Диплом

Нормативно-правові акти

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика нормативно-правового акту

1.1 Поняття та ознаки

1.2 Класифікація та види нормативно-правових актів

1.3 Межі дії нормативно-правових актів

1.3.1 Дія правової норми у часі

1.3.2 Дія нормативно-правових актів України в територіальному відношенні (просторі)

1.3.3 Підстави дії нормативно-правових актів по колу осіб

2. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів

2.1 Поняття та особливості закону

2.2 Співвідношення права та закону

2.3 Державне забезпечення закону

2.4 Верховенство закону

2.5 Перспективи розвитку закону та законодавчої діяльності у відповідності з проектами Законів “Про нормативні акти в Україні” та “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”

Висновки

Перелік посилань

Вступ

Перехід України до нової, ринкової економіки, що відбувається одночасно з формуванням незалежної демократичної правової держави, вимагає кардинальних змін у правовій системі нашої країни, змісті та формах нормативно-правового регулювання. Передумовою вирішення цих завдань є істотне оновлення законодавства, забезпечення законотворчого повновладдя парламенту України, верховенства закону в системі нормативних актів [1].

В основу закону і нормативного акта мусить бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи й інтереси є вищою соціальною метою, незалежно від класової, національної чи партійної приналежності [2].

Важливою складовою політики реформування та значною мірою гарантом її послідовності й ефективності є правова реформа.

Кардинальні зміни в усіх сферах соціального життя ініціюються, здійснюються і контролюються Українською державою шляхом правового (юридичного) регулювання відповідних суспільних відносин. Не вдаючись до засобів державно-правового впливу, розв’язати завдання перехідного періоду в Україні неможливо.

Зазначені обставини спричиняють нагальну необхідність реформування правової системи України як цілісного комплексу змістовно й структурно узгоджених державно-правових явищ. До складу цієї системи входить:

• нормотворча діяльність органів (інституцій) держави та її результати у вигляді юридичних норм і форм їх зовнішнього вираження (джерел права), насамперед нормативних юридичних актів;

• правозастосовна діяльність відповідних органів (інституцій) та її результати — правозастосувальні юридичні акти;

• суспільна та індивідуальна правова свідомість, а також спеціальна діяльність державних та інших інституцій по її формуванню.

Реформа правової системи України (правова реформа) — це здійснювані Українською державою (або завдяки її впливу) якісні зміни соціальної спрямованості, сутності, змісту та структури законодавства й інших складових елементів цієї системи.

Відповідно до цих елементів окремими об’єктами реформування слід вважати:

• закони України та інші підзаконні, нормативно-правові акти щодо як їхнього змісту, так і юридично-технічних властивостей;

• державні органи та інші інституції України, покликані встановлювати або застосовувати й реалізовувати юридичні норми;

• правозастосовну і право реалізаційну, зокрема правоохоронну, діяльність державних органів та деяких інших інституцій; правову свідомість населення, в тому числі державних службовців;

• професійну та загально-громадську правову освіту, юридичну науку.

Основними засобами здійснення правової реформи є:

• прийняття змістовно нових законів або внесення істотних змін до раніше прийнятих законів та приведення у відповідність до них підзаконних нормативно-правових актів;

• реорганізація державного апарату, його діяльності, зокрема шляхом зміни нових державних органів.

Правова реформа в Україні почала розгортатися з другої половини 1990 р. (після прийняття Декларації про державний суверенітет України) і особливо інтенсифікувалась в осені 1991 р (після прийняття Акта проголошення незалежності України). Вже на цьому — першому — етапі правової реформи поступово використовувались такі основні тенденції розвитку українського законодавства:

— якісна, радикальна новелізація системи права;

— інтенсифікація законотворчої діяльності;

— різноманітнення, плюралізація форм (джерел) права;

— посилення соціальної орієнтації правового регулювання.

Водночас — як наслідок (і своєрідний прояв) гострої кризи, що охопила, з об’єктивних та суб’єктивних причин усі сфери суспільного життя в Україні — правове реформування тут супроводжувалось і певними негативними явищами: законодавство було вражене такими дефектами, як безсистемність, суперечливість, недосконалість; правозастосовна діяльність деформувалась корупцією, послабленням відповідальності та вимогливості.

Етапною віхою, історичною сходинкою у реформуванні правової системи України стало прийняття у 1996 р. Конституції України. Таке її значення зумовлюється тим, що вона, по-перше, відобразила і закріпила найістотніші позитивні результати соціальних перетворень в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й у державно-правовій, — ніби підбила підсумки першого етапу правової реформи. По-друге, вона запроектувала, визначила основні напрямки, а подекуди й досить конкретні заходи щодо подальшого реформування правової системи в Україні. Адже у конституції вміщено низку приписів, норм, які, не будучи здійсненими нині внаслідок гострого призового стану відіграють роль програмних положень, реалізувати які самозобов’язується Українська держава. У Конституції також названо чимало законів, яких взагалі не існувало на час її прийняття.

Тому Конституція України є політико-юридичним та ідеологічним фундаментом подальшого реформування правової системи України. передбачувані Загальною концепцією такого реформування основні завдання, принципи й напрямки мають спиратися насамперед на Конституцію України, принципово відповідати її засадничим положенням.

Розвиток законодавства займає центральне місце в структурі (серед напрямів) реформи правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системотворюючого чинника у правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по-друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси, так і недоліки всіх інших елементів правової системи, а отже, накреслити шляхи їх (подальшого) реформування.

У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України має йтися не стільки про поліпшення законодавства, підвищення його якості чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього масиву законодавства відповідно до Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартом прав і свобод людини [3].

Виходячи з вищевикладеного, ціллю даної дипломної роботи є визначення основних властивостей нормативно-правового акту як безпосередньо юридичного результату правотворчої діяльності української держави і домінуючої форми вираження норм права або інших юридичних приписів, що мають нормотворче значення.

Задачами дипломної роботи є:

• визначити види нормативно-правових актів, що видаються законодавчими органами в Україні;

• визначити межі дії нормативно-правових актів, виданих різноманітними законотворчими органами в часі, у просторі і по колу осіб;

• визначити основні напрями розвитку законотворчої діяльності.

1. Загальна характеристика нормативно-правового акту

1.1 Поняття та ознаки

Нормативний акт — акт правотворчості, що виходить з компетентного державного органу та містить норми права.

Він розрахований на регулювання раніш необмеженого числа випадків та діє безперервно. Цими ознаками нормативний акт відрізняється від актів застосування права (де мова йде про додання норми до конкретного випадку, конкретної особи), так і від актів тлумачення права (де мова йде про роз’яснення того, як треба розуміти вже діючу норму).

Нормативним треба вважати такий акт, котрий не додає змін до дії правових норм, а визначає їхнє застосування до одного відношення чи до певного кола одиничних відносин.

Акти, що оформлюють встановлення правових норм, а іноді й акті, що змінюють їх, у більшості випадків також висловлюють зміст відповідних норм. Це особливо важливе підкреслити тому, що саме прямим встановленням змісту загальних правил поведінки нормативний акт відрізняється від правового звичаю та прецеденту. При використанні цих видів джерел права, які широко застосовуються в буржуазних державах, зміст правових норм залишається за межами актів державної влади, що дозволяє довільно тлумачити та застосовувати на практиці звичаї та рішення судів, що були джерелом прецендентного права.

Нормативний акт має певні переваги перед іншими джерелами права. По-перше, державні органи мають більш координаційних можливостей для вияву загального інтересу. По-друге, в силу певних правил встановлення нормативний акт є більш кращим засобом оформлення норм, що встоялися. По-третє, на нього легко посилатися при розв’язанні справи, додавати необхідні корективи, здійснювати контроль за його виконанням.

Нормативний акт є найбільш розповсюдженим і навіть класичним та першоступенним джерелом права для всіх країн, які об’єднані в систему “писаного права”. В цих країнах нормативні акти складають певну ієрархічну систему, на верхній ступені якої є конституції та закони (конституційні та звичайні). В сучасних умовах спостерігається тенденція до підвищення цінності конституційних норм, посилення їхнього панування над іншими нормативними актам, особливо над актами виконавчої влади — декретами, указами, постановами, інструкціями тощо.

Юридична сила та сфера дії нормативного акту обумовлені місцем органа, якій видав його, в системі органів держави або в політичної системі у цілому. Тому становлення системи нормативних актів кожної країни відображає загальні закономірності розвитку її політично-державних структур.

Нормативний юридичний акт видається тільки правотворчим органом — державним органом — Верховною Радою України. Він висловлює волю держави. Звідси його владність, офіційність, авторитарність. Як офіціальний акт, в якому міститься воля держави, нормативний юридичний акт повинен:

1. Видаватися у межах компетенції даного органу;

2. Оформлюватися в документальну форму, що передбачена для актів даного органу;

3. Відповідати конституції, іншим законам країни, підзаконним актам вищих органів;

4. Бути офіційно опублікованим, доведеним до дії.

Нормативний юридичний акт — це саме акт нормативного характеру. По своєму безпосередньому змісту від є носієм, фактичним джерелом юридичних норм.

Прийнято розрізняти три загальних юридичних джерела — джерела права: нормативний юридичний акт, санкціонований звичай та судовий прецедент.

Нормативно-правовий акт — основне джерело права України [4].

Запитання про ознаках, що характеризують правові нормативні акти, має значення для практиці правотворчості, публікування та систематизації законодавства. Як в теорії, так і на практиці найбільш вивченими є ознаки нормативного акту, що витікають з характеру норми як загального припису, що відноситься не до одиничного відношення, а до виду чи роду суспільних відносин.

До цих ознак відносяться: відсутність індивідуально-визначеного адресату, невизначеність числа випадків, на які розрахований припис, та можливість, що випливає звідси, неодноразового застосування, яке не вичерпує дії припису. Вказані ознаки в більшості випадків достатньо ясно відрізняють норму права як загальний припис від індивідуального акту здійснення правових норм. Як показує практика систематизації, не всяке правове положення загального характеру є правовою нормою. Тому необхідно використовувати і інший ряд, іншу категорію, ознак, що відрізняють нормативні акти та їхні приписи від інших приписів загального, але не правотворчого характеру.

Для правової норми характерна наявність загального, але достатньо визначеного критерію поведінки. Якщо в приписах того чи іншого акту містяться загальні вказівки, що не встановлюють певного, об’єктивного критерію поведінки людей, то ледве можна вважати розв’язаним завдання впорядкування даного виду відносин на невизначений чи тривалий час, тобто завдання правового регулювання.

Між тим у нас, і в теорії, і на практиці, часто мають прихильність приймати за правові норми зафіксовані в актах державних органів загальні вказівки на необхідність проведення організаційних заходів. Такі розпорядчі приписи часто звернути до широкого кола виконавців та мають в виду здійснення не одиничних дій. Вони є однією з форм організаційного керівництва, але не встановлюють певної міри поведінки і тому не можуть розглядатися як нормативні. Їхнє значення в організації виконання встановлених правових норм чи конкретних завдань.

Часто за нормативні приймаються акти і приписи загального характеру по здійсненню нагляду та контролю за виконанням правових норм чи конкретних завдань, що видаються в результаті перевірки виконання законів, указів чи постанов та адресовані певному колу державних органів для них характерні такі формулювання, як: “прийнять міри до посилення контролю за правильним застосуванням … закону (указу, постанови)”; “посилити нагляд за правильним та єдинообразним застосуванням” даного указу чи постанови.

Такі акти по своєму призначенню спрямовані на усунення порушень встановлених раніш норм та недоліків в їхньому застосуванні.

Головна ознака, що характеризує зміст нормативного акту, в тому, що він є актом правотворчості, актом, якій оформлює встановлення, зміну чи відміну дії правових норм. Це відноситься до всіх нормативних актів, в тому числі до більшості, що не містять норми права. Суть і цих нормативних актів (як юридичних джерел права) полягає не в тому, що вони викладають норми права, а насамперед у тому, що із прийняттям нормативного акту виникають нові правові норми, змінюються ті, що діяли раніш, тощо.

До особливих актів здійснення нагляду загального характеру відносяться і акти нормативного тлумачення та роз’яснення закону, які також не повинні містити нових правових норм. Зміст роз’яснення в розкритті змісту правової норми, а не у встановленні нових положень, що не розв’язані в акті, який належить роз’ясненню.

Практичне призначення такого обмежування роз’яснення від правотворчості є, по-перше, в тому, щоб забезпечити точне дотримання меж наданих органу повноважень. Право “давати роз’яснення” не рівнозначне праву “встановлювати правила та інструкції”. По-друге, акти роз’яснення необхідно відрізняти від правотворчих актів тому, що їм надається зворотна сила у тих випадках, коли це не може мати місця у відношенні нового нормативного акту. По-третє, з тієї ж метою правильного визначення меж дії акту не можна змішувати, наприклад, встановлення нового спеціального правила з тлумаченням загального змісту правової норми, яким не може бути встановлено спеціальних правил [5].

Цілком очевидно, що акти, які роз’ясняють правову норму, не можуть розширяти її межі, доповнювати новими положеннями. Однак ряд авторів в останній час пропонують розуміти акти роз’яснення, зокрема керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, як одну з форм підзаконної правотворчості, спрямованого на конкретизацію закону. Така позиція з’являється глибоко помилковою, яка веде до того, що орган, який призваний забезпечити лише правильне застосування закону, сам розв’язує запитання, не урегульовані законом. Вона не знаходить підтвердження в діючому законодавстві — Верховному Суду України не дано права самостійно встановлювати підзаконні правила по запитанням здійснення правосуддя.

Важко погодитися з тим, що акти офіційного нормативного роз’яснення, хоч і не встановлюють самостійних правових норм, все ж повинні вважатися джерелами права, оскільки вони містять загальні приписи і є обов’язковими для судів та інших учасників процесу.

На цей дуже протирічної позиції відбивається та сама обмеженість в підході до класифікації правових актів, коли кожний загальний правовий акт розуміється як нормативний.

Між тим цілком доцільно та необхідно розрізняти не тільки загальні та індивідуальні акти, але й категорії актів, які відповідають формам здійснення державних функцій, тобто акти правотворчості, оперативного виконання, юрисдикції та нагляду (контролю).

Зокрема, на відміну від актів правотворчості загальні акти роз’яснення правових норм не спрямовані на створення, зміну чи відміну правових норм. Вони призвані лише розкривати зміст норми з метою забезпечити її правильне застосування, усунути та попередити помилки та труднощі, які виникають в правозастосувальної практиці. Це призначення роз’яснення закону співпадає з ціллю нагляду та контролю, які треба відрізняти від цілей правотворчості, оперативного виконання чи юрисдикції.

Важливою ознакою нормативно-правового характеру актів та їхніх окремих статей (пунктів) є обов’язковість норм, яка підкріплена можливістю застосування мір державного примусу до виконання обов’язку чи до захисту суб’єктивного права.

Цієї ознакою нормативно-правові акти відрізняються не тільки від неюридичних актів суспільних установ чи моральних норм, але й від звернень, закликів, заяв.

Саме нормативний акт, а не будь-які інші юридичні джерела, більш всього пристосований до постійного оновлення діючого права в відповідності з об’єктивними потребами. З його допомогою досягається найбільш точний вираз норм права, що є юридичним ґрунтом, базою законності. Нормативний акт здатен бути найточнішим джерелом, формою права лише при умові високої юридичної техніки та постійної систематизації. В іншому випадку може бути не менш важко безпомилково та швидко орієнтуватися в діючому праві, яке втілено в нормативних актах, ніж у праві, яке закріплено в формі судового чи адміністративного прецеденту.

Проблема джерел права в цілому, в тому числі проблема нормативних актів, завжди визначалась предметом науці теорії держави і права. Проте в останній час ряд державознавців висловив думку, що до області даної науки відноситься лише певні суттєвості системи джерел права та її значення. Побудова же цієї системи в будь-якої окремої державі здійснюється на підставі державно-правових норм, які розробляються, критично вивчаються та систематизуються наукою державного права. Спираючись на загальні принципи, розроблені теорією держави і права, вона закликана досліджувати проблеми, що виникають у зв’язку з вивченням джерел усього права даної держави. Це пояснюється тим, що запитання про джерелах права має конституційне значення. З точці зору конституційного ладу кожної держави першестепінну важливість мають запитання про те, які органи можуть створювати правові норми, в яких формах здійснюється це їхнє право, при яких умовах норми права обов’язкові для громадян, державних та громадських органів тощо. Жодна галузь юридичної науці не може обминути проблем, які пов’язані з вченням про джерела права: загальні положення, що розроблені теорією держава і права та наукою державного права.

В загальнотеоретичної та галузевої юридичної літературі розповсюджена точка зору, що нормативний акт є водночас юридичним джерелом та формою права. При цьому часто одна з даних характеристик визначається через іншу. Юридичні джерела права розуміються, наприклад, як особливі засоби, форми висловлювання волі, додаючи тим чи іншим правилам значення правових норм.

Не можна ні ототожнити характеристики нормативних актів як “Джерела” та “форми” права, ні віддавати перевагу однієї з них. Та і інша є оцінка функцій та соціальної значності правових актів. Як “юридичне джерело права” нормативний акт являє собою невід‘ємну частину правотворчості: без його видання правові норми не можуть виникати, рішення компетентного органу держави не дістане значення державної волі. В вигляді же “форми права”, “форми висловлювання волі правових норм” він означає зовнішній образ, в якому правові норми виступають в реальному житті, зовнішню форму буття права. Із останньої ми черпаємо наше знання про діюче право, до неї звертаємось і при рішенні конкретних правових питань, її впорядковуємо (систематизуємо) тощо.

Названі функції нормативних актів взаємопов’язані, точніше, друга витікає з першої: нормативний акт не може служити зовнішньою формою буття права, якщо не має правозастосувального значення. Саме тому не визнаються нормативні акти, сутність яких в тому, щоб довести до відому зміст нормативних актів вищого органу. В цих випадках форма юридичного акту нижчого органу використовується не для встановлення, зміни і т.д. норм права, а лише для розповсюдження акту вищого органу.

Встановлення права та його вислів — різні функції нормативного акту. Вони не співпадають в часі: встановлення відноситься до моменту створення нормативного припису, а вислів, втілення права — до всього наступного періоду його існування. Але справа не тільки в цьому. Відомо чимало нормативних актів, весь зміст яких зводиться до признання інших нормативних актів як тих, що втратили силу. Інакше кажучи, правозастосовуюча дія цих актів висловлюється як раз в позбавленні одного чи декількох раніш виданих нормативних актів властивостей форми висловлювання діючого права. Тому й невірно ототожнювати “юридичне джерело права” та “форму права”.

Нормативний акт — завершальна ланка та безпосередній юридичний результат правотворчої діяльності як особливої правової форми здійснення функцій держави. Основній зміст цієї діяльності є створенні правових норм. Основній зміст нормативних актів створюють норми права. З’ясувати зміст нормативного акту — це, по-перше, розкрити поняття норми права як державне веління, відокремив її таким чином від тих, що не мають юридичного значення закликів, побажань, декларацій тощо, та, по-друге, охарактеризувати зовнішні ознаки норми права, в яких наочно виявляється її сутність як загального (абстрактного) правила, обмежив тим самим норму права від ненормативних приписів, нормативний акт від ненормативного.

Правотворчість не зводиться тільки до створення норм права. Воно також є діяльністю по створенню та розвитку права шляхом вироблення правових норм чи санкціонування вже існуючих соціальних норм у вигляді правових, а також зміни чи відміни раніш встановлених правових норм. Визначення змісту нормативних актів держави без урахування всіх елементів, всіх сторін правотворчої діяльності неминуче тягне односторонність, неповноту, а значить, і неточність відображення реальної дійсності в конкретних поняттях.

Існують, з одного боку, акти, які містять норми права, але до нормативних не можуть бути віднесені, з іншого — акти, які норм права не містять, але є нормативними.

Послідовно проаналізував зв’язки актів правотворчості з нормами права, О.В. Міцкевич відокремив із всієї суми актів нормотворчого характеру так звані допоміжні та похідні акти правотворчості. До нормативно-допоміжних актів він відніс акті та їхні окремі приписи, які не містять викладу нових правових норм, але мають значення для встановлених нових чи зміни та відміни раніш прийнятих норм; до актів похідних — акти про зміну правових норм, які містять виклад певної частини чи умов дії правової норми, яку вони змінюють. Значення цих “допоміжних” актів особливо велико в сфері некодифікованого законодавства. Без звернення до них часто неможливо визначити, які з розрізнених та виданих в різний час нормативних актів, у якому вигляді та в яких межах існують.

На практиці зустрічаються, крім того, акти, які складаються не тільки з норм права чи інших приписів, що мають нормотворче значення. В багатьох випадках в юридичних актах водночас присутні приписи як нормативного, так і ненормативного характеру. Відомо, що із-за такого змішування часто виникають неясність у відношенні юридичної природи тих чи інших правових приписів, постійного чи тимчасового характеру окремих нормативних положень і т.д. треба прагнути до того, щоб нормативні та ненормативні приписи не об’єднувались в одному акті, чи, принаймні, були в чітко відокремлених одне від одного його структурних частинах.

Поняття “нормативний акт” означає, що акт має правотворче значення, є в більшості випадків формою висловлювання норм права. Наявність же в акті поряд з нормами права чи іншими приписами правотворчого характеру ненормативних приписів не позбавляють його властивостей юридичного джерела та форми висловлювання норм права.

Юридичні акти — безпосередній результат правових форм діяльності держави. Правотворчість та правозастосування в їхніх різних формах можуть мати місце в чистому виді, и тоді опосередкуючи їх акти також є чи тільки нормативними, чи тільки ненормативними. Часто, однак, правотворчість та правозастосування переплітаються, здійснюються водночас. Це особливо характерно для виконавчо-розпорядчих органів державної влади, які звичайно розглядають те чи інше питання у всьому його обсягу, водночас встановлюють норми права та організують їхнє проведення в життя. При цьому, правда, не завжди в один акт додаються приписи як нормативні, так і ненормативні: приписи різного характеру можуть, що значно краще, оформлюватися й різними актами. Якщо, однак, юридичний акт складається з нормативних та ненормативних пунктів, він в однієї частині є нормативним, а в іншої — ненормативним. Дане положення і враховується, наприклад, при систематизації: акти очищаються від ненормативних приписів та систематизуються в своєї нормативної частині [6].

1.2 Класифікація та види нормативно-правових актів

Види нормативних актів — це їхні підрозділи у відповідності з об’єктивно існуючою ієрархічною структурою. Вихідним критерієм для віднесення нормативного акту до того чи іншого виду слугує його юридична сила.

Юридична сила нормативно-правових актів — це така їхня специфічна особливість, яка характеризує їхнє співвідношення та взаємозалежність по формальним обов’язкам.

Юридична сила нормативних актів залежить від місця органа, що видав акт, в державному механізмі. Всі нормативні акти державних органів прийнято поділяти на закони та підзаконні акти. Провідне місце в системі нормативних актів займають закони. Акти останніх видів видаються на підставі та для виконання законів і тому мають назву підзаконних.

Тому що вони єдині по засобу формування, положення в правової системі держави та ролі в регулюванні суспільних відношень, закони поділяються на деякі види. Взагалі, по значенню змісту в них норм вони поділяються на конституційні та звичайні. Конституційні закони — це конституція та ті закони, що примикають до неї та присвячені головним питанням суспільного та державного ладу. До кола конституційних законів відносяться закони, які додають зміни, необхідність яких передбачена безпосередньо конституцією (наприклад, Закон України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд України”.

Особливості Конституції є в тому, що:

а) конституція — не тільки нормативний юридичний акт; по своєму змісту та значенню вона є державно-політичним документом установчого характеру. Саме конституція засновує, конституює інститути соціально-політичного та економічного ладу, демократії, державно-національного устрою;

б) конституція — політично-правовий акт етапного характеру, закон, безпосередньо висловлюючий та оформлюючий самостійний етап розвитку держави і права;

в) конституція — Основній Закон тому, що вона являє собою особливий та єдиний закон, який є загальним початком всієї правової системи країни;

г) конституція відрізняється всеохоплюючою юридичною дією. Впливаючи на суспільне життя через всю систему законодавства, конституція разом з цим прямо регулює суспільні відносини, її норми служать і безпосередньою нормативною підставою при розв’язанні юридичних питань.

Між нормативних актів України особливе місце займають укази Президенту України. По своєму правовому статусу, який визначений Конституцією, Президент України є головою держави, який видає розпорядження та укази.

Розпорядження видаються Президентом звичайно по поточним питанням оперативного характеру та не повинні містити норми права.

Укази Президента України як підзаконні акти не можуть протирічити Конституції та законам України. В іншому випадку діє норма Конституції та закону України.

Нормативні акти Уряду. Уряд України (Кабінет Міністрів) видає постанови та розпорядження. Розпорядження звичайно містять конкретні приписи, тобто є актами індивідуального характеру. Постанови видаються по найбільш важливим питанням господарчого та культурного життя. Вони, як правило, мають загальний характер, містять норми права та тому відносяться до джерел права.

Акти центральних органів виконавчої влади. Це — міністерств, державних комітетів та відомств. Їхні акти звичайно регулюють відносини, які складаються всередині системи цих органів. Але в ряді випадків їм надається право видавати акти, дія яких розповсюджується і на непідпорядковані їм об’єкти управління, а також і на громадян. Такі повноваження звичайно значні у Міністерства фінансів, Національного банку тощо.

Конституція України не визначає види актів, які видаються центральними органами виконавчої влади, в силу чого єдиних форм правових актів у них немає. На практиці Міністерства частіш видають накази та інструкції, державні комітети — накази та постанови. Нормативними звичайно є інструкції та постанови [7].

Поняття “підзаконні акти” відображає одну загальну рису їхнього змісту — те, що вони засновуються на законі, а також одну загальну особливість їхньої юридичної сили — то, що вони закони не протирічуть. В останньому же акти групи, що розглядається, багато в чому розрізняються між собою, мають істотні особливості і по змісту, і по юридичної силі. Останній з вказаних критеріїв береться у зв’язку з двома ознаками:

а) компетенцією правотворчого органу;

б) сферою (областю) дії акту.

По вказаним ознакам всі підзаконні нормативні акти можуть бути розподілені на чотири загальні групи:

1) загальні;

2) місцеві;

3) відомчі;

4) локальні (внутриішньоорганізаційні).

Загальні підзаконні акти — нормативні підзаконні акти, які видаються органами загальної компетенції та розповсюджуються на всіх осіб в межах країни. По своєму значенню вони займають друге, після законодавчих актів, місце в законодавчої системі. Подібно законам, загальні акти можуть встановлювати суб’єктивні права та обов’язки у відношенні всіх суб’єктів в межах країни; причому навіть акти, прийняті по окремим питанням, мають загальну юридичну силу: вони повинні визнаватися обов’язковими всіма суб’єктами.

Сюди відносяться: нормативні укази президенту, постанови уряду.

Місцеві підзаконні акти. Це — нормативні підзаконні акти, що видаються територіальними органами державної влади і управління та розповсюджуються на осіб, які знаходяться на даної території. На відміну від загальних, група актів, що розглядається, присвячена питанням місцевого життя в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці — області, району, міста, селища тощо.

Звідси і своєрідність їхньої юридичної сили. Місцеві акти, в принципі, мають зовнішню дію — розповсюджуються на усіх осіб, але в межах даної території.

Відомчі підзаконні акти. Це — підзаконні нормативні акти, які видаються органами спеціальної компетенції (відомствами) та розповсюджуються на організації та осіб, які входять в дане відомство. Вони, на відміну від загальних та місцевих актів, які присвячені питанням, що мають внутрішнє значення для певного відомству — міністерства, державного комітету. Тому, в принципі, вони мають внутрішню дію: розповсюджуються тільки на організації та осіб в межах даного відомства.

Відомчі акти видають багато державних органів (а також суспільні організації в тих межах, в яких вони мають державні правотворчі функції).

Більшість різноманітних відомчих актів видають виконавчо-розпорядчі органи — органи державного управління. Відомчі акти органів державного управління самі підчас створюють певну систему, розрізняються по своєї юридичної силі. Найбільшою (переважною) юридичною силою між відомчих актів органів державного управління володіють акти центральних органів галузевого чи функціонального управління. До них відносяться, наприклад, накази та інструкції міністерств, голів державних комітетів.

Відомчі нормативні акти видають також органи юстиції, нагляду та контролю. Може скластися враження, що органи юстиції, нагляду не мають правотворчих функцій: вони призвані забезпечити дію права, а не створювати його. В принципі, це правильно, але тільки у відношенні загальних нормативних актів. Між тим центральні органи юстиції, нагляду уповноваженні щодо видання відомчих актів, що регламентують внутрішню діяльність відповідно судової системи, прокуратури.

Локальні (внутрішньо-організаційні) підзаконні акти. Це — нормативні підзаконні акти, які видаються організацією тільки для рішення своїх внутрішніх питань та діють лише в її межах. Такі, зокрема, правила внутрішнього трудового розпорядку на підприємствах. Вони мають багато східних рис з відомчими актами. Однак їхній зміст та юридична сила ще більш обмежена.

Внутрішній характер групи актів, що розглядається, висловлюється в компетенції організацій (підприємств), які мають право їх видавати. Ці акти присвячені організаційним відносинам, які складаються на даному підприємстві.

В юридичної літературі нормативні юридичні акти (зокрема, підзаконні), класифікуються в залежності від органу, що видав їх, та відповідно цьому по найменуванням актів. Наприклад, широко розповсюджена класифікація нормативних актів на такі види:

а) закони;

б) укази;

в) акти місцевих органів державної влади;

г) акти органів державного управління.

Класифікація по органам видання не є достатньо точною, повною та юридично послідовною. Вона не може бути визнана достатньо точною ще тому, що один й той же державний орган часто має компетенцію на видання нормативних актів з різною юридичною силою.

Така класифікація не є повною, бо вона не вміщує всіх різновидів нормативних актів (наприклад, тут з поля зору випадають відомчі акти, що видаються органами юстиції, нагляду, внутрішньоорганізаційні акти органів влади). Ця класифікація юридично непослідовна, бо вона не завжди відображає юридичну силу нормативних актів (наприклад, під рубрику актів державного управління підпадають і загальні, і відомчі, і внутрішньоорганізаційні акти).

Розглядаючи закони та підзаконні акти у вигляді основної власної ієрархічної структури законодавства (вертикальний розтин), треба враховувати і інші підрозділи актів. Серед них необхідно відокремити класифікацію актів по галузям законодавства, а також розмежування актів на кодифіковані та поточного законодавства.

В загальної, вертикальної структурі законодавства так чи інакше виділяється і поділ нормативних актів в горизонтальної площині, тобто поділ по галузям. Кожний нормативний акт — це завжди акт, який входить до тої чи іншої галузі законодавства, яка відповідає чи відомому підрозділу права (основної галузі чи компетентному утворенню), чи об’єднанню нормативних актів, що складається по предметному та цільовому критерію, в площині лише зовнішньої форми, тобто об’єднанню інкорпоративного типу.

Істотне значення в структурі законодавства має виділення в неї кодифікованих актів та актів поточного законодавства.

Саме будування системи законодавства, її підрозділи на галузі висловлено в складі та відношенні кодифікованих актів. Це відбувається тому, що кодифіковані акти являють собою результат юридично розвинутого, вищого виду. Правотворчості, відмінною рисою якого є нормативні узагальнення, формування загальних норм. Загальні же норми, які висловлені в кодифікованому акті, закріплюють юридичні особливості даної галузі, підгалузі, правового інституту. А це надає особливу юридичну силу кодифікованим актам. Все інші галузеві нормативні акти повинні видаватися стосовно до кодифікованих.

Акти поточної правотворчості містять, як правило, найбільше число конкретних норм-приписів, котрі приймаються у відповідності до кодифікованих актів. Нерідко вони видаються у виді указів, постанов уряду та мають характер актів-документів, в яких містяться правотворчі дії, які додають змін та доповнень до кодифікованих актів.

Істотний та важливий поділ нормативних актів (під трохи іншим кутом зору) вводить О.С. Пиголкин. Він розрізняє три самостійних виду нормативних актів:

1) нормовстановлюючі акти (встановлюють нові правові норми);

2) акти допоміжного чи коректуючого регулювання (додають зміни до загальної системи правового регулювання, не встановлює при цьому нових самостійних норм права);

3) акти консолідації.

В системі законодавства є ще один вид підрозділив нормативних актів, також класифікованих частіш по характеру та особливостям їхньої юридичної сили, хоч і в інших площинах.

До кола таких підрозділів відносяться, зокрема, такі:

А. Нормативні акти зовнішньої та внутрішньої дії.

Нормативні акти розповсюджуються на всі особи, яким вони адресовані (незалежно від того, в яке відомство чи організацію вони входять). Відомчі ж і локальні акти відрізняються “внутрішньою дією”, вони розповсюджуються тільки на осіб, які входять до даного відомства та організації. Деякі з відомчих актів можуть розповсюджувати свою юридичну силу за межі відомства.

Б. Державні нормативні юридичні акти та нормативні юридичні акти суспільних організацій.

Нормативні акти, які виходять безпосередньо від державних органів, займають провідне місце серед джерел права не тільки в кількісному відношенні, але й по своєму значенню в ієрархічної структурі законодавства.

Характеризуючи акти суспільних організацій, треба відмітити, що всі ці акти — завжди акти санкціоновані. Вони так чи інакше набули санкцію від органів держави, санкцію в тому сенсі, що держава не тільки схвалює їх, але й додає в них також свою, державну волю. Санкціювання державою нормативних актів суспільних організацій є джерелом їхньої юридичної сили.

В. Нормативні акти, що видаються одним правотворчим органом, та спільні нормативні акти.

Конкретний зміст волі в нормативному акті може бути різним не тільки по джерелу цього вольового змісту, але й по будівлі волі, яка висловлена в ньому. Акт може виходити від одного правотворчого органу, а може — і від декількох органів (суспільні акти).

Звичайно нормативний акт видається одним правотворчим органом. Як правило, він узгоджується з компетентними та зацікавленими організаціями та особами в процесі підготовки проекту. Деякі акти узгоджуються і на стадії прийняття (в цьому сенсі при опублікуванні акту зазначається факт узгодження). Однак і в цьому, і в іншому випадку нормативні акти видається тільки даним правотворчим органом, виходить тільки від нього.

Г. Нормативні угоди — це спільні акти — документи, які висловлюють в своєму нормативному змісту взаємне виявлення волі правотворчих органів, зустрічне прийняття на себе кожним з них юридичних обов’язків. Нормативні угоди як джерело внутрішньодержавного права зустрічаються порівняно рідко. Більш широке розповсюдження здобули нормативні угоди в міжнародному праві, де вони є основним джерелом права. Із самого змісту міжнародного права, яке регулює міждержавні відносини, слідує, що юридичні норми в більшості випадків встановлюються шляхом узгодження воль між державами.

Поряд з розглянутими різновидами нормативних актів можна вказати і на інші види, які відображають ієрархічну структуру законодавства.

В теоретичному та практичному відношенні доцільно проводити класифікацію нормативних юридичних актів по їхньої дії в часі, в просторі, по колу осіб. Наприклад, в залежності від строку дії в часі необхідно розрізняти акти невизначено-тривалої дії і акти тимчасові. В залежності від сфери дії в просторі нормативні юридичні акти можуть бути поділені на загальні та місцеві (партикулярні), а по дії в відношенні кола осіб — на загальні, спеціальні та виняткові.

1.3 Межі дії нормативно-правових актів

1.3.1 Дія правової норми у часі

Питання про дію правової норми в часі має велике практичне значення. Від його правильного вирішення досить часто залежить, який закон — новий або старий — буде застосовуватися до конкретних правовідносин, як будуть здійснюватися його розпорядження. Очевидно, що в умовах нестабільного законодавства (а такими є більшість галузей українського законодавства) його значення актуалізується.

В ході подальшого поглибленого дослідження теми дії юридичної норми в часі як у загальнотеоретичному, так і в галузевих аспектах крім уточнення термінології важливо звернути увагу на ряд таких моментів: а) норми права встановлюються як законодавчими, так і підзаконними актами. Останні можуть прийматися органами місцевого самоврядування і (частіше усього) місцевими органами державної виконавчої влади, а також іншими суб’єктами, що здійснюють виконавчо-розпорядницьку діяльність. Дії підзаконних норм у часі в літературі приділено вкрай мало уваги; б) правовий акт може містити декілька норм із різноманітними часовими параметрами дії. Тому вірніше досліджувати дію норми (змісту), а не акта (форми) у часі; в) дія нової норми звичайно досліджується у відриві від старої, що першою приходить на зміну. Урахування їхньої взаємодії дозволить поглибити дослідження цього питання. Відповідно більше уваги заслуговую такий його аспект, як припинення дії норми; г) необхідно шукати шляхи усунення протиріч у розумінні оберненої сили юридичної норми; д) корисно було б розробити пропозиції по нормативному закріпленню загальних засад дії правових норм у часі.

При дослідженні дії норми і часі важливо розрізняти дві обставини: час, протягом якого норма знаходиться в силі (терміни її календарної дії); межі її дії в часі, тобто на які факти, відношення вона поширюється. На підставі даного критерію можна розрізняти типи дії норми в часі.

Як правило, використовується два різновиди колізійних темпоральних норм. Перші визначають дати вступу норм у силу. Вони містяться в актах про порядок опублікування і вступу в силу законів, постанов. Другі можна знайти в постановах Верховної Ради, що регламентують порядок введення в дію відповідного закону. Між першими і другими, тобто між нормами про порядок вступу в силу і нормами про порядок введення в дію є істотні розходження як по змісту, так і по межах дії. На жаль, в управлінській практиці колізійні норми другої групи не використовуються, що викликає чимало труднощів при застосування відповідних нормативних актів.

Для визначення термінів календарної дії норми потрібно враховувати три обставини: дату вступу закону (норми) у силу; дату припинення дії норми (скасування, вступу в силу нової норми); час на який дія норми припиняється.

Закони набирають сили відповідно до загального правила — через 10 днів після опублікування сили “із моменту їхнього прийняття” або з вказівкою в них термінів. Питання про дату вступу в силу актів місцевих Рад, центральних і місцевих органів управління, інших управлінських рішень загальними нормами не урегульований. У зв’язку з цим суб’єкти, що приймають нормативні акти, або самі в кожному конкретному випадку визначають дату їхнього вступу в дію, або лишають це питання відкритим, довіряючи правозастосувачам і іншим особам самостійно розібратися в цьому непростому, навіть для вчених-юристів, питанні.

Аналіз управлінської практики дозволяє виділити такі варіанти визначення дати початку діє управлінської норми:

1) із встановленого в даному акті терміну;

2) із терміну, зазначеного в акті, виданому у виконання (у зміну) початкового;

3) із дати твердження акту;

4) із дати фактичного одержання рішень виконавцями;

5) із виникненням певних обставин (стихійного лиха, пожежонебезпечного періоду, весняного таїння снігів).

Якщо дату вступу норми в силу частіше усього визначити не настільки вже складно, то межі, тип дії нової форми, факти і відношення, на які фона поширюється, у яких випадках заміняє стару, встановити значно складніше. Говорячи суворою мовою, складно встановити порядок введення норми в дію.

У загальній теорії права обґрунтовано положення, що існують три типу діє акту в часі: зворотна дія (зворотна сила, ретроактивність) нового закону; негайна дія нового закону; переживання (ультраактивність) старого закону. Досліджуючи цю тріаду, можна зробити ряд уточнень. Автори говорять про зворотну і негайну дію нового закону й у цьому ж ряду — про ультраактивність старого. Логічна послідовність класифікації тим самим порушується.

Переживання старого акту (норми) означає, що нормативний акт, скасований новим, якось мірою продовжує діяти і після зустрітися досить часто. Звичайно старою нормою з більш м’якою санкцією керуються при призначенні карного покарання, адміністративного стягнення за правопорушення, скоєні до вступу в силу норми, що збільшила санкцію. Як правило, при зміні умов почасової оплати праці за особами, у яких у результаті зменшується заробітна плата на час їхньої роботи в даній посаді, зберігається старий, більш високий розмір зарплати. При цьому нова норма поширюється тільки на ті факти, відношення, що виникли після їх вступу в силу. Такий тип дії норми пропонується назвати перспективним: переживання старої норми пов’язано з перспективною дією нової. Отже, у залежності від обсягу регульованих відношень варто розрізняти три типа дії нової норми: перспективне, негайне, зворотне, — і в рамках цих типів спробувати виявити різні види.

У літературі можна виділити три підходи до розуміння зворотної сили закону (норми). Вважається, що це “поширення чинності закону на випадки, що мали місце до вступу його в силу. Обернена сила — це поширення чинності закону на факти і правові наслідки, що виникли в минулому, а стосовно до правовідносин, що тривають — також і на наступні права й обов’язки, раніш урегульовані належним правозастосувальним актом. Оцінити існуючі погляди про зворотну силу можна лише при зіставленні їх із розумінням негайної чинності закону (норми). Негайна дія характеризується як дія “уперед”, тобто манливе виникнення “юридичних наслідків тільки в зв’язку з тими фактами, що виникли після вступу в силу даного нормативного акту”. При негайній дії акту “його сила поширюється лише на наступні факти, права й обов’язки”. Виникає питання: яка ж це негайна дія, якщо норма діє тільки в майбутньому, на перспективу? При такому підході замість трьох типів дії норми в часі залишається всього два. При цьому збіднюється розуміння тимчасових параметрів діє правових розпоряджень. Наприклад, карний закон, що пом’якшує покарання, може поширюватися: на тих, хто вчинив злочин після вступу його в силу; на тих, хто вчинив злочин раніше, але ще не був засуджений; на тих, хто відбуває покарання, призначене вироком суду на підставі старої статті Кримінального кодексу.

Звужуючи розуміння негайної дії, автори розширюють поняття зворотної сили, у той час як прийнято вважати, що зворотна дія норми припускається тільки при наявності прямої вказівки про це в законі, що негайна дія — це правило, зворотна — виняток. Але якщо негайна дія розуміється дуже вузько, а зворотна — надмірно широко, то мера дії нових актів, що розширюють права громадян, що закріплюють інститути демократії, штучно звужується, і вони багато в чому набувають декларативного характеру.

Під зворотною силою закону розуміється “така його дія на правовідносини, при якій новий закон передбачається існувавшим у момент виникнення правовідносин”. Надання закону юридичної сили може бути здійснено шляхом вказання терміну введення його в дію раніше, ніж відбулося його прийняття. Зворотна дія неправомірно зв’язується з датою вступу норми в силу, у даному випадку — із установленим законодавцем моментом, із якого повинні обчислюватися платежі, терміни, стаж у майбутньому. У цьому зв’язку пригадаємо, що дата вступу в силу зм’якшуючого карну відповідальність закону і тимчасові межі його дії не збігаються.

У випадку негайної чинності закону “зберігаються всі ті юридичні наслідки, що відбулися при старому законі… закон впливає тільки на ті права й обов’язки, що виникнуть після вступу його у силу. Новий закон може змінити на майбутнє і ті права й обов’язки, що виникли раніше. Наприклад, установлюються пільги інвалідам війни, підвищуються розміри заробітної плати, пенсій. Обгрунтованим представляється думка В.А. Туманова: “Про зворотну силу промова могла б йти лише в тому випадку, якщо нові правові наслідки мали би місце з того моменту, коли утворився даний фактичний склад”. Якщо більш висока заробітна плата, пенсія, стипендія виплачуються з дня вступу акта в силу, має місце негайна дія норми. А якщо підвищені виплати провадяться і за час до вступу норми в силу, тобто провадиться перерахунок за минулі, у наявності зворотна їх дія. Від надання правовій нормі зворотної сили варто відрізняти застосування закону до правовідносин, що виникли до його видання, але що продовжують діяти і після його видання. У цілому нова норма, що змінює юридичну оцінку фактів, що мали місце до їх вступу в силу, і зв’язує з ними нові юридичні наслідки, — це норма негайної дії. Співвідношення дії в часі старої і нової норм схематично може бути виражено так:

Нова норма перспективна дія негайна дія зворотна дія

Стара норма переживання негайне принипення дії дострокове припинення дії

Спираючись на вже наявні дослідження, пропонується таке розуміння типів дії нової норми в часі:

• перспективне — на факти, що виникли після вступу її у силу, що породжують нові правовідносини;

• негайне — на факти минулого і раніше виниклі правовідносини, що змінюють права і обов’язки їхніх учасників із дати вступу в силу;

• зворотне — на правовідносини, що виникли до її вступу в силу: із яке більш ранньої дати або навіть із моменту їхнього виникнення. Норма зворотної дії частково або цілком переглядає раніше виниклі правовідносини.

Необхідно особливо підкреслити, що норми негайної і зворотної дії поширюються і на факти, що відбуваються після їхнього вступи в силу, тобто містять у собі і перспективну дію. Межі дії цих норм більш ширші, тому що вони регулюють не тільки нові факти і відношення (перспективна дія), але і факти, відношення, що належать минулому.

Стосовно до старої норми можна дати таку схему: переживає себе, якщо продовжує регулювати відношення, що виникли на її підставі і після дати вступу в силу нової; негайно припиняє дію на усі відношення, що раніше регулювала, із дати втрати нею сили; достроково припиняє дію на усі відношення, що раніш регулювалися нею, а згодом стали регулюватися новою нормою із зворотною силою.

При такому розумінні зворотна сила норми — це її ревізійна сила, що припускає перегляд (ревізію) вже урегульованих відповідно до раніше діючого законодавства прав і обов’язків. Норма зворотної дії зобов’язує переглянути правозастосувальні акти про розмір виплат, притягнення до кримінальної відповідальності, визнання права власності. Це не зовсім збігається з розумінням, закріпленому у карному законі. Закон, що усуває карність діяння або пом’якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює карність діяння або встановлює покарання, зворотної сили не має. Проте більш суворий закон поширюється тільки на злочини, скоєні після його вступу в силу, він не може мати не тільки зворотної, але й негайної дії. До речі, в обох названих нормах, що дають легальне визначення зворотної сили, вона зв’язується з датою видання закону. Точніше ж було б сказати, що “має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, вчинені до його вступу в силу”. Відповідно і більш суворий закон можна застосовувати за правопорушення, що мали місце не після його видання, а після вступу його в силу.

Основним принципом чинності закону в часі у нас є саме його негайна дія. Здійснення цього принципу дозволяє в бажані для громадян терміни забезпечити регулювання тих або інших суспільних відносин, і в цьому випадку більш послідовно реалізуються соціальна справедливість і рівноправність. І, навпаки, перспективна дія норми, що розширює права громадян, іноді порушує рівність і є несправедливим.

До речі, не можна не звернути уваги на ще один дуже важливий момент: об’єм дії нових норм визначається не тими, хто їх прийняв, а органом нижчого підпорядкування, відомчим актом, і це один із шляхів не тільки створення відомчого права, але і фактичного обмеження широко оголошених мір.

В умовах розширення прав громадян, більш повного забезпечення їхніх інтересів було б корисно законодавчо закріпити негайну дію як основній принцип дії норми в часі. І відповідно перспективна і зворотна дії норми повинні біти обговорені при прийнятті акту або в спеціальних нормах тієї або іншої галузі. На практиці негайна дія норми в багатьох випадках сприймається як таке що саме собою розуміється.

Винятком із загального принципу негайної дії повинно бути спеціальне загальноправове правило: нова норма, що погіршує правове положення громадян, на них не поширюється, тобто діє перспективно. І даний час перспективна дія існує у відношенні кримінально-правових і адміністративно-правових норм, що встановлюють або посилюють відповідальність. У відношенні кримінально-процесуального закону подібна думка вже давно була висловлена в літературі: “… можуть бути випадки, коли новий процесуальний закон, торкаючись об’єму прав громадян…, ущемляє якийсь з їхніх прав, наприклад право на захист. У цьому випадку, по загальному правилу, справа, почата виробництвом до прийняття нового закону, повинна бути закінчена в порядку, встановленому новим законодавством, але більш широке право на захист, відоме скасованому закону, повинно бути збережене”.

Рекомендується, що в умовах прямування до правової держави негайна, а тим більше зворотна дія норм, що погіршують правове положення громадян, не можуть по загальному правилу припускатися. При цьому варто обмовитися, що винятки з даного правилу можуть тимчасово припускатися при надзвичайних обставинах.

Не галузевим, а загально-правовим повинне стати правило про те, що норми, що встановлюють або посилюють покарання, а також інші міри правового примусу, не мають ні оберненої, не негайної сили. Подібно тому як це зроблено в карному праві й у законодавстві про адміністративну відповідальність, варто встановити, що дисциплінарні, цивільно-правові й інші санкції, що посилюють відповідальність, застосовуються тільки за діяння, скоєні після вступу в силу правових норм, що їх передбачають. Останні можуть цілком відіграти свою виховну роль, забезпечити необхідний вплив на поведінку людей тільки при перспективному застосуванні, а негайна і тим більше зворотна їхня дія не тільки зайва, але і несправедлива.

Негайна дія норм, що погіршують положення осіб, злісно і багаторазово порушуючих закони (наприклад, розширення підстав встановлення адміністративного нагляду з особами, звільненими з місць позбавлення волі, збільшення термінів судимості), може бути, і припустимо, але як виняток із правила.

Таким чином, загально-правовими можна визнати такі принципи дії правових норм у часі:

• загальним правилом є негайна дія норми;

• норма, що погіршує правове положення громадян (багатьох або навіть деяких), має у відношенні цих громадян лише перспективне значення;

• норма, що пом’якшує або скасовує відповідальність за правопорушення, має зворотну силу;

• винятки з цих правил припускаються тільки при наявності спеціальної колізійної норми, прийнятої тим же органом, що встановив норму основну.

За останній час виданий цілий ряд законів, по кожному прийнята спеціальна постанова про порядок введення його в дію. Їхній аналіз дозволяє зробити висновок, що норми, що містяться в постановах, конкретизують викладені вище загальні принципи визначення темпоральних меж дії норми.

1.3.2 Дія нормативно-правових актів України в територіальному відношенні (просторі)

Дія нормативно-правових актів у просторі пов’язана з поширенням їх на територію всієї держави або тільки на визначену його частину, що багато в чому залежить від їхньої юридичної сили.

Територія будь-якої держави обкреслена державним кордоном, під яким розуміється лінія і проходяча по ній вертикальна поверхня, що визначає границі території суши, надр, вод, повітряного простору.

Отже, територія держави містить у собі:

• частину суши з внутрішнім водним простором у межах кордонів держави;

• внутрішні територіальні води в межах 12 морських миль (одна морська миля дорівнює 1852 метрам);

• повітряний стовп над територією держави (на висоті до 36 кілометрів);

• повітряні і морські судна військового і цивільного флоту, що знаходяться у відкритому морі або повітрі під прапором і гербом держави;

• космічні об’єкти (кабіни літальних і космічних апаратів), що знаходяться в атмосфері під прапором і гербом держави;

• квазітериторія (територія посольств або консульств, що користуються особливим правовим режимом).

Територіальна дія правових актів служить безпосереднім проявом державного суверенітету України в межах зазначеної території.

Можливо й екстериторіальна дія нормативно-правового акту, тобто поширення дії акту поза межами України, що виявляється в основному у відношеннях з іноземними громадянами й організаціями (фірмами), а також із громадянами України, що мешкають за кордоном. Екстериторіальність виступає у формі імунітету дипломатичних і консульських представників, а також можливості застосування актів кримінально-правового характеру на території держави, де скоєно злочин, незалежно від того, де затриманий і притягнутий до відповідальності злочинець.

Іноземне законодавство не регулює наших внутрішніх відношень і застосовується лише остільки, оскільки припускається законами або угодами з закордонними державами. Дані відношення регулюються нормами міжнародного приватного права, а також угодами України з іншими державами.

Що ж таке територіальний, адміністративно-територіальний поділ в Україні, і як розділяється дія нормативних актів різноманітної юридичної сили в просторі.

Територіальний поділ держави — це система територіальних складових частин, що складають географічну основу територіального устрою держави.

Територіальний устрій держави — це її територіальна організація, тобто система взаємовідносин між державою в цілому. (його центральною частиною) і територіальними складовими частинками (їхнім населенням і діючими органами публічної влади).

У відповідальності зі ст. 2 Конституції, Україні — унітарна держава. Унітарна держава — це держава, територія якої розділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що, по загальному правилу, не мають якоїсь політичної автономії, хоч окремі х них можуть мати статус територіальної автономії. В унітарної державі діє, як правило, єдина система законодавства, одна Конституція, єдина система органів державної виконавчої влади, єдина судова система. Якщо якась частина держави має статус територіальної автономії, то вона може мати свою Конституцію, своє законодавство, свої власні органи законодавчої і виконавчої влади. Отже, територіальна автономія — це самоврядна одиниця в складі держави, що має самостійність у межах, встановлених конституцією і законами даної держави. Саме статус територіальної автономії в Україні має Автономна Республіка Крим.

Стаття 134 Конституції України визначає АРК як невід‘ємну складову частину України, підтверджуючи і закріплюючи там самим цілісність і недоторканність території України в межах існуючих меж.

Стаття 135 Конституції України закріплює за АРК право мати свою Конституцію, що може діяти тільки на території АРК.

Система адміністративно-територіального устрою України визначається ст. 133 Конституції. Адміністративно-територіальний устрій є трирівневим: вищий рівень територіальних одиниць складає АРК, області, міста Київ і Севастополь, що мають спеціальний статус; середній рівень — райони і міста обласного підпорядкування; нижній рівень — районі в місті, міста районного підпорядкування, селища і села.

Необхідно констатувати, що існуючий територіальний устрій, точніше територіальний поділ, значно застарів і потребує відновлення. У зв’язку з цим Верховна Рада України постійно приймає постанови, що регулюють різноманітні територіальні питання в межах областей, районів і т.д.

Наприклад, Постанова Верховної Ради України від 15 листопада 1996р. № 518/96-ВР “Про затвердження межі міста Миколаєва Миколаївської області” за підписом Голови Верховної Ради України А.Мороза ухвалює:

Включити в межу міста Миколаєва Миколаївської області селища міського типу Велика Корениха, Матвіївка, Тернівка і село Мала Кореніха і затвердити межу загальною площею 25282,6 гектара.

Дана постанова змінює територію міста Миколаєва.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” на території України продовжують діяти закони колишнього Союзу РСР (прийняті Верховною Радою СРСР або З’їздом народних депутатів СРСР), укази Президії Верховної Ради колишнього СРСР, укази Президента колишнього СРСР і постанови Ради Міністрів колишнього СРСР із питань, не урегульованих законодавством України, що не суперечать Конституції і законам України.

Ст. 73 Конституції України говорить: “Винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України”.

Законом визначаються питання, що вирішуються винятково всеукраїнським референдумом, а також питання, що вирішуються місцевим референдумом у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Незважаючи на ці положення закону, у ряді районів, областей, міст України спостерігаються спроби призначення і проведення місцевих референдумів із питань загальнодержавного і загальнонаціонального значення: про державну мову, території, громадянство, що неприпустимо у зв’язку з протиріччям закону. Саме з метою запобігання винесення на місцеві референдуми вищевказаних питань у ст. 73 Конституції чітко визначається, що питання про зміну території України вирішуються винятково всеукраїнським референдумом. У випадку винесення цього питання на референдум місцевого значення, результат вищевказаного референдуму буде являтися недійсним і юридичної сили не матиме.

У юридичній практиці в ряді випадків виникає необхідність вирішення питань територіальної дія нормативних актів, що мають однакову силу, виданих однопорядковими органами. Існує так називане зіткнення (колізія) нормативних актів рівноправних законотворчих органів. Ці розбіжності (колізії) вирішуються у встановленому порядку. От деякі правила вирішення колізій нормативно-правових актів:

• при існуванні двох колізійних норм різної юридичної чинності діє норма, що володіє вищою (відповідно до ієрархії нормативно-правових актів) юридичною силою;

• при існуванні двох колізійних норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, діє норма, прийнята пізніше;

• при існуванні норм однієї і тієї ж юридичної сили, що регулюють один і той же випадок, із яких являє загальної, а інша спеціальної, діє спеціальна норма.

Закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України являються обов’язковими для виконання на всій території України.

Нормативно-правові акти міністерств і відомств, а також обласних, міст Києва і Севастополя, районних адміністрацій поширюють свою дію на ту територію, що їм підвідомча.

Органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, визначених законом, приймають рішення. Особливістю актів місцевого самоврядування є їхня територіальна обмеженість і самостійність у прийнятті рішень, що стосуються питань управління муніципальною власністю, формування, затвердження і виконання місцевого бюджету, запровадження місцевих зборів і податків, здійснення охорони суспільного порядку тощо.

Отже, нормативно-правові акти, що мають різноманітну юридичну силу і прийняті різноманітними правотворчими органами, поширюють свою дію і строго визначеному законодавством порядку, але Закони України мають вищу юридичну чинність і обов’язкові до виконання на всій території України і характеризуються неподільністю і винятковістю.

1.3.3 Підстави дії нормативно-правових актів по колу осіб

Дія нормативно-правових актів по колу осіб, по загальному правилу, поширюються на всіх осіб у межах територіальної сфери дії даних актів. Воно визначено, по суті, територіальним аспектом, тому що вони мають силу у відношенні усіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться на тій або іншій території. Чинність закону по особах означає його приналежність до визначеної категорії суб’єктів права (громадянам, юридичним особам, державним органам, громадським організаціям).

Проте з цього правила є винятки. Існують такі суспільні відносини, учасниками яких можуть бути тільки громадяни України (служба в збройних силах, органах внутрішніх справ). Винятки робляться щодо іноземних громадян, що користуються дипломатичним імунітетом. На таких осіб (посли, посланники, повірені в справах, члени сімей дипломатичного персоналу і т.д.) у випадку вчинення ними правопорушень, норми, що встановлюють юридичну відповідальність, не поширюються, дане питання вирішується по дипломатичних каналах.

На всій території України діє єдиний правовий режим. Це означає, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом (ст. 24 Конституції України).

Іноземці й особі без громадянства, що знаходяться на території України на законних підставах, користуються тими ж правами… як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами і міжнародними договорами (ст. 26 Конституції).

Підстави дії актів по фізичних особах різноманітні:

• по приналежності особи до держави (по цивільному стану розрізняють стан громадянства даної держави, іноземної держави, стан особи без громадянства);

• по ознаці статі;

— по віковому цензу;

• по фаховій приналежності; (військовослужбовці, спеціальні службовці і т.п.);

• інші підстави (наприклад, інвалідність і т.п.).

Дія нормативно-правових актів по колу осіб поширюється на юридичних осіб. Стаття 23 Цивільного кодексу України дає наступне визначення юридичної особи “Юридичними особами визначаються організації, що мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнові й особисті немайнового права і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або третейському суді”.

Підстави дії по юридичних особах:

• по видах юридичних осіб (ст. 24 ЦК України);

• по формах власності (установленим Законом України “Про власність” від 6.03.91 № 885-ХП);

• по організаційно-правовій формі (організаційно-правова форма підприємств зафіксована в державному класифікаторі (КОПФГ) організаційно-правових форм господарювання, розробленому відповідно до “Програми переходу України на міжнародну систему статистики й обліку”, затв. постановою КМ України від 4.05.93 № 326);

• по видам діяльності (ліцензовані і не ліцензовані).

Всі види діяльності юридичних осіб і фізичних осіб передбачені в класифікаторі галузей народного господарства (ОКОНГ), а види, що ліцензуються, визначаються законом України № 887-ХП від 27.03.91 “Про підприємництво”.

Закон України “Про підприємництво” поширює свою дію на юридичних осіб всіх форм власності, установлених Законом України “Про власність”. Проте, частина 3, 4, 5 статті 2 встановлює обмеження кола осіб (категорій громадян), що не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю, наприклад: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу…. Особи, котрим суд заборонив займатися означеною діяльністю і т.д. даний закон поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб, а також забороняє деяким категоріям громадян займатися підприємницькою діяльністю.

Громадяни України у випадку вчинення злочину за кордоном відповідають по Українських законах; якщо вони понесли покарання, то наш суд може зм’якшити або звільнити від нього цілком.

Хотілося б розглянути дію деяких законодавчих актів по колу фізичних і юридичних осіб. Наприклад, Закон України № 504/96-ВР від 15.11.96 р. “Про відпустки” вводиться в дію постановою Верховною Ради України “Про порядок введення в чинність Закону України “Про відпустки” із 1 січня 1997 року, статті 7, 8, частина перша статті 10 — із 1 січня 1998 року.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 цього Закону право на відпустки мають:

• громадяни України, що знаходяться в трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також працюючі по трудовому договору у фізичної особи;

• іноземні громадяни й особи без громадянства, що працюють ц Україні нарівні з громадянами України.

Дія даного закону неоднаково поширюється на різноманітні категорії громадян у належності від віку, фахової приналежності і т.д., наприклад, на тривалість щорічної основної відпустки (ст. 6).

Щорічна основна відпустка надається робітникам тривалістю не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, обчислювальний із дня укладання трудового договору.

Промислово-виробничому персоналу вугільній, сланцевій, металургійній промисловості дається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарних дня зі збільшенням за кожні два відпрацьованих роки на два календарних дні, але не більш 28 календарних днів.

Робітникам, зайнятим на підземних роботах — 24 календарних дня зі збільшенням на 4 календарних дня при стажі роботи на даному підприємстві 2 роки і більш.

Робітникам лісової промисловості і лісового господарства — 28 календарних днів за Списком робіт, професій і посад, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам І і ІІ груп дається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи — 26 календарних днів.

Особам у віці до вісімнадцяті років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день

Ми бачимо, що положення даної статті щодо тривалості щорічної основної відпустки поширюється по-різному для різноманітних категорій фізичних осіб робітників) у залежності від фахової приналежності, віку, стану здоров’я. Положення цієї статті не поширюється на фізичних осіб (робітників), тривалість відпустки яким встановлюється іншими законодавчими актами, проте тривалість їхньої відпустки не може бути менше передбаченої частинами першою, сьомою і восьмою вищевказаного закону.

У частині 12 статті 10 цього закону регулюється порядок надання щорічних відпусток у зручний для робітників час для таких категорій громадян (по особах, віку, статі):

• особам у віці до 18 років;

• інвалідам;

• жінкам перед відпусткою в зв’язку з вагітністю і родами або після нього;

• дружинам (чоловікам) військовослужбовців;

• ветеранам праці й особам, що мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною і т.д.

З огляду на вищевикладене, можна зробити висновок про те, що даний нормативно-правовий акт детально встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх різноманітним категоріям громадян (працівників).

Існують такі законодавчі акти, що поширюють свою дію тільки на визначене коло осіб, наприклад:

Відповідно до декрету Кабінету Міністрів України № 13-92 від 26.12.92 р. “Про прибутковий податок із громадян” із змінами і доповненнями, а також Інструкції про прибутковий податок із громадян, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України № 12 від 21.04.93 р. із змінами і доповненнями, прибутки іноземних громадян і осіб без громадянства, що мають постійне місце проживання в Україні, оподатковуються на загальних із громадянами України підставах. На відміну від громадян України, у прибуток іноземних громадян не включаються:

• суми компенсації витрат за найом житла;

• суми витрат на утримання автомобіля для службових потреб;

• суми витрат на відрядження, якщо виплати цих сум передбачені в зовнішньоекономічному контракті.

При цьому додаткові виплати іноземним громадянам, здійснювані підприємствами України повинні оподатковуватися прибутковим податком по ставці п. 7.3 вищевказаної Інструкції.

Що стосується іноземців, осіб без громадянства, то більш детально їхнього основного права, свободи й обов’язки закріплені в Законі України від 04.02.94 р. “Про правовий статус іноземців”. Іноземці й особи без громадянства мають право: займатися інвестиційною, зовнішньоекономічною й іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими Законами України; володіти правами й обов’язками в трудових відношеннях; на соціальний захист і т.д.

Одночасно іноземці мають визначені обмеження в реалізації своїх прав в Україні. Зокрема, вони не можуть бути членами політичних партій, обирати і бути обраними і органи державної влади і самоврядування, брати участь у референдумах, на них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України й ін. Військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

От ще один приклад, поширення закону на деякі категорії осіб, — Закон України “Про альтернативну службу” говорить про те, що при наявності щирих релігійних переконань, що не дозволяють брати в руки зброю, громадяни України, як відомо, мають право на альтернативну службу, як один із видів загального військового обов’язку. Цей закон поширюється тільки на осіб, що по релігійних переконаннях не можуть брати в руки зброї.

Підводячи результат, можна сказати, що рівність усіх громадян перед законом не виключає поширення окремих правових норм не визначені групи (категорії) населення. Специфічність суб’єктивної дії норм права чітко видно на прикладах службових повноважень, кримінальної відповідальності громадян, військовослужбовців, посадових осіб, пільг, установлених для тих або інших груп (категорій) населення, а також поширення окремих правових норм на юридичних і фізичних осіб, у порядку, встановленому чинним законодавством [9].

2. Місце та роль закону у системі нормативно-правових актів

2.1 Поняття та особливості закону

Закон повинен та реально починає грати якісно іншу роль — у все більший мірі стимулювати економічні, політичні та соціальні процеси. І закон призваний зайняти провідне місце в правовій системі. А з цим пов’язана зміна змісту законодавчих актів і їх норм як засобів відображення та додання інтересів громадян.

Нові перетворення назріли в правовій сфері. Нові норми буквально уриваються в нашу реальність, а поруч ще зберігаються старі норми і, головне, чимало людей, які звикли діяти по старим юридичним міркам.

Право відображає етап, який досягнутий суспільством в його розвитку, і зараз з тим тенденції руху вперед.

Владу можна визначити як організований засіб впливу на волю, свідомість та поведінку людей. Народне волевиявлення як безпосереднє джерело закону — загальна платформа діяльності і держави, його органів, посадових осіб та всіх громадян. Саме закон все більш виступає основою взаємної відповідальності держави та громадян, основою нового правового зв’язку між державою та громадянами. Політична система в цілому як механізм народовладдя призначена щодо організації суспільного життя в рамках закону, і в цьому сенсі всі ланки системи є гарантом закону.

Рух до правової держави потребує оновлення законодавства, підвищення ролі закону в демократичних перетворень.

Закон розрахований на багатоваріантну суспільно корисну поведінку, спонукаючи та стимулюючи громадян до активної правомірної поведінки.

Треба насамперед відмітити збільшення стимулювання впливу права в цілому на ті процеси, що зараз відбуваються, на суспільну поведінку. Воно досягається і завдяки його більшого пристосування до об’єктивних умов, що постійно змінюються.

Чим швидше приймаються нові акти, змінюються та відмінюються старі, тим більш ефективним стає випереджаюче правове регулювання.

Зараз, як ніколи раніш, реально зростає роль закону в правової системі як первинного регулятора відношень в суспільному житті, як основного нормативного орієнтира економічних та соціальних процесів.

Закон, як ніякий інших правовий акт, повинен звертатися до максимально широкого кола суб’єктів права, створюючи для них простір в легальному вибору альтернатив правомірної поведінки, стимулювати активно-правомірні дії поведінки [10] .

Громадянин сприймає веління, які приписи закону як вислів об’єктивно необхідних дій, що спрямовані на задоволення інтересів суспільства, держави, особистості.

Закон є певним носієм інформації і виконує характерну для права роль регулятивного засобу. Поєднання в законі властивостей носію і регулятора інформації дозволяє повніше розкрити його інформаційний зміст. З точці зору інформаційного змісту закон висловлює соціальну оцінку процесів та явищ.

Закон звичайно регулює найважливіші відносини в суспільстві, встановлює відправні початки правового регулювання. Норми, які містяться в актах інших видів, ґрунтуються на нормах законів, що є похідними від них.

Закони, які регулюють переважно окремі сфери суспільного життя, містять концентровані оцінці, нормативи діяльності, поведінки саме в цих сферах. Закон виступає нормативно-регулятивним засобом досягнення загальнодержавних цілей. Неприйняття чи затримка із виданням законів, недостатня обґрунтованість законів та окремих законоположень негативно впливає на їх реалізації.

Як цілісний, структурно-єдиний документ, закон повинен відповідати певним вимогам:

а) визначенність правового регулювання, що потребує чіткості всіх правих положень та запобігання як занадто загальних, так і надто деталізованих приписів;

б) пов’язаність акту загальним змістом;

в) логічна послідовність викладу;

г) відсутність суперечностей в законі;

д) стислість та компактність викладу нормативного матеріалу;

е) точність та визначеність формулювань та термінів, що використаються в законі;

ж) чітке розмежування в законі різних положень, норм;

з) одноманітність та послідовність використання технічних прийомів правотворчості.

Типові обґрунтування видання закону:

1) загальне правило про прийняття законів щодо здійснення функцій вищого органу державної влади та рішення питань державного управління, які віднесені до ведення держави;

2) видання конкретних законів, що передбачено конституцією та законодавством;

3) розвиток законодавства в певній сфері державного та суспільного життя.

У зв’язку з цим обґрунтовуються уявлення щодо шляхах вдосконалення законодавства.

Прийняття нового закону звичайно тягне за собою необхідність відміні чи внесення змін до всіх інших актів щодо врегулювання новим законом питання. Сам же закон може бути скасований лише тією інстанцією, яка цей закон прийняла. Закон, прийнятий на референдумі, має вищу юридичну силу та в йому не потрібно будь-яке затвердження.

Важливою ознакою закону є те, що в ньому містяться юридичні норми, тобто він завжди є нормативним. Цим він відрізняється як від актів інших органів, так і від інших видів актів вищого представницького органу — постанов, декларацій, послань, звертань.

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається вищим представницькім органом держави в особливім законодавчому порядку, що має вищу юридичну силу, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Ознаки закону можуть бути підрозділені на:

• матеріальні — які характеризують його з точки зору джерела, змісту та значення;

• специфічні правові — які відображають юридичні властивості закону та особливості правотворчої процедури.

По своєму змісту закон є правотворчим актом, тим, що безпосередньо висловлює загальну державну волю. Видання законів входить до виключної компетенції вищих органів державної влади — Верховної Ради чи безпосередньо всього народу у відношенні законів, що приймаються в порядку референдуму.

По своєму матеріальному змісту закон — правотворчий акт, що регулює найбільш важливі суспільні відносини. В законах містяться юридичні приписи, в яких закріплюються суспільний та державний лад, принципи організації та форми діяльності державного апарату, загальні права та обов’язки громадян тощо [11].

По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру. В законах містяться первинне, початкове право — юридичні приписи, які є відправними початками всієї правової системи держави. Юридичні приписи, що закріпленні в інших актах, основані на законах; вони носять похідний характер, тобто базуються на тих початках, які встановлені в законі.

По своїм юридичним властивостям закон є правовим актом, що має вищу юридичну силу. Це висловлюється в тому, що:

а) всі останні правові акти повинні бути видані на основі законів та не суперечити ним;

б) як вище висловлення державної влади, закони не підлягають контролю чи затвердженню з боку будь-якого іншого органу держави, крім Верховної Ради;

в) закони можуть бути скасовані чи змінені тільки законами або актами, які мають законодавче значення.

По властивостям правотворчої процедури закон — це правовий акт, що прийнятий в особливому порядку. Закони приймаються державними представницькими органами влади (Верховною Радою України), а також в порядку референдумів. Додання законопроектів, їх обговорення, розгляд, прийняття або публікування законів підпорядковано суворої процедурі, спеціально регламентованої в особливих нормативних актах.

До законів відносяться всі правові акти, що прийняті у встановленому порядку вищими органами державної влади чи в порядку референдумів та офіційно пойменовані “закони”.

2.2 Співвідношення права та закону

Право є складним феноменом, який складається з комплексу взаємопов’язаних елементів. У вигляді найважливішої прояви права, форми його життєдіяльності виступають нормативні акти. Юридична наука розглядає їх як джерела права, кожний з яких в концентрованому виді втілює в собі всі властиві праву властивості, притому в специфічній нормативно-структурній формі.

Важлива різниця права та закону як проявлення загального та особливого. Право є складним поняттям. Закон же в певному сенсі є різновидом праву та одним з його елементів. Право і по часу, і по змісту передує як первинному закону, що виступає у вигляді повторного.

Право і закон не можна ототожнювати. Під право треба розуміти не будь-який закон, норму, а нормативно закріплену справедливість.

З’являється питання: з одного боку, чи не зменшуємо ми при такому тлумаченні демократичну цінність закону, з іншого — чи не припускаємо ми якогось “верховного абстрактного арбітру”, який розсудить, що є законність з урахуванням різних інтересів?

Закон несе в себе вищий заряд нормативно-орієнтуючого впливу, та його не можна ототожнювати з будь-яким правовим впливом. Розрізнюючи право і закон в нормативному сенсі, ми оцінюємо закон як вищу демократичну форму права, як безпосередній вислів народної волі.

Гостра необхідність подолати розрив між нормою та поведінкою, між правосвідомістю та звичайною свідомістю породила плодотворну концепцію соціального механізму дії права і формування поваги до закону.

Безспірно, визріли економічні, політичні, соціальні та ідеологічні умови щодо іншої оцінки ролі держави в суспільстві. Та, звичайно, це повниш висловлюється в результаті правової реформи.

Розуміння права як мери належного, як мірила, як рівного масштабу дозволяє правильно його застосовувати до різних суспільних відносин та актів поведінки людей.

Під правом (незалежно від того, позначається воно як “природнича справедливість”, “справедливе право”, “природниче право”, “природничий закон” тощо або просто як “право”, по суті мається на увазі щось по часу чи по сенсу те, що є попереднім та визначаючім (первинне, безумовне, необхідне, те, що обумовлює, має пріоритет тощо) по відношенню до закону (офіціальним встановленням, законодавству, “позитивному праву”).

По відношенню до праву закон тлумачиться як щось повторне та обумовлене, що залежить від людського розсуду, рішення та вибору.

Право виступає у вигляді підстави та критерію щодо розсуду про цінність закону, його відповідності своєму призначенню тощо. Оцінка закону дається з точці зору права, тобто чогось необхідного та безумовного. В своєму оціночному відношенні до закону право є концентрованим висловом всіх тих вимог, без відповідності яким закон дискваліфікується: закон, що не відповідає праву — це свавілля.

Вимоги до закону (”яким повинен бути закон”) є лише наслідком відповідного тлумачення права (”що є право?”).

Сукупність факторів соціально-політичного, суспільно-історичного, етнічного, духовного, психологічного характеру визначають та обумовлюють правові властивості закону, його місце та значення в людському житті [13].

Співвідношення права і закону — центральна проблема правоведення та праворозуміння. Чи співпадають право і закон, чи ні, чи можна зводити право до законів (та іншим нормативним актам), чи ні — ці проблеми були завжди в центрі юридичної науці та практиці.

В правової державі право не ізолюється від політики, від діяльності держави. Якщо політика демократична, гуманістична, якщо управління здійснюється в інтересах народу та самим народом, тоді і тільки тоді право в силу своєї демократично-справедливої основи є засобом управління та проведення політики в життя. А якщо політика та управління не відповідають цим умовам, вони не можуть опиратися на право. Не закони — можуть, а на право — ні.

Наступна проблема, хоч і витікає з теорії, має суто практичний характер.

Як відрізняти правовий закон від неправового? Від відповіді на це запитання залежить коректність ідеї розрізнення права і закону. При нормативістському або соціологічному розумінні права проблеми немає: право — це будь-який акт, належним образом прийнятий (закон або рішення суду), незалежно від змісту акту. Ціннісне розуміння права не припускає такого підходу, головним є зміст акту.

Загального та однозначного критерію різниці правового закону від неправового не існує.

Яким би ні був підхід до права, треба визнати, що будь-якій закон, будь-якій, належним образом прийнятий нормативний акт, незалежно від його змісту, належить виконанню. На стадії підготовці та прийняття закону його правова або неправова природа може тільки припускатися, виявляється же вона в ході реалізації закону, в результаті відношення до нього людей. Закон, що відповідає інтересам людей, є для них правовим. Якщо закон відповідає інтересам більшості людей в суспільстві, то він є правовим для суспільства в цілому на даному етапі його розвитку. В цьому сенсі правовий характер закону співпадає з його легітимністю. Один і той же закон може бути правовим та неправовим на різних етапах розвитку суспільства. Конституція колишнього СРСР 1977 р. в ст. 6 встановила конституційне закріплення керівницької ролі однієї партії — на даному етапі це протиприродньо.

Критеріїв правового або неправового характеру закону багато: облік в ньому інтересів людей; застосованість, реалізуємость закону; відношення до нього суспільного погляду; рівень загальної та правової культури суспільства; наукова оцінка закону тощо.

В суспільстві із різноманітними інтересами однозначна характеристика закону як правового чи неправового неможлива (наприклад, наші закони про приватизацію, про податки, про землю, ідея гуманізації карного законодавства тощо).

Таким чином, запропоноване розуміння права, яке містить різницю між правом та законом, не дає однозначної оцінки правової природи закону, але зазначає фактори такої оцінки. Якщо право — засіб суспільного компромісу, то все стає на місце: чим більш людей задоволені змістом закону (компроміс), тим більше підстав вважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового та відношення до нього в значної мірі залежать від загальної та правової культури суспільства. Яке саме суспільство, такі і його уявлення щодо права та справедливості. Практичним наслідком розрізняння правових та неправових законів повинно бути утворення механізму визнання законів неправовими та їхньої відміни. Інакше кажучи, утворення механізму контролю за змістом законів, за їх відповідністю щодо первинним людським цінностям.

В більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він має назву конституційного контролю. Суть його в тому, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цієї країні уявлення щодо правах людини, справедливості, рівності, свободі, щодо механізму управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно зазначається, що конституція — це правовий закон. А все інші закони можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, то вважається, неправовим та скасовується (або не застосовується).

Абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Конституція — це те наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Інший, опріч конституції, практичної точки відрахунку щодо зазначення правового або неправового змісту закону просто немає. Теоретичні критерії, теоретичні точки відрахунку можуть бути, але вони частіш всього не мають нормативного закріплення і в практичної діяльності по оцінкі змісту законів їх важко використовувати. Використовувати у вигляді твердої опори можна лише конституцію.

Різниця між правом та законом, виділення правових та неправових законів, утворення механізму відміни неправових законів мають гарну перспективу при формуванні правової держави.

Співвідношення права та закону є складним, неоднозначним, що повністю відповідає складності реальних суспільних відносин. Якщо та чи інші справедлива ідея не зазнає нормативного закріплення, вона залишається в сфері моралі як побажання, що не має обов’язкової сили. Це ще не право. Якщо же справедлива ідея зазнає нормативне закріплення, то вона стає законом і, будучи реалізованою в суспільних відношеннях, стає правом. Таким чином, право більш вузьке, ніж закон, так як не всі закони справедливі. З іншого боку, право ширше закону, оскільки охоплює не тільки норми, але й реальні суспільні відносини, норми в житті, і дії.

В основі невиконання законів лежить їхня іллегітимність, байдуже чи негативне відношення багатьох людей до законів, що приймаються. Добровільно закони не виконуються, а час масового застосування примусу на насильництва вже пішло.

Якщо бачити в праві та законах засіб примусу та насильництва, засіб класового панування, то, природно, ні о якої легітимності не може бути і промови. Легітимними можуть бути тільки закони, в яких втілені початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, які проводять ідеї соціальної справедливості. Лише змінив уявлення про право та зміст законів, можна очікувати те, що закони будуть правовими та здобудуть підтримку людей, зможуть набути легітимності.

Легітимним можна і треба вважати закон, який забезпечує інтереси більшості людей. Легітимність та більшість нерозривні. Ось чому загальний рівень політичної та правової культури людей впливає на легітимність закону в неменьшої мірі, ніж зміст самого закону. Можливе й таке, коли, з точки зору правової теорії, з точки зору юридичної науки і професіоналів, закон задовольняє найвищим правовим вимогам, але більшість суспільства його не сприймає (наприклад, питання про можливість відміни смертної страти).

Закон, який відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яке цю вимогу не розділяє. Правовий закон може бути не легітимним. Та навпаки, ті ідеї, які підтримує більшість, дуже часто виявляються неправовими [14].

2.3 Державне забезпечення закону

Закон не може існувати ізольовано від державних та інших соціальних інститутів, розвиватися тільки в межах правової системи.

Закон повинен бути забезпечений насамперед державою. Державне забезпечення застосовується на всіх етапах руху закону, починаючи з виникнення, підготовки та прийняття і закінчуючи контролем та реалізацією положень закону.

Конституція створює юридичні підстави щодо виділення та дії такого джерела права, як закон. Державне забезпечення закону містить в себе також визначення цілей та змісту законодавчого регулювання. Законодавчі органи, висловлюючи волю народу, зазначають цілі та зміст законів, характер і межі законодавчого регулювання, сфери їх дії, нарешті, час дії закону.

Істотне значення має і положення про додання в державне забезпечення такого елементу, як встановлення законодавчої процедури. Держава встановлює регламентований процес законодавчої діяльності, в ході якої створюються, змінюються чи скасовуються закони. Причому саме законодавець, тобто вищий представницький орган державної влади або народ безпосередньо визначає час видання нового закону, зміни діючого чи відміни його. Законодавець визначає і форму закону.

Державне забезпечення закону охоплює не тільки його цільову орієнтацію та зміст, процес створення, але й процес дії, виконання закону. Саме тому на цьому етапі ефективність закону в рішучої степені залежить від багатообразної державної діяльності.

Розкриваючи зміст державного забезпечення закону, можна відокремити такі його основні риси.

1. Використання мер державного примусу. Під цім розуміється, по-перше, потенціальна можливість застосування державою, системою його органів різних засобів щодо примусового впливу на громадян із ціллю виконання ними всіх чи деяких положень закону. Далеко не всі норми законів потребують подібного забезпечення; більш того, багато з них зовсім не містять яких-небудь санкцій. Останні при всьому їх різноманітті закріпленні підчас в інших законодавчих актах (відсилочний метод) і навіть актах інших державних органів.

По-друге, коли мова йде про державний примус, треба в повній мірі враховувати його природу, а саме можливість використання мір карного покарання, адміністративного, громадянсько-правового впливу.

2. Забезпечення реального верховенства закону в правової системі. Вищі органи державної влади домагаються підвищення авторитету закону та правильного співвідношення його з іншими видами нормативних актів, контролюють дотримання законності та перевіряють, оцінюють фактичну дію закону. Всі інші органи держави призначені діяти в суворої відповідності із законом, не припускаючи його прямих чи непрямих порушень.

3. Матеріальне забезпечення закону, яке означає створення фактичних умов щодо дії та реалізації. Мається на думці своєрідне “орічевлення” виконання закону, яке досягається шляхом планування, фінансування, розподілу ресурсів, розвитку науки, культури тощо в тих напрямках і в тому режимі регулювання, які передбачені положеннями закону. Які-небудь відхилення свідчать або про недостатню обґрунтованість закону, або про прагнення окремих робітників державного апарату вирішувати практичні завдання з допомогою оперативних актів, що не витікають із закону.

4. Організаційне забезпечення закону. Воно відображаються в орієнтованій практичній діяльності державних органів та організацій, в тому стилі діяльності, який реально підпорядкований реалізації положень закону. До організаційного забезпечення можна віднести і необхідні зміни в системі органів, їх функціях, повноваженнях та взаємовідносинах, в структурі та кадрах, в стилі та методах діяльності.

5. Ідеологічне забезпечення закону. Воно припускає інформацію про закон, тлумачення його положень та переконання в необхідності виконання.

Відзначені види державного забезпечення закону повинні знаходитися в певному співвідношенні. Недооцінка їх комплексного та послідовного застосування і перебільшення одного з них, негативно впливають на фактичні дії, виконання закону.

Якщо законодавче регулювання влади та її інститутів характеризує одну сторону зв’язку суспільства та держави з законом, то державне забезпечення закону відображає іншу сторону їх взаємодії. В кінцевому підсумку підвищуються рівень функціонування державних та інших соціальних інститутів, престиж права як соціального регулятора.

2.4 Верховенство закону

В Україні визначається і дії принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України). Відображаючи місце і роль права в державі і суспільстві, цей принцип означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів — органів державної влади та ін., тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них. Крім того, принцип верховенства права означає співвідношення права та політики, права та економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

До прийняття Конституції України в юридичній науці пропагувалась концепція верховенства закону. Як правильно відзначає В Погорілко, це виправдано лише в тому разі, коли поняття “закон” вживається в широкому (образному) розумінні слова як будь-який нормативно-правовий акт, тобто в нього вкладається той самий зміст, що і в поняття “право”.

У кожній країні існує національна система права, до якої в Україні входять Конституція України, закони України, постанови та рішення Конституційного Суду України, укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Національного банку України, а також нормативні акти органів місцевого самоврядування. Верховенство права, таким чином, означає панування права (всієї його системи) над усіма іншими інститутами держави і політикою, економікою, ідеологією, над усіма її структурними елементами, діяльність яких спрямована на формування і забезпечення правової системи. Оновлення концептуальних підходів до формування правової системи України полягає в додержанні принципів верховенства права, правового закону, пріоритету людини, її природних прав в побудові на цій основі громадянського суспільства.

З цього впливає, що існує не тільки нормативний, а й соціальний підхід до розуміння права, за яким право — це не тільки норми права (закони тощо), а й суспільна та індивідуальна правосвідомість, не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, а й реальні правовідносини. Як складне суспільне явище право відображає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відносини. Право і законодавство повинні відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, лише тоді закони матимуть правовий характер [15].

З урахуванням цих концепцій В. Котюк розглядає право як систему або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права та обов’язки суб’єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і спрямовані на розвиток демократії, зміцнення законності та правопорядку.

У демократичній правовій державі, якою стає Україна і правова система якої належить до сім’ї європейської (континентальної) правової системи, принцип верховенства права діалектично поєднується із принципом верховенства закону. Це поєднання полягає у тому, що принцип верховенства закону однаковою мірою поширюється як на правотворчу (законотворчу), так і на правозастосувальну діяльність, а принцип верховенства права адресовано, головним чином, до законодавця. Правозастосовні ж органи мають можливість користуватись цим принципом тоді, коли вони застосовують відносно визначені за змістом (зокрема, оціночні) норми, які дають можливість обрати за власним розсудом — в межах норми — той чи інший варіант рішення.

Конституція набуває верховенства в правовій системі внаслідок багатьох чинників. Вона є насамперед установчим актом, який, якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною, характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює найбільш фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу, відносини влади, права й свободи особи. Внаслідок цього факту норми Конституції набувають значення первинності в системі законодавства.

Конституція як основний Закон закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка має керуватись законом у своїх діях, не може втручатись в сферу законодавчого регулювання, сферу громадських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон має перевагу й над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати і дотримуватись законів.

Принцип верховенства права не означає відмови від виконання вимог закону. Посилання на право не може слугувати причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосувати Конституцію чи той або інший закон, адже одночасно діє й принцип верховенства Конституції та закону України. навіть у разі, якщо закон недосконалий, це не може бути підставою для відмови від його використання [16].

Ієрархічне співвідношення видів нормативних актів є одним з засобів забезпечення законності. Верховенство закону є найважливішим елементом ієрархічної побудови системи джерел права. Верховенство закону як нормативного акту, що приймається представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням (референдумом), є разом з цим і ознакою демократизму політичної системи.

Саме поняття “верховенство закону” складається з ряду елементів, що визначають якість закону як вищого по своєї юридичної силі нормативного акту.

Насамперед, Конституція України визначає виключність прийняття законів вищим органом державної влади — Верховною Радою або же в результаті всенародного голосування (референдуму).

Конституція не визначає в категоричній та вичерпної формі, які загальні відносини повинні обов’язково регулюватися тільки законом. Разом з цим окремі конституційні положення дозволяють нам стверджувати, що правове регулювання певних суспільних відносин можливе лише в формі закону. Наприклад, карна відповідальність може бути встановлена тільки законом. Жодна людина не може бути признана винною в здійсненні злочину, а також біти наданим карному покаранню інакше як по вироку суду та у відповідності із законом.

Вища юридична система закону відображена в пріоритеті закону над усіма актами органів державного управління. При цьому поняттю пріоритету закону відповідає поняття підзаконності нормативних актів органів управління та місцевих органів державної влади і управління.

Верховенство закону охоплює такі важливі моменти:

а) істотність законодавства — закони повинні бути присвячені дійсно рішучим, докорінним питанням суспільного життя;

б) повнота законодавства — в законах повинні бути з максимальною повнотою урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;

в) непереборність законодавства — суворе додержання вищої юридичної сили закону [17].

Верховенство закону — об’єктивна риса і водночас умова існування демократичної правової держави. Закон як результат безпосереднього волевиявлення народу (референдуму) або волі його представницького органу порівняно з іншими нормативними актами має особливі можливості для забезпечення інтересів суспільства у процесі його прогресивного розвитку, а особлива демократична процедура його підготовки і прийняття створює передумови для відображення в нормах закону науково обґрунтованих і, отже, найбільш ефективних засобів досягнення суспільних інтересів.

Верховенство закону в системі нормативних актів визначає високу якість й усієї системи права, оскільки вимога підпорядкування нормативних актів закону створює основу для їх єдності та внутрішньої узгодженості, дозволяє усунути суперечності всередині системи права. Все це робить верховенство закону найважливішим принципом демократичної правової держави. Особливо актуально потреба у встановленні цього принципу в праві стає у перехідні періоди життя суспільства, коли в силу об’єктивних причин і у зв’язку з цим виникають внутрішні суперечності між старими і новими нормативними актами, прогалини в законодавстві, зумовлені становленням нових суспільних відносин.

Значення верховенстві закону для суспільства в цілому і особливо для суспільного прогресу в перехідний період, який нині переживає Україна, зумовлює необхідність його законодавчого встановлення й забезпечення. (Верховенство закону як принцип права доцільно насамперед закріпити в Конституції України).

Разом з тим конституційного проголошення верховенства закону або його визначення як акта найвищої юридичної сили недостатньо. Очевидно, у спеціальних законах — про закони та законодавчу діяльність і про нормативні акти треба чітко й повно визначити основні риси (ознаки) верховенства закону і умови його здійснення. Це означає, що законодавчо повинні бути визначені такі норми:

1) Конституція і закони України є основою, безпосереднім юридичним джерелом нормативних актів усіх державних органів і посадових осіб України;

2) усі нормативні акти державних органів і посадових осіб України приймаються у межах їх компетенції, передбаченої Конституцією і законами України;

3) закони України можуть бути змінені або скасовані лише законами України;

4) права громадян і юридичних осіб, передбачені Конституцією і законами України, не можуть бути скасовані або обмежені іншими нормативними актами державних органів або посадових осіб України.

Встановлення верховенства закону в суспільстві та закріплення його в законодавстві не можна обмежувати констатацією вказаних нормативних визначень. Необхідні й інші правові норми, які можуть стати гарантами цього верховенства. Однією з основних законодавчих настанов, що забезпечую верховенство закону, є одночасне визначення в законі об’єктів (предметів) законодавчого регулювання, розмежування об’єктів компетенції законодавця і нормотворчих повноважень інших органів держави та посадових осіб.

Дійовою гарантією верховенства закону можу стати лише вихідне правило, що випливає з принципу поділу влади, смисл якого зводиться до закріплення в законі неприпустимості делегування законодавчих повноважень від законодавчої до виконавчої влади. Виняток з цього загального правила можливий лише у двох випадках, які неодмінно мають бути передбачені Конституцією і спеціальними законами, а саме: у разі запровадження в країні воєнного або надзвичайного стану, коли додержання законодавчої процедури в силу об’єктивних причин можу виявитись утрудненим, а надзвичайна обстановка вимагатиме внесення змін або доповнень до чинного законодавства.

Забезпечення верховенства закону в системі нормативних актів, його панування в суспільстві прямо залежать від якості законодавства, його здатності ефективно впливати на суспільне життя. Законодавство має групуватися на об’єктивних потребах суспільного розвитку, відображати науково обґрунтовані цілі та засоби їх досягнення, об’єктивно висунуті цим розвитком, виходити з пріоритету загальнолюдських цінностей і разом з тим враховувати рівень правосвідомості та правової психології суспільства, максимально використовувати можливості законодавчої техніки [18].

2.5 Перспективи розвитку закону та законодавчої діяльності у відповідності з проектами Законів “Про нормативні акти в Україні” та “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”

Україна має стати демократичною, правовою, соціальною державою. Це, у свою чергу, передбачає необхідність забезпечення принципу верховенства Права, високу якість діючого законодавства. Вихідний пункт у цьому процесі — удосконалення порядку планування, прийняття і реалізації діючих у країні нормативних актів. Зрозуміло, що започаткувати цей складний і багатогранний процес слід якраз із законів, як найбільш важливих нормативних регуляторів суспільних відносин. Тому і виникла необхідність прийняття Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”.

На жаль, неврегульованість правотворчості лише останнім часом почала хвилювати наші керівні органи, широкі кола юристів — як практиків, так і науковців. Це сталося головним чином завдяки об’єктивної необхідності посилення законодавчої діяльності. Проте світова практика вже нагромадила і теоретичні знання, і досвід з цього питання. Досить сказати, що у Японії ще у 1898 р. було прийняте “Загальне положення про закони”, в Болгарії — “Закон про нормативні акти” існує з 1973 р., а в Угорщині діє “Закон про правотворчість” 1987 р. Відповідні документи є у Австрії, ФРН і США.

Зараз в Україні розроблені і обговорюються два проекти законів, що регламентують процес правотворчості. Це проект Закону “Про нормативні акти в Україні”, над яким працювали науковці Української державною юридичної академії за дорученням Президії Верховної Ради України і проект Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”, підготовлений Інститутом законодавства Верховної Ради України згідно з розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31 жовтня 1994 року.

Ці два проекти ні в якому разі не можуть розглядатися як такі, що дублюють чи тим більше суперечать один одному. Навпаки, навіть на рівні здорового глузду зрозуміло, що всі конкретні питання правотворчості в одному нормативному акті, який встановлює загальні підходи, вирішити не вдається. Закон “Про нормативні акти в Україні”, як свідчить його проект, регламентує загальні засади нормотворчості в Україні щодо змісту, форми, процесу прийняття усіх видів нормативних актів різними державними органами у межах їхньої компетенції. Ці загальні засади, навіть за умови їх певної конкретизації, повинні бути деталізовані відповідно до кожного виду чинних нормативних актів. Тим більше ця вимога справедлива щодо закону, який є актом найвищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі та складні суспільні відносини, видається саме органом законодавчої влади, а тому й розробка, обговорення, прийняття законів мають свої особливості.

Не можна ігнорувати той факт, що техніко-юридичні питання створення законів і нормативних підзаконних актів за своїм значенням для суспільства дуже різні. Передусім важливо детально врегулювати планування, видання і реалізацію саме законів, що приймаються тільки законодавчим органом. До того ж цю проблему не можна врегулювати на якомусь іншому рівні.

Слід мати на увазі, що частина норм, які стосуються законів і законодавчої діяльності в Україні, зосереджена в Конституціях України і Автономної Республіки Крим, Регламентах Верховної Ради України і автономної Республіки Крим, Законів України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” і навіть у проекті Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”. А проект Закону ”Про закони і законодавчу діяльність”, базуючись на них, інтегрує їх окремі положення, розвиває питання, що ними не врегульовані і створює цілісну концепцію “в плані системного підходу” планування, обговорення, прийняття, тлумачення і дії законів.

Закон “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” повинен поширюватися тільки на закони, тобто нормативно-правові акти найвищої юридичної сили, що приймаються Верховною Радою України. Що стосується підзаконних нормативних актів, то він врегульовує лише питання їх співвідношення із законами.

Поряд із Законом “Про закони і законодавчу діяльність” функціонуватиме і Закон “Про нормативні акти в Україні”, в якому, як вже відмічалося, повинні зосереджуватися загальні прийоми і правила складання планування, підготовки, прийняття, дії нормативних актів, а також визнання їх такими, що втратили юридичну силу. Головне завдання цього Закону бачиться у тому, щоб забезпечити якісну одноманітність теоретичних засад і принципів створення законів й інших підзаконних актів.

Предметом регулювання Закону “Про нормативні акти в Україні” має стати, головним чином, президентська, урядова, судова, відомча і локальна нормотворчість, яка якісно відрізняється не тільки від законодавчої діяльності, а й одна від одної, що також є доказом того, що в одному законі всі питання створення нормативно-правових актів розв’язати неможливо. Тобто доцільно на відповідному рівні прийняти акти, які б визначали нормотворчу діяльність відповідних державних структур. Наприклад, в окремому законі чи в законі про Кабінет Міністрів України врегулювати його нормотворчу діяльність, теж саме зробити відповідно до нормотворчої діяльності міністерства та відомств у відповідних положеннях про них.

До того ж Закон “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” і Закон “Про нормативні акти в Україні” — це закони різного рівня деталізації. Якщо щодо законів необхідно чітко регламентувати порядок їх планування, підготовки, прийняття, тлумачення і дії (тобто цей Закон повинен мати імперативний характер), то порядок створення інших підзаконних актів (особливо рівня локальної нормотворчості) регламентується лише у загальному плані, тобто має диспозитивний, рекомендаційний характер. При цьому дуже важливо забезпечити єдність всієї нормативно-правової системи у цілому.

Щодо структури Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні”, то він, з нашої точки зору, повинен складатися з такої кількості глав, які б відповідали найважливішим питанням, що належить вирішити. А саме: 1)загальні положення; 2) планування законодавчої діяльності; 3) підготовка законопроекту; 4) розгляд законопроекту та прийняття закону; 5) для законів України у часі, у просторі та за колом осіб; 6) офіційне тлумачення законів України; 7) систематизація та облік законів.

Зрозуміло, що у кожної статті закону — власна назва. Проект закону розпочинається з преамбули, у якій подається коротка інформація про причини, умови, мету прийняття, принципи дії, предмет і метод правового регулювання.

Доцільно розділ про загальні положення, на зразок світової юридичної практики, розпочати з основних понять, що будуть використані у тексті Закону. Необхідно визначитись з розумінням термінів: закон, види законів, законодавча діяльність, виключна сфера дії закону, пряма дія закону, його зворотна сила тощо. Окрім цього у розділі слід дати характеристику основних видів законів, враховуючи, що здебільшого їх диференціюють на Конституції, конституційні, органічні і звичайні закони. Питання про основні принципи законотворчої діяльності, а також про сфери суспільного і державного життя, що можуть бути врегульовані і вирішені виключно законами — теж прерогатива цього розділу Закону.

Сучасна політика Української держави виходить з того, що загальновизнані норми і принципи міжнародного права, а також міжнародні договори, ратифіковані Україною, мають пріоритетне значення щодо законів України. Більше того, мабуть, є сенс проголосити їх нормами прямої дії на території України. Проблема ієрархії міжнародних норм, принципів і договорів і законів України, законів України і підзаконних нормативних актів повинна бути вирішена теж у першій главі Закону. До того ж, саме тут доцільно законодавчо врегулювати можливість делегування законодавчих повноважень. Для цього необхідно чітко визначитись, які повноваження можуть делегуватись, а які ні. При цьому і ті повноваження, що можуть делегуватись, і ті, що не можуть, повинні вказуватися у самому Законі. Суб’єктами, яким можуть делегуватись законодавчі повноваження, є Президент України і Кабінет Міністрів України, але вони повинні користуватись цим правом у визначений Законом термін і тільки за умови збереження дійового контролю збоку Верховної ради.

Другий розділ слід розпочати з проблеми планування законодавчої діяльності. Необхідно передбачити конкретні види планів і їх характеристику, виходячи передусім з того, що ці плани забезпечують створення цілісної наукової обґрунтованої системи законодавства. Зрозуміло, що таку систему започатковує Концептуальна національна програма розвитку законодавства на період 10-15 років. Впродовж її приймаються перспективні і поточні плани (на період дії Верховної Ради України певного скликання, річні, оперативно-календарні, спеціалізовані). Далі йде розділ про підготовку проекту закону, однією з головних проблем якого є право законодавчої ініціативи. Цим правом має бути наділений, передусім, народ України, який здійснюватиме його шляхом внесення до Верховної Ради України законопроекту від імені не менш як 300 тис. громадян з правом голосу.

Закон у цьому розділі має передбачити також форми участі у законопроектній роботі народних депутатів, фахівців, представників державних органів і громадськості.

Варто окремо виділити проблеми регулювання процедури прийняття закону. Тому проектом Закону передбачена загальна (три читання законопроекту у процесі його розгляду Верховною Радою України) і особливо (проект закону розглядається і приймається у скорочені терміни) процедура. Окрім цього, диференціюється процедура прийняття законів у залежності від суб’єктів — Верховною Радою України та через референдум. Тут принципово важливим є положення про те, що Президент України, як Глава держави, за своєю ініціативою і на основі затвердженого ним тексту може прийняти рішення про проведення референдуму щодо представленого Президентом проекту закону з питань організації державної влади, вступу до міжнародних союзів, ратифікації найважливіших міжнародних договорів.

Щодо процедури затвердження і опублікування законів, то вона передбачена у відповідності з Регламентом Верховної Ради України. Характерною є процедура прийняття законів з питань бюджету і фінансів. Встановлюється, що загальнодержавні питання, пов’язані з бюджетом і фінансами, вирішуються Верховною Радою України виключно шляхом законодавчого регулювання. Це зовсім не значить, що якось обмежується сфера дії органів виконавчої влади. Адже чітко вказується, що так врегульовуються тільки загальнодержавні питання, пов’язані з бюджетом і фінансами, а не сфера оперативного управління ними. Безперечно, бездефіцитності бюджету, а звідси і поліпшенню життєвого рівня населення будуть слугувати вказівки на те, що закон, яким затверджується бюджет, не може встановлювати нові податки чи нові витрати. А будь-який закон, виконання якого пов’язане з новими витратами коштів, повинен мати вказівку як покрити ці витрати.

Питання дії закону у часі, просторі та за колом осіб регулюється окремим розділом. В ньому поряд з нормами, що регламентують набуття і втрату чинності законів, передбачається можливість для Верховної Ради продовжити строк чинності закону, що був прийнятий на визначений строк, а також тимчасово прийняти його чинність у цілому або його окремих норм. До того ж необхідно врахувати, що порядок набуття чинності законів, прийнятих Верховною Радою України і порядок набуття чинності законів, що приймаються Всеукраїнським референдумом, істотно відрізняються, а тому мають регламентуватися окремими статтями Закону. У цьому розділі знайшли своє місце статті, що врегульовують порядок набуття чинності, змін і доповнень до законів України, припинення чинності законів України, а також дії законів у просторі і за колом осіб.

Самостійним розділом у проекті передбачається проблема тлумачення законів України. При цьому не викликає сумніву те, що Верховна Рада України повинна отримати право тлумачити закони України, що приймаються як самою Верховною Радою, так і Всеукраїнськими референдумами. Тлумачення закону, яке дає Верховна Рада, має бути загальнообов’язковим. Окрім Верховної Ради, суб’єктом офіційного тлумачення має бути Конституційний Суд України, який повинен тлумачити закони України з точки зору їх відповідності Конституції України. Пленум Верховного Суду України для забезпечення відправлення правосуддя у відповідності з законами має бути наділений правом тлумачення законів України, яке загальнообов’язкове для всіх учасників правовідносин у сфері відправлення правосуддя. Також і тлумачення законів Вищим арбітражним судом України загальнообов’язкове для всіх учасників правовідносин у господарській сфері, як і для сторін у господарських спорах.

Слабким місцем у нашій законодавчій діяльності є систематизація та облік законів. А тому ці проблеми повинні теж регулюватися вказаним Законом і виділятися окремим розділом. При цьому слід мати на увазі, що систематизація може здійснюватися у двох формах: систематизації окремих норм законів і систематизація самих законів. Результатом першої у межах галузей права є відповідні кодекси. Систематизація самих законів як цілісних правових актів провадиться у формі створення зібрань і збірників законів. Окрім того, слід встановити, що всі закони України обов’язково включаються у Звіт законів України, який є офіційним виданням Верховної Ради України, і направляються у Міністерство юстиції для їх державного обліку [19].

Висновки

Процес розвитку законодавчої системи в Україні відбувався у складних умовах. Він розпочався з прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України, коли ще діяла Радянська Конституція (Союзу РСР та УРСР). Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України стали застосовуватися виключно Конституція і закони України, була започаткована своя правова система [20].

У даній дипломній роботі була зроблена спроба впорядкувати уявлення про право і законодавство, проаналізувавши місце та роль закону у системі нормативно-правових актів, відійти від традиційного тлумачення закону і показати різноманітні канали його стимулюючого впливу на свідомість і поведінку людей в умовах демократизації суспільного життя; обґрунтувати як саму необхідність верховенства закону в системі нормативних актів, так і пропозиції щодо законодавчого закріплення цього верховенства, а також встановлення його гарантій в Конституції і в спеціальних законодавчих актах України.

Свідченням реального здійснення правової реформи буде впровадження у суспільне життя України таких гуманістичних засад:

— повне закріплення у законах і гарантований юридичний захист усіх основних прав і свобод людини і громадянина;

— встановлення юридичної рівності суб’єктів права перед державою і перед законами;

— утвердженням такого стану, коли тільки закон (або, у відповідних випадках, ратифікований міжнародно-правовий акт) виступила офіційним джерелом юридичних прав і обов’язків особи;

— врегулювання поведінки людей та їх об’єднань, як правило, за загально-дозволеним принципом: “Дозволено вчиняти все, крім того, що прямо заборонено законом”;

— врегулювання діяльності органів, службових і посадових осіб держави за спеціально дозволеним принципом: “Можна вчиняти лише те, що прямо дозволено законом”.

В Україні втілення принципу верховенства права означатиме таке:

Вся законотворча і підзаконна нормативна діяльність держави в усіх галузях правового регулювання суспільних відносин здійснюється не основі повної і безумовної поваги прав та свобод людини і громадянина у тому вигляді і в тому обсязі, в якому вони закріплені у Конституції України, міжнародних стандартах прав людини, що містяться у визнаних Україною міжнародних угодах з прав людини [21].

Практика засвідчила, що через відсутність конституційної бази основному законодавству були притаманні неповнота, недосконалість, суперечності (колізії і прогалини). Це ускладнювало реформаційні процеси в державі, економіці, соціальній сфері.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України можна говорити про реальні умови створення належної правової законодавчої системи. Згідно з п. 1 “Перехідних положень” Конституції України закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.

Якість законодавства залежить і від його юридичних характеристик, серед яких особливу роль відіграють внутрішня повнота і узгодженість.

Ефективне законодавство — це законодавство, яке з достатньою повнотою регулює основні сторони життя суспільства, всебічно закріплюючи в нормах закону ті суспільні відносини, які сприяють прогресивному розвитку суспільства в цілому. Ця обставина має особливо важливе значення в умовах перехідного періоду, коли постає необхідність істотного оновлення законодавства з метою використання законів як найважливішого засобу перетворення суспільних відносин. Тривале відставлення законодавства, наявність у ньому застарілих норм і прогалин у регулюванні нових відносин породжують розвиток підзаконної нормотворчості. За цих умов стає нереальністю провідна роль закону, що в кінцевому підсумку призводить до ослаблення ефективності правового регулювання, неповного досягнення передбачених законом цілей в сфері прогресивного суспільного розвитку.

Якість законодавства прямо залежить й від внутрішньої узгодженості його нормативних приписів, яка передбачає відсутність колізій між нормами законодавчих актів. Неузгодженість, суперечливість законів знову-таки сприяють зростанню кількості й значення підзаконних актів, що ослаблює регулюючу роль закону і в підсумку вносить нестабільність до суспільних відносин, уповільнюючи прогресивний розвиток.

Досягнення високої якості законодавства безпосередньо пов’язане з реалізацією ряду принципів законодавчого процесу, насамперед принципів демократизму, гласності законодавчої діяльності, участі в ній широких верств населення, її наукової обґрунтованості. Для їх втілення у життя необхідні чіткі процесуальні норми.

Доцільною є також підготовка і прийняття процесуальних норм, які регулювали б і нормотворчу діяльність виконавчої влади з урахуванням специфіки структури і компетенції її різних ланок.

Гарантії внутрішньої узгодженості законодавства мають ще один важливий аспект, пов’язаний з відмінністю законів за їх юридичною силою.

Відмінності між законами за їх юридичною силою висувають питання про необхідність гарантій підпорядкованості законів нижчої юридичної сили законам вищої юридичної сили. Насамперед це стосується гарантій конституційності законів. Усі закони повинні відповідати Конституції. Це означає, що мають бути закріплені в праві засоби забезпечення відповідальності законів Конституції, юридичні наслідки порушення цієї відповідності, а також створені органи держави, які спеціально здійснюватимуть контроль (нагляд) за конституційність законодавства.

Згідно з Законами “Про Конституційний Суд України” він уповноважений за ініціативою передбачених цим Законом суб’єктів або з власної ініціативи встановлювати відповідність законів Конституції України. У разі виявлення суперечності законів або їх окремих частин Конституції Конституційний Суд має приймати рішення про нечинність цих законів або їх окремих частин з моменту введення їх в дію. Його рішення є остаточним й не підлягає оскарженню [22].

Об’єктивною основою реформування законодавства України є насамперед розвиток системи права, котрий зумовлюється тими потребами суспільства та його складових частин, які відображаються державою. Крім системи права, на формування системи законодавства впливають і економічна і політична системи суспільства, форма державного устрою, структура державного апарату, правова культура законодавчих органів і всього населення.

Необхідно визначити оптимальні, з огляду на досягнення цілей держави, прийоми і засоби правового регулювання, зокрема способи закріплення та форми викладу правових приписів у нормативно-правових актах.

Потрібно зважитися на реальний стан чинного законодавства та законотворчої діяльності. В Україні нині йому властиві такі недоліки:

— надмірна декларативність законів, відсутність чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів, внаслідок чого такі закони “обростають” численними підзаконними актами, які нерідко інтерпретують положення законів на догоду відомчим інтересам;

— дублювання одних й тих самих норм у різних законах та інших нормативних актах;

— невиправдана поспішність у підготовці і прийнятті низки законів та інших нормативних актів;

— слабка соціологічна забезпеченість підготовки проектів нормативних актів, відсутність аналізу соціально-економічних та інших наслідків прийняття рішень.

Важливим є відстеження тенденцій у формування нових галузей та інститутів права, встановлюванні необхідності і доцільності існування та виникнення нових галузей, підгалузей та інститутів законодавства, а також комплексних утворень законодавства [23].

Перелік посилань

1. Назаренко Є. Закон у системі нормативніх актів України // Право України. — 1995, № 12. С. 11—18.

2. Заєць А. принцип верховенства права (теоретично-методологічне обгрунтовування) // Вісник академії правових наук України. — 1998, № 1 (12), С. 3—14.

3. Рабінович П. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник академії правових наук України. — 1998, № 1(12), С. 15—24.

4. Пиголкин А.С. Общая теория права. — М., изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1996, С. 165—167.

5. Мицкевис А.В. Правотворческое значение нормативного акта // Советское государство и право. — 1965, № 11, С. 49—57.

6. Самощенко И.С. Некоторые вопросы учения о нормативных актах социалистического государства // Правоведение. — 1969, № 3, С. 27—33.

7. Алексеев С.С. Общая теория права. — М., Юрид. литература, 1982, С 201—205.

8. Лившиц Р.З Теория права. — М., 1994, С. 139—145.

9. Тилле А.А. Время , пространство, закон. — М., 1965, С. 200—220.

10. Тихомиров Ю.А. Закон. Стимулы. Экономика. — М., Юрид. литература, 1989. С. 4—10.

11. Тихомиров Ю.А. Теория закона. — М., Юрид. литература, 1982, С. 50—60.

12. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М., Юрид. литература, 1996, С. 10-117.

13. Нерсесянц В.С. Право и закон. — М., Наука, 1983, С. 360—365.

14. Пиголкин А.С. Закон обязателен для всех. — М., 1971, С. 10—12.

15. Семчик В. Юридична сила закону // Вісник академії правових наук України. — 1998, № 4, С. 17—20.

16. Рабінович П. Конституційні принципи верховенства права // Юридичний вісник. — 1997, № 3, С. 66—69.

17. Зивс С.Л. Источники права. — М., Наука, 1981, С. 106—115.

18. Погорілко В. Проблеми розвитку законодавства України // Право України. — 1993, № 7—8, С. 45—47.

19. Лисенков С., Тихомиров О. Закон для законів: коментарії до розробки Закону “Про закони і законодавчу діяльність в Україні” // Віче. — 1995, % 5, С. 44—49.

20. Орзих М. Верховенство права — принцип практической деятельности государства и общества // Юридический вестник. — 1997, № 3, С. 69—71.

21. Рабінович П. Загальна концепція правової реформи в Україні // Вісник Академії правових наук України. — 1998, № 1 (12), С. 15—24

22. Погорілко В. Проблеми розвитку законодавства України // Право України. 1993, № 7—8, С. 3—7.

23. Музиченко П. Держава і право України на сучасному етапі. — К., 1999, С. 615—640.