Зміст

Вступ

Розділ І. Аналіз суспільно-політичної ситуації у Чехословаччині напередодні Мюнхенської трагедії

1.1Оцінка політичних процесів суспільного розвитку держави

1.2Особливості етнонаціональної ситуації в країні

1.3Аналіз впливу німецького чинника на державотворчі процеси

Розділ ІІ .Чехословаччина у європейській політиці в 1935-38 рр.

2.1. Геополітичні реалії у Європі в другій половині 30-х рр.

2.2. ЧСР у системі міжнародних відносин

2.3. Мюнхенська змова – вердикт для Чехословаччини

Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції

3.1. Анексія прикордонних територій країнами сусідами

3.2. Протекторат Богемії та Моравії

3.3. “Незалежна” Словаччина

3.4. Автономія і “незалежність” Карпатської України

Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена

Висновки

Література

Додатки

Вступ.

В історії Європи знайдеться немало жахливих і трагічних епізодів. Майже кожна країна мала в своїй історії події які народ хотів би назавжди забути. Особливо це стосується народів Східної Європи яким довелося витерпіти чи не найбільші біди. Двадцяте сторіччя принесло більше бід для людства ніж будь-яке інше: дві світові війни, низка геноцидів, тривале існування тоталітарних режимів, це лише короткий перелік всіх бід які спіткали наш світ.

Однією з таких трагічних подій стала Мюнхенська змова, яка не тільки стала катастрофою для, до того суверенної Чехословаччини, але й поставила всю систему політичної рівноваги в Європі зокрема, і у світі загалом. Сама назва цієї події звучить для нас доволі негативно, саме таке забарвлення вона отримала від характеру тих домовленостей, яких було досягнуто в столиці Баварії у вересневі дні 1938 р.

Щоб зрозуміти чому стало можливим таке ігнорування національним суверенітетом окремої країни треба проаналізувати весь той спектр політичних та економічних процесів, які керували життям людства на окремо взятому етапі, 30-х рр. ХХ століття. Чому державу з найрозвиненішою у всій Східній Європі економікою, найдемократичнішою і найліберальнішою політичною культурою, спіткало таке лихо? На це питання вже понад шість десятиліть ламають собі голови історики і політики.

Вся домюнхенська історія Чехословаччини являється своєрідним прологом до Мюнхенської трагедії та катастрофи 15 березня 1939р. коли залишки незалежності були втрачені. В ній слід і шукати причини такої безвольної капітуляції зовнішньому нажимові.

Також можна шукати причини Мюнхена у розвитку зовнішньополітичної ситуації в Європі 30-х рр., коли колишні союзники по Антанті вибрали самостійну політику, яка не зв’язувала їх більше якимись гарантіями іншим державам. Такої помилки допустилися Великобританія і Франція, які після 1918р. стали гарантами статус-кво у Східно-Центральній Європі, тому їх прямим обов’язком було збереження незалежності нових незалежних держав: Польщі, Румунії, Югославії та, тієї ж, Чехословаччини. щодо самих цих держав, слід підкреслити що більшість з них були синтетичними дітищами Версальської системи, поза якою їх існування ставало затрудненим і навіть ставилось під сумнів. Так зібрані докупи окремі слов’янські землі Югославії та Чехословаччини не тільки мали різний рівень економічного та політичного розвитку, але й здебільшого належали до різних цивілізаційних спільнот – східної та західної, православної та католицької( у випадку з Югославією – до західної: Хорватія та Словенія, православної: Сербія, Чорногорія та Македонія, і до ісламської: Боснія).

Які б не були причини трагедії Чехословаччини все ж, головним питанням являється який характер мали ці події, чим вони можуть допомогти в майбутньому.

Щодо історіографії Мюнхенської змови вона не дуже відрізняється від власне історіографії історії Чехословаччини цього періоду. Серед всіх робіт присвячених цій тематиці можна виділити кілька варіантів підходів.

Так радянська історіографія у цьому питанні, як і у багатьох інших дуже залежить від ідеологічної зашореності. При розгляді подій Мюнхена радянські історики ідеалізують позицію СРСР, і стверджують, що саме Радянська держава готова була захищати Чехословаччину будь-якою ціною, при чому замовчують причини такої готовності, інтереси СРСР в регіоні були постійними – експорт революції і встановлення гегемонії хоча б в цьому регіоні, якщо не у цілій Європі. Серед істориків цієї школи можна згадати Борисова А.Ю., Волкова В.К та ін.

Новітня історіографія України та Росії поки що не в повній мірі звільнилась від ідеології минулого, але вже у багатьох українських, а ще більше, у російських роботах помітний новий більш об’єктивний підхід. Серед російських істориків можна згадати: В. Гусєва, Серапіонову Є.П., та ін. Українська історична література, поки що доступна не в такій мірі, хоча можливо це вина не істориків, а видавців.

На відміну від радянської історичної науки, західна ніколи не залежала від одного підходу, однієї ідеології. Тому й західна література багатша на різноманітні позиції. У історичному есе Пола Джонсона “Сучасність”, помітна не тільки своєрідна манера викладу матеріалу – у дечому схожа на потік свідомості у літераторів, але й цікаві ідеї про причини та характер всієї міжвоєнної історії, тут переплітаються як причини матеріальні, так і психологічні, у його історії однакову вагу мають і Гітлер, і Фройд. Праця Джозефа Ротшильда “Східно-Центральна Європа між двома світовими вінами” хоча й не стосується лише Чехословаччини, теж дає матеріал для роздумів, так причини появи на світ такої держави як Чехословаччина, тут є причинами її загибелі, як і в інших. Чехословацьких, чи точніше чеських істориків можна зараховувати як до західної, так і до радянської історіографії, тому що більшість робіт і тут були написані в комуністичні часи, серед істориків доби соціалізму можна виділити Вацлава Крала, який хоча й з властивими марксистському підходові помилками, все ж найґрунтовніше висвітив тему Мюнхена дві його праці присвячені передумовам та ходові Мюнхенської конференції: “План Зет”, та “Дні які потрясли Чехословаччину”, є найкращими джерелами для вивчення цієї проблеми, з поправкою на ідеологію. Сучасні історики Чеської держави, намагаються менше приділяти уваги таким болючим сторінкам минулого, до того ж у травні 2004р. Чехія стане сусідом Німеччини у єдиному Європейському домі.

Також як до західних, так і до східних істориків можна віднести історика-публіциста українського походження В.Суворова(Різуна), який вже багато років перебуває у еміграції. У його книгах(їх важко назвати історичними працями): “Криголам”, “День”М”, та “Остання Республіка”, детально розглядається передвоєнна ситуація, в тому числі і Мюнхенські події, як підготовка Радянського Союзу до широкомасштабної війна на Заході, там стверджується, що СРСР не мав ніякого бажання рятувати Чехословаччину і Польщу, навіть більше він прагнув прийняти участь у їх розділі.

Сучасним історикам залишається багато роботи над цією тематикою, проблема існує не тільки через чисто наукові, але й через людські фактори: адже ще живі свідки тих подій які не можуть зрозуміти, які ж саме причини того, що Чехословацька держава – настільки сильна зовні, зазнала поразки ще до початку справжньої боротьби. Чому Великобританія і Франція віддали Чехословаччину на поталу Гітлерові, хоча вона була найдемократичнішою і найрозвинутішою державою регіону, прикриваючись демагогією збереження миру і стабільності, а через рік вступили у війну захищаючи далеко не демократичну Польщу? Чому ж ці держави не спробували зупинити Гітлера тоді коли він ще не досяг найбільшої могутності? Чому дали Німеччині шанс посилитись за рахунок країн окупованих в мирний час?

Розділ І. Аналіз суспільно-політичної ситуації у Чехословаччині напередодні Мюнхенської трагедії.

1.1. Оцінка політичних процесів суспільного розвитку держави.

Середньовічне королівство Богемія, спадкове осереддя модерної Чехословаччини, розвинулося в об’єднану державу за часів, коли не лише Німеччина та Італія, але навіть Франція та Іспанія були ще роз’єднані та внутрішньо подрібнені. Географічні фактори, сприятливі й несприятливі, внесли в цей давній і, можливо, передчасний розвиток детально розроблену Богемську сутність. Пасма гір(Судети, Високі Татри, Рудні та Богемські) утворювали природні кордони і водночас прикривали країну. В свою чергу, етнічна гоеграфія репреззентувала Богемію як найзахідніший слов’янський виступ посеред навколишніх німців (З другого боку, пропагандисти її меншини судетських німців стверджують, що Богемія історично і політично є настільки ж німецькою, наскільки будь-яка інша частина колишньої Священної Римської імперії, де саме чехи були невеликою, терпимою меншиною. Що ж до використаного тут стосовно історії до 1918 року терміну “Богемія”, то він власне розраховувався, аби визначити історичні області Богемської корони – власне Богемію, Моравію та Сілезію (Зокрема, південну Сілезію після війн 1740-63 років). Стосовно розвитку після 1918 року він використовуватиметься, аби визначити лише названою першою крайню західну область нової Чехословаччини.). Посилення таких географічних внесків у формування богемської державності та богемської свідомості були певними історичними випробовуваннями, серед яких най тривалішими були гуситські війни п’ятнадцятого століття та їхні відлуння. Інтерпретовані наступними поколіннями національних лідерів, вони спонукали в чехах самовідтворення,як невеликої, але впертої нації, яка навчила всю Європу чеснотам релігійної свободи, духовної єдності та соціальної рівності і була обдарована бойовою мужністю, але віддала перевагу лідерам за інтелектуальною і етичною, радше ніж військовою та політичною відмінністю. Нехай так, але гуситські війни також, на жаль, перенапружили середньовічну Богемію та ізолювали її в Європі, таким чином призвівши до остаточної поразки і всмоктування і всмоктування в імперію Габсбургів. Цей процес був завершений надзвичайно руйнівною Тридцятирічною війною 1618-48 років.

У цій Габсбурзькій імперії Богемія займала аномальне місце: економічно вона була найцінніша, але політично найбільш підозрілою з володінь правителів. До того ж, Богемія була центральна і життєздатна радше, ніж периферійна і витратна, з точки зору перспектив імперської влади, а економічні ресурси в руках її чеської людності поступалися лише ресурсам німецьких суб’єктів Габсбургів другої половини 19 сторіччя. Отже, центральна влада у Відні періодично висловлювалася відносно толерантно щодо чеських прагнень. За це вона звинувачувалася німецькими суб’єктами імперії, особливо судетськими німцями, які мешкали вздовж меж Богемії і чий націоналізм тим часом зріс до такої небезпечної расистської сили, що вони були вірнішими пангерманському народові, ніж династії Габсбургів(Термін “судетські німці”, поширюваний нацистами, з’явився і вперше був використаний 1902 року на сторінках тижневика “Дойче Фольксботе” депутатом Францом Єссером. Хоча власне Судетські гори займають лише частині Богемії, населені німцями(північно-східний сектор), цей термін врешті-решт став традиційно вживатися щодо усіх німців міжвоєнних Богемії та Моравії-Сілезії, а з 1945 року так само вживався щодо німців, які раніше мешкали у Словаччині та Карпатській Русі, що відтоді отримали назву Карпатендойче. Початок німецьких поселень в Богемії датується розвиненим середньовіччям, коли німці прибули сюди як гірники та бюргери. Їхня колонізація дуже поширилася після поглинання Богемії Габсбурзькими монархами).

Територіальна консолідація Чехословаччини та делімітація її кордонів, яка включала області та регіони різного культурного та історичного розвитку, була наслідком надзвичайно складних дипломатичних маневрів. Попри енергійний розвиток націоналізму протягом півстоліття до початку Першої світової війни 1914 року чехи загалом не переймалися концепцією цілковито незалежної чеської держави, не кажучи вже про чехословацьку державу. З остраху, що розпад Австро-Угорщини міг би лише спричинити їхнє введення до складу Великої Німеччини, прагнення чехів були спрямовані на федералістські реформи імперії, які нададуть суттєвий рівень автономії для чехів. Отже, їхня діяльність у Габсбурзькій імперії мала іншу гостроту, ніж, скажімо, діяльність поляків-пілсудчиків у Російській імперії. Втім, усе це стрімко змінювалося в перебігу світової війни; наприкінці її чехи не лише мали зобов’язання Антанти щодо їхньої незалежної держави, але, завдяки поєднанню вдалої дипломатії та талану, вони спромоглися вийти з наступної Паризької мирної конференції із задоволенням майже всіх своїх територіальних вимог. Їхня держава включала не лише цілісні історичні чеські землі Богемії та Моравії, але також словацькі та карпаторуські території Угорщини, які не входили до складу давнього Богемського королівства, так само як найцінніша частина герцогства Тєшин(Цешин, Тешен) у Сілезії. Це герцогство, хоч і справді у давнину знаходилося під середньовічною богемською короною, на початку двадцятого сторіччя було переважно польським з етнічного боку.

Це було визначним досягненням, заслуга за яке припадає на невелике(і спершу навряд чи представницьке) тріо чеських і словацьких вигнанців: Томаша Масарика, Едварда Бенеша та Мілана Штефаника. Вони досягли помітних успіхів, переконуючи лідерів держав Антанти в тому, що заміна Австро-Угорщини кількома незалежними національними державами була не лише неминучою, але також бажаною, виходячи з перспектив Антанти та загальноєвропейських. Тільки протягом одного-двох останніх років війни чеська громадська думка, яку вкрай дратували втрати, втома, урядова софістика та зростання підозри, що військові цілі Троїстого союзу були ворожі навіть поміркованим національним прагненням слов’янським народам Східно-Центральної Європи, дійшла розуміння та схвалення радикальної, незалежно налаштованої діяльності Масарика та його групи на Заході. Втім, саме в останній тиждень жовтня 1918 року, коли імперська влада була справді зруйнована, група провідних чеських політиків, які відбула з Праги для консультацій з лідерами-вигнанцями в Женеві. Перервала свою подорож у Відні для переговорів з тоді вже безвладними габсбурзькими офіційними особами. Вчинивши так, вони продемонстрували міцність цього традиційного тяжіння до чеської політичної свідомості.

Вимоги Чехословаччини, представлені Антанті в Парижі 1919 року, ґрунтувалися на двох радикально відмінних, справді несумісних принципах:

а) історичні кордони, спрямовані проти судетських німців та польського націоналізму в Богемії, Моравії та чеській Сілезії;

б) національність, спрямована проти історичних кордонів Угорщини в Словаччині та Карпатській Русі. Не лише ця суперечність руйнує логіку справи чехів, але їхня моральна репутація ушкоджувалася очевидною брутальністю проти поляків у Тешені в січні 1919 року. Їхня політична добропристойність була згодом підірвана невиразними воєнними діями проти угорських частин Бела Куна у Словаччині в травні того ж року. Агресивність і слабкість – завжди сумнівне поєднання. До того ж, влітку 1919 року мирна конференція в Парижі взяла до відома заяву бурхливого словацького лідера отця Андрея Глінки про те, що стосунки між чехами і словаками – “державної нації” у новій республіці – були аж ніяк не сердечними, як досі твердили чеські представники. Таким чином, хоча лідери Антанти вирішили погодитися з різними чеськими вимогами і підтвердити їх, відчувалося, що одразу після того вони вже почали скептично ставитися до довготривалої життєздатності цих нових територіальних упорядкувань.

Саме для захисту історичних богемсько-моравських кордонів чехи мали перш за все боронитися проти руху судетських німців за відмежування та подальше “усиновлення” Австрією та Великою Німеччиною. Приблизно три з чвертю мільйони німців (найбільша подібна громада фольксдойче у будь-якій ненімецькій державі) сторіччями розселялася в круговій зоні гірських територій всередині кільця цих кордонів і були надзвичайно свідомі того факту, що раніше вони були домінуючою нацією. Нині вони наполягали, майже одностайно в усьому внутріполітичному спектрі, на тому, щоб застосовувався вільсонівський принцип самовизначення народів і щоб за ними визнавалося право вийти з нової Чехословаччини. 29 жовтня 1918 року, через день після проголошення незалежної Чехословацької республіки, богемсько-німецькі депутати старого імперського Рейхсрату у Відні проголосили “Дойчбьохмен” областю Австрії, а наступного дня їхні моравські та сілезькі співвітчизники так само проголосили “Судетенланд” австрійською областю. Тимчасові уряди цих двох начебто областей були засновані у Ліберці(Рейхенбергу) та Опаві(Троппау), і повторні звернення щодо підтвердження повноважень були надіслані президену Вільсону. При перегляді того факту, що західні та північні райони цих самопроголошених областей межували радше з німецьким Рейхом (Баварія, Саксонія, прусська Сілезія), ніж з Австрією, від якої вони відокремлювалися просторими материнськими чеськими землями, з’ясувалося, що кінцевим присвоєнням після цих проголошень було попереднє власне входження Австрії до складу Великої Німеччини. Цим присвоєнням поділилася нова Австрійська національна тимчасова асамблея, коли вона і схвалила вірність тих богемсько-моравських німців, і 12 листопада проголосила Австрію “складовою частиною німецької республіки”. В такий спосіб Відень виявив волю, але цьому бракувало сили, аби допомогти судетським німцям уникнути включення до складу Чехословаччини.

З другого боку, для самого німецького уряду доля судетських німців, які не належали до імперії Бісмарка-Вільгельма, на той момент поразки та революції мало що важила. Отже, він не надав їм серйозної підтримки, коли частини Чеського легіону, які щойно повернулися додому з Франції та Італії, взялися окуповувати зони з німецькою людністю і в такий спосіб відновити цілісність історичних богемських земель протягом наступних тижнів. Обласні столиці “Дойчбьохмену” та “Судетенланду” здалися чехам відповідно 16 і 18 грудня, а решта місцевостей – на Різдво. Відсутність тоді військового опору місцевих німців чеській окупації була наслідком не лише слабкості, але також усвідомлення того, що Антанта на мирній конференції прагнула б ухвалити плебісцити, результати яких мали б бути вирішальними. Три місяці перегодом, коли стало ясно, що очікування були помилкові, місцеві німці запізніло влаштували масові демонстрації протесту, кинулися на казарми жандармерії 4 березня 1919 року, в день відкриття Австрійської національної асамблеї, у виборах до якої чеська влада, що перемогла, їм не дозволила взяти участь. При розгоні демонстрації п’ятдесят два німці було вбито. А вісімдесят чотири поранено чеськими жандармами та військовими.

Кілька територій, що об’єдналися в кордонах нової Чехословаччини, доти ніколи не були об’єднаними, як суверенна держава, ба навіть адміністративна сутність в іншій державі. Позбавлена етнічної, релігійної, культурної, історичної або фізичної єдності, нова Чехословаччина зіткнулися із завданням компенсувати відсутність такої єдності створенням політичної єдності завдяки застосуванню такої політичної та адміністративної вправності, якою чеська еліта володіла великою мірою. Проблема була величезна, але джерела, які Прага могла залучити до спроб її вирішення, також були вражаючі.

Чехословаччина була перш за все найбагатшою з “держав-наступниць”, які походили із зруйнованої Габсбурзької імперії. Її території не винищувались і не спустошувались під час війни, і вони разом містили понад дві третини промисловості, але лише чверть населення і одну п’яту площі колишньої імперії. Це правда, що значна частина тієї промислової потужності перебувала в руках судетських німців і що чехословацька промисловість, отже, була позбавленою колишнього безпечного внутрішнього імперського ринку і залежною натомість від несподіванок кількох міжнародних систем торгівлі, валют і тарифів. Однак, незаперечно, що Чехословаччина вийшла з війни з унікальними економічними здобутками, особливо тому, що їй також пощастило з досить багатими сільськогосподарськими угіддями, аби відтворити їхню теоретичну здатність до більшого ступеня самозабезпеченості, ніж будь-яка держава в Центральній Європі. Її воєнна промисловість була більшою за італійську. І навіть наприкінці 1930-х років, після шалених спроб усіх її сусідів розвинути свою важку промисловість, Чехословаччина все ще виробляла половину сталі та чавуну всієї Східно-Центральної Європи, тобто стільки, скільки всі інші держави цього регіону разом. Додатковими активами були високі рівні письменності та освіти серед чеського та німецького секторів населення і здібності добре підготовленої, добропорядної та ефективної, хоч і малорухливої, чеської бюрократії, якої чисельно було досить, аби обслуговувати Словаччину та Карпатську Русь , так само як і західні, історичні області. Навіть клиноподібне географічне вкорінення Чехословаччини в осердя давньогерманської території могло, за певних обставин, пояснюватися як здобуток, оскільки це надавало їй загальноєвропейського стратегічного значення, і її кільцеподібні гірські кордони були підкреслено сприятливі для захисту. Проблем протистояння політичної еліти країни полягала в тому, чи всі ці активи могли б бути використані, аби взяти гору над властивими Чехословаччині слабкостями.

Після трохи більше року обговорення, під час якого мала проміжну законну силу тимчасова конституція від 13 листопада 1918 року, цю чехословацьку мету було досягнуто схваленням остаточної конституції держави 29 лютого 1920 року. З 155 голосів, необхідних для того, щоб пройщли різні статі та пункти конституції, 104 були віддані одностайно, а решта 50 вважали, що партії лівиці та центру перемогли тих правих, які, в будь якому разі, майже напевно знову були представлені в цьому повоєнному органі завдяки рішенню використати повернення як основи австрійського Рейхсрату 1911 року. Чехословацьке пристрасне бажання досягти майже цілковитої одностайності було настільки спільним, а прагнення уникнути червоного або білого терору(який яскраво проявився у сусідній Угорщині 1919 року) настільки всеохоплюючим, що кінцевий конституційний документ повинен розглядатися, як ідеологічний компроміс, радше, як перемога центру та лівиці.

Поєднання (а) обов'язкового загального виборчого права на парламентських виборах, (б) "фіксованого порядку" у списку кандидатів, розміщеними відповідними партіями в загальній системі пропорційного представництва, і (с) правила, на якому наполягав Виборчий суд, що депутат або сенатор має покинути своє місце на вимогу своєї партії (оскільки, за чехословацькою теорією, виборчий мандат надається партії, а не кандидатові), додавало величезної ваги влади керівництву кількох партій. В їхніх руках загальний електорат, так само як парламентські місця, політично та законодавче скорочувалися до простих помічників та підлеглих. Дійовий суверенітет партійних лідерів обмежувався лише тією мірою, до якої вони могли обирати, аби дозволити певні вільні дебати за умов таємниці в парламентських партійних клубних кімнатах, перш ніж оприлюднювати свої особливі позиції у відкритому обговоренні. (Членство в парламентському партійному клубі було юридичне обов'язковим для кожного депутата і сенатора; незалежність була виключена). Звичайно, треба було припускати, що, з огляду на велику кількість політичних партій, визначної згуртованості та стабільності чехословацьких коаліційних урядів не можна було б зберегти без цієї до певною міри суворої системи дисципліни. Таким чином, хоча ця політична ефективність коаліційної системи передає престиж парламентської системи країни, той факт, що для досягнення цього, "реальна" справа політиків була висмикнута з публічної арени, зменшує цей престиж. До того ж, пристрасне бажання та потреба компромісу в урядових коаліціях реалізувалися в постійно зростаюче вторгнення уряду в цілому в окремі департаменти стосовно адміністративних і штатних, так само як і політичних справ. Тут знову наслідки були мішані: бажаний ступінь координації та єдності адміністрації вартий повільної та важкої процедури.

А. Чеські та словацькі партії

1."Найстарішою" чеською політичною партією з точки зору ідеологічного походження, якщо не організації, була Національно-демократична партія, спадкоємиця руху Младо-чехів дев'ятнадцятого сторіччя, до якої додалися деякі менші та пізніші утворювання. Вона була націоналістичною, схильною до того, щоб бути шовіністичною, панславістською, консервативною та антиклерикальною, і протягом міжвоєнного періоду постійно рухалася в бік правиці, висунувши спільний виборчий список з чеськими фашистами на виборах 1935 року. Підтримана вищими буржуазними комерційними та промисловими колами так само як націоналістичними сегментами інтелігенції, Націонал-демократична партія ніколи не досягала великої виборчої потуги поза межами своєї первісної бази в Богемії. Втім, завдяки її традиційному престижу, її вправному керівництву, її пронизливому впливу в високих державних структурах її контролю над численною високоякісного пресою, її сильній організації в столичному місті Празі та її оздобленнню багатьма видатними культурними постатями, дійсна вага цієї партії була більша за показники виборів і варта обговорення. Її сильний лідер Карел Крамарж був одним з архітекторів руху за незалежність, його проросійська “внутрішня” діяльність у передвоєнний та воєнний час відповідала за інтенсивністю та мужністю, коли не ефективністю, “зовнішній” діяльності його прозахідного (і успішнішого) суперника — Масарика.

2.Партія дрібних торговців та ремісників відкололась від націонал-демократичної партії на знак, протесту проти захоплення останньої оі крупною буржуазією. Коло прихильників партії визначалося її назвою. Ворожа до технології масового виробництва, до кооперативного руху, до універсальних магазинів і відповідно до феномену економічної раціоналізації, вона була вже політичним бенефіціарієм певного вкоріненого економічного напруження, яке походило від неоднакових рівнів та моделей розвитку чехословацького економічного життя навіть перед велико. депресією і відправляло нових і засмучених новобранців її шляхом.

3.Також виключно правим був фашистський рух, який прийшов під різними назвами до часткового злитгя з націонал-демократами і створення Національного союзу з 1934 до 1937 року. Хоча невеликий і стримуваний від влади стабільністю коаліційної моделі з “респектабельних” партій, він мав певне значення завдяки і доброзичливості до нього з боку націонал-демократів та певних чільних елементів з державних установ, і популярності його лідерів та опікунів. Серед останніх були герої Сибірського легіону, а згодом діючий начальник штабу,генерал Рудольф Гайда, талановитий поет Віктор Дик, непередбачувано яскравий політик Іржі Стржибрни, котрий, як чимало європейських фашистів його генерації (наприклад, Деат, Мослі Муссоліні)були ренегатами соціалізму(дивися далі).

4. Тими хто хитався між правицею та центром, були католицькі, або, так звані народні партії. За винятком короткого та раннього періоду 1920—1921 років ці чеські ті словацькі організації лишалися різними та йшли окремими політичними шляхами. Словацтка народна партія очолювала установче та політичне вмістилище словацьких автономістських прагнень проти чеського централізму і, за винятком короткого періоду з 1927 до 1929 років, коли вона поповнювала два кабінети міністрів, ця партія перебувала в опозиції до празької влади. Засновником та лідером партії був Андрей Глінка, який здобув репутацію як словацький національний герой своїм перед воєнним опором примусовій мадяризації словацькою народу і який підтримував цю лінію й у післявоєнний період своєю красномовною, впертою, прискіпливою та провінційною опозицією всім впливам, що йшли від більш світських та космополітичних чеських країв

5.Чеські популісти, на відміну від своїх словацьких співрелігійників, постійно вважали за потрібне бути урядовою партією. Цей вибір міг бути мотивований, зокрема потребою демонструвати свою націоналістичну респектабельність у повоєнній Чехословаччині після того, як вони збагнули, що їм заважає їхня австрофільська позиція періоду до і протягом Першої світової війни. Твердо очолювана Яном Шрамеком,ця клерикальна партія отримувала деяку підтримку від усіх чеських класів, але була відносно сильніша серед селян та робітників невеличких міст Моравії. Звичайно вона не могла претендувати на вигоду від національного культу Яна Гуса, але все ж була відносно успішною (в старому австрійському стилі християнського соціалізму) в соціальних та економічних справах.

6. Найбільшою та основною чехословацькою партією була Аграрна партія (офіційно Республіканська партія сільських господарів та дрібних селян). Ця парти була настільки міцно організована, настільки глибоко вкорінена в обласний та місцевий державний аппарат, настільки повсюдно втягнута в кооперативну та банківську системи, настільки потрібна тій чи іншій урядовій коаліції і настільки стратегічнау виборі міністерських портфелів, що, попри свою назву і не втрачаючи контакту з первісним електоратом, зазначеним тією назвою, вона дійсно стала загальнополітичною “холдінговою компанією” для інтересів середньою класу в широкому сенсі.

7. З двох чехословацьких соціалістичних партій, націонал-соціалісти, які не мали ідеологічного відношення до їхніх німецьких тезок, організувалася 1917 року як чітко патріотична, еволюційна чеська альтернатива безперечно інтернаціоналістським, марксистським соціал-демократам. З самого початку найвиразніша антиавстрійська, антиклерикальна та антимілітаристська чеська політична формація, націонал-соціалісти перетворилися на повоєнну партію з найширшим ідеологічним спектром. Проте її членство та виборче звернення ще обмежувалися чехами, а її організаційна база зациклювалася на залізничних, поштових профспілках та профспілці службовців. Офіційне членство Едварда Бенеша, який у 1918-1935 роках обіймав посаду міністра закордонних справ, надавало партії додатковою престижу, але справжніми лідерами були її засновник Вацлав Клофач, перший чеський парламентер, заарештований австрійською владою під час Першої світової війни і (до відступництва на бік фашизму 1926 року) демагог Іржі Стржибрни.

8. Тоді, коли націонал-соціалісти вилучили свої фашистські елементи, а соціал-демократи продемонстрували свою національну респектабельність. Стало можливим замирення між ними, хоча вонги не об’єдналися. Прослідковуючи свою організаційну історію з 1878 року – далі, ніж будь-яка інша чеська партія, - соціал-демократи протягом міжвоєнних десятиріч була типовою центрально-європейською партією: патріотичною, однак підозрілою до військового істеблішменту та тією, що прагне міжнародного роззброєння;антикапіталістичною, проте, сприйнятливою до технологічного новаторства; класово налаштованою, проте, готовою брати участь в урядових коаліціях. Однією з основних функцій партії в міжвоєнній Чехословаччині було тримати відкритими канали для діалогу з етнічними меншинами завдяки її братнім стосункам з соціалістичними партіями.

9. Комуністи остаточно розмежувалися з соціал-демократами восени 1920 року, після повторної вимоги з Москви і внаслідок серйозної провокації з боку правого крила соціалістичної партії. Вони трималися більшості членів тієї партії і, перш за все її виборців але лише меншості її лідерів та членів парламенту. На відміну від кількох етнічно відрубних соціалістичних партій різноманітні комуністичні групи в жовтні 1921 року злилися в одну партію цілої республіки — єдину подібну міжетнічну партію в усій Чехословаччині. Це буча справді масова партія, але не революційна попри спроби “більшовизувати” її за допомогою повторних чисток. Єдина в країні партія, здатна здобути підтримку в міських та сільських місцевостях, в розвинених та відсталих регіонах, на базі як соціальних, так і етнічних незадоволень, комуністи - чи під першою орудою старого старого випробуваного бійця австрійської соціал-демократії Богуміра Шмерала, чи пізніше під керівництвом молодшого налаштованого на Москву апаратника Клемента Готвальда - постійно зазнавали невдач перетворитисвою значну виборчу та організаційну силу на серйозні революційні або ефективні парламентські акції. Ніколи не оголошувана незаконною або не загнана у підпілля в міжвоєнній Чехословаччині (що різко відрізнялося від становища братніх партій в інших країнах Східно-Центральної Європи), Комуністична партія отримувала свою випробувану силу менше від нестерпних умов експлуатації, ніж від узагальненого комплексу відторгнення, який віддзеркалював жорсткі перепони між робітничим класом та нижчим середнім класом і відчуженням між співставленими етнічними громадами. На додаток до цих джерел підтримки, наприкінці 193О-х років вона здобула патріотичну респектабельність завдяки своєму відвертому ввикриттю спершу нацизму і умиротворення взагалі, а згодом –мюнхенської капітуляції зокрема.

Б. Партії етнічних меншин.

Як згадувалося вище судетські німці з самого початку були майже одностайні в оплакуванні свого включення до складу Чехословаччини, але в процесі пристосування до цієї ситуації опинилися як серед німецьких соціал-демократів, так і в буржуазному політичному таборі. Згодом 1922 року останній довільно зібраний докупи як Deutscher Verband (Німецький союз)? розколовся на потенційно кооперативний Аrbeitsgemeinschaft (Асоціацію заради роботи) та тривало непримиренний Кampfgemeinschaft (Асоціацію задля боротьби). За міжвоєнною чехословацькою політичною риторикою перша тенденція отримала назву “активізму” яка означала готовність брати активну участь у політичному житп та інституціях республіки, тимчасом, як непримиренна позиція йменувалася як “пасивізм” або “негативізм”.

1 Треба згадати спочатку двох з членів Кampfgemeinschaft — Німецької націоналістичної партії та Німецької націонал-соціалістичної партії. Остання приєдналася до гітлерівського руху в Рейху і до 1930-х років менше бентежила чехів, ніж попередня.

2. В Аrbeitsgemeinschaft, оскільки він всередині 1920- х років років рухався в бік “активізму”, були помітні три різні орієнтації:

а)Група ліберальних демократів, схвалювана промисловцями дедалі більше, аби уникнути конкуренції Рейху, підтримувалася також німецькомовними євреями, кількісно відносно слабкими, але успішними в обранні вправних парламентарів, які репрезентували їх в законодавчому органі;

б)Християнсько-соціальна партія, яка мала правильні та згодом сердечні стосунки з ідеологічним аналогом у чеському спектрі Католицька народна партія, додана (з й недовірою до Los von Rom антикатолицького походження Національної та Націонал соціалістичної партії) у її власній німецькій громаді.

в) Bund der Landwirte(Ліга фермерів), яка стала першою німецькою партією, яка повернулася до активізму, за допомогою чого, очевидно, віддзеркалила нижчий рівень націоналістичною почуття образи серед селян, ніж серед городян і більше зацікавлення в сільськогосподарських тарифах, до яких спрямовували празький уряд його аграрні лідери.

3. Поза цими кількома буржуазними партіями відомі німецькі соціал-демократи. Спершу полум’яні прихильники аншлюсу до Великої Німеччини, вони згодом змінилися, рухаючись разом з європейським духом Локарно (1925 р.) та просівалися вперед угодою між федераціями чеських та німецьких профспілок (1927р.) до “активізму”, і зрештою відповіли на піднесення Гітлера одностайним зобов’язанням захищати демократичну Чехословацьку республіку. Німецькі комуністи після відходу від соціал-демократів у січні 1921 року влилися в об’єднану Комуністичну партію Чехословаччини в жовтні того ж року.

4 Серед угорської меншини у східній частині країни структурне розмежування партій нагадувало зародкову версію того процесу серед численніших німців у західних областях. Тут також були Християнсько-соціальна (католицька), Національно-аграрна (кальвіністська) та Соціал-демократична партія, але активізм ніколи не досягав того резонансу який спостерігався серед німців. Це було частковим віддзеркаленням того факту, що влада Угорщини постійно демонструвала інтенсивніший іредентистський інтерес до долі своїх братів угорців у Словаччині та Карпатській Русі, ніж влада Веймарської республіки до долі судетських німців Богемії та Моравії—Сілезії. Отже, проблема угорської меншини весь час була для Праги тим чим німецька проблема стала лише після 1933 року: тема подвійної внутрішньої і зовнішньої політики. До того ж, постійний іредентизм та ревізіонізм Угорської політики щодо Чехословаччини мали як ідеологічну, так і національну мотивації: дрібно дворянські правителі хортистської Угорщини не мали великого бажання бачити буржуазно-демократичну Чехословаччину розвиненою і наче досягли успіху в підриві власної необарокової системи. Справді, невеликою мірою ця ситуація виявила якийсь зазор. Видовище умов “феодального” селянина в Угорщині давало можливість чехословацькій Аграрній партії організувати 1924 року опікування угорських селян Чехословаччини, хто, як судетські німці селяни, також оцінили аграрний протекціонізм Праги всередині десятиріччя. Чехословацькі Соціал-демократична і особливо Комуністична партії також залучали голоси угорців. Також криваві погроми під час білого терору, який запровадив режим Хорті, штовхав багатьох доти пристрасно мадярофільських євреїв до обрання чехословацької або чітко єврейської ідентифікації. Все це було, проте відносно важливим у широкому контексті загальної угорської непримиренної її у відносинах з Чехословаччиною.

5 Невелика польська меншина Сілезії була зобов'язана внаслідок малої чисельності брати участь у виборах за спільним списком з іншими списками кандидатів - єврейським, чеських соціал-демократів або словацьких популістів. Так само у примітивній карпаторуській політичній організації або приєднувалися до провідних чехословацьких партій, або розчинялися у цілковито місцевій і зрозумілій фракційності.

1.2. Особливості етнонаціональної ситуації в країні.

Чехословаччина так само як і інші країни міжвоєнної Східно-Центральної Європи не могла похвалитися етнічною однорідністю, наприклад у сусідніх Польщі, Румунії і Югославії, теж були великі етнічні меншини, або й цілі підкорені народи: українці і білоруси в Польщі, українці, угорці і болгари в Румунії, словенці, хорвати, босняки, чорногорці і мекодонці в Югославії. Але на відміну від Чехословаччини вони або визнавали себе багатонаціональними(Югославія), або ж вели політику асиміляції і не визнавали свої меншини(Польща і Румунія). Чехословаччина ж ніби й визнавала за своїми меншинами всі права, але водночас прагнула оборонити специфічно чехословацький характер нової держави, всіляко обмежуючи вплив національних меншин на її політику.

В умовах Чехословаччини найбільші можливості для розвитку своєї національної ідентичності мали чехи, які напевне вважали це своєю нагородою за те, що саме вони і створили цю державу всупереч не тільки тиску колишніх володарів німців та угорців, але й навіть історичним законам: адже чеський народ вже напевне мав зникнути в горнилі потужної германізації попередніх століть. Це напевне і зіграло з ними злий жарт адже пізніше чехи не тільки не примирилися з іншими етнічними групами, такими як поляки, угорці і українці-русини, але й протиставили собі раніше союзних і “рідних” словаків.

Серед словаків протестантська меншина (16%) традиційно почувалася ближчою до чехів, і її братерські сентименти посилилися з кінця 19 сторіччя внаслідок впливу прозахідного Масарика, що контрастувало з панславістською, чехословацькою ідеологією, чиїм головним словацьким органом був Хлас(Голос). Перщі серйозні чеські політичні звернення до Словаччини припадають на Першу світову війну. Група Масарика озвучила їх у західних столицях, і у привітанні від 30 травня новому Габсбурзькому імператору Карлу чеська делегація у віденському Рейхсраті вимагала федеральної реорганізації його країни, що мала об’єднати землі, населені чехами та словаками, за рахунок тисячолітньої Угорщини. Політичне керівництво перебиралося чехами, оскільки словаки політично були безсилі у старій угорщині – і у сфальсифікованому парламенті в Будапешті, і в місцевих адміністраціях. 1910 року, наприклад, налічувалося лише 184 словацькомовних з 3683 юридичних функціонерів в округах північної Угорщини зі словацьким населенням, і лише 164 словаки з інших 6165 службовців. До того ж, після Ausgleich(перетворення) 1867 року угорські правителі нав’язали словакам сувору політику мовної і культурної асиміляції(але не расової винятковості), яка до вибуху Першої світової війни досягла такого успіху серед неселянської частини словацького населення, що позбавила його багатьох представників потенційної національної еліти.

Хоч етнічно та мовно зв'язані, чехи та словаки політично були відокремлені протягом тисячі років з часів поглинання словацьких земель угорським королівством у дев'ятому чи десятому сторіччях. Це поглинання, до того ж, ніколи не надавало їм автономного або напівнезалежного статусу, як Трансільванії чи Хорватії. Знов-таки, хоча більшість і чехів, і словаків були римо-католиками, останні, не зазнавши гуситського катарсису чехів, були також позбавлені критичної спадщини модернізму, світськості та антиклерикалізму. Словаки були радше релігійним, провінційним та дуже неписьменним селянським народом, який лишився політично покірним угорській владі аж до дев'ятндцятого сторіччя включно.

Після австро-угорського Ausleich 1867 року Словаччина була підпорядкована двом новим напрямам угорської політики; обидва роз'їдали її приспані традиції. Перш за все, негнучка програма мовної мадяризації призводила до культурного обезголовлювання словацької нації; дуже неосвічсне селянство лишалося незайманим. Тимчасом, як метою угорців було суто сумнівна мета денаціоналізації всього народу, треба було б нагадати, що їхня нетерпимість була виключно культурною та мовною, а не расистською чи етнічною. Мадяризований словак досягав усіляких успіхів, а сприятливі можливості — державні, професійні та особливо церковні - відкривалися перед ним. Ця доступність римо-католицької церковної ієрархії для здібних мадяризованих словаків була неоднозначним феноменом. З одного боку, він надавав кар'єрну драбину здібному словаку для просування нагору; з другого боку, він іронічно підкреслював політичну невигідність просування словаків як наслідок належності до тієї самої релігії, що й державна угорська церква. На відміну від православного та уніатського румунського населення угорської Трансільванії, наприклад, католики-словаки не отримували вигоди від захисного бар'єру іншої церкви, аби убезпечити їх від мадяризації загалом і від використання римо-католицьких інституцій, як особливої зброї в цьому самому процесі. По-друге, енергійний угорець прямує до економічної автаркії, сприяючи перетворенню словацької зони на центр видобувної та первинної промисловості, тимчасом, як промисловість кінцевої продукції концентрувалася навколо Будапешта.

Словаки, які майбуть керувались принципом “ворог мого ворога – мій друг”, у 1918 році погодилися увійти до складу нової держави, але як рівні партнери. Так як словацькі території до 1918 року мали зовсім інший адміністративний устрій ніж чеські, так як були під суверенітетом угорської корони, назрівало питання адміністративної реформи. Уряд Швегли узяв довготривале зобов'язання розвивати загальнонаціональну, централістську, префектуральну систему та впровадити її в Словаччині протягом 1923 року. Але чеські націонал-демократи та популісти, побоюючися, щоб не отримати адміністративні райони з німецькими меншинами, наклали вето на її застосування в історичних областях Богемії та Моравії.

Однією з найбільших проблем в стосунках між чехами і словаками було становищи католицької церкви. З вірними їй приблизно трьома чвертями населення країни римо-католицька церква була достатньо сильна у міжвоєнній Чехословаччині, аби відвернути розгортання радикально світського внутршінього курсу; але оскільки чеські, хоч і не словацькі світські, люди були зазвичай антиклерикальними, церква не мала достатньої сили, аби демонструвати свій політичний домінуючий вплив. Негативно ототожнюваній в чеській націоналістичній історіографії (як зрадницький фактор руйнації давньої Богемії внаслідок громадянської війни та іноземного поневолення) римокатолицькій церкві потім не довіряли за відчуження від чеського національного відродження у дев'ятнадцятому та на початку двадцятого сторіч і за перевагу космополітичним або німецьким аристократам серед вищої духовної ієрархії у чеських краях за влади Габсбургів. Хоча у Словаччині також вищим ієрархом був мадяр (або мадяризований) радше ніж свідомий словак однак, тут менш світське, менш урбанізоване, менш сучасне словацьке селяниво лишалося релігійнішим, ніж маса номінально католицьких світських чехів.

Ян Шрамек енергіний та дещо владний лідер чеської Народної партії, працював невтомно,невтомно та із зародковим успіхом протягом перших років незалежної Чехословаччини, аби реабілітувати патріотичну респектабельність політичного католицизму. Наполягаючи на тому, щоб залишитись в уряді навіть ціною відступництва Глінки з колись спільної партії, шрамек “зсередини” досягнув певного поліпшення земельної реформи стосовно володінь церкви, компромісу шлюбного законодавства, яке, хоч і дозволяло розлучення та цивільний шлюб, визнавало також релігійну шлюбну церемонію, як дійсну та достатню, без додавання цивільної, доволі щедрих державних заробітних плат [так званих congrua винагород] духовенству офіційно визнаних релігій і обов'язкових релігійних настанов для всіх дітей тих батьків, хто під час перепису заявив про визначений релігійний культ (існувало десять таких культів в історичних областях і вісім — у Словаччині та Карпатській Русі).

Влітку 1925 року, дбайливо вплеканий Шрамеком садженець римо-католицького та чеського націоналістичного замирення був випробуванний раптовим буревієм, коли уряд готувався до першого офіційного святкування роковин Гуса. Ці роковини в законодавчий спосіб стали національним святом навесні, і папський нунцій, підтриманий архієпископом Праги, подав рішучий протест і змусив чеських популістів полишити коаліцію. Призначеного дня, 6 липня, його "останнє попередження'' отримало відсіч, коли Масарик, Швегла і Бенеш влаштували суперечливу церемонію (згадані, як приватні особи), і нунцій Мармаджі, гніваючися, виїхав з Праги до Риму. Це була надзвичайна реакція, і Шрамек продемонстрував неабияку політичну проникливість, залишившися у складі кабінету міністрів. (Він продемонстрував подібну проникливість у лютому, коли підкреслено відмежувався від пасторського листа словацьких єпископів, які погрожували церковним покаранням будь-якому католику, що належить до соціалістичної партії чи організації, ба навіть до світського гімнастичною товариства "Сокол"). Тверезість Шрамека в цій скрутній ситуації допомогла стримати наступну антиклерикальну реакцію справді, саме націонал-соціалістична радше, ніж його власна Чеська популістська партія, як наслідок, зазнала відступництва. Тверезість також допомогла домогтися сприятливих для Чехословаччини поступок від Ватикану в можливому модус вівенді1; угода грудня 1927 року дозволяла чехословацькому урядові перевіряти політичну прийнятність ватіканських, посад на єпископські призначення в республіці; і Ватикан потім довіряв переплановувати парафіяльні та монастирські обласні межі. Наслідком останнього заходу була передача всіх парафіяльних та монастирських закладів у Чехословаччині під юрисдикцію ієрархів — резидентів цієї країни, таким чином припинивши підпорядкування словацьких та деяких тєшинсько-сілезьких парафій архієпископам Естергома (Угорщина) та Бреслау (Німеччина).

Із наближенням десятої річниці республіки 1928 року офіційний орган Словацької народної партії надрукував статтю під назвою "Vacuum Juris", де стверджувалося, що словацькі лідери, які проголосили союз словаків з чехами 30 жовтня 1918 року у Турчанcькі-Свєті-Мартіні, у таємній статі і обмежили цю прихильність десятирічним іспитовим періодом, в кінці якого міг би наступити правовий вакуум, оскільки словаки повернули б свій суверенітет і, отже, право переглянути свій конституційний та політичний статус. Остаточний доказ цього твердження не був наведений ні тоді, ані пізніше. Автором статті був Войтех Тука, професор права у колишній Угорщині. Словак за походженням, 1920 року він зазначив свою національність, як угорець. Користуючися довірою Глінки, він доріс до посади віце-президента Словацької народної партії. Після деякої затримки власті дали відповідь. Парламентський імунітет Туки був скасований, на початку 1929 року Туку заарештували, суд тривав протягом літа, а 5 жовтня він був засуджений до 15 років ув'язнення за шпіонаж, передачу військових таємниць іншій державі (Угорщині), за намір відокремлення Словаччини від республіки та організацію збройних зграй задля цього. Впертий Глінка повсюдно захищав свого зловісного протеже Туку настільки гаряче і настільки невміло — навіть з точки зору вимоги політичного зобов'язання щодо юридичного виправдання, — щоб переконати інші партії в тому, що дні цієї коаліції полічені.

Незгоди та тертя між чехами та словаками, які швидко проявилися в міжвоєнній республіці, здивували чехів більше, ніж словаків. Останні, хоч і були задоволені виходом зі складу Угорщини, з самого початку з'явилися у новій чехословацькій державі з баластом провінційної недовіри і, справді, увійшли до її складу лише в очікуванні автономного політичного статусу, який міг їм дозволити захиститися від чеського модернізму. Автономний статус, вважали вони, гарантований їм умовами Піттсбурзької угоди, укладеної в однойменному американському місті 30 травня 1918 року представниками кількох американо-чеських та американо-словацьких дружніх організацій за допомогою Масарика, який тоді подорожував Сполученими Штатами як голова Чесько-словацької національної ради у засланні і також доклав свій підпис(Полеміка, спричинена цим документом, тривала повторювана і люта. Чехи згодом пояснювали невдачу в реалізації пункту про автономію посиланням на чотири типи аргументації: (а) етнологічної – не існувало словацької нації, а лише словацьке відгалуження чеської нації; (б) прагматичної – через сторіччя угорського безладдя населення Словаччини недостатньо дозріло до самоврядування; (в) юридичної — конституція республіки мала верховенство над усіма іншими політичними документами; (г) казуїстичної — Масарик просто засвідчив місцеву програмну заяву, складену двома групами американських громадян, які не могли, очевидно, забезпечити майбутню суверенну чехословацьку державу. Під час суду над Тукою 1929 року Масарик відмовився від того документу, як від варіанту омани, тому що американо-словацька організація, лідери якої підписали його 1919 року, не була оформлена за американськими законами до 1919 року. Це був радше непристойний випад з боку Масарика в жанрі правничого лицемірства, оскільки він сам компонував остаточний проект і потім ще раз підписав офіційну рукописну копію у Вашингтоні 14 листопада 1918 року, того дня, коли він був призначеннй президентом Чехословаччини, і тоді, коли він хотів справити враження на американський уряд таким доказом американо-словацького підтвердження його чехословацької справи. Празький уряд 11 листопада визнав дійсними всі зобов'язання, прийняті Масариком за кордоном. Морально його підпис Піттсбурзької угоди був таким зобов'язанням, згідно з яким він мав або підписувати документ, або потурбуватися про його переробку, коли він вважався не більш як місцевою угодою американських громадян щодо програми спільних прагнень. Якшо конституційний аргумент чехів мак вагу, то треба нагадати, що словаки кооптувалися чехами до складу Установчих національних зборів і були у багатьох відношеннях предстаницькими).

Якими б не були справжні наміри чехів стосовно автономії для Словаччини, вперті та вправні угорські зусилля 1918 та 1919 років, спрямовані на утримання її, так само, як шанобливість, в якій словацькі селяни продовжували перебувати щодо своїх колишніх угорських хазяїв (напівлякливе очікування їхнього повернення будь-якої миті), швидко переконали Прагу в тому, що автономія не була здійсненою політичного пропозицією. Підтримані чисельно малим, але культурно просунутим контингентом словацьких прихильників централізації, переважно з словацької лютеранської меншини, чехи спритно та оптимістично визнали "відповідальність'' їхньої "місії" та надіслали своїх жандармів, своїх бюрократів, своїх вчителів, своїх суддів (так само, як своїх збирачів податків та вербувальників новобранців), аби заступити попередніх угорців в Словаччині. І коли ці експедитори модернізації стикнулися з неприязним ставленням неминуче налаштованого традиційно словацького селянства до "безбожних" незваних гостей, засмучені та роздратовані чехи дійшли висновку (так само неминуче}, що словаки вперті, темні люди, які знаходяться під впливом духовенства.

Оскільки лише купка чиновників старої Угорщини, які перебували в словацьких районах, 1918 року лишилися слугувати новій чехословацькій державі, і оскільки словацька інтелігенція тоді була ще невелика, чехи були зобов'язані заповнитиІ адміністративну нішу. Вони розпросторили та "словакувли” освітню систему, захищаючи в такий спосіб словаків від мадяризації та рішуче скорочуючи рівень їхньої неписьменності. Словацька преса та словацька культурна діяльність заохочувалися, участь у виборах демократизувалася, соціальне законодавство популяризувалося, адміністрація була чесною, земельна реформа корисною, міста демографічно демадяризувалися й словакувалися. І все ж словаки обурювалися очсвид ним опікуванням, нерідкою нетактовністю і величезною кількістю чеських бюрократів, що заполонили цілу країну, аби втілювати ці програми. На 1930 рік у Словаччині перебувало 100 274 "іммігрантів" (виключаючи військовим персонал), з яких 21 828 чоловік працювали в державній адміністрації і у вільних професіях. Хоча словаки отримували доступ у ці служби настільки швидко, наскільки освітня система готувала їх, чехи не йшли звідти і, отже, викликали обурення, як надмірні та паразитичні. Нерідко стверджувалося (особливо серед вчителів), що дише другосортні фахівці їхали з розвинених Богемії та Моравії до "нужденних місць" у бідній Словаччині (і Карпатській Русі).

Словаки мали також економічні невдоволення: їхня зародкова промисловість більше не отримувала субсидій з старої Угорщини та захисту від богемської та моравсько-сілезької конкуренції, яка тоді чимало зруйнувала в цій промисловості, а їхнє гірське населення більше не мало традиційного доступу на угорські долини для сезонної сільськогосподарської роботи. Чехословацькі податкові норми були вищі у колишніх угорських, ніж у колишніх австрійських областях, аж поки дві податкові реформи не уніфікували все це 1929 року. Хоча державні служби в Словаччині отримували субсидії з чеських та німецьких районів і хоча празька влада інвестувала значний "соціальний накладний капітал" в нові залізниці, автостради та електромережі в Словаччині, прогалина між рівнями життя чехів і словаків все ж зростала у міжвоєнний період, великою мірою внаслідок значно більшої народжуваності в Словаччині. На 1937 рік доход на душу населення в Словаччині складав лише половину цього показника в Богемії та Моравії—Сілезії. Втім, досить дивно, що менше словаків їхали з своїх перенаселених і бідних країв до багатших і перспективніших західних областей, ніж чехів у протилежному напрямі. Більшість словаків були мало зацікавлені у використанні сприятливих економічних можливостей, відкритих для них у республіці в цілому і віддавали перевагу культурній ізоляції та політичній автономії вдома. Вони навідруб нехтували офіційною теорією "чехословацької нації", і "централісти" серед них зневажалися, як політичні і релігійні зрадники. В свою чергу, чехи віддавали перевагу роботі з більш космополітичною словацькою протестантською меншиною, яка в такий спосіб досягала помітності в громадському та політичному життя, непропорційної їхній малій кількості, але показової в сенсі їхньої високої освіченості. Поки Глінка був таким чином більш автентичним голосом словацької нації, когорта Шробара, Ходжі тощо мала дійсну урядову владу.

Скандал навколо Туки 1928—1929 років став у пригоді поміркованим словацьким популістам. Характерно, що Глінка, після впертого підтримування Туки через суд і вимоги замінити ім'я Туки на чолі партійного списку кандидатів в кошицькому районі на наступних парламентських виборах, потім скинув його, коли результати виборів 1929 року виявили, що ця кандидатура зашкодила популістам. Кошице відкинуло Туку, і Словаччина в цілому дала партії Глінки значно менше голосів, ніж 1925 р .

Ця розрядка атмосфери, на жаль, не знешкодила напад депресії, яка завдала Словаччині особливо суворих економічних ускладнень (зокрема, внаслідок чехословацько-угорської торговельної війни), і загострила рух за автономію. Не лише сам Глінка став різкішим у 1930-ті роки, а ще радикальпіша генерація висунулася в керівництво його партії. Менш провінційні іі більш тоталітарні, ніж він, ці молоді "наступісти" (від їхнього журналу "Наступ") атакували як зовнішню, так і внутрішню політику празької влади, наполягаючи на словацькій солідарності з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, і врешті-решт вимагали цілковитої незалежності — не просто автономії - від чеського краю. За кілька днів перед своєю смертю 16 серпня 1938 року Глінка знову порадив своєму народові шукати конституційну трансформацію, яка могла б якось зберегти республіку і водночас надати в ній автономію Словаччині; втім, від часу аншлюсу Австрії до Німеччини в середині березня він насправді підірвав цю часто проголошувану мету, синхронізувавши тісніше тактику своєї Словацької народної партії з тими судетськими німецькими генлейністами, які згодом перейшли на службу до нацистської Німеччини.

Область на крайньому сході — Карпатська Русь висувала перед чехословацькою владою проблеми, часто аналогічні проблемам Словаччини. Втім, тут зобов'язання подарувати автономію було і юридичним, і моральним. Не лише Масарик 1918 року дав це зобов'язання перед американськими карпаторосами, але підписанням міжнародного Договору про захист меншин 10 вересня 1919 року Чехосдоваччина знову зобов'язалася надати широку автономію і особливі іституції самоврядування Карпатській Русі. Ця обіцянка була урочисто повторена в конституції 29 лютою 1920 року. Жодне з цин офіційних зобов’язаннь ніколи не було офіційно дезавуйовано, хоча повноваження Жатковича в Америці були не кращі, ніж пізніше ті спірні повноваження американських словаків, які підписали Піттсбурзку угоду, але вони обома не поважалися, допоки законпро обмеження влади не був скасований 26 червня 1937 року, а остаточно потрапив під тиск мюнхенської катастрофи 8 жовтня 1938 року. Прага періодично пояснювала цю тривалу відстрочку, посилаючися на надзвичайну відсталість та бідність області. Справді, Карпатська Русь була одним з найпримітивніших куточків Східпо-Центральної Європи, але не більше у І920-ті та 1930-ті роки, ніж у 1918 і 1919 роках, коли Масарик і Бенеш спокушали автономією, наче принадою, карпаторосів і мирну конференцію аби переконати їх приєднати область до Чехословаччини. Не лише відсталість Карпатської Русі як такої була чеським мотивом для відстрочення виконання зобов'язань щодо автономії, Прагу також бентежила специфічно політична "відсталість" сильних руйнівних тенденцій — комуністичної, української, москвофільської та найтривожнішої, мадярофільської. Це були ті тенденції, які спричиняли турботу про те, щоб автономія не могла бути несумісною з цілісністю республіки ("стаття, що містить застереження" Договору про захист меншин).

Справді, карпатороси протягом сторіч виявляли, що сліпа вірність їхнім угорським хазяям є часто характеристикою злиденного експлуатованого селянства у закарублих “феодальних” відносинах. Як із словаками, більшість їхньої потенційної еліти була мадяризована, і саме серед багатьох карпаторуських іммігрантів в Америці радше, ніж вдома, народжувалася національна свідомість.

Набутки від міжвоєнної чехословацької влади і претензії до неї у карпаторосів знов-таки аналогічні тим, що мали словаки. Неймовірна передвоєнна неписьменність була радикально скорочена, а комунальні послуги розвивалися і значно фінансувалися чехами. Але інший бік цієї монети був знову проблематичний: симбіозні економічні відносини з передвоєнною Угорщиною були болісно перервані; зростання місцевого населення поглинало очікувані переваги від земельної реформи (навряд чи прорахунок Праги); і численна, патерналістська, чесна, але байдужа чеська бюрократія заповнювала область. Тут також місцеві відділення або філії центральних чехословацьких політичних партій розвивали статистичну, але ілюзорну перевагу над автономістами. Якщо карпатороси в цілому завдавали Празі менше клопоту, ніж словаки, це траплялося тому, що вони були менше кількісно, бідніші, менше національно свідомі і менше об'єднані і тому що вони визнавали, що чеське опікунство було кращим, ніж сучасне угорське, польське і румунське поводження з меншинами. Як тут не згадати, що саме в Чехословаччині українська еміграція могла творити своє політичне життя без будь-яких перешкод і український вільний університет досить довго існував у Празі.

Існування інших меншин, таких як угорська і польська, породжувало значно більше проблем ніж нечисленна українська. Угорська меншина яка розселялась по всій довжині кордону з Угощиною на землях південних Словаччини і Карпатської Русі, представляла небезпеку для чехословацької державності лише в тому, що угорці в цих землях складали значний відсоток серед вищих класів: заможних буржуа, чиновників ще австроугорської формації і землевласників, і тому вони значно більше ніж бідне місцеве населення могло впливати на політичний клімат цих територій.

До того ж, угорці ніяк не могли змиритись з тим, що словаки, яких вони довгий час не вважали навіть окремою етнічною групою, отримали в Чехословаччині статус державної нації(принаймі її частини), а угорці які в управлінні Австрійською імперією були народом-партнером німецьких господарів.

Крім того по сусідству з Чехословаччиною існувала суттєво обпатрана Угорська держава, яка аж ніяк не була проти повернення своїх колишніх володіннь і тому протиставляла себе усім сусідам: Чехословаччині, Румунії і Югославії. Це не було вигаданою загрозою адже режим Горті після Мюнхена все ж таки урвав суттєвий шматок території Чехословаччини, а пізніше так само повівся і з Румунією.

Польська проблема у Чехословаччині виникла після приєднання до неї району Тєшина. Стратегічний район, тоді мало не став причиною війни між двоиа новими державами, проте й пізніше вони не дійшли злагоди, це й стало причиною того, що Польща – союзниця Чехословаччини по Малій Антанті, не пропустила нагоди відібрати Тєшин. Власне й польське населення Сілезії ставилося до Чехословацької держави доволі прохолодно, особливо після того як внаслідок адміністративної реформи цей регіон було об’єднано з Моравією в одну із чотирьох створених областей: Богемії, Моравії, Словаччини і Карпатської Русі (1927 р.).

1.3Аналіз впливу німецького чинника на державотворчі процеси.

Одним із найголовніших факторів, що негативно вплинули на долю Чехословаччини був німецький. Німецька меншина в Чехословаччині зіграла цю роль як через власний пронімецький характер, так і через ряд прорахунків які допустила празька влада у відносинах з ними.

Німці з’явилися у Чехії дуже давно. Ще з часів Великоморавської держави німців цікавили ці землі. Коли сформувалася власне Чеська держава, німецька Священна Римська Імперія майже відразу зробила її своїм васалом, але тоді Чехія не зазнавала якого не будь німецького впливу, залишаючись етнічно однорідною державою. Проникнення німців у чеські та словацькі землі особливо активно розпочалося у XIII-XIV столітті, коли чеський та угорський королі почали дбати про розвиток ремесел та торгівлі. Так чеський король Пржемислав, так само як і угорський і, між іншим, галицько-волинський князь Данило Романович, почали запрошувати німецьких ремісників та купців у свої володіння, щоб збільшити прибутки від міжнародної торгівлі. У Чехію німці їхали також і як шахтарі, на чеські рудники(чеське срібло було одним із найякісніших). У XIV столітті у Чехії правила власне німецька династія Люксембургів, яка продовжила закликати німців у чеські землі. Вже у період австрійського панування німецьке дворянство отримувало землі відібрані у чехів внаслідок Тридцятирічної війни.

У імперії Габсбургів німці були титульною нацією, і тому відносились до входження у Чехословацьку державу вороже. Як зазначалося раніше, націоналізм судетських німців уже був особливо нестямний та інтенсивний у XIX сторіччі – набагато більший, наприклад, ніж у габсбурзьких альпійських німців. У двадцятому сторіччі їхня молодість тривала у традиціях Вандерфогель, тримаючись містично-органіцистичної, романтично реакційної ідеології і заперечувала раціоналізм, та індустріалізм. Цілеспрямовано базований на естетичному та моральному несхваленні сучасної урбаністичної культури, цей “бюндіше” підхід вироблений для сприятливості нацистської ідеології, з одного боку, тимчасом, як з другого проступало певне первісне елітарне презирство до “вульгарності” плебейських мас, які просякували вглиб і вшир нацистський політичний рух наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років.

Вже згадувалося про події кінця 1918 року у німецьких провінціях “Дойчбьохмену”, коли лише військове втручання дозволило чехам зайняти ці землі. Німецьке населення Богемії і Моравії довго не сприймало реальності і не приймало участі у політичному житті, вважаючи її зрадою своїх національних інтересів.

Як вже згадувалось таке становище врешті-решт було подолане і німецькі партії почали активну діяльність. Так звані “активістські” партії, до яких слід віднести: Аrbeitsgemeinschaft (Асоціацію заради роботи), Християнсько-соціальну партію, Bund der Landwirte(Ліга фермерів), соціал-демократичну партію; почали постійно входити у ту чи іншу урядову коаліцію. Фактично в той час німці спробували стати політичними партнерами чехів в управлінні державою, і слід визнати що це їм майже вдалося. Тоді було поширене переконання, що краще влаштуватись у ненімецькій, але благополучній і буржуазній Чехословаччині, аніж бідувати у майже комуністичній Німеччині початку 1920-х років. Проте у цій чесько-німецькій коаліції явно бракувало згоди, і чехи і німці всіляко намагалися обдурити один одного. Показовими для підходу націоналістів з судетських німців до Чехословаччини були наступні зауваження двох їхніх лідерів. 27 жовтня 1922 ріжу д-р Рудольф Лодгман фон Ауен на засіданні Палати депутатів заявив: "Той, хто не вірить, що найвищий обов'язок німецьких депутатів - це вчинити державну зраду проти цієї країни, помиляється". А 1921 року д-р Лехнерт говорив новобранцям чехословацької армії з судетських німців: "Ваша свідомість потребує не турбуватися, приймаючи фальшиву клятву на вірність. Ви можете обманювати та ошукувати (bellugen und betrugen) цю державу як завгодно, оскільки ми не вважаємо її закони зобов’язуючими.

Ось такими були чесько-німецькі відносини в 20-30 рр., до того як ця міна сповільненої дії була підірвана нацистськи орієнтованою партією Конрада Гейнлейна.

Судетське відгалуження нацистського руху, Німецька націонал-соціалістична робітнича партія (ННСРП) протягом 1920-х років вела відносно стабільне політичне існування; від неї було обрано п’ять, сім і вісім депутатів на трьох чехословацьких парламентських виборах упродовж цього десятиріччя і вона справді здійснювала менш “відрубний” та більш “автономістський” стиль пропаганди, ніж старша, класична Націоналістична партія. Під час депресії вона стрімко зростала, спочатку за рахунок націоналістичних, а згодом “активістських” буржуазних партій, а врешті-решт навіть за рахунок комуністів та німецьких соціал-демократів. Це зростання супроводжувалося несамовитою внутрішньою боротьбою проти елітаристського, корпоративістського “бюндіше” молодіжного руху, на який вже посилалися, сутичками що йщли за сприяння чехословацької влади (можливо, ненавмисного) внаслідок заборони як зрадницьких деяких німецьких напівмілітарних “культурних” організацій(наприклад, Фолькспортвербанд, Студентбунд), в яких ця наці-бюндіш боротьба була шаленою.

З часом, коли пил деякою мірою осів, і в жовтні 1933 року багато старих лідерів обох груп були або ув’язнені чехами, або втекли до Рейху, нацистські та націоналістичні партії саморозпустилися, аби уникнути репресій з боку поліції, і відносно невідомий, досі порівняно аполітичний інструктор з гімнастики Конрад Гейнлейн заснував Студендойче Хейматфронт як, на загальну думку, надлегальне місце зібрань всіх етнічно налаштованих судетських німців. Походження Гейнлейна з турнвербанда, гімнастичного руху, робило його спочатку ближчим до бюндіше, ніж до нацистської орієнтації, і він більше опікувався, ніж останні, збереженням особливого культурного характеру судетського германства в більшому Шіксалсгемейншафті. Харизма Гітлера та субсидії від Рейху трансформували його на слухняного пішака в зарубіжній політиці Берліна наприкінці 1930-х років, і нагородою йому було призначення Рейхсштаттгалтером(регентом) Судетського краю після Мюнхена; але з’ясувалося, що він ніколи небув особливим судетським фаворитом нацистів у Рейху, який надавав перевагу набагато радикальнішому та зловіснішому Карлу-Герману Франку, державному секретареві та шефу поліції СС у протектораті Богемії і Моравії під час Другої світової війни.

Хоча вкарбовані в похмуру та зловісну “фолькіш”- риторику, характерну тоді для нацизму, формальні обіцянки вірності конституційним методам і Чехословацькій республіці фюрера Гейнлейна спочатку сприймалися за чисту монету – принаймі на тимчасовому рівні – чеськими та німецькими “активістськими” лідерами, не лише колишні партії судетських німецьких націоналістів і нацистів, але також ремісники та ліберали(група Роше) розчинилися в його Хейматфронті. Християнські демократи схилилися до копіювання лише після агонізованого самокопання. Професор Спіна з партії німецьких фермерів спершу підтримував “гугенбергівські” ілюзії щодо маніпулювання та підкорення популярного, а втім, явно незграбного Гейнлейна, але також був перехитрований.(Утруднення німецьких урядових партій всупереч відродженню шаленого націоналізму, налаштованого депресією, вже підкреслювалося їхнім ухилянням від попереднього парламентського голосування 21 і 23 лютого 1933 року з приводу позбавлення імунітету чотирьох нацистських депутатів з ННСРП, звинувачених у зрадницькій діяльності). Серед чехів також праве крило Аграрної партії протегувало Гейнлейну. До того ж, напередодні виборів 1935 року навіть Масарик виступав проти, на його думку завчасних та зовсім не обов’язкових застереженнь, які надходили від усіх німецьких “активістських” партій та всіхчеських партій, окрім аграрної, стосовно того, що виживання демократичної республіки вимагає заборони Хейматфронту. Відповідно від Гейнлейна вимагалось лише перейменувати його в Партай(партію). Вивіска яку він обрав, - Судетендойче Партай – вела до того, аби ідентифікувати цілу етнічну громаду з його політичним рухом. Після проведення виборів незаперечна перемога Гейнлейна послужила, звичайно, політичною гарантією проти подальших загроз оголошення поза законом.

Керівникам німецьких “активістських” партій тоді відчайдушно благали чехів не схиляти їх до реакційного Modus vivendi з Гейнлейном і відновити їхню довіру з боку судетської громади через певні поступки щодо значних скарг. Справді, існувала тодішня чеська(і звичайно словацька) точка зору правиці, яка розглядала гейнлейністів як потенційних союзників проти “соціалізму”, і саме це твердження було набагато більшою, ніж чеський фашистський рух як такий, головною внутрішньою загрозою для чехословацької демократії у 1930-і роки. Проте, ще до Мюнхена це вийшло на передній план. Тим часом на початку 1937 року були дані серйозні та офіційні чеські обіцянки німецьким “активістам” збільшити німецьке представництво у державній службі, німецьку частку добробуту та витрати на культуру, надання державних контрактів німецьким фірмам з німецькими робітниками і використання німецьких перекладів в офіційних повідомленнях. Гейнлейністи не дуже переймалися тривогою щодо цих угод; зрозуміло підозріла чеська публіка, громіздка чеська партійна система та злопам’ятна чеська бюрократія разом з браком кваліфікованих і лояльних двомовних німців успішно шкодили впровадженню цих угод, аж поки зовнішні події не захопили все зненацька. Отже, короткий перепочинок, який Чехословаччина дала собі передбачливою тріщиною в руйнівних німецьких організаціях, був зведений нанівець.

Причиною такого потужного впливу німецького населення на політичну ситуацію в Чехословаччині була їх економічна могутність. Так ще на початку XX сторіччя представник Санкт-петербурзького телеграфного агентства у Відні Д.Вергун наводив такі статистичні дані, якщо німці складали: 37% населення Богемії, 28%-Моравії, 45%-Сілезії, то їм належало близько 81% підприємств, існувало 12 німецьких банків, німецький капітал переважав чеський у 11 разів. Німці справді були панівною нацією у австрійський період, але і у міжвоєнний час в складі Чехословаччини вони не пасли задніх. Майже весь економічний потенціал молодої республіки так чи інакше залишався в руках німецької буржуазії. На відміну від сільського господарства де позиції німецьких поміщиків були підірвані аграрною реформою, промисловість і фінанси були традиційно німецькою сферою, де лише інколи зустрічалися чехи та євреї, але сильно германізовані.

Німецьке питання яке так катастрофічно вплинуло на долю Чехословаччини, могло бути вирішене навіть у 1938 році, коли ця держава вже давно була приречена на здачу Німеччині, в обмін на недоторканість головних миротворців – Англії та Франції. Навіть за умови повного домінування гейнлейністів серед німецьких партій, чехословацька влада могла знайти підтримку серед німецької меншини – опираючись на тих політиків, яким не подобалися ідеї Гейнлейна-Гітлера. Та надзвичайно непослідовна політика празького уряду, щодо вирішення німецького питання і у національному питанні загалом, позбавила Чехословаччину тих шансів, що були у неї для забезпечення територіальної цілісності країни і недоторканості кордонів(договори про захист із Францією та СРСР).

Розділ ІІ .Чехословаччина у європейській політиці в 1935-38 рр.

2.1. Геополітичні реалії у Європі в другій половині 30-х рр.

Світова економічна криза різко загострила боротьбу за ринки і сфери впливу. Німеччина заключила з Австрією договір про митний союз, який вона розглядала як перший крок до встановлення своєї не тільки економічної, але й політичної гегемонії в Центрально-Східній Європі. Але під тиском Франції, яку у цьому підтримали Англія та Італія, їй довелося розірвати цей договір. На противагу Німеччині Франція висунула так званий план Тардьє, який передбачав економічне об’єднання п’яти країн дунайського басейну формально без участі великих держав, але фактично під французьким протекторатом. Ведуча країна Малої Антанти – Чехословаччина, яка активно підтримувала плану французької гегемонії, мала грати головну роль у цьому союзі. В свою чергу Німеччина, використовуючи протиріччя між Францією, Англією та Італією, не допустила створення Дунайської федерації.

Криза породила реальну небезпеку виникнення нової імперіалістичної війни, вона розпочала перегрупування політичних сил метою яких був переділ світу. Дійсну небезпеку для держав Центральної, Східної та Південно-Східної Європи становило прагнення Англії та Франції домовитись із фашистськими державами – Німеччиною та Італією в рамках так званого “Пакту чотирьох”, висунутого Муссоліні в березні 1933 р. Згідно умовам пакту, долю держав цього регіону мали вирішувати чотири великі держави, при чому не виключалася можливість ревізії Версальської системи для цього регіону Європи. Міжнародне становище для Чехословаччини в такому разі погіршувалося.

Радянський уряд, який виступав за колективну безпеку, проти змови з фашистським державами за рахунок малих держав, ще на початку 1933 р. запропонував підписати загальний пакт про ненапад і конвенцію про визначення агресії. Ця ініціатива СРСР була в деякій мірі противагу “Пакту чотирьох”. В липні того ж року, не зважаючи на відсутність нормальних дипломатичних відносин з радянською державою, Чехословаччина разом з Югославією і низкою безпосередніх сусідів СРСР, в тому числі і третім членом Малої Антанти – Румунією, підписала конвенцію про визначення нападаючої сторони. Визначення агресора було першим кроком для організації колективного опру йому.

Намагаючись розділити та ізолювати жертви майбутньої експансії, не допустити створення об’єднаного фронту держав, яким вона загрожувала, гітлерівська Німеччина висунула пропозицію про підписання сепаратних двосторонніх договорів з Польщею і Чехословаччиною. На відміну від Польщі, яка заключила з Німеччиною договір “про мирне вирішення суперечностей”, Чехословацька республіка не наважилась іти на двосторонній пакт з Гітлером. Вона підтримувала ідею Франції, про створення регіонального Східноєвропейського пакту, в рамках якого СРСР, Чехословаччина, Польща, Прибалтійські країни, Німеччина і виступаюча в якості гаранта Франція, повинні були взяти на себе зобов’язання про взаємодопомогу у випадку виникнення війни.

Необхідною попередньою умовою участі Чехословаччини в цьому пакті мало стати признання нею СРСР де-юре.

Таким чином, різке загострення між імперіалістичних протиріч, ріст економічної потужності і міжнародного авторитету СРСР, непослідовність і хитання Англії та Франції в питаннях колективної безпеки, явне послаблення зовнішньополітичних позицій Чехословаччини, а також тиск демократичної громадськості і частини ділових кіл, зацікавлених в розширенні торгівлі з СРСР, вимусили правлячі кола буржуазної республіки зробити крок, від якого вони утримувались впродовж шістнадцяти років.

9 липня 1934 р. між Чехословаччиною та СРСР були встановлені офіційні дипломатичні відносини на основі взаємної довіри: поваги суверенітету обох держав, невтручання у внутрішні справи і відмови від попередніх фінансових претензій один до одного. Після цього на основі принципу найбільшого сприяння між обома країнами були заключні договір про торгівлю і судноплавство, кредитна та інші угоди, які створили умови для суттєвого розширення економічних зв’язків.

В кінці 1933-34 р. чехословацька промисловість стала поступово збільшувати випуск продукції. Але новий після кризовий економічний цикл виявився суттєво деформованим. Криза перейшла в депресію, яка тривала до весни 1936 р. наступне економічне пожвавлення не призвело до нового підйому виробництва. В 1937 р., в найвищій своїй точці, навіть за умови розпочатої гонки озброєнь об’єм промислового виробництва в Чехословаччині наблизився до передкризового(96,2%).

В березні 1935 р. гітлерівська Німеччина в односторонньому порядку відмовилась від виконання військових статей Версальського договору і оголосила про введення загальної військової повинності. Разом з Польщею вона зірвала укладення Східноєвропейського пакту. Це змусило Чехословаччину вслід за Францією піти на підписання 16 травня 1935 р. договору про взаємодопомогу з СРСР, але за ініціативою Чехословаччини в договір, на відміну від подібного франко-радянського договору, було внесено суттєві обмеження, що ставила надання допомоги постраждалій стороні від допомоги Франції. Чехословацький і французький уряди намагалися використати договір як козир у відносинах з Берліном і використати “російську карту” для тиску на Німеччину, і для забезпечення своїх позицій.

Укладення договору вплинуло на результати парламентських виборів 19 травня 1935 р., які засвідчили, що реакція переоцінювала свої сили, розраховуючи, використати, як і в Німеччині парламент, для того щоб власними силами добитись ліквідації буржуазно-демократичної системи і корінної зміни зовнішньополітичного курсу країни. Аграрна партія залишилась найсильнішою серед чеських та словацьких партій і у правлячій коаліції, але втратила свою абсолютну перевагу в загальнодержавному масштабі, яке зберігала у 20-хроках. Незважаючи на значну матеріальну підтримку з боку фінансових кіл, Національне об’єднання зібрала найменше голосів з усіх партій парламентської коаліції(5,6% голосів і 17 мандатів). Чергової невдачі зазнала і Національна фашистська община(2% і 6), найсильнішою партією Словаччини залишилась Глінківська, яка в так званому автономістському блоці з кількома більш дрібними партіями збільшила представництво в парламенті(6,9% і 22).

1936-37 роки. Світова демократична громадськість усе більш переконувалася в наростаючій агресивності нацистської Німеччини та її союзників, насамперед у відношенні країн Центральної і Східної Європи. У розпал війни Італії проти Ефіопії гітлерівські війська, перекресливши положення Локарнского договору 1925 року, у березні 1935 року окупували демілітаризовану Рейнську зону, що була істотною гарантією безпеки Заходу проти загарбницьких планів фашистського рейха. У липні 1936 року проти уряду народного фронту в Іспанії, що перемогли в лютому на виборах, спалахнув заколот Франко. У листопаду 1936 року Німеччина і Японія, що незабаром напала на Китай, підписали “Антикомінтернівський пакт”, а через рік до нього приєдналася Італія. Приведені приклади з життя свідчили про наближення нового світового збройного зіткнення.

7 березня 1936 р. Німеччина увела війська в Рейнську демілітаризовану зону, лицемірно супроводивши порушення Версальського і Локарнского договорів заявою про свої мирні наміри і пропозицію про укладення двосторонніх пактів про ненапад із сусідами. Англія, а слідом за нею і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих Радянським Союзом, узявши курс на поступки їй і досягнення угоди, не крім при цьому і двосторонніх сепаратних договорах. Чехословацька дипломатія, у свою чергу, прийнялася зондувати ґрунт для прямих переговорів з Гітлером. Безкарність, однак, лише будила блок фашистських держав до подальших агресивних дій.

Улітку 1936 р. Німеччина й Італія почали збройну інтервенцію в підтримку фашистського путчу проти республіканського уряду Іспанії. Уряду Англії і Франції зайняли позицію “невтручання”, а фактично проводили курс на блокаду республіканської Іспанії. Політика потурання агресорам об'єктивно вела до змови з ними, природно, за рахунок їхніх сусідів. Під сумнівом знаходилося й існування самої Чехословаччини як самостійної держави. Найбільш реакційні кола чехословацького монополістичного капіталу і їхніх політичних представників зі своєї сторони бачили вихід у рішучій зміні зовнішньополітичного курсу країни, найшвидшій угоді з Гітлером.

Підготовка, що почалася, до захоплення інших країн державами, незадоволеними Версальско-вашингтонською системою договорів, ув'язнених після закінчення Першої світової війни, і практичне здійснення цих задумів не могли не торкатися інтересів Англії і Франції, США і Радянського союзу. Багато членів тодішнього англійського кабінету на чолі з Н.Чемберленом, різко налаштовані проти СРСР, прихильно сприймали запевнення нацистів у прагненні до дружби з Великобританією, але за умови надання Німеччині “волі рук на сході Європи”. Відкіля їм було знати, що одна з пріоритетних задач нацистської дипломатії полягала в “збиванні в глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю союзу проти Англії”.

У травні 1937 року прем’єром Великобританії став Невіль Чемберлен – “головний миротворець”, який задовго до цього був відомий не лише завдяки аристократичним манерам джентльмена старого гарту в жорсткій маніжці та незмінній парасольці, але й через надмірну віру в можливість “гри за правилами” у тодішній ситуації повної сваволі Німеччини.

Аналогічної була політика правлячих кіл Франції, насамперед прем’єр-міністра Е.Даладьє і деяких членів його уряду, що маючи підписаний у 1935 році договір про взаємну допомогу зі СРСР, усе-таки вважали своєю важливою спільницею Англію. Уряд США, президент Ф.Рузвельт, також не мали намір приймати яких або мір проти агресорів заохочуючи політикові угоди з ними, проведену керівниками Англії і Франції. У цілому, у західної демократії існувала мрія про “чудесне виникнення благословенної війни між нацистами і Радами”, що дозволило б радянську проблему і послабило напруженість англо-німецьких і франко-германських відносин. Такий вона залишилася і після Мюнхена.

В травні 1937 року лорд Лотіан голова Товариства англо-німецької дружби(створене в 1935 р. до складу входили 28 лордів) відвідав Німеччину, там він заявив, що Англія вступить у війну лише при прямій загрозі її інтересам в районах Єгипту, Месопотамії та Суецького каналу. При такому розкладі Німеччина могла іти на ризик війни з Францією та СРСР.

Загалом лорд Лотіан вважав, що існує кілька варіантів розв’язання німецького питання:

Німеччина повністю переозброюється, поглинає Данциг, Мемель, Судетську область, частину польського коридору і Австрію, в результаті чого стане страшною загрозою для існування країн Східної Європи, в самій Німеччині національна політика проводитиметься за британським ольстерським варіантом.

Німеччина заключає домовленості з країнами Східної Європи за принципом Британської співдружності, в якій буде визнана незалежність та суверенітет держав, а німецькі меншини будуть поставлені в такі ж умови як англійці в Південній Африці та Канаді, економічне життя країн буде повністю залежати від Німеччини, через укладення системи договорів і союзів.

18жовтня 1937 року головний економічний радник англійського уряду Лейт-Росс звернувся до німецької економічної делегації, яка знаходилася в той час в Англії з пропозицією провести конференції Англії, Франції, Італії та Німеччини для обговорення питання про “економічне співробітництво”.

Члени уряду Англії – міністр внутрішніх справ Хор, міністр транспорту Бюрінг виклали Діксену основний зміст промислової угоди. Хор наполягав на створенні воєнного союзу держав учасниць Мюнхенської конференції з метою “гарантії” проти Радянського Союзу.

В цілому ж дипломатія західних держав продовжувала тішити себе надіями на радянсько-німецьку війну в найближчий час. Посли і чиновники закордонних відомств Англії і Франції прагнули у своїх повідомленнях керівництву у відповідному дусі витлумачувати події, які відбувались в Європі. Так, англійський дипломат Огілві Форбе 22 грудня 1937 р. повідомив з Берліна, що Німеччина змушена буде найближчим часом вв’язатись у нову авантюру. З цього факту він робить висновок, прийнятний для Галіфакса. “мабуть , - писав він, - що акція буде проведена у східному напрямку.”

Фашистські правителі добре знали, чому англо-франко-британські “миротворці” намагалися змовитися з ними. Фашистська Німеччина використовувала страх буржуазії провідних країн перед соціалізмом і робітничим класом для своїх загарбницьких цілей.

Іншими, відмінними від цієї точки зору, були офіційні погляди СРСР на події, що тоді відбувалися, у Європі і в усім світі. У грудні 1933 року Радянський Союз виступив з ідеєю колективної безпеки, що він активно пропагував і розвивав, у тому числі й у Лізі націй, але остання не одержала підтримки західних держав. Її супротивники використовували у своїх цілях протиріччя в оцінці сталінським керівництвом жорстокого придушення демократії в гітлерівському рейху, його пропозиції про висновок пактів про ненапад c поруч країн з обліком “деяких змін у політику Німеччини”, його визначення фашизму як різновиду буржуазного ладу, відкритої диктатури тієї ж буржуазії що ставило знак рівності між фашистськими і демократичними державами. Але по кількості і по конструктивності публічних заяв на адресу агресорів радянське керівництво значне перевершувало лідерів заходу, змушених констатувати наступальність радянської дипломатії.

Демократично настроєні кола чехословацької буржуазії і їхніх політичних лідерів, у свою чергу, шукали компромісу з Німеччиною, причому навіть ціною визначеного відходу від принципів колективної безпеки. Слідом за приєднанням Чехословаччини до англо-французької політики невтручання Бенеш вступив восени 1936 р. у таємні переговори з емісарами Берліна про висновок двостороннього чехословацько-німецького договору. Вони не привели до успіху, оскільки Бенеш, хоча і готовий був піти на далеко йдуть політичні й економічні поступки Німеччини, але мав намір зберегти в силі договори про взаємодопомогу, насамперед із Францією, на яку він продовжував беззастережно розраховувати, а також зі СРСР. Це не 11влаштовувало Гітлера, що домагався якщо не розриву, то принаймні ослаблення союзницьких зобов'язань Чехословаччини. З ініціативи німецької сторони на початку наступного року переговори були перервані, тому що вони могли зв'язати їй руки при здійсненні вже що конкретно розроблялося Гітлером плану знищення Чехословацької республіки.

В обстановці, коли над Чехословаччиною нависла погроза німецької агресії, а правлячі кола країни покладалися насамперед на підтримку своїх західних союзників і з метою консолідувати внутрішньополітичну обстановку шукали угоди з гейнлейнівцями, словацькими й іншими сепаратистами, комуністи рішуче і послідовно захищали республіку від зазіхань міжнародної і внутрішньої реакції.

На нараді своїх найближчих співробітників(5 листопада 1937 р.) він повідомив про свої плани. Мета німецької політики – зберегти й примножити німецьку расову спільноту, яка нараховує 85 мільйонів осіб, з яких чимало живуть в Австрії і Чехословаччині. “Майбутнє Німеччини, отже, цілком залежить від необхідного територіального врегулювання”. Щоб досягти його, тобто, анексувати Австрію і Судетську область, треба бути готовим до опору. “Німецька політика має враховувати свої давніх ворогів – Англію і Францію, що сприймають присутність могутнього німецького колоса в центрі Європи, як рану в боці; вони чинитимуть опір новому зростанню німецької могутності, як в Європі, так і за морем”. Гітлера поки що не цікавлять колонії. Насамперед необхідно вирішувати європейські проблеми: „Тільки насильство може дати змогу розв’язати німецьку проблему; насильство не буває без ризику”. Так Гітлер свідомо враховує ризик війни.

Оскільки необхідно добитися територіального врегулювання, треба відповісти на питання: „Коли і як?”. І на ці запитання учасники наради одержали відповідь. Термін має бути досить короткий: після 1943-1945рр. “Зміни йтимуть тільки нам на шкоду, бо Німеччина завершила озброєння, супротивники взялись за своє. Якщо чекати, то є ризик відновлення воєнної рівноваги, тим часом як рівень життя німців знизиться”. Щодо тактики, то Гітлер, здається, планує напасти спершу на Чехословаччину. “Фюрер гадає, що Англія цілком вірогідно, а можливо і Франція, вже потай викреслили Чехословаччину зі своїх книг”.

На нараді 5 листопада 1937 року Гітлер поставив на перший план приєднання до Рейху чехословацьких німців. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тис. Проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 році вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислово і чехословацький уряд збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька потужних партій. Після парламентських виборів 1935 р. перевагу здобула найбільша з них – Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном(у травні 1935 р. 70% німецьких виборців у Судетах віддали їй свої голоси). Ще у вересні 1937 р. вимоги цієї партії не виходили за рамки чехословацької конституції й стосувалися переважно розв’язання окремих проблем, в яких щодо Судетів було виявлено несправедливість. Як стало відомо з німецьких документів, Судето-німецька партія підтримувала зв’язки з гітлерівцями. Чехословаччина була учасницею двох союзних договорів: із Францією за договором 1924 р. і локарнським договором 1925 р., які мали однаковий строк дії й передбачали практично автоматичне надання допомоги в разі неспровокованого нападу з боку Німеччини; із СРСР за договором від 16 травня 1935 р., який передбачав надання допомоги тільки якщо Франція дотримається своїх зобов’язань. Зауважимо, що Мала Антанта, до якої разом із Чехословаччиною належали Румунія та Югославія, була спрямована практично тільки проти Угорщини і не діяла в разі німецької агресії. До того ж у 1937 р. Мала Антанта, як ми бачили, дуже ослабла. Ніщо не давало підстав думати, що Франція не виконає своїх зобов’язань. Виступаючи 19 жовтня на з’їзді радикалів, Дельбос підтвердив вірність Франції своїм союзникам. 15-18 грудня він їздив до Праги, марно намагаючись укласти пакт про взаємодопомогу між Францією й малою Антантою.

Першою жертвою фашистською Німеччини стала Австрія. У липні 1936 року гітлерівці нав'язали її урядові угода, що зобов'язує його координувати з Берліном свою зовнішню політику, а через рік затвердили директиву про підготовку вторгнення на територію цієї держави, що перестало існувати 12 березня 1938 року. Стало очевидним, що наступною жертвою агресора стане Чехословаччина, для якої за словами фюрера аншлюс Австрії “був великою незручністю”, 7 грудня 1937 року генеральний штаб німецької армії затвердила план захоплення цієї незалежної держави. Сама її назва повинна бути стерта з карти Європи, а економіці, особливо оборонної промисловості, належало зміцнювати боєздатність вермахту і сприяти установленню світового панування арійської нації.

Як бачимо, політичний розрахунок Гітлера про позицію Англії і Франції стосовно захоплення Німеччиною Австрії і розчленування Чехословаччини був правильним. 26 січня 1938 року в розмові з британським послом Тендер соном гітлерівський міністр закордонних справ фон Нейрат заявив, що Німеччина не потерпить втручання у відносини з Австрією. Англійський уряд не відреагував на цю задирливу заяву Нейрата, хоча мав усі підстави відхилити її, пославшись на відповідні статті Версальського та Сен-Жерменського договорів. Незважаючи на чітко заявлену вимогу Гітлера про включення до складу Рейху 10 млн. німців, що проживали за межами Німеччини, Чемберлен продовжував ту саму лінію на змову з агресором.

Найбільш впливові особи з найближчого оточення Чемберлена піл час зустрічі з гітлерівськими дипломатами вказували, що Англія, не заперечуючи захоплення Австрії, піде на це тільки за певну плату: Гітлер повинен був дати зобов’язання не зачіпати колоніальних володінь Великобританії. Крім того, англійці наполягали, щоб перекроювання карти Європи на користь Німеччини здійснювалося по можливості без великих потрясінь, мирними засобами.

В розмові з радником німецького посольства в Лондоні Т.Кордтом 10 березня 1938 року Галі факс висловив надію, що Німеччина “доб’ється якомога більшого успіху стосовно Чехословаччини і Австрії без застосування сили”.

Щодо позиції Франції відносно аншлюсу, то гітлерівський уряд не чекав з цього боку ніяких неприємностей. В Берліні добре знали, що без підтримки Англії Франція не спроможна на будь-які акції на підтримку незалежності Австрії.

Позицію Італії щодо аншлюсу висловив Муссоліні: “Австрія – це німецька держава № 2. вона ніколи не зможе зробити щось без Німеччини, а тим паче проти Німеччини ...

У разі кризи в Австрії Італія не втручатиметься. Треба прагнути нічого не робити без взаємного інформування”. Так Італія погодилася з аншлюсом.

Отже, німецькому вторгненню в Австрію не будуть чинити опру Англія, Франція та Італія, шлях відкритий. 12 березня 1938 р. гітлерівські війська вторглися в Австрію.

Австрійські збройні сили одержали наказ не чинити опру наступаючим частинам. На наступний день новий австрійський уряд, який очолив гітлерівський сим патик Зейсс-Інкварт, виніс рішення про приєднання Австрії до Німеччини. 14 березня Гітлер підписав акт про “об’єднання” Австрії з Рейхом. Австрія як незалежна держава перестала існувати.

Англія і Франція, які були гарантами незалежності Австрії, фактично нічого не зробили, щоб її захистити. Англійський і французький уряди дали вказівку своїм послам в Берліні вручити ноти протесту, в яких засуджувався німецький тиск на Австрію, ці ноти мали явно показовий характер, і гітлерівці їх просто ігнорували.

2.2. ЧСР у системі міжнародних відносин.

Як уже зазначалось, на нараді 5 листопада 1937 року Гітлер поряд з австрійським питанням висунув не перший план приєднання до Третього Рейху чехословацьких німців. Ця група населення(близько 3,2млн.) проживали в Судетській області, це були громадяни Чехословаччини. Перед гітлерівською дипломатією постало завдання знайти причину для розгортання кампанії проти Чехословаччини, втручання в її внутрішні справи.

Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Геринг запевнив чеського посла в Берліні Мастни, що введення німецьких військ в Австрію було лише “родинною справою” і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Гейнлейн пообіцяв чітко дотримуватись вказівок німецького посольства в Празі.

21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів. Що запевнення Герінга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Гейнлейн звернувся до усіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Куншт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів.

Вирішено було використати для цієї мети фашистську партію судетських німців на чолі з Конрадом Гейнлейном. 24 квітня 1938 року на з’їзді судето-німецької партії в Карлсбаді Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були: надання автономії Судетській області, свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області.

До речі, ще перед з’їздом 21квітня Гітлер і Кейтель розробили план “Грюн”(Зелений), яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карлсбадська програма була підготовлена в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Німецькій дипломатії важливо було з’ясувати, до якої міри Франція та Англія підтримуватимуть чехословацький уряд.

28-29 квітня англійські та французькі керівники Невіль Чемберлен, Едуард Галіфакс, Едуард Даладьє і Жорж Бонне зустрілися в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе зобов’язаним франко-чеським договором, даремно прагнув від Англії чіткої гарантії, на чому наполягав СРСР.

Єдиним результатом зустрічі стала ухвала продовжити переговори на рівні генеральних штабів та звернутися до чехословацького уряду із закликом почати переговори з партією Гейнлейн в дусі порозуміння.

Слід наголосити, що ворожість Німеччини весь час зростала ще й у зв’язку з тим, що Чехословаччина приймала у себе всіх антифашистських емігрантів. Тут знаходили захист визначні репрезентанти німецької культури: Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бертольд Брехт, Якоб Вассерманн, художник Оскар Кокошка, колишній німецький канцлер Філіп Шнейдеман.

Франція і Англія справді хотіли уникнути війни, до ведення якої не були готові. Тому й чинили великий тиск на Чехословаччину. Вони хотіли задовольнити Адольфа Гітлера, жертвуючи дружньою країною, безпеку якої Франція гарантувала. Справа була за керівництвом Чехословаччини. І в цей відповідальний історичний момент англійці і французи 21 вересня почали в Празі спільний дипломатичний демарш із метою тиску на уряд Бенеша. От як ця зустріч відбилася в документах тієї пори:

“Президент Бенеш: Це ультиматум.

Англійський і французький посланники: Ні, це тільки порада.

Так англійський і французький уряди вирішили врятувати мир “за будь-яку ціну”. У цьому випадку такою ціною було розчленування Чехословаччини.

Для Франції було важливо з’ясувати питання, як Радянський Союз відноситься до чехословацької проблеми. 12 травня 1938 року Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу і Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди, Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Неоля, що не нападатиме на неї, Румунія боялася за Бессарабію, на яку зазіхав СРСР.

Як стверджують окремі вчені, ще й досі неясно, які були справжні наміри Радянського Союзу. Те, що він погоджувався втрутитись – згідно з договором від травня 1935 року – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як заявив 2 вересня Литвинов, за постановою Ради ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти.

Проте по-справжньому криза спалахнула лише у травні. 24 квітня на з’їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді(Карлових Варах) Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між “німецькою національною групою” й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодовування збитків, заподіяних їм після 1918 р., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили план “Grun”, яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська(Карлсбадська) програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція та Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. 3 квітня 1938 р. французький кабінет очолив Едуард Даладьє, а міністерство закордонних справ – прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28-29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє і Бонне провели зустріч в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе ще зв’язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Гейнлейна в дусі порозуміння.

Такі були обставини за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації військ не було. Навпаки в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначається, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу було швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі(результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи було скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання плану “Grun” не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково проводилися роботи зі спорудження “Лінії Зігфрида”. В наступ ні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лише одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти джентльменську “угоду”. Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4-8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Берлін-Рим, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся у Женеві з радянським(Литвинов) і румунським(Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено – з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися – згідно з договором від 1935 р. – тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Адрієн Т’єрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10-15 вересня)., і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були у Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Так були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готуватися до можливої війни.

Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: “Якщо в Європі спалахне війна ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати”. Але з огляду на американську політику нейтралітету ця позиція – попри всю її розпливчастість – видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: “промова посла Булліта не є моральним зобов’язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав… Включення Сполучених Штатів у фронт Великобританія Франція протии Гітлера – це на сто відсотків хибна фантазія газетярів”.

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо доведеться виступати самій. Та вже 19 липня, - як здається, без відома Даладьє, - Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції.

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемось тут на подробицях спроб провести переговори між празьким урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так як цього вимагав Гейнлейн, - тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови Чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалася лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

1 вересня напруження різко зросло, британський уряд доручив Неділові Гендерсонові зажадати від Ріббентроп пояснень щодо військових заходів, до яких вдалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Гейнлейна й сказав йому про “цілковиту гармонію їхніх поглядів”. Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялося сім із восьми карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві – самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що “празький уряд більше не контролює ситуації”, та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли за основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Гітлера, з якою той мав виступати 12 вересня на з’їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

12 вересня Гітлер виголосив дуже різку промову перед величезним натовпом. Він заявив, що судетських німців “катують” за мовчазної згоди чехословацького уряду, і якщо вони самі не зможуть захистити себе, це зробить за них Німеччина. Крім того, додав він, військова міць Рейху зростає, його укріплення на Рейні майже завершені. Інакше кажучи, після того як пройшли основні дебати між партією Гейнлейна і чехословацьким урядом, Гітлер брав ситуацію в свої руки. Він поки що не оголошував виразно свого прагнення анексувати Судетську зону, але наголошував на праві народів на самовизначення, а це в даному випадку означало, що будь-яке надання автономії в межах чехословацької держави йому здавалося недостатнім. Наступного дня по всій Судетській області спалахнули нові заворушення. Можливо, це була організована спроба повстання. У всякому разі вона не вдалася, і 14 вересня чехословацький уряд відновив порядок і взяв становище під свій контроль. Ці події мали безпосередні наслідки:

По-перше, Рансімен дійшов висновку, що його посередницька місія закінчилася.

По-друге,13 вересня Чемберлен повідомив Гітлера листом, що може прилетіти до нього літаком наступного дня. Чемберлен боявся, що Судети можуть удатися до непоправних дій. Гітлер погодився й повідомив, що ладен зустрітися з Чемберленом 15 вересня. Та вже 14-го Гейнлейн урвав переговори з чехословацьким урядом, а 15-го, тобто в день, коли мала відбутись зустріч у Берхтесгадені, публічно зажадав від Рейху анексії Судетів.

Яку позицію займе чехословацький уряд? Він засідав увесь день 20 вересня. Спочатку уряд відповів протестом: пропоноване вирішення не передбачало плебісциту, а, отже, було недемократичним. Ідею плебісциту висунув Муссоліні 14 вересня в газеті “Пополо д’Італія”. Крім того Чехословаччину буде позбавлено системи оборони, і баланс сил в Центральній Європі буде порушено. Тому він пропонував вдатися до переговорів згідно з процедурою, передбаченою німецько-чеським договором 1925 року про арбітраж. О 2 годині 15 хвилин 21 вересня Франція та Англія надіслали чехам справжній ультиматум: якщо чехословацький уряд захоче чинити опір, його не підтримають. На думку П’єра Ренувена, не виключено, що президент Бенеш таємно попросив обидва згадані уряди надіслати йому цей ультиматум, щоб він міг виправдатися в очах громадськості. Цей факт заперечувано, але досить розпливчасто. За цих умов надвечір 21 вересня чехословацький уряд змушений був підкоритися. 22 в Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов’язань. Голова кабінету Годжа пішов у відставку, і новий уряд формував уже головнокомандувач генерал Сировий, який ще за кілька днів до того оголосив мобілізацію резервістів.

Як було домовлено, 22 вересня Чемберлен виїхав у Годесберг. Після першої ж розмови з Гітлером, на превеликий подив, коли вже все, здалося, було вирішено, виникли серйозні ускладнення. Для Гітлера англо-французький план виявився неприйнятним. За його словами, треба було виправити двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки щодо німців, але й щодо поляків району Тушина та угорців Південної Словаччини. Щодо німців, то питання мало бути вирішене не пізніше 1 жовтня. В разі проведення плебісциту там, де ситуація була непевною, суденці, що емігрували в Німеччину, а їх за оцінками налічувалося 580 тис. , мали одержати змогу голосувати. Наступного дня Чемберлен написав Гітлерові, що англійська, французька й світова громадськість не прийме такого рішення. Фюрер відповів йому, що не може відмовитися від жодної з своїх вимог. Увечері 23 вересня відбулася ще одна важлива зустріч, але й вона не дала результату. Під час цієї розмови о 22.30 Гітлерові доповіли, що по чеському радіо оголошено загальну мобілізацію в Чехословаччині(ця ухвала була узгоджена з англійським і французьким урядами). Отже, криза досягла надзвичайної гостроти, і Чемберлен поїхав з Годесберг 24 вересня, забравши з собою меморандум Гітлера. 26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена, що 28-го о 14 годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція(яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія(яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у нього на боці Чехословаччини. СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов’язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з проблеми.

Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну – останню – спробу. Він надіслав листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії та Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Ран сімена. Бонне поставився до неї дуже схвальною. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського та чехословацького прем’єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри. Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника і уникнути загрози конфлікту. Об 11.05 28 вересня дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюреру, що в будь-якому разі він залишиться на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації. Аттоліко заквапився до рейхсканцелярії, куди він прибув об 11.30. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб порозмовляти з Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотирьохсторонню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.

Зовнішня політика ЧСР, спрямована на зміцнення Версальської системи, ґрунтувалася на принципах, сформульованих у 1918 році Т.Г.Масариком. Перспективною метою його програми було об'єднання нових держав регіону в рамках широкої федерації за принципом американської. Однак ідею президента так і не удалося реалізувати, хоча вона продовжувала служити орієнтиром для чехословацької дипломатії. Найбільш тісні зв'язки підтримувалися з Францією як опорою Версальської системи. Розвивалися відносини з усіма ведучими державами Європи. У 1921 році був укладений договір з Австрією. Ще влітку 1920 року були підписані угоди між ЧСР, Королівством Сербів, Хорватів і Словенців і Румунією, спрямовані проти угорського ревізіонізму. Вони стали фундаментом для створення військово-політичного союзу цих країн, що одержав назву Мала Антанта. У своїй діяльності члени блоку виходили з програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. У 1922 р. Чехословаччина визнала Радянський уряд де-факто, юридичне визнання пішло лише в 1934 р.

ЧСР прагнула підтримувати нормальні взаємини з усіма сусідами, активно брала участь у роботі Ліги Націй.

Початок дестабілізації міжнародного становища Чехословаччини відноситься до часу приходу до влади в Німеччині Гітлера. Як свою першочергову задачу він поставив ліквідацію Версальської системи і підтримуваного нею територіального статус-кво. Для цього нацисти активно використовували німецьке населення суміжних держав, що мало там статус національних меншостей.

Внутрішній екстремізм наростав паралельно з загостренням міжнародних відносин. Криза 30-х років прискорила розкладання Версальської системи, від стабільності якої залежало становище республіки. Головною небезпекою ставала агресивна політика Німеччини. Дипломатія ЧСР продовжувала вважати найважливішою гарантією республіки союз із Францією. При цьому Бенеш все чіткіше усвідомлював невідкладну необхідність підвищення безпеки країни. Спроби усталити Малу Антанту виявилися не занадто успішними внаслідок розбіжності інтересів Югославії і Румунії. У цих умовах Бенеш схопився за концепцію колективної безпеки, що у Лізі Націй активно пропагував СРСР. У рамках зближення Франції і СРСР у травні 1935 р. був укладений союзницький договір, відповідно до якого СРСР зобов'язався надати військову допомогу ЧСР слідом за Францією.

Але зусилля керівників Чехословаччини не змогли уберегти її від усе зростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, що підтримували раніше стабільність у Центральній Європі, усе більш потурали експансіоністській політиці Німеччини, що прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це наочно проявилося в ході аншлюсу Австрії в березні 1938 р. на черзі була ЧСР.

Керівники ЧСР потішали себе надією, що союзники не кинуть її на сваволю долі перед Німеччиною ні в політичному, ні у військовому відношенні. Діяв чехословацько-французький договір, що уселяв впевненість у тому, що Франція заради збереження своїх позицій у Центральній Європі не принесе Чехословаччину в жертву нацистам. Розраховували також на Великобританію, реальний розуміння нею значення ЧСР для долі європейського миру і демократії в цілому. Республіка була єдиною з усіх держав Центральної Європи, що мала договірні союзницькі відносини із СРСР. Правда, угода 1935 р. зі СРСР розглядалося Прагою, насамперед як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозів багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша.

З травня 1938 р. почалася посилена кампанія Німеччини по дестабілізації ЧСР як ззовні, таки зсередини. Нацистська пропаганда розгорнула галас про переслідування нацменшин у Чехословаччині і небезпеки більшовизму. Це знаходило певний резонанс за рубежем, особливо серед прихильників умиротворення агресора, що виражали готовність удатися до політичного тиску на уряд ЧСР. Чехословаччина готувалася до відкидання погрози, у тому числі й у військовому відношенні. Це сприяло зімкненню чеського населення готового в будь-який момент виступити на захист територіальної цілісності країни. Більшість же німецьких, польських і угорських жителів прикордоння, підбурюваних з-за кордону, прагнули до відриву від Чехословаччини.

Складною була й обстановка на сході країни, у Словаччині і Підкарпатскій Русі. Незважаючи на всі зусилля правлячих кіл, процес формування єдиного політичного “чехословацького народу” так і не просунувся вперед. Навпроти, йшла інтенсивна консолідація словацької нації. Словацьке суспільство належним образом оцінювало загально чехословацькі цінності, однак існуючу погрозу з боку Німеччини сприймали менш гостро. Потай навіть виношувалася ідея словацької унії з Польщею у випадку поразки ЧСР у війні з Німеччиною, щоб протистояти територіальним домаганням Угорщини.

Чехословаччина програла в політичних баталіях 1938 р. Німеччина брякаючи зброєю, завдяки пропаганді і рядові міждержавних переговорів із країнами заходу, змогла нав'язати світовій громадськості своє бачення судетонімецької проблеми в ЧСР. Капітулянтська позиція країн заходу змушувала владу Чехословаччини йти на симптоматичні поступки судетонімецькому рухові. Президент Бенеш і уряд прийняли вимогу надати автономію судетським областям, хоча і побоювалися їхньої фашизації. За будь-яку ціну правлячі кола ЧСР прагнули зберегти свій союз із заходом, намагалися їм пояснити справжні причини німецько-чехословацької напруженості. ЧСР усіляко прагнула дати зрозуміти світові, що судетонімецьке питання для Німеччини – лише привід для ліквідації республіки.

Політика умиротворення агресора з боку Великобританії і Франції підвела їх до пошуків політичної угоди з Німеччиною, щоб запобігти війні. Вони вважали за можливе передати їй чехословацьке прикордоння, мотивуючи це інтересами загального миру в Європі. Однак, як показала історія, вони жорстоко помилялися. Чехословаччина в драматичні місяці 1938 р. продемонструвала завидну готовність протистояти нацистам і у військовому відношенні. Вона розраховувала на природну, здавалося б, допомогу дружньої Франції, а в перспективі і на більш широку антинацистську коаліцію при ініціативі Ліги Націй. Франція, однак, не виконала зобов'язань союзницького договору з ЧСР. У підсумку Чехословаччина була змушена 30 вересня 1938 р. прийняти тяжкі умови угоди, підписаної від імені Великобританії, Франції, Італії і Німеччині Н.Чемберленом, Е.Даладьє, Б.Муссоліні й А.Гітлером напередодні на міжнародній конференції в Мюнхені.

Покинута союзниками, ЧСР стала територіальним набутком Німеччини, а потім Польщі й Угорщини. Республіка втратила третину своєї території, близько 5 млн. населення, 40% промислового потенціалу. Наслідки мюнхенських домовленостей, однак, були більш глибокими для долі республіки, ніж утрата земель. Потерпіла крах демократична система, за якою існувало її внутрішнє становище. Уразливою стала вся система народного господарства, не могло бути і мови про самостійну зовнішню політику. Так що само заспокійлива фраза, що звучала після Мюнхена, про так звану другу республіку Чехо-Словаччину (“маленька, зате наша”) далеко не відповідала справжньому її положенню.

2. 3. Мюнхенська змова – вердикт для Чехословаччини.

Мюнхенська конференція відкрилася 29 вересня Муссоліні прибув з Італії залізницею, й Гітлер зустрічав його на вокзалі. Даладьє прилетів літаком разом з генеральним секретарем Міністерства Алексісом Леже. Їх зустрічали Ріббентроп і державний секретар фон Вайцзекер, потім під’їхав Геринг. Чемберлен також прилетів літаком. Франсуа-Понсе так змальовує зустріч: “Учасники конференції зібралися в салоні, де було сервіровано буфет. Вони обмінюються люб’язними/, але холодними рукостисканнями і вдивляються один в одного: Муссоліні – кремезний, стягнутий ременем військової форми, ступає, мов Цезар, з покровительським виглядом, почувається вільно і немов у себе вдома, а поруч з ним високий дужий молодик Чіано, готовий щомиті прислужитися своєму хазяїнові, більше схожий на ад’ютанта, ніж на міністра закордонних справ. Чемберлен – посивілий, згорблений, з густими бровами і випнутими вперед зубами, зі старечими червоними жилками на щоках і почервонілими від ревматизму руками – типовий британський законник, поруч з яким Вільсон і Стренг, одягнені, як і він, у чорне, так само стримані і непримітні. Гітлер – люб’язний, незважаючи на буркотливий хлопський голос, але збентежений, неспокійний, дуже блідий, до того ж нездатний розмовляти зі своїми гостями, бо не знає англійської, французької чи італійської, а вони не говорять німецькою, за винятком Муссоліні, який не залишає фюреру ні на крок”.

Засідання почалося о 12.45 без послів. Завдяки спритному маневру Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи? В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама. О 15-годині було зроблено перерву на обід. Після перерви до Даладьє приєднався Франсуа-Понсе. Угоду чотирьох було підписано 30-вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв’язані проблеми польських і угорських меншин.

На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники “політики примирення” називали “справою миру”. Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким – не дуже впевнено – пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту - тільки подобою, бо всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону – Чехословаччину. Ця подоба розв’язання проблеми ґрунтується на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних договорів і що його претензії обмежиться анексією земель, заселених німцями. Навіть якщо була така думка французького та англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному та стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі “директорія” чотирьох великих держав, які нав’язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог.

Вранці 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: “Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв’язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі”. Ця угода була укладена без консультацій з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: “Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху”. І у Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато з свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв’язував союзний договір. Сильна “анти мюнхенська” течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив. Що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижу, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між двома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться методом консультацій.

Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції.

3.1. Анексія прикордонних територій країнами сусідами.

Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що це не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловлювався негативно щодо франко-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. “Правда” за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 року.

Головний натиск на Чехословаччину робила Німеччина. Її армія вторглась у Чехословаччину, не маючи заздалегідь установленої лінії, на якій вона повинна була б зупиниться. Так називану п'яту зону повинна була визначити міжнародна комісія в Берліні, складена з посланників чотирьох держав. Уже 2 жовтня Гітлер прийняв членів цієї комісії й авторитетно заявив, що лінія п'ятої зони повинна збігтися з лінією кордону, зазначеної в його меморандумі. Було очевидно, що Німеччина просто диктує кордони, демонстративно ігноруючи існуючі національні відносини. Зрештою Німеччина за допомогою міжнародної комісії одержала набагато більше, ніж вимагав Гітлер у Годесберзі. До 10 жовтня була окупована територія площею 28679 кв. км., де проживало 3,59 млн. чоловік, з них 727 тис. чехів.

Точно так само як під час вересневої кризи, Н.Гендерсон і нині, у міжнародній комісії, був найкращим захисником вимог нацистів. Мюнхенська угода з першого дня свого існування систематично порушувалося, і такого роду порушеннями були ультиматум Ю.Бека від 30 вересня, диктат Гітлера по питанню п'ятої зони окупації і наступний віденський арбітраж, відмовлення Гітлера від гарантій і, нарешті, нацистська окупація залишків Чехословаччини в березні 1939 р. Жодна із держав, що підписали цю угоду, не протестувало проти його порушень. Навпаки, поводження А.Франсуа-Понсе і Н.Гендерсона в міжнародній комісії було настільки приголомшуючим, що створювалося враження, начебто для Франції й Англії, власне кажучи, мюнхенської угоди ніколи не існувало. Я. Масарик звернувся в британський Форін-Офіс із запитом, як варто витлумачувати положення мюнхенської угоди, що покладає на Чехословаччину обов'язок звільнити нацистів, що відбувають висновок. Чи означало це, що також будуть звільнені сотні чехів, що були повезені в Німеччину як заручників?

Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 року, став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща і Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися такою ситуацією, щоб анексувати Тушинську Сілезію. Денонсувавши в 1938 році договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв’язала собі руки (за договором денонсація набувала чинності в шестимісячний період). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Тушина. Незважаючи на тиск з боку СРСР(загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до “відвертої й дружньої розмови”. Він погоджувався з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: “Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв’язана у тримісячний період шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх керівників урядів чотирьох великих держав”. Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські військо перетнули кордон 2 жовтня і увійшли в Тушин. Кордон остаточно вирішено визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.

Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм віденським арбітражем(2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.

А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того ж дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив словацький автономний уряд. 11 жовтня дістала автономію підкарпатська Русь. Де прем’єр-міністром став Андрій Бродій. Якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30 листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель.

За наявності природно захищених та добре укріплених кордонів, технологічно розвиненої промисловості озброєнь, дисциплінованої та освіченої людності потенційна військова позиція Чехословаччини у вересні 1938 року очевидно не була такою безнадійною, як у Польщі або навіть Фінляндії рік по тому. Отже, капітуляція Бенеша в Мюнхені (за що він ніколи не ніс відповідальності, але постійно зазнавав ганьби виключно з боку великих держав) не була раціональним підрахунком військових та політичних шансів, а глибокою поразкою психологічної та політичної мужності. Справді, у світлі того, що він остаточно зробив у вересні 1938 року, було б холоднокровніше і раціональніше для Бенеша дістати логічний висновок щодо французьких інтересів у березні1936 року і відмовитися від цього ненадійного союзника на користі німців, які тоді запрошували його, перш ніж відмовити. Цей курс, як згадувалося, був представлений неможливим внаслідок похвальної відрази Бенеша та чеських людей до нацизму, так само як впертих ілюзій щодо міжнародної системи. Остаточно аналізуючи наведене скажемо: існують певні кінцеві історичні рішення, які визначають моральну(навіть більше за матеріальну) долю майбутніх генерацій; такі рішення політичних лідерів навіть невеликого народу не можуть “раціонально” або “логічно” відмовити їхнім патронам з великих держав без одночасної відмови своїй недоторканості.

Матеріальні втрати, що їх зазнала Чехословаччина внаслідок Мюнхена і різних епізодів до того ж були жахливі. Країна позбулася трьох десятих своєї території, одну третину своєї людності і чотири десятих національного доходу, зокрема 66 % вугільних і 80 % лігнітових покладів, 80 %текстильної продукції, 70 % заліза і сталі, так само як і потужності електростанцій. Насправді країна перестала бути економічно або стратегічно життєздатною. Левова частка цієї здобичі, звичайно, пішла в Німеччину, але Польща та Угорщина також скористалися з приниження Чехословаччини в Мюнхені аби висунути свої територіальні вимоги. Перша тоді відплатила за шантаж 1920 року захопивши Тєшин (Цешин) після двадцятичотирьохгодинного ультиматуму 30 вересня 1938 року тимчасом як остання отримала в нагороду південні долини Словаччини та Карпатську Русь з рук Німеччини та Італії, які виступили в ролі арбітрів 2 листопада. Хоча приводом для розчленування Чехословаччини була “етнічна справедливість виявилося, що з майже п’яти мільйонів людей переданих під німецьку польську та угорську юрисдикцію понад один з чвертю мільйон складали чехи, словаки та карпатороси, тимчасом як півмільйона німців та угорців лишилися у поділеній країні. Ці факти є красномовним свідченням неможливості спланувати етнічні кордони у міжвоєнній Східно-Центральній Європі.

Гіршими за матеріальні втрати були психологічні. Довіра до держави у міжнародній системі і до її власних лідерів була підірвана; мораль еліти зруйнована. Навіть нищівна поразка у Білогір’ї(1620 рік), коли битву програли чехи, була менш деморалізуючою, ніж ця принизлива покірність в Мюнхені 1938 року. Останній, але навряд чи найменший, з багатьох тяжких уроків цього епізоду – те, що жертвопринесення Чехословаччини не врятувало миру.

Бенеш подав у відставку з поста президента 5 жовтня і полишив країну 22 жовтня 1938 року. Оскільки французький уряд, нездатний простити людину, яку він зрадив, відмовив йому в будь-яких контактах, Бенеш виїхав у вигнання до Британії, де уряд також тримав його на відстані протягом Другої світової війни. Його формальним наступником вдома був старий і аполітичний юрист д-р Еміл Хаша. Словаччині, де популісти примудрилися зробити себе єдиною легальною партією та сформувати клерикально-фашистський режим, 6 жовтня була надана широка автономія, а два дні по тому те саме отримала Карпатська Русь. Назва держави тепер стала писатися через дефіс Чехо-Словаччина. Політичні лідери які залишилися зробили логічний висновок з Мюнхена, що, коли їхня залишкова держава відтоді буде вкрай залежною від милосердя Гітлера, найкраще для них засвідчити йому своє добровільне співробітництво. Відповідно конституцію 1920 року було скасовано чеська партійна система звузилася до двох формально різних, але спільно консультуючих одне одного угрупувань (національного та трудового), комуністів заборонили решті німецької меншини надали привілейованого статусу, євреїв обмежили в просторі, поширили цензуру, демократію паплюжили в офіційній пропаганді. Міжтериторіальну залізницю, яка з’єднувала Сілезію з Австрією, передали під оруду Німеччині, а важке озброєння також передали їй. Нарешті новий чехословацький міністр закордонних справ Франтішек Хвалковський уклінно запропонував Йоахиму Ріббентропу 12 жовтня 1938 року цілковиту політичну згоду з Німеччиною і довіру до неї, “якщо Німеччина дозволить це”.

За короткий період з ясувалося що ця улесливість могла працювати. Наприклад восени під час арбітражного судочинства щодо нового кордону з Угорщиною Ріббентроп був менш мстиво ворожий до Чехо-Словацької справи ніж Чіано. Німці спочатку також підтримували те відносно помірковане крило словацької Народної партії яке було готове погодитися на автономію, коли лишалася б загальна держава (Йозеф Тісо, Кароль Сідор), радше ніж радикалів, які прагнули цілковитої незалежності (Войтех Тука, Фердинанд Дурчанський). Справді , з тих пір як Чехо-словацька залишкова держава(відома також, як “друга республіка”) була справжнім сателітом і вкрай залежала від Рейху, могло здатися, що в Берліні виникне інтерес до її стабілізації та підтримки.

Уже через три тижні після підписання угоди, 21 жовтня 1938 року Гітлер видав директиву про готовність вермахту до розгрому й окупації Чехословаччини. Фюрер і його оточення не переставали повторювати, що домовленості, досягнуті в баварській столиці, не сприяють стабільності кордонів третього рейху в Європі. Нацистська пропаганда доводила, що від угоди виграли чехи, домігшись від уряду Англії, Франції, Італії і Німеччині гарантій збереження своєї території. Тим часом гітлерівці почали пред'являти додаткові домагання “другій республіці”, як тепер називалася Чехословаччина, що виходять за рамки угоди. У листопаду 1938 року, нібито для поліпшення транспортного зв'язку з уже захопленим районом, вони від її керівництва приєднання до Німеччини нових ділянок, населених чехами. У цьому ж місяці, відповідно до підписаного у Відні арбітражу, Угорщина одержала південну частину Словаччини і Закарпатську Україну. У грудні 1938 року знадобилося створити екстериторіальну зону в Богемії для побудови автостради Бреславль- Відень. Особливими правами повинні користуватися райони, де проживали німці, утворити в такий спосіб “державу в державі”.

Усім галузям народного господарства Чехословаччини стояло працювати на зміцнення економічних позицій Німеччини. Її фахівці скрупульозно підраховували, скільки продукції можуть дати третьому рейхові машинобудівні, металургійні, текстильні, видобувні підприємства сусідньої держави. В угоду німецьким промисловцям між обома країнами і відбувались інтенсивні переговори про грошовий пріоритет, за яким передбачалося підписати німецько-чехословацький економічний і фінансовий союз.

Піврічне існування пост-мюнхенської, так називаної другої, республіки було лише короткою паузою перед остаточним знищенням Чехословаччини, її агонією. Політичні авантюристи, що прийшли до влади, належали найбільш реакційних угрупувань фінансового капіталу постаралися за цей час зробити максимум можливого для пристосування її економіки і політичного режиму до фашистського Німеччини, сподіваючись, що Гітлер погодиться з існуванням, нехай лише фіктивно, самостійної Чехословацької держави, “уніфікованої” по нацистському зразку. Е. Бенеш заявив, що не бажає бути на перешкоді “курсові, до якого держава нині повинна пристосовуватися”, 5 жовтня він пішов у відставку з поста президента і незабаром залишив країну.

У середині листопаду 1938 р. усі чеські буржуазні і дрібнобуржуазні партії оголосили про свій саморозпуск і створення Партії національної єдності, головою якої став лідер аграріїв Рудольф Беран. Вожді соціал-демократії ще раніш заявили про саморозпуск партії і вихід її їх Соціалістичного Робочого інтернаціоналу, але, боячись остаточно утратити вплив на робітничий клас, за домовленістю з Бераном вони створили формально самостійну Національну партію праці як лояльну опозицію буржуазної правлячої Партії національної єдності.

Агресивні дії не залишалися без уваги міжнародної комісії з представників держав – учасників мюнхенських переговорів, що повинна була контролювати параграфи угоди. Але вона не реагувала на їхні порушення, тим самим заохочуючи Німеччину до подібної поведінки. Періодично на сторінках західної преси публікувалися повідомлення, що “мюнхенська угода представляє собою не тільки пакт чотирьох”, що в ньому якоюсь мірою зацікавлений Радянський союз, і що начебто - би “його уряд уповноважив Даладье виступати на конференції чотирьох держав у Мюнхені від імені СРСР”. Радянський уряд спростовував ці вигадки, заявляючи про їх “безглуздістьвід початку до кінця”.

Обстановка навколо Чехословаччини нагніталася, вона була загнана в глухий кут, з якого тоді їй не призначене було вийти. У бесіді повноважного представника СРСР в Англії І. Майського з головним дипломатичним радником міністерства закордонних справ Англії, Р. Вансіттером, що відбулася в грудні 1938 року, підкреслювалося, що “Гітлер у найближчі місяці почне яку-небудь нову кампанію”. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр доповідав у Париж, що “підпорядкування Чехословаччини Німеччини, на жаль, уже є фактом”. И. Ріббентроп доводив своєму французькому колезі Ж. Бонне, що єдиним порятунком для цієї країни може бути дружба з Німеччиною, з чим той цілком погодився.

Втім, Гітлер, який діяв з причин та мотивів, що лишаються дещо неясними, обрав інше. 12 лютого 1939 року він поскаржився словацькому радикальному лідерові Туці, що можливість домовитися про цілковиту словацьку незалежність має бути вирішена з плином часу після мюнхенської кризи. А місяць по тому Гітлер скористався з внутрішньої кризи між празьким центральним урядом та словацьким автономним, аби нав'язати радикалів поміркованим і, отже запровадити декларацію про цілковиту словацьку незалежність під німецьким протекторатом (де-факто візаві Угорщини). Водночас він скористався з уклінною візиту Хаші до Берліна, аби залякати ту стару людину запровадженням німецької військової окупації Богемії та Моравії і політико-адміністративного протекторату над ними. Дійсно, підсумкова військова окупація була просто політичною акцією, всі чеські укріплення капітулювали після Мюнхена, і будь-яке (маловірогідне) і спонукання запропонувати “донкіхотський опір в цьому місці було вже заспокоєне капітуляцією Хаші Тим часом Угорщина, попри заперечення Словаччини, втішилася новою анексією Карпатської Русі.

На противагу, ці шалені дії 13-16 березня 1939 року були грубою помилкою з боку Гіглера Політично він не набув більшого контролю над територіями, які тепер потрапили під його формальний захист, ніж це було дійсно після Мюнхена, тимчасом, як на міжнародному рівні він остаточно звільнив досі благодушний британський уряд від його ілюзій умиротворення. Німецька окупація чеської залишкової держави 15 березня 1939 року в такий спосіб привела до безпосередніх британських гарантій 31 березня Польщі з наслідками згубними для світу і фатальними для Гітлера та його Третього Рейху.

Політичне життя та смерть міжвоєнної Чехословаччини приводить до таких висновків. Це була найбільш процвітаюча прогресивна і демократична держава Східно-Центральної Європи, і тут містився її фатальний недолік. Масарик і Бенеш звели її політичну систему до двох ідеологічних проектів які були несумісні: (а) там мала бути демократія, де для усіх громадян незалежно від етнічної громади забезпечуються рівні політичні і громадянські права, проте (б) держава повинна була мати і виражати специфічно чехословацьку національну культуру. Але абсолютні кількості, культурний рівень й економічна потуга не чехословацьких етнічних меншин спричиняли давнє напруження і крайню суперечність між цими двома проектами. Міжвоєнні десятиріччя були просто надто пізніми (а можливо надто ранніми) для багатонаціональних держав Східно-Центральної Європи. “Активізм” був ілюзією яка відтворювалася пристойно лише Ітимчасовим європейським процвітанням в середині 1920-х років. Непереконливо твердти, що “активізм” і, отже, чехословацька політична система могли бути квітучими, якби не випадковий поганий вплив депресії з її катаклізмічними результатами в Рейху і в Судетському краї. Зрештою, саме під впливом лиха перевіряється життєздатність політичної системи. До того ж економічні депресії не можуть розглядатися як сторонні вторгнення в політичне життя. Отже, в першій половині двадцятого сторіччя лише два вирішення етнічних напружень в Чехословаччині були реалістичними територіальне скорочення держави або вигнання нелояльних меншин. 3 часом якщо злоба націоналізму стає меншою в Східно-Центральній Європі багатонаціональні політичні сутності можуть знову стати вірогідними.

Чеська політична еліта загострила такі неминуче історично визначені складності з допущеними політичними помилками. Ускладнювати свою суперечку з етнічними меншинами відчуженням, так само, як з важкими, на загальну думку, словаками, було фатальною помилкою, після чого чехи самі розрахувалися заледве не більшою половиною населення держави. Політична структура, хоч і справді демократична, була застійною: партії схопили свої адміністративні вотчини і влаштовували свої коаліції, але вони не приймали динамічний момент між “урядом” та “опозицією”. Хоч електорат чотири рази відмовляв коаліції, що йшла в більшості, політичні наслідки були відносно дріб’язковими, хронічні урядові партії вважали себе більш-менш імунними до ефективної виборчої відплати. Ще серйознішим недоліком була олігархічна та патерналістська жорсткість системи. Риторику вбік, але жоден партійний лідер, жоден з трьох президентів серйозно не прагнув включити молодші генерації в політичну відповідальність.

Жодна з цих слабкостей, втім, не заперечують конституційної сили та сили громадянських свобод міжвоєнної Чехословаччини. вони не виправдовували, хоч і могли б полегшити, її брутальну руйнацію руками безжальних сусідів та віроломних друзів.

Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Гітлер, очевидно, прийшов до цієї ухвали ще в грудні, лишалося знайти привід.10 березня. Якраз коли британський уряд урочисто заявив, що на європейській сцені все тихо, Гаха розпустив словацький уряд Тісо, поставивши йому на провину те, що він руйнує чехословацьку єдність, і запровадив надзвичайний стан. Одразу ж Тісо звернувся до Гітлера і 13 березня виїхав у Берлін. Гітлер примусив Гаху скликати словацький Сейм, а той 40 голосами з 63 зажадав повної незалежності Словаччини. Гітлер викликав президента Гаху в Берлін, де, після вкрай драматичної ночі, вислухавши погрози, що Прагу буде розбомблено, він змушений був підписати, документ. Яким ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступили в Богемію та Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня зайняли Прагу.

Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав прокламацію. В якій заявляв, що Богемія і Моравія протягом тисячоліть були частиною німецького життєвого простору і віднині будуть належати Рейху. Він надав їм статус протекторату.

Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з’єднувала Угорщину і Польщу через словацьку територію недалеко від Карпатської Русі.

Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв’язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня пред’явлено ультиматум Литві, і вона віддала Мемель з прилеглим районом.

3.2. Протекторат Богемії та Моравії.

16 березня 1939р. Гітлер як хазяїн, що розташувався в празькому Граді, підписав указ, відповідно до якого окуповані чеські землі включалися до складу Німеччини в якості “Протекторату Богемії і Моравії”. Це нібито автономне державне утворення, однак, повинне було керуватися “імперським протектором”, наділеним фактично необмеженими повноваженнями. Першим протектором Гітлер призначив барона К.фон Нейрата. Під контролем його апарату діяли і наділений титулом “державного президента” Е.Гаха, і “автономний” уряд, голову якого, Р.Берана, незабаром замінив генерал А.Еліаш.

Для чеського населення були створені місцеві адміністративні органи цього маріонеткового уряду, якому було дозволено також мати невелике так називане урядове військо (близько 8 тис.) і свої поліцейські жандармські формування. Що стосується привілейованого німецького населення, що одержало німецьке громадянство, то воно підкорялося особливим адміністративним органам – оберландратам, що одночасно здійснювали контроль за чеською адміністрацією. Надалі в руках німецьких чиновників були зосереджені всі основні функції місцевого управління і, таким чином, воно було “спрощене”. Усі ланки адміністративного апарату протекторату від верху до низу були активними виконавцями і провідниками політики окупаційної влади.

На території чеських земель дислокувалися дивізії вермахту, спеціальні частини СС і служба безпеки, широко розкинули свої мережі гестапо й інші імперські поліцейські установи. Залишки демократичних воль були розтоптані. Національні збори і політичні партії розпущені, створена одна політична організація, так називана Національна солідарність, а в єдиному Національному профспілковому центрі підлягала об'єднанню всі робітники та службовці. Найближчою і першочерговою задачею окупаційної влади було створення умов, що сприяли максимальному використанню промислового потенціалу, сировинних і людських ресурсів чеських земель для здійснення агресивних військових цілей.

Після захоплення країни в Німеччину було вивезено не тільки озброєння чехословацької армії, але і значна частина запасів сировини, напівфабрикатів і готової продукції, рухомого складу залізничного й автомобільного парку. Набутком гітлерівців відразу ж стали державні військові підприємства. Гітлерівці виграли і у військовому відношенні. Знамениті заводи “Шкода” випускали першокласну зброю, якою відразу ж були озброєні кілька десятків німецьких дивізій. У розпорядженні німецьких фашистів у Богемії і Моравії знаходилися прекрасно обладнані бази, використовувані для німецьких винищувальної і бомбардувальної авіації, “радіус дії якої простягався відтепер на більшу частину Балкан, не говорячи вже про Угорщину і Польщу”. Як відзначали фахівці, Німеччина стала “панувати на Дунаєві і нависла тінню над Балканами”.

Німецький фінансовий капітал використовував будь-які методи: від “добровільних” угод про продаж акцій до відвертого насильства – конфіскації, “аріїзації” підприємств, для того щоб захопити ключові позиції в економіці протекторату. По далеко не повним даним, за роки окупації його частка тут зросла більш ніж у 10 разів, у руках німецьких підприємців виявилася майже половина всього капіталу акціонерних товариств у чеських землях. Окупаційні влади одночасно з переводом економіки на військові рейки усіляко форсували процес концентрації виробництва і капіталу.

На території протекторату було ліквідовано більш 15 тис. дрібних і середніх, насамперед чеських, промислових, торговельних і ремісничих підприємств. Німецькі монополістичні об'єднання, такі як “І.Г.Фарбіндустрі”, “А.Г.Рейхсверке Г.Герінг”, “Дрезднербанк”, “Дойчебанк” і ін., контролювали кілька тисяч підприємств хімічної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, текстильної і харчової промисловості, видобуток вугілля і нафти, виробництво цементу і паперу.

Окупаційний режим був режимом усеосяжної мілітаризації, експлуатації і грабежу, національного поневолення, політичного безправ'я і найжорстокішого терору, тягар якого несли на собі головним чином трудові шари чеського населення. Був ліквідований 8-вартовий робочий день у промисловості, уведена загальна трудова повинність, за відхилення від якої загрожували в'язниця і трудові табори, заборонені страйки, установлені голодні продовольчі норми. Різко упала реальна заробітна плата, причому заробітки чеських робітників були на 30% нижче, ніж німецьких. Сотні тисяч чехів були вивезені на примусові роботи в Німеччину й окуповані країни.

Мілітаризація економіки, насильницька концентрація виробництва, податкова політика окупаційної влади прискорили пролетаризацію значної частини дрібної буржуазії. Лише деяким її представникам удалося спливти на хвилі військової кон'юнктури. Система грабіжницьких постачань сільськогосподарської продукції, податкового обкладання і різних поборів усією своєю вагою лягла насамперед на дрібні і середні селянські господарства. Поголів'я худоби і посівних площ різко скоротилися, врожайність упала. Майже 500 тис. га орних земель, лісів і угідь було конфісковано для військових потреб і наступної колонізації.

Складовою і невід'ємною частиною окупаційної політики стали цілеспрямовано проведені насильницька германізація, згортання системи народної освіти, наукових і просвітницьких установ, гоніння на національну культуру, винищування інтелігенції. Німецька мова стала основною і в державних установах. У школах було заборонене викладання чеської історії, літератури і географії. У 1939 р. були закриті всі чеські вищі навчальні заклади. У наступному році окупанти почали поступову ліквідацію чеських середніх шкіл. До 1945 р. число їхніх учнів скоротилося більш ніж удвічі. Усе це повинно було створити умови для “остаточного вирішення чеського питання”, що передбачало понімечення частини населення, визнаного “расово повноцінним”, поступове виселення і фізичне знищення всього іншого з наступним заселенням чеських земель німцями.

Масовий і всеосяжний “превентивний” терор повинний був за задумом гітлерівців підірвати усяку волю поневоленого народу до опору і за допомогою “психозу страху” забезпечити безперешкодне функціонування промислового і сільськогосподарського виробництва, пристосованих військовим потребам Німеччини.

Перша хвиля терору пройшла разом з окупаційною армією, коли до кінця травня було схоплено майже 5 тис. активних антифашистів. Наступна була зв'язана з нападом на Польщу і початком другої світової війни, коли як заручників було арештовано близько 8 тис. чоловік. В роки окупації кілька сотень тисяч чоловік були страчені, замучені в катівнях гестапо, загинули в концентраційних таборах і на примусових роботах. Вістря фашистського терору було спрямовано насамперед проти членів комуністичної партії. Загинуло більш 25 тис. комуністів, третина довоєнного складу партії.

3.3. “Незалежна” Словаччина.

У лютому під час обговорення в Празі бюджету Словаччини, що з жовтня 1938 року отримала уряд на чолі з І. Тісо, його однодумці зажадали повної автономії, а потім відділення від Чехії. Обстановка в країні ускладнилася і тим, що на сторінках німецьких газет містилися повідомлення про те, що “чехи, у яких прокинувся дух гуситів і стара ненависть проти германізму, знову почали полювання на людей”. Підбиралися факти про те, що “комуністи підняли голову і, поєднуючи свої зусилля з чеськими шовіністами, переслідують німців, переслідуючи їх”. У Словаччині створювалися служби самозахисту німців, що очікували допомоги від своїх співвітчизників. 10 березня 1939 року указом президента Чехословаччини Е. Гахи був звільнений від займаної посади Й. Тісо, що не сприяло нормалізації ситуації. 13 березня Й.Тісо, що прибув у Берлін, одержав офіційні запевнення Гітлера у тому, що його уряд має законний характер, а факт усунення є грубим порушенням Конституції Чехословаччини. Фюрер завірив гостя, що Німеччина всіма силами буде підтримувати створення “повністю вільної Словаччини”. 14 березня її парламент сповістив світову громадськість про проголошення “незалежної” Словацької Республіки, президентом якої став І. Тісо.

Самостійну”, а власне кажучи васальну державу “Словацька республіка”, конституція якої була прийнята в липні 1939 р., була становим клерофашистским державним утворенням, скроєним по німецькому й італійському зразках. Народ “брав участь у державному управлінні” тільки через Глінківську словацьку народну партію, а партію представляв її “вождь”. Президентом став Й.Тісо, главою уряду – В.Тука, що разом з керівником штурмових загонів нового режиму, так називаної Глінківської гвардії А.Махом очолював відверто фашистську, право радикальну фракцію в правлячій партії.

Повна політична й економічна залежність Словаччини від фашистської Німеччини була забезпечена цілою системою нав'язаних їй нерівноправних договорів і широкою мережею німецьких “радників”, “інструкторів”, що контролювали армію, державно-адміністративний і господарський апарат. Згідно з ув'язненим у 1939р. на 25 років договорові, Німеччина одержала право розмістити свої війська в спеціальній “охоронній” зоні на заході Словаччини. Усі зовнішньополітичні і військові питання словацький уряд повинний було погоджувати з Берліном. Секретний протокол “про господарське і фінансове співробітництво” передбачав повне підпорядкування країни економічним інтересам Німеччини, насамперед збільшення постачань їй продовольства і сировини, а також робочих рук (60 тис. щорічно).

Зовнішня торгівля стани була односторонньо орієнтована на Німеччину (до трьох чвертей обсягу ввозу і вивозу), а економіка мілітаризована: 44% промислової продукції призначалося для військових потреб. Німецькі монополії, як і в чеських землях, захопили тут ключові позиції у фінансових установах і найважливіших галузях промислового виробництва. У серпні 1939 р. між Німеччиною і Словаччиною був укладений військовий договір, і незабаром словацькі війська взяли участь у воєнних діях проти Польщі.

У липні Гітлер викликав у Зальцбург клерофашистских ватажків Й.Тісо, В.Туку, А.Маху і категорично зажадав від них послідовної фашизації всього економічного, суспільно-політичного і культурного життя країни. Словацька правляча кліка створила в країні концентраційні табори, у які були кинуті сотні антифашистів, і насамперед членів підпільної комуністичної партії.

Але не зважаючи на всі негативні сторони ця спроба словаків утворити власну державу, хай і на нетривалий час і не надто незалежну. Ця спроба Словаччини нагадує за своєю природою подібні епізоди в історіях інших народів: усташської Хорватії, вішістської Франції та ін.

Режим що встановився у новій державі не був надто жорстоким, він більш схилявся до італо-фашистської моделі державного устрою, аніж до німецько-нацистського. Так Словаччина хоча й залежала від Німеччини все ж намагалась зберегти хоч якісь свободи, навіть якщо вони не були надто важливими.

3.4. Автономія і незалежність Закарпатської України.

Закарпатська Україна офiцiйно називалася Пiдкарпатською Руссю. Пiсля адмiнiстративної реформи 1928 р. її почали називати Пiдкарпатським краєм. Назна “Закарпатська Україна” була заборонена, оскiльки доказувала належнiсть цiєi землi «за Карпатськими горами» до України. Втiм, на той час не iснувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, вiдiрвану вiд батькiвщини ще за часiв Київсько Русi.

Це не означало, що на чудовий за природою край у самому центрi Європи нiхто не зазiхав. В Угорщинi, де утвердилася авторитарна влада регента М.Хортi, неситим оком поглядали на землi, якi ранiше належали угорськiй коронi. Вiдiрванiсть упродовж дев’яти столiть вiд України позначилася на психологiї та менталiтетi карпатоукраїнської етнiчної спiльноти. Так званi «локалiсти» вбачали у самоназвi карпатоукраїнців (русини) вказiвку на те, що вони є окремою нацiєю, i на цьому будували свої гасла i полiтичнi розрахунки.

Чисельнiсть українцiв-русинiв у Чехо-Словаччинi перевищувала 0,5 млн.чол. З них понад 80 тис. населяла Пряшев (Прешов) та його околицi у Схiднiй Словаччинi, а переважна бiльшiсть — Закарпаття. Нацiонально-культурне i навiть економiчне становище чехословацьких українців було незрiвнянно кращим, нiж становище українців у Радянському Союзi, Польщi або Румунiї. У Чехо-Словаччинi iснували мiцнi демократичнi традицiї. Кожний, хто поважав конституцiю, користувався проголошеними в нiй свободами. До того чехословацький уряд робив спроби, хоч i не завжди послiдовно, економiчно розвинути цей найвiдсталiший в усiй Європi край. Щоправда, празький уряд старався зберегти унiтарнiсть країни i не допускав автономного управлiння нi в Закарпатськiй Україні нi в Словаччинi. Якось непомiтно у 30-х роках написання назви держави змiнилося на полiтично iншу форму — Чехословаччина (без дефiсу, який пiдтверджував рiвноправнiсть двох частин країни).

На Закарпаттi у 20-х роках була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадьярських помiщикiв, подiлив її на дрiбнi парцели i продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землi. Проте через перенаселенiсть, дефiцит рiллi у гiрському краї та примiтивну агрокультуру бiльшiсть селян бiдували. Пiд час кризи 1929—1933 рр. вони змушенi були брати банкiвськi позики, щоб звести кiнцi з кiнцями, проте далеко не всi рятувалися вiд розорення.

У сукупному суспiльному продуктi Закарпаття частка промисловостi становила 2 вiдсотки. Чисельнiсть зайнятих у промисловостi, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Жодного нового великого пiдприємства за двадцять рокiв у краї не побудували. Пiдприсмцiв цiкавила тiльки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав намiру витрачати кошти на будiвництво промислових об’єктiв на мiсцевостi, де не було квалiфiкованих робiтникiв.

Незважаючи на економiчну i культурну вiдсталiсть, полiтичне життя у Закарпаттi було рiзноманiтним i активним. На виборах, якi вiдбувалися регулярно, мiсця в чехословацький парламент виборювало до трьох десяткiв партiй. Найбiльшу популярність серед виборцiв мали украiнофiли, якi гуртувалися в Украiнському нацiональному об’єднаннi.

Українофiльська полiтична течiя виходила з традицiй народовцiв ХIХ ст. Українофiли боролися за пробудження нацiональної самосвiдомостi русинiв. Для цього використовувалися осередки заснованого нацiональною iнтелiгенцiєю товариства “Просвiта”, скаутська органiзацiя ”Пласт”, Асоцiацiя українських вчителiв тощо. Найавторитетнiшим лiдером українофiлiв був доктор теології i видатний педагог отець А. Волошин.

За вплив на суспiльство з українофiлами боролися русофiли, якi походили вiд москвофiлiв ХIХ ст. Пiсля Росiйської революцiї 1917 р. вони почали орiєнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923—1933 рр. А. Бескид проводив русофiльську полiтику. Партiю русофiлiв пiдтримувала державна адмiнiстративна машина. Це давало русофiлам змогу, незважаючи на меншу популярнiсть, успішно конкурувати з українофiлами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед полiтичних сил краю, продовжував утримуватися вiд реалiзацiї попереднiх обiцянок надати карпатоукраїнцям автономію.

Третьою впливовою силою на Закарпаттi були комунiсти. Крайовий комiтет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Всюди, де мiг, вiн органiзовував комсомольськi осередки i групи «революцiйних профспiлок». У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, вiн створив “Спiлку працюючого селянства”. На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комунiстiв вiддали голоси 40 вiдсоткiв виборців. Через п’ять рокiв, коли економiчне становище краю стабiлiзувалося, вони дiстали тiльки 15 вiдсоткiв голосiв. На виборах 1935 р., якi комунiсти проводили пiд гаслом Народного фронту, вони знову набрали бiльше за всiх голосiв — 26 вiдсоткiв.

У жовтнi 1938 р. Нiмеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область i змусила уряд Чехословаччини надати автономiю Словаччинi. Лiдери українофілів та русофiлiв i локалiстiв домовилися мiж собою i звернулися до Праги iз спiльною вимогою: надати автономiю Пiдкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адмiнiстрацiю на чолi з русофiлом А. Бродiєм. Вона швидко дискредитувала себе надто вiдвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною. Наприкiнцi жовтня до влади прийшов кабiнет з українофілiв на чолi з А. Волошиним.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася вiд Гiтлера санкцiї на захоплення Закарпаття. Гiтлер порадив їй порозумiтися безпосередньо з Чехословаччиною. Коли цi переговори виявилися безрезультатними, М.Хортi звернувся до чотирьох держав, якi уклали Мюнхенський договiр. Англiя i Францiя передовiрили арбiтраж з цього питання Нiмеччинi та Італії.

2 листопада 1938 р. вiдбувся Вiденський арбiтраж, на який запросили керiвникiв автономних урядiв Словаччини i Карпато-України, як стали називати у цей час Закарпаттям. За арбiтражем Хортi отримав пiвденнi райони Словаччини i Закарпаття з переважно угорським населенням чисельнiстю 1 млн 100 тис. чол. До Угорщини вiдiйшли, зокрема, Ужгород, Мукачево i Берегове з прилеглою територiєю. Столицю Карпато—України довелось переводити в мiсто Хуст.

Не марнуючи часу, українофiли почали будувати державнiсть на урiзанiй територiї. Адмiнiстрацiя, система освiти i видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися пiдготовчi роботи із створення збройних сил. У розбудовi держави закарпатцям допомагали спiввiтчизники iз Захiдної України, Буковини, заокеанської дiаспори.

Населення Закарпатського краю пiдтримувало курс А. Волошина на змiцнення державностi. На виборах у лютому 1939 р. до регионального парламенту коалiцiя українських партій — Украiнське нацiональне об’єднання дiстало переважну бiльшiсть голосiв. Пiсля цього українофiли вiдкрито почали створювати збройнi сили — Карпатську Сiч. Незабаром у ній налiчувалося до 5 тис. бiйцiв.

Чеський уряд кiлька разiв вiдкладав скликання сейму в Хустi. Нарештi його було призначено на 14 березня 1939 р. Розумiючи, що Прага не захистить Карпатську Україну вiд поглинення Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостiйнiсть i сформував тимчасовий уряд.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом i прийняв закон про незалежнiеть Карпатської України.

Англiя i Францiя появу Карпатської України не схвалили. Автономiю, або незалежнiсть, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини i створення на її території цiлком пiдконтрольних А. Гiтлеру держав. У такiй думцi утверджувала їх i поведiнка лiдерiв ОУН. Розраховуючи на пiдтримку Нiмеччини, оунiвцi переконували карпатоукраїнцiв, що саме з їх маленької держави з допомогою “батька Волошина i вуйка Гiтлера” почнеться утворення соборної України.

Подiбний розвиток подiй був абсолютно нереальним. Втiм, Й. Сталiн визнав за доцiльне вiдреагувати. На ХVIII з’iздi ВКП(б) у березнi 1939 р. вiн висмiяв iдею приєднання УРСР з 30 млн чол. до Карпатської України з населенням 700 тис. чол. як пропозицiю “злиття слона з комарем”.

А. Гiтлер зробив потрiбнi висновки iз сталiнського демаршу. Слова Й.Сталiна вiн сприйняв як вiдмову СРСР претендувати на Карпатську Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два днi до проголошення незалежностi Нiмеччина дала зрозумiти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорськi вiйська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два днi останнi захисники Карпатської України покинули її територiю або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська вiйна точилася у Карпатах до середини квiтня. У цій боротьбі активну участь брали добровольці галичани – в основному оунівці.

У травнi 1945 р. радянська вiйськова контррозвiдка силомiць захопила у Празi громадянина Чехословаччини А. Волошина i вивезла його до Москви. 70-рiчний священик не витримав тривалих допитiв у Лефортовськiй i Бутирськiй тюрмах. На 52-й день арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.

Розділ IV. Міжнародна політика після Мюнхена.

Посол США в Москві Джон Девіс - у своєму щоденнику ще в 1938 р. писав, що світовій комбінації – “вісь” Берлін-Рим-Токіо може протистояти тільки вісь Лондон-Париж-Москва. А фашистські держави підкреслював Девіс, намагаються зробити все, щоб “ізолювати Ради від західних держав, піднімаючи пугало комунізму”.

Слід зауважити, що СРСР відокремлювали від Німеччини Польща і Румунія – країни, яким надали гарантії Франція та Англія. Отже, у СРСР не було нагальної потреби вступати в союз проти Німеччини. Від позиції Радянського Союзу залежало, на якому боці буде перевага сил у збереженні миру.

Тому нема нічого дивного в тому, що і західні демократії, і гітлерівська Німеччина прагнула перетягти його в свій табір. Радянській дипломатії випала найважча роль у визначенні свого місця серед таборів. Наслідком такої ситуації було те, що Радянський Союз проводив переговори паралельно з обома сторонами. І все ж СРСР орієнтувався скоріше на західні демократії. 19 березня 1939 р. він висловив у Берліні протест проти окупації Праги. Почався обмін думками між Англією й СРСР. Як бачимо, вже у самому підході до вибору складу учасників намітилося два підходи: перший – ширший, який охоплював країни, які безпосередньо були сусідами СРСР, і другий – склад держав, які мали визначити частки малих держав.

Аналіз подій переговорного процесу між Англією, СРСР, Францією протягом п’яти місяців(березень – серпень) з питань колективної безпеки показує, що не все було зроблено з боку політичних діячів, щоб цей принцип став вагомим фактором збереження миру.

Дипломатія Англії, СРСР і Франції використовувала найрізноманітніші прийоми, щоб переконати союзника у своїй правоті. Так, 21 березня Сіїде вручив Народному комісару закордонних справ Литвинову проект декларації, яку англійський уряд передбачав підписати разом з СРСР, Францією та Польщею. В проекті зазначалось, що у випадку порушення європейського миру, який складе небезпеку політичної напруженості будь-якої держави, уряди цих держав будуть вживати заходів для опору таким діям.

Радянський уряд дає Англії негайну відповідь: декларацію повинні підписати перші особи чотирьох держав з метою посилити її вплив на міжнародне становище в Європі. Крім того, СРСР запропонував, щоб Балканські, Прибалтійські і Скандинавські держави були “запрошені приєднатися до декларації після її надрукування” і тим самим фронт держав, які виступали проти агресії, розширився б.

14 квітня французький уряд запропонував СРСР зробити заяву про те, що він надасть допомогу Франції та Англії, якщо їх втягнуть у війну неспровокованою агресією проти Польщі чи Румунії. Франція та Англія зробили б аналогічні заяви. Сама Польща заперечувала проти спільної заяви за участю СРСР. Крім того, Бек не схвалював і надання гарантій Румунії.

18 квітня Литвинов подав контрпропозиції щодо підписання пакту між трьома країнами про захист держав, яким загрожує фашистська агресія. Така угода мала складатися з трьох документів, а саме:

1. Угода про взаємодопомогу між трьома країнами.

2. Воєнної конвенції.

3. Гарантії для всіх країн, розташованих між Балтикою і Чорним морем, у тому числі прибалтійських. У разі війни три країни зобов'язувалися не підписувати сепаратного миру.

Переговори велися, коли 3 травня Литвинова несподівано на посаді Комісара закордонних справ замінили Молотовим. Литвинов мав репутацію прихильника колективної безпеки і до деякої міри друга Франції та Англії. Його відставка була одностайно сприйнята як ознака можливої зміни радянської політики, незважаючи на офіційні заяви. Звичайно, заміна Литвинова не була випадковістю. Спільно з Молотовим Сталін сформулював "Завдання партії в галузі зовнішньої політики", які він проголосив на XVIII з'їзді партії. Чотири пункти цієї програми містили дві тісно зв'язані ідеї. По-перше, продовжувати пошук мирних засобів відвернення війни або, в крайньому разі, максимального її відсунення. Здійснити нові спроби реалізації радянського плану колективної безпеки в Європі. Не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту. Дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога.

По-друге, вжити все необхідне, аж до надзвичайних заходів, для прискорення підготовки країни до оборони, звернувши увагу на зміцнення бойової могутності Червоної армії і воєнно-морського флоту.

Розгляд багатьох питань на засіданнях Політбюро в цей час був пов'язаний з вирішенням власне цього двоєдиного завдання. Сталін прагнув посилити роботу з зовнішньополітичної установи країни, максимально використати дипломатичні можливості.

Сталіна не влаштовував нарком: дуже часто мав особливу думку. Після розмов з Литвиновим Сталін відчув, що той цілком не вірить Гітлеру і готовий настирливо добиватися угод із Західними демократіями. Така заданість і самовизначеність позиції наркома закордонних справ здалися йому підозрілими. Формально це й було причиною відставки Литвинова. Гітлер добре розібрався в тому, що означало для нього звільнення Литвинова.

"Для мене воно, - кваліфікував фюрер, - прозвучало як постріл із гармати, як ознака зміни в Москві відношення до Західних держав".

Сталін вирішив, що підписані в середині 30-х років договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною "не спрацювали". Йому було відомо про таємні англо-німецькі переговори, які розпочалися ще весною 1939 p., розроблену програму угоди Англії з Німеччиною. Цією програмою передбачалося, що Англія звільнилась би від зобов'язань щодо Польщі, (тобто віддала би Польщу на милість Німеччини) і від "політики оточення", тобто від політики колективної безпеки і союзу з СРСР, і погодилась би надати Німеччині свободу рук на сході і південному сході Європи.

Крім того, Сталін одержав від І.І. Проскурова повідомлення від 17 травня 1939 р. під грифом "Цілком таємно" про подальші плани агресії німецького фашизму в оцінці працівника німецького Міністерства закордонних справ Клейста.

В повідомленні зазначалось, що підготовка Німеччини проти Польщі відкладена на липень - серпень. Воєнні заходи будуть здійснені ґрунтовно і повно, при дотриманні найсуворішого маскування. Тепер складається матеріал для пропагандистської атаки проти Польщі. "Ми притримуємось думки, що конфлікт з Польщею можна локалізувати... Англія і Франція і далі не готові до виступу на стороні Польщі... Америка зі своїм втручанням не встигне своєчасно, а Радянський Союз опиниться нейтральним".

На нашу думку, наведені факти спонукали Сталіна до вичікування. Він зрозумів, що остаточний вибір належить Гітлеру. З ким піде Німеччина в цей критичний час, залежало від фюрера. В той же час англо-французькі і радянські переговори продовжувалися. Ради наполягали на тому, щоб до політичної угоди була додана ще й воєнна конвенція. Без цього сталася б та ж помилка, що й із франко-радянським договором 1935 p., який практично не діяв. Схоже, що радянський уряд, який вів тоді таємні переговори з Німеччиною, прагнув головним чином виграти час, бо переговори тяглися впродовж червня 24 липня нічого ще не було підписано, але Ради вже запропонували перейти до воєнних переговорів.

Переговори про воєнну угоду почалися в Москві. 12 серпня. Франція та Англія відрядили військові та морські делегації, що їх очолювали генерал Думенк від Франції та адмірал Дренс-Пламкет від Англії, Росію представляв Ворошилов. Одразу ж зринула перша проблема: якими реальними повноваженнями наділені західні учасники? Росіянам не сподобалось те, що на переговори не прибули повноважні представники. Друга проблема була набагато серйозніша: чи погодиться Польща пропустити радянські війська через свою територію? Ворошилов відмовився вести далі переговори, поки це питання не буде з'ясовано. Почалось з'ясування цього питання через французького представника, яке тяглось до 20 серпня. За словами Поля Рейно, маршал Ридз-Смігли заявив йому: "З німцями ми ризикуємо втратити нашу свободу, з росіянами - нашу душу". Згоди Польщі на пропуск радянських військ не було одержано ні 21, ні 22 серпня.

Поштовх німецько-радянським переговорам дав Сталін. У своїй промові 10 березня 1939 р. па 18 з'їзді Комуністичної партії не було різких нападок на Німеччину. На його думку, німці змогли повести свої силові акції в основному через слабкість західних країн. Сталін дав зрозуміти, що між Німеччиною й СРСР не існує жодного приводу для конфліктів. Це свідчило про те, що ініціатива зближення між Німеччиною й СРСР виходила саме від Рад. Підтвердженням є і призначення 3 травня 1939 р. Молотова на посаду Народного комісара закордонних справ, яке мало на меті усунути перешкоду, яку могла б поставити на шляху до цього зближення сама особа Литвинова.

Новим послом у Німеччині було призначено Меркулова. 17 квітня він зустрівся з німецьким державним секретарем фон Вайцзекером для розмови з економічних питань. Для Меркулова ця розмова була нагодою, щоб зробити деякі політичні аванси. Вій заявив, що СРСР не скористався з непорозумінь між Німеччиною та західними демократіями і що немає ніяких причин для того, щоб радянсько-німецькі відносини не кращали. Німецький уряд, здавалося, не збирався скористатися з цих сприятливих обставин. 17 травня радянське керівництво вдалося до нового авансу. Цього дня російський тимчасовий повірений у справах зробив візит докторові Шнурре, експертові з економічних питань Міністерства закордонних справ Німеччини. В ході тривалої розмови радянський представник наголосив на тому, що між обома країнами немає причин для ворожнечі, згадавши при цьому Рапальський договір 1922 р.

20 травня в Москві німецький посол фон дер Шуленбург був прийнятий Молотовим і розмовляв з ним про можливість приїзду в радянську столицю доктора Шнурре._ Молотов відповів йому, що для відновлення економічних переговорів треба надати їм політичну основу. На запитання Шуленбурга, що він під цим розуміє, Молотов відмовився давати будь-яке пояснення.

Разом з тим, в Берліні зрозуміли ситуацію і без пояснень. ЗО травня статс-секретар німецького МЗС Ернст фон Вайцзекер відправив на ім'я посла в Москві Фрідріха фон Шуленбурга шифрування, в якому зазначалось: "На відміну від тактики, раніше прийнятої нами, ми тепер... прийняли рішення встановити прямі контакти з Радянським Союзом".

Відповідь не забарилася. 14 червня Астахов сказав болгарському послу в Берліні, що Радянський Союз не підписуватиме договору з Англією, якщо зможе добитися від Німеччини пакту про ненапад. Німецька сторона мовчала. В цей час на англо-французько-радянських переговорах намітився певний прогрес. Англія і Франція погодилися, що політична угода буде розглядатися спільно з воєнною угодою.

14 липня була прийнята ухвала про початок воєнних переговорів між СРСР, Францією та Англією.

26 липня в розмові з Астаховим Шнурре запропонував план поліпшення відносин між двома країнами. Астахов відповів, що таке зближення відповідає інтересам обох країн, але просуватися треба поступово. Ця розмова мала важливі наслідки. 29 липня Вайцзекер повідомив про неї Шуленбурга, якому було наказано зустрітися з Молотовим, що він і зробив 4 серпня. Зі свого боку, Ріббентроп 2 серпня бачився з Астаховим. Отже, переговори зав'язалися. Вони торкалися переважно питань про зони впливу. Але, як ми вже знаємо, Гітлер вирішив напасти на Польщу 1 вересня. Отже, до цієї дати необхідно було про все домовитись з СРСР. Німецькі дипломати поспішали. 12 серпня, коли почалися воєнні переговори з західними країнами, Астахов запропонував, щоб якась високопоставлена німецька особа приїхала до Москви. Ріббентроп сказав, що він може приїхати особисто. 14 серпня він направляє німецькому послу в Москві Шуленбургу термінову телеграму. В ній вже було визначено позиції, з яких інтереси СРСР і Німеччини збігалися. "Імперський уряд притримується тієї думки, - наголошував Ріббентроп, - що між Балтійським і Чорним морями не існує питань, які не могли бути врегульованими до повного задоволення обох держав". І далі: "Імперський уряд і Радянський уряд повинні на основі всього свого досвіду рахуватися з тим фактом, що капіталістичні демократії Заходу є постійними ворогами як Націонал-Соціалістичної Німеччини, так і Радянського Союзу. Сьогодні, уклавши воєнний союз, вони знову намагаються втягнути СРСР у війну проти Німеччини".

15 серпня Шуленбург ознайомив Молотова з телеграмою. Зміст телеграми позитивно вплинув на радянське керівництво. В той же день Молотов дає згоду на приїзд Ріббентропа, не називаючи точної дати візиту.

16 серпня Ріббентроп попросив прискорити його приїзд. 18 серпня Молотов погодився з принципом договору про ненапад разом з додатковим протоколом про розмежування зон впливу обох країн, який був підготовлений німецькою стороною. 19 серпня Шуленбург двічі бачився з Молотовим, який запропонував для візиту Ріббентропа визначити 26 і 27 серпня.

Того ж дня, 19 серпня 1939 p., Сталін виголосив доповідь на засіданні Політбюро ЦК ВКП (б), в якій визначив суть політики радянської держави. "Питання миру чи війни, - зазначив він, — входить у критичну для нас фазу. Якщо ми підпишемо угоду про взаємодопомогу з Францією та Великобританією, Німеччина відмовиться від Польщі. Війна буде відвернена. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про підписання з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа буде піддана серйозним хвилюванням і безладдям... В інтересах СРСР ... щоб ця війна тривала як можна довше ... СРСР надаватиме допомогу теперішній Німеччині... В нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції". Цей документ не потребує коментарів. 26 і 27 серпня не влаштовували німецьку сторону. 20 серпня Гітлер надіслав особисту телеграму Сталіну. Він просив терміново прийняти Ріббентропа 22 серпня, не пізніше 23-го. "Укладення пакту про ненапад з Радянським Союзом означає для мене, - фарисейськи писав Гітлер, — встановлення нового довгострокового курсу політики Німеччини. Напруга між Німеччиною і Польщею стала нестерпною. Поведінка Польщі щодо великої держави така, що криза може статися в будь-який день..."

Фюрер взяв ініціативу в свої руки. Ультимативний тон телеграми очевидний. Сталін прочитав її декілька разів, підкреслив своїм синім олівцем: "криза може статися в будь-який день".

Сталін з Молотовим довго сиділи над посланням, ще раз вислухали Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, намагались з'ясувати достовірність повідомлень про контакти Берліна з Парижем і Лондоном, які могли стати основою антирадянського альянсу. Після остаточного зважування всіх "за" і "проти" рішення нарешті було прийнято. У великій політичній грі необхідно було зробити відповідальний крок. І він був зроблений.

Сталін піднявся, поглянув на Молотова і продиктував: "Рейхсканцлеру Німеччини А, Гітлеру 21 серпня 1939 р.

Дякую за листа. Народи наших країн мають потребу в мирних відносинах між собою. Згода Німецького уряду на укладення пакту про ненапад створює базу для ліквідації політичної напруги і встановлення миру та співробітництва між нашими країнами. Радянський уряд доручив мені повідомити вам, що він згідний на приїзд у Москву п. Ріббентропа 23 серпня 1939р."

Ріббентроп приїхав 23 серпня пополудні, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набирав чинності негайно.

Переговори розпочалися зразу після приїзду Ріббентропа, а вночі пакт було підписано. В історії цей документ більш відомий як пакт Ріббентропа -Молотова. Він складався з двох частин. Першою з них був договір про ненапад. В ньому заявлялося, що обидві країни хочуть зміцнити справу миру. Вони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної... вирішувати конфлікти між ними тільки дружнім обміном думками або через арбітраж. Договір, що вступав в дію негайно, укладено терміном на десять років, з автоматичним подовженням ще на п'ять років, якщо жодна зі сторін не денонсує його за рік до закінчення його терміну.

Набагато важливіший був таємний додатковий протокол, що складався з трьох основних статей. Стаття перша відносила до російської зони впливу на Фінляндію, Естонію й Латвію "в разі політико-територіальних змін", Литва входила до зони впливу Німеччини. Стаття друга визначала межу зон впливу в Польщі по лінії Нарев — Вісла — Сян і в ній також додавалося: "Питання про те, чи є в обопільних інтересах бажання зберегти незалежну Польську державу і які будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано тільки протягом дальшого політичного розвитку. У кожному разі обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди".

Стаття третя відзначала "інтереси СРСР щодо Бессарабії." Німеччина заявляла, що не має ніяких політичних інтересів у цьому регіоні .

Ці два документи підписали Молотов і Ріббентроп. Подали шампанське, і Сталін виголосив тост на честь Гітлера: "Я знаю, як німецька нація любить свого фюрера, і хотів би випити за його здоров'я".

У спогадах М.С. Хрущов свідчить, що після підписання пакту Сталін радів, що обманув Гітлера. Пакт був пасткою для Гітлера. Пакт Молотова -Ріббентропа був придуманий Сталіним для того, щоб руками Гітлера розпочати Другу світову війну, розорити і послабити Європу, в тому числі і Німеччину.

Комуністи запевняли радянський народ в тому, що Сталін вірив Гітлеру. Статистикою це запевнення не підтверджується.

Справа виглядала якраз навпаки. Гітлер повірив Сталіну і підписав пакт, який створив для Німеччини заздалегідь програшну ситуацію війни проти всієї Європи і всього світу. Пакт поставив Німеччину в становище єдиного винуватця війни.

"19 серпня 1939 р. Сталін почав таємну мобілізацію Червоної армії, після чого Друга світова війна стала цілком неминучою".

Великобританія та Франція відреагувала на підписаний в Москві пакт прогнозовано. Чемберлен заявив у Палаті громад, що його країна дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. Франція також відповіла в цьому ж дусі. В повітрі запахло війною. Запитання стояло тільки одне — коли?

1 вересня 1939 року німецькі, а 17 вересня радянські війська напали на Польщу. Це й був початок Другої світової війни. З вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Польща захищалась, але сили були надто нерівними. Коли Радянський Союз вступив у війну, було вже зрозуміло, що Польща не встоїть. Радянські війська обережно просувалися на Захід. Незважаючи на загальний занепадницький стан у польських військах, вони де-не-де чинили опір східному окупантові. На Волині відбувалися досить завзяті бої між польськими і радянськими частинами. Навіть за офіційними радянськими даними в цій війні загинуло 1,5 тис. і поранено 2,5 тис. радянських солдатів . Хіба це не доказ участі у війні? Хіба можна вірити радянській пропаганді про визволення українського і білоруського народів від польської окупації? Адже майже двадцять років після Ризького договору не пробуджувалась несподівана "любов до братів".

В жовтні 1939 року на 4 сесії Верховної Ради СРСР (позачерговій ) Молотов сказав, що Радянський Союз вступив у війну і "досить було двом державам вдарити по Польщі, як вона розпалась". Хіба це не визнання участі СРСР у війні, причому на боці Німеччини?

Радянсько-німецька співпраця розвивалася. Ще гуркотіли постріли, Варшава оборонялася, а два хижаки вже ділили завойовану територію. 22, а згодом і 28 вересня підписано документ про демаркацію кордону між СРСР та Німеччиною. Відбувся четвертий в історії поділ Польщі. Як бачимо, пакт Ріббентропа - Молотова став визначальним для мільйонів мешканців Центральної та Східної Європи. Закономірно виникає питання: чи почалась би ця страхітлива війна, коли б не підписали документ? На жаль, історія не визнає умовного мислення, вона констатує факти, події. Вони же свідчать, що внаслідок пакту Ріббентропа — Молотова Друга світова війна стала реальністю. Причому Радянський Союз брав активну участь у початковій фазі війни на боці Німеччини, тобто був державою-агресором. Війна проти Польщі (вересень 1939 року) переконливо доводить цей факт. Друга світова війна розпочалась.

Дипломатія ультиматумів і силового тиску на інші держави, в порушення взятих перед ними правових зобов'язань, зазнала поразку. І Сталін, і Західні демократії опинились не на висоті справді державної мудрості. Класові упередження, помилковий політичний аналіз, взаємна недовіра, спроба перехитрити іншу сторону залишила всіх у програші.

Висновки

Мюнхенська конференція, яка стала справжнім прологом Другої світової війни – події вересня 1938 – березня 1939р. не тільки передували початку війни у вересні 1939р., але й завершили психологічну підготовку світової громадськості до можливості спалаху нового світового конфлікту. Були скинуті всі моральні пута, які можливо стримували агресію Німеччини – після жахливої дикунської “Кришталевої ночі”, німецьке суспільство стало готовим до будь-яких інших страхіть.

До 1939 р. демократична громадськість сподівалася на те, що новоявлений німецький месія Гітлер буде грати за давно встановленими європейськими правилами, тому й не вчиняла якихось спроб ліквідувати нацистський режим – майже так само розвивалися і стосунки з Італією, але якщо Муссоліні був людиною справді вихованою європейською цивілізацією, то Гітлер з його неймовірною сумішшю расизму, антисемітизму, східного містицизму і арійського вчення, був зовсім іншим. Режим, що встановився в Німеччині, спочатку мало хвилював західні уряди. Допоки не стало занадто пізно.

На сьогодні так і не вирішеним залишається віковічне слов’янське питання:“ Хто ж винен в Мюнхенській катастрофі?”. Можливо винне керівництво Чехословаччини, яке не використало всі можливості для захисту незалежності, аж до можливої війни. І це притому, що Чехословаччина могла виставити армію яка була найкраще озброєною не тільки у Східній Європі, але й можливо у західній; мала добре захищені природою і воєнними укріпленнями кордони. Можливо й так.

Може винні Західні союзники Чехословаччини – Англія та Франція, які були гарантами незалежності нових держав Східної Європи і всієї Версальсько - Вашингтонської системи. Так можливо Франція і не втримала свого слова, даного Чехословаччині 1919р., але ж при такій внутрішньополітичній кризі в якій опинилася Франція після поступового розкладу Народного Фронту Даладьє було надзвичайно важко проводити активну зовнішню політику і чинити опір не тільки тиску Німеччини, але й відвертому шантажу з боку Великобританії. Можливо особисту відповідальність за капітуляцію перед Гітлером має нести британський прем’єр Н.Чемберлен, але він і справді вірив що шляхом поступок можна відвести загрозу війни, не дарма тоді все англійське суспільство наївно вважало що “війна відтягнена ще на рік, може так і розпочатися”[11.184]. Англійці панічно боялися втратити залишки давньої морської могутності і колоніальну імперію, яка вже тоді почала розпадатися, а Німеччина завдяки своїй військовій потузі могла легко спрямувати напрям агресії не у Східну Європу, а на Близький Схід і на серце британської колоніальної імперії – Індію. Англія і Франція тоді з усієї сили намагалися втримати звання великих держав, на які реально вже не могли претендувати у змаганні з Центральноєвропейським колосом Німеччиною, Євразійським –СРСР, і американським – США.

Можливо винен Гітлер – який своїми діями розпалював вогнище війни у Європі? Так Гітлер розпочав шалену мілітаризацію своєї країни, але до наміченої мети йшов відкрито, не зважаючи на політичні чи моральні табу. Тому у змові його звинувачувати непотрібно.

Як би там не було, це вже стало набутком історії, і завданням європейських нації сьогодні є не розпалювання старих конфліктів, а побудова нового спільного європейського дому, давньої мрії філософів і митців.

Література

Ji iPokorny. The Czech Lands 1918-1997. –Praga , 1998.-52s.

Борисов А.Ю. Мюнхенская трагедия. Размышления полвека спустя.- М.1988.- с.78.

Ваничек В. История государства и права Чехословакии. -М.1981.

Вегеш М. М Відняньський С. В. Країни Центрально-Східної Європи і українське питання (1918-1939). –Київ-Ужгород,1998.

Всемирная история. Т22. Канун II мировой войны. Минск-Москва. 2000. с.265.

Волков В.К. Мюнхенский сговор и балканские страны. М.1978. –с.327

Газін В. П., Копилов С. Новітня історія країн Європи та Америки 1918-1939рр. –Кам’янець-Подільський, 1997.

Гуса В. История Чехословакию Прага, 1963.

Гусев В. До или после Мюнхена 15 марта 1939 года перестала существовать Чехословакия.// Зеркало недели. -1999.-№10. –с.20

Гусев В. Спустя 60 лет: рассказ о том, как предали Чехословакию.// Зеракло недели 1998. №40.-с.20 Дейвіс Н. Європа: Історія.- К.2000.- с.1390.

Джонсон П. Современность. Т.1- М.1996. с.389

Документы по истории Мюнхенского сговора. 1937-1939 гг.-М.,1979.

Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919р. до наших днів..-к.1995.-с.905.

Кізіченко А. Ф. Напередодні трагедії. Чехословаччини (травень 1935- березень 1938 р.). –К., 1971. -250 c.

Історія західних і південних слов’ян: ХХ ст.. Є.П.Пугач, С.Ю.Страшнюк, Р.М.Постоловський - Харків 1998 – 464с. Ъ

История южных и западных словян в 2т. Т.2 –М.1998. с.272

.История стран Центральной и Юго-Восточной Эвропы ХХ век.(ред. Фадеева. А.

Клеванский А. Х. Коалиция правящих партий в Чехословакии: структура, характер, динамика.//Социальная структура и политические движения в странах Центральной и Юго-Восточной Европы. Междувоенный период. –М.,1986. –C. 129-136.

Крал В. Дни, которые потрясли Чехословакию.-Мю.1980.-386 с.Крал В. План “Зет”.-М.1978. -с.389.

Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. –М.1988.-С.227-335.

Лойда В. 1918 год-год возникновения Чехословацкой Республики.// Сов. Славяноведение.-1988.-№3,6,8,10.

Новейшая история(1918-1939) (ред. Александрова В.).- М.1972.- с.584

Политический кризис 1939г. И страны Центральной и Юго-Восточной Европы.- М.1989.-С. 15-25.

Серапионова Е.П. Чешские земли, чехи и немецкий вопрос(1918-1945)// Славяноведение 2000. №5. с.43-53.

Серапионова Е.П. Э.Бенеш и его идеи демократического развития общества// Славяноведение 1998. №1. С11

Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами.-К.2002.-с.387.

Фирсов Е. В. Эволюция парламентской системы в Чехословакии в1920-е годы. -М.1989-160с.

Шмераль Я.Б.Образование Чехословацкой республики в 1918г.М.,1967.-340с.