Київ Юрінком Інтер

2006

0- 1794

10

Розділ 1

Поняття конституційного право зарубіжних країн

11

фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливо­го, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інсти­тутів права світової системи. До того ж, у зв'язку зі співвідно­шенням загального й особливого має визначитися і єдине — окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, по­рівнюючи конституційне право Німеччини та Франції, слід за­значити загальне — належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президент­ства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спри­чинене умовами розвитку держав і характером формування кон­ституціоналізму як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вив­чати конституційне право як наука, зробили представники фор­мально-юридичної течії, яка склалася у XX ст. Відомі представни­ки так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен — у Франції, Ф. Кокошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право має бути тільки юридичною наукою, не­залежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюють державу і пра­во та вважають, що держава — це не що інше, як система правових норм, і, отже, конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на пер­ше місце висунув не юридичні поняття, а питання про політич­не призначення тих або інших конституційно-правових інсти­тутів. Представники цієї школи вважають, що держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керованих, на владних і підвладних. Згодом на основі цього напряму утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французьки­ми викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука ви­ходить далеко за традиційні межі державно-правового регулю­вання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосеред­ньо конституційні інститути, а й профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса тощо. В основу покладено вчен­ня про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний харак­тер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні

інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особис­тості, виборчі системи тощо), так і юридичний, бо у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої дер­жави. Крім того, у державному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чин­ного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У су­купності все це і визначає юридичний і соціально-політичний ха­рактер власне науки конституційного права зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного правознавства одного з її заснов­ників — Рене Давида. Узагальнюючи досвід міжнародних право­вих поглядів, він запропонував класифікувати систему на англо­саксонську, романо-германську, релігійно-традиційну та радянсь­ку. В основу своєї класифікації він поклав аналітичний метод узагальнення найістотніших характеристик тієї чи іншої право­вої сім'ї. Слід зазначити, що науку порівняльного правознавства було започатковано у відомому французькому університеті — Сор-бонні — ще 1905 р. з лекції професора Раймона Салейля, згодом вона дістала загальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут по­рівняльного права в Гаазі та ін. — кожний з яких систематично провадить наукові конференції та видає журнали. Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увій­шло обов'язкове правило: під час опрацювання будь-якого ново­го законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогіч­них законів, прийнятих в інших державах, з відповідними супро­відними поясненнями.

§ 3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисциплі­на має також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно бу­дується за системою, яка дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси конституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних націо-

14

Розділ 2

Науко конституційного прозо

15

запроваджено викладання конституційного права. У німецькій літературі XVII і XVIII ст. застосовувався термін «державне пра­во» (Staatsrecht), який розглядався як інституція публічного пра­ва. Так, у другій половині XVII ст. І. Штраух у своєму викладенні публічного права говорить про імператора, імперських чинів, підданих, патронів, клієнтів, євреїв як про суб'єктів публічного права. У розділі «Речі» він трактує питання території та територі­ального верховенства. Такий інституціональний підхід характер­ний і для праць відомого англійського вченого XVIII ст. У. Блек-стона. У той же час деякі юристи XVII ст. (зокрема, Тицій) різко критикують дану догму та вказують на те, що багато питань пуб­лічного права виходять за рамки триланкової системи - особи, речі та позови.

Для процесу формування науки конституційного права як са­мостійної галузі юридичної науки важливе значення мала політична філософія XVIII ст. У працях відомих просвітників (Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Дж. Локка, Д. Дідро) були сформульовані основопо­ложні принципи, які надалі сприяли утворенню розгорнутої кон­ституційно-правової доктрини. Такі принципи, як народний суве­ренітет, верховенство конституції, розподіл влад стали фундамен­том розвитку засад конституційного права як ведучої галузі юриспруденції.

У другій половині XIX ст. формування науки конституційно­го права було викликане наступними об'єктивними обставинами: а) необхідністю юридичного обгрунтування, правової регламен­тації та дослідження нових політичних відносин й інститутів, які з'явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних рево­люцій; б) необхідністю розробки розгорнутої теорії правової дер­жави; в) необхідністю систематизації великої кількості норм кон­ституційного права і формулювання нових понять, категорій, кон­струкцій та технологій.

§ 2. Еволюція науки конституційного права до Другої світової війни

У другій половині XIX ст. наука конституційного права була відокремлена від філософії, соціології й історії. У цьому зв'язку постало питання про оформлення науки конституційного права у чисто юридичну теорію, яка має лише юридичні методи та опе-

рує тільки юридичними поняттями і категоріями. Даний період узагалі характеризувався пануванням теорії позитивізму у юрис­пруденції. Тому і перший напрям науки конституційного права мав характер свідомого обмеження предмета юридичної науки лише правовою формою суспільних відносин. Через це зазначе­ний напрям отримав назву «класична», або «юридична», школа, оскільки її представники ставили перед собою такі головні зав­дання - розробити основоположні принципи, норми і категорії державного права, систематизувати норми державного права та заповнити прогалини державного права. Невипадково російський державознавець В. В. Івановський визначив методологію «юри­дичної» школи так: державне право є чисто юридичною наукою, об'єктом якої є виключно державні норми. Завданням науки дер­жавного права є приведення державних норм у наукову систему, їх класифікація та пояснення їх змісту, а також порівняльне вив­чення державного права різних держав.

Розквіт «класичної», або «юридичної», школи приходиться на останню чверть XIX ст. і на початок XX ст. Відомими представ­никами даної школи є такі вчені, як Г. Єллінек, А. Есмен, А. Дайсі, В. Орландо, Ф. Кокошкін, М. Коркунов, У. Уіллоубі. Більшість ведучих представників «юридичної» школи дотримувалися лібе­рально-демократичних поглядів, у яких знайшли відображення принципи економічного лібералізму. Водночас деякі підходи пред­ставників зазначеної школи до вирішення проблем конституціо­налізму, парламентаризму, народного представництва тощо мали свою специфіку. Вона була пов'язана з особливостями розвитку державного устрою різних країн.

Не можна не визнати суттєвий вклад німецького вченого Г. Єллі-нека у процес формування науки конституційного права. У своєї праці «Загальне учення про державу» він трактує державу як суб'єкт права та визначає її як територіальну корпорацію, що має первинну владу. Г. Єллінек робить висновки про те, що держава як юридична особа може діяти через свої органи, які не є юридич­ними особами і носіями власних прав і обов'язків. На такій осно­ві будується теорія представництва, відповідно до якої народ є лише органом держави, а представники не мають юридичних обо­в'язків щодо своїх виборців, оскільки утворюють один із органів держави. Важливим висновком його теорії є твердження про на­лежність суверенітету державі, а не нації або народу.

16

Розділ 2

Наука конституційного права

17

На відміну від представників німецької юридичної школи, іта­лійський вчений В. Орландо взяв за основу концепцію юридич­ного характеру науки конституційного права. Водночас його вис­новки мають і відповідний політичний аспект. Учений підкрес­лює роль держави як фактора «інтеграції» суспільства у єдине ціле, при цьому він пов'язує цю роль з його характером юридич­ної особистості. У державі, за Орландо, народ має власну свідо­мість та силу, одночасно він є і результатом верховного виражен­ня права.

Із російських державознавщв найбільш послідовними пред­ставниками «класичної» школи були Ф. Кокошкін і М. Корку-нов. Так, Ф. Кокошкін підкреслював, що юридична наука про дер­жаву (наука державного права) вивчає не сукупність усіх явищ, які пов'язані з державою, а лише правовий зв'язок між ними, пра­вову сутність та юридичну природу явищ державного життя. Ра­зом із тим, він формулює ціль державної діяльності як забезпе­чення суспільних, а не індивідуальних інтересів. Кокошкін ствер­джує, що концепція держави як юридичної особи дає можливість продемонструвати державну владу як суспільне панування — не влада людей над людьми, а влада союзу над його членами.

У зв'язку з тим, що М. Коркунов вважав, що система викла­дення державного права повинна визначатися юридичною кон­струкцією держави, він бере дану концепцію за основу викла­дення російського державного права. За М. Коркуновим, поряд із загальною характеристикою державного устрою, система дер­жавного права повинна містити вчення про суб'єктів державних відносин - монарха та підданих, вчення про об'єкти - владу, її функції, органи, вчення про зміст державних відносин - про права й обов'язки монарха і підданих. Головним методом науки державного права російські вчені вважали порівняльно-право­вий, який дозволяв вивчати зарубіжний досвід розвитку держав­ності, демонстрував застарілість російського державного ладу та ставив питання про необхідність проведення конституційних реформ.

У Франції А. Есмен юридичну теорію про державу пристосу­вав до традиційної доктрини національного суверенітету, яка була засобом легітимації державної влади. А. Есмен визнає, що держа­ва є юридичною особою, але підкреслює, що держава - це і юри-

дичне втілення нації. Таким чином, за Есменом, категорія «дер­жавний суверенітет» співпадає з категорією «національний суве­ренітет». На думку вченого, індивід має права, які передують пра­вам держави, визначають процес здійснення суверенітету та пе­решкоджають органам державної влади у виданні актів, що порушують права індивіда. Есмен стверджував, що забезпечення та розвиток прав індивіда і складає мету держави як юридичної організації нації.

В Англії юридична теорія розвивалася ще за часів У. Блексто-на та досягла розквіту у працях А. Дайсі. Розвиток англійської доктрини мав свої особливості, які були пов'язані з історичним протистоянням - монарха та парламенту. У зв'язку з чим юри­дичними особами визнавалася не держава, а корона як корпора­ція в одній особі та парламент (монарх і обидві палати), які юри­дично не об'єднувалися. А. Дайсі у своєї теорії визнає виборців як політичних суверенів, але при цьому він рішуче відкидає будь-яку причетність народу до юридичного суверенітету. За А. Дайсі, юридичне верховенство належить парламенту (королю та пала­там), акти якого незаперечні (принцип правління права). Понят­тя державного суверенітету у конституційному праві Англії та США залишається чужим. Що стосується правових гарантій інди­відуальної свободи, то вони втілені у принципі «верховенства права». Суть даного принципу полягає у наступному: по-перше, незалежні судді захищають підданих від можливого свавілля ко­ролівської адміністрації; по-друге, утворення гарантій індивіду­альної свободи знаходиться у руках незалежних суддів (загальне право), які захищають підданих від вторгнення законодавця та обмежують верховенство парламенту. Особливу увагу А. Дайсі приділяє аргументації положення про те, що принципи верховен­ства парламенту та правління права додають та укріплюють один одного.

На відміну від А. Дайсі, американський представник юридич­ної школи У. Уіллоубі у розробці науки конституційного права, яку він називає «юридичною політичною філософією», дотри­мується німецької доктрини Єллінека та розвиває її. Він визнає існування двох наук про державу - етичну, яка вивчає державу з точки зору її цілей, та юридичну, яка розглядає державу лише як інструмент для утворення та реалізації права. На думку Уілло-

2 — 6-565

18

Розділ 2

Наука конституційного права

19

убі, право - це система логічно пов'язаних між собою положень, які стосуються юридичної природи держави, її суверенітету, її права. Він стверджує, що задача юридичної політичної теорії по­лягає в утворенні понять і апарату думок, за допомогою яких пуб­лічно-правове мислення може бути систематизоване.

На початку XX ст. формалізм й абстракція юридичної школи піддалися гострій критиці. Так, із критикою принципів класич­ної школи виступили Л. Дюгі, М. Оріу (Франція), С. Романо (Іта­лія), Р. Сменд (Німеччина), В. Івановський (Росія), Л. Гумполовіч (Австрія). Це було зумовлено аж ніяк не науковою неспроможніс­тю концепцій класичної школи. Ріст революційного руху, поява великої кількості політичних партій, розвиток промисловості та поява монополій, Перша світова війна поставили питання про формування нового напряму науки конституційного права, який би враховував соціологічні та політичні сторони державності. Не випадково В. Івановський, прихильник соціологічного напряму, вказував, що необхідно вивчати не лише норми, а й ті фактичні відносини, які ці норми регулюють.

Представники соціологічної школи у конституційному праві на чолі з Л. Дюгі, на відміну від юридичної школи, включають соціологічний і політичний аспекти до науки конституційного права. Відповідно до твердження Дюгі, держава є результатом природної диференціації у суспільстві між тими, хто має і не має влади. На думку Дюгі, функціями сучасної держави є здійснення публічної (суспільної) служби та реалізація права. Саме держава стає засобом реалізації у суспільстві законів суспільної солідар­ності, а синдикати (професійні спилки) значною мірою вплива­ють на перетворювання держави влади на державу суспільної служби. Він формулює принцип позитивного права, згідно з яким норми права походять від суспільства та приписують людям певні обов'язки.

Відомий французький правознавець М. Оріу дає синтетичне поняття держави, яке включає до себе юридичний та історико-соціологічний аспекти. Держава є юридичною формою політич­ної й економічної централізації нації та має ціллю здійснення громадського життя. На думкою Оріу, суверенітет держави ви­являється у трьох формах: а) корпоративного суверенітету гру­пи, тобто всього суспільства або нації, який поширюється на тих,

хто управляє, та на тих, ким управляють; б) політичного, уря­дового суверенітету, який здійснюється вищими органами дер­жавної влади; в) суверенітету підданства, тобто індивідуаль­ної свободи власників, які обмежують суверенітет верховної влади.

Оріу сформулював низку важливих висновків, які й досі ма­ють наукове значення, зокрема теорію інституціоналізму. Ця те­орія відобразила тенденцію ускладнення організації суспільства, появу великої кількості політичних партій, підприємницьких со­юзів, професійних спілок та їх вплив на розвиток держави. У теорії інституціоналізму органи державної влади та зазначені організації отримали назву інституцій. Теорія інституціоналізму надалі спри­яла розвитку ідеї політичної багатоманітності.

Теорія інституціоналізму отримала свій розвиток у працях іта­лійських вчених - С. Романо, К. Череті, С. Лесона та ін. Основну увагу італійські вчені приділяли юридичному оформленню інсти­туцій. Так, глава італійської школи С. Романо підкреслював, що держава, церква, громада та інші інституції формують та гаранту­ють право. Водночас, на відміну від представників юридичної школи, С. Романо розглядає державу не як систему норм, а як систему установ, що утворюють певний юридичний порядок.

У німецькій науці класична школа також піддалася гострій критиці. Наприклад, Р. Сменд сформулював концепцію «інтег­раційного вчення», де аналізує процес існування та розвитку дер­жави як інтеграційний процес, що постійно триває. За Смендом, процес інтеграції виявляється у трьох формах: а) персонально-органічній інтеграції, зміст якої полягає у тому, що популярний глава держави, популярний голова уряду або керівник політич­ної партії об'єднують навколо себе населення; б) функціональній інтеграції, яка передбачає існування процедур, що є спільними для більшої частини населення, зокрема вибори, референдум; в) пред­метній інтеграції, за якою забезпечення цілісності території дер­жави має інтеграційне значення. На жаль, у Німеччині теорія інте­грації Р. Сменда сприяла утворенню плацдарму для розвитку ідей фашизму. Так, сам Сменд вважав, що фашизм відкриває нові спо­соби інтеграції.

20

Розділ 2

Наука конституційного право

21

§ 3. Розвиток сучасної науки конституційного права

Друга світова війна стала межею, після якої наука конституцій­ного права отримала новий значний поштовх у розвитку. З одно­го боку, крах фашистського режиму й усвідомлення світовою спільнотою трагічних наслідків тоталітарного режиму, а з іншо­го — формування в європейських країнах засад правової, соціаль­ної та демократичної держави та проведення корінних соціаль­них реформ висунули перед наукою конституційного права низ­ку юридичних проблем. Такі проблеми, насамперед, були пов'язані з необхідністю вивчення практики реалізації нових конституцій та функціонування оновлених державних інституцій. Крім того, вчені-конституціоналісти залучалися до розробки важливих дер­жавних рішень та проведення конституційних реформ. У низці країн праці відомих учених у галузі конституційного права спри­яли формуванню національної системи права, використовували­ся судами у випадках прогалин у чинному праві.

Необхідно підкреслити і значний внесок Організації Об'єдна­них Націй та інших міжнародних організацій у розвиток науки конституційного права. Так, у результаті їх діяльності консти­туційні принципи і норми у галузі прав людини набули характе­ру загальновизнаних людських цінностей та заклали фундамен­тальні засади розвитку інституту прав людини у різних країнах. Це явище, безумовно, вплинуло на специфіку формування кон­цепцій науки конституційного права.

Після Другої світової війни завдяки своєму прикладному, полі­тичному й ідеологічному призначенню наука конституційного права стає самосійною галуззю правознавства. Поширення пере­ліку предметів регулювання у конституціях призвело до підви­щення ролі науки конституційного права у системі юридичних наук. Зазначений процес загострив необхідність аналізу не лише правових проблем, а й фактичних соціально-політичних відносин. У той же час у деяких країнах на напрями розвитку науки кон­ституційного права суттєво вплинула політологія. Наприклад у Франції така тенденція породила своєрідне об'єднання консти­туційного права і політології у єдиний навчальний курс під на­звою «Конституційне право і навчальні інститути», який викла­дався в університетах.

Вищенаведені зміни стали основами для реформування шкіл у науці конституційного права, які існували до Другої світової війни. Один із сучасних курсів науки конституційного права, так званий «модернізований юридичний напрям», більшою мірою по­в'язаний з «юридичною» школою. На відміну від «класичної шко­ли», для «модернізованого юридичного напряму» характерна відмова від розгляду держави як чисто юридичного явища та вив­чення впливу на державу соціально-економічних проблем і полі­тичних інститутів. Водночас прихильники даного напряму, зок­рема німецькі вчені К. Хессе, Т. Маунц та ін., основну увагу при­діляли інституціональному аналізу конституційного механізму держави та підкреслювали другорядність змісту та первинність самої правової форми як елементу «правової державності». На­приклад, Е. Форстхоф декларує перевагу формального елементу та зазначає, що принцип «правової державності» існує у ФРН саме тому, що її інститути незалежні від соціальної дійсності.

Іншій, соціологічний, напрям науки конституційного права пе­реріс у політико-соціологічний. Йому властивий функціональний аналіз політичних інститутів і процесів, які формально виходять за рамки конституційних питань. Цей напрям представлений фран­цузькими вченими М. Дюверже, Ж. Бюрдо, А. Лабардером, А.Рамні, К. Ллевелліном (США), Р. Боймліном (Швейцарія) та ін.

Одним із перших питання про розширення предмета досліджен­ня науки конституційного права поставив професор М. Дюверже у своєї праці «Підручник конституційного права та політичної на­уки». Основним лейтмотивом його теорії було обгрунтування з наукової точки зору політичного аспекту конституційних проблем. М. Дюверже підкреслював, що попередні вчені-конституціоналі­сти практично повністю ігнорували політичні партії, аргументую­чи це тим, що писані закони не регулюють їх становище. У своїй праці «Політичні партії» Дюверже писав, що система політичних партій у більшому ступені визначає характер політичного режиму, ніж класичне конституційне право. Поряд із аналізом конститу­ційного тексту М. Дюверже рівною мірою вивчає соціальні пере­думови, які, на його думку, зумовлюють зміст і перетворення кон­ституційного матеріалу.

У своєї теорії Ж. Бюрдо намагається знайти середину між со­ціологічною концепцією про державу та нормативістським вчен-

22

Розділ 2

Наука конституційного права

23

ням, де держава - це лише система норм. На його думку, держава є органічним поєднанням влади і держави. У той же час вчений вважає категорію інституції одним із найважливіших концепту­альних понять науки конституційного права. За Бюрдо, однією з конститутивних ознак будь-якої інституції є її зв'язок з певним соціальним оточенням. Більше того, він підкреслює важливе зна­чення політичної науки, вивчення якої має спиратися на юридич­не пізнання. Суттєве місце у державно-правовій теорії Бюрдо зай­має його концепція ідеї права як одного із основних чинників інституціоналізації влади. Відповідно до зазначеної теорії юри­дична влада ґрунтується на ідеї права та встановлює певний соці­альний порядок. За Бюрдо, право - це засіб перетворення суспіль­ства, а юридичний порядок - техніка, яка знаходиться на службі у політики. Важливе і те, що Бюрдо проводить різницю між соці­альною конституцією, тобто конституційними нормами, які ре­гулюють економічний устрій, соціальну структуру, та політичною конституцією, яка закріплює політичну організацію суспільства. Він також підкреслює взаємозв'язок між цими конституціями та визнає, що конституція встановлює організацію публічної влади на соціальному базисі.

Крім того, на сучасному етапі розвитку науки конституційного права окреме місце займає теологічна школа. Протягом тривалого часу теологічна школа науки конституційного права розвивалася у рамках доктринальної розробки мусульманського права. Теоло­гічна школа представлена дослідженнями мусульманських юристів, зокрема працями Субхі ас-Салаха, Алі Хасані аль-Харбутлі, Аль-Маварді, Хаді аль-Алауї та ін. Головною категорією їхніх учень зав­жди був халіфат, з одного боку, як досконала справедлива форма правління, а з іншого — як особливий політичний режим. На дум­ку багатьох мусульманських вчених, затвердження влади халіфа­ту є необхідним і представляє собою обов'язок глави мусульмансь­кої держави, представників громади та всіх мусульман.

Водночас сучасні мусульманські вчені по-суті підтримують реформаторські погляди. Вони у своїх концепціях об'єднують класичне вчення халіфату та західні ліберальні теорії. Так, му­сульманські юристи визнають існування суверенітету, але, на їх думку, існує світовий суверенітет, який належить аллаху. Вони вважають, що до законодавчого органу халіфату, який часто має дорадчий характер, можуть обиратися лише муджтахіди - особи

з видатними знаннями у галузі мусульманського права та релі­гійної догматики. Причому єгипетський вчений Сулейман Му­хаммед ат-Тамауї стверджує, що такий принцип формування пар­ламенту не суперечить сучасному парламентаризму. Своєрідний підхід до інституту прав людини також спостерігається у працях мусульманських вчених. На їх думку, правовий статус особистості повинен ґрунтуватися на основі принципів шаріату.

На особливу увагу заслуговує концепція сучасного мусуль­манського правління, яка була сформульована у творі «Ісламсь­ке правління» колишнього керівника Ірану аятолли Рухолла Мусаві Хомейні. Основна концепція його вчення полягає у твер­дженні, що в ісламі віра не відокремлена від політики. Більше того, він вважає, що у корані та хадісах діють норми, які регулюють соціально-економічні відносини, права людини, управління сус­пільством і державою. Зокрема, глави громад та імами (глави дер­жав) є реалізаторами приписів ісламу у життя країни. Таким чи­ном, за Хомейні, пророк є політиком, а іслам - політичною релі­гією. Саме Хомейні висунув концепцію сучасної мусульманської держави у формі «ісламської республіки», де державні установи та мусульмани діють на основі шаріату. На його думку, у зв'язку з тим, що шаріат закріплює найвищі моральні цінності, шаріат пе­ревершує інші правові системи.

Кілька слів слід сказати про специфіку розвитку науки кон­ституційного права наприкінці XX ст. У зв'язку з крахом соціаліс­тичної системи на сучасному етапі згладилися суттєві протиріч­чя між західною конституційно-правовою доктриною та наукою державного права, яка склалася в Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної спрямованості. Раніш основна концепція науки радянського державного права полягала у критиці ідей «за­хідної демократії». Сьогодення вчені-конституціоналісти колиш­ніх соціалістичних країн формулюють прогресивні концепції щодо устрою сучасної держави, зокрема чинне місце зайняла ідея пра­вової та демократичної держави.

26

Розділ З

Конституції зарубіжних країн

27

режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з інши­ми принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а «Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.

У демократичних державах більшість норм конституцій є норма­ми безпосередньої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосо­вуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республі­ки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздат-ності, свого громадянства, імені за політичними мотивами». У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Кон­ституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: «Органіч­ний закон визначає порядок організації та діяльності Конститу­ційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів». Отже, дана норма французької кон­ституції має суто посилальний характер.

§ 2. Зміст конституцій

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіжних кон­ституцій: їх поступальну демократизацію й ускладнення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно підкреслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань, які регулюються кон­ституцією, весь її зміст.

1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини - «конституції людини». Уже перші буржуазно-демократичні правові акти («Декларація незалеж­ності» США 1776 p. і французька «Декларація прав людини і гро­мадянина» 1789 р.) приділили цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були прийняті за останні десятиріччя, то інститу­ту прав і свобод людини в конституційному матеріалі відведені не тільки статті, а й спеціальні глави та розділи (див.: гл. III «Права і обов'язки народу» Конституції Японії 1947 р., ч. І «Про основні права і обов'язки» Конституції Іспанії 1978 р. тощо).

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу нау­кової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпле­ним у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

2. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що
виявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недотор­
канності інституту приватної власності, визнанні за державою регу­
люючої ролі в економічному житті, тощо (докладніше про це йтиметься
у главі «Конституційно-правові основи суспільного ладу»).

3. Значну частину конституційного матеріалу відведено ви­
   значенню форми правління (республіка, монархія) і форми дер­
   жавного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій
   з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в
   закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок
   обмеження повноважень парламенту. Зарубіжними авторами вона
   сформульована як тенденція «від парламентаризму до міністері-
   алізму». її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за
   собою порушення принципу поділу влади і простежується в кон­
   ституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про
   конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які
   встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції
   Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструк­
   тивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання вико­
   навчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Кон­
   ституції Французької Республіки) тощо.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період,
   стало регулювання інституту конституційного контролю (нагля­
   ду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 p.) і трива­
   лий час функціонував лише в деяких країнах - Бразилії, Норвегії,
   Греції. Після Другої світової війни він став обов'язковим атрибу­
   том усіх демократичних держав - Франції, Італії, Німеччини,
   Японії, Польщі, Росії та ін. Особливість європейської моделі цьо­
   го інституту полягає в тому, що конституційний контроль покла­
   дено не на звичайні суди (США, Японія), а на спеціально ство-

28

Розділ З

Конституції зарубіжних країн

29

рені органи - Конституційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов дедалі зростаючої кількості правових норм, розвитку деле­гованого законодавства ризик їх суперечності та неконституцій­ності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента­цію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, поширення інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку зару­біжних країн після Другої світової війни стало регулювання низ­ки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося: по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.); по-друге, у визнанні де­мократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарія 1991 p.); по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки); по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжна­родних договорів (статті 93-96 Конституції Іспанії 1978 р.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними кон­ституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки прого­лошується відмова японського народу «від війни як суверенного права нації», а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: «...ніко­ли наперед не створюватимуться сухопутні, морські та військо­во-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ве­дення державою війни не визнається». Дане положення консти­туції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадивши на гонці озброєнь, здобула мож­ливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

§ 3. Форма і структура конституцій

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конститу­ційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є

конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюють­ся кількома актами, така конституція належить до розряду неко-дифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правлін­ня Фінляндії» 1919 p., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 p., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про дер­жавний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридич­ну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Вели­кобританії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділя­ють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додат­кові положення.

Преамбула (лат. praeambulus - той, що передує) - це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які сто­ять перед країною, історичні умови прийняття конституції, про­голошуються основні принципи, покладені в основу конститу­ційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преам­була може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 p.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нор­мами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встанов­люється порядок набрання конституцією чинності, визначають­ся терміни видання законів, до яких відсилає конституція (орга­нічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винят­ки із загальних правил тощо.

§ 4. Підготовка, прийняття, зміна і скасування конституції

Більшість із чинних зарубіжних конституцій розвинутих дер­жав було прийнято демократичним шляхом. Одним з таких спо­собів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами.

зо

Розділ З

Конституції зарубіжних країн

31

Установчі збори - це виборний орган, який створюється з єдиною метою - підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цьо­го завдання збори розпускаються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підго­товки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони - найбільш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготов­лені і схвалені у ході референдуму Конституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республіки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum - те, що має бути повідомлене) -це інститут безпосередньої демократії; він проводиться як всена­родне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати зна­чення цього інституту не слід. Референдум лише тоді може надати «високої якості» конституції, коли вона була підготовлена установ­чими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється келейно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко простежується порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Під час підготовки і проведення референдуму з приводу такої кон­ституції велике значення надається ідеологічному впливу на ви­борців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмежена. У кризовій політичній ситуації прохо­див референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої «під» генерала Шарля де Голля. Демократичними слід визнати підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Консти­туція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парла­менту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім - на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р.

Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані консти­туції і октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi - да­рування, надання). Октроїрувана конституція - це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розроб-

ляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє со­бою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими вер­ствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом такої конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржу­азією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, - це країни, де зберігається дуалістич­на монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Консти­туція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах вла­да монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті, мінливим співвідно­шенням політичних сил у країнах конституції потребують попра­вок і доповнень або ж постає питання про прийняття нових кон­ституцій. З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані «гнучкі» конституції, другу - «жорсткі». Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить кон­ституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані кон­ституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже склад­ний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституц­ійного ладу. Щодо суб'єктів права ініціативи конституційного пе­регляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції СІЛА, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Консти­туції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституційні по­ложення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплю­ють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу влади тощо (ст. 110 Конституції Греції 1975 р., ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. тощо).

52

Розділ 5

Політичні партії і партійні системи

53

Закони про політичні партії приділяють велику увагу поряд­ку реєстрації партій, визначенню умов, необхідних для цього, по­рядку створення партійних фракцій у парламентах тощо. Така де­тальна регламентація характеризує, наскільки глибоко партії інтегровані у політичний механізм реалізації влади.

Відомо, що політичні партії у ході виборчих кампаній зазна­ють великих витрат. Кошти вони отримують в основному з трьох джерел: а) членські внески; б) відкриті та таємні пожертвування підприємців і банкірів; в) державне фінансування.

Членські внески надають реальну фінансову підтримку лише масовим партіям. У кадрових партіях членські внески складають не більше 10-15 % їхніх витрат. Інколи вони мають суто символ­ічний характер. Наприклад, членство у Консервативній партії Великобританії коштує всього один фунт стерлінгів на рік, а в партії Ліберальних демократів - три фунти стерлінгів.

Левова частка всіх матеріальних витрат партій покривається за рахунок підприємницьких структур і спілок, які щедро фінан­сують партії, а потім вимагають від них (у разі приходу партії до влади) додержання певного політичного курсу, прийняття кон­кретних законів, перегляду податкової політики, просування своїх представників на посади у державному апараті тощо. Державне фінансування партій регламентується як законами про політичні партії, так і виборчими законами.

Усе зазначене вище про діяльність політичних партій в зару­біжних країнах дозволяє зробити такі висновки: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чи­нять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяль­ність партії слід робити не за назвою, програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія при­ходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній ос­нові або як опозиційна партія.

§ 5. Підприємницькі організації

Діяльність політичних партій зовсім не вичерпує весь спектр сил і організацій, що діють на політичній арені. Для захисту своїх, насамперед, економічних, а також політичних інтересів пред-

ставники підприємницьких кіл організовують різноманітні асо­ціації підприємців. Нині конституції та законодавства зарубіж­них країн, регламентуючи різні сторони підприємницької діяль­ності, закріплюють статус підприємницьких організацій, спілок і асоціацій.

Перша підприємницька організація була заснована в США у 1895 р. Тепер вони створюються на місцевому, регіональному і загальнонаціональному рівнях у вигляді торгово-промислових па­лат, спілок роботодавців, галузевих асоціацій, національних об'єд­нань представників промисловості, оптової торгівлі та банкової справи. Такими є, наприклад, Конфедерація британської промис­ловості, Національна рада французьких підприємців, Федераль­не об'єднання спілок національних роботодавців, Круглий стіл бізнесу США, що об'єднує представників фінансових кіл США, тощо.

Підприємницькі організації - це могутні й впливові об'єднан­ня, шо мають свої офіси з численним апаратом економістів, юристів, соціологів, психологів у сфері бізнесу, маркетингу тощо, їх апарат набагато більший за штат співробітників політичних партій. Основні напрями діяльності підприємницьких асоціацій (організацій, спілок, палат) такі: а) узгодження економічної полі­тики корпорацій і галузі економіки в цілому; б) вплив на відно­сини між найманими робітниками та підприємцями через вироб­лення певної політики в оплаті за працю, у вирішенні проблем безробіття, перерозподілу та перекваліфікації трудящих тощо; в) іні­ціювання у створенні ТНК; г) вплив на законодавчий процес, підготовку і прийняття бюджету, податкову та митну політику; г) розробка кадрової політики для державного апарату, політич­них партій і профспілок; д) фінансування політичних партій; є) фі­нансування ідеологічних теорій, покладених в основу партійних програм і передвиборних платформ тощо.