З посиленням відповідальності регіонів за стан соціаль­ного розвитку необхідним стає удосконалення фінансово­го забезпечення здійснення регіональних соціальних заходів (стимулювання інвестиційної діяльності, формування ре­гіонального соціального бюджету, підтримка підприємниц­тва тощо).
Однією з першочергових проблем соціального захисту є реформування системи соціального обслуговування та на­дання допомоги малозабезпеченим верствам населення. Воно має спрямовуватися на розроблення нових механізмів реалі­зації чинних законодавчих актів з питань соціальної політи­ки, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнен­ня системи соціального захисту, вдосконалення механізму фінансування надання державної соціальної допомоги, що за­безпечить гарантований рівень соціального захисту малоза­безпечених прошарків населення.
Найбільш важливою проблемою соціального захисту сім'ї, жінок, дітей і молоді є законодавче забезпечення створення сприятливих умов для розвитку сім'ї, ефектив­ного виконання нею репродуктивної, виховної, економіч­ної, соціальної функцій, дотримання на практиці консти­туційного принципу рівності прав жінки і чоловіка, здійснення цілеспрямованої політики щодо працевлаш­тування молоді, профілактики дитячої та молодіжної зло­чинності, наркоманії, алкоголізму, дитячої безпритуль­ності тощо.
Виходячи з цілої низки сучасних проблем соціального захисту, головною мстою соціальної політики є забезпе­чення гідного рівня життя як працюючого, так і непрацю­ючого населення. Вона може бути реалізована шляхом за­безпечення максимального позитивного впливу національ­ної системи соціального захисту та попередження її нега­тивних наслідків. Основою управління цими процесами є наявність прогнозних розрахунків соціальних витрат у відповідності із встановленими державою пільгами та га­рантіями, збалансованими з їх фінансовим забезпеченням.
У цьому зв'язку дуже важливою проблемою соціально­го захисту населення є прогнозування соціальних витрат, яке передбачає визначення на перспективу тенденцій ство­рення сприятливих умов для поліпшення добробуту гро­мадян, які у відповідності з чинним законодавством мають потребу у державній підтримці. Це дає можливість здійснювати загальний аналіз зворотних зв'язків між со­ціальним сектором та економікою, враховувати зміни у за­конодавчо-правовому полі, розглядати вплив різних сце­наріїв розвитку економіки, характеризувати потребу у коштах, призначених для компенсації соціальних витрат, виходячи з економічних перспектив та життєвих реалій, як тенденцію розвитку соціального захисту населення у даний період. На цій основі можна створити сценарій май­бутнього розвитку соціальної сфери та мати ключову інформацію для планування соціальної політики, врахо­вувати їх при розробці консолідованого бюджету України та окремих регіонів.
У теперішній період низький рівень соціального захи­сту населення обумовлений відсутністю ефективної сис­теми управління цим складним та багатофакторним яви­щем. Отже, вирішення проблеми удосконалення соціального захисту населення, перш за все, необхідно шукати у площині взаємовідносин між керованими та керуючими структурами. Первинною ланкою визначеної соціальної системи будь-якого порядку є звичайна людина, а мета управління полягає в поліпшенні умов її життя. Але механізм прийняття рішень з соціальних проблем не є достатньо прозорим. При цьому управлінським апаратом не завжди прогнозуються результати тих чи інших заходів та не аналізуються їх соціальио-еко-номічні і соціально-психологічні наслідки, незважаючи на наявність підходів та моделей прогнозування соціальних витрат з урахуванням різних сценаріїв розвитку економі­ки. Тому важливою проблемою соціального захисту насе­лення є гармонізація управління всією соціально-еконо­мічною сферою, тобто забезпечення адекватності та збалан­сованості роботи всіх її структурних елементів на основі використання системних методів формування та реалізації політики в галузі економіки. Головним інструментом вирі­шення цієї проблеми може стати ринкова самоорганізація з державним регулюванням. Отже, сьогодні якість управ­ління визначає якість життя.
Процес управління залежить від життєво важливих скла­дових: керівників, процесів та організацій. Обов'язки керів­ника — створити атмосферу, за якої люди будуть вірити в стра­тегію, рішення керівництва і свою роботу. Потрібно чітко вста­новити і розподілити три елементи системного управління: відповідальність (обов'язки), повноваження і взаємодію. При­чому відповідальності повинно бути стільки ж, скільки і по­вноважень.
Очевидно, що на межі зміни суспільно-економічних фор­мацій — в розумінні структур, соціуму, стосунків між людь­ми, економіки — нас чекає глобалізація ринку як всепроникаюче явище. Цей чинник і надалі диктуватиме свої умови, з якими доведеться рахуватися всім учасникам ринку.
Виходячи з пріоритетних національних інтересів і завдань соціальної політики, найважливішою проблемою для держа­ви є створення громадянського суспільства. Для цього по­трібно мати відповідне законодавство, яке захищає права гро­мадян і громадських організацій. Державним органам влади треба забезпечити здійснення ефективного контролю вико­нання зобов'язань стосовно соціальних гарантій, формуван­ня у суспільстві механізму цивілізованого захисту наданих прав і свобод. Вказане потребує змістовної програми дій пред­ставників усіх гілок влади, громадських об'єднань, засобів ма­сової інформації, кожної людини, спрямованих на забезпе­чення добробуту та гідного рівня життя, який існує у пере­дових країнах світу.
Стратегічне управління за сучасних умов набуває де­далі більшого значення, оскільки визначає стабільність діяльності галузей економіки. На практиці діє закон «60 – 30 - 10», сутність якого полягає в тому, що джере­лом усіх наших невдач є наші рішення. Цифрові значен­ня закону уявляються у такий спосіб: 60% невдач зумовлені стратегічними рішеннями, 30 — тактичними прорахунками і 10 % залежать від помилок опера­тивної діяльності.[102]
3.2. Світові тенденції соціального захисту та їх вплив на побудову
моделі соціального забезпечення в Україну
Соціальна політика призначена задовольняти потреби людей, — а їх стає на Землі все більше й більше. Згідно з даними ООН, 2005 року населення планети сягне 9,3 мільярдів, і це становитиме дуже важливу проблему, особливо якщо зважити, що понад 90 % зростання населення припадає па менш розвинуті країни, де і так па­нують бідність, голод та інфекційні захворювання. Скажімо, в 1950-х роках населення Африки становило половину населення Європи, 1985 року воно було однаковим, а 2025 року очікується, що воно буде вчетверо більшим, аніж населення Європи.[103]
Африканські країни мають найнижчі показники ВВП на душу населення й найвищий коефіцієнт фертильності[104], тоді як ситуація, на­приклад, у Західній Європі є протилежною: середній коефіцієнт фертиль­ності дорівнює 1,5, а ВВП на душу населення є вищим майже у 15 разів.
Хоча африканським країнам властивий високий рівень смертності не­мовлят, а також високий рівень захворюваності на СНІД (мова про це йти­ме далі), проте ці країни продовжують бути лідерами у прогнозах щодо зро­стання чисельності населення. Загалом, найбільше зростання населення прогнозують у таких країнах, як Ангола, Конго, Ірак, Нігер, Уганда, Ємен, а також на Палестинській території. Серед індустріалізованих країн най­більше зростання населення відбуватиметься в США завдяки відносно ви­сокому коефіцієнту фертильності та міграції. Варто згадати, що найбільших втрат населення у період до 2025 зазнавати­муть Ботсвана (де майже 40 % населення інфіковані ВІЛ/СНІД), Болгарія, Естонія, Японія, Росія, Південна Африка та Україна[105].
У той час, коли в найбідніших країнах відбувається стрімке зрос­тання чисельності населення, а це ще більше погіршує соціально-еко­номічну ситуацію у них, в індустріалізованих країнах спостерігають феномен "постаріння" суспільства, а інколи навіть і від'ємний показ­ник приросту населення. Загалом, у розвинутих країнах люди похилого віку становлять 14 % від усього насе­лення, а до 2025 року їхня кількість має зрости до 25 %.[106]
Зважаючи на збільшення в суспільстві частки людей похилого ві­ку, які живуть усе довше й довше та потребують відповідного медич­ного і соціального догляду, а також на те, що у 2005-2010 роках на пенсію виходитиме покоління "буму народжуваності", такі тенденції ставлять під загрозу існуючу систему пенсійного, соціального та ме­дичного забезпечення розвинутих країн. Скажімо, витрати на медич­не обслуговування американця старшого 65 років учетверо вищі, аніж витрати на молодшого співвітчизника. За прогнозами, до 2030 року чисельність людей старших від 65 років (пенсійний вік і для чоловіків, і для жінок в Америці) має зрости у цій країні вдвічі. Оскільки в США медичне обслуговування людей похилого віку здій­снюють за державний кошт (тобто фактично за податки), це призве­де або до посилення податкового навантаження на працюючих, або до введення персоналізованих пенсійних медичних накопичувальних рахунків, або з'явиться обмеження доступу до безкоштовного медич­ного обслуговування цієї групи населення, або підвищення віку вихо­ду на пенсію (такі альтернативи обговорювали під час курсу із "По­літики охорони здоров'я" американські студенти магістерської про­грами з менеджменту, котрі самі є керівниками медичних закладів). Чимало держав, знаючи про соціально-демографічну тенденцію "по­старіння" населення, прагнуть знайти адекватне її вирішення.[107]
Менш розвинуті країни мають незначну частку людей похилого віку. Хронічне недоїдання та бідність погіршують фізичний стан і спричи­няють коротку тривалість життя. В багатьох африканських країнах люди потерпають від інфекційних захворювань — діареї, туберку­льозу, малярії, холери тощо. Окрім того, в останні два десятиліття на соціально-демографічну ситуацію в світі суттєво впливає поширення ВІЛ/СНІДу, яким інфіковано нині понад 40 мільйонів осіб. При цьо­му 70 % ВІЛ-інфікованих мешкає в африканських країнах, де СНІД поступово стає основною причиною смерті[108].
Світова епідемія нового захворювання кинула виклик людству: лікування є неефективним, дорогим і недоступним для більшості хво­рих, в Африці та й в усьому світі зростає кількість сиріт (на кінець 2001 року їх було понад 14 мільйонів), чиї батьки померли від СНІДу, в світі все більше народжується дітей із ВІЛ-інфекцією, отри­маною від матері. СНІД має також соціально-економічні наслідки, бо він забирає робочу силу у роботодавців, фахівців у громади, го­дувальників у родин. Він призводить до численних порушень прав людини — відмови в медичному обслуговуванні, порушення права на конфіденційність, дискримінації в питаннях зайнятості та житла тощо, а відтак — до зниження якості життя громадян.
Людство ще не знайшло засобів подолання ВІЛ/СНІДу, а тим ча­сом щодня майже 14 тисяч людей (12 тисяч дорослих і 2 тисячі дітей) стають ВІЛ-інфікованими[109]. Таким чином ВІЛ/СНІД перетворив­ся із проблеми медичної на соціальну, демографічну та економічну.
Україну ця соціальна проблема не оминула.
Сьогодні в Україні склалася практично епідеміологічна ситуація щодо поширення ВІЛ/СНІДу. Це підтверджується й статистичними даними. Згідно з ними, станом на 1 липня поточного року на диспансерному обліку перебувало 58 594 ВІЛ-інфікованих осіб, з яких 3 856 – хворі на СНІД, 4 939 – ВІЛ-інфіковані діти.
Всього, з 1987 року, коли в Україні розпочався епідемічний нагляд, до середини 2005 року офіційно зареєстровано 82 220 хворих на ВІЛ-інфекцію, 11 039 з них захворіли на СНІД і 6 505 – померли.
За підсумками першого півріччя 2005 року, з кожних 100 тис. українців 27 виявилися ВІЛ-інфікованими. За 12 місяців цей показник збільшився на 20,5%.
Також вказується, що високі показники на ВІЛ-інфекцію виявлені на півдні України та в Києві. На Миколаївщині вони становлять 62,3 особи з розрахунку на 100 тис. людей, на Донеччині – 61,7, Дніпропетровщині – 56,1, Одещині -51,7, в Криму – 41,7, в столиці – 35,6.
Кількість громадян, які захворіли на СНІД з 1 липня 2004 року до 1 липня 2005 року, збільшилася на 40,7%, а кількість померлих за цей час від СНІД зросла на 11,73%. І нажаль ця тенденція зберігається.
З огляду на масштаб ВІЛ/СНІДівської проблеми, боротьба з нею набуває державної ваги. І в цій боротьбі важливо об’єднати зусилля як державних установ, так і громадських організацій, ЗМІ.
Що потреба в об’єднанні зусиль продиктована не лише масштабністю ВІЛ/СНІДівської небезпеки, а й її специфікою. Адже „в її основі є не тільки медичні компоненти, а й соціальні, інформативні”.
Велику допомогу у боротьбі з ВІЛ/СНІДом надають міжнародні організації. Зокрема, в умовах обмежених державних ресурсів партнерство з міжнародними фінансовими організаціями важить дуже багато.
Потреба в допомозі, яку надають міжнародні організації, серед яких й Світовий банк, є очевидною. Вона зумовлена й тим, що лікування ВІЛ-уражених державі обходиться дуже дорого. Щороку з розрахунку на кожного пацієнта на ці цілі витрачається 30-50 тис. грн., а іноді і більше.
В лікувальних закладах все робиться для того, аби інші люди, які звернулися за медичною допомогою, не були інфіковані ВІЛом. Хоча, на жаль, бувають й прикрі випадки. Так, з 1987р. до 2005р. в Україні внаслідок переливання крові ВІЛ-інфекцією було заражено 14 людей.
Проблема ВІЛ/СНІДу не є винятково медичною проблемою. Вона негативно впливає на соціально-економічний розвиток будь-якої країни в цілому. Вона має негативний вплив на економічну продуктивність. Вона створює загрозу соціальній злагоді всередині суспільства, навіть створює загрозу національній безпеці.
Ця проблема вже не обмежуються виключно так званими маргіналізованими групами суспільства, такими, як інфекційні наркомани або гомосексуалісти. Вона стає проблемою для населення країни взагалі, з якою кожен день стикаються звичайні люди. З нею може стикнутися будь-хто з нас, члени наших родин. Ми стикаємося на рівні громади будь-якого села чи міста. Таким чином, ця потребує комплексної, всебічної реакції.
Такий комплексний виклик вимагає дуже глибокої обізнаності на рівні кожної людини. Ця проблема також вимагає дуже сильного політичного лідерства на самому високому рівні керівництва країни та вимагає запровадження програм, які сприятимуть зміні моделі поведінки людей, зміні таким чином, щоб це сприяло мінімізації ризику інфікування.
Показник інфікування в Україні вже високий, дуже високі темпи поширення цієї інфекції і саме тому дуже сильне політичне лідерство має таке велике значення. Саме тому організація, яку я представляю, готове і відкрите до співпраці з вами і готове надавати вам допомогу в реалізації ваших програм.  [110]
Безумовно, різнопланові демографічні тенденції — зростання на­роджуваності в малорозвинутих країнах та одночасна інфікован-ність значної кількості дорослого населення в цих країнах ВІЛ/ СНІДом, старіння населення в індустріалізованих країнах, урбаніза­ція життя та міграція визначають пріоритети соціальної політики як окремих країн, так і світу в цілому.
Отже, сучасному світові властиві різнопланові соціальні проблеми і тенденції. Населення стає дедалі більше, особливо в країнах із низьким рівнем розвитку, тим часом як в індустріалізованих країнах спостеріга­ють постаріння населення. Прірва між бідними та багатими країнами поглиблюється, численні політичні й етнічні конфлікти призводять до погіршення соціальної ситуації, появи мігрантів та біженців. Нові про­блеми — пандемія СНІДу, поширення наркотиків, зміни в традиційно­му стилі та способі життя — викликають посилену увагу тих, від кого залежить прийняття політичних рішень у соціальній політиці.
Для всіх названих у цьому розділі та багатьох іще не названих проблем, які стосуються не однієї особи, а багатьох, не існує техніч­них рішень, на те вони й "соціальні", щоб їх розв'язували люди, об'єднані в суспільство[111].
Світові тенденції соціального захисту не зводяться лише до  вирішення проблем СНІДу чи подолання бідності і старіння націй. Їх є значно більше.
Зокрема, світові тенденції в покращені рівня освіти і кваліфікації, тим самим покращення рівня життя є дуже актуальні для України. Наприклад, створення європейського єдиного освітнього простору – Болонськї системи освіти,  що забезпечує полегшення пошуку роботи і працевлаштуванні в майбутньому, вплинуло на напрямок реформи освіти в Україні. Зокрема, це запровадження нової модольної оцінки рівня знань, зміна системи поступання в вищі навчальні заклади, нова система присудження кваліфікаційних рівнів, тощо.
На національні моделі соціального захисту відчутно впливає культура, що панує в суспільстві. Так, П. Елкок (2001) наводить такі приклади впливу культури на соціальну політику:
•    дух підприємництва та давнішня багатокультурність в США не­
решкодили розвиткові сильної, централізованої державної політики соціального забезпечення;
•    пов'язана з роботою та ідеєю чоловіка-годувальника німецька соціальна структура не дала змоги розвинутися універсальній системі соціального забезпечення;
•    конфуціанська культура Японії підтримує ідею сильної особистості та важливості ролі сім'ї у соціальному забезпеченні;
•    колоніальні традиції Гонконгу перешкодили розвиткові демократичної моделі соціального забезпечення, де важливу роль відведе­
но державній підтримці.
Отже, на думку цього вченого, при визначенні системи соціального захисту населення в тій чи іншій країні потрібно в основу класифікації закла­дати культурні традиції.
Це підтверджує і досвід України. Адже, за довгі роки існування на теренах України соціального захисту СРСР не вплинули на основні релігійні цінності, що близькі українському народу. Принцип допомоги потребуючим і опіки над людьми похилого віку є яскраво вираженим в системі соціальної політики.
Українська модель соціальноорієнтованої еко­номіки передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціальне гарантованого мінімуму задоволення потреб, який, за образним виразом академіка С. Шаталіна, є «водорозділом між соціальними та економічними потребами».
Інструментом реалізації такої моделі можуть стати адрес­на соціальна політика, активна політика зайнятості. Вказана модель повинна увібрати в себе усе краще, що результативно діє в країнах з ринковою економікою:
ü      активний попереджуючий характер соціальної політики;
ü      створення соціальних та правових умов для реалізації економічної ініціативи громадян;
ü      оптимальний обсяг перерозподілу ВВП через бюджет на кожному етапі розвитку;
ü      активна участь приватних і громадських організацій у наданні соціальних послуг і благ соціальне незахищеним категоріям громадян;
ü      реалізація ідей соціальної солідарності і субсолідарності;
ü      пріоритет соціальне незахищених категорій громадян.
Цінішим у вказаній моделі соціальне орієнтованої еконо­міки є те, що вона передбачає не лише соціальний захист, а й створення такого організаційно-економічного механізму, який би сприяв зменшенню частини населення, що потребує со­ціальної допомоги.
Запровадження такої моделі повинно передбачати реалі­зацію наступних стратегічних завдань соціальної політики, які можуть вирішуватися на рівні окремого регіону - забезпечення виконання ухвалених державних програм; на регіональному рівні:
здійснення контролю за структурними зрушеннями в економіці регіону, забезпечення життєдіяльності та підтримки відповідного рівня життя населення;
створення нормативної бази формування місцевих бюджетів, тощо.

Висновки
Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціаль­ного захисту, є прерогативою держави як у сталій, так і в трансфор­маційній економіці.
Термін "соціальний захист" в Україні вживається лише кілька років. Він замінив термін "соціальне забезпечення", який зберігає право на існування, проте характеризує дещо вужче поняття, ніж соціальний захист.
Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах чи іншій ситуанії. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні — формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів. Отже, з позицій економіки, соціальний захист — це правила перерозподілу суспільного багатства на користь людей, які тимчасово чи постійно потребують особливої підтримки з боку суспільства: від багатих до бідних, від здорових до хворих, від молодих до літніх.
Система соціального захисту — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволен­ням їхніх потреб, інтересів. Це систему принципів, методів, законодавче встанов­лених державою соціальних гарантій, заходів і закладів, які забезпечують оп­тимальні умови життя, задоволення по­треб населення. Соціальний захист створює гарантії допомоги на випадок настання соціаль­них ризиків, яких може зазнати будь-який громадянин упродовж життя: хво­роба, інвалідність, травматизм, старість, втрата годувальника, безробіття, мігра­ція та ін. Охоплює соціальне забез­печення, соціальне страхування і соці­альну допомогу (підтримку), сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. Реалізується державою через соціальну політику.
Соціальна політика - діяльність держави  щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні.
Соціальне забезпечення є складовою системи соціального за­хисту і викопує функцію накопичення та розподілу коштів соціального захисту, призначених для соціальної допомоги, виплат по соціальному страхуванню та ін. Соціальне забезпечення включає пенсії та різні види допомоги (з тимчасової втрати працездатності, по вагітності й пологах, по догляду за дитиною до 3 років, по догляду за хворою дитиною, на поховання, допомогу непрацездатним особам, дохід яких менший від встановленої межі малозабезпеченості, тощо). Соціальне забезпечення передбачає також подання допомоги в нату­ральному вигляді (обслуговування інвалідів, людей похилого віку у спеціалізованих установах — будинках-інтернатах і вдома).
Формування нової моделі економічного розвитку, котра спиралася б на максимальну концентрацію наявних ресурсів, на економічне зростання інноваційного типу, засвідчила потребу поступової відмови від архаїчної системи соціального захисту, яка залишилася у спадок від командної економіки. Фундаментальними перетвореннями, що відбулися за період здобуття Україною незалежності, можна вважати відокремлення коштів державного і соціального бюджетів, перехід до страхового принципу фінансування видатків на соціальну сферу, встановлення прямої залежності розмірів соціальних виплат від страхових внесків та стажу. Вдалося запровадити управління фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування на паритетних засадах представниками тих сторін, за рахунок яких формуються кошти фондів, а саме: представниками держави, роботодавцями та застрахованими особами. Така організація управління системою сприяла ефективнішому вирішенню поточних і стратегічних завдань з урахуванням інтересів кожної сторони, забезпечила прозорість, підзвітність та дієвий фінансовий контроль.
Між тим, кардинальне реформування системи соціального забезпечення є багатоаспектним процесом, розрахованим на тривалу перспективу, внаслідок якого має бути створена сучасна та ефективна система адміністрування соціального страхування, а також налагоджена стабільно працююча накопичувальна складова пенсійної системи. При цьому слід враховувати низку принципово важливих моментів.
1. Передача управління частиною активів системи соціального страхування недержавним страховим фондам потребує значної уваги до проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього використання. На жаль, в Україні поки що не сформовано належної ділової та професійної етики ведення відкритого ефективного бізнесу, особливо – у фінансовій сфері. Відтак принципово важливими передумовами створення ефективної системи соціального страхування є формування розвиненого прозорого фондового ринку та впровадження дієвого контролю над виконанням господарського законодавства. Це свідчить про неможливість швидкого переходу соціального забезпечення на страхові принципи та вимагає етапності цього процесу.
2. Має бути здійснений перехід до сплати єдиного соціального внеску та зниження навантаження соціальним податком фонду заробітної плати. Нині сукупний розмір внесків на соціальне страхування становить 41,7 % фонду оплати праці, причому 38,7 % сплачують роботодавці, а 3 % - застраховані особи. За розрахунками, в результаті запровадження обов’язкового медичного страхування на користь системи охорони здоров’я необхідно буде перерозподілити додатково близько 3 % виробленого внутрішнього валового продукту держави, що відповідає підвищенню загального розміру страхових внесків додатково на 5 % від фонду оплати праці. Таке становище спонукає роботодавців до приховування реальних обсягів фонду заробітної плати, що в умовах переходу на страхові засади соціального забезпечення закладає підґрунтя конфлікту між роботодавцями та працівниками.
3. Об’єднання всіх видів соціального страхування в одну систему дозволить охопити ризики віддаленого періоду (пенсії) і ризики повсякдення (медичне страхування), підвищивши „споживчий попит” на систему соціального страхування. Це створить відповідні умови для виникнення соціального тиску на роботодавців, які ухиляються від сплати внесків до системи обов’язкового соціального страхування. У свою чергу, це позначиться на загальному рівні сплачуваності страхових внесків і, відповідно, приведе до певного розширення консолідованої бази нарахування обов’язкового страхування. Запровадження єдиного соціального внеску потребує поступового та виваженого підходу до його реалізації. Адже в умовах реформування пенсійної системи значно зростають витрати солідарної системи, і запровадження єдиного соціального внеску не повинно спричинити зменшення рівня фінансових надходжень.
Відтак, запровадження єдиного соціального внеску має відбуватися разом зі зменшенням адміністративних витрат та підвищенням ефективності діяльності фондів соціальної сфери. При цьому мають бути збережені головні досягнення сформованої сьогодні системи: страховий принцип фінансування, відокремленість бюджетів фондів, паритетність участі сторін соціального партнерства в їхньому управлінні, гласність, прозорість та доступність соціального страхування для всіх верств населення.
Важливою передумовою підвищення ефективності системи соціального захисту є здійснення розрахунків стосовно прогнозування витрат на виконання комплексу заходів у рам­ках цих програм та оцінки результативності від їх запровад­ження. Для цього потрібна розробка методологічних засад щодо контролю програм з соціального захисту з урахуванням їх спрямованості, адресності, рівня реалізації та інших про­відних характеристик.
Українська модель системи соціального захисту передбачає, насамперед, необхідність забезпечення соціально гарантованого мінімуму задоволення потреб, створення належних умов для життя тих хто цього потребує, і паралельно з тим створення передумов, аби скоротити кількість тих, хто потребує допомого. Це можливо шляхом підвищення рівня соціально-медичного забезпечення, освітнього рівня, покращення законодавчої бази, тощо. Але аби єфективно діяла система соціального захисту насення має бути на належному рівні теоретико-методологічне обґрунтування.

Список використаної літератури
1.                Конституція України. –
2.                Закон України “Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування”(14.01.1998).
3.                Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”(05.10.2000).
4.                Закон України  „Про соціальні послуги”(19.06.2003)
5.                Закон України “Про прожитковий мінімум” (15.07.1999).
6.                Закон України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 р.”(05.10.2000).
7.                Закон України “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2001 р.”(22.03.2001).
8.                Закон України  “Про затвердження прожиткового мінімуму на 2002 р.”(15.11.2001).
9.                Закон України  “Про прожитковий мінімум на 2003 р.”(28.11.2002).
10.            Закон України “Про страхування”(07.03.1996 із змінами на 2002 р.).
11.           Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”(02.03.2000).
12.           Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”(18.01.2001).
13.           Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"(23.09.1999).
14.           Закон України “Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (22.02.2001).
15.           Закон України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” (09.07.2003)
16.           Закон України  “Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування” (26.06.1997).
17.           Закон України  “Про пенсії за особливі заслуги перед Україною” (01.06.2000).
18.           Закон України  “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”(20.12.1991 із змінами на 2002 р.).
19.           Закон України  “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб” (09.04.1992 із змінами на 2002 р.).
20.           Закон України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку” (06.12.1993).
21.           Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”(19.12.1996).
22.           Закон України  “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям”(01.06.2000).
23.           Закон України “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”(05.02.1993 із змінами на 2002 р.).
24.           Закон України “Про Державний бюджет України на 2003 р.”(26.12.2002).
29.           Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 року N 966-XIV - http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1087.258.0 .
30.           Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) // Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. – К., 1992.
31.           Концепція соціального забезпечення населення України від 21 грудня 1993 р.// Голос України. -19 січня 1994 р.-№10.
32.           Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,// Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи./ Упоряд. Ю. К. Качуренко-2-е вид.- К.: Юрінформ, 1992.
33.           Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - К.: Знання, 2004.
34.           Большой экономический словарь./ Под ред. А. Н. Азрилияна.-М., 1994.
35.           Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми. Монографія. – Донецьк: Янтар, 2001.
36.           Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов. /  Головатий М.Ф., Панасик М.Б. – К.: МАУП, 2005.
37.           Губін С. Стан пенсійного забезпечення та пенсійного страхування в Україні // Український освітній світ реформ. -  http://www.cure.org.ua/?info=177.
38.           Загальна оцінка країни 2001. — К.: Представництво ООН в Ук­раїні, 2002.
39.           Иванова Р.И. Правоотношения по социальному обеспечению в СССР. – М., 1986.
40.           Козлов А.Е. Социальное обеспечение в СССР (правовые основы).-М.: Наука, 1981.
41.           Кульчицький Б.В. Сучасні економічні системи. Навчальний посібник. - Львів: Афіша, 2004. - 279
42.           Ліанова Е., Івашкевич В., Бевз В. досвід соціальної політики в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки і можливості його використання в Україні. // Україна: аспекти праці. – 1997. - №1.
43.           Малиш Н. А. Макроекономіка: Навч. посіб. — 2-ге вид., випр. — К.: МАУП, 2004.
44.           Мачульская Е.Е. Практикум по праву социального обеспечения. Для юридических вузов и факультетов.- М.: Издательская группа Норма-Инфра., 1998.
45.           Мигович І. Історичні корені й традиції благодійництва. // Соціальний захист.- 1996. - № 4.
46.           Панчишин С.М. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: «Либідь», 2001.
47.           Пенсійна система - 3-й рівень: чужому навчайтесь і свого не цурайтесь - http://pension.ukrinform.com.ua/analyt-voskoboinikov.htm.
48.           Райзберг Б. А., Лозовский А. Ш., Стародубцева Е. Б. Современный экономический словарь. - М., 1997.   
49.           Роик В.Д. Основы социального страхувания. Монография. – Москва: Анкил, 2005.
50.           Романенко С. Україні необхідно сформувати систему соціального захисту ринкового типу // Соціальний захист.- 1997. - № 2.
51.           Семигіна Т.В. Порівняльна соціальна політика: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2005.
52.           Семуельсон П. Еконогміка: Підручник. – Львів: Світ., 1993.
53.           Симигіна Т.В. Порівняльна соціальна політика: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2005.
54.           Сирота И.М. Право социального обеспечения в Украине: Учебник.-X.: «Одиссей», 2000.
55.           Сирота І. М. Право  пенсійного  забезпечення в Україні: Курс лекцій.- К.: Юрінком Інтер, 1998.
56.           Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП,  2002.
57.           Солдатенко М.О. Соціальний захист за державними стандартами. // Соціальний захист. – 2006. - №10.
58.           Солоненко І.М., Жаліло Л.І. та ін. Державне регулювання охорони здоровя: Навч. прогр. та метод. рекоменд. – К., 2002.
59.           Соціально-економічна захищеність населення України, за матеріалами вибіркового обстеження // Держкомстат України - http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2006/sz/dop/zahust.htm.
60.           Социальный менеджмент: Ученик / Под ред.. Д.В. Валового. – Москва, 1999.
61.           Універсальний словник-енциклопедія./ За ред. М. Поповича.-К..-1999.
62.           Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.: Знання-Прес, 2002.
63.           http://hdr.undp.org/reports/ - Human Development Report, 2006.
64.           http://www.kmu.gov.ua/control/npd/ - Кабінет Міністрів України. Нормативно-правова база.
65.           http://mlsp.kmu.gov.ua/ - Міністерство праці та соціальної політики України. Законодавча база.
66.           http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/show.php?uid=1046.198.0. - Розмір доплати при народженні дитини.
67.           http://www.niss.gov.ua/Monitor/Monitor16/02.htm#a1. - До питання використання прожиткового мінімуму у якості базового соціального стандарту. Відділ регіональної політики Інституту Стратегічних досліджень.
68.           http://www.prb.org/datafind/datafinder7.htm - Population Reference Bureau
69.           http://www.ukrstat.gov.ua/ - Державний комітет статистики України
70.                         http://www.un.org - Веб-сторінка Організації об'єднаних націй. 2001 Report of the Social  World Situation:  Introduction  and Overview. —  UN, 2001.
71.           http://urep.cure.org.ua/?txt=525. - ВІЛ/СНІД в Україні: стан, стратегія боротьби та роль ЗМІ.

Додаток 1.
Прожитковий мінімум за період 2000-2007 рр. (грн.)
¹ Дані наведені згідно Закону України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 рік» від 05.10.2000р. і введені в дію з 01.11.2000р.
Джерело: Законодавча база про розмір прожиткового мінімуму - http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/.

Додаток 2.

№	Дата	Розмір	Законодавчий акт
1.	01.01.2000	74 грн.	Закон України ( 366-14 ) 0366 Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1999 рік (25.12.98)
2.	01.04.2000	90 грн.	Закон України ( 1766-14 ) 1766 Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік (01.06.2000)
3.	01.07.2000	118 грн.	Закон України ( 1766-14 ) 1766 Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2000 рік (01.06.2000)
4.	01.01.2002	140 грн.	Закон України ( 2896-14 ) 2896 Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2002 рік (13.12.2001)
5.	01.07.2002	165 грн.	Закон України ( 2896-14 ) 2896 Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2002 рік (13.12.2001
6.	01.01.2003	185 грн.	Закон України ( 372-15 ) N 372-IV  Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік (26.12.2002)
7.	01.12.2003	205 грн.	Закон України ( 1328-15 ) N 1328-IV  Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2003 рік" (25.11.2003)
8.	01.09.2004	237 грн.	Закон України ( 1801-15 ) N 1801-IV  Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2004 рік" (17.06.2004)
9.	01.01.2005	262 грн.	Закон України ( 2285-15 ) N 2285-IV  "Про державний бюджет України на 2005 рік" (23.12.2004)
10.	01.04.2005	290 грн.	Закон України ( 2505-15 ) N 2505-IV  "Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" (23.12.2004)
11.	01.07.2005	310 грн.	Закон України ( 2505-15 ) N 2505-IV "Про внесення змін до Закону України "Про державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" (23.12.2004)
12.	01.09.2005	332 грн.	Закон України ( 2505-15 ) N 2505-IV "Про внесення змін до Закону України "Про державний яюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" (23.12.2004)
13.	01.01.2006	350 грн.	Закон України ( 3235-15 ) N 3235-IV  "Про державний бюджет України на 2006 рік" (20.12.2005)
14.	01.07.2006	375 грн.	Закон України ( 3235-15 ) N 3235-IV  "Про державний бюджет України на 2006 рік" (20.12.2005)
15.	01.12.2006	400 грн	Закон України ( 3235-15 ) N 3235-IV  "Про державний бюджет України на 2006 рік" (20.12.2005)
16.	01.01.2007	400 грн.	Закон України ( 489-16 ) N 489-V  "Про державний бюджет України на 2007 рік" (19.12.2006)
17.	01.04.2007	420 грн.	Закон України ( 489-16 ) N 489-V  "Про державний бюджет України на 2007 рік" (19.12.2006)
18.	01.07.2007	440 грн	Закон України ( 489-16 ) N 489-V  "Про державний бюджет України на 2007 рік" (19.12.2006)
19.	01.10.2007	460 грн.	Закон України ( 489-16 ) N 489-V  "Про державний бюджет України на 2007 рік" (19.12.2006)

Джерело: Законодавча база про розмір прожиткового мінімуму - http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/.

Додаток 3.
Рейтинг країн з Індексом людського розвитку (HDI)
1. Країни, що мають високий людський розвиток
(high human development)

№	Країна	HDI (HDI2004-HDI2003)
1	Норвегія	0.965 (0)
2	Ісландія	0.960 (0)
3	Австралія	0.957 (0)
4	Ірландія	0.956 (+4)
5	Швеція	0.951 (+1)
6	Канада	0.950 (-1)
7	Японія	0.949 (+4)
8	США	0.948 (+2)
9	Швейцарія	0.947 (-2)
9	Нідерланди	0.947 (+2)
9	Фінляндія	0.947 (+2)
12	Люксембург	0.945 (-8)
12	Бельгія	0.945 (-4)
14	Австрія	0.944 (+3)
15	Даніяhttp://en.wikipedia.org/wiki/Denmark	0.943 (-1)
16	Франція	0.942 (0)
17	Сполучене Королівство	0.940 (-2)
17	Італія	0.940 (0)
19	Іспанія	0.938 (+2)
20	Нова Зеландія	0.936 (-1)
21	Німеччинаhttp://en.wikipedia.org/wiki/Germany	0.932 (-1)
22	Гонконг	0.927 (0)
22	Ізраїль	0.927 (0)
24	Греція	0.921 (0)
25	Сінгапур	0.916 (0)
26	Південна Корея	0.912 (+2)
27	Словенія	0.910 (-1)
28	Португалія	0.904 (-1)
29	Кіпр	0.903 (0)
30	Чехія	0.885 (+1)
31	Барбадос	0.879 (-1)
32	Мальта	0.875 (0)
33	Кувейт	0.871 (+11)
33	Бруней	0.871 (-1)
35	Угорщина	0.869 (0)
36	Аргентина	0.863 (-2)
37	Польща	0.862 (-1)
38	Чилі	0.859 (-1)
38	Бахрейн	0.859 (+4)
40	Естонія	0.858 (-2)
41	Литва	0.857 (-2)
42	Словаччина	0.856 (0)
43	Уругвай	0.851 (+3)
44	Хорватія	0.846 (+1)
45	Латвія	0.845 (+3)
46	Катар	0.844 (-6)
47	Сейшели	0.842 (+4)
48	Коста - Ріка	0.841 (-1)
49	Сполучені Арабські Емірати	0.839 (-8)
50	Куба	0.826 (+2)
51	Сент-Кітс і Невіс	0.825 (-2)
51	Багами	0.825 (-2)
53	Мексика	0.821(0)
54	Болгарія	0.816 (+1)
55	Тонга	0.815 (-1)
56	Оман	0.810 (+15)
57	Трінідад і Тобаго	0.809 (0)
57	Панама	0.809 (-2)
59	Антигуа та Барбуда	0.808 (+1)
60	Румунія	0.805 (+4)
60	Малайзія	0.805 (0)
62	Боснія та Герцеговина	0.800 (+6)
62	Маврикій	0.800 (+2)

На думку авторів цього видання, соціальне забезпечення “реалізовує конституційне право грома­дян на матеріальне забезпечення у старо­сті, у випадку захворювання, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника.”[22]
В універсальному словнику-енциклопедії подається стисле визначення соціального забезпечення як “системи заходів, покликаних застрахувати робітників та їхні родини від негативних наслідків втрати або обмеження змоги працювати, втрати годувальника, серйозних домашніх клопотів (хвороба, материнство, інвалідність, старість, смерть)”[23]. З наведених вище визначень випливає, що об’єктивними підставами соціального забезпечення можуть бути різні фактори, як наприклад, хвороба, старість, втрата годувальника, смерть та ін. Разом з тим не можна не помітити, що за своїми наслідками для людини вони однотипні: ними обумовлюється потреба в отриманні джерел життєзабезпечення не в обмін на нову затрачену працю. Тому цілком справедливо, що соціальне забезпечення розглядається як форма розподілу матеріальних благ не в обмін на затрачену працю для забезпечення життєво необхідних потреб людей у випадках і на умовах встановлених законом.
Особливістю соціального забезпечення є те, що воно підрозуміває поєднання двох аспектів – економічного і правового. Під кутом зору економіки соціальне забезпечення – це організаційні заходи держави зі створення соціальних фондів і використання їх за цільовим призначенням. З погляду права відносини із соціального забезпечення є об’єктом впливу правових норм[24], що означає, що в державно організованому суспільстві соціальне забезпечення здійснюється в межах правових форм на тих умовах і в порядку, які закріплені в правових  нормах.        
Перелік найважливіших видів соціального забезпечення визначений Конституцією України у ст.46 і ст.92[25]. Під видами соціального забезпечення слід розуміти соціальні виплати, пільги, послуги, що надаються непрацездатним громадянам безкоштовно чи на пільгових умовах за рахунок спеціальних джерел фінансування. 
Соціальні виплати здійснюються у вигляді пенсій, допомог, в натуральній формі (отримання харчування, технічних засобів пересування, протезування, працевлаштування громадян, які частково втратили працездатність, утримання непрацездатних в будинках перестарілих та інвалідів і т.д.)
За більш ніж столітню історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення неодноразово змінювало свої функції, форми і схеми фінансування залежно від державного ладу, економічного потенціалу держави, участі громадян у його фінансуванні, розвитку законодавства в даній галузі і багатьох інших чинників. Проте, мета соціального забезпечення завжди залишалася незмінною – покращення рівня життя людей.
Загальна декларація прав людини закріпила право кожної людини, члена суспільства, на соціальне забезпечення, і проголосила право кожного на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та  соціальне обслуговування, який є необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї [26]. В Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права крім того вказується й на право кожної людини на неухильне поліпшення умов життя[27]. 
Конституція України розшифровує зміст права громадян України на соціальне забезпечення і визначає мету його здійснення: “пенсії, інші види соціальних виплат мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.”[28]
Борецька Н.П. у своїй монографії наводить оцінку існуючих понять «соціальний захист населення».[29]
                                                                                 
Таблиця 1.1.
Оцінка деяких існуючих понять «соціальний захист населення»

Поняття	Зміст даного поняття	Автор поняття, рік	Системоутворюючий фактор соціального захисту
Соціальний захист	Комплекс правових, економічних та соціальних гарантій, що забезпечують кожному працюючому право на безпечну працю, збереження здоров'я у процесі праці, економічний захист і підтримку працівників та їх сімей у випадку тимчасової втрати працездатності на виробництві, медичну, соціальну і професійну реабілітацію	Абакумова Н.Н., 1998	Право на безпечну працю, збереження здоров'я у процесі праці, економічний захист і підтримку робітників та їх сімей
Соціальний захист населення	Сукупність соціально-економічних відносин, що включає комплекс соціальних гарантій, законодавче закріплених прав і забезпечуючих підсистем	Антипов А.Г., 1981	Визначення не містить системо-утворюючого фактора соціального захисту
Соціальний Захист	Процес (дія) по досягненню соціальної безпеки	Новікова О.Ф., 1997	Системоутворюючим фактором є соціальна безпека
Соціальний захист населення	Комплекс заходів із виявлення чинників, що обумовлюють соціальний ризик, оцінки і реалізації можливостей впливу на ці чинники на різних етапах їх виникнення і розвитку та забезпечення соціальних гарантій на рівні допустимого ризику для даних економічних умов суспільного розвитку	Новікова О.Ф., 1995	Соціальні гарантії на рівні допустимого ризику для даних економічних умов суспільного розвитку
Соціальний захист населення	Захист людей, їх життя, здоров'я тощо у ситуаціях, які мають різне походження	Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, 1997	Життя та здоров'я людей у різних ситуаціях. Не визначений вид захисту, не дається розшифровка ситуацій та їх сутність
Соціальний захист	Сукупність усіх форм, які застосовує суспільство для забезпечення захисту від ризиків   захворювань, старості, для гарантування у випадку зменшення або втрати доходу	Шклярський Ю., 1998	Забезпечення захисту від ризиків захворювань, старості, а також у випадку зменшення або втрати доходу
Соціальний захист	Система та механізм реалізації соціально-економічних і правових гарантій, що забезпечують суспільно нормальний рівень розвитку особистості і суспільства	Новікова О.Ф., 1993	Суспільно нормальний рівень розвитку особистості і суспільства
Соціальний захист	Діяльність щодо попередження, пом'якшення та скасування факторів соціального ризику	Новікова О.Ф., 2001	Попередження, пом'якшення та скасування факторів соціального ризику
Соціальний захист	У широкому значенні - це діяльність держави по втіленню у життя мети та пріоритетних завдань соціальної політики, реалізації сукупності законодавче закріплених економічних, правових і соціальних гарантій, які забезпечують коленому члену суспільства додержання найважливіших соціальних прав,   у тому числі на гідний для людини рівень життя, необхідний для нормального відновлення і розвитку особистості. Перехід до ринкових відносин потребує кардинальної зміни діючого механізму соціального захисту. У вузькому значенні - це комплекс цілеспрямованих конкретних заходів економічного, правового та організаційного характеру для підтримки найбільш не захищених верств населення, у тому числі і перш за все від негативних проявів (наслідків) процесів перехідного періоду у здійсненні реформ та руху до ринку	Валовий Д.В. та співавтори, 1999	Соціальні права, у тому числі на гідний для людини рівень життя, необхідний для нормального відновлення і розвитку особистості. Негативні прояви (наслідки) процесів перехідного періоду у здійсненні реформ та руху до ринку
Соціальний захист населення	Системне поняття, що передбачає використання різних форм та методів соціального захисту з дотриманням диференційованого підходу до кожної людини або соціальної групи	Борецька Н.П., 1999	Різноманітні форми та методи соціального захисту, що побудовані на основі диференційованого підходу до кожної людини або соціальної групи
Система соціального захисту населення	Сукупність заходів, що здійснюються в суспільстві для забезпечення суспільно нормальних умов матеріального і духовного життя всіх членів суспільства, насамперед тих, хто      не здатний самостійно забезпечити собі такі умови	Лагутін В.Д., 1996	Суспільно нормальні умови матеріального і духовного життя всіх членів суспільства

Джерело: Борецька Н.П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і проблеми. Монографія. – Донецьк: Янтар, 2001. – С.17-19
Отже, хоча термін "соціальний захист" в Україні вживається лише кілька років. Він замінив термін "соціальне забезпечення", який зберігає право на існування, проте характеризує дещо вужче поняття, ніж соціальний захист.
Соціальний захист — це комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах чи іншій ситуанії. Організаційно-правові заходи передбачають створення інститутів соціального захисту і законів, які повинні керувати їх діяльністю, економічні — формування механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших платежів і трансфертів. Отже, з позицій економіки, соціальний захист — це правила перерозподілу суспільного багатства на користь людей, які тимчасово чи постійно потребують особливої підтримки з боку суспільства: від багатих до бідних, від здорових до хворих, від молодих до літніх.
Соціальне забезпечення є складовою системи соціального за­хисту і викопує функцію накопичення та розподілу коштів соціального захисту, призначених для соціальної допомоги, виплат по соціальному страхуванню та ін. Соціальне забезпечення включає пенсії та різні види допомоги (з тимчасової втрати працездатності, по вагітності й пологах, по догляду за дитиною до 3 років, по догляду за хворою дитиною, на поховання, допомогу непрацездатним особам, дохід яких менший від встановленої межі малозабезпеченості, тощо). Соціальне забезпечення передбачає також подання допомоги в нату­ральному вигляді (обслуговування інвалідів, людей похилого віку у спеціалізованих установах — будинках-інтернатах і вдома).
Будь-яке суспільство прагне створити якнайкращі умови для життєдіяльності людей і досягти соціальної справедливості. Передумовами реалізації соціального захисту - рівність чи нерівність доходів.
Чинники існування нерівності: 1) диференціація зарплати залежно від здібностей, освіти, професійного досвіду; 2) нерівномірний розподіл власності на цінні папери і нерухоме майно; 3) везіння, удача, ризик, особисті зв’язки.
Для визначення нерівності доходів у макроекономіці використовують криву Лоренца — графік, який ілюструє ступінь нерівності (рис. 1.4). Автор — Макс Лоренц, американський економіст, статистик[30].

Рис. 1.1. Крива Лоренца
Ще один показник нерівності доходів — коефіцієнт Джині — відношення площ фігур S1, що утворюються між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, та площі S, яка утворюється лінією абсолютної рівності ОС та координатною віссю (рис. 1.5).
Коефіцієнт Джині = S1 / (S1 + S2) = S1 / S. Чим більший коефіцієнт Джині, тим більша нерівність. Ще один показник вимірювання нерівності — децильний коефіцієнт.[31]

Рис. 1.2. Коефіцієнт Джині
Зменшення нерівності у розподілі доходів, або перерозподіл доходів, здійснює державна влада за допомогою податкової системи та трансфертів. Цьому сприяє система оподаткування. Майже в усіх країнах існують програми соціального страхування і державної допомоги бідним, які передбачають страхування за віком, у разі непрацездатності, втрати роботи, програми додаткової допомоги: медичне страхування, допомога багатодітним родинам, надання різних пільг. Політика перерозподілу доходів виправдана у довгостроковій перспективі, оскільки дає можливість бідним одержати освіту та досягти певних успіхів.
Для розвинутих країн належність до бідних, середніх та багатих верств не є зафіксованою. Причинами нерівності доходів є: розбіжності в оплаті праці; різний склад родин; різні доходи від приросту капіталу та володіння власністю (акції, облігації, нерухомість); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей; відмінності в освіті й професійній підготовці.
Існують проблеми кількісного визначення ступеня нерівності:
1. Показники розподілу доходів та рівень бідності грунтуються на грошовому доході родини. Однак різні урядові програми допомоги бідним надають товари та послуги в натуральній формі: талони на харчування, проживання та медичне обслуговування. Державні допомоги найбіднішим родинам, які надаються у формі товарів та послуг, називають трансфертами в натуральній формі. Стандартні показники не враховують трансферти в натуральній формі.
2. Економічний життєвий цикл. Протягом життя доходи людини змінюються досить передбачено. Молодий працівник має низький дохід. Із віком, з набуттям досвіду доходи зростають і досягають максимуму у віці 50 років, а потім різко спадають, коли працівник іде на пенсію. Таку стереотипну зміну доходів особи називають життєвим циклом. Оскільки індивіди мають можливість компенсувати зміни життєвого циклу доходу за допомогою займів або заощаджень, рівень життя у будь-якому віці суттєво залежить від доходів, одержаних протягом усього життя, а не одного року. Найвищий рівень заощаджень у людей середнього віку. Економічний життєвий цикл утруднює оцінку дійсної нерівності в рівні життя.
3. Тимчасовий і постійний доходи. Доходи протягом життя людей змінюються також під впливом випадкових або тимчасових подій.
Постійний дохід — звичайний дохід індивіда. Об’єктивна оцінка рівня життя передбачає аналіз розподілу постійного, а не річного доходу.
Економіка США характеризується високою економічною мобільністю, коли індивіди переходять з групи з одним рівнем доходів в групу з іншим. Високий рівень мобільності означає, що більшість із тих, хто перебуває нижче межі бідності, потрапили туди тимчасово.
Інший спосіб оцінки економічної мобільності — стійкий економічний успіх. Одним із наслідків високої економічної мобільності є велика кількість мільйонерів, які накопичили багатство виключно завдяки особистим старанням (не менша кількість спадкоємців “пустила за вітром” своє багатство).
Для виконання своїх функцій держава повинна мати достатні грошові фонди. Ці фонди вона формує шляхом перерозподілу валового внутрішнього продукту. Найважливішим засобом, через який держава здійснює розподіл і перерозподіл внутрішнього продукту, є Державний бюджет.
Після затвердження, Державний бюджет набуває сили закону. Бюджети всіх рівнів складаються та виконуються згідно з бюджетною класифікацією. Бюджетна класифікація — це єдина міжнародна система функціонального групування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками; вона забезпечує можливість порівнювати бюджетні дані різних бюджетів, дає змогу визначитись щодо характеру регулюючих дій держави по надходженню дохідних джерел і напрямах використання одержаних коштів.
Основним джерелом формування коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування визначені страхові внески страхувальників – роботодавців та застрахованих осіб (крім Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, до якого внески сплачують лише роботодавці), асигнування державного бюджету; суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів фондів, а також суми адміністративних штрафів, накладених на посадових осіб та громадян за такі порушення; прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів фондів, у тому числі резерву коштів фондів, на депозитному рахунку; благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб; інші надходження відповідно до законодавства України.
З переходом до ринкових відносин дедалі очевидною стає необхідність участі працівників у фінансуванні фондів соціального страхування, що дає їм можливість самим впливати на рівень свого соціального захисту в разі настання страхових випадків.
Перехід від фінансування загальнообов’язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внесків має принципове значення, оскільки поняття “соціальний податок” та “страхові внески” різняться як за соціально-економічною природою, так і за роллю і призначенням у соціальному захисті. Страхові внески – це форма резервування заробітної плати, яка забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам в разі настання страхового випадку.
Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування щорічно встановлюються Верховною Радою України відповідно для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду страхування на календарний рік одночасно із затвердженням Державного бюджету України. Кошти цільових страхових фондів не включаються до складу Державного бюджету України.
Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими  народженням та похованням, спрямовуються на фінансування:
1) допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);
2) допомоги по вагітності та пологах;
3) допомоги при народженні дитини;
4) допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
5) допомоги на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);
6) забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей, до дитячих оздоровчих закладів, часткове утримання санаторіїв- профілакторіїв, надання соціальних послуг у позашкільній роботі з дітьми).[32]
1.2. Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального захисту
Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціаль­ного захисту, є прерогативою держави.
Система соціального захисту — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів. Це систему принципів, методів, законодавче встанов­лених державою соціальних гарантій, заходів і закладів, які забезпечують оп­тимальні умови життя, задоволення по­треб населення.
Соціальний захист створює гарантії допомоги на випадок настання соціаль­них ризиків, яких може зазнати будь-який громадянин упродовж життя: хво­роба, інвалідність, травматизм, старість, втрата годувальника, безробіття, мігра­ція та ін. Охоплює соціальне забез­печення, соціальне страхування і соці­альну допомогу (підтримку), сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. Реалізується державою через соціальну політику.
Соціальна політика:
ü    діяльність держави  щодо створення та регулювання соці­ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справед­ливості та соціально-політичної стабільності у країні;
ü    система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характе­ру із цілями економічного зростання.
ü    це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знеціненя трудових заощаджень[33].
ü     

Джерело: Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов. /  Головатий М.Ф., Панасик М.Б. – К.: МАУП, 2005. – С. 386-387.
Рис.1.3. Об’єкти соціальної політики
Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.
Соціальна політика держави включає:
¨                 регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
¨                 вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив­ної зайнятості;
¨                 розподіл і перерозподіл доходів населення;
¨                 формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час­тині населення;
¨                 створення системи соціального захисту населення;
¨                 забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту­ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
¨                 захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть­ся тим, що соціальна політика виступає елементом: — життєздатності суспільства; стабілізації та розвитку суспільства; консолідації суспільства.[34]

Джерело: Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов. /  Головатий М.Ф., Панасик М.Б. – К.: МАУП, 2005. – С. 386-387.
Рис. 1.4. Завдання та принципи соціальної політики
Модель соціальної політики Української держави має пред­ставляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Пер­ший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабез­печення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає фор­мування раціональної системи соціального захисту населення.
В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних рин­ковим вимогам засадах.
Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту. Їх призначення:
¨                 нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;
¨                 пом’якшення соціальної напруги;
¨                 забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.
Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:
ü    системної, соціально-економічної трансформації;
ü    структурної перебудови;
ü    виходу на новий щабель економічного розвитку;
ü    переходу до нового рівня цивілізації.[35]
ü     

Джерело: Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП,  2002. – С. 33.
Рис. 1.5. Етапи формування та реалізації соціальної політики
Цілі соціальної політики перехідного періоду:
ü    наповнення реформ соціальним змістом;
ü    розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формуван­ня громадянського суспільства;
ü    активізація соціальної ролі держави, відпрацювання меха­нізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;
ü    забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зро­стання добробуту громадян;
ü    створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, ком­петентності, таланту;
ü    стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;
ü    забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;
ü    гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.
1.3. Проблема соціального захисту
в концепціях провідних економічних школах.
Економічна наука має глибокі історичні корені. Система соціального захисту населення розглядалася з давніх давен і мала вагомий вплив на розвиток держави.
У різні часи в різних країнах по-різному визначали роль держави у забезпеченні добробуту її громадян, тобто у забезпечені соціальної функції держави. Центральною постатю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій (551-479 pp. до н. е.) У своїх поглядах обґрунтував необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх «Вищестоящих».
Держава, на думку Конфуція, повинна копіювати сімю. Розглядав сім'ю як модель держави. Керівник, правитель — «бать­ко народу»; підлеглі, народ  - «його діти». Він зобов'язаний піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати (у китайській мові слово "держава" склада­ється з двох ієрогліфів: "го" — держава і "цзя" — сім'я, держава-сім'я)[36].
Але вже в IV-III ст. до н. е. в Китаї виникла проти­лежна течія політичної думки — легізм, представники якої обстоювали ідею, що держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих. Народ — засіб у руках правителя, а не мета його політики. Засновник легізму Шан Яна (390-338 pp. до н. е.) стверджував: "Слаб­кий народ— міцна держава, міцна дер­жава — слабкий народ. Ослаблення на­роду— головне завдання держави".
У Давній Греції основною формою соці­ально-економічної і політичної організа­ції суспільного життя був поліс (polis) — місто-держава. Державні й суспільні справи в ньому називали "політикою" (від грец. politika— справи держави, су­спільства). Термін "політика" пов'язу­ють з назвою трактату Аристотеля (384-322 pp. до н. е.) "Політика", в якому він розглядав основи організації та діяльно­сті держави і політичної влади. Аристо­тель вважав, що мета політики — забез­печення "найбільшого добробуту" гро­мадян поліса.
Окремі види соціальних програм, що реалізовувалися церквою і місцевими урядами, існували в різні часи у багатьох країнах. У Київській Русі князь Володимир Статутом (996) дору­чив духовенству громадську опіку, об'­єктами якої були "старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники, богомільниці". Статутом було визначено обов'язок сплачувати де­сятину доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і будинків для подорожніх. Окрім того, засновува­лися училища для дітей шляхетних, серед­нього стану та бідних, богадільні та бу­динки для подорожніх. Ці перші кроки державної регламентації були пов'язані з християнськими уявленнями про Існуван­ня людини в громаді. Тому увага переду­сім зверталася на сирітство, бідність, ін­валідність. У XIII ст. у м. Дубровнику було проголошено програму страхуван­ня здоров'я способом внесків.
Кінець XVII — початок XVIII ст. позначений виникненням класичного ліберально-де­мократичного напряму політичної дум­ки, біля витоків якого стояв англієць Джон Локк (1631-1740). Основні ідеї цьо­го напряму такі: мета держави — захи­щати та зберігати власність членів сус­пільства, їх безпеку, захищати основні права людини, її особисті інтереси та ін­дивідуальні свободи. Що за своєю суттю є близьктм до теперішнього поняття соціального захисту населення.[37]
В Україні у козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми, церкви протягом багатьох століть підтримували школи для дітей бідняків. У Росії напри­кінці XVIII ст. починає оформлюватися державна структура допомоги. У бага­тьох губерніях було видано накази про громадську опіку здійснювану місцеви­ми закладами підтримки та захисту, роз­вивалося світське законодавство у сфері громадської опіки та приватної благо­дійності. Місцеві уряди в країнах Євро­пи та їх колоніях організовували програ­ми допомоги бідним та елементарного догляду за здоров'ям.
У XIX — на почат­ку XX ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні захо­ди стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, це більше скида­лося на державну благодійність, оскіль­ки в чинному законодавстві того часу, зокрема у Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не ви­значалися ні категорії осіб, над якими повинна встановлюватися громадська опіка, ні її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територі­альним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при зем­ських, сільських, міських, церковнопара­фіяльних територіальних одиницях. Це були автономні системи допомоги, знач­ною мірою відмінні в різних губерніях. Напр., у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка  здійснювалася стосовно: 1) душевнохво­рих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком через ма-лолітство, старість або хворобу і були покинуті родичами (підкидьків, сиріт, хворих, калік, хроніків і престарілих); 3) сімей, які потерпали внаслідок хворо­би годувальника; 4) алкоголіків.
Одеське міське громадське управління наполяга­ло на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків і не­роб, які прямували у великі міста, але водночас визнавало за необхідне опіку розумово неповноцінних та епілептиків.
Київське губернське земство висловлю­валося проти обов'язкової опіки, поси­лаючись на брак земських коштів і нате, що встановлення таких обов'язків галь­муватиме діяльність органів громадської опіки.
У Німеччині та Великобританії у XIX    ст. прикладами державного втру­чання були заходи з охорони здоров'я, державні освітні заходи, прийняття зако­ну про бідність. Намір створити у другій половині XIX ст. соціальний захист чимало авторів приписують Бісмарку. Багато інших країн Європи, в т. ч. скандинавських,   звернули   на   цю   проблему пильну увагу. На межі ХІХ-ХХ ст. виник­ли перші теоретичні концепції соціального захисту. А поступово було обґрунтовано теоретично, що соціальна політики – його складова. Було створено Союз соціальної політики (м. Ейзенах, Німеччина), члени якого виступали за соціальні реформи, проголошуючи основними ціля­ми соціальної політики поліпшення умов життя людей і запобігання революцій­ ним потрясінням. У літературі наголошується, що формування соціальної по­літики було зумовлене необхідністю до­ лати  соціальні  наслідки проблем, які супроводжували пізню стадію промисло­ вої революції та розвиток економіки: тривалі економічні спади, голод, популя­ційні переміщення, етнічні та національ­ні конфлікти, існування дитячої праці, неконтрольовані  спалахи  інфекційних хвороб, а також війни, жертви і вдови яких потребували організованого догля­ ду і компенсації за втрачене здоров'я, економічної   підтримки.   На   початку XX        ст. безробіття, спричинене  економіч­ними спадами, виробничий травматизм прискорили створення робітничих орга- нізацій для самозахисту від загрози без­робіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту і про­грам, запроваджених у першій половині XX ст., — пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, базові рівні захисту умов праці та колективні про­грами компенсації травмованим робіт­никам або їхнім сім'ям. Нерідко програми соціального страхування робітників впроваджувалися з ініціативи працедав­ців, які під час судових розглядів прагну­ли зменшити свою відповідальність за поранення чи смерть робітника на робо­чому місці. Однак ці програми були обмежені й значною мірою відмінні в різних країнах і професійних групах.
 Розвиток соціальної політики пов'язаний з переходом від окремих актів дер­жавної та громадської благодійної допо­моги нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місце­вих систем соціальної допомоги. Більшість дослідників соціальної політики часом її виникнення вважає XX ст. — початок більш-менш регулярної діяльнос­ті уряду щодо забезпечення захисту своїх громадян і створення системи соціально­го захисту, яка б охоплювала програми захисту різноманітних груп населення від різних ризиків. Кардинальними поді­ями в історії соціальної політики стали Велика депресія 1930-х і Друга світова війна. Депресія показала недосконалість тогочасних обмежених програм страху­вання від безробіття. Місцеві програми соціальної допомоги також не забезпечу­вали гарантії прибутків. До кінця 30-х країни, які не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість їх за­провадження або включення до програм соціального захисту. Поширювалися по­гляди щодо підвищення ролі уряду в за­безпеченні соціального захисту. Популяр­ним був соціальний захист як концепція, що охоплює всі програми гарантії при­бутків, так само, як і страхування здо­ров'я. Одні із перших прикладів його застосування — Акт про соціальний за­хист (1935) у США, законодавство про соціальний захист у Новій Зеландії (1938). Істотний внесок у становлення та розви­ток державної соціальної політики вніс В. Беверідж.[38] У 1942р. він, як Голова Комітету соціального страхування та со­юзних служб, запропонував запровадити у Великобританії систему соціального захисту, яка б передбачала страхування безробіття, непрацездатності, пенсій піс­ля виходу у відставку, медичної допомо­ги, видатків на поховання, грошової до­помоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Йшлося про те, що внески на соціальне страхування повинні спла­чувати працівники, працедавці, самозайняті особи і безробітні, а допомога на ді­тей має виплачуватись із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їх добробут. Рекомендації також охоплювали на­ціональну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років ці пропозиції було закріплено законодавче, попри те, що рівень виплат не досягав рекомендованої суми, визна­ченої як прожитковий мінімум. Самі пропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї "держави загального добро­буту" (Welfare State), згідно з якою "над людиною має бути встановлена опіка від колиски до труни". "Держава загально­го добробуту" — не лише термін, який визначає спосіб організації системи, а й нормативне поняття. Це ідеал, де отри­мання послуг є правом кожного грома­дянина. У Великобританії розуміння цього прийшло через контраст із Зако­ном про бідність (1834), який надавав підтримку тільки найбіднішим.[39]
Такий же принцип діяв і в США та Австралії.[40] "Держава загального добробуту" ґрун­тувалася, на відміну від Закону про бід­ність, на принципі, що передбачав соці­альний захист усіх громадян, а не лише найбідніших. По закінченні війни такі західноєвропейські країни, як Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Шве­ція та Югославія, а пізніше — Канада та Австралія, значно вдосконалили свої си­стеми соціального страхування, хоча від­мінності між до- і повоєнним періодами в них були менші, ніж у Великобританії.
Німецька модель соціального захисту сформувалася на ідеях Бісмарка[41], що пе­редбачали тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці, активну участь в економічних процесах як шлях до заможності. У Франції головна мета політики визначалась як суттєве поши­рення солідарності. Французька страте­гія нині домінує в концепціях Європейсь­кого Союзу. Таким чином, сучасні систе­ми соціального захисту сформувались у 40-і XX ст. Після Другої світової війни прийшло й розуміння того, що міжнарод­не співтовариство не може залишатися байдужим, якщо в якійсь країні правам людини загрожує небезпека. Широке ви­знання здобула необхідність оформлен­ня норм міжнародної поведінки у форму прав. У 1948 було прийнято Загальну де­кларацію прав людини. У цьому докумен­ті вперше зведено ідеї, які є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єдна­ла основні права та свободи всіх людей, у т. ч. громадянські, політичні, економіч­ні, соціальні, культурні. Наступний важ­ливий етап — прийняття у 1966 Міжна­родного пакту про соціальні та економіч­ні права, який набирав чинності через 10 років (1976). Друга половина XX ст. ознаменувалася швидкою зміною погля­дів на роль держави у наданні соціальної допомоги. У тезах це можна викласти та­ким чином: концепція "держави загаль­ного добробуту"; зневіра у "державі за­гального добробуту" — у спроможності бюрократичних організацій розв'язува­ти соціальні проблеми; поява недер­жавних (неприбуткових, некомерційних, волонтерських організацій), їхніми пере­вагами проголошувалося те, що вони гнучкіші, дешеві, спеціалізовані та не­формальні; ідеологія "правого крила" (М. Тетчер, Р. Рейган)— роль уряду в соціальній політиці повинна постійно зменшуватися, це пов'язано не з кошта­ми, а з переконаннями, що коли весь час допомагати людям, вони стануть залеж­ними; комунікаційні ідеї (американський соціолог Е. Еціоні) — люди повинні об'єднувати зусилля у відродженні гро­мади; антипрофесіоналізм — ніхто кра­ще за вас не знає, як розв'язати вашу проблему; волонтерські організації, гру­пи самодопомоги — найкращі представ­ники від вас. Хоча розвиток поглядів на роль держави у забезпеченні соціального захисту в різних країнах був дещо від мінним, однак можна твердити про спільні тенденції в розвитку державних систем соціального захисту. Напр., П. Спі­кер у своїй книзі "Соціальна політика: теми і підходи" поєднує ці погляди і про­понує пояснення спільних тенденцій на двох теоріях: теорії конвергенції і теорії криз.[42]
Як бачимо, питання соціального захисту населення хвилює людей. На сьогоднішній день вагомий внесок до розробки провідних проблем соціаль­ної політики та економічних основ соціального захисту на­селення, удосконалення його механізмів здійснили вчені дальнього зарубіжжя: Людвиг Ерхард, Ламперт Хайнц, Аксель Зіденберг, Лутц Хоффман (Німеччина), які запропо­нували засади соціальне орієнтованої моделі розвитку сус­пільства, соціальної ринкової економіки та узагальнили міжнародний досвід економічних реформ. Шведським фа­хівцем Гунаром Мюрдалем обґрунтовані провідні напрям­ки діяльності держави стосовно створення дійової ефектив­ної системи соціального захисту населення.
Вченими деяких зарубіжних країн досліджені пріори­тети і принципи соціального захисту населення (А.Рай-кевич — Польща, А.Фокслі, Е.Денісон — США, П.А.Самюельсон, В.Д.Нортгауз, І.Глесон — Велика Британія). Дослідження проблем соціального забезпечення здійсни­ли Оллі Кантас, Велі Маті Рітакаліо (Фінляндія), а ме­тодичних аспектів соціального захисту — Д.Лаусон (Ав­стралія) та багато інших.[43]
1.4. Моделі соціального захисту населення зарубіжних країн.
Незважаючи на істотні відмінності в соціально-економічній та політичній ситуації в країнах розвиненої ринкової та перехідної економіки, зарубіжний досвід соціальної політики має певне значення у формуванні ефективної моделі соціального захисту населення України. Цінність цього досвіду полягає у наступних положеннях:
ü  приділеній великої уваги питанням соціальної політики та відпрацюванню оптимальних форм, методів і механізму соціального захисту різних верств населення;
ü  профілактичній спрямованості підходів боротьби з бідністю та реальності діючих систем соціального захисту населення;
ü  побудові механізму соціального захисту населення з урахуванням системоутворюючого фактора, втіленого у сукупності суспільних цілей та інтересів громадян;
ü  реалізації соціальних програм на основі застосування їх належного наукового забезпечення, соціальної експертизи і моніторингу;
ü  перенесенні акцентів у вирішенні проблем соціального захисту з центральних державних структур на регіональні, підвищенні ролі недержавних громадських організацій у реформуванні системи соціального захисту населення;
ü  використанні в системі соціального захисту найбільш ефективних його форм та методів, раціонального співвідношення адресності і безадресності з урахуванням матеріального становища особи, сім'ї, окремих соціальних груп населення.
У сучасний період соціальна орієнтація ринку передбачає включення у його механізм спеціальної системи соціального захисту населення. В залежності від критеріїв побудови сис­теми соціального захисту шведським дослідником Еспрінгом-Андерсеном усі промислове розвинені країни розподілені на Декілька типів.
Для першого — ліберального типу характерне те, що соціальний захист відокремлений від вільного ринку і обмежується захистом осіб, які позбавлені певних доходів. Друга — консервативна модель соціального захисту розглядається як класичний варіант соціального страхування, який враховує трудовий внесок людини. Для третьої моделі характерний зрівняльний підхід, коли допомога населенню надається не­залежно від наявності інших доходів.
Слід зазначити, що результативність моделей соціально­го захисту населення визначається, перш за все, здійснюваною державою соціальною політикою. На думку вченого, політика, колишнього канцлера ФРН Людвіга Ерхарда, соціальна політика — це політика не для мільйонерів, а політика для мільйонів[44]. В умовах соціальної орієнтації рин­ку — це посилення державного регулювання всіх сфер сус­пільства, і перш за все його економічної основи. Саме при Ерхарді у широкий науковий обіг увійшов термін «соціальна держава» у протилежність державі монетаристського типу. На відміну від монетаризму соціальна держава регулює суспільні процеси, у тому числі й ринок, здійснює соціальну політику в інтересах більшості народу. Отже, при такій мо­делі підсилюється вплив держави на механізм функціонуван­ня ринку шляхом різнобокої та взаємопов'язаної соціально-економічпої, валютно-фінансової, науково-технічної, інвес­тиційної та екологічної політики, що забезпечує необхідний розвиток виробництва та вирішення соціальних проблем сус­пільства. Стосовно такої моделі перевага віддається так зва­ному індикативному плануванню, що передбачає встановлен­ня замість директивних показників певних індикативних показників і параметрів. Але держава не має право обіцяти населенню неможливого. Прийняття соціальної програми базується на проектах фінансового, матеріального, організа­ційного, кадрового забезпечення[45].
«Німецьке чудо» було досягнуто, перш за все, завдяки вірному відбору соціально-економічної моделі розвитку сус­пільства, відповідності певних витрат (одна третина) від за­гального бюджету на соціальне забезпечення населення. Для охорони здоров'я здійснюється страхування на випадок хво­роби. Так, усі працюючі з найму безробітні та пенсіонери відповідно до Закону про страхування підлягають страхуванню на випадок хвороби. З метою раннього виявлення певних хво­роб передбачені профілактичні догляди різних груп застрахованих: дітей у віці до 4 років, жінок у віці від ЗО років та чо­ловіків у віці від 45 років.
Німецький варіант соціального захисту, який отримав на­зву соціальної ринкової економіки, викликає особливий інте­рес, оскільки він поєднує високу економічну ефективність з розвинутою системою соціального захисту, яка заснована на певних принципах. Основним з них є надання економічної свободи, що служить стимулом високої продуктивності праці. Сам принцип складається з таких елементів: свобода споживання, відповідно до якої споживачі можуть вибирати будь-які товари чи послуги на свій розсуд; свобода вироб­ництва і торгівлі (підприємства можуть виробляти ті товари і послуги, які потрібні споживачам); свобода вибору робочо­го місця; володіння і розпорядження приватною власністю. На принципі економічної свободи засноване децентралізо­ване економічне планування діяльності виробничих підприємств. Координація децентралізованого економічно­го планування в ринковій економіці виконується за допомо­гою ринкового механізму взаємодії попиту і пропозиції. Саме в цьому і полягає основна ідея ринкової економіки, а еконо­мічна свобода є руйнівною силою цієї економічної системи. Забезпечення дійсної конкуренції стало одним з важливих завдань держави. Якщо результати дії ринкового механізму стають неприйнятними з соціальної точки зору, то важливо забезпечити контроль з боку держави. За цих умов принцип економічної свободи доповнюється іншими принципами, характерними для соціальної держави.
У Німеччині існують різні елементи соціальної ринкової економіки, які дозволяють державі корегувати результати дій ринкових механізмів і колективних переговорів. Розподіл прибутків відбувається за допомогою податків. Громадяни з низькими прибутками звільняються від сплати прибутково­го податку.
Цінним у німецькій моделі є те, що тут передбачені заходи з охорони праці, зокрема:
ü    захист від незаконних звільнень з роботи;
ü    охорона праці жінок (заборона жіночої праці в гірничо-видобувній і будівельній галузях, охорона праці матерів і ва­гітних жінок);
ü    охорона праці молоді (заборона праці до 15 років, диференціація робочого часу і часу відпусток у залежності від пільг
на отримання професійної освіти);
ü    захист працівників від виробничих і професійних небез­пек (травм, надмірного шуму, отруєнь тощо);
ü    регулювання робочого часу, заборона працювати у
вихідні і святкові дні.
Німецька модель заснована на змішаному державно-приватному розв'язанні соціальних проблем, де відпові­дальність окремого підприємця замінена системою «обо­в'язкової» колективної відповідальності під контролем держави.
Стосовно застосування окремих положень німецької мо­делі в системі соціального захисту населення України мог­ли б бути втілені принципи активної державної політики повної зайнятості. Досягненню цього сприяє і високий рівень професійної підготовки молоді, 75 % якої у віці від 16 до 19 років здійснює професійну підготовку у професійно-навчальних закладах[46].
Концепція «соціального ринкового господарства» Л.Ерхарда має багато спільного з поглядом іншого вченого, лау­реата Нобелівської премії у 1974 р. - Г. Мюрдаля, засновника так зва­ної шведської моделі соціалізму, який був прихильником соціальної орієнтації ринку, соціальне регульованої еконо­міки, теорії соціальної держави та соціального партнерства.[47] Особлива модель соціальної держави у Швеції засновува­лась на складній системі прямих та непрямих податків, які вилучаються у населення [48].
На думку Мюрдаля, головне у «державі добробуту» — це соціальний захист населення. Створення соціального захисту передбачає такі напрями діяльності держави:
ü      забезпечення членів суспільства високим прожитковим мінімумом і надання матеріальної допомоги тим, кому внаслідок об'єктивних чинників вона необхідна; зупинення дії при­вілеїв стосовно тих, хто ріс має в них потреби;
ü      створення умов, які дозволяють громадянам заробляти кошти для повноцінного життя будь-якими засобами, що не суперечать закону;
ü      забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;
ü      створення умов, що забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян у освіті, медичній допомозі тощо;
ü      забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативного впливу ринкової економіки;
ü      захист громадян від злочинних намагань;
ü      захист громадянських та політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової, соціальної держави;
ü      захист від політичного переслідування та адміністративного свавілля;
ü      забезпечення свободи духовного життя, захист від ідеологічного тиску;
ü      створення сприятливого соціально-психологічного клімату як в цілому у суспільстві, так і в окремих осередках та структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;
ü      забезпечення максимальної стабільності громадського життя.
Для реалізації цих заходів соціального захисту необхідно вивчати, формувати і враховувати намагання людей, які, за оцінками Г. Мюрдаля, «дійсно належать до числа найбільш важливих соціальних явищ та у величезній мірі визначають історію».[49]
Соціальний захист у Швеції забезпечується у відповідності з соціальним стандартом. Це значить, що при будь-яких життєвих негараздах кожна сім'я може розраховувати на життєвий рівень, який був у цій сім'ї до появи цих негараздів. Ця модель передбачає:
ü      високий відсоток національного прибутку, акумульованого у держави, місцевих органів влади чи спеціальних інститутів, які займаються соціальним захистом населення;
ü      високий рівень ефективності національної економіки;
ü      високий рівень зайнятості та інвестицій, спрямованих на одночасне забезпечення певної зайнятості і стабілізації цін.
У Фінляндії згідно діючій Конституції цієї країни (ст. 19) кожен, хто не в змозі забезпечити собі існування, яке відповідає нормам людського достоїнства, має право на необхідне утримання та забезпечення. Законом гарантується кожному право на основне соціальне забезпечення під час безробіття, хвороби, непрацездатності, а також у випадку народження дитини та втрати годувальника. Органи громадської влади зобов'язані згідно закону гарантувати кожному достатнє соціальне і медичне забезпечення, а також сприяти зміцненню здоров'я населення, підтримувати можливості сім'ї та інших осіб, які відповідають за опікунство дітей, забезпечують благополуччя та розвиток особистості дитини[50].
Фундаментальною ознакою соціальної політики в Польщі та Чехії є принципова спрямованість на допомогу суспільства тільки в тих випадках, коли особа чи родина, які на неї пре­тендують, не мають власних можливостей подолати економі­чну й фінансову скруту[51].
У Чехії діють три взаємодоповнюючі системи соціального захисту населення:
ü      система соціального страхування (охоплює практично все населення країни і становить 10 % ВВП);
ü      система державної соціальної допомоги (60 % населення і 2 % ВВП), що спрямована на попередження зниження доходів, у першу чергу сімей із дітьми;
ü      система соціальної підтримки (4 % населення і 4 % ВВП), за якої держава гарантує мінімальний рівень підтримки соціальне вразливим прошаркам населення.
Приблизно 0,5 % населення цієї країни належать до маргінальних груп (безпритульні, біженці, бродяги тощо), які випали з суспільного життя. Таким категоріям надається відповідна допомога як державними, так і недержавними ус­тановами й організаціями.
Якщо в Чехії та Польщі в основу діючих систем соціаль­ного захисту закладають диференційований рівень прожит­кового мінімуму з урахуванням складу сім'ї, то у такій високорозвиненій країні, як Нідерланди, ще з 1965 року відмо­вились від практичного використання прожиткового мінімуму. Мінімальний рівень державних гарантій у цій країні встановлюється ви­ходячи з рівня мінімальної заробітної плати, яка визначаєть­ся раз на рік, ґрунтуючись на механізмах соціального парт­нерства[52].


Коли Запорізька Січ стала місцем скупчення тисяч людей, коли після походів запорізьких козаків було багато поранених, частина з яких назавжди залишалася інвалідами, Січ змушена була збудувати власний шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим коштам, які надавала Січ, цей монастир став од­ним з найвідоміших в Україні. Трахтемирівський монастир з козаць­ким шпиталем не раз грабували й руйнували, але Січ його швидко відбудовувала. Проте в 1678 р. поляки зруйнували його вщент і на­завжди.
За постановою військової ради Запорізької Січі було вирішено створити шпиталь при Межигірському монастирі поблизу Києва. У 1680 р. кошовий Іван Сірко передав у підлеглість Межигірському монастиреві Самаро-Миколаївський Січовий монастир, розташова­ний на острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому мо­настирі також був військовий шпиталь, як і при Лебединському по­близу Чигирина і Левківському поблизу Овруча. Монастирі охоче перебирали на себе піклування про запорізьких козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток у вигляді коштовного оздоб­лення церков і великих внесків.
Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та ін­валідів в інші шпиталі при монастирях і церквах, виділяла на лікування і догляд певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях ченці.
Із загибеллю Січі шпиталь запорожців при Межигірському мона­стирі передбачалося перетворити на інвалідний громадський буди­нок. Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї було відкрито військовий госпіталь. У 1787 р. у день наміченого відвідання Межигір'я царицею Катериною II шпи­таль запорізьких козаків з невідомих причин згорів. Архів монасти­ря згорів ще раніше — у 1764 р. Цим і пояснюється, чому фактично нічого не відомо про організацію і роботу цього шпиталю[63].
За часів Катерини II згідно з "Приказом общественного призрения" (1775 р.) було створено народні школи, будинки для сиріт, лі­карні, аптеки, богадільні, лепрозорії[64], божевільні, робітні будинки. Наприкінці XVIII ст. сформувалася державна структура соціальної допомоги населенню. У багатьох губерніях так само було запроваджено "прикази общественного призрения" з відповідними заклада­ми підтримки та захисту населення, сформовано світське законодав­ство у сфері суспільної опіки і приватної благодійності. Почала розвиватися громадська благодійність.  В Україні у  1812 р.  було створено Харківське товариство благодійництва. У 1822-1824 рр. було складено атлас богоугодних закладів і запроваджено норми їх забезпечення ліжками тощо. Ініціаторами створення благодійних фондів були члени імператорської родини.
З бурхливим розвитком промисловості у другій пол. XIX ст. справа соціального захисту переходить поступово до рук держави, яка заходами соціального законодавства втручається у приватні стосунки праці й вимагає соціальної охорони робітників і службовців на випадок хвороби, інвалідности, на старість тощо. Твориться окреме законодавство обов'язкового соціального страхування працівників.
Перші закони для охорони промислових робітників були застосовані на українських землях під Австрією у 1854р., проте тільки в гірничій промисловості, а її на землях України майже не було. У 1902р.  подібну охорону передбачено для залізничників.
Окремі закони передбачали охоронні заходи при працевлаштуванні жінок і дітей. Для всіх цих справ були створенні так звані промислові інспекторати (1883р.). Перші закони для організації посередництва у влаштуванні на працю були ухвалені у 1907р. А у 1867р. була вперше створена «організація для представництва професійних інтересів робітників і службовців» (профспілки). Законом 1887р. введено обов'язкове страхування робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці). А  з 1888р. — на випадкові хвороби. 1906р. - обов'язкова охорона службовців (пенсійне й інвалідне). Сільське населення та робітники села ніяким страхуванням не користувалися.
Російська Імперія у справі соціального захисту була відсталою країною. Щойно 1912 створено фабричні каси хворих для обов'язкового страхування на випадок недуги. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких більших містах.
Під Польщею законом 1924р. поширено австрійське страхування від нешасних випадків і на ті українські землі під Польщею, що до 1914р. належали до Російської Імперії. У 1927р. видано закон про пенсійне і інвалідне страхуання службовців (також у разі безробіття). 1933р. було уніфіковано закон про соціальне страхування як робітників, так і службовців.
На українських землях під Румунією було чинне румунське. соціальне законодавство з 1912р. Найпоступовішим було соціальне законодавство в Чехо-Словаччині. На Закарпатті до 1924р. був чинний угорський закон 1907 про обов'язкове страхування робітників від хвороби, інвалідности й на старість. 1924р. введено уніфікаційний закон для всієї Чехо-Словаччини, який пізніше кілька разів змінювано й доповнювано. 1929р. введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.
В усіх цих державах, крім обов'язкового соціального захисту, існувало також не обов'язкове забезпечення різних родів порядком угод з приватними товариствами. Обов'язкове - ґрунтувалося на співдії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків у визначеній законом висоті. У деяких випадках ці внески сплачували працедавці (при страхуванні від хвороби і від нещасних випадків при праці). У творенні фондів безробіття брала участь також держава бюджетними дотаціями.
В СРСР відкинено концепцію співдії застрахованих, а на її місце введено  державне соціальне забезпечення. Варто відзначити, що поняття «соціальний захист» не вживалось на перенах СРСР, замість нього використовувалось поняття «соціальне забезпечення».
Соціальне забезпечення в СРСР – це система державної та громадської допомоги особам, які втратили працездатність і не мають джерел для існування. Включає різні види забезпечення- пенсії та допомоги, безплатне утримання громадая у будинках – інтернатах для пристарілих та інвалідів, забезпечення інвалідів автотранспортом, протезуванням, санітарно – курортним лікуванням тощо. Право на матеріальне забезпеченняв старості, а також у разі хвороби й втрати працездатності гарантувалося ст.. 120 Конституції СРСР[65].
Фонд соціального забезпечення твориться з забезпеченевих відрахувань з прибутків підприємств і організацій у встановленому законом розмірі і прямих асигнувань з державного бюджету. Але реально, соціальне забезпечення творилось за рахунок коштів з бюджетів усіх рівнів. Державне соціальне забезпечення складається з соціального забезпечення у вужчому розумінні і з соціального страхування робітників і службовців. Але у дійсності воно не є страховим, бо робітники не вплачують жадних страхових внесків. З фонду соціального забезпечення виплачуються допомоги для тимчасово непрацездатних робітників і службовців, вагітним жінкам, а також пенсії. Існують пенсії на старість, інвалідність і в разі втрати годувальника (їх отримують непрацездатні члени родини, що були на утриманні померлого робітника, службовця, військового). Крім цього, існують ще пенсії за вислугу років; їх отримують учителі, лікарі, ветеринари, аґрономи, військові, робітники культури та ін. державні службовці, які відслужили передбачену законом кількість років.[66]
Пенсійне забезпечення декляративно введено в СРСР негайно після революції, а насправді ж, поступово в поодиноких галузях народного господарства. Так що лише від 1937р. охоплено пенсійним забезпеченням усіх робітників і службовців. Законну основу соціального забезпечення творить Закон «Про державні пенсії» № 760-XI від 14.07.1956р.[67], Конституція СРСР від 07.10.1977р.[68] та Закон СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» № 1480  від 15.05.1990р.[69] та ряд інших нормативно-правових актів, що регулюють питання соціального забезпечення: конституції республік СРСР, кодекси законів союзних республік про соціальне забезпечення, закони про працю та подальшого поліпшення пенсійного забезпечення тощо.
Для військових включно з функціонерами Комітету Державної Безпеки і для робітників науки пенсійне забезпечення вреґульоване окремими законами. Найнижчий розмір пенсії 30 карб., найвищий — 120 карб. Існували в СРСР ще так званні персональні пенсії, які встановлюються для осіб, які мають особливі заслуги перед СРСР, що є своєрідним привілеєм і тому не належать до соціального забезпечення. Найвищий розмір персональної пенсії — 200 карб. на місяць.
Соціального забезпечення колгоспників до 1964р. не існувало. Було прийнято Закон СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів» № 804-VI від 15.08.1964р.[70] Передбачені колгоспними статутами допомогові каси колгоспів як правило не існували. Цим  законом введено державну систему матеріального забезпечення колгоспників: створено так званий централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників з відрахувань з прибутків колгоспів, з якого виплачують пенсії на старість, інвалідність тощо. Ці пенсії були значно нижчі, ніж пенсії робітників і службовців.
Технічно, адміністрація соціального забузпечення (облік пенсій і допомог тощо) була децентралізована. На Україні керувало Міністерство соціального забезпечення УРСР (всесоюзного Міністерства небуло). В областях існували обласні, в районах — районні відділи соціального захисту. Право на пенсію на старість мали чоловіки від 60, а жінки від 55 років життя. Однак, пенсії середньостатистичного робітника були такі низькі, що кожний з пенсіонерів мусив додатково заробляти на прожиток.
У СРСР не було соціального захисту на випадок безробіття. Також там не практикувалось використання державних гарантів, таких як мінімальна заробітна плата, мінімальний прожитковий мінімум тощо[71].

2.2. Аналіз законодавчої бази здійснення соціального захисту.

Як уже зазначалось, відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках,  передбачених законом.[72]
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.
Закон України  від 15 липня 1999 року "Про прожитковий мінімум" дає визначення прожиткового мінімуму, закладає правову основу для його встановлення, затвердження та врахування при реалізації державою конституційної гарантії на достатній життєвий рівень.[73]
Пенсійна система охоплює непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів, осіб, які втратили годувальника, виплати яким проводяться у формі пенсій, надбавок та підвищення до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових пенсій та державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію та інвалідам.
Законодавством передбачено впровадження трирівневої пенсійної системи, яка розширить можливості для підвищення добробуту людей та економічного зростання в Україні.
Перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах солідарності і субсидування і здійснення виплати пенсій та надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду.
Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яка базується на засадах накопичення коштів у Накопичувальному фонді, які обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках застрахованих осіб.
Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат, що буде доповненням до пенсійних виплат з І та ІІ рівнів.[74]
З 1 січня 2004 року в Україні запроваджено реформовану солідарну пенсійну систему та добровільну накопичувальну систему через недержавне пенсійне забезпечення.[75]
З 12 січня 2005 року, згідно із внесеними змінами до статті 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, забезпечено виплату мінімальної пенсії за віком, за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок – 20 років страхового стажу, у розмірі прожиткового мінімуму, визначеного законом для осіб, які втратили працездатність (332 грн.). А згідно Закону Укорїни «Про внесення змін до закониу України «Про державний Бюджет України на 2007р» від 15 березня 2007 № 749-V становить 410,06 грн [див. Додаток 1].
За кожний повний рік страхового стажу понад 25 років чоловікам і 20 років жінкам, пенсія за віком  збільшена на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленого відповідно до базового пенсійного Закону, але не більше ніж на 1 відсоток від прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність. З зазначеної дати до певної міри відновлено диференціацію пенсії в залежності від страхового стажу і від статусу особи, оскільки з цієї дати надбавки та підвищення до пенсії встановлюються понад прожитковий мінімум.[76]
Пенсійна система доповнюється системою пільг, компенсацій, гарантій, програмою житлових субсидій та іншими видами державної соціальної допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, сім’ям з дітьми тощо.[77]
З урахуванням положень Конституції України Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Закони України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 р. № 1533-III, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 18 січня 2001 р. № 2240-III, “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 р. № 1058-IV.[78]
Але законодавча база системи соціального захисту населення охоплює не лише пенсійне забезпечення, але й медичне, соціальне стахування, сферу зайнятості, соціальну політику, тощо.
Аналізуючи питання соціальної політики, варто приділиту увагу основним нормативно-правовим актам, що регулюють це питання.
Доповідь Президента України "Про основні засади економічної та соціальної політики. Національна етрюаиія децентралізації надання соціальних послуг."[79] Це перший стратегічний документ, в якому піднімалося питання реформи системи соціального обслуговування. Доповідь Президента Л. Кучми, затверджена постановою Верховної Ради України № 216/94-ВР 10 жовтня 1994 р. В документі, присвяченому соціальному захисту населення, сформульовано думку про необхідність проведення реформ таким чином, щоби створити умови для зростання добробуту кожного працівника, В основу такої стратегії соціального захисту покладено підвищення рівня доходів громадян та запровадження адресних програм соціального забезпечення, що передбачають грошові виплати, допомогу натурою та соціальні послуги сім'ям з низьким рівнем доходів, пенсіонерам та інвалідам. Стратегія декларує надання адресній соціальній допомозі і соціальним послугам статусу головного пріоритету і передачу повноважень надання послуг місцевим органам самоврядування. До таких послуг, зокрема, віднесено медичне обслуговування, комунальні та побутові послуги, догляд вдома та грошову допомогу. Стратегія містить зобов'язання створити фінансові стимули для заохочення діяльності місцевих фондів соціального обслуговування І розвитку благодійних організацій,
Указ Президента України "Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки". Наступний стратегічний документ, розроблений Кабінетом Міністрів та оформлений указом Президента України № 1166/97 від 18 жовтня 1997 р. Декларує розвиток недержавних форм соціального захисту як ключову передумову забезпечення реформи соціальної •політики, успадкованої від часів соціалістичного ладу.[80]
Указ Президента України "Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 реки". Підкреслено необхідніет реформи сектору соціального захисту і розробки відповідної соціальної інфраструктури. У сфері демографічне- та сімейно-орієнтованих заходів передбачено розвиток як державних, так і недержавних сімейно-орієнтованих соціальних послуг. Підкреслено також необхідність розвивати державні та недержавні дитячі заклади для залучення до реабілітації дітей з малозабезпечених сімей. У сфері реформи системи соціального обслуговування наголошено на необхідності впроваджувати альтернативу домінуючим інтернатним формам соціальних закладів та розвивати соціальну допомогу в громаді. Звертає на себе увагу підкреслення значення державних масових громадських організацій, за часів соціалістичного ладу державних утворень і надання їм особливих юридичних та фінансових привілеїв.
Указ Президента України "Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року"[81]. Указ наслідує головним тенденціям, проголошеним на період 1997-2000 рр., але приділяє значно більше уваги формулюванню заходів допомоги сім'ям, дітям та молоді, а також підтримці благодійних організацій-об'єктів соціальної політики. Критично проаналізовано пріоритетні напрями державної політики та реформи соціальних послуг у попередні роки. Підкреслено необхідність розвивати та змщккшашм законодавче га фінансове забезпечення послуг в громаді [в домашніх умовах]; як і в попередньому викладі стратегії на 1997-2000 роки, підкреслено: 1) необхідність підвищення якості послуг, що надаються територіальними центрами; 2) необхідність розвитку взаємодії міждержавними установами та недержавними постачальниками соціальних послуг малозабезпеченим громадянам; 3) важливе значення фінансової підтримки державою організацій інвалідів шляхом звільнення від сплати податків, а також підтримки підприємств, що працевлаштовують інвалідів; 4) створення мережі центрів медико-соціальної реабілітації дітей-інвалідів.
Програма діяльності Кабінету Міністрів "Назустріч людям" (2005р.)[82]. Проголошена урядом Президента В. Ющенко. У Програмі в цілому підтримане раніше проголошені загальні напрями державної політики. Разом з тим, головною метою вдосконалення системи соціального захисту населення, згідно з Програмою, є "розв'язання проблеми бідності, підвищення якості соціальних послуг для наближенння їх до європейського рівня та розширення кола надавачів таких послуг. Перевагу матимуть соціальна незахищені громадяни похилого віку, малозабезпечені сім'ї, інваліди та сім'ї з дітьми." Варто відзначити, що сформульовані у Програмі діяльності Кабміну завдання не зазнали перетворення на стратегічний документ, який би скеровував діяльність уряду. В цьому відношенні Програма діяльності Кабінету Міністрів лишається тільки декларацією про наміри, а не придатною для реалізації програмою.
Загалом, аналізуючи питання законодавчої бази у сфері соціального захисту, варто відзначити, про значну кількість нормативно-правових актів. Вони регулюють спільні питання державних гарантій, соціальних допомог, пенсійного забезпечення та соціального страхування. Але поруч з тим є ряд питань, що не охоплює повністя законодавство. Це в першу чергу медичне страхування та допомога, реалізація соціальних прав, що задекларовані, але не виконуються. 
2.3. Особливості соціального захисту в Україні на сучасному етапі.
Урядом послідовно вживаються заходи щодо пріоритетного наближення соціальних гарантій до прожиткового мінімуму саме тим категоріям населення, які мають найбільший ризик бідності.
Пенсія виплачується громадянам похилого віку, інвалідам, особам, які втратили годувальника. Мінімальна пенсія за віком встановлюється за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок – 20 років страхового стажу, у розмірі прожиткового мінімуму,  визначеного законом для осіб, які втратили працездатність (з 01.04.2007р.- 406 грн.)[див. Додаток 1].
Законом забезпечені рівні умови надання застрахованим особам допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та на поховання незалежно від виду діяльності, форми власності та господарювання. Допомога по тимчасовій непрацездатності виплачується застрахованій особі за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності з шостого дня непрацездатності. Перші п’ять днів тимчасової непрацездатності оплачуються за рахунок коштів роботодавця, що сприяло посиленню контролю за виданням листків непрацездатності. Допомога по тимчасовій непрацездатності у разі настання інших страхових випадків (необхідності догляду за хворою дитиною віком до 14 років, хворим членом сім’ї, догляду за дитиною віком до 3-х років або дитиною-інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною, тощо) виплачується застрахованій особі з першого дня за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованим особам в залежності від розміру заробітної плати (доходу) і страхового стажу.
З 1 січня 2006 року змінився механізм призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Зазначена допомога надається у розмірі, що дорівнює різниці між 50 %ми прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 90 гривень. Тобто максимальний розмір такої допомоги на 2007р з 1 січня становить – 262,5 грн., з 1 квітня – 280,5 грн., з 1 жовтня – 284 грн.[83]
Одноразова допомога при народженні дитини надається у розмірі 8 500 гривень. [84]
Одинокі матері, вдови та вдівці з дітьми, мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію отримують допомогу в розмірі, що дорівнює різниці між 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 10 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Тобто, максимальний розмір такої допомоги становить: на дитину до 6 років – з 1 січня 217 грн., з 1 квітня – 231,5 грн., з 1 жовтня – 235 грн. На дитину від 6 до 18 років – відповідно 279 грн., 297,5 грн. та 302 грн.
Мінімальний розмір такої допомоги на 2007 р. становить 10 % прожиткового мінімуму  для дитини відповідного віку (на дитину до 6 років – з 1 січня 43,4 грн., з 1 квітня – 46,3 грн., з 1 жовтня – 47,0 гривень; на дитину віком від 6 до 18 років відповідно 55,8 грн., 59,5 грн., 60,4 грн.) [85]
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, виплачується у розмірі, що дорівнює різниці між встановленим прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів і пенсії за попередні шість календарних місяців. Якщо опікун отримує аліменти чи пенсію на дитину, то розмір дорівнюватиме різниці між встановленим прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів (пенсії). Якщо опікун не отримує на дитину аліменти чи пенсію, розмір дорівнюватиме прожитковому мінімуму для дитини відповідного віку. У 2007 р. на дітей віком до 6 років – з 1 січня 434 грн., з 1 квітня – 463 грн., з 1 жовтня – 470 гривень. На дітей віком від 6 до 18 років – з 1 січня 558 грн., з 1 квітня – 595 грн., з 1 жовтня – 604 гривень.
З початку 2006 р. введені нові види допомоги: державна соціальна допомога дітям - сиротам та дітям, позбавлених батьківського піклування у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях, яка надається у розмірі двох прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку (постанова Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2006 року №106) та тимчасова допомога на дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину (постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 189). Розмір цієї допомоги становить 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. [86]
При призначенні допомоги сім’ям, які з поважних та незалежних від них причин є бідними відповідно до Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” встановлено диференційовані рівні забезпечення прожиткового мінімуму для окремих категорій населення.
З 1 січня 2007 року для працездатних  осіб такий рівень складає 121 гривень, непрацездатних осіб – 170,5 гривень, інвалідів – 181,5 гривень. Крім цього, на кожну дитину цей рівень збільшується на 10 %, а для кожної дитини, яка утримується матір’ю (батьком, усиновителем), що не перебуває в шлюбі, і запис про батька (матір) цієї дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться в установленому порядку за вказівкою матері (батька), та для кожної дитини, в якої один або обоє батьків є інвалідами I або II групи, а також для кожної дитини в малозабезпеченій багатодітній сім’ї, в якій виховуються троє або більше дітей віком до 16 років (до 18 років, якщо дитина навчається), – на 20 %. Завдяки вдосконаленню механізму адресного надання допомоги малозабезпеченим сім’ям у 2005 році середній розмір допомоги становив 219,81 грн. При цьому для сімей, які складаються лише з працездатних осіб, – 148,78 грн., а для сімей, до складу яких входять непрацездатні особи та діти – 228,15 гривень.[87]
З метою обґрунтованості призначення допомоги малозабезпеченим сім’ям та житлових субсидій за 2005 рік було здійснено 630,1 тис. обстежень матеріально-побутових умов сімей, що звернулися за її призначенням, або 22,3 % загальної кількості одержувачів допомоги. За підсумками обстеження у призначенні допомоги відмовлено 94,8 тис. сімей, або 15,1 % загальної кількості обстежених сімей. Перевірками достовірності інформації про доходи та майновий стан шляхом запитів до відповідних організацій було охоплено 589,0 тис. осіб, що становить 20,8 % загальної кількості одержувачів допомоги. З відвідуванням місця роботи одержувачів допомоги відповідно – 409,7 тис. осіб, або 14,5 %.
Соціальними інспекторами було виявлено 27,4 тис. випадків надання недостовірної інформації про доходи та майновий стан, в тому числі 1,5 % – шляхом запиту до Державної податкової адміністрації, а 2,9 % загальної кількості перевірок – з відвідуванням місця роботи одержувачів соціальної допомоги. Одночасно місцеві органи виконавчої влади мають можливість щодо поглибленого захисту вразливих верств населення, з урахуванням конкретних обставин, що склалися у сім’ї.
У 2005 році за їх рішеннями житлову субсидію було призначено 277,7 тис. сімей, державну соціальну допомогу – 223,5 тис. сімей. Зокрема, 150,3 тис. сімей було призначено субсидію на збільшену площу житла; одержали допомогу 109,9 тис. малозабезпечених сімей, у власності чи володінні яких є земельна ділянка площею понад 0,6 гектара тощо.
Соціальна стабільність в суспільстві – необхідна умова сталого розвитку. Економічне зростання значною мірою залежить від стратегії і тактики державного регулювання, від визначення пріоритетів і напрямів соціальної політики адекватних ринковим відносинам, спрямованих на забезпечення соціального захисту та безпеки населення. Від ефективності соціальної політики, дія якої спрямована на захист індивідуума у суспільстві від різноманітних форм соціальних та економічних ризиків, залежить ставлення громадян до впроваджуваних реформ.
За даними Державного комітету статистики України у 2005 році значно зменшується кількість одержувачів з 1823,6 тис. у  2002 році до 1020,5 тис. (табл.. 2.1).
                                                                                      

Таблиця 2.1
Кількість одержувачів державної допомоги сімей з дітьми  (тис. чол.) 
¹ Статистичне спостереження запроваджено зі звіту за 2005 рік
² У зв’язку з приняттям Закону України від 22 березня 2001 року № 2334 – ІІІ “Про внесення змін до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, починаючи з 1 січня 2002 року всі жінки (у тому числі неповнолітні), які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, мають право на державну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами. Функції призначення та виплати допомоги особі, яка застрахована в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, здійснюється за місцем роботи.
Джерело: Державний комітет статистики України - http://www.ukrstat.gov.ua/
Кількість пенсіонерів зменшується у поточному році, середній розмір місячної пенсії зростає (табл. 2.2). З однієї сторони зростання пенсій свідчить про підвищення рівня соціального захисту в Україні. Але за цими даними не видно з яких причин скорочується чисельність пенсіонерів. А одже невідомо чи це не спричинено погіршенням рівня та доступу до медичного захисту незахищеним верствам населення.

Таблиця 2.2
Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів (на початок року)

Роки	Середній розмір призначеної місячної пенсії пенсіонерам, які перебувають на обліку в органах соціального захисту, грн.				Кількість пенсіонерів (млн.)
	всього	у тому числі:
		за віком	за інвалідністю	у разі втрати годувальника
20001	68,9	69,3	82,3	52,0	14,5
20013	83,7	85,2	94,5	61,0	14,4
20023	122,5	127,1	129,7	85,5	14,4
20033	136,6	141,8	142,4	95,9	14,4
20044	182,2	194,2	170,9	120,2	14,3
20054	316,2	323,8	305,2	262,9	14,1

¹ З урахуванням компенсаційних виплат
² З урахуванням цільової грошової допомоги
³ З урахуванням цільової грошової допомоги та індексації
⁴ З урахуванням цільової грошової допомоги, індексації, державної адресної допомоги до пенсії (дотації), а також надбавки за особливі заслуги перед Україною.
Джерело: http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2005/sz/sz_u/srp_rik_u.html
На формування та відтворення людського капіталу, який на сучасному етапі є найважливішим чинником економічного, науково-технічного та соціального прогресу впливає рівень доступності для людини основних матеріальних і соціальних благ, задоволення її матеріальних, соціальних і духовних потреб.
Важливими та необхідними умовами відтворення людського капіталу є якісне медичне обслуговування, що забезпечує збереження та поліпшення здоров’я людини, якісна освіта, що формує її інтелектуальний і творчий потенціал. Покращання здоров’я нації, сприяння доступу до якісної освіти та знань – неодмінні складові підвищення добробуту громадян.
Можливість отримувати за місцем проживання відповідне медичне обслуговування та освіту є важливою складовою соціальної безпеки окремої особи, регіону та держави в цілому.
Доходи населення – один з найважливіших показників, що характеризує рівень економічного та соціального стану та захищеності суспільства. Сенс цього поняття полягає в тому, що працюючим та членам їх сімей повинно бути гарантовано право на отримання достатнього мінімального доходу як на сьогоднішній день, так і в майбутньому для задоволення матеріальних потреб, доступності до якісної освіти, медичних послуг та відпочинку, що забезпечує нормальну життєдіяльність та можливості розвитку людини.
Базовим державним соціальним стандартом у сфері доходів населення визначено прожитковий мінімум, який затверджується законом і на основі якого визначаються розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших видів соціальних виплат. Прожитковий мінімум застосовується також для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.[88]
Одним із перших базових соціальних стандартів, який був затверджений в Україні, стала мінімальна заробітна плата [див. Додаток 2].
Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» був підписаний Президентом 5 жовтня 2000 року і визначив мінімальну заробітну плату як головний соціальний стандарт, який затверджується виключно Верховною Радою України.
У 2000 році мінімальна зарплата затверджувалася окремим законом. Так, Закон України «Про встановлення розміру мінімальної зарплати на 2000 рік» передбачав розмір мінімальної зарплати у розмірі 118 грн. Крім того, цим же законом вносилися зміни до Кодексу законів про працю України та Закону України “Про оплату праці” щодо регулювання встановлення та застосування цього стандарту. Передбачалося не включати до розміру мінімальної заробітної плати доплати за роботу в надурочний час, у важких та шкідливих умовах, премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, а також матеріальну допомогу. Це положення замінило попереднє, яке передбачало не включати до мінімальної зарплати всі види доплат та заохочувальних платежів. Така зміна дещо погіршила соціальне значення мінімальної зарплати, оскільки вона не охоплює усіх можливих видів доплат, які, будучи включеними до мінімальної зарплати, зменшували реальні доходи працівника від заробітної плати. Інше положення цього закону забезпечувало гарантовану оплату праці на рівні мінімальної зарплати для працівників, які виконали місячний чи погодинний норматив праці. Підприємство зобов’язується у будь-якому випадку здійснювати доплату до розміру мінімальної зарплати.
Питання мінімальної зарплати стало причиною політичної боротьби в парламенті у 2002 році. Як вже зазначалося, відповідно до Основних напрямків соціальної політики на 1997—2000 роки, затверджена Указом Президента в 2002 році мінімальна заробітна плата повинна була складати 60 % середньої заробітної плати. Відповідно, опозиційні депутати з фракції «Наша Україна» на цій підставі почали вносити законопроекти, які передбачали встановлення мінімальної зарплати у розмірі 270 грн/міс. на 2003 рік, відповідно до прогнозованого показника середньої заробітної плати у розмірі 454 грн/міс. Це означало, що цей соціальний стандарт стрімко збільшується на 105 грн, враховуючи, що у 2002 році була встановлена мінімальна зарплата у розмірі 165 грн/міс. Однозначним недоліком пропозицій щодо стрімкого підвищення мінімальної зарплати до «президентського» плану стала відсутність належного обґрунтування можливостей державного бюджету забезпечити виплату заробітної плати відповідно до зазначеного розміру. Це стало основним аргументом уряду, парламентської більшості та Президента у боротьбі за зменшення розміру мінімальної заробітної плати та забезпечення збалансованості дохідної та видаткової частин держбюджету.
Політична боротьба за мінімальну заробітну плату на 2003 рік завершилася компромісним рішенням про встановлення її у розмірі 185 грн/міс. на перше півріччя та 237 грн/міс. на друге півріччя 2003 року. Проте і цей компроміс не влаштовував уряд, і впродовж 2003 року було прийнято рішення про встановлення мінімальної зарплати у розмірі 237 грн з 1 грудня 2003 року. Однак і це рішення не було виконано, оскільки за ініціативою проурядових фракцій було прийнято закон про встановлення на 2004 рік мінімальної зарплати у розмірі 205 грн/міс. з подальшим підвищенням до 237 грн/міс. з 1 листопада 2004 року та до 262 грн/міс. з 1 січня 2005 року. [89]
В ході президентської кампанії 2004 року уряд пішов на деякі поступки щодо мінімальної зарплати. Підвищення її до розміру 237 грн/міс. відбулося не з 1 листопада, а з 1 вересня 2004 року. Відповідно до Послання Президента України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2003 році», урядом було заплановано підвищити мінімальну заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму тільки у 2007 році. Але, нажаль, це не реалізовано й досі.
19 жовтня 2005 року парламентом була ратифікована Конвенція Міжнародної організації праці № 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються. Конвенція визначає фактори, які впливають на визначення розміру мінімальної заробітної плати:
- потреби працівників та їх сімей з врахуванням загального розміру зарплати по країні, вартості життя, соціальної допомоги та відносного рівня життя інших країн;
- економічні міркування щодо вимоги економічного розвитку, рівня продуктивності праці і бажаність досягнення й підтримання високого рівня зайнятості.
Іншими словами, Конвенція дозволяє країнам, що розвиваються, обмежувати розмір заробітної плати в інтересах розвитку виробництва та збільшення зайнятості.
Для уряду ратифікація цієї конвенції має принципове значення, оскільки він може в ручному порядку (застосовуючи не правову основу, а економічну аргументацію) обмежувати розмір мінімальної зарплати. На практиці це означає можливість встановлення мінімальної заробітної плати нижче прожиткового мінімуму всупереч конституційним нормам.
Незважаючи на сумнівне соціальне значення згаданої конвенції для України, депутати досить жваво підтримали ратифікацію. Практично повним складом ратифікацію підтримали КПУ та СПУ. Більшістю складу фракцій підтримали проект БЮТ — 29 (з 36), НП (Литвина) — 37 (з 46), РУ — 33 (з 50), ПРП — 10 (з 15), НУ — 25 (з 42). Не підтримала ратифікацію СДПУ(о).
В контексті результатів політичної дискусії 2002—2004 років навколо мінімальної заробітної плати варто нагадати, що найбільш активними поборниками збільшення мінімальної заробітної плати були представники опозиційних на той час фракцій — СПУ та «Нашої України». В.Ющенко та В.Кириленко наполягали та тому, що з 1 січня 2005 року мінімальна заробітна плата повинна становити 100 % прожиткового мінімуму (законопроект № 4421). Така позиція, власне, і очікувалася від зміненого у березні 2005 року бюджету. Проте в держбюджеті–2005 було передбачене поетапне підвищення мінімальної заробітної плати, яка тільки з 1 вересня 2005 року досягла рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних — 332 грн. Проте, цей показник прожиткового мінімуму застосовується для виплати соціальної допомоги непрацездатним. Мінімальна заробітна плата може зіставлятися тільки із прожитковим мінімумом для працездатних осіб. У такому випадку вона становила тільки 73 % від прожиткового мінімуму для працездатних. Те, що у 2006 році урядовим проектом бюджету було запропоновано збільшення мінімальної заробітної плати до 79 % прожиткового мінімуму, є, безперечно, суттєвим досягненням. Однак тут варто також враховувати, що такі показники досягаються при суттєвому тиску на економіку в період скорочення темпів розвитку.
Таким чином, мінімальна заробітна плата всупереч законодавству встановлюється без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто у меншому розмірі. Як і раніше, мінімальна заробітна плата не виступає у ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету.
До 2000 року в Україні був чинний соціальний стандарт для надання соціальної допомоги малозабезпеченим та непрацездатним — межа малозабезпеченості. Закон України «Про межу малозабезпеченості» від 4 жовтня 1994 року визначав цей стандарт як величину мінімального рівня споживання непрацездатного громадянина. За таким визначенням межа малозабезпеченості відповідає сучасному стандарту межі бідності. Набір продовольчих, непродовольчих товарів та послуг, які враховуються для визначення межі малозабезпеченості, встановлюється урядом за участю профспілок. Малозабезпечені сім’ї мали право на державну допомогу у вигляді доплат до рівня межі малозабезпеченості. Інше застосування цього стандарту не передбачалося.
Запровадження нової системи соціальних стандартів та прожиткового мінімуму передбачалося Конституцією України та Указом Президента про затвердження Основних напрямків соціальної політики на 1997—2000 роки. Стаття 46 Конституції визначає, що пенсії та інші соціальні виплати повинні забезпечувати рівень життя не нижче прожиткового мінімуму, встановленого законодавством.
В ході президентської кампанії 1999 року, 15 липня 1999 року президент підписав Закон «Про прожитковий мінімум», який визначив правові основи встановлення та застосування цього соціального стандарту. За цим Законом, прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, задоволення соціальних та культурних потреб особистості. На відміну від межі малозабезпеченості, прожитковий мінімум розраховується для основних соціальних та демографічних груп населення: працездатних осіб, осіб, які втратили працездатність, дітей віком до 6 років та від 6 до 18 років.
Показник прожиткового мінімуму використовується для оцінки рівня життя в Україні, встановлення мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, визначення права на соціальну допомогу.
Порядок визначення прожиткового мінімуму передбачає наступне. Набори продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначають, відповідно, Міністерство охорони здоров’я, Мінекономіки та інші компетентні відомства. Розмір прожиткового мінімуму встановлює Кабмін після проведення науково-громадської експертизи складових прожиткового мінімуму. Експертиза здійснюється на основі соціального партнерства представниками профспілок та організацій роботодавців у порядку, затвердженому КМУ. Затверджує прожитковий мінімум парламент. Цей розмір може переглядатись протягом року із врахуванням рівня інфляції.
Із застосуванням соціального стандарту прожиткового мінімуму виникли численні проблеми в ході бюджетного процесу–2006. Насамперед це стосується новації уряду поетапно збільшувати прожитковим мінімум протягом року. Так, законом про держбюджет на 2006 рік встановлено такі розміри прожиткового мінімуму: з 1 січня — 453 грн, з 1 квітня — 465 грн, з 1 жовтня — 472 грн., а на 2007 рік встановлено відповідно 492 грн., 525 грн., 532 грн.
За законом «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум може переглядатись протягом року з урахуванням поточного рівня інфляції та індексу цін, тобто його розмір можна переглядати протягом бюджетного року у визначених випадках. Крім того, цей стандарт розраховано на основі застарілої структури споживчого кошика, яка повинна була переглядатись саме у 2005 році. Фахівці Федерації профспілок України підготували для уряду новий порядок розрахунку прожиткового мінімуму, а також сам розрахунок, за яким прожитковий мінімум повинен складати 1008 грн. Проте урядом ця пропозиція була проігнорована, і прожитковий мінімум було встановлено вдвічі менший. Комітет з питань соціальної політики та праці за результатами розгляду урядового проекту бюджету на 2006 рік запропонував затвердити прожитковий мінімум у розмірі 662 грн. Однак і ця пропозиція не була врахована, й розмір прожиткового мінімуму законодавчо був встановлений у запропонованому урядом розмірі.
Таблиця 2.4
Прожитковий мінімум за період 2000-2007 рр. (грн.)
¹ Дані наведені згідно Закону України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 рік» від 05.10.2000р. і введені в дію з 01.11.2000р.
Джерело: Законодавча база про розмір прожиткового мінімуму - http://www.nau.kiev.ua/nau10/ukr/.

Рис. 2.1. Динаміка  зростання прожиткового мінімуму з 2000 по 2007 рік
Аналізуючи динаміку зростання прожиткового мінімуму можна узагальнити, що  в порівнянні з 2000 р. прожитковий мінімум виріс  в 1.9 рази по  усіх  демографічних групах.
Відповідно, можна зробити висновок про застосування маніпуляцій при визначенні прожиткового мінімуму і використання цього стандарту як технічного нормативу для забезпечення пенсійних виплат відповідно до реальних можливостей Пенсійного фонду та держбюджету. Крім того, поетапне підвищення прожиткового мінімуму негативно позначається на соціальних виплатах, які здійснюються на підставі гарантованого мінімуму, збільшення якого протягом року не передбачається.

Розділ 3. ефективність політики соціального захисту в Україні та світі
3.1. Основні проблеми соціальної політики та шляхи
їх подолання для України
Проблеми рухають світ, історію, думки людей. Передовсім про­блеми соціальні — незадоволення рівнем життя, низькою зарплат­нею чи відсутністю засобів до існування через безробіття, поганим житлом, недостатнім чи надто дорогим медичним обслуговуванням, неякісною освітою, незахищеністю в старості тощо. Як стверджує Г. Лейчер, існує універсальне визнання бажаності кращої освіти, здо­ров'я та безпечнішого життя для всіх, однак немає, й ніколи не було, загальної згоди щодо засобів досягнення такої мети[90].
Більш того, саме визначення соціальних проблем доволі супереч­ливе, а відтак цілі й цінності політики, спрямованої на їх пом'якшен­ня, відмінні у різних країнах. Коли говорять про соціальну політику у глобальному вимірі, то найчастіше згадують про бідні країни. Про­те, наприклад, одна з найбагатших та найпотужніших країн світу — США, котра надає допомогу багатьом іншим країнам, не позбавле­на власних проблем. Серед них називають такі:
ü    проблема бідності - кожен восьмий американець бідний;
ü    зростає кількість звернень за терміновою допомогою в харчуван­ні та притулку;
ü    рекордно високою є нерівність доходів (крива Лоренца);
ü    щорічно 5 тисяч дітей гинуть від рук своїх батьків, а 30 тисяч стають інвалідами внаслідок знущання та занедбання (недосконалість соціального захисту дітей)[91].
Всі ці соціальні проблеми вважаються такими, що порушують норми та цінності суспільства. І хоча такі труднощі й перешкоди інколи розглядають та оцінюють як проблему самої людини (напри­клад, звинувачують бідних у тому, що вони, мовляв, лінуються за­робляти), проте досить часто провину за скрутне становище певного сегменту населення несе на собі система, оскільки вона не забезпечи­ла адекватних програм для запобігання бідності й допомоги вразли­вим групам. Насправді ж., істина перебуває посередині — звинуваченнями особи й звинуваченнями системи. Адже зрештою си­стему формують люди й вони впливають на неї. Для розв'язання цих проблем не існує єдиного рішення, кожна країна вирішує їх по-своєму.
Варто зауважити, що науковці віддавна прагнуть об'єктивно оці­нювати соціальну ситуацію та проблеми соціального розвитку, інколи й у розріз із офіційним, політичним дискурсом щодо цієї теми. Так, у 70-ті роки XX століття двоє американських учених — М. та М.-Л. Мірінгофф запропонували використовувати щорічний показник — "Індекс соці­ального здоров'я", який включає вимірювання стану розв'язання 16 ключових соціальних проблем. При розрахунку цього показника до уваги беруть, зокрема рівень безробіття, відсоток дітей, які зроста­ють у бідності, середній тижневий заробіток, рівень знущання над дітьми, забезпеченість медичними страхуванням[92]. Запропонована система оцінювання була орієнтована передовсім на визначення й порівняння ситуації в різних місцевостях США, але сам підхід до вив­чення соціального становища є досить цікавим, бо він враховує знач­но більше детермінант соціального благополуччя, аніж зайнятість та прибуток. [93]
Найвідомішим показником, який часто використовують у со­ціальній політиці, є Індекс людського розвитку, який розрахо­вують, виходячи з очікуваної тривалості життя при народженні, рівня освіти та розміру реального ВВП на душу населення [див. Додаток 3][94]. ООН, роблячи оцінку країни, нині зважає й на такі аспекти людського розвитку України, як подолання бідності, соціальне забезпечення, управління, збере­ження та охорона довкілля, подолання ВІЛ/СНІДу[95].
Сьогодні комплекс проблем соціального захисту насе­лення України розглядається крізь призму стану суспіль­ства, стану «перехідності», коли нові реалії громадського та економічного життя замінюють старі та відживші. Для цього періоду характерне відставання розвитку нормативів та стандартів правового регулювання повсякденних потреб суспільства. Це відставання найбільш вразливе у по­рівнянні з соціальними стандартами (нормативами) Європейських країн. І хоча, Україна вже визнана країною з ринковою економікою, нажаль в питаннях соціального захисту населення ми ще відстаємо від розвинутих країн світу.
Суспільство та його правова система не зав­жди демонструють готовність до скорішого запровадження та ефективного регулювання нових процесів, у тому числі в галузі соціального захисту населення. Але прагнуть до підвищення якості процесів.  В умовах відсут­ності адекватного правового регулювання практики реформ вони, навіть у найкращому випадку, здійснювались повільно, формально та безсистемно. Звідси виникають і відповідні соціальні, економічні та соціально-психологічні наслідки реформування, комплекс питань, пов'язаних із забезпечен­ням правового та соціального захисту населення в умовах здійснюваних перетворень. Тому не дивно, що завдання ефективного розвитку галузей економіки та соціальної сфе­ри не завжди узгоджуються з проблемами соціальної гар­монії, адаптації населення, перш за все його вразливих про­шарків, до швидких змін у житті, забезпечення гарантій не­працездатній частині населення (пенсіонери, інваліди, ба­гатодітні сім'ї тощо).
Аналіз існуючої ситуації свідчить, що в умовах перехідної економіки у суспільстві відбуваються два принципових інституціональних процеси ^[96]:
Руйнування, демонтаж та дезагрегація старих економіч­них, соціальних і правових інститутів.
Створення, синтез, формування та закріплення нових, раніше невідомих суспільству інститутів: власності, ринкових відносин, демократії, свободи економічного вибору, нової ролі держави тощо.
У контексті основних проблем соціального захисту насе­лення на різних інституціональних рівнях недостатньо уваги приділяється розробці «компенсаційних» захисних механізмів для суспільства, які б допомагали його громадянам адаптува­тися до специфічних умов формування нових інститутів та інституціонального середовища.
Тому нова економічна політика держави має передбачати максимальну мобілізацію всіх ресурсів країни, сприяння роз­витку господарської ініціативи і самодіяльності населення, насамперед у формі малого та середнього бізнесу, посилення соціальної орієнтації в розвитку підприємств, регіонів і еко­номіки країни загалом. Ця довгострокова соціальне орієнто­вана політика повинна бути спрямована на зниження реаль­ного рівня безробіття, посилення економічної активності і мобільності населення, підвищення його доходів, рівня доб­робуту, тобто покращення соціального захисту населення. На базі соціально орієнтованої економіки сучасного типу перед­бачається наближення рівня життя населення до середніх європейських стандартів його якості та показників людсько­го розвитку^[97].
У державних документах подолання бідності в Україні головною її передумовою визначається зростання вироб­ництва.
Незважаючи на те, що останніми роками обсяги промис­лового виробництва постійно зростають, у цілому ситуація залишається складною, розбалансованою, динамічно не­стійкою, вельми чутливою до факторів, що порушують еко­номічну безпеку, соціальне напруженою та економічно слаб­ко прийнятною до світових стандартів. Аналіз свідчить, що здійснені перетворення поки що не стали надійною гарантією якісних зрушень та зростання.
Актуальною залишається проблема економічної підтрим­ки ефективно працюючого національного товаровиробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, її розв'я­зання лежить у площині оптимізації податкового наванта­ження, усунення можливостей для недобросовісної конку­ренції з боку зарубіжних виробників, розширення підтрим­ки експортної діяльності в межах міжнародного правового поля, використання потенціалу міжнародної організаційно-економічної інтеграції.
Існуючі бюджетні проблеми в державі та самі принципи ринкової моделі виключають повернення до практики масш­табних централізованих вкладень капіталу. В цьому зв'язку активізація дій держави в інвестиційній сфері можлива на ос­нові посилення її регулюючого впливу.
У державному регулюванні економіки ринкового типу ве­лике значення мають економічні механізми та важелі впливу і контролю з диференційованим підходом до державного і не­державного (приватного) секторів економіки, сфер розподілу і перерозподілу, обігу і споживання.
Водночас із реформуванням системи оплати праці, кон­цепція якого затверджена Президентом України, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом запро­вадження гнучкої податкової політики, раціональних соці­альних трансферів, стимулювання малого і середнього бізнесу, захисту прав малих акціонерів. Оптимізація податкових ставок, зменшення кількості видів податків і зборів з одно­часним розширенням бази оподаткування та упорядкуван­ням встановлених пільг щодо прибуткового податку з гро­мадян для всіх груп платників сприяють пожвавленню ви­робництва, зменшенню навантаження на фінансову систему держави в частині розрахунків із населенням за соціальни­ми програмами, які мають бути адресними. Зрозуміло, що зміцнення доходної бази бюджетів усіх рівнів, а отже побу­дова і створення бази для запровадження активної соціаль­ної політики неможливі на механізмі посилення податково­го навантаження на економіку. В цьому зв'язку потрібне на­гальне прийняття Податкового кодексу України, який до­зволить збільшити доходи населення, стабілізувати вітчизня­не податкове законодавство та адаптувати його до європейсь­кого правового поля.
Першочерговою проблемою у контексті соціального за­хисту населення є проведення повномасштабної реформи пенсійної системи, яка повинна здійснюватися за трьома рівнями: солідарної системи пенсійних виплат (перший рівень), системи накопичувальних індивідуальних пенсій­них рахунків у рамках загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (другий рівень) та системи недер­жавного пенсійного страхування, яка забезпечуватиме ви­плату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян (третій рівень). Зараз середній рівень пенсій складає біля 40 відсотків прожиткового мінімуму, а розмір максимальної пенсії в 19 разів перевищує конт­рольну цифру.
Порядок функціонування першого та другого рівнів сис­теми пенсійного забезпечення, а також механізм переходу до обов'язкової накопичувальної системи мають бути визначе­ними у Законі про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
Для удосконалення системи і вирішення проблем і зав­дань соціального захисту інвалідів важливим стає прийнят­тя нової редакції Закону України «Про основи соціальної за­хищеності інвалідів в Україні», який створить відповідну нормативно-правову базу соціального захисту інвалідів, сформує ефективний організаційно-фінансовий механізм його забезпечення.
Важливою проблемою у контексті соціального захисту на­селення є розвиток гуманітарної сфери, зокрема освіти, науки, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, відпо­чинку і туризму.
Саме розвиток галузей людського капіталу сприяє забез­печенню соціального благополуччя людини на всіх етапах її життєдіяльності, стає надійною основою її самозахисту. Так, у Росії понад 50 відсотків нових дипломованих фахівців «самовлаштовується». Державної системи працевлаштуван­ня молодих фахівців тут більше не існує. Такий стан різко контрастує з працевлаштуванням молодих фахівців в інших країнах, де розповсюджена практика підписання студента­ми контрактів з окремими фірмами, які підбирають для себе відповідних фахівців. Наприклад, у США більш ніж 80% випускників працевлаштовуються на протязі року. В Японії цей показник перевищує 90%. Отже, це можливо тому, що система освіти в цих країнах орієнтова­на на гнучку різносторонню спеціалізацію^[98]. Світо­вий досвід свідчить, що витрати на освіту повинні складати не менш 5% від ВНП, а експертами ЮНЕСКО мінімально можлива частка витрат держави на освіту ви­значена на рівні 3,5 %^[99]. Нажаль Україна не дотримується цих рекомендацій, а від так це негативно впливає на освіту в Україні.
Але слід зазначити, що загалом кількісні параметри потенціа­лу освіти України виглядають непогано серед країн світу. Але за рівнем фінансового забезпечення цієї важливої сфери соціально-економічної діяльності Україна не набагато випе­реджає найменш розвинуті держави.
Забезпечення соціальної злагоди в країні безпосередньо пов'язано з вирішенням державою найгостріших проблем суспільства — зайнятості населення й підвищення рівня його життя.
Серйозною соціально-економічною проблемою, від ви­рішення якої залежить стан соціального захисту населен­ня, є рівень безробіття, який наближається до критичної межі і загрожує несприятливими соціальними наслідками. Подовження термінів безробіття є дуже небезпеч­ним соціально-економічним процесом, який свідчить про тенденцію його переходу у застійну форму. Звісно, це негативно впливає на потенційний професійно-кваліфікаційний рівень безробітних, тому що допустимий термін пошуку роботи, коли ще не почалася втрата кваліфікації, навичок та звичок працювати, становить 3 місяці. Дуже го­строю є проблема прихованого безробіття, показники яко­го мають критичні рівні і загрожують економічній безпеці держави .
Найбільш важливим фактором на сучасному етапі ре­формування економіки є підвищення ефективності управ­ління зайнятістю населення через вдосконалення адмініст­ративно-правових і соціально-економічних механізмів. Це, насамперед, розробка нових та доповнення існуючих зако­нодавчих актів про працю, визначення компетенції органів державного управління різних рівнів у здійсненні політи­ки зайнятості населення. Це й включення нових економіч­них механізмів, спрямованих на створення матеріальних умов для функціонування державних гарантій у сфері зай­нятості населення, таких як цільове фінансування, пільго­ве кредитування та надання додаткових пільг суб'єктам гос­подарювання, що забезпечують розширення масштабів ви­робництва, створення нових робочих місць, підвищення зай­нятості населення.
Аналіз економічних проблем, пов'язаних зі своєчасними виплатами заробітної плати, свідчить, що заробітна плата раніше не зароблялась, а нараховувалася в номіналі. Крім того, у більшості галузей економіки не підтримувалося міжга­лузеве співвідношення в оплаті праці (до рівня середньомі­сячної заробітної плати робітників і службовців у народно­му господарстві). Проте, варто зазначити, що держава постійно приділює увагу вирішенню цього питання. І в останні роки простежується значне покращення.
Вивільнення значної кількості робітників і службовців за­гострює дві проблеми. По-перше, це їх фінансове забезпечен­ня, по-друге, своєчасне здійснення професійної перепідготов­ки незайнятого населення.
Аналіз сучасного етапу дає підстави для висновку про не­достатню увагу з боку міністерств та установ з підготовки кадрів усіх рівнів відповідно до існуючих і перспективних по­треб ринкової економіки. Вказане полягає в невисокому рівні керованості цими процесами. Майже відсутній механізм ви­переджаючої професійної підготовки й перепідготовки пра­цівників, що знаходяться під ризиком скорочення. Цей важли­вий важіль може значно пом'якшити проблеми зайнятості, скорочення безробіття.
Перехід до ринкової економіки висунув на перше місце проблему формування «середнього класу» як наймобільнішої і найбільшої соціальної категорії, що є опорою сучасного циві­лізованого суспільства. Але сьогодні в Україні ще не створено критичну масу економіки для формування і розвитку серед­нього класу. Має місце значне падіння рівня життя сімей, які раніше мали середній достаток. Вважається, що за сприятливих умов і у розвинутому економіці суспільство можна представити у вигляді ромба. А згідно досліджень в країні, наше суспільство має вигляд трикутника [Див. рис. 3.1.].
 SHAPE  \* MERGEFORMAT

2

3

1

2 3 3

2

1 – Клас багатих

2 – Середній клас

3 – Клас бідних

 
                       Розвинута країна             Україна
Рис. 3.1. Поділ суспільства на класи
Відбувається виділення середнього класу і виведення його за межу прожиткового мінімуму. Разом з тим почалося формування «приватнопідприємницького» прошарку, який має високі та занадто високі доходи. Отже, сьогодні економічні та соціально-психологічні наслідки поляризації доходів і спо­живання різних категорій населення виявляються в посиленні егалітарних настроїв у суспільстві.
Для реалізації стратегії зростання необхідно забезпечу­вати модернізацію галузей економіки. Для цього потрібен первісний капітал. Створити його можна тільки за допомо­гою потужного середнього класу, як це зробили інші розви­нуті країни Європи і світу. Але збільшити частку середньо­го класу у суспільстві без створення відповідної інфраст­руктури неможливо. При цьому тільки комунікаційних, інформаційних та інших систем, навіть конституційної підтримки, недостатньо. Це можна зробити тільки за цільо­вої і наполегливої підтримки держави. В Європейських краї­нах така підтримка здійснюється за допомогою так званих інкубаторів, тобто центрів, які сприяють розвитку серед­нього класу.
У соціально-економічних умовах розвитку суспільства, що склалися сьогодні, середній клас можна розглядати як дійсний локомотив економіки та головну складову політики подолання бідності в Україні. Вона має поєднуватися з політикою ста­новлення середнього класу. Для цього потрібно створення відповідних умов та використання ефективних економічних підходів.
Стратегічною проблемою економічної політики в умо­вах формування соціальне орієнтованого ринку є станов­лення та розвиток малого бізнесу, як і підприємництва в цілому. Відповідно недооцінка ролі та місця малого підприємництва, ігнорування його економічного і соціаль­ного потенціалу можуть набути характеру стратегічного прорахунку.
Важливою проблемою соціального захисту населення на всіх рівнях державного управління є недосконалість існу­ючої системи соціального страхування, що обумовлена, на­самперед, відсутністю законодавче встановленої прямої за­лежності між страховими внесками та виплатами з них, функціонуванням переважно державної системи соціально­го страхування. Згідно з Основами законодавства України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»[100] має бути здійснений перерозподіл відповідаль­ності за соціальне забезпечення громадян між державою, ро­ботодавцями та працівниками. В цьому напрямі першочер­говим завданням у сфері соціального страхування є прий­няття нових законів України з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, створення сучасної нормативно-правової бази, яка б визначала їх пра­вові, економічні та організаційні засади, та відповідної сис­теми управління соціальним страхуванням[101].
Для зміцнення правової і фінансової основ усієї систе­ми охорони здоров'я населення дуже важливим кроком до підвищення ефективності соціального захисту найбільш уразливих верств могло б стати прийняття закону, що б стосувалося соціально-медичного страхування.
Важливою проблемою регіональної соціальної політики є розробка і запровадження єдиних мінімальних соціальних стандартів соціального захисту населення незалежно від еко­номічних можливостей регіонів.