На відміну від завдатку, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.
Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був до­статньо розроблений і в російському дореволюційному зако­нодавстві. В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче­но договором поруки.
Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.
Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.
Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.
Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який вико­нає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.[18, c. 37-39]
Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.
У цілому регулювання відносин поруки у новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положен­ня дістали детальнішу регламентацію.
Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним "сурога­том" поруки, яка була адаптована до умов планової центра­лізованої економіки.
І хоч формально, виходячи з ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим засто­сування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку. Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлюва­лася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктивний склад учасників.
Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант висту­пає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.
Застава. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. застава — це спосіб забезпечення зобов'язань, за якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заста­водавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати за­доволення з вартості майна переважно перед іншими креди­торами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України "Про заставу" (ст. 1) відносить лише договір та закон.
Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Головне джерело виникнення заставного права є договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України "Про заставу".
Закон України "Про заставу" (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України "Про заставу" та "Про власність" (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України "Про заставу", прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України "Про власність" передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено за­конодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Зако­ну України "Про заставу" не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право воло­діння, користування та розпорядження переданим йому май­ном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодав­цем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України "Про за­ставу" нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.
 Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу­вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України "Про заставу", де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України "Про заставу" прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо­нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер­жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер­жавного реєстру національного культурного надбання.
Види застави. В законі спеціальної статті про види за­стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України "Про заставу". Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста­ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май­нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпоте­кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане із землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо­мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад­ження.Крім того, в розділ "Іпотека" цього закону входить ст. 39 "Застава транспортних засобів та космічних об'єктів", у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об'єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій­снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об'єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.
Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України "Про заставу" предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею (тобто нерухо­ме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк­турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при­садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.
В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози­тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче­но законом або договором, іпотека підприємства поширю­ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України "Про заставу" під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.
Відповідно до ст. 40 Закону України "Про заставу" вста­новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту­ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов'я­заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес­лимо, що серед обов'язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба­чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.
Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен­шенні основного зобов'язання. По-друге, заставодавцеві на­дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату­ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова­не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи­ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.
Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід врахову­вати в договорі.
Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або перероб­ці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета за­стави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави харак­теризується тим, що при його використанні не додержується "таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.
Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.
Відповідно до ст. 44 Закону України "Про заставу" під за­кладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном. Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставо­держателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заста­водержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий за­клад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет за­стави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет за­ставлений. Відмінності між цими двома видами закладу поля­гають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.
За змістом розділу V "Застава майнових прав" Закону України "Про заставу" предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставода­вець може укласти договір застави як належних йому на мо­мент укладення договору прав вимоги за зобов'язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом за­стави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати стро­ковий характер. При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України "Про заставу" заставодавець зобов'язаний; виконати дії, необхідні для забезпечення дій­сності .заставленого права; не поступатися заставленим пра­вом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушен­ня третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення застав­леного права на себе. Крім того, заставодержатель може всту­пати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розг­лядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.
Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України "Про заставу" застава вексе­ля чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійсню­ється за угодою заставодержателя та особи, на ім'я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи дого­вором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони пере­дані кредиторові заставного зобов'язання (ст. 54 Закону України "Про заставу").
Банки – одна з центральних ланок системи ринкових структур. Розвиток  їхньої діяльності – необхідна умова реального створення ринкового  механізму. Процес економічних перетворень почався з  реформування банківської системи. Тривалий час банки були однією з  «несущих конструкцій» адміністративно-командної системи управління  економікою. Вступ у ринок значною мірою пов'язаний з реалізацією  потенціалу кредитно-грошових відносин, тому однією з обов'язкових  умов формування ринку є корінна перебудова грошового  обігу і кредиту.
Комерційні банки – основна ланка кредитно-грошової системи країни, до которої входять кредитні установи, які здійснюють різноманітні  банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку.  Для цього вони використовують не тільки свій власний, але і залучений фінансовий капітал, у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і  інших джерел. Причому притягнуті кошти, як правило,  значно перевищують обсяг власного капіталу.
Банк – це організація, створена для залучення коштів і  розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності і  терміновості.
Основне призначення банку – посередництво в переміщенні коштів  від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.
Розглянемо ті зобов’язальні відносини банків, які регулюються цивільним правом.
1. Договір розрахунково-касового обслуговування.
Клієнти вправі самостійно вибирати банк для свого  кредитно-розрахункового і касового обслуговування, вони можуть обслуговуватися по  усіх видах банківських операцій в одному чи декількох банках. Для  розрахункового обслуговування між банком і підприємством повинен бути укладений  договір банківського рахунку. За цим договором банк зобов'язується відкрити клієнту  розрахунковий рахунок, на который буде нараховувати кошти, які надїодять клієнту  і з  якого за дорученням клієнта будуть списуватися зазначені ним суми. Банк не  вправі при цьому розпоряджатися коштами клієнта за своїм розсудом, він  працює за дорученнями клієнта і відповідно до законодавства.
Для відкриття розрахункового рахунку треба написати в банк заяву і представити  документи, що підтверджують законність створення підприємства і його  реєстрацію в податковій інспекції і позабюджетних фондах (пенсійному,  зайнятості і т.п.). Треба представити також зразки підписів всіх осіб, яким  надане право першого і другого підпису по рахунку, а також зразок відбитка  печатки. Звичайно це керівник (заступник керівника) і головний  бухгалтер (заступник бухгалтера) підприємства. Якщо головного бухгалтера в  штаті не передбачено, досить одного підпису керівника.
Рахунок підприємства може бути закритий за рішенням його власника  чи власників, рішенням податкових органів, суду чи арбітражу. Відсутність  операцій по рахунку не спричиняє його закриття.
Крім розрахункового рахунка, підприємство може відкрити в банку поточний і  депозитний рахунки.   Поточний звичайно відкривається для філій чи інших відособлених  підрозділів підприємства. Він дозволяє проводити лише обмежене коло  розрахункових операцій, пов'язаних звичайно з оплатою праці й  адміністративно-господарськими витратами.   Депозитні ж рахунки відкриваються тоді, коли у підприємства з'явилися  вільні гроші і воно хоче на якийсь період віддати їх банку під  договірний відсоток. Банк може використовувати, кошти, які маються на рахунках  підприємства як кредитні ресурси, але зобов'язаний  гарантувати їх наявність при пред'явленні підприємством вимог до рахунка.
Основним платіжним документом при розрахунку підприємств один з одним,  є платіжне доручення підприємства-платника банку.
У ньому указуються всі банківські реквізити платника й одержувача  коштів. В даний час це:
 1. найменування підприємства в банку.
 2. ідентифікаційний номер платника податків - ІНП.
 3. номер розрахункового рахунка підприємства в банку.
 4. найменування банку.
 5. його місце розташування.
 6. його кореспондентський рахунок.
 7. його БІК - банківський ідентифікаційний код
Платіжне доручення підписується першим і другим підписом, якщо не  передбачений тільки перший підпис. Помарки і підчищення в платіжних  документах не допускаються.
Платіжне доручення дійсне протягом 10 днів з дня його виписки.
Прийняте від клієнта в операційний час, воно проводиться банком по  балансу в цей же день. Банк-платник передає платіжне доручення в РКЦ  того відділення ЦБ, яке обслуговує дану місцевість. Відтіля воно йде в  РКЦ ЦБ місцевості, де знаходиться банк-одержувач, і передається йому. А банк, на  підставі отриманого доручення, зараховує кошти на рахунок підприємства -  одержувача платежу.
Відповідно до договору між постачальником і покупцем розрахунок  можливий і платіжними вимогами-дорученнями. Тут підприємство  спочатку відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги), а потім  через свій банк виставляє вимогу його оплати. Якщо покупець згодний з  вимогою, він його акцептує, тобто погоджується на оплату. Якщо не погоджується,  то повертає вимогу з указівкою причини незгоди. І хоча за  необґрунтоване відмовлення від акцепту платник несе матеріальну  відповідальність перед постачальником, на практиці це ще треба довести. Як  бачимо, якщо немає чи грошей ні бажання платити, завжди можна відмовитися.  Тому дана форма розрахунків, особливо останнім часом, використовується усе  менше.
Частіше зустрічається така форма розрахунку як акредитив. Це, по суті,  грошове зобов'язання банку, видаване ним з доручення клієнта і яке гарантує оплату відразу при виконанні умов акредитива (наприклад,  відвантаження товару чи представлення акта про виконання робіт чи надання послуг).  Акредитиви теж бувають різні (безвідкличні і відкличні, депоновані і  гарантовані), однак у цілому вони сприймаються як більш надійна  форма безготівкових розрахунків.
У безготівкових розрахунках можуть застосовуватися також рахункові чеки. При  розрахунках чеками власник рахунка (чекодавець) дає нічим не обумовлене  письмове доручення своєму банку про перерахування зазначеної в чеку суми з  його рахунка на рахунок одержувача коштів (чекоутримувача). Рахунковий чек вручається  продавцю для пред'явлення його в банк покупця для оплати в будь-який час.  Це, по суті, є іменна пачка грошей, що, як і будь-які гроші, може бути  підроблена. Тому застосовується, як правило, серед добре знаючих один одного  партнерів.
При бажанні підприємства можуть розраховуватися один з одним шляхом заліку  взаємних вимог при обміні, наприклад товарами однакової чи різної  вартості. При цьому взаємні вимоги і зобов'язання погашаються, а  платіж провадиться лише на різницю в ціні.
Оскільки кредитор вправі уступити свої вимоги іншій особі  (наприклад, банку), то на договірних засадах підприємство і банк можуть  здійснювати торгово-комісійні (факторингові) операції. При  постачанні товару підприємство цілком може довірити банку за плату одержати  належну суму з платника, що не бажає з якихось причин  платити.
Установи банків можуть також проводити лізингові операції, тобто  операції по покупці банками на прохання підприємств різних машин,  устаткування, транспортних засобів й інших видів основних фондів і  передачі їх в оренду цим підприємствам на визначений період за плату, яка  включає в себе амортизацію і кредитну ставку. Після закінчення  лізингової угоди підприємство може викупити предмет лізингу по  залишковій вартості.
Згодом будуть розвиватися й інші форми розрахунків. Так, уже сьогодні ми  бачимо швидке поширення розрахунків по кредитних картках.
Поняття, зміст і сторони договору банківського вкладу і банківського рахунка  За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла, грошову суму (внесок) надійшла від іншої сторони (вкладника) чи для  неї, зобов'язується повернути суму внеску і виплатити відсотки на неї на умовах і в порядку,  передбачених договором. Законодавством передбачаються спеціальні вимоги, пропоновані до суб'єктів  договору банківського вкладу. Право на залучення коштів у внески мають тільки ті банки й інші кредитні  установи, яким таке право надане відповідним дозволом (ліцензією), виданим НБУ.  При цьому необхідно враховувати, що навіть при наявності ліцензії не кожен банк має право на залучення коштів  у внески. У ліцензії повинно бути чітко визначене таке повноваження банку (особливий вид ліцензії). За договором банківського рахунку банк зобов'язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок,  відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу  відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню  розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії.  Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним ("возмезднім").
Форма договору банківського вкладу.    Договір банківського вкладу укладається в писемній формі під страхом його недійсності (незначності). Однак, при  укладанні договору банківського рахунка існують певні специфічні моменти, які відрізняються від загальних правил  оформлення письмових договорів. Так, зокрема, для договору банківського вкладу письмова форма вважається дотриманою,  якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним чи депозитним сертифікатом або іншим  документом, який відповідає вимогам, передбаченим для документів такого роду. Ощадна книжка може бути  іменною чи на пред'явника; в останньому випадку вона є цінним папером. В ощадній книжці вказується  найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка по внеску, усі суми коштів, зараховані чи списані по  внеску, залишок коштів на рахунку. Якщо іменна ощадна книжка втрачена чи приведена в негідний для її  пред'явлення стан, банк за заявою вкладника зобов'язаний видати йому нову ощадну книжку. Ощадний  сертифікат засвідчує внесення суми внеску і права вкладника на одержання суми внеску і відсотків по ньому після закінчення  встановленого договором терміну. Ощадний сертифікат також є цінним папером і може бути іменним чи  на пред’явника. Існує два основних види внеску: строковий вклад (повернення суми внеску обумовлюється закінченням  терміну, встановленого в договорі) і до запитання (термін у договорі не встановлений, а сума внеску повертається на першу  вимогу вкладника). Крім цього, внески можна класифікувати по можливості внесення додаткових сум у внесок  на внески що передбачають чи не передбачають таку можливість як для самого вкладника, так і для третіх осіб.
Юридичний захист вкладників забезпечується різними механізмами забезпечення повернення внеску. Як забезпечення  виконання зобов'язання банком по поверненню внеску можуть використовуватися гарантії, поручительства, застосування заходів  відповідальності (стягнення збитків, неустойок, штрафних відсотків). Крім цього, у даний час могутнім засобом захисту  вкладників є страхування банківської діяльності і, зокрема, фінансових ризиків банків. У цих цілях під  контролем НБУ створюються фонди обов'язкового страхування, а також подібні добровільні фонди можуть  створюватися на основі договору між собою самими банками.
У більшості випадків банки самостійно з урахуванням вимог законодавства і встановлених банківських правил  розробляють стандартні форми договорів, на умовах яких вони здійснюють розрахункове обслуговування. Клієнт може  або прийняти цілком такі умови й укласти договір, або відмовитися від його укладання у випадку незгоди хоча б з  однією з істотних умов договору. При цьому для різних видів рахунків, як правило, установлюються різні умови  здійснення розрахунків по них. Банк не має права необґрунтовано відмовляти у відкритті рахунка, якщо клієнт цілком  приєднується до умов договору. Виключенням є випадки, коли банк доведе відсутність у нього можливості прийняти  клієнта на обслуговування. У противному випадку клієнт може звернутися в суд з вимогою про вимушення банку до укладання договору, а також про стягнення з банку заподіяних збитків. Клієнт, на відміну від банку, ні при яких умовах не може бути  примушений до укладання договору банківського рахунку, а укладає його винятково на основі свого вільного волевиявлення.
У випадках, коли клієнтом у договорі банківського рахунку є підприємства, організації й установи, іноді зазначені  особи укладають договір банківського рахунку, виходячи з обов'язку зберігати свої кошти в установах банку. Даний обов'язок є публічно-правовим і  забезпечується спеціальними заходами відповідальності, однак такий обов'язок не може розглядатися як підстава до примушення юридичної особи до вступу в договірні відносини з тим чи іншим конкретним банком. Договір банківського  рахунку є родовим поняттям у відношенні окремих видів договорів, які укладаються банками для здійснення розрахункових  операцій. У залежності від того, кому і для виробництва яких операцій відкривається рахунок, розрізняються договори розрахункового  рахунку, поточного рахунку, бюджетного і кореспондентського рахунків. Розрахунковий рахунок – відкривається юридичним особам і  громадянам-підприємцям для зарахування виторгу, обліку доходів від позареалізаційних операцій, здійснення розрахунків з  контрагентами, розрахунків з робітниками та службовцями і т.д. Поточні рахунки відкриваються як правило для забезпечення діяльності  філій і представництв. Режим поточного рахунку визначається юридичною особою при його відкритті і відкривається по  клопотанню юридичної особи. По поточному рахунку представництва здійснюють витрати і виплати, пов'язані з  виконанням своїх функцій, а також по утримуванню апарату, однак стороною в договорі є юридична особа, яка надає права розпорядження рахунком представництву. Бюджетний рахунок відкривається юридичним особам, які фінансуються за рахунок бюджету для обліку витрат бюджетних коштів за цільовим призначенням. Кореспондентський рахунок (і субрахунок)  відкриваються банками один у одного для проведення розрахунків з доручення банку-кореспондента. В угодах про  кореспондентські відносини визначаються коло організацій, які здійснюють розрахунки по кореспондентських рахунках; коло  операцій по рахунках; умови платежів; порядок обміну інформацією, контрольні функції. Розрахунки по кореспондентських  рахунках здійснюються на основі операцій з рахунками ЛОРО і НОСТРО, які відкривається відповідно в двох  банках-кореспондентах, для обліку операцій. По кореспондентських рахунках не допускається наявність дебетового сальдо, всі  операції провадяться тільки при наявності коштів на рахунку.
За договором банківського рахунку банк   зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок,   відкритий клієнту, кошти,   виконувати розпорядження клієнта про перерахування   і видачу відповідних сум з рахунка і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунка   виступають банк (інша кредитна організація, що   має ліцензію) і клієнт (будь-які   юридичні і фізичні особи). Предмет   договору складають кошти   клієнта, які знаходяться на банківському рахунку, з   якими здійснюються операції,   обумовлені договором.
Даний договір укладається в писемній   формі шляхом підписання єдиного документа   або шляхом подачі клієнтом заяви й  оформленні на заяві дозвільного напису   керівника банку.
Розірвання договору банківського рахунку   відбувається за заявою клієнта в будь-який час,   або за вимогою банку. Залишок   коштів на рахунку видається клієнту   або за його вказівкою перераховується на інший   рахунок не пізніше семи днів після одержання   відповідного письмової заяви   клієнта. Наслідком розірвання договору   є закриття рахунка клієнта.
Договір банківського рахунка вважається   розірваним з моменту заяви клієнта   в однобічному порядку про розірвання   договору і пред'явлення позову в суд   не потрібне.
Після розірвання договору на   розрахунково-касове обслуговування у клієнта є право вимагати перерахування залишку   коштів, яке   може бути передано іншій юридичній   особі.
Зміст договору банківського рахунку   складають права й обов'язки банку і   клієнта. Обов'язок банку складається в   належному виконанні операцій по рахунку,   передбачених законом, банківськими   правилами, звичаями ділового обороту,   договором банківського рахунку й у збереженні   банківської таємниці. Обов'язок клієнта -   дотримання банківських правил при здійсненні   операцій по рахунку й оплата витрат банку на   здійснення операцій по рахунку.
 Відповідальність за невиконання   чи неналежне виконання обов'язків за договором банківського рахунка носить взаємний   характер.
 Особливе значення має регламентація   відповідальності банку. Відповідно до закону "Про   банки і банківську діяльність" НБУ вправі відкликати ліцензію на   здійснення банківських операцій у   випадках невиконання вимог   законів, що регулюють   банківську діяльність, а також   нормативних актів НБУ.
Відповідальність банку настає за   неналежне здійснення операцій по рахунку, а   саме:
 за несвоєчасне зарахування на рахунок грошових коштів, що   надійшли клієнту,
 за необґрунтоване списання коштів   з рахунка,
 за невиконання вказівок клієнта про   перерахування коштів з рахунка або   про їх видачу з рахунка.
 У перерахованих випадках банк зобов'язаний сплатити   на цю суму відсотки в порядку і розмірі,   передбачених законодавством. У випадку   невиконання вказівок клієнта про   перерахування коштів з рахунка   або про їх видачу з рахунка банк зобов'язаний   сплатити на цю суму відсотки.
2. Договір банківського депозиту.
Відносини вкладника і банку регулюються депозитним договором, тобто тим договором,   який підписує клієнт, віддаючи банку гроші під відсотки. Однією з умов   депозитного договору є порядок його зміни. Якщо в договорі говориться, що банк   може за своїм розсудом, у залежності від кон'юнктури ринку, в однобічному порядку   змінювати умови договору, то вкладник захистити свої інтереси не зможе. Присутність у   договорі такого запису означає, що банк не гарантує вкладнику одержання останнім   саме тих відсотків, про які сказано в підписаному сторонами договорі. Підпис   вкладника під таким договором означає, що він погодився на такі умови. Захистити такого   вкладника дуже складно, тому, що його права, визначені в договорі, не порушені.
 Крім того, будь-який банк має повне право змінювати процентні ставки по договорах, що знову   укладаються. Неправомірно вимагати від банку виконання рекламних обіцянок   місячної давнини. Тому, почувши в чергов разий, що конкретний банк знизив процентні   ставки, не слід квапитися обурюватися і дзвонити в товариство захисту споживачів чи антимонопольний   комітет - може бути, нічого страшного не відбулося.
 У деяких депозитних договорах, що передбачають можливість зміни банком   діючих процентних ставок без узгодження з вкладником, визначені припустимі   межі такої зміни. Як правило, говориться, що банк вправі змінювати процентні   ставки пропорційно зміні дисконтної ставки НБУ.
Для укладання депозитного договору клієнту необхідно надати в Банк   наступні документи:
фізичній особі - копію паспорта;
юридичній особі - довідки на відкриття депозитного рахунка з податкової   інспекції, пенсійного фонду, фонду медичного страхування.
Доходи, отримані клієнтом у вигляді нарахованих Банком відсотків по внеску,   обкладаються податком відповідно до законодавства України і стягуються Банком при   одержанні клієнтом цих доходів.
Для збереження цінностей і документів клієнту може бути   наданий Банком депозитний сейф на підставі укладеного Договору про оренду   депозитного сейфа.
Договір укладається на певний строк.
 По укладанні договору і внесення плати за оренду сейфа клієнту   видається ключ від сейфа.
 Клієнт має доступ до сейфа в операційний час Банку.
 Клієнт може довірити доступ до сейфа довіреній особі.
 Банк гарантує схоронність   цінностей, що знаходяться в депозитному сейфі, і забезпечує таємницю їх збереження.
 Предметами збереження в депозитному сейфі не можуть бути зброя,   наркотичні і легкозаймисті речовини.
 Плата за оренду депозитного сейфа складає 5 карбованців за один   календарний день і може бути внесена як безготівковим, так і   готівковим шляхом.
3. Поняття, сторони і форма кредитного договору.
В умовах сучасних ринкових відносин успішна  життєдіяльність суб'єктів, кі хазяюють, без періодичної  фінансової й іншої матеріальної допомоги іззовні стала практично  неможливою. Потреба додаткового залучення коштів  пов'язана з необхідністю покриття як поточних витрат підприємств,  так і їх довгострокових капітальних вкладень у виробництво,  будівництво й інші галузі господарства. При цьому джерелами  залучуваних юридичними особами фінансових і інших коштів  виступають як створені для цих цілей спеціалізовані  фінансово-кредитні установи, так і юридичні особи, що мають  загальну правоздатність і не обмежені у своїй діяльності  окремими видами. Крім того, нині діюче цивільне  законодавство дозволяє і громадянам бути учасниками позикових  відносин, причому як у побутовий, так і в підприємницькій  області діяльності.
Знання основних норм цивільного права, що регулюють  зобов'язальні відносини, які виникають по договорах позики і  кредиту, для сучасного підприємця особливо важливі,  оскільки правильне оформлення договірних відносин, тобто його  відповідність вимогам законодавства, є гарантією не  тільки запобігання різних матеріальних і моральних витрат у  відносинах з контрагентами, але і своєчасного запобігання  негативних наслідків по визнанню такої угоди  недійсною.
У частині третій Цивільного кодексу України розрізняється кілька договірних зобов'язань, що  оформляють єдині по економічній природі позикові відносини.
По-перше, це власне сам договір позики, правила про який  одночасно є загальними для договорів грошового і товарного  кредиту.
По-друге, це кредитний договір, до якого при відсутності  спеціальних розпоряджень також можуть застосовуватися норми про договір  позики.
По-третє, це особливі різновиди договору кредиту — товарний і  грошовий кредит, до яких поряд із правилами про договори позики і  кредиту також можуть застосовуватися і правила про основні договори, що  обслуговуються кредитом (наприклад, договір купівлі-продажу).
По-четверте, це відносини, що виникають при придбанні  облігацій, векселів й інших боргових цінних паперів, уперше  включені як самостійні елементи позикових  відносин.
Таким чином, різні кредитні зобов'язання, як і  зобов'язання, оформлені борговими цінними паперами,  розглядаються як самостійний різновид загальної категорії  позикових зобов'язань.
Кредитний договір є самостійним  особливим різновидом договору позики. Мається наступне визначення кредитному договору:
За кредитним договором банк чи інша кредитна організація   (кредитор) зобов'язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а   позичальник зобов'язується повернути отриману грошову суму і сплатити   відсотки на неї.
Як правило, система кредитування будується на основі принципів  цілеспрямованості (тобто на суворо визначені цілі), терміновості (на  певний строк), відплатності (зі сплатою відсотків за  користування), забезпеченості кредиту (як правило, заставою  матеріальних цінностей й інших способів).
Регулювання кредитних відносин здійснюється як загальними  правилами про договір позики, так і спеціальними розпорядженнями, які відносяться до договорів кредиту. При цьому загальні норми про  договір позики застосовуються до кредитних відносин тільки при  відсутності спеціальних правил і якщо вони не суперечать суті  урегульованих договором відносин. Зокрема, до  кредитних відносин можуть бути застосовані наступні правила про  позику: про відсотки за договором позики, про  обов'язки позичальника повернути суму позики, про  наслідки порушення позичальником договору позики, про  наслідки втрати забезпечення повернення суми позики (ст. 813), про  цільову позику.
У цьому зв'язку необхідно в першу чергу розглянути саме ті  норми ЦК України, що мають спеціальний характер і встановлені  для регулювання саме цього роду кредитних відносин.
По своїй юридичній природі договір кредиту, на відмінність від  договору позики, вважається не реальним, а консенсуальним (п.1 ст.  819), тобто, таким що вступає в силу не з моменту передачі позичальнику  коштів, а відразу після того, як сторонами буде досягнуто  відповідної згоди (при цьому відсотки за користування  кредитними коштами нараховуються з моменту надходження коштів  на рахунок позичальника). Отже, при такій конструкції позичальник  може примусити позикодавця до видачі йому кредиту.
Однак у ЦК України передбачені випадки, коли позикодавець усе-таки вправі відмовитися від надання позичальнику передбаченого  договором кредиту. У даному випадку мова йде про обставини,  які мабуть, свідчать про те, що надана позичальнику  сума в термін повернута не буде. Зокрема, такою  обставиною може бути явна неплатоспроможність позичальника, який  підтверджує неможливість повернути кредит.
У свою чергу позичальник може відмовитися від одержання кредиту до  встановленого договором терміну його надання. Однак це  припустимо лише у випадку, якщо інше не передбачено законом,  іншими правовими актами чи кредитним договором.
Важливою особливістю, що відрізняє кредитний договір від договору  позики, є те, що в ролі позикодавця за кредитним договором  може виступати тільки банк чи інша кредитна організація, що  має відповідну ліцензію НБУ на  здійснення даного виду банківських операцій. Позичальниками можуть  бути будь-які юридичні особи, а також громадяни, що володіють повною  дієздатністю.
Принципово кредитний договір відрізняється від договору позики тим,  що він може встановлювати лише сугубо грошове зобов'язання.  Іншими словами, предметом кредитного договору можуть бути тільки  гроші, але не інше майно . Більше того, оскільки  видача більшості кредитів здійснюється в безготівковій формі,  предметом кредитних відносин фактично стають не гроші (у  вигляді грошових купюр), а відповідні права вимоги. (До  договорів, що містять обов'язок надати в кредит інші, чим  гроші, речі, застосовуються правила про товарний кредит).
Особливе значення придається вимогам до форми  кредитного договору. Насамперед, договір повинен бути укладений у  писемній формі. Також важливо взяти до уваги той факт, що на  відміну від договору позики, у якому дотримання письмової форми  договору необхідне лише в суворо визначених випадках, відсутність  такої форми в кредитному договорі лише обмежує коло  доказів, на які сторони можуть посилатися при заперечуванні  договору по безгрошовість.
Наслідком недотримання письмової форми кредитної  угоди є його недійсність. А саме: такий договір  вважається незначним.
Іншими словами, це означає, що кредитний договір, укладений  сторонами шляхом досягнення лише усної угоди, для його  сторін ніяких юридичних наслідків не несе, за винятком  тих, котрі пов'язані з його недійсністю. Такий договір  незначний з моменту його здійснення, у зв'язку з чим, кожна зі сторін  зобов'язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а у  випадку неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати  його вартість у грошах.
Кредитний договір може передбачати цільове використання  позикових коштів. При цьому кредитор здійснює контроль за  використанням кредиту й у випадку його нецільового використання  вправі припинити кредитування. Для забезпечення такого  контролю на позичальника покладаються обов'язки представляти  кредитору певну документацію, фінансові і звітні  документи, обмовляється право банку контролювати напрямки  використання коштів, перевіряти і встановлювати обсяги  виробничих витрат при капітальному будівництві й ін.
У більшості випадків банківські кредити видаються під відсотки,  розмір яких визначається за домовленістю сторін. Як правило,  вони формуються з урахуванням ставки, по якій банк надає кредити комерційним банкам з додатком  банківської надбавки (маржі), розмір якого залежить від попиту на  грошові ресурси. Кредитна організація не має права в  однобічному порядку змінювати процентні ставки по кредитах і  терміни дії цих договорів із клієнтами, за винятком випадків,  передбачених державним законом договором із клієнтом.  Відсотки, якщо інше не передбачено в договорі, виплачуються  щомісяця до дня повернення суми кредиту.
Позичальник зобов'язаний повернути отриманий кредит у термін і в порядку,  що передбачені кредитним договором. У випадках, коли термін  повернення договором не установлений чи визначений моментом зажадання, сума кредиту повинна бути повернута позичальником протягом 30-ти днів із дня пред'явлення кредитором вимоги про  це, якщо інше не передбачене договором.
Сума кредиту може бути повернута достроково за згодою кредитора.
Обов'язки позичальника по поверненню кредиту вважаються виконаними  після зарахування відповідних коштів на банківський  рахунок кредитора або після безпосередній передачі їх кредитору,  якщо інше не передбачено договором. Списання  коштів з рахунка позичальника не звільняє його від  відповідальності за повернення кредиту, якщо ці кошти не надійшли  на рахунок кредитора.
У випадку неповернення кредиту у встановлений термін, якщо інше не  передбачено законом чи кредитним договором, позичальник зобов'язаний,  понад установлену суму кредиту і відсотків за користування  коштами, сплачувати кредитору відсотки на суму  кредиту в розмірі ставки рефінансування НБУ. У цьому випадку  загальна сума коштів, що підлягає поверненню у випадку  порушення позичальником своїх зобов'язань, складається із сум: кредиту;  відсотків по кредиту; відсотків, нарахованих за порушення терміну  повернення кредиту.
У тих випадках, коли умовами договору передбачене повернення  кредиту вроздріб (на виплат), порушення позичальником терміну повернення  чергової частини кредиту надає право кредитору вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася, і  установлених відсотків (відсотки нараховуються за період користування  кредитними коштами).
Вступ у ринок значною мірою зв'язано з реалізацією потенціалу  кредитних відносин. Створення фінансового ринку означає зміну ролі  кредитних інститутів в управлінні народним господарством і підвищенні ролі  кредиту в системі економічних відносин.

Висновки
Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так, наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються свого роду «каменями спотикання» інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про провину як умові відповідальності і її форм, про підстави для звільнення від відповідальності (випадок і нездоланна сила) і про її зміст (понятті і видах збитків). Більш того, українське цивільне законодавство, випливаючи римським традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення зобов'язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у цивільному законодавству потребують негайного заповнення. Будемо сподіватися з прийняттям нового Цивільного кодексу України вирішиться багато цих та інших питань.
Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід'ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв'язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.
Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.
 Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.
Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому  розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.
n зобов'язання по передачу майна у власність або інше речове право;
n зобов'язання по передачі майна в користування;
n зобов'язання по виконанню робіт;
n зобов'язання по реалізації результатів творчої діяльності;
n зобов'язання по наданню послуг;
n спільна діяльність;
n зобов'язання з односторонніх угод;
n позадоговірні зобов'язання.
Цивільне право як галузь права - це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють майнові, особисті немайнові, пов'язані з майном і особисті немайнові, не пов'язані з майном відношення.
Предмет цивільного права як галузі права - це регульовані галуззю цивільного права майнові відношення (договір купівлі-продажу, міни, постачання, підряду), учасниками яких виступають володарі відособленого майна, а також пов'язані з майном особисті немайнові відносини (авторське право, право на відкриття), і, у випадках, передбачених законом, особисті немайнові відносини, не пов'язані з майном (відношення по захисті честі і гідності).
Метод цивільно-правового регулювання - це засіб впливу цивільно-правових норм на регульовані цими нормами суспільні відносини. Особливості даного методу :
1.   Рівність сторін (випливає з відособленості майна учасників цивільно-правових відносин);
2.   Принцип дозволу: »Дозволене усе, що прямо не заборонено законом»;
3.   Множинність суб'єктів і об'єктів (Цивільний Кодекс України не передбачає відповідальність юридичних осіб);
4.   Захист порушеного права здійснюється шляхом подачи позову (цивільно-правовий захист носить майновий, відтворювальний або компенсаційний характер).
Цивільні правовідносини являють собою юридичний зв'язок між учасниками врегульованого правом майнового або немайнового відношення, що виражається в наявності в них взаємних суб'єктивних прав і обов'язків (або тільки права і відповідного йому обов'язку). Вираження «врегульовані правом» означає не тільки конкретну регламентацію визначених відносин спеціальними правовими нормами, але і поширення на них загальних норм цивільного права, що регулюють дані відносини. У результаті «врегулювання правом» суспільних відносин учасники цих суспільних зношений несуть цивільні права й обов'язки.
Специфічною рисою цивільних правовідносин є юридична рівність учасників цивільних правовідносин, тобто жодна зі сторін цивільних правовідносин не наділена владними повноваженнями, вони не підпорядковані друг другу.
У цивільних правовідносинах розрізняють суб'єкти, зміст й об'єкт.
Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, держава Україна, інші держави, адміністративно-територіальні одиниці, юридичні особи, міжнародні організації. Суб'єкт цивільного права має цивільну правоздатність.
Під змістом цивільних правовідносин варто розуміти складові його суб'єктивні права й обов'язки. У кожних цивільних правовідносинах розрізняють дві сторони - правомочну і зобов'язану. Правомочній стороні належить право, що називається суб'єктивним правом. Цьому суб'єктивному праву відповідає обов'язок іншої сторони. Під суб'єктивним цивільним правом варто розуміти надану законом учаснику цивільних правовідносин можливість визначеного власного поводження, а також можливість потребувати відповідного поводження від іншої особи або осіб із використанням у необхідних випадках мір державного примуса. Під обов'язком розуміється міра належного поводження зобов'язаного суб'єкта. Суб'єктивне право й обов'язок виникають одночасно.
Об'єкти цивільних правовідносин - речі, гроші, цінні папери, інше майно; дії, результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Цивільні правовідносини бувають:
1. У залежності від предмета цивільно-правового регулювання:
- майнові;
- особисті немайнові, пов'язані з майном; 
- особисті немайнові, не пов'язані з майном.
2. У залежності від суб'єктивного складу:
- абсолютні - право правомочної особи відповідає обов'язкам невизначеного кола осіб (наприклад, право власності, авторства);
- відносні - право правомочної особи відповідає обов'язкам визначеного кола осіб (будь-яке цивільно-правове зобов'язання, що виникнуло з договорів, із заподіяння шкоди, наприклад, договір купівлі-продажу).       
3. У залежності від засобу задоволення інтересу носія права:
- речові - правомочна особа реалізує своє суб'єктивне право самостійно без помочі дій третіх осіб (речові правовідносини є абсолютними);
- зобов'язальні - правомочна особа реалізує своє суб'єктивне право за допомогою дій третіх осіб (зобов'язальні правовідносини є відносними).
Підставою виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти. Юридичними фактами називаються обставини, із якими закон зв'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Нерідко закон зв'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин не з одною обставиною, а із сукупністю юридичних фактів, що називається юридичним складом.[8, c. 30-33]
Всі юридичні факти діляться на дії і події. Під дією розуміються обставини, що наступають із волі осіб, що їх вчинюють. Події - це обставини, що наступають незалежно від волі учасників правовідносин. Юридичні дії можуть бути правомірними або неправомірними.
 Серед правомірних юридичних дій особливе значення для виникнення цивільних правовідносин мають угоди і юридичні вчинки. Угоди - це вольові дії суб'єктів цивільного права, спрямовані на виникнення, зміна або припинення цивільно-правових відносин. Юридичні вчинки - це правомірні дії суб'єктів цивільного права, що самі по собі не спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, проте породжують такі в силу прямої вказівки в законі (наприклад, знахідка, скарб). 
Здійснення цивільних прав - це реалізація суб'єктивного цивільного права для задоволення інтересу, що охороняється законом. Здійснення суб'єктивних цивільних прав нерозривно пов'язано з виконанням обов'язків. Способи здійснення цивільних прав різноманітні і залежать, насамперед, від їхнього призначення.
Особа, що володіє суб'єктивними правами, у процесі їх реалізації повинна підкоритися вимогам закону, що встановлює визначені межі, межі, у яких право тільки і може здійснюватися. У відповідності зі ст.5 Цивільного кодексу України цивільне право повинно здійснюватися відповідно до його призначення і моральних принципів суспільства. Здійснення прав не повинно виходити насамперед за межі їх призначення. Під призначенням права розуміється та ціль, заради досягнення якої суб'єктивне право дається учасникам цивільних правовідносин. Призначення суб'єктивних цивільних прав визначається цивільним законодавством. Проте межа здійснення суб'єктивних цивільних прав не можна привести лише до вимог реалізації права відповідно до його призначення. Зазначені межі визначаються також рамками дієздатності суб'єктів права, а також обмежені тимчасовими межами.
Кожне цивільне право має свою ціль, що закріплена в законі і носить об'єктивний характер, якщо право здійснюється відповідно до цілі,то суб'єктивне право застосовується правильно.  Під неналежним здійсненням права розуміється використання права не у відповідності з його призначенням або з моральними принципами. Такі права не підлягають цивільно-правовому захисту. Існують такі наслідки неналежного здійснення права:
1.   Позбавлення самого суб'єктивного права;
2.   Примусовий викуп права (ст. 136 ЦК);
3.   Самого майна не позбавляють, але позбавляють незаконно отриманого прибутку;
4.   Повернення сторін у початкове положення (двохстороння реституція).
Захист права - сукупність мір правоохоронного характеру, спрямованих на застосування у відношенні правопорушника примусового впливу з метою визнання або відновлення порушеного права, або того що оспорюється. Право на захист - можливість застосування правомочною особою заходів правоохоронного характеру. Способи захисту відповідають характеру суб'єктивного права.
Порядок захисту - це якими органами здійснюється захист. Порядок захисту може бути загальним (розгляд цивільних справ судами й арбітражними судами) і спеціальний (у випадках прямо зазначених у законі розгляд цивільних справ адміністративними органами і громадськими організаціями).
Засоби захисту - це те яким чином здійснюється захист. Відповідно до ст.6 ЦК способи захисту можуть бути загальними (визнання права, відновлення положення, що існувало до порушення права, припинення дії права, що порушено, присудження до виконання зобов'язання в натурі, припинення або зміна правовідносин, відшкодування матеріального збитку, відшкодування збитків) і спеціальними (застосовуються у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, стягнення неустойки, штрафу пені)).
Цивільне законодавство України визначає цивільну правоздатність у такий спосіб - суспільно юридична властивість, закріплена законами держави, які передбачають можливість мати цивільні права і нести обов'язки. Ознаками цивільної правоздатності є:
1.   Формальна рівність правоздатності для усіх;
2.   Сполучення прав і обов'язків;
3.   Гарантування правоздатності.
Громадяни можуть відповідно до  закону мати: майно на праві приватної власності (у тому числі і землю), право користування житловими помешканнями й іншим майном, обирати рід занять і місце проживання, успадковувати і заповідати майно, займатися підприємницькою діяльністю, разом з іншими громадянами або юридичними особами, створювати господарські товариства, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також мати інші майнові  і особисті немайнові права.[23, c. 51-53]
Відповідно до ст. 12 ЦК: ніхто не може бути обмежений у правоспроможності інакше, як у випадках і порядку передбачених законом, угоди, спрямовані на обмеження правоспроможності є недійсними. Проте закон вказує на те, що може застосовуватися обмеження правоздатності, при застосуванні до особи карного покарання, а також, може бути, адміністративним (адміністративний арешт). Підприємницькою діяльністю не можуть займатися державні службовці.
Цивільна правоздатність має свій зміст - сукупність цивільних прав і обов'язків, що може мати особа відповідно до чинного цивільного законодавства. Зміст цивільної правоздатності визначається потребами економічного і соціального розвитку. Відповідно до чинного законодавства до змісту цивільної правоздатності можна віднести можливість мати майно на праві власності, успадковувати майно, займатися підприємництвом і будь-якою іншою не забороненою законом діяльністю, створювати самостійно або разом з іншими громадянами й організаціями юридичні особи, укладати будь-які, не заборонені законодавством угоди, брати участь у зобов'язаннях, обирати місце проживання і рід занять, набувати права на житло, мати права автора винаходу, твору науки, літератури, мистецтва або іншого результату інтелектуальної діяльності, мати майнові і немайнові права. У зміст цивільної правоздатності можуть входити також права й обов'язки, не передбачені законом, але не суперечні йому.
Держава є специфічним суб'єктом цивільного права. У зв'язку з тим, що держава має власність, у неї є визначене суб'єктивне цивільне право, що може виникнути на підставі цивільної правоздатності, а цивільною правоздатністю може володіти суб'єкт цивільного права. Особливість держави полягає в тому, що вона, будучи носієм політичної влади і суверенітету, визначає правосуб'єктність громадян і юридичних осіб.  Держава одержує для себе цивільні права і створює цивільні обов'язки через свої органи. Але держава не виступає в якості єдиного суб'єкта цивільних правовідносин. Навпроти, воно характеризується множинністю суб'єктів (Україна як ціле й адміністративно-територіальні одиниці).
Відповідно до законодавства України під об'єктом цивільних прав прийнято розуміти те благо, на яке спрямовано суб'єктивне право, тобто усе те, із приводу чого виникає визначений правовий зв'язок між особами і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Об'єктами цивільних прав можуть бути матеріальні і нематеріальні блага. У залежності від цього вони звичайно підрозділяються на три основні групи:
1)   речі (матеріальні явища, предмети природи, як у їх природному стані, так і  пристосовані людиною до його потреб, усякого роду предмети вжитку, гроші і цінні папери);
2)   діяльність (робота, послуги, результати творчої діяльності);
3)   особисті майнові блага.
З прийняттям Закону України «Про власність» режим права власності поширився не тільки на речі, але і на результати творчої діяльності, що мають нематеріальну основу, правове регулювання яких здійснюється главою 6 Закону, «Право інтелектуальної власності». А оскільки і речі, і об'єкти інтелектуальної власності знаходяться в єдиному правовому режимі, то перші дві групи об'єктів цивільних прав вважається можливим умовно об'єднати в одну групу «речей» із підрозділами на дві підгрупи - речі матеріальні і «речі» нематеріальні.
Під матеріальними речами цивільне право розуміє всі предмети матеріального світу, що призначені задовольняти визначені потреби і можуть знаходиться у володінні суб'єктів цивільних правовідносин. Наука і законодавство розмежовують ці речі по ряду ознак, пов’язуя з приналежністю речі до тієї або іншій групи визначені особливості правового регулювання виникаючих майнових відношень.
З урахуванням цільового призначення об'єктів цивільних прав і розходжень у правовому режимі матеріальні речі класифікуються по таким основним групам:
1.   Засоби виробництва і предмети споживання - засновано на розходженні в цільовому призначенні цих речей, у засобах і межах користування і розпорядження речами їхнім власникам;
2.   Індивідуально визначені і визначені родовими ознаками -  підрозділяються по ознаці індивідуалізованості відповідного об'єкта майнових прав. Індивідуально визначені речі незамінні, тому у випадку загибелі або псування таких речей неможливо потребувати передачі їх у натурі, а можна претендувати лише на відшкодування збитків (наприклад, конкретний будинок, твір живопису). Речі, визначені родовими ознаками, замінні і індивідуалізуються в цивільному обороті лише шляхом вказівки на їх родову приналежність, якісний стан і кількісну міру (наприклад, зерно, бавовна, будівельні матеріали, гроші);
3.   Подільні і неподільні. Подільними признаються речі, які у результаті їх поділу на окремі фізичні частини не втрачають свого призначення і будь-яка частина цієї речі може виконати ту ж функцію, що і річ у цілому (наприклад, домоволодіння, земельна ділянка, зерно, бензин). Неподільними признаються речі, які у результаті їх розподілу втрачають своє початкове призначення, або цілком або частково втрачають свої корисні властивості (наприклад, автомобіль, телевізор, човен);
4.   Споживані і неспоживані. Споживаними є речі, що при користуванні або знищуються (продукти харчування, паливо) і предстають в іншій якості (будівельні матеріали), а несплживані - речі, що у процесі використання служать початковому призначенню (житловий будинок, автомобіль, засоби виробництва);
5.   Спонукувані і нерухомі речі різняться за ступенем уподобання до землі;
6.   Головні речі і приналежності (ст.132 ЦК) є фізично самостійними речами, зв'язок між ними існує в силу їх загального призначення;
7.   Плоди і прибутки. Під плодами розуміються речі, що виникають у результаті органічного розвитку інших речей. Під прибутками від речі розуміються ті надходження, що одержує особа в силу того, що відповідна річ передана їм іншій особі;
8.   Речі, дозволені до обороту (ті, що є об'єктом будь-яких цивільних правовідносин), обмежені в обороті (які у силу особливого господарського значення мають спеціальний правовий режим або набуваються по особливих дозволах, наприклад, валютні цінності, зброя) і вилучені з обороту (які не можуть бути предметом угод, наприклад, надра землі, лісовий фонд, водні ресурси).
У цивільному праві існує поняття «майно» як об'єкт цивільних прав. Воно вживається як для позначення конкретних речей, так і при визначенні сукупності майнових прав і обов'язків суб'єкта, зокрема, при спадкуванні майна громадян, коли до складу спадкового майна включаються і борги спадкодавця, або ж коли мова йде про майно, що знаходиться на балансі підприємства, до складу якого входять не тільки будинки, спорудження, устаткування, але і вимоги до боржників і обов'язки по виплаті сум, що належать кредиторам. Таким чином, до складу майна входять приналежні особі речі і права вимоги, що складають актив майна, а також борги (обов'язки), що складають пасив майна. До складу майна можуть включатися тільки об'єкти цивільних прав матеріального характеру.
Розрізняють майно в такому змісті:
- речі
- речі + права
- речі + права + обов'язки

1.3. Єдність і розмежування інститутів цивільного права
Цивільне й адміністративне право. Представлення про цивільне право буде більш повним і ясним у випадку його чіткого і послідовного розмежування з пов'язаними з ним іншими галузями права. Будь-яка діяльність людини вимагає певної організації. Тому в будь-якій сфері діяльності людини неминуче складаються організаційні відносини. Ті організаційні відносини, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну чи споживання, самим тісним образом зв'язані з виникаючими там же майново-вартісними відносинами. Так, для заняття будівельною діяльністю необхідно одержати ліцензію від компетентного органа державного управління. Тому між будівельною організацією й органом державного управління виникає організаційне відношення по одержанню ліцензії, тісно зв'язане з майново-вартісними відносинами, у які вступає будівельна організація в процесі виконання будівельних робіт. Однак природа організаційних відносин визначає їхнє правове регулювання за допомогою зобов'язуючих розпоряджень, що спираються на владні повноваження органу державного управління. Тому складаються в різних сферах діяльності людини організаційні відносини, як би тісно вони не були зв'язані з майново-вартісними відносинами, регулюються нормами адміністративного права, у якому застосовується метод влади-підпорядкування. Так, нормами адміністративного права регулюються відносини між відповідними комітетами з управління державним майном і знаходяться в їхньому веденні державними установами по наділенню останніх необхідним майном.[5, 17-19]
Цивільне і трудове право. Для розмежування цивільного і трудового права принципове значення має та обставина, що у відповідності зі сформованою в нашій країні традицією робоча сила не визнавалася, а найчастіше і зараз не визнається товаром. У силу цього думають, що майнові відносини, що виникають у результаті наймання робочої сили, не носять вартісного характеру. Тому їхнє правове регулювання повинне здійснюватися особливою самостійною галуззю трудового права.
Однак у міру переходу до ринкової економіки і формування ринку праці усе більш виразно проглядається товарний характер відносин, що виникають із приводу трудової діяльності людини. Тому зазначені відносини, у принципі, повинні входити в предмет цивільного права і регулюватися відповідним структурним підрозділом цивільного законодавства.
У сьогодення ж час у сфері правового регулювання трудових відносин використовуються лише деякі цивільно-правові елементи і зберігається історично сформована практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру. Останнє є однією з причин неефективності нашого виробництва. Незважаючи на це, практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру знаходить своє теоретичне обґрунтування в переважній більшості робіт представників науки трудового права.
Цивільне і природоресурсовое право. Оскільки земля, її надра, ліси, води й інші природні об'єкти не створені працею людини, а дані йому самою природою, довгий час вважався) що виникаючі з приводу природних об'єктів відносини також позбавлені вартісної ознаки і тому повинні регулюватися нормами особливої галузі, іменованої природоресурсовым правом. В даний час земля й інші природні об'єкти втягуються в товарний оборот, і складаються по приводу їхні майнові відносини здобувають вартісний характер, включаючи тим самим у предмет цивільного права.
Цивільне і фінансове право. Майнові відносини, що виникають у процесі діяльності органів державного управління в зв'язку з нагромадженням коштів і розподілом їх на загальнодержавні нестатки, позбавлені вартісної ознаки. У рамках зазначених відносин гроші не виступають як міра вартості, а виконують функцію засобу нагромадження. Їхній рух здійснюється по прямих безеквівалентних зв'язках, що не носять взаємооціночного, а стало бути і вартісного характеру. Тому зазначені майнові відносини регулюються нормами фінансового права.  [9, c. 51-54]
Разом з тим між владним органом державного управління й учасником цивільного обороту можуть складатися правовідносини, засновані не тільки на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, але і на юридичній рівності сторін. В останньому випадку до зазначених правовідносин застосовуються норми цивільного, а не податкового, фінансового чи іншого адміністративного законодавства. Так, у випадку заподіяння шкоди майну юридичної особи працівником податкової поліції при виконанні ним своїх службових обов'язків між відповідним органом податкової поліції і зазначеною юридичною особою складається майнове правоотношение, у рамках якого орган податкової поліції не має владні повноваження і знаходиться в юридично рівному положенні з організацією, який була заподіяна майнова шкода працівником податкової поліції.
Дискусія про сімейне право. Родина являє собою економічний осередок суспільства. Тому між членами родини не можуть не встановлюватися майнові відносини. Однак характер цих відносин одержав різну оцінку в літературі. В умовах соціалістичного суспільства більшість авторів прийшло до висновку про те, що майнові відносини, що складаються між членами родини, у силу їх сугубо особистого характеру утрачають вартісну ознаку і тому повинні регулюватися не цивільним правом, а особливою самостійною галуззю -сімейним правом.
Багато в чому даний висновок був визначений прагненням підкреслити якісне розходження між сімейними відносинами в соціалістичному і буржуазному суспільстві.
В міру переходу до ринкової економіки характер майнових відносин, що виникають між членами родини, міняється. В умовах ринкової економіки майново-вартісні відносини встановлюються між всіма учасниками цивільного обороту. Не складають виключення і майнові відносини між членами родини. Особистий характер взаємин між членами родини дійсно накладає особливий відбиток на виникаючі між ними майнові відносини, але не змінює їхньої природи, визначеної товарним характером виробництва. У противному випадку родина не **
може виконувати функцію економічного осередку суспільства, заснованого на товарному виробництві. Майнові відносини, що складаються усередині економічного осередку суспільства, не можуть якісно відрізнятися від майнових відносин, що панують у даному суспільстві. Тому майнові відносини між членами родини в умовах ринкової економіки неминуче здобувають вартісний характер. Підтвердженням тому служать останні зміни в сімейному законодавстві, зв'язані з розширенням сфери цивільно-правового інструментарію в регулюванні сімейних відносин. Так, відповідно до нового Сімейного Кодексу допускається укладання шлюбного контракту, можливість переходу від загальної спільної до загальної часткової чи роздільної власності чоловіків і т.д. Вартісний характер майнових відносин між членами родини обумовив також переклад цілого ряду правових норм, що традиційно «прописувалися» в актах брачно-сімейного законодавства, у ЦК.  Взаємооціночний характер носять і особисті немайнові відносини за участю членів родини. Наявність у відносинах між членами родини і з їхньою участю предметної ознаки цивільного права (взаємооціночний характер відносин) неминуче визначає необхідність застосування до них загальних норм цивільного права.
З урахуванням  викладеного переважніше в даний час позиція тих авторів, що розглядають сімейне право як внутрішній структурний підрозділ цивільного права. При цьому по своєму логічному обсязі і специфіці сімейне право утворить найбільш великий структурний підрозділ цивільного права, іменований підгалуззю цивільного права.

Розділ 2. Система цивільного права України

2.1. Загальна частина цивільного права
Дієздатність до 15 років – мінімальна, з 15 до 18 – часткова, з 18 – повна (згідно ЦК). Обмежену дієздатність мають особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.
Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім та оголошення громадянина померлим та юридичні наслідки цих дій визначаються у ст.18-22 ЦК. Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних випадках: 1) відсутність громадянина  місті постійного місця проживання більш одного року; 2) відсутність відомостей про місцеперебування громадянина; 3) всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не дали позитивних наслідків. В разі визнання судом особи без вісті відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок розірвання шлюбу.
Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина і т.ін.).
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді, або третейському суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.[35, c. 35-37]
Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємств визначені в законі «про підприємства в Україні»: державні, колективні, приватні, господарські товариства, індивідуальні підприємства. Види господарських товариств визначені в законі «про господарські товариства».
Політичні партії та громадські організації – закон «про об‘єднання громадян», релігійні організації – «про свободу совісті та релігійні організації», благодійні організації та благодійні форми – «про благодійність та благодійні організації», селянські і фермерські господарства – відповідним законом, який визначає їх статус.
Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Розпорядчим способом створюються державні і дочірні підприємства. За нормативно-явочним способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в місцевих органах виконавчої влади. Дозвільний спосіб – утворення політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для громадськості. Договірний спосіб – укладення договору про спільну діяльність між різними суб‘єктами (фізичними чи юридичними особами). Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність. Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські товариства.
Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.
Способами припинення діяльності юридичної особи є: 1) досягнення поставлених цілей; 2) закінчення строку, на якій була розрахована діяльність юридичної особи; 3) рішення власника юридичної особи; 4) банкрутство юридичної особи; 5) припинення діяльності підприємства за рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).
Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: 1) ліквідація; 2) реорганізація.
Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва. Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Порядок ліквідації регулює закон «про підприємства в Україні».
Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб: 1) приєднання; 2) злиття (об‘єднання); 3) виділення; 4) поділ; 5) перетворення. Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися. Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі. Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство. Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво.
Правосуб‘єктність = правоздатність + дієздатність.
Правові відносини – це відносини між суб‘єктами з приводу об‘єктів. Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума – еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Позичається автомобіль – це індивідуально визначена річ, бо має особливі властивості. Віндикаційний позов – витребування незаконно надбаної речі. Може бути об‘єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом); 5) споживні і неспоживчі речі (Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди); 6) подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і доходи (Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.
Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[ 19, c. 20-22]
Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).
До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.
Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.
Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти; 3) створення об‘єктів інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5) події, з якими закон пов‘язує настання цивільно-правових наслідків.
Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо). Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей.
Дії поділяються на правомірні і неправомірні.
Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна…). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно, або через представника.
Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.
Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).
Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3) присудження до виконання обов‘язку в натурі; 4) припинення або зміна правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки. Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров‘я, якщо особі загрожує небезпека. Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).
Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов‘язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов‘язання.
Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди; 2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв‘язок між протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.
Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних зобов‘язань. Позадоговірні зобов‘язання виникають внаслідок нанесення шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов‘язань детально регламентуються ЦК. Якщо у зобов‘язанні є декілька зобов‘язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов‘язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому співборжник, який повністю виконав зобов‘язання, має право вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов‘язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права
Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.
Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Володіння  - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.[30, c. 11-14 ]
1)   Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.
2)   Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.
3)   Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.
Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.
Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.
Всі цивільно-правові відносини можна поділити  на майнові і зобов‘язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності майна суб‘єктам ЦП. Зобов‘язальні відносини – це відносини, пов‘язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов‘язків суб‘єктів ЦП. Зобов‘язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки сторін).
Речові відносин і зобов‘язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов‘язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов‘язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов‘язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов‘язання несуть сторони конкретного зобов‘язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов‘язання.
Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов‘язання).
Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.
Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.
Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2) зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.
Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).
Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.
Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[23, c. 19-21]
За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.
Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.
За договором поставки організація-постачальник зобов‘язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов‘язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами. За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (86 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (68 рік). Ці документи діючі. Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець в праві, повідомивши постачальника відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачене інше. Продукція повинна бути поставлена в асортименті, передбаченому в договорі. Якість продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, або зразкам. В разі поставки продукції більш низької якості, покупець може відмовитись від прийняття і оплати продукції. Якщо продукція вже оплачена покупцем, то внесена ним сума підлягає поверненню. Продукція повинна поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних вимог або прейскурантів. В разі поставки некомплектної продукції покупець може вимагати доукомплектування або заміни некомплектної продукції і до моменту її доукомплектування або заміни відмовитись від оплати, а якщо продукція вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. За порушення договору поставки стягуються неустойка і збитки.
За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов‘язується доставити довірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (отримувачу), а відправник зобов‘язується сплатити за перевезення вантажу встановлену ціну. За договором перевезення пасажирів перевізник зобов‘язується перевезти пасажирів до пункту призначення, а в разі наявності багажу – також доставити багаж бо пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі. При цьому пасажир зобов‘язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу до перевезення – і за перевезення багажу. Перевізник і відправник несуть майнову відповідальність відповідно за неподачу перевізних засобів та непред‘явлення вантажу до перевезення. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, пошкодження вантажу і багажу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Перевізник також несе відповідальність за прострочення поставки вантажу. Договори перевезення вантажів є реальними договорами. Вони вважаються такими, що вступили в силу з моменту прийняття вантажу до перевезення. Договір перевезення пасажирів вважається консенсуальним і вважається укладеним з моменту видачі квітка на проїзд.
За договором майнового найму наймодавець зобов‘язаний надати наймачеві майно у тимчасове оплатне користування. Це двосторонній, консенсуальний, оплатний договір. Поряд з цим існує договір безоплатного користування майном (ті ж самі умови крім оплати). Предметом найму можуть бути лише індивідуально-визначені речі. Строки договору майнового найму визначаються за погодженням сторін. Наймодавець зобов‘язаний передати наймачеві придатне для користування майно. В період дії договору майнового найму наймодавець може відчужити здане в найом майно. В такому випадку договір найму зберігає чинність для нового власника майна.
Різновидом договорів майнового найму є:
1)   договір оренди. Оренда – це строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Оренда державного майна регламентується ЗУ «Про оренду державного і комунального майна».
2)   Договір побутового прокату – це передача в тимчасове оплатне користування предметів домашнього вжитку, спортивного інвентарю, іншого майна.
3)   Лізинг (ЗУ «Про лізинг») – майнове право володіння і користування чужим майном. Оперативний лізинг і оренда не відрізняються суттєво, суттєві відмінності має фінансовий лізинг (ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств»).
За договором підряду підрядник зобов‘язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов‘язується прийняти і оплатити виконану роботу. Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт. Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові. Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі. Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення. Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов‘язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об‘єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов‘язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об‘єкти і оплатити роботу. Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов‘язується повернуть позикодавцеві таку суму грошей, або рівну кількість речей того самого роду і якості. Кредитний договір, або договір про банківську позичку, є різновидами договору позики. Кредитний договір відрізняється від договору позики. Це договір консенсуальний і двосторонній, в той час як договір позики – реальний і односторонній.
За договором доручення одна сторона (повірений) зобов‘язується виконати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Довіритель зобов‘язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому випадку, коли вона передбачена договором. Повірений зобов‘язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя, та зробити це особисто. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане повністю, довіритель зобов‘язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи. Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від його виконання у будь який час. Умова про відмову від цього права є недійсною. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов‘язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або декілька угод від свого імені і за рахунок комітента. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента, або набуте комісіонером за рахунок комітента є власністю комітента. Взяте на себе доручення комісіонер зобов‘язаний виконати на умовах, найбільш вигідних для комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату або пошкодження майна комітента, яке знаходиться у нього, коли не доведе, що втрата або пошкодження  сталося не з його вини. Після виконання доручення комісіонер зобов‘язаний подати комітенту звіт і передати йому все одержане по виконаному дорученню. Після виконання доручення комісіонер справі отримати від комітента винагороду. Комісіонер не вправі, якщо інше не передбачене договором, відмовитися від виконання прийнятого доручення, за винятком випадків, коли це викликане неможливістю його виконання або порушення комітентом договору комісії. Якщо комітент скасує дане ним комісіонерові доручення в цілому або частково, то він зобов‘язаний сплатити комісіонерові комісійну винагороду за послуги, надані до скасування договору комісії.
За договором схову одна сторона (охоронець) зобов‘язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в належному стані. в договорі схову між юридичними особами може бути передбачений обов‘язок охоронця прийняти на схов майно, яке буде передане йому іншою стороною. Як правило неоплатний, якщо інше не встановлено договором. Особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час вимагати йог повернення від охоронця, а охоронець зобов‘язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову. Охоронець зобов‘язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, або необхідних для збереження майна. Коли на схов здано речі, визначені родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов‘язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну, або обумовлену сторонами кількість речей такого самого роду і якості.[35, c. 38-31]
За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров‘я (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, або його частину, взамін чого набувач майна зобов‘язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідченим. Відчуження будинку набувачем за життя відчувача не допускається. Договір може бути розірваний за вимогою відчувача, якщо набувач майна не виконує обов‘язків, взятих ним на себе за договором, та на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.
Договір про спільну діяльність є формою ведення господарської підприємницької діяльності без створення юридичної особи. За договором про спільну діяльність сторони зобов‘язуються діяти для досягнення спільної господарської мети. Ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність здійснюється за їх загальної згодою. Якщо учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво цією діяльністю одному з учасників договору, на нього покладається також і ведення спільних справ учасників договору. Особа, якій доручається ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Ведення спільних справ полягає у відкритті окремого банківського рахунку, у ведені окремого балансу, на якому враховується результати спільної діяльності, та ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку і звітності по результатам спільної діяльності. Платник податку облік по спільної діяльності веде окремо від обліку своєї власної господарської діяльності. Для досягнення спільно ї господарської мети учасники договору роблять внески грошами чи іншим майном, або трудовою участю. Внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є їх спільною власністю. Учасник договору про спільну діяльність не має права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок  покриття витрат, передбачених договором про спільну діяльність, та збитків, що виникли в результаті спільної діяльності, визначається договором.
Одним із видів забезпечення виконання зобов‘язань є неустойка. Неустойка поділяється на три види: 1) власне неустойка; 2) штраф; 3) пеня. Власне неустойка – це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов‘язання. Штраф – це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов‘язання (невиконання окремих складових зобов‘язання). Пеня – санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов‘язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ «Про виконання зобов‘язань». Завдаток – це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов‘язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов‘язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК). Гарантія – це правовідносини, в яких при невистачанні коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб‘єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб‘єктами виступають фізичні особи.
До позадоговірних зобов‘язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов‘язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов‘язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов‘язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов‘язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов‘язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Напр.: зобов‘язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з неправомірних дій.
Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов‘язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов‘язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов‘язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов‘язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров‘я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов‘язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.


В англо-американській правовій системі роль основного джерела права виконує судовий прецедент — рішення суду, що вступило в законну силу, по конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті, визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права» (statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У континентальної, у тому числі у української, правової системи судовий прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велико, а у відомій мері навіть формалізовано.
Так, вищі судові органи вправі давати судам «керівні роз'яснення» з питань застосування законодавства. Такі роз'яснення «у порядку судового тлумачення» звичайно приймаються ними у формі постанов їхніх пленумів, що містять обов'язкове тлумачення діючих правових норм. Ці акти не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення змісту правових норм є обов'язковим для відповідної судової системи, а тим самим і для сторін різних суперечок. Незважаючи на те, що формально вони не є джерелами права, їхня роль у встановленні однакового розуміння і застосування цивільно-правових норм, безумовно, дуже велика.
Важливе практичне значення мають і публікуємі рішення по конкретних справах (прецеденти у власному змісті слова), а також огляди практики розгляду окремих категорій споровши й інші рекомендації вищих судових інстанцій. Певним чином орієнтуючи суди, а отже, і учасників судових суперечок, у тому числі потенційних, вони в такий спосіб значною мірою визначають порядок, умови і наслідки застосування багатьох цивільно-правових норм (навіть при відсутності конкретної суперечки).
Не є джерелом права цивілістична доктрина. Обґрунтовані ученими висновки звичайно являють собою результат доктринального (наукового) тлумачення закону й інших джерел, але не мають обов'язкового характеру. Вони можуть бути враховані судом як думку знаючих осіб чи стати основою пропозицій про зміну (удосконаленні) законодавства, але в будь-якому випадку самі по собі не здобувають безпосереднього юридичного значення. Це ж можна сказати і про розроблювальний ученими-юристами на національному і міжнародному рівнях модельних (рекомендаційних) законах і інших аналогічних документах.
Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти, чи акти локального характеру, не утримуючих загальнообов'язкових розпоряджень (правових норм). У сфері цивільного права часто використовуються конкретні статути різних юридичних осіб, договори і т.п. Ці акти обов'язкові лише для тих, хто їх прийняв (не випадково говорять, що «договір — закон для двох»). Тому вони мають значення для регулювання конкретних відносин, що виникли між їх учасниками, у тому числі при вирішенні спорів (зрозуміло, за умови їхньої повної відповідності чинному законодавству). Саме з їхньою допомогою учасники цивільних правовідносин можуть самостійно організовувати і регулювати свої конкретні взаємозв'язки.
Таким чином, до числа джерел цивільного права варто відносити як законодавство (нормативні акти), так і міжнародні договори, а також торговельні порядки (а в країнах «загального права» — насамперед судовий прецедент). Ця обставина характеризує особливе розуміння джерела права в цивільно-правовій сфері.
Цивільне законодавство являє собою сукупність нормативних актів (а не норм права, як правова галузь) різної юридичної чинності. При цьому охоплювані їм нормативні акти в багатьох випадках мають комплексну, міжгалузеву природу, оскільки найчастіше містять не тільки цивільно-правові норми. Навіть у Цивільному кодексі маються норми публічно-правового характеру, що наприклад установлюють склад цивільного законодавства (ст. 3). В актах цивільного законодавства цивільно-правові норми переважають, але дуже рідко цілком витісняють норми іншої юридичної природи. Це викликано тим, що законодавець звичайно думає про змістовну сторону, а не про галузеву приналежність прийнятих їм актів. Норми, що містяться ж у них, у силу своїх об'єктивних юридичних властивостей розподіляються на публічно-правові і приватноправові.
Принциповою особливістю цивільного законодавства є наявність у ньому великого числа діапозитивних правил, що діють тільки в тому випадку, якщо самі учасники регульованого відношення не передбачать інший варіант свого поводження. Інакше кажучи, такі правила носять відтворювальний характер, тому що розраховані на заповнення відсутньої за якимись причинами волі самих суб'єктів. Такі норми переважають у регулюванні договірних відносин, тобто майнового обороту. У них виявляються особливості цивільного (частки) права, що звичайно розв'язує, дозволяє учасникам регульованих відносин самим вибрати найбільш прийнятний варіант поводження в загальних рамках, установлених законом, наділяючи їх для цього відповідними правовими можливостями. Диспозитивна норма звичайно містить певне правило поведінки, постачене застереженням «якщо інше не встановлено договором», що і дозволяє сторонам врегулювати свої відносини інакше, ніж це за загальним правилом передбачає закон.
Однак у цивільному законодавстві мається і значна кількість загальнообов'язкових, імперативних норм, що не допускають ніяких відступів від свого змісту (особливо при визначенні статусу суб'єктів і режиму об'єктів цивільних правовідносин, а також змісту речових і виключних прав). Більш того, у випадку сумніву в юридичній природі конкретної цивільно-правової норми варто виходити з її імперативного характеру, тому що диспозитивность повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній, будучи все-таки особливістю, а не загальним правилом правового, у тому числі цивільно-правового, регулювання.
Вхідні в цивільне законодавство нормативні акти складають дуже значний по обсягу законодавчий масив. Їхній неминучий достаток викликаний широтою і складністю самого предмета цивільно-правового регулювання. Разом з тим ця обставина утрудняє ознайомлення з діючим цивільним правом і значно ускладнює встановлення необхідних взаємозв'язків між складовими його різними актами. Тому саме для цивільного законодавства першорядне значення має рішення проблеми його систематизації й упорядкування.
До основних способів систематизації (упорядкування) законодавства, застосовуваним і в цивільно-правовій сфері, відносяться інкорпорація, консолідація і кодификація. Інкорпорація нормативних актів являє собою зведення раніше виданих актів у єдине джерело (збірник) без зміни їхнього змісту. Офіційна інкорпорація звичайно оформляється у виді єдиного зводу, чи зборів іншого збірника законів чи інших нормативних актів. Прикладами такої інкорпорації є Звід законів Російської імперії і Збори діючого законодавства Союзу РСР (яке не було довершено). Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних актів, звичайно тематичного характеру.
Консолідація нормативних актів являє собою об'єднання ряду актів, присвячених загальному колу питань, у єдиний нормативний акт, іноді навіть більш високої юридичної чинності (наприклад, Національним банком України було прийняте Положення про безготівкові розрахунки в Україні, що замінило собою ряд раніше діючих банківських інструкцій). Достоїнством консолідації є можливість деякої «розчищення» законодавства при його об'єднанні шляхом скасування (пропуску) чи заміни явно застарілих чи повторюваних норм, однак без внесення змін у їхній зміст.
При великій кількості змін (новел), внесених у закон чи інший нормативний акт, використовується також можливість його повторної офіційної публікації в повному обсязі (новелізації), при якій стара редакція акта втрачає силу. Такий прийом, на жаль рідко використовуваний вітчизняним законодавцем, значно полегшує застосування офіційного тексту нормативного акта.
Вищою формою систематизації законодавства є його кодификація, при якій приймається єдиний новий закон (рідше — підзаконний нормативний акт), що скасовує дію ряду старих нормативних актів. Особливістю кодексу є побудова його по певній системі з неодмінним виділенням загальних положень (Загальної частини) і охоплення їм всіх основних правил відповідної сфери, що визначає його центральне, стрижневе місце в загальній системі нормативних актів. Тому кодекс стає головним джерелом права відповідної галузі.
У цивільному праві кодификація може носити загальний (галузевий) або приватний характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, що охоплює всі основні норми й інститути даної галузі права. В другому — у прийнятті закону, у тому числі у формі кодексу, що регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин (наприклад, Житлового кодексу, Кодексу торгового мореплавання, Повітряного кодексу і т.п.), для яких можлива розробка і деяких реальних, а не надуманих загальних положень.
Норми цивільного права нерідко містяться також в актах комплексного характеру, присвячених регламентації господарської, у тому числі підприємницької, діяльності і, що носять у цілому публічно-правовий характер (наприклад, в актах фінансового, земельного і навіть адміністративного законодавства). Узагалі, правове регулювання господарської (економічної) діяльності в тій чи іншій формі здійснюється багатьма різними галузями публічного і приватного права, взаємодіючими між собою. Відповідно до цього міжгалузевими по своїй юридичній природі стають і багато актів законодавства, що регламентує цю сферу.
Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у тому числі в сфері цивільного  права, звичайно носять галузевий характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми. [14, c. 32-35]
Міжнародні договори. Мова йде насамперед про різні багатобічні міжнародні договори (конвенціяї), учасницею яких є Україна (як у власній якості, так і в ролі правонаступника Союзу РСР). Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню підлягають правила цього договору. 
При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування внутрішньодержавного акта. Наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як українське право (однак не до відносин українських суб'єктів, а до тих ситуацій, на які вона поширюється у відповідності зі своєю сферою дії, тобто до тих випадкам, коли до договорів міжнародної купівлі-продажу підлягає застосуванню українське право).
Паризька конвенція по охороні промислової власності 1883 р. установила, що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Відповідно до цього в Україні прийнятий спеціальний закон про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів. Сказане відноситься і до двосторонніх міжнародних договорів України, що теж можуть бути джерелами цивільного права (наприклад, договори про взаємний захист іноземних інвестицій).
Що стосується загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то вони, як і загальні принципи цивільного права, визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм. Їхнім прикладом може служити принцип заборони погіршення правового положення (дискримінації) іноземних чи громадян юридичних осіб у порівнянні з національними суб'єктами права.
Українське цивільне право надає значення джерела права звичаям, що склалися в сфері зобов'язальних відносин. При виконанні договірних і інших зобов'язань їх сторони зобов'язані керуватися «звичайно пропонованими вимогами» при відсутності спеціальних вимог законодавства чи умов зобов'язання. Такого роду «звичайні вимоги» власне кажучи і являють собою звичаї майнового обороту, тобто сформовані в ньому в силу кількаразового однакового застосування загальноприйняті правила поведінки, не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечні ім. Звичаї, таким чином, діють у випадках відсутності прямих розпоряджень у нормативному акті чи в договорі. Звичай повинний бути сформованим, тобто досить певним у своєму змісті і широко застосовуваним у майновому, насамперед у підприємницькому, обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов'язань). Закон іноді надає юридичного значення й інших звичаїв, що сложились, наприклад, у сфері речових відносин.
Звичаї традиційно відрізняються від звичайностей. При такому підході під правовим звичаєм розуміють фактично сформоване і визнане законом загальне правило, не виражене в нормативному акті, але підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості своєрідної диспозитивної норми права («звичайне право»). На відміну від цього звичайність — таке сформоване правило, яким прямо погодилися керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов'язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи законодавства договори.
В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарных акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).
Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання на них контрагентів.
Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх взаємозв'язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але додразумева-емую в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не обов'язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині дія як диспозитивного правила закону, так і звичаю.
Цивільне законодавство України - це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного законодавства є:
n Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);
n нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);
n Укази Президента України;
n Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні
Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Володіння  - це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.
4)   Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.
5)   Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.
6)   Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.
Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.
Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]
Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності  набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).
В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.
В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу.
Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.
Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.
Види власності. Як окремий вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.
До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.
Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об‘єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов‘язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.
Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.
3.2. Зобов’язання у цивільному праві України
У цивільному законодавстві та юридичній літературі так виз­начено поняття зобов'язання: в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кре­дитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов'язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов'язанні розрізня­ються такі елементи, як суб'єкти, об'єкт і зміст зобов'язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зо­бов'язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов'язання як різновид цивільно-право­вих відносин.[34, c/ 23-26]
Належне виконання зобов'язань передба­чає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних правовід­носинах, виконують покладені на них обов'язки у точній від­повідності із законом, договором, а за відсутності таких вка­зівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забез­печення, які розглядаються в юридичній літературі як у ши­рокому, так і вузькому розумінні.
У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечу­вальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий пере­лік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, формально до способів забезпечення не належать.
Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза­ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадко­вого пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користу­вання, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.
В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечен­ня виконання зобов'язання, їх поділяють на:
а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;
б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.
До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.
За правовою природою способи поділяються на:
а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;
б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до дру­гої — застава та порука.
За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи за­безпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука), у зобо­в'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та Інші механізми реалізації.
У новому ЦК України способи забезпечен­ня виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи:
1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неус­тойка, завдаток, порука та гарантія;
2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утри­мання.
Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з най­більш поширених і популярних способів забезпечення вико­нання зобов'язання. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошо­ва сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.
Додатково визнається, що неустой­кою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Неустойка стягує­ться незалежно від наявності у кредитора збитків, спричине­них невиконанням зобов'язання боржником.
Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:
1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;
2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.
Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неусто­йок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:
1) залікова;
2) штрафна;
3) виключна;
4) альтернативна.
Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.
Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невико­нанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.
Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено пору­шення зобов'язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягу­ватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником
Що стосується розміру неустойки, то відповідно ЦК України розмір неустойки, визначений законо­давством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же статті передба­чається, що відсотки на неустойку не нараховуються.
Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечен­ня виконання зобов'язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.
Таким чином, завдаток можна віднести до зобов'язально-правових способів забезпечення виконання зобов'язання.
Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки за­вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатку від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда­чею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов'язання.
Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю гро­мадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто­рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.
Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов'язання при укладенні договорів житлового та майново­го найму, договору про передачу майна в безоплатне корис­тування тощо.
Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов'язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувально­го навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов'язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобо­в'язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов'язання має право вимагати повернення авансу.
Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і тому не є способом забез­печення виконання зобов'язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.
Порука. Порука належить до традиційних способів забез­печення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов'язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб за­безпечення. За договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов'язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих під­став, за якими основне зобов'язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.