8.1. Завдання прокурорського нагляду за додержанням законів про права і свободи неповнолітніх

У діяльності органів прокуратури нагляд за додер­жанням законів про права і свободи неповнолітніх завжди був одним із головних напрямків. Це зумовлено особливою увагою, яку держава приділяє долі неповнолітніх, а також тим, що в системі правових актів, яка регламентує права неповнолітніх, закладено основні конституційні вимоги, і перш за все Гарантії щодо захисту прав і свобод. Конституція України, Конвенція про права дитини, схвалена сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, що набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, Закон України "Про сприяння спеціальному становленню та розвитку молоді в Україні" та інші нормативні акти передбачають не тільки права неповнолітніх, але й обов'язки держави піклуватися про їх виховання, охорону здоров'я, гармонійний розвиток, а також захист прав і законних інтересів. Особливої уваги з боку держави потребують діти-сироти, діти, які залишилися без батьківського піклування, діти, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Генеральний прокурор України у Наказі № 6/1 гн від 15 квітня 2004 р. "Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод неповнолітніх" чітко визначив основні завдання органів прокуратури на зазначеному напрямку діяльності:

- захист прав і свобод неповнолітніх, Гарантованих Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, законами України;

- нагляд за додержанням законів органами виконав­чої влади та місцевого самоврядування, на які покладено обов'язки щодо захисту прав дітей, профілактики правопорушень і бездоглядності;

- нагляд за додержанням законності в діяльності спеціальних установ для неповнолітніх: приймальників-розподільників, притулків, загальноосвітніх шкіл, про­фесійно-технічних училищ, соціальної реабілітації, центрів медико-соціальної реабілітації.

Таке широке коло питань, які зобов'язані розглядати прокурори при виконанні визначених завдань, вимагає комплексного підходу до їх вирішення. Нагляд за додержанням законів, спрямованих на захист прав і свобод неповнолітніх, не передбачено в Законі "Про прокуратуру" окремою функцією, тому наглядові заходи здійснюються в рамках усіх функцій, визначених ст. 5 Закону "Про прокуратуру".

Прокурори, виходячи з завдань, здійснюють нагляд за додержанням законів:

1) про захист соціальних, майнових і особистих прав неповнолітніх;

2) про захист прав неповнолітніх у порядку цивільного судочинства;

3) спрямованих на запобігання правопорушенням непов­нолітніх;

4) при проведенні досудового слідства у кримінальних справах про злочини, а також суспільно небезпечні діяння неповнолітніх, розгляді цієї категорії справ у судах;

5) при поміщенні дітей і підлітків до спеціальних установ для неповнолітніх.

Доцільно розглянути кожний напрямок наглядової діяльності.

8.2. Нагляд за додержанням законів про захист соціальних, майнових і особистих прав неповнолітніх

Діяльність прокурорів щодо нагляду за додержанням законів про захист соціальних, майнових і особистих прав неповнолітніх охоплює значну кількість законо­давчих актів. Тому в першу чергу необхідно визначити закони, що стосуються неповнолітніх, які потребують підвищеного соціального захисту.

До числа неповнолітніх, що потребують підвищеного соціального захисту, відносяться діти й підлітки-сироти або напівсироти, які позбавлені батьківської опіки; які виховуються та навчаються в дитячих будинках і школах-інтернатах; діти-інваліди, а також, ті які потерпіли або захворіли внаслідок Чорнобильської катастрофи. Консти­туція України (ст. 52) визначає: "Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу". Здійснюючи нагляд за додержанням цієї конституційної норми, прокурор перш за все повинен перевіряти додержання вимог Сімейного кодексу України, який регламентує питання опіки та піклування над дітьми, що залишились без батьків. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України (ст. 243 Сімейного кодексу). Дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків або щодо яких батьки виконують обов'язки з виховання неналежним чином чи зловживають батьківськими правами, зобов'язані виявляти: органи ЗАГСу при реєстрації смерті батьків, нотаріальні органи; керівники шкіл і дошкільних установ, близькі родичі й інші особи, судові, слідчі органи, органи внутрішніх справ, інші посадові особи.

Інформацію про таку категорію дітей вони зобов'язані подавати до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах, а також селищних і сільських рад.

Безпосереднє ведення справ про опіку та піклування покладається на відділи й управління освіти виконкомів міських рад і районних державних адміністрацій, а також виконкоми селищних і сільських рад, які здійснюють таку діяльність відповідно до вимог Сімей­ного кодексу України.

При здійсненні нагляду за додержанням законів стосовно дітей цієї категорії звертається увага на своєчасність встановлення опіки або піклування, законність прийнятих рішень, на стан контролю з боку органів опіки та піклування за виконанням опікунами та піклувальниками своїх обов'язків, виплатою грошової допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням. Таку допомогу передбачено Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листо­пада 1992 р.

При перевірці додержання законодавства у дитячих закладах, де перебувають діти цієї категорії, звертається увага на повноту забезпечення їх одягом, харчуванням, здійснення оздоровчих заходів та інше.

При цьому перевіряється стан контролю за умовами утримання та виховання неповнолітніх з боку працівни­ків районної служби у справах неповнолітніх, які відповідно до Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх" від 24 січня 1995 р.1 зобов'язані здійснювати такий контроль.

До дітей, які потребують соціального захисту, відно­сяться й діти, що постраждали від Чорнобильської катастрофи. їх статус визначено Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". 6 червня 1996 року до цього Закону було внесено зміни - "Захист дітей, потерпілих від Чорнобильської катастрофи", де подано вичерпний перелік дітей, які належать до потерпілих від Чорнобильської катастрофи (ст. 27 Закону), а також перелік пільг і компенсацій, які встановлено дітям та їх батькам (ст. ЗО Закону). Виконання перелічених норм Закону повинне бути в полі зору прокурора, у тому числі питання про своєчасну й у повному обсязі виплату, визначених коштів.

Потребують правового захисту держави й діти-інваліди. Конвенція про права дитини, схвалена на сесії Генеральної Асамблеї ООН 29 листопада 1991 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991року, зобов'язує держав-учасниць визнавати, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має право на повноцінне й достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі й полегшують її активну участь у житті суспільства (ст. 23). Основним законодавчим актом, який регулює захист інвалідів в Україні, є Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", прийнятий 21 березня 1991 року. Згідно з вимогами ст. 4 Закону держава гарантує для інвалідів створення правових, економічних, політичних, соціальних, побутових, соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій і громадській діяльності. Соціальний захист держави полягає в наданні грошової допомоги, засобів пересуван­ня, протезування та інших засобів комунікаційного зв'язку залежно від особливостей інвалідів. Крім цього, держава гарантує дітям-інвалідам дошкільне виховання, що відповідає їх здібностям і можливостям (ст. 21). Після закінчення навчального закладу дитина-інвалід отримує право вибору місця роботи з наявних варіантів або право вільного працевлаштування за її бажанням. Перелічені норми Закону повинні виконувати органи місцевої державної влади, а органи прокуратури - здійснювати нагляд за їх додержанням і застосуванням.

У Конституції України закріплено право кожного громадянина на освіту. Стаття 53 Конституції України проголошує: "Держава забезпечує доступність і безоплат­ність дошкільної, повної загальної, середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах...". Ця конституційна норма конкретизована в Законі України "Про освіту" від 23 травня 1991 року. Державну політику в галузі освіти й у межах їх компетенції відповідно до ст. 14 Закону "Про освіту" здійснюють органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. На них покладено обов'язки організовувати облік дітей дошкільного і шкільного віку, контролювати виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти, створювати належні умови за місцем виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів. Місцевими органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких, поряд з іншим, спрямовується на координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім'ї, громадськості з питань навчання та виховання дітей. Прокурори зобов'язані перевіряти додержання Закону України "Про освіту" в органах державного управління освітою, а також у місцевих органах державної виконавчої влади й органах місцевого самоврядування та підпорядкованих їм органах. У виконавчих органах місцевого самоврядування і місцевих державних адміністраціях перевіряється, як забезпечується в місті (районі) правовий і соціальний захист неповнолітніх, чи створено необхідні умови для одержання освіти, професійної підготовки, охорони здоров'я, чи виділяються в місцевому бюджеті цільові кошти на фінансування державної молодіжної політики, фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, та ряд інших питань.

Перевіряючи відділи освіти, прокурор ознайомлюється з наказами, розпорядженнями, актами ревізій, матеріалами перевірок шкіл, з заявами та скаргами громадян, які містять відомості щодо порушень законодавства про освіту, з актами розслідування нещасних випадків; матеріалами перевірок СЕС про здорові та безпечні умови навчання і з'ясовує:

- як здійснюється контроль за дотриманням законодавства з питань освіти, яким є рівень дошкільної, позашкільної, загальної, середньої та професійно-тех­нічної освіти незалежно від їх підпорядкування і форм власності навчально-виховних закладів;

- як організовано облік дітей дошкільного та шкільного віку, щр підлягають навчанню в загальноосвітніх навчально-виховних закладах;

- як здійснюється спільно з органами охорони здоров'я контроль за охороною здоров'я дітей і організацією оздоровчих заходів, створенням безпечних умов навчання та праці;

- чи проводяться районні (міські) конференції педагогічних працівників; рішення яких питань віднесено до їх ведення, законність прийнятих рішень (ст. 16 Закону "Про освіту").

Перевіряючи середні загальноосвітні школи, прокурор ознайомлюється зі статутом школи (ст. 18 Закону "Про освіту"), з колективною угодою, з наказами, протоколами засідань педагогічної ради, загальних зборів (конференцій) колективу закладу освіти, з'ясовує інші питання, у тому числі про додержання вимог ст. 10 Закону "Про освіту", створення системи державних органів управління й органів громадського самоврядування. Самоврядування закладів освіти передбачає їх право на самостійне плану­вання економічної та фінансово-господарської діяльності й інше.

Прокурор перевіряє додержання закону про права учнів. Відповідно до Закону України "Про освіту" (ст. 51) учні мають право на навчання для здобуття певного освітнього рівня; вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; одержання направлення на навчання до інших закладів освіти, у тому числі за кордон; користування навчальною, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти; безпечні та нешкідливі умови навчання та праці; трудову діяльність у встановленому порядку в позаурочний час; користування послугами закладів охорони здоров'я, засобами лікування, профілактики захворювань і зміцнення здоров'я; захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність, та інше.

Учні мають право на безпечні та нешкідливі умови навчання, праці та виховання (ст. 26 Закону "Про освіту"), на безкоштовне або на пільгових умовах користування позашкільними закладами освіти: палацами, будинками, центрами, станціями дитячої, юнацької творчості, учнівськими клубами, дитячо-юнацькими спортивними школами, школами мистецтв, студіями, початковими спеціалізованими мистецькими навчальни­ми закладами, бібліотеками, оздоровчими й іншими закладами.

У процесі перевірки прокурор залучає спеціалістів органів санітарно-епідеміологічного контролю, держінспекції з охорони праці для перевірки відповідності санітарно-гігієнічним нормам шкільних меблів, освітлення в приміщеннях для занять; створення безпечних умов для занять фізичною культурою та трудовим навчанням; якості харчування й т.ін.

Прокурор також перевіряє додержання законо­давства про права педагогічних працівників. Відповідно до ст. 55 Закону "Про освіту" педагогічні та науково-педагогічні працівники мають право на захист професійної честі, гідності; вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи; індивідуальну педагогічну діяльність; участь у громадсь­кому самоврядуванні; забезпечення житлом у першочерговому порядку, пільгові кредити для індивідуального й кооперативного будівництва; одержання службового житла; підвищення кваліфікації, перепідготовку. Відво­лікання педагогічних і науково-педагогічних працівників від виконання професійних обов'язків не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Поряд із цим, звертається увага на роботу з відбору та виховання педагогічних кадрів. Педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якос­тями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов'язки.

Закон України "Про освіту" (ст. 57) передбачає державні гарантії педагогічним працівникам належних умов праці, побуту, відпочинку, медичного обслуговування; підвищення кваліфікації, правового, соціального, профе­сійного захисту; компенсацій, установлених законо­давством, тощо. Педагогічним працівникам, які працю­ють у сільській місцевості та селищах міського типу, а також пенсіонерам, які раніше працювали педагогічними працівниками в цих населених пунктах і проживають у них, держава забезпечує безоплатне користування житлом з опаленням і освітленням у межах установлених норм. Вони мають право на одержання у власність земельної ділянки в розмірі середньої земельної частки відповідно до чинного законодавства.

Особлива увага приділяється додержанню законо­давства про попередження правопорушень серед учнів. З'ясовуються питання про залучення учнів і підлітків до участі в гуртках, секціях, клубах, товариствах за інтересами в школі, позашкільних закладах, за місцем проживання, особливо дітей, схильних до право­порушень.

Перевіряється стан виконання вимог ст. 59 Закону України "Про освіту" щодо відповідальності батьків за розвиток дитини. Законом передбачено, що батьки й особи, які їх заміняють, зобов'язані постійно турбуватися про фізичний розвиток, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їхніх природних здібностей; поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя та ін.; сприяти одержанню дітьми освіти.

• Завжди в полі зору прокурора додержання законів про працю неповнолітніх, охорону їх трудових прав.

Перевірки можуть проводитися як у контролюючих органах, так і безпосередньо на підприємствах та в установах, організаціях різних форм власності.

Органи місцевої влади встановлюють квоти робочих місць для підлітків на підприємствах та в організаціях. Відповідно до ст. 7 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" у разі відмови в прийнятті на роботу підлітків у межах встановленої квоти з підприємств стягується штраф у розмірі середньомісячного заробітку за кожну відмову. Відомості про такі порушення закону можуть стати для прокурора підставою для перевірки і вжиття відповідних заходів реагування щодо окремих підприємств та організацій і в цілому по місту (району).

Водночас при перевірках виконання законів прокурори звертають увагу на додержання вимог про прийняття на роботу підлітків, які не досягли віку, установленого законом (ст. 188 КЗпП), тобто 16 років, а у виняткових випадках - 15 років (за згодою профспілкового комітету) та з 14 років - учнів шкіл, професійно-технічних закладів освіти для підготовки до праці за згодою одного з батьків або осіб, що їх заміняють. При цьому прокурор з'ясовує також, чи не використовуються вони на важкій роботі або на роботі зі шкідливими умовами праці, для переміщення вантажів, які перевищують встановлені норми; чи здійснюються попередні медичні огляди осіб, які не досягли 18-річного віку, чи не залучаються вони до надурочних робіт, у нічний час і вихідні дні, чи надається відпустка тривалістю один календарний місяць (ст. 75 КЗпП), чи надається учбова відпустка тим, хто навчається.

8.3. Нагляд за додержанням законів, спрямованих на попередження правопорушень неповнолітніх

Особливе значення прокурорського нагляду полягає в тому, що він спрямований на попередження злочинів та інших правопорушень неповнолітніх. При цьому прокурор перш за все звертає увагу на те, як виконують свої обов'язки в цій частині такі органи контролю: служби у справах неповнолітніх, органи освіти, адміністрація закладів освіти.

Серед контролюючих органів у сфері застосування законодавства про неповнолітніх важливе місце займають органи та служби у справах неповнолітніх, які створені відповідно до Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх". Вони здійснюють державну політику щодо соціального і правового захисту неповнолітніх, попередження правопорушень серед них. При цьому особливе місце в їх діяльності займає розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, координації зусиль державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, громадських організацій з цих питань. Зазначені органи здійснюють контроль за дотриманням законодавства про працю неповнолітніх, за умовами утримання неповнолітніх у спеціальних установах для неповнолітніх, організацією виховної роботи в навчально-виховних і позашкільних закладах за місцем проживання.

Важливу роль у попередженні правопорушень неповнолітніх відіграє кримінальна міліція в справах неповнолітніх, яка є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ. Кримінальна міліція у справах неповнолітніх здійснює соціальний захист і профілактику правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку.

Кримінальна міліція в справах неповнолітніх зобов'я­зана:

- проводити роботу, пов'язану з запобіганням право­порушенням серед неповнолітніх;

виявляти, припиняти та розкривати злочини, вчи­нені неповнолітніми;

- здійснювати досудову підготовку матеріалів про злочини, вчинені неповнолітніми, проводити дізнання в межах, визначених кримінально-процесуальним законо­давством;

здійснювати розшук неповнолітніх, які залишили сім'ї, навчально-виховні заклади та спеціальні установи Для неповнолітніх;

- розглядати в межах своєї компетенції заяви та повідомлення про правопорушення, вчинені неповно­літніми;

- виявляти причини й умови, які сприяють здійсненню правопорушень неповнолітніми, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення, брати участь у правовому вихованні неповнолітніх;

- повертати підлітків до місць постійного мешкання, навчання або направляти їх до спеціальних установ для неповнолітніх, затримувати та повідомляти про неповно­літніх, які були підкинуті або заблукали, залишили сім'ю, навчально-виховний заклад; вести профілактичний облік неповнолітніх;

виявляти дорослих, які залучають неповнолітніх до злочинної діяльності, проституції, наркоманії, жебраку­вання, а також осіб, які займаються виготовленням і розповсюдженням порнографічної продукції, видань, що пропагують насильство, жорстокість, сексуальну розпусту;

- надсилати до відповідних служб у справах неповнолітніх відомості про неповнолітніх, які повернулися із загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації та скоїли правопорушення, за яке вжито заходи громадського впливу або адміністративне стягнення; вживають спиртні напої або допускають немедичне вживання наркотичних та одурманюючих засобів; у віці до 16 років систематично кидають сім'ю, спеціальні навчально-виховні заклади, - для взяття їх на облік і проведення з ними профілактичної роботи; а також інформувати вказані служби про необхідність застосування до них заходів впливу або захисту;

надавати допомогу органам освіти й охорони здоров'я у підготуванні відповідних документів щодо оформлення особистих справ неповнолітніх, які на­правляються до загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації, і ряд інших обов'язків.

При перевірці виконання законів органами кримі­нальної міліції необхідно звернути увагу на реалізацію повноважень щодо соціального захисту та профілактики правопорушень серед неповнолітніх, законність узяття їх на профілактичний облік.

На особливу увагу заслуговують питання нагляду за додержанням законів, спрямованих на боротьбу з пияцтвом, наркоманією та проституцією серед неповно­літніх. Перевірки виконання законодавства про боротьбу з пияцтвом, наркоманією та проституцією серед неповнолітніх доцільно проводити комплексно, охоплюючи діяльність щодо застосування відповідних законодавчих актів службами в справах неповнолітніх, органами освіти, охорони здоров'я та внутрішніх справ. Перевірки проводяться з урахуванням поширеності подібних право­порушень у підлітковому середовищі.

8.4. Нагляд за додержанням законів при проведенні досудового слідства

Здійснюючи нагляд за додержанням закону під час розслідування кримінальних справ про злочини неповнолітніх, прокурор використовує повноваження, які передбачені нормами КПК України. При цьому врахо­вується специфіка правового статусу підлітків і конкретні вимоги розділу VIII КПК України. Норми цього розділу КПК відображають особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх під час досудового слідства, а також розгляду справ судами.

Стаття 433 КПК України передбачає обставини, що підлягають встановленню при провадженні досудового слідства: 1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження); 2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього; 3) характеристика особи; 4) умови життя та виховання неповнолітнього; 5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього; 6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. Указані обставини, які впливають на міру покарання й усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочину, відносяться до предмета доказування в кримінальній справі.

Якщо слідчий установить, що суспільно небезпечне діяння вчинила особа віком від 11 років до настання віку, з якого можливе настання кримінальної відповідальності, то він виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору, від якого залежить наступне направлення її на розгляд суду (ч. 1 ст. 73 КПК України). Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від 11 до 14 років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі понад п'ять років, необхідно у зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду вона може бути поміщена до приймальника-розподільника для неповнолітніх на строк до ЗО діб (ч. З ст. 73 КПК України). Підлітки, які досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, якщо злочини не становлять великої суспільної небезпеки, можуть бути звільнені від кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 9 КПК України прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ст. 97 КК України, виносять умотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності. У такому випадку неповнолітньому на виконання вимог ст. 438 і 440 КПК України пред'являється обвинувачення і після оголошення про закінчення досудового слідства пред'яв­ляються всі матеріали справи для ознайомлення. Потім справа надсилається до суду. Згідно зі ст. 105 КК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом із застосуванням таких примусових заходів виховного характеру: 1) застереження, 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповно­літнього, 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також: окремих громадян на їхнє прохання, 4) покладення на неповно­літнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків, 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

Прокурор повинен особливо уважно підходити до вирішення питання про можливість узяття під варту неповнолітнього, виходячи з того, що цей захід може застосовуватися до підлітків тільки у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю злочину (ст. 434 КПК України).

8.5. Захист прокуратурою прав неповнолітніх у порядку цивільного судочинства

Здійснюючи нагляд за додержанням законів про права неповнолітніх, прокурор завжди повинен приді­ляти увагу захисту майнових та інших прав неповно­літніх. У Цивільному, Сімейному, Житловому кодексах України закріплено майнові відносини між батьками та Дітьми, передбачено ряд норм, що захищають соціальні права неповнолітніх.

Житловий кодекс України закріпив право на житло за неповнолітніми, у тому числі й за тими, які тимчасово відсутні або не мешкають на своїй житловій площі. Останніми роками поширилися випадки порушень житлових прав неповнолітніх під час приватизації житла. Приватизація житла проводиться в Україні відповідно до Закону України "Про приватизацію державного жит­лового фонду" від 19 травня 1999 р. Житло стало товаром, який можна продати, обміняти та здійснити щодо нього інші дії. У ряді випадків це й приводить до порушень прав дітей на житлову площу, особливо дітей малолітніх або коли вони відсутні під час приватизації. Ці й інші обставини вимагають від прокурорів приділяти особливу увагу нагляду за додержанням законів, які спрямовані на захист житлових і соціальних прав неповнолітніх. Генеральний прокурор у наказі № 6/1 гн від 15 квітня 2004 р. вимагає від прокурорів вико­ристовувати всі форми представницької діяльності в суді, щоб забезпечити захист соціальних, житлових і майнових прав неповнолітніх, своєчасно й обґрунтовано подавати позови (заяви) для реального поновлення порушених прав. Крім цього, Генеральний прокурор вимагає пред'яв­ляти позови, що стосуються незаконного перепрофілювання та відчуження дитячих закладів, нецільового використання бюджетних коштів, спрямованих на реалізацію дитячих програм (п. 8 наказу № 6/1 гн).

Таким чином, виконуючи функцію представництва, прокурори повинні забезпечити захист не тільки прав неповнолітніх, а також збереження тієї соціальної сфери, яка задовольняє їх потреби.

Для успішного виконання визначених завдань прокурори повинні в цій роботі широко використовувати матеріали прокурорських перевірок, кримінальних справ, звернення громадян, інформацію органів державної виконавчої влади, на які покладено обов'язки щодо захисту прав неповнолітніх. Поряд із цим, прокурори повинні забезпечувати обов'язкову участь у розгляді справ про позбавлення батьківських прав, усиновлення дітей іноземними громадянами (п. 8 наказу № 6/1 гп).

8.6. Нагляд за законністю поміщення дітей і підлітків до спеціальних установ для неповнолітніх

Нагляд за додержанням законності в діяльності адміністрації спеціальних установ для неповнолітніх здійснюється підрозділами обласних і прирівняних до них прокуратур, а також міжміськрайпрокурорами залежно від підпорядкування цих спеціальних установ. Нагляд за додержанням законів у спеціальних установах для неповнолітніх республіканського й обласного підпорядку­вання здійснюють галузеві підрозділи обласних проку­ратур, міського та районного підпорядкування, прокуро­ри районів, міст і прирівняні до них прокурори.

У ст. 1 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповно­літніх" від 24 серпня 1995 р. визначено перелік спеціаль­них установ, які здійснюють соціальний захист і профі­лактику правопорушень серед неповнолітніх, у тому числі:

1) притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх;

2) центри медико-соціальної реабілітації неповно­літніх органів охорони здоров'я;

3) загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти;

4) приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ;

5) виховні колонії Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Стаття 11 цього Закону регламентує діяльність притулків для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх. Притулки створюються відповідно до соціальних потреб кожного регіону для тимчасового розміщення в них неповнолітніх віком від 3-х до 18 років, які потребують соціального захисту держави. До притулку Для неповнолітніх приймаються неповнолітні, які: заблукали; були підкинуті; залишилися без піклування батьків або опікунів; залишили сім'ї чи заклад освіти; вилучені кримінальною міліцією у справах неповнолітніх із сімей, перебування в яких загрожує життю та здоров'ю дітей; втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, військового конфлікту, техногенної катастрофи тощо; не мають постійного місця проживання і засобів для життя; самі звернулися по допомогу до адміністрації притулку. Основними завданнями притулків для неповнолітніх є створення належних житлово-побутових і психологічних умов для забезпечення їх нормальної життєдіяльності. Підставою для прийняття до притулку є:

- звернення неповнолітнього до адміністрації притулку для неповнолітніх;

- акт про доставляння підкинутої дитини або яка заблукала;

- письмове звернення керівника органу управління освітою відповідної державної адміністрації чи виконавчого комітету Ради;

- постанова або акт кримінальної міліції в справах неповнолітніх. Стаття 9 Закону визначає діяльність центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, які створюються в державній системі охорони здоров'я. До центрів направляються неповнолітні віком від 11 років, які вживають алкоголь, наркотики, а також неповнолітні, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до загальноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабілітації. Неповнолітні перебувають у центрах медико-соціальної реабілітації протягом терміну, необхідного для лікування, але не більше двох років. Основними завданнями центрів є лікування, психо-соціальна реабілітація і корекція поведінки неповнолітніх, які потребують їх унаслідок вживання алкоголю, наркотиків, інших психо­тропних засобів, а також неповнолітніх із девіантними (такими, що відхиляються від норми) формами поведінки.

Питання про прийняття до центру вирішується керівництвом центру за наявності заяви батьків або осіб, які їх заміняють; наявності рішення служби в справах неповнолітніх. Нагляд прокурора за додержанням законності в діяльності адміністрацій притулків і центрів медико-соціальної реабілітації здійснюється систематично, незалежно від наявності заяв і скарг. У притулках для неповнолітніх перевірки здійснюються щоквартально, у центрах медико-соціальної реабілітації - не рідше одного разу на півріччя (п. 2.1 наказу № 3/1 гн). Відповідно до ст. 8 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" створено спеціальні навчально-виховні установи для неповнолітніх, які потребують особливих умов виховання. Це загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти.

До цих закладів направляються неповнолітні, які вчинили злочин у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відпові­дальність. До загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні з 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації - з 14 років. Термін перебування у цих установах визначається судом, але може становити не більше трьох років.

Нагляд за додержанням законів у загальноосвітніх школах і професійних училищах соціальної реабілітації здійснюється, залежно від їх підпорядкування, прокура­турою обласного або районного рівня. Перевірки в зазначених установах проводяться систематично - не рідше одного разу на півріччя (п. 2.1 наказу № 3/1 гн). Згідно зі ст. 7 Закону України "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх" у АРК, областях, містах Києві та Севастополі створено приймальники-розподільники для неповнолітніх, які підпорядковані органам внутрішніх справ. До приймальників-розподільників можуть бути доставлені неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до ЗО діб, які:

- вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності;

- згідно з рішенням суду направлені до спеціальних установ для неповнолітніх;

- самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебувають.

Основними завданнями приимальника-розподільника для неповнолітніх є тимчасове тримання неповнолітніх, повернення їх у сім'ю або до спеціальних навчально-виховних закладів у разі самовільного їх залишення, а також доставляння неповнолітніх до спеціальних навчально-виховних закладів за рішенням суду.

Перевірка додержання законності в приймальниках-розподільниках для неповнолітніх прокуратурою здійсню­ється щомісяця (п. 3.1 наказу №3/1 гн).

Нагляд за додержанням законів у виховних колоніях прокуратурою здійснюється систематично. У виховних колоніях виконується покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк (ст. 19 КВК). Згідно з Наказом Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян" перевірки у виховних колоніях здійснюються один раз на півріччя (п. 7 наказу). При перевірці прокурор керується вимогами Кримі­нально-виконавчого кодексу (КВК) і особливо нормами, що регламентують відбування покарання неповнолітніми у виховних колоніях (статті 143-149 КВК). Прокурорський нагляд спрямовується на забезпечення законності в місцях відбування покарання неповнолітніми. При цьому прокурор має широкі повноваження, передбачені ст. 44 Закону "Про прокуратуру". Постанови та вказівки прокурора щодо додержання встановлених законо­давством порядку й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та вико­нання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язковими й підлягають негайному виконанню (ст. 45 Закону України "Про прокуратуру").

Розділ 9. Підтримання державного обвинувачення в суді

9.1. Сутність і значення державного обвинувачення

Основу кримінального процесу складає діяльність уповноважених законом державних органів, які зобов'я­зані виявляти, розкривати злочини, викривати злочинців та застосовувати щодо них кримінальний закон і пока­рання. На певних стадіях до цієї діяльності залучаються громадяни, які мають відношення до вчиненого злочину: обвинувачений, потерпілий, свідки, поняті, цивільний позивач та інші. Вони виступають у судочинстві, керуючись різними процесуальними інтересами, їх роль у встановленні істини у справі не завжди рівноцінна.

Водночас участь громадян у кримінальному процесі має одну загальну підставу: вони стають суб'єктами процесу тільки тоді, коли така діяльність буде визнана необхідною рішенням компетентного органу державної влади.

Кримінально-процесуальна діяльність характеризується тісним переплетінням і взаємозалежністю трьох основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи. Указані функції є в кожній кримінальній справі, у якій проводиться розслідування і яка потім передається для розгляду до суду. Під час досудового слідства кримінально-процесуальна функція обвинувачення починає реалізовуватися з моменту вине­сення слідчим умотивованої постанови про притягнення особи як обвинуваченого (ст.ст. 131, 132 КПК). Таку точку зору висловили М.С. Строгович, С.А. Альперт, В.Т. Маляренко і І.В. Вернидубов та інші.

Сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві залежить від дій слідчого. Він формулює обвинувачення, складає постанову про пред'явлення особі обвинувачення і створює матеріально-правову основу, на якій у подальшому розвиватиметься процесуальна діяльність із підтриманням обвинувачення перед судом. Реалізація висновків, до яких дійшов слідчий і з якими погодився прокурор, що затвердив обвинувальний висновок, буде здійснюватися прокурором у суді при підтриманні обвинувачення.

Сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного прийнято називати "державним обвинуваченням". Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує лише термін "обвинувачення", а термін "державне обвинувачення" вживається лише в тих випадках, коли регламентується діяльність прокурора в суді. Конституція України чітко визначила одну з основних конституційних функцій прокуратури - підтримання державного обвину­вачення в суді (ст. 121 Конституції), ця функція знайшла своє закріплення і в Законі України "Про прокуратуру" (ст. 5), а також у Кримінально-процесуальному кодексі (ст. 264 КПК).

Проблеми державного обвинувачення завжди пере­бували в центрі уваги фахівців, оскільки це складний і відповідальний вид діяльності, але особливого значення набули при обговоренні судово-правової реформи. Тепер, коли змагальність відповідно до ст. 129 Конституції України стала однією з основних засад судочинства, виникає питання про функції прокурора при розгляді в суді кримінальних справ.

Позитивне вирішення цього питання полягає в тому, що в суді першої інстанції прокурор виконує функцію підтримання державного обвинувачення від імені держави. При цьому прокурор користується процесуальним статусом сторони й виконує обов'язки щодо обґрунтування обвинувальної тези або відмови від обвинувачення, якщо вона не підтвердилася. Таке положення закріплено в Кримінально-процесуальному кодексі та перестало бути дискусійним.

Дискусії ведуться з інших питань: чи виконує прокурор у суді першої інстанції функцію нагляду за законністю дій і рішень учасників процесу; яка його функція у вищих судах і на процесуальній стадії виконання вироку; якою повинні бути межі повноважень прокурора при вирішенні долі обвинувачення в змагальному процесі.

Відповідаючи на ці питання, ми виходимо з того, що функція прокурора як обвинувача в суді першої інстанції є не односторонньою, на відміну від функції захисту. Прокурор в окремих випадках зобов'язаний відмовитися від обвинувачення, а адвокат не має права відмовитися від прийнятого захисту, прокурор виконує державно-правову функцію, залишається представником системи прокуратури й тому зобов'язаний реагувати на будь-які випадки порушення закону, у тому числі на незаконне рішення (вирок), незалежно від того, відповідає це інтересам обвинуваченого чи суперечить їм. Такі вимоги закріплено в ст. 25 КПК України: "Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили ".

Аналогічні обов'язки передбачено в Законі України "Про прокуратуру": "Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу... зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили" (ст. 35 Закону).

Адвокат обмежений у цьому відношенні рамками прийнятого доручення. Маючи визначений процесуальний інтерес, кожна зі сторін повинна мати рівну з іншою стороною сукупність прав для доведення своїх тверд­жень, які відображають цей інтерес. Рівноправність сторін - обов'язкова умова дійсної змагальності.

Зрівнявши обвинувача, підсудного і захисника в праві брати участь у провадженні судом окремих процесуальних дій, законодавець цим не обмежився. Він передбачив, крім цього, загальну норму про рівність прав учасників судового розгляду: "Сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду" (ст. 261 КПК). Ця норма точно формулює поняття сторін та ідею змагальності судового розгляду. Мова в ній іде не про рівність становища прокурора, підсудного або захисника, а про процесуальну рівноправність сторін обвинувачення та захисту, під якою розуміється рівноправність прав кожної з них у доказуванні, відстоюванні своїх тверджень. Таку позицію займає більшість науковців, у тому числі В.В. Долежан і Ю.Є. Полянський, які наголошують, що обов'язки прокурора як учасника процесу принципово відрізняються

від обов'язків інших учасників, оскільки відповідно до ст. 22 КПК він зобов'язаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний, об'єктивний розгляд справи та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі. Такі вимоги передбачено і в ст. 34 Зако­ну "Про прокуратуру".

Підсумовуючи сказане про процесуальне становище прокурора в судовому розгляді, необхідно зробити такий висновок: у цій стадії кримінального судочинства прокурор має процесуальне становище сторони -обвинувача, рівноправного з іншими сторонами, які беруть участь у справі, і, підтримуючи наданими йому законом засобами державне обвинувачення, виконує таким чином державно-правову функцію кримінального переслідування, покладену на нього Законом України "Про прокуратуру".

Але, незважаючи на рівність прав прокурора з правами інших учасників процесу в доказуванні, немає підстав урівнювати інші повноваження, у тому числі й обов'язки сторін.

У контрольних судових інстанціях - апеляційній і касаційній, а також при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження, - прокурор не підтримує обвинувачення, а висловлює свою позицію про законність та обґрунтованість оскарженого вироку, сприяє тим самим правильному вирішенню справи.

Така ж роль прокурора і при розгляді судом питань, пов'язаних із виконанням вироку (ст. 411 КПК), де прокурор робив свій висновок.

Закріпивши у вітчизняному судочинстві принцип змагальності, автори змін, внесених до КПК в липні 2001 року, всупереч традиціям вітчизняного судочинст­ва, відмову прокурора від обвинувачення (ст. 264 КПК) зробили обов'язковою для суду. При цьому законодавці та вчені, які підтримують це положення, не звертають увагу на те, що таким чином вони обмежують владу суду, а долю справи цілком передають до рук прокурора.

Правосуддя перестає бути повноцінним, коли виключена судова перевірка обґрунтованості відмови прокурора від обвинувачення, як і перевірка визнання обвинуваченим своєї вини. Як наслідок таких законодавчих положень про відмову прокурора від обвинувачення склалась ситуація, коли помилкова незаконна позиція прокурора про відмову від обвинувачення для суду є обов'язковою і рішення, яке він приймає, за всієї очевидності його незаконності, ніяка контрольна судова інстанція не може скасувати.

Наведений приклад свідчить про те, що, дотримуючись принципу змагальності в кримінальному судочинстві, необхідно зберегти контроль за дотриманням законів прокурором і судом, який повинен бути взаємним. Підтримання державного обвинувачення в суді є головною функцією прокуратури, яка вимагає особливої уваги з боку керівників органів прокуратури, необхідного організаційного та методичного забезпечення.

Положення про те, що судочинство здійснюється на підставі змагальності сторін і свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 129 Конституції України), а також вимоги про змагальність, закріплені в ст. 16і КПК, створили певні проблеми в організації роботи проку­ратури з підтримання державного обвинувачення.

Сьогодні згідно зі ст. 264 КПК України участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли розглядаються справи про злочини, передбачені ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження); ч. 1 ст. 126 (побої та мордування, які не спричинили тілесних ушкоджень) і ст. 356 (самоправство), а також коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення.

Таким чином, кримінально-процесуальний закон зобов'язує органи прокуратури підтримувати державне обвинувачення практично в усіх кримінальних справах, які розглядаються в судах. За 2003 рік органи прокуратури України забезпечили підтримання обвину­вачення в усіх справах обов'язкової категорії, розгля­нутих судами. Тим же часом слід зазначити, що, незважаючи на такий позитивний показник, органи прокуратури мають значні проблеми в організації роботи з підтримання державного обвинувачення. Перш за все для реалізації в повному обсязі принципу змагальності прокуратура не має необхідного кадрового потенціалу. Як наслідок трапляються випадки, коли обвинувачення в судах підтримують прокурори без належної підготовки через відсутність необхідного часу для вивчення справи або несумлінне ставлення до своїх обов'язків. Така підготовка закінчується ознайомленням з матеріалами наглядового провадження.

Безумовно, що якість державного обвинувачення у таких випадках не відповідає принципу змагальності й не забезпечує невідворотності покарання винних у вчиненні злочину.

Конституційний принцип здійснення судочинства на підставі змагальності передбачає насамперед поділ функцій обвинувачення, захисту та вирішення справи. У кримінальному судочинстві поділ процесуальних функцій не означає, що збирання та подання виправдувальних доказів, з'ясування обставин справи, які виправдовують обвинуваченого, входить тільки до обов'язків обвинува­ченого та його захисника. Наш кримінальний процес має змішаний характер, що зобов'язує прокурора в суді першої інстанції не тільки доказувати винність підсуд­ного, але й попереджати безпідставне, бездоказове визнання підсудного винним і його засудження.

Прокурор виступає Гарантом прав і свобод підсудного, а також інших громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто прокурор у суді здійснює правозахисну функцію. Таке розуміння функцій проку­рора в суді відповідає конституційним вимогам про те, що права і свободи людини та їх Гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утверд­ження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Конституції). Крім цього, прокурор реалізує в суді профілактичну та правовиховну функції.

На стадії судового розгляду кримінальних справ обов'язкова участь не лише підсудного, але й прокурора як державного обвинувача в усіх справах публічного та приватно-публічного обвинувачення. Це загальні умови реалізації принципу змагальності кримінального судо­чинства. Така конструкція кримінального судочинства сприяє, з одного боку, активному дослідженню обставин справи, під час якої сторони мають можливість висловлювати своє ставлення до обвинувачення, доказів, які є його основою, а з іншого - звільняє суд від участі в протистоянні сторін, забезпечує його об'єктивність, чим створюються необхідні умови для постановлення лише законного та справедливого судового рішення.

За законом прокурор у стадії судового розгляду, "керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переко­нанням, підтримує перед судом державне обвинува­чення" (ст. 264 КПК). Разом із тим, прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення, якщо в результаті судового розгляду він переконається; що дані судового слідства не підтверджують пред'яв­леного підсудному обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК). Крім цього, прокурор може звернутися до суду з пропозицією про виправдання підсудного або направлення справи на додаткове розслідування.

Чинний закон виходить із того, що підтримання державного обвинувачення в суді, як і дослідження обставин справи на будь-якій стадії кримінально-процесуального провадження, має бути об'єктивним, таким, що дозволяє виявити і обставини, що викривають, і обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його відповідальність. Закон України "Про прокуратуру" чітко визначає завдання прокурора в судовому процесі. "Прокурор, який бере участь в розгляді справи у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і під­корення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі" (ст. 34 Закону). Таким чином, прокурор зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для того, щоб суд постановив законний, обґрунтований і справедливий вирок.

Проте судова практика свідчить, що в діяльності прокурорів, які підтримують державне обвинувачення в суді, усе ще бувають факти, коли вони виявляють обвинувальний ухил, незалежно від даних судового слідства. Така ситуація пояснюється тим, що в значній кількості випадків державне обвинувачення підтримують помічники прокурорів, підлеглі керівникам органів прокуратури, які затверджують обвинувальний висновок і направляють справу до суду. Отже, прокурор району (міста) несе повну відповідальність за незаконне рішення, яке він може допустити при затвердженні обвинуваль­ного висновку. У зв'язку з цим деякі керівники про­куратури безпідставно орієнтують помічників проку­рора, які виступають у судах як державні обвинувачі, на те, щоб вони робили все, іноді навіть порушуючи вимоги КПК, для попередження виправдувального вироку.

Безумовно, подібні вимоги не відповідають закону, згідно з яким державний обвинувач, як і інші учасники кримінального процесу, дають оцінку доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді усіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).

Суть вимог Закону України "Про прокуратуру", Кримінально-процесуального кодексу і наказів Гене­рального прокурора України до прокурора, який бере участь у суді як державний обвинувач, полягає в такому:

1) підтримання державного обвинувачення є одним з пріоритетних напрямків діяльності прокуратури, найваж­ливішим службовим обов'язком прокурора;

2) прокурор повинен сурово керуватися Конституцією і законами України;

3) бути Гарантом конституційних і процесуальних прав громадян, залучених до судочинства в кримінальній справі (потерпілий, підсудний та інші);

4) проявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному дослідженню обставин справи;

5) забезпечувати об'єктивність при здійсненні функції державного обвинувачення, підтримувати обвинувачення тільки в міру його доведеності й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового рішення в кримінальній справі;

6) реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності під час досудового слідства та дізнання;

7) ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали (постанови) у зв'язку з установленими в справі фактами порушення закону, причинами й умовами, що сприяли вчиненню злочину.

З метою успішного виконання перелічених завдань керівникам органів прокуратури необхідно приділяти особливу увагу стану роботи щодо підтримання держав­ного обвинувачення; удосконалювати підготовку держав­них обвинувачів; вивчати та впроваджувати позитивний досвід роботи; проводити навчально-методичні заходи для підвищення ефективності участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ.

З моменту впровадження в кримінальний процес України принципу змагальності сторін виникли різні точки зору на роль суду в процесі. Чи повинен суд прагнути до найбільш повного з'ясування обставин справи, беручи участь не лише в дослідженні й оцінці доказів, але і в їх збиранні, або він повинен виносити свій вирок на підставі доказів, які подали сторони?

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 16і КПК розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Учені-спеціалісти майже одностайно визнали необхідним включити до кримінального процесу принцип змагаль­ності, але водночас розійшлися у визначенні сутності цього принципу.

Так, М. С. Строгович зазначає: "Змагальність - це така побудова судового розгляду, у якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, у якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, наділеними рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень протилежної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист, суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і вирішення самої справи". Таким чином, на думку автора, сутність змагальності процесу полягає в поділі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами.

Проте деякі вчені не визнають принципу змагаль­ності. А.С. Барабаш і К.Г. Помернін уважають, що принцип змагальності суперечить принципу об'єктивності, повноти і всебічності дослідження обставин справи.

На противагу сказаному А. Ларін висловлює думку, Що уявлення про несумісність принципу досягнення об'єктивної істини та змагальності є глибоко помилковим, і вказує, що змагальність - це спір, під час якого досягається істина. Думається, що суперечність між; принципом змагальності та метою встановлення об'єктивної істини дійсно існує.

Яскравим прикладом цієї тези може бути положення, закріплене в ч. З ст. 264 КПК України, коли відмова прокурора від обвинувачення є обов'язковою для суду. Немає сумніву, що таке положення суперечить вимогам установлення істини. Водночас закриття на цій підставі провадження в справі відповідає принципу змагальності.

У чинному кримінальному процесі обвинувачення завжди пов'язане з функцією захисту. Змагальність найповніше проявляється тоді, коли в процесі беруть участь прокурор, який підтримує обвинувачення, і захисник-адвокат, який захищає підсудного. Норми КПК забороняють процесуальним органам перекладати свої обов'язки на обвинуваченого. Обвинувачення як про­цесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної діяльності пов'язане з предметом обвинувачення, тобто з матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у зв'язку з якими ведеться кримінальний процес.

Обвинувачення в матеріально-правовому значенні є процесуальним відображенням кримінальної відповідаль­ності, точніше складу злочину, у якому звинувачують конкретну особу. Обвинувачення охоплює всі необхідні ознаки злочину, усі його елементи, передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу.

Обвинувальну функцію на досудовому слідстві виконує слідчий. Він особисто відшукує докази вини, систематизує й оцінює їх, формулює і пред'являє обвинуваченому постанову про притягнення його до кримінальної відповідальності, приймає рішення про застосування запобіжного заходу й інших примусових заходів, відпрацьовує кінцевий для даної стадії процесу висновок про винність особи. Тобто слідчий створює обвинувачення в матеріально-правовому його значенні, на підставі якого в майбутньому розгортається процесу­альна діяльність щодо підтримання та відстоювання обвинувачення перед судом.

Ураховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, підтримує в суді обвинувачення, яке було пред'явлено слідчим. Підтримує тому, що, наглядаючи за досудовим слідством, він впливав на його формування. Завдяки цьому висновок слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Тому підтримання державного обвинувачення в суді - логічне продовження тієї функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував у стадії досудового слідства.

Таким чином, можна зробити висновок, що здійснення прокурором у суді процесуальної функції обвинувачення - це практична реалізація тих висновків, до яких він прийшов у результаті нагляду за досудовим слідством. Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за допомогою інших чинників у стадії судового слідства.

Отже, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття "підтримання державного обвинувачення".

Обвинувачення, і перш за все державне обвинува­чення, - це стрижень, навколо якого в судовому розгляді концентруються зусилля всіх його учасників. Обвинува­чення, сформульоване в обвинувальному висновку і подане прокурором до суду, являє собою основний і єдиний предмет судового дослідження. Для перевірки правильності обвинувачення викликаються в суд обвину­вачений, потерпілий, свідки, експерти; проводяться різні судові дії; заслуховуються думки сторін; забезпечується певний порядок і послідовність у дослідженні доказів.

Розглядаючи питання про постановлення вироку, суд повинен вирішити: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це діяння склад злочину і чи винний у його вчиненні підсудний. Тому можна однозначно стверджувати, що перевірка правиль­ності й обґрунтованості обвинувачення і прийняття рішення по суті - одне з головних завдань, яке стоїть перед судом.

9.2. Прокурор міста (району) - організатор державного обвинувачення

Успішне вирішення завдань, які стоять перед прокурорами, що беруть участь у судовому розгляді кримінальних справ, можливе за умови правильної організації цієї роботи. Вона повинна починатися з об'єктивної оцінки прокурором міста (району) обсягу роботи на даному напрямку прокурорської діяльності. За такої оцінки прокурор повинен ураховувати кількісний склад суддів міського (районного) суду, кількість кримінальних справ, які вони розглядають за певний час, і їх категорію, а також умови діяльності прокуратури, маючи на увазі її штат, професійну підготовку працівників, а також: місцезнаходження суду відносно розміщення прокуратури й інші особливості. Тільки після визначення обсягу роботи на даному й інших напрямках прокурор міста (району) видає наказ про розподіл службових обов'язків між оперативними працівниками. Наказом закріплюється обов'язки з підтримання держав­ного обвинувачення одним або кількома помічниками прокурора. Якщо за цим напрямком прокурорської діяльності буде закріплено декілька оперативних працівників, то необхідно розподілити обов'язки між ними. Прокурор наказом призначає одного з них старшим, який повинен вести облік роботи, перевіряти своєчасність надання державними обвинувачами довідок за розглянутими справами, складати звіт про цю роботу за визначений період, аналізувати й узагальнювати її тощо.

Важливо, щоб прокурор, готуючи наказ, ураховував кількісний склад суддів, які розглядають кримінальні справи. Оптимальним є таке кількісне співвідношення, коли на кожного помічника прокурора, відповідального за цю ланку роботи, припадає не більше двох складів суду. Закріплення обов'язків за конкретними поміч­никами прокурора з підтримання державного обвинува­чення в суді зовсім не означає, що тільки вони здійснюють дану функцію. Наказом Генерального прокурора України № 3 від ЗО березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" визначено, що підтри­мання державного обвинувачення - службовий обов'язок кожного прокурора (п. 1.1 наказу), а керівники прокуратур повинні особисто брати участь у судовому розгляді кримінальних справ (п. 1.6. наказу). Визначаючи необхідну кількість помічників прокурора для участі в розгляді судами кримінальних справ, доцільно також брати до уваги їх кваліфікацію і досвід роботи. Від державного обвинувача вимагається знання криміналь­ного і кримінально-процесуального права, уміння аналізувати докази й інші матеріали справи, вести полеміку в умовах змагального судочинства.

Практика свідчить, що на помічника прокурора, який за службовими обов'язками призначений підтри­мувати обвинувачення в суді, у ряді випадків поклада­ється виконання й інших прокурорських обов'язків. Таке поєднання збільшує обсяг роботи помічника, але це цілком допустимо і не повинне викликати з його боку заперечень.

Безумовно, що кожного разу, коли вирішується питання про підтримання обвинувачення в тій чи іншій справі, його розв'язує особисто прокурор або його заступник. Слід зазначити, що на момент направлення справи до суду, хоча дата її розгляду ще невідома, завжди доцільно визначити, хто конкретно буде підтримувати державне обвинувачення. Коли ж почнеться розгляд справи в суді, помічник прокурора, якому доручили обвинувачення при направленні справи до суду, буде вже підготовлений до судового процесу. Особливо це важливо в багатоепізодних, ускладнених певними обставинами чи таких, що стосуються кількох підсудних, справах; якщо державний обвинувач призна­чається у період, коли справа знаходиться в прокуратурі, до направлення її в суд. Це дозволяє йому краще підготуватися до судового процесу. Генеральний проку­рор ставить вимогу: "Перед направленням кримінальних справ до суду доручати обвинувачам їх вивчати (п. 1.3 наказу № 3).

Якісна і своєчасна підготовка прокурора до підтримання державного обвинувачення значною мірою залежить від правильної організації роботи в прокуратурі міста (району). Перш за все прокуратура повинна своєчасно, за декілька днів до цього, мати інформацію про дату розгляду кримінальних справ у суді. Уся інформація надходить до прокуратури із двох джерел. По-перше, це інформація прокурора, який брав участь у попередньому розгляді справи (ст. 240 КПК), де суд прийняв рішення про призначення справи до судового розгляду. По-друге, офіційне повідомлення суду про день і час розгляду справи в суді. Практика свідчить, що такі повідомлення надходять до прокуратури за 8-10 днів до початку розгляду справ. Це дозволяє прокуророві своєчасно вирішувати питання про те, хто з оперативних працівників і в якій справі буде підтримувати державне обвинувачення, щоб дати їм можливість підготуватися до судового процесу. Такий підхід до організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді дозволяє забезпечити якісну підготовку до судового процесу і виконати обов'язок державного обвинувача на високому професійному рівні. Злагоджена організація роботи прокуратури на цій ділянці є необхідною умовою того, щоб кожен прокурор приходив до суду з максимальною готовністю до виконання своїх обов'язків.

9.3. Підготовка прокурора до участі в судовому процесі

Обов'язок кожного прокурора - забезпечити високу якість державного обвинувачення. З цією метою керівники органів прокуратури повинні призначати державних обвинувачів завчасно, щоб вони мали можливість ґрунтовно підготуватися. На жаль, практика свідчить про інше. Прокурори міст (районів) доручають підтримувати обвинувачення своїм помічникам напе­редодні відкриття судового засідання або в день судового засідання. Така практика має негативні наслідки: державний обвинувач, не знайомий з матеріалами спра­ви, виявляє пасивність у судовому засіданні; у своїй обвинувальній промові широко використовує текст обви­нувального висновку; його промова не містить елементів переконливості та негативно сприймається присутніми.

Крім цього, є й значна позитивна практика, коли кримінальні справи розподіляються прокурором зазда­легідь, перед направленням справи до суду або з моменту одержання із суду повідомлення про призначення їх до розгляду, що дає можливість оперативним працівникам прокуратури, а це в основному помічники прокурора, у суді вони - прокурори, своєчасно ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, вивчити та законспектувати їх.

Доцільно, щоб ознайомлення з матеріалами, особливо з багатоепізодними та багатотомними справами, про­курор починав у період, коли справа перебуває в прокуратурі, до направлення її до суду. У практичній діяльності використовують і такий спосіб: слідчі готують для наглядового провадження копії найбільш важливих процесуальних документів. Цей варіант допомагає прокуророві при ознайомленні з матеріалами справи, але не звільняє від їх вивчення.

Підготування до підтримання державного обвинува­чення починається з ознайомлення з наглядовим провад­женням у кримінальній справі та вивчення матеріалів справи.

При вивченні матеріалів справи прокурор перевіряє законність проведеного розслідування й обґрунтованість обвинувального висновку, що забезпечує належне проходження справи в суді. Питання, які вирішуються в процесі підготування до судового розгляду, визначено в ст. 228 КПК: 1) чи мала місце подія злочину; 2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину, 3) чи були додержані під час провадження дізнан­ня та досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного й обвинуваченого на захист; 4) чи немає в справі обставин, що тягнуть за собою закриття справи (згідно ст. 213 КПК); 5) чи пред'явлено обвинува­чення по всіх установлених злочинних діях обвинуваче­ного; 6) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, викриті у вчиненні злочину; 7) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; 8) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; 9) чи правильно обрано запобіжний захід; 10) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 11) чи виявлено причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення; 12} чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК. На ці запитання при вивченні кримінальної справи прокурор повинен знайти відповіді.

При цьому слід мати на увазі, що майбутній державний обвинувач з моменту підготовки досудового розгляду процесуально незалежний від позицій прокурора, який затвердив обвинувальний висновок. Готуючись до підтримання державного обвинувачення, на підставі аналізу питань, що передбачені ст. 228 КПК, він повинен зробити висновок у справі, у тому числі:

1. Чи об'єктивно й повно проведено досудове слідство.

2. Чи додержано при розслідуванні (крім забезпечення повноти й об'єктивності) вимог кримінально-процесуального закону та чи не допущено таких його порушень, які унеможливлюють розгляд справи по суті.

3. Чи правильно вирішено під час досудового слідства клопотання обвинуваченого і його захисника, чи відпові­дають ці клопотання нормам КПК і чи обґрунтованою є відповідь слідчого вимогам закону.

4. Чи вжито заходів до відшкодування заподіяної злочином матеріальної шкоди та чи забезпечено можливу конфіскацію майна обвинуваченого.

5. Чи правильно складено обвинувальний висновок та чи відповідає він матеріалам справи і пред'явленому обвинуваченню.

Підготовка прокурора до участі в судовому розгляді кримінальної справи складається з:

а) вивчення справи (конспектування її матеріалів: показань обвинуваченого, потерпілого, свідка, висновків експертизи та інших доказів);

б) аналізу й оцінки доказів, зібраних під час досудового слідства;

в) ознайомлення із законодавством, судовою практи­кою, методичними рекомендаціями, які стосуються особливостей розслідування та розгляду конкретної кримінальної справи;

г) розроблення плану участі в судовому слідстві, особливо при допиті потерпілого, свідків, підсудного,

проведенні експертизи, огляду місця події, перевірці вказівок на місці та виконання інших слідчих дій;

г) складання тез або тексту промови.

Добре знання матеріалів справи - одна з можливих умов успішного підтримання державного обвинувачення, тому вивчення кримінальної справи повинне бути всебічним і повним. Практикою вироблено такі способи вивчення кримінальних справ.

1. Вивчення спочатку матеріалів справи у тій послі­довності, у якій проводилося досудове слідство, а потім ознайомлення з обвинувальним висновком.

2. Вивчення справи починається з обвинувального вис­новку. При цьому стає зрозумілою суть обвинувачення, що полегшує вивчення інших матеріалів, які знаходяться у справі, а також дозволяє скласти найбільш оптимальний план участі прокурора в судовому слідстві.

Обираючи той чи інший спосіб вивчення справи, прокурорський працівник повинен пам'ятати, що справа має бути вивчена в повному обсязі. Під час вивчення рекомендується конспектувати окремі показання підсудного, потерпілого, свідків. Методика конспекту­вання матеріалів справи обумовлена характером, складністю, обсягом, кількістю обвинувачених і свідків. Найбільш поширеною є така форма конспектування: аркуш паперу ділять на кілька частин, зліва коротко записують з посиланням на аркуші справи показання обвинуваченого (підсудного), потерпілого, свідків. Друга частина залишається вільною для запису наступних показань цих осіб у судовому засіданні. Наприклад:

На практиці застосовуються інші форми конспекту. Аркуш паперу ділять на частини. У лівій частині містяться дані досудового слідства, в середній - питання,

які належить з'ясувати під час судового слідства. У правій - дані судового слідства.

Таким чином, у середній частині аркуша практично формується план участі державного обвинувача в судовому слідстві. Прокурор занотовує питання, які необхідно з'ясувати, черговість їх поставлення тощо, наприклад:

Якщо мова йде про розгляд у судовому засіданні багатоепізодної чи групової справи, то доцільно застосовувати подвійну систему конспектування; робочі записи щодо кожного обвинуваченого (підсудного) і кожного епізоду. Наприклад:

Дані на обвинуваченого А.

Вивчивши і законспектувавши таким чином справу, прокурор має можливість під час судового слідства вносити до таблиці дані, отримані під час допиту підсудних, потерпілих, свідків, експерта, спеціаліста й ін.

Це значно підвищує якість аналізу доказів і підготовки прокурора до судових дебатів. Готуючись до розгляду справи в суді, прокурор повинен продумати й такі питання:

1. Чи доцільно розширювати коло свідків, включаючи до нього тих, що були допитані під час досудового слідства, але не вказані в додатку до обвинувального висновку. Чи потрібно викликати до суду експертів, які залучалися під час досудового слідства, але не вказані в списку осіб, що підлягають виклику в судове засідання.

2. Чи можливо почати слухання справи, якщо до суду не з'явиться потерпілий чи свідок.

3. Який порядок судового слідства необхідно запропо­нувати суду.

Під час підготування до участі в суді прокурор повинен ознайомитися із законодавством, нормами Кримінального кодексу, з керівними роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України, з судовою практикою з аналогічних справ, щоб правильно здійснювати кваліфікацію злочину. Усі ці питання прокурор вирішує, готуючись до участі в судовому розгляді кримінальної справи. Підготування тез або тексту всієї промови державний обвинувач завершує, як правило, після закінчення судового слідства, коли суд робить перерву перед судовими дебатами. У цей час прокурор аналізує матеріали судового слідства, робить кінцеві висновки щодо кваліфікації злочину, а також про вид і конкретну міру покарання.

Усі матеріали підготовки прокурора до судового процесу згідно з вимогами наказу Генерального прокурора № 3 від 30 березня 2004 р. повинні зберігатися в наглядо­вому провадженні в кримінальній справі (п. 4 наказу).

Матеріали, які повинні гребувати в наглядовому провадженні, зосереджує прокурор, який підтримує державне обвинувачення. Ознайомлення з матеріалами наглядового провадження дає уявлення про те, як прокурор готувався до судового слідства: чи брав активну участь у судовому слідстві; які міркування висловлював суду щодо застосування кримінального закону.

9.4. участь прокурора в судовому слідстві

Найважливіша частина розгляду кримінальної справи - це судове слідство, яке починається з оголошення прокурором обвинувального висновку (ст. 297 КПК). Під час судового слідства перевіряється обґрунтованість обвинувачення, пред'явленого підсудному, і досліджу­ються всі докази в справі. При цьому прокурор, який підтримує обвинувачення, використовує багатоаспектну тактику, що охоплює значний обсяг знань у галузі теорії доказу. Тому нема підстав стверджувати, що судове слідство зводиться лише до перевірки матеріалів, зібра­них на стадії досудового розслідування. Це самостійне дослідження доказів, і тому суд як зі своєї ініціативи, так і за клопотанням учасників судового розгляду має право витребувати нові докази, що підтверджують або спростовують висновки досудового слідства.

Згідно зі ст. 260 КПК керівництво судовим засіданням покладається на головуючого. Це означає, що він спрямовує судове слідство на забезпечення реалізації сто­ронами своїх прав, належного виховного рівня судового процесу, усуває з судового слідства все те, що не стосується розгляданої справи.

Прокурор, підтримуючи державне обвинувачення в суді, бере активну участь у перевірці та дослідженні доказів, доводить наявність усіх тих обставин, які відповідно до закону підлягають доказуванню, а також усі зазначені в обвинувальному висновку.

Можна впевнено констатувати, що і загальні поло­ження криміналістичної тактики, і тактичні прийоми здійснення окремих судово-слідчих дій спрямовані на вирішення завдань доказування, а конкретніше - на збирання, перевірку, дослідження й оцінку доказів. У зв'язку з цим тактику обвинувачення неможливо розглядати інакше, як із позиції доказування, що здійснює обвинувач. Доказування досудове, у якому він бере участь як адресат доказування; доказування під час судового слідства, де він виступає як суб'єкт доказування, а адресатом є суд; доказування, що закінчується його обвинувальною промовою та реплікою, ґрунтуються на матеріалах як досудового слідства, так і судового розгляду. Допомагаючи суду встановити істину, прокурор повинен проявити ініціативу та наполегливість у виявленні та поданні доказів, які мають істотне значення для з'ясування обставин справи, а також причин і умов, що сприяють вчиненню злочину. Під час судового слідства допитуються потерпілі, підсудні, свідки, експерти, оглядаються речові докази, проводяться експертизи, оглядаються й оголошуються документи, а також виконуються інші слідчі дії. Доказуванню в суді підлягають обставини, зазначені в ст. 64 КПК:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаці­онарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Якщо розглядаються справи про злочини неповно­літніх, то крім зазначених обставин, відповідно до ст. 433 КПК, необхідно з'ясувати:

1) вік неповнолітнього (число, місяць, рік народження);

2) стан здоров'я та загального розвитку неповнолітнього;

3) характеристику особи неповнолітнього;

4) умови життя та виховання неповнолітнього;

5) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

6) наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.

У ході судового розгляду кримінальних справ прокурор зобов'язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Послідовність проведення судового слідства законом не регламентовано, тому суд, вислухавши прокурора й інших учасників процесу, визначає порядок дослідження доказів (ст. 299 КПК).

Прокурор першим висловлює свою думку про поря­док дослідження доказів, тому йому необхідно, готуючись до судового процесу, детально продумати, а потім запропонувати суду черговість дослідження доказів. Це особливо важливо, коли в суді розглядаються багатоепі­зодні справи або справи стосовно декількох підсудних.

Основним способом перевірки та дослідження доказів у суді є допит. Допитуючи підсудного, державний обвинувач має основною метою викрити підсудного, одержати дані, які підтверджують його вину. Стаття 299 КПК передбачає, що обсяг доказів, які підлягають дослідженню, та порядок їх дослідження визначаються постановою судді чи ухвалою суду. Судове слідство - це етап судового розгляду, у якому суд і учасник судового розгляду при реалізації принципів кримінального процесу перевіряють обґрунтованість обвинувачення, яке пред'яв­лено підсудному, і досліджують усі докази його винності у вчиненні злочину. Всебічно, повно й об'єктивно проведене судове слідство забезпечує постановлення законного, обґрунтованого і справедливого вироку.

Версія обвинувачення і обвинувального висновку для суду мають попередній характер. Суд є самостійним у висуванні версій і дослідженні доказів. Він може розглядати версії, які досудове слідство визнало такими, що не підтверджуються, або версії, які зовсім не висувалися.

Суд має право піддавати повторному дослідженню обставини, які досудове слідство визнавало неістотними або такими, що не мають відношення до справи. Унаслідок цього він може прийти до іншого висновку, ніж слідчий і прокурор. Не виключена можливість, що суд визнає неістотним те, що досудове слідство вважало істотним. Відомо, що на судовому слідстві закладається фундамент вироку в справі. Прокурор повинен ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, щоб переконати суд у винності підсудного. Він повинен брати активну участь у дослідженні доказів, виявляти ініціативу і наполегливість у пошуках і наданні нових доказів, які мають істотне значення для встановлення дійсних обставин справи. Додержуючись об'єктивності, прокурор зобов'язаний здійснювати свою діяльність у суді так, щоб вона була спрямована на викриття винних у вчиненні злочину.

Підтримання обвинувачення в суді не самоціль, а один із важливих засобів боротьби зі злочинністю. Виконати покладені на державного обвинувача завдання в суді зможе лише той прокурор, який досконало вивчив матеріали кримінальної справи; знає чинне законодавство і практику його застосування; добре володіє методикою і тактикою дослідження й оцінки доказів; уміє при цьому використовувати дані психології, логіки та має необхідні морально-вольові, інтелектуальні та професійні якості. Крім того, державний обвинувач повинен суворо до­тримуватися вимог закону, бути принциповим і справед­ливим. Досягти такого ступеня професіоналізму можливо лише шляхом постійного підвищення рівня юридичних знань, удосконалення ділової кваліфікації та всебічного розвитку особистості.

У судовому слідстві беруть участь різні учасники судового розгляду, які мають певну мету. За загальним правилом у судовому слідстві всі вони мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні та заявляти клопотання. Судова реформа України звільнила суд від виконання будь-яких функцій обвинувачення. Суд повинен вислухати думки сторін - державного обви­нувача та захисника - про достатність обвинувачення і перевірити докази, які є в справі. Проголошений у Конституції України та КПК України принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні суду своїх доказів вимагають від прокурора визначати тактику підтриман­ня державного обвинувачення залежно від конкретних обставин кожної справи.

Прокурор повинен ураховувати, що тактика підтри­мання державного обвинувачення складається з реалі­зації окремих слідчих дій, які здійснюються під час судового слідства. До цих дій слід віднести: допити підсудного, потерпілого, свідків, експертів; огляд речових доказів; проведення експертизи в суді; огляд місця подій; оголошення показань свідків; пред'явлення для впізнан­ня; огляд і оголошення документів та інші. Цей широкий перелік слідчих дій у суді, передбачений КПК, прокурор повинен уміло використати, плануючи та визнаючи тактику підтримання державного обвинувачення. Проку­рор має вирішити та запропонувати суду, які дії та в якій послідовності необхідно виконувати під час судового слідства. Суд, ураховуючи пропозиції державного обви­нувача й інших учасників процесу, повинен визначити послідовність запропонованих судових дій.

Державний обвинувач, пропонуючи суду порядок дослідження доказів, повинен мати на увазі, що цей порядок має допомогати суду організовано провести судове слідство, економно і раціонально використати час на перевірку доказів.

Таким чином, прокурор, беручи участь у розгляді в суді кримінальної справи, повинен чітко виконувати завдання, яке визначається Законом України "Про прокуратуру", про те, що він, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог Закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ і постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34).

Перевірки та дослідження доказів у суді відбуваються, як правило, під час допиту. Закон розрізняє декілька видів допитів: допит підсудного, допит потерпілого, допит свідків, допит експертів. Саме за допомогою допиту підсудних, потерпілих і свідків у кожній справі суд одержує найбільшу кількість інформації про обставини, які підлягають доказу. Допит у суді відрізняється від допиту під час досудового слідства не лише проце­суальною регламентацією, але й специфічною формою і тактичними прийомами його проведення.

Інформація, отримана під час допиту осіб на досудовому слідстві, стає відомою суб'єктам процесу. Тому головним при цьому є вплив інформації, яка викладається на судовому слідстві, на думку учасників процесу, оцінка якої має логічне узгодження з іншими доказовими факта­ми. Ці обставини повинні бути використані прокурором для надання допомоги особі, яку допитують, у відновлен­ні забутих фактів і деталей події. Таке нагадування особливо важливе, якщо брати участь, що з моменту допиту під час досудового слідства і допиту в суді проходить, як правило, значний період часу.

Успіх допиту, який проводить державний обвинувач, значною мірою залежить від того, як він підготувався до цього, а також; від його професіоналізму, такту, загальної культури й культури допиту. В основу кожного допиту повинні бути покладені процесуальні норми, що забезпечують його процесуальну допустимість як джерела доказів у справі.

Етика судового допиту, який здійснює державний обвинувач, повинна виявлятися в конкретному ставленні до суду і до всіх інших учасників процесу, у тому числі до особи, яку допитують. Не повинно бути місця упередженості, неповазі до осіб, яких допитують. Прокурор, формулюючи питання, має викладати їх коректно, чітко і конкретно. Поведінка прокурора повинна бути витриманою, без емоцій і підвищеної реакції на запитання захисника, не повинно бути реплік або коментарів. Допит, який здійснює державний обвинувач, повинен мати спокійний і діловий характер. Під час допиту не слід переривати допитуваного, якщо він ухиляється від поставленого питання і починає розповідати про обставини, які не мають відношення до справи, - це зробить головуючий суду. Прокуророві в таких випадках краще в тактичній формі запропонувати допитуваному відповісти конкретно на ті питання, які йому поставлено.

При допиті в умовах судового слідства має значення кожна деталь, у тому числі й тон, яким буде поставлено запитання. На це повинен звертати увагу прокурор. Закон надає право прокурору в разі істотних розбіжностей у показаннях під час судового розгляду й на досудовому слідстві, а також; при відмові від показань суб'єкта заявляти клопотання про оголошення показань, які він давав раніше. Такий спосіб може дати значну перевагу прокуророві. Тим же часом після оголошення показань довіра до допитуваного може бути значно підірвана, у тому числі й у судці.

Поведінка державного обвинувача при допиті осіб у суді, тон запитань, які він ставить, повинні чітко свідчити про те, що основна лінія його поведінки - бажання встановити істину в справі. За умови належної реалізації цього подібну позицію спроможний оцінити не лише захисник, але й підсудний.

Допити, які здійснюються під час судового слідства, мають такі різновиди: основний, додатковий, повторний, перехресний, шаховий, допит на очній ставці та допит із пред'явленням доказів. Тактичне, уміле використання прокурором усіх видів допиту дає йому можливість одержати від допитуваних осіб правдиві та достовірні показання, установити факти помилкових показань.

Основний допит підсудного, потерпілого і свідків, у якому беруть участь суд та інші суб'єкти судового слідства, є найбільш важливим. Він починається з вільної розповіді допитуваного про все, що йому відомо у справі. Дослідження свідчать, що вільна розповідь, яка не перебивається запитаннями з репліками, - найбільш точна форма показань. Тому не слід квапити допитуваного, щоб його показання були "ближче до справи" (крім випадків, коли він ухиляється від предмета допиту), або обмежувати його під час досудового слідства. Думається, що все це є недопустимим не лише з позиції психології, але й з огляду на завдання судового дослідження справи як самостій­ного етапу в пізнанні об'єктивної істини. Вислухавши розповідь, можна скласти більш повне уявлення про психічний стан допитуваного, а також про те, чи є в нього намір говорити правду. Досвід показує: якщо допитуваний вирішив говорити неправду, то у вільній розповіді він усе менше відхиляється від правди, ніж даючи відповіді, де вся його увага концентрується на запитаннях, які йому ставлять. Указані особливості необхідно враховувати прокуророві при плануванні тактики допиту конкретної особи. При цьому йому необхідно пам'ятати, що при допитах він повинен виявляти активність. Особлива підготовка потрібна для допиту особи, яка викликана в суд з ініціативи прокурора. Треба заздалегідь підготуватися до такого допиту, з'ясу­вати для себе, які обставини підлягають установленню, які питання слід поставити та ін.

Якщо прокурор допитує особу, викликану з ініціативи захисту, то йому необхідно мати загальне уявлення, про які факти будуть показання, і швидко, з урахуванням відповідей допитуваного, підготувати власні запитання. Запитання ставляться не для того, щоб збити допитуваного з його позиції, а для встановлення істини. Повнота й об'єктивність слідства тільки виграють від того, що прокурор своїми запитаннями уточнює факт, що з'ясовується. Це сприятиме його детальному вивченню або, навпаки, продемонструє перед судом та іншими учасниками недостовірність даного факту.

Додатковий допит проводиться прокурором з дозволу головуючого суду в будь-який момент судового слідства, коли під час основного допиту залишилися нез'ясованими які-небудь обставини або коли вони потребують уточнення та пояснення допитуваного.

Повторний допит зазвичай проводиться, коли виникають сумніви в правдивості й точності первісних показань, а також у будь-який момент слідства, але, як свідчить практика, краще його провадити відразу ж, як тільки виникне в цьому необхідність. Слід ураховувати, що особа, яку повторно допитують, перебувала в залі суду, і їй відомі показання інших свідків, потерпілих, підсудних, що може вплинути на зміст її відповідей. Тому прокуророві необхідно відрізнити те, що допитуваний знав раніше в справі, від того, що йому стало відомо під час судового слідства. Щоб відмежувати повторні спогади про факт від перших показань, доцільно допитувати в послідовності, зворотній попередньому допиту, або іншим подібним способом. Для правильної оцінки повторних показань доцільно простежити їх історію, від допиту до допиту.

Специфічною формою судового допиту, яка не є характерною для судового слідства, є перехресний допит. Такий допит проводиться щодо одних і тих же обставин з Декількома учасниками процесу: державним обвинувачем, судом, захисником, підсудним, потерпілим та іншими. Згідно з нормами КПК такому допиту можуть підлягати підсудні, потерпілі, свідки й експерти. Незважаючи на те, що цей тактичний спосіб використо­вується на практиці, у законодавчому порядку він регламентується в загальному вигляді. Учасники процесу використовують даний допит після основного, коли виникає необхідність усунути суперечності в показаннях допитуваного чи доповнити їх. Тому цей допит є засобом для виявлення сумлінної помилки або недостатньої обізнаності допитуваного. Як підкреслює В.Т. Маляренко, "жодна суперечність не повинна пройти повз увагу прокурора". Ця слідча дія може проводитися як у межах основного, так і при додатковому або повторному допиті.

Перехресний допит впливає на психіку допитуваного, що може викликати нервові перевантаження, порушити процес сприйняття. Тому при перехресному допиті обвинувач має бути спокійним, коректним, здатним до негайного поставлення запитань, чутливо реагувати на будь-які зміни в показаннях.

Під час судового слідства в ряді випадків засто­совується шаховий допит. Суть його в тому, що при основному допиті особі одночасно ставиться запитання вже допитаним особам щодо тих же обставин, які встановлюються і при основному допиті. Такий спосіб може бути використаний прокурором, коли допитуваний не досить чітко або неясно висловлює свої показання, плутається в них. Шаховий допит дозволяє підтвердити показання або їх спростувати.

Уміле використання тактики всіх видів допиту дозволяє прокуророві одержувати від допитуваних осіб

правдиві та повні показання, установлювати факти неправильних показань, сумлінних помилок.

Важливим моментом у діяльності прокурора щодо судового дослідження доказів є його роль при призна­ченні в суді експертизи, а також при дослідженні її висновків.

Для проведення експертизи в суді прокуророві необхідно заявити клопотання чи підтримати клопотання про це інших учасників процесу. Аналіз свідчить, що найбільш часто експертиза проводиться, якщо:

1) у процесі судового розгляду з'являються факти, які потребують експертного дослідження;

2) під час досудового слідства вона не проводилася, але в її проведенні була необхідність, про що клопотали захисник і обвинувачений;

3) під час судового слідства виникла потреба про­вести дослідження за участі кількох експертів в одній чи різних галузях знань;

4) суд та інші учасники процесу не погоджуються з висновками експертів, бо в них є суперечності, неясність, сумніви в їх обґрунтованості;

5) висновки експерта, що виконував дослідження на досудовому слідстві, є незрозумілими, неповними, або інші обставини зумовлюють необхідність розширити експертне дослідження;

6) необхідно встановити за допомогою проведення експертних досліджень обставини, які сприяли вчиненню злочину, і заходи, потрібні для їх усунення.

У проведенні експертизи в суді можна виокремити п'ять основних етапів:

1. Виклик експерта до суду і його участь у процесі.

2. Участь експерта в дослідженні обставин справи, які стосуються предмета експертизи.

3. Формулювання запитань експерту учасниками су­дового розгляду.

4. Експертне дослідження, складання висновку і його оголошення в суді.

5. Допит експерта.

У всіх етапах, що стосуються проведення експертизи, прокурор повинен брати активну участь.

Прокурор також повинен ужити заходів, щоб належним чином було оглянуто або оголошено всі наявні у справі докази та інші документи, які мають істотне значення для вирішення справи.

9.5. Завдання прокурора при підготовці до судових дебатів

Після закінчення судового слідства суд переходить до наступного етапу судового розгляду - судових дебатів. Судові дебати являють собою ту частину судового розгляду, у якій обвинувачення та захист дають оцінку дослідженим у судовому розгляді доказам, виступають із доводами на підтвердження своєї позиції. Дебати полягають у промовах прокурора, потерпілого і його представника, цивільного позивача, цивільного відпові­дача або їх представників, захисника, підсудного (ст. 318 КПК). Учасники судових дебатів висловлюють думки щодо доведення або недоведення злочину, кваліфікації злочину, наявності обставин, що обтяжують або пом'якшують провину підсудного; міри покарання підсудному, а також з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду. Судові дебати покликані сприяти виконанню загальних завдань кримінального судочинства. Крім цього, є і специфічне завдання - попередження засудження невинних.

Першим у судових дебатах виступає прокурор. Його промова - це підсумок усієї роботи в справі. При цьому він повинен вирішувати головне завдання - сприяти суду в постановленні рішень, які ґрунтуються на законі.

Виконання завдань із підтримання державного обвину­вачення зобов'язує прокурора: а) довести обвинувачення; б) переконати суд у правильності позиції щодо винності підсудного за конкретним обвинуваченням; в) визначити міру покарання підсудному, що відповідає тяжкості вчиненого злочину та даним про його особу.

Щоб виконати в повному обсязі вказані завдання, прокурор повинен особисто переконатися, що його позиція як державного обвинувача ґрунтується на матеріалах судового слідства. З цією метою йому необхідно детально проаналізувати всі матеріали, які досліджено в судовому засіданні.

Аналізуючи матеріали судового слідства, прокурор повинен знати відповіді на ті питання, які вирішуються судом при постановленні вироку (ст. 324 КПК), у тому числі: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвину­вачується підсудний; 2) чи має це діяння склад злочину, і якою саме статтею кримінального закону він перед­бачений; 3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину; 4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; 5) чи є обставини, що обтяжують або пом'як­шують відповідальність підсудного, і які саме; 6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; 7) чи підлягає задоволенню цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпі­лому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що робити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями й іншими речами, нажитими злочинним шляхом.

Безумовно, не на всі перелічені питання прокурор повинен шукати відповідь при підготуванні до судових дебатів - все залежить від категорії справи. Водночас деякі питання, зокрема чи мало місце діяння, чи має воно склад злочину і чи винен підсудний у вчиненні злочину, прокурор вирішує в кожній справі.

Позитивна відповідь на зазначені питання дає можливість прокурору скоригувати відповіді на інші питання, визначені в ст. 324 КПК України.

Таким чином, предметом судової промови прокурора є ті питання, які суд вирішує при постановленні вироку. Ці питання визначено для суду першої інстанції, як уже згадувалося, ст. 324 КПК, а також у статтях 323, 328, 330 КПК. Вони досліджуються під час судового слідства й аналізуються в промовах. До змісту промови прокурора обов'язково входять ті елементи, які становлять її предмет.

Обвинувальна промова прокурора повинна:

1) бути ґрунтовною і містити в собі оцінку соціальної шкоди, заподіяної злочином, що дозволяє переконати суд, підсудного, інших учасників процесу в справедли­вості та обґрунтованості засудження винного;

2) не мати загальних, абстрактних декларацій; викри­ваючи винних, висуваючи та обґрунтовуючи позицію про їх засудження і застосування покарання, мобілізуючи громадську думку на боротьбу зі злочинністю, прокурор повинен дотримуватися конкретних фактів і обставин, що були предметом судового дослідження;

3) докази - головна цінність судової промови, які роблять висновки прокурора очевидними для суду і всіх присутніх. Щоб промова була такою, необхідно доско­нально знати матеріали справи й мати тверду впевне­ність у правильності позиції, що відстоюється;

4) обвинувальна промова повинна бути ясною, конк­ретною, чіткою за змістом, логічно послідовною, такою, щоб її зміст був доступним, зрозумілим і переконливим.

В основі належної судової промови завжди лежить бездоганне знання предмета, про який говорить оратор. Якщо ж прокурор, виступаючи в суді, робить висновки квапливо, не вивчивши справу і не проаналізувавши матеріали судового слідства, промова буде непослідов­ною, неаргументованою і нелогічною.

Висловлюються різні думки щодо того, як готувалися, за виразом П. Сергеїча (П.С. Пороховщиков), "до промови з пером у руці". Одні прокурори пишуть виступ повністю, другі обмежуються письмовим планом і тезами виступу, треті складають письмові нотатки в ході розгляду справи в суді. Навіть якщо звернутися до діяльності видатних ораторів і судових діячів минулого, однакового практич­ного підходу до цих питань знайти не вдасться. Наприклад, А.Ф. Коні ніколи не писав своїх промов, але проголошував їх блискуче. Однак він ніколи не виключав необхідності найретельнішої підготовки до проголошення промови. За імпровізованими виступами стояла вели­чезна повсякденна праця, що дозволило йому піднятися до вершини ораторського мистецтва.

Зрозуміло, багато у виборі методу підготовки обвину­вальної промови залежить від різноманітних факторів: складності й обсягу справи, кількості підсудних, досвіду й ерудиції оратора. Проте в будь-якому разі необхідною є ретельна попередня підготовка прокурора. Тому доцільно обвинувальну промову писати, не покладаючись легко­важно на експромт.

Люди досвідчені та вимогливі переконливо стверд­жують, що промова судового оратора повинна бути написана від початку до кінця. Але якщо це не завжди буває можливо, то в будь-якому випадку вона має бути написана у вигляді детального і логічного плану, кожна окрема частина якого повинна бути викладена у вигляді самостійного логічного цілого, і далі ці частини поєдну­ються між собою в єдине ціле.

Досвід переконливо свідчить, що, працюючи над промовою, прокурор краще засвоює матеріал. Письмовий

текст дисциплінує, дає можливість удосконалювати й шліфувати мову, відкидати все зайве, домагаючись максимальної лаконічності й виразності. Не випадково вважається, що істинним оратором може бути лише той, хто пише свої промови. Прокурор, який зважає на цю пораду, користуючись текстом як орієнтиром, зможе проголосити в суді промову вже не додержуючись тексту, викласти її вільно, оскільки він заздалегідь продумав і записав свою усну промову. Щоб виступати невимушено, без папірця, як це не парадоксально, необхідно багато працювати, готувати текст промови, який зовсім не для того призначений, щоб його потім читати слово в слово.

Роботу державного обвинувача з промовою можна поділити на два етапи: 1) підготування промови; 2) про­голошення промови, контакт з аудиторією, судом.

Перший етап включає: а) вивчення й аналіз фактич­ного матеріалу, правових норм, судової практики; б) композиційно-логічне оформлення; в) роботу з над мовою і стилем.

На другому етапі прокурор виступає як виконавець своєї промови, яка нерозривно пов'язана з його особою. Щоб обвинувальна промова досягла мети, він має володіти значним діапазоном прийомів і навичок, сукупністю операцій з її підготування та проголошення. Два етапи роботи державного обвинувача органічно пов'язані між собою, і жоден з них не може применшуватися.

Будь-який публічний виступ - сукупність мовних, інтонаційних, текстових, мімічних та інших засобів вира­ження. Доповнюючи один одного, вони полегшують розуміння промови, підсилюють її вплив на аудиторію. Перебуваючи з аудиторією в прямому контакті, оратор має можливість спостерігати за нею, оцінювати реакцію слухачів, що впливає на виступаючого.

9.6. Структура та зміст промови прокурора в суді

Кримінально-процесуальний закон не встановив елементів обвинувальної промови. Однак на практиці склалася така структура обвинувальної промови:

1) оцінка суспільної безпеки вчиненого злочину (вступ);

2) фабула справи - короткий виклад фактичних обста­вин справи;

3) аналіз і оцінка досліджених у суді доказів;

4) обґрунтування юридичної кваліфікації злочину;

5) характеристика особи підсудного (а за необхідності й потерпілого);

6) пропозиція з приводу міри покарання і цивільного позову;

7) аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, пропозиції щодо їх усунення.

Природно, що не кожна обвинувальна промова може містити всі елементи й у тій послідовності, як вони перелічені, але вони повинні бути логічно пов'язані між собою. Так, при оцінці суспільної безпеки злочину дається характеристика небезпеки вчиненого, визначення запо­діяної соціальної шкоди. Вона повинна бути пов'язана з конкретними фактичними обставинами справи, яка розглядається.

Необхідно, щоб фактичні обставини справи виклада­лися коротко, чітко й об'єктивно, щоб усім присутнім у залі було ясно, яке обвинувачення пред'явлено підсудному.

Одночасно слід підкреслити, що, висвітлюючи в загальних рисах фактичний бік справи, прокурор форму­лює і свої підсумкові завдання в галузі доказування в даній справі.

У практичній діяльності державних обвинувачів можна виокремити декілька підходів до викладу фактичних обставин справи. Дехто з прокурорів майже зовсім їх не торкається, а у своїй промові заявляє, що обставини злочину викладено в обвинувальному висновку і детально досліджено в судовому засіданні. Така позиція прокурора не відповідає тим завданням, які стоять перед ним у судовому процесі.

Тим же часом, багато хто з прокурорів дослівно виголошують фабулу справи, викладену в обвинуваль­ному висновку, при цьому викладають усі подробиці злочину. Така деталізація обставин злочину призводить до повторення, ускладнює промову, утруднює сприйнят­тя її слухачами.

Викликає деякі труднощі питання, пов'язане з порядком проголошення фактичних обставин справи. У якому порядку повинен прокурор викладати обставини справи: за обвинувальним висновком чи тільки в рамках того, що він уважає доведеним у суді? Щодо цього питання є різні думки. Так, Л.Н. Смирнов стверджує, що необхідно обставини викладати, виходячи із доведеного в суді. І.М. Садовський, навпаки, висловлює думку, що спочатку слід викласти фактичні обставини за обвинувальним висновком, а потім те, що доведено в судовому засіданні. Думається, така позиція більш логічна, зрозуміла слухачам і дозволяє прокуророві логічно перейти до аналізу доказів.

Аналіз і оцінка досліджених у суді доказів - це головна частина судової промови, де доводиться подія злочину та винність підсудного в його вчиненні. Саме аналіз і оцінка доказів переконує суд у правильності позиції прокурора, змушує прислухатися до його думки. Прокурор зможе переконати суд і всіх слухачів у доказовості обвинувачення лише в тому випадку, коли він конкретно і ретельно проаналізує всі докази в справі та переконається особисто, що докази підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують прокурора в доведеності обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК). До цього його зобов'язують і вимоги ст. 36 Закону України "Про прокуратуру": "У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинува­чення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення".

Внутрішнє переконання прокурора - це важлива передумова кваліфікованого підтримання обвинувачення. Його завдання - довести правильність своїх висновків і переконати в цьому суд. Оцінка прокурором доказів має ґрунтуватися на нормах права та законах логіки. Прокурор оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Якщо суд розглядає групову чи багатоепізодну справу, то аналіз доказів рекомендується проводити за окремими епізодами або групою епізодів. Такий метод дозволяє скласти чітке уявлення про спосіб, характер і обсяг злочинної діяльності та визначати роль кожного з підсудних. При цьому прокурору доцільно при аналізі доказів за кожним епізодом чи їх групою формулювати свої висновки, щоб його промова була більш перекон­ливою.

Обґрунтування юридичної кваліфікації злочину. Обґрунтовуючи юридичну кваліфікацію злочину, держав­ний обвинувач повинен коротко і чітко сформулювати інкримінований злочин. При цьому необхідно обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом, за кожною кваліфікуючою ознакою. Якщо підсудних декілька, то це треба зробити окремо щодо кожного з них.

Необхідно підкреслити, що юридична кваліфікація підлягає доказуванню так само, як і факт вчинення злочину, а також винність особи, яка його вчинила. Якщо кваліфікація має суперечливий характер, то прокурор повинен особливо чітко аргументувати свою позицію, у тому числі й посилаючись на судову практику.

Прокурор, обґрунтовуючи правильність пропонованої ним кваліфікації, не повинен висловлювати альтерна­тивні варіанти, тобто пропонувати суду кваліфікувати злочин за однією або іншою статтею Кримінального кодексу.

Необхідно додержуватись і ще одного правила: якщо кваліфікація злочину має суперечливий характер, то про­курор повинен не тільки аргументувати свою позицію, але й обґрунтувати помилковість позиції опонента. При цьому доцільно широко використовувати не тільки норми Кримінального кодексу, їх коментарі, але й судову практику, постанови Пленуму Верховного Суду України.

Характеризуючи особу підсудного, важливо знати, що це є необхідним елементом обвинувальної промови, а з етичної точки зору - найскладнішим. Прокурор звертається до морального обличчя підсудного, при цьому він говорить про особу, яку ще не визнано злочинцем. Тому необхідно зважати на ці особливості, аналізуючи біографічні дані підсудного. Доцільно аналізувати тільки такі факти біографії, які стосуються вчиненого злочину. Водночас слід враховувати, що характеристика особи в деяких випадках сприяє встановленню мотивів злочину, а значить, і його кваліфікації. Вона повинна ґрунтуватися на матеріалах, зібраних у справі й розглянутих під час судового слідства.

З огляду на це прокурор робить свої висновки на підставі цих даних, не висловлює суб'єктивної думки про підсудного. Зовсім недопустимо при характеристиці підсудного виявляти необ'єктивність, ігнорувати його позитивні якості. Прокурор у своїй промові не повинен насміхатися над підсудним, вдаватися до пронизливого та знущального тону.

Характеризуючи підсудного, необхідно дати аналіз обставин, які обтяжують (ст. 67 КК) або пом'якшують (ст. 66 КК) покарання. Слід пам'ятати, що обтяжуючі обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку і в деяких випадках є елементом обвинува­чення, тому прокуророві нема потреби на них посилатися у своїй промові.

Дотримуючись принципу індивідуалізації покарань, прокурор повинен у своїй промові називати й пом'якшуючі обставини. Така промова сприймається як об'єктивна й обґрунтована.

Державний обвинувач повинен у своїй промові висловити власну думку про міру покарання, яку він пропонує суду застосувати для підсудного. У юридичній літературі висловлюються різні міркування з цього приводу: повинен прокурор пропонувати суду конкретні вид і міру покарання чи ні. Деякі автори вважають, що промова прокурора, у якій конкретної міри покарання не названо, має характер незавершеності та викликає в деяких випадках непорозуміння присутніх у залі. В.І. Басков вважає: "Якщо в державного обвинувача немає принципової позиції щодо розміру покарання, то в подальшому це ускладнює виконання ним обов'язку принести касаційний протест на м'якість чи суворість вироку". Такої ж думки і Е.А. Матвієнко, В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов. Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання, а суд сам визначить міру. Погод­жуючись з поглядами В.І. Баскова, В.Т. Маляренка та інших авторів, ми підкріплюємо цю позицію вимогами законодавчих актів. Так, ст. 264 КПК вимагає від прокурора, щоб він викладав свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Про це ж сказано й у ст. 36 Закону України "Про прокуратуру". Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування щодо засто­сування закону та міри покарання підсудному. Таку ж думку висловлює і відомий процесуаліст України О.Р. Михайленко: "Прокурору належить максимально конкретно подати суду свої міркування з приводу застосування міри покарання щодо підсудного".

Ураховуючи викладене, маємо всі підстави стверд­жувати, що прокурор повинен у промові чітко висловити свою думку про вид і конкретну міру покарання за вчинений злочин. Ця вимога стосується як основного, так і додаткового покарання. Інших варіантів не може бути. Прокурор у суді виступає як державний обвинувач. На цю діяльність його уповноважила держава, чітко визначивши через нормативні акти, якою повинна бути його позиція при визначенні покарання підсудному.

До викладеного слід додати: якщо підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, то прокурор повинен указати, яку міру покарання треба, на його думку, визначити за кожний злочин окремо, а потім, керуючись ст. 70 КК, призначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

У практичній діяльності виникають питання про форму, у якій прокурор висловлює суду свої пропозиції про міру покарання. Деякі прокурори викладають свою позицію у формі прохання, інші - у формі вимог або побажань. Так, М.С. Алексєєв та З.В. Макарова вважають, що прокурор повинен звертатися до суду з проханням, а В.В. Леоненко стверджує, що за певних обставин, особливо коли йдеться про тяжкий злочин, прокурор у своїй промові повинен вимагати міру покарання. Думається, такі пропозиції не досить переконливі. Прокурор у розгляді кримінальної справи виступає як представник держави, тому він не повинен виступати з проханням. Він також не повинен і вимагати призначення міри покарання. Вимагати можна тільки від того органу, який за статусом зобов'язаний виконувати вимоги прокурора. Однак суд є незалежним при вирі­шенні всіх питань, у тому числі й питань щодо міри покарання, тому вимога прокурора буде некоректною. Думається, що в даній ситуації для прокурора більше підходить висловлення думки про міру покарання в такій формі: "вважаю правильним", "думаю, що доцільно...", "буде справедливим" та інше. У даному випадку свою пропозицію щодо міри покарання прокурор висловлює ясно та в коректній формі.

Крім основної та додаткової мір покарання, проку­рор, якщо законом передбачено конфіскацію майна, повинен висловити міркування щодо її застосування. За наявності підстав він також зобов'язаний висловити своє ставлення до заявленого позову.

Як представник держави прокурор зобов'язаний у своїй обвинувальній промові проаналізувати причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і внести пропозицію щодо їх усунення. Цей обов'язок прокурора закріплено в ст. 23 КПК України.

Під час судового засідання прокурор, використо­вуючи всі передбачені законом джерела доказів, виявляє причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. При цьому звертається увага на недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, посадових осіб щодо попередження злочинних проявів і ліквідації умов, що їм сприяють. Тому прокурор в обвинувальній промові повинен відмітити ці недоліки та порушення, визначити їх вплив на вчинення злочину і запропонувати суду відреагувати окремою ухвалою (постановою). Слід під­креслити, що згідно зі ст. 23 КПК України під час судового розгляду кримінальної справи прокурор, а не суд зобов'язаний виявляти причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, і ставити питання перед судом про вжиття заходів щодо їх усунення. Таку ініціативу повинен проявляти прокурор як представник органів прокуратури, діяльність яких "спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення право­порядку" (ст. 4 Закону України "Про прокуратуру").

У заключній частині промови підбиваються підсумки судового процесу, де прокурор висловлює упевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню право­порядку.

9.7. Репліка прокурора

Після закінчення промов учасники судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки належить підсудному (ст. 318 КПК). Прокурор зобов'язаний скористатися правом репліки, коли адвокат допустить перекручення зібраних доказів або промови прокурора. При цьому прокурор повинен звернути увагу суду на ці факти та навести переконливі аргументи, які підтверджують його думку.

Оскільки репліка є відповіддю на прослухану промову інших учасників судових дебатів, виникає питання, чи завжди державному обвинувачеві треба використовувати право на репліку. Безумовно, не завжди. Із реплікою слід виступати в тих випадках, коли захисник або підсудний перекручує обставини справи, неправильно тлумачить факти. Зовсім недопустимою є репліка з другорядних, непринципових розбіжностей.

Репліка, як і промова, не обмежена часом, але вона повинна бути короткою, без повторення раніше вислов­лених в обвинувальній промові положень.

Ініціатором полеміки в суді може бути тільки прокурор, але він може й не використати своє право на репліку. Як уже було зазначено, прокурор має право на репліку тільки після промови захисника або підсудного, який брав участь у судових дебатах особисто, тобто виступив із захисною промовою.

Крім формальних підстав для репліки, необхідні й фактичні підстави для права прокурора на виступ з реплікою.

Перелік таких підстав може бути значним. Доцільно назвати деякі: захисник перекрутив обвинувальну промо­ву прокурора, допустив неетичні зауваження на промову прокурора, його особу й органи досудового слідства; захисник безпідставно стверджував про недоказовість сформульованого обвинувачення та інші підстави. Думається, що прокурору також доцільно виступити з реплікою, якщо в нього після промови захисника з'явилися нові міркування щодо кваліфікації злочину; якщо під впливом промови захисника він погодився з ним, а також; погодився вилучити з обвинувачення окремі епізоди або перекваліфікувати дії підсудного.

У разі участі в судовому процесі декількох захисників прокурор може використати своє право на репліку тільки щодо тієї захисної промови, зміст якої має фактичні підстави для репліки. При цьому він повинен конкретизувати, з приводу промови якого саме захисника виголошується репліка.

Репліка за своєю суттю є відповіддю прокурора на виступ захисника, тому не допускається відмова прокурора від репліки, якщо для неї були фактичні підстави. Така відмова означає, що прокурор погодився з неправомірними, неетичними зауваженнями захисника. А це справляє враження про пасивність прокурора.

Зміст репліки прокурора залежить від багатьох факторів об'єктивного характеру і від особистості прокурора, його вміння аргументовано та коректно вести полеміку з процесуальним супротивником. Думається, що репліка повинна бути короткою та конкретною. Вона не має структурних елементів, і її зміст цілком залежить від тих питань, яких торкався захисник у промові.

Водночас для додержання цих вимог прокурору необхідно:

1. Виділити й дослівно процитувати ту частину з промови захисника, яка, на його думку, є підставою для репліки. Це дозволить прокурору звернути увагу суду на ті сторони положення, з яких необхідно досягти істини.

2. Після повторення тези захисника також викласти доводи, які були висловлені в промові захисника на обґрунтування ним положення, що захищається. При цьому доцільно цитувати докази з промови захисника дослівно, що не дозволить йому дорікати прокуророві за перекручування його промови.

3. Критично проаналізувати й показати суду помилко­вість, неетичність, неправомірність позиції захисника з обговорюваного питання. Аналіз необґрунтованих аргу­ментів захисника повинен бути всебічним і перекон­ливим, щоб у суду виникло почуття впевненості в обґрунтованості позиції прокурора.

4. Докази прокурора в спростуванні позиції захисни­ка повинні бути переконливими, що глибоко впливає на учасників судового розгляду справи, а також підвищує авторитет прокурора.

5. Прикінцева частина репліки прокурора повинна мати пропозиції про міру відповідальності, яку необхідно покласти на захисника, позиція якого не відповідає вимогам, що ставляться до захисників згідно зі ст. 48 КПК і Законом України "Про адвокатуру". Слід заува­жити, що ця частина репліки може бути використана в разі навмисних неправомірних дій захисника.

9.8. Відмова прокурора від обвинувачення

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсуд­ного. За інших умов він не спроможний буде виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність про­курора виникає у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготуванні до судового процесу.

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як його переконаність у винності особи буде трансформуватися.

З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими:

1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу.

2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинува­чення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.

3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.

Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхід­ність відмовитися від обвинувачення. Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві врахову­ються лише певні факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були відображені в кримінально-процесуальному законі.

Слід ураховувати й суб'єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки грунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обви­нувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення - це не тільки право, але і його обов'язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу.

Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення - повну та часткову.

Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення - це виправлення помилки, допущеної при порушенні кри­мінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обви­нувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було виявити допущені помилки.

Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах.

У даному випадку від прокурора надходить про­позиція про закриття справи або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвину­вачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвину­вачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов'язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину (п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить виправдувальний вирок. Поряд із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з прокурором.

У практичній діяльності виникають випадки, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення і за інших підстав, коли він пропонує суду застосувати ст.ст. 6-10 КПК України? Особливо це стосу­ється випадків, коли прокурор пропонує суду закрити справу у зв'язку з актом амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням особи (п. 4 ст. 6 КПК) і якщо особа, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК).

Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятиріч­ного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор повинен запропонувати винести ухвалу - постанову про закриття справи (ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді, унаслідок зміни обста­новки, вчинене нею діяння, втратило суспільну небезпе­ку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор при цьому повинен підтримувати обвинувачен­ня, суд же може закрити справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуван­ням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК).

Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати обвинувачення, або відмовитися від нього.

Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); б) щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК).

Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба вирішувати. Тому прокурор і не пови­нен висловлювати свою позицію щодо обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі довести суду свою позицію про необхідність закриття справи.

У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК), прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8 КПК у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить винність підсудних і може запропо­нувати суду закрити справу, а може запропонувати і міру покарання.

У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є обов'язковою. Переконання у відсутності даних про винність особи виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази, повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого.

Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння, а також; на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно впливають на позицію прокурора. Даючи їм об'єктивну оцінку, прокурор вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення.

Відмовившись від державного обвинувачення, проку­рор визнає, що в справі відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від обвинувачення у зв'язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх підтримку.

Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.

У вступній частині зазначається дата, місце вине­сення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказу­ються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання держав­ного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що проку­рор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько1, В.Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України.

У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з'являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. 3 ст. 264 КПК від­мовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцяти­річного віку (п. 5 ст. 6 КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не по­трібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити кло­потання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

У практичній і науковій діяльності виникає питання про становище прокурора в судовому процесі, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення: зберігається його статус державного обвинувача чи він перестає бути ним? Деякі науковці вважають, що проце­суальний статус прокурора, якщо він відмовився від державного обвинувачення, зберігається, тобто він продовжує бути державним обвинувачем. Так, В.М. Савицький зазначає, що "прокурор, як і раніше, продовжує бути державним обвинувачем, його процесуальне становище зберігається без будь-яких істотних змін". Деякі науковці висловлюють іншу позицію. Г.Н. Агеєва ставить запитання: "Як же прокурор може залишатися державним обвинувачем, якщо він відмовився викри­вати підсудного перед судом?". А В.Т. Маляренко та І.В. Вернидубов зазначають, що, "проголосивши постано­ву про повну відмову від державного обвинувачення, він (прокурор) перестав бути державним обвинувачем, оскільки вже немає державного обвинувачення".

З такою позицією слід погодитися. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов'яза­ний роз'яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтри­мувати обвинувачення.

Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтриман­ня обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави - прокурор - відмовився від нього. Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, "потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах". У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: "У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення".

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверд­жують пред'явленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова Для суду є обов'язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов'язаний прийняти рішення, запро­поноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов'язаний погодитися з позиці­єю прокурора - такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем.

Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного рішення про закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено, що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом - касаційні подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК).

Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції. Ці суб'єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у зв'язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого.

У касаційному порядку така постанова (ухвала) також: не може бути переглянута з ініціативи цих суб'єктів через те, що згідно з вимогами ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб'єктом касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається.

Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути переглянута.

Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор України Наказом № 3 від 30 березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ" попереджає прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику (п. 4.4 наказу).

Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому засіданні, зміст обов'язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов'язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинува­чення в суді. Такі вимоги Генерального прокурора України спрямовані на попередження незаконних і необґрунтованих постанов про відмову від обвину­вачення. Вимоги не суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу - проку­ратури, яка діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру"), і керівник повинен цікавитися позицією державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його відмову від державного обвинувачення.

9.9. Ознайомлення прокурора з протоколом судового засідання

Важливим процесуальним документом кримінальної справи є протокол судового засідання. У протоком судового засідання відповідно до ст. 87 КПК фіксується весь хід судового процесу, дані, одержані в процесі розгляду справи. Це єдиний документ, який свідчить про те, які дії і в якій послідовності здійснювалися в судовому засіданні. Тому Генеральний прокурор у наказі № 3 від ЗО березня 2004 р. не випадково вимагає від державних обвинувачів "знайомитися з матеріалами судового слідства, апеляціями та касаційними скаргами інших учасників процесу" (п. 4.7 наказу № 3). До матеріалів судового слідства в першу чергу слід віднести протокол судового засідання. Кримінально-процесуальне законодавство чітко визначає відомості, які підлягають обов'язковому відобра­женню в протоколі судового засідання; установлює термін його виготовлення і підпису; зобов'язує головуючого в справі забезпечити учасникам процесу можливість ознайомитися з протоколом; передбачає право учасників процесу подати щодо нього свої зауваження; регламентує порядок розгляду цих зауважень. Відомості, які підлягають відображенню в протоколі судового засідання, можна поділити на три основні групи: а) питання, які сто­суються додержання процедури судового розгляду;

б) питання, які стосуються дослідження й оцінки доказів;

в) питання, які стосуються рішень, що приймає суд під час засідання.

Недбалість і неточність записів у протоколі з цих питань створюють підстави для подання зауважень на такий протокол учасниками судового процесу.

Протокол судового засідання - це процесуальна форма, у якій повинен точно відбиватися весь хід судового процесу. Не може бути випадків, коли показан­ня осіб, які допитуються в суді, заяви учасників процесу записувались би скорочено, неточно або довільно.

Протокол судового засідання в суді першої інстанції веде секретар судового засідання, який відповідає за його оформлення. Водночас слід зазначити, що голову­ючий у судовому засіданні несе особисту відповідальність за повноту, точність, якість і своєчасність виготовлення цього процесуального документа. Стаття 87 КПК визначає, що протокол судового засідання повинен бути виготовлений не пізніше семи діб з дня закінчення судового розгляду справи. Про виготовлення протоколу судового засідання повідомляються учасники судового засідання. Це означає, що державний обвинувач має підтримувати зв'язок із судом, щоб можна було своєчасно ознайомитися з протоколом. Закон (ст. 88 КПК) уста­новлює для прокурора, а також для учасників судового розгляду, які заявили клопотання про ознайомлення з протоколом, три доби з моменту одержання повідомлення про його виготовлення. Таким чином, прокурор має необхідний час на те, щоб ознайомитися з протоколом.

Це його обов'язок, який ґрунтується на вимогах Закону України "Про прокуратуру", ст. 25 КПК про те, що прокурор зобов'язаний своєчасно вжити передбачених заходів до усунення порушень закону, а також наказу Генерального прокурора України № 3 від 30 березня 2004 р.

На які питання повинен звертати увагу прокурор, ознайомлюючись із протоколом судового засідання? Перш за все, чи знайшли закріплення в протоколі відомості, які в обов'язковому порядку повинні, згідно зі ст. 87 КПК, фіксуватися. У протоколі зазначається місце та час початку і закінчення судового засідання, назва і склад суду, яка справа розглядалася, дані про особу підсудного, про час одержання ним копії обвинувального висновку, а також; про роз'яснення підсудному й іншим учасникам процесу їх прав та обов'язків. У протоколі також наводяться відомості про осіб, які беруть участь у справі, у тому числі з зазначенням прізвищ та ініціалів суддів, секретаря, обвинувача, захисника, підсудного, потерпілого та інших викликаних до суду осіб.

В обов'язковому порядку вказується запобіжний захід, застосований до підсудного на момент розгляду кримінальної справи. Дії суду від відкриття до закриття відображаються в тій послідовності, у якій вони відбувалися насправді.

Крім цього, у протоколі зазначаються всі заяви, заперечення, клопотання учасників процесу, а також докладний зміст записаних від першої особи показань підсудного, потерпілого, свідків, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання.

У протоколі викладається основний зміст ухвал і постанов, які виносить суд до видалення до нарадчої кімнати. Якщо ці рішення приймаються в нарадчій кімнаті, то в протоколі вказується час видалення суду і повернення його до залу судового засідання, факт проголошення процесуального документа і долучення його до матеріалів кримінальної справи.

Оскільки для забезпечення прав осіб, які беруть участь у справі, велике значення має роз'яснення кожному з них наданих законом прав, це повинне знайти відображення в протоколі: кому, ким, які права було роз'яснено. На ці обставини прокурор при ознайомленні з протоколом також повинен звертати увагу.

Показання осіб, які допитуються в суді, мають бути викладені максимально докладно, з фіксацією запитань, що ставилися, і одержаних відповідей, оскільки з'ясовані під час допиту фактичні обставини є доказами, на підставі яких суд постановляє вирок. Якщо судом проводились огляд місця подій, речових доказів, оголошення документів, пред'явлення для впізнання та інші слідчі дії, це обов'язково детально заноситься до протоколу.

У протоколі фіксується послідовність і короткий зміст судових дебатів; з цих записів має бути видно позицію кожного учасника дебатів у кримінальній справі. Більше того, Генеральний прокурор України в наказі пропонує державним обвинувачам "долучати текст промов або їх тези до матеріалів справи" (п. 4.5 наказу № 3).

Факт проголошення вироку, порядок і строки його оскарження в апеляційному порядку також; відобража­ються в протоколі судового засідання.

Якщо судовий процес фіксувався за допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів (ст. 87-1 КПК), то це вказується в протоколі судового засідання. При цьому до протоколу додається звіт секретаря судового засідання, у якому щохвилинно зазначаються відомості про процесуальні дії, виконані в судовому засіданні. Аудіокасета й інші носії інформації, на яких зафіксовано судовий процес, зберігаються в справі.

Правовим засобом реагування прокурора на недоліки протоколу судового засідання є принесення письмового зауваження.

Згідно з законом (ст. 88 КПК) зауваження щодо протоколу судового засідання мають право подати учасники судового розгляду, указавши на його неправильність чи неповноту. Головуючий розглядає зауваження на протокол і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність. У разі незгоди головуючого з зауваженнями, вони виносяться на розгляд судового засідання. Про час розгляду зауважень повідомляються всі учасники судового розгляду, але їх неявка не перешкоджає розгляду зауважень. У судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які подали зауваження, думки інших учасників судового розгляду; за необхідності відтворюється технічний запис процесу, якщо він здійснювався; опитуються особи, щодо змісту показань яких подано зауваження. Суддя - постановою, суд - ухвалою за наявності до того підстав задовольняють чи відхиляють зауваження.

Зауваження на протокол, постанова чи ухвала про їх розгляд приєднуються до справи. Зауваження на прото­кол, подані з порушенням строків, постановою головуючого залишаються без розгляду і долучаються до справи.

Якщо прокурор не згоден з постановою (ухвалою) суду, який відхилив зауваження на протокол судового засідання, він може на підставі ст. 347 КПК зробити окреме подання. Строк подачі такого акта реагування -15 діб з моменту проголошення вироку.

Таким чином, правовим засобом реагування прокурора на порушення закону при оформленні протоколу судового засідання є зауваження прокурора на протокол, а також окреме подання. Як свідчить практика, прокурори дуже рідко подають свої зауважен­ня на протоколи судових засідань, що пояснюється здебільшого їх формальним підходом до ознайомлення з цим важливим процесуальним документом суду, на підставі якого апеляційна та касаційна інстанції дають оцінку законності й обґрунтованості судових рішень.

Пленум Верховного Суду України в Постанові "Про додержання судами України процесуального законо­давства, яке регламентує судовий розгляд кримшальних справ" (постанова № 11 від 25 грудня 1985 р., із змінами, внесеними постановами № 3 від 4 червня 1993 р. та № 12 від 3 грудня 1997 р.) звертає увагу судців на суворе додержання вимог статей 87, 88 КПК України. При цьому Пленум рекомендує апеляційним інстанціям при розгляді справ ретельно перевіряти додержання вимог кримі­нально-процесуального законодавства, не залишати без реагування жодного випадку таких порушень (пп. 21, 22 постанови Пленуму).

9.10. Апеляційне та касаційне подання прокурора

Згідно зі ст. 35 Закону "Про прокуратуру" прокурор повинен своєчасно вжити передбачених законом заходів щодо усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. Такі ж вимоги передбачено й у ст. 25 КПК України. Це означає, що прокурор району (міста) повинен організувати роботу з підтримання державного обвинувачення таким чином, щоб на кожне незаконне та необґрунтоване рішення суду був акт прокурорського реагування - апеляційне або окреме подання до апеляційного суду. Особи, які мають право направляти апеляцію на незаконне та необґрунтоване рішення суду, конкретно визначаються законом. Стаття 348 КПК надає право на апеляцію "прокурору, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурору, який затвердив обвинувальний висновок, у межах обвинувачення, що підтримав прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції". У Законі України "Про прокуратуру" також закріплено питання про внесення апеляції на незаконні та необґрунтовані судові рішення. Закон визначає коло посадових осіб прокуратури, які мають право внести апеляцію: "Право внесення апеляційного, касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляцій­ні, касаційні й окремі подання тільки у справах, у розгляді яких вони брали участь" (ст. 37 Закону}. Таким чином, помічник прокурора має право внести апеляційне подання тільки стосовно справи, у якій він брав участь. Заступникові прокурора таке право надається, якщо він у справі підтримував обвинувачення або затверджував обвинувальний висновок.

Нормами КПК (ст. 355) передбачено, що подання прокурора на вирок, постанову або ухвалу суду до початку розгляду справи в апеляційному суді може бути відкликано особою, яка подала апеляцію, тобто проку­рором, який підтримував обвинувачення, або тим, який затвердив обвинувальний висновок. У законодавчому порядку не визначено, чи потрібно мотивувати відкли­кання подання з апеляційного суду. Деякі апеляційні суди вимагають, щоб відкликання подання було вмотиво­ваним. Як видається, такі вимоги відповідають інтересам прокуратури. Тільки за такого підходу вирішення прокурором питання про принесення апеляційного чи окремого подання може бути більш відповідальним і обґрунтованим.

Недоліки апеляційного чи окремого реагування на незаконні та необґрунтовані судові рішення в кримі­нальних справах пояснюються тим, що не завжди правильно і вміло організовано роботу з підготування судових процесів та участі в них.

Практика свідчить, що позитивні результати досяга­ються тоді, коли прокурор проявляє принциповість і наполегливість у відстоюванні своєї позиції в кримі­нальній справі, у розгляді якої він брав участь, своєчасно й уважно ознайомлюється з протоколом судового засідан­ня і рішенням у справі. Обов'язок перевіряти законність і обґрунтованість судових рішень у визначений законом апеляційний термін, а це п'ятнадцять діб, покладено на державного обвинувача. Рішення суду в справі стає йому відомим з моменту проголошення, однак це не звільняє від необхідності перевіряти законність і обґрунтованість цього рішення. У випадках незгоди з рішенням суду прокурор зобов'язаний внести апеляційне або окреме подання.

Ознайомлюючись із протоколом судового засідання, прокурор повинен звернути увагу на правильність вирі­шення питань, які виникали під час судового розгляду, а також додержання правил проведення судових дій: допитів, огляду речових доказів, призначення та прове­дення експертизи, огляду місця подій та інших слідчих дій.

Важливим моментом є перевірка законності та обґрунтованості вироку, правильності кваліфікації зло­чину, у вчиненні якого підсудного було визнано винним, а також відповідності покарання ступеню суспільно небезпечних дій, обставинам, які пом'якшують або обтяжують відповідальність засудженого, і даних, що характеризують його особистість.

Якщо в справі надійшла апеляційна скарга, то проку­рор, готуючи апеляційне подання, повинен ураховувати докази, які викладені в скарзі.

Виявлені при перевірці законності й обґрунтованості вироку перелічені й інші обставини дозволяють прокурору прийняти обґрунтоване рішення щодо внесення апеля­ційного подання. Слід відмітити, що невжиття заходів реагування на незаконні судові рішення відповідно до вимог КПК розцінюється як неналежне виконання службових обов'язків працівниками прокуратури (наказ № 3). Прокурор повинен приділити увагу і процесуальним строкам, які регламентують діяльність суду при розгляді кримінальних справ. У разі виявлення фактів грубого порушення суддями процесуальних строків прокурор в апеляційному поданні порушує перед апеляційною інстанцією питання про винесення окремих ухвал щодо відповідних суддів. Крім того, прокурору доцільно у випадках тяганини при судовому провадженні в кримінальних справах звертатися з поданням до кваліфікаційної комісії суддів загальних судів. Таке подання направляється в комісію через прокуратуру області. Реагування прокурора на факти порушення судом норм КПК цілком відповідає принципам діяльності органів прокуратури (ст. 6, 35 Закону України "Про прокуратуру").

Правовими підставами оскарження вироків, ухвал і постанов суду, що набрали сили в кримінальних справах, є ст. 37 Закону України "Про прокуратуру" та ст. 384 КПК України.

Згідно з нормою Закону "право внесення... касаційно­го... подання на вироки, рішення ухвали і постанову судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити... касаційні... подан­ня тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь".

Згідно зі ст. 384 КПК касаційні подання на вироки, ухвали та постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. Касаційне подання на вироки, постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор АРК, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень - незалежно від їх участі в розгляді судом першої чи апеляційної інстанції. Касаційні подання на вироки, ухвали, постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку, ухвали або постанови, які оскаржуються; касаційні подання на вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а також районного, міського судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків і постанов, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.

Помилка, яку допустив суд першої інстанції під час вирішення справи і яка не виправлена апеляційною та касаційною інстанціями або ж ними допущена, має бути виправлена під час перегляду судових рішень у порядку виключного провадження (ст. 400-4 КПК).

11.1. Сутність і завдання прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні дізнання та досудового слідства

У діяльності органів прокуратури особливе місце займає нагляд за додержанням законів при проведенні дізнання та досудового слідства. Таке становище зумовлено тим, що органи дізнання та досудового слідства, розслідуючи та розкриваючи злочини, вимушені обмежувати конституційні права й свободи громадян у кримінальному процесі, уживати заходів процесуального примусу. Такі обставини істотно впливають на інтереси й права громадян, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Незважаючи на те, що законодавством, особливо Кримінально-процесуальним кодексом, чітко і докладно регламентується діяльність органів дізнання і досудового слідства при проведенні слідчих дій, у їх практичній діяльності мають місце порушення прав і свобод громадян. Ці та інші обставини вимагають від органів прокуратури активно проводити наглядову діяльність, чітко і в повному обсязі виконувати завдання з виявлення, усунення і попередження порушень закону при провадженні дізнання і досудового слідства.

Особливу увагу треба приділяти законності при порушенні кримінальних справ і їх розслідуванні.

Завдання прокурорського нагляду в досудовій стадії реалізується в декількох взаємопов'язаних напрямках. По-перше, відповідно до ст. 25 КПК України завданням прокурорського нагляду є своєчасне вжиття передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили. По-друге, це вжиття заходів до виконання органами дізнання і досудового слідства вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи й інших приписів закону, спрямованих на здійснення завдань кримінального судочинства, що визначені ст. 2 КПК України. Обидва ці напрямки наглядової діяльності прокуратури покликані забезпечити законність у досудових стадіях кримінального процесу.

Водночас слід підкреслити, що в першому випадку мова йде про своєчасне усунення виявлених прокурором порушень закону, а в другому - про діяльність прокурора, спрямовану на їх попередження. Усе це дає підстави зробити висновок, що під прокурорським наглядом за додержанням законів міськрайорганами, які проводять дізнання та досудове слідство, розуміється діяльність міських і районних прокурорів, їх заступників і помічників у досудових стадіях кримінального процесу в межах їх компетенції та з використанням наданих їм повноважень із забезпечення режиму законності при розслідуванні злочинів.

Закон України "Про прокуратуру" (ст. 29) визначив предмет нагляду - додержання законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, а також завдання нагляду. До предмета нагляду входять:

1) додержання прав та свобод людини і громадянина;

2) додержання визначеного порядку розгляду заяв і повідомлень про вчинення або підготовку злочинів;

3) порядок проведення розслідування; 4) законність рішень, які приймають органи дізнання і досудового слідства.

Завдання прокурорського нагляду конкретизовані в законі. Нагляд повинен сприяти:

1) розкриттю злочинів, захисту особи, її прав, сво­бод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань;

2) виконанню вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин;

3) запобіганню незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності;

4) охороні прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством;

5) здійсненню заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню.

Здійснюючи нагляд за додержанням законності при проведенні розслідування, прокурор повинен, з урахуван­ням завдань нагляду, чітко конкретизувати предмет нагляду, виділяючи як об'єкти нагляду окремі, найбільш істотні елементи цієї діяльності. При їх визначенні необхідно враховувати перш за все важливість охоронюваних законом прав і законних інтересів особи. З цих позицій нагляд значною мірою стосується і законних інтересів учасників процесу при: 1) вирішенні питання про порушення кримінальної справи; 2) затриманні; 3) узятті під варту; 4) притягненні до кримінальної відповідальності; 5) забезпеченні повноти, об'єктивності та всебічності розслідування; 6) вирішенні справи по суті. Практика свідчить, що працівники органів дізнання і досудового слідства найбільш часто порушують вимоги закону при вирішенні цих питань.

Для здійснення завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства прокурор наділе­ний важливими повноваженнями владно-розпорядчого характеру, які чітко регламентовано ст. 227 Кримінально-процесуального кодексу України. Повноваження прокурора -це не тільки його права, але й обов'язки: виявивши порушення закону, він зобов'язаний реалізувати свої права з їх усунення, поновити порушені права та притягти у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. Це один із принципів організації та діяльності прокуратури, передбачений Законом України "Про прокуратуру" (п. 4 ст. 6 Закону). При цьому слід зазначити, що конкретні заходи реагування прокурор вибирає особисто, ураховуючи си­туацію.

Повноваження прокурора в досудових стадіях кримінального процесу прийнято розглядати стосовно до мети наглядової діяльності, яка визначається Законом України "Про прокуратуру" і Кримінально-процесуальним кодексом України. Мета прокурорської діяльності – це попередження порушень закону та поновлення порушених прав.

Виконуючи свої повноваження зі здійснення нагляду за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор може реально попередити порушення закону. Так, особисто беручи участь у проведенні слідчих дій, він звертає увагу на дотримання вимог КПК України. Крім того, він попереджає порушення, коли відповідно до закону вирішує питання про видачу санкції на проведення визначених слідчих дій. Наприклад, має санкціонуватися проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади, згода на обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту й ін. Значну роль у попередженні порушень закону відіграють письмові вказівки прокурора при розслідуванні злочину, зокрема про кваліфікацію злочину, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, закриття кримінальної справи та інші.

У здійсненні прокуратурою нагляду за виконанням законів із боку органів дізнання і досудового слідства важливою є правильна організація роботи щодо своєчасного виявлення порушень, які допускаються при розслідуванні. Прокурор має широкі повноваження, і це дозволяє йому застосовувати різні методи виявлення порушень закону при провадженні дізнання і досудового слідства: 1) ознайомлення з матеріалами розслідування кримінальної справи; 2) участь прокурора в провадженні дізнання і досудового слідства; 3) розгляд скарг на дії слідчого та органу дізнання; 4) доручення керівникам органів досудового слідства, дізнання щодо проведення перевірок у підвідомчих їм підрозділах; 5) участь прокурора в розгляді кримінальної справи в суді; 6) узагальнення даних нагляду за розслідуванням кримінальних справ.

Доцільно проаналізувати кожен метод окремо, щоб мати уявлення про його застосування.

1. Ознайомлення з матеріалами розслідування кримінальної справи:

а) безпосередня перевірка і вивчення матеріалів справи. Прокурор на підставі п. 1 ст. 227 КПК має право витребувати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали про вчинені злочини. При ознайомленні з матеріалами кримінальної справи прокурор вивчає показання свідків, потерпілого, обвинуваченого, висновки експертизи й інші докази, робить висновок про повноту, всебічність розслі­дування, законність постанов, що виносить слідчий, додержання процесуальних норм;

б) заслуховування доповіді особи, яка проводить розслідування, про його хід, тактику й перспективу. Під час доповіді прокурор може ознайомитися безпосередньо зі справою або з окремими її документами;

в) ознайомлення з наглядовим провадженням у справі. У наглядовому провадженні наявні копії основних процесуальних документів: постанови про порушення кримінальної справи, про пред'явлення обвинувачення, про запобіжний захід; копії вказівок прокурора в справі й інші документи. Ознайомлення з матеріалами наглядо­вого провадження дає прокурору можливість простежити за строками розслідування справи, пред'явлення обвину­вачення, виконання окремих слідчих дій та ін., що може допомогти виявити порушення закону.

2. Участь прокурора в провадженні дізнання та досудового слідства. Участь прокурора в розслідуванні злочинів у практичній діяльності застосовується часто. При цьому необхідно виділити декілька способів такої участі:

а) присутність прокурора при виконанні слідчим окремих важливих слідчих дій: огляді місця події, допиті свідків, потерпілого, обвинуваченого й інших. Однак активної участі у виконанні цих слідчих дій він не бере, а наглядає за тим, щоб слідчий точно дотримувався норм кримінально-процесуального закону. При цьому своїми порадами він може допомогти слідчому правильно виконати слідчі дії, визначити їх послідовність та ін.;

б) активна участь прокурора в проведенні слідчим окремих слідчих дій. Він ставить питання особам, яких допитують, пред'являє речові докази, документи, бере участь у проведенні інших слідчих дій. Щоб участь прокурора була ефективною, він повинен підготуватися до цих дій, ретельно вивчити матеріали кримінальної справи, знати нормативну базу: кримінальний і кримінально-процесуальний закони, криміналістику, ре­комендації Пленуму Верховного Суду Україні тощо.

Активна участь у проведенні слідчим слідчих дій дає можливість прокурору більш повно ознайомлюватися зі станом розслідування кримінальної справи, поперед­жувати, виявляти порушення закону, ефективно здійсню­вати нагляд за додержанням законів органами, що проводять дізнання та досудове слідство;

в) самостійне проведення прокурором окремих слід­чих дій у справах, що перебувають у провадженні слідчо­го.

Такі випадки виникають, коли прокурор має інфор­мацію про порушення закону або є сумніви у правильності проведення тих чи інших слідчих дій. Інколи постає необхідність у подібних діях, коли обвинувачений, потерпілий або свідок з різних причин відмовляються давати показання, коли прокурор вирішує питання про згоду на обрання підозрюваному, обвинуваченому запо­біжного заходу у вигляді взяття під варту й ін. Практика свідчить, що активна участь прокурора в розслідуванні злочинів допомагає слідчим якісно розслідувати кримінальні справи, значно зменшити порушення закону.

3. Розгляд скарг на дії слідчого та органу дізнання.

Порядок розгляду скарг на дії слідчого й органу дізнання регламентовано Кримінально-процесуальним кодексом України та наказами Генерального прокурора України. Так, ст. 110 КПК України передбачає порядок оскарження дій і постанов органів дізнання, а ст.ст. 215, 234, 235 КПК - оскарження дій слідчого. Крім норм Кримінально-процесуального кодексу України, питання розгляду скарг на дії слідчого й органів дізнання регламентуються Наказом Генерального прокурора України № 4/ Ігн від 20 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство" та Інструкцією про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України, затвердженою наказом Генерального прокурора № 5 гн від 9 квітня 2004 р.

Скарги на дії слідчого можуть бути подані як через слідчого, так і безпосередньо прокурору. Прокурор протягом трьох днів після одержання скарги зобов'язаний вирішити її та про результати повідомити скаржника.

Скаргу та копію повідомлення про результати її розв'язання долучають до справи. Відмова в задоволенні скарги повинна бути мотивована (ст. 235 КПК.). Усі заяви щодо фальсифікації матеріалів дослідної перевірки або кримінальної справи, застосування погроз, фізичного насильства, інших незаконних методів дізнання та досудового слідства необхідно перевіряти з прийняттям рішення в порядку ст. 97 КПК. Матеріали про відмову в порушенні справи з відповідною постановою долучати до кримінальних справ (п. 13.1 наказу №4/1).

Рішення прокурора за скаргою може бути оскаржене вищому прокуророві, а у випадках, передбачених законом, - в суд. Перевіряючи скаргу, прокурор ознайом­люється з матеріалами кримінальної справи, опитує скаржника й інших осіб, вимагає пояснення у працівників органів дізнання і слідчих, а за необхідності проводить окремі слідчі дії. Під час перевірки скарги прокурор може виявити порушення закону, які допустили органи дізнання або слідчі. При цьому прокурор зо­бов'язаний ужити заходів щодо усунення порушень закону і повідомити заявника.

4. Доручення керівникам органів досудового слідства, дізнання щодо проведення перевірок у підвідомчих їм підрозділах. Відповідно до вимог ст. ЗО Закону України "Про прокуратуру" прокурор має право в необхідних випадках доручити керівникам органів досудового слідства, дізнання проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою виявлення й усунення порушень закону. Такі вимоги прокурора є обов'язковими для виконання керівниками цих органів (ст. 8 Закону "Про прокуратуру").

За виявленими порушеннями керівники органів досудового слідства і дізнання повинні вжити заходів реагування, про що повідомляється прокурор. У разі необхідності він може витребувати матеріали перевірки для ознайомлення й оцінки вжитих заходів реагування. Проте необхідно мати на увазі, що вимоги прокурора про проведення перевірок не повинні перетворюватися на систему, він не повинен перекладати свої функції на керівників піднаглядних органів. Прокурор зобов'язаний сам систематично перевіряти додержання законів органами, які проводять дізнання і досудове слідство. Доручати проведення перевірок керівникам піднагляд­них органів доцільно в тих випадках, коли прокурор має дані про поширеність порушень у цих органах.

Таким чином, використовуючи своє право, прокурор за допомогою керівників піднаглядних органів уживає заходів до виявлення та усунення порушень закону.

5. Участь прокурора в розгляді кримінальних справ у суді. Вимоги закону зобов'язують прокурора брати участь у судовому засіданні при розгляді всіх кримінальних справ, крім справ приватного обвинува­чення (ст. 264 КПК). Така участь дає можливість проку­рору виявити порушення законів під час проведення досудового слідства. Незважаючи на те, що кримінальна справа перебуває за межами прокурорського нагляду, факти порушень закону під час досудового слідства повинні виявлятися, і за ними вживатися заходи реагування.

Судовий розгляд кримінальної справи найбільш чітко виявляє якість досудового слідства і прокурорського нагляду за його законністю, його помилки, недоліки та порушення в роботі органів дізнання, слідчого, проку­рора. Прокурор, державний обвинувач повинен уміло використовувати такі дані, щоб уникнути їх повторення в подальшій роботі при розслідуванні злочинів. Держав­ний обвинувач фіксує виявлені недоліки та порушення в довідці про результати розгляду кримінальної справи судом і доповідає прокурору.

Прокурор, залежно від характеру недоліків і порушень, приймає рішення про акти реагування та відповідальність посадових осіб. Незважаючи на те, що недоліки та порушення виявляються після закінчення досудового слідства, а також судового розгляду кримінальної справи, прокурор зобов'язаний реагувати на них.

6. Узагальнення даних нагляду за розслідуванням кримінальних справ. Узагальнювати й аналізувати стан прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ прокурор повинен за звітні періоди. Доцільно при цьому проводити узагальнення за окремими категоріями розслідуваних справ. При цьому можуть виявлятися типові помилки та порушення законів, що допускаються при розслідуванні, а також: недоліки прокурорського нагляду. Виявлені порушення та помилки прокурор може відобразити в актах реагування: підготувати подання, обговорити на оперативних і коорди­наційних нарадах, на семінарських заняттях. Необхідно систематично узагальнювати найбільш актуальні питання стану прокурорського нагляду за додержанням закон­ності органів дізнання і досудового слідства, уживати заходів щодо підвищення ефективності наглядової ді­яльності (п. 20.7 наказу № 4/1).

Таким чином, прокурор використовує дані узагаль­нення для попередження подібних порушень у діяльності органів досудового слідства і дізнання.

11.2. Діяльність прокурора щодо усунення порушень законів при розслідуванні злочинів

Один із принципів організації та діяльності про­куратури - ужиття заходів до усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення у вста­новленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення (п. 4 ст. 6 Закону "Про про­куратуру"). Обов'язок прокурора щодо усунення по­рушень закону закріплено й у ст. 25 КПК. Прокурор зобов'язаний на всіх стадіях кримінального судочинства "своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили".

Для реалізації цих вимог прокурор у законодавчому порядку наділений широкими правами, у тому числі правом давати вказівки органам дізнання і досудового слідства. Такі вказівки прокурор в межах своєї компетенції може давати в кожній справі, що перебуває в провадженні органів дізнання та слідства. Характерно, що в нормах КПК визначено ряд слідчих дій, за якими доцільним є втручання прокурора. Зокрема, він "дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини" (п. З ст. 227 КПК). Законом чітко визначено перелік важливих процесуальних дій, до яких прокурор обов'язково повинен втрутитися з метою усунення порушень. Це дуже важливо при вирішенні питань про кваліфікацію злочинів; обрання запобіжних заходів; розшук осіб, які вчинили злочини, та ін. З цього можна зробити висновок, що прокурор, здійснюючи нагляд, повинен приділити особливу увагу вирішенню слідчими цих питань, щоб своєчасно усунути порушення закону.

У практичній діяльності реагування прокурора, як правило, здійснюється у формі письмових указівок. Це пояснюється тим, що письмові вказівки прокурора при розслідуванні злочинів слід розглядати як процесуальні документи, які приєднуються до матеріалів справи, а копії цих документів залишаються в наглядовому провадженні. Виконання вказівок прокурора для слідчих і органів, що проводять дізнання, є обов'язковим, за винятком випадків, передбачених у ст. 114 КПК, коли це вказівки про притягнення як обвинуваченого; про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення; про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду; про закриття справи. У цих випадках слідчий у разі незгоди з указівками, вправі подати справу вищому прокурору з письмовим викладом своїх заперечень. У Цьому випадку прокурор скасовує вказівки нижчого прокурора або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому. Водночас необхідно зазначити, що згідно зі ст. 32 Закону України "Про прокуратуру" вказівки прокурора, його заступника органам, що проводять дізнання і досудове слідство, щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, також є обов'язковими для цих органів.

Однак слід визнати, що право слідчого на оскарження вказівок прокурора не варто розглядати як обмеження повноважень прокурора. Навпаки, це є Гарантією процесуальної самостійності слідчого, а також гарантією прийняття прокурором законного рішення в справі.

У законодавчому порядку не регламентовано строки виконання вказівок прокурора. Тому в практичній діяльності виникає питання про те, чи вправі прокурор визначити строк виконання своїх указівок. Практика свідчить, що прокурори, направляючи вказівки, зазвичай визначають терміни їх виконання. Така практика підтримується і науковцями. Так, Д.М. Бакаєв зазначав, що "визначення строку виконання дисциплінує слідчого, дає можливість прокурору проконтролювати своєчасність виконання вказівок". Погоджуючись з позицією про встановлення строків для виконання вказівок прокурора, ми виходимо з того, що вказівка прокурора в кримінальній справі - це акт реагування, а в усіх актах прокурорського реагування згідно з вимогами Закону України "Про прокуратуру" повинні зазначатися строки їх розгляду.

Використовуючи вказівку як акт прокурорського реагування, прокурор не лише усуває порушення закону при розслідуванні, але й попереджає їх. Контроль за виконанням вимог, що передбачається у вказівках, прокурор здійснює шляхом перевірки наглядових проваджень, де знаходяться копії вказівок у справі, із зазначенням терміну їх виконання.

До актів прокурорського реагування на порушення закону при провадженні дізнання та досудового слідства слід віднести постанову прокурора про скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих та осіб, які проводять дізнання.

Кримінально-процесуальний кодекс України вимагає від слідчих і органів дізнання приймати згідно з постановою рішення, які повинні бути законними й обґрунтованими. Порушення цих вимог веде до порушення законності та прав громадян, негативно впливає на хід розслідування злочинів. Тому прокурору необхідно приділяти особливу увагу законності й обґрунтованості постанов, які виносять слідчі й органи дізнання. Незаконну постанову прокурор зобов'язаний скасувати або змінити. У постанові прокурора про скасування або зміну незаконної постанови обов'язково вказуються причини скасування (зміни), а також: термін, у який необхідно усунути допущені порушення закону.

Необхідно також ураховувати, що деякі постанови слідчих не підлягають виконанню без санкції прокурора, тому немає необхідності їх скасовувати, а деякі не скасовуються, бо вони вже виконані, і в такому випадку допущене порушення закону не буде усунуто. Наприклад, слідчий виносить необґрунтовану постанову про привід свідка. Якщо привід свідка не виконано, то прокурор скасовує таку постанову, а якщо постанову виконано, то прокурор не скасовує її, а тільки звертає увагу на допущене порушення закону і вирішує питання про відповідальність винної особи.

Отже, використовуючи у своїй діяльності такий акт прокурорського реагування, як постанова, прокурор не лише скасовує незаконні рішення органів досудового слідства і дізнання, але й захищає законні права, у першу чергу права й законні інтереси громадян.

3. Нормами Кримінально-процесуального кодексу України передбачено й такі повноваження прокурора, як усунення особи, яка провадять дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства за порушення закону при розслідуванні справи (п. 10 ст. 227 КПК).

Законодавством не визначено, за які порушення і за яких обставин прокурор повинен застосовувати вказані повноваження. Практика свідчить, що в кожному конкретному випадку він особисто вирішує це питання, ураховуючи характер порушень, обставини справи, наслідки, що настали або могли настати, а також дані про осіб, які провадять слідство чи дізнання.

Крім цього, прокурор усуває слідчого або особу, яка проводить дізнання, у випадках, коли заявлено відвід стосовно них або самовідвід. Законодавство (ст. 60 КПК) визначає підстави, які можуть бути покладені в основу такого рішення прокурора. За заявою, що надійшла до прокурора, про відвід або самовідвід, прокурор повинен провести перевірку й одержати пояснення від слідчого й інших осіб, витребувати необхідні документи, вивчити матеріали кримінальної справи й тільки після цього винести вмотивовану постанову про відвід слідчого чи особи, яка провадить дізнання, або про відмову в задоволенні заяви про відвід чи самовідвід. Про прийняте рішення прокурор письмово повідомляє заявників.

4. Однією з форм реагування на порушення закону є закриття провадження в кримінальній справі.

Справу, що перебуває в провадженні слідчого або органу дізнання, прокурор повинен закрити, якщо будуть установлені обставини, які виключають провадження, передбачені ст. 6 КПК, або за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ст. 213 КПК).

Перевірку кримінальної справи з метою виявлення підстав для її закриття прокурор проводить як з особистої ініціативи, так і за скаргою заінтересованої особи або її представника. Приймаючи рішення про закриття кримінальної справи, прокурор повинен ураховувати право на його оскарження вищому прокурору, а якщо він відмовить у задоволенні скарги, то ця постанова може бути оскаржена до суду (ст. 236 КПК).

До заходів, які прокурор застосовує з метою усунення чи попередження порушень законів органами дізнання і досудового слідства, слід віднести вилучення від органу дізнання будь-якої справи і передачу її слідчому, передачу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому.

У Кримінально-процесуальному кодексі України передбачаються повноваження прокурора (п. 9 ст. 227 КПК) щодо забезпечення найбільш повного й об'єктивного розслідування. Прокурор, виконуючи наглядову функцію, може, наприклад, вилучити справу з органів міліції та передати її слідчим органу податкової міліції. Якщо прокурор установить, що справа про злочин, який не є тяжким або особливо тяжким, перебуває в провадженні органів дізнання більше десяти днів з моменту встанов­лення особи, яка його вчинила, то він зобов'язаний вилучити справу з органів дізнання та передати її слідчому.

У випадках, якщо справа про тяжкий або особливо тяжкий злочин перебуває в провадженні органу дізнання більше десяти днів з моменту порушення справи, або якщо цей строк не вийшов, але в справі виконано невідкладні слідчі дії, прокурор зобов'язаний вилучити таку справу з органів дізнання і передати слідчому. Такими ж мають бути дії прокурора і стосовно справ, у яких розслідування проводять органи дізнання, у разі, коли до підозрюваного обрано запобіжний захід і дізнання проводиться більше п'яти діб з моменту обрання цього заходу.

Згідно з п. 9 ст. 227 КПК прокурору надано право передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, але це положення не конкретизується з ураху­ванням вимог ст. 112 КПК, яка визначає підслідність. Думаємо, що вилучення і передача справи від одного органу досудового слідства іншому можуть здійснюва­тися прокурором у випадках виявлення порушень закону про підслідність. Виходячи з буквального тлумачення п. 9 ст. 227 КПК, справи можна передавати від одного органу досудового слідства іншому, ураховуючи підслідність, за винятком передачі справ слідчим прокуратури. Слідчі прокуратури можуть розслідувати справи не прокурорсь­кої підслідності у випадках, якщо про це буде відповідна постанова Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них прокурорів (ст. 112 КПК).

Можна зробити висновок, що слідчим прокуратури, прокурору району, міста можна доручити розслідування справ, які підслідні іншим органам, тільки за постановою прокурора області.

Внесення прокурором подання про порушення законів при розслідуванні злочинів. Для здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання і досудове слідство, прокурор наділяється владно-розпорядчими повноваженнями. Це означає, що він нікому не довіряє усунути порушення закону, а зобов'язаний усувати їх сам. Арсенал актів проку­рорського реагування дуже широкий: дача письмових указівок у справі; скасування незаконних і необґрунтованих постанов органів дізнання чи слідчого; усунення особи від подальшого ведення дізнання чи слідства й ін. Тим же часом у практичній діяльності прокурорів активно використовується і така форма реагування, як внесення подання, що передбачено ст. 23 Закону "Про прокуратуру". Незважаючи на те, що ця стаття закону присвячена поданню прокурора при здійсненні функції нагляду за додержанням і застосуванням законів (загальний нагляд), застосування його при нагляді за розслідуванням кримінальних справ цілком виправдане й не суперечить нормам КПК України та Закону України "Про прокуратуру". Прокурор району, міста може вносити подання начальнику слідчого підрозділу або керівникам вищих органів МВС, податкової міліції через прокуратуру області.

Безумовно, такий акт прокурора за своїм змістом відрізняється від загальнонаглядового подання, у якому він просить особу усунути порушення закону. У поданні, яке вноситься прокурором при нагляді за додержанням законів при розслідуванні кримінальних справ, як правило, констатуються факти порушень, а також; їх усунення в результаті застосування прокурором владно-розпорядчих повноважень і пропонується вжити заходів щодо усунення причин і умов, які сприяють порушенню закону, а також заходи реагування щодо винних посадових осіб.

Таким чином, у поданні прокурора викладаються порушення, які вже, як правило, прокурором усунуто. Хоча є підстави стверджувати, що мета подання - це попередження порушень закону шляхом спонукання відповідних керівників органів дізнання і досудового слідства до вжиття заходів з ліквідації причин та умов, які сприяють порушенню закону.

В основу подання покладаються матеріали узагаль­нень практики нагляду, перевірки виконання законів, вивчення динаміки та причини порушення. Подання необхідно вносити тим посадовим особам, від яких залежить своєчасність ужиття найбільш дієвих заходів до усунення порушень законів, причин порушень і умов, що їм сприяють. У кожному конкретному випадку прокурор, ураховуючи стан законності при розслідуванні злочинів, сам визначає адресата, якому доцільно направити подання.

11.3. Прокурорський нагляд за додержанням законів при порушенні кримінальної справи

Здійснюючи нагляд за законністю діяльності органів дізнання і досудового слідства, прокурор перш за все приділяє увагу нагляду за законністю та обґрунтованістю порушення й відмови в порушенні кримінальної справи. Виконуючи цю функцію, він керується вимогами Кримінально-процесуального кодексу, Закону України "Про прокуратуру" і Наказу Генерального прокурора України № 4/ Ігн від 20 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство". При цьому наглядова діяльність прокурора починається з нагляду за виконанням вимог закону щодо прийняття заяв і повідомлень про злочини та порядку їх розгляду.

Закон зобов'язує всі органи, які мають право порушувати кримінальні справи, приймати заяви та повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, у тому числі й у справах, які не підлягають їх віданню (ст. 97 КК). Такі вимоги закону виключають можливість повернення заявнику заяви з пропозицією звернутися до іншого органу, що забезпечує оперативність реагування на повідомлення про злочин.

За заявою або повідомленням про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з таких рішень: порушити кримінальну справу, відмовити в порушенні кримінальної справи, направити заяву або повідомлення за належністю (п. 2 ст. 97 КПК). Коли виникає необхідність перевіряти заяву або повідомлення про злочин до пору­шення кримінальної справи, така перевірка здійснюється в строк не більше десяти днів.

Відповідно до п. 1 ст. 227 КПК прокурор, здійснюючи нагляд, зобов'язаний не менше ніж один раз на місяць перевіряти виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв і повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини.

Таким чином, прокурорський нагляд за законністю діяльності органів дізнання і досудового слідства починається з моменту, коли посадовим особам стає відомо про вчинений злочин. Відтоді прокурор здійснює нагляд за законністю додержання строків, визначених для перевірки повідомлень про злочини, а також за законністю та обґрунтованістю порушення або відмови в порушенні кримінальної справи.

Генеральний прокурор вимагає від прокурорів своєчасно виявляти приховування злочинів від обліку, у кожному правоохоронному органі перевіряти виконання вимог закону з зазначених питань. При цьому забезпе­чувати комплексний підхід, використовуючи дані органів державного нагляду та контролю, лікувальних закладів, звернення громадян, установ, організацій та інші (п. 3.1 наказу № 4/1 гн). У практичній діяльності органів прокуратури позитивно зарекомендувала себе практика витребування з метою перевірки об'єктивності обліку та реєстрації заяв і повідомлень про злочини відомостей з медичних установ про надання допомоги громадянам у зв'язку з кримінальними травмами; відомостей зі страхових установ про виплати страхових сум у зв'язку з фактами правопорушень; з підрозділів охорони об'єктів про злочини на об'єктах; використання матеріалів засобів масової інформації та інших відомостей. Одержавши відомості від перелічених установ і організацій, прокурор перевіряє повноту обліку інформації про злочини, які зафіксовано в журналі реєстрації про злочини й інші події, що знаходиться в черговій частині, порівнюючи з відомостями про злочинні прояви, що містяться в одержаній інформації. При цьому необхідно, якщо прокуратура проводить перевірку в районному відділі внутрішніх справ, звернути увагу на стан внутрішньо­відомчого контролю.

В Інструкції про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, яка затверджена наказом міністра внутрішніх справ України № 400 від 14 квітня 2004 р., визначено порядок реєстрації, обліку інформації про злочини та інші події, що надійшли до органів. Крім цього, інструкцією передбачено журнали обліку інформації, що не містить явних ознак злочину; журнали реєстрації заяв, повідомлень про злочини, що вчинені або готуються, а також журнали реєстрації інформації про злочини та події, що надійшли телефонною лінією та іншими засобами зв'язку.

Порівняння даних, що виявляються прокуратурою, з даними державного нагляду та контролю, а також лікувальних закладів та інших органів і установ дозволяє прокурору робити висновки про організацію роботи з додержання встановленого порядку приймання, реєстра­ції та розгляду заяв і повідомлень про злочини. Практика свідчить, що найбільш поширеними недоліками при перевірці заяв і повідомлень про злочини є невиконання або неповне проведення перевірних дій, які дають підстави для порушення або відмови в порушенні кримінальної справи.

У зв'язку з цим прокурору необхідно перевіряти своєчасність, обґрунтованість та повноту перевірки заяв і повідомлень про злочини й робити висновки про законність порушення або відмови в порушенні кримінальної справи. Перевіряючи матеріали, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор повинен контролювати не тільки законність і обґрунтованість прийнятого рішення, але й з'ясовувати, чи своєчасно прийнято, зареєстровано та взято на облік заяви й повідомлення, чи додержано процесуального порядку перевірки інформації, чи не порушено прав заінтересованих осіб. Вивчаючи матеріали, за якими порушено кримінальну справу, прокурор з'ясовує, коли було подано і зареєстровано заяву, у який термін і які перевірні дії проводилися, через який проміжок часу після надходження заяви або повідомлення було порушено кримінальну справу.

Виявити порушення закону прокурор може і порів­нюючи одержану інформацію про вчинені злочини з записом у різних документах органів дізнання, у тому числі в журналі обліку матеріалів, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а також у журналі обліку злочинів і осіб, що їх вчинили, та ін.

Організація прокурорського нагляду за законністю порушення і відмови в порушенні кримінальних справ значною мірою залежить від обсягу роботи, кількості працівників, яких наказом прокурора району, міста закріплено за цим напрямком наглядової діяльності, та інших обставин. Деякі прокурори районів, міст переві­ряють матеріали, за якими відмовлено в порушенні кримінальних справ, один раз на місяць, під час перевірки в черговій частині додержання законності при прийманні, реєстрації, обліку та розгляді заяв, повідомлень про злочини. Уважаємо, що така прокурорська діяльність не відповідає завданням нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство. На практиці незаконне рішення про відмову в порушенні кримінальної справи скасовується через 15-20 днів після його прийняття, що може негативно вплинути на розкриття злочину, на захист особи, її прав, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань. Ефективнішою була б практика наглядової діяльності, коли прокурор установлює порядок перевірки кожного матеріалу відразу після прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Такий порядок прокурор може встановити, домовившись з керівництвом міськрайоргану про те, щоб матеріали, за якими відмовлено в порушенні кримінальної справи, не приймали до обліку без відповідної відмітки прокурора про згоду з таким рішенням. Це дозволить прокуророві робити за ними висновки відразу після прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. У випадках прийняття незаконного та необґрунтованого рішення прокурор скасовує його і порушує кримінальну справу, а якщо перевірку проведено неповно, поверхово, скасовує і направляє його для додаткової перевірки.

Така організація нагляду за додержанням законності при порушенні та відмові в порушенні кримінальних має свої значні переваги: забезпечує своєчасний і ефектив­ний нагляд, скорочує строки й оперативно вирішує питання про порушення кримінальної справи, що збільшує можливості успішного розслідування, з'явля­ється можливість своєчасно передати кримінальну справу до суду. Перевіряючи матеріали, за якими порушено кримінальні справи або відмовлено в їх порушенні, прокурор повинен звертати увагу на факти, коли під час перевірки заяви чи повідомлення про злочин органи дізнання проводять слідчі дії. У деяких випадках ще до порушення кримінальної справи вони проводять допити, затримують громадян, проводять інші слідчі дії, що є грубим порушенням норм КПК. Виявивши подібні факти, прокурор негайно вживає заходів щодо усунення порушень закону і притягнення винних осіб до відповідальності.

При здійсненні нагляду прокурор особливу увагу також приділяє законності порушення кримінальних справ. Виявивши факти порушення справ без законних підстав, тобто з порушенням вимог ст. 94 КПК, прокурор своєю постановою повинен скасувати незаконну постанову слідчого чи органу дізнання або закрити справу. Якщо при перевірці прокурор установлює, що справу порушено без законних підстав і в справі ще не проводилися слідчі дії, він скасовує постанову про порушення справи, якщо такі дії проводилися, він її закриває (ст. 100 КПК). Для ефективного нагляду за законністю порушення кримінальних справ важливо, щоб прокурору своєчасно надходили повідомлення про порушення кримінальних справ. Згідно зі ст. 100 КПК слідчий та орган дізнання зобов'язані не пізніше доби направити прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи. Додержання цих вимог дозволяє прокурору своєчасно виконувати свої повноваження з нагляду за законністю при порушенні кримінальної справи.

11.4. Прокурорський нагляд за виконанням законів при розслідуванні кримінальних справ

Організація нагляду за законністю розслідування кримінальних справ органами дізнання і досудового слідства потребує значної уваги прокурорів міст і районів. Це зумовлено тим, що такий нагляд як самостійна ділянка прокурорської діяльності за своїм обсягом займає провідне місце серед решти функцій прокуратури. До цієї сфери входить нагляд за законністю в діяльності органів дізнання і досудового слідства, що перебувають на території міста, району.

Відповідно ст. 101 КПК України до органів дізнання відносяться:

1) міліція; 2) податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки; 3) органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання; 4) командири військових частин, об'єднань, начальники військових установ - у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбов­цями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені працівниками і службовцями Збройних сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розта­шуванні частини, з'єднання, установи; 5) митні органи - у справах про контрабанду; 6) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також; у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ; 7) органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі та порушення протипо­жежних правил; 8) органи охорони державного кордону -у справах про порушення державного кордону; 9) ка­пітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Перелічені органи й посадові особи здійснюють і іншу діяльність, але прокурорський нагляд поширюється тільки на їх діяльність, що регламентується кримінально-процесуальним законодавством, тобто проведення дізнання. До органів досудового слідства відносяться органи, визначені ст. 102 КПК України: 1) слідчі прокуратури; 2) слідчі органів внутрішніх справ; 3) слідчі податкової міліції; 4) слідчі органів безпеки.

Слідчі, незалежно від відомчої належності, виконують тільки функцію розгляду та вирішення заяв і повідомлень про злочини й розслідування справ про злочини, від­несені до їх компетенції. У зв'язку з цим прокурорський нагляд за додержанням законів охоплює всю діяльність органів досудового слідства. Для правильної організації прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ дізнання і досудового слідства доцільно виокремити декілька етапів і безпосередніх об'єктів наглядової діяльності. Ураховуючи предмет нагляду, визначений ст. 29 Закону України "Про прокуратуру", усі вони збігаються з етапами розслідування: виконання невідкладних слідчих дій, притягнення до кримінальної відповідальності, виконання інших слідчих дій, закінчення досудового слідства. При цьому обов'язко­вими об'єктами прокурорського нагляду в кримінальній справі є: затримання, застосування запобіжного заходу до підозрюваного, обвинуваченого й інші слідчі дії, які обмежують конституційні права і свободи учасників розслідування; притягнення до кримінальної відпо­відальності; забезпечення прав і законних інтересів учасників досудової стадії процесу; всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин злочину та законне вирішення справи по суті.

Наказ Генерального прокурора України № 4/1гн від 20 квітня 2004 р. всебічно регламентує організацію прокурорського нагляду за додержанням законів усіма органами, які проводять досудове слідство і дізнання. Значну увагу в наказі приділено питанням прокурорського нагляду за законністю проведення першочергових слідчих дій. Згідно з наказом міські, районні, міжрайонні, військові прокурори гарнізонів і прирівняні до них прокурори повинні особисто виїжджати на місця подій з метою належної організації огляду та проведення інших першочергових слідчих дій (п. 3.2 наказу №4/1гн). Особливо важливою є роль прокурора на місці подій як координатора зусиль слідчих і оперативних працівників щодо розкриття злочинів, процесуального закріплення і використання в процесі огляду слідів злочину і речових доказів.

Із переліку першочергових слідчих дій увагу прокурора мають привертати затримання і обшук, що віднесені до найбільш істотних заходів процесуального примусу і під час виконання яких часто трапляються порушення закону. Аналізуючи законність затримання, прокурори повинні враховувати передбачені ст. 106 КПК підстави, а також мету затримання. Органи дізнання і слідства вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі за наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному, на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного. Мета затримання, як визначається в ст. 148 КПК, полягає в запобіганні спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також у забезпеченні виконання процесуальних рішень.

Наказ Генерального прокурора України № 4/1 гн містить також ряд вимог щодо організації проку­рорського нагляду за законністю затримання і тримання під вартою підозрюваного. Наказ зобов'язує міських, районних, міжрайонних і прирівняних до них прокурорів щодекадно перевіряти законність тримання в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для доставлених у чергових частинах міськрайвідділів УМВС, на гауптвах­тах, у кімнатах тимчасового затримання у військових частинах та інших місцях тимчасового обмеження волі громадян (п. 5.1 наказу). Прокурори зобов'язані особливу увагу приділяти виявленню фактів порушення прав і свобод людини та громадянина при затриманні, узятті під варту притягненні до кримінальної відповідальності, невідкладно вживати заходів до їх фактичного по­новлення та притягнення винних службових осіб правоохоронних органів до встановленої законом відпові­дальності.

Одержавши заяву затриманого про застосування незаконних методів слідства, прокурор повинен негайно її перевірити.

Стаття 22 КПК забороняє домагатися показань обвинуваченого й інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних дій, а ст. 373 КК встановлює кримінальну відповідальність за примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство.

Ураховуючи особливості суспільної небезпеки такого виду злочинів, які грубо порушують вимоги ст. 28 Конституції України, прокурор після одержання заяви від затриманого повинен негайно його опитати, за необхід­ності направити на судово-медичний огляд, а також невідкладно провести інші дії, зумовлені конкретними обставинами. Така перевірка має самостійний характер і повинна проводитися поза справою, яка розслідується. За результатами перевірки прокурор приймає рішення, відповідно до ст. 97 КПК, про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи. У разі підтвердження фактів застосування незаконних методів розслідування або незаконного порушення кримінальної справи проку­рору необхідно вжити заходів, які виключали б можли­вість подальшого протиправного впливу на затриманого. Особливу увагу прокурор повинен звертати на факти використання органами дізнання і слідчими затримання і взяття під варту як засобу одержання від підозрюваного, обвинуваченого визнання вини у вчиненні злочину.

Важливою умовою правильної організації проку­рорського нагляду є інформаційне забезпечення, яке гарантує своєчасне та повне одержання прокурором даних про затримання особи. Згідно зі ст.ст. 106, 115 КПК орган дізнання, слідчий, затримавши особу, підозрювану у вчиненні злочину, зобов'язані скласти протокол, копію якого з переліком прав та обов'язків негайно вручити затриманому, а також: направити прокурору. У ст. 106 КПК вказується не конкретний термін, у який прокурор повідомляється про затримання особи, а це повинне робитися "негайно". Таке формулю­вання закону передбачає, що повідомляти прокурора про затримання необхідно в той же час, як тільки буде складено протокол. У практичній діяльності органів прокуратури така неконкретність створює труднощі, тому логічно було б в статті визначити конкретний термін - 24 години.

Заслуговує на поширення досвід ряду районів, коли про факт затримання прокурор повідомляється негайно по телефону, а потім надсилається письмове повідом­лення - копія протоколу. Такий порядок дозволяє проку­рору мати більше часу, необхідного для перевірки закон­ності затримання.

Особливу увагу прокурор повинен приділяти перевірці законності проведення обшуку та виїмки. Ці слідчі дії мають поширений характер, бо допомагають одержати докази в кримінальній справі. Вони дозволяють відшукати та вилучити знаряддя злочину, речі й інші предмети, документи, необхідні для встановлення істини в справі, або забезпечити цивільний позов.

При проведенні обшуку слідчі й органи дізнання вирішують такі завдання:

1) перевіряють і закріплюють докази або одержують нові докази;

2) перевіряють розроблені слідчі версії;

3) виявляють обставини, які сприяли вчиненню злочину.

Поряд зі слідчими діями, які в деяких випадках є продовженням обшуку, слід указати виїмку. Виїмка - це слідча дія, яка проводиться з метою вилучення предметів і документів, що мають значення в справі, про які відомо, що вони знаходяться у визначеної особи чи у визначеному місці (ст. 178 КПК). При проведенні виїмки слідчі й органи дізнання вирішують такі ж завдання, що й при обшуку.

Зміни, внесеш до Кримінально-процесуального кодексу законом від 21 червня 2001 р. з метою його узгодження з нормами Конституції, не врегулювали повною мірою порядок виконання таких процесуальних дій, як обшук і виїмка.

У науковців і практичних працівників при виконанні даних дій, серед інших, виникає питання щодо обшуку житла або іншого володіння особи. Закон чітко визначає: "Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотиво­ваною постановою судді" (ч. 5 ст. 177 КПК). Безумовно, що в цій частині кодексу знайшли повне відображення вимоги ч. 1 ст. 30 Конституції України, яка Гарантує кожній особі право на недоторканність житла. Постає потреба у визначенні поняття "житло або володіння особи". Від правильного визначення в деяких випадках залежить, яку норму кримінально-процесуального закону треба застосовувати слідчому, одержувати йому в прокурора санкцію на обшук чи звертатися з поданням до суду. У кримінально-процесуальному законодавстві ці питання не знайшли чіткого визначення, тому доцільно враховувати судову практику. Пленум Верховного Суду України в Постанові № 12 від 25 грудня 1992 р. "Про судову практику по справах про корисливі злочини проти приватної власності" роз'яснив: "Житло - це приміщення, яке призначено для постійного чи тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната готелю, дача, садовий будинок і т.п.), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна чи задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори і т.п.). Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового мешкання (відокремлені від житлових будинків погреби, гаражі, інші будови господарського призначення), службові приміщення, сейфи, приміщення, вільні для доступу публіки, і т.п.".

Таким чином, Верховний Суд України дав поняття "житло", що, безумовно, має практичне значення. Водночас необхідно звернути увагу, що це роз'яснення Пленуму Верховного Суду було зроблено до прийняття Конституції України. Ми вважаємо, що з урахуванням конституційних вимог до "житла та іншого володіння" слід віднести не тільки безпосередньо житло, але й інші приміщення, не призначені й не пристосовані для мешкання, тобто всі інші господарські будівлі, призначені для задоволення життєвих потреб людини.

У зв'язку з цим вирішення питання про те, за дозволом якого органу проводити обшук, є однозначним: тільки на підставі постанови суду.

З метою недопущення порушень законодавства при проведенні обшуку та виїмки в законодавчому порядку передбачено ряд заходів, які забезпечують контроль за їх виконанням (ст. 177 КИП). Так, у невідкладних випадках, коли обшук було проведено без санкції прокурора, слідчий у добовий строк повідомляє прокурора про такий обшук і його результати. Якщо обшук було проведено без постанови судці, то слідчий також протягом доби з моменту проведення цієї слідчої дії повідомляє проку­рора. При цьому в законодавчому порядку визначено, що таке повідомлення здійснюється у формі направлення копії протоколу обшуку з зазначенням причин прове­дення обшуку без постанови судді.

Таким чином, при проведенні обшуку без постанови судді чітко визначено, у якій формі про ці слідчі дії повідомляється прокурор, а при проведенні обшуку без санкції прокурора форми повідомлення законодавством не визначено.

У практичній діяльності такі неузгодженості призво­дять до того, що існують різні форми інформування прокурора про обшук без його санкції: телефонне повідомлення, направлення письмової інформації або копії протоколу. Усе це зменшує Гарантії законності при проведенні обшуку без санкції прокурора. Уважаємо, що в законодавчому порядку необхідно встановити таку ж форму інформування, як і при проведенні обшуку без постанови судді, тобто направлення прокуророві копії протоколу обшуку.

Крім цього, необхідно звернути увагу на ряд інших особливостей обшуку та виїмки. Так, зауваження присутніх під час обшуку та виїмки з приводу тих чи інших дій слідчого заносяться до протоколу (ст. 188 КПК). За наявності зауважень на неправильні дії, допущені під час цих слідчих дій, слідчий не пізніше двох днів повідомляє про це того прокурора, котрий здійснює нагляд за слідством (ст. 189 КПК). У якій формі слідчий повідомляє про це прокурора, законодавством не визначено. Думаємо, що в цьому випадку повідомляти прокурора також слід, надіславши йому копію протоколу обшуку.

Прокурор, одержавши протокол проведених слідчих дій без його санкції або без постанови судді, а також із зауваженнями, повинен визначити законність цих слідчих дій, звернути увагу на причини проведення обшуку без його санкції або постанови судді, установити, чи були "невідкладні випадки" для обшуку, і зробити висновок щодо законності цих слідчих дій. Даючи оцінку законності дій слідчого з урахуванням зауважень у протоколі на неправильні дії під час обшуку, прокурор повинен їх вирішувати, виходячи з вимог ст. 234 КПК, тобто як письмову скаргу. При цьому слідчий повинен направити не тільки копію протоколу з зауваженнями, але й свої пояснення. Прокурор протягом трьох днів після одержання такої скарги зобов'язаний вирішити її та повідомити про результати скаржника (ст. 235 КПК).

Таким чином, прокурор, перевіряючи підстави для проведення цих слідчих дій і наявність причин, що зумовили їх проведення без постанови судді або санкції прокурора, повинен звернути увагу на достовірність "невідкладних випадків" і їх обґрунтованість. Для цього прокурор вивчає матеріали справи й у разі виявлення фактів незаконного проведення обшуку або незаконної виїмки предметів, які не відносяться до справи, повинен ужити заходів прокурорського реагування.

Законність інших невідкладних слідчих дій, як правило, перевіряється тільки після надходження скарг. У всіх інших випадках перевірка законності проводиться на більш пізніх етапах слідства: при перевірці законності притягнення до кримінальної відповідальності; обрання запобіжних заходів; продовження строків розслідування і тримання під вартою; при зупиненні досудового слідства, а також при закінченні розслідування.

Після прийняття Конституції України пріоритетним напрямком у діяльності прокуратури з нагляду за додержанням законності при розслідуванні злочинів стало забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального процесу. Органи дізнання і слідчі повинні забезпечити права всіх осіб, причетних до кримінально-процесуальної діяльності, і перш за все потерпілих і підозрюваних (обвинувачених), яким для захисту їх законних інтересів Кримінально-процесуальним кодексом передбачено значний обсяг прав.

Наглядову діяльність стосовно забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу доцільно організо­вувати на всіх найбільш важливих етапах розслідування: при вирішенні питання про порушення кримінальної справи, виконанні невідкладних слідчих дій, особливо при затриманні підозрюваного та проведенні обшуку, пред'явленні обвинувачення й обранні запобіжного заходу, при забезпеченні всебічності, повноти й об'єктив­ності розслідування, а також при прийнятті остаточних процесуальних рішень у справі.

Забезпечення прав і законних інтересів повинне бути головним, обов'язковим завданням наглядової діяльності прокуратури при перевірці законності процесуальних рішень і проведенні слідчих дій, які обмежують конституційні свободи та права громадян. Крім цього, у процесі розслідування необхідно постійно контролювати додержання органами дізнання і слідчими статей КПК, які регламентують правовий статус учасників процесу.

У міськрайпрокуратурах повинен бути встановлений порядок негайної перевірки і, у необхідних випадках, оперативного реагування на звернення до прокуратури учасників процесу і громадян у зв'язку з порушенням їх прав і законних інтересів під час розслідування злочинів. Така організація нагляду сприятиме попередженню, виявленню й усуненню порушень прав і законних інтересів учасників процесу.

Важливим об'єктом прокурорського нагляду є законність притягнення до кримінальної відповідальності й обрання запобіжним заходом узяття під варту підозрюваного (обвинуваченого), яке повинне здійснюва­тися в суворій відповідності до встановленої КПК процедури. З цією метою прокурору доцільно взяти участь у пред'явленні обвинувачення й допиті обвинува­ченого, витребувати кримінальну справу для перевірки законності й обґрунтованості пред'явленого обвинуваче­ного. Прокурор може скасувати незаконну та необґрунтовану постанову про притягнення як обвинуваченого, закрити кримінальну справу в цілому або стосовно конкретної особи, особисто пред'явити обвинувачення або дати вказівку про це органу, що проводить розслідування, а також про обсяг обвинувачення і кваліфікацію злочину.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс не перед­бачає згоди прокурора на притягнення як обвинуваченого. Але передбачається, що копія постанови про притягнення як обвинуваченого негайно надсилається прокуророві (ст. 132 КПК). Крім цього, згідно зі ст. 140 КПК у разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що сповіщає прокурора.

Таким чином, прокурор має можливість своєчасно перевірити законність притягнення до кримінальної відповідальності. Тому дуже важливо, щоб у міськрайпрокуратурах було встановлено дієвий контроль за своєчасністю надходження копій постанов про притягнення як обвинуваченого. Ознайомившись з постановою, прокурор у необхідних випадках може витребувати кримінальну справу для перевірки закон­ності й обґрунтованості притягнення як обвинуваченого.

Здійснюючи нагляд, прокурор приділяє значну увагу законності застосування такого запобіжного заходу, як узяття під варту. У наказі Генерального прокурора України №4/1 гн наголошується на необхідності додер­жання вимог КПК щодо обрання запобіжним заходом взяття під варту: "...ретельно вивчати необхідність застосування цього запобіжного заходу, при потребі допитувати особисто підозрюваного чи обвинуваченого, а неповнолітніх - завжди" (п. 5.4 наказу).

Законність узяття під варту підозрюваних і обвинувачених значною мірою залежить від організації наглядової діяльності в міськрайпрокуратурі. З метою запобігання порушенням закону прокурору необхідно приділяти особливу увагу неухильному виконанню вимог ст. 155 КПК, детально ознайомлюватися з матеріалами справи, у яких містяться підстави для взяття під варту. Перш ніж дати згоду на взяття під варту відповідно до ст. 1652 КПК, прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

З цих вимог закону можна зробити висновок, що питання доказовості вини обвинуваченого й обґрунтованості підозри відносно затриманого, як і раніше, залишається основним для прокурора. Тому вимоги, які ставилися до прокурора тоді, коли остаточне рішення з цього питання він приймав сам, є обов'язковими і сьогодні. Як зазначають Д.М. Бакаєв і А.М. Балашов, "для того щоб правильно вирішити питання про арешт громадянина, прокурор перш за все перевіряє законність і обґрунтованість пред'явленого йому обвинувачення. Це пов'язане з тим, що запобіжні заходи відповідно до закону обираються, як правило, обвинуваченому. При цьому прокурор повинен перевіряти наявність доказів усіх чотирьох елементів складу злочинів - об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони. У цьому плані особливу увагу прокурор приділяє перевірці доказів вини обвинува­ченого"1.

Незважаючи на те, що зараз остаточне рішення з цих питань приймає тільки суд, прокурор також повинен переконатися в достовірності та достатності доказів, які підтверджують вину обвинуваченого (підозрюваного). З цією метою на підставі ст. 227 КПК він може витребувати від органів дізнання і досудового слідства кримінальну справу й інші відомості про вчинений злочин. Для вирішення цих питань прокурор за необхідності може допитати підозрюваного (обвинува­ченого), що відповідає вимогам п. 5 ст. 227 КПК.

У наглядовій діяльності прокуророві слід приділяти увагу додержанню строків тримання під вартою. Ці строки та порядок їх продовження регламентовано ст. 165-3 КПК, згідно з якою такі питання вирішуються судом. При вивченні клопотання про продовження строку

тримання особи під вартою міськрайпрокурори повинні перевіряти законність тримання під вартою, наявність для цього підстав, передбачених ст.ст. 155, 156, 165-3 КПК. У випадках, коли підстави для тримання особи під вартою відпали, міськрайпрокурори повинні звільнити її з-під варти. Відповідно до ст. 156 КПК: "У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжено у встановленому ...порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані негайно звільнити особу з-під варти".

Таким чином, відповідно до закону скасування або зміна запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою здійснюється на підставі вмотивованої постанови органів дізнання, слідчого і прокурора. Чи повинні слідчий та органи дізнання постанову про звільнення з-під варти погоджувати з прокурором? У законодавчому порядку вирішення цього питання не передбачено. Думаємо, що така постанова не потребує погодження з прокурором. Водночас прокурор, здійснюючи нагляд за продовженням строку тримання під вартою, повинен звертати увагу на додержання строків звернення з поданням до суду. Законодавством (ст. 165-3 КПК) визначено, що подання про продовження строку тримання особи під вартою повинне бути подано до суду: 1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців - не пізніше як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою; 2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців - не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчен­ня строку тримання під вартою; 3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців - не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою. Порушення слідчими вказаних вимог закону в кожному конкретному випадку вимагає правової оцінки з боку прокурора. При цьому слід ураховувати, що зазначені строки встановлено законом, тому прокурор повинен розцінювати факти порушення строків як порушення вимог закону.

Один із важливих напрямків нагляду за додержан­ням законів при проведенні дізнання та досудового слідства - це виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи в процесі розслідування. Реалізація вимог про всебічне, повне й об'єктивне дослідження відбувається на всіх стадіях розслідування, але найбільші можливості їх забезпечення будуть після пред'явлення обвинувачення, оскільки ця стадія спрямована на перевірку дій і розширення доказової бази. Прокурор у процесі нагляду повинен звертати увагу на виконання цих важливих вимог закону, а виявивши факти його невиконання або неналежного виконання, має негайно відреагувати: дати вказівку в справі, а можливо, і усунути особу, яка проводить дізнання чи слідство, від дальшого розслідування. Слід зазначити, що в практичній діяльності органів дізнання і слідства однобічність, неповнота та необ'єктивність дуже поширені. Вони зумовлюються, зокрема, і недоліками в організації прокурорського нагляду, коли виконання вимог ст. 22 КПК перевіряється не в процесі розслідування, а лише при закінченні слідства, коли прокурор оцінює законність і обґрунтованість остаточного процесуального рішення і коли в ряді випадків бувають втрачені реальні можливості для усунення недоліків розслідування. Тому, організуючи нагляд за виконанням вимог ст. 22 КПК, прокурор повинен своєчасно проводити перевірку і давати правильні вказівки щодо усунення порушень цієї норми закону.

Заключним етапом прокурорського нагляду за виконанням законів при розслідуванні злочинів є нагляд за законністю дій і рішень при закінченні провадження в кримінальній справі. Більшість справ закінчуються поданням прокурору для затвердження обвинувального висновку і направлення їх до суду. До направлення справи прокурору слідчий, визнавши, що досудове слідство закінчено, повідомляє про це потерпілого, його представника, цивільного позивача, цивільного відповідача або їх представників (ст. 217 КПК), а також обвинуваченого і його захисника (ст. 218 КПК), роз'яснює їм право ознайомитися з матеріалами розслідування і подає справу для ознайомлення.

Закон не обмежує час ознайомлення з матеріалами справи і дозволяє виписувати з неї будь-які відомості. Водночас якщо обвинувачений і його захисник явно намагатимуться зволікати, ознайомлюючись зі справою, слідчий вправі своєю вмотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення з матеріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню прокурором (ст. 218 КПК). Висновок слідчого про явне затягування ознайомлення зі справою є оцінним, тому прокурор перед затвердженням постанови повинен переконатися, що для такого висновку слідчий має достатні підстави. З цією метою прокурору доцільно ознайомитися з документацією про час ознайомлення обвинуваченого і його захисника з матеріалами справи, з їх доводами. Крім того, прокурору необхідно оцінити достатність установленого слідчим строку для ознайом­лення з матеріалами справи, ураховуючи обсяг і характер інформації та інші обставини.

Прокурор повинен приділяти пильну увагу скаргам на відмову слідчого в задоволенні клопотання обвинува­ченого і його захисника про доповнення матеріалів розслідування. При цьому прокурор протягом трьох днів після одержання скарги зобов'язаний вирішити її та повідомити про результати скаржника (ст. 235 КПК). Рішення за скаргою прокурор приймає на підставі вивчення матеріалів справи.

Якщо він визнає скаргу обґрунтованою, то дає вказівку про виконання клопотання. У разі відмови в задоволенні скарги прокурор своє рішення повинен мотивувати. Це рішення може бути оскаржене вищому прокуророві (ст. 235 КПК).

Після ознайомлення обвинуваченого й інших осіб, перелічених у законі, з матеріалами кримінальної справи слідчий передає її з обвинувальним висновком прокурору. Прокурор вивчає матеріали справи відповідно до вимог ст. 228 КПК і приймає одне з рішень, передбачених ст. 229 КПК: 1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу органу дізнання або слідчому із своїми письмо­вими вказівками для провадження додаткового розсліду­вання; 3) закриває справу, склавши про це постанову.

Після затвердження обвинувального висновку прокурор направляє справу до суду та повідомляє обвинуваченого, до якого суду її направлено. Якщо обвинувачений перебуває під вартою, то прокурор у письмовій формі повідомляє адміністрацію слідчого ізолятора про направлення справи до суду.

Значний обсяг роботи в діяльності прокурора складає нагляд за законністю і обґрунтованістю закриття кримі­нальних справ. Організація прокурорського нагляду за законністю закриття кримінальних справ залежить від підстав прийняття такого рішення. Підстави та порядок закриття кримінальних справ на стадії досудового слідства регламентовано законодавством України. Існують три групи підстав: 1) у зв'язку з наявністю підстав, які дозволяють звільнити від кримінальної відповідальності за злочин (ст.ст. 7 - 11і КПК); 2) у зв'язку з наявністю обставин, які виключають провадження в кримінальній справі (ст. 6 КПК); 3) за недоведеності участі обвину­ваченого у вчиненні злочину ( п. 2 ст. 213 КПК).

У першому випадку органи дізнання і досудового слідства направляють справу до суду для вирішення питання про закриття справи і звільнення від кримі­нальної відповідальності, якщо в судовому засіданні буде встановлено підстави для закриття справи, передбачені статтями 7 (вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною); ст. 72 (у зв'язку з дійовим каяттям особи); ст. 8 (у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потер­пілим); ст. 9 (у зв'язку із застосуванням до неповно­літнього примусових заходів виховного характеру); ст. 10 (у зв'язку з передачею особи на поруки); ст. 11і (у зв'язку з закінченням строків давності). У такому разі суд, вислухавши думку учасників судового розгляду і висновок прокурора, закриває справу. Направляючи до суду справу для закриття на підставі ст.ст. 7 - 11і КПК, прокурор повинен перевірити додержання передбачених законом умов для закриття справи і тільки після цього давати згоду на закриття провадження в справі та направлення її до суду.

Для закриття справи в разі встановлення обставин, що виключають провадження (ст. 6 КПК), згоди прокурора не потрібно, але він повинен перевірити законність і обґрунтованість прийнятого рішення. З цією метою прокурор має встановити такий порядок, щоб кожна справа, яка закривається з цих обставин, негайно направлялася до прокуратури для перевірки.

При закритті кримінальної справи за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину рішення приймається стосовно конкретної особи, але справа не закривається, а слідство в справі зупиняється і злочин залишається нерозкритим. У зв'язку з цим прокурор здійснює нагляд за тим, щоб слідчий особисто, а також через оперативно-розшуковий підрозділ проводив заходи до встановлення особи, яка вчинила злочин. Копія поста­нови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, яка була притягнута до кримінальної відпові­дальності, особі, за заявою якої було порушено справу, а також потерпілому та цивільному позивачеві (ст. 214 КПК).

У випадках, коли кримінальна справа відносно особи закривається й особа звільняється з-під варти, прокура­тура області повинна проводити перевірку законності притягнення особи до кримінальної відповідальності та взяття під варту. З цією метою справа впродовж; трьох днів направляється в прокуратуру обласного рівня (п. 12.1 наказу № 4/1гн).

Якщо прокурору надходить справа з постановою про направлення до суду для вирішення питання щодо застосування примусових заходів медичного характеру, він після вивчення матеріалів кримінальної справи може прийняти одне з таких рішень:

1) погодитися з постановою, затвердити її та надіслати справу до суду;

2) визнати, що психіатрична експертиза й інші докази, зібрані в справі, є недостатніми для того, щоб зробити висновок про психічний стан обвинуваченого, або в справі не зібрано достатніх доказів про те, що суспільно небезпечне діяння, щодо якого проводилося досудове слідство, вчинено даною особою, повернути справу зі своєю письмовою вказівкою слідчому для проведення додаткового досудового слідства (ст. 418 КПК).

13.1. Сутність, предмет і завдання нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру

У Конституції України самостійною функцією прокуратури виділено функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів приму­сового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян (п. 4 ст. 121). Ця функція для органів прокуратури є традиційною, адже від самого початку свого існування в Російській імперії вони здійснювали опіку в арештантських справах, перш за все з метою попередження зловживань персоналу місць ув'язнення.

Імператорським Указом від 3 вересня 1733 р. губернським прокурорам наказувалося "дивитись" за негайним і правильним вирішенням справ про колодників, щоб під виглядом арешту за недоїмки селяни не трималися під караулом "для використання на приватних роботах" губернаторами та воєводами. Тим же Указом прокурорам ставилося в обов'язки інформувати Генерал-прокурора про стан арештантських справ і утримуваних за ними колодників.

У Положенні про прокурорський нагляд в УРСР від 1922 р. на прокуратуру покладався нагляд за правильним триманням ув'язнених під вартою та звільнення "неправильно затриманих".

За Законом "Про прокуратуру СРСР" від 1979 р. прокуратура здійснювала нагляд за додержанням законів при виконанні покарань як пов'язаних, так і не пов'язаних з позбавленням волі. Подальший розвиток даної функції прокурорського нагляду було закріплено в Законі України "Про прокуратуру" (ст. 5), де визначено об'єкти нагляду. Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" прокурорський нагляд поширюється на місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, на виправно-трудові й інші установи, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом.

Виокремлення цього нагляду в самостійну функцію зумовлено важливістю забезпечення прав і свобод громадян, які відбувають покарання, а також: осіб, які підозрюються й обвинувачуються у вчиненні злочинів у випадках, коли їх затримують або беруть під варту. Для цих осіб гарантією охорони їх прав є наглядова діяльність прокуратур. Гарантією попередження і своєчасного усунення порушень прав та інтересів затриманих, узятих під варту і засуджених, осіб, які перебувають за рішенням суду в психіатричних лікарнях, є проведення прокурором перевірок в установах і органах, де вони тримаються, систематично, незалежно від наявності даних про порушення законності.

Засобами прокурорського нагляду забезпечується виконання не лише прав засуджених, затриманих осіб, узятих під варту і тих, до кого застосовано примусові заходи медичного характеру, але й вимог щодо захисту прав людини у сфері боротьби зі злочинністю.

Законом України "Про прокуратуру" (ст. 44) визначено й предмет прокурорського нагляду:

1) законність перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом;

2) додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбуван­ня покарання особами у цих установах;

3) додержання встановлених законодавством прав осіб, які перебувають у цих установах, і виконання ними своїх обов'язків;

4) законність наказів, розпоряджень і постанов адмі­ністрації виправно-трудових та інших установ, які виконують покарання або заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.

Ураховуючи, що в установах для попереднього ув'язнення тримаються в основному обвинувачені та підсудні, а в установах тримання затриманих -підозрювані, то права й обов'язки їх регламентуються кримінально-процесуальним законодавством та Законом України "Про попереднє ув'язнення".

В органах та установах, які виконують покарання або заходи примусового характеру, що призначаються судом, тримаються особи, щодо яких прийнято рішення судів. Права й обов'язки цих осіб регламентуються Кримінально-виконавчим кодексом та Законом України "Про попереднє ув'язнення".

Таким чином, прокурор, здійснюючи нагляд за додер­жанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, керується Конституцією України, Законами України "Про прокуратуру", "Про попереднє ув'язнення", Кримінально-процесуальним ко­дексом, Кримінально-виконавчим кодексом, іншим наці­ональним законодавством, а також вимогами Загальної декларації прав людини, Європейських пенітенціарних правил (1987 р.) та інших міжнародних актів.

Виконуючи цю функцію і враховуючи предмет нагляду, прокурор вирішує головне завдання нагляду:

1) не допускати незаконних обмежень особистої свободи громадян, гарантованої Конституцією України;

2) усувати незаконні обмеження особистої свободи громадян і поновлювати їх порушені права;

3) не допускати обмежень особистої свободи громадян, а застосовувати їх тільки тоді, коли для невідкладного захисту інтересів громадян або держави інші заходи будуть визнані недостатніми чи малоефективними;

4) стежити, щоб примусові заходи медичного і виховного характеру застосовувалися лише до суспільно небезпечних осіб за наявності достатніх медичних підстав.

Таким чином, завдання прокурорського нагляду поля­гають у нагляді не лише за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, але й за забезпеченням виконання затриманими, взятими під варту і засуд­женими покладених на них обов'язків, за дотриманням їх прав, регламентованих законом.

Зважаючи на вимоги законодавчих актів, які регла­ментують наглядову діяльність, прокурор зобов'язаний:

1) забезпечити нагляд за своєчасним і правильним виконанням, відповідно до закону, судових рішень у кримінальних справах;

2) забезпечити нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових та інших органах і установах, які виконують кримінальне покарання або реалізують застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

3) забезпечити нагляд за додержанням установлених законом прав осіб, які перебувають під вартою, засуджених, виконанням ними обов'язків, а також додержанням порядку й умов їх тримання та відбування покарання;

4) забезпечити нагляд за додержанням вимог законо­давства про звільнення засуджених від відбування пока­рання, виконання вироку та з інших питань, пов'язаних з виконанням вироку.

З метою виконання судових рішень у кримінальних справах, а також; при застосуванні інших заходів при­мусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, у державі створено установи й органи, які виконують і застосовують ці заходи.

Дані статистики судимості та призначення заходів кримінального покарання свідчать про те, що в Україні за останні три роки кількість засуджених осіб має тенденцію до скорочення. Якщо у 2000 році всього засуджено 230903 особи, то у 2001 р. - 201627 осіб, а у 2002 р. -194212 осіб, а за п'ять останніх років кількість засуджених зменшилася на 17,9 %. Водночас у структурі видів покарань значну питому вагу має такий вид покарань, як позбавлення волі на певний строк. У 2002 році засуджено до позбавлення волі 61013 осіб, або 31,4% від загальної кількості засуджених. Широко застосовуються й такі види покарань, як штрафи, виправні роботи й інші заходи.

У Кримінальному кодексі (ст. 51) передбачено 12 різних видів покарань, які застосовують у своїй практичній діяльності суди. Крім цих видів покарань, вони щорічно беруть під варту понад 50 тис. осіб, застосовують і інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи. Органи прокуратури, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, проводять перевірки в державних установах й органах, які виконують судові рішення, а також застосовують заходи примусового характеру, які обмежують особисту свободу людини. Безпосередніми об'єктами нагляду є державні органи й установи, у тому числі:

1. Органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань: а) кримінально-виконавчі інспекції; б) спеціально-виховні установи (виховні колонії); в) арештні доми; г) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри); г) кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії); д) слідчі ізолятори; є) державна виконавча служба.

2. Місця тримання затриманих органів внутрішніх справ і прикордонної служби: а) ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) і кімнати для доставлених осіб у чергових частинах райміськвідділів внутрішніх справ.

3. Органи внутрішніх справ, на яких покладається: контроль за виконанням покарань у вигляді індиві­дуально-профілактичної роботи за місцем перебування засудженого до громадських робіт, а також контроль за поведінкою осіб, звільнених судом від відбування покарання з іспитовим строком (ст. 75 КК), вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, звільнених від покарання з іспитовим строком, умовно-достроково звільнених осіб від покарання (ст. 81 КК).

4. Військові частини, гауптвахти виконують пока­рання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, служ­бового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з триманням засуджених на гауптвахтах.

5. Дисциплінарні батальйони, де відбувають пока­рання засуджені військовослужбовці дострокової служби.

6. Психіатричні стаціонари Міністерства охорони здоров'я (психіатричні лікарні), де виконуються рішення судів у кримінальних справах щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

7. Спеціалізовані державні органи (спеціальні виховні або лікувально-виховні установи для неповнолітніх), які реалізують примусові заходи виховного характеру, застосовані судом до неповнолітніх, яких суд звільнив від покарання а також до неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.

Відповідно до п. 1 Наказу Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян" визначено суб'єкти з нагляду за додержанням законів на таких об'єктах:

1. У слідчих ізоляторах управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП) в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києва та Київської області, у тому числі стосовно засуджених до арешту, які до створення арештних домів тимчасово тримаються в окремих секціях (постах) слідчих ізоляторів, а також у регіональних комісіях з питань розподілу, направлення та переведення засуд­жених до позбавлення волі зі слідчих ізоляторів до виправно-трудових установ управлінь (відділів ДДУПВП) - відділи прокуратур АРК та областей (старші помічники прокурорів областей і м. Києва) з нагляду за додержан­ням законів при виконанні судових рішень у кримі­нальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, у взаємодії з іншими структурними підрозділами.

2. У міжобласних центрах і відділеннях стаціонарної судово-психіатричної експертизи для осіб, які трима­ються під вартою, відділи прокуратур Автономної Республіки Крим, областей (старші помічники прокурорів областей і м. Києва) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистостої сво­боди громадян, за місцем розташування таких медичних закладів.

3. У Республіканській психіатричній лікарні із суво­рим наглядом, відділеннях психіатричних лікарень з посиленим наглядом при застосуванні примусових заходів медичного характеру стосовно осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, - відділи прокуратур АРК та областей (старші помічники прокурорів областей) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за місцем розташування таких медичних закладів.

4. У виправних і виховних колоніях, у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах), дільницях слідчих ізоляторів на території виправних колоній, лікувально-трудових профілакторіях управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК та областях - прокурори з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, у разі відсутності таких прокурорів - міські, районні, міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

5. У дисциплінарному батальйоні Збройних сил України - військовий прокурор північного регіону України; на гауптвахтах, де відбувають арешт військово­службовці, - відповідні військові прокурори гарнізонів.

У військових частинах зі службового обмеження для військовослужбовців і засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, - військові прокурори гарнізонів за місцем дислокації військових частин.

6. У кримінально-виконавчих інспекціях управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК, областях, м. Києві та Київській області, м. Севастополі - районні, міські, районні в містах і міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

7. У районних, міських, районних у містах відділах Державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції щодо виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації в кримінальних справах у частині майна - районні, міські, районні в містах і міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

8. В ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для доставлених у чергових частинах МРВ УМВС - міські, районні та міжрайонні прокурори (п. 5.1.2 наказу № 4/1 гн від 20 квітня 2004 р.).

Таким чином, згідно з вимогами Генерального проку­рора міські, районні та міжрайонні прокурори здійсню­ють нагляд за додержанням законів у кримінально-виконавчих інспекціях управлінь (відділів) ДЦУПВП, ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) і кімнатах для доставлених у чергових частинах райвідділів і міськвід-ділів управлінь внутрішніх справ, а також у райміськ-відділах Державної виконавчої служби управління юстиції щодо виконання вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

З урахуванням визначених вимог наказу Генераль­ного прокурора України міськрайпрокурорам необхідно розподіляти службові обов'язки й планувати роботу в прокуратурі.

13.2. Організація роботи по нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян

Організація роботи у міській, районній прокуратурах і прокуратурі з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (далі -спеціалізованій прокуратурі) починається з розподілу службових обов'язків між оперативними працівниками прокуратури. Згідно з Наказом Генерального прокурора України № 1 від 19 січня 2004 р. "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" обов'язки між працівниками районної (міської) ланки розподіляються наказом керівника прокуратури. При вирішенні питання про розподіл службових обов'язків у міській, районній і спеціалізованій прокуратурах проку­рор повинен визначити об'єкти нагляду, обсяг роботи, який необхідно буде виконувати, а також рівень підготовки працівників прокуратури, яким доручається виконувати цю функцію. При цьому йому треба враховувати, що відповідно до наказу Генерального прокурора № 4/1 гн від 23 квітня 2004 р. міськрайпрокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів у кримінально-виконавчих інстанціях управлінь (відділів) ДЦУПВП, ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кім­натах для доставлених у чергових частинах міськрайвідділів внутрішніх справ, а також у міськрайвідділах Державної виконавчої служби управління юстиції щодо виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна (п. 2.5.7 наказу).

Кримінально-виконавча інспекція відповідно до ст. 13 КВК виконує покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і виправних робіт. Вона здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також: звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

В ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) і кімнатах для доставлених у чергових частинах міськрайвідділів перебувають особи, затримані за підозрою у вчиненні злочину на підставі протоколу про затримання (ст. 106 КПК), а в окремих випадках, що визначаються необхід­ністю в проведенні слідчих дій, можуть перебувати обвинувачені, щодо яких застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту згідно з постановою судді (ст. 1652 КПК).

Районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби управлінь юстиції виконують вироки, ухвали й постанови судів у кримінальних справах у вигляді штрафу та конфіскації майна. Перевіряючи щоквартально додержання закон­ності в діяльності кримінально-виконавчої інспекції, прокурор звертає увагу на додержання вимог норм КВК, у тому числі при виконанні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, а також на здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням і звільнених від відбування покарання вагітних жінок, жінок, які мають дітей до трьох років.

Перевіряючи законність перебування в ізоляторах тимчасового тримання і в кімнатах для доставлених, прокурор з'ясовує наявність протоколу затримання щодо кожного затриманого, його обґрунтованість і порядок складання протоколу відповідно до вимог КПК. При цьому необхідно уточнити час затримання і правильність зазначення його в протоколі, вивчити матеріали справи й дати оцінку обґрунтованості затримання. В ізоляторах тимчасового тримання і в кімнатах для доставлених повинні триматися тільки затримані особи, а особи, узяті під варту, можуть перебувати в них не більш як три доби. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб (ст. 155 КПК).

Прокурор, здійснюючи перевірку, повинен оцінювати будь-які акти кримінального переслідування з точки зору їх відповідності Конституції України (ст. 29), оскільки конституційні норми є нормами прямої дії. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

Кожному затриманому чи заарештованому має бути невідкладно повідомлено про мотиви затримання чи арешту, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто, користува­тися правовою допомогою захисника й оскаржити в суді своє затримання. Затриманому роз'ясняються права, про що фіксується в протоколі (ст. 21 КПК). Про затримання або арешт людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Перевіряючи в районних, міських, районних у містах відділах Державної виконавчої служби додержання законності при виконанні вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, міськрайпрокурори звертають увагу на додержання вимог Закону України "Про виконавче провадження". Статтею 3 Закону визначено рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, у тому числі ті, які передбачаються вироками, ухвалами та постановами судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, а також постановами судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення. Ці види судових актів в адміні­стративних і кримінальних справах заслуговують на особливу увагу. Тому додержання законності при їх примусовому виконанні посадовими особами Державної виконавчої служби перебувають у центрі уваги міських, районних прокурорів при перевірці.

Прокурори, перевіряючи додержання законності в діяльності державних виконавчих служб, звертають увагу на виконання ними обов'язків, закріплених Законом України "Про виконавче провадження", у тому числі й використання державними виконавцями своїх прав при здійсненні виконавчого провадження, а також додержан­ня прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб при здійсненні виконавчого провадження.

Організація роботи прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (спеціалізованої прокуратури) щодо використання наглядових повноважень має деякі відмінності від організації роботи в міських, районних прокуратурах.

Як свідчить практика, прокурори спецрайпрокуратур у наказах про розподіл службових обов'язків між оперативними працівниками за кожним працівником прокуратури, крім слідчих, закріплюють окремі об'єкти нагляду: виправні та виховні колонії, кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри), тимчасові слідчі ізолятори на території виправних колоній, арештні доми, а також лікувально-трудові профілакторії управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК та областях. При цьому нагляд за додержанням законів у цих установах здійснюється в строки відповідно до вимог наказу Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р.

13.3. Повноваження прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень

Відповідно до ст. 22 КВК України прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами згідно з Законом України "Про прокуратуру".

Для здійснення нагляду за додержанням і застосу­ванням законів адміністраціями органів і установ, які виконують покарання і застосовують призначені судом заходи примусового характеру, адміністраціями місць тримання затриманих і взятих під варту; для поперед­ження, виявлення й усунення порушень закону проку­рори наділені відповідними повноваженнями.

Згідно з ч. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру" прокурор має право:

1) у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи, у яких засуджені відбувають покарання, установи для примусо­вого лікування і перевиховування;

2) безперешкодно входити до всіх приміщень, де перебувають особи, до яких застосовані заходи медич­ного та виховного характеру, а також тримаються адміні­стративно затримані, заарештовані;

3) опитувати затриманих, заарештованих і засудже­них;

4) знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

5) перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству;

6) вимагати від посадових осіб органів, виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання, пояснень з приводу допущених порушень, а також проведення перевірок;

7) негайно звільняти особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Здійснюючи нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового характеру, прокурор користується повноваженнями владно-розпорядчого характеру. Закон України "Про прокуратуру" визначає, що постанови та вказівки прокурора щодо додержання законності й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі, інших покарань, а також осіб, до яких застосовані заходи примусового характеру, є обов'язковими та підлягають негайному виконанню (ст. 45 Закону), такі ж вимоги містяться в ст. 22 (КВК).

Указані норми Гарантують захист прав і законних інтересів затриманих, заарештованих і позбавлених волі осіб, визначених нормами КПК, КВК, Законом України "Про попереднє ув'язнення", а також у відомчих актах Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства охорони здоров'я та інших органів, які видають накази, розпорядження та інструкції, що забезпечують виконан­ня чинного законодавства. Незважаючи на те, що прокурор не здійснює нагляд за виконанням відомчих актів, порушення або невиконання їх означає одночасно і порушення законів, бо акти, як правило, роз'яснюють порядок застосування законів, а їх невиконання створює причини й умови порушення закону. Прокурор, реагуючи на виявлені порушення закону, указує на причини й умови цих порушень, посилаючись на відомчі акти.

Генеральний прокурор України в наказі за № 8 гн від 23 квітня 2004 р. вимагає від підлеглих прокурорів проводити комплексні перевірки додержання законів, визначаючи терміни їх проведення (п. 6 наказу), а саме:

а) у слідчих ізоляторах, дільницях слідчих ізоляторів на території виправних колоній, а також комісіях з питань розподілу, направлення та переведення засуд­жених до позбавлення волі зі слідчих ізоляторів до виправних і виховних установ - щомісяця;

б) у місцях виконання покарань і заходів примусового характеру, що призначаються судом, - один раз на пів­річчя;

в) у кримінально-виконавчих інспекціях - щокварталу;

г) у відділах державної виконавчої служби - один раз на півріччя;

г) у дисциплінарних батальйонах - один раз на пів­річчя;

д) на гауптвахтах - щомісяця;

є) у міжобласних центрах і відділеннях стаціонарної судово-психіатричної експертизи для осіб, які трима­ються під вартою, - щомісяця.

Крім цього, відповідно до вимог п. 7 Наказу Гене­рального прокурора за № 4 від 28 жовтня 2002 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство" визначаються і такі терміни перевірок:

а) прокурорами АРК, областей, міст Києва і Сева­стополя в слідчих ізоляторах МВС та СБУ - щомісяця;

б) міськими, районними, міжрайонними й іншими прирівняними до них прокурорами - не рідше як один раз на десять днів перевіряти в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для доставлених у чергових частинах МРВ УМВС законність затримання осіб.

При цьому з урахуванням стану законності та право­порядку в місцях попереднього ув'язнення, виконання покарань і заходів примусового характеру, що призна­чаються судом, необхідно проводити цільові перевірки з питань, які потребують негайного вирішення. За необ­хідності такі перевірки здійснюються за участі відповід­них спеціалістів (у тому числі з управлінь ДДУПВП) і працівників структурних підрозділів прокуратур.

Генеральний прокурор України покладає на прокурорів обов'язок проводити комплексні перевірки, під час яких особливу увагу звертати на наявність законних підстав та обґрунтованість тримання громадян у місцях попереднього ув'язнення, установах виконання покарань і заходів примусового характеру, що призна­чаються судом; додержання вимог закону щодо режиму тримання; додержання прав ув'язнених і засуджених і виконання ними своїх обов'язків; застосування до таких осіб заходів заохочення та дисциплінарного впливу; їх матеріально-побутове та медико-санітарне забезпечення; залучення до суспільно корисної праці та додержання законів про охорону праці; створення умов для їх виправлення і ресоціалізації; додержання законів при звільненні; додержання вимог закону в діяльності спостережних комісій, служб у справах неповнолітніх щодо здійснення ними громадського контролю за дотриманням прав ув'язнених і засуджених (п. 4 наказу № 8 гн).

Перевіряючи додержання законності в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установ, у яких засуджені відбувають покарання, установ для примусово­го лікування і виховання, прокурор має право опитувати осіб, які там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких цих осіб затримано, заарештовано, засуджено або до них застосовано заходи примусового характеру (ст. 44 Закону "Про прокуратуру"). Опитування є однією з форм виявлення порушень законності, проводиться воно як у присутності адміністрації, так і без неї. Крім цього, прокурор має право приймати заяви та скарги від осіб, які перебувають у цих установах.

Відвідуючи ці установи, прокурор має право перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації, зупиняти виконання незаконних актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповід­ності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень (п. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру").

Перевірка цих актів може здійснюватись як за заявами та скаргами, так і з особистої ініціативи проку­рора. Прокурор має право скасувати будь-яку постанову посадових осіб органів і установ виконання покарання, слідчих ізоляторів і лікувально-трудових профілакторіїв щодо встановлених законодавством порядку й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, якщо виявлено їх невідповідність законо­давству.

Незаконні накази та розпорядження адміністрації установ прокурор опротестовує, керуючись ст. 21 Закону України "Про прокуратуру". Особливу увагу він повинен приділяти дотриманню вимог законодавчих актів, які регламентують перебування осіб у цих установах. Вия­вивши осіб, які незаконно перебувають у місцях триман­ня затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру, прокурор зобов'язаний негайно їх звільнити (п. З ч. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру").

Незаконним уважається перебування в указаних установах осіб, направлених без належного оформлення документів, осіб, які підлягали звільненню після закінчення строку затримання, перебування під вартою на досудовому слідстві, відбуття строку покарання, відповідно до акта про помилування, за постановою або ухвалою судових інстанцій, на підставі рішення суду про умовно-дострокове звільнення та в інших випадках, передбачених ст. 152 КВК України.

Звільнення осіб, які незаконно перебувають у цих установах, здійснюються на підставі постанови проку­рора. Постанови, а також указівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, згідно зі ст. 45 Закону "Про прокуратуру" є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.

Таким чином, прокурор, здійснюючи нагляд за додер­жанням законів у місцях застосування заходів примусо­вого характеру, використовує повноваження владно-розпорядчого характеру, що забезпечує і гарантує захист прав і законних інтересів затриманих, заарештованих і позбавлених волі осіб. Аналіз законодавчих актів, які визначають права й обов'язки прокурора в процесі здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, дозволяє зробити висновок, що він наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому успішно вирішувати завдання нагляду. Тобто ці повноваження дозволяють прокурору виконувати наглядову функцію, яка передбачена п. 4 ст. 121 Конституції України, у повному обсязі й завжди виступати гарантом забезпечен­ня прав і свобод специфічної категорії осіб, які тримаються в кримінально-виконавчих органах і устано­вах.

Основним завданням нагляду за додержанням законів цими органами й установами є забезпечення законності щодо порядку й умов тримання або відбування по­карання особами, їх прав і виконання ними своїх обов'язків.

Для більш детального ознайомлення з діяльністю прокурора зі здійснення наглядової функції доцільно проаналізувати особливості нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі, у місцях тримання затриманих і попереднього ув'язнення, а також у місцях виконання покарання, не пов'язаного з позбавленням волі.

13.4. Прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях тримання затриманих і попереднього ув'язнення

Тримання затриманих і взятих під варту здійсню­ється на принципах неухильного додержання Конституції України, Закону України "Про попереднє ув'язнення", норм КПК України. Підставами тримання затриманих за підозрою у вчиненні злочину, а також обвинувачених під вартою відповідно до норм КПК України є відповідний протокол затримання (ст.ст. 106, 115) і постанова судці (ст. 1652).

Відповідно до ст. 106 КПК затримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати більше 72 годин. Протягом цього терміну орган дізнання чи слідчий повинні звільнити затриманого, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину; звільнити й обрати щодо нього запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою; доставити затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Особи, щодо яких на підставі ст. 155 КПК обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, тримаються в слідчих ізоляторах. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в місцях тримання затриманих.

У місцях тримання затриманих особи, узяті під варту, можуть перебувати не більш як три доби. Якщо доставка ув'язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб (ч. 4 ст. 155 КПК). Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано щодо осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправної колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховної колонії (ч. 5 ст. 155 КПК).

Постановою Верховної Ради України від 6 травня 1993 р. "Про тимчасові слідчі ізолятори на територіях виправно-трудових колоній" дозволено Державному департаменту України з питань виконання покарань тимчасово, до нормалізації становища з розміщенням осіб, яких тримають у місцях попереднього ув'язнення, направляти їх із переповнених слідчих ізоляторів до виправно-трудових колоній, де створюються тимчасові слідчі ізолятори.

Тримання під вартою під час досудового розслі­дування не повинне тривати більше двох місяців. Строк тримання під вартою може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців - за поданням, погодженим із заступником Генерального прокурора України, прокуро­ром АРК, області, міст Києва і Севастополя та прирівня­ними до них прокурорами, або самим цим прокурором у справах про тяжкі й особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погод­женим з Генеральним прокурором України, його заступ­ником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України (ст. 156 КПК).

У слідчому ізоляторі згідно зі ст. 89 КВК у виняткових випадках може бути залишено для роботи з господарського обслуговування осіб за їх згодою, які вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої або середньої тяжкості чи тяжкі злочини. Залишення засуджених для роботи з господарського обслуговування проводиться за наказом начальника слідчого ізолятора. Засуджені, які залишилися в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування, тримаються ізольовано від інших осіб на умовах, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом для виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки.

Перевіряючи стан законності в місцях тримання затриманих і попереднього ув'язнення, прокурор звертає увагу перш за все на підстави перебування осіб у цих місцях. Йому необхідно перевірити наявність щодо кож­ного затриманого і взятого під варту певних документів: відповідно до затриманого - протоколу затримання (ст. 106 КПК), щодо заарештованого - постанови судді (ст. 165-2 КПК). Необхідно також ознайомитись із матеріалами, які долучаються до цих процесуальних документів (рапорт працівника міліції, пояснення затриманого, інші документи, вилучені предмети тощо). Перевіряючи підстави затри­мання, прокурор повинен звернути увагу на правильність оформлення протоколу, у якому має бути зазначено підстави, мотиви, день, час, місяць, рік, місце затриман­ня, пояснення затриманого, час складання протоколу, а також роз'яснення підозрюваному його права на захист, у тому числі права мати побачення з захисником з моменту затримання. Протокол повинен бути підписаний особою, яка його склала, і затриманим. Ознайомившись з цими документами, прокурор повинен звернути увагу на термін перебування в місцях тримання затриманого. Він не повинен бути більшим за 72 години.

Ознайомлюючись із постановою судді про застосу­вання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, прокурор звертає увагу й оцінює з точки зору законності застосування такого запобіжного заходу. Крім того, звертає увагу на термін перебування особи в категорії підозрюваного в місцях тримання затриманих (не менше З діб), а у виняткових випадках - до десяти днів, а також на додержання вимог, передбачених кримінально-процесуальним законом, про продовження строків тримання під вартою у випадках, коли вони перевищують два місяці (ст. 156 КПК). Прокурор також з'ясовує загальні питання, які характеризують стан справ і кількість ув'язнених осіб, їх категорії (узяті під варту, засуджені, господарська обслуга, неповнолітні, жінки та інші).

13.5. Прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі

Особи, засуджені до позбавлення або обмеження волі, відбувають покарання в арештних домах, кримінально-виконавчих установах, спеціальних виховних установах (виховні колонії). Кримінально-виконавчі установи по­діляються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії). У свою чергу виправні

колонії поділяються на колонії мінімального, середнього та максимального рівня безпеки (ст. 11 КВК).

Нагляд прокурора за додержанням законності в цих установах здійснюється шляхом: а) періодичних планових перевірок; б) перевірок за скаргами, заявами, інфор­мацією засобів масової інформації та інших джерел про факти порушень закону або надзвичайні події.

Відповідно до наказу Генерального прокурора № 8 гн від 23 квітня 2004 р. у цих установах повинні проводи­тися комплексна та цільова перевірки додержання законів один раз на півріччя. Готуючись до перевірки, прокурор складає її план, який затверджується керів­ником, визначає, яких спеціалістів необхідно залучити до перевірки (працівника КРУ, інженера з техніки безпеки чи працівника санепідемслужби), та її термін. Прибувши з метою перевірки до установи, прокурор повинен зустрітися з керівником або особою, яка тимчасово виконує його обов'язки.

Керівник установи - це начальник колонії, який очолює адміністрацію виправно-трудової установи та несе відпо­відальність за виконання завдань, визначених кримі­нально-виконавчим законодавством України. У начальника прокурор з'ясовує загальні питання, які стосуються стану законності в установі, у тому числі й такі:

а) кількість засуджених і додержання встановлених норм житлової площі;

б) стан злочинності та дисциплінарної практики серед засуджених;

в) кількість осіб, які тримаються в дисциплінарному ізоляторі, приміщеннях камерного типу (ПКТ), у карцерах;

г) працевлаштування засуджених, виконання про­мислових показників;

г) кількість осіб, які користуються правом безконвойного пересування, а також тих, які працюють за ме­жами охоронюваної зони;

д) випадки застосування щодо засуджених зброї, гамівних сорочок, наручників і гумових кийків.

Перед початком комплексної перевірки необхідно ознайомитися з актами інспекторських перевірок, які проводилися працівниками Державного департаменту України з питань виконання покарань в області, у черговій частині з журналом обліку та реєстрації злочинів і пригод, де фіксуються всі позаштатні ситуації та випадки порушень закону в колонії. Крім цього, необхідно пере­вірити виконання адміністрацією колонії пропозицій прокурора за попередньою перевіркою. Після проведення цих заходів прокурор здійснює обхід усіх житлових, комунально-побутових і виробничих приміщень установи.

Обхід території проводиться в обов'язковому порядку з участю начальника колонії та медичного працівника, які під час обходу відповідають на запитання, що виникають у прокурора. У процесі обходу житлових приміщень прокурор звертає увагу на умови проживання засуджених: забезпеченість нормою жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів, у виховних колоніях і виправних колоніях, призначених для тримання жінок, -чотирьох квадратних метрів, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі - п'яти квадратних метрів (ст. 115 КВК). Перевіряє забезпечення індивідуальними спальними місцями, постільною білизною, одягом, взуттям, при цьому звертає увагу на санітарний стан житлових приміщень. При відвідуванні їдальні та кухні з'ясовує, як забезпечуються засуджені харчуванням. Установлює, коли останній раз визначалася калорійність їжі, перевіряє якість її шляхом безпосередньої проби. Він також: звертає увагу на санітарний стан цих приміщень.

У ході перевірки медичної частини з'ясовує обґрунто­ваність поміщення до стаціонару хворих, порядок зберігання медпрепаратів, які належать до наркотичної групи, як виконується примусове лікування засуджених від наркоманії та алкоголізму, чи не допущено звільнення осіб від примусового лікування без винесення судом рішень про його припинення, та інші питання.

У крамниці прокурор цікавиться асортиментом продуктів харчування та предметів першої потреби, канцелярського приладдя, розпорядком роботи крамниці, забезпеченням безпеки роботи продавця.

Під час обходу прокурор з'ясовує в засуджених, хто бажає прибути до нього на прийом з особистих питань, записує їх прізвища та призначає місце і час прийому. Крім того, фіксує наявність скарг на умови та режим тримання. Якщо виникають запитання, прокурор їх вирішує на місці, а за наявності заяв чи скарг, які потребують перевірки, пропонує викласти їх письмово на його ім'я і вирішує їх особисто або під своїм контролем. При обході та перевірці прокурору допомагають спе­ціалісти, яких він залучає.

Прокурор обов'язково повинен відвідати дисциплі­нарний ізолятор, приміщення камерного типу, карцер і перевірити законність перебування там засуджених. У виробничих приміщеннях прокурор звертає увагу на умови праці засуджених, охорону праці, техніку безпеки, санітарний стан та інші моменти, які він перевіряє за допомогою фахівців, залучених до перевірки. Після обходу житлових, комунально-побутових і виробничих примі­щень та особистого прийому засуджених прокурор ознайомлюється з особовими справами засуджених і пе­ревіряє додержання законності в діяльності адміністра­ції.

Під час комплексної перевірки, яку прокурор повинен проводити один раз на півріччя, обов'язково з'ясовується комплекс питань.

Законність тримання засуджених в установах ви­конання покарань (УВП), обґрунтованість засудження і позбавлення чи обмеження волі, законність та своємасність звільнення засуджених після відбуття строку покарання на підставі акта про помилування й амністію.

Ця перевірка здійснюється за особовими справами засуджених, де зазначено підстави для відбуття покаран­ня у вигляді позбавлення волі. Такими підставами є вирок суду, який набрав чинності, ухвала суду про зміну умовного засудження або виправних робіт на позбавлення волі. При перевірці особових справ осіб, які звільнилися з УВП, прокурор звертає увагу на законність і обґрунтованість їх звільнення шляхом звірення вироку (ухвали) суду та інших документів з даними про звільнення. Крім цього, прокурор перевіряє законність переведення засуджених з однієї колонії до іншої. Стаття 93 КВК України визначає, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його постійного місця проживання до засудження. Переведення з однієї колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню в цій колонії. Тому прокурору необхідно з'ясувати, чи були для цього законні підстави (конфліктна ситуація, хвороба, виробнича необхідність та ін.).

Забезпечення охорони та режиму тримання за­суджених згідно з вимогами закону. Перевіряючи додержання вимог норм КВК України, які регламентують забезпечення охорони та режим тримання засуджених, прокурор звертає увагу на виконання вимог ст. 102 КВК України. При цьому він перевіряє:

- стан охорони, ізоляції засуджених і нагляд за їх поведінкою;

- законність надання засудженим права на коротко­часні виїзди за межі місця позбавлення волі (ст. 111 КВК);

- законність надання засудженим права на отриман­ня посилок, передач, бандеролей, грошових переказів, на користування крамницею, надання побачень з родичами й іншими особами, телефонних розмов (ст. 108, 110, 112, 114 КВК);

- законність накладення на засуджених стягнень, своєчасність виявлення та ізоляції злісних порушників режиму (ст. 133, 134 КВК);

- законність і обґрунтованість застосування до засуд­жених зброї, наручників, гамівної сорочки і гумового кийка (ст. 106 КВК);

Став боротьби зі злочинами й іншими порушен­нями режиму. Перевіряючи стан боротьби зі злочинами й іншими правопорушеннями, прокурор перш за все звертає увагу на виконання вимог ст. 97 КПК, яка регламентує порядок прийняття і розгляд заяв і пові­домлень про злочини. З цією метою він ознайомлюється з матеріалами відомчих розслідувань, які проводилися у зв'язку з вчиненням засудженими злочинів, вивчає кож­ну кримінальну справу, яка перебуває в провадженні органів дізнання. Крім того, перевіряє:

- журнал обліку злочинів і надзвичайних подій, який знаходиться в черговій частині;

- журнал обліку відмовлених у порушенні кримі­нальних справ, який знаходиться в оперативному відділі, і журнал одержання тілесних ушкоджень, що ведеться медичною частиною.

Поряд із цим, прокурор ознайомлюється зі статистич­ними даними про кількість вилучених спиртних напоїв, наркотичних речовин, колючо-ріжучих предметів, грошей, валюти й іншого, а також із заходами дисциплінарного реагування на ці факти. Особливу увагу слід приділяти вивченню особових справ засуджених, які злісно порушують режим тримання, неодноразово поміщалияь До дисциплінарного ізолятора, переводилися до приміщень камерного типу (одиночних камер), до карцеру, які самовільно залишали місце обмеження волі, ухиляються від роботи, систематично порушують режим; установленню фактів приховування злочинів, передбачених ст.ст. 390, 391 КК (ухилення від відбування покарання, злісна непокора вимогам адміністрації виправної уста­нови).

Перевіряючи додержання законності при прийнятті рішень за матеріалами службових перевірок фактів заборонених стосунків особового складу УВП із засудженими та їх родичами, прокурор звертає увагу на повноту перевірки, у тому числі чи з'ясовувалися при цьому питання щодо отримання такими працівниками будь-яких благ, пільг, переваг. Оцінюючи законність прийнятих рішень за цими матеріалами, він визначає наявність у діях указаних осіб ознак, що підпадають під вимоги Закону України "Про боротьбу з корупцією". У разі виявлення подібних фактів прокурор оформляє протоколи про корупційні дії за умови, що не пройшли терміни, передбачені законом, направляє їх до суду.

Додержання адміністрацією установ виконання покарань (УВП) вимог закову про матеріально-побутове забезпечення осіб, засуджених до позбавлення чі обмеження волі. Додержання законів, які регламентують медичне обслуговування та матеріально-побутове забезпечення, прокурор перевіряє під час обходу цих об'єктів. Доцільно, щоб така перевірка проводилася за участі відповідних спеціалістів. При цьому слід мати на увазі, що питання про медичне обслуговування та матеріально-побутове забезпечення засуджених до обмеження волі регулюються ст.ст. 63, 64 КВК, а засуджених до позбавлення волі - ст.ст. 115, 116 КВК України. Здійснюючи перевірку, необхідно керуватися вимогами, які регламентуються нормами Кримінально-виконавчого кодексу України.

Додержання законів про працю. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територі­альної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження (п. 1. ст. 56 КВК). Засуджені до обмеження волі залучаються до праці зазвичай на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (п. 1 ст.60 КВК). Робота засуд­жених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи та переведення на іншу роботу.

Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, визначених адміністраціями виправ­них колоній (ст. 118 КВК).

Додержання закону про залучення засуджених до праці. Перевірку додержання закону про залучення до праці необхідно починати з витребування статистичних даних про трудове використання засуджених. При цьому з'ясовується, чи всім працездатним надано роботу, якщо ні, то з якої причини та які заходи вживаються адміністрацією для усунення причин, у тому числі для пошуку нових замовлень.

Згідно зі ст. 61 КВК адміністрація виправного центру веде облік засуджених до обмеження волі, організовує їх трудове влаштування, забезпечує додержання умов праці. Стаття 62 КВК передбачає, що власник підпри­ємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільно корисної праці з урахуванням стану здоров'я та, за можливості, спеціальності, організувати первинну профе­сійну підготовку та створити необхідні побутові умови. Власнику, де працюють засуджені, забороняється звіль­няти їх з роботи, крім випадків: а) звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених КК України; б) переведення засудженого на роботу на інше підприємство, в установу чи організацію або до іншого виправного центру; в) набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває покарання у вигляді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі; г) не­можливість виконання даної роботи за станом здоров'я.

Засуджені до позбавлення волі, як правило, залуча­ються до праці на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови їх охорони та ізоляції. Засудженим чоловікам віком понад 60 років, жінкам - понад 55 років, інвалідам першої та другої груп, хворим на активну форму туберкульозу, жінкам з вагітністю понад чотири місяці, жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, дозволяється працю­вати за їх бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії.

Ураховуючи ці обставини, зазначені в нормах КВК, прокурор зобов'язаний перевіряти, як вони додержу­ються, а також як засуджені виконують норми виробітку. Додержання правових норм, які регулюють робо­чий час, час відпочинку, охорону прані й техніку без­пеки. Вимоги про умови праці для засуджених до обмеження чи позбавлення волі (статті 60, 119 КВК) чітко визначено законодавством. Прокурор перевіряє додер­жання цих норм при обході виробничих об'єктів, де він з'ясовує, яка тривалість робочого дня, чи надається від­починок, безкоштовний спецодяг, спецприлади (оку­ляри, рукавиці й інше). З метою підвищення якості пере­вірки цих питань бажано залучати необхідних спеці­алістів.

Перевіряючи додержання законів про охорону праці й техніки безпеки, прокурор ознайомлюється з докумен­тацією про нещасні випадки, їх службове розслідування, своєчасність і правильність оформлення актів і вжиті заходи щодо усунення причин та умов нещасних випадків. Особливу увагу приділяє праці засуджених, щоб вона була організована з додержанням правил охорони праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, установлених законодавством про працю.

Законність оплати праці засуджених і проведен­ня відрахувань із заробітку. Праця засуджених до обмеження чи позбавлення волі регулюється законо­давством про працю, їх праця оплачується відповідно до її кількості та якості. Засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній, виправного центру, прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством (ст. 118 КВК).

Засудженим до обмеження волі незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менше 75 % загальної суми заробітку (п. 4. ст. 60 КВК). Засудженим до позбавлення волі, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допускають порушень режиму, зараховується незалежно від усіх відрахунків 15 % на особовий рахунок, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад 60 років, жінок - понад 55 років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, ланок, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, - не менш як 50 % нарахованого їм місячного заробітку. Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховуються незалежно від усіх відрахувань не менш як 75 % нарахованого їм місячного заробітку (ст. 120 КВК). Поряд із цим, особи, які відбувають покарання у виправних колоніях, із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування (ст. 121 КВК).

У бухгалтерії перевіряється законність розрахунків за роботу з засудженими, своєчасність і правильність нара­хування на основні рахунки заробітку, законність проведених відрахувань. При цьому слід мати на увазі, що відрахування з заробітку витрат на утримання засуд­женого проводиться після відрахування прибуткового податку й аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами про­вадяться в порядку, встановленому законом. Щодо засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість і харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побу­тових та інших наданих послуг, утримується з їхніх особових рахунків. У разі відсутності у засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред'явити йому позов через суд (п. З ст. 121 КВК).

Матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заро­бітку за постановою начальника колонії, яка оголошу­ється засудженому під розписку (ст. 137 КВК). Прокурор перевіряє матеріали, за якими винесено відповідну постанову, з'ясовує, чи встановлено розмір збитків, обставини, за яких їх було завдано, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків, наявність письмового пояснення винного, чи оголошено постанову засуд­женому під розписку. Поряд із цим, перевіряє, чи є такі особи, які не відшкодували збитків і звільнились з УВП, чи зверталась адміністрація установи до суду щодо стягнення з них збитків у встановленому законом порядку.

Додержання вимог закону про проведення вихов­ної роботи, організацію загальноосвітнього і профе­сійно-технічного навчання. Виховна робота, яка прово­диться з засудженими до обмеження чи позбавлення волі, регламентується Кримінально-виконавчим кодексом України. У ст. 65 КВК закріплені вимоги до адміністрації виправного центру, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів про проведення соціально-виховної роботи з особами, які від­бувають покарання у вигляді обмеження волі. Питання проведення виховної роботи з особами, засудженими до позбавлення волі, містяться в ряді статей (123-137 КВК). Усе це вимагає від прокурора перевірки додержання вимог закону про проведення виховної роботи в місцях відбування покарання. Прокурор ознайомлюється з планами роботи заступника начальника установи з соціальної роботи та їх виконанням, а також перевіряє додержання законів у роботі начальників загонів. При цьому необхідно звертати увагу на об'єктивність скла­дання характеристик на засуджених, чи відповідають вони матеріалам особових справ.

Розпорядком дня колоній можуть передбачатися виховні заходи, участь у яких для засуджених є обов'язковою (ст. 123 КВК). На виконання цих вимог закону прокурору слід також звертати увагу під час перевірки. Статтею 124 КВК визначено основні форми та методи соціально-виховної роботи з засудженими до позбавлення волі, тому прокурору необхідно з'ясувати, які форми й методи застосовуються і якими є результати цієї роботи.

Значну увагу треба приділяти питанням загально­освітнього і професійного навчання засуджених, особливо виконанню Законів України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", у тому числі питанням доступності та безоплатності здобуття повної загальної середньої освіти, а також Закону України "Про професійно-технічну освіту" (ст.ст. 125, 126 КВК).

Перевіряючи виконання законодавства, що регламен­тує виховну роботу, прокурор ознайомлюється з діяльністю самодіяльних організацій засуджених (ст.ст. 66, 127 КВК) і роботою, яка проводиться представниками релігійних організацій (ст. 128 КВК).

Оцінюючи стан законності, у тому числі додержання вимог закону про проведення виховної роботи, прокурор повинен перевіряти й аналізувати законність застосуван­ня заходів заохочення та стягнення, що застосовуються до осіб, засуджених до обмеження чи позбавлення волі (ст.ст. 67-70, 130-135 КВК).

Додержання законів про відшкодування збитків, завданих злочинами. Особи, які відбувають покарання, зобов'язані відшкодовувати збитки, завдані злочинами. Відрахування за виконавчими листами та іншими зако­нодавчими документами провадяться в порядку, встано­вленому законом (ст. 121 КВК). При перевірці прокурор з'ясовує, чи на всіх засуджених, які зобов'язані відшко­довувати збитки, надійшли виконавчі листи. З цією ме­тою він у спецвідділі установи перевіряє особові справи засуджених за господарські й економічні злочини, злочи­ни проти власності, у сфері господарської діяльності й інші та звіряє з журналом обліку виконавчих листів, який веде бухгалтерія.

Нагляд за законністю утримань із заробітку засуд­жених у рахунок відшкодування матеріальних збитків передбачає перевірку своєчасності проведення стягнень, їх повноти та правильності. Якщо встановлюється, що стягнення не проводиться, необхідно з'ясувати причини. Якщо причиною є неналежне працевлаштування засуд­женого, прокурор повинен зажадати від адміністрації усунення цієї причини. Крім утримання відрахувань із заробітку, збитки можуть погашатися на письмове прохання засуджених з інших сум особового рахунку, у тому числі з тих, які надійшли поштовим переказом.

Прокурору доцільно перевірити додержання закон­ності при відшкодуванні збитків за декількома виконав­чими провадженнями.

Додержання законності при звільненні засудже­них. Перевірка виконання законів, що регламентують звільнення засуджених, проводиться прокурором з урахуванням усіх норм, які визначають не лише звільнення, але й надання допомоги в трудовому й побутовому влаш­туванні, установлення адміністративного нагляду, поря­док дострокового звільнення та ін. Прокурор зо­бов'язаний перевірити, як виконуються вимоги законів, що визначають підстави звільнення від відбування пока­рання (ст. 152 КВК), час звільнення і проведення розра­хунків зі звільненими особами (ст. 153 КВК), надання до­помоги засудженим у трудовому і побутовому влашту­ванні (ст. 156 КВК), а також допомоги особам, звільненим з місць відбування покарання (ст. 157 КВК). Крім цього, прокурор з'ясовує, чи своєчасно адміністрація виявляє осіб, які після звільнення підлягають адміністративному нагляду, чи виконуються вимоги Закону України "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі" і чи своєчасно направляються рішення суду до органів внутрішніх справ для виконання (ст.ст. 158, 159 КВК).

Порядок дострокового звільнення від відбування покарання визначається ст. 154 КВК і перевіряється прокурором з урахуванням вимог, передбачених цією нормою, а також нормами Кримінального кодексу Украї­ни (розділ XII КК).

Додержання законодавства про пожежну безпеку н охорону навколишнього природного середовища. При проведенні перевірки прокурор звертає увагу на до­держання законодавства, що регламентує пожежну без­пеку. Здійснюючи обхід, він перевіряє наявність проти­пожежних засобів (щити, металеві крюки, лопати, відра, пісок, пожежні рукави, водяні помпи та ін.), а також ви­значає наявність відповідальних осіб за протипожежний стан в установі, додержання вимог Закону України "Про пожежну безпеку" від 17 грудня 1993 р. Перевіряючи до­держання законодавства в установах виконання пока­рання, прокурор обов'язково повинен звертати увагу на виконання вимог законів, які регламентують охорону навколишнього природного середовища. У тому числі він з'ясовує питання з забезпечення екологічної безпеки при господарській діяльності, додержання лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє середови­ще, розміщення відходів від промислової, сільськогоспо­дарської та інших видів діяльності. При цьому перевіря­ється використання за призначенням коштів, виділених на охорону природного середовища та виконання за­вдань щодо охорони навколишнього середовища, наяв­ність екологічного паспорта установи. Прокурор також звертає увагу на санітарний стан житлової, промислової зон і території, яка прилягає до охоронюваної зони уста­нови.

Законність розгляду та внрішення заяв, звернень і скарг ув'язнення. Робота з заявами, зверненнями та скаргами регламентується Законом України "Про звер­нення громадян" від 2 жовтня 1996 р. Перевірку питань, передбачених законом, додільно починати з прийому засуджених з особистих питань, під час якого з'ясувати, чи зверталися вони з цими питаннями до представників адміністрації і до кого конкретно, які було прийнято рішення за зверненнями. Після цього в канцелярії установи ознайомитися з порядком обліку, реєстрації, зберігання заяв і скарг, строки та якість їх вирішення, а також повідомлення авторів про результати їх розгляду.

Крім цього, перевірити наявність графіків прийому керівництвом установи, начальниками частин і служб засуджених і громадян з особистих питань, з'ясувати, яких вжито заходів щодо задоволення законних прохань. Своєчасність давання відповідей засудженим, крім книги реєстрації, перевіряється також за особовими справами заявників, оскільки ці відповіді повідомляються під розписку і долучаються до їх особових справ.

Перевіряючи законність розгляду заяв і скарг, необ­хідно звернути увагу на статистичні дані про цю роботу, на її аналіз, ужиття заходів щодо усунення порушень закону. Прийом засуджених до арешту, обмеження або позбавлення волі необхідно проводити щомісяця (п. 7.2 наказу № 8 гн).

Законність наказів і розпоряджень адміністрації УВП. З самого початку перевірки прокурору доцільно ознайомитися з наказами, розпорядженнями й іншими актами адміністрації установи. Це дає йому краще уяв­лення про стан законності в установі. Перевіряючи нака­зи і розпорядження, необхідно оцінити їх відповідність закону. Прокурор має право припинити виконання нака­зів, які суперечать закону щодо режиму й умов тримання засуджених. Під час перевірки прокурор повинен негай­но відреагувати на виявлені порушення закону: дати ке­рівництву установи усні чи письмові вказівки, приписи, подання, протести. Він вимагає від адміністрації усунен­ня причин і умов, які сприяють порушенням, уживає за­ходів щодо поновлення конституційних прав і свобод осіб, позбавлених волі. Про результати перевірки проку­рор інформує особовий склад установи.

Таким чином, прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі охоплює значний обсяг питань, які перевіряються. Така перевірка, з огляду на її обсяг і строки проведення не рідше одного разу на півріччя, буде результативною за умови участі в ній спеціалістів.

13.6. Прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні покарань, не пов'язаних з позбавленням волі

Нагляд за законністю виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, має певні специфічні особливості прокурорської діяльності. Вони характери­зуються сукупністю даних, які свідчать про виконання адміністраціями установ і органів своїх обов'язків дотримання порядку й умов виконання покарань, законності застосування заходів реагування стосовно засуджених, які порушують установлений порядок або ухиляються від відбуття покарання.

До покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, відповідно до ст. 51 КК України відносяться: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові об­меження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна. Такий перелік покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, зумовив створення широкого кола органів і установ, які їх виконують. Цими обставинами визначається специфіка роботи прокурора на окремих напрямках нагляду за додержанням законів при виконанні пока­рань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Аналіз норм Кримінально-виконавчого кодексу України, які регламентують виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі (ст.ст. 26-49), свідчить, що такі покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, виконує і контролює кримінально-виконавча інспекція, яка, крім цього, здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбуття покарання з випробуванням, а також звільнених від відбуття пока­рання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 13 КВК). Покарання у вигляді штрафу, конфіскації майна виконуються Державною виконавчою службою. Покарання у вигляді позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також службових обмежень для військово­службовців виконують відповідні органи чи посадові особи, які присвоїли їм ці звання, ранги, чини, кваліфікаційний клас, а також командири військових частин. Додержання законів у діяльності цих органів і установ здійснюють міські, районні, міжрайонні та військові прокурори гарнізонів.

Згідно з наказом Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р. комплексні перевірки додержання законів при виконанні покарань, не пов'яза­них з позбавленням волі, здійснюються: у діяльності кримінально-виконавчих інспекцій - щокварталу; у відділах Державної виконавчої служби - один раз на півріччя. Крім цього, з урахуванням стану законності проводяться також цільові перевірки з найбільш актуальних питань, що вимагають негайного вирішення.

Готуючись до перевірки додержання законності в діяльності кримінально-виконавчих інспекцій (КВІ), про­курор повинен скласти план перевірки, у якому перед­бачає питання, що підлягають вивченню.

Перевірка додержання законів при виконанні покарань у вигляді виправних робіт. Покарання у вигляді виправних робіт відбувається на підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності за місцем роботи засудженого (ст. 41 КВК). Перевіряючи додержання законів при виконанні покарань, необхідно звертати увагу на обґрунтованість перебування засуд­жених даної категорії на обліку в кримінально-виконавчій інспекції (КВІ).

Відповідно до ст. 57 КК України покарання у вигляді виправних робіт установлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого провадиться відрахування в дохід держави в розмірі, установленому вироком суду, у межах від 10 % до 20 %.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок, жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних і до осіб, які не досягай шістнадцяти років, та тих, які досягай пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохорон­них органів, нотаріусів, судців, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Перевірка додержання законів при виконанні цього виду покарань передбачає, що прокурор повинен звернути увагу також: на своєчасне направлення судом копії вироку до виконання. Згідно зі ст. 404 КПК вирок, що набрав законної сили, звертається судом до виконання не пізніш як через три доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанцій. Стаття 41 КВК визначає, що вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання.

Ураховуючи вказані вимоги законів, прокурор з'ясовує своєчасність звернення вироків до виконання. Крім цього, він з'ясовує кількість працюючих засуджених і на яких підприємствах вони працюють, хто не працевлаштований і з яких причин, скільки засуджених, які вчинили нові злочини, а також притягнених до дисциплінарної та кримінальної відповідальності за ухилення від покарання.

З'ясувавши ці обставини про виконання покарань, прокурор звертається до документації, що характеризує порядок провадження відрахувань із заробітку засуджених, а також обчислення строків покарань. Він вивчає журнал обліку засуджених до виправних робіт і справи засуд­жених, які перебувають на обліку, архівні справи осіб, знятих з обліку, і картотеку на засуджених. В обліковій картці, заведеній на кожного засудженого, зазначаються дані про місце його роботи, кількість робочих днів за графіком і фактично відпрацьованих, розмір зарплати та дані про відрахування із заробітку й утримання з нього за вироком суду, кількість прогулів та ін. Вивчення цієї документації дає підстави прокурору зробити висновки про те, як працюють засуджені, як виконують власники підприємств, установ, організацій, де вони працюють, вимоги ст. 44 КВК. Одержані дані дозволяють зробити висновок і про те, як кримінально-виконавча інспекція контролює виконання покарань у вигляді виправних робіт, чи вона підтримує зв'язки з органами внутрішніх справ, які згідно зі ст. 41 КВК проводять індивідуально-профілактичну роботу з засудженими за місцем їх проживання. З метою більш повної та результативної перевірки додержання вимог законодавства, у тому числі Кримінально-виконавчого кодексу, прокурору доцільно ознайомитися з Інструкцією "Про порядок виконання кримінального покарання у вигляді виправних робіт", за­твердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та МВС України № 3/4 від З січня 2002 р.

Прокурору необхідно перевіряти виконання вимог ст. 46 КВК, яка регламентує заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до засуджених. При цьому особливу увагу слід приділяти заходам стосовно осіб, які ухиляються від відбуття покарання, а також; на яких оголошено розшук. Поряд із цим, прокурор перевіряє законність звільнення від відбування покарання (ст. 42 КВК) і обчислення строку покарання у вигляді виправних робіт (ст. 43 КВК).

Перевірка додержання законів при виконанні покарання у вигляді громадських робіт. До громадсь­ких робіт відносяться роботи, виконувані засудженими у вільний від роботи чи навчання час безоплатно. Вид робіт визначають органи місцевого самоврядування. Громад­ські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і тривають не більше чотирьох го­дин на день (ст. 56 КК). Контроль за їх виконанням здійс­нює кримінально-виконавча інспекція, а проведення індивідуально - профілактичної роботи за місцем проживання засудженого покладається на органи внутрішніх справ (ст. 36 КВК).

Перевіряючи додержання законності в діяльності кримінально-виконавчої інспекції, прокурор звертає увагу на обґрунтованість перебування засуджених на обліку в кримінально-виконавчій інспекції, з'ясовує строки направлення вироків для виконання, установлені ст. 36 КВК. Вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання. Перевіряючи додержання законів при виконанні цього виду покарань, прокурор вивчає відбуття покарання і ставлення засуджених до праці, у тому числі на період щорічної відпустки за основним місцем роботи, обчис­лення строку покарання, протягом якого він повинен працювати у визначеному місці роботи (ст. 38 КВК).

Значну увагу слід приділяти виконанню обов'язків власниками підприємств, установ, організацій або уповноваженого ними органу за місцем відбування покарання (ст. 39 КВК). Прокурор також перевіряє додержання законів, які регламентують відповідальність засуджених за порушення порядку та умов відбування покарання, а також за порушення громадського порядку. При цьому звертається увага на законність реагування працівників кримінально-виконавчої інспекції на пору­шення з боку засуджених (ст. 40 КВК).

Перевірка додержання законів при виконанні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначено як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ст. 55 КВК).

Виконання цього покарання як основного поклада­ється на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем прожи­вання - на органи внутрішніх справ (п. 1 ст. 30 КВК). У разі, якщо покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк, під час відбування основного покарання його виконання покладається на адміністрацію арештного дому, кримінально-виконавчої установи, командування дисциплінарного батальйону, військової частини чи начальника гарнізону (ч. 2 ст. 30 КВК). Це означає, що адміністрація даних установ і органів не може вико­ристовувати таких засуджених на роботах, виконання яких їм заборонено згідно з вироком.

Перевіряючи додержання законів при виконанні кримінально-виконавчою інспекцією покарань у вигляді позбавлення права обіймати посаду або займатися певною діяльністю, прокурор має враховувати, що фактичне виконання цього покарання покладається на адміністрацію підприємства, установи, організації, де працює засуджений. Тому до завдань прокурорського нагляду входить:

- перевірка додержання законності в діяльності кримінально-виконавчої інспекції та органів внутрішніх справ при поставленні на облік засуджених, своєчасності направлення копій вироку суду адміністрації підпри­ємств, організацій та установ, де вони працюють, а та­кож органу, правомочному анулювати дозвіл на зайняття певним видом діяльності;

- перевірка своєчасності виконання вироку суду власником підприємства, організації, установи, де пра­цюють засуджені, та стану контролю за його виконанням кримінально-виконавчою інспекцією (ст. 32 КВК);

- перевірка заходів, які б не дозволили засудженому займати аналогічні посади під час заміни місця роботи;

- перевірка організації виховної роботи з засуд­женими, яку повинні проводити кримінально-виконавча інспекція та органи міліції;

- перевірка заходів реагування стосовно тих засуд­жених, які ухиляються від відбування покарання, а також тих власників підприємств, установ, організацій, які не виконують вирок суду щодо засудженої особи (ст.ст. 34, 35 КВК);

- перевірка виконання вироку суду органами, які мають право анулювати дозвіл на зайняття певним видом діяльності (ст. 33 КВК).

Поряд із цим, прокурору доцільно перевірити пра­вильність виконання даного виду покарання безпосе­редньо на підприємстві й у разі невиконання адміністра­цією підприємства вироку суду вжити відповідних заходів реагування. При відвідуванні підприємства, уста­нови, організації прокурор також перевіряє законність внесення запису до трудових книжок, тобто виконання вимог ст. 32 КВК.

Перевіряючи додержання законності в діяльності кримінально-виконавчої інспекції щодо виконання даного виду покарання, прокурор ознайомлюється з даними, які свідчать про вжиття заходів щодо припинення порушень вимог вироку, а також про розшук засуджених, місце знаходження яких невідоме, у тому числі про оголошення в розшук у зв'язку з ухиленням від покарання (ст. 35 КВК). Перед перевіркою додержання законності в діяль­ності кримінально-виконавчої інспекції прокурору до­цільно ознайомитися з Інструкцією "Про порядок вико­нання кримінального покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю", затвердженою наказом Державного департа­менту України з питань виконання покарань та МВС України № 3/4 від 3 січня 2002 р.

13.7. Акти прокурорського реагування на виявлені порушення законів при виконанні кримінальних покарань

Нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань спрямований на те, щоб не порушувалися передбачені кримінально-виконавчим законодавством порядок та умови утримання осіб при відбуванні ними покарань, додержувалися права зат­риманих, узятих під варту, засуджених до позбавлення волі чи інших заходів примусового характеру, вико­нувалися цими особами покладені на них обов'язки.

Повноваження прокурора дають йому можливість своєчасно виявляти й усувати порушення законів при виконанні кримінальних покарань, уживати заходів до відновлення порушених прав і притягнення винних до встановленої законом відповідальності. Розпорядження прокурора, що стосуються виконання вироків, ухвал і постанов суду, обов'язкові для всіх органів, посадових осіб, які їх виконують (ч. 2 ст. 415 КПК). Органи й установи виконання покарань зобов'язані виконувати постанови та вказівки прокурора щодо додержання порядку виконання покарання, установленого кримі­нально-виконавчим законодавством (ч. 2 ст. 22 КВК).

Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань, поєднує всі основні функції, передбачені ст. 121 Конституції України та ст.ст. 5, 19 Закону України "Про прокуратуру". Це дає підстави стверджувати, що він має можливість уживати всіх передбачених заходів реагування на виявлені порушення законів. Заходи реагування прокурора на виявлені порушення законів при виконанні покарань необхідно поділити на дві групи.

1. Пропозиції та вимоги прокурора, що мають владно-розпорядчий характер.

2. Пропозиції прокурора щодо усунення компетент­ними органами виявлених порушень.

Першу групу складають заходи реагування на виявлені порушення вимог кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства. Прокурор, маючи повноваження, передбачені ст. 44 Закону "Про прокуратуру", які дозволяють своєчасно виявляти й усувати порушення законів при виконанні кримінальних покарань, уживає заходів до поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення (ст. б Закону "Про прокуратуру").

Закон "Про прокуратуру" зобов'язує прокурора негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру (п. З ч. 2 ст. 44 Закону), а ст. 45 цього Закону передбачає обов'язкові до виконання акти реагування прокурора на виявлені порушення. Цими актами- є постанова і вказівка, які мають деякі особливості й застосовуються прокурором при виявленні різних по суті порушень закону.

Так, постанова вноситься прокурором у випадках виявлення осіб, які незаконно затримані, незаконно перебувають у місцях попереднього ув'язнення; уста­новлення незаконних постанов і рішень адміністрації місць попереднього ув'язнення щодо порядку й умов тримання затриманих, узятих під варту, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань; виявлення у штрафних чи дисциплінарних ізоляторах, карцері незаконно заарештованих.

Указівка прокурора - це захід реагування на виявлені порушення законодавства про порядок і умови відбуван­ня покарання. Указівки можуть даватися прокурором у письмовій або усній формі. Як правило, вони мають на меті негайне усунення порушень законів. Письмові вказівки видаються окремим документом (указівка про усунення виявленого факту порушення закону) або вказуються в акті перевірки місць відбування покарання (це може бути довідка, акт). Усні вказівки, як правило, прокурор дає у зв'язку з виявленням незначних одиничних порушень. Такі вказівки негайно викону­ються, а порушення усувається.

Слід зазначити, що в практичній діяльності органів прокуратури широко використовується такий ефективний акт реагування, як припис, передбачений ст. 22 Закону "Про прокуратуру". Припис - це письмовий акт проку­рорського реагування на порушення закону з вимогою негайно їх усунути та повідомити про це прокурору.

До першої групи заходів реагування слід також; віднести акти, які прокурор використовує при нагляді за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Цей нагляд регламентується ст.ст. 100, 227 КПК і ст.ст. 29-32 Закону України "Про прокуратуру", що наділяють прокурора владно-розпорядчими повноважен­нями. Прокурор, виявивши порушення закону, застосо­вує постанови і вказівки. Постанови прокурора можуть бути про:

- закриття справи, якщо її порушено без законних підстав, або про скасування постанови про порушення справи, якщо в цій справі не проводилися слідчі дії;

- скасування незаконної відмови в порушенні кримі­нальної справи та незаконного порушення справи;

- скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих та осіб, які провадять дізнання;

- повернення кримінальної справи органам дізнання та досудового слідства на додаткове розслідування з указівками щодо виконання слідчих дій;

- усунення особи, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання чи досудового слідства;

- зупинення провадження в кримінальній справі.

Постанова прокурора, відповідно до вимог ст. 130 КПК, повинна бути вмотивованою, з обґрунтуванням прийнятого рішення, а також статті КПК, на підставі якої прийнято рішення.

При розслідуванні злочинів прокурор дає письмові вказівки в справі, яка підлягає виконанню органом дізнання та слідчим.

Друга група заходів реагування включає акти, передбачені ч. 2 ст. 20, ст.ст. 21 і 23, 24 Закону України "Про прокуратуру", - протести, подання, постанови, звернення до суду з заявами.

Прокурор реалізує своє право, вносячи протести на незаконні накази, розпорядження чи дії адміністрації установи виконання покарання (ст. 21 Закону України "Про прокуратуру"). Подання про усунення порушень закону, причин цих порушень, умов, що їм сприяють, прокурор вносить адміністрації установи як за матеріалами комплексної перевірки додержання законів, так і за результатами аналізу або узагальнення стану законності в установі виконання покарань (ст. 23). Поряд із цим, прокурор, керуючись ст. 24 Закону України "Про прокуратуру", може винести постанову про дисци­плінарне провадження, провадження про адміністра­тивне правопорушення або про порушення кримінальної справи. Прокурор на підставі п. 6 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" може звертатися до суду з заявою або позовом про захист законних інтересів установи виконання покарання.

Таким чином, прокурор за результатами проведеної перевірки вживає відповідних заходів прокурорського реагування щодо усунення виявлених порушень закон­ності, поновлення порушених прав і свобод громадян, притягнення винних посадових осіб до передбаченої законом відповідальності.

Які акти реагування на виявлені порушення законів застосувати, прокурор визначає залежно від характеру порушень і наслідків, що настали.

Розділ 14. Координація діяльності щодо боротьбі зі злочинністю

14.1. Сутність і значення координаційної діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю

Загальний стан криміногенної обстановки в Україні характеризується консолідацією злочинних угруповань, підвищенням їх активності. У зв'язку з цим перед право­охоронними й іншими державними органами постали відповідальні завдання - забезпечити активну наступальну протидію злочинності, підвищити ефективність боротьби зі злочинністю, особливо з її організованими формами та корупцією.

Запорукою цього можуть стати здійснення системи заходів протидії, визначення пріоритетів у діяльності державних органів і громадськості, реальне запровад­ження дієвих засобів і методів запобігання злочинам та їх розкриття.

Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. затверджено Комплексну програму профілактики злочин­ності на 2001-2005 роки, у якій передбачено заходи, спрямовані на послаблення дії криміногенних факторів, створення атмосфери суспільної нетерпимості до злочинів, недопущення втягнений у злочинну діяльність нових суспільних груп, особливо неповнолітніх, викоре­нення корупції, зменшення кримінального тиску на економічні відносини, обмеження незаконного обігу зброї та наркотичних засобів, кримінальних проявів, пияцтва й алкоголізму та ін.

Передбачені Комплексною програмою заходи здій­снюють правоохоронні й інші державні органи з активною участю громадських об'єднань.

Правоохоронні органи, на які законодавством покладено функції зміцнення законності та боротьби зі злочинністю, повинні значно підвищити ефективність своєї діяльності, поліпшити роботу з координації своїх дій.

Практика свідчить, що скоординованість дій право­охоронних органів підвищує їх результативність.

Тому з метою підвищення ефективності заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, необхідно й далі зміцнювати зв'язки між правоохоронними органами, а також; між ними й іншими державними та громадськими організаціями, які покликані вести боротьбу з правопо­рушеннями. Генеральний прокурор України в Наказі № 1 від 19 січня 2004 р. "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" вказує: "Про­курорам усіх рівнів розглядати координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю і корупцією як важливий і пріоритетний напрям в організації роботи органів прокуратури" (п. 2.2 наказу).

Розглядаючи питання про взаємодію правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, доцільно визначити, які саме органи повинні погоджувати свої дії, тобто які органи підпадають під ознаки "правоохоронні".

У теорії права поняття "правоохоронні органи" є дискусійним. Одні науковці вважають, що правоохо­ронними органами є державні та громадські організації, які наділені правоохоронними функціями. Інші розгля­дають поняття "правоохоронні органи" в широкому та вузькому розумінні. До правоохоронних органів у широкому розумінні відносять усі державні органи, які наділені повноваженнями в галузі контролю за додер­жанням законності та правопорядку. До правоохоронних органів у вузькому розумінні - державні органи, які спеціально створено для забезпечення законності та правопорядку, боротьби зі злочинністю і яким з цією метою надано повноваження застосовувати передбачені законом заходи примусу та перевиховання право­порушників. Таким чином, існують різні погляди на перелік органів, які можна вважати правоохоронними.

Які ж правоохоронні органи повинні координувати свою діяльність у боротьбі зі злочинністю? Для відповіді на це запитання необхідно виходити з вимог Закону України "Про прокуратуру", у ст. 10 якого закріплено: "Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі із злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби та інших правоохоронних органів". Таким чином, у законодавчому порядку чітко визначено, з якими правоохоронними органами в першу чергу прокуратура повинна координувати свою діяльність у боротьбі зі злочинністю. Водночас доцільно з'ясувати, що таке "інші правоохоронні органи", які беруть участь у координації. У даному випадку необхідно проаналізувати вимоги Закону України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів", у якому наведено перелік правоохоронних органів, а саме: органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, державна контрольно-ревізійна служба, органи рибохорони, державної лісової охорони, інші органи, які вико­нують правозастосовні та правоохоронні функції.

Такий широкий перелік правоохоронних органів пояснюється тим, що до цього часу в законодавчому порядку чітко не визначено поняття "правоохоронні органи". Широке тлумачення переліку правоохоронних органів визначає певні труднощі й у практичній діяльності цих органів. У вказаному переліку не названо суд, який безумовно виконує правоохоронні функції. Тому при визначенні правоохоронних органів необхідно врахову­вати ті функції, які є характерними для цих органів, у першу чергу наявність правоохоронної функції в їх діяльності.

У Законі Україні "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів" (п. 1 ст. 2 Закону) до право­охоронних функцій віднесено і розгляд судових справ у всіх інстанціях. Це дає підстави вважати, що до коорди­нації діяльності правоохоронних органів слід також залучати суди шляхом взаємодії за згодою. При цьому необхідно визначити, що судова влада є самостійною та незалежною від інших гілок влади, а тим більше незалежною від інших правоохоронних органів. Тому нормативними актами окремо передбачено питання взаємодії правоохоронних органів із судами.

Таким чином, можна зробити висновок, що ті державні органи, які виконують правоохоронні функції, можуть бути віднесені до правоохоронних органів. Виходячи з таких ознак, до правоохоронних органів необхідно віднести: міліцію, прокуратуру, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону, митні та податкові органи, управління державної охорони, органи контрольно ревізійної служби, органи виконавчої служби, органи охорони навколишнього природного середовища (органи лісоохорони, рибоохоро­ни, мисливського господарства).

Усі ці органи названо й у Законі України "Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів". Проте, розглядаючи питання їх взаємодії в боротьбі зі злочинністю, слід мати на увазі не тільки перелічені вище правоохоронні органи, а також і контролюючі органи, які деякі науковці вважають правоохоронними в широкому розумінні. Контролюючі органи - це державні органи, у діяльності яких головним завданням є виконання контрольних функцій. Особ­ливість цих органів полягає в тому, що вони виконують функцію адміністративної юрисдикції та за характером своєї діяльності близькі до правоохоронних органів. До таких органів слід віднести: державну санітарно-епідеміологічну службу, службу державного ветери­нарного контролю, державну пожежну охорону, органи державного пробірного нагляду, охорони водних ресур­сів, державного контролю за цінами, Пенсійний фонд, державний архітектурно-будівельний контроль і деякі інші органи.

З контролюючими органами в необхідних випадках також узгоджуються дії з боротьби зі злочинністю і зміцнення законності.

У юридичній літературі термін "координація" вико­ристовується тоді, коли мова йде про погоджені спільні дії різних органів, які беруть участь у боротьбі зі злочинністю.

Значення координації дій правоохоронних органів полягає в тому, що вона дозволяє об'єднувати їх зусилля при виконанні основних функцій боротьби зі злочин­ністю, зміцнення законності.

У Законі України "Про прокуратуру" вживаються термі­ни "координація" і "узгодження". Стаття 10 регламентує координацію діяльності з боротьби зі злочинністю. У статті 29 використовується термін "узгодження": "здійсню­ючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю".

Термін "координація" за своїм змістом близький до терміна "взаємодія" і визначає взаємний зв'язок, взаємну підтримку. Деякі автори висловлюють думку, що взаємодія - більш широке поняття, ніж "координація", котре охоплює всі форми зв'язків між органами. Погод­жуючись з такою думкою, можна зробити висновок, що єдність дій суб'єктів боротьби зі злочинністю забезпечу­ється координаційною діяльністю органів, на яких такі обов'язки покладено законодавством.

Об'єктивно необхідність координації дій право­охоронних органів визначається їх статусом у зміцненні законності, а також наявністю спільної мети та завдань у сфері боротьби зі злочинністю.

В основі координації діяльності цих органів лежить єдність цілей щодо зміцнення законності, боротьби зі злочинністю й усунення причин і умов, які сприяють злочинності. Діяльність правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю буде результативною за узгод­женості їх дій, недопущення паралелізму при проведенні намічених заходів. Органи, які ведуть боротьбу зі злочинністю, у своїй діяльності незалежні один від одно­го, мають різні процесуальні повноваження, застосовують різні заходи, але це не повинне бути перепоною для об'єднання їх зусиль у боротьбі зі злочинністю.

Координація діяльності передбачає розроблення і здійснення спільних дій у найважливіших напрямках боротьби зі злочинністю. При цьому забезпечується планомірність, цілеспрямованість та ефективність здійснен­ня заходів, а також визначається єдиний підхід до вирішення правових питань.

Крім цього, не допускається дублювання в діяльності правоохоронних органів, їх зусилля об'єднуються в боротьбі зі злочинністю, що дозволяє з меншими затра­тами й у коротший строк досягти бажаних результатів.

Покладення на керівників правоохоронних органів обов'язків координації їх діяльності, у тому числі розроблення скоординованих заходів, повинне сприяти успішному вирішенню найбільш важливих проблем боротьби зі злочинністю.

14.2. Правові й організаційні основи координаційної діяльності

Основи координаційної діяльності правоохоронних органів і закріплення керівної ролі прокуратури мають свою історію розвитку.

Особливо активно координація проводилася на початку радянського періоду. У першому законодавчому акті про прокурорський нагляд, "Положенні про про­курорський нагляд в УРСР', затвердженому ВУЦВКом 28 червня 1922 р., закріплено, що прокуратура заснову­ється в інтересах правильної постановки боротьби зі злочинністю. Вимога про "постановку боротьби" означала, що на прокуратуру покладались обов'язки нагляду та погодження діяльності всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю.

У подальшому, при прийнятті "Положення про про­курорський нагляд в СРСР" у 1933 р., а потім у 1955 р., функції координації прокуратури не було передбачено. Ці обставини привели до того, що на місцях органи міліції, юстиції, прокуратури та суду в головних напрямках зміцнення законності діяли неузгоджено, були різні підходи до застосування законів у боротьбі зі злочинністю, різні критерії оцінок одних і тих самих соціальних явищ правового характеру. Усе це, безумовно, негативно впливало на рівень діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю.

З прийняттям Закону "Про прокуратуру СРСР" координацію як напрямок діяльності прокуратури було закріплено законодавчо. У ст. З Закону визначались основ­ні напрямки діяльності прокуратури, у тому числі вказу­валося, що прокуратура здійснює координацію діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю й іншими правопорушеннями.

Таким чином, цією нормою законодавчо закріплю­валася за прокуратурою координаційна діяльність правоохоронних органів і визначалась її керівна роль у цій діяльності.

У листопаді 1991 р. прийнято Закон України "Про прокуратуру", у ст. 5 якого передбачено основні функції прокуратури, однак функції координації не зазначено.

30 листопада 1993 р. Верховна Рада України допов­нила ст. 29 Закону України "Про прокуратуру" таким чином: "Здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю". Такі вимоги закону означають, що прокурор, крім здійснення нагляду, повинен займатися координацією зусиль правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю.

Слід визначити, що в цей же період, з огляду на надзвичайно велике значення дальшого посилення боротьби з найбільш небезпечними формами злочинної діяльності, указом Президента України №218/93 від 18 червня 1993 р. створено Координаційний Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю (далі -Координаційний Комітет), який очолив Президент України.

Аналіз законодавства, яке регламентує координаційну діяльність щодо боротьби зі злочинністю, дозволяє зробити висновок, що ця діяльність провадиться на двох рівнях і організується різними органами.

На першому, або вищому, рівні здійснюється координаційна діяльність Координаційного Комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України.

Другий рівень координації, або нижчий, - це діяльність щодо боротьби зі злочинністю, у тому числі з її проявами в організованих формах, і корупцією в регіонах, яку координують прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів, військові прокурори регіонів.

Ця діяльність регламентується Законом України "Про прокуратуру" (ст. 10) і "Положенням про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю" (далі - Положення), схваленим Координацій­ним Комітетом по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 17 липня 2000 р.

У цьому Положенні визначено поняття координації, її мету, форми та напрямки координаційної діяльності правоохоронних органів.

Під координацією діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю розуміється діяльність, яка спрямована на зміцнення законності та правопорядку, спільне розроблення та практичну реалізацію узгоджених заходів зі своєчасного виявлення, розкриття, припинення та попередження злочинів і корупційних діянь, усуненню причин та умов, які сприяють їх вчиненню (п. 1 Положення).

Виконуючи загальнодержавні програми боротьби зі злочинністю, у тому числі з її організованими формами та корупцією, правоохоронні органи визначають напрямки, а також мету і завдання спільних дій.

Таким чином, координація дій правоохоронних органів - це діяльність правоохоронних органів, узгоджена за метою, часом, місцем, виконавцями та програмами дій. Правоохоронні органи, координуючи дії на головних напрямках боротьби зі злочинністю, концентрують свої кадри та засоби для вирішення поставлених завдань. Це означає, що кожен орган, який бере участь у скоордино­ваних заходах, у межах своєї компетенції діє притаман­ними йому методами в одному узгодженому напрямку разом з іншими органами для досягнення визначеної мети. Головне призначення координації дій правоохорон­них органів - це зміцнення законності, підвищення ефективності боротьби зі злочинністю, усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів.

У результаті вирішення спільних для всіх право­охоронних органів завдань щодо боротьби зі злочинністю підвищується ефективність скоординованих дій і забезпечується досягнення основної мети координації. При цьому слід відзначити, що координація сприяє зміц­ненню законності в діяльності самих правоохоронних органів, які буруть участь у координації. Завдяки координації прокурор має можливість одержувати більш повну інформацію про стан законності, своєчасно реагувати на виявлені правопорушення, запобігати їм і добиватись усунення причин, що сприяють їх вчиненню.

Водночас необхідно зазначити, що координація може здійснюватися тільки в межах спільних для всіх правоохоронних органів мети й завдань.

Не може бути предметом координації специфічна діяльність, яка відноситься тільки до компетенції окремих правоохоронних органів. Такі питання, як стан прокурорського нагляду за додержанням законності, тактика оперативно-розшукової діяльності органів міліції й інші, не можуть обговорюватися, а тим більше узгоджуватися з іншими правоохоронними органами.

Спільні дії щодо боротьби зі злочинністю провадяться з урахуванням компетенції кожного правоохоронного органу, а також мети і завдань. Організуюча роль прокурора в координації діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю полягає в тому, що він керує розробленням спільних дій, організовує узагальнення результатів скоординованих дій, а також разом із керівниками інших правоохоронних органів реалізує спільні заходи.

Прокурори, здійснюючи функцію координації дій правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю, зобов'язані виконувати нагляд за точним виконанням законів усіма органами, які беруть участь у цих діях.

14.3. Принципи та форми координації

Координаційна діяльність правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю повинна здійснюватись у суворій відповідності до основних правил цієї діяльності або принципів діяльності, що дозволяє підняти її ефектив­ність. Проблема принципів координаційної діяльності не отримала чіткого визначення. Підтримуючи думку, що під принципами координації слід розуміти загальні керівні положення або засади, що визначають повнова­ження суб'єктів координації, уважаємо, що це й правові засоби та Гарантії її здійснення. Слід відмітити як позитивний факт, що останнім часом у нормативних документах знайшли закріплення принципи координації, які названі основними засадами. Вони є загальними керівними положеннями координації діяльності право­охоронних органів у боротьбі зі злочинністю. Так, у п. З "Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю" дано перелік основних принципів:

а) законність рішень і дій;

б) рівність усіх суб'єктів координаційної діяльності в прийнятті спільних рішень, постановці питань, внесенні пропозицій щодо розроблення рекомендацій і заходів;

в) самостійність кожного правоохоронного органу в межах його компетенції, визначеної законодавством, недопущення підміни одного органу іншим при виконанні узгоджених рішень, рекомендацій та проведення спіль­них заходів;

г) відповідальність керівника правоохоронного органу за своєчасне виконання узгоджених заходів;

г) гласність у висвітленні результатів роботи в тій мірі, в якій вона не суперечить вимогам законодавства про захист прав, свобод людини і громадянина, державної та іншої таємниці, що охороняються законом (п. З Поло­ження).

Координаційна діяльність правоохоронних органів здійснюється в різних формах. Вибір конкретних форм координації визначається її учасниками з урахуванням завдань і повноважень кожного з них.

За декілька років здійснення прокуратурою коорди­нації дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочин­ністю набуто значного досвіду, напрацьовано різні її форми, які допомагають об'єднати зусилля правоохорон­них органів.

У "Положенні про координацію діяльності право­охоронних органів по боротьбі зі злочинністю" зазначено основні форми та напрямки координаційної діяльності.

При визначенні форм координації необхідно виходи­ти з оперативної оцінки основних показників, одержаних на підставі статистичних даних, або узагальнення стану, структури та динаміки злочинності. Конкретні форми координаційної діяльності визначаються керівниками правоохоронних органів.

У практичній діяльності використовуються такі форми координації дій правоохоронних органів.

1. Координаційна нарада перших керівників право­охоронних органів, а також міжвідомча нарада.

2. Обмін інформацією з питань боротьби зі злочинністю.

3. Видання спільних наказів, указівок, підготування ін­формаційних листів та інших документів.

4. Спільні виїзди до регіонів для проведення узгод­жених дій, перевірок і надання допомоги місцевим право­охоронним органам у боротьбі зі злочинністю.

5. Вивчення і поширення позитивного досвіду.

6. Створення слідчо-оперативних груп для розсліду­вання окремих злочинів.

7. Проведення спільних цільових заходів з метою ви­явлення та припинення злочинів, а також усунення причин та умов, що сприяли їх вчиненню.

8. Взаємне використання можливостей правоохорон­них органів для підвищення кваліфікації працівників, проведення спільних семінарів, конференцій.

9. Спільні засідання колегій правоохоронних органів.

10. Спільне проведення аналізів (узагальнень) стану злочинності та корупції, прогнозування тенденцій і динаміки, розроблення відповідних заходів, спрямованих на запобігання злочинам і боротьбу з ними, визначення шляхів реалізації.

11. Розроблення та подання узгоджених пропозицій до проектів державних і регіональних програм боротьби зі злочинністю.

12. Прийняття узгоджених рішень щодо забезпечення реалізації державних і регіональних програм боротьби зі злочинністю та корупцією.

13. Спільне підготування пропозицій органам дер­жавної влади й органам місцевого самоврядування щодо оздоровлення криміногенної ситуації.

14. Спільне розроблення та подання пропозицій компетентним органам щодо вдосконалення правового регулювання боротьби зі злочинністю та корупцією.

15. Спільне ініціювання і проведення наукових до­сліджень з проблем боротьби зі злочинністю та корупцією.

Таким чином, у Положенні названо форми та напрямки координаційної діяльності, які застосовуються в практичній діяльності правоохоронних органів. Але цей перелік не є вичерпним, правоохоронні органи можуть використовувати й інші форми та напрямки координації.

Однією з основних форм координації є коорди­наційна нарада керівників правоохоронних органів. На її основі організується більшість інших спільних заходів. На координаційній нараді обговорюются актуальні питання боротьби зі злочинністю, а також узгоджуються заходи щодо забезпечення об'єднаних дій для досягнення спільної мети та вирішення поставлених завдань.

Учасниками координаційної наради є прокурор (він же голова наради) та перші керівники відповідних правоохоронних органів. У Положенні закріплено, що тільки перші керівники або особи, які виконують їх обов'язки, повинні брати участь у нарадах.

Ураховуючи, що координаційні наради проводяться лише на рівні перших керівників правоохоронних органів, ця форма координації має особливе значення, що вимагає від прокурора як голови наради, відповідального за її проведення, приділяти значну увагу її підготуванню.

Прокурор визначає місце і час проведення наради, узгоджує з іншими керівниками правоохоронних органів коло питань, які виносяться на її розгляд; організовує підготування проектів документів, що приймаються за підсумками роботи наради, визначає разом з іншими керівниками коло учасників координаційної наради, керує роботою і підбиває підсумки наради. За підсумка­ми роботи координаційної наради приймається постано­ва в разі її схвалення всіма керівниками правоохоронних органів, які беруть участь у нараді. Прийнята постанова підписується головою та членами наради і є обов'язковою для виконання її учасниками.

У п'ятиденний строк з дня проведення координа­ційної наради голова надсилає постанову всім учасникам, які забезпечують якісне та своєчасне виконання визна­чених заходів. При проведенні координаційної наради ведеться протокол, який підписує голова й особа, яка його вела.

Таким чином, на прокурора як на голову координа­ційної наради покладаються всі обов'язки з підготування та проведення наради.

У практичній діяльності використовується і така форма координації, як спільні виїзди до регіонів для проведення узгоджених дій, перевірок і надання допомоги місцевим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю.

Така форма координації застосовується у діяльності правоохоронних органів обласного та республіканського рівнів. При цьому виїзди в конкретні міста, райони чи області здійснюються за результатами аналізу стану, структури та динаміки злочинності в статистичних звітах. Вивчення цих даних дозволяє детально розробити програму роботи на місці - у районі, місті - та допомогти місцевим правоохоронним органам у організації боротьби зі злочинністю й провадженні профілактичної роботи.

Такі виїзди мають передбачатися заходами або планами координаційних чи міжвідомчих нарад, які визначають мету, час і тему проведення перевірок. Така робота з підготування й організації перевірок та надання допомоги провадиться під керівництвом прокурора або його заступника.

У діяльності правоохоронних органів найбільш широко застосовується така форма координації, як створення слідчо-оперативних груп для розслідування конкрет­них злочинів.

Така взаємодія зумовлюється тим, що правоохоронні органи мають спільну мету з розкриття злочинів, оскільки саме від цього залежить подальше здійснення принципу невідворотності покарання. У ст. 2 Кримінально-процесу-ального кодексу визначено, що завданням кримінального судочинства є "швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного засто­сування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний".

Особливо велика відповідальність за стан роботи зі своєчасного й повного розслідування злочинів, їх розкриття лежить на керівниках органів прокуратури, МВС та СБУ. Від них залежить правильна організація слідчої та оперативно-розщукової роботи, яка забезпечує розкриття кожного злочину.

Розкриття злочинів значною мірою залежить і від того, як організовано взаємодію працівників органів прокуратури й органів внутрішніх справ з самого почат­ку роботи в справі, з моменту виїзду на місце події. Виїзд

на місце події та кваліфікований його огляд - це один із важливих факторів, що дозволяє успішно розкрити злочин.

З цією метою виноситься постанова про створення слідчо-оперативної групи, яка складає план розслідуван­ня та проведення оперативно-розшукової роботи. Опера­тивні працівники діють згідно з розробленими планами і дорученнями слідчого. Стан слідства й оперативно-розшукової роботи періодично розглядається на опе­ративних нарадах, де обговорюються і погоджуються плани подальшої роботи.

Така форма координації, як розроблення і затверд­ження планів координаційної діяльності право­охоронних органів, є основою координації. Планування координації формує однаковий підхід до вирішення проблем боротьби зі злочинністю. Плани становлять основу, навколо якої організується вся координаційна діяльність правоохоронних органів. Планування здійсню­ється на підставі даних аналізу інформації про стан, структуру та динаміку злочинності. При цьому обов'язково враховуються рівень тяжких та особливо тяжких злочи­нів у загальній структурі злочинності, рівень рецидивної злочинності, рівень злочинності неповнолітніх, рівень злочинності у сфері економіки та дані про стан боротьби з корупцією, а також причини й умови, які сприяли їх вчиненню. На попередження цих видів злочинності, усунення умов і причин, які їм сприяють, повинні бути спрямовані зусилля всіх правоохоронних органів.

У практичній діяльності прокурорів усіх рівнів широко застосовується і така форма координації, як проведення міжвідомчих нарад. Вона багато в чому схожа з координаційною нарадою. Як і координаційна нарада, міжвідомча нарада проходить під керівництвом прокурора, який відповідає за їх підготування та проведення. Мета цих нарад аналогічна - підвищити ефективність боротьби зі злочинністю та зміцнення законності на основі об'єднання зусиль, спрямованих на реалізацію повноважень правоохоронних та інших органів. Учасники координаційної та міжвідомчої нарад діють у межах своїх повноважень і завдань, властивими їм методами та засобами, їх діяльність зумовлюється однаковими принципами.

Однак слід указати на відмінності між цими двома формами координації, які закріплено в Положенні.

У координаційній нараді беруть участь прокурор і перші керівники правоохоронних органів, які є постій­ними членами наради, і їх участь у роботі обов'язкова. Роботу координаційної наради чітко регламентовано Положенням, її слід скликати не рідше одного разу на квартал. За результатами обговорення питань прийма­ється постанова, яка підписується головою та членами координаційної наради.

Учасники міжвідомчої наради не є постійними членами, а визначаються кожного разу прокурором або його заступником залежно від обговорюваного питання правоохоронної діяльності. Міжвідомча нарада склика­ється прокурором або його заступником за потребою. За результатами обговорення питань приймається рішення, яке підписують головуючий (прокурор) та учасники наради - компетентні посадові особи органів, організацій та установ, на яких покладається виконання прийнятих рішень.

Таким чином, виокремлення відмінностей між координаційною та міжвідомчою нарадами дозволить правоохоронним органам, і в першу чергу прокурорам, чітко визначити, яку координаційну форму і в яких випадках необхідно використовувати.

До форм координації, які передбачені Положенням, відноситься і така, як спільне проведення аналізів (узагальнень) стану злочинності та корупції.

Організація роботи щодо боротьби зі злочинністю можлива тільки на основі аналізу зібраної всіма право­охоронними органами інформації про стан злочинності. У Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки, у розділі "Організаційне забезпечення профілактики злочинності", передбачено заходи аналітич­ного характеру. Так, правоохоронним органам і місцевим державним адміністраціям пропонується щороку аналізу­вати стан правопорядку в кожному населеному пункті, на підприємствах, в установах та організаціях. За резуль­татами аналізу та з урахуванням фактів, що негативно впливають на стан правопорядку, розробляти комплексні плани заходів щодо запобігання злочинності. Зрозуміло, що якісно проаналізувати криміногенну ситуацію, дати прогноз її розвитку можна тільки в разі об'єднання зусиль усіх правоохоронних органів.

14.4. Взаємодія судових і правоохоронних органів

Для досягнення мети координації необхідно здійсню­вати взаємодію з судами. У "Положенні про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю" визначено вимоги щодо взаємодії право­охоронних і судових органів. Ці вимоги пов'язані з тим, що судові органи згідно зі ст. 129 Конституції України діють незалежно, підкоряються тільки закону. У зв'язку з цим вирішувати питання взаємодії правоохоронних органів необхідно з урахуванням указаних конституційних вимог. Водночас зрозуміло, що ефективна координація правоохоронних органів неможлива без взаємодії з судами. Об'єктивна необхідність взаємодії правоохоронних органів і суду визначається вимогами ст. 2 КПК України, яка регламентує завдання кримінального судочинства. Констатуючи той факт, що носій судової влади - суд - не можна рівняти з іншими правоохоронними органами, діяльність яких у боротьбі зі злочинністю координується прокуратурою, слід урахувати, що суди, здійснюючи правосудця, також проводять профілактику правопорушень.

Досить звернути увагу на вимоги ст. 23 КПК України, які стосуються суду: "При провадженні дізнання, попереднього слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані виявити причину злочину", а суд зобов'язаний відповідним чином реагувати на ці обставини. Так, ст. 23-2 КПК України проголошує: "Суд при наявності на те підстав вносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або службових осіб на встановлені по справі факти порушення закону, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів."

Таким чином, суди, врівень з іншими правоохорон­ними органами, при здійсненні правосудця займаються профілактикою злочинності. Реформа судової системи - це насамперед втілення конституційних основ судо­чинства, що підвищують рівень судового захисту прав, свобод громадян, і профілактична діяльність судів при здійсненні судочинства набуває особливої ваги. Суди від імені держави приймають рішення стосовно службових осіб, у тому числі й щодо усунення причин та умов, які сприяють вчиненню злочинів.

14.5. Контроль виконання узгоджених дій

Під контролем виконання координаційної діяльності правоохоронних органів слід розуміти систему перевірок відповідності дій виконавців узгоджених заходів щодо боротьби зі злочинністю.

Практика свідчить, що в тих випадках, коли контроль за виконанням узгоджених заходів не здійснюється або здійснюється на неналежному рівні, підготовча та проведена робота з координації дій правоохоронних органів зводиться нанівець. Слід визначити, що в норма­тивних документах, що регламентують координацію дій правоохоронних органів, питанням контролю за їх виконанням достатньої уваги не приділено. У наказі Генерального прокурора України № 1 від 19 січня 2004 р. і в Положенні зазначається, що контроль за виконанням узгоджених заходів здійснює керівник кожного право­охоронного органу в межах своєї компетенції. Таким чином, виконання узгоджених планів цілком залежить від керівників правоохоронних органів, які беруть участь у координації. Це означає, що контроль за виконанням тієї частини погоджених заходів, які виконуються кожним органом окремо, повинен здійснювати керівник цього органу. На прокурора покладено відповідальність здійсню­вати контроль за виконанням узгоджених заходів у цілому.

Так, у Положенні вказано, що загальний контроль здійснює прокурор, ставлячи питання на наступній нараді про хід виконання попередньої постанови. Вимоги з контролю, що містяться в Положенні, стосуються тільки постанов, які приймаються на координаційних нарадах. Контроль за виконанням спільних заходів, передбачених при використанні інших форм координації, здійснюють також керівники органів, які беруть участь у координації. Способів контролю стосовно таких форм координації нормативно не визначено. У даному випадку контроль повинен здійснюватися у відомствах, а загальний - також прокурором.

Генеральний прокурор України в Наказі № 1 від 19 січня 2004 р. "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" вказує: "За­гальний контроль здійснює прокурор шляхом одержання в установлені терміни інформації від указаних органів про їх виконання. Хід виконання попередньої постанови також може бути заслухано на черговій нараді" (п. 2.4 наказу). Отже, прокурор як організатор координаційних дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю несе повну відповідальність за проведення спільних дій, за їх результативність.

17.1. Розслідування злочинів органами прокуратури

Правову основу досудового розслідування складають Конституція України, Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси України й інші законодавчі акти, у яких закріплено правоможність учасників організації цієї діяльності. Детальний порядок вирішення деяких питань, що стосуються організаційного забезпечення виконання приписів законів, регламентується наказами й інструкці­ями Генерального прокурора України, керівників МВС, СБУ і податкової міліції.

Розслідування злочинів провадиться у двох формах: слідства та дізнання. Досудове слідство здійснюється, відповідно до ст. 102 КПК, слідчими чотирьох відомств: прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України. Організаційний розподіл слідчих і розмежування їх компетенцій пояснюється історичними умовами формування слідчого апарату в державі.

До 1860 року досудове слідство відносилося до ком­петенції поліції, а потім його було передано органам юстиції та запроваджено посади судових слідчих, які здійснювали попереднє слідство. Після 1917 року попереднім розслідуванням займалися слідчі комісії Військо­во-революційних комітетів. У 1920 році було засновано інститут слідчих: при раді народних суддів міст, повітів - народні слідчі; при відділах юстиції губернських викон­комів - особливі слідчі у важливих справах; при народному комісаріаті юстиції - слідчі у важливих справах. З жовтня 1928 року органи слідства - народних слідчих, старших слідчих окружних судів і слідчих у найважли­віших справах Верховного Суду УСРР - передано до структури органів прокуратури, які перебували в штаті народного комісаріату юстиції УСРР. З грудня 1929 року набрало чинності нове Положення про судоустрій, на підставі якого слідчий апарат підпорядковувався проку­ратурі. При окружних прокуратурах працювали старші слідчі, а на слідчих дільницях - народні слідчі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1961 р. право провадити попереднє слідство надано слідчим органів державної безпеки (зараз органи Служби безпеки України), а указом від 6 квітня 1963 р. і слідчим органів охорони громадського порядку (зараз органи внутрішніх справ України). Відповідно до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р. у податковій службі створено підрозділи по­даткової міліції, у структурі якої діють слідчі підрозділи. Незважаючи на такий організаційний поділ слідчих органів, їх діяльність однакова і специфічна за своєю юридичною природою, завданнями, принципами та змістом.

Кримінально-процесуальним кодексом України (ст. 112) чітко визначено підслідність кримінальних справ за пред­метною ознакою через перелік складу злочинів, розсліду­вання яких віднесено до компетенції слідчих прокура­тури й інших слідчих органів, що створені в державі.

Досудове слідство здійснюється органами прокура­тури під керівництвом прокурорів. Правовий статус прокурора в досудових стадіях кримінального судочинства, предмет його наглядової діяльності та коло наданих йому повноважень однакові й не залежать від відомчої належності слідчих і підслідності розслідуваних кримінальних справ. Організація прокурорського нагляду за додержанням законів під час досудового слідства в повному обсязі застосовується і до діяльності слідчих про­куратури. Водночас слід відмітити, що деяка специфіка в організації роботи визначається тими обставинами, що слідчі прокуратур перебувають у службовому підпоряд­куванні прокурора. У зв'язку з цим у справах, розслі­дуваних підлеглими прокурору слідчими, він здійснює не тільки нагляд, але й організаційне та процесуальне керівництво їх роботою: організацію виїздів слідчих на місце подій, складання планів розслідування та ін.

Характерно, що в справах, підслідних слідчим інших відомств, прокурор, як правило, здійснює тільки нагляд, питання організації їх роботи його майже не цікавлять. Можна зробити висновок, що відмінність діяльності прокурора при здійсненні нагляду за законністю полягає в характері й обсязі цієї діяльності. Ураховуючи, що основним змістом роботи слідчих є процесуальна діяльність, прокурор здійснює процесуальне керівництво, спрямовує розслідування на досягнення завдань кримі­нального судочинства (ст. 2 КПК), на всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин кримінальної справи (ст. 22 КПК).

Процесуальне керівництво в справах слідчих проку­ратури здійснюється самим міськрайпрокурором, інколи заступником протягом усього досудового слідства. Більше того, Наказом Генерального прокурора України № 4 гн від 20 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство" міськрайпрокурори зобов'язані після одержання повідомлень про вбивства, терористичні акти, бандитизм, масові безпорядки та вчинення інших резонанських злочинів особисто виїжджати на місце подій для вжиття заходів до якісного проведення огляду місця подій, організації невідкладних, першочергових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, забезпечення кваліфікованого слідства та роз­криття злочину (п. 3.2 наказу).

Слід підкреслити, що необхідність виїзду прокурора на місце подій у справах слідчих прокуратури виникає значно частіше. Усе залежить від тяжкості скоєного злочину, складності огляду місця події, кваліфікації слідчого й інших важливих обставин, специфічних для кожного злочину. Беручи участь в огляді місця події, прокурор, залежно від конкретних обставин, може: 1) особисто провести огляд місця події; 2) дати слідчому тактичні рекомендації про порядок його проведення, використання науково-технічних засобів; 3) організувати взаємодію та обмін інформацією з працівниками органів дізнання; 4) поставити перед ними конкретні завдання щодо встановлення свідків, потерпілого, особи злочинців та ін.

Діяльність прокурора на місці події не повинна обмежуватися організацією проведення тільки цієї слідчої дії та даванням доручень працівникам органів дізнання. У разі порушення кримінальної справи прокурору доцільно взяти участь в огляді предметів, які в подаль­шому можуть стати речовими доказами, у допиті свідків, очевидців. Прокурору варто на оперативній нараді зі слідчими та працівниками органів дізнання обговорити основні версії, план розслідування та ін. У деяких випадках, за складності справи, прокурору треба особисто провести невідкладні слідчі дії або взяти участь у їх проведенні.

Особливо важливою є координаційна роль прокурора в розслідуванні злочинів, вчинених в умовах неочевидності, в організації розслідування, в обміні інформацією. Тому проведення прокурором нарад слідчих прокуратури й оперативних працівників органів дізнання за нерозкритими злочинами дає позитивні результати. Це дозволяє прокурору контролювати процес розслідування, відпрацьовувати оптимальні рішення щодо розкриття злочинів.

Після встановлення особи, яка скоїла злочин, і пред'явлення їй обвинувачення процесуальне керівництво прокурора в справах підпорядкованих йому слідчих в основному спрямовується на забезпечення всебічного, повного й об'єктивного розслідування. Належне процесу­альне керівництво діяльністю слідчих прокуратури з боку міськрайпрокурора забезпечує законність розслідування та сприяє успішному виконанню завдань кримінального судочинства в процесі розслідування злочинів, створюючи передумови для оптимального судового розгляду кримі­нальних справ.

Генеральний прокурор України в наказі № 4/1 від 20 квітня 2004 р. приділяє особливу увагу підвищенню рівня прокурорського нагляду за законністю порушення кримінальної справи, вимагає від прокурорів забезпечен­ня складання в кожній кримінальній справі детального плану провадження досудового слідства, який затверд­жується відповідними керівниками, здійснення контролю за реалізацією передбачених заходів (п. 4 наказу).

У наказі наголошується на підвищенні якості досудо­вого слідства, у тому числі і в органах прокуратури. У кожному випадку повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування треба проводити з цього приводу службову перевірку. Результати перевірки роз­глядати на оперативних нарадах. У випадках установлен­ня фактів грубого порушення слідчим вимог матеріального чи процесуального права, відсутності належного проку­рорського нагляду за розслідуванням справи вирішувати питання про відповідальність винних осіб (п. 10 наказу). Більш суворі заходи пропонується застосовувати до осіб, винних у незаконному притягненні громадян до кримінальної відповідальності.

Згідно з наказом прокурори областей і прирівняні до них прокурори мають невідкладно вживати заходів реагування щодо осіб, винних у незаконному притягненні громадян до кримінальної відповідальності. У місячний термін такі справи з висновками надсилаються до галузевих підрозділів Генеральної прокуратури України з залученням матеріалів про покарання винних службових осіб (п. 12.2 наказу). Стан додержання конституційних прав громадян при провадженні дізнання та досудового слідства повинен аналізуватися прокуратурами обласного рівня та структурними підрозділами Генеральної проку­ратури за підсумками роботи за півріччя і рік (п. 12.3 наказу).

Вимоги наказу свідчать про те, що керівникам проку­ратур усіх рівнів треба значно підвищити якість нагляду за додержанням законності при проведенні дізнання та досудового слідства. Це, безумовно, стосується і діяль­ності слідчих органів прокуратури. Один з істотних чинників, який впливає на рівень злочинності та є найкращим способом її профілактики, - це розкриття злочинів. Проте слід зазначити, що показник розкриваності в Україні залишається надто низьким. У 2003 році із зареєстрованих понад 560 тис. злочинів, що майже на чверть більше порівняно з 2002 роком, залишилися нерозкритими більше третини. Нерозкритими залишилося 382 вбивства проти 325 у 2002 році. Як заявив Генеральний прокурор України на колегії Генпрокуратури за підсумками роботи за 2003 рік, одна з причин такого становища - це неналежна організація роботи ще на початкових етапах розслідування. Майже в усіх областях прокурори переклали свій прямий обов'язок щодо огляду місця подій тільки на слідчих і навіть на дільничних інспекторів міліції, що, безумовно, привело до порушень законності. Такі обставини знайшли відбиття й у Наказі Генерального прокурора України № 47/12-ок від 15 квітня 2004 р. "Про вжиття додаткових заходів щодо посилення боротьби з вбивствами". У наказі підкреслю­ється, що ситуація в цьому році на краще не змінилася. У деяких областях відмічається зростання кількості умисних вбивств, що пояснюється послабленням організуючої ролі прокурорів усіх рівнів і керівників органів внутрішніх справ. їх вплив на діяльність постійно діючих слідчо-оперативних груп малоефективний, а в деяких районах вони фактично не працюють.

Незадовільна організація роботи з розслідування кримінальних справ визначеної категорії в ряді випадків пояснюється неналежним виконанням службових обов'язків слідчими та прокурорами, численними пору­шеннями при проведенні невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Прокурорами не органі­зовано ефективну роботу постійно діючих слідчо-оперативних груп, більшість з яких несвоєчасно та неповно перевіряють усі вірогідні версії. За незадовільну організацію роботи з розслідування кримінальних справ про умисні вбивства ряд прокурорів областей поперед­жено, і визначено строк для поліпшення організації роботи щодо розкриття та розслідування умисних убивств.

Аналіз зауважень і вимог, викладених у наказі Гене­рального прокурора, свідчить, що основна вимога - значно підвищити рівень прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ слідчими органів прокуратури.

Підвищення рівня прокурорського нагляду за закон­ністю розслідування кримінальних справ слідчими органів прокуратури не означає обмеження їх процесу­альних функцій. Слідчий прокуратури є також самостій­ним суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, який має певні обов'язки та необхідні права, що визначаються нормами КПК України. Слідчому прокуратури ніхто, крім прокурора, не може давати вказівок у кримінальній справі. Його постанови, внесені відповідно до закону в справах, що перебувають у його провадженні, обов'язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або в передбачені законом чи слідчим строки.

При провадженні досудового слідства всі рішення про проведення слідчих дій слідчий прокуратури приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання від прокурора чи суду відпо­відних санкцій. Отже, у процесі розслідування відносини слідчого з прокурором мають не адміністративний, а процесуальний характер. Про це свідчать і повноваження слідчого, які передбачені в ст. 114 КПК, коли слідчий, у разі незгоди із вказівками прокурора про притягнення обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи, вправі подати справу вищому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень.

У цьому разі вищий прокурор або скасовує вказівки нижчого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Прокурорський нагляд за слідством не тільки не позбавляє слідчого самостійності та не зменшує його авторитету, а й, навпаки, забезпечує всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, тобто допома­гає виконати в повному обсязі вимоги ст. 22 КПК України.

З метою усунення порушень закону прокурор, як пра­вило, застосовує такі ж акти реагування, як і стосовно порушень, що допускають слідчі інших відомств: поста­нови, письмові вказівки про виконання конкретних слідчих дій. У випадках неналежного виконання слідчим прокуратури своїх професійних обов'язків або порушення законності прокурор як керівник і особа, що виконує на­глядові повноваження, має право заслухати інформацію слідчого на оперативній нараді, в особистій бесіді або поставити питання про його відповідальність відповідно до Дисциплінарного статуту прокуратури України.

17.2. Участь прокуратури в роботі щодо вдосконалення законодавства

Прокурори України всіх рівнів завжди брали участь у роботі щодо вдосконалення законодавства. Законодавство України визначає участь прокурорів у засіданнях органів державної влади й управління. Так, згідно з ст. 9 Закону України "Про прокуратуру" Генеральний прокурор України, його заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, Кабінету Міністрів України, колегій міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Крім цього, Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, їх заступники мають право брати участь у засіданнях Верховної Ради Автономної Респуб­ліки Крим та її органів, Ради міністрів АРК, колегій міністерств, комітетів і відомств Автономної Республіки Крим, а також місцевих рад, їх виконавчих комітетів, комісій, інших органів управління.

Прокурори областей, міст Києва і Севастополя, районні, міжрайонні, міські, транспортні й інші при­рівняні до них прокурори, заступники і помічники проку­рорів мають право брати участь у засіданнях рад відпо­відного рівня, їх виконавчих комітетів, інших органів місцевого самоврядування. Беручи участь у засіданні, прокурори реалізують визначену законодавством функцію захисту та забезпечують верховенство закону. Діяльність представницьких і виконавчих органів завжди пов'язана з прийняттям нормативно-правових актів, які повинні відповідати Конституції та іншим законам України. Мета участі прокурора в цих заходах і полягає в тому, щоб попереджувати порушення законодавства, не допускати порушень прав і свобод громадян, законних інтересів юридичних осіб. Прийняття органами представницької та виконавчої влади законних рішень сприяє підвищен­ню їх авторитету, що позитивно впливає на зміцнення законності та правопорядку.

Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законів, за додержанням законів при розслідуванні кри­мінальних справ, підтримуючи державне обвинувачення в судах і беручи участь у розгляді судами цивільних і господарських справ, а також перевіряючи звернення громадян, прокурори в ряді випадків стикаються з фактами недосконалості окремих законодавчих актів, невідповід­ності їх нормативним актам більш високої юридичної сили та з іншими проблемами правового регулювання. Особливо часто подібні факти прокурори виявляють при здійсненні нагляду за додержанням законів при прийнятті правових актів органами представницької та виконавчої влади.

Такі обставини зобов'язують прокурорів завжди при­діляти увагу цій ланці діяльності, систематично переві­ряти законність актів, що приймаються.

Генеральний прокурор України, ураховуючи важли­вість завдань, які покладено на органи прокуратури, а також активний законотворчий процес у державі, Наказом № 7 гн від 22 квітня 2004 р. "Про організацію роботи з питань правового забезпечення в органах прокуратури" зобов'язав усіх працівників брати активну участь у правотворчій діяльності, заохочувати праців­ників, які виявляють ініціативу в цій роботі (п. 6 наказу). Поряд із цим, наказом регламентовано порядок підго­тування проектів законодавчих актів, які розробляються з ініціативи Генеральної прокуратури України. Перед­бачається участь працівників у робочих групах із розроблення проектів актів законодавства, а також порядок правового аналізу проектів законів та інших нормативно-правових актів.

Так, наказом передбачено, що відповідальність за якість і своєчасність здійснення правового аналізу проектів законів та інших нормативно-правових актів персонально покладається на керівників структурних підрозділів Генеральної прокуратури України (п. 7.1 наказу). Відпо­відно до п. 7.2 наказу підготування проектів законо­давчих актів, які розробляються з ініціативи Генеральної прокуратури України, здійснює відділ правового забезпе­чення Генеральної прокуратури з урахуванням пропози­цій відповідних структурних підрозділів і підпорядко­ваних прокуратур.

Для участі в робочих групах із розроблення проектів актів законодавства в комітетах Верховної Ради України, Кабінеті Міністрів України, Міністерстві юстиції України, інших органах виділяються працівники відділу правового забезпечення Генеральної прокуратури України або працівники інших підрозділів апарату за вказівками Генерального прокурора України або його заступників (п. 7.5 наказу). Таким чином, Генеральний прокурор України чітко визначив порядок участі працівників прокуратури в підготуванні проектів законів та інших нормативних актів. Поряд із цим, працівники Генераль­ної прокуратури, а також прокуратур обласного і район­ного рівнів разом з іншими правоохоронними органами беруть участь у розробленні найбільш важливих норма­тивних актів, республіканських, регіональних і місцевих програм, спрямованих на зміцнення законності та правопорядку, боротьби зі злочинністю.

Відповідно до наказу Генерального прокурора № 7гн від 22 квітня 2004 р. роботу в підготування законо­проектів, участь у робочих групах із розроблення проектів актів законодавства безпосередньо координує відділ пра­вового забезпечення Генеральної прокуратури України, який підтримує контакти з відповідними структурними підрозділами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України.

Закон України "Про прокуратуру" (ст.ст. 9, 23) наділив прокурора та його заступників правом участі в розгляді внесених ними протестів, подань та інших проку­рорських актів реагування. Надане право широко вико­ристовується прокурорами при розгляді актів реагування представницькими та виконавчими органами влади. Беручи участь у розгляді цих актів, прокурор має можли­вість виступити Й переконати представників влади в незаконності прийнятого ними акта, указати на ті негативні наслідки, які настали або можуть настати в разі його виконання. Така діяльність прокурора сприяє вдосконаленню законодавства, зміцненню законності та правопорядку.

Генеральна прокуратура свої пропозиції з прийняття нових законів або про зміну чи доповнення чинних законів, як правило, вносить через ті органи, яким відповідно до ст. 93 Конституції України надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України. Це Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України та Національний банк України.

Думаємо, що Генеральна прокуратура України змогла б більш результативно впливати на законотворчий процес, отримавши право законодавчої ініціативи. Здійснюючи функції, визначені Законом України "Про прокуратуру", прокурори постійно працюють з законодавчими актами й завжди мають достатньо фактів про їх недосконалість, недоліки й інші погрішності.

Маючи право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, Генеральний прокурор України значно прискорив би процес внесення змін і доповнень до законодавчих актів, так само як і прийняття нових законів.