади;

судоустрою та судочинства;

цивільного і кримінального законодавства;

г) здійснює правову експертизу щодо відповідності Конституції України та вимогам законопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, що подають­ся на розгляд відповідно Верховної Ради України, Прези­дента України, Кабінету Міністрів України, а також про­ектів міжнародних договорів України;

д) розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції про усунення неузгодженос-тей і суперечностей між актами законодавства та про за­повнення у ньому прогалин;

е) здійснює правову експертизу нормативних актів об­ласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що зачіпають права, свободи та законні ін­тереси громадян або мають міжвідомчий характер, веде об­лік нормативних актів, правову експертизу яких було здійснено;

є) забезпечує в межах, визначених законодавством, реа­лізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Мініс­терства та підпорядкованих йому органах, установах і ор­ганізаціях;

ж) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його повноважень, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства та в установле­ному порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

з) організує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією в межах і поряд­ку, встановлених законодавством;

й) виступає як представник Президента України і Кабі­нету Міністрів України під час розгляду справ судами Ук­раїни та судами іноземних держав або міжнародними судо­вими органами та установами;

2) в організації та забезпеченні діяльності судів:

а) координує роботу з реалізації судової реформи;

б) здійснює в установленому законодавством порядку заходи щодо організаційного та матеріально-технічного за­безпечення судів загальної юрисдикції;

в) забезпечує в порядку, встановленому законодавством України, відбір та підготовку кандидатів у судді;

г) організує відповідно до законодавства України ви­конання рішень, ухвал і постанов судів, а також постанов інших органів, виконання яких покладено на судових виконавців;

д) бере участь у передбачених законодавством випадках у застосуванні актів амністії та помилування;

е) забезпечує ведення судової статистики;

є) установлює норми і методи керівної та контрольної діяльності голів судів під час здійснення ними адміністра­тивних функцій і перевіряє їх виконання;

ж) організує експертне забезпечення правосудця;

з) вносить Президентові України пропозиції з питань мережі місцевих судів;

й) забезпечує ведення діловодства в судах загальної юрисдикції, крім Верховного Суду України;

3) у забезпеченні функціонування та розвитку системи правничих послуг:

а) здійснює роботу із систематизації законодавства та веде єдиний загальноправовий рубрикатор нормативних актів, забезпечує функціонування єдиної системи правової інформації;

б) є офіційним видавцем збірників актів законодавства України;

в) сприяє розвиткові системи правничих послуг з ме­тою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та прав юридичних осіб;

г) бере участь у виданні журналів і газет спеціального і загальноправового характеру; ^!

д) забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок коштів державного бюджету в разі участі адвоката у кримінальній справі за призначенням та звільнення гро­мадян від оплати правничої допомоги;

е) надає методичну та практичну допомогу консуль­ським установам України з питань реєстрації актів грома­дянського стану;

є) засвідчує достовірність свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану та довідок про сімейний стан гро­мадян України, що видаються для використання за кор­доном;

ж) організує розгляд скарг та заяв громадян з питань, що належать до повноважень Міністерства і пов'язані з роботою його органів, установ і організацій;

3) видає в установленому порядку свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю та юридичною прак­тикою, забезпечує реєстрацію підвідомчими органами приватної нотаріальної діяльності;

й) здійснює методологічне керівництво юридичними службами центральних органів виконавчої влади;

4) у веденні відповідних державних реєстрів:

а) веде єдиний державний реєстр нормативних актів;

б) здійснює державну реєстрацію нормативних актів мі­ністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, контролює своєчасність і правильність їх офіційного опублікування;

в) реєструє адвокатські об'єднання;

г) здійснює легалізацію політичних партій, всеукраїн­ських та міжнародних об'єднань громадян;

д) формує та веде Реєстр атестованих судових експертів;

е) організує та забезпечує діяльність органів реєстрації актів громадянського стану;

5) у міжнародно-правовій співпраці:

а) вносить у встановленому порядку пропозиції з пи­тань, що належать до його повноважень, та веде перегово­ри про укладання або приєднання України до міжнарод­них договорів та про їх ратифікацію;

6) укладає угоди про правниче співробітництво з відпо­відними органами іноземних держав і міжнародними орга­нізаціями;

в) організує в межах своїх повноважень взаємодію з від­повідними органами іноземних держав та міжнародними організаціями;

г) організує та контролює виконання міжнародних до­говорів України в частині, що відноситься до повноважень Міністерства;

д) забезпечує підготовку пропозицій щодо приведення національного законодавства України у відповідність з принципами та стандартами Ради Європи;

е) представляє Кабінет Міністрів України за його дору­ченням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

є) надає за погодженням з Українською комісією з пи­тань правничої термінології статус офіційних перекладам актів законодавства України на інші мови та актів законо­давства іноземних держав, офіційних документів міжна­родних організацій та установ (крім міжнародних догово­рів України) на державну мову України;

ж) вносить Президентові України, Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам ви­конавчої влади з питань, що належать до його повнова­жень, пропозиції щодо вступу до міжнародних урядових і неурядових організацій;

6) здійснює на основі та на виконання Конституції Ук­раїни, законів України, актів Президента України і Кабі­нету Міністрів України інші функції.

Міністерство юстиції України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Він несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання Міністер­ством покладених на нього завдань і здійснення ним своїх функцій.

Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень Міністерства юстиції України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра, заступників Мі­ністра за посадою, а також інших керівних працівників Міністерства.

До складу колегії можуть входити керівники інших цен­тральних органів виконавчої влади, підвідомчих установ юстиції.

Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо­зицій щодо головних напрямів розвитку правової системи України у Міністерстві може бути утворено наукову, нау­ково-консультативну ради та інші органи дорадчого і ко­ординаційного характеру.

Міністр юстиції України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством, норматив­но-правові акти Міністра є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями не­залежно від форм власності та громадянами.

Нормативно-правові акти Міністра підлягають держав­ній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Міністр у разі потреби видає разом з керівниками ін­ших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами спільні акти.

Міністерство юстиції України в установленому порядку утворює Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні. Київське і Севастопольське міські управління юстиції, установи, ор­ганізації тощо.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції Ук­раїни в Автономній Республіці Крим, обласні. Київське і Севастопольське міські управління юстиції не входять до складу відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Міністерство відповідно до покладених на нього зав­дань і повноважень має право:

1) залучати спеціалістів центральних органів виконав­чої влади, підприємств, установ, організацій (за погоджен­ням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його повноважень;

2) одержувати в установленому законодавством поряд­ку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представниць­ких органів інформацію, документи і матеріали, а від Мі­ністерства статистики України — статистичні дані для ви­конання покладених на нього завдань (безоплатно);

3) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його повноважень;

4) притягати до дисциплінарної відповідальності керів­ників місцевих управлінь юстиції, підвідомчих установ і організацій;

5) скасовувати в межах своїх повноважень акти місце­вих управлінь юстиції, що суперечать Конституції Украї­ни, законодавству України та рішенням Міністерства;

6) залучати на договірній основі фахівців для підготов­ки проектів актів законодавства, здійснення їх експертизи та надання консультацій;

7) у межах своїх повноважень здійснювати контроль та перевіряти виконання вимог законодавчих актів.

До системи органів Міністерства юстиції входить дер­жавна виконавча служба, завданням якої є своєчасне, пов­не і неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Вона утворе­на і функціонує згідно із Законом України від 24 березня 1998 р. "Про державну виконавчу службу".

Органами державної виконавчої служби є:

Департамент державної виконавчої служби Міністер­ства юстиції України;

відділи державної виконавчої служби Головного управ­ління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастополь­ського міських управлінь юстиції;

районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Виконання рішень покладається на державних вико­навців районних, міських (міст обласного значення), ра­йонних у містах відділів державної виконавчої служби. Державними виконавцями є начальник, заступник началь­ника, старший державний виконавець, державний викона­вець районного, міського (міста обласного значення), ра­йонного у місті відділу державної виконавчої служби. Він здійснює примусове виконання рішень у порядку, перед­баченому законом.

Компетенція органів юстиції щодо організації діяль­ності державної виконавчої служби полягає в тому, що Мі­ністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції Ук­раїни в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі організують вико­нання законів і здійснюють керівництво відділами держав­ної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними у містах відділами державної вико­навчої служби, координують і контролюють їх діяльність;

організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконав­ців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріаль­но-технічне забезпечення державної виконавчої служби.

Державні виконавці є державними службовцями, їм ви­даються службові посвідчення єдиного зразка, який за­тверджується Міністром юстиції України. Під час ви­конання службових обов'язків державний виконавець зобов'язаний носити формений одяг, зразок якого затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

Державним виконавцем може бути громадянин Украї­ни, який має юридичну освіту, здатний за своїми особис­тими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов'язки. Начальником районного, міського (міста об­ласного значення), районного у місті відділу державної ви­конавчої служби призначається громадянин України з ви­щою юридичною освітою і зі стажем юридичної роботи не менше трьох років. Не можуть бути призначеними на по­саду державного виконавця особи, відносно яких існують обмеження, передбачені Законом України "Про державну службу".

Державні виконавці призначаються на посаду, звільня­ються з посади начальниками районних, міських (міст об­ласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Начальники районних, міських (міст обласного значен­ня), районних у містах відділів державної виконавчої служ­би призначаються на посаду та звільняються з посади на­чальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юсти­ції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів дер­жавної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республщі Крим, управлінь юстиції в областях, містах Києві та Се­вастополі призначаються Міністром юстиції України.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійсню­ють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в об­ластях, містах Києві та Севастополі — через відповідні від­діли державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють й інші державні органи в порядку, передбаченому законом.

Державні виконавці несуть дисциплінарну, а у разі вчи­нення під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушен­ня, — кримінальну чи адміністративну відповідальність в порядку, встановленому законом.

Чисельність державних виконавців, порядок та норми матеріального забезпечення їх діяльності встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства юстиції України.

Центральний апарат Міністерства, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Рес­публіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, підпорядковані установи і організації становлять систему Міністерства юстиції України.

8.5. Управління внутрішніми справами*

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України (МВС України).

Правові основи організації діяльності МВС України ви­значаються Конституцією України, чинним законодав­ством України, актами Президента України і Кабінету Мі­ністрів України.

Загальними функціями для всіх міністерств України, в тому числі і для МВС, є забезпечення проведення в життя державної політики у відповідних сферах; сприяння під­приємствам і організаціям у питаннях установлення і стабілізації господарських зв'язків, у тому числі зовніш­ньоекономічних; взаємодія з іншими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також здійснення передбачені законодавством функції, щодо діяльності підлеглих структур, підприємств і орга­нізацій.

Специфічні завдання, функції і методи діяльності МВС України встановлюються спеціальним положенням про нього, яке затверджене розпорядженням Президента Ук­раїни від 7 жовтня 1992 р.

Згідно з ним, Міністерство внутрішніх справ України реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправ­них посягань, організує і координує діяльність органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю, охороні гро­мадського порядку і забезпеченню громадської безпеки.

У межах своїх повноважень міністерство організує ви­конання актів законодавства України і здійснює система­тичний контроль за їх реалізацією; узагальнює практику застосування актів законодавства з питань, що входять до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдос­коналення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями МВС України є:

організація і координація діяльності органів внутрішніх справ по захисту прав і свобод громадян, інтересів суспіль­ства і держави від протиправних посягань, охороні громад­ського порядку і забезпечення громадської безпеки;

участь у розробці і реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю;

забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили зло­чини, вжиття заходів до, усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень;

визначення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ, подання їм організаційно-мето­дичної та практичної допомоги;

забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у ресоціалізації засуджених;

жавної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, управління юстиції в об­ластях, .містах Києві та Севастополі — через відповідні від­діли державної виконавчої служби. Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють й інші державні органи в порядку, передбаченому законом.

Державні виконавці несуть дисциплінарну, а у разі вчи­нення під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушен­ня, — кримінальну чи адміністративну відповідальність в порядку, встановленому законом.

Чисельність державних виконавців, порядок та норми матеріального забезпечення їх діяльності встановлюються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства юстиції України.

Центральний апарат Міністерства, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Рес­публіці Крим, обласні, Київське і Севастопольське міські управління юстиції, підпорядковані установи і організації становлять систему Міністерства юстиції України.

8.5. Управління внутрішніми справами*

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері внутрішніх справ є Міністерство внутрішніх справ України (МВС України).

Правові основи організації діяльності МВС України ви­значаються Конституцією України, чинним законодав­ством України, актами Президента України і Кабінету Мі­ністрів України.

Загальними функціями для всіх міністерств України, в тому числі і для МВС, є забезпечення проведення в життя державної політики у відповідних сферах; сприяння під­приємствам і організаціям у питаннях установлення і стабілізації господарських зв'язків, у тому числі зовніш­ньоекономічних; взаємодія з іншими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також здійснення передбачені законодавством функції, щодо діяльності підлеглих структур, підприємств і орга­нізацій.

Специфічні завдання, функції і методи діяльності МВС України встановлюються спеціальним положенням про нього, яке затверджене розпорядженням Президента Ук­раїни від 7 жовтня 1992 р.

Згідно з ним. Міністерство внутрішніх справ України реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправ­них посягань, організує і координує діяльність органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю, охороні гро­мадського порядку і забезпеченню громадської безпеки.

У межах своїх повноважень міністерство організує ви­конання актів законодавства України і здійснює система­тичний контроль за їх реалізацією; узагальнює практику застосування актів законодавства з питань, що входять до його компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдос­коналення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основними завданнями МВС України є:

організація і координація діяльності органів внутрішніх справ по захисту прав і свобод громадян, інтересів суспіль­ства і держави від протиправних посягань, охороні громад­ського порядку і забезпечення громадської безпеки;

участь у розробці і реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю;

забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили зло­чини, вжиття заходів до, усунення причин і умов, що сприяють учиненню правопорушень;

визначення основних напрямків удосконалення роботи органів внутрішніх справ, подання їм організаційно-мето­дичної та практичної допомоги;

забезпечення виконання кримінальних покарань, участь у ресоціалізації засуджених;

організація роботи, пов'язаної із забезпеченням безпе­ки дорожнього руху та пожежної безпеки;

забезпечення законності в діяльності працівників і військовослужбовців системи МВС.

Отже, основні завдання МВС України випливають із загальних завдань, покладених на органи внутрішніх справ. У цих основних завданнях програмується зміст ке­рівництва внутрішніми справами, здійснюваного МВС Ук­раїни, і головні напрями діяльності міністерства.

Зміст діяльності МВС України як центрального органу державного управління в галузі внутрішніх справ полягає в наступному: розробка загальних проблем підвищення ефективності забезпечення громадського порядку в держа­ві, здійснення кадрової політики, підготовка, навчання і виховання кадрів, їх облік і розподіл у територіальні та транспортні органи, галузеві служби; організація управлін­ня очолюваної ним системи, розробка і організаційне забезпечення управлінських рішень, перспективних і по­точних планів; здійснення їх чіткого функціонування; опе­ративне керівництво відповідними підпорядкованими ор­ганами, підрозділами і установами, визначення ефектив­них засобів і методів їх діяльності.

Відповідно до основних завдань здійснюються і головні напрями діяльності МВС України.

У сфері охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю МВС України забезпечує реалізацію держав­ної політики з цих питань, визначає основні напрями ді­яльності підпорядкованих органів, підрозділів і установ та ефективні засоби і методи виконання покладених на них завдань; організує роботу органів внутрішніх справ по охо­роні громадського порядку на вулицях, майданах, у скве­рах, парках та інших громадських місцях, запобіганню та припиненню адміністративних правопорушень і забезпе­ченню провадження у справах по них (розгляд яких зако­ном покладено на органи внутрішніх справ); накопичує і аналізує інформацію про злочини, скоєні в громадських місцях, масові безладдя, групові хуліганські прояви, про ефективність діяльності підрозділів патрульно-постової служби і підрозділів органів внутрішніх справ з питань раціонального використання сил і засобів та управління ни­ми при охороні громадського порядку в містах, інших на­селених пунктах; взаємодіє із заінтересованими органами державної виконавчої влади в розробці і організації вико­нання планів охорони громадського порядку під час про­ведення важливих подій громадсько-політичного, культур­ного і спортивного характеру, особливо при проведенні за­ходів з масовим перебуванням людей; проводить перевірку оперативно-службової діяльності підрозділів патрульно-постової служби міліції і "Беркут"; вивчає практику вза­ємодії з народними дружинами та іншими громадськими формуваннями по охороні правопорядку на вулицях і в громадських місцях; координує діяльність галузевих служб міністерства по виконанню чинного протиалкогольного законодавства;" організує роботу медичних витверезників;

забезпечує профілактику правопорушень; вносить до цен­тральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій подання про необхід­ність усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, організує проведення серед населення роз'яснювальної роботи з питань охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю; організує здійснення заходів щодо врятування людей, охорони їхньої безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна у разі стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф та ліквіда­ції їх наслідків; разом з органами державної виконавчої влади організує підготовку проектів законодавчих і норма­тивних актів з питань охорони громадського порядку; за­безпечує високу бойову і мобілізаційну готовність органів внутрішніх справ і військ внутрішньої та конвойної охоро­ни; бере відповідно до закону участь у забезпеченні режи-му воєнного або надзвичайного стану в разі його оголо­шення на території України або в окремих місцевостях. ^!

МВС України також організує здійснення органами внутрішніх справ профілактичних і оперативно-розшуко-вих заходів щодо запобігання, виявлення, припинення і. розкриття злочинів, провадження дізнання і попередньогб слідства у справах про злочини, розслідування яких зако­ном покладено на органи внутрішніх справ; безпосередньо

проводить роботу по виявленню, розкриттю і розслідуван­ню злочинів, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю та наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; організує проведення експертиз у кримінальних справах і криміна­лістичні дослідження за матеріалами оперативно-розшуко-вої діяльності, забезпечує у встановленому порядку участь спеціалістів криміналістичної служби у слідчих діях; орга­нізує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формує центральні довідково-інформаційні фонди, оперативно-пошуковий та криміна­лістичний обліки у межах своїх повноважень веде держав­ну статистику; організує і проводить розшук громадян у випадках, передбачених законодавством та міжнародними угодами.

Взаємовідносини у сфері діяльності міліції між Мініс­терством внутрішніх справ України і відповідними органа­ми Інших держав та міжнародними організаціями поліції будуються на підставі міждержавних чи міжурядових угод, а також угод між Міністерством внутрішніх справ України та цими органами і організаціями. Правовою підставою взаємовідносин Міністерства внутрішніх справ України і відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями поліції є:

а) міждержавні угоди;

б) міжурядові угоди;

в) угоди між МВС України та цими органами і органі­заціями.

Крім угод, взаємовідносини МВС України з відповід­ними органами інших держав та міжнародними організа­ціями поліції можуть оформлятися протоколами, рішення­ми тощо, які мають з угодами однакову юридичну силу.

Угоди про співробітництво МВС України з відповідни­ми службами іноземних держав можуть бути як багатосто­ронніми, так і односторонніми і визначати співробітницт­во та взаємодію як за одним, так і за кількома напрямами оперативно-службової діяльності. Угоди та інші документи про співробітництво у сфері діяльності міліції оголошу­ються наказами Міністра внутрішніх справ України і обов'язкові для виконання в Україні, або, якщо є спеці­альне застереження, на окремій частині її території. За письмовим погодженням з керівництвом МВС України, на виконання діючих угод щодо співробітництва з відпо­відними службами іноземних держав, керівники служб МВС та УВС прикордонних областей можуть підписувати окремі протоколи, що передбачають розвиток взаємодії з конкретних напрямів оперативно-службової діяльності з відповідними службами та органами цих держав. Запити та окремі доручення, призначені для відповідних структур іноземних держав, що входять до СНД, підписуються ке­рівниками органів внутрішніх справ (керівниками слідчих підрозділів), скріплюються гербовою печаткою і надсила­ються безпосередньо до МВС, УВС, УВСТ цих держав.

Запити та окремі доручення, призначені для відповід­них структур іноземних держав, що не входять до СНД. підписуються керівниками органів внутрішніх справ (ке­рівниками слідчих підрозділів), скріплюються гербовою печаткою і надсилаються через відповідні галузеві служби МВС України (До підписання окремих протоколів, що спеціально регламентують порядок таких взаємовідносин).

Виконуючи функцію зовнішніх зв'язків з міністерства­ми внутрішніх справ близького і далекого зарубіжжя, МВС України бере участь у розробці проектів міжнародних договорів (угод) України з питань боротьби зі злочинніс­тю, забезпечує в межах своїх повноважень виконання укладених міжнародних договорів (угод). Для забезпечен­ня роботи в цьому напрямі при МВС України створене Національне бюро Інтерполу, а у структурі міністерства — відділ зовнішніх відносин.

Наприклад, з метою зміцнення та розвитку безпосеред­ніх контактів з органами внутрішніх справ інших держав у боротьбі зі злочинністю наказом МВС України № 241 від 6 травня 1992 р. оголошена Угода про співробітництво між МВС України та МВС Республіки Бєларусь, МВС Респуб­ліки Польща, МВС Російської Федерації, МВС Угорської Республіки.

Разом а іншими державними органами і громадськими організаціями МВС України організує боротьбу а пияцт? бродяжництвом, правопорушеннями неповнолітніх та іншими антигромадськими явищами; скеровує діяль­ність органів внутрішніх справ на здійснення правил доз­вільної системи, яка контролює придбання, зберігання носіння, перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речо­вин та матеріалів, інших предметів і речовин, щодо збері­гання і використання яких встановлено спеціальні прави­ла, та за відкриттям і функціонуванням об'єктів, де вони використовуються; впроваджує в життя паспортну систе­му; забезпечує виконання законодавства з питань грома­дянства України, додержання іноземними громадянами правил перебування на території України, в'їзду в країну і виїзду закордон, проїзду через країну.

МВС України організує роботу апаратів і служб з вико­нання ухвал судів і постанов прокурорів про арешт, охоро­ну і конвоювання заарештованих і затриманих, розшуку осіб, які ховаються від слідства і суду, засуджених, що ухи­ляються від виконання вироку, без вісті зниклих осіб та інших осіб у передбачених законодавством випадках; за­безпечує участь органів внутрішніх справ у межах їх пов­новажень у здійсненні заходів з охорони навколишнього природного середовища, боротьби з браконьєрством і по­рушеннями правил мисливства та рибальства.

У сфері виконання покарань МВС України забезпечує виконання кримінально-виконавчого законодавства, здій­снює керівництво та контроль за діяльністю установ з ви­конання покарань, лікувально-трудових профілакторіїв, слідчих ізоляторів, інспекцій виправних робіт, які застосо­вують передбачені законом засоби впливу на осіб, засу­джених до позбавлення волі; засуджених до виправних ро­біт без позбавлення волі; засуджених умовно з випробу­вальним строком, з відстрочкою виконання вироку (крім неповнолітніх). Окрім цього відповідні підрозділи з назва­них виконують постанови судів про примусове лікування хронічних алкоголіків та наркоманів, утримання осіб, взятих під варту, контроль за виконанням вироків судів про заборону займати посади або займатись певною ді­яльністю.

Міністерство забезпечує створення, розвиток і удоско­налення соціальної, матеріально-технічної, виробничої і господарської бази підрозділів системи виконання пока-оань та додержання єдиного принципу щодо організації виробництва для працевлаштування спецконтингенту на підприємствах установ з виконання покарань, організує загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засудже­них, виховну роботу з особами, що відбувають покарання в установах виконання покарань і утримуються в лікуваль­но-трудових профілакторіях, слідчих ізоляторах; контр­олює дотримання вимог щодо режиму, встановленого в місцях відбування покарання, утримання осіб, які знахо­дяться в слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профі­лакторіях; разом з відповідними підрозділами МВС органі­зує нагляд за поведінкою осіб, що засуджені до виправних робіт без позбавлення волі, умовно з випробувальним строком, з відстрочкою виконання вироку, а також за до­триманням ними встановленого порядку і умов відбування покарання; спрямовує діяльність органів внутрішніх справ щодо сприяння особам, звільненим з місць позбавлення волі, в їх ресоціалізації, трудовому і побутовому влашту­ванню, а також щодо здійснення в передбачених законом випадках адміністративного нагляду за ними.

У сфері забезпечення пожежної безпеки відповідно до Закону України "Про пожежну безпеку" на МВС України покладені обов'язки у здійсненні державного пожежного нагляду, пожежної охорони населених пунктів і об'єктів, координації діяльності міністерств, інших центральних;

органів державної влади з питань, пов'язаних з удоскона­ленням справи пожежної охорони.

Компетенція МВС України як центрального органу державної виконавчої влади у сфері пожежної безпеки по­лягає: в проведенні єдиної політики у справі пожежної безпеки; визначенні основних напрямів розвитку науки і техніки, участі у координації державних міжрегіональних заходів та наукових досліджень у галузі пожежної безпеки, керівництві відповідними науково-дослідними установа­ми, розробці та затвердженні державних стандартів, норм і правил пожежної безпеки; встановленні системи обліку пожеж; організації навчання спеціалістів у галузі пожежної безпеки, керівництві пожежно-технічними навчальними закладами; оперативному управлінні силами і технічними засобами, які залучаються до ліквідації пожеж; участі в ко­ординації роботи щодо створення і випуску пожежної тех­ніки та засобів протипожежного захисту, встановленні за­мовлення на їх випуск та постачання; співробітництві з органами пожежної безпеки інших держав.

У сфері охорони об'єктів власності і особистого майна громадян МВС України здійснює керівництво підрозділа­ми охорони, в тому числі спеціальними, подає їм практич­ну допомогу в службовій діяльності щодо захисту від зло­чинних посягань особливо важливих та інших об'єктів, приміщень з індивідуальною власністю громадян, майна та вантажів, грошових коштів і цінних паперів, охороні фі­зичних осіб на договірній основі, охороні громадського порядку в зонах несення служби; організує співробітницт­во підрозділів охорони з відповідними службами правоохо­ронних органів інших держав, іноземними фірмами з пи­тань охорони власності, фізичних осіб, а також стандарти­зації технічних засобів охорони; розробляє та здійснює заходи з реалізації єдиної концепції охорони усіх видів власності; узагальнює практику законодавства з питань правоохоронної діяльності, віднесеної до компетенції охо­рони, надає підлеглим підрозділам методичну допомогу у вдосконаленні організаційно-правового забезпечення їх діяльності; готує нормативні акти з питань організації охо­рони; погоджує проекти споруд та об'єктів, що будуються, щодо обладнання їх засобами охоронно-пожежної сигна­лізації; забезпечує ліцензування охоронних послуг суб'єк­тів підприємницької діяльності; здійснює комплексний аналіз та планування діяльності охорони, розробляє та реалізує заходи з її удосконалення, вивчає позитивний досвід та сприяє його впровадженню; організує роботу що­до використання в охороні технічних засобів сигналізації та систем централізованого спостереження; провадить єдину технічну політику з розробки, виробництва та впро­вадження в експлуатацію засобів охоронної сигналізації;

розробляє і реалізує заходи з удосконалення роботи по винахідництву та раціоналізації, створює проектні, монтажні підрозділи, що утримуються на принципах самоокупності;

створює спільні, у тому числі з залученням іноземного ка­піталу, підприємства, фірми, компанії щодо здійснення охорони та розвитку інших, пов'язаних з нею, видів діяль­ності, надає дозвіл на це підрозділам охорони, організує інспектування відомчої охорони та перевірку стану збе­реження матеріальних цінностей на об'єктах державної власності.

У сфері забезпечення безпеки дорожнього руху МВС України організує виконання підвідомчими службами дер­жавної автомобільної інспекції, на основі спеціалізації їх окремих підрозділів, Закону України "Про дорожній рух" та інших нормативних документів з питань боротьби з ава­рійністю на транспорті; бере участь у створенні законодав­чої та нормативної бази, необхідної для ефективної роботи підвідомчих служб щодо забезпечення в межах компетен­ції державної автомобільної інспекції безпеки дорожнього руху, забезпечує безперервний контроль за станом опера­тивної обстановки на автомобільних шляхах України та організує реагування на її зміни.

МВС України узагальнює та впроваджує у діяльність служб, підрозділів ДАІ досягнень науки і передового дос­віду з питань забезпечення безпеки дорожнього руху, взаємодіє з зацікавленими міністерствами, відомствами, концернами, корпораціями, організаціями, іншими об'єд­наннями, Військовою автомобільною інспекцією Мініс­терства оборони України, спілкою автомобілістів, адмі­ністрацією підприємств, установ і організацій, громад­ськими об'єднаннями, діяльність яких пов'язана із забезпеченням безпеки дорожнього руху.

В оперативному підпорядкуванні МВС України можуть бути служби нагляду за станом автомобільних шляхів і ву­лиць, впровадженням автоматизованих систем керування Дорожнім рухом, координації діяльності спеціалізованих монтажно-експлуатаційних управлінь (дільниць), реєстра-Ційно-екзаменаційні, екологічні та інші підрозділи, а та­кож науково-дослідні установи.

У науково-дослідній роботі та підготовці кадрів МВС України, виходячи з потреб практики, розробляє та оргаг нізує реалізацію програм кадрового забезпечення органів і підрозділів внутрішніх справ, військ внутрішньої та кон­войної охорони, вживає заходів щодо додержання дисцип­ліни і законності в їх діяльності; організує роботу підпо­рядкованих навчальних закладів, науково-дослідних уста­нов; вживає відповідно до чинного законодавства заходів у забезпеченні правового і соціального захисту працівників, військовослужбовців військ внутрішньої та конвойної охо­рони, пенсіонерів органів внутрішніх справ, членів їх сі­мей, розробляє пропозиції з цих питань і вносить їх на розгляд відповідних органів; бере участь у формуванні нау­ково-технічної політики у сфері діяльності органів внут­рішніх справ; організує і координує впровадження в прак­тику досягнень науки та передового досвіду, забезпечує розробку озброєнь, спеціальних, технічних і криміналіс­тичних засобів для органів внутрішніх справ, військ внут­рішньої та конвойної охорони. МВС України бере участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, у розробках на Їх основі державних програм боротьби зі злочинністю та охорони правопорядку.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямів діяльності органів внутрішніх справ, обговорення найважливіших програм та вирішення інших питань при МВС України можуть створюватися від­повідні ради і комісії з включенням до їх складу провідник учених і висококваліфікованих фахівців-практиків. Їх склад та положення про них затверджуються Міністром внутрішніх справ України.

У сфері фінансової діяльності МВС України організує в міністерстві і підпорядкованих органах роботу з питань ф^-[ нансування, праці, заробітної плати, економічного про-і, гнозування, бухгалтерського обліку і звітності, контроль", но-ревізійної діяльності; розробляє заходи щодо підви-т-щення ефективності використання грошей, матеріальних ресурсів; забезпечує виконання фінансових зобов'язань перед державою.

Щодо матеріально-технічного, військово-технічного, військового та господарського постачання МВС України організує у встановленому порядку матеріально-технічне забезпечення діяльності підпорядкованих органів, підроз­ділів, установ і організацій, військ внутрішньої та конвой­ної охорони, контролює правильність використання ними ресурсів і коштів; вирішує питання щодо речового поста­чання особового складу органів внутрішніх справ; органі­зує перевезення, енергозабезпечення, надання засобів зв'язку, житлово-побутове і комунальне обслуговування та інше забезпечення господарських потреб органів внутріш­ніх справ; вносить до відповідних органів державної вико­навчої влади пропозиції щодо складання планів капіталь­них вкладень на будівництво об'єктів адміністративного, виробничого, соціально-побутового, військового призна­чення та житла, здійснює контроль за їх виконанням.

У встановленому порядку МВС України вносить по­дання про присвоєння спеціальних і військових звань ви­щого керівного складу, установлює згідно з чинним зако­нодавством порядок звільнення у запас або у відставку. Міністерство забезпечує неухильне дотримання законності в діяльності органів, їх підрозділів, підприємств та органі­зацій системи МВС України; організує своєчасний і уваж­ний розгляд заяв, скарг, пропозицій громадян, вживає за­ходів щодо усунення недоліків у діяльності органів внут­рішніх справ.

Міністерство внутрішніх справ України здійснює керів­ництво в двох головних формах:

1) централізоване керівництво;

2) безпосереднє оперативне управління.

Централізоване керівництво полягає в керівній діяль­ності щодо найважливіших питань роботи органів внут­рішніх справ, визначенні головних її напрямів; вдоскона­ленні системи управління і організації праці; виданні ві­домчих нормативних актів; веденні обліку та розподілу людських і матеріально-технічних ресурсів; здійсненні ко­ординуючих, контролюючих функцій, а також в інспекту­ванні; вивченні, узагальненні та розповсюдженні позитив­ного досвіду організації охорони громадського порядку і боротьби із злочинністю; установленні на основі законо­давства України порядку та методики оперативно-службо­вої і організаційної діяльності органів внутрішніх справ.

МВС України скеровує діяльність управлінь внутрішніх справ областей, а через них впливає на підлеглі їм органи;

забезпечує взаємодію з генеральною Прокуратурою, Мі­ністерством юстиції. Верховним судом. Службою безпеки, Міністерством оборони та іншими центральними органа­ми України. При виконанні покладених на нього функцій взаємодіє з іншими центральними органами державної ви­конавчої влади України, органами автономної Республіки Крим, органами місцевого і регіонального самоврядуван­ня, а також з відпов'дними органами інших держав.

МВС України має право одержувати від міністерств, ін­ших центральних органів державної виконавчої влади, під­приємств, установ і організацій відомості, необхідні для виконання покладених на міністерство завдань; залучати для розробки актуальних проблем боротьби із злочинніс­тю, проведення консультацій та експертиз вищі навчальні заклади та інші установи, а також окремих учених і висо­кокваліфікованих фахівців, у тому числі практиків; уклада­ти угоди про співробітництво у сфері боротьби із злочин­ністю та з інших питань, віднесених до компетенції мініс­терства, з відповідними органами інших держав; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Безпосереднє оперативне управління здійснюється МВС України у випадках його прямого управлінського зв'язку з підлеглими органами внутрішніх справ усіх рів­нів. Міністерство управляє на території України органами, службами, організаціями, внутрішніми військами, відом­чими навчальними закладами, науково-дослідними уста­новами, органами матеріально-технічного забезпечення та іншими установами, які належать до системи міністерства. Функції оперативного управління МВС України реалізує, як правило, відносно безпосередньо підлеглих йому орга­нів, служб, установ і організацій.

МВС України як орган управління являє собою систе­му взаємодіючих елементів. До його організаційної структури входять такі елементи (підрозділи): керівництво мі­ністерства, штаб, галузеві головні управління, управління і відділи, функціональні управління та відділи.

Серед структурних елементів головна роль належить керівництву міністерства, до складу якого входить міністр, його заступники і колегія.

МВС України очолює міністр, який призначається від­повідно до Конституції України і входить до складу Кабі­нету Міністрів. Міністр має заступників, яких за його по­данням призначає Кабінет Міністрів України, розподіляє обов'язки між ними, визначає повноваження підрозділів міністерства.

Розподіл обов'язків між міністром і його заступниками регламентується відповідними наказами міністра внутріш­ніх справ України.

Міністр внутрішніх справ України несе персональну відповідальність за виконання покладених на міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників міністра, керівників підрозді­лів міністерства.

Міністр внутрішніх справ України затверджує типові структури, типові штати і штатні нормативи підрозділів, підприємств, установ та організацій системи міністерства;

призначає на посаду і звільняє з них визначену категорію керівних працівників міністерства і його служб; присвоює спеціальні та військові звання до полковника включно, у межах фонду заробітної плати встановлює і змінює поса­дові оклади працівникам міністерства.

У межах своїх повноважень і компетенції міністр видає накази, інструкції, віддає вказівки, які обов'язкові для ви­конання усіма органами підлеглої системи та перевіряє їх виконання. Наказами міністра затверджуються і вводяться в дію статути, настанови, положення, правила, інші нор­мативні акти, що визначають завдання, обов'язки, права, форми, методи роботи окремих служб органів внутрішніх справ та їх співробітників.

МВС України у разі необхідності видає разом в іншими центральними органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування спільні акти (наприклад, наказ про затвердження інструкції про порядок виїзду за кордон, підготовлений разом з міністерством оборони, Службою безпеки, управлінням Державної охорони, дер­жавним комітетом у справах охорони державного кордону, командуючими прикордонними військами і Національної гвардії, штабом цивільної оборони).

Рішення міністерства з питань безпеки дорожнього ру­ху, пожежної безпеки, діяльності дозвільної системи та ін­ших визначених чинним законодавством питань є обов'яз­ковими для центральних і місцевих органів державної ви­конавчої влади, а також підприємств, установ, організацій.

Наприклад, вимог виданої міністерством інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, пе­ревезення і використання вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових матеріалів повинні дотримуватися всі мініс­терства, відомства, підприємства, установи, організації, господарські об'єднання та громадяни, які у встановлено­му порядку мають право виконувати ці дії.

МВС України організує свою роботу на основі колегі­альності та єдиноначальності. Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень МВС України, обго­ворення його найважливіших напрямів діяльності у мініс­терстві утворюється колегія в складі Міністра (голова ко­легії), заступників Міністра за посадою, а також інших ке­рівних працівників органів внутрішніх справ. Члени колегії міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя, як прави­ло, наказами Міністра. Колегія розглядає основні питання організації і практичної діяльності системи органів внут­рішніх справ, обговорює питання перевірки виконання, добору і використання кадрів, проекти найважливіших нормативних актів, заслуховує доповіді міністра внутріш­ніх справ Республіки Крим, звіти начальників Управлінь внутрішніх справ областей, ГУВС м. Києва, Севастополя, головних управлінь, управлінь і відділів міністерства та ін­ших установ системи органів внутрішніх справ.

Керівництво МВС України в установленому порядку скликає наради керівних та інших працівників системи МВС, проводить науково-практичні конференції, на яких заслуховуються та обговорюються проблеми зміцнення за­конності і правопорядку, питання, пов'язані з покращан­ням діяльності органів внутрішніх справ.

Організаційна структура центрального апарату МВС України так само, як і інших органів внутрішніх справ, зу­мовлена їх завданнями та функціями, які розподіляються на основні, забезпечуючі та організаційно-інспекційні.

Основні функції визначають цільове призначення орга­нів внутрішніх справ. Це організація та забезпечення охо­рони громадського порядку, попередження, припинення і розкриття злочинів, розслідування злочинів, організація виконання покарань, забезпечення пожежної безпеки, безпеки дорожнього руху і т. ін.

Забезпечуючі функції спрямовані на здійснення основ­них функцій міністерства: комплектування, розподіл, розстановка, виховання та навчання кадрів; медичне об­слуговування працівників органів внутрішніх справ; фі­нансово-планова функція; виробнича і господарська функції; матеріально-технічне забезпечення, постачання, діловодство та ін.

До організаційно-інспекторських функцій належать: ін­формаційно-аналітична; розробка проектів комплексних рішень; перспективне і поточне планування; контроль за виконанням; узагальнення управлінської діяльності; під­готовка проектів інформаційних документів для урядових інстанцій. Прокуратури України, Верховного Суду Украї­ни і т. ін.

Галузеві головні управління (управління) і відділи цен­трального апарату МВС України вивчають стан і узагаль­нюють досвід роботи на місцях, готують пропозиції для керівництва організують виконання вказівок міністерства, Здійснюють 'контроль відповідних підлеглих ланок. Ці структурні підрозділи будуються на основі галузевої спеці­алізації. До таких підрозділів, які реалізують основні функ­ції належать:

Головне управління по боротьбі з організованою зло­чинністю, Головне управління карного розшуку, Головне управління Державної служби боротьби з економічною злочинністю, Головне управління адміністративної служби міліції, Українське бюро Інтерполу (на правах головного управління). Головне управління кримінального пошуку, Головне слідче управління. Головне управління по вико­нанню покарань, Головне управління внутрішніх військ та конвойної охорони. Управління по боротьбі з криміналь­ним приховуванням прибутків від оподаткування. Управ­ління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, Управ­ління внутрішніх справ на транспорті, Управління Дер­жавної пожежної охорони, Управління Державної служби охорони. Оперативно-технічне управління, зкспертно-криміналістичний центр, відділ організації роботи дізнан­ня в органах внутрішніх справ, відділ міжнародних зв'яз­ків, відділ військово-мобілізаційної роботи та цивільної оборони, відділ по організації роботи органів внутрішніх справ на закритих об'єктах.

Функціональними апаратами МВС України є такі його підрозділи: Штаб (на правах головного управління). Го­ловне управління кадрів. Головне управління військового та матеріально-технічного забезпечення. Управління опе­ративного зв'язку. Фінансово-економічне управління. Уп­равління справами.

На відміну від галузевих підрозділів функціональні під­розділи центрального апарату міністерства здійснюють оперативне керівництво органами внутрішніх справ. Вони, як правило, готують пропозиції щодо покращання реаліза­ції завдань і функцій за своїми напрямами і подають їх для затвердження міністру, його заступникам або для обгово­рення на колегії.

При МВС України функціонують також Інформаційне бюро. Контрольно-ревізійне управління, Господарське уп­равління, Центр громадських зв'язків. Управління капі­тального будівництва, Редакційно-видавничий відділ, Ін­спекція технагляду та охорони праці, служба організації роботи службового собаківництва, редакції відомчих газет і деякі інші підрозділи.

МВС України як центральний орган виконавчої влади здійснює керівництво місцевими органами внутрішніх справ у справі забезпечення громадського порядку та бо­ротьби із злочинністю.

Управління МВС України в областях створюються від­повідно до законодавства України. У своїй діяльності вони підпорядковані центральному апарату МВС. Управління МВС в областях безпосередньо на місцях здійснюють функції виконавчої влади у галузі внутрішніх справ. Вони виконують свої завдання через відповідні галузеві служби, а також через міські і районні відділи (управління) внут­рішніх справ та інші низові апарати.

До складу управління належать відділи (управління) карного розшуку, боротьби з організованою злочинністю, державної служби боротьби з економічною злочинністю, адміністративної служби міліції. Державної автомобільної інспекції, державної служби охорони, організації роботи дільничних інспекторів міліції, слідчі підрозділи і підрозді­ли дізнання, паспортної, реєстраційної і міграційної робо­ти, пожежної охорони, матеріально-технічного забезпе­чення, фінансово-економічна служба і т. ін.

Структурними підрозділами УМВС безпосередньо віда­ють начальник управління або один із його заступників.

Важливе місце в діяльності УМВС займають штаби. Вони допомагають керівництву управління в підготовці, прийнятті рішень і впровадженні їх у життя. Штаби по­стійно аналізують стан оперативної обстановки в області, готують пропозиції щодо проведення конкретних заходів з виконання покладених на УМВС завдань, забезпечують упровадження науково обгрунтованих форм планування роботи в усі ланки апарату, проводять комплексне інспек­тування органів внутрішніх справ, контролюють вико­нання вказівок МВС, узагальнюють та розповсюджують позитивні форми організаційної і оперативно-службової діяльності.

Управління міністерства внутрішніх справ в області ви­ступає, з одного боку, як керівний центр підлеглих орга­нів, а з іншого як апарат, який безпосередньо виконує зав­дання боротьби зі злочинністю і охорони громадського по­рядку своїми силами та засобами.

Організуючи охорону громадського порядку на терито­рії області, управління аналізує оперативну обстановку, стан роботи підлеглих органів, підрозділів і установ; звітує про роботу перед міністерством внутрішніх справ України;

інформує підлеглі апарати про вказівки державної влади, особливо МВС України, забезпечує впровадження їх у життя; організує взаємодію служб та органів внутрішніх справ з місцевими органами суду, прокуратури, служби безпеки України, іншими органами управління, а також громадськими організаціями; здійснює загальне керів­ництво плануванням діяльності підлеглих органів, установ і служб, регулює усі сторони їх роботи; здійснює добір та розстановку керівних кадрів по службах УМВС, низових підрозділах і установах, організує підготовку, перепідго­товку особового складу; організує матеріально-технічне за­безпечення (транспортом, засобами зв'язку, спеціальною технікою, зброєю), а також фінансування підлеглих орга­нів і установ; здійснює керівництво апаратом, координа­цію та взаємодію служб, органів і установ між собою;

здійснює оперативний облік.

УМВС безпосередньо керує підлеглими йому підрозді­лами і спеціальними установами. Наприклад, управління (відділ) адміністративної служби міліції здійснює керів­ництво стройовими підрозділами міліції, службою охорони і утримання в ізоляторах тимчасового утримання взятих під варту осіб, діяльністю медичних витверезників, прий­мальників-розподільників, спеціальних приймальників для утримання осіб, підданих адміністративному арешту. Силами апарату управління забезпечуються, наприклад, оперативне обслуговування організацій і підприємств, які розташовані на території області, здійснення дозвільної системи, облік та документування іноземних громадян і осіб без громадянства, облік автомототранспортних засо­бів. У разі потреби УМВС, використовуючи свої сили, а також територіальні органи і підрозділи міліції, забезпечує охорону громадського порядку при проведенні масових, карантинних заходів, локалізації та ліквідації стихійних лих, а також за інших надзвичайних обставин. Для подан­ня практичної допомоги нижчим ланкам УМВС направляє на місце співробітників свого апарату.

Основними формами керівництва УМВС підлеглими апаратами є: видання наказів, інструкцій і окремих вказівок, затвердження планів заходів; узагальнення та розпов­сюдження позитивних форм роботи шляхом видання огля­дів, проведення семінарів-нарад, зборів і т. ін.; контроль (інспектування, заслуховування звітів з місць, направлен­ня бригад у низові органи внутрішніх справ, аналіз звітів і доповідей).

Міністерство внутрішніх справ України постійно вжи­ває заходів щодо удосконалення методів керівництва УМВС підлеглими підрозділами з метою успішного ви­конання поставлених перед органами внутрішніх справ завдань.

Відділи (управління) внутрішніх справ — галузеві орга­ни державного управління, які безпосередньо виконують функції МВС України на території міста, району. У систе­мі органів внутрішніх справ вони є основною ланкою.

Міські (районні) відділи (управління) внутрішніх справ практично реалізують загальні для всіх ланок завдання, які визначаються законами України, постановами Уряду, а та­кож актами місцевих Рад народних депутатів. На основі законів і підзаконних актів МВС України шляхом видання наказів (інструкцій) вони визначають форми і методи ді­яльності апаратів внутрішніх справ на місцях щодо вико­нання поставлених завдань.

В охороні громадського порядку і боротьбі зі злочин­ністю місцевим органам внутрішніх справ належить про­відна роль. Саме вони своїми силами і засобами забезпе­чують порядок у громадських місцях, попереджають пра­вопорушення та припиняють їх.

Міські і районні відділи внутрішніх справ здійснюють заходи, які забезпечують захист гідності та особистої без­пеки громадян іТіх майна. У цих апаратах безпосередньо розглядаються заяви, скарги і повідомлення громадян, державних та громадських організацій про скоєння злочи­нів або підготовку до них та вживаються у зв'язку з цим відповідні заходи. З метою боротьби зі злочинністю зазна­чені органи здійснюють профілактичну роботу, оператив-но-розшукові заходи для виявлення ознак злочинів та осіб, які їх скоїли, установлюють причини і умови, що будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для забезпечення громадського порядку співробітники міліції зобов'язані вживати заходів незалежно від свого підпо­рядкування.

Співробітник міліції повинен поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захищати права люди­ни незалежно від її соціального походження, майнового та іншого становища, расової і національної належності, гро­мадянства, віку, мови та освіти, відношення до релігії, ста­ті, політичних та інших переконань. У взаємовідносинах з громадянами він повинен виявляти високу культуру і такт, не розголошувати відомостей, які стосуються особистого життя, принижують честь і гідність, якщо виконання обов'язків не вимагає іншого.

Міліція тимчасово, у межах чинного законодавства, об­межує права і свободи громадян, якщо без цього не мо­жуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'я­зана дати їм пояснення з цього приводу.

До виконання завдань з охорони громадського поряд­ку, громадської безпеки і боротьби із злочинністю в по­рядку, встановленому чинним законодавством, можуть залучатися інші співробітники органів внутрішніх справ (установ виконання покарань, пожежної охорони, курсан­ти, слухачі, ад'юнкти, викладацький склад навчальних закладів МВС України), військовослужбовці внутрішніх військ, Національної гвардії. На них, а також на працівни­ків органів внутрішніх справ, які добровільно виконують ці завдання або до службових обов'язків яких входить виконання зазначених завдань, поширюються права і обов'язки, гарантії правового і соціального захисту та від­повідальність працівників міліції.

Міліція належить до системи Міністерства внутрішніх справ України і є складовою частиною апарату державного управління. Разом з тим міліція — надзвичайний орган уп­равління. Вона не тільки організує, але й безпосередньо практично здійснює охорону громадського порядку і бо­ротьбу із злочинністю. Правове положення міліції , форми і методи практичного здійснення завдань щодо охорони правопорядку зумовлені її призначенням: її апарати, служби і підрозділи здійснюють заходи з попередження і при­пинення протиправних діянь, розкриття злочинів, розшу­ку і затриманню злочинців; її співробітники згідно з зако­ном можуть застосовувати спеціальні засоби фізичного впливу і вогнепальну зброю; дисципліна в міліції і прохо­дження служби встановлені стосовно до військової: особи рядового і начальницького складу міліції приймають При­сягу на вірність державі, віддану і бездоганну службу сво­єму народу.

Права і обов'язки, організація роботи та структура під­розділів міліції визначаються положеннями, які затверджу­ються Міністром внутрішніх справ України. Наприклад, положення про Головне управління охорони громадського •порядку, Головне управління Державної автомобільної ін­спекції МВС України.

Відповідно до поставлених перед міліцією завдань вона виконує різноманітні за своїм характером і змістом обов'язки, які можуть бути поділені на чотири основні групи:

1) охорона громадського порядку;

2) боротьба із злочинністю;

3) охорона власності і фізичних осіб;

4) попередження правопорушень. При охороні громадського порядку міліція здійснює широкий комплекс заходів, спрямованих на попередження і припинення правопорушень на вулицях, площах, у пар­ках, на транспортних магістралях, вокзалах, пристанях, в аеропортах та інших громадських місцях; здійснює адміністративний нагляд за виконанням посадовими особами і громадянами рішень органів державної влади та державно­го управління з питань охорони громадського порядку, ви­являє при цьому правопорушників і забезпечує притягнен-

окя винуватців до відповідальності; у межах своїх повнова­жень сприяє народним депутатам, представникам органів /державної влади у виконанні ними своїх обов'язків. Разом з іншими державними органами та громадськими органі­заціями міліція веде боротьбу проти пияцтва і алкоголізму,

вилучає з громадських місць осіб, що знаходяться у п'яно­му вигляді, розпивають спиртні напої у невстановлених для цього місцях, здійснює додержання правил торгівлі спиртними напоями, оформляє, а також подає до суду ма­теріали на осіб, які хворі, на алкоголізм і наркоманію для вирішення питання про їх примусове лікування; веде боротьбу з хуліганством та дрібною спекуляцією; прово­дить роботу щодо попередження бродяжництва і дитячої безпритульності та боротьби з правопорушеннями не­повнолітніх.

Служби міліції впроваджують у життя правила паспорт­ної і дозвільної систем; забезпечують безпеку дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, на автомобіль­них шляхах; здійснюють нагляд за технічним станом авто-мототранспорту; забезпечують порядок у період надзви­чайних обставин (аваріях і катастрофах, стихійного лиха,' епідеміях, епізоотіях), під час проведення різних масових дійств і заходів цивільної оборони.

Міліція виконує адміністративну, профілактичну, опе-ративно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконав-! чу та охоронну (на договірних засадах) функції. |

Вона складається з підрозділів: кримінальної міліції;

міліції громадської безпеки, транспортної міліції, дер­жавної автомобільної інспекції; міліції охорони, спеціаль­ної міліції.

До кримінальної міліції належать служби карного роз­шуку, по боротьбі з організованою злочинністю, кримі­нального пошуку, боротьби з економічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.

Міліцію громадської безпеки складають служби охоро­ни громадського порядку (патрульно-постової служби мі­ліції, приймальники-розподільники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, приймальники-роз­подільники для неповнолітніх, охорони, утримання і кон­воювання затриманих та взятих під варту осіб, спецприй-мальники, підрозділи міліції швидкого реагування "Бер­кут") паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, забез­печення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією.

До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпечують охорону громадського порядку і боротьбу із злочинністю на залізничному, водному та повітряному транспорті.

Державна автомобільна інспекція являє собою сукуп­ність підрозділів дорожньо-патрульної служби, дорожньо­го нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, техніч­ного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаганди та агітації з безпеки руху.

Міліція охорони складається з підрозділів, які забезпе­чують на договірних засадах охорону усіх видів власності, об'єктів майна та вантажів, фізичних осіб, грошових кош­тів (управління, відділи охорони при територіальних орга­нах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі ди­візіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охоро­ни "Титан").

До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об'єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціонування).

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське зна­чення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи. Міністерство внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України може ство­рювати спеціальні підрозділи міліції.

Законодавством України встановлені загальні для усіх працівників міліції обов'язки, згідно з якими співробітник міліції на території України незалежно від посади, яку він займає, місця знаходження і часу в разі звернення до нього громадян або службових осіб з заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпе­ці, або у разі безпосереднього виявлення таких зобов'яза­ний вжити заходів до попередження і припинення право­порушень, рятування людей, подання допомоги особам, які ії потребують, установлення та затримання осіб, які вчинили правопорушення, охорони місця події, а також повщомити про це в найближчий підрозділ міліції.

У питаннях забезпечення боротьби із злочинністю і громадського порядку на працівників міліції покладений обов'язок виявляти, попереджувати, припиняти та розкри­вати злочини, використовувати з цією метою оперативно-розшукові і профілактичні заходи; приймати, а також реєструвати заяви і повідомлення про злочини та адмініст­ративні правопорушення, своєчасно приймати по них рі­шення; розшукувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримі­нального покарання, пропали безвісті, та інших осіб; охо­роняти, конвоювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів комерційного характеру, ви­конання загальнообов'язкових рішень місцевих Рад на­родних депутатів, прийнятих ними в межах своєї компе­тенції, з питань охорони громадського порядку і правил торгівлі у невстановлених для цього місцях.

Виконуючи адміністративні функції, міліція зобов'яза­на припиняти адміністративні правопорушення і здійсню­вати провадження у справах по них; забезпечувати в межах своєї компетенції безпеку дорожнього руху, додержання законів, правил, нормативів у цій сфері, здійснювати ре­єстрацію, облік автомототранспортних засобів, приймати іспити на право керування транспортними засобами і ви­давати відповідні документи; запобігати забрудненню по­вітря, водойм транспортними засобами та сільськогоспо­дарською технікою; давати дозвіл на придбання, зберіган­ня, носіння і перевезення зброї, боєприпасів, вибухових речовин та матеріалів, інших предметів та речовин, щодо зберігання і використання яких установлені спеціальні правила, а. також на відкриття об'єктів, де вони викорис­товуються, контролювати додержання Зазначених правил та функціонування згаданих об'єктів; контролювати до­держання громадянами та службовими особами встановле­них законодавством правил паспортної системи, в'їзду,. виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземних громадян та осіб без громадянства..

З метою забезпечення громадської безпеки міліція зо­бов'язана повідомляти відповідальні державні органи і громадські об'єднання про аварії, пожежі, катастрофи, стихійне лихо та інші надзвичайні події, вживати невідкладних заходів до ліквідації їх наслідків, врятування лю­дей і подання їм допомоги, охорони майна, що залиши­лось без нагляду; брати участь у проведенні карантинних заходів під час епідемій та епізоотій; у встановленому по­рядку виявляти і повідомляти заклади охорони здоров'я про осіб, які становлять групу ризику на СНЩ, та здій­снювати за поданням закладу охорони здоров'я, з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на венеричні захворювання та хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять нарко­тичні речовини шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обсте­ження і лікування.

У сфері боротьби із злочинністю міліція забезпечує прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв, повідомлень про скоєні і ті, що готуються, злочини, а також іншої ін­формації про події і факти, які мають відношення до боротьби із злочинністю. Вона проводить роботу по попе­редженню злочинів і вживає необхідних заходів щодо їх припинення, а також оперативно-розшукові та інші перед­бачені законом заходи з метою розкриття злочинів і вияв­лення осіб, що їх вчинили; порушує кримінальні справи, здійснює невідкладні слідчі дії для установлення і закріп­лення слідів злочину; провадить у межах своєї компетенції дізнання по кримінальних справах; охороняє та конвоює затриманих і взятих під варту, виконує вироки судів від­носно осіб, засуджених до позбавлення волі умовно з відстрочкою, а також до виправних робіт; у передбачених законом випадках здійснює адміністративний нагляд за особами, які відбули покарання.

У сфері охорони власності міліція попереджує, припи­няє і розкриває посягання на власність у промисловості, будівництві, торгівлі, на транспорті, у сфері економіки;

виявляє та викриває осіб, які займаються спекуляцією, за­бороненим промислом і т. ін. Особлива увага у цій роботі приділяється боротьбі з замаскованим розкраданням власності, порушенням правил заняття підприємницькою Діяльністю, незаконними валютними операціями, хабар­ництвом.

Охорону найбільш важливих та інших об'єктів різних форм власності (державної, колективної, кооперативної, громадської і особистої), а також фізичних осіб на договір­них засадах виконують підрозділи Державної служби охо­рони при органах внутрішніх справ. Окремі підприємства, споруди та інші найважливіші об'єкти (установ Націо­нального банку України, державні архіви, музеї, водосхо­вища з питною водою, гідровузли і водозабірні станції, метрополітен) охороняються спеціальними підрозділами міліції також на основі договорів, які укладаються з відпо­відними відомствами (юридичними особами). Взаємодію­чи з іншими службами міліції, підрозділи охорони викону­ють також обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю в місцях охорони об'єктів. Дедалі більшого поширення у діяльності служби охорони набува­ють пункти централізованої охорони, які забезпечують збереження майна або об'єктів від злочинних посягань за допомогою технічних засобів.

Попередження правопорушень (профілактична діяль­ність) — важливий напрям роботи міліції, пов'язаної з попередженням злочинів та інших правопорушень, вияв­ленням причин і умов, що сприяють їх скоєнню. На цій основі здійснюються заходи профілактичного характеру відносно осіб, які займаються пияцтвом, хворіють на алко­голізм і наркоманію та ведуть антигромадський спосіб життя, безпритульних підлітків та неповнолітніх правопо­рушників.

Міліція проводить серед населення правову пропаган­ду, використовуючи засоби масової інформації (радіо, телебачення, пресу, кіно). Багато в чому успіх профілак­тичної роботи міліцейських служб залежить від зв'язку з громадськістю, взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами, глибокого аналізу причин право­порушень, цілеспрямованої роботи і правильного вико­ристання сил і засобів. Значна частка у загальному змісті виконуваних міліцією обов'язків належить патрульно-по­стовій службі, наряди якої попереджують і припиняють злочини та інші правопорушення, охороняють державне майно і особисту власність. Важливу роль в охороні гропапського порядку, боротьбі із злочинністю відіграють спеціальні установи міліції (медичні витверезники, спеці­альні приймальники для заарештованих в адміністратив­ному порядку, приймальники-розподільники для осіб, за­триманих за бродяжництво, ізолятори тимчасового утри­мання затриманих і взятих під варту осіб).

Великий обсяг обов'язків виконують дільничні інспек­тори міліції. Вони безпосередньо попереджують правопо­рушення, ведуть боротьбу із злочинністю, здійснюють наг­ляд за додержанням актів, які регулюють громадський по­рядок, вживають заходів щодо охорони державної та особистої власності, забезпечують паспортний режим і ви­конання правил дозвільної системи, здійснюють нагляд за безпекою дорожнього руху. Це визначає першорядну роль дільничних інспекторів у практичному вирішенні покладе­них на міліцію завдань.

Реалізуючи профілактичні функції, міліція зобов'язана виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню пра­вопорушень, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні населен­ня; проводити профілактичну роботу серед осіб, схильних до вчинення злочинів, здійснювати адміністративний наг­ляд за особами щодо яких його встановлено, а також конт­роль за засудженими до кримінальних покарань, не пов'я­заних з позбавленням волі.

Для забезпечення виконавчої функції міліція зобов'яза­на виконувати в межах своєї компетенції кримінальні по­карання та адміністративні стягнення, а також прийняті в установленому законом порядку рішення прокурора, слід­чого, суду.

Забезпечуючи кримінально-процесуальні функції, мілі­ція зобов'язана здійснювати досудову підготовку матеріа­лів за протокольною формою, провадити дізнання, а та­кож слідство у межах, визначених кримінально-процесу­альним законодавством; проводити криміналістичні Дослідження за матеріалами оперативно-розшукової діяль­ності, забезпечувати у встановленому порядку участь спе­ціалістів криміналістичної служби у слідчих діях.

Обов'язки міліції при виконанні охоронної функції по­лягають у тому, що вона має охороняти на договірних за­садах майно громадян, колективне і державне майно, а та­кож майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб та громадян, осіб без громадян­ства; забезпечувати захист фізичних осіб, охорону свідків, потерпілих та інших осіб за їх зверненням, якщо їх життя, здоров'я і майно знаходяться в небезпеці у зв'язку з подан­ням ними допомоги правоохоронним органам у запобіган­ні та розкритті злочинів.

Інші обов'язки міліції полягають у сприянні забезпе­ченню відповідно до законодавства режиму воєнного або надзвичайного стану в разі їх оголошення на всій території України або в окремій місцевості; здійсненні приводу до відповідних державних органів або установ згідно з чин­ним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу; поданні у ме­жах наданих прав допомоги народним депутатам, пред­ставникам державних органів і громадських об'єднань у здійсненні їх законної діяльності, якщо їм чиниться про­тидія або загрожує небезпека з боку правопорушників; по­дані у межах наявних можливостей невідкладної, у тому числі медичної, допомоги особам, які потерпіли від право­порушень і нещасних випадків, перебувають у небезпечно­му, для життя і здоров'я стані, а також неповнолітнім, які залишились без опікування; забезпеченні збереження знайдених, вилучених у затриманих і заарештованих осіб і зданих у міліцію документів, речей, цінностей та іншого майна, вжитті заходів до повернення їх законним власни­кам. Міліція несе відповідальність за збереження зданих цінностей і майна.

Для виконання обов'язків по боротьбі зі злочинністю міліції надане право викликати громадян і службових осіб у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами, що зна­ходяться в її провадженні, а в разі ухилення без поважних причин від явки за викликом піддавати їх приводу.

Працівники міліції виступають як представники влади. Вони наділені широкими повноваженнями для виконання завдань з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю, мають право пред'являти визначені вимоги до громадян і посадових осіб, обов'язкові для виконання; за­стосовувати в необхідних випадках заходи державного примусу. Їх діяльність в основному відбувається на очах у населення, нерідко пов'язана з необхідністю втручання в особисті інтереси людей. Тому їх дії при усій суворості по­винні бути завжди виправданими, справедливими і зрозу­мілими для людей.

Для виконання покладених на міліцію обов'язків їй на­дані необхідні державно-владні повноваження, згідно з якими працівники міліції мають право вимагати від грома­дян і посадових осіб припинення правопорушень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, вжи­вати заходів щодо припинення порушень у разі невико­нання цих вимог, складати у передбачених законодавством випадках протоколи про адміністративні правопорушення;

застосовувати в межах своєї компетенції заходи адмініст­ративного примусу (адміністративно-попереджувальні за­ходи, заходи припинення і стягнення); перевіряти у гро­мадян при підозрі у вчиненні правопорушень особисті та інші документи; затримувати і тримати у спеціально відве­дених для цього приміщеннях: осіб, підозрюваних у вчи­ненні злочину, обвинувачених, які переховуються від діз­нання, слідства чи суду, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання; взятих під варту осіб, осіб, що вчинили правопорушення, за які передбаче­не стягнення у вигляді адміністративного арешту; непов­нолітніх, які залишилися без опікування або вчинили сус­пільне небезпечні діяння; осіб, які перебували в громад­ських місцях у нетверезому вигляді; осіб, які підозрюються у занятті бродяжництвом; осіб, які ухиляються від вико­нання постанови суду про направлення на примусове ліку­вання від хронічного алкоголізму або наркоманії; осіб з вираженим психічним розладом; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення.

У своїй адміністративній діяльності щодо забезпечення охорони громадського порядку і громадської безпеки мілі­ція має право вимагати від громадян і службових осіб, які порушують громадський порядок, припинення правопору­шень та дій, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції, а в разі невиконання зазначених вимог застосову­вати заходи примусу; перевіряти у громадян при підозрі у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з'ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконання яких покладено на міліцію; складати протоко­ли про адміністративні правопорушення, здійснювати осо­бистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпе­чення провадження у справах про адміністративні право­порушення; у випадках, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, накладати адмініст­ративні стягнення або передавати матеріали про адмініст­ративні правопорушення на розгляд інших державних ор­ганів, товариських судів, громадських об'єднань або трудо­вих колективів; проводити кіно- і фотозйомку, звукозапис як допоміжні засоби попередження протиправних дій та розкриття правопорушень; проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, які затримані за підозрою у вчиненні злочину або бродяж­ництво, взяті під варту, звинувачуються у вчиненні злочи­ну, а також осіб, підданих адміністративному арешту. З ме­тою забезпечення громадського порядку, громадської без­пеки, охорони життя і здоров'я людей працівники міліції також мають право тимчасово обмежувати або забороняти доступ громадян на окремі ділянки місцевості чи об'єкти;

у випадках затримання злочинців, при аваріях, інших надзвичайних обставинах обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць та автомобільних шляхів.

Працівники міліції здійснюють у порядку провадження дізнання і за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуки, вилучення, допити та інші слідчі дії від­повідно до кримінально-процесуального законодавства;

здійснюють на підставах і в порядку, встановленому за­коном, гласні та негласні оперативно-розшукові заходи, фото-, кіно-, відеозйомку і звукозапис, прослуховуваннятелефонних розмов з метою розкриття злочинів; прово­дять кіно-, фотозйомку і звукозапис як допоміжні засоби попередження протиправних дій та розкриття правопору­шень (наприклад, у випадках проведення несанкціонова­них зборів, митингів, вуличних походів і демонстрацій);

проводять огляд поклажі, багажу та огляд пасажирів ци­вільних повітряних, морських і річкових суден.

Здійснюючи нагляд за виконанням правил дозвільної системи, міліція має право анулювати виданий підприєм­ству, установі й організації дозвіл на придбання, зберіган­ня і використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів та речовин при невиконанні ними встановленого порядку користування і поводження з ними або недоцільності їх дальшого зберігання, вилучати при необхідності зазначені предмети, опечатувати склади, бази й сховища, закривати стрілецькі тири, стенди, зброй­но-ремонтні та піротехнічні підприємства, магазини, що торгують зброєю і боєприпасами, до усунення порушень відповідних правил; анулювати дозволи на придбання, зберігання і носіння зброї та боєприпасів, видані громадя­нам, які зловживають спиртними напоями, вживають нар­котичні засоби без призначення лікаря, інші одурманюючі засоби, мають психічні захворювання; оглядати з участю адміністрації підприємств, установ, організацій приміщен­ня, де знаходяться зброя, боєприпаси, вибухові, наркотич­ні та сильнодіючі хімічні, отруйні та радіоактивні речови­ни і матеріали, з метою перевірки додержання правил поводження з ними; оглядати зброю та боєприпаси, що знаходяться у громадян, а також місця їх зберігання.

У будь-який час працівники міліції мають право входи­ти в житлові приміщення осіб, які перебувають під адмі­ністративним наглядом, з метою перевірки; перебувати на земельних ділянках, у жилих та інших приміщеннях гро­мадян за їхньою згодою, а також на території і в примі­щеннях підприємств, установ і організацій з метою забез­печення безпеки громадян, громадської безпеки, запобі­гання злочину, виявлення і затримання осіб, які його вчинили.

Виконуючи охоронні функції та функції боротьби з економічною злочинністю, міліція має право проводити з участю адміністрації підприємств, установ і організацій ог­ляд виробничих, складських та інших службових примі­щень і територій з метою перевірки охорони державного і колективного майна, додержання правил продажу товарів і надання послуг населенню; вимагати від матеріально від­повідальних і службових осіб підприємств, установ і орга­нізацій відомості та пояснення з фактів порушення зако­нодавства, проведення документальних і натуральних пе­ревірок, інвентаризацій та ревізій виробничої та фінансово-господарської діяльності; витребувати і при не­обхідності вилучати документи, зразки сировини і продук­ції, опечатувати каси, приміщення і місця зберігання до­кументів, грошей та товарно-матеріальних цінностей.

Виконуючи функції щодо забезпечення безпеки дорож­нього руху, міліція має право зупиняти транспортні засоби в разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або за­бруднення навколишнього середовища, а також при наяв­ності даних про те, що він використовується з протиправ­ною метою, оглядати транспортні засоби і перевіряти у во­діїв документи на право користування й керування ними, дорожні листи і відповідність вантажів, що перевозяться, товарно-транспортним документам; проводити технічний огляд автомототранспорту; організувати при необхідності медичний огляд водіїв, затримувати, відстороняти від ке­рування транспортними засобами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засоба­ми, позбавляти водіїв у передбачених законодавством ви­падках права керування транспортними засобами; вико­ристовувати передбачені нормативними актами технічні засоби для виявлення та фіксації порушень правил дорож­нього руху, забороняти експлуатацію транспортних засо­бів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху чи навколишнього середовища або номери агрегатів яких не відповідають записам у реєстраційних документах; за­тримувати і доставляти у встановленому порядку транспортні засоби для тимчасового зберігання на спеціальних майданчиках чи стоянках; відвідувати підприємства, уста­нови й організації для виконання контрольних і профілак­тичних функцій щодо забезпечення безпеки дорожнього руху; вимагати від відповідних організацій усунення пору­шень правил утримання шляхів, обмежувати або забороня­ти проведення ремонтно-будівельних та інших робіт, ін­ших заходів на вулицях і автомобільних шляхах.

З метою здійснення профілактичних заходів міліція має право виявляти і вести облік осіб, які підлягають профі­лактичному впливу, на підставі та в порядку, встановлених:

законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки; вести профілак­тичний облік правопорушників, криміналістичний та опе­ративний обліки в обсязі, структурі й порядку, що визна­чаються завданнями, покладеними на міліцію; повідомля­ти з метою профілактичного впливу державним органам, громадським об'єднанням, трудовим колективам і гро­мадськості за місцем проживання особи про факти вчи­нення нею адміністративного правопорушення; вносити відповідним державним органам, громадським об'єднай-¹ ням або службовим особам, підприємствам, організаціям обов'язкові для розгляду подання про необхідність усунен­ня причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень.

Окрім зазначених працівники міліції мають й інші пра­ва: одержувати безперешкодно і безкоштовно від підпри­ємств, установ та організацій, громадських об'єднань ві­домості, необхідні у справах про злочини та у зв'язку з матеріалами про правопорушення, що знаходяться у про­ваджені міліції; користуватися безплатно всіма видами громадського транспорту Міського, приміського і місцево­го сполучення (крім таксі), а також попутним транспор­том. Працівники підрозділів на транспорті у межах обслу­говуваних дільниць, крім цього, мають право на безплат­ний проїзд у поїздах, на річкових і морських суднах. Під тас службових відряджень працівники міліції мають право на позачергове придбання квитків на всі види транспорту і розміщення в готелях при пред'явленні службового по-ВДідчення та посвідчення про відрядження. У разі невідкладних службових поїздок вони забезпечуються квитками на проїзд незалежно від наявності місць; можуть вико­ристовувати безпосередньо транспортні засоби, що нале­жать підприємствам, установам, організаціям і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав, міжнародних організацій, транспортних засобів спеціального призна­чення), для проїзду до місця події, стихійного лиха, до­ставки в лікувальні заклади осіб, які потребують невідк­ладної медичної допомоги, для переслідування правопо­рушників та їх доставки в міліцію; користуватися у невідкладних випадках безперешкодно і безкоштовно за­собами зв'язку, що належать підприємствам, установам і організаціям, а засоби зв'язку, що належать громадянам — за їх згодою; користуватися безплатно засобами масової інформації з метою встановлення обставин вчинення зло­чинів та осіб,, які їх скоїли, свідків, потерпілих, розшуку злочинців, які втекли, осіб, які пропали безвісті, та з ін­шою метою, що пов'язана з необхідністю подання допо­моги громадянам, підприємствам, установам і організаці­ям у зв'язку з виконанням міліцією покладених на неї обов'язків.

Здійснюючи охорону громадського порядку і боротьбу із злочинністю, міліція, керуючись нормами кримінально-процесуального законодавства, виконує функції дізнання;

порушує кримінальні справи, провадить невідкладні слідчі дії щодо встановлення та закріплення слідів злочину — огляди, обшуки, виїмки, затримання і допит підозрюва­них, допит потерпілих, свідків. Це регулює відношення міліції з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, адже у таких випадках мілі­ція виступає як орган дізнання і в межах своєї компетенції бере участь у розслідуванні злочинів.

Розглянуті напрями роботи міліції становлять окремі сторони єдиної діяльності міліції щодо охорони громад­ського порядку, боротьби із злочинністю, охорони влас­ності, профілактики правопорушень, які тісно взаємо­зв'язані.

Законодавством установлені загальні для усіх працівни­ків міліції обов'язки, які вони повинні виконувати неза­лежно від службового становища і займаної посади: попе­реджувати і припиняти злочини та інші правопорушення, забезпечувати захист особи, прав і свобод громадян від протиправних посягань. Крім цього, кожний працівник міліції виконує регламентовані правовими актами кон­кретні службові функції, пов'язані з зайняттям відповідної посади у міліцейському апараті, підрозділі, стройовій час­тині. Деякими обов'язками і правами законодавство наді­ляє лише посадових осіб. Наприклад, застосовувати адмі­ністративні стягнення за дрібне хуліганство, появу у гро­мадських місцях у нетверезому стані, розлиття спиртних напоїв у громадських місцях правомочні тільки начальни­ки міліції і їх заступники, приймати рішення про виїзд за кордон і в'їзд в Україну можуть лише працівники підрозді­лів паспортної, реєстраційної роботи і керівники органів внутрішніх справ (міліції). Ці повноваження не можуть бу­ти делеговані іншим посадовим особам.

Особовий склад міліції становлять працівники, які про­ходять державну службу в підрозділах міліції, їм відповідно до чинного законодавства присвоюються спеціальні зван­ня міліції.

Працівники міліції мають єдиний формений одяг, зраз­ки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України. Їм видається службове посвідчення.

Порядок та умови проходження служби в міліції регла­ментуються Положенням про проходження служби особо­вим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України. Особи, прийняті на службу до міліції, у тому числі слухачі й курсанти училищ міліції, які перебувають на військовому обліку, на час служби зні­маються з нього і перебувають у кадрах МВС України. Навчання в училищах МВС України після здобуття серед­ньої освіти прирівнюється до проходження військової служби. Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України затверджується Верховною Радою України.

Працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, і його законні вимоги обов'язкові для виконання громадянами і службовими особами. При ви­конанні покладених на нього обов'язків працівник міліції керується тільки законом, діє в його межах і підпорядкову­ється начальникам — своєму безпосередньому і прямому. Ніхто інший, за винятком уповноважених службових осіб, не може втручатися в законну діяльність працівника мілі­ції. Захист життя, здоров'я, честі, гідності, майна співро­бітника міліції та членів його сім'ї гарантуються законом.

Образа працівника міліції, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на працівника міліції завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.

Працівник міліції має право оскаржити до суду прий­няті щодо нього рішення службових осіб органів внутріш­ніх справ, якщо вважає, що вони ущемлюють його гідність і особисті права, які не пов'язані зі службовою діяльністю. Звільнення працівника міліції зі служби у зв'язку з обви­нуваченням у вчиненні злочину допускаються тільки після набуття звинувачувальним вироком законної сили. У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні зло­чину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою він перебуває у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від ін­ших осіб або на гарнізонній гауптвахті.

Держава гарантує працівникам міліції соціальний за­хист. Вони користуються пільгами при розподілі житла, встановленні квартирних телефонів, влаштуванні дітей у дошкільні заклади, вирішенні питань соціально-побутово­го забезпечення у порядку, передбаченому законодавством України.

Глава 9

Управління соціально-культурною сферою

9.1. Управління охороною здоров'я

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та со­ціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, роз­в'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров'я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забез­печення якої — один з головних обов'язків держави.

Подальші її норми (статті 24, 27, 34, 49, 50 тощо) визна­чають, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Вона встановлює, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуван­ням відповідних соціально-економічних, медико-санітар-них і оздоровчо-профілактичних програм. Держава ство­рює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно.

Конституційними нормами також закріплено, що іс­нуюча мережа лікувальних закладів не може бути скоро­чена і держава сприяє їх розвитку незалежно від форми власності.

Виходячи з Конституції України, держава гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації і проведення системи державних і громад­ських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня меди-ко-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабі­нетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та недержавних організацій і установ щодо охо­рони здоров'я в Україні є:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинни­ків виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в га­лузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національни­ми, груповими або індивідуальними інтересами, підвище­ний медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодос­тупність медичної допомоги та інших послуг в галузі охо­рони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економіч­ного та культурного розвитку суспільства, наукова об­грунтованість, матеріально-технічна і фінансова забез­печеність;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної

допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

• попереджувально-профілактичний характер, ком­плексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і бага-токанальність її фінансування, поєднання державних га­рантій з демонополізацією та заохоченням підприємницт­ва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток са­моврядування закладів та самостійності працівників охо­рони здоров'я на правовій і договірній основі.

Основи законодавства України про охорону здоров'я (ст. 6), конкретизуючи норми Конституції України, вста­новлюють, що право громадян на охорону здоров'я перед­бачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, ме­дичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечен­ня, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і насе­леного пункту, де громадянин проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаю­чи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і мож­ливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів Законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політи­ки в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передба­ченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з ме­тою сприяння охороні здоров'я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дис­кримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експер­тизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів при­мусового лікування та в інших випадках, коли діями пра­цівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загаль­новизнані права людини і громадянина.

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституцій­них і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріори­тетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, за­твердження переліку комплексних і цільових загальнодер­жавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фа­хівців у галузі охорони здоров'я та представників гро­мадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Складовою державної політики охорони здоров'я в Ук­раїні є місцеві і регіональні комплексні та цільові програ­ми, що формуються Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, органами місцевого і регіонального само­врядування та відображають специфічні потреби охорони здоров'я населення, яке проживає на відповідних те­риторіях.

Реалізація державної політики охорони здоров'я покла­дається на органи державної виконавчої влади.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Президент Ук­раїни. Його щорічна доповідь Верховній Раді, передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охоро­ни здоров'я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної ви­конавчої влади проводить у життя державну політику охо­рони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбаче­ні Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійс­нення комплексних і цільових загальнодержавних про­грам, створює економічні, правові та організаційні меха­нізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охо­рони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повнова­ження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи дер­жавної виконавчої влади в межах своєї компетенції роз­робляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандар­ти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійс­нюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Спеціально уповноваженим центральним органом дер-жавноївиконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Мініс­терство охорони здоров'я.

Основними завданнями Міністерство охорони здоров'я України є:

розробка пріоритетних напрямів діяльності національ­ної служби охорони здоров'я, забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню закла­дами охорони здоров'я усіх форм власності;

здійснення заходів, спрямованих на розвиток профі­лактичного напряму в охороні здоров'я населення, форму­вання здорового способу життя;

забезпечення надання державними закладами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно безплатної, висо­кокваліфікованої медичної допомоги населенню;

сертифікація рівня медичних послуг, що надаються на­селенню закладами охорони здоров'я незалежно від форм власності та особами, які займаються індивідуальною ме­дичною діяльністю;

розробка прогнозів і показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних із змінами форм власності;

охорона материнства і дитинства;

розробка і координація заходів щодо забезпечення сані­тарно-епідемічного благополуччя населення;

здійснення медичного контролю і видача дозволів на застосування ліків і методик, організацію промислового випуску або закупівлю лікарських засобів, бактерійних і ві­русних препаратів, інших виробів медичного призначення/ нагляд за їх постачанням населенню та закладам охорони здоров'я;

розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджена у галузі медицини і забезпечення їх ефективності, впрова­дження в практику досягнень науки, техніки і передового досвіду;

організація підготовки медичних і фармацевтичних пра­цівників, удосконалення їх знань і практичних навичок;

координація розвитку мережі закладів охорони здо­ров'я.

Міністерство охорони здоров'я України відповідно до покладених на нього завдань:

• забезпечує реалізацію державної політики щодо охорони здоров'я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

• здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, науково-дослідних, інших підприємств і установ, що перебувають в його функціональному управлінні, з пи­тань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань і забезпечення санітарно-епіде­мічного благополуччя населення;

• організує вивчення впливу навколишнього природно­го середовища на здоров'я людини, розробляє заходи, спрямовані на недопущення шкідливого впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я людини, бере участь у визначенні напрямів та проведенні разом з інши­ми центральними органами державної виконавчої влади України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями роботи з метою запобігання хворобам, зниження захворюваності, інвалідності та смертності;

• готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров'я;

• розробляє разом з Академією наук, іншими заінтере­сованими органами науково-технічні програми з охорони здоров'я та біології людини;

•розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров'я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки; затверджує типо­ві програми обов'язкового та плани добровільного ме­дичного страхування населення, технологічні стандарти медичних послуг і рекомендації щодо встановлення та зміни тарифів на медичні послуги (відповідно до зміни індексу цін);

• проводить в органах і закладах охорони здоров'я орга­нізаційно-методичну роботу по реалізації державної полі­тики в галузі праці та заробітної плати;

• забезпечує державний санітарний нагляд за виконан­ням підприємствами, установами й організаціями неза­лежно від форм власності та громадянами законодавства з питань санітарно-епідемічного благополуччя населення;

• установлює гранично допустимі показники і характе­ристики шкідливих факторів для здоров'я людини, прово­дить санітарно-гігієнічні дослідження на промислових під­приємствах, організує охорону території України від зане­сення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, здійснює санітарно-гігієнічну експертизу, бере участь у державній екологічній експертизі і дає оцінку повноти й обгрунтованості проведення заходів щодо охо­рони здоров'я населення та навколишнього природного середовища (в тому числі в закладах, що перебувають у йо­го функціональному управлінні), розробляє, затверджує і вводить у дію відповідно до законодавства нормативи еко­логічної безпеки, санітарно-гігієнічні та протиепідемічні норми й правила, норми радіаційної безпеки, гігієнічні нормативи, встановлює стандарти якості лікарських за­собів, імунологічних препаратів, питної води, медичних приладів;

• здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіацій­ного забруднення харчових продуктів, водоймищ і грунтів, бере участь у складанні експертних висновків щодо визна­чення категорії зон радіоактивного забруднення територій, а у разі перевищення нормативів вносить відповідні про­позиції до Кабінету Міністрів України;

• погоджує стандарти, технічні умови, іншу норматив­но-технічну документацію на харчові продукти, питну во­ду, нові хімічні речовини, промислові вироби, полімерні і синтетичні матеріали, а також введення нових технологіч­них процесів, устаткування, приладів, які можуть шкідли­во впливати на здоров'я; дає дозвіл на застосування нових хімічних речовин, засобів і методів для виробництва і об­робки продуктів харчування, а також використання стиму­ляторів росту рослин і тварин, хімічних засобів захисту рослин;

• вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об'єктів, які можуть зав­дати шкоди здоров'ю людей викидами, відходами або по­кидьками, а також будівництва об'єктів у разі відхилення від затверджених проектів, порушення санітарно-гігієніч­них і протиепідемічних норм і правил; погоджує відведен­ня земельних ділянок під будівництво і проекти розміщен­ня будівництва, реконструкції, технічного переобладнан-ня'підприємств, будівель, споруд;

• установлює порядок:

надання населенню швидкої медичної допомоги спеці­альною службою;

здійснення заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров'я і підприємств, що перебувають у функці­ональному управлінні Міністерства, для надання медичної допомоги в екстремальних і надзвичайних умовах, прове­дення наукових досліджень з цієї проблеми;

матеріально-технічного забезпечення медичних форму­вань та установ, призначених для Міноборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини (у військовий час);

визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється засто­сування праці жінок і осіб, молодших 18 років; надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого

ДНЯ;

медичного відбору і направлення хворих для санатор­но-курортного лікування;

організації та відкриття санаторно-курортних закладів на території України;

• організує разом з іншими органами державної вико­навчої влади і органами місцевого самоврядування систе­матичне медичне обстеження (диспансеризацію) і визна­чення рівня доз опромінення осіб, які брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків, евакуйованих і відселених із зон відчуження, безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселен-ня населення, яке проживає на радіаційне забруднених територіях;

• розробляє рекомендації щодо встановлення для гро­мадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобиль­ській АЕС, додаткових норм раціонального харчування у спеціалізованих лікувальних, лікувально-санаторних і ку­рортних закладах, затверджує медичні і фізіологічні норми харчування для зазначеної категорії осіб (у тому числі ва­гітних жінок і дітей);

• вживає заходів до підготовки органів і закладів охоро­ни здоров'я для роботи в екстремальних і надзвичайних умовах, надання медичної допомоги в осередках уражень, проведення наукових досліджень з проблем медичного за­хисту населення; організує та забезпечує діяльність дер­жавних міжвідомчих надзвичайних комісій з охорони здо­ров'я населення;

• здійснює експертне обстеження для встановлення ін­валідності громадян;

• забезпечує методичне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною експертизою;

• розробляє і проводить заходи, спрямовані на охорону материнства і дитинства, організує правову допомогу в цій справі, проводить разом із заінтересованими органами державної виконавчої влади роботу по охороні праці жінок і підлітків, оздоровленню, фізичному і гігієнічному вихо­ванню дітей, контролює стан здоров'я та якість харчуван­ня дітей у дитячих дошкільних і навчально-виховних за­кладах незалежно від відомчої належності, встановлює обов'язкові вимоги до виробництва, реалізації та спожи­вання продуктів дитячого харчування; погоджує обсяги навчально-трудового навантаження, а також зразковий ре­жим занять з дітьми в зазначених закладах;

• визначає потребу закладів охорони здоров'я і населен­ня у виробах медичного призначення (в лікарських засо­бах, бактерійних і вірусних препаратах, вітамінах, окуляр­ній оптиці та інших аптечних товарах, а також у виробах медичної техніки, запасних частинах до них) і в санітарно­му автотранспорті, забезпечує їх постачання виробами ме­дичного призначення та організує експлуатацію і ремонт медичної техніки; дає дозвіл на використання і впровадження у вироб­ництво лікарських засобів, препаратів крові та кровозамін­ників, бактерійних і вірусних препаратів, виробів медичної техніки й оснащення, розроблених і випробуваних у закла­дах охорони здоров'я України, установлює вимоги до тех­нологічних умов їх виготовлення та використання;

• визначає стратегію наукових досліджень у національ­ній службі охорони здоров'я, розробляє основні напрями розвитку пріоритетних наукових досліджень у галузі меди­цини, здійснює формування і розміщення замовлень на проведення прикладних і фундаментальних наукових робіт науковими закладами МОЗ, Академії наук, інших цен­тральних органів державної виконавчої влади України та відповідних органів інших країн, забезпечує впровадження в практику досягнень науки, техніки і передового досвіду, ефективну діяльність системи наукової медичної інформа­ції, патентно-ліцензійної служби; подає організаційно-методичну допомогу редколегіям профільних наукових журналів;

• розробляє і вдосконалює систему медичної та фарма­цевтичної освіти, визначає потребу і вимоги до професій­ної підготовки та перепідготовки медичних і фармацевтич­них працівників, у тому числі висококваліфікованих нау­кових і науково-педагогічних кадрів через аспірантуру та докторантуру;

затверджує перелік вищих навчальних закладів, підго­товка в яких дає право фахівцям на займання медичною та фармацевтичною діяльністю, а також типові навчальні плани (за погодженням з Міносвіти), бере участь у прове­денні державної атестації та акредитації медичних і фарма­цевтичних вищих навчальних закладів;

розробляє нормативи та організує нострофікацію іно­земних дипломів медичних і фармацевтичних працівників, видає їм дозвіл на медичну практику в Україні;

• сприяє створенню малих та інших підприємств, асо­ціацій, об'єднань; видає суб'єктам підприємницької діяль­ності спеціальні дозволи (ліцензії) на медичну практику, виготовлення і реалізацію медикаментів;

• затверджує переліки закладів національної служби охорони здоров'я, медичних і фармацевтичних працівни­ків, разом з Центральним комітетом профспілки праців­ників охорони здоров'я України розробляє і здійснює за­ходи щодо захисту соціальних та економічних інтересів медичних і фармацевтичних працівників в умовах ринко­вої економіки, впровадження у діяльність національної служби охорони здоров'я господарського механізму;

• розробляє та затверджує нормативні акти, що регла­ментують внутрішній розпорядок й умови утримання і лі­кування хворих у закладах охорони здоров'я;

• фінансує в установленому порядку заклади охорони здоров'я, що перебувають у функціональному управлінні Міністерства, проводить конкурси науково-дослідних ро­біт з питань охорони здоров'я та фінансує реалізацію кра­щих проектів незалежно від відомчої належності організа­цій-виконавців;

• одержує в установленому порядку статистичну і бух­галтерську звітність, забезпечує централізацію обліку, ор­ганізує в закладах охорони здоров'я, що перебувають у йо­го функціональному управлінні, контрольно-ревізійну ро­боту, перевірку збереження коштів і матеріальних цінностей та додержання режиму економії, здійснює конт­роль за правильним веденням і достовірністю обліку та звітності, а також вживає заходів для відшкодування мате­ріальних збитків згідно з чинним законодавством.

Рішення Міністерства з питань охорони здоров'я, вида­ні у межах його компетенції, є обов'язковими для цен­тральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій.

МОЗ очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України і несе персональну відповідаль­ність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, встановлює ступінь відпо­відальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

Для погодження вирішення питань, що належать до повноважень МОЗ, обговорення найважливіших напрямів діяльності і розвитку галузі у Міністерстві утворюється ко­легія в складі Міністра (голова колегії), заступників Мі­ністра за посадою, інших керівних працівників Міністер­ства, представників республіканських громадських орга­нізацій інвалідів. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів державної виконав­чої влади.

З метою проведення науково-методичної роботи щодо розвитку медичної науки, визначення її пріоритетних на­прямів, організації фундаментальних досліджень медико-біологічного профілю, експертизи наукових програм, спів­робітництва з Академією наук, науковими установами ін­ших країн у МОЗ створюється вчена медична рада.

Для встановлення гігієнічних регламентів і реєстрації хімічних речовин, впровадження в практику нових виробів медичної техніки і лікувальних засобів, а також імунобіо-логічних препаратів при МОЗ створюються на громад­ських засадах комітети з нової медичної техніки, гігіє­нічної регламентації та реєстрації хімічних речовин, стандартизації і контролю медичних та імунобіологічних препаратів.

При Міністерстві охорони здоров'я можуть утворюва­тись і діяти органи виконавчої влади. Таким органом, на­приклад, є Комітет з контролю за наркотиками.

Основними завданнями Комітету є:

участь у формуванні державної політики у сфері обігу в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

здійснення контролю за порядком обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

взаємодія з Міжнародним комітетом по контролю за наркотиками, Радою і Комісією з наркотичних засобів 00Н, які займаються проблемами обігу наркотичних засо­бів, психотропних речовин і прекурсорів.

Комітет відповідно до покладених на нього завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, які належать до його компетенції, розробляє про­позиції щодо вдосконалення законодавства та подає їх в органи законодавчої та виконавчої влади України у вста­новленому порядку;

2) бере участь у розробленні законодавчих та інших нормативних актів з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

3) розробляє та щорічно затверджує перелік наркотич­них засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсо­рів, що підлягають спеціальному контролю відповідно до законодавства України (далі — перелік), вносить зміни і доповнення до таблиць переліку;

4) дає офіційне тлумачення та роз'яснення положень переліку;

5) установлює, періодично переглядає та опубліковує перелік медикаментів, що містять наркотичні або психот­ропні речовини, а також дозволених для використання на території України;

6) визначає особливо небезпечні наркотичні засоби і психотропні речовини, невеликі, великі і особливо великі розміри наркотичних засобів, психотропних речовин, ве­ликі і особливо великі розміри прекурсорів для викорис­тання судово-слідчими органами при кваліфікації злочи­нів, судами та органами внутрішніх справ під час кваліфі­кування адміністративних правопорушень, пов'язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

7) розробляє систему обчислень для визначення потре­би держави у наркотичних засобах, психотропних речови­нах і прекурсорах, занесених до списку № 1 таблиці IV пе­реліку;

8) переглядає щорічні потреби держави в наркотичних засобах, психотропних речовинах і прекурсорах, призначе­них для виробництва наркотичних і психотропних засобів з метою медичного застосування або для науково-дослід­ної роботи і подає свої висновки до МОЗ і Держкоммед-біопрому;

9) визначає на основі щорічних потреб держави квоту наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, занесених до списку № 1 таблиці IV переліку, яку після затвердження Кабінетом Міністрів України, надсилає до Міжнародного комітету контролю за наркотиками;

10) видає сертифікати на експортно-імпортні операції з наркотичними засобами, психотропними речовинами і прекурсорами;

11) бере участь у визначенні кількості наркотичних засобів і психотропних речовин, що виготовляються з метою медичного застосування або для науково-дослідної роботи;

12) визначає кількість наркотичних засобів і психот­ропних речовин, що використовуються для проведення їх експертизи в експертних установах Комітету;

13) визначає кількість прекурсорів, занесених до списку № 2 таблиці IV переліку, що виготовляються державними підприємствами;

14) бере участь у визначенні максимальної кількості наркотичних засобів і психотропних речовин, занесених до таблиць II і III переліку, які можуть виготовлятися та зберігатися державними підприємствами;

15) видає ліцензії на окремі види діяльності, що нале­жать до компетенції Комітету, у випадках, передбачених законодавством України;

16) погоджує питання про видачу ліцензій іншими дер< жавними органами на діяльність у сфері обігу прекурсорів;

17) аналізує ситуації, іцо виникають у галузі обігу нар­котичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів, розробляє пропозиції про поліпшення діяльності державних підприємств, установ і організацій у цій сфері;

18) здійснює контроль за дотриманням державними підприємствами, установами, організаціями і підприємця­ми (юридичними особами) законодавства України з пи­тань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

19) здійснює контроль за діяльністю державних підпри­ємств, установ, організацій і підприємців (юридичних осіб) у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних ре­човин, їх аналогів і прекурсорів;

„ 20) вживає у межах своєї компетенції відповідні заходи Щодо усунення порушень, виявлених під час здійснення контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

21) установлює з метою забезпечення контролю за фак­тичним обігом наркотичних засобів, психотропних речо­вин і прекурсорів форму звітності державних підприємств, які здійснюють діяльність у цій сфері;

22) розробляє, видає та встановлює порядок ведення спеціальних журналів реєстрації операцій, здійснених у процесі обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у межах України, та проведення експортно-імпортних операцій;

23) визначає лікарські препарати, що можуть бути ви­ключені із сфери дії заходів контролю за обігом наркотич­них засобів чи психотропних речовин;

24) взаємодіє з міжнародними і національними орга­нами, що здійснюють контрольні функції у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, вивчає досвід інших країн у вирішенні цього питання.

У ході виконання покладених на нього завдань Комітет:

• взаємодіє з МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою, Міністерством юстиції, іншими центральними органами державної виконавчої влади, органами Автономної Рес­публіки Крим, місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав;

• готує матеріали до проекту щорічної доповіді Уряду України про додержання міжнародних угод та Конвенцій 00Н з питань обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• інформує відповідні міністерства і відомства про заяви урядів інших країн, які відповідно до міжнародних Кон­венцій 00Н забороняють ввезення на свою територію наркотичних засобів і психотропних речовин;

• консультує відповідні міністерства та відомства, на за­пити судово-слідчих органів робить висновки з питань су­дово-фармацевтичної експертизи наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• готує та подає Міжнародному комітетові з контролю за наркотиками статистичні звіти про обіг в Україні нарко­тичних, психотропних речовин і прекурсорів;

• дає оцінку новим методам експертизи наркотичних засобів і психотропних речовин, погоджує офіційні інст­рукції та методичні вказівки з цих питань;

• розглядає номенклатуру нових лікарських засобів і за­безпечує контроль за тими, які можуть бути небезпечними з точки зору патологічного звикання та можливості виник­нення наркоманії;

• на основі даних наркологічної служби МОЗ, право­охоронних органів виявляє, здійснює експертизу, реєст­рує, заносить у відповідні класифікаційні таблиці переліку психотропні лікарські засоби, їх аналоги чи кустарно виго­товлені препарати, що стали об'єктом зловживання окре­мими громадянами;

• створює та забезпечує ефективне функціонування комп'ютерної системи нагляду за переміщенням нарко­тичних засобів, психотропних речовин, прекурсорів у ме­жах України;

• бере участь у проведенні загальнодержавних науково-практичних проектів та координує науково-дослідну діяль­ність у галузі контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

• вивчає досвід зарубіжних країн у здійсненні контролю за наркотичними засобами, психотропними речовинами і прекурсорами, бере участь в організації та проведенні між­народних симпозіумів, конференцій, семінарів тощо;

• забезпечує професійну підготовку працівників і спеці­алістів комітету;

• здійснює обстеження виробничих, складських, торго­вельних та інших приміщень підприємств, установ та організацій, які використовуються для виготовлення, збе­рігання, реалізації, використання наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, що перебувають під контролем;

• зобов'язує керівників та інших посадових осіб підпри­ємств, установ і організацій усувати виявлені порушення законодавства про порядок обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійсню­вати контроль за їх виконанням.

Комітет має право:

• перевіряти не менше ніж один раз на рік підприєм­ства, установи і організації, які здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• зупиняти дію або приймати рішення про анулювання ліцензії чи сертифіката, виданих Комітетом, або порушу­вати питання перед іншими державними органами, що ви­дали ліцензію про зупинення дії або анулювання ліцензії на здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засо­бів, психотропних речовин і прекурсорів у разі повторного чи грубого порушення порядку її здійснення;

• безперешкодно використовувати у службових цілях засоби зв'язку, що належать підприємствам, установам і організаціям, зайнятим у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

• вимагати від керівників підприємств, установ і органі­зацій, що здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, проведення щоквартальної інвентаризації наркотичних засобів, пси­хотропних речовин і прекурсорів, які є у їх розпорядженні, і подання Комітетові відповідних звітів;

• залучати фахівців підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, пов'язаних з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

• скликати в установленому порядку наради, проводити конференції та семінари з питань, що належать до компе­тенції Комітету;

• представляти інтереси України у Міжнародному комі­теті з контролю за наркотиками та інших спеціалізованих міжнародних організаціях у межах повноважень, наданих йому МОЗ;

• самостійно встановлювати прямі зв'язки з іноземни­ми організаціями, відряджати за кордон своїх працівників, залучати до співробітництва іноземних громадян.

Якщо під час контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів у діях осіб виявлено ознаки адміністративного правопорушення чи злочину, Комітет надсилає інформацію або подає матеріали до від­повідних правоохоронних органів, які проводять боротьбу ч незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних

речовин і прекурсорів.

Комітет у межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організує і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством України, рішення Комітету є обов'язковими для виконання мініс­терствами, Урядом Автономної Республіки Крим, місце­вими органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, підприємствами, організація­ми та громадянами.

Комітет очолює голова, який призначається Міністром охорони здоров'я. Він діє у межах своїх повноважень і представляє інтереси Комітету у державних органах, уста­новах і організаціях, а також у відносинах з українськими та іноземними фізичними і юридичними особами. Голова розпоряджається майном і коштами Комітету в межах пов­новажень, наданих йому МОЗ.

Для здійснення покладених на Комітет завдань в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севас­тополі діють уповноважені Комітету.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Комітету, обговорення найважливіших на­прямів його діяльності у Комітеті утворюється рада, у складі голови Комітету (голова ради), заступників голови за посадою, вчених секретарів, голів спеціалізованих експертних комісій, керівників відділів, головних спеці­алістів, представників МВС, СБУ, Генеральної прокурату­ри, Держкомкордону, Держмитслужби і Міністерства юс­тиції. Персональний склад ради затверджується Міністром охорони здоров'я. Порядок роботи ради встановлюється наказом голови Комітету.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечу­ють санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, нау­ково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

Заклади охорони здоров'я створюються підприємства­ми, установами та організаціями з різними формами влас­ності, а також приватними особами при наявності необ­хідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахів­ців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної прак­тики визначаються актами законодавства України.

Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або упов­новаженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфіка­ційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним орга­ни, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право вирішувати питання щодо припинення діяльності будь-якого закладу охорони здо­ров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров'я, невиконання державних вимог щодо якості ме­дичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здо­ров'я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров'я і впровадженню їх результатів у діяль­ність закладів і працівників охорони здоров'я. Досліджен­ня, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими наукови­ми установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають обов'язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабі­нетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України із ста­тусом самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку є Акаде­мія медичних наук України.

Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприя­ти реалізації права громадян на участь в управлінні охоро­ною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть ство­рюватися громадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інфор-мованість населення і громадський контроль в галузі охо­рони здоров'я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодер­жавних та місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, нау­кових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організа­ції працівників охорони здоров'я та інші об'єднання гро­мадян, в тому числі міжнародні.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, вклю­чаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне об­слуговування ізабезпечення, який є необхідним для під­тримання його здоров'я.

З цією метою на основі науково обгрунтованих медич­них, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог встанов­люються єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населен­ня, організується натуральне, в тому числі безплатне, за­безпечення найбільш вразливих верств населення продук­тами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, без­платно надаються медична допомога і соціальне обслуго­вування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги Щодо життєвого рівня населення затверджуються Верхов­ною Радою України.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населе­них пунктів забезпечується системою державних стимулів та регуляторів, спрямованих на суворе дотримання сані­тарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і са­нітарно-протиепідемічних заходів та організацією держав­ного санітарного нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування і забудови населених пунктів; будів­ництва і експлуатації промислових та інших об'єктів;

очистки і знешкодження промислових та комунально-по­бутових викидів, відходів і покидьків; утримання та ви­користання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчу­вання і водопостачання населення; виробництва, застосу­вання, зберігання, транспортування та захоронення радіо­активних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяль­ності, що може загрожувати санітарно-епідемічному бла­гополуччю територій і населених пунктів.

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шко­ди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єк­тів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі дер­жавні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.

Власники і керівники підприємств, установ і організа­цій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання пра­вил техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я лю­дей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Медичні працівники зобов'язані подавати першу не­відкладну допомогу при нещасних випадках і гострих зах­ворюваннях. Медична допомога забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої під­порядкованості та форм власності з подальшим відшкоду­ванням витрат.

У невідкладних випадках, коли подання медичної допо­моги через відсутність медичних працівників на місці не­можливе, підприємства, установи, організації та громадя­ни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворо­го до лікувально-профілактичного закладу. В цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні подавати спів­робітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, во­дії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і служ­бовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та ін­ші громадяни мають право використати будь-який наяв­ний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профі­лактичний заклад.

Подання безплатної допомоги громадянам в екстре­мальних ситуаціях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, ма­сові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріоло­гічне і хімічне забруднення тощо) покладається насампе­ред на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхід­них витрат місцевих закладів охорони здоров'я в повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали участь у рятуванні людей і сприяли подан­ню медичної допомоги, гарантується у разі потреби в по­рядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здо­ров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне і неякісне забезпечен­ня подання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади і спеціальні заклади, які об­слуговують лікувальні заклади.

На заклади охорони здоров'я покладено виконання експертних функцій щодо: а)експертизи тимчасової не­працездатності громадян; б) військово-лікарської експер­тизи; в) судово-медичної і судово-психіатричної експерти­зи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я лікарем або ко­місією лікарів, які встановлюють факт необхідності надан­ня відпустки у зв'язку з хворобою, каліцтвом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період ка­рантину, для протезування, санаторно-курортного ліку­вання, визначають необхідність і строки тимчасового пе­реведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення про направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втра­ти працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісія­ми, які встановлюють ступінь та причину інвалідності, ви­значають для інвалідів роботи і професії, доступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов'язковими для влас­ників та адміністрації підприємств, установ і організацій. Порядок організації та проведення медико-соціальної екс­пертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, встановлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соці­альної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військо­во-лікарськими комісіями, які створюються при військо­вих комісаріатах і закладах охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікар­ської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Проведення судово-медичної і судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнан­ня, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановле­ному законодавством, для вирішення питань, що потребу­ють спеціальних знань у галузі судової медицини або судо­вої психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров'я України.

До медико-експертних дій відносяться і патологоанато-мічні розтини.

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з ме­тою встановлення причин і механізмів смерті хворого.

В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються за наявності підозри на насильницьку смерть, а також коли смерть хворого настала в закладі охо­рони здоров'я.

За наявності письмової заяви близьких родичів або за­документованого волевиявлення покійного і відсутності підозри на насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоанатомічний розтин мо­же не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Міністерством охорони здоров'я України.

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичноїекспертизи та в інших передбачених законодав­ством випадках навимогу громадянина проводиться альтернативна медична(медико-соціальна, військово-лікар­ська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахів­цями відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни са­мостійно обирають експертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в га­лузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охоро­ни здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій.

Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширен­ню і поглибленню участі України у заходах, що ними про­водяться.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охо­рони здоров'я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними ме­тодами і технологіями, експорту та імпорту медичного об­ладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхід­них для здоров'я, діяльності спільних підприємств у галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співро­бітництва, що не суперечать міжнародному праву і націо­нальному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства само­стійно укладати договори (контракти) з іноземними юри­дичними і фізичними особами на будь-які форми співро­бітництва, брати участь у діяльності відповідних міжна­родних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітницт­ва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду.

9.2. Управління освітою

Освіта — основа інтелектуального, культурного, духов­ного соціального, економічного розвитку суспільства і

держави.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особис­тості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талан­тів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до сві­домого суспільного вибору, збагачення на цій основі інте­лектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народ­ного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, де­мократії, національної свідомості, взаємоповаги між на­ціями і народами.

Право громадян України на освіту є конституційним і зафіксовано у ст.53 Конституції України. Відповідно до неї, повна загальна середня освіта є обов'язковою. Грома­дяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в дер­жавних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі, незалежно від статі, раси, національності, соціаль­ного і майнового стану, роду та характеру занять, світо­глядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин.

Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-техніч­ної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядиплом-ної освіти, різних форм навчання; надання державних сти­пендій та пільг учням і студентам.

Зміст освіти — це обумовлені цілями та потребами сус­пільства вимоги до системи знань, умінь та навичок, сві­тогляду та громадських і професійних якостей майбутньо­го фахівця, що формуються у процесі навчання з урахуван­ням перспектив розвитку науки, техніки, технологій та культури.

Гарантовані державою права громадян щодо отримання освіти забезпечуються створенням відповідних умов, пе­редбачених Законом України "Про освіту"'. Згідно з ним ці права забезпечуються:

розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ закладів післядипломної освіти;

відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

різними формами навчання — очною, вечірньою, заоч­ною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Основними принципами освіти в Україні є:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і ти­пів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюд­ських духовних цінностей;

• органічний зв'язок з світовою та національною істо­рією, культурою, традиціями;

• незалежність освіти від політичних партій, громад­ських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• взаємозв'язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• єдність і наступність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського са­моврядування в освіті.

Названі умови і принципи освіти реалізуються на всіх освітніх рівнях, котрими в Україні є: початкова загальна світа; базова загальна середня освіта; повна загальна се­редня світа; професійно-технічна освіта; базова вища осві­та; повна вища освіта.

Навчально-виховний процес у закладах освіти є віль­ним від втручання політичних партій, громадських, релі­гійних організацій. Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається. Проте, належність особи до будь-якої політичної партії, громадської, релігій­ної організації, що діють відповідно до Конституції Украї­ни не є перешкодою для її участі у навчально-виховному процесі.

Учні, студенти, працівники освіти можуть створювати у закладах освіти первинні осередки об'єднань громадян, членами яких вони є.

Заклади освіти в Україні незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім закладів освіти, заснованих релі­гійними організаціями.

Система освіти в Україні складається з:

органів управління освпрю (державних і місцевого са­моврядування);

самоврядування в галузі освіти;

закладів освіти;

наукових, науково-методичних і методичних установ;

науково-виробничих підприємств.

До органів управління освітою в Україні належать:

1. Міністерство освіти України;

2. Міністерства і відомства України, яким підпорядко­вані заклади освіти;

3. Вища атестаційна комісія України;

4. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим;

5. Місцеві органи державної виконавчої влади та орга­ни місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Розглянемо функції цих органів управління освітою. 1. Центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти є Міністерство освіти України. Міністерство освіти України:

• бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку освіти, державні стандарти освіти;

• встановлює державні стандарти знань з кожного предмета;

• визначає мінімальні нормативи матеріально-технічно­го, фінансового забезпечення закладів освіти;

• здійснює навчально-методичне керівництво, конт­роль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування;

• забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

• проводить акредитацію вищих та професійно-техніч­них закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

• формує і розміщує державне замовлення на підготов­ку спеціалістів з вищою освітою;

• розробляє умови прийому до закладів освіти;

• забезпечує випуск підручників, посібників, методич­ної літератури;

• розробляє проекти положень про заклади освіти, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

• організує атестацію педагогічних і науково-педагогіч­них працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

• разом з іншими міністерствами і відомствами, яким підпорядковані заклади освіти, Міністерством освіти Автономної Республіки Крим реалізує державну полі­тику в галузі освіти, здійснює контроль за її практич­ним втіленням, дотриманням актів законодавства про освіту в усіх закладах освіти незалежно від форм влас­ності і підпорядкування;

• здійснює керівництво державними закладами освіти. Акти Міністерства освіти України, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і ві­домств, яким підпорядковані заклади освіти, місцевих ор­ганів державної виконавчої влади та органів місцевого са­моврядування, і підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

2. Міністерства і відомства, яким підпорядковані закла­ди освіти, разом з Міністерством освіти України беруть участь у здійсненні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, у проведенні дер­жавного інспектування та акредитації закладів освіти, здійснюють контрольні функції по дотриманню вимог що­до якості освіти, забезпечують зв'язок із закладами освіти та державними органами інших країн з питань, що нале­жать до їх компетенції, організують впровадження у прак­тику досягнень науки і передового досвіду.

Акти міністерств і відомств, яким підпорядковані за­клади освіти, прийняті у межах їх компетенції, є обов'яз­ковими для місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.

3. Вища атестаційна комісія України (ВАК) організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кад­рів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співро­бітника. ВАК є центральним органом державної виконав­чої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень, ВАК організує виконання актів законодавства України, узагальнює практику його за­стосування з питань, що входять до його компетенції, роз­робляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України, а також здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями ВАК є:

участь у формуванні й реалізації разом з іншими цен­тральними органами державної виконавчої влади та нау­ковими організаціями державної політики щодо пер­спектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу України з урахуванням рівня світового науково-технічного прогресу;

керівництво роботою з атестації наукових кадрів вищої кваліфікації (присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника);

державний контроль за діяльністю спеціалізованих уче­них рад та якістю атестації наукових і науково-педагогіч­них кадрів вищої кваліфікації.

ВАК відповідно до покладених на нього завдань:

1) формує мережу спеціалізованих учених рад для за­хисту дисертацій у вищих навчальних закладах, академіч­них інститутах, галузевих науково-дослідних інститутах, науково-виробничих об'єднаннях, затверджує їх персо­нальний склад і перелік спеціальностей, за якими цим ра­дам надається право проведення захисту дисертацій;

2) проводить періодичну атестацію спеціалізованих уче­них рад;

3) затверджує за погодженням з Міносвіти та іншими заінтересованими центральними органами державної виконавчої влади перелік спеціальностей наукових пра­цівників;

4) розробляє і затверджує вимоги до дисертацій та до осіб, які претендують на здобуття наукових ступенів і вче­ного звання старшого наукового співробітника;

5) аналізує разом з міністерствами, іншими заінтересо­ваними центральними органами державної виконавчої влади тематику і значущість дисертаційних досліджень з урахуванням потреб наукового та суспільного прогресу, розробляє і доводить до наукових установ, вищих навчаль­них закладів, спеціалізованих учених рад відповідні реко­мендації;

6) затверджує рішення спеціалізованих учених рад про присудження наукового ступеня доктора наук;

7) приймає рішення про видачу диплома кандидата на­ук на підставі рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня;

8) приймає рішення про видачу атестата старшого нау­кового співробітника на підставі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання старшого наукового співро­бітника;

9) оформляє і видає в установленому порядку дипломи доктора і кандидата наук, а також атестати старшого нау­кового співробітника;

10) розробляє і подає на затвердження до Кабінету Мі­ністрів України проект положення про присудження нау­кових ступенів і присвоєння вченого звання старшого нау­кового співробітника;

11) розробляє і затверджує в межах своїх повноважень нормативні документи про присудження наукових ступе­нів і присвоєння вченого звання згідно з законодавством;

12) вирішує в установленому порядку питання ностри-фікації (визнання) документів про присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, виданих відповідними органами інших держав;

13) розглядає апеляції на рішення спеціалізованих уче­них рад щодо присудження наукових ступенів, а також учених рад щодо присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

14) здійснює у межах своїх повноважень охорону дер­жавних таємниць;

15) бере участь у роботі міжнародних організацій та конференцій, нарад з питань підготовки й атестації науко­вих і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

16) здійснює інші повноваження, що випливають з по­кладених на нього завдань. ВАК має право:

1) скасовувати рішення спеціалізованих учених рад та вчених рад про присудження наукових ступенів і присво­єння вченого звання старшого наукового співробітника у разі порушення ними встановленого порядку атестації;

2) позбавляти спеціалізовані вчені ради, що порушують установлений порядок захисту або присуджують наукові ступені за праці низької якості, права приймання дисерта­цій до захисту;

3) надсилати у разі потреби до відповідних спеціалізо­ваних учених рад та вчених рад дисертаційні праці і атес-таційні справи для додаткового вивчення та визначення їхньої відповідності встановленим вимогам;

4) позбавляти в установленому порядку наукових і нау­ково-педагогічних працівників наукових ступенів і вчено­го звання старшого наукового співробітника;

5) призначати у разі потреби опонентів і рецензентів, запрошувати висококваліфікованих спеціалістів для екс­пертизи дисертаційних праць і атестаційних справ, а також для інспектування діяльності спеціалізованих учених рад з оплатою праці відповідно до законодавства;

6) отримувати звітність про роботу спеціалізованих уче­них рад, розглядати пропозиції щодо вдосконалення атес­тації наукових і науково-педагогічних кадрів, скликати міжвідомчі наради з цих питань;

7) видавати інформаційний бюлетень з питань атеста­ції наукових і науково-педагогічних кадрів вищої квалі­фікації;

8) представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях та під час підписання міжнарод­них договорів України;

9) одержувати в установленому законодавством поряд­ку від центральних органів державної виконавчої влади і Органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали, а від Мінстату безплатно — статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

ВАК очолює голова, який у межах своїх повноважень, на основі та на виконання законодавства видає накази, ор­ганізовує та контролює їх виконання.

Для розгляду найважливіших питань розвитку науки і техніки, обговорення напрямів діяльності ВАК, програм­них питань роботи апарату ВАК утворюється головна рада ВАК, яку очолює голова ВАК. До головної ради ВАК вхо­дять провідні вчені і висококваліфіковані фахівці у кіль­кості до 70 чоловік. Склад головної ради затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням голови ВАК.

Засідання головної ради проводяться у разі потреби, але не рідше одного разу на рік. Засідання головної ради ВАК вважається правомочним, якщо на ньому присутні не мен­ше двох третин її складу. Рішення головної ради ВАК приймаються відкритим або таємним голосуванням біль­шістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

Рішення головної ради ВАК мають рекомендаційний характер, однак є обов'язковими для розгляду на президії ВАК та головою ВАК.

Для оперативного та узгодженого вирішення поточних питань, що належать до компетенції ВАК, утворюється президія ВАК у кількості до 20 чоловік у складі голови ВАК, його заступників, ученого секретаря ВАК за посада­ми, а також інших провідних учених та висококваліфікованих фахівців — представників інших центральних органів державної виконавчої влади та наукових організацій. Пре­зидія ВАК розглядає рішення головної ради ВАК, у разі потреби може приймати звернення до центральних та міс­цевих органів державної виконавчої влади, наукових та громадських організацій, готує пропозиції для розгляду на засіданні головної ради ВАК.

Склад президії за поданням голови ВАК затверджується Кабінетом Міністрів України терміном на 3 роки.

Засідання президії ВАК вважається правомочним, як­що на ньому присутні не менше двох третин її складу. Рі­шення президії ВАК приймаються відкритим або таємним голосування більшістю голосів її членів, присутніх на засі­данні, та проводяться в життя наказами ВАК.

Для розгляду конкретних питань стосовно присуджен­ня наукових ступенів і присвоєння вчених звань при ВАК утворюються експертні ради з відповідних спеціальностей.

3. Міністерство освіти Автономної Республіки Крим здійснює повноваження керівництва освітою, крім повно­важень, віднесених до компетенції Міністерства освіти Ук­раїни, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.

4. Державну політику в галузі освіти на місцях здійсню­ють місцеві органи державної виконавчої влади та орга­ни місцевого самоврядування. Вони у межах своєї ком­петенції:

встановлюють, не нижче визначених Міністерством ос­віти України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій систе­ми освіти, що є у комунальній власності, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;

забезпечують розвиток мережі закладів освіти та уста­нов, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;

здійснюють соціальний захист працівників освіти, ді­тей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

організують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у за­кладах освіти;

вирішують у встановленому порядку питання, пов'язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надан­ня матеріальної та іншої допомоги;

створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;

забезпечують у сільській місцевості регулярне безкош­товне підвезення до місця навчання і додому дітей до­шкільного віку, учнів та педагогічних працівників;

організують професійне консультування молоді та про­дуктивну працю учнів;

визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відпо­відні органи управління освітою, діяльність яких спрямо­вується на:

управління закладами освіти, що є у комунальній влас­ності;

організацію навчально-методичного забезпечення за­кладів освіти, вдосконалення професійної кваліфікації пе­дагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України;

координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім'ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей;

визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замов­лення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку;

контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію закладів освіти, що перебувають у комунальній власності.

Місцеві органи управління освітою у здійсненні своїх повноважень підпорядковані місцевим органам державної виконавчої влади, органам місцевого самоврядування та відповідним державним органам управління освітою у по­рядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Органами громадського самоврядування в освіті є:

загальні збори (конференція) колективу закладу освіти;

районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з'їзд працівників освіти Автономної Респуб­ліки Крим;

Всеукраїнський з'їзд працівників освіти. Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики в галузі освіти, вирішують у межах своїх повноважень питання навчально-виховної, науково-дослідної, методичної, еко­номічної, фінансово-господарської діяльності закладів

освіти.

Повноваження органів громадського самоврядування в освіті визначає в межах чинного законодавства Міністер­ство освіти України за участю представників профспілок, всеукраїнських педагогічних (освітянських) об'єднань.

Заклади освіти утворюються відповідно до структури освіти, яка включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту;

вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторан­туру; самоосвіту.

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім'ї, до­шкільних закладах освіти у взаємодії з сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх всебічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблен­ня умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання.

Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні Заклади компенсуючого (для дітей, які потребують корек­ції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого ти­пів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуван­ням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші.

Прийом дітей у дошкільні заклади освіти проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, форму­вання загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти і оплачує її здобуття. Повна за­гальна середня освіта в Україні є обов'язковою і може от­римуватись у різних типах закладів освіти.

Основним видом середніх закладів освіти є середня за­гальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій — старша школа, що забезпечує повну за­гальну середню освіту.

Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонува­ти разом або самостійно.

Навчання у середній загальноосвітній школі почина­ється з шести-семирічного віку.

Школи першого ступеня у сільській місцевості створю­ються незалежно від наявної кількості учнів. Відкриття та­ких шкіл, а також самостійних класів у них здійснюється за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

За рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для задоволен­ня освітніх потреб населення можуть створюватися нав­чально-виховні об'єднання "школа — дитячий садок", школи та групи продовженого дня.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофесійної підготов­ки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а та­кож різні типи навчально-виховних комплексів, об'єд­нань. Особливо обдарованим дітям держава надає під­тримку і заохочення (стипендії, направлення на навчанняі стажування до провідних вітчизняних та закордонних ос­вітніх, культурних центрів).

Для здобуття загальної середньої освіти можуть створю­ватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з оч­ною заочною формами навчання при загальноосвітніх

школах.

Бажаючим надається право і створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екс­терном.

Позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх ін­тересів, духовних запитів і потреб у професійному визна­ченні. Позашкільна освіта та виховання здійснюються закладами освіти, сім'єю, трудовими колективами, гро­мадськими організаціями, товариствами, фондами і грун­туються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, бу­динки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнів­ські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні шко­ли, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мис­тецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади. Для здійснення навчально-виховної роботи поза­шкільним закладам освіти надаються спортивні об'єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безкоштовно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається місце­вими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття грома­дянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації. Правові, організаційні та фінансові засади її функціонування і розвитку визначає Закон України від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту".

Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної загальної середньої освіти або базової загальної середньої освіти з наданням можливості здобувати повну загальну середню освіту.

Громадяни, які потребують соціальної допомоги і реа­білітації, а також громадяни, які навчаються окремим про­фесіям за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів Ук­раїни, можуть отримувати професію не маючи базової за­гальної середньої освіти.

Професійно-технічними закладами освіти є: професій­но-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепід­готовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію. Вони можуть мати денні, вечірні відділення, створювати і входи­ти в різні комплекси, об'єднання.

Підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації громадян професійно-технічні заклади освіти здійснюють як за державним контрактом, так і за угодами з підприєм­ствами, об'єднаннями, установами, організаціями, окре­мими громадянами. Вони можуть мати одне або декілька базових підприємств, об'єднань, організацій, для яких го­тують робітничі кадри. Відносини між базовими підприєм­ствами, об'єднаннями, організаціями і професійно-техніч­ними закладами освіти регулюються відповідно до укладе­них угод.

Громадяни можуть також одержати професію, підви­щити кваліфікацію, пройти перепідготовку безпосередньо на виробництві.

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, про­фесійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покли­кань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вона здобувається на базі повної загальної середньої освіти у вищих закладах освіти.

Вищий заклад освіти забезпечує громадянам України та громадянам інших країн, особам без громадянства можли­вість отримати вищу освіту на рівні державних стандартів за освітньо-кваліфікаційними рівнями та здобути наукові ступені.

Державному вищому закладу освіти за особливі досяг­нення в роботі відповідно до Указу Президента України від 16 червня 1995р. "Про Положення про національний заклад (установу) України" може надаватися статус націо­нального.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може про­водитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окре­мих спеціальностей — екстерном.

Прийом громадян до вищих закладів освіти проводить­ся на конкурсній основі відповідно до здібностей незалеж­но від форми власності закладу освіти та джерел оплати за

навчання.

Умови прийому студентів до вищих закладів освіти роз­робляє Міносвіти і затверджує після попереднього розгля­ду їх Віце-прем'єр-міністром України. Згідно з цими Умо­вами кожен вищий заклад освіти розробляє власні правила прийому, які затверджує Міносвіти. Порядок затверджен­ня правил прийому до вищих закладів освіти встановлює Міносвіти.

В Україні діють такі види вищих закладів освіти:

1) університет (класичний університет) — багатопро-фільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектра природни­чих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні науко­ві дослідження, є провідним науково-методичним цент­ром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює куль­турно-просвітницьку діяльність серед населення, має роз­винуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матері­ально-технічного забезпечення такої діяльності.

Можуть створюватися технічні, технологічні, економіч­ні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;

2) академія — вищий заклад освіти, який здійснює під­готовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійни и програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та при­кладні наукові дослідження, є провідним науково-мето­дичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рі­вень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут — вищий заклад освіти або структурний під­розділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними про­грамами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, ос­віти, культури і мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріаль­но-технічний потенціал;

4) консерваторія (музична академія) — вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців з вищою осві­тою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, ком­позиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоре­тичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;

5) коледж — вищий заклад освіти або структурний під­розділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-профе­сійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, мате­ріально-технічну базу;

6) технікум (училище) — вищий заклад освіти або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за ос­вітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.

Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підго­товки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі заклади освіти таких рівнів акредитації:

вищі заклади освіти першого рівня акредитації (техні­кум училище та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців: на основі повної загальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста; на основі базової за­гальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікації мо­лодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;

вищі заклади освіти другого рівня акредитації (коледжі та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують фахівців на основі повної за­гальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікацій мо­лодшого спеціаліста, бакалавра;

вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акреди­тації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі заклади освіти), які готують: фахівців на основі повної за­гальної середньої освіти — з присвоєнням кваліфікацій ба­калавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти — з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора на­ук у встановленому порядку.

Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коле­джів, ліцеїв, гімназій.

Вищим закладам освіти третього і четвертого рівнів ак­редитації, які працюють за спільними навчальними плана­ми і об'єднані в комплекс із закладами освіти першого і другого рівнів акредитації, надається право зараховувати випускників цих закладів освіти для продовження навчан­ня за спеціальними програмами із скороченим терміном підготовки спеціалістів або на II—IV курси для поповнен­ня академічних груп. Умови фінансування такої підготов­ки визначаються керівництвом вищого закладу освіти за погодженням з міністерством чи відомством, у підпоряд­куванні якого перебуває заклад.

Головними завданнями вищого закладу освіти є:

1) провадження освітньої діяльності, яка включає нав­чальну, виховну, наукову, культурну, методичну;

2) забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціальне зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування гро­мадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готов­ності до трудової діяльності, відповідальності за свою до­лю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення ви­соких етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної поваги у стосунках між працівниками, виклада­чами та студентами;

3) забезпечення набуття студентами знань у певній га­лузі, підготовка їх до професійної діяльності;

4) забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;

5) проведення наукових досліджень або творчої, мис­тецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахів­ців та науково-технічного і культурного розвитку держави;

6) підготовка молоді до самостійної наукової, викла­дацької або мистецької діяльності;

7) інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;

8) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;

просвітницька діяльність.

Державні органи управління освітою, у підпорядку­ванні яких перебувають вищі заклади освіти, мають забез­печувати:

1) створення нормативно-правової бази для діяльності вищого закладу освіти;

2) установлення вимог до змісту, рівня і обсягу освіти;

3) проведення державної акредитації вищого закладу освіти;

4) здійснення інформаційного забезпечення освітньої діяльності;

5) соціальний захист учасників навчально-виховного процесу;

6) установлення нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;

7) формування державного замовлення;

8) отримання або придбання нерухомого майна та об­ладнання, не обхідних для провадження освітньої діяль­ності згідно з установленими нормативами.

Вищий заклад освіти має право:

1) визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та освітньо-професійних програм, установле­них для вищих закладів освіти відповідних рівнів акре­дитації;

2) визначати форми та засоби проведення навчально-виховного процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;

3) готувати фахівців за державним замовленням і за­мовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, місцевих орга­нів виконавчої влади, громадських організацій та за дого­ворами з громадянами;

4) розробляти та запроваджувати власні програми нау­кової діяльності;

5) створювати в установленому порядку структурні під­розділи;

6) отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від орга­нів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;

7) укладати угоди про спільну діяльність з підприєм­ствами, установами і організаціями в Україні та за її межа­ми для виконання статутних завдань відповідно до чинно­го законодавства;

8) розвивати власну соціальну базу, мережу спортив-дооздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;

9) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт основних фондів;

10) користуватися пільгами, встановленими чинним за­конодавством для вищих закладів освіти;

11) користуватися банківськими кредитами і позичка­ми згідно з чинним законодавством;

12) провадити самостійну видавничу діяльність у вста­новленому порядку;

13) брати участь у діяльності міжнародних організацій;

14) отримувати за результатами акредитації додаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.

Вищий заклад освіти, якому надано статус національ­ного, користується також правами, передбаченими Указом Президента України від 16 червня 1995 р. "Про Положен­ня про національний заклад (установу) України".

Структура вищого закладу освіти визначається відпо­відно до Положення про державний вищий заклад освіти та його Статуту.

Основними структурними підрозділами вищого закладу освіти третього і четвертого рівнів акредитації є: інститути, факультети, кафедри, курси тощо. Основними структур­ними підрозділами вищого закладу освіти першого і друго­го рівнів акредитації є відділення.

Інститут є навчально-науковим або науковим структур­ним підрозділом і може створюватись у вищих закладах ос­віти третього і четвертого рівнів акредитації з метою більш ефективної реалізації статутних завдань закладу. Навчаль­но-науковий інститут об'єднує споріднені факультети, ка­федри і створюється органом управління, у підпорядку­ванні якого перебуває вищий заклад освіти. Керівництво навчально-науковим інститутом здійснює директор інсти­туту, який призначається на посаду і звільняється з посади наказом керівника вищого закладу освіти. Функціональні обов'язки директора інституту визначаються ректором від­повідно до Статуту вищого закладу освіти.

Науково-дослідний інститут об'єднує споріднені нау­кові лабораторії, центри і створюється наказом ректора (якщо діяльність інституту фінансується з державного бюджету, — органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий заклад освіти). Директор науково-дослід­ного інституту призначається на посаду і звільняється з посади наказом керівника вищого закладу освіти (якщо науково-дослідний інститут створюється органом управ­ління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий заклад освіти, кандидатура директора погоджується з керівницт­вом органу управління).

факультет є навчально-науковим структурним підроз­ділом вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації, що здійснює підготовку студентів, аспірантів та докторантів із споріднених спеціальностей. Факультет об'єднує відповідні кафедри і лабораторії. Керівництво ді­яльністю факультету здійснює декан, який призначається на посаду з числа професорів або найдосвідченіших до­центів у порядку, встановленому Статутом вищого закладу освіти, і звільняється з посади керівником вищого закладу освіти.

Кафедра є основним навчально-науковим структурним підрозділом вищих закладів освіти третього та четвертого рівнів акредитації (філіалів, факультетів), що провадить навчальну, методичну та науково-дослідницьку діяльність з однієї або кількох споріднених дисциплін.

Кафедра створюється наказом ректора за поданням де­кана факультету та за рішенням вченої ради факультету, погодженим з органом управління, у підпорядкуванні яко­го перебуває вищий заклад освіти, за умови, що обсяги навчальної роботи дають змогу сформувати викладацький склад у кількості не менш як 5 штатних одиниць. У вищих закладах освіти мистецтва, як виняток, за погодженням з органами управління, у підпорядкуванні яких перебуває вищий заклад освіти, можуть створюватися кафедри чи­сельністю не менш як 3 штатні одиниці.

У разі потреби для забезпечення розвитку нового на­пряму навчальної, методичної і наукової діяльності при кафедрі може бути створена секція.

Вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акре­дитації можуть мати аспірантуру, докторантуру, науково-дослідні установи.

Вищий заклад освіти має право створювати у своєму складі заклади післядипломної освіти, які на базі вищої освіти у скорочені терміни готують фахівців з нових пер­спективних напрямів науки і техніки. Порядок створення Цих закладів регулюється нормативними актами, які за­тверджує Міносвіти за погодженням з Мінфіном.

Управління вищим закладом освіти здійснюється на ос­нові суміщення прав центральних органів виконавчої вла­ди та керівництва вищого закладу освіти, розмежування повноважень, поєднання єдиноначальності та самовряду­вання, реалізації прав власника на використання свого майна.

Управління діяльністю вищого закладу освіти здійснює уповноважений засновником керівник (президент, ректор, директор), який діє на засадах єдиноначальності.

Для вирішення основних питань діяльності вищого за­кладу освіти відповідно до його Статуту створюються ро­бочі та дорадчі органи:

робочі органи — ректорат, деканати (для вищих заклад­ів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), адмі­ністративна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акредитації), приймальна комісія;

дорадчі органи — вчена рада (для вищих закладів освіти третього і четвертого рівнів акредитації), педагогічна рада (для вищих закладів освіти першого і другого рівнів акре­дитації), бюджетно-фінансова комісія тощо.

Положення про робочі та дорадчі органи і їх функції за­тверджуються наказом керівника вищого закладу освіти.

Вищий заклад освіти провадить наукову, науково-тех­нічну та іншу творчу діяльність, основні завдання і поря­док організації якої визначаються положенням, що затвер­джує Міносвіти. Основними її напрямками є:

а) виконання науково-дослідних робіт;

б) підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Науково-дослідна робота є одним з головних засобів досягнення державних стандартів якості підготовки фахів­ців з вищою освітою та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, що реалізуються за рахунок:

1) інтеграції навчального процесу, науки та виробництва;

2) підготовки фахівців на основі використання досяг­нень науково-технічного прогресу та залучення студентів до участі в науково-дослідних і проектно-конструктор­ських роботах, що виконуються за рахунок коштів держав­ного бюджету і за договорами із замовником;

3) організації наукової та науково-виробничої роботи у взаємозв'язку з навчальним процесом у межах діяльності конструкторських і проектних бюро, центрів науково-тех­нічної творчості молоді тощо;

4) проведення олімпіад (конкурсів) студентської творчості;

5) залучення провідних учених і науковців до здійснен­ня навчального процесу.

Для цього створюються наукові, науково-виробничі підрозділи, об'єднання, асоціації, технологічні парки, центри нових інформаційних технологій, науково-техніч­ної творчості та інші формування.

Основними суб'єктами наукової та науково-виробничої діяльності вищого закладу освіти є науково-педагогічні, наукові та науково-технічні працівники. До проведення наукових досліджень у вищому закладі освіти залучаються як його штатні працівники (викладачі, науковці, інжене­ри, робітники), так і докторанти, аспіранти, студенти, ста­жисти-дослідники, викладачі-стажисти, працівники інших організацій.

Післядипломна освіта забезпечує одержання нової ква­ліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, пог­либлення професійних знань, умінь за спеціальністю, про­фесією. Вона здійснюється закладами післядипломної ос­віти на договірних засадах з підприємствами, установами, організаціями з урахуванням державного контракту (за­мовлення).

До закладів післядипломної освіти належать:

• академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові ком­бінати;

• підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факульте­ти, відділення та інші);

• професійно-технічні заклади освіти;

• відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах. Для самоосвіти громадян державними органами, під­приємствами, установами, організаціями, об'єднаннями фомадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Заклади освіти діють на підставі власних статутів, що затверджуються:

Міністерством освіти України стосовно закладів освіти, що засновані на загальнодержавній власності і перебува­ють у його системі;

міністерствами, відомствами України, яким підпоряд­ковані заклади освіти, засновані на загальнодержавній влас­ності, за погодженням з Міністерством освіти України;

Міністерством освіти України стосовно вищих закладів освіти, заснованих на інших формах власності;

місцевими органами державної виконавчої влади та ор­ганами місцевого самоврядування стосовно державних за­кладів освіти, що перебувають у комунальній власності, і закладів освіти (крім вищих закладів освіти), заснованих на інших формах власності.

Освіта в Україні є ступеневою. Ступеневість освіти вті­лена у встановлених законодавством освітньо-кваліфіка­ційних рівнях. Таких рівнів Законом України "Про освіту" встановлено 5: кваліфікований робітник; молодший спеці­аліст; бакалавр; спеціаліст; магістр. Надається освіта від­носно зазначених рівнів за відповідними освітньо-профе­сійними програмами.

Освітньо-професійні програми підготовки кваліфікова­них робітників та фахівців з вищою освітою відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів — це державні документи, які визначають зміст та нормативний термін навчання і передбачають відповідні форми контролю та державної атестації. Зазначені освітньо-професійні програми затвер­джуються Міносвіти.

Вимоги до змісту обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки встановлюють державні стандарти освіти. Вони є основою оцінки освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форм одержання освіти.

Державні стандарти освіти розробляються окремо з кожного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підля­гають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на 10 років.

Відповідність освітніх послуг державним стандартам і вимогам визначається засновником закладу освіти. Мініс­терством освіти України, Міністерством освіти Автоном­ної Республіки Крим, міністерствами і відомствами, яким підпорядковані заклади освіти, місцевими органами уп­равління освітою шляхом ліцензування, інспектування, атестації та акредитації закладів освіти у порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів України.

За результатами ліцензування Міністерство освіти Украї­ни, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, місцеві органи управління освітою у межах своїх повнова­жень надають закладам освіти, незалежно від форм влас­ності, ліцензії на право здійснення освітньої діяльності відповідно до державних вимог із встановленням за певни­ми освітніми або освітньо-кваліфікаційними рівнями об­сягів підготовки, які відповідають кадровому, науково-ме­тодичному та матеріально-технічному забезпеченню, вно­сять їх до державного реєстру закладів освіти.

Невиконання або грубе порушення закладом освіти умов і правил ліцензійної діяльності, подання та розпов­сюдження недостовірної інформації щодо її здійснення є підставою для призупинення дії або анулювання ліцензії.

За результатами акредитації вищих закладів освіти, за­кладів післядипломної освіти Міністерство освіти України разом з міністерствами і відомствами, яким підпорядкова­ні заклади освіти:

• визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за на­прямами (спеціальностями), надає право видачі документа про освіту державного зразка;

• встановлює рівень акредитації закладу освіти;

• надає певну автономію закладу освіти відповідно до отриманого статусу;

• інформує громадськість про якість освітньої та науко­вої діяльності вищих закладів освіти;

• вирішує в установленому порядку питання про реор­ганізацію вищого закладу освіти з наданням відповідного статусу або його ліквідацію.

За результатами атестації дошкільних, середніх, поза­шкільних та професійно-технічних закладів освіти Мініс­терство освіти України, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, місцеві органи управління освітою у ме­жах своїх повноважень:

• визначають відповідність освітніх послуг, які нада­ються закладами освіти, державним стандартам певного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня;

• приймають рішення про створення спеціалізованих закладів освіти: шкіл, колегіумів, ліцеїв, гімназій тощо;

• вносять пропозиції Міністерству освіти України про надання відповідного статусу професійно-технічним за­кладам освіти;

• приймають рішення про створення, реорганізацію або ліквідацію закладів освіти.

Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з ви­сокими моральними якостями, які мають відповідну осві­ту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов'язки.

Педагогічну діяльність у закладах освіти здійснюють педагогічні працівники, у вищих закладах освіти третього і четвертого рівнів акредитації та закладах післядипломної освіти — науково-педагогічні працівники.

Педагогічні та науково-педагогічні працівники прийма­ються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурс­ного відбору.

Педагогічні працівники підлягають атестації. За резуль­татами атестації визначаються відповідність працівника займаній посаді, рівень його кваліфікації, присвоюються категорії, педагогічні звання. Порядок атестації педаго­гічних працівників встановлюється Міністерством освіти України.

Заклади освіти, наукові, науково-виробничі установи системи освіти, органи державного управління освітою мають право укладати договори про співробітництво, вста­новлювати прямі зв'язки із закладами освіти, науковими установами системи освіти зарубіжних країн, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до чинного законодавства України.

Державні заклади освіти та наукові, науково-виробничі установи державної системи освіти, органи державного управління освітою мають право здійснювати зовніш­ньоекономічну діяльність відповідно до законодавства на основі договорів, укладених ними з іноземними юридич­ними, фізичними особами, мати власний валютний раху­нок, створювати спільні підприємства.

Міністерство освіти України, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти. Вища атестаційна ко­місія України разом з іншими державними установами, організаціями проводять роботу, пов'язану з встановлен­ням еквівалентності атестатів і дипломів, міжнародним ви­знанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених ступенів і звань.

9.3. Управління культурою

Під терміном "культура" (лат. сшіига) розуміють су­купність матеріальних і духовних цінностей, створених суспільством, що характеризують певний рівень його розвитку.

Таким чином, до культурних цінностей належать об'єк­ти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, іс­торичне, етнографічне та наукове значення.

Питання збереження, примноження та інтенсивного використання культурних цінностей для морально-есте­тичного виховання населення посідають особливе місце серед державних інтересів.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

• визнання культури як одного із головних чинників са­мобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

• утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання Їх пріоритет­ності над політичними і класовими інтересами;

• збереження і примноження культурних надбань;

• розвиток культурних зв'язків з українцями, що про­живають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

• гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та ін­ших громадських об'єднань;

• рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у ство­ренні, використанні та поширенні культурних цінностей;

• доступність культурних цінностей, усіх видів культур­них послуг та культурної діяльності для кожного грома­дянина;

• забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

• заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігій­них організацій, окремих громадян;

• всебічне міжнародне культурне співробітництво;

• визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

• поєднання державних і громадських засад у забезпе­ченні розвитку культури.

Важливе значення щодо втілення вищеозначених принципів у реальне життя мають Основи законодавства України про культуру, прийняті 14 лютого 1992 р. Вони визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на терито­рії України;

забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самоді­яльної художньої творчості;

реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

культурної діяльності (ст. 54 Конституції України), держа­вою не допускається втручання у творчий процес, а також цензура у сфері творчої діяльності. Вона забезпечує ство­рення умов для розвитку літературної та художньої крити­ки інших форм об'єктивної оцінки історико-культурних

процесів.

З метою забезпечення означених гарантій, чинне зако­нодавство встановлює певні права і обов'язки громадян у сфері культури.

Кожний громадянин у сфері культури має право на свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культур­ної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здіб­ностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійс­нення професійної та аматорської діяльності на індивіду­альній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, під­приємств і організацій культури; об'єднання у творчі спіл­ки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури;

збереження і розвиток національно-культурної самобут­ності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спе­ціальної освіти.

Відповідно до прав, громадяни у сфері культури зо­бов'язані додержувати вимог чинного законодавства щодо діяльності у сфері культури; дбати про збереження куль­турної спадщини, традицій народної культури, сприяти охороні пам'яток історії та культури; поважати культуру, мову, традиції, звичаї та обряди національних меншин, які проживають на території України; піклуватися про есте­тичне виховання і культурний розвиток дітей, прилучення їх до цінностей вітчизняної та світової культури.

Центральним органом державної виконавчої влади, що реалізує державну політику в галузі культури і мистецтв, шляхом здійснення керівництво цією сферою управління, також несе відповідальність за її розвиток є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України). Основними завданнями Мінкультури України є:

• реалізація державної політики у сфері культури і мис­тецтв виходячи з принципів та пріоритетів, визначених Основами законодавства України про культуру та законо­давством України;

• збереження культурно-мистецького надбання, розви­ток української культури і мистецтв, створення сприятли­вих умов для збереження етнічної мовної та культурної са­мобутності, рівноправного розвитку національних культур в Україні;

• розробка пропозицій щодо основних напрямів роз­витку національної культури і мистецтв, стимулювання культурно-мистецького процесу;

• розвиток соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури і мистецтв, забезпечення ефективного управління галуззю та зміцнення її матеріально-технічної бази;

• державний контроль за вивезенням з України та вве­зенням в Україну культурних цінностей;

• розширення міжнародного культурного співробіт­ництва та розвиток культурних зв'язків.

Мінкультури України відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє проекти цільових державних програм роз­витку культури і мистецтв, пропозиції щодо правового ре­гулювання та податкової політики у цій сфері;

2) прогнозує розвиток культури і мистецтв, готує та вносить у встановленому порядку пропозиції щодо надан­ня закладам культури і мистецтв статусу національних, академічних, а також щодо присвоєння митцям і праців­никам культури почесних звань, відзначення їх державни­ми преміями та нагородами;

3) сприяє відкритості національної культури, заохочує і підтримує розповсюдження творів літератури і мистецтва;

4) створює умови для розвитку всіх видів мистецтв, са­модіяльної творчості, заохочує новаторські пошуки в мис­тецтві, забезпечує свободу творчості, створює умови для вільного виявлення індивідуальності митця;

5) сприяє роботі творчих спілок, національно-культур­них товариств, молодіжних і дитячих організацій, фондів, асоціацій, інших громадських організацій, що діють у сфе­рі культури і мистецтв;

6) визначає пріоритети, встановлює порядок і здійснює придбання творів літератури та мистецтв за рахунок і в ме­жах бюджетних коштів;

7) інформує органи законодавчої та виконавчої влади, громадськість, засоби масової інформації про стан здійс­нення політики у сфері культури і мистецтв, проводить ін­формаційно-пропагандистську та видавничу діяльність;

8) забезпечує охорону пам'яток історії та культури, за­хист історико-культурного середовища, визначає порядок і організує роботу з обліку, охорони, реставрації, викорис­тання і популяризації пам'яток історії та культури;

9) формує Державний реєстр національного культурно­го надбання та Державний фільмофонд;

10) забезпечує збереження і розвиток культурних тра­дицій українського народу, сприяє відродженню осередків традиційної народної творчості, промислів та ремесел, дбає про захист інтелектуальної власності та реалізацію ав­торських прав;

11) сприяє соціальному та правовому захисту працівни­ків культури і мистецтв, надає працівникам культури і мистецтв підтримку в реалізації художніх задумів та проек­тів, пов'язаних з виконанням державного контракту;

12) визначає перспективи та напрями розвитку спеці­альної освіти у галузі культури і мистецтв, організує підго­товку, перепідготовку і підвищення кваліфікації творчих працівників та інших фахівців галузі;

13) сприяє підвищенню ефективності наукових дослі­джень з актуальних проблем культури і мистецтв, розробці та впровадженню в галузі нової техніки і сучасних тех­нологій;

14) визначає пріоритетні напрями розвитку галузевої науки, залучає науковий потенціал галузі до реалізації між­народних і державних програм та проектів у сфері культу­ри і мистецтв;

15) вживає відповідно до законодавства заходів для вдосконалення роботи підприємств галузі;

16) розробляє вимоги до проектів будівель та споруд підприємств культури і мистецтв, організує проектування пам'ятників та монументів і здійснює контроль за їх спо­рудженням;

17) вносить пропозиції щодо обсягів фінансування з державного бюджету розвитку культури і мистецтв, бере участь у розробці нормативів матеріального та фінансового забезпечення підприємств;

18) проводить науково-технічну політику в питаннях розвитку матеріально-технічної бази культури, її технічно­го переоснащення, забезпечує ефективність використання капітальних вкладень, що виділяються Міністерству;

19) забезпечує реалізацію антимонопольної політики у галузі культури і мистецтв, сприяє розвитку конкуренції;

20) здійснює в межах повноважень, визначених законо­давством України, функції з управління майном підпри­ємств, що перебувають у загальнодержавній власності та належать до сфери управління Міністерства;

21) укладає і розриває контракти з керівниками підпри­ємств, організує контроль за експлуатацією і технічним станом споруд підприємств, віднесених до сфери управ­ління Міністерства;

22) впроваджує прогресивні форми господарювання в галузі, у межах своїх повноважень розробляє і вносить пропозиції щодо формування державного контракту;

23) координує гастрольно-концертну, виставкову, фес­тивальну, конкурсну діяльність тощо;

24) заохочує благодійницьку діяльність, спрямовану на розвиток культури і мистецтв в Україні та за її межами;

25) контролює додержання правил охорони праці, тех­ніки безпеки та пожежної безпеки на підприємствах куль­тури і мистецтв, проводить науково обгрунтовану кадрову політику;

26) організує бухгалтерський облік, бухгалтерську і ста­тистичну звітність, а також контрольно-ревізійну роботу в галузі;

27) здійснює за участю відповідних органів державної виконавчої влади контроль за переміщенням творів мис­тецтва, предметів та інструментів, що становлять історико-культурну цінність;

28) стимулює розвиток художнього ринку та експорт національної культурної продукції згідно із законодав­ством, сприяє інтеграції України у світовий культурний процес, налагоджує співробітництво між підприємствами культури і мистецтв України та зарубіжних країн, міжна­родними організаціями;

29) організує популяризацію надбань культури україн­ського народу за межами України і світової культури в Ук­раїні, сприяє задоволенню культурних потреб українців та прихильників української культури за межами України, за­лучає кращих представників української діаспори до куль­турно-мистецьких процесів в Україні;

30) забезпечує реалізацію міжнародних договорів Украї­ни у сфері культури і мистецтв. Мінкультури України має право:

1) представляти Уряд України за його дорученням у міжнародних організаціях і під час підписання міжнарод­них договорів України;

2) залучати фахівців центральних органів державної ви­конавчої влади, установ, організацій (за погодженням з керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

3) аналізувати роботу підприємств культури і мистецтв незалежно від відомчого підпорядкування з питань, що на­лежать до компетенції Міністерства;

4) засновувати в установленому порядку друковані та інші засоби масової інформації, створювати видавництва, культурно-освітні програми для радіо і телебачення, орга­нізовувати записи і тиражування на різних типах носіїв аудіовізуальної інформації творів національного мистецтва і літератури з метою їх популяризації в Україні та за її межами;

5) засновувати фонди, організовувати і проводити аук­ціони, виставки-продажі в порядку, визначеному законо­давством України;

6) одержувати в установленому законодавством поряд­ку від центральних та місцевих органів державної виконав­чої влади інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

7) залучати на договірній основі висококваліфікованих фахівців для проведення консультацій, експертизи проек­тів і пропозицій щодо розвитку культури і мистецтв;

8) скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Мінкультури України у процесі виконання покладе­них на нього завдань взаємодіє з іншими центральними органами державної влади, органами Автономної Респуб­ліки Крим, місцевими органами виконавчої влади і са­моврядування, а також з відповідними органами інших держав.

Мінкультури України у межах своїх повноважень та на виконання законодавства України видає накази, організо­вує та контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством, рішення Міністерства можуть бути обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами незалежно від форми власності та гро­мадянами.

Правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва визначає Закон України від 7 жовтня 1997 р. "Про профе­сійних творчих працівників та творчі спілки".

Професійним творчим працівником вважається фізич­на особа, творча діяльність якої становить її основне за­няття, що завершується створенням і оприлюдненням тво­рів або їх інтерпретацією в галузі культури та мистецтва і є головним джерелом її доходів, незалежно від того, має вона чи не має будь-які юридичне оформлені трудові відносини.

Творча спілка — це добровільне об'єднання професій­них творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту.

Основними напрямами діяльності творчої спілки є:

• творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

• розвиток національної культури та мистецтва, розроб­ка і втілення в життя культурно-мистецьких заходів, орга­нізація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо;

• створення умов для творчої праці, підвищення профе­сійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури;

• пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому

розвитку;

• видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, створення кіно— та відеофільмів, аудіовізуаль­ної продукції з метою популяризації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого доробку членів

спілок;

• турбота про правовий, соціальний та професійний за­хист членів творчої спілки;

• сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові культури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спадщини та довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких заходів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

• постійна співпраця з педагогічними та науково-педа­гогічними колективами навчальних закладів;

• подання допомоги в навчально-виховній роботі педа­гогічним колективам у патріотичному, культурному та ін­телектуальному розвитку дітей та молоді, у морально-етич-'ному та естетичному вихованні;

• сприяння обміну культурними цінностями, співробіт­ництво між діячами культури і мистецтва різних країн, на­ціональними і міжнародними організаціями культури та мистецтв;

• виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій українського та інших народів.

Держава забезпечує підтримку і захист законних прав та інтересів творчих спілок, гарантує однакові умови для ви­конання ними статутних завдань і цілей. З цією метою во­на: сприяє розвиткові творчих спілок, їх діяльності щодо творення національної культури та мистецтва, проведенню культурно— мистецьких заходів; надає творчим спілкам дотації та розміщує державні замовлення; надає необхідну інформацію для забезпечення діяльності творчих спілок;

гарантує професійний та соціальний захист членів творчих спілок, охорону їх авторських прав; залучає творчі спілки до підготовки законопроектів, розробки загальнодержав­них програм національно-культурного розвитку, інших со-ціально важливих культурологічних та соціально-політич­них заходів.

Професійний творчий працівник користується правом на державне соціальне страхування, оплату праці відповід­но до професії, кваліфікації та особистого трудового внес­ку, належні умови праці, пенсійне забезпечення згідно з законодавством України. Професійний творчий працівник може мати статус як найманого працівника, так і особи, яка не працює за наймом.

Професійним творчим працівникам — членам творчої спілки для забезпечення умов для творчої діяльності нада­ється окрема кімната (кабінет, майстерня) або додаткова жила площа розміром не менш як 20 кв. м, що оплачується в одинарному розмірі.

Творчі спілки України можуть мати всеукраїнський та регіональний (місцевий) статус. До всеукраїнських твор­чих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві творчі осе­редки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширю­ється на територію відповідної адміністративно-територі­альної одиниці або регіону.

Творча спілка створюється групою професійних твор­чих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтва (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та оприлюднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації і досягай

18 років.

Творчі спілки мають право:

• здійснювати творчу та господарську діяльність у пе­редбаченому законодавством порядку для виконання своїх статутних завдань;

• представляти та захищати права і законні інтереси своїх членів;

• брати участь у розробці нормативно-правових актів щодо діяльності творчих спілок та статусу творчих пра­цівників;

• брати участь у визначенні засад державної політики у сфері оплати праці членів творчих спілок, страхування, пенсійного забезпечення, зайнятості, правового та соці­ально-економічного захисту творчих працівників;

• представляти професійних творчих працівників до відзначення державними нагородами, почесними звання­ми, державними преміями, іншими видами морального та матеріального заохочення;

• здійснювати заходи з соціально-економічної підтрим­ки та благодійництва;

• у встановленому порядку створювати фонди творчих спілок з правами юридичної особи для виконання статут­них завдань і цілей творчої спілки;

• володіти, користуватися і розпоряджатися майном на правах власника відповідно до законодавства України;

• на пріоритетність при продовженні договору оренди приміщень, які вони орендують під творчі майстерні, сту­дії, лабораторії тощо.

Державна реєстрація всеукраїнських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції України, а їх тери­торіальних осередків та регіональних (місцевих) творчих спілок — відповідними місцевими органами виконавчої влади.

Для державної реєстрації творчої спілки її засновники подають до органу, що здійснює реєстрацію, заяву, до якої додаються документ про сплату реєстраційного збору та установчі документи: статут творчої спілки і протокол загальних зборів (з'їзду, конференції) про утворення творчої спілки, в якому мають міститися такі відомості:

• назва організації та мета її утворення;

• дата утворення;

• склад засновників та керівних органів;

• місцезнаходження керівних органів творчої спілки, номер контактного телефону;

• дані про територіальні осередки.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, у місяч­ний строк видає засновникам свідоцтво про державну ре­єстрацію творчої спілки за зразком, встановленим Кабіне­том Міністрів України. У необхідних випадках орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах.

З моменту реєстрації творча спілка чи її територіальний осередок набувають статусу юридичної особи.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, відмов­ляє у державній реєстрації творчої спілки у разі, коли:

статут або інші документи, подані на реєстрацію, су­перечать законодавству України;

з такою ж назвою зареєстровано іншу творчу спілку.

Орган, що здійснює реєстрацію творчої спілки, надси­лає письмове повідомлення про відмову в державній ре­єстрації, в якому зазначаються підстави відмови, передба­чені цим Законом.

Відмова в державній реєстрації творчої спілки може бу­ти оскаржена в судовому порядку.

Діяльність творчої спілки припиняється:

згідно з рішенням загальних зборів (з'їзду, конференції) творчої спілки;

на підставі рішення суду в разі порушення законодав­ства України.

Діяльністю творчої спілки керують:

загальні збори (з'їзд, конференція), що є вищим керів­ним органом творчої спілки і скликаються відповідно до статуту творчої спілки;

правління, що обирається загальними зборами і керує спілкою у період між загальними зборами;

президія (рада тощо) та голова правління. У період між засіданнями правління поточною діяльністю творчої спіл­ки керують президія (рада тощо) та голова правління твор­чої спілки відповідно до законодавства України та статуту творчої спілки.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю творчої спілки, правильним веденням справ, своєчасним розглядом листів, звернень, заяв і скарг здійснює ревізійна комісія творчої спілки

Звітність про діяльність творчих спілок має відкритий характер і є доступною кожному члену спілки. Спілки ін­формують громадськість про свою діяльність через засоби масової інформації.

20 В. К.олпаков

Г л а в а 1О

Ддмцнютративно-правове регулювання * підприємницької діяльності

10.1. Поняття підприємницької діяльності та її суб'єкти

Конституція України закріплює підприємництво як найважливіше право людини і громадянина. Згідно з нею (ст. 42) кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. У свою чергу держава забезпечує за­хист конкуренції у цій сфері (ст. 42), виключно законами визначає гарантії та правові основи підприємництва (п. 8 ст. 91).

Основні ознаки підприємницької діяльності зафіксова­ні в Законі України "Про підприємництво" від 26 лютого 1991 р.

У ст. 1 цього Закону вказано, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, здійснювана на власний ризик діяльність з виробництва продукції, вико­нання робіт, надання послуг і зайняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Тут названі такі ознаки підприємництва, як здійснення цієї діяльності на власний ризик, самостійність, ініціатив­ність, систематичність. Вказано її зміст: виробництво про­дукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгів­лею. Вказана основна мета: отримання прибутку.

В наступних статтях зазначається, що вона є вільною (ст. 3), не повинна суперечити чинному законодавству (ст. 3), у разі необхідності ліцензується (ст. 4). Крім цього, изначаються її суб'єкти (ст. 2) і встановлюється їк відпо­відальність (ст. 10).

Узагальнення вміщених у Законі характеристик дозво­ляє сформулювати визначення підприємництва (підпри­ємницької діяльності):

Підприємництво — це визнана державою, підзаконна, вільна, самостійна, ініціативна і систематична, з метою от­римання прибутку, діяльність фізичних та юрїідячиих осіб по виробництву товарів, виконанню робіт, наданню по­слуг і торгівлі, здійснювана на власний ризик і під свою відповідальність.

Отже, підприємництво, по-перше, діяльність, визнана державою. Визнання державою (легалізація) полягає в на­данні конкретним індивідуальним особам чи колективам статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Такого стату­су воня набувають шляхом державної реєстрації, здійсню­ваної на основі ст. 8 Закону "Про підприємництво" і По­ложення про державну реєстрацію суб'єктів підприєм­ницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р.

По-друге, підприємницька діяльність є підзаконною, тобто повинна здійснюватися виключно в рамках .право­вих приписів. У цьому зв'язку законодавець встановлює два типи обмежень: а) обмеження на певні види діяльності і б) обмеження права власності на ряд об'єктів.

Обмеження на певні види діяльності передбачає, з од­ного ©оку, заборону деяких видів діяльності (ст. 4 Закону "Про підприємництво"), а з другого, — надання конкрет­ним суб'єктам підприємництва права займатися тільки тією діяльністю, яка дозволена їм особисто.

Таким дозволом є фіксація конкретних видів діяльності в установчих документах, підтверджена у разі неоокідності ліцензіями, патентами. Вони становлять предмет діяльнос­ті суб'єкта підприємництва.

Обов'язкова фіксація предмета діяльності в установчих Документах передбачена ст, 4 Закону "Про господарські товариства" і випливає зі змісту ст. 8 Закону "Про підпри-^ВДицтво". Підкреслюючи важливість даної настанови, ЗДконодавець в ст, 8 Закону "Про підирмєі»нятитво" та ст. 7 Положення про державну реєстрацію суб'єктів під­приємницької діяльності підкреслює, що настановчі доку­менти не повинні містити положень, які суперечать чин­ному законодавству. Зокрема, у ст. 7 зазначеного Поло­ження зазначається: "Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству. Відпові­дальність за відповідність установчих документів законо­давству несе власник (власники) або уповноважені ним (ними) органи, які подають документи для державної ре­єстрації суб'єкта підприємницької діяльності". Здійснення діяльності, яка суперечить установчим документам, є підставою для ліквідації державної реєстрації суб'єкта підприємництва.

Обмеження права власності. Не обмежуючи склад, кіль­кість і вартість об'єктів, які можуть перебувати у власності суб'єкта підприємницької діяльності', законодавець з ура­хуванням загальнодержавних інтересів установлює виклю­чення з цього загального правила.

Відповідно до постанови Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. затверджено перелік видів майна, яке не може пе­ребувати у власності громадян, громадських об'єднань, юридичних осіб, недержавних форм власності, а також міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. До такого майна належить:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні ком­плекси.

2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракет­ного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.

Практика свідчить, що як об'єкт підприємницької діяльності найчас­тіше використовуються будинки, споруди, транспорт; грошові кошти; ак­ції та інші цінні папери; інше майно споживчого чи виробничого призначення; об'єкти права інтелектуальної власності.

3. Бойові та отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікар­ські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградні установки.

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання ін­формації.

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що за­стосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених ре­човинами сльозоточивої та дратівної дії.

По-третє, підприємництво — самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик і відповідальність діяль­ність.

Це означає, що підприємці мають право без будь-яких обмежень приймати рішення і здійснювати будь-яку діяль­ність, що не суперечить чинному законодавству. Свою ді­яльність підприємці організаційно, матеріально, методич­но забезпечують самостійно. Вони користуються повною свободою у виборі сфер, методів, форм (приватне підпри­ємництво, об'єднання з іншими підприємцями), характеру підприємницької діяльності. На власний розсуд обирають партнерів і клієнтів, а взаємовідносини з ними будують виходячи із взаємних інтересів,

Згідно зі ст. 9 Закону "Про підприємництво", суб'єкти підприємницької діяльності мають право вільного найму працівників на основі угод про використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту) підприємець зо­бов'язаний забезпечити необхідні умови й охорону праці, її оплату не нижче встановленого в державі мінімального рівня, соціальне й медичне страхування, а також інші пра­ва робітників відповідно до чинного законодавства. Від­шкодування школи, завданої працівникові, також покла­дається на підприємця.

Здійснення підприємництва на основі вільного вибору видів діяльності не означає, що підприємці можуть нехту­вати правами споживачів, не враховуючи соціально-еко­номічні реалії та інтереси держави.

Прагнучи, з одного боку, забезпечити диференційова­ний і зважений підхід суб'єктів підприємництва до влас­них можливостей, а з іншого — гарантувати сумлінність цієї діяльності, держава встановлює в цій галузі ряд обме­жень (ст. 4 Закону "Про підприємництво").

Так, лише державні підприємства можуть здійснювати діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних ре­човин, військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин.

Цідий ряд видів діяльності може здійснюватися лише з» спеціальним дозволом (ліцензією). Це, наприклад, виго­товлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин;

медична практика; юридична практика; страхова та ауди­торська діяльність тощо.

Під ліцензією мають на увазі спеціальний документ, наданий компетентним державним органом підприєм­ствам, який дає право на здійснення окремих видів ді­яльності.

Ліцензування підприємницької діяльності регламенту­ється цілим рядом нормативних документів. Це, зокрема, Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого. 1991 р.. Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Положення про видачу суб'єктам під­приємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності " ввд 17 травня 1994 р. та ін.

Для заняття підприємницькою діяльністю у галузях:

роздрібної торгівлі; обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картка­ми); грального бізнесу — необхідно придбати торговий па­тент. Патентування перелічених видів підприємницької ді­яльності здійснюється на основі Закону "Про патентуван­ня деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р.

Торговий патент — це державне свідоцтво, що посві­дчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного відокремленого підрозділу займатися певни­ми видами підприємницької діяльності. Патент видається ітй'єктам підприємницької діяльності за плату органами Ї'аловно'1 податкової адміністрації України за місцем зна­ходження таких суб'єктів.

Здійснюється підприємницька діяльність на ризик і від­повідальність підприємця. Вкладаючи у власні проекти ма­теріальні та інтелектуальні цінності, підприємець прагне їх збільшити, щоб мати прибуток. Проте, будь-які гарантії того що ^в результаті комерційних операцій уже отримано прибуток, відсутні. Усе залежить від того, наскільки пра­вильними виявились рішення щодо організації вироб­ництва, вибору конкурентів, визначення ринку збуту то­що. Помилкові рішення можуть призвести не до прибутку, а до збитків. Тому підприємницька діяльність характеризу­ється ризикованістю.

По-четверте. Регламентуючи підприємництво, законо­давець підкреслює систематичний характер даної діяль­ності. Отже, одноразове надання послуг, виготовлення продукції тощо не може розглядатися як підприємницька діяльність. На жаль, Закон "Про підприємництво" не роз­шифровує термін "систематична діяльність", що спричи­няє його тлумачення залежно від конкретних обставин. Проте чинне законодавство містить певні орієнтири щодо його сутності.

Так, декрет Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел" від 17 березня 1993 р. відніс до несистема-гачних комерційні операції, які мали місце не більше чо­тирьох разів протягом календарного року. Звідси випли­ває, що здійснення суб'єктом підприємницької діяльності комерційних операцій чотири і більше разів протягом ка­лендарного року, становить систематичну діяльність.

По-п'яте, До ознак, що характеризують підприємницт­во, треба віднести і мету цієї діяльності — отримання при­бутку. Її прибутковість розглядається державою як важли­ва складом механізму, за допомогою якого задовольня­ються суспільні потреби. Саме вона виступає індикатором корисності підприємницької діяльності і фактором, що стимулює виробництво товарів і надання необхідних сус­пільству послуг.

Суб'єкти підприємницької діяльності можуть утворю­вати підприємства відповідно до Закону України "Про під­приємства в Україні" від 17 березня 1991 р.

Цей Закон визначає, що підприємство як основна орга­нізаційна ланка народного господарства є самостійним господарюючим суб'єктом і має права на здійснення ви­робничої, •науково-дослідницької і комерційної діяльносгі з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має самостійний баланс, розрахункові {поточні) та іниііі рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуван­ням, а також знак для товарів і послуг.

Збитковим яідприємствадіі, якщо їх продукція визнана сустльно необхідною, держава -може надавати дотації та інші пільги.

Відповідно до законодавства в Україні можуть діятаі підприємства таких видав;

приватне підприємство, засноване яа власності фізич­ної особи;

колективне підприємство, засноване на власності трзс-дового колективу підприємства;

господарське товариство;

підприємство, засноване на !вдааносза об'єднайМй гро­мадян,

комунальне підприємство, засноване на вла.саосгі 'від­повідної територіальної громади;

державне підприємство, засноване яа державній влас-иосіі, в тому чяслі казенне підприємство.

Залежно від обсягів твсподарського .обороту підприєм­ства і чисельності його працівників (незалежно від форт власності) воно може бути віднесено до категорії малих підприємств. Особливості створення і діяльності малих підприємств встановлюються законодавством України.

Окрім перелічених, & Україні можуть діяти інші види та категорії підприємств, (наприклад орендні), створений. яких не суперечить діючим законодавчим актам.

Підприємства мають право на добровільних засадах. об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольао^ му законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватись в:

асоціації. — договірні об'єднання, створені з; метою по­стійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність. будь-кого з їх учасників;,

корпорації — договірні об'єднання,, створені, на основі об'єднання виробничих, наукових та комерційних інтере­сів, з делегуванням окремих повноважень централізовано­го регулювання діяльності кожного з учасників,

консорціуми — тимчасові статутна- об'єднання, прог-мислового і банківського капіталу для досягнення, спільної мети,

концерни — етаіугні об'єднання підприємств промисло­вості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі» на основі повної фінансової залежності вад одного або груд» підприємств;

інші об'єднання за галузевим, територіальним та інщи-^м1!принципами.

Об'єднання діють на основі договору або статуту, який стверджується, їх. засновниками або власниками, Підодіиємства, які входять до складу зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них по­ширюється дія законодавства, що регламентує діяльність підприємства.

До об'єднання підприємств, зареєстрованого в Україні, можуть входити підприємства інших держав. У свою чер­гу, підприємства України можуть входити до об'єднань зареєстрованих в інших державах. Порядок вступу до об'єднань у визначених випадках здійснюється відповід­но до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність.

Підприємства, які входять до об'єднання, можуть ви­йти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами та організа­ціями. Вихід структурних підрозділів і самостійних підпри­ємств з об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна чи уповноваженого ним органу та за участю трудо­вого колективу з наданням їм права підприємства. Відмову власника може бути оскаржено трудовим колективом до суду.

Ліквідація об'єднання здійснюється за рішенням під­приємств, які входять до нього, у порядку, встановленому для підприємства чинним законодавством. Майно, яке за­лишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання.

Одним з найбільш поширених видів підприємств, як наголошує ст. 2 Закону "Про підприємства в Україні", є господарські товариства, що утворюються і діють згідно із Законом України "Про господарські товариства" від 19 ве­ресня 1991 р.

Такими товариствами визнаються підприємства, уста­нови, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку-Бони є юридичними особами і можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить за­конодавству України. Господарські товариства можуть на­бувати майнових та особистих немайнових прав, вступати в зобов'язання, виступати в суді, арбітражному суді та тре-

йському суді від свого імені. Придбання господарським ^т рцством часток (акцій), активів інших господарських пваоиств має здійснюватися з дотриманням вимог анти-монопольного законодавства.

Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. визначає такі організаційно-правові форми господарських товариств:

• акціонерне товариство;

• товариство з обмеженою відповідальністю;

• товариство з додатковою відповідальністю;

• повне товариство;

• командитне товариство.

Кожна з перелічених форм передбачає певну структуру товариства, ступінь інтегрованості партнерів, характер від­повідальності за зобов'язаннями і боргами, розмір підпри­ємств. Виходячи з цього законодавець по-різному регулює питання їх утворення та управління своєю діяльністю. З урахуванням даних обставин можна виділити дві групи то­вариств.

До першої слід віднести акціонерне товариство, това­риство з обмеженою відповідальністю і товариство з додат­ковою відповідальністю. Вони відрізняються найбільшим ступенем інтегрованості. Такі товариства створюються і діють на підставі статуту та установчого договору, а для уп­равління ними спеціально передбачені виконавчі органи.

До другої групи належать повне і командитне товарист­ва. Вони менш інтегровані, їх учасники наділені більшою самостійністю у рамках товариства. Тому вони створюють­ся і іють тільки на підставі установчого договору, їх справи проводяться за спільною згодою, а обсяг повноважень мо­же визначатися дорученням, яке підписується учасниками товариства.

Найменування будь-якого товариства повинно містити значення виду товариства. Для повних та командитних то­вариств — прізвища (найменування) учасників товариства, а також інші необхідні відомості. Найменування товарист­ва міститься в установчих документах товариства. Найме-^ання товариства не може вказувати на належність то­вариства до відповідних міністерств і громадських організацій. Місцезнаходження (розташування) товариства по­винно бути в Україні.

Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни^ крім випадків, передбачених законодавчими актами Украї-•я. Підприємства, установи та організації, які стали учас­никами товариства, не ліквідуються як юридичні особи.

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і то­вариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту. Повне і командитне товариство створюються і діють на підставі установчого договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, пого­джуються з Антимонопольним комітетом України.

Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства предмет і ділі його діяльності, склад зас­новників та учасників, найменування та місцезнаходжен­ня, розмір та порядок утворення статутного фонду, поря­док розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностай­ність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесен­ня змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства. До установчих документів мо­жуть бути включені інші умови, що не суперечать законо­давству України.

Учасники товариства мають право:

а) брати участь в управлінні справами товариства в по­рядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених Законом;

б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками' товариства на дочаток строку виплати дивідендів;

в) вийти в установленому порядку з товариства;

г) одержувати інформацію про діяльність товариства Йа вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому ддя ознайомлення річні баланси, звіти товариства про йо­го діяльність, протоколи зборів.

Крім означених, учасники- можуть мати також інші пра­ва передбачені законодавством і установчими документа­ми товариства.

Учасники товариства зобов'язані:

а) додержувати установчих документів товариства і ви­конувати рішення загальних зборів та інших органів уп­равління товариства;

б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, в тему числі і пов'язані з майновою участю, а також вносит» вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами;

передбаченими установчими документами;

ву не розголошувати комерційну таємницю* та конфі­денційну інформацію про діяльність товариства;

г) нести інші обов'язки, якщо ц& передбачено закоіт№-давством України та установчими документами.

Будь-яке товариство має право власності на майно то­вариства. Воно є власником:

майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;

продукції, виробленої товариством' в результаті госпо­дарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого» на' підставах, не» заборонених законом.

Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування-, несе товариство, якщо інше не передбачено установчим» Документами.

Вкладами учасників та засновників товариства у статут­ний фонд можуть бути будинки, споруди, обладнання та июгі матеріальні цінності, цінні папери, права користуван­ня землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), кошти, в тому числі в іноземній валюті¹. Вклад, оцінений у гривнях становить частку учасника та засновника в статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законо­давством України.

Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду. Збільшення статут­ного фонду може бути здійснено лише після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій), крім випадків, передбачених законодавством. Зменшен­ня статутного фонду — при відсутності заперечень кре­диторів.

Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) від­критих акціонерних товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).

У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими до­кументами товариства. Розмір щорічних відрахувань до ре­зервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від гос­подарської діяльності після покриття матеріальних та при­рівняних до них витрат і витрат на оплату праці. З ба­лансового прибутку товариства сплачуються проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться перед­бачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у повному розпорядженні това­риства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства. Посадовими особами орга­нів управління товариства визнаються голова та члени ви­конавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товарист­вах де створена рада товариства (спостережна рада), — голова та члени ради товариства (спостережної ради).

Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени виборних органів громадських органі­зацій, військовослужбовці, посадові особи органів проку­ратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбіт­ражного суду, державного нотаріату, а також органів дер­жавної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю товариства. Особи, яким суд забо­ронив займатися певною діяльністю, не можуть бути поса­довими особами тих товариств, які здійснюють цей вид ді­яльності. Особи, які мають непогашену судимість за кра­діжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть займати у товариствах керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Зупинимося на характеристиці передбачених законо­давством видів господарських товариств.

Акціонерне товариство. Таким визнається товарист­во, яке має статутний фонд, поділений на визначену кіль­кість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідаль­ність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Володіння акціями (тобто право власності на певну кількість частин статутного фонду) підтверджується або цінним папером або документом, який згідно зі статутом видається власнику. У такому документі вказується кіль­кість і вартість акцій, а також їх належність на праві влас­ності конкретній особі.

Цінний папір, що посвідчує участь в акціонерному то­варистві на правах власника певної частини статутного фонду і дозволяє одержувати частку в прибутку, як пра­вило, має назву "акція". Акції можуть бути різних видів:

іменні акції, акції на пред'явника, акції прості, акції при­вілейовані.

Акціонер» (володарі акцій) відповідають за зобов'язан­нями товариства тільки в межах належних їм акцій. У ви­падках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій станом вить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заро­бітної плати, діючої на момент створення акціонерногв товариства. Акціонерне товариство має право випускати акції відповідно до вимог, встановлених Державною комт-еією з цінних паперів та фондового ринку.

Залежно від способу розповсюдження акція" Акціоиерт товариства поділяються на два види:

а) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;

б) закрите акціонерне товариство', акції якого розподі­ляються між засновниками і не можуть розповсюджувати­ся шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство має право випускати лише іменні акції.

Акції купуються учасниками при створенні товариства на підставі договору з його засновниками, а при додатко­вому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду — з товариством. Акція може бути придбана також на підставі договору з. її власником або держателем за ці­ною, що визначається сторонами, або за ціною, що скла­лася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та з ін­ших підстав, передбачених законодавством. Перехід та реалізація права на акції здійснюються відповідно до зако­нодавства України.

При створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них /'відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних това­риствах).

Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства 'організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму, не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років. Засновники відкритого акціонерного товариства (емітенти) зобов'язані опублікувати відповідно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати 6 місяців.

Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, лісля чого засновники видають їм письмове зобов'язання -про продаж відповідної кількос­ті акцій. Після закінчення вказаного у повідомленні стро­ку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне това­риство вважається незаснованим. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через ЗО днів. За невиконання цього зобов'я­зання засновники несуть солідарну відповідальність. У ра­зі, якщо підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, як­що це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця пе­реліку. У разі, якщо засновники не відхиляють зайву під­писку, рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми повертаються.

До дня скликання установчих зборів особи, які підпи-<алися на акції, повинні внести з урахуванням поперед-«вото внеску не менше 39 'відсотків номінальної .вартосвіакцій. На підтвердження внеску засновники видають тим­часові свідоцтва.

У випадках, коли всі акції акціонерного товариства роз­поділяються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.

Акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розпов­сюдження серед своїх працівників або анулювання. Вказа­ні акції повинні бути реалізовані або анульовані у строк не більше одного року. Протягом цього періоду розподіл при­бутку, а також голосування і визначення кворуму на за­гальних зборах акціонерів провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних акцій.

Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації акціонерного това­риства, зобов'язаний оплатити повну вартість акцій. У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше не передбачено статутом товариства, сплачує за час простроч-ки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3 місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має право реа­лізувати ці акції в порядку, встановленому статутом то­вариства.

Установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції. В разі пропущення вказаного строку особа, яка підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею част­ки вартості акцій. Установчі збори акціонерного товарист­ва визнаються правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсутність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скли­каються повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається таким, що не відбулося.

Голосування на установчих зборах провадиться за принципом: одна акція — один голос.

Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, про обран­ня ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного това­риства та про надання пільг засновникам за рахунок акціо­нерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підпи­салися на акції, а інші питання — простою більшістю голосів.

Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання:

а) приймають рішення про створення акціонерного то­вариства і затверджують його статут;

б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що перевищує кількість акцій, на які було оголо­шено підписку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний фонд);

в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, ко­ли у встановлений строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у повідомленні;

г) обирають раду акціонерного товариства (спостереж­ну раду), виконавчий та контролюючий орган акціонерно­го товариства;

д) вирішують питання про схвалення угод, укладених

засновниками до створення акціонерного товариства;

е) визначають пільги, що надаються засновникам;

є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній

формі;

ж) інші питання відповідно до установчих документів. Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та класу ак-Цій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом дорадчого голосу можуть і члени виконав­чих органів, які не є акціонерами. Акціонери (їх представ-яики), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із. зазначенням. кількості голосів, яку має кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників,), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з, реєстром акціонерів, у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з, ним договору. Цей реєстр відпису­ється головою та секретарем зборів..

Реєстрація акціонерів. — власників акцій на пред'явни­ка здійснюється на підставі пред'явлення ними. цих акцій. (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку у цінних папе­рах. Право участі у загальних зборах акціонерів мають осо­би, які є власниками акцій на де.нь. проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів). Пе­редача акціонером своїх повноважень іншій особі здій­снюється відповідно до. законодавства. Довіреність на пра­во' участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором аб& правлінням акціо­нерного товариства.

Акціонери, які володіють, у сукупності більш як 10- від­сотками голосів. Державна комісія а цінних паперів та фондового, ринку можуть призначаіи своїх представників для контролю, за реєстрацією- акціонеріа для участі у заг-гальних зборах, иро що» вони до' початку реєетра>цй пи­сьмово новідомдяють виконавши орган акціонерного товариства.

До компетенції загальних зборів належить:.

а) визначення основних напрямів діяльності акціонер­ного товариства, і затвердження йото адамів та звиіл щ» й виконання;,

б>> внесення змін да статуту товариства;,

в) обрання та відкликання членів ради акціонерного то­вариства (спостережної ради);

г) обрання та відкликання членів виконавчого, органу та ревізійної комісії;

д) затвердження річних результатів діяльності акціонер'-иого, товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строк та порядок виплати частки при­бутку (дивідендів.), визначення порядку покриття збитків

с) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх під­приємств, філій та представництв, затвердження їх стату­тів та положень;

є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб органів управління то­вариства;

ж) затвердження правил процедури та інших внутріш­ніх документів товариства, визначення організаційжя структури товариства;

з) вирішення питання про придбання акціонерним то­вариством акцій, що випускаються ним;

я) визначення умов оплати ітраці посадових -осіб акцю-яерного товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв;

і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;

ї) прийняття •рішення про припинення діяльності това­риства, призначення ліквідаційної коідгсй, затвердження жквідаційного Єалансу.

Статутом товариства до коздгіетенщї загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Загальні збори т-жаються правомочними, якщо в них 'беруть участь 'акціо­нери, що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 відсотків голосів. Протокол загальних зборів акціонерів підписується толовою і секретарем зборів і не пізніш як через три робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу акціонерного товариства.

Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально передбаченим статутом способом. Крім того, загальне повідомлення дру­кується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонер­ного товариства і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку Денного. Якщо до порядку денного включено питання про зміну статутного фонду акціонерного товариства, то одно­часно з порядком денним друкується інформація, передба­чена ст. 40 цього Закону. Повідомлення повинно бути зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. У разі необхідності може бути зроблено повторне повідомлення в зазначених засобах масової інформації. Загальні збори акціонерів проводяться, як правило, за міс­цезнаходженням акціонерного товариства.

Будь-який з акціонерів вправі вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів не пізніш як за ЗО днів до їх скликання. Рішення про включення цих пропо­зицій до порядку денного приймається виконавчим орга­ном товариства. Пропозиції акціонерів, які володіють більш як 10 відсотками голосів, вносяться до порядку ден­ного обов'язково. Рішення про зміни в порядку денному повинні бути доведені до відома всіх акціонерів не пізніш як за 10 днів до проведення зборів у порядку, передбаче­ному статутом.

Голосування на загальних зборахакціонерів проводить­ся за принципом: одна акція — один голос.

В акціонерному товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного товариства (спостережна рада), яка представляє інтереси акціонерів в перерві між проведенням загальних зборів і в межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.

В акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціо­нерів, створення ради акціонерного товариства (спосте­режної ради) обов'язкове.

Статутом акціонерного товариства або за рішенням загальних зборів акціонерів на раду акціонерного това­риства (спостережну раду) може бути покладено виконан­ня окремих функцій, що належать до компетенції загаль­них зборів.

Члени ради акціонерного товариства (спостережної ра­ди) не можуть бути членами виконавчого органу та реві­зійної комісії.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є прав­ління або інший орган, передбачений статутом. Роботою правління керує голова правління, який призначається або обирається відповідно до статуту акціонерного товариства.

Правління вирішує всі питання діяльності акціонерно­го товариства, крім тих, що належать до компетенції за­гальних зборів і ради акціонерного товариства (спосте­режної ради). Загальні збори можуть винести рішення про передачу частини належних їм прав до компетенції прав­ління. Правління підзвітне загальним зборам акціонерів і раді акціонерного товариства (спостережній раді) та орга­нізує виконання їх рішень. Правління діє від імені акціо­нерного товариства в межах, передбачених цим Законом і статутом акціонерного товариства. Роботою правління ке­рує голова правління, який призначається або обирається згідно із статутом акціонерного товариства.

Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Інші чле­ни правління також можуть бути наділені цим правом згідно із статутом. Голова правління товариства організує ведення протоколів засідань правління. Книга протоко­лів повинна бути в будь-який час надана акціонерам. На їх вимогу видаються засвідчені витяги з книги протоколів. Головою та членами правління товариства можуть бу­ти особи, які перебувають з товариством у трудових від­носинах.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю правління акціонерного товариства здійснюється ревізій­ною комісією, яка обирається з числа акціонерів. Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші поса­дові особи.

Порядок діяльності ревізійної комісії та її кількісний склад затверджуються загальними зборами акціонерів згід­но зі статутом товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визна­ється товариство, статутний фонд якого поділений на частки. Кожна частка відповідає внеску конкретного учас­ника до статутного фонду. Їх розміри визначаються уста­новчими документами. Учасники несуть відповідальність у межах своїх внесків. У передбачених установчими доку­ментами випадках учасники, які не повністю внесли свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини внеску.

Отже, товариство з обмеженою відповідальністю — це така форма організації підприємства, за якої відповідаль­ність кожного з його учасників обмежена розмірами внес­ку до уставного капіталу. Зміна вартості майна, яка є вне­ском, і додаткові внески учасників не впливають на розмір їх частки у статутному фонді, зафіксованій установчими документами.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідаль­ністю є збори учасників або їх представників. Збори скли­каються не рідше двох разів на рік. Усі питання діяльності товариства, винесені на збори учасників, вирішуються шляхом голосування. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх частки у статутному фонді. Збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасни­ки. які в цілому володіють більш як 60 відсотками голосів. Прибулі на збори учасники реєструються в тому ж поряд­ку, який передбачено для акціонерів товариства. Збори обирають голову товариства.

У товаристві з обмеженою відповідальністю утворюєть­ся виконавчий орган. Вія може бути колегіальним (ди­рекція) чи одноосібним {директор). Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і виконує прийняті зборами рішення- Дирекція (директор) не має права приймати рі­шення. обов'язкові для учасників товариства.

Товариством з додатковою відповідальністю визна­ється товариство, статутний фонд якого поділено на част­ки. Їх розмір і належність фіксуються у статутних докумен­тах. Учасники такого товариства відповідають за його бор­гами своїми внесками до статутного фонду. Якщо цих сум виявляється недостатньо, то вони додатково відповідають належним їм майном. Додаткова відповідальність повинне виражатися однаковим для кожного учасника процентом (кратністю) відносно внеску кожного до статутного фонду.

Граничний розмір відповідальності учасників передба­чається в установчих документах.

Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і не­суть солідарну відповідальність за зобов'язаннями това­риства усім своїм майном.

Створення повного товариства регулюється спеціаль­ним договором. Звичайно договір про створення повного товариства містить їакі положення: відомості про учасни­ків; найменування фірми, місце знаходження товариства;

предмет діяльності; внесок кожного члена товариства.; по­рядок розподілу прибутку; термін функціонування ство­рюваного товариства. Після подання відповідної заяви. повне товариство піддягає реєстрації.

Ведення справ повного товариства здійснюється на підставі згоди усіх учасників. Справи товариства можуть вестися усіма учасниками, а також одним учасником чи кількома. Якщо справи товариства ведуться одним або кількома учасниками, то їх повноваження довший бути зафіксованими в особливому документі — дорученні. Доручення має бути підписано' іншими учасниками то­вариства.

Кожний уповноважений учасник вести едрави това­риства може виступати від імені товариства самостійна

Особливості ведення справ повного товариства фіксу­ються в установчому договорі.

Учасникам повного товариства заборонено конкурува-та з самим товариством. Вони не мають права від власного імені й у власних інтересах укладати й реалізовувати дого­вори, угоди тощо, спрямованість яких збігається зі спря­мованістю та метою функціонування товариства.

Командитним товариством визнається товариство, Що включає поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, також одного чи більше учасників, відпові­дальність яких обмежується внеском у майно товариства. Учасники, що несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, є повними товаришами (комплементарями). Учасники, відповідальність яких обмежується розміром внеску в майно, називаються ко-мандитистами.

Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з повною відповідальністю, то вони не­суть солідарну відповідальність за боргами товариства.

Основні риси командитного товариства такі:

наявність двох типів учасників (командитистів і повних товаришів — комплементарів);

командитисти відповідають за зобов'язаннями това­риства тільки в межах своїх внесків, а повні товариші усім майном (солідарна відповідальність);

командитні товариства діють під найменуванням фірми з називанням імен повних товаришів;

управління справами командитного товариства здій­снюється лише учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо такий учасник тільки один, то управління справами товариства здійснюється ним самостійно.

Особливості функціонування конкретних командитних товаришів фіксуються в установчому договорі.

Отже треба зазначити, що господарські товариства і об'єднання громадян, які створюються на підставі Закону "Про підприємства в Україні", хоч і мають багато спільно­го, є різними за своєю правовою природою суб'єктами підприємництва. Головна відміна між ними полягає в тому, що господарські товариства створюються шляхом поєднання майна підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (ст. 1 Закону "Про господарські това­риства"). Об'єднання підприємств створюються з метою координації господарської діяльності. Для досягнення даної мети, згідно зі ст. З Закону "Про підприємства в Україні", підприємства на добровільних засадах поєдну­ють свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності.

10.2. Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність в Україні не є стихійною і некерованою. За умов удосконалення ринкових відносин вона відчуває на собі сильний керуючий вплив з боку держави.

Державне регулювання підприємництва забезпечується за допомогою спеціального державно-правового механіз­му, який складається, по-перше, з організаційно-структур­них формувань, по-друге, з адміністративно-правових за­собів впливу на відносини, що складаються в даній сфері.

Організаційно-структурні формування — це виконав­чо-розпорядчі органи держави і місцевого самоврядуван­ня, наділені управлінськими повноваженнями у сфері під­приємництва. На практиці відомі два таких органи: а) спе­ціально створені для реалізації державної політики у сфері підприємництва, наприклад. Державний комітет України з питань розвитку підприємництва; б) що виконують регу­люючі функції у сфері підприємництва поряд з іншими функціями державного управління, наприклад, МВС Ук­раїни здійснює видачу ліцензій на такі види підприєм­ницької діяльності, як виготовлення і реалізація спеціаль­них засобів, споряджених речовинами сльозоточивої дії;

виготовлення, ремонт та реалізацію спортивної вогнепаль­ної зброї.

Адміністративно-правові засоби — це перш за все акти управління, призначені для регулювання відносин у сфері підприємництва. До них належать: Конституція України, закони України, укази та інші акти Президента України, нормативні документи Кабінету Міністрів, акти мініс­терств, інших органів виконавчої влади, місцевих держав­них адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Особливе місце серед органів управління у сфері під­приємництва посідає Державний комітет України з питань розвитку підприємництва. Він створений Указом Прези­дента України від 29 липня 1997 року з метою реалізації Державної політики щодо розвитку і підтримки підприєм­ництва, а також ефективного використання наданих підприемцям -можливостей. Даний Комітет є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядкована Ліцен­зійна палата України.

До основних функцій Комітету належать:

участь у формуванні та реалізації державної політики а галузі розвитку і підтримки підприємництва, а також лі­цензування підприємницької діяльності;

координація діяльності органів виконавчої влади дов'язаної з розробкою і .реалізацією заходів підтримки і розвитку підприємництва;

узагальнення практики застосування законодавства щодо питань підприємництва;

підготовка пропозицій щодо усумення .правових, .адмі­ністративних, економічних, організаційних іпврешкод на шляху розвитку підприємництва;

підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб'єкта яіцприємництва;

формування пропозицій щодо розміщення державній замовлень серед підприємств недержавних фарм :власяво-ві, в тому числі на конкурсних засадах;

взаємодія з міжнародними організаціямі з питань раз-витку підприємництва тощо.

Центральне місце в системі правових актів, що регла­ментують підприємницьку діяльність, які розвивають і конкретизують відповідні положення Конституції Украї­ни, належить Закону України "Про підприємництво" від 26 лютого 1991 р. (з наступними змінами та доповнення­ми). Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлює конкретні гарантії сво­боди підприємництва та його державної підтримки.

У ст. 15 даного Закону зафіксовано, що правове регу­лювання підприємницької діяльності здійснюється в цілях забезпечення свободи конкуренції між підприємцями, не­допущення монополізму і захисту прав споживачів.

Держава взяла на себе обов'язок підтримувати і гара№-тувати розвиток підприємництва незалежно від його орга­нізаційно-правових форм, проголосила рівність усіх форми власності, а також рівні можливості доступу підприємців до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформа­ційних, природних та інших ресурсів (ст. 12 Закону "Про підприємництво).

Держава заявила про свою готовність створити інфра­структуру підприємництва, надавати підприємцям на умо­вах і в порядку, передбаченому законодавством, земельні ділянки, державне майно і цільові кредити, а також сприя­ти їх матеріально-технічному й інформаційному обслуго­вуванню, підготовці та перепідготовці відповідних кадрів.

Визначені також основи, на яких грунтуються віднос и-ни органів державного управління з підприємцями. У цьому Законі йдеться, що органи державного управління будують свої взаємини з підприємцями, застосовуючи по­даткову і фінансово-кредитну політику, включаючи вста­новлення ставок податків і відсотків по державних, креди­тах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільо­вих дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій. Крім того, вони використовують державне майно і систему резервів; ліцензії, патенти, концесії, лізинг; соці­альні, економічні та інші нормативи; республіканські і ре­гіональні програми; угоди на виконання робіт і поставок для державних потреб. Разом з тим, вони; не втручаються у господарську діяльність підприємців, якщо вона не зачіп ає прав державних органів по здійсненню контролю за нею.

Важливе значення для розвитку підприємництва мають правила і порядок реєстрації суб'єктів підприємницької •діяльності, оскільки саме в результаті державної реєстрації здійснюється їх легалізація, набуваються права і обов'яз­ки у даній сфері, встановлюється відповідний правовий статус.

Здійснюється така реєстрація відповідно до Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­ності, що затверджено постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 25 травня 1998 р.

Це Положення визначає порядок державної реєстрації та перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності не­залежно від їх організаційно-правових форм і форм влас­ності, за винятком окремих, видів; суб'єіа-ів піднриємнюгь, кої діяльності, для яких законами України встановлено спеціальні правила державної реєстрації (наприклад, бан­ківські установи), а також порядок її скасування.

Проводиться державна реєстрація суб'єктів підприєм­ницької діяльності органами державної реєстрації за міс­цезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Такими органами є: а) ви­конавчий комітет міської ради; б) виконавчий комітет районної у місті ради; в) районна державна адміністрація;

г) районна міст Києва і Севастополя державна адміністрація.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької ді­яльності — юридичної особи до органу державної реєстра­ції подають:

а) установчі документи в повному обсязі, що передба­чені законодавством для створюваної організаційно-пра­вової форми суб'єкта. До таких документів належать, по-перше, рішення власника (власників) майна або уповнова­женого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рі­шенням є установчий договір, а також протокол установ­чих зборів (конференції) у випадках, передбачених зако­ном; по-друге, статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової фор­ми суб'єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановленого зразка, яка є од­ночасно заявою про державну реєстрацію;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

г) документ, що засвідчує сплату власником (власника­ми) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльнос­ті — юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із зас­новників або місцезнаходження за іншою адресою. Інша адреса підтверджується договором, що передбачає переда­чу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарурання, оренди, лізингу, безоплатного користування майна, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом за­свідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торгівельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законо­давством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Ук­раїна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС.

У разі коли власником (власниками) суб'єкта підпри­ємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нота­ріусом.

Установчі документи подаються до органу державної реєстрації у трьох примірниках (з них два — оригінали), оформлених в установленому порядку.

Відповідальність за відповідність установчих докумен­тів законодавству несе власник (власники) або уповнова­жені ним (ними) органи, які подають документи для дер­жавної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити під­приємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації:

а) реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності,

б) дві фотокартки,

в) довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів,

г) документ, що підтверджує внесення плати за держав­ну реєстрацію.

Вона також пред'являє документ, що посвідчує особу.

Внесення змін (доповнень) оформляється у вигляді ок­ремих додатків або шляхом викладення установчих доку­ментів у новій редакції з додержанням вимог, визначених цим Положенням. На титульному аркуші оригіналу стату­ту чи установчого договору робиться відмітка про внесен­ня змін (доповнень), а на титульних аркушах додатків до установчих документів про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів. У разі подання установчих документів у новій редакції на титульному аркуші робиться відповідна відмітка.

У разі зміни а) назви, б) організаційно-правової форми, в) форми власності — здійснюється перереєстрація суб'єк­та підприємницької діяльності. Її термін — один місяць з моменту настання зазначених змін.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його державної реєстрації.

Положенням регламентовано скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Воно здій­снюється органом державної реєстрації шляхом виклю­чення його з Реєстру суб'єктів підприємницької ді­яльності.

Визначено два види підстав скасування державної ре­єстрації: а) за заявою власника (власників), якщо йдеться про юридичну особу, і за заявою підприємця-громадяни­на; б) на підставі рішення арбітражного суду.

Рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності суд може прийняти у разі:

визнання недійсними або такими, що суперечать зако­нодавству, установчих документів;

провадження діяльності, що суперечить установчим до­кументам та законодавству;

несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємниць­кої діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкру­том (у випадках, передбачених законодавством);

неподання протягом року до органів державної подат­кової служби податкових декларацій, документів бухгал­терської звітності згідно із законодавством.

Процедура скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи включає проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб'єкта і подання до органу державної реєстрації таких документів:

заяви (рішення) власника (власників) або уповноваже­ного ним (ними) органу чи рішення арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством;

акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, за­твердженого органом, що призначив ліквідаційну комісію;

довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до ви­мог законодавства для перевірки достовірності ліквідацій­ного балансу;

довідки установ банків про закриття рахунків;

довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності;

довідки архіву про прийняття документів, які підляга­ють довгостроковому зберіганню;

довідки органу внутрішніх справ про прийняття печа­ток і штампів;

оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);

свідоцтва про державну реєстрацію.

Для скасування державної реєстрації підприємця-гро­мадянина необхідна наявність таких документів:

особистої заяви підприємця-громадянина або рішення суду (арбітражного суду) у випадках, передбачених законо­давством;

довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку;

• довідки установ банків про закриття рахунків;

довідки органу внутрішніх справ про здачу печаток і штампів;

оригіналу свідоцтва про державну реєстрацію.

Орган державної реєстрації у 10-денний термін пові­домляє відповідні органи державної податкової служби та державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності. Реєстраційна справа суб'єкта підприємницької діяльності, державну реєстрацію якого скасовано, передається органом державної реєстра­ції до місцевої державної архівної установи в установлено­му порядку.

Важливу роль у адміністративно-правовому регулюван­ні підприємництва відіграє ліцензування підприємницької діяльності. У Концепції розвитку державної системи лі­цензування підприємницької діяльності за її видами, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 р., зазначено, що ліцензування — є скла­довою частиною державного регулювання підприємництва в Україні. Воно спрямоване на забезпечення єдиної дер­жавної політики у цій сфері і впроваджується відповідно до Конституції України, щодо права кожного на здійс­нення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Головним завданням ліцензування є захист економіч­них та інших інтересів держави, її громадян шляхом вста­новлення з боку держави певних умов і правил здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

З липня 1998 р. Кабінет Міністрів України своєю поста­новою затвердив Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності. Це Положення визначає по­рядок видачі, переоформлення, зупинення, анулювання та поновлення дії ліцензій, обліку виданих ліцензій та розмір плати за їх видачу.

Для отримання ліцензії на кожний вид діяльності суб'­єкт підприємницької діяльності подає до органу, що видає ліцензії, заяву, у якій зазначаються:

а) відомості про заявника (для громадянина-підприєм­ця — прізвище, ім'я, по батькові та паспортні дані, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів; для юридичних осіб — найменування);

б) місцезнаходження, банківські реквізити, організа­ційно-правова форма, ідентифікаційний код;

в) вид діяльності, на який заявник має намір отримати

ліцензію;

г) термін дії ліцензії.

Суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою до заяви додаються копії свідоцтва про державну реєстрацію та установчих документів. Підприємцями-гро­мадянами — копії документів, які засвідчують рівень осві­ти і кваліфікації, необхідний для провадження відповідно­го виду діяльності, копія свідоцтва про державну реєстра­цію суб'єкта підприємницької діяльності.

Орган, що видає ліцензії, приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі протягом не більш як ЗО днів з дня одержання заяви та відповідних документів. У разі необхідності проводиться перевірка відомостей, які містяться у цих документах, та спроможності виконання заявником ліцензійних умов провадження певного виду підприємницької діяльності.

Ліцензія видається за встановленою формою і є доку­ментом суворої звітності. Бланки ліцензій виготовляються друкарським способом із забезпеченням їх захисту від під­робки та несанкціонованого тиражування.

У ліцензії зазначаються:

найменування та ідентифікаційний код органу, що ви­дав ліцензію;

прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання, іденти­фікаційний номер фізичної особи — платника податків та інших обов'язкових платежів або найменування, місцезна­ходження та ідентифікаційний код юридичної особи;

вид діяльності, на яку видається ліцензія;

місце провадження діяльності;

особливі умови та правила провадження даного виду ді­яльності;

номер реєстрації ліцензії;

дата видачі і термін дії ліцензії.

Ліцензія скріплюється підписом відповідальної за ввда-чу ліцензій посадової особи і печаткою органу, що її видав.

Якщо підприємницька діяльність, вид якої підлягає лі­цензуванню, провадиться у кількох територіальне відок­ремлених підрозділах суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, у ліцензії зазначаються їх адреси.

Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним осо­бам забороняється.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її ви­дає, але не менше ніж на три роки і може бути продовже­ний за заявою суб'єкта підприємницької діяльності в по­рядку, встановленому для її видачі.

Ліцензія видається не пізніше трьох днів з дня прий­няття рішення про її видачу за умови подання заявником до органу, що видає ліцензію, документа про внесення плати за її видачу.

У видачі ліцензії може бути відмовлено у разі виявлен­ня недостовірних відомостей у документах, поданих заяв­ником, а також у разі неможливості провадження заявни­ком певного виду підприємницької діяльності відповідно до ліцензійних умов. У рішенні про відмову у видачі ліцен­зії, яка видається заявнику у письмовій формі у термін не пізніше ЗО днів з дня одержання заяви, зазначаються підс­тави відмови.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскар­жено в судовому порядку.

Продовження дії ліцензії провадиться у порядку, вста­новленому для її отримання.

Орган, який видає ліцензії, має право зупинити дію лі­цензії, а також анулювати ліцензію.

Підставами зупинення дії ліцензії є:

порушення суб'єктом підприємницької діяльності лі­цензійних умов;

невиконання суб'єктом підприємницької діяльності у визначений термін розпоряджень Ліцензійної палати або органу, що видав ліцензію, щодо дотримання ліцензійних умов.

У разі своєчасного усунення порушень, що привели до зупинення дії ліцензії, орган, який видав ліцензію, прий­має рішення про поновлення її дії.

Підставами анулювання ліцензії є:

виявлення недостовірних відомостей у заяві на видачу ліцензій чи в документах, що додаються до неї;

передача суб'єктом підприємницької діяльності ліцен­зій іншій особі;

повторне або грубе порушення суб'єктом підприєм­ницької діяльності ліцензійних умов.

Ліцензія вважається анульованою з дати прийняття рі­шення про її анулювання або з дати скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Мотивоване рішення про зупинення дії ліцензії або її анулювання доводиться у письмовій формі до відома суб'­єкта підприємницької діяльності у 5-денний термін.

Контроль за дотриманням суб'єктом підприємницької діяльності ліцензійних умов здійснюється органом, що ви­дає ліцензії, та Ліцензійною палатою.

Контроль за дотриманням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій здійснює Ліцензійна палата.

Ліцензійна палата України діє згідно із положенням про неї, що затверджено Указом Президента України від 16 липня 1997 р. Вона є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацію держав­ної політики у сфері ліцензування підприємницької діяль­ності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва. Ліцензійна палата підпорядкована Державному комітету України з питань розвитку підприємництва.

Основними завданнями Ліцензійної палати є:

узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та дер­жавної реєстрації суб'єктів підприємництва, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензу­ванням підприємницької діяльності та державною реєст­рацією суб'єктів підприємництва;

координація роботи органів, що здійснюють ліцензу­вання підприємницької діяльності та державну реєстрацію суб'єктів підприємництва;

ведення Єдиного ліцензійного реєстру; ведення Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

контроль за додержанням порядку видачі суб'єктам під­приємницької діяльності ліцензій та здійснення державної реєстрації суб'єктів підприємництва органами, що викону­ють ці функції.

Ліцензійна палата відповідно до покладених на неї завдань:

1) розробляє та подає в установленому порядку проекти актів законодавства з питань ліцензування підприємниць­кої діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприєм­ництва, вносить пропозиції щодо впорядкування системи ліцензування підприємницької діяльності та державної ре­єстрації суб'єктів підприємництва, зокрема щодо доціль­ності ліцензування окремих видів підприємницької діяль­ності;

2) бере участь у підготовці проектів актів законодавства з питань запровадження ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприєм­ництва;

3) затверджує за поданням відповідних органів інструк­тивно-методичні матеріали щодо умов і правил здійснення видів підприємницької діяльності, які підлягають ліцензу­ванню, та контролю за їх дотриманням;

4) координує роботу представництв Ліцензійної палати України та органів, які здійснюють ліцензування підпри­ємницької діяльності та державну реєстрацію суб'єктів підприємництва;

5) сприяє адаптації системи ліцензування підприєм­ницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів під­приємництва до міжнародних норм і стандартів;

6) здійснює контроль за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій та конт­роль за проведенням державної реєстрації суб'єктів під­приємництва;

7) контролює додержання суб'єктами підприємницької діяльності вимог нормативно-правових актів з питань лі­цензування відповідного виду діяльності;

8) здійснює аналітичні та наукові дослідження у сфері ліцензування підприємницької діяльності та державної ре­єстрації суб'єктів підприємництва;

9) інформує громадськість про свою діяльність та стан розвитку ліцензування підприємницької діяльності та дер­жавної реєстрації суб'єктів підприємництва в Україні;

10) роз'яснює порядок застосування чинного законо­давства щодо ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва;

11) веде Єдиний ліцензійний реєстр та Реєстр суб'єктів підприємницької діяльності;

12) здійснює обмін інформацією з відповідними орга­нами та організаціями України та іноземних держав з пи­тань ліцензування підприємницької діяльності та держав­ної реєстрації суб'єктів підприємництва;

13) сприяє створенню відповідної нормативно-довідко­вої літератури, публікує у вітчизняних та іноземних друко­ваних засобах масової інформації відповідні дані стосовно ліцензування підприємницької діяльності та державної ре­єстрації суб'єктів підприємництва, видає "Вісник Ліцен­зійної палати";

14) проводить конференції, у тому числі міжнародні, семінари, виставки тощо з питань ліцензування підприєм­ницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів під­приємництва;

15) організує підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, які займаються питаннями лі­цензування підприємницької діяльності та державної ре­єстрації суб'єктів підприємництва;

16) бере участь в організації та проведенні відповідних конкурсів, а у випадках, передбачених законодавством, — міжнародних торгів (тендерів) щодо одержання ліцензій;

17) надає консультації українським та іноземним учас­никам міжнародного економічного співробітництва з пи­тань, що належать до компетенції Ліцензійної палати;

18) забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контро­лю за її збереженням у центральному апараті Ліцензійної палати та її представництвах;

19) створює Єдину інформаційну систему ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'­єктів підприємництва;

20) здійснює інші функції, що випливають з покладе­них на неї завдань.

Ліцензійна палата має право:

представляти Кабінет Міністрів України за його дору­ченням у міжнародних організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

вживати відповідно до чинного законодавства заходів у разі порушення підприємцем зазначених у ліцензії особли­вих умов і правил здійснення відповідного виду підприєм­ницької діяльності;

створювати групи координації та супроводження відпо­відних програм і проектів з питань ліцензування підприєм­ницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів під­приємництва;

залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їхніми керівниками) для розгляду питань, що належать до її компетенції;

створювати за погодженням з іншими заінтересовани­ми центральними органами виконавчої влади комісії, ро­бочі групи, брати участь у роботі урядових, галузевих та ін­ших комісій, а також залучати на контрактній основі віт­чизняних та іноземних вчених, фахівців і експертів для консультацій з питань, пов'язаних з діяльністю Ліцензій­ної палати;

скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до її компетенції;

одержувати в установленому законодавством порядку безплатно від центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування інформацію, документи, матеріали, необхідні для виконання покладе­них на неї завдань.

Рішення Ліцензійної палати, прийняті у межах її компетенції, є обов'язковими для виконання центральни­ми та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та підприємцями-громадянами.

Важливим напрямом організаційно-правового забезпе­чення державою підприємницької діяльності стало вжиття заходів до ліквідації різного роду обмежень і бар'єрів. Най­більш характерними у даному розумінні є Укази Прези­дента України від 3 лютого 1998 року "Про усунення обме­жень, що стримують розвиток підприємницької діяльнос­ті" і від 23 липня 1998 року "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності".

Указ "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" прийнятий з метою змен­шення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, еконо­мічних та організаційних перешкод у розвитку підприєм­ництва, запровадження нових підходів до державного ре­гулювання підприємництва, забезпечення економічного зростання України.

У ньому наголошується, що дерегулювання є одним із пріоритетних напрямів реформування державного управ­ління економікою, а також визначається, що під дерегулю-ванням слід розуміти сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємниць­ку діяльність, усунення правових, адміністративних, еко­номічних та організаційних перешкод у розвитку підпри­ємництва заходів, які включають:

спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;

скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;

лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;

спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;

забезпечення послідовності та стабільності норматив­но-правового регулювання підприємницької діяльності.

Важливою рисою Указу є визначення шляхів, якими за­безпечується дерегулювання. Такими шляхами є:

а) аналіз законодавства України з питань про регулювання підприємницької діяльності з метою підготовки пропозицій щодо внесення до нього відповідних змін та доповнень;

б) експертиза проектів нормативно-правових актів з питань підприємницької діяльності щодо відповідності їх основним принципам дерегулювання;

в) систематичний контроль за належним виконанням від­повідних нормативно-правових актів щодо дерегулювання.

У нормах Указу, адресованих Кабінету Міністрів Украї­ни, міністерствам та іншим центральним органам вико­навчої влади викладені конкретні завдання щодо забезпе­чення дерегулювання:

максимальне скорочення витрат суб'єктів підприєм­ницької діяльності, пов'язаних з виконанням нормативно-правових актів;

створення рівних умов захисту суб'єктів підприємниць­кої діяльності всіх форм власності;

спрощення змісту нормативно-правових актів, меха­нізму їх впровадження та прозорості контролю за їх ви­конанням;

адекватність відповідальності суб'єктів підприємництва характеру вчинених правопорушень та розміру заподіяної шкоди;

відповідальність органів державної влади, їх посадових і службових осіб за прийняття незаконних рішень, дії чи бездіяльність, що призвели до заподіяння шкоди суб'єктам підприємницької діяльності, порушення прав підприєм­ців, встановлених законами.

' В цьому зв'язку особливими функціями наділяється Державний комітет України з питань розвитку підпри­ємництва:

по-перше, це забезпечення реалізації заходів щодо де­регулювання;

• по-друге, це забезпечення координації діяльності орга­нів виконавчої влади у цій сфері;

по-третє, це аналіз нормативно-правових актів цен­тральних органів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з метою зменшення надмірного державного регулювання.

Для виконання покладених завдань Державний комітет України з питань розвитку підприємництва наділений особливими правами. Так, у разі виявлення порушень норм Указу він приймає рішення щодо необхідності усу­нення виявлених порушень, про яке письмово повідомляє відповідно центральний орган виконавчої влади, голову місцевої державної адміністрації. Рішення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва є обов'язковими для виконання.

Якщо в місячний строк не вжито заходів щодо вико­нання рішення Державного комітету України з питань розви підприємництва, дія відповідного нормативно-пра­вового акта центрального органу виконавчої влади, голови місцевої державної адміністрації зупиняється до усунення порушень, зазначених у рішенні Державного комітету Ук­раїни з питань розвитку підприємництва.

Державний комітет України з питань розвитку підпри­ємництва повідомляє про зупинення дії відповідного нор­мативно-правового акта в засобах масової інформації.

Указ "Про деякі заходи з дерегулювання підприєм­ницької діяльності" регламентує питання перевірок фінан­сово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами.

Він встановлює, що органи виконавчої влади, уповно­важені від імені держави здійснювати перевірку фінансо­во-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності проводять лише планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу. Вона проводиться:

за сукупними показниками фінансово-господарської Діяльності,

тільки за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу,

не частіше одного разу на календарний рік,

У межах компетенції відповідного контролюючого органу.

Забороняється проведення планових виїзних перевірок ^ окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що га­рантовані бюджетними коштами.

Право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у то­му разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевір­ка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької ді­яльності норм законодавства;

б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов'язкової звітності;

в) виявлено недостовірність даних, заявлених у доку­ментах обов'язкової звітності;

г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встанов­леному порядку скаргу про порушення законодавства по­садовими особами контролюючого органу під час прове­дення планової чи позапланової виїзної перевірки;

д) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єк­том підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприєм­ницької діяльності не надасть пояснення та їх докумен­тальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;

е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства. Позапланові виїзні перевірки з цієї підстави проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень.

Позапланова виїзна перевірка може здійснюватись і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

Вищестоящий контролюючий орган може за власною ініціативою перевірити достовірність висновків нижчес-тоящого контролюючого органу шляхом перевірки доку^ ментів обов'язкової звітності суб'єкта підприємницької діяльності або висновків акта перевірки, складеного ниж-честоящим контролюючим органом. Вищестоящий контр­олюючий орган вправі прийняти рішення щодо повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності лише у то­му разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або поза­планову перевірку зазначеного суб'єкта, розпочато служ­бове розслідування або порушено кримінальну справу.

Державна податкова адміністрація України вправі прийняти рішення про проведення повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності у разі, коли таке рі­шення оформляється наказом за підписом її Голови.

Контролюючими органами, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-госпо­дарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, є:

а) органи державної податкової служби. Здійснюють перевірки стосовно сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, не­податкових платежів;

б) митні органи. Здійснюють перевірки стосовно спла­ти ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинан­ня митного кордону;

в) органи державного казначейства, державної конт­рольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції. Здійснюють перевірки сто­совно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштам бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабю­джетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.

Планові виїзні перевірки проводяться всіма контр­олюючими органами одночасно в день, визначений орга­ном державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Рішення про вилучення документів первинного обліку, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, а також заборону відчу­ження майна суб'єкта підприємницької діяльності у зв'яз­ку з порушенням податкового, бюджетного або валютного законодавства можуть прийматися лише органами держав­ної податкової служби, а у випадках, визначених митним законодавством, — митними органами.

Установити, що нормативно-правові акти контролюю­чих органів, які регламентують порядок проведення пере­вірок суб'єктів підприємницької діяльності, погоджуються з Державним комітетом України з питань розвитку підпри­ємництва.

Позапланові перевірки дотримання суб'єктами підпри­ємницької діяльності пожежної безпеки не провадяться, якщо суб'єкт підприємницької діяльності уклав договір страхування цивільної відповідальності перед третіми осо­бами стосовно відшкодування наслідків можливої шкоди. У такому разі шкода, завдана третім особам у зв'язку з по­рушенням суб'єктом підприємницької діяльності вимог пожежної безпеки, компенсується в повному обсязі стра­ховою компанією.

Державні органи у справах захисту прав споживачів здійснюють позапланову перевірку діяльності суб'єктів підприємницької діяльності виключно на підставі отрима­них від споживачів скарг про порушення такими суб'єкта­ми вимог законодавства про захист прав споживачів.

Скарга споживача повинна подаватися в .письмовому вигляді і містити відомості про його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання, серію і номер паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, а також дані про товар, при продажу якого були порушені права споживача. Органи у справах захисту прав споживачів не мають права розголошувати зазначені відомості про споживача, який подав скаргу.

Глава 11

Забезпечення законності в державному управлінні

11.1. Поняття і система способів забезпечення законності

У загальнотеоретичному розумінні "законність" роз­глядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юри­дичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні струк­тури, їх представники, формування громадськості, гро­мадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотри­муватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наяв­ність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них ін­ших правових актів усіма державними органами, посадови­ми особами, громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління грунтується на таких принципах:

1) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і до­цільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Даний принцип не виключає творчого розуміння зако­ну і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляєть­ся у такому:

1) всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству;

2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тоб­то вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

3) усі рішення державних органів приймаються у тако­му порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також ін­шими громадськими формуваннями (органи самоорганіза­ції населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові за­соби забезпечення режиму законності.

До загальних належать політичні, економічні, організа­ційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважли­вішими політичними передумовами законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існува­ти тільки в умовах незалежного від держави громадянсько­го суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.

Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, пар­тій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави не­обхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав гро­мадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоуклад­ність економіки, існування ринку товарів, капіталів, тру­дових ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопо­рядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цін­ності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підго­товки персоналу, чіткий і раціональний поділ повнова­жень тощо. Не остання роль для створення умов по зміц­ненню і підтримці режиму законності належить організа­ційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з гро­мадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організацій-ноструктурних формувань; б) організаційно-правових ме­тодів.

Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'я­зок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи — це види діяльності ор­ганізаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення за­конності.

Залежно від змісту, характеру, особливостей застосу­вання, юридичних наслідків розрізняють такі способи за­безпечення законності: а) контроль; б) нагляд; в) звернен­ня до державних органів із заявами, пропозиціями, скарга­ми з питань забезпечення законності.

Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.

11.2. Контроль та його види

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих спо­собів забезпечення законності. Його сутність полягає в то­му, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього зав­дання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна ді­яльність містить такі елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення до контролю спе­ціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень;

розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретни­ми, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні органи повинні нада­вати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень;

вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи по їх виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд ви­мог, згідно з якими вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що знач­но підвищує його ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі пи­тання, поширюватися на всі служби і структури підконт­рольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тіль­ки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;

6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може об­межуватися виявленням фактичного стану справ. Вона по­винна супроводжуватися конкретними заходами по усу­ненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікува­ти контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію бага­то в чому зумовлений потребами практики. Саме тому ві­домо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види конт­ролю: 1) контроль з боку органів законодавчої влади (пар­ламентський контроль); 2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);

3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з боку органів центральної вико­навчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого само­врядування; 8) контроль з боку громадськості (громад­ський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль;

2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюєть-ся контроль, виділяють: 1) попереджувальний контроль;

2) поточний контроль; 5) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) за­гальний, що охоплює всі сторони діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й іншії класифікації конт­рольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, які детерміновані міс­цем суб'єкта в системі державних органів (перша класифі­каційна група).

1. Контроль з боку органів законодавчої влади (норматив­ний контроль).

Це вид контролю, який здійснюється Верховною Радою України згідно з Конституцією України і прийнятими від­повідно до неї нормативними актами з даного питання.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада здійснює контроль за: виконанням державного бюджету (п. 4 ст. 85);

діяльністю Кабінету Міністрів (п. 13 ст. 85, ст. 87, ст. 113);

використанням наданих Україні від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик, не пе­редбачених Державним бюджетом України (п. 14 ст. 85);

додержанням конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина (п. 17 ст. 85, ст. 101).

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує постійно діючі і тимчасово діючі структури. До постійно діючих належать Рахункова палата і Уповно­важений Верховної Ради з прав людини.

Рахункова палата здійснює від імені Верховної Ради контроль за використанням засобів Державного бюджету (ст. 98 Конституції). Вона функціонує на підставі Закону України "Про рахункову палату" (в ред. від 14 січня 1998 р.) як постійно діючого, незалежного від будь-яких органів держави, органу контролю, який створюється Вер­ховною Радою, підзвітний та підконтрольний їй.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Конституції) здійснює парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини і громадя­нина. Його діяльність регламентується Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини" від 23 грудня 1997 р.

Крім цього, згідно із ст. 89 Конституції, Верховна Ра­да України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії.

Крім того, контрольні повноваження Верховної Ради України з конкретних питань можуть визначатися й інши­ми нормативними актами.

Зокрема, ст. 42 Закону України "Про надзвичайний стан" передбачає, що Верховна Рада України протягом усього часу дії надзвичайного стану здійснює контроль за дотриманням цього Закону і проводить періодичні депу­татські інспекційні перевірки територій, де введено над­звичайний стан. Усі посадові особи зобов'язані сприяти представникам Верховної Ради України у здійсненні пере­вірок і надавати вичерпну інформацію з питань, що нале­жали до їх діяльності в умовах надзвичайного стану. Права народного депутата України обмеженню не підлягають.

2 Контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль).

Будучи главою держави, Президент України наділений правом контролю за додержанням законності в усіх струк­турах і сферах функціонування виконавчо-розпорядчої системи держави.

Він має право відмінити акти Кабінету Міністрів Украї­ни, Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Прези­дент є гарантом додержання Конституції України, забезпе­чення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Кон­ституції).

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може створювати необхідні дорадчі, консульта­тивні та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є Адміністрація Президента України. В своїй структурі Адміністрація Пре­зидента України має контрольне управління і організує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України видає Укази й розпорядження, які мають підзаконний характер і є обов'язковими для вико­нання на всій території України.

Для прикладів реалізації Президентом контрольних повноважень можна звернутися до його Указів "Про не­відкладні заходи щодо усунення порушень законності та правопорядку в Автономній Республіці Крим" від 26 лип­ня 1995 р.; "Про посилення контролю за надходженням податків та інших обов'язкових платежів до Державного бюджету України і внесків до державних цільових фондів" від 17 листопада 1997 р.; "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю" від 21 липня 1994 р., у якому міститься норма такого змісту: "Керівникам Мі­ністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки Ук­раїни, Державного митного комітету України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України не рідше як раз на місяць доповідати Президентові України про виконання цього Указу".

3. Контроль з боку Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів як вищий орган державної виконав­чої влади (ст. 113 Конституції) реалізує свої контрольні повноваження в процесі: 1) реалізації програм економіч­ного, соціального, культурного розвитку України в цілому та окремих її регіонів; 2) втілення в життя фінансової, ці­нової, грошової, кредитної, податкової політики; створен­ня загальнодержавних та інших фондів; ліквідації наслі­дків стихійних лих і катастроф, проведення політики в га^ лузі освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної безпеки, природокористування; 3) вжиття необхідних за­ходів щодо забезпечення безпеки й обороноздатності Ук-раїни; 4) забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи; 5) керівництва роботою мініс­терств, комітетів та інших органів державної виконавчої влади.

Результати контрольної діяльності Кабінету Міністрів висвітлюються в постановах і розпорядженнях, які він видає.

До таких документів належать, наприклад, постанови:

"Про стан дотримання органами державної виконавчої влади вимог щодо забезпечення збереження державного і колективного майна" від 7 грудня 1995 р.; "Про стан реа­лізації антимонопольної політики" від 22 грудня 1995 р.;

"Про недоліки в роботі довірчих товариств" від 26 червня 1995 р. тощо.

4. Контроль з боку центральних органів державної вико­навчої влади.

Це контроль, який здійснюється міністерствами, комі­тетами, відомствами.

Так, відповідно до "Загального Положення про мініс­терство, інший орган державної виконавчої влади Украї­ни", затвердженого Указом Президента України від 12 бе­резня 1996 р., дані органи в межах своєї компетенції за­безпечують реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та здійснюють контроль за роботою щодо її охорони.

Контрольні повноваження конкретних центральних ор­ганів державної виконавчої влади закріплені у відповідних нормативних документах. Найчастіше це Положення про те чи інше міністерство, комітет.

Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий, так і надвідомчий характер.

Відомчий контроль — це контроль, здійснюваний центральними органами державної виконавчої влади, їх структурними підрозділами стосовно організаційно підпо­рядкованих їм ланок.

Так, МВС України відповідно до п. З Положення про Це міністерство забезпечує законність у діяльності праців­ників і військовослужбовців цієї системи МВС; відповідно До п. 2 Положення у межах своїх повноважень організує виконання актів законодавства України і здійснює систе­матичний контроль за їх реалізацією.

Надвідомчий контроль — контроль, здійснюваний сто­совно об'єктів, які організаційно не підпорядковані органу державної виконавчої влади. Повноваження щодо здійс­нення такого контролю мають такі міністерства: Міністер­ство фінансів, Міністерство освіти. Міністерство охорони здоров'я, Міністерство охорони навколишнього природ­ного середовища, Міністерство внутрішніх справ тощо.

Так, МВС (п. 4.15 Положення) контролює проведення іншими органами державної виконавчої влади роботи, спрямованої на попередження дорожньо-транспортних пригод.

Міністерство охорони навколишнього природного се­редовища України наділене правом контролю за діяльніс­тю підприємств щодо дотримання лімітів використання природних ресурсів, екологічних нормативів і стандартів. У разі виявлення їх порушень це відомство має право прийняти рішення про обмеження, зупинення чи заборо­ну діяльності підприємства-порушника незалежно від його відомчої підпорядкованості.

5. Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої

влади.

До місцевих органів державної виконавчої влади в пер­шу чергу належать державні адміністрації в областях, райо­нах областей, містах Києві та Севастополі та районах цих міст (ст. 118 Конституції). Їх контрольні повноваження за­кріплені в Положеннях про державні адміністрації. Коло цих повноважень досить широке.

Так, глава обласної державної адміністрації відповідно до п. 8 Положення:

зупиняє рішення міської (міста обласного значення) Ради, її голови та виконавчого комітету з питань місцевого самоврядування, а також рішення районної, районної у місті Ради з питань власних повноважень, якщо вони су­перечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства та в місяч­ний термін звертається до обласного (міського) суду щодо їх cкасування; звертається з поданням до Кабінету Міністрів України щодо рішення відповідно обласної, Київської, Севасто­польської міської Ради з питань власних постанов, якщо вони суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

скасовує рішення голови та очолюваного ним виконав­чого комітету сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської Ради з питань здійснення делего­ваних їм повноважень державної виконавчої влади, а та­кож рішення голови районної, районної у містах Києві, Севастополі державних адміністрацій, якщо вони супер­ечать Конституції України, законам України, указам і роз­порядженням Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

вносить подання Президентові України щодо достро­кового припинення в установленому порядку повнова­жень сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської Ради, її голови та очолюваного ним ви­конавчого комітету, а також про увільнення з посади голо­ви районної, районної у містах Києві, Севастополі держав­ної адміністрації у разі порушення ними Конституції Ук­раїни, законів України, указів і розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства;

зупиняє дію актів керівників підприємств, якщо вони суперечать законодавству, та в місячний термін звертаєть­ся до обласного (міського) суду щодо їх скасування або повідомляє про це органи прокуратури для вжиття відпо­відних заходів.

6. Контроль з боку органів судової влади (судовий контроль). Контроль органів судової влади — це заснована на за­коні діяльність судів щодо перевірки правомірності актів і Дій органів управління, їх посадових осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій.

Основний зміст судового контролю як способу забезпе­чення законності полягає у правовій оцінці, яку дав суд, дій і рішень органів державного управління та їх посадових осіб. Якщо при цьому встановлюються порушення закон­ності, то судовий орган вживає відповідні заходи і притя­гує винних до відповідальності.

Систему судових органів, які мають контрольні пов­новаження у сфері державного управління, становлять:

а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрис­дикції; в) арбітражні суди.

Конституційний Суд України створюється відповідно до Конституції України і здійснює свою діяльність на підставі Закону "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.

Контрольні функції у сфері державного управління реа­лізуються ним при розгляді справ про конституційність актів вищого органу виконавчої влади — Кабінету Мініст­рів (п. 1 ст. 13); розгляді конституційних подань (статті 40—41); розгляді конституційних звернень (статті 42—43).

Конституційний Суд України може покласти на відпо­відні державні органи обов'язки щодо забезпечення вико­нання рішення або дотримання висновку, а також вимага­ти від них письмового підтвердження виконання рішення, дотримання висновку.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство з цивільних справ, кримінальних справ, адміністративних справ. Розглядаючи конкретні справи, суди дають оцінку діям органів управління та їх посадових осіб з точки зору дотримання законності.

Результати контрольної діяльності, що виносяться су­дами, відбиваються в: 1) окремих ухвалах, які виносяться щодо конкретних справ; 2) поданнях, у яких, на відміну від окремих ухвал, узагальнюються типові порушення за­конності, умови і причини, які сприяють їх проявам.

Арбітражні суди функціонують на підставі Закону Ук­раїни "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 р. Відпо­відно до ст. З цього Закону, важливим завданням цих судів є сприяння здійсненню законності у сфері господарських відносин. Систему арбітражних судів складають: Вищий арбітражний суд, арбітражний суд Автономної республі­ки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва та Се­вастополя.

Свої контрольні повноваження ці суди здійснюють у процесі вирішення господарських спорів між підприєм­ствами, установами, організаціями.

Арбітражні суди контролюють дотримання планової та договірної дисципліни всіма органами управління, підпри­ємствами, установами і організаціями, які діють у госпо­дарській сфері.

Арбітражний суд має право визнати недійсним (повніс­тю або в певній частині) договір, відмовляти у задоволенні вимог сторін. У разі виявлення порушень арбітражний суд може вживати заходи впливу, зокрема стягувати з поруш­ників штраф, пеню. Йому також надане право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту інте­ресів держави.

Якщо арбітражний суд має відомості про порушен­ня законності, він може порушити справу з власної іні­ціативи.

Отже, зміст судового контролю як способу забезпечен-'' ня законності полягає: 1) в оцінці судом правомірності дій органів управління; правомірності дій їх посадових осіб, правомірності прийнятих нормативних актів і рішень; 2) у викритті порушень законності, обмеження прав громадян і організацій, підприємств, установ; установленні причин порушень; 3) вжитті заходів відносно порушених прав і за­ходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які при­пустилися порушення законності.

7. Контроль з боку органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі апа­рати утворюються згідно з Конституцією України (ст. 140) і функціонують на підставі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.

Контрольними повноваженнями у сфері державного управління наділені ради всіх рівнів і виконавчі органи (виконавчі комітети) сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад. Виконавчі апарати обласних і район­них рад таких повноважень не мають (ст. 58 Закону).

Обласні та районні ради здійснюють контроль у сфері Державного управління шляхом розгляду запитів депутатів і прийняття рішень по них; затвердження програм соціаль­но-економічного та культурного розвитку відповідних об­ластей і районів, а також цільових програм з інших питань і заслуховування звітів про їх виконання; встановлення правил користування водозабірними спорудами і обме­жень (заборон) використання питної води у промислових цілях; заслуховування звітів голів місцевих державних ад­міністрацій (керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій) про виконання програм соціаль­но-економічного розвитку, а також про виконання місце­вими державними адміністраціями делегованих їм радою

повноважень тощо.

Для здійснення контролю з конкретних питань обласні та районні ради згідно зі ст. 48 Закону утворюють тимча­сові контрольні комісії.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради здійс­нюють контроль при реалізації таких повноважень, як розгляд запитів документів, прийнятих рішень по запитах;

встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ста­вок у межах, визначених законом; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих податках і зборах; вирішення відповідно до зако­ну питань про надання дозволу на спеціальне використан­ня природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; надання відповідно до законо­давства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх справ про їх діяльність щодо охорони громад­ського порядку на відповідній території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання про звіль­нення з посади керівників цих органів у разі визнання їх діяльності незадовільною; встановлення відповідно до за­конодавства правил з питань благоустрою території насе­леного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських міс­цях, за порушення яких передбачено адміністративну від­повідальність та інших.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських, ра­йонних у містах рад наділені двома видами контрольних повноважень, які мають різну правову природу. По-перше, це повноваження власні (самоврядні); по-друге, повнова­ження, делеговані виконавчою владою.

До перших належать ті, що випливають з таких повно­важень, як встановлення на відповідній території режиму, використання та забудови земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність; здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування пунктів пропуску через Державний кордон України; на­дання відповідно до законодавства дозволу на споруджен­ня об'єктів містобудування незалежно від форм власності;

внесення подань до відповідних органів про притягнення до відповідальності осіб, якщо вони ігнорують законні ви­моги та рішення рад і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень; звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, які обмежу­ють права територіальної громади, а також повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування тощо.

До других належать такі, як: здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав спожива­чів; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові від- , повідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням міс- ;

тобудівної документації і проектів окремих об'єктів, а та­кож може заподіяти шкоду навколишньому природному середовищу; здійснення контролю за дотриманням зе­мельного та природоохоронного законодавства, викорис­танням і охороною земель, природних ресурсів загально­державного та місцевого значення, відтворенням лісів; ор­ганізація та контроль прикордонної і прибережної торгівлі.

8. Контроль з боку громадськості (громадський контроль).

Його суб'єктами є громадські організації, трудові ко­лективи, органи самоорганізації населення, збори грома­дян за місцем проживання, громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законнос­ті в діяльності виконавчо-розпорядчих органів суттєво від-^ різняється від усіх інших видів контролю.

Ця відмінність полягає насамперед у тому, що громад­ський контроль не має державно-владного змісту. Тому рі­шення громадських організацій за результатами перевірок мають, як правило, рекомендаційний характер.

Важливою формою безпосередньої участі населення в місцевому самоврядуванні є загальні збори громадян за місцем проживання. Такі збори проводяться відповідно до "Положення про загальні збори громадян за місцем про­живання в Україні", затвердженого Верховною Радою Ук­раїни 17 грудня 1993 р.

Вони проводяться за необхідності, але не рідше одного разу на рік (ст. 4). На цих зборах можуть заслуховуватись інформації голів місцевих Рад, керівників їх органів, а та­кож звіти керівників підприємств, організацій, установ, які належать до комунальної власності. Тут же може обго­ворюватися поведінка осіб, що порушують громадський

порядок (ст. 6).

Збори мають право звертатися з пропозиціями до від­повідної Ради, державних органів, органів місцевого само­врядування, керівників підприємств, установ, організацій. Ці пропозиції повинні бути розглянуті в місячний термін. Про результати розгляду повинні бути поінформовані іні­ціатори зборів.

Одним із напрямів, які забезпечують реформування природних монополій, є застосування громадського конт­ролю за діяльністю суб'єктів природних монополій, зокре­ма через створення при них рад споживачів, включення представників об'єднань громадян у наглядові ради тощо ("Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій" — Указ Президента України від 10 вересня 1997 р.).

11.3. Нагляд та його види

Адміністративний нагляд — це здійснення спеціаль­ними державними структурами цільового спостереження за дотриманням виконавчо-розпорядчими органами, під­приємствами, установами і організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Його суб'єктами є спеціально створені з цією метою державні структури: а) інспекції; б) міліція.

Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1) ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів ци­вільної авіації, інспекція особового складу тощо).

Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (над­відомчого) характеру, є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої компетенції не­залежно від відомчої підпорядкованості об'єктів.

Державні інспекції. Система державних інспекцій за ха­рактером зв'язків з органами державної виконавчої влади неоднорідна. Класифікуючи за цією ознакою, можна гово­рити про дві групи державних інспекцій:

1) організаційно відокремлена група держінспекцій, підпорядкована безпосередньо уряду (Держгортехнагляд — щодо дотримання правил з безпечного проведення робіт у промисловості та гірському нагляді);

2) група інспекцій, які є цілком або частково структур­ними підрозділами центральних органів державної вико­навчої влади (міністерств, відомств).

Характерною щодо цього є діяльність добре нам відомої ДАІ, Держпожнагляду, органів санітарного нагляду або державної контрольно-ревізійної служби в Україні. Підпо­рядкованість державної інспекції тій чи іншій державній структурі фіксується у відповідному положенні. Положен­ня про ці інспекції затверджує Кабінет Міністрів України.

Повноваження державних інспекцій умовно можна по­ділити на три види:

1) з розробки норм і правил, виконання яких контролює інспекція. Повноваження даного виду, як правило, полягають у наявності в інспекцій прав готувати різні про­екти норм, правил тощо і вносити їх на розгляд відповід­ного органу управління;

2) зОрганізації і здійснення нагляду. Як правило, це та­кі права: одержувати та витребувати матеріали (докумен­ти); обслідування на місці; давання обов'язкових приписів і вказівок; дозвільні повноваження (пуск, введення в екс­плуатацію, встановлення номерних знаків тощо); давання експертних висновків (пожежний нагляд, архітектурний будівельний контроль); мати свого представника в комісії з приймання, розслідування аварій тощо;

3) із застосування заходів державного примусу. Названа група повноважень, як правило, закріплюється у відповід­них статтях Кодексу про адміністративні правопорушення. Наприклад, зупинимося на повноваженнях із застосуван­ня заходів державного примусу деяких інспекцій.

Держпожнагляд (ст. 223 КпАП): ст. 120 — порушення правил пожежної безпеки на транспорті; ст. 174 — пору­шення встановлених правил пожежної безпеки.

ДАІ (ст. 222): 122, 122', 124, 126, 127, 128 (перевищення швидкості; порушення вимог дорожних знаків, інших пра­вил руху тощо).

Держінспекція по маломірних суднах (ст. 227): 116, 116¹, 117, 118, 130 (порушення правил з охорони порядку і безпеки руху на річковому транспорті та маломірних суд­нах; порушення правил випуску судна в плавання; пору­шення правил користування маломірними суднами; пра­вил утримання; управління у стані сп'яніння).

Головна інспекція з безпеки польотів (ст. 228): 43, 111, 112, 120, 133, 135, 137 (санітарно-гігієнічні вимоги; безпе­ка польотів, поведінка під час польотів тощо).

Держгортехнагляд (ст. 231): безпечне проведення робіт.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичнийнагляд за точним і неухильним дотриманням посадовими сісобами та громадянами правил, що регулюють громад­ський порядок і громадську безпеку з метою попереджен­ня і припинення Порушень цих правил, а також виявлення

порушників і притягнення їх до встановленої законом від­повідальності (кримінальної чи адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпо­середнє спостереження в громадських місцях за виконан­ням громадянами та посадовими особами загальнообов'яз­кових правил; б) періодичні перевірки виконання орга­нами, посадовими особами, громадянами встановлених правил; в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, за­яв, пропозицій та іншої інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням загальнообов'язкових та інших правил. До них належать: правила перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це на­гляд за поведінкою певної категорії громадян.

Даний вид нагляду є примусовим заходом і встановлю­ється за звільненими з місць позбавлення волі відповідно до Закону "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 р.

Закон формулює поняття цього виду адміністративного нагляду як системи "тимчасових примусових профілак­тичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ".

Визначає його завдання: "Адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них".

Цей вид адміністративного нагляду встановлюється ли­ше стосовно чотирьох категорій повнолітніх осіб: а) визна­них судами особливо небезпечними рецидивістами; б) за­суджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або засу­джених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини, якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто не бажають стати на шлях ви­правлення і залишаються небезпечними для суспільства;

У випадку, якщо є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства, адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ може бути продовжено кожного разу ще на шість місяців, але не біль­ше терміну, передбаченого законом для погашення або зняття судимості.

Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі постанови судді про встановлення адмі­ністративного нагляду.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції зобов'язані система­тично контролювати поведінку цих осіб, запобігати пору­шенням ними громадського порядку та прав інших грома- ;

дян і припиняти їх, проводити розшук осіб, які уникають ! адміністративного нагляду.

Встановлено два види підстав для припинення адмі­ністративного нагляду: відповідно до постанови суду і ав­томатичне припинення адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судці за поданням начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка пе­ребуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, як­що органом внутрішніх справ подано клопотання про про­довження нагляду або суддя відмовив у продовженні наг­ляду; б) у випадку засудження піднаглядного до позбав­лення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у разі смерті піднаглядного.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний наг­ляд, зобов'язані вести законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і додержувати таких правил: а) прибути у визначений виправно-трудовою уста­новою. термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в органах внутрішніх справ; б) з'явитися за ви­кликом міліції в указаний термін і давати усні та письмові пояснення з питань, пов'язаних з виконанням правил ад­міністративного нагляду; в) повідомляти працівників мілі­ції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи чи проживання, а також виїзд за межі району (міста) у службових справах; г) в разі від'їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населений пункт та пере­бування там більше доби зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ.

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний наг­ляд, за постановою начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному обсязі такі обме­ження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у визначе­ний час, який не може перевищувати восьми годин на до­бу; б) заборона перебування у визначених місцях району (міста); в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в осо­бистих справах за межі району (міста); г) реєстрація в мі­ліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду началь­ник органу внутрішніх справ з урахуванням особи піднаг­лядного, його способу життя і поведінки має право зміню­вати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень, пе­редбачених цією статтею.

За порушення встановлених обмежень передбачена від­повідальність згідно зі ст. 196' КК і ст. 187 КпАП.

Нагляд прокуратури. У даний час, згідно з п. 9 Пере­хідних положень Конституції України, прокуратура про­довжує виконувати функцію нагляду за додержанням і за­стосуванням законів. У юридичній теорії і практиці ця функція визначається як загальний нагляд прокуратури. Вона регламентована Законом "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, грома­дянами.

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадови­ми особами, вимогам Конституції України та чинним

законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, со­ціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та гідності, якщо законом не пе­редбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього сере­довища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора. Проку­ратура не підміняє органи відомчого управління та конт­ролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.

Загальний нагляд спрямовано на те, щоб акти, які ви­дають виконавчо-розпорядчі органи, відповідали чинному законодавству і щоб закони виконувалися адресатами точ­но і однаково.

Здійснюючи загальний нагляд, прокурор у межах своєї компетенції витребує для перевірки відповідності закону накази, інструкції, розпорядження та інші акти, що ви­даються державними й недержавними органами і органі­заціями.

Прокурор має право витребувати від цих органів і орга­нізацій необхідні документи, матеріали, статистичні та ін­ші відомості; вимагати проведення перевірок, ревізій у зв'язку з наявними даними про порушення законності; ви­магати виділення спеціалістів для з'ясування питань, які виникають при здійсненні нагляду; має право викликати посадових осіб і громадян і вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

До повноважень прокурора у сфері загального нагляду також належать: перевірки виконання законів у зв'язку з заявами, скаргами та іншими повідомленнями про правопорушення; встановлення законності адміністративного затримання громадян і вжиття заходів впливу за адмініст­ративні правопорушення; вжиття заходів для відшкодуван­ня матеріальних збитків, якщо такі збитки було завдано внаслідок порушення законності.

Вимоги прокурора у зв'язку зі здійсненням загально­го нагляду обов'язкові для виконання всіма, кому вони адресовані.

При виявленні порушень закону прокурор або його за­хисник у межах своєї компетенції мають право: 1) опро­тестувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Мі­ністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, мі­ністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів, під­приємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб; 2) вносити подання або протести на рішення місцевих рад народних депутатів залежно від характеру порушень; 3) порушувати у встанов­леному законом порядку кримінальну справу, дисциплі­нарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громад­ських організацій; 4) давати приписи про усунення оче­видних порушень закону; 5) вносити подання до держав­них органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

6) звертатись до суду або арбітражного суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а та­кож підприємств та інших юридичних осіб.

Протест прокурора. Протест на акт, що суперечить за­кону, приноситься прокурором, його заступником до орга­ну, який його видав, або до вищестоящого органу. У тако­му ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а та­кож припинення незаконної дії посадової особи, понов­лення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у десятиденний строк після його надхо­дження. Про наслідки розгляду протесту в це й же строк повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його роз­гляду прокурор може звернутися з заявою до суду про ви­знання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідом­лення про відхилення протесту або закінчення передбаче­ного законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.

Припис прокурора. Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступни­ком органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли пору­шення закону має очевидний характер і може завдавати іс­тотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис ви­щестоящому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення вищестоящого про­курора є остаточним.

Подання прокурора. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усу­нення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідом­ляє про день засідання прокурору, який вправі особисто взяти участь у його розгляді.

Постанова прокурора. У разі порушення закону поса­довою особою або громадянином прокурор, його заступ­ник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення підля­гає розгляду повноважною посадовою особою або відпо­відним органом у десятиденний строк після її надходжен­ня, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов'язково зазначається, ким і яке положення закону по­рушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до його усунення.

11.4. Звернення громадян

Звернення громадян до органів держави з питань забез­печення законності є їх конституційним правом. Воно за­кріплюється у ст. 40 Конституції України, яка наголошує, що усі мають право направляти індивідуальні чи колектив­ні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів, що зобов'язані розглянути звер­нення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений зако­ном строк.

У розвиток конституційних положень діє ціла низка нормативних актів, які регламентують ці питання. По-пер* ше, це Закон України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. Крім нього, найважливішими актами, що регулюють правовідносини цієї сфери, є Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" від 19 березня 1997 р. та Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в орга­нах державної влади і місцевого самоврядування, об'єд­наннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від сфери власності, в засобах масової ін­формації. Слід відмітити, що майже всі законодавчі акти останнього часу містять норми, що передбачають питання оскарження дій посадових осіб.

Усі вони регулюють питання практичної реалізації гро­мадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання гро­мадян відповідно до їх статусу пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Вони також забезпечують громадянам можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, організацій неза­лежно від форм власності, підприємств для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) — звернення громадян, де вис­ловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із прохан­ням про сприяння реалізації закріплених Конституцією України та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів Украї­ни, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також вис­ловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єд­нань громадян, підприємств, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскар­жені, належать такі у сфері управлінської діяльності, вна­слідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які не-

будь обов'язки або його незаконно притягнуто до відпові­дальності.

Звернення адресуються органам або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених пи­тань і повинно містити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, суть порушеного питання, зау­важення, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги і підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. Воно може бути усним (викладеним громадянином і запи­саним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадя' нином. Оформлене без дотримання цих вимог звернення повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.

Якщо питання, порушені в одержаному зверненні, не входять до повноважень адресата, воно в термін не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному орга­ну чи посадовій особі, про що повідомляється громадяни­ну, який подав звернення. Однак, забороняється направ­ляти скарги громадян для розгляду тим органам або поса­довим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення органом чи поса­довою особою, воно в той же термін (5 днів) повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого не­можливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає. Не розглядаються повторні звернен­ня одним і тим же органом від одного і того ж громадяни­на з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по су­ті, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Для кожного виду звернень встановлено особистий по­рядок розгляду і форми реагування. Так, розгляд пропози­цій (зауважень) є обов'язковим. Органи, що їх розглянули, повинні повідомити громадянина про результати розгляду. Що стосується заяв (клопотань), то їх адресати зобов'яза­ні: а) об'єктивно і вчасно розглядати їх; б) перевіряти ви­кладені в них факти; в) приймати рішення відповідно до чинного законодавства; г) забезпечувати їх виконання;

д) повідомляти громадян про наслідки їх розгляду.

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отри­мав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення по­рушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом ке­рівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (кло­потанні): а) доводиться до відома громадянина в письмо­вій формі; б) доводиться з посиланням на законодавство;

в) доводиться з викладенням мотивів відмови; г) дово­диться з роз'ясненнями порядку оскарження прийнятого рішення.

Пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються першими керів­никами державних органів, органів місцевого самовряду­вання, установ, організацій і підприємств особисто.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, орга­ну місцевого самоврядування, установи, організації, об'єд­нання громадян, підприємства, засобів масової інформа­ції, посадової особи у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду. ^; До скарги додаються наявні у громадянина рішення або ікопії рішень, які приймалися за його зверненням раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги, які після її розгляду повертаються громадянину.

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути пода­на до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше од­ного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийня­тим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну не розглядаються. Пропущений з поважної причи­ни термін може бути поновлений органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу: Рішення вищого державного органу, який розглядав скаргу, в разі незгоди з ним грома­дянина може бути оскаржено до суду.

Громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів, має право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці по­даної скарги чи заяви; знайомитись з матеріалами перевір­ки; подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу; бути при­сутнім при розгляді заяви чи скарги; користуватися послу­гами адвоката або представника трудового колективу, ор­ганізації, яка здійснює правозахисну функцію, оформив­ши це уповноваження у встановленому законом порядку;

одержати письмову відповідь про результати розгляду зая­ви чи скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги; ви­магати відшкодування збитків, якщо вони стали результа­том порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Відповідно до прав громадян на скаргу встановлені обов'язки органів, що їх розглядають. Вони в межах своїх Повноважень зобов'язані: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; на прохання громадянина за­прошувати його на засідання відповідного органу, що роз-'•тлядає його заяву чи скаргу; відміняти або змінювати 'оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодав-' ством України, якщо вони не відповідають закону або • іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходи До припинення неправомірних дій, виявляти, усувати при-' чини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень; письмово пові­домляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходи щодо відшкодування у встановленому законом порядку матері­альних збитків, якщо їх було завдано громадянину в ре­зультаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирі­шувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадя­нина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, тру­дового колективу чи об'єднання громадян за місцем про­живання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прий­нятого за нею рішення, не допускати безпідставної пере­дачі розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходи до усунення причин, що їх породжують, систематично аналі­зувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в мі­сячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу або його заступ­ник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб під­приємств, установ і організацій незалежно від форм влас­ності, заклики до розпалювання національної, расової, ре­лігійної ворожнечі та інших дій, тягнуть за собою відпові­дальність, передбачену чинним законодавством.

ОСНОВНІ НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА 3 НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ "АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО»

ОСНОВНІ НОРМАТИВНІ ДЖЕРЕЛА

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верхов­ної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України (далі - ВВР). - 1996. - № ЗО. - Ст. 141.

Закон України "Про державну податкову службу в Ук­раїні" від 4 грудня 1990 р. // ВВР. - 1991. - № 6. - Ст. 37.

Закон Української РСР "Про ціни і ціноутворення" від З грудня 1990 р. // ВВР. - 1990. - № 52. - Ст. 650.

Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. // ВВР. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

Постанова Президії Верховної Ради Української РСР "Про статус Академії наук України" від 17 січня 1991 р.// ВВР. - 1991. - № 6. - Ст. 40.

Закон Української РСР "Про власність" від 7 лютого 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 20. - Ст. 249. ^;

Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 168.

Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку в Україні: Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1991 р. // Зіб­рання постанов Уряду (далі — ЗПУ). — 1991. — № 3. — Ст. 18.

Закон України "Про зайнятість населення" від 1 берез­ня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 14. - Ст. 170.

Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 25. - Ст. 281.

Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 бе­резня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 24. - Ст. 272.

Положення про проходження служби рядовим та на­чальницьким складом органів внутрішніх справ України:' Наказ МВС України № 358 — 1991 р. // Збірник норма­тивних актів з питань правопорядку. - К., 1993.

Закон України "Про свободу совісті та релігійні органі­зації" від 23 квітня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 25. -Ст. 283.

Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

Закон України "Про митну справу в Україні" від 25 червня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 44. - Ст. 544.

Закон України "Про господарські товариства" ви 19 вересня 1991 р. // ВВР. - 1991. - № 49 - Ст. 82.

Закон України "Про державний кордон України" від 4 листопада 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 2. - Ст. 5.

Закон України "Про прикордонні війська України" від 4 листопада 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 2. - Ст. 7.

Закон України "Про Національну гвардію України" від 4 листопада 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 1. - Ст. 1.

Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 4. - Ст. 14.

Дисциплінарний Статут прокуратури України // ВВР. — 1992. - № 4. - Ст. 14.

Закон України "Про Збройні Сили України" від 6 груд­ня 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 9. - Ст. 108.

Закон України "Про оборону України" від 6 грудня 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 9. - Ст. 106.

Закон України "Про альтернативну (невійськову) служ­бу" від 12 грудня 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 15. - Ст. 188.

Закон України "Про основи державної політики в сфе­рі науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 р. // ВВР. - 1992. - № 12. - Ст. 165.

Закон України "Основи законодавства України про культуру" від 14 лютого 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 21. -Ст. 294.

Закон України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 27. - Ст. 382.

Закон України "Про обмеження монополізму та недо­пущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 21. -Ст. 296.

Закон України "Про загальний військовий обов'язок і 1 військову службу" від 25 березня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 27. - Ст. 385.

Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 31. - Ст. 440.

Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 чер­вня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

Закон України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 36. - Ст. 529.

Закон України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 37. - Ст. 538.

Закон України "Про державну статистику в Україні" від 17 вересня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 43. - Ст. 608.

Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 48. - Ст. 650.

Закон України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) зкономічних зон" від 13 жовтня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 50. - Ст. 676.

Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 49. - Ст. 668.

Постанова Верховної Ради України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" від 16 жовтня 1992 р. // ВВР. - 1992. - № 45. - Ст. 620.

Закон України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 р. // ВВР. -1993. - № 4. - Ст. 19.

Декларація "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні" від 15 грудня 1992 р. // ВВР. - 1993 -№ 16. - Ст. 166.

Закон України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. // ВВР. - 1993. - № 8. - Ст. 56.

Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 26 січня 1993 р. // ВВР. — 1993 — № 29. - Ст. 308.

Закон України "Про сприяння соціальному становлен­ню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 16. - Ст. 167.

Положення про Міністерство закордонних справ Ук­раїни: Затверджено постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 18 лютого 1993 р. // ЗПУ. - 1993. - № 7. - Ст. 143.

Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм та правил і відпо­відальності за їх порушення" від 8 квітня 1993 р. // ВВР -1993. - № 23. - Ст. 247.

Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартиза­цію і сертифікацію" від 10 травня 1993 р. // ВВР. - 1993. -№ 27. - Ст. 289.

Державна програма боротьби із злочинністю: Затвер­джена постановою Верховної Ради України вад 25 червня 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 27. - Ст. 285.

Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від ЗО червня 1993 р.// ВВР. - 1993. - №.35 - Ст.358.

Закон України "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 31. - Ст. 338.

Закон України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 36. - Ст. 361.

Закон України "Про Антимонопольний комітет Украї­ни" від 26 листопада 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 50 -

Ст. 472.

Закон України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. // ВВР. - 1993. - № 52. - Ст. 490.

Положення про загальні збори громадян за місцем про­живання в Україні: Затверджено Постановою Верховної Ра­ди України від 17 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 6. -Ст. ЗО.

Закон України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 р.//ВВР. - 1994. - № 5. - Ст. 21.

Закон України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 10. - Ст. 45.

Закон України "Про авторське право та суміжні права" від 23 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 13. - Ст. 64.

Закон України "Про біженців" від 24 грудня 1993 р. // ВВР. - 1994. - № 16. - Ст. 90.

Закон України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р. // ВВР. - 1994. - № 16. - Ст. 93.

Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. // ВВР. - 1994. - № 23. - Ст. 161.

Концепція створення спеціальних (вільних) економіч­них зон в Україні: Додаток до постанови Кабінету Мініст­рів України № 167 від 14 березня 1994 р. // ЗПУ. - 1994. -№ 7. - Ст. 171.

Закон України "Про адміністративний нагляд за особа­ми, звільненими з місць позбавлення волі" від 1 грудня 1994 р. // ВВР. - 1994. - № 52. - Ст. 455.

Закон України "Про органи і служби у справах непов­нолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" від 24 січня 1995 р. // ВВР. - 1995. - № 6. - Ст. 35.

Закон України "Про обіг в Україні наркотичних засо-, бів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" від 15 лютого 1995 р. // ВВР. - 1995. - № 10. - Ст. 60.

Закон України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними" від 15 лютого 1995 р. // ВВР. — 1995. - № 10. - Ст. 62.

Положення про матеріальну відповідальність військо­вослужбовців за шкоду, заподіяну державі: Затверджено постановою Затверджено Постановою Верховної Ради України від 23 червня 1995 р. // ВВР. - 1995.^\- № 25. -Ст. 193.

Закон України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. // ВВР. - 1996. - № 47. - Ст. 256.

Закон України "Про Конституційний Суд України" вщ 16 жовтня 1996 р. // ВВР. - 1996. - № 49. - Ст. 272.

Закон України "Про відпустки" від 15 листопада

1996 р. // ВВР. - 1997. - № 2. - Ст. 4.

Порядок обслуговування громадян залізничним транс­портом: Затверджено постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 19 березня 1997 р. // ЗПУ. - 1997. - № 4. -Ст. 150.

Національна програма боротьби з корупцією: Затвер­джена Указом Президента України від 10 квітня 1997 р. // ВВР. - 1997. - № 19. - Ст. 136.

Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в ор­ганах державної влади і місцевого самоврядування, об'єд­наннях громадян, на підприємствах, в установах, організа­ціях незалежно від форм власності, в засобах масової ін­формації: Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. // ЗПУ. - 1997. - № 4. -Ст. 202.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Украї­ні" від 21 травня 1997 р. // ВВР. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

Закон України "Про державну підтримку засобів масо­вої інформації та соціальний захист журналістів" від 23 ве­ресня 1997 р. // ВВР. - 1997. - № 50. - Ст. 302.

Закон України "Про професіних творчих працівників та творчі спілки" від 7 жовтня 1997 р. // ВВР. — 1997. — № 52. - Ст. 312.

Закон України "Про електроенергетику" вщ 16 жовтня

1997 р. // ВВР. - 1998. - № 1. - Ст. 1.

Закон України "Про видобування і переробку уранових руд" від 19 листопада 1997 р. // ВВР. - 1998. - № 11-12. - Ст. 39.

Закон України "Про торгово-промислові палати в Україні" від 2 грудня 1997 р. // ВВР. - 1998. - № 13. -Ст. 52.

Закон України "Про лізінг" від 16 грудня 1997 р. // ВВР. - 1998. - № 16. - Ст. 68.

Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 22 грудня 1997 р. // ВВР. -1998. - № 20. - Ст. 99.

Закон України "Про якість та безпеку харчових про­дуктів і продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 р. // ВВР. - 1998. - № 19. - Ст. 98.

Закон України "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 р. // ВВР. - 1998. - № 32. - Ст. 215.

Положення про реєстрацію асоціацій та інших добро­вільних об'єднань органів місцевого самоврядування: За­тверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. // ЗПУ. - 1998. - № 6. - Ст. 217.

Указ Президента України "Про спеціальну економічну зону "Славутич" від 18 червня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 25. - Ст. 916.

Указ Президента України "Про врегулювання деяких питань, пов'язаних з процесом управління об'єктами дер­жавної власності" від 4 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. - № 27. - Ст. 976.

Кодекси

Кодекс України про адміністративні правопорушення:

Науково-практичний коментар. — К., 1991.

Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня // Кодекси України: В 3-х кн. — К., Юрінком Інтер. — І998. - Кн. 1. -

Водний кодекс України // Кодекси України: Там само. — Кн. 1.

Житловий кодекс Української РСР // Кодекси України:

Там само. — Кн. 1.

Земельний кодекс України // Кодекси України: Там само. — Кн. 1.

Кодекс законів про працю України // Кодекси України:

Там само. — Кн. 1.

Кодекс про шлюб та сім'ю України // Кодекси Украї­ни: Там само. — Кн. 2.

Кодекс торговельного мореплавства України // Кодек­си України: Там само. — Кн. 2.

Кодекс України про надра // Кодекси України: Там само. — Кн. 3.

Лісовий кодекс України // Кодекси України: Там само. — Кн. 3.

Митний кодекс України // Кодекси України: Там само. — Кн. 3.

Повітряний кодекс України // Кодекси України: Там само. — Кн. 2.

Арбітражний процесуальний кодекс України // Кодек­си України: Там само. — Кн. 1.

Виправно-трудовий кодекс України // Кодекси Украї­ни: Там само. — Кн. 1.

Кримінальний кодекс України // Кодекси України:

Там само. — Кн. 3.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Кодек­си України: Там само. — Кн. 3.

Цивільний кодекс Української РСР // Кодекси Украї­ни: Там само. — Кн. 2.

Цивільний процесуальний кодекс України // Кодекси

України: Там само. — Кн. 2.

ЛІТЕРАТУРА ДО ВСІХ ТЕМ

Коментар до Конституцій' України. — К., 1996.

Вохрах Д. Н. Административное право: Учебникдля ву-зов. - М.,1997.

Брзбан Г. Французское административное право. — М., 1988.

Драго Р. Административная наука. — М., 1982.

Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лек­цій. - К., 1998.

Муниципальное право. — М., 1997.

Овсянко Д. М. Административное право.— М., 1997.

Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.

Тихомиров Ю. А. Курс административного права й про-цесса. - М., 1998.

Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.

ЛІТЕРАТУРА ДО ОКРЕМИХ РОЗДІЛІВ

Державне управління, виконавча влада і адміністративне право

Соціальне управління

Афанасьев В. Г. Общество: системность, познание й уп­равление.— М., 1981.

Бахрах Д. Н. Основньіе понятия теории социального управлений. — Пермь, 1978.

Козлов Ю. М., Фролов Е. С. Научная организация управ­лений й право. — М.,1986.

Старосьцяк Е. Злементьі науки управленим. — М.,1965. Суворов Л. Н., Аверин А. Н. Социальное управление:

Опыт философского анализа. — М., 1984.

Тихомиров Ю. А. Управление делами общества. — М., 1984.

Фолмер Р. М. Знциклопедия современного управлений. В 5-ти частях. - М., 1992.

Щекин Г. В. Теория социального управления. — К., 1996.

Державне управління і виконавча влада

Авер'янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: консти­туційні засади і шляхи реформування. — Харків, 1998.

Атаманчук Г. В. Теория государственного управления:

Курс лекций. - М., 1997.

Бахрах Д. Н. Административная вдасть как вид государ-ственной власти // Государство й право. — 1992. — № 3.

Марчук Е., Селиванов А. Какой бьггь административной реформе // Голос Украиньі. — 1997. — 18 ноября.

Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти й уп­равления. // В кн.: Проблемьі правоведения. — К., 1988.

Пикулькин А. В. Система государственного управле­ния. - М., 1997.

Разделение властей: история й современность. — М., 1996.

Рут Доминик, Сульє Даниель. Управління.- К., 1995.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. // Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип.31.

Цветков В. В. Державне управління: Основні фактори ефективності ( політико-правовий аспект). — Харків, 1996.

Адміністративне право

Авер'янов В. Адміністративне право України: доктри-нальні аспекти реформування // Право України. — 1998. — № 8.

Административное право зарубежньіх стран. — М., 1996.

Коваль Л. В. Філософські аспекти адміністративного права // Вісник КДУ. - К., 1983. - Вип. 24.

Сорокин В. Д. Метод правового регулирования; — М., 1976.

Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.

Адміністративно-правові норми і відносини

Веремеенко Й. Й. Механизм административно-правово-го регулирования в сфере охраньі общественного порядка. Части 1 й 2. - М., 1981-1982.

Коренеє А. П. Нормьі административного права й их применение. — М., 1978.

Самсонов В. М. Административное законодательство:

понятие, содержание, реформа. — Харьков, 1991.

Коваль Л. В. Административно-деликтное отноше-ние. - К, 1979.

Козлов Ю. М. Ацминистративньіе правоотношения. — М., 1976.

Ткаченко Ю. Г. Методологические вопросн теорйй пра-

воотношений. — М., 1980.

Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974.

Суб'єкти адміністративного права

Аверьянов В. Б. Организация аппарата государственного управления. — К., 1985.

Аверьянов В. Б. Аппарат государственного управления:

содержание деятельности й организационньіе структурьі. -~ К.,1990.

Аппарат государственного управления: интересьі й дея-тельность. — К.,1993.

Бачило Й. Л. Функции органов управления. — М., 1976.

Битяк Ю. П. Державна служба та розвиток її демокра­тичних основ,—Харків, 1990.

Гончарук С. Т. Суб'єкти адміністративного права. — К., 1998.

Державні службовці // Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 лютого.

Державна служба в Україні: розвиток і перспективи // Урядовий кур'єр. — 1996. — 29 лютого.

Лазарев Б. М. Компетенция органов управления. — М., 1972.

Правительство, министерства й ведомства в зарубеж-ньіх странах. — М., 1994.

Прудников А. С., Андриашин X. А. Административно-правовое обеспечение прав й свобод человека й граждани-на. - М., 1998.

Старилов Ю. Н. Служебное право. — М., 1996.

Методи і форми державного управління

Васильєв Р. Ф. Актьі управления. — М., 1987.

Демин А. В. Общие вопросьі теории административного договора. — Красноярск, 1997.

Дорогих М. М. Заходи адміністративного примусу, які застосовуються міліцією в боротьбі з пияцтвом. — К., 1989.

Дюрягин Й. Я. Право й управление. - М., 1981.

Клюшниченко А. П. Мерьі административного принуж-дения, применяемьіе милицией. —К.,1979.

Конституция, закон, подзаконньій акт. — М. 1994. Методьі управленческой деятельности. — М., 1977.

Рябов Ю. С. Административно-предупредительнне ме-рьі: теоретические вопросьі. — Пермь,1974.

Тихомиров Ю. А., Котелевская Й. В. Правовьіе актьі. — М., 1995.

Шкарупа В. К. Доказування та докази в адміністратив­но-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (мілі­ції). - К, 1995.

Адміністративно-деліктне право

Бахрах Д. Н. Состав административного проступка. — Свердловск,1987.

Веремеенко Й. Й. Административно-правовьіе санк-нии. - М., 1975.

Голосніченко І. П. Попередження корисливих проступ­ків засобами адміністративного права. — К., 1991.

Гончарук С. Т. Адміністративна відповідальність. - К., 1995.

Додин Е. В. Административная деликтология. — Одесса, 1997.

Додин Е. В. Административная ответственность в свете Конституции Украиньі // Юридический вестник. — Одес­са, 1997. - № 3. - С. 70.

Додин Е. В. Понятие й видьі оснований административ-ной ответственности. // В кн.: Общетеоретические проб-лемьі административно-правового обеспечения общест-венного порядка. — К., 1982.

Кивалов С. В. Таможенное право (административная ответственность за нарушение таможенньіх правил). — Одесса, 1996.

Коваль Л. В. Административно-деликгное отношение. — К., 1979.

Коваль Л. В. Відповідальність за адміністративні право­порушення. — К., 1975.

Опрьішко В. Ф. Административная ответственность за правонарушения. — К., 1988.

Остапенко О. І. Адміністративна деліктологія. — Львів, 1995.

Саввин М. Я. Административньій штраф. — М., 1984.

Адміністративно-процесуальне право

Вохрах Д. Н. Производство по делам об административ-ньіх правонарушениях. - М., 1989.

Додин Е. В. Доказательства в административном про-цессе. - М., 1973.

Калаянов Д. П. Административно-юрисдикционная деятельность органов внутренних дел. - Одесса, 1998.

Клюшниченко А. П. Производство по делам о мелком ху-лиганстве. — К., 1970.

Коваль Л. В. Административно-деликгное отношение. — К., 1979.

Масленников М. Я. Административно-юрисдикционньій процесе. — Воронеж, 1990.

Производство по административньім правонарушени-ям. — Свердловск, 1986.

Управленческие процедурьі. — М., 1988.

Юсупов В. А. Правоприменительная деятельность орга­нов управления. - М., 1979.

Шергин А. П. Административная юрисдикция. — М., 1979.

Шкарупа В. К. Доказування та докази в адміністратив­но-примусовій діяльності органів внутрішніх справ (мілі­ції). - К., 1995.

Управління соціально-господарським комплексом держави

Админістративна діяльність органів внутрішніх справ. — К., 1995.

Бутко М., Мурашко М. Регіон у дзеркалі державного управління. — Віче, 1997. — № 3.

Васильєв А. С., Додин Е. В., Туманов В. М. Предприни-матель: его права обязанности, ответственность. — Одесса, 1994. Ганюшкин Б. В. Дипломатическое право международ-ньіх организаций. — М., 1968.

Блищенко Й. П. Дипломатическое право. - М., 1990.

Дзюбик С., Ривак О. Механізм регулювання ринкової економіки. - К., 1993.

Мильнер Б. 3. Реформи управления й управление ре­формами. — М., 1994.

Опрьішко В. Ф. Народно-хозяйственньій комплекс: Уп­равление й право. — К., 1983.

Президент про соціальну політику до 2000 року // Го­лос України. — 1997. — 31 жовтня. '

Трегобчук В. Державне управління в ринковій економіці // Віче. - 1997. - № 1.

Управление в области административно-политической деятельности. — М., 1979.

Управление отраслями народного хозяйства. — М., 1982.

Упрааление социально-культурньім строительством. — М., 1981.

Законність у державному управлінні Горницький А. Н. Державна дисципліна. — К., 1989.

Горшенев В. М., Щахов Й. Б. Контроль как правовая форма деятельности. — М., 1987.

Додин Е. В. Гарантии законности административной от-ветственности. — К., 1976.

Студеникина М. С. Государственньіе инспекции в СССР. - М., 1987.

Студеникина М. С. Государственнмй контроль в сфере управления. — М., 1974.

Ткаченко В. Д. Функціональне призначення законності // Вісник Акад. прав. наук України. — 1996. — Вип. 6.

Шорина Е. В. Контроль за деятельностью органов госу-дарственного управления. ~ М., 1981.

ЗМІСТ

Передмова

Загальна частина

Глава 1. Сутність державного управління та його співвідношення з державною виконавчою владою

1.1. Загальне поняття управління та його види

1.2. Характеристика державного управління

1.3. Співвідношення державного управління

і державної виконавчої влади

1.4. Концепція адміністративної реформи — програма вдосконалення державного управління

Глава 2. Поняття адміністративного права і його місце у правовій системі держави

2.1. Предмет і метод адміністративного права

2.2. Адміністративно-правові норми

2.3. Адміністративно-правові відносини

2.4. Співвідношення адміністративного права

з іншими правовими галузями

Глава 3 Суб'єкти адміністративного права

3.1. Поняття суб'єктів адміністративного права

3.2. Президент України

3.3. Органи виконавчої влади

3.4. Державні службовці

3.5. Громадяни України та іноземці

3.6. Об'єднання громадян

Глава 4. Адміністративно-правові (управлінські) методи і форми

4.1. Методи державного управління

4.2. Адміністративнй примус

4.3. Форми державного управління

4.4. Правові акти державного управління

Глава 5 Адміністративно-деліктне право

5.1. Адміністративне правопорушення

5.2. Склад адміністративного правопорушення

5.3. Адміністративна відповідальність

Глава 6 Адміністративно-процесуальне право

6.1. Поняття адміністративного процесу

6.2. Структура адміністративного процесу (види адміністративних проваджень та їх стадії)

6.3. Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Особлива частина

Глава 7 Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки

7.1. Економіка як об'єкт адміністративно-правового регулювання

7.2. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання

у сфері економіки

7.3. Основні напрями державного регулювання

економіки

Глава 8 Управління адміністративно-подітичною сферою

8.1. Управління обороною

8.2. Управління безпекою

8.3. Управління закордонними справами

8.4. Управління юстицією

8.5. Управління внутрішніми справами

Глава 9 Управління соціально-культурною сферою

9.1. Управління охороною здоров'я

9.2. Управління освітою

9.3. Управління культурою

Глава 10 Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності

10.1. Поняття підприємницької діяльності та її суб'єкти

10.2. Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності .

Глава 11 Забезпечення законності в державному управлінні

11.1. Поняття і система способів забезпечення законності

11.2. Контроль та його види

11.3. Нагляд та його види

11.4. Звернення громадян

Програма курсу навчальної дисципліни "Адміністративне право"

Основні нормативні джерела і література з навчального курсу "Адміністративне право"