КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Підприємницьке право

Навчальний посібник

За редакцією кандидата юридичних наук, професора О, В. Старцева

Київ

Видавництво "Істина" 2006

ББК 67.304.2 П68

П68 Пішірисчниііьке право: Навч. посіб. / За ред. О В Старцсва. К. : Істина, 2006. - 208 с.

ISKN ')(,(,.7OIV75-5

У навчальному посібнику відповідно до положень Цивільного, Господарського кодексів України та ін­ших актів законодавства викладаються основні поло­ження курсу "Підприємницьке право". Текст склада­ється із запитань, які найчастіше виносяться на іспи­ти та заліки з курсу, та стислих відповідей на них.

Книга розрахована на студентів юридичних фа­культетів, практикуючих юристів, адвокатів, нотаріу­сів, викладачів права, науковців, підприємців, а також усіх тих, хто цікавиться проблематикою правового за­безпечення господарської діяльності.

КОЛЕКТИВ АВТОРІВ:

ШколвМй Людмила Вікторівна, канд. юрид. наук, доцент — п. 1—9;

Старцев Олександр Валентинович, канд. юрид. наук, професор — п. 10—105.

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Калюжний Ростиаіав Андрійович, доктор юрид. наук, професор;

Зуб Ігор Володимирович, канд. юрид. наук, доцент;

Красіліч Наталія Дмитрівна, канд. юрид. наук, доцент.

ББК 67.304.2

ISBN 966-7613-75-5

© Колектив авторів, 2006

© Видавництво «Істина», 2006

1. Поняття, предмет та метод підприємницького права

Поняття підприємницького права

/ПОприсмницьке право — система загальнообов'язкових норм (правил), шо регулюють відносини у сфері зайняття підприєм­ницькою діяльністю, встановлюються і охороняються держа­вою.

Характеристика підприємницького права

1. Підприємницьке право — система норм (правил). Підпри­
   ємницьке право, як і будь-яка інша галузь права, не є сукупніс­
   тю норм, що регулюють відносини певного виду. Всі норми, хо­
   ча і запозичені з класичних галузей прана за ознакою регулю­
   вання відносин у сфері здійснення підприємницької діяльнос­
   ті, взаємопов'язані й формують систему із більш-менш чіткою
   внутрішньою структурою і внутрішнім поділом. У межах галузі
   підприємницького права виділяють правові інститути — сукуп­
   ність норм права меншого обсягу, то регулюють споріднені
   відносини в межах тієї групи суспільних відносин, які станов­
   лять предмет галузі, тобто відносин у сфері провадження під­
   приємницької діяльності (інститути договірного права, права
   промислової власності, захисту економічної конкуренції, регу­
   лювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів пілпріи м
   ницької діяльності та ін.). Сукупність інститутів, в свою чергу,
   дозволяє виділити в межах галузі підприємницького права За­
   гальну та Особливу частини.

2. Норми підприємницького нрава мають загальнообов'язко­
   вий характер. Загальнообов'язковість означає, що як і в будь-
   якій галузі права, норми підприємницького права обов'язкові
   для виконання усіма суб'єктами, яким вони адресовані — заз­
   вичай до таких належать суб'єкти підприємницької діяльності,
   їх засновники та посадові особи. На осіб, які хоч і не є суб'єк­
   тами підприємницької діяльності, проте проходять процедуру
   створення та державної реєстрації такого суб'єкта, також поши­
   рюються норми підприємницького права.

3. Норми підприємницького права регулюють відносини у
   сфері зайняття підприємницькою діяльністю. Іншими словами,
   всі норми, шо прямо чи опосередковано регулюють такі відно­
   сини, становлять підприємницьке право, а відповідні відноси­
   ни є його предметом (див. нижче).

4. Норми підприємницького права встановлюються і охоро­
   няються державою. Держава уповноважує державні органи на

прийняття тих чи інших рішень у відповідних сферах суспільних відносин, в тому числі у сфері зайняття підприємницькою діяль­ністю. Ці рішення об'єктивуються у вигляді обов'язкових для виконання нормативних актів, охорона яких забезпечується встановленням за їх невиконання юридичної відповідальності.

Предмет ні п фін мни її і. кін о нрава

Предметом підпрш миицького права є специфічне коло сус­пільних відносин, що виникають у процесі або у зв'язку зі здій­сненням підприємницької діяльності її суб'єктами — носіями взаємопов'язаних прав і обов'язків, передбачених і забезпече­них законом. Відносини, то регулюються нормами підприєм­ницького права, складаються на початковому етапі організації підприємницької діяльності (прийняття рішення про створення суб'єкта підприємницької діяльності, його державна реєстрацій, отриманий дозволів на початок роботи), тривають упродовж всього періоду її здійснення (отримання ліцензій, патентів, ук­ладення та виконання договорів різних ШВІВ, захист своїх інте­ресів в судових та інших державних органах) та закінчуються у ш'язку з припиненням суб'єкта підприємницької діяльності (відносини з визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, його ліквідація тошо).

Метод in input чинш.мни права

Метод підприємницького права, тобто спосіб впливу m відповідні відносини, зумовлений специфікою метолів тих га­лузей, норми яких належать до його складу. Наприклад, май нові відносини, що складаються в процесі зайняття іпдприсм ніші.кою діяльністю, регулюються нормами різних галузей прана; відповідно й методи регулювання в кожному разі різні. А саме: метод владних розпоряджень — при плановому розпо­ділі матеріалів і коштів, що переважав при адміністративно-ко­мандному управлінні державним сектором (адміністратишіе право); метод заборони під загрозою покарання — при злочин­них посяганнях на власність (кримінальне право); метод дого­вору — при безпосередньому провадженні підприємницької ді­яльності її суб'єктів, які вступають у майнові правовідносини як рівноправні сторони (цишльне право); метод рівноправ'я — при регулюванні майнових відносин між подружжям, то вини­кають у разі поділу майна суб'єкта підприємницької діяльнос­ті, заснованого на базі спільного сумісного майна подружжя (сімейне прано) та ін. Загальним методом підприємницького

права є переважно дозвільний метод (для суб'єктів підприєм­ницької діяльності — «дозволено все, що не заборонено зако­ном»; для публічних органів влади — «дозволено те, що вста­новлено законом»).

2. Співвідношення підприємницького права з іншими галузями права

Підприємницьке прано — комплексна підгалузь. З кожної класичної галузі підприємницьке право запозичає відповідні правові норми, що прямо або опосередковано регулюють відно­сини, які складаються у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю.

У складі підприємницького права переважають норми адмі­ністративного і цивільного права. До норм адміністративного права, предметом регулювання якого є, зокрема, відносини у сфері управління, належать, наприклад, норми, шо регулюють порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяль­ності, порядок отримання ними ліцензій, патентів та інших дозволів тощо Норми цивільного права регулюють майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, що складаються в про­цесі зайняття підприємницькою діяльністю — порядок укладан­ня договорів, визначення їх сторін, момент виникнення право і дієздатності та інші питання.

Підприємницьке право також становлять норми фінансово­го (регулювання відносин, шо складаються у зв'язку зі сплатою податків та інших зборів за наслідками підприємницької діяль­ності), земельного (регулювання відносин, що складаються у зв'язку з оформленням прав на земельну ділянку для зайняття підприємницькою діяльністю) права. Норми сімейного права стають частиною підприємницького при розподілі майна суб'єкта підприємницької діяльності, створеного в шлюбі, між подружжям, а житлового — у разі купівлі або використання придбаного на інших підставах жилого приміщення для зайнят­тя підприємницькою діяльністю.

Нарешті, цілим блоком підприємницького права є норми відповідних галузей права, шо встановлюють відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності (наприклад, фінансову — фінансове, майнову — цивільне право), а також відповідальність засновників таких суб'єктів або їх посадових осіб (криміналь­ну — кримінальне, адміністративну — адміністративне право).

У теорії зазвичай ставиться питання про співвідношення підприємницького права із суміжними галузями господарсько-

го та комерційного нрава. Різниця полягає в обсягах відносин, що становлять предмет їх правового регулювання

Предметом правового регулювання господарського права є здебільшого відносини, що складаються у процесі виробництва (виготовлення) продукції, надання послуг, виконання робіт як виробничого, так і допоміжного, невиробничого характеру з метою задоволення всього спектру потреб суспільства, тобто під час здійснення господарської діяльності. Крім того, госпо­дарська діяльність може провадитися юридичними особами не­залежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності, а також фізичними особами — суб'єктами підпри­ємницької діяльності, як з метою, так і без мсти отриманий прибутку.

Предметом правового регулювання підприємницького права є підприємницька діяльність, шо визначається як самостійнії, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська ді­яльність, шо здійснюється суб'єктами господарювання (підпри­ємцями) з метою досягнення економічних і соціальних резуль­татів та одержання прибутку. Тобто вона є специфічним видом господарської діяльності, яка здійснюється від імені підприєм­ця, під його майнову відповідальність, на його власний ризик, обов'язковою ознакою якої є отримання прибутку.

Комерційна діяльність, в свою чергу, є елементом підприєм­ницької діяльності. Вона обмежується відносинами, які мають місце під час реалізації вже готової продукції, доведення її до споживача, і стосується виконання робіт та надання послуг, в тому числі посередницьких, щодо торгівлі, рекламних заходів, планування нових обсягів продаж, експортно-імпортних опера цій, опрацювання способів виходу на зовнішній ринок та ш

3. Джерела підприємницького права Джерелами ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО права є нормативно-иравові акти, шо регулюють відносини у сфері зайняття підприємниць­кою діяльністю.

Джерела підприємницького права за ознакою юридичної си­ли нормативно-правових актів мають 4 рівня:

1. конституційне регулювання відносин у сфері підприєм­
   ництва;

2. міжнародно-правове регулювання;

3. регулювання відповідних відносин на основі кодифікова­
   них нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших ак­
   тів, що мають силу закону;

4) регулювання підприємницьких відносин під/законними норма і іншими актами¹.

І Конституційне регулювання відносин у сфері підприєм­ництва здійснюється на основі Конституції України — акта, що має найвищу юридичну силу. Вона, зокрема, встановлює за­гальні принципи здійснення підприємницької діяльності, заз­начаючи у ст. 42, що кожен має право на підприємницьку ді­яльність, яка не заборонена законом.

2. Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-пра­
вове регулювання підприємницької діяльності, містяться в між­
народних договорах України, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України. При цьому під міжнародним дого­
вором України розуміється договір, укладений у письмовій
формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародно­
го права, який регулюється міжнародним правом, незалежно
від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між
собою документах, і незалежно віл його конкретного наймену-
иання (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

3. Основним джерелом права у правовій державі є закони.
Базовим нормативним актом у сфері підприємництва, що

має силу закону, є ГК. Саме він визначає основні засади госпо­дарювання в Україні, містить загальні положення щодо госпо­дарських зобов'язань, відповідальності за порушення у сфері господарювання, особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання тощо, тобто регулює господарські від­носини, що виникають у процесі організації та здійснення гос­подарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Кодекс містить і положення щодо суб'єктів господарюван­ня — фізичних та юридичних осіб, організаційно-правові фор­ми останніх, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними господар­ської (в тому числі підприємницької) діяльності. Крім ГК, нор­мативну базу щодо організаційно-правових форм суб'єктів під­приємницької діяльності становлять закони України від 19 ве­ресня 1991 р. «Про господарські товариства», від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство». Відноси­ни кооперації додатково врегульовані законами України від

¹ Див. Підпрш ммішьке право України / За ред. Р В. Шишки. - Харків. 2000 — С 54.

10 квітня 1992 р. «Про споживчу кооперацію», від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію».

Специфічну групу становлять нормативно-правові акти, що регулюють порядок легалізації (легітимації) суб'єктів підпрін м іпшької діяльності до яких насамперед належать закони Украї­ни від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», від 19 грудня 1995 р. • Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етило­вого, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюно­вих виробів», від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», від І червня 2000 р. «Про ліцензування ііснних видів господарської діяльності» n in.

Серед кодифікованих нормативних актів (кодексів) найваж­ливіша, після ГК, роль у сфері правового регулювання підпри­ємницької діяльності належить ЦК. Регулюючи особисті не­ма» нові та майнові відносини (цивільні відносини) відповід­них учасників, він встановлює загальні положення щодо фі-зичких осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів під­приємницької діяльності, шодо юридичних осіб та їх органна ційно-иравових форм, щодо угод (правочннів) та інституту представництва, норми зобов'язального права та щодо недого-вірних зобов'язань.

4. Систему підзаконних нормативних актів очолюють укази Президента України — нормативні акти, що видаються на осно­ві Конституції і законів України. Наприклад, з метою ефектив­ного використання можливостей підприємництва для розвитку національної економіки Президентом України 3 липня 1998 р. був виданий Указ № 727/98 «Про спрощену систему оподатку­вання, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва». Указами також встановлюється компетенція окремих держав­них органів, в тому числі таких, що здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності (див. Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, затверджене Указом Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000).

Нормативні акти Кабінету Міністрів України (постанови та розпорядження) шімають наступну сходинку в ієрархії иідза-конних нормативних актів. Це означає, що їх положення по­винні відповідати положенням Конституції, міжнародних дого­ворів України, законів і актів Президента України. Зазвичай нормативні акти Кабінету Міністрів України конкретизують,

8

уточнюють положення вищенавелених актів, якщо про це є від­повідне застереження в документах вищої юридичної сили.

Так. наприклад, згідно з ч. 5 ст. 10 Закону «Про ліцензуван­ня певних видів господарської діяльності» для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до зая­ви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України На виконання цієї вимоги 4 липня 2001 р. Кабінет Міністрів Укра­їни постановою № 756 затвердив Перелік документів, які дода­ються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господар­ської діяльності.

Нормативні акти органів виконавчої влади — постанови, на­кази і розпорядження органів виконавчої влади, їх посадових осіб — приймаються на основі і на виконання Конституції, за­конів, указів Президента України та нормативних актів Кабіне­ту Міністрів України, а отже, повинні відповідати їм Вони ма­ють велике значення як галузеві нормативні акти. Так, з метою використання єдиної методики обліку платників податків і збо­рів (обов'язкових платежів) в органах державної податкової служби наказом Державної податкової алміністрації України від 19 лютого 1998 р. № 80 була затверджена Інструкція про поря­док обліку платників податків; для посилення митного контро­лю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання наказом Державного митного комітету Украї­ни від 31 травня 1996 р. № 237 був затверджений Порядок ве­дення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в мит­них органах та ін.

4. Поняття та ознаки підприємницької діяльності (підприємництва)

Поняття підприємницької діяльності (підприємництва)

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнен­ня економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва)

І. Підприємниці но є самостійною діяльністю. Це означає, що, по-перше, підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах, визначених законами Украї­ни, на вибір підприємця (ст. 45 ГК). Також фізичні особи ма-

ють можливість зареєструватись як громадяни — суб'єкти під­приємницької діяльності і провадити таким чином діяльність без створення організації.

По-друге, зважаючи на передбачений ч. 1 ст. 44 ГК принцип вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльнос­ті, підприємці мають право здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд прий­маючи відповідні рішення, що не суперечать законодавству.

2. Підприємництво є ішшлнтном діяльністю. Це означає, що
зайняття підприсмнииькою діяльністю є добровільним вчинком.
Жоден державний орган, недержавна організація, посадова осо­
ба не можуть примусити особу до зайняття підприємницькою ді­
яльністю. Проте це не означає, що особа не може бути приму­
шена до виконання добровільно взятих на себе зобов'язань (нап­
риклад, за договором, укладеним в процесі провадження підпри­
ємницької діяльності) або зобов'язань, що передбачені державою
і випливають зі здійснення особою підприємницької діяльності
(наприклад, зобов'язань зі сплати податків).

3. Підприємництво є систематичною діяльністю. Чітких
кількісних критеріїв систематичності (тобто скільки разів пот­
рібно зайнятися діяльністю для того, щоб вона вважалася під­
приємницькою) законодавством не встановлено. У цьому разі
можливо застосовувати Декрет Кабінету Міністрів України від
17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел», за
змістом ст. 1 якого систематичним вважається продаж вироб­
лених, перероблених та куплених продукції, речей, товарів,
який здійснюється більше чотирьох разів протягом календар­
ного року¹.

4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. Це озна­
чає, що за порушення договірних зобов'язань, кредитно-розра­
хункової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та
інших правил здійснення господарської діяльності підприємс­
тво та приватний підприємець самостійно несуть відповідаль­
ність, передбачену законодавством України. Тобто суб'єкт під­
приємницької діяльності бере на себе як позитивні, так і нега­
тивні наслідки підприємницької діяльності. Підтвердженням
цього є положення ЦК, що встановлюють самостійну відпові­
дальність фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльнос­
ті (ст. 52) та юридичної особи (ст. 96) за зобов'язаннями.

Див.: Аксенов И., Платонов С. Что такое предпринимательство? // Предпринима­тельство, хозяйство и право. — 1996. — N» 7. — С. 3.

пов'язаними з їх підприємницькою діяльністю. За загальними правилами ч. З ст. 96 цього Кодексу учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної осо­би, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учас­ника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

5. Підприємництво є господарською діяльністю. Цс означає,
що, не зважаючи на свою специфіку, підприємницька діяль­
ність є складовою ширшого за обсягом поняття «господарська
діяльність».

Згідно зі ст. З ГК під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного вироб-ніщгна, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами гос­
   подарювання (підприємцями). Іншими словами, підприєм­
   ницька діяльність провалиться фізичними та юридичними осо­
   бами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності
   у порядку, встановленому законодавством. Це означає, що під­
   приємницькою діяльністю можуть займатися як юридичні, так
   і фізичні особи, які набули статусу суб'єкта підприємницької
   діяльності за правилами Закону «Про державну реєстрацію
   юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються еконо­
   мічні й соціальні результати.

Підприємницька діяльність суттєво впливає на розвиток економіки і соціальної сфери. Серед економічних результатів найбільш принциповими є утворення конкурентного середови-ща, насичення ринку товарами і послугами, значна активізація міжнародних економічних стосунків. Малий і середній бізнес лає нові робочі місця, значно стимулює підвищення кваліфіка­ції працівників, їх ініціативу і творчість, загалом сприяє вижи­ванню населення в кризові періоди. Поступове зміцнення суб'єктів підприємництва, їх прибутковість закладає додаткову фінансову базу для такої соціально корисної діяльності, як бла­годійництво та спонсорство.

8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибут­
ку. Якщо метою тієї чи іншої діяльності не є отримання при­
бутку, вона не може бути віднесена до підприємницької. Ця ме­
та, як правило, знаходить своє вшображення в установчих до­
кументах суб'єкта підприємницької діяльності і простежується,

11

виходячи з характеру його діяльності¹. За цією ж ознакою під­приємницька діяльність відмежовується від поняття господар­ської діяльності, в якій отримання прибутку не ставиться за ос­новну мету.

5. Принципи підприємницької діяльності

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

1. вільного вибору підприємцем вили* підприємницької ді­
   яльності. Суб'єкт підприємницької діяльності самостійно вирі­
   шує, якими видами діяльності йому займатися, з огляду на об­
   меження, встановлені чинним законодавством (наприклад ді­
   яльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-
   медичних, судово-психіатричних експертиз, може здійснювати­
   ся тільки державними підприємствами та організаціями);

2. самостійного формування підприємцем програми діяль­
   ності, вибору постачальників і споживачів продукції, шо вироб­
   ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
   видів ресурсів, використання яких не обмежено іаконом, не 1.1
   мовлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону,

3. вільного найму підприємцем працівників. Цей принцип
   обмежується положеннями спеціальної о «аконолаиства про
   зайнятість, шо містить положення, якими обмежуються трудові
   права іноземних іромадян та осіб без громадянства — ст. 8 За­
   кону України від І березня 1991 р. «Про зайнятість населення»
   передбачена необхідність отримання дозволу на працевлашту­
   вання у державній службі зайнятості України;

4. комерційного розрахунку та власного комерційного ризи­
   ку. За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахун­
   кової і податкової дисципліни, вимог до якості продукції та ін­
   ших правил здійснення господарської діяльності підприємство
   та приватний підприємець самостійно несуть відповідальність,
   передбачену законодавством України (див. ознаку № 4 підпри­
   ємницької діяльності);

5. вільного розпорядження прибутком, шо залишається у
   підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
   передбачених законом. Цей принцип суттєво обмежується шля­
   хом встановлення правил щодо цільового використання коштів
   суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, обме­
   жень на проведення операцій у готівкових коштах та ін.;

6) самостійного здійснення підприємцем зовнішньоеконо­мічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на спій розсуд. Цей принцип обмежу­ється, зокрема, положеннями Закону України під 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валю­ті», ст. 1 якого встановлені правила щодо обов'язкового зараху-вання на їх валютні рахунки в уповноважених банках виручки резидентів у іноземній валюті у терміни виплати заборгованос­тей, зазначених в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (випнеш вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується.

6. Види підприємницької діяльності

При розмежуванні підприємницької діяльності за видами допускається застосування різних ознак і, відповідно, критеріїв класифікації підприємницької діяльності.

За отакою предмета діяльності учасників відповідних право­відносин підприємницьку діяльність можна класифікувати н.і

1. виробничу підприємницьку діяльність, тобто діяльність, у
   процесі якої виробляє іьсн певна продукція;

2. невиробничу підприємницьку діяльність, у межах якої ви­
   діляють:

• діяльність із виконання робіт, надання послуг (виконан
  ня ремонтній робіт, надання інформаційних послуг, здійснен
  ня транспортних перевезені.);

• діяльність із зайняття торгівлею;

• інша невиробнича діяльність, зокрема діяльність на фі­
  нансовому ринку.

За ознакою суб'єкта — учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:

1. підприємництво без створення юридичної особи (просте).
   Воно здійснюється фізичними особами, шо набули в установ­
   леному порядку статусу суб'єкта підприємницької діяльності;

2. підприємництво зі створенням юридичної особи (склад­
   не)¹.

Залежно від наявності обмежень у зайнятті підприємниць­кою діяльністю, останню можна поділити на:

І) вільну підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода (дозвіл) держави в особі уповнова­жених нею органів. Така діяльність провадиться за принципом

¹ Див.: Аксенов И. Платонов С. Что такое предпринимательство? // Предпринима­тельство, ХО1ЯЙСТВО и право. — 19%. - J* 7. — С. 3.

12

¹ Див.: Підприємницьке право України / За ред Р Б Шишки Харків, 2000. — С 31.

13

•дозволено все, що не заборонено законом»¹. При цьому, нап­риклад, державна реєстрація суб'єкта підприємницької діяль­ності не є дозволом на зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним принципом. У той же час виготовлення печатки суб'єктом підприємницької діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяль­ності;

2) дозвільну підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних органів. Дозвільною є також діяльність, шо провалиться з обмеженнями, встановленими за­конодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:

• обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою
  підприємців (наприклад, згідно зі ст. 4 Закону України від 7
  лютого 1991 р. «Про підприємництво» проведення ломбардних
  операцій може здійснюватися повними товариствами);

• обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта під­
  приємництва (наприклад, діяльність, пов'язана і виготовлен­
  ням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видо­
  буванням бурштину, охороною окремих особливо важливих
  об'єктів права державної власності, може здійснюватися тільки
  державними підприємствами та організаціями);

• обмеження, пов'язані з необхідністю придбання ліцен ш
  Перелік видів діяльності, шо підлягають ліцензуванню, містить­
  ся у ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської
  діяльності»;

• обмеження діяльності, пов'язані із необхідністю придбан­
  ня патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також
  порядок патентування визначається Законом «Про патеїггуван-
  ня деяких видів

підприємницько! діяльності»).

7. Поняття та загальна характеристика суб'єктів підприємницької діяльності

Поняття суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців)

Суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учас­ники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компе­тенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають ві-

Див.. Правой основи підприємницької діяльності / За рея. В І І/Іакуна, ИВ. Мыь-кика. ВМ Поповича - К.. 1997 - С 24

14

докремлене майно і несуть відповідальність за своїми зо­бов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбаче­них законодавством.

Характеристика суб'єктів підприємницької діяльності (підпри­ємців)

І. Суб'єктами господарювання (втому числі підприємцями) ви шаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

До господарських відносин належать господарсько-виробни­чі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські від­носини.

Господарсько-виробничими с майнові та інші відносини, що ВИНИКАЮТЬ між суб'єктами господарювання при безпосередньо­му здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, нале­жать договірні відносини між суб'єктами підприємницької ді­яльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'и і;іиь.

Піл органі ши,ійно-господарсь*ими відносинами розуміють від­носини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного па­тенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками.

Внутрішньогосподарськи.чи, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господа­рювання, та відносини суб'єкта господарювання і його струк­турними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження поло­ження про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності — власником між останнім та філією складаються такі відносини.

Усі відносини, що належать до господарських, безпосеред­ньо або опосередковано пов'язані зі здійсненням їх учасниками господарської, зокрема підприємницької діяльності. Це озна­чає, що для того, щоб набути статусу учасника господарських відносин, потенційний суб'єкт повинен мати право на здій­снення господарської дішьності взагалі, тобто діяльності суб'єк­ті господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямо­ваної на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт

15

чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову виз­наченість, а також підприємницькії діяльності зокрема, тобто са­мостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик гос­подарської діяльності з метою досягнення економічних і соці­альних результатів та одержання прибутку.

2. У господарських відносинах, які виникають з приводу
здійснення їх учасниками господарської (підприємницької) ді­
яльності, останні реалізують їх господарську компетенцію,
якою, в свою чергу, є сукупність господарських прав та обов'яз­
ків таких суб'єктів. Це означає, що в межах загального права
фізичних та юридичних осіб на здійснення господарської, в то­
му числі підприємницької, діяльності особа, визнана в установ­
леному законом порядку суб'єктом господарської діяльності,
безпосередньо здійснює права і несе обов'язки, зумовлені кон­
кретними господарськими відносинами.

3. Суб'єкти господарювання (підприємці) мають відокремле­
не майно. Стосовно юридичних осіб це, зокрема, означає, що
на час реєстрації їх як суб'єктів господарської діяльності необ­
хідна наявність майна, склад та порядок внесення якого визна­
чається їх засновниками. Для юридичних осіб визначених зако­
нодавством орпінізанійно-правових форм вартість майна, що
вноситься засновниками, не повинна бути меншою за встанов­
лену відповідним законом.

Щодо фізичної особи — підприємця законодавство не пе­редбачає положень, безпосередньо регулюють відокремлення майна, що використовується нею для зайняття підприємниць­кою діяльністю, від її особистого майна. Винятком з цього є по­ложення ст. 54 ЦК, яка передбачає, то якщо фізична особа-підириємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповно­літня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна.

4. Суб'єкти господарювання несуть відповідальність за свої­
ми зобов'язаннями в межах відокремленого майна, крім випад­
ків, передбачених законодавством.

Згідно зі ст. 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. При цьому учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зо­бов'язаннями юридичної особи, я юридична особа не відпові­дає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Законом

16

передбачені певні винятки щодо господарських товариств пев­них видів, а також щодо казенних підприємств, про що йдеть­ся нижче.

Фізична особа — підприємець за ГК і ЦК відповідає за зо­бов'язаннями, пов'язаними з господарською (підприємниць­кою) діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення Крім того, ч. 2 ст. 52 ЦК містить положення, відповідно до якого фізична осо­ба — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зо­бов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

8. Вили суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців)

Частина 2 ст. 55 ГК містить загальний перелік суб'єктів гос­подарювання, який можна застосувати і для класифікації суб'єктів підприємницької діяльності. Ними вважаються:

1. господарські органіищії — юридичні особи, створені відпо­
   відно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, ство­
   рені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здій­
   снюють господарську діяльність та зареєстровані в установле­
   ному законом порядку;

2. громадяни України. Іноземці та особи без громадянства,
   які здшсиююіь господарську діяльність та зареєстровані відпо­
   відно до закону як підприємці.

І. Поняття юридичної особи міститься у ст. 80 ЦК, ч. 1 якої під юридичною особою розуміє організацію, створену і зареєс­тровану у встановленому законом порядку.

Стосовно юридичних осіб — суб'єктів підгірні ммицької ді­яльності ст. 45 ГК визначає, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбаче­них законом, на вибір підприємця В цьому разі вибір підпри­ємця щодо конкретної організаційно-правової форми юри­дичної особи — суб'єкта пі.иіриі мництва обмежений існуван­ням відповідного положення щодо неї у законі. Іншими сло­вами, засновник вправі обрати будь-яку організаційно-право­ву форму для майбутньої юридичної особи з тих, що передба­чені законом.

Юридичними особами, шо потенційно можуть здійснювати господарську діяльність, а відтак — бути суб'єктами господар­ської діяльності також є об'єднання підприємств. Правовий

17

статус та орпшшшйно-правові форми об'єднань підприємств передбачені гл. 12 ГК та іншими актами законодавства, зокре­ма законами України від 21 листопада 1995 р. «Про промисло-во-фінансові групи в Україні», від 14 вересня 1999 р. «Про уго­ди про розподіл продукції» та ін.

2. До другої категорії суб'єктів господарської діяльності п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК відносить фізичних осіб. Зазначені положення ГК дозволяють займатися господарською діяльністю як громадя­нам України, так і іноземним громадянам та особам без грома­дянства, зареєстрованим відповідно до закону як підприємці. Згідно зі ст. 129 ГК іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються та­кими самими правами і мають такі самі обов'язки, як і гром.і дяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, інши­ми законами. До законів, які обмежують права іноземних гро­мадян та осіб без громадянства, належать, зокрема, положення Земельного кодексу (ЗК) України, які, наприклад, забороняють таким особам передавати землі сільськогосподарського призна­чення у власність (ч. 4. ст. 22 ЗК). Водночас Кодекс не заборо­няє передачу таким особам у власність земельних ділянок не-сільськогосподарського призначення в межах населених пун­ктів, а також земельних ділянок несільськогосполарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташова­ні об'єкти нерухомого майна, шо належать їм на праві приват­ної власності (ч. 2 ст. 81).

9. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності (громадяни-підприсмці)

Поняття громадяниііа-ііідіїриємця

Підприємцем є фізична скоба, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, шо здій­снює підприємницьку діяльність.

Характеристика правового статусу громалянина-нідприсмця

І. Громадянино.ч-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових — див. ст. І ЦК). Громадянин, який бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстра­ційних та інших передбачених законодавством процедур, до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту на-18

родження, набуває додаткової ознаки — «суб'єкт підприєм­ницької діяльності».

2. Згідно зі ст. 50 ЦК право здійснювати підприємницьку ді­
яльність, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати
статусу громадянина-пщприємця має фізична особа з повною
цивільною дієздатністю.

Повну цивільну дієздатність мас фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієз-дл і пості з моменту реєстрації шлюбу. Крім того, повна цивіль­на дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізич­ній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприєм­ницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це бать­ків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклу­вання така особа може бути зареєстровані як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підпрж мня.

3. Громадянин-підприємець самостійно діє на ринку, всту­
паючи у відносини, набуваючи при цьому відповідних прав та
обов'язків. Він с повноцінним самостійним суб'єктом ринку —
суб'єктом господарювання.

4. Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах
універсальної правоздатності — права займатися підприєм­
ницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції. Це оз­
начає здатність особи займатися будь-яким видом підприєм­
ницької діяльності, здійснення якого не суперечить законо­
давству. Він діє без установчих документів, на відміну від юри­
дичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та об­
межена видами діяльності, встановленими засновниками в ус­
тановчих документах.

5. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК громадянин -підприємець здійснює
   свою діяльність на засадах свободи шдіірік мшшіва та відповід­
   но до принципів, передбачених у ст. 44 ГК, зокрема, здійсню­
   вати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб рин­
   ку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, шо не
   суперечать закону.

6. Громаляниіі-ііілнріилісць уособлює і власника відповідно­
   го бізнесу, і орган управління ним. Це відрізняє його від дея­
   ких юридичних осіб зі складним порядком керівництва, зумов-

19

леним наявністю кількох органів управління із розподілом між ними відповідних функцій

7. Чинне законодавство України не передбачає виокремлен­
   ня майна, яке використовується підгірне мнем для здійснений
   підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому
   громадянинові майна І ;ік. ч. 2 ст. 128 ГК та ч. 1 ст. 52 ЦК пря­
   мо встановлюють правило про те, шо громадянин-пілприсмець
   відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою
   діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону мо­
   же бути звернено стягнення. Фізична особа — підприємець, яка
   перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'я іаннями, пов'язаними
   з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і
   масткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка на­
   лежатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК).

8. Громадянин-підприємець має можливість обрати спосіб
   оподаткування доходів за спрощеною системою. Застосування
   єдиного податку при оподаткуванні доходу приватного підпри­
   ємця регулюється Указом Президента України від 3 липня
   1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, облі­
   ку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (в редакції
   Указу від 28 червня 1999 р. № 746/99).

9. Громадянин ш.іприс мець має можливість не відкривати
   банківський рахунок, працювати виключно за готівкові кошти і
   використовувати готівкову виручку на свій розсуд.

10. Фізична особа набуває статусу суб'єкта підприємницької
    діяльності за умови її державної реєстрації в порядку, встанов­
    леному законом.

10. Випадки заборони займатися підприємницькою діяльністю фізичним особам

Право здійснювати підприємницьку діяльність, яку не забо­ронено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприсмця має фізична особа з повною цивільною дієздатніс­тю. Але досягнення певного віку (реєстрація шлюбу, народжен­ня дитини тощо) не є безумовним свідченням наявності у осо­би повної цивільної дієздатності.

Крім випадків обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керу­вати ними; особи, яка зловживає спиртними напоями, нарко­тичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом

20

зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36) або визнання її недієздатною, якщо вона внаслідок хро­нічного, стійкого психічного ро t і.і. а не здатна усвідомлювати іначення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК), на обсяг дієздатності і, відповідно, на можливість набути статусу суб'єк­та підприємницької діяльності впливають и інші чинники, зок­рема вил трудової діяльності фізичної особи.

Так, не допускається іайняття підприємницькою діяльністю, зокрема, посадовими особами органів державної податкової служби (ч. 4 ст. 15 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 p.), прокурорами і слідчими прокуратури (ч. 5 ст. 46 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокурату­ру»), військовослужбовцями (абз. 4 ч. 1 ст. 8 Закону України від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний і правовий захист військо­вослужбовців та членів їх сімей»), нотаріусами (ч. 2 ст. З Зако­ну України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»), державними службовцями (п. «б» ч. 1 ст. 5 Закону України від 5 жовтня 1995 р. «Про боротьбу з корупцією»), відповідними посадовими особами органів місцевого самоврядунашім (див., зокрема, ч. 4 ст. 12, ч. 2 ст. 50, ч. З ст. 55 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні») тощо.

Нарешті, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів Ук­раїни від 31 грудня 1992 р. № 24-92 «Про впорядкування діяль­ності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за учас­тю державних підприємств» керівникам, іаступникам керівни­ків державних підприємств, установ і організацій, їх структур­них підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування заборонні її. ся безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю.

11. Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація

Поняття підприємства

Підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та інши­ми законами.

21

Характеристика підприємства

І. Піпприємство с самостійним суб'єктом права. Самостій­ність підприємства, як і будь-якого іншого суб'єкта підприєм­ницької діяльності, означає його комерційну свободу.

Згідно зч. 2 ст. 67 ГК підприємства вільні у виборі предме­та договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Во­ни мають право реалізовувати самостійно всю продукцію, яка не увійшла в державне замовлення або державне завдання, на території України і за її межами, якщо інше не передбачено за­коном. Також підприємства самостійно здійснюють зовнішньо­економічну діяльність, яка є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України, іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ст. 68 ГК).

2. Підприємство є суб'єктом господарювання, тобто за зміс­том ч. 1 ст. 55 ГК — учасником господарських відносин, який здійснює господарську (підприємницьку) діяльність, реалізую-чи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), має відокремлене майно і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Однією з найважливіших ознак підприємства є самостій­ність відповідальності за своїми зобов'язаннями усім належ­ним йому майном (частини 1, 2 ст. 96 ЦК, ч. 2 ст. 219 ГК). Учасник (засновник) підприємства не відповідає за зобов'язан­нями підприємства, а підприємство не відповідає за зо­бов'язаннями його учасника (засновника), крім випадків, вста­новлених установчими документами (наприклад, щодо това­риств з додатковою відповідальністю, а також повних та ко-мандитних товариств) та законом (наприклад, шодо казенних підприємств — ст. 77 ГК).

3. Підприємство створюється компетентним органом дер­
жавної влади, органом місцевого самоврядування або іншими
суб'єктами. ГК підкреслює, що, зважаючи на існування в Ук­
раїні трьох форм власності — державної, комунальної й при­
ватної, підприємства створюються відповідними органами,
особами, уповноваженими управляти такою власністю. Цим
зумовлена і наступна класифікація підприємств, про що
йдеться далі.

4. Метою створення підприємства є задоволення суспільних
та особистих потреб.

22

У вузькому розумінні метою створення кожного підприємст­ва є задоволення особистих потреб його засновників та найма­них ними працівників. Це стає можливим у разі досягнений прибутковості в роботі. Проте крім особистих потреб громадян у достатньому рівні заробітної плати, існують і суспільні потре­би (соціальні, з отримання освіти, лікування, у наукових роз­робках у всіх сферах буття, якісній роботі органів влади, в тому числі правоохоронних структур), без задоволення яких не може нормально функціонувати підприємство будь-якої ({юрми влас­ності. Ці потреби задовольняються за рахунок оподаткування прибутку підприємства.

5. Мета, для якої створюється підприємство, досягається
   шляхом здійснення ним систематичної господарської діяль­
   ності, а саме — виробничої, науково-дослідної, торговельної
   та ін.

6. Згідно з ч. З ст. 62 ГК підприємство, якщо законом не
   встановлено інше, діє на основі статуту. Для окремих видів
   підприємств спеціальним законодавством встановлені винят­
   ки з цього загального правила (наприклад, за ст. 4 Закону
   «Про господарські товариства» (статті 120, 134 ЦК) повне і
   командитне товариства, незважаючи на те, шо вони є видами
   підприємств, діють на підставі засновницького договору, а не
   статуту).

7. Згідно з ч. 7 ст. 67 ГК підприємство є юридичною особою,
   має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в уста­
   новах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікацій­
   ним колом. Відповідно до визначення юридичної особи, шо
   міститься у ст. 80 ЦК, нею вважається організація, створена і
   зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяєть­
   ся цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позива­
   чем та відповідачем у суді.

8. Згідно з ч. 2 ст. 62 ГК підприємства можуть створюватись,
   зокрема, для отримання прибутку. Прибуток визначено у ст. З
   Закону України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування при­
   бутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.), за
   якою прибуток визначається шляхом зменшення суми скориго-
   нлііні о валового доходу звітного періоду на суму валових витрат
   та суму амортизаційних відрахувань

Класифікація підприємств

Залежно від форм власності, передбачених законом, в Укра­їні можуть діяти підприємства таких видів:

23

- приватне підприємство, що діс на основі приватної влас­ності громадян чи суб'скта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, що діє на основі колективної власності
  (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що діс на основі комунальної
  власності територіальної громади;

• державне підприємство, що діє на основі державної влас­
  ності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на
  базі об'єднання м;ійна різних форм власності).

12. Приватні підприємства з олним та кількома засновниками

Поняття приватного підприємства

Статгя 113 ГК містить загальне визначення приватного під­приємства як з олним, так і з кількома можливими засновни­ками, відповідно до якого приватним підприємством визнаєть­ся підприємство, що діс на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є та­кож підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єк­та господарювання — юридичної особи.

Характеристика приватного підприємства

1. Приватне підприємство з одним засновником діє на осно­ві приватної власності фізичної або юридичної особи — суб'єк­та господарювання.

Згідно зі ст. 325 ЦК суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Вони можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відпо­відно до закону не можуть їм належати. Фактично у приватнім власності може перебувати будь-яке майно, що не знаходиться у державній або комунальній власності.

Засновником приватного підприємства може бути фізична особа (фізичні особи — при заснуванні приватного підприємства з кількома засновниками) — громадянин України, іноземець або особа без громадянства або одна юридична особа, що має статус суб'єкта господарської діяльності (ст. 55 ГК). Спільного засну­вання приватного підприємства фізичними і юридичними особа­ми, а також кількома юридичними особами, на відміну від гос­подарського товариства, законодавство fie передбачає.

24

2. Приватне підприємство з одним та кількома засновника­ми діс як на основі праці його засновника (засновників), так і з використанням найманої пращ. Законодавство не забороняє (і не примушує) засновникам самостійно і.шматися певними видами діяльності, визначеними статутом приватного підпри­ємства. У разі залучення до цієї діяльності інших осіб на умо­вах трудового договору, їх наймання здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України про працю.

На відміну від господарського товариства, яке може засно­вуватися за участю державної (комунальної) власності, приват­не підприємство з двома та більше засновниками створюється лише на базі приватної власності його засновників. Цс, зокре­ма, зумовлено суб'єктним складом засновників приватного під­приємства, адже фізичні скоби не можуть здійснювати повно­важення шіасника щодо державного та комунального майна.

Інші ознаки приватного підприємства збігаються із загаль­ними ознаками иідириі мсіил як оріані іліиипо-праноиої форми господарювання.

13. Підприємство, засноване на власності об'єднання громадян

Поняття підприємства, заснованого на власності об'єднання громадян

Згідно з ч. 1 ст. 112 ГК підприємством об'єднання громадян є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання і ром.мин (громадської організації, політичної партії) для здій­снення господарської діяльності з метою виконання їх статут­них завдань.

Характеристика підприємства, заснованого на власності об'єд­нання громадян

1. Підприємство об'єднання громадян є унітарним підпри­
   ємством. Це означає, що за змістом ч. 4 ст. 63 ГК воно створю­
   ється одним засновником — об'єднанням громадян, який пилі
   ляі необхідне для його діяльності майно. Наявність інших спів-
   засновників у підприємства об'єднання громадян — громадян,
   юридичних осіб — суб'єктів господарської діяльності або інших
   об'єднань громадян тощо виключається.

2. Підприємство об'єднання громадян засновується на влас­
   ності об'єднання громадян (громадської організації, політичної
   партії).

25

Загальні положення ст. 24 Закону України від 16 червня 1992 р, «Про об'єднання громадин» дозволяють зареєстрованим об'єднанням громадян з метою виконання статутних завдань і цілей ЦІЙСІШМТН необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і ор­ганізацій зі статусом юридичної особи, а також засновувати підприємства. Положення ч. З ст. 112 ГК передбачають, що іасіїовником підприємства об'єднання громадян і відповідне об'єднання громадин, що мас статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Проте політичні партії, створювані ними установи і організації не ма­ють права засновувати підприємства, крім засобів масової ін­формації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-полі­тичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матері­алів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лек­цій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів, а також самим займатись господарською та іншою комерційною діяль­ністю. Фактично виступати засновниками підприємств як пов­ноцінних суб'єктів господарювання, можуть лише громадські організації.

3. Підприємство об'єднання громадян засновується для здій­
снення господарської діяльності.

Засновані підприємства об'єднання громадян мають ста­тус юридичних осіб і здійснюють свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відпо­відно до цілей і завдань, передбачених їх установчими доку­ментами.

4. Господарська діяльність, заради здійснення якої заснову­
ється підприємство об'єднання громадян, покликана досягти
мети виконання статутних завдань такого об'єднання.

14. І її input меіно. засноване на власності релігійної організації

Поняття підприємства, заснованого на власності релігійної ор­ганізації

Підприємством релігійної організації є унітарне підприємс­тво, засноване на власності релігійної організації для здійснен­ня господарської діяльності з метою виконання її статутних зав­дань. Це визначення фактично відповідає визначенню підпри­ємства, заснованого на власності об'єднання громадян

26

Характеристика підприємства, заснованого на власності релі­гійної організації

1. Підприємство, засноване на власності релігійної організа­
   ції, є унітарним і характеризується наявністю одного засновни­
   ка — релігійної організації.

2. Відповідне підприємство засновується на власності релі­
   гійної організації.

Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації ма­ють право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. У власності релігійних органі­зацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничо­го, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності, при­дбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертву­ване громадянами, організаціями або передане державою, а та­кож придбане на інших підставах, передбачених законом.

Відповідне майно може використовуватися релігійною орга­нізацією на її розсуд, в тому числі як база для створення під­приємства.

3. Підприємство, засноване на власності релігійної організа­
ції, створюється для здійснення господарської діяльності.

Як і підприємства об'єднань громадян, підприємства, засно­вані на власності релігійних організацій, можуть бути як суб'єк-іами підприємницької діяльності (продавати предмети культу, надавати послуги віруючим тощо), так і нскомершиними госпо­дарськими організаціями (здійснювати благодійну діяльність, розподіляти гуманітарну допомогу тощо).

4. Господарська діяльність, заради здійснення якої заснову-
і іьси підприємство релігійної організації, покликана досягти
мети, передбаченої в статуті такої організації.

Згідно з ч. 4 ст. 112 ГК релігійні організації у порядку, ви­значеному чинним законодавством, мають право для виконан­ня своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, ін­тернати, лікарні тощо), які мають права юридичної особи. Ста­тутними завданнями, у свою чергу, є задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст. 7 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Зважаючи на це, господарська діяльність заснованого релігійною організації ю

27

підприємства повинна стосуватися завдань задоволення релігій­них потреб громадян. Наприклад, видавниче підприємство мо­же випускати культову літературу, рестанраиійно-будівельне — проводити вілнонлювальні роботи щодо ікон тощо.

15. Державне унітарне підприємство

Поняття державного унітарного підприємства

Державним унітарним підприємством є ПІДПРИЄМСТВО, шо ут­ворюється компетентним органом державної влади в розпоряд­чому порядку на базі відокремленої частини державної власнос­ті, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Характеристика державного унітарного підприємства

1. Державне унітарне підприємство утворюється на базі ві­докремленої частини державної власності.

Згідно зі ст. 326 ЦК у державній власності с майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Об'єктами права державної власності є:

• майно державних та казенних підприємств, державних ор­
  ганізацій, установ та закладів, шо діють на основі державної
  власності (ст. 73 ГК);

• акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарю­
  вання різних форм власності (ст. 141 ГК);

• майно, яке не увійшло до статутних фондів акціонерних
  товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації;

• майно державних господарських об'єднань, які утворюють­
  ся переважно у ({юрмі корпорації або концерну, незалежно від
  найменування об'єднання (комбінат, трест тощо) — ст. 120 ГК.

Саме на базі цього майна функціонують державні підпри­ємства; самі вони, а саме їх майнові комплекси також є об'єк­тами права державної власності (див. наведений перелік).

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управлін­ня (ч. З ст. 73 ГК). Воно не несе відповідальності за зобов'язан­нями власника і органу влади, до сфери управління якою воно належить.

2. Частина державної власності, що входить до статутного фонду державного унітарного підприємства, як правило, не по­діляється на частки. Згідно з визначенням унітарного підпри-28

ємства (ч. 4 ст. 63 ГК) його статутний фонд не поділяється на частки (паї), відповідно, статутний фонд державного унітарно­го підприємства не поділяється на частки взагалі.

3. Державне унітарне підприємство створюється компетен­
тним органом державної влади.

Згідно з ч. 2 ст. 326 ЦК від імені та в інтересах держави Ук­раїна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. їх компетенція, в тому числі щодо розпорядження дер-хавним майном, визначається нормативними актами, юридична сила яких варіюється залежно від того, у якій сфері вони діють.

4. Державне унітарне підприємство створюється в розпоряд­
чому порядку і належить до сфери управління органу, який йо­
го створи»

Розпорядчий порядок утворення державного підприємства означає, що такому утворенню передує видання компетентним органом державної влади відповідного акта про це.

5. Правовий статус майна державного підприємства характе­
ризується наявністю обмежень, шо не є характерними для юри­
дичних осіб інших форм власності.

Так, крім закріплення майна за державним пілприємстиом не на праві власності, а на праві господарського відання (див. ст. 136) або оперативного управління (див. ст. 137 ГК), перед­бачені обмеження на передачу безоплатно належного держав­ному підприємству майна, встановлено правило щодо відчу­ження належних такому підприємству основних фондів за по­передньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, як правило, на конкурентних засадах (ч. 2 ст. 75; див також ч. 4 ст. 77 ГК), заборонено виступати засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, госпо­дарських товариств, кооперативів (ст. І Декрету Кабінету Мі­ністрів «Про впорядкування діяльності суб'єктів підприєм­ницької діяльності, створених за участю державних підпри­ємств») тощо.

6. Законодавством визначаються вили діяльності, займатися
якими можуть виключно державні підприємства. Наприклад,
відповідно до ст. 4 Закону «Про підприємництво» діяльність,
пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та бо­
єприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих
особливо важливих об'єктів права державної власності, а також
діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-
медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням,
випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у

29

тому числі з їх космічними запусками із будь-якою мстою, мо­же здійснюватися тільки державними підприємствами.

Класифікація державних унітарних підприємств

Згідно j ч X ст. 73 ГК держанні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприєм­ницької діяльності, дії н.і основі статуту на принципах підпри­ємництва, зазначених у ст. 44 ГК, і несе відповідальність за нас­лідки своєї діяльності усім належним йому на праві господар­ського відання майном (ст. 74 ГК).

Держава та орган, до сфери управління якого входить дер­жавне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених законодав­ством.

Кипиш підприємства згідно зі ст. 76 ГК створюються за рі­шеннями Кабінету Міністрів України у галузях народного гос­подарства, в яких:

• законом дозволено здійснення господарської діяльності
  лише державним підприємствам;

• основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, пос­
  луг) виступає держава;

• за умовами господарювання неможлива вільна конкурен­
  ція товаровиробників чи споживачів;

• переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно не­
  обхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і ха­
  рактером потреб, шо ним задовольняються, як правило, не мо­
  же бути рентабельним;

— приватизацію майнових комплексів державних підпри­
ємств заборонено законом.

Каіснпе підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну суб-сидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підпри­ємства.

16. Комунальне унітарне підприємство

Поняття комунального унітарного підприємства

Комунальним унітарним підприємством є підприємство, що утворюється компетентним органом місцевого самоврядування

30

в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини кому­нальної власності і входить до сфери його управління

Характеристика комунального унітарного підприємства

1. Комунальне унітарне підприємство утворюється компе­
тентним органом місцевого самоврядування і належить до сфе­
ри його управління.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне уні­тарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади, і виконує його функції у межах, визна­чених законодавством.

2. Комунальне унітарне підприємство утворюється на базі ві­
докремленої частини комунальної власності.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне під­приємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Воно не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно належить.

3. Комунальне унітарне підприємство утворюється в розпо­
рядчому порядку. Створенню комунального підприємства, як і
державного, передує видання компетентним органом відповід­
ного акта.

17. Підприємство споживчої кооперації

Поняття підприємства споживчої кооперації

Підприємством споживчої кооперації визнається унітарне або корпоративне підприємство, утворене споживчим товарис­твом (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих то­вариств з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спі­лок (об'єднань).

Характеристика підприємства споживчої кооперації

І. Підприємством споживчої кооперації визнається підпри­ємство, утворене споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств.

Відповідно до ч. 2 ст. Ill ГК споживчим товариством є са­моврядна організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єднуються для спільної господарської діяльності з метою колективного органі-

31

зованого забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Споживчі товариства створюють для здійснення своїх статутних завдань будь-які підприємства, установи, організації, які, відпо­відно, вважаються підприємствами споживчої кооперації

2. Підприємство споживчої кооперації може бути унітарним
або корпоративним.

Якщо підприємство створюється одним споживчим товарис­твом (спілкою), воно вважається унітарним; якщо товариств (засновників) два і більше, підприємство визнається корпора­тивним.

3. Мстою створення підприємства споживчої кооперації і
здійснення статутних завдань засновників. Ці завдання в широ­
кому розумінні викладені у ст. 1 Закону «Про споживчу коопе­
рацію», згідно з якою споживча кооперація мас право здійсню­
вати торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність,
не заборонену чинним законодавством України, сприяє соці­
альному і культурному розвитку села, народних промислів і ре­
месел, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Нас­
тільки широкими можуть бути і повноваження підприємства
споживчої кооперації; конкретний їх перелік міститься у стату­
ті підприємства.

18. Господарські товариства як суб'єкти

підприємницької діяльності: загальна характеристика та класифікація

Поняття господарських товариств

Господарськими товариствами визнаються підприємства або шип суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами" шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Характеристика господарських товариств

І Господарським товариством є юридична особа — підпри­ємство або інший суб'єкт господарювання.

Частина 5 ст. 63 ГК прямо відносить господарські товарис­тва до корпоративних підприємств. Це, в свою чергу, означає, що на господарські товариства повною мірою поширюються за­гальні положення ГК та інших актів законодавства, шо реї уїм ють діяльність підприємств. Якщо загальні положення шодо підпріамсін суперечать спеціальним положенням, що безпосе-

32

редньо визначають правовий статус господарських товариств, застосовуються спеціальні положення відповідних нормативних

актів.

2. Господарське товариство створюється юридичними особа­
ми та (або) громадянами.

Згідно з ч. 2 ст. 79 ГК засновниками і учасниками госпо­дарського товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Тобто господарське това­риство може бути засноване як юридичними, так і фізичними особами, а також спільно фізичними і юридичними особами, причому для заснування господарського товариства фізичній особі не обов'язково мати статус суб'єкта підприємницької ді­яльності. Крім того, незважаючи на наявність у назві терміна «товариство», ЦК (ч. 2 ст. 114) та ГК (ч 1 ст. 79) передбача­ють можливість господарського товариства діяти у складі од­ного учасника.

3. Господарські товариства створюються шляхом об'єднання
майна та участі в підприємницькій діяльності їх засновників
(учасників). Внески (вклали) засновників (учасників) об'єдну­
ються у статутний фонд (статутний, складений капітал) това­
риства, що, власне, є характерним для будь-якої юридичної

особи.

На відміну від підприємств, шодо господарських товариств деяких видів Законом «Про господарські товариства» передба­чений мінімальний розмір статутного фонду. Крім того, зако­нодавством встановлені випадки, коли від розміру статутного фонду товариства залежить можливість останнього провадити певні види діяльності.

4. Метою створення і діяльності господарського товариства
є отримання прибутку. Згідно з ч. 5 ст. 79 ГК господарські то­
вариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяль­
ністю, яка не суперечить законодавству України

Проте ознака отримання прибутку зберігається не в усіх гос­подарських товариствах. Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 33 Закону України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову бір­жу» фондова біржа, хоча і є акціонерним товариством, проте мас статус організації, яка «створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання угод купівлі та продажу цінних паперів та їх похідних».

5. Управління товариством здійснюють його органи і поса­
дові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких здій-

2», 33

снюсться залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства. При цьому посадовими осо­бами органів управління товариства визнаються голова та чле­ни виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товарис-інах. де створена рада товариства (спостережна рада), — голова та члени ради товариства (спостережної ради). Вони відповіда­ють за заподіяну ними товариству шкоду відповідно до чинно­го законодавства України.

Класифікація господарських товариств

Згідно зі ст. 1 Закону «Про господарські товариства» до гос­подарських товариств належать:

• акціонерні товариства;

• товариства з обмеженою відповідальністю;

• товариства з додатковою відповідальністю;

• повні товариства;

• командитні товариства.

19. Акціонерне товариство

Поняття акціонерного товариства

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зо­бов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ри­зик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вар­тості належних їм акцій.

Характеристика акціонерного товариства

1. Акціонерне товариство є різновидом господарського това­
   риства. Це означає, що на нього поширюються вишенаведеш
   

загальні положення про господарські товариства, з урахуванням
специфіки цього виду юридичних осіб.

1. Акціонерним с товариство, що має статутний фонд, поді­
   лений на визначену кількість акцій однакової номінальної вар­
   тості. Фактично це означає, що статутний фонд акціонерного
   товариства поділяється на частки, право власності на які під­
   тверджується акціями.

3. Акціонерне товариство несе відповідальність за зо­
бов'язаннями тільки майном товариства. У свою чергу акціоне­
ри несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в
межах вартості належних їм акцій.

34

ЦК (ч. 2 ст. 152) та Закон «Про господарські товариства» (ч. З ст. 24) передбачають можливість встановлення у статуті ак­ціонерних товариств положення, відповідно до якого акціоне­ри, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми. Крім того, за ч. З ст. 153 ЦК особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язання­ми, що виникли до державної реєстрації товариства. Акціонер­не товариство відповідає за зобов'язаннями учасників, пов'яза­ними з його створенням, лише у разі наступного схвалення їх дій загальними зборами акціонерів.

4. Згідно зі ст. 154 ЦК установчим документом акціонерно­го товариства є статут.

Зважаючи на дозвіл, що міститься у статтях 114, 153 ЦК щодо створення акціонерного товариства як однією, так і кількома фізичними і юридичними особами, законодавство передбачає необхідність укладення між засновниками, якщо їх декілька, договору, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Цей договір не є установчим документом то­вариства, а отже, правовстановлювалміого значення не має.

Згідно з ч. 4 ст. 153 ЦК акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Во­но не може мати єдиним учасником інший суб'єкт підприєм­ницької діяльності, учасником якого є одна особа. Відповід­но, якщо засновником акціонерного товариства є одна особа, єдиним документом, на підставі якого визначаються взаємо­відносини між ним і створеним ним акціонерним товарис­твом, є статут.

5. Законодавство України поділяє акціонерів на засновників
і учасників. Засновниками вважаються особи, які виконують
дії, пов'язані із заснуванням акціонерного товариства. Вони ук­
ладають між собою договір, що визначає порядок здійснення
ними спільної діяльності зі створення акціонерного товариства,
роблять повідомлення про намір створити акціонерне товарис­
тво, здійснюють підписку на акції, проводять установчі збори і
державну реєстрацію акціонерного товариства. Крім того, зако­
нодавство накладає на засновників обов'язок бути держателями
акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не
менше двох років.
²* 35

На вілміну від засновників, учасники акціонерного това­риства погоджуються зробити внесок до статутною фонду то­вариства, що створюється, проте не беруть на себе будь-які обов'язки із його створення¹. Відповідно до ст. 28 Закону «Про господарські товариства» учасники купують акції при створенні акціонерного товариства на підставі договору з йо­го засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв'язку із збільшенням статутного фонду — з товариством або іншим власником.

Класифікація акціонерних товариств

Згідно зі ст. 81 ГК акціонерні товариства можуть бути:

• відкритими;

• закритими.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розпов­сюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-пролажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства манні. переважне право на придбання акцій, шо продаються іншими акціонерами товариства.

20. Етапи створення акціонерного товариства

Законом «Про господарські товариства* передбачено чотири етапи, які повинні пройти засновники для створення акціонер­ного товариства:

• зробити повідомлення про намір створити акціонерне то­
  вариство;

• здійснити підписку на акції (в разі створення відкритого
  акціонерного товариства);

• провести установчі збори;

— здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства.
Повідомлення про намір створення акціонерного товариства

робиться в засобах масової інформації; щоправда, коло таких засобів законодавством не визначене. В ньому вказується: найменування акціонерного товариства; мета створення і ді-

яльності; розмір статутного фонду; кількість, номінальна вар­тість і види акцій, що випускаються; склад засновників та ін­ші відомості¹.

Суть підписки на акції полягає у внесенні особами, які бажа­ють стати акціонерами, на рахунок засновників не менше 10% вартості акцій, на які вони підписалися, після чого засновники видають Тм письмове зобов'язання про продаж відповідної кіль­кості акцій.

Засновники публікують у засобах масової інформації відпо­відно до вимог чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюються Держав­ною комісією з цінних паперів та фондовою ринку. Строк від­критої підписки на акції не може перевищувати шести місяців.

Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпис­кою 60% акцій, акціонерне товариство вважається незаснова-ним. Особам, які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно не пізніш як через 30 днів.

До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30% номінальної вартості акцій. На підтвердження внес­ку засновники вилають тимчасові свідоцтва.

На відміну від відкритого акціонерного товариства, заснов­ники закритого акціонерного товариства повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вар­тості акцій.

Якщо результати підписки свідчать про можливість ство­рення акціонерного товариства, відповідно до ст. 35 Закону «Про господарські товариства» засновники скликають уста­новчі збори. Вони скликаються у строк, зазначений у повідом­ленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення під­писки на акції.

Установчі збори акціонерного товариства визнаються право­мочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як на 60% акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсут­ність кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тиж­нів скликаються повторні установчі збори. Якщо і при повторно­му скликанні установчих зборів не буде забезпечено кворуму, ак­ціонерне товариство вважається таким, що не відбулося.

¹ Дні.: Сумской Д Правосубъектность акционера по континентальному праву // Пія-прнс мниіітво, господарство і право — 2001. - f* 4. — С 26.

36

Диі : Яблонский Б Четыре шага к соманию Шаг первый // Закон н бизнес. -1998. - Ms 42. -С. И.

37

Рішення про створення акціонерного товариства, його до­чірніх підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші питання — прос­тою більшістю голосів. Голосування на установчих зборах про­водиться за принципом: одна акція — один голос.

На установчих зборах акціонерного товариства вирішуються такі питання:

• приймається рішення про створення акціонерного това­
  риства і затверджується його статут;

• приймається або відхиляється пропозиція про підписку на
  акції, шо персвишує кількість акцій, на які було оголошено під­
  писку (у разі прийняття рішення про підписку, що перевищує
  розмір, на який було оголошено підписку, відповідно збільшу­
  ється передбачений статутний фонд);

• зменшується розмір статутного фонду у випадках, коли в
  установлений строк підпискою на акції покрита не вся необхід­
  на сума, вказана у повідомленні;

• обирається рада акціонерного товариства (спостережна
  рада), виконавчий та контролюючий орган акціонерного това­
  риства;

• вирішується питання про схвалення угод, укладених зас­
  новниками до створення акціонерного товариства;

• визначаються пільги, що надаються засновникам;

• затверджується оцінка вкладів, внесених у натуральній
  формі;

• вирішуються інші питання відповідно до установчих до­
  кументів.

Після прийняття установчими зборами рішення про ство­рення акціонерного товариства, проводиться його державна ре­єстрація в порядку, передбаченому Законом «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців».

21. Товариство з обмеженою відповшальністю

Поняття товариства з обмеженою відповідальністю

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, роз­мір яких визначається установчими документами, і несе відпо-

38

відальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, не­суть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Характеристика товариства з обмеженою відповідальністю

1. Товариство з обмеженою відповідальністю має статутний фонд, поділений на частки. Ці частки є відображенням вкладів, що їх вносять учасники при створенні товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до статутного фонду визначається мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Згідно з ч. 2 ст. 144 ЦК не допускається звіль­нення учасника товариства з обмеженою відповшальністю вш обов'язку внесення вкладу до статутного фонду товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства.

Розмір статутного фонду товариства повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, шо діє на мо­мент створення товариства з обмеженою відповшальністю (ст. 52 Закону «Про господарські товариства»).

До моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів. Внесення до статутного фонду грошей підтверджується документами, виданими банківською устано­вою. Порядок оцінки інших вкладів (у вигляді майна, майнових прав тощо) визначається в установчих документах товариства.

Частина статутного фонду, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності товариства не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство повинно оголосити про зменшення свого статутного фонду і зареєстру­вати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства. Якщо після за­кінчення другого чи кожного наступного фінансового року вар­тість чистих активів товариства з обмеженою відповшальністю виявиться меншою від статутного фонду, товариство зобов'яза­не оголосити про зменшення свого статутного фонду І зареєс­трувати відповідні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додаткових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариства стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного фон­ду, товариство підлягає ліквідації.

39

2. Товариство з обмеженою відповідальністю несе відпові­
дальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном; відпо­
відно, його учасники не відповідають за його зобов'язаннями і
несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у ме­
жах своїх вкладів. В цьому проявляється характерна ознака «об­
меженої відповідальності» товариства та його учасників, яка по­
лягає не в обмеженні відповідальності товариства як суб'єкта
господарювання певними сумами коштів або майна, а саме в
обмеженні відповідальності учасників товариства розміром
вкладів, що були ними внесені.

Згідно з ч. 2 ст. 140 ЦК учасники товариства, які не повніс­тю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зо­бов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кож­ного з учасників.

3. Учасниками товариства з обмеженою відповідальністю
можуть бути юридичні та фізичні особи. При цьому ч. 2
ст. 114 ЦК передбачає можливість створення товариства з об­
меженою відповідальністю однією особою, проте власне това­
риство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним
учасником інше господарське товариство, учасником якого є
одна особа (ч. 2 ст. 141 ЦК). Особа може бути учасником ли­
ше одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке мас
одного учасника.

Якшо товариство з обмеженою відповідальністю засновуєть­ся кількома особами, ці особи у разі необхідності визначити взаємовідносини між собою щодо створення товариства уклада­ють договір у письмовій формі, який встановлює порядок зас­нування товариства, умови здійснення спільної діяльності що­до створення товариства, розмір статутного фонду, частку у ста­тутному фонді кожного з учасників, строки та порядок внесен­ня вкладів та інші умови. Цей договір не є установчим докумен­том, і подання його при державній реєстрації товариства не є обов'язковим (ст. 142 ЦК).

4. Установчим документом товариства з обмеженою відпові­
дальністю є статут.

22. Товариство з додатковою відповідальністю

Поняття товариства з додатковою ві цюві да льніс і ю

Товариством з додатковою відповідельністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визна­чених установчими документами розмірів і яке несе відпові-

40

дальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додатко­ву солідарну відповідальність у визначеному установчими доку­ментами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учас­ників. Згідно зі ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про довірчі товариства» виключно у формі товариства з додатковою відповідальністю можуть ство­рюватися і діяти довірчі товариства.

З огляду на положення ч. 4 ст. 151 ЦК про те, шо до това­риства з додатковою відповідальністю застосовуються положен­ня законодавства про товариство з обмеженою відповідальніс­тю, якшо інше не встановлено статутом товариства і законом, у характеристиці цього виду товариств більшу увагу приділено са­ме його специфіці порівняно з іншими видами товариств.

Характеристика товариства з додатковою відповідальністю

1. Статутний фонд товариства з додатковою відповідальністю
поділений на частки визначених установчими документами роз-
иірів. Мінімальний його розмір, як і у товаристві з обмеженою
відповідальністю, становить 100 мінімальних заробітних плат.

Певна специфіка передбачена законодавством шодо това­риств з додатковою відповідальністю — довірчих товариств. Так, статутний фонд довірчого товариства повинен формувати­ся виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників, на відміну від статутного фонду товариства з обмеженою відпові­дальністю, який може бути сформований за допомогою як гро­шових коштів, так і майна та майнових прав.

2. Товариство з додатковою відповідальністю несе відпові­
   дальність за своїми зобов'язаннями власним майном. Проте ця
   ознака актуальна лише тоді, коли у товариства є майно; за йо­
   го відсутності настають наслідки, передбачені ознакою 3, шо,
   власне, опосередковує назву цього товариства і різницю у пра­
   вовому статусі товариств з обмеженою і додатковою відпові­
   дальністю.

3. В разі недостатності майна учасники товариства з додат­
   ковою відповідальністю несуть додаткову солідарну відповідаль­
   ність у визначеному установчими документами однаково крат­
   ному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Тобто на відміну від товариства з обмеженою відповідальніс­тю, відповідальність учасників товариства з додатковою відпо­відальністю не обмежується лише сумою внесків до статутного фонду. Додаткова (субсидіарна) відповідальність у вигляді стяг-

41

нення належного учасникам майна настає в обсязі, кратному розміру внеску кожного учасника.

Солідарність відповідальності учасників товариства з додатко­вою відповідальністю означає, шо згідно з вимогами ст. 543 ЦК кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх учасників разом, так і від будь-кого з них окремо. Учасник, який виконав солідарний обов'язок, иш право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти учасників у рівній частці, якшо інше не встановлено договором або зако­ном, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Граничний розмір відповідальності учасників (коефіцієнт кратності) передбачається в установчих документах. Що ж до довірчих товариств, ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про до­вірчі товариства» передбачена додаткова відповідальність учас­ників товариства з додатковою відповідальністю в п'ятикратно­му розмірі до внеску кожного учасника.

Специфічною рисою товариства з додатковою відповідаль­ністю — довірчого товариства є і обов'язкова особиста участь його учасників у веденні справ товариства. Згідно зі ст. З Дек­рету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» довірчі опера­ції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи. В товаристві з обмеженою відповідальністю учасники можуть взагалі не брати участь в оперативно-госпо­дарській діяльності товариства (крім вирішення питань, шо на­лежать до виключної компетенції зборів учасників), уповнова­живши виконавчий орган на здійснення відповідних лій.

Інші ознаки товариства з додатковою відповідальністю збіга­ються з ознаками товариства з обмеженою відповідальністю.

23. Повне товариство

Поняття повного товариства

Повним товариством є господарське товариство, всі учасни­ки якого відповідно до укладеного між ними договору здійсню­ють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть до­даткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товарис­тва усім своїм майном.

Характеристика повного товариства

1. Повним товариством є господарське товариство, яке створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується всіма його учасниками (ст. 120 ЦК). В силу пра-

42

вової природи цього виду товариства, наявності статуту в ньо­го не передбачено.

2. Учасники повного товариства здійснюють підприєм­
ницьку діяльність від імені товариства. Зважаючи на це, ч. 7
ст. 80 ГК передбачає, шо учасниками повного товариства (ни­
ми, в свою чергу, можуть бути як юридичні, так і фізичні осо­
би) можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти під­
приємництва.

Законодавство передбачає певні обмеження щодо осіб — у-часників повного товариства. Так, особа може бути учасником тільки одною повного товариства (ч. 2 ст. 119); учасник повно­го товариства не має права без згоди інших учасників укладати від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб угоди, шо є однорідними з тими, які становлять предмет діяль­ності товариства (ч. З ст. 119 ЦК, ст. 70 Закону «Про господар­ські товариства»).

Згідно зі ст. 122 ЦК кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якшо засновницьким догово­ром не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для укладення кожної угоди є необхідною згода всіх учасників то­вариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть укладати угоди від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учас­никами, яким доручено ведення справ товариства. Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схва­лені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодуван­ня здійснених ним витрат, якшо він доведе, що у зв'язку з йо­го діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

3. Учасники повного товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм май­
ном. Отже, відповідальність учасників за боргами товариства
всім майном є одним із винятків із загального правила про са­
мостійну відповідальність юридичної особи за своїми зо­
бов'язаннями (ст. % ЦК).

Згідно зі ст. 124 ЦК у разі недостатності у повного това­риства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно (див. ст. 543 ЦК) відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм

43

майном, на яке може бути звернене стягнення. При ньому учасник повного товариства відповідає за боргами товариства незалежно від того, виникли ці борги до чи після його всту­пу в товариство.

Учасник повного товариства, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відпо­відній частині до інших учасників, які несуть перед ним відпо­відальність пропорційно своїм часткам у статутному фонді то­вариства.

4. Управління діяльністю повного товариства здійснюється
за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором
товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення
приймається більшістю голосів учасників.

Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів. Також учасник повного товарис­тва, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи то­вариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства.

5. Законодавством не передбачений мінімальний розмір ста­
тутного фонду, що повинен створюватися в повному товарис­
тві. Проте загальні вимоги ст. 13 Закону «Про господарські то­
вариства» щодо обов'язкової наявності у господарського това­
риства статутного фонду поширюються і на повне товариство,
тому статутний фонд все одно має бути створений в розмірі, що
визначається установчими документами.

24. Командний¹ товариство

Поняття командитного товариства

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язан­нями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учас­ники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Характеристика командитного товариства

1. В командитному товаристві є повні учасники і вкладники. Командитне товариство поєднує ознаки повного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Власне ч. З ст. 133

44

ЦК передбачає застосування щодо командитного товариства відповідних норм про повне товариство. На схожість із повним товариством вказує, зокрема, наявність у складі учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями відповідальність усім своїм май­ном (повних учасників), а з товариством з обмеженою відпові­дальністю — наявність осіб (вкладників), шо несуть відпові­дальність за боргами команлитного товариства лише в межах своїх вкладів. При цьому відповідно до ч. 7 ст. 80 ГК повними учасниками команлитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

2. Згідно зі ст. 135 ЦК правовий статус повних учасників ко­
мандитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями
товариства встановлюються положеннями законодавства про
учасників повного товариства. Повні учасники, зокрема, здій­
снюють управління діяльністю командитного товариства. При
цьому особа може бути повним учасником тільки в одному ко­
мандитному товаристві. Повний учасник командитного това­
риства не може бути учасником повного товариства, а також
вкладником цього самого товариства.

Щодо вкладників ст. 136 ЦК передбачає заборону брати участь в управлінні діяльністю командитного товариства та за­перечувати проти дій повних учасників шодо управління діяль­ністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Відповідно до ст. 137 ЦК вкладник командитного товарис­тва зобов'язаний зробити вклад до статутного фонду. При цьо­му сукупний розмір вкладів вкладників не повинен перевищу­вати 50% статутного фонду командитного товариства.

3. Командитне товариство створюється і діє на підставі зас­
новницького договору, який підписується усіма повними учас­
никами (ст. 134 ЦК). Засновницький договір команлитного то­
вариства мас містити зобов'язання учасників створити товарис­
тво, порядок їх спільної діяльності шоло його створення, умо­
ви передання товариству майна учасників, а також відомості
про розмір та склад статутного фонду товариства, розмір та по­
рядок зміни часток кожного з .повних учасників у статутному
фонді, сукупний розмір вкладів вкладників.

Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командит­ному товаристві залишився один повний учасник, засновниць­кий договір переоформляється в одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється

45

одним повним учасником, то установчим документом є одно­особова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встанов­лені ст. 134 ЦК для командитного товариства.

25. Кооператив як суб'єкт господарювання

Поняття та класифікація кооперативів

Кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та (або) юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та ін­шої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соці­альних та інших потреб на засадах самоврядування.

Основні види кооперативів встановлюються Законом «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та ха­рактеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.

Виробничий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової тру­дової участі з метою одержання прибутку. Виробничі коопера­тиви можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівсльно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприєм­ницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК).

Обслуговуючий кооператив — кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для на­дання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Об­слуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обся­гах, шо не перевищують 20% загального обороту кооперативу. Споживчий кооператив (споживче товариство) — коопера­тив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, вироб­ництва продукції та надання інших послуг з метою задоволен­ня споживчих потреб його членів.

Ознаки кооперативів

І. Кооператив є юридичною особою. Стаття 6 Закону «Про кооперацію» прямо підкреслює наявність у кооперативі самос­тійного балансу, поточного та інших рахунків в установах бан­ків,.печатки зі своїм найменуванням — атрибутів, притаманних будь-якій юридичній особі.

46

2. Кооператив утворюється фізичними та (або) юридични­
   ми особами. Як випливає з наведених више визначень видів
   кооперативів, участь фізичних осіб можлива у будь-якому з
   них. Що стосується юридичних осіб, можливість їх участі в
   кооперативах є обмеженою. Так, вони не мають права бути
   членами виробничого кооперативу, зважаючи на передбачену
   Законом «Про кооперацію» обов'язкову трудову участь чле­
   нів виробничого кооперативу (шо є притаманним, звичайно,
   лише фізичним особам) у його діяльності. Проте у виробни­
   чих та інших видах кооперативів мають право брати участь
   асоційовані члени — фізичні чи юридичні особи, які визна­
   ють статут кооперативу, внесли пайовий внесок і користу­
   ються правом дорадчого голосу в кооперативі (ст. 14 Закону
   «Про кооперацію»). Це не суперечить положенням ст. 163
   ЦК, яка передбачає можливість участі «у діяльності виробни­
   чого кооперативу на засадах членства також інших осіб».

3. Засновники кооперативу з метою його створення доб­
   ровільно об'єднуються на основі членства. Згідно зі ст. 10
   Закону «Про кооперацію» членами кооперативу можуть бути
   фізичні особи, які досягли 16-річного віку і виявили бажан­
   ня брати участь у його діяльності, юридичні особи України
   та іноземних держав, шо діють через своїх представників, які
   внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених ста­
   тутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користу­
   ються правом ухвального голосу. Чисельність членів коопе­
   ративу не може бути меншою, ніж три особи (ч. 5 ст. 7 За­
   кону).

4. Кооператив утворюється для ведення спільної господар­
   ської та іншої діяльності з метою задоволення економічних,
   соціальних та інших потреб його членів.

Мета створення — задоволення інтересів членів кооперати­вів — є основною ознакою, шо відрізняє кооперативи від ін­ших організаційно-правових форм юридичних осіб колектив­ної форми власності. Шляхом створення виробничого коопе­ративу громадяни реалізують свої права на працю та на здій­снення підприємницької діяльності, результатами якої є отри­мання прибутку, обслуговуючого — задовольняють свої потре­би у послугах певного виду, споживчого — забезпечують себе товарами, результатами виконаних робіт, наданих послуг. Ко­оператив не має на меті насичення ринку товарами, роботами, послугами (хоча це і не виключається). Він створюється і діє для своїх членів.

47

5. Кооператив діє на засадах самоврядування. Термін «са­
   моврядування» стосовно кооперативу означає право та реальну
   здатність його членів самостійно вирішувати питання діяль­
   ності кооперативу в межах законодавства України та статуту
   кооперативу.

6. Кооператив діє на основі статуту, який с основним пра­
   вовим документом, шо регулює його діяльність. Незважаючи
   на те, що кооператив створюється кількома членами, необхід­
   ності підписання установчого договору між ними законодавс­
   твом не передбачено.

26. Колективне сільськогосподарське підприємство

Поняття колективного сільськогосподарського підприємства

Колективне сільськогосподарське підприємство — добровіль­не об'єднання громадин у самостійне підприємство для спіль­ного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів, шо діє на засадах підприємництва та самоврядування.

Характеристика колективного сільськогосподарського підпри­ємства

1. КСП є добровільним об'єднанням громадян. Іншими
   словами, членами КСП можуть бути лише фізичні, а отже, не
   можуть бути юридичні особи.

2. Громадяни — члени КСП об'єднуються «у самостійне
   підприємство». КСП є юридичною особою, має поточні та
   вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і печатку зі сво­
   їм найменуванням — «самостійним», повноправним суб'єктом
   господарювання на ринку.

3. КСП створюється для спільного виробництва сільсько­
   господарської продукції та товарів. У формі КСП втілюється
   спільна праця його членів. Крім того, це положення опосеред­
   ковано вказує на обов'язковість трудової участі членів КСП в
   його діяльності.

Положення, шо КСП здійснює «спільне виробництво сіль­ськогосподарської продукції і товарів», не означає обмеження його діяльності лише виробництвом. КСП самостійно визна­чає напрями сільськогосподарського виробництва, його струк­туру і обсяг, самостійно розпоряджається виробленою продук­цією та доходами, здійснює будь-яку діяльність, шо не супе­речить законодавству України; має право кооперуватися з промисловими підприємствами та установами при переробці

48

сільськогосподарської продукції, виготовленні промислових та інших товарів, розширенні сфери соціально-культурного, ко­мунально-побутового обслуговування сільського населення, підготовці і перепідготовці кадрів; бере участь у приватизації переробних, агросервісних та інших державних підприємств; користується іншими повноваженнями, наданими йому зако­нодавством.

4. КСП діє на засадах підприємництва та самоврядування.
Це означає, шо КСП є суб'єктом підприємницької діяльності,
підлягає державній реєстрації, на нього поширюються всі інші
положення законодавства стосовно підприємницької діяльнос­
ті, «засади» (принципи — див. ст. 44 ГК) тощо.

Самоврядування н КСП забезпечується на основі права чле­нів підприємства брати участь у вирішенні всіх питань його ді­яльності, виборності та підзвітності виконавчо-розпорядчих органів, обов'язковості рішень, прийнятих більшістю, для всіх членів підприємець

Вищим органом самоврядування КСП є загальні збори ЙО­ГО членів або збори уповноважених. У період між зборами справами підприємства керує правління. Повноваження за­гальних зборів (зборів уповноважених) і правління визнача­ються статутом підприємства.

5. КСП діє на основі статуту.

27. Фермерське господарство

Поняття фермерського господарства

Фермерське господарство є формою підприємницької діяль­ності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фер­мерського господарства, відповідно до закону.

Характеристика фермерського господарства

1. Фермерське господарство є формою підприємницької ді­яльності громадян. Цс означає, шо засновниками фермерсько­го господарства, а також його членами мають браво бути лише фізичні особи.

Па відміну від законодавства, що регулює діяльність (КСП), Закон «Про фермерське господарство» чітко розрізняє засновників та членів господарства. Так, за змістом ст. 5 За-

49

кону засновником фермерського господарства може бути кож­ний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного ві­ку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, літи, які до-сягли І4-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єднали­ся для спільного ведення фермерського господарства, визна­ють і дотримуються положень статуту фермерського госпо­дарства (ст. З Закону).

Останнє суттєво відрізняє фермерське господарство від схо­жої правової конструкції КСП. Фермерське господарство може бути створене лише родичами або членами сім'ї (ч. 2 ст. 1 За­кону), в той час як КСП — будь-якими фізичними особами не­залежно віл наявності у них кронних (родинних) відносин.

2. Фермерське господарство с юридичною особою із прита­
   манними їй ознаками — наявність майна, самостійність діяль­
   ності, ведення бухгалтерського обліку і подання звітності, на­
   явність печатки із своїм найменуванням і адресою, необхід­
   ність відкриття поточних та вкладних (депозитних) рахунків в
   установах банків, право розпоряджатися власними коштами
   тощо.

3. Фермерське господарство створюється громадянами, які
   виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську
   продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. На відмі­
   ну від КСП, законодавство, що регулює діяльність фермер­
   ських господарств, не містить традиційних положень щодо йо­
   го права на здійснення «будь-якої діяльності, не забороненої
   законом». Усі положення Закону «Про фермерське господарс­
   тво» спрямовані на підкреслення його спеціалізації — роботу в
   галузі сільського господарства.

4. Метою діяльності фермерського господарства є отриман­
   ня прибутку, що підкреслює підприємницький характер його
   діяльності.

5. Для здійснення господарської діяльності громадянам —
   засновникам фермерського господарства надаються земельні
   ділянки. Лише після одержання державного акта на право
   власності на земельну ділянку або укладання договору оренди
   земельної ділянки та його державної реєстрації засновники
   фермерського господарства можуть подавати документи для
   державної реєстрації (ст. 8 Закону).

6. Згідно зі ст. 1 Закону «Про фермерське господарство» ос­
   таннє діє на основі статуту.

50

28. Об'єднання підприємств

Поняття об'єднання підприємств

Об'єднанням підприємств в господарська організація, утворе­на у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спіль­них економічних та соціальних завдань

Характеристика об'єднання підприємств

1. Об'єднанням ПІДПРИЄМСТВ є господарська організація. Ін­
   шими словами, за загальним правилом об'єднання підприємств
   являє собою юридичну особу (див. ч. 4 ст. 118 ГК) з притаман­
   ними їй характерними ознаками.

2. Об'єднання утворюється у складі двох чи більше підпри­
   ємств. Зважаючи на це, фізичні особи — суб'єкти підприєм­
   ницької діяльності не можуть входити до складу об'єднання
   підприємств.

З одного боку, суть об'єднання підприємств зводиться до об'єднання частини їх капіталів і виникнення на цій матеріаль­ній базі нової юридичної особи — власне «об'єднання підпри­ємств». Стаття 121 ГК спеціально підкреслює, що підприємс­тва — учасники об'єднання підприємств зберігають статус юри­дичної особи. З іншого боку, об'єднання підприємств створю­ється його засновниками для здійснення впливу тією чи іншою мірою на їх діяльність, що зумовлює в свою чергу тісний взає­мозв'язок та більшу чи меншу залежність самих підприємств-учасників від об'єднання.

3. Об'єднання підприємств утворюється з метою координа­
ції виробничої, наукової та іншої діяльності його учасників.
Координація є узагальнюючою категорією, під якою розуміють
вплив структури об'єднання підприємств з метою забезпечення
погодженості дій його учасників. Конкретні засоби здійснення
такого впливу варіюються залежно від виду об'єднання підпри­
ємств.

4. Об'єднання підприємств утворюється для вирішення
спільних економічних та соціальних завдань його учасників.

5. Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизна-
чений строк або діяти як тимчасові об'єднання. Тимчасовість
функціонування об'єднання може бути обумовлена як спливом
певного строку, встановленого засновниками в установчих доку­
ментах, гак і досягненням відповідної мети, що була ними пос­
тавлена, а отже, недоцільністю подальшого його існування.

51

6. Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на
   умовах і в порядку, передбачених його установчими документа­
   ми, майнові внески. Це майно перелається об'єднанню його
   учасниками у господарське відання або в оперативне управлін­
   ня на основі установчого договору чи рішення про утворення
   об'єднання.

7. Об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями
   його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зо­
   бов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установ­
   чим договором або статутом об'єднання

29. Класифікація об'єднань підприємств

Згідно зі ст. 119 ГК залежно від порядку заснування можуть утворюватися об'єднання підприємств таких видів: господар­ські об'єднання або державні чи комунальні господарські об'єд­нання.

Господарським об'єднанням визнається об'єднання підпри­ємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємс­твами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначе­них законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого са­моврядування. Воно діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, шо прийняв рішення про утворення об'єднання.

Як господарські об'єднання, так і державні (комунальні) господарські об'єднання існують в певних організаційно-право­вих формах.

Так, господарські об'єднання утворюються як асоціації, кор­порації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств, передбачені законом:

— асоціація — договірне об'єднання, створене з метою пос­тійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох вироб­ничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і коо­перації виробництва, організації спільних виробництв на ос­нові об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ре­сурсів для задоволення переважно господарських потреб учас-

52

ними асоціації. Асоціація не має права втручатися у господар­ську діяльність підприємств — учасників асоціації;

• корпорація — договірне об'єднання, створене на основі
  поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів під­
  приємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих пов­
  новажень централізованого регулювання діяльності кожного з
  учасників органам управління корпорації;

• консорціум тимчасове статутне об'єднання підприємств
  для досягнення його учасниками певної спільної господарської
  мети;

• концерн — статутне об'єднання підприємств, а також ін­
  ших організацій, на основі їх фінансової залежності від од­
  ного або групи учасників об'єднання, з централізацією фун­
  кцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестицій­
  ної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.
  Учасники концерну наділяють його частиною своїх повнова­
  жень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відно­
  синах з органами влади, іншими підприємствами та органі­
  заціями

Специфічним видом об'єднання підприємств є холдині (холдингова компанія). Відповідно до ст. 126 ГК холдинговою компанією визнається суб'єкт господарювання, шо володіє кон­трольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підпри ємств). Специфіка холдингу полягає в тому, шо він не об'єднує підприємства, а володіє корпоративними правами на них; фак­тично, у разі наявності у статутному фонді холдингу акцій та (або) майна дочірніх підприємств, він стає перехідною фор­мою між власне об'єднанням підприємств і господарським то­вариством.

Державні і комунальні господарські об'єднання утворю­ються переважно у формі корпорації або концерну, незалеж­но від найменування об'єднання — комбінат, трест тощо (ч. 6 ст. 120 ГК).

Особливим видом об'єднання підприємств є промислово-фі­нансова група. Згідно із Законом «Про промислоно-фінансові групи в Україні» промислово-фінансовою групою є об'єднання. яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародни­ми договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

53

До складу промислово-фінансової групи входить головне підприємство та учасники. Головним є підприємство, створене відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію промислово-фінансової групи, здійснює її збут, сплачує податки в Україні. Учасником промислово-фінансової групи є підприємство, банк або інша наукова чи проектна уста­нова, організація, створена піню із законодавством України, іноземна юридична особа, то виробляє проміжну продукцію иромислово-фінансової групи або надає банківські та інші по­слуги учасникам і головному підприємству і мас на меті отри­мання прибутку.

На відміну від об'єднань підприємств, про які йшлося вище, промислово-фінансова група не с юридичною особою і не під­лягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання. Головне підприємство і його учасники укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність для виробництва кінненої продукції. При цьому право діяти від імені промислово-фінансової групи має виключно головне підприємство.

ЗО. Поняття та загальна характеристика

етапу державної реєстрації суб'єктів

підприємницької діяльності

Поняття державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяль­ності

Державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або при­пинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або поз­бавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчи­нення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шля­хом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєс­тру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Характеристика державної реєстрації суб'єктів підприємниць­кої діяльності

І. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення факту створення юридичної особи.

Згідно зі ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, ство­рена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Таким чином, для того, щоб утворення, намір про створення якого висловилися засновники шляхом оформлення установчих доку­ментів, перетворилось на суб'єкта права (суб'єкта господарю-

54

вання — див. ч. 2 ст. 55 ГК), який мас цивільну право- і діє­здатність — юридичну особу, необхідно його зареєструваш в установленому законодавством порядку. Підтвердженням цього є ч. 4 ст. 87 ЦК, згідно із якою юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Іншими словами, юридична особа створюється за рішенням її засновників, проте із підтвердженням (засвідченням) цього факту шляхом державної реєстрації, набуваючи при цьому як статусу юридичної особи взагалі, так і статусу суб'єкта підпри­ємницької діяльності зокрема.

2. Державною реєстрацією, зокрема, вважається засвідчення
факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною
особою.

За загальним визначенням ст. 24 ЦК фізичною особою вва­жається людина, тобто біологічна істота. Відтак в загальному розумінні людина стає фізичною особою з моменту її народ­ження і перестає нею бути з моменту смерті. Проте здатність займатися певними видами діяльності (у нашому разі — під­приємницькою) виникає у цієї особи лише з моменту її дер­жавної реєстрації як відповідного суб'єкта. На відміну від юридичних осіб, державна реєстрація суб'єкта підприємниць­кої діяльності — фізичної особи підтверджує (засвідчує) не факт виникнення нової людини (фізичної особи), а лише факт набуття нею статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Гро­мадяни з дня народження мають статус фізичних осіб, тому державна реєстрація необхідна їм лише для набуття додатко­вого елементу їх статусу — статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

3. До процедури державної реєстрації належить і вчинення
«інших реєстраційних дій», які передбачені Законом «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-під-
присмців», шляхом внесення відповідних записів до Єдиного
державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підпри-
емців.

Це означає, що державна реєстрація юридичних осіб, крім правонаділяючих і статусоутворюючих функцій, має і суто ста­тистичну мету, що полягає у внесенні відповідних відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців до спеці­альної автоматизованої системи збирання, накопичення, захис­ту, обліку та надання інформації. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і можуть бути нада­ні за відповідну плату на запит заінтересованої особи.

55

31. Порядок проведення державної реєстрації фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності

Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводить­ся державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласною значення або у районній, район­ній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємпя.

Для проведення державної реєстрації фізичної особи, яка має намір стати підприємцем, вона особисто подає державному реєстратору або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:

1. заповнену реєстраційну картку на проведення державної
   реєстрації фізичної особи-підприсмця;

2. копію довідки про включення заявника до Державного ре­
   єстру фізичних осіб — платними податків та інших обов'язкових
   платежів (довідку про присвоєння ідентифікаційного номера);

3. документ, шо підтверджує внесення реєстраційного збору за
   проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Крім вишенаведених документів, якшо вони подаються за­явником особисто, державному реєстратору додатково пред'яв­ляється паспорт.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної осо­би-підприємця, якщо вони не передбачені Законом.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати двох ро­бочих днів з дати надходження документів для проведення дер­жавної реєстрації фізичної особи-підприємця. Не пізніше наступ­ного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєс­тратор о<)юрмляє і видає (надсилає рекомендованим листом) сві­доцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця.

32. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб

Державна реєстрація юридичних осіб проводиться держав­ним реєстратором у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи зас­новник (засновники) або уповноважена ним особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомен­дованим листом з описом вкладення) такі документи.

56

1. Заповнену реєстраційну картку на проведення державної
   реєстрації юридичної особи. Нею є документ встановленого
   зразка, який на момент державної реєстрації підтверджує воле­
   виявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдино­
   го державного реєстру. Після державної реєстрації реєстрацій­
   на картка виконує функцію періодичного інформування дер­
   жавного реєстратора щодо актуальності зазначених записів,
   зроблених у Єдиному державному реєстрі.

2. Копію рішення засновників або уповноваженого ними ор­
   гану про створення юридичної особи у випадках, передбачених
   законом.

Наявність або відсутність цього документа, а також його форма зумовлені кількістю засновників юридичної особи, її ор-іані шіійно-правовою формою, а також існуванням відносин підпорядкованості засновників іншим особам.

3. Два примірники установчих документів. До установчих
документів належать: установчий акт, статут або засновницький
договір, положення.

Установчі документи юридичної особи викладаються пись­мово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються зас­новниками (учасниками), якшо законом не встановлено ін­ший порядок їх затвердження. Підписи засновників (учасни­ків) на установчих документах мають бути нотаріально по­свідчені. У випадках, які передбачені законом, установчі до­кументи повинні бути погоджені з відповідними органами державної влади.

4. Документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за
   проведення державної реєстрації юридичної особи. Докумен­
   том, то підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія
   квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення і
   відміткою банку.

5. Чинна довідка з Єдиного державного реєстру юридичних
   осіб та фізичних осіб-підприсмців про резервування наймену­
   вання юридичної особи.

Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фі­зичних осіб-підприсмців» передбачене право засновника (зас­новників) юридичної особи зарезервувати найменування юри­дичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на 9 місяців. Якшо ці особи скористали­ся ним правом, до комплекту означених вище документів, що подаються для державної реєстрації відповідної юридичної осо­би, додається відповідна довідка.

57

6. У випадках, шо передбачені законом, додатково подаєть­
   ся (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного ко­
   мітету України або Кабінету Міністрів України про надання
   дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів госпо­
   дарювання.

7. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої за­
   коном встановлено вимоги шоло формування статутною фон­
   ду, додатково подасться документ, шо підтверджує внесення
   засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного
   фонду юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

8. У разі державної реєстрації відкритих акціонерних това­
   риств додатково подається звіт про проведення підписки на ак­
   ції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та
   фондового ринку України.

9. У разі державної реєстрації фермерського господарства
   додатково поласться копія Державною акта на право приватної
   власності засновника на землю або копія Державного акта на
   право постійного користування землею засновником, або нота­
   ріально посвідчена копія договору про право користування зем­
   лею засновником, зокрема на умовах оренди.

10. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновни­
ком (засновниками) якої є іноземна юридична особа, додатко­
во подається документ про підтвердження реєстрації іноземної
особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговель­
ного, банківського або судового реєстру.

Крім вишенаведсних документів, у разі, якщо вони подають­ся засновником або уповноваженою ним особою особисто, дер­жавному реєстратору додатково пред'являються паспорт та до­кумент, шо засвідчує його (її) повноваження (доручення). Дер­жанному реєстратору забороняється вимагати додаткові доку­менти для проведення державної реєстрації юридичної особи, шо не передбачені законом.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих дні з дати надходження документів для прове­дения державної реєстрації юридичної особи. Не пізніше нас­тупного робочого дня з дати державної реєстрації державний реєстратор оформляє і видає (надсилає рекомендованим лис­том за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи разом з одним примірником оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення держав­ної реєстрації юридичної особи.

S8

33. Перереєстрація суб'єктів підприємницької

діяльності. Державна реєстрація внесення змін

до установчих документів юридичних осіб.

Державна реєстрація змін до відомостей

про фііичну особу-пілприємця

Загальні положення щодо перереєстрації суб'єктів підприєм­ницької діяльності

Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі зміни форми власності, на якій засновано певний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або найменування суб'єкта господарювання і здійснюється в порядку, встановле­ному для його реєстрації. Фізична особа — суб'єкт підприєм­ницької діяльності, не маючи найменування, має прізвище, ім'я та по батькові, у разі зміни яких (наприклад, після обрання шлюбу) настають ті ж наслідки, шо і при перереєстрації — від­повідна процедура здійснюється у порядку, встановленому для державної реєстрації. Крім того, ті ж наслідки, шо і при пере­реєстрації, має зміна юридичною чи фізичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності місцезнаходження (місця проживання).

Етапи перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності

1. Прийняття засновниками юридичної особи рішення про
   зміну найменування, місцезнаходження або прийняття фізич­
   ною особою рішення про зміну прізвища, імені, по батькові або
   місця проживання.

2. Внесення змін до установчих документів відповідно до
   зроблених змін (стосовно юридичних осіб).

3. Державна реєстрація внесених змін до установчих до­
   кументів (стосовно юридичних осіб), внесення змін до Єди­
   ного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-
   підприємців — власне «перереєстрація» — та видача юри­
   дичним та фізичним особам нового свідоцтва про державну
   реєстрацію.

Зважаючи на те, що перереєстрація суб'єкта «здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації», по суті процеду­ра її повторює процедуру державної реєстрації. Після видачі суб'єкту підприємницької діяльності нового свідоцтва про дер­жавну реєстрацію (див. етап 3 на схемі), відбувається його «пе­ререєстрація» в усіх державних (недержавних) органах, в яких він був первісно зареєстрований.

59

Державна реєстрація «мій ло установчих документів юридичних

ОСІб — СубЧкіІВ МІ.ІІфіМ МІІИІІІ.кіМ НЯ.ІІ.Иіи 11

Для проіісдсшія державної реєстрації змін до установчих до­кументів юридичної особи засновники (учасники) або уповнова­жений ними орган чи особа повинні подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

• заповнену реєстраційну картку на проведення державної
  реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

• нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учас­
  ників) юридичної особи або уповноваженого ними органу,
  яким затверджено зміни до установчих документів;

• оригінал установчих документів юридичної особи з від­
  міткою про їх державну реєстрацію;

• два примірники змін до установчих документів юридич­
  ної особи та (або) два примірники установчих документів у
  новій редакції;

• документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору
  за проведення державної реєстрації змін до установчих доку­
  ментів.

У разі внесення змін до статуту, які пов'язані із зменшенням статутного фонду юридичної особи, крім зазначених докумен­тів додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі ма­сової інформації відповідного повідомлення.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу засновників юридичної особи, крім вищезазначених документів, додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу заснов­ників (учасників), засвідчена в установленому порядку, або нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників (учасників), або нотаріально посвідче­ний документ про передання права засновника (учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про примусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридич­ної особи.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов'яза­ні із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи-засновника (учасника) та відмови інших засновників (учасників) у прийнятті спадко­ємця (спадкоємців) померлого до складу засновників, крім пе-

60

релічених документів, додатково подається нотаріально посвід­чена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення і ром.ілшіин.і померлим.

У разі внесення змін до установчих документів, які пов'яза­ні із зміною найменування або місцезнаходження юридичної особи, крім вищеназваних документів, додатково подається сві­доцтво про державну реєстрацію юридичної особи.

Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи подаються заснов­ником (учасником) юридичної особи або особою, уповноваже­ною засновниками (учасниками), особисто, державному реєс­тратору додатково пред'являються паспорт та документ, що зас­відчує його (її) повноваження.

Проведення державної реєстрації змін до установчих доку­ментів юридичної особи здійснюється за процедурами, передба­ченими для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу — суб'єкта підприємницької діяльності

Зміни до відомостей про фізичну особу-підприємця, які міс­тяться в Єдиному державному реєстрі, а саме зміни щодо імені фізичної особи або місця її прожинання, набирають чинності з дня їх державної реєстрації.

Для проведення державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-иідіфиємця остання подає державному реєстра­тору особисто (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

• заповнену реєстраційну картку

на проведення державної
реєстрації змін до відомостей про фізичну особу-підприємця;

• оригінал свідоцтва про державну реєстрацію фізичної осо-
  би-підприємця;

• документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору за
  державну реєстрацію змін до відомостей про фізичну особу-під­
  приємця.

Якщо документи для проведення державної реєстрації змін до відомостей подаються фізичною особою-підприємцем осо­бисто, державному реєстратору додатково пред'являється пас­порт.

Державна реєстрація змін до відомостей про фізичну особу-підприємця здійснюється за процедурами, передбаче-

61

ними для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

34. Установчі документи юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності

Поняття «установчі документи» опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому за­коном порядку є створення відповідної «установи», тобто в ши­рокому розумінні юридичної особи.

На відміну від юридичних осіб, для яких характерна спеціаль­на правоздатність (характеризується тим, що юридична особа має право займатися лише тими видами діяльності, шо зазначе­ні в її установчих документах), фізична особа — суб'єкт підпри­ємницької діяльності користується універсальною праводієздат-ністю (тобто здатністю займатися будь-якою діяльністю, яка не суперечить законодавству). Фізичні особи — суб'єкти підприєм­ницької діяльності діють не на підставі установчих документів, а на підставі свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підпри-і мницької діяльності. Незважаючи на це, фізична особа не поз­бавляється обов'язку отримання ліцензій, патентів, дозволів на той вид діяльності, яким вона фактично займається (якшо, зви­чайно, така діяльність підлягає ліцензуванню або для її здійснен­ня ігідно із законодавством вимагається псиний дозвіл).

До установчих документів належать такі:

1. установчий акт;

2. статут;

3. засновницький договір;

4. положення.

На підставі установчого акта діють установи; на підставі по­ложення — юридичні особи публічного права (органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування тошо). Для юри­дичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності характерна наявність двох документів, що належать до категорії установ­чих — статуту та засновницького договору.

Стаття 57 ГК до установчих документів додатково відносить рішення засновників про утворення суб'єкта господарювання.

На перших загальних зборах засновники (учасники) майбут­ньої юридичної особи повинні вирішити ряд питань організа­ційного характеру. Тому рішення зборів засновників з цих пи­тань (утім, як і з будь-яких інших) в обов'язковому порядку оформлюються протоколом, який подається разом із установ­чими документами до органу реєстрації.

62

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомос­ті про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи уп­равління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта гос­подарювання, передбачені законодавством. Іншими словами, статут юридичної особи визначає її структуру, види і напрями діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб'єкта підприємницької діяльності.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утво­рити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної ді­яльності щодо його утворення, умови передачі йому свого май на, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльніс­тю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, по­рядок вибуття та входження нових засновників, інші умови ді­яльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до за­кону. На відміну від статуту, головним для засновницького до­говору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учас­никами юридичної особи, насамперед майнового і організацій­ного характеру — їх прав та обов'язків, порядку внесення вкла­дів, порядку розподілу прибутків та збитків тощо.

Установчі документи юридичної особи викладаються пись­мово, прошиваються, пронумеровуються та підписуються за­сновниками (учасниками), якщо законом не встановлено ін­ший порядок їх затвердження. Процедура саме «затвердження» передбачена законодавством щодо статуту. Він, на відміну від засновницького договору, який підписується засновниками, за­тверджується зборами засновників.

Підписи засновників (учасників) на установчих документах повинні бути нотаріально посвідчені.

35. Поняття та ознаки ліцензування господарської діяльності

Поняття ліцензування

Ліцензуванням вважається видача, переоформлення та ану­лювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензій­них справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням лі-цензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунем-

63

ня порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усу­нення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Загальна характеристика ліцензування

1. Предметом ліцензування є ліцензія, власне на дії з якою
   (видача, переоформлення, анулювання тощо) спрямовані дії
   уповноважених державою суб'єктів. Під ліцензією розуміють
   документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на
   провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльнос­
   ті протягом визначеного строку за умови виконання ліцензій­
   них умов

2. Ліцензія засвідчує право ліцензіата на провадження відпо­
   відної діяльності. Якщо йдеться про юридичних осіб, їх права
   на провадження будь-якого виду діяльності первісно закріплю­
   ються в установчих документах. Права ж фізичної особи на
   провадження такої діяльності з конституційного права кожного
   на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої за­
   коном (ст. 42 Конституції). Проте до моменту отримання ліцен­
   зії на провадження діяльності, що підлягає ліцензуванню, їх
   права мають лише потенціальний характер. Реально користува­
   тися цими правами як юридичні, так і фізичні особи — суб'єк­
   ти підприємницької діяльності можуть лише після отримання
   ліцензії.

3. Ліцензуванню підлягає господарська діяльність, до якої
   належить будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька,
   пов'язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгів­
   лею, наданням послуг, виконанням робіт, що здійснюється
   юридичними особами, а також фізичними особами — суб'єкта­
   ми підприємницької діяльності.

Слід відрізняти господарську діяльність, то провадиться особою з метою виробництва продукції, торгівлі, надання пос­луг, виконання робіт для інших юридичних чи фізичних осіб, від діяльності, що хоча й має ознаки господарської, проте про­вадиться суб'єктом підприємницької діяльності виключно для забезпечення власних потреб, оскільки остання не потребує лі­цензування.

Вичерпний перелік видів господарської діяльності, що під­лягає ліцензуванню, встановлено Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, лі­цензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електро­енергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у

64

сфері інтелектуальної власності, зважаючи на специфічність правового регулювання, здійснюється за спеціальними закона­ми, що регулюють відносини у цих сферах

4. Ліцензія видається на певний строк, тобто право, засвід­
   чене ліцензією, є строковим. Строки дії ліцензії на проваджен­
   ня певного виду господарської діяльності визначені Кабінетом
   Міністрів України у постанові від 29 листопада 2000 р. № 1755
   «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господар­
   ської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її ви­
   дачу»; мінімальний строк — три роки.

5. Умовою дійсності ліцензії с дотримання ліцензіатом лі­
   цензійних умов.

Ліцензійні умови являють собою обов'язкові вимоги як до лі­цензіата, так і до порядку провадження ним діяльності, що під­лягає ліцензуванню. Вони мають вигляд нормативно-правового акта, що приймається Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва спільно з профільним міністерством чи відомством залежно від виду діяльності.

36. Порядок ліцензування господарської діяльності

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або че­рез уповноважений ним орган чи особу звертається до відповід­ного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:

• найменування, місцезнаходження, банківські реквізити,
  ідентифікаційний код — для юридичної особи;

• прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер
  паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифіка­
  ційний номер фізичної особи-платника податків та інших
  обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, на провадження якого заяв­
ник має намір одержати ліцензію.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засвідчена нота­ріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються до-

кументи, перслбачені Переліком локументів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської ді­яльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Украї­ни віл 4 липня 2001 р. № 756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж 10 робочих днів з дати надходження заяни про видачу ліцензії та докумен­тів, ню додаються до заяви, якщо спеціальним законом, шо ре­гулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі вили діяль­ності.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі лі­цензії є:

• недостовірність даних у документах, поданих заявником,
  для отримання ліцензії;

• невідповідність

заявника згідно з поданими документами
ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської ді­
яльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недос­товірних даних у документах, поданих заявником про видачу лі­цензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензу­вання нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через 3 мі­сяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду госпо­дарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, шо ста­ли підставою для відмови у видачі ліцензії.

Після прийняття рішення про видачу ліцензії заявник по­винен внести плату за її видачу у розмірах, визначених поста­новою Кабінету Міністрів України «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу». Згідно з положен­нями цього документа плата за видачу ліцензії справляється у розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, або 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої вла­ди (крім спеціально визначених видів господарської діяльнос­ті). При цьому немає значення статус суб'єкта господарюнан ня — юридичні і фізичні особи — суб'єкти пілприі міїиш.коі

66

діяльності сплачують відповідні суми за видачу ліцензії на за­гальних підставах.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, шо підтвер­джує внесення плати за видачу ліцензії.

Якшо заявник протягом 30 календарних днів з дня направ­лення йому повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії не подав документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії, або не звернувся до органу ліцензування для отримання оформленої ліцензії, орган ліцензування, який оформив ліцензію, має право скасувати рішення про видачу лі­цензії або прийняти рішення про визнання такої ліцензії недій­сною.

37. Випадки переоформлення та анулювання ліцензії

Переоформлення ліцензії

Підставами для переоформлення ліцензії є:

• зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найме­
  нування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або
  прізвиша, імені, по батькові фізичної особи — суб'єкта підпри­
  ємницької діяльності;

• зміна місцезнаходження юридичної особи або місця про­
  живання фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

• зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного ви­
  ду господарської діяльності.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії лі-цензіат зобов'язаний протягом 10 робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцен­зією, шо підлягає переоформленню, та відповідними докумен­тами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджу­ють зазначені зміни. Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.

Орган ліцензування протягом трьох робочих днів з дати над­ходження заяви про переоформлення ліцензії та документів, шо додаються до неї, зобов'язаний видати переоформлену на ново­му бланку ліцензію з урахуванням змін, зазначених у заяві про переоформлення ліцензії.

У разі переоформлення ліцензії орган ліцензування приймає рішення про визнання недійсною ліцензії, шо була переофор­млена, з внесенням відповідних змін до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня.

■••

67

За переоформлення ліцензії справляється плата в розмірі п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Анулювання ліцензії

Підставами для анулювання ліцензії є:

— заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

• акт про повторне порушення ліиензіатом ліцензійних
  умов;

• рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта
  господарювання;

• нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич­
  ної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;

• акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен­
  тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

• акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії
  іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо­
  дарської діяльності;

• акт про встановлення факту неподання в установлений
  строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах,
  що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

• акт про невиконання розпорядження про усунення пору­
  шень ліцензійних умов;

• неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензій­
  них умов, встановлених для певного виду господарської діяль­
  ності;

• акт про відмову ліцензіата в проведенні перевірки орга­
  ном ліцензування або спеціально уповноваженим органом з пи­
  тань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання лі­цензії протягом 10 робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензі-ату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робо­чих днів з дати його прийняття.

38. Патентування підприємницької діяльності

Поняття торгового патенту

Торговим патентом є державне свідоцтво, яке засвідчує пра­во суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися видами підприємниць­кої діяльності, що зазначені в Законі «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

68

Види підприємницької діяльності, що підлягають патенту­ванню

І Патентуванню підлягає торговельна діяльність за готівко­ві кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, що здійснюється суб'єк­тами підприємницької діяльності або їх структурними (відокрем­леними) підрозділами у пунктах продажу товарів. Тобто для придбання патенту в цьому разі необхідна одночасна наявність декількох умов:

а) діяльність повинна мати ознаки торговельної. Згідно зі
ст. З Закону «Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності» під торговельною діяльністю розуміється роздрібна
та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (гро­
мадське харчування) сфері;

б) торговельна діяльність повинна здійснюватися в готівко­
вій формі, тобто за готівкові кошти, а також з використанням
інших готівкових платіжних засобів та з використанням кредит­
них карток на території України. У разі проведення розрахунків
шляхом внесення покупцем готівкових коштів за проданий то­
вар (надані послуги) до каси Ощадбанку або каси комерційно­
го банку такі розрахунки не вважаються готівковими, а суб'єкт
підприємництва може здійснювати торговельну діяльність без
придбання торгового патенту;

в) торговельна діяльність повинна здійснюватися суб'єктами
підприємницької діяльності або їх структурними (відокремле­
ними) підрозділами у пунктах продажу товарів.

2. Патентуванню підлягає діяльність з надання побутових
   послуг, яка здійснюється суб'єктами підприємницької діяльності
   або їх структурними (відокремленими) підроздііами як в окремих
   приміщеннях, будівлях, їх частинах, так і за їх межами. Під по­
   бутовими послугами розуміють діяльність, пов'язану з надан­
   ням платних послуг для задоволення особистих потреб замов­
   ника за готівкові кошти, а також з використанням інших форм
   розрахунків, включаючи кредитні картки.

3. Патентуванню підлягають операції з торгівлі готівковими
   валютними цінностями, які здійснюються суб'єктами підприєм­
   ницької діяіьності або їх структурними (відокремленими) підроз­
   ділами у пунктах обміну іноземної валюти. Під торгівлею готів­
   ковими валютними цінностями розуміють продаж готівкової
   іноземної валюти, інших готівкових платіжних засобів, вираже­
   них в іноземній валюті (у тому числі дорожніх, банківських та
   персональних чеків), а також операції з дебатування кредитних

69

(дебетових) карток в обмін на валюту України, інших готівко­вих платіжних засобів, виражених у валюті України, а також в обмін на іншу іноземну валюту.

4. Патентуванню підлягають операції і надання послуг у сфе­рі грального бізнесу, які здійснюються суб'єктами підприємниць­кої діяльності або їх структурними (відокрем-іеними) підрозділа­ми. Під гральним бізнесом розуміють діяльність, пов'язану з влаштуванням казино, інших гральних місць (домів), гральних автоматів з грошовим або майновим виграшем, проведенням лотерей (крім державних) та розиграшів з видачею грошових виграшів у готівковій або майновій формі.

Порядок вкдачі торгових патентів

Підставою для придбання торгового патенту є заявка суб'єкта підприємницької діяльності, шо повинна містити такі реквізити:

• найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

• витяг з установчих документів шодо юридичної адреси
  суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, якщо патент
  придбавається для структурного (відокремленого) підрозділу, —
  довідка органу, який погодив місцезнаходження структурного
  (відокремленого) підрозділу, із зазначенням цього місця;

• вид підприємницької діяльності, здійснення якої потребує
  придбання торгового патенту;

• найменування документа про повну або часткову сплату
  вартості торгового патенту.

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяль­ності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Да­тою придбання торгового патенту є зазначена в ньому лата.

39. Права та обов'язки засновників та учасників господарських товариств

Правовий статус засновників та учасників господарських то­вариств, складовими якого є їх права та обов'язки, встановлю­ється на загальному рівні — законодавством, а на локальному (стосовно конкретного товариства певного виду) — як установ­чим документом, так і додатковими документами. До перших можуть належати, наприклад, статути (шодо акціонерних това­риств, товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю), засновницькі договори (шодо повних та командитних това­риств), а до останніх — додаткові документи, шо не є установ­чими для певного виду господарських товариств, проте склада­ються з метою врегулювання відносин між засновниками та

70

учасниками (наприклад, засновницький договір, укладений засновниками акціонерного товариства).

Права учасників господарського товариства

Учасники господарського товариства мають право у поряд­ку, встановленому установчим документом товариства та зако­ном:

1. брати участь в управлінні товариством у порядку, визна­
   ченому в установчому документі, крім випадків, встановлених
   законом;

2. брати участь у розподілі прибутку товариства і одержува­
   ти його частину (дивіденди);

3. вийти у встановленому порядку з товариства;

4. здійснити відчуження часток у статутному (складеному)
   капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у то­
   варистві, у порядку, встановленому законом;

5. одержувати інформацію про діяльність товариства у по­
   рядку, встановленому установчим документом.

Учасники господарського товариства можуть також мати ін­ші права, встановлені установчим документом товариства та за­коном.

Обов'язки учасників господарського товариства Учасники господарського товариства зобов'язані:

1. додержуватися установчого документа товариства та вико­
   нувати рішення загальних зборів;

2. виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому
   числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити вкла­
   ли (оплачувати акції) у розмірі, в порядку та засобами, що пе­
   редбачені установчим документом;

3. не розголошувати комерційну таємницю та конфіденцій­
   ну інформацію про діяльність товариства.

Учасники господарського товариства можуть також мати ін­ші обов'язки, встановлені установчим документом товариства та законом.

40. Джерела та порядок формування статутного фонду господарського товариства

Статутний фонд (капітал) господарського товариства стано­вить сума вкладів його засновників та учасників.

Вкладом до статутного фонду господарського товариства мо­жуть бути і роїш (в тому числі в іноземній валюті), цінні папе-

71

ри, інші речі (будинки, споруди, обладнання та інші матеріаль­ні цінності) або майнові чи інші відчужувані права, шо мають грошову оцінку (права користування водою та іншими природ­ними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права, в тому числі на інтелектуальну власність), якшо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній пе­ревірці.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Закон «Про господарські товариства» додатково передбачає необхідність перевірки фінансового стану засновників (крім фі­зичних осіб) відкритих акціонерних товариств шодо їх спро­можності здійснити відповідні внески до статутного фонду.

Порядок формування статутного фонду (капіталу), а також його мінімальний розмір залежать від виду господарського то­вариства.

Так, в акціонерному товаристві до дня скликання установ­чих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30% номінальної вартості акцій. У випадках, коли всі акції акціонерного това­риства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50% номінальної вартості акцій. При цьому засновники зобов'язані бути держа­телями акцій на суму не менше 25% статутного фонду і стро­ком не менше двох років. Статутний фонд акціонерного това­риства не може бути меншим суми, еквівалентної 1250 міні­мальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної за­робітної плати, що діє на момент створення товариства.

У товаристві з обмеженою відповідальністю до моменту ре­єстрації кожен з учасників зобов"язаний внести до статутного фонду не менше 30% вказаного в установчих документах вкла­ду. Це правило поширюється і на товариства з додатковою від­повідальністю. Статутний фонд товариства з обмеженою відпо­відальністю (товариства з додатковою відповідальністю) пови­нен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, шо діє на момент створення товариства.

Законом не передбачені норми шодо статутного фонду пов­ного та командитного товариств, тому його розмір та порядок

72

формування визначається самими учасниками в установчих до­кументах товариства.

41. Загальні підстави припинення суб'єктів підприємницької діяльності

Підстави припинення суб'єктів підприємницької діяльнос­ті залежать від їх юридичного статусу. Так, юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті реорганізації або ліквідації за рішенням, прийня­тим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповно­важеним ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом. Різниця між реорганізацією та ліквідацією юридич­ної особи полягає у тому, що в першому випадку мас місце припинення її функціонування в конкретній організаційно-правовій формі із заміною на нову (тобто з правонаступником або правонаступниками), а у другому — остаточне припинен­ня діяльності суб'єкта підприємницької діяльності (без право­наступників).

Припинення юридичної особи шляхом ліквідації може бути добровільним або примусовим. Припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється:

• за рішенням власника або уповноваженим ним органом,
  рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарювання
  чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відпо­
  відного рішення за власною заявою;

• у разі досягнення юридичною особою мети, закріпленої в
  установчих документах та заради якої її було створено;

• у разі закінчення певного строку, на який була розрахо­
  вана діяльність юридичної особи.

В примусовому порядку припинення юридичних осіб відбу­вається у разі:

• визнання недійсним запису про проведення державної ре­
  єстрації через порушення закону, допущені при створенні юри­
  дичної особи, які не можна усунути;

• провадження діяльності, що суперечить установчим доку­
  ментам, або такої, що заборонена законом;

• невідповідності мінімального розміру статутного фонду
  юридичної особи вимогам закону;

• наявності в Єдиному державному реєстрі запису про від­
  сутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням:

73

• визнання недійсними або такими, що суперечать законо­
  давству, установчих документів;

• визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом
  (у випадках, передбачених чинним законодавством):

• неподання протягом року до органів державної податко­
  вої служби податкових декларацій, документів фінансової звіт­
  ності відповідно до закону.

На відміну від юридичних осіб, фізична особа — суб'єкт під­приємницької діяльності не припиняється, а припиняє свою підприємницьку діяльність. Припинення підприємницької ді­яльності відбувається у разі:

• прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про
  припинення підприємницької діяльності;

• смерті фізичної особи, яка була зареєстрована як підпри­
  ємець;

• постановления судового рішення про оголошення фізич­
  ної особи померлою або визнання безвісно відсутньою;

• постановления судового рішення про визнання фізичної
  особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її
  цивільної дієздатності;

— постановления судового рішення про припинення під­
приємницької діяльності фізичної особи-підприємця з таких
підстав:

1. визнання фізичної особи-підириємця банкрутом.

2. провадження фізичною особою підприємницької діяль­
   ності, що заборонена законом;

3. неподання протягом року органам державної податкової
   служби податкових декларацій, документів фінансової звітності
   відповідно до закону.

42. Реорганізація суб'єктів підприємницької діяльності

Реорганізацією суб'єкта підприємницької діяльності — юри­дичної особи є припинення його діяльності шляхом хіиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення з наступним пе­реходом до новостворених юридичних осіб усіх майнових прав та обов'язків колишнього суб'єкта підприємницької діяльності.

Формами реорганізації є злиття, приєднання, поділ, виді­лення, перетворення суб'єкта підприємницької діяльності.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарюван­ня, шо утворений внаслідок злиття. Злиття вважається заверше­ним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної

74

особи та державної реєстрації припинення юридичних осіб, що припиняються у результаті злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарю­вання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. Приєднання вважається завершеним з момен­ту державної реєстрації відповідних змін до установчих доку­ментів та державної реєстрації припинення юридичних осіб, шо припиняються в результаті приєднання.

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові пра­ва і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у від­повідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. Поділ вважається заверше­ним з моменту державної реєстрації новоутворених юридичних осіб та державної реєстрації припинення юридичної особи, що припиняється у результаті поділу.

У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господа­рювання до кожного з них переходять за роздільним актом (ба­лансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реор­ганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в ін­ший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарюван­ня. Перетворення вважається завершеним з моменту державної реєстрації новоутвореної юридичної особи та державної реєс­трації припинення юридичної особи, що припиняється у ре­зультаті перетворення.

43. Ліквідація суб'єктів підприємницької діяльності

Ліквідацією визнається припинення юридичної особи без правонаступництва інших юридичних чи фізичних осіб.

Відповідно до ст. 110 ЦК юридична особа може бути ліквідо­вана у добровільному порядку на підставі рішення учасників (повне та командитне товариство) або органів управління юри­дичної особи, уповноважених на ие установчими документами (загальних зборів акціонерного товариства, товариства з обмеже­ною відповідальністю, благодійних організацій, кооперативів), в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створе­но юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а та­кож у інших випадках, передбачених установчими документами.

Підстави примусової ліквідації юридичної особи встановле­но як ЦК, так й іншими законодавчими актами.

75

ЦК встановлює такі підстави для винесення судом рішення про примусову ліквідацію юридичних осіб:

• визнання судом недійсною державної реєстрації юридич­
  них осіб через допущені при її створенні порушення, які не
  можна усунути (ч. 1 ст. 110);

• у випадку, коли у повному та командитному товаристві
  залишається один учасник і останній не перетворить таке това­
  риство в інше господарське товариство, а також у разі виходу
  учасника з повного товариства, виключення одного з його учас­
  ників товариства, смерті учасника товариства, ліквідації юри­
  дичної особи — учасника товариства або звернення кредитором
  одного з учасників стягнення на частину майна, пропорційну
  його частці у статутному фонді (ст. 132);

• у разі вибуття всіх вкладників із командитного товариства,
  якщо учасники товариства не перетворять таке товариство у
  повне товариство (ст. 139);

• якщо вартість чистих активів товариства з обмеженою від­
  повідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та ак­
  ціонерного товариства стає меншою від визначеного законом
  мінімального розміру статутного фонду (статті 144, 151, 155).

Стаття 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлює такі підстави для примусової ліквідації юридичних осіб у судовому порядку:

— визнання недійсним запису про проведення державної ре­
єстрації через порушення закону, допущені при створенні юри­
дичної особи, які не можна усунути;

• провадження нею діяльності, що суперечить установчим
  документам, або такої, що заборонена законом;

• невідповідність мінімального розміру статутного фонду
  юридичної особи вимогам закону;

• неподання протягом року органам державної податкової
  служби податкових декларацій, документів фінансової звітності
  відповідно до закону;

• наявність в Єдиному державному реєстрі запису про від­
  сутність юридичної особи за вказаним місцезнаходженням.

Стаття 59 ГК визначає, що юридична особа ліквідується:

• за ініціативою власника (власників) чи уповноважених
  ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб'єкта
  господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передба­
  чених законодавством України, — за рішенням суду:

• у зв'язку із закінченням строку, на який вона створюва­
  лась, чи у разі досягнення мети, заради якої було її створено;

76

• у разі визнання її в установленому порядку банкрутом,
  крім випадків, передбачених законом;

• у разі скасування її державної реєстрації у випадках, пе­
  редбачених законом.

Організація також може бути ліквідована при невиконанні рішення про тимчасову заборону (призупинення), обмеження або припинення діяльності (наприклад, у разі порушення за­конодавства про охорону навколишнього середовища). При цьому ліквідація здійснюється після скасування в судовому порядку державної реєстрації суб'єкта підприємництва за по­зовом державного органу, який прийняв рішення про призу­пинення, обмеження, припинення діяльності суб'єкта. Комер­ційна організація може бути ліквідована, крім випадків, вик­ладених вище, також за рішенням господарського суду в разі визнання її банкрутом і відсутності після задоволення вимог кредиторів майна, необхідного для її функціонування відпо­відно до чинного законодавства. За рішенням суду організація ліквідується й у разі систематичного здійснення діяльності, що суперечить цілям, визначеним її установчими документами, забороненої законодавством чи без належного дозволу (ліцен­зії), а також у зв'язку з кількаразовим грубим порушенням за­конодавчих приписів.

44. Поняття та загальна характеристика банкрутства

Поняття банкрутства

Банкрутство — визнана господарським судом неспромож­ність боржника відновити свою платоспроможність та задо­вольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Характеристика банкрутства

І. Банкрутство — це неспроможність боржника відновити свою платоспроможність.

Боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, неспро­можний виконати свої грошові зобов'язання перед кредитора­ми, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Платоспроможністю в контек­сті інституту банкрутства є здатність боржника своєчасно здій­снювати розрахунки за своїми і ротовими зобов'язаннями, під якими в свою чергу розуміють зобов'язання боржника заплати-

77

ти кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-пра­вового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України, Відновлення платоспроможності мо­же відбуватися, зокрема, шляхом санації боржника.

2. Неспроможність боржника відновити свою платоспро­
   можність повинна бути визнана господарським судом. Госпо­
   дарський суд насамперед доводить неплатоспроможність бор­
   жника — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності
   виконати після настання встановленого строку їх сплати гро­
   шові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі із заробіт­
   ної плати, а також виконати зобов'язання шодо сплати подат­
   ків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше, як через віднов­
   лення платоспроможності.

3. Банкрутством є неспроможність боржника задовольнити
   визнані господарським судом вимоги кредиторів. Кредитором
   може бути юридична або фізична особа, яка мас у встановлено­
   му порядку підтверджені документами вимоги шодо грошових
   зобов'язань до боржника, шодо виплати заборгованості із заро­
   бітної плати працівникам боржника, а також органи державної
   податкової служби та інші державні органи, які здійснюють
   контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків
   і зборів (обов'язкових платежів). У процесі розгляду справи про
   банкрутство господарський суд на підставі аналізу поданих до­
   кументів визнає вимоги кредиторів до боржника, розмір яких
   повинен становити не менше 300 мінімальних розмірів заробіт­
   ної плати.

4. Боржник визнається банкрутом, якшо відновлення його
   платоспроможності і задоволення визнаних судом вимог креди­
   торів можливе лише із застосуванням ліквідаційної процедури.
   Одним з етапів ліквідаційної процедури с реалізація майна бор­
   жника, за наслідками якої відбувається повний чи частковий
   розрахунок за визнаними судом вимогами кредиторів.

45. Провадження в справі про банкрутство

Етапи визнання юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом

1. Подання до господарського суду заяви про порушення
   справи про банкрутство. Прийняття судом або відмова у прий­
   нятті заяви про порушення справи про банкрутство.

2. Порушення провадження у справі про банкрутство (суддя,
   прийнявши заяву про порушення справи про банкрутство, не

78

пізніше ніж на п'ятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутс­тва ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутс­тво). Накладення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

3. Проведення підготовчого засідання. У підготовчому засі­
   данні суддя оцінює подані документи, заслуховує пояснення
   сторін, розглядає обґрунтованість заперечень боржника. При­
   значення розпорядника майна боржника.

4. Подання заявником до офіційних друкованих органів у
   10-денний строк за його рахунок оголошення про порушення
   справи про банкрутство.

5. Подання кредиторами у місячний строк з дня опубліку­
   вання в офіційному друкованому органі оголошення про пору­
   шення справи про банкрутство письмових заяв про грошові ви­
   моги до боржника, а також документи, шо їх підтверджують, і
   складення реєстру вимог кредиторів.

6. Проведення попереднього засідання господарського суду
   не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідан­
   ня суду і визначення розміру визнаних судом вимог кредиторів.

7. Проведення зборів кредиторів і утворення комітету креди­
   торів протягом 10 днів після винесення ухвали за результатами
   попереднього засідання господарського суду.

8. Прийняття судом рішення за клопотанням комітету кре­
   диторів про проведення санації боржника.

9. Прийняття господарським судом постанови про визнання
   боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
   Призначення ліквідатора.

10. Опублікунаїши відомостей про визнання боржника бан­
    крутом і відкриття ліквідаційної процедури в офіційних друко-
    ванш органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня
    прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

11. Передача органами управління банкрута бухгалтерської
    та іншої документації банкрута, печаток і штампів, матеріаль­
    них та інших цінностей банкрута ліквідатору протягом трьох
    днів з дня призначення ліквідатора.

12. Проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута і про­
    даж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом креди­
    торів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

13. Затвердження господарським судом звіту ліквідатора та
    ліквідаційного балансу.

14. Винесення господарським судом ухвали про ліквідацію
    юридичної особи-банкрута.

79

46. Поняття та порялок проведення санації боржника

Санація — система заходів, що здійснюються під час провад­ження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоров­лення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Рішення про проведення санації боржника приймається гос­подарським судом за клопотанням комітету кредиторів, про що суд виносить ухвалу та призначає керуючого санацією. З дня винесення ухвали про санацію:

• припиняються повноваження керівника боржника (крім ви­
  падків, коли керівник боржника призначений керуючим санаці­
  єю), управління боржником переходить до керуючого санацією;

• припиняються повноваження органів управління боржни­
  ка — юридичної особи. Органи управління боржника протягом
  трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначен­
  ня керуючого санацією зобов'язані забезпечити передачу керу­
  ючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржни
  ка, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей;

• арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржни­
  ка щодо розпорядження його майном можуть бути накладені
  лише в межах процедури санації.

Після прийняття рішення про проведення санації боржника керуючий санацією розробляє план санації боржника, який пе­редає на розгляд комітету кредиторів. План санації вважається схваленим, якщо на засіданні комітету кредиторів таке рішення було підтримано більш як половиною голосів кредиторів — чле­нів комітету кредиторів.

У разі залучення до санації боржника інвесторів план від­новлення платоспроможності боржника розробляється за їх участю. План санації боржника повинен містити заходи щодо відновлення платоспроможності боржника, умови участі інвес­торів, за їх наявності, у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвесто­ра за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань. План санації повинен передбачати строк відновлення плато­спроможності боржника.

80

Комітет кредиторів за результатами розгляду плану санації може схвалити його та подати на затвердження господарського суду, або відхилити його і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, або відхилити план санації і звернути­ся до суду з клопотанням про призначення нового керуючого санацією.

За IS днів до закінчення санації, а також за наявності під­став для дострокового припинення санації керуючий санацією зобов'язаний надати зборам кредиторів письмовий звіт і пові­домити їх про час і місце проведення зборів.

Після розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів, які скликаються не пізніше 10 днів після закінчення процедури санації чи появи підстав для її припинення, приймають одне з таких рішень:

• про виконання плану санації, закінчення процедури сана­
  ції та відновлення платоспроможності боржника;

• про звернення до господарського суду з клопотанням про
  дострокове припинення процедури санації у зв'язку з віднов­
  ленням платоспроможності боржника та переходом до розра­
  хунків з кредиторами;

• про звернення до господарського суду з клопотанням про
  подовження встановленого строку процедури санації;

• про звернення до господарського суду з клопотанням про
  визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної проце­
  дури;

• про укладення мирової угоди.

Якщо зборами кредиторів не прийнято жодне з цих рішень або таке рішення не подано в господарський суд протягом 15 днів з дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дос­трокового припинення, господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

За наявності клопотання зборів кредиторів про визнаний боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, а та­кож у разі відмови господарського суду в затвердженні звіту ке­руючого санацією чи неподання такого звіту в установлений строк господарський суд може ьизнати боржника банкрутом і відкрити ліквідаційну процедуру.

Якщо в установлені господарським судом строки не прове­дені розрахунки з кредиторами, господарський сул визнає бор­жника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

81

47. Ліквідаційне провадження у справі про банкрутство

З дня винесення господарським судом постанови про ви­знання боржника банкрутом відкривається ліквідаційне провад­ження:

• підприємницька діяльність банкрута завершується закін­
  ченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі
  можливості її продажу;

• строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та
  зобов'язання шодо сплати податків і зборів (обов'язкових пла­
  тежів) вважається таким, шо настав;

• припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені),
  процентів та інших економічних санкцій за всіма видами забор­
  гованості банкрута;

• відомості про фінансове становище банкрута перестають
  бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

• укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкру­
  та чи передачею його майна третім особам, допускається в по­
  рядку, передбаченому законом;

• скасовується арешт, накладений на майно боржника,
  визнаного банкрутом, чи інші обмеження шодо розпоряджен­
  ня майном такого боржника. Накладення нових арештів або
  інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не до­
  пускається;

• вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкру­
  том, що виникли під час проведення процедур банкрутства, мо­
  жуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;

• виконання зобов'язань боржника, визнаного банкрутом,
  здійснюється у випадках і порядку, передбаченому законом.

З дня прийняття господарським судом постанови про виз­нання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута шо­до управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що робить­ся запис у його трудовій книжці, а також припиняються повно­важення власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.

Ліквідаційну процедуру здійснює ліквідатор — фізична осо­ба, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного бан­крутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кре­диторів у встановленому порядку.

82

Під час ліквідаційної процедури ліквідатор ииявляє ліквіда­ційну масу, здійснює продаж у встановленому порядку майна банкрута та задовольняє в установленій законом черговості ви­моги кредиторів:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги шодо виплати заборгованості із заробітної плати
за три місяці роботи, шо передують порушенню справи про
банкрутство чи припиненню трудових відносин у разі звільнен­
ня працівника до порушення зазначеної справи;

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що
пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у роз­
мірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутс­
тво в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у
тому числі:

• витрати на оплату державного мита;

• витрати заявника на публікацію оголошення про пору­
  шення справи про банкрутство;

• витрати на публікацію в офіційних друкованих органах ін­
  формації про порядок продажу майна банкрута;

• витрати на публікацію в засобах масової інформації про
  поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з
  визнанням мирової угоди недійсною;

• витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна,
  керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збе­
  реженням майнових активів банкрута;

• витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит
  проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх

коштів;

— витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпоряд­
ника майна, керуючого санацією, ліквідатора);

2. у другу чергу задовольняються вимоги, шо виникли із зо­
   бов'язань банкрута перед працівниками банкрута (за винятком
   повернення внесків членів трудового колективу до статутного
   фонду підприємства), крім вимог, задоволених у першу чергу,
   зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та
   здоров'ю громадян;

3. у третю чергу задовольняються вимоги шодо сплати по­
   датків і зборів (обов'язкових платежів);

4. у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не
   забезпечені заставою, у тому числі вимоги кредиторів, що ви-

83

никли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном бор­жника чи в процедурі санації боржника;

5. у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення
   внесків членів трудового колективу до статутного фонду під­
   приємства;

6. у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру над­ходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. Вимоги, не за­доволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

48. Державна реєстрація припинення суб'єктів господарювання

Порядок проведення державної реєстрації припинення юридич­ної особи в результаті її ліквідації

Для проведення державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації голова ліквідаційної комісії або упов­новажена ним особа після закінчення процедури ліквідації, яка пе­редбачена законом, але не раніше двох місяців з дати публікації по­відомлення у спеціалізованому друкованому засобі масової інфор­мації, повинен подати державному реєстратору такі документи:

• заповнену реєстраційну картку на проведення державної
  реєстрації припинення юридичної особи у зв'язку з ліквідацією;

• свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;

• оригінал установчих документів;

• акт ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, який
  затверджено рішенням засновників (учасників) або уповнова­
  женого ними органу;

• довідку відповідного органу державної податкової служби
  про зняття юридичної особи з обліку як платника податків;

• довідку відповідного органу Пенсійного фонду України
  про зняття з обліку;

• довідки відповідних органів фондів соціального страху­
  вання про зняття з обліку;

• довідку архівної установи про прийняття документів, які
  відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

У випадках, шо встановлені законом, додатково подається висновок аудитора шодо достовірності та повноти ліквідаційно­го балансу.

Державний реєстратор повинен внести до Єдиного держав­ного реєстру запис про проведення державної реєстрації припи-

84

нення юридичної особи в результаті її ліквідації у строк не біль­ше трьох робочих днів з дати надходження документів.

Порядок державної реєстрації припинення підприємницької ді­яльності фізичної особи — підприємця і.і її рішенням.

Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рі­шення фізичної особи-підприсмця щодо припинення нею під­приємницької діяльності фізична особа-підприємець або упов­новажена нею особа повинні подати державному реєстратору

такі документи:

• нотаріально посвідчену заяву про припинення підприєм­
  ницької діяльності фізичною особою-пшприємцем;

• документ, що підтверджує внесення плати за публікацію
  повідомлення про прийняття фізичною особою-підприємцем
  рішення шодо припинення підприємницької діяльності.

Якщо документи для внесення до Єдиного державного реєс­тру запису про рішення фізичної особи-підприємця шодо при­пинення нею підприємницької діяльності подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишен­ня документів, які подані для внесення до Єдиного держав­ного реєстру запису про рішення фізичної особи-підприємця шодо припинення нею підприємницької діяльності, без роз­гляду зобов'язаний не пізніше наступного робочого дня з да­ти надходження цих документів внести до Єдиного державно­го реєстру запис про рішення щодо припинення нею підпри­ємницької діяльності та передати органам статистики, дер­жавної податкової служби, Пенсійного фонду України, фон­дів соціального страхування повідомлення про внесення тако­го запису.

Для проведення державної реєстрації припинення підприєм­ницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішен­ням фізична особа-підприсмець або уповноважена нею особа не раніше двох місяців з дати публікації повідомлення у спеці­алізованому друкованому засобі масової інформації подає дер­жавному реєстратору такі документи:

• заповнену реєстраційну картку на проведення державної
  реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною
  особою-пшприємцем за її рішенням;

• свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-під­
  приємця;

85

• довідку відповідного органу державної податкової служби
  про зняття фізичної особи-підприємця з обліку як платника по­
  датків;

• довідку відповідного органу Пенсійного фонду України
  про зняття з обліку;

• довідки відповідних органів фондів соціального страху­
  вання про зняття з обліку.

Якщо документи для проведення державної реєстрації при­пинення підприємницької діяльності фізичною особою-підпри-ємцем подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

За відсутності підстав для залишення документів без розгля­ду державний реєстратор у строк не більше двох робочих днів повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про про­ведення державної реєстрації припинення підприємницької ді­яльності фізичної особи-підприсмця.

49. Загальна характеристика господарського договору

В законодавстві немає чіткого визначення поняття господар­ського договору. Стаття 173 ГК дає загальне визначення госпо­дарського зобов'язання — ним визнається зобов'язання, що ви­никає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, перед­бачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господар­ського чи управлінсько-господарського характеру на користь ін­шого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити іро-ші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних лій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Також у ст. 179 ГК міститься визначення господарсько-договір­них зобов'язань як майново-господарських зобов'язань, то ви­никають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридични­ми особами на підставі господарських договорів.

Господарський договір оформлює відносини (зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єк­тами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юри­дичними особами, а також органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування, наділеними господарською ком­петенцією. Тобто характерною ознакою господарського догово­ру є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в то-

86

му числі підприємницької) діяльності або між однією чи кіль­кома такими особами і нсгосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов"язання майнового характе­ру, що виникають між суб'єктами господарювання та негоспо­дарюючими суб'єктами — громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Крім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вишс, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору.

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зо­бов'язання, що виникають між учасниками господарських відно­син при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зо­бов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управне­на сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони вико­нання її обов'язку. Господарським зобов'язання, відповідно, стає у разі, коли воно виникає з приводу чи у зв'язку зі здійсненням суб'єктами господарської (зокрема підприємницької) діяльноси Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єк­тами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між однією чи декількома такими особами і негосподарюю-чою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.

Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом ци­вільно-правової угоди, тобто за своєю юридичною природою є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на на­буття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, на нього поширюються загальні положення ЦК щодо угод (зо­бов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням госпо­дарського законодавства України. Підтвердженням цього є ч. 7 ст. 179 ГК, відповідно до якої господарські договори уклада­ються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особли­востей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими акта­ми щодо окремих видів договорів.

50. Укладання, зміна і розірвання господарських договорів

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягну­то згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, виз-

87

мані такими за законом чи необхідні для договорів даного ви­ду, а також умови, шоло яких на вимогу однієї із сторін повин­на бути досягнута згода.

Істотними умовами, характерними для господарських догово­рів незалежно від їх видів, є: предмет, ціна та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні виз­начати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості визначаються відповідно до обов'язкових для сто­рін нормативних документів — державних стандартів України, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов, міжнародних, регіональних і національних стандартів інших країн, а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додер­жанням умов, шо забезпечують захист інтересів кінцевих спо­живачів товарів і послуг.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому гл. 21 ГК. Так, суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, дер­жавні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення віл державних фіксованих цін. За зго­дою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуїи) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівня­но з нормативними.

Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на осно­ві цього договору. На зобов'язання, шо виникли у сторін до ук­ладення ними господарського договору, не поширюються умо­ви укладеного договору, якшо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сто­рони від відповідальності за його порушення, що мало місце піл час дії договору.

Відповідно до ст. 181 ГК господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписано­го сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладен­ня господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, тслефоноірамами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якшо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів

Крім підписання договору від імені юридичної особи, зако­нодавством або установчими документами останньої може бути

88

передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками) — наприклад затвердження загальними зборам» акціонерного товариства договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Процедура укладення господарського договору розглядаєть­ся у частинах 2-8 ст. 181 ГК. Так, проект господарського дого­вору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі як­що проект договору викладено як єдиний документ, він нада­ється другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надси­лає відповідь на лист, факсограму тошо у 20-денний строк піс­ля одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторо­на, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжнос­тей, про шо робиться застереження у договорі, та у 20-деннин строк надсилає другій стороні два примірники протоколу роз­біжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою сторо­ною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті роз­біжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повин­на бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгод­ження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограма­ми тощо).

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладе-ним (таким, що не відбувся).

Зміна умов господарювання суб'єкта підприємницької діяль­ності може спричинити необхідність внесення змін до відповід­ного договору або його розірвання. За загальним правилом ст. 188 ГК зміна та розірвання господарських договорів в од­носторонньому порядку не допускаються, якщо інше не перед­бачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або ро­зірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

89

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денниЙ строк після одержання про-мп шип повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірван­ня) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сто­рона має право передати спір на вирішення суду. Якшо судо­вим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважаєть­ся зміненим або розірваним з дня набраний чинності цим рі­шенням, якшо іншого строку набрання чинності не встановле­но за рішенням сулу.

Законодавством передбачені випадки розірвання господарсько­го договору та відмови від його виконання. Наприклад, ч. 5 ст. 268 І К передбачено, шо у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (ета­лоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, — вимагати повер­нення сплаченої суми. В той же час відповідно до ч. 2 ст. 320 цьо­го Кодексу у разі якшо підрядник не береться своєчасно за вико­нання договору або виконує роботу настільки повільно, що закін­чення її до строку стає явно неможливим, замовник має право ви­магати розірвання договору та відшкодування ібиікж

51. Визнання господарських договорів недійсними і не) кладеними

Згідно зі ст. 215 ЦК підставою недійсності угоди є недодер­жання в момент її вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності угоди, а от­же, і договору:

• зміст угод не може суперечити ЦК, іншим актам законо­
  давства, а також моральним засадам суспільства;

• особа, яка вчиняє угоду, повинна мати необхідний обсяг
  цивільної дієздатності;

• волевиявлення учасника угоди має бути вільним і відпо­
  відати його внутрішній волі.

• угода має бути спрямована на реальне настання правових
  наслідків, шо зумовлені нею;

• угода, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не мо­
  же суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповно­
  літніх чи непрацездатних дітей.

Угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встанов-

90

ієн.і законом, не має наслідком її недійсність, крім випадків, встановлених законом. На відміну від цього, у разі недодержан­ня сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення дого­вору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмо­вими доказами, і відбулося повне або часткове виконання дого­вору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвід­чення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому ра її наступного нотаріального посвідчення договору не вимагається.

Якшо особа, яка вчинила угоду, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, така угода може бути визнана су­дом недійсною. При цьому істотне значення має помилка що­до природи угоди, прав та обов'язків сторін, таких властивос­тей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можли­вість використання за цільовим призначенням.

Якщо одна із сторін угоди навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (див. істотне значення помилки), така угода визнається судом недійсною. Обман має місце, якшо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню угоди, або якщо вона за­мовчує їх існування.

Угода, яка вчинена внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається су­дом недійсною. Також може бути визнана судом недійсною уго­да, яка вчинена особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Відповідно до ст. 234 ЦК фіктивною є угода, яка вчинена без наміру створе і пін правових наслідків, які обумовлювалися цією угодою, і визнається судом недійсною незалежно від мети її ук­ладення.

Відповідно до ст. 235 ЦК удаваною є угода, яка вчинена сто­ронами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчини­ли. Якшо буде встановлено, що угода була вчинена сторонами для приховання іншої угоди, яку вони насправді вчинили, від­носини сторін регулюються правилами щодо угоди, яку сторо­ни насправді вчинили.

Нікчемна угода або угода, визнана судом недійсною, є не­дійсною з моменту її вчинення. Якщо за недійсною угодою пра­ва та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Недійсна угода не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з її недійсністю. У разі недійсності кожна із сто-

91

рін такої угоди зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на її виконання, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у ко­ристуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — від­шкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсної угоди другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони під­лягають відшкодуванню винною стороною.

Від визнання договору недійсним слід відрізняти визнання його неукладеним.

За змістом ст. 638 ЦК (ч. 2 ст. 180 ГК) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі лосягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними є умови про предмет договору, умо­ви, що визначені законом як істотні або с необхідними для до­говорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за зая­вою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповід­но, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладе­ним (таким, що не відбувся) — ст. 181 ГК.

До неукладених договорів слід застосовувати наслідки без­підставного набуття, збереження майна. Згідно зі ст. 1212 ЦК особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок ін­шої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (без­підставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підста­ва, на якій воно було набуте, згодом відпала. Крім того, згідно зі ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана від­шкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла діз­натися про володіння цим майном без достатньої правової під­стави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею по­гіршення майна. У разі безпідставного одержання чи збережен­ня грошей за користування ними нараховуються проценти (ст. 536 ЦК).

52. Поняття та характеристика попереднього договору

Поняття попереднього договору

Попереднім вважається договір, згідно з яким суб'єкт госпо­дарювання зобов'язується у певний строк, але не пізніше одно-

92

го року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попе­реднім договором.

Характеристика попереднього договору

1. Предметом попереднього договору t укладення в майбут­
ньому основного господарського договору.

Намір сторін укласти в майбутньому основний договір, зак­ріплюється саме за допомогою договірної конструкції — попе­реднього договору. Законодавство (ЦК та ГК) спеціально заз­начає, що угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ній немає волевиявлення сторін щодо надання йому си­ли попереднього договору, не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення гос­подарських договорів.

2. Основний господарський договір укладається на умовах,
передбачених попереднім договором.

Виникає питання про те, які умови можна вважати істотни­ми в попередньому договорі. Судячи з вищенаведеного визна­чення, ними можна вважати обов'язок у майбутньому укласти основний договір, а також строки укладення такого договору. В попередньому договорі повинні зазначатися умови, що є істот­ними, в свою чергу, для основного договору. Проте в поперед­ньому договорі можуть зазначатися лише деякі, а не всі істотні умови основного договору. Це обґрунтовується тим, що якщо б на момент виникнення договірних правовідносин були визна­чені всі істотні умови основного договору, то відпала б необхід­ність в укладенні попереднього договору¹.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного дого­вору. У цьому договорі визначається і порядок погодження іс­тотних умов майбутнього договору, які не передбачені поперед­нім договором.

3. Основний господарський договір повинен бути укладений
у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладен­
ня попереднього договору.

Попередній договір не можна вважати способом забезпечен­ня виконання основного договору. Цей договір укладається і

Див.: Стативка А Предварительный договор и его использование в АПК // Пред­принимательство, лозлйство и право — 199». — Н> 4. — С. 20.

93

діє незалежно від укладання основної угоди. З моменту укла­дення основного договору попередній договір припиняється як такий, що виконаний належним чином.

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попе­реднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. У разі якшо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект до­говору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Перевагами попереднього договору є можливість притягнен­ня до відповідальності за порушення його умов і, як наслідок, стягнення завданих цим збитків, в тому числі неодержаних до­ходів (упущеної вигоди), а також укладення основних договорів за рішенням суду.

4. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не вста­новлена, — у письмовій формі

53. Виконання господарських договорів

Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належ­ним чином відповідно до закону, інших правових актів, догово­ру, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зо­бов'язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичай­но ставляться.

Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язан­ня. Частина 3 ст. 193 ГК встановлює положення про те, що зас­тосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку викона­ти зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбаче­но законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а креди­тор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановле­но договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК дозволяє покласти ви­конання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сто­рона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоно­ване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із за-

94

кону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Також кредитору надасться право, якшо інше не передбаче­но законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йо­му за законом, статутом чи договором права на одержання май­на від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення госпо­дарсько-управлінських повноважень.

Боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання йо­го обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зо­бов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Стаття 530 ЦК передбачає необхідність виконання господар­ського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова шо-до строку (терміну) є істотною для господарського договору від­повідно до ч. З ст. 180 ГК. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якшо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не виз­начене, зобов'язання повинно бути виконано:

• за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будів­
  лю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за міс­
  цезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухо­
  мого майна;

• за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування
  уиравненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або
  за новим місцем її розташування за умови, що управнена сто­
  рона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

• за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням пос­
  тійно діючого органу управління (місцем проживання) зо­
  бов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Особливі правила передбачені законодавством щодо вико­нання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Частина 7 ст. 193 ГК не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених зако-

95

ном, а також відмови від википання або відстрочки виконання на тій підставі, що зобов'язання другої сторони за іншим дого­вором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарсысих санкцій ГК називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання уп-равненою стороною, із звільненням й від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подіб­не положення міститься у ст. 525 ЦК, яка підставою односто­ронньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором.

54. Неустойка як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Поняття неустойки

Неустойкою (штрафом, пенею) с грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі пору­шення боржником зобов'язаним.

Характеристика неустойки

І. Неустойка виступає в формах штрафу і пені. Ці різнови­ди неустойки мають істотні особливості.

Штрафом с неустойка, шо обчислюється у відсотках від су­ми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Ма­ючи стимулюючу функцію, штраф застосовується як при прос­троченні виконання зобов'язання, так і з інших підстав: невід­повідність якості, кількості, стандартам та іншим умовам дого­вору. Розмір штрафу встановлюється у вигляді відсотка або в обумовленій сторонами сумі¹.

Пенею є неустойка, шо обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Неустойка у вигляді пені характери­зується «нарощуванням» свого розміру, оскільки вона стягуєть­ся за кожний наступний проміжок часу при невиконанні зо­бов'язання, що триває.

2. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК якщо предметом не­устойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Так, Законом України від

¹ Дна.: Роптберг М. Обеспечительные функции договорных обямтелютв в условиях рынка // Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — Ml 10. — С. 21.

96

22 листопада 1996 р. «Про відповідальність за несвоєчасне ви­конання грошових зобов'язань* встановлено положення, відпо­відно до якого за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встанов­люється за згодою сторін, проте який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неус­тойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім ви­падків, передбачених законом. Також розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істот­не значення.

3. Боржник повинен передати кредиторові неустойку в разі порушення боржником зобов'язання.

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кре­дитора збитків, завданих невиконанням або неналежним вико­нанням зобов'язання. При цьому кредитор не має права на не­устойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зо­бов'язання.

11.1 відміну від боржника, який зобов'язаний сплатити кре­диторові неустойку, стягнення неустойки для кредитора є його правом. В разі, якщо сторони домовилися про несплату або про зменшення суми неустойки, таку домовленість необхідно офор­мити шляхом внесення змін до угоди про неустойку або до ос­новного договору, якщо останній містить відповідні положення про встановлення неустойки.

Сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від ви­конання свого обов'язку в натурі; також за загальними прави­лами ч. 2 ст. 552 ЦК вона не позбавляє кредитора права на від­шкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проте вже за ст. 232 ГК якщо за не­виконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не по­критій цими санкціями. Також передбачається можливість встановлення законом або договором випадків, коли:

• допускається стягнення тільки штрафних санкцш.

• збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штраф­
  ні санкції;

• за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки,
  або штрафні санкції.

Аш, 97

55. Порука як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Поняття поруки

За договором поруки поручитель поручається перед кредито­ром боржника за виконання ним свого обов'язку. Іншими сло­вами, поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, причому як частково, так і у повно­му обсязі.

Характеристика поруки

1. Відносини поруки оформлюються договором, укладеним у
   письмовій формі — за загальним правилом у формі єдиного до­
   кумента, підписаного сторонами та скріпленого печатками. До­
   пускається укладення договорів поруки у спрощений спосіб,
   тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, те­
   лефонограмами тощо (ст. 181 ГК). Недодержання письмової
   ((юрми має наслідком недійсність договору поруки

2. Поручитель поручається перед кредитором боржника за
   виконання ним свого обов'язку. Насамперед це означає, що до­
   говір поруки укладається між поручителем та кредитором.

Існує декілька варіантів встановлення відносин поруки за договором. Це може бути окремий договір між кредитором і по­ручителем; договір за участю кредитора, поручителя і боржии ка. Законодавство також не забороняє об'єднувати договір по­руки із основним зобов'язанням, де поручитель бере участь як третя особа разом із кредитором і боржником¹.

3. Згідно з ч. З ст. 553 ЦК поручителем може бути одна осо­
ба або кілька осіб. Спеціальне законодавство встановлює певні
обмеження на участь у відносинах поруки. Так, Закон України
від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регу­
лювання ринків фінансових послуг» у п. 7 ч. 1 ст. 4 відносить
надання поруки до фінансових послуг; відповідно, на ці відно­
сини поширюється ст. 5 зазначеного Закону, яка дозволяє на­
дання фінансових послуг фінансовими установами, а також,
якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами —
суб'єктами підприємницької діяльності.

Оскільки законодавство не містить прямого дозволу на на­дання фізичними особами поруки, відповідно поручителями

можуть виступати лише юридичні особи, причому ті, що мають статус фінансових установ.

4. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпечено­
го порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредито­
ром як солідарні боржники, якщо договором поруки не вста­
новлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
За змістом ст. 543 ЦК цс означає, що кредитор має право ви­
магати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як
віл боржника та поручителя разом, так і від будь-кого з них ок­
ремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в пов­
ному обсязі від одного із солідарних боржників, має право ви­
магати недоодержане від решти солідарних боржників.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, не­устойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено до­говором поруки.

5. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене
   порукою, переходять усі нрава кредитора у цьому зобов'язанні,
   в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. Він мас
   право зворотної вимоги до боржника (право регресу). Крім то­
   го, поручитель має право на оплату послуг, наданих ним бор­
   жникові. Після виконання поручителем зобов'язання, забезпе­
   ченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи,
   які підтверджують цей обов'язок боржника.

6. Стаття 559 ЦК встановлює випадки припинення поруки.
   Порука припиняється:

• з припиненням забезпеченого нею зобов'язання;

• у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок
  чого збільшується обсяг його відповідальності;

• якщо після настання строку виконання зобов'язання кре­
  дитор відмовився прийняти належне виконання, запропонова­
  не боржником або поручителем;

• у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель
  не поручився за нового боржника;

• після закінчення строку, встановленого в договорі пору­
  ки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиня­
  ється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання
  строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимо­
  ги до поручителя.

1 Див Гривжук Л М.. Олійник ВО Забезпечення кредитних юбов'яіань у діяльності банків - К , 2001 - С. 32.

98

99

56. Гарантія як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Поняття гарантії

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова орга­нізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефініаром) ви­конання боржником (принципалом) свого обов'язку. Відповід­но, гарант відповідає перед кредитором за порушення зо­бов'язання боржником.

Характеристика гарантії

1. Надання гарантій, як і порук, вважається фінансовою пос­
   лугою в розумінні ст. 4 Закону «Про фінансові послуги та дер­
   жавне регулювання ринків фінансових послуг». Тому, відповід­
   но, гарантами можуть виступати лише юридичні особи, що ма­
   ють статус фінансових установ. Щоправда, на відміну від пору­
   ки, законодавство не передбачає можливості для інших юри­
   дичних осіб, які не є фінансовими установами, здійснювати
   операції з надання гарантій.

2. Гарант відповідає перед бенефіціаром за виконання прин­
   ципалом основного зобов'язання. При цьому ЦК не передбачає
   попереднього звернення кредитора до боржника або солідарної
   відповідальності боржника та гаранта — у разі наявності факту
   порушення зобов'язання з його боку кредитор може одразу
   звертатися до гаранта.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Для цього кредитор пред'яв­ляє до гаранта письмову вимогу про сплату грошової суми від­повідно до виданої гарантії. Кредитор може пред'явити таку ви­могу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі пра­во вимоги до гаранта, якшо інше не встановлено гарантією.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом сво­го обов'язку його відповідальність перед кредитором не обме­жується сумою, на яку видано гарантію, якшо інше не встанов­лено у гарантії.

Згідно зі ст. 569 ЦК гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гаран­тією кредиторові, якшо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Крім того, гарант має право на опла-

100

ту послуг, наданих ним боржникові. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якшо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гаран­тії, якшо інше не встановлено договором між гарантом і бор­жником.

3. Відповідно до ст. 562 ЦК зобов'язання гаранта перед кре­
   дитором не залежить від основного зобов'язання (його припи­
   нення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії містить­
   ся посилання на основне зобов'язання. Відповідно, гарантія t
   винятком із загального правила про похідний характер заходів
   забезпечення виконання зобов'язань.

4. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана і є
   чинною від дня її видачі, якшо в ній не встановлено інше. Га­
   рантія не може бути відкликана гарантом, якшо в ній не вста­
   новлено інше.

5. Статтею 568 ЦК встановлені випадки припинення зо­
   бов'язань гаранта перед кредитором. До таких належать:

• сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

• закінчення строку дії гарантії;

• відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом по­
  вернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової
  заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

57. Завдаток як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Поняття завдатку

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за догово­ром платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання.

Характеристика завдатку

1. Сторонами відносин надання завдатку можуть бути як
   юридичні, так і фізичні особи, незалежно від наявності у них
   статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

2. Подібно до інших способів забезпечення виконання зо­
   бов'язань (наприклад, неустойки) завдаток визначає мінімаль­
   ний обсяг відповідальності сторони, що порушила договір. Од­
   нак порівняно з неустойкою завдаток допускає тільки забезпе­
   чення виконання зобов'язання в цілому. Якшо воно виконане
   (або порушене) в частині, завдаток може стягуватися в повно-

101

му обсязі незалежно від характеру порушення і розміру інколи. що фактично була заподіяна¹.

Із наведеного вище визначення випливає, що завдаток вида­ється в рахунок належних платежів уже після того, як сторони взяли на себе певні обов'язки, тобто угода, то забезпечується завдатком, вже була укладена². Тобто завдаток видається з ме­тою засвідчення укладення договору та забезпечення його ви­конання'.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якшо порушення зо­бов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повер­нути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмі­рі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодува­ти другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують роз­мір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

3. Завдаток слід відрізняти від суміжного інституту авансу. Визначення поняття останнього міститься в п. 2 Інструкції з бухгалтерського обліку запасів товарно-матеріальних цінностей комерційних банків України, затвердженої постановою прав­ління Національного банку України від 20 серпня 1999 р. № 419, згідно з яким авансом вважається, зокрема, сума кош­тів, що сплачується (перераховується) відповідно до умов укла­деного договору в рахунок майбутніх платежів за матеріальні цінності.

Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, якшо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зобов'язань за договором, вона має повернути стороні-платнику лише суму авансу, а не подвійну його суму. Аналогіч­но, якщо в разі невиконання зобов'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від факту невико­нання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.

¹ Див.: Кросчсо И Задаток и особенности его применения // Предпринимательство,

хозяйство и право. — 1999 — N» А. — С. 35.

' Див.: Коробано* С. Деньги вперед // Юридическая практика. — 2000. — Nfc SO. — ¹ Див.: Красько И Вкаэ. праия.

102

58. Застава як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Поняття застави

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у ра­зі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, за­безпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок застав­леного майна переважно перед іншими кредиторами цього бор­жника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Характеристика застави

1. Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодер-
жателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. При
цьому заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя
особа (майновий поручитель).

Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій на­лежить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майно­ве право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здій­снюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

2. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема
річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене зас­
таводавцем і на яке може бути звернене стягнення. Ним може
бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення заста­
ви (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру на­ціональної культурної спадщини, вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена зако­ном. Наприклад, не може бути заставлено право на отримання пенсії чи заробітної плати, на аліменти, на відшкодування шко­ди, завданої життю чи здоров'ю. Не можуть бути предметом застави речі, які неможливо відчужити: паспорт, посвідчення особи, інші документи.

3. Заставодержатель має право одержати задоволення з вар­
тості майна, що заставляється. Згідно зі ст. 589 ЦК у разі неви­
конання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержа­
тель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
При цьому за рахунок предмета застави заставодержатель має

103

право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визна­чена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих пору­шенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання застав­леного майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'яв­ленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

4. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за
рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або зако­
ном. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на
предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у
встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено дого­
вором або законом.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо ін­ше не встановлено договором або законом, відповідно до вимог Положення про порядок проведення аукціонів (публічних тор­гів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 p. N? 1448.

5. Стаття 584 ЦК встановлює орієнтовний перелік істотних
умов договору застави. Так, у договорі застави визначаються
суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого зас­
тавою, подається опис предмета застави, а також визначаються
інші умови, погоджені сторонами договору.

Договір застави підлягає укладенню у письмовій формі. Як­що предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, а також в інших випадках, встановлених законом, договір заста­ви підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна (іпотека) підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених ст. 4 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку».

59. Притримання як захід забезпечення виконання господарських зобов'язань

Згідно зі ст. 594 ЦК кредитор, який правомірно володіє річ­чю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній бор­жником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати п у себе до виконання боржником зобов'язання. Так, відповідно до ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства України під час прийому вантажу одержувач зобов'язаний відшкодувати витрати, зробле­ні перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій

104

судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено в коноса­менті або іншому документі, на підставі якого перевозився ван­таж, а у випадку загальної аварії — внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати (іншими словами, притримати) вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення.

Стаття 856 ЦК передбачає, що якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядни­кові у зв'язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, за­лишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. При цьому до кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї — бор­жник, річ якого кредитор притримує, мас право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кре­дитора.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кре­дитора, набула третя особа.

Право на притримання виникає при одночасному існуванні таких умов:

• має бути предмет притримання — річ, що належить бор­
  жнику і яку кредитор повинен передати першому або вказаній
  ним особі;

• має існувати зобов'язання, згідно з яким боржник зо­
  бов'язується оплатити вартість самої речі або відшкодувати
  пов'язані з нею витрати та інші збитки:

• зобов'язання боржником не виконане в строк¹.

Слід зауважити, що на притримання як на захід забезпе­чення виконання зобов'язань поширюються загальні вимоги ст. 547 ЦК щодо вчинення угоди із забезпечення виконання зобов'язання у письмовій формі. Тому якщо застереження про притримання відсутнє в основному договорі або якщо відсутня угода про притримання, викладена у формі окремо­го документа, притримання речі кредитором буде неправо­мірним.

Див Рогач О Притримання як спосіб іабопгчення виконання юбов'яинь // Під-пр»м мнмігпю. господарство і право. — 2003. — Ы> 12. — С. 32.

105

Відповідно до ст. 595 ЦК кредитор, який притримує річ у се­бе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Він від­повідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Ризик випадкового знищення або випад­кового пошкодження притриманої речі також несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор не має права ко­ристуватися річчю, яку він притримує у себе.

Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольня­ються з її вартості відповідно до положень ст. 591 ЦК щодо ре­алізації предмета застави.

60. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань

Загальні положення щодо відповідальності за порушення госпо­дарсько-договірних зобов'язань

Згідно зі ст. 216 ГК учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушни­ків господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаче­них законодавством та договором. Господарськими санкціями у свою чергу визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для ньо­го настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господар­ських санкцій:

• відшкодування збитків;

• штрафні санкції;

• оперативно-господарські санкції.

Відшкодування збитків

Під збитками розуміють витрати, зроблені управненою сто­роною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належно­го виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

— вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна,
визначена відповідно до вимог законодавства;

— додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим

106

суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених ма­теріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслі­док порушення зобов'язання другою стороною;

• неолержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторо­
  на, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ­
  ного виконання зобов'язання другою стороною;

• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках,
  передбачених законом.

Штрафні санкції

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді неустойки, яку учасник господарських відносин зо­бов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного вико­нання господарського зобов'язання.

Онеративно-господарські санкції

Оперативно-господарськими санкціями є заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або поперед­ження повторення порушень зобов'язання, що використову­ються самими сторонами зобов'язання в односторонньому по­рядку.

У господарських договорах сторони можуть передбачати ви­користання, зокрема, таких видів оперативно-господарських санкцій, як:

• одностороння відмова від виконання свого зобов'язання
  управненою стороною із звільненням її від відповідальності за
  це у разі порушення зобов'язання другою стороною;

• відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано нена­
  лежним чином або виконано боржником достроково без згоди
  другої сторони:

• відстрочення відвантаження продукції чи виконання ро­
  біт внаслідок прострочення виставлення акредитива платни­
  ком, припинення видачі банківських позичок тошо;

• відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття
  подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою сто­
  роною, або повернення в односторонньому порядку виконано­
  го кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника
  в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну про­
  дукцію, тощо);

• встановлення в односторонньому порядку на майбутнє
  додаткових гарантій належного виконання зобов'язань сторо-

107

ною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продук­ції (робіг, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якос­ті тощо;

— відмова від встановлення на майбутнє господарських від­
носин із стороною, яка порушує зобов'язаний.

61. Поняття та ознаки договору кулівлі-продажу

Поняття договору куііівлі-продажу

За договором купіш-продажу одна сторона (продавець) пере­дає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Характеристика договору купівлі-продажу

1. За договором купівлі-продажу продавець передає покуп­
цеві майно (товар).

Під товаром розуміють будь-яку продукцію, послуги, робо­ти, права інтелектуальної власності та інші нсмайнові права, призначені для продажу (оплатної передачі). Предметом дого­вору купівлі-продажу можуть бути і грошові кошти. В такому разі відповідні операції набувають ознак операцій із валютними цінностями. Товар може бути предметом договору куиівлі-про-дажу незалежно від того, є він у продавця на момент укладен­ня договору чи буде створений (придбаний, набутий) продав­цем у майбутньому (ст. 656 ЦК).

2. Продавець передає майно (товар) покупцеві. Продавець
повинен одночасно з товаром передати покупцеві його прина­
лежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості
тощо), шо стосуються товару та підлягають переданню разом 11
товаром відповідно до договору або актів цивільного законо­
давства.

Моментом виконання обов'язку продавця передати товар згідно зі ст. 664 ЦК вважається:

— вручення товару покупцеві, якшо договором встановле­
ний обов'язок продавця доставити товар. Якшо з договору ку­
півлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар
або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продав­
ця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент
здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки
покупцеві;

108

— надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якшо у строк, встановлений договором, він готовий до передання по­купцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.

Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.

3. Продавець передає майно покупцеві у власність. Цей
обов'язок власника тісно пов'язаний з наявністю у продавця
статусу власника. Відповідно до ст. 658 ЦК право продажу то­
вару, крім випадків примусового продажу та інших випадків,
встановлених законом, належить власникові товару. Якшо про­
давець товару не є його власником, покупець набуває право
власності лише у випадку, якщо власник не має права вимага­
ні його повернення.

4. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і поку­
   пець. Ними, за загальним правилом, можуть бути юридичні та
   фізичні особи, втому числі суб'єкти підприємницької діяльнос­
   ті. Проте, наприклад, вже ст. 698 ЦК передбачає обов'язкову
   наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності у про­
   давця за договором роздрібної купівлі-продажу.

5. Покупець приймає або зобов'язується прийняти придбане
   манно, крім випадків, коли він має право вимагати заміни то­
   вару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

Покупець має право відмовитися піл прийняття товару, як­шо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 670), прода­вець передав товар в асортименті, що не відповідає умовам до­говору купівлі-продажу (ч. 1 ст. 672), у разі істотного порушен­ня вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678 ЦК) тощо.

6. Покупець зобов'язаний сплатити певну ірошову суму за
придбане майно. Обов'язок сплатити саме грошову суму, роз­
мір якої обумовлений договором, є істотною умовою договору
купівлі-продажу, шо відрізняє його від суміжного договору мі­
ни. Строки оплати товару визначаються договором між сторо­
нами. Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прий­
няття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього,
якщо договором або актами цивільного законодавства не вста­
новлений інший строк оплати товару.

109

7. Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду
   цього договору. Договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає
   письмової форми, оскільки відповідна угода повністю викону­
   ється сторонами у момент її вчинення (ст. 206 ЦК). Договори ку­
   півлі-продажу між юридичними особами та інші договори відпо­
   відно до вимог ст. 208 ЦК повинні укладатися в письмовій ({юр­
   мі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майно­
   вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого неру­
   хомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотарі­
   альному посвідченню та державній реєстрації (ст. 6S7 ЦК).

8. Порядок укладення договору купівлі-продажу також зале­
   жить від різновиду цього договору. Класичний договір купівлі-
   продажу укладається відповідно до загальних підстав

виникнення
зобов'язань (гл. 47 ЦК). Договір роздрібної купівлі-продажу є
публічним, і на нього поширюються вимоги ст. 633 ЦК, зокрема,
щодо однакових для всіх споживачів, крім тих, кому за законом
надані відповідні пільги, умов публічного договору, заборони від­
мови від укладення публічного договору за наявності у мро.мицн
можливостей надання споживачеві відповідних товарів тощо.

За загальним правилом договір купівлі-продажу вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випад­ках формі досягнуто згоди зі всіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Особливості передбачені, зокрема, шодо договору роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів, який відповідно до ч. 2 ст. 703 ЦК є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто є реальним.

62. Поняття та ознаки договору поставки

Поняття договору поставки

За договором поставки одна сторона — постачальник зо­бов'язується передати (поставити) в обумовлені строки (строк) другій стороні — покупцеві товар (товари), а покупець зо­бов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки є різновидом до­говору купівлі-продажу. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж в частині, не врегульо­ваній спеціальним законодавством.

Характеристика договору поставки

1. Предметом договору поставки є товар: визначені родови­ми ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним

ПО

у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (етало­нів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені ін­дивідуальними ознаками.

На відміну від договору купівлі-продажу, предметом догово­ру поставки є товар, призначений для ведення підприємниць­кої діяльності чи іншої діяльності, яка не пов'язана з особис­тим споживанням. Відповідно до своєї природи предметом до­говору поставки не можуть бути цінні папери, ірошові кошти та майнові права.

2. Відповідна продукція за договором поставки перелається
   «у власність». Проте зважаючи на те, шо майно може набувати-
   

ся державними або комунальними підприємствами, зокрема, за
договорами поставки, воно може передаватися їм не у власність,
а у повне господарське відання або оперативне управління.

1. Сторонами договору поставки є постачальник і поку­
   пець. Згідно з ч. З ст. 265 ГК ними можуть бути господарські
   організації, а також фізичні особи — суб'єкти підприємниць­
   кої діяльності (пункти 1-2 ч. 2 ст. 55 ГК). Договір купівлі-
   продажу в свою чергу може бути укладений між будь-якими
   суб'єктами — як між юридичними особами, так і між або за
   участю громадян.

2. Постачальник передає замовникові продукцію в обумовле­
   ні строки. Договір поставки може бути укладений на один рік,
   на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на ін­
   ший строк, визначений угодою сторін. Ямно в договорі строк
   його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.

5. Покупець зобов'язаний прийняти продукцію, що була
поставлена. Проте ГК, загальні положення ЦК, а також поло­
ження про поставки передбачають підстави відмови покупця
від прийняття продукції. Наприклад, ч. 5 ст. 268 ГК передбаче­
но право покупця відмовитися від прийняття і оплати товарів у
разі, якшо вони більш низької якості, ніж вимагається стандар­
том, технічними умовами чи зразком (еталоном), а якшо това­
ри уже оплачені покупцем, — вимагати повернення сплаченої
суми. Проте якшо продукція виявиться такою, шо не відповідає
умовам договору, покупець має право відмовитися від неї на
підставі загальних положень ч. 2 ст. 678 ЦК.

Покупець також має право відмовитися від прийняття това­ру у разі неукомплектування продукції, шо виявилася неком­плектною, в установлений за погодженням сторін строк (ч. З ст. 270 ГК); у разі поставки продукції в асортименті, що не від-

111

повідає умовам договору поставки тошо (ч. 1 ст. 672 ЦК); у ра­зі персдання продукції без тари та (або) упаковки чи н неналеж­них тарі та (або) упаковці (ст. 686 ЦК) тощо.

6. Замовник зобов'язаний оплатити продукцію за встановле­
ними договором цінами.

Умовами договору поставки товарів може бути передбачене право покупця на відстрочення кінцевого розрахунку за певний процент (товарний кредит).

7. Договори поставки укладаються у письмовій формі. Вони,
як і договори купівлі-продажу, вважаються укладеними, коли
між сторонами в потрібній у належних випадках формі досяг­
нут згоди з усіх істотних умов, шо дас підстави віднести їх до
консенсуальних договорів.

63. Поняття та ознаки договору контрактації сільськогосподарської продукції

Поняття договору коїпрактації сільськогосподарської продукції За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зо­бов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

Характеристика договору контрактації сільськогосподарської продукції

1. Предметом договору контрактації сільськогосподарської
   продукції є вироблення та наступна передача сільськогосподар­
   ської продукції або передача вже виробленої продукції. До сіль­
   ськогосподарської продукції належать живі тварини; продукти
   тваринного походження; продукти рослинного походження;
   жири та олії тваринною або рослинного походження; продукти
   їх розщеплення; готові харчові жири; воски тваринного або
   рослинного походження, а також готові харчові продукти; алко­
   гольні та безалкогольні напої і оцет; тютюн та його замінники.

2. Сторонами договору контрактації сільськогосподарської
   продукції є виробник і контрактант. Сільськогосподарським то­
   варовиробником може бути фізична або юридична особа, яка
   займається виробництвом сільськогосподарської продукції, пе­
   реробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та

112

її реалізацією. Наявність статусу суб'єкта підприємницької ді­яльності в цьому разі не є обов'язковою.

Контрактантом може бути підприємство чи організація, тоб­то юридична особа, що згідно зі своїми установчими докумен­тами здійснює закупівлю сільськогосподарської продукції.

3. Контрактант зобов'язується сприяти виробникові у вироб­
   ництві продукції за договором контрактації сільськогосподар­
   ської продукції. В Україні сільське господарство визнане пріо­
   ритетною галуззю господарства. Тому впродовж років незалеж­
   ності приймалися чимало нормативних актів різного рівня, то
   встановлювали відповідні пільги для сільськогосподарських ви­
   робників.

4. Контрактант зобов'язується прийняти продукцію вироб­
   ника. Виробник повинен не пізніш як за IS днів до початку за­
   готівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і стро­
   ки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до
   продажу, та погодити календарний графік її здачі.

Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у догово­рі Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка шнилко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами.

У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сіль­ськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здій­снює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставля­ється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених до­говором приймальних пунктах, розташованих у межах адмініс­тративного району за місцезнаходженням виробника.

5. Контрактант зобов'язується оплатити продукцію. До до­
говору контрактації застосовуються положення щодо вільних
та державних пін і тарифів. Останні, зокрема, діють на ринку
зерна.

64. Поняття та ознаки договору енергопостачання

Поняття договору енергопостачання

За договором енергопостачання енергопостачальне підпри­ємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, па­ру, гарячу і перегріту воду (енергію) споживачеві (абоненту),

113

який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримувати­ся передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Характеристика договору енергопостачання

1. Предметом договору енергопостачання є енергія — елек­
   трична енергія, пара, гаряча і перегріта вода. Оскільки ЦК, на
   відміну від ГК, не містить закритого переліку ресурсів, що
   становлять поняття «енергія», це дозволяє віднести до нього
   газ — ресурс, який також постачається через приєднану мережу.

2. Сторонами договору енергопостачання с енергопостачаль-
   ник і споживач.

ГК закріплює, шо енергопостачальником може бути лише юридична особа. За Законом України від 24 червня 2004 р. «Про житлово-комунальні послуги» — актом спеціальним, по­рівняно з ГК, і прийнятим пізніше — суміжне поняття «вироб­ник житлово-комунальних послуг» визначається як суб'єкт гос­подарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги, спрямовані на задоволення потреб фізичної чи юри­дичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водо-відведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законо­давством. Тобто Закон не обмежує коло виробників лише юри­дичними особами. Тому під терміном «енергопостачальник» слід розуміти суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням енергії. Відповідно, споживачами енергії згідно з тим же Законом є суб'єкти госпо­дарської діяльності та фізичні особи, що використовують енер­гію для власних потреб на підставі договору про її продаж та ку­півлю.

3. Споживач зобов'язаний оплатити прийняту енергію.
Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються

на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог за­кону. Ціни на енергію можуть встановлюватися вільно, за уго­дою сторін, а також державою залежно від категорії споживачів енергії.

Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

114

4. Споживач зобов'язаний дотримуватися передбаченого до­говором режиму використання енергії, а також забезпечити без­печну експлуатацію енергетичного обладнання.

Згідно зі ст. 277 ГК абоненти користуються енергією з до­держанням правил користування енергією відповідного виду, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Так, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1997 р. № 1497 були затверджені Правила надання населенню послуг з водо-, теплопостачання та водовідведення, від 26 липня 1999 р. № 1357 — Правила користування електричною енергією для населення, від 9 грудня 1999 р. № 2246 — Правила надання на­селенню послуг з газопостачання (14 квітня 2004 р. постановою № 476 були викладені в новій редакції) тощо.

65. Поняття та ознаки договору міни (бартеру)

Поняття договору міни (бартеру)

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське вішш ня чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

Характеристика договорів міни (бартеру)

1. Предметом договору міни (бартеру) є товар, тобто матері­
   альні та нематеріальні активи, а також цінні папери та дерива-
   тиви. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 715 ЦК договором міни може
   бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

2. Міна (бартер) може здійснюватися як суто господарська
   операція із притаманними їй обмеженнями, зокрема щодо її
   суб'єктів, або як цивільно-правова, за якої таких обмежень не­
   має.

Господарські операції здійснюються в межах господарської (в тому числі підприємницької) діяльності. Положення листа Міністерства юстиції України від 8 липня 1999 р. № 17-9-1413 «Стосовно операцій по проведенню взаємозаліків» фактично ототожнюють господарські операції та господарську діяльність. Господарською діяльністю в свою чергу вважається будь-яка ді­яльність особи, спрямована на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосе­редня участь такої особи в організації такої діяльності є регу­лярною, постійною та суттєвою (п. 1.32 ст. І Закону «Про опо­даткування прибутку підприємств». У цьому разі учасниками

115

бартерної операції можуть бути тільки суб'єкти господарюван­ня, тобто зареєстровані в установленому законодавством поряд­ку юридичні особи, а також фізичні особи — суб'єкти підпри­ємницької діяльності (див. ст. 1 Закону «Про ліцензування пев­них видів господарської діяльності»).

У разі якщо міна (бартер) здійснюється у загальному цивіль­но-правовому порядку, її сторонами можуть бути юридичні та (або) фізичні особи незалежно від наявності у них статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

3. Згідно з ч. 2 ст. 293 ГК сторона договору міни вважається
   продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупаем
   товару, який вона одержує взамін. Тому до договору міни (бар­
   теру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-
   продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в до­
   говорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і
   відповідає суті відносин сторін (ч. 5 ст. 293 ГК).

4. Товар передається сторонами у власність, повне господар­
   ське відання чи оперативне управління. Як і у випадку з дого­
   ворами купівлі-продажу, поставки, контрактації, правила щодо
   яких застосовуються до договорів міни, конкретний правовий
   режим майна, що передається та, відповідно, набувається, зале­
   жить від правового статусу сторін договору міни.

5. Обмін товарами, роботами, послугами за договорами міни
   (бартеру) не опосередковується рухом грошових коштів, що є
   головною відмінністю цих договорів від договору купівлі-про­
   дажу. На це вказується і у визначенні бартеру, що міститься в
   п. 1.19 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств»
   бартер «передбачає проведення розрахунків за товари (роботи,
   послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи
   будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в
   результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахун­
   ки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, пос­
   луг)».

6. Обмін товарів (робіт, послуг) зазвичай відбувається на ос­
   нові еквівалентності їх вартості¹, що в свою чергу нерозривно
   пов'язано із визначенням ціни товарів (робіт, послуг), що обмі­
   нюються. Сторони договорів міни і бартеру мають право самос­
   тійно визначати їх вартість без обмежень.

Згідно з ч. З ст. 293 ГК за погодженням сторін можлива гро­шова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на то-

¹ Див: Луї» В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К.. 1999, — С. US. 116

вар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству. Та­ке ж положення міститься у ч. З ст. 715 ЦК.

7. Строки договорів міни та бартеру в межах України зако­нодавством не встановлені, тому у цьому питанні можливе зас­тосування положень щодо договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації.

66. Поняття та ознаки договору дарування

Поняття договору дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (об­даровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Характеристика договору дарування

1. За договором дарування одна сторона передає іншій сто­
роні майно. Предметом договору дарування можуть бути як ма­
теріальні, нематеріальні активи та цінні папери, так і грошові
кошти. В останньому випадку суми коштів, передані згідно з
договорами дарування, вважаються безповоротною фінансовою
допомогою; за договорами дарування можуть надаватися як
майно (товари), так і роботи (послуги).

Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальиик володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

На відміну від договору купівлі-продажу, на договори даруван­ня не поширюються вимоги щодо якості їх предмета. Але згідно зі ст. 721 ЦК якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небез­печними для життя, здоров"я, майна обдаровуваного або інших осіб, він зобов'язаний повідомити про них обдаровуваного.

Різновидом договору дарування є договір про пожертву. По­жертвою є дарування нерухомих та рухомих речей для досяг­нення ними певної, наперед обумовленої мети. Специфіка йо­го порівняно з класичним договором дарування полягає в тому, що пожертвувач має право здійснювати контроль за викорис­танням пожертви відповідно до мети, встановленої договором про пожертву і, відповідно, вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва використовується не за призначен­ням (ст. 730 ЦК).

2. За договором дарування дарувальник безоплатно передає
обдаровуваному майно у власність. Таким чином, за договора­
ми дарування чи іншими подібними договорами товари нада-

117

ються безоплатно на умовах, що не передбачають грошової або іншої компенсації вартості таких матеріальних цінностей і не­матеріальних активів чи їх повернення; відповідно, кошти пе­редаються згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами на умовах, що не передбачають відповідної компен­сації чи повернення таких коштів.

3. Сторонами договору дарування можуть бути юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльнос­ті, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіаль­на громада. Проте законодавством встановлено обмеження що­до можливості укладення певними суб'єктами договорів дару­вання.

Юридичні особи укладають договори дарування в межах спеціальної праволієздатності, обсяги якої встановлюються їх установчими документами. Це положення не поширюється на право юридичної особи укладати договір пожертви з обмежен­нями, встановленими нижче.

Законодавство не містить обмежень щодо прийняття дару юридичними особами¹. Водночас згідно зі ст. 5 Декрету Кабіне­ту Міністрів України віл 15 грудня 1992 р № 8-92 «Про управ­ління майном, що є у загальнодержавній власності» (ч. 2 ст. 75 ГК) підприємствам, що є у загальнодержавній власності, забо­ронено передавати безоплатно закріплене за ними майно ін­шим підприємствам, організаціям і установам, а також грома­дянам. Ця норма стосується лише державних підприємств і не поширюється на комунальні підприємства.

4. Договір дарування предметів особистого користування та
   побутового призначення може бути укладений усно. Договір да­
   рування нерухомої речі, дарування валютних цінностей на су­
   му, яка перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного міні­
   муму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підля­
   гає нотаріальному посвідченню. У письмовій формі також укла­
   дається договір дарування майнового права, договір дарування
   з обов'язком передати дарунок у майбутньому та договір дару­
   вання рухомих речей, які мають особливу цінність.

5. Договір дарування є специфічним договором щодо поряд­
   ку його укладення. За загальним правилом він вважається укла­
   деним з моменту передачі майна обдаровуваному і є реальним
   договором. Договір про пожертву також с реальним, проте є ук­
   ладеним з моменту прийняття пожертви (ст. 729 ЦК).

¹ Див.: Цншьне прано України - Кн 2 - К.. 1999. - С 150

118

Договір дарування л обов'язком передати дарунок у майбут­ньому є консенсуальним договором, оскільки у разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених ним, обдаровуваний має право вимагати віддарувальника пере­даний дарунка або відшкодування його вартості (ч. 2 ст. 723 ЦК) і вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами.

67. Поняття та ознаки договору управління майном

Поняття договору управління майном

За договором уприн.ііннн майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління ним майном в ін­тересах установника управління або вказаної ним особи (виго-донабувача).

Характеристика договору управління майном

1. За договором управління майном, відповідно, передається в управління майно.

Майном як предметом договору управління майном відпо­відно до ст. 1030 ЦК можуть бути підприємство як єдиний май­новий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно. Так, згідно з Законом «Про житлово-комунальні послуги» управитель за договором з власником чи балансоутри-мувачем здійснює управління будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд.

Частина 2 ст. 1030 ЦК обмежує можливість грошових кош­тів бути предметом договору управління майном, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами пря­мо встановлено законом. Такий виняток передбачений Законом України від 19 червня 2003 р. «Про фінансово-кредитні меха­нізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», який передбачає право управителя здійснювати управління коштами фонду фінансування будівництва та фон­ду операцій з нерухомістю.

2. Сторонами договору управління є установник управління та управитель.

Установником управління є власник майна — фізична або юридична особа будь-якої організаційної форми і незалежно від наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

119

Управителем в свою чергу може бути суб'єкт підприємницької діяльності і не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самовряду­вання, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, згідно із Законом «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» уп­равителем є банк або інша фінансова установа.

3. Майно перелається в управління на відповідний строк.

Згідно зі ст. 1036 ЦК строк управління майном встановлю­ється у договорі управління майном Якщо сторони не визна­чили строку договору управління майном, він вважається укла­деним на п'ять років.

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його стро­ку договір вважається подовженим на такий самий строк і на таких самих умовах.

4. Управитель здійснює управління майном за плату.

Відповідна плата встановлюється договором; також управи­телю відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним у зв'яз­ку з управлінням майном. Він, якшо це передбачено договором, має право відраховувати належні йому грошові суми безпосе­редньо з доходів від використання майна, переданого в управ­ління.

Так, згідно зі ст. 7 Закону «Про фінансово-кредитні механіз­ми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» банк-управитель для досягнення мсти управління майном, визначеної установниками фонду фінансування будів­ництва, перераховує частину отриманих коштів на фінансуван­ня будівництва. Решта коііпїв залишається в його управлінні. Вільні кошти на поточних рахунках фонду фінансування будів­ництва, які тимчасово не передані на фінансування будівниц­тва, банк-управитель має право використовувати при здійснен­ні банківських операцій

5. Управління здійснюється в інтересах установника управ­
ління або вказаної ним особи.

Згідно зі ст. 1034 ЦК вигоди від майна, що передане в уп­равління, належать установникові управління. Проте він може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).

6. Договір управління майном укладається в письмовій фор­
мі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріаль­
ному посвідченню і державній реестрами

120

68. Поняття та ознаки договору найму (оренди)

Поняття договору найму (оренди)

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зо­бов'язується передати наймачеві майно у користування за пла­ту на певний строк.

Характеристика найму (оренди)

1. За договором найму наммодавець передає або зобов'язу­
   ється передати наймачеві майно. Згідно зі ст. 760 ЦК предме­
   том договору найму може бути річ, яка визначена індивідуаль­
   ними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неод­
   норазовому використанні (неспоживна річ). Проте законодавс­
   тво не обмежується можливістю переданий в найм лише речей:
   ч. 2 ст. 760 ЦК дозволяє передавати в найм майнові права.

2. За загальними положеннями ЦК наймодавцями і найма­
   чами можуть бути будь-які юридичні та фізичні особи, в тому
   числі суб'єкти підприємницької діяльності. Стаття 761 ЦК на
   дає право на передання майна у найм власником речі або осо­
   бою, якій належать майнові права; наймодавцем може бути та­
   кож особа, уповноважена на укладання договору найму.

Проте певні особливості щодо суб'єктного складу передба­чені законодавством для деяких різновидів найму. Зокрема, від­повідно до ст. 787 ЦК наймодавцем за договором прокату мо­же бути особа, що здійснює підприємницьку діяльність із пере­дання речей у найм, тобто суб'єкт підприємницької діяльності.

3. Майно, що є предметом найму, надасться у користування.
Згідно зі ст. 773 ЦК наймач зобов'язаний користуватися річчю
відповідно до її призначення та умов договору. Якшо наймач
користується річчю, переданою йому у найм, не за її права
ченням або з порушенням умов договору найму, наймодавець
має право вимагати розірвання договору та відшкодування
збитків

Наймач має право змінювати стан речі, переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця.

4. Майно, що є предметом найму, надається на певний
строк, встановлений договором. Це означає, що наймач після
припинення договору найму зобов'язаний повернути майно.
ЦК також передбачає укладання договору найму на невизначе-
ний строк. У цьому разі кожна із сторін договору найму може
відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередив­
ши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухо-

121

мого майна — за три місяці. Договором або законом може бу­ти встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Якшо наймач продовжує користуватися майном після закін­чення строку договору найму, то за відсутності заперечень най-модавия протягом одного місяця договір вважається поновле­ним на строк, який був раніше встановлений договором (ст. 764 UK).

5. Договір найму має омлатний характер, шо передбачає
виплату наймачем певної грошової суми (або еквіваленту в на­
туральній формі) за користування майном. За загальними поло­
женнями ст. 762 ЦК розмір і форма такої оплати встановлюєть­
ся договором і законодавством не обмежується. Специфіка пе­
редбачена, зокрема, щодо державного та комунального майна,
про що йдеться далі. Також ЦК передбачає можливість безоп­
латного користування майном (гл. 60), шо оформлюється дого­
вором позички, із обмеженнями можливостей юридичних осіб,
що здійснюють підприємницьку діяльність на передачу у безоп­
латне користування особі, яка є її засновником, учасником, ке­
рівником, членом її органу управління або контролю (ст. 829
ЦК).

6. Форма договору найму залежить від ного різновидів.
Так, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за

бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (ст. 14 Закону України від 6 жовтня 1998 р. «Про оренду землі» (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 p.); договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір, укладений строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 793 ЦК); дого­вір позички речі побутового призначення між фізичними осо­бами взагалі може укладатися усно (ст. 828 ЦК). Якщо законо­давством нормативно не встановлено форму конкретного різ­новиду договору найму, слід керуватися загальними положен­нями гл. S3 ЦК.

69. Особливості договору оренди державного та комунального майна

Поняття оренди державного та комунального майна

Згідно зі ст. 2 Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції Закону від 14 березня 1995 р.) орендою є засноване на договорі строко-

122

ве платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Характеристика оренди

1. Орендою є строкове користування майном. Строковість
означає обов'язок орендаря після припинення договору оренди
повернути майно. Відповідно до ст. 17 Закону «Про оренду дер­
жанного та комунального майна» термін договору оренди ви­
значається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви од­
нієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди
протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору
нін вважається подовженим на той самий термін і на тих самих
умовах, які були передбачені договором.

Після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне пра­во за інших рівних умов на подовження договору оренди на но­вий термін

2. Оренда здійснюється на засадах оплатності, що матеріалі­
   зується в формі орендної плати. Орендною платою є фіксова­
   ний мла і їж. який орендар сплачує орендодавцю незалежно від
   наслідків своєї господарської діяльності При цьому орендна
   плата встановлюється переважно у грошовій формі, проте може
   вноситися І в натуральній ({юрмі. Щодо об'єктів, які перебува­
   ють у приватній власності, ставки орендної плати встановлю­
   ються за погодженням сторін і максимальним (мінімальним)
   розміром не обмежуються.

3. При оренді відбувається користування майном, яке необ­
   хідне «для здійснення підприємницької та іншої діяльності».
   Цей «дІяльнісний» аспект підкреслює суспільно корисну мету
   оренди державного та комунального майна, можливість виходу
   за його допомогою на ринок, не обмежуючись використанням
   об'єкта оренди для власних (внутрішніх) потреб орендаря

4. Законодавство встановлює виключний перелік державно­
   го та комунального майна, яке може бути об'єктом оренди.
   Згідно зі ст. 4 Закону «Про оренду державного та комунально­
   го майна» об'єктами оренди є:

• цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних
  підрозділів (філій, цехів, дільниць);

• нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше
  окреме індивідуально визначене майно підприємств;

• майно, шо не увійшло до статутних фондів господарських
  товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

123

5. Статтею 5 Закону «Про оренду державного та комуналь­
ного майна» в імперативному порядку визначено органи, яким
надано право бути орендодавцями державного та комунального
майна:

• Фонд державного майна України, його регіональні відді­
  лення та представництва — щодо цілісних майнових комплек­
  сів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого май­
  на, а також майна, що не увійшло до статутних фондів госпо­
  дарських товариств, створених у процесі приватизації (корпора-
  і такії), що с державною власністю, крім майна, що належить
  до майнового комплексу Національної академії наук України;

• органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес­
  публіки Крим та органами місцевого самоврядування управля­
  ти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підпри­
  ємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке від­
  повідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у
  комунальній власності;

• підприємства — щодо окремого індивідуально визначено­
  го майна та нерухомого майна, загальна площа яких не переви­
  щує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу вищезазначе­
  них органів — також щодо структурних підрозділів підприємств
  (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує
  площу 200 кв. м.

Коло потенційних орендарів державного та комунального майна не обмежується. Згідно зі ст. 6 Закону «Про оренду дер­жавного та комунального майна» ними можуть бути господар­ські товариства, створені членами трудового колективу підпри­ємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних дер­жав, міжнародні організації та особи без громадянства. При цьому фізична особа, яка бажає укласти договір оренди держав­ного майна з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладання договору зобов'язана зареєструватись як суб'єкт підприємницької діяльності.

6. Законодавство не містить прямої вказівки на те, в якій
формі повинен укладатися договір оренди державного та кому­
нального майна. Проте згідно зі ст. 12 Закону «Про оренду дер­
жавного та комунального майна» договір оренди вважається ук­
ладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних
умов і підписання сторонами тексту договору. Термін «підпи­
сання» вказує на обов'язковість укладання договору оренди у
письмовій формі, а також на те, що він є консенсуальним.

124

70. Поняття та ознаки договору лізингу

Поняття лізингу

Загальне визначення лізингу міститься у ст. 292 ГК, згідно з якою лізингом ннажається господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лі іим годавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодер-жувачу) на визначений строк майна, що належить лізинголавцю або набувасться ним у власність (господарське відання) за дору­ченням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного пос­тачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержува-чем періодичних лізингових платежів. Це визначення відтворене у ст. 806 ЦК. який, щоправда, називає передачу у лізинг майна, що належить лізинголавню. «прямим», а майна, що спеціально придбавається для передачі у лізинг відомому лізингоодержува-чу — «непрямим» лізингом, чітко виділяючи вили лізингу.

1. Прямий лізинг передбачає передачу лізингодавцем лізин-
   гоодержувачу власного майна, набутого без попередньої домов­
   леності з лізингоолержувачем. Відносини прямого лізингу регу­
   люються зазначеними вище загальними положеннями ГК, ЦК
   з урахуванням положень про найм (оренду), а також у відповід­
   них випадках — загальних положень про купівлю-продаж та по­
   ложень про договір поставки.

2. Непрямий лізинг передбачає передачу лізинголавцем лізинго-
   одержувачу майна, набутого ним у власність (господарське відання)
   за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного
   постачальника (продавця) майна. На відміну від прямого лізингу,
   відносини непрямого лізингу регулюються, крім загальних поло­
   жень зазначених вище нормативних актів, актом спеціальним — За­
   коном України від 16 грудня 1997 р. «Про фінансовий лізинг» (в ре­
   дакції Закону від II грудня 2003 p.), згідно з яким він називається,
   відповідно, «фінансовим лізингом». Згідно зі ст. 1 цього Закону за
   договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути
   у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встанов­
   лених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у ко­
   ристування лізинтоолержувачу на визначений строк не менше од­
   ного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Характеристика лізингу

І Лізингом є господарська діяльність. Відтак, остання по-ііимна відповідати вимогам ст. З ГК, зокрема здійснюватися

125

суб'єктами господарювання. Проте це положення правомірне лише щодо ницості прямого лізингу.

Із визначення фінансового лізингу, а також його суб'єктів, що містяться у Законі «Про фінансовий ЛІЗИНГ», випливаї. що фінансовий лізинг не обов'язково являє собою господарську ді­яльність, а сторонами відповідного договору можуть бути осо­би, наявність статусу суб'єктів господарської (зокрема підпри­ємницької) діяльності у яких не є обов'язковою. Так, його суб'єктами можуть бути лізингодавець — юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лі­зингоодержувачу; лізингоодержувач — фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) — фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в по­дальшому буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатосто­роннього договору лізингу. Натомість, у договорі прямого лі­зингу мають право брати участь лише суб'єкти господарської діяльності, зважаючи на те, що Закон «Про фінансовий лізинг» не поширюється на відповідні відносини.

іаконом «Про фінансовий лізинг» передбачена особливість стосовно одного з суб'єктів непрямих лізингових відносин — лізингодавця. Ним відповідно до ст. 4 Закону може бути вик­лючно юридична особа. Інститут прямого лізингу таких обме­жень не передбачає, дозволяючи фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності бути лізингодавцями.

2. Лізингом с діяльність, спрямована на інвестування власних
чи залучених фінансових коштів. Це положення правомірно зас­
тосовувати як до прямого, так і до фінансового видів лізингу.

Стаття 2 Закону України від 18 вересня 1991 р. «Про інвес­тиційну діяльність» під інвестуванням розуміє сукупність прак-іичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реаліза­ції інвестицій, тобто всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

3. За договором прямого та фінансового лізингу лізингода­
вець передає лізингоодержувачу майно (предмет лізингу).

Згідно з ч. З ст. 292 ГК предметом договору прямого (фінан­сового) лізиніу може бути неспоживна річ, визначена індивіду­альними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

126

4. Майно, що передається у прямий (фінансовий) лізинг,
повинне бути власністю лізингодавця або набуватись ним у гос­
подарське відання.

Ця ознака є тим критерієм, за яким прямий лізинг відрізня­ється від фінансового. Згідно з умовами прямого лізингу лізин­годавець інвестує власні чи залучені фінансові кошти з метою придбання (отримання у господарське відання) майна без по­переднього погодження з лізингоодержувачем.

При фінансовому лізингу лізингодавець набуває у власність річ, яка стає предметом лізингу, у продавця (постачальника) для наступної її передачі лізингоодержувачу.

По-перше, це означає, що у відносинах фінансового лізингу можуть брати участь декілька сторін: лізингодавець, лізинго­одержувач, продавець (постачальник) майна тощо. Це в свою чергу свідчить про множинність суб'єктів відносин фінансово­го лізингу (див. ознаку 1).

По-друге, характерною ознакою фінансового лізингу є пер­вісне набуття лізингодавцем на відповідній правовій підставі майна у продавця (постачальника) за замовленням лізингоодер-жувача, що в свою чергу пов'язано з інвестуванням коштів лі-зинголавця (див. ознаку 2). При цьому предмет лізингу лізин­годавцем може набуватися як у власність (ч. 2 ст. 1), так і у гос­подарське відання (ч. 2 ст. 2 Закону «Про фінансовий лізинг»). В останньому випадку відносини регулюються за правилами, встановленими для регулювання відносин, що виникають у ра­зі набуття права власності на предмет договору лізингу, крім права розпорядження предметом лізингу.

Лізингодавець у договорі фінансового лізингу набуває майно згідно із встановленими лізингоодержувачем специфі­каціями та умовами. Тобто, на відміну від інститутів найму (оренди), а також прямого лізингу, які характеризуються на­явністю у наймодавця (орендодавця, лізингодавця) предмета найму (оренди, прямого лізингу), лізингодавець за договором фінансового лізингу приймає від лізингоодержувача поперед­нє замовлення на відповідне майно, необхідне останньому, і після виконання замовлення передає йому це майно (див. оз­наку 2).

5. За договором прямого (фінансового) лізиніу лізингода­
вець передає лізингоодержувачу майно у користування.

Користування предметом лізингу є квінтесенцією відносин, що складаються між сторонами договору лізингу як різновиду договору найму. Після закінчення строку договору фінансового

127

липні у майно, ідо становить предмет прямого (фінансового) лі­зингу, повертається лізингодавцю.

В свою чергу вищезазначене не означає повну заборону на перехід права власності на предмет лізингу від лізингодавця до лізингоодержувача. Частина 2 ст. 8 Закону «Про фінансовий лі­зинг» прямо передбачає можливість укладання сторонами дого­вору фінансового лізингу договору купівлі-продажу предмета лізингу. У цьому випадку право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбаче­не інше. Щодо прямого лізингу, то перехід права власності на предмет лізингу можливий на підставі ст. 705 ЦК; у цьому разі якщо умова щодо купівлі-пролажу міститься власне в лізинго­вому договорі, за терміно.іоі ісю ЦК подібний договір називати­меться «договір найму-продажу».

6. Прямий та фінансовий види лізингу передбачають строко­
ве користування предметом лізингу. На відміну від прямого лі­
зингу, щодо якого законодавством не встановлено чітких стро­
ків користування, законодавство про фінансовий лізинг чітко
встановлює мінімальні межі такого строку — один рік. Макси­
мальною межею строк користування предметом фінансового лі­
зингу не обмежений.

7. Майно передається лізині оодержуначу за умови сплати
   останнім періодичних лізингових платежів. їх сума нормативно
   не встановлена і визначається за угодою сторін.

8. На відміну від прямого лізингу, відносини щодо якого
   оформлюються двостороннім договорами між лізингодавцем і

и іингоодержувачем, оформлення відносин фінансового лізин­гу здійснюється у формі багатостороннього договору за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця (постачальника) предмета лізингу тощо.

Форма лізингового договору залежить як від виду лізингу, так і віл того, яке майно передається в лізинг. При визначенні форми договору необхідно керуватися відповідними положен­нями ЦК.

Так, наприклад, при передачі в прямий лізинг будівлі або ін­шої капітальної споруди відповідний договір укладається в письмовій формі (ч. 1 ст. 793 ЦК). Проте якщо ця будівля, спо­руда передається на умовах фінансового лізингу (на строк один рік і більше) або в прямий лізинг на той самий строк, договір підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793) та державній реєстрації (ст. 794 ЦК).

128

Договір прямого (фінансового) лізингу вважається укладе­ним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, тобто є консенсуальним.

71. Поняття та ознаки договору концесії

Поняття концесії

Концесією вважається надання з метою задоволення громад­ських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи ор­ганом місцевого самоврядування на підставі концесійного дого­вору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створен­ня (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єк­том підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зо­бов'язань щодо створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

Характеристика концесії

1. Метою концесії є задоволення громадських потреб. Це
   означає, що в разі концесійної діяльності досягається соці­
   альний ефект, розрахований на задоволення інтересів порів­
   няно великої наперед невизначеної кількості осіб. На це вка­
   зує, зокрема закріплення у ст. З Закону України від 16 лип­
   ня 1999 р. «Про концесії» переліку сфер господарської діяль­
   ності, в яких можливе застосування концесії: водопостачан­
   ня, відведення та очищення стічних вод; надання послуг
   міським громадським транспортом; збирання та утилізація
   сміття; надання послуг, пов'язаних з постачанням спожива­
   чам тепла; будівництво та експлуатація автомобільних доріг,
   об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд
   тощо.

2. Сторонами концесійних відносин є концесієдавець і кон­
   цесіонер.

Концесієдавцем є уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування. Концесіонерами можуть бути юридичні особи та фізичні особи — суб'єкти підприєм­ницької діяльності. Щодо деяких об'єктів концесії концесіоне­ром може бути виключно юридична особа (див. Закон України від 14 грудня 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуа­тацію автомобільних доріг»).

129

3. Відповідно до умов концесії концесіедавець надає конце­
   сіонеру права, а останній відповідно бере на себе зобов'язання
   на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію)
   об'єкта концесії. В концесію передається право на створення
   (будівництво або добудову) майна (об'єкта концесії) і на по­
   дальше його використання (управління, експлуатацію) концесі­
   онером з метою отримання прибутку. Тобто концесія поєднує в
   собі ознаки підряду (наприклад, виконання на с ти риск робо­
   ти із будівництва доріг за завданням концесісдавця) та інститу-
   и» найму, оренди, фінансового лізингу (строкове, платне воло­
   діння і користування дорогою).

4. Концесія надається на визначений строк і оформлюється
   шляхом укладання відповідного договору. Згідно зі ст. 9 Закону
   «Про концесії» концесійний договір укладається на строк, виз­
   начений у договорі, який має бути не менше 10 років та не біль­
   ше 50 років. Концесіонер має право на подовження строку дії
   концесійного договору у разі виконання його умов.

5. Концесія передбачає оплатне використання об'єкта кон­
   цесії. Концесійний платіж вноситься концесіонером відповідно
   до умов концесійного договору незалежно від наслідків госпо­
   дарської діяльності. З останнім безпосередньо пов'язана ше од­
   на ознака концесії — покладення майнової відповідальності та
   можливого підприємницького ризику на концесіонера.

6. Концесійний договір повинен укладатися в письмовій
   формі. Він вважається укладеним з дня досягнення домовле­
   ності з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту дого­
   вору, тобто є консенсуальним.

72, Поняття та ознаки договору підряду

Поняття договору підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язуєть­ся на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Характеристика договорів підряду

1. Предметом договору підряду є робота, що виконується підрядником, а точніше — її результат. Поняття «робота» сфор­мульоване в ст. 1 Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про за­купівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», згідно з якою до робіт належить будь-яка діяльність, пов'язана з проск-

130

туванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об'єктів і споруд вироб­ничого та невиробничого призначення, технічним переозброєн­ням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість вико­нання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва.

2. Загальні положення ЦК щодо договору підряду не обме­
жують суб'єктний склад відносин за договором підряду. Тобто
сторонами договору підряду можуть бути юридичні й фізичні
особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

Особливості передбачені лише щодо договорів підряду на виконання окремих робіт і зумовлені специфікою останніх. Так, наприклад, за договором побутового підряду замовником може бути лише фізична особа, а підрядником — юридична або фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності (ст. 865 ЦК).

3. Згідно зі ст. 839 ЦК підрядник зобов'язаний виконати ро­
боту, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми
засобами, якщо інше не встановлено договором, тобто сторони
можуть встановити обов'язок замовника забезпечити підрядни­
ка матеріалами і засобами.

У законодавстві немає визначення поняття «матеріал», нато-місіь воно визначає поняття «матеріальний актив», яке можна застосувати в цьому разі. До матеріалів (засобів), що викорис­товуються підрядником на виконання договору підряду, нале­жать як засоби виробництва, так і відповідна сировина, шо спо-жинається в процесі виконання договору.

4. Підрядник виконує роботу на власний ризик. По-перше,
це означає, що він відповідає за якість власне виконаних робіт.
Згідно зі ст. 857 ЦК робота, виконана підрядником, має відпо­
відати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або не­
повноти — вимогам, шо зазвичай ставляться до роботи відпо­
відного характеру, на момент передання її замовникові.

По-друге, ризиковий характер діяльності підрядника полягає в тому, шо відповідно до ст. 855 ЦК якщо предмет договору підряду до здачі його замовникові був випадково знищений або закінчення роботи стало неможливим без вини сторін, підряд­ник не мас права вимагати плати за роботу, крім тих випадків, коли знищення предмета договору підряду або неможливість закінчення роботи сталися через недоліки матеріалу, передано­го замовником, чи внаслідок його вказівок про спосіб виконан-

5* 131

ця роботи або якщо таке знищення чи неможливість закінчен­ня роботи сталися після пропущений замовником строку прий­няття виконаної роботи.

По-третє, підрядник, як і будь-який інший суб'єкт підпри­ємницької діяльності, самостійно несе ризики порушення ним або його контрагентами (замовником, субпідрядниками тощо) договірних зобов'язань та інших правил здійснення господар­ської діяльності.

5. Робота виконується підрядником за завданням замовника.
   Це означає, що замовник повинен ставити підряднику чітке
   завдання, за якісне та вчасне виконання якого той відповідає.
   Це завдання може ставитися як власне у тексті договору підря­
   ду, так і н інших документах, що разом з договором оформлю­
   ють відносини замовник-підрядник.

6. Замовник зобов'язується прийняти роботу, виконану під­
   рядником. Згідно зі ст. 853 ЦК замовник зобов'язаний прийня­
   ти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підря­
   ду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів
   віл умов договору або інших недоліків негайно заявити про них
   підрядникові. Документом, що підтверджує приймання замов­
   ником наданих послуг, є акт приймання-передачі виконаних
   робіт.

7. Замовник зобов'язаний оплатити виконану роботу. Така
   оплата відбувається на основі погодженої сторонами ціни робо­
   ти, що включає відшкодування витрат підрядника та плату за
   виконану ним роботу. Якщо договором підряду не передбачена
   попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, за­
   мовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну
   після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано на­
   лежним чином і в погоджений строк або, за згодою замовни­
   ка, — достроково. Підрядник має право вимагати виплати йо­
   му авансу лише у випадку та в розмірі, встановлених договором.

8. ЦК вказує на необхідність встановлення строків виконан­
   ня робіт або їх окремих етапів у договорах підряду (ст. 846). Як­
   що у договорі підряду не встановлені строки виконання робо­
   ти, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має
   право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до
   суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв діло­
   вого обороту.

9. Договір підряду є консенсуальним договором, тобто вва­
   жається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належ­
   них випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Дого-

132

вір побутового підряду є публічним договором. Тому підприє­мець не має права відмовитися від укладання публічного дого­вору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) — ч. 4 ст. 633 ЦК.

ЦК не містить вказівки щодо форми, в якій повинні уклада­тися договори підряду. Щоправда, ст. 866 вказує, що договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший доку­мент, що підтверджує укладання договору.

73. Поняття та ознаки договору підряду на капітальне будівництво

Поняття договору підряду на капітальне будівництво

За договором підряду на капітальне будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми силами і засобами на замов­лення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовни­кові у встановлений строк визначений договором об'єкт відпо­відно до проектно-кошторисної документації або виконати обу­мовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зо­бов'язується передати підряднику затверджену проектно-кош­торисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх.

Характеристика договору підряду на капітальне будівництво

І. Предметом договору підряду на капітальне будівництво є об'єкт будівництва, що будується і здається замовнику, або ви­конання будівельних робіт.

Об'єкт будівництва — окремий будинок або споруда (з усім устаткуванням, яке до них належить, інструментом і реманен­том, галереями, естакадами, внутрішніми інженерними мережа­ми водопостачання, каналізації, газопроводу, теплопроводу, електропостачання, радіофікації, підсобними і допоміжними надвірними будівлями, благоустроєм та іншими роботами і вит­ратами), на будівництво, реконструкцію яких повинні бути складені окремо проект і кошторис. Якщо на будівельному май­данчику за проектом (робочим проектом) споруджується тільки один об'єкт основного призначення, то поняття «об'єкт будів­ництва» збігається з поняттям «будова», що визначається як су­купність будинків та споруд (об'єктів), будівництво та реконс­трукція яких здійснюється, як правило, за єдиною проектно-кошторисною документацією із зведеним кошторисним розра-

133

хунком вартості будівництва, на яку в установленому порядку затверджується титул будови.

2. Згідно з ГК та ЦК учасниками (сторонами) договору під­
ряду на капітальне будівництво є замовник і підрядник.

Замовником є учасник контракту, який визначає умови складання контракту, приймає закінчені роботи і здійснює роз­рахунки за них з підрядником.

У свою чергу підрядником є учасник будівництва, який зо­бов'язаний на свій ризик і за обумовлену ціну виконати перед­бачені договором роботи і передати їх замовнику у встановлені строки.

Крім того, у відносинах підряду на капітальне будівництво, зважаючи на тривалість, складність, а також значну вартість ро­біт, що виконуються, можуть брати участь й інші особи — ін­вестори, гаранти тощо.

3. Підрядник будує об'єкт своїми силами і засобами. У вузь­
   кому розумінні ця ознака розкривається в ч. З ст. 318 ГК, від­
   повідно до якої забезпечення будівництва матеріалами, техно­
   логічним, енергетичним, електротехнічним та іншим устатку­
   ванням покладається на підрядника, якщо інше не передбаче­
   но законодавством або договором. Іншими словами, матеріаль­
   но-технічне забезпечення будівництва покладається на підряд­
   ника, якшо інше не встановлено договором будівельного підря­
   ду (ст. 879 ЦК).

4. Об'єкт будується і здається замовнику у встановлений до­
   говором строк. Виконання робіт повинно починатись, здійсню­
   ватись і закінчуватись у встановлені договором строки. При
   визначенні цих строків сторони враховують вихідні умови, що
   встановлені інвестором або передбачені проектом. Строки ви­
   конання робіт по окремих етапах визначаються сторонами на
   підставі календарного плану будівництва.

5. Об'єкт повинен відповідати проектно-кошторисній до­
   кументації. До складу проектної документації входять затвер­
   джені текстові та графічні матеріали, якими визначаються
   містобудівні, об'емно-планувальні, архітектурні, конструк­
   тивні, технічні, технологічні рішення, а також кошториси
   об'єктів будівництва. Проектна документація на будівництво
   об'єктів містобудування розробляється згідно з вихідними да­
   ними на проектування з дотриманням вимог державних стан­
   дартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудо­
   ви та затверджується замовником в установленому законом
   порядку.

134

6. Замовник, зокрема, надає підряднику будівельний май­
   данчик. Це означає, що вибір будівельного майданчика, пере­
   дача його підряднику за актом у встановлені строки, забезпе­
   чення можливості вільного, безперервного і безперешкодного
   доступу на майданчик для виконання робіт в умовах діючого
   виробництва є обов'язком замовника.

7. Замовник зобов'язаний передати підряднику затверджену
   проектно-кошторисну документацію.

Замовник має право без узгодження з підрядником вносити шіни до проектної документації в процесі її розробки. Але як­що зміни зумовлюють перегляд строків виконання робіт та (або) їх ціни, замовник зобов'язаний переглянути ці строки та (або) ціну, а у разі невідповідності профілю додаткових робіт можли­востям підрядника самостійно залучити відповідного виконавця.

8. Замовник зобов'язаний оплатити виконані роботи. Сторо­
   ни самостійно визначають у договорі порядок, строки, умови
   платежів і розрахунків за виконані роботи і послуги. Оплата ро­
   біт може здійснюватись за готовий об'єкт або шляхом проміж­
   них платежів (за етапи, комплекси робіт, конструктивні еле­
   менти, окремі види робіт та послуг). За домовленістю замовник
   перераховує підряднику аванси, здійснює оплату за будівельні
   матеріали, устаткування, конструкції, що поставляє підрядник.

9. Замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану під­
   рядником. Після виконання всіх передбачених проектом робіт
   підрядник здає об'єкт замовнику в гарантійну експлуатацію. В
   процесі здачі-приймання об'єкта сторони перевіряють відповід­
   ність закінчених робіт умовам договору.

10. Договір підряду на капітальне будівництво є консенсу-
альним договором, укладається в письмовій формі і набуває
чинності з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх іс­
тотних умов.

74. Поняття та ознаки договорів перевезення вантажів і пасажирів

Поняття договорів перевезення вантажів і пасажирів

За договором перевеления вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (від­правником) вантаж до пункту призначення та видати його осо­бі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а від­правник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу вста­новлену плату.

135

За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити ба­гаж до пункту призначення та видати його особі, яка має пра­во на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення.

Характеристика договорів перевезення вантажів і пасажирів

1 Предметом цих договорів є перевезення вантажу, пасажи­рів, їх багажу та пошти.

Вантажем вважаються матеріальні цінності, які перевозяться залізничним транспортом у спеціально призначеному для цьо­го вантажному рухомому складі. При цьому поіігта та запаси, призначені для споживання піл час перевезення, до вантажу не належать.

Пасажиром є фізична особа, яка користується транспортним засобом, але не причетна до керування ним.

Багажем вважаються речі, вантаж, упаковані для відправлен­ня транспортом, які перевозяться окремо від пасажира; руїною поклажею є упаковані для перевезення речі, що перевозяться пасажиром.

Поштою є кореспонденція та інші предмети, то відправля­ються поштовою адміністрацією та призначені .ин неї.

2. Сторонами договору перевезення вантажів є відправник і перевізник вантажу. Крім того, у відносинах перевезення ван­тажу бере участь І його одержувач, не виступаючи, щоправда, стороною договору перевезення. Відносини одержувача з від­правником та перевізником визначаються товарно-транспор­тною накладною (при перевезенні вантажів автомобільним транспортом), накладною та квитанцією (при річкових переве­зеннях), коносаментом (при морських перевезеннях), наклад­ною (при перевезенні вантажів залізницею).

Сторонами договору перевезення пасажирів та їх багажу виступають перевізник і пасажир (група пасажирів).

Стаття 6 Закону України від 10 листопада 1994 р. «Про тран­спорт» встановлює положення про те, шо перевезення пасажи­рів, вантажів, багажу та пошти здійснюються відповідними під­приємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статута­ми, на загальному рівні обмежуючи тим самим участь фізичних осіб у відповідних договорах як перевізників. Натомість І К і ЦК не містять заборони фізичній особі бути перевізником. ГК,

136

містячи у ст. 306 положення про те, шо перевезення вантажів є господарською діяльністю, опосередковано зобов'язує фізичну особу, що бажає стати перевізником, набути статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

3. Вантаж, пасажир та його багаж повинні бути доставлені
   перевізником до пункту призначення. Пунктом призначення с
   місце, що зазначене в документі, який підтверджує укладання
   договору перевезення, у якому закінчується перевезення ванта­
   жу, пасажиру та багажу.

4. Перевізник зобов'язується вчасно доставити ввірений йо­
   му відправником вантаж або перевезти пасажира та його багаж,
   а також видати одержувачеві та пасажиру вантаж та, відповідно,
   багаж.

Згідно зі ст. 919 ЦК перевізник зобов'язаний доставити ван­таж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами 1.1 правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк. За змістом ст. 307 ГК строк, у разі відсутності відповідних вказі­вок в законодавстві, повинен зазначатися в договорі, тобто є істотною умовою договору перевезення вантажу, шо виключає можливість укладення безстрокового договору перевезення вантажу.

Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про при­буття вантажу на його адресу. Одержувач зобов'язаний прийня­ти вантаж, який прибув. Він має право відмовитися від прий­няття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде вста­новлено, що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первісним приз­наченням.

5. Відправник (пасажир) зобов'язаний оплатити послуги з
перевезення. Відповідні розрахунки формуються за угодою сто­
рін, за винятком випадків встановлення державою регульованих
тарифів.

75. Поняття та ознаки договору транспортного експедирування

Поняття договору транспортного експедирування

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторо-

137

ни (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Характеристика договору транспортного експедирування

1. Предметом договору транспортного експедирування с ви­
конання або організація виконання послуг, пов'язаних з пере­
везенням вантажу; іншими словами, за відповідним договором
надаються транспортно-експедиторські послуги, безпосередньо
пов'язані з організацією та забезпеченням перевезень експор­
тного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за догово­
ром транспортного експедирування.

Законом України від 1 липня 2004 р. «Про транспортно-ек­спедиторську діяльність» встановлюються види транспортно-експедиторських послуг. Так, згідно зі ст. 8 цього Закону екс­педитори за дорученням клієнтів:

• забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а
  також організовують перевезення вантажів різними видами
  транспорту територією України та іноземних держав відповідно
  до умов договорів (контрактів), укладених відповідно до вимог
  Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс»;

• фрахтують національні, іноземні судна та залучають інші
  транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на заліз­
  ничні станції, склади, термінали або інші об'єкти для своєчас­
  ного відправлення вантажів;

• здійснюють роботи, пов'язані з прийманням, накопичен­
  ням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням,
  зберіганням, перевезенням вантажів;

• ведуть облік надходження та відправлення вантажів з пор­
  тів, залізничних станцій, складів, терміналів або інших об'єктів;

• організовують охорону вантажів під час їх перевезення,
  перевалки та зберігання;

• організовують експертизу вантажів;

• здійснюють оформлення товарно-транспортної докумен­
  тації та її розсилання за належністю;

• надають в установленому законодавством порядку учас­
  никам транспортно-експсдиторської діяльності заявки на від­
  правлення вантажів та наряди на відвантаження тощо.

2. Сторонами договору транспортного експедирування є клі­
єнт і експедитор.

Експедитором (транспортним експедитором) є суб'єкт гос­подарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедитор-

138

ських послуг, визначених договором транспортного експедиру­вання. Клієнтом у свою чергу є споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортно­го експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспор­тного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

3. Договір транспортного експедирування є оплатним. Пла­
тою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експе­
дитору за належне виконання договору транспортного експеди­
рування.

У плату експедитору не включаються витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов'язкових платежів), що сплачуються при виконанні дого­вору транспортного експедирування.

4. Договір транспортного експедирування укладається у
   письмовій формі і є консенсуальним.

5. Перевезення вантажів супроводжується товарно-тран­
   спортними документами, складеними мовою міжнародного
   спілкування залежно від обраного виду транспорту або держав­
   ною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.

Такими документами можуть бути:

• авіаційна вантажна накладна;

• міжнародна автомобільна накладна;

• накладна СМГС;

• коносамент;

• накладна ЦІМ;

• вантажна відомість;

• інші документи, визначені законами України.

Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтвер­джується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування ванта­жу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

76. Поняття та ознаки договору страхування

Поняття договору страхування

Договором страхування є письмова угода між страхувальни­ком і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зо-

139

бов'язання у разі настання страхового випадку здійснити стра­хову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у до­говорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Характеристика договору страхування

1. Сторонами договору страхування є страховик і страхуваль­
ник. Проте учасників страхових правовідносин може бути біль­
ше — крім власне сторін договору страхування, до них належать
застраховані особи, а також вигодонабувачі.

Страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або това­риств з додатковою відповідальністю, а також одержали у вста­новленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльнос­ті.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність як без­посередньо, так і через страхових посередників. Ними можуть бути страхові або перестрахові брокери, страхові агенти.

Страховими брокерами є юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприєм­ницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхуваль­ник. Перестраховими брокерами вважаються юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у пе­рестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як перестра­хувальник.

Страховими агентами є громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують части­ну його страхової діяльності, а саме: укладають договори стра­хування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов'язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшко-дувань.

Страхувальниками в свою чергу визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавс­тва України (у разі обов'язкового страхування).

2. За договором страхування страховик бере на себе зо­
бов'язання у разі настання страхового випадку здійснити стра-

140

хову виплату відповідній особі. Ознака захисту майнових інте­ресів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій є головною метою і призначенням інституту страхування.

Відповідно до ст. 8 Закону України від 7 березня 1996 р. «Про страхування» (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.) страховим випадком вважається подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. У свою чергу страховою сумою є грошо­ва сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхуван­ня зобов'язаний провести виплату при настанні страхового ви­падку.

Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкоду­вання проводиться страховиком згідно з договором страхуван­ня або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страху­вання) і страхового акта (аварійного сертифіката), який склада­ється страховиком або уповнонаженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.

До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відпові­дальної за заподіяний збиток.

3. Страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки. Страховим платежем (страховим внеском, страховою премією) вважається плата за страхування, яку стра­хувальник зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Особливістю договору страхування є те, що обов'язок страхувальника сплатити страховий платіж має місце завжди, а обов'язок страховика сплатити страхову суму — тіль­ки в разі настання страхового випадку¹.

Сплата страхувальником страхових платежів має значення не тільки для належного виконання ним своїх зобов'язань за договором страхування. Відповідно до ст. 18 Закону «Про стра­хування» договір страхування набирає чинності з моменту вне­сення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

¹ Див.: Янишем В. Нормативное регулирование деятельности страховых организаций в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1997. — N> 2. — С. 12.

141

4. Договір страхування укладається в письмовій формі. Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страхо­вим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), яке є формою догово­ру страхування, що однак не позбавляє сторони цього договору права викласти його в іншій письмовій формі.

Зважаючи на вищенаведене загальне правило про момент набрання чинності договором страхування, він є реальним за своєю правовою природою. Проте якщо в договорі страхування застережене набрання ним чинності з моменту досягнення зго­ди з усіх істотних умов (наприклад, з моменту підписання до­говору сторонами), договір страхування вважатиметься консен-суальним

77. Поняття та ознаки агентського договору

Поняття агентського договору (договору доручення)

За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якою представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені нього суб'єкта і за його рахунок.

Характеристика агентського договору (договору доручення)

1. Сферою застосування агентських договорів є виключно
   господарська (підприємницька) діяльність. На цс насамперед
   вказує те, що агентською діяльністю за визначенням є підпри­
   ємницька діяльність, що в свою чергу зумовлює наявність пев­
   ного статусу у суб'єктів, що надають відповідні послуги. Крім
   того, клієнти агента мають статус суб'єктів господарювання та
   здійснюють господарську діяльність, в процесі і з приводу якої
   користуються послугами агента.

2. Комерційний агент надає суб'єкту, якого він представ­
   ляє, послуги в укладенні угод чи сприяє їх укладенню. В цьо­
   му разі в обов'язки агента можуть входити як безпосереднє ук­
   ладення угоди в інтересах довірителя на умовах, що вказані в
   агентському договорі, так і пошук можливих партнерів в ши­
   рокому розумінні (організація промо-акцій та ін.), що охоп­
   люється категорією «сприяння». Згідно з ч. 2 ст. 303 ГК ко­
   мерційний агент не гарантує суб'єкту, якого він представляє,
   виконання третіми особами зобов'язань за угодами, укладени­
   ми за його посередництва, якщо інше не передбачено агент­
   ським договором.

142

Агентський договір є різновидом ширшого за предметом до­говору доручення. Предметом агентського договору є надання агентом послуг із укладення угод або сприяння в такому укла­денні. Предметом договору доручення t вчинення повіреним відповідних «юридичних дій» (ст. 1000 ЦК) — вчинення будь-яких дій, що регулюються і не суперечать відповідним право­вим нормам. Тобто предмет договору доручення не вичерпуєть­ся укладенням повіреним угод, а може включати, наприклад, представництво перед третіми особами (в тому числі представ­ництво в судових та інших органах держави) або вчинення ін­ших лій, не заборонених законодавством. Крім того, договір до­ручення, на відміну віл агентського договору, не обов'язково укладається в сфері і з приводу здійснення господарської (під­приємницької) діяльності.

3. Сторонами агентського договору є комерційний агент і
суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).

Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, за­снованим на агентському договорі, здійснює комерційне посе­редництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприєм­ницької) діяльності у агента зумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК).

Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським дого­вором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяль­ності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свід­чить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (під­приємницької) діяльності обома сторонами агентського догово­ру: як агентом, так і клієнтом.

4. Агентські відносини виникають у разі:

• надання суб'єктом господарювання на підставі договору
  повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних
  дій;

• схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє
  комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта
  агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням
  наданого йому повноваження. Така угода вважається схваленою
  клієнтом за умови, якщо він не відхилить перед третьою осо­
  бою дії комерційного агента. Наступне схвалення угоди суб'єк­
  том, якого представляє агент, робить угоду дійсною з дня її ук­
  ладення.

143

5. Агент налає послуги від імені клієнта. Згідно зі ст. 239 ЦК
угода, вчинена представником, створює, змінює, припиняє ци­
вільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Це озна­
чає, що агент ніяких прав та обов"язків за угодами, які він ук­
лав на виконання агентського договору, не набуває. Крім того,
ч. 4 ст. 295 ГК передбачає, що комерційний агент не може ук­
ладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно се­
бе особисто.

6. Агент надає послуги за рахунок клієнта. Це означає
   обов'язок клієнта забезпечити агента коштами, необхідними
   для виконання агентського договору, а також відшкодувати
   агенту фактичні витрати, яких він зазнав при виконанні агент­
   ського договору (ч. 2 ст. 1007 ЦК). Крім того, згідно зі ст. 301
   ГК відповідно до агентського договору комерційний агент одер­
   жує агентську винагороду за посередницькі операції, що здій­
   снені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє, у розмі­
   рі, передбаченому договором.

7. Агентський договір укладається в письмовій формі і є
   консенсуальним. Він повинен визначати сферу, характер і по­
   рядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг,
   права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерцій­
   ному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сто­
   ронами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторо­
   нами. За змістом ч. З ст. 297 ГК агентським договором повин­
   на бути передбачена умова щодо території, в межах якої комер­
   ційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У
   разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважа­
   ється, що агент діє в межах території України.

78, Поняття та ознаки договору комісії

Поняття договору комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язу­ється за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчи­нити одну або кілька угод від свого імені, але за рахунок ко­мітента.

Характеристика договору комісії

1. Предметом договору комісії є вчинення однієї чи декіль­кох угод. Це робить інститут комісії схожим з інститутом ко­мерційного посередництва, що оформлюється агентськими до­говорами, предметом яких також є укладення угод, і, відповід-

144

но, відрізняє від інституту доручення, предметом якого є «вчи­нення юридичних лій», в тому числі укладення угод.

2. Сторонами договору комісії є комісіонер і комітент. Сто­
   ронами господарського договору комісії є суб'єкти господарю­
   вання або суб'єкти господарювання і негосподарюючі суб'єк­
   ти — юридичні особи (ст. 179 ГК).

3. Комісіонер зобов'язується вчиняти угоди нід свого імені.
   Це є чи не найголовнішою відмінністю договору комісії від
   агентського договору (договору доручення), за яким агент (пові­
   рений) зобов'язується вчинити дії від імені клієнта (довірителя).

Згідно зі ст. 1016 ЦК за договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконан­ня договору. Незважаючи не це майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ст. 101X ЦК). Та­ким чином, під час комісії не відбувається передача права влас­ності від комісіонера до комітента — комітент хоча і не бере участі в угоді з придбання (реалізації) майна, весь час залиша­ється власником цього майна або відповідних грошових коштів.

Комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комі­тента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при ви­борі цієї особи або поручився за виконання договору (дель­кредере)

У разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідоми­ти про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення пра­ва вимоги до цієї особи.

4. Комісіонер вчиняє угоди за рахунок комітента, що є
   спільною рисою договору комісії із агентським договором (до­
   говором доручення). Комісіонер має право на відшкодування
   витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків
   за договором комісії.

5. Комісіонер вчиняє угоди за винагороду. За змістом
   ст. 1013 ЦК комітент повинен виплатити комісіонерові плату в
   розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Якщо до­
   говором комісії розмір плати не визначений, вона виплачуєть­
   ся після виконання договору комісії виходячи із звичайних цін
   за такі послуги. Якщо ж договір комісії не був виконаний з при­
   чин, які залежали від комітента, комісіонер мас право на комі­
   сійну плату на загальних підставах.

145

Згідно зі ст. 1020 ЦК комісіонер має право відраховувати на­лежні йому за договором суми з усіх грошових коштів, шо на­дійшли до нього для комітента, якшо інші кредитори комітен­та не мають переважного перед ним права на задоволення сво­їх вимог із грошових коштів, то належать комітентові. Крім то­го, ст. 1019 ЦК дозволяє комісіонеру для забезпечення своїх ви­мог за договором комісії притримати річ, яка має бути переда­на комітентові.

6. Договір комісії є консенсу&пьним, тобто вважається укла­деним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх Істотна умов (найчастіше таким моментом виступає момент підписан­ня його сторонами). Вказівок шодо форми договору комісії ЦК не містить, тому застосовуються загальні положення статей 205-210 ЦК шодо форми угод. Згідно зі ст. 1012 ЦК договір ко­місії може бути укладений на визначений строк або без визна­чення строку, з визначенням або без визначення території йо­го виконання, з умовою чи без умови шодо асортименту това­рів, які є предметом комісії.

79. Поняття та ознаки договору консигнації

Поняття міме ні пліш

Консигнаційні операції і різновидом комісійних операцій, тому до них застосовуються загальні положення гл. 69 ЦК.

До операцій резидентів, які здійснюються під час виконан­ня договорів консигнації, належать операції з реалізації товарів, відповідно до яких одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням другої сторони (консигнанта) протягом визначе­ного часу (терміну дії угоди консигнації) за обумовлену винаго­роду продати з консигнаційного складу від свого імені товари, які належать консигнанту.

Характеристика консигнації

І Переважне використання договору консигнації у зовніш­ньоекономічній діяльності. Проте у жодному нормативному ак­ті не міститься прямої заборони на здійснення консигнаційних операцій виключно суб'єктами господарської діяльності Украї­ни. Виходячи з принципу свободи договору (зокрема права сто­рін укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного за­конодавства — ст. 6 ЦК), договори консигнації можуть застосо­вуватися як у зовнішньоекономічній діяльності (за участю іно-

146

земного елемента), так і в діяльності на національному ринку (за участю тільки суб'єктів господарської діяльності України).

2. Укладення договору консигнації можливе виключно між
   суб'єктами підприємницької діяльності. Це істотно відрізняє
   договір консигнації від суміжного договору комісії, який може
   укладатися між юридичними і фізичними особами незалежно
   від наявності статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

3. В договорах консигнації консигнатор виступає від свого
   імені, проте діє за дорученням та за рахунок консигнанта. Це
   положення t аналогічним положенням ЦК шодо договору ко­
   місії, згідно з якими комісіонер діє від свого імені, за доручен­
   ням та за рахунок комітента. Таким чином, розрахунки за реа­
   лізовану продукцію проводяться безпосередньо між консигна­
   тором та третіми особами.

4. Метою договору консигнації є реалізація товару, належно­
   го консигнанту. В цьому консигнація схожа із комісією, метою
   якої також с вчинення угод шодо майна, належного комітенту.
   Проте консигнація, як правило, відрізняється від комісії за
   строками, оскільки спрямована на довгострокове співробітниц­
   тво у сфері реалізації товару, а не на вчинення декількох угод.
   Зазвичай строк консигнації становить 1-1,5 роки; комісії —
   1—2 місяці¹.

5. Консигнатор має право на винагороду за надані послуги з
   реалізації товару. Подібне положення міститься і в ЦК шодо
   договорів комісії.

6. Наявність у консигнатора складу (консигнаційного скла­
   ду), з якого консигнатор продає належні консигнанту товари.
   Подібної ознаки інститут комісії не містить. Така особливість
   зумовлена специфікою товарів, які передаються на консигна­
   цію (зазвичай це технологічне устаткування, транспортні засо­
   би, будівельні матеріали, на відміну віл договорів комісії, пред­
   метом яких переважно є товари народного споживання).

80. Поняття та ознаки договору зберігання

Поняття договору зберігання

За договором іберігання одна сторона (зберігач) зобов'язуєть­ся зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодав-цем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

¹ Див : Комшиец Л Комиссия или консигнация А какая рмниия? // Все о бухгалтер­ском учете - 1999 - N» 6 - С. 25.

147

Характеристика договору зберігання

1. Предметом договору зберігання с зберігання речі (майна).
Проте на відміну від договору купівлі-продажу, де поняття
«майно» тлумачиться розширено і включає як матеріальні, так і
нематеріальні активи, предметом договору зберігання виступа­
ють лише матеріальні цінності (активи), тобто основні фонди і
оборотні засоби. Це випливає з правової природи договору збе­
рігання і підтверджується вишенаведеним визначенням понят­
тя «відповідальне зберігання».

Винятком із цього загального правила є визнаний ЦК різно­видом договору зберігання договору охорони, предметом якого згідно зі ст. 978 ЦК. є забезпечення недоторканності не тільки майна, а й особи.

2. Сторонами договору зберігання можуть бути юридичні і
фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльнос­
ті. Це означає, шо в загальному розумінні юридичні та фізичні
особи можуть виступати як зберігачами, так і иоклажодавцями
в договорах зберігання

Проте вже за договором складського зберігання зберігачем є організація (товарний склад), яка зберігає товар та надає послу­ги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяль­ності (ст. 956 ЦК), тобто має статус суб'єкта підприємницької діяльності. Статус суб'єкта господарської (підприємницької) ді­яльності мають інші професійні зберігачі — ломбарди (ст. 967), банки (статті 969—971), підприємства транспорту, у віданні яких є камери схову (ст. 972), готелі (ст. 975), а також охорон­ці (ст. 978 ЦК). Тому статус зберігачів договорів зберігання за­лежить від виду таких договорів.

В деяких випадках законодавство встановлюс обмеження щодо наявності відповідного статусу і у поклажодавців. Так, поклажодавцями у договорах відповідального зберігання мо­жуть бути виключно суб'єкти господарювання.

3. Обов'язком зберігача за договором зберігання є збережен­
ня майна, а також повернення його в схоронності.

Згідно зі ст. 942 ЦК зберігач зобов'язаний вживати усіх за­ходів, встановлених договором, законом, іншими актами ци­вільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Як­що зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну. Крім того, зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, пере­даною йому на зберігання, а також передавати її у користуван­ня іншій особі.

148

Особливості користування зберігачем речами поклажолавця передбачені лише щодо речей, визначених родовими ознаками. Так, згідно зі ст. 941 ЦК за згодою поклажодавця зберігач має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання. Крім того, ст. 958 ЦК передбачає право товарного складу розпоряджатися речами, визначеними родовими ознака­ми. В такому разі до відносин сторін застосовуються положен­ня про договір позики, а час та місце повернення товарів виз­начаються загальними положеннями про зберігання.

Закон «Про оподаткування прибутку підприємств» у імпера­тивному порядку позбавляє зберігача права використання мате­ріальних цінностей у господарському обороті, встановлюючи, крім того, правило про обов'язкове повернення цих матеріаль­них активів платнику податку без зміни їх якісних або кількіс­них характеристик.

4. За загальним правилом строк не є істотною умовою дого­
   вору зберігання. Згідно зі ст. 938 ЦК зберігач зобов'язаний збе­
   рігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберіган­
   

ня, а якщо він не встановлений і не може бути визначений ви­
ходячи з його умов — до пред'явлення поклажодавцем вимоги
про її повернення. Проте згідно зі ст. 180 ГК при укладенні гос­
подарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі по­
годити, зокрема, строк дії договору.

Договір зберігання може бути оплатним і безоплатним.
Характер договору зумовлюється як угодою сторін з цього

приводу, так і вимогами законодавства до зберігання кон­
кретного виду. Так, наприклад, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 956
ЦК про те, шо товарним складом є організація, яка зберігає
товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах
підприємницької діяльності, договір складського зберігання є
оплатним. Проте установчими документами юридичної особи
або договором може бути передбачено безоплатне зберігання
речі.

1. Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача піс­
   ля закінчення строку зберігання, а відповідно, зберігач — по­
   вернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання,
   або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої
   якості в такому стані, в якому вона була прийнята на зберіган­
   ня, з урахуванням зміни її природних властивостей.

7. Договір зберігання може бути укладений як в усній, так і
в письмовій формі у випадках, визначених законодавством. За
загальним правилом договір зберігання є реальним, оскільки

149

вважається укладеним з моменту передачі речі, а не з часу до­сягнення про це згоди. Проте, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, згідно з якою договором зберігання, в якому збсрігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької ді­яльності, може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому, у деяких ви­падках договір зберігання може бути консенсуальним.

81. Поняття та ознаки договору простого товариства

Поняття договору простою товариства

За договором простого товариства сторони (учасники) бе­руть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з ме­тою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Характеристика договору простого товариства

І. Учасники договору простого товариства об'єднують свої вклади. Ними визнається все те, що вони пносять у спільну ді­яльність (спільне майно), в тому числі грошоіїі кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Тобто об'єднуються як мате­ріальні, так і нематеріальні активи учасників

Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо ін­ше не випливас із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладів учасників провалиться за по­годженням між ними

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не вста­новлено договором простого товариства або законом.

Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди — у порядку, шо встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників що­до утримання спільного майна та порядок відшкодування ни­трат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, встановлюють­ся договором простого товариства.

2. Учасники договору простого товариства діють спільно. Під час ведення спільних справ кожний учасник має право ді­яти від імені всіх учасників, якщо договором простого товарис­тва не встановлено, шо ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого

150

товариства. У разі спільного ведення справ для вчинення кож­ної угоди потрібна згода всіх учасників.

Рішення щодо спільних справ учасників приймаються учас­никами за спільною згодою, якщо інше не встановлено догово­ром простого товариства.

Чинне законодавство не обмежує сторони у виборі форми порядку ведення спільних справ. Наприклад, сторонами може бути створена рада з числа їх працівників, яка приймає рішен­ня не більшістю голосів, а за загальною згодою. Якщо догово­ром про спільну діяльність передбачена така форма ведення спільних справ, то у випадку необхідності укладання договорів для досягнення мети спільної діяльності (договори підряду, оренди, поставки тощо) такі договори укладаються всіма учас­никами спільної діяльності або за їх дорученням одним з них.

ЦК особливості передбачені щодо відповідальності учасни­ків договору простого товариства за спільними зобов'язаннями. Так, згідно зі ст. 1138 цього Кодексу якщо договір простого то­вариства не пов'язаний зі здійсненням його учасниками під­приємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спіль­ними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропор­ційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зо­бов'язаннями, шо виникли не з договору, учасники відповіда­ють солідарно.

Якщо ж договір простого товариства пов'язаний зі здійснен­ням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями не­залежно від підстав їх виникнення.

3. Метою договору простого товариства є одержання прибут­ку або інша мета.

Чинне законодавство не встановлює вичерпного переліку ці­лей учасників договору простого товариства. Ними можуть бу­ти спільне будівництво або експлуатація об'єктів. Крім того, на практиці часто зустрічається спільне виробництво певної про­дукції. Приміром, один учасник спільної діяльності надає свій цех, а інший учасник розміщує там своє обладнання та забез­печує його сировиною, і вони разом починають спільне вироб­ництво відповідно до умов договору.

Метою договору простого товариства сторони можуть зазна­чити досягнення, зокрема соціального ефекту (благодійна, нау­кова, освітня мета)'. На це, зокрема, вказує фраза «інша мета»

¹ Див Цивільне право України Кн 2. - К . 1999. - С. $62.

151

максимально широкого обсягу, шо міститься у визначенні до­говору простого товариства.

Прибуток, одержаний учасниками договору простого това­риства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється про­порційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо ін­ше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.

4. Договори простого товариства є консснсуальними догово­рами, тобто набирають чинності з моменту досягнення сторо­нами угоди за всіма істотними умовами. Момент набрання чин­ності договором не залежить від того, зробили учасники свої внески чи ні. Відповідно до ст. 1131 ЦК договори простого то­вариства укладаються у письмовій формі.

82. Особливості засновницького договору про створення юридичної особи

Законодавство окремо не визначає поняття та ознаки зас­новницького договору, а також порядок його укладання, зміни та припинення. В теорії засновницький договір визначається як консенсуальний цивільно-правовий договір, шо регулює відно­сини між засновниками у процесі створення та діяльності юри­дичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності¹.

Засновницький договір укладається, якщо засновників під­приємства два чи більше, і є рішення про його створення. Ця теза знаходить підтвердження у ГК. Так, згідно із ч. 5 ст. 63 І К корпоративні підприємства, до яких належать «коопера­тивні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб», утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), яким і є засновницький договір.

Ці положення ГК слід розглядати як загальні, що застосову­ються тоді, якщо вони відповідають положенням спеціальних нормативних актів.

Пі сьогодні дискусійним є питання щодо обов'язковості ук­ладання засновницького договору засновниками господарських товариств, зокрема, акціонерних товариств, товариств з обме­женою і додатковою відповідальністю. Адже за змістом ст. 4 За­кону «Про господарські товариства» акціонерне товариство, то-

¹ Ди» Підприємницьке право України / За ред. Р.Б. Шишки. — Харків. 2000. — С. 81.

152

вариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідаль­ністю створюються і діють на підставі засновницького договору і статуту, повне і команлитне товариство — лише засновниць­кого договору. Разом з тим ст. 82 ГК встановлює, що установ­чим документом повного товариства і команлитного товариства є засновницький договір, а акціонерного товариства, товарис­тва з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю — лише статут. Тобто відповідно до ГК, на відміну від Закону «Про господарські товариства», обов'язкової наявності у акціонерних товариств, товариств з обмеженою від­повідальністю і товариств з додатковою відповідальністю зас­новницького договору не передбачено.

Певним чином ситуацію прояснюс ЦК, який поряд з термі­ном «засновницький договір» запроваджує категорію «договір про заснування товариства».

Так, якщо товариство з обмеженою відповідальністю засно­вується кількома особами, ці особи у разі необхідності визначи­ти взаємовідносини між собою щодо створення товариства ук­ладають договір у письмовій формі, який встановлює порядок заснування товариства, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частку у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови. Договір про заснування това­риства з обмеженою відповідальністю не є установчим доку­ментом. Подання цього договору при дсрж.івши реєстрації то­вариства не є обов'язковим. Подібні положення передбачають­ся ЦК щодо товариства з додатковою відповідальністю і акціо­нерного товариства.

Різниця між засновницьким договором і договором про зас­нування полягає не в їх умовах, які фактично є однаковими для обох видів договорів, а в тому, що засновницький договір € ус­тановчим документом товариства, а договір про заснування та­ким не вважається. Наслідком цього, як можна було побачити вище, є обов'язковість подання засновницького договору як ус­тановчого документа при державній реєстрації повного та ко-мандитного товариств і, відповідно, необов'язковість подання договору про заснування акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відпові­дальністю як внутрішнього документа, що регулює відносини між їх засновниками (учасниками).

Законодавець шляхом розмежування засновницьких догово­рів і договорів про заснування товариств відповідних видів під-

153

креслює різницю у правовому статусі засновників (учасників) «товариств осіб», до яких належать повні та командитні това­риства, та «товариств капіталів» — акціонерних товариств, то­вариств з обмеженою та додатковою відповідальністю. Адже, на відміну від останніх, в яких засновники (учасники) можуть і не брати безпосередньої участі в діяльності товариства, обме­жуючись вирішенням організаційних питань на загальних збо­рах і доручаючи здійснення оперативно-господарської діяль­ності найманим представникам виконавчого органу управлін­ня, учасники повного і командитного товариств «здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність» в обов'язково­му порядку. Оскільки учасники таких товариств безпосередньо виходять на ринок, детальна правова регламентація відносин між ними з приводу як організації, так і функціонування това­риств має принципове значення. Дія засновницького договору після державної реєстрації (створення) відповідної юридичної особи зберігається та продовжується до моменту припинення її діяльності¹.

Підсумовуючи нишсііикладсне, зазначимо, що договір для того, щоб вважатися засновницьким і, відповідно, установчим документом, повинен не просто регулювати відносини між зас­новниками (учасниками) корпоративної юридичної особи з приводу її створення і функціонування. Правовий статус цієї юридичної особи повинен обумовлювати обов'язкову особисту спільну участь її засновників в діяльності, шо нею здійснюєть­ся. Саме це характерно для повних іа командитних товариств, а також для фермерських господарств. Інакше договір, що ук­ладається між засновниками (учасниками) з приводу створення юридичної особи, наділення її майном тощо, є договором про заснування і установчим документом не вважається.

Засновницьким договір повинен укладатися у письмовій формі, тому шо чинне законодавство вимагає його подання для здійснення державної реєстрації повного та командитного това­риств. Він є консенсуальним і набуває чинності з моменту до­сягнення його сторонами згоди зі всіх істотних умов.

83. Правове регулювання захисту прав споживачів

Захист прав споживачів здійснюється відповідно до норм За­кону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав спожива­чів» (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.), а також інших за-

¹ Див.: Цивільне право України Км 2. - К.. 1999. - С 567.

154

конодавчих та підзаконних нормативних актів, прийнятих на його виконання.

Споживачем вважається громадянин, який прилбаває, за­мовляє, використовує або має намір придбати чи замовити то­вари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Відповід­но споживачами за визначенням не вважаються юридичні осо­би, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяль­ності, які придбавають товари (роботи, послуги) з метою по­дальшого здійснення з їх використанням підприємницької ді­яльності. Захист прав цих осіб регулюється іншими актами за­конодавства.

Споживачі, які перебувають на території України, піл час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, пос­луг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:

1) державний захист своїх прав. Держава забезпечує громадя­
нам як споживачам захист їх прав спеціально уповноваженим
державним органом, надає можливість вільного вибору товарів
(робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для
прийняття самостійних рішень піл час придбання та викорис-
і.иіия товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує
придбання або одержання іншими іаконними способами това­
рів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживан­
ня, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності;

2. гарантований рівень споживання. Гарантований рівень
   споживання забезпечується стимулюванням виробництва това­
   рів, виконання робіт та надання послуг; запровадженням у разі
   необхідності нормованого розподілу товарів, якщо немає гаран­
   ті їх вільного придбання кожним споживачем; запроваджен­
   ням компенсаційних виплат, різних видів допомоги і пільг гро­
   мадянам,

3. належну якість товарі» (робіт, послуг), торговельного та
   інших видів обслуговування. Споживач має право вимагати від
   продавця (виробника, виконання), щоб якість придбаного ним
   товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимо­
   гам нормативно-правових актів та нормативних документів,
   умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послу­
   гу), яку налає продавець (виробник, виконавець);

4. безпеку товарів (робіт, послуг). Споживач має право на те,
   щоб товари (роботи, послуги) за звичайних умов їх використан­
   ня, зберігання і транспортування були безпечними для його
   життя, здоров'я, навколишнього природного середовища, а та­
   кож не завдавали шкоди його майну;

155

5. інформацію про товари (роботи, послуги). Споживач має
   право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформа­
   цію про товари (роботи, послуги), їх кількість, якість, асорти­
   мент, а також про їх виробника (виконавця, продавші), що за­
   безпечує можливість свідомого і компетентного вибору;

6. відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, пос­
   лугами) неналежної якості, а також майнової та моральної (не-
   майнової) шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здо­
   ров'я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, перед­
   бачених законодавством;

7. звернення до суду та інших уповноважених державних орга­
   нів за захистом порушених пран;

8. об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання
   споживачів).

інші права споживачів детально викладені у Законі «Про за­хист прав споживачів».

84. Поняття та форми правового режиму майна суб'єктів підприємницької діяльності

Поняття правового режиму майна

Під правовим режимом майна суб'єкта підприємницької діяль­ності розуміють встановлені правовими нормами склад цього майна, порядок його формування, використання і вибуття, об­сяг прав та обов'язків з приводу володіння, користування і роз­порядження майном, порядок звернення на нього стягнень кредиторів, а також його правової охорони¹.

Форми правового режиму майна

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління

Основним речовим правом у сфері господарювання с право власності. Суб'єкт господарювання, який здійснює господар­ську діяльність на основі права власності, володіє, користуєть­ся і розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві опера-

¹ Ди».: Підприємницьке право. Книга 2: Пиіручн. / За ред. О.В С торцева - К.

156

тивного управління, або на основі інших форм правового режи­му майна.

Власник майна має право одноосібно або спільно з інши­ми власниками на основі належного їм майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяль­ність в інших організаційно-правових формах господарюван­ня, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання уп­равління діяльністю суб'єкта господарювання, а також прий­мати рішення про припинення господарської діяльності зас­нованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законо­давства. За суб'єктами господарювання власник має право закріплювати належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної гос­подарської діяльності — на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ни­ми рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (упов­новаженим ним органом) установчих документах господар­ської організації, а також здійснювати безпосередньо або че­рез уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження шодо заснованої організації та припиняти її діяльність.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта під-приемнингна, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження шодо окремих видів майна за згодою власника.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відан­ня за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за вико­ристанням та збереженням належного йому майна безпосеред­ньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в опе-ративно-госполарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним власником (уповно-

157

важеним ним органом) для здійснення некомерційної госпо­дарської діяльності. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, ідім снює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через упов­новажений ним орган і має право вилучати у суб'єкта госпо­дарювання надлишкове майно, а також майно, шо не вико­ристовується, та майно, шо використовується ним не за приз­наченням.

Господарська діяльність може здійснюватися також на осно­ві інших речових прав, передбачених ЦК. До таких згідно зі ст. 395 ЦК належать речові права на чуже майно (право воло­діння; право користування (сервітут); право користування зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітев-зис); право забудови земельної ділянки (суперфіїіій). Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому пра­ві відповідно до умов договору з власником майна

85. Поняття майна у сфері господарювання та джерела його формування

Поняття та загальна класифікація майна суб'єктів господарю­вання

Майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визна­чення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єк­тів господарювання та відображаються в їх балансі або врахову­ються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у про­цесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності на­лежать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів

Основними фондами виробничого і невиробничого призна­чення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнан­ня, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, шо віднесено законодавством до основних фондів.

Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, мало­цінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше май­но виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші

158

у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визна­ються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, вишачають взаємовідносини між осо­бою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як пра­вило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а та­кож можливість передачі грошових та інших прав, що виплива­ють з цих документів, іншим особам.

Джерела формування майна суб'єктів господарювання

Джерелами формування майна суб'єктів господарювання є:

• грошові та матеріальні внески

засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єк­
тів (комплексів), що належать їм, придбаним майна інших
суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організа­
цій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

86. Грошові зобов'язання у підприємницькій діяльності

Поняття грошового зобов'язання

Грошовим зобов'язанням t зобов'язання боржника заплатити кредитору певну ірошову суму відповідно до цивільно-правово­го договору та на інших підставах, передбачених законодавс­твом України.

Характеристика грошового зобов'язання

1. До грошових зобов'язань належать зобов'язання із випла­ти певної грошової суми боржником кредитору. Зобов'язання щодо передачі боржником кредитору інших, крім грошей, ма­теріальних цінностей, виконання робіт або надання послуг гро­шовими не є.

159

2. Підставами для виплати відповідних сум за грошовими зо­
бов'язаннями є цивільно-правовий договір або інші підстави,
передбачені законодавством України. Зважаючи на викладену
вище ознаку, цивільно-правовий договір у такому разі повинен
бути оплатним і опосередковуватися рухом відповідних грошо­
вих коштів.

До інших підстав виникнення грошових зобов'язань нале­жать, зокрема, трудові договори, за якими виплачується забор­гованість із заробітної плати працівникам боржника, а також сплата податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджету.

3. Грошові зобов'язання, шо виникають внаслідок цивільно-
правових договірних відносин кредитора та боржника, характе­
ризуються встановленням законодавством відповідальності за
иесвосчасне їх виконання. Так, Законом «Про відповідальність
за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань* встановлено,
шо платники ірошових коштів сплачують на користь одержува­
чів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, шо вста­
новлюється за згодою сторін. При цьому розмір пені обчислю­
ється від суми простроченого платежу та не може перевищува­
ти подвійної облікової ставки Національного банку України,
що діяла у період, за який сплачується пеня. Ці положеним не
поширюються на порядок нарахування та сплати пені, штраф­
них та фінансових санкцій за несвосчасну сплату податків, по­
даткового кредиту та інших платежів до бюджетів і позабюджет­
них фондів, а також на відносини, шо стосуються відповідаль­
ності суб'єктів переказу грошей через платіжні системи.

87. Правова охорона знаків для товарів і послуг Знаком для товарів і послуг є позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і пос­луг інших осіб.

Об'єктами правової охорони можуть бути такі знаки для то­варів і послуг:

• словесні у вигляді слів або сполучень літер;

• зображувальні у вигляді графічних композицій будь-яких
  <(юрм на площині;

• об'ємні у вигляді фігур або їх композицій у трьох вимірах;

• комбінації вищезазначених позначень.

Знаки для товарів і послуг можуть бути виконані у будь-яко­му кольорі чи поєднанні кольорів. Знак також може бути зву­ковим, світловим, а також кольором чи поєднанням кольорів тощо.

160

Правова охорона надається знаку, який не суперечить пуб­лічному порядку, принципам гуманності і моралі та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охо­рони.

Мс можуть одержати правову охорону позначення, які зоб­ражують або імітують:

• державні герби, прапори та інші державні символи (емб­
  леми);

• офіційні назви держав;

• емблеми, скорочені або повні найменування міжнародних
  міжурядових організацій;

• офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, пе­
  чатки;

• нагороди та інші відзнаки.

Не можуть одержати правову охорону також позначення, які:

• звичайно не мають розрізняльної здатності та не набули
  такої внаслідок їх використання:

• складаються лише з позначень, що є загальновживаними
  як позначення товарів і послуг певного виду;

• складаються лише з позначень чи даних, що є описовими
  при використанні щодо зазначених у заявці товарів і послуг або
  у зв'язку з ними, зокрема вказують на вид, якість, склад, кіль­
  кість, властивості, призначення, цінність товарів і послуг, міс­
  це і час виготовлення чи збуту товарів або надання послуг;

• є оманливими або такими, що можуть ввести в оману що­
  до товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає
  послугу;

• складаються лише з позначень, що є загальновживаними
  символами і термінами.

• відображають лише форму, шо зумовлена природним ста­
  ном товару чи необхідністю отримання технічного результату
  або яка надає товару істотної цінноси.

Не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є то­тожними або схожими настільки, шо їх можна сплутати із:

• знаками, раніше зареєстрованими чи заявленими на реєс­
  трацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або спо­
  ріднених з ними товарів і послуг;

• знаками інших осіб, якщо ці знаки охороняються без ре­
  єстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є
  Україна, зокрема знаками, визнаними добре відомими;

• фірмовими найменуваннями, що відомі в Україні і нале­
  жать іншим особам, які одержали право на них до дати подан-

161

ня до Установи заявки щодо таких само або споріднених з ни­ми товарів і послуг;

• кваліфікованими зазначеннями походження товарів (уто­
  му числі спиртів та алкогольних напоїв), що охороняються від­
  повідно до Закону України від 16 червня 1999 р. «Про охорону
  прав на зазначення походження товарів»;

• знаками відповідності (сертифікаційними знаками), заре­
  єстрованими у встановленому порядку.

Не реєструються як знаки позначення, які відтворюють:

• промислові зразки, права на які належать в Україні іншим
  особам;

• назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва
  або цитати і персонажі з них, твори мистецтва та їх фрагменти без
  згоди власників авторського права або їх иравонаступникін,

• прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети
  і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди.

Право власності на знак засвідчується свідоцтвом, що вида­сться Державним департаментом інтелектуальної власності. Право на одержання свідоцтва має будь-яка особа, об'єднання осіб або їх правонаступники.

Свідоцтво надає ного власнику право, зокрема, використо­вувати знак, яким нважається:

• нанесення його на будь-який товар, для якого знак заре­
  єстровано, упаковку¹, в якій міститься такий товар, вивіску,
  пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріп­
  лений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначе­
  ним нанесенням знака з метою пропонування для продажу,
  пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та
  експорт (вивезення);

• застосування його під час пропонування та надання будь-
  якої послуги, для якої знак зареєстровано;

— застосування його в діловій документації чи в рекламі та
в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах.

Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди, якшо інше не передбачено законом:

• зареєстрований знак стосовно наведених у свідоцтві това­
  рів і послуг;

• зареєстрований знак стосовно товарів і послуг, спорідне­
  них з наведеними у свідоцтві, якшо внаслідок такого викорис­
  тання можна ввести в оману щодо особи, яка виробляє товари
  чи надає послуги;

162

• позначення, схоже із зареєстрованим знаком, стосовно
  наведених у свідоцтві товарів і послуг, якшо внаслідок такого
  використання ці позначення і знак можна сплутати;

• позначення, схоже із зареєстрованим знаком, стосовно
  товарів і послуг, споріднених з наведеними у свідоцтві, якшо
  внаслідок такого використання можна ввести в оману щодо
  особи, яка виробляє товари чи надає послуги, або ці позначен­
  ня і знак можна сплутати.

  Власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або стасовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, на підставі договору, крім випадків, коли передача може стати причиною введення в оману спожи­вача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє то­вар чи надає послугу. Також власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання зна­ка на підставі ліцензійного договору.

  88. Правова охорона промислових зразків

  Промисловим зразком є результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання

  Об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення ес-іс пічних та ергономічних потреб.

  Промисловий зразок відповідає умовам патентоспроможнос­ті, якшо він є новим. Промисловий зразок визнається новим, якшо сукупність його суттєвих ознак не стала загальнодоступ­ною у світі до дати подання заявки до Державного департамен­ту інтелектуальної власності або якшо заявлено пріоритет до да­ти її пріоритету.

  Право власності на промисловий зразок засвідчується патен­том. Право на одержання патенту має автор (автори, якщо про­мисловий зразок створений їх спільною працею, якщо інше не передбачено угодою між ними) або його спадкоємець. Право на одержання патенту має роботодавець, якшо промисловий зра­зок створено у зв"язку з виконанням службових обов'язків чи доручення роботодавця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не передбачено інше.

  Патент надає його власнику виключне право використовува­ти промисловий зразок за своїм розсудом, якщо таке викорис­тання не порушує прав інших власників патентів. Використан­ням промислового зразка визнається виготовлення виробу із

  б* 163

  застосуванням запатентованого промислового зразка, застосу­вання такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення йо­го в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначе­них цілях

  Виріб визнається виготовленим із застосуванням запатенто­ваного промислового зразка, якшо при цьому використані всі суттєві ознаки промислового зразка.

  Патент надає його власнику право забороняти іншим особам використовувати промисловий зразок без його дозволу, за ви­нятком випадків, коли таке використання не визнається згідно з зазначеним Законом порушенням прав власника патенту. Власник патенту може також передавати на підставі договору право власності на промисловий зразок будь-якій особі, яка стає правонаступником власника патенту, давати будь-якій осо­бі дозвіл (видавати ліцензію) на використання промислового зразка на підставі ліцензійного договору.

  Власник патенту повинен добросовісно користуватися вик­лючним правом, що випливає з патенту. Якшо промисловий зразок не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років, починаючи від дати публіка­ції відомостей про видачу патенту або від дати, коли викорис­тання промислового зразка було припинено, то будь-яка осо­ба, яка має бажання і виявляє готовність використовувати промисловий зразок, у разі відмови власника патенту від ук­ладання ліцензійного договору може звернутися до суду із за­явою про надання їй дозволу на використання промислового зразка.

  Якшо власник патенту не доведе, що факт невикористання чи недостатнього використання промислового зразка зумовле­ний поважними причинами, суд виносить рішення про надан­ня дозволу заінтересованій особі на використання промислово­го зразка з визначенням обсягу його використання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику па­тенту.

  Власник патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцензію) на використання промислового зразка власнику пізніше вида­ного патенту, якшо промисловий зразок останнього призначе­ний для досягнення іншої мети або має значні техніко-еконо-мічні переваги і не може використовуватись без порушення прав першого власника. При цьому надання такого дозволу мо­же бути обумовлено відповідним дозволом власника пізніше

  164

  виданого патенту, який зобов'язаний дати дозвіл, якщо його промисловий зразок удосконалює промисловий зразок власни­ка раніше виданого патенту або призначений для досягнення тієї ж мети. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для викорис­тання промислового зразка власником патенту, який такий доз­віл затребував.

  89. Правова охорона винаходів і корисних моделей

  Винаходом (корисною моделлю) вважається результат інтелек­туальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.

  Об'єктом винаходу (корисної моделі), правова охорона яко­му (якій) надається згідно з Законом України від 15 грудня 1993 р. «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», мо­же бути:

  • продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, куль­
    тура клітин рослини і тварини тонкі).

  • процес (спосіб), а також нове застосування відомого про­
    дукту чи процесу.

  Обсяг правової охорони, що надається, визначається форму­лою винаходу (корисної моделі). Тлумачення формули повинно здійснюватися в межах опису винаходу (корисної моделі) та від­повідних креслень.

  Винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він с но-ним. має винахідницький рівень і є промислово придатним. Ко­рисна модель відповідає умовам патентозлатності, якшо вона є новою і промислово придатною.

  Винахід (корисна модель) визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає, зокрема, всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подан­ня заявки до Державного департаменту інтелектуальної влас­ності або, якщо заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.

  Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця він не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки.

  Винахід (корисна модель) визнається промислово придат­ним, якщо його може бути використано у промисловості або в іншій сфері діяльності.

  Пріоритет, авторство і право власності на винахід засвідчу­ються патентом або деклараційним патентом, а на корисну мо­дель — деклараційним патентом. Поняття патенту (декларацій­ного патенту) містяться в зазначеному вище Законі.

  Право на одержання патенту має винахідник або винахідни­ки, якшо винахід створено ними спільно й інше не передбаче-

  165

  но угодою між ними. Право на одержання патенту на службо­вий винахід (корисну модель) мас роботодавець винахідника на умовах, визначених Законом «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі».

  Патент надає його власнику виключне право використовува­ти винахід (корисну модель) за своїм розсудом, якшо таке ви­користання не порушує прав інших власників патентів. Вико­ристанням винаходу (корисної моделі) визнається:

  • виготовлення продукту із застосуванням запатентова­
    ного винаходу (корисної моделі), застосування такого про­
    дукту, пропонування для продажу, в тому числі через Інтер-
    нет, продаж, імпорт (ввезення) та інше введення його в ци­
    вільний оборот або зберігання такого продукту в зазначених
    цілях;

  • застосування процесу, шо охороняється патентом, або
    пропонування його для застосування в Україні, якшо особа, яка
    пропонує цей процес, знає про те, що його застосування забо­
    

  роняється без згоди власника патенту або, виходячи з обставин,
  це і так є очевидним.

  Продукт визнається виготовленим із застосуванням запатен­тованого винаходу (корисної моделі), якшо при ньому викорис­тано кожну ознаку, включену до незалежного пункту формули винаходу (корисної моделі), або ознаку, еквівалентну їй

  Патент також надає його власнику виключне право заборо­няти іншим особам використовувати винахід (корисну модель) без його дозволу, за винятком випадків, коли таке використан­ня не визнається згідно з Законом «Про охорону прав на ви­находи і корисні моделі» порушенням прав, шо надаються па­тентом.

  Власник патенту може передавати на підставі договору пра­во власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником, а також дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцен­зійного договору.

  Якшо винахід (корисна модель), крім секретного винаходу (корисної моделі), не використовується або недостатньо вико­ристовується в Україні протягом трьох років, починаючи від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання винаходу (корисної моделі) було припине­но, то будь-яка особа, яка має бажання і виявляє готовність використовувати винахід (корисну модель), у разі відмови власника прав від укладання ліцензійного договору може звер-

  166

  нутися до суду із заявою про надання їй дозволу на викорис­тання винаходу (корисної моделі). Якщо власник патенту не доведе, шо факт невикористання винаходу (корисної моделі) зумовлений поважними причинами, суд виносить рішення про надання дозволу заінтересованій особі на використання винаходу (корисної моделі) з визначенням обсягу його вико­ристання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати ви­нагороди власнику патенту. При цьому право власника патен­ту надавати дозволи на використання винаходу (корисної мо­делі) не обмежується.

  Власник патенту зобов'язаний дати дозвіл (видати ліцен­зію) на використання винаходу (корисної моделі) власнику пізніше виданого патенту, якшо винахід (корисна модель) ос­таннього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовува­тися без порушення прав власника раніше виданого патенту. Дозвіл дається в обсязі, необхідному для використання вина­ходу (корисної моделі) власником пізніше виданого патенту. При цьому власник раніше виданого патенту має право отри­мати ліцензію на прийнятних умовах для використання вина­ходу (корисної моделі), шо охороняється пізніше виданим па­тентом.

  90. Зовнішньоекономічні договори (контракти) у підприємницькій діяльності

  Поняття зовнішньоекономічного договору (контракту)

  Зовнішньоекономічний договір (контракт) — матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономіч­ної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

  Характеристика зовнішньоекономічного договору (контракту)

  1. Зовнішньоекономічний договір є матеріально оформле­ною угодою сторін. Згідно зі ст. 6 Закону України від 16 квіт­ня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньо­економічний договір (контракт) укладається суб'єктом зов­нішньоекономічної діяльності або його представником у прос­тій письмовій формі, якшо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. При його укладанні сторони мають право використовувати як зазначений та інші закони

  167

  України, міжнародні договори України, так і відомі міжнарод­ні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій (наприклад, Офіційні правила тлумачення торговельних термі­нів Міжнародної торгової палати «Інкотермс» в редакції 2000 p.). Також Положенням про форму зовнішньоекономічних до­говорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства еко­номіки та з питань європейської інтеграції України від 6 ве­ресня 2001 р. № 201, визначені умови, які повинні бути перед­бачені в договорі, якщо сторони такого договору (контракту) не погодили інше.

  2. Сторонами зовнішньоекономічного договору є суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні контрагент

  Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

  • фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни
    та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і
    дієздатність згідно з законами України і постійно проживають
    на території України;

  • юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які ма­
    ють постійне місцезнаходження на території України. Держава
    Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в
    особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які
    беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші
    держави, які беруть участь у господарській діяльності на тери­
    торії України, діють як юридичні особи;

  • об'єднання ФІЗИЧНИХ, юридичних, фізичних і юридичних
    осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України,
    але які мають постійне місцезнаходження на території України
    і яким цивільно-правовими законами України не заборонено
    здійснювати господарську діяльність;

  • структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської ді­
    яльності, які не є юридичними особами згідно з законами Укра­
    їни, але мають постійне місцезнаходження на території України;

  • спільні підприємства за участю суб'єктів господарської ді­
    яльності України та іноземних суб'єктів господарської діяль­
    ності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне міс­
    цезнаходження на території України;

  • інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені зако­
    нами України.

  Іноземними суб'єктами господарської діяльності вважають­ся суб'єкти господарської діяльності, шо мають постійне міс­цезнаходження або постійне місце проживання за межами Ук­раїни.

  Суб'єкти, які є сторонами договору, повинні бути здатними до його укладення відповідно до законодавства України або за­кону місця укладення контракту.

  3. Зовнішньоекономічний договір укладається л приводу встановлення, зміни чи припинення прав та обов'язків його сторін у зовнішньоекономічній діяльності.

  Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору визначаються правом місця його укладання, якшо сторони не погодили інше. Також права та обов'язки сторін зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів) можуть визначатися правом країни, обраної сторонами при укладенні договору або в ре­зультаті подальшого погодження. За відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватись до зовніш­ньоекономічних договори (контрактів), застосовується прано країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

  • продавцем — у договорі купівлі-продажу;

  • наймодавцем — у договорі майнового найму;

  • ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання
    виключних або аналогічних прав;

  • охоронцем — у договорі зберігання;

  • комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консиг­
    нації);

  • довірителем — у договорі доручення;

  • перевізником — у договорі перевезення;

  • експедитором — у договорі транспортно-експедиторсько-
    го обслуговування;

  • страховиком — у договорі страхування,

  • кредитором — у договорі кредитування;

  • дарувальником — у договорі дарування;

  • поручителем — у договорі поруки;

  • заставником — у договорі застави.

  Перелік видів зовнішньоекономічної діяльності передбаче­ний ст. 4 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»; він є відкритим і передбачає можливість здійснювати будь-яку зов­нішньоекономічну діяльність, не заборонену прямо і у виключ­ній формі законами України. Відтак, суб'єкти зовнішньоеконо­мічної діяльності мають право укладати будь-які види зовніш­ньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

  
  

  168

  169

  91. Поняття, характеристика та вили готівкових і безготівкових розрахунків

  Поняття готівкових розрахунків

  Готівковими розрахунками є платежі готівкою підприємств (підприємців) та фізичних осіб за реалізовану продукцію (това­ри, виконані роботи, надані послуги), а також за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

  Характеристика готівкових розрахунків

  1. Суб'єктами відповідних платежів є підприємства, підпри­
     ємці і фізичні особи. Іншими словами, готівкова форма розра­
     хунків може використовуватися як юридичними, так і фізични­
     ми особами (як суб'єктами, так і несуб'єктами підприємниць­
     кої діяльності).

  2. Готівкові кошти можуть використовуватися для розрахун­
     ків за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані
     послуги), а також для розрахунків за операціями, які безпосе­
     редньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, пос­
     луг) та іншого майна. До таких розрахунків належать, зокрема,
     розрахунки з оплати прані, відряджень тощо.

  Поняття безготівкових розрахунків

  Безготівкові розрахунки — перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів.

  Характеристика безготівкових розрахунків

  1. Платник перераховує певну суму коштів зі свого рахунку
     на рахунок отримувача. Платником є особа, з рахунку якої іні­
     ціюється переказ грошей або яка ініціює переказ шляхом по­
     дання до банку або іншої установи — члена платіжної системи
     документа на переказ готівки разом з відповідною сумою гро­
     шей. Отримувачем в свою чергу є особа, на рахунок якої зара­
     ховується сума переказу або яка отримує суму переказу в готів­
     ковій формі. Платником і отримувачем можуть бути як юри­
     дичні, так і фізичні особи.

  2. Для здійснення перерахування як у платника, так і у от­
     римувача коштів повинні бути рахунки, що відкриваються бан-

  170

  ками та іншими фінансовими установами клієнтам для збері­гання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України.

  Крім того, необхідною умовою здійснення перерахування з відкритого платником рахунку є наявність на ньому відповідних коштів, які існують у вигляді спеціальних облікових записів.

  3. Банки за дорученням підприємств і фізичних осіб перера­ховують кошти, внесені ними готівкою в касу банку, на рахун­ки отримувачів коштів. Іншими словами, для віднесення розра­хунків до безготівкових не обов'язкова наявність рахунку у платника грошових коштів; також у разі якщо у такого платнії к.і є рахунок, не є обов'язковим перерахування коштів саме з нього — важливим є саме наявність рахунку у отримувача кош­тів і, відповідно, плинність власне готівкових коштів у платни­ка і права ними розпоряджатися.

  Види безготівкових розрахунків

  При здійсненні безготівкових розрахунків допускаються роз­рахунки у формі

  • меморіального ордера — розрахункового документа, який
    складається за ініціативою банку ятя оформлення операцій зі
    списання коштів з рахунку платника, внутрішньобанківських
    операцій відповідно до нормативно-иравових акин Національ­
    ного банку;

  • платіжних доручень — розрахункових документів, що міс­
    тять письмове доручення платника обслуговуючому банку про
    списання зі свого рахунку зазначеної суми коштів та її перера­
    хування на рахунок отримувача;

  • платіжних вимог — розрахункових документів, що містять
    вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до
    банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з
    платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника
    на рахунок отримувача;

  • вимог-доручень — розрахункових документів, які склада­
    ються з двох частин: верхньої — вимоги отримувача безпосеред­
    ньо до платника про сплату визначеної суми коштів та ниж­
    ньої — доручення платника обслуговуючому банку про списан­
    ня зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перераху­
    вання її на рахунок отримувача;

  — розрахункових чеків — розрахункових документів, які
  містять нічим не обумовлене письмове розпорядження и і.іс

  171

  ника рахунку (чекодавця) банку-емітента, у якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку су­ми коштів;

  — акредитива — договору, що містить зобов'язання банка-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника ак­редитива) або віл свого імені проти документів, які відповіда­ють умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на ко­ристь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

  92. Договори позики, кредиту, банківського вкладу

  Поняття договору позики

  За договором потки одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зо­бов'язується повернути позикодавцеві гаку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

  Характеристика договору позики.

  1. Предметом договору позики с гроші або інші речі, визна­чені родовими ознаками, які позикодавець передає у власність позичальнику.

  Економічна суть позики полягає в можливості користування чужими речами, визначеними родовими ознаками, н юму чис­лі грошами. Проте у вужчому юридичному розумінні позика зводиться не до користування, а до розпорядження предметом відповідного договору (витрачання грошей, використання па­лива та інших речей, нишачених родовими ознаками), а від­так — до передачі речей, що є предметом договору позики, не у користування, а у власність позичальника. Відповідно, повер­ненню (тобто зворотному переходу з власності позичальника у власність позикодавця) підлягають не ті самі речі чи грошові кошти, а речі (кошти) такою ж роду, якості (суми).

  2. Сторонами договору позики с позикодавець і позичаль­ник. За загальними положеннями цивільного законодавства ни­ми можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Вказані суб'єкти можуть вільно укладати договори позики, предметом яких є речі, ви­значені родовими ознаками (крім грошей). Якщо ж предметом договору позики є грошові кошти, можливість та умови його

  172

  укладення тим чи іншим суб'єктом залежать від того, уклада­ється відповідний договір у зв'язку зі здійсненням ним підпри­ємницької діяльності чи ні.

  3. Позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві
     таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кіль­
     кість речей того ж роду та такої ж якості. Крім того, позико­
     давець має право на одержання від позичальника процентів
     від суми позики, якщо інше не встановлено договором або за­
     коном; розмір і порядок одержання процентів встановлюють­
     ся договором.

  4. Строк повернення позики встановлюється в договорі;
     строк, щоправда, не є істотною умовою договору позики. Дого­
     вір позики с реальним договором і вважається укладеним з мо­
     менту передачі грошей або інших речей, визначених родовими
     ознаками.

  Поняття кредитного договору

  За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених догово­ром, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплати­ти процент

  Характерне піка кредшного договору

  І Предметом кредитного догоаору є виключно грошові кошти, що надаються позичальнику на умовах, визначених у договорі. Це відрізняє кредитний договір від договору позики, предметом якого можуть бути як грошові кошти, так і речі, ви­значені родовими ознаками

  2. Сторонами кредитного договору є позичальник і кредито­
     давець. Номінально позичальником може бути будь-яка юри­
     дична або фізична особа, в тому числі суб'єкт підприємницької
     діяльності. Проте факт набуття зазначеними особами статусу
     «позичальника» (тобто можливість отримання ними кредиту)
     залежить від положень нормативних актів, шо встановлюють
     особливості укладення кредитних договорів того чи іншого ви­
     ду, а також у кінцевому підсумку — від волі кредитодавця —
     особи, яка надасть грошові кошти.

  3. Позичальник зобов'язується повернути кредит та сплати­
     ти проценти. На відміну від позики, яка допускає безоплатне
     користування майном, сплата процентів за договором про на­
     дання кредиту за загальним правилом є обов'язковою.

  173

  4. Згідно зі ст. 1055 ЦК кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, на відміну від договору позики, є консенсуальним договором і набирає чинності з дня досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами.

  Поняття договору банківського вкладу

  За договором банківського вкладу (депозиту) олна сторона (банк), паї прийняла вш другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачува­ти вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

  Характеристика договору банківського вкладу

  1. Предметом договору банківського вкладу (депозиту) є гро­
  шові кошти, що приймаються банком.

  2. Сторонами договору банківського вкладу є банки та
  вкладники. Приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фі­
  зичних осіб належить до виключно банківських операцій, тому,
  відповідно, здійснюється банками або іншими фінансовими ус­
  тановами.

  3. Банк зобов'язаний виплатити вкладнику як отриману від
     нього суму, так і

  проценти на неї або дохід н ііішііі формі.

  1. Договір банківського вкладу укладається у письмовій фор­
     мі. У раіі недодержання письмової форми договору банківсько­
     го вкладу цей договір є нікчемним. Цей договір є реальним і
     вважається укладеним з моменту внесення грошових коштів до
     банківської установи.

  93. Договір банківського рахунка

  Поняття договору банківського рахунка

  За договором банківського рахунка банк зобов'язуєті>ся прий­мати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володіль­цеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

  Характеристика договору банківського рахунка

  І. Укладення договору банківського рахунка є підставою для відкриття рахунка відповідного виду його власнику або визна­ченій ним особі. Суб'єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів 174

  операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому На­ціональним банком України. Укладати договори банківського рахунка і, відповідно, відкривати такі рахунки мають право як банки, так Й інші фінансові установи.

  Поточні рахунки відкриваються для зберігання коштів і здій­снення розрахунково-касових операцій юридичними та фізични­ми особами, в тому числі суб'єктами підприємницької діяльності.

  2. Банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок
  власника грошові кошти, що йому надходять, а також викону­
  вати його розпорядження про перерахування і видачу відповід­
  них сум з рахунка. Грошові кошти, що надійшли на рахунок клі­
  єнта, зараховуються в день надходження до банку відповідного
  розрахункового документа та видаються або перераховуються з
  рахунка ачасника грошові кошти в день надходженим до банку
  відповідного розрахункового документа, якщо інші строки не
  передбачені договором банківського рахунка або законом.

  Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на під­ставі його розпорядження. Також грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.

  3. Договір банківського рахунка є консенсуальним; стосовно
  ознаки оплатності ЦК передбачає обов'язок клісніа сплатити
  и i.i.v за виконання банком операцій за його рахунком, якщо це
  всиновлено договором. Крім того, ст. Ш70 ЦК встановлює
  обов'язок банку сплачувати проценти за користування грошо­
  вими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта.

  94. Договір факторингу

  Поняття договору факторингу

  За договором факторингу (фінансування під віпступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зо­бов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язуєть­ся відступити фактору своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

  Характеристика договору факторингу

  1. За договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження

  175

  другої сторони (клієнта) за плату. У наданні коштів за відповід­ну плату знаходять прояв ознаки кредитування, шо в свою чер­гу дозволяє говорити про комплексну природу договору факто­рингу. Фактором може бути банк або фінансова установа, фі­зична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, яка відпо­відно до закону має право здійснювати факторингові операції, а клієнтом — фізична або юридична особа, яка є суб'єктом під­приємницької діяльності. Боржник у відносинах, шо опосеред­ковуються договором факторингу, участі не бере.

  2. Клієнт відступає або зобов'язується відступити фактору
  своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

  За договором факторингу відбувається передання клієнтом своїх прав фактору (відступлення права вимоги), тож він є прик­ладом угоди, на підставі якої клієнт може бути замінений фак­тором (ст. 512 ЦК) і, відповідно, крім ознак кредитного догово­ру, мас ознаки цесії. Специфіка договору факторингу полягає в тому, що його предметом може бути лише право грошової ви­моги — грошове зобов'язання — зобов'язання боржника спла­тити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-пра­вового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавстном України Інші, нсгрошові, вимоги кредитора до боржника не можуть бути предметом договору факіорпнгу.

  3. Предметом договору факторингу може Пути Тірано грошо­
     вої вимоги, строк платежу за осою настав (наявна вимога), а та­
     кож право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня ви­
     мога). При цьому майбутня вимога вважається переданою фак­
     тору з дни виникнення права вимоги до боржника. Якшо пере­
     дання права грошової вимоги зумовлене певною подією, воно
     вважається переданим з моменту настання цім події. Право
     грошової вимоги клієнта може бути також оформлене векселем.

  4. Боржник зобов'язаний здійснити платіж фактору за умо­
     ви, шо він одержав від клієнта або фактора письмове повідом­
     лення про відступлення права грошової вимоги фактору і в цьо­
     му повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає вико­
     нанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений
     платіж. Він має право вимагати від фактора надання йому в ро­
     зумний строк доказів того, що відступлення права грошової ви­
     моги фактору справді мало місце. Якщо фактор не виконає цьо­
     го обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнту на
     виконання свого обов'язку перед ним. Виконання боржником
     грошової вимоги фактору звільняє боржника від його обов'яз­
     ку перед клієнтом.

  176

  5. Договір факторингу може бути як реальним, так і консен-суальним, проте завжди є відплатним. Реальність або консенсу-альність договору залежить від того, на яких умовах фактор фі­нансує клієнта (одразу передає або зобов'язується передати в майбутньому грошові кошти), а також від того, коли (одразу чи в майбутньому) клієнт відступить фактору своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Момент набрання чин­ності договором факторингу з огляду на зазначену диспозитив-ність у цьому питанні повинен чітко зазначатись у договорі.

  95. Поняття та види цінних паперів

  Поняття цінних паперів

  Цінними паперами є грошові документи, що засвідчують пра­во володіння або відносини позики, визначають взаємовідноси­ни між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбача­ють, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або про­центів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

  Класифікація цінних паперів

  Відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу» в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів:

  1. акції;

  2. облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

  3. облігації місцевих позик;

  4. облігації підприємств;

  5. казначейські зобов'язання;

  6. ощадні сертифікати;

  7. інвестиційні сертифікати;

  8. векселі;

  9. приватизаційні папери;

  10. заставні;

  11. іпотечні цінні папери.

  Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що зас­відчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товарис­тва, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержан­ня частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

  Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власни­ком грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати

  7-м 177

  йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).

  Облігації зовнішніх державних позик України — цінні папери, їїкі розмішуються на міжнародних та іноземних фондових рин­ках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

  Облігації внутрішньої місцевої позики — пінні папери, які ви­пущені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або міською радою та засвідчують внесення їх власниками грошо­вих коштів і підтверджують зобов'язання емітента відшкодува­ти йому номінальну вартість нього цінного папера в передбаче­ний у них строк із виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).

  Облігації підприємств — цінні папери, шо засвідчують вне­сення їх власниками грошових коштів і підтверджують зо­бов'язання відшкодувати їм номінальну вартість цих облігацій у передбачений строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).

  Казначейські зобов'язання України — вил цінник паперів на пред'явника, що розмішуються виключно на добровільних іаса-дах серед населення, засвідчують внесення їх власниками гро­шових коштів до бюджету і дають право на одержання фінан­сового доходу.

  Ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депо­нування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів ним.

  Інвестиційний сертифікат цінний папір, який випуска­ється компанією з управління активами пайового інвестиційно­го фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в па­йовому інвестиційному фонді.

  Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку ви­значену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

  Приватизаційні папери — це особливий вид державних цін­них паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних під­приємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

  Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безу­мовне право його власника на отримання від боржника вико-

  178

  наши за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставні можуть забезпечувати випуск іпотечних цінних папе­рів — іпотечних облігацій та іпотечних сертифікатів.

  96. Договір комерційної концесії (франчайзингу)

  Поняття договору комерційної концесії (франчайзингу)

  За договором комерційної концесії одна сторона (правоволо-ділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на певний строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, на­лежних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотри­муватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

  Характеристика договору комерційної концесії (франчайзингу)

  1. Договір комерційної концесії передбачає наявність двох
     сторін — правоволодільця і користувача. Ними можуть виступа-
     ги

  фізична та юридична особи, які t суб'єктами підприємниць­
  кої діяльності. Відповідно, органи державної влади та ІНШІ
  суб'єкти, які не зареєстровані як суб'єкти підприємницької ді­
  яльності, права брати участь (бути сторонами) у договорі ко­
  мерційної концесії не мають.

  1. Передача комплексу прав правоволодільцем користуваче­
     ві може відбуватися на строк або без визначення строку.

  Положення ЩОДО можливості укладення договору комер­ційної концесії на невизначений строк створює колізію із за­гальним положенням ч. З ст. 180 ГК, шо передбачає необхід­ність при укладенні господарського договору (в тому числі до­говору комерційної концесії) у будь-якому разі погоджувати предмет, ціну та строк його дії. Проте, незважаючи на це, у цьому разі пріоритет повинен віддаватися саме спеціальним нормам, які безпосередньо присвячені договору комерційної концесії і дозволяють укладення такого договору на невизначе­ний термін.

  3. Договір комерційної концесії передбачає використання
  комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і ко­
  мерційного досвіду правовололільця в певному обсязі. Части­
  на 1 ст. 1116 ЦК деталізує категорію «права», встановлюючи
  можливості користувача «на використання об'єктів права інте-

  7* 179

  лектуальної власності (торговельних марок, промислових зраз­ків, винаходів, творів, комерційних таємниць тошо), комерцій­ного досвіду та ділової репутації».

  Згідно зі ст. 155 ГК об'єктами прав інтелектуальної власнос­ті у сфері господарювання визнаються:

  • винаходи та корисні моделі;

  • промислові зразки;

  • сорти рослин та породи тварин;

  • торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

  • комерційне (фірмове) найменування;

  • географічне зазначення;

  • комерційна таємниця;

  • комп'ютерні програми;

  • інші об'єкти, передбачені законом.

  Комерційною таємницею суб'єкта господарювання можуть бути визнані відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта госпо­дарювання, шо не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам.

  Предметом договору комерційної концесії може бути і ко­мерційний лоснід. Таким може вважатися сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у ви­гляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того <іи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»).

  Ділова репутація правоволодільця може бути одним з об'єк­тів, шо передається за договором комерційної концесії. Фак­тично ж йдеться про асоціювання споживачем підприємств ко­ристувача з підприємствами правоволодільця¹.

  4. Права надаються користувачеві для використання у його
     підприємницькій діяльності. При цьому правоволоділець несе
     субсидіарну відповідальність за вимогами, шо пред'являються
     до користувача у зв'язку з невідповідністю якості товарів (робіт,
     послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем. За ви­
     могами, шо пред'являються до користувача як виробника про­
     дукції (товарів) правоволодільця, правовололілець відповідає
     солідарно з користувачем.

  5. Користувач зобов'язується сплачувати правоволодільцеві
     обумовлену договором винагороду. Згідно зі ст. 369 ГК така ви­
     нагорода може виплачуватися користувачем правоволодільцеві

  ¹ Дні.: Цират А. Франчайзинг и фран'іайіннгояий договор ~ К . 2002. — С. 90.

  180

  у формі разових або періодичних платежів або в іншій формі, передбаченій договором.

  6. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі і підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. При цьому у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії ма­ють право посилатися на договір лише з дня його державної ре­єстрації. Відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір.

  97. Правове регулювання захисту економічної конкуренції. Захист віл недобросовісної конкуренції

  Захист економічної конкуренції

  Відповідно до Закону України від 11 січня 2001 р. «Про за­хист економічної конкуренції» економічна конкуренція — зма­гання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдя­ки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами госпо­дарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарюван­ня мають можливість вибирати між кількома продавцями, по­купцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визнача­ти умови обороту товарів на ринку.

  Діяннями, які впливають на стан економічної конкуренції та можуть призвести до її недопущення, усунення чи обмеження, зокрема, є такі.

  1. Антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання —
  узгоджені дії, які стекуються:

  — встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації

  товарів;

  • обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологіч-
    ного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

  • розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним
    принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи
    придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за
    іншими ознаками;

  • спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тен­
    дерів;

  • усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з
    ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців та їм

  2. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на
  ринку — дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який
  займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що

  181

  призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б немож­ливими за умов існування значної конкуренції на ринку, зокрема:

  • встановлення таких цін чи інших умов придбання або ре­
    алізації товару, які неможливо було б встановити за умов існу­
    вання значної конкуренції на ринку;

  • застосування різних цін чи різних інших умов до рівно­
    значних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи по­
    купцями без об'єктивно виправданих на те причин;

  • обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом гос­
    подарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою
    або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підпри­
    ємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

  • обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку,
    що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господа­
    рювання, покупцям, продавцям;

  • часткова або повна відмова від придбання або реалізації
    товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи прид­
    бання та ін.

  3. Антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самов­рядування, органів адміністративно-господарського уприн пння та контролю — прийняття будь-яких актів (рішені», наказів, розпо­ряджень, постанов тошо), надання письмових чи усних вказі­вок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність орі.і нів влади, органів місцевого самоврядування, органів адмініс­тративно-господарського управління та контролю (колегіально­го органу чи посадової особи), які призвели або можуть приз­вести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, зокрема:

  — заборона або перешкоджання створенню нових підпри­
  ємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних
  формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення об­
  межень на здійснення окремих видів діяльності, на виробниц­
  тво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

  • пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа­
    рювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіо­
    нальні чи інші форми об'єднань або здійснення узгоджених дій
    концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

  • пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа­
    рювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової

  182

  поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

  • будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл то­
    варів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за
    територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх
    реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

  • встановлення заборони на реалізацію певних товарів з од­
    ного регіону країни в іншому або надання дозволу на реаліза­
    цію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за
    виконання певних умов та ін.

  4. Обмежувальна діяльність суб'єктів господарювання, об'єд­
     нань — схиляння суб'єктами господарювання, об'єднаннями
     інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень зако­
     нодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння
     вчиненню таких порушень.

  5. Неправомірне використання суб'єктом господарювання рин­
     кового становища — встановлення суб'єктами господарювання,
     які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного ко-
     мпету України на узгоджені дії, або суб'єктами, узгоджені дії
     яких дозволені, щодо господарської діяльності інших суб'єктів
     господарювання обмежень, які, як правило, не застосовуються
     до інших суб'єктів господарювання, або застосовування без
     об'єктивно виправданих причин різного підходу до різних
     суб'єктів господарювання.

  6. Дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання —
     створення перешкод у господарській діяльності малим або се­
     реднім підприємцям суб'єктами господарювання, що мають
     значно більший ринковий вплив порівняно з малими або серед­
     німи підприємцями, які є їх конкурентами.

  Порушення законодавства про захист економічної конку­ренції має наслідком відповідальність, встановлену законо­давством.

  Захист від недобросовісної конкуренції

  Відповідно до Закону України 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції» недобросовісною конкуренці­єю є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торго­вим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

  Недобросовісною конкуренцією t, зокрема, такі дії.

  1. Неправомірне — без дозволу уповноваженої на те особи — використання чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних ма-

  183

  тсріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначень походження товарів, шо може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.

  2. Неправомірне використання товару іншого в и рибника —
  введення у господарський обіг під своїм позначенням товару
  іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробни­
  ка без дозволу уповноваженої на те особи.

  3. Копіювання зовнішнього вигляду виробу — відтворення зов­
     нішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта (під­
     приємця) і введення його у господарський обіг без однозначно­
     го зазначення виробника копії, шо може призвести до змішу­
     вання з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприєм­
     ця).

  4. Порівняльна реклама — реклама, що містить порівняння з
     товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господа­
     рюючого суб'єкта (підприємця).

  5. Дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця) —
     поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або не­
     повних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господа­
     рюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати
     шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підпрін м
     ця).

  6. Купівля-продаж товарів, виконанні робіт, надання послуг
     із примусовим асортиментом — купівля-продаж одних товарів,
     виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-нродажу ін
     ших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних
     споживачу або контрагенту.

  7. Схиляння до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприєм­
     ця) — спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або
     через посередника, до відмови від встановлення договірних
     зв'язків із цим господарюючим суб'єктом (підприємцем).

  8. Схиляння постачальника до дискримінації покупця (замов­
     ника) — спонукання постачальника конкурентом покупця (за­
     мовника), безпосередньо або через посередника, до надання
     постачальником конкуренту покупця (замовника) певних пере­
     ваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав.

  9. Схиляння господарюючого суб'єкта (підприємця) до розір­
     вання договору з конкурентом іншого господарюючого суб'єкта
     (підприємця) — вчинене з корисливих мотивів або в інтересах
     третіх осіб спонукання господарюючого суб'єкта (підприєм­
     ця) — учасника договору до невиконання або виконання нена-

  184

  лежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єкту (підприємцю) — учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

  10. Підкуп працівника постачальника — надання або пропо­
      нування йому

  конкурентом покупця (замовника), безпосеред­
  ньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових
  або немайнових благ за неналежне виконання або невиконан­
  ня працівником постачальника службових обов'язків, шо ви­
  пливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між поста­
  чальником і покупцем договору поставки товарів, виконання
  робіт, надання послуг, шо призвело або могло призвести до от­
  римання конкурентом покупця (замовника) певних переваг пе­
  ред покупцем (замовником).

  1. Підкуп працівника покупця (замовника) — надання або
     пропонування йому конкурентом постачальника, безпосеред­
     ньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових
     чи пемайнових благ за неналежне виконання або невиконання
     працівником покупця (замовника) службових обов'язків, шо
     випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між пос-

  іі.ником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до от­римання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

  12. Досягнення неправомірних переваг у конкуренції — отри­
      мання таких стосовно іншого господарюючого суб'єкта (під-
      нрш'мця) шляхом порушення чинного законодавства, яке під­
      тверджено рішенням державного органу, наділеного відповід­
      ною компетенцією.

  13. Неправомірне збирання комерційної таємниці — добуван­
      ня протиправним способом відомостей, що відповідно до зако­
      нодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це
      завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (під­
      приємцю).

  14. Розголошення комерційної таємниці — ознайомлення ін­
      шої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями,
      що відповідно до чинного законодавства України становлять
      комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені
      у встановленому порядку або стали відомі у зв"язку з виконан­
      ням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати
      шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

  18S

  15. Схиляння до розголошення комерційної таємниці — спону­
  кання особи, якій були довірені у встановленому порядку або
  стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відо­
  мості, що відповідно до законодавства України становлять ко­
  мерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якіао це зав­
  дало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (під­
  приємцю).

  16. Неправомірне використання комерційної таємниці —
  впровадження у виробництво або врахування під час плануван­
  ня чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу упов­
  новаженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, шо
  становлять відповідно до законодавства України комерційну та­
  ємницю.

  Вчинення дій, визначених Законом «Про захист від недоб­росовісної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, має наслідком відповідальність, встановлену законодавством.

  98. Аоміністративно-правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності

  Адміністративно-правовим вважається захист, шо здійсню­ється засобами державно-правового впливу із залученням спе­ціально уповноважених державних оріашв або вищестоящими органами виконавчої влади Іншими слонами, алміністративно-правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності реалізу­ється:

  1. шляхом звернення до органів, шо мають ловнопаження із
     захисту їх прав;

  2. шляхом звернення в порядку підпорядкованості до ви­
     щестоящих органів виконавчої влади (посадових осіб).

  Органи, що здійснюють державний нагляд та контроль у сфері підприємницької діяльності і мають повноваження на проведення перевірок у відповідних галузях господарювання, також опосередковано здійснюють адміністративно-иравовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької ді­яльності. «Опосередкований» захист в такому випадку може ма­ти і безпосередній характер, оскільки перевірки відповідними органами можуть відбуватися не тільки за ініціативою власне органу, а і за заявою (скаргою) заінтересована (постраждалої) особи.

  До органів, шо в адміністративному порядку здійснюють за­хист прав суб'єктів підприємницької діяльності, насамперед на­лежать правоохоронні органи. Звернення до таких органів в ад-

  186

  міністративному порядку в окремих випадках має наслідком прийняття рішення судом, який розглядає відповідну справу за поданням цих органів. Відповідно відбувається комплексний захист прав суб'єктів підприємницької діяльності — за допомо­гою адміністративних і судових засобів.

  Наприклад, органи внутрішніх справ (міліції) відповідно до п. 24 ст. 11 Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» мають прано вимагати від керівників підприємств, установ і ор­ганізацій пояснення за фактами порушення законодавства, пе­ревірка додержання якого віднесена до їх компетенції. Стат­тею 112 Кримінально-процесуального кодексу України слідчим органів внутрішніх справ надано право провадити досудове слідство у справах про злочини, передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 205 «Фіктивне підприємництво», ст. 206 «Протидія законній господарській діяльності», ст. 219 «Доведення до банкрутства», ст. 220 «Приховування стійкої фінансової неспроможності», ст. 221 «Незаконні дії у разі банкрутства» тощо Кримінального кодексу України. Незважаючи на те, що органи внутрішніх справ розслідують відповідні хіочини в адміністративному по­рядку, остаточне рішення про визнання особи винною (неви­нуватою) приймаї суд.

  На органи прокуратури и. 5 ст. 121 Конституції України пок­ладено нагляд за додержанням орав і свобод людини і громадя­нина, додержанням законів з них питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Відповідно до наданих повноважень і за змістом ч. 5 ст. 25 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) дії або рішення податкової міліції, її посадових та службових осіб можуть бути оскаржені у встановленому за­коном порядку, зокрема до прокуратури. Відповідні дії або рі­шення можуть також оскаржуватися до суду.

  Слідчі податкової міліції — спеціального підрозділу Держав­ної податкової адміністрації України по боротьбі з податкови­ми правопорушеннями — провадять досудове слідство у спра­вах про злочини, передбачені, зокрема, ст. 218 «Фіктивне бан­крутство» Кримінального кодексу України, тим самим захища­ючи кредиторів від недобросовісних боржників в особі керівни­ків суб'єктів господарської діяльності або фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності.

  Лнтимонопольний комітет України, не маючи статусу право­охоронного органу, в силу повноважень, наданих Законом Ук-

  187

  раїни від 26 листопада 1993 р. «Про Анти монопольний комітет України», розглядає заяви суб'єктів підприємницької діяльнос­ті про порушення їх прав внаслідок недотримання законодавс­тва про захист економічної конкуренції або дій з ознаками не­добросовісної конкуренції.

  Органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що має повноваження щодо опосередкованого захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, є Державний ко­мітет України з питань регуляторної політики та підприємниц­тва. Відповідно до Положення, затвердженого Указом Прези­дента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000, Комітет є спе­ціально уповноваженим органом з питань державної реіулятор-ної політики у сфері господарської діяльності. Державний комі­тет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює захист прав суб'єктів підприємницької діяльності, по­рушених (або таких, що можуть бути порушені) внаслідок дії регуляторних нормативних актів у сфері підприємництва різної юридичної сили.

  В адміністративному порядку права і законні інтереси суб'єктів підприємницької діяльності можуть бути захищені шляхом звернення в порядку підпорядкованості до вищестоя­щих органів виконавчої влади (посадових осіб) зі скаргою (зая­вою) на дії (бездіяльність) підлеглих. Звернення до вищестоя­щого органу (посадової особи) є позасудовим шляхом вирішен­ня спору і не перешкоджає наступному зверненню до судових органів незалежно від рішення цього органу. Процедура розгля­ду відповідних звернень регулюється підзакошшми норматив­ними актами — інструкціями, правилами, положеннями тощо вищестоящих з тих органів, дії яких оскаржуються. Якшо такий порядок не визначений, слід керуватися загальними нормами Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян».

  99. Нотаріальний захист суб'єктів підприємницької діяльності

  Нотаріальний захист суб'єктів підприємницької діяльності полягає в тому, що нотаріус, посвідчуючи угоди, засвідчуючи правильність копій, накладаючи заборону відчуження майна, вчиняючи інші нотаріальні дії відповідно до Закону «Про нота­ріат» тим самим опосередковано сприяє фізичним та юридич­ним особам — суб'єктам підприємницької діяльності у здій­сненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснює права й обов'язки, попереджає про наслідки нотаріальних дій, що вчи-

  188

  няються для того, щоб юридична необізнаність не могла їм зашкодити. Крім того, нотаріус перевіряє відповідність доку­ментів, що подаються для вчиненим і к і чи іншої дії, чинному законодавству і відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або чинним міжнарод­ним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

  При вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють осо­бу учасників цивільних відносин, які особисто звернулися за вчиненням нотаріальних дій, з'ясовується обсяг цивільної дієз­датності фізичних та юридичних осіб, які беруть участь в угодах; у разі укладання угод представником перевіряються його повно­важення. При перевірці обсягу цивільної правоздатності юри­дичних осіб, які беруть участь в угодах, нотаріуси зобов'язані оз­найомитись з установчими документами (статут, засновницький договір), установчими актами, свідоцтвом про державну реєс­трацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності (витягом з Єдиного державного реєстру підприємств та органі­зацій України), положенням про філію та представництво юри­дичної особи, наказом юридичної особи про призначення керів­ника філії або представництва і перевірити, чи відповідає нота-lM.Lii.ii.і дія, яка вчиняється, обсягу цивільної правоздатності юридичної особи. У випадках, передбачених законодавством, нотаріус перевіряє наявність спеціального дозволу (ліцензії) не здійснення юридичною особою окремого виду діяльності

  Нотаріуси зобов'язані роз'яснити сторонам зміст і значення поданих ними проектів угод і перевірити, чи відповідає зміст посвідчування угод вимогам закону і дійсним намірам сторін. Договори про відчуження та заставу (іпотеку) майна, що підля­гає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється, та в передбачених законодавством випадках — державну реєстрацію прав на це майно.

  Договори про відчуження або заставу майна (майнових прав) посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У разі наявності заборо­ни договори про відчуження майна, обтяженого боргом, посвід­чуються за умови згоди кредитора на заміну боржника (переве­дення боргу).

  Договори про відчуження або заставу нерухомого та рухомо­го майна (майнових прав) посвідчуються нотаріусом після пе-

  189

  ревірки відсутності податкової застави та заставної за даними Державного реєстру застав рухомого майна. Договори про від­чуження майна (майнових прав) платником податків, активи якого перебувають у податковій заставі, посвідчуються за умо­ви письмової згоди відповідного податкового органу.

  Отже, нотаріальне посвідчення набуття та передачі прав власності як вид захисту прав підприємців, з одного боку, ви­конує функцію запобігання порушенням прав власника, оскіль­ки учасники відносин, що випливають з права власності, нота­ріально посвідчують факт передачі прав іншому власнику, що певною мірою стримує їх можливі посягання на права нового власника. З іншого боку, нотаріальне посвідчення факту набут­тя права власності є юридичною фіксацією набуття такого пра­ва, яке лежить в основі вирішення судами (господарськими су­дами) спорів про порушення прав власності, тобто у цьому ви­падку нотаріальне посвідчення використовується при застосу­ванні іншого виду захисту — судового захисту прав власника. У цьому аспекті нотаріальний захист є невід'ємною складовою за­гальної системи захисту прав власності¹.

  100. Захист прав суб'єктів підприємницької діяльності сулами загальної юрисдикції

  Вирішення справ загальними сулами

  Загальним судам підвідомчі:

  1. екрани щодо спорів, шо ВИНИКАЮТЬ < цивільних, сімей­
     них, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б од­
     нією зі сторін у спорі є громадянин;

  2. справи, що виникають з адміністративно-правових від­
     носин;

  3. справи окремого провадження.

  Суди також розглядають справи, в яких беруть участь іно­земні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємс­тва та організації.

  Суд приступає до розгляду цивільної справи:

  1. за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав
     або охоронюваних законом інтересів;

  2. за заявою прокурора та інших осіб, які вправі у випадках,
     передбачених законом, звертатися до суду за захистом прав та

  ¹ Дии : Праюи основи пілпрні мниіикиї діяльності / За ред. В І ІІІакуна. II В Мель­ника, ВМ Поповича. - К, 1997

  190

  свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів.

  У справах позовного провадження подаються позовні заяви; у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і в справах окремого провадження — скарги і мини

  Позови пред'являються в суді за місцем проживання відпо­відача. Позови до підприємств, установ, організацій, об'єднань юридичних осіб подаються за місцем знаходження їх органу уп­равління.

  До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо по­зовна заява подається представником позивача — також довіре­ність чи інший документ, що підтверджує повноваження пред­ставника.

  Після прийняття позовної заяви суддя провадить підготов­ку справи до судового розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного та правильною вирішення справи. Після її закін­чення призначена до слухання справа має бути розглянута в та­кі строки:

  • трудові справи — в 7-денний строк;

  • справи про стягненні аліментів і про відшкодування шко­
    ди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а
    також втратою годувальника, — у 10-дежшп сірок;

  • всі інші справи — у 15-дснний строк

  Суд чи суддя на прохання осіГ>, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи може нам і и іаходів шодо забеліечения позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

  Позов забезпечується:

  1. накладенням арешту на майно або грошові суми, що на­
     лежать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

  2. забороною провадити певні дії;

  3. забороною іншим особам провадити платежі або переда­
     вати майно відповідачеві;

  4. зупиненням продажу описаного майна, якщо подано по­
     зов про право власності на це майно або про виключення його
     з опису;

  5. зупиненням стягнення на підставі виконавчого напису
     нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у по­
     зовному порядку.

  Розгляд цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

  191

  Рішення суду має бути законним і обгрунтованим. Суд об-ірунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні.

  При ухваленні рішення суд приймає рішення шодо:

  1. наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувались
     вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджу­
     ються;

  2. наявності інших фактичних даних (пропушення строку
     позовної давності тошо), які мають значення для вирішення
     справи, а також доказів на їх підтвердження;

  3. правовідносин, зумовлених встановленими фактами;

  4. правової норми, яка регулює ці правовідносини;

  5. задоволення позову чи відмови в його задоволенні;

  6. розподілу судових витрат між сторонами;

  7. наявності підстав для негайного виконання судового рі­
     шення;

  8. наявності підстав для скасування заходів шодо забезпе­
     чення позову.

  Вирішення справ господарськими судами Господарським судам підвідомчі:

  1) справи у спорах, то виникають при укладанні, зміні, ро­
  зірванні і виконанні господарських договорів та з інших піл
  ствв, а також у спорах про питания недійсними актів з підсіли.
  означених у законодавстві, крім:

  • спорів, шо виникають при погодженні стандартів та тех­
    нічних умов;

  • спорів про встановлення пін на продукцію (товари), а та­
    кож тарифів на послуги (виконання робіт), якшо ці ціни і та­
    рифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені
    за угодою сторін;

  • інших спорів, вирішення яких відповідно до законів Ук­
    раїни, міждержавних договорів та угод віднесено до відання ін­
    ших органів;

  
  

  2. справи про банкрутство;

  3. справи за заявами органів Антимонопольного комітету
     України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчи­
     ми актами до їх компетенції.

  Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

  — підприємств та організацій, які звертаються до господар­
  ського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом ін­
  тересів;

  
  

  • державних та інших органів, які звертаються до господар­
    ського суду у випадках, передбачених законодавчими актами
    України;

  • прокурорів та їх заступників, які звертаються до господар­
    ського суду в інтересах держави;

  • Рахункової палати, яка звертається до господарського су­
    ду в інтересах держави в межах повноиажень, шо передбачені
    Конституцією та законами України

  Справи про банкрутство порушуються господарським судом за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

  Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження. Позовна заява подасться до господар­ського суду в письмовій формі і підписується уповноваженою посадовою особою позивача або його представником, прокуро­ром чи його заступником, громадянином — суб'єктом підпри­ємницької діяльності або його представником Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею.

  Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження іИНОСИТЬ і надсилає сторонам, прокурору, якшо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, приз­начення справи до розгляду в всіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні ДІЇ шодо підготовки справи до розгляду в засіданні.

  Господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з власної ініціативи Mat пра­во вжити заходів щодо забезпечення позову. Забезпечення по­зову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, як­шо невжиття таких заходів може ускладнити чи зробити немож­ливим виконання рішення господарського суду.

  Спір мас бути вирішено господарським судом у строк, який не перевишує двох місяців від дня одержання позовної заяви. Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк, шо не пере-ішшує одного місяця віл дня одержання позовної заяви. У ви­няткових випадках голова господарського суду чи заступник го­лови господарського суду мають право подовжити строк вирі­шення спору, але не більш як на один місяць.

  Позов забезпечується:

  1. накладенням арешту на майно або грошові суми, шо на­
     лежать відповідачеві;

  2. забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

  
  

  192

  193

  3. забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються
     предмета спору;

  4. зупиненням стягнення на підставі виконавчого докумен­
     та або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у без-
     спірному порядку.

  При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. При цьому господарський суд має право:

  1. визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'яза­
     ний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;

  2. вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для за­
     хисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з са­
     мостійними вимогами на предмет спору і про це

  с клопотання
  заінтересованої сторони;

  3) зменшити у виняткових випадках розмір неустойки
  (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що поруши­
  ла зобов'язання:

  4. стягти у доход державного бюджету України із сторони,
     що порушила строки розгляду претензії, штраф;

  5. стягти в доход державного бюджету України з винної сто­
     рони штраф у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів до­
     ходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених гос­
     подарським судом на сторону;

  6. відстрочити або розстрочити виконання рішення.

  101. Захист прав суб'єктів підприємницької діяльності Конституційним Судом України

  Можливості щодо захисту прав і законних інтересів Консти­туційним Судом України визначені Законом України ВІД 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», відпо­відно до ст. ІЗ якого Конституційний Суд приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

  • конституційності законів та інших правових актів Верхов­
    ної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Мі­
    ністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної
    Республіки Крим;

  • відповідності Конституції України чинних міжнародних до­
    говорів України або тих міжнародних договорів, шо вносяться до
    Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

  • додержання конституційної процедури розслідування і
    розгляду справи про усунення Президента України з поста в
    порядку імпічменту;

  194

  — офіційного тлумачення Конституції та законів України.

  До повноважень Конституційного Суду не належать питан­ня щодо законності актів органів державної клади, органів вла­ди Автономної Республіки Крим та органів місцевого самовря­дування, а також інші питання, які віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Зважаючи на те, що Конституцій­ний Суд вважається єдиним органом конституційної юрисдик­ції в Україні, перелічені повноваження с його виключною ком­петенцією.

  Стосовно підприємницької діяльності найчастіше Консти­туційним Судом приймаються рішення щодо офіційного тлу­мачення положень того чи іншого нормативного акта. Наприк­лад, Рішенням Конституційного Суду України вія 9 липня 1998 р. № І2-ри/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про пра­цю України було дано офіційне тлумачення терміна «законо­давство», який охоплює закони України, чинні міжнародні до­говори України, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, а також постанови Верховної Ради Укра­їни, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відпо­відно до Конституції України і законів України. Рішенням від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99 у справі за конституційними подан­нями Вищого арбітражного суду України та Генеральної про­куратури України щодо офіційного тлумачення положень стат­ті 2 Арбітражного процесуального кодексу України встановле­но, шо прокурори та їх заступники подають до господарських судів позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підпри­ємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Вони самостійно визначають і обґрунтовують у позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява згідно зі ст. 2 Господарського процесуального кодексу України є підста­вою для порушення справи в господарському сулі.

  У Рішенні від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2ОО1 у справі за кон­ституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлума­чення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конститу­ції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що положен -

  195

  ня Кодексу України про адміністративні правопорушення не поширюються на юридичних осіб. Рішенням від 2 липня 2002 р. № 13-рп/2002 у справі за конституційним шерпом ним відкри­того акціонерного товариства «Концерн Стирол» щодо офіцій­ного тлумачення положення абзаца першого пункту І частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу Укра­їни до підвідомчості господарських судів віднесено справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненорма­тивних актів незалежно від дати їх прийняття.

  У Рішенні від 5 лютого 2004 р. № 2-рп/2004 у справі за кон­ституційним поданням Світязької сільської ради Шацького ра­йону Волинської області про офіційне тлумачення терміна «пе­редача», який вживається у підпункті 5.1.17 пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість», Конститу­ційний Суд України встановив, шо під цим терміном розумієть­ся набуття (перехід) права на земельні ділянки (права власнос­ті або права користування) на підставі відповідних юридичних актів. З моменту прийняттяТішення Конституційного Суду Ук­раїни вії 24 лютого 2004 р. № З-рп/2004 у справі за конститу­ційним терпениям спільного підприємства «Мукачівський плодоовочевий консервний завод» про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення третейських судів набули ознак вико­навчих документів, на підставі яких за заявою статута або йо­го представника про примусове виконання рішення держанні виконанні районних, міських (міст обласною значення), район них у містах відділів державної виконавчої служби мають забез­печити примусове виконання рішень цих судів, якщо інше не передбачено законом. Рішенням від II листопада 2004 р. № 16-рп/2004 у справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень пункту 1 статті 9, пункту 1 статті 10 Закону України «Про споживчу кооперацію», частини четвертої статті 37 Зако­ну України «Про кооперацію» Конституційний Суд України визначив особливості правового статусу майна організацій спо­живчої кооперації.

  102. Захист прав третейськими судами. Міжнародний комерційний арбітраж

  Згідно зі ст. 1 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про тре­тейські суди» третейським судом є недержавний незалежний орган, шо утворюється за угодою або відповідним рішенням за-

  196

  інтересованих фізичних та (або) юридичних осіб для вирішен­ня спорів, шо виникають із цивільних та господарських право­відносин.

  Юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з ци­вільних чи господарських правовідносин, крім випадків, перед­бачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третей­ського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка може бути укладена у вигляді третейського застереження в до­говорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Також спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

  Третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що ви­никають із цивільних та господарських правовідносин, за ви­нятком:

  1. справ у спорах про визнання недійсними нормативно-
     правових актів;

  2. справ у спорах, шо виникають мри укладенні, зміні, ро­
     зірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із
     задоволенням державних потреб;

  3. справ, пов'язаних з державною таємницею;

  4. справ у спорах, що виникають 11 сімейних правовідносин,
     крім справ у спорах, що виникають 11 шлюбних контрактів (до­
     говорів);

  5. справ про відновлення платоспроможності боржника чи
     визнання його банкрутом;

  6. справ, однією із сторін в яких є орган державної влади,
     орган місцевого самоврядування, державна установа чи органі­
     зація, казенне підприємство;

  7. інших справ, які відповідно до закону підлягають вирі­
     шенню виключно сулами загальної юрисдикції або Конститу­
     ційним Судом України.

  8. справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом
     України.

  Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третей­ський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпе­чення виконання рішення третейського суду.

  Специфічним різновидом третейського розгляду спорів, що виникають у сфері міжнародної торгівлі, є міжнародний комер-

  197

  цііїний арбітраж. Цей інститут врегульований не Законом «Про третейські сули», а Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж».

  До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

  • спори з договірних та інших цивільно-правових відносин,
    що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших
    ви.іін міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне під­
    приємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

  • спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжна­
    родних об'єднань та організацій, створених на території Украї­
    ни, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з
    іншими суб'єктами права України.

  Третейський сул вирішує спір згідно з тими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положен­ня права або системи права будь-якої держави мас тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права ці­єї держави, а не до її колізійних норм І! разі иідсутності якої-небудь вказівки сторін третейський суд застосовує право, ви-(начене згідно з колізійними нормами, які пін вважає застосов­ними

  Арбітражне рішення незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і виконується при по­данні до компетентного суду письмового клопотання.

  103. Госполарсько-правова вілповідальність суб'єктів підприємницької діяльності

  Учасники господарських відносин несуть господарсько-пра­вову відповідальність за правопорушення у сфері господарю­вання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК, іншими за­конами та договорами.

  Господарські санкції визначаються як заходи впливу на пра­вопорушника у сфері господарювання, в результаті застосуван­ня яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у вста­новленому законом порядку за ініціативою учасників господар­ських відносин, а алміністративно-господарські санкції — упов­новаженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

  198

  Види господарських санкцій

  У сфері господарювання застосовуються такі види господар­ських санкцій:

  • відшкодування збитків;

  • штрафні санкції;

  • оперативно-господарські санкції;

  • адміністративно-господарські санкції.
    Відшкодування збитків. Учасник господарських відносин,

  який порушив господарське зобов'язання або установлені ви­моги щодо здійснення господарської діяльності, повинен від­шкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні ін­тереси якого порушено. Піл збитками розуміють витрати, по несені унравненою стороною, втрата або пошкодження її май­на, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або до­держання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

  Штрафні санкції. Штрафними визнаються господарські сан­кції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності. невиконання або неналежною виконання господарського зо­бов'язання.

  Оперативно-господарські санкції. Опера і ивно-господареі.ки ми санкціями і іаходи оперативного вплину на правопорушни­ка і меток) припинення або запобігання повторенню порушень зобов'язання, що застосовуються самими сторонами зо­бов'язання в односторонньому порядку. У господарських дого­ворах сторони можуть передбачати застосування таких видів оперативно-господарських санкцій:

  1. одностороння відмова від виконання свого зобов'язання
     управненою стороною із звільненням її від відповідальності за
     це у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від
     оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або
     достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
     відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт
     внаслідок прострочення виставлення акредитива платником,
     припинення видачі банківських позичок тощо;

  2. відмова улравненої сторони зобов'язання від прийняття
     подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою сто­
     роною, або повернення в односторонньому порядку виконано­
     го кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржники

  199

  в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну про­дукцію, тошо);

  3. встановлення в односторонньому порядку на майбутнє
     додаткових гарантій належного виконання зобов'язань сторо­
     ною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продук­
     ції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату
     продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якос­
     ті тошо;

  4. відмова від встановлення на майбутнє господарських від­
     носин із стороною, яка порушує зобов'язання.

  Адміністративно-господарські санкції. Адміністративно-гос­подарськими санкціями с заходи організаційно-нравового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопору­шення суб'єкта господарювання та ліквідацію наслідків пору­шення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. Вони можуть бути застосовані до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у вигляді:

  1. вилучення прибутку (дохи

  2. накладання адміністративно-господарського штрафу;

  3. стягнення зборів (обов'язкових платежів);

  4. зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарю­
     вання;

  істосування антндемпінгомп заходів;

  6. припинення експортно-імпортних операцій; застосування
     індивідуального режиму ліцензування;

  7. зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
     господарювання певних видів господарської діяльності;

  8. анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом
     господарювання окремих видів господарської діяльності;

  9. обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарю­
     вання;

  10) скасування державної реєстрації та ліквідації суб'єкта
  господарювання тощо.

  104. Адміністративна відповідальність у сфері підприємницької діяльності

  До адміністративної відповідальності за порушення у сфері господарювання притягаються фізичні особи — посадові (служ­бові) особи суб'єктів підприємницької діяльності, посадові (службові) особи органів державної влади і управління, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності. На юри-

  200

  димних осіб заходи адміністративної відповідальності наклада­тися не можуть; їх відповідальність обмежується господарсько-правовими санкціями.

  Діяння, за вчинення яких передбачена адміністративна від­повідальність, містяться виключно у законах, до яких, зокрема, належить Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня. Глава 12 Кодексу присвячена адміністративним правопору­шенням, що вчиняються у сфері торгівлі, громадського харчу­вання, послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності, і передбачає відповідальність за:

  • порушення правил торгівлі і надання послуг працівника­
    ми торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, грома­
    дянами, які займаються підприємницькою діяльністю (ст. 1S5);

  • порушення порядку проведення розрахунків (ст. 155-1);

  • обман покупця чи замовника (ст. 155-2);

  • порушення правил торгівлі алкогольними напоями і тю­
    тюновими виробами (ст. 156);

  — порушення законодавства про захист прав споживачів
  (ст. 156-1) тощо.

  Крім Кодексу України про адміністративні правопорушення, заходи адміністративної відповідальності можуть бути передба­чені деякими іншими иконами Так, відповідальність за пору­шення ми і них правил передбачена у гл. 57 Митного кодексу України. Частина 3 ст. 29 Закону України віл 4 березня 1992 р. «Про приший ілцію державною майна» (в редакції Закону від 19 лютого 1997 р.) встановлює, що посадові особи державша ор­ганів приватизації, інших органів виконавчої влади несуть адмі­ністративну відповідальність у вигляді штрафу за: безпідставну відмову у прийнятті заяви про приватизацію; порушення стро­ків розгляду заяви про приватизацію; порушення умов і поряд­ку проведення конкурсу, аукціону, продажу акцій (часток, па­їв); порушення умов і порядку передачі акцій акціонерних то­вариств, створених у процесі приватизації, корпоратизації; не­обгрунтовану відмову від продажу підприємства (майна, акцій); безпідставну відмову в наданні інформації про об'єкт привати­зації; ч. 5 цієї статті встановлює відповідальність керівника приватизованого підприємства за недопущення працівникін державних органів приватизації, протидію чи перешкоджання проведенню ними перевірки дотримання умов договору купів-лі-продажу державного майна.

  Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (ст.

  201

  46) передбачає адміністративну відповідальність за порушен­ня санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби. Стаття 13 Закону України від ЗО жовтня 1996 р. • Про державне регулювання ринку цінних паперів в Украї­ні» встановлює відповідальність за адміністративні правопо­рушення, пов'язані з діяльністю на ринку цінних паперів. Частиною 16 ст. 106 Закону України від 9 липня 2003 р. «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлює штрафи, що накладаються на посадових осіб за: приховування (заниження) суми заробітної плати (виплат, доходу), на яку нараховуються страхові внески; порушення встановленого порядку нарахування, обчислення та строків сплати страхових внесків; ухилення віл реєстрації або несво­єчасної реєстрації платника страхових внесків в органах Пенсійного фонду, неподання відомостей про обставини, що спричиняють зміям юридичного статусу страхувальника, порядку сплати ним страхових внесків, порушення встанов­леного порядку використання та здійснення операцій і копі іами Пенсійного фонду і накопичувальною фонду; неподан­ня, несвоєчасне подання, подання не за встановленою фор­мою звітності щодо страхових внесків, коштів Пенсійного фонду і накопичувального фонду або подання недостовірних відомостей, шо використовуються в системі персоніфікова­ного обліку, та іншої звітності; вчинений дій, що перешкод­жають працівникам виконавчих органів Пенсійного фонду в здійсненні перевірок.

  105. Кримінальна відповідальність у сфері підприєм­ницької діяльності

  Кримінальна відповідальність за злочини у сфері господар­ської (в тому числі підприємницької) діяльності передбачена розділом VII Кримінального кодексу України і застосовується, як і адміністративна, залежно від конкретного злочину до фі­зичних осіб, в тому числі тих, що мають статус суб'єктів під­приємницької діяльності. До діянь, які мають ознаки злочинів відповідно до положень Кодексу, належать:

  — виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пере­силання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підробле­них грошей, державних цінних паперів чи білетів державної ло­тереї (ст. 199);

  
  

  • незаконні дії з документами на переказ, платіжними кар­
    тками та іншими засобами доступу до банківських рахунків об­
    ладнанням для їх виготовлення (ст. 200);

  • контрабанда (ст. 201);

  • порушення порядку зайняття господарською та банків­
    ською діяльністю, зайняти забороненими видами господар­
    ської діяльності (статті 202, 203);

  • порушення законодавства, що регулює виробництво, екс­
    порт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт
    імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва (ст. 203-1);

  • незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспорту­
    вання з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204);

  • фіктивне підприємництво (ст. 205);

  • протидія законній господарській діяльності (ст. 206) тощо.

  
  

  202

  203

  Зміст

  1. Поняття, предмет та метод підприємницького права З

  2. Співвідношення підприємницького права з іншими
     галузями права 5

  3. Джерела підприємницького права 6

  4. Поняття та ознаки підприємницької діяльності
     (підприємництва) 9

  5. Принципи підприємницької діяльності 12

  6. Види підприємницької діяльності 13

  7. Поняття та загальна характеристика суб'єктів
     підприємницької діяльності 14

  8. Види суб'єктів підприємницької діяльності
     (підприємців) 17

  9. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності
     (фомадяни-підпрнємці) 17

  10. Випадки заборони займатися підприємницькою
      діяльністю фізичним особам 20

  11. Підприємства як суб'єкти підприємницької діяльності:
      загальна характеристика та класифікація 21

  12. Приватні підприємства з одним та кількома
      засновниками .24

  13. Підприємство, засноване на власності об'єднання
      громадян 25

  Підприємство, засноване на власності релігійної
  організації 26

• Державне унітарне підприємство 28

• Комунальне унітарне підприємство 30

• Підприємство споживчої кооперації 31

• Господарські товариства як суб'єкти підприємницької
  діяльності: загальна характеристика та класифікація . . .32

• Акціонерне товариство 34

  20. Етапи створення акціонерного товариства 36

  21. Товариство з обмеженою відповідальністю 38

  22. Товариство з додатковою відповідальністю 40

  23. Повне товариство 42

  24. Командитне товариство 44

  25. Кооператив як суб'єкт господарювання 46

  26. Колективне сільськогосподарське підприємство 48

  27. Фермерське господарство 49

  28. Об'єднання підприємств 51

  29. Класифікація об'єднань підприємств 52

  204

  30. Поняття та загальна характеристика етапу державної
      реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності 54

  31. Порядок проведення державної реєстрації фізичних

  осіб — суб'єктів підприємницької діяльності 56

  32. Порядок проведення державної реєстрації юридичних
      осіб 56

  33. Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності.
      Державна реєстрація внесення змін до установчих
      документів юридичних осіб. Державна реєстрація змін

  до відомостей про фізичну особу-підприємця 59

  34. Установчі документи юридичних осіб — суб'єктів
      підприємницької діяльності 62

  35. Поняття та ознаки ліцензування господарської
      діяльності 63

  36. Порядок ліцензування господарської діяльності 65

  37. Випадки переоформлення та анулювання ліцензії 67

  38. Патентування підприємницької діяльності 68

  39. Права та обов'язки засновників та учасники*
      господарських товариств 70

  40. Джерела та порядок формування статутного фонду
      господарського товариства 71

  41. Загальні підстави припинення суб'єктів
      підприємницької діяльності 73

  42. Реорганізація суб'єктів підприємницької діяльності ... .74

  43. Ліквідація суб'єктів підприємницької діяльності 75

  44. Поняття та загальна характеристика банкрутства 77

  45. Провадження в справі про банкрутство 78

  46. Поняття та порядок проведення санації боржника 80

  47. Ліквідаційне провадження у справі про банкрутство . . .82

  48. Державна реєстрація припинення суб'єктів
      господарювання 84

  49. Загальна характеристика господарського договору 86

  50. Укладання, зміна і розірвання господарських
      договорів 87

  51. Визнання господарських договорів недійсними

  і неукладеними 90

  52. Поняття та характеристика попереднього договору ... .92

  53. Виконання господарських договорів 94

  54. Неустойка як захід забезпечення виконання
      господарських зобов'язань 96

  55. Порука як захід забезпечення виконання господарських
      зобов'язань 98

  205

  56. Гарантія як захід забезпечення виконання
      господарських зобов'язань 100

  57. Завдаток як захід забезпечення виконання
      господарських зобов'язань 101

  58. Застава як захід забезпечення виконання господарських
      зобов'язань .103

  59. Притриманий як захід забезпечення виконання
      господарських зобов'язань

      104

      1. Відповідальність за порушення договірних зобов'язань . .106

      2. Поняття та ознаки договору купівлі-продажу 108

      3. Поняття та ознаки договору поставки ПО

      4. Поняття та ознаки договору контрактації
         сільськогосподарської продукції 112

      5. Поняття та ознаки договору енергопостачання 113

      6. Поняття та ознаки договору міни (бартеру) 115

      7. Поняття та ознаки договору дарування 117

      8. Поняття та ознаки договору управління майном 119

      9. Поняття та ознаки договору найму (оренди) 121

      10. Особливості договору оренди державного

      та комунального майна 122

      70. Поняття і а ознаки договору лізингу 125

      71. Поняття та ознаки договору концесії 129

      72. Поняття та ознаки договору підряду 130

      73. Поняття ге ознаки договору підряду на капітальне
          будівництво 133

      74. Поняття та ознаки договорів перевезення вантажів

      і пасажирів .135

      75. Поняття та ознаки договору транспортного
          експедирування 137

      76. Поняття та ознаки договору страхування 139

      77. Поняті я та ознаки агентського договору 142

      78. Поняття та ознаки договору комісії 144

      79. Поняття та ознаки договору консигнації 146

      80. Поняття та ознаки договору зберігання 147

      81. Поняття та ознаки договору простого товариства 150

      82. Особливості засновницького договору про створення
          юридичної особи 152

      83. Правове регулювання захисту прав споживачів 154

      84. Поняття та форми правового режиму майна суб'єктів
          підприємницької діяльності 156

      85. Поняття майна у сфері господарювання та джерела

      його формування 158

      206

      86. Грошові зобов'язання у підприємницькій діяльності . .159

      87. Правова охорона знаків для товарів і послуг 160

      88. Правова охорона промислових зразків 163

      89. Правова охорона винаходів і корисних моделей 165

      90. Зовнішньоекономічні договори (контракти)

      у підприємницькій діяльності 167

      91. Поняття, характеристика та види готівкових

      і безготівкових розрахунків 170

      92. Договори позики, кредиту, банківського вкладу 172

      93. Договір банківського рахунка 174

      94. Договір факторингу 175

      95. Поняття та види цінних паперів 177

      96. Договір комерційної концесії (франчайзингу) 179

      97. Правове регулювання захисту економічної конкуренції.
          Захист від недобросовісної конкуренції 181

      98. Алміністративно-правовий захист суб'єктів
          підприємницької діяльності 186

      99. Нотаріальний захист суб'єктів підприємницької
          діяльності .188

      100. Захист прав суб'єктів підприємницької діяльності
           судами загальної юрисдикції 190

      101. Захист прав суб"єктів підприємницької діяльності
           Конституційним Судом України 194

      102. Захист прав третейськими судами.

      Міжнародний комерційний арбітраж 196

      103. Господарсько-пранова відповідальність суб'єктін
           підприємницької діяльності 198

      104. Адміністративна відповідальність у сфері
           підприємницької діяльності 200

      105. Кримінальна відповідальність у сфері
           підприємницької діяльності 202

      ^{Підприємницьке право}

      Навчальний посібник За редакцією О. В. Старцева

      Редактор — Олснчсико ЇВ. Комп'ютерна верстка — Фссснко В.В.

      Підписано до друку 20 08.2005 р. Формат 84x108 1/32 Папір офсетний Друк офсетний Обл інд арк І0.7Г Тираж 3000 прим Зам N» 3061

      Віддруковано з оригінал-макета «ндавниитаа «Істина»

      (свідоцтво про «несения суб'сіста видавничої справи до Державного реестру видавші.

      вигопвників і розповсюджувачів видавничої продукті серн ДК Ni 521 від 05 07 2001 р )

      у ВАТ "Видавництво "Київська правда". 04136. Киів-136, вул. Маршала Гречка, 13.