Загальні положення криміналістичної тактики

1. Поняття і предмет криміналістичної тактики

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знан­ня тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та ін. відбилися перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказу­вав, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Роз­починаючи розслідування з можливою поспішністю, не треба дія­ти необмірковано та наздогад'.

Слово “тактика” означає теорію і практику підготовки та проведення бою. В більш загальному розумінні — це система за­собів, спрямованих на досягнення визначеної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії заці­кавлених осіб. Термін “тактика” у криміналістиці має деякі елемен­ти умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці. Кримі­налістичну тактику не можна зводити тільки до тих способів, які приводять до усунення конфліктних взаємозв'язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. Історія науки знає різноманітні тер­міни, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча такти­ка, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вив­чення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки най­кращих методів їх розкриття до дослідження прийомів проваджен­ня окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною на­уки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування попереднього і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведі­нки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямова­них на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи. Перший містить так звані загальні положення (вчення про кримі­налістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів), другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, ха­рактеризуючи її тільки стосовно окремих слідчих дій.

Судова тактика у теоретичному аспекті залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів по справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить за мету звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати погля­ди сторін, що змагаються (державного обвинувача та захисника), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу у поданні суду своїх доказів.

З урахуванням цього конституційного положення одержує нову якість і тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв'яз­ку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику держав­ного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі науково­го знання багато в чому схожий з історією розвитку криміналісти­ки: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з про­ведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та поперед­нього слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшу­кових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це по­в'язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та криміналь­но-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалі­зації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кри­мінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та при­ховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологіч­ний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців в процесі злочинної діяльності виробляються своє­рідні вміння та навички, звички та схильності, тобто “злочинний почерк”. Схильність до вчинення злочинів певним способом є пере­думовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих.

Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час про­вадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встанов­лення неправдивих відображень — негативних обставин.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістич­на тактика повинна мати трирівневу структуру: 1) загальні по­ложення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її прин­ципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.); 2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочин­ної діяльності); 3) окремі наукові теорії (теорія прийняття так­тичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути ок­ремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості. Тому вона є відкритою системою, яка характери­зується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі. Такий склад передбачає виділення тих “час­ток”, на яких ґрунтується тактика: 1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;

2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки; 3)система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбіна­цією); 4) тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс можливого її здійснен­ня, реалізації; 5) система слідчих або інших дій (тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов'язана з іншими розділами криміналістики — криміналістичною технікою та методикою роз­слідування окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання тех­нічних засобів передбачає їх тактичне обґрунтування та доціль­ність. Взаємозв'язок криміналістичної тактики і методики розслі­дування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з ура­хуванням специфічних рис конкретного виду злочину.

2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики

Тактичний прийом є основним елементом криміналістичної тактики. В юридичній літературі визначення поняття тактичного прийому до цього часу є спірним, що викликає неоднозначне його розуміння і тлумачення.

У криміналістиці існують два основних напрямки у поглядах на сутність тактичного прийому. Одні автори розглядають тактичний прийом як своєрідну наукову рекомендацію (О. М. Васильєв). Інші визначають його як спосіб дії чи лінію поведінки (Р. С. Бєлкін). У визначенні поняття тактичного прийому необхідно вказувати, що це саме спосіб дії. Підставою для цього є такі міркування:

1) визначення поняття тактичного прийому як наукової реко­мендації містить вказівку на джерело його формування, але не відбиває самої сутності прийому;

2) в етимологічному розумінні “прийом” означає “спосіб здій­снення чого-небудь”, рекомендація ж — це тільки порада, по­бажання;

3) спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як ре­комендація існує лише абстрактно.

Тактичним прийомом може виступати не будь-який, а лише найбільш раціональний і ефективний спосіб здійснення процесу­альної дії у певних обставинах його реалізації. Раціональність і ефективність способу дії (тактичного прийому) є його істотними ознаками. Разом з тим зазначені ознаки ще не дозволяють відокре­мити тактичний прийом від інших способів дії (організаційних, підготовчих, технічних та ін.).

Відокремлення тактичного прийому від інших способів дії криється в його психологічній сутності, особливостях психологіч­ного механізму його реалізації. Такий механізм реалізації тактич­ного прийому припускає: 1) його психологічну спрямованість, пов'язану з викриттям неправди, актуалізацією забутого, відтво­ренням події, що трапилася, знаходженням прихованого тощо; 2) без­посередню чи опосередковану взаємодію між слідчим (суддею) і його респондентами; 3) психологічний ефект від використання прийому (що пов'язано з одержанням об'єктивних показань, ви­криттям слідів і знарядь злочину, встановленням місцеперебуван­ня тайника тощо).

Визначення поняття тактичного прийому передбачає урахуван­ня і такої його ознаки, як ситуаційна обумовленість. Слідча ситу­ація справляє чималий вплив як на обрання тактичних прийомів, так і на доцільність їх застосування в тих чи інших умовах.

З урахуванням сказаного тактичний прийом можна визначити як спосіб здійснення про­цесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і най­більш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.

Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він відповідатиме низці вимог. До їх числа відносяться: 1) за­конність; 2) етичність; 3) науковість; 4) вибірковість; 5)пізнавальна цінність.

Законність як принцип застосування тактичних прийомів поля­гає в тому, що за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні повністю відповідати духу і букві закону. Тактич­ний прийом може застосовуватися лише в рамках тих слідчих і су­дових дій, порядок здійснення яких визначений кримінально-про­цесуальним законом. Відповідність тактичного прийому вимогам законності означає також й те, що він не може суперечити закону. Так, у процесі провадження такої слідчої дії, як пред'явлення для впізнання, способом дії, що порушує вимоги закону, може бути пред'явлення осіб або предметів серед меншого числа, що вказане в нормі закону (ст.ст. 174, 175 Кримінально-процесуального кодек­су України (далі — КПК)). Такі дії не можна визнати тактичним прийомом, що відповідає вимозі законності.

Допустимість тактичного прийому пов'язана не тільки з його законністю, а й з етичністю. Етичність тактичних прийомів поля­гає в тому, що вони не можуть містити в собі елементів неправди­вої інформації, уведення особи в оману, вчинення такого впливу на психіку людини, що потягне за собою негативні наслідки. Недопу­стимими є тактичні прийоми, засновані на насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань, культурної відста­лості, релігійних упереджень тощо.

Важливою вимогою, що ставиться до тактичних прийомів, є їх науковість, під якою розуміють відповідність прийому науковим даним, що лежать в основі його формування. Розробка тактичних прийомів грунтується на даних різних наук — психології, логіки, педагогіки, лінгвістики, кібернетики та ін. Проте вимога науко­вості не вичерпується цим. Вона перш за все визначає природу так­тичного прийому. Наукова обгрунтованість передбачає: 1) нау­ковість прийому за джерелом його походження; 2) відповідність прийому сучасному стану науки; 3) можливість наукового передба­чення результатів використання прийому.

Наступною вимогою до тактичних прийомів виступає їх вибір­ковість як спроможність вирішувати тактичні завдання в певних ситу­аціях. Ситуативний характер прийомів, їх залежність від обставин, що виникають у ході провадження попереднього чи судового слідства в цілому або при проведенні окремих слідчих (судових) дій, обумовлює необхідність опрацювання найрізноманітніших тактичних прийомів.

Вимогою до тактичного прийому є й його пізнавальна цінність. Тактичні прийоми за своїм призначенням і спрямованістю сприя­ють пізнанню, переслідують мету одержати доказову інформацію (знайти сліди чи знаряддя злочину, одержати показання від свідка чи обвинуваченого, встановити особу злочинця чи жертви тощо).

Важливою проблемою в криміналістичній тактиці є визначен­ня характеру взаємозв'язку і розмежування тактичних прийомів та процесуального порядку провадження слідчих і судових дій. З цьо­го приводу в юридичній літературі висловлені дві протилежні точ­ки зору. Прибічники однієї з них (Р. С. Бєлкін) вважають, що у кримінально-процесуальному законі можуть міститися тактичні прийоми. Вони зазначають, що тактичний прийом, який став нор­мою закону, не втрачає свого криміналістичного змісту. Інші кри­міналісти (В. О. Коновалова) стверджують, що у кримінально-про­цесуальному законі не можуть міститися ніякі тактичні рекомен­дації чи прийоми.

На наш погляд, у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися тактичні прийоми, бо, по-перше, тактичний прийом Грун­тується на процесуальних нормах і не повинен суперечити їм; по-друге, процесуальна норма, навіть альтернативна, не може бути тактичним прийомом через те, що вона має розпорядчий або обо­в'язковий характер у певних межах; по-третє, тактичний прийом є більш гнучким, його застосування визначається ситуаційною обу­мовленістю, яку законодавець у деталях передбачити не може, а може представити та приписати тільки загальний процесуальний порядок; по-четверте, тактичний прийом не може бути застосований в “усіх випадках” — лише при певних умовах, обставинах, відпові­дних ситуаціях його застосування буде оптимальним.

3. Джерела і функції тактичних прийомів

При формуванні тактичних прийомів криміналістична тактика виходить з галузей наукових знань, що стоять біля джерел їх утво­рення і визначають їх ефективність і раціональність. Дослідження джерел тактичних прийомів дозволить виявити їх наукову спро­можність, природу, оцінити їх можливості.

У генезисі криміналістичної тактики до її джерел традиційно відносять дані таких наук, як логіка, психологія, лінгвістика, соці­ологія, наука управління та ін. Разом з тим розвиток окремих наук, їх інтеграція і диференціація дозволяють виявити нові джерела, що сприяють розвитку і становленню криміналістичної тактики та її ядра — тактичних прийомів (до таких джерел можуть бути відне­сені дані теорії прогнозу, теорії ігор, теорії систем та ін.).

Наукові положення логіки повинні посісти особливе місце при формуванні та використанні тактичних прийомів огляду місця події, допиту в усіх його різновидах, обшуку та інших процесуальних дій. Такі тактичні прийоми, як аналіз слідів та інших речових доказів, їх зіставлення з іншими даними, постановка різноманітних за своєю природою запитань допитуваному чи пред'явлення йому тих чи інших доказів несуть у собі елементи логіки. Закони логіки визна­чають не тільки форму і зміст тактичних прийомів, а й певну по­слідовність їх використання, те чи інше їх поєднання в рамках ок­ремої процесуальної дії.

Важливим теоретичним джерелом тактичних прийомів виступає психологія, її особлива роль визначається тим, що тактичні прийо­ми безпосередньо або опосередковано спрямовані на специфічний об'єкт — психіку людини; їх розробка і побудова ґрунтуються на психологічних особливостях процесів сприйняття, пам'яті, мислен­ня, тих чи інших властивостях і станах; їх зміст і механізм реалізації зумовлені необхідністю здійснення психологічного впливу з метою встановлення психологічного контакту, актуалізації забутого, вик­риття неправди у свідченнях тощо.

Особливий інтерес для розвитку криміналістичної тактики ста­новить соціальна психологія, яка дає відомості про вікові, соціаль­но-психологічні особливості особи, її конформність, схильність до референтної групи (референту), соціальної ролі та ін. Використання даних цієї науки дозволяє більш диференційовано формувати до­статні і необхідні засоби впливу на осіб різних категорій.

Розробка і застосування тактичних прийомів пов'язані з окреми­ми напрямками математичної науки, і зокрема теорією ігор. Вплив теорії ігор на розвиток криміналістичної тактики намітився по­рівняно недавно. Використовуючи математичний апарат, теорія ігор винаходить такі правила поводження у конфліктних ситуаці­ях, які були б найкращими. Ці завдання можуть бути найбільш ефективно вирішені на рівні рефлексивного мислення і управління як ядра теорії ігор. Елементи рефлексивного мислення необхідно більш широко використовувати в процесі обрання і побудови ок­ремих тактичних прийомів, їх систем, прогнозування можливостей їх ефективної реалізації.

Криміналістична тактика пов'язана з наукою управління, її роз­ділом наукової організації праці (НОП). Вона використовує такі по­ложення НОП, як планування діяльності, розподіл сил і засобів, економія часу.

Розгляд НОП як джерела тактичних прийомів уявляється спір­ним. Віднесення окремими авторами НОП до джерел тактичних прийомів пов'язане з тим, що вони ототожнюють організаційні і тактичні способи дії, ставлять між ними знак рівності. НОП може лише сприяти ефективному використанню тактичних прийомів, але не породжувати їх.

Необхідно відзначити, що ізольований розгляд окремих теоре­тичних джерел є умовним. В усіх випадках тактичний прийом має де­кілька джерел. Так, постановка тих чи інших запитань допитувано­му заснована на даних логіки (логічна природа запитання, його вид, форма); психології (запитання є носієм психологічного впливу); лін­гвістики (запитання повинно бути правильно сформульовано з точ­ки зору мовознавства). Пред'явлення доказів базується на даних пси­хології (актуалізувати забуте, викрити неправду тощо); логіки (визначеність і послідовність їх пред'явлення); теорії ігор (обран­ня моменту пред'явлення доказів за допомогою імітації міркувань респондента; прогнозування результату реалізації прийому та ін.).

Джерелом тактичних прийомів можуть стати результати кри­міналістичних наукових пошуків. Як не дивно, але про це джерело забувають самі криміналісти. Сьогодні криміналістична тактика переростає свій традиційний потенціал, а це вимагає не тільки його оновлення, а й побудови систем тактичних прийомів, розробки но­вих способів дії. Криміналістика на основі вивчення і узагальнен­ня слідчої практики розробляє і пропонує найбільш ефективні так­тичні прийоми і засоби.

Джерелом тактичних прийомів може бути і безпосередньо слід­ча чи судова практика. Судово-слідча практика дозволяє нагро­мадити необхідний емпіричний матеріал, узагальнити особливості застосування способів дії, одержати уявлення щодо прогалин і по­милок, апробувати рекомендації криміналістичної теорії.

Тактичні прийоми виконують різноманітні функції і можуть бути підрозділені на загальні (що виходять за рамки ізольованої дії і характерні для низки процесуальних дій) та окремі (притаманні внутрішньому змістові окремої такої дії). Дослідження функціональ­ного призначення тактичних прийомів вимагає розгляду специфіки загальних і окремих функцій.

Загальними функціями тактичних прийомів можуть бути:

1. пізнавальна;

2)прогностична;

3)комунікативна;

4)регулятивна.

Розглянемо кожну з цих функцій.

Пізнавальна функція тактичних прийомів пов'язана з одержан­ням доказової інформації при виконанні окремих процесуальних дій. Тактичні прийоми за своєю сутністю повинні сприяти пізнан­ню, переслідувати мету ефективного проведення слідчих і судових дій. Пізнавальна функція складається із застосування таких прий­омів, які відповідно до мети дії сприяють виявленню інформацій­ного матеріалу та встановленню істини.

Прогностична функція тактичних прийомів дозволяє слідчому (судді) правильно обрати ті чи інші способи дії, добитися реалізації мети процесуальної дії. Ця функція охоплює три основних напрям­ки передбачення:

1. власних дій слідчим (суддею);

2. дій інших учас­ників процесу розслідування (судового розгляду);

3) можливості управління здійснюваною діяльністю.

Комунікативна функція проявляється в процесі спілкування слід­чого (судді) з іншими учасниками в рамках процесуальної дії (допи­ту, очної ставки, пред'явлення для впізнання та ін.). Ця функція так­тичних прийомів включає такі напрямки:

1. встановлення психоло­гічного контакту;

2) управління спілкуванням з боку слідчого (судді);

3)здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинува­ченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування;

4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.

Регулятивна функція тактичних прийомів припускає можливість виявляти їх вплив на слідчу ситуацію і ситуацію процесуальної дії, змінювати їх. Правильно обраний тактичний прийом дозволяє регулювати ситуацію в потрібному напрямку (змінювати позицію учасників процесуальної дії, одержувати дані про можливе місце­перебування слідів злочину, засоби їх приховування тощо). В про­цесі використання тактичних прийомів відбувається зміна ситуації, яку вони регулюють.

Тактичні прийоми обираються вільно, застосовуються на роз­суд слідчого чи судді. Разом з тим необхідно враховувати можли­вості саме регулятивної функції тактичних прийомів, пов'язаної з відносною жорсткістю їх застосування.

Тактичні прийоми виконують також окремі функції, зумовлені специфікою процесуальної дії, її цільовою і ситуативною спря­мованістю. Окремі функції являють собою диференціацію тих чи інших загальних функцій, пов'язану зі специфікою слідчої чи су­дової дії (огляду місця події, обшуку, пред'явлення для впізнання, допиту тощо).

Так, у процесі допиту загальні функції тактичних прийомів (пізнавальна і комунікативна) знаходять свій прояв у таких окре­мих функціях, як функція викриття (викриття неправдивої заяви про алібі, встановлення обмови, самообмови тощо); функція спо­нукання (актуалізація в пам'яті забутого, стимулювання до дачі по­казань); функція корекції (усунення перекручень при добросовісній помилці, уточнення показань і усунення суперечностей у них). У ході обшуку як окремі функції можуть бути розглянуті:

діагностич­на (пов'язана з визначенням добровільності видачі об'єктів обшуку);

пошукова (дозволить обрати напрямок пошуку і виявити те, що шукають);

усунення протидії особи, яку обшукують, стимулювання її до спілкування; одержання від особи пошукової інформації тощо.

Тактичні прийоми провадження окремих процесуальних дій мають багатофункціональне призначення. В процесі використан­ня вони можуть виконувати різноманітні функції. Зокрема, пред'яв­лення того чи іншого доказу може бути використано для актуалі­зації в пам'яті допитуваного забутих обставин, викриття неправ­ди, усунення суперечностей в його показаннях та ін. Тактичний прийом, що стосується аналізу слідів на місці події, дозволяє вста­новити більш широкий їх діапазон, причинні зв'язки між ними, відтворити подію, що сталася. Зіставлення окремих предметів може бути ефективним при обшуку як у разі відшукання видозмінених (знищенних) об'єктів пошуку, так і при пошуку об'єктів, прихова­них у спеціальних тайниках.

Окремі тактичні прийоми можуть виконувати свої функції в різних процесуальних діях. Так, постановка тих чи інших питань (нагадуючих, доповнюючих, уточнюючих, контрольних та ін.) використовується в таких діях, як допит, обшук, пред'явлення для впізнання. Роз'яснення необхідності надання допомоги органам розслідування застосовується при допиті, обшуку, слідчому експери­менті. Використання можливостей типових аналогів може бути за­стосовано не тільки у процесі огляду місця події, а й при обшуку.

Видимість функціональної уніфікованості тактичних прийомів створюється схожістю окремих цілей процесуальних дій. Разом з тим та чи інша слідча (судова) дія завжди накладає свій відбиток на функції тактичних прийомів.

§ 4. Класифікація тактичних прийомів

Різноманітність тактичних прийомів вимагає їх наукової класи­фікації. Класифікація визначає систему підпорядкованих понять (класів, об'єктів) і використовується як засіб для встановлення зв'язку між ними. Значення наукової класифікації полягає у тому, що вона передбачає вивчення закономірностей об'єктів, досліджен­ня їх природи.

У криміналістичній літературі здійснюються спроби класифі­кувати прийоми. Складність класифікації тактичних прийомів визначається великою кількістю підстав, за якими вони можуть бути підрозділені, та неоднозначним розумінням сутності тактич­ного прийому.

Аналіз праць з криміналістики свідчить, що існує близько двох десятків класифікацій тактичних прийомів, але багатьма авторами за основу класифікаційних побудов часто беруться довільні озна­ки, властивості чи положення.

Найбільш поширеною є класифікація тактичних прийомів за джерелом походження. Так, їх підрозділяють на прийоми, що ґрунтуються на застосуванні логіки, психології, НОП (О. М. Васильєв). Запропонована класифікація є спірною через такі мірку­вання:

1. вона демонструє окремі джерела формування тактичних прийомів і тому має теоретичне, а не практичне значення;

2. є од­нобічною, бо не охоплює всі можливості формування прийомів;

3. підстава класифікації є недостатньо точною, оскільки у всіх випадках

тактичний прийом має декілька джерел;

4)у цій класи­фікації тактичними прийомами називаються і такі, що не

можуть бути віднесені до прийомів (слідча версія, планування,

розміщен­ня та використання сил та ін.);

5)до тактичних прийомів віднесені не тільки способи дії, а й методи і

навіть цілі напрямки діяльності слідчого.

Дискусійні погляди щодо існування двох тактик — криміналі­стичної та процесуальної — дозволили окремим авторам класифі­кувати тактичні прийоми на передбачені законом (обов'язкові чи факультативні) та не передбачені кримінально-процесуальним зако­ном (М. П. Шаламов). Така класифікація ґрунтується на розумінні тактичного прийому як такого, що може міститися у нормах зако­ну. Однак такий погляд не можна визнати правильним.

Викликає заперечення класифікація тактичних прийомів за рівнем їх складності на складні (комплекс, сполучення кількох про­стих прийомів, що забезпечують досягнення визначеної мети) та прості (елементарні) (М. О. Селіванов). Складні прийоми є не що інше, як їх системи (або, як їх іноді називають у криміналістичній літературі, тактичні комбінації). Система ж тактичних прийомів є самостійною категорією криміналістичної тактики.

Класифікація тактичних прийомів повинна сприяти пізнанню їх сутності у всіх різновидах, визначенню закономірних зв'язків між ними, встановленню їх властивостей та ознак. Підставою класифі­кації має слугувати певна об'єктивна закономірність, яка дозволяє підрозділяти тактичні прийоми на ті чи інші види, відносити їх до тієї чи іншої групи.

Певний інтерес і практичне значення становлять такі підстави класифікації тактичних прийомів:

1) за видом процесуальної дії: тактичні прийоми огляду місця події (аналіз окремих слідів на місці події, моделювання події, що відбулась, зіставлення модельованої події та реальної картини місця події, аналіз ознак знищення слідів, зіставлення інформації місця події з типовими аналогами та ін.); тактичні прийоми допи­ту (постановка різних видів запитань, пред'явлення речових та письмових доказів, оголошення свідчень окремих осіб, допит на місці події, демонстрація перспектив ситуації, що склалася, пере­конання у необхідності надання допомоги органам розслідуван­ня та ін.); тактичні прийоми обшуку (залучення обшукуваного до діяльності слідчого, словесна розвідка, зіставлення виявленого з ознаками того, що шукається, аналіз ознак предмета пошуків, постановка обшукуваному уточнюючих запитань, використання можливостей типових аналогів тощо); тактичні прийоми інших процесуальних дій;

2) за діапазоном вживання: тактичні прийоми, які використо­вуються під час провадження тільки окремих слідчих (судових) дій (допит на місці події, орієнтація на професійні навики обшу­куваного тощо); тактичні прийоми, які використовуються у де­кількох (багатьох) процесуальних діях (постановка тих чи інших запитань, використання типових аналогів, аналіз слідів, предметів, їх ознак тощо);

3) за об'єктом спрямованості (або сфери реалізації): тактичні прийоми, спрямовані на здійснення впливу на людину (роз'яснен­ня важливості повідомлення правдивих показань, постановка кон­трольних, нагадуючих, доповнюючих та інших запитань, демонст­рація фотознімків, оголошення висновків експертиз або результатів слідчих дій та ін.); тактичні прийоми, спрямовані на дослідження матеріального середовища (аналіз слідів, предметів, їх ознак, роз­міщення, використання уявної реконструкції окремих елементів події — моделювання з метою відтворення події, що відбулась, зіставлення слідів, виявлених на місці події, та ін.);

4) за ситуаційною варіантністю (тактичні прийоми, які дифе­ренціюються залежно від ситуації процесуальної дії). Так, у ситу­ації повідомлення неправдивих показань під час допиту можуть бути виділені такі тактичні прийоми: постановка контрольних за­питань, пред'явлення доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події тощо;

5) за характером інформації: тактичні прийоми, які Грунтуються на словесній інформації (бесіда на сторонню тему, роз'яснення зна­чення щиросердого розкаяння, постановка тих чи інших запитань тощо); тактичні прийоми, які ґрунтуються на матеріалізованій інформації (демонстрація доказів, різної наочної інформації та ін.);

тактичні прийоми, які ґрунтуються на логіко-розумовій інформації (аналіз окремих слідів (предметів); моделювання події, що відбу­лась, зіставлення інформації місця події з традиційним, природним ходом події тощо).

§ 5. Система тактичних прийомів: поняття і ознаки.

Сутність тактичних комбінацій і тактичних операцій

У криміналістичній теорії тактичні прийоми традиційно розг­лядаються ізольовано, а не у певних комплексах чи системах. Разом з тим саме комплексне використання тактичних прийомів слід здій­снювати у процесі тієї чи іншої слідчої (судової) дії. Використання типових систем набагато ефективніше, ніж застосування окремо взятих неузгоджених прийомів.

Система тактичних прийомів — це упорядкована сукупність (комплекс) взаємопов'язаних і взаємообумовлених прийомів, яким притаманні цільова спрямованість і вибірковість у про­цесі їх реалізації.

Вона повинна становити не просту сукупність прийомів, не будь-який їх перелік, а лише таку побудову, що припускає організацію їх у вигляді цілісного утворення, в якому взаємопов'язані компо­ненти посідають відповідне місце у певній послідовності і викону­ють необхідні функції.

Системі тактичних прийомів властиві такі найбільш загальні ознаки:

1) цілісність. Елементи системи повинні бути безпосередньо чи опосередковано взаємопов'язані і вибірково взаємодіяти, тоб­то система має функціонувати як певний цілісний ансамбль. Кожний тактичний прийом повинен посідати своє місце в си­стемі і виконувати необхідні функції. Системі мають бути при­таманні нові інтегральні властивості, які не входять порізно як складові до системи елементів;

2) наявність певної структури, яка передбачає існування відпо­відних підсистем і окремих тактичних прийомів, що залежать від мети і ситуацій. Розташування тактичних прийомів у си­стемі пов'язано з їх тактичною доцільністю і ефективністю використання у певній послідовності;

3) ієрархічність системи тактичних прийомів, яка виступає як компонент більш широкої системи — криміналістичної так­тики. У свою чергу кожний компонент системи тактичних прийомів (огляду, обшуку, допиту, пред'явлення для впізнан­ня та ін.) може розглядатися як система (чи підсистема), ди­ференційована відповідно до мети і ситуаційної зумовленості;

4) множинність опису кожної системи. Система тактичних прийо­мів може співпадати за формою прийомів, але відрізнятися за їх конкретним змістом і особливостями використання.

Існують і специфічні ознаки (властивості) системи тактичних прийомів:

а) цільова спрямованість — відповідність меті процесуальної дії;

б) вибірковість — можливість ефективної роботи тільки у певній ситуації;

в) динамічність і гнучкість — наявність широкого діапазо­ну проявів у своєму конкретному змісті і особливостях викори­стання. Гнучкість системи полягає у зміні лідерства застосуван­ня тактичних прийомів;

г) варіантність — множинність слідчих (судових) дій, а та­кож різноманітних ситуацій, які зумовлюють і варіантність си­стем тактичних прийомів;

ґ) алгоритмічність — своєрідність алгоритмів для слідчої о чи судді у процесі використання тактичних прийомів системи. Вона полягає в тому, що системи припускають певний поря­док використання тактичних прийомів — їх форму, зміст, по­слідовність застосування тощо.

У сучасній криміналістичній тактиці використовуються понят­тя тактичної комбінації і тактичної операції'. Визначення цих по­нять має дискусійний характер.

Тактична комбінація — це певне поєднання тактичних прийо­мів чи слідчих дій та інших заходів, яке переслідує мету вир­ішити конкретне завдання розслідування і зумовлене цією метою і слідчою ситуацією. Тактична операція передбачає поєднання однойменних і різнойменних слідчих дій, а іноді й організаційно-технічних заходів, спрямованих на виконання завдань розслідування в даній слідчій ситуації.

У криміналістичній теорії історія виникнення тактичних комб­інацій пов'язана з концепцією правомірності “слідчих хитрощів” і “психологічних пасток”, що розглядаються як різновиди тактич­них комбінацій. Визначення поняття тактичної комбінації викли­кає заперечення з таких міркувань:

1) має місце гіперболізація “слідчих хитрощів” (“психологічних пасток”); фактично виходить, що “слідчі хитрощі” — це комп­лекси (поєднання) тактичних прийомів. Цим поняттям охоплю­ють і допустимі, правомірні тактичні прийоми, і засоби, дії, які порушують вимоги етичності, і навіть комплекси, групи, сукуп­ності прийомів;

2) недоцільно об'єднувати в одному понятті дві самостійні ка­тегорії — “поєднання тактичних прийомів” (система прийомів) і “поєднання слідчих (або інших) дій” (тактична операція). “По­єднання тактичних прийомів” і “поєднання слідчих (або інших) дій” переслідують різну мету і є нерівнозначними;

3) в етимологічному плані термін “комбінація” тотожній терміну “система прийомів” для досягнення чого-небудь. Тактична комбі­нація можлива лише в рамках однієї слідчої (судової) дії і не допус­кає поєднання з тактичними прийомами іншої процесуальної дії.

§ 6. Психологічні основи використання тактичних прийомів

Використання тактичного прийому передбачає знання психо­логічного механізму його реалізації. За своєю спрямованістю так­тичні прийоми застосовуються у процесі взаємодії між такими осо­бами і об'єктами:

1. слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою);

2. слідчим (суддею) і речами — носіями мате­ріальних відображень про злочин та його учасників.

Можна виді­лити дві форми взаємодії:

1. безпосередню, коли особа, яка вчини­ла злочин, чи інші особи зазнають впливу;

2) опосередковану, коли слідчий (суддя) через матеріальні об'єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 1, 2).

управляючий вплив

протидія

Рис. 1. Взаємодія між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою) — безпосередня взаємодія

Кримінальному процесу та криміналістиці відомі періоди, коли психологічний вплив відносили до незаконних засобів. Разом з тим у відправленні правосуддя такий вплив завжди має місце. Кримінальний і кримінально-процесуальний закони забороняють вплив лише в його грубих проявах, у формі насильства, шантажу, погро­зи. Так, ч. 3 ст. 22 КПК прямо забороняє домагатись показань об­винуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Стаття 175 Кримінального кодексу України (далі — КК) передбачає кримінальну відповідальність за приму­шення до дачі показань. Під примушенням розуміється незаконний насильницький вплив на свідка, потерпілого чи обвинуваченого з метою добитися від нього показань у справі.

Термін “психологічний вплив” вказує на його цільове спряму­вання — психіку людини. Будь-яке спілкування — це передусім психологічний вплив на співрозмовника. У взаємодії кожна люди­на постає в ролі об'єкта і суб'єкта спілкування. У процесі спілкуван­ня одна людина звертається до іншої або з повідомленням, або з питанням, або пропонує, просить чи наказує що-небудь зробити.

Мовний вплив може бути трьох видів:

1) інформування (передавання інформації);

2) переконання (полягає у впливі через звернення до критичної свідомості особи);

3) навіювання (припускає вплив, пов'язаний зі зниженням свідо­мості і критичності при сприйнятті та реалізації навіювано­го змісту).

Види психологічного впливу, що здійснюються слідчим (або суддею), можуть бути класифіковані за такими підставами:

1) за цільовою спрямованістю (вплив, пов'язаний з діагности­кою психічного стану обвинуваченого, свідка чи потерпілого; вплив, що сприяє активізації дій окремих учасників криміналь­ного судочинства; вплив, що передбачає зміну поведінки і по­зиції суб'єкта спілкування; вплив, що має за мету одержання інформації; вплив, якому притаманна виховна спрямованість);

2) за засобом здійснення (вербальний або нонвербальний);

3) за інтенсивністю (насиченість емоціями, тривалість тощо);

4) за складністю (психологічно слабкий або, навпаки, вплив, що має сильну фіксацію);

5) за інформаційно-пізнавальним призначенням (збуджуючий, стимулюючий, примушуючий, коригуючий).

Опрацювання теорії криміналістичної тактики вимагає визна­чення змісту і місця психологічного впливу у тактичному прийомі. Зміст психологічного впливу в тактичному прийомі полягає у на­ступному:

1) тактичний прийом є носієм психологічного впливу;

2) психологічний вплив завжди трансформується в тактичний прийом.

Слідчий або суддя є особою, яка впливає на процес обміну ін­формацією при спілкуванні. Використання тактичних прийомів дозволяє досягти мети процесуальної дії.

До групи нонвербальних процесуальних дій, які застосовуються для одержання інформації від речей, можуть бути віднесені: слідчий (судовий) огляд, обшук, виїмка. В процесі провадження таких дій відсутня безпосередня взаємодія (або вона не є основною) між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою).

Тут існують фактично два види взаємодії:

1) ретроспективна взаємодія між особою, яка вчинила злочин, і речами (матеріальними об'єктами). При такій взаємодії вини­кають зміни у речах;

2) взаємодія між слідчим (суддею) і зміненими речами. Здійсню­ється внаслідок використання тактичних прийомів, які сприяють одержанню інформації про характер злочину і особу злочинця. Психологія застосування тактичних прийомів при одержанні інформації від речей припускає уявний аналіз, який дозволяє відно­сити сприйняте до об'єктів, що мають значення у справі. У цьому зв'язку слідчому істотну допомогу може надати рефлексивне мис­лення (імітація мислення і дій суб'єкта спілкування).

У ході огляду місця події чи обшуку слідчий повинен правиль­но використовувати можливості рефлексивного мислення. Це оз­начає, що він мусить уявляти, не як би він сам діяв на місці злочин­ця, а з урахуванням психофізіологічних особливостей і соціально­го статусу злочинця уявити його дії на місці злочину чи в процесі створення тайників.

Використання рефлексивного мислення є важливою умовою визначення напряму пошуку інформації, збирання доказів, обрання тих чи інших тактичних прийомів процесуальної дії. Імітація мис­лення і дій злочинця не тільки поширюється на факт вчиненого злочину, а й дозволяє припускати його майбутні дії — знищення чи приховування слідів, посилання на фальшиве алібі, фальсифікацію доказів, інсценування події.

§ 7. Тактичне рішення. Проблема тактичного ризику

Тактичне рішення — це визначення мети тактичного впливу на слідчу ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати процесу розслідування та його елементи, вибір методів, прийомів та засобів досягнення мети.

Тактичне рішення складається з трьох частин:

1) інформаційної (полягає в аналізі та оцінці слідчої ситуації та її компонентів, процесуальних цілей та ін.);

2) організаційної (містить висновки про розподіл функцій, фор­ми та напрямки взаємодії, резервні можливості, виконання не­обхідних організаційних заходів);

3) операційної (полягає у визначенні мети тактичного впливу,

способів її досягнення, прогнозуванні результату реалізації рішення).

Оптимальне використання тактичних прийомів та їх систем передбачає дослідження проблеми тактичного ризику, постановка якої у криміналістиці відноситься до середини 70-х рр.

У психології ризик визначається як ситуативна характеристика діяльності, що полягає у невизначеності її результату та можливих не­сприятливих наслідках в разі неуспіху.

Терміну “ризик” у психології відповідають три основних взаємопо­в'язаних значення:

1) ризик як міра очікуваного неблагополуччя у разі неуспіху у діяльності, що визначається сполученням ймовірності неус­піху та ступеня несприятливих наслідків;

2) ризик як дія, яка в тому або іншому відношенні загрожує суб'єк­ту втратою (програшем, травмою, шкодою);

3) ризик як ситуація вибору одного з двох можливих варіантів дії: менш привабливого, але більш надійного, чи більш при­вабливого, але менш надійного (результат якого проблематич­ний і пов'язаний з можливими несприятливими наслідками).

У криміналістиці тактичний ризик може бути визначений як виконання слід­чим або суддею діяльності в умовах можливого виникнення негативних наслідків.

За ступенем локалізації ризик повинен поширюватися на:

1) проведення тактичних операцій;

2) здійснення слідчих (судових) дій та оперативно-розшукових заходів;

3) застосування систем (підсистем) тактичних прийомів окре­мих процесуальних дій;

4) використання окремих тактичних прийомів.

Складність прийняття рішень слідчим або суддею зумовлена ступенем невизначеності ситуації, яка припускає настання неодно­значних наслідків — позитивних або негативних. Завдання поля­гає в тому, щоб обрати позицію найменшого тактичного ризику, заздалегідь прогнозувати негативні наслідки та передбачати захо­ди щодо їх попередження.

Тактичний ризик пов'язаний з ситуаційною обумовленістю — об'єктивними чинниками (відсутністю або недостатністю інфор­мації, наявністю суперечливих даних, що знижують можливість прогнозу ходу розслідування (судового розгляду) або можливих ситуацій процесуальної дії та ін.). Важливе значення для визначен­ня того, чи є він необхідним, має слідча (судова) ситуація або си­туація слідчої (судової) дії.

Обумовлений тактичний ризик також суб'єктивними чинника­ми: досвідом слідчого або судді при оцінці зібраного матеріалу, можливостями використання рефлексивного мислення, вмінням аналізувати та прогнозувати можливі ситуації.

При обранні тактики у ситуації тактичного ризику необхідно дотримуватися таких положень:

1) прогнозувати можливе настання результатів як наслідку реа­лізації тактичного рішення;

2) варіювати доказовою інформацією;

3) визначати допустимість тактичного ризику у конкретній си­туації.

Найбільшу складність тактичний ризик має при обранні так­тичної операції, адже чим більша кількість дій і завдань входить до неї, тим ширший характер можливих негативних наслідків. Прово­дити тактичні операції доцільно у ситуаціях з незначним ризиком.

Тактичний ризик може бути прогнозованим щодо окремої про­цесуальної дії або тактичних прийомів її провадження. Викорис­тання тих чи інших прийомів у ситуації тактичного ризику дозво­ляє слідчому (судді) регулювати її. Тут можна говорити про ситу­ацію дійсну, яка має місце, і ситуацію, створювану використанням певних прийомів та одержанням у зв'язку з цим нової інформації. Тобто йдеться про ситуацію, що динамічно розвивається.

Тактичний ризик може мати місце відносно системи прийомів у цілому (в разі ускладнень з визначенням ситуації або можливості несприятливої її зміни) або окремих її прийомів (в разі дефіциту інформації). У процесі реалізації системи її тактичні прийоми на­повнюються конкретним змістом відповідно до обставин злочину та інших фактичних даних. В умовах тактичного ризику окремі елементи системи можуть залишитися невитребуваними через на­явність прогалин в інформації або сумніву щодо її якості.

Гнучкість та варіантність тактичних прийомів, їх взаємозамін­ність у багатьох випадках дозволяють пом'якшити ступінь тактич­ного ризику при провадженні слідчої дії. Здійснення систематизації тактичних прийомів, розробка та пропонування судово-слідчим працівникам типових систем дає змогу зменшити ступінь тактично­го ризику. Зниження або усунення ризику пов'язано з можливістю:

1) вибору комплексу тактичних прийомів, найбільш доцільних у відповідній ситуації;

2) заміни та використання іншої системи прийомів, якщо ситу­ація буде недостатньо чітко спрогнозована або система не працюватиме.

Організація і планування розслідування. Основи теорії криміналістичного прогнозування

§ 1. Сутність організації розслідування

Діяльність по розкриттю і розслідуванню злочинів потребує її чіткої організації та планування. Організація розслідування перед­бачає різні рівні діяльності по розкриттю, розслідуванню злочинів і запобіганню їм:

1) вищий — система заходів, які забезпечують ефективність функціонування елементів системи і досягнення відповідної мети. Організація розслідування виступає як специфічна форма діяльності усіх компетентних органів держави, тобто органів дізнання і попереднього слідства усіх відомств;

2) управлінський — управління певним видом діяльності. Цс комплекс заходів, що забезпечують оптимальну структуру органів розслідування, необхідний рівень управління ними. ефективність їх діяльності, вдосконалення засобів та методів. Організація розслідування у цьому разі виступає як основна функція слідчого апарату одного відомства;

3) методичний — організація розслідування конкретного злочи­ну. Це комплекс заходів щодо створення оптимальних умов для визначення і застосування найбільш ефективних і доціль­них криміналістичних рекомендацій;

4) тактичний — організація проведення окремої слідчої дії або

організаційно-технічного заходу. Організація розслідування означає:

своєчасну розробку узгодженого плану заходів місцевих правоохоронних органів;

налагодження належної взаємодії у процесі розслідування між слідчим, оперативними працівниками, фахівцями;

забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оператив­ною групою чи бригадою;

проведення регулярних оперативних нарад слідчої групи;

налагодження систематичного обміну інформацією та звіт­ністю про результати роботи слідчої групи і кожного слідчого;

забезпечення необхідних умов праці;

забезпечення своєчасної розробки і виконання планів розс­лідування по кожній кримінальній справі;

здійснення інших організаційних заходів для успішного роз­криття і розслідування злочинів.

Комплекс організаційних заходів по кримінальній справі має бути точно визначеним, конкретним і детальним. Ці вимоги необ­хідно особливо чітко виконувати у ході розслідування складних, багатоепізодних кримінальних справ, з розподілом функцій між окремими слідчими і оперативними працівниками.

Організація розслідування базується на положеннях НОП. Щодо слідчого це стосується режиму та умов його роботи з мстою їх оптимізації, вдосконалення нормування праці, обладнання робо­чих місць, оргтехніки, канцелярського та секретарського обслуго­вування.

§ 2. Поняття і принципи планування розслідування. Техніка планування

Розслідування злочинів вимагає високої організації слідчої ро­боти. У здійсненні такої організації велике значення має плануван­ня розслідування.

Необхідність планування випливає з усієї суті діяльності слідчо­го у розслідуванні злочинів, яка потребує організованості, швид­кості. Завданням кожного слідчого є вивчення наукових основ пла­нування та впровадження їх у слідчу практику.

Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття злочинів, окреслення обставин, які підлягають з'я­суванню, а також встановлення найбільш доцільних строків проведення необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Значення планування розслідування визначається важливістю завдань, які можуть бути вирішені з його допомогою. До завдань планування слідства належать:

1) визначення правильних шляхів розкриття злочину;

2) забезпечення об'єктивності, повноти та всебічності розсліду­вання;

3) своєчасне застосування науково-технічних і тактичних прийомів криміналістики з урахуванням особливостей кожної справи;

4) забезпечення найбільш ефективного поєднання оперативно-розшукових заходів і слідчих дій при розслідуванні;

5) сприяння економії сил і засобів слідчого апарату, швидкість розслідування.

Процес встановлення об'єктивної істини при розслідуванні зло­чинів залежить від принципів планування, які мають відповідати принципам кримінального процесу, визначатися ними. До прин­ципів планування належать'.

1) точне, неухильне дотримання законності при розслідуванні злочинів;

2) обґрунтованість плану розслідування;

3) індивідуальність планування, недопустимість схематичності, шаблона;

4) динамічність планування.

План розслідування визначається слідчим залежно від обсягу матеріалу, який є в його розпорядженні. Найбільш доцільною фор­мою плану є така:

ПЛАН РОЗСЛІДУВАННЯ

за кримінальною справою №__ по обвинуваченню________

_________________за ст.___________ КК України

прізвище, ім'я та по батькові

Стислий зміст справи:

При розслідуванні складних справ, по яких залучається велика кількість осіб, письмовий план доцільно складати за епізодами.

В доповнення до плану складаються схеми. За їх допомогою графічним шляхом систематизуються дані по справі. Графічне зобра­ження даних справи, систематизованих за певними ознаками, до­помагає чітко уявити структуру і суть як справи у цілому, так і певних її обставин.

Під час розслідування використовується також мережеве пла­нування, яке передбачає схематичне зображення часу проваджен­ня окремих дій на підставі прогнозування діяльності з розсліду­вання, однак таке планування становить певну складність через відсутність доказової інформації.

§ 3. Вчення про криміналістичну версію

Пізнання — це діяльність, метою якої є отримання істинного знання про будь-який об'єкт. Розслідування злочинів має пізна­вальний характер. Його специфіка полягає в тому, що пізнання у цій сфері людської діяльності здійснюється у формі доказування.

Збирання доказів здійснюється через проведення слідчих дій, а дослідження і оцінка доказів полягають у з'ясуванні змісту, відомостей про факти, перевірку цих відомостей, встановлення їх вірогідності.

Своєрідність процесу пізнання при розслідуванні злочинів по­лягає насамперед у тому, що предметом його є суспільне небезпечні і протиправні вчинки, а їх дослідження у більшості випадків усклад­нюється відсутністю повної картини вчинення злочину. У розпо­рядженні слідчого є тільки окремі сліди, аналізуючи які він пови­нен відновити картину події у всій її складності. Розумова і проце­суальна діяльність слідчого відбувається в умовах, коли не відомі природні причинні зв'язки, знищені або замасковані сліди, зв'я­зок між речами і подіями нерідко постає у перекрученому вигляді, сутність явищ у деяких випадках є викривленою. Це й визначає характер пізнавальної діяльності слідчого.

Змістом пізнання при розслідуванні злочинів є розумова діяль­ність, яка базується на загальних законах мислення. Формою ж, у якій здійснюється пізнання у даній конкретній галузі, є специфіч­на діяльність, що визначається кримінально-процесуальним зако­ном, який регулює процес збирання доказів.

За своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні злочинів тотожне пізнанню взагалі. Пізнання у процесі розсліду­вання відповідає загальним законам гносеології.

Чуттєвий ступінь пізнання у галузі розслідування злочинів не носить такого безпосереднього характеру, як у галузях знань, що мають своїм предметом фізичні, хімічні, біологічні явища. Про без­посереднє сприйняття тут можна говорити тільки стосовно резуль­татів події, що відбулася, які виступають у вигляді слідів злочину в широкому розумінні цього слова. До таких слідів належать як слі­ди у буквальному розумінні — сліди рук, ніг, знарядь злому, тран­спорту, так і сліди, виражені в інших формах: показання свідків, обвинувачених та ін. Але й така обмежена безпосередність сприйнят­тя події злочину створює необхідні передумови для її пізнання.

Процес пізнання у розслідуванні здійснюється за допомогою категорій аналізу і синтезу, причини і наслідку, сутності і явища, тотожності і відмінності та ін. Застосування їх у кожній галузі знання має особливості, які визначаються співвідношенням загально­го діалектичного методу і спеціальних методів окремих наук.

Діалектичні категорії аналізу і синтезу, сутності і явища у про­цесі пізнання при розслідуванні злочинів набувають своєї специфі­ки. Зокрема, аналіз у процесі розслідування виступає в різних фор­мах, залежно від того. які функції він виконує. Аналіз події злочину по її слідах, що проводиться при огляді місця події, виступає як умов­не, розумове розчленування, відокремлений розгляд обстановки, обставин, слідів та ін. Аналіз при підготовці і проведенні допиту полягає у вивченні конкретних матеріалів, які є у розпорядженні слід­чого, формуванні питань, визначенні тактичної лінії допиту та ін.

Специфіка застосування категорії сутності і явища при пізнанні у галузі розслідування також визначається предметом досліджен­ня. Сутність окремих явищ, що є результатом злочинної дії, не тіль­ки не виступає на поверхні, а й маскується, постає у перекручено­му вигляді, старанно вуалюється. Такі труднощі у пізнанні сутності окремих явищ при розслідуванні мають місце у випадках, коли слі­ди злочину приховані, обстановка події злочину інсценована.

Найчастіше на початковому етапі слідчий має (більший чи мен­ший) комплекс даних, що характеризують результати злочинної дії. Ці дані виступають як наслідок певних причин, встановити які і входить до завдання слідчого.

Однією з особливостей пізнавального процесу при розсліду­ванні злочину є встановлення істини, тобто з'ясування усіх обста­вин злочинної події. Встановлення об'єктивної істини відбуваєть­ся шляхом побудови слідчих версій різного роду і значущості.

Однією з форм пізнання невідомого є гіпотеза. За своєю приро­дою версії с різновидом гіпотез. На відміну від наукових гіпотез вер­сії не мають на меті створення наукових теорій, а їх перевірка здій­снюється у термін, встановлений для розслідування.

Версія — обґрунтоване припущення про наявність і обстави­ни розслідуваної події, про дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного злочину.

Роль версій у пізнанні в процесі розслідування надзвичайно ве­лика. У зв'язку з цим існують дві проблеми, вирішення яких визна­чає ефективність розслідування, досягнення об'єктивної істини.

Перша проблема — пізнавальна роль версії, її функція як мето­ду пізнання у конкретній галузі, якою є судочинство.

Друга проблема — методи побудови версій у різних ситуаціях розслідування: а) при обмеженні доказової інформації; б) при від­сутності доказової інформації; в) при її значному обсязі.

Пізнавальна функція версії полягає: а) у систематизації доказо­вого матеріалу; б) його аналізі; в) обгрунтованому висуненні при­пущення, яке визначає найбільш швидкий і ефективний шлях вста­новлення істини.

Методами побудови версій є їх логічні основи — індуктивний метод, дедуктивний метод, аналогії. Побудова слідчих версій прохо­дить такі етапи:

1) аналіз фактичного матеріалу;

2) висловлення припущення (саме версії);

3) виведення наслідків версії;

4) перевірка виведених наслідків (у цьому разі підтверджується

або спростовується слідча версія).

Розглянемо етапи формування версій на прикладі з слідчої практики. До прокуратури надійшло повідомлення про те, що на окраїні міста знайдено труп жінки. В результаті огляду місця події було вста­новлено: напівзанурений у яму з водою труп молодої жінки, сліди тачки, які не доходять до ями і обриваються за два метра від неї. Інших слідів не виявлено. При огляді трупа поза і стан одягу приве­ли слідчого до думки про те, що мало місце зґвалтування. Однак це припущення відпало при судово-медичному дослідженні трупа, у процесі якого експерт встановив, що потерпіла перебувала на вось­мому місяці вагітності і була спроба перервати вагітність шляхом механічного втручання. В результаті судово-медичного дослідження слідчий одержав певну сукупність фактів, які дозволили зробити деякі висновки. На цей час була з'ясована особа потерпілої і встанов­лено, що вона була незаміжня, тяжілася своєю вагітністю і неодноразово висловлювала бажання звернутися до послуг “тітки Ганни”.

Аналізуючи ці дані, слідчий висунув версію: під час проведення аборту сталася смерть і особа, яка вчинила злочин, бажаючи приховати скоєне, вивезла труп до місця, де його було виявлено. Після того як слідчий висунув таку версію, він став теоретично ви­удити з неї необхідні наслідки. До них належали такі:

1) місцем проведення аборту була квартира “тітки Ганни”;

2) у квартирі можуть бути виявлені сліди злочину і речі потер­пілої;

3) у “тітки Ганни” повинна бути тачка, на якій тіло потерпілої було перевезено до місця його виявлення;

4) до злочину причетні інші особи, які допомагали “тітці Ганні”

у транспортуванні тіла.

Перевірка названих наслідків провадженням слідчих дій — огляду та обшуку будинку, проведенням експертиз — підтвердила правильність висунутої версії.

Слідча версія у її закінченому вигляді завжди є наслідком індукції або дедукції. Індуктивні висновки — умовивід від окремого до загального — найчастіше застосовуються у випадках, коли слідча версія випливає з аналізу доказів, виявлених при провадженні ок­ремих слідчих дій. Тоді від встановлення окремих причин поход­ження доказів шляхом індуктивного мислення слідчий приходить до загального припущення про характер і причини події злочину. Індукція у цьому разі може бути неповною (при умовиводі дослід­жуються не всі факти, явища, а лише їх частина) або повною, яка передбачає висновки, що ґрунтуються на знанні необхідних ознак і причинних зв'язків подій, фактів, явищ. Так, від окремих доказів шляхом аналізу і розгляду їх у взаємозв'язку слідчий приходить де загального висновку про причетність суб'єкта до злочину.

При використанні методу індукції у процесі побудови версії слідчий повинен передбачати помилки, які можуть виникнути процесі індуктивного умовиводу. До них належать помилки не вірного висновку як результат помилкових посилань і висновків “після цього — значить внаслідок цього”.

Такого роду помилки можуть призвести не тільки до неправильної побудови версій, а й до невірного визначення шляхів розслідування злочину. Логічна помилка “поспішності узагальнення” полягає тому, що висновок від окремого до загального ґрунтується не на повному і всебічному аналізі необхідних причинних зв'язків, до висновків слідчий приходить, виходячи з вивчення частини ознак. У практиці розслідування такі помилки зустрічаються при конструюванні версії коли в процесі аналізу слідчий не враховує певні чинники.

Побудова версій дедуктивним шляхом передбачає як початковий момент загальні положення, встановлені у процесі розслідування злочину. Дедуктивний метод може мати місце при явно недостатній кількості виявлених по справі доказів. У цьому випадку пр побудові версій виходять не з аналізу певних доказів, а із загального припущення. Так, при розслідуванні пожежі у будинку суду слідів підпалу не було встановлено. В результаті огляду був виявлений обвуглений труп сторожа суду та залишки напівобгорілих Кримінальних справ у шафах канцелярії. Слідчий міг будувати такі версії

1) підпал вчинений з метою знищення кримінальної справи;

2) підпал вчинений з метою помсти судді;

3) підпал вчинений з метою вбивства сторожа з будь-яких сп нукань;

4) пожежа виникла через несправність електропроводки.

Тут всі названі версії ґрунтуються не на конкретних доказах виявлених по справі, а на загальних положеннях методики розслідування пожеж, яка на підставі наукового аналізу і узагальнення досвіду слідчої практики рекомендує перелік можливих (типових) версій при розслідуванні злочинів цієї категорії.

При схожій ситуації події злочину або окремих його обставин зі злочинами, які раніше розслідувалися, слідчі версії можуть ви­никати за аналогією. Висунення слідчих версій за аналогією може привести до позитивних результатів при розслідуванні злочинів.

Джерелами аналогії при конструюванні версій можуть бути:

1) оперативні та слідчі дані щодо складу та методів вчинення розкритих злочинів;

2) оперативні та слідчі матеріали щодо однотипних нерозкритих злочинів;

3) загальні теоретичні положення, які грунтуються на узагаль­ненні слідчої практики і дозволяють намітити певну кількість версій щодо конкретної категорії злочинів;

4) теоретичні узагальнення та власний досвід слідчого у розк­ритті злочинів.

У процесі конструювання слідчих версій за аналогією велико­го значення набуває аналіз способу вчинення злочину, оскільки він містить найбільш виразні сторони злочину.

Криміналістичні версії можуть бути класифіковані за двома підставами:

І) за обсягом понять версії поділяються на загальні (пояснюють зміст та сутність всієї події) та окремі (поясняють зміст окре­мих фактів).

. Різновидом загальних версій є типові версії, що відбивають видові ознаки злочину та найбільш типовий механізм події. Так, за наявності ознак крадіжки існують типові версії — кра­діжка чи інсценування; при виявленні пожежі — підпал, по­рушення правил пожежної безпеки; при виявленні трупа — вбивство, самогубство, нещасний випадок та ін.;

2) за сферою використання версії підрозділяються на слідчі, оперативно-розшукові, судові та експертні. Ці версії, як правило, взаємопов'язані і можуть випливати одна з другої. Так, слідча версія може випливати з експертної, оперативно-розшукова — з слідчої і навпаки. Ілюстрацією цього положення може бути такий приклад. У дворі будинку пізно ввечері був знайдений труп чоловіка. При його огляді судово-медичний експерт звер­нув увагу на факти крепітації і висловив припущення про пад­іння чоловіка з висоти. Огляд під'їздів поблизу дозволив вияви­ти в одному з них на вікні горища нитки, схожі на одяг потер­пілого. Обшук у квартирі 5-го поверху (сліди ніг вели туди) і огляд дозволили встановити, що злочин був вчинений саме там. Молоді люди пиячили і посварились, один вдарив другого по голові пляшкою з-під шампанського, після чого труп викину­ли з вікна горища, щоб приховати дійсну подію. Слідчі версії перевіряються у процесі розслідування по можли­вості одночасно (кожна версія має свої специфічні та спільні з інши­ми версіями питання). При вирішенні питань про послідовність слідчих дій важливо у першу чергу планувати первісні та невід­кладні слідчі дії, а потім дії, якими одночасно перевіряється кілька версій.

§ 4. Основи теорії криміналістичного прогнозування

Активізація прогностичної функції науки криміналістики і, як наслідок, нагальна потреба у залученні даних неюридичних галу­зей знань для її реалізації виступили каталізатором становлення основ криміналістичного прогнозування. Прагнення криміналістів розкрити теоретичні й методологічні аспекти прогностичної діяль­ності свідчать про певний рівень зрілості самої науки криміналісти­ки. Використання поняття “криміналістичне прогнозування” визна­чено насамперед специфікою об'єктів пізнання й умовами їх розвит­ку, предметною сферою дослідження і характером закономірностей, яким підпорядковується прогнозовувана величина, а також особ­ливостями мети та завдань при розробці прогнозів.

Прогнозування слід розглядати як спеціальну науково-прак­тичну діяльність, спрямовану на отримання інформації про основні тенденції, напрямки, шляхи розвитку криміналістич­них об'єктів, їх стан у майбутньому.

Оскільки прогнозування є невід'ємною функцією криміналісти­ки, то і об'єктами прогнозу виступають об'єкти пізнання даної на­уки: а) злочин (кримінальна діяльність) і породжувані ним наслід­ки; б) діяльність по розкриттю і розслідуванню злочину. Вказані об'єкти розглядаються як системні утворення з диференційованим числом елементів, яким притаманний комплекс різноманітних оз­нак і властивостей — якісних і кількісних, а також прогностична значущість. Елементами системи (безпосередніми об'єктами про­гнозу) є: механізм, спосіб, обстановка, мотив кримінальної діяль­ності; ідеальні й матеріальні сліди як наслідок взаємодії злочинця з оточуючим середовищем в умовах вчинення злочину і поза ним; засоби й методи пізнання чинників, що утворюють злочин; пове­дінка професійних і непрофесійних учасників процесу розслідування тощо. Особливе місце серед об'єктів прогнозування посідає сама наука криміналістика як об'єктивоване знання, що є результатом предметно-пізнавальної діяльності та виражається у вигляді систе­ми понять, категорій, законів, концепцій.

Прогностична діяльність здійснюється не з реальними об'єкта­ми, а лише з інформацією про них. Тому чим глибше пізнані зако­номірності об'єктивної дійсності, що входять до предмету криміна­лістики, тим достовірнішим і точнішим за строками і суттю буде зміст прогнозу. При цьому вказані закономірності повинні вивча­тися не в статиці, а в динаміці, охоплюючи аспекти минулого, сьо­годення і майбутнього. Таким чином, визначення перспектив роз­витку, а також найбільш вірогідних форм прояву в майбутньому закономірностей об'єктивної дійсності, що входять до предмета науки криміналістики, складає основу досліджень криміналістич­ної прогностики. Сама ж

криміналістична прогностика являє собою систему наукових положень, які розкривають причинні відносини і зв'язки між характером злочинної діяльності в майбутньому і основними напрямками розвитку й удосконалення методів, прийомів і засобів розслідування і профілактики злочинних дій.

Прогностико-криміналістичні дослідження здійснюються на підставі певних принципів і правил, сформульованих на ґрунті філософських поглядів, переконань, співвідносних з названою про­блематикою, а також положень соціальної прогностики, теорії пра­ва, психології, криміналістики та інших галузей знань. До найбільш важливих принципів слід віднести:

підпорядкованість методів прогнозування законам гносео­логії та логіки;

відповідність методів прогнозування прогностичному зав­данню;

залежність вірогідності прогнозу від його інформаційної бази та можливості прогностичної альтернативи;

залежність ефективності прогнозу від умов його верифікації (оцінки вірогідності);

залежність криміналістичних засобів, прийомів і методик ро­боти з інформацією про подію злочину від характеру цієї події та породжених ним наслідків (“криміналістичний детермінізм”);

залежність отримання, оцінки і використання інформації про злочин у доказуванні від конкретних кримінальних і слід­чих ситуацій, індивідуальних властивостей та ознак об'єктів дослідження, неоднозначності форм взаємозв'язків між ними.

Завдання криміналістичної прогностики (теорії криміналістич­ного прогнозування) визначені передумовами і потребами виник­нення і формування даного вчення. Вони випливають із загальних завдань науки криміналістики і певною мірою конкретизують їх. До таких завдань слід віднести:

розробку теоретичних і методологічних основ, принципів та умов криміналістичного прогнозування;

розробку методів та методик побудови криміналістичних прогнозів і критеріїв їх оцінки;

визначення пріоритетних напрямків криміналістичного прог­нозування, а також вихідної інформації для побудови прогнозів;

визначення специфіки інтегративних зв'язків криміналістич­ного прогнозування з іншими видами науково-правового пе­редбачення (кримінологічним і кримінально-правовим) як умо­ви комплексного вирішення завдань боротьби зі злочинністю;

визначення основних видів криміналістичних прогнозів, шля­хів та форм їх реалізації;

діагностику актуальних криміналістичне значущих про­блем, опрацювання варіантних зразків їх вирішення для вдос­коналення засобів та методів розкриття і розслідування зло­чинів;

аналіз процесу розвитку і функціонування об'єктів дослід­ження, виявлення детермінуючих чинників;

формування рекомендацій щодо використання положень криміналістичної прогностики в практичній діяльності право­охоронних органів.

Розв'язання названих завдань здійснюється шляхом розгляду більш конкретних питань. Так, мінімізація непевності при визна­ченні пріоритетних напрямків та шляхів наукових досліджень щодо вдосконалення методик розслідування і профілактики окремих ви­дів злочинів може бути вирішена на підставі:

виявлення тенденцій розвитку самої практики, встановлен­ня впливу на практику криміналістичної теорії;

визначення потреб практики і перспектив розвитку криміна­лістичної теорії, які мають задовольнити ці потреби;

створення уяви про помилки у практичній діяльності та їх причини для розробки в теорії шляхів усунення цих помилок, а також вироблення нових, більш ефективних методик;

визначення прогностичної оцінки запропонованих наукою методик розслідування і профілактики окремих видів злочинів за ступенем їх ефективності та пріоритетності на даний момент і доцільності використання у майбутньому та ін.

Різноплановість завдань, що стоять перед криміналістичною про­гностикою, обумовлює спрямованість прогностичних досліджень, які мають науковий, науково-прикладний і практичний характер.

Прогнозування наукових досліджень та їх результатів пов'язано з розвитком науки криміналістики в цілому, з визначенням шляхів і можливих наслідків її розвитку; при цьому прогнозування роз­глядається як внутрішня, невід'ємна функція науки. Криміналістич­не прогнозування сприяє розширенню пізнавальної сфери, висту­паючи своєрідним орієнтиром при визначенні оптимальних шляхів і напрямків наукового пошуку. Результати науково обґрунтовано­го передбачення покликані істотно підвищити теоретичну цінність і практичну значущість досліджень, поліпшити якість теоретичних розробок та практичних рекомендацій.

Науково-прикладне прогнозування спрямоване на передбачен­ня змін у характері, способах, механізмі та в інших структурних елементах окремих видів злочинної діяльності, в особливостях прояву зовні їх ознак і відповідно у можливих змінах у діяльності по розкриттю, розслідуванню і попередженню цих злочинів. Суть прогнозування полягає в тому, що на базі теоретичної системи знань про закономірності прогнозу (знань про минуле і сьогодення, їх зв'язки з іншими об'єктами, прогностичний фон тощо), а також криміналістичних прогнозів про динаміку злочинності в цілому формулюється припущення про найбільш вірогідні зміни якісного стану даних об'єктів у майбутньому (видозміна існуючих або поява нових способів вчинення і приховання злочинів, предметів злочин­ного посягання та ін.). Одержані прогностичні дані визначають спрямованість розробок рекомендацій щодо вдосконалення методик розслідування злочинних діянь, які змінилися. Наприклад, вияв­лення тенденцій пристосування злочинців, які вчиняють крадіжки зі зломом, до змін умов охорони об'єктів від злочинних посягань обумовило необхідність врахувати дану обставину при розробці відповідних рекомендацій щодо вдосконалення методик розсліду­вання і проведення профілактичної роботи. У цьому плані науко­во-прикладне прогнозування є природним доповненням криміно­логічних прогнозів.

Практичне прогнозування відбиває специфіку побудови про­гнозів у судово-слідчій, експертній, оперативно-розшуковій діяль­ності. Фундаментом для побудови прогнозів виступають узагаль­нені уявлення про типовий розвиток об'єктів, явищ, процесів певно­го виду. На основі цих узагальнених уявлень і будуються прогнози в умовах реального часу відповідно до конкретних ситуацій розс­лідування, суб'єктів, їх поведінки, вчинків та ін. Вихідною інформащєю для цього є насамперед теоретичні знання з криміналісти­ки, психології, теорії рефлексії тощо, наприклад, відомості про типову криміналістичну характеристику того виду злочину, до якого належить розслідувана подія, про типові тенденції розвитку слідчої ситуації, психологічні особливості поведінки підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, які потрапили в орбіту судочинства, а також особистий досвід суб'єкта, який здійснює прогностичну діяльність. Емпіричні ж дані щодо характеристики конкретного суб'єкта, його поведінки лише окреслюють прогностичний фон, умови, в яких відбудеться конкретний акт прогностичної діяль­ності, спрямований на відокремлення типових уявлень від най­більш прийнятних для даного одиничного випадку.

За масштабом охоплення обставин і фактів, що відбиваються у прогностичних судженнях, за обсягом завдань, що вирішують у судово-слідчій практиці, прогнозування диференціюється на стра­тегічне, тактичне й індивідуальне. Перше пов'язано з прогнозуван­ням перспектив розслідування і судового розгляду по справі в ціло­му. Його висновки передують висуненню версій, забезпеченню планування, визначенню найбільш прийнятних форм взаємодії, характеризують можливі варіанти розвитку слідчих ситуацій, наслідків процесуальних рішень, які приймаються, заходів по ней­тралізації або мінімізації негативних наслідків їх реалізації тощо. Друге (тактичне) є прогнозуванням результативності тактичних операцій, які плануються, слідчих дій і тактичних прийомів з метою вирішення тактичних завдань у конкретних ситуаціях розслідуван­ня та судового розгляду; наслідків використання отриманих ре­зультатів у доказуванні; тактичного ризику та заходів щодо його мінімізації. Третій вид прогнозування (індивідуальне) спрямований на складання прогностичної моделі можливої поведінки професій­них і непрофесійних учасників на попередньому слідстві і в судово­му розгляді (наприклад, поведінка обвинуваченого на допиті — його реакції, протидії та ін.); прояв у не встановленого і не затри­маного злочинця та його спільників елементів винної поведінки;

формування судження про можливе місце і час вчинення нового злочину; передбачення можливих місць схову тощо.

Точність і обґрунтованість криміналістичних прогнозів зале­жать передусім від досконалості системи збирання та аналізу про-гностично значущої інформації. Вихідні посилки криміналістично­го прогнозу містять знання як про об'єктивні закономірності функ­ціонування і розвитку об'єктів прогнозу, так і про конкретні умови, сукупні дії цих закономірностей, що дає можливість уявити всю необхідну для криміналістичного прогнозування інформацію у вигляді двох блоків: а) інформаційний блок прогнозованої систе­ми — банк даних про вихідний стан об'єкта, який прогнозується, його властивості та ознаки з позицій методології криміналістичної прогностики; б) інформаційний блок прогнозованої системи •— банк даних про чинники-детермінанти, прогностичний фон, тобто відомості, що характеризують як передпрогностичну обстановку, так і ситуацію періоду упередження прогнозу (проміжок часу, на який розробляється прогноз).

Джерелами формування вихідної для прогнозування інформації є:

1. Наукові дані:

а) положення загальної теорії та окремих криміналістичних теорій, серед яких виділяються передусім відомості про законо­мірності виникнення, існування і зникнення інформації про зло­чин і засновані на цих закономірностях засоби та прийоми діяль­ності суб'єктів судового дослідження, а також окремонаукові вчення про способи вчинення і приховування злочинів, механіз­ми слідоутворення тощо. Саме відносна повторюваність спосо­бу вчинення і утаювання злочинів, механізму слідоутворення, навиків злочинної діяльності при додержанні стабільності де­термінуючих чинників дозволяє створювати прогностичні мо­делі можливих змін у способах, розробляти і здійснювати захо­ди. що перешкоджають вчиненню злочину передбачуваними способами, виникненню і поширенню нових способів вчинен­ня злочинів;

б) результати науковометричних досліджень у криміналі­стиці;

в) відомості, що характеризують сучасний рівень розвитку природничих та технічних наук, дані яких використовуються в криміналістиці, а також тенденції та перспективи розвитку на­уково-технічного прогресу;

г) соціологічні, правові та кримінологічні прогнози.

2. Статистичні дані:

а) статистичні дані криміналістичних обліків;

б) кількісна характеристика злочинності, її окремих видів та динаміки.

3. Погляди експертів щодо об'єкта та ситуації прогнозу.

4. Узагальнені дані практики (в тому числі зарубіжної):

а) інформація про нові способи вчинення злочинів, нові різ­новиди злочинних посягань, нові види предмета посягання, трансформацію обстановки, в якій вчиняються ті чи інші зло­чини;

б) відомості про ефективність тих чи інших засобів, прийомів та методів криміналістики для процесу розслідування і по­передження злочинів певного виду;

в) інформація про нові засоби та прийоми судового дослід­ження;

г) дані про причини та умови, що сприяють вчиненню зло­чинів.

Запропонований перелік практичних даних, що використо­вуються при побудові криміналістичних прогнозів, є приблиз­ним, до того ж слід зауважити, що ці дані, по суті, також мають науковий характер, оскільки їх використання вимагає науково­го аналізу, узагальнення та систематизації. Вивчення якісних і кількісних параметрів ймовірного майбут­нього стану певного об'єкта криміналістичного прогнозування від­бувається у процесі застосування різноманітних методів, процедур та прийомів. Базисними методами розробки прогнозів є опитуван­ня експертів, моделювання та екстраполяція (поширення знань з однієї предметної галузі на іншу, ще не досліджену). Запропонова­на класифікація є досить умовною, оскільки, наприклад, прогнос­тичне моделювання, як правило, неможливе без екстраполяції та експертних оцінок, які, в свою чергу, являють собою підсумок ек­страполяції та моделювання експертом досліджуваного об'єкта та ін. Крім того, названі методи теж підрозділяються в залежності від способу отримання прогностичної інформації. Так, опитування експертів може мати індивідуальний і колективний характер, при цьому в індивідуальних експертних оцінках найчастіше застосо­вуються методи інтерв'ювання, складання аналітичних доповідних записок, написання сценарію, а в колективних — анкетування, “моз­ковий штурм” (зародження альтернативних ідей вирішення конкрет­ної проблеми шляхом обговорення їх групою висококваліфікованих фахівців без будь-якої попередньої підготовки) тощо. Як правило, для побудови прогнозів використовують сукупність різнопланових методів, які диференціюють в залежності від сфери та об'єкта про­гнозу. Так, метод екстраполяції на основі аналогій та імітаційно-ігрові моделі найбільш прийнятні при індивідуальному прогнозу­ванні, тоді як математичні моделі застосовують при прогнозуванні перспектив розвитку і прояву злочинної діяльності в цілому.

Завершальний етап прогностичних досліджень — визначення форми та шляхів реалізації сформульованих прогнозів. Вирішення даного завдання пов'язано головним чином з підготовкою різно­манітних рекомендацій, зміст яких видозмінюється залежно від мети прогнозів і спрямованості прогностичних досліджень. Якщо прогнозування спрямовано на розробку нових методик, прийомів та засобів, які забезпечують розслідування злочинної діяль­ності, що видозмінюється, запропоновані рекомендації мають творчий характер. Прогностичні висновки можуть виступати для криміналістичної науки і судово-слідчої практики своєрідними орієнтирами, у напрямку яких з найбільшою вірогідністю здійсню­ватиметься розвиток об'єктів криміналістичного пізнання. При цьому прогнозування не тільки орієнтує, а й забезпечує поступаль­ний, динамічний розвиток криміналістичних об'єктів згідно з об­раною спрямованістю, упереджуючи настання безвихідних, нега­тивних ситуацій, коли судово-слідчі органи наштовхуються на зло­чинні прояви, що не знайшли належного правового регулювання, і не мають належних криміналістичних рекомендацій щодо їх роз­слідування і попередження.

Глава III

Слідчий огляд

§ 1. Поняття, види та принципи огляду

Слідчий огляд є однією з невідкладних слідчих дій. За його до­помогою може бути отримана найбільш важлива інформація, яка здатна допомогти розкриттю злочину.

Оглядом називається слідча дія, яка полягає у безпосередньо­му сприйнятті об'єктів з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обставин події, а також обставин, що мають значення для справи.

Видами огляду є:

а) огляд місця події;

б) огляд предметів і до­кументів;

в) огляд ділянок місцевості і приміщень поза місцем події;

г) огляд трупа;

д) огляд тіла живих осіб (освідування).

Одним із найбільш складних видів огляду є огляд місця події. Під місцем події розуміється приміщення або місцевість, де вчинено зло­чин або де є матеріальні сліди, пов'язані з подією злочину. Місце злочину і місце події — поняття, які не завжди співпадають: місце події — поняття більш широке, бо воно пов'язане з виявленням ознак, що мають відношення до події злочину; місце злочину — це місце безпосереднього вчинення злочинного наміру, яке спри­чинило певні матеріальні зміни (наявність слідів злому, взуття, крові та ін.).

Метою огляду є:

а) виявлення слідів злочину і речових доказів;

б) з'ясування обставин події;

в) висунення версій про подію злочину і його учасників;

г) отримання даних про осіб, які могли бачити вчинення злочину, з метою організації оперативно-розшукових за­ходів і наступних слідчих дій.

Огляд місця події є первинною і невідкладною слідчою дією. Це пояснюється необхідністю отримання інформації про обставини події у первісному, незміненому стані, тому що будь-яке зволікан­ня тягне за собою втрату речових доказів, зміну слідової картини. Невідкладність огляду місця події пояснюється необхідністю опера­тивного отримання інформації з метою організації розшуку злочин­ця, а також інших слідчих дій, спрямованих на розкриття злочину.

Здійснення огляду місця події підпорядковане певним принци­пам. До них належать:

своєчасність огляду. Огляд місця події здійснюється негайно піс­ля отримання повідомлення про подію злочину, у будь-який час доби. Огляд може бути відкладений у зв'язку з несприятливими умовами (неможливість прибуття, відсутність транспорту, стан по­годи), але з обов'язковим розпорядженням про охорону місця події. Своєчасність огляду забезпечує отримання всебічної інформації про подію і оперативність у здійсненні розшукових заходів;

об'єктивність і повнота огляду. Об'єктивність огляду означає всебічне дослідження всієї обстановки, слідів і речових доказів. Як правило, при огляді місця події слідчий виходить з первісної інфор­мації про подію, отриманої після прибуття на місце події, а також з тих версій, що виникають під час огляду. Таких версій може бути декілька і згідно з кожною має здійснюватися огляд. При цьому не можна перебувати у полоні однієї з версій, якою б правдоподібною вона не була, і відповідно лише до неї виявляти сліди і речові дока­зи. Треба виходити також із контрверсій, які дозволяють давати інше тлумачення події, що мала місце, пам'ятати про можливі інсценуван­ня події, створення слідової картини, яка спотворює сутність події;

планомірність огляду. Слідчий огляд передбачає певний поря­док у діях слідчого: визначення порядку огляду, його меж, по­слідовності пересування по території або приміщенню, що огля­дається, а також визначення об'єктів (слідів, речових доказів), які можуть мати місце у зв'язку з подією злочину. Планомірність пе­редбачає й обрання методів огляду (ексцентричний, концентрич­ний та ін.). Під час огляду місця події вивчаються обставини, за яких відбулася подія, зміни у розташуванні різних об'єктів, сліди осіб, які вчинили злочин, знаряддя і засоби вчинення злочину, а також сліди, залишені цими знаряддями. Увага слідчого має кон­центруватися також на речових доказах, виявлення яких пов'яза­не з подією злочину;

застосування науково-технічних засобів — один з принципів ог­ляду місця події, який стосується виявлення і фіксації слідів і речо­вих доказів. Виявлення слідів під час огляду у багатьох випадках неможливо без застосування науково-технічних засобів. Так, вияв­лення слідів рук (невидимих і маловидимих), ніг, крові, мікрочас­ток вимагає застосування спеціальних науково-технічних засобів, значна їх кількість є у слідчій валізі, однак при огляді можуть бути використані також інші науково-технічні засоби, що передбачає залучення фахівця. Під час огляду місця події важливо дуже обе­режно поводитись з речовими доказами, щоб запобігти їх втраті або пошкодженню, яке виключило б їх використання для здійснен­ня експертизи. Саме тому при використанні науково-технічних за­собів необхідно дотримуватись правил упаковки і фіксації виявле­ного. Важливим засобом фіксації окремих слідів, речових доказів, як і усіх обставин події, є фото- або відеозйомка. Застосована згід­но з передбаченими правилами, вона сприяє найбільш об'єктивно­му відображенню загальної і слідової картини, які спостерігалися під час огляду місця події.

§ 2. Підготовка до огляду місця події

Підготовчі дії, пов'язані з оглядом місця події, складаються з двох етапів: дії до виїзду на місце події, і дії після прибуття на місце. Підготовчі дії до виїзду на місце події полягають у наступному: а) слідчий має уточнити характер події згідно з повідомленням, що надійшло; б) вжити заходів (через органи міліції або адміністрацію установи) щодо охорони місця події і надання допомоги потерпі­лим; в) вжити заходів щодо безпеки громадян на ділянках, які ме­жують з місцем події; г) перевірити готовність науково-технічних засобів; ґ) вирішити питання щодо транспортних засобів, які не­обхідні для виїзду на місце події; д) визначити коло осіб, які брати­муть участь в огляді, згідно з характером злочину (судово-медич­ний експерт, експерт-криміналіст, інспектор ДАІ, кінолог); е) вирі­шити питання про запрошення понятих, особливо у випадках, коли місцем події є віддалена місцевість або коли огляд відбувається у нічний час, тощо.

Коли слідчий вважає за потрібне, він може запросити для участі в огляді потерпілого, який здатний допомогти з'ясуванню обставин події, а також надати допомогу у виявленні слідів і речових доказів.

Після прибуття на місце події слідчий вживає таких заходів: а) упевнюється у наданні допомоги потерпілому; б) проводить корот­ке опитування свідків; в) дає розпорядження працівникам міліції щодо проведення необхідних оперативно-розшукових заходів (пе­реслідування по “гарячих слідах”, встановлення очевидців); г) усу­ває сторонніх осіб; ґ) визначає функції кожного учасника огляду і роз'яснює їм їх права і обов'язки. Після закінчення цих дій слідчий приступає безпосередньо до огляду.

§ 3. Пізнавальна сутність огляду місця події

Огляд місця події передбачає обрання методів, які визначають його послідовність. До таких традиційно належить концентричний метод (від периферії до центра), який найбільш доцільно обирати у випадках, коли центр місця події не має чітко визначених меж і увагу слід зосередити на окремих слідах і речових доказах, що доз­воляють визначити центр і характер події. Метод ексцентричний — від центра до периферії — найбільш характерний для злочинів, де подія має центр (наприклад, труп або центр зіткнення автомашин). Огляд центра події є передумовою для цілеспрямованого виявлен­ня інших слідів, пов'язаних з діями злочинця на місці полії. Фрон­тальний (лінійний) метод застосовується під час огляду значних площ, де місце події пов'язане з великим числом і розосередженістю слідів і речових доказів. Для огляду місця події можуть бути обрані й інші методи, зокрема уявне розбиття місця на квадрати, сектори або інші частини, зручні для мети огляду приміщень чи ділянок місцевості. Методи огляду можуть бути і комбінованими, залежно від ситуації огляду, а також комплексу слідів і речових доказів, які виявлені у ході огляду.

Власне тактика огляду втілюється у кількох послідовно здій­снюваних стадіях. До них належать оглядова, статична і динаміч­на стадії. В оглядовій стадії слідчий здійснює такі дії: визначає межі огляду, його оптимальний метод відповідно до ситуації, проводить орієнтовну і оглядову фотозйомку. Статична стадія огляду перед­бачає огляд без порушення обстановки, окремих слідів і речових доказів. Слідчий пересувається по місцю події, фіксуючи свою ува­гу на розташуванні окремих об'єктів огляду з метою вибору тих з них, які, за його припущенням, можуть мати відношення до події злочину. Найбільш відповідальною є динамічна стадія, в ході якої детальному вивченню підлягають сліди і речові докази. Слідчий аналізує їх сутність, відношення до події злочину, отримує інфор­мацію, яка уточнює висунуті версії, або висуває інші, відповідно до характеру та інформаційної цінності виявленого. На цій стадії ак­тивно застосовуються науково-технічні засоби, серед яких пере­важне місце належить таким методам фіксації, як вузлова або де­тальна фотозйомка, а також методи виявлення слідів рук, знарядь злому, слідів ніг і транспортних засобів. Важливе значення мають фіксація і вилучення слідів шляхом виготовлення зліпків, перене­сення їх на слідові і дактилоскопічні плівки. Детальний огляд слідів і речових доказів передбачає виявлення їх ознак, визначення мож­ливості їх використання для експертного дослідження. У процесі огляду слідчому необхідно звертати увагу на мікросліди і мікроча­стки, оскільки їх аналіз і наступне дослідження можуть дати важ­ливу інформацію для встановлення осіб, які можуть бути причет­ними до події злочину, а також для організації інших слідчих дій (обшуку, виїмки), спрямованих на визначення інших доказів події злочину. У процесі огляду місця події можуть бути здійснені екс­прес-дослідження окремих слідів або речових доказів, які вимага­ють застосування спеціальних засобів. До їх числа належать можливі проби на наявність крові у плямах, що нагадують кров'яні; прочи­тання документів із забрудненими, замитими текстами за допомо­гою світлофільтрів або електронно-оптичних перетворювачів та ін.

У процесі огляду місця події слідчим можуть бути з'ясовані пи­тання, які мають значення для визначення шляхів розслідування, а саме:

1. характер події, що мала місце;

2. чи на місці огляду відбувся злочин;

3. шляхи проникнення злочинців на місце і шляхи їх вихо­ду (особливо це важливо для розшуку злочинців і слідів);

4. скільки було злочинців на місці злочину і чи знайома їм обстановка;

5) час вчинення злочину;

6)який час злочинці перебували на місці;

7) як пересувались злочинці на місці події, яких предметів вони торкали­ся;

8) якими знаряддями або засобами діяли злочинці;

9) яку мету переслідували злочинці, чи досягли вони її;

10) які сліди залишені злочинцями на місці події, які сліди залишились на них та їх одязі;

11) хто і звідки міг бачити те, що відбувалося на місці події.

Аналіз обставин події, слідів і речових доказів, визначення їх причинно-наслідкових зв'язків дозволяють виявити так звані нега­тивні обставини, тобто такі, що суперечать уявленням про законо­мірний розвиток подій. Так, наявність значного числа ран на трупі і відсутність крові є негативною обставиною, яка свідчить про те, що злочин було вчинено в іншому місці, а труп перенесено. Нега­тивні обставини за своїм характером можуть бути поділені на дві групи: 1) пов'язані з відсутністю слідів, які у зв'язку з аналізом об­ставин мають бути, і 2) пов'язані з наявністю слідів у разі, коли природний перебіг подій не передбачає їх. Так, під час огляду трупа людини, яка заподіяла собі смерть шляхом повішання, на думку експерта, странгуляційна борозна мала посмертний характер. На­явність таких слідів є свідченням того, що настання смерті не є нас­лідком самогубства. Подібні обставини є негативними і свідчать про інсценування події. Наявність слідів лещат на замку, дужку якого перепиляно за заявою потерпілого під час проникнення у приміщення, також є негативною обставиною — наявністю слідів, яких за природним розвитком події не повинно бути. Порушення логіки розвитку подій в першому і другому випадках є показником інсценування події (в першому випадку — відсутність належних слідів, в другому — наявність їх там, де вони не мають бути). На такі суперечності слід звертати увагу при зіставленні характеру по­дії і тих версій, які виникають у процесі огляду місця події, окремих слідів і речових доказів. До числа негативних обставин можуть бу­ти віднесені й такі, як невиправдано ускладнена картина події — безліч розкиданих речей, що не викликано метою події; надмірне пошкодження тих чи інших предметів обстановки; вивезення знач­ної кількості викраденого майна за час, протягом якого це немож­ливо зробити.

Тактика огляду у своїй основі має пізнавальну діяльність. Ця діяльність нерідко розглядається як своєрідна логіка огляду. До структури пізнавальної діяльності входять такі елементи:

1. ре­чові ознаки злочину, що потрапляють у поле зору слідчого;

2. версії про механізм розслідуваної події;

3) уявна модель цієї події;

4)виведення наслідків із даної моделі, тобто суджень про обста­вини і сліди, які повинні мати місце, якщо відтворена модель є правильною.

В реалізації цього механізму одну з основних ролей відіграє аналіз обстановки місця події і слідів, які виявлені у зв'язку з подією злочину.

Виявлений у процесі огляду об'єкт спочатку аналізується з точ­ки зору його звичайної у людському розумінні субстанції і призна­чення. Після цього аналіз спрямовано на встановлення у знайдено­му об'єкті (сліді, речовому доказі) таких ознак, які свідчать про його використання в події злочину. Цей етап аналізу дозволяє ви­явити зв'язки певного об'єкта з подією злочину і тим самим вста­новити коло обставин, що мають значення для здійснення пізнан­ня у розслідуванні. При уявному аналізі об'єктів, що проводиться під час огляду місця події, використовуються елементи фактично­го аналізу, зокрема таких його методів, як вимірювання, спостере­ження за допомогою науково-технічних засобів, порівняння. За­стосування лупи, світлофільтрів, ультрафіолетових освітлювачів, запилюючих порошків до результатів уявного аналізу у багатьох випадках додає деяку кількість виявлених ознак, правильна оцін­ка котрих багато в чому визначає можливість розгляду знайдено­го як речового доказу.

Інструментом, що здійснює логічний зв'язок знайденого з дія­ми осіб, які брали участь у злочині, та іншими доказами, виступає причинно-наслідковий зв'язок, який відновлює, немов з мозаїч­них фрагментів, картину події. Якщо у цьому напрямку розгляда­ти обставини події і складові об'єкти, пов'язані з подією злочину, можна побачити, що всі вони є наслідками певних причин. Аналіз таких наслідків і є підставою для уявного сходження до причини, що їх породила, а отже, й до встановлення шуканого.

У процесі огляду узагальнення результатів аналізу дає змогу нагромаджувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення причинних зв'язків і служить основою для формування уявної моделі події. Характер і обсяг доказової інформації обумов­люють повноту і обґрунтованість уявної моделі. Кожна модель по­дії має більший або менший ступінь правдоподібності, що обумов­лено, з одного боку, наявною інформацією, а з другого — числом обставин, які необхідно з'ясувати для встановлення об'єктивної істини щодо справи. У тих випадках, коли обставини першої гру­пи є більш чітко вираженими, обґрунтованість версії, що висуваєть­ся відносно події злочину, буде вагомішою, а її уявна модель — більш повною. Складність висунення версій як побудови моделей картини події полягає у тому, що подібні побудови не є довільни­ми процесами творчої уяви. Аналіз і оцінка доказового матеріалу обмежують діяльність моделювання, засереджуючи мислення слід­чого на колі встановлених обставин і визначенні їх можливого при­чинного відношення.

Найбільше значення з точки зору пізнавальної ролі моделей, що конструюються в процесі огляду місця події, має те, що їх виник­нення і згасання (розпад) відбуваються у міру виявлення і оцінки доказової інформації. Тому вони є не тільки динамічними (рухоми­ми), а й такими, що знову виникають і розпадаються залежно від обґрунтованості компонентів моделі, які визначають у кінцевому підсумку її надійність. Окремі автори (В. І. Попов) відносять про­цеси, пов'язані зі створенням моделей, до поняття психологічного пошуку — “силует, що пливе”, як свого роду уявне усвідомлення слідчим (кінофільмування) цих подій, яке створює перманентну модель події злочину.

Місце події, як правило, є відображенням певної події злочину. Саме в цьому плані місце події являє собою фрагмент об'єктивно існуючої події, де зафіксовані її окремі сторони. У більшій чи мен­шій мірі воно містить інформацію про подію злочину, виражену у зміні обстановки, слідах перебування злочинців, слідах їх дій, на­мірів та інших даних.

Велике значення мають вилучені у процесі огляду місця події мікрооб'єкти —дрібні частки скла, обривки волосся, волокна орга­нічного і неорганічного походження та ін. Такі об'єкти можуть бути виявлені на одязі жертв, що контактували зі злочинцями, або на інших контактних поверхнях. Мікрооб'єкти мають вилучатися і пакуватися з дотриманням особливих правил у спеціальні пакети, дуже обережно, можливо, за участю спеціаліста-експерта.

У процесі огляду досить широко використовуються науково-технічні засоби із слідчої валізи. В необхідних випадках можуть застосовуватися інші науково-технічні засоби, необхідні для попереднього дослідження плям, що нагадують кров, прочитання за допомогою світлофільтрів текстів, що погано розрізняються або малопомітні, та ін.

Поряд з технічними засобами із слідчої валізи можуть бути за­лучені спеціальні машини — пересувні лабораторії, обладнані ком­плектами криміналістичних засобів більш широкого профілю.

Речові докази вилучаються з місця події різними способами, відповідно до їх специфіки, із застосуванням різних технічних за­собів. Так, для вилучення твердих об'єктів використовуються скло­різи, викрутки, стамески; для вилучення рідких речовин — шприци, піпетки, пробірки; газоподібні речовини (запахові сліди) вилуча­ються за допомогою шприців, скляних сосудів з герметичними кришками тощо.

У випадках, коли окремі сліди (рук, взуття, знарядь злому) не­можливо вилучити, вони копіюються. Для виготовлення копій ви­користовуються дактилоскопічні плівки, полімерні пасти, гіпс, пластилін та інші матеріали.

При застосуванні науково-технічних засобів у процесі огляду місця події, а також при вивченні слідів або речових доказів слідчий може залучити як консультанта фахівця-криміналіста, який на­дасть допомогу у вирішенні питань, пов'язаних з аналізом слідів (визначення розміру взуття, якою рукою залишено слід, у якій га­лузі виробництва використовуються знайдені під час огляду інстру­менти та ін.). Такі відомості є вихідними для висунення окремих і загальних версій, що визначають напрямок розслідування, пошук осіб, які вчинили злочин, можливості проведення різних експерт­них досліджень. Припущення і висновки, зроблені фахівцем, не вносяться до протоколу, вони є орієнтуючими для формування слідчих версій і роботи слідчого на місці події.

§ 4. Тактика огляду місця події: система прийомів

Місце події та його матеріальна обстановка є відображенням наслідків певного злочину. Місце вчинення злочину — найбагат-ие джерело відомостей. У більшості випадків розкриття злочинів цілком залежить від того, чи повною мірою використано це джере-ю. Але таке джерело не завжди однаково відбиває подію злочину.

Залежно від характеру відображення на місці події злочину южна уявити ситуації, коли подія злочину: 1) має дійсне відобра­ження; 2) не має повного відображення; 3) не знаходить свого яв-юго відображення; 4) має фальшиве відображення.

Ці ситуації вимагають відповідної інтерпретації.

1. Коли подія злочину має дійсне відображення, у слідчого немає сумніву щодо характеру події і осіб, які причетні до неї. Достатній обсяг інформації дозволяє припустити дійсність події. Проте на першому етапі розслідування (яким часто є огляд місця події) не­рідко важко вирішити, які об'єкти треба оглядати.

2. Коли подія злочину не має повного відображення, завдання слідчого полягає у відновленні повної картини події, що відбула­ся. Неповнота відображення може мати різний ступінь. Коли відоб­раження настільки неповне, що не передає змін середовища, на ос­нові яких можна судити про відображений об'єкт, тоді неповнота його є істотною. Виникнення неповного відображення пов'язано з такими моментами: а) у процесі вчинення злочину подія повністю не відобразилась на місці події; б) після вчинення злочину виник­ли зміни об'єктів огляду: слідів та речових доказів;

3. Коли подія злочину не знаходить свого явного відображення, можливо передбачити, що: а) знищено дані на місці події (зміни в середовищі зникли, і акт їх виділення став неможливим; разом з тим знищення інформації на місці події (слідів і речових доказів) харак­теризується виникненням іншої інформації — слідів їх знищення);

б) події у цьому місці не було.

4. Коли подія злочину мас фальшиве відображення, виникає си­туація відображення не події злочину, а іншої події. Такі відобра­ження мають місце при різних інсценуваннях. У цих випадках не­обхідно звернути увагу на так звані негативні обставини, які несуть у собі інформацію не про злочин, чиїм відображенням вони ніби­то є, а про інсценування злочину.

Кожній з названих ситуацій огляду місця події відповідає най­доцільніша система тактичних прийомів: 1) при дійсному відобра­женні події злочину; 2) при неповному відображенні події злочину;

3) при відсутності явного відображення події злочину; 4) при фаль­шивому відображенні події злочину.

Тактичні прийоми системи мають достатньо загальний харак­тер, їх подальша диференціація обумовлена типовими ознаками злочину і його індивідуальними особливостями. Огляд місця події має свою специфіку відповідно до різних видів злочинів, способів їх вчинення та приховування.

Система тактичних прийомів при дійсному відображенні по­дії злочину охоплює: 1) зіставлення первинних даних і обстанов­ки місця події з метою виявлення слідів злочину; 2) аналіз ок­ремих слідів на місці події; 3) моделювання події, яка відбула­ся. Розглянемо функціональне призначення і доцільність названих прийомів.

Слідчий має певну інформацію про характер події ще до поча і ку огляду місця події з повідомлень про злочин, оперативних да­них, показань окремих осіб та ін. У дуже рідких випадках слідчий, який виїздить на місце події, не має хоча б деякого уявлення про подію злочину. Це уявлення може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує. У ситуації дійсного відображення події злочину не повинні виникнути суперечності і невідповідності між первинними даними і обстановкою на місці події. Мста тактично­го прийому, який полягає в їх зіставленні, — виявити якомога біль­ше слідів злочину і речових доказів, визначити належність доказів.

Важливим тактичним прийомом у даній системі виступає аналіз окремих слідів на місці події. Місце події є відображенням минуло­го, яке може бути пізнане як результат вивчення обстановки і речо­вих доказів переважно раціональним шляхом. Треба аналізувати такі ознаки та властивості предметів і слідів: а) час виникнення їх на місці події (аналіз тимчасових зв'язків слідів); б) зв'язки об'єктів з даним чи іншим місцем (аналіз просторових зв'язків слідів); в) струк­туру предметів і слідів для вивчення їх групової належності; г) ідси тифікаційні якості слідів з метою визначення можливості ототож­нення об'єктів, що їх утворили; ґ) можливість виникнення слідів від одного або різних учасників розслідуваного злочину (потерпілого, обвинуваченого та ін.) або сторонніх осіб; д) зв'язки слідів між собою і розслідуваною подією, механізм їх утворення; с) причини відсутності певних слідів і предметів, їх властивостей і ознак.

Аналіз окремих слідів на місці події є тим першим ступенем, який дозволяє встановити причинні зв'язки між ними. Сліди (пред­мети) перебувають у залежності один від одного. Виявлення одного сліду або його частин чи ознак слідів повинно наштовхувати на пошук інших речей або слідів. Тому використання тактичного прийому, який полягає в аналізі окремих слідів на місті події, доз­воляє: а) виявити більш широке коло слідів (предметів), що мають відношення до певного злочину; б) визначити залежності між ними;

в) не брати до уваги сліди, які не стосуються події.

Наступним тактичним прийомом у системі є моделювання події. Кожна уявна модель вчиненої події щодо розслідування будь-якої категорії злочинів має більший або менший ступінь ймовірності. Уявне моделювання (відтворення) події дозволяє виявити нові факти та певні невідповідності. При дійсному ві­дображенні події злочину уявна модель повинна збігатися з ін­формацією, яку виявлено на місці події. Але якщо між ними ви­никають суперечності і невідповідності, то ситуація огляду пср-вісно визначена невірно.

Викликає інтерес система тактичних прийомів при неповному відображенні події злочину, яка включає такі прийоми: 1) аналіз окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування; 2) використан­ня уявної реконструкції окремих елементів події; 3) моделювання з метою відтворення події, яка відбулася; 4) зіставлення модельо­ваної події і реальної картини місця події. Така система викорис­товується у разі, коли на місці події виявлені окремі предмети чи сліди злочину і механізм події недостатньо виражений.

Огляд місця події при неповному відображенні події злочину необхідно розпочинати з аналізу окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування. Цей тактичний прийом дозволяє визначити об'єкти, які мають значення для справи, встановити зв'язки між окремими слідами та їх можливе місцезнаходження. Наведемо приклад. Дев'ятирічна І. не повернулася зі школи додому. Її було знайдено мертвою в ямі на пустирі біля школи. Огляд місця події усклад­нився тим, що ще до приїзду слідчого труп було перенесено до одного з приміщень школи. Під час огляду місця події слідчий проаналізував плями бурого кольору, схожі на кров. Такі плями були виявлені не тільки в ямі, а й на пустирі. Крім того, слідчий виявив на ґрунті ознаки волочіння трупа. Вивчення цих слідів, їх конфігурації і розташування дало можливість слідчому за 23 мет­ри від ями знайти шпильку для волосся та портфель І. Таким чи­ном, аналіз слідів сприяв дослідженню не тільки місця приховуван­ня трупа, а й місця, де було вчинено напад на жертву.

Неповнота події злочину викликає необхідність використову­вати уявну реконструкцію його окремих елементів. Уявне реконст-руювання здійснюється на підставі відображень наявних образів, що виникають у слідчого як наслідок сприйняття певних об'єктів і (або) їх опису.

Уявна реконструкція можлива після ретельного аналізу окре­мих слідів на місці події. Вона надає широкі можливості висунути припущення щодо відсутніх елементів події, дозволяє відновити (уявно) її деталі, простежити зв'язки і залежності між наявністю (відсутністю) інших деталей. Так, при огляді торговельного кіоску, з якого була вчинена крадіжка, слідчий звернув увагу на те, що внутрішні стіни пофарбовані зеленою фарбою, яка брудниться. За допомогою уявної реконструкції слідчий припустив, що злочинець при вчиненні крадіжки міг забруднитися фарбою і потім викорис­тати обгортковий папір для знищення її слідів. Огляд території біля кіоску дозволив виявити такий папір зі слідами зеленої фарби.

Важливим тактичним прийомом у цій системі виступає моделю­вання з метою відтворення події, що відбулася. Найбільший інтерес з точки зору пізнавальної функції моделей, які відновлюються в процесі огляду місця події, викликає те, що їх виникнення і руй­нування здійснюються в міру виявлення та оцінки доказової інфор­мації. При неповному відображенні події злочину таке моделюван­ня може стосуватися: а) частки події; б) її найбільш загальних рис;

в) кількох передбачених моделей.

У ситуації неповного відображення події злочину існує необхід­ність у зіставленні побудованої моделі події і реальної картини місця події. Такий прийом виконує контрольну функцію, яка дозволяє встановити наявність невідповідностей і суперечностей між ними або підтвердити їх збіг.

Інша система тактичних прийомів використовується у тих ви­падках, коли подія злочину не знаходить свого явного відображен­ня. Система тактичних прийомів при відсутності явного відобра­ження події злочину охоплює такі прийоми: 1) зіставлення первин­них даних з інформацією місця події; 2) залучення до участі в огляді осіб, які повідомили про злочин; 3) аналіз ознак знищення слідів;

4) аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення з встановле­ними фактами.

Відсутність явного відображення події злочину передбачає не­обхідність використання тактичного прийому, що полягає в зістав­ленні первинних даних з картиною місця події. Цей прийом дозво­ляє зіставити інформацію, що надходить від потерпілого чи іншої особи, з інформацією місця події. Таке зіставлення надає слідчому можливість припустити, міг чи об'єктивно не міг бути вчинений злочин у цьому місці, які сліди повинні були б залишитися, їх ло­калізація. У процесі зіставлення можуть бути встановлені й певні суперечності, неточності між описом місця потерпілим чи іншою особою і реальним місцем.

Дуже корисним може стати використання такого тактичного прийому системи, як залучення до участі в огляді осіб, котрі повідо­мили про злочин. Вони можуть надати істотну допомогу слідчому у визначенні меж місця події, виявленні окремих слідів та предметів або ознак їх знищення.

Наступним тактичним прийомом у даній системі є аналіз ознак знищення слідів на місці події. Зміни зі слідами можуть відбувати­ся як наслідок впливу природних умов або дій злочинця. Злочинець іноді намагається “стерти” відображення події, змінює обстанов­ку на місці злочину. У цьому разі відбувається зміна слідів злочи­ну на сліди їх знищення. Так, у справі про вбивство М. її вбивця С. розчленувала труп на частки і спалила в двох печах. При огляді будинку С. у печах були знайдені обгорілі кістки людини. Вивчення слідів знищення дає можливість отримати інформацію про те, які сліди (предмети) були знищені, які способи використовував злочи­нець при їх знищенні, які засоби застосовував, які додаткові сліди міг залишити в процесі цієї діяльності.

Система тактичних прийомів, що розглядається, передбачає використання і такого прийому, як аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення з встановленими фактами. Окремі деталі місця події, які не пов'язані безпосередньо з розслідуваною подією, могли вплинути на її механізм. Такі об'єкти зіставляються з вже встанов­леними фактами з метою визначення їх належності до справи.

Заслуговує на увагу використання системи тактичних прийомів при фальшивому відображенні події злочину. Така система повинна бути спрямована на виявлення негативних обставин, що несуть у собі інформацію не про істинну подію, а про дані, які порушують природне співвідношення причини і слідства, — про інсценування злочину. Ця система прийомів може бути запропонована у вигляді зіставлення: 1) інформації місця події з традиційним, природним ходом події; 2) інформації місця події з типовими аналогами; 3) слідів (предметів) з довідковими даними; 4) слідів (предметів), ви­явлених на місці події, між собою; 5) даних місця події з доказами, точно встановленими по справі.

Фальшиве відображення події злочину може бути встановлено шляхом зіставлення інформації місця події з традиційним, природ­ним ходом події. Ця традиційність, природність визначаєтся уявлен­ням слідчого про її закономірний розвиток і перебіг. Так, при вияв­ленні трупа, який висить у зашморгу на висоті, що перевищує зріст потерпілого, слідчий висунув версію про самогубство. Потім уявив собі картину того, що трапилося: іцоб покінчити життя самогуб­ством у подібних умовах, потерпілому треба було прив'язати мотуз­ку до гачка, надіти зашморг на шию. Тому він повинен був корис­туватися підставкою достатньої висоти, на якій мали залишитися сліди взуття потерпілого, на підлозі — сліди від підставки. Відсут­ність підставки або слідів, обов'язкових у разі самогубства, супере­чить висунутій версії, виступає щодо неї як негативна обставина.

Слідчий сприймає обстановку місця події як людина, яка во­лодіє спеціальною підготовкою та навичками роботи у даній га­лузі. Професійні знання допомагають йому визначати докази, що повинні бути виявлені у цих обставинах, співвідносити їх з дійсні­стю та її особливостями. Можливість розкриття будь-якого інсце­нування обумовлена, по-перше, тим, що злочинець із суб'єктивних причин не може бездоганно інсценувати обстановку події, бо він не має відповідних знань, у його розпорядженні не завжди є необхідні технічні засоби; по-друге, інсценування об'єктивно не може збіга­тися з картиною дійсної події. Різниця у змісті цих подій, механізмі утворення слідів, характерні дії учасників накладають певний від­биток на місце події.

Тактичний прийом зіставлення інформації місця події з природ­ним ходом події дозволяє виявити негативні обставини, що супе­речать йому. Так, при уявному порівнянні існуючої обстановки з належною остання завжди відрізняється неповнотою і абстракт­ністю. Тому, щоб успішно здійснювати таке порівняння, треба во­лодіти певними, достатньо повними образами — уявленнями.

Важливе значення має тактичний прийом, який полягає у зіс­тавленні інформації місця події з типовими аналогами. Використан­ня аналогії забезпечує перенесення знань відносно одних фактів на інші факти, якщо між відомими і досліджуваними фактами є схожість.

Як типові аналоги можуть бути запропоновані: 1) типові озна­ки певного виду злочину; 2) типові способи вчинення та прихо­вування злочинів. У процесі зіставлення слідів, предметів, ознак з типовими аналогами можуть бути виявлені і такі фактичні дані (або їх відсутність), яких не повинно бути (або вони мають обов'яз­ково бути). Ці негативні обставини виступатимуть своєрідними сигналами фальшивого відображення події злочину. Наприклад, до пожежної частини надійшло повідомлення про пожежу. Черго­вий пожежної частини на місці події виявив обгорілий труп жінки. Для проведення огляду місця події і трупа прибули слідчий проку­ратури і судово-медичний експерт. Труп знаходився у кімнаті на підлозі біля столу, поблизу була виявлена праска, ввімкнена в елек­тричну мережу. Кімната була сильно задимлена і закопчена. Кар­тина події свідчила про те, що смерть потерпілої сталася від полу­м'я та чаду. Однак при ретельному огляді трупа на шиї були вияв­лені два відбитка підковоподібної конфігурації, їх зіставлення з типовими аналогами (типовими ознаками у разі смерті від дії ви­сокої температури) дозволило віднести такі сліди до негативних обставин. Механізм утворення цих слідів випадав з послідовності дій, які характеризують дану подію. Судово-медичний експерт у висновку вказав, що смерть сталася внаслідок ураження електрич­ним струмом, а два підковоподібні сліди на шиї є електромітками. Як підозрюваний був допитаний чоловік потерпілої, який зізнався у вчиненні вбивства і пояснив, що близько п'ятої години ранку він увімкнув електричний дріт в електромережу, підійшов до жінки, яка \ спала, і доторкнувся ним до її шиї. Потім він поклав труп у кімнаті на підлогу, ввімкнув праску в електромережу, зачинив двері і пішов на роботу, тобто інсценував смерть жінки від нещасного випадку.

У криміналістичній літературі запропоновані переліки типових, ознак, що характеризують ті чи інші способи злочинів. Так, стосов­но розслідування вбивств є ознаки, які характеризують повішення, удавлення руками, удавлення зашморгом та ін. Такі ознаки можуть бути використані при огляді місця події як типові аналоги.

Як тактичний прийом у цій системі ефективним є зіставлення слідів (предметів), виявлених в процесі огляду місця події, з довідко­вими даними, що являють собою типовий опис слідів, їх форми, ло­калізації. До довідкових даних можуть бути віднесені й типові сліди, які свідчать про інсценування злочину. Зокрема, до таких даних мо­жуть бути віднесені: а) наявність трупних плям, що суперечать да­ній позі трупа (трупні плями на спині трупа, який лежить обличчям додолу); б) дві (або більше) странгуляційні борозни при наявності одинарної петлі; в)наявність замкненої странгуляційної борозни; г) наявність слідів крові з рота чи носа або з інших частин тіла, які розміщуються нетипово стосовно пози трупа (наприклад, слід кро­ві з рота до вуха трупа, який висить у зашморгу); ґ) відсутність на руці трупа бризок крові, які повинні попасти на неї при пострілі в голову з пістолета з близької відстані при самогубстві, та ін.

Фальшиве відображення події може бути встановлено шляхом зіставлення слідів (предметів), які виявлені на місці події, між собою. Таке зіставлення дозволяє виявити відсутність причинних зв'язків між окремими слідами. Вивчення слідів на місці події сприяє вияв­ленню і таких слідів, що знаходяться у суперечності з іншими.

Як тактичний прийом системи використовують також зістав­лення даних місця події з доказами, які точно встановлені по спра­ві. У процесі огляду місця події слідчий має певну інформацію про характер події, а іноді й докази, що підтверджують ті чи інші фак­ти. Тому зіставлення інформації місця події з доказами, які точно встановлені по справі, дає змогу виявити невідповідності між ними і підтверджує штучний характер тих чи інших слідів.

§ 5. Фіксація результатів огляду місця події

Основним способом фіксації результатів огляду місця події є складання протоколу. Методами фіксації також є плани (схема­тичні чи масштабні), фотознімки, що ілюструють місце події, його окремі вузли, сліди, речові докази.

Складання протоколу огляду місця події вимагає додержання певних вимог. Протокол має бути повним, містити детальний опис окремих слідів, інших обставин злочину.

Протокол огляду місця події складається з трьох частин: вступ­ної, описової та заключної.

Вступна частина містить такі відомості:

а) час і місце складання протоколу;

б) прізвища посадових осіб і понятих (щодо останніх — пріз­вища, імена та по батькові, домашні адреси);

в) підстави для проведення огляду;

г) правове обґрунтування огляду (посилання на відповідні статті КПК);

ґ) відмітка про роз'яснення учасникам огляду і понятим їх прав і обов'язків;

д) умови проведення огляду (погода, температура повітря, освітлення);

е) час початку і закінчення огляду.

Описова частина протоколу має містити відомості щодо загаль­ної характеристики місця події, його оточення, меж підданої огляду території. Описуються також шляхи підходу до даного місця і шля­хи відходу; щодо самого місця огляду — стан входів, суміжних приміщень, сходів, дверей, вікон, запорів. Далі необхідно послідов­но описати окремі об'єкти (предмети, сліди, речові докази, трупи) із зазначенням їх місцезнаходження, ознак і застосованих способів виявлення, вилучення та фіксації. У протоколі мають бути описані негативні обставини у міру їх виявлення.

Відносно виявлених слідів і предметів у протоколі вказуються: найменування виявленого, його місцезнаходження, розмір, форма, колір, а також окремі 'ознаки. У випадках, коли названі об'єкти фіксуються, у протоколі вказуються місце і способи їх виявлення, а також способи фіксації.

Заключна частина протоколу повинна містити відомості про вилучені предмети і сліди, умови їх фіксації (фотозйомка, відеозапис, умови їх виконання, число кадрів, дані про чутливість плівки, видержку). У заключній частині має знайти своє відображення інформація про додані плани, схеми, малюнки, фотознімки. На­прикінці протоколу наводяться зауваження понятих і учасників огляду щодо здійснених слідчим дій. За відсутності зауважень у протоколі робиться відмітка про те, що таких зауважень не над­ійшло. Протокол підписує слідчий і всі особи, які брали участь в огляді, та поняті.

До протоколу огляду місця події мають додаватися плани місця події (схематичні чи масштабні), схеми, фотознімки, плівки відео-запису.

При складанні протоколу огляду місця події необхідно дотри­муватись вимог щодо термінології. Не слід вживати невизначених понять: “біля”, “неподалік”, “ліворуч”, “праворуч”, “поряд” тощо.

У протоколі також не можуть мати місця чіткі найменування тих предметів чи слідів, характеристика яких у період огляду не визначена. Наприклад, не можна писати “плями крові”, “гільза від пат­рона пістолета “Макарова”, “шматочки мозкової речовини” тощо. і У таких випадках у протоколі виявлене треба зазначати виразами } типу “плями, що нагадують кров”, “шматочки речовини, що нага­дує мозкову речовину”.

Протокол повинен відбивати свого роду логіку огляду місця події, тобто послідовність усіх виконаних дій. Такий опис дозволяє досить повно уявити картину місця події, а отже, й побудувати уявну модель події злочину.

Одним із методів фіксації місця події є фотозйомка і відеозапис. Традиційними видами фотозйомки є орієнтовна, оглядова, вузлова, детальна. Орієнтовна фотозйомка передбачає зйомку місця події разом з прилеглими будівлями, приміщеннями, об'єктами. Вона виконується, як правило, панорамним методом (лінійна і кругова панорама). Оглядова фотозйомка ставить за мету сфотографувати об'єкт без прилеглої території. Вузлова фотозйомка має за мету фіксування окремих вузлів місця події, які є найбільш важливими для розслідування і зосереджують значну кількість слідів (злом две­рей і знаряддя злому, труп і пістолет, що лежить поруч). Крім цих видів застосовується детальна фотозйомка, що має за мету фікса­цію окремих слідів або речових доказів у масштабі. У випадках, коли на місці події знайдені сліди або речові докази (дрібні частки. сліди рук) і вони не можуть бути вилучені внаслідок різних причин. виконується круги ю масштабна фотозйомка.

\^т^^^<т^и^й ножа б^ти проведений відеозапис. Він застосовується у випадках, котатожЖ^^^^^^^^' екологічна катастрофа, автопригода), або в інших випадках, коли слідчий вважає це за потрібне.

Додатками до протоколу огляду місця події можуть бути пла­ни та схеми. План — це графічне площинне зображення (креслен­ня) даного місця, виконане у масштабі чи схематично (у вигляді схеми). Різниця між планом і схемою полягає в тому, що перший виконується у масштабі, другий — без масштабу, орієнтовно, із зазначенням розмірів об'єктів, їх форми та відстаней між ними.

Плани та схеми можуть бути загальними, що охоплюють при­міщення чи значну частину місцевості, і окремими, що охоплюють лише безпосередньо місце події або його найважливішу частину (наприклад, кімнату, де вчинено злочин).

У залежності від місця події складаються плани відкритої місце­вості і приміщень. План приміщень може бути площинним (простим) або розгорнутим. На останньому зображують не тільки підлогу кімнати з розташованими на ній речами, а й в розтор-і ому вигляді стіни кімнати з усіма предметами і слідами, що на < є, а також стелю, коли на ній є якісь ознаки, що підлягають фіксації. В разі потреби на стіни наносять проекцію предметів обстановки, що розташовані біля них.

План місцевості викреслюється методом вимірів за спрямовані­стю або за способом засічок. Останній полягає в тому, що виміри між двома об'єктами і відображення на плані відрізка у відповідно­му масштабі проводять лише після першого візування. Інші об'єкти візують як з початкової точки, так і з точки, на яку проводилось перше візування. У цьому випадку відрізок між двома даними точ­ками слугує базою зйомки. Таке перехрестя відображає місце роз­ташування об'єкта, на який проводилось візування. Оскільки база зйомки і дві лінії візування утворюють трикутник, то вирахувати відстань від одного об'єкта до іншого нескладно.

При складанні плану чи схеми використовують умовні позна­чення.

На кожному плані або схемі повинні бути: заголовок із зазна­ченням, що саме накреслено, стрілка з позначенням “північ-пів­день” (М-5) для орієнтування на сторони світу, масштаб (на пла­нах), пояснювальні написи про те, що являють собою ті чи інші зображені об'єкти.

Допит

§ 1. Поняття, сутність та види допиту

Показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених та інших осіб можуть бути отримані шляхом їх допиту.

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламенто­ваний кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньо­му участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі.

Допит є найбільш поширеним способом отримання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій, його проведення вимагає від слідчого високої загальної та про­фесійної культури, глибокого знання психології людини.

Менш допиту полягає в отриманні повних та об'єктивно відоб­ражуючих дійсність показань. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні данні, які в них містяться, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентується нормами КПК. дотримання яких є обов'язковим (ст.ст. 107, 143-146, 166-171, 201 300, 303, 304, 307, 308, 311). Недотримання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійс­ність проведеної дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Згідно зі ст.ст. 143, 167 КПК допит можна проводити у міси. .провадження попереднього слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз'яснює йому його права та обов'язки, з'ясовує відомості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримі­нальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу свідомо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 про­голошує імунітет свідка: “Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близь­ких родичів, коло яких визначається законом”.

Допит свідка по суті справи розпочинається запропонуванням розповісти все відоме йому про обставини; у зв'язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред'явлено­му обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваче­ного слідчий має право поставити свої запитання. Показання запи­суються до протоколу у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написа­ти показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з'ясувати шляхом до­питу, називається предметом допиту. До їх числа належать обста­вини, пов'язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслідками та ін.), які встановлюють або спрос­товують винність у його вчиненні певних осіб та мотиви їх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини по справі. Предмет допи­ту залежить як від процесуального становища допитуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпорядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його прове­дення. Конкретне своє вираження предмет допиту знаходить у плані допиту, у вигляді переліку обставин, які підлягають з'ясуванню.

Допит може бути розглянутий як інформаційний процес, що має властиву йому структуру. Характеризуючи інформаційну струк­туру допиту, необхідно відзначити її багато елементність та склад­ність. Інформація у процесі допиту може бути класифікована за видами. Так, за суб'єктом допиту її можна підрозділити на такі види:

1. інформація, що виходить від слідчого;

2. інформація, що виходить від допитуваного;

3. інформація, що виходить від ін­ших осіб, які беруть участь у допиті.

Ці види інформації взаємопо­в'язані та взаємозалежні. Однак кожний з вказаних видів інфор­мації має відносну самостійність та відповідну структуру.

Інформація, що виходить від слідчого, може бути класифікова­на за різними підставами. Важливе значення має класифікація цьо­го виду інформації за функціональним призначенням. Розподіл ін­формації за цією підставою дозволяє виділити такі її види:

1. комунікабельно-забезпечувальну (використовують для забез­печення успішного проведення допиту та встановлення психологічного контакту з допитуваним);

2. субстанціональну (спрямова­ну на з'ясування основних відомостей по справі, що виявляється у постановці питань, які визначаються предметом допиту);

3. спону­каючу (використовується у разі, якщо допитуваний забув важливі для справи обставини або відмовився від їх викладу);

4. викрива­ючу (покликану виявити та викрити неправдиві дані в показаннях допитуваного);

5. коригуючу (дозволяє уточнити показання або виявити та усунути викривлення, які є наслідком добросовісної помилки свідка або обвинуваченого).

Інформація, що виходить від допитуваного, може бути класифікована за наступними критеріями: 1) за характером вираження:

змістовна (відомості, які повідомляються допитуваним у процесії

Рис. 7. Класифікація інформації в процесі допиту

допиту), паралінгвістична (жести, міміка, рухи тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини), мімічна (мімічні прояви, безпо­середньо не пов'язані з мовою допитуваного), конклюдентна (рухи, кести, указання на що-небудь, з котрих можна зробити висновок іро наміри особи або її ставлення до чого-небудь), така, що нідображає психофізіологічні реакції (почервоніння або збліднен-ня шкіри обличчя, тремтіння рук, виступання поту та ін.); 2) за характером виявлення (така, що вільно викладена, та викладена із спонуканням); 3) за характером відображення дійсності (така, що відповідає дійсності, і така, що не відповідає їй).

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завж­ди повинен зберігати ініціативу у регулюванні процесу обміну інформацією. Він зобов'язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Отримання інформації у ході допиту має свої особливості, що визначаються процесуальним становищем допитуваного, зай­нятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індиві­дуальними особливостями особи та деякими іншими обставинами.

В залежності від різних підстав допит може бути підрозді­лений на ті або інші види. Так, залежно від процесуального ста­новища допитуваного розрізняють допит таких осіб: свідка; по­терпілого; обвинуваченого; підсудного; експерта. За віковими особливостями допитуваного допит підрозділяється на допит не­повнолітнього, дорослого, особи похилого віку. За послідовні­стю проведення —допит первісний, повторний (з'ясовуються об­ставини, про які допитуваний вже давав показання під час по­переднього допиту); додатковий (отримання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб'єктом проведення — допит, який здійснюється слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливим різновидом допи­ту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

§ 2. Процес формування показань

Сприйняття, запам'ятовування, відтворення є взаємопов'язани­ми етапами формування показань. Правильне розуміння цих про­цесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Сприй­няття — це не тільки сума відчуттів, але й діяльність мислення. Відчуття є суб'єктивним за змістом, джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвитку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від і г особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, і належить темперамент. Правильність сприйняття залежить від суб'­єктивних і об'єктивних чинників: суб'єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб'єктивна можливість правильно сприйняти, а об'єктивні — умови сприйняття, погода, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають, тощо.

Розглядаючи об'єктивні чинники, що впливають на правиль­ність сприйняття, не можна відокремити їх від суб'єктивних особли­востей особи, яка “забарвлює” сприйняття. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямо­ваність сприйняття залежить від того, було воно навмисним чи ні. Ненавмисне сприйняття характеризується тим, що людина не го­тується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває, доки діє відповідний подразник. Навмисне ж сприйняття характери­зується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов'язане з так званою професійною увагою. Сприйняття особою предметів чи явищ, пов'язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам'ятовування, як здатність утворювати умовні зв'язки, зберігати і відновлювати їх сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер. Людина запам'ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі переживання чи має якесь істотне значення.

Експерименти з перевірки пам'яті свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допи­тується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно зустрічаються показання осіб, які не ставили собі за мету обов'язково запам'ятовувати факти для ви­кладу їх потім на допиті. Цією обставиною і визначаються склад­ність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу фактами, які найсильніше впливають на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини на велосипе­диста — показав, що він не запам'ятав ні обставин наїзду, ні зовні­шнього вигляду автомашини. Він запам'ятав тільки, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик, падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, перевертаючись, вдарив ще раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу на потерпі­лому, а тому його показання в цій частині виявилися найповніши­ми. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому запам'ято­вуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам'ятовування, як і досвід прове­дення допитів, свідчить про те, що особи запам'ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямована безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати так­тичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв'язків. До них належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допиту­ваного в момент спостереження події;

б)постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитуваного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам'яті обставин спос­тереженої події);

в) пред'явлення в ході допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнято­го. Воно залежить від низки умов, у тому числі фізичного і психіч­ного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної людини є індивідуальною і залежить від її культурного рів­ня, інтелекту, словникового запасу. Тут значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, сло­ва, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворен­ня смислового змісту з відхиленням від форми; б) відтворення зміс­ту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показаннях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики до­питу. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у вик­ладі суті події.

§ 3. Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовка до допиту може бути поділена на три основних рівня:

1. пізнавальний;

2)прогностичний;

2. синтезуючий.

Пізна­вальний рівень полягає у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відо­мостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозу­вати різні ситуації допиту, визначати можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи іншого тактично­го прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоціль­ніші способи встановлення психологічного контакту. Підготовка до допиту завершується на синтезуючому рівні і охоплює складан­ня плану допиту, а також вирішення питань, пов'язаних з визначен­ням доцільного місця, часу та режиму його здійснення.

У ході підготовки до допиту велике значення має цілеспрямо­ване вивчення матеріалів справи. Воно дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити предмет допиту, сформулю­вати запитання допитуваному.

Вивчення матеріалів справи слід разпочинати з первинних да­них, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьо­му плані цікаву інформацію для проведення допиту можна одержа­ти з пояснень опитуваного, в яких відбивається його позиція, став­лення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, що допомагають спрямувати хід допиту, перевірити відомості, одер­жані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які містяться у протоколах слідчих дій, що дає можливість виявити суперечності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі вивчення матеріалів справи належить аналізу ре­зультатів таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук. Їх дос­лідження може бути корисним для висування версій про механізм вчиненого злочину і осіб, що його вчинили.

Вивчення даних, які містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або обачливість, сміливість або боягузтво, навич­ки та звички, жорстокість, цинізм, схильність до афективних спа­лахів, патологічні відхилення психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє зробити висновок щодо характеру дій допитува­ного і скласти його “кримінальний” портрет.

У процесі вивчення матеріалів справи слідчий робить закладки у потрібних місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує пись­мові та речові докази. В окремих випадках доцільно вести робочі записи щодо кожного допитуваного у вигляді карток або на окре­мих аркушах паперу.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необ­хідність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, осо­бу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріа­лах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна використову­вати на допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріа­ли справи, і тому забувають з'ясувати істотні обставини. Це при­зводить до необхідності проводити повторні допити, що є небажа­ним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення соціаль­но-психологічної характеристики допитуваного, його характеру, темпераменту, рівня інтелекту, способу мислення, схильності до референтної групи, способу життя, виховання в сім'ї тощо. Вивчен­ня особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент допи­ту, визначити послідовність допиту кількох свідків або обвинува­чених, встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші прийоми, способи виховного впливу, а також оці­нити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, уза­гальнення незалежних характеристик. Обсяг даного вивчення зале­жить від таких чинників, як процесуальне становище допитувано­го, характер злочину, мета допиту, організаційні можливості слід­чого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчо­му може надати фахівець-психолог. Використання спеціальних знань у галузі психології в процесі підготовки і проведення допи­ту є досить ефективним. Психолог може допомогти визначити особ­ливості психічних процесів, властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси характеру, інтелектуальні здіб­ності тощо; рекомендувати способи, за допомогою яких можуть бути виявлені окремі психологічні якості допитуваного; запропо­нувати запитання, які доцільно поставити з метою встановлення контакту. Психолог при підготовці до допиту може запропонува­ти також експрес-психодіагностику допитуваного, використовую­чи можливості тестів.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення прогностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій допиту та їх зміни в ході його проведення. Планування допи­ту передбачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в про­цесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлексивного мислення (імітації можливого ходу міркувань іншої осо­би). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варі­анти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запи­тання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямків прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до до­питу знаходять свій концентрований вираз в плані допиту — усно­му або письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може бути складений за такою схемою:

Складання розгорнутого письмового плану допиту починаєть­ся з визначення його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, які підлягають з'ясуванню і мають значення для встанов­лення істини у справі. Такі обставини мають викладатися в логіч­ній послідовності і відбивати специфіку відповідно до процесуального становища допитуваного. План допиту відбиває зміст такти­ки: запитання допитуваному та використання інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не тільки змісту тактичних прийомів, а й їх послідовності.

§ 4. Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних і об'єктивних показань. У ході допиту використовуються різноманітні тактичні прийоми: поста­новка тих чи інших запитань, пред'явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз'яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необ­хідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути сформульовані допитуваному. За своєю спрямованісттю запитання поділяються на основні (спрямовані на з'ясування головних відомостей у справі) і доповнюючі (спрямовані на з'ясуван­ня фактів, пропущених допитуваним у вільній розповіді). Відпові­дно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з'ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: “Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився пістолет?”); нагадуючими — пе­реслідують мету оживити пам'ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: “Що Ви робили після дня народження? В якому місці Ви гуляли?” тощо); контрольними — спрямовані на перевірку даних, що повідомляються допитуваним, з'ясування дже­рел одержання фактів (наприклад: “На підставі чого Ви стверджує­те, що злочин було вчинено о 16 годині?”).

У ході допиту як тактичний прийом застосовується пред'яв­лення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні спо­соби пред'явлення доказової інформації. Найбільш доцільною є класифікація способів пред'явлення доказів за декількома підставами.

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред'явлення доказів на одному допиті;

б) пред'явлення доказів у ході низки допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв'язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред'явлення одиничних доказів;

б) пред'явлення комплексу взаємопов'язаних доказів;

в) пред'явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

д) підкреслена демонстрація ознак об'єкта, що пред'являється.

4. За характером послідовності пред'явлення доказів:

а) пред'явлення доказів у послідовності “зростання сили”;

б) пред'явлення доказів у послідовності “зменшення сили”.

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного доказів, що пред'являються:

а) несподіване пред'явлення доказів;

б) пред'явлення доказів після попереднього з'ясування обста­вин, які пов'язані з ними;

в) пред'явлення доказів і роз'яснення їх значення у кримі­нальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз'яснення допитуваному особливостей доказів, що пред'являються;

ґ) супроводження пред'явлення доказів описом передбачу­ваного ходу розслідуваної події та її обставин'. Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуа­ції допиту. Дослідження типових ситуацій допиту дозволяє встано­вити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від дачі показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не тільки від ситуаційної обумовленості, а й від мети до­питу, його виду, процесуального становища допитуваного та ін­ших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів, що мають за мету:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до дачі показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам'яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитува­ного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть містити у своєму складі підсистеми прийомів, що обумовлено мож­ливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуальному становищі допитуваного.

Можливі варіанти систем тактичних прийомів та їх динамічна залежність від ситуацій допиту зображені на рис. 8.

Запропонована схема показує, що після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічно­го контакту з допитуваним (“Контакт”), можливо виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновані:

1. повідомлення достовірних по­казань допитуваним;

2. виникнення перекручень у показаннях;

3. виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідом­лення певної інформації внаслідок забування окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1. відмови допитуваного від показань;

2)повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із запропонованих ситуацій рекомендується відпо­відна система тактичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустимо, що під час встановлен­ня психологічного контакту необхідний рівень його не було досяг­нуто і виникла конфліктна ситуація. В такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спону­кання до дачі показань (“Спонукання”). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок безконфліктних ситуацій. Але можливий перехід і в іншу — конфліктну ситуацію у вигляді повідомлен­ня неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях (“Викриття неправди”). На схемі показана можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов'я­зано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних поми­лок слідчого. Можливий також і перехід від однієї безконфлік­тної ситуації до іншої (наприклад, від ситуації, яка характери­зується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).

§ 5. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психо­логічна “атмосфера” допиту, яка допомагає взаємодії та вза­ємовідносинам між її учасниками, це певний “настрій” на спілкування.

Психологічний контакт у допиті передбачає можливість виник­нення двох його рівнів:

1. коли допитуваний бажає давати показан­ня;

2. коли його примушують до цього.

Такий контакт може йти з наростанням, а може гаснути, може раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежить як від слідчого, так і від допитуваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він ста­новить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен враховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, пси­хічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічно­го контакту з допитуваним, Грунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інте­рес становлять способи приваблювати до себе людей, запропоно­вані Дейлом Карнегі. Він рекомендує шість таких способів:

1. ви­являйте щирий інтерес до інших людей;

2. усміхайтесь;

3. пам'ятай­те, що для людини звук його імені — найбільш солодкий і найбільш важливий звук людської мови;

4. будьте добрим слухачем; заохо­чуйте інших розповідати вам про себе;

5) ведіть розмову у колі інте­ресів співрозмовника;

6)давайте людям відчути їх значимість і робіть це щиро.

Банальність деяких прийомів очевидна, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

Побудова системи тактичних прийомів передбачає необхідність з'ясувати мету встановлення психологічного контакту. Відповідно до мети і процесуального стану допитуваного в системі тактичних прийомів можуть бути виділені наступні підсистеми.

1. Сприяюча адаптації до обстановки допиту і усунеш по небажа­них станів психіки допитуваного:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно-біографічних даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета допиту; демонстрація слідчим поінформованості про обстави­ни життя допитуваного, його потреби, інтереси;

щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета допиту;

переконання у невідворотності покарання злочинців.

2. Стимулююча установку на необхідість спілкування:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз'яснення допитуваному суті його процесуального стано­вища; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; роз'яс­нення значення щиросердості розкаяння, інших пом'якшуючих обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного;

щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги органам розс­лідування; роз'яснення суті наслідків вчиненого злочину або мож­ливості їх виникнення у майбутньому; показ фотознімків (пред­метів), пов'язаних з вчиненим злочином та його наслідками; вико­ристання позитивної оцінки якостей особи допитуваного. Розглянемо зміст і роль окремих тактичних прийомів стосовно підсистеми, яка сприяє адаптації до обстановки допиту та усунен­ню небажаних станів психіки обвинуваченого (підозрюваного).

Так, у процесі з'ясування обставин анкетно-біографічного харак­теру слідчий може уточнювати окремі з них з метою визначення психологічного стану допитуваного, включення його в активне спілкування, визначення рівня інтелектуального розвитку допитува­ного і рівня володіння ним мовою, усунення емоційної напруженості. Уточнювати можна дані, які викликають позитивні емоції у допитуваного. Зокрема, коли заповнюється графа про місце народження, доцільно спитати обвинуваченого про те, як довго він жив у цьому місці, коли переїхав, чи подобаються йому місця, де він народився, які у цих місцях визначні пам'ятки. Розглянутий тактичний прийом пов'язаний зі вступом у спілкування і має орієнтуючий характер.

Наступний тактичний прийом — це бесіда з допитуваним на сторонню тему або на тему, що становить інтерес для слідчого. Важливе значення у цьому відношенні має уміння слідчого вірно обирати тему для бесіди, що визначається знанням інтересів допи­туваного, його захоплень, рівня загальної культури. Бесіди на такі теми дозволяють змінити психологічний стан допитуваного, пози­тивно впливають на обвинуваченого (підозрюваного) незалежно від того, перебуває він у збудженому чи пригніченому стані. Загальмованість, як і схвильованість, викликається напруженням, усунути яке допомагає спілкування. Змінюючи тему, необхідно знайти таку, яка викликає у допитуваного інтерес. Допитуваний не повинен відчути, що його “виводять” на заздалегідь заплановану тему розмови. Це можна зробити шляхом включення в поле зору допитуваного предметів, пов'язаних з його інтересами, які викли­кають у нього позитивний емоційний відгук.

У процесі такої бесіди проявляються комунікативні якості слід­чого, які впливають на встановлення психологічного контакту. Окремі криміналісти розглядають вплив на допитуваного позитив­ними якостями — ввічливістю, справедливістю, доброзичливістю, принциповістю — як тактичний прийом, що сприяє встановленню контакту. Дійсно, позитивні якості особи слідчого сприятливо впливають на встановлення і підтримання контакту, проте вони не можуть розглядатися як самостійні тактичні прийоми, а мають бути притаманні всьому спілкуванню слідчого і допитуваного.

Тактичний прийом, який полягає у демонстрації слідчим по­інформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси, сприяє адаптації підозрюваного на допиті, усуненню не­бажаних станів його психіки. Використання цього прийому викли­кає у допитуваного інтерес до інформації, яку повідомляє слідчий, відвертає від чинників, що заважають зосередитись на головному, сприяє відвертості допитуваного.

§ 6. Актуалізація забутого в пам'яті допитуваного

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвину­вачених є надання допомоги у пригадуванні подій минулого. По­новлення (актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним ступенем труднощів: від “автоматичного” впізнан­ня предметів до важкого пригадування їх.

Можливість актуалізації забутого у пам'яті допитуваного ба­зується на збудженні відповідних нервових зв'язків або асоціацій (за схожістю, суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийо­ми, які сприяють актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

Допитуваний може зробити заяву типу “я вже нічого не пам'я­таю”, “був п'яний і не пам'ятаю, що відбувалося” тощо. При “по­бічній відмові” від показань допитуваний звичайно вказує на повне випадіння з його пам'яті подій, що становлять інтерес, і не докла­дає зусиль для пригадування “забутого”. Встановити, чи має міс­це “побічна відмова” від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, слідчому допома­гає аналіз таких даних, як час, що пройшов з моменту сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам'яті.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забу­тих матеріалів в нам 'яті свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) може включати:

1. постановку нагадуючих запи­тань;

2. показ доказів;

3. демонстрацію іншої матеріалізованої інформації;

4. допит на місці події;

5)оголошення показань інших осіб.

Запропонована система є найбільш типовою. В процесі її ви­користання ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допиту­ваного і своєрідності забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих тактичних прийомів системи обумовлена ситуацією роз­слідування, яка складається до проведення допиту.

Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих обставин, є постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у нагадуванні обставин, що сприяють збудженню асо­ціативних зв'язків. Дані для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка за­питань у хронологічній або логічній послідовності про попередні, супровідні та наступні за подією злочину обставини. Так, в одно­му з будинків була вчинена квартирна крадіжка. Припускалося, що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів, або використовуючи ключі від даної квартири, які були загублені господаркою рік тому. По підозрі у вчиненні злочину були затримані Г., Л., М., які заперечували свою причетність до крадіжки. У ході розслідування була допитана молодша сестра одного з підозрюваних В. При її допиті слідчий спробував з'ясувати, чи не знаходив хто-небудь з їх сім'ї ключі. У своїх показаннях В. по­відомила, що одного разу вона знайшла два ключа, які потім відда­ла своєму братові. Однак час, коли вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам'ятала. Слідчий вирішив поставити їй такі дві групи нагадуючих запитань: а) запитання, які сприяли пригаду­ванню часу знаходження ключів: В якому місці були знайдені ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона вирушала і з ким?; б) запитан­ня, які сприяли пригадуванню дня, коли ключі були переданні бра­тові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим займалася у той час? Постановка цих запитань дозволила В. пригадати обставини, які мали важливе значення для подальшого розслідування.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію сприйнятого, включає і такий прийом, як показ свідку або обвину­ваченому речових або письмових доказів. Тут процес пригадуван­ня ґрунтується не тільки на розумових асоціаціях, а й на безпосе­редніх зорових відчуттях. У процесі показу тих чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і пригадує обста­вини, пов'язані з ним.

Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є де­монстрація допитуваному іншої матеріалізованої інформації з ме­тою оживити у його пам'яті обставини баченої ним події. Так, для актуалізації забутого можуть бути успішно використані різні фото­знімки, схеми, малюнки, макети, а також такі системи, як “фоторобот”, рисований портрет, альбом з типовими малюнками елементів зовнішності людини, альбоми зразків різних фасонів одягу, кольо­рові репродукції вантажних і легкових автомобілів та ін. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна запропонувати йому ту чи іншу довідкову книгу (наприклад телефонну), з тим щоб він знайшов це або схоже прізвище (асоціації за схожістю або контра­стом). Отже, суть цього тактичного прийому полягає в демонст­рації (показі) допитуваному аналога раніше сприйнятого предме­та або окремих його ознак.

Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит на місці події. Психологічною підставою його є повторне сприйняття допитуваним обстановки, в якій відбувався злочин. Таке сприйняття збуджує асоціативні зв'язки і стимулює більш повне відтворення обставин, які цікавлять слідчого. Слідча практика свідчить про ефективність використання допиту на місці події. Так, Л. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її виклика­ти з сусіднього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти. Коли вони підійшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і завели до під'їзду, а потім на горище будинку, де зґвалтува­ли її. На допиті Л. повідомила, що вона не пам'ятає, де цей буди­нок розташований, в якій бік від кінотеатру вони пішли, до якого під'їзду заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Прибувши до кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та під'їзд, до якого вони заходили, і навіть при­гадала, як у розмові ґвалтівники одного з своєї компанії називали “Рудий”. Показання потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню злочинців і розкриттю злочину.

До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забу­того, належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголо­шення показань необхідно пред'являти не протокол у цілому, а за­читувати фрагменти, що стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо слідчого цікавить якась розмова конкретної особи, то свідку оголошується витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі і час, коли ця розмова відбулася.

§ 7. Викриття неправди в показаннях

У ході допиту свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) в їх показаннях можливе виникнення перекручень, які є на­слідком свідомої неправди. Попередження, виявлення та усунення \ таких перекручень є важливим завданням слідчого при допиті.

Практичне значення мають запропоновані у криміналістичній літературі критерії відповідності показань допитуваного дійсності. Зокрема, такі критерії включають: 1) компетентність допитувано­го (коли характер його показань, його особливості дозволяють зробити висновок про те, що він не здатний вигадати повідомлене);

2) його непоінформованість (незнання допитуваним тих обставин, які мали бути відомі і не могли бути забутими, якщо його показан­ня є вірними); 3) рівень мовлення допитуваного (відповідність мов­них особливостей показань його культурному рівню, професійній належності, лексичному запасу); 4) унікальність показань (якщо повідомлення має свою індивідуальність, то більш обґрунтовано вважати його правдивим); 5) емоційна насиченість показань (прав­диві показання мають порівняно більшу кількість суто особистих, емоційних моментів, посилань і вказівок на переживання); 6) кри­терій невідповідностей (сумлінний допитуваний описує фрагменти і деталі події, не завжди і не в усьому узгоджує їх між собою; допи­туваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути невідпо­відності). Запропоновані критерії мають орієнтуючий характер.

У криміналістичній теорії зазначається необхідність спостере­ження в процесі допиту за поведінкою обвинуваченого або свідка та його психофізіологічними реакціями. Виявити неправду у показан­нях таке спостереження не дозволяє, однак воно реєструє зовнішні прояви, які відбивають динаміку стану допитуваного у ході допи­ту, різне реагування на те чи інше запитання або пред'явлений до­каз. Ці зовнішні прояви не мають доказового значення, виконують орієнтуючу функцію.

У процесі попередньої оцінки показань можливо виявлення не­гативних обставин, які при допиті можуть виступати у двох фор­мах: а) відсутності у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце; б) наявності у показаннях даних, яких не повинно бути. Так, у разі наявності даних, яких не повинно бути, негативні обста­вини при допиті можуть проявлятися у вигляді обмовок та винної поінформованості допитуваного. Значення негативних обставин у допиті полягає в тому, що вони виступають специфічними сигна­лами неправди у показаннях і потребують використання відповід­них тактичних прийомів.

Виявлення неправди у показаннях обвинувачених або свідків передбачає їх попереднє дослідження шляхом зіставлення таких показань з різними даними, які є у розпорядженні слідчого (зістав­лення окремих елементів у показаннях допитуваних, зіставлення з показаннями інших осіб тощо).

Повідомлення неправди свідками чи обвинуваченими — це вольовий і свідомий акт, спрямований на перекручення істини.

Отже, для запобігання і встановлення неправди слідчий повинен знати її можливі мотиви. Засобами усунення мотивів неправди при допиті є тактичні прийоми, розроблені на підставі методу переко­нання. Таким чином неправда може бути відвернута на стадії вста­новлення психологічного контакту з допитуваним. Використання тактичних прийомів, спрямованих на встановлення психологічного контакту, сприяє побудові безконфліктної ситуації допиту і одер­жанню правдивих показань. Проте усунути мотиви неправди і одер­жати об'єктивні показання за допомогою даної системи прийомів не завжди можливо.

Побудова системи тактичних прийомів, спрямованої на викрит­тя неправди в показаннях допитуваного, передбачає необхідність урахування його процесуального становища та форми неправди­вого повідомлення. Можна виділити шість підсистем, характерних для допиту обвинуваченого (підозрюваного), які мають таку спря­мованість:

1. викриття неправди при повному запереченні обвинуваченим своєї вини і висуненні ним своєї версії;

2)викриття неправ­ди у ситуації часткового визнання обвинуваченим своєї вини;

3)подолання замовчування обвинуваченим фактів, які інтересу­ють органи розслідування;

4)викриття неправдивої заяви про алібі;

5. встановлення обмови;

6) встановлення самообмови.

Кожна з названих підсистем включає комплекс найбільш до­цільних тактичних прийомів. Наприклад, підсистема тактичних прийомів, спрямована на викриття неправдивої заяви про алібі, перед­бачає:

а) постановку деталізуючих запитань щодо перебування до­питуваного у вказаному місці;

б) постановку контрольних запи­тань щодо фактів, точно встановлених у справі;

в) оголошення фрагментів показань осіб, на яких послався обвинувачений (підоз­рюваний), стосовно суперечностей, що виникли;

г) оголошення показань осіб, які спростовують заяву про алібі;

г) пред'явлення доказів, які підтверджують перебування допитуваного у місці вчи­нення злочину;

д) оголошення висновку експерта, результатів ок­ремих слідчих дій, які свідчать про можливість перебування допи­туваного на місці злочину.

Розглянемо функціональне призначення і ефективність окремих тактичних прийомів цієї підсистеми в ході її використання. Так, при розслідуванні квартирної крадіжки як підозрюваний був допи­таний Г., який мешкав у сусідньому будинку. На допиті Г. заявив, що він нічого не знає про вчинений злочин, бо тоді, коли сталася крадіжка, він перебував у спортивному таборі за містом. Тактика викриття неправди була заснована на використанні групи тактич­них прийомів допиту. Зокрема, слідчий поставив деталізуючі запи­тання щодо тих заходів, які проходили у таборі в той час, коли була вчинена крадіжка (такими заходами були відвідування басейну і обід). Відносно відвідування басейну допитуваному були постав­лені такі запитання: Чи відвідував Г. басейн? Коли він прийшов туди? Чи організовано проходило плавання? Хто керував спорт­сменами? З ким він спілкувався? Про що вони розмовляли? Як дов­го він там пробув? З ким він покинув басейн? Відносно обіду: Чи ходив Г. на обід? Чи не було спізнення з приготуванням їжі? Що було подано на обід? За яким столом він сидів? Хто обідав з ним за одним столом? Про що вони говорили? Хто першим вийшов з-за столу? Після фіксації відповідей допитуваного слідчий оголосив показання К. і С., на яких посилався підозрюваний Г., як осіб, що можуть підтвердити його дані. Хоча у цілому ці показання підтверджували факт присутності Г. і в басейні, і на обіді, але в деталях їх показання мали істотні розбіжності. Слідчим були оголошені ті фрагменти показань, які суперечили показанням Г. Підозрюваний пояснив їх наявність тим, що “ніхто не ставив за мету запам'ятати нікому не потрібні дрібниці”.

Наступним тактичним прийомом, використаним у допиті, було оголошення показань вихователя табору В., який шукав Г. близь­ко 12-ї години на території табору в той день і не міг знайти його, а зустрівся з ним лише о 14-й годині.

Становить інтерес і прийом, заснований на результатах огляду місця події. Так, попередньо у допитуваного було з'ясовано, що він ніколи не заходив до квартири, де було вчинено злочин, а після цього слідчий повідомив йому про виявлені в процесі огляду місця події сліди рук Г., роз'яснив їх значення.

Таким чином, тільки використання всього комплексу тактич­них прийомів підсистеми сприяло спростуванню заяви про алібі і одержанню правдивих показань про обставини вчиненого злочину.

§ 8. Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх обумовлені віко­вими особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів встановлення психоло­гічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його свідчень.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18 років. У психоло­гічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1. дитячій вік (до 1 року);

2. раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3. дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4. молодший шкільний вік (від 7 до 11-12 років);

5. підлітковий вік (від 11 до 14-15 років);

6) старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов'язаних типових для даного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці і вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологічних особливостей неповнолітніх окремих віко­вих груп необхідно враховувати не тільки хронологічний вік, а й загальні якості культури і товариства, до якого вони належать, соці­ально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на до­питі як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному за­конодавстві не визначений. У п. З ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які у зв'язку з своїми фізич­ними або психічними вадами нездатні правильно сприймати обста­вини, що мають значення для справи, і давати про них показання. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічни­ми чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і дачі показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти вже 3-5 років повідомляли на допиті дані, які сприяли встановленню об'єктивної істини у справі. Разом з тим дітей рекомендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до по­слідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерна наявність підвищеного навіювання та схильності до фантазії. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний стан від дитинства до дорос­лості. Принципово нова відмінна риса цього віку — “почуття до­рослості”. Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна пас-трою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитися у присутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов'язковою. Це питан­ня у кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при допиті неповнолітнього обвинуваченого при­сутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представ­ників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір місця і обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчо­го тощо), що має сприяти встановленню психологічного контакту і одержанню необхідної інформації. Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з'ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Вико­нання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встано­вити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується про­вести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, ^ книжки та ін.), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхід­ного контакту з підлітком, навертає його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати поста­новку запитань, що мають елементи навіювання (навідні питання). Дуже обережно слід застосовувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних питань нерідко є причиною виникнен­ня добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння “геройства”, “товариськості”.

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосову­ватися при допитах неповнолітніх, є: роз'яснення важливості по­відомлення правдивих показань; демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз'­яснення сутності і значення пред'явлених і оголошених матеріалів; роз'яснення неправильно зайнятої позиції.

§ 9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефектив­ний спосіб перевірки і одержання нових доказів. У “Руській правді” (ХІ-ХІІ ст.ст.) вже зафіксовано правовий інститут “звід”, який є прообразом очної ставки.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство (ст.ст. 172, 173, 304 КПК) регламентує порядок проведення очної ставки, роз­криває її ознаки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одно­часний допит раніше допитаних осіб про обставини, віднос­но яких були дані істотно суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома об­винуваченими чи підозрюваними. Очна ставка проводиться і в суді. Головними характеристиками очної ставки є:

єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

єдність об'єкта (очна ставка являє собою процес неперерв­ного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії);

єдність місця (особи допитуються в одному місці);

допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйнят­тя запитань слідчого і показань один одного;

єдність документування (процедура очної ставки фіксуєть­ся в одному протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких пи­тань:

між якими особами вона буде проведена;

які суперечності необхідно усунути;

які взаємовідносини між допитуваними мають місце;

яка черговість допиту осіб на очній ставці буде ефективною;

яким шляхом можна усунути суперечності;

які запитання слід по­ставити;

які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі про­понує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. У процесі очної ставки допи­туваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати їх.

Проведення очної ставки передбачає “ефект присутності”, коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Але такий вплив може бути й негативним, коли автори­тет (який іноді має злочинний характер) недобросовісного учасни­ка впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки мо­жуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов'язана з:

розширеним складом її учасників;

ускладненим інформаційним обміном;

сильним психологічним впливом учасників ставки один на одного;

зниженням рівня прогнозу слідчого;

можливістю зміни показань;

підвищеним ступенем тактичного ризику.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. У судовому засіданні правом ставити запитання наділені суддя, про­курор, захисник, експерти, цивільний позивач, цивільний відпо­відач та їх представники, а також підсудні і потерпілі. Допит є пе­рехресним тільки тоді, коли до нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної діяльності. Кожний учас­ник судового розгляду має право ставити допитуваному додат­кові запитання для з'ясування чи доповнення відповідей, які були дані на запитання інших осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники процесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі і цивільні відповідачі, а також експерти), які допитуються у судовому засі­данні. Такий допит справляє сильний вплив на психіку допитува­ного. Він передбачає одночасний допит кількома учасниками про­цесу однієї особи відносно одних й тих саме обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який повинен викону­вати регулятивну функцію.

Перехресний допит збільшує небезпеку виникнення навію­вання. Це пов'язано з постановкою однотипних запитань, по­вторюванням однакових запитань кілька разів, різною тактикою допитуючих.

§ 10. Фіксація результатів допиту

Важливе значення для розслідування має правильна фікса­ція результатів допиту в протоколі, де повинні бути повно і об'­єктивно відображені повідомлені допитуваним дані. Рекомен­дується три методи одержання показань: вільна розповідь, “за­питання — відповідь” і поєднання першого і другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що гаран­тують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводять­ся до такого:

1) показання записують від першої особи і по можливості дос­лівно;

2) поставлені запитання і відповіді на них в разі необхідності записуються дослівно;

3) на прохання допитуваного йому надається можливість влас­норучно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;

4) протокол не може бути стилізованим, він повинен відобража­ти вирази, яких вживає допитуваний;

5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи,

присутні на допиті. Протокол допиту повинен містити:

1) відмітку про попередження допитуваного (свідка чи потерп­ілого) про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу свідомо неправдивих показань, що підтвер­джується його підписом;

2) відмітку про роз'яснення допитуваному, у вчиненні якого злочину його підозрюють, і його право на захист;

3) заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;

4) відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, батьків або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним бажанням або за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами допитуваного і слідчого.

Методом фіксації допиту може бути звуко- і відеозанис. Згідно з КПК такий запис проводиться після попереднього повідомлення допитуваному. Найдоцільніше застосування його у випадках склад­них допитів і таких, що супроводжуються визнанням обвинуваче­ним своєї вини, або для фіксації показань потерпілого, який пере­буває в тяжкому стані. Паралельно зі звуко- і відеозаписом слідчий веде протокол.

Глава V

Обшук і виїмка

§ 1. Поняття та сутність обшуку

Відшукання прихованих об'єктів (знарядь злочину, речових до­казів, трупів, осіб, які переховуються від суду і слідства) може бути здійснено у ході проведення обшуку, процесуальний режим якого визначений кримінально-процесуальним законодавством (ст.ст. 177, 179-186, 188,189 КПК). Обшук є одним із способів отримання доказової інформації у кримінальному процесі.

Головна мета обшуку як пошукової дії полягає у виявленні дже­рел доказової і орієнтуючої інформації. Обшук має мету виявити знаряддя злочину, речі та цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встанов­лення істини у справі. Метою обшуку може бути також виявлення трупів, осіб, які переховуються від слідства і суду. Додатковою ме­тою обшуку є виявлення і вилучення речей і предметів, вилучених з цивільного обігу і заборонених для використання, а також пошук майна для забезпечення відшкодування заподіяних збитків або можливої конфіскації.

У криміналістичній літературі немає єдності у визначенні по­няття обшуку. Його пошуковий характер дозволив окремим ав­торам визначати цю дію як слідчо-оперативну. Таке трактування містить у собі змішання процесуальних дій і оперативних заходів, різних за своєю природою і завданнями, прийомами і формами проведення. Обшук — це слідча дія, яка здійснюється з метою от­римання судових доказів. Оперативно-розшукові заходи не мають процесуального значення, відіграють допоміжну роль і до змісту обшуку не входять.

Обшук необхідно відрізняти від близьких до нього адмініст­ративно-процесуальних та інших дій. Так, у відповідності зі ст.ст. ЗО, 32 Митного кодексу України передбачено проведення митного огляду.

Митниця має право провести огляд, а також переогляд речей громадян з розпакуванням багажу. Якщо є достатні підстави вва­жати, що громадянин приховує при собі предмети контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил, може бути проведено особистий огляд. Огляд не є слідчою іією і здійснюється без санкції прокурора.

Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” регламентує отримання розвідувальної інформації шляхом негласного проникнення оперативного працівника у жиле або інше приміщення громадянина. Такий оперативно-розшуковий захід повинен здійснюватися з санкції Генерального прокурора України або його заступників. Таємне обстеження жилого приміщення передбачає приховане і безперешкодне проникнення до житла, недопустимість вилучення будь-яких пред­метів, можливість тимчасової заміни їх муляжами, використання аудіо-, кіно- і фотозйомок тощо. Результати даної дії носять конфіден­ційний характер і не мають доказового значення.

Обшук відрізняється від інших слідчих дій перш за все своїм пошуковим характером. За своїм характером обшук схожий з виїмкою. Виїмка — це слідча дія, яка передбачає вилучення або вит-зебування у якої-небудь особи чи установи (підприємства) певних предметів і документів, що мають значення для справи. Згідно зі ст. 178 КПК, “виїмка проводиться у тих випадках, коли слідчий має точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться у певної особи чи у певному місці”. Різниця між виїмкою і обшуком полягає у тому, що, по-перше, виїмка проводиться тільки у відношенні певних предметів, тоді як предмети, до підлягають вилученню при обшуку, можуть бути відомі орієн­товно, а іноді навіть невідомі взагалі; по-друге, під час виїмки повинно бути відомо місце знаходження тих чи інших предметів, а при обшуку передбачається їх відшукати. Якщо неможливо точно зизначити, що саме необхідно відшукати або де і у кого знаходиться потрібна річ, проводять не виїмку, а обшук.

Обшук — це слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окремих громадян з -І метою відшукання і вилучення предметів, що мають значен­ня для справи, а також виявлення розшукуваних осіб.

Обшук для підозрюваних, обвинувачених, членів їх сімей означає хоча й санкціоноване законом, але небажане втручання чужих людей в їх дім, ознайомлення з матеріальними, особистими, інтимними сторонами життя. Проведення обшуку пов'язано з певними порушеннями прав громадян на недоторканність особи, житла ^ гощо і вимагає дотримання встановлених законом гарантій. Згідно з ст. 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. При цьому відпо­відно до п. 13 розд. XV Конституції протягом п'яти років після набут­тя чинності Конституцією зберігається існуючий порядок обшуку — за постановою органів розслідування з санкції прокурора.

Обшук є невідкладною слідчою дією і у випадках, що не припус­кають зволікання, він може бути проведений без санкції прокуро­ра, але з повідомленням його у добовий строк про зроблений об­шук (ст. 177КПК).

Елемент примусу під час обшуку передбачає, що обстеження приміщень чи інших об'єктів може бути здійснено без згоди особи, у розпорядженні якої ці об'єкти перебувають. Слідчий має право розкривати зачинені приміщення і сховища, якщо власник відмов­ляється їх відчинити.

Обшук має схожість зі слідчим оглядом. При провадженні цих слідчих дій здійснюється обстеження місцевості, приміщень та інших об'єктів з метою виявлення, фіксації та вилучення різних матеріаль­них джерел криміналістичної інформації. Разом з тим обшук і огляд — це різні слідчі дії.

На відміну від слідчого огляду, обшук має такі особливості:

1) конкретизованість об'єктів пошуку;

2) належність об'єктів пошуку певним особам;

3) примусовий характер обстеження.

§ 2. Об'єкти та види обшуку

В теорії криміналістики використовуються два різні терміни при характеристиці обшуку: “об'єкти пошуку” і “об'єкти обшуку”.

Об'єкт пошуку — це те, що необхідно відшукати, виявити, знай­ти. У ході обшуку такими об'єктами є: люди, трупи, знаряддя зло­чину, предмети злочинного посягання, документи, сліди тощо.

Обшук передбачає відшукання предметів, які можуть бути ре­човими доказами. Згідно з ст. 78 КПК можна сформувати певні типові групи таких предметів.

1. Знаряддя і засоби вчинення злочину:

а) вогнепальна і холодна зброя;

б) предмети, які спеціально виготовлені для вчинення зло­чинів (знаряддя злому і злодійський інвентар — відмички, “фомки”, “гусячі лапи” та ін.; знаряддя вбивства чи нанесення тілес­них ушкоджень — кастети, надолонники, кістені тощо);

в) предмети, зберігання чи використання яких заборонено або потребує спеціального дозволу (ліцензії) (газова зброя, радіоактивні речовини, наркотики та ін.);

г) предмети, які застосовуються у побуті, виробничій або іншій легальній діяльності (кухонний ніж, сокира, молоток та ін.);

д) транспортні засоби (якщо вони використовувались для досягнення злочинного результату).

2. Предмети, що зберегли на собі сліди злочину (одяг чи взут­тя обшукуваного, яке має сліди крові, частки ґрунту, жирові пля­ми тощо).

3. Предмети, отримані як наслідок злочину (гроші чи цінності, які є предметом хабара; майно, що належить потерпілому, та ін.).

4. Інші предмети, що виступають засобом для встановлення істини по справі (фотознімки, записні книжки, дискети ЕОМ тощо).

Окрему групу об'єктів складають документи. Розрізняють до­кументи рукописні, поліграфічні, машинописні, фонодокументи, фото-, кіно-, відеодокументи та ін. У ході обшуку підлягають вияв­ленню документи:

а) зміст яких є предметом злочинного посягання;

б) які є засобом вчинення злочину;

в) які є засобом приховання злочину;

г) що характеризують особу злочинця;

д) що містять у собі зразки почерку;

ж) що містять у собі іншу інформацію, яка цікавить органи розслідування.

Об'єкт обшуку — це те, відносно чого (чи кого) здійснюється обстеження.

Найбільш поширеними об'єктами обшуку є:

1) жилі приміщення (квартира, будинок, дача, номер готелю тощо);

2) службові, торговельні, виробничі та інші нежилі приміщення (кабінети посадових осіб і державних службовців, офіси, скла­ди, виробничі дільниці, підсобні приміщення магазинів тощо);

3) ділянки місцевості (садиба, сад, город та ін.);

4) автотранспортні засоби (автомобілі, причепи, мотоцикли та ін.);

5)жива людина (її тіло, одяг, взуття та інші носильні речі).

Таким чином, об'єктом обшуку може бути практично будь-яке місце, що знаходиться у кого-небудь в розпорядженні (власності), або особа, якщо є достатні підстави вважати, що у цьому місці чи уданої особи можуть бути знаряддя злочину, предмети та цінності, які мають значення для справи.

У криміналістичній теорії прийнято розрізняти кілька видів обшуку залежно від тих чи інших підстав їх диференціації. Так, за характером об'єктів обшуку розрізняють обшук: приміщень, місцевості, транспортних засобів, особи. За характером об'єктів пошу­ку виділяють обшуки, спрямовані на виявлення: людей, трупів (чи їх частин), знарядь та засобів вчинення злочину, предметів злочин­ного посягання, слідів, документів та інших об'єктів. Обшуки мож­на розрізняти за їх повторюваністю (первинний і повторний) та за їх одночасністю (груповий і одиночний). Названі види обшуку мають певну специфіку. Розглянемо особливості проведення окре­мих видів обшуку.

Обшук у приміщенні передбачає примусове обстеження всіх приміщень, які є у володінні фізичних чи юридичних осіб, якщо там можуть знаходитися об'єкти пошуку. Обшук приміщень полягає у вивченні чи аналізі конструктивних вузлів будинку (споруди), жи­лих і підсобних приміщень, предметів домашньої обстановки. Об­шук рекомендується розпочинати з найбільш “важких” ділянок приміщення, проводити пошук спочатку у нежилих, а потім у жи­лих приміщеннях, здійснювати обшук від входу до приміщення.

Під час обшуку приміщень необхідне обстеження окремих вуз­лів будівлі або споруди. До останніх належать: підвальна частина будівлі, горище, сходи, міжповерхові перекриття, стіни і перегород­ки, санітарно-технічні вузли і комунікації.

При обстеженні конструктивних вузлів будівлі слід звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, відсутність окре­мих деталей, неоднорідність пофарбування, відмінність у штука­турці, пошкодження павутини. Предмети пошуку можуть бути за карнизами, балками, замурованими у стінах тощо.

У ході обшуку у жилих приміщеннях необхідно обстежувати предмети обстановки. Перевіряючи меблі, слід спочатку дослідити предмети чи документи, які знаходяться в (на) них, а потім самі предмети обстановки. Треба оглядати усі пази, щілини, вимірити і порівняти усі внутрішні і зовнішні габарити.

Пошукові дії в службових приміщеннях слід розпочинати з ро­бочого місця обшукуваного. У першу чергу оглядають робочий стіл, сейфи і шафи. Тайників у службових приміщеннях, як прави­ло, не роблять, але предмети маскують, ховають за книжки, пап­ки, папір. Таке маскування створює труднощі у доступі до пред­мета пошуку.

Обшук ділянки місцевості полягає у примусовому обстеженні! присадибних та інших ділянок, які є у володінні обшукуваної особи.

Обшукам на відкритій місцевості притаманна трудомісткість пошуків. Обстеження необхідно здійснювати планомірно і у пев­ній послідовності. Ділянку території розподіляють на сектори чи квадрати.

У більшості випадків тайники обладнують у землі, кущах, купах сміття, ямах. Ознаками тайника на місцевості може бути: пошкод­ження Грунту, неоднаковість його кольору, мітки на деревах та ін.

Обшук особи полягає у примусовому обстеженні людини, її одягу, взуття та інших речей. Обшук особи, як правило, проводить­ся за постановою слідчого. Але існують два випадки, коли обшук можна здійснювати без винесення постанови:

1) коли особа затримується або береться під варту;

2) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка пере­буває в приміщенні чи іншому місці, де проводиться обшук або виїмка, переховує на собі предмети чи документи, що мають значення для справи.

У процесі обшуку необхідно передбачити можливість вчинен­ня опору обшукуваним. Тому слідчий повинен дотримуватися пев­них правил, що забезпечують безпеку. Зокрема, обшукуваного необхідно поставити обличчям до стіни чи автомобілю під кутом 45° з широко розсунутими ногами і розведеними руками. Таке по­ложення зменшує стійкість обшукуваного.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності — “зверху донизу”. Спочатку обстежують головний убір, потім одяг (пальто, сукню, піджак, брюки тощо), взуття. Окремі предме­ти одягу знімають з метою обстеження білизни та інших речей. Особливу увагу слід приділяти кишеням, швам одягу, підкладці пальто чи піджака, закаблукам взуття.

Такий обшук виконує особа однієї статі з обшукуваним. В разі необхідності для цього запрошують медичного працівника.

До обшуку особи належать і обстеження речей, що є у обшу­куваного: портфелів, дипломатів, валіз, сумок, гаманців. Ці речі ретельно досліджують з метою виявлення тайників та предметів, які шукають.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстежен­ня будь-якого транспортного засобу, який є у приватному володінні громадянина (мотоцикл, автомобіль, яхта, особистий літак). Такий обшук має певну специфіку в залежності від виду обшуку і особли­востей транспортного засобу. Обшук транспортних засобів — це відносно новий вид обшуку у практиці органів розслідування.

Обстеження транспортних засобів повинно мати свою черговість і послідовність. Так, обшук легкового автомобіля доцільно розпочинати з багажника і закінчувати мотором. У багажнику перевіряються сумка з інструментом, запасне колесо, інші предмети. У салоні знімаються килими, настили, чохли. Перевіряються місця між сидінням і спинками, досліджується торпеда, знімається автомагнітола.

Механізми і деталі автомобіля, розташовані під днищем, бажа­но дослідити на “ямі”. Оглядається автомобіль і під капотом. Об­шук автотранспортних засобів доцільно проводити за участю фахівця-автотехніка.

Повторний обшук має місце у тих випадках, коли первісний обшук був проведений у несприятливих умовах або коли залиши­лися необстеженими (недостатньо ретельно обстеженими) окремі ділянки приміщення, відкритої місцевості, предмети.

Груповий обшук — це кілька одночасних обшуків, що здійсню­ються по одній справі у різних осіб, в різних місцях. Проведення групового обшуку має певну специфіку:

1) одночасно працюють кілька слідчо-оперативних груп;

2) реально існує кілька об'єктів обшуку;

3) має місце єдине керівництво у проведенні обшуку кількох об'єктів;

4) існує єдність часу початку обшуку на всіх об'єктах;

5) запропоновано єдиний план проведення обшуку;

6) визначені засоби зв'язку між учасниками обшуку і порядок обміну інформацією між ними.

У процесі групового обшуку можуть бути складені різні схеми, зокрема схеми злочинних зв'язків, службової взаємодії, родинних зв'язків підозрюваних осіб.

§ 3. Ситуаційна обумовленість тактики обшуку

У теорії криміналістики тактика обшуку розглядається стосов­но п'яти основних питань:

1) що чи кого шукати;

2) у кого шукати;

3) де шукати;

4) коли шукати;

5) як шукати.

Реалізація тактичних прийомів обшуку потребує розгляду їх ситуаційної обумовленості, вивчення повторюваності та типовості ситуацій. Знання типових ситуацій дозволяє не тільки передбача­ти їх традиційне виникнення у відповідних умовах, а й обирати оптимальну тактику.

У криміналістичній літературі обшук визначається як дія, що відбувається у конфліктній ситуації. Але проведення обшуку може характеризуватися і безконфліктністю ситуації, наприклад обшук у відсутності обшукуваного або при добровільній видачі предме­та пошуку.

Поділ ситуацій на конфліктні та безконфліктні Грунтується на характеристиці психологічних компонентів слідчої ситуації — су­перництві чи протидії сторін, мета і інтереси яких при розсліду­ванні злочинів не збігаються. Поділ ситуацій обшуку на конфліктні та безконфліктні має дуже широкий діапазон спрямованості. Об­рання ж відповідної тактики обшуку, оптимальне використання тактичних прийомів передбачають диференційований підхід до ситуативності обшуку.

В залежності від присутності чи, навпаки, відсутності обшу­куваного можуть бути виділені дві ситуації:

1) здійснення обшуку в ситуації присутності обшукуваного;

2) здійснення обшуку в ситуації його відсутності. У статті 181 КПК вказано, що під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, однак такої можливості може і не бути, і тоді обшук проводиться у відсутності обшукуваного.

В залежності від ставлення обшукуваного до пропозиції слідчого видати зазначені у постанові предмети чи документи, а також вказати місце, де переховується злочинець, можна виділити ситуації обшуку:

1) при добровільній видачі;

2) при відмові від добровільної видачі.

Ситуація добровільної видачі ще не означає, що обшук на цьо­му може бути завершений. Добровільна видача іноді може бути пов'язана:

а) з видачею частини компрометуючого матеріалу, щоб перешкодити виявленню головної, більш важливої частини;

б) з видачею документів чи предметів, щоб запобігти вилученню знач­ної суми грошей або цінностей, виявленню слідів і речових доказів по інших злочинах.

В залежності від ставлення обшукуваного до здійснюваного об­шуку можна виділити:

1) ситуацію активної протидії (коли обшукуваний своїми діями намагається заважати проведенню обшуку, не виконує закон­них вимог слідчого чи працівника міліції, істерично реагує на їх дії, зневажає їх);

2) ситуацію нейтральної поведінки обшукуваного і його від­мови від спілкування зі слідчим (коли обшукуваний демонст­рує свою байдужість чи зневагу до дій слідчого, явну відмову від діалогу з ним, не бажає розмовляти, відповідати на запи­тання);

3) ситуацію надання допомоги слідчому під час проведення пошу­кових дій (коли обшукуваний намагається сприяти слідчому у його пошуках або імітує активну допомогу).

Ситуації обшуку можуть бути диференційовані також залежно від передбачуваного способу схову предмета пошуку. Тут можна простежити три типові ситуації, коли передбачається, що предмет пошуку:

1) зберігається без спеціального маскування (документи знахо­дяться у шухляді письмового столу чи сейфі; сокира, якою було вчинено злочин, лежить у сараї разом з іншим інстру­ментом тощо);

2) видозмінено або знищено (злиткам золота можуть надавати­ся вид і форма предметів (елементів) домашньої обстановки;

у квартирі, де відбувалося розчленування трупа, можуть по­фарбувати меблі, замінити шпалери);

3. сховано у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недо­ступних місцях (обрання способу приховання не є повністю вільним, воно детерміновано низкою чинників, обставин, у тому числі й обстановкою дому чи квартири).

Специфіка обшуку відбиває й своєрідність запропонованих груп ситуацій, їх взаємозв'язки та динамізм. Дослідження ситуативної варіантності обшуку дозволяє накреслити певні системи тактичних прийомів, які будуть доцільними в тій чи іншій ситуації обшуку. Взаємозв'язок ситуацій обшуку і систем тактичних прийомів може бути зображений схематично.

Дана схема демонструє можливі варіанти ситуативних змін у , процесі проведення обшуку і пропонує необхідні системи тактич-1 них прийомів у тій чи іншій ситуації. Перш за все обшук може здійснюватися у присутності або відсутності обшукуваного. Якщо обшукуваний присутній при обшуку, слідчий повинен запропону­вати йому добровільно видати об'єкти, що розшукують. Після цього можливо виникнення двох різних ситуацій обшуку: при доб­ровільній видачі та при відмові від добровільної видачі. Якщо має місце добровільна видача, то обшук вже на цій стадії може бути завершений. Встановити істинність добровільної видачі або її фальшивість (підміна предмета пошуку, видача тільки його част­ки) допомагає використання системи тактичних прийомів, спря­мованої на діагностику такої видачі.

При відмові від добровільної видачі має місце перехід у два різ­них за своєю природою блоки ситуацій:

1) блок ситуацій, що відбиває ставлення обшукуваного до здійс­нюваного обшуку (ситуація активної протидії; ситуація ней­тральної поведінки обшукуваного і його відмови від спіл­кування; ситуація надання допомоги слідчому при здійсненні пошукових дій);

2) блок ситуацій, що відбиває передбачуваний спосіб збережен­ня предмета пошуку (ситуація, коли передбачається, що пред­мет пошуку зберігається без спеціального маскування; ситуа­ція, коли передбачається, що предмет пошуку видозмінено або знищено; ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку сховано у спеціальних тайниках або інших суб'єктив­но недоступних місцях).

Стосовно кожного блоку ситуацій пропонуються і два види си­стем тактичних прийомів'.

1) пов'язані з взаємодією з обшукуваним (система тактичних прийомів, спрямована на усунення активної протидії обшу­куваного; система тактичних прийомів, спрямована на подо­лання відмови обшукуваного від спілкування; система так­тичних прийомів, спрямована на отримання пошукової інфор­мації від обшукуваного);

2) пов'язані з взаємодією з матеріальними об'єктами (система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, що збері­гаються без спеціального маскування; система тактичних прийомів, спрямована на пошук видозмінених або знищених об'єктів; система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках або інших суб'єк­тивно недоступних місцях).

§ 4. Системи тактичних прийомів обшуку

Системи тактичних прийомів обшуку — це своєрідні алгорит­ми (типові програми) для слідчого в процесі їх використання. Зас­тосування таких систем полегшує прийняття правильних рішень у різних ситуаціях. Між системами тактичних прийомів і ситуаціями їх реалізації існують нерозривні зв'язки, які мають науково обґрун­тований характер.

Системи тактичних прийомів обшуку виконують різноманітні функції (діагностичні, пізнавальні, психологічного впливу), дозво­ляють визначити необхідність пошуків, вплинути на обшукувану особу, одержати від неї певну інформацію, обрати напрямок пошу­ків та виявити об'єкти пошуку. Системи прийомів передбачають їх певний зміст і структуру, доцільність елементів, логічну послідов­ність способів дії. Розглянемо окремі системи тактичних прийомів.

Система тактичних прийомів, спрямована па подолання відмови обшукуваного від спілкування, включає:

1) роз'яснення мети і необхідності обшуку;

2) постановку нейтральних запитань;

3) залучення обшукуваного до діяльності слідчого;

4) словесну розвідку.

Тактичний прийом системи, який стосується роз'яснення мети і необхідності обшуку, передбачає розкриття причин візиту слідчого, важливості виявлення об'єктів пошуку, зв'язку обшукуваної особи з розшукуваним предметом. Цей прийом впливає на обшукуваного, спонукає його до аргументації відсутності у нього певних речей.

Подоланню відмови від спілкування сприяє постановка нейт­ральних запитань, які не пов'язані з предметом обшуку. Відповіді на такі запитання ні до чого не зобов'язують респондента і разом з тим сприяють його залученню до спілкування. У психології такий прийом іноді називають методом “зачіпки”, який дає змогу увійти в контакт із співрозмовником. Важливим тут є те, що співрозмов­ника необхідно “спіймати на гачок” зацікавленості, використову­ючи для цього незначну подію, порівняння, особисте враження, анекдотичний випадок чи незвичне запитання.

Ефективним способом усунення конфліктних стосунків є залу­чення обшукуваного до діяльності слідчого. Такий прийом вклю­чає пропозиції слідчого надати йому технічну допомогу (відкрити шухляду або шафу, перенести білизну тощо). Процес “спільної” діяльності спонукає обшукуваного до спілкування зі слідчим.

Функцію подолання відмови обшукуваного від спілкування в процесі обшуку виконує також тактичний прийом словесної розвід­ки. Цей прийом має силу побічного навіювання. Слідчий звертається ^ не до обшукуваного, а до інших учасників обшуку (працівників мі- ^ ліції, фахівців, понятих) з певними вказівками і пропозиціями: про необхідність перейти до наступної стадії обшуку, доцільність пошуків у тому чи іншому місці, можливість застосування технічних засобів. ^ Використання прийому словесної розвідки дозволяє слідчому не тіль­ки діагностувати ставлення обшукуваного до того, що відбувається, а й спонукати його до спілкування, змінювати поведінку і обрану позицію. Обшукуваний може відмовитись від зайнятої ним нейтраль­ної позиції і зробити спроби вербальної взаємодії зі слідчим.

Особливий інтерес становлять системи тактичних прийомів обшуку, пов'язані із взаємодією з матеріальними об'єктами. Харак­тер їх спрямованості грунтується на ймовірносному судженні слід­чого про спосіб зберігання предмета пошуку.

Так, система тактичних прийомів, спрямована па пошук об'єк­тів, що зберігаються без спеціального маскування, включає:

1) аналіз обстановки місця обшуку з метою визначення місць природного зберігання предмета пошуку;

2) аналіз об'єктів, виявлених у місцях їх природного зберігання;

3)зіставлення виявленого об'єкта з ознаками того, що шукають.

Важливе значення має пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках (створених чи пристосованих сховищах, прихованих від інших, відомих не всім) або в інших суб'єктивно недоступних міс­цях (важкодоступних, незручних, непридатних для зберігання). Слід мати на увазі, що злочинці часто звертаються до витончених способів переховування предметів, прагнуть їх замаскувати, пере­шкодити доступ до них. Але повністю усунути демаскуючі ознаки практично неможливо.

Система тактичних прийомів, спрямована на пошук об'єктів, схованих у спеціальних тайниках або інших суб'єктивно недоступ­них місцях, може включати:

1) аналіз ознак предмета пошуку;

2) зіставлення предмета пошуку з різними об'єктами місця об­шуку;

3) орієнтацію на професійні (чи інші) навики обшукуваного під час визначення місця приховання;

4) використання можливостей типових аналогів;

5) аналіз окремих ділянок приміщення, меблів, інших об'єктів з метою встановлення демаскуючих ознак;

6) зіставлення однакових предметів між собою.

Запропоновані прийоми вимагають їх стислої інтерпретації. Так, аналіз ознак предмета пошуку полягає в тому, щоб визначи­ти (чи припустити) можливі його властивості та інші особливості (розмір, вагу, обсяг, специфіку умов зберігання тощо.) Важливо­го значення набуває також з'ясування такої особливості предме­та пошуку, як його ділимість (можливість розчленування) або неділимість на окремі самостійні частини (вузли), які можуть бути сховані в різних місцях. Аналіз предмета пошуку здійснюється з метою встановлення місць можливого його схову і тому виконує певну функцію.

Наступним прийомом системи є зіставлення предмета пошуку з різними об'єктами місця обшуку. Такий прийом дозволяє встано­вити найбільш ймовірні місця можливого зберігання і виключити ті з них, в яких не може бути сховано предмет пошуку (за своїми розмірами, особливостями будови, можливістю руйнування та ін.). Характер тайників залежить від особливостей об'єктів, схильнос­тей особи, яка переховує їх, її здатності до фантазування.

Як тактичний прийом може бути розглянута орієнтація на про­фесійні (чи інші) навики обшукуваного в ході визначення місця приховання. Злочинець вдається до тих способів, якими він краще володіє, використовує звичні виробничі методи. Це неминуче від­бивається на обранні місця приховання, конструкції тайника, спо­собі маскування. Професія людини визначає можливість наявності у неї тих чи інших інструментів, знарядь, сировини, матеріалів, що можуть бути використані для створення тайників, приховування слідів та знарядь злочину.

Тактичним прийомом системи є використання можливостей аналогів. Аналоги — це типові випадки виявлення тих чи інших об'єктів у певних місцях. Документи виявляють у книжках, музич­них інструментах, предметах одягу; зброю — у м'яких частинах меблів, книгах, тайниках, що зроблені в стінах чи підлозі, підсоб­них приміщеннях або санвузлах.

Важливе значення має і такий тактичний прийом системи, як аналіз окремих ділянок приміщення, меблів та інших об'єктів з метою встановлення демаскуючих ознак. Характер демаскуючих ознак залежить від конкретних умов, в яких діє особа, особливос­тей місць приховування предметів, дій обшукуваного. У приміщен­нях місце схову виказують різниця у фарбуванні предметів, сліди на підлозі, відсутність сполучення шпалер та ін. Демаскуючі ознаки є своєрідними негативними обставинами, які сигналізують про необ­хідність пошуків у певному місці.

Тактичним прийомом є також зіставлення однакових предметів між собою. Зіставлення дозволяє виявити різницю між однорід­ними предметами, що може бути пов'язано з переховуванням в них предметів пошуку.

§ 5. Особливості виїмки

Виїмка — це самостійна слідча дія, яка провадиться у випад­ках необхідності вилучення лише певних предметів і доку­ментів, коли точно відомо, де і в кого вони знаходяться. Про­цесуальний режим виїмки регламентується ст.ст. 178-183,186-189КПК.

Проведення виїмки не потребує санкції прокурора. Винятком є тільки виїмка поштово-телеграфної кореспонденції і документів, які містять відомості, що складають державну таємницю (ст.ст. 178, 187 КПК). У цих випадках виїмка проводиться з санкції прокуро­ра і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. Виїмка проводиться за постановою слідчого.

Виїмка здійснюється стосовно предметів і документів, які зна­ходяться у веденні установ, організацій та підприємств. У деяких випадках виникає необхідність у виїмці і в окремих громадян, якщо не передбачається серйозної протидії з боку особи, яка володіє та­кими предметами.

Виїмка, як правило, проводиться у дений час, за винятком ви­падків, коли ця дія є невідкладною. Невідкладною є виїмка, якщо мають місце підстави вважати, що предмети або документи можуть бути знищені або сховані.

При виїмці повинна бути забезпечена присутність особи, у во­лодінні якої знаходяться предмети, що підлягають вилученню, або повнолітніх членів її сім'ї. В разі відсутності цих осіб виїмка може здійснюватись у присутності представника житлово-експлуатацій­ної організації чи місцевої Ради народних депутатів. Виїмку в установах і на підприємствах бажано проводити у присутності осо­би, у веденні якої знаходяться предмети чи документи.

У приміщеннях, що їх займають дипломатичні представництва, а також у приміщеннях, де проживають члени дипломатичних пред­ставництв та їх сім'ї, які користуються правом дипломатичної не­доторканності, виїмка може проводитись тільки за згодою дипло­матичного представника.

Виїмка проводиться у присутності двох понятих. Про проведен­ня виїмки складається протокол, копія якого вручається особі, в якої проведено виїмку, чи повнолітнім членам її сім'ї або представ­никові житлово-експлуатаційної організації чи місцевої Ради на­родних депутатів.

Виїмка може бути здійснена у примусовому порядку. Згідно зі ст. 183 КПК в разі відмови виконати вимоги слідчого виїмка про­водиться у примусовому порядку.

§ 6. Фіксація результатів обшуку та виїмки

Про проведення обшуку та виїмки складається протокол, який є джерелом доказів. Він має відповідати загальним вимогам, перед­баченим ст. 85 КПК, а також спеціальним вимогам ст. 188 КПК і складається з трьох частин: вступної, описової, заключної.

У вступній частині зазначається коли, де, ким, на якій підставі, в кого, в присутності яких осіб проведено обшук чи виїмку. Тут також зазначається, що перед обшуком чи виїмкою слідчий зап­ропонував добровільно видати предмети чи документи і яку було дано на це відповідь.

Описова частина містить відомості про об'єкти пошуку, умови їх зберігання та способи маскування. Якщо під час обшуку виявле­но тайник, необхідно детально описати його конструкцію, вказа­ти розміри, місцезнаходження, яким чином приховано, тощо.

В протоколі необхідно зазначити загальні та окремі ознаки виявлених предметів (назва, розмір, форма, вага, колір, маркуван­ня, позначки, номери, пошкодження та ін.). Завдання слідчого по­лягає в тому, щоб охарактеризувати та індивідуалізувати вилуче­ний предмет, зафіксувати ознаки і особливості, які дозволяють від­різнити його від інших схожих предметів, виключити можливість підміни. В разі вилучення виробів з дорогоцінних металів в прото­колі обшуку (виїмки) вказують назву виробу, його родові та інди­відуальні ознаки, колір або відтінок, розмір, кількість, особливості окремих частин (якщо є можливість — вагу і розмір кожної части­ни), наявність пробірних знаків (фігурних клейм і цифрових позначок проби) (рис. 10). При описі виробів з фарфору, фаянсу та май­оліки слід звертати увагу на їх маркування (рис. 11).

Рис. 10, Пробірні знаки на виробах з дорогоцінних металів

Певну специфіку має опис зброї, яку вилучено при обшуку. Необхідно вказувати тип і вид зброї (холодна, вогнепальна, бойо­ва, мисливська, спортивна, саморобна), систему (автоматична, напівавтоматична, нарізна, гладкоствольна), марку, номер, клей­мо виробника(рис. 12).

В разі вилучення продовольчих товарів у протоколі зазначають­ся назва, вага, обсяг, кількість продуктів, їх стан, якість, упаковка, маркування, дата виготовлення тощо. Цих вимог слід дотримуватись і при описі промислових товарів. При вилученні однорідних пред­метів необхідно зазначати їх кількість. Якщо вилучаються цінні папе­ри чи гроші, то вказують їх серії та номери, вартість, інші реквізити.

Рис. 11. Маркування деяких виробів з фарфору, фаянсу та майоліки

Рис. 12. Заводські клейма на вогнепальній зброї іноземних фірм

У протоколі обшуку зазначається, в якому місці і при яких об­ставинах виявлено ті чи інші предмети пошуку (ст. 188 КПК). Не­обхідно описувати, яким чином зберігалися такі предмети: на виду, відкрито чи переховувалися у спеціальних тайниках, інших суб'єк­тивно недоступних місцях.

У заключній частині зазначається, які предмети вилучені, як вони упаковані і опечатані. При наявності заяв і зауважень при­сутніх їх заносять до цієї частини протоколу обшуку чи виїмки.

Протокол складається у двох примірниках. Другий примірник вручається особі, в якої було проведено обшук чи виїмку, або пред­ставникові підприємства, установи чи організації, де було проведе­но слідчу дію. Протокол підписують слідчий, особа, у якої проводив­ся обшук чи виїмка, запрошені особи, які були при цьому присутні.

Додатковими способами фіксації результатів обшуку і виїмки є фото-, відеозйомка, складання різних планів і схем. Так, фотозйом­ка дозволяє зафіксувати загальний вигляд приміщення або місце­вості, яка обшукувалась, місця приховування предметів, тайники, виявлені об'єкти. Фотознімки, відеострічки, схеми, рисунки та пла­ни додаються до протоколу.

Глава VI

Пред'явлення для впізнання

§1. Поняття, мета та об'єкти пред'явлення для впізнання

Пред'явлення для впізнання — слідча дія, що полягає в пред'яв­ленні свідкові чи іншій особі об'єктів, які вони спостерігали раніше, з метою встановлення їх тотожності або групової на­лежності.

Одночасно ця дія передбачає показ певних об'єктів в умовах, що дозволяють сприйняти загальні та окремі ознаки.

Тотожність при впізнанні встановлюють за ознаками об'єктів, сприйнятих особою і збережених в її пам'яті. Це окрема форма іден­тифікації, яка істотно відрізняється від випадків ідентифікації за матеріальними слідами. В процесі впізнання свідок спостерігає ознаки пред'явленого об'єкта, порівнює і співставляє їх із збере­женими в пам'яті і доходить певного висновку (про наявність чи відсутність тотожності або групової належності).

Пред'явлення для впізнання як процес встановлення чи запере­чення тотожності або групової належності має елементи психо­логічної діяльності. В його основі лежить здатність людської психіки не тільки фіксувати, а й зберігати в пам'яті особливий комплекс ознак, які дозволяють виділяти певні об'єкти з групи їм подібних. З цього боку пред'явлення для впізнання характеризується двома процесами — фіксуючим і впізнавальним. До фіксуючого належать засвоєння відмітних ознак і формування образу певного об'єкта, до впізнавального — використання цих ознак у вирішенні питань тотожності чи групової належності. Свідчення про тотожність або групову належність є по суті висновком, який грунтується на уяв­ному аналізі, синтезі й порівнянні ознак. З криміналістичного боку організація пред'явлення для впізнання повинна забезпечувати правильність і обґрунтованість висновків за умов точного дотри­мання процесуального порядку пред'явлення для впізнання.

Цю слідчу дію необхідно відрізняти від непроцесуальних спо­собів встановлення тотожності об'єктів (наприклад у ході опера-тивно-розшукової діяльності). Здійснення розшуку, особливо зло-

чинців, за зовнішніми ознаками передбачає ототожнення суб'єкта якого спостерігають, з розшукуваним. Фотографії злочинця, яко­го розшукують, чи інших суб'єктів можуть бути показані окремим громадянам. Однак таке пред'явлення переслідує тільки оператив­ну мету. Його результати не є доказами в справі і виконують роль орієнтуючих відомостей.

Регламентація пред'явлення для впізнання в ст.ст. 174-176 КПК дає змогу вірного вирішення питань про відокремлення цієї слідчої дії від інших. Цьому ж слугують розроблені криміналістикою так­тичні правила проведення впізнання.

Об'єктами пред'явлення для впізнання с:

й) особи (живі люди і трупи);

б) предмети;

в)тварини.

§ 2. Підготовка до пред'явлення для впізнання

Пред'явленню для впізнання мусить передувати виконання про­цесуальних та деяких допоміжних дій:

а) попередній допит особи, яка впізнає;

б) підбір об'єктів, серед яких необхідно провести впізнання;

в) визначення місця і умов пред'явлення для впізнання;

г) визначення необхідного комплексу науково-технічних засобів. У ході допиту перед пред'явленням для впізнання з'ясовують:

а) місце, час, спосіб та інші обставини злочину;

б) прикмети особи, яку впізнають (найчастіше злочинця),

ознаки його одягу, а також ознаки речей чи інших об'єктів.

В статтях 174, 175 КПК встановлено, що слідчий до проведен­ня впізнання повинен допитати свідка, потерпілого, підозрюва­ного, обвинуваченого про зовнішній вигляд і прикмети чи ознаки об'єкта, а також про обставини, за яких вони бачили цей об'єкт. За­лежно від об'єктів, що підлягають впізнанню, допит, який передує впізнанню, має деякі особливості.

Допит, який передує впізнанню живих осіб, повинен бути спря­мований на з'ясування: а) обставин, за яких впізнаючий бачив осо­бу в зв'язку зі злочином; б) зовнішності і прикмет цієї особи; в) пси­хологічного стану впізнаючого; г) його фізіологічного і психічного стану (зір, слух, особливості пам'яті тощо).

При з'ясуванні обставин, за яких свідок бачив ту чи іншу осо­бу в зв'язку зі злочинною подією, слідчий повинен допитати його і про місце спостереження (точне місцезнаходження, розташування відносно інших об'єктів, де саме це відбувалося — у приміщенні, на вулиці, в лісі тощо). Слід встановити, на якій відстані і протягом якого часу свідок спостерігав об'єкт, яка була погода, освітлення;

в якому стані перебував злочинець (стояв, сидів, рухався чи пере­бував у стані спокою). Ці обставини потрібно з'ясувати в першу чергу, оскільки може статися, що свідок у міру певних об'єктивних чи суб'єктивних чинників не міг правильно і повністю сприймати ті чи інші зовнішні прикмети.

При з'ясуванні зовнішності і прикмет особи, яка підлягає впіз­нанню, слідчий повинен детально допитати свідка про загальні й характерні її риси. При цьому необхідно користуватись даними словесного портрету, але в загальновживаних виразах. Слід деталь­но дізнаватися щодо зросту, будови тіла, віку, типу обличчя, кольору волосся, шкіри і особливих прикмет (шрами, родимки, бородавки тощо). Під час допиту, який проводиться з метою з'ясування зовнішніх прикмет злочинця, можливе використання науково-технічних засобів і способів, що полегшують складання словесно­го портрета. До них належать виготовлені рисовані портрети, різноманітні фотороботи (у тому числі з використанням комп'ю­терної техніки).

Необхідно також детально з'ясувати у свідка, як був одягнений злочинець (форма, фасон, колір одягу, його загальний вигляд), чи не був свідок у стані переляку, душевного хвилювання в момент спостереження, що могло спричинити перекручення ним дійсності, перебільшення баченого. Крім цього, слідчий має визначити тип і особливості пам'яті впізнаючого, а у випадках пред'явлення для впізнання за голосом — його можливості визначити особливості голосу злочинця: тембр, висоту, силу та хрипкість, шепелявість, місцеву говірку тощо.

Під час допиту, що передує пред'явленню для впізнання трупа (коли допитуються особи, у яких зникли родичі чи близькі), необ­хідно з'ясувати: ім'я, прізвище, по батькові, вік, фах, зовнішні прик­мети (зріст, стан і колір волосяного покриву на голові, колір очей, шкіри тощо), коли особу бачили востаннє, як вона була одягнена, які речі були при ній, а також інші особливості зовнішності (тату­ювання, стан зубів — наявність пломб, коронок, протезів, відсут­ність окремих зубів тощо, післяопераційні шрами).

Допит, що передує пред'явленню для впізнання предметів, необ­хідно розпочинати з встановлення обставин, за яких впізнаючий бачив предмет, а далі з'ясувати ознаки предмета (найменування, матеріал, форма, розміри, колір тощо) і його особливості, що відріз­няють його від інших. .

Якщо пред'явленню для впізнання підлягає тварина, то крім її загальних ознак (масть, порода, колір шерсті) з'ясовуються особ­ливі прикмети.

Відповідно до ст.ст. 174, 175 КПК особу, яка підлягає впізнан­ню, пред'являють впізнаючому разом з іншими особами -ієї ж статі (не менше трьох), які не мають різких відмінностей у зовнішності і одязі, а предмети — серед інших однорідних предметів.

Підбір об'єктів для проведення впізнання викликає ряд труд­нощів, коли треба підібрати схожих за зовнішніми прикметами осіб чи унікальні предмети. Той, кого впізнають, і пред'явлені особи повинні бути приблизно одного віку і схожими в загальних рисах (зріст, будова тіла, волосяний покрив голови, його колір, тип об­личчя тощо). Об'єкт впізнання має бути в одязі, який не відріз­няється від того, що був на ньому в момент спостереження його впізнаючим. Інші особи, серед яких його пред'являють для впізнан­ня, також повинні не мати різких відмін в одязі (ст. 174 КПК).

Предмети пред'являють разом з іншими однорідними. При цьо­му важливо враховувати загальні родові ознаки. Наприклад, якщо впізнанню підлягає годинник марки “Сейко”, то підбирають не менше 3-4 годинників однакової марки, форми, кольору, розміру та інших родових ознак.

У більшості випадків місцем пред'явлення для впізнання є кабі­нет слідчого, в інших випадках слідчий вирішує це питання, вихо­дячи з конкретних умов, але ці умови мають бути найсприятли­вішими для спостереження і порівняння ознак об'єктів.

Застосування у пред'явленні для впізнання науково-технічних засобів — кіно-, відеотехніки, фотоапаратів, магнітбфона тощо — є однією з важливих умов, що забезпечують ефективність його прове­дення, фіксації ходу і результатів. Використання їх залежить від виду впізнання, ознак об'єкта, що підлягає впізнанню, та інших даних.

§3. Порядок пред'явлення для впізнання живих осіб, трупів, предметів і тварин

Впізнання живих осіб провадиться у випадках, коли: а) особа, яка підлягає пред'явленню, не була раніше відома свідкові, але спос­терігалася ним у зв'язку зі злочинною подією; б) свідок знав раніше пред'явлену особу, але не може дати необхідних даних про неї.

Процес пред'явлення можна поділити на три стадії. На першій стадії перед пред'явленням особи для впізнання, в присутності понятих їй пропонують зайняти будь-яке місце серед інших осіб і роз'яснюють її права. На другій стадії впізнаючий запрошується до приміщення, де знаходяться всі учасники впізнання, його попе­реджають про кримінальну відповідальність за неправдиві пока­зання (якщо це потерпілий) і за відмову давати показання (якщо це свідок). Після цього у особи, яка впізнає, з'ясовують, чи задоволь­няють її умови, чи їй добре видно зовнішні прикмети всіх осіб. При позитивній відповіді впізнаючому пропонують подивитися на гру­пу осіб, впізнати серед них потрібну особу і пояснити, за якими ознаками він її впізнав. При цьому не треба квапити його з відпо­віддю, слід дати йому час на обдумування. Якщо впізнаючий ва­гається з відповіддю, можна запропонувати пред'явленим особам пройтись по кабінету з метою спостереження їх у русі чи дозволи­ти пред'явленим особам розмовляти між собою.

Третя стадія полягає у встановленні тотожної чи групової на­лежності або відмінності конкретного об'єкта. Названі впізнаючим прикмети, ознаки повинні бути виражені в певній формі. Виконан­ня цієї вимоги багато в чому залежить від правильно поставлених йому уточнюючих і конкретизуючих запитань.

Результат пред'явлення для впізнання може бути позитивним, коли впізнаючий заявляє про впізнання і вказує не тільки загальні прикмети і ознаки, а й особливі, на яких грунтувалося впізнання. Результат для впізнання може бути й негативним. Це може статися, коли, наприклад, з моменту спостереження пройшло багато часу;

особа, яку впізнають, різко змінила свою зовнішність; впізнаючий боїться помсти; для впізнання пред'явлено іншу особу, тощо.

Впізнання людей може бути також за голосом, особливостями мови і ходи. При пред'явленні для впізнання за голосом повинні бути створені певні умови: а) для відтворення звукової мови (приміщен­ня з певними акустичними даними тощо); б) для аналізу і оцінки голосу особи, яку впізнають (для цього використовують дві суміж­ні кімнати з відчиненими дверима чи тонкою перегородкою між кімнатами, на відкритій місцевості користуються парканом, дере­вами тощо, які б не дозволяли впізнаючому бачити особу, котру впізнають); в) всі учасники мають бути поділені на дві групи: в одній — слідчий, впізнаючий, двоє понятих, а також фахівці та інші учасники, в другій — особа, яка допомагає слідчому (наприклад співробітник міліції), поняті, особа, яку впізнають, та особи, що ведуть з нею розмову; г) зміст розмови, відтвореної під час впізнан­ня, не повинен торкатися розслідуваної справи, але в її тексті ма­ють бути слова, які чув впізнаючий в момент спостереження.

Можливо впізнання за особливістю ходи, оскільки ходу характе­ризують довжина кроку даної людини, кут розвороту ступні, швид­кість руху. Хода має бути природною, коли людина йде вільно, без напруження. Неприродна хода найчастіше пов'язана з різними ано­маліями. Основними умовами проведення впізнання за особливо­стями ходи слід вважати такі: а) вибір місця проведення, що забез­печує відтворення ознак ходи і можливість їх спостереження впіз­наючим; б) пред'явлення особи, яку впізнають, серед інших осіб, які мають схожі ознаки ходи; в) особа, яку впізнають, не повинна зна­ти про те, що за нею спостерігають; г) впізнаючому повинно бути надано досить часу для спостереження ходи пред'явлених осіб.

У практиці розслідування зустрічаються два основних випадки пред'явлення трупа для впізнання. Перший має місце при органі­зації пред'явлення відразу ж після огляду місця події, і слідчий ча­сто не має можливості допитати кого-небудь щодо прикмет невідо­мої особи, труп якої пред'являтиметься. В таких випадках без по­переднього допиту труп пред'являється мешканцям навколишніх будинків, вулиць, а також службовим особам, які спілкуються з населенням. Другий — коли на момент впізнання є дані про зник­нення певної особи. В таких випадках допитують її близьких чи знайомих, а потім пред'являють їм труп для впізнання.

Пред'явлення трупа для впізнання слід проводити в тому одязі, що є на ньому, в необхідних випадках цьому повинен передувати “туалет трупа”, що полягає у видаленні бруду і крові з його облич­чя, приведенні у звичайний вигляд зачіски. Тільки в особливих випадках, до яких слід віднести наявність значних ушкоджень на обличчі чи зміни внаслідок довгого перебування у воді тощо, мож­на визнати доцільною реставрацію обличчя трупа. Для ідентифіка­ції особи необхідно широко використовувати прикмети, що є на трупі, а для цього слід надати впізнаючому можливість оглянути обличчя трупа, а в разі необхідності — все тіло. При пред'явленні трупа для впізнання необхідно враховувати деякі дані психології, оскільки трапляються випадки помилкового впізнання внаслідок психологічного настроювання, самонавіювання тощо; іноді при цьому необхідна присутність судово-медичного експерта.

Якщо труп не впізнано, його відправляють до моргу. Слідчий продовжує роботу по встановленню осіб, які можуть впізнати труп (наведення довідок про осіб, які зникли безвісти, перевірка за да­ними криміналістичного обліку тощо).

Особливості пред'явлення для впізнання предметів і тварин обумовлюються характером об'єктів впізнання і метою, з якою воно проводиться. Якщо в предметі, що підлягає пред'явленню, відомі особливі ознаки, то слідчий повинен підібрати не менше трьох інших предметів з однорідними ознаками. Якщо ж відомі тільки його загальні ознаки, то він повинен пред'являтися серед інших об'єктів з однорідними ознаками, але різними за видови­ми властивостями.

Порядок пред'явлення для впізнання предметів і тварин здійсню­ється так само, як і при впізнанні живих осіб. Пред'явлення для впіз­нання тварин не регламентується КПК, але процес такого впізнання здійснюється з дотриманням тих самих криміналістичних прийомів, що використовуються при пред'явленні для впізнання предметів.

У слідчий практиці нерідко виникає необхідність пред'явлення для впізнання живих осіб, трупів, предметів та інших об'єктів за фотознімками.

Впізнання за фотознімками живої особи проводиться, коли вона відсутня, але слідчий має її фотознімки. Для встановлення особи вбитого нерідко пред'являються фотознімки трупа. Звичай­но ці фотознімки використовуються у випадках, коли пред'явлен­ня трупа не дало позитивних результатів і його поховали. Фото­знімки можуть пред'являтися не тільки на тій території, де було виявлено труп, айв інших місцевостях.

Пред'явлення для впізнання за фотознімками може також прово­дитися з тактичних міркувань. Як правило, пред'явлення для впіз­нання предметів за фотознімками проводиться в тих випадках, коли їх не можна пред'явити в натурі.

Необхідно, щоб пред'явлені фотознімки були однаковими за формою і розміром, а зображені на них обличчя схожі з тим, тотож­ність якого передбачається встановити. Слід прагнути до того, щоб фотознімки відносилися до того часу, коли свідок спостерігав ту чи іншу особу в зв'язку з розслідуваною подією.

§ 4. Фіксація результатів пред'явлення для впізнання

Про пред'явлення для впізнання, як і про інші слідчі дії, скла­дається протокол (ст.ст. 85, 176 КПК). Для фіксації пред'явлення для впізнання застосовуються також фотографування, кіно-, відео-зйомка та звукозапис.

Протокол пред'явлення для впізнання повинен мати вступну, описову і заключну частину.

У вступній частиш зазначаються: місце і дата складання прото­колу; посада і прізвище осіб, які проводять слідчу дію; прізвища і адреси понятих; прізвища інших учасників даної слідчої дії (фахі­вець, працівник міліції та ін.); статті КПК, з дотриманням яких проводиться слідча дія; вказівка про роз'яснення понятим їх прав і обов'язків, а також про місце безпосереднього проведення цієї слідчої дії. Якщо впізнаючим є потерпілий чи свідок, то потерпілий попереджається про кримінальну відповідальність за дачу неправ­дивих показань, а свідок — ще й за відмову від дачі показань із засвідченням цього їх підписами.

В описовій частині протоколу викладаються відомості про осіб,) яких пред'являють, та про інші об'єкти з описом їх прикмет і ознак. | Стосовно живих осіб зазначаються прізвище, ім'я, по батькові, вік,^ зріст, будова тіла, колір волосся, тип обличчя. Не менш важливо описати в протоколі ознаки одягу — вид, фасон, колір, покрій тощо. При пред'явленні предметів зазначаються (наприклад, щодо годинника): форма, розмір, колір металу корпусу, циферблат, вид кріплення — ремінець, браслет, ланцюжок тощо. У протоколі по­винно бути зазначено, що впізнаючий сам зайняв певне місце серед інших пред'явлених осіб.

У заключній частині протоколу зазначаються час початку і закін­чення пред'явлення для впізнання, чи проводилась фото-, кінозйом­ка (тип апарату, чутливість плівки тощо), зауваження, які надійшли від учасників пред'явлення для впізнання, якщо такі мали місце. Протокол підписується слідчим і всіма учасниками даної слідчої дії.

Якщо під час пред'явлення для впізнання застосовувався звуко­запис, слідчий повинен повідомити про це всіх учасників впізнання і зробити відповідну відмітку в протоколі. У ньому також повинні бути дані про марку магнітофона, тип стрічки, швидкість тощо. Фонограма додається до протоколу в упакованому вигляді, з напи­сом про те, до якої слідчої дії вона належить. При фіксації пред'яв­лення для впізнання за особливостями голосу має бути точно зазна­чено, хто говорив першим, другим тощо, інакше звукозапис втра­тить зв'язок з протоколом і свою ілюстративну цінність. Необхідність застосування звукозапису при пред'явленні для впізнання визна­чається слідчим з урахуванням конкретних обставин справи. Вико­ристання звукозапису є доцільним: а) для фіксації процесу пред'яв­лення для впізнання, коли впізнаючим є малолітній; б) для фіксації показань особи, яка коментує кінофільм, де зафіксовано процес пред'явлення для впізнання; в) для одержання зразків голосу, що необхідно для впізнання за межами місця проведення розслідуван­ня; г) для фіксації впізнання, коли впізнаючий на попередньому допиті називає тільки загальні ознаки об'єкта.

Кіно-, відеозйомка при пред'явленні для впізнання теж є одним із способів фіксації. Доцільно використання кінозйомки при пред'яв­ленні для впізнання живих осіб за особливістю ходи, оскільки це дозволяє зафіксувати її в динаміці. Використання кіно- або відео-зйомки для фіксації ведення і результатів пред'явлення для впізнання має бути належним чином підготовлено. В протоколі слід зазначи­ ти, за допомогою якої камери здійснюється кінозйомка, яка часто­та кадрів і на яку плівку знято фільм. Кінострічка повинна бути переглянута. Під час перегляду доцільно записати за допомогою магнітофона запитання слідчого і відповіді впізнаючого та особи, яку впізнають. Кінострічка разом з фонограмою оформляється протоколом, який може іменуватися протоколом перегляду фільму після проведення пред'явлення для впізнання. На перегляді фільму мають бути присутніми всі учасники даної слідчої дії. Всі вони підписують протокол. Вказані матеріали є додатком до протоко­лу для впізнання. Кінострічка і фонограма упаковуються і опеча­туються слідчим.

Глава VII

Відтворення обстановки

і обставин події

(слідчий експеримент та перевірка)

показань на місці)

§ 1. Поняття та види слідчого експерименту

Відтворення обстановки і обставин події, що передбачено ст. 194 КПК, охоплює по суті дві самостійні слідчі дії: 1) перевірку на місці показань обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка з метою їх уточнення і доповнення у присутності понятих; 2) експериментальну перевірку правдивості показань цих осіб, інших обставин і припущень про можливість чути або бачити при певних умовах що-небудь, що стосується цих обставин, проникнути в дане приміщення названим у свідченнях способом або певною особою, подолати названу в показаннях відстань та ін.

У діяльності органів розслідування серед інших слідчих дій, спря­мованих на розкриття злочинів, широко застосовується слідчий експеримент.

Слідчий експеримент є окремою слідчою дією, що полягає у здійсненні дослідів з метою перевірки, чи могли відбутися в певних умовах ті або інші події та яким саме чином.

Проведення цієї слідчої дії пов'язано зі здійсненням дослідів, результати яких і є тими фактичними даними, що дозволяють дійти висновку про обставини, що мають значення для розкриття злочину.

У 30-х роках вперше у криміналістичній літературі з'явилися роботи П. І. Тарасова-Радіонова, у яких досліджувались питання процесуальної природи і тактики проведення слідчого експеримен­ту. Згодом питанням тактики проведення слідчого експерименту приділялося все більше уваги, а у підручниках з криміналістики з'явилися глави, присвячені слідчому експерименту, були видані окремі посібники для слідчих.

Слідчий експеримент схожий з науковим експериментом. І слід­чий, і науковий експеримент дозволяє вивчати факти шляхом про­ведення дослідів.

Слідчий експеримент має свої відмінні риси:

1) його застосування потребує певних процесуальних умов;

2) він відтворює явище не повністю, а лише деякі умови, у яких відбувалися події або мали місце факти, що цікавлять слідчого.

Слідчий експеримент має своїм завданням встановлення того, могла чи не могла відбутися якась подія або дія у певних умовах. Крім того, слідчий експеримент далеко не завжди пов'язаний з міс­цем події, він може бути проведений залежно від його мети не на місці події. Слідчий експеримент супроводжується проведенням дослідів, що істотно відрізняє його від слідчого огляду і виділяє у самостійну слідчу дію.

Слідчий експеримент відрізняється від експертизи; незважаючи на їх зовнішню схожість, експертиза потребує застосування спе­ціальних пізнань, у той час як слідчий експеримент у процесі його проведення не вимагає цього.

З'ясовуючи природу слідчого експерименту, слід вказати на те, що він має за мету не тільки перевірку певних фактів, а й одержання нових доказів у справі. Наприклад, в разі проведення слідчого ек­сперименту для визначення можливості витягнути викрадені това­ри з пролому в стіні магазину, слідчий встановлює новий доказ:

можливість витягнення викрадених товарів або його неможливість.

Слідчий експеримент відрізняється від перевірки показань на місці. Він може бути у деяких випадках проведений без участі свідків та обвинувачених, тоді як перевірка показань на місці без їх участі є неможливою. При слідчому експерименті можуть бути присутніми всі свідки і обвинувачені одночасно, при перевірці по­казань на місці дія проводиться щодо кожного обвинуваченого або свідка окремо.

Залежно від мети слідчого експерименту розрізняють його ви­ди. Важко перелічити всі відомі в практиці розслідування види слідчого експерименту, тому зупинимося тільки на тих видах, які зустрічаються найчастіше.

1. Слідчий експеримент для перевірки можливості бачити у да­них умовах. Завдання такого експерименту іноді полягає у встанов­ленні можливості не тільки бачити, а й можливості розрізнити деталі і особливості об'єктів у певних умовах.

Так, громадянка Е. подала заяву в прокуратуру про вимагання від неї хабара за влаштування на роботу. Начальник відділу кадрів С. вимагав від неї хабара через Ф. у сумі 3000 гра. У Е. виник сумнів, що Ф. діє від імені С., і вона попросила його підтвердити цей факт. Ф. заявив, що якщо Е. прийде увечері до його дому, че­рез вікно вона зможе побачити у нього у гостях С. Е. прийшла до зазначеного місця і дійсно побачила С. Бажаючи викрити хабар­ництво, Е. звернулась до прокуратури. У процесі розслідування Ф. не заперечував своєї причетності до злочину, але заперечував факт перебування в нього С., вказуючи, що у таких умовах Е. не могла бачити обличчя людей, які сиділи в нього. Слідчий провів слідчий експеримент, в процесі проведення якого було встановлено, що Е. у даних умовах абсолютно чітко бачила всіх осіб, які сиділи за сто­лом у квартирі Ф.

2. Слідчий експеримент для перевірки можливості чути в конк­ретних умовах. У деяких випадках при проведенні слідчого експе­рименту на відкритій місцевості важливо встановити силу та на­прямок вітру в момент події злочину, а також наскільки суттєво ці чинники впливають на можливість почути.

3. Слідчий експеримент для перевірки можливості проникнути через певний отвір та вийняти через нього ті чи інші предмети. Та­ким експериментом повинна бути встановлена як об'єктивна мож­ливість вчинення дій (проникнення, витягування), так і суб'єктив­на здатність на це певної особи або осіб. Важливо з'ясувати, чи може предмет певної конфігурації та обсягу пройти через даний отвір, а також чи може вказана особа проникнути через виявлений пролом. Так, по одній із справ директор магазину стверджував, що викрадення великої кількості товарів було вчинено через напів-відчинене вікно, яке веде до підсобного приміщення магазину. При огляді слідчий дійсно виявив напіввідчинене вікно. При проведенні слідчого експерименту з метою перевірки можливості витягнення названих предметів всі спроби відчинити вікно виявилися марни­ми. Вікно не змогли відчинити й після запрошення столяра, бо у зв'язку з осіданням стіни воно було перекошене. При такому його стані виявилось неможливим витягнути товари певних габаритів через утворений отвір.

4. Слідчий експеримент для перевірки можливості вчинення якоїсь дії за певний проміжок часу. При проведенні такого експери­менту головним чинником є час, через те що викликає сумнів не сам факт можливості вчинення певних дій, а час, протягом якого вони були вчинені.

5. Слідчий експеримент для перевірки можливості настання пев­них наслідків даних дій (розгоряння, поламки та ін.). Такі експери­менти слід проводити у випадках, коли ці питання не вимагають експертного дослідження, застосування спеціальних знань.

6. Слідчий експеримент для встановлення спеціальних та про­фесійних навиків особи. Такі експерименти рекомендують проводи­ти тоді, коли обвинувачений або свідок стверджує, що він володіє можливістю виконати ту чи іншу роботу. У разі заперечення ним цього проводити слідчий експеримент не рекомендується.

Цікаві випадки такого слідчого експерименту відомі практиці. Так, у справі про розкрадання коштів при виконанні художньої реклами було встановлено, що бригадир художників включає до відомості на зарплату підставних осіб, які взагалі не вміють ма­лювати. Отримані гроші підставні особи передавали бригадиру. Найбільші суми отримував родич бригадира Г. При допиті Г. стверджував, що він виконував вказані роботи. У процесі прове­дення слідчого експерименту Г. намагався зробити декілька штри­хів, однак, переконавшись у своїй безпорадності, відмовився від подальшого заперечення фактів.

7. Слідчий експеримент для встановлення, яким чином відбулась подія. Наприклад, до прокуратури стали надходити заяви, що з пральні молочного комбінату прачки виносять топлене масло. Факт здавався малоймовірним. При перевірці були затримані прач­ки, які дійсно виносили масло. При обшуку у пральні було виявле­но кілька кілограмів масла. В процесі розслідування прачки пока­зали, що при пранні марлевих мішочків з-під сиру вода, пропуще­на через них, містила велику кількість масла, яке вони збирали. В ході проведення експерименту з'ясувалось, що при обробці 1000 мішків залишається 11,5 кг масла.

Слідчий експеримент може бути проведений не в усіх випадках. Неприпустимо проведення експериментів, які: 1) принижують гід­ність людини; 2) загрожують життю або здоров'ю учасників експе­рименту або інших осіб; 3) загрожують майну або можуть призве­сти до значних матеріальних збитків.

§ 2. Підготовка до слідчого експерименту та його тактика

Перш ніж проводити слідчий експеримент, до нього необхідно старанно підготуватися, а саме:

1) визначити мету експерименту. Для цього слід вивчити мате­ріали справи та всі обставини, виходячи з яких проводиться слідчий експеримент;

2) визначити умови, у яких повинен бути проведений слідчий експеримент (встановити, як, де, коли і у якій послідовності слід провести досліди; скільки їх необхілно провести, як за­безпечити освітлення при проведенні експерименту на пере­вірку видимості та ін.);

3) визначити учасників експерименту (свідків, обвинувачених, кількість понятих та ін.). Рекомендується запрошувати більше двох понятих, коли учасники експерименту поділяються на групи, якщо досліди проводяться у різних приміщеннях. Понятих слід підбирати завчасно. Необхідно пам'ятати, що роль понятих при проведенні слідчого експерименту полягає в тому, що вони посвідчують можливість якоїсь події або дії у певних умовах. Тому, підбираючи понятих, треба врахову­вати їх суб'єктивні якості — зір, слух;

4) передбачити, які матеріали, засоби, знаряддя слід використо­вувати.

Оскільки значення знарядь та предметів при проведенні слідчого експерименту є важливим, необхідно завчасно продумати й доставку цих предметів до місця експерименту та перевірити їх стан.

Речові докази, які згодом будуть об'єктами експертного дослід­ження, при експерименті використовувати не можна;

5) слідчий повинен підготувати слідчу валізу;

6) перед проведенням слідчого експерименту, як і перед про­веденням інших слідчих дій, рекомендується складати його план. У випадках, коли експеримент є складним, доцільно складати письмовий план його проведення. Спеціальної фор­ми плану експерименту не існує, вона може бути вільною. Однак у план доцільно внести такі обставини:

1) місце і час проведення експерименту;

2) кількість учасників та їх розташування;

3) сутність дослідів, їх послідовність і роль учасників експери­менту при проведенні кожного досліду. В разі необхідності при складанні плану, особливо щодо проведення дослідів, можна проконсультуватися з фахівцями: судово-медичним експертом, криміналістом та ін. Ці особи можуть дати цінні вказівки з відтворення обстановки експерименту і характеру проведення дослідів. Під час підготовки до експерименту слідчому доцільно побувати на місці майбутнього експери­менту, щоб краще орієнтуватися у навколишній обстановці при його проведенні.

У процесі підготовки до слідчого експерименту слідчому необ­хідно вирішити, роз'яснювати завдання експерименту та обстави­ни справи учасникам експерименту чи робити цього не слід. Як правило, мета експерименту і обставини справи повідомляються учасникам слідчого експерименту. Однак у деяких випадках такі роз'яснення є недоцільними, наприклад, якщо метою експеримен­ту є перевірка обсягу виконаних робіт за один день. Таке повідом­лення може вплинути на темп і якість робіт та дати по суті непра­вильні результати експерименту.

У процесі підготовки до експерименту треба вирішити питан­ня про засоби зв'язку між окремими групами його учасників. Засо­бами зв'язку, за допомогою яких встановлюють початок здійснен­ня досліду, його закінчення, можуть бути телефон, сигналізація прапорцями, свистками, руками.

Методика слідчого експерименту передбачає виконання та дот­римання правил його проведення. До процесуальних правил нале­жать такі:

1) при проведенні слідчого експерименту обов'язковою є участь понятих; як вже зазначалось, їх кількість визначається харак­тером дослідов та розташуванням учасників експерименту;

2) необхідною є участь фахівців у випадках, коли їх спеціальні знання можуть бути використані для відтворення обстанов­ки події або явища, а також для визначення місця розташу­вання учасників експерименту або їх поз — в разі визначен­ня пози потерпілого при пораненні та ін.;

3) доцільною є присутність при проведенні експерименту осіб, показання яких перевіряються; якщо слідчим експериментом перевіряється можливість певних осіб бачити або чути щось, їх участь в експерименті є обов'язковою;

4) про хід і результати проведення слідчого експерименту скла­дається протокол відповідно до ст. 195 КПК. До тактичних правил проведення слідчого експерименту нале­жать такі:

1) слідчий експеримент слід проводити в умовах і обстановці, максимально наближених до тих, в яких відбулася подія. З цією метою при відтворенні обстановки використовуються протокол місця події, фотознімки, креслення, показання свід­ків і обвинувачених;

2) слідчий експеримент бажано проводити на тому саме місці, де відбулась подія, яку перевіряють. Тут важливо відзначити, що коли факт, який перевіряють, тісно пов'язаний з місцем дійсної події або з умовами цього місця, то слідчий експери­мент, як правило, проводиться на цьому місці;

3) слідчий експеримент має проводитися у такий час, коли і від­булась подія, яку перевіряють, з метою створення аналогіч­них умов чутності (особливо у місті), видимості, що забезпе­чує об'єктивність результатів експерименту;

4) для проведення слідчого експерименту слід використовува­ти ті ж знаряддя і засоби, які застосовувалися при події зло­чину, або однорідні предмети і знаряддя;

5) після відтворення обстановки учасників треба розташувати саме так, як вони про це повідомили, а понятих поставити в місце проведення дослідів та у точки спостереження;

6) досліди необхідно повторювати кілька разів, змінюючи умо­ви експерименту. Повторення дослідів дозволить виключити випадкові результати та з'ясувати з достовірністю певний факт. Не рекомендується здійснювати досліди слідчому або понятим. Для цього повинні запрошуватися спеціальні осо­би. Слідчий та поняті мають спостерігати за проведенням дослідів. Слідчий регулює черговість проведення дослідів та визначає специфіку кожного з них.

Якщо обвинувачений, який бере участь у слідчому експеримен­ті, заявляє клопотання про проведення того або іншого досліду, як правило” таке клопотання задовольняється. Під час дослідів слід­чому доцільно робити помітки про їх результати, а у разі необхід­ності фотографувати окремі моменти досліду або проведення його у цілому.

§ 3. Особливості перевірки показань на місці

Перевірка показань на місці — це слідча дія, що полягає у зіставленні показань про пов'язані з певним місцем обстави­ни злочину з фактичною обстановкою на цьому місці, пока­заною слідчому в присутності понятих особою, яка дала по­казання, з метою їх достовірності.

Перевірка показань на місці має за мету отримання нових фак­тів і перевірку, уточнення вже встановлених під час розслідування.

Необхідність у застосуванні цієї дії виникає у випадках, коли іншим шляхом, крім зіставлення показань з тим, що є в дійсності на місці події, неможливо переконатися в достовірності таких пока­зань. Зміст перевірки показань на місці полягає в тому, що слідчий пропонує особі, яка була допитана (свідку, потерпілому, підозрю­ваному, обвинуваченому), вказати місце вчинення злочину (чи інше місце), розповісти про цю подію, супроводжуючи у певних випадках свою розповідь демонстрацією своїх дій чи дій інших осіб, і зістав­ляє відомості, одержані в ході перевірки, з реальною обстановкою на місці, з одного боку, і з раніш одержаними показаннями та іншими доказами по справі — з другого. Особа, показання якої перевіряють­ся, дає їх в присутності понятих, показує, де і що відбувалося.

Слідчий у процесі перевірки показань на місці вирішує кілька завдань:

1) переконується в існуванні місця, про яке йшлося в показаннях;

2) перевіряє відповідність опису ознак обстановки в показаннях конкретної особи дійсній обстановці на місці;

3) встановлює наявність слідів чи предметів, які підтверджують зміст показань;

4) визначає напрямок руху учасників досліджуваної події, їх взаємне розташування в той чи інший момент розвитку події злочину;

5) зіставляє опис обстановки на місці і в показаннях підозрюва­них, обвинувачених, потерпілих чи свідків.

Проведення перевірки показань на місці передбачає стадії під­готовки, проведення та фіксації результатів.

Підготовка до перевірки показань на місці включає підготовчі дії, пов'язані із вивченням показань допитуваного, та підготовку, по­в'язану із забезпеченням цієї дії на місці її проведення.

Підготовка до перевірки показань на місці полягає в тому, що слідчий:

1) пропонує особі, показання якої перевіряються, взяти участь у слідчій дії і показати на місці те, про що вона повідомила на допиті; роз'яснює, в чому полягає сутність перевірки пока­зань на місці і яким буде порядок її проведення. Необхідною умовою перевірки показань на місці є добровільна згода на це допитуваного;

2) перевіряє достатність і ступінь конкретності даних про місце, на якому буде проведена перевірка. Якщо цих даних недо­статньо, проводиться додатковий допит певної особи;

3) визначає склад учасників слідчої дії, запрошує до участі у перевірці понятих, роз'яснює їм їх права і обов'язки;

4) готує необхідні науково-технічні і допоміжні засоби, транс­порт;

5) визначає найбільш доцільний час проведення перевірки по­казань на місці;

6) складає план проведення слідчої дії. В плані зазначається: де, коли і з якою метою проводитиметься перевірка, порядок і послідовність дій її учасників.

Складність структури перевірки показань на місці робить її схо­жою на інші слідчі дії—допит, огляд, експеримент, пред'явлення для впізнання, обшук. Перевірка показань на місці включає окремі еле­менти цих дій, у зв'язку з чим її тактика в деякій мірі схожа з такти­кою проведення названих слідчих дій. Однак тактика перевірки по­казань на місці в цілому має свою, притаманну тільки їй специфіку.

Проведення перевірки показань на місці характеризується на­ступними тактичними особливостями:

1) показання повинні перевірятися лише на тому місці, де відбу­валася подія злочину, де йшов (їхав) підозрюваний, обвину­вачений чи свідок до місця події, де він залишив сліди чи зна­ряддя злочину;

2) особа, показання якої перевіряються, повинна сама показу­вати, де і що відбувалося. Така особа дає згоду на перевірку показань на місці;

3) якщо перевіряються показання кількох осіб, кожна з них ви­водиться на місце окремо. Групова перевірка суперечить сут­ності слідчої дії і втрачає своє доказове значення;

4) при перевірці показань на місці неприпустимо відтворювати цинічні дії чи дії, що загрожують безпеці оточуючих осіб, принижують їх честь і гідність. Про такі дії обвинувачений може тільки розповісти на місці;

5) слідчий не повинен допускати в своїх діях чи запитаннях на­відних вказівок чи слів.

Тактика перевірки показань на місці передбачає використання різних тактичних прийомів: постановку уточнюючих, доповнюю­чих чи контрольних запитань; аналіз відповідей особи, показання якої перевіряються; зіставлення показань, що були одержані на до­питі, з реальною картиною місця події; надання свідку (обвинува­ченому) можливості пояснити розбіжності між показаннями і дани­ми місця події та ін.

§ 4. Фіксація результатів відтворення обстановки та обставин події

Основним способом фіксації результатів відтворення обстанов­ки та обставин події є протокол, який складається відповідно до вимог ст.ст. 84, 85, 195 КПК. Він передбачає за своєю структурою три частини: вступну, описову і заключну. В описовій частині про­токолу слідчого експерименту містяться такі відомості: точне місце проведення слідчої дії; метеорологічні, звукові та інші умови; об­становка (якщо її було реконструйовано, то зазначається, як і на підставі яких даних); розміщення учасників перед початком дос­лідів; зміст кожного досліду; одержані результати та ін. Тут також слід зазначати: звідки почався маршрут прямування до місця пере­вірки, як він проходив, які показання давав обвинувачений, підоз­рюваний чи свідок, які дії він виконував на місці події, які питан­ня ставилися до особи, показання якої перевіряються, які вона да­вала відповіді, які сліди чи предмети були виявлені у ході перевірки показань на місці.

У протоколі відтворення обстановки і обставин події містять­ся дані про заяви та зауваження учасників слідчої дії (якщо вони мали місце), про час початку і закінчення відтворення, про попе­редження учасників щодо нерозголошення даних слідства. Прото­кол складає особа, яка проводить слідчу дію. Його підписують всі особи, які брали участь у відтворенні обстановки і обставин події, поняті та слідчий.

Додатковими способами фіксації результатів відтворення об­становки і обставин події є складання планів і схем, використання фото-, кіно-, відеозйомки, звукозапису. Метою такої фіксації є на­очне відображення обстановки і обставин відтворюваної події. Так, плани і схеми дозволяють відобразити розташування ділянок місцевості і приміщень, розміщення всіх предметів і учасників слід­чої ДІЇ. На планах і схемах бажано намітити маршрут руху із зазна­ченням його початку та закінчення, проміжні зупинки, місця про­ведення дослідів тощо.

Фотозйомку доцільно застосовувати для фіксації взаємного розташування учасників відтворення обстановки і обставин події, важливих елементів дослідів або пересування учасників перевірки показань на місці, їх результатів. Окремі моменти під час слідчої дії фотографуються за правилами судово-оперативної зйомки.

Відеозйомка має певні переваги у порівнянні з фотографуван­ням. Вона дозволяє зафіксувати всі дії обвинуваченого (чи свідка) в динаміці, послідовність цих дій, ініціативу обвинуваченого у по­казі і розповіді під час відтворення обстановки і обставин події.

Глава VIII

Призначення та проведення судових експертиз

§ 1. Поняття судової експертизи, її види та значення

В криштально-процесуальній діяльності спеціальні пізнання використовуються у двох формах: при залученні фахівців у ході окремих слідчих (судових) дій та в межах проведення експертизи. Під час здійснення правосуддя велику допомогу слідству та суду надає судова експертиза.

Судова експертиза — це процесуальна дія, яка полягає в дос­лідженні експертом за завданням слідчого або судді речових доказів та інших матеріалів з метою встановлення фактичних даних та обставин, які мають значення для правильного вирі­шення справи.

Проведення судової експертизи регламентовано Законом Ук­раїни від 25 лютого 1994 р. “Про судову експертизу”, КПК (ст.ст. 75-77; 196-205; 310-312) і Цивільно-процесуальним кодексом Украї­ни — (далі ЦПК) (ст.ст. 57-61). Згідно з чинним законодавством України експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). До спеціальних знань відносяться будь-які знання та уміння об'єктивного характеру, отримані внаслідок вищої професійної підготовки, наукової діяль­ності, досвіду практичної роботи, що відповідають сучасному на­уковому і практичному рівню.

У теорії кримінального процесу та криміналістики

судова експертиза визначається як дослідження, що проводить­ся у відповідності з кримінально-процесуальним або цивільно-процесуальним законом особою, яка володіє спеціальними знаннями у науці, техніці, ремеслі з метою встановлення обста­вин (фактичних даних), що мають значення для справи.

Закон України “Про судову експертизу” визначає поняття судо­вої експертизи як дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інфор­мацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду.

У ході експертизи на відміну від інших процесуальних дій істот­ні для справи факти можуть встановлюватися при відсутності слід­чого (або суду). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законо­давець встановив систему додаткових процесуальних гарантій, дотримання яких покликано сприяти достовірному, повному й об'єктивному встановленню фактів експертом та всебічній пере­вірці його висновків слідчим і судом. Експертизу слід призначати тільки тоді, коли в цьому є дійсна необхідність, коли без відповіді експерта на деякі питання неможливо встановити істину у справі. Недопустимо призначати експертизу для вирішення питань, що потребують таких спеціальних знань, які не виходять за межі про­фесійної підготовки слідчого, прокурора або судді, тобто на вирі­шення експерта не можна ставити питання правового характеру.

Судові експертизи класифікуються за різними підставами. За своєрідністю предмета спеціальних пізнань їх можна розділити на кілька класів: криміналістичні, судово-медичні, судово-психіатричні, судово-психологічні, судово-фармацевтичні та фармакологічні, фізико-технічні, хімічні, товарознавчі, екологічні та деякі інші.

Кожний названий клас можна розділити на роди, види та під­види. Так, всі криміналістичні експертизи поділяються на два роди:

традиційні та нетрадиційні. Традиційні охоплюють такі види екс­пертиз: дактилоскопічну, судово-почеркознавчу, авторознавчу, судово-балістичну, техніко-криміналістичну експертизу документів та ін. Нетрадиційні включають експертизу матеріалів, речовин та виробів (нафтопродукти, пально-мастильні матеріали, лакофар­бові матеріали та покриття тощо), експертизу Грунту, фоноскопіч-ну та фонетичну експертизи та ін.

Найбільш поширеним видом судової експертизи є криміналіс­тична. Криміналістична експертиза — це лабораторне дослідження об'єктів з метою встановлення їх фактичного стану; можливості про­ведення певних дій; обставин, при яких були проведенні дії; невиди­мих слідів зашифрованого змісту; групової належності об'єктів або їх тотожності. Така експертиза вимагає застосування спеціальних криміналістичних знань. Її об'єктами можуть бути тексти та підписи документів, відбитки печаток і штампів, сліди рук, ніг, знарядь зло­му та інструментів, транспортних засобів, зброї, боєприпасів та ін. В залежності від об'єктів дослідження криміналістичні експертизи поді­ляються на почеркознавчу, техніко-криміналістичну експертизу доку­ментів, трасологічну, судово-балістичну та ін.

Судово-медичні експертизи можна розділити на експертизи тру­па, живих осіб, речових доказів. Їх завдання полягають у встанов­ленні причини смерті, характеру та ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, визначення групової належності і походження різних виділень організму людини та вирішенні інших питань, що вима­гають застосування судово-медичних знань.

За характером завдань, які вирішуються, та методів дослід­ження судові експертизи можуть бути поділені на ідентифікаційні, класифікаційні та діагностичні. Ідентифікаційні експертизи вста­новлюють індивідуальну тотожність; класифікаційні — визначають групову належність різного роду об'єктів; діагностичні — показу­ють стан різних об'єктів та їх динаміку.

Судові експертизи поділяються на

1) первинні та повторні. Повторні призначаються у разі необґрун­тованості висновку експерта у первинній експертизі або у разі сумніву в правильності його висновку. Вона доручається іншо­му експертові або іншим експертам (ст.ст. 75, 203 КПК);

2) основні та додаткові. Додаткова експертиза призначається, якщо експертиза визнана неповною або не досить ясною, і доручаєть­ся тому самому або іншому експертові (ст.ст. 75, 203 КПК);

3) одноособові та комісійні. Перші проводяться одним експер­том, другі — групою експертів, спеціалістів з однієї галузі знань. Комісійна експертиза може призначатися для вирішен­ня достатньо складних питань або коли мають місце різні точ­ки зору з будь-якого питання;

4) однорідні та комплексні. Однорідною є експертиза, при прове­денні якої використовуються знання з галузі однієї науки. При виконанні комплексної експертизи використовуються спе­ціальні знання різних наук. Це можуть бути медико-криміна-лістичні, психолого-психіатричні, автотехнічні та криміна­лістичні, зоотехнічні та ветеринарні й інші комплексні дослід­ження. Фахівці, які беруть участь у комплексній судовій експертизі і дійшли єдиної думки, складають та підписують спільний висновок. При цьому в акті визначається, у чому кон­кретно полягала роль кожного фахівця. У разі, коли експерти не дійшли згоди, кожний з них складає свій висновок окремо.

§ 2. Процесуальні та організаційні питання призначення

експертиз. Система судово-експертпих закладів в Україні

Призначення експертизи віднесено на розсуд слідчого або суду, які приймають рішення про необхідність залучення наукових, технічних або інших спеціальних знань. У деяких зазначених у законі випад­ках обов'язково повинна бути проведена відповідна експертиза. Так, експертиза обов'язкова (ст. 76 КПК):

1) для встановлення причин смерті;

2) для встановлення тяжкості й характеру тілесних ушкоджень;

3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвину­ваченого при наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст. 120 КК;

5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримі­нальну відповідальність, при відсутності відповідних доку­ментів про вік або неможливість їх отримання (ст. 76 КПК).

Експертиза проводиться у період розслідування або судового роз­гляду справи на підставі відповідного процесуального документа: по­станови слідчого або ухвали суду. Призначення експертизи є процесу­альною дією і тому її проведення можливо лише по порушеній справі.

Чинне законодавство України визначає правовий статус екс­перта, встановлює вимоги до нього. Судовими експертами мо­жуть бути особи, які мають необхідні знання для давання виснов­ку з досліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності (ст. 10 Закону України “Про судову експертизу”).

Законодавством визначені особи, які не можуть бути судовими експертами. Так, не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом поряд­ку недієздатними, а також ті, які мають судимість (ст. 11 Закону України “Про судову експертизу”). Крім того, не можуть бути ек­спертами особи, які перебувають у службовій або іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або які раніше були ревізорами в справі (ст. 75 КПК).

У певних випадках експерт може бути відведений з таких підстав (ст.ст. 54, 62 КПК):

1) якщо він є потерпілим, цивільним позивачем, цивільним від­повідачем або родичем будь-кого з них, а також родичем слід­чого, особи, яка проводить дізнання, обвинувача або обвину­ваченого;

2) якщо він брав участь у цій справі як свідок, експерт, фахівець, перекладач, особа, яка проводить дізнання, слідчий, обвинувач, захисник або представник потерпілого, цивільного по­зивача або цивільного відповідача або розглядав по цій спра­ві скаргу в порядку ст.ст. 232, 234,236 КПК (попередня участь даної особи у справі як експерта не є підставою для його відводу);

3) якщо він особисто або його родичі зацікавлені у результатах справи;

4) при наявності інших обставин, які викликають сумнів в об'єктивності експерта;

5) якщо буде виявлена некомпетентність цієї особи з тих питань, які підлягають вирішенню шляхом проведення експертизи.

Закон передбачає права та обов'язки експерта. Зокрема, ек­сперт має право: ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової експертизи; клопотати про надан­ня додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; вказу­вати в акті судової експертизи на виявлені у ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи, яка провадить діз­нання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при про­веденні допитів та інших слідчих дій і задавати допитуваним особам запитання, які стосуються експертизи; подавати скарги на дії особи, в провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; отримувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службо­вим завданням (ст. 13 Закону України “Про судову експертизу”, ст. 77 КПК).

Судовий експерт має певні обов'язки. Так, особа, призначена експертом, повинна з'явитися за викликом і дати правильний вис­новок на поставлені запитання. Експерт зобов'язаний відмовитися від дачі висновку з питань, що виходять за межі його компетенції, і письмово повідомити про це орган, що призначив експертизу. Саме так він повинен робити і у випадках, коли наданих йому мате­ріалів недостатньо для дачі висновку (ст. 77 КПК). Експерт зобо­в'язаний: провести повне дослідження та дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок; на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді дати роз'яснення щодо даного ним вис­новку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодав­ством підстав, які виключають його участь у справі (ст. 12 Закону “Про судову експертизу”).

За злісне ухилення або відмову без поважних причин від вико­нання своїх обов'язків або за дачу свідомо неправдивого висновку експерт несе кримінальну відповідальність за ст.ст. 178, 179 КК.

Відповідно до ст. 7 Закону України “Про судову експертизу” судово-експертпу діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби. До них належать: науково-дослідні та інші установи судових експертиз Мініс­терства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України. Судово-експертна діяльність також може здійснюватися на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами.

У системі Міністерства юстиції України функціонують науко­во-дослідні інститути судових експертиз (зокрема, Київський науко­во-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дос­лідний інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса), відділення та лабораторії, в яких проводяться всі традиційні і нетрадиційні види криміналістичних експертиз. Поруч з криміна­лістичними в інститутах проводяться і такі види судових експертиз, як бухгалтерські, автотехнічні, будівельно-технічні, товарознавчі, ґрунтознавчі, біологічні та ін.

У Харківському науково-дослідному інституті судових експер­тиз діють такі лабораторії: а) судово-почеркознавчих та комп'ю­терних досліджень; б) судово-трасологічних, балістичних дослід­жень та технічних досліджень документів; в) криміналістичних досліджень матеріалів, речовин та виробів, біологічних дослід­жень; г) судово-автотехнічних досліджень; ґ) судово-товарознавчих досліджень; д) судових будівельно-технічних, будівельно-пожеж­них досліджень; е) судово-економічних досліджень.

У системі Міністерства внутрішніх справ України створена мере­жа експертно-криміналістичних служб, де проводяться різні види кри­міналістичних експертиз, автотехнічні, пожежно-технічні та деякі інші. У своїй структурі експертно-криміналістичні служби мають експерт­но-криміналістичні управління та експертно-криміналістичні відділи. У системі Міністерства охорони здоров'я України зосереджені судово-медичні та судово-психіатричні установи. Мережа судово-ме­дичних установ складається з різних за своїм рангом бюро судово-медичних експертиз. Такі експертизи проводяться і співробітниками кафедр судової медицини вищих навчальних закладів.

§ 3. Основи підготовки, призначення та проведення судових експертиз

Судова експертиза має бути старанно підготовлена. Процес підготовки експертизи містить основні елементи:

1) збирання необхідних матеріалів;

2) вибір моменту призначення експертизи;

3) визначення предмета судової експертизи;

4) формулювання питань експерту;

5) вибір експертної установи або експерта. Збирання необхідних матеріалів. Такими матеріалами насампе­ред є досліджувані об'єкти (речові докази, жива особа, труп або його частини та ін.), відносно яких слідчий (суд) повинен з'ясува­ти питання, що цікавлять. Досліджувані об'єкти збираються у ході проведення слідчих (судових) дій (оглядів, обшуків, виїмок та ін.) з дотриманням встановлених законом правил їх збирання.

Експерту в деяких випадках необхідно надавати так звані зразки порівняльного матеріалу. Під зразками для експертного дослідження слід розуміти матеріальні об'єкти, що надаються експерту для по­рівняння з об'єктами, які ідентифікуються або діагностуються. Це мо­жуть бути зразки почерку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, проби крові, слини, зразки шрифту друкарської машинки, які викори­стовуються в процесі проведення експертиз як порівняльні матеріали при дослідженні рукописів, предметів з відбитками рук, ніг, зубів, паперів та інших об'єктів, які надаються експерту для дослідження.

Слідчий збирає зразки в процесі таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка або шляхом безпосереднього відібрання їх у обви­нуваченого, підозрюваного, свідка або потерпілого. Так, відпові­дно до ст. 199 КПК в разі потреби слідчий має право винести по­станову про вилучення або відібрання зразків почерку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження. У цьому разі отримання зразків для порівняльного дослідження є процесуаль­ною дією, яка полягає в отриманні порівняльних матеріалів для експертного дослідження. Для відібрання або вилучення зразків слідчий може використовувати допомогу фахівця. Про відібрання зразків складається протокол.

На відміну від речових доказів зразки для порівняльного досліджен­ня не пов'язані з розслідуваною подією і безсумнівно походять від кон­кретного об'єкта. Зразки повинні мати репрезентативність (достатність кількості та якості) та порівняльність (можливість порівняння).

За способом отримання зразки підрозділяються на дві групи:

вільні та експериментальні. Вільні зразки виключають можливість будь-якого умисного викривлення ознак досліджуваного об'єкта. Це зразки створені або отримані поза зв'язком з розслідуваною кримінальною справою і, як правило, до її порушення (наприклад, особисте листування особи, у якої відбираються зразки, її щоден­ники та інші рукописні документи, виконані до кримінальної справи). Експериментальні зразки — це зразки, спеціально отримані для проведення цієї конкретної експертизи.

Вибір моменту призначення експертизи. За загальним правилом судова експертиза повинна бути призначена своєчасно. Своє­часність призначення експертизи забезпечується плануванням цієї слідчої (судової) дії.

Визначаючи момент призначення експертизи, необхідно врахо­вувати:

1) властивості та стан об'єктів експертного дослідження;

2) необхідність та можливість отримання порівняльних зразків;

3) особливості експертного дослідження (складність, наявність відповідних методик, час проведення та ін.);

4) слідчу ситуацію.

Вибір моменту призначення експертизи передбачає визначення її місця у системі інших слідчих (судових) дій. Призначення та про­ведення експертизи обумовлені тактичними міркуваннями. Виз­начення часу призначення експертизи пов'язано з особливостями розслідуваного злочину, слідчою ситуацією, наявністю або відсут­ністю необхідних матеріалів для призначення експертизи.

Визначення предмета судової експертизи. Предмет експертизи — це ті обставини, які можуть бути з'ясовані в процесі експертного дослідження, фактичні дані, які встановлюються на основі спе­ціальних пізнань та дослідження матеріалів справи. Предмет екс­пертизи визначається питаннями, поставленими перед експертом, слідчим або судом.

Формулювання питань експерту. У відповідності із законом пе­ред експертом можуть бути поставлені тільки такі питання, для ви­рішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Існують різні посібники з судової експертизи, які містять типові пе­реліки питань стосовно різних видів експертиз при розслідуванні тих або інших категорій злочинів. Однак такі переліки є орієнтуючими.

Питання експерту повинні відповідати таким основним вимогам:

1) не виходити за межі спеціальних знань експерта і не мати правового характеру;

2) бути визначеними, конкретними та короткими;

3) мати логічну послідовність;

4) характеризуватися повнотою та мати комплексний характер. Вибір експертної установи або експерта. Вибір експертної уста­нови здійснюється з урахуванням виду експертизи, об'єктів дослі­дження та характеру питань, які підлягають вирішенню. В Україні існує система судово-експертних установ, в яких проводяться судові експертизи. При проведенні експертизи поза експертною установою в постанові або ухвалі про призначення експертизи вказується кон­кретний фахівець, якому доручається проведення експертизи.

Призначення експертизи оформляється постановою слідчого (ст. 196 КПК) або ухвалою (постановою) суду (ст. 310 КПК), яка є юри­дичною підставою проведення експертизи. Постанова (ухвала) про призначення експертизи складається з трьох частин: вступної, описо­вої та резолютивної.

У вступній частині постанови вказується дата та місце її складан­ня, посада, звання та прізвище особи, яка винесла постанову, найме­нування кримінальної справи, з якої призначається експертиза.

Описова частина передбачає короткий виклад обставин справи, в яких найбільш докладно подаються відомості щодо об'єктів екс­пертизи (обставини, пов'язані з їх виявленням, вилученням, збері­ганням та ін.). Завершується описова частина постанови форму­люванням підстав для призначення експертизи (з посиланням на відповідні статті КПК, якими керувався слідчий або суд).

Резолютивна частина містить рішення про призначення експер­тизи, тут вказується її вид, прізвище експерта або найменування експертної установи, питання, з яких необхідно дати висновок, перелік матеріалів, що надаються експерту.

Відповідно до ст. 198 КПК керівник експертної установи, отри­мавши постанову про призначення експертизи, доручає її прове­дення одному або кільком експертам. При цьому необхідно врахо­вувати обставини, які виключають можливість доручення прове­дення експертизи зацікавленій особі.

Експертне дослідження — це процес дослідження об'єктів, що надані на експертизу. Експерт використовує у своїй діяльності ме­тоди експертного дослідження, тобто систему способів, прийомів, операцій для вирішення експертних завдань. У теорії криміналісти­ки існують різні класифікації цих методів. Так, за класифікацію Т. В. Авер'янової методи експертного дослідження підрозділяються на загальні, спільні, окремо-наукові та спеціальні (багатооб'єктні)'.

Експерт не має права обмежити обсяг запропонованого йому дос­лідження. Слідчий або суд при наявності великої кількості однорідних об'єктів (наприклад партія недоброякісної продукції) повинні розгля­нути питання щодо доцільності вибіркового дослідження. Разом з цим ст. 200 КПК надає експерту право розширити обсяг дослідження, заз­начивши в висновку виявлені в процесі дослідження обставини, які мають значення для справи, з яких йому не були поставлені питання.

Експерт повинен виходити з таких загальних положень: об'єк­тивності, повноти та всебічності дослідження; його законності та своє­часності; цілеспрямованості та плановості; безпосередності досліджен­ня об'єктів експертизи; процесуального оформлення її результатів.

§ 4. Оцінка та використання висновку експерта у кримінальному процесі

Висновок експерта є джерелом судових доказів.

Висновок експерта — це процесуальний документ, в якому викладаються підстави проведення експертизи, хід та резуль­тати експертного дослідження.

Він складається з трьох частин: вступної, дослідної та заключної (ст. 200 ПК).

У вступній частині зазначаються: найменування експертизи;

дата і місце складання висновку; дата постанови про призначення експертизи та хто її виніс; перелік об'єктів, що надійшли на дослід­ження, порівняльних та інших матеріалів; питання, поставлені пе­ред експертом, відомості про його особу; клопотання про надання додаткових матеріалів та результати їх розгляду; відомості про участь експерта у проведенні слідчих дій; прізвища та процесуаль­ний стан осіб, які брали участь при проведенні експертизи.

У дослідній частині описуються об'єкти експертизи, викладається процес експертного дослідження, робиться аналіз і синтез отриманих результатів, наводяться різні розрахунки та довідкові дані, якими користувався експерт, обґрунтовуються його висновки. Дослідна частина висновку ідентифікаційної експертизи повинна містити опис конкретних ознак, покладених в обґрунтування висновку.

У заключній частині містяться висновки експерта, тобто відповіді на поставлені перед ним питання. Висновок експерта може бути у формі категоричного висновку або у формі висновку про немож­ливість вирішити питання, яке поставлено перед експертом. Ка­тегоричний висновок може бути позитивним або негативним. До висновку додається ілюстративний матеріал: фотознімки, схеми, креслення та ін. Висновок підписується експертом.

Висновок експерта не має переваг перед іншими доказами. Корені погляду на експертизу, як на “особливий” доказ, сягають у теорію, яка визнавала експерта науковим суддею. Л. Володимиров писав, що судді не можуть критично ставитися до експертизи, для розуміння підстави якої треба кілька років наукових занять. Їм зали­шається тільки йти слідом за авторитетною вказівкою експертів. Суд є самостійним у виборі експертів. Але оскільки останні обрані, суд­дя йде слідом за ними, як сліпий за своїм поводирем'.

Та обставина, що висновки експерта обґрунтовані досліджен­нями, проведеними із застосуванням наукових, технічних або інших спеціальних знань, не виключає можливості та необхідності їх оцінки слідчим і судом у повному обсязі. Характер виду доказу, який розг­лядається, не може бути підставою для некритичного до нього став­лення, надання йому особливої доказової сили. Відповідно до ст. 75 КПК “висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слід­чого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повин­на бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку”.

Оцінка висновку експерта проводиться за загальними правила­ми оцінки доказів (ст. 67 КПК). Одна з особливостей оцінки вис­новку експерта — необхідність спеціального мотивування підстав, за якими відкидається висновок.

Оцінка висновку експерта є складною розумовою діяльністю. Вона включає:

1) аналіз дотримання процесуального порядку призначення та проведення судової експертизи;

2) визначення відповідності висновку експерта завданню;

3) встановлення повноти та наукової обгрунтованості виснов­ку експерта;

4) визначення відповідності висновку експерта іншим зібраним по справі доказам;

5) перевірку віднесення до справи даних, які містяться у висновку. Необхідно мати на увазі, що встановлені суперечності між виснов­ком експерта та іншими даними по справі ще не свідчать про досто­вірність висновку. Суперечливі дані підлягають новій оцінці, у ході якої можуть бути встановлені погрішності у результатах огляду місця події або обшуку, помилки у показаннях свідків або потерпілих та ін.

У результаті оцінки висновку експерта слідчий (суд) може прий­няти одне з таких рішень:

1) визнати висновок експерта повним та обґрунтованим, таким, що має значення для справи;

2) визнати висновок неповним або недостатньо ясним та при необхідності призначити додаткову експертизу або допита­ти експерта відповідно до ст. 201 КПК;

3) визнати висновок експерта необгрунтованим або сумнівним щодо його правильності та при необхідності призначити по­вторну експертизу або провести інші процесуальні дії, спря­мовані на перевірку висновків експерта.

Розділ другий

МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИНІВ (криміналістична методика)

Глава IX

Загальні положення криміналістичної методики розслідування злочинів

§ 1. Сутність методики розслідування злочинів

Даний розділ криміналістики традиційно в системі науки називається методикою розслідування злочинів (окремих видів злочинів). Бажаючи надати системі науки єдності, деякі автори пропонували називати цей розділ криміналістичною методи­кою, аналогічно криміналістичній техніці та криміналістичній тактиці. Ось чому в науковому обігу і на практиці застосовують­ся всі перелічені терміни. У даному підручнику в основному зас­тосовується термін “методика розслідування злочинів” або “ме­тодика розслідування”.

Методика розслідування може розглядатися в двох аспектах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюєть­ся на підставі застосування засобів криміналістичної техніки, прийо­мів слідчої тактики, методів розслідування певних видів злочинів. По-друге, це розділ науки криміналістики, який містить систему комплексних криміналістичних рекомендацій щодо виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів.

Саме у взаємозв'язку цих двох напрямів — практичного і тео­ретичного— методика розслідування злочинів виявляє своє при­значення, сприяючи розробці наукових рекомендацій і запровад­женню їх у практику розслідування злочинів.

Процес розслідування в цілому і окремих видів злочинів може бути охарактеризований як:

1) правова діяльність, що здійснюється на підставі процесуаль­ної форми уповноваженими законом органами (попереднє слідство, дізнання) та особами (слідчим, дізнавачем);

2) пізнавальна діяльність, спрямована на встановлення обста­вин події минулого на підставі теорії судових доказів, законів логіки і положень психології;

3) організаційна діяльність, спрямована на забезпечення плано­мірного розслідування окремих видів злочинів на підставі нормативних приписів, рекомендацій з наукової організації праці;

4) оперативно-розшукова діяльність, що проводиться уповно­важеними законом органами по виявленню та розкриттю злочинів;

5) профілактична діяльність, спрямована на встановлення при­чин та умов, які сприяли вчиненню злочинів, що здійснюєть­ся на підставі рекомендацій кримінології та криміналістики.

У здійсненні зазначених напрямів процесу розслідування зло­чинів синтезуюча роль належить криміналістичній методиці і в цілому науковим рекомендаціям науки криміналістики.

Основу методики складає система методів розслідування, що покликана сприяти повному та всебічному розкриттю злочинів, збиранню та об'єктивній оцінці доказів на підставі закону і кри­міналістичних рекомендацій.

Слідча та оперативно-розшукова практика, теорія криміналі­стики виробили основні методи розкриття злочинів: від відомостей про спосіб та механізм вчинення злочину до методу його розкрит­тя; від мотиву вчинення злочину до методів встановлення передба­чуваного злочинця; від потерпілих до методів виявлення підозрю­ваної особи; від осіб, які раніше вчиняли аналогічні злочини, до методів встановлення інших осіб та обставин; від відомого кримі­нального епізоду, до методів виявлення інших пов'язаних з ним епізодів. Застосовуються і такі методи встановлення злочинців, як криміналістичний аналіз оперативної обстановки в певному рай­оні, групування та об'єднання кримінальних справ, що дозволяє концентрувати та систематизувати уривчасту інформацію. Ос­таннім часом запропоновано метод розкриття злочинів шляхом виявлення їх осередків.

Методика розслідування злочинів, як структурна частина науки криміналістики, органічно пов'язана з іншими її розділами: загаль­ною теорією криміналістики, криміналістичною технікою і кри­міналістичною тактикою. В цілісній науковій системі криміналісти­ки, безпосередньо спрямованій на повне відбиття досягнутого знання, властивостей і закономірностей об'єкту пізнання, методика роз­слідування є, як зазначалося, заключним розділом, синтезуючим наукові положення криміналістичної техніки і тактики стосовно завдань і програм виявлення і розкриття окремих видів злочинів. У цьому розумінні методика розслідування злочинів може розгля­датися як особлива частина криміналістики.

Порівняння системи криміналістики з системами наук криміналь­ного права і кримінального процесу показує, що розділи цих галузей знань, що розробляють власні положення загальної частини, відріз­няються структурно. В той же час система заключного розділу кри­міналістики — методики розслідування злочинів — відповідає побу­дові особливих частин наук кримінального права та кримінального процесу. Така однотипність систем визначається спільністю об'єктів, що вивчаються ними, єдністю завдань кримінально-правової бороть­би зі злочинністю, впливом міжнаукових зв'язків. Очевидно, що си­стема окремих методик розслідування в основному відповідає побу­дові особливої частини кримінального права, а внутрішня структура кожної окремої методики будується згідно з процесуальними стадіями провадження кримінальної справи на попередньому слідстві.

Внутрішня система розділу методики розслідування складаєть­ся з двох основних частин: 1) загальної методики розслідування злочинів (поняття, об'єкт дослідження, завдання, принципи, місце в системі криміналістики і зв'язок з іншими галузями знань); 2) окре­мих методик розслідування різних видів злочинів (криміналістич­на класифікація злочинів і методик їх розслідування, структура окремих методик розслідування).

§ 2. Загальна методика розслідування злочинів

Поняття методики розслідування. Розглянута сутність методи­ки розслідування дає підстави для визначення її поняття як зак­лючного розділу науки криміналістики, її особливої частини, що містить рекомендації, синтезовані на основі узагальнення практи­ки виявлення, розкриття, розслідування та попередження злочинів, наукових досягнень всіх розділів криміналістики, суміжних наук.

Виходячи з сутності визначення предмету криміналістики як науки про закономірності виникнення слідів злочину (у широкому розумінні) та закономірності ефективної діяльності правоохорон­них органів, про методику розслідування як структурну частину криміналістики можна говорити також у плані завдань вивчення нею вказаних закономірностей стосовно специфічних завдань роз­слідування окремих видів злочинів.

Об'єкт дослідження методики розслідування. Звичайно об'єктом дослідження криміналістики є процес розслідування злочинів. В окремих випадках, намагаючись спеціалізувати і конкретизувати цей об'єкт, надати йому суто криміналістичної спрямованості, го­ворять про процес розкриття злочинів. При такому підході поза об'єктом дослідження залишається найважливіша діяльність з бо­ротьби зі злочинністю, з її найбільш небезпечною формою — орга­нізованою злочинністю — сфера виявлення злочинів. Як показала практика боротьби зі злочинністю останніх років та нові напрям­ки законодавчого регулювання, об'єктом дослідження методики розслідування мають стати всі етапи, а разом з ними напрямки та форми боротьби зі злочинами: виявлення, відшукання, розкриття, розслідування та попередження їх.

Завдання методики розслідування (як і в цілому науки криміна­лістики) полягають у сприянні найбільш успішному здійсненню конституційних положень про захист інтересів держави, законних інтересів та прав громадян, у вирішенні завдань кримінального су­дочинства (ст. 2 КПК), оперативно-розшукової діяльності (ст. 1 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність”), у сприянні досяг­ненню мети боротьби з організованою злочинністю (ст.ст. 2, 3 За­кону “Про організаційно-правові основи боротьби з організова­ною злочинністю”).

До таких завдань, сформульованих в КПК, належать: охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у криміналь­ному судочинстві, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних (ст. 2 КПК). Ці завдання конкретизуються іншими закона­ми, що регулюють діяльність відповідних правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю, що випливає з їх компетенції, повноважень та функціональних обов'язків.

Завдання методики розслідування безпосередньо пов'язані із завданнями кримінального законодавства, що полягають в охо­роні суспільного ладу, його політичної і економічної систем, влас­ності особи, прав і свобод громадян і всього правопорядку від зло­чинних посягань (ст. 1 КК).

На підставі цих завдань та виходячи з предмету дослідження і логіки наукового розвитку в методиці розслідування виділяють власні завдання з удосконалення наукових рекомендацій щодо підвищення ефективності розкриття злочинів: систематичне уза­гальнення слідчої, судової та експертної практики, вивчення кри­мінальної обстановки в цілому та в окремих регіонах, стану, струк­тури та динаміки злочинності; аналіз кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адміністративного, цивільно-правового, а також галузевого законодавства, пов'язано­го з встановленням юридичної відповідальності за правопорушен­ня в різних сферах діяльності (господарської, фінансової, банківсь­кої, податкової, екологічної) та ін.

Одним з важливих завдань методики розслідування є розробка найбільш ефективних методів і засобів розкриття і розслідування зло­чинів, побудова їх криміналістичної характеристики, оптимізація процесу розслідування окремих видів злочинів на основі використан­ня даних про типові слідчі ситуації, системи типових версій, комплек­си слідчих дій, організаційних і оперативно-розшукових заходів.

У переліку таких завдань останнім часом виділяється вдоско­налення методики прогнозування змін у структурі злочинності і розробка відповідно до цього нових методик розслідування та вдосконалення тих, що застосовуються. Так, в числі актуальних стала розробка методик розкриття та розслідування злочинів проти особи, зокрема вбивств, вчинених на замовлення, різних видів економічних злочинів та ін. Вирішення таких завдань відби­ває одну з найважливіших функцій криміналістики — прогнос­тичну, що особливо важливо в умовах структурних змін і дина­міки злочинності.

До важливих завдань методики розслідування слід віднести роз­робку криміналістичних аспектів проблеми латентності і розкриття злочинів. Латентність пов'язана з рівнем виявлення злочинів. Де­які з таких діянь виявляються через певний, іноді тривалий час, деякі взагалі не виявляються. Латентна злочинність становить значну небезпеку для суспільства не тільки самим фактом непока-раності винних осіб за вчинені злочини, а й тим, що є джерелом рецидивної злочинності.

Проблема розкриття злочинів завжди була в центрі уваги кри­міналістики, оскільки початковий етап розслідування відіграє важ­ливу роль у процесі доказування. На даному етапі застосовуються методики розслідування по “гарячих слідах”, комплекси невідклад­них слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, тактичні опе­рації, що розробляються в окремих методиках розслідування.

Останнім часом активно розробляються методики розслідуван­ня осередків злочинів — певних сукупностей злочинів, що вчиня­ються однією особою або злочинною групою.

Особливого значення набуває розробка методик розслідуван­ня злочинів, що вчиняються організованими групами, до яких на­лежать діяння загальнокримінальні (насильницькі, насильницько-корисливі) та економічні, що вчиняються в сфері виробництва, тор­гівлі, обслуговування, банківської та іншої економічної діяльності.

Принципи методики розслідування. Методика розслідування будується на загальних принципах кримінального судочинства, і в той же час її розробка і застосування підпорядковані характерним методиці принциповим положенням. Одним з таких почожень є побудова методики розслідування на основі змісту і диспозицій відповідних норм кримінального закону, інших законодавчих актів, що встановлюють юридичну відповідальність (цивільно-правову, адміністративну), а також регламентують діяльність пра­воохоронних органів.

Кожна окрема методика розслідування розробляється у відпо­відності з нормами Особливої частини КК, що містять опис ознак злочинів певних видів. Відповідні норми КПК складають основу для розробки типових обставин, що підлягають встановленню в процесі доказування по справах про злочини певного виду, і побу­дови структури окремої методики розслідування.

Одним з принципових положень методики розслідування є забезпечення наукової обґрунтованості початкових положень і одержаних результатів, що надаються правоохоронним, контро­люючим, судово-експертним органам, суду у вигляді криміналі­стичних рекомендацій.

Дане положення тісно пов'язано з вимогою використання в процесі розробки окремих методик розслідування узагальнення слідчої, експертної та судової практики, криміналістичної теорії, даних суміжних юридичних наук та інших галузей знань.

Найважливішим чинником розробки ефективних методик роз­слідування є вивчення та аналіз кримінального оточення особи злочинця, механізму та способів вчинення та приховування різних видів злочинів. Дотримання даного принципового положення за­безпечує умови для наукового розроблення криміналістичної ха­рактеристики окремих видів (різновидів) злочинів, їх класифікації.

Криміналістичні аспекти процесу виявлення і розкриття зло­чинів. Розробка та ефективне застосування окремих методик роз­слідування значною мірою залежить від узагальнення практики виявлення ознак злочину, розгляду їх відповідними органами для прийняття рішення про проведення розслідування.

Тут треба враховувати два аспекти: 1) практичну діяльність по боротьбі зі злочинністю як цілісну систему, пов'язану з виявленням ознак злочину, його початковим, наступним та завершальним ета­пами розслідування, та 2) розмежування наукових галузей, що вив­чають дану систему, — кримінального процесу, криміналістики, теорії оперативно-розшукової діяльності. Єдність даної системи в практичній діяльності потребує відповідно системного розгляду її в криміналістиці як науці, що здійснює найбільш широкі міжна-укові зв'язки.

Поняття “виявлення злочинів” (ознак злочину) звичайно має оперативно-розшуковий характер.

У статті 2 і п. 2 ст. 10 Закону України “Про міліцію” при визна­ченні основних завдань та обов'язків міліції йдеться саме про ви­явлення злочинів. У статтях 1, 2 Закону України “Про оператив-но-розшукову діяльність” у переліку завдань такої діяльності і визначенні самого поняття оперативно-розшукової діяльності гово­риться про пошук і фіксацію фактичних даних відносно протиправ­них дій, про гласні і негласні пошукові, розвідувальні і контр-розвідувальні заходи.

У статті 6 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” серед основних напрямків діяльності спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ Украї­ни названо виявлення учасників організованих злочинних угрупо­вань. Разом з тим ці органи наділені повноваженнями дізнання, до яких входить вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили (ст. 103 КПК). Поряд з цим у п. 5 ст. 94 КПК як підстава для порушення кримінальної справи передбачено безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.

Таким чином, зазначені закони наділяють відповідні правоохо­ронні органи повноваженнями щодо виявлення ознак злочину, про­ведення розшукових дій і прийняття рішення про наявність підстав для порушення кримінальної справи. Процесуальна діяльність при розгляді заяв і повідомлень про злочини регулюється ч. 4 ст. 97 КПК, що надає право відповідним органам здійснювати перевіроч­ні дії шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи служ­бових осіб або витребування необхідних документів.

Місце методики розслідування в системі криміналістики та її зв'язки з іншими галузями знань. Як завершальний розділ у науці криміналістиці методика розслідування акумулює наукові дані попередніх розділів: загальної теорії, криміналістичної техніки та криміналістичної тактики. Логіка внутрішньонаукових зв'язків кри­міналістики є такою, що планування наукових досліджень і реалі­зація їх результатів спрямовані, в кінцевому підсумку, на створен­ня системи ефективних методик розслідування.

В умовах швидкого та інтенсивного розвитку науки і техніки питання про міжнаукові зв'язки криміналістики набуває особливо­го значення. Кожний розділ криміналістики в залежності від об'єктів та завдань дослідження поряд з внутрішньонауковою взаємодією здійснює цільові зв'язки з відповідними галузями знань. З цього погляду методика розслідування, маючи своїм предметом широке коло об'єктів, що відносяться до різних сфер життя та діяльності, відповідно використовує багатосторонні наукові зв'язки криміна­лістики. До таких галузей знань перш за все належать наукові дані, необхідні для розкриття злочинів проти життя та здоров'я людей, інших тяжких насильницьких та корисливо-насильницьких пося­гань. Тут мають значення такі досягнення в галузі біології, судової медицини, які дозволяють на підставі генної “дактилоскопії” іден­тифікувати підозрюваного у вбивстві, встановити особу невпізна­ного трупа тощо.

Особливого значення для розвитку методики розслідування набувають найновіші дані в галузі економічних знань, математико-кібернетичних методів, що застосовуються в розкритті економіч­них злочинів та пов'язаних з ними службових діянь.

§ 3. Окремі методики розслідування різних видів злочинів

Криміналістична класифікація злочинів. У науці кримінально­го права питання класифікації злочинів розглядаються стосовно її Загальної частини, де критерієм для цього є ступінь тяжкості діян­ня, і Особливої частини, де такими підставами є юридичні ознаки складу злочину.

В основі криміналістичної класифікації злочинів і відповідно окремих методик їх розслідування лежить кримінально-правова класифікація злочинів, система норм Особливої частини КК. Між тим очевидно також, що криміналістичні методики, побудовані тільки на основі кримінально-правової класифікації злочинів, ма­ють здебільшого загальний характер і потребують для свого прак­тичного застосування більш конкретизованих окремих методик.

Традиційно в криміналістиці класифікація злочинів будувала­ся, виходячи з системи кримінального закону, залежно від того, до якої глави КК віднесені ті чи інші норми. В літературі висловлю­валася думка про те, що класифікація злочинів у криміналістиці повинна базуватися тільки на криміналістичних даних, що мають безпосереднє значення для розкриття злочинів, головним чином за способом їх вчинення. Однак переважаючим є положення, згідно з яким криміналістична класифікація злочинів будується на основі поєднання кримінально-правових та криміналістичних критеріїв. В основі такої класифікації злочинів за класами, групами, підгру­пами, видами та різновидами мають бути перш за все криміналь­но-правові ознаки. Запропоновані різні види класифікації, наприклад родова (за групами злочинів, об'єднаних однією главою КК) та видова кримінально-правова класифікація злочинів, що викорис­товується в криміналістиці як основна ознака при розробці окре­мих криміналістичних методик. Можливі й інші класифікації, до яких належать класифікації: а) за способом вчинення злочину; б) за ступенем приховання, маскування злочину; в) за злочинним дос­відом особи, яка вчинила злочин; г) за місцем їх вчинення: злочи­ни, місце вчинення яких локалізується в просторі; злочини, місце вчинення яких не має певного територіального характеру, а пов'я­зане з якою-небудь організаційною структурою, системою.

На думку деяких авторів, підставою для класифікації, що роз­глядається, є криміналістична характеристика злочинів, слідчі ситу­ації та напрямки розслідування, що визначаються ними, механізм виникнення доказової інформації. Перелічені варіанти рішення цієї проблеми відбивають широкий спектр думок, аналіз яких дозволяє прийти до певного рішення.

В основу криміналістичної класифікації злочинів мають бути покладені два взаємопов'язані критерії: 1) кримінально-правовий, що визначає нормативну суть класифікації; передбаченої законом, та 2) криміналістичний, що враховує чинники, пов'язані із специ­фікою виявлення і розкриття злочинів різних видів у залежності від особливостей предмету посягання, обстановки приготування, вчи­нення і приховування злочину, його механізму та способів, типо­логії особи злочинця, мети та мотивації злочинних дій тощо.

Структура окремих методик розслідування злочинів. Кожна окрема методика розслідування являє собою результат наукового дослідження, узагальнення практики розслідування певного виду злочинів, характеристики його як явища, що відбивається у спе­цифічних проявах наслідків, слідах.

У криміналістиці розроблена структура окремих методик роз­слідування, узагальнений варіант якої можна уявити в такому виг­ляді: а) криміналістична характеристика даного виду злочину; б) типові слідчі ситуації на стадії виявлення злочину та етапах його розслідування; в) криміналістичні питання порушення криміналь­ної справи; г) слідчі версії, обставини, що підлягають з'ясуванню;

г) організація і планування розслідування; д) первісні слідчі дії і оперативно-розшукові заходи; е) особливості проведення окремих слідчих дій та їх комплексів (криміналістичних операцій); є) забез­печення координації дій правоохоронних органів у розслідуванні та взаємодії з контролюючими та іншими державними органами, об'є­днаннями громадян; ж) заходи криміналістичної профілактики.

Глава Х

Криміналістична характеристика злочинів

§ 1. Сутність криміналістичної характеристики злочинів

Проблема криміналістичної характеристики злочинів набуває все більшого значення для розвитку криміналістичної теорії, вирі­шення практичних завдань розслідування злочинів.

Криміналістична характеристика визначається як система відомостей про певні види злочинів, ознаки суб'єкта злочи­ну, його мотиви, предмет посягання, обстановку, злочинні способи, які мають значення для виявлення і розкриття таких діянь криміналістичними засобами, прийомами та методами.

Для розуміння сутності криміналістичної характеристики необ­хідно виходити з того, що в ній відбиваються особливості певно­го виду злочинів, які мають значення для їх виявлення і розкриття. Такі особливості називають криміналістичне значущими.

Для розробки наукових рекомендацій щодо виявлення і роз­криття злочинів, всебічного, повного і об'єктивного дослідження пов'язаних з ними обставин необхідно не тільки узагальнення опе-ративно-розшукового і слідчого досвіду, практики судового розг­ляду (слідчо-судової' практики), а й глибоке комплексне досліджен­ня самих злочинів певного виду, фактологічних та статистичних даних про них. З цією метою з середини 60-х років у процесі науко­вих кримінологічних і криміналістичних досліджень злочинності, окремих видів злочинів почали застосовуватися соціологічні мето­ди. Поряд з вивченням кримінальних справ за спеціально розробле­ними програмами вченими-криміналістами, кримінологами, проце­суалістами, психологами проводилися опитування суб'єктів кримі­нального процесу, а також осіб, засуджених за вчинення злочинів. Таким розробкам сприяли розвиток криміналістичних методів дос­лідження, міжнаукові зв'язки дисциплін кримінально-правової галузі.

Це закономірно привело до необхідності розробки галузевих видів юридичних характеристик відповідних видів злочинів: кри­мінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінологічної та криміналістичної. Практичне використання криміналістичної характеристики окремих видів злочинів потребує комплексного підходу, пов'язаного із залученням даних інших видів характери­стик злочинів (табл. 1).

Структурну основу цієї системи складають кримінально-право­ва та кримінально-процесуальна характеристики: система елемен­тів складу злочину і обставин, що підлягають доказуванню, визна­чають тією чи іншою мірою структуру кримінологічної та кримі­налістичної характеристик злочину. Залежно від особливостей того чи іншого виду злочинів структура елементів кримінально-правової характеристики конкретизується включенням відповід­них факультативних елементів, наприклад, предмет безпосереднь­ого злочинного посягання, потерпілий.

У системі, що розглядається, кримінально-правова характери­стика охоплює звичайно тільки сферу виникнення фактичних да­них внаслідок вчинення злочину, допроцесуальний період і саме тому може визначатися як доказова характеристика. В науках кри­мінального права і кримінального процесу проблема характерис­тики тих чи інших видів злочинів знаходить відбиття відповідно у теорії кваліфікації злочинів і теорії судових доказів, вченні про предмет доказування. Тут кримінальне право і кримінальний про­цес виступають як науки, які складають теоретико-правову осно­ву для розробки кримінологічної та криміналістичної характери­стик певного виду злочинів. У свою чергу ці дві характеристики конкретизують кримінально-правову та кримінально-процесуаль­ну характеристики злочинів. Наприклад, кримінологічна характери­стика містить відомості про чинники криміногенності, стан, струк­туру і динаміку певних видів злочинів, криміналістична характери­стика — дані, пов'язані з механізмом слідоутворення у широкому розумінні, його проявом у формуванні певних ознак тощо.

Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про зако­номірні зв'язки слідів, виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів криміналь­них справ, апробованих слідчою практикою. Такі дані складають основу для побудови систем типових версій, які використовують­ся при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в ана­логічних випадках. Розроблено табличні види таких систем, запро­поновані і кібернетичні варіанти на підставі уведення в пам'ять ЕОМ картотеки “доказових прецедентів” та ін. Цей напрямок е перспективним і вимагає подальшого розроблення.

У широкому, загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що міс­тить сукупність криміналістична значущих ознак. Такий висновок будується на аналізі вже розроблених криміналістичних характери­стик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що скла­дає основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.

Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається в рекомендаціях з встановлення і застосування кри­міналістичне значущих множинностей ознак злочинів різного сту­пеня спільності, які характеризують: найширші множинності зло­чинів, наприклад, злочини проти життя і здоров'я людини, злочи­ни проти власності тощо; групи злочинів, наприклад, вбивства, розкрадання тощо; види злочинів, наприклад, вбивства (при вияв­ленні трупа); розкрадання шляхом присвоєння, розтрати чи зло­вживання службовим становищем тощо', різновиди злочинів, наприк­лад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена); розкрадан­ня на підприємствах того чи іншого виробництва тощо, а іноді з конкретизацією, наприклад, виду продукції, що виробляється і відрізняється технологією (ковбасної, консервної тощо).

Викладене дає підстави для висновку про тс, що криміналістич­на характеристика може розглядатися і застосовуватися: 1) у кон­цептуальному плані усвідомлення і розвитку самої ідеї криміналі­стичного дослідження відповідних видів злочинів з метою побудо­ви описової моделі цих злочинів для розробки відповідних методик їх розслідування; 2) з метою розробки і застосування методик роз­слідування на підставі програм “безмашинної кібернетики” (схеми, таблиці показників статистичних даних); 3) при наявності спеціаль­но розроблених програм слідчих версій із застосуванням комп'ю­терної техніки.

§ 2. Структура криміналістичної характеристики злочинів

Як і будь-яка система, криміналістична характеристика скла­дається з взаємопов'язаних складових частин-елементів. У літера­турі по-різному визначаються види таких елементів та їх кількість:

від прямого слідування системі елементів складу злочину до пере­ліку криміналістичне значущих елементів, які не завжди структур­но узгоджуються з системою кримінально-правової характеристи­ки певного виду злочину.

Криміналістичний аспект характеристики злочинів підпорядко­ваний завданням доказування по кримінальній справі. Саме тому структура криміналістичної характеристики будується на підставі системи обставин, які входять у предмет доказування (ст. 64 К.ПК). і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.

Поруч з цим криміналістична характеристика злочинів ширша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характе­ристики, оскільки включає у себе не тільки елементи, що містять обставини, які мають кримінально-правове значення, а й низку інших обставин. Таким чином, конкретизація кримінально-право­вої характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізм, спосіб, обстановка злочину та ін.), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи можуть бути наповнені змістом інших характери­стик, наприклад, елемент “суб'єкт злочину” може містити компо­ненти, пов'язані з такими чинниками, як психологічні, що вплива­ють на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цьо­го, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять у собі окремі підсистеми-компоненти:

а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціаль­но-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування і здійснен­ня злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;

б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировини, готової про­дукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його ви­лучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину, маску­вання злочинних дій;

в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв'язки і стосунки, ознаки вік-тимності тощо);

г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матері­альні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфаб­рикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть бути віднесені до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);

ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріаль­ного середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До обстановки входять такі чинники регулятивного характеру, що визначають поря­док діяльності, фактори поведінки людей у побуті і трудовій діяльності. Для економічних злочинів даний елемент пов'яза­ний з особливостями: галузі, виду виробництва або іншої сфе­ри діяльності; умов, які визначаються технологічним процесом чи операцією; системою обліку і звітності; зберігання і обігу грошових коштів і матеріальних цінностей; документообігу (оформлення і обіг планових, проектних, облікових, бухгал­терських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-господарських, статистичних та інших документів); виду про­дукції, яка використовується, переробляється, випускається чи реалізується; часу вчинення злочину (сезонність робіт: посівний, збиральний, заготівельний періоди тощо); каналів збуту, реалі­зації розкраденого тощо;

д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у: фізичній матеріальній шкоді, відображеній у мате­ріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, вик­ликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв'язок); мо­ральній шкоді, заподіяній злочином.

Криміналістична характеристика як накопичувач і джерело відомостей про певні види злочинів, виконуючи інформаційну фун­кцію, являє собою єдину інформаційну систему. Використання та­кої системи можливе шляхом одержання та аналізу відомостей, щодо окремих елементів і встановлення зв'язків між ними. У цьо­му розумінні всі елементи системи теоретично рівнозначні, і поді­ляти їх на основні і другорядні недоцільно. У той же час викорис­тання такої інформаційної системи вимагає у кожному конкретно­му випадку визначення ключового елементу, через який можна здійснити “вхід” у систему з метою одержання необхідної інфор­мації. Визначення ключового елементу для конкретного випадку залежить від слідчої ситуації, яка склалася на даному етапі розслі­дування, від того, які вихідні дані має слідчий і які з них необхід­но встановити. Аналіз кримінальних справ щодо злочинів різних категорій показує, що значна частина їх вчиняється способами, ознаки яких не завжди очевидні. Тому їх виявлення і пояснення вимагають перш за все знання і використання систематизованого опису злочинних способів.

Іноді важко встановити джерело незаконних господарсько-фінансових операцій або такі обставини, як час їх вчинення, і через це — осіб, які можуть бути причетними до них. У таких випадках великого значення набувають рекомендації, побудовані на аналізі закономірних зв'язків, які складаються між елементами криміна­лістичної характеристики. У дослідженні таких зв'язків міститься перш за все практичне призначення криміналістичної характерис­тики злочинів. Принципові можливості використання у розсліду­ванні закономірних зв'язків між елементами криміналістичної харак­теристики полягають у тому, що при наявності відомостей щодо одних типових обставин передбачається існування інших. Це важ­ливо не тільки для розслідування злочинів на початковому його етапі, пов'язаному з встановленням особи, яка вчинила злочин (вбивство, крадіжку тощо), а й для ситуації, коли на початку роз­слідування, наприклад у справах про економічні злочини, особа, причетна до злочину, відома, але не відомі способи його вчинення.

Розглянуті закономірні зв'язки можуть бути однозначними і багатозначними (ймовірними). У першому випадку складається такий зв'язок, коли за наявності одних обставин можна категорич­но вважати існуючими обставини, що належать до іншого елемен­ту характеристики. У другому випадку закономірні зв'язки носять ймовірний характер, встановлюють більший або менший ступінь вірогідності, що визначається на підставі даних статистичного обліку типових ознак масиву вивчених кримінальних справ відпо­відного виду злочину (певного регіону, періоду).

Прикладом однозначного зв'язку може служити випадок, коли виявлена при інвентаризації нестача майна (наслідки можливого розкрадання) прямо вказує, на відсутність певних підзвітних цінно­стей (предмет посягання, джерело розкрадання) і вірогідно на те, що причиною цього є розкрадання; або, з урахуванням особливо­стей молочного виробництва: приймання молока від здавальника за обсягом (ємкістю) посуду з переведенням його у вісові показники по системі “1л=1кг” (при порушенні порядку приймання молока за жирністю) однозначно вказує на створення лишку даного продук­ту, оскільки 1 л містить 1032 г молока, та ймовірно — на те, що створений резерв міг бути використаний для розкрадання (за наяв­ності підстав для висунення інших версій: лишок, використаний для покриття збитків, що виникли в результаті дефектів техноло­гічного обладнання, тощо).

Криміналістичне дослідження закономірних зв'язків обставин, які характеризують злочини певного виду, вимагає застосування спеціально розроблених програм з метою отримання статистичних даних про взаємозв'язки таких обставин. У деяких випадках про­стежується закономірний зв'язок між особами, які можуть бути

причетними до даного виду злочину, і способом його вчинення і приховування, застосування певних знарядь злочину (рис. 13).

Такий зв'язок носить вірогідний характер і може бути підста­вою для побудови системи типових версій, що використовуються з урахуванням фактичних даних по справі, яка розслідується, для висунення та перевірки робочих слідчих версій.

Рис. 13. Загальна структура зв'язків елементів криміналістичної характеристики злочинів

Кожний з елементів системи пов'язаний з іншими прямо і опо­середковано, що значною мірою визначає характер зв'язків між ними. У залежності від рівня та обсягу слідчого завдання аналіз таких зв'язків може охоплювати різну кількість елементів. У будь-якому випадку можна простежити прямий зв'язок між елементами “особа злочинця” і “спосіб злочину”, який виражається у тому, що лише особи з певними характерологічними даними або ті, які зай­мають певну посаду, можуть використовувати певний злочинний спосіб. У той же час на даний зв'язок впливають побічні обстави­ни, що належать до предмета злочинного посягання і обстановки злочину.

Таким чином, можна уявити варіанти взаємозв'язків кожного з елементів криміналістичної характеристики злочинів — подвійних і більше, обумовлених особливостями взаємодії.

Глава XI

Криміналістичне вчення про розкриття злочинів

§ 1. Криміналістичне поняття розкриття злочину

Поняття розкриття злочину — одне з основних криміналістич­них понять і вимагає спеціального розгляду, оскільки воно найті­сніше пов'язане з процесом розслідування злочинів. Дане положен­ня пояснюється й тим, що криміналістика в цілому та криміналістич­на методика покликані розробляти методи і засоби для швидкого і повного розкриття злочинів.

У науці кримінального процесу існують різні точки зору щодо змісту поняття розкриття злочинів, пов'язані з прийняттям того чи іншого процесуального рішення (порушення кримінальної справи у зв'язку з виявленням особи, яка вчинила злочин; пред'явлення йому обвинувачення; складання обвинувального висновку; поста-новлення вироку судом і набрання ним чинності).

У криміналістиці вирішення даного питання також є неодноз­начним. Існує низка концепцій, одна з яких, наприклад, полягає в тому, що розслідування злочинів не обов'язково пов'язано з їх роз­криттям, оскільки у деяких випадках вже під час розгляду матері­алів, що містять ознаки злочину, або на початковому етапі розслі­дування є досить доказової інформації, яка вказує на певну особу, причетну до вчинення злочину. У зв'язку з цим й виник термін “оче­видні” злочини, який носить умовний характер і відбиває конкрет­ну ситуацію, коли особа, яка проводить розслідування, приходить до ймовірного знання про конкретну особу, яка вчинила злочин. Така ситуація звичайно створюється при затриманні особи на місці вчинення злочину, розслідуванні економічних злочинів, пов'язаних з конкретною діяльністю певних категорій матеріально відпові­дальних осіб, службових злочинів, вчинених певним колом осіб, наділених службовими повноваженнями, і таких, які мають доступ до документів, матеріальних цінностей тощо.

Залежно від повноти первісної інформації можна говорити й про “неочевидні” злочини, що вимагають встановлення особи, яка вчинила даний злочин.

Одне з визначень криміналістичного поняття розкриття злочи­ну дозволяє розглядати його як діяльність з розслідування злочи­ну, спрямовану на отримання інформації, що дає підставу для ви­сунення версії про вчинення злочину певною особою.

Правильне визначення суті розкриття злочину має важливе кри­міналістичне значення, оскільки воно пов'язано з побудовою струк­тури окремих методик розслідування, визначенням його етапів. При цьому в основі такого рішення повинно бути положення ч. 2 ст. 98 КПК: “якщо на момент порушення кримінальної справи встановле­но особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи”. У таких випадках виникає ситуація, коли конкретний злочин може бути віднесений до “очевидних”.

Визначення поняття розкриття злочину має істотне значення для побудови об'єктивної системи статистики боротьби зі злочин­ністю, що здійснюється правоохоронними органами.

Розкриття злочинів тісно пов'язано з розшуковою діяльністю і значною мірою залежить від ефективності розшукових дій слідчо­го і оперативно-розшукових заходів, що здійснюються органами дізнання за його дорученням, а також заходів, що проводяться цими органами при виконанні ними функціональних обов'язків відповідно до законів “Про міліцію”, “Про оперативно-розшуко-ву діяльність”, “Про Службу безпеки України”, “Про організацій­но-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Розмежування функцій слідчого, органів дізнання та оператив­но-розшукових органів у цій діяльності проводиться у залежності від характеру і особливостей об'єктів розшуку. Наприклад, стосов­но обвинуваченого, якщо місце перебування його не встановлено, оголошується розшук (ст.ст. 138, 139 КПК); або, коли не встанов­лено особу, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує вико­нувати оперативно-розшукові дії (ч. З ст. 104 КПК). Це ж стосуєть­ся розшуку осіб, які зникли, щодо яких є підстави гадати, що вони могли бути вбиті (розшук трупа, його частин), предметів (злочин­ного посягання, знарядь злочину).

Оперативно-розшуковий аспект розкриття злочинів пов'язаний з діяльністю органів дізнання, у зв'язку з чим на них покладається вжиття необхідних заходів з метою виявлення ознак злочину і осо­би, яка його вчинила (ст. 103 КПК).

Як показує практика (на основі так званої неліченої статис­тики) за експертними оцінками криміналістів початковий етап (приблизно перші десять днів розслідування) інтенсивної роботи з розкриття злочину значною мірою визначає успіх розслідування в подальшому. У цей період має застосуватися комплекс криміналістичних методів і засобів розкриття злочину, слідчих і організа­ційних дій, оперативно-розшукових заходів.

Підвищення ефективності методики розслідування залежить від того, наскільки криміналістичні рекомендації використовувати­муться в оперативно-розшуковій діяльності з виявлення ознак зло­чину, у тому числі в період, що передував прийняттю рішення від­повідними органами про порушення кримінальної справи.

§ 2. Розшукова діяльність у системі розкриття злочинів

Розшук є різновидом практичної діяльності з боротьби зі зло­чинністю і розкриття злочинів.

Розшукова діяльність становить функцію оперативно-розшуко­вих органів, органів дізнання та попереднього слідства. Одна час­тина розшуку належить до оперативно-розшукової діяльності і має на меті встановлення та виявлення об'єктів розшуку. Друга його частина, притаманна органам попереднього слідства, пов'язана з вирішенням завдання виявлення вже встановлених об'єктів розшу­ку. За цією лінією проводиться розмежування функціональних обо­в'язків правоохоронних органів.

Розшукова діяльність при розслідуванні різних видів злочинів пе­редбачає комплекс дій, спрямованих на:

1) створення умов, що ускладнюють перебування особи, яка переховується, у нелегальному становищі, перешкоджають їй перебувати у певному місці, вільно переміщатися (прожива­ти, оформитися на роботу, навчатися та ін.);

2) створення обстановки, що змушує того, хто переховується, шукати зв'язків зі своїм оточенням, змінювати місце перебу­вання і тим самим демаскувати себе;

3) створення у особи, яку розшукують, суб'єктивного уявлення про хід розслідування і розшукову діяльність шляхом суворо­го дотримання вимог про недопустимість розголошення да­них попереднього слідства (ст. 121 КПК, ст. 181 КК);

4) використання можливостей впливу через оточення особи, яку розшукують, з метою схилити її до явки з повинною.

Розшукові дії проводяться у різних ситуаціях. Залежно від виду об'єкта розшуку, ступеня його встановлення, індивідуалізації, на­явності інформаційного матеріалу, реєстраційних даних та інших чинників слідчий здійснює різні дії. Слід мати на увазі, що орган дізнання відповідно до ст. 104 КПК проводить слідчі дії до встанов­лення особи, яка вчинила злочин (що не є тяжким), і невідкладні слідчі дії по справах про тяжкі злочини.

Невідкладні і первісні слідчі дії є криміналістичними поняття­ми. У більшості випадків вони здійснюються на початковому етапі розслідування. Разом з тим невідкладного характеру набувають відповідні слідчі дії й на наступних етапах розслідування.

Розкриття злочинів значною мірою залежить від способів їх приховування. Способи приховування злочинів поділяються на гру­пи, пов'язані з особливостями:

1) утаювання інформації, її джерел пасивними способами (умов­чання, неповідомлення, відтягнення часу, відмова віддачі по­казань тощо) і активними способами (приховання знарядь злочину, предметів посягання, матеріальних цінностей, гро­шових коштів та ін.);

2) знищення інформації (слідів злочинця, наслідків його дій);

3) маскування інформації, прийоми якого спрямовані на вик­ривлення уявлення про особу злочинця, спосіб його дій та інші обставини злочину (зміна зовнішнього вигляду особи, яка вчинила злочин, зміна звичайного розташування пред­метів тощо); фальсифікацію (підроблення) інформації, ство­рення неправдивої інформації, що виходить від заявників (свідомо неправдива заява, донос), учасників кримінального процесу (свідомо неправдиві показання); створення фальши­вих слідів, предметів, документів, їх підміна тощо; інсцену­вання злочинів (удаване створення обстановки, яка не відпо­відає події, що відбулась, з метою приховати злочин і спря­мувати розслідування у помилковому напрямку).

§ 3. Розкриття злочинів по “гарячих слідах”

У системі розкриття злочинів одним з важливих напрямів є ро­бота слідчого і оперативно-розшукових органів по “гарячих слідах”. Даний термін характеризує сліди (матеріальні та ідеальні) як такі, з моменту залишення яких минуло мінімум часу, що не вплинуло на необоротні зміни “неостиглих” слідів.

Як “гарячі сліди” можуть виступати будь-які зміни, що відбу­лися внаслідок злочину, у вигляді слідів-відображень, речовин, матеріалів, виробів та інших предметів. До таких слідів також на­лежать факти, які викладаються у поясненнях і показаннях різних осіб про подію злочину та його обставини.

Чинник часу як характеристика ступеня збереження матеріаль­них слідів залежить від їх виду, умов створення, місця знаходжен­ня та інших обставин. Щодо слідів-відображень (сліди рук, взуття, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо), то можливість їх використання як “горячих” пов'язана з визначенням їх “свіжості” за відносними фізичними ознаками (насиченість пото-жирового шару слідів папілярних ліній, невивітрений Грунт у сліді взуття та ін.), ситуаційними ознаками, наприклад, метеорологіч­ний вплив (слід взуття на свіжому снігу та ін.).

Важливим засобом, що сприяє розкриттю злочинів по “гаря­чих слідах”, є прийоми визначення віднесеність слідів до справи при провадженні первісних слідчих дій, у першу чергу огляду місця події, обшуку та ін.

Велике значення має застосування прийомів, за допомогою яких можна встановити: 1) просторово-часові зв'язки окремих слідів злочину з обставинами події та зв'язки між ними; 2) ідентифі­каційні та ситуаційні якості слідів та їх доказову цінність; 3) при­чини відсутності або наявності слідів як фактів, що суперечать природному перебігу аналогічних подій (негативні обставини).

Зазначені обставини можуть бути встановлені шляхом застосу­вання комплексу криміналістичних прийомів: 1) вивчення окремих слідів злочину; 2) вивчення комплексу слідів (матеріальних та іде­альних); 3) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і оператив-но-розшукової інформації; 4) порівняльного аналізу даних вивчен­ня слідів і моделей аналогічних типових ситуацій; 5) з'ясування причин розбіжностей (суперечностей) між даними вивчення слідів та іншими джерелами інформації; 6) перевірки висунутих у зв'язку з такими суперечностями слідчих версій шляхом проведення відпо­відних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Застосування даного комплексу прийомів на початковому етапі розкриття злочинів по “гарячих слідах” має визначальне значення. Це пояснюється особливістю початкового етапу розслідування як періоду, що настає здебільше безпосередньо після вчиненого кримі­нального діяння, інтенсивна робота під час якого забезпечує “на­ближення” до події злочину (чинник наближення).

Розкриття злочинів по “гарячих слідах” розпочинається як тільки виявляються ознаки злочину, у зв'язку з чим на підставі КПК і законодавства, що регламентує оперативно-розшукову діяль­ність, організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, вживаються такі заходи:

припинення протиправних дій злочинця;

затримання злочинця на місці вчинення злочину і доставлення його до місця утримання;

вжиття заходів щодо ліквідації наслідків злочину;

виявлення і збереження джерел інформації про подію зло­чину;

попереднє дослідження і перевірка інформації про ознаки злочину.

Особливістю цієї діяльності є те, що її часто здійснюють особи, які опинилися на місці події: оперативні працівники, дільничні інспектори, члени патрульно-постових груп, контрольно-перепу-сткових пунктів, представники охорони підприємств, установ, організацій, які передусім вживають заходів щодо припинення зло­чинних дій, затримання злочинця на місці вчинення злочину, нада­ють допомогу потерпілим, охороняють затриманих осіб до прибут­тя слідчо-оперативної групи, чергового наряду міліції або достав­ляють їх у найближче місце утримання; вживають заходів щодо охорони місця події (видаляють сторонніх осіб, виставляють ого­рожі), встановлюють очевидців, інших свідків, їх адреси.

Особлива роль у розкритті злочинів по “гарячих слідах” на цьо­му етапі належить черговому відповідного органу внутрішніх справ. Отримавши повідомлення про злочин, черговий вживає заходів з його розкриття: а) інструктує телефоном заявника про наступні його дії; б) направляє найближчий наряд патрульно-постової служ­би до місця події; в) доводить до відома про подію дільничного інспектора; г) направляє до місця події наряд міліції, слідчо-опера­тивну групу; ґ) повідомляє про подію начальника міліції (РВВС);

д) забезпечує постійний зв'язок з місцем події і слідчо-оператив­ною групою.

Наступний етап розкриття злочину по “гарячих слідах” розпо­чинається після прибуття до місця події слідчо-оперативної групи. Діяльність слідчого (дізнавача) спочатку спрямовується на оцінку слідчої ситуації, що склалася, вирішення питання про наявність ознак злочину, вжиття, оперативно-розшукових або організаційних заходів для розкриття злочину по “гарячих слідах”. З цією метою паралельно з оглядом, якщо кримінальна справа порушена, мо­жуть проводитися інші невідкладні слідчі дії (допит, обшук). Од­ночасно складаються орієнтувальні дані для розшуку відповідних осіб, знарядь злочину, викрадених предметів.

До оперативно-розшукових заходів, що вживаються, входять:

а) переслідування і затримання злочинця по запахових слідах за допомогою службово-розшукової собаки; б) організація за­городжувальних заходів та перекриття шляхів відходу злочин­ця; в) організація пошуково-розшукового патрулювання за учас­тю потерпілого або свідків-очевидців; г) організація засідок у місцях ймовірної появи злочинця; Г) спостереження за місцями значного скупчення людей (ринки, вокзали, магазини та ін.); д) “прочісування” території, прилеглої до місця події; ж) організапія поквартирного опиту осіб, які проживають поблизу місця події.

Розкриття злочину може розпочатися від:

а) предметів, що були знайдені на місці події; б) слідів-відобра­жень; в) знаряддя вчинення злочину (інструменти, зброя, транс­портні засоби); г) способу вчинення злочину; г) ознак зовнішності злочинця, що збереглися у пам'яті потерпілих, очевидців.

Па даному етапі великого значення набуває проведення тактич­ної операції “Розшук”, яка проводиться для пошуку особи за озна­ками зовнішності і містить: 1) допит потерпілих, свідків-очевидців;

2) складання словесного портрета, малюнків по пам'яті та ін.; 3) пред'явлення потерпілим, свідкам-очевидцям фотознімків з опе­ративних обліків; 4) здійснення оперативних заходів з метою узна­вання злочинця; 5) перевірку даних за криміналістичними обліками картотек осіб, які зникли безвісти, невпізнаних трупів та ін.; 6) про­ведення портретно-криміналістичної, комплексної судово-медичної та криміналістичної експертиз для ідентифікації невпізнаного трупа.

Особливе місце в системі розшуку злочинця у стадії розкриття злочину посідає робота щодо використання слідів рук, виявлених на місці події, яка включає:

1) огляд слідів (за участю фахівця); 2) перевірку по картотеці слідів пальців рук з місць нсрозкритих злочинів (ЕКУ УМВС Ук­раїни); 3) перевірку по дактилоскопічній картотеці осіб, які перебу­вають на криміналістичному обліку; 4) призначення дактилоско­пічної експертизи в разі наявності підозрюваних; 5) допит підозрю­ваного з пред'явленням висновку дактилоскопічної експертизи.

До завершальної стадії виконання невідкладних слідчих дій накопичується достатньо відомостей з основних джерел інфор­мації, у деяких випадках встановлюється підозрювана особа. Ця стадія носить аналітичний характер. Слідчий працює над матері­альними джерелами інформації: проводить їх огляд і попереднє дослідження із застосуванням технічних засобів; вирішує питання про їх віднессність і придатність для використання, проводить фікса­цію раніш не виявлених ознак.

Для попереднього дослідження слідчий залучає фахівців, про­водить перевірку показань, отриманих від свідків-очевидців, які зіставляються з механізмом злочину. На підставі аналізу зібраної інформації висуваються слідчі та розшукові версії.

На цій стадії може виникнути необхідність у створенні слідчо-оперативних груп, загального планування їх діяльності. У зв'язку з цим склалися організаційні форми взаємодії слідчого з органами дізнання: 1) взаємне інформування про встановлені у справі факти, що належать до предмета розслідування; 2) спільне планування розслідування по кримінальній справі, особливо тоді, коли винні у вчиненні злочину не встановлені; 3) спільне проведення слідчих і розшукових дій; 4) дача слідчим у порядку ст.ст. 114, 118, 191 КПК доручень оперативним працівникам про проведення ними само­стійних окремих слідчих дій і розшукових заходів.

§ 4. Криміналістичні операції з розкриття та розслідування злочинів

КПК визначає види і зміст різних процесуальних дій, що засто­совуються особою, яка проводить попереднє слідство, і називають­ся слідчими діями. Такі дії разом з оперативно-розшуковими захо­дами складають криміналістичні операції, які мають вирішальне значення для розкриття злочинів та їх повного розслідування.

У розслідуванні злочинів виділяють систему слідчих дій, спря­мованих передусім на встановлення фактичних даних криміналі­стичними методами, прийомами та засобами: слідчий огляд, виїм­ка, обшук, допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання, відтво­рення обстановки і обставин події (у двох його формах — слідчого експерименту і перевірки показань на місці), призначення експер­тиз, отримання зразків для експертного дослідження та ін.

Дана система пов'язана з процесуальними діями, що відбива­ють стадіі (етапи) руху кримінальної справи: порушення справи, притягнення особи як обвинуваченого, обрання запобіжного захо­ду (накладення арешту, виїмка поштово-телеграфної кореспон­денції), припинення слідства, закінчення слідства та ін. Крім того, проводяться дії, до яких належать: дача окремих доручень, вине­сення постанови про привід свідка або обвинуваченого, винесення постанови про відсторонення від посади та ін. При цьому виді­ляється група процесуальних дій, що закріплює статус учасників процесу, їх права та обов'язки.

Поняття “слідча дія” характеризується обов'язковими умова­ми: законодавчою кримінально-процесуальною регламентацією;

здійсненням її тільки слідчим, дізнавачем або прокурором у ме­жах їх компетенції; проведенням під час розслідування; спрямова­ністю на виконання завдань кримінального судочинства; обов'яз­ковістю процесуального відображення в постановах, протоколах, дорученнях, вказівках, поданнях та вимогах. Зазначені умови складають основу для наповнення слідчих дій криміналістичним змістом, необхідним для розробки і удосконалення методики роз­слідування злочинів.

Для досягнення мети розслідування разом зі слідчими діями зас­тосовуються дії організаційного характеру і оперативно-розшукові заходи, що складають у різних сполученнях (комбінаціях) криміна­лістичні операції. До організаційних дій належать: витребування документів (ст. 97 КПК), відібрання пояснень (ст. 97 КПК), вимо­га про проведення ревізії (інвентаризації) (ст. 66 КПК), залучення понятих (ст. 127 КПК) та інших учасників слідчих дій: переклада­ча (ст. 128 КПК), фахівця (ст. 128' КПК), опечатування описаних об'єктів, предметів, речових доказів, зберігання речових доказів і вилучених цінностей (ст. 79 КПК) та ін.

Оперативно-розшукові заходи органів внутрішніх справ вжива­ються як до порушення кримінальної справи, так і після її порушен­ня. Під час розслідування ці заходи регламентуються відповідни­ми нормами КПК і законів “Про міліцію”, “Про оперативно-роз-шукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” визначає зав­дання, поняття цієї діяльності, підрозділи, які її здійснюють, їх обов'язки і права, інші повноваження.

Завданнями оперативно-розшукової діяльності є пошук і фікса­ція фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп з метою припинення правопорушень і в інтересах криміналь­ного судочинства, а також отримання інформації в інтересах без­пеки суспільства і держави.

Оперативио-розшукова діяльність являє собою систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів.

Даний закон наділяє підрозділи, що здійснюють таку діяль­ність, певними правами за наявності передбачених законом під­став, зокрема:

опитувати осіб, використовувати їх добровільну допомогу;

проводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності;

брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій і окремих осіб;

витребувати і вивчати документальні дані, що характеризу­ють діяльність підприємств, установ, організацій, а також спо­сіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці та вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;

відвідувати житло та інші приміщення за згодою їх влас­ників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або такого, що готується, злочину, а також збирати відомості про

протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких про­водиться перевірка;

негласно виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину, доку­менти та інші предмети, які можуть бути доказами приготуван­ня або вчинення такого злочину, або отримувати розвідуваль­ну інформацію;

здійснювати візуальне спостереження в публічних місцях із застосуванням фото-, кіно- і відеозйомки, оптичних і радіопри­ладів, інших технічних засобів тощо. Відповідно до Закону “Про організаційно-правові основи бо­ротьби з організованою злочинністю” спеціальні підрозділи по бо­ротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та їх співробітники мають зокрема право:

заводити оперативно-розшукові справи;

отримувати на письмову вимогу керівників відповідних спеціальних підрозділів від банків, кредитних, митних, фінан­сових та інших установ, підприємств, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи про операції, ра­хунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізич­них і юридичних осіб;

проводити перевірки, ревізії і експертизи;

отримувати інформацію з автоматизованих інформаційних і довідкових систем і банків даних судових, правоохоронних, контролюючих та інших державних органів;

витребувати і отримувати від державних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) інформацію і документи;

за письмовим розпорядженням керівника відповідного спеці­ального підрозділу входити на територію, у приміщення, скла­ди і сховища підприємств, організацій, установ (крім інозем­них дипломатичних представництв), незалежно від їх відомчої належності та форми власності, на контрольно-перепускні пункти прикордонних військ і митниць, а також у виробничі приміщення громадян, які займаються підприємницькою діяльністю;

за постановою або з санкції відповідного прокурора (а у не­відкладних випадках — з наступним повідомленням прокуро­ра протягом доби) на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком житла) чи інші сховища, брати їх під охорону, накладати арешт на грошові кошти та інші цінності фізичних і юридичних осіб, вилучати предмети і документи із складанням відповідного акта.

§ 5. Криміналістичні операції в розслідуванні злочинів

Розслідування злочинів вимагає вирішення завдань різного рівня: від загальних, що стосуються повного розкриття злочину, встановлення всіх обставин, які підлягають доказуванню, викриття винних, до завдань, що вирішуються з метою встановлення окре­мих сторін події, яка розслідується, забезпечення умов для досяг­нення загальної мети розслідування.

Щодо цього можна говорити про стратегічну лінію в розсліду­ванні і вирішення тактичних завдань. Для оптимального вирішен­ня завдань розслідування проведення слідчих дій має сполучатися з організаційними діями і оперативно-розшуковими заходами.

У зв'язку з цим можна говорити про криміналістичні комплек­си розслідування злочинів, що визначаються в літературі по-різно­му: тактична комбінація, слідча комбінація, тактична операція.

Тактична комбінація тлумачиться як певне сполучення тактич­них прийомів або слідчих дій, що мають на меті вирішення конк­ретного завдання розслідування і обумовлені цією метою та слід­чою ситуацією (Р. С. Бєлкін).

Слідча комбінація — таке сполучення тактичних прийомів у межах однієї або різних слідчих дій, яке спрямовано на встановлен­ня певної обставини або вирішення певного криміналістичного завдання, наприклад встановлення особи загиблого, перевірка алібі обвинуваченого, розшук викраденого майна (М. П. Яблоков).

Тактична операція — поняття, введене А. В. Дуловим (1979 р.), означає сукупність слідчих, оперативних, ревізійних та інших дій, які розробляються і проводяться в процесі розслідування за єдиним пла­ном під керівництвом слідчого з метою реалізації такого завдання, що не може бути вирішене провадженням по справі окремих слідчих дій. Такі криміналістичні комплекси, які складають у сукупності зміст розслідування по кримінальній справі, можуть бути класи­фіковані в залежності:

від мети:

вирішити локальне тактичне завдання або таке, яке має для розслідування стратегічне значення;

від етапу розслідування злочинів:

початкового — від порушення кримінальної справи до пред'яв­лення обвинувачення (часто вони носять характер невідкладних);

наступних, які мають за мету перевірку первісних фактичних да­них, збирання нових доказів; завершального розслідування — його закінчення, складання обвинувального висновку.

Локальні тактичні завдання вирішуються залежно від етапів розслідування під час проведення окремих слідчих, організаційних дій шляхом оптимального використання тактичних прийомів (на­приклад, завдання отримати правдиві показання в ході допиту, виявити предмети пошуку під час обшуку та ін.). Стратегічні цілі (розшук винного, пред'явлення обвинувачення, складання обви­нувального висновку та ін.) досягаються на підставі застосуван­ня криміналістичного комплексу дій для вирішення загальних зав­дань розслідування. Таким чином, криміналістичні комплекси роз­слідування можуть зосереджуватися в межах вирішення завдань на певному етапі розслідування або в межах будь-якого відрізку того або іншого етапу і можуть виступати у вигляді такого комплексу, який не обмежений певними етапами розслідування, а має “на­скрізне” значення і здійснюється як на початковому етапі, так і на наступному, а іноді й на завершальному етапах розслідування.

Характерним прикладом тактичної операції є встановлення особи загиблого (“Атрибуція” невпізнаного трупа), операція з відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, встанов­лення співучасників даного злочину та ін. У методиці розслідуван­ня корисливих злочинів виділяються такі операції, як “Пошук май­на”. По справах про економічні злочини важливе місце в системі розслідування займають комплекси “Документ” (для забезпечення збирання необхідних документальних даних), “Затримання на місці вчинення злочину” (операція, що здійснюється для встановлення механізму, способів вчинення злочину і причетних до нього осіб).

Стосовно розслідування злочинів, які вчиняються посадовими особами як навмисно, так і з необережності, зокрема економічних, розроблені різні варіанти операцій з документами. Такі операції спря­мовані на виявлення системи документального відображення процесу діяльності, збирання відомостей про особу, вивчення структури підприємства, установи, організації та ін.

Для криміналістичних комплексів, пов'язаних, наприклад з розслідуванням посадових розкрадань, є характерними такі різнови­ди операцій, як фіксація фактів стосунків посадової особи з відпо­відними особами; доступ до документів, технологій та ін.

Проведення криміналістичних комплексів вимагає розробки спеціальних планів, що мають узгоджуватися із загальним планом розслідування.

§ 6. Програмування розслідування злочинів

Програмування діяльності слідчого відкриває додаткові мож­ливості для швидкого пошуку необхідної інформації шляхом використання типових програм розкриття і розслідування окремих видів злочинів. Поняття “програмування діяльності” (поряд з інши­ми, близькими за значенням термінами “алгоритмізація”, “кіберне­тизація діяльності” та ін.) застосовується досить широко.

У процесі оперування судовими доказами та їх оцінки викори­стання методів точних наук (математики, кібернетики та ін.) вик­ликає деякі труднощі, що пояснюється відсутністю засобів кількісно­го вираження значущості тих або інших доказів. Проте у цій галузі можливо використання прийомів логічного моделювання процесу розкриття і розслідування злочинів.

У цілому застосування ідей кібернетики в цій сфері стає реаль­ним завдяки тому, що діяльність слідчого в розслідуванні злочинів має певні риси кібернетичного процесу. Слідчі при вирішенні ба­гатьох завдань розслідування користуються рекомендаціями теорії інформації, особливо алгоритмічного характеру.

Важливим напрямком програмування діяльності слідчого є розробка конкретних програм розслідування. Алгоритмізація цієї діяльності так або інакше спрямована на підвищення ефективності розслідування злочинів. Зараз у криміналістиці набувають розвит­ку логічні моделі типових версій про способи вчинення злочинів. Особлива увага приділяється розробці таких моделей у методиці розслідування злочинів, які вчиняються шляхом розтрати, при­власнення або зловживання посадовим становищем, у сфері, де вста­новлення способу злочину має вирішальне значення для повного виявлення епізодів злочинів, його співучасників, розміру заподі­яної матеріальної шкоди та інших питань. Зрозуміло, що побудова цих моделей не зводиться до переліку основних способів злочинів, встановлених у результаті узагальнення слідчої, судової і експерт­ної практики. Такі моделі повинні являти собою інформаційні си­стеми відомостей про способи вчинення злочинів, застосування яких дозволяє визначити найбільш важливі для розкриття і розсл­ідування злочинів обставини.

Кібернетичний підхід до вирішення завдань розкриття і розслі­дування злочинів не передбачає обов'язкового використання елек­тронно-обчислювальної техніки. Стосовно завдань розслідування можливе прийняття рішень і на базі так званої безмашинної кібер­нетики, шляхом розробки програм у вигляді схем типових версій вчинення злочинів та ін.

Глава XII

Ситуаційний підхід до розслідування злочинів

§ 1. Сутність та поняття слідчої ситуації

Розслідування злочинів являє собою процес підготовки та про­ведення різних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, їх ком­плексів на відповідних етапах провадження по справі з урахуван­ням обставин, що складаються, — слідчих ситуацій. Інакше кажучи, процес розслідування як сукупність слідчих ситуацій, що чергують­ся, потребує їх розв'язання на відповідних його етапах та окремих відрізках часу.

На кожному етапі розслідування — початковому, наступному, заключному — можуть складатися численні та різноманітні слідчі ситуації, обстановка та умови, що визначаються різними об'єктив­ними та суб'єктивними чинниками.

У криміналістиці дослідження проблеми слідчої ситуації поча­лося наприкінці 50-х років (Р. С. Белкін) та отримало розвиток у зв'язку з розробкою теорії криміналістичної методики і окремих методик розслідування злочинів (О. Н. Колесниченко, В. К. Лиси-ченко та ін.).

Зараз розробленню слідчих ситуацій також приділяється бага­то уваги. Їх розглядають як загальну теоретико-методологічну проблему (Л. Я. Драпкін), а також у практичному аспекті криміналі­стичної діяльності, вирішення завдань вибору тактичних прийомів, урахування ситуаційних особливостей етапів розслідування зло­чинів (М. П. Яблоков).

Слідча ситуація розслідування визначається як уявна динаміч­на модель, що відображає інформаційно-логічний, тактико-психо-логічний, тактико-керівний та організаційно-структурний стан, що склався у кримінальній справі, та характеризує сприятливий чи несприятливий перебіг процесу розслідування.

Слідча ситуація як обстановка, що склалася на тому чи іншому етапі (відрізку часу) розслідування, являє собою певний комплекс обставин, що визначаються різноманітними чинниками.

До числа основних чинників об 'сктивного характеру (соціально-правового і організаційного) належать: 1) місце, період (час), умови

Глава XII

Ситуаційний підхід

до розслідування злочинів

§ 1. Сутність та поняття слідчої ситуації

Розслідування злочинів являє собою процес підготовки та про­ведення різних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, їх ком­плексів на відповідних етапах провадження по справі з урахуван­ням обставин, що складаються, — слідчих ситуацій. Інакше кажучи, процес розслідування як сукупність слідчих ситуацій, що чергують­ся, потребує їх розв'язання на відповідних його етапах та окремих відрізках часу.

На кожному етапі розслідування — початковому, наступному, заключному — можуть складатися численні та різноманітні слідчі ситуації, обстановка та умови, що визначаються різними об'єктив­ними та суб'єктивними чинниками.

У криміналістиці дослідження проблеми слідчої ситуації поча­лося наприкінці 50-х років (Р. С. Белкін) та отримало розвиток у зв'язку з розробкою теорії криміналістичної методики і окремих методик розслідування злочинів (О. Н. Колесниченко, В. К. Лиси-ченко та ін.).

Зараз розробленню слідчих ситуацій також приділяється бага­то уваги, їх розглядають як загальну теоретико-методологічну проблему (Л. Я. Драпкін), а також у практичному аспекті криміналі­стичної діяльності, вирішення завдань вибору тактичних прийомів, урахування ситуаційних особливостей етапів розслідування зло­чинів (М. П. Яблоков).

Слідча ситуація розслідування визначається як уявна динаміч­на модель, що відображає інформаційно-логічний, тактико-психо-логічний, тактико-керівний та організаційно-структурний стан, що склався у кримінальній справі, та характеризує сприятливий чи несприятливий перебіг процесу розслідування.

Слідча ситуація як обстановка, що склалася на тому чи іншому етапі (відрізку часу) розслідування, являє собою певний комплекс обставин, що визначаються різноманітними чинниками.

До числа основних чинників об 'сктивного характеру (соціально-правового і організаційного) належать: 1) місце, період (час), умови розслідування злочину; 2) ступінь повноти та об'єктивності інфор­мації про злочин, надійності її джерел; 3) соціально-економічна, криміногенна, службово-психологічна обстановка розслідування; 4) рівень і повнота розробленості наукових рекомендацій у галузі розслідування; 5) рівень і повнота розробленості нормативно-пра­вового регулювання порушених відносин; 6) організаційна та ма­теріально-технічна забезпеченість розслідування.

Чинники суб'єктивного (соціально-психологічного) характеру, що формують і впливають на слідчу ситуацію, включають особисті, професійні, службові та інші якості осіб, які здійснюють розсліду­вання, суб'єктів кримінального процесу, інших осіб, пов'язаних із розслідуванням.

Хоча поняття слідчої ситуації виникло у криміналістичній так­тиці, воно значною мірою є і проблемою криміналістичної методи­ки, оскільки виходить за межі тактичних завдань проведення слід­чих дій, охоплює методичні аспекти стратегії прийняття рішень в різних ситуаціях провадження у справі з використанням комплексів криміналістичних засобів, прийомів та методів на усіх етапах роз-слідування різних видів злочинів. Однак у більш широкому розумінні ситуаційний підхід треба здійснювати з урахуванням обстановки, яка передувала виявленню злочину, що, у свою чергу, викликав певні наслідки, які склали підстави для порушення кримінальної справи.Такий підхід до проблеми ситуацій покликаний враховува­ти механізм самого вчинення злочину, особливості слідоутворен-ня (у широкому розумінні), локалізації слідів, умов їх збереження та можливостей прояву або латентність.

Все це настроює на вирішення пошукових завдань, що потребу­ють виявлення ознак злочину, з чим в основному пов'язані діяль­ність оперативно-розшукових органів, а також органів, що здійсню­ють наглядові та контрольні функції. В даному випадку при вияв­ленні сукупності ознак, достатніх для проведення перевірочних дій та порушення кримінальної справи, формується первісна слідча ситуація, яка залежно від об'єктивних та суб'єктивних чинників у ході подальшого розслідування прямо або непрямо впливає на формування інших слідчих ситуацій.

Відповідні типові ситуації складаються під час судового роз­гляду, виконання судових рішень. Таким чином, криміналістичний ситуаційний підхід можна розглядати як діяльність по збиранню інформації про обстановку, що склалася, її оцінці й прийняттю рішень щодо переборення негативних обставин, що виникли. У зв'язку з цим можна розглядати різноманітність вказаних видів слідчих ситуацій як єдину систему: 1) криміногенних ситуацій, в яких вчиняються злочини; 2) кримінальних ситуацій, викликаних вчинен­ням певних злочинів; 3) слідових ситуацій; 4) ситуацій прояву ознак (слідів) злочину; 5) пошукових ситуацій виявлення оперативно-розшуковими органами ознак (слідів) злочину; 6) слідчих ситуацій проведення перевірочних дій; 7) слідчих ситуацій різних етапів і відрізків часу розслідування; 8) ситуацій судового розгляду (судо­вих ситуацій); 9) післясудових ситуацій виконання судових рішень.

Викладене дає підставу виділити наступні блоки ситуацій: І — криміногенно-кримінальні ситуації; II — ситуації прояву ознак злочину; III — слідчі ситуації; IV — ситуації судового розгляду (су­дові ситуації); V — післясудові ситуації (рис. 14).

Керування ситуаціями, що складаються в процесі судового роз­гляду кримінальної справи, передбачає перевірку доказів, зібраних у ході досудового провадження, криміналістичне забезпечення су­дового слідства, судових дебатів та ін.

Певні ситуації складаються у стосунках між засудженими, що відбувають покарання, і представниками адміністрації установ по виконанню покарань, а також медичних,виховних установ. У цих випадках криміналістична діяльність має на меті з'ясування даних, що сприяють вивченню обставин вчинення того чи іншого виду зло­чинів, можливих злочинних зв'язків з особами, які уникли криміналь­ної відповідальності, злочинними групами та організаціями і зреш­тою — попередження злочинів, що готуються. У цьому плані можна говорити і про певну ситуаційну циклічність процесу, що потребує поетапного криміналістичного вивчення ситуаційного підходу.

Відомо, що поява нових наукових понять і термінів нерідко вик­ликана необхідністю більш точно визначити ті чи інші явища, процеси на підставі нових наукових рекомендацій. У даному випадку поняття слідчої ситуації дає розвиток таким прийнятим у криміналістиці по­няттям, як “вихідні дані”, “обстановка і умови розслідування”.

Поняття слідчої ситуації можна розглядати у двох аспектах, один з яких охоплює стан самого розслідування на даному етапі і має, так би мовити, внутрішній характер, інший містить сукуп­ність умов, за яких відбувається в даний момент процес розслідуван­ня, і носить певний зовнішній характер.

Таким чином, слідча ситуація складається з двох основних еле­ментів, що визначаються як стан розслідування (внутрішній, сутні-стний чинник) і як обстановка і умови розслідування (зовнішній, інфраструктурний чинник) на певних відрізках того чи іншого ета­пу розслідування.

Стан розслідування можна визначити як систему встановлених обставин злочину, що дають підстави для прийняття відповідних

Стр 169

су (зовнішня конфліктність), та 2) між особою, що проводить роз­слідування, і іншими правоохоронними та контролюючими орга­нами в системі їх взаємодії (внутрішня конфліктність).

Класифікацію слідчих ситуацій можливо здійснювати за кілько­ма підставами (критеріями). Серед критеріїв можна виділити ос­новний — інформаційний, обумовлений повнотою відомостей про подію злочину і особу, яка його вчинила. В залежності від впливу різних чинників виділяється низка типових слідчих ситуацій почат­кового (як звичайно найбільш складного) періоду розслідування, які відображають особливості окремих методик розслідування.

У методиці розслідування найбільш реальною в плані викори­стання є класифікація слідчих ситуацій на типові, що розроблені в криміналістиці у вигляді типових моделей, і специфічні, які характе­ризуються особливостями обставин розслідування конкретного зло­чину. Тут типове й специфічне співвідносяться як загальне і окреме.

Розроблення об'єктивної класифікації слідчих ситуацій і кри­теріїв для цього на нинішньому етапі повинно здійснюватись шля­хом накопичення даних про слідчі ситуації, що складаються на різних стадіях розслідування певних видів злочинів, з подальшим виділенням типових ознак.

Основи взаємодії

та інформаційного забезпечення

в методиці розслідування злочинів

§ 1. Сутність взаємодії в методиці розслідування

Проблеми взаємодії правоохоронних та контролюючих органів у діяльності по виявленню та розслідуванню злочинів розробля­ються науками кримінально-правового циклу: кримінальним проце­сом, криміналістикою, теорією оперативно-розшукової діяльності.

Зрозуміло, що криміналістика вивчає таку взаємодію відповід­но до свого предмета дослідження — під кутом зору закономірно­стей слідоутворення, виявлення, фіксації, дослідження слідів злочи­ну в широкому розумінні, використання їх в процесі доказування по кримінальних справах. Завдання криміналістики в даному ви­падку полягає в тому, щоб встановити, яким чином побудувати взаємодію правоохоронних органів, щоб забезпечити найбільш повну та ефективну їх участь у розслідуванні слідів злочину.

Питання взаємодії слідчого та оперативно-розшукових органів у розкритті злочинів розглядаються в різних розділах криміналісти­ки: в загальнотеоретичному плані — як проблема, що має загальне значення для вирішення тактичних і методичних завдань розсліду­вання в цілому, та окремо — в криміналістичній тактиці та криміна­лістичній методиці. Однак найбільш повне та предметне вираження дана проблема має отримувати в методиці розслідування злочинів, де на основі загальнотеоретичних положень криміналістики питання взаємодії реалізуються в окремих методиках розслідування.

Термін “взаємодія” в КПК відсутній, але він застосовується в інших законах: “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 4, п. 4 ст. 7), “Про організаційно-правові основи боротьби з організова­ною злочинністю” (розділ V). У зв'язку з цим даний термін та саме поняття “взаємодія” відрізняється від таких близьких до них за змістом понять, як “взаємозв'язок”, “узгоджені дії”, “координація”, “сприяння”, “виконання доручень та вказівок”, “надання допомо­ги” та інші, зміст яких роз'яснюється у відповідних правових нор­мах або випливає з їх змісту.

У даній главі йтиметься головним чином про взаємодію слідчо­го з правоохоронними органами, які наділені правом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на розкриття та розслідування злочинів.

Взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами відпо­відно до ч. З ст. 114 КПК здійснюється головним чином у процесі попереднього слідства. Однак, виходячи із змісту ч. 4 ст. 97, ч. 2ст. 190, ч. 4 ст. 191 КПК, воно можливе й до порушення кримінальної справи, а відповідно до ч. 2 ст. 138, ч. 1 ст. 139 КПК — і після зу­пинення попереднього слідства.

Оперативно-розшукові заходи носять переважно пошуковий характер, здійснюються спеціальними негласними методами та за­собами та мають на меті своєчасне виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, знарядь злочину, викраденого майна, встановлення фактичних даних, важливих для розслідування, а також обставин, що сприяли вчиненню злочинів. Така діяльність Грунтується на положеннях пп. 2, 9 ст. 10, п. 10 ст. 11 Закону “Про міліцію”, ст. 8 Закону “Про оперативно-розшукову діяльність”; ст.ст. 13-15 Зако­ну “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та ін.

У криміналістиці є декілька визначень взаємодії органів розслі­дування злочинів, узагальнюючи які

взаємодію правоохоронних та інших державних органів і поса­дових осіб у процесі розкриття і розслідування злочинів мож­на розглядати як узгоджену діяльність різних ланок однієї або декількох організаційних систем, спрямовану на досягнення загальної мети з найменшими витратами сил, засобів і часу.

Взаємодія як найбільш організована і ефективна форма бороть­би правоохоронних органів зі злочинністю характеризується дея­кими основними властивостями. У зв'язку з цим вона розглядаєть­ся як вищий ступінь консолідації сил і засобів правоохоронних та контролюючих органів, наділених законом відповідними повнова­женнями (серед яких один з основних видів — взаємодія слідчого та оперативно-розшукових органів), у різних сполученнях участі залежно від виду злочину, що розслідується, складності завдань, що вирішуються, необхідності використання відповідних засобів, прийомів та методів.

Основу взаємодії складає обов'язкова участь відповідних пра­воохоронних та контролюючих органів у розкритті злочинів з ви­діленням для цього необхідних, специфічних для кожного органу джерел інформації, сил та засобів.

Слід зазначити, що така взаємодія не зводиться лише до об­міну процесуальною, оперативно-розшуковою та іншою служ­бовою інформацією, передбаченою відповідними законодавчи­ми актами. Йдеться також про реалізацію цієї інформації шля­хом проведення спільних дій, обговорення отриманих резуль­татів, планування подальших заходів, спрямованих на розкрит­тя злочинів.

У боротьбі зі злочинністю правоохоронні органи становлять єдину систему. Однак єдність системи як основна вимога ефектив­ної діяльності потребує оптимальної цілеспрямованості та узгод­женості усіх її елементів, тобто структур різної відомчої приналеж­ності та підпорядкованості.

Необхідно особливо відзначити повернення до ідеї співробіт­ництва правоохоронних органів з громадськими формуваннями по охороні громадського порядку, застосування накопиченого рані­ше досвіду роботи в цьому напрямку, створення нових видів таких формувань, залучення їх до участі в боротьбі зі злочинністю.

Вид системи взаємодії, що вивчається криміналістикою, відби­ває лише частину системи: “слідчий — оперативно-розшукові орга­ни”. До реальної системи взаємодії, що здійснюється в практичній діяльності, входять органи прокуратури, органи внутрішніх справ, Служби безпеки, деякі державні органи України (Національний банк, Міністерство фінансів, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба та ін.), а також експерти, фахівці та консультанти відповідних галузей знань, аудитори, представники підприємств, установ та організацій, об'єднань гро­мадян, громадські формування по охороні громадського порядку. Особливе місце в даній системі посідають спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ та Служби безпеки України по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією (рис. 15).

§ 2. Види та форми взаємодії в процесі розслідування злочинів

Дослідження практики взаємодії правоохоронних органів У процесі розкриття та розслідування злочинів здійснюється в криміналістиці за різними напрямками. При розробці видів та форм взаємодії необхідно враховувати особливості різних злочинів, у тому числі тих, що вчиняються організованими групами.

На практиці склалися та застосовуються певні види взаємодії правоохоронних, контролюючих та інших державних органів у боротьбі зі злочинністю.

Найбільш загальним видом взаємодії є координація діяльності правоохоронних органів. Цей вид взаємодії має широкий характер та спрямований на узгодження у вирішенні загальних питань боротьби зі злочинністю, в тому числі розробки стратегії, тактики та практич­них рекомендацій по боротьбі зі злочинністю, а також її профілакти­ки. Форми взаємодії в цьому випадку специфічні і мають в основно­му організаційний характер. До них належать: міжвідомчі оперативні наради, обмін інформацією, розробка спільних доповідей про стан злочинності, основні напрямки та результати боротьби з нею.

Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів у процесі роз­криття та розслідування злочинів є найбільш поширеним та важливим видом взаємодії, необхідною умовою успіху в розкритті зло­чинів. Форми взаємодії слідчого, органу дізнання та оперативно-розшукових органів поділяються на: 1) нормативно-правові, що випливають з положень КПК, законів, які регулюють діяльність органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури, та 2) організаційно-тактичні.

1. Перша форма взаємодії стосується питань:

а) передачі слідчому матеріалів про виявлені шляхом опера­тивно-розшукових заходів ознаки злочину для вирішення пи­тання про порушення кримінальної справи;

б) проведення слідчим процесуальних дій одночасно із здійс­ненням органом дізнання узгоджених оперативних заходів;

в) проведення оперативно-розшукових заходів по справі, в якій не встановлена особа, яка вчинила злочин, після передачі цієї справи слідчому;

г) виконання доручень слідчого щодо проведення розшуко-вих дій;

ґ) здійснення заходів щодо встановлення особи, яка підлягає притягненню як обвинувачений після припинення попередньо­го слідства;

д) отримання інформації та документів про операції, рахун­ки, внески, внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб.

Особливе значення має взаємодія правоохоронних та контро­люючих органів при розслідуванні злочинів, що вчиняються органі­зованими злочинними групами. В цих випадках здійснюється один з найважливіших видів взаємодії, який полягає в обміні оператив­ною інформацією між спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ та Службою безпеки України.

2. Друга форма взаємодії стосується питань:

а) спільної розробки версій і узгодженого планування слід­чих дій та оперативно-розшукових заходів;

б) організації слідчо-оперативних груп (СОГ), до складу яких входять слідчі та оперативні працівники. Дана форма взаємодії отримала поширення як одна з найбільш ефективних, особливо, коли йдеться про розслідування складних тяжких злочинів, вчинених організованою злочинною групою, багатоепізодної злочинної діяльності.

Поряд з такими нормативно-правовими формами взаємодії, як виконання органом дізнання доручень слідчого щодо проведення слідчих дій, сприяння слідчому при проведенні окремих слідчих дій, передача відповідним спеціальним підрозділам оперативної інфор­мації, документів та інших матеріалів, пов'язаних з організованою злочинністю, слід виділити організаційно-тактичні форми взаємодії, а саме: спільний виїзд слідчого та працівників органів дізнання на місце події, проведення слідчими та працівниками органів дізнання криміналістичних операцій, спільні виїзди слідчих та працівників органів дізнання в інші міста, райони для виконання комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та інших заходів. Розслідуван­ня злочинів, вчинених організованими злочинними угрупованнями, може викликати необхідність виїздів до зарубіжних держав. Взаємодія прокурора із слідчим має місце, коли:

а) прокурор дає доручення та вказівки слідчому щодо кон­кретних справ;

б) слідчий передає кримінальні справи за підслідністю та приймає до свого провадження кримінальні справи;

в) прокурор сам бере участь у розслідуванні та проводить слідчі дії;

г) прокурор бере участь у проведенні окремих слідчих дій. Необхідність наукового забезпечення розслідування визначає види взаємодії слідчого з експертом, фахівцем у відповідних галу­зях знань. Така взаємодія здійснюється в процесі:

а) виконання доручень правоохоронних органів при прове­денні ревізій, перевірок та інших дій щодо контролю за дотри­манням законодавства України;

б) підготовки та проведення огляду місця події;

в) проведення інших слідчих дій (слідчого експерименту, пе­ревірки показань на місці, обшуку тощо);

г) підготовки та збирання матеріалів для експертного дос­лідження;

ґ) складних експертних досліджень, коли їх попередні ре­зультати потребують уточнення питань, поставлених слідчим, або виникає необхідність у додаткових матеріалах. При розслідуванні злочинів, що вчиняються у сфері економіки, великого значення набуває взаємодія слідчого з установами Націо­нального банку, Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державної податкової адміністрації, Державної контрольно-ревізійної служби та інших державних органів України, що мають право контролю за дотриманням організаціями та громадянами зако­нодавства. Даний вид взаємодії може здійснюватися в таких формах: а) передачі отриманої при здійсненні контрольних функцій та аналізі інформації, відомостей, що можуть містити ознаки злочинної діяльності;

б) отримання відомостей з автоматизованих інформаційних та довідкових систем і банків даних, що створюються Антимо-нопольним комітетом, Фондом державного майна, Державною митною службою, Державним комітетом статистики, іншими міністерствами, відомствами, банківськими, фінансовими ор­ганами та організаціями, в тому числі інформації про реальні прояви злочинної діяльності;

в) спільної розробки пропозицій, спрямованих на з'ясування

та усунення умов, що сприяли вчиненню злочинів даного виду.

У справах про економічні злочини слідчі податкової міліції здійснюють взаємодію з іншими державними органами стосовно перевірки своєчасності подання документів, пов'язаних з підприєм­ницькою, зовнішньоекономічною діяльністю та ін. Органи Дер­жавної митної служби сприяють проведенню оперативно-розшуко­вих заходів (у зоні митного контролю), проводять перевірку закон­ності дій організацій та громадян, пов'язаних з переміщенням предметів через митний кордон.

При розслідуванні різних видів злочинів залежно від специфі­ки сфери їх вчинення, предмету посягання, злочинних способів, що застосовуються, винних осіб слідчий, орган дізнання взаємодіють з різними державними органами. При розслідуванні злочинів про­ти життя та здоров'я, діянь, пов'язаних із незаконним обігом нар­котичних засобів, психотропних речовин тощо, виникає необхід­ність у взаємодії з медичними закладами, використанні допомоги фахівців-фармацевтів, хіміків, ботаніків, банку даних з цих питань.

Аналогічна ситуація виникає при розслідуванні екологічних злочинів.

§ 3. Взаємодія при проведенні слідчих дій та криміналістичних операцій

Взаємодія слідчого з працівниками оперативно-розшукових органів та інших служб органів внутрішніх справ необхідна при підготовці і проведенні різних слідчих дій та реалізації отриманих ре­зультатів. Відповідно до ч. З ст. 114 КПК слідчий по розслідуваних ним справах має право давати органам дізнання доручення і вказів­ки про провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі дору­чення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.

Закон “Про оперативно-розшукову діяльність” встановлює, що підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, по­винні виконувати письмові доручення слідчого про проведення оперативно-розшукових заходів, здійснювати взаємодію між со­бою та іншими правоохоронними органами з метою швидкого і повного розкриття злочинів та встановлення винних.

До найбільш складних слідчих дій, що потребують встановлен­ня та забезпечення взаємодії, належать: огляд місця події, обшук, перевірка показань на місці, допит, очна ставка, пред'явлення для впізнання.

Згідно з ч. 4 ст. 191 КПК органи внутрішніх справ зобов'язані подавати слідчому допомогу в проведенні огляду. Це перш за все стосується проведення найбільш складного його виду — огляду місця події,

Орган міліції зобов'язаний повідомити слідчого про знайдені ним ознаки злочину та вжити заходів для охорони місця події, а також попередження злочинних дій, подання допомоги потерпі­лим, усунення наслідків злочину, переслідування злочинців, що зникли, по “гарячих слідах”.

Взаємодія проявляється в підготовці та проведенні огляду: виз­наченні меж місця події та спрямування огляду, поділенні його на вузли, встановленні свідків, організації роботи кінолога та ін. По за­кінченні огляду взаємодія спрямовується на проведення невідклад­них слідчих дій та оперативно-розшукових заходів за результатами спільної роботи на місці події. Важливу роль в огляді відіграють фахівці відповідних напрямків: криміналісти, судові медики, авто-техніки та ін.

Взаємодія при підготовці та проведенні обшуку покликана забез­печити подолання конфліктної ситуації при проникненні до при­міщення, проведенні слідчої дії, відшуканні тайників, забезпеченні заходів щодо збереження описаного майна тощо.

Перевірка показань на місці вимагає забезпечення взаємодії на стадії підготовки для з'ясування за даними допиту особи, показан­ня якої передбачається перевірити, відповідності її показань за­гальній обстановці на місці, тобто проведення своєрідної рекогнос­цировки. В ході проведення слідчої дії забезпечується конвоюван­ня обвинувачених, що перебувають під вартою, показання яких перевіряються. Важлива роль при цьому належить фахівцю (зви­чайно з експертно-криміналістичних підрозділів органів внутріш­ніх спраа, техніку-криміналісту прокуратури), який здійснює фото-, відеозйомку процесу перевірки показань на місці.

Взаємодія при допиті забезпечується обміном інформацією про особу допитуваного, узгодженим планом одночасного допиту спів­учасників злочину, заходами з перевірки алібі, допомогою фахів­ця в проведенні звуко-, відеозапису допиту.

Узгоджені дії слідчого та працівників міліції необхідні при підго­товці до пред'явлення для впізнання, коли потрібно відшукати осіб, учасників даної слідчої дії, предмети-аналоги, фотознімки осіб та предмети, що пред'являються. Необхідна також взаємодія в органі­зації самого пред'явлення для впізнання з урахуванням ізоляції осіб, які пред'являються, від впізнаючого, обладнання приміщен­ня для пред'явлення у випадках, коли впізнаючий побоюється бра­ти участь у “прямому” пред'явленні.

Взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими органами особ­ливо важлива при спільній розробці планів проведення криміна­лістичних операцій — комплексів слідчих, організаційних та опера­тивно-розшукових дій на різних етапах розслідування (особливо на початковому, до розкриття злочину) і для вирішення відповідних тактичних та стратегічних завдань розслідування.

У таких планах, наприклад у плані проведення тактичної опе­рації, визначаються завдання і напрямки діяльності кожного з взає­модіючих органів та спільна участь у вирішенні завдання, розподіл обов'язків між конкретними учасниками (членами слідчо-опера­тивної групи), терміни виконання, канали обміну інформацією.

Основи методики розслідування вбивств

§ 1. Криміналістична характеристика вбивств

Вбивство є злочином проти життя людини. Найважливішим завданням оперативно-розшукових та слідчих органів є швидке розкриття таких злочинів, встановлення причин і умов, що спри­яють їх вчиненню. Складність розслідування вбивств зумовлена відсутністю, як правило, свідків, великою кількістю версій розслі­дування, характером речових доказів, інсценуванням у деяких ви­падках обставин події злочину.

Ефективному розслідуванню злочинів сприяє з'ясування даних, що складають криміналістичну характеристику вбивств, тобто сукупність криміналістичне значущих елементів, таких, що спри­яють найбільш швидкому розслідуванню.

До елементів криміналістичної характеристики вбивств належать:

1) спосіб вчинення;

2) спосіб приховання;

3) місце, час та обстановка;

4) “слідова картина”;

5) особа злочинця;

6) особа потерпілого.

При розгляді першого елементу характеристики — способу вчинення злочину — важливо з'ясувати, як вбивство було вчинено — в умовах неочевидності або очевидності. З'ясування цієї обстави­ни впливає на планування і організацію розслідування. В першому випадку факт вчинення вбивства неочевидний, і особа, яка вчини­ла цей злочин, невідома. Завданням розслідування є встановлення особи злочинця, обставин вчинення злочину, особи потерпілого.

Вбивство, вчинене в умовах очевидності, характеризується тим, що особа злочинця відома, злочин вчинявся в присутності інших осіб. Зав­данням розслідування є встановлення обставин злочину, виявлення ре­чових доказів, встановлення особи потерпшого і мотивів убивства.

Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристи­ки вбивств.

Спосіб вчинення. Такі способи надзвичайно різноманітні: засто­сування вогнепальної і холодної зброї, удавлення зашморгом, дія високої температури, утеплення та ін. Спосіб вчинення часто вка­зує на особу злочинця і дозволяє висувати версії як щодо вбивці, так і щодо мотивів учинення злочину. Спосіб вчинення злочину орієнтує слідчого на комплекс слідів і речових доказів, що можуть бути виявлені в процесі розслідування. Крім того, спосіб вчинення може сприяти встановленню особи потерпілого (мається на увазі характер попередніх стосунків потерпілого зі злочинцем).

Спосіб приховання. Найбільш традиційними способами прихо­вання є: знищення слідів злочину; приховання чи знищення знарядь і засобів; інсценування вбивства під нещасний випадок чи самогуб­ство; знищення трупа (спалювання, утоплення, розчленування, закопування); спотворення трупа з метою приховання особи потер­пілого. Такі дії пов'язані, як правило, з бажанням вбивці уникну­ти відповідальності, приховати свою причетність до злочину.

Час, місце та обстановка події злочину. Злочинець обирає, як правило, час, коли немає свідків, коли потерпілий один у будинку чи в офісі або в іншому місці, нерідко вечірній або нічний. Місце вчинення вбивства — найчастішеІГезлюдна місцевість чи кварти­ра, в якій потерпілий може бути один. Це також може бути транс­порт (автомобільний чи залізничний), зруйновані будинки або такі, що будуються, інші місця, куди з різних обставин потрапляє потерпілий. Місце злочину, як і обстановка, є надзвичайно важли­вим джерелом інформації, бо воно містить чималу кількість слідів і речових доказів, що визначають напрямок розслідування і вису­нення слідчих версій.

“Слідова картина” події. “Слідову картину” утворюють обста­вини і сліди події злочину, їх виявлення, аналіз, встановлення при­чинних зв'язків дозволяють побудувати картину події, сформува­ти уявні або дійсні моделі злочину, механізм його вчинення. Дос­лідження таких слідів і речових доказів може вказати на особу злочинця, особу потерпілого та обставини події, виявити негативні обставини, сліди приховання злочину.

Особа злочинця. Соціальний і психологічний портрет вбивці має різноманітні риси в залежності від того, є злочин умисним чи необережним. Злочинець, який вчинив вбивство навмисно, ха­рактеризується негативно, має такі якості, як агресивність, жор­стокість, егоїзм, цинізм, зневага до чужих інтересів, розпущеність тощо. Серед злочинців цієї категорії переважають наркомани, сек­суальні психопати, особи з психічними відхиленнями. У випадках необережних вбивств злочинці, як правило, не мають таких якостей. Дії злочинця на місці події дозволяють дійти висновків щодо його обережності, продуманості дій, наявності фахових навиків, сили, жорстокості та ін.

Особа потерпілого. Особа потерпілого нерідко вказує на осо­бу злочинця (зв'язки потерпілого зі злочинцем, характер їх сто­сунків, мотиви вчиненого злочину). Тому вивчення особи потер­пілого дозволяє висунути версії щодо вбивці, мотивів учинення злочину, в окремих випадках щодо віктимного поводження по­терпілого.

Приводами до порушення кримінальної справи є: а) виявлення тру­па з ознаками насильницької смерті; б) заяви очевидців вбивства; в) зникнення людини за наявності обставин, що вказують на мож­ливість її вбивства; г) явка з повинною; ґ) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором ознак злочину.

§ 2. Початковий етап розслідування

В процесі розслідування вбивств необхідно з'ясувати низку об­ставин, що сприяють встановленню істини. До них належать: 1) безпосередня причина смерті; 2) що мало місце — насильницьке заподіяння смерті чи смерть сталася від інших причин (нещасний випадок, хвороба); 3) яким способом, за допомогою яких знарядь вчинено вбивство; 4) час настання смерті (має важливе значення для встановлення багатьох обставин, зокрема часу вчинення зло­чину, визначення кола можливих свідків, організації оперативно-розшукових заходів, пов'язаних з пошуком злочинця, та ін.); 5) місце вчинення вбивства; 6) обставини, за яких вчинено вбивство; 7) осо­ба жертви (може бути встановлена в разі виявлення документів, що засвідчують особу, а також пред'явлення для впізнання особам, котрі першими виявили потерпілого, або тим, які проживають поруч з місцем події; особа жертви може бути встановлена шляхом звернення до криміналістичних обліків, зокрема, до дактилоско­пічного і обліку осіб, що безвісти зникли; 8) співучасники вбив­ства і роль кожного з них у вчиненні злочину; 9) особа вбивці (може бути встановлено шляхом опитування свідків, складання портрету, його показу по телебаченню); 10) мотиви вбивства (по­мста, користь, ревнощі, бажання усунути конкурента, “розборки” мафіозних груп); 11) обставини, що сприяли вбивству (умисному чи необережному), заходи, яких треба вжити для попередження таких злочинів.

Названі обставини складають основні питання розслідування вбивств, але не вичерпують їх.

Первісні дії при розслідуванні вбивств включають невідкладні слідчі дії і оперативно-розшукові заходи. До оперативно-розшукових заходів належать: організація переслідування злочинця, опитуван­ня громадян, які першими виявили труп, або тих, котрі перебува­ли на місці злочину, організація спостереження на вокзалах, при­станях, улаштування засідок тощо.

Первісною невідкладною слідчою дією є огляд місця події і тру­па. Особливості огляду місця події по справах цієї категорії випли­вають із специфіки характеру вбивства (застосування вогнепальної зброї, удавлення зашморгом, отруєння тощо). Важливими є також пошук і огляд слідів та речових доказів. Характер вбивства орієнтує слідчого на пошук слідів, характерних для застосування тих чи інших знарядь і засобів вчинення злочину. Так, слідами застосуван­ня вогнепальної зброї можуть бути гільзи, стріляні кулі, іноді пісто­лет, а також сліди крові, сліди опору (боротьби) і, що особливо важливо, мікросліди й сліди нашарування. Аналіз таких слідів доз­волить дійти висновку про вид зброї, з якої було зроблено постріл; при дослідженні мікрослідів (крупинок, ниток) можна встановити групову належність тканини одягу злочинця.

У випадках, коли наявні ознаки отруєння, на місці події необ­хідно вилучити посуд із залишками харчів, лікарські препарати (порошки, пляшки з ліками), виділення потерпілого.

При удавленні зашморгом чи повішенні особливу увагу слід зосередити на матеріалі зашморгу, його формі, способі в'язання, бо це часто пов'язано з фаховими навиками особи, яка вчинила зло­чин, і може вказати на певне коло осіб, які могли бути причетни­ми до події. Так, при розслідуванні вбивства шляхом удавлення зашморгом жінки, труп якої був виявлений у водосховищі, дослі­дження характеру в'язання зашморгу вказувало на те, що воно при­таманно фаховим діям телятників — саме так зв'язують телят. Зять потерпілої був телятником. Незважаючи на висунуте їм неправдиве алібі, вину його було доведено.

Огляд місця події і трупа здійснюється з участю судово-медич­ного експерта, який виконує в цьому випадку функції фахівця. Він допомагає слідчому в здійсненні огляду, зосереджуючи свою ува­гу на огляді трупа. Проте це не означає, що огляд трупа здійснюєть­ся тільки судово-медичним експертом, слідчий бере в ньому найак­тивнішу участь. Огляд трупа здійснюється в певній послідовності, у такій саме послідовності фіксуються в протоколі його результа­ти. При огляді трупа в протоколі зазначаються: а) загальні дані (зріст, вік, стать, поза, положення); б) одяг (його стан, ознаки, на­явність слідів впливу знаряддя вбивства); в) будова тіла, колір шкіри, особливі прикмети; г) ушкодження, що є на тілі (розмір, форма, місце розташування).

Велике значення має огляд ложа трупа (тобто місця його вияв­лення). Тут можуть бути виявлені документи, предмети, загублені злочинцем, знаряддя вбивства та інші сліди, що мають значення для з'ясування характеру вчиненого злочину.

У процесі огляду місця події внаслідок аналізу виявленого слід­чий у ході моделювання картини злочину може виявити негативні обставини — такі, що суперечать даним про природний розвиток подій. Зокрема, це може бути посмертний характер странгуляцій­ної борозни при заяві про самогубство потерпілого, відсутність крові при чималому числі ножових поранень тощо.

До первісних слідчих дій належить призначення до провадження судово-медичної експертизи. Серед питань, що розв'язуються судово-медичною експертизою, можуть бути наступні: причина смерті, час її настання; характер та послідовність ушкоджень; чи міг постражда-лий нанести собі ушкодження; прижиттєвість або посмертність уш­коджень трупа; його резус-фактор, що сприяє визначенню особливо­стей крові, сліди якої можуть бути виявлені на одязі підозрюваного. Судово-медична експертиза відкриває можливість для індивідуальної ідентифікації особи по крові, частках м'язів, фрагментах кісток тощо.

Поряд із судово-медичною експертизою можуть призначатися й інші експертизи, в тому числі судово-балістична, трасологічна, дактилоскопічна, біологічна та ін.

До невідкладних слідчих дій належить пред'явлення трупа для впізнання. Необхідність у цьому виникає тоді, коли іншим шляхом особу постраждалого встановити неможливо. Пред'явлення для впіз­нання здійснюється у моргу особам, які заявили про зникнення, або можливому вбивці. Пред'явленню для впізнання передує допит заяв­ників про прикмети зовнішності і одягу постраждалого, а також здій­снення туалету трупа з метою надати зовнішності прижиттєвого виг­ляду. Результати пред'явлення для впізнання фіксуються в протоколі.

При розслідуванні вбивств особливе місце посідає допит свід­ків. До плану допиту включаються всі питання, що характеризують склад злочину. Особливе значення має деталізація показань, бо вона може містити необхідну інформацію для контрольних запи­тань і перевірки показань як свідків, так і обвинувачених. Показан­ня свідків можуть мати значення для розшуку злочинця (опис прик­мет зовнішності) і наступного пред'явлення для впізнання.

При розслідуванні вбивств однією із важливих слідчих дій є обшук. Мета обшуку — викриття слідів і речових доказів причет­ності особи до злочину. В процесі обшуку слідчий повинен бути орієнтований на пошук: одягу і взуття злочинця, що були на ньо­му під час події; знарядь і засобів заподіяння смерті; цінностей і предметів, що належали потерпілому; зброї і боєприпасів; листу­вання, фотознімків та інших даних, що можуть пояснити характер стосунків між злочинцем і потерпілим; слідів крові.

При проведенні обшуку в будинках, надвірних будівлях і на дворових ділянках можуть бути виявлені сліди розчленування і останків розчленованого трупа.

Успіх розслідування вбивств визначається його плануванням. Планування в своїй основі передбачає висунення версій, виявлен­ня доказів внаслідок логічного аналізу їх походження, ролі і значен­ня. Висунення загальних версій є важливим етапом планування і має місце в тій стадії розслідування, коли вже проведені основні не­відкладні слідчі дії. Аналізуючи одержані докази, слідчий висуває найбільш ймовірні версії, серед яких суттєве значення мають версії про осіб, які вчинили вбивство, і мотиви вчинення злочину. Залеж­но від одержаних матеріалів можуть бути висунуті такі слідчі версії: а) смерть єжаслідком вбивства; б) смерть є наслідком самогубства; в) смерть є наслідком нещасного випадку; г) природна смерть.

Щодо мотивів вбивства можуть бути висунуті наступні версії: а) вбивство з метою заволодіння майном потерпілого; б) вбивство із помсти; в) вбивство з метою приховання іншого злочину і страху викриття; г) вбивство з метою позбавитися необхідності турбуватися про потерпілого чи з метою одержати свободу дій (вступити в інший шлюб, не сплачувати аліменти та ін.); ґ) вбивство у сварці, бійці; д) вбивство з необережності; е) вбивство при необхідній обороні.

Неприпустимо перебувати в полоні однієї версії, якою б прав­доподібною вона не здавалася.

Висунення слідчих версій сприяє вирішенню наступних питань: 1) чи вчинено вбивство в місці виявлення трупа; 2) шляхи проник­нення вбивці до місця злочину або виявлення трупа; 3) діяла на місці злочину одна людина чи декілька; 4) які зміни на місці події залишив вбивця; 5) тривалість перебування вбивці на місці події; 6) час вчинення вбивства (час доби); 7) положення жертви і вбивці в момент вбивства; 8) які дії, крім вбивства, вчиняв злочинець на місці злочину; 9) які предмети залишив вбивця на місці злочину; 10) які сліди з місця події могли залишитись на вбивці; 11) хто і звідки міг бачити і чути, що відбувалося.

§ 3. Особливості розслідування деяких видів вбивств

У загальній методиці розслідування вбивств виділяють кілька особливих методик, що відрізняються специфікою, яка визначається ситуацією. До них належать: методика розслідування вбивств, що маскуються під нещасний випадок; методика розслідування вбивств за відсутності трупа потерпілого; методика розслідування вбивств, пов'язаних із розчленуванням трупа; методика розсліду­вання вбивств на замовлення.

Кожна з названих методик має особливості в організації про­вадження первісних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.

Вбивства, що маскуються під нещасний випадок чи самогубство. Найважливішою слідчою дією при розслідуванні таких вбивств є огляд місця події і трупа. При огляді особливу увагу звертають на обставини виявлення трупа, його положення, стан одягу, сліди боротьби чи опору. В ході огляду можуть бути виявлені певні не­відповідності (негативні обставини), характер яких дозволяє вису­нути версію про те, що мало місце інсценування події. До таких належать сліди, що суперечать загальній картині події або явно вказують на те, що подія відбувалася в іншому місці чи мала інший характер. Так, при огляді місця автотранспортної події наявність різаних ран на тілі постраждалого внаслідок наїзду є обставиною, що вказує на вбивство, інсценоване як нещасний випадок. Виявлен­ня посмертної странгуляційної борозни на трупі як наслідок наїзду поїзду також є результатом інсценування і вказує на інший харак­тер події, ніж той, що передбачався. Вбивства, що маскуються під нещасний випадок на виробництві, також вимагають ретельного аналізу слідів при огляді місця події, їх розміщення, співвідношення з частинами механізмів, що рухаються, співвідношення з часом вмикання чи вимикання механізмів. У цих випадках дуже важли­вим є зіставлення показань свідків з результатами огляду і даними судово-медичної експертизи, що можуть виявити невідповідність, яка вказує на вбивство.

При розслідуванні вбивств, які інсценуються під самогубство, дійсна картина того, що сталося, може бути з'ясована внаслідок проведення як невідкладних, так і наступних слідчих дій. Так, при огляді місця події важливо встановити, чи міг загиблий сам собі нанести поранення, зав'язати зашморг (останнє може вказати на фахові навики), чи мають місце сліди боротьби або опору, що знайшли відображення як на трупі, так і в обстановці події (роз­биті меблі, сліди крові на предметах обстановки). У разі застосу­вання вогнепальної зброї важливо встановити дистанцію, з якої був зроблений постріл, виявити на пістолеті сліди пальців руки, що на­лежать потерпілому або іншій особі.

Судово-медичне дослідження трупа дозволяє встановити сліди прижиттєвого або посмертного ушкодження, головним чином странгуляційної борозни. У випадках самогубства шляхом по­вішення слідчим експериментом з використанням вантажу, рівного вазі тіла загиблого, необхідно встановити, чи витримує мотузка вагу тіла.

У практиці розслідування нерідкі випадки, коли особа, яка вчи­нила самогубство, залишає перед смертю листи, записки. Якщо факт написання листа загиблим викликає сумнів, необхідно призначити почеркознавчу експертизу. При розслідуванні самогубства важливо зібрати дані про спосіб життя загиблого, встановити його психоло­гічний стан, з'ясувати, чи не було заяв про прагнення піти із життя. У необхідних випадках можна призначити судово-психіатричну або судово-психологічну експертизу за матеріалами справи.

Вбивства за відсутності трупа потерпілого. У випадках зникнен­ня особи, коли обставини вказують на можливість вбивства, при­водом для порушення кримінальної справи і розслідування є зая­ви чи інші дані про її зникнення. Первісною слідчою дією в цій ситуації є допит заявника і свідків у справі. В процесі допиту з'ясо­вуються час уходу (від'їзду) особи, яка зникла (години і хвилини), можливий шлях її слідування, прикмети зовнішності, одягу, мета уходу (від'їзду), місце, куди особа мала прибути, дані про стан здо­ров'я, психічний стан, настрій. Слід з'ясувати також наявність у зниклого цінностей, грошей, документів, що засвідчують особу, дрібних речей — брелоків, запальничок, ключів та ін.

Оперативним шляхом необхідно перевірити місця можливого перебування особи — місце роботи, проживання, місця проживан­ня родичів і знайомих; лікарняні заклади, морги, місця затриман­ня органами міліції та ін.

Допит свідків має на меті з'ясувати певні дані про зниклу осо­бу, зокрема, її стосунки у сім'ї, наміри виїхати в певному напрям­ку, стосунки із знайомими, друзями, інтимні зв'язки, що прихову­ються. За показаннями свідків можна скласти приблизний марш­рут руху особи до її зникнення і в місцях можливого її перебування провести огляд з метою виявлення трупа. Рекомендується напра­вити окремі запити до місць проживання родичів та друзів зник­лої особи з метою з'ясувати її перебування.

В процесі розслідування слідчий повинен скласти план розшуку трупа відповідно до місця його можливого приховання. Разом із цим, складаючи реєстраційну карту особи, яка безвісти зникла, слідчий ро­бить запити в органи міліції інших областей про можливе виявлення невпізнаного трупа, прикмети якого схожі з прикметами особи, яка зникла. Отже, необхідно вилучити якомога більшу кількість фото­знімків особи, яка зникла, здебільшого близьких до часу зникнення.

По злочинах цієї категорії заявники нерідко є особами, які вчи­нили вбивство. З метою встановлення їх можливої причетності слід­чий після порушення кримінальної справи повинен зробити огляд можливого місця події.-Це може бути квартира, надвірні будівлі, підвали, присадибна ділянка. Підставами для огляду можуть бути показання свідків про неприязнені стосунки, погрози, майнові дома­гання тощо. При огляді слід виявляти негативні обставини (пішла взимку до крамниці — шапка і пальто на місці; поїхала до родичів — не взяла носильних речей і взуття), а також на сліди крові, роз­копування в надвірних будівлях і на присадибній ділянці. Так, у справі про зникнення громадянина Б., який начебто поїхав до своєї дочки, слідчий при огляді звернув увагу на свіжопофарбовані панелі кухні в квартирі зниклого. За словами свідків, ремонт був зроблений за тиждень до зникнення особи, при цьому панелі він фарбував сам блакитною фарбою, що різко відрізнялася від ново­го — коричневого — покриття. Проведені соскоби та їх досліджен­ня підтвердили наявність слідів крові. За свідченням свідків, жінка зниклого пересаджувала смородину на ділянці під час її цвітіння, що викликало подив сусідів. При проведенні розкопок було вияв­лено труп.

Вбивства, пов'язані з розчленуванням трупа. При порушенні кримінальної справи, пов'язаної із виявленням частини чи частин трупа, огляд місця події має своєю метою виявлення всіх частин трупа, огляд прилеглої місцевості, пакувальних матеріалів, а також засобів доставки частин трупа до місця їх виявлення. Для виявлен­ня інших частин трупа необхідно надіслати запити до сусідніх об­ластей, вказавши приблизно час і спосіб розчленування. Виявлені частини трупа повинні зберігатися в моргу в період можливого виявлення інших частин. Треба зазначити, що пакувальні матеріа­ли мусять бути не тільки ретельно оглянуті (мали місце випадки, коли на газетах були виявлені адреси причетних осіб), а й сфото­графовані і залучені до справи як речові докази, що можуть бути пред'явлені для впізнання.

Однією з невідкладних слідчих дій при виявленні частин трупа є призначення судово-медичної експертизи, в процесі якої можуть бути поставлені і вирішені наступні питання: 1) чи є виявлене час­тинами тіла людини; 2) чи належать усі виявлені частини одному трупу; 3) стать, вік, зріст потерпшого, чи є ознаки (шрами, татуюван­ня), що можуть сприяти встановленню особи; 4) причина смерті, час настання смерті, прижиттєве або посмертно було зроблено роз­членування трупа; 5) яким предметом завдана смерть, яким знаряд­дям (припустимо) зроблено розчленування трупа, чи залишилися

на кістках І хрящах трупа сліди знаряддя розчленування, що мають індивідуальні ознаки; 6) чи не має особливостей спосіб розчлену­вання трупа, який вказує на фахові навики злочинця; 7) чи не був потерпілий хворим, ознаки захворювання.

Разом з призначенням судово-медичної експертизи мають вико­нуватися дії, пов'язані з ідентифікацією особи загиблого, зокрема, демонстрація фотографії по телевізору, дактилоскопіювання з ме­тою перевірки за криміналістичними облікам попередньої суди­мості, заповнення карти невпізнанного трупа з метою її зіставлен­ня з картами осіб, які зникли безвісти, пред'явлення частин тіла для впізнання особам, які заявили про зникнення їх рідних чи близьких. При встановленні особи вбитого подальші слідчі дії спрямовані на з'ясування його родинних, дружніх, інтимних зв'язків для встанов­лення осіб, причетних до злочину, і місця його вчинення.

В процесі проведення обшуків слід зосереджувати увагу на по­шуку слідів крові, знарядь розчленування, пакувальних матеріалів (їх частин), які в подальшому можуть бути використані для вста­новлення причетності особи до вчиненого злочину. При затри­манні і освіду'вапні підозрюваного необхідно фіксувати увагу на слідах крові, а також слідах боротьби чи опору.

Особливості розслідування вбивств на замовлення

§ 1. Вбивства на замовлення: поняття та історичний екскурс

Зараз в Україні велику соціальну небезпеку становлять вбивства на замовлення, або вбивства, що вчиняються найманими особами. Спостерігається тенденція до зростання таких злочинів, але їх роз­криття і розслідування пов'язані із значними труднощами.

Замовленим є умисне вбивство, яке вчиняється особою за ви­нагороду в інтересах третьої особи.

Таке вбивство має специфічний механізм організації і вчинен­ня, дуже часто характеризується відсутністю безпосередніх зв'язків між замовником (організатором) і кілером (виконавцем злочину), попередніх стосунків між найманою особою і жертвою (вони не знайомі один з одним, не мають спільних інтересів, вбивця не заці­кавлений особисто у смерті тієї чи іншої особи, а має тільки корис­ливий мотив). Пункт “й” ст. 93 КК передбачає як обтяжуючу обста­вину вбивство, вчинене на замовлення.

В історії людства це не новий вид злочину. Вбивства на замов­лення, або знищення, були відомі вже до нашої ери, опис їх збері­гається у пам'ятках Стародавнього Сходу. Щодо вітчизняної істо­рії, то не можна не згадати про знищення Святополком своїх братів Бориса і Гліба (XI ст.).

Вбивство найманими особами існувало у нашій країні і у застійні роки. Але воно не мало такого розмаху, як сьогодні. Вбивства на замовлення існували на побутовому підґрунті (ревнощі, помста, одержання спадщини), а наймачами чи замовниками були жінки у віці від 20 до 60 років. Виконавцями таких злочинів ставали диле­танти з нищого прошарку кримінального середовища.

Вбивство на замовлення як спеціальність вперше з'явилось на Сицилії. Сицилійська мафія понад 150 років не змінювала своїх ритуалів і залишалася найбільш консервативною з усіх злочинних організацій. Вона одержала назву “Товариство честі”. Право вине­сення смертного вироку належало голові мафіозної “сім'ї”. Засуд­женого до смерті вбивали не “всліпу”, а заздалегідь попередивши.

У рамках мафіозних кланів у США на початку 30-х рр. була створена організація професійних кілерів — “Корпорація вбивць”. З цього часу жоден мафіозний керівник під страхом смерті не мав права вчиняти кару самостійно. Щоб знищити ту чи іншу людину, йому необхідно було подати “заяву” до корпорації, оплатити “по­слугу” і чекати виконання вироку. Більшість вбивств на замовлен­ня у той час у США не розкривалося.

Сьогодні в Україні крупні банківські, страхові, довірчі товари­ства і фірми мають відділи “безпеки”, які виконують функцію “ро­боти” з боржниками, усунення конкурентів, застосовуючи найріз­номанітніші методи. У пресі можна зустріти об'яви на зразок “ви­коную будь-які конфіденційні доручення”, “конфіденційні послуги за високу оплату”, “колишній спортсмен шукає можливість заро­бити 2000 доларів”. Попит породжує пропозицію, з'являються організатори і виконавці, замовники і кілери.

З переходом України на шлях ринкових відносин, з капіталіза­цією економіки, з поширенням корупції і проникненням злочинців до різних сфер суспільного життя і бізнесу виникають проблеми і суперечності, які все частіше вирішуються за допомогою кулі, лікві­дацією конкурента. На початку 90-х років вбивство на замовлення вже виступило як явище, а фігура професійного кілера набрала “по­пулярності”. В цей час жертвами кілерів були кооператори і лідери злочинного середовища. Статистика свідчить, що кількість вбивєтв на замовлення щороку збільшується, змінюється і особа жертви.

§ 2. Проблема створення мікрометодики розслідування вбивств на замовлення

Способи вчинення вбивств на замовлення та способи їх прихо­вування, об'єкти посягання не вписуються в традиційну схему ме­тодики розслідування вбивств, набувають нового криміналістич­ного забарвлення, вимагають певного узагальнення і аналізу слід­чої практики для формування нетрадиційної методики.

Методика розслідування вбивств являє собою узагальнену логічну схему розслідування, яка включає найбільш важливі компоненти — планування, організацію і проведення окремих слідчих дій. На даному етапі розвитку теорії криміналістики логіка розслідування одержала більш глибоку інтерпретацію, що знайшло свій прояв у такому понятті, як криміналістична ха­рактеристика. Вона охоплює найбільш значущі для розсліду­вання і попередження злочинів ознаки (елементи), несе нові піз­навальні функції.

Загальна методика розслідування вбивств містить у собі так звані мікрометодики (розслідування вбивств “без трупа”, розслідування вбивств, пов'язаних з розчленуванням трупа, розслідування вбивств, прихованих інсценуваннями). Нова мікрометодика розслідування вбивств на замовлення передбачає певний комплекс заходів, які істотно відрізняються від попередніх, і повинна забезпечувати ефективність розкриття та розслідування злочинних проявів.

Створення нової мікрометодики розслідування вбивств на за­мовлення вимагає дослідження криміналістичної характеристики цього виду злочинів, її основних елементів. Вбивства на замовлен­ня відрізняються від інших видів вбивств нетрадиційними способа­ми їх вчинення і приховування, організованим характером, особою злочинця, специфічною мотивацією.

Вбивства на замовлення вчиняються в умовах неочевидності. Тому бути абсолютно впевненим у тому, що такий злочин вчине­ний найманими особами, можна тільки після його розкриття і вста­новлення замовника. Але цілеспрямована організація роботи по розкриттю замовлених злочинів передбачає їх діагностику на ранніх етапах.

Теорія криміналістики дозволяє сформулювати криміналістичні ознаки, які відрізняють вбивства на замовлення від інших умисних вбивств вже при наявності первинної інформації про подію злочи­ну. До таких належить:

зухвалість злочину;

використання автоматичної чи напівавтоматичної зброї, ви­бухових пристроїв;

залишення знарядь злочину на місці його вчинення; неприйняття заходів, спрямованих на приховування трупа; велика кількість ушкоджень у життєво важливих органах жертви (у багатьох випадках має місце “контрольний” постріл); відкритий характер багатьох злочинів; відсутність ознак інших складів злочинів при наявності у жертви грошей, цінностей, документів; соціальний стан жертви.

§ 3. Криміналістична характеристика вбивств на замовлення

Криміналістична характеристика вбивств на замовлення має певні особливості, які стосуються окремих її елементів та зв'язків між ними. При встановленні одного елемента може бути одержа­на інформація про ознаки іншого. Розглянемо основні елементи криміналістичної характеристики даного виду злочинів.

Спосіб вчинення. Способів позбавлення життя людини багато, але вбивствам на замовлення притаманний відкритий зухвалий напад на жертву. Спосіб вчинення вбивства може бути небезпеч­ним для життя інших людей: відкрита перестрілка в багатолюдних місцях, використання вибухівки, гранат, вогнепальної зброї, грана­тометів. Може застосовуватись й снайперський постріл у життєво важливі органи. Під час виконання замовлення має місце прагнен­ня знищити тільки замовленого (людину, яку оплатили).

Мафіозні структури віддають перевагу латентним злочинам. Цим можуть пояснюватися випадки втеплення трупів, уторування їх в асфальт, розчинення у кислоті. Професійні вбивства на замов­лення слід шукати у статистиці нещасних випадків: автокатастроф типу “п'яний за кермом”, побутових ушкоджень електрострумом, серцевих нападів тощо.

При реалізації способу вчинення злочину важливу роль відіг­рають дії з його підготовки. Вони забирають багато часу і охоплю­ють дії, пов'язані з пошуком кілера, вивченням жертви, вибором знаряддя злочину, розробкою сценарію вбивства. Ретельно хро­нометрується “життєвий графік” жертви, перевіряється, де і з ким вона проживає, чим займається, з ким зустрічається, її розпорядок дня, наявність охорони та ін.

Спосіб приховання. У більшості випадків злочинець залишає труп на місці вчинення злочину. Майже не буває випадків прихо­вання трупів керівників великих підприємств, фінансово-кредитних установ, “авторитетів” злочинного світу.

Однією з ознак вбивств на замовлення є факт залишення зброї на місці події або під час втечі: без зброї легше втікати. Деякі замов­ники позбавляються і самих кілерів (чи посередників).

Збільшення вбивств на замовлення породжує новий вид кримі­нального бізнесу: “шустовку” зброї. Вона дозволяє знищити на зброї ідентифікаційні ознаки.

Місце вчинення злочину. Більшість вбивств на замовлення вчи­няються за місцем проживання жертви. Злочинці для нападу оби­рають майданчики східців у під'їзді, кабіни ліфтів, територію біля будинку чи під'їзду. “Під'їздні” вбивства завдали тон першим вбив­ствам на замовлення на початку 90-х років.

Місцем вчинення злочину може бути узбіччя дороги. Це місце найбільш часто використовується при застосуванні вибухових при­строїв.

Місце вчинення вбивства на замовлення може не бути зазда­легідь визначеним у випадках, коли використовується валіза-пас-тка, наповнена вибухівкою.

Час злочину. Для нападу злочинці, як правило, обирають ранко­вий час, рідше вечірній. Це пов'язано з чіткою регламентацією ро­бочого дня жертви і системою часових інтервалів виходу з домівки.

Знаряддя злочину. Під час вчинення вбивств на замовлення використовуються вогнепальна зброя, радіокеровані чи контактні вибухові пристрої, гранати. Вогнепальна зброя забезпечується глу­шителями, оптичними і лазерними прицілами, пристроями нічного бачення. Речі господарсько-побутового призначення майже не

використовуються.

Особа жертви. Найчастіше жертвами вбивств на замовлення

стають:

особи, які займають керівні посади у бізнесі (президенти акціонерних товариств, керівники фінансово-кредитних уста­нов, директори великих торгових чи інших комплексів);

представники вищих органів державної влйди і управління; працівники правоохоронних органів (прокуратури, МВС, СБ, судів та ін.);

лідери і члени злочинних угруповань.

Людину вбивають, як правило, не за зроблене, а за те, що вона могла б зробити. Ця людина реально заважає здійсненню планів замовника вбивства. Це може стосуватися сфери політики, бізнесу, кримінального впливу чи особистих стосунків.

Особа злочинця. Вбивство на замовлення характеризується складним злочинним переплетінням: замовник — кілер, або замов­ник — посередник — кілер, або замовник — декілька посередників — кілер. Особливістю вбивства на замовлення є інститут замов­ника. Як замовники виступають комерційні партнери — бізнес­мени, корумповані посадові особи, “авторитети” злочинного світу. Посередник у вбивстві на замовлення здійснює пошук конкрет­ного виконавця, є зв'язуючою ланкою між замовником і кілером. Посередниками можуть бути особи з оточення організатора, під­леглі йому по службі, члени злочинних угруповань. Роль посеред­ника зводиться до того, що він виступає як додатковий засіб захи­сту замовника. Ні кілер, ні замовник не знають один одного. І для того, щоб обірвати сплетіння, іноді знищують посередника.

Хто такі кілери (або ліквідатори, курки)? Кілер — це ан­глійське слово, що означає “вбивця”. У нашій лексиці воно з'яви­лося наприкінці 80-х років. До недавнього часу професія “мок-рушник” — вбивця — не користувалася “повагою” у злочинному середовищі. Сьогодні кримінальний світ стає більш жорстоким, професія кілера перетворюється на одну з “престижних” і високооплачуваних.

Існують різні типи кілерів. Вони можуть бути поділені на кілерів-дилетантів і кілерів-професіоналів. Дилетанти характеризуються низькою вартістю послуг. Але їх використання не дає високих гарантій і не виключає помилок: дилетант може вбити не ту люди­ну, лише поранити жертву, залишити докази причетності.

Професіонал йде на справу, коли відчуває майже повну гарантію власної безпеки. Він володіє достатньо високими навиками у “мис­тецтві” вбивати людей, використовує найсучаснішу техніку спосте­реження і радіозв'язку, здійснює заходи щодо підготовки вбивства. Професіонал мусить мати надійну легенду. Ніхто і ніколи не повинен запідозрити у ньому ліквідатора. Він має бути неяскравим, непомітним, розчинюватися у натовпі. Професійного кілера нерідко запрошують з іншого регіону, далекого зарубіжжя чи з країн СНД.

Наймані вбивці-професіонали, в свою чергу, поділяються на кілерів-одиночок, які виконують замовлення від випадку до випад­ку, і кілерів, які перебувають на постійному утриманні того чи іншого злочинного угруповання. Останні одержують спеціальну підготовку, займаються спортом, стрільбою, постійно перебувають у формі. Вони здійснюють вбивства групою по два — три чоловіки.

Для виконання вбивств на замовлення можуть бути завербовані колишні військовослужбовці, які мають досвід інтернаціональних і міжнаціональних війн, працівники МВС, СБ, охоронних підрозділів, майстри спорту (снайпери, сапери, біатлоністи). Сьогодні злочинці роблять спробу змінити типовий зразок кілера. Останнім часом у вчиненні вбивств на замовлення намітилися нові тенденції: до таких вбивств стали залучати жінок.

§ 4. Початковий етап розслідування

Специфіка розслідування вбивств на замовлення, особливість контингенту осіб, які їх вчиняють, вимагають від слідчого прове­дення широкого кола слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.

Типовими первісними слідчими діями при розслідуванні таких вбивств є: 1) огляд місця події; 2) огляд трупа; 3) огляд зброї та інших предметів; 4) виявлення і допит свідків; 5) пред'явлення тру­па для впізнання; 6) призначення судово-медичної експертизи тру­па; 7) призначення інших судових експертиз. На початковому етапі при розробці по “гарячих слідах” можуть бути встановлені особи, які підозрюються у причетності до вчиненого злочину. У цих ви­падках необхідно провести такі слідчі дії, як затримання і допит підозрюваного, особистий обшук та обшук за місцем проживання і роботи підозрюваного.

При розслідуванні вбивств на замовлення огляд місця події набу­ває важливого значення у зв'язку з особливостями характеру злочи­ну, відсутністю попередніх зв'язків між злочинцем і жертвою, необхідністю отримання первісної інформації про злочин.

На місці події слідчий повинен правильно визначити межі огля­ду. Використання кілером сучасної зброї дозволяє вести стрільбу на великій відстані, що необхідно враховувати при з'ясуванні механізму злочину, виявленні слідів і знарядь злочину. Під час ог­ляду місця події можна встановити: сліди взуття, рук, застосуван­ня зброї, мікросліди, одорологічні сліди.

На місці вчинення злочину кілер часто залишає зброю. Тому необхідно відшукати цю зброю і детально її оглянути. Зброя може містити певну інформацію про злочинця: пальцеві відбитки, сліди крові, одорологічні сліди тощо.

Для виявлення стріляних гільз використовують дані про спря­мованість, кут і дистанцію викидання їх зі зброї. При цьому врахову­ються модель застосованої зброї, передбачуване місце знаходження злочинця, можливість рикошету.

Під час вчинення вбивств на замовлення можуть бути викорис­тані різні вибухові пристрої. У такому випадку існує певна специ­фіка в огляді місця події: залучення фахівців до огляду; послідов­ність його проведення; пошук слідів на залишках вибухових при­строїв; виявлення залишків вибухівки тощо.

При огляді трупа на місці події обов'язково досліджуються: поза трупа, зовнішній стан одягу на^трупі, ложе трупа, тіло трупа і ушкодження на ньому. Якщо особа їкертви не встановлена, здійс­нюють опис ознак зовнішності загиблого та його одягу.

Виявлення і допит свідків має певні труднощі при розсліду­ванні вбивств на замовлення. Це пов'язано зі страхом тих чи інших осіб перед злочинцями, небажанням наразитися на небез­пеку. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” (ст. 7) передбачає такі заходи забезпечення їх безпеки: а) особисту охорону, охоро­ну житла і майна; б) видачу спеціальних засобів індивідуально­го захисту і сповіщення про небезпеку; в) використання техніч­них засобів контролю, прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження; г) заміну документів та зміну зовнішності; д) зміну місця роботи або навчання; е) пере­селення в інше місце проживання; є) поміщення до дошкільної виховної установи або установи соціального захисту населення; ж) забезпечення конфіденційності відомостей про особу; з) зак­ритий судовий розгляд та ін.

Можна вказати кілька шляхів встановлення свідків: 1) виявлен­ня свідків шляхом опитування громадян, які знаходяться в районі місця події; 2)встановлення свідків, які живуть чи працюють побли­зу місця виявлення трупа; 3) встановлення свідків засобами опера-тивно-розшукової діяльності; 4) повідомлення у засобах масової інформації про необхідність надання допомоги.

Як свідки можуть бути допитані: 1) особи, які першими вияви­ли труп; 2) особи, які повідомили в міліцію чи прокуратуру про виявлення трупа; 3) очевидці події; 4) інші особи (близькі, рідні, знайомі).

Допит свідка-очевидця (чи особи, яка першою виявила труп) передбачає з'ясування таких обставин: коли і чому він з'явився на місці вбивства; хто ще був з ним; чи не виявляв потерпілий ознак життя; чи не була змінена обстановка на місці події; чи не бачив свідок, як було вчинено злочин; що він чув або бачив; скільки було злочинців, їх зовнішність, як вони були одягнені; якою зброєю було вчинено вбивство; чи користувались злочинці транспортом; чи мали вони радіозв'язок; про що розмовляли злочинці; як вони звер­тались один до одного; в якому напрямку зникли злочинці; як дов­го вони перебували на місці події, тощо.

Специфіка вбивств на замовлення передбачає необхідність ви­користання сучасних криміналістичних науково-технічних розро­бок. Можуть дати бажаний результат і традиційні засоби відтво­рення особи злочинця за допомогою свідка-очевидця — у вигляді словесного або рисованого портрета, фоторобота (у тому числі й із застосуванням комп'ютерної техніки).

У розкритті вбивств на замовлення важливе значення має ство­рення так званих психологічних портретів чи психологічних профілів. Це один з різновидів криміналістичних розумових моделей. Пор­трет (профіль) розшукуваного злочинця являє собою систему відо­мостей про психологічні та інші ознаки даної особи, важливі для її виявлення та ідентифікації. Ця система охоплює не тільки психо­логічні, а й правові, соціально-демографічні, криміналістичні озна­ки. На відміну від багатофункціонального словесного портрета психологічний портрет відбиває внутрішні, психологічні, а також поведінкові ознаки людини. Його основна функція — бути засобом пошуку, виявлення злочинця, особа якого не встановлена.

Певну допомогу в розкритті вбивств на замовлення можуть надати довідково-інформаційні та оперативні обліки органів внут­рішніх справ.

Глава XVI

Основи методики розслідування зґвалтувань

§ 1. Криміналістична характеристика зґвалтувань

Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану по­терпілої, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 117 КК, є найбільш тяжким злочином проти статевої свободи жінки.

Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх харак­тером, необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події і особи потерпілої, підозрюваних (обвинувачених), а й різнома­нітних сторін їх особистого життя, у тому числі інтимного. Склад­ність розслідування злочинів, передбачених ст. 117 КК, полягає пе­редусім у тому, що потерпіла, як правило, не хоче розголошення зґвалтування, яке мало місце, і в зв'язку з цим нерідко висуває кло­потання про зберігання таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по роботі, членів родини).

Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, ускладнює в ціло­му процес розслідування. Складність розслідування цих злочинів обумовлюється й тим, що потерпіла, як правило, психологічно не підготовлена до викладення подробиць зґвалтування, на її пове­дінку часто впливають такі чинники, як сором, страх, що в свою чергу потребує особливого підходу до встановлення психологічно­го контакту між нею і слідчим.

Ускладнюється розслідування також тим, що потерпіла іноді тривалий час після зґвалтування не звертається із заявою до слід­чих органів. Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук зло­чинця і встановлення самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок психічного чи фізичного стану) потерпіла, як правило, не може брати участь у деяких слідчих діях (пред'яв­ленні для впізнання, очній ставці та ін.), дуже важливих для з'ясу­вання обставин вчиненого злочину і провини злочинця.

Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насиль­никами — особи, які проживають в одній з ними родині, де стосун­ки між дорослими бувають надзвичайно складними.

Особливо важко з'ясувати поведінку потерпілої, що передува­ла зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна мож­ливість сексуального нападу, поводиться необережно, розв'язне. Така поведінка потерпілої може бути активною (вживання спир­тного, відокремлення з насильником, прояви ласки) і пасивною (недостатньо активна протидія), що вводить насильника в оману.

Необхідно також враховувати, що після порушення криміналь­ної справи на потерпілу, як правило, робить вплив винний або його родичі (умовляння, обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі в стадії роз­слідування викривають винуватця, дають свідчення про факт зґвал­тування, але в судовому засіданні, під впливом родичів та інших зацікавлених осіб відмовляються від даних раніше показань.

До криминалістичної характеристики як її елементи відносять­ся: а) спосіб вчинення та приховання злочину; б) найбільш харак­терні сліди, пов'язані з насильством; в) особа злочинця; г) особа потерпілої; ґ) місце і час вчинення злочину; д) обстановка злочину.

Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 117 КК (з застосуванням фізичного насильства, погрози або з викори­станням безпорадного стану потерпілої), а найбільш поширеним способом приховання цього злочину є маскування насильника, за­мовчування про себе чи повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої, а іноді, навпаки, прагнення надати потерпілій першу допомогу.

Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої, сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підоз­рюваного (подряпини, укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). На одязі потерпілої і підозрюваного, як правило, залишаються сліди виділень людського організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу: ґудзики, банти, труси, а інколи — доку­менти (перепустки, залізничні квитки).

Особа злочинця по цих справах різниться за віком, освітою, соціальним станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка ґвалтівника є неоднозначною, іноді він агресивний, спричиняє тілесні ушкодження, цинічні образи, знущається, прини­жує честь і гідність особи тощо.

Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зов­нішній вигляд, проводжає її, вживає заходів до встановлення місця проживання, навчання або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.

Місцем вчинення зґвалтувань бувають найчастіше підсобні при­міщення, покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири, куди потерпіла зайшла внаслідок обману з боку насильника, готелі, пустирі та інші місця, де немає сторонніх.

Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу зло­чинця, то заяви можуть поступити не тільки від потерпілої, а й від батьків, подруг, людей, які надали потерпшій першу допомогу, медичних працівників тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять суб'єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично оцінювати. Рідше джерелом відо­мостей вчинення зґвалтування бувають факти, встановлені опе-ративно-розшуковими органами або безпосередньо в ході допи­ту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної відпові­дальності. Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не зая­вили або заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у зв'язку з тим, що злочинці не були встановлені.

Велике значення для розслідування має своєчасність одержан­ня свідчень про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей виявити сліди злочину і злочинця.

Всі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань взаємопов'язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях неоднакове, а тому і значення їх для розслідування неоднозначне у кожному окремому випадку.

При розслідуванні справ про зґвалтування необхідно встанови­ти: а) наявність самої події злочину; б) особу, яка вчинила зґвал­тування; в) винність особи у цьому злочині; г) обставини, що виз­начають характер та ступінь відповідальності; ґ)причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.

Перш за все слід з'ясувати, чи був статевий акт здійснений всу­переч волі потерпілої (чи застосував злочинець фізичне або психі­чне насильство), або був використаний її безпорадний стан, що виявилося у фізичній або психічній безпорадності потерпілої.

Після встановлення факту зґвалтування слідчий з'ясовує: а) у чому саме виявилося фізичне насильство (заламування рук, здавлен-ня шиї, спричинення тілесних ушкоджень, больові прийоми тощо); б) форму та зміст погрози; в) чим був обумовлений безпорадний стан потерпілої, у чому це конкретно виявилось (фізичні вади, розлад нервової системи, інший хворобливий або непритомний стан).

З'ясування факту фізичного насильства не є складним, бо це загальноприйняте поняття, однак необхідно уточнити характер та вид насильства.

При встановленні ж факту психічного насильства (погрози) треба керуватися п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 27 березня 1992 р. № 4, в якому вказано, що у справах про зґвалтування “під погрозою, що застосовується як засіб подолан­ня опору потерпілої, слід розуміти її залякування висловлювання­ми, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насиль­ства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини), а так само про знищення або пошкодження майна потерпілої чи її родичів, погроза розголошення відомостей, що ганьблять честь і гідність потерпілої”¹, тобто погроза повинна бути реальною.

У пункті 9 цієї ж постанови визначено поняття безпорадного стану потерпілої, наявність або відсутність якого підлягає обов'яз­ковому встановленню у ході розслідування. Необхідно з'ясувати, у чому конкретно виявлявся безпорадний стан потерпілої (малоліт­ній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо). Якщо йдеться про перебування потер­пілої в стані сп'яніння, то слід обов'язково встановити ступінь сп'я­ніння. У пункті 9 даної постанови вказано, що зґвалтування слід визнавати вчиненим з використанням безпорадного стану потер­пілої у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним ста­ном не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усві­домлювати, що потерпіла знаходилася саме в такому стані².

Встановлюючи, за допомогою яких насильницьких дій здійснено зґвалтування, слідчий з'ясовує, чи був реальним опір, що вчинила потерпіла, а також уточнює час, місце і обставини вчинення злочину.

Точне встановлення часу вчинення зґвалтування дозволяє не тільки перевірити свідчення потерпілої і підозрюваного (обвинуваче­ного), який може заявити про своє алібі, а й виявити свідків злочину.

На місці вчинення зґвалтування часто можуть бути виявлені сліди та інші важливі доказі по справі: предмети туалету як потерпілої, так і злочинця, інші речові докази, сліди опору з боку потерпілої.

Так, при огляді за участю потерпілої місця вчинення зґвалту­вання в одному випадку було знайдено шматок матеріалу від її плаття, бант, а в іншому — постійний залізничний квиток, в яко­му було вказано прізвище. В ході подальшого розслідування було встановлено, що цей квиток належав злочинцю і випав з кишені його піджака під час боротьби з потерпшою.

¹ Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини (Постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 черв­ня 1993 р. № 3) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, № 1, 1995. -С. 99.

² Там же.

Важливе значення має з'ясування обставин зґвалтування. Підля­гають з'ясування усі деталі перебігу злочину: місце зустрічі, шлях та спосіб прямування до місця події, зміст розмови до події і після неї, дії злочинця тощо.

До обставин, які підлягають з'ясуванню, належить поведінка потерпілої. У ході розслідування необхідно встановити об'єктивні критерії її поведінки, тому що суд враховує це при призначенні міри покарання.

Підлягають встановленню й обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність винних, які повинні враховуватися у справах про зґвалтування.

/

§ 2. Початковий етап розслідування

Справи про зґвалтування, передбачені ч. 1 ст. 117 КК, відпові­дно до ч. 2 ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою по­терпілої. У виняткових випадках справа може бути порушена про­курором і при відсутності скарги потерпілої. Справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи попе­реднього слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Така справа в разі примирення потер­пілої з обвинуваченим закриттю не підлягає (ч. З ст. 27 КПК). За наявності обтяжуючих обставин (чч. 2-4 ст. 117 КК) кримінальна справа порушується незалежно від скарги потерпшої.

В усній чи письмовій заяві про зґвалтування повинні міститися такі основні елементи:

1) попередження заявниці про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос (ст. 177 КК);

2) викладення обставин події;

3) чітко виражене прохання притягти насильника до криміналь­ної відповідальності;

4) роз'яснення санкцій ч. 1 ст. 117 КК і положень ст. 27 КПК про те, що після порушення кримінальна справа не може бути закрита за примиренням потерпілої з особою, яка вчинила зґвалтування.

Хоча приводом до порушення кримінальних справ про зґвалту­вання, як правило, є заява потерпілої, однак одного цього приво­ду недостатньо. Необхідні певні об'єктивні дані, які свідчать про факт зґвалтування і вказують на ознаки злочину. Такі відомості можуть міститися в першу чергу в заяві потерпілої, але необхідно одержати дані й з інших джерел, які підтверджують подію злочи­ну. Питання щодо достатності підстав для порушення криміналь­ної справи вирішується окремо у кожному конкретному випадку.

За наявності приводу та достатніх підстав справа повинна бути порушена. Однак іноді потрібна попередня перевірка, передбачена ст. 97 КПК. Мета перевірки — встановити факт зґвалтування та отримати додаткові дані, які свідчать про подію злочину. Пере­вірка не повинна підміняти розслідування і, як правило, проводить­ся шляхом відібрання пояснень від потерпілої та осіб, яким відомо про даний факт. При цьому з'ясовуються обставини самої події та докладні дані про зовнішність злочинця, якщо особа, яка вчинила злочин, потерпілій невідома.

Доцільно оголосити потерпілій про те, яке покарання може бути визначено судом щодо особи, яка здійснила зґвалтування, роз'яснити зміст відповідних статей КК. Необхідно також роз'яс­нити, що справи про зґвалтування без кваліфікуючих обставин порушуються виключно за заявою потерпілої, але не можуть бути припинені після подання такої заяви.

До вирішення питання про порушення кримінальної справи у порядку перевірки може бути здійснено огляд місця події, відібра­но пояснення від особи, на яку потерпіла вказала як на насильни­ка. При перевірці з'ясовують, чи дійсно зґвалтування мало місце. Перевірку не слід необґрунтовано розширювати та підміняти нею попереднє розслідування.

Визначивши обставини, які підлягають з'ясуванню, слід розпо­чати проведення першочергових слідчих дій та оперативпо-розшуко-вих заходів. Перелік слідчих дій носить ситуаційний характер і виз­начається типовими слідчими ситуаціями.

Найбільш типові слідчі ситуації по цих справах такі:

потерпіла знайома з насильником (зустрічалася з ним, знає його в обличчя);

потерпіла незнайома з насильником, але запам'ятала його зовнішність і зможе його упізнати;

потерпіла незнайома з насильником і внаслідок раптовості нападу або вжитих ним заходів маскування не запам'ятала його зовнішності і розпізнати його не зможе;

в разі зґвалтування групою осіб потерпіла знає одного з учасників злочину, а інших — ні;

один з учасників зґвалтування, вчиненого групою осіб, за­лишившись віч-на-віч з потерпілою, відмовився від вчинення злочину, виявив почуття жалості, турбування, намагався пода­ти допомогу;

потерпіла добровільно погодилась на статеву близькість зі знайомим, але він, скориставшись цим, привів її туди, де чека­ла група осіб, які й вчинили групове зґвалтування.

Початок розслідування ситуаційно залежить від фактору попе­редніх стосунків між потерпілою та насильником. Якщо особа, про яку йдеться в заяві потерпшої, знайома їй, то необхідні слідчі дії спрямовані на встановлення того, чи здійснила дана особа цей злочин. Якщо ґвалтівник потерпілій не знайомий, то перш за все потрібні такі слідчі дії, які сприятимуть встановленню його особи.

У системі першочергових слідчих дій та оперативпо-розшукових заходів необхідно виділити такі, які по справах про зґвалтування рекомендується здійснювати без зволікання (інакше можуть бути безповоротно втрачені важливі докази або нагода негайно затри­мати злочинця): допит потерпілої, розшук та затримання підозрю­ваного, огляд місця події, виїмка та огляд одягу потерпілої і підоз­рюваного, призначення судово-медичної експертизи або освідуван-ня потерпілої та підозрюваного. Час, послідовність, спрямованість, сукупність оперативно-розшукових та слідчих дій обумовлені ви­хідними даними конкретної слідчої ситуації.

Початковий етап розслідування зґвалтування завершується тоді, коли зібрано достатньо доказів для висунення обґрунтованих слідчих версій про обставини вчиненого злочину та провину кон­кретної особи.

Найбільш типовими версіями при розслідуванні справ про зґвалтування є:

1) мало місце зґвалтування з використанням фізичного або пси­хічного насильства або погрози його використання;

2) статевий акт був при добровільній згоді заявниці;

3) заява про зґвалтування є неправдивим доносом;

4) мало місце задоволення статевої пристрасті неприродним способом;

5) злочин не був закінчений (потерпіла зуміла захиститися),

була лише спроба зґвалтування.

Слід також побудувати і перевірити версії про вчинення зґвалту­вання однією особою або групою осіб, причому обов'язково по кон­кретних підозрюваних, якщо їх декілька. Основні версії, які повинні бути старанно перевірені щодо суб'єкта даного злочину, такі:

зґвалтування вчинено особою, на яку вказала потерпіла; потерпіла помиляється щодо особи, яка вчинила зґвалту­вання, або умисно вказує на іншу особу; потерпіла обмовляє конкретну особу.

Якщо особа, що вчинила зґвалтування, невідома потерпілій, то перш за все висуваються версії з метою встановлення цієї особи, які в основному зводяться до збирання даних про неї. Для встановлення особи злочинця можуть бути вивчені аналогічні нерозкриті злочини,

що Іноді дозволяє доповнити перелік ознак, прикмет невідомого на­сильника та судити про те, що ці злочини вчинені однією особою.

Так, при розслідуванні справи, порушеної за фактом зґвалту­вання та вбивства потерпілої, були витребувані та вивчені усі не­розкриті справи про аналогічні злочини, з яких шість були схожі за способом вчинення. Потерпілі по цих справах давали різні свідчен­ня про зріст, вік, одяг злочинця. З метою оцінки правильності от­риманих свідчень слідчий перевірив шляхом експерименту здат­ність потерпілих запам'ятовувати прикмети особи з урахуванням конкретної обстановки події. З'ясувалося, що одна з потерпілих, жінка низького зросту, усіх, хто був вище за неї, вважала людьми високого зросту, друга в момент нападу перебувала на пагорбі, а злочинець — у лощині, і тому вона його сприйняла як людину низького зросту. З урахуванням цих даних були встановлені справ­жні прикмети злочинця, що вчинив усі названі злочини.

З метою встановлення особи, на яку вказує потерпіла як на ґвал­тівника, іноді слід звертатися до громадськості, оголошуючи його прикмети. Перевірка версій повинна проводитися у взаємодії з працівниками кримінального розшуку, що дає позитивні результа­ти при встановленні особи злочинця.

У випадках, коли злочинець встановлений або відомий заявниці, перш за все висувається та перевіряється версія потерпілої щодо обставин зґвалтування, а потім версія щодо цього підозрюваного.

Слід враховувати, що поведінка підозрюваного з метою свого захисту може бути різноманітною. В одних випадках підозрюваний повністю заперечує факт статевих зносин із заявницею або вказує на своє алібі. У другому випадку, не заперечуючи факту статевих зно­син, він посилається на те, що це сталося за згодою потерпілої. По­винна бути відпрацьована версія й про те, що недостатньо активний опір з боку потерпілої міг бути сприйнятий підозрюваним як удаваний.

При перевірці версії про причетність до зґвалтування конкрет­ної особи перш за все повинні бути виконані такі слідчі дії, як до­пит підозрюваного, пред'явлення його для впізнання. Необхідно перевірити алібі, якщо воно заявлено підозрюваним. Передусім має бути з'ясований факт перебування підозрюваного на місці події, і з цією метою перевірено: чи саме підозрюваний залишив сліди, ви­явлені на місці події, на одязі та на тілі потерпілої; чи йому нале­жать речі або їх частини, виявлені на місці події; чи знаходяться у підозрюваного речі, які бачила у насильника потерпіла (слід зро­бити обшук, встановити і допитати свідків, в разі необхідності зробити запити до камер схову, ломбардів, комісійних магазинів, хімчисток, пралень); чи немає на підозрюваному слідів, які свідчать про його перебування на місці події; чи немає у підозрюваного речей, що належать потерпілій.

Одночасно перевіряється версія підозрюваного про здійснення ним статевого акту за добровільною згодою потерпілої.

Далі встановлюється, чи^астосував підозрюваний насильство, для чого необхідно перевірити, чи немає на його одязі та на ньому самому слідів боротьби. З цією метою проводиться освідування та оглід одягу, а у разі необхідності призначаються відповідно судо­во-медична, криміналістичні або інші види експертиз.

При перевірці версії про погрозу насильства та його застосуван­ня необхідно встановити, яким способом і як довго чинила опір потерпіла, якими були її поведінка та стан після статевого -акту, характер та локалізація ушкоджень на одязі і тілі підозрюваного і потерпілої. Аналогічним чином перевіряється версія про те, що недостатньо активний опір з боку потерпшої міг бути сприйнятий як удаваний, а не як реальний. З метою перевірки цієї версії необ­хідно встановити, чи давала сама обстановка підставу розрахо­вувати на допомогу з боку перехожих, інших осіб або чекати та­кої допомоги було марно (поле, ліс, віддаленість від населенних пунктів). При перевірці цієї версії слід з'ясувати, чи вчинив підоз­рюваний дії, спрямовані на створення у потерпілої уявлення про реальність погрози, яке було у нього знаряддя, котрим він погро­жував, де воно знаходиться.

При перевірці версії про завідомо неправдивий донос в плані розслідування слід передбачити вивчення та встановлення наступ­них обставин:

1) як стало відомо про зґвалтування: ким і з чиєї ініціативи, коли, чи добровільно подана заява, за яких обставин стало відомо про самий факт зґвалтування (іноді з'ясування цих обставин дозволяє зробити висновок про добровільні статеві зносини);

2) чи дозволяли об'єктивні умови вчинити зґвалтування (обста­новка вчинення злочину, погодні умови та інші чинники іноді можуть вказувати на неправдивість заяви);

3) чи є на тілі потерпілої та її одязі сліди насильства: синці, сад­на та інші ушкодження;

4) в яких стосунках перебувала заявниця з підозрюваним до події злочину (чи іншої події) (особисті, службові, сімейні, майнові та інші стосунки, які могли стати підставою для завідомо не­правдивого доносу).

Крім вказаних обставин при перевірці цієї версії в залежності від конкретних умов можуть з'ясовуватися й інші питання, які сприяють встановленню істини по справі.

§ 3. Наступний етап розслідування

Як правило, в результаті слідчих дій, проведених на початково­му етапі, з'ясовані основні обставини щодо події злочину: коли, де та в якій обстановці було вчинено зґвалтування; у чому знайшло вираз фізичне та психічне насильство; чим погрожував насильник потерпілій та чи застосовував при цьому яку-небудь зброю; які ушкодження були спричинені потерпілій і чим; чи чинила вона опір і у чому це виявлялося; чи є сліди її опору на одязі і тілі ґвалтівни­ка; чи був злочин закінчений, якщо ні, то чому; які сліди насильства залишилися на тілі та одязі потерпілої; чи була дефлорація; чи пе­ребувала потерпіла в момент насильства у хворобливому або без­порадному стані; чи жила вона раніше статевим життям; хто міг бачити її та насильника на місці події до або після того, що стало­ся; чи знайома потерпша з насильником, які їх стосунки; чи просив він її відмовитися від заяви про зґвалтування, що за це обіцяв, чим підтверджується цей факт, та ін.

Крім цього, слідчий вже має свідчення про особу потерпілої та підозрюваного. Наступні дії слідчого пов'язані із перевіркою інфор­мації та складанням розгорнутого плану розслідування. Особли­вості наступного етапу розслідування багато в чому залежать від того, наскільки повно досліджені на початковому етапі версії про обставини зґвалтування, стосунки та поведінку потерпілої і підоз­рюваного, позицію підозрюваного після пред'явлення йому поста­нови про притягнення як обвинуваченого та при допиті.

Типові ситуації наступного етапу розслідування пов'язані з тим, що обвинувачений:

1) визнає зустріч з потерпілою та факт статевих зносин з нею, але заперечує їх насильницький характер;

2) визнає знайомство з потерпілою, наявність між ними інтимних стосунків та заявляє, що статевий акт з нею був добровільним;

3) заперечує зустріч з потерпілою, посилаючись на алібі.

У першій ситуації завдання слідчого полягає в тому^щоб на підставі зібраних на початковому етапі розслідування фактичних даних побудувати версії, перевірка яких дозволить встановити: а) з якою метою та з чиєї ініціативи зустрілись потерпіла та обвину­вачений на місці події, чи утаювали вони цю зустріч від інших; б) чи мали місце насильство з боку обвинуваченого та опір потерпі­лої; в) чи настроювало їх знайомство та стосунки до статевого акту.

Для перевірки версій, необхідно докладно проаналізувати об­ставини зустрічі та стосунки потерпілої з обвинуваченим. З цією метою слідчий повинен шляхом допиту обвинуваченого, потерпі­лої та свідків, на яких вони посилаються, встановити: чи давно вони знайомі та за яких обставин відбулося їх знайомство; чи ви­являлась при колишніх зустрічах у кого-небудь з них схильність до зближення; як поводила себе потерпша в колі знайомих з обвину­ваченим та іншими чоловіками; чи була вона раніше або в даний час близька з ким-небудь з них. Важливо також з'ясувати, з якою метою та з чиєї ініціативи відбулася зустріч на місці події, хто знав про цю зустріч та бачив їх перед нею.

Перевірка версій і пояснень потерпілої та обвинуваченого по­требує ретельного аналізу слідів насильства на одязі та тілі як по­терпілої, так і обвинуваченого, перевірки їх свідчень про виникнен­ня цих слідів, відповідності їх висновкам судово-медичної та кри­міналістичної експертиз.

Важливо також проаналізувати, перевірити показання свідків, які чули крики потерпілої або бачили її з обвинуваченим на місці події. При розходженні показань потерпілої та свідків необхідно, якщо дозволяють умови, провести слідчий експеримент.

Перевірка версій та показань потерпілої і обвинуваченого крім детального з'ясування характеру їх колишніх стосунків повинна бути спрямована на всебічне вивчення обстановки події, що розслідуєть­ся. Іноді при цьому з'ясовується, що потерпіла, йдучи на зустріч з обвинуваченим в умовлене місце, припускала можливість статевих зносин з ним. При цьому також слід з'ясувати, чи супроводжувалась ця зустріч сваркою або іншими діями, внаслідок яких могли виник­нути виявлені ушкодження на одязі та тілі потерпілої і обвинувачено­го, чим він може пояснити заяву потерпілої про зґвалтування.

Відносно другої ситуації (обвинувачений вказує на знайомство з потерпілою, визнає наявність інтимних стосунків між ними та добровільні статеві зносини) по кожному з фрагментів його пояс­нення необхідно висунути обґрунтовані версії та критично їх пе­ревірити: виїмкою і оглядом листів до потерпілої, з'ясуванням та вивченням інших доказів, на які він посилається (щоденники, фо­токартки, подарунки тощо), а також допитом осіб, які добре зна­ють обох та стосунки між ними протягом всього періоду знайом­ства. Встановлення факту інтимного зв'язку з обвинуваченим, який раніше приховувала потерпіла, може стати важливим підтверджен­ням правдивості його показань про добровільний характер стате­вого акту та підставою для побудови версій про можливу обмову потерпілої, а також її мотив.

Щодо третьої ситуації (обвинувачений заперечує факт зустрічі з потерпілою, посилаючись на алібі) необхідно ретельно, критич-

но перевірити посилання на алібі, підтвердити або спростувати версію обвинуваченого про його перебування на місці події та факт статевих зносин з потерпілою із застосуванням насильства. Пере­вірка посилань на алібі в цих випадках має схожість з перевіркою алібі при розслідуванні інших злочинів. Шляхом зіставлення пока­зань обвинуваченого та потерпілої з результатами огляду місця події та інших слідчих дій повинна бути перевірена версія про пе­ребування обвинуваченого на місці події. В цьому випадку важливе значення може мати проведення очної ставки між ним та потерпі­лою, а також перевірка їх показань на місці події.

Важливим завданням наступного етапу розслідування зґвалту­вання є виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню даного злочину.

§ 4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій

Допит потерпілої має важливе значення, бо їй відомі важливі подробиці вчиненого щодо неї зґвалтування та дані про особу ґвал­тівника. Допит проводять негайно після порушення кримінальної справи. Він повинен бути докладним — слід з'ясувати деталі вчи­неного злочину, оскільки саме вони, як правило, мають значення при виявленні злочинця, а також при подальшій перевірці показань потерпілої. Потерпіла іноді з почуття сорому не хоче повідомити подробиці. Слідчий повинен роз'яснити, що це необхідно для вста­новлення об'єктивних обставин злочину, а також те, що в ході роз­слідування зберігатиметься таємниця одержаних даних, а на суді ця категорія справ слухається в закритому засіданні.

При допиті необхідно з'ясувати такі питання: де мало місце зґвал­тування; коли, у якій обстановці, як потерпіла опинилася на місці події, поведінка злочинця до і після вчинення злочину; чи мало місце фізичне або психічне насильство і у чому воно виявилося; чи засто­совував при цьому злочинець знаряддя, якщо це так, то які саме.

Якщо потерпіла повідомляє, що вона перебувала у момент зґвал­тування у безпорадному стані, необхідно вияснити у неї, у чому саме виявлявся її безпорадний стан, які його причини. Так, якщо потер­піла пояснює безпорадний стан алкогольним сп'янінням, то слід докладно з'ясувати: коли, що і в якій кількості вона випила, який вплив на неї раніше мав алкоголь. Це сприятиме вирішенню питан­ня про ступінь сп'яніння, оскільки тільки сильна його ступінь виз­нається причиною безпорадного стану.

Необхідно також з'ясувати, чи чинила потерпіла опір насиль­нику, у якій формі він відбувався, чи могли залишитися сліди (на одязі і тілі злочинця); як вона була одягнута у момент зґвалтування, де цей одяг знаходиться, чи підлягав він пранню або хімічному впли­ву, чи є сліди боротьби та насильства на її тілі та одязі, які предм,е-ти, Що належать їй або злочинцю, могли залишитися на місці події, як був одягнутий ґвалтівник. Якщо потерпілій невідома особа, яка вчинила злочин, то при допиті найбільш докладно слід з'ясувати ознаки зовнішності злочинця, які сприяли б його розшукові.

Не всі потерпілі однаковою мірою можуть при допиті відтвори­ти ознаки зовнішності злочинця. Це залежить від суб'єктивних та об'єктивних чинників, що мають вплив на сприйняття. Потерпіла, яка має аналітичний тип сприйняття, може докладно повідомити прикмети злочинця, хоча бачила його недовго. Однак частіше зус­трічаються особи з синтетичним типом сприйняття, які уявно за­пам'ятовують образ у цілому. Вони не здатні відтворювати особ­ливості зовнішності злочинця, однак можуть його упізнати. У цих випадках доцільно використовувати фоторобот, мальований суб'єк­тивний портрет та ін.

Якщо потерпілій відома особа, яка вчинила злочин, слід з'ясу­вати все, що стосується характеру взаємин між нею та підозрюва­ним (чи не було підстав у підозрюваного вважати, що опір потер­пілої був удаваним).

При допиті необхідно з'ясувати, чи добровільно потерпіла по­дала заяву про зґвалтування, а також хто може підтвердити факти щодо злочину, який розслідується. Якщо потерпілу допитують через значний час після зґвалтування, необхідно перевірити, чи не вагітна вона, чи немає ознак венеричного захворювання.

Розшук та затримання злочинця належать до оперативних дій (іноді по “гарячих слідах”). У цих випадках доцільно користувати­ся допомогою потерпілої, яка найбільш повно може визначити осо­бу, котра вчинила зґвалтування. У розшуку та затриманні злочин­ця беруть участь працівники карного розшуку. Слідчий відповідно до ст. 114 КПК може дати доручення працівникам органів дізнання, яке є обов'язковим для виконання. У ньому, як правило, вказується, що саме необхідно зробити, визначаються строки виконання.

Огляд місця події, як правило, також проводиться з участю потерпілої. Особливу увагу при цьому приділяють виявленню та опису місця зґвалтування, його розташуванню по відношенню до дороги, житлових будинків тощо. Важливо оцінити, чи збігається обстановка на місці події з отриманими раніше показаннями або поясненнями заявниці, виявити сліди, що вказують на зґвалтуван­ня, або речі, що належать злочинцю чи потерпшій (окуляри, гудзики, хусточка тощо).

У процесі огляду необхідно звернути увагу на можливість наяв­ності на одязі, взутті та тілі насильника ґрунтових забруднень та рослинних часток, взяти їх проби для експертних досліджень. По­шук мікрочасток слід проводити під час огляду місця події (важли­во дотримуватися заходів, які запобігають їх втраті, а також за­безпечити, щоб ніхто з учасників огляду не зміг залишити на місці події побічних мікрочасток або слідів). При цьому слід підготува­ти необхідні технічні засоби: лупи, ліхтарі, пінцет, паперові паке­ти. Здійснювати пошук рекомендується тільки при достатньому освітленні. Предмети доцільно розглядати як у прямому, так і у кососпрямованому освітленні, не допускати їх різкого струсу.

Обшук та виїмка. При затриманні підозрюваного проводяться такі види обшуку: а) особистий; б) за місцем проживання; в) за місцем роботи. Мета обшуку — відшукати предмети, які знаходи­лись у підозрюваного в момент зґвалтування або раніше належа­ли потерпілій. Проводиться обшук при неухильному дотриманні вимог закону (ст.ст. 177, 181, 183, 184 КПК та ін.).

До виїмки звертаються, як правило, на початку розслідування. Ця слідча дія повинна проводитись у всіх випадках порушення кримінальної справи за фактом зґвалтування, оскільки на одязі по­терпілої та підозрюваного майже завжди залишаються сліди на­сильства (плями крові, сперми та ін.), які пізніше використовуються як докази. Вилучається той одяг, який був на потерпілій та підоз­рюваному в момент події.

Огляд одягу. Важливі предмети одягу необхідно висушувати (тільки не на сонці чи біля відкритого вогню). Для його досліджен­ня застосовують ультрафіолетові освітлювачі (наприклад УФО-4 А). Для огляду запрошуються поняті (не менше двох), а у необхід­них випадках — фахівці. Слід старанно оглянути внутрішній та зовнішній бік кишені, манжети, застібки, шви. Навіть якщо при огляді не виявлено нічого істотного, але є підстави вважати, що одяг з чимось контактував, його слід упакувати та відправити на експертизу. Для цього одяг розкладають на папері, перекладають папером та згортають. Мікрочастки вилучають окремо, щоб при транспортуванні вони не були втрачені або пошкоджені.

Призначення та проведення експертиз. Для виявлення даних про статеві зносини, які мали місце, а також встановлення тілесних ушкоджень, що вказують на насильницьке вчинення статевого акту, призначається судово-медична (акушерсько-гінекологічна) експертиза потерпілої. З її допомогою визначають: а) наявність фак­ту статевих зносин; б) наслідки зґвалтування (зараження венеричною хворобою, вагітність, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень).

У залежності від конкретних обставин вчиненого зґвалтування на вирішення судово-медичної експертизи виносяться такі питан­ня: а) чи є тілесні ушкодження, характерні для зґвалтування, їх давність; б) чи порушена дівоча пліва (якщо так, то коли, а якщо ні, то чи був можливим статевий акт без її ушкодження); в) чи від­повідає характер виявлених ушкоджень обставинам, які викладені заявницею; г) чи є на тілі потерпілої плями крові або сперми, їх група та походження; ґ) чи жила потерпіла раніше статевим жит­тям; д) чи є ознаки будь-якої венеричної хвороби, давність її виник­нення; е) чи вагітна заявниця, термін вагітності.

Якщо потерпша внаслідок зґвалтування одержала тяжкі тілесні ушкодження і госпіталізована, то судово-медична експертиза про­водиться в лікарні. У випадках, коли місцеві умови не дозволяють своєчасно провести судово-медичну експертизу, звертаються до освідування.

Згідно зі ст. 193 КПК освідування може бути проведено судово-медичним експертом, лікарем та слідчим з метою встановлення на­явності, локалізації ушкоджень та інших слідів злочину на тілі потер­пілої. Дані, одержані при освідуванні (у вигляді протоколу або до­відки), використовуються згодом судово-медичною експертизою.

При наявності відповідних даних підозрюваний також підлягає освідуванню або направляється на судово-медичну експертизу. У цих випадках на її вирішення можуть бути поставлені такі питан­ня: а) чи є на тілі підозрюваного тілесні ушкодження (якщо так, то які, де, якої давності); б) якими предметами вони могли бути спри­чинені, чи не виникли вони при подоланні опору потерпілої; в) чи немає у підозрюваного ознак венеричної хвороби (якщо так, то якої і які строки її давності).

У ході розслідування зґвалтувань досить часто призначається експертиза матеріалів, речовин та виробів з них, які дозволяють отримувати цінні докази для виявлення злочинців. Як правило, це мікрочастки, які залишаються на місці події, на злочинцеві та по­терпілій або на їх одязі. На вирішення цієї експертизи можуть бути поставлені такі питання: а) чи є на одязі потерпілої нашарування у вигляді волокон тканини (якщо так, то чи вони не з одягу підозрю­ваного); б) чи є на одязі підозрюваного волокна одягу потерпілої; в) чи мав місце факт контактної взаємодії одягу підозрюваного та по­терпшої; г) чи немає на їх одязі яких-небудь часток, які мають загаль­ну групову належність; ґ) чи є на знаряддях злочину мікрочастки (якщо так, то яка їх групова належність); д) чи є в піднігтьовому вмісті підозрюваного текстильні волокна (якщо є, то чи мають вони спільну групову належність з волокнами одягу потерпілої).

Судово-біологічна експертиза може бути призначена в разі не­обхідності дослідити одяг потерпілої або підозрюваного для вияв­лення групової належності плям крові, слини та інших виділень людського організму.

Судово-психологічна експертиза призначається для вирішення питань, які стосуються психологічної характеристики особи по­терпілої та насильника, особливо якщо вони неповнолітні. З її до­помогою можна визначити: а) здатність вказаних осіб правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, та давати про них свідчення; б) можливість запам'ятати в конкретній ситуації прикмети зовнішності людини, предметів, ділянок місцевості тощо; в) наявність або відсутність стану фізіологічного афекту або іншого емоційного стану; г) психологічні особливості особи (темперамент, характер, потреби, інтереси тощо), чи усвідомлювала потерпіла значення дій, які вчиняли з нею, та ін.

Щодо неповнолітніх, то на вирішення судово-психологічної експертизи можуть бути поставлені такі питання: а) рівень розумо­вого розвитку та його відповідність віку; б) найбільш яскраве ви­явлення психічних властивостей особи, які можуть впливати на її поведінку (запальність, замкненість, надзвичайна обережність тощо); в) чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати характер та значення своїх дій або дій, вчинених по відношенню до нього; г) чи властива йому схильність до фантазування та ін.

Проведення цієї експертизи доручається фахівцям з дитячої та юнацької психології (психолог, педагог). У процесі розслідування можуть призначатися комплексні медико-психологічні, психолого-психіатричні експертизи.

Допит підозрюваного належить до першочергових слідчих дій. Однак при розслідуванні зґвалтувань проводити його доцільно після допиту потерпілої з використанням тих даних, які вона по­відомила. Мета допиту — встановлення не тільки причетності підозрюваного до даного злочину, а й з'ясування його стосунків з' потерпілою, обставин та мотивів вчинення зґвалтування.

До допиту підозрюваного слід ретельно підготуватися, проана­лізувати показання потерпілої, результати огляду місця події та її одягу, висновок судово-медичної експертизи, ознайомитися з ха­рактеристикою та іншими документами, які дозволяють скласти уяву про особу підозрюваного, його спосіб життя та поведінку. Такі дані необхідні для визначення тактики допиту та орієнтації слідчого під час його проведення.

На початку допиту підозрюваному повідомляється, у вчиненні якого злочину він підозрюється, та роз'яснюються його права (ст. 43^і КПК). Далі пропонується дати показання про обставини вчинення злочину, а також про інші відомі йому обставини справи.

Оскільки підозрюваний не попереджається про відповідальність за відмову давати показання та за дачу неправдивих показань, на початку допиту слід роз'яснити йому доцільність отримання від нього повних та правдивих свідчень. При виклику та допиті непов­нолітніх підозрюваних необхідно додержуватися вимог, вказаних у ст.ст. 433, 437 та 438 КПК.

Перевірка показань на місці. У ході перевірки показань на місці пояснення потерпілої або обвинуваченого співставляють з раніше отриманими від них свідченнями, а також з фактичною обстанов­кою місця злочину. Таким шляхом можна виявити суперечності в показаннях, нові речові докази (наприклад, дрібні предмети, які належали потерпілій або підозрюваному). Перевірка показань на місці важлива й тим, що вона сприяє пожвавленню асоціативних зв'язків, особа одержує можливість повніше і точніше згадати та відтворити окремі обставини події.

Пред'явлення для впізнання. При розслідуванні зґвалтування виникає необхідність у пред'явленні для впізнання (потерпшій, свідкам або підозрюваному) осіб або предметів. Проведення цієї слідчої дії передбачається ст. 174 КПК.

§ 5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні зґвалтувань

Виявлення причин та умов, які сприяють вчиненню зґвалту­вань, вжиття заходів для їх усунення (ст.ст. 23,23^і КПК) — найваж­ливіше завдання попереднього слідства. Профілактична робота слідчого по справах про зґвалтування має свою специфіку, оскільки стосується інтимних сторін життя потерпілих, більшість з яких прагне до того, щоб цей випадок не був розголошений навіть серед близьких.

Діяльність слідчого по встановленню причин та умов, які спри­яли вчиненню зґвалтування, та вжиття заходів для їх усунення — це комплекс процесуальних та організаційно-виховних заходів, що здійснюються у ході розслідування конкретного злочину чи взає­мопов'язаних злочинів (наприклад, зґвалтування та хуліганства, вбивства та ін.).

Основні завдання профілактичних, процесуальних та організа­ційно-виховних дій слідчого полягають у виявленні причин та умов вчинення злочину, вжитті необхідних заходів (через державні орга­ни та суспільні організації) для їх усунення, а також припинення аналогічних злочинів на підлеглій території.

Слідчий вивчає структуру та інтенсивність злочинності у рай­оні, узагальнює та аналізує справи. Практика свідчить, що зґвал­тування найчастіше трапляються у районах, де погано організова­но культурне дозвілля, розповсюджені пияцтво та наркоманія, на низькому рівні здійснюється боротьба зі злочинністю.

По конкретній кримінальній справі необхідно вивчати особу насильника, з'ясовувати причини формування антисоціальних ус­тановок, які обумовили вчинення злочину. Особливо слід зверта­ти увагу на неправильне моральне та статеве виховання у сім'ї (без­доглядність, аморальна поведінка батьків), моральний клімат за місцем проживання (наприклад, у гуртожитку, місцях дозвілля молоді тощо).

Глава XVII

Основи методики розслідування економічних злочинів

§ 1. Сутність і поняття економічних злочинів

Економіка держави являє собою комплекс суспільного вироб­ництва (народного господарства), який містить відповідні галузі (види виробництва, послуг, обміну і споживання). Економіка роз­глядається як сукупність економічних відносин, що склалися пев­ним чином, основу яких складають відносини власності.

Економіка більш-менш підвладна кримінальним проявам під впливом недоліків у системі її регулювання, захисту правовими, кримінологічними та криміналістичними засобами.

До поняття економіки близькі такі поняття, як “сфера еконо­міки”, “сфера економіки та фінансів”, “господарсько-фінансова сфера”, “сфера господарювання” тощо, причому кожне з них має свою специфіку.

Методика розслідування економічних злочинів останнім ча­сом почала висвітлюватись в навчальній літературі. У підручни­ках криміналістики цьому питанню присвячуються глави про розслідування корисливих злочинів у сфері економіки. Так, в одному з них криміналістична характеристика і класифікація розкрадань розглядається у традиційній системі: особливості порушення кримінальної справи; проведення ревізії за вимогою слідчого; планування і організація початкового етапу розсліду­вання; проведення слідчих дій; розслідування деяких видів роз­крадань, що вчиняються службовими особами (розкрадань гро­шей, призначених для видачі заробітної платні; розкрадань, що вчиняються шляхом створення лишків матеріальних цінностей). Приділяється увага виявленню і розслідуванню корисливих зло­чинів в окремих сферах ринкової економіки: 1) у зовнішньоеко­номічній діяльності (незаконні трансфертні угоди, переплата грошових коштів зарубіжним партнерам); 2) у внутрішньоеко-номічній діяльності (розкрадання грошових коштів шляхом їх переведення з безготівки у готівку, незаконне отримання креди-

ту та використання його з корисливою метою, розкрадання гро­шових коштів з використанням підроблених кредитних авізо)'.

Підручник криміналістики, спеціально присвячений розсліду­ванню злочинів у сфері економіки, містить глави про розслідування фальшивомонетництва, хабарництва і корупції, розкрадань у дер­жавному секторі економіки, розкрадань, які вчинено з застосуван­ням авізо, податкових злочинів, шахрайства, вимагательства та ін. Цей підручник є профільним виданням для підготовки працівників служби боротьби з економічними злочинами².

В роботі навчально-довідкового характеру йдеться про те, що у зв'язку зі зміною форм власності всі злочини, що здійснюються про­ти будь-якого виду власності, належать до економічних злочинів³.

Як бачимо, різні підходи до сутності економічних злочинів і критеріїв їх класифікації вимагають вирішення основоположних проблем розвитку даної галузі криміналістичної методики.

У цьому зв'язку необхідно розрізняти поняття “економічні зло­чини” та “злочини у сфері економіки”.

Стосовно першого з них (економічні злочини) треба враховува­ти процес зміни структури економічної злочинності під впливом докорінних перетворень у сфері економіки, внаслідок чого з'явили­ся злочини, які раніше були властиві країнам з розвинутими рин­ковими відносинами. До таких діянь належать зловживання у сфері приватизації, оподаткування і сплати податків, інвестицій, кредиту­вання, валютного регулювання, зовнішньоекономічної діяльності тощо. Суб'єкти таких злочинів поповнилися “елітним” прошарком криміналітету, тіньового підприємництва, корумпованих служ­бовців. З'являється власна білокоміркова злочинність.

Криміналістичне поняття “економічні злочини” зводиться до того, що під ним слід розуміти корисливі умисні діяння, що вчиня­ються особами, які виконують певні функції у сфері економічної діяльності (виробництво, обслуговування), а також особами, пов'я­заними з регулюванням такої діяльності та контролем за нею.

Розробка і удосконалення методик розслідування економічних злочинів передбачає перш за все чітке визначення даного поняття. Методика розслідування мас враховувати:

сферу економічних відносин державного або приватного

сектора, відносин власності всіх форм, відносин господарюван-

¹ Див.: Криминалистика: Учеб. для вузов / Под. ред. Й. Ф. Герасимова, Л. Я. Драп-кина. М.: Вьісш. шк.,1994. С. 378-406.

² Див.: Криминалистика: Расслєдование преступлений в сфере зкономики / Под ред. В. Д. Грабовского, А. Ф. Лубина. Н/Новгород, 1995.

³ Див.: Салтєвський М. В., Лукашевич В. Г., Глібко В. М. Навчально-довідковий посібник з криміналістики. К., 1994. С. 165.

ня (підприємництва) всіх видів діяльності;

предмет посягання (майно різних видів — грошові кошти, валютні кошти, цінні папери, матеріальні цінності);

ненасильницькі дії, а також дії насильницького характеру, що вчиняються з метою задоволення злочинного економічно­го інтересу (протидія законній підприємницькій діяльності, примушування до штучної маніпуляції цінами);

суспільно небезпечні наслідки (матеріальні збитки, мораль­на шкода, підрив ділової репутації підприємців і законних інте­ресів споживачів);

суб'єкта: а) безпосереднього учасника економічних відносин (всіх форм власності і видів діяльності); б) суб'єкта недобросо­вісної конкуренції; в) суб'єкта регулятивної сфери економічної діяльності, наділеного дозвільними і контролюючими повнова­женнями. Такими суб'єктами можуть виступати посадові осо­би, матеріально відповідальні особи і працівники державного і приватного секторів, приватні особи;

потерпілих фізичних та юридичних осіб, яким заподіяна ма­теріальна та моральна шкода;

мотив — в основному корисливий, а в окремих випадках та­кий, що може проявлятися в некорисливих спонуканнях (забез­печити, підтримати ділову репутацію того чи іншого суб'єкта в економічній діяльності або створити її видимість), а також у кон­курентній протидії (розголошення комерційної таємниці) тощо; мету, що розрізняється залежно від особливостей економі­чної сфери, виду діяльності (законній, протизаконній), станови­ща суб'єкта на ринку, тощо.

Що стосується поняття “злочини у сфері економіки”, то його слід розглядати у більш широкому розумінні, як таке, що охоплює не тільки власне економічні злочини, а й ті, які посягають на відношення власності з боку осіб, не наділених функціями службового управлін­ня і розпорядження ввіреним їм майном, “осіб сторонніх”, які вчиня­ють такі корисливі злочини, як крадіжка та інші, а також корисливо насильницькі діяння, що посягають на чуже майно, яке перебуває у момент нападу у тієї чи іншої особи (розбій, грабіж, вимагательство).

§ 2. Законодавче регулювання сфери економічних відносин

Економічні відносини охороняються різними законодавчими актами.

До регулятивних (правоустановчих) належать норми, безпосе­редньо спрямовані на регулювання економічних відносин шляхом

надання їх учасникам певних прав і покладення на них відповідних обов'язків. Норми, які у своїй диспозиції містять вказівки на юри­дичні права і обов'язки, не пов'язані прямо з правовою відповідаль­ністю або захистом прав, належать до регулятивних.

Законодавчі акти, які містять комплекси норм зобов'язуючого, забороняючого, уповноважуючого характеру, мають різний сту­пінь загальності щодо економічної сфери в цілому, окремих її га­лузей, видів господарсько-економічної діяльності.

Основу економічного законодавства складають норми Кон­ституції України (ст.ст. 13, 14, 17, 41, 42), Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Лісового кодексу Украї­ни, Водного кодексу України, Кодексу України про надра, Мит­ного кодексу України, закони України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про госпо­дарські товариства”, а також інші закони, що регулюють відно­сини у сфері власності, підприємницької, фінансової діяльності, захисту від монополізму і недобросовісної конкуренції, обслуго­вування населення, регулювання переміщення майна через мит­ний кордон України.

У деяких законодавчих актах регулятивного характеру містять­ся норми правоохоронної спрямованості, які встановлюють відпо­відальність за порушення певних положень, тієї чи іншої норми відповідного закону або відсилають до інших законодавчих актів цивільного, адміністративного, кримінального права.

Порушення регулятивних норм про власність може мати на­слідком не тільки цивільно-правову відповідальність, а й, залеж­но від ступеня суспільної небезпеки і характеру протиправних дій, адміністративну чи кримінальну відповідальність, що вста­новлюється відповідними нормами Кодексу України про адмі­ністративні правопорушення (далі КпАП) чи КК. У чинному КК відповідальність за економічні злочини передбачена у відповід­них нормах деяких глав Особливої частини, до яких, зокрема, належать ст. 70 “Контрабанда”, ст. 80 “Порушення правил про валютні операції”, ст. 80^і “Приховування валютної виручки”, ст. 80³ “Порушення законодавства про бюджетну систему України”, ст. 80⁴ “Видання нормативних актів, які змінюють доходи і ви­датки бюджету всупереч встановленому законом порядку”, відповідні норми глав “Злочини проти державної і колективної власності”, “Злочини проти індивідуальної власності грома­дян”, “Господарські злочини”.

§ 3. Криміналістична класифікація економічних злочинів і методики їх розслідування

Проблема класифікації економічних злочинів у криміналістиці пов'язана з необхідністю розробки системи ефективних методик їх розслідування, що складає одне з найважливіших завдань даної на­уки. Правовою основою такої класифікації є система норм Особли­вої частини КК, які встановлюють відповідальність за економічні злочини. Особливості побудови методик розслідування економіч­них злочинів пов'язані з низкою чинників: різноманітністю цих діянь, що вчиняються у різних сферах виробництва, обслуговуван­ня, споживання, застосуванням кримінальних механізмів і способів їх підготовки, вчинення та приховування.

Ступінь потреби у розробці методик розслідування економіч­них злочинів залежить від конкретних обставин: ступеня суспіль­ної небезпеки, поширеності того чи іншого виду економічних зло­чинів, використання раніше невідомих способів їх вчинення і при­ховування, криміналізації окремих діянь.

Основою змісту і класификації окремих методик розслідування економічних злочинів є диспозиції і система норм відповідних глав КК. Однак досвід розроблення методик розслідування злочинів і практика їх застосування свідчать про те, що система таких мето­дик може мати і синтезований характер, коли до однієї групи на­лежать декілька їх видів, які об'єднуються найбільш істотними за­гальними критеріями.

Економічним злочинам притаманні загальні критерії система­тизації, які дозволяють віднести такі діяння до загального класу злочинів і далі розділити їх по групах, видах.

Розробка укрупнених, групових методик розслідування (на­приклад розслідування злочинів у сфері підприємництва) пере­слідує мету вироблення загальних підходів до формування кримі­налістичної характеристики таких діянь і визначення загальних методичних і тактичних підходів до них при відокремленні особли­востей кожної методики розслідування.

У класифікаційній системі методик розслідування економічних злочинів особливе місце посідає група методик розслідування зло­чинів проти власності у формі привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання посадовим становищем — ст.ст. 84, 86^і КК.

До іншої групи методик належать методики розслідування зло­чинів у сфері господарської діяльності. З вказаними групами методик

пов'язані окремі види злочинів, серед яких можна виділити методи­ку розслідування злочинів, пов'язаних з порушенням роботи автома­тизованих систем (ст. 198^і КК) з метою одержання комп'ютерної ін­формації як особливий вид способів вчинення економічних злочинів. Система методик розслідування економічних злочинів включає методики розслідування посадових злочинів. Це пояснюється на­самперед тим, що вчинення багатьох економічних злочинів пов'я­зано із зловживаннями посадових осіб, які залежно від обставин можуть кваліфікуватися як посадові злочини чи як корупційні діяння, якщо вони не містять складу злочину (ст. 7 Закону Украї­ни “Про боротьбу з корупцією”).

§ 4. Питання латентності і виявлення економічних злочинів

Одним із істотних недоліків у боротьбі з економічними злочи­нами є те, що частина їх залишається прихованими (латентними), невиявленими і, таким чином, не розкритими правоохоронними органами. Дана обставина ставить перед криміналістикою важливе завдання, яке полягає у розробці методик не тільки розслідування, а й виявлення латентних злочинів. <

Боротьба з латентними злочинами набуває особливої актуаль­ності у сучасних умовах розвитку економічних відносин, захисту майна від злочинних посягань.

Криміналістичний аспект дослідження латентних діянь міститься у розробленні і вдосконаленні засобів і методів виявлення і наступ­ного розкриття вказаних злочинів. Дослідження даної проблеми ви­магає міжнаукової взаємодії, участі криміналістів, кримінологів, фахівців інших юридичних галузей знань разом з економістами, математиками, кібернетиками тощо.

Розроблені в результаті комплексних досліджень методики раннього виявлення прихованих розкрадань можуть застосовува­тися у діяльності не тільки органів боротьби з економічною зло­чинністю, а й прокурора, що здійснює нагляд за виконанням за­конів про охорону власності, контрольно-ревізійних та інших контролюючих органів.

Криміналістичній практиці відомий так званий економічний аналіз, основна ідея якого полягає у виявленні серед групи одно­рідних підприємств (учасників економічної діяльності) таких гос­подарських об'єктів, функціонування яких за деякими показника­ми відрізняється від більшості учасників даної групи, що відби­вається у системі техніко-економічних показників, за якою можуть простежуватися певні ознаки вчинення злочинів.

Поряд з цим розроблена методика економіко-криміналістично-го аналізу, заснованого на ретельному вивченні даних з метою виявлення можливих суперечностей у наявних масивах техніко-економічних показників, які дають достатньо детальну картину даного явища. У зв'язку з цим перспективним є розроблення експрес-методик, які б не вимагали спеціальної кваліфікації користувачів і дозволяли дати загальну оцінку стану об'єкта, що контролюється, наприклад в обстановці опсративно-пошукових чи перевірочних дій слідчого, а також таких, що здійснюються державними органами, наділеними наглядовими та контрольними повноваженнями.

Такий підхід можна назвати математико-криміналістичним, оскільки його основою є достатньо формалізований комплекс ал­горитмів та процедур. Роботи у цьому напрямку вже були апробо­вані, деякі з них дали практичні результати з виявлення ознак ла­тентних розкрадань за допомогою методів теорії розпізнавання образів. Відзначаючи позитивні результати, пов'язані з викорис­танням зазначених підходів, слід вказати на притаманні їм недо­ліки. В основу всіх зазначених підходів покладені ідеї статистично­го аналізу, надійність висновків якого значною мірою залежить від вихідних даних. Оскільки у реальних умовах практичної діяльності такі дані фактично часто не мають повної інформації, то виника­ють проблеми з інтерпретацією отриманих результатів. Вихід з по­дібної ситуації можна відшукати, спираючись на ідеї структурно-лінгвістичного аналізу емпіричних даних і методи теорії штучного інтелекту. У цьому напрямку вже проводяться наукові дослідження. Такі методи добре зарекомендували себе в соціології, психології, медичній і технічній діагностиці, що підтверджує можливості вико­ристання їх у криміналістичних дослідженнях економічних об'єктів.

Глава XVIII

Основи методики розслідування привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання посадовим становищем (розкрадання)

§ 1. Загальна та окремі методики розслідування привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання посадовим становищем (розкрадання)

Боротьба з посяганнями на відносини власності є одним з го­ловних завдань здійснення кримінальної політики держави, однією з найважливіших її функцій — забезпечення економічної безпеки, захисту права власності (ст.ст. 17, 41 Конституції України). Вивчен­ню проблем розслідування злочинів проти власності, особливо роз­крадань, у криміналістиці радянського періоду приділялася велика увага, внаслідок чого були розроблені окремі методики розслідуван­ня розкрадань, що вчиняються у різних галузях виробництва, сфе­ри обслуговування.

Однак докорінні перетворення у сфері економіки, перехід до рин­кових відносин, реформування власності та низка інших причин со­ціального та правового характеру привели до істотних змін у стані, динаміці та структурі злочинних посягань на відносини власності. Відмічаються певні особливості у механізмі злочинів, способах при­готування до їх вчинення та приховування у сфері підприємницької діяльності, кредитування, приватизації та ін. Цьому сприяють також недоліки у встановленому порядку обігу грошових коштів, матері­альних цінностей, їх обліку, звітності, документообігу та ін.

Методика розслідування злочинів, кваліфікованих за ст. 84, 86^і КК, містить загальні наукові рекомендації у справах про злочини, які називають посадовими розкраданнями. Дана методика в основ­них її положеннях може розглядатись як базова для розслідування всієї групи економічних злочинів. Галузевий критерій класифікації окремих методик виявився найбільш доцільним, оскільки у побудованих на цьому принципі методиках найбільш повно і всебічно відбита специфіка основних елементів криміналістичної характери­стики розкрадань, передусім щодо предмета розкрадання, умов та обстановки розкрадання, які визначають інші її елементи.

Проте наукові рекомендації щодо методики розслідування роз­крадань у такій сфері народного господарства, як промисловість, є надто загальними. Тому у галузевих методиках розслідування враховуються особливості залежно не тільки від сфери, а й від виду виробництва. Необхідна також конкретизація у межах означених галузей, наприклад, у текстильній галузі є особливості трикотаж­ного виробництва, що визначають специфіку способів посягання на материальні цінності. У розслідуванні розкрадань в аграрній га­лузі та сфері переробки продукції класифікація окремих методик проводиться щодо специфіки виробничих та переробних підпри­ємств (молокозавод, м'ясокомбінат та ін.). Такі методики зазнають певних змін під впливом зміни форм власності, акціонування, гос­подарчо-виробничих, організаційно-управлінських перетворень. Поряд із такими методиками розслідування використовують мето­дики, побудовані на спільності предмета посягання, способах зло­чину, особах, які можуть бути причетними до розкрадання (поса­дових, матеріально відповідальних).

Необхідність диференціації методик розслідування розкрадань за ознакою предмета посягання визначається тим, що розкрадачі у більшості своїй, посягаючи на грошові кошти, вчиняють це шля­хом прямого привласнення, розтрати грошових коштів, які є у їх розпорядженні, або при сприянні посадових осіб оформляють одер­жання цих коштів (з банку, інших джерел) чи роблять це за раху­нок реалізації розкрадених матеріальних цінностей.

У системі методик розслідування розкрадань виділяються такі, що містять рекомендації, які випливають з особливостей способу вчинення злочинів. Звичайно це методики розслідуван­ня розкрадань способами, що мають “міжгалузевий” характер та часто застосовуються розкрадачами. Серед таких виділяєть­ся методика розслідування розкрадань, що вчиняються шляхом випуску та реалізації неврахованої продукції, здійснення безто­варних операцій, а також шляхом створення лишків у процесі прийняття, зберігання, відпуску, транспортування матеріальних цінностей та ін.

Розробляються також рекомендації з розслідування розкра­дань, основу яких складає специфіка суб'єкта таких злочинів за посадовим становищем та професійними функціями (завідувачі сховищами, складами, керівники та робітники виробничих підрозділів, технологічного обслуговування, бухгалтерського обліку та ін.), злочинними зв'язками, їх роллю у злочинній групі.

Розробка найбільш повної системи окремих методик розсліду­вання розкрадань дозволить всебічно враховувати специфіку типо­вих слідчих ситуацій, особливо тих, що виникають на початково­му етапі розслідування.

§ 2. Криміналістична характеристика розкрадань

Загальна криміналістична характеристика посадових розкра­дань може бути розглянута як система, що складається з таких еле­ментів, котрі містять у собі підсистеми компонентів (рис. 16):

а) суб'єкт розкрадання (категорії посадових, матеріально відпо­відальних осіб, технічного персоналу та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину); чинники, які вплинули на формування та здійснення злочинної мети, утворення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками та ін.;

Рис. 16. Взаємодія елементів криміналістичної характеристики розкрадань

б) спосіб приготування до розкрадання (прийоми створення неврахованих лишків сировини, готової продукції, грошових коштів та ін.), його вчинення (прийоми заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації), приховування злочинів, маскування злочиних дій; обставини, що обумовили вибір розкрадачами пев­них способів (загальних для різних галузей, характерних для даної

галузі виробництва, технології виготовлення певних видів сирови­ни, напівфабрикатів, готових виробів та ін.);

в) предмет посягання — грошові кошти, матеріальні цінності у вигляді сировини, матеріалів, пального, продукції, напівфабри­катів, готових виробів з урахуванням їх споживчої вартості, що можуть бути віднесені до різних джерел розкрадання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені на підприємстві, в органі­зації, установі за рахунок лишків, що надійшли зі сторони, від співучасників);

г) обстановка розкрадання — місце (галузь виробництва, обслу­говування, виробнича дільниця, структурний підрозділ організації, підприємства та ін.); умови, що визначаються технологічним про­цесом або операцією, системою обліку та звітності, зберігання та руху грошових коштів та матеріальних цінностей, документобігом (оформлення та рух управлінських, проектних, облікових, бухгал­терських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-гос­подарчих, статистичних та інших документів), видом продукції, що використовується; час (астрономічний), сезонність робіт; канали збуту, реалізації здобутого злочинним шляхом;

ґ) наслідки розкрадання, відображені у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди, їх локалізація та взаємозв'язок), викли­кані службовими та позаслужбовими діями та зв'язками розкрадачів, способом життя, поведінкою у побуті, особистими зв'язками.

Кожний елемент системи пов'язаний з іншими прямо та опосе­редковано, що визначає характер зв'язків між ними залежно від рівня та обсягу завдання, що вирішується слідчим. Наприклад, у будь-якому випадку можна простежити зв'язок між елементами “суб'єкт розкрадання” та “спосіб розкрадання”, що виражається в тому, що лише певні категорії посадових чи матеріально відпові­дальних осіб можуть використовувати певний спосіб розкрадання.

У той же час на даний зв'язок впливають побічні обставини, які стосуються предмета злочинного посягання та обстановки розкра­дання. Тому для аналізу прямого зв'язку, що розглядається, обу­мовленого чинниками, які впливають на вибір розкрадачами спо­собу злочину, важливо враховувати вид та особливості предмета посягання, характер і особливості обстановки розкрадання. На­даючи особливого значення способу розкрадання, зупинимося на даному елементі криміналістичної характеристики цих злочинів.

Спосіб вчинення злочину є об'єктом вивчення низки наук кри­мінального циклу: кримінального права, кримінології, криміналь­ного процесу, криміналістики. Кримінально-правове поняття спо­собу, що розробляється на основі кримінального закону, є базовим для інших наук. В криміналістиці великого значення надається дослідженню способу злочину і, зокрема, способу вчинення розк­радань. При цьому він розглядається не тільки як спосіб вчинення злочину, що виявляється у заволодінні майном, а й як спосіб при­готування (створення резервів для розкрадання) і його приховуван­ня. Такий підхід до розуміння способу злочину, не порушуючи змісту кримінально-правового поняття способу, вводить до нього елементи, що найбільш повно відбивають механізм злочину. Най­більш точним видається визначення способу посадового розкра­дання як прояв злочинної діяльності, що виявляється в об'єднаній загальним задумом системі дій розкрадачів із створення умов для розкрадання, вилучення майна (шляхом використання або зловживання посадовим становищем) з відповідних фондів, обернення його на свою користь або на користь інших осіб та приховання злочину.

Встановлений спосіб вчинення розкрадання, що проявився у злочинному заволодінні майном, може слугувати одним з доказів вини обвинуваченого. В кожному випадку розслідування, за кож­ним епізодом розкрадань спосіб має бути повністю доведений із зазначенням прийомів створення резервів для розкрадання, вилу­чення майна і приховування злочину.

Значення встановлення способу розкрадання визначається

• важливістю завдань з його розкриття, доказування в кримінальній

справі (ст. 64 КПК), належної кваліфікації, з'ясування обтяжуючих

обставин, особливо коли застосування способу пов'язано з участю

в розкраданні організованої групи (п. 2 ст. 41 КК).

Слід враховувати й те, що спосіб вчинення злочину береться до уваги судом для індивідуалізації покарання винного, оскільки він характеризує не тільки сам вчинок, а й суб'єкта злочину. Все це зумовлює необхідність зазначення способу злочину в описовій ча-⁴ стині обвинувального висновку і в мотивувальній частини обвину­вального вироку (ст.ст. 223, 334 КПК).

На суть і особливості способів розкрадання було звернуто увагу в зв'язку з розвитком наукових основ розслідування цієї категорії злочинів, внаслідок чого зроблено висновок про те, що знання способу розкрадання дає можливість вчасно виявити і припинити злочин, прийняти правильне рішення про порушення кримінальної справи, забезпечити якісне планування розслідування.

У системі закономірних зв'язків елементів криміналістичної характеристики спосіб розкрадання часто посідає ключове місце як об'єкт встановлення і засіб з'ясування різноманітних обста­вин злочину.

Вибору способів розкрадання властиві певні закономірності, пов'язані з впливом таких обставин, як ставлення певних категорій осіб до ввіреного їм майна, вигляд і особливості цього майна, об­становка і умови виробництва, зберігання, обліку та ін. Тому знан­ня слідчим чинників, що зумовлюють вибір і застосування розк­радачами способів підготовки до розкрадання, їх вчинення і при­ховування, дозволяє йому висунути версії про механізм злочину в цілому, зв'язок даного розкрадання з іншими злочинами.

Відомо, що кожному способу розкрадання притаманна своя внутрішня логіка розвитку. Наприклад, вчинення дій з метою вико­ристання створених резервів матеріальних цінностей вимагає засто­сування прийомів з вилучення неврахованих лишків і приховуван­ня їх, інших дій (у певній послідовності, за участю певних осіб).

Спосіб розкрадання має свою структуру, що містить систему пев­них прийомів За структурою способи можуть бути: простими, скла­датися із дій, спрямованих на вилучення майна (без підготовки, утво­рення резервів і приховування розкрадання); складними, що містять комплекс дій із створення неврахованих лишків, їх вилучення шляхом вивезення за межі місця легального знаходження (зберігання), прихо­вання як самих способів, так і наслідків розкрадання в цілому.

Аналіз кримінальних справ про розкрадання показує, що спо­соби їх підготовки, вчинення і приховування різноманітні. Разом з тим вони мають певну стабільність, повторюваність, хоча й видо­змінюється під впливом певних чинників (зміни системи обліку, звітності, технології виробництва, постачання і збуту, норм списан­ня витрат та ін.). Дані обставини вимагають упорядкування знань про способи розкрадання з метою розробки оптимальних систем типових версій про їх застосування розкрадачами у відповідних кримінальних ситуаціях.

Для цього і проводиться класифікація способів вчинення таких злочинів з урахуванням форм розкрадання: привласнення, розтрати, зловживання посадовим становищем, що використовуються розкра­дачами залежно від того, є вони матеріально відповідальними, поса­довим особами і безпосередньо розпоряджаються ввіреним їм під звіт майном, чи є особами, що вчиняють розкрадання шляхом викорис­тання своїх службових повноважень. У залежності від цього відбу­вається вибір розкрадачами певних способів злочину. Тут можливі різні варіанти. Залежно від означених чинників у розкраданні можуть брати участь службові особи — керівник господарського підрозділу, матеріально відповідальна особа, бухгалтерські працівники.

Найбільш загальними критеріями класифікації способів роз­крадання є:

1) предмет злочинного посягання — способи розкрадання ма­теріальних цінностей і грошових коштів;

2) ступінь спільності способів — способи, типові для всіх галу­зей народного господарства, і способи, характерні для окре­мих галузей, видів виробництва;

3) документальне оформлення (облік) майна — способи розкра­дання врахованих і неврахованих цінностей.

При очевидній відмінності означених критеріїв всі вони, буду­чи пов'язаними між собою, в комплексі складають основу для по­будови класифікації способів розкрадання з перевагою того або іншого критерію.

Крім цього, способи розкрадання можуть бути класифіковані за загальним механізмом злочинної операції при випуску неврахо­ваної продукції: 1) операції, які проводяться без офіційного оформ­лення документів (або з фіктивним документальним прикриттям), — “бездокументні” операції та 2) операції, які здійснюються без фак­тичного руху товарів, — “безтоварні” операції.

У сучасних умовах виробництва продукції і збуту товарів вка­зані способи зі всіма модифікаціями зберігають кримінальну “при­вабливість” для розкрадачів, оскільки дозволяють не тільки викра­дати матеріальні цінності і грошові кошти в державному і колек­тивному секторі, а й приховувати прибутки від оподаткування у легальній частині виробничої і комерційної діяльності, здійснюва­ти незаконні бартерні операції з порушенням правил валютного регулювання, прикривати фіктивне підприємництво тощо.

Перший з означених злочинних механізмів (рис. 17) характер­ний для розкрадань, пов'язаних з випуском неврахованої про­дукції, її збутом.

Другий злочинний механізм (рис. 18) — розкрадання, що вчи­няються шляхом “безтоварних” операцій.

Оскільки даний спосіб має безтоварний характер, покупець і продавець, які перебувають у злочинній змові, виконують наступні фіктивні операції.

Продавець вилучає з каси свого підприємства суму грошей, яка дорівнює сумі, перерахованій покупцем через банк (з касового ви­торгу), або вилучає на ту ж суму частину товарів (нібито призна­чених для покупця).

Покупець оформляє документи на матеріальні цінності, що надійшли нібито від продавця, і списує їх у видаток за встановле­ними правилами, використовуючи для цього додаткові злочинні способи приховування. Таким чином операція вчиняється без руху (переміщення) матеріальних цінностей і приховується фіктивними звітами і обліковими документами.

Описані способи можна назвати “універсальними” для ситу­ацій, коли розкрадач зазіхає на чуже майно, що ввірене йому у зв'язку з виконанням посадових обов'язків, або у випадках розпо­рядження цим майном.

Велике значення для розкриття розкрадань має знання слідчим типових способів створення лишків для розкрадання, збуту і реа­лізації неврахованої продукції в різноманітних галузях промисло­вого і аграрного виробництва, торговельних (рис. 19) та інших підприємствах.

Недосконалість правового регулювання, відсутність належних чинників захисту підприємництва від незаконних посягань викли­кали активізацію злочинів, які, з одного боку, характеризуються корисливо-насильницькими діями (вимагательства, штучне підви­щення і підтримання високих цін та ін.), а з другого боку — завдя­ки припливу до злочинного середовища осіб, які володіють еконо­мічними знаннями, використовують вади у законодавстві та виві­рені способи злочинної діяльності (типу добре відомих “пірамід”, фальшивих авізо та ін).

§ 3. Тактика перевірочних дій при встановленні ознак розкрадання

Справа про розкрадання може бути порушена тільки в тих ви­падках, коли є достатньо даних, що вказують на ознаки злочину.

В разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про розкра­дання до порушення справи в строк не більше десяти днів прово­дяться передбачені ст.ст. 94, 97 КПК дії шляхом відібрання пояс­нень від окремих громадян або службових осіб або витребування необхідних документів. Такі дії мають перевірочний характер і спрямовані на виявлення ознак розкрадання і вирішення питання про достатність підстав для обґрунтованого порушення криміналь­ної справи або для відмови в її порушенні.

Відібрання пояснень і витребування документів може бути по­в'язано з необхідністю проведення інвентаризацій фінансової і гос­подарської діяльності, отримання консультацій фахівців (бухгал­терів, товарознавців, технологів), вивчення нормативних матеріалів, що регулюють фінансову і господарську діяльність підприємства, організації, ознайомлення з особливостями їх діяльності.

При аналізі ознак, що вказують на розкрадання, вчинене певни­ми особами, необхідно всебічно враховувати обставини, які впли­нули на їх поведінку в сфері фінансово-господарської діяльності в обстановці виробничого ризику, необхідність виконання терміно­вих робіт, усунення перешкод, які призвели до відступу від норма­тивів, що регламентують рух матеріальних цінностей, грошових коштів, оформлення документів та ін.

Саме характер таких дій, їх наслідки суб'єктивно можуть сприй­матися як очевидні ознаки порушень, пов'язаних з розкраданнями. В цьому зв'язку важливо підкреслити, що вже на самому початку розгляду матеріалів, що вказують на ознаки розкрадань, як прави­ло, відомі посадові, матеріально відповідальні особи, які розпоряд­жаються майном. У такій ситуації відсутність достатньо повного і об'єктивного врахування пояснень цих осіб з приводу виявлених порушень, з'ясування обставин, які призвели до них, і висування можливих для даної ситуації слідчих версій про характер події, мотиви дій осіб, яким ввірене майно, може призвести до необгрун­тованого порушення справи про розкрадання.

Причинами прорахунків у подібних слідчих ситуаціях (як і в роз­слідуванні в цілому) стають помилки в збиранні, аналізі і об'єктивній оцінці фактичних даних, у тому числі протидоказів, що вказують на відсутність у даної особи мотиву для вчинення злочину.

Ознаки розкрадання як відбиття різноманітних властивостей злочинів є численними і різноманітними і вимагають певної систе­матизації, що забезпечила б повноту охоплення всіх значущих для розслідування слідів.

У криміналістиці ознаки розкрадання систематизуються на ос­нові різних чинників: за формою прояву, змістом, місцем прояву. Залежно від цього можна виділити наступні джерела при виявленні ознак даного виду злочинів: виробничі підрозділи підприємств, де виготовляється (виро­щується, заготовляється, переробляється) продукція, звідки над­ходить сировина, місця збуту готових виробів, реалізації товарів; транспортні підприємства, які здійснюють перевезення си­ровини, готової продукції, товарів; бухгалтерія підприємств, установ, організацій; планові, ста­тистичні, технологічні підрозділи, їх вищі органи, а також су­міжні структури; контрольно-ревізійні органи; органи державних інспекцій; органи стандартизації і сертифікації, пробірного нагляду та ін.; контролюючі органи (Національний банк, Антимонополь-ний комітет, Фонд державного майна, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет у справах захисту прав споживачів та ін.); правоохоронні органи; аудиторські фірми.

Виявлення ознак розкрадання у стадії перевірки повідомлень про вчинені злочини в порядку, передбаченому ст. 97 КПК, мож­на уявити в такому вигляді (табл. 2).

Розкрадання в більшості випадків вчиняється групою осіб, дії яких при відповідних підставах кваліфікуються за сукупностю з іншими злочинами за статтями КК: “Порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю” (ст. 148³), “Незаконна торговельна діяльність” (ст. 155⁶), “Обман покупців” (ст. 155), “Обман замов­ників” (ст. 155^і), “Порушення правил торгівлі” (ст. 155³) та ін.

Дана обставина важлива з точки зору розширення можливос­тей розкриття розкрадань шляхом виявлення інших пов'язаних з ними злочинів, ознаки яких у більшості випадків не завжди врахову­ються. В той же час такий всебічний підхід до дослідження обставин забезпечує розкриття не тільки розкрадань, а й інших злочинів, вчи­нення яких передує їм або спрямоване на приховання розкрадання. Характерно, що ознаки певних злочинів збігаються з ознаками розкрадання (табл. 3). Тому проведення первісних слідчих дій необхі­дно для диференціації злочинних вчинків, пов'язаних з розкраданнями.

§ 4. Типові слідчі ситуації при розслідуванні розкрадань

Одним з характерних видів слідчих ситуацій по даній категорії справ є обстановка, що характеризується недостатньою поінфор-

мованістю про обставини розкрадання, що підлягають встановлен­ню, великою кількістю перешкод в отриманні такої інформації. Найбільш істотними в цьому відношенні є труднощі, що виника­ють при отриманні відомостей про спосіб вчинення злочину, дже­рела розкрадання, зв'язки між співучасниками та ін. Вирішення таких слідчих ситуацій має значення і для розслідування конкрет­ного розкрадання.

У більшості випадків важливо враховувати можливості вирі­шення завдань у певній слідчій ситуації, наприклад, з використан­ням “чинника раптовості”.

До початку розслідування може скластися три види основних типових ситуацій залежно від обізнаності (настороги) розкрадачів щодо загрози викриття їхньої злочинної діяльності і можливості використання слідчим “чинника раптовості”:

1) по справах, порушених внаслідок документальної ревізії, інвентаризації, перевірок, які проводяться органами проку­ратури, контрольними органами, коли можливий початок розслідування не є раптовим для осіб, які можуть виявитися причетними до зловживань;

2) по справах, порушених внаслідок проведення оперативно-розшукової діяльності і виявлення ознак розкрадання безпо­середньо органом внутрішніх справ (співробітниками служ­би боротьби з економічними злочинами, боротьби з органі­зованою злочинністю), коли складається стан, при якому підозрілі в розкраданні та інших злочинах особи не обізнані про можливий початок розслідування, в зв'язку з чим особ­ливого значення набуває “чинник раптовості”;

3) по справах, які порушуються у випадках затримання на місці злочину співробітниками органів, що не проводять цільові оперативно-розшукові дії (ДАІ, ППС, служби дільничних інспекторів та ін.), осіб за порушення ними певних правил, що викликає підозру в причетності до злочинних дій. В даних умовах “чинник раптовості” хоча і виявляється щодо осіб, які підозрюються, однак його здійснення пов'язане з обмеженою інформацією про можливі злочинні дії.

Виділяється також ситуація, коли кримінальна справа пору­шується в зв'язку з перевіркою заяв, повідомлень (громадян, служ­бових осіб, у засобах масової інформації), явки з повинною. У за­лежності від конкретних обставин в подібних випадках “чинник раптовості” не має звичайної ефективності, особливо при зволі­канні з ОРД і порушенням кримінальної справи.

Врахування даних ситуацій дозволяє точніше визначити умови збирання інформації, намітити порядок і послідовність проведен­ня перевірочних дій, підготовчих, організаційних заходів.

При очевидній відмінності наведених вихідних ситуацій загаль­ними негайними завданнями на початку розслідування, є:

1) встановлення номенклатури і місця знаходження документів (ручного і машинного обліку), в яких могли відобразитися ознаки злочину, і забезпечення їх цілості.

При цьому слід звернути увагу на необхідність дослідження не тільки документів первинного (оперативного) обліку і бух­галтерської документації, але й планових, технологічних, ви­робничо-управлінських, статистичних, податкових та інших документів, бланків, етикеток тощо. Велике значення має аналіз змісту неофіційних документів (записки, нотатки, чор­нові записи, розрахунки та ін.);

2) встановлення місця знаходження сировини, напівфабри­катів, матеріалів, готової продукції, товарів і забезпечення їх цілості;

3) виявлення вимірювальних приладів, що використовуються, — вагів, дозаторів, лекал, трафаретів, штампів, касових апаратів, їх перевірка, фіксація показань, опечатування (при не­обхідності — з урахуванням інтересів виробництва);

4) перекриття доступу до електронно-обчислювальних засобів;

5) встановлення місця знаходження майна і грошових коштів, що належать розкрадачам, з метою забезпечення відшкоду­вання матеріальних збитків, завданих злочином.

Вирішення зазначених завдань не вичерпується початковою стадією розслідування і стадією, що безпосередньо передує пору­шенню кримінальної справи, оскільки в подальшому провадженні по справі можуть бути виявлені дані про раніше не виявлені епізо­ди розкрадання і інших злочинів, причетних до нього осіб та ін.

Виходячи з зазначених слідчих ситуацій, можливе застосуван­ня наступних основних комплексів первісних слідчих та організа­ційних дій, оперативно-розшукових заходів, що в разі необхідності можуть взаємно доповнюватися.

§ 5. Побудова слідчих версій і планування розслідування

Побудова слідчих версій про характер подій та інші обставини і планування основних напрямків розслідування починається в стадії перевірки в міру виявлення ознак розкрадання. По справах даної категорії в основу версій можуть бути покладені різноманітні вихідні дані. В одних випадках відомо місце розкрадання (певного його епізоду), але неясно, яким чином і куди збувалося викрадене; в інших слідчий володіє відомостями про реалізацію викрадених матеріальних цінностей у певному місці, однак не відоме джерело розкрадання. Обставини можуть скластися і так, що відомими ста­ють факти неофіційної реалізації сировини з підприємства-вироб-ника чи бази або факти переміщення готової продукції без на­лежного її оформлення, в той час як не встановлено її виробника і споживача. Це особливо характерно для однорідної продукції, що виготовляється різноманітними підприємствами, або такої, що поставляється численними місцевими і зарубіжними фірмами.

Вирішуючи питання про наявність ознак розкрадання і їх дос­татність для порушення кримінальної справи, слідчий здійснює перевірку загальних версій про характер події. Поряд з цим перед ним постає завдання розробки і перевірки версій щодо безпосеред­нього предмета посягання, способів розкрадання, кола осіб, при­четних до них, та ін.

У процесі побудови конкретних робочих слідчих версій по зло­чину, що розслідується, важливо не тільки спиратися на наявну фактичну інформацію і особистий досвід слідчого, а й користуватися системами типових версій. Такі версії являють собою припущен­ня, побудовані на основі аналізу типових ситуацій.

В цьому зв'язку великого значення набувають схеми типових версій, зокрема, про способи розкрадання. В роботі слідчого скла­дається певна “технологія” використання систем типових версій для вирішення конкретних слідчих завдань, що дозволяє дати ло­гічне пояснення конкретним фактичним даним по злочину і сприяє побудові робочих версій.

Письмовий план є не тільки організуючим початком процесу розслідування розкрадання, а й засобом, що сприяє логічному роз­виткові планування на всіх етапах провадження по справі, опти­мальному поєднанню узагальненого досвіду і фактичних даних щодо події, яка розслідується.

Основою плану розслідування розкрадання є версії. Найбільш раціональним є план, окремі частини якого складаються за кож­ною версією, а після цього зводяться в єдиний план з виділенням в його загальну частину питань, що підлягають з'ясуванню по всіх версіях.

Для розслідування розкрадання характерно планування чоти­рьох основних етапів розслідування: 1) проведення перевірочних дій і вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) початок розслідування (проведення первісних слідчих і організа­ційних дій, прийняття оперативно-розшукових заходів; 3) прове­дення подальшого розслідування; 4) закінчення розслідування.

В межах планування кожного етапу в міру необхідності відбу­вається уточнення і доповнення планів розслідування.

План розслідування розкрадання може намічатися вже в ході перевірочних дій, коли стають очевидними ознаки злочину. Ви­хідна фактична інформація про розкрадання і його обставини в поєднанні з аналізом системи типових версій дозволяє прогнозу­вати основні напрямки розслідування, вузлові питання, що підля­гають з'ясуванню.

Планування первісних слідчих дій, тактичних операцій має за­безпечити вирішення завдань, спрямованих на пошук і збережен­ня необхідних документів, предметів, що можуть мати значення речових доказів завданих розкраданням збитків та ін. Слідчі і організаційні дії, що проводяться у зв'язку з цим, мають невідклад­ний характер і проводяться в першу чергу.

Результати первісних слідчих дій створюють основу для дета­лізації плану подальшого розслідування, спрямованого на виявлення і розкриття всіх епізодів розкрадання, співучасників злочину тощо. Планом передбачається перевірка зібраних на початковому етапі фактичних даних шляхом проведення очних ставок, судових експертиз та інших слідчих дій.

Планування закінчення розслідування пов'язане з перевіркою і систематизацією матеріалів розслідування, необхідних для скла­дання обвинувального висновку. Планується порядок ознайомлен­ня з матеріалами справи обвинуваченого і його захисника, інших учасників процесу, що мають на це право.

Планування розслідування розкрадання і складання письмово­го плану по таких справах має низку особливостей, пов'язаних з багатоепізодністю даних злочинів, застосуванням розкрадачами різноманітних засобів розкрадання.

Специфічним для планування є і те, що на початку розслідуван­ня (а інколи і до його початку) досить повно відоме коло осіб, які можуть бути причетними до розкрадання або мають про це відо­мості, у зв'язку з чим в плані розслідування (перевірочних дій) пе­редбачається отримання пояснень, допит цих осіб.

На структурі плану відбивається необхідність враховувати різні місця вчинення розкрадання (джерело розкрадання, місця реалі­зації викраденого та ін.).

В ході розроблення плану розслідування, що охоплює декілька об'єктів і епізодів розкрадання, вчинених різними особами різно­манітними способами, доцільно виділити загальні питання, що підлягають з'ясуванню по всіх намічених напрямках і включають­ся до загальної частини плану розслідування. Звичайно до цієї ча­стини плану включаються дії, спрямовані на реалізацію загальних завдань, що постають на початку розслідування, тактичних опе-ірацій. Загальні питання, що підлягають з'ясуванню по всій справі, ;повинні конкретизуватися в межах окремих планів (частин плану), що передбачаються розслідуванням по окремих об'єктах, епізодах, Іспособах злочину і особах.

Специфіка розслідування багатоепізодних розкрадань визначає форму плану розслідування по таких справах: його основу склада-їоть окремі епізоди розкрадання.

^! Планування розслідування вимагає складання схем взаємо­зв'язку певних даних: окремих епізодів, співучасників, об'єктів, Способів руху грошових коштів і матеріальних цінностей, документів, технологічного процесу виробництва, механізму злочину та ін. Дані матеріали використовуються при підготовці до прове-пення слідчих дій та при складанні обвинувального висновку.

§ 6. Роль ревізійного контролю і аудиту у виявленні і розслідуванні розкрадань

Факти злочинного посягання на майно можуть виявлятися орга­нами фінансового контролю, здійснюваного відповідними конт­рольно-ревізійними службами, аудитом, а також незалежним фінан­совим контролем.

Однак перевірки, ревізії та інвентаризації, що проводяться ними, не завжди є ефективним способом виявлення розкрадань. Цей висновок підтверджується наявністю латентних розкрадань, частина яких, як показує наступне розслідування, вчиняється по­рівняно нескладно і досить відомими способами. Виділяються такі недоліки в здійсненні внутрішнього контролю: неякісність ревізій та інвентаризацій; огріхи в організації ревізій, що виявляються у невірному підборі ревізорів (за компетентністю, об'єктивністю), підміна ревізій вибірковими тематичними перевірками; відсутність перевірок впродовж тривалого часу.

Матеріали аудиторської перевірки є важливим джерелом для проведення їх криміналістичного аналізу з метою виявлення ознак розкрадання та інших економічних злочинів. Для цього викорис­товують результати порівняння даних аналітичного і синтетичного обліків, перевірки правильності кореспондентських рахунків тощо. На практиці склалася певна система: ревізія (в порядку фінан­сово-господарського контролю, аудит) — ревізія, яка проводиться на вимогу слідчого, — судова експертиза (виробничо-господарської, фінансової діяльності), елементи якої пов'язані єдністю мети вияв­лення ознак розкрадання і встановлення обставин їх вчинення.

Ревізії і аудит, що здійснюються в порядку господарського кон­тролю, спрямовані на встановлення випадків порушень у витра­чанні коштів та матеріалів, проведенні господарських операцій, дотриманні фінансової дисципліни, веденні бухгалтерського об­ліку, заповненні документів, бухгалтерських записах та ін.

Ревізії, які проводяться на вимогу слідчого, мають цільове спря­мування, що визначається вихідними даними і конкретними зав­даннями розслідування. В експертизі ще більшу конкретизацію одержує вирішення окремих питань, що залишилися нез'ясовани-ми через різноманітні обставини в ході ревізії, що їй передувала.

В практиці розслідування посадових розкрадань, що звичайно являють собою провадження по складних кримінальних справах, виникає потреба у проведенні на вимогу слідчого ревізії вже в ході до-судового слідства, а також призначенні відповідних судових експертиз.

§ 7. Особливості провадження слідчих дій і тактичних операцій по справах про розкрадання

У ході розслідування посадових розкрадань виникає необхід­ність у проведенні різноманітних слідчих дій: огляду (місця події, предметів, документів), відтворення обстановки та обставин події (слідчий експеримент, перевірка показань на місці), обшуку, виїм­ки, накладення арешту на майно, допиту, очної ставки, пред'явлен­ня для впізнання, отримання зразків для експертного дослідження, експертизи.

Специфіка проведення окремих слідчих дій, їх комплексів виз­начається особливістю даного виду злочинів, пов'язаного з пору­шенням документального обліку майна, його рухом, технологією виробництва, особливостями постачання, збуту і реалізації мате­ріальних цінностей та ін. Розглянемо особливості тактики прове­дення таких слідчих дій, як допит, огляд і судова експертиза.

Особливості тактики допиту по справах про розкрадання поля­гають у специфіці посадового і матеріально відповідального стано­вища допитуваних осіб. При допитах, що проводяться у зв'язку з притягненням особи як обвинуваченого, і допитах інших осіб по справах про розкрадання характерно пред'явлення їм документів з метою з'ясування даних, що зафіксовані в них. Поєднання запитань до допитуваного з використанням документів дозволяє встановити епізоди розкрадання, способи їх підготовки, вчинення і прихову­вання, причетність певних осіб до даного злочину, розмір матеріаль­них збитків, завданих розкраданням. Результати такого допиту ча­сто сприяють встановленню важливих для справи обставин, які ви­магають інколи перевірки іншими слідчими, організаційними діями. У ході допиту, який проводиться з пред'явленням документів, може бути присутній експерт (ст. 77 КГІК), спеціаліст (ст. 128' КПК).

Допит матеріально відповідальної особи по справі про розкра­дання є первісною слідчою дією, тому вимагає з'ясування позиції допитуваного з вузлових питань справи, що розслідується. Оскіль­ки мова йде про матеріально відповідальну особу, з'ясовуються передусім, чи згідна особа з розмірами встановленої нестачі (лиш­ків), причини утворення нестачі (лишків).

Показання осіб, що визнали себе винними в розкраданні, повинні ретельно перевірятися аналізом документів, допитом інших осіб, про­веденням судових експертиз та іншими необхідними слідчими діями.

Серед свідків по справах про розкрадання виділяються наступні групи: товариші по службі (за місцем вчинення розкрадання, із суміжних організацій — постачальних, переробних, субпідрядних, збутових та ін.); особи, які працювали на даному підприємстві до вчинення розкрадання, і ті, які заміщали обвинувачених; працівни­ки головних установ (керівних, виробничих, фінансових підроз­ділів та ін.); працівники контрольно-ревізійних органів, інспекцій; особи, які реалізували викрадене, і ті, які постачали розкрадачам сировину, не працюючі на даному підприємстві; особи, які знають обвинувачених за місцем проживання, знаходження гаражів, дачних і садових ділянок, за колом уподобань, покупці, замовники та ін.

Окрім питань з фактичних обставин справи у свідків з'ясову­ються: стосунки між ними і обвинуваченими; наявність в їх розпо­рядженні документів, неофіційних записів, що підтверджують по­казання; чи відомі їм інші факти незаконних дій і особи, які можуть підтвердити правильність показань.

Велике значення в системі розглядуваних слідчих дій має огляд, зокрема такі його види, як огляд місця події, предметів і документів. Огляд місця події як первісна слідча дія (яка проводиться у не­відкладних випадках до порушення кримінальної справи) дає мож­ливість перевірити версію про інсценування розкрадання, пожежі, аварії водопроводу, стихійних явищ з метою приховати розкрадан­ня, вчинене шляхом привласнення, розтрати або зловживання по­садовим становищем.

У ході розслідування злочинів, пов'язаних з випуском неврахо­ваної продукції, виникає необхідність в огляді певних ділянок міс­цевості і приміщень, які не є місцем події в криміналістичному зна­ченні, однак являють собою об'єкти, що своїм розташуванням, при­значенням, станом, наявністю або відсутністю змін у матеріальній обстановці викликають необхідність безпосереднього обстеження. Потреба в таких оглядах виникає у випадках, коли необхідно обстежити виробничі, торгові, складські, жилі та інші примі­щення, ділянки території підприємств, під'їзних шляхів, навантаж -но-розвантажувальних майданчиків, місць вивезення відходів ви­робництва (підприємств переробки відходів, смітників, місць похо­вань худоби та ін.). Так, по справах про розкрадання матеріальних цінностей може виникнути версія про неналежні умови на складі для зберігання виробів, внаслідок чого значно збільшився відсоток їх вологості чи інші показники.

У перевірці версій про незаконне списання у витрати сировини, матеріалів, що не піддаються подальшому використанню, важли­ву роль має огляд місць їх складування, знищення (як зіпсованих) шляхом спалювання, закопування. Відсутність слідів таких дій може вказувати на те, що даної кількості відходів не було або ж вони не знищувалися зовсім і могли використовуватися як сирови­на для випуску іншої продукції.

Істотні результати дає також огляд виробничих приміщень, технологічного обладнання для перевірки версій, що виникають у зв'язку із посиланням відповідальних за випуск продукції осіб на неналежні умови виробництва, дефекти обладнання тощо. В ході таких оглядів може виникнути необхідність у дослідницьких діях для перевірки ходу і результатів певних виробничих процесів, операцій. У цих випадках слідчий після закінчення огляду (або пізніше, коли визнає за необхідне) може призначити слідчий експеримент, для участі в якому доцільно залучити фахівців у даній галузі виробництва.

Якщо обставини, що перевіряються, пов'язані з обліком склад­них процесів, пояснення яких вимагає наукових знань, спеціальних розрахунків у галузі техніки, слідчий призначає відповідні судові експертизи.

У методиці розслідування посадових розкрадань склалася на­ступна система судових експертиз: економічні (бухгалтерські, фінансово-економічні, ціноутворення); інженерно-технічні (промис­лово-технічні, будівельно-технічні, транспортно-технічні); інженер­но-технологічні (технологічних процесів, товарознавчі); сільсько­господарські (агротехнічні, зоотехнічні, ветеринарні); біологічні (ботанічні, зоологічні); криміналістичні (почеркознавча, технічна експертиза документів, різновиди трасологічної експертизи).

Такі експертизи в ході розслідування призначаються в різнома­нітному поєднанні залежно від особливостей галузі виробництва, в якій були вчинені розкрадання, предмета посягання, застосуван­ня розкрадачами певних способів вчинення і приховування злочи­ну і ряду інших обставин.

Судово-екопомічпа експертиза с найбільш типовою експертизою у методиці розслідування розкрадань. Необхідно враховувати, що хоча судово-бухгалтерська експертиза і залишається одним з розпов­сюджених видів експертиз, необхідність повного і своєчасного роз­криття і розслідування розкрадання вимагає проведення інших ек­спертиз даного класу. В багатьох випадках без висновку експертів з питань фінансування і кредитування, ціноутворення не можна вста­новити в повному обсязі ряд важливих для розслідування обставин, зокрема розмір збитків, завданих злочином, особливо по складних справах про розкрадання, пов'язаних з виготовленням і реалізацією неврахованої продукції, зловживанням в сфері приватизації, отри­манням кредитів та ін. У цьому зв'язку стає очевидною необхідність призначення у відповідних випадках не тільки судово-бухгалтерсь­кої, але й інших видів судово-економічної експертизи.

Економічна експертиза в сфері виробництва може призначати­ся для встановлення системи виробничих показників, взаємозв'яз­ків між ними, а також для з'ясування причин і наслідків зміни цих показників на основі дослідження господарських планів, графіків, виробничих завдань, нарядів, кошторисів, розцінок, нормативів та інших документів. При цьому аналізуються фактичні дані про ви­конання завдань і дотримання встановлених нормативів.

Фінансово-економічна експертиза проводиться для з'ясування питань щодо фінансування і кредитування: чи за призначенням витрачалися кошти, отримані в порядку фінансування; чи дотри­мувалися правил обчислення податків, зборів та інших платежів; чи є порушення щодо фінансування і кредитування та ін.

Експертиза ціноутворення дозволяє вирішити питання, пов'я­зані з формуванням цін, калькуляцією виробів, з'ясувати, чи пору­шувався порядок формування торговельної надбавки на певні види товарів, чи правильно складалася калькуляція виробів, чи робила­ся націнка на продукцію, чи змінювалися ціни на виготовлену про­дукцію з урахуванням різниці в залежності від ринкової кон'юн­ктури, сезонності та ін.

Зараз створені передумови для впровадження економіко-мате-матичної експертизи, мета якої — з'ясувати міри впливу розкрадан­ня на зміни в системі техніко-економічних показників (ТЕП) під­приємства, встановити виробничі підрозділи (цех, дільниця) і тимчасові періоди виникнення суперечностей в ТЕП, причини їх відхилення від тенденцій, що склалися на виробництві.

Судова інженерио-техпічна експертиза проводиться для виз­начення стану виробничого і лабораторного обладнання (потуж­ність, справність, ефективність тощо), контрольно-вимірювальних приладів, облікових механізмів, апаратів (касові апарати, лекала, трафарети тощо). В залежності від основних сфер виробництва, особливостей об'єктів досліджень даний клас експертизи поді­ляється на два види: промислово-технічну і будівельно-технічну експертизи. Перша охоплює сферу виробництва різноманітних галузей (м'ясного, молочного, текстильного, швейного, шкіряно­го, взуттєвого), побутового обслуговування населення, торгівлі; друга дозволяє вирішувати питання, пов'язані з проектуванням, бу­дівництвом, монтажними і ремонтними роботами, прийманням споруджених об'єктів.

Інженерно-техпологічпі експертизи стосуються технології ви­робничого процесу обробки (переробки сировини, напівфабри­катів, виготовлення готової продукції, її складування, лаборатор­ного дослідження, зберігання, транспортування, матеріалознавчого і товарознавчого дослідження промислових, продовольчих то­варів та інших виробів. До цього класу (як види) належать техно-лого-матеріалознавча і товарознавча експертизи. Перша стосуєть­ся стану технології, її впливу на кількість і якість продукції, що ви­пускається, відповідність її умовам стандартизації і сертифікації; друга спрямована на дослідження товарів, продукції або доку­ментів, що відбивають відомості про товари.

Судова агропромислова експертиза призначається при розсліду­ванні злочинів, що вчиняються в сфері сільськогосподарського виробництва, заготівлі і переробки продукції рослинництва, тва­ринництва та ін. Специфіка об'єктів дослідження даної експерти­зи визначає відповідні її види.

Агротехнічна експертиза проводиться для встановлення норм і фактичного висіву культур на певній площі зібраного урожаю; правильності списання посівного матеріалу тощо.

Біологічна (ботанічна) експертиза призначається для встанов­лення виду (роду, сімейства) рослин; однаковості ботанічного скла­ду рослин, виявлених у певному місці, і зразків, вилучених у певної особи. При призначенні таких експертиз необхідно враховувати, що їх об'єкти можуть досліджуватися іншими експертизами, зокре­ма судово-біологічною, що поділяється на судово-ботанічну і судо­во-зоологічну експертизи.

Загальними об'єктами для зоотехнічної, ветеринарної і біоло­гічної (зоотехнічної) експертиз є тварини і продукція тваринницт­ва. Перша вирішує питання, пов'язані з встановленням приросту поголів'я тварин, його обліку, кількістю виходу і видів продукції і т.ін.; друга — питання щодо правильності умов догляду, годуван­ня і використання тварин, визначення причин виснаження, мору тварин; третя призначається з метою встановлення родової, видо­вої належності часток, однаковості зоологічного складу вовни, волосся, кісткових залишків, виявлених у певному місці, і наявних зразків. Слід мати на увазі, що до складу зоологічної експертизи входить також її орнітологічні та іхтіологічні різновиди.

З класу криміналістичної експертизи необхідно виділити почер­кознавчу і технічну експертизу документів, оскільки значна части­на розкрадань вчиняється шляхом внесення до документів тих або інших змін; трасологічну, зокрема дактилоскопічну експертизу, яка проводиться для ідентифікації особи за слідами папілярних візе­рунків на документах, чорнових записах, упаковках, відношення до яких особа, яка підозрюється, заперечує; транспортно-трасологіч-ну експертизу, що призначається, наприклад для ідентифікації або встановлення групової належності шини автомобіля, на якому було перевезено невраховану сировину або готову продукцію без належного оформлення документів. Можливі також експертизи з визначення джерела походження конкретних предметів шляхом ідентифікації, наприклад штампу верстату за особливостями його відбитків на виробах, встановлення цілого за частинам того або іншого виробу та ін.

У розслідуванні розкрадань виділяються тактичні операції, які мають загальне методичне значення: “Пошук”, що проводиться з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків; “Доку­мент” — виявлення необхідних документальних даних; “Затриман­ня на місці вчинення злочину” тощо.

До числа операцій у відповідності з їх тактичною метою можуть бути віднесені такі: а) встановлення злочинних зв'язків конкретних розкрадачів; б) виявлення окремих фактів випуску неврахованої продукції; в) виявлення відхилень від технологічного процесу та ін.

Проведення тактичних операцій вимагає розробки спеціальних планів, узгоджених з загальним планом розслідування. План так­тичної операції “Забезпечення відшкодування матеріальних збит­ків”, наприклад, включає такі слідчі, організаційні дії та оператив-но-розшукові заходи:

1) встановлення способу життя підозрюваного, його зв'язків у період вчинення розкрадання і після порушення криміналь­ної справи; наявність у нього майна, нажитого злочинним шляхом, його місцезнаходження;

2) запити в усі установи, де офіційно може зберігатися майно осо­би, яка підозрюється, або ведеться облік прав на це майно;

3) допит підозрюваних (обвинувачених) з метою отримання показань, що можуть вказувати на наявність майна і місця його знаходження;

4) допит членів сім'ї, сусідів, співробітників, знайомих з означе­них питань;

5) обшук за місцем проживання, службовим (робочим) місцем особи, яка підозрюється, іншими місцями можливого збері­гання майна;

6) накладення арешту на виявлене майно;

7) виявлення осіб, що переховують майно підозрюваного;

8) обшук за місцем проживання цих осіб;

9) проведення повторного обшуку (з урахуванням недоліків пер вісного обшуку і додаткових фактичних даних, отриманих } ході розслідування);

10) забезпечення недоторканності описаного майна від псування, підміни (здача на зберігання, опечатування, фотографування)

Глава XIX

Основи методики розслідування злочинів у сфері господарської діяльності

§ 1. Поняття і класифікація злочинів у сфері господарської діяльності та методики їх розслідування

Злочини у сфері господарської діяльності мають єдиний родо­вий об'єкт і являють собою широку класифікаційну групу діянь. У межах даної групи злочинів виділяються підгрупи на підставі особ­ливостей їх видового об'єкту, до яких можна віднести передбачені КК злочини у сфері:

1) виконання бюджету: порушення законодавства про бюджет­ну систему України (ст. 80³); видання нормативних актів, які зміню­ють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 80⁴);

2) фінансових відносин: виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 79); порушення правил про валютні операції (ст. 80); приховування валютної виручки (ст. 80^і); ухилення від сплати податків (ст. 148²); порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 148⁸); підробка знаків поштової опла­ти та проїздних квитків (ст. 153); незаконне виготовлення, підроб­ка, використання або збут незаконно виготовлених і отриманих або підроблених марок акцизного збору (ст. 153^і);

3) підприємницьких відносин: заняття забороненими видами підприємницької діяльності (ст. 148); порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 148³); фіктивне підприємництво (ст. 148⁴); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 148⁵); виготов­лення спиртних напоїв і торгівля ними (ст. 149); спекуляція (ст. 154); незаконна торговельна діяльність (ст. 155⁶); протидія законній підприємницькій діяльності (ст. 155⁸); приховування банкрутства (ст. 156²); фіктивне банкрутство (ст. 156³);

4) захисту від монополізму та недобросовісної конкуренції: не­законне збирання з метою використання або використання відомо­стей, що становлять комерційну таємницю (ст. 148⁶); розголошен­ня комерційної таємниці (ст. 148⁷); штучне підвищення і підтримання високих цін на товари народного споживання та послуги населен­ню (ст. 155⁵); зговір про фіксування цін (ст. 155⁷); примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань (ст. 198²);

5) обслуговування населення: випуск або реалізація недоброя­кісної продукції (ст. 147); обман покупців (ст. 155); обман замов­ників (ст. 155'); отримання незаконної винагороди від громадян за виконання робіт, пов'язаних з обслуговуванням населення (ст. 155²); порушення правил торгівлі (ст. 155³);

6) регулювання переміщення майна через митний кордон Украї-ни:_контрабанда (ст. 70).

Проміжне положення у вказаних підгрупах злочинів посідають діяння, що належать за основними критеріями до економічних зло­чинів, однак характеризуються наявністю насильницького еле­менту. До таких злочинів належать діяння, передбачені статтями КК: ст. 155⁵ — примушування особи до штучного підвищення чи підтримання високих цін шляхом насильства, завдання шкоди або погрози їх застосування; ч. 2 ст. 155⁷ — насильство, завдання шкоди чи погроза ними з метою штучної зміни або штучного фіксування цін; ст. 155⁸ — протидія законній підприємницькій діяльності, поєднана з погрозою насильства, пошкодження чи знищення май­на при відсутності ознак вимагательства; ст. 198² — примушуван­ня до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань під погрозою насильства, пошкодження чи знищення майна при відсутності ознак вимагательства. Дані злочини в криміналістичній методиці складають окрему підгрупу, у розслідуванні яких вико­ристовуються методики розслідування вимагательства (ст.ст. 86², 144), пов'язаного з економічною діяльністю потерпших.

Загальна методика розслідування злочинів у сфері господарсь­кої діяльності складає основу розслідування таких діянь і є резуль­татом узагальнення слідчої практики.

Загальна методика розслідування злочинів у сфері господарсь­кої діяльності пов'язана з попереднім розробленням видових кри­міналістичних методик. Такі видові методики потребують подаль­шої диференціації на підгрупи.

Найбільш широкою за складом є підгрупа методик розсліду­вання злочинів у сфері підприємницьких відносин, що містить де­сять складів злочинів, з яких значні труднощі у розслідуванні ста­новить шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 148⁵ КК).

Серед злочинів, що входять в підгрупу діянь, які вчиняються у сфері фінансових відносин, найбільшу складність у розслідуванні являють приховування валютної виручки (ст. 80^і КК) та ухилення від сплати податків (ст. 148² КК).

Певні особливості є і в розробці та зостосуванні методик розслі­дування інших видів злочинів цієї групи, до яких можна віднести:

1) методики розслідування злочинів, що застосовуються в за­лежності бід підслідності та підвідомчості слідчих та оперативно-розшукових органів внутрішніх справ (по лінії ДСБЕЗ, УБОЗ та ін.). Тут виділяються методики розслідування контрабанди (ст. 70 КК), виготовлення або збуту підроблених грошей чи цінних па­перів (ст. 79 КК), порушення правил про валютні операції (ст. 80 КК), незаконного виготовлення підробки, використання або збу­ту незаконно виготовлених і отриманих чи підроблених марок ак­цизного збору (ст. 153^і КК);

2) методики розслідування таких “традиційних” господарських злочинів, розробці яких раніше приділялася увага, як спекуляція (ст. 154 КК), злочини в сфері торгівлі та обслуговування населен­ня: обман покупців (ст. 155 КК), обман замовників (ст. 155' КК), порушення правил торгівлі (ст. 155³ КК) та іншіх, які у більшості випадків не становили складності в розслідуванні, через що спеціаль­на розробка таких методик зводилася в основному до методичних рекомендацій по лінії відповідних служб органів внутрішніх справ;

3) методики розслідування злочинів у господарській сфері з чис­ла криміналізованих найбільш небезпечних правопорушень.

Необхідність розробки таких методик пов'язана з появою нових видів діянь, що вчиняються в сфері економічних відносин раніше невідомими способами, з недостатньою підготовленістю оператив-но-розшукових та слідчих органів до їх виявлення та розслідування. Тут розрізняються дві ситуації щодо дії кримінально-правових норм: а) кримінально-правові норми, що є “працюючими” (стосовно діянь, пов'язаних з ухиленням від сплати податків, шахрайством з фінан­совими ресурсами, з порушенням порядку заняття підприємницькою дільністю та ін.); б) норми, поки що недостатньо “працюючі” (на­приклад ті, що встановлюють відповідальність за діяння, пов'язані з маніпуляцією цінами, банкрутством, розголошенням комерційної таємниці та ін.).

§ 2. Особливості криміналістичної характеристики і розслідування злочинів, вчинених шляхом кредитно-фінансових операцій

1. Криміналистична характеристика злочинів

В умовах формування ринкових відносин кредитно-фінансова діяльність повинна виконувати важливу функцію у сфері економі­ки. Особливу роль у цій діяльности відіграє одна з основних функцій банку — кредитування суб'єктів господарської діяльності й грома­дян. Крім банків кредиторами можуть виступати й інші кредитно-фінансові установи (фонди, асоціації, ломбарди та ін.).

Кредитно-банківська діяльність регулюється низкою законодав­чих актів, основу яких складає Закон України “Про банки і банківсь­ку діяльність”. Маючи великі можливості позитивного впливу на розвиток економіки, кредитна система в той же час відчуває на собі негативний вплив неврегульованості певних правових положень, недоліків кредитно-фінансових технологій, документообігу, недо­статнього рівня професіоналізму працівників кредитної галузі, а також існування можливості зловживань як з боку працівників кредитно-фінансових установ, так і позичальників. Вказані обста­вини загострюють криміногенну обстановку, сприяють зростанню злочинних посягань на кредитно-фінансові ресурси.

Норми КК про відповідальність за заволодіння майном шляхом обману чи зловживання довір'ям (ст.ст. 83, 143), деякі супутні посадові злочини (ст.ст. 165, 168, 172 та ін.) в умовах формування нових кредитних відносин виявилися недостатніми для криміналі­стичного захисту законних інтересів сторін у цих стосунках. Виник­ла необхідність доповнити КК нормами про відповідальність за злочини, що так чи інакше пов'язані з посяганнями на фінансові ресурси кредитних установ: ухилення від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів (ст. 148²); фіктивне підприємництво (ст. 148⁴); шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 148⁵); прихо­вування банкрутства (ст. 156²); фіктивне банкрутство (ст. 156³). Із вказаних норм слід виділити ст. 148⁵ КК “Шахрайство з фінансо­вими ресурсами”, в якій особливо підкреслено спеціальний харак­тер складу злочину, що передбачає відповідальність за надання гро­мадянином — підприємцем або засновником чи власником суб'єк­та підприємницької діяльності, а також посадовою особою суб'єкта підприємницької діяльності завідомо неправдивої інформації дер­жавним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержан­ня субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків за відсутності ознак розкрадання.

Щодо криміналістичної характеристики кредитно-фінансових злочинів, доцільно виділити основні її елементи і розглянути їх на графічній моделі (рис. 20).

Дана схема може бути використана як базова модель для роз­гляду системи взаємозв'язку елементів криміналістичної характе­ристики інших злочинів, вчинених у галузі господарської діяльності. Особливістю криміналістичної характеристики даних злочинів є мета злочину і особа злочинця (ці два елементи графічно поєднані). Залежно від мети злочину посягання на фінансові ресурси можуть бути кваліфіковані або за ст. 148⁵ КК (при існуванні на момент об­ману мети обернення майна на користь винного або інших осіб), або за ст.ст. 83 чи 143 КК (стосовно приватного кредитного утворення).

З усіх елементів криміналістичної характеристики кредитно-фі­нансових злочинів необхідно особливо виділити способи їх вчинення.

Способи злочинів у кредитно-фінансовій сфері, що склалися в кримінальній практиці, можна класифікувати залежно від особи злочинця (кредитор, позичальник), який діє самостійно або в змові.

Першу групу складають способи посягань позичальника на фінансові ресурси кредитно-фінансових установ.

Спосіб 1. Громадянин-підприємець (який зареєстрований як підприємець за місцем проживання та має документи на здійснення підприємницької діяльності), власник, засновник, посадова особа підприємства-позичальника надають кредитно-фінансовій установі фіктивну інформацію (договір виконання робіт, послуг, постачання) з неіснуючим або фіктивно створеним суб'єктом господарювання (з внесенням свідомо фіктивних свідчень до техніко-економічного обґрунтування кредиту, з фальсифікованими даними балансу, на­данням фіктивних документів на майно, що віддано у заставу, та ін.) з метою одержання кредиту та його розкрадання. З метою при­ховання злочину винні особи вдаються до фіктивного банкрутства, ліквідації, реорганізації підприємства, надання підробних і фіктив­них документів тощо.

Спосіб 2. Громадянин-підприємець або засновник чи власник суб'єкта підприємницької діяльності, посадова особа суб'єкта під­приємницької діяльності надає свідомо фіктивну інформацію кре­дитно-фінансовій установі з метою одержання кредиту для його ви­користання в підприємницькій діяльності: купівлі основних засобів, сировини, матеріалів, різноманітної продукції, інвестування та ін.

Спосіб 3, Посадова особа, як правило державного підприєм­ства, організації, установи, філії та структурних підрозділів, одер­жавши законний пільговий грошовий кредит, використовує його не за призначенням, а шляхом передачі під відсотки комерційній структурі з відповідними штрафними санкціями. Одержувач кредиту використовує його в комерційному обігу.

Спосіб 4. Посадові особи (див. спосіб 3) підприємства, отримав­ши звичайний або пільговий кредит, переадресують його на свій розсуд певному контрагенту під виглядом відсутності можливості розрахуватися за одержаний кредит і надають право розрахунку за кредит комерційній організації. Варіант 1. Комерційна структура одержує за підприємство всю продукцію у постачальника, реалізує її за більш високою ринковою ціною, розраховуючись з банком за наданий підприємству кредит, різниця між ціною продажу про­дукції та сумою повернутого кредиту і відсотків по ньому матері­алізується та привласнюється посадовими особами підприємства та комерційною структурою. Варіант 2. Комерційна структура одер­жує за підприємство тільки частину продукції, але вже за ринковою ціною в розмірі кредиту і відсотків по ньому, реалізує одержану продукцію та розраховується за підприємство з банком за нада­ний кредит. При цьому у постачальника перебуває частина кре­дитних коштів, що є власністю підприємства, які: а) на прохан­ня посадових осіб підприємства перераховуються комерційній структурі для матеріалізації, при цьому товарно-матеріальні цін­ності привласнюються і на підприємстві не оприбутковуються; б) підприємство-постачальник видає у відповідності з передаточним актом продукцію, яка привласнюється і на підприємстві не оп­рибутковується; в) підприємство-постачальник видає у відпо­відності з передаточним актом продукцію, яка оприбутковується на підприємстві, привласнюється і знищується за фіктивними до­кументами.

Другу групу складають способи посягання працівників кредит­но-фінансових установ на фінансові ресурси, що зберігаються в цих установах на рахунках клієнтів.

Спосіб 5. Посадова особа кредитно-фінансової установи без повідомлення клієнта знімає кредитні грошові кошти з його розра­хункового рахунку (якщо кредитні кошти перебувають на розра­хунковому рахунку якийсь час без руху) і використовують в інте­ресах банку. Частіше за все ця операція відбувається, коли банк у результаті невдалих операцій потрапляє в скрутне фінансове ста­новище. Коли виникає необхідність у перерахуванні коштів, пра­цівники кредитно-фінансових установ вживають заходів щодо приховання зловживань: знімають грошові кошти в необхідній кількості з рахунку іншого клієнта або відтягують строк перера­хування під приводом того, що: установа перебуває на картотеці; вичерпано щоденну можливість перерахування коштів; були не­вірно оформлені платіжні документи та ін.

Спосіб 6. Посадові особи кредитно-фінансових установ без повідомлення клієнта знімають кредитні кошти з його рахунку для використання в комерційному обігу шляхом: надання кредиту іншим підприємствам, організаціям, установам; надання фінансо­вої допомоги; участі в угодах на валютній біржі та ін. У разі необ­хідності винні вживають заходів щодо приховання зловживань, аналогічні тим, що передбачені у способі 5.

Третя група способів посягань на кредитно-фінансові ресур­си пов'язана із злочинною змовою представників кредитора та позичальника.

Спосіб 7. Працівник кредитно-фінансової установи видає неза­конний кредит (без належної перевірки платоспроможності, мож­ливості повернення та ін.) позичальнику, з яким перебуває у змові. За допомогою кредитора відтягується строк повернення кредиту (підроблення документів, надання фіктивної інформації про не­можливість повернення кредиту та ін.).

Спосіб 8. Працівник кредитно-фінансової установи незаконно надає пільговий кредит позичальнику, який суму у розмірі різниці у відсотках між звичайним та пільговим кредитом перераховує на певний рахунок.

Спосіб 9. Працівники кредитно-фінансових установ у змові з позичальником створюють підприємство з метою одержання кредиту. Одержані безготівкові кредитні кошти переводяться в готівку в самій кредитно-фінансовій установі за допомогою пра­цівників цієї установи шляхом фіктивного договору позики, ма­теріальної допомоги тощо. Вказаними особами відтягується строк повернення кредиту (підроблення документів, надання фіктивної інформації про неможливість виконання зобов'я­зань у строк з різних причин). Після проведення такої операції можлива зміна засновників, власників, посадових осіб позичаль­ника.

Одним із важливих компонентів наслідків кредитно-фінансових злочинів є їх сліди-ознаки, що відображуються в діях, у сталих зв'язках між учасниками кредитних операцій і особливо в докумен­тах. Такі сліди як факти створюються на стадіях: 1) видачі та одер­жання кредиту, 2) його використання та 3) повернення.

1. Видача кредиту кредитором — одержання кредиту позичаль­ником.

Факти: видача кредитів підприємствам, організаціям, що не передбачені як позичальники; складання документів із свідомо фальшивими свідченнями (інтелектуальна фальшивка); наявність у документах слідів виправлень, підчисток, травлення тощо (мате­ріальна фальшивка); надання неіснуючої адреси; сприяння у на­данні звичайного або пільгового кредиту; позаслужбові зв'язки між позичальником та працівниками банку, що здійснюють фінансові, правлінські та контрольні функції (надання кредиту, створення пільгових умов кредитування і повернення кредиту, послаблення контролюючих функцій та ін.); нецільове надання кредиту.

2. Використання кредиту позичальником.

Факти: нецільове використання кредиту і матеріальних ціннос­тей позичальником; демпінгові розрахунки з покупцями продукції, виконавцями робіт та послуг; встановлення документів з фіктивни­ми свідченнями; безтоварне оформлення документів: неоприбутку-вання на склад товарно-матеріальних цінностей; відсутність доку­ментації сдачі — отримання поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг; виявлення у позичальника листів, претензій на недопоставлену продукцію, кредиторську заборгованість; вико­ристання необлікованих бланків суворої звітності і заміна їх інши­ми бланками; завищення списання на видаток матеріальних цінно­стей під виглядом втрат на природні збитки, відходи, псування та інші втрати; оприбуткування не одержаних товарів; складання фіктивних документів на списання малоцінних товарів на видаток; нестача матеріальних цінностей; встановлення підроблених підписів в актах на списання товарно-матеріальних цінностей.

3. Повернення кредиту позичальником.

Факти: заплутування звітності; надсилання листів про немож­ливість повернення кредиту; закриття офісу позичальником; роз­продаж майна позичальником; підготовка або від'їзд позичальни­ка в іншу державу; існування у звітних документах даних, що вик­ривлюють свідчення про виконання позичальником обов'язків щодо повернення кредиту.

2. Розслідування злочинів.

Серед питань розслідування злочинів, які розглядаються, виділити: 1) питання, які необхідно з'ясувати під час розслідува 2) види документів, які містять інформацію про кредитні опері

1. Питання, які необхідно з'ясувати під час розслідування. ливим джерелом свідчень про вчинені кредитні операції є пр; ники кредитно-фінансовіх установ (кредитної, операційної сл' і представники позичальника. Працівники кредитної служби жуть мати певні свідчення, зокрема: хто і коли звернувся з про ням про надання кредиту; чи знайома ця особа з позичальни: в яких стосунках з ним перебуває; в яких стосунках перебува* рівництво кредитної установи з позичальником; чи здійснював небудь з працівників кредитної установи протекцію у наданні диту; які документи були надані позичальником для одержа кредиту, хто безпосередньо працював з документами позичал; ка; які документи було надано для забезпечення кредиту; де ходяться ці документи і хто має право доступу до них; хто в рішення про надання кредиту; куди було перераховано кред; кошти; хто повинен здійснювати контроль за використанням : диту і хто фактично його здійснював; які документи складаю' кредитором для реєстрації наданого кредиту і контролю за І ким складаються і ведуться такі документи, де вони знаходяті хто має право доступу до них; хто з працівників кредитної устан брав участь в інвентаризації предмету застави; коли були повері кредитні кошти; чи були свідчення про неплатоспроможність зичальника, гаранта; чи надходили свідчення про розпродаж й на позичальником, закриття офісу; ким, коли і які заходи вжива ся для забезпечення кредиту; хто і коли готував претензійні докуі“ ти в суд.

Позичальник має такі свідчення: хто і коли приймав рішеї про необхідність одержання кредиту; хто і чому запропонував д кредитну установу; чи пропонувались інші варіанти і ким; в я: стосунках з працівниками кредитної установи перебуває позича ник; які документи були надані для одержання кредиту і коли; існує власне майно і в яку суму воно оцінюється; які докумеї підтверджують право власності на майно і де вони знаходяті умови їх зберігання; хто має до них доступ; яким майном забез чувався кредит; документи на право власності на це майно; ко] ким була укладена кредитна угода; чи передбачалося виконаї укладеного договору; хто приймав рішення про використання к диту; кому і коли були перераховані кредитні кошти; що (сиро на, готова продукція, товари та ін.) одержано, ким і за якими, кументами і де вони знаходяться; хто, коли і куди здійснював пе­ревезення; у відповідності з якими документами здійснювалося пе­ревезення; де знаходяться перевезені предмети; хто, коли, відпові­дно до яких документів одержував продукцію (приймав виконані роботи, надані послуги); ким і коли оприбутковувалася продукція по бухгалтерії; якими документами і ким, коли оприбутковувала­ся продукція на складі, де знаходяться ці документи; яку продукцію одержували і в якій кількості; яку продукцію оприбутковували і в якій кількості; ким, куди (кому) і відповідно до яких документів здійснювався відпуск продукції; ким і коли було здійснено повер­нення кредиту, відповідно до яких документів.

2. Документи, що містять інформацію про кредитні операції, можна поділити на дві основні групи: 1) ті, які вилучаються під час вирішення питання про порушення кримінальної справи, і 2) ті, що містять певну інформацію про кредитно-фінансові операції.

До першої групи належать:

а) документи, безпосередньо пов'язані із злочинною подією, в тому числі ті, що є предметом злочинного посягання (фальшиві документи, документи із слідами виправлень, що приховують не­законні операції та ін.);

б) документи, що встановлюють певні обставини, пов'язані з подіями, про які одержано повідомлення (статистична, аналітична та інша документація);

в) матеріали перевірок, проведених установами Національно­го банку України, податкової адміністрації, контрольно-ревізійної служби — акти ревізій, івентаризацій, відомчих експертиз та ін.).

До другої групи належать:

а) документи для відкриття розрахункового рахунку в банку: засновницькі документи позичальника (статут, положення, уста­новчий договір, рішення), надані банку; свідоцтво про реєстрацію позичальника у виконавчому комітеті за місцем знаходження; до­говір з позичальником про банківське обслуговування; копії кар­ток зі зразками підписів керівника і бухгалтера; довідки з податко­вої адміністрації про постанову на облік; довідка статистичного управління про присвоєння кодів;

б) документи позичальника, надані банку для одержання кре­диту: прохання про надання кредиту із зазначенням суми, строку повернення і забезпечення його; коротка характеристика угоди, розрахунку економічної ефективності угоди; копія договору-кон-тракту, для здійснення якого береться кредит; детальний розраху­нок економічної ефективності угоди, для якої береться кредит; копії інших договорів та угод, пов'язаних з договором, для якого береться кредит (оренди, купівлі-продажу, проведення робіт тощо); бух­галтерські статистичні звіти (про фінансові результати, декларації про прибуток та ін.); договір-поручительство (гарантійний лист);

в) документи і свідчення, що підтверджують забезпечення по­вернення кредиту і платоспроможність позичальника: документи, що підтверджують право власності на земельні ділянки, право оренди земельних ділянок, обладнання, транспортних засобів та ін.; виписки з рахунків позичальника, розрахунковий рахунок яко­го знаходиться в іншій кредитній установі; бухгалтерські звіти (ба­ланси, декларації про прибутки та ін.); забов'язання-поручитель-ство погашення кредиту; повідомлення позичальника про прийнят­тя гарантійного листа як забезпечення кредиту; документи, що підтверджують кредитоспроможність гаранта; договір застави; документи, що підтверджують право власності на заставлене май­но; виписка з балансу з розшифровкою балансової вартості пред­мету застави; страховий поліс на страхування посівів у випадку надання кредиту під заставу майбутнього врожаю; договір іпоте­ки, засвідчений нотаріально із забороною на відчуження; акт інвен­таризації об'єкту незавершеного будівництва, відданого під заста­ву; акт оцінки реальної вартості цінних паперів, відданих під зас­таву; акт передачі банку цінних паперів для зберігання; договір страхування заставленого майна, що знаходиться у позичальника та здається ним в оренду;

г) документи про використання кредиту: книга запису застав; повідомлення кредитної установи про здачу позичальником зас­тавленого майна в оренду; виписки із розрахункового рахунку позичальника про наявність і рух грошових коштів; платіжне до­ручення на переведення грошових коштів; товаротранспортні документи на постачання продукції; договори, листи про відпуск продукції; платіжні документи на оплату продукції; видатковий касовий ордер та інші документи, пов'язані з переведенням коштів у готівку та її використанням; лист постачальнику про переадресу­вання залишків коштів позичальника іншій комерційній структурі; доручення на одержання продукції; доручення автотранспортного підприємства на одержання продукції та інші товаротранспортні документи на одержану продукцію; журнали реєстрації платіжних доручень і вихідних документів в автотранспортному підприємстві, що здійснює перевезення продукції; документи складського обліку та зберігання;

ґ) документи на повернення кредиту: платіжне доручення пози­чальника про повернення боргу у розмірі кредиту та відсотків по ньому або распорядження банку про списання коштів з рахунку позичальника після завершення строку зобов'язань за кредитним договором; додаткова угода про збільшення строків за кредитним договором разом зі змінами договору-поручительства; додаткова угода про збільшення відсоткових ставок за кредит у випадку не­повернення кредиту (відсотків) у строк; лист про неспроможність виконання зобов'язань; претензія (з повідомленням про одержан­ня); заява до суду про визнання позичальника банкрутом; рішення суду про визнання позичальника банкрутом; матеріали, що свідчать про фіктивне банкрутство, шахрайскі дії позичальника.

§ 3. Особливості криміналістичної характеристики і розслідування податкових злочинів

1. Криміналістична характеристика злочинів

Склад вказаного виду злочину визначений ст. 148²КК. Об'єктом злочинного посягання даного виду є суспільні податкові відносини, які виникають у процесі економічної діяльності і покликані сприя­ти нормальному функціонуванню податкової системи держави.

Під податком, збором, іншим обов'язковим платежем (далі — податок) слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідно­го рівня або державного цільового фонду, який здійснюється плат­никами у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами.

Згідно з чинним законодавством об'єктами оподаткування є доходи (прибутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), майно юридичних та фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законодавчими актами України.

Податки та інші обов'язкові платежі поділяються на загально­державні та місцеві. Стаття 14 Закону України “Про систему оподат­кування” виділяє загальнодержавні податки, до яких, зокрема, нале­жать податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибу­ток підприємства, податок на доходи фізичних осіб, плата за землю, збір за спеціальне використання природних ресурсів тощо. Перелік місцевих податків і зборів визначений у ст. 15 цього Закону. До них, зокрема, належать податок з реклами, комунальний податок, готель­ний збір, збір за парковку автотранспорту, ринковий збір та ін.

Ухилення від сплати податків як корисливий злочин характери­зується наявністю взаємопов'язаних ознак: а) діянням у вигляді ухилення від .сплати податків; б) злочинними наслідками (спричи­нення шкоди державним інтересам у вигляді значних, великих та особливо великих збитків); в) наявністю прямого причинного зв'яз­ку між діянням і наслідками, що настали. Податкове законодавство визначає порядок і строки сплати відповідного податку. Діяннями

з ухилення від сплати податків є: неподання податкових декла­рацій; приховування об'єктів оподаткування; заниження вартості об'єктів оподаткування.

Неподання податкових декларацій характеризується тим, що посадові особи суб'єкта підприємницької діяльності І фізичні осо­би у встановлений законом строк не подають до територіальних податкових адміністрацій відповідні податкові декларації та роз­рахунки, маючи на меті ухилення від сплати податків. Прихован­ня об'єктів оподаткування виражається в тому, що посадові особи суб'єкта підприємницької діяльності і фізичні особи не сплачують податки та інші неподаткові платежі, які вони відповідно до чин­ного законодавства повинні були внести до бюджету. Заниження об'єктів оподаткування характеризується частковою несплатою податків та неподаткових платежів.

На платників податків покладається відповідальність за пра­вильне обчислення, своєчасність сплати податків і дотриманння законодавства про оподаткування, за порушення якого в залеж­ності від ступеня суспільної небезпеки і розміру спричинених мате­ріальних збитків передбачається адміністративна відповідальність (ст. 164^і КпАП “Ухилення від подання декларації про доходи”, ст. 165^і КпАП “Ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фон­ду України, Фонду соціального страхування України платників обов'язкових страхових внесків та порушення порядку обчислен­ня і сплати внесків на соціальне страхування”) або кримінальна відповідальність за ст. 148² КК.

За ухилення від сплати податків до кримінальної відповідаль­ності притягуються посадові особи суб'єктів підприємницької діяльності (підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності), на які згідно із законодавством покладено обов'язок ведення бухгалтерського обліку та складання звітів про фінансово-господарську діяльність, подання податкових декларацій та інших документів, пов'язаних з обчисленням, сплатою податків до бюд­жету (керівники підприємств, їх заступники, головні бухгалтери та виконуючі їх обов'язки). Суб'єктом злочину, що розглядається, можуть бути також фізичні особи.

У системі елементів криміналістичної характеристики слід ви­ділити способи ухилення від сплати податків. У практиці розсліду­вання і криміналістичних публікаціях визначилось понад п'ятдесят способів вчинення таких злочинів. Однак вони недостатньо система­тизовані за видами податків, суб'єктами злочину та іншими підста­вами, які дозволяють більш ефективно використовувати відомості про способи вчинення злочинів у їх розслідуванні.

Одним з основних критеріїв систематизації таких способів є особ­ливості виду податку, пов'язаного з певною сферою діяльності, ти­повою обстановкою і умовами досягнення злочинного результату. Виходячи з цього критерію, способи ухилення від податків можна систематизувати за чотирма основними групами.

І. Способи, загальні для усіх видів податків.

1. Неподання або несвоєчасне подання податкових декларацій, розрахунків по них (усі види податків).

2. Недоплата податків.

3. Пред'явлення у податкову адміністрацію неправдивих відо­мостей про тимчасове припинення або неведення господарської діяльності.

4. Проведення значної кількості операцій на велику суму з по­дальшою ліквідацією підприємства без сплати податків.

5. Вчинення розрахунків по господарських операціях через до­датково відкриті рахунки.

II. Способи приховання валового доходу.

6. Невключення оподатковуваного обігу бартерних операцій (податок на прибуток, податок на додану вартість, інноваційний фонд та ін.).

7. Проплата однією організацією за іншу в рахунок взаємних вимог (за третю особу).

8. Оформлення фіктивних документів про передачу товару на зберігання або повернення прийнятого на реалізацію товару.

9. Завищення даних про ціну придбаного товару, продукції.

10. Неоприбуткування отриманої виручки від проданого това­ру, виконаних робіт, наданих послуг.

III. Способи ухилення від сплати податку па прибуток.

11. Завищення витрат, віднесених на собівартість товарів, робіт, послуг.

12. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошо­вих коштів, отриманих від проведення позареалізаційних операцій (товарний, комерційний, фінансовий кредит).

13. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошо­вих коштів, отриманих від здачі майна в оренду.

14. Заниження суми балансового прибутку під виглядом відра­хувань до благодійних фондів та інших організації, що користу­ються пільгами при оподаткуванні.

15. Внесення до звітності завищених даних про частку інозем­ного капіталу (інвестицій) в статутному фонді підприємств з іно­земними інвестиціями.

16. Фальсифікація даних про наявність на підприємстві праці­вників, які мають пільги з податку на прибуток.

IV. Інші види податків.

17. Завищення на підприємстві кількості певної категорії працівни­ків, які користуються податковими пільгами (прибутковий податок).

18. Здійснення розрахунків з працівниками підприємства в на­туральній формі (комунальний податок, платежі до різних фондів, соцстраху).

19. Невключення до штатного розкладу фактично працюючих на підприємстві осіб.

20. Неподання даних про наявність у власності підприємства транспортних засобів (податок на транспортні засоби).

21. Продаж без дорожнього збору паливно-мастильних матері­алів кінцевому споживачеві (шляховий збір).

22. Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів без ма­рок акцизного збору (акцизний збір).

23. Фальсифікація митних декларацій імпортерами — платни­ками акцизного збору (акцизний збір).

24. Фальсифікація даних про кількість виробленої продукції під­приємствами — виробниками підакцизної продукції (акцизний збір).

2. Розслідування злочинів

Під час розслідування ухилень від сплати податків необхідно встановити низку обставин.

1. Факт ухилення від сплати податків.

2. Відомості про суб'єкта підприємницької діяльності (наймену­вання, місцезнаходження, вид діяльності, структура, його цілі й зав­дання).

3. Підстави і дотримання встановленого порядку реєстрації суб'єкта господарської діяльності.

4. Дотримання порядку, встановленого для реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності у територіальних органах податкової адміністрації та інших установах.

5. Відповідність діяльності, що виконується господарюючим суб'єктом, статуту.

6. Відомості про майно підприємства, наявність розрахункових рахунків в установах банку і рух грошових коштів.

7. Характер і зміст операцій, що виконуються.

8. Місце, час, мета, спосіб злочинної діяльності.

9. Звітний період, за який вчинено ухилення від сплати податків.

10. Розмір прихованих доходів (прибутків) і несплачених по­датків, інших платежів по окремих звітних періодах, видах податків, загальний розмір спричинених державі матеріальних збитків.

11. Найменування і зміст нормативних актів, положення яких були порушені при вчиненні злочину.

12. Коло осіб, які брали участь у виконанні конкретної фінан­сово-господарської операції (як суб'єкт даного злочину, так і інші особи), їх посадові та функціональні обов'язки.

13. Діяння, що виконувались конкретними особами при здійс­ненні фінансово-господарських операцій і здійсненні ухилення від сплати податків.

14. Ознаки інших злочинів, що є в діяннях вказаних осіб (ха­латність, посадовий підлог, шахрайство з фінансовими ресурсами та ін.).

15. Професійна та кримінальна характеристика осіб, які брали участь у діяльності господарюючого суб'єкта.

16. Обставини, що сприяли вчиненню злочину. ' При порушенні справ про ухилення від сплати податків мож­ливі дві групи слідчих ситуацій.

До першої належать ситуації, при яких початкові дані про вчи­нений злочин отримані: а) внаслідок проведеної документальної перевірки працівниками територіальної податкової адміністрації; б) внаслідок оперативно-розшукових заходів підрозділів податкової міліції; в) внаслідок спільних заходів податкової міліції та відділу документальних перевірок територіальної податкової адміністрації.

До другої групи входять ситуації, в яких інформація про вчи­нення злочинів отримана внаслідок розслідування інших злочинів.

Перша група являє собою типові ситуації, які найчастіше зуст­річаються в практичній діяльності і є більш сприятливими для роз­слідування. В таких ситуаціях слідчий вирішує наступні завдання: а) вивчення отриманих первинних матеріалів; б) документальне підтвердження виявлених фактів порушення податкового законо­давства; в) забезпечення виконання цивільного позову та можли­вості конфіскації майна; г) перевірку актів перерахування грошо­вих коштів, не відображених у звіті підприємства; ґ) виявлення та вилучення матеріальних цінностей і грошових коштів, не відобра­жених у звіті підприємства; д) перевірку діяльності господарюючо­го суб'єкта з метою виявлення ухилення від сплати податків; е) оз­найомлення з необхідними нормативними актами, що регламенту­ють порядок відрахування та сплати податків.

Вирішення вказаних завдань можливо шляхом проведення ком­плексу слідчих дій та оперативпо-розшукових заходів:

1) допиту ревізора, який проводив документальну перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єкта, для з'ясування змісту та результатів перевірки;

2) виїмки та огляду документів (письмових, інформації на маг­нітних носіях);

3) допиту посадових осіб, відповідальних за^ обчислення_; сплату податків та своєчасне подання декларацій та розрахунків податків;

4) обшуку за місцем проживання і роботи посадових осіб об'єкту, що перевіряється;

5) накладення арешту на вклади та майно з метою забезпечен­ня можливої конфіскації та відшкодування спричинених матеріаль­них збитків;

6) припинення операцій з використання грошових коштів, що (знаходяться на розрахунковому рахунку підприємства;

7) допиту свідків (осіб, які тією чи іншою мірою брали участь у здійсненні фінансово-господарських операцій, посадових осіб, з якими підприємство здійснювало економічні взаємовідносини);

8) допиту посадових осіб органів Державної податкової адмі­ністрації, що здійснювали контроль за діяльністю господарюючого суб'єкта, а також проводили документальні перевірки;

9) очної ставки;

10) оперативно-розшукових заходів для виявлення матеріаль­них цінностей та грошових коштів, які належать посадовим осо­бам, підприємствам, що перевіряються, встановлення осіб, які пе­реховуються від слідства.

У необхідних випадках доручається проведення додаткової та повторної документальної перевірки фінансово-господарської діяль­ності господарюючих суб'єктів, з якими підприємство, що пере­віряється, вступало у взаємовідносини; призначення відповідних судових експертиз (економіко-податкової, бухгалтерської та ін.).

Слідча ситуація у разі, коли інформація про факт ухилення від сплати податків отримана внаслідок розслідування інших злочинів, відрізняється від вказаних вище ситуацій тим, що вона має елемент раптовості, який .особливо важливо використовувати в умовах обмеженого обсягу доказової інформації.

Основними завданнями, що випливають з даної ситуації, є ви­явлення, витребування, вилучення необхідних документів первин­ного обліку, бухгалтерських реєстрів та інших документів як інфор­мації про вчинений злочин.

§ 4. Особливості криміналістичної характеристики та розслідування приховування валютної виручки

1. Криміналістична характеристика злочинів

Для економіки держави, що розвивається, велику небезпеку становить приховування виручки в іноземній валюті від реалізації на експорт товарів (робіт, послуг). Криміногенна обстановка в цій сфері потребує прийняття відповідних заходів захисту зовнішньо­економічної діяльності, інтересів держави, господарюючих суб'єктів і перш за все заходів правового характеру, встановлення ефектив­ної системи валютного контролю.

Правила обігу валютних цінностей регулюються Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулюван­ня та валютного контролю”, законами України “Про зовнішньо­економічну діяльність”, “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” та іншими нормативно-правовими актами.

Кримінально-правовий захист валютних інтересів держави здійснюється нормою про відповідальність за приховування ва­лютної виручки (ст. 80^і КК).

У чинній редакції ця стаття КК передбачає відповідальність за відкриття або використання за межами України валютних рахунків підприємств, установ та організацій без дозволу Національного банку України посадовими особами підприємств, установ та орга­нізацій, що діють на території України, чи за їх дорученням інши­ми особами або особами, які займаються підприємницькою діяль­ністю, незалежно від форм власності, а так само будь-якою іншою особою, що є громадянином України і постійно проживає на її те­риторії, або приховування валютної виручки.

Валютна виручка суб'єктів господарської діяльності — це сума валютних надходжень від продажу товарів та послуг за іноземну валюту (включаючи й валюту країн СНД), незалежно від джерела їх походження. Ця виручка підлягає обов'язковому та повному зара­хуванню на спеціальні розподільчі рахунки, що відкриваються й ведуться у комерційних банках України, які мають ліцензію Націо­нального банку України. У разі здійснення зовнішньоекономічних операцій, що не передбачають сплату в грошовій формі (бартер, різні взаєморозрахунки, операції з давальницькою сировиною), валютною виручкою визнається еквівалентна вартість товарів, яку має отримати за вказаними угодами українська сторона.

Термін “валютна виручка” носить обмежений характер, оскіль­ки незаконний відток валютних коштів можливий і в інших фор­мах, наприклад у вигляді фіктивних угод про виконання робіт (по­слуг) консультаційного або інформаційного характеру, що дозво­ляє здійснювати перерахування на рахунки в зарубіжних банках валютних коштів, які не є валютною виручкою.

Зовнішньоекономічна діяльність є одним з найбільш рентабель­них видів господарської діяльності. Участь у ній широкого кола юридичних осіб, в тому числі й іноземних, та використання як засіб платежу іноземної валюти викликають необхідність ретельної її регламентації та забезпечення криміналістичного захисту від зло­чинних посягань.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності, що здійс­нюють в Україні її суб'єкти, є: експорт та імпорт товарів; надання послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, брокерсь­ких, агентських, консигнаційних, аудиторських, юридичних, тури­стичних та інших, що не заборонені законами України); міжнарод­ні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовні­шньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності зазначених установ на території України; спільна підприємницька діяльність суб'єктів зовнішньоекономіч­ної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності; то­варообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності; орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єкта­ми зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами гос­подарської діяльності; інші види зовнішньоекономічної діяльності, що не заборонені законами України.

Порядок розрахунків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності визначається Законом України “Про порядок розрахунків в іно­земній валюті”, яким встановлений обов'язковий строк, протягом якого зовнішньоекономічні операції українських резидентів по­винні бути завершені, тобто при експорті товарів, робіт або послуг має бути проведена сплата іноземним контрагентом, при імпорті — в Україну повинен бути ввезений сплачений резидентом товар.

До системи органів, що здійснюють валютний контроль, вхо­дять: Національний банк України, Міністерство зовнішньоеконо­мічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба, Державний комітет статистики, Державна податкова адміністрація, Міністер­ство фінансів, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України. Між цими органами встановлений систематичний обмін інформацією про стан зовнішньоекономічної діяльності та хід ви­конання контрактів її суб'єктами. Практика нормативного регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності зараз ще недостатньо ефек­тивна. Ця та інші обставини створюють сприятливу обстановку для посягань на валютні ресурси, а також умови для різних зловжи­вань з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Злочини, передбачені ст. 80^і КК, за обстановкою, в якій здійсню­ються торговельні операції, за своїм механізмом пов'язані в біль­шості випадків з участю групи осіб, склад якої, її дії можуть мати організований характер, що іноді ускладнюється співучастю зару­біжних партнерів.

Одним з важливих елементів криміналістичної характеристики приховування валютної виручки є система способів вчинення дано­го виду злочинів.

Спосіб 1. Неповернення валютної виручки за послуги або това­ри, що експортуються, полягає в тому, що підприємство — рези­дент України — здійснює продаж товарів (надає послуги) інозем­ному партнеру, за які воно повинно отримати сдтлату в іноземній валюті, та ухиляється від переказу валютної виручки в Україну. При цьому під “ухиленням” слід розуміти ситуацію, при якій під-приємство-резидент має реальну можливість розпоряджатися вка­заною валютною виручкою.

Одним з різновидів даного способу є перерахування валютних коштів, отриманих у вигляді виручки, посадовими особами підпри-ємства-резидента, обминаючи уповноважений банк, на розрахун­ковий рахунок іноземної фірми в рахунок виконання обов'язків по іншій угоді.

Спосіб 2. Зменшення в договорі валютно-розрахункових обо­в'язків іноземного партнера полягає в штучному заниженні під-приємством-резидентом вартості послуг або товарів, що експор­туються, внаслідок чого частина валютної виручки, яка складає різницю між заниженою та загальною вартістю, в Україну не над­ходить і використовується експортером за кордоном. При цьому підприємці використовують ситуацію, коли вони є власниками іно­земних фірм.

Спосіб 3. Приховування підприємством-резидентом валютної виручки шляхом сплати з неї за кордоном видатків, не пов'язаних з даною зовнішньоекономічною операцією.

Цей спосіб має місце також у випадку, коли з валютної вируч-'ки за одними контрактами здійснюється сплата банківських та інших видатків за іншими контрактами.

Спосіб 4. Приховування валютної виручки шляхом виплат іно­земним громадянам з готівкової валютної виручки до здачі її в банк для зарахування на валютний рахунок.

Цей спосіб застосовується при оплаті робіт, пов'язаних з транс­портними перевезеннями, туризмом, видатків на відрядження та ін. При надходженні в Україну валютної виручки, що залишилася, вона зменшується на суму вказаних виплат.

Спосіб 5. Приховування валютної виручки при здійсненні бар­терних операцій шляхом її незарахування, що маскується так зва­ним подвійним контрактом, коли на території України фіксується контракт з одними умопями, а за кордоном цей контракт виглядає іншим чином.

Спосіб 6. Приховування валютних цінностей шляхом зміни умов договору, що полягає в тому, що на першій стадії укладається до­говір бартеру, а потім, після вивезення товарів за межі України, підписується додаткова угода до договору (з будь-яких причин — уцінки експортованого товару, відмови від поставки тощо), шля­хом зміни предмету договору (бартерний контракт змінюється на договор купівлі-продажу).

Спосіб 7. Приховування валютної виручки шляхом припинен­ня діяльності суб'єкта підприємництва.

Даний спосіб орієнтований на проведення фіктивних зовніш­ньоекономічних операцій з метою приховування валютних цінно­стей, для чого за фіктивною юридичною адресою, за підробними документами створюється суб'єкт підприємницької діяльності. За зовнішньоекономічним контрактом суб'єктом підприємництва придбаються валютні кошти для здійснення контракту. Неподан­ня наприкінці встановленого строку до банківської установи доку­ментів, що підтверджують проведення зовнішньоекономічної опе­рації, є ознакою такого способу.

Різновидом такого способу є отримання банківських кредитів під фіктивні контракти з наступною конвертацією та переказом валютних коштів на рахунки до закордонних банків.

Спосіб 8. Приховування валютних цінностей шляхом непо­вернення в Україну товарів та сировини, вивезених на тимчасове збе­рігання та переробку за кордон, здійснюється резидентом шляхом укладання зовнішньоекономічного контракту на переробку даваль­ницької сировини. В результаті партії сировини та товарів виво­зяться за межі України без належного оформлення експортних кон­трактів на підприємства інших країн, а потім, у порушення обо­в'язків щодо тимчасового зберігання та переробки, реалізуються там. Для приховування протиправних угод подаються документи про нібито ввезені в Україну перероблені товари.

Спосіб 9. Приховування валютних цінностей шляхом незаконно­го відкриття рахунків з участю іноземних юридичних осіб (найбільш складний у процесі виявлення спосіб). Диспозиція ст. 80^і КК перед­бачає відповідальність за відкриття або використання за межами України без дозволу Національного банку валютних рахунків підприємств, установ, організацій. Відкриття резидентами рахунків в іноземних банках регламентоване “Положенням про порядок на­дання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках”. Однак існує велика кількість таких рахунків в іноземних банках з участю джерел іноземних юридичних осіб. В цьому випадку схема проходження валютних коштів прослідко-вується лише за документами банківських установ, які перерахову­ють кошти за кордон на конкретний рахунок адресата. Такі опе­рації використовуються для переведення безготівкових коштів у го­тівку та ухилення від оподаткування. 2. Розслідування злочинів

Планування розслідування посягань на валютні ресурси може викликати необхідність встановлення та перевірки фактів, пов'яза­них з такими злочинами, як: контрабанда (ст. 70 КК); порушення правил про валютні операції (ст. 80 КК); розкрадання державного і колективного майна (ст.сті 83, 84, 86^і КК); ухилення від оподат­кування (ст. 148² КК); фіктивне підприємництво (ст. 148⁴ КК); шах­райство з фінансовими ресурсами (ст. 148⁵ КК); низкою посадових злочинів (ст.ст. 165, 166, 167, 168, 169, 170, 172 КК) та ін.

З цією метою до плану розслідування залежно від¹ обставин справи включаються наступні питання, що підлягають розв'язан­ню: умови роботи підприємства, установи або організації в зовні­шньоекономічній діяльності; коло посадових прав та обов'язків осіб, які беруть участь у цих операціях; сутність неправомірних дій (бездії) вказаних осіб; місце, час та спосіб вчинення неправомірних дій; ухилення від виконання певних дій; тривалість злочину (бага­тоепізодний чи складається він з одного епізоду); обов'язки та їх фактичне виконання певною посадовою особою; чи спричинена шкода невірними діями (бездією) особи — учасника зовнішньоеко­номічної операції; причинний зв'язок між діями (бездією) та шкідли­вими наслідками, що настали; розмір шкоди, спричиненої в резуль­таті зовнішньоекономічної операції злочинними діями (бездією) її учасників; мета та мотиви злочину даного виду; відомості про осо­бу обвинуваченого (підозрюваного); обставини, що сприяли вчи­ненню злочину.

У ході розслідування приховування валютних цінностей слідчий знайомиться з відповідними документами, багато з яких потребу­ють вивчення за допомогою засобів криміналістичної техніки, а в необхідних випадках — участі спеціалістів. До таких об'єктів нале­жать види документів:

засновчі, що підтверджують факт створення та реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності (статут, установчий до­говір (установчий акт), протокол установчих зборів (рішення про створення), свідоцтво про державну реєстрацію, договір оренди приміщення, договір на банківське обслуговування);

документи, що відображають законодавчі, нормативно-роз­порядчі норми, регламентують зовнішньоекономічну і пов'я­зані з нею види діяльності суб'єктів підприємницької діяльності (ліцензії, дозволи на вивезення товарів, дозволи на здійснення інвестицій за'кордон, дозволи на відкриття банківських ра­хунків за кордоном та ін.);

бухгалтерсько-облікові та банківські; договірні (зовнішньоекономічні контракти, додаткові уго­ди до них, пропозиції про їх укладання у вигляді листів, у тому числі факсимільних);

документи, що супроводжують конкретні господарські опе­рації (рахунки-фактури, акти приймання-передачі, акти, що підтверджують виконання робіт або надання послуг, відомості, товарні та товаротранспортні накладні та ін.);

документи державного відомчого та іншого контролю (митні декларації, банківські виписки та ін.);

документи так званої “чорнової” бухгалтерії. У процесі розслідування злочинів, пов'язаних з приховуванням валютної виручки, велике значення має проведення таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка, допит, призначення експертиз.

Особливістю проведення огляду, обшуку та виїмки при розслі­дуванні даної категорії справ є те, що приховування валютної ви­ручки в більшості випадків вчиняються “документальними” спосо­бами, в зв'язку з чим велике значення має відшукання, вилучення, огляд відповідних бухгалтерських та банківських документів, що відображають зовнішньоекономічні операції суб'єкта підприєм­ництва. Для проведення цих слідчих дій у деяких випадках доціль­но залучення спеціалістів — економістів, бухгалтерів, аудиторів, митних брокерів та ін. У багатьох випадках у процесі розслідуван­ня необхідно отримання певної інформації та документів зарубіж­них банківських установ, а також від іноземних юридичних осіб. У таких випадках через дипломатичні представництва цих країн на­правляються доручення в їх правоохоронні органи з метою отри­мання необхідної інформації та документів. Процедура отримання вказаної інформації та документів спрощується, якщо з конкрет­ною державою Україна має двосторонню угоду про співробітниц­тво в даній галузі або ці держави є учасниками Конвенції про взає­модопомогу (наприклад, “Угода про взаємодію міністрів внутріш­ніх справ незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю”, членами якої є держави СНД).

При проведенні допитів слідчому дуже важливо володіти відпо­відними знаннями бухгалтерського обліку, банківської справи та механізму здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

У ході проведення попереднього слідства призначення та про­ведення судово-бухгалтерської експертизи здійснюється з метою: 1) з'ясування суперечностей між матеріалами документальної пере­вірки та матеріалами кримінальної справи; 2) усунення суперечно­стей між результатами первинної та наступними документальними перевірками; 3) підтвердження розміру матеріальної шкоди, вста­новленого матеріалами документальної перевірки; 4) встановлен­ня фактів порушення валютного законодавства, що призвели до приховування валютних цінностей; 5) встановлення правильності оформлення фінансово-господарських операцій, руху грошових коштів та їх відповідності встановленим вимогам ведення бухгал­терського обліку, звітності та чинним нормативним актам; 6) пере­вірки правильності методів дослідження при проведенні докумен­тальних перевірок і відповідності їм отриманих висновків; 7) вста­новлення фінансових підстав правильності відмови ревізуючих осіб у прийнятті від осіб суб'єкта підприємницької діяльності, що пере­віряється, документів, наданих для пояснення виявлених порушень валютного законодавства; 8) встановлення стану бухгалтерського обліку та звітності на підприємстві, що перевіряється, та відповід­ності його встановленому порядку; 9) встановлення обставин, по­в'язаних з бухгалтерським обліком, що сприяли приховуванню валютних цінностей, а також формулювання пропозицій щодо їх усунення; 10) встановлення кола осіб, відповідальних за повноту та правильність дотримання валютного законодавства і тих, які при­пустили вказані порушення; 11) встановлення бухгалтерських спо­собів приховування валютної виручки.

Глава XX

Основи методики розслідування крадіжок

§ 1. Криміналістична характеристика крадіжок

Крадіжки — найбільш поширені та небезпечні злочини, що по­сягають на державне, колективне й особисте майно громадян. Сту­пінь суспільної небезпеки цих злочинів значно підвищується, коли вони вчиняються у вигляді злочинного промислу злодіями-рециди-вістами чи особами, які ухиляються від суспільно корисної праці, або неповнолітніми, які об'єдналися в організовані злодійські гру­пи з метою систематичного вчинення крадіжок.

Поняттям “крадіжка” охоплюється значне коло злочинів, що відрізняються один від одного предметом посягання, способом вчинення і приховування, місцем реалізації злочинного задуму. З огляду на це виділяються:

крадіжки з приміщень — крамниць, кіосків, складів, готелів, санаторіїв, гардеробів, гуртожитків, квартир, будинків, дач тощо; крадіжки матеріальних цінностей з цехів промислових під­приємств, підприємств АПК, комунального господарства і бу­дівельних майданчиків, а також вантажів на залізничному, річ­ковому, морському і повітряному транспорті;

крадіжки особистих речей громадян на вокзалах, з купе поїздів тощо;

кишенькові крадіжки (на базарах, у громадському транс­порті);

крадіжки транспортних засобів (автомобілів, мотоциклів, мопедів тощо).

Будь-який злочин, у тому числі й крадіжка, являє собою поді-ю, що характеризується сукупністю тільки йому притаманних власти­востей і відмінних ознак. Разом з тим ці злочини мають і спільні риси, які дозволяють дати їм узагальнену характеристику і виді­лити при цьому певну специфіку розслідування деяких видів кра­діжок. Криміналістична характеристика крадіжок містить відо­мості про своєрідні ознаки (елементи): обстановку, в якій готу­ються і вчиняються крадіжки; предмет злочинного посягання; способи вчинення крадіжок; типові сліди; особу злочинця (типи і характер злодійських групп, мотиви поведінки тощо); особу потер­пілого від злочину.

Одним з елементів криміналістичної характеристики крадіжок є обстановка, в якій готуються і вчиняються ці злочини. Крадіжки належать до групи злочинів, місце вчинення яких локалізується просторово, у більшості випадків обмежено невеликою площею (ділянка місцевості, приміщення тощо). За характером зв'язку зло­чинних дій з особливостями місця їх вчинення можна виділити три різновиди крадіжок:

а) місце заздалегідь обирається злочинцем і є одним із чин­ників формування способу приготування і вчинення крадіжки. Так, квартирні крадіжки вчиняються здебільшого у містах, пе­реважно у районах новобудов. При цьому використовуються зручні для злодія конструктивні особливості вхідних дверей (на­явність щілин, відкривання всередину житла, недосконалість за­сувних пристроїв та ін.), відсутність охоронної сигналізації, “вразливість” перших і останніх поверхів багатоквартирних бу­динків, обмежена кількість квартир на сходових площадках тощо;

б) місце, пов'язане з предметом крадіжки (склади, будівельні майданчики та ін.);

в) крадіжки, в яких вибір місця реалізації злочинних дій ви­падковий (кишенькові крадіжки).

Таємний характер крадіжок обумовлює вибір відповідного часу їх вчинення. Наприклад, дев'ять з десяти квартирних крадіжок вчиняються з 9 до 17 годин у робочі дні тижня, більше половини — влітку; крадіжки з крамниць, комор вчиняються у вечірні та нічні часи, в святкові або вихідні дні; значна кількість кишенькових кра­діжок вчиняються у вранішні і вечірні години, години “пік”, коли виникає сприятлива для них ситуація у міському транспорті, крам­ницях, на ринках та в інших багатолюдних місцях.

Важливе місце серед елементів криміналістичної характери­стики крадіжок посідають відомості про предмет злочинного по­сягання. Так, під час квартирних крадіжок викрадаються: гроші (в тому числі іноземна валюта); вироби з коштовних металів, каменю і скла, антикваріат, предмети релігійного культу, імпор­тна відео-, аудіо-, теле- і радіоапаратура, персональні комп'юте­ри, одяг, взуття та інші предмети господарсько-побутового при­значення, в тому числі і продукти харчування. Предметом ки­шенькових крадіжок є гроші, а також коштовності, відеокамери, фотоапарати, портативні магнітофони, плейєри, які викрадають з сумок, портфелів тощо.

Предметом крадіжок можуть бути автомобілі, мотоцикли, мо­педи як засіб пересування або як комплекти різних агрегатів і де­талей, які можна розібрати (мотор, шасі, колеса, магнітофон та ін.). У сфері комунального господарства предметами крадіжок с елект­ролічильники, колективні телевізійні антени, агрегати ліфтів тощо. Щорічно збільшується кількість крадіжок вогнепальної зброї та вибухових речовин з військових частин, складів та інших сховищ. Визначення предмета крадіжки під час розслідування конкретно­го злочину сприяє встановленню інших його елементів, зокрема окремих характеристик особи злочинця, обстановки вчинення та ні. Так, орієнтування злочинця на місці крадіжки, швидкість і цілеспря­мованість дій при виборі схованок і відборі коштовностей свідчить предосить хорошу інформованість (обізнаність) злочинця про місце знаходження предметів, які його цікавлять; викрадення автомашин, крадіжки апаратури, електролічильників, телевізійних кабелів, антен тощо вчиняються, як правило, особами, які володіють певними про­фесійно-технічними знаннями і навичками.

Найбільш інформативним джерелом у криміналістичній харак­теристиці крадіжок виступають відомості про способи вчинення зло­чинів даного виду. За останні роки крадіжки державного, колектив­ного й особистого майна набули рис організованої і професійної спрямованості, відрізняються кваліфікованими способами їх вчи­нення, що включають різноманітні дії по підготовці до крадіжки, безпосередньому заволодінню матеріальними цінностями (май­ном), а також приховуванню слідів злочинного посягання. До чис­ла дій злочинців по підготовці до вчинення крадіжки слід віднести: вибір об'єкта крадіжки (квартири, будинку, дачі, крамниці, вагона, контейнера, автомобіля тощо) здебільшого здійснюєть­ся шляхом проведення розвідувальних дій або завдяки прямій чи побічній наводці інших осіб, у тому числі і майбутньої жер­тви (потерпілого);

вивчення об'єкта крадіжки й обстановки, в якій злодію до­ведеться діяти. З цією метою використовуються різноманітні приводи для відвідування приміщень (наприклад під виглядом медичного працівника, страхового агента, слюсаря, електрика та ін.). Під час такого “відвідування” злочинцем намічаються предмети крадіжки і визначаються місця їх зберігання, вив­чається розташування приміщень (кімнат), особливості засув­них пристроїв на дверях, вікнах тощо, а іноді створюються не­обхідні умови для реалізації злочинного задуму (пошкоджуєть­ся охоронна сигналізація, телефонний кабель, викрадається ключ від замка вхідних дверей або робиться його зліпок тощо);

вибір найбільш ефективного способу безпосереднього заво-лодіння майном, а також підготовка необхідних технічних за­собів, що полегшують здійснення злочинного наміру (знарядь спеціального призначення, що використовуються для подолан­ня перешкод, вимкнення охоронної сигналізації, транспортних засобів для пересування до об'єкта крадіжки і перевезення вик­раденого та ін.);

вибір способу приховання слідів крадіжки, в тому числі при­ховання чи збут викраденого;

попередню змову між співучасниками крадіжки, розподіл ролей і визначення ступеня участі кожного у підготовлювано-му злочині, а також при необхідності — забезпечення їх “алібі” та ін.

Серед усіх видів крадіжок найбільш поширеними є квартирні крадіжки і крадіжки державного та колективного майна із зак­ритих приміщень. Вони мають багато спільного: схожий харак­тер слідів і знарядь злому, схожість обставин учинення та інше, що дозволяє згрупувати способи безпосереднього проникнення у приміщення.

До першої групи належать способи, які виключають застосу­вання будь-яких технічних засобів, так званий “безінструменталь-ний” метод (злом вхідних дверей і їх засувних пристроїв, у тому числі шляхом зруйнування корпусу дверей поштовхом плеча чи ноги, зняття їх з навісних петель).

Другу групу способів учинення крадіжок з приміщень склада­ють дії, вчинені з застосуванням технічних засобів, що полегшують реалізацію злочинного наміру. До них належать або спеціально виготовлені злодійські інструменти (“фомка”, “гусяча лапа”, “ба­лерина”, “слон”, “пластир”, “відмички”, “вудочки”, “крючки”, та ін.), або інструменти і знаряддя, призначені для господарсько-побу­тових потреб (лом, сокира, цвяходер, монтировка, стамеска, пилка, дрель, склоріз, клей, герметик та ін.). З їх допомогою здійснюють­ся: віджимання або згинання ригеля врізного чи накладного зам­ка та інших засувних пристроїв; виведення з ладу (розчинення) механізму замка концентрованою сумішшю азотної і соляної кис­лоти (так званої “царської горілки”); висвердлювання пружинно­го механізму, врізного циліндричного замка; зруйнування короба навісного замка, виривання, перепилювання або перекушування його дужки; зруйнування конструктивних елементів будівель, у тому числі стелі, стіни, підлоги; виставлення, вирізання або видав­лювання віконних скел, зламування стулок віконної рами, кватир­ки чи дверей на лоджіях або балконах (злочинці проникають на лоджії чи балкони, спускаючись по канату з даху будинку, або пе­релазять із сусідніх балконів).

Третю групу складають способи вчинення крадіжок майна, матеріальних цінностей з приміщень, доступ до яких є вільним. До них належать: використання заздалегідь викраденого ключа від вхідних дверей; знайдення і використання ключа від вхідних две­рей, “захованого” жертвою в обумовленому для членів сім'ї місці (під дверним килимком, у прорізу електрощитка, у поштовій скринці тощо); прохід через залишені відімкнутими вхідні двері квартир, господарських приміщень, лоджій і балконів, пролізання через сміттєпроводи, сантехнічні вентиляційні шахти.

Особливості мають і способи приховування злочину. Часто вживаються заходи для знищення, маскування і фальсифікації слідів на місці злочину (рукавички, покриття долонь рук лаком або обез­жирюючим розчином, взуття більшого розміру або жіноче, зміна зовнішнього вигляду або призначення предмета крадіжки, знищен­ня маркувальних і номерних знаків, обмова співучасників, створен­ня фальшивих алібі тощо).

Відомості про спосіб учинення крадіжки, відображення в кри­міналістичній характеристиці дозволяють визначити деякі особли­вості особи, яка вчинила даний злочин (стать, вік, рід занять тощо). Так, проникнення у житло шляхом злому підлітками здебільшого здійснюється з застосуванням різних знарядь, тоді як “безінстру-ментальний” спосіб (удар плечем, ногою, рукою та ін.) неповноліт­німи застосовуються досить рідко. Для підлітків характерним спо­собом учинення крадіжки є “вільний доступ” у квартири родичів, знайомих, друзів, іноді використання ключа, отриманого від потер­пілого або шляхом обману малолітніх дітей.

Одним з елементів криміналістичної характеристики крадіжок є відомості про типові сліди та інші джерела. Механізм утворення слідів під час учинення крадіжок обумовлюється характером взає-' модії злочинця з оточуючою матеріальною обстановкою. На місці події сліди залишають: а) злочинець (сліди рук, ніг, зубів, губ, крові, слини, інших виділень, губної помади, мікрочастинок одягу і взуття, запахові сліди та ін.); б) знаряддя злочину. Так, “безінстру-ментальний” метод злому вхідних дверей характеризується знач­ним пошкодженням поверхні дверей та дверної коробки, петель, замків, наявністю відбитків підошви взуття тощо. Характерними ознаками віджиму дверей і дверної коробки є наявність на чільній і засувній планці замка пошкоджень у вигляді вдавлених слідів від робочої частини знаряддя злому. Застосування злочинцями так зва­ного методу “царської горілки” передбачає наявність слідів кислотної дії у вигляді плавлення і крапель металу (киплячої рідини) із замкової шпари і відповідних плям на підлозі під дверима. Сліди свідчать про пзвні навичкі, звички та інші властивості особи зло­чинця. Крім того, на самому злочинцеві (на тілі, одязі, взутті) та на використовуваних знаряддях також можуть залишатися сліди з місця події і від злочинних дій (пошкодження, нашарування фар­би, штукатурки, ґрунту, металевих ошурків чи дерев'яної тирси, во­локон тканини тощо). .

У криміналістичній характеристиці крадіжок особливе місце посідають відомості про особу злочинця. Злочинців, які вчиняють крадіжки, можна умовно поділити на дві групи:

а) професіональні злодії, для яких крадіжки є основним джерелом існування. Як правило, такі особи раніше були судимі за аналогічні злочини і в цьому сенсі злодійська діяльність —-одна з найбільш сталих і “рецидивонебезпечних”. Вони ж очолю­ють злочинні формування і мають певну спеціалізацію (“кар-манники”, “техніки” проникають у приміщення, використову­ючи “відмички” або підбираючи ключі, “слюсарі” і “шніфери” — шляхом злому дверей і засувних пристроїв; “склярі” — вис­тавляючи або видавлюючи віконні стекла, та ін.);

б) особи, які вчинили крадіжку через якісь конкретні обста­вини, що склалися (залишені без догляду особисті речі грома­дян або без належної охорони матеріальні цінності, незамкнені двері квартири чи автомашини тощо). Ці особи викрадають предмети, що перебувають на виду (в основному невелику кількість), і намагаються швидко залишити місце крадіжки. Дані криміналістичних характеристик крадіжок свідчать про якісні зміни злочинного середовища. Спостерігається значне омо­лодження квартирних злодіїв, середній вік яких складає 25 років (лише п'ятий з числа засуджених за крадіжки був старше 29 років). У той же час серед засуджених за крадіжки державного і колективного майна вдвічі більше питома вага осіб середнього віку (30-49 років). Майже половина крадіжок учиняється злодійськими групами з роз­поділом ролей між їх членами і відповідною “технологією” під­готовки, вчинення і приховання даних злочинів (наводка, збиран­ня інформації, відпрацювання плану, розподіл функцій виконання, збут краденого та ін.).

У криміналістичній характеристиці крадіжок особистого май­на громадян слід виділити і такий елемент, як особа потерпілого. Взаємозв'язок “злочинець — потерпілий” часто посідає ключове місце у виявленні різноманітних обставин. У криміналістичній ха­рактеристиці крадіжок головним чином акумулюється інформація про потерпілого та його поведінку, що дозволяє отримати уявлен­ня про специфіку його взаємовідносин зі злочинцем, спосіб виник­нення цього зв'язку. Так, важливого значення набувають відомості про потерпілого, якими міг скористатися злочинець під час підго­товки і вчинення квартирної крадіжки (майнове становище, місця схову грошей чи коштовностей, тривала відсутність тощо). При цьому особливо виділяються дані про віктимну поведінку потер­пілого (безтурботне ставлення до охорони свого житла від злочин­них посягань, нерозбірливість і зайва довіра до незнайомих людей, які відвідали їх помешкання, демонстрування забезпеченого побу­ту, систематичне публікування об'яв про купівлю-продаж дорогих предметів чи коштовних речей, звичка носити при собі значні гро­шові суми тощо).

Основні обставини, які слід встановити під час розслідування кра­діжок: а) факт таємного викрадення майна; б) місце, час та умови вчинення крадіжки; в) предмет крадіжки (що викрадено злочинцем), його вартість, ознаки; г) способи вчинення крадіжки, технічні засо­би, застосовані для таємного викрадення і приховання; г) тривалість перебування і конкретні дії злочинця на місці крадіжки; д) суб'єкт крадіжки (ким воно вчинено), винність у її вчиненні, мотиви повед­інки; е) наявність злочинної групи та роль кожного з її членів; є) спосіб, час та місце збуту вкраденого; ж) обставини, що сприяли вчиненню крадіжки; з) обставини, що впливають на ступінь і характер обви­нувачення. У кожному конкретному випадку може виникнути не­обхідність у встановленні й інших важливих для справи обставин.

§ 2. Початковий етап розслідування

Вихідними даними для порушення кримінальної справи про вчинення крадіжок є: а) заяви громадян чи посадових осіб; б) зая­ви очевидців чи інших осіб, які дізналися про крадіжку; в) заяви громадян про злочинну діяльність конкретних осіб; г) затримання з краденим; ґ) інші джерела. Кожне повідомлення про факт краді­жки вимагає негайного реагування. Необхідно передусім установи­ти, на якому об'єкті чи в кого, де, коли вчинена крадіжка, що саме при цьому викрадено.

Визначення спрямування розслідування, технічних завдань і засобів їх вирішення багато в чому обумовлено слідчими ситуаці­ями, які склалися залежно від часу, що минув з моменту крадіжки, чи виявлення її слідів, предмета крадіжки, поведінки винних, потер­пілих, свідків та ін. Найбільш типовими слідчими ситуаціями по­чаткового етапу розслідування крадіжок є такі:

1. Факт крадіжки виявлено і підозрюваного затримано з речови­ми доказами або по “гарячих слідах”. Як правило, це ті випадки, коли інформування про проникнення злодія у приміщення здійсню­ється за допомогою заздалегідь установлених у ньому засобів охо­ронної сигналізації чи інформація надходить від конкретних оче­видців злочину, які часто самостійно або з участю працівників мі­ліції затримують злочинців з краденим. Основне тактичне завдання в даній ситуації — закріпити сліди злочину. Типові версії у вказаній ситуації: факт крадіжки мав місце і вчинена вона затриманим; зат­риманий придбав крадене майно або взяв його для схову та ін.

З метою перевірки цих версій провадяться такі слідчі дії: особи­стий обшук, огляд одягу, речей, вилучених у затриманого, а також його допит. Відстрочення цих дій на пізніший час не припустимо, оскільки це може негативно відбитися на схоронності викрадено­го майна (його як серйозний доказ вини злочинці намагаються позбавитися вже в момент реальної для них небезпеки затримання) та слідів на тілі й одязі затриманого, обумовлених, наприклад, спо­собом подолання перешкод. Невідкладність допиту підозрювано­го обумовлена тим, що сам факт затримання з речовими доказами справляє суттєвий вплив на обрання лінії поведінки і позицію до­питуваного (відсутність психологічної готовності пояснити, проду­мати фальшиву спрямованість своїх показань). Далі слід допитати свідків-очевидців, потерпілого, посадових або матеріально відпо­відальних осіб, що дозволить отримати важливу доказову інфор­мацію про обставини крадіжки та її виявлення, учасників та обста­вини затримання підозрюваного, коло осіб, поінформованих про розслідувану подію.

Після виконання вказаних слідчих дій слідчий проводить огляд місця події (завчасно забезпечивши його охорону), в тому числі й місця затримання підозрюваного з метою виявлення, фіксації, вилу­чення інших речових доказів, що підтверджують причетність затри­маного до розслідуваної крадіжки. Початковий етап розслідування в даній ситуації закінчується проведенням обшуку за місцем прожи­вання затриманого; пред'явленням для впізнання потерпілому або матеріально відповідальній особі майна (матеріальних цінностей), вилученого у підозрюваного; криміналістичними експертизами.

2. Факт крадіжки встановлено, с відомості про гаданого злочин­ця (групу осіб), проте нікого не затримано. У розслідуванні ситуації визначальним чинником є час. Дії слідчого і працівника криміналь­ного розшуку мають відзначатися максимальною оперативністю і спрямованістю на збирання пошукової експрес-інформації шляхом короткого опитування обізнаних осіб про кількість, індивідуальні

прикмети зовнішності злочинців (стать, вік, особливі прикмети, одяг та ін.), в якому напрямку вони зникли, можливі місця їх зна­ходження, а також характер чи специфічні ознаки викраденого ними майна. Після чого негайно здійснюється переслідування зло­дія (злодійської групи) по “гарячих слідах”, а також використання оперативних можливостей органів дізнання. Зокрема, організують­ся тактичні операції: “Розшук злочинця”, “Затримання по “гарячих слідах”, “Розшук викраденого майна”, “Встановлення свідків”, які включають в себе різноманітні слідчі дії та оперативно-розшукові заходи. Так, коло свідків у справі про крадіжку визначається в за­лежності від особливостей розслідуваної події. Наприклад, у справі про квартирну крадіжку слід виявляти свідків насамперед серед мешканців будинку, де вчинена крадіжка (з числа пенсіонерів, до­машніх господарок, учнів), а також серед працівників житлово-експлуатаційних контор (двірників, слюсарів, електриків та ін.). При розслідуванні крадіжок, учинених з приміщення державних чи колективних організацій свідки виявляються з числа клієнтів, пра­цівників та осіб, які охороняли даний об'єкт. Особливу групу свідків складають працівники комісійних крамниць, ломбардів, а також шофери таксі.

У випадках, коли в результаті проведення названих тактичних операцій злочинця встановлено і затримано, надалі необхідно дот­римуватися порядку дій слідчого, викладеного щодо до першої слідчої ситуації. Якщо ж підозрювана в крадіжці особа не буде встановлена, в подальшому проводяться огляд місця події, допи­ти свідків-очевидців і потерпілого, результати яких для встановлен­ня зниклого злочинця і викраденого майна мають вирішальне зна­чення. Так, завданням огляду місця крадіжки в цій ситуації є ви­явлення, фіксація і вилучення слідів злочину з метою уточнення і розширення наявних у розпорядженні слідчого даних про особу, яка вчинила крадіжку. Допрос потерпілого має бути спрямований на встановлення предмета крадіжки, визначення розміру збитку, а також виявлення осіб з числа знайомих і родичів (за описаними свідками-очевидцями прикметами зовнішності), можливо причет­них до розслідуваної події.

3. Факт крадіжки встановлено (зламані вхідні двері, своєрідний безлад у приміщенні, відсутнє певне майно), але дані про суб'єкта злочину відсутні. Така слідча ситуація в інформаційному плані є найменш сприятливою, а в організаційному — найскладнішою. Основні завдання — встановлення особи, яка вчинила крадіжку, і виявлення викраденого. Для цього можуть провадитися тактичні операції “Збирання відомостей про злочинця” і “Розшук викраденого майна”. Реалізація даних тактичних операцій може здійсню­ватися таким чином: попереднє опитування потерпілого (матері­ально відповідальної особи) щодо змін в обстановці місця події (поява невідомих, незвичне розташування або зникнення певних предметів тощо); огляд місця події, який включає дослідження ма­теріальної обстановки (не тільки приміщення, з якого вчинена кра­діжка, а й оточуючої місцевості — сходових площадок, горищ і підвалів жилих будинків, дворів, підсобних приміщень та ін.); до­пит потерпшого та свідків (черговість допиту цих осіб визначається залежно від того, хто з них першим виявив крадіжку і повідомив про неї в міліцію); призначення і проведення судових експертиз; перевірка за криміналістичними обліками (дактилоскопічним, за способом учиненого злочину); постановка на облік викрадених но­мерних предметів; вивчення матеріалів раніше не розкритих краді­жок, учинених аналогічним способом.

Одночасно з процесуальними діями здійснюються оператив-но-розшукові заходи, характер яких визначається зібраними даними про злочинця (злочинців) і викрадені цінності. Якщо, з огляду на обставини справи, злочинець (злочинці) перебувають поблизу місця крадіжки, необхідно за допомогою працівників міліції організувати переслідування по “гарячих слідах”, засід­ки у місцях можливої появи (у тому числі на базарах, у ломбар­дах, комісійних крамницях, камерах схову ручного вантажу на залізничних вокзалах, автовокзалах, пристанях, аеропортах) або “прочісування” навколишньої місцевості. На випадок, якщо для реалізації викраденого злочинець (злочинці) міг виїхати в інше місце, необхідно інформувати підрозділи міліції населених пунктів, річних вокзалів, постів ДАТ, залізничних станцій, розташованих на шляху можливого прямування злочинця (злочинців), а також повідомити органи міліції відповідних районів і областей про ознаки викраденого майна.

Для початкового етапу розслідування крадіжок характерні та­кож певні типові слідчі версії. Так, при розслідуванні крадіжок дер­жавного чи колективного майна, вчинених шляхом проникнення у приміщення, висуваються такі версії:

крадіжку вчинила стороння особа;

крадіжку вчинила стороння особа за участю або при сприянні працівника об'єкта, який не є (у цьому випадку) матеріально відпові­дальною особою;

крадіжку вчинив працівник даного об'єкта, який не є (у цьому випадку) матеріально відповідальною особою, або особа, яка охо­роняла даний об'єкт;

крадіжку вчинила стороння особа, але факт крадіжки викори­стано матеріально відповідальною особою для приховання недо­стачі або присвоєння інших цінностей, що є у її розпорядженні;

крадіжку вчинила стороння особа при сприянні матеріально відповідальної особи, яка намагається приховати недостачу;

крадіжку зі зломом інсценувала матеріально відповідальна осо­ба з метою приховання недостачі або ухилення від сплати податків (нібито викрадене майно списується на збитки і тим самим зни­жується реальний прибуток, який підлягає оподаткуванню).

Для розслідування крадіжок особистого майна громадян, які вчинено з квартир, будинків, дач, характерні такі типові версії:

а) щодо події злочину:

крадіжка дійсно мала місце;

крадіжки фактично не було, а заявник помиляється стосовно події злочину, або крадіжка інсценована ним самим з метою при­ховання факту загублення чи розтрати довірених власнику при­міщення документів, коштовностей, зброї тощо;

б) щодо осіб, причетних до вчинення крадіжки, то вона вчинена: однією особою чи злодійською групою; особою з числа родичів потерпілого; особою, обізнаною про місця знаходження викраденого; особою, яка володіє певними навичками; особою, яка раніше проводила якісь роботи у потерпілого або побувала в його квартирі з іншого приводу;

в) щодо місць можливого перебування злочинця:

квартири;

заміські дачі родичів, знайомих;

готелі, вокзали та ін.;

г) щодо місць знаходження викраденого майна:

сховано за місцем мешкання, роботи злодія, його знайомих, родичів;

здано в комісійні крамниці, ломбарди;

реалізовано;

вивезено за межі даного населеного пункту;

відправлено поштовою посилкою та ін.

Висунення робочих версії у конкретному випадку розслідування залежить від обсягу зібраної первісної інформації та слідчої ситу­ації, що склалася. Так, при висуненні версій про осіб, причетних до вчинення крадіжки, беруться до уваги спосіб учинення злочину, вид і кількість викрадених цінностей, а також відомості, отримані в результаті дослідження слідів та інших речових доказів, виявле­них на місці злочину.

Ефективність розслідування крадіжок багато в чому обумовле­на наявністю погоджених планів слідчих дій та оперативно-розшу-кових заходів. Планами розслідування передбачаються заходи по встановленню і затриманню злочинця, виявленню співучасників, виявленню і вилученню викраденого, відшкодуванню шкоди, роз­пізнанню інсценування тощо. Організуюча роль у цій діяльності належить слідчому. Він визначає пріоритетні напрямки розсліду­вання, дає окремі доручення органу дізнання на проведення опера-тивно-розшукових заходів.

§ 3. Наступний етап розслідування

Наступний етап розслідування крадіжок характеризується ви­рішенням завдань, спрямованих на розширення доказової бази, підтвердження раніше зібраних фактів щодо винності обвинуваче­ного. Результативність цих дій багато в чому обумовлена підсум­ками початкового етапу розслідування. На наступному етапі роз­слідування крадіжок можуть скластися такі типові слідчі ситуації:

1. Подія злочину не мала місця (предмет крадіжки виявлено по­терпілим в іншому місці; інсценування злочину). Розпізнання інсце­нування крадіжки проводиться на підставі вивчення:

а) негативних обставин під час розслідування події (зайве безладдя, навмисне пошкодження матеріальних цінностей; на­явність ознак, що вказують на те, що хоч перешкода і зламана, але не знадвору, а зсередини приміщення;

незаймані пил чи павутиння на зовнішньому боці рами, ніби­то виламаної зовні; відсутність слідів, які обов'язково мають бути при певному способі дій;

відсутність на місці події металевих ошурків, що вказує на те, що перепилювання, приміром дужок замка, була здійснено зовсім в іншому місці);

б) результатів слідчого експерименту по перевірці певного факту (наприклад, чи могли фактично знаходитися у даному приміщенні матеріальні цінності у певній кількості й обсязі; чи дійсно можна було через такий пролом у стіні чи двері винести вказані предмети, тощо);

в) даних судових експертиз, допитів, очних ставок.

2. Факт крадіжки й особа, яка її вчинила, встановлені, злочинець затриманий і визнає себе винним у повному обсязі пред 'явленого обвину­вачення, його показання не суперечать зібраним по справі доказам, вик­радене майно виявлено. У даній ситуації слідчий приймає рішення про достатність зібраних доказів для завершення попереднього слідства.

3. Факт крадіжки встановлено, зібрано докази про винність осо­би, яка її вчинила, однак обвинувачений визнає свою вину частково (визнає, що вкрав лише майно, яке виявлено у нього під час обшу­ку, заперечує окремі епізоди злочинної діяльності, приміром, факт виготовлення заздалегідь знаряддя злому, збуту викраденого тощо). У даній ситуації слідчий на підставі аналізу показань об­винуваченого висуває версії по кожному пункту як зізнання, так і заперечення пред'явленого обвинувачення. З метою перевірки ви­сунутих версій проводяться допити нових свідків, очні ставки.

4. Факт крадіжки встановлено, зібрано докази винності обвину­ваченого у Ті вчиненні, але він пред 'явленого обвинувачення не визнає, посилається на алібі, називаючи місце перебування на момент кра­діжки й осіб, які можуть це підтвердити, викрадене майно не знай­дено. У даній ситуації перевіряються версії щодо місця знаходжен­ня обвинуваченого (чи міг він перебувати у вказаному ним місці на момент крадіжки), а також причетність осіб, на свідченні яких бу­дується алібі обвинуваченого, до його злочинної діяльності. Опра­цьовуються версії про місце знаходження викраденого майна, продов­жується реалізація тактичних операцій “Перевірка алібі”, “Розшук викраденого майна”. З цією метою проводяться додаткові обшуки за місцем проживання обвинуваченого, за місцем знаходження належ­ного йому майна (дача, гараж, автомашина тощо), пред'явлення для впізнання обвинуваченим предметів, що належать йому (одяг, взут­тя, валізи та ін.), експертизи, допити свідків, очні ставки та ін. У тих випадках, коли злочинця не встановлено або встановлено, але ще не затримано, вказані слідчі ситуації початкового етапу переходять і на наступний етап розслідування. Дії слідчого мають бути спрямовані на виявлення злочинця, а також на розшук викраденого (обшук, до­пит родичів, товаришів по службі), забезпечення відшкодування ма­теріального збитку, виявлення й усунення причин і умов, що сприя­ють учиненню крадіжки; при цьому сприяти вирішенню вказаних завдань може вміла взаємодія слідчих органів з громадськими орган­ізаціями й окремими громадянами.

§ 4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій

Огляд місця події під час розслідування крадіжок є однією з найбільш інформативних слідчих дій. Результати огляду дозволя­ють вирішити питання про порушення кримінальної справи, побу­дувати версії і намітити план їх перевірки. До виїзду на місце події необхідно забезпечити його охорону з тим, щоб обстановка кра­діжки залишилась недоторканною, потім визначити, хто повинен взяти участь в огляді (поняті, фахівець-криміналіст, кінолог, опе-руповноважений, посадові і матеріально відповідальні особи, по­терпілі, свідки-очевидці та ін.) Визначивши учасників огляду, його межі, здійснюють фотографування місця події. При детальному огляді першочергово обстежують місце проникнення злочинця до майна: двері, вікна, балкони, димоходи, дахи, стелі, підлоги, за­сувні пристрої, їх розміщення і стан.

Сліди рук необхідно шукати, керуючись версією про дії злочин­ця: на засувних пристроях, вікнах, дверях, пакувальних матеріалах, пляшках, склі балконів, касових апаратах, сейфах, посуді та інших предметах. Сліди знарядь злому можуть знаходитися на замках, петлях дверей, накладках та інших частинах вікон і дверей, а також навколо них. З мстою виявлення слідів ніг і транспортних засобів оглядаються припустимі шляхи зникнення злочинців. Особливо уважно оглядаються предмети з явними слідами злочину (відкриті і пошкоджені шафи, ящики і кришки письмових столів, шкатулки, предмети пакування). Під час огляду встановлюється також на­явність у потерпілого технічних паспортів, фабричних ярликів, ети­кеток, товарних чеків, пакувальних матеріалів від викрадених пред­метів, зразків тканини, з якої виготовлені викрадені носильні речі, оббиття салону або чохли сидінь викраденої автомашини тощо.

Для організації розшуку і виявлення злочинця звертається увага на пошук і вилучення мікрослідів, залишених злодієм на місці події. Це можуть бути частинки бруду, фарби, пилу, крові, волокна ру­кавичок, одягу та ін. Іноді з метою утруднити розслідування злодії посипають підлогу тютюном, молотим перцем, поливають одеко­лоном, бензином, сумішшю на ефірній або ацетоновій основі, Ча­стинки тютюну, перцю, інших мікрослідів, а також предмети з запа­хом вилучаються і ретельно пакуються. Під час огляду місця події по даній категорії кримінальних справ виявляються і фіксуються не­гативні обставини, що вказують на можливе інсценування крадіж­ки, а також встановлюються такі фактичні дані:

а) хто здійснив крадіжку, скільки осіб брало участь у реалі­зації злочинного наміру, їх прикмети;

б) шляхи підходу до місця крадіжки і його залишення, транс­портний засіб, використаний злочинцем;

в) чим і як давно здійснено злом, чи був зломщик достатньо досвідчений, які його фізична сила і звички, тривалість краді­жки, сліди злочинця і його дії на місці крадіжки, а також сліди, які могли залишитися на самому злочинцеві, його одязі, знаряд­дях злочину (частинки певної породи дерева, сліди сажі, масла, штукатурки, фарби тощо);

г) предмети крадіжки, а також способи їх винесення, виве­зення, схову.

Допит потерпілих (при крадіжці особистого майна), свідків із числа матеріально відповідальних осіб і керівників об'єкта має за

мету встановити певні обставини.

1. За фактами крадіжки державного або колективного майна:

що викрадено, які родові та індивідуальні ознаки викрадених предметів (назва, призначення, місце і час виготовлення, матеріал, клейма, товарні знаки, упаковка та ін.); чи залишилися предмети більш цінні, ніж викрадені;

час вчинення і виявлення крадіжки;

коли востаннє здійснювалася перевірка наявності товарно-ма­теріальних цінностей;

який режим роботи підприємства; хто має доступ до сховищ, як вони охороняються, чи перевіряється приміщення перед закінчен­ням роботи, чи не було відхилень від розпорядку роботи в день крадіжки; якщо були, то які і за чиєю вказівкою, хто міг знати про ці відхилення;

чи не з'являлися перед крадіжкою підозрілі особи; коли так, то чим вони цікавились і які їх прикмети;

чи є на підприємстві охоронна сигналізація, як вона працює, її стан після крадіжки; чи є сторожова охорона, хто саме охороняв об'єкт у день крадіжки;

чи було звільнено кого-небудь перед крадіжкою з підприємства, за що, коли саме, як характеризуються ці особи, їх місцезнаходжен­ня в даний час;

чи були раніше на даному підприємстві крадіжки або зама­хи на крадіжки, про які не повідомлялося в міліцію; як вони вчи­нялися, що саме і за яких обставин злочинець крав або намагав­ся вкрасти;

що сприяло вчиненню крадіжки (недоліки в роботі підприєм­ства, організації охорони, упущення в підборі кадрів та ін.). Якщо під час огляду або з інших підстав виникла версія про інсценуван­ня крадіжки матеріально відповідальною особою з метою прихо­вати факт крадіжки, при допиті додатково слід вияснити: де знахо­дилась ця особа і чим займалася в період крадіжки; як давно пра­цює на цьому підприємстві; які зауваження були по роботі, чи були недостачі товарно-матеріальних цінностей, причини їх виникнен­ня, ким вони виявлені, яких заходів було вжито для відшкодуван­ня шкоди; чи підозрює кого-небудь допитуваний у вчиненні кра­діжки, на якій підставі. У даному випадку в обов'язковому поряд­ку призначається інвентаризація.

2. За фактами крадіжки особистого майна громадян:

що саме викрадено, ознаки викраденого (паспорти, товар­ні чеки, фотографії цих речей), чи залишились у потерпілого

речі, аналогічні викраденим;

де знаходилися викрадені речі, хто знав про їх існування і

місцезнаходження;

час виявлення і вчинення крадіжки, за яких обставин вона

вчинена;

які умови полегшили вчинення крадіжки і хто міг знати про

ці сприятливі умови;

кого потерпілий підозрює у вчиненні крадіжки;

хто із сторонніх осіб був перед крадіжкою у нього в квартирі

(будинку) і виявив інтерес до його майна.

Допитом свідків-очевидців встановлюються дані про прикмети зовнішності підозрюваного, час і спосіб вчинення крадіжки, про сліди або предмети, які залишили злочинці на місці злочину, вик­радені предмети та їх індивідуальні особливості, про напрямок, в якому зникли злочинці, транспортні засоби та ін. Сусіди можуть дати показання про час вчинення крадіжки, підозрюваних та їхні прикмети, про обставини, за яких була виявлена крадіжка, про осіб, які заходили в квартиру або з'являлися біля будинку напередодні крадіжки. Допитуючи осіб, які затримали злочинця на місці злочи­ну, слід встановити, за яких обставин вони його помітили, що на­вело їх на думку про вчинення ним крадіжки, які дії вжиті ними для затримання, як поводив себе затриманий (чи виявив опір, чи нама­гався втекти, позбутися викраденого майна), чи не було у нього співучасників. Працівники комісійних магазинів можуть повідоми­ти прикмети зовнішності осіб, які здали на комісію речі з числа викрадених. Допитуючи сторожів, слід з'ясувати час заступлення їх на зміну, місцеперебування під час чергування, в тому числі в період вчинення крадіжки, коли і ким вона виявлена, чи не відлу­чалися вони з посту, коли і куди саме.

Допит підозрюваного (обвинуваченого) проводиться після затри­мання, особистого обшуку і освідування (в тих випадках, коли є під­стави припустити, що злочинець, учиняючи крадіжку, міг отримати пошкодження на тілі), обшуку за місцем проживання. Слід запропо­нувати допитуваному розповісти про факт крадіжки, пояснити, коли, в зв'язку з чим виник намір учинити крадіжку, чи була підготовка до неї, хто сприяв крадіжці або знав про неї, як вчинена крадіжка, чи використовувалися технічні засоби і які саме, що викрадено, де схо­вано крадене, а якщо продано, то через кого, де, на яку суму, чи вит­рачені ці гроші, чи були спільники, хто саме, їх місцезнаходження.

Об'єктивність показань підозрюваного (обвинуваченого) під­тверджується результатами пред'явлення для впізнання (осіб, ре­чей, знарядь злочину), слідчого експерименту, перевірки показань на місці.

Призначення експертиз. Під час розслідування крадіжок експер­тизи, що призначаються, можуть бути поділені на дві групи: а) ті, що призначаються для ідентифікації злочинця, знарядь злочину, взуття, транспортних засобів (або їх частин), дослідження способу подолання перешкод, укриття сховищ; б) ті, що призначаються для дослідження викраденого майна. До першої групи належать, на­приклад, дактилоскопічна експертиза, судово-медична, трасологі-чна (в тому числі встановлення цілого за частинами), експертиза слідів нашарування та ін. До другої групи належать товарознавча, хімічна і біологічна експертизи.

§ 5. Обставини, які сприяють крадіжкам, і заходи щодо їх запобігання

Обставини, які сприяють вчиненню крадіжок, хоча і суттєво розрізняються в залежності від конкретного виду даних діянь, од­нак можуть бути згруповані за деякими загальними ознаками. До числа таких належать:

розміщення торговельних підприємств і складів у при­міщеннях, не пристосованих для схову товарів і матеріальних цінностей;

відсутність охоронної сигналізації (або її несправність), не­достатнє освітлення у нічний час;

відсутність контролю за сторонніми особами (в будинках відпочинку, санаторіях, пансіонатах, готелях, гуртожитках);

примітивність і доступність конструкцій вхідних дверей та засувних пристроїв у жилих будинках;

відсутність у будинках житлового фонду спеціальних постів спостереження й охорони з числа непрацюючих мешканців (пен­сіонерів, домогосподарок та ін.) або кодових замків, що обме­жують доступ сторонніх осіб;

віктимна поведінка власників квартир, а також роз'єднаність сусідів по сходовому майданчику;

недостатньо кваліфікований підбір матеріально відпові­дальних осіб і працівників охорони та ін.

Обставини, що сприяють вчиненню крадіжок, встановлюють­ся під час проведення слідчих дій та оперативно-розшукових за­ходів. Особливе значення щодо цього мають огляд місця події, допит посадових та матеріально відповідальних осіб, потерпілих, криміналістичні експертизи, слідчий експеримент і перевірка пока­зань на місці. Відомості, отримані під час проведення цих слідчих дій, узагальнюються слідчим і по них складаються мотивовані по­дання до відповідних організацій, готуються публікації у пресі, інформації по радіо і телебаченню, виступи у трудових колективах. До заходів профілактичного характеру також належать: виїзні су­дові засідання; популяризація засобів технічного захисту особисто­го і приватного майна громадян; виявлення осіб, схильних до вчи­нення крадіжок, і нагляд за ними.

Глава XXI

Основи методики розслідування грабежів і розбоїв

§ 1. Криміналістична характеристика грабежів і розбоїв

Грабежі і розбої є тяжкими злочинами. При їх вчиненні зло­чинці прагнуть заволодіти матеріальними цінностями та (або) спричинити шкоду здоров'ю потерпілого. Тому криміналістична характеристика цих злочинів охоплюється їх основними схожими особливостями. Законодавець розмежував грабежі і розбої, вихо­дячи з міри небезпеки насильства, застосованого при їх вчиненні.

Особам, які вчиняють грабежі і розбої, притаманні цинізм, зух­валий і нахабний характер злочинних дій. Такі злочини звичайно вчиняються в присутності очевидців у парках, на вокзалах, у гро­мадському транспорті, кафе та інших громадських місцях. При цьому злочинці розраховують, що очевидці не перешкоджатимуть злочинові, боячись наразитися на напад. Вчиняючи грабіж чи роз­бійницький напад, злочинці враховують певні обставини (місце події, риси, властиві особі потерпілого, характер майна, яким пе­редбачається заволодіти) і визначають спосіб, час, знаряддя і засо­би, які можуть бути використані під час нападу.

Характерною особливістю розбійницького нападу в останні роки є те, що такі злочинні акції, як правило, здійснюються гру­пою, що робить звичайні способи їх вчинення більш витонченими, досконалими і результативними для злочинців. При цьому нерідко використовуються різноманітні види сучасної вогнепальної зброї, найновіші технічні засоби, інструменти та інші засоби ураження. Так, приймаючи рішення про напад на інкасатора чи касира, зло­чинці визначають спосіб вчинення злочину: вивчають шлях пере­сування інкасаторів чи касирів з грошовими коштами, старанно аналізують наявність охорони, визначають найбільш зручні ді­лянки, де можна вчинити напад, передбачають шляхи відступу чи від'їзду, планують способи схову й реалізації викрадених матері­альних цінностей. Якщо напади вчиняються на власників жилих приміщень, у яких є матеріальні цінності, то способи їх вчинення частіше за все пов'язані зі сферою діяльності власників майна (бізнес- менів, працівників торгівлі та ін.), видом і особливостями предме­та посягання, його споживчою вартістю, характерними рисами і кримінальними навичками злочинців.

Отже способи вчинення грабежів і розбоїв є різноманітними і злочинці обирають у кожному конкретному випадку той чи інший спосіб залежно від конкретних обставин. На відміну від деяких ін­ших злочинів грабежі і розбої мають одномоментний характер, тому успіх розслідування в основному залежить від того, чи зумів слідчий повною мірою використати інформацію, яку він одержав на першій стадії розслідування, від його вміння працювати з мате­ріальними джерелами, доказами. Тому істотного значення в струк­турі криміналістичної характеристики набуває встановлення таких обставин:

а) час і місце вчинення грабежу чи розбійницького нападу, наявність очевидців, у чому виразилося насильство, які знаряд­дя було використано;

б) хто став жертвою нападу, його стан здоров'я і тяжкість тілесних ушкоджень;

в) які матеріальні цінності викрадено, їх індивідуальні особ­ливості та споживча вартість;

г) хто вчинив грабіж або розбійницький напад, їх зовнішні ознаки та інші прикмети, роль кожного у вчиненні злочину; ґ) які обставини сприяли вчиненню злочину.

§ 2. Початковий етап розслідування

Вихідними даними для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій є такі джерела:

а) заява потерпілого;

б) повідомлення посадових осіб про вчинення злочину;

в) заява очевидців про розбійницький напад;

г) затримання з речовим доказом у момент вчинення злочину;

ґ) інші джерела.

Для порушення кримінальної справи про грабіж або розбій необхідна наявність у первісних матеріалах даних про характер та обставини події.

Зміст початкового етапу розслідування грабежів або розбоїв у кожному конкретному випадку визначається слідчою ситуацією, яка так чи інакше пов'язана з обставинами, що характеризують злочин, тобто з часом, що минув з моменту грабежу чи розбою, споживчою вартістю викрадених предметів, поведінкою потерпіло­го, свідків і злочинців.

Після отримання інформації про вчинений злочин слідчий оці­нює її практичну значущість, правдивість. З урахуванням зібраних і задокументованих відомостей слідчий визначає їх вірогідність, достатність для початку розслідування і вирішує, чи забезпечать вони судову перспективу кримінальної справи. Якщо наявних відо­мостей недостатньо або вони викликають сумнів, то згідно зі ст. 97 КПК проводиться попередня перевірка. Така перевірка передбачає встановлення додаткових обставин або їх вірогідності шляхом отримання пояснень від потерпілого, очевидців, уточнення окре­мих елементів на місці злочину.

Разом з тим необхідно в процесі перевірки звертати увагу на конкретні ознаки, притаманні даному виду злочину. До них мож­на віднести:

а) наявність ознак старанної підготовки, зухвальства, про­явленого нападаючими;

б) ретельне спостереження за жертвою, про що свідчать слі­ди, залишені на місці спостереження;

в) характер спрямованості діянь: напад на людину, кварти­ру, дачу, вчинений з метою заволодіння грошима, цінним май­ном, документами або утаєння більш тяжкого злочину;

г) спосіб зникнення з місця події;

ґ) способи приховання і реалізації злочинне придбаного май­на і цінностей;

д) дані про осіб, які раніше вчинили подібні злочини, їх зв'язки.

Встановлення названих ознак здійснюється як на стадії дослід-чої перевірки, так і на початковому етапі розслідування. Виявлен­ня вказаних ознак проводиться поетапно, оскільки вони тісно пов'язані між собою.

Отже, грабіж чи розбійницький напад характеризується певною слідчою ситуацією, а також особливостями, що дозволяє сформу­лювати типові основні напрямки розслідування, тобто визначити комплекс слідчих дій та опертивно-розшукових заходів.

Прийнявши рішення про порушення кримінальної справи за ознака-

І ми ст. 141 або ст. 142 КК, слідчий дає ретельну процесуально-криміналістичну оцінку наявної початкової інформації. Наявність необхідних

відомостей про злочин, осіб, які вчинили напад, місце їх знаходження, товарну цінність і значущість викраденого, місця приховання і збування забезпечує не тільки слідчу і судову перспективу, а й дозволяє визначити комплекс слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

У справах про грабежі чи розбійницькі напади слідчий вже на початковому етапі розслідування, як правило, має певну інформацію про обставини виявленого злочину, а часто й про осіб, які його вчинили. Ця інформація надходить слідчому з заяви потерпілих та інших джерел. Оцінюючи цю інформацію і результати первинної перевірки, слідчий має можливість вже на початковому етапі роз­почати перевірку висунутих версій і планування розслідування.

Планування розслідування грабежів та розбійницьких нападів здійснюється з урахуванням даних, одержаних у результаті прове­дення перевірочних заходів. Особливістю планування є врахуван­ня слідчої ситуації, що склалася на початковому етапі розслідуван­ня. Існують дві головні слідчі ситуації. Перша з них, коли особа, яка вчинила злочин, відома, друга - коли злочинець невідомий. Як правило, на початковому етапі розслідування в справах про грабіж чи розбійницький напад можна висунути так/ типові версії.

1) мав місце грабіж чи розбійницький напад;

2) злочин вчинено підозрюваною чи іншою особою;

3) злочину не було, повідомлення неправдиве.

У випадках, коли злочинець відомий, перед слідчим стоїть зав­дання перевірити його причетність до вчинення злочину. У цьому разі необхідно ретельно перевірити версію щодо можливого по­відомлення потерпілим неправдивої інформації та інсценування грабежу чи розбійницького нападу. Крім того, у плані необхідно передбачити заходи, спрямовані на перевірку алібі підозрюваного. Коли ж злочинця затримано на місці злочину, передусім слід перед­бачити такі заходи, як допит потерпілого, огляд місця події, огляд одягу підозрюваного, допит очевидців та інших осіб. Перевірка версій і планування розслідування грабежів чи розбоїв, коли зло­чинець не відомий потерпілому, має свої особливості. У цих випад­ках необхідно перевірити версії про осіб, які могли вчинити грабіж чи розбійницький напад. У даній ситуації слідчий повинен якомо­га ефективніше використати можливості оперативно-розшукових органів. Причому перевірка версій має здійснюватися за допомо­гою передбачених у плані конкретних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. При цьому необхідно чітко оцінити наявні докази та іншу інформацію, а саме:

а) проаналізувати показання потерпілих, свідків та інших осіб;

б) перевірити за картотекою наявність нерозкритих гра­бежів чи розбоїв у даному районі чи населенному пункті, вия­вити можливих “гастролерів”;

в) за даними криміналістичного обліку перевірити відбитки слідів рук, куль, гільз, зброї, автотранспорту, якщо вони вико­ристовувалися у вчиненні злочину.

Цей комплекс заходів, спрямованих на встановлення осіб, які вчинили напад, може бути розширеним з урахуванням слідчої си­туації та конкретних обставин.

При плануванні затримання злочинців з речовими доказами, якщо про це відомо слідчому, слід передбачити:

а) розміщення оперативних працівників, які беруть участь у затриманні, з урахуванням усіх можливих обставин опору з боку злочинців;

б) питання щодо часу і моменту операції;

в) можливі способи фіксації злочинних дій;

г) способи належного процесуального затримання.

При збиранні процесуальне і криміналістичне значущих даних важливу роль у розслідуванні відіграє огляд місця затримання. Тут можна виявити сліди злочину, зокрема вогнепальну і холодну зброю, майно, яким заволоділи злочинці і яке викинули в момент затримання, різні документи тощо.

Роблячи огляд автотранспортних засобів, що використовува­лися, необхідно обстежити салон, багажник та інші місця, де мож­на сховати викрадені цінності, а також знаряддя вчинення злочи­ну та інші речові докази.

Ретельному оглядові підлягає одяг затриманих. При особисто­му обшуку можна знайти не лише документи, зброю і цінності, а й інші документи, що свідчать про співучасників, спосіб вчинення злочину та ін. Важливо відразу після затримання проводити обшук за місцем проживання і роботи затриманих, де також можна вия­вити різні докази їх злочинної діяльності. При цьому слід зазначи­ти, що ці дії має проводити слідчий, який розслідує злочин.

Після затримання слід проаналізувати його результати і дати процесуально-криміналістичну оцінку наявній інформації. Така оцінка повинна здійснюватися не тільки з точки зору кримінально-процесуальної значущості, а й з метою виявлення в отриманій інформації ознак, які б підтверджували факти, викладені у заяві потерпілого чи інших осіб. Це необхідно і для встановлення фак­ту події, що відбулася; якщо злочин вчинено групою осіб - для встановлення її чисельності, структури й розподілу ролей.

Після детального аналізу й оцінки результатів затримання та обшуку слідчий з урахуванням слідчої ситуації повинен скласти план допиту підозрюваного. У ньому слід передбачити запитання, що стосуються і тих обставин, які були встановлені на початковій стадії розслідування.

Складання плану допиту підозрюваного вимагає від слідчого особливої підготовки, бо на цій стадії розслідування він ще не має всієї необхідної для викриття злочинців інформації. При цьому слідчий повинен визначити можливість використання доказів під час допиту. При допиті підозрюваного перш за все необхідно одер­жати відомості про обставини підготовки до вчинення злочину. Вони набувають особливого значення у тих випадках, коли роз­бійницький напад вчинено групою осіб, коли використовувалися зброя, складні технічні засоби, автомобільний транспорт, інші зна­ряддя злочину. Важливо виявити, якими матеріальними цінностя­ми заволоділи злочинці, де і в кого вони знаходяться і які їх харак­терні ознаки.

§ 3. Особливості проведення окремих слідчих дій

До слідчих дій у справах про грабежі та розбійницькі напади належать: допит потерпілих і свідків, огляд місця події, освідування потерпілих, пред'явлення для впізнання та призначення судових експертиз. Послідовність проведення названих слідчих дій визна­чається в кожному окремому випадку слідчими ситуаціями. Зокре­ма, це залежить від того, з якого джерела слідчий отримав інформа­цію про здійснення нападу, затримано злочинця чи він зник з місця події, яке викрадено майно (приватне, державне чи колективне), його товарна значущість, спосіб транспортування викраденого.

У випадках, коли з моменту злочину і до моменту подання за­яви минув незначний проміжок часу, слід негайно оглянути місце події. Якщо ж з моменту нападу минув деякий час, доцільніше пере­дусім допитати потерпілого і свідків, після чого оглянути місце події.

Допит потерпілого має свої особливості. Потерпілі, як правило, володіють особистим, державним або колективним майном. Це працівники ощадних кас, відділів банків, водії таксі, інкасатори, сторожі підприємств, приватні особи, які мають певне майно або цінності. З метою заволодіння матеріальними цінностями або цінни­ми документами злочинці застосовують психічне або фізичне на­сильство. Причому ці дії супроводжуються погрозами застосуван­ня зброї або інших знарядь злочину. Крім того, необхідно врахо­вувати, що ці злочини тривають в основному короткий проміжок часу. Все це відбивається на психічному стані потерпшого, тому слідчий, оцінюючи і деталізуючи інформацію, мусить проявити особливу делікатність у стосунках з допитуваним.

Разом з тим перед допитом доцільно поговорити з потерпілим, щоб з'ясувати певні обставини і скласти план допиту. Під час до­питу слід з'ясувати: час і місце події, що відбулася; з якої причини потерпілий перебував у вказаному місці; звідки він прибув; хто знає

про наявність у нього матеріальних цінностей чи грошових коштів; з ким він вів розмову щодо своїх цінностей; де і коли (о котрій го­дині) було вчинено напад; скільки було злочинців; у чому виявило­ся насильство; які знаряддя злочину використали злочинці, якими матеріальними цінностями заволоділи, яким шляхом зникли з місця події; як поводився потерпілий у момент нападу. При допиті слідчий має звернути особливу увагу на інформацію про індивіду­альні ознаки зовнішності злочинця. Тут важливо враховувати не тільки психічний стан потерпілого, а й час доби, освітлення, місце, де відбувся напад. Ця вимога виникає з тієї причини, що потерпілі часто через переляк і неправильне сприйняття події повідомляють слідчому неточні дані про одяг, його колір і фасон, про знаряддя злочину, число злочинців та ін.

Під час допиту потерпілих слід звернути увагу на індивідуальні особливості матеріальних цінностей, якими заволоділи злочинці. При цьому слідчий має уточнити, хто може підтвердити, що у по­терпілого була така кількість виробів з дорогоцінних металів, гро­шових коштів, цінних паперів чи інших матеріальних цінностей. Якщо у потерпілого є фотознімки, технічні чи інші документи, їх необхідно долучити до матеріалів кримінальної справи з метою можливого використання під час виконання оперативно-розшуко-вих заходів та слідчих дій.

Допит свідків також має свої особливості. Як правило, свідка­ми по таких справах є сторонні особи. Тому слід пам'ятати, що вони можуть бути знайомі з нападниками. З урахуванням цього слідчий має продумати перелік запитань, які треба з'ясувати під час допиту, і тактику самого допиту.

Важливого значення для збирання доказів у справах про гра­бежі чи розбої набуває огляд місця події. При огляді можна виявити місця, з яких злочинці спостерігали за потерпілим, шляхом його пересування. При цьому необхідно приділити особливу увагу по­шуку й належному оформленню та фіксації слідів ніг, недопалків, сірників, пачок від цигарок, слідів транспортних засобів, мікроча­стинок та ін. Причому за допомогою слідів ніг, транспортних за­собів та інших слідів можна встановити шляхи пересування зло­чинців до місця злочину, їх кількість, а також шляхи пересування за потерпілим. Тим самим можна у певній частині підтвердити факти, викладені в заяві потерпілого. Якщо злочин вчинено у при­міщенні, слідчий має використати під час огляду технічні засоби, що є в слідчій валізі, освітлювальні прилади, доклавши максимум зусиль, щоб відшукати сліди рук, ніг, мікрочастинок, слідів знарядь злому замків, слідів крові, куль, гільз тощо. Під час огляду, оцінивши наявну інформацію з показань потерпілих і свідків, слідчий може змоделювати подію, що відбулася, і тим самим накреслити завдання оперативним працівникам по розшуку і затриманню зло­чинців по “гарячих слідах”.

Під час огляду слід звернути особливу увагу на ті місця, де мог­ли б перебувати сторонні особи - очевидці злочину (жилі при­міщення, будівельні майданчики та ін.).

Якщо злочинці використали автомашини або інші технічні за­соби, то під час огляду треба встановити місця їх стоянки, вияви­ти і зафіксувати сліди (протектора, інструментів, супутні сліди - масла, палива тощо).

Результати огляду місця події фіксуються за допомогою науко­во-технічних засобів і заносяться в протокол. До протоколу огля­ду можуть додаватися схеми й інші документи.

Іноді під час розслідування справ про грабежі чи розбої вини­кає необхідність у пред'явленні для впізнання осіб, які вчинили напад. У цьому випадку слід організувати впізнання відповідно до рекомендацій, вироблених криміналістичною наукою та кримі­нально-процесуальним законодавством. Впізнання повинно бути організовано так, щоб обвинувачений мав такий самий зовнішній вигляд, як і при вчиненні злочину.

З метою уточнення показань обвинуваченого і виявлення їх від­повідності іншим обставинам по справах, які вивчаються, доціль­но здійснювати перевірку показань на місці події. Особа, яка вчи­нила напад, може вказати шляхи пересування, місця спостережен­ня за потерпілим.

Викриття інсценування досягається шляхом проведення певних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Зокрема, інформа­цію про інсценування можна отримати під час огляду місця події. Це наявність численних слідів, значних зруйнувань, які є зайвими з огляду на подію, інших негативних обставин. Інсценування мож­на виявити за допомогою судово-медичного обстеження з метою визначення характеру і механізму утворення тілесних ушкоджень заявника, шляхом допиту, а також ретельного аналізу, співставлен-ня й оцінки існуючих даних по конкретній справі.

Крім судово-медичної експертизи, залежно від слідчої ситуації та необхідності встановити конкретні обставини і з'ясувати окремі питання по справах цієї категорії можуть бути призначені трасоло-гічна, хімічна, біологічна та інші види експертиз.

Глава XXII

Основи методики розслідування шахрайства

§ І/Криміналістична характеристика шахрайства

Останнім часом в Україні шахрайство набуло поширення і ха­рактеризується зміною форм, видів і способів. З економічними пе­ретвореннями в країні, розвитком ринкових відносин пов'язано проникнення шахрайства до сфери підприємницької діяльності: інвестиційної, довірчої, страхової, банківської.

Шахрайство - це заволодіння державним або колективним майном шляхом обману чи зловживання довір'ям (ст. 83 КК), або заволодіння індивідуальним (приватним) майном, або набуття права на таке майно¹ шляхом обману чи зловживан­ня довір'ям (ст. 143 КК).

Порівняно недавно у КК з'явилася нова норма (ст. 148⁵), яка доповнена Законом України від 28 січня 1994 р., - шахрайство з фінансовими ресурсами, тобто надання громадянином - підприєм­цем або засновником чи власником суб'єкта підприємницької діяльності, а також посадовою особою суб'єкта підприємницької діяльності завідомо неправдивої інформації державним органам, банкам або іншим кредиторам з метою отримання субсидій, суб-венцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків за відсутності оз­нак розкрадання.

Для відмежування шахрайства від інших видів посягань на власність важливо встановити наявність обману або зловживання довір'ям. Під обманом розуміється повідомлення неправдивих відомостей або приховування, умовчання щодо тих чи інших об­ставин, повідомлення про які було обов'язковим у даних ситуаціях. Шахрайський обман являє собою такий вплив на поведінку влас­ника майна або особи, що відає майном чи охороняє його, який

'Предметом шахрайства може бути не тільки індивідуальне (приватне) майно, а й право на таке майно (наприклад, заволодіння шляхом шахрайства такими документами, що надають право вступити у спадщину, отримати майно за заповітом, вимагати виконан­ня майнових зобов'язань та ін.

здатний ввести цю особу в оману відносно добровільних дій з передачі майна винному'. Шахрайський обман передбачає переда­чу злочинцю майна самим потерпілим або іншою особою. Пленум Верховного Суду України в постанові від 25 грудня 1992 р. звер­нув увагу судів на те, що “обман (повідомлення потерп'лому не­правдивих відомостей або приховування певних обставин) або зловживання довірою (недобросовісне використання довір'я з боку потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпшого впевненість про вигідність і обов'яз­ковість передачі йому майна чи права на нього. Обов'язковою оз­накою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього”².

Обманні дії повинні передувати заволодінню майном. За своїм змістом і формами обман буває різноманітним і може стосуватися, предмета, подій, дій і фактів. Формою шахрайського обману може бути категорична думка чи припущення про будь-яку обставину. Такий обман може набирати форми письмової або усної мови, руху чи жестів.

Зловживання довір 'ям полягає в тому, що злочинець для заво-лодіння майном потерпілого використовує близькі, довірчі стосун­ки з ним. Довір'я може породжуватись службовими, родинними стосунками, особливою довірливістю потерпілого.

Способи вчинення злочину. Існують різноманітні способи шахрай­ства. Вони можуть бути класифіковані за різними підставами. Так, залежно від спрямованості шахрайського посягання розрізняють:

1) способи шахрайства з метою заволодіння державним або ко­лективним майном:

заволодіння матеріальними цінностями шляхом отримання цього майна за підробленими документами на базах, складах та інших об'єктах з використанням упущень відповідних посадо­вих осіб;

заволодіння грошовими коштами шляхом незаконного отри­мання державних пенсій або інших виплат від органів соціаль­ного захисту за допомогою підроблених документів про стаж роботи, заробіток та інші дані, необхідні для отримання пенсії; заволодіння майном шляхом придбання тих або інших това­рів в кредит за підробленими документами і ухилення від спла­ти решти суми;

Див.: Матьпиевскип П. С. Прєступления против собственности н смежньїе с ними преступлєния. К., 1996. С. 63. 64.

" Бюл. законодавства і юридичної практики України. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. К., 1995. № 1. С. 117.

привласнення майна, помилково відпущеного у великій кіль­кості чи кращої якості;

отримання авансу за обіцянку виконати будь-які роботи чи за постачання товарів з наступним ухиленням від виконання зо­бов'язань за договором;

постачання товарів у меншій кількості і гіршої якості, ніж передбачено договором;

заволодіння крупними грошовими сумами в банківських ус­тановах шляхом використання у банківських розрахунках між організаціями фальшивих кредитових авізо і різного роду чеко­вих документів;

деякі інші;

2) способи шахрайства з метою заволодіння індивідуальним майном громадян:

підміна предметів продажу, обміну і грошових коштів, що підлягають передачі контрагенту (використання шахраями гро­шових і майнових “ляльок”);

продаж виробів більш низької, ніж передбачено домовле­ністю, якості (продаж прикрас з міді, латуні і бронзи як золотих);

заволодіння предметами угоди без наміру виконати зобо­в'язання за договором, наприклад, залишення потерпілого під якимось приводом і зникнення через прохідний двір - “протяг”;

обрахування потерпілого при розміні великих купюр гро­шей або при купівлі; ¹

підкидання потерпілому фіктивних цінностей, втягнення його у “розподіл” знахідки і видурювання грошей як частини вартості “знайденого”;

обман у ході азартних ігор;

проведення лотерей, ворожіння чи знахарство як форми обману;

позичання грошей без наміру повернути борг;

шлюбні афери;

збирання “пожертвувань”;

продаж невідчужуваного майна;

інші.

Способи шахрайства можуть бути поділені на види залежно від сфери соціально-економічної діяльності:

1) соціальної допомоги (підроблення документів з метою отри­мання пенсій чи допомог, надання довідки про значно зави­щену заробітну плату з метою підвищення пенсії та ін.);

2) побутового обслуговування (отримання речей, що дорого коштують, за документами своїх родичів, за викраденими чи знайденими документами);

3) страхування (завищення сум шкоди, що підлягають сплаті клієнтові в'результаті обумовлених страхових подій);

4) туризму (туристичні афери);

5) вивезення робочої сили за кордон (афери із збирання грошей у бажаючих поїхати на заробітки) та ін.

Способи шахрайства поділяють залежно від характеру “сто­сунків”, що виникають між підприємствами чи господарськими товариствами:

1) фіктивне представництво (використання фіктивних докумен­тів про належність до тієї чи іншої фірми з метою укладання договорів і отримання товару без оплати);

2) фіктивне посередництво (особа чи група осіб діють від імені неіснуючої фірми з метою укладення договору з підприєм­ством на закупівлю в нього сировини, матеріалів тощо для іншого підприємства. Від першого підприємства шахрай от­римує матеріальні цінності, а від другого - гроші);

3) отримання позик під фіктивні проекти (шахрай пред'являє

документи, що нібито підтверджують його наміри). У залежності від тривалості злочину можна виділити такі спо­соби шахрайства:

1) одноразові (отримання товару в кредит без наміру наступної виплати грошей);

2) тривалі (незаконне отримання пенсії або грошової допомоги). У залежності від характеру локалізації шахрайства можуть бути названі такі способи:

1) спрямовані на вузьке коло жертв;

2) спрямовані на широке охоплення населення.

Місце і обстановка. Місце вчинення злочину обирається з ура­хуванням можливості реалізації обраного способу злочину, пред­мета посягання, особи жертви. Деякі спроби шахрайства можуть реалізуватися у кількох місцях, не пов'язаних між собою. Мова може йти і про територіальне поширення будь-якого виду шахрайства. Шахраї можуть створювати “спеціальні фірми” в яких здійснюється збирання грошей від громадян (оформлення віз чи паспортів для виїзду за кордон, різні туристичні афери, довічні страхування, підтримка клубів, побудова класичних фінансових пірамід, благо­дійні заходи та ін.).

Щахрайські посягання з метою заволодіння колективним май­ном (майном юридичних осіб) вчиняються за місцем знаходження власників чи зберігання їх цінностей. У сучасних умовах все частіше шахрайські діяння відбуваються в установах (чи на підприєм­ствах), де укладаються угоди: на біржах, у брокерських конторах, посередницьких фірмах, агентствах з нерухомості, адвокатських і нотаріальних бюро, в процесі аукціонів. Шахрайство, спрямоване на заволодіння майном фізичних осіб, вчиняється в місцях купівлі-продажу предмета посягання, на вулицях, на вокзалах, за місцем проживання злочинця чи жертви.

Обстановка вчинення шахрайства тісно пов'язана зі способом злочину. При вчиненні шахрайства може мати місце створення зло­чинцем обстановки, що сприяє досягненню мети заволодіння цін­ностями шляхом обману чи зловживання довір'ям. Шахрай може демонструвати своє удаване знайомством впливовими людьми (пред'являти візитні картки, фотографії, автографи), виявляти поінформованість з певних питань, пропонувати дружбу, запро­шувати до ресторану, розповідати про себе. Шахрайський обман може виявлятися в конклюдентних діях, які вводять потерпілого в оману щодо необхідності передачі майна. Такими прийнято визна­вати: використання форменого одягу особою, яка не має права його носити, і заволодіння на цій підставі майном; споживання продуктів під виглядом готовності сплатити їх вартість; зміна зовнішнього виду, форми чи властивостей різних предметів і видача їх за інші предмети з метою заволодіння майном.

Час вчинення злочину. Час є не тільки елементом криміналіс­тичної характеристики злочину, а й дозволяє встановлювати чер­говість, розвиток різних явищ і процесів у часі. Важливо з'ясувати початок і закінчення шахрайського діяння, його протяжність у часі. Шахрайство може мати тривалий часовий період, складатися з кількох часових відрізків.

У більшості випадків шахрайство вчиняється у денний час. Воно може бути пов'язано з часовим інтервалом діяльності тієї або іншої установи, організації чи підприємства.

Предмет посягання. Предметом посягання при шахрайстві мо­жуть бути матеріальні цінності у всій їх різноманітності, грошові кошти, право на майно. Це можуть бути готівка чи безготівкові гро­ші, товари, сировина, напівфабрикати та ін. Характеристика пред­мета посягання має значення для встановлення особи злочинця.

Особа злочинця. Суб'єктом шахрайства може бути відповідно до чинного кримінального законодавства України тільки приват­на особа, яка досягла на момент вчинення злочину шістнадцяти років.Більшість шахраїв мають сильний дар уяви, здатність впли­ву і вміння переконувати. До особистих якостей і властивостей шахрая належать його хитрість, брехливість, уміння прихилити до себе оточуючих, знання способів підроблення документів. За своїм зовнішнім виглядом - це звичайно поважні люди, які уміють себе “подати”, обізнані в галузі психології. Вони спостережливі і мають швидку реакцію на обстановку, що змінюється. Шахраї викорис­товують можливості перевтілення, встановлюють контакт з людь­ми різних типів, обирають відповідну манеру поведінки. Шахраї можуть бути підрозділені на певні групи:

1) “нові” шахраї, що використовують механізми ринкових від­носин, можливості кредитно-банківських операцій, лжефірм, страхової, інвестиційної і довірчої діяльності;

2) шахраї-гастролери, які постійно роз'їжджають і негайно зни­кають з місць вчинення злочинних діянь;

3) шахраї-гравці, які використовують азартні ігри (карточні шулери, “катали”, “червоні валети” та ін.);

4) шахраї, які не мають постійного місця роботи чи проживан­ня, неодноразово судимі за шахрайство та інші злочини;

5) шахраї, які вчинили злочин вперше, за легковажністю, під впливом інших осіб чи ситуацій;

6) шахраї-одинокі і шахраї, які вчиняють злочин групою, в тому числі і з розподілом ролей.

Особа потерпілого. Дані про жертву злочину мають важливе значення в системі криміналістичної характеристики шахрайства. Спостерігається певний зв'язок між особливостями особи потер­пілого і особи злочинця, простежується відома вибірковість з боку шахрая. Система ознак, що належать до особи потерпілого, міс­тить: 1) демографічні відомості (стать, вік, місце проживання, ро­боти та ін.); 2) дані про спосіб життя, риси характеру, схильності, зв'язки і стосунки; 3) відомості про віктимність.

Сліди злочину. Для злочинної діяльності в формі шахрайства взагалі не характерні сліди, залишені на місці події. Може не існу­вати і місця події.В більшості випадків сліди злочинної діяльності зберігаються в документах та їх реквізитах. Вони часто містять відомості, важливі для розслідування. Ці документи використову­ються для обману й введення в оману державних службовців, по­садових чи матеріально відповідальних осіб.

Сліди можуть бути виявлені на предметах, залишених шахраєм (сліди рук, мікросліди, запахові сліди). Характерними слідами при шахрайстві є ідеальні (що збереглися в уявних образах) сліди. Це пов'язано з тим, що злочинець і жертва спілкуються значний час, в спокійний і невимушеній обстановці.

§ 2. Типові слідчі ситуації. Початковий етап розслідування шахрайства

Найбільш загальні типові слідчі ситуації на початковому етапі розслідування шахрайства такі:

1) є дані про подію злочину і особу'злочинця;

2) злочинець затриманий відразу після вчинення злочину;

3) є дані про подію злочину, спосіб його вчинення, особа зло­чинця невідома;

4) є дані про подію злочину, але механізм вчинення шахрайства і особа злочинця невідомі.

Запропоновані типові ситуації передбачають висунення і пе­ревірку слідчих версій. Основою для цього можуть бути такі за­гальні типові припущення: шахрайство мало місце; вчинено інший злочин; надійшла неправдива заява і злочинного діяння взагалі не було. Якщо передбачається, що шахрайство мало місце, то можли­во існування таких типових версій: заволодіння матеріальними цін­ностями чи грошима могло бути вчинено за допомогою підробле­них документів (доручень, накладних, кредитових авізо, договорів, посвідчень тощо); заволодіння майном могло бути вчинено за до­помогою легальних форм підприємницької діяльності чи лжефірм; заволодіння майном припускається вчиненим за допомогою “ляль­ок” (речових чи грошових), підміни товарів або грошових знаків; заволодіння грошима (іншими цінностями) передбачається вчине­ним за допомогою азартних ігор; заволодіння майном припус­кається вчиненим групою шахраїв-гастролерів та ін. Залежно від ситуації і версії, що перевіряється, слідчий обирає найбільш доцільні слідчі дії та оперативно-розшукові заходи, визначає їх послідовність і відповідний комплекс.

На початковому етапі розслідування шахрайства дії слідчого визначаються залежно від характеру даних, які в нього є. В процесі розслідування повинні бути доведені такі обставини: подія шахрай­ства (час, місце, спосіб вчинення злочину та ін.); винність конкрет­ної особи у шахрайстві і мотиви вчинення злочину; обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; характер і розміри шкоди, заподіяної шахрайством; обставини, що сприяли вчиненню шахрайства.

Для перевірки версії про те, що шахрайства не було, необхідно встановити, чи мав заявник майно і цінності, на які він посилаєть­ся як на предмет злочинного посягання, чи не міг він його роз­тратити. В такому разі необхідно детально опросити заявника про обставини передачі майна та його індивідуальні ознаки. У заявника доцільно з'ясувати, де і коли було придбано майно або цінності, хто знав про їх існування, яким чином відбувалася подія, за яких обставин, в якому місці, хто міг бачити передачу майна, хто перебував на місці вчинення злочину, та ін.

В разі підтвердження заяви потерпілого порушується кримі­нальна справа. Якщо з часу вчинення злочину минуло небагато часу, організується спостереження в місцях найбільш ймовірної появи злочинця. За кримінальними обліками органів внутрішніх справ перевіряється, чи є в них дані про осіб, які мають властивості, притаманні шахраю, чи не зареєстровані нерозкриті шахрайства, що вчинені способом, аналогічним використаному підозрюваним. Інформацію про особу злочинця важливо отримати від потерпі­лого і свідків.

Як свідків допитують осіб, у розпорядженні яких перебувало майно, незаконно отримане шахраєм, інші особи, які бачили чи мали контакт зі злочинцем до шахрайства або під час його вчинення.

При допиті свідків необхідно з'ясувати обставини передачі май­на, ознаки зовнішності злочинців, їх одяг, прикмети. Слід визначи­ти, коли їх бачили, про що розмовляли; які дії вказували на те, що злочинці переслідували шахрайські цілі, та ін.

При допиті потерпілого необхідно з'ясувати: коли і за яких умов шахрай вчинив обман чи зловживання довір'ям і заволодів май­ном; чому потерпілий опинився в цьому місці; чи був він один або з ким-небудь з числа своїх знайомих; чи були якісь особи разом з шахраєм; як вони поводили себе; який спосіб шахрайства був засто­сований злочинцем; які предмети чи документи передано шахраю; хто мав відомості про наявність у потерпілого майна; коли і на під­ставі чого він запідозрив, що став жертвою злочину; які індивіду­альні особливості майна, переданого їм злочинцям; в якому напрям­ку і за яких обставин злочинці втекли, та ін. Цей перелік є приблиз­ним і не охоплює усіх питань, які можуть бути з'ясовані при допиті потерпілого під час розслідування різних форм і видів шахрайства.

З метою виявлення, фіксації і вилучення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки події проводиться огляд місця події або огляд предметів чи документів.

Огляд місця події проводиться у тих випадках, коли передба­чається можливість виявлення слідів злочину, відомо місце, де було вчинено шахрайство.

Огляд предметів і документів (записок, візиток, грошових чи ре­чових “ляльок”, доручень, договорів та ін.), отриманих потерпілим від шахраїв, проводиться негайно при їх виявленні. Під час такого огляду здійснюється індивідуалізація виявлених предметів, встановлення ознак підроблення документів, визначаються дані, що мо­жуть бути використані для розшуку шахрая. У разі необхідності проводиться виїмка документів чи предметів.

Затримання підозрюваного повинно бути старанно підготовле­ним і несподіваним. Його необхідно проводити таким чином, щоб шахрай не зміг непомітно викинути чи знищити ті чи інші предме­ти, речі, документи. Після затримання шахрая проводиться особи­стий обшук затриманого, а потім обшуки за місцем його проживан­ня та за місцем роботи. В процесі обшуку здійснюються пошуки майна, отриманого шляхом обману, різного роду документів (у тому числі підроблених), інших предметів.

Допит підозрюваного повинен проводитись без зволікань. При цьому доцільно використовувати ефект раптовості. Перший допит підозрюваного має певною мірою розвідувальний характер, спря­мований на з'ясування позиції допитуваного, його аргументів, от­римання інформації про подію, що відбулася. Слідчий ще не має достатньої сукупності доказів для повного викриття підозрювано­го у шахрайстві.

§ 3. Наступний етап розслідування

Діяльність слідчого на наступному етапі розслідування розпо­чинається з аналізу і оцінки зібраних фактичних даних, урахуван­ня нових слідчих ситуацій, визначення подальшого спрямування розслідування.

Типовими слідчими ситуаціями на цьому етапі розслідування можуть бути:

1) встановлено конкретну особу та її причетність до вчиненого шахрайства, пред'явлено обвинувачення;

2) є підозрюваний, зібрані докази, але їх недостатньо для вста­новлення причетності підозрюваного до вчиненого шахрай­ства, обвинувачення не пред'явлено;

3) зібрано недостатньо доказів, немає підозрюваного, не вста­новлено особу злочинця;

4) зібрані докази свідчать про відсутність складу злочину (шах­райства) у діях підозрюваного.

Якщо особа підозрюваного встановлена, то можуть мати місце такі типові слідчі ситуації при розслідуванні шахрайства: підозрю­ваний визнає себе винним; підозрюваний не визнає себе винним.

Типовими слідчими діями на наступному етапі розслідування є: допит свідків, допит підозрюваного (обвинуваченого), пред'явлен­ня для впізнання, очна ставка, призначення та проведення експертиз та ін. На цьому етапі як свідків допитують осіб, які не були допитані раніше, але щось бачили, чули про розслідуваний злочин, знайомі з шахраєм. Свідків виявляють під час допиту потерпілого, огляду місця події, оперативно-розшукової діяльності. В ході допи­ту свідків з'ясовуються обставини вчинення шахрайства, дані, що характеризують підозрюваного (обвинуваченого), його спосіб життя, стосунки, встановлюються відомості про наявність у нього певного майна і місце його зберігання.

На наступному етапі розслідування проводиться допит підозрю­ваного (обвинуваченого). Під час допиту слідчий вже має необхід­ну інформацію про подію злочину, зібрано необхідні докази для викриття допитуваного у вчиненні шахрайства. Слідчий може ви­користовувати постановку контрольних запитань, пред'явлення доказів (у тому числі різного роду документів), оголошення пока­зань свідків.

При пред'явленні підозрюваного для впізнання необхідно врахо­вувати, що шахраї досить часто змінюють свій зовнішній вигляд перед вчиненням злочину, одягають невластивий їм одяг, зміню­ють зачіску, відпускають бороду чи вуса, надягають окуляри. Тому при пред'явленні їх для впізнання впізнаючому необхідно дати мож­ливість спокійно і уважно ознайомитися із зовнішністю осіб, яких йому пред'являють. Пред'являються для впізнання і окремі речі чи предмети, що могли належати потерпілому.

Призначення і проведення експертиз пов'язано з необхідністю дослідження підроблених документів та інших предметів, що вико­ристовував шахрай. З цією метою призначається проведення по­черкознавчої, техніко-криміналістичної експертизи (для встанов­лення особи, яка виконала текст документу чи підписала його, спо­собів виготовлення документу, типу машинописних, поліграфічних або комп'ютерних засобів, змін у тексті документів, підробки від­битків печаток і штампів та ін.). Якщо на предметах чи документах¹ виявлено сліди (рук, нігтів, мікросліди тощо), можуть признача­тись трасологічні та інші судові експертизи.

Глава XXIII

Основи методики розслідування злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху

§ 1. Криміналістична характеристика злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху

Злочинні порушення правил безпеки дорожнього руху характери­зуються широкою розповсюдженністю і мають підвищену суспільну небезпеку. Щороку в Україні скоюється в середньому 40 тис. дорож­ньо-транспортних подій, внаслідок яких гине 7 тис. людей і десятки тисяч одержують поранення. Тому боротьба зі злочинами даного виду є важливим елементом забезпечення громадського порядку.

Кримінальна відповідальність за дорожньо-транспортні події передбачена ст. 215 КК (“Порушення правил безпеки руху та екс­плуатації транспорту особами, які керують транспортними засоба­ми”), ст. 215² (“Випуск в експлуатацію технічно несправних транс­портних засобів”), ст. 215⁴ (“Допуск до керування транспортними засобами водіїв, які перебувають у стані сп'яніння”) і ст. 215⁵ КК України (“Порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху”).

Дорожньо-транспортною подією називається злочинне пору­шення правил безпеки руху і експлуатації автотранспорту, трамваїв, тролейбусів, тракторів, самохідних машин та інших механічних транспортних засобів, внаслідок якого завдані легкі, середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження чи насту­пила смерть потерпілого.

Відповідно до п. 7 Правил обліку дорожньо-транспортних подій, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України №595 від З серпня 1993 р., не підлягають обліку події:

а) з участю тракторів, інших самохідних машин і механізмів у разі виконання ними основних виробничих операцій, для яких вони призначені (оранка, прокладання траншей, скирдування, збирання врожаю, лісозаготівля, встановлення щогл, опор та ін.);

б) які виникли внаслідок стихійного лиха;

в) які виникли внаслідок порушення водієм техніки безпеки і правил експлуатації транспортних засобів за відсутності водія за кермом (загеуск двигуна за допомогою пускового держаку та ін.);

г) пожежі на рухомих транспортних засобах, виникнення яких не пов'язане з їх технічною несправністю. Обліком і аналізом дорожньо-транспортних подій тільки з ма­теріальними збитками без постраждалих (по цих фактах кримі­нальні справи не порушуються, і, відповідно, до державної стати­стичної звітності вони не включаються) займаються чергові части­ни органів внутрішніх справ і підрозділи дорожньо-патрульної служби Державтоінспекції.

Дорожпьо-трапспортпі події досить різноманітні. Залежно від механізму події вони поділяються на:

1) зіткнення транспортних засобів один з іншим (при зустрічно­му рухові, попутному рухові і бокові зіткнення);

2) наїзд транспортного засобу (на пішохода, нерухомий транспор­тний засіб, перешкоду, велосипедиста, гужовий транспорт);

3) перекидання транспортного засобу (що буває порівняно рідко - при повороті на великій швидкості чи наїзді при повороті правим боком на узбіччя). В цілому ж ці три види складають більшу частину всіх дорожньо-транспортних подій;

4) падіння пасажира з транспорту;

5) інші дорожньо-транспортні події, що звичайно стають на­слідком грубого порушення правил руху чи експлуатації транс­портних засобів самими постраждалими (падіння транспорту в урвище, з моста тощо).

Для формування методики розслідування злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху і здійснення планування по цій категорії кримінальних справ важливе значення мають такі елемен­ти криміналістичної характеристики, як дані про способи їх вчи­нення, обстановку дорожньо-транспортних подій, інформація про типові сліди, особу злочинця, а також особу потерпілого.

Розглядаючи способи вчинення злочинів даного виду, треба зазначити, що дорожньо-транспортні події належать до необереж­них злочинів, тобто вчиняються внаслідок злочинної самовпевне­ності або злочинної недбалості. Злочинні порушення правил без­пеки дорожнього руху є наслідком різноманітних недозволених дій або невчинення дій з боку суб'єктів цього виду злочинів.

Як свідчить статистика, найчастіше дорожпьо-трапспортні події виникають внаслідок порушень, що припускаються водієм тран­спортних засобів: перевищення встановленої швидкості руху; недо­тримання правил обгону, повороту і рядності; наїзд на смугу зустрічного руху; порушення правил проїзду перехресть; недотриман­ня безпечної дистанції руху; перевезення пасажирів у непристосо-ваному для цього транспорті; неправильне завантаження і укріп­лення вантажу на транспорті; недотримання сигналів світлофору; виїзд на завідомо технічно несправному транспорті; порушення пра­вил руху по залізничних переїздах тощо. Особливо небезпечним і в той же час дуже розповсюдженим порушенням є управління транс­портним засобом у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, бо у водія при цьому значно уповільнюється реакція, слабшає ува­га, неадекватно сприймається і оцінюється дорожня обстановка.

Дорожньо-трапспортпі події можуть відбуватися внаслідок не­правомірних дій пішоходів, пасажирів: перехід проїжджої частини перед рухомим транспортом; рух уздовж проїжджої частини доро­ги; перехід проїжджої частини у не визначених для переходу місцях; недотримання дорожніх знаків і сигналів світлофору; ігри дітей і під­літків на проїжджій частині дороги; посадка і висадка пасажирів під час руху транспорту; їзда на підніжках; поява на проїжджій частині пішоходів, проїзд на транспорті пасажирів у стані сп'яніння тощо.

У таких випадках, якщо при цьому водій не порушив правил до­рожнього руху, кримінальна відповідальність для нього не наступає.

Робітники автопідприсмств, відповідальні за технічний стан чи експлуатацію транспортних засобів (диспетчери, механіки, завіду­ючі гаражами), можуть вчиняти протиправні дії (бездії), що також призводять до дорожиьо-транспортних подій: випуск на лінію тех­нічно несправного транспорту (із зіпсованою гальмовою системою, несправним кермовим управлінням, двигуном тощо); неякісний ремонт транспортного засобу; порушення порядку технічного ог­ляду транспорту; неприйняття заходів щодо запобігання експлуа­тації технічно несправного транспорту; порушення правил контро­лю за виходом транспорту на лінію; допуск до управління транс­портним засобом особи, яка не має або позбавлена прав водія, чи такої, що перебуває в стані сп'яніння; грубе порушення режиму роботи водія.

Дорожньо-транспортні події можуть бути наслідком злочинних порушень правил, норм і стандартів особами, відповідальними за бу­дівництво, ремонт або утримання доріг, вулиць, дорожніх споруд: не­відповідність параметрів дороги стандартам, що забезпечують без­печний рух; несвоєчасний ремонт дорожнього полотна; відсутність належного контролю за станом доріг, вулиць, мостів, залізничних переїздів; неякісний ремонт доріг і дорожніх споруд; порушення пра­вил проведення ремонтних робіт (відсутність огорожі, попереджу­вальних знаків та ін.); недостатня освітленість вулиць тощо.

Інколи дорожньо-транспортні події можуть статися у резуль­таті випадкового збігу обставин, що не могли бути передбаченими учасниками руху (несправність транспорту, що виникла зненаць­ка, розрив камери та ін.).

Важливе криміналістичне значення мають дані, що характери­зують обстановку злочинних порушень правил безпеки дорож­нього руху (місце, час та інші обставини). Дорожня обстановка ста­новить складну сукупність умов, при яких відбувається рух на пев­ній ділянці дороги чи вулиці. Вона включає в себе як статичні, так і динамічні елементи.

До статичних елементів дорожньої обстановки належать пла­нування доріг і вулиць, їх технічні характеристики, профіль, шири­на проїжджої частини, тип і стан дорожнього покриття, наявність засобів автоматичного і іншого регулювання дорожнього руху, огорож, розмітки, дорожніх знаків, зупинок міського транспорту, освітлення проїжджої частини в темний час доби, будови, споруди і зелені насадження, розміщені поруч з дорогою, тощо.

Значний вплив на виникнення і розвиток дорожньо-транспор­тної події справляють динамічні елементи дорожньої обстановки: інтенсивність і швидкість руху машин і пішоходів, переміщення інших об'єктів по дорожньому полотну, поведінка пішоходів і во­діїв транспорту, зміна сигналів регулювання руху, маневри руху автомашин, оглядовість, видимість та ін. Всі ці чинники мають вра­ховуватися водієм при управлінні транспортним засобом.

Час (року, доби) також може бути передумовою формування аварійної дорожньої обстановки. Досить часто злочинні порушен­ня правил безпеки дорожнього руху відбуваються в години “пік” (коли рух найбільш інтенсивний), при несприятливих погодних умо­вах (ожеледь, дощ, туман), у темний час доби.

Дорожньо-транспортна подія є складною і динамічною систе­мою взаємодії різноманітних об'єктів, таких як транспортні засо­би, дорога, предмети дорожньої обстановки, водій, пішохід, внас­лідок чого утворюються багаточисельні сліди, типові для даного виду злочинів. Це можуть бути сліди гальмування колес, крові, волочіння потерпілого, його речі, відбитки бампера або протекто­ра на одязі потерпілого, ушкодження і травми, одержані водієм, пасажирами, пішоходами, частки фарби, скло фар, лобового скла та бокових дзеркал, плями мастила, палива, антифризу, відламані деталі транспортних засобів, частини вантажу, що перевозиться, сліди пошкоджень на самих транспортних засобах, а також зміни, які виникли внаслідок їх неякісного ремонту, пошкодження назем­них споруд, волокна тканини, волосся, сліди рук тощо. Аналіз і дослідження даних слідів сприяють встановленню інших елементів криміналістичної характеристики злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху.

Дані про особу злочинця також мають важливе значення для виз­начення багатьох обставин дорожньо-транспортної події. При вив­ченні особи водія встановлюється його вік, фахова підготовка, на­явність чи відсутність практичних навиків, стаж роботи, стан здо­ров'я, наявність фізичних вад або захворювань, тривалість і характер роботи до моменту події. Зокрема, велика кількість дорожньо-транс­портних подій учиняються особами зі стажем водіння до п'яти років, оскільки вони ще не володіють достатніми навиками управління транспортом і у той же час виявляють зайву самовпевненість.

Інколи дії порушників правил безпеки дорожнього руху детер­мінуються особливостями їх фізичного і психологічного стану. Тому виникає необхідність дослідити поведінку водія на роботі і в по­буті, з'ясувати, чи не порушував він раніше правил дорожнього руху, його стосунки з потерпілим. Значна кількість дорожньо-транспортних подій скоюється через провину водіїв, які перебува­ють у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння.

В зв'язку з тим, що дії потерпшого є важливим елементом ме­ханізму дорожньо-транспортної події, а деякі з них порушують правила дорожнього руху, необхідно враховувати стан здоров'я по­терпілого, його вік, фізичні і психічні характеристики, наявність зах­ворювань зору, слуху, з'ясувати, чи не перебував він у стані алко­гольного або наркотичного сп'яніння.

§ 2. Початковий етап розслідування

Порушення кримінальної справи. Приводами до порушення кри­мінальної справи в разі дорожньо-транспортної події найчастіше є: заяви потерпілих чи їх родичів, очевидців, водіїв транспортних засобів, причетних до події; повідомлення посадових осіб транс­портних організацій, працівників медичних закладів; безпосереднє виявлення органами міліції чи прокуратури ознак злочину.

Підставами для порушення кримінальної справи у таких випад­ках будуть факти заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості або настання смерті потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної події. При одержанні повідомлення про дорожньо-транспортну подію, що спричинила людські жертви чи тяжкі пора­нення, слідчий зобов'язаний негайно виїхати на огляд місця події, за результатами якого порушує кримінальну справу. Якщо фактич­них даних для правильних висновків про обставини, що сталися, і прийняття обгрунтованого рішення про порушення кримінальної справи чи відмову в такій виявляється недостатньо, то відповідно до ст. 97 КПК України проводяться перевірочні дії: відбираються пояс­нення від громадян, посадових осіб, водіїв про фактичний бік злочин­ного порушення правил безпеки дорожнього руху; витребуються до­кументи, в тому числі від автопідприємств, лікувальних закладів.

Кримінальна справа порушується, як правило, за фактом зло­чинного порушення правил безпеки дорожнього руху, а не по обви­нуваченню конкретної особи. Це пов'язано з тим, що на початку розслідування ще не доведено причинний зв'язок між діями (без­діяльністю), що мали місце, та наслідками, що наступили, а надалі інколи виявляється, що провина водія транспорту відсутня, оск­ільки у нього не було технічної можливості запобігти дорожньо-транспортній події.

Обставили, що підлягають доказуванню. При розслідуванні зло­чинних порушень правил безпеки дорожнього руху повинні бути доведені обставини, що мають значення для правильного вирішен­ня справи:

1) чи є дана подія дорожньо-транспортною, її вид;

2) дорожня обстановка в момент події (місце, час та ін.);

3) які транспортні засоби брали участь у події, їх технічний стан (як до події, так і після неї);

4) наслідки, що сталися в результаті злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху (смерть, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, характер і розміри матеріального збит­ку), що дуже важливо для кваліфікації злочину;

5) спосіб вчинення дорожньо-транспортної події;

6) хто постраждав, поведінка учасників події;

7) яка безпосередня причина дорожньо-транспортної події;

8) ступінь вини кожного учасника події (водія, працівника ав-топідприємства, пасажира, пішохода та ін.);

9) які положення правил дорожнього руху чи експлуатації тран­спортних засобів були порушені винним;

10) чи є причинний зв'язок між припущеними порушеннями пра­вил дорожнього руху або експлуатації транспортних засобів і наслідками, що сталися;

11) обставини, що сприяли злочину (недоліки в організації руху транспорту і пішоходів, неналежний контроль за випуском транспорту і водія на лінію, недоліки в контролі за технічним станом доріг і вулиць, у підготовці водіїв транспортних за­собів, пропаганді правил дорожнього руху серед його учас­ників та ін.).

Слідчі ситуації. Порівняно проста ситуація на початку розслі­дування дорожньо-транспортної події складається тоді, коли зло­чинне порушення вчинено в присутності свідків, водій і транспор­тний засіб залишились на місці події. В цьому випадку основні зу­силля слідства спрямовані на дослідження обстановки місця події, встановлення причин дорожньо-транспортної події, збирання до­казів, що підтверджують провину його учасників. Для розв'язання завдань проводяться первісні слідчі дії: огляд місця події, освіду-вання і судово-медична експертиза водія, судово-медична експер­тиза постраждалого, допити водіїв, свідків, потерпілих та ін.

Більш складна слідча ситуація виникає тоді, коли злочинне порушення правил безпеки дорожнього руху вчинено у відсутності свідків або водієм, який зник з місця події, залишивши транспорт­ний засіб. Як правило, так поводяться особи, що вчинили викра­дення транспорту або намагаються протидіяти розслідуванню шляхом висунення неправдивої версії про викрадення їх автотран­спорту, для чого вони вже після події звертаються до міліції із зая­вою про крадіжку, домовляються з родичами, знайомими щодо неправдивих свідчень. У такій ситуації передусім необхідно вста­новити особу, яка перебувала за кермом у момент події, вжити за­ходів до її розшуку і затримання, з'ясувати причини, що змусили водія зникнути з місця події. Для з'ясування цих обставин необхід­но зробити огляд місця події (звертаючи особливу увагу на ті вуз­ли та деталі автомобіля, де повинні були залишитись сліди рук, крові, волокна одягу водія), встановити і допитати свідків, які ба­чили водія в момент аварії і коли він залишав місце події, встано­вити і допитати власника транспортного засобу.

Найбільш складна і досить розповсюджена ситуація на почат­ковому етапі розслідування - коли водій зникає з місця події ра­зом з транспортом. Тут основну увагу слідства потрібно зосередити на встановленні факту дорожньо-транспортної події, виявленні во­дія і транспорту, що брав участь у події, можливих свідків, для чого проводиться огляд місця події; про ознаки транспорту і прикмети водія опитуються очевидці і потерпілі, організуються загороджу­вальні заходи на шляху можливого пересування транспорту; пере­віряються підприємства по ремонту автомобілів, гаражі і автостоян­ки, проводиться обхід житлових будинків, підприємств та закладів, розміщених у районі події, для встановлення свідків. Транспорт ог­лядається за місцем його виявлення.

Висунення слідчих версій. Успіх у розслідуванні злочинних пору­шень правил безпеки дорожнього руху значною мірою (особливо на початковому етапі) визначається своєчасністю та правильністю висунення і розроблення слідчих версій. Виходячи з обставин, фак­тичних даних конкретної кримінальної справи слідчий висуває за­гальні версії про сутність і причини події, типовими з яких є:

1) дорожньо-транспортна подія стала результатом порушення правил безпеки руху водієм;

2) подія викликана порушеннями правил руху самим постраж-далим;

3) подія стала наслідком технічної несправності транспортно­го засобу;

4) дорожньо-транспортна подія пов'язана з порушеннями норм, стандартів утримання доріг;

5) подія сталася внаслідок випадкового збігу обставин, що не охоплюються передбаченням учасників руху;

6) подія інсценована з метою приховання іншого злочину;

7) транспортний засіб було використано як знаряддя для вчи­нення іншого злочину.

У ситуації, коли водій зник, а машина залишилась на місці події, головним напрямом розслідування є встановлення винного. Тому в першу чергу висуваються версії про особу, яка перебувала за кер­мом у момент події: 1) транспортним засобом керував водій і 2) транспортним засобом керувала стороння особа (родич водія, його знайомий, співробітник, викрадач).

Стосовно ситуації, коли водій зник з місця події разом з транс­портом, будуються версії про машину, що брала участь у дорож-ньо-транспортній події (вантажна чи легкова, марка автомобіля, конкретна модель тощо).

У ході подальшого розслідування всі версії повинні перевірятися паралельно, шляхом проведення слідчих і оперативно-розшукових дій.

Огляд місця події. По справах даної категорії огляд місця події є одним з найбільш важливих способів збирання доказів. Щоб їх не втратити, в разі одержання повідомлення про аварію на огляд місця події слід виїздити негайно, оскільки сліди дорожньо-транспортної події (особливо ті, що знаходяться на його периферії) можуть бути знищені рухом транспорту і пішоходів, зупинити який на значний проміжок часу не завжди можливо. Крім того, обстановка місця події може бути викривлена діями зацікавлених осіб (водій може змінити довжину сліду гальмування, виправити прим'ятини на кор­пусі автомобіля, привести в зламаний стан окремі вузли транспор­тного засобу та ін.). Погодні умови (дощ, сніг, вітер, сонце) також впливають на збереження слідів дорожньо-транспортної події.

Огляд місця події, проведений вчасно, кваліфіковано і ретель­но, дозволяє встановити такі дані: а) умови і точне місце злочинно-

го порушення правил безпеки дорожнього руху; б) час його вчи­нення; в) вид дорожньо-транспортної події; г) механізм події, що включає в себе послідовність і направленість дій його учасників; ґ) предмети і сліди, що залишилися на місці події; д) орієнтовну швидкість руху транспорту і пішоходу; е) учасників події; є) захо­ди, вжиті водієм транспорту і пішоходом для запобігання події; ж) технічний стан транспортних засобів; з) причини дорожньо-транс­портної події; і), ознаки, що вказують на напрямок руху транспор­ту, що зник; к) відомості про очевидців і свідків.

Даний перелік не є вичерпним. Залежно від конкретних обста­вин на місці події можуть бути одержані й інші відомості, що ма­ють значення для справи.

Злочинне порушення правил безпеки дорожнього руху є подією складною, динамічною, в процесі якої взаємодіють багато різно­манітних об'єктів, тому і огляд його місця відрізняється чималою специфікою і складністю, вимагає ретельної підготовки до його проведення. Одержавши повідомлення про подію, ще до виїзду на місце слід потурбуватися про те, щоб потерпілим була надана пер­ша медична допомога, а при необхідності - вони відправлені до лікарні (в цьому випадку положення тіла потерпілого фіксується за допомогою фарби, крейди, цегли), працівники ДАІ забезпечили збереження обстановки і слідів на місці події, повністю чи частко­во зупинили рух, встановили очевидців і свідків дорожньо-транс­портної події, водіїв - учасників події, вилучили у них посвідчен­ня, реєстраційні документи на транспорт, дорожні листи.

Виходячи з одержаного повідомлення, слідчий визначає, яких фахівців необхідно залучити до огляду (автоінженера, криміналіста, судового медика та ін.). Якщо водій зник з місця події, то до гру­пи доцільно включити співробітника кримінального розшуку, який може допомогти і в установленні свідків. У разі, коли місце дорож­ньо-транспортної події знаходиться за межами населеного пункту, необхідно заздалегідь запросити понятих. До виїзду на місце події слід перевірити комплектність і справність науково-технічних за­собів, які слідчо-оперативна група бере із собою (слідча валіза, фотокомплект, у нічний час - освітлювальні прилади).

Прибувши на місце події, слідчий перевіряє, чи надана медич­на допомога постраждалим, ефективність охорони і загороджу­вальних заходів, виконання інших вказівок, зроблених ним раніше. Перед відправленням постраждалих до лікувального закладу фіксу­ються їх дані і до якої лікарні вони направлені. Після цього слідчий заслуховує повідомлення працівників міліції, опитує очевидців, свідків і учасників події для з'ясування її обставин і тих змін, що були зроблені в обстановці до прибуття слідчо-оперативної групи. При виявленні у водія ознак сп'яніння, його слід направити на ме­дичне освідування у супроводі працівників міліції.

Одержана при опитуваннях інформація сприяє більш точному і правильному визначенню меж і об'єктів огляду, послідовності і методу його проведення. Межі огляду місця дорожньо-транспор­тної події залежать від механізму та інших обставин того, що тра­пилося, і можуть знаходитися на порівняно великій відстані від безпосереднього місця аварії.

Визначення послідовності і вибір методу огляду тісно пов'язані з конкретними ситуаціями, що виникають внаслідок дорожньо-транспортних подій. Дуже часто при огляді місця дорожньо-транс­портної події необхідно застосовувати концентричний метод від “периферії” до “центру”. Це пояснюється специфікою самого місця події, бо сліди і речові докази, що знаходяться на певному віддаленні від центру аварії, можуть бути швидко знищені рухомим транспор­том чи пішоходами. Тому такі об'єкти оглядаються в першу чергу. Коли водій разом з транспортним засобом зник з місця події, огляд спочатку слід вести у напряму його можливого руху, що дозволяє швидше виявити сліди, які характеризують даний автомобіль, і, використовуючи цю інформацію, організувати його розшук. Якщо ж транспорт знаходиться на місці, то перш за все проводиться ог­ляд тієї ділянки дороги, звідки він рухався. При наявності трупа, визначивши межі місця події і ознайомившись із загальною обста­новкою, огляд треба починати з трупа.

Основними об'єктами огляду місця дорожньо-транспортної події є: 1) ділянка вулиці чи дороги, де сталася аварія (з прилеглою тери­торією); 2) труп; 3) транспортні засоби, що брали участь у дорож­ньо-транспортній події.

На початку огляду з'ясовується і фіксується (у протоколі, на схемі) дорожня обстановка: назва вулиці (або інші топографічні дані) і,спосіб регулювання руху на ній; тип дорожнього покриття (асфальтобетон, бетон, кругляк, ґрунтова дорога тощо) і стан (сухе, вологе, взяте кригою, засніжене тощо); ширина проїжджої час­тини (при наявності осьової лінії визначається відстань від цієї лінії до тротуару, узбіччя); радіус повороту і профіль дороги (го­ризонтальний, схил чи узвіз); наявність і ширина узбіч, кюветів, тротуарів; зовнішнє оточення місця події (стовпи, будівлі, дере­ва та ін.); розташування дорожніх знаків, світлофору, покаж­чиків, зупинок транспорту і переходів; розмітка проїжджої час­тини; оглядовість (можливість бачити дорожню обстановку з місця водія); видимість (відстань, на якій водій розрізняє елементи дорожньої обстановки і окремі предмети); освітленість; на­явність перешкод руху і дефектів дороги.

При огляді дорожнього полотна необхідно звертати увагу на наявність і взаєморозташування слідів колес, плям крові, рідин, що пролилися (палива, мастила), окремих частин транспортного засо­бу, речей постраждалих тощо. Розташування цих та інших слідів повинно бути однозначно визначено шляхом прив'язки до нерухо­мих орієнтирів. Такими можуть бути край дорожнього покриття, бордюрний камінь, осьова лінія, стовпи, кут будинку, пішохідна до­ріжка, лінія “стоп” тощо (своєрідні вимірювальні бази для подов­жніх і поперечних розмірів). Виміри, спрямовані поперек проїжджої частини, зручніше робити від правого краю тротуару по ходу руху.

Вивчення і вимір слідів коліс транспортного засобу дозволяє встановити маневри автомобіля, чи намагався водій уникнути по­дії, взаєморозташування транспортних засобів під час руху, їх по­ложення щодо тротуару, пішоходу, осьової лінії. В разі виявлення слідів протектора, в яких відбилися індивідуальні ідентифікаційні ознаки (тріщини, латки, інші наслідки ремонту і експлуатації шини), вони можуть допомогти у встановленні транспортного засобу, причетного до дорожньо-транспортної події. За шириною колії (відстань між середніми лініям бігових доріжок шин чи між їх од­нойменними боковими гранями), за шириною бігової доріжки, за малюнком протектора можна орієнтовно визначити тип і модель транспорту .-Сліди коліс необхідно не тільки описувати в протоколі огляду, але і фотографувати із застосуванням масштабу, а якщо виявлено об'ємні сліди - виготовляти гіпсові зліпки.

Особливо важливо виявити і зафіксувати (виміром, описом, фотозйомкою) сліди гальмування, бо за їх довжиною вираховуються швидкість руху машини в момент аварії (як правило, чим довший гальмовий шлях, тим більшою була швидкість руху), повний зупи-ночний шлях, встановлюється технічна можливість уникнення на­їзду на перешкоду і стан гальмової системи транспортного засобу.

Гальмовий шлях становить відстань, яку автомобіль долає в загальмованому стані, тобто від моменту початку гальмування до повної зупинки. Сліди гальмування на поверхні дороги залиша­ються як у вигляді подовжніх смуг різної довжини (сліди ковзання - “юзу”), так і поєднання слідів протектора і слідів ковзання: Тому довжина гальмового шляху вимірюється від початкового відбит­ку протектора (а при його відсутності - від початку сліду ковзан­ня, що треба особливо відзначити в протоколі) до закінчення чітко видимого сліду протектора (або сліду ковзання). В протоколі огля­ду місця події необхідно також зазначити вид слідів гальмування (сліди протектора або “юзу”, суцільні чи перервні), довжину кож­ного відрізка сліду і відстань між ними.

У ході огляду дорожньої ділянки можуть бути виявлені сліди від транспорту на навколишніх об'єктах (стовпах, будівлях, деревах тощо), деталі і частини машини, шматочки фарби і осколки скла, окремі предмети, що перевозяться у вигляді вантажу, речі водія, пасажирів транспортного засобу чи потерпілого, сліди волочіння постраждалого, частини чи волокна одягу, плями бензину, масти­ла, які мають важливе значення для з'ясування багатьох обставин події, що трапилася. Аналіз цих слідів дозволяє встановити ме­ханізм дорожньо-транспортної події, її центр (точне місце наїзду, зіткнення та ін.), напрямок руху, сліди і пошкодження, що залиши­лись на транспортному засобі, його частинах, тип і модель транс­порту, що брав участь у події, взаємне розташування машини і постраждалого в момент наїзду. Такі сліди можуть істотно полег­шити розшук і затримання винного і його транспорту, а інколи мати і ідентифікаційне значення (наприклад при встановленні цілого за частинами, використовуючи шматочки фарби чи оскол­ки скла, або при визначенні осіб, причетних до дорожньо-транс­портної події, за речами, що випали з машини). Тому перелічені сліди і об'єкти необхідно ретельно оглядати, фотографувати і док­ладно описувати в протоколі, зазначаючи, зокрема, місце виявлен­ня, їх локалізацію, розміщення щодо нерухомих орієнтирів, роз­міри одиничних слідів, відстань між ними.

Коли на місці злочинного порушення правил безпеки дорожньо­го руху виявлено труп, то його огляд є найважливішою складовою частиною огляду місця події. Зовнішній огляд трупа проводиться обов'язково з участю судового медика або лікаря іншої спеціаль­ності. До початку огляду необхідно з'ясувати, чи не змінював хто-небудь положення тіла потерпілого. Після цього встановлюються і фіксуються поза і розміщення трупа щодо транспорту, слідів коліс, осьової лінії, узбіччя, позначення переходу, нерухомих орі­єнтирів; зазначається місцеположення, форма і розміри слідів крові, мозкової речовини. Необхідно звертати увагу на перервність слідів коліс під трупом, бо у деяких випадках можна припустити, що труп був підкинутий на дорогу для інсценування дорожньо-транспортної події чи відкинутий на сліди іншої машини, не при­четної до події.

Одяг трупа спочатку оглядається без зміни його положення, а потім в міру роздягання. При огляді одягу і взуття зазначають їх стан, наявність слідів волочіння (різноманітні потертості, ушкод­ження, забруднення), слідів протектора шини (за якими можна вста-

новити факт наїзду, тип транспорту чи ідентифікувати його) і бам­пера, часток фарби, ґрунту, скла, паливно-мастильних матеріалів, відсутніх частин (їх локалізація, форма, розміри), вміст кишень.

Ушкодження, що одержують потерпілі при дорожньо-транс­портних подіях, характеризуються здавленістю, обширністью, од­ностороннім розміщенням і можуть виглядати як лінійні рядки (сліди волочіння), садна, синці, забиті і рвані рани, різноманітні переломи. Для їх фіксації необхідно вказати локалізацію ушкод­жень на частинах тіла, форму, розміри, відстань від ступнів ніг. За останнім параметром іноді можна визначити тип транспорту і якою його частиною нанесений удар (наприклад, ушкодження тазових кісток звичайно завдаються вантажними автомобілями, ушкодження нижче колін - легковими). Виявлення не характерних для дорожньо-транспортної події ушкоджень (синці на шиї, стран­гуляційна борозна, ножові поранення тощо) може свідчити про інсценування події для приховування іншого злочину (вбивства). Огляд транспорту проводиться з метою виявлення слідів, речо­вих доказів, пошкоджень, що виникли внаслідок дорожньої події, і встановлення його технічного стану. Для досягнення поставленої мети огляд необхідно проводити з участю фахівця-автотехніка, яким може бути і робітник ДАІ, та фахівця-криміналіста.

При виявленні транспорту на місці аварії його огляд входить до огляду місця події, а якщо транспортний засіб відсутній, то він оглядається за місцем виявлення окремо і результати оформляють­ся самостійним протоколом. Транспорт треба оглядати на тому місці, де він був виявлений після події, тому що при його пересу­ванні можуть бути знищені або пошкоджені сліди, що є на ньому, і речові докази, змінено положення важілів управління тощо.

Положення транспортного засобу на місці події фіксується шляхом вимірювання відстані від переднього і заднього правих коліс до узбіччя (тротуару) і від передньої (або задньої) осі до не­рухомого орієнтиру (лінії “стоп”, пішохідного переходу, дорожньо­го знаку та ін.).

Огляд транспорту починають з тієї його частини, що, судячи з обставин події, контактувала з перешкодою, або на якій залиши­лись помітні пошкодження. При огляді зовнішньої поверхні маши­ни слід звертати увагу на відсутність окремих деталей (фар, колпаків коліс, габаритних ліхтарів, емблем та ін.), наявність характерних пошкоджень (прим'ятин, подряпин, розривів чи відломів окремих деталей, порушення цілісності скляних частин), плям крові, мозко­вої речовини, шматочків шкіри, волосся, слідів нашарування фар­би, специфічного ґрунту, волокон і частин тканини одягу, відбитків структури цієї тканини, слідів рук, сторонніх предметів тощо. Всі ці сліди найчастіше залишаються на частинах автомашини, що висту­пають (бампері, фарах, крилах, підніжках, ручках дверей, бокових дзеркалах заднього виду) та на ходовій частині. Проте сліди дорож­ньо-транспортної події необхідно відрізняти від змін, що виникли внаслідок неякісного ремонту і обслуговування транспорту.

При огляді транспортного засобу обов'язково фіксуються по­ложення коліс щодо кузова (повернуті праворуч, ліворуч, скеро­вані паралельно кузову), стан протекторів шин (ступінь зносу їх малюнка), характер вантажу, що перевозився, його вага, розміщен­ня і спосіб кріплення. Щодо пошкоджень і слідів, то в протоколі огляду зазначаються місця, де вони виявлені, висота розміщення верхньої і нижньої межі сліду, їх форма, розміри (в об'ємних слідах - і глибина), індивідуальні особливості.

Проводячи огляд внутрішньої частини салону чи кабіни, визна­чаються положення держака ручного гальма, держака перемикан­ня швидкостей, покажчиків повороту, дані спідометру; чи включені освітлювальні прилади. У випадках, коли водій зник з місця події чи заявляє, що транспортним засобом керувала інша особа, вживають­ся заходи для виявлення і фіксації слідів рук на кермі, держаку пере­микання передач, ручному гальмі, дверних ручках, світлозахисному козирку, склі дверей тощо, предметів, що не належать водію.

Після цього перевіряється технічний стан рульового управлін­ня, гальмової системи (експериментальним шляхом), приладів ос­вітлення, вимірюється за допомогою манометра тиск у шинах.

Всі ці дані у відповідності зі ст.ст. 85, 195 КПК фіксуються в протоколі огляду, до якого додається план (схема) місця дорожньо-транспортної події, що викреслюється в ході слідчої дії на мілімет­ровому папері в масштабі 1 : 200 (в 1 см - 2 м), і фототаблиця.

Після огляду місця події водія необхідно направити до медич­ного закладу для встановлення факту сп'яніння шляхом лаборатор­ного дослідження крові і сечі.

Судово-медична експертиза. У зв'язку з тим, що відповідно з дію­чим законодавством кримінальна відповідальність настає тільки при заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, наслідком яких може бути і смертельний випадок, значен­ня судово-медичної експертизи при розслідуванні дорожньо-транс­портних подій зросло. На розв'язання судово-медичної експерти­зи можуть бути винесені наступні питання:

а) час і причини настання смерті;

б) характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, їх лока­лізація;

в) давність нанесення тілесних ушкоджень;

г) чи є на тілі потерпілого ушкодження, характерні для транс­портного травматизму;

ґ) яким видом транспорту і якими його частинами завдані ці ушкодження;

д) в якому положенні перебував потерпілий у момент наїзду; е) мав місце наїзд чи повний переїзд тіла колесами; є) чи є на трупі або одязі сліди волочіння тіла; ж) яка послідовність заподіяння ушкоджень; з) чи не перебував потерпілий у стані алкогольного або нар­котичного сп'яніння; наявність у нього фізичних вад, що впли­нули на виникнення події.

При формуванні конкретного переліку питань слід враховува­ти вид злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху і об'єкт дослідження (труп, потерпілий, водій). Для успішного вирі­шення поставлених питань експертові також надають протокол огляду місця події, протоколи допиту водія, потерпілого, свідків. Допит водія. Залежно від наявних у розпорядженні слідчого ма­теріалів водій транспортного засобу, який брав участь у дорожній події, допитується як свідок або підозрюваний. Перед допитом треба перевірити всі документи водія (паспорт, посвідчення водія, маршрутний лист, технічний паспорт), що допомагає встановити дані про його особу, кваліфікацію і дисциплінованість, куди і з яким вантажем направлявся, власника транспортного засобу та ін. Після вільної розповіді про обставини події, що трапилася, слідчий з'ясовує: самопочуття водія напередодні і в день події, скільки часу він перебував за кермом до моменту аварії, стаж ро­боти водія; чи був справним транспортний засіб, у чому полягала несправність, коли він її виявив, яких вжив заходів для її усунення; хто здійснював випуск машини з парку, хто ще перебував в транс­портному засобі (прізвища, імена, де проживають тощо) і на яких місцях; куди їхав водій, якою вулицею (дорогою), з якою швидк­істю, в якому ряду і на якій відстані від краю тротуару (узбіччя); наявність інших транспортних засобів на проїжджій частині, їх взаєморозташування, з якою швидкістю вони рухалися; які до­рожні знаки бачив водій на даній ділянці, який сигнал був на світло­форі, чи не перешкоджало будь-що спостереженню за дорожньою обстановкою, яка була погода, видимість, стан дорожнього по­криття; коли і на якій відстані водій виявив перешкоду, де перебу­вав пішохід, якою була його поведінка, якою частиною транспор­тного засобу був збитий; яким був перебіг дорожньо-транспортної події, які заходи вживалися водієм для її запобігання (гальмування, маневр та ін.); які дії він вчиняв на місці після події, чи надавав допомогу потерпілим.

Водію, який зник з місця події, поряд з вищевказаними, додат­ково ставляться питання, чому він поїхав з місця події і не надав допомоги потерпілим, які заходи вживалися для приховання слідів злочину (на місці аварії, на транспортному засобі тощо). Для одер­жання найбільш повних і точних показань треба використовувати схему дорожньо-транспортної події, особливо при з'ясуванні її механізму, місцезнаходження учасників та ін.

Показання водія треба оцінювати критично, бо він, щоб уник­нути відповідальності чи пом'якшити свою провину, може викри­вити фактичні обставини того, що трапилося.

Допит потерпілого. Потерпілого бажано допитувати невідклад­но, тому що розрив у часі між подією і допитом сприяє забуванню окремих деталей події. Крім того, водій чи його родичі можуть впли­вати на потерпілого, намагаючись схилити його до дачі неправди­вих свідчень. Якщо потерпілий зразу був доставлений до лікуваль­ного закладу, то допит його проводиться тільки з дозволу лікаря.

При допиті потерпілого з'ясовують, чи не страждає він зах­ворюваннями органів зору, слуху, в якому місці перебував до події, куди і в якому темпі рухався, коли побачив транспорт, з якою швидкістю він їхав, чи рухалися в цей час інші транспортні засоби, як вони розташовувались на проїжджій частині, яких заходів вживав водій для запобігання події (подав звуковий сиг­нал, зменшив швидкість та ін.), який сигнал був на світлофорі, якою частиною транспорту був збитий потерпілий, ознаки ма­шини (тип, модель, колір, номерний знак та ін.), хто сидів за кермом, та інші питання.

При допиті потерпілого необхідно враховувати, що внаслідок одержаної фізичної чи психічної травми або через динамічність події він може добросовісно помилятись і давати показання, які не по всіх обставинах відповідають дійсності. В деяких випадках по­терпілий навмисно викривляє фактичний бік того, що трапилося, звинувачує у всьому водія, хоча сам порушив правила дорожньо­го руху. Для одержання достовірної інформації треба максималь­но деталізувати показання потерпілого.

Допит свідків. При розслідуванні злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху як свідки допитуються пішоходи, паса­жири, водії транспортних засобів, які не брали участі в події, пра­цівники міліції, медичних закладів, транспортних організацій та ін. В першу чергу і особливо докладно повинні бути допитані свідки-очевидці, що спостерігали за подією.

При допиті свідків, що перебували поза транспортним засобом, ставляться питання, спрямовані на встановлення умов сприйман­ня того, що трапилося, дорожньої обстановки, дій потерпілого і водія, зокрема: де перебував свідок у момент події (біля якого об'єк­ту, на якій відстані від місця аварії); що робив (йшов, стояв); які були умови освітлення і видимості; стан його зору, слуху; в якому напрямку і звідки рухався постраждалий (пішохід, транспорт, вело­сипед); швидкість його руху і транспорту, який зробив наїзд (сутич­ку); наявність інших транспортних засобів, інтенсивність їх руху; в якому місці стався наїзд (сутичка); де впав постраждалий після уда­ру; чи мало місце волочіння його тіла і на яку відстань; хто знахо­дився в машині крім водія; що робив водій після події (втік, надав допомогу, подавав назад, посував вперед); прикмети транспортно­го засобу, що зник, і водія; в якому напрямку зник транспорт тощо.

Оцінюючи показання свідків, треба враховувати психофізіоло­гічні особливості особи, її досвід, положення щодо місця події (на­приклад, якщо очевидець спостерігає подію з невеликої відстані або перебуває попереду чи позаду транспортного засобу, то скла-, дається враження про велику швидкість руху, допускаються деякі погрішності при визначенні відстаней). Тому особливу увагу слід звертати на допит свідків, які мають фахові навики водіння авто­мобіля. Такі особи можуть найбільш точно визначити вид і модель транспорту, його швидкість, відстань, інші елементи механізму дорожньо-транспортної події і дорожньої обстановки.

При допиті очевидців з числа пасажирів з'ясовують, чи відво­лікався водій від управління розмовами, чи не скаржився на втому, хворобливий стан, чи не висловлював сумніву щодо справності транспортного засобу, яка була швидкість безпосередньо перед подією, які були дії водія, які заходи він вживав для запобігання аварії, чи не вживав він алкоголь та ін.

У разі смерті потерпілого при транспортуванні або у лікарні як свідки допитуються медичні працівники, які можуть повідомити, що їм говорив постраждалий про обставини події. Інформація, що має відно­шення до злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху, може бути одержана при допитах працівників транспортних підпри­ємств, яким належить транспорт, родичів потерпілого та інших осіб.

Розшук водія і транспортного засобу. У тих випадках, коли водій зник з місця події на транспортному засобі, для розшуку викорис­товуються відомості, одержані в ході огляду місця події і допитів очевидців і потерпілих. Якщо подія сталася недавно, то за показан­нями очевидців, по слідах шин, краплях води і мастила, по бризках з калюж і деяких інших ознаках визначається напрямок, в якому поїхав транспорт, і організується переслідування по “гарячих слідах”. Встановивши дані про транспортний засіб (тип, модель, колір, номер, вантаж, що перевозився, його можливі ушкодження), їх негайно повідомляють на пости ДАІ і органам міліції найближ­чих районів, організують загороджувальні пости. З урахуванням цієї інформації проводяться перевірки автогосподарств, ремонтних майстерень тощо. При наявності відомостей про номер або части­ну номеру транспорту за даними реєстраційного відділу ДАІ вста­новлюють його власника чи організацію, якій він належить. Після цього треба швидко прибути на місце стоянки цього транспор­тного засобу, щоб водій не встиг знищити на ньому сліди дорожньо-транспортної події.

Якщо водій зник, а транспорт залишився на місці події, то його власник встановлюється за номером аналогічним чином. Для розшу­ку особи, яка перебувала за кермом у момент події, використовується інформація, що одержується від очевидців (ознаки зовнішності, на­прямок, в якому зник) та при огляді місця події (сліди рук на держа­ках управління транспортом, різноманітні предмети і документи, що належать водію). Передусім перевіряються особи, які мають будь-яке відношення до даного транспортного засобу (родичі, знайомі влас­ника та ін.) або відомості про яких містяться в криміналістичних обліках (наприклад, раніше засуджені за викрадення транспорту).

Оперативно-розшукові дії по виявленню і затриманню водія, який зник, і його транспорту провадяться органами ДАІ за участю інших підрозділів органів внутрішніх справ.

§ 3. Наступний етап розслідування

Призначення судових експертиз. Поряд із судовогмедичною експертизою по справах даної категорії частіше за все призна­чається автотехнічна, судово-біологічна, трасологічна і судово-хімічна експертизи.

Відповідно до Інструкції про організацію проведення судових експертиз у науково-дослідних судово-експертних закладах Мініс­терства юстиції України на розгляд судової автотехнічної експерти­зи ставляться питання, спрямовані на встановлення:

а) технічного стану транспортних засобів (які несправності, що загрожують безпеці руху, має система, механізм, вузол да­ного транспортного засобу; коли - до ДТП або в процесі її розвитку - виникли дані несправності; яка причина відмови даного механізму, системи транспортного засобу; чи є причин­ний зв'язок між даною несправністю і наїздом, перекиданням,

сутичкою; чи мав водій технічну можливість запобігти події при наявності даної несправності, та ін.);

б) дії учасників події (як повинен був діяти водій у дорожніх обставинах, що склалися, з метою забезпечення безпеки руху; чи мав водій технічну можливість запобігти наїзду, зіткненню, пе­рекиданню з моменту виникнення небезпеки для руху; чи відпо­відали дії водія технічним вимогам Правил дорожнього руху;

в) параметрів механізму дорожньо-транспортної події (швид­кість транспортного засобу при даній довжині слідів гальмуван­ня; допустима швидкість транспортного засобу при умовах видимості дороги; допустима швидкість транспортного засобу на заокругленні дороги даного радіусу; яке було взаємне роз­ташування транспортного засобу і пішохода в різні моменти ДТП; взаємне розташування транспортних засобів у момент зіткнення; який з транспортних засобів у момент зіткнення сто­яв, а який рухався, та ін.).

Крім того, перед автотехнічною експертизою можуть ставити­ся питання, пов'язані з дослідженням на основі спеціальних авто-технічних знань дорожньої обстановки (визначення значень пара­метрів і коефіцієнтів, що характеризують рух транспортних засобів та інших об'єктів на місці події; умови видимості і оглядовості з місця водія в момент події за даними про дорожню обстановку і результатами огляду; які обставини, що відносяться до дорожньої обстановки, сприяли або могли сприяти виникненню ДТП, та ін.). Можливості автотехнічної експертизи багато в чому залежать від наданих на дослідження матеріалів, її особливістю є те, що поряд з речовими доказами як об'єкти можуть використовуватися фак­тичні дані, одержані слідчим при проведенні слідчих дій. Тому ра­зом з постановою про призначення автотехнічної експертизи на­правляються (залежно від поставлених питань) протокол огляду місця події зі схемою і фототаблицями, протокол огляду транспор­ту, протокол відтворення обстановки і обставин події, протоколи допитів водіїв і очевидців, висновки інших експертиз (зокрема су­дово-медичної) та ін.

Судово-біологічна експертиза призначається для дослідження виявлених на місці події або на транспортному засобі слідів крові, волосся та інших об'єктів біологічного походження.

При розслідуванні дорожньо-транспортних подій досить часто виникає необхідність проводити криміналістичні експертизи, серед яких слід виділити трасологічну експертизу (в тому числі цілого по частинах), дактилоскопічну і техніко-криміналістичну експертизу документів. По слідах протекторів шин, слідах на транспортнему засобі і одязі потерпілого трасологічна експертиза встановлює: конкретний транспортний засіб, що брав участь в події; його тип, модель (групову належність); напрямок руху; механізм слідоутво-рення; послідовність виникнення слідів та ін.

Трасологічна експертиза цілого по частинах призначається у випадках виявлення на місці події осколків розсіювачів фар, уламків деталей і виявлення транспорту зі схожими пошкодженнями (роз­трощене скло фари, відсутня частина деталі). Досліджуючи лінії розлому, їх рельєф, структуру і склад частин, експерт може встано­вити, чи не складали раніше одне ціле частини транспортного за­собу і уламки (осколки), виявлені на місці події.

Якщо виникають сумніви щодо особи, яка керувала транспор­том у момент події, призначається дактилоскопічна експертиза, яка по слідах рук, виявлених на держаках управління, ідентифікує кон­кретну людину.

У ході техніко-криміналістичної експертизи документів, які мо­жуть вилучатися у водія, потерпшого, на транспортному підприємстві, вирішуються питання щодо їх справжності або підробки, початково­го змісту (наприклад, якщо вони були пошкоджені, залиті речови­ною, що фарбує).

Судово-хімічпа експертиза дає можливість визначити якісний і кількісний склад хімічних елементів, що містяться в речовині, яка досліджується; однорідність паливно-мастильних матеріалів, на­фтопродуктів, рідкого і сипкого вантажу, лакофарбувального по­криття, волокон тканин, виявлених на місці події, постраждалому і на транспортному засобі.

Для вирішення найбільш складних, загальних для експертів різ­них спеціальностей питань призначаються комплексні експертизи. У випадках наїзду (переїзду) комплексна судово-медична і трасологічна експертиза допомагає вирішити питання про механізм виникнення ушкоджень на тілі потерпшого. При зіткненні транспортних засобів для вирішення питань про їх взаємне розташування в момент події призначається комплексна судово-автотехнічна і трасологічна екс­пертиза. Питання про місцеперебування в транспорті кожної із осіб може бути вирішене в процесі проведення комплексної судово-медич­ної, трасологічної і судово-автотехнічної експертизи.

Відтворення обстановки і обставин події (слідчий експеримент). Ця слідча дія є досить поширеною при розслідуванні злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху. Вона найчастіше про­водиться з метою встановлення:

1) можливості сприйняття будь-якого факту або явища (нап­риклад, чи міг водій у конкретних умовах місця і часу бачити перешкоду; чи могли учасники ДТП чути звукові сиг­нали, шум транспорту; яка видимість і оглядовість з місця водія; чи міг свідок з певної відстані впізнати особу, яка пе­ребувала за кермом); :

2) можливості здійснення певної дії в даних обставинах (роз­вороту, повороту транспорту на конкретній ділянці дороги; гальмування автомобіля; наявності чи відсутності у водія професійних навиків, необхідних для управління і обслугову­вання транспорту);

3) можливості існування якого-небудь явища (наприклад, рапто­вого виникнення несправності певної системи чи деталі транс­портного засобу в даних умовах; заносу транспорту; само­вільного скочування транспортного засобу з ухилу; осліплен­ня водія світлом фар);

4) окремих елементів механізму злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху (наприклад, можливості утворен­ня слідів на дорожньому полотні при певному розташуванні учасників події).

Особливу увагу при проведенні слідчого експерименту з рухо­мим транспортом слід звертати на забезпечення безпеки його учас­ників і оточуючих осіб. Тому до проведення слідчого експеримен­ту слідчий визначає: мету; допустимість експерименту у конкретних дорожніх умовах; відсутність у транспортного засобу несправнос­тей, що загрожують безпеці руху; зміст дослідів; порядок їх про­ведення; заходи щодо забезпечення безпеки; необхідні науково-технічні засоби. До участі в експерименті завжди доцільно залучати експерта-автотехніка, а в деяких випадках - і інших спеціалістів (судового медика, криміналіста).

Інші слідчі дії. При необхідності по справах даної категорії мо­жуть бути проведені виїмки (одягу потерпілих, документів водія чи підприємства, за яким закріплений транспорт, документів, що ха­рактеризують його технічний стан), пред'явлення для впізнання (трупа, предметів, що належать учасникам події, транспортного засобу, водія), очні ставки (між свідком і водієм, між водіями).

Важливе значення має допит обвинуваченого, в ході якого слід прагнути до одержання максимально докладних і конкретних по­казань щодо дорожньої обстановки, швидкості руху транспорту, його технічного стану, способу вчинення злочину, дій водія, спря­мованих на запобігання події, дій інших учасників події, фізично­го стану водія, його дій після закінчення події (чи допомагав пост­раждалому, чи не знищував сліди) та інші обставини злочинного порушення правил безпеки дорожнього руху.

Глава XXIV

Основи методики розслідування підпалів і злочинних порушень протипожежних правил

§ 1. Криміналістична характеристика підпалів і злочинних порушень протипожежних правил

Підпали і злочинні порушення протипожежних правил є небез­печними злочинами, що спричиняють збитки народному господар­ству, майну, життю та здоров'ю громадян.

Основним завданням при розслідуванні цих злочинів є дослід­ження всіх обставин, пов'язаних з пожежею, встановленням при­чин, виявленням винних у її виникненні. Кримінальне законодав­ство України передбачає відповідальність за умисне або необереж­не знищення чи пошкодження державного, колективного майна або індивідуального майна громадян внаслідок пожежі (ст.ст. 60, 71, 89, 145 КК), порушення правил пожежної безпеки (ст. 220' КК), незаконну пересилку поштою або багажем легкозаймистих або їд­ких речовин (ст. 225 КК).

Криміналістична характеристика цього виду злочинів включає:

а) способи вчинення злочину;

б) способи приховання;

в) сукупність найбільш типових слідів;

г) дані про особу злочинця; ґ) дані про особу потерпілого.

Можна виділити підпали: а) від легкозаймистих речовин; б) з ви­користанням спеціальних пристроїв; в) при створенні умов, що спри­яють самозайманню; г) при порушенні правил пожежної безпеки.

Порушення правил пожежної безпеки трапляються в разі: а) експлуатації опалювальних, освітлювальних, інших приладів; б) використання приладів, установок, устаткування, не обладнаного протипожежним захистом; в) ведення робіт з відкритим вогнем; г) порушення правил зберігання, перевезення, виготовлення різних легкозаймистих речовин та матеріалів.

До основних способів приховування підпалів відносяться: зни­щення слідів злочину, знарядь і засобів підпалу, інсценування об-

становки, що вказує на випадкове виникнення пожежі. Способи приховування пожежі внаслідок порушення правил пожежної без­пеки такі: маскування слідів (знищення приладу, внесення змін в обстановку, фальсифікація документів, що підтверджують справ­ність обладнання та наявність протипожежного захисту тощо), іноді інсценування підпалу.

Залежно від того, де мали місце підпал чи пожежа внаслідок по­рушення правил пожежної безпеки (виробництво, сільськогоспо­дарські об'єкти, установи та ін.), з'ясовуються обстановка, місце, час, шляхи проникнення і відходу, способи вчинення підпалу, особи, які мають доступ до об'єктів. Такі дані дозволяють висунути версії про подію, її причини, осіб, які вчинили злочин, інсценування пожежі з метою приховання іншого злочину (вбивства, розкрадання, диверсії). Найбільш типовими слідами, пов'язаними з вчиненням названих злочинів, є сліди дії полум'я (попіл, залишки матеріалів, що не зго­ріли, сліди плавлення і пальних речовин), а також дії окремих осіб (сліди взуття, рук, знарядь злому, транспортних засобів та ін.).

Злочинця слід шукати серед осіб, інтереси яких пов'язані зі зни­щенням даного об'єкта чи майна. Відомості про особу потерпілого можуть орієнтувати слідчі органи відносно характеру події, її мотивів, особи злочинця, причин та умов, що сприяли вчиненню злочину.

В разі порушення правил пожежної безпеки коло осіб, які при­тягаються до відповідальності, обмежене суб'єктами, які мають від­ношення до діяльності та дій, що спричинили подібні порушення.

Основними джерелами відомостей про обставини злочину і особу злочинця можуть бути первісні слідчі та оперативно-розшу-кові дії: огляд місця події, допит свідків, проведення окремих видів експертиз.

Обставини, що підлягають з 'ясувапню у справах про пожежі, визначаються залежно від характеру події. Так, у справах про під­пали необхідно з'ясувати: а) спосіб вчинення і використані засо­би; б) об'єкти; в) винну особу; г) співучасників; ґ) мотиви і мету; д) чи не було вчинено якого-небудь іншого злочину; е) наслідки; є) матеріальну шкоду; ж) причини та умови, що сприяли вчиненню цього злочину.

У справах про злочинні порушення протипожежних правил обставинами, що підлягають з'ясуванню, є: а) які протипожежні правила порушені (не дотримані), в яких діях це виявилось; б) при­чини порушення; в) причинний зв'язок між діями і виникненням пожежі; г) винна особа; г) наслідки (заподіяння значних матеріаль­них збитків, шкоди здоров'ю людей тощо); д) причини та умови, що сприяли виникненню пожежі.

§ 2. Початковий етап розслідування

Підставою для порушення кримінальної справи є матеріали, які свідчать про те, що пожежа сталася внаслідок підпалу або пору­шення протипожежних правил, а також заяви громадян.

Розслідування злочинів, пов'язаних з підпалом чи злочинним порушенням протипожежних правил, наслідком яких були людські жертви або значні матеріальні збитки, проводиться слідчими орга­нами.

Розслідування пожеж, не пов'язаних із вказаними наслідками, покладено на державний пожежний нагляд МВС, який є органом дізнання, порушує справи цієї категорії та проводить їх розсліду­вання.

Типові слідчі ситуації на початковому етапі розслідування підпалів і злочинних порушень протипожежних правил:

а) є дані про подію злочину та спосіб його вчинення, особа злочинця невідома;

б) є дані про подію злочину, проте спосіб його вчинення і

особа злочинця невідомі.

Залежно від ситуації слідчий обирає оптимальні слідчі дії, опе-ративно-розшукові заходи, а в окремих випадках - тактичні опе­рації, спрямовані на затримання злочинця, виявлення речових до­казів, встановлення документів, що відносяться до забезпечення пожежної безпеки, з'ясування причин та умов, що сприяли виник­ненню пожежі.

Первісні слідчі дії при розслідуванні пожеж:

а) огляд місця події;

б) проведення пожежно-технічної, судово-медичної, кримі­налістичної експертиз;

в) обшуки у підозрюваних осіб;

г) освідування; ґ) допити свідків.

Огляд місця події у справах про пожежі повинен проводитися негайно. До цього запрошуються як фахівці: інженер-електрик, інже-нер-будівельник (якщо є дані про те, що поширенню пожежі сприя­ли конструктивні дефекти будівництва), інженер-хімік (якщо є припущення про можливе самозаймання речовини) та інші відпо­відно до специфіки об'єкта, що оглядається, а також експерт опе­ративно-технічних підрозділів органів МВС.

В процесі огляду місця події особлива увага приділяється вив­ченню обстановки і слідів, що дає змогу з'ясувати: а) вогнище по­жежі; б) обставини, що сприяли поширенню вогню; в) час виникнення пожежі; г) її причини; ґ) засоби підпалу; д) винних; е) стан протипожежних засобів та заходів; є) характер і розміри заподія­них збитків. При огляді трупа необхідно зафіксувати позу, визна­чити ступінь обгоряння, наявність кіптяви в дихальних шляхах, слідів боротьби та ін.

Огляду місця події має передувати опитування очевидців, по­терпілих. У процесі опитування слідчий з'ясовує: коли, при яких обставинах виникла пожежа; хто перший побачив вогонь, дим; яко­го кольору вони були, як розповсюджувалось полум'я; хто із сто­ронніх осіб був на місці пожежі; хто і як гасив пожежу, чи не було в процесі горіння вибухів тощо.

При огляді місця події слідчий передусім встановлює вогнище пожежі: за характером і напрямком розповсюдження вогню (пока­зання свідків) або руйнувань, ступенем обгоряння і задимленості предметів. Температурний режим при горінні залежить від харак­теру, кількості та розташування пальних матеріалів, доступу та напрямку руху повітря, інших умов, інтенсивності горіння тих чи інших матеріалів.

Час виникнення пожежі визначають за характером руйнувань, ступенем обгоряння окремих предметів.

Причини пожежі встановлюють за слідами та речовими доказа­ми, якими є: предмети, облиті пальною рідиною, обвуглені сірники, залишки свічок, бікфордових шнурів, пляшки з-під пальних сумішей, різні пристосування, що сприяють підпалу або швидкому поширен­ню вогню, а іноді й частини одягу, документи підпалювача.

Важливо вивчити стан опалювальної та освітлювальної систем, виявити ознаки порушення протипожежних правил у процесі експ­луатації опалювальних приладів, які могли бути джерелом пожежі. Якщо внаслідок пожежі є жертви, необхідно встановити: а) в якому місці виявлено труп; б) поза трупа в момент виявлення (поза “боксера” свідчить про прижиттєвий характер ушкоджень); в) ушкодження на трупі (від високої температури, вогнестрільної рани; ушкодження, заподіяні внаслідок обвалу будівлі тощо); г) стан одягу та знайдених біля трупа предметів; ґ) наявність слідів пальної рідини на одязі і поблизу трупа (можливе свідчення само­спалення). Ці дані відображаються в протоколі огляду місця події. У процесі огляду дуже важлива координація дій слідчого і опе-ративно-розшукових працівників.

Дані, отримані внаслідок огляду, нерідко являють собою вихі­дну інформацію для організації оперативно-розшукових заходів, пов'язаних з переслідуванням злочинця по “гарячих слідах”, вста­новленням свідків, організацією системи загороджувальних заходів. При огляді місця події використовуються всі сучасні методи фіксації обстановки: фотозйомка (орієнтуюча, вузлова, детальна та ін.), відеозйомка, особливо в разі необхідності фіксації обстановки, яку важко докладно описати в протоколі огляду: протяжність те­риторії, значні руйнування тощо.

До протоколу огляду слід додати схематичний план місця події.

Допит свідків і потерпілих у справах про пожежі проводиться, як правило, після огляду місця події. Обсяг і характер питань, що з'ясовуються у свідків та потерпілих, обумовлені слідчими версія­ми, спрямованими на встановлення причин пожежі. Однак до мо­менту допиту вони не завжди бувають чітко сформульовані.

У всіх випадках виявлення пожежі у свідків і потерпілих доціль­но з'ясувати обставини:

а) що відносяться до моменту виникнення пожежі та пере­дували їй (стан протипожежних пристроїв, дотримання правил експлуатації освітлювальних і опалювальних приладів, їх тех­нічний стан, місце й час виникнення пожежі, колір полум'я, диму, його запах, поширення вогню, особи, які перебували по­близу, вибігали з будинку та ін.);

б) що с підставою для встановлення причини пожежі (стан опалювальної системи, виявлення пристосувань для підпалу, наявність декількох вогнищ пожежі, дані про недбале повод­ження з опалювальними приладами, встановлення попередніх випадків загоряння внаслідок недбалого поводження з недопал­ками, сірниками тощо);

в) що вказують на особу, винну в підпалі або порушенні про­типожежних правил (хто погрожував підпалом, кого бачили біля пожежі перед подією чи втікаючим з місця події, хто пору­шив протипожежні правила, хто останнім виходив з приміщен­ня та ін.).

Залежно від характеру слідчої версії про причину пожежі і вин­ну особу можуть з'ясовуватися й інші питання. Зокрема, при пе­ревірці версії про підпал: чи не було погроз відносно підпалу, з ким перебуває у неприязних стосунках потерпший, хто конкретно підоз­рюється, як поводив себе підозрюваний до пожежі та після неї, кого бачили поблизу місця пожежі тощо.

За наявності даних про те, що причиною пожежі є порушення протипожежних правил, слідчий з'ясовує у допитуваних: чи не було порушення правил з боку підозрюваних осіб, який стан облад­нання (опалювального, освітлювального), режим зберігання само­займистих і легкозаймистих речовин, стан протипожежної охоро­ни на об'єктах та ін.

Призначення експертиз. Найчастіше у справах про пожежі при­значається пожежно-технічна експертиза, яка проводиться по­жежно-випробувальними станціями УПО МВС України і праців­никами УПО УВС областей.

За допомогою пожежно-технічної експертизи з'ясовуються: а) джерело виникнення вогню і шляхи його поширення; б) технічні причини пожежі; в) несправність протипожежної техніки і причи­ни її виникнення, г) чи можливе загоряння певної речовини з тих чи інших причин (від іскри, недопалка); ґ) чи можливе самозаймання певної речовини залежно від конкретних умов; д) чи не було корот­кого замикання; е) чи правильно змонтовані та експлуатувались опалювальні та освітлювальні прилади; є) чи можливе спалахуван­ня певного матеріалу від вказаного джерела з відомої відстані; ж) які пожежонебезпечні властивості має та чи інша речовина; з) чи всі заходи пожежної безпеки були дотримані при виконанні певних робіт; й) причини, що сприяли виникненню і поширенню пожежі, та заходи щодо їх запобігання.

Якщо на місці події знайдено труп, призначається судово-медич­на експертиза, яка вирішує наступні питання: а) причина смерті; б) час настання смерті; в) характер і походження ушкоджень на трупі; г) чи викликані ушкодження обвалом частин будівлі, що горіла; ґ) прижиттєве чи посмертно спричинені вогнем ушкодження та ін.

Для з'ясування складу предметів, які згоріли, і виявлених речовин, їх властивостей, інших питань, що мають значення для розслідуван­ня, призначається судово-хімічна експертиза. На її розв'язання залеж­но від обставин, що з'ясовуються, можуть бути поставлені наступні запитання: а) чи не містять попіл, зола та обвуглені залишки домішок пального; б) чи немає на предметах, вилучених з місця пожежі, слідів пальних речовин; в) що являла собою речовина спаленого предмета за даними дослідження золи чи обвуглених залишків; г) що являє собою вміст вогнища пожежі; ґ) чи могло виникнути самозаймання речовини, що знаходилася на місці пожежі, та при яких умовах; д) чи схожа речовина, виявлена на місці пожежі (пальні матеріали), на ре­човину, вилучену під час обшуку у підозрюваного.

У слідчій практиці мають місце випадки, коли результати судо­во-хімічної експертизи щодо складу досліджуваної золи спростову­ють заяви матеріально відповідальних осіб про майно, що згоріло, його характер і сприяють викриттю розкрадань державного або колективного майна. Так, дослідження золи, надісланої на судово-хімічну експертизу у справі про підпал промтоварного магазину, спростувало заяву завідувача магазином про те, що згоріло близь­ко 300 м натурального шовку в рулонах. Дані судово-хімічного дослідження вказували на те, що.зола за своїм характером І поход­женням є продуктом згоряння бавовняної тканини і гумового взуття.

При розслідуванні підпалів і порушень протипожежних правил широко використовуються також висновки дактилоскопічної, тра-сологічпої, судово-балістичної, почеркознавчої експертиз.

Криміналістична експертиза, що призначається у справах про по­жежі, вирішує такі питання: а) встановлення особи за слідами пальців рук і босих ніг; б) ідентифікації взуття за слідами, зброї - за стріля­ними кулями і гільзами, особи - за почерком (записки, залишені на місці події); відновлення змісту документів, що згоріли, тощо.

Обшук повинен бути проведений своєчасно і ретельно. В процесі обшуку слідчий може виявити знаряддя і засоби підпалу, взуття, в яко­му підпалювач був на місці події, рушник, ганчірки, одяг зі слідами пальних речовин, залишки тканин або частини предметів, знайдених на місці підпалу. Під час обшуку можуть бути знайдені пляшки з паль­ними рідинами; листи з погрозами підпалу або такі, які свідчать про неприязні стосунки, та інші матеріали. Обшуку в приміщенні передує особистий обшук підозрюваного: кишень одягу, взуття, де можуть бути сліди пальних речовин, кіптява, сажа або сліди дії вогню. На вияв­лене в ході обшуку майно підозрюваного в підпалі накладається арешт з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків.

Відповідно до ст. 193 КПК підозрюваний може бути підданий освідуванню з метою виявлення на ньому слідів обпалення або пальних речовин.

§ 3. Наступний етап розслідування

Розслідування пожеж, встановлення винних у них конкретних осіб завжди пов'язані з певними труднощами. Це пояснюється, з одного боку, різноманітністю об'єктів і чинників, що сприяють виникненню пожеж, а з іншого - тим, що швидке поширення вог­ню, яке супроводжується високою температурою, а іноді вибухами та іншими явищами, не тілько істотно змінює обстановку на місці пожежі, а й знищує предмети і сліди, що вказують на її причини. З'ясування обставин виникнення пожежі та її причин вимагає від слідчого різнобічних знань та професійної майстерності, тісної взаємодії з фахівцями, організованості і спостережливості, вміння швидко орієнтуватися не тільки в обстановці на місці події, а й у ситуаціях, що виникають у процесі її розслідування.

Типові слідчі ситуації на наступному етапі розслідування.

1. Пожежа виникла внаслідок підпалу чи злочинного порушення певною особою протипожежних правил. Залежно від повноти зібра-

них на початковому етапі розслідування фактичних даних про об­ставини виникнення пожежі, її наслідки та наявності конкретної особи (підозрюваного) їй пред'являється постанова про притягнен­ня як обвинуваченого у вчиненні даного злочину та проводиться її допит. З метою перевірки отриманих показань висуваються об­грунтовані слідством версії і намічається детальний план їх дослі­дження. До основних слідчих дій належать: виїмка і огляд доку­ментів, на які посилається обвинувачений, перевірка його показань на місці або алібі, якщо воно було заявлене, допит свідків, прове­дення очних ставок та ін.

2. З'ясовані обстановка і механізм розвитку пожежі після її ви­явлення, викликані нею шкідливі наслідки, але не встановлені обста­вини виникнення пожежі, її вогнище, безпосередня причина, а також: причетні до неї особи. У такій ситуації основне завдання подальшо­го розслідування - детальний аналіз зібраних фактичних даних про обставини події, помилок і недоліків, допущених при прове­денні початкових слідчих дій, визначення напрямків і методів з'я­сування причин виникнення пожежі, можливих порушень протипо­жежних правил та виявлення осіб, які могли своїми діями чи нео­бережністю у поводженні з вогнем викликати пожежу, та ін.

Враховуючи індивідуальні особливості пожежі, що розслідуєть­ся, зібрані на початковому етапі фактичні дані про неї, слідчий повинен побудувати всі версії, що об'єктивно випливають із вста­новлених обставин події про можливе вогнище та безпосередню причину пожежі, поведінку учасників і посадових осіб, відповідаль­них за дотримання правил пожежної безпеки на даному об'єкті, та інші обставини, які раніше не були детально досліджені.

Розробляється детальний план перевірки кожної з побудованих версій, який з урахуванням завдань, обумовлених конкретною си­туацією, в подальшому уточнюється і доповнюється.

Типові версії про причини пожеж: 1) недотримання протипожеж­них правил; 2) підпал (мотиви його можуть бути конкретизовані - через помсту, з метою приховання іншого злочину та ін.); 3) само­займання речовин чи матеріалів внаслідок неправильного їх збері­гання; 4) стихійні явища (удар блискавки та ін.).

Підстави для побудови першої версії- встановлені на початко­вому етапі розслідування дані, що вказують на: а) порушення пра­вил розміщення обладнання і опалювальної (освітлювальної) сис­теми чи експлуатації електроопалювальних та інших небезпечних у пожежному відношенні приладів; б) порушення правил зберіган­ня вогненебезпечних речовин чи матеріалів; в) якщо раніше мали місце випадки порушення протипожежних правил та ін.

Підстави для побудови другої версії: а) декілька вогнищ пожежі; б) умови, що сприяли поширенню вогню; в) пальні і легкозаймисті речовини в неналежних місцях; г) умови, що перешкоджають швидкій ліквідації вогню; ґ) виникнення вогню в місцях зберіган­ня матеріальних цінностей, документів; д) знайдення трупа зі сліда­ми насильницької смерті.

Підстави для побудови третьої версії: а) неналежне зберігання самозаймистих речовин; б) проведення ремонтних, електро-, газо­зварювальних робіт у безпосередній близькості від пальних мате­ріалів і речовин; в) порушення технологічного і температурного режимів при переробленні чи зберіганні вибухонебезпечних і лег­козаймистих речовин та ін.

Підстави для побудови четвертої версії: явища, пов'язані з дія­ми сил природи (гроза, буря, що викликала коротке замикання дротів, та ін.).

Значну складність являє в розглянутій ситуації побудова версій про осіб, причетних до виникнення пожежі. У зв'язку з цим повинні бути виявлені всі особи, які перебували до пожежі на даному об'єкті, з'ясовані місце і час їх перебування, всі види робіт, які вони вико­нували, тощо. Показання кожної з цих осіб повинні бути не лише зафіксовані, а й перевірені.

§ 4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій

Допит підозрюваного. Залежно від даних, отриманих в резуль­таті проведення початкових слідчих дій, і обставин, пов'язаних із затриманням підозрюваного, його допит має певну специфіку. Якщо підозрюваного затримано на місці події, то під час його до­питу слід з'ясувати: чому він там опинився, що робив, яку мету пе­реслідував, яке відношення має до об'єкту пожежі, в яких стосун­ках перебуває з особами, які мешкають чи працюють на цьому об'єкті, чи не погрожував він кому-небудь підпалом, чи не є його дії актом помсти тощо. Він також повинен пояснити свою поведі­нку (чому був на місці події, чому тікав та ін.), походження плям пальної рідини на одязі, слідів обпалення на тілі, інші обставини, пов'язані з його затриманням.

У процесі допиту докладно з'ясовуються дії підозрюваного, події, що передували пожежі (де був, з ким, коли пішов, хто і коли його бачив) та супроводжували її (у зв'язку з чим перебував у тому чи іншому місці, які інструменти і предмети мав при собі, де вони знаходяться тощо).

Якщо підозрюваний допитується через деякий час після події злочину, необхідно використовувати раніше виявлені докази з ме­тою отримання правдивих свідчень та перевірки його показань.

Допит обвинуваченого передбачає з'ясування широкого кола обставин. При підготовці до нього необхідні: а) аналіз зібраних на початковому етапі розслідування доказів і визначення кола питань; б) вивчення даних про особу обвинуваченого; в) обрання прийомів допиту, визначення доказів, які можуть бути використані для вик­риття обвинуваченого у випадку заперечення ним вини.

У процесі допиту з'ясовуються: мета та мотиви підпалу; причи­ни недотримання протипожежних правил; спосіб вчинення злочи­ну; стосунки з особами, яким заподіяно шкоду через підпал; час вчинення підпалу; приготування до нього; чи були співучасники; чи мали місце погрози з боку обвинуваченого; які обставини спри­яли виникненню пожежі. Відомості, які повідомляє обвинувачений, слідчий співставляє з іншими доказами у справі. В процесі допиту обвинуваченому оголошуються фрагменти з висновків пожежно-технічної, судово-хімічної, інших видів експертиз, пропонується пояснити конкретні факти, встановлені експертизою.

Виїмка проводиться відповідно до вимог ст.ст. 178, 181, 183, 188 КПК. Підготовка до цієї слідчої дії полягає у визначенні доку­ментів, що мають значення у справі: у справах про порушення про­типожежних правил - копії приписів Державного пожежного на­гляду, креслення заводських корпусів, схеми газоопалювальмої та електросистем та ін.; у справах про підпали - акти ревізій з уста­новленням фактів нестачі товарів, копії прибутково-видаткових документів, а також документів, що відбивають час і хід наванта­жувально-розвантажувальних робіт, та ін. Предметом виїмки мо­жуть також бути контрольно-вимірювальні прилади, відомча пере-писка (накази, розпорядження, інструкції, акти та ін.)

Відтворення обстановки і обставин події, як правило, пов'яза­но з встановленням можливості бачити чи чути те, що відбува­лося. Рідше проведення такої дії спрямовано на перевірку мож­ливості самозаймання певних речовин у тих або інших умовах, за винятком випадків, коли названі досліди проводяться в лабо­раторних умовах у зв'язку з призначенням експертизи. Прове­дення дослідних дій для встановлення можливості самозайман­ня, загоряння при певному впливі або розташуванні предметів повязане з труднощами. Важко також оцінити результати тако­го відтворення, визначити його доказове значення. Наприклад, відхилення температурного режиму за певних умов, характер хімічних процесів, що відбуваються в матеріалах і речовинах, які стикаються, багато в чому впливають на результати відтворен­ня тих чи інших обставин, а отже, і на можливість оцінки поход­ження конкретних явищ. Це необхідно враховувати при підго­товці слідчого експерименту.

Наприклад, при розслідуванні пожежі шляхом відтворення об­становки і обставин події виникла необхідність з'ясувати, чи може загорітися шовк, що знаходиться на відстані 2 м від тріснутої лампи накалювання. Проведення дослідів показало, що нитка накалюван-ня при падінні в разі руйнування скляного балона електролампи за вказаних умов загоряння не викликає, оскільки вона стикається з шовком вже в обвугленому і охолодженому стані. Отримані в ре­зультаті проведеного за участю фахівців експеримента дані були використані слідчим для спростування версії обвинуваченого про можливість загоряння шовку за описаних умов.

Перевірка показань на місці проводиться з метою співставлен-ня пояснень свідків, обвинувачених з фактичними обставинами і обстановкою пожежі. Це дозволяє з'ясувати низку обставин, пов'я­заних з виникненням пожежі, зокрема, місце вогнища пожежі, її поширення, колір полум'я і диму, поведінку окремих осіб тощо, а також намітити нові версії, виявити речові докази, що мають зна­чення для подальшого розслідування

§ 5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні пожеж

Попереджувальна діяльність при розслідуванні пожеж здійсню­ється на підставі даних про причини та умови, що сприяють їх ви­никненню. Вони встановлюються органами державного пожеж­ного нагляду, а також у процесі розслідування злочинів, пов'язаних з підпалом чи порушенням протипожежних правил.

Причини, що сприяють виникненню пожеж: недотримання ад­міністрацією вказівок державного пожежного нагляду, неусунення виявлених внаслідок перевірки недоліків і несправностей, необереж­не поводження з вогнем, порушення правил зберігання пально-ма­стильних матеріалів, легкозаймистих та вибухонебезпечних речовин. Органи державного пожежного нагляду на підставі узагальнення і аналізу вказаних причин і умов, а також практики органів розслі­дування і даних експертних досліджень пожежно-випробувальних станцій здійснюють профілактичну діяльність як безпосередньо, так і через виконкоми Рад народних депутатів, а також адміністрацію установ та підприємств, добровільні пожежні дружини та ін.

Основною формою профілактичних дій слідчих органів є по­дання про причини та умови, що сприяють виникненню пожеж, до відповідних державних органів та Інших організацій за матеріала­ми розслідування конкретних кримінальних справ

Такі подання згідно зі ст. 23^і КПК повинні містити конкретні висновки: а) про причини і умови, що сприяли виникненню пожежі' б) про осіб, винних у порушенні протипожежних правил, чи таких' що вчинили підпал; в) щодо заходів, які необхідно вжити до усу­нення цих причин і умов. Мотивоване подання слідчого з конкрет­ної справи про пожежу, складене на підставі всебічного аналізу встановлених під час розслідування обставин її виникнення при­чин і умов, що їй сприяли, є основним процесуальним документом профілактичного характеру, а також одним з найбільш ефективних засобів запобігання злочинам, пов'язаним ₃ порушенням правил пожежної безпеки.

Глава ХХУ

Основи методики розслідування екологічних злочинів

§ 1. Криміналістична характеристика екологічних злочинів

Розробка криміналістичної характеристики екологічних зло­чинів тісно пов'язана з їх класифікацією, базується на широкій си­стемі екологічного законодавства.

Відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки в Україні ре­гулюються Законом України “Про охорону навколишнього природно­го середовища”, а також розробленими у відповідності з ним земель­ним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, охорону атмосферного повітря, охорону та використання рос­линного та тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Під час розслідування екологічних злочинів необхідно врахову­вати низку важливих положень, що містяться в законах “Про охоро­ну атмосферного повітря”, “Про тваринний світ”. “Про природно-заповідний фонд України”, “Про поводження з радіоактивними від­ходами”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”.

Закон “Про охорону навколишнього природного середовища” у ст. 70 встановив, що визначення складу екологічних правопору­шень та злочинів, порядок притягнення винних до адміністратив­ної та кримінальної відповідальності за їх вчинення встановлюєть­ся відповідно КпАП та КК.

Для розробки та використання окремих методик розслідуван­ня екологічних злочинів необхідно враховувати класифікацію та систему адміністративних екологічних деліктів, що передбачені відповідними нормами глави “Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охоро­ни пам'яток історії та культури” КпАП. Стосовно цього велике значення отримує той факт, що низка екологічних норм криміналь­ного закону містить адміністративну преюдицію (наприклад, ст. 85 КпАП “Порушення правил використання об'єктів тваринного світу” та ст. 161 КК “Незаконне полювання”).

У чинному КК норми, що передбачають відповідальність за злочини з ознакою екологічності, розташовано у главах: “Злочи­ни проти державної і колективної власності”, “Господарські злочи-

ни”, “Службові злочини”, “Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я”. Очевидно, що вка­зані норми мають бути об'єднані спеціальною главою КК про еко­логічні злочини, до складу яких належать діяння, які загрожують встановленому законом режиму використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки, а також такі, що завдають шкоди навколишньому середо­вищу чи здоров'ю людини або створюють загрозу такого діяння. Криміналістична класифікація дає змогу побудувати систему ок­ремих методик розслідування стосовно предмету злочину, типових кримінальних ситуацій. При розслідуванні, наприклад порушення правил охорони рибних запасів, слідчий зустрічається з типовою си­туацією - фактом загибелі риби. Однак однотипні наслідки можуть бути результатом різноманітних дій, що кваліфікуються як незакон­не заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 162 КК), проведення вибухових робіт з порушенням правил охо­рони рибних запасів (ст. 163 КК), забруднення водойм і атмосферно­го повітря (ст. 228 КК), порушення законодавства про континенталь­ний шельф України (ст. 163' КК). Загибель риби могла статися і внас­лідок інших причин, не пов'язаних зі злочинною поведінкою.

Серед злочинів, які можуть негативно відбитися на екологічній ситуації, слід назвати також діяння, пов'язані з порушенням правил праці, техніки безпеки, пожежної безпеки (ст.ст. 218, 219, 220, 220^і КК), знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна (ст.ст. 89, 90 КК), порушенням правил поводження із речо­винами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для ото­чуючих (ст. 245^і КК).

Крім того, до таких діянь можуть бути віднесені злочини, що носять екологічне забарвлення за характером наслідків, однак ма­ють не властиву для цієї групи мотивацію, зокрема корисливу (діян­ня посадової особи, що вчинила підлог чи отримала хабара за ви­конання (невиконання) службових дій, які призвели до порушен­ня екобезпеки).

Криміналістична характеристика має охопити не тільки окремі види екологічних злочинів (протизаконна порубка лісу, протиза­конне полювання, забруднення водойм), окремі їх групи (злочини у галузі охорони рослинного світу, тваринного світу, землі та ін.), а й у цілому всі діяння, що посягають на екобезпеку.

Криміналістична характеристика будується з урахуванням осо­бливостей екологічних злочинів, які виявляються в тому, що:

злочинні дії (бездіяльність) посадових осіб (керівників під­приємств, установ, організацій), а також інших осіб, які безпосередньо відповідають за встановлення та експлуатацію очис­них споруд або виконують іншу роботу, пов'язану з транспор­туванням відходів, викидів та їх знешкодженням, мають на­слідком утворення певних комплексів слідів у широкому та вузькому розумінні;

факти про вчинення вказаних злочинів відбиваються у роз­порядженнях (письмових та усних) про зміну роботи очисних установок, про доручення обслуговування механізмів некомпе­тентним працівникам тощо, виявлення і аналіз яких дають змо­гу встановити безпосередні причини порушення екологічних правил;

процес забруднення та його наслідки, що містяться у зміні фізичних, хімічних, біологічних властивостей вод, атмосфер­ного повітря, забруднення їх шкідливими для здоров'я людей відходами промислового виробництва, призводить до ство­рення слідів - наслідків забруднення, пов'язаних з порушен­ням екологічного балансу, захворюванням тощо;

своєрідність сфери створення і знаходження слідів (водної, повітряної) відбивається на їх стійкості, сприяє їх пересуванню, значному поширенню тощо.

Серед екологічних злочинів вирізняються ті, безпосереднім об'єктом яких є відносини у сфері охорони водних ресурсів, атмос­ферного повітря, передбачені ст. 228 КК “Забруднення водойм і атмосферного повітря” і ст. 228' КК “Забруднення моря речовина­ми, шкідливими для здоров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами і матеріалами”. Вказані злочини відрізня­ються специфікою, яку необхідно враховувати під час аналізу їх криміналістичної характеристики.

§ 2. Початковий етап розслідування. Особливості планування розслідування та провадження первісних, невідкладних слідчих дій

Під час вирішення питання про порушення кримінальної спра­ви необхідно враховувати, що ці злочини вважаються закінченими з моменту забруднення водойм, водних джерел та підземних вод неочищеними та незнешкодженими стічними водами, викидами та відходами промислових, сільськогосподарських, комунальних та інших підприємств, установ, організацій за умови, що це забруд­нення створювало реальну можливість заподіяння шкоди здоров'ю людей або сільськогосподарському виробництву чи рибним запа­сам. Аналогічно вирішується питання щодо випадків забруднення атмосферного повітря шкідливими для здоров'я людей відходами промислового виробництва.

При вирішенні питання про достатність підстав для порушен­ня кримінальної справи і в ході розслідування необхідне знання стандартів якості навколишнього природного середовища.

Екологічні стандарти встановлюють гранично допустимі нор­мативи шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середо­вище, перевищення яких створює загрозу збереженню оптималь­них умов існування людини та її зовнішнього оточення.

Встановлено нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин в атмосфері, водоймах, ґрунті; сту­пеня шкідливих фізичних впливів на атмосферне повітря, шуму, вібрації, інших хімічних, фізичних, біологічних факторів; нормати­ви гранично допустимого навантаження (ГДН) на природне сере­довище, що використовується в господарських, селітебних, рекре­аційних цілях, та нормативи санітарно-захисного характеру.

Виробничо-господарські стандарти покликані лімітувати пара­метри виробничо-господарської діяльності певного об'єкту з ме­тою екологічного захисту зовнішнього середовища. До їх числа належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) шкідли­вих речовин і шкідливих фізичних, хімічних, біологічних впливів, а також технологічні, містобудівельні, рекреаційні та інші норма­тиви господарської діяльності.

Слід враховувати, що ГДВ визначаються на рівні, при якому викиди забруднюючих речовин від конкретного джерела не призве­дуть до перевищення ГДК, встановлених в цьому районі.

В разі необхідності слідчий проводить перевірочні дії шляхом відібрання пояснень від окремих громадян або посадових осіб, вит­ребування документів (ст. 97 КПК) з метою визначення підстав для порушення кримінальної справи за ознаками відповідних ста­тей КК. При відсутності ознак складу екологічних злочинів вирі­шується питання про притягнення винних осіб до адміністративної або іншої відповідальності.

В процесі планування слідства необхідно з'ясувати обставили, загальна система яких визначена в ст. 64 КПК і конкретизується ознаками злочину, описаними в диспозиції відповідних статей КК, а також криміналістичною характеристикою даних злочинів.

Стосовно розслідування екологічних злочинів такими обстави­нами є:

який об'єкт зазнав забруднення (ділянка землі, водоймище

тощо);

в чому саме виявилось забруднення;

які наслідки сталися в результаті порушення правил скидан­ня неочищених і незнешкоджених стічних вод, викидів чи від­ходів у водоймище або шкідливих відходів виробництва в ат­мосферу, забруднення моря шкідливими речовинами; які матеріальні збитки заподіяні внаслідок цього; чи містить дане порушення ознаки складу злочину, чи це правопорушення, що тягне відповідальність за статтями КпАП; місцезнаходження безпосереднього джерела забруднення, характер його діяльності і технології виробництва; час викиду відходів і виявлення його наслідків; які екологічні правила порушені; хто винний у їх порушенні;

мотиви порушень, якими керувались винні особи; які умови сприяли порушенню екологічних правил. У процесі висунення слідчих версій і планування розслідування по категорії справ, що розглядаються, необхідно враховувати ти­пові вихідні дані, слідчі ситуації.

Типовими є ситуації, коли до правоохоронних органів надхо­дять факти про порушення правил охорони навколишнього сере­довища 1) від відповідних служб екологічного контролю, 2) об­ґрунтовані заяви від громадян, організацій, установ тощо.

У першому випадку органи екологічного контролю нерідко мають дані про факти порушень та їх наслідки, що зафіксовані з допомогою приладів, а також документально, у ході відомчого розслідування. В подібних випадках слідчий висуває версії щодо конкретного об'єкту-джерела забруднення і особи, відповідаль­ної за дотримання відповідних правил; причин порушень, які були припущені; механізму події, його наслідків. Для даної ситуації харак­терний такий комплекс слідчих дій: огляд місця події, огляд очисних споруд, огляд документів, допит свідків, призначення судових ек­спертиз, допит потерпілих, допит обвинувачених, відтворення об­становки і обставин події (слідчий експеримент і перевірка пока­зань на місці).

У другій ситуації сутність події та її наслідки не завжди оче­видні. У цьому випадку висуваються версії про сам характер події, її наслідки, причинний зв'язок між ними, наприклад, чи мало місце забруднення води, атмосферного повітря, чи порушені норми ви­киду відходів. У цьому разі важливе значення мають перевірочні дії слідчого (у порядку ст. 97 КПК), що складаються з витребуван­ня документів (від посадових осіб відповідних об'єктів - можли­вих джерел забруднення, органів екологічного контролю та ін.), а також з відібрання пояснень у відповідних осіб. У випадках, що не

терплять зволікання, можливий огляд місця події до порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 190 КПК).

З порушеної кримінальної справи слідчий проводить комплекс невідкладних слідчих дій.

Огляд місця події, ділянок місцевості, очисних споруд по спра­вах про злочинні порушення правил охорони навколишнього сере­довища може проводитись як невідкладні слідчі дії у випадках ви­явлення очевидних ознак грубих порушень екологічного режиму чи шкідливих наслідків таких порушень (шкоди здоров'ю людей, сільськогосподарському виробництву, що викликало масову заги­бель риби, тощо).

В інших випадках огляд місця події проводиться після опиту­вання очевидців та інших осіб, огляду відповідних документів, зав­дяки чому особа, яка проводить огляд, одержує інформацію про подію, що розслідується.

Місцем події може бути ділянка місцевості (місце вивезення або знешкодження викидів, відходів виробництва та ін.), ділянки аква­торії прісних водойм, каналів, стічних промислових та побутових вод, моря, природні стоки вод, приміщення промислових, сільсько­господарських, комунальних та інших підприємств, установ, орга­нізацій, що можуть виявитися джерелом забруднення водойм та ат­мосферного повітря (виробничі та інші споруди, очисні, вловлюючі установки та ін.).

При підготовці до огляду треба вирішити питання про участь у ньому відповідних спеціалістів, у необхідних випадках - спеці-алістів-аквалангістів, водолазів, біологів, лікарів санеиідстанцій, інженерів з очисних споруд, агрономів та ін.

Необхідно також забезпечити готовність засобів криміналістич­ної техніки (слідча валіза), підсобних технічних засобів з урахуван­ням специфіки розслідування та огляду по даній категорії справ (на­приклад, вимірювальні прилади, а також прилади, необхідні для складання плану місцевості, засоби для отримання проб води, по­вітря, ґрунту та ін.). Тільки в результаті огляду місця події можна безпосередньо дослідити обстановку, з'ясувати важливі для роз­криття даного злочину обставини:

1) джерела (осередки) забруднення, місця викиду шкідливих речовин;

2) зону забруднення, напрямки його поширення;

3) чинники, що вплинули на поширення забруднення (інтен­сивність викиду відходів, течія, вітер, рельєф місцевості та ін.);

4) наслідки забруднення (наявність загиблої риби, водоплавної птиці, тварин, загиблих посівів та ін.);

5) сліди забруднення (мазут, інші матеріали та речовини на по­верхні водойм, різні викиди та відходи виробництва та ін.).

Огляд місця події, що здійснюється у напрямку поширення заб­руднення, дозволяє встановити та розширити коло очевидців події, що розслідується.

Безпосереднє сприйняття обстановки, з'ясування обставин події на місці дають слідчому можливість отримати більш повну інформа­цію про подію. Огляд, що буде проведений на наступних стадіях розслідування, дає можливість уточнити та перевірити дані, отри­мані раніше.

У разі, коли огляд місця події є невідкладною слідчою дією, перш за все необхідно здійснити заходи щодо усунення причин та наслідків забруднення (якщо це не було зроблено раніше), припи­нити його розповсюдження, встановити осіб, які можуть повідоми­ти про обставини події, очевидцями яких вони стали.

Залежно від особливостей вихідних даних слідчий визначає приблизні межі огляду, окремі вузли місця події, центральний ву­зол огляду, напрямок огляду. В ситуації, коли відоме джерело заб­руднення, починати огляд краще з місця його розташування, а далі прямувати шляхом розповсюдження ознак забруднення. У разі, коли джерело відомо приблизно (при наявності, наприклад, на вказаній території кількох підприємств, що скидають відходи виробництва в одне водоймище, та ін.), огляд можна розпочати з зони прояву наслідків забруднення (нерідко це узбережжя). Відбір проб із заб­руднюючою речовиною та проведення термінового їх аналізу (ек­спрес-аналізу) дозволить встановити джерело забруднення, яке необхідно негайно оглянути.

Для фіксації даних огляду необхідно проводити фотографуван­ня з обов'язковим застосуванням орієнтуючої зйомки для відобра­ження просторової протяжності місця, взаєморозташування дже­рел забруднення і місця забруднення з ознаками наслідків пору­шення екологічних правил. На окремих ділянках проводяться оглядові зйомки. Фотографуються також окремі вузли та деталі (зовнішній вид механізмів очисних споруд, їх деталей, забруднені ділянки відвідних каналів тощо).

На схемах (планах) мають бути зазначені місця події, взаємороз­ташування об'єктів, що оглядаються, з вказівкою джерела забруднен­ня та осередків забруднення, місця взяття проб, для чого слід зроби­ти кольорову розмітку шляхів поширення потоків забруднення.

При розслідуванні екологічних злочинів велике значення має огляд документів щодо правил охорони навколишнього середови­ща, для чого необхідно знати їх номенклатуру. Документи можуть бути оглянуті за місцем їх знаходження або, коли необхідно ретель­но їх вивчити, співставити дані, що в них містяться, вони мають бути вилучені шляхом виїмки.

До таких документів можуть належати:

1. Документація на проектування захисних споруд (очисних, фільтруючих, відстійних).

2. Документи про права та обов'язки осіб, які відповідають за додержання екологічних правил.

3. Журнали чергових посадових осіб промислових, енергетич­них, сільськогосподарських, комунальних та інших підприємств, установ і організацій, що здійснюють згідно з виробничим (техно­логічним) процесом скидання стічних вод, відходів виробництва.

4. Журнали (книги) обліку виробничих викидів.

5. Транспортні документи на перевезення відходів виробницт­ва (наряди, накладні, шляхові листи тощо).

6. Документи про отримання відходів виробництва в місцях їх знешкодження, зберігання, утилізації (звалища, відвали тощо).

7. Документи (інструкції, накази, розпорядження) про експлу­атацію промислових, енергетичних, сільськогосподарських, кому­нальних об'єктів (систем) та дозволи на скидання стічних вод, ви­кидів виробництва, відходів.

8. Документи, що містять відомості про встановлені несправ­ності, ремонт очисних, вловлюючих, каналізаційних та інших при­строїв.

9. Документи контролю, проведеного відповідними інспекція­ми, станціями, службами і лабораторіями.

10. Документи річних, морських, повітряних суден, плавзасобів (платформ та інших конструкцій), що містять відомості про скидан­ня забруднюючих море речовин, відходів та матеріалів.

Загальним напрямком допиту незалежно від особи, яку допиту­ють, є встановлення факту забруднення вод або атмосферного по­вітря, причин та обставин такого забруднення, його наслідків, осіб, які відповідають за дотримання правил охорони довкілля, ступеня їх вини, можливості відвернути забруднення та його наслідки.

Кримінальний закон одним з серйозних наслідків порушення правил охорони навколишнього середовища визначає заподіяння шкоди здоров'ю людей. Не всі випадки забруднення вод та атмос­ферного повітря призводять до безпосереднього завдання шкоди здоров'ю людей, наслідки забруднення можуть бути виявлені лише через значний час. У зв'язку з цим під час підготовки до допиту потерпілого необхідно використовувати дані, що містяться в історії хвороби потерпілого, висновках медико-санітарної експертної комісії (МСЕК), судово-медичного експерта. У ході допиту з'ясовують­ся факти перебування потерпілого у місцях, які було забруднено шкідливими речовинами, відстань до цих місць, використання в їжу риби, виловленої у забрудненому водоймищі, продуктів, що вирос­ли на ланах, зрошених неочищеними стічними водами, та ін.

Допит свідків. У залежності від ступеня інформованості про обставини забруднення навколишнього середовища свідків можна поділити на кілька груп. По-перше, це посадові або інші особи, які повідомили про факти виявлення забруднення водоймища чи ат­мосферного повітря. До них належать: а) працівники відповідних інспекцій, яким стало відомо про порушення даним підприємством правил охорони природи, які виявили загибель риби; працівни­ки санітарно-еиідсміологічної служби (СЕС), які зареєстрували у повітрі за допомогою спеціальної апаратури підвищену концен­трацію шкідливих речовин над певною територією; б) особи, які опинилися в районі забруднення, працівники, які брали участь в очищенні водоймищ і ділянок місцевості, водії транспортних за­собів, які вивозили відходи.

До другої групи свідків можна віднести осіб, які спостерігали факт викиду шкідливих відходів виробництва і можуть вказати дже­рело забруднення. Значний інтерес становлять свідчення осіб, по­в'язаних з виробничим процесом та роботою очисних споруд. До цієї групи належать свідки, які можуть повідомити дані про причи­ни виходу з ладу очисних споруд чи їх неправильне використання, порушення правил вивезення і знешкодження відходів.

У ході розслідування можуть бути допитані як свідки особи, які брали участь у відомчому розслідуванні як поняті, спеціалісти, технічні помічники в першочергових слідчих діях.

В ході розслідування екологічних злочинів для вирішення най­більш важливих завдань виникає необхідність проведення тактич­них операцій. До тактичних операцій по вказаній категорії справ належать: “Встановлення порушень екологічних стандартів”, “Вста­новлення джерела забруднення”, “Визначення об'єкту та наслідків забруднення”, “Визначення документів, що відображують дотри­мання екологічних стандартів (правил)” та ін.

§ 3. Наступний етан розслідування.

Особливості провадження слідчих дій

Початковий етап розслідування часто дає можливість встано­вити наявність наслідків злочинних порушень правил охорони нав­колишнього середовища, зафіксувати сліди злочину. Однак для

повного, всебічного і об'єктивного розслідування необхідно вста­новити важливі обставини шляхом провадження різних слідчих дій, тактичних операцій.

На наступному етапі розслідування з'являються підстави для вирішення питання про винність осіб, відповідальних за порушен­ня екологічних правил, у зв'язку з чим проводиться допит обвину­вачених (підозрюваних). З метою перевірки одержаних даних по­ряд з іншими слідчими діями проводяться перевірка показань на місці, слідчий експеримент, призначаються судові експертизи.

Підготовка до допиту обвинувачених вимагає ознайомлення слідчого з даними, що стосуються додержання екологічних правил та стандартів, наприклад технічною документацією на роботу очисних споруд, положеннями, інструкціями, наказами про права і обов'язки осіб, які відповідають за дотримання правил охорони довкілля, усунення шкідливих наслідків. Особливу увагу слід приділити вивченню технічної документації, в якій зареєстрова­но аналізи води, що скидається (повітря, що викидається), у разі необхідності - проектної документації. Необхідно систематизува­ти матеріали справи: протоколи оглядів, матеріали відомчого роз­слідування тощо.

Підготовка до допиту передбачає також вивчення особи обви­нуваченого, його ставлення до виконання службових обов'язків, рівень професійной підготовки (загальної, за профілем роботи і спеціальної), пов'язаної з обслуговуванням очисних споруд. Слід мати на увазі, що суб'єктами екологічних злочинів можуть бути посадові особи (наприклад, директор, головний інженер, головний технолог, керівник цеху або дільниці), а також інші особи, які без­посередньо відповідають за встановлення та експлуатацію очисних споруд або виконують різноманітні роботи, пов'язані з транспор­туванням відходів виробництва та їх утилізацією.

При підготовці до допиту необхідно систематизувати докази щодо кожного обвинуваченого, а також вирішити питання про послідовність допиту, якщо обвинувачених декілька.

У разі, коли обвинуваченому ставиться за провину систематич­не забруднення або неодноразові викиди шкідливих відходів про­мислового характеру в атмосферу, необхідно передбачити послі­довність пред'явлення доказів за кожним епізодом.

При допиті обвинуваченого необхідно з'ясувати: обставини, що призвели до порушення правил охорони довкілля; мотиви, з яких сталося забруднення вод або повітря; осіб, які брали участь у ски­данні неочищених стічних вод тощо (крім обвинуваченого), і в зв'язку з цим роль кожного з учасників даного технологічного

процесу згідно з службовими обов'язками; форми контролю за їх діями та як він здійснювався.

У разі, коли необхідно перевірити, чи мало змогу виникнути певне явище, розвинутися або припинитися певним чином, за виз­начений відрізок часу, залишивши відповідні сліди, іноді виникає потреба в проведенні слідчого експерименту (ст. 194 КПК). При цьому слід мати на увазі, що слідчий експеримент проводиться з дотриманням правил безпеки лише для перевірки явищ, реконст­рукція яких необхідна для з'ясування окремих обставин події. По­зитивні результати можуть бути отримані шляхом перевірки та уточнення показань обвинуваченого на місці.

Розслідування злочинних порушень правил охорони навколиш­нього середовища вимагає застосування спеціальних знань з різних наукових галузей, оскільки коло об'єктів дослідження по вказаних справах дуже різноманітне. У методиці розслідування вказаних зло­чинів складається система типових експертиз, серед яких централь­не місце має посісти така, що зараз формується, - судово-екологіч­на експертиза. Ця експертиза є по суті комплексним дослідженням, що здійснюється спеціалістами в галузі екології разом з медиками, експертами-біологами, зоотехніками, ветеринарами, хіміками, гідро­логами, агротехніками, інженерами по очисних спорудах, техноло­гами виробництв, пов'язаних із шкідливими відходами, тощо.

При розслідуванні порушень правил охорони довкілля необ­хідно виходити з цілей та основних завдань, визначених Законом України від 9 лютого 1995 р. “Про екологічну експертизу”.

Метою екологічної експертизи є попередження негативного впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природ­ного середовища та здоров'я людей, а також оцінка ступеня еколо­гічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах.

Головними її завданнями є: визначення ступеня екологічного ' ризику та безпеки запланованої або здійснюваної діяльності; орга­нізація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів еколо­гічної експертизи; встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарним нормам, буді­вельним нормам та правилам; оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного сере­довища, здоров'я людей і якість природних ресурсів; оцінка ефек­тивності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища та здоров'я лю­дей; підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

Об'єктами екологічної експертизи є проекти нормативно-пра­вових актів, передпроектні матеріали, документація на впровад­ження нової техніки, технології, матеріалів, рідин, продукції, реа­лізація яких може призвести до порушень екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середови­ща, створення загрози здоров'ю людей.

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах та регіонах, а також діючі об'єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Суб'єктами екологічної експертизи є: центральні органи охоро­ни навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, їх органи на місцях, їх спеціалізовані установи, організації та еколо-го-експертні підрозділи чи комісії; органи або установи охорони здоров'я, інші державні органи, місцеві Ради та органи місцевої дер­жавної адміністрації у відповідності із законодавством; громадські організації екологічної спрямованості або створені ними спеціалі­зовані формування; інші установи, організації та підприємства, у тому числі іноземні юридичні чи фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи; окремі громадяни в порядку, передбаченому Законом України “Про екологічну експертизу” та іншими законодавчими актами.

При розслідуванні злочинних порушень правил охорони навко­лишнього середовища висновки екологічної експертизи, проведе­ної в ході відомчої перевірки до порушення кримінальної справи, служать одним з джерел відомостей про порушення встановлених правил проектування, спорудження і експлуатації тих чи інших об'єктів з точки зору екологічних вимог. Вони можуть скласти або доповнити підстави для порушення кримінальної справи.

Слід розрізняти екологічну експертизу, що проводиться у відпо­відності з положеннями Закону України “Про екологічну експерти­зу”, і судово-екологічну експертизу, яка призначається в ході слід­ства, у разі, коли для вирішення питань, що виникли перед слідчим, недостатньо відомостей висновку екологічної експертизи. На прак­тиці мають місце випадки, коли судові експертизи не призначають­ся на тій підставі, що до справи залучені висновки відповідних ор­ганів, які здійснюють контрольно-інспекційні функції, в тому числі і матеріали екологічної експертизи. Такі висновки іноді надаються спеціалістами науково-дослідних і проектних інститутів того відом­ства, що й підприємство, яким були забруднені вода або повітря.

Відомчі висновки, як і виснови державної екологічної експерти­зи, можуть розглядатись на підставі ст. 83 КПК як документи, що є джерелами, котрі містять відомості про факти, викладені абр засвід­чені відповідними спеціалістами. При призначенні судової експерти­зи по цих справах необхідно мати на увазі, що активний розвиток загальної екології як системи знань про закономірності взаємодії живих організмів із середовищем існування сприяв виникненню в її межах самостійних галузей, які вивчають окремі сторони спілкування людини з природою: екології людини (системи знань про вплив при­родних і антропогенних факторів на здоров'я людини, адаптації (і дезадаптації) її організму в умовах навколишнього середовища); інже­нерної екології (системи знань про екологічні вимоги до сучасного виробництва, досягнень науки і техніки); соціальної екології (систе­ми знань про взаємодію суспільства і природи). На відміну від галу­зей загальної екології, побудованих на природно-науковій базі, со­ціальна екологія ґрунтується на синтезі природознавства і соціології.

Предмет судово-екологічної експертизи визначається особли­востями спеціальних знань вказаних галузей екологічної науки. Об'єктами даної експертизи у широкому розумінні є навколишнє природне середовище (біосфера), її стан внаслідок впливу людини, її господарчої діяльності.

У компетенцію експертів у галузі екології входить визначення:

1) критичного рівня забруднення (КРЗ) навколишнього середо­вища для даної місцевості, перевищення якого становить небезпе­ку для здоров'я населення і стану якості середовища;

2) гранично допустимих викидів (ГДВ) шкідливих речовин у водоймища, атмосферне повітря, ґрунт та інших шкідливих впливів на природне середовище, допущених даним виробничо-госпо­дарським об'єктом;

3) гранично допустимих концентраціях (ГДК) шкідливих речо­вин у атмосферному повітрі, водоймищах, ґрунті, дійсно встанов­лених відповідними контролюючими компетентними органами;

4) стандартів якості навколишнього природного середовища, що пред'являються до діяльності виробничо-господарчих об'єктів;

5) екологічної шкоди, заподіяної у результаті порушення пра­вил охорони навколишнього середовища;

6) безпосередніх причин заподіяння екологічної шкоди;

7) чи не стали причиною події дефекти проектування, плануван­ня даного об'єкту, його експлуатації;

8) можливості уникнути порушення правил охорони довкілля;

9) чи не призвели до шкідливих екологічних наслідків чинники, що не залежать від цих порушень;

10) причин і умов, що сприяли порушенням правил охорони навколишнього середовища.

Для проведення судово-екологічної експертизи можливо залу­чати спеціалістів органів, що здійснюють державну екологічну ек­спертизу (органи Держкомгідромету, Міністерства охорони здоро­в'я та ін.), працівників судово-експертних установ Міністерства юстиції (біологів, ґрунтознавців, хіміків та ін.) з питань, що входять до їх компетенції.

У зв'язку з тим, що диспозиції ст.ст. 228 та 228^і КК визначають дані злочини закінченими з моменту забруднення акваторії вод, ат­мосферного повітря, часто виникає необхідність проведення судових експртиз для встановлення самого факту і обставин такого забруд­нення визначеної території або акваторії даним підприємством, суд­ном тощо. Для вирішення таких завдань призначаються судово-тех­нічна, судово-технологічна, судово-хімічна, судова агротехнічна, судова гідрометеорологічна, судово-біологічна експертизи.

Для встановлення окремих обставин, пов'язаних з наслідками вказаних забруднень, крім перелічених можуть призначатися судо­во-медична, судово-ветеринарна, судова-іхтіологічна експертизи.

Судово-технічна експертиза призначається для оцінки технічно­го стану захисного, очисного й уловлюючого обладнання, виявлен­ня його дефектів, безпосередніх технічних і організаційних причин дефектності роботи обладнання, а також обставин, що цьому сприяли.

Судово-техпологічна експертиза вирішує питання роботи тех­нологічного обладнання (в тому числі очисного) в конкретному виробничому процесі, пов'язаному з виділенням відходів, викидів, шкідливих речовин, які потребують відповідної очистки й знеш­кодження, а також з роботою двигунів та іншого обладнання су­ден, що викликає необхідність скидання речовин.

Судово-хімічпа, судова агротехнічна, судова гідрометеорологічна експертизи призначаються для встановлення факту забруднення визначеної території або акваторії, водних джерел, підземних вод неочищеними і незнешкодженими стічними водами, викидами або відходами, що заподіяли або можуть заподіяти шкоду здоров'ю людей чи рибним запасам, а також забруднення атмосферного повітря шкідливими для здоров'я людей відходами промислового виробництва, забруднення моря речовинами, шкідливими для здо­ров'я людей або для живих ресурсів моря, або іншими відходами й матеріалами, які можуть спричинити збитки зонам відпочинку або перешкоджати іншим законним видам використання моря. З цією метою перед експертом відповідної спеціальності можуть бути поставлені такі питання:

1) чи не містять вказані проби води (повітря, ґрунту) будь-які шкідливі речовини; якщо містять, то які саме;

2) які особливості (вид, склад, тощо) вказаної речовини, що ви­явлені в даній пробі;

3) чи однакові запропоновані для експертного дослідження ре­човини, що виявлені в даному районі (просторі) й отримані зразки викидів, відходів, скидів.

Для вирішення подібних питань може призначатись також су­дова матеріалознавча експертиза нафтопродуктів, мастил та ін.

Оскільки в ході розслідування забруднення вод і атмосферного повітря треба встановити, чи не спричинило таке забруднення шкоди здоров'ю людей, у ряді випадків необхідно провести судо­во-медичну експертизу потерпілих і речових доказів для вирішення наступних питань:

1) якою речовиною і якою її кількістю (дозою) спричинено шко­ду здоров'ю даної особи;

2) яким шляхом (через дихальні органи, органи травлення, зов­нішні покриви) шкідлива для здоров'я речовина потрапила в організм;

3) чи виявлено будь-яке захворювання у даної особи і якщо так, яка його причина;

4) чи не втратила дана особа працездатності внаслідок забруд­нення водоймища (атмосферного повітря) певною речови­ною, а якщо так, то який ступінь втрати працездатності. Велике значення для встановлення факту і обставин спричинен­ня шкоди рибним запасам прісних водойм і моря має проведення судово-іхтіологічної експертизи, яка може вирішити питання:

1) які причини загибелі риби в даному районі акваторії;

2) якою речовиною викликане отруєння риби;

3) скільки часу минуло з моменту отруєння риби;

4) яку шкоду може спричинити рибним запасам забруднення даного району акваторії виявленими у воді шкідливими ре­човинами;

5) яких заходів необхідно вжити для усунення шкідливих нас­лідків, викликаних забрудненням даного району акваторії, що призвели до скорочення рибних запасів (живих ресурсів моря).

В разі необхідності встановити шкоду, заподіяну забрудненням водойм, сільськогосподарському виробництву або такому виду ресурсів моря, як морські тварини, можуть призначатись судово-зоологічна (судова зоотехнічна), судово-ветеринарпа експертизи.

Велике значення для розслідування даного виду злочинів має залучення представників громадських об'єднань до проведення окремих слідчих дій: встановлення свідків, потерпілих, охорони місця події, обстеження території й акваторії з метою виявлення

слідів злочину, його наслідків, з'ясування обставин, що сприяли порушенням правил охорони навколишнього середовища, та ін.

На наступному етапі розслідування і в заключній його стадії виникає необхідність здійснення тактичних операцій, що мають завдання встановити важливі для даної категорія справ обставини. До подібних операцій належать: встановлення функцій посадових осіб і технічного персоналу, причинних зв'язків між їх діяльністю і наслідками, що настали; визначення фізичної, матеріальної та моральної шкоди, заподіяної злочином; з'ясування причин і умов, що сприяли порушенням екологічних стандартів і нормативів.

У ході розслідування екологічних злочинів слідчий, використо­вуючи дані криміналістичного аналізу, обставин і слідів, з'ясовує умови, що сприяли злочинним порушенням правил охорони навко­лишнього середовища, до яких можуть належати:

виробничі недоліки в забезпеченні технологічної дисциплі­ни, проектування, спорудження і експлуатації очисних споруд, використання контрольних приладів та ін;

організаційні недоліки в підготовці й підвищенні кваліфікації працівників, які відповідають за додержання екологічних правил на даному об'єкті, контроль за дотриманням цих правил та ін.; організаційно-правові недоліки, що виявляються в непов­ноті нормативної регламентації діяльності, пов'язаної з викори­станням очисних споруд;

особливості психофізиологічних властивостей осіб, відпо­відальних за дотримання екологічних правил, що призводить до їх порушення (через недостатню працездатність, відсутність швидкої реакції на умови, що швидко змінюються, тощо). На основі виявлених у ході розслідування причин і умов, що призвели до злочинних порушень правил охорони навколишньо­го середовища, слідчий вносить подання у відповідні інстанції (ст. 23^і КПК). У випадках, які не припускають зволікання, таке подання вноситься до закінчення слідства, в міру встановлення причин та умов порушення екологічних правил.

Глава XXVI

Основи методики розслідування злочинів, які вчиняються організованими злочинними групами

§ 1. Законодавчі основи боротьби з організованою

злочинністю і завдання криміналістичної методики

Організована злочинність як найбільш небезпечна форма кри­мінальних проявів викликала необхідність створення системи зако­нодавства про боротьбу з даним явищем. До законодавчих актів, що регулюють цю проблему, передусім належить Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло­чинністю”, а також відповідні норми законів України “Про опера-тивно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про Службу безпе­ки України”, “Про прокуратуру”, “Про боротьбу з корупцією” та інших нормативно-правових актів, міжнародно-правових угод, учасником яких є Україна.

Під організованою злочинністю розуміється сукупність злочи­нів, що вчиняються у зв'язку з створенням та діяльністю органі­зованих злочинних угруповань (п. 1 ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло­чинністю”). Види та ознаки цих злочинів, а також кримінально-правові заходи щодо осіб, які вчинили такі злочини, встановлю­ються КК.

У науці кримінального права співучасть за попередньою змо­вою розглядається у двох формах: 1) у вигляді простої згоди про сумісне вчинення злочину між кількома особами та 2) у вигляді організованої групи. Стаття 41 КК серед обставин, що обтяжують відповідальність, називає “вчинення злочину організованою гру­пою” (п. 2). Деякі норми чинного КК містять дану ознаку (ст. 70 “Контрабанда”, ч. З ст. 86² “Вимагательство державного або колек­тивного майна”, п. “і” ст. 93 “Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах”, ч. З ст. 144 “Вимагательство”, ч. З ст. 155⁸ “Протидія законній підприємницькій діяльності” та ін.).

У пропозиціях щодо удосконалення кримінального законодав­ства України злочин визначається вчиненим організованою зло­чинною групою (ОЗГ), якщо в цьому брали участь дві або більше особи, які попередньо об'єдналися у стійку групу для вчинення одного або кількох злочинів. Злочин визначається вчиненим зло­чинною організацією, якщо він вчинений згуртованою організова­ною групою, яка створена для вчинення тяжких злочинів, або об'єд­нанням організованих груп, створених з цією ж метою.

Як видно з наведених положень, основними ознаками організова­ної злочинної групи є попереднє об'єднання та стійкість такої групи, а злочинної організації-згуртованість організованої групи або об'єд­нання організованих груп, створених для вчинення тяжких злочинів. Ефективна боротьба з організованою злочинністю, своєчас­ність виявлення і розкриття таких злочинів, повного і всебічного їх розслідування вимагають встановлення найбільш повних ознак організованих злочинних груп.

Згідно з методичними рекомендаціями з складання статистичної звітності про результати боротьби з ОЗГ щодо закінчених провад­женням кримінальних справ (1994 р.) до основних ознак злочинної групи належать: тривалість функціонування, корислива спрямова­ність, внутрішньогруповий розподіл ролей, планування злочинів. Для організованої корумпованої групи обов'язковою ознакою є також співучасть у протиправних діях представників влади та уп­равління, правоохоронних або господарських органів. Для ОЗГ, які вчиняють злочини у сфері економіки, корумпованість є обов'яз­ковою ознакою. У залежності від характеру злочинної діяльності такі групи можуть мати додаткові ознаки: наявність міжрегіональ­них злочинних зв'язків, спільних грошових та матеріальних кош­тів, озброєність та ін. (рис. 21).

Нормативно-правові основи боротьби з організованою злочин­ністю визначають завдання криміналістичної методики розкриття та розслідування таких злочинів:

розроблення криміналістичної характеристики-з урахуванням її комплексної основи, яка враховує особливості криміналістич­ної характеристики певного виду злочинів, та специфічної харак­теристики ОЗГ, злочинної організації, їх злочинної діяльності;

визначення типових слідчих ситуацій на стадіях перевіроч­них дій і наступного розслідування:

рекомендації щодо організації та планування розслідуван­ня, взаємодії слідчого, спеціальних підрозділів, наділених фун­кцією боротьби з організованою злочинністю, інших правоохо­ронних та контролюючих органів.

§ 2. Криміналістична характеристика злочинів,

які вчиняються організованими злочинними групами

Організована злочинність розглядається у науках криміналь-но-правового циклу у цілому як найбільш небезпечне виявлення групової професійної злочинності з вираженою корисливою спря­мованістю, що досягається будь-якими кримінальними засобами і способами.

У період докорінного реформування економіки, легалізації і стимулювання підприємницької діяльності різних видів організо­вана злочинність зазнає змін, адаптуючись до нових умов. Вияв­ляється прагнення ОЗГ до зв'язків та співробітництва з нелегальним, тіньовим сектором економіки, на структуру і динаміку організова­ної злочинності впливають можливості використання криміналь­ного досвіду зарубіжних злочинних формувань, встановлення з ними зв'язків, можливості легалізації (відмивання) коштів шляхом відкриття рахунків на підставних осіб у зарубіжних банках, засну­вання фірм, придбання нерухомості та ін. Однак не можна прово­дити паралель між зарубіжною організованою злочинністю (яка має істотну структурну неоднаковість, наприклад італійська, аме­риканська, східноазіатська та ін.) та тією, що склалася у післяра-дянський період. Мафіозні асоціації ряду країн за рівнем органі­зації і діяльності (сімейно-кланові системи, структури пірамід та ін.) відрізняються особливостями кримінальної традиції і практики.

Структура злочинів, вчинених ОЗГ в Україні, починаючи з 1994 р., характеризується такими видами діянь, як крадіжки, роз­крадання, вимагательство, розбої, грабежі, хабарництво, операції з валютними цінностями, злочини, пов'язані з наркотиками, збері­ганням, виготовленням і збутом вогнепальної зброї і боєприпасів. До таких злочинів належать також вбивства.

Злочини, вчинені ОЗГ, відбивають тенденцію зростання ряду сфер і галузей економики: банківської, кредитно-фінансової, під­приємств, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, та ін.

Значення розробки криміналістичної характеристики злочинів, вчинених ОЗГ, обумовлюється складністю доведення факту участі у них членів даної ОЗГ поряд з встановленням обставин певного вчинку, частіше - вчинків, які кваліфікуються за сукупністю (еко­номічних та загальнокримінальних злочинів). У зв'язку з цим на початку розслідування того або іншого злочину не завжди оче­видні ознаки участі в ньому ОЗГ.

Криміналістична характеристика злочинів, вчинених ОЗГ, по­винна відобразити органічний зв'язок окремих характеристик і в цілому методик розслідування на основі особливостей криміналь­ної діяльності ОЗГ.

Криміналістична характеристика злочинів, які вчиняються ОЗГ, об'єднує дві взаємопов'язані системи даних: 1) криміналістич­ну характеристику певних видів злочинів, вчинених ОЗГ, з виділен­ням основного напряму злочинної діяльності такої групи і 2) кри­міналістичну характеристику ОЗГ як організованого злочинного формування. Перша з названих систем складає основу об'єднаної криміналістичної характеристики злочину; друга виступає її спе­цифічним елементом, що характеризує ОЗГ і окремих її членів - суб'єктів злочину (особа злочинця), злочинну співучасть.

Важливішим елементом криміналістичної характеристики зло­чинів, що вчиняються ОЗГ, є сама група, злочинна організація, її члени.

Залежно від спрямованості злочинної діяльності - корисливо-насильницька, загальнокримінальна або корислива (у сфері еконо­мічної діяльності), а також інших чинників ОЗГ можуть бути відне­сені до різних типів (видів). Серед них виділяються ОЗГ за видом кримінально-професійної діяльності - ті, що спеціалізуються на виготовленні (підробленні) грошових знаків, цінних паперів, доку­ментів, крадіжках автомобілів, рекеті та ін.; або на кримінальній діяльності у сфері економічних відносин (фінансово-кредитній, зовнішньоекономічній діяльності та ін.); за територіальною озна­кою злочинної діяльності (регіональні і міжрегіональні внутрішні і такі, що виходять за межі країни) та ін.

У характеристиці ОЗГ необхідно передусім виділити організа­ційну структуру, яка визначає саму сутність даної форми злочин­ності, без чого вона перетворюється у звичайну злочинну групу. Даний елемент характеристики знаходить прояв у внутрішньогру-повому розподілі функцій учасників злочинної групи, в організо­ваній системі, яка предбачає ієрархічність, кримінальне лідерство, дисципліну, норми поведінки, неформальну нормативність, систе­му санкцій та заохочень.

Структура ОЗГ (як основна ознака) будується на кримінально­му професіоналізмі, кримінальній кооперації, інформованості, си­стемі конспірації, організації внутрішньої та зовнішньої безпеки.

Тривалість функціонування ОЗГ виявляється у певних ознаках: згуртованості, стійкості, постійності злочинного спілкування, ней­тралізації соціального контролю, мінімізації ризику, приховуванні слідів злочину та ін.

Корислива спрямованість діяльності ОЗГ - одна з цільових і мотиваційних її ознак - виявляється у використанні для вчинен­ня злочинів легального (у вигляді кредиту та ін.) і кримінального капіталу; максималізації доходу; у виборі і монополізації найбільш доходних сфер підприємництва та кримінального бізнесу; легалі­зації (“відмиванні”) кримінальних доходів та ін.

Планування злочинів, які вчиняються ОЗГ, також належить до основних її ознак і характеризується: цілеспрямованістю та старан­ністю планування злочинної діяльності, кримінальною спеціаліза­цією і в той же час варіантністю та універсальністю; розповсюджен­ням дезінформації про злочинну діяльність; залученням фахівців для розроблення планів та ін.

Особиста типологія членів ОЗГ визначається соціально-демогра­фічними чинниками. За даними опублікованих досліджень у злочин­них організаціях загальнокримінального типу переважають особи (переважно чоловіки) віком від 20 до 35 років, непрацюючі, з різни­ми ступенями освіти. У групах, що вчиняють злочини у сфері еко­номіки, віковий ценз учасників вищий, більш високі спеціаль­на підготовка, трудовий і посадовий професіоналізм. Виділяються певні типи лідерів організованих злочинних формувань: натхнен­ник (виконуючий функції радника, консультанта з планування та реалізації кримінальних планів як психологічно сильний автори­тет), ініціатор, організатор, а також лідери змішаного типу. Серед виконавців виділяються активні члени групи, які входять до орган­ізованої мережі, та рядові виконавці.

Спрямованість (профіль) злочинної діяльності ОЗГ характери­зується загальною метою отримання великих кримінальних доходів і конкретизується сферами їх добування, виявленням кримі-* нальних інтересів, які можуть розмежовуватись на: внутрішні (ре­гіональні і міжрегіональні), зовнішні (зарубіжні), змішані (на базі створення спільних виробництв, комерційних, посередницьких фірм тощо); найбільш доходні і перспективні галузі виробництва, торгівлі, сфери побутового, технічного обслуговування; різні види кримінальної діяльності (наркобізнес, торгівля зброєю, крадіжки автомобілів та ін.).

Вибір напрямку злочинної діяльності, з одного боку, зале­жить від обстановки і умов, у яких ОЗГ планує здійснювати свою діяльність в наміченому регіоні, обраній галузі, сфері, а з іншого - визначає конкретний предмет замаху та способи дії ОЗГ.

Обстановка і умови, які обирає ОЗГ для вчинення злочину, охоплює: місце (регіон, галузь, сфера діяльності); час (сезон, звітні періоди, час року тощо); ситуацію на ринку виробництва і спожи­вання; неефективність діяльності контролюючих, правоохорон­них органів.

Предметом злочинного замаху ОЗГ є майново-грошові кошти та матеріальні цінності. Останні становлять інтерес не тільки як великі товарні маси споживчих виробів, котрі реалізуються з ухи­ленням від сплати податків, але й предмети, які мають попит на світовому ринку: коштовності, цінна сировина, антикваріат тощо. У коло кримінальних інтересів входять також об'єкти права інте­лектуальної власності: комп'ютерні програми, книжкова продук­ція, аудіо-, відеотвори та ін.

Предметом злочинних спрямувань стають також встановлення корумпованих стосунків з певними посадовими особами, просування їх по службі з метою розширення необхідних для ОЗГ сфер впливу.

Потерпілими по таких справах стають особи, які займаються підприємницькою (звичайно середнього та великого обсягу) діяль­ністю, мають значні кошти, а також особи, дії яких по службі або економічній діяльності стають перешкодою для досягнення крим­інальної мети ОЗГ.

Способи дії ОЗГ характеризуються плануванням підготовки до вчинення злочинів і заходів щодо їх приховуванню, особливо у сфері економіки. У цих випадках застосовуються старанно і ква­ліфіковано розроблені схеми проведення господарчих і фінансо­вих операцій, розподілу ролей учасників ОЗГ, використання нор­мативно-правових, організаційних недоліків функціонування еконо­мічних систем. В той же час при вчиненні насильницьких злочинів ОЗГ діє нерідко шляхом зухвалих нападів з застосуванням найно­віших засобів.

Сліди злочину звичайно відображають особливості як видово­го діяння (розкрадання у певній галузі, розбою, вимагательства та ін.), так і специфіку дій ОЗГ. Такі ознаки виступають не тільки у вигляді сполучення слідів, що вказують на кількість учасників злочину, характер їх дій, але і як основа для аналізу їх логічного співвідношення, встановлення закономірних зв'язків між ними. Що стосується слідів-відображень (трасологічних та балістичних слідів), то вони, як і взагалі, є неминуючими наслідками насиль­ницьких, корисливо-насильницьких злочинів та інших діянь. Особ­ливе значення мають сліди, утворені в результаті дії ОЗГ при захоп­ленні заложників, актах тероризму, бандитському нападі.

Окремі групи залишають сліди фальсифікації документів різних видів, а також сліди у вигляді речовин, матеріалів і виробів (різних предметів). До перших належать сліди в оперативно-облікових, бухгалтерських, технологічних та інших видах документів. Другу групу складають наркотичні, фармацевтичні, вибухові та інші ре­човини і матеріали.

§ 3. Основні положення методики розслідування злочинів, які вчиняються організованими злочинними групами

Особливості методики розслідування злочинів, що розгляда­ються, визначаються значною мірою участю у їх вчиненні ОЗГ. Це викликає необхідність дослідження криміналістичних ситуацій, які характеризуються специфікою протистояння органу розслідуван­ня організованого злочинного формування. Таке протистояння носить спланований активний, нерідко зухвалий характер. У зв'яз­ку з цим перш за все необхідно виділити ситуації, що створюють­ся в ході оперативно-розшукової діяльності, яку проводять по­вноважні органи відповідно до законів України “Про оператив-но-розшукову діяльність” і “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”. При цьому враховуєть­ся криміногенна обстановка, у якій здійснюється діяльність ОЗГ, і кримінальна ситуація, що створюється внаслідок вчинених ОЗГ дій. Правильна оцінка таких ситуацій необхідна для прийняття опе-ративно-розшукових рішень, у тому числі із запобігання злочинів, їх припинення, забезпечення можливості контролювати ситуацію.

На початковому і наступних етапах розслідування слідчі ситу­ації характеризуються різним змістом і обсягом інформації про склад ОЗГ та її злочинну діяльність.

На початковому етапі діяльності оперативно-розшукових ор­ганів можуть встановлюватись не тільки ознаки, характерні для дій ОЗГ, а й відомості про конкретних їх членів.

Складність розслідування кримінальних справ визначається їх багатоепізодністю та участю у вчиненні злочинів організованої групи. У виді злочинів, що розглядається, обидва зазначені чинни­ки поєднуються. Такі складні справи звичайно розслідуються слідчо-оперативними групами.

Організація і планування розслідування значною мірою зале­жить від встановлення обставин, які вказують на діяльність ОЗГ, її кримінальну спрямованість, участь її членів у вчиненні злочинів певного виду.

В ситуації, коли виявлено ознаки створення ОЗГ, але обмежені дані про її діяльність, планування розслідування іде шляхом з'ясу­вання її складу, ієрархії, зв'язків. Поряд з цим планується встанов­лення обставин прояву основної кримінальної спрямованості гру­пи, вчинення конкретних злочинів.

У разі, коли кримінальну справу порушено за ознаками конк­ретно вчинених злочинів, планування їх розкриття здійснюється в межах методики розслідування певних видових злочинів, звичайно у ситуаціях, характерних для діяльності ОЗГ (розбій, крадіжка, ви­магательство, розкрадання та ін.). Разом з цим перевіряються версіі про діяльність певної ОЗГ з усіма характеризуючими її ознаками.

Для встановлення конкретних елементів складу ОЗГ планується з'ясування даних про членів групи, всіх характеризуючих її ознак, що мають кримінально-правове значення. Щодо злочинної діяль­ності планується встановлення спрямованості ОЗГ, сфери кримі­нальних інтересів, виду злочинів (основні, супутні, випадкові), тери­торіального чинника (певний регіон, міжрегіональні зв'язки); три­валості і обсягу криміналістичної діяльності (багатоепізодність), можливої латентності.

Особливо ретельно повинно плануватися виявлення криміналь­ного потенціалу протидіі ОЗГ, її корупційних зв'язків, розрахова­них на одержання конфіденційної інформації з державних органів, суперницьких угруповань, знищення слідів злочину, в тому числі документів.

У системі планування розслідування доцільно виділити кримі­налістичні операції і проведення інших комплексів слідчих, органі­заційних дій, оперативно-розшукових заходів, пов'язаних з розшу­ком, затриманням на місці злочину членів ОЗГ, встановленням місць приховання майна, документів, утримання заручників, ней­тралізацією протидії розкриттю злочинів, охороною оперативної і слідчої інформації про хід розслідування.

При плануванні розслідування потрібно враховувати необхід­ність забезпечення взаємодії спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю з іншими державними органами, регламентованої ст.ст. 16, 17, 18 Закону України “Про організа-ційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”. Така взаємодія здійснюється між правоохоронними і контролю­ючими органами: Національним банком, Міністерством фінансів, Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торговлі, Держав­ною митною службою, Фондом державного майна, Антимоно-польним комітетом, Державним комітетом охорони державного кордону, Державною податковою адміністрацією, Державною контрольно-ревізійною службою та ін.

Особливості проведення слідчих дій при розслідуванні злочинів
даного виду визначаються труднощами отримання показань як від
учасників ОЗГ, так і від свідків і потерпілих, які побоюються по­
мсти. Цим обумовлена необхідність ураховувати специфіку такти-
ки допиту підозрюваних і обвинувачених у конфліктній ситуації,
забезпечення гарантій безпеки особи потерпілих і свідків, особли-
во якщо вони дають викривальні свідчення. У зв'язку з цим на по-
чатковому етапі розслідування при наявності суперечностей у по-
казаннях слідчий вирішує питання про доцільність проведення
очних ставок та заміну їх іншими слідчими діями (наприклад до-
питами з оголошенням показань, пред'явленням документів, речових доказів, висновку експерта та ін.). При цьому у необхідних ви-
падках слідчий має право оголошувати фрагменти протоколів, що
не містять даних про особу, яка дала показання, про важливі обставини діяльності ОЗГ, конкретних її членів.

У зазначених випадках пред'явлення для впізнання свідку обви-
нуваченого (підозрюваного) можна проводити за фотознімками, відео-
записами або із застосуванням системи, коли той, хто впізнає, спос-
терігає осіб, яких йому пред'явили, залишаючись для них невидимим.
Особливості розслідування вимагають зосередження особливої
уваги на слідчих діях (слідчому огляді, обшуку, виїмці), метою яких
є пошук та збирання речових слідів злочину.

Огляд місця події дає можливість по обстановці і окремих
слідах передбачити дію групи осіб у певній послідовності для до-
сягнення основної злочинної мети. Маючи на увазі можливості
старанної підготовки до вчинення злочину, члени ОЗГ, які є кри-
мінально підготовленими, вживають заходів щодо запобігання за-
лишенню слідів, їх знищенню або створенню удаваних слідів. Не-
обхідно розраховувати на виявлення слідів рук, взуття, застосуван-
ня вогнепальної зброї, крові, часток речовин, матеріалів та ін.
Не слід недооцінювати огляди ділянок місцевості і приміщень,
які не є у криміналістичному розумінні місцем події, у ході котрих

можуть бути виявлені сліди перебування певних осіб у тому або іншому місці (місці відпочинку на пляжі, у квартирі, готелі, купе вагона тощо).

Проведення обшуку і виїмки вимагають відповідної підготов­ки з урахуванням заходів, що вживаються злочинцями щодо при­ховання об'єктів пошуку і забезпечення безпеки учасників даних слідчих дій.

Обшук може поєднуватися із затриманням осіб, які перебува­ють у місці його проведення, при цьому мають бути вжиті заходи з проведення особистого обшуку затриманих, забезпечення спостере­ження за ними, їх охорони під час обшуку і у разі необхідності - ізоляції. У цих випадках можливо проведення освідування та ог­ляд одягу і речей особистого вжитку, інших, можливо захованих, предметів. При підготовці до проведення обшуку у подібних ви­падках необхідно враховувати можливість опору, у тому числі оз­броєного, з боку членів ОЗГ. У таких ситуаціях необхідна участь групи затримання.

При підготовці до розшуку члена ОЗГ, який переховується, вживаються заходи щодо встановлення розшукових даних з реєст­раційно-аналітичних джерел, шляхом опитування родичів, знайо­мих, сусідів, товаришів по службі, інших осіб про її зовнішність (фотографії, відеозаписи) та інші прикмети, можливі місця її по­яви, знаходження, маршрути (звичайного і цільового переміщен­ня), використання засобів зв'язку, що використовуються членами ОЗГ для контакту з родичами та іншими особами.

У розслідуванні даних злочинів може бути потрібним застосу­вання практично всіх традиційних у криміналістиці спеціальних знань шляхом залучення до участі у розслідуванні відповідних фа­хівців та експертів. До судових експертиз, які призначаються по таких справах, належать: трасологічні, судово-балістичні, судово-почеркознавчі, судово-медичні, судово-психологічні, судово-мате­ріалознавчі, фоноскопічні та ін. По справах, пов'язаних з діяльні­стю членів ОЗГ у сфері економіки, можливе проведення економіч­них експертиз (залежно від сфери злочинної діяльності) і передусім судово-бухгалтерської, а також судової товарознавчої та ін. Важ­ливу роль у вирішенні складних питань при переговорах зі злочин­цями, які утримують заручників, погрожують підірвати захоплений об'єкт тощо, має залучення фахівців-аналітиків: психологів, псих­іатрів, соціологів, конструкторів і експлуатаційників відповідних об'єктів та ін.

Рекомендована література

Алешп Ю.П., Тищенко В. В. Особенности расследования тяжких преступ-лений против личности: Учеб. пособие. - Одесса: АО БАХВА, 1996.

Бахін В., Гончаренко В. Як розкриваються злочини (Криміналістика у питаннях і відповідях). -К.: Хрещатик, 1996.

Бахін В.П., Весельський В.К. Тактика допиту: Навч. посібник. -К.: НВТ Правник, 1997.

Белкип Р.С. Криминалистика: проблеми, тенденции, перспективи. Общая й частньїе теории. -М.: Юрид. лит., 1987.

Белкип Р.С. Криминалистика: проблеми, тенденции, перспективи. От теории - к практике. -М.: Юрид. лит., 1988.

Белкин. Р.С. Очерки криминалистической тактики: Учеб. пособие. - Вол­гоград: ВСШ МВД РФ, 1993.

Белкип Р.С. Криминалистическая знциклопедия. -М.: Изд-во БЕК, 1997.

Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3-х т. -М.: Юристь, 1997.

Гончаренко В.Г. Науково-технічні засоби в роботі слідчого. -К.: Вид-во Київського ун-ту, 1972.

Гончаренко В.Г., Сокиран Ф.М. Тактика психологічного впливу на попе­редньому слідстві: Навч. посібник. -К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994.

Грошевой Ю.М. Профессиональное правосознание судьи й социалисти-ческое правосудне. -X.: Вища школа, 1986.

Іщенко А.В. Методологічні проблеми криміналістики. -К.: НВТ Правник -НАВСУ, 1997.

Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристи­ка преступлеиий: Учеб. пособие, -X.: Юрид. ин-т, 1985.

Колесниченко А.Н., Найдис И.Д. Судебная фотография. -X.: Вища школа, 1981.

Коновалова В. Е., Шепитько В.Ю. Криминалистическая тактика: теории й тенденции: Учеб. пособие. -X.: Гриф, 1997.

Коновалова В.Е., Шепитько В.Ю. Обнск: тактика й психология: Учеб. пособие. -X.: Гриф, 1997.

Коновалова В. О. Правова психологія: Навч. посібник. -X.: Основа, 1997.

Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. И.Ф. Герасимова, Л.Я. Драпкина. -М.: Внсш. школа, 1994.

Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Н.П. Яблокова. -М.: Изд-во БЕК, 1995.

Криминалистика: Расследование преступлений в сфере зкономики: Учеб­ник / Под ред. В.Д. Грабовского, А.Ф. Лубина. -Ниж. Новгород: Нижегор. ВШ МВД России, 1995.

Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. В. А. Образцова. -М.: Юристь, 1995.

Ларин А.М. Криминалистика й паракриминалистика. -М.: Из-во БЕК, 1996

Ларичев В.Д. Преступления в кредитно-денежной сфере й противодействие им: Учебно-практ. пособие. -М.: ИНФРА-М, 1996.

Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции й органов предварительного расследования / Под ред. Т.В. Аверьяно-вой й Р.С. Белкина. -М.: Новий юрист, 1997.

Рекомендована література

Лукашевич В.Г. Криминалистическая теория общения: постановка про­блеми, методика исследования, перспективи использования К.: Укр. акад. внутр. дел, 1993.

Лукьянчиков Е.Д., Кузьмичев В. С. Тактические основи расследования пре­ступлений: Учеб. пособие. -К.: КВШ МВД СССР, 1989.

Матусовский Г.А. Методика расследования хищений: Учеб. пособие. -К.: УМКВО, 1988.

Матьшевский П. С. Преступления против собственности й смежнне с ними преступления. -К.: Юринком, 1996.

Образцов В.А. Криминалистика: Курслекций. -М., 1996.

Осмотр места происшествия: Справочник следователя. -2-е изд. -М.: Юрид. лит., 1982.

Основи борьби с организованной преступностью / Под ред. В.С. Овчин-ского, В.Е. Зминова, Н.П. Яблокова. -М.: ИНФРА-М, 1996.

Паиов Н.И. Способ совершения преступления й уголовная ответствен-ность. -X.: Вища школа, 1982.

Перепелица А.Й. Уголовная ответственность за хозяйственние преступле­ния в сфере предпринимательской деятельности. Комментарий к дей-ствующему законодательству. -X.: Рубикон, 1997.

Расследование хищений государственного или общественного имуще-ства (проблеми тактики й методики). -X.: Вища школа, 1987.

Руководство для следователей / Под ред. Н.А. Селиванова, В.А. Снетко-ва.-М.: ИНФРА-М, 1997.

Руководство по расследованию убийств / Отв. ред. С.И. Гусев. -М.: Юрид. лит., 1977.

Салтевский М.В. Криминалистика. В современном изложении юристов: Учеб. й практич. пособие. X.: Рубикон, 1997.

Следственнне действия (процессуальная характеристика, тактические й психологические особенности): Учеб. пособ. для вузов МВД СССР. -Волгоград, 1984.

Советская Криминалистика. Методика расследования отдельннх видов преступлений / Под ред. В.К. Лисиченко. -К.: Вища школа, 1988.

Сташис В.В., Бажанов М.И. Личность под охраной уголовного закона. Глава III УК Украйни с научно-практическим комментарием. -Сим­ферополь: Таврида, 1996.

Стрельцов Е.Л. Зкономическая преступность в Украине: Курс лекций. -Одесса: АО БАХВА, 1997.

Таціп В.Я. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посібник. -X.: УЮА, 1994.

Шепітько В.Ю. Тактика допиту: Текст лекції. -X.: УЮА, 1992.

Шепітько В.Ю. Тактика огляду місця події: Конспект лекції. -X.: УДЮА, 1994.

Шепитько В.Ю. Теоретические проблеми систематизации тактических приемов в кримииалистике. -X.: РИП Оригинал, 1995.

Зкологические преступления: квалификация й методика расследования / Под общ. ред. В.Е. Коноваловой, Г.А. Матусовского. -X., 1994.

Яни П.С. Зкономические й служебнне преступления. -М.: ЗАО Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1997.

Оглав

Вступ............................................................................................. .з

Розділ перший

КРИШНАЛІСТИЧНА ТАКТИКА........................................ 5

Глава І. Загальні положення криміналістичної тактики........... 5

§ 1. Поняття і предмет криміналістичної тактики................. 5

§ 2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної

§ 3. Джерела і функції тактичних прийомів.. ...................... 11

§4. Класифікація тактичних прийомів................................ 15

§ 5. Система тактичних прийомів: поняття і ознаки. Сутність тактичних комбінацій і тактичних операцій.......................................................................... 18

§ 6. Психологічні основи використання тактичних

прийомів......................................................................... 20

§ 7. Тактичне рішення. Проблема тактичного ризику...... ..23

Глава II. Організація і планування розслідування.

Основи теорії криміналістичного прогнозування....... 26

§ 1. Сутність організації розслідування...............................26

§ 2. Поняття і принципи планування розслідування.

Техніка планування........... ........................................... ...27

§ 3. Вчення про криміналістичну версію..... ....................... ..29

§ 4. Основи теорії криміналістичного прогнозування........ 34

Глава НІ. Слідчий огляд.. ..................................................... ....42

§ 1. Поняття, види та принципи огляду.. ......................... ...42

§2. Підготовка до огляду місця події... ........................ ........44

§ 3. Пізнавальна сутність огляду місця події....................... 44

§ 4. Тактика огляду місця події: система прийомів............. 49

§ 5. Фіксація результатів огляду місця події.. .................. ....56

Глава IV. Допит......................................................................... 62

§ 1. Поняття, сутність та види допиту.. ......................... .....62

§ 2. Процес формування показань.. ............................... ......65

§ 3. Підготовка до допиту...................................................67

§ 4. Зміст тактики допиту... ................... ..............................70

§ 5. Встановлення психологічного контакту......................74

§ 6. Актуалізація забутого в пам'яті допитуваного...........76

§ 7. Викриття неправди в показаннях..................................79

§8. Допит неповнолітніх.......................................................Н2

§ 9. Тактика очної ставки. Перехресний допит..................84

§ 10. Фіксація результатів допиту.......................................86

Глава V. Обшук і виїмка..................................................••..•.•••Н8

§ 1. Поняття та сутність обшуку..........................................88

§2. Об'єкти та види обшуку................................................90

§ 3. Ситуаційна обумовленість тактики обшуку................94

§4. Системи тактичних прийомів обшуку..........................98

§ 5. Особливості виїмки...................................................... 101

§6. Фіксація результатів обшуку та виїмки......................102

Глава VI. Пред'явлення для впізнання.....................................105

§ 1. Поняття, мета та об'єкти пред'явлення

для впізнання...............................................................105

§ 2. Підготовка до пред'явлення для впізнання................ 106

§ 3. Порядок пред'явлення для впізнання живих осіб,

трупів, предметів і тварин........................................... 108

§ 4. Фіксація результатів пред'явлення для впізнання....... 111

Глава VII. Відтворення обстановки і обставин події (слідчий експеримент та перевірка показань на місці)................................................... 114

§ 1. Поняття та види слідчого експерименту..................... 114

§ 2. Підготовка до слідчого експерименту

та його тактика.................................................-•-•--••.••! 17

§ 3. Особливості перевірки показань на місці................... 120

§ 4. Фіксація результатів відтворення обстановки

та обставин події..........................................................122

Глава VIII. Призначення та проведення

судових експертиз.................................................. 124

§ 1. Поняття судової експертизи, її види та значення....... 124

§ 2. Процесуальні та організаційні питання

призначення експертиз. Система судово-експсртних

закладів в Україні.....................................................••••126

§ 3. Основи підготовки, призначення та проведення

судових експертиз................................-...-.----.---.---------129

§ 4. Оцінка та використання висновку експерта

у кримінальному процесі............................................ 133

Розділ другий

МЕТОДИКА РОЗСЛІДУВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ

ЗЛОЧИНІВ (криміналістична методика).....................................135

Ґлава IX. Загальні положення криміналістичної

методики розслідування злочинів...........................135

§ 1. Сутність методики розслідування злочинів...............135

§ 2. Загальна методика розслідування злочинів................137

§ 3. Окремі методики розслідування різних

видів злочинів............................................................... 142

Глава X. Криміналістична характеристика злочинів.............. 144

§ 1. Сутність криміналістичної характеристики

злочинів........................................................................ 144

§ 2. Структура криміналістичної характеристики

злочинів........................................................................ 147

Глава XI. Криміналістичне вчення

про розкриття злочинів...........................................152

§ 1. Криміналістичне поняття розкриття злочину............ 152

§ 2. Розшукова діяльність у системі розкриття

злочинів........................................................................154

§ 3. Розкриття злочинів по “гарячих слідах......................155

§ 4. Криміналістичні операції з розкриття

та розслідування злочинів........................................... 159

§ 5. Криміналістичні операції в розслідуванні злочинів..... 162

§6. Програмування розслідування злочинів.....................163

Глава XII. Ситуаційний підхід до розслідування злочинів...... 165

§ 1. Сутність та поняття слідчої ситуації.............................165

§2. Класифікація слідчих ситуацій....................................169

Глава XIII. Основи взаємодії та інформаційного

забезпечення в методиці розслідування

злочинів.................................................................. 171

§ 1. Сутність взаємодії в методиці розслідування............. 171

§ 2. Види та форми взаємодії в процесі

розслідування злочинів................................................ 173

§ 3. Взаємодія при проведенні слідчих дій

та криміналістичних операцій.....................................177

Глава XIV. Основи методики розслідування вбивств............. 180

§ 1. Криміналістична характеристика вбивств..................180

§2. Початковий етап розслідування...................................182

§ 3. Особливості розслідування деяких видів вбивств......185

Глава XV. Особливості розслідування

вбивств на замовлення........................................... 190

§ 1. Вбивства на замовлення: поняття

та історичний екскурс..................................................190

§ 2. Проблема створення мікрометодики

розслідування вбивств на замовлення.........................191

§ 3. Криміналістична характеристика вбивств

на замовлення............................................................... 192

§4. Початковий етап розслідування..................................195

Глава XVI. Основи методики розслідування зґвалтувань.....198

§ 1. Криміналістична характеристика зґвалтувань........... 198

§ 2. Початковий етап розслідування..................................202

§ 3. Наступний етап розслідування.....................................207

§ 4. Особливості тактики проведення окремих

слідчих дій....................................................................209

§ 5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні

зґвалтувань...................................................................214

Глава XVII. Основи методики розслідування

економічних злочинів............................................216

§ 1. Сутність і поняття економічних злочинів....................216

§ 2. Законодавче регулювання сфери

економічних відносин..................................................218

§ 3. Криміналістична класифікація економічних

злочинів і методики їх розслідування.........................220

§ 4. Питання латентності і виявлення економічних

злочинів.........................................................................221

Глава XVIII. Основи методики розслідування привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання посадовим становищем (розкрадання)..............22З

§ 1. Загальна та окремі методики розслідування привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання посадовим становищем (розкрадання)...............................................................223

§ 2. Криміналістична характеристика розкрадань............225

§ 3. Тактика перевірочних дій при встановленні ознак

розкрадання.................................................................231

§ 4. Типові слідчі ситуації при розслідуванні

розкрадань...................................................................233

§ 5. Побудова слідчих версій і планування

розслідування................................................................239

§ 6. Роль ревізійного контролю і аудиту у виявленні

і розслідуванні розкрадань...........................................242

§ 7. Особливості провадження слідчих дій і тактичних

операцій по справах про розкрадання.........................243

Глава XIX. Основи методики розслідування злочинів

у сфері господарської діяльності..........................249

§ 1. Поняття і класифікація злочинів у сфері

господарської діяльності та методики

їх розслідування...........................................................249

§ 2. Особливості криміналістичної характеристики

і розслідування злочинів, вчинених шляхом

кредитно-фінансових операцій....................................251

§ 3. Особливості криміналістичної характеристики

і розслідування податкових злочинів..........................260

§ 4. Особливості криміналістичної характеристики

та розслідування приховування валютної виручки....265

Глава XX. Основи методики розслідування крадіжок.............273

§ 1. Криміналістична характеристика крадіжок...............273

§ 2. Початковий етап розслідування...................................279

§ 3. Наступний етап розслідування.....................................284

§ 4. Особливості тактики проведення окремих

слідчих дій.....................................................................285

§ 5. Обставини, які сприяють крадіжкам, і заходи

щодо їх запобігання.....................................................289

Глава XXI. Основи методики розслідування

грабежів і розбоїв...................................................291

§ 1. Криміналістична характеристика грабежів

і розбоїв..........................................................................291

§ 2. Початковий етап розслідування..................................292

§ 3. Особливості проведення окремих слідчих дій............296

Глава XXII. Основи методики розслідування

шахрайства..........................................................299

§ 1. Криміналістична характеристика шахрайства...........299

§ 2. Типові слідчі ситуації. Початковий етап

розслідування шахрайства..........................................305

§ 3. Наступний етап розслідування....................................307

Глава XXIII. Основи методики розслідування злочинних

порушень правил безпеки дорожнього руху . . ..... 309

§ 1 . Криміналістична характеристика злочинних

порушень правил безпеки дорожнього руху.. ........ .....309

§2. Початковий етап розслідування..... ....... ......................313

§ 3. Наступний етап розслідування......... ............................326

Глава XXIV. Основи методики розслідування підпалів і злочинних порушень протипожежних

§ 1 . Криміналістична характеристика підпалів

і злочинних порушень протипожежних правил. ...... .330

§ 2. Початковий етап розслідування.. ............................... ..332

§ 3. Наступний етап розслідування.....................................336

§ 4. Особливості тактики проведення окремих

слідчих дій.................................................................... 338

§ 5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні

пожеж............................................................................ 340

Глава ХХУ. Основи методики розслідування

екологічних злочинів...........................................342

§ 1 . Криміналістична характеристика екологічних

§ 2. Початковий етап розслідування. Особливості планування розслідування та провадження первісних, невідкладних слідчих ДІЙ...........................344

§ 3. Наступний етап розслідування. Особливості

провадження слідчих дій.................................... .......... 350

Глава XXVI. Основи методики розслідування злочинів, які вчиняються організованими злочинними групами. ..................................... ....358

§ 1. Законодавчі основи боротьби з організованою злочинністю і завдання криміналістичної методики.................................. ..................................... 358

§ 2. Криміналістична характеристика злочинів, які вчиняються організованими злочинними групами................ ............................................... ..........360

§ 3. Основні положення методики розслідування злочинів, які вчиняються організованими злочинними групами...................................................364

Рекомендована література. .......................................................... .368

Навчальне видання

Криміналістика

Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів

За редакцією професора В. Ю. Шепітька

Редактор і коректор А. В. Єфимепко Дизайн і комп'ютерна верстка В. М. Зелепька

Підписано до друку з готових діапозитивів 25.06.98.

Формат 60х90'/₁₆. Папір офсетний. Гарнітура Тітез.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 23,5. Обл.-вид. арк. 26,2.

Тираж 10 000 прим. (1-й завод 5000 прим.). Вид № 26.

Ціна договірна. Зам. 8-250.

Видавництво “Право” Академії правових наук України Україна 310002 Харків, вул. Мироносицька, 29

Книжкова фабрика “Глобус” 310012 Харків, вул. Енгельса, 11