На початку ХХ ст. науковий аналіз концептуальних засад морально-релігійного виховання у контексті побудови теорії національного виховання, поряд з прогресивними галицькими педагогами, здійснювали такі видатні представники греко-католицької Церкви, як Андрей Шептицький, Юліан Дзерович, Иосиф Сліпий, Іван Бартошевський. При цьому особлива увага приділялася чіткому визначенню мети, завдань, філософському обґрунтуванню вибору теорії національного виховання. Опираючись на положення християнської моралі, вони піддавали гострій критиці існуючі на той час різні виховні системи: натуралістичну, реалістичну, матеріалістичну, націоналістичну та гуманістичну [13, с.33–37]. Розглянемо коротко основні засадничі ідеї та положення цих систем, обґрунтовані діячами Церкви.
Представники натуралістичного вчення, прагнучи залишити дитину в її природному стані, не брали під увагу виховного впливу культури, відкидали надприродне походження людини. Тому, на думку духовенства, це вчення не могло стати основою для побудови нової теорії виховання.
Реалістичний напрям, у свою чергу, усе виховання зводить лише до задоволення матеріальних потреб та інтересів людини. Тому реалістичне виховання схвалює тільки ті знання та вміння, котрі можуть бути практично застосовані в подальшому житті.
Ще одним напрямком педагогічної думки того часу була теорія матеріалістичного виховання, її ціллю е формування особистості з переконаннями войовничого атеїзму.
Не узгоджувалося з християнським віровченням й націоналістичне виховання, яке трактувало релігію і Бога тільки як засоби досягнення своєї мети. Його завдання не виходили поза культ нації, тіла і потреб дочасного життя: «Враз зі своєю націоналістичною етикою, яка все підтягує під кут добра нації, воно лише її одну уважає найвищою ціллю, намагається виховати людину-звіра з заїлою ненавистю до всього, що стоїть їй на перешкоді».
Не прийнятною для прогресивного духовенства була також і теорія «однобічного гуманізму», її виховним ідеалом є «узмістовлення усіх добрих чисто людських прикмет, у якому всі здібності гармонійно розвинені» [43, с.34.]. Аналіз «однобічного гуманізму» здійснений Ю.Дзеровичем – видатним педагогом і священиком – крилошанином, катехитом і директором середніх шкіл, професором Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові на сторінках його підручника «Педагогіка» У ньому він виділяє ряд недоліків цього вчення.
1. Гуманізм, ідеалізуючи людську природу, не вивчає її суті, не розглядає потенціалів емоційно-вольової сфери.
2. Виходячи з позицій християнізму, автор засуджує ідеал гуманістичного виховання – «природну людину». Ось як він про це пише: «Навіть виіделізувана людина є все лиш людиною і не може бути всебічним прототипом-зразком. Ним може бути лише дійсно моральна величина» [13, с.35]. Такий ідеал, звичайно, не може бути субстанцією, що органічно не пов'язана з людською природою, але є одночасно більш досконалою.
3. Аргументом не на користь гуманістичного виховання є твердження, що світська освіта без міцних моральних переконань (джерелом яких є християнська етика) може сприяти формуванню самолюбства, гордості, стати причиною аморальних вчинків та антисоціальних явищ. Окрім цього, гуманізм створює підстави для розвитку космополітизму, що нівелює національну причетність, свідомість, руйнує національну гідність.
4. Гуманістичне виховання, з точки зору Ю. Дзеровича, носить доволі елітарний характер і є недоступним для широкого загалу. А дійсно гуманне виховання повинно бути доступним усім.
Засуджуючи натуралістичну систему, котра не опиралася ні на які авторитети, виявляючи недосконалість виховного ідеалу гуманістичної теорії, галицьке духовенство й зокрема, Ю.Дзерович, як єдино можливий фундамент виховних технологій пропонують християнське вчення. Лише християнство, на їх погляд, володіє відповідним і достатнім арсеналом виховних засобів і найбільш досконалим ідеалом – прикладом для наслідування, що органічно поєднує у собі людську і надприродну сутність. Тільки воно розглядає людину в усій повноті та цілісності, її душу і тіло. Принагідне зазначимо, що згідно православного віровизнання людина складається з тіла, душі та духу. Найвищу позицію займає дух. Душа людини – це своєрідна сила, котра покликана керувати тілом. Сферами її прояву є думки, почуття і бажання [120, с. 125]
Християнська педагогіка визнає пріоритетність морально-релігійного виховання з-поміж усіх інших напрямів. Його основою є виховання сумління і в поєднанні з ним дисципліни, авторитету, розуму та волі. Найбільш суттєві позитивні сторони християнської виховної системи, її історичну зумовленість і відповідність менталітету української нації Ю.Дзерович узагальнює в окремі положення.
1. Християнський характер українського народу, зумовлений історичними обставинами, став для нього майже традиційним. Від «княжої доби» аж до сьогодення простежується колосальна роль духовенства в просвіті та вихованні українського народу.
2. Християнське виховання найбільш органічно відповідає менталітету, характеру, етнічним особливостям нашої нації. Не зважаючи на складні Історичні обставини (загарбницька політика сусідніх держав, економічні кризи, національне гноблення), що супроводжували українську націю на шляху її становлення, починаючи від часів Володимира Великого, вона не втратила своєї самобутності та не зазнала нищівної денаціоналізації. Оберегом її духовності, мови та національної культури були рідна Церква. ,
Християнське виховання, опираючись на етику, лейтмотивом, якої є любов до ближнього, «умертвіння і дух жертовності», виступає чи не єдиною теорією, що здатна виховувати непересічні особистості, «повні щирої посвяти і безінтересовної жертви на престолі любові до батьківщини» [14, с.372]. Такі ж думки висловлює і А.Шептицький, котрий наголошує, що християнські ідеали та мораль вимагають від людини ґрунтовної праці у напрямі самовдосконалення [92, с.4].
3. Християнізм – єдина найзавершеніша релігія, що містить цілісне й правдиве поняття про Бога, стверджував Ю.Дзерович Тому власне звідси можна вивести основні моральні поняття і критерії, які творять засадничу основу теорії виховання.
4. Християнізм охоплює і розглядає цілісний морально-життєвий світогляд. Його вчення містить величезний потенціал виховних засобів, методів і форм. Критеріями моральності та її нормами виступають Божі заповіді, Євангеліє. Поряд з визнанням безсмертя душі особливого змісту набувають поняття свободи, волі людини, її відповідальності за власні вчинки. Християнське вчення дає відповіді на такі питання як поява людини та її ціль на землі; її цінність (зумовлена подібністю з Богом); джерело внутрішнього безладдя і боротьби в людині (зумовлене первородним гріхом).
5. «Християнська мораль є найзавершеніша й універсальна щодо часу й місця» [92, с.373 ]. Вона не лише виступає нормативним кодексом, але й містить велику кількість засобів, що спонукають і полегшують його виконання. Даючи вказівки щодо практичної сторони життєдіяльності людини, християнська мораль визнає і не суперечить розвитку її індивідуальності, самостійності, формуванню особистісних рис. Сформульована вище теза підтверджується і міркуваннями Й.Сліпого (галицького митрополита , визначного церковного і громадського діяча, крилошанина, дійсного члена НТШ, професора догматики, з 1926 р. ректора Греко-Католицької Семінарії у Львові, організатора Богословського Наукового Товариства) щодо співвідношення християнської віри й новочасної науки. Християнська віра не тільки не суперечить науці, а навпаки – через відповідні форми співпраці вони доповнюють й удосконалюють одна одну [67, 24 с.].
Належна моральна поведінка, тобто зовнішній вияв вихованості людини не є кінцевим результатом виховання. Християнське виховання, що на нашу думку особливо важливо домагається внутрішнього удосконалення людини, що здійснюється шляхом усвідомлення нею певних норм ы правил, ушляхетнення мотивів, які є причиною її вчинків.
6. Завдяки всесторонньому характеру християнізм може бути прийнятим кожним народом, не загрожуючи його національній самобутності.
7. Християнство у своїй суті є демократичним вченням, тому що визнає рівність усіх людей, не принижує їх особистої гідності.
8. Характерною рисою християнської системи є її всеохопленість. Жодна з педагогічних систем не розглядає так цілісно духовних і фізичних сил людини. Це, в свою чергу, призводить до появи особливих прийомів морального виховання, що враховують стан емоційної сфери і фізичних сил.
9. Твердження християнського вчення про створення людини за образом і подобою Божою є аргументацією вибору виховного ідеалу. Зрозуміло, що найвищого ідеалу моральних чеснот, досконалих особистіcних якостей досягнути неможливо, але сам процес прагнення до нього, наслідування його дуже позитивно впливає на розвиток людини в усіх аспектах.
Дуже близькі за змістом думки висловлює інший відомий представник галицького духовенства – отець Іриней Назарко, василіянин, професор історії української Церкви, ректор Української Папської Семінарії, дійсний член НТШ. Вибір християнства, як концептуальної бази теорії виховання він обґрунтовує його історичною традиційністю, теоцентричним характером, обумовленістю ієрархії вартостей, органічною відповідністю природі людини, сприйнятливістю усієї людської культури.
Ієрархія вартостей відображає ієрархію буття та ієрархію істот. Відповідно чільну позицію займає найвище буття і безконечна істота - Бог. Цим зумовлені геоцентричний характер католицької педагогіки і її найбільш істотна відмінність від інших, що оперують лише земними реально існуючими величинами. Центральною ідеєю така педагогіка визнає абсолюти Правди і Добра. Ось як про це вказує І.Назарко. «В католицькій виховній ідеї не зникає жодна вартість, але кожна ще більше поглиблюється, укладаючись в ієрархію, на шпилі якої стоїть Бог, єдиний Виховник і Мистець людських душ» [43; с.7–15]. Окрім цього, згаданий автор детально розглядає такі ознаки католицької виховної ідеї:
1) динамічність. Католицька виховна ідея ставить за мету формувати в душі дитини нові моральні структури, так звані чесноти. «Чесноти, – як зазначає отець, - це сили, що творять якості добра не тільки поза собою, але й у собі, бо скріпляють власну динаміку» [43, с.14]. Вони власне і є тими чинниками, що спонукають людину творити добро;
органічність. Чесноти – це не статичні утворення, а динамічні структури, що творять єдину цілість, яка протистоїть будь-якій внутрішній анархії й хаосу. Імпульсом, рушійною силою цієї цілісності є любов. Сукупність чеснот, любові, поміркованості є ознаками морального характеру;
оптимістичність. Початком і кінцем виховної ідеї є добро. Тому до аналізу всіх вчинків потрібно підходити виключно з позиції добра. Крім того, ця теза твердить, що кожний вихованець при відповідних зусиллях може стати кращим і перемогти в собі усі негативні нахили, спричинені в людській психіці первородним гріхом;
тотальність. Католицька педагогіка охоплює цілість людського життя. Вона визнає потребу не лише індивідуального, але й суспільного виховання і враховує природні сили людини;
поступальність. Можливість прийняття прогресивних надбань інших новітніх виховних систем [97, с.7].
Висвітливши значення і доцільність християнських моральних засад виховного процесу, перейдемо до розгляду центрального і найосновнішого поняття, що становить ядро будь-якої педагогічної системи - мети виховання. Спроба дати найбільш чітке і точне визначення цього поняття призвела до суперечок між духовенством і світськими особами, які відстоювали позиції матеріалістичного світосприйняття. У цій площині виникли певні непорозуміння, спричинені протилежністю поглядів щодо призначення людини, цілі її життя, співвідношення між поняттями християнізму та гуманізму. Світські педагоги бачили мету виховання в удосконаленні життя людини, виходячи з позицій особистого щастя, цінності і корисності для суспільства та рідної нації. Для цього, на їх думку, потрібно було так впливати на дитину, щоб забезпечити їй найбільш повний фізичний і психічний розвиток, певну людську зрілість. У перспективі, в міру своїх можливостей і рівня розвитку здібностей, людина повинна стати учасницею процесу соціально-культурного розвитку суспільства, спричинитися до його зросту і поступу.
Висловлюючи своє розуміння мети виховання, духовні особи, зокрема, Митрополит Андрей Шептицький зазначав, що визначення цього поняття завжди носитиме відбиток світогляду педагога: «Ті люди, для яких людина є найвищим автономним єством, здатним до безконечного розвитку науки, мистецтва, культури, будуть у вихованні шукати розвитку цілої людської природи з всіма її прикметами і вадами, щоб виплекати носіїв найвищої і найвсестороннішої цивілізації; будуть плекати всестороннє знання, поезію і всякого роду мистецтво, творчого або критичного, тобто будуть прямувати до мети гуманістичного розвитку людства і одиниць». Отже, індивідуальне й суспільне життя, відповідне до розвитку культури й цивілізації своєї епохи, примноження духовних і матеріальних надбань й користання з них у майбутньому, не може і не повинно стати ціллю, а тільки засобом досягнення найвищої, найбільш повної і завершенішої, якою є слава Божа і власне щастя у вічному Спасінні [46, с. 1].
Орієнтація не лише на дочасне, а на вічне життя стає неординарною оригінальною основою, визначальною рисою виховної системи, пропагованої духовенством, що відрізняє її від усіх інших. Виходячи з цих же підстав, отець Іриней Назарко стверджує, що ми не маємо права «через життя виховувати ... тільки для життя», а повинні керуватись перспективою вічності. Особливої уваги заслуговує також визначення мети морально-релігійного виховання, як найбільш пріоритетного і базового. Детальне її тлумачення розробив Микола Конрад – священик, педагог, професор історії філософії й соціології Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. «Ціль релігійного виховання, –писав він, – опановувати розум, волю і бажання молоді, так щоб її життя було самостійним, постійним життям духу, що впливає на зовнішні подробиці. Мотивами її дій має бути не лише користь, не лише уживання, але передовсім воля небесного Отця. Усі свої вчинки узгоджувати з законами Всевишнього, а не з позицій, туземних, матеріальних інтересів» [27, с.53].
Переконуючи в правильності вибору мети виховання – «уможливити і переконати людину до повноти життя Божого і в Бозі», І.Назарко водночас критикує виховні системи різних країн (Росії, Італії, Німеччини, США), які обрали як базову основу виховання інші течії – наприклад прагматизм, екзистенціалізм тощо.
Комуністичне виховання, котре не визнає навіть Існування людської душі і відкидає найвищий ідеал – Бога, безумовно, не може бути прийнятним в якості методологічного підґрунтя виховного процесу у школі. Загрозою для розвитку наша єдина й неподільна власність, вона є підставою нашої оригінальності, нашої життєвої енергії, нашого таланту і здібностей. Звідси то й велика вартість її в житті й вихованні [13, с 43]. Ця складова виховання становить найближчу перспективу. Вона передбачає самостійний розвиток людини, згідно з її власними ідеалами, засвоєння знань, формування умінь, навичок, світогляду, інтересів, розвиток здібностей, усвідомлення обов'язків та їх виконання. Розумний підхід до виховання індивідуалізму відстоював і Й.Сліпий. Він, зокрема, зазначав, що кожна людина має право вирізнятись з-поміж інших, стати багатшою, вдосконалити свої здібності та спосіб життя, лише в тому випадку, коли це здійснюється правомірним шляхом [68, с.101]. Однак, поза увагою педагога не повинна залишатися і можливість появи негативних наслідків при невідповідному підході до виховання індивідуальності. Надмірний акцент індивідуалізму у вихованні зможе призвести і до прищеплення вихованцю таких рис, як гордість, зухвалість, самовпевненість, зарозумілість.
2. Суспільний аспект мети виховання. Ця ділянка виховання спричинена суспільною природою людини, її національною приналежністю, соціальним походженням, можливостями використання і творення духовних й матеріальних багатств і необхідністю їх примножування. Результатами цього виховання є готовність та здатність особи свідомо та якісно виконувати свої суспільні (національні, громадянські) обов'язки.
3. Релігійний аспект. Ця складова мети виховання слідує із позаземного, надприродного призначення людини. Зрозуміло, що така особливість накладає на внутрішню суть і зовнішні форми виховного процесу специфічний відбиток.
Позаземна ціль життя людини стає кульмінаційним моментом, постійним орієнтиром, санкцією моральності виховного процесу. Вона в свою чергу, ушляхетнює, наповнює духовним змістом та ідеалами дві попередні складові. Обґрунтувавши структуру мети виховання, Ю. Дзерович, на вершину ієрархії виховних завдань піднімає моральну досконалість людини і, цим самим, визнає першість і надзвичайну вагу релігійного компонента, а засобами досягнення цієї досконалості - релігію і віру в Бога. Оскільки процес виховання особистості має поступовий характер і не зводиться лише до тимчасового впливу вихователя, то він продовжується протягом всього життя людини. Це зумовлює потребу безперервної самоосвіти і постійного самовиховання. Виховання повинно стати досконалою передумовою самовиховання, визначити його напрями і завдання. Вирішальне значення самовиховання як рушійної, спрямовуючої сили виховання у процесі становлення і розвитку особистості підкреслює, Андрей Шептицький. Одним із чинників формування особистості він визнає власну активність, вольовий потенціал і працю над самовдосконаленням: «Тим не менше, завданнями виховання залишається заохотити вихованця до тої праці, научити правильно над собою працювати, вщепити в його серце любов до такої праці і розум його збагатити знанням усього, що до такої праці потрібне» [91, с. 233].
Пріоритетне значення морально-релігійного у цілісній системі виховання зумовлено особливим завданням та змістом, специфікою його природи.
Зміст його передовсім передбачає, що «душі дітей повинні жити не тільки повним природним життям, але й надприродним, щоби привикали оцінювати й міряти те життя, його радощі й смутки, його обов'язки й суспільні форми, не тільки мірою чисто людською й дочасною, але також Божою і вічною» [46, с.1].
Християнська педагогіка, базуючись на поняттях досконалого вищого Ідеалу та надприродніх цілей (завдань) людини, одночасно не применшує цінність її земного існування. Визнаючи велике значення земного життя, Церква усіма засобами намагається його удосконалити, зробити якомога кориснішим, духовно багатшим і повним для самих людей. Християнська Церква завжди дбала про розвиток культури і цивілізації. З її ініціативи та підтримки закладалися університети і школи, бібліотеки, архіви, скрипторії і друкарні, музеї, сиротинці і притулки для бездомних, шпиталі і аптеки тощо. Прикладом життєдайної сили Церкви й релігії за твердженням, Й.Сліпого, можуть стати різноманітні досягнення І культурні цінності у таких галузях, як мистецтво (музика, спів), законодавство, техніка тощо [68 с. 104].
Християнство є джерелом моралі, на якій повинні базуватись суспільний устрій, порядок і лад.
Опираючись на твердження енцикліки Папи Пія XI «Про християнське виховання дітей», виданій в 1929 р., у якій категорія «виховання» трактується як і суспільна функція, українське духовенство визнає, що право на її реалізацію мають наступні спільноти. Дві з них – це земні інституції, природного порядку – родина й держава. Третя – це Інституція, що пов’язана з вищим єством й Абсолютом і надприродними силами – Церква.
Першим виховним інститутом, безперечно, є родина. Тому, що саме від батьків дитина успадковує фізичну основу для власних творчих сил, зміст їх душ і культуру. Отже, крім Бога ніхто не має такого сильного і природного і права до виховання як батьки.
Родина, будучи першим інститутом соціалізіції людини, не тільки є зачинателем майбутнього життя, а й середовищем, де формується світогляд прийдешнього покоління. Таким чином вона впливає на розвиток й удосконалення не лише окремих одиниць але й усього суспільства.
Другим найбільш дієвим інститутом соціалізації людини є держава. Майже усі навчально-виховні установи (дошкільні заклади, позашкільні виховні Інституції, школи, мережа закладів професійного і вищого шкільництва) підпорядковуються державним відомствам. Монополія держави на виховання утвердилась наприкінці XVIII століття. Поряд із багатьма позитивними змінами у сфері шкільництва (підтримка та сприяння розвитку середньоосвітніх, фахових і спеціальних шкіл, підготовка педагогічних кадрів), державна політика призвела і до ряду негативних наслідків. Так, на думку духовенства, найбільш згубним для популяризації християнської виховної системи було відмежування школи від Церкви, усуспільнення виховання, применшення ролі родини у цьому процесі.
Церковне мистецтво (ікони, розп’яття, вишиті рушники), пануюча там велично-врочиста тиша і спеціальне освітлення, ритуальні предмети справлять на дітей незабутнє благотворне враження.
Третім інститутом, який покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква. Тому важливим наступним засобом морально-релігійного виховання, що відповідний для дитячого віку є відвідування церкви. Відвідування школярами церкви обов’язково повинне переслідувати конкретну мету (показ Божого гробу, вертепу і т.д.).
Розглядаючи освітньо-виховні завдання школи, Ю.Дзерович зазначав, «державні школи, виручаючи родичів у вихованні дітей, повинні шанувати релігійну, національну й соціальну ідеологію родичів, і з того виходить, що школа повинна бути релігійна, національна, а також практична, щоб дитина закінчивши школу, була підготована і до соціального життя» [13; с.55]. Як один із чинників і повністю відповідне для морально-релігійного виховання молоді середовище, розглядав школу й І. Бартошевський [1, с.330]. Аналогічні думки щодо позиції школи стосовно релігії висловлював й отець Й.Осташевський. З цього приводу він стверджував, що держава не має права обмежувати виховний вплив Церкви у шкільному середовищі. Право вирішувати про християнський дух школи, її національну спрямованість лежить виключно у компетенції родини. Держава при цьому зобов'язана слідкувати щоб зміст шкільної освіти не містив елементів, що суперечать християнській релігії і природній етиці [98, с.7].
Завдання морально-релігійного виховання були пріоритетним завданнями різнорівневих освітніх установ, починаючи від початкової і закінчуючи вищою школою. Так, наприклад, вважалося, що повну освіту у вищій школі можна здобути лише за умови обов’язкового вивчення «моральних наук» – історії, філософи і релігії. Аналіз ролі освітніх установ у морально-релігійному вихованні підопічних проведемо на прикладі середньої школи.
Середня школа займала визначне місце в системі освіти Галичини, для даного періоду, її завданням була підготовка інтелектуальної, національне свідомої й високо моральної еліти краю. Виконання цих завдань накладало специфічний відбиток на навчально-виховний процес середніх загальноосвітніх установ. Здійснити завдання гармоничного розвитку особистості учня, сформувати світогляд, привчити до праці над самовдосконаленням, на думку представників Церкви, зможе лише віросповідна школа.
Визнання духовенством віросповідної школи, як найбільш відповідної для ефективного морально-релігійного виховання молоді, не означало їх негативного ставлення до інших типів шкіл. Однак, при цьому вони зазначали, що весь навчально-виховний процес і зокрема, зміст освіти у цих закладах, повинен бути спрямований на якнайповніше морально-релігійне виховання учнів. Атмосфера ніколи має сприяти формуванню в учнів релігійних і суспільно-етичних чеснот. домагання духовенства наповнити навчально-виховний процес середніх шкіл релігійним змістом поєднуються Із вимогами й щодо збагачення його і національним духом. «Кожний предмет І навіть кожна лекція мусить давати якнайбільше матеріалу до роздумів й дискусій у релігійно-національній площині». Успіхів у процесі виховання й формування особистості, на думку духовенства, можна досягти лише шляхом комплексного вирішення завдань морально-релігійної о й національного виховання.
Вимоги тогочасного галицького духовенства щодо релігійного виховання молоді у середніх школах можна узагальнити в такі окремі тези:
1. Викладання навчальних предметів не повинно прищеплювати молоді атеїстичних переконань, а навпаки – сприяти формуванню її християнського
Першочерговим завданням школи є не освіта молоді, а виховання високоморальних й національне свідомих громадян.
Виконання завдань морально-релігійного, як і національного виховання у середній школі, є обов'язком не лише катехита, а всього вчительського колективу.
Середня школа, будучи ланкою системи освіти, що виховує майбутню Інтелігенцію, повинна бути віросповідною.
У процесі вивчення літературних творів учителі повинні найбільшу увагу звертати на їх морально-етичну та національну цінність.
Не припустимим, на думку духовенства, є розвиток процесу коедукації у середній школі.
Духовенство закликає до розбудови системи національного шкільництва, а саме віросповідних шкіл, з відповідно підібраними педагогічними кадрами, змістом освіти та підручниками.
Засобами релігійного виховання у школі є відповідні виклади з історії, літератури і природничих наук, теологічні відомості, елементи релігійних практик, церковний спів і сакральне мистецтво. Методами такого виховання є передовсім саме вивчення предметів релігійного циклу, систематичне виконання ряду спеціальних практик, та участь молоді в діяльності позашкільних релігійних товариств.
Отже теоретичні напрацювання видатних представників греко-католицької Церкви Галичини становлять багату джерельну базу, дослідження якої дає відповіді на ряд актуальних питань сьогодення із галузі методології, концептуальної структури і технології морально-релігійного виховання дітей різних вікових груп.
Основаним, інститутом, котрий покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква.
1.2 Історико-педагогічні аспекти діяльності українських чернечих нагромаджень
Одним із домінуючих чинників культурно-історичного поступу нашого народу була безпосередня участь у цьому процесі української Церкви, її рідномовний обряд, органічна відповідність менталітету, підтримка і поглиблення етнічної духовності української нації були одними із істотних причин, внаслідок яких Церква стала скарбницею і осередком національно-культурного розвитку нашого народу. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, іконографії, хорового співу, церковної музики, богослів’я Церква не тільки збагачувала національно-культурну скарбницю українців, а й створювала умови для запозичення прогресивних західних духовних надбань [30, с.273]. З найдавніших часів на українських землях Церква виступала ініціатором і всіляко підтримувала відповідного роду мистецтво, літературу і виховання.
Активною і діяльною силою, покликаною вирішувати ці завдання було українське чернецтво. Створення монашества зумовлювалось конкретними нагальними потребами українського народу, 5 тим самим, забезпечувало між ними тісний та органічний взаємозв'язок. Отож, діяльність чернецтва, як носія духовної та матеріальної культури нашої нації, нерозривно пов’язана з її історією.
Чернецтво вперше виникло в Єгипті, а в IV ст. по Різдві Христовому воно було перенесено в Італію. Його головним розповсюдником виступив відомий релігійний діяч Остготського королівства Іоан Кассіан (бл.360-435р.). Він же вперше розробив правила монастирського життя. У VI ст. його співвітчизник Бенедикт Нурсійський розробив власний статут для монашої общини в Монте-Кассіно. І хоча надалі монахи орієнтувалися в основному на цей статут, однак кожна спільнота жила своїм власним життям. Пізніше - у 12-13 ст. монастирський спосіб життя та пов’язаний з ним аскетичний виховний ідеал був активно підхоплений різними чернечими чинами, серед яких найвизначнішими були домініканці, францисканці, августинці та бенедиктинці. Власне останні почали повсюдно закладати всередині чернечих обителів і монастирські школи. Там вони навчали релігії, грамоти, рахунків, церковного співу, латинської мови та інших наук.
На українських землях чернецтво з'являється із запровадженням християнства. Новостворені Лаври – Києво-Печерська, Почаївська і Дерманський монастир невдовзі стали визначними культурними центрами Київської Русі. Тут збиралися бібліотеки, закладалися скрипторії для переписування книг, навчалися «вільним мистецтвам» чорноризці, створювалися перші літописи. Усі ці монастирі користувались правилами Святого Василія Великого, їх автор єпископ Кесарії (Мала Азія), видатний церковний діяч, теолог, філософ-платонік, поборник єресей був одним із членів Каппадокійського гуртка, що одним із перших зайнявся розробкою ідей патристики [119, с. 195]. Чернечі громади, що швидко поширювались на українських землях, і зокрема, в Галичині (див. дод. Б.) згодом стають не лише визначними культурно-освітніми, духовно-релігійними, але й благочинницькими центрами. Як зазначав о. Й. Осташевський, «Монастирі ставали вогнищами ремесла, мистецтва й науки, невичерпними осередками культури й цивілізації, прибіжищем і захистом бідних, лічницями людських недомагань» [45, c.2].
Серед усіх напрямів публіцистичної, місійної, харитативної діяльності вкраїнських чернечих згромаджень визначальне місце займає їх освітньо-виховна праця. Значними є набутки чернецтва у галузі теоретичного обґрунтування і розробки ряду педагогічних ідей. Однією із перших пам’яток педагогічної літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона. У цьому творі він показав прогресивну роль просвіти для розвитку культури і утвердження Руської держави, заклав основи майбутньої педагогіки родинного виховання (розробив основні закони й положення сімейних взаємовідносин, охорони материнства і дитинства) [118, с. 152]. Важко переоцінити внесок сестер і отців у практику розбудови і розвитку українського шкільництва. Створені за їх ініціативи і підтримки різного рівня начально-виховні установи: захоронки і сиротинці, народні і фахові школи, гімназії і ліцеї ставали осередками національної культури і закладами формування духовно багатих, високо інтелектуальних особистостей.
Найпершим і тривалий час єдиним українським чернечим згромадженням був Василіанський чин, котрий об’єднав дві гілки - чоловічу (отці) і жіночу (сестри) релігійні громади. Справа освіти й виховання молоді виступала і надалі є одним із пріоритетних завдань цього чину. Традиція заснування оо Василіянами шкіл і виховних установ бере початок від часів Св. Василія Великого (бл.330–379р.). Характеризуючи просвітницьку діяльність цього чину історик Е.Ліковскі зазначав, що вже від 1734 р. при усіх монастирях функціонували елементарні, а у більш визначних містах вищі прилюдні школи, і навіть філософські та теологічні колегії [24, с.35]. Яскравим прикладом ґрунтовної просвітницької праці оо. Василіян була головна окружна Лаврівські школа. Впродовж 1789-1911 рр. вона виступала єдиним просвітницьким центром бойківського Підгір’я. Наслідками її діяльності були не лише ціла плеяда вчителів початкових шкіл, а й повна відсутність неграмотних у самому селі [4, с.25-28].
Особливу роль в історії чоловічої гілки Василіянського чину відіграла Добромильська реформа, проведена у 1882р. Вона стала передумовою оновлення і поштовхом до активізації діяльності згромадження. Свідченням цього виступали відкриття гімназії та місійного інституту у Бучачі, духовної семінарії у Львові, активна викладацька праця в духовних семінаріях у Перемишлі й Станіславові. Подібна реформа жіночої гілки була проведена лише на поч. ХХ ст. Наслідками цього стали бурхливий розвиток чину сс. Василіянок (діаграма цього розвитку згромадження подана у додатку Б) та – широкомасштабна освітньо-виховна діяльність сестер. Стараннями черниць створювались захоронки, сиротинці але найбільш визначним досягненням було відкриття рідномовних початкових і фахових шкіл, вчительських семінарій, гімназій і ліцеїв у Львові, Станіславові, Яворові і Дрогобичі, які здобували право прилюдності, що є свідченням високого рівня навчально-виховного процесу у цих школах.
Працюючи над морально-релігійним вихованням українського народу, Василіяни велику увагу приділяли і видавничій діяльності. У 1897р. Василіянське видавництво у Жовкві при підтримці А.Шептицького розпочало друк релігійного місячника «Місіонер», випуск якого відновлено тепер у Львові [20, c.7–9]. Тираж цього часопису в той час сягав близько 40000 примірників.
Крім цього, у Жовківському видавничому осередку друкувались місячник для молоді «Наш приятель», науковий журнал «Записки ЧСВВ», та інша католицька література. Виховний вплив отці Василіяни чинили на українську молодь і через Марійські Товариства Молоді, які вони організували й очолювали. Першим керівником цього товариства був О.Й.Маркевич, а його наступником став І.Назарко.
Великі зусилля, які прикладали Василіянки для духовного відродження і нашого народу (організовували місії, реколекщї, засновували церковні братства) все ж таки повністю не задовільняли його потреб. При цьому, потрібно зазначити. що вища освіта і великий посаг, які вимагались для вступу у це згромадження, ставали на перешкоді його широкого зростання. Отож, виникла гостра потреба заснувати ще одне чернече згромадження, котре займалося б аналогічною роботою й було доступним і для сільських дівчат. Таким чином у 1892р., в с.Жужелі Сокальського повіту, завдяки старанням о.Кирила Селецького організовується нове жіноче згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії [75, с.13]. У Конституції згромадження 1892р., серед пріоритетних завдань зазначалися і такі, як заснування захоронок і сиротинців, догляд за вбогими у сільській місцевості. Більше того, сестри Служебниці займалися також просвітою сільського населення шляхом проведення теоретичних та практичних занять з рукоділля, крою і шиття та інших жіночих робіт, організації сходин, на яких можна було почути цікаві лекції, заохочення до спільних молитов, розповсюдженням «добрих книжок», а також надання фахової допомоги недужим (догляд за хворими, поширення елементарних знань побутової гігієни, закладання підручних аптек тощо). У 1930р. лише на критерії Станіславської єпархіі сс. Служебниці займалися виховною діяльністю у 25 населених пунктах [86, с.167-171]. Графічно розвиток опікунчо-виховної діяльності сс. Служебниць у Галичині із зазначенням кількості дітей, що перебували у закладах сестер представлений у дод. В.
Великий внесок у справу розвилку українського чернецтва зробив Митрополит А.Шептицький. Особливу увагу він приділяв вдосконаленню освіти й виховання духовенства, поверненню до східних церковних традицій, поєднанню церковних і національних інтересів [83, 290с.].
Одним із перших його починань у згаданому напрямі стало відновлення студитського чернецтва. Цей орден було засновано на зразок найпершої на вкраїнських землях чернечої громади Київської Печерської Лаври. У 1898-1899рр. в Кристинополі, а в 1901-1902рр. в Олеську відкриваються перші осередки цього згромадження. Її ігумен запровадив для своїх ченців студитський статут, згідно якого вони мали навчати різним наукам. У передмісті Львова монастир оо. Студитів був відкритий у 1901р. [64, с.170]. Перед другою світовою війною у 6-ти осередках оо.Студитів налічувалось 132 монахи. Заняття Студитів залежали від їх особистих обдарувань, потреб можливосіей При монастирі брати займалися рільництвом, господарською працею, ремісничою діяльністю, вчилися іконописання, опікувалися сиротами. Деякі менш проводили місійну роботу на Підляшші та Поліссі. Наслідком освітньо-виховної діяльності цього згромадження стало створення спеціальної бібліотеки у Львові, ряду захоронок, сиротинців і фахових шкіл. Так, наприклад, отці студити утримували два захисти (сиротинці) у Львові та Уневі При останньому була створена фахова школа, в якій 40 сиріт навчалися різним ремеслам Плідною була і видавнича діяльність оо Студитів. З їх друкарні у світ виходили духовно-інформативний місячник «Ясна путь», листок «Промінчик сонця любові та інша періодика і література [74, с 48-54].
Активною і діяльною була й жіноча гілка цього згромадження, що також завдячує своєму створенню Митрополиту Шептицькому У своїх 8-ми осередках при цього ордені провадили широку освітньо-виховну діяльність і займалися просвітою сільської о населення Впродовж 1924-1939рр черниці Студійського Уставу вели захоронки, чотири сиротинці, що нараховували в середньому по 25 дітей кожен працювали медичними сестрами в лікарнях, займалися шиттям, вишиванням ткацтвом, працювали з юнацтвом у читальнях, керували гуртками молодих господинь [35, c. 40]. Під час другої світової війни сестри Студитки. ризикуючи власним життям, переховували у своїх сиротинцях навіть єврейських дітей, виявляючи цим самим високий рівень глибокої християнської любові і милосердя.
Ще однією чернечою громадою, заснованою в 1911р А Шептицьким, була спільнота отців Редемптористів. Створені на зразок бельгійського згромадження украінські Редемптористи, або чин Найсвятішою Ізбавителя був покликаний в основному до місійної праці. Однак, розгортаючи свою діяльність на українських землях оо. Редемптористи відкрили у Львові навіть власну гімназію, так званий ювенат. Крім цього при їх монастирі функціонували філософсько-богословські студії.
Поряд із згаданими згромадженнями вагомий внесок у культурно-просвітню обнову українського населення Галичини вклали й такі чернечі спільноти як сс. Св Иосифа, сс. Св Йосафата, сс. Мироносиці, сс. Милосердя і сс. Пресвятої Родини
Згромадження сестер Св.Йосифа (сс.Йосифіток) було засноване на честь Св. Йосифа Обручника в с.Цеблові, що біля Белзу. Уся праця цієї спільноти була спрямована на прославу Бога і добро українського народу. Діяльність сестер реалізувалась шляхом організації і ведення захоронок, забезпечення опіки над сиротами, створення спеціальних захистів, ознайомлення сільських дівчат з нормами і правилами християнського життя, догляду за хворими і підготовку їх до побожної смерті, прикрашування храмів [116; с.1]. Зазначимо, що сестри Йосифітки займалися вихованням українських дітей не лише на українських, але і на польських землях. Доказом цього є відкриття ними у 1933р. захоронки у Кросно [25; с.З]. Перелік осередків виховної діяльності сестер Йосифіток на території Перемиської, Самбірської і Сяніцької єпархій із зазначенням кількості дітей у них подано у табл. Ж.
Спільнота сестер Йосафаток була заснована в 1911р (на честь Св. священомученика. Йосафата Кунцевича). Черниці також організовували захоронки і сиротинці, доглядали хворих і перестарілих. Незважаючи на незначну кількість сестер цього чину у монастирях, вони провадили широку і плідну діяльність. Так, зусиллями всього лише шістьох черниць Буського монастиря утримувалася ціла захоронка. молодь навчалась шиттю, вишиваню, рукоділлю, доглядалися хворі [115, с. 2]. У Львові при монастирі сестер Йосафаток функціонував притулок для старців.
Ще одним жіночим згромадженням, заснованим у 1886р. о. Ю.Дацієм, котре також займалося освітньо-виховною і харитативною діяльністю, були сестри Мироносиці (засновані не. честь жінок, котрі несли пахуче миро до гробу Ісуса Христа, стали першими свідками його Воскресіння) [82, с. 1539]. У завдання сестер, зокрема, входило не тільки надання матеріальної і моральної допомоги нуждарям, але навіть і їх повне утримання у випадку необхідності [69, с.15]. Так, наприклад, у 1927р. в с.Підгірці сс.Мироносиці утримували й доглядали сиріт і убогих, при чому для останніх був створений спеціальний лазарет [88, с. 303]. Перед другою світовою війною згромадження мало три осередки і нараховувало 94 сестри [44; с.346].
Згромадження сестер Милосердя, що було створено, у Галичині в 1926р., крім своїх прямих обов'язків, догляду за хворими і немічними, також займалися просвітньою і виховною діяльністю. Зокрема, на території Львівської Архиєпархії вони утримували захист для безробітніх служниць, кравецьку школу та опікувалися сиротами і хворими [89, 165с.]. У 1938р. сестри цього ордену доглядали хворих у лічниці ім. Митрополита Шептицького, утримували приют для дівчат і бурсу для учениць [90, с.93].
Активну діяльність розгорнули і сестри Пресвятої Родини. Так, наприклад, на території Станіславської єпархії сестри займалися вихованням дітей у чотирьох захоронках [87. с. 190].
Однією із передумов ефективної злагодженої праці чернецтва було строге утримання ним організаційних правил. Одним з таких виступав розпорядок монастирського дня. Розглянемо його на прикладі тогочасного денного розпорядку згромадження сс. Служебниць. День сестер розпочинався о 4.00 год. тривав до 21.00 год. Дві години на протязі дня присвячувалися таким релігійним практикам, як молитви, молебні, іспит совісті. Останній сестри здійснювали двічі на день в обід і ввечері. Крім цього, релігійний вишкіл сестер здійснювався і під час індивідуального читання духовної літератури, вивчення біблійної історії й катехизму, обговорення прочитаного. Духовному збагаченню й естетичному вихованню також сприяло і навчання сестер співу. На різні види праці монастирі відводилося близько 8 год. і одна година припадала на відпочинок. Харчування було триразове, при цьому строго дотримувалися посту.
Не дивлячись на різноманітність монаших об'єднань, відмінності у статутах і цілях, всі вони в кінцевому результаті працювали для однієї спільної ідеї – духовного оновлення, національного відродження й культурного піднесення українського народу. Однак, не дивлячись на високу результативність праці чернецтва, її безкорисність, життєву необхідність і потрібність для української нації у 1946р., тобто після ліквідації радянською владою греко-католицької Церкви, усі монастирі на території Галичини були насильно знищені.

Розділ ІІ. Практика морального виховання української молоді в освітньо-виховних закладах
2.1 Зміст процесу виховання української молоді в загальноосвітніх і фахових школах
Як ми вже зазначали виїде, традиції освітньо-виховної діяльності духовенства на українських землях беруть свій початок від моменту прийняття християнства. Впродовж тривалого часу Церква залишалась єдиною виховною інституцією [2, с.16]. При церквах і монастирях створювалися різного рівня дали, в яких учні набували елементарних знань і виховувались у релігійному й національному дусі.
Церква дала почин до заснування монастирських, кафедральних та парафіяльних шкіл. З ініціативи і при підтримці Церкви було засновано і ряд середньовічних європейських університетів [82, с.2].
Католицьке духовенство намагалося якнайповніше використати весь освітньо-виховний потенціал шкіл для культурного й економічного зростання українського народу. Так, зокрема митрополит В.Рутський домагався для українських приватних шкіл таких же цивільних і церковних привілеїв, які надавалися державним освітнім установам. Холмські та Володимиро-Берестейські владики використовували рідномовну школу, як засіб, що протидіє денаціоналізацї та латинізації українського населення і особливо більш заможніших верств.
З-поміж уcix українських греко-католицьких чернечих згромаджень чільне місце у справі заснування освітніх установ різного спрямування і рівня належить Василіянському чину. Роль освітньо-виховної діяльності цього згромаджена у релігійному й національному житті українського народу високо оцінював видатний педагог О.Духнович [26, c.l]. Базою для такої бурхливої просвітницької роботи цього ордену був високий рівень освіти його членів. Впродовж 1904-1939 рр. на вищих філософських і теологічних студіях та університетських факультетах освіту здобули 62 отці Василіяни з Галицької провінції. Причому, 30 з них навчалося у Римі, 20 – в Інсбруці, 5 – в Загребі, 3 – у Львові, 4 – у Варшаві. Крім цього, передбачалося відкриття студійного осередку у Львові або Жовкві [55, с.362].
Одним із найперших осередків просвітницької діяльності отщ'в Василіян був Бучач. Ще в 1754 р. у бучацькому монастирі було засновано гімназію й інститут для вбогих учнів, що діяли до 1892/93 шк. р. У 1770-х рр. тут працювали курси риторики й філософії, на яких у 1773 р. нараховувалось 300 слухачів. Більше того, у 1784 р. тут відкривається головна 4-класна народна школа, а в 1856р. перша учительська семінарія. Бучацькі школи були популярними не тільки серед українського населення західного регіону. Сюди приїжджала вчитися молодь зі Львова, Белзу, Перемишля, Сяноку, Волині, Поділля і навіть Наддніпрянщини. Про популярність цих шкіл свідчить не тільки наведений перелік місць проживання учнів , а й сама кількість останніх. Так, у деякі роки це число сягало 800 і навіть 1000 осіб [38, с.6-7].
Розбудова системи рідномовного шкільництва була однією із тих проблем, що постійно перебувала у центрі уваги монаших чинів. Як відомо, першим базовим щаблем для здобуття українськими дітьми подальшої рідномовної освіти виступали початкові народні школи, їх потреба зумовлювалася тим, що польська влада, котра прагнула недопустити зростання кількості української інтелігенції всіляко блокувала відкриття датських шкіл вищого типу, зокрема багатокласних і виділових. З огляду на це особливо великого значення набула перша українська початкова школа у Галичині, котру відкрили сс. Василіянки у 1822р. при своєму монастирі в с. Словіта. Ця школа, що складалася із чотирьох класів і давала українським дітям таке довгождане право вступу до середніх шкіл проіснувала там до 1881 р. Згодом, згідно розпорядження митрополита Й.Сембратовича, її було переведено до Львова. Невдовзі вона перетворилася у вищу початкову школу, так звану виділову, що утримувалися коштами сс. Василіянок. Увагу привертає той факт, що серед обов’язкових предметів у навчальному плані значилась історія України. У групу предметів за вибором, зокрема, входили гра на фортепіано, французька мова, рисунки, спів і навіть танці. Як писала тогочасна газета «Діло», школа не тільки відповідала рівню аналогічних державних шкіл, а більше того, в деяких аспектах перевищувала його. Школа користувалась значною популярністю, однак через брак фондів її було закрито.
Подібні школи були відкриті сс. Василіянками в 1874 р. у Яворові, в 1909 р. у Станіславові та в 1920 р. у Дрогобичі. Про успішний розвиток цих шкіл свідчить, зокрема висока фреквенція, яку ілюструє дод. Д 1.
Високі показники навчально-виховної роботи згаданих шкіл, відзначали у звітах про перевірку цих закладів шкільні інспектори. Так, наприклад, інспектор, який візитував школу у м. Яворів прийшов до висновку, що ця установа відповідає вимогам і рівню державних шкіл такої ж категорії.
Наступними закладами тодішньої шкільної системи, що давали повну середню освіту, право вступу до вищих навчальних закладів були гімназії. Зрозуміло, що формування інтелектуальної еліти української нації не могло відбуватися при відсутності рідномовних гімназій. Гостра потреба у їх створенні призвела до того, що в 1906 р. при монастирі сс.Василіянок у Львові відкривається перша на галицьких землях українська середня школа для дівчат. Потрібно зазначити, що згаданий заклад, був створений з ініціативи і при щедрій підтримці митрополита Андрея Шептицького. Подальшими кроками сестер цього згромадження на шляху розбудови системи національного шкільництва стали створені ними численні навчальні заклади різних типів початкові школи, гімназії, фахові школи, вчительські семінарії ліцеї) у Станіславові, Дрогобичі, Яворові [111, с.l], [112; с.7]. Хронологічно це представлено у таблиці додаток Д 2. Оскільки у вчительських семінаріях, гімназіях та ліцеях існували однакові національно-освітні традиції специфіка виховної роботи цих закладів була спорідненою. Тому аналіз виховного процесу цих шкіл ми будемо проводити паралельно.
Ціллю василіянських навчальних закладів, як зазначалося у статутах цих шкіл, було створення відповідних передумов для різнобічного культурного розвитку молоді, її підготовка до вступу у вищі школи та до активної участі в житті держави й нації. Крім цього, кожен із закладів розробляв індивідуальний напрям освітньо-виховної праці. Так, ліцей у м.Яворів ставив за мету гармонійний всебічний розвиток молоді, зокрема, релігійно-моральний вишкіл, розумовий і фізичний, а також виховання особистості для прослави Бога та на користь держави й суспільства [113, с.8].
Слід зазначити, що крім перелічених навчальних закладів, значну роль у процесі виховання молодого покоління відіграли, створені при монастирях сс.Василіянок так звані інститути. Інститути являли собою деякою мірою гуртожитки, у яких окрім дешевого утримання, учениці знаходили з боку сестер дбайливу опіку і різнобічне виховання. Більше того, в міру спроможності монастир надавав незаможнім ученицям пільги щодо оплати. Така допомога могла надаватися як з власних фондів монастиря, так і з інших джерел. На засіданнях педагогічних рад обговорюватись фінансові можливості школи стосовно матеріальної підтримки, зокрема «доживлювання» убогих учениць [107, с.3]. Одним із свідчень турботи чернецтва про долю вбогих вихованок є звернення дирекції Станіславської школи у 1938р. до Кураторії Львівського шкільного округу з проханням виділення коштів на обіди для трьох приїжджих учениць і повне утримання чотирьох із них в інтернаті [100, с.1].
Режим дня інституток складався із наступних етапів. Розпочинався день о 6,30 хв . Через пів години дівчата збиралися на молитву. Поснідавши вони йшли до школи. Доцільно буде зазначити, що інститути створювалися не тільки при тих монастирях, при яких функціонували школи. Тому вихованки деяких інститутів відвідували державні школи різного рівня - як середні, так і вищі. Після повернення із школи дівчатам надавалася двогодинна перерва на обід і відпочинок 3 15.30 по 16.30 відбувалося навчання. О 16.30 подавався підвечірок, наступні дві години після нього теж присвячувалися навчанню. О 19 год була вечеря, а згодом молитва. Відбувши її молодші вихованки йшли спати, старші могли продовжувати навчання до 21.30.
Основну увагу у виховному процесі інститутів, що дуже позитивно, як на нашу думку, приділялося морально-релігійному вишколу підопічних. Провідними формами такого вишколу була участь дівчат у молодіжних організаціях відповідного спрямування, що створювалися в інститутах, а також у різноманітних релігійних практиках. Наприклад, дівчата з Львівського інституту щодня брали участь у спільних ранкових і вечірніх молитвах та Богослужениях, які відбувалися у домашній каплиці. Активну діяльність провадила і Марійська Дружина інституту. Вона складалася із двох секцій – євхаристійної і харитативної Дружинниці організовували сходини з виступами о.Провідника, оповідачів-спеціалістів, заслуховуванням рефератів членок, відвідували замкнені реколєкції, адорації, здійснювали так зване розважання над постулатами Святою Письма, влаштовували прощі та свята на честь Пречистої Діви Марії і інших святих, а також були учасниками загально-католицьких і національних акцій, студентських католицьких віч тощо.
Не менш цінним аспектом діяльності інститутів була їх освітня праця. Так, у деяких з них вихованки вивчали релігію, українську мову й літературу, і географію та Історію України, займалися ручною працею, співом, музикою, грою на фортепіано. Завдяки останнім заняттям інститутки здобували ґрунтовне естетичне виховання. Свідченням цього є той факт, що вихованки Львівського інституту мали право претендувати до вступу на вищі курси музичного інституту.
Школи сестер були конфесійними (тобто зорієнтованими на учениць греко-католицького обряду) і мали національний характер. Викладною мовою цих шкіл була українська. Однак, у 1923 р. державна шкільна влада зобов’язала вести усю шкільну документацію і викладати деякі предмети польською мовою. Згідно вимог куратори польською мовою повинні були викладатися наступні предмети: польська мова, наука про о масну Польщу, історія та географія Польщі [102, а.4].
Не зважаючи на те, що згідно статутів учениці шкіл мали бути греко-католицького віровизнання ними також ставали вірні римо-католицької, православної, євангельської церкви і навіть євреї. Так, наприклад у 1931р. із 103 учениць учительської семінарії Яворова було 3 римо-католицького, 4 православного і 14 єврейського віровизнання [109, с.43]. При цьому, взаємовідносини учениць шкіл чернечих згромаджень були напрочуд толерантні і тактовні.
Навчальні заклади сестер Василіянок, були платними, але, як ми вже згадували раніше, дітям із незаможніх родин, у міру фінансової спроможності монастиря, надавались повні або часткові знижки. Інформація про розміри оплати і наданої монастирем допомоги учням проілюстрована на прикладі Станіславської гімназії у додатку Д 3. Особливою опікою і турботою були охоплені діти-сироти. Їх. як виняткову категорію вихованок монастир повністю звільняв від оплати за навчання і проживання в інституті. Так, лише у Яворівський вчительській семінари на повному утриманні монастиря перебувало 40 учениць [108, а.1]. Достатньо значна плата за навчання призвела до того, що переважна більшість учениць гімназій були вихідцями із середніх соціальних та заможних класів, а саме з родин ремісників, купців, державних службовців, заробітчан і т.д. Детальні відомості щодо роду занять батьків, результатів успішності, національності, віровизнання та місця проживання учениць Яворівської гімназії подано у додатку Е.
Як бачимо із наведеної таблиці, проживати немісцеві учениці могли як в інтернаті монастиря, так і на винайнятих приватних помешканнях. Слід зазначити. що керівництво школи на протязі усього навчального року проводило візитацію цих, так званих «приватних станцій». Причому, у випадку невідповідності умов помешкання санітарно-гігієнічним, житлово-побутовим, моральним та іншим вимогам шкільна комісія могла заборонити учениці проживання у ньому.
Розглянувши організаційні аспекти діяльності навчальних закладів чернецтва, перейдемо до розгляду змісту освіти цих установ, з точки зору його виховного потенціалу. Безперечно, найбільше виховне навантаження несли релігія, українська мова і а педагогічні предмети у вчительських семінаріях [105, а.1].
Виховний вплив цих навчальних дисциплін реалізувався у різноманітних, як урочних формах; бесідах, розповідях, лекціях, дискусіях і т.ін, так і позаурочних. До них слід віднести позакласне читання, гуртки, конференції, і релігійні практики, шкільні і позашкільні вистави, концерти, прогулянки, екскурсії тощо. Зупинимося на детальному розгляді діяльності шкільних самоосвітніх гуртків як важливого засобу розумового виховання. Особливе місце у навчальному процесі серед усієї гурткової роботи займав «Научний Кружок». Зміст його діяльності акумулював у собі майже усі напрями виховання. Основною ціллю такого кружка було поглиблення і розширення світогляду учениць у всіх областях знань, і особливо з рідної літератури та історії [101 с. 1]. З цією метою учасниці гуртка готували реферати (наприклад на такі теми: «Про заснування і значення «Просвіти» в суспільності», «Про старо-українську словесність»), організовували відчити («Значіння О. Кобилянської в українській літературі»), наукові дискусії, святкові академії на честь геніїв української нації, закладали біоліотеки, влаштовували прогулянки, як в навчальних цілях, так і для відпочинку. На кошти, які виручалися з проведених імпрез та добровільних внесків, учениці купували книжки у бібліотеку, шкільне приладдя та надавали допомогу потребуючим. З ініціативи членок «Научного Кружка» могли створюватися дочірні освітні, музичні, спортивні та інші гуртки, що сприяли розвитку духовних і фізичних рис людини, а також забезпечували корисний і культурний відпочинок. У Львівській гімназії, наприклад, були створені такі самоосвітні гуртки: філологічний, історичний, математичний, класичної літератури, географії, літературний ім. Лесі Українки. Усі ці гуртки поглиблювали й доповнювали знання учениць згідно програмного матеріалу. Більше того, що видається нам дуже важливо, деякі з них, а саме історичний і літературний активно спричинялися до національного виховання учениць. Шляхом удосконалення своїх знань учениці вчилися шанувати минуле, традиції свого народу, знайомилися з видатними постатями вітчизняної науки і культури.
Засобом, що сприяв інтелектуальному збагаченню та всебічному розвитку учениць була бібліотека. Слід зазначити, що фонди бібліотек у розглядуваних закладах були достатньо широкими і постійно поповнювалися. Книги, які зберігалися у них, були написані різними мовами українською, польською німецькою та ін. Наприклад, у бібліотеці Яворівської гімназії було 826 томів [103, с. 34].
Виховний процес василіянських шкіл проводився згідно плану, що був затверджений дирекцією школи. До кожного класу була прикріплена опікунка, із числа світських учителів чи монахинь, в обов'язки якої входило виховання молоді. Щороку опікунка писала плани і звіти стосовно виховної роботи, що проводилась у класі. Метою цієї діяльності було формування нового покоління української нації з твердими релігійно-етичними переконаннями, розвинутого інтелектуального, фізично й естетично в ім’я Бога та користі для громадянства і Батьківщини Розпочинали свою виховну працю опікунки зі своєрідної підготовчої фази, яка передбачала їх ознайомлення з підопічними, цілим класом як колективом, окремими його групами і особливостями кожної учениці зокрема. Останнє, насамперед, передбачало визначення рівня психо-фізичного розвитку дівчат, їх духовної культури та інтелекту. Не менш вагомим було визначення темпераменту учениць, особливостей характеру, зацікавлень, здібностей і т. ін. Опікунка класу також повинна була володіти достовірною інформацією, що стосувалась здоров’я, матеріального стану, домашніх умов учениць, їх забезпечення шкільними підручниками, навчальним приладдям і т ін. Збирати такі відомості виховательки могли шляхом відвідування місць проживання учениць, співпраці з шкільним лікарем і батьками, спостереження за їх поведінкою у школі, церкві, театрі та інших громадських місцях. Потрібно і також відзначити, що опікунки класів здійснювали й окремі педагогічні дослідження з метою кращого вивчення індивідуальних особливостей підопічних та їх інтересів. Так, наприклад, опікункою IV курсу гімназії у м. Яворові було проведене анкетування учениць на тему: «Що в школі мені імпонує і що я хотіла б усунути». Усю зібрану інформацію виховательки вписували у так звані «індивідуальні листки», котрими могли користуватися усі вчителі даного класу. Опікун, або як його с ще називали господар класу, окрім спостереження за навчальною діяльністю і дисциплінованістю учениць повинен був цікавитись позашкільним життям підопічних, повідомляти батьків про їх поведінку виносити покарання у межах своєї компетенції, звітувати на учительських конференціях. Дисциплінарними засобами у школах виступали: покарання учнів вчителями, нагадування господарів класу, догани винесені директором або педагогічною радою і виключення зі школи. Поряд із розглядом засобів покарання, варто буде згадати про один із засобів заохочення, яким виступала, так звана «Золота книга». На сторінках цієї книги записували імена тих учениць, котрі досягли успіхів у навчанні та відзначалися зразковою поведінкою. Принагідне зазначимо, що дисциплінованість та вихованість учениць оцінювалась двома якісними показниками: «поведінка» і «пильність». Шкала оцінок поведінки були наступною дуже пильна, добра, відповідна і не відповідна. «Пильність» могла бути дуже добра; добра, достатня і не достатня [105, а.5].
Характерною особливістю технології виховання, яка заслуговує на нашу думку високої оцінки, що застосовувалась у навчальних закладах чернечих згромаджень була орієнтація на самопізнання і самовдосконалення, її найважливішими постулатами виступали наступні твердження:
1. Лише шляхом самопізнання можна зрозуміти своє призначення у житті.
2.Викорінення негативних рис і проявів характеру, гартування духу та вироблення волі не повинні припинятися впродовж усього життя.
3.Постійний самоконтроль і самоаналіз власної поведінки привчить до 1 панування над собою, емоціями і примхами, не допустить аморальних вчинків, стане передумовою культурного зростання.
Зміст процесу виховання у монастирських школах включав у себе такі напрями: морально-релігійне, державно-громадське, естетичне, трудове, фізичне та ін. На практиці завдання цих напрямів реалізувалися, зокрема у діяльності шкільних гуртків і організацій. Найбільш поширеними були наступні: «Марійські Дружини», «Златоусти», Скаутські дружини («Пласт»), класові самоуправи, шкільна самопоміч, комітет допомоги вбогим ученицям, «Товариський крам», шкільні крамнички, крамнички і кооперативи, літературні, і краєзнавчі, драматичні, природничі, музичні і хорові гуртки, «Червоний хрест», антиалкогольні об’єднання, педагогічні гуртки у вчительських семінаріях та ін. Для прикладу наведемо перелік гуртків, які працювали у Львівській гімназії та ангельській семінарії (див. додаток Є). Усі гуртки працювали під наглядом вчителів. організовували диспути, відчити, збирали спеціальні бібліотечки. Розглянемо згадані вище напрями виховання більш детально.
Морально-релігійне виховання виступало провідним і фундаментальним напрямом усього процесу національного виховання. Метою такого виховання було прищеплення молоді непохитних релігійно-етичних переконань, що базуються на загальнолюдських моральних цінностях і вічних ідеалах правди, добра та краси [99, а. 15]. Опікунки намагались сформувати у своїх підопічних морально-релігійні характери, що зобов'язувало б їх чесно виконувати свої обов'язки перед Богом, самим собою і рідним народом. Формами такого виховання виступали уроки релігії (відбувалися два рази на тиждень), Марійські Дружини, шкільні Богослуження (відбувалися у неділю і свята), екзорти (щотижня) та інші різноманітні релігійні практики. Щодо останніх потрібно зазначити, що кілька разів протягом шкільного року учениці приступали до св. Причастя, щоденно до і після навчання відбувалися спільні молитви. Крім цього молодь брала участь у спеціальних Богослужениях у травні на честь Пречистої Діви Марії, у червні – до серця Ісуса. Одним із засобів релігійного виховання учениць був спів побожних пісень під час Богослужень і після щоденної молитви. Велика кількість ученць Яворівської гімназії вдосконалювала свій релігійний вишкіл шляхом активної участі у діяльності Марійської Дружини, що була заснована у 1934р. о. І.Назарком. Наприклад, з ініціативи учасниць Марійської Дружини у 1934/35 шк.р. були проведені релігійна академія на честь Св. Йосафата з приводу заснування «Ргіша Ргіtагіа» (першої Марійської Дружини) [109, с. 13]. Плідною була й діяльність Марійської Дружини Львівської вчительської семінарії, в ряди якої вступило 100 із 135 учениць [106, с.10]. Детально мету, структуру та зміст діяльності цих організацій буде розглянуто нижче.
Християнські заповіді любові до ближнього, пошани батьків ставали підвалинами етико-морального світогляду учениць. Опираючись на моральні засади християнства, вихователі формували в учениць такі риси, як правдомовність, щирість, терпіння, толерантність, повага до старших. Велику увагу приділялося засвоєнню підопічними правил поведінки в церкві, школі, вдома, за столом, під час забав тощо. Ще одним аспектом етичного вишколу учениць гімназій і особливо вчительських семінарій було формування їх мовленнєвої культури. З метою удосконалення мовної культури вихованок, збагачення лексичного запасу, виявлення й усунення типових фонетичних помилок учениць, у Львівській гімназії був створений літературний гурток і «Златоусти». Господиня І курсу вчительської семінарії у м. Яворів запропонувала створити гурток правильної вимови. Паралельно із формуванням я в учениць моральних переконань, опертих на засадах християнської любові, їм прищеплювалась національна гідність, патріотизм, пошана до рідного краю, народу, його культури, традицій і звичаїв.
Аналіз процесу релігійно-морального виховання показує, яке важливе і місце у ньому посідало формування в учениць таких рис як милосердя, і доброчинність готовність прийти на допомогу. Свідченням цього виступають ряд філантропічних, благочинних акцій, проведених ученицями. Так, і наприклад, гроші, вилучені за проведення аматорської вистави ученицями Яворівської учительської семінарії були скеровані на потреби сиріт і купівлю портрету Т.Шевченка для класної кімнати. Учениці Львівської гімназії її власноручно виготовили трикотажні та кравецькі вироби (светри, шалики, шапки, рукавички, панчохи, шкарпетки, фартушки та ін.), прикраси на ялинки тощо для дітей із вбогих родин і безробітніх. Загалом, у 1937р. вони виготовили 91 шт. трикотажних виробів, 159 кравецьких, 116 прикрас на ялинки і забавки. Кошти, потрібні на організацію таких доброчинних акцій, учениці виручали за проведення вистав, концертів, різноманітних імпрез, добровільних пожертв, а також шляхом збору й продажу «неужшків» (склотара і т.ін.). Крім цього, учениці гімназії часто віддавали свої другі сніданки дітям із захоронок [15; с.5]. Для виконання благочинної діяльності навіть створювалися спеціальні організації. У Львівській гімназії такою була «Шкільна самопоміч», в учительській семінарії – Комітет допомоги бідним учням і т. д. Слід зазначити, що останній був створений з ініціативи Митрополита Шептицького, який надавав йому матеріальну допомогу. Високої оцінки заслуговують не лише факти харитативної діяльності учениць, а й сама процедура її здійснення. Процес надання допомоги біднішим ученицям чи потребуючими відзначався надзвичайною делікатністю, тактом і толерантністю, що запобігало приниженню гідності останніх, формуванню у них почуття меншовартості.
«Суспільне» (державно-громадське) виховання включало ряд напрямів:
а) усвідомлення ученицями необхідності виконання своїх обов'язків;
б) розуміння потреби дисципліни в житті класу, школи, суспільства;
в) створення у класі атмосфери дружби і солідарності;
г) підготовка учениць до колективної співпраці на засадах взаємодопомоги і взаємовідповідальності;
д) усвідомлення значення взаємовідносин особи і суспільства у житті людини;
ж) розвиток в учениць зацікавлення суспільним життям найближчого оточення [109, с. 18].
Найпершою формою громадського виховання учениць була, так звана, «класова самоуправа». Уряд «класової самоуправи» складався з 5 осіб, а саме війта, його заступника, оборонця і трьох членів. У компетенцію «самоуправи» входило вирішення питань внутрішнього життя класу: справи, пов’язані з вихованням, навчанням, наданням допомоги, дотриманням порядку і чистоти, чергуванням під час перерв тощо. З фонду «класової самоуправи», що створювався із добровільних внесків (5 грош у І півр. і 10 грош у II півр.) купувались засоби для письма, підтримки порядку, прикраси класу або вдавалась допомога найбіднішим ученицям. Діяльність «класової самоуправи» і вигравала значну роль у колективному вихованні учениць. Вони привчались самостійно розв'язувати суперечки і конфлікти. Найвищим проявом учнівського самоврядування був суд котрий складався з учениць класу. На його засіданнях, вирішувалися різноманітні проблеми шкільного життя, завжди була присутня опікунка класу.
Наступними формами громадсько-суспільного виховання учениць були світлиці та читальні. Так, читальня ім. М.Шашкевича Львівської учительської семінарії була відкрита 2 год. щоденно, її членами були 74 учениці. У стінах читальні учениці мали змогу ознайомитися з періодичними виданнями, обговорити події національного й громадського життя і т.ін. Наприклад, у читальню згаданого закладу, надходили такі журнали: «Нова хата», «Життя і знання», «Жіноча Доля», «Свято вид», «Місіонер», «Зоря», «Світ дитини», «Поступ», «Pedagogium» та ін. [110, с. 146].
Діяльність світлиць мала на меті згуртувати та об’єднати учениць, прищепити їм товариські почуття, привчити до колективної праці та розвинути внутрішню і зовнішню культуру [103, с.21]. Світлиця була відкрита в неділю і свята. На зборах у світлиці учениці читали короткі реферати про життя і творчість українських письменників, виголошували декламації, проводили бесіди на актуальні теми громадського життя, слухали радіопередачі, організовували товариські ігри, концерти, Андріївські вечорниці тощо. З добровільних внесків членок читальні надавалась допомога вбогим товаришкам. Економічне виховання. Однією із форм такого виховання учениць був гурток заощаджень. У рамках роботи гуртка дівчата здобували економічне виховання шляхом написання рефератів, ознайомлення із найпростішими поняттями цієї галузі знань. Реферати, які готували учениці, торкалися, зокрема, яких тем, як «Ощадність – підстава добробуту особи і держави», «Кооперація», «Як ощадність спричинилися до піднесення економічних показників бідних країн» і т. ін. Заощаджені кошти учениць могли, наприклад, використовуватись для надання допомоги бідним товаришкам. Виховательки намагались акцентувати увагу членок гуртка й на тому, що заощаджувати потрібно не лише гроші, але й народні надбання, працю, книжки і т.ін.
Значну роль в економічному вихованні відіграли й такі об'єднання учениць, як шкільні кооперативи, крамнички, допомогові комітети тощо, їх діяльність привчала дівчат до добровільних пожертв, взаємодопомоги й ощадності. Засобом суспільного виховання вважалася й шкільна форма, яку зобов'язані були носити учениці. Завдяки ній, на думку вчителів, нівелювалась соціальна нерівність учнів, а також дівчата привчалися берегти честь свого навчального закладу, адже форма була своєрідною «візитною карткою» школи.
Естетичне виховання. Реалізувалося таке виховання шляхом влаштування концертів і вистав, дотримання порядку і в прикрашуванні класів, діяльності драматичних, музичних і краєзнавчих гуртків, відвідуванні музеїв, і театрів, кіно, проведенні різноманітних екскурсій і прогулянок. У рамках роботи драматичних гуртків ученицями влаштовувалися вистави й концерти, на яких вшановували пам’ять Тараса Шевченка, Лесі Українки, Маркіяна Шашкевича та ін. геніїв української нації. З великим успіхом відбулися вистави: «Тополя», «Лісова пісня», «Назар Стодоля», що були підготовлені Львівськими гімназистками разом з учнями філії Львівської Академічної Гімназії (далі ЛАГ).
Однією із форм творчого самовиявлення учениць, а також засобом підвищення рівня їх художньо-естетичної культури виступав хор навчального і закладу. Заняття співом сприяли не тільки духовному збагаченню учениць, формуванню естетичних якостей, а й релігійно-моральному та патріотичному вихованню учнів. Останнє в основному здійснювалося за рахунок різнобічного репертуару, у який входили твори духовної музики, світової класики, українські національні пісні, колядки, щедрівки тощо [97, с.66].
Особливе місце в естетичному вихованні учениць Львівської гімназії посідав етнографічний музей, що постав і ініціативи м. Северини Париллє. У цьому були зібрані різноманітні речі народного побуту – кераміка, національний одяг, дерев’яні хрести, витинанки, писанки, колекція шлюбних вінків, намиста тощо.
Естетичні смаки та почуття прекрасного в учениць формувались і під час різного роду краєзнавчих екскурсій. Краса природи рідного краю, притаманна гармонія, виступали засобами естетичного виховання молоді.
Праця у природничих гуртках, а саме вирощування квітів, догляд за садом, пришкільним городом, тваринами також ставали чинниками, що формували в учениць здатність естетичного сприйняття дійсності, а також любов до природи, відповідальність за неї, прагнення її пізнати берегти та їм пожувати..
Відвідування ученицями мистецьких виставок, театральних й кіновистав, прослуховування обов'язкових і надобов’язових радіопередач не тільки поширювало їх кругозір та утверджувало національну гідність, але й осуджувало естетичні переживання, судження. Наприклад, учениці Яворівськоі гімназії у 1934/35 шк.р. відвідали 2 музеї, театр, фахові й аматорські виставки, оглянули Виставку Деревообробного промислу, були присутні на концертах капели «Дніпро», учнів філії музичного інституту ім. М.Лисенка та святковій академії на честь Т. Шевченка [109, а. 16].
Фізичне виховання. Головними формами фізичного виховання виступали уроки руханки (відбувалися 2 рази на тиждень), і 10-хв. зарядки до і після навчальних занять, а також різноманітні спортивні організації, прогулянки і екскурсії Крім цього, щодня з 15.00 до 16.00 год. на шкільному стадіоні відбувалися ігри й забави, в яких могли брати участь усі бажаючі.
Велику роль у справі фізичного, а також громадського й патріотичного виховання відіграли скаутські дружини. З ініціативи О.Тисовського і при підтримці дирекції, у 1920р. в Львівській гімназії було створено Пластовий осередок. Головним обов'язком Пластуна були - вірність Богові й Україні, допомога іншим й дотримання законів товариства [28, с.225]. Особливо активно розгорталась діяльність цього товариства, коли одним із його керівників стала Олена Степанів. Члени організації здійснювали прогулянки та краєзнавчі мандрівки, зокрема в околиці Львова, у Карпати на гори Маківку, Парашку.
Велику увагу в рамках тіловиховання приділялося санітарно-гігієнічній просвіті учениць, її формами виступали спеціальні бесіди, на яких обговорювалися питання особистої гігієни, догляду за здоров’ям, зовнішньої культури тіла. Окрім теоретичних знань, опікуни й шкільний лікар намагалися виробити в учениць практичні навички догляду за тілом і здоров’ям й культурної поведінки в різних громадських місцях Високий рівень санітарно-гігієнічної просвіти вихованок забезпечувався, крім згаданих форм, ще й діяльністю гуртка «Червоний Хрест». Його учасниці засновували комітети чистоти і порядку, організовували бесіди з питань гігієни, турбувалися про порядок і чистоту у школі, виготовляли відповідні плакати, збирали лікарські трави та шкільну аптечку, опікувалися слабшими дітьми і т.ін. Доречно зазначити, що згідно рішення шкільного лікаря, фізично ослаблені діти мали змогу покращити своє здоров’я у Вакаційній оселі в Підлютому, де у монастиря сс.Василіянок була своя філія.
«Утилітарно-практичне» (трудове) виховання. Таке виховання мало на меті привчання дітей до праці, формування навичок трудової діяльності. Основними його формами були практичні заняття, на які відводилося 2 год. щотижня. Під час цих занять учениці займалися шиттям (виготовляли спортивну форму, дитячі сорочки), шевством, рукоділлям, а також здобували основні навики ведення домашнього господарства (куховарства, прання, прасування та ін.). Речі, виготовлені ученицям в ході таких уроків, могли виставлятися на продаж у шкільних крамничках з метою збору коштів на допомогу вбогим ученицям.
«Фахове» виховання». Такий напрям передбачався виховними планами професійних шкіл. У вчительських семінаріях фахове виховання передбачало підготовку учениць до педагогічної праці, формування у них відповідних професійно значущих якостей та вмінь. Формами такого виховання були чергування семінаристок у школі вправ, догляд за дітьми під час перерв, забав, педагогічна практика та діяльність педагогічних гуртків. Теоретичний вишкіл членки гуртків здобували шляхом написання рефератів на педагогічні теми, наприклад «Про школу радості», «Про школу праці», «Про дитячі будинки Монтессорі», «Про виховання характеру згідно з ідеалами Ферстера» [106, с. 33].
Характеризуючи виховний процес навчальних закладів під опікою чернечих згромаджень, потрібно відзначити тісну співпрацю педагогічного персоналу і батьків. Така співпраця здійснювалася шляхом відвідування виховательками місць проживання учениць, влаштування конференцій для батьків і спеціальних бесід з ними. Однією з найбільш ефективних форм співпраці школи з батьками був «Батьківський кружок», що на вимогу куратори Львівського Шкільного округу мав бути створений при кожній навчальній установі. У компетенцію членів кружка входили організація матеріальної допомоги (у вигляді харчів, грошей одягу) вбогим ученицям, забезпечення їм можливостей літнього відпочинку, патронат «приватних станцій», нагляд за поведінкою дітей у школі та поза нею [98, а. 28]. Члени батьківського кружка шмагали дівчатам у проведенні шкільних імпрез, театральних вистав і концертів.
Особливе місце серед усіх створених чернецтвом шкіл займали фахові школи їх у Галичині було кілька. Сс Василинки в 1927р. у Львові, заснували кравецьку школу [17, с 6] Таку ж кравецьку школу для дівчат, у 1936р в Бориславі відкрили і сестри Служебниці [287, а.2]. ОО. Студити заснували промислову школу в Дорі. Зміст освіти цієї школи передбачав оволодіння учнями теоретичними знаннями й практичними вміннями у галузі столярства, кушнірства, шевства, а також утвердження і розвиток традицій гуцульського народного мистецтва [63, с.5].
Про високий рівень професійних знань і вмінь, естетичного виховання, розвиток фантазії і декоративної творчості, художнього смаку, наявність аристократичних і мистецьких здібностей учениць Василіянської школи свідчить доведений ними показ історичних костюмів різних епох у живих картинах. Ця імпреза відбулася у 1937р. в Народному Домі у приміщенні польського театру [9, с. 135]. Костюми, що були власноручно виготовлені дівчатами, викликали щире захоплення глядачів високим художнім рівнем і вишуканістю смаків. Показ одягу відбувався у супроводі декламацій поезій Лесі Українки, Ф. Петрарки та ін. авторів, чиї твори змальовували характерні картини певних історичних періодів. Ученицями був представлений типовий одяг Стародавнього Єгипту, Риму. Греції, епохи Середньовіччя, Ренесансу, барокко, ампіру (наполеонівські часи) та періоду бідермаєру. Яскравим національним елементом свята був завершальний показ історичних костюмів українського народу. Крім народних танців, у яких були представлені вбрання різних соціальних груп населення – князів, міщан, козаків та ін., персоніфіковано одяг демонструвався ще й у чотирьох постатях – княгині, боярині, гетьманші, міщанки [59, с.7]. Зважаючи на високий художній рівень і професіоналізм виставки, в наступному році школі було присвоєно статус фахової гімназії.
У плані морального виховання учениць, їх духовного збагачення, поширення світогляду важливу роль відігравала організація і проведення ними Шевченківських вечорів, Марійських свят, урочистих академій, присвячених Лесі Українці, Митрополиту Андрею Шептицькому та іншим видатним людям [8, с5].
Характер та зміст життя вихованок шкіл під опікою чернецтва формували духовні особи, віддані сестри і непересічні професори та учителі, які власним прикладом, глибоким патріотизмом, високим інтелектом уміли заохотити цю молодь. Випускники цих установ стали релігійними та освіченими людьми, і це і гуманне та патріотичне виховання вони передали своїм дітям та онукам. Перелік прізвищ вчителів Львівської гімназії є водночас переліком видатних вітчизняних науковців і культурних діячів. Це – І.Крип’якевич (викладач історії), Б.Барвінський (історія), Б.Вахнянин (природознавство), В.Щурат (українська мова), М.Зарицький (математика), Ф.Колеса (українська мова), Ю.Дзерович (німецька мова), І.Сітницькик (математика), С.Сидорович (ручні роботи), М.Гайворонський (спів), О.Степанів (історія, географія).
3 метою забезпечення духовенству можливостей перевірки, контролю й своєчасної корекції навчально-виховного процесу монастирських шкіл у 1935р., Митрополичий Ординаріят створив при своєму відомстві Шкільну Раду (далі М.О.Ш. Р.). У компетенцію цієї Ради входило: складання навчальних і виховних планів, підбір шкільних підручників, апробація педагогічного персоналу, проведення іспитів (визначення їх змісту та обсягу), організація комісій для них і т.д. [41, с.262-263]. До складу М.О.Ш. Р входили, як світські , так і духовні особи. Наприклад, у 1935р. її членами були о.Ю.Дзерович (професор Богословської Академії), о. М. Залєський (директор філії української гімназії у Львові), о. М.Хмільовський (Директор гімназії Малої Семінарії У Львові), В.Кузьмович (візитатор шкіл «Рідної Школи»), І.Копач (візитатор середніх шкіл у Львові), В.Левицький (візитатор середніх шкіл у Львові) [23, с.329].
Як бачимо, навчальні заклади (народні школи, гімназії, фахові школи), створені релігійними згромадженнями, стояли на високому професійному рівні. Учні здобували тут не тільки різнобічні та ґрунтовні знання, а й глибоке морально-релігійне, естетичне, фізичне, фахове виховання. У школах, які провадили сестри-монахині, виховувались діти різного соціального походження із різних релігійних конфесій, але у стосунках між ними завжди панували толерантність і такт. Учениці різних релігійних конфесій мали окремих катехитів і дотримувались своїх релігійних обрядів. Світські вчителі і духовні особи вели копітку роботу над формуванням в учениць християнських чеснот щедрості, чисноти, доброзичливості, покірності, пильності. Ученицям таких шкіл були притаманні не лише ґрунтовні знання з основ наук і різнобічне виховання, а й високий рівень національної свідомості та патріотизму. Характеризуючи навчально-виховний процес василіянських шкіл УХК зазначав, що їх випускники заклали основи для релігійного й національного відродження українського жіноцтва [66, с 69].
2.2 Виховна функція змісту шкільних підручників
Весь зміст освіти народних і середніх шкіл Галичини визначався ідеалістичністю та ґрунтувався на релігійному світогляді. Цим і пояснюються широкі виховні можливості навчальних предметів. Найвизначнішу роль у плані морально-релігійного виховання відігравали такі дисципліни, як релігія, історія, українська мова й література, філософія та ін. Світоглядну базу цих дисциплін складало християнське вчення. Зрозуміло, що найбільш ефективно завдання морального вишколу учнів вирішувалися на уроках предметів з релігійного циклу.
Релігійно-моральне виховання учнів повинно бути настільки ґрунтовним, щоб залишитися у їх серцях і в подальшому житті. При цьому наголошувалося, що після закінчення школи учні не мають припиняти виконання релігійних практик [117, с. 1].
Викладання релігії у середній школі було спрямоване не на обов'язкове заучування учнями моральних норм, теологічних відомостей і приписів. За словами духовенства, релігія – це не абстрактна галузь науки - це кодекс життя, підвалини єдино правильного християнського світогляду [117, с.33]. Тому метою цього курсу було ушляхетнення внутрішнього духовного світу людини, досягнення такого рівня досконалості, на якому практичне виконання теоретичних канонів і догматів є невимушеним і природним. Отже: «наука релігії прагне домогтися не тільки до релігійної просвіти, але й до вироблення у молоді християнського характеру, привчити її до самостійного, сталого, послідовного життя після засад віри» [27, с.53]. Уроки релігії в школі, як твердив О. Лещук, повинні мати «життєво-виховний» характер, а їх зміст тісно перегукуватися із насушними проблемами. Кожен урок має стати для учнів своєрідним духовним дзеркалом, у якому вони побачать свої істинні почуття, пристрасті і недоліки [36, с.7] Отож, виховний вплив цього предмета не обмежується лише релігійним вишколом, він володіє і рядом засобів морального виховання. Так, на уроках релігії молоді прищеплюються християнські ідеали, формують високо-етичні характери, виховують такі непересічні якості, як патріотизм, альтруїзм, милосердя, пояснюють обов'язки перед Церквою, вітчизною і народом. Крім цього, учнів привчають до товариського життя, культурної поведінки, сумлінного виконання своїх обов'язків, послуху, дисципліни. У число виховних потенціалів предмета релігії входить і уже згадувана нами, так звана «позитивна метода». Завдяки якій катехит повинен запобігати таким згубним впливам, як погані товариства, аморальні книжки, лінивство, егоїзм, розпуста, алкоголізм та ін. Особливо цінним є те, що подібне виховання базується не на примусі, а на засадах Христової любові та на повазі до Божих заповідей.
Крім вагомого виховного, згаданий предмет мав і важливе пізнавально-освітнє значення. Програма з релігії (див. додаток Ж) була покликана «формувати світську інтелігентну людину, що добре орієнтується в історії розвитку різноманітних віровчень, монастирських орденів, а також освіти, культури та мистецтва, які йшли паралельно з поширенням християнства» [34, с.53 ].
Аналізуючи освітньо-виховні функції предмета релігії, необхідно показати вище роль у цьому процесі її викладача - катехита. Характеризуючи завдання катехита середньої школи, І Бартошевський зазначав, що особливу увагу у своїй педагогічній діяльності він повинен приділяти не тільки морально-релігійному, а й національному вихованню учнів. Останнє передбачало прищеплення їм таких рис, як патріотизм, гордість за свій народ і любов до Батьківщини [3, с. 330] Визначальною рисою педагогічної діяльності катехита був надзвичайно високий рівень його моральної відповідальності. Аналізуючи цю проблему, О.Лещук зазначав, «душпастир несе відповідальність за внутрішню вартість молоді, за її високі духовні вальори як перед церковною владою, так і перед Богом» [37, с.6]. Розгляд праці катехита як вчителя релігії, виховника школярів є ще далеко не повним описом усіх напрямів його діяльності. Більш повно їх діяльність можна показати навівши статут спеціально організованого «Товариства катехитів». Його ціллю були – підтримка всіх справ, що переслідують мету навчання релігії, релігійно-моральне виховання шкільної молоді, духовна досконалість належний матеріальний добробут членів товариства. Досягнути згадану ціль, на думку членів товариства, можна було шляхом виконання наступних завдань. Це, по-перше, регулярне ознайомлення з найновішими катехитичними творами, влаштування сходин, з'їздів де серед Інших питань мають обговорюватися й шкільні проблеми; по-друге, організація викладів, відчитів, конференцій та педагогічно-катехитичних курсів. Третій пункт їх діяльності передбачає видання часописів, шкільних підручників і творів катехитичного й педагогічного змісту. Наступна ділянка роботи товариства зводиться до проведення вправ духовного вдосконалення катехитів. П’ятим пунктом статуту передбачаються звернення до державних структур у справах, що стосуються процесу навчання релігії. Останніми напрямками праці є регулярні звіти про хід вивчення релігії і збір необхідних фондів для реалізації товариством певних просвітницьких чи харитативних акцій. Також потрібно зазначити, що членами товариства були професори і доценти Богослів’я університету, катехити всіх шкіл і священики [72, с.1].
Дуже цікаві думки щодо методики і технології навчання релігії в школі висловлює Ю. Дзерович. Лейтмотивом його міркувань є звернення до більш дієвих методів ніж катехитичний спосіб, механічне заучування, репродуктивне відтворювання. Найбільш відповідним середовищем де можна організувати навчання активними практичними методами, на думку педагога є «школа праці». «Школа праці – це школа, в якій цвіте ініціатива і самостійність учнів, в якій виховуються сильні характери, в якій програма пристосована до психіки учня і потреб сучасного суспільного життя» [12; с.25]. Вербалізм, що був принципом і характерною ознакою тогочасних шкіл, повинен бути замінений «поглядовою наукою». Не викликає заперечень й твердження про те, що модернізація навчального процесу повинна відбуватися завдяки широкому , впровадженню наочних засобів і методів, а також активізації діяльності учнів при дещо пасивній ролі вчителів. Провідним навчально-організаційним принципом «школи праці» є положення про те, що учні здобувають знання – шляхом практичної діяльності. Однак, надто широка й необмежена самодіяльність учнів при вивченні релігії є неприпустима, їх самочинність у певній мірі є дещо обмежена, оскільки не можна дозволити, щоб релігійні й моральні переконання, принципи та норми вони формували самостійно шляхом власного практичного досвіду чи псевдофілософських шукань.
Застосування наочності у процесі викладання релігії (окрім Біблійної історії) є доволі складним завданням. Так як суть цього предмета становлять абстрактні речі та поняття, принципове розуміння яких є понад людськими можливостями.
Активізації участі дітей у навчальному процесі сприяє також заохочення їх до роздумів, бесід, дискусій. У старших класах чинником активізації пізнавального інтересу учнів є використання так званої «скриньки запитів». До спеціальної скриньки учні вкладають свої анонімні запитання, що стосуються предмета і дотичних сфер. Катехит відповідає на ці запитання, дає необхідні коментарі.
Удосконаленню знань з предмета, вмінь висловлювати і обґрунтовувати свої думки, а також зростанню пізнавального інтересу сприяє виконання учнями спеціальних письмових вправ-відповідей. Теми цих вправ можуть звучати так: «Як відбувалося хрещення України-Руси?», «Як, що, де, коли на яку пам’ятку і з якою метою ви колядували?», «Напишіть заповіт багатого і побожного чоловіка», «Чи знаєте, що таке совість і що зробите щоб її заспокоїти?». Характерно, що в таких творах катехит не має права виправляти помилки, стилістику і тим більше виставляти оцінки.
Одна н методичних вимог, що стосується процесу викладання релігії, полягає у дотриманні катехитом певного рівня науковості. «He можна при викладанні релігії впадати в дитинство, бо росте небезпека, що діти стануть ,релігією вважати за казку», – вважав Ю.Дзерович [12, с. 48] .
Позитивні наслідки будуть мати пропозиції катехита дітям інсценізувати біблійні оповідання, власноруч виготовити новорічні прикраси, влаштувати символічні престолики на честь Пречистої Діви Марії у травні й на честь Христового серця – у червні.
Також катехит повинен заохочувати й спонукати дітей до практичних проявів дійсної любові до ближнього Такими актами милосердя можуть бути: допомога здібних відстаючим, багатших біднішим, відвідування недужих, молитва за померших тощо.
Першою дисципліною із циклу релігії був катехизм. У початкових школах для його вивчення користувались книгою Ю. Дзеровича «Катехизи». В рамках цього предмета учням подавались початкові знання з основ релігії. Дітям розповідали про створення світу перших людей, походження ангелів, злих духів, пояснювали зміст і призначення молитви, Богослуження і т. ін. Пізніше учні вивчали окремі оповідання св. Письма. На противагу традиційній пам’яттєво-механістичній методиці вивчення релігії, викладання катехизму здійснювалося у формі проблемної лекції. Подача нового матеріалу здійснювалася за певною схемою: вступ (актуалізація опорних знань, мотивація діяльності). «заповідження» (своєрідне зацікавлення учнів, постановка конкретної задачі, проблеми), виклад (повідомлення нової інформації), поучення (аналіз інформації, логічні висновки, приклади з буденного життя, практичне застосування) і повторення (відповіді на поставлені питання). Слід зазначити, що виклад нового матеріалу здійснювався у простій зрозумілій дітям формі. зміст його був адаптований до рівня їх розвитку, при цьому вчителі отримувались принципів доступності, систематичності, послідовності й наочності. Інформація, що подавалась учням, окрім теоретичних відомостей містила й певні практичні вказівки. Так, зокрема, учням було подано методику проведення «іспиту совісті» [11, с.204].
Другим предметом із циклу релігійних дисциплін була історія Старого Завіту. Вивчався цей курс за підручником А.Торонського, котрий був автором цілого ряду навчальних книг з релігійних предметів. Хронологічно предмет охоплював період від створення світу до народження Ісуса Христа. Виклад кожного оповідання закінчувався спеціальними поясненнями і розмірковуваннями автора. У них були проаналізовані події і вчинки в їх послідовності, виходячи з позицій християнських догматів, визначалися негативні і позитивні сторони, наводилися приклади для наслідування, давалися конкретні оцінки, формулювались практичні вказівки щодо правил поведінки учнів у повсякденному житті тощо. Так, наприклад, в аналізі оповідання про Каїна і Авеля, зазначалося, що «злі похоті і пристрасті повинні придушуватися людиною на стадії задумів, тобто тоді коли вони ще не переросли у злі діла» [78, с. 14].
У процесі вивчення цього предмета, окрім суттєвого морально-релігійного вишколу, здійснювалася також і різнобічне виховання учнів. Поглибленню їх знань, реалізації міжпредметних зв’язків сприяли певні відомості з історії (виникнення різних народів і мов) та географії (положення, рельєф, населення, найбільші міста Палестини), що подавались у ході цього предмета.
Хронологічним продовженням цього предмета була наступна дисципліна Історія Нового Завіту, яка викладалася теж за підручником А.Торонського. Як і в попередньому підручнику, у цій книзі після кожного оповідання містилися авторські пояснення. Особливим виховним змістом відзначалися розглядувані у межах цього предмета біблійні притчі (про блудного сина, про милосердного Смарянина, про багача і Лазаря, про митаря і фарисея та ін.), а також здійснені Ісусом Христом чуда (оздоровлення прокаженого, недужих, сліпих, воскресіння мертвих та ін.). Так, наприклад, аналізуючи притчу про блудного сина, автор наголошував на таких моментах: повернення до Бога можливе лише за умови визнання своєї провини і постанови поправитися; кожен грішник може навернутися; кожному грішнику, що навернеться, Бог іде на допомогу; заздрість є тяжким гріхом та ін. [79, с.73].
Наступним предметом, що носив більш практичне спрямування була літургіка греко-католицької Церкви. У рамках цього курсу, за підручником А.Торонського, учні ознайомлювалися із церквою, як храмовою спорудою, призначенням і символічним змістом хрестів, образів, свічок, лампад, хоругвів, церковного посуду, а також розглядали різні типи Богослужень, походження релігійних свят. Паралельно з цим дітям давались відомості щодо правил поведінки у церкві, під час молитви та ін.
Велику увагу у ході цього предмета приділялося розгляду таких св.Тайн Хрещення, Миропомазання, Сповіді, Єлепомазання, Подружжя, Священства, Пресв. Євхаристії, які виконували важливі виховні функції. Окрім, функціонального призначення детально пояснювались символічне значення процедури цих актів. Так, наприклад, обмін перстенями у Св. Тайні. Подружжя означає тісний нерозривний зв’язок [80, с. 115].
Предмет літургіка володів значним потенціалом естетичного виховання, формами якого виступали заняття церковним співом, обрядовим мистецтвом тощо.
Особливими виховними функціями відзначався предмет християнсько-католицька етика. Християнсько-католицька етика розглядалася як наука про моральне добро і Богоугодне життя людини на основі Божого об’явлення [80, c.73].
Структурно етика, що вивчалася за підручником Д.Дорожинського, поділялася на загальну й часткову. Перша галузь містила в собі такі напрями: про діла людські, про правила моральності, про закон, про совість, про чесноти і гріх. Часткова етика розглядала такі аспекти: 1) чесноти Божі – віра, надія, любов, 2) чесноти моральні, що базуються на заповідях Божих, 3) чесноти, що засновані на заповідях церковних і 4) християнську досконалість. Поряд із теоретичними поясненнями догматів моральної поведінки – десяти заповідей Божих, природи і причин гріхопадіння, давались й деякі практичні вказівки щодо аналізу власних вчинків, визначення їх моральної вартості. Так, зокрема, зазначалося, що оцінити будь-який вчинок людини можна лише взявши до уваги такі три чинники: 1) предмет; 2) обставини; 3) ціль. Отже, вчинок можна вважати моральним тільки тоді, коли усі ці три чинники мають позитивне спрямування.
Як окрема душевна сила, що пов'язує людину з законами Бога та здійснює оціночні судження розглядалася у курсі етики - совість.
Наступний щабель релігійної освіти учнів реалізувався за рахунок вивчення фундаментальної догматики (наука віри) і апологетики (оборона , віри від єресей).
Розглядаючи виховний потенціал релігії, автор підручника з цього предмета А. Торонський зазначав: «Суттєвий вплив має релігія на виховання молоді, ціллю якого є духовне і моральне вдосконалення людини. Релігія підносить людину понад цей світ, відкриває правдиву ціль життя» [77, с 9].
Вивчення догматики продовжувалось і у наступному класі предметом «Часткова Християнська догматика». Особливий виховний вплив здійснювано на учнів вивчення таких тем «Про засоби Благодаті», «Про Пресвяту Євхаристію» та ін. Як засоби досягнення Благодаті визначались молитва, Св. Тайни і добрі діла. Аналіз цих виховних засобів, окрім висвітлення . учнями їх символічного змісту, супроводжувався вказівками щодо їх практичного виконання.
Значний виховний потенціал містив у собі матеріал останніх параграфів. У них розповідалося про кінець світу І людського життя, смерть і страшний суд, Я рай і чистилище, воскресіння мертвих [81, с.45]. Провідною виховною ідеєю тут виступала ідея Спасіння людської душі, яке може бути реалізоване лише за умов праведного життя (за законами Божої правди).
Закінчувалось вивчення релігії історією Християнсько-католицької Церкви. Викладалася ця дисципліна за підручником А.Ваплєра. На цих уроках учні ознайомлювалися із передумовами та обставинами виникнення християнства у різних частинах світу (Азії, Африці, Європі). Паралельно з центральними подіями розглядались і такі, як виникнення монашого життя, що висипало зразком морального самовдосконалення для кожної людини, поява єресей, яких слід всіляко остерігатися, щоб не загубити душу, прогресивний вплив церкви на розвиток науки, мистецтва, літератури, котрий був особливо помітний в епоху Середньовіччя.
Реалізуватись завдання морально-релігійного виховання повинні були і на уроках світських предметів. Вчителі були зобов’язані висвітлювати кожен предмет І5 позицій християнського вчення. У процесі тлумачення окремих явищ природи чи історичних подій, поряд з їх раціоналістичним розумінням, вважалося за потрібне подавати також пояснення, що базуються на християнському світобаченні. Особливо доцільними такі пояснення будуть при вивченні парадоксальних чи науково необґрунтованих явищ [46, с.1].
Достатньо ефективними формами морально-релігійного виховання виступали уроки рідної мови і літератури У народних школах на цих уроках користувалися читанкою О.Поповича, її зміст складався з чотирьох розділів. У перший входили поезії, казки, байки, загадки. Ці елементи усної народної творчості та твори тогочасної літератури виступали засобами формування в учнів перших елементарних моральних релігійних понять та почуттів. Вивчення казок (наприклад, про дідову і бабину дочку), байок (Д.Млака «Мовчи язичку – будеш їсти кашку»), творчості українських письменників (байки Л.Глібова, вірші І.Франка та ін.) сприяло прищепленню дітям таких рис як правдомовність, працьовитість, щирість, старанність, терплячість та ін. Наступний розділ читанки був присвячений історії. Поряд із відомостями про Історію рідного краю діти вивчали оповідання про святих українського народу, найвизначніші церкви і т.ін. Ще один розділ читанки під назвою «Землепись» містив оповідання, в яких пояснювалася будова землі, розпочинався віршем «Бог». У такій поетичній формі діти ознайомлювалися з християнською теорією створення світу: «Хто створив ті ясні зорі, Хто ними править в світа просторі» [60, с.136]. Розділ «Природопись» теж розпочинався віршем, що прославляв Божу могутність і велич. Зазначимо, що вивчення природничих наук (основ географії, природознавства, елементарних знань з фізики) здійснювалося у народних школах лише на базі матеріалу, поданого у відповідних розділах читанки, оскільки користуватись спеціальними книжками заборонялося. Причому, вивчення природознавства повинно було спрямовувати увагу учнів на порівнянні слабкості «сотворінь і силої Божої всемогучости» [25, с.271].
Для перших чотирьох класів середньої школи читанки написав А.Крушельницький. Релігійне виховання здійснювалося зокрема, під час читання оповідань: «Київські Церкви», «Святий Вечір на далекій півночі», «Зелені свята» (Н.Устияновича), шляхом вивчення віршів: «У Страстний четвер» (В.Щурата), «Перший Великдень на волі» (І.Франка). Значний акцент робився на вихованні милосердя. Для цього до змісту читанки входили оповідання С.Коваліва «Калічка», народний вірш «Пісня сироти» та ін. Майже усі оповідання, були пронизані християнським духом, тому завдання морального і релігійного виховання вирішувалися паралельно [31, c. 116].
У вищих гімназійних класах користувалися читанкою А.Барвінського. її зміст, що складався з пісень (дум, співанок, коломийок, обрядових пісень, колядок, щедрівок), легенд і переказів, як І попередніх книг, окрім різнобічного розвитку, значною мірою забезпечував ґрунтовне морально-релігійне виховання.
На засадах християнського світобачення були побудовані підручники і з суспільних дисциплін. Так у книзі О.Семковича «Оповідання з всесвітньої Історії» поряд із іншими достовірними подіями як історичний факт (а не міф чи легенда) подавались відомості про народження Ісуса Христа. Про це розповідалось так: «...в Вифлеємі уродидся Ісус Христос Спаситель світа. З тої хвилини починається Нова доба в діях світу» [65, с.137]. Зазначимо, що всі Історичні дати наводилися саме по відношенню до цієї події – відлік часу йшов від Різдва Христового.
Християнським духом був пронизаний і гімназійний підручник з історії В. Закшевського. На його сторінках знайшли відображення не лише факти пов'язані з Різдвом Христовим, а й відомості про виникнення християнства, початки монашого життя, створення Церкви та усі переслідування, яких вона зазнала. Варто зазначити, що у цій книзі містилася інформація навіть про перших пророків – Іллю, Єлисея і Єримію. Ознайомлення з постаттю Ісуса поєднувалося із визначенням його ролі у житті людства та короткою характеристикою . Христового вчення. З цього приводу, зокрема, зазначалося: «Божественна наука котру він проповідував принесла світові нові засади досі незнані... Наука об’явлена спасителем заохочує до заслуги в дочасному житті для спасіння душі в майбутньому після смерті, покорою і терпінням, любов’ю до Бога і ближнього, навіть ворога, котрому треба прощати, щоби осягнути відпущення власних провин» [18, с.248-249].
Морально-релігійне виховання учнів здійснювалося і під час вивчення гімназійної географії. Перш за все цьому сприяв сам зміст предмета, котрий викладався за підручником В.Піца. У розділі географії азіатських країн особливе місце відводилося Палестині. Описувалася ця країна наступним чином: «Край знаний», як Палестина або також свята земля, має велике значення в історії, а для християн є тим важливий, що тут жили патріархи старого Завіту: Авраам, Ісакі Яків. Тут, накінець, уродився, жив і помер Спаситель світу, Ісус Христос [57, с.7-8].
Такі ж виховні завдання виконувалися і в ході вивчення у вищих класах гімназії предмета філософії. Автор підручника з цього предмета Т.Мандибур, крім нього, написав «Психологічний вступ до курсу логіки». Пояснення природи асоціацій, що виникають у людей, на сторінках цієї книги, автор здійснив на прикладі святого хреста: «якщо побожний чоловік побачить хрест, на спокійнім місці, то на сей вид складає руки до молитви, бо з ним лучиться в душі побожного християнина виображінє о Бозі і о чести, яка єму віддається» [40, c.8].
Виховні функції виконували й такі предмети як польська, німецька, грецька і латинська мови. Ознайомлення з шедеврами світової літератури в процесі вивчення класичних мов сприяло розвитку інтелекту й духовному збагаченню учнів.
Отже, весь навчальний процес тогочасних середніх і народних шкіл був побудований на засадах християнського світобачення. Зміст освіти цих закладів володів великим потенціалом морально-релігійного виховання. Найбільш ефективно завдання такого виховання виконувались на уроках релігії, рідної мови й літератури, історії, географії та інших предметів.
Сучасні умови розмежування школи та Церкви й світського характеру освіти не можна вважати підставою для однобокого висвітлення деяких явищ у шкільних курсах виключно із позицій матеріалістичних підходів. Доцільно, на нашу думку було б поряд із раціоналістичним тлумаченням суті окремих явищ, подавати й такі їх пояснення, що побудовані на християнському світобаченні.

Висновки
Всупереч складним політичним умовам, що склалися наприкінці XIX – поч. ХХ ст. у Галичині значно пожвавлюється культурно-просвітня діяльність громадських і церковних організацій. Намагаючись підняти рівень національної свідомості й духовної культури української нації, прогресивна громадськість й передове духовенство засновують різноманітні самодіяльні об'єднання і товариства. Висунувши гасло духовного оновлення Церква розгортає широкомасштабну освітню-виховну, громадсько-культурну й благочинну працю. Моральне удосконалення українського народу греко-католицьке духовенство тісно пов’язувало із утвердженням його національних основ, тобто розглядало ці два аспекти як невіддільні складові одного процесу – культурного відродження й духовного зростання нації. Формами такого розвитку стали молодіжні об'єднання та товариства, діяльність яких обумовлювалася засадами християнської моралі і національними вартостями, а також потребами українського народу в матеріальній і моральній підтримці та опіці дітей і молоді. Ідея створення молодіжних християнських об'єднань була запозичена із Заходу.
Охоплюючи широкі верстви населення краю як у соціальному, так і віковому розрізі, товариства ставили собі за мету морально-релігійний вишкіл, піднесення рівня освіченості, вихованості й громадянської зрілості не лише своїх членів, а й всієї громадськості та розгортання широкої харитативної діяльності.
Чітка структура організацій, підпорядкованість вищим підрозділам, демократичний стиль роботи створювали відповідні передумови для ефективної творчої праці. Оригінальні форми й методи роботи товариств забезпечували зріст інтелекту, формування християнського світогляду та всебічний гармонійний розвиток учасників. Тісний взаємозв'язок організацій з Церквою, і наставництво видатних духовних осіб зумовили чітке дотримання у діяльності християнських моральних норм.
Не менш цінним аспектом роботи цих організацій була їх співпраця з аналогічними зарубіжними об'єднаннями. Делегування представників товариств на різноманітні міжнародні форуми було шляхом світової репрезентації усього українського молодіжного руху.
Діяльність товариств характеризується різноманітними напрямами, формами і засобами. Серед них провідними виступали виконання членами різного роду релігійних практик та участі у заходах загальнокультурного спрямування, видання періодики та іншої друкованої літератури, закладання бібліотек, читалень, просвітницька робота з неграмотною молоддю і сільським населенням, організація різноманітних міроприємств, виставок, концертів, академій, працювали в установах для підвищення культурного рівня українського населення (курси, читальні, народні доми), заклади соціального спрямування (різного роду порадні, курси вибору звання тощо).
Надзвичайно високої оцінки заслуговує харитативна праця товариств. Акції благодійництва, жертовності та милосердя були наявні у роботі всіх підрозділів молодіжних об'єднань. Надання матеріальної та маральної підтримки, турбота про соціальне скривджених, в’язнів, хворих, сиріт, перестарілих були характерними ознаками діяльності релігійних організацій.
Наслідками роботи товариств було формування національної свідомості, високого рівня громадської і моральної зрілості, що проявлялися, зокрема в жертовності українського народу на різні освітньо-виховні інституції і соціальні потреби убогих, немічних, перестарілих. У результаті праці організацій утвердився престиж меценатської і філантропічної діяльності, альтруїзму, причому не тільки серед духовенства, народного вчительства, гімназійної та університетської професури, але й серед міщан і навіть неграмотних селян. У міру своїх можливостей всі вони здійснювали пожертви на рідну школу, опіку і підтримку українських дітей.
Такий досвід повинен бути творчо використаний у сучасних умовах відокремлення школи від Церкви. Вкажемо декілька можливих шляхів.
Одним із позитивних зрушень на шляху до розвитку співпраці між школою і Церквою, духовного збагачення змісту освіти стало викладання у середніх школах західного регіону предмета «Христиняська етика». Батьками учнів та вчителями шкіл було схвалено це важливе нововведення. Однак, на нашу думку, таке цінне й серйозне починання потребує подальшого ґрунтовного доопрацювання, шляхом врахування власного історичного досвіду.
Задля підвищення ефективності навчального процесу доцільно було б розширити його зміст, взявши до уваги зміст предметів релігійного циклу, що викладалися у середніх школах Галичини, кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
•Ґрунтовний психолого-педагогічний вишкіл викладачів християнської лики, як одна із передумов успішного перебігу освітньо-виховного процесу, Також повинен відбуватися з врахуванням історичного досвіду з цього питання.
•Створення різноманітних молодіжних організацій релігійного спрямування могло б стати ще одним кроком на шляху до налагодження між усіма згаданими виховними чинниками і особливо родиною а Церквою партнерських, дружніх взаємовідносин.
Підтримка Церквою молодіжного руху та опіка над ним сприяла б ровно-культурному збагаченню українських дітей.
В умовах розвитку закладів альтернативної освіти Церква могла б торити власну приватну національну освітньо-виховну систему. Одним із напрямів функціонування цих закладів виступала б підтримка і розвиток Одарованої молоді.
Створення мережі дошкільних закладів під опікою чернечих фомаджень сприяло б утвердженню національних вартостей та ідеалів серед айменших представників українського народу.
Налагодження співробітництва між Церквою і громадськістю дало б змогу вирішити ряд виховних і соціальних проблем. Це насамперед, гармонійне поєднання матеріальної – збоку держави і моральної – збоку Церкви опіки над убогими, хворими, немічними, перестарілими й одинокими людьми, соціальна підтримка і ресоціалізація різних суспільних прошарків, організація дешевих кухонь, притулків для сиріт, бездомних, створення шпиталів, доброчинних фондів і установ. Займатися організацією і координацією такої роботи повинен, ва нашу думку, спільний керівний орган, котрий здійснював би контролюючі функції та надавав адресну допомогу.

Література
1. Бартошевський І. Христіянсько-католицька педагогія або наука о вихованю. – Львів. –1909. –430 с.
1 а. Барна М.Розвиток педагогічної освіти в Східній Галичині (1867–1939 рр.): Автореф. Дис... канд. педагог, наук: 13.00.01 – Київ, 1996р.
2. Безручко Я. Християнська педагогіка.– Ів.-Франківськ, 1997.–41 с.
3. Білоусова В. та ін. Виховання культури поведінки учнів. –К.: Радянська Школа, 1986.– 160 с.
4. Ваврик М. По василіянських монастирях. – Торонто: вид. оо.Василіян, 1958. – 286 с.
5. Великий А. Релігія і Церква – основні рушії української історії в кн. За ред. В.Янева. Релігія в житті українського народу. Записки НТШ, т.18. –Мюнхен-Рим-Париж: сп.вид. НТШ, УБНТ, УВУ, 1966. – 217 с.
6. Вибрані питання // Богословія. – 1988р. – № 52. – С. 182
6 а. Вихрущ А. Криза педагогічної науки і основи християнства. – С.22–25//Моральна цінність християнства і відродження національної школи. – Доповіді науково-практичної конференції. – Київ-Тернопіль: Відродження, 1995. – 68 с.
7. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.
8. Гордієнко В. Сталінізм і українська церква /В кн.: Українське відродження і національна Церква. – К.: Меморіал, 1990. – 90 с.
9. Гургула-Щурат О. Від стариного Єгипту до Бідермаєр. /В кн.: Пропам’ятна книга сестер Василіянок у Львові. Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1980. – т.1. – с. 132.
10. Дзерович Ю. Думки про практичну діяльність УКС //Мета. – 1934, № 11, с. 5.
11. Дзерович Ю. Катихизи для першої і другої кляси вселюдних шкіл. – Львів: накладом греко-католицької Богословської Академії у Львові. – 223 с.
12. Дзерович Ю. Оживлення науки релігії методою «Школи праці»" //Нива. – 1929. – № 2. – С.48.
13. Дзерович Ю. Педагогіка.-Львів: накладом Львівської Богословської Академії, 1937. – 240 с.
14. Дзерович Ю. Христіянське релігійно-моральне виховання молоді //Нива. – 1935. – № 11. – С.372.
15. Діти – дітям //Мета. – 1937, № 50, с.5.
16. Дорожинський Д. Християнсько-католицька етика. – Львів: накладом власним, 1904. – 174 с.
16 а. Євтух М. Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні (кін. XYIII – перша пол. XX ст.). – Дис. докт. педагог, наук. – Київ, 1996.– 70 с.
17. Жіноча кравецька школа сс.Василіянок у Львові //Мета. – 1933. – № 2. – С.6.
18. Закшевський В. Всесвітня історія. № 1. – Коломия: накл. галицької накладні. – 1912. – 168 с.
19. Здійснюймо християнську любов ближнього //Мета. – 1936, № 41, – С.1.
20. Зінько В. Жовківський «Місіонер» на тлі української католицької преси II-Місіонар. – 1997. – № 6. – С.7–9.
21. З організаційного життя УКС // Мета. – 1938. – № 20. – С.4–5.
22. 3 організаційного життя УКС Зборівщини //Мета. – 1939. – № 9. – С.4.
23. Іменування членів Ординаріятської Шкільної Ради // ЛАВ. – 1935. – № 10. – 15 жовтня. – С.329.
24. Катрій Ю. Святий Василій Великий Патріарх Східного чернецтва.–Нью-Йорк: вид.оо.Василіян, 1979. – 44 с.
25. Квіт О. Вчім і виховуймо //Нива. – 1934.–№ 8. – С.271.
26. Кинах Г. Переписка Духновича з Василіянами.–Львів, 1937. – 30 с.
26 а. Колодний А.М., Филипович Л.О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – Львів.: Логос, 1996. – 184 с.
27. Конрад М. Про концентрацію науки релігії в середній школі //Нива. – 1927. – № 1. – С.53.
28. Коренець Г. Пласт в гімназії СС. Василіянок у Львові /Пропам’ятна книга гімназії сс. Василіянок у Львові. – Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто, 1980. – 216 с.
29. Костельник Г. В боротьбі за традицію літературного жюрі Українського Католицького Союзу // Мета. – 1939, № 10. – С.5.
30. Крижанівський О., Плохій С. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. – Київ, 1994. – 336 с. fyt 107
31. Крушельницький А. Руска читанка для першої кляси середніх шкіл. – Львів: – НТШ, 1911. – 262 с.
32. Кубійович В. Енциклопедія українознавства, т.4. – Париж.–Нью-Йорк: Молоде житя, 1980. – С.1539.
33. Кубійович В. Енциклопедія українознавства, т.9. –Париж.–Нью-Йорк: Молоде життя, 1980. – С.3409.
34. Курляк І.Релігіознавчі традиції в українських гімназіях Галичини (1864–1918) // Український Освітній Журнал, 1994. – № 2. – С.53.
34 а. Курляк І.Є. Формування змісту освіти української середньої школи в історії галицьких класичних гімназій Австро-Угорщини (1864–1918 рр.). – Дис. канд. педагог, наук. – Київ, 1995. – 180 с.
35. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький.–Люблін.: Свідчадо, 1990. – 62 с.
35 а. Лаба С. Ідея української національної школи у педагогічній пресі на Західноукраїнських землях у другій пол. ХІХст. на поч. ХХст.: Автореф дис. канд. педагог, наук. – Івано-Франківськ, 1994. – 19 с.
36. Лещук В. Методика праці в Марійських Дружинах середньошкільної мужеської молоді /В кн.: Методика праці в Марійських організаціях. Реферати виголошені на з'їзді провідників Марійських Дружин у Львові 26 і 27 грудня 1934. – Львів, 1935. – 123 с.
37. Лещук О. Христіянське виховання молоді. – Перемишль: Криниця, 1939, 48 с.
37 а. Луговий В. Тенденції розвитку педагогічної освіти в Україні (теоретико-методологічний аспект). – Автореф дис. канд. педагог, наук. – Київ, 1995. – 48 с.
38. Лукань Р. Василіянські монастирі в Станіславській єпархії. –Львів, 1905. – 15 с.
38 а. Малахов В. Християнська мораль і ідея національного відродження: сучасні коллізії /В кн.: Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України: Матеріали Міжнародної науково–практичної конференції № 2. – Острог: Світанкова Зоря. – 1995. – 225 с.
39. Макарушка О. Наука виховання. – Львів.: НТШ, 1922. – 152 с.
40. Мандибур Т. Психольогічний вступ до науки льогіки.– Львів.: НТШ, 1895.–15 с.
41. Митрополича Ординаріятська Шкільна Рада –встановлена // ЛАВ. – 1935. – № 8. – С.262–263
42. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні. – Рим: вид. оо.Василіян, 1995.– Львів. – 404 с.
43. Назарко І. Католицька виховна ідея/ЛСатолицька акція. – 1938. – № 1. – С.7 – 15 141
44. Нарис історії Василіянського чину Святого Йосафата. – Рим: вид. оо.Василіян, 1992. – 640 с.
45. Обов'язок суспільної праці //Мета. – 1938. – № 52. –С.2.
46. Основи виховання //Нова зоря. – Львів, 1927. – № 41. – С.1.
47. Основи католицького виховання //Мета. – 1938. – № 20. – С.7.
48. Осташевський Й. Подружжя як виховний чинник//Мета. – 1938. –№ 8. – С.2
49. Осташевський Й. Праця в Кружках УКС //Мета.–1939. – № 11. – С.4.
50. Осташевський Й. УКС і кооперація //Мета. – 1938. – № 26. – С.5.
51. Осташевський й. УКС і політика //Мета. – 1938. – № 17. – С.2.
52. Осташевський Й. УКС і тіловиховна робота //Мета. – 1938. – № 29. – С.2–3.
53. Осташевський Й. Церковні братства //Мета. – 1938. № 19. – С.2–3.
54. Осташевський Й. Чи УКС оправдав своє істнування //Мета. – 1939. – № 2. – С.5.
55. Патрило І. Нарис історії Галицької провінції ЧСВВ: У кн. Нарис історії Василіянського чину Св.Йосафата – серія II – Записки ЧСВВ. – Рим, 1992. – 640 с.
56. Педагогическая энциклопедия. Гл.ред.Каиров.И. – М.: Советская энциклопедия, 1964.
57. Піц В. Нарись географії и исторіи старинного среднего и нового света. – Львів: Просвіта, 1866. – 190 с.
58. Плекання релігійності у гімназіяльної молодіжи //Нива. – 1907. – № 11.– С.33.
59. Показ історичних костюмів //Мета. – 1937р. – № 16. – С.7.
60. Попович О. Читанка для шкіл народних. – Відень. – 1915, 216 с.
61. Пришляк В. Плян праці Українського Католицького Союзу в пародіях //Мета. – 1934. – № 16. – С.5.
62. Приют для старичок у Львові //ЛАВ. – 1935. – № 8. – С.274.
63. Промислова школа оо.Студитів у Дорі //Мета. – 1935. – № 23. – С.5.
64. Світильник істини. Джерела до історії Укр Катол Богословської Академії у Львові 1928–1929–1944, зібрав П.Сениця.–Торонто.–Чікаго: накладом студентів Богословської Академії, 1973. – 719с
65. Семкович О. Оповідання з історії всесвітньої. – Львів, 1895. –накладом фонда краевого. – 150 с.
66. Сестри Василіянки //УХК. – 1938. – Львів. – С.69.
67. Сліпий Й. Віра й наука. – Львів: Бібльос, 1935. – 24 с.
68. Сліпий Й.Шляхом обнови.–Львів, 1928. – 107 с.
69. Спомини про сестру Анну Стадник зі згромадження сс.Мироносиць. – Жовква, 1928. – 83 с.
70. Справи Українського Католицького Союзу //Мета. – 1938. – № 44. – С.2–3.
71. Статут Українського Католицького Союзу //Мета. – 1935. – № 33. – С.З.
72. Статут «Товариства катехитів». – Львів, 1911 .– 8 с.
73. Статут Товариства УКС. – Львів, 1937. – 20 с.
74. Студити //Український Христіянський календар. – Львів.: Мета, 1938 р. – С.48–54.
75. Тебе Бога хвалим. – Рим. – 1992, 117 с.
76. Теорія чи практика//Мета. – 1934. – № 18. – С.6.
77. Торонський А. Догматика фундаментальна і апологетика – Львів: накладом краевого фонду, 1893. – 150 с.
78. Торонський А. Історія біблійна Старого Завіта. – Львів.: накладом краевого фонду, 1899. – 221 с.
79. Торонський А. Історія біблійна Нового Завіта. – Львів.: накладом краевого фонду, 1901. – 224 с.
80. Торонський А. Літургіка греко-католицької Церкви.-Львів.: накладом краевого фонду, 1906. – 117с
81. Торонський А. Християнсько-католицька догматика частна ( наука віри). – Львів.: накладом краевого фонду, 1895. – 139с
82. Трух А. Як католицька Церква плекає освіту і культуру //Світло. – 1957. – № 2. – С.2.
83. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні.–Люблін: Futura, 1991. – 364 с.
84. Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіянок.– Рим: без вид., 1964.–256 с.