Зміст

Вступ

1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім’я – родина школа

1.1 Історико-педагогічні аспекти

1.2 Українська сім’я – родина, як виховний вплив колективу

1.3 Організація і методика дослідження

2. Засоби фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку в системі сім’я – родина, школа

2.1 Зміст і шляхи взаємодії родини і школи в організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів

2.2 Результати експериментально-дослідної роботи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні є одним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовлено тим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації та гуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного та морального здоров’я до активного життя і професійної діяльності.

Збереження і розвиток молодого покоління є найважливішою функцією шкільної освіти. На законодавчому рівні вона закріплена законами України «Про освіту» (1996), «Про загальну середню освіту» (1999), сутність і шляхи реалізації оздоровчої функції школи методологічно окреслено у Концепції 12 – річної загальної середньої освіти(2000), Державна програма «Освіта. Україна. ХХІ століття» (1994 р).

У генетичній програмі кожної людини, як відомо, закладений величезний фізичний потенціал. Разом з тим, загально визнано, що у сучасних умовах в Україні склалася критична ситуація зі станом здоров’я населення і зокрема молоді. Це обумовлюється посиленням негативних впливів екологічних, економічних, соціальних та інших факторів.

Статистика свідчить, що при вступі до школи різноманітні відхилення у стані здоров'я має кожна третя дитина, а до кінця навчання у дев’ятому класі – кожна друга [О. Балакірєва, С. Присяжнюк]. У 10 – 20% сучасних школярів виявлено надлишкову масу тіла; у 30 – 40% – захворювання носоглотки; у 20 – 40% – порушення постави; у 50% – дефекти зору і нервово – психічні відхилення; у 50 –60% схильність до частих захворювань [В. Добринсьлий, О. Дубогогай].

Встановлено, що причинами різноманітних відхилень у фізичному розвитку і стані здоров'я дітей є: не достатня рухова активність, обсяг якої з кожним роком зменшується [С. Поспєлова, Р. Поташнюк, В. Язловецький]; непідготовленість дітей самостійно піклуватися про своє фізичне вдосконалення [О. Дубогай, О. Козленко]; недостатня увага учителів і родини до проблеми виховання у молодших школярів позитивного ставлення до зміцнення свого здоров'я [В. Лесик, А. Мерлан, С. Корнієнко].

Уроки фізичної культури компенсують необхідний для дитячого організму об’єм рухової активності лише на 11 – 13% [Т. Гнітецька, П. Данчук]. Малорухли-

вий спосіб життя молодших школярів, навчальні перевантаження, а біологічний характер домашніх умов проживання, недосконалість традиційної системи фізичного виховання криють у собі загрозу для здоров'я учнів [С. Поспєлова, Р. Поташнюк].

Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм і методів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів загального охоплення дітей молодшого шкільного віку систематичними заняттями фізичними вправами є фізичне виховання, що здійснюється в родині під керівництвом і контролем батьків та близького родинного оточення. Це дозволяє впливати на організм дитини не епізодично, а систематично.

Суспільно – політичні умови, в яких функціонує сучасна українська сім’я, характеризується своєрідністю людини, її гармонійного розвитку.

У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність уточнення концептуальних позицій щодо виховання дітей у сучасній українській родині. До цього спонукає соціально – педагогічна дійсність. З огляду на вище зазначене особливо важливого значення набуває педагогічна взаємодія родини і школи у фізичному вдосконаленні особистості вже на першому етапі шкільного навчання – початковій школі.

Саме феномен «сім’я – родина» найбільш точно віддзеркалює своєрідність української ментальності у зв’язку з визначенням неповторного впливу на становлення особистості генетично наближеного мікро соціуму. Формування потреби у фізичному вдосконаленні залежить від ефективності навчально – виховного процесу в школі, виховання в родині, дотримання дитиною гігієнічних норм і, перш за все, наявності позитивної мотивації у самовдосконаленні.

Аналіз педагогічної дійсності свідчить про зростання інтересу до родинної педагогіки, як ефективного засобу усіх складників національного виховання, в тому числі і фізичного на яке спрямоване наше дослідження. Родинна педагогіка розглядає виховання дитини, як певну взаємодію членів родини (переважно батьків0 з найближчим соціальним середовищем і відповідальністю сім’ї за долю дітей, наступних поколінь і долю країни.

Актуальність поставлених перед сучасною школою завдань з фізичного виховання молодших школярів, характерні тенденційні зміни у структурі й змісті сучасної сім’ї – родини та виховання в ній дітей і зумовило вибір теми дипломної роботи, а саме: «Фізичне виховання молодших школярів у напрямку сім’я – родина, школа»

Об’єктом дослідження – фізичне виховання молодших школярів сучасної школи.

Предметом дослідження – зміст, форми і методи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно – оздоровчої діяльності молодших школярів, а мета – розробити зміст і шляхи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно – оз-

доровчої діяльності молодших школярів та експериментально перевірити їх ефективність.

Гіпотеза – фізичне виховання молодших школярів буде успішним, якщо забезпечити узгодженість вимог до дитини; якщо родина і школа буде цілеспрямовано і систематично озброювати учнів знаннями, уміннями і навичками фізкультурно – оздоровчої діяльності, стимулювати їх до занять фізичними вправами.

Згідно з предметом і метою дипломне дослідження було спрямоване на вирішення таких завдань:

– вивчити стан проблеми взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів;

– вивчити і обґрунтувати функціональну роль родини у фізичному вихованні молодших школярів;

– обґрунтувати і експериментально перевірити шляхи у фізичному вихованні молодших школярів.

Основною базою дослідження виступили: Литвинівська ЗОШ І –ІІІ ст.

У дослідно-експериментальній роботі взяли участь 124 учні, 6 вчителів, та 80 батьків молодших школярів Тернопільщини.

Структура дипломної

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім’я – родина школа

1.1 Історико-педагогічні аспекти проблеми

Педагогічна сутність фізичного виховання безпосередньо пов’язана зі змістом більш загального поняття «виховання», при чому в широкому його розумінні. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичний його складник є цілеспрямованим процесом розв’язання відповідних завдань виховного, освітнього і розвиваючого порядку [25].

Як складова організаційна частина загальної системи національної вітчизняної школи, фізичне виховання спрямоване на морфологічне вдосконалення організму людини, зміцнення її здоров'я, розширення меж творчого довголіття, як важливих передумов формування всебічно розвинутої особистості, спроможної і готової до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни.

Закономірно, що різноманітні аспекти фізичного виховання школярів притягували увагу психологів, педагогів, громадських діячів. Пошуки оптимальних підходів щодо розв’язання локальних питань фізичного вдосконалення особисто націлені, загалом, на взаємозв’язок з тими соціальними завданнями, які вирішувались суспільством в освітньо – виховній галузі.

Відомо, що фізичне виховання, як і виховання в цілому, є загальною і вічною категорією суспільного життя. Але його конкретні форми історично обумовлені, а мета і завдання, зміст і організація змінюються зі зміною суспільних умов. Так, встановлено, що в первісному суспільстві фізичне виховання було спрямоване на підготовку мисливців і воїнів. Цій меті слугували різні ігри і змагання, що імітували полювання і військові дії дорослих, а також відповідні, дуже тяжкі обряди і випробування фізичної витривалості і морально – вольового загартування юнаків у період настання зрілості.

У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин – Нонга і Гоан – Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції[18].

Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.

Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.

На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція – розмноження і харчування), твариною (її функція – відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла[3].

В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово – фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» – їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м’ячі, диби, гойдалки тощо.

Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом – гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання[18].

У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів – класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов’язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п’ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково – практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні [15].

Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико – педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.

Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь – який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом [21].

Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух [9].

Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час[11].

Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь – яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі[29].

Виключно високо оцінював роль сім’ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:

1. елементарна інтелектуальна (розумова);

2. моральна елементарна;

3. фізична елементарна;

Метою, зокрема, останньою, на думку педагога, є правильний експериментальний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, виробляє у неї певні фізичні навички[26].

На думку педагога – класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім’ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.

На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім’ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.

Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах – як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.

Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу[26].

Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов

Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:

1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;

2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;

3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;

4) запровадження шкільного викладання гімнастики, де філантропісти виступали початківцями.

На їхню думку, фізичне виховання повинно відповідати двом вимогам.

По-перше, це постійна турбота про здоров'я дітей, систематичний догляд за їх тілом; діти повинні отримувати просту, здорову їжу. Їх одяг повинен бути простим, доцільним, відповідати кімнатним умовам. По-друге, всі люди повинні мати можливість займатися корисною діяльністю, тим самим третируючи своє тіло, для дітей такі вправи повинні полягати в різноманітних іграх; для підлітків – у ходьбі, бігові, стрибках, плаванні, танцях, заняттях ремеслом і сільським господарством; для дорослих – у доцільних розвагах у часи дозвілля.

Отже, зазначені ідеї педагога про необхідність цілеспрямованого фізичного виховання мають неабияку необхідність і цінність, бо в них проявляється турбота не про представників якихось привілейованих соціальних груп, а про весь народ, про всі верстви населення незалежного від віку, статі і станової належності[18].

У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].

Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур’є

Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь – яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 –3 до 9 років Фур’є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].

Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово – м’язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім’ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім’ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання – «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».

Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв’язку і взаємозгоді [20].

Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичної культури дає підстави стверджувати, що не існує народу, в якого не було б самобутнього різновиду фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять важливий елемент його національної культури, життя й побуту. Підтвердження цього є наявність у світовій скарбниці різноманітних засобів фізичного виховання, численної кількості самобутніх фізичних вправ та ігор, які відображають побутові, культурні особливості того чи іншого народу, його взаємини, характер поведінки, спосіб життя й умови виховання.

Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.

Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім’ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «’Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає’’.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху – період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:

– виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужого поневолення;

– виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально – людських – цінностей;

– формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

– виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.

Другий – родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно – моральні цінності.

Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах[]

Як відомо, слава запоріжсьгоко війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків із найсильнішими і наймужнішими народами світу. Західні історики ХVІІ і особливо ХVІІІ ст. Виявляли схильність порівнювати Запорізьку Січ з уславленими містами – державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. Енхель написав у 1790 році латино мовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: «Порівняння «військових республік» давніх спартанців, критян і українських козаків». П. Маріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами.

Доведемо, що в Запорозькі Січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основу якої складали звичаї українського народу: ігрові та загальні форми використання фізичних вправ, часто у поєднанні з піснями або музикою.

Пріоритетне ж місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:

а) цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);

б) вдосконалення навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи, тощо;

в) піднесенню майстерності у володінні різними видами зброї і засобами пересування.

Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків – гопак, феномен якого став навіть предметом дослідження науковців сьогодення[]

Тому цілком зрозумілим є той факт, що ідея фізичного і духовного вдосконалення знайшла своє відображення в теоретичній спадщині українських національних прогресивних діячів освіти (Г. Ващенко, О. Духнович, М. Корф, В. Сухомлинський, Г. Сковорода, С. Русова, Я. Челіга) і має перехідне значення для сучасної національної школи України.

Так, видатний просвітительXVІІІ ст. Г. Сковорода, який в історії педагогічної думки висунув ідею природного виховання, вважав, що фізичне виховання повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності і годування. Засобами природного фізичного розвитку і зміцнення організму дитини Г. Сковорода вважав дотримання правильного режиму, чистоти і акуратності, правильного харчування, по міркування у всьому і особливо фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.

У свою чергу М. Корф, відстоюючи ідею загального обов’язкового навчання, стверджував, що метою загальноосвітньої школи повинна бути підготовка людини до життя, і до того ж, людини розвинутої фізично і духовно. Школа крім знань, повинна сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів, розвиваючи естетичні почуття.

Не меш важливого значення фізичному вихованню надавав закарпатський просвітитель О. Духнович. Проповідуючи принцип природо відповідності виховання, він розвивав ідею і про рівно мірний розвиток фізичних інтелектуальних сил дитини. Педагог, на його думку, повинен зважати на те, щоб сили завжди в рівномірності були. Саме в цьому підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання []

Значну увагу фізичному вихованні дітей приділяв К. Ушинський. У праці «Педагогічні подорожі по Швейцарії» педагог зазначає, що «основний закон дитячої природи» можна висловити так: дитина потребує діяльності безперестанно і втомлюється не діяльністю, а її однобічністю. К. Ушинський відзначав правомірність положення німецького психолога і педагога Бекне про значимість гри в духовному та фізичному розвитку дитини[].

Важко, також, переоцінити цінність судження Г. Ващенка про фізичне виховання. За його переконання, воно має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій – фізичний розвиток[]. Ці аспекти взаємопов’язані, доповнюють один одного, допомагають зв’язати основні завдання фізичного виховання[].

Слід зазначити, що вагомою авторської концепції національної школи С. Расової, є плідна ідея щодо мети і завдань фізичного виховання в оновленій українській школі. Педагог доводить значимість фізичного виховання у цілісному формуванні особистості, виходячи з історичної соціально – політичної обумовленості, а також, спираючись на цінний досвід педагогів – попередників. Проаналізувавши погляди на цю проблему Я. Каменського, Ж. Руссо, Д. Локка, Песталоцці, Лесгафта та інших, С. Русова приходить до висновку, що мета виховання повинна полягати в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини[].

За твердженням Я. Чепіги, сучасника і однодумця С. Русової, фізичне виховання повинно стати в системі формування людини одним з найважливіших факторів не лише тілесного, а й духовного розвитку. У статті «Фізичне виховання» автор зізнається, що взятися за розробку проблеми фізичного виховання його примусив власний педагогічний досвід, а також зроблений ним у результаті тривалих спостережень висновок про те, що «свідомо» й несвідомо люди занапащали своє здоров'я здобуваючи погані звички в дитинстві, оскільки про фізичне виховання дітей не дбали як слід ні батьки, ні школа.

Між тим, фізичний і розумовий розвиток особистості перебувають у нерозривному взаємозв’язку, в значній мірі обумовлюють один одного, тож всебічно знати, розуміти і пам’ятати про «глибокий природний зв’язок фізичного здоров’я і розумового розвитку треба всім, хто бере участь у вихованні дітей, бо плекаючи здоров'я дітей забезпечить здоров'я й нормальний розвиток нації», – переконував Я. Чепіга.

Показово, що Чепіга, досліджуючи означену проблему дитини в русі використовувати з виховною метою.

Додамо, що особливу увагу Я. Чепіга приділяє діяльності в іграх. Дослідник наголошує на тому, що існує лише невелика група ігор, котрі не вимагають праці м’язів. В основному й ігри, й фізична праця взагалі «сполучені м’язовою діяльністю». Отже, виховний момент праці має враховувати «все те, що сполучене з витратою фізичної енергії через працю м’язів»[].

У працях видатних педагогів радянського періоду П. Блонського, С. Швацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського, особливу увагу приділено формуванню особистої активності дитини, тобто, виробленню у неї суспільно корисних потреб, так званий, передовий підхід до виховання дитини в цілому і фізичного зокрема. Так, П. Блонський вважав, що найважливіше завдання фізичного виховання в сім’ї і школі полягає в тому, щоб навчити дітей оберігати себе від хвороб, виробляти гігієнічні навички. Водночас, школяр повинен усвідомити загальну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку відповідно до порад природознавства і медицини[].

Завдання фізичного виховання школярів А. Макаренко вважав утвердження чітко спланованого режиму дня до якого повинні входити, поряд з іншими загальноосвітніми дисциплінами, заняття фізичною культурою[]. Видатний педагог радив широко використовувати рухливі ігри, туристичні подорожі, ігри вдома на повітрі з тим, щоб фізичні вправи стали для дітей потребою.

Серед багатьох питань педагогічної науки, що привертали увагу українського педагога – новатора – В. Сухомлинського, однією з головних була проблема фізичного виховання школярів. Добре, міцне здоров'я, за його переконаннями, – найважливіша умова життєрадісного сприймання й активності, творчої діяльності кожної людини. «Духовне життя дитини, – стверджував педагог, – її інтелектуальний розвиток, мислення, пам’ять, увага, почуття, воля – великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил…»[].

Два головних завдання ставить перед початковою школою В. Сухомлинський: дати учням глибокі та міцні знання і постійно піклуватися про їхнє здоров'я. Окрім того, заняття фізичною культурою і спортом повинні, на думку педагога, приносити учням ще й задоволення та насолоду, стати потребою особистості[].

Отже, вивчення і узагальнення історико – педагогічних аспектів проблемами фізичного виховання молоді дозволяє системно підійти до осмислення його місця у фізичному вдосконаленні учнів [див. Сх.. №1].

На сьогоднішній день в Україні сприятливим фактором в цьому виступає і наявна законодавча база.

Так, ВР прийняла «Закон України про фізичну культуру і спорт» (29 січня 1994 р.), в якому регламентовані соціальні, економічні, правові аспекти їх розвитку. Розроблена урядова «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні», підписана Президентом України. На місцях завершена розробка обласних, районних програм розвитку фізичної культури і спорту. Указом Президента України від 18.01.96 р. №63/96 затверджена Національна програма «Діти України», основною метою якої є забезпечити права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Особлива роль у досягненні означеної мети відводиться родині:» Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх змінюють спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини»[].

Ближчими за змістом до проблеми, що ми розглядаємо є наукові праці Л. Волкова(1990), О. Козленка(1990), О. Дубогай(1991), А. Грицюк, Г. Голоборотько(1997), С. Корнієнко(1997), в яких наголошується на актуальність проблеми виховання у дітей і молоді активованого ставлення до фізичного виховання і спорту як найважливішого компоненту здорового способу життя, що забезпечує в оптимальному режимі повний рухової активності, необхідні для підтримки резистентності і змінювання організму, підвищення його адаптаційних можливостей.

Необхідність удосконалення змісту, форм і методів фізичного виховання учнів початкових класів у сучасній школі аргументовано доведена у навчально-методичному посібнику С. Корнієнко» Родинні обереги здоров'я дитини».

Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку та наукових доробок сучасних дослідників проблеми фізичного виховання учнів школи І ст. виступає теоретичними засадами нашого дослідження.

Отже, осмисливши пріоритети фізичного виховання молодших школярів вітчизняної школи сьогодення, видається за можливе по-новому оцінити унікальність родинно – сімейного фактору в фізичному самовдосконаленні особистості, визначити його систематизовану роль у його розробці педагогічної технології формування свідомого ставлення дитини до зміцнення свого здоров'я.

1.2 Українська сім’я – родина як виховний колектив

Найбільш суттєвими поняттями у нашому дослідженні стала сім’я – родина. Які ж найсуттєвіші його характеристики? Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім’я родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв’язків. Історично доведено, що від фізичного і морального здоров'я сім’ї, охорони материнства і дитинства, залежить духовне благополуччя нації народу, держави[].

З’ясування суто історичних аспектів проблеми переконливо доводить, що рід – це велика родина (відома в Україні під назвою «печище», «служба», «сім’я» «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав своє спільне майно – ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але суцільна, злучена кровними зв’язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом, під впливом економічного прогресу, рід втратив суспільність і розпався на малі самостійні родини, кожна з яких вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі – громади. Проте, пам’ять приналежності до роду не губилася. Історики стверджують, що давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких[].

Проблема збереження роду, сім’ї та виховання і захисту в ній дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди. Так, ще в Київській Русі родина вважалася найпершою і найніверсальнішою академією, де не тільки «загартовується тіло», а й формується духовний світ. Сімейний побут із сильною владою батька і високим моральним авторитетом матері, справляли могутній соціалізуючий вплив на підростаюче покоління.

З дитячих років людина знаходиться під постійним впливом природи та ідеологічних факторів, що впливають на особистість в процесі її формування розвитку. В числі факторів соціального середовища сім’ї належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Вона є найважливішим засобом у формуванні світогляду, системи соціальних установок і формуванні життєвих планів. Суспільні правила поведінки в перше усвідомлюються в сім’ї, культурні цінності суспільства впроваджують через сім’ю, пізнання інших людей починається з сім’ї[].

Найважливіша соціальна функція сім’ї – виховання і розвиток дітей, соціалізація підростаючого покоління. Не менш важливу роль має відношення батьків до виховання дитини засобами фізичної культури, як фактора, що визначає в подальшому моральний і фізичний потенціал людини, її трудову виробничу діяльність. Особливу роль у цьому плані має особливий приклад батьків, їх ставлення до занять фізичною культурою в умовах сім’ї (О. Дубогай) [].

Виховний потенціал сім’ї і ефективність його реалізації обумовлені соціальними факторами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Загально – визнано, що до них відносяться:

– фактори макросередовища і ті зміни, які в нього проходять;

– структура сім’ї (нуклеарна або багато подібна; повна або неповна, багатодітна або малодітна).

– матеріальні умови життєдіяльності сім’ї (рівень прибутків, житлові умови, благоустрій побуту тощо);

– особистісні характеристики батьків (соціальний статус, рівень освіченості, загальна і психолого-педагогічна культура, орієнтації і установки на виховання і освіту дітей);

– психологічний клімат в сім’ї система і характер взаємовідносин між її членами, їх загальну діяльність;

– допомога сім’ї з боку суспільства і держави в освіті дітей, соціалізації підростаючого покоління.

Кожна людина – унікальна індивідуальність, і саме сім’я у спромозі її благодійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість. Крізь призму цих положень є доречним розглядати глибинний смисл позиції В. Сухомлинського про те, що хороший батько ні за яких умов і ніким не замінний між тим, як будь – який хороший робітник у виробничій сфері.

Вочевидь, саме народна мудрість, народна педагогіка акумульована й у висловлюванні Сухомлинського про те, що головний сенс та мета сімейного життя – виховання дітей, а важливою школою виховання є взаємовідносини між чоловіком і дружиною, між батьком і матір’ю[].

Цілком закономірною та актуальною постає й вимога К. Ушинського, щоб і школа, тобто послідуюче за родиною «місце перебування» дитини, була також пройнята сімейним духом, була щонайбільш схожа на сім’ю[].

Цілком природно, що доля української родини тісно переплітається з історичною долею України, коли народ мав свою державність, то й умови для розвитку української сім’ї, батьківської етнопедагогіки були сприятливі, як це було, наприклад у середині XVІІ ст. Так, уже перші кроки глави УЦР М. Грушевського, діячів освіти молодої республіки періоду 1917–1921 рр., а також педагогів С. Русової, І. Стешенка, Я. Чепіги та інших були спрямовані на відтворення національної самобутності і оригінальності народної системи виховання. Зразками родинного виховання стали родини С. Старицького, М. Лисенка, Ольги і Петра Косачів. Висока педагогічна культура взаємин створювала умови для самовиявлення і розвитку здібностей дітей. Як відомо, тут панував культ рідної мови, значна увага приділялась ознайомленню дітей з історією українського народу[].

В усі часи вища пошана в Україні до тих, хто доклав всіх зусиль, аби виховати скромну, працьовиту, шанобливу до батьків та інших людей дитину. Це становить одну з важливіших форм народної педагогіки. Причому, відповідальність за дитину в українській ментальності стосується всіх дорослих, бо визнано, що дитину виховує все суспільство[]. Як доказом цього може бути й те, що дитина для українців завжди була жаданою. Дослідники наголошують на тому, що «за українським світоглядом, розумові, моральні, фізичні здібності дитини закладаються задовго до її народження[].

Показовим є те, як сприймалася в українському світогляді вагітна жінка – вона була втіленням проявів неземного. Отже, в українському світогляді органічно переплетене вище святе і реальне, матеріальне.

Отже, сім’я – вищий людський феномен, а відтак вона щоразу й потребувала адекватних зусиль та властивостей особистості – вищих духовних якостей. Бо саме тут, на основі цього по-справжньому спроможна проявитись людина.

На кожному новому історичному етапі ще й ініціювало утвердженням сім’ї, якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» упродовж подальшого розвитку. Сім’я, як вища соціокультурна цінність в українській ментальності, надавала нового «забарвлення» змісту та спрямуванню усім іншим характеристикам людини. І це цілком закономірно: у родинному житті кожний починає жити та реалізовувати себе до цього невідомими властивостями, потребами, вимогами, прагненнями. А з часом, з появою дітей з’являються також специфічно нові форми морально – виховного спілкування, батьками усвідомлюється особлива відповідальність – і перед самим собою (як відповідальність за того, хто є твоїм «продовженням»), і перед суспільством (як це «продовження» буде з реалізоване) [].

Аналіз фольклорних, літературних та історичних матеріалів свідчить про те, що в Україні, починаючи з найдавніших часів, існували самобутні форми і засоби фізичного удосконалення людей. Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему обрядів, повір’їв знань, приказок. Характерною особливістю світогляду українців є асоціювання ідеями з рослинами, тваринами, природною стихією, що притаманні для України. Наприклад, «Дівка, як тополя», «Здоровий, як дуб»[].

Свій етногенез український народ веде від слов’ян, людей великого зросту і хорошого розвитку. Ібн Русте в своїх розповідях про русів писав, що вони «люди рослі, помітні і сміливі». Ці дані підтверджує інший арабський автор Ібн Фадлан, який говорив: « Я бачив русів, коли вони прибули із своїми товаришами і зупинилися на річці Ітиль. Я не бачив людей більш досконалих будовою тіла».

Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов’ян мали юнацькі імітації, під час яких випробовувалися, в першу чергу, сила і спритність юнаків, вміння володіти зброєю.

Традиційні форми і засоби фізичного удосконалення отримали свій подальший розвиток за часів існування Київської Русі. Дітей з малих років вчили володіти зброєю, їзді верхи, розвивати їхні фізичні здібності. Легендарний Святослав Ігорович почав воювати вже малою дитиною. Володимир Мономах ходив на лови з тринадцятирічного віку. Славетний Данило Галицький з раннього дитинства володів мечем.

Дуже велике освітнє і виховне значення мають легенди і перекази про надзвичайну фізичну силу київських богатирів (наприклад Кожум’яка) яка завжди гармонійно поєднувалась з моральною довершеністю. Це поєднання було і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь («сила без голови шаліє», «розум без сили мліє», «сила та розум – краса людини»).

Вершиною українського тіло виховання стали система фізичного виховання запоріжських козаків. Це система, що увібрала в себе весь багатовіковий нападний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи[].

Факт існування на Січі суворого виховання молодих воїнів не виникає ніякого сумніву і є незаперечною. Більше того, детальне вивчення і аналіз історичних матеріалів, наукових праць дозволяє констатувати, що в Запоріжській Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:

– запоріжські козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;

– свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;

– одним із основних критеріїв переходу молодика до « істинного запорожця» була його фізична підготовленість;

– посилене фізичне виховання дітей і молоді в січових школах і школах джур;

– велика кількість легенд та переказів про надприродні можливості козаків.

Проте, необхідно зазначити, що запорожці були людьми глибоко релігійними. Гармонійне поєднання цих двох культів, тобто високої моралі і фізичної досконалості, яке традиційно для українців ще з Київських часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу[].

На кожному новому історичному етапі це й ініціювало утвердження сім’ї у якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» з досліджуваної нами проблеми дозволяє стверджувати про зростання актуальності народних, зокрема родинних виховних традицій. Так 90 – ті роки характеризуються поступовими утвердженнями родинознавства в освітянську практику. Значно посилюється інтерес до досліджень у галузі родинної етнопедагогіки. Створюються сприятливі умови внаслідок зростання освітнього рівня для оволодіння ними науковою педагогікою родинного виховання, посилення плідних ідей і досвіду сімейної етнопедагогіки з педагогічною наукою. Друга половина ХХ ст. (як стверджує у дослідженні М. Стельмахович) [] повністю підтвердила, що такий суспільний феномен як родина, незамінний, і що майбутнє України за традиційно – трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на духовних принципах народної моралі, на засадах національних традицій і знаннях народної фаміністики.

Треба відзначити, що потенційні можливості сім’ї, її життєдіяльність, ціннісні орієнтації і соціальні установки, ставлення до освіти і виховання дітей терплять в останні роки серйозні трансформації, що багато в чому пов’язано з її адапційними можливостями і пристосуванням до них соціальних умов.

З однієї сторони, насичення ринку різноманітними товарами і послугами значно змінили погребову ситуацію і зменшили суто побутові труднощі батьків в придбанні для соціального процесу речей і послуг. Це сприяє тому, що батьки можуть задовольнити різноманітні потреби дитини, більше часу приділяти спілкуванню з нею. Зниження рівня зайнятості і збільшення кількості сімей з непрацюючою матір’ю може позитивно впливати на виховний потенціал сім’ї з високим рівнем прибутків.

З іншого боку, такими можливостями володіє переважна меншість сімей. Більшість відчувають суттєві труднощі при задоволенні насушних потреб, що не може не позначатись на характерні і спрямованості виховного процесу в умовах родини. Якщо жінка вимушено стає безробітною, то відразу виникає низка проблем: де знайти достатній заробіток на обмеженому ринку (особливо для жінок) ринку праці, як забезпечити дітей найбільш необхідним для життєдіяльності та ін. Багато сімей вимушені вибирати стратегію фізичного виживання.

Ці явища, здебільшого набувають масового характеру, зумовлюють дисфункцію сім’ї, як виховного інституту якраз в той період, коли держава різко скоротила інвестиції в дитинство, переклавши завдання соціалізації головним чином на сім’ю.

В даний час більшість дітей до трьох років виховується вдома. Здавалось би, що це повинно привести до внутрішнього поліпшення фізичного і психічного здоров'я дітей, які приходять із сім’ї в дитячі садки. Однак, як підтверджують матеріали дисертаційних досліджень (О. Дубогай, Е.Вільчковський) працівники дошкільних закладів констатують низький рівень розумового, фізичного розвитку дітей, слабку сформованість у багатьох з них доступних їхньому віку елементарних гігієнічних навиків.

Наявність такого явища науковці пояснюють фактами, які зафіксовані російським соціологом В. Переведенцем: зниження віку вступаючих у перший шлюб, зростаюче число так званих шлюбів «навздогін», при яких мотивом реєстрації є незапланована вагітність, ріст числа розлучень в першій фазі розвитку сім’ї (близько 50%, а в декотрих регіонах України – 70 – 80%), збільшення долі конфліктних сімей і, як наслідок, зниження материнської і батьківської відповідальності за дитину і її майбутнє. Стала ще більшою розбіжністю результатів сімейного виховання: сім’ї, стурбовані результатами значних успіхів в інтелектуальному і фізичному розвитку своєї дитини. Інші ж батьки викладають виховання і розвиток своєї дитини до «кращих часів».

За статистичними даними нині в Україні проживає 14 млн., сімей із яких 2,8 млн. – молоді сім’ї в яких народжується 80% дітей.

Сучасна сім’я значно відрізняється від тої, якою вона була не те, що десятки років тому, а й від сім’ї початку 90 – років. Вона стала більш не залежною, відкритою для інтеграції в неї інших культур і водночас агресивністю, підпорядковуючи зміст своєї життєдіяльності завданням виживання, триває процес переоцінки цінностей або зміщення їх акцентів в ієрархії особистісної системи цінностей сучасної молоді.

Характерною ознакою сучасних молодих сімей є брак можливостей щодо якісного виконання низки своїх функцій, зокрема господарсько – побутової, рекреативної, виховної, комунікативної. Це спричиняє суттєве зростання кількості конфліктів, нетерпимість і порушення загального позитивного мікроклімату, втрату стабільності емоційного підґрунтя.

На формування виховної функції сім’ї впливає і нуклеризація, що нині граничить з відчуженістю, послаблює можливості передачі соціального й сімейного досвіду від старших членів родини молодшим. Територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері професійних та побутових інтересів, дозвілля призводить до зниження соціального контролю й впливу батьківської родини.

Реально посилити виховний потенціал, особливо молодої сім’ї, може забезпечення педагогічно обумовленого впливу старшого покоління (бабусь, дідусів, та інших членів родини). Разом з виконанням побутових обов’язків і доглядом за дітьми вони служитимуть своєрідним транслятором соціального досвіду, який накопичувало їх покоління. У зв’язку з реаліями сьогодення їх допомога стає все більш актуальною, а запит на неї зі сторони молодих батьків все більш зростає. Хоч у відношеннях з бабусями і дідусями в сім’ї їх дітей і внуків часто виникають різні колізії, в тому числі і розбіжності поглядів з питань виховання, але значення їх допомоги важко переоцінити – це специфічна форма передачі досвіду старших поколінь молодшому в складному механізмі соціального наслідування

Не можна недооцінювати вплив початкових етапів розвитку дитини на її становлення як майбутнього батька, на формування ряду компонентів його педагогічної культури. В сім’ї дитини підсвідомо засвоює прийоми педагогічного впливу, а ставши дорослою, використовує у вихованні власних дітей. Однак, успадкована батьками і матерями від своїх батьків модель виховання не може бути повністю з реалізована в батьківській практиці нового покоління у зв’язку з умовами, яким властива динаміка що складає відповідні труднощі.

Доведено, зокрема, К. Ушинський [], В. Сухомлинський[], що відношення дорослої людини до оточуючих і особливо до дітей безпосередньо багато в чому визначається тим, наскільки «теплою» була його мати, скільки любові сам він отримав в ранньому дитинстві. Нажаль, в нашому суспільстві у 70 – 80 – ті роки помітились деякі зниження престижу батьківства, що виникало погіршення відношення до дітей. Молоді люди, що виросли в цей період зараз на порозі власного батьківства.

Освіченість і культура при деформації духовних цінностей ускладнює таке явище, як зниження престижу сім’ї, материнства, батьківства. Все більше, за даними соціологів, демографів і соціальних психологів, стає жінок, які кидають народжених ними дітей, які погоджуються на материнство, уникаючи сімейних вузів, заздалегідь прирікаючи своїх дітей на існування в неповній сім’ї. За статистичними даними, майже 12% дітей народжують матері – одиначки віком до 30 років.

Слід зазначити, що значні зміни спостерігаються і в сучасній системі батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто саме батьки подають дітям приклад агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися в майбутньому самостійному житті. Водночас, такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.

Аналіз соціально – педагогічної ситуації, що склалась характеризує життєдіяльністю сучасних молодших школярів, як «інсценізоване» дитинство, структуровану здатність дорослим, що значно обмежує можливості дітей у само визначеності й саморегуляції. Нерідко є ситуація, коли батьки самі вирішують, ким мають стати їхні діти і примушують робити те, про що самі завжди мріяли, але з різних причин не реалізували свої мрії. Наприклад, музичити, навіть, якщо дитина не має до цього хисту, чи вивчати іноземні мови тощо. Іноді бажання бачити свою дитину першою, найкращою затьмарює здоровий глузд декотрих батьків. Вони переважно не враховують природних нахилів дитини, не заважають або не знають, коли і яке навантаження допустиме за віком, не шкодить її здоров’ю, не підірве життєві сили ще не сформованого організму. Настроєні тільки на успіх, а не гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь – якою ціною нерідко стають причинами психічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до навколишніх.

Узагальнення матеріалів діагностичного вивчення провідних педагогічних проблем дозволяє стверджувати, що до типових відносяться такі:

– батьки не мають чіткої стратегії виховання дитини;

– недооцінюють стан молодшого шкільного віку в становленні особистості;

– не завжди адекватно розуміють його самоцінності та унікальності;

– недостатньо обізнані з педагогічними засадами виконання виховної функції через обмежені знання вікової педагогіки, психології та фізіології.

Ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейного виховання недостатня орієнтація на формування здорового способу життя, завдання якого є виховання потреб в здоров’ї. Відомо, що основи здоров'я закладаються в ранньому дитинстві, а у шкільні роки дитина повинна стати міцною, сильнішою, витривалішою.

Водночас (за твердження О. Дубогай, О. Козленко) більшість показників здоров'я дітей України характеризуються негативними тенденціями. Вступаючи до школи переважна більшість дітей вже має порушення здоров'я. За даним МОЗ, у 1 -4 класах більш – менш гармонійно розвинуті (у фізичному відношенні) тільки 65% дітей. Медичне обстеження дітей і підлітків у віці 6 – 8 років показало, що 36% з них має низький рівень фізичного здоров'я, 56,5% – нижче середнього і середній тільки 7,5% – вище середнього і високий. Статистично підтверджено і загально визнано науковцями (Е.Вільченовський, О. Дубогай, С. Корнієнко), що сучасна людина випробовує величезні психоемоційні перевантаження і нестачу рухової активності ще з раннього дитинства, а в результаті суспільство має хворе покоління. Відзначимо, що ще М. Пирогов, лікар, педагог і суспільний діяч, стверджував, що вихованню треба надати більш великого життєвого значення, ніж навчанню.

Сучасна школа, змістивши акценти і розширивши навчальні завдання, в ущерб вихованню і здоров’ю, тим самим створила умови не тільки для руйнуючих але й формуючих пороків. Особливо тривожить високий рівень захворюваності дітей молодшого шкільного віку. Соціально – педагогічний досвід переконує, що немає більшої цінності для людини, ніж здоров'я, а воно починається з сім’ї. Такого висновку дійшла ВООЗ на основі численних досліджень. Досвід підтвердив, що сім’я відіграє вирішальну роль у закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу їх у стійкі переконання, вироблення навичок та вмінь. Тому збереження й укріплення здоров'я дітей розглядається як справа державної ваги, як спільне завдання суспільства, школи, родини і самої дитини, бо «Здобути і зберегти здоров'я може лише сама людина» – твердить один із засновників руху за здоровий спосіб життя в Україні М. Амосов.

Важливу роль у розв’язанні цих завдань цих завдань має відношення батьків до знань фізичною культурою. З точки зору фізичного фізіології ряд вивчених (Т. Кузнєцова, П. Пласкуньєв, В. Шахненко) визначає відношення як домінантний стереотип коркової діяльності. Вони підкреслюють, що психічне відношення людини – це набуті тимчасові умовно – рефлекторні зв’язки, які мають тісний взаємозв’язок з безумовними рефлексами, але які перейшли до другої сигнальної системи. Відношення, засноване на індивідуальному особистому досвіді люди, реалізується в системах вищих вторинносигнальних процесах (мисленні, уяві, пам’яті, емоціях і т. д.).Вони, і лежачі в їх основні нервово – фізіологічні утворення невід’ємно зв’язані з свідомістю і волею людини і в значній мірі визначаються і регулюють його поведінку і діяльність.

В процесі виховання у батьків обов’язково виступають дві його важливі і тісно зв’язані між собою сторони: пізнання дійсності в процесі виховання і відношення до неї. І якщо процес пізнання складає головний зміст освіти батьків, то формування відношення до дійсності – основу виховання дітей. Суб’єктивне відношення батьків до фізичної культури і до занять фізичними вправами і спортом дітей визначається як детермінант їх культурної активності в сім’ї і важливу умову, що вивчає і оптимізує фізкультурно-спортивну діяльність їх дітей (О. Дубогай).

Своє вираження фізична культура знаходить і в потребі рухової активності, і в особливостях взаємовідношення людей, і в оцінці впливу фізичної культури на організм, і в специфічній спрямованості рухової діяльності, як однієї з сторін особистого життя людини, і в оцінці подій спортивного життя як в нашій країні, так і за кордоном. Все це і характеризує багатогранність і складність даної проблеми.

Так, В. Жолдак встановив, що місце фізичної культури і спорту в бюджеті вільного часу сім’ї, визначається головним чином відношення до цього людей. Це відношення регулюється ціннісними орієнтаціями і має двоякий характер. Вербальне відношення, що притаманне більшості людей, не відповідає реальному, тобто такому, яке б виражалося б в активній фізкультурно-спортивній діяльності. Звідси необхідність формування такого рівня відношення, яке виражалося б в активних заняттях фізичною культурою.

Особливу увагу заслуговують питання, що стосуються ставленням батьків до привиття інтересу і звичок до занять фізичною культурою і спортом як основного фактору зміцнення здоров'я дітей. За обраним висловлюванням А. Макаренка, «батьки повинні оснастити спортивну дорогу своїх дітей».

В теперішній час, як показало наше дослідження, вклад сім’ї у фізичне виховання дітей недостатній. Багато що пояснюється, на думку дослідників, недооцінкою значимості фізичних вправ, недостатньою інформацією батьків про значення занять фізичною культурою, недостатнім знайомством з нормами і законами гігієни, низьким рівнем роботи школи і сім’ї. Виховання школярів потрібно розпочати з виховання батьків (О. Дубогай, С. Корнієнко).

Саме ця обставина була врахована у Національній програмі «Діти України», де вказується на необхідність підвищення ролі відповідальності сім’ї за збереження і зміцнення здоров'я дитини.

Соціально – педагогічна характеристика сучасної сім’ї показує, що на стан виховання дітей у родині впливають різні чинники. Виховний процес відбувається не тільки в ній, а й поза нею. Він тісно пов’язаний з усіма сферами життєдіяльності людини і на різних рівнях взаємодії та інтеграції створює різні умови для становлення особистості. Якою вона буде – турбота не тільки батьків, а й суспільства в цілому.

З огляду на наведене постає потреба уточнити або повністю змінити концептуальні позиції щодо виховання дітей у сучасній українській сім’ї. З урахування сучасного стану соціально – педагогічних умов виховання дітей у сім’ї, організації підвищення педагогічної культури батьків інститутом проблем АПН України та Інститутом змісту і методів навчання Міністерства освіти України розроблено програму й тематичний план «Сім’ї і діти», базовою основою яких стали завдання, визначені Законодавством У країни про сім’ю і шлюб та про освіту, Державні Національні програми «Освіта» («Україна ХХІ ст.»), «Планування сім’ї» та «Діти України». Методологічні засади програмування педагогічної культури батьків подано у концепції «Сім’я і родинне виховання», розробленій науковими співробітниками лабораторії сімейного виховання Інституту проблем виховання АПН України (В. Постовий, П. Щербань, Т. Алексвєнко, О. Докуріна, Н. Стрельнікова).

Родинна педагогіка розглядається в цій концепції як систем галузевих культур, об’єктивних соціально – економічних умов, психологічних особливостей кожного народу, що в сукупності визначають його менталітет, який характеризується оригінальністю складу інтелекту, мислення, спрямованістю розуму і дій.

Спираючись на вищезазначені позиції ми виходимо з того, що у вихованні поколінь важко переоцінити сьогодні значення родинної педагогіки, яка еволюційним шляхом виробила оригінальні форми й методи впливу на особистість дитини. Родинна педагогіка розглядає виховання дитини як певну взаємодію переважно батьків і конкретних умов, що впливають на формування й соціальне становлення особистості. Велика значущість родини, в плані нашого дослідження зумовлена особливостями її впливу – безперервністю, постійністю, тим, що вона виховує не тільки за допомогою прямих виховних впливів, а й на морально – чуттєвому і навіть інтуїтивному рівні, що забезпечують високу ефективність досягнутих результатів та їх довго тривалість.

1.3 Організація і методика дослідження

При організації дослідження ми керувалися вимогами, які докладно висвітлені в спеціальній літературі[]. Ці вимоги насамперед полягають у виборі об’єкта, предмета дослідження і проведені експерименту, як найвищого засобу наукового пізнання.

Обстеженням були охоплені: ЗОШ №7 м. Тернопіль і Литвинівська ЗОШ І – ІІІ ст. Врахувався також кращий досвід учителів – практиків України, опублікований у науково – методичній літературі, який містить цікаві підходи щодо розв’язання і вдосконалення проблем фізичного виховання молодших школярів у взаємодії сім’ї і школи.

Метою нашого дослідження було: розробити зміст і ефективні шляхи взаємодії родини і школи, які б максимально сприяли результативній співпраці родини і школи в організації фізкультурно – оздоровчої діяльності молодших школярів.

Дослідження проводилось у три етапи.

На першому констатуючому ми здійснили аналіз психолого-педагогічної і методичної літератури з даної проблеми, узагальнити досвіт родинно – шкільного фізичного виховання дітей, а саме: проаналізувати календарно – тематичні плани виховної роботи з батьківською громадськістю вчителів початкових класів; тематику метод об’єднань і педагогічних семінарів з фізичного виховання; тематику педагогічних семінарів з фізичного виховання; тематику педагогічних лекторіїв, консультативних пунктів для батьків; провели бесіду з учнями і членами їх родини.

Другий формуючий етап був спрямований на розробку змісту і шляхів педагогічної взаємодії родини і школи в напрямку визначення, був спрямований на розробку змісту і шляхів педагогічної взаємодії родини і школи в напрямку визначення умов їх оптимального застосування. Для дослідно – експериментальної роботи був визначений експереметальний 3 А клас ЗОШ №7 м. Тернополя, що нараховував 29 учнів, старший вчитель О. Шкатлупа, а в якості контрольного 3 – В цієї ж школи в якому 23 учні, вчитель С. Корнак.

Проведення формуючого експерименту (з фіксацією констатуючого і підсумкового зрізів) дало можливість довести ефективність запропонованих нами змісту, форм і методів взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів.

На третьому підсумковому етапі – аналізувалися та узагальнювались одержані в процесі дослідно-експериментальної роботи результати досліджень, які знайшли своє втілення у розроблених нами методичних матеріалах, оформлялися на науково – практичній студентській конференції.

Для розв’язання поставлених нами завдань ми застосували таку методику, а саме:

1. Аналіз і узагальнення наукового – методичної літератури та нормативної документації. Цей метод використовувався на всіх етапах досліджень з метою обробки і аналізу даних літератури.

2. Теоретичний аналіз і синтез і синтез ми застосовували на етапі визначення мети, предмету, завдань дослідження, уточнення функціональної ролі взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів, та при обробці даних результатів проведеного експерименту.

У роботі були використані такі методи досліджень:

1. Педагогічний експеримент.

2. Опитування (бесіда, анкетування, інтерв’ювання).

3. Педагогічне спостереження.

4. Педагогічне тестування.

5. Аналіз шкільної документації.

6. Узагальнення незалежних характеристик.

7. Антропометричні вимірювання.

8. Статистичний аналіз експериментальних даних.

Педагогічний експеримент проводився у відповідності до загальноприйнятих норм та поставлених завдань.

Метод анкетування використовувався з метою отримання інформації з окремих проблем дослідження.

Метод спостереження був використаний для контролю педагогічних явищ і процесів, що досліджувались у природних умовах.

Педагогічне тестування було застосоване для визначення рівня фізичної підготовленості школярів за допомогою таких контрольних вправ (див. Додаток Г):

* швидкість (біг 30 м)

* гнучкість (нахил тулуба вперед з положенням сидячи);

* спритність (човниковий біг 4х9);

* сила (кількість згинання і розгинання рук в упорі лежачи на підлозі);

* витривалість (біг на 1000 м);

* швидкістю – силові якості (стрибок в довжину з місця).

Результати тестувань заносились у індивідуальну карточку учня.

Аналіз шкільної документації використовувався на діагностичному етапі, для отримання інформації про стан проблеми, що вивчається в змогу узагальнити відомості щодо дійсного стану організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодшого школяра в школі і в родині.

Метод оцінки компетентних суддів (класоводи, вчителі фізкультури, шкільні медпрацівники, члени родини, організатори виховної роботи в школі) застосовувався для достовірності і об’єктивності отриманих результатів дослідження.

Астрометричні вимірювання проводились у певній послідовності.

• Ріст визначали за допомогою ростоміра. Обстежуваного ставили спиною до стінки з ростоміром так, щоб він торкався стінки трьома точками: п’ятами, сідницями і лопатками. Голову учень тримав прямо, щоб козелок вуха був на одній прямій із зовнішнім кутом ока. Планшетку опускали до верхівки голови.

• Зважували школяра без верхнього одягу за допомогою медичної ваги. Вагу визначали в кілограмах та грамах.

• Для визначення ЧСС – обстежуваного садили на стільці і в стані спокою підраховували частоту пульсу за хвилину на променевій артерії в ділянці променево-зап’ясткового суглоба. Кількість ударів порівнювали з нормативними скороченнями серця дитини певного віку.

Фізичними навантаженнями для обстеження слугували 20 присідань протягом 30 секунд. Після цього визначали відсоток збільшення ЧСС від вихідного рівня. Збільшення ЧСС до 25% свідчило про відмінний стан серцево-судинної системи школяра; 25 – 50% – добрий; 51 – 79% – задовільний; більше 80% – незадовільний.

• Відстань між плечовими точками спереду виміряли за допомогою товстого циркуля, між антропометричними точками акроміни. Виміри фіксувались у сантиметрах.

• Відстань між плечовими точками виміряли за допомогою сантиметрової стрічки між антропометричними точками акром іонами. Виміри фіксувались у сантиметрах.

Відстань від 7-го шийного хребця до нижнього кута лівої (правої лопатки) виміряли за допомогою сантиметрової стрічки від виступу особливого відростка до нижнього кута лопатки.

Обов’язкові для усіх школярів фізичної культури лише на 11 – 13% компенсують необхідний добовий обсяг рухів (А. Перляков, 1989; Г. Васильков, 1990). До того ж вони не формуються у школярів звички до систематичних занять фізичними вправами, не дають достатніх знань у галузі фізичної культури (А. Комар, 1993; М. Шиян, 1996).

Результати дослідження, проведених у загальноосвітніх школах України (А. Дубогай, 1991; М. Головатий, 1995; Л. Смирнов), переконливо свідчать, що наші школярі страждають від недостатньої рухової активності. Наслідком гіпертензії є так звана хронічна шкільна втома. У дітей погіршується зір, знижується кількість еритроцитів у крові, сповільнюється ріст, помітно знижується розумова працездатність (Г. Пастушенко, 1996).

Встановлено, що хворобливі зміни у стані здоров'я школярів викликані не лише навчальним перевантаженням, а й організацією їхнього вільного часу. Однією з причин різноманітних відхилень у фізичному розвитку і стані здоров'я є недостатня рухова активність, обсяг якої з кожним роком зменшуються.

На констатуючому етапі експерименту нами проведено анкетування 124 школярів, аналіз відповідей про організацію вільного часу учнів показав, що більшість дітей (35,2%) віддає перевагу перегляду телепередач, 22,3% – комп’ютерними іграм, 18,2% – читанню книг, тобто тим видам діяльності, які несприятливо впливають на організм, викликаючи систематичну напругу.

Результати досліджень показали, що обсяг рухової активності у 65,1% опитаних дітей складає 4–5 голини на тиждень і є недостатнім для дітей молодшого шкільного віку. Для підтримки на належному рівні всіх фізичних якостей необхідно 5–6 годин на тиждень, а для їхнього розвитку – 8–10 годин на тиждень.

Разом з тим, школа не в змозі самостійно забезпечити необхідну рухову активність молодших школярів, тому виникає проблема фізичного виховання у сім’ї. Соціологічне дослідження, проведене серед батьків учнів молодшого шкільного віку, дало такі наслідки. Більшість опитаних батьків (80,3%) визнають провідну роль сім’ї у збереженні, зміцненні здоров'я фізичного розвитку дітей. Далі вказують на школу та органи охорони здоров'я.

У процесі дослідно-експериментальної роботи враховувалась, що сім’я, родина є вищим людським феноменом, суспільною інституцією виховання. Тому для дитини, що формується сім’я не може бути першоосновою. Педагогічна цінність цього фактору вбачається перш за все в тому, що кожна людина унікальна індивідуальність, і саме сім’я у спромозі її благовійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість.

Набутий емпіричний матеріал дозволяє стверджувати, що ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейно – родинного виховання відчутною є недостатня орієнтація на орієнтацію фізкультурно-оздоровчої діяльності в умовах сім’ї.

Між тим передовий досвід підтверджує, що сім’я відіграє вирішальну роль закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу її у стійке переконання, вироблення вмінь та навичок.

Експериментальна робота переконує, що особистий приклад батьків – це найкращий засіб залучення дітей до систематичних занять фізкультурою. Це визначає 76,9% респондентів, одночасно 8,8% – не погоджується з цим твердженням. У числі опитаних батьків 10,9% систематично займається фізичною культурою, 28,1% нерегулярно, 45,6% займається фізичною культурою і 9,4% респондентів не займається фізичною культурою.

Дослідження показало, що ставлення до фізичної культури та спорту значно за ставлення до фізичної культури та спорту значно залежить від інвентарю, який є сім’ях. Аналіз відповідей показав, що практично в усіх сім’ях є спортивний інвентар. Виняток складають лише 4,51% опитаних сімей. Найчастіше зустрічається такий інвентар лижі (60,6%), ковзани (50,06%), гантелі (56,06%), велосипед (65,15%), ракетки для гри в теніс (63,63%), інвентар для гри в бадмінтон (69,69%). Дещо менш розповсюджений такий спортивний інвентар: штанга (22, 73%), тир (28,18%), туристичні спорядження (16,66%), м’ячі (81,18%). Не менш, розповсюдженні тренажери (3,03%), перекладена (3,03%), експандери (1,51%), скейти (1,51%).

Цікавим є той факт, що у сім’ях, де батьки мають вищу освіту, кількість інвентарю значно більша й різноманітніша. Наприклад, у чоловіків із середньою освітою кількість інвентарю знаходиться в межах 6 найменувань, тоді як із вищою освітою – 14.

Отже, кількість спортивного інвентарю в сім’ях достатня та різноманітна. Лише мізерний відсоток батьків не купує дітям спортивне обладнання, за даними анкетування можна зробити висновок, що за належної організації в сім’ї є умови для самостійних занять фізичними вправами.

У зв’язку з цим ми розробили для батьків педагогічні поради щодо організації і використання домашнього фізкультурного майданчика, як фізкультурно-оздоровчого засобу для фізичного вдосконалення дитини див. Додаток 9).

При свідомому та активному сприянні батьків заняття фізичними вправами можуть перерости у природну потребу кожної дитини. Разом з тим батьки повинні це усвідомити. Тут велика роль відводиться школі, яка усіма доступними їй засобами повинна переконати батьків, що майбутнє щастя, здоров'я, життєдіяльність та життєстійкість дітей багато в чому залежить від їх повноцінного фізичного розвитку і фізичного виховання.

Загальновідомо, що головна роль в системі національного в цілому фізичного виховання зокрема, належить школі і родині, де в поєднанні виховного впливу на учнів вони органічно взаємопов’язані шкільною позакласною і позашкільною роботою, тобто об’єднанні спільною діяльністю. Спільна означає «та, що здійснюється з ким – несуть». Діяльність – це «заняття, праця»[]. Відповідно, спільна діяльність означає взаємодію, що спрямовану на гармонійне виховання особистості дитини.

2. Засоби фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку в системі сім’я – родина школа

2.1 Зміст і шляхи взаємодії родини та школи в організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів

Для того щоб підвищити рівень рухової активності молодшого школяра в умовах школи, ми у своєму дослідженні використовували такі форми, як: комплекс дитячих спортивних змагань «Старти здоров'я», веселі рухові перерви, фізкультхвилинки.

Дослідно – експериментальна робота переконує, що проведення в школі І ступеня такі заходи за участю сім’ї – родини забезпечує формування у батьків активної мотивації для досягнення фізичної досконалості дитини на кожному віковому етапі її розвитку, а у дітей почуття відповідальності за результатами своєї фізичної підготовленості і, як наслідок, систематичні заняття дітей фізичною культурою і спортом ставали бажаними і схвалювались родинами.

Отримані в результаті дослідження дані свідчать про те, що дитячі спортивні змагання «Старти здоров'я», в зв’язку з участю в них всіх учнів класу відрізняються від інших видів спортивних змагань своєю доступністю, спортивно – ігровим характером, а також комплексним впливом на фізичне, інтелектуальне, естетичне і моральне виховання школярів.

Окрім того в процесі підготовки до змагань і участі в них створюються сприятливі умови щодо формування ділових взаємовідносин у системі «родина – вчитель – учень» з метою зміцнення здоров'я дітей, що опирається на активну участь батьків не лише в оцінюванні фізичних потреб і можливостей своєї дитини, але й у конкретній цілеспрямованій корекції стану організму дитини засобами фізичної культури та зближенню дітей з батьками.

У нашому дослідженні вкінці навчального семестру підсумкові змагання проводить у вигляді матчевих зустрічей у відповідності з розробленою ними програмою, яка включала: мету, місце проведення та учасників і програму змагань.

Специфічною особливістю розробленої нами програми «Старти здоров'я» стало включення в систему традиційних учнівських змагань серії естафет «Моя спортивна родина». Їх суть полягала в тому, що змагаючись родинами діти отримували велике емоційне задоволення від співучасті у змаганнях дорослих, і що особливо найавторітетніших і душею близькими їм людей, а члени родини – активно долучались до шкільної фізкультурно-оздоровчої роботи, мали побачити фізичний стан своєї дитини у порівнянні з однолітками та зробити для себе необхідні висновки.

Окрім того, як засвідчила експериментальна робота, це сприяло залученню членів родини учня до участі в організації спортивно – оздоровчої роботи з респондентів у цьому зв’язку одержані нами у процесі інтерв’ювання запитання «Чи сподобались Вам «Старти здоров'я?».

Андрійко О. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст: «Я дуже тішуся, що став переможцем, бо мої щоденні тренування на домашньому спортивному майданчику не доречні. А ще цю перемогу поділив зі мною мій дідусь, з яким ми щоденно займаємось фізкультурою»

Мар’яна С. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст., «Я дуже старалася, але не змогла перемогти у зустрічній естафеті, тому не полінюся тепер вранці бігати з старшим братом».

Назар Я. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст., «Я дуже радів коли проходило змагання у родинних естафетах. Дуже приємно коли поряд є мама і тато. Вони в мене дуже гарні і спортивні. Тому наша сім’я стала переможницею!»

Хід і результати формуючого експерименту показали, що досить результативними в цьому плані є систематичне використання протягом навчального дня школяра фізкультхвилинок, динамічних пауз, рухливих «веселих перерв». Організація цілеспрямованого активного відпочинку дітей протягом дня є актуальною проблемою початкової школи сьогодення, оскільки цей вид відпочинку школярів недооцінюється як педагогами, так і членами родин учнів. Так, із 80 опитаних нами батьків тільки 20 надають значення фізкультурним паузам під час виконання дітьми домашніх завдань, 38 – рідко звертають на це увагу і 42 – рахують їх зайвими, пояснюючи це тим, що дітям не вистачає часу для «бігання» і після виконання уроків.

Вивчивши досвід роботи кращих вчителів початкових класів ЗОШ №7 м. Тернополя С. Корпак і С. Шкарлупа ми розробили комплекс фізкультхвилинок для молодших школярів, які вони можуть виконувати (див додаток).

Дослідження засвідчило, наскільки важливо, щоб вправи були прості за формою, цікаві за змістом, знайомі дітям і зручніші для виконання на обмеженій площі. Тривалість комплексу вправ 2–3 хвилини. Темп повільний і середній, вихідні положення – сидячи за партою або стоячи біля парти. Стимулом для заохочення може служити перехідний прапорець, яким нагороджується той ряд, що найкраще справився із завданням. Як наприклад, наведено один із застосованих нами комплексів у зв’язку із завданням дослідження.

Станем струнко! Руки в боки!

Пострибаєм, як сороки, стрибки

Як сороки – білони,

Стрибу – стрибу, скоки – скоки! стрибки

Пані горді і неквапні, ходьба на місці

По болоту ходять чаплі,

А над ними комарі

Політали у горі, помахали руками, як крилами

Жабенята пострибали: стрибки

Ква – ква – ква, ква – ква – ква

Щоб спочила голова.

У процесі застосування експериментальної технології, ми дійшли до висновку, що перерви між уроками мають у собі вагомий потенціал для формування у молодших школярів потреби у заняттях фізичними вправами – важливої передумови фізичного розвитку дитини. Це зумовлено:

• по-перше, перебування на відкритому повітрі, бо як показали дослідження фізіологів і гігієністів [М. Амосов, А. Борисенко], рухливі ігри в спортзалі, коридорі не відновлюють так розумову працездатність, як активний відпочинок на відкритому повітрі. Тому відпочинок має проводитись саме на відкритому повітрі. Окрім того, перебування на відкритому повітрі сприяє поглибленню дихання через шкіру, що підвищує вміст в організмі кисню. Останнє тонізує діяльність усього організму. Також перебування на відкритому повітрі є дієвим засобом загартування, профілактикою ультрафіолетової нестачі та гіпокенезії. Цікавою щодо цього є думка лікаря і філософа І тисячоліття н.е. Абу Алі Інб – Сіни(Авіценни). Зокрема він писав, що для багатьох хвороб потрібно використовувати свіже повітря, яке оздоровлює так, як жодні ліки;

• по-друге є природною, а отже, привабливою для дитини зміною видів діяльності. Відомо, що після розумової праці для молодших школярів найкращим засобом відпочинку є вправи, рухливі ігри, гра в футбол, волейбол, катання на велосипеді, самокаті, скейти, лижах, ковзанах, санчатах, фізична праця на свіжому повітрі. Це сприяє зняттю втоми, відновленню розумової працездатності. Проте цей факт слід віднести не лише на рахунок активних форм відпочинку;

• по-третє, ігрова діяльність і відпочинок за власним вибором дитини, без примусу, а з прагненням до самодіяльності (самостійності, активності), приносять приємні відчуття. Науковці довели [В. Сухомлинський, О. Зубалій], що задоволення результатами своєї діяльності викликає емоції, які знімають втому і суттєво сприяють зміцненню здоров'я. Від того, як учень проводить свій вільний час, вважає лікар М. Коростельов[], значною мірою залежить його здоров'я, психічне та фізичне самопочуття;

• по-четверте, основою життєдіяльності людського організму є робота м’язів і психіки, як засіб реагування на ситуацію і як запорука тривалої працездатності, а звідси здоров'я дитини значною мірою залежить від вмілого чергування фізичної та розумової діяльності. Тому перерви між уроками і виконанням домашніх завдань робляться для відпочинку, а не для підготовки до наступного уроку. Досвід переконує, що кращою підготовкою молодших школярів до уроку є активний відпочинок на перерві;

• по-п’яте, фізкультурно-оздоровча діяльність у позаурочний час сприяє забезпеченню необхідного рухового режиму.

В дослідженні нами були використана широко відома практикам методика О. Дубогай щодо з’ясування динаміки змін у фізичному стані учнів під впливом динамічних, веселих шкільних перерв з музично – ритмічним супроводом. Зазначимо, що одержані при цьому дані в основному перегукуються із узагальненням автора методики.

У своєму дослідженні ми керувались судженнями науковці[] про те, що родини і школи на етапі сьогодення треба розглядати як реалізацію зв’язків і відносин державної установи та малої групи, головна мета якої – соціалізація дитини. Її основа – взаємозв’язок загального і специфічного у виховній діяльності: кожна із сторін, що бере участь у взаємодії своїми засобами допомагає іншій найповноцінніше реалізувати її функції, збагачувати виховний потенціал іншого суб’єкта виховання.

Аналіз літератури дозволяє нам дійти висновку, що взаємодія родини школи у фізичному вихованні дітей є передумовою функціонування системи фізичного виховання школярів, яка передбачає єдність дій спрямованих на здійснення фізичного виховання учнів і виражається в наступності, підтримці та закріпленні всього тог, що відноситься до проблем здоров'я і фізичного розвитку школярів.

З огляду на завдання нашого дослідження було проведене анкетування батьків і учителів для того, щоб вивірити факт у розв’язанні питань фізичного виховання молодших школярів (див. додаток анкети).

Аналіз опитування засвідчив з одного боку про недостатній рівень взаємодії родини і школи у фізичному вихованні сучасного школяра, а з другого, про нагальну потребу родини у співпраці з школою, наявність у неї суттєвих забруднень у розв’язанні локальних проблем стимулювання фізкультурно-оздоровчої діяльності дітей задля покращення їх фізичного стану. Це спонукало нас до визначення таких форм роботи з батьківською громад кістю, як: педагогічна школа для батьків, батьківські збори та родинні виховні заходи фізкультурно-оздоровчого спрямування (див. додаток).

При цьому вважається за доцільне наголосити, по-перше, на тому, що процесуальні особливості взаємин школи і родини відрізняються новизною, неординарністю, гнучкістю.

Отже, створюючи педагогічну школу для батьків учнів експериментальних класів, ми переслідували (поряд з іншими) й таку двоєдину тему: допомогти родинному оточенню дитини осмислити молодшого школяра до власного здоров'я в контексті найбільш вагомих особистісних якостей і забезпечити поетапне, безперервне набуття батьками системи необхідних і достатніх знань, умінь і навичок сімейного виховання дітей взагалі, і їх фізичного розвитку, зокрема.

Експериментальна робота показала, що планування педагогічної школи батьків доцільно узгодити з концепти кою запитів відповідного контингенту слухачів, задля чого практикувалось систематичне попереднє анкетування батьків, що дало можливість визначити педагогічно доцільний зміст і обсяг матеріалу занять, обрати оптимальні методи і ефективні форми занять.

Додамо, що дбаючи про реалізацію дослідницьких завдань, в програму школи для батьків було закладено блок – «Результати, що прогнозуються».

Запропонована нами тематика педагогічної школи для батьків відзначалась гнучкістю. На певних етапах функціонування цієї школи вносились корективи у відповідальності до рівня педагогічної освіченості батьків, бажання батьківської аудиторії, актуальних завдань, які вирішувала родина і школа на даному етапі. Заняття педагогічної школи проводилися у чітко визначений час (перший або останній четвер кожного не канікулярного місяця). У змісті занять особливий акцент було зроблено на надання знань з етнопедагогіки як живого джерела, яке здатне задовільними прагнення батьків здобути знання з фізичного виховання дітей у українських сім’ях, перевірені досвідом багатьох поколінь, наприклад: « Ми і наші діти: із скарбниці родинної педагогіки», « Здоров’я формується з дитинства «.

Успішному прощенню занять з батьками сприяли виставки педагогічної літератури, дитячих малюнків і виробів на спортивну тематику, папки – пересувки, рукописні журнали « Сім’я і школа», перед перегляд кінофільмів, концентри дитячої самодіяльності з спортивними виступами, тематичні виступи батьків із досвіду фізичного виховання дітей у сім’ї.

Після опрацювання кожної теми батькам пропонувалось література для домашнього читання, що, як свідчить практика, сприяло глибшому осмисленню матеріалу, спонукало до спільної діяльності з дітьми. Крім того, тематика занять педагогічної школи була максимально наближена до тематики по класних батьківських зборів і родинних виховних заходів. Це давало можливість класоводам неодноразово повертатись до тієї самої теми, щоб на матеріалі життєдіяльності конкретного колективу навчати батьків необхідних методів, прийомів і засобів успішного фізичного виховання дітей у сім’ї.

Необхідно зазначити таке: педагогічна школа для батьків «Родинні обереги здоров'я дитини» не підмінювала традиційної, найбільш визнаної форми співпраці класовода з батьківською громадою – батьківські збори. Навпаки, саме систематичний курс педагогічно доцільних знань про виховання дітей в умовах сім’ї, який забезпечується у вигляді складника нормативних батьківських зборів, виступає своєрідною базою для «вирівнювання» стартових виховних можливостей батьків. У нашому дослідженні як за змістом, так і за формою батьківські збори виступали уроками родинного виховання. Апробована система заходів у цьому плані дозволяє стверджувати, що планувати роботу потрібно так, щоб у свідомості батьків педагогічні знання і вміння були приведені в певну систему, і батьки (ніби переходячи з учнями з класу в клас) засвоювали системний курс необхідних знань про своєрідність виховання дітей в умовах сім’ї.

Якщо, наприклад, батьки першокласників на заняттях педагогічної школи теоретично ознайомились з особливостями фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку, їх урахуванням в сімейно – родинному вихованні, або своєрідністю організації активного літнього відпочинку школяра, то на класних батьківських зборах шляхом обговорення ситуації із життя класу, через безпосередні практичні поради, педагогічний коментар конкретної реальної дійсності; розв’язування педагогічних задач, організацію дискусій і інше сприяв, щоб батьки набули практичних умінь і навичок організації виховання власної дитини в умовах сім’ї – родини.

Дослідження довело, що збори не проходять на належному рівні і їх ефективність знижується, якщо батьки є пасивними слухачами.

Водночас під час експерименту ми дійшли висновку, що важливо дбати про урізноманітнювання форм проведення зборів (бесіди, диспути, практикуми, семінари, усні журнали, круглі столи тощо), дотримання культури у спілкуванні з батьками. Схилятись до розмови «тоном поради», як необхідної умови співпраці, співтворчості, співдружності у попередженні помилок і усуненні вад. «Давайте порадимось…», «На мою думку, в даному випадку варто поступити ось так…», «А ви як думаєте?», «А що би ви порадили?» – подібний стиль спілкування виникає у батьків бажання бути активними учасниками процесу виховання, стимулює їх педагогічне мислення.

Дослідження засвідчило, що вчасно і вдало проведені збори активізують батьків, сприяють усвідомленню особистої відповідальності за виховання у дітей потреби у фізичному самовдосконаленні.

Надзвичайно плідним у нашій експериментальній роботі стало залучення родини до активізації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів через проведення родинних виховних заходів.

При цьому значна увага приділяється не тільки тактовному «перетворенню» батьків із пасивних спостерігачів у учасників піднесення валеологічної культури власної дитини, а й визначенню актуальних потреб, інтересів і вподобань кожної сім’ї щодо «завтрашньої радості» фізично вдосконаленої своєї дитини, важливості її здатності до фізичного самовдосконалення. З – поміж інших в експерименті ставилось завдання – сприяти дозвіллю батьків і дітей, забезпечувати спадкоємністю поколінь, реально впливати на розвиток українських звичаїв та традиції, формувати класну родину.

Дослідження показало, що ефективність проведення родинного виховного заходу залежить також від чітко визначеної дати і місця проведення, яким можуть бути спортивний зал або майданчик, ігрова або власна кімната. Методично доцільно яскраво і тематично оформити місце проведення, продумано розмістити учасників щоб не було під час ігор і змагань, подбати про спортивний інвентар, місце для ігор, бо загальновідомо, що успіх проведення будь – якого виховного заходу, в тому числі і фізкультурно-оздоровчого, залежить від педагогічно доцільної зміни видів діяльності.

Сценарій родинного виховного заходу [] має бути лаконічним, послідовним, емоційно – насиченим і відображати ту багатогранну роботу школи і родини, яка була проведена упродовж підготовчого періоду.

Зазначимо, що матеріалом для написання сценарію служили історичні факти з розвитку фізичної культури і спорту, етнопедагогічні надбання, які розкривають особливості фізичного виховання українського народу, рухливі і малорухливі ігри, конкурси, естафети, змагання, тематичні вірші, пісні, легенди, оповідання, бувальщини, загадки прислів’я, приказки, усмішки, магнітофонні записи, відеокасети з посиланням на першоджерела та авторів, римовані тексти (девізи, речівки, кричали, лічилки тощо), які добре сприймаються молодшими школярами і збагачують емоційне тло заходу.

Враховуючи, в якій мірі вдалося досягнути поставленої мети, зорієнтувати обговорення проведеного родинного заходу можна за поданою схемою.

Опорна схема аналізу фізкультурно – оздоровчого спрямування родинного виховного заходу

1. Актуальність, доцільність заходу.

2. Відповідність меті.

3. Своєчасність проведення заходу (чи є він елементом загальної системи).

4. Система підготовчих заходів.

5. Відповідність змісту даного заходу програмним завданням фізкультурно-оздоровчої роботи з молодшими школярами і формі його проведення.

6. Насиченість заходу корисною інформацією, емоційними моментами та загально – ігровими формами.

7. Культура проведення заходу: чіткість, послідовність запланованих дій, своєчасність зміни рухових завдань, організаторські вміння ведучих.

8. Ступінь участь і роль батьків в організації і проведенні заходу.

9. Задоволеність школярів проведеним заходом

10. Оцінка якості та результатів заходу, його прогностичної спроможності.

Дослідження показало, що ефективність запропонованої і апробованої нами програми родинних виховних заходів можна досягнути за умови врахування навчально-виховних завдань початкової ланки освіти, статутних вимог щодо співпраці школи і сім’ї, вікових особливостей дітей та результатів діагностики наявних виховних можливостей родинного оточення.

2.2 Результати дослідно-експериментальної роботи

За концепцією фізичного виховання у системі освіти в Україні затвердженою колегією Міністерства освіти України (Протокол №7/6 – 18 від 23 квітня 1997 року) одним з провідних критеріїв ефективності фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку є рівень їх фізичного розвитку і фізичної підготовленості. Тому результативність запропонованого змісту і провідних шляхів взаємодії родини і школи з фізичного виховання молодших школярів, ми виміряли результати річного (вересень – травень) тестування учнів на предмет визначення їх фізичного розвитку і фізичної підготовленості. Проілюструємо це на прикладі експериментального 4- А і контрольного 4 Б класів Тернопільської ЗОШ №17 (див табл. 3.9, 3.10 і рис 3.9).

Таблиця 3.9. Динаміка показників фізичного розвитку і функціонального стану учнів експериментального і контрольного класів

Показники фізичного розвитку	Приріст показників фізичного розвитку (у%)
	Експериментальний клас		Контрольний клас
	Хлопчики	Дівчатка	Хлопчики	Дівчатка
Довжина тіла	4,3	4,6	3,8	4,1
Маса тіла	2,3	2,5	3,3	3,7
Параметри грудної клітки	4,3	4,1	3,8	3,7
ЧСС	– 3,6	3,2	Без змін	Без змін
Сила кистьової динамометрії	4,1	3,5	2,7	2,6

Зауважимо, що одержані нами результати відповідають середньо віково-статевим даним [див. додаток]. Проведений нами зріз показників фізичного розвитку і функціонального стану школярів на кінцевому етапі формуючого експерименту показав, що зріст у дітей експериментального класу збільшився в середньому у хлопчиків на 4,3%, у дівчаток на 4, 6%. В контрольному класі приріст становить відповідно 3,8% і 4, 1%. При цьому зафіксовано, що у дівчаток обох класів показники росту дещо вищі аніж у хлопчиків. Порівняння маси тіла школярів у експериментальному і контрольному класах підтверджують цей висновок. Так, в експериментальному класі маса тіла у школярів збільшилась всього на 2, 5%, а в контрольному у 1,5 рази більше, що свідчить про схильність дітей до повноти і можливості протидії їй засобами фізичного виховання.

Відчутні зміни відбулися і в функціональних можливостях організму молодших школярів. Зменшення числа частоти серцевих скорочень на 3, 45 у школярів експериментальному класу в кінці навчального року відображає позитивну реакцію функціонального стану учнів на фізичні навантаження. У той же час у школярів контрольної групи змін ЧСС не виявлено.

В експериментальному класі покращились також показники кистьової динометрії. Приріст сили кисті складає в середньому 4,3%, що забезпечило всім учням експериментальному класу (100%) виконання даного нормативу. Серед хлопчиків контрольного класу приріст сили кисті склав 2,6% і менше 64% учнів виконали цей норматив.

Аналіз результатів річного тестування в період завершення формуючого експерименту виявив значні зрушення у школярів експериментальному класу і у показниках фізичної підготовленості. Рівень фізичної підготовленості учнів експериментального і контрольного класів ми аналізували за кількістю дітей, які виконали нормативні вимоги державних тестів на 5 балів, що дорівнювали оцінці «відмінно» (див. табл. 3.10).

Таблиця 3.10. Показники фізичної підготовленості учнів експериментального і контрольного класів

Тести 5 балів	Статеві Ознаки	Результати річного семестру (у%)
		Експериментальний клас		Контрольний клас
		Початок року (вересень)	Кінець року (квітень)	Початок року (вересень)	Кінець року (квітень)
у1. Біг 30 м	Хлопчики Дівчатка	32,0 25,0	66,5 50,5

	21,5 20,5	43,0 40,2
2. Згинання і розгинання рук в упорі лежачи на підлозі	Хлопчики Дівчатка	52,5 28,5	92,0 65,3	43,8 22,5	52,0 25,0
3. Стрибок у довжину з місця	Хлопчики Дівчатка	29,6 27,0	78,5 75,3	28,5 26,0	45,2 42,0
4. Біг 100 м	Хлопчики Дівчатка	59,0 56,0	99,1 90,0	45,1 41,0	65,0 58,0
5. Нахил тулуба вперед з положення сидячи	Хлопчики Дівчатка	41,03 52,1	45,0 100,0	37,2 42,5	58,2 65,0

Показники усіх видів тестових випробувань (див. табл. 3.10) значно вищі в учнів експериментального класу.

Аналіз результатів тестування в кінці року засвідчив суттєві зрушення швидкісно-силових якостей у школярів експериментального класу. Так на 5 балів у бігові на 30 м в кінці року виконали норматив 63% учнів експериментального класу при 28,55 на початку року. Приріст становив 35,5%. У контрольному класі цей показник дорівнював 41,6%(приріст 20,6%).

За результатами згинання і розгинання рук в упорі оцінку 5 балів отримали 78,6% учнів експериментального класу, а число учнів контрольного класу, що виконали цей норматив на оцінку «відмінно», – на половину менше. Відповідно приріст в експериментальному класі становив 40,5%, а в контрольному 33,1%.

Вихідний рівень підготовленості учнів у стрибку в довжину з місця на початку року як у експериментальному, так і в контрольному класах був низьким і дорівнював 28,3% і 27,2%. Це пояснюється тим, як виявило дослідження, що в домашніх умовах даному виду вправ приділялась недостатня увага. Після проведеної нами бесіди з членами родини про важливість таких вправ для фізичної підготовленості дитини, до кінця року число дітей експериментального класу, які справились з даним нормативом на відмінно, склало 76,9% (приріст – 48,6%), а в контрольному 43,6% (приріст – 19,9%).

Співставивши результати бігу на 100 м, ми зафіксували, що рівень фізичної підготовленості на витривалість теж значно вищий у школярів експериментального класу. На 5 балів тест виконали 94,5% (приріст -37,0%) учнів експериментального класу в той час як у контрольному класі 5 балів набрали тільки 61,55 9 приріст -18,0%).

Тест на гнучкість (нахил тулуба в перед з положення сидячи) до кінця року на «відмінно» виконали 100% дівчаток експериментального класу, а усі діти цього класу -97,2% (приріст – 50,5%), у порівнянні з контрольним – 61,5% (приріст -39,8).

Значно вищи у експериментальному класі порівняно з контрольним був початковий і кінцевий результати тестування на спритність (човниковий біг 9х4), а саме: на початку року 47,8% і 24,4%; вкінці – 76,9% і 35,5%. Приріст на кінець року в експериментальному класі становив 29,1%, в контрольному 10,9%.

Отже, порівняльний аналіз результатів річного тестування (вересень – травень) учні експериментального і контрольного класів свідчить про значне покращення фізичного розвитку і фізичної підготовленості учнів експериментального класу.

Загальні висновки

1. Актуальність проблеми, якій присвячене наше дипломне дослідження, обумовлена орієнтацією вихованих технологій цивілізованих країн світу та української народної педагогіки на людину «як міру усіх речей», а відтак на визначення спроможностей системи освіти забезпечити належне фізичне вдосконалення молодого покоління, збереження і примноження його здоров'я як найвищої цінності особистості.

Тому в сучасних умовах удосконалення всієї загальноосвітньої системи, особливе місце займає проблема взаємодії родини і школи у відродження національного виховання загалом та фізичного зокрема. Різні рівні її розв’язання знаходяться в зоні активного наукового пошуку дослідників, про що свідчить наявність ємного фактичного матеріалу. Так дослідниками доведено, що:

– традиційна шкільна система фізичного виховання молодших школярів потребує удосконалення;

– фізична культура ще не стала складовою загальної культури кожної родини;

– недостатньо сформоване у молодших школярів розуміння того, що про власне здоров'я необхідно піклуватися самому;

Це створює об’єктивні передумови дослідження процесу фізичного виховання молодших школярів у взаємодії школи з родиною, як двох основних соціальних інститутів виховання.

2. Констатуючий експеримент виявив, що найвідчутнішими вадами традиційного виховання в школі, зокрема, фізичного, є його недооцінка і недостатня особистісна зорієнтованість низька прогностична спроможність родинно – шкільного виховання і як наслідок несвідоме безвідповідальне ставлення більшості дітей і їх родин до фізичного стану здоров'я. Тому експериментальна частина роботи була спрямована на саме удосконалення змісту і основних шляхів взаємодії родини і школи з організації фізкультурно – оздоровчої діяльності молодших школярів:

– основними критеріями означеної особистостісної якості виступають потреба у самовдосконаленні через фізкультурно – оздоровчу діяльність, ставлення особистості до фізичної культури, її схильність до самопізнання;

– рівень сформованості в учнів початкових класів свідомого ставлення до свого здоров’я: вихідний, низький, середній та високий. При цьому, як у сільських, так і у міських школярів переважає низький рівень свідомого ставлення до свого здоров'я (70%); при цьому суттєвої різниці у ставленні учнів експепериментальних і контрольних класів не зафіксовано (наприклад, середній рівень властивий 24,2% експериментальних і 25,5% контрольних класів).

3. Школа відіграє значну роль у закріпленні знань з основ фізичного виховання та переходу їх у стійкі переконання, вироблення вмінь та навичок фізичного вдосконалення і самовдосконалення.

Але здебільшого ці функції притаманні родині. Саме цій інституції властиві: природність виховного впливу, стійке і постійне прагнення усіх генетично близьких дитині людей поділитися своїм роками виваженими досвідом стосовно певних життєвих ситуацій, актуальних проблем і потреб дитини. На конкретних життєвих прикладах, «забарвлених» незвичністю життєвого буття минулих поколінь дитина краще сприймає духовні цінності, в тому числі переваги здорового способу життя.

4. У дослідженні виявленні своєрідні виховні родинні засоби фізичного виховання (приклад вплетений у генофонд роду, переконання на фоні душевної єдності спостереження індивідуально своєрідної ситуації її розвитку) та специфічні шляхи школи в означеному напрямку (організація стимулювання, педагогічна корекція фізкультурно – оздоровчої діяльності) поєднання яких дозволило коректувати педагогічну сутність феномену «взаємодії родини і школи» у процесі фізичного виховання учнів. Вона полягає у співтворчості, у співдружності цих інституцій виховання, компетентному взаємо доповненні їх педагогічних зусиль:

а) педагогічна просвіта, яка націлена на підтримку в дитини необхідності у фізкультурно-оздоровчій діяльності;

б) позитивне спілкування в підсистемах «учень – дорослий», «учень – учень» на основі спільної оздоровчо-спортивної діяльності;

в) досвід фізичного самовдосконалення накопичений учнем через наслідування позитивного прикладу родинного оточення. Апробація розробленої педагогічної технології взаємодії родини і школи у цілеспрямованому впливі на виховання відповідального ставлення учнів до власного здоров'я засвідчила, що необхідним і достатніми умовами школярами відповідальності за зміцнення власного здоров'я і формування на цій основі потреби і вмінь фізичного самовдосконалення4

г) організація змістових і емоційно насичених фізкультурно-оздоровчих заходів з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей учнів.

5. Провідними формами взаємодії родини і школи І ступеня у фізичному вдосконаленні учнів виступають «Старти здоров'я», педагогічно спрямовані фізкультхвилинки і динамічні паузи, веселі рухливі перерви, педагогічна школа для батьків, тематичні батьківські збори, родинні виховні заходи.

6. Основними умовами ефективності запропонованого змісту, взаємодії родини і школи у фізичному вихованні є6

– установленість результатів педагогічних зусиль в означеному плані і перш за все – забезпечені позитивної динаміки формування здоровя в учнів;

7. Ефективність запропонованого змісту і провідних шляхів взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів підтверджується.

Список літератури

1. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб./О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. ─ К.: Просвіта, 2001. ─ 416

2. Воликова Т.В. Учитель и семья. ─ М.: Просвещение, 1979.─ 127 с.

3. Логачевська С.П. Дійти до кожного учня.─ К: Рідна школа, 1989. ─ 234 с.

4. Савченко О.Я. Сімейне виховання. Молодші школярі. ─ К.: Рад. шк., 1979. ─ 141 с.

5. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навчальний посібник. ─ К.: Академвидав, 2005. ─ 360 с.

6. Український педагогічний словник. Київ: «Либідь», 1997. ─ 645 с.

7. Фіцула М.М. Педагогіка. Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. ─ Тернопіль: Навчальна книга ─ Богдан, 2002. ─ 192 с.

8. Хрестоматия по педагогике / Под. ред. З.И. Равкина. М.: Просвещение, 1976. ─ 643 с.

9. 4Гребенников И.В. Педагогический всеобуч родителей: Методические рекомендации. ─ Днепропетровск: Проминь, 1982.─ 190 с.

10. Бабишин С.Д. Школа Запорізької Січі // Рідна школа. – 1991. – №6 – С. 83 – 86

11. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково – методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. С. 204.

12. Вікова психологія/ за ред. Г.С. Костюка. ─ К.: Рад. шк., 1976.─272 с.

13. Возросная педагогическая психалогия /Под. ред. А.В. Петровського. – Просвещение, 1979. С. 288.

14. Волков. Л. Основи спортивної підготовки дітей і підлітків: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1993. С. 152.

15. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. ─ К.: Видавничий центр «Академія», 2001. ─ 576 с.

16. Глущенко А.Г. Вікові особливості молодших школярів і завдання морального виховання // Початкова школа. – 1976. №5. – С. 8 –14.

17. Гнатюк О.В. Основи здоров’я і фізична культура: Підручник для 1 кл /За ред. Акад..С.Д. Максименка. – К.: Форум, 2003. С. 127.

18. Голобородько Г. Гомін, гомін по діброві. Історичні розповіді запорозьких козаків. К.: дитяче видання. 1997. С. – 175.

19. Гребенников И.В. Педагогический всеобуч родителей: Методические рекомендации. ─ Днепропетровск: Проминь, 1982.─ 190 с.

20. Державна програма. Освіта. Україна. ХХІ століття.

21. Дидактика современной школы: Пособие для учителей/ Б.С. Кобзарь, Г.Ф. Кумарина, Ю.А. Кусый и др. Под. ред. В.А. Онищука. ─ К.: Рад. шк., 1987.─351 с.

22. Дистерверг А. Избраны педагогические сочинения. – М.: Учпедгиз, 1956. – С. 136–203.

23. Дмитреев А.Е., Фатеева Н.И., Львов М.Р. Дидактика. Учебное пособие для самостоятельной работы студентов факультетов начальных классов. М.: Издательство «Прометей» МГПИ им. В.И. Ленина, 1990. ─ 202 с.

24. Додукіна О.М. Виховання молодших школярів у сучасній українській сім’ї. // Початкова школа. – 1997. №5 – С. 17–21, – №6. С. 6 –14.

25. Дубогай А.Д., Мовчан Л.М. Физкультура: Мы и дети. – К.: Просвещение, 1989. – С. 144.

26. Духнович О.В. Народно педагогіка на користь училещ і вчителів сьльських. Педагогіка загальна. – Львів, 1857. – Ч.І. – С. 3.

27. Естетичне виховання. Довідник. – К.:Політ. Літ. Україна, 1988. – С. 124

28. Закон України про фізичну культуру і спорт. Київ 1994 рік.

29. Каменський Я.А. Избранные педагогические сочинения. В.2 – т. – М.: Педагогика, 1982. Т.І. – С. 544.

30. Козленко О. Виховання у школярів інтересу до фізкультури і спорту. К.: Знання. 1990. С. – 48.

31. Козлова Т.В., Рябушкина Т.А. Фізкультура для всей семьи. М.: Фізкультура и спорт, 1989. – С. 436.

32. Коломинский Я.Л., Панько Е.А. Учителю о психалогии детей шестилетнева возраста. – М.: Просвищение 1988.

33. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. – 1996. – №13.

34. Концепція позакласної виховної роботи в загальноосвітній школі. – К., 1991.

35. Корнієнко С. Родинне дозвілля у початкових класах: Навч. метод. посіб. Тернопіль, Навчальна книга. – Богдан – 2005.С. 216.

36. Корнієнко С.М., Код люк Я.П. Батьківські збори у початкових класах: Навчально – методичний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – 160 с.

37. Крупская Н.К. Педагогические сочинения. В 11 т. ─ М: Просвещение, 1959. – Т. 3.─ С. 511.

38. Кучеров І. Здоров’я нації – проблема педагогічна. // Фізичне виховання в школі. – 2000. – №1. С. 51–53.

39. Макаренко А.С. Лакции о воспитание детей. Соч. в 7 – ми т. – М., 1957. – Т. 4 – С. 374–375.

40. Осипова М.П. Методика воспитательной работы. Практикум: Учебное пособие. – Минск: Университетское, 19991. – 199 с.

41. Педагогическое воззрение Платона и Аристотеля. – Пг.: Школа и жизнь, 1916. – С. 87 – 92.

42. Петренко И.И. Как подружить школьников с физкультурой. – К.: Просвещение, 1988. – С. 123.

43. Русова С.Ф. Нові методи дошкільного виховання. – Прага, 1927. – С. 3 –19.

44. Савченко О.Я. Розвивай свої здібності: Навчальний посібник для молодших школярів. К.: Освіта, 1995. – 159 с.

45. Стельмахович М.Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996. С. 180.

46. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. школа, 1978. – 263 с.

47. Тальзина Н.Ф. Формирование познавательной деятельности младших школьников. М., 1988.

48. Шахнетко В.І. Абетка здоров’я для. Посібник з валеології для вчителів 1 х класів. – К.: Котигорошко, 1996. – С. 123.

49. Шиян М. Методика фізичного виховання школярів. Навч. посіб. для студ. ф – тів фіз. вих. пед вузів. – Львів: ЛОНМІО, 1996. С. 232.