ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ХІМІЧНА ЗАЛЕЖНІСТЬ ЯК БІОСОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЇЇ ПРИРОДА ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ

1.1 Проблема хімічної залежності у сучасній Україні

1.2 Поняття хімічної залежності, її біопсихосоціальна природа, механізми та закономірності формування

1.3 Чинники хімічної залежності

1.4 Критерії визначення хімічної залежності

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ОСОБАМИ З ХІМІЧНОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ

2.1 Індивідуальні та групові форми роботи

2.2 Використання програм реабілітації

2.3 Психокорекційна робота

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3 ДОСЛІДЖЕННЯ ЗМІНИ ЖИТТЄВИХ ПРІОРИТЕТІВ ПІД ЧАС ЛІКУВАННЯ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ З ХІМІЧНОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ

3.1 Методи і методики дослідження

3.2 Вибірка і процедура дослідження

3.3 Аналіз результатів дослідження

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Проблема алкогольної та наркотичної залежності залишається однією з найактуальніших у нашому суспільстві. Більшість лікарів на власному досвіді пересвідчилися, що примусове лікування хворого без його згоди і бажання не приносить позитивних результатів. У зв'язку з цим виникла потреба іншого підходу до розв'язання цієї проблеми.

На жаль, проблеми, пов’язані із вживанням хімічних речовин, що викликають залежність, дуже поширились останнім часом. Це явище охопило практично усі країни Східної Європи, а особливо, як повідомляють експерти ВОЗ, це стосується країн СНД. У нашій країні зловживання адиктивними речовинами (речовинами, що викликають залежність), набуло характер епідемії. Це потребує невідкладного втручання для зменшення шкоди від цього явища [6]. Але відповідних фахівців у цій справі досі недостатньо. Практично вони зосереджені у галузі охорони здоров’я. А дуже важливі сфери, такі як соціальна та правоохоронна, досі недостатньо задіяні внаслідок практичної відсутності добре підготовлених кадрів. Дуже важливе значення, на наш погляд, має поінформованість співробітників цих галузей щодо усіх аспектів проблем, пов’язаних із вживанням адиктивних речовин.

Залежність від психоактивних речовин є однієї з найбільш давніх загальнолюдських проблем. Ця хвороба вражає не тільки тіло і всі рівні особистості людини, але і руйнівно позначається на зовнішніх сферах його життя. З огляду на, етіологічні і патогенетичні механізми розвитку залежності, її лікування є складним процесом, що являє собою сполучення різних методів впливу - медикаментозного, психотерапевтичного, соціального і духовного. Вимагає спільних зусиль лікарів, психологів, соціальних працівників, священнослужителів, а також виняткову роль відіграють алкоголіки і наркомани, що видужали і мають власний досвід і спеціальні знання з проблеми.

Сучасні тенденції розвитку терапії і реабілітації наркозалежності полягають у застосуванні різних психотерапевтичних і не психотерапевтичних методів; вони характеризуються етапністю і фазністю, гармонійно доповнюючи один одного, використовуються принципи системного підходу. Особливого значення набуває робота міждисциплінарних терапевтичних колективів і обов'язкова участь у процесі реабілітації найближчого оточення хворого, а також інтенсивність і тривалість впливу.

Лікування хворого з обліком усіх вище викладених принципів досить дороге, в даний час у нашій країні особливо на сьогодні є очевидним, що тільки системний підхід подолання алкогольної і наркотичної залежності може забезпечити досягнення основної мети терапевтичного процесу. Ми розуміємо її як зміну відносини пацієнта до себе, до навколишнього світу, до своєї хвороби і як результат зміна світогляду.

Системність підходу в рішенні проблем наркозалежності досить добре виявляється в досвіді функціонування терапевтичних співтовариств. У світовій практиці відомо безліч різновидів терапевтичних співтовариств: Громади для наркоманів; Стаціонарні реабілітаційні центри; Амбулаторні програми; Руху груп самодопомоги [15].

Соціологи під наркотизмом розуміють «поширеність і характер споживання наркотичних речовин як соціальне явище» (А.А. Габіані, Я.І. Гілінський, Л. Є. Кесельман, А. Я. Вілкс [27]).

Наркотизм визначається і як особливе негативне соціальне явище — «негативне соціальне явище, сутність якого полягає у долучені до немедичного споживання наркотиків окремих груп населення» (В. М. Міхлін, Є. А. Дюбін [19]) та «соціальне явище, яке охоплює все, що пов’язано з наркогенними речовинами, їхнім вживанням і його соціальними наслідками» (Д. В. Колесов, С. В. Турцевич [19]).

Окрім цього, термін наркотизм уживається щонайменше в двох значеннях — вузькому і розширеному. У вузькому значенні термін наркотизм описує соціальні характеристики вживання одного класу адиктивних речовин — наркотиків (як сума фактів їхнього вживання). У розширеному значенні під наркотизмом розуміється набагато більш широкий спектр поведінкових проявів [13], ніж наркоманія або вживання наркотиків без залежності, тобто наркотизм означає вживання як наркотиків, так і інших адиктивних речовин, тобто адиктивну поведінку. А.А. Габіані і Я.І. Гілінський розширюють цей термін і до сукупності соціальних явищ, пов’язаних із адиктивною поведінкою. Останнє розуміння збігається з нашою позицією.

Наркотизм — це відносно новий соціальний факт, що включає в себе особливу соціальну реальність, яка пов’язана з виникненням нових соціальних груп, нових форм соціальних відносин, особливої субкультури і соціальних інститутів. З іншого боку — це соціальний процес, який можна розглядати в контексті соціальних структур, інститутів і відносин та у межах діяльнісної парадигми.

Об`єкт дослідження – психологічні особливості хімічно залежних людей.

Предмет дослідження – психологічний супровід людей з хімічною залежністю.

Мета дослідження - проаналізувати психологічні особливості людей з хімічною залежністю та виявити особливості супроводу хімічно залежних людей.

Завдання дипломної роботи:

• проаналізувати хімічну залежність як біосоціальне явище, її природу та закономірності формування;

• характеризувати соціальну роботу з особами з хімічною залежністю;

• провести дослідження зміни життєвих пріоритетів під час лікування та реабілітації хворих з хімічною залежністю.

Вирішення поставлених завдань передбачає використання таких теоретичних та емпіричних методів: аналіз літературних джерел, даних експериментів проведених провідними фахівцями в галузі медицини, порівняння, аналіз та синтез, тестування.

Гіпотеза дослідження – психологічна корекція та соціальна робота з хімічно залежними сприяє покращенню стану пацієнтів та прогресування вияву негативного стану до наркотиків та спихостимуляторів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що знаючи передумови виникнення хімічної залежності можна передбачити майбутні наслідки.

Практичне значення: вбачаючи негативні наслідки хімічної залежності створюється можливість для розробки та впровадження програм соціальної та психологічної допомоги хімічно залежним.

Структура роботи: робота складається зі Вступу, 3 розділів, Висновків, Списку використаних джерел та Додатку.

РОЗДІЛ 1 ХІМІЧНА ЗАЛЕЖНІСТЬ ЯК БІОСОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ, ЇЇ ПРИРОДА ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ

У першому розділі висвітлено стан проблеми хімічної залежності в сучасній Україні, поняття хімічної залежності, її біосоціопсихологічну природу, механізми, закономірності та чинники формування, розглянуто критерії визначення хімічної залежності.

1.1 Проблема хімічної залежності у сучасній Україні

Кількість хімічнозалежних зростає в усьому світі, в тому числі і в Україні. Наркоманія в Україні, на думку спеціалістів, давно набула ознак епідемії. Кількість людей, які вживають наркотики близько 100 тисяч (за офіційними даними). Реальна цифра людей, що вживають наркотики, за оцінками МВС, в 10-12 разів більша, і складає 800-900 тисяч, а тенета наркобізнесу ловлять все нові жертви. За даними Інтерполу, в Україні зареєстровано 65 тисяч розповсюджувачів наркотиків [34].

Молоді необхідно усвідомити, що вживання хімічно небезпечних речовин не просто шкодить здоров’ю людини, а й знищує, вбиває її. Наркоманія – це насамперед проблема молоді. Дослідження показали, що середній вік початку прийому наркотиків – 13-15 років, а в деяких містах нашої країни ще менший – 9-13 років. Наркоманія – це важка хвороба, яка дуже швидко розвивається. Середня тривалість життя людини після початку регулярного прийому наркотиків становить 7 років. Наркомани рідко доживають до 30-річного віку [57]. Як свідчать дослідження соціологів, часто вживати наркотики починають зовсім випадково, через цікавість. Молодь “знайомиться” з наркотиками на дискотеках і вечірках, в компанії з друзями. Існують й інші причини збільшення кількості наркоманів, а саме: економічна криза, безробіття, проблеми в особистому житті. Все це змушує людину за допомогою наркотиків шукати “кращого життя”, але це життя без майбутнього.

Зараз проблему вживання наркотиків жителями України та статистичні характеристики цього явища вивчають більш системно. Так, за даними МОЗ України станом на 1 січня поточного року кількість наркозалежних, що перебували на диспансерному наркологічному обліку, становила 84 325 осіб (179,03 на 100 тис. населення, 117,73 з яких — чоловіки, 61,3 — жінки). Ще 32 663 особи (69,35 на 100 тис. населення) перебували на профілактичному наркологічному обліку. Таким чином, станом на початок 2006 р. в Україні на наркологічному обліку в цілому знаходилися 116 988 осіб з наркотичними проблемами (248,4 осіб на 100 тис. населення). Кількість зареєстрованих осіб з наркотичною залежністю в Україні зросла з 22 466 у 1990 р. до 84 325 у 2005 р. Найбільша кількість наркозалежних зареєстрована у Дніпропетровській області — 13 446 хворих (387,1 на 100 тис. населення), Одеській — 7550 (314 на 100 тис. населення), Донецькій — 10 163 (218,1 на 100 тис. населення) та в Києві — 9097 (346,5 на 100 тис. населення). У 2005 р. 39 872 особи з тими чи іншими проявами наркотичної залежності отримали лікування, з них 11 339 осіб проліковано стаціонарно, 28 304 — амбулаторно. Важливо, що при цьому 11 187 осіб отримували наркологічну допомогу вперше, що становить 28% загальної кількості пролікованих у 2005 р [57].

В Україні підліткова наркоманія характерніша для великих міст, проте років до сімнадцяти частина «освічених» стрімко зростає. Пробували наркотик 29% юнаків і 12% дівчат. Як правило, це марихуана чи гашиш.

Серед психоактивних речовин, що їх пробують застосовувати молоді люди: токсини (клей), алкоголь разом із ліками, транквілізатори й седативні засоби без призначення лікаря, екстазі, ЛСД, амфетаміни, героїн, галюциногенні гриби, крек, кокаїн.

«Елементи наркокультури» поступово входять у свідомість підлітків — збільшилася кількість тих, хто про неї чув. Так, про амфетаміни 1995 року чули 13% опитаних, на сьогодні — 35% молодих людей, із них 0,6% уже спробували їх. Характерно, що про «модний» кокаїн і героїн найбільше чули дівчата. Сьогодні спостерігається певна тенденція просування в тінейджерському середовищі такого наркотику, як екстазі, — про нього знають 40% опитаних (1995 року — ледь 11%). До того ж екстазі вживали 1,2% юнаків і 0,6% дівчат. А серед тих, хто чув про марихуану, 11% уживали цей наркотик бодай один раз у житті.

Шість відсотків «новостворених» наркоманів отримали першу «дозу» в компанії друзів, котрі часто балансують на грані протиправної поведінки.

До того ж підлітки вважають легкодоступними марихуану, гашиш, інгалянти (клей, розчини), і доступність ця зростає. 4% хлопців і 2% дівчат як місце можливої покупки наркотику назвали школу (чи інший навчальний заклад). Якщо 1995 року шкідливими для здоров’я марихуану й екстазі вважали 76,4% підлітків 15—16 років, то зараз — лише 64%.

Причини — соціальні. Тотальна байдужість, спонукувана економічною кризою, руйнація соціокультурного середовища, мода дивитися «доросле» кіно, де круті герої однаково спортивні й порочні, руйнація життєвих орієнтирів.

З психотропними речовинами людство знайоме досить давно. В різні часи і ставлення до них було різним – від безапеляційно-позитивного до різко негативного. І тільки відносно недавно прийшло усвідомлення того, наскільки великою бідою загрожує людині їх вживання.

Реально, на державному рівні боротьба з наркоманією розпочалася лише на початку XX століття. Піонерами боротьби з цим лихом стали американці. Після серії відвертих публікацій про звичаї наркоманів, конгрес США ухвалив у 1914 році закон про заборону наркотиків. Ведеться боротьба з незаконним обігом наркотиків і в Україні [47]. У 90-ті роки минулого століття після того, як впала "залізна завіса", відбулося злиття організованих злочинних угруповань колишнього СРСР в потужні транснаціональні кримінальні структури. Еміграція нової хвилі, "службові відрядження", формування прошарку дрібних комерсантів, туризм – все це активно використовувалося в ході такого процесу. На теренах Радянського Союзу організована злочинність перетворилася в галузь з найвищими темпами розвитку. Наркобізнес став сферою діяльності високоорганізованих злочинних угруповань, з розподілом функцій з переробки сировини, транспортування і розповсюдження наркотиків.

Нові суверенні держави Середньої Азії, що з'явилися внаслідок розпаду Радянського Союзу, ввійшли в трансазіатську систему кримінальної діяльності, одну з ключових зон наркотранзиту.

Існуюча на пострадянському просторі суспільно-політична, соціально-економічна і адміністративно-правова деформація основ державності створювала сприятливий клімат для кримінальних структур.

Створилися передумови, що сприяли подальшому втягненню населення в такі форми економічної діяльності, як виробництво та збут наркотиків. У країнах та регіонах, де традиційні релігійні або культурні заборони в силу історичних причин виявилися ослабленими, значна частина громадян звернулася до "альтернативних" форм господарювання.

Нині наркоринок у країнах європейської частини СНД знаходиться в стадії реструктуризації. Зростає частка синтетичних наркотиків, особливо стимуляторів амфетамінного ряду, що відображає загальносвітову тенденцію. В той же час на ринку продовжують домінувати наркотики рослинного походження. В першу чергу, це стосується екстракційного опію і сировини для його виготовлення – макової соломки. Розчини опіатів застосовуються інфекційним шляхом. Найбільш поширеним наркотиком залишається маріхуана. Це пояснюється, зокрема, і тими обставинами, що дикоросла конопля, котра в європейській частині СНД росте на досить значних площах, цілковито покриває потреби відповідної сировини.

Велику небезпеку являє собою контрабандне ввезення героїну, що поступає із Афганістану транзитом через центральну Азію. В результаті постійного збільшення поставок афганського героїну споживання цього наркотику в європейській частині Російської Федерації та України за період з 1996 до 2000 року збільшилося в п'ять разів [47].

Ще одною загрозливою тенденцією стала поява на "чорному ринку" наркомістких медичних препаратів. Все більше розповсюдження набуває підпільне виробництво наркотиків амфетамінного ряду та штучних опіоідів. У підпільних лабораторіях, що розташовуються в приватних будинках або квартирах, виготовляють елерон, первитин, фентаніл та інші дуже небезпечні психотропні речовини та синтетичні наркотики.

На тлі подальшої експансії героїну афганського походження незаможньому ринку Західної Європи стає все більш явною тенденція до зміщення "Балканського маршруту" на його північну гілку. Це пов'язано, частково, з активізацією турецьких вантажних перевезень через територію України, Молдови, Росії, країн Закавказзя [61].

Через західні кордони в Україну, Білорусь, Росію, країни Прибалтики надходять синтетичні наркотики, в першу чергу, стимулюючі речовини амфетамінного ряду. Практично в усіх країнах, що виникли на територіях колишнього СРСР, помічене зростання особливо небезпечних злочинів.

Умови пострадянського періоду розвитку економіки та суспільно-політичних відносин майже скрізь у регіонах виявилися схожими. В таких умовах запобігти загальним негативним тенденціям неможливо – можна лише максимально зменшити їх наслідки. При цьому завдання боротьби з організованими формами злочинності, особливо тими, що мають міждержавний характер, отримує статус міжнародної проблеми. В наш час на території країн СНД формуються транснаціональні злочинні спільноти, діяльність яких поширюється на більш віддалені країни та регіони; контрабанда стає майже нормою ведення зовнішньоекономічної діяльності.

"Прозорість" кордонів на просторі СНД виступає як фактор, що зумовлює систему діяльності цих угрупувань. Додаткові проблеми створюють міграційні та демографічні процеси.

Організована злочинність досить спритно пристосовується до умов, що змінюються. Так, якщо в 1993-1994 роках "класичними" для країн СНД формами злочинної діяльності були ошукування вкладників, афери на ринку нерухомості, шахрайство з фальшивими авізо, то сьогодні панівними стали наркобізнес, крадіжка та контрабанда автомобілів, перевезення нелегальних мігрантів, випуск контрабандної продукції.

Сучасні процеси глобалізації наркобізнесу, як і організованої злочинності взагалі, не могли обійти територію України. Звичайно, наша країна ще не перетворилася в значний ринок збуту "важких" наркотиків (зокрема через низьку купівельну спроможність населення) – наркоринок України поки що знаходиться на стадії формування. В нашій країні немає великомасштабного виробництва наркотиків, хоча макова соломка і її похідні місцевого виробництва не тільки поширені на внутрішньому підпільному ринку, але й експортуються (в чималій кількості) в сусідню Росію. Українські кримінальні угруповання в більшості випадків не розглядають наркобізнес – як основне джерело прибутків. Не сформувалася в Україні і своя наркомафія, як система сталих корупційних зв'язків між кримінальними наркоугрупованнями та представниками органів державної влади. В той же час викликають занепокоєння тенденції, що спостерігаються в розвитку наркоситуації, котрі в подальшому можуть призвести до досить серйозних негативних наслідків.

З початку 90-х років Україна проводить активну політику, спрямовану на інтеграцію в європейські та світові структури, на лібералізацію зовнішніх економічних, політичних і культурних зв'язків. Проте, відкритістю країни скористалися міжнародні кримінальні структури, в тому числі транснаціональні наркосиндикати. Таким чином, якщо на початок 90-х років громадяни України мали уяву про "важкі" наркотики загалом лише як про одну з реалій життя західних країн, то на сьогодні споживання героїну стало відносно поширеним (у порівнянні з минулим) явищем і у нас. Все більше мешканців України не тільки споживають наркотики, але і опиняються втягнутими в незаконні операції з наркотичними, психотропними речовинами та прекурсорами, що їх проводять наркосиндикати [47].

В Україні немає жодного міста або регіону вільного від наркотиків.

З початку 90-х років число наркозалежних щорічно збільшується на 10-12%, з цього числа на дорослих приходиться тільки 27%, тоді як на підлітків – 60%, а на дітей у віці від 11 до 14 років – 13%. Середній вік наркоспоживача в Україні щороку знижується на 0,1-0,15 року. За останні п'ять років кількість споживачів наркотиків серед дітей та підлітків у віці до 16 років збільшилася на 45%, в тому числі кількість таких неповнолітніх з діагнозом наркозалежності збільшилася на 25% [57].

За останні роки серед споживачів наркотиків починає домінувати вікова група від 20 до 30 років, що відповідає загальноєвропейській тенденції. Особи у віці до 30 років складають у нас приблизно 90% споживачів наркотиків. Практично всі наркозалежні – люди активної вікової категорії, особи до 30 років серед них перевищує 79%.

Приблизно 1,7% наркоманів – учні середніх навчальних закладів, 1,9% – студенти, приблизно 20% – працюючі, решта – непрацюючі асоціальні елементи. Серед наркозалежних 80% вживають опіати, головним чином екстракційний опій.

Останнім часом спостерігається диверсифікація ринку наркотиків: якщо на початку 90-х років єдиним наркотиком, що був представлений на ринку, є диметилморфин (димитрол) – сурогатна витяжка із макової соломки, – то на сьогодні в Києві приблизно 20% наркозалежних споживають опіум, 10 % – стимулятори амфетамінного ряду. Аналогічна тенденція спостерігається і в деяких інших містах України. В той же час спостерігається зростання наркоманії в сільській місцевості, де (як і в невеликих містах) домінуючим наркотиком залишається вже згадуваний екстракційний опій (споживачі марихуани не входять в цю групу, тому що дуже рідко звертаються за медичною допомогою в зв'язку із зловживанням наркотиками).

Наркоманія в Україні має свої характерні особливості. Якщо в більшості країн споживання наркотиків – справа особиста, то у нашій країні вона має груповий характер. Це, між іншим, призводить до розповсюдження серед наркозалежних спільних хвороб, а також до формування окремої субкультури, до поширення мережі "вторинних" кримінальних стосунків, і в кінцевому рахунку – до соціальної маргиналізації споживачів наркотиків. Іншою специфічною рисою є те, що в значній кількості випадків споживач отримує наркотик не в результаті купівлі-продажу, а як оплату за певні послуги, переважно кримінального характеру.

Таким чином, наркоманія в Україні, можливо, навіть більшою мірою, ніж в багатьох інших країнах, пов'язана із злочинністю.

Наркоманія безпосередньо пов'язана з проблемою СНІДу: 73% ВІЛ-інфікованих в Україні є споживачами ін'єкційних наркотиків. Згідно з офіційною статистикою, в нашій країні 3,5 тисяч хворих на СНІД. За неофіційними даними експертів Міністерства охорони здоров'я, число ВІЛ-інфікованих складає 436 тисяч чоловік (майже 1% населення країни), причому 70% з них – молодь. Частка хворих СНІДом в загальній чисельності населення в Україні втроє більше, ніж в Росії. Таким чином, наша країна займає перше місце серед країн Центральної та Східної Європи за кількістю ВІЛ-інфікованих [57].

Розповсюдження наркоманів в Україні – один з багатьох симптомів загального зниження рівня здоров'я її громадян. Правоохоронні органи України вживають заходів протидії наркоагресії проти нашої держави і використання території країни, її громадян та економічного потенціалу в незаконних операціях з наркотиками. За останні роки в Україні завдяки зусиллям правоохоронних органів намітилися позитивні тенденції, що сприяють певній стабілізації наркоситуації.

Боротьба з міжнародним наркобізнесом може бути ефективною лише за політичної волі держави діяти у цьому напрямі, присутність якої послідовно демонструється Україною як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях. Діяльність структур міжнародного наркобізнесу розглядається в Україні як безпосередня загроза національній безпеці, генофонду української нації, як фінансова основа міжнародного тероризму і політичного екстремізму.

Наша країна першою серед країн СНД прийняла спрямоване на боротьбу з незаконним обігом наркотиків законодавство, яке відповідає положенням норм міжнародного права, зокрема Віденської конвенції ООН 1988 року "Про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин". Верховна Рада України 15 лютого 1995 року прийняла закони "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів і зловживання ними" та цілої низки інших актуальних законів та правових актів [57]. Таким чином, наша держава встановила особливий правовий режим обігу наркотичних засобів, складовими частинами якого став державний контроль над операціями з такими речовинам, введення обмежень на їх використання, спеціальний перелік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, контроль над їх обігом.

Медичну допомогу наркозалежним в Україні надають 48 територіальних наркологічних установ (25 з них — на обласному рівні), 4 спеціалізованих наркологічних лікувально-профілактичних заклади (ЛПЗ) та 28 спеціалізованих амбулаторних наркологічних кабінетів, у тому числі й для підлітків віком 15–17 років. У ЛПЗ різних профілів та форм підпорядкування функціонує більше 6 тис. наркологічних стаціонарних ліжок. Практично всі сільські районні лікарні мають амбулаторні наркологічні підрозділи з лікарем-наркологом, однак в основному вони надають тільки детоксикаційні медичні послуги особам з наркотичною залежністю (близько 620 по всій країні) [42].

Україна активно підтримує ініціативи міжнародного співробітництва, спрямовані на боротьбу з транснаціональним наркобізнесом. Вона виступає в якості однієї з сторін всіх трьох конвенцій ООН, що регулюють питання обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів. За ініціативою України Генеральна Асамблея ООН в 1990 році прийняла політичну декларацію і Всесвітню програму дій, оголосивши 90-ті роки десятиліттям боротьби з незаконним виробництвом і розповсюдженням наркотичних засобів та психотропних речовин.

Отже, вивчення джерел та стану проблеми хімічної залежності в сучасній Україні показало, що існує значна кількість хімічнозалежних людей. Ринок хімічних та наркотичних препаратів поповнюється та поширюється з новою силою. В напрямку зниження такої ситуації працюють і соціальні служби і правоохоронні органи.

1.2 Поняття хімічної залежності, її біопсихосоціальна природа, механізми та закономірності формування

Хімічна залежність - це не розбещеність, не безвольність, не аморальність, не відсутність любові до близьких, не результат якого-небудь іншого захворювання. Усі перераховані вище пороки - це результат і прояв первинного захворювання, хімічної залежності від речовин, що викликають зміни настрою [35]. Хімічна залежність - це глобальне захворювання розуму, душі, тіла. Іншими словами, хвороба уражає людини на багатьох рівнях.

Розглянемо фізичний рівень: людина попадає в хімічну залежність від речовини. Це своєрідний полон, що згодом перетворюється в рабство. Хімічна речовина (алкоголь або наркотик) циркулює по організму, впливаючи в обмін речовин, уражаючи численні органи і системи. Спочатку організм бурхливо реагує, даючи хазяїнові зрозуміти, що йому погано, але за численними емоційними, соціальними і психологічними причинами людин не прислухається до цих сигналів, і тому нічого не залишається, як здатися і пристосуватися до того, що він не в силах змінити. Всі органи і системи змінюють свою роботу, щоб справлятися з всіма дозами алкоголю, що збільшуються, і наркотику, і коли надходження припиняється, організм дуже болісно реагує, він чекає і вимагає нового надходження речовини. Дискомфорт досягає такого рівня, що вся енергія, думки, почуття й емоції спрямовується на те, щоб знайти алкоголь і ужити його, долаючи усі перешкоди на шляху до жаданої мети. Це фізична тяга, що керує поводженням залежної людини часом на підсвідомому рівні.

Є два аспекти фізіологічних проявів хвороби. Хімічна залежність у багатьох випадках має генетичну основу. Якщо хто-небудь із членів родини, навіть не прямих родичів, страждав від цього захворювання, тобто підстави припускати, що у вашої близької людини є генетична схильність до хімічної залежності [47].

Інший аспект фізичних проявів цього захворювання - це хвороби, що супроводжують хімічну залежність. Звичайно ці люди страждають розладами травної системи: гастрит, виразка шлунка і 12-типалої кишки, геморой, зміни в печінці, що часто переходять у цироз. Практично жоден орган не залишається без змін. Нирки, серце і серцево-судинна система, мозок і центральна нервова система піддаються впливові речовини. Причому з припиненням його вживання багато хто із соматичних захворювань ідуть. Але в деяких випадках зміни бувають необоротними.

Наступна сфера, яка значно уражується - це інтелектуальна. У результаті ушкодження мозку порушуються розумові процеси, пам'ять. Залежна людина іноді складно співвідносить події в часі, з'являються порушення пам'яті і загальний стан розумової сфери можна охарактеризувати як алкогольну або наркотичну залежність. Алкоголь або наркотик завжди присутні у всіх думках людини, що попали до нього в полон. Залежний завжди знає, коли і що, і скільки він вживав останній раз (якщо в нього не було порушень пам'яті), і завжди дивиться в майбутнє у контексті що очікує або не очікує його вживання. Якщо він вирішує "зав'язати" і "зав'язує", то рахує дні, коли він не вживав хімічних речовин, і завжди знає, скільки часу не вживає алкоголь і наркотики. Словом, якщо ви хочете зрозуміти, що таке алкогольна або наркотична залежність, уважніше придивитеся, що і як говорить залежна людина про вживання [62].

Що стосується уражень духовної сфери, потрібно відмітити, що їх важче відчути і важче діагностувати в силу нерозуміння, що таке духовність. Духовність нами визначається як якість взаємин людини з людиною. Духовність пов'язана із системою відносин і цінностей людини. До найбільш значимих відносин відносяться відносини з родиною, із суспільством, із собою і Богом. У хімічно залежної людини в міру розвитку захворювання ці природні відносини і пов'язані з ними цінності витісняються відносинами з хімічною речовиною. Відносини з речовиною стають на верхню сходинку цінностей хімічно залежної людини, всі інші цінності втрачають значимість, рівень духовності знижується і може зовсім зійти на нівець. Звичайно близькі до хімічно залежного люди приймають усе це на свій рахунок. Вони вважають, що якби він /вона любив /любила, то кинув би /вживати. Але залежна людина - у полоні в речовини, і зниження значимості у відношенні відбувається не з його доброї волі. Воно є проявом хвороби.

Перш ніж ми перейдемо до власне поняття "насінної хвороби", потрібно сказати, що хімічна залежність - хвороба первинна в тому значенні, що вона не є ускладненням якого-небудь іншого захворювання. Усі перераховані вище прояви варто лікувати в сукупності і пам'ятати, що перебування в омані щодо природи захворювання може дорого обійтися і жертві №1 і всім близьким йому/їй, що схильні розглядати кожну кризу не як спалах, загострення, а як окремий, не пов'язаний із загальною динамікою криза, що от пройде, а потім усі буде добре і всі проблеми розв'яжуться.

Лише деякі хімічно залежні є єдиною діючою особою драми, що розігрується. Вони, як герої шекспірівської трагедії, спрямовують усіх діючих осіб на шлях остаточного нещастя. Кожна людина, чиє життя, так чи інакше, порушена хімічною залежністю, піддається впливові його хвороби, але найбільше сильно наслідок захворювання позначається на членах родини, де живе залежна людина. Близькі не можуть відвернутися від залежного і його проблеми, це означало б повне руйнування власного життя, а також зрадництво своєї коханої людини саме в той момент, коли вона більше всього потребує допомоги [62].

Тому вони зупиняють свій вибір на єдиному зрозумілому їм критерії - вони залишаються і пристосовуються до його хвороби, виробляючи такий стиль поводження, що дає їм можливість отримувати мінімальний особистий стрес. Щодня йдучи на компроміс, вони починають, не жити, а виживати. Зробивши установку на виживання, виробивши пристосувальні і захисні реакції і моделі поведінки, вони замикаються в цих стилях поводження. Вони добре спрацьовують у родині і забезпечують співзалежним (так ми називаємо людей близько й емоційно зв'язаних з хімічно залежною людиною) захист від усі зростаючого болю. Розглянемо ці захисні механізми. Це надвідповідальність, надприхильність, серйозність, самознущання, маніпулятивність, надконтроль і жалість до себе. Від чого захищають співзалежних ці механізми? Від почуттів: від почуття образи, гніву, страху, провини і страждання. Вони як би ідуть від усвідомлення цих хворобливих почуттів і привносять сформовані моделі поводження і в усі інші взаємини.

Система захисту і подавлені (невиражені) почуття стають проблемою для всіх членів родини.

Таким чином, родина психологічно страждає. Виникає питання, чому ж захисні механізми, що покликані захищати від болю, стають не помічниками, а руйнівним ворогом? Тому що вони є ілюзією, яка ніби-то змінює реальність і робить її такою, якою ми хочемо її бачити. Вони не усувають хаос і плутанини, а лише допомагають родині функціонувати в цих умовах. Вони зберігають систему сімейних зв'язків, але в той же час зміцнюють і затягують хворобу.

Захист від болю - лише один із симптомів психологічного неблагополуччя. Другий - це заперечення. Заперечення - це небажання бачити, у чому причина всіх проблем у родині. Насамперед, співзалежні поводяться так, ніби-то проблеми немає. Ховають її від себе і навколишніх, не видають головного "сімейного секрету", позбавляючи себе допомоги ззовні [60].

Третій - це омана, самообман. Співзалежні намагаються уникнути зіткнення з проблемою, наприклад, відмовляються ходити разом на вечірки, не говорять про проблему, виправдують надмірне вживання тим, що в людини робота така (там усі п'ють), тим, що було свято (ну як не випити), тим, що армія зламало людину, тим, що він один (немає дружини/чоловіка, своєї родини).

Чоловік і жінка і матері обвинувачують себе, ідучи в самозвинувачення: "Якби я була кращою матір'ю, більше б наглядала б або контролювала, те ...", "Якби я була кращою господаркою, більш привабливої зовні, краще б готувала та інше, те ...".

Коли родина визнає наявність головної проблеми - хімічної залежності, то намагається сховати її. У життя входять зніяковілість, страх, провина, фрустрація, почуття поразки, занепокоєння, недовіра, образи, взаємні обвинувачення, жалість до себе - іншими слонами, негативні почуття.

На фізичному рівні у членів родини теж відбуваються зміни. В їх основі лежать ці самі негативні почуття, посилення напруженості і занепокоєння і постійний стрес. Організм реагує на стрес захворюваннями типу гіпертонії, мігрені, виразки шлунка, проблем з переїданням або недоїданням, серцево-судинними й онкологічними захворюваннями. Серед людей, близьких хімічно залежному, цілком здорових людей немає.

Тепер подивимося, як хвороба уражає людей на поведінковому рівні. Насамперед, це поведінка хімічно залежної людини, що усе більше виходить з-під її контролю, і у зв'язку з утратою контролю, співзалежний починає контролювати його поведінку і вживання (знищувати алкоголь, наркотики, забирати гроші), повністю контролювати фінанси родини; контролювати кількість уживаного, благати, загрожувати, обвинувачувати себе, виправдувати, підтримувати алібі, зв'язані з уживанням, платити борги.

Таким чином, діючи і реагуючи нормально на ненормальну ситуацію, близький хімічно залежному людина стає головним посібником його хвороби. Рятуючи залежного від болю і відчуттів наслідків свого вживання, близькі люди затягують плин його хвороби і момент звертання за допомогою. Такий стиль поведінки можна назвати потуральним. Це щира спроба допомогти, уберегти від болю і зберегти родину від повного розпаду, що не спрацьовує, викликаючи почуття розпачу і безнадійності і, як результат, без допомоги ззовні, головним чином фахівців і Ал-Анона, приводить до розпаду родини, а іноді загибелі її членів. Такого роду поведінка є результатом простого нерозуміння сутності хвороби. Родина розглядає всі пов'язані з хімічною залежністю проблеми як окремі, ізольовані кризи, а не як ланки в ланцюзі хронічного, прогресуючого захворювання. Вони вірять, що якщо ця криза мине, все буде добре. Вони не говорять про цьому і не думаю" про те, що все це буде повторюватися, намагаються не думати, не говорити, і продовжують перебувати в полоні залежності. Це поведінковий рівень хвороби спів залежних [60].

Що ж відбувається на соціальному рівні. Життя в родині стає хаотичним, хворобливим і непередбаченим і як результат цього з'являються нові ролі, правила і ритуали. Продуктивне спілкування в родині зникає, члени родини відокремлюються один від одного через хворобливість взаємин і через страх вияву хвороби. Неписані правила, за якими починає функціонувати родина, говорять: не говори, не почувай, не довіряй. Правила стають ригідними і нелюдськими, а головне, що вони сприяють збереженню статус-кво за будь-яку ціну.

Таким чином, соціально родина страждає в результаті роз'єднання її членів і порушення зв'язку з навколишнім суспільством. Вона як би перетворюється в руїни, що загороджені стіною, за яку ніхто не може проникнути, щоб реставрувати спорудження.

Стан родини можна охарактеризувати як хронічний. Це означає, що в членів родини, як і в хронічно залежних, теж бувають зриви, і якщо нічого не робити з цим станом, то залежність буде наростати, тобто буде руйнуватися як психічне, так розумове і фізичне здоров'я. Щоб родина видужувала, треба зосередитися на особистому видужанні кожного члена родини. Це буде внеском кожного в здоров'я родини в цілому.

Розглянемо стадії розвитку залежності від психостимуляторів. В обіході часто вживають поняття "залежність", але яким же чином, незважаючи на безліч неприємних наслідків від прийому наркотику, людина стає цілком залежним від хімічної речовини. Дійсно, хімічна залежність надто рідко формується миттєво. Здавалося б, у людини є час для того, щоб подумати і відмовитися від наркотику. Розглянемо стадії, які проходять взаємини людської душі і наркотику.

Стадія 1. Попередники.

У старших класах загальноосвітніх навчальних закладів певна частина підлітків вже курять і періодично вживають алкоголь.

Світова статистика ще в 60-і роки показала, що діти, що мають досвід куріння і вживання алкоголю, набагато більш схильні до вживання наркотичних речовин.

Паління і вживання алкоголю фактично і є першим у житті молодої людини досвідом використання хімічних речовин для зміни стану власної душі.

Нікотин і алкоголь як би прокладають у людській душі непомітну доріжку для наркотиків. Їхнє вживання поволі говорить молодій людині: "Задоволення і розслаблення набагато легше одержувати за допомогою сторонніх хімічних речовин, чим за допомогою зусиль власної душі" [17].

Як показують проведені в нашій країні соціологічні опитування, середній вік початку паління і прийому алкоголю, що 10 років тому складав 14 - 15 років, на сьогодні став молодшим 10 - 11 [17].

Такий ранній початок знайомства з психоактивними речовинами означає, що молода людина входить у підліткову кризу самоусвідомлення вже будучи упевненим, що власні психологічні труднощі можна переборювати не самому, а за допомогою сторонньої хімії.

Батьки і зовнішнє середовище вже дозволили йому це.

Стадія 2. Експериментування.

Найчастіше вже у старших класах школи у шкільних туалетах підліткам наркомани або дорослі постачальники наркотику починають наполегливо пропонувати спробувати ту або іншу хімічну речовину.

Дуже часто такі пропозиції надходять після прийому алкоголю (як правило, після випитої банки пива). Найчастіше хлопцям пропонують косячок з маріхуаною або різнобарвні таблетки екстази або амфетамінів.

Шприц з первитином, як засіб "більш серйозний", перший раз найчастіше постачальники намагаються підсунути підліткам під час літніх канікул, як правило теж пропонуючи "підсилити кайф" після невеликої дози алкоголю. Якщо молода людина погодилася спробувати, то після першого прийому ніякої залежності в гнітючої більшості хлопців не виникає. Однак стан підлітка після прийому! наркотику скоріше приємне, чим неприємне. Тому в голові відкладається перша думка, що веде до залежності [17].

Стадія 3. Толерантність.

Після дозволу собі повторного прийому психостимулятора включається механізм, що ми вже описували. З'ясовується, що повторити задоволення від першого прийому неможливо. Молода людина в пошуках "кайфу" починає приймати все більшу і більшу дозу наркотику. Прийом наркотику під час канікул заміняється прийомом наркотику у вихідні дні. Молоді люди зникають з будинку на усі вихідні, а ранком у понеділок вони не в змозі прокинутися, щоб піти в школу або в інститут, університет.

Організм починає звикати до постійної дії стимулятора. Інтерес до наркотику непомітно витісняє інтерес до навчання, спортові, комп'ютерові і будь-які інші захоплення молодої людини. Не визнаючи цього, вона починає відкладати усі свої справи на завтра, дозволяючи собі "ще один день покайфувати". "Як виняток" вона починає вживати наркотик і в будні дні.

Хімічна залежність може ще і не сформуватися, але організм уже звик до постійного впливу наркотику. Лікарі говорять, що він став толерантний до нього.

Стадія 4. Пристрасть.

Непомітно для підлітка пошук "кайфу" стає головною метою його життя. Обманюючи сам себе, він перестає займатися будь-чим, окрім пошуку і прийому наркотиків. Неправда стає головним принципом життя молодої людини. Шантаж батьків, перепродаж наркотиків і дрібне злодійство, тобто способи добути гроші на чергову дозу, стають чи ледве не єдиними формами його поведінки.

У молодої людини падає рівень життєвої енергії. Вона перестає цікавитися власною зовнішністю, може навіть не митися. Занижується рівень самооцінки. Самолюбство стає хворобливим. Найчастіша фраза, що чують батьки: "Так, я - нікчема, не хочете - не любіть мене". Юнак починає конфліктувати із усіма навколо, практично перестає вчитися і з'являтися у школі.

Проблеми, що виникають в житті молодої людини безкінечні, вона не пов'язує їх з прийомом наркотику. З наркотиком асоціюється тільки одержуване задоволення.

Стадія 5. Залежність.

Підліток починає розуміти, що проблеми, які виникають, пов'язані з прийнятим їм психостимулятором. Але контролювати частоту прийому і дозу наркотику він уже не може. У молодої людини виникає почуття провини перед усіма і комплекс самозвинувачення. Він починає спроби самостійно кинути наркотики, але вже не в змозі це зробити через тяжку депресію, що виникає під час скасування.

Для того щоб заглушити почуття власної провини і відчуття нездатності припинити прийом психостимулятора, він приймає усі великі і великі дози наркотиків. Усякі спроби з боку батьків і друзів домогтися відвертості або допомогти залишаються безуспішними.

Молода людина всі частіше переносить один або трохи стимуляторных психозів. Контролювати себе стає практично неможливо [21].

Він залишається на самоті. Йому здається, що довкола нього утворився вакуум, йому комусь довіритися, крім таких же наркоманів, як він сам. З'являється ненависть до себе, вона доходить до такого ступеня, що молоді люди все частіше й частіше задумуються про самогубство.

Вони бояться лікарів і не знають, як одержати допомога. Але якщо не одержують неї, то вмирають.

Основний механізм формування залежності і її наслідків єдині як від алкоголю, так і від наркотичних речовин. Специфікою його прояву можна назвати більш короткий часовий відрізок формування залежності в наркомана (від моменту експериментування з психоактивным речовиною). Часто залежний чергує психоактивные речовини (спиртне, наркотики). Незважаючи на визначені відмінності у формуванні залежності, суть їхнього впливу на людину єдина. Так і єдині шляхи видужання хворих алкоголізмом і наркоманією.

Сутність хвороби залежності у втраті контролю над уживанням.

Залежний – це людина, що не може свідомо контролювати вживання і, що не може відповідати за своє поводження, після того як почне вживати [6].

Хвороба залежності складається з двох елементів: психологічної залежності, що приводить до того, що наркоман/алкоголік не уявляє собі життя без вживання і фізіологічної чутливості. Незважаючи на те, що кожне уживання викликає усе більше проблем зі здоров'ям, родиною, що оточують, законом залежна людина вживає знову і знову.

Саме дивне те, що незважаючи на очевидні симптоми сам наркоман/алкоголік майже до кінця не вірить, що він хворий.

Залежність відноситься до особливої групи захворювань, де заперечення хвороби, її симптомів, є проявом захворювання.

Еволюцію вживання хімічно активних речовин, що приводить до формування залежності, можна обрисувати так:

Контакт із речовиною. Як правило перший досвід викликає позитивні відчуття.

Експериментування. Кількаразове повернення до вживання хімічно активних речовин у чеканні визначеного фізичного й емоційного стану. Пошук саме тих хімічно активних речовин, що, на думку самого експериментатора, найбільш оптимальні і прийнятні.

Уживання. Усі зростаючий кількісний і якісний прийом хімічно активних речовин.

Зловживання. На визначеному етапі свого життя людина, що вживає, починає цілком утрачати контроль над тим, скільки він ужив.

Отже, хімічна залежність – це захворювання, яке уражає всі рівні організації організму та виявляється специфічною поведінкою людини. Людина страждає не тільки фізично, але і психічно.

1.3 Чинники хімічної залежності

Людина – істота соціальна. Усі ми невідривно зв'язані із соціумом. Соціум – це наша родина, друзі, колеги, сусіди, суспільство в цілому. І на соціальному рівні є передумови для розвитку наркоманії [21].

Деякі соціальні передумови: вживання хімічних речовин (алкоголь, тютюн) - традиційно і легально, вживання - соціальна норма, нормально не вживати ( скажемо алкоголь, тютюн або маріхуану), неповна родина, нездорова атмосфера в родині (навіть у повній), часті переїзди, залежність у родині, доступність речовин, мода, реклама - не тільки пряма реклама алкогольних напоїв, але і непряма, наприклад реклама знеболюючих таблеток, відсутність чітких життєвих орієнтирів, розірвана зв'язок поколінь, відсутність позитивного дорослого - прикладу здорової моделі поводження.

Соціальні прояви: зміна кола спілкування, суспільство відкидає наркоманів і боїться їх, нецікаво і непотрібне суспільство, відносини "ти мені - я тобі", маніпуляції, обман, ізоляція, втрата соціальних навичок, навколишній світ сприймається вороже, втрата друзів, довіри, руйнування відносин у родині, втрата роботи, навчання, злочину.

Усе це так само необхідно відновлювати. А це дуже довгий і важкий процес, пройти через який, маючи хвору психіку, але не маючи допомоги, практично не можливо.

Людина ще і духовна істота і має визначені духовні потреби. Докладніше ми будемо говорити про це пізніше.

Передумови до наркозависимости на духовному рівні.

Декларується одне - у реальності інше. "Подвійний стандарт", як наслідок моральна дезорієнтація.

Позиція дорослих стосовно дитини "от виростеш, улаштуєшся на роботу, і так далі" - отоді життя. Ні життя в сьогоденні.

Відчуття безглуздості життя.

Відсутність контакту з В.С.

Перекручування образа "Вищої сили" (Бога).

Немає свого місця у світі, розгубленість.

Духовна порожнеча.

Нудьга.

Духовні наслідки наркоманії:

Саморуйнування.

Думки про самогубство або спроби суїциду.

Втрата інтересу до життя.

Гнів на Бога.

Утрата моральних цінностей, деградація особистості.

Самознищення.

Сучасній науці добре відомо, що наркоманія - захворювання хронічне, прогресуюч і невиліковне.

Хронічне - тому що завжди залишається можливість рецидиву, більш того, це найбільш рецидивне захворювання (рецидив - зрив) [47].

Прогресуюче - тому що руйнування будуть тільки збільшуватися. Крім того, починаючи вживання знову, уже неможливо повернутися в першу стадію контрольованого споживання.

Невиліковної наркоманія вважається не тільки тому, що на сьогодні медицина не знає засобів ліквідувати особливості обміну речовин в організмі наркомана. Але і тому, що жодна людина не здатна цілком позбутися від усіх своїх проблем: психологічних, тілесн і духовних. Але ж саме ці проблеми і є причинами багатьох хвороб, у тому числі і наркоманії. Тобто неможливо видужати, але можна видужувати.

Важливим у розумінні причин залежності є відносний внесок кожного фактора в залежності від соціального настрою суспільства, особливостей культурних традицій і звичаїв, етнічної своєрідності населення, характеру і властивостей наркотику і, нарешті, етапу розвитку пристрасті. Таким чином, провідними можуть ставати то одна, то інша група факторів.

Таким чином, причини можуть бути різними, вони сугубо індивідуальні в кожнім окремому випадку. Цей факт необхідно враховувати при аналізі причин наркотизації для визначення змісту реабілітаційних заходів [13].

Якщо в родині дитина приховує свій негативний соціальний досвід, то в школі вона, навпаки, демонструє його. У результаті стала створюватися атмосфера бездуховності, безкультур'я і моральної розбещеності. А як наслідок усього цього - залучення до алкоголю, тютюнопаління, вживання наркотиків.

Одна з вагомих причин вживання наркотиків - проблема проведення вільного часу. По-перше, у наш час молодій людині дуже важко знайти можливість повноцінно відпочити. Сучасні дискотеки і місця відпочинку сьогодні недоступні більшості молодей. Сидіти вдома з батьками дуже нудно. І коли знайомі пропонують безкоштовно спробувати наркотики - це виглядає, як правило, дуже спокусливо. По-друге, у повсякденній культурі українського суспільства сильна традиція пасивного проведення дозвілля, заснована на вживанні "легального наркотику" - алкоголю. І дуже часто молода людина ще в родині переймає установку розслаблюватися за допомогою хімічної речовини. А тому що алкоголь - це вже "не модно", тому молодь і втягується у вживання наркотиків.

Отже, в поширенні хімічної залежності значне місце посідають соціально-психологічні фактори. Найбільшого поширення ці фактори набувають серед дітей-підлитків.

1.4 Критерії визначення хімічної залежності

Хімічна залежність. Ця стадія нагадує точку відліку, коли кількісні процеси переходять у нову якість функціонування організму і психіки людини. Тоді алкоголь і наркотики для залежної людини стають важливіше повітря і води, тому що вони, на його думку, визначають фізичний і емоційний стан.

Ознаки і симптоми можливого вживання хімічних речовин.

Фізіологічні ознаки: блідість шкіри; розширені або звужені зіниці, що почервоніли або мутні очі; уповільнена, незв'язна мова; втрата апетиту, схуднення або надмірне вживання їжі; хронічний кашель; погана координація рухів (пошатывание або спотыкание).

Поведінкові ознаки: безпричинне порушення, млявість; підвищена працездатність; наростаюча байдужність до усьому, погіршення пам'яті й уваги; відходи з будинку, прогули в школі по незрозумілих причинах; труднощі в зосередженні на чомусь конкретному; безсоння; хвороблива реакція на критику, часта і різка зміна настрою; підвищена стомлюваність; небажання спілкуватися з людьми, з якими раніш був близький; зниження успішності в школі; постійні прохання дати грошей; пропажа з будинку цінностей, книг, одягу, відео- і аудіотехніки; часті телефонні дзвоники; самоізоляція, відхід від участі в справах, що раніш були цікавими; часту брехню, спритність, облудність; відхід від відповідей на прямі запитання, схильність складати небилиці; неохайність зовнішнього вигляду; схильність до прослуховування специфічної музики; проведення більшої частини часу в компаніях асоціального типу [33].

Очевидні ознаки: сліди від уколів, порізи, синці; папірці і грошові купюри, згорнуті в трубочки; маленькі, закопчені ложечки; капсули, пухирці, бляшані банки; пачки лік снотворної або заспокійливої дії.

Тимчасові відрізки формування всіх стадій залучення людини в хімічну залежність дуже індивідуальні.

Отже, алкоголь і інші хімічно активні речовини впливають руйнують усі сфери людини - фізичну, психічнi, соціальнi і духовну.

Основні характеристики захворювання.

Хронічна. Формується і протікає протягом тривалого часу. Як і всі інші хронічні захворювання має специфічний вплив на особистість і передбачуваний плин і динаміку хвороби. Це хвороба, яку можна зупинити, але не можна вилікувати. Єдино діючою альтернативою для алкоголіка і наркомана є повне стримування від хімічно активних речовин до кінця життя. Навіть незначна доза може спровокувати виникнення прагнення до вживання і привести до поновлення захворювання. Протягом місяців і років, поки залежний утримується від уживання, він поводиться так само, як і інші люди. Як тільки він вводить алкоголь або наркотик у свій організм, щось відбувається з його фізичним і психічним станом - і він уже не в силах зупинитися.

Прогресуюча, рецидивирующая, тобто періодично повторювана.

Незалежно від терміну тверезості завжди є погроза рецидиву (зриву).У стані рецидиву хворий може знаходитися за довго до активного споживання. Це буде виявлятися в ході його думок, емоційних станах, що дуже важливо відслідковувати для профілактики рецидиву. Прогресування хвороби виявляється в тім, що стани і наслідки вживання постійно загострюються і погіршуються.

Смертельна

Тому що ці хвороби хронічний і прогресуючий, той їхній плин прогнозований: фізичне руйнування - деградація особистості - смерть.

Основні симптоми захворювання алкоголізму і наркоманії.

Зміна толерантності.

Це здатність організму змінювати необхідна кількість хімічно активних речовин, що впливають на емоційний стан, щоб викликати очікуваний фізико-емоційний ефект. Алкоголікові і наркоманові згодом потрібно усе більше і більше спиртного і наркотиків, щоб досягти очікуваного результату. Здатність пити і приймати хімічно активні речовини підсилюється в часі, іншими словами, людина може вміщати більше спиртного і наркотиків, чим раніш. Існує і зворотна толерантність, коли сп'яніння настає від меншої кількості, чим у минулому.

Утрата контролю.

- Ознаки при цьому такі:

- Повторювані невдачі в спробах припинити вживання;

- Марність зусиль контролювати або скорочувати вживання.

- Заміна спиртного наркотиками або навпаки.

- Перехід на вживання тому що медичних наркотичних препаратів.

- Уживання поодинці .

- Необхідність уживання перед сном і відразу при пробудженні.

- Емоційний стан і настрій залежить від наявності або відсутності спиртного і наркотиків.

Продовження вживання, незважаючи на негативні наслідки .

Абстинентний синдром (синдром скасування).

Він супроводжується тремором кінцівок, підвищеним потовиділенням, серцевою аритмією, порушенням координації рухів і т.д. Суть цього явища в тім, що як тільки алкоголь і наркотик припиняють своє ейфоричний вплив, людина випробує страждання на рівні тіла і психіки (ломка, кумарення - у наркомана, похмілля - в алкоголіка). Для того, щоб позбутися від цього болісного стану, залежний людина знову приймає хімічно активну речовину, що дає йому полегшення і стан ейфорії, але лише на визначений час. Уживання - похмілля - уживання для зняття похмілля. Коло замикається.

Якщо на першому етапі ціль прийому хімічно активної речовини складається в досягненні ейфоричного стану, то потім уживання необхідне, щоб зняти найтяжкі фізіологічні й емоційні наслідки. На другій і третій стадії залежності людина приймає речовини просто для того, щоб підтримувати існування.

Алкоголізм і наркоманія - хвороби емоцій. Залежна людина випробує гаму деструктивних почуттів і емоцій: гнів, образу, страждання, жалість до себе, тривогу і самітність. Гнів і образа є переважними. Ці емоції викликають занепокоєння, примушують алкоголіка і наркомана приймати хімічно активні речовини, щоб анестезувати негативні почуття. Образа від не виплеснувся гніву - мотивація для вживання алкоголю або наркотиків. Самітність народжує страждання і жалість до себе, що, у свою чергу, викликає занепокоєння і тривогу. Емоційний стан залежної людини нагадує гойдалки, що то піднімаються вгору (після прийняття хімічно активної речовини), то опускаються вниз (синдром скасування) [47].

Видужання - це процес постійний і поступальний. Багато видужуючих алкоголіків і наркомани успішно продовжують своє тверезе життя не повертаючи до вживання хімічно активних речовин. Повернення до вживання, що містить у собі рецидив і зривши, не є чимось винятковим, що ставить хрест на можливості подальшого якісного видужання. Рецидив і зривши - прояву хронічної, невиліковної, прогресуючої хвороби.

На нашу думку, ознаками наркотизму як соціального явища є: 1) адиктивна поведінка, що набула масових форм, 2) виникнення особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин, 3) поширення адиктивної субкультури, 4) виникнення специфічних соціальних відносин, 5) трансформація соціальної структури під впливом наркотизму. Присутність зазначеного комплексу ознак і робить наркотизм соціальним явищем.

Таким чином, наркотизм — це соціальне явище, яке полягає в масовій адиктивній поведінці, котра тягне за собою формування особливих соціальних груп, виникнення особливої субкультури і специфічних соціальних відносин, що призводить до трансформації соціальної структури й утворення нових соціальних інститутів.

Це визначення більшою мірою відповідає системно-структурному підходу до об’єкта дослідження. У межах діяльнісного підходу доречно розглядати наркотизм як масовий стохастичний процес, який включає факти вживання адиктивних речовин і їхнє поширення в суспільстві і має власну просторово-часову структуру та породжує специфічні соціальні групи і соціальні відносини.

Для уточнення соціологічного змісту поняття наркотизм необхідно визначити низку суміжних понять, що зустрічаються у його визначенні, таких як наркотики і наркоманія, психоактивні токсичні речовини і токсикоманія, адиктивні речовини й адиктивна поведінка.

Згідно традиційному розумінню термін «наркотик» формально містить у собі три «критерії» [15]: медичний, юридичний і соціальний (але подібне розуміння прийняте не в усіх країнах). Відповідно до «медичного критерію» наркотики — речовини, які у силу свого хімічного складу спроможні мати специфічний вплив на центральну нервову систему (стимулюючий, ейфоричний, галюциногенний, седативний й ін.), що і є причиною їхнього немедичного застосування. «Соціальний критерій» означає, що немедичне споживання прийняло масштаби, котрі мають соціальну значущість. Є масові негативні для суспільства (сім’ї, трудового колективу, общини, нації) наслідки поширення наркотичних речовин. Ми включаємо в поняття «соціальний критерій» і формування специфічної тіньової субкультури, яка відіграє самостійну роль у масовому поширенні наркотиків, тобто виконує функцію механізму «зараження» молодіжного середовища наркотизмом. «Юридичний критерій» означає, що, спираючись на дві наведені вище передумови, законодавець визнав низку психоактивних засобів нелегальними, забороненими до немедичного використання, виготовлення, поширення в суспільстві, і вони включені в «Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів, котрі підлягають спеціальному контролю». Немедичний обіг наркотиків (вирощування, транспортування, продаж, збереження) є злочинним діянням, що карається відповідно до Адміністративного і Кримінального кодексів України.

Виділення цих трьох «критеріїв» дозволяє розмежувати терміни наркотичні і психотропні (психоактивні, токсичні) речовини. Останні офіційно не визнані наркотиками, але відповідають медичному, і, у рідкісних випадках, соціальному «критеріям» (наприклад, це зараз відбувається з трамадолом). Відповідним чином варто розрізняти терміни наркоманія — залежність від наркотичних засобів і токсикоманія — залежність від психотропних речовин.

Алкоголь і тютюн не потрапляють під поняття наркотиків у медичному і юридичному аспекті. Проте зловживання ними спричиняє розвиток залежності і цілком конкретних захворювань — хронічного алкоголізму (у випадку зловживання алкоголем) і нікотинової інгаляційної токсикоманії (або нікотинізму) у запеклих курців [15]. Проте, обіг спиртного і тютюну в Україні і практично в усьому світі легалізований, не заборонений.

В означених нами вище роботах термін наркотизм вживається як у вузькому значенні (стосовно до наркоманії) [17], так і в розширювальному (стосовно до наркоманії і токсикоманії) [21], але в обох випадках із розгляду упускається ще один великий клас речовин, спроможних викликати залежність — спиртні напої. Наша позиція в цьому питанні відрізняється від поширеної точки зору, вона збігається тільки з думкою Д. В. Колесова, який поєднав ці речовини в єдиний клас наркогенних речовин [33]. Ми виходимо з того, що розведення предметів вивчення на алкоголізм і наркоманію й ін. є умовним і базується на розподілі їх за принципом — легальні або нелегальні це речовини. У сучасній науці існує тенденція розглядати їх як один клас. Родовою характеристикою наркотичних і психотропних речовин, а також алкоголю і нікотину є здатність викликати залежність, що надає право об’єднувати їх у єдиний клас — адиктивних речовин. Адиктивна речовина — це будь-яка наркотична або психотропна речовина, якісною характеристикою якої є спроможність викликати залежність при її споживанні.

Для позначення будь-яких фактів поведінки стосовно адиктивних речовин у сучасній науці вживається термін адиктивна поведінка (від англ. addiction — пристрасть, пагубна звичка, схильність до чогось), ним позначається весь спектр поведінкових феноменів, спрямованих на вживання (використання) якогось агента, спроможного викликати залежність. Адиктивна поведінка визначається як «зловживання різноманітними речовинами, які змінюють психічний стан, включаючи алкоголь і паління тютюну, до того, як від них сформувалася фізична залежність… мова йде не про хворобу, а про порушення поведінки… вітчизняні дослідники поширили цей термін і на випадки без індивідуальної психічної залежності» [18]. Ще вона визначається як «одна з форм деструктивної поведінки, що виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій» [15].

Ми вважаємо доцільним при аналізі наркотизму розглядати адиктивну поведінку як вживання адиктивних речовин. Останнім часом термін адикція часто вживається як рівнозначний залежності, припускаючи усі фізіологічні і психічні симптоми, котрі виникають при тривалому вживанні адиктивних речовин. Це зростання толерантності до засобу, яким зловживають, постійна занепокоєність тим, як його дістати й ужити, незважаючи на передбачення пагубних наслідків, а також повторні зусилля припинити зловживання без помітного успіху й ін. [25]. Суб’єкт адиктивної поведінки позначається терміном «адикт», як залежна людина, (в англ. addict — це наркоман).

Таким чином, якщо розглядати соціологічний зміст терміну «наркотизм», перед усе необхідно відповісти на запитання — що робить адикцію соціальним явищем? Як адиктивна поведінка стає масовим соціальним процесом? А оскільки проблема наркотизму еволюціонувала з окремої медичної проблеми — проблеми лікування хвороби залежності — разом із поширенням адиктивної поведінки, залученням до неї усе нових мас людей сформувалася і соціальна відповідь на цей процес. Проблеми з адиктивними речовинами медики виділили в окремий клас захворювань, і виникли відповідні спеціалізовані медичні заклади. Паралельно сформувалася соціальна відповідь — у формі суспільних рухів, спрямованих проти поширення адиктивних речовин. Нарешті сформувалася реакція держави, вона висловилася в законодавчих обмеженнях, які стосуються адиктивної поведінки. На наш погляд, соціальним явищем наркотизм і роблять перераховані вище ознаки, головною з яких ми вважаємо трансформацію соціальної структури під впливом масової адитивної поведінки та виникнення специфічних соціальних інститутів «у відповідь» на цей процес.

Висновки до розділу 1

Проблема хімічної залежності на сьогодні стоїть досить гостро. Хімічна залежність призводить до різких змін в психічній діяльності людини, змінюється поведінка, ставлення до оточуючого світу, життєві пріоритети, відношення до близьких людей, порушуються родинні стосунки. Виділяють кілька стадій розвитку залежності від психостимуляторів: попередники, експериментування, толерантність, пристрасть, залежність. До чинників, які сприяють формуванню належать біологічні, соціальні, психологічні та медичні. Критерії, які визначають хімічну залежність людини, є наступні: фізіологічні та поведінкові.

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНА РОБОТА З ОСОБАМИ З ХІМІЧНОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ

У другому розділі розглядаються особливості соціальної роботи з особами з хімічною залежністю, розглянуто індивідуальні та групові форми роботи, використання програм реабілітації, психокорекційна робота.

2.1 Індивідуальні та групові форми роботи

Розрізняють психологічну форми роботи: індивідуальну і групову.

У першому випадку відбувається безпосередній вплив на конкретну людину з боку психолога, який використовує для цього різні методи роботи.

У другому – вплив здійснюється на групу людей, як правило близьких за віком і які мають майже подібні проблемами. Тут вплив на конкретного індивіда здійснюється шляхом організації спеціального процесу взаємодії учасників групи, у результаті якого і досягається мета корекції.

Незважаючи на розмаїтість формулювань, можна сказати, що психологічна корекція як вид психологічної практики - діяльність психотерапевта, яка направлена на усунення людини від різних психологічних і соматичних проблем за допомогою психологічних методів.

У загальному вигляді можна виділити дві загальні моделі в ділянці психологічної корекції. Перша з них дотримує медичної моделі взаємодії психотерапевта і клієнта (пацієнта). Психологічна корекція в цьому випадку спрямована на допомозі клієнту позбутися хворобливих симптомів, за допомогою спеціальних процедур. Психотерапевт виступає тут як авторитетний експерт, якій цілком контролює процес психотерапії і який несе всю повноту відповідальність за результат своїх дій. Сюди можна віднести когнітивні і поведінкові моделі психологічної корекції, наприклад раціонально-емотивну терапію А.Елліса, нейролінгвістичне програмування, патогенетичну психотерапію й ін [45].

Інша модель припускає збільшення відповідальності пацієнта за процес і результат психологічної корекції; ціль терапії - не стільки позбавлення хворого від симптомів, скільки особистісна зміна і розвиток пацієнта під впливом психотерапевтичного досвіду. Фахівець із психологічної корекції виступає тут як рівноправний співрозмовник, жива незалежна особистість, яка допомагає іншої особистості відшукати в собі і своєму найближчому оточенні ресурси для зміни і розвитку своєї психіки. Відповідальність за процес і результат психотерапії в більшому ступені тут переходить до пацієнта. Така модель реалізує себе в рамках клієнт-центрованої терапії К. Роджерса, гештальт підходу Ф. Перлза, екзистенціальної психотерапії й ін.

Індивідуальна робота з психокорекції проводиться в самому простому варіанті в ході психодіагностики: дитина заохочується, якщо вона правильно виконує завдання, разом з нею виробляється оптимальна стратегія навчання, робляться спроби корекції самооцінки [47].

Існують наступні показання для індивідуальної (а не групової) роботи з психокорекції:

• дошкільний вік дитини;

• наявність істотних дефектів зовнішності або важких соматичних захворювань;

• ситуації “швидкої допомоги” ( якщо в ході обстеження виявляються інтенсивні агресивні й аутоагресивні тенденції);

• інтимний характер проблеми (потерпілі від сексуального насильства, дисморфоманія і т.п.);

• кризи втрати сенсу життя;

• шизоїдна акцентуація і психопатія.

Якщо підліток страждає психічним захворюванням, то проводити заходи з психокорекції повинен висококваліфікований фахівець у тісному конт акті з лікуючим лікарем хворого, при постійному обговоренні результатів. Спроби психологічної корекції таких станів, як марення, глибока депресія, немотивована агресія, сексуальні девіації, в умовах роботи шкільного психолога є неприпустимими. При неврозах і психопатіях бажане сполучення лікування і спостереження разом з психіатром. Якщо порушення поведінки, проблеми спілкування, кризи і т.п. виникають у рамках акцентуації особистості, або повного здоров'я дитини - це пряме показання для роботи з психокорекції.

Індивідуальна психокорекція може проводитися в рамках різних теоретичних підходів: ігрової терапії, психодрами, когнітивної терапії, логотерапії, нейролінгвістичного програмування (НЛП) і т.д. Застосування психоаналізу і голотропного дихання, а також деяких видів тілесно-орієнтованої терапії недоцільно в роботі з дітьми і підлітками, тому що вони можуть привести до дуже негативних психологічних наслідків. Такого роду методи вимагають високої кваліфікації психолога [50].

Гештальт-терапія.

Гештальт-терапія розрахована в основному на роботу з групою, але можливо її застосування в індивідуальному варіанті. Гештальт-терапія - гуманістичний і цілісний підхід до рішення психологічних проблем, що зв'язані з минулою життєдіяльністю і досвідом, який заважає в досягненні цілей. Підхід орієнтований на досвід клієнта, який виявляється в момент терапії, у безпечній обстановці.

Кінцева мета діяльності психолога і клієнта - здорове, адекватне самовираження і рішення проблем. Засновником гештальт-терапії є Фріц Перлині. Основними принципами психолога, який працює в руслі даної концепції, є:

1. Цілісний підхід.

2. Концентрація уваги за рухом тіла, засобах відбиття почуттів.

3. Інтуїтивне почуття на припинення обговорення теми.

4. Формування здатності задовольнити свої потреби.

5. Здатність визначити межі контакту. Гештальт-терапія застосовується, в основному, у роботі з підлітками, які страждають неврозами, невротичним розвитком особистості. Відносним протипоказанням є наявність психотичних станів, збудливої психопатії. схильність до самогубства або аутоагрессії.

Особливого устаткування при проведенні в індивідуальному варіанті цей стиль терапії не вимагає. У гештальт-терапії вимикаються такі механізми невротичного розвитку особистості, які пов'язані з порушеннями меж між особистістю і навколишнім середовищем: проекція, інтроекція, злиття, ретрофлексія, уникнення.

Проекція - процес, при якому властивості однієї особистості, приписуються навколишнім її людям: осудження інших людей за риси, які є у клієнта. Проекція виявляється в негативних оцінках навколишніх, обвинуваченні їх.

Інтроекція - присвоєння собі відносин, думок, зразків поведінки інших людей. Виявляється в конформної поведінки, житті за законами “інших”.

Злиття - відсутність розмежувань між власним “Я” і “Я” іншої людини, коли суб'єкт не може допустити, щ о близька їй людина має інші думки і бажання. У мові такого суб'єкта використовується займенник “ми”; при виявленні розходжень між собою й іншою людиною він відчуває страх, оскільки це суперечить його переконанню в інстинктивному розумінні їм думок і почуттів близьких людей [57].

Ретрофлексія - надлишок самоконтролю, самодисципліни і самообмеження. Це приводить до м'язової напруги, відчуттю “клубка в горлі”, психосоматичним захворюванням.

Уникнення - відхід від прямого контакту з іншою особистістю, надмірна запальність, часта зміна предмету діяльності.

У процесі роботи з психокорекції психолог створює теплу і довірчу атмосферу, пропонує клієнту згадати і пережити “тут і зараз” переживання, які травмують. виконати визначені вправи.

Для більш успішного розуміння даного виду роботи з психокорекції приводиться фрагмент запису спілкування психолога і підлітка.

Групова психокорекція

Для ведення груп з психокорекції бажане приміщення, у якому всі учасники групи могли б вільно пересуватися, сидіти і бачити один одного. Якщо передбачається проведення динамічних, тілесно-орієнтованих вправ, то потрібно м'яке покриття на підлозі. При наявності коштів, бажане устаткування: магнітофон, відеокамера і відеомагнітофон, що дозволяє провести запис групового заняття з метою його наступного аналізу [39].

Проведення групових занять з психокорекції може бути успішним при наступних станах психіки клієнта:

1) страхах,

2) заїкуватості.

3) високої агресивності,

4) порушеннях спілкування,

5) неадекватній самооцінці і соціальної дезадаптації,

6) епізодичному вживанню наркотиків. Протипоказанням для груповий роботи з психокорекції є:

• наявність важких психічних розладів (марення, галюцинацій, слабоумстві),

• явне рухове розгальмування,

• проблеми інтимно-особистісного характеру (сексуальні порушення, пережиті психотравми і т.д.),

• виражена шизоїдна психопатія,

• наркоманія I-II стадії,

• активне небажання підлітка працювати в групі. При деяких станах індивідуальна робота виявляється значно більш ефективною, чим групова.

До цих станів відносяться: нервова анорексія, нав'язливості. ритуали, важкі форми раннього дитячого аутизму та і ін.

При проведенні груповий психокоррекційної роботи з дітьми і підлітками бажано дотримуватися наступних принципів добору групи:

1) відносна однорідність групи за віком (різниця не більш 3 років).

2) максимальна різнорідність по акцентуаціях,

3) у дошкільників і молодших школярів можливе функціонування групи хлопчиків і дівчаток разом, у підлітків - краще окремо:

4) у залежності від характеру групи її чисельність може бути різноманітної, але оптимальна -5-10 чоловік;

5) бажана закритість групи (ті самі учасники працюють на всіх заняттях), але можливі і відкриті групи (зі зміною учасників).

Наскільки добре учасники групи знайомі один з одним до початку занять, має велике значення при деяких формах роботи, але рідко залежить від бажань психолога; у групових заняттях можуть брати участь учні визначеного класу, школи, пацієнти відділення лікарні і т.д. Тільки в деяких випадках, при роботі в консультативних службах удається досягти анонімності учасників групи. Перед початком роботи в групі обов'язковим є проведення ретельного патопсихологічного обстеження дітей, консультація з лікуючим лікарем даної дитини, згода самої дитини і її батьків на таку форму роботи [62].

Отже, при роботі з хімічнозалежниим людьми можна виділити такі форми роботи як групова та індивідуальна. Кожна з форм роботи потребують ретельної підготовки та врахування віково-психологічних особливостей пацієнтів.

2.2 Використання програм реабілітації

Поняття реабілітації за своїм смислом і походженням означає відновлення втраченої здатності, повернення певної якості після того, як вона з якихось причин зазнала негативних змін. Рольова реабілітація - це реабілітація засобами рольових методів практичної психології. В звичайному розумінні реабілітація - це прерогатива психокорекції чи психотерапії. Реабілітаційна педагогіка повинна поєднувати в собі психотерапевтичні функції з традиційними цілями та завданнями навчання та виховання, тобто не лише формувати, розвивати, а й усувати ті перешкоди, які виникають на шляху нормального розвитку особистості.

Особистісно-рольовий підхід не новий для педагогіки. Проте, не зважаючи на те, що рольова гра вважається одним з важливих методів навчання (особливо, коли йдеться про вироблення професійних навичок), ще дуже рано говорити про вичерпне використання ігрових методів в педагогіці. Традиції застосування гри (зокрема рольової) в психотерапії набагато солідніші, і можна говорити про рольову психотерапію як окрему галузь практики психологічної допомоги особистості [51]. На нашу думку методи рольової гри є дуже підходящими для поєднання терапевтичного і педагогічного підходів і створення концепції рольової реабілітації.

Одна з найважливіших функцій психологічної ролі це її зв'язок з образом "Я". Найважливіші ролі людини входять в структуру її особистості, а отже від їх функціонування залежить особистісне благополуччя. З іншого боку, через ролі можливий вплив на особистісні механізми з метою психотерапії, психореабілітації та виховання Я-концепції, адже остання суттєвим чином залежить від психологічних ролей людини, в першу чергу - від рольових очікувань оточуючих [49].

Роль це не лише одна з функцій особистості, а й модель можливого "Я" людини. Ролі можуть бути реальні та уявні, зовнішні та внутрішні. Найрізноманітніші форми уявлення людини про себе можуть існувати в рольовій формі, тобто втілюватися в конкретні рольові образи, які не обов'язково відповідають реальним функціям особистості, а можуть бути зв'язані з ідеалами, прагненнями, потребами особистості.

Найчастіше рольова реабілітація необхідна тоді, коли має місце втрата чи порушення рольових функцій людини. Деформація чи руйнування психологічної ролі призводить до рольової дезадаптації і потребує психокорекції, спрямованої на відновлення нормальних рольових функцій. Найкраще це можна зробити в ситуації штучної ролі, в ігровій ситуації. По-перше, як вважає Г.Л.Лендрет [33], "гра - природна мова дитини, вона є середовищем для її самовираження, в якій вона почуває себе найбільш комфортно". По-друге, в грі дитина не боїться помилитися, бо ця помилка не така фатальна як в реальному житті. Ігрова роль це "чернетка" життєвої ролі і можна відпрацювати її механізми без серйозних наслідків для життя людини і взаємин з іншими.

Рольова гра є дієвим засобом реабілітації дитини у випадку, коли та зазнала психічної травми, переживає кризовий період, або має інші емоційні психологічні проблеми. Виконання ролі здійснюється на двох рівнях: поведінковому і почуттєвому. В процесі виконання ролі у дитини виникає рольове переживання, яке поєднує інтелектуальні, моральні та інші почуття, зв'язані з рольовим образом. Рольове переживання може служити засобом реабілітаційного впливу як форма емоційного реагування і як форма компенсації дисгармоній власної особистості в творчому процесі.

Важливим аспектом рольової реабілітації є зв'язок життєвих ролей людини з життєвим світом особистості. Життєвий світ людини є певним співвідношенням зовнішнього світу, в якому живе людина, і внутрішнього світу її переживань, образів, відношень. Під час життєвої кризи життєвий світ людини зазнає деформацій, а інколи (в особливо серйозних випадках) майже повного руйнування): втрати зв'язків, зміни відношень, зникнення звичних орієнтирів тощо. Очевидно, реабілітаційна допомога повинна спрямовуватись на відновлення життєвого світу, точніше його внутрішньої підструктури. Зовнішня підструктура життєвого світу знаходиться за межами компетентності психотерапії, але навіть у разі її руйнування (наприклад, у переселенців з Чорнобильської зони, або біженців із зон військових конфліктів) ці втрати можна частково компенсувати змінами у внутрішньому світі.

Людина є соціальною істотою, тому важливе місце в її світі належить значимим іншим людям, з якими вона спілкується. Втрата когось із близьких (смерть, розлука) це втрата частини життєвого світу, яка також потребує психореабілітації. Чим може допомогти в цьому випадку рольова гра? В ігровій формі можна змоделювати будь-яку ситуацію з реального життя людини, і не просто змоделювати, а пережити всі необхідні почуття, як це робиться, наприклад у психодрамі [57]. Таким чином відновлюються втрачені образи, переживання, відношення. Людина компенсує дефіцит реальних життєвих переживань рольовими переживаннями, які мають значний терапевтичний ефект.

Рольове переживання виникає не тільки в процесі рольової гри чи психодраматичної дії. Близький до рольового переживання стан виникає в багатьох видах творчої діяльності людини, що супроводжується рольовою децентрацією чи частковим перевтіленням в образи творчості. Дитина не просто малює, вона уявляє себе на місці того персонажу, якого зображує.

Подібні почуття виникають не тільки в активній творчості, а й при пасивному сприйнятті творчого матеріалу - читання, перегляд кіно чи мультфільму, слухання музики тощо. Саме тому, наприклад, дитина так любить слухати чи читати улюблені казки, переживаючи себе не місці героїв і занурюючись в казковий світ, що на певний час стає заміною її реального життєвого світу. Тут можна спостерігати потребу дитини у рольовому переживанні, а не просто пізнавальну потребу, адже часто дитина знає улюблену казку чи кінофільм майже напам'ять і нічого нового в пізнавальному плані вже не отримує. Творчість як засіб психотерапії та психореабілітації широко застосовується в таких терапевтичних методах, як арттерапія, терапія творчим самовираженням [11].

Реабілітаційна діяльність дуже складна, вона вимагає зусиль фахівців різних областей знання (у першу чергу, звичайно, психологів, соціологів, педагогів), величезних фізичних, моральних і матеріальних витрат з боку соціуму. Але вона необхідна, тому що усі витрати на лікування будуть безглуздими без реалізації програми ресоціалізації. Крім того, при успішному проведенні реабілітаційних заходів скоротяться витрати різних суспільних ресурсів, зв'язаних із процесом реалізації кримінальної відповідальності у відношенні споживачів наркотиків.

Розглядаючи діяльність з реабілітації (або ресоціалізації) наркоманів, необхідно виділити і проаналізувати її головні характеристики, до яких варто віднести:

мети і задачі діяльності;

її зміст;

форми здійснення;

суб'єктів її проведення;

правові основи реалізації;

ресурси, необхідні для її здійснення;

очікувані результати і передбачувані можливі витрати діяльності.

Розглянемо перераховані складові реабілітаційної діяльності.

Метою реалізації програм реабілітації, ресоціалізації наркоманів є усунення психологічної залежності особи від наркотичного засобу або психотропної речовини. Для досягнення названої мети необхідно вирішити ряд задач:

провести курс лікування від наркоманії для усунення фізичної залежності особи від наркотику;

згладити, а поступово й усунути конфлікт, що виник між наркоманом і соціумом;

нейтралізувати вплив на хворого з боку девіантного середовища наркоманів, а надалі - цілком усунути його зв'язку з зазначеним соціальним утворенням і залежність від нього;

по можливості сприяти відновленню втрачених позитивних соціальних зв'язків наркомана (сімейних, трудових і т. д.) або надати йому допомогу у формуванні нових;

сприяти процесові знаходження колишнім наркоманом відповідного позитивного статусу в суспільстві, а надалі - його закріпленню, а також процесові сублімації, тобто трансформації потяга до наркотичного або психотропного засобу в інші інтереси, мети, прагнення.

Питання про зміст реабілітаційної діяльності є найбільш складним із всіх і вимагає комплексного підходу, тому розглянемо його в тій мері, у який це доступно для правового дослідження. У дослідженнях міжнародного характеру в змісті процесу реабілітації виділяють три етапи [13].

Перший - власне реабілітація - "коло виховних, психологічних, професійних і соціальних мір, спрямованих на те, щоб індивідуум, що страждає лікарською залежністю, придбав здатність справлятися із ситуаціями, що виникають у його громаді, а також на те, щоб допомогти йому скориставшись тими можливостями, що ця громада надає людям його віку".

Другий - спеціальна реінтеграція (ресоціалізація), що являє "остаточні стадії процесу, що приводять до досягнення успішного результату, тобто те, що дана людина знову стає членом громади і бере участь у її житті".

Третій - закріплення результатів, що означає "міри, спрямовані на стабілізацію за допомогою періодичних дій результатів лікування і реабілітації".

З запропонованою схемою реабілітації цілком можна погодитися, тим більше, що її зміст відповідає тим задачам, що були визначені вище і рішення яких необхідно для досягнення основної мети розглянутої діяльності.

Однак виділення перерахованих етапів процесу реабілітації - це лише канва, судина, що вимагає наповнення його конкретним змістом. Для формування реальної програми реабілітації і ресоціалізації наркоманів необхідно визначити цілком точний перелік заходів, що відповідають тієї або інший стадії діяльності.

Переходячи до характеристики змісту деталізованої програми реабілітаційної діяльності, слід зазначити, що вона повинна бути двох рівнів. Перший рівень - загальна програма реабілітації, що містить у собі докладний перелік необхідних заходів без переломлення їх через "призму" конкретної особистості. Абстрагуючи від індивідуальності, варто визначити, які міри можуть послужити рішенню тієї або іншої задачі і, відповідно, скласти зміст того або іншого етапу діяльності. Другий рівень - персональна програма реабілітації, що повинна формуватися у відношенні кожного реабилитируемого з урахуванням його індивідуальності. Спираючи лише на загальну програму, навряд чи можна буде домогтися бажаних результатів. Персональна програма повинна ґрунтуватися на усебічному вивченні особистості пацієнта, тому що не можна впливати ідентичними способами, наприклад, на досвідчену і неосвічену людину, на особу, що має медичну освіту і технічну і т.д. Тому складанню персональної програми повинна передувати робота хворого з психологами, соціологами, педагогами (якщо досліджуваний неповнолітній), медиками.

Крім того, окремо повинна бути сформована загальна програма реабілітації і ресоціалізації неповнолітніх наркоманів, що виступає основою для створення персональної програми у відношенні конкретного підлітка. Така необхідність обумовлена об'єктивними передумовами: особливостями психології підлітків, несформованістю їх психіки, нестійкістю поглядів, схильностей, недостатнім життєвим досвідом і ін. Названі специфічні моменти, безумовно, повинні бути враховані при складанні відповідних програм. Не ставлячи перед собою задачу детального визначення змісту програми реабілітації і ресоцiалiзацiї наркоманів (тому що це можливо тільки спільними зусиллями фахівців різних профілів), назвемо лише основні групи необхідних, на наш погляд, заходів [8].

1. Пробудження або відродження інтересу до професії, трудовій діяльності, розвиток наявних трудових, професійних навичок, навчання професії (якщо наркоман її не має) або нової професії.

Значення цієї групи заходів важко переоцінити. Саме в процесі соціально корисної діяльності особа починає усвідомлювати свою суспільну значимість, підвищується особиста самооцінка, зароджується або відроджується почуття власного достоїнства, з'являється і накопичується досвід життя в нормальному суспільстві. Крім того, у процесі трудової діяльності з'являються і розвиваються позитивні соціальні зв'язки, засновані не на загальній пагубній пристрасті, а на зовсім іншим, схвалюваним соціумом основі.

2. Підвищення загальноосвітнього й інтелектуального рівнів. Прилучення особи до досягнень науки, духовним цінностям, безсумнівно, буде сприяти перетворенню його внутрішнього світу, світогляду, переосмисленню системи, що сформувалася, ціннісних орієнтації, інтересів, переконань. Коли ж під вплив наркотиків попадають освічені, інтелектуальні люди, заходи цієї групи допоможуть їм знову знайти втрачене в результаті пагубної пристрасті духовний початок.

3. Відродження зруйнованих або ослаблених позитивних соціальних зв'язків пацієнта з родиною, друзями, трудовим або навчальним колективом, коли це ще можливо; формування або відновлення комунікативних здібностей, необхідних для нормального суспільного буття.

4. Творчий розвиток виявлених позитивних похилостей, здібностей, захоплень.

Усі ці групи заходів спрямовані на рішення задач, що коштують перед програмою реабілітації і ресоціалізації, на перетворення особистості, перебудову її психології і переключення енергії негативного потяга особи до споживання наркотичних засобів на соціально схвалювану діяльність і, у кінцевому рахунку, на подолання психологічної залежності від наркотику і психотропної речовини. Проведена на науковій основі і з урахуванням особливостей конкретної особистості реабілітаційна діяльність не може не дати позитивних результатів, тим більше що світовий досвід свідчить про її раціональність і достатній рівень ефективності [3].

Практично значимим є питання про форми реалізації програми реабілітації і ресоціалізації наркоманів. У світовій практиці найбільш поширені такі форми, як поселення, наркоманів, що бажають позбутися від наркотичної залежності, створювані по їхній власній ініціативі, наприклад, що згадувалося поселення "Синанон-Хаус" у США, а також співтовариства, комуни, формовані громадськими організаціями, об'єднаннями і користуються державною підтримкою (наприклад, церковні притулки для наркоманів в Угорщині). В окремих випадках програми реабілітації реалізуються в рамках діяльності наркоамбулаторій і лікарень.

Привертає увагу та обставина, що подібні поселення, комуни, співтовариства формуються не на державної, а на суспільній основі. Виникає питання: невже такі держави, як США, Великобританія, Швеція, Данія й ін. не мають у своєму розпорядженні необхідні ресурси для створення державних структур, які б займалися реабілітаційною діяльністю? Очевидно, справа тут не в наявності або відсутності засобів. Необхідно додати всім перерахованим вище формуванням недержавного характеру – вірне і психологічно правильне рішення. Наркоман, переслідуваний поліцією, приваблюваний до суду за незаконні дії з наркотиками, бачить у державі свого ворога, якому не можна довіряти і з яким не можна співробітничати. Державний реабілітаційний центр буде сприйматися наркоманом як "пастка", як в'язниця полегшеного типу. Усі заходи, проведені в такому центрі, не будуть належним образом впливати на реабилитируемого в силу психологічного відштовхування, підозрілості. А подібна цитуація недовіри, несприятливий психологічний клімат не тільки не забезпечать ефективну реалізацію програми, але і можуть привести до несприятливих наслідків, до поглиблення конфлікту між державою і суспільством, з одного боку, і наркоманом – з іншої. А от суспільні формування (і, тим більше, створювані самими наркоманами) сприймаються, навпроти, з великою довірою, як союзники і помічники в сформованій важкій ситуації.

Однак сказане не означає, що держава може залишатися осторонь від здійснення реабілітаційної діяльності. Воно повинно створювати усіляку підтримку: правову, фінансову, кадрову і т.д. Державні органи, органи місцевого самоврядування могли б сприяти рішенню питань трудової зайнятості реабілітованих, медичного обслуговування, загальноосвітнього і професійного навчання. Крім того, на них обов'язково повинна бути покладена функція контролю за діяльністю зазначених установ. Подібний контроль необхідний, інакше реабілітаційний центр із формування, що переслідує позитивну соціальну мету, може переродитися в існуючий на офіційній основі кубло для споживання наркотичних засобів і психотропних речовин. Варто мати на увазі, що представники наркобізнесу не залишать без уваги місце скупчення наркоманів і будуть починати спроби перетворити його в черговий ринок збуту свого товару. Однак контроль повинний здійснюватися в таких формах і таким чином, щоб пацієнти не випробували на собі впливу твердого державного імперативу. Основна задача держави в даній ситуації - не допустити проникнення в середовище реабілітованих представників наркобізнесу і перекрити джерела надходження туди наркотичних препаратів [2].

Якщо ж реабілітаційні центри будуть створюватися все-таки на державній або муніципальній основі і будуть, по суті, державними (муніципальними) установами, то й у цьому випадку необхідно надавати якнайбільше самостійності в рішенні внутрішніх проблем, крім надмірно владної опіки і тиску відповідних державних структур.

Необхідно відзначити, що в останні роки також став накопичуватися визначений досвід проведення реабілітаційної діяльності: програми реабілітації наркоманів реалізуються в рамках суспільних рухів: "За майбутнє без наркотиків", "Батьки за майбутнє без наркотиків", "Аутрич". Створено і діють реабілітаційні центри; ведеться будівництво подібних центрів для дорослих наркоманів і для неповнолітніх. Вивчивши відповідні програми й організацію роботи реабілітаційних центрів у Росії, відзначимо, особливий інтерес представляє діяльність реабілітаційного центра для наркозависимых "Повертайся" у Свердловской області. Реабілітаційна робота в центрі проводиться в чотири етапи:

Перший етап – діагностико-адаптаційний. Він починається після проходження наркозависимым медичної реабілітації, тобто по завершенні курсу лікування від наркоманії і зняття фізичної залежності від наркотичного засобу або психотропної речовини. Після проведення психологічного тестування, співбесід із психологом і соціальним працівником, після виявлення індивідуальних психологічних особливостей особистості реабилитируемого у відношенні кожного робиться висновок про ступінь мотивації відмовлення від наркотиків і рівні реабілітаційного потенціалу. Тільки на основі подібних досліджень і висновків можна розробити діючу персональну програму реабілітації, основану на "індивідуальній стратегії рішення внутрішніх психологічних конфліктів наркозалежного, що є головною умовою зняття психологічної залежності від наркотичних речовин". Якщо першою задачею початкового етапу реабілітації є усебічне вивчення особистості наркозалежної людини і розробка основ індивідуальної програми зняття психологічної залежності від наркотику, то другий не менш важливою задачею виступає адаптація пацієнта до умов центра [62].

Другий етап – соціально-психологічна реабілітація. На цьому етапі передбачається проведення заходів, спрямованих на дозвіл внутрішніх психологічних конфліктів пацієнта, вироблення навичок спілкування, стресостійкості, зміна структури потреб і інтересів. Основу діяльності на цьому етапі складає визнана світовим співтовариством і розроблена під керівництвом ВOЗ ООН програма "12 кроків".

Третій етап – соціально-трудова реабілітація. Задача цього етапу - підготувати пацієнта до життя в нормальному суспільстві. Основний натиск робиться на проведення трудотерапії.

Четвертий етап – психологічна діагностика. На цьому етапі розробляється стратегія подальшої реабілітації, тобто це Діяльність, що ми позначили вище як закріплення, стабілізація досягнутих результатів. На цьому етапі пропонується два варіанти "закріпної" діяльності:

- повернення в родину і стабілізація результатів у рамках програми "12 кроків" (у групах особистісного росту, у спеціальних центрах і ін.);

- напрям на подальшу реабілітацію в центр-комуну

- Свердловської області - це центр-комуна "Николин джерело"). Вибір варіанта залежить від особистісних характеристик пацієнта, від рівня звільненості від наркозалежності і ряду соціальних умов (наприклад, наявність у нього родини, житлової площі, можливість працевлаштування і т.д. ).

Охарактеризована програма цілком відповідає міжнародним підходам до реабілітаційної діяльності і наших представлень про останню. Однак викликає сумніву обґрунтованість поділу на самостійні етапи соціально-психологічної і соціально-трудової реабілітації. Безперечно, що за змістом впливу на пацієнта і за розв'язуванням задач психологічна і трудова реабілітація - відносно самостійні види діяльності. Але здійснюватися вони повинні паралельно, а не різночасно, "по черзі", як пропонується творцями аналізованої програми. Так, вироблення комунікативних навичок найбільш ефективні в процесі трудової діяльності, зміна структури цінностей і потреб неможливо без прилучення до соціально корисної діяльності і т.д. Тому заходу, розподілені на два вищевказаних етапи, варто об'єднати і проводити в рамках одномасштабного "кроку" реабілітації. Тільки в сполученні вони приведуть до бажаних позитивних трансформацій в особистості суб'єкта [62].

Поряд з реабілітаційними центрами, створюваними державними, муніципальними органами і громадськими організаціями, існують об'єднання, формовані самими наркоманами, по їх власній ініціативі і керовані особам" прагнучими позбутися від наркозалежності. Подібний рух, безумовно, варто вітати і підтримувати. Але при цьому необхідно мати у виді, що в діяльності названих формувань складно уникнути серйозних витрат і навіть негативних результатів.

Які ж конкретно моменти викликають побоювання? У громади наркоманів, що бажають позбутися від наркозалежності, поєднуються особи з різним реабілітаційним потенціалом і з найрізноманітнішою мотивацією стримування від споживання наркотичних і психотропних препаратів. Це й особи, що твердо вирішили позбутися від залежності, і особи, що прийняли таке рішення, але сумніваються в можливості його успішної реалізації, і особи, по тій або іншій причині зробивши перепочинок, перерив у прийомі наркотиків і використовуючи громаду як тимчасове пристановище за браком іншого. Подібне змішання настроїв не може не позначитися на загальному психологічному кліматі громади, не може не спричинити внутрішніх конфліктів, своєрідної стратифікації середовища. І при відсутності досвідчених психологів, соціальних працівників формування відповідного психологічного настрою на рятування від залежності навряд чи буде можливим. При цьому не можна забувати, що такі комуни, громади будуть знаходитися в центрі уваги представників наркобізнесу: скупчення наркоманів – зручний концентрований ринок збуту відповідних препаратів. А як тільки в це середовище почнуть практично безперешкодно надходити наркотичні засоби, результат заходу буде вирішений. Крім того, для осіб, що зловживають наркотиками і не бажаючих рятуватися від недуги, громада собі подібних, що нехай навіть намагаються звільнитися від наркозалежності, буде представлятися своєрідним притулком, де можна сховатися від владного ока держави. Проникнення таких осіб у громаду, подібно улученню вірусу в сприятливе середовище, і спричинить повернення до споживання наркотиків і що сумніваються, і осіб, що тимчасово перервали це пагубне заняття. Адже тут досить, по-перше, прикладу споживання і входження в ейфорійний стан. А по-друге, свій вплив зробить і прозелітизм наркоманів [62].

Відповідним суспільним рухам або державним, муніципальним органам з появою інформації про створення наркоманами своїх громад, комун з метою рятування від наркозалежності необхідно дуже обережно і коректно намагатися установити з ними контакт, організувати взаємодію і надалі сприяти, надаючи фахівців, вирішуючи питання працевлаштування, навчання, надання медичної допомоги і т.д. Владні структури повинні організувати контроль за діяльністю подібних утворень, щоб виключити встановлення "опіки" над ними з боку наркобізнесу. Також вони повинні стежити за тим, щоб не відбулося трансформації позитивних цілей об'єднання в інші і перетворення його, таким чином, в офіційно існуючий кубло для споживання наркотичних засобів і психотропних речовин.

На сьогодні говорити виразно про ефективність діяльності реабілітаційних центрів в Україні поки ще рано, тому що процес їх створення почався зовсім недавно, немає устояних програм реабілітації і ресоціалізації наркозалежних, тобто ми знаходимося ще на стадії експериментів. Але у фахівців не викликає сумнівів необхідність проведення такої роботи і прогнозуються позитивні результати.

Аналізуючи питання про форми проведення реабілітаційної діяльності, не можна не торкнутися ще одну немаловажну проблему: на яких початках варто здійснювати реабілітацію наркозалежних – добровільних, примусових, добровільно-примусових? Більшість реабілітаційних установ у світі діють на основі добровільності. Наркоман, у силу певних причин звільнення, що прийшов до висновку про необхідність, від наркозалежності, по власній волі надходить у центр, вступає в громаду для проходження відповідної програми. Такий варіант, безперечно, є переважаючим оскільки в даній ситуації особа вже хоча б у якийсь мірі психологічно готова до корінної перебудови свого існування, до зміни своєї особистості. Працювати з таким пацієнтом буде набагато простіше, і шанси на успіх значно підвищуються. Однак світова практика знає і приклади примусово реабілітації наркоманів (наприклад, реалізація Концепції примусової реабілітації в Сінгапуру). Аналізувати результати подібного підходу ще рано, ніяких свідчень у печатці про них поки немає. Але, проте, дати визначену оцінку примусової реабілітації можна. На наш погляд, категорично заперечувати можливість проведення примусової реабілітації не випливає [47].

Інша справа, що подібна діяльність буде більш трудомісткої в психологічному змісті і більш тривалої за часом. Якщо у випадку добровільної реабілітації відпадає необхідність у формуванні в наркозалежного рішучості пройти відповідний курс, тому що визначена психологічна база для цього в нього вже склалася, її потрібно лише зміцнювати, то при здійсненні примусової реабілітації спочатку варто сформувати в підопічного переконаність у корисності для нього подібного кроку, переломити негативне його сприйняття, активно впливаючи на мотиви останнього. З опитаних нами наркозалежних лише 40% висловили готовність пройти курс реабілітації, а 60% висловили негативне до неї відношення. Мотиви подібного підходу різна: відсутність довіри до реабілітаційних центрів і їхнього персоналу, передбачувана марність реабілітаційного курсу, небажання в силу задоволеності своїм способом життя, острах утратити, що знаходяться під впливом споживання наркотиків ілюзії, страх перед реальною дійсністю без наркотиків, з яким загублені всі колишні зв'язки. Але ж ці 60% респондентів підлітки і молоді люди у віці від 15 до 27 років. Думаємо, що навіть більш широкомасштабні дослідження не дали б оптимістичніших результатів. Тому і не можна говорити категоричне "ні" примусовій реабілітації. У зв'язку з цим представляється, що режим реабілітаційної діяльності повинен бути добровільно-примусовим [62].

Однієї з невід'ємних характеристик реабілітаційної діяльності є суб'єкти її здійснення. Говорячи про форми реалізації реабілітаційних програм, ми вже якоюсь мірою торкнулися цього питання. Це насамперед громадські організації й об'єднання, що мають метою своєї діяльності реабілітацію, ресоціалізацію осіб, що зловживають наркотиками, і здійснення профілактики наркотизму в суспільстві. Крім названих організацій, можна, наприклад, відзначити наступні, що мають свої відділення в багатьох регіонах світу: Центр міжнародного взаєморозуміння, Загальноросійський дитячий фонд.

Наступну групу суб'єктів здійснення реабілітації утворять відповідні державні органи, муніципальні утворення й органи місцевого самоврядування. Серед них – органи охорони здоров'я, утворення і науки, праці і соціального розвитку, юстиції. Визначені функції, зв'язані в першу чергу зі здійсненням контролю за проведенням реабілітаційної діяльності, повинні здійснювати органи внутрішніх справ і прокуратури.

Акцентуючи увагу правових основах реалізації програм реабілітації наркозалежних, необхідно зазначити, що, по суті, такі відсутні. Відповідних нормативних актів, що детально регламентують діяльність реабілітаційних центрів, не існує. На наш погляд, їхнє видання необхідне. Основою діяльності реабілітаційних центрів, що існують на суспільній основі, може служити Федеральний закон "Про суспільні об'єднання" від 19 травня 1995 р., але цього явно недостатньо. Необхідно хоча б на рівні суб'єктів Федерації розробити Положення про реабілітаційний центр для наркоманів, розраховане на центри, що діють як на державній або муніципальної, так і на недержавній основі. Насущний характер подібного нормативного акта обумовлюється, з одного боку, специфікою змісту і цілей діяльності названих установ, а з іншого боку - і наявністю потенційних небезпек, про які говорилося вище і які можуть реалізуватися при правильній організації функціонування реабілітаційних центрів, перетворивши останні, по суті, у їхню протилежність.

Самим "хворим" питанням, зв'язаним з діяльністю реабілітаційних установ, є питання про ресурси, необхідних для реалізації відповідних програм, і про їхні джерела. Говорячи про ресурси, ми припускаємо не тільки фінансове забезпечення діяльності центрів реабілітації наркозалежних. Коло ресурсів набагато ширше. Крім необхідних фінансових засобів і матеріально-технічного забезпечення (будинок, меблі, необхідна техніка, література, медикаменти, харчування і т.д. ), це - фахівці різних профілів (лікарі, психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги для неповнолітніх і ін.), можливості з забезпечення реабілітованих робочими місцями (якщо питання трудової зайнятості не може бути вирішений усередині самої установи), організації їхнього навчання (особливо для реабілітованих підлітків і молодих людей) і т.д.

Де ж шукати необхідні засоби на існування реабілітаційних установ? Як показує світова практика, такі засоби заробляють самі реабілітовані, по-перше, обслуговуючи самостійно свою установу і роблячи необхідні продукти харчування, виготовляючи меблі, одяг і т.д., і, по-друге, займаючись якою-небудь комерційною діяльністю з метою одержання засобів, необхідних для нормального функціонування установи. При реабілітаційних центрах можуть створюватися майстерні, невеликі цехи для виробництва якої-небудь продукції, пацієнти можуть бути задіяні для надання яких-небудь послуг населенню й ін. Більш того, подібна трудотерапія вкрай необхідна і є найважливішим чинником, що впливає на процес реабілітації і ресоціалізації наркозалежного [61].

Фахівці Дніпропетровського обласного наркологічного диспансеру підбили підсумки трирічного експерименту по впровадженню так називаної "сімейної" терапії наркотичної залежності. Дніпропетровські лікарі відзначають ефективність нового методу і рекомендують застосовувати його колегам з інших регіонів України.

Дніпропетровські наркологи затверджують, що наркоманія часто пов'язана з проблемами в родині, тому в терапії повинні брати участь не тільки хворий, але і члени родини. Реабілітація триває 4-6 місяців, і виглядає як щоденне багатогодинне спілкування з психотерапевтами. А ще з хворими працюють такі ж наркомани, яким удалося досягти стійкої ремісії. Такі зустрічі дають пацієнтам можливість повірити у власні сили, розповідає головний лікар обласного наркодиспансера Наталія Била.

За три роки проведення експерименту родинну методику випробували на собі 350 людей, третина з них кинула наркотики.

Звичайно, на думку завідувача реабілітаційним центром Андрій Шаповалів, успіхом вважається, якщо до нормального життя повертається один з десяти пацієнтів.

Крім того, експеримент виявив несподівані можливості родинної методики - з її допомогою дніпропетровські лікарі навчилися лікувати комп'ютерну й ігрову залежність у дорослих і дітей [57].

Існує кілька моделей реабілітаційних центрів. Розглянемо їх.

"Терапевтичні громади" побудовані на принципах дисципліни, твердій ієрархії і трудотерапії. У громадах діє строга заборона на психоактивні речовини (включаючи алкоголь і, часто, тютюн), насильство і сексуальні контакти. Широко використовується принцип заохочень і покарань. Новачки виконують найважчу і брудну роботу, але поступово переходять на іншу ступінь, якщо справляються зі своїми обов'язками. Персонал центра найчастіше складається з випускників цього ж центра. Реабілітація, звичайно, тривала – від одного року і більш. На останньому етапі реабілітації видужуючу частину часу проводить у суспільстві, а частина в реабілітаційному центрі. Більш докладно про такі центри можна прочитати на narcozona.ru. А тут можна прочитати розповідь людини, що проходили реабілітацію в польському центрі Монар.

Християнські реабілітаційні центри, звичайно, також побудовані за моделлю терапевтичних співтовариств, тільки із сильним додаванням релігії. Віра в Бога дуже часто стає стрижнем для людини, що втратили віру в людей. І терапевтичні громади і християнські реабілітаційні центри намагаються жити на принципах самозабезпечення, тому лікування в них найчастіше безоплатне.

Інший підхід до реабілітації – так звана "мінесотська модель".

В основі "мінесотскої моделі" лежить програма "12 кроків" Анонімних Наркоманів, доповнена сучасними інтенсивними методами психологічної корекції. Крім "консультантів", тобто людей, що перебороли власну хворобу за допомогою програми "12 кроків", з пацієнтами працюють також психологи, психотерапевти й інші фахівці. Персонал центра не протиставляє себе пацієнтам, а співробітничає з ними. Суність мінесотської моделі - у духовному перетворенні особистості пацієнта, що досягається в результаті його спільної роботи з лікувальним персоналом. Реабілітація проходить у стаціонарі терміном від одного до трьох місяців, але після закінчення реабілітації обов'язкова робота в групах ("90 груп за 90 днів").

Період реабілітації дуже важкий.

Цей період для наркоманів і справді жахливий. При абстиненції, або "ломці", різко виявляються вегетативні розлади: серцебиття, пітливість, гіперсекреція слизуватих, позіхання, чхання, кашель. Пульс стає частим і слабким. Зіниці розширюються. Голос робиться хрипким, тембр його змінюється. У період абстиненції в наркомана загострюються вже наявні захворювання. У кістах і м'язах з'являються сильні болі, що іноді носять характер лоскотання, що вкрай болісно для хворого наркоманією. Втрата апетиту, нудота, блювота, гурчання і болі в животі, понос. Хода невпевнена, руки тремтять, тіло покривається потім. У наркоманів настає безсоння, що довго триває після зникнення інших абстинентних явищ [57].

Принципи рятування від наркотичної залежності:

Насамперед потрібно цього по-справжньому ЗАХОТІТИ САМОМУ. Якщо лікування відбувається за замовленням когось іншого - результат якщо і буде, то тимчасовий. Потім усе почнеться знову.

Якщо ви хочете, щоб ваша дитина вилікувалася від наркоманії - почніть аналіз ситуації із себе і зі своїх сімейних відносин. Де і як у родині були створені умови того, що дитина захотіла втекти у світ наркотиків? І перш ніж лікувати дитини, варто позбутися від цих умов.

Пам`ятайте, що ваша дитина - особистість. Як мінімум, не можна його насильно вести до нарколога. Навчите його колись поважати самого себе. Тоді він зможе поважати і вас, і все суспільство. А поки вона залежна, і поважає тільки свій наркотик, себе як особистість не ставить (навіть якщо його наркоманія - це наслідок його крайнього егоцентризму).

Щоб дитина сама захотіла вилікуватися, те нехай, зрештою, почне заздрити вашому повнокровному щасливому життю без наркотиків. А якщо ви, батьки, нещасливі самі, як ви можете довести дитині, що життя - цінність, і що в реальному світі жити краще, ніж у наркотичному? Адже нерідко наркоманія - не що інше, як розтягнутий у часі схований суїцид.

Але навіть власне бажання вилікуватися не може позбавити наркомана від тяги до наркотику. До речі, бажання вилікуватися носить половинчатий характер: так, він хотів би позбутися від неприємних симптомів залежності – наприклад, від ломки. Але не згодний рятуватися від кайфу. У цьому випадку основний етап лікування - "перейти через перший прояв абстинентного синдрому, але як тільки він пережив цю першу "ломку", його ні в якому разі не можна кидати на одинці з проблемою! Робота з психологічної адаптації і соціалізації повинна початися раніш, ніж він встигне дотягтися до наступної дози або почне розважатися з "товаришами по нещастю" спогадами про минулий кайф.

Процес рятування від наркотичної залежності - тривалий, і не можна проводити його так – щоб просто помістити дитину в будь-яку клініку. Протягом усього процесу лікування вашій дитині потрібна психологічна підтримка, у тому числі і батьківська. Навіть скоріше не тільки моральна підтримка, а стимул - стати дорослим і цінувати свій інтелект, своє життя. Адже якщо з вашою допомогою ваша дитина знайде своє місце в реальному житті - вона сама буде сторонитися наркотиків, тому що тоді вони їй будуть заважати, а не допомагати.

Отже, використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною необхідності позбавитися від хімічної залежності та скорішому одужанню, поверненню до нормального життя.

2.3 Психокорекційна робота

Психологічна корекція базується на консультуванні і припускає цілеспрямований психологічний вплив на клієнта або пацієнта з метою приведення його психічного стану до норми у випадках діагностики в нього яких-небудь характерологічних девіацій або особистісних аномалій, а також для освоєння їм якої-небудь діяльності. Психологічна корекція в клінічній психології спрямована на активне зовнішнє втручання у формування адекватного і шуканого психічного стану людини, його активності і щиросердечного комфорту, гармонізації його відносин із соціальним оточенням [7].

Цілями застосування психологічної корекції (психокорекції) є оптимізація, виправлення і приведення в норму яких-небудь психічних функцій людини, відхилень від оптимального рівня його індивідуально-психологічних особливостей і здібностей. Виділяється п'ять видів стратегій психокорекції (Ю.С.Шевченко):

- психокорекція окремих психічних функцій і компонентів психіки (увага, пам'ять, конструктивне і вербальне мислення, фонематичне сприйняття, ручна вмілість, пізнавальна діяльність і т.д.), або корекція особистості.

- директивна або недирективна стратегія психокорекційного впливу.

- корекція, спрямована на індивіда або сконцентрована на родині.

- психокорекція у формі індивідуальних або групових занять.

- психокорекція як компонент клінічної психотерапії в комплексному лікуванні нервово-психічних захворювань, або як основної і ведучої метод психологічного впливу на людину з відхиленнями в поводженні і соціальній адаптації.

На відміну від психологічного консультування при психокорекції роль клієнта або пацієнта виявляється не настільки активної і навіть частіше пасивної. Корекція має на увазі вироблення нових психологічно адекватних і вигідних навичок у процесі спеціально розроблених тренінгових програм. Активність клієнта або пацієнта полягає лише в бажанні змінитися, але аж ніяк не в екзистенціальній роботі над собою. Людина готова "вручити себе" клінічному психологові або психотерапевтові для того, щоб той заповнив наявні недоліки, виправив відхилення, прищепив нові уміння і навички. Навіть, якщо мова йде про психокорекції особистісних або характерологічних властивостей, то мається через, що основним способом змін і психологічної допомоги повинний бути процес научення ефективному прийняттю себе і реальності, а не філософське осмислення свого місця у світі, своїх можливостей і здібностей [12].

Психокорекція на відміну від психологічного консультування використовує як основні методи маніпулювання, формування і керування людиною, маючи чіткі представлення про шуканий стан, рівень розвитку психічних функцій або індивідуально-особистісних якостей. Заданими виявляються еталони й ідеали. Людина виступає в ролі матеріалу, з якого "ліпиться" оптимальний для нього або ідеальний для суспільства образ. Відповідальність за психологічні зміни лягає винятково на психолога. Класичним є спектр маніпулятивних методик: від порад Карнегі до нейролінгвістичного програмування і різноманітних тренінгів (жіночої чарівності, особистісного росту, сексуальний тренінг і ін.).

У клінічній психології психокорекція використовується при психологічних проблемах, що виявляються в клієнта, що виникають у зв'язку з характерологіченими девіаціями й особистісними аномаліями, а також при невротичних психосоматичних розладах. Вироблення оптимальних навичок відбувається у процесі тренінгів, серед яких найбільш відомими є: аутотренінг, поведінкова (біхевіоральна) терапія, нейролингвістичне програмування, психодрама, трансактний аналіз (E.Bern) [10].

Аутогенне тренування (аутотренінг) є методикою, що спрямована на оволодіння навичками психічної саморегуляції за допомогою релаксаційних способів. Під релаксацією (розслабленням) розуміється стан пильнування, що характеризується зниженою психофізіологічною активністю, що відчувається або у всьому організмі, або в будь-якій його системі. У клінічній психології, особливо при психосоматичних розладах і захворюваннях використовуються такі різновиди як власне аутогенне тренування з нервово-м'язовою релаксацією і методика біологічно зворотного зв'язку.

При прогресивній м'язовій релаксації відбувається навчання людини контролюванню стану м'язів і введенню в стан релаксації (розслаблення) у визначених групах м'язів з метою зняття вторинної емоційної напруги. Аутогенне тренування проводиться в кілька етапів, спрямованим на освоєння вправ по ослабленню нервово-м'язової напруги до конкретного м'яза або групи м'язів, з наступним становленням "звички відпочивати".

Методика біологічно зворотного зв'язку побудована за принципом умовно-рефлекторного закріплення навички змінювати свій соматичний стан при контролюванні його за допомогою різних приладів [10].

У процесі тренінгу пацієнт самостійно контролює за допомогою приладу біологічне функціонування його організму (від швидкості протікання елементарних біохімічних реакцій до складних видів діяльності) і навчається змінювати його, застосовуючи різні способи саморегуляції. Виділяють наступні типи біологічного зворотного зв'язку (Александров):

• електроміографічний бізворотній зв'язок

• температурний бізворотній зв'язок

• електрошкірний бізворотній зв'язок

• електроенцефалографічний бізворотній зв'язок

При електроміографичному бізворотньому зв'язку відбувається научіння процесу розслаблення конкретного м'яза або груп м'язів, а також загальної релаксації. Методика температурного біологічного зворотного зв'язку дозволяє знайти навички розширення і звуження периферичних судин, що приводить до зміни температури кінцівок і тіла. Електрошкірний бізворотній зв'язок дає можливість навчитися контролювати шкірно-гальванічні реакції, впливаючи на симпатичну нервову активність. При електроенцефалографічному бізворотньому зв'язку відбувається формування навичок зміни біоелектричної активності головного мозку за допомогою зміни співвідношення хвиль різної частоти і, у першу чергу, збільшення альфа-активності для зниження рівня збудливості і заспокоєння [12].

Поведінкова психотерапія буяє методиками, заснованими на виробленні умовно-рефлекторної діяльності з метою купірування психопатологічної симптоматики або навичок адекватних звичок замість неадекватним, невротичним. Найбільш відомими методиками є методики "систематичної десенсибілізації" і "парадоксальної інтенції", застосовувані для лікування нав'язливих страхів. При "систематичній десенсибілізації" відбувається занурення людини в ситуацію, що викликає страх (уявлюваним або реальне) з формуванням нової адекватної реакції на ситуацію і загасанням старої хворобливої. Методика, названа "парадоксальною інтенцією", спрямована на зміну відношення пацієнта до фобій за рахунок "перекидання" цього відношення і доведення ситуації до абсурду. Задача парадоксальної інтенції – позбавити емоційно негативного підкріплення страхів, замінивши них на іронію і гумор.

Нейролінгвістичне програмування являє собою систему психологічних маніпуляцій на підставі вивчення лінгвістичної позначки-моделі людини, суть якого укладена у визнанні шаблонності для кожної групи людей або однієї людини лінгвістичної системи пізнання світу і самого себе, вираження почуттів і рішення проблем. Для цього в нейролінгвістичному програмуванні (НЛП) існує поняття модальності - найбільш типового і характерному для індивіда способі сприйняття і відображення навколишньої реальності. Виділяють три різновиди модальності: візуальна, аудіальна і кінестетична. Після виявлення домінуючої модальності людини передбачається корекція його поводження, що може самою людиною усвідомлюватися або не усвідомлюватися. У першому випадку можна говорити про керування індивідом, у другому - про маніпулювання їм за допомогою вербальних і невербальних методів. Метою програмування є вироблення визначеної стратегії поводженні, бажаної для людини або оточення [13].

У рамках нейролінгвістичного програмування використовується трохи технік: "змах", "вибух", "метафора".

Основним же вважається "рефреймінг" - переформування особистості, додання їй нової заданої форми. В основі рефреймінгу лежать наступні базові положення нейролінгвістичного програмування:

1. Будь-який симптом, будь-яка реакція, або поведінка людини носять захисний характер і тому корисні; шкідливими вони вважаються тільки тоді, коли використовуються в невідповідному контексті;

2. У кожної людини існує своя суб'єктивна модель світу, яку можна змінити;

3. Кожна людина має сховані ресурси, що дозволяють змінити і суб'єктивне сприйняття, і суб'єктивний досвід, і суб'єктивну модель світу.

Рефреймінг здійснюється найчастіше в шість етапів. На першому визначається симптом; на другому пацієнтові пропонується зробити своєрідне „розщеплення” себе на частини (здорову і патологічну, представлену симптомом) і вступити в контакт із частиною, що відповідає за формуванням і прояв симптому, і осмислити механізм його виникнення; на третьому - виробляється відділення симптому від первісний мотив (намір); на четвертому - виявлення нової частини, здатної задовольнити цей намір іншими шляхами з "постановкою якоря" (асоціативного зв'язку між подіями або думками); на п'яте і шостому - формування згоди усього Я на новий зв'язок.

У процесі психодрами відбувається розігрування людиною ролей з метою вивчення внутрішнього світу і вироблення навичок оптимального соціального поводження. Як правило, психодрама використовується при наявності в індивіда характерологічних девіацій і "комплексу неповноцінності". Людина в процесі ігрової діяльності засвоює стереотипи поводження в різних життєвих ситуаціях, апробує них, вибирає найбільш підходящі йому і тим самим переборює комунікаційні проблеми [27].

Трансактний аналіз розглядає особистість людини як сукупність трьох станів "Я", умовно названих Батько, Дорослий і Дитина. Суттю їх є генетично запрограмований патерн поведінки і прояви емоційних реакцій. Дитина виявляє себе інфантильними рисами характеру і відносини до реальності, Дорослий - ознаками зрілої психічної діяльності, а Батько характеризується наявністю нормативних і оцінюючих стереотипів поводження. Психологічна взаємодія, з погляду E.Bern, відбувається у виді діадного контакту (трансакції) при використанні тих або інших ролей. Основна мета трансактного аналізу полягає в тому, щоб дати зрозуміти індивідові особливості його взаємодії з навколишніми за допомогою відповідної термінології і навчити його нормативному й оптимальному поводженню.

Отже, психокорекційна робота базується перш за все на консультуванні та передбачає цілеспрямований психологічний вплив на пацієнта. Психологічна корекція спрямована на адекватне втручання психічного стану людини.

Висновки до розділу 2

При роботі з хімічнозалежниим людьми можна виділити такі форми роботи як групова та індивідуальна. Кожна з форм роботи потребують ретельної підготовки та врахування віково-психологічних особливостей пацієнтів. Використання програм реабілітації сприяє усвідомленню дитиною необхідності позбавитися від хімічної залежності та скорішому одужанню, поверненню до нормального життя. Психокорекційна робота базується перш за все на консультуванні та передбачає цілеспрямований психологічний вплив на пацієнта. Психологічна корекція спрямована на адекватне втручання психічного стану людини.

РОЗДІЛ 3 ДОСЛІДЖЕННЯ ЗМІНИ ЖИТТЄВИХ ПРІОРИТЕТІВ ПІД ЧАС ЛІКУВАННЯ ТА РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ З ХІМІЧНОЮ ЗАЛЕЖНІСТЮ

3.1 Методи і методики дослідження

Мета дослідження – за допомогою методик провести дослідження бачення ідеального та реального образу друга серед оточуючих.

Об`єкт дослідження – особи з різним рівнем хімічної залежності.

Предмет дослідження – взаємовідносини в малих групах.

Завдання дослідження:

• провести методику Т. Лірі;

• провести методику М. Рокича;

• проаналізувати результати дослідження.

Методика створена Т. Лірі використовується для дослідження уявлень суб`єкта про себе та ідеальне „Я”, а також для вивчення взаємовідносин в малих групах. За допомогою даної методики виявляють переважаючий тип ставлення до людей в самооцінці та взаємооцінці. Схема Т. Лірі основана на припущеннях, що чим ближче результати досліджуваного до центра кола, тим сильніше взаємозв`язок цих двох змінних. Опитувальник містить 128 оцінних суджень, яз яких в кожному по 8 типів ставлень утворюють 16 пунктів, впорядкованих за зростаючою інтенсивністю. Методика складена так, що судження спрямовані на виявлення будь-якого типу ставлення, розміщені не підряд, а в особливому порядку: вони згруповані по 4 і повторюються через однакову кількість визначень. При обробці підраховується кількість ставлень кожного типу.

Система ціннісних орієнтацій визначає сторону спрямованості особистості і складає основу її ставлення до навколишнього світу, до інших людей, до себе самої, основу світогляду і ядро мотивації життєвої активності, основу життєвої концепції і "філософії життя".

Найбільш розповсюдженою в даний час є методика вивчення ціннісних орієнтації М. Рокича, що базується на прямому ранжуванні списку цінностей [16].

М. Рокич розрізняє два класи цінностей:

• термінальні - переконання в тому, що кінцева мета індивідуального існування коштує того, щоб до неї прагнути;

• інструментальні - переконання в тому, що будь-який образ дій або властивість особистості є кращим у будь-якій ситуації.

Цей розподіл відповідає традиційному розподілові на цінності-цілі і цінності-засоби.

Достоїнством методики є універсальність, зручність і економічність у проведенні обстеження й обробці результатів, гнучкість - можливість варіювати як стимульний матеріал (списки цінностей), так і інструкції. Істотним її недоліком є вплив соціальної бажаності, можливість нещирості. Тому особливу роль у цьому випадку відіграє мотивація діагностики, добровільний характер тестування і наявність контакту між психологом і досліджуваним.

Аналізуючи ієрархію цінностей, варто звернути увагу на їх згрупування досліджуваним у змістовні блоки за різними характеристиками. Так, наприклад, виділяються "конкретні" і "абстрактні" цінності, цінності професійної самореалізації й особистого життя і т.д. Інструментальні цінності можуть групуватися в етичні цінності, цінності спілкування, цінності справи; індивідуалістичні і конформістські цінності, альтруїстичні цінності; цінності самоствердження і цінності прийняття інших і т.д. Це далеко не всі можливості суб'єктивного структурування системи ціннісних орієнтації. Психолог повинен спробувати вловити індивідуальну закономірність. Якщо не вдається виявити жодної закономірності, можна припустити несформованість у респондента системи цінностей або навіть нещирість відповідей.

Отже, психокорекційна робота сприяє усвідомленню хімічнозалежних людей цінностей свого життя, переосмисленню приоритетних життєвих позицій.

3.2 Вибірка і процедура дослідження

Дослідження проводилось анонімно, кожному з опитаних присвоювався порядковий номер від 1-го до 60-го. Таким чином забезпечувалась анонімність. Кожен з опитаних заповнював бланк добровільно та самостійно.

Кількість осіб, що взяла участь у дослідженні складала 60 чоловік, серед яких 30 – жіночої статі та 30 чоловічої, віком від 18 до 40 років.

Респондентові пред'явлені два списки цінностей (по 18 у кожному), або на аркушах папера за абеткою, або на картках. У списках піддослідний привласнює кожної цінності ранговий номер, а картки розкладає одну по одній за значимістю. Остання форма подачі матеріалу дає більш надійні результати. Спочатку пред'являється набір термінальних, а потім набір інструментальних цінностей.

Інструкція: "Зараз Вам буде пред'явлений набір з 18 карток з позначенням цінностей. Ваша задача - розкласти їх по порядку значимості для Вас як принципів, якими Ви керуєтеся у Вашому житті.

Кожна цінність написана на окремій картці. Уважно вивчіть картки і, вибравши ту, яка для Вас найбільш значима, помістіть її на перше місце. Потім виберіть другу за значенням цінність і помістіть її слідом за першою. Потім проробіть те ж із усіма картками, що залишилися. Найменш важлива залишиться останньої і займе 18 місце.

Розробіть не поспішаючи, вдумливо. Якщо в процесі роботи Ви зміните свою думку, то можете виправити свої відповіді, помінявши картки місцями. Кінцевий результат повинний відбивати Вашу щиру позицію".

3.3 Аналіз результатів дослідження

За методикою Лірі ми одержали такі результати щодо переважаючих типів відношення до оточуючих:

1. Авторитарний тип характеризує людину як диктатора, деспота, сильна особистість у всіх сферах діяльності; всіх повчає, в усьому намагається нав`язати власну думку, не сприймає поради інших, енергійна людина, успішно веде справи, вимагає до себе поваги, впевнена в собі людина, наполеглива. Даний тип виявився характерним для 5 опитаних респондентів.

ІІ. Егоїстичний тип характерний для 3 опитаних респондентів. Людина намагається бути всіма, але одночасно в стороні від усіх, самолюбива, незалежна, труднощі перекладає на інших, хвалькувата, самовдоволена, егоїстична, орієнтована лише на себе.

ІІІ. Агресивний тип відношення до оточуючих виявили 7 осіб (середній бал 8-11). Людина даного типу характеризується такими рисами: вимоглива, прямолінійна, відверта, сувора і різка в оцінці до інших, непримирима, схильна звинувачувати у всьому оточуючих, насмішкувата, іронічна, дратівлива.

V. Підпорядкований тип характерний для 3 осіб (середній та низький бали – 3-10). Особистість характеризують такі риси: скромність, легко переконливий, поступливість, емоційна стриманість, не має власної думки.

VІ. Залежний. Даний тип було виявлено у 4 серед опитаних осіб (вони набрали середні бали 8-11). Особистість виявляє слухняність, боязкість, безпорадність, не вміє протистояти тиску, вважає, що інші завжди праві, м`якість, чекає допомоги і порад, ввічливість.

VІІ. Дружелюбний тип характерний для 6 опитаних осіб. Респонденти характеризуються високим рівнем дружелюбності. Характеризується людина проявом наступних рис люб`язна до всіх, орієнтований на сприйняття і соціальне визнання, намагається задовольняти вимоги всіх, „бути хорошим” незалежно від ситуації, емоційно лабільна.

VІІІ. Альтруїстичний тип відношення до оточуючих характерний для 2 опитаних. Серед опитаних виявлено високий рівень альтруїзму (1 особа виявила гіпервідповідальність, завжди приносять себе в жертву, намагаються допомогти, нав`язливі у своїй допомозі і занадто активні по відношенню до інших, неадекватно приймають на себе відповідальність за інших) та низький (1 особа характеризується як відповідальна по відношенню до людей, виявляють делікатність, м`якість, доброту, емоційне відношення до людей виявляється у співпереживанні, симпатії, турботі, вміють підбадьорити і заспокоїти оточуючих, безкорисливі).

Таблиця 3.1

Образ реального та ідеального друга

№ п/п	Реальний образ друга	Ідеальний образ друга
1	диктатора, сильна особистість у всіх сферах діяльності; всіх повчає, у всьому намагається нав`язати власну думку, не сприймає поради інших, енергійна людина, успішно веде справи, вимагає до себе поваги, впевнена в собі людина	Сильна особистість у всіх сферах діяльності, енергійна людина, успішно веде справи, вимагає до себе поваги, впевнена в собі людина, наполеглива.
2	Людина характеризується такими рисами: вимоглива, прямолінійна, відверта, сувора і різка в оцінці до інших, непримирима, схильна звинувачувати у всьому оточуючих, насмішкувата, іронічна, дратівлива.	Вимоглива, прямолінійна, відверта
3	Особистість виявляє слухняність, боязкість, безпорадність, не вміє протистояти тиску, вважає, що інші завжди праві, м`якість, чекає допомоги і порад, ввічливість.	Слухняність, ввічливість, порядність, намагання допомогти іншим.
4	Людина намагається бути всіма, але одночасно в стороні від усіх, самолюбива, незалежна, труднощі перекладає на інших, хвалькувата, самовдоволена, егоїстична, орієнтована лише на себе.	Впевнена у власних силах, добра, людяна, скромна
5	Особистість характеризують такі риси: скромність, легко переконлива, поступлива, емоційна стримана, не має власної думки.	Скромність, емоційна стриманість, присутність здорового глузду, відповідальність, впевненість.
6	Характеризується людина проявом наступних рис: люб`язна до всіх, орієнтована на сприйняття і соціальне визнання, намагається задовольняти вимоги всіх, „бути хорошою” незалежно від ситуації, емоційно лабільна.	Люб`язна до всіх, орієнтована на сприйняття і соціальне визнання, намагається задовольняти вимоги всіх, „бути хорошим” незалежно від ситуації, емоційно лабільна.
7	Людина намагається бути зі всіма, але одночасно в стороні від усіх, самолюбива, незалежна, труднощі перекладає на інших, хвалькувата, самовдоволена, егоїстична, орієнтована лише на себе.	Впевнена у собі, порядна, завжди прийде на допомогу, добра, людяна, скромна
8	Людина характеризується такими рисами: вимоглива, прямолінійна, відверта, сувора і різка в оцінці до інших, непримирима, схильна звинувачувати у всьому оточуючих, насмішкувата, іронічна, дратівлива.	Вимоглива, прямолінійна, відверта
9	Характеризується людина проявом наступних рис: люб`язна до всіх, орієнтована на сприйняття і соціальне визнання, намагається задовольняти вимоги всіх, „бути хорошою” незалежно від ситуації, емоційно лабільна.	Люб`язна до всіх, орієнтований на сприйняття і соціальне визнання, намагається задовольняти вимоги всіх, „бути хорошою” незалежно від ситуації, емоційно лабільна.
10

	Особистість виявляє слухняність, боязкість, безпорадність, не вміє протистояти тиску, вважає, що інші завжди праві, м`якість, чекає допомоги і порад, ввічливість.	Слухняність, ввічливість, порядність, намагання допомогти іншим.
11	Гіпервідповідальність, завжди приносять себе в жертву, намагаються допомогти, нав`язливі у своїй допомозі і занадто активні по відношенню до інших, неадекватно приймають на себе відповідальність за інших	намагаються допомогти, у своїй допомозі і занадто активні по відношенню до інших, відповідальність
12	Людина характеризується такими рисами: вимоглива, прямолінійна, відверта, сувора і різка, непримирима, схильна звинувачувати у всьому оточуючих, насмішкувата, іронічна, дратівлива.	Вимоглива, прямолінійна, відверта
13	Відповідальна по відношенню до людей, виявляють делікатність, м`якість, доброту, емоційне відношення виявляється у співпереживанні, симпатії, турботі, вміють підбадьорити і заспокоїти оточуючих, безкорисливі	Виявляють делікатність, м`якість, доброту, симпатії, турботі, вміють підбадьорити і заспокоїти оточуючих, безкорисливі
14	Людина даного типу характеризується такими рисами: вимоглива, прямолінійна, відверта, сувора і різка в оцінці до інших, непримирима, схильна звинувачувати у всьому оточуючих, насмішкувата, іронічна, дратівлива.	Вимоглива, прямолінійна, відверта

За результатами проведеної методики можемо проаналізувати процентне співвідношення виявлених уявлень суб`єктів про себе та ідеальне „Я”

Таблиця 3.2

Співвідношення виявлених уявлень суб`єктів про себе та ідеальне „Я” (у %)

Тип	Кількість вибірки	Процентне вираження від загальної кількості
Авторитарний	10	16,6 %
Егоїстичний	6	10 %
Агресивний	14	23,3 %
Підпорядкований	6	10 %
Залежний	8	13,3 %
Дружелюбний	12	20 %
Альтруїстичний	4	6,7 %

Таблиця 3.3

Результати дослідження за методикою Рокича

показник	Термінальні цінності					Інструментальні цінності
	здоров`я	наявність друзів	самостійність	загальне визнання	максимальне використання власних можливостей	незалежність	високі вимоги до себе та оточуючих	непримиренність з недоліками	відповідальність	тверда воля	чесність
Кількість опитаних	17	22	20	10	7	17	25	21	9	7	10
%	56,6	73,3	66,6	33,3	23,3	56,6	83,3	70,0	30,0	23,3	33,3

Необхідно зазначити, що проведена методика дала такі результати: серед списку термінальних цінностей найбільш вагоме місце серед опитаних займає здоров`я, наявність друзів, самостійність, досить незначними для життя є загальне визнання, максимальне використання власних можливостей. За списком інструментальних цінностей головне місце посідають високі вимоги до себе та оточуючих, вихованість, непримиренність з недоліками, незалежність, найменш вагомими є відповідальність, тверда воля, чесність.

Ці результати можна пояснити таким чином. Оскільки серед опитаних осіб юнацького віку більшість має середній та низьких рівень соціального забезпечення, то більшість з них прагнуть до кращого життя, яке ставило б перед ними мінімум вимог та потребувало якомога менше зусиль для досягнення даної мети.

Висновки до розділу 3

Психокорекційна робота сприяє усвідомленню хімічнозалежних людей цінностей свого життя, переосмисленню приоритетних життєвих позицій. Проведення дослідження треба проводити анонімно, що сприятиме більш відвертим відповідям на запитання анкети. Проведення психологічної роботи з хімічнозалежними показало, що після психорекції у більшості хворих змінюються життєві позиції, відношення до оточуючих, вони починають більше цінувати життя та близьких людей, вагоме місце серед ціннісних орієнтацій посідають дружні стосунки, набувають значення родинні відносини.

ВИСНОВКИ

Хімічна залежність – це насамперед проблеми молоді. Соціологічні дослідження показали, що середній вік початку прийому наркотиків – 13-15 років, а в деяких містах нашої країни ще нижчий – 9-13 років. Наркоманія – це важка хвороба, яка дуже швидко розвивається. Отже проблема хімічної залежності в суспільстві несе в собі соціальну, біологічну та психологічну небезпеки. Особливо небезпечною є хімічна залежність від наркотиків, яка в Україні має свої характерні особливості. Якщо в більшості країн споживання наркотиків – справа особиста, то у нас вона має груповий характер. Це, між іншим, призводить до розповсюдження серед наркозалежних спільних хвороб, а також до формування окремої субкультури, до поширення мережі "вторинних" кримінальних стосунків, і в кінцевому рахунку – до соціальної маргиналізації споживачів наркотиків. Іншою специфічною рисою є те, що в значній кількості випадків споживач отримує наркотик не в результаті купівлі-продажу, а як оплату за певні послуги, переважно кримінального характеру. Хімічна залежність - це глобальне захворювання розуму, душі, тіла. Іншими словами, хвороба уражає людини на багатьох рівнях. Хімічна залежність - це результат і прояв первинного захворювання, хімічної залежності від речовин, що викликають зміни настрою. Є два аспекти фізіологічних проявів хвороби. Хімічна залежність у багатьох випадках має генетичну основу. Якщо хто-небудь із членів родини, навіть не прямих родичів, страждав від цього захворювання, тобто підстави припускати, що у вашої близької людини є генетична схильність до хімічної залежності. І інший аспект фізичних проявів цього захворювання - це хвороби, що супроводжують хімічної залежності.

До чинників хімічної залежності можна віднести: соціальні, біологічні, психологічні та медичні. Важливим у розумінні причин залежності є відносний внесок кожного фактора в залежності від соціального настрою суспільства, особливостей культурних традицій і звичаїв, етнічної своєрідності населення, характеру і властивостей наркотику і, нарешті, етапу розвитку пристрасті. Таким чином, провідними можуть ставати то одна, то інша група факторів.

Соціальна робота з хімічнозележними передбачає використання методів психологічної роботи. На сучасному етапі розвитку суспільства та медицини значного поширення набуває напрямок лікування – психотерапія. Актуальними завданням сучасної психотерапії є подальший розвиток і узагальнення результатів теоретичного дослідження та накопичення емпіричних матеріалів досліджень. Основними формами роботи психолога в психоневрологічних закладах є: групова та індивідуальна. При виявленні захворювання певної групи використовуються специфічні та загальні методи психотерапії. В організації психотерапевтичної допомоги важливого значення набувають особливості пацієнта, психологічні фактори захворювання, нозологічна приналежність хвороби та її етапи, організаційні рамки психотерапії. Однією з прогресивних тенденцій розвитку клінічної психотерапії являється поєднання її з іншими видами лікування.

Проведене дослідження зміни життєвих пріоритетів дозволяє зробити висновок, що хімічно залежні людини після лікування та реабілітаційного курсу мають адекватне сприйняття оточуючого світу, та виявляють потребу у спілкуванні, потребують уваги, любові з боку близьких та виявляють самі відповідні якості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеева В.Г. Ценностные ориентации как фактор жизнедеятельности и развития личности // Психологический журнал. – 1984. – Т. 5, № 5. – С. 63 - 70.

2. Андреева Г.М. Социальная психология. — М.: Изд-во МГУ, 1988. – 258 с.

3. Аргунова Ю. Н., Габиани А. А. Правовые меры борьбы с наркотизмом. — М.: Юридическая литература, 1989. — 63 с.

4. Арутюнян Л.А. Микросреда и трансформация-общественных ценностей в ценностную ориентацию личности. – Єреван: Изд. пед. ун-та. 1979. – 123 с.

5. Асмолов А.Г. Мотивація. // Краткий психологический словарь. – М., 1985. – 270 с.

6. Бабаян Э. А., Гонопольский М. Х. Учебное пособие по наркологии. — М.: Медицина, 1981. — 304 с.

7. Битянова Н.Р. Психология личностного роста. - Л.: Наука, 1995 - 187 с.

8. Блейхер В.М., Крук И.В. Патопсихологическая диагностика. - К.: Здоров'я, 1986. - 280 с.

9. Бубнова С.С. Ценностные ориентации личности как многомерная нелинейная система. // Психологический журнал. - 1999. - Т. 20, № 5. – С. 38 - 44.

10. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. – К.: Здоров'я, 1980. – 165 с.

11. Бурлачук Л.Ф., Савченко Е.П. Психодиагностика (психодиагностический инструментарий и его применение в условиях социальных служб). - К: А.Л.Д., 1995. - 100 с.

12. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика: Учебник. – СПб.: Питер, 2002. – 352 с.

13. Бурлачук Л.Ф. Исследование личности в клинической психологии. – К.: Здоров'я, 1979. – 183 с.

14. Бурлачук Л.Ф. Словарь-справочник по психологической диагностике. – СПб.: Питер, 2000. – 589 с.

15. Вилкс А.Я. Наркотизм среди молодёжи. // За здоровый образ жизни (борьба с социальными болезнями). — М.: Институт социологии АН СССР, 1991. — Кн. 1. — С. 73–85.

16. Габиани А. А. Кто такие наркоманы? // Социологические исследования. — 1992. — № 2. — С. 78–83.

17. Габиани А. А. На краю пропасти: наркомания и наркоманы. — М.: Мысль, 1990. — 220 с.

18. Габиани А. А. Наркотизм (конкретно-социологическое исследование по материалам Грузинской ССР). — Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1977. — 46 с.

19. Габиани А.А. Наркотизм: вчера и сегодня. — Тбилиси: Сабчота Сакартвело, 1988. — 76 с.

20. Гернет М.Н. Избранные произведения. — М.: Прогресс, 1974. — 461 с.

21. Гилинский Я.И. Наркотизм: мифы и реальность. // Молодёжь. Цифры, факты, мнения. — 1996. — № 1. — С. 80 – 84.

22. Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения и социального контроля // Социология в России / Под ред. В.А. Ядова. — М: Институт социологии РАН, 1998. — С. 587–609.

23. Додонов Б.И. Эмоция как ценность. – М.: Политиздат, 1978. – 146 с.

24. Донцов А.И. О ценностных отношениях личности. // Советская педагогика. – 1974. – № 5. – С. 23 - 35.

25. Зешарник Б.В., Братусь Б.С. Очерки по психологии аномального развития личности. – Г.,1980. – 242 с.

26. Зотова О.И., Бобнева М.И. Ценностные ориентации и механизмы социальной регуляции поведения. // Методологические проблемы социальной психологии. – Вып. 2. – М.: Наука, 1975. – С. 31 - 39.

27. Карпенко З.С. Аксіопсихологія особистості. - К.: ТОВ "Міжнародна фінансова агенція", 1998 – 216 с.

28. Каталог интерпретаций методики «Дом, дерево, человек». – М.: Альтернатива, 1993. – 76 с.

29. Кесельман Л.Е. Социальные координаты наркотизма. — СПб: СПбФ ИС РАН, 1998. — 120 с.

30. Кириллова Н.А. Ценностные ориентации в структуре интегральной индивидуальности старших школьников // Вопросы психологии. – 1999. – № 4. – С. 29-37.

31. Кларин М.В. Метафоры и ценностные ориентации педагогического сознания // Педагогика. – 1997. – № 1. – С. 34-39.

32. Ковалев А.Г. Психология личности. — К.: Просвещение, 1970. – 251 с.

33. Козаченко А.В., Мирошниченко Н.А. Предмет наркотизма. — Николаев–Одесса: Тетра, 1999. — 64 с.

34. Колесов Д.В. Эволюция психики и природа наркотизма. — М.: Педагогика, 1991. — 312 с.

35. Колесов Д. В., Турцевич С.В. Наркотизм: сущность и профилактика. — М.: Знание, 1988. — 48 с.

36. Короленко Ц.П., Донских Т.А. Семь путей к катастрофе. — Новосибирск: Наука, 1990. — 154 с.

37. Краевский К. Проблема наркотизма в Польше и борьба с ним. // Криминологические исследования в мире. — М.: Манускрипт, 1995. — С. 61–71.

38. Кун М, Макпартленд Т. Эмпирическое исследование установок личности на себя. //Современная зарубежная социальная психология. Тексты / Подред. Г.М.Андреевой, Н.Н.Богомоловой, Л.А. Петровской. – М.: МГУ, 1984. – 239 с.

39. Кюрегян Э.А. О ценностно-ориентационном аспекте типологии личности. //Образ жизни и ценностные ориентации личности. / Отв. ред. Л. А. Арутюнян. – Єреван: Изд. пед. Ун-та, 1979. – С. 97-104.

40. Лазарук А.Ф. Розвиток ціннісно-смислової сфери особи за модульно-розвивального навчання. // Психологія і суспільство. – 2002. – № 3-4. – С. 170-186.

41. Леонтьев Д.А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт многомерной реконструкции // Вопросы философии. – 1996. – № 8 – С. 15-26.

42. Личко А. Е. Наркотизм (употребление наркотиков) и подростковая наркомания. // Психопатии и акцентуации характера у подростков. — Л.: Медицина, 1977. — С. 61–70.

43. Личко А. Е., Битенский В. С. Подростковая наркология: Руководство. — Л.: Медицина, 1991. — 304 с.

44. Люшер М. Сигналы личности. – Воронеж, 1993. – 160 с.

45. Марков М.С. Теория социального руководства: Пер. с болг. – М.: Прогресс, 1978. – 477 с.

46. Михлин В.М., Дюбин Е.А. Осторожно: белая смерть. — Кишинёв: Штиица, 1989. — 53 с.

47. Молодёжь и наркотики (социология наркотизма). / Под ред. В.А. Соболева, И.П. Рущенко. — Харьков: Торсинг, 2000. — 432 с.

48. Научитель Е.Д. Ценностные ориентации молодежи // Практическая психология и социальная работа. – 1999. – № 3. – С. 36-38.

49. Немов Р.С. Психология. Кн. 3. Экспериментальная педагогическая психология и психодиагностика. – М.: Просвещение, 1995. – 508 с.

50. Общая психодиагностика. / Под ред. Бодалева А.А., Столина В.В. – М.: Речь, 2001. – 261 с.

51. Организационные и тактические вопросы профилактики наркотизма: Методические рекомендации. / Под ред. В.К. Панкина — М.: ГУ УР МВД СССР, 1988. — 55 с.

52. Патяева Е.Ю. Ситуативное развитие и уровни мотивации. // Вест. Моск. ун-та. - Сер. 14: Психология. – 1983. - № 4. – С. 100 – 117.

53. Петрий П.В. Духовные ценности. – М.: Академия, 1998. – 114 с.

1. Полуэктова Н.М., Яковлева И.В. Проблемы диагностирования профессиональной пригодности к социальной работе. // Вести СПбГУ. – 1999 – № 3. – С. 47-58.

2. Проективная психология / Пер. с англ. – М.: ЭКСМО, 2000. – 528 с.

3. Реджепов А. Эффективность уголовно-правовых норм ответственности за наркотизм. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М.: МГУ, 1983. — 24 с.

4. Рущенко І.П. Соціологія злочинності. — Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2006. — 370 с.

5. Соколова Е.Т. Проективные методы исследования личности. – М.: МГУ, 1980. – 301 с.

6. Сосин И.К. Табакокурение как клиническая разновидность ингаляционной токсикомани. // Международный медицинский журнал. — 1998. — № 3. — С. 99–103.

7. Фридман Л. С., Флеминг Н. Ф., Робертс Д. Г., Хайман С. Е. Наркология / Пер. с англ. — М.–СПб: Бином–Невский Диалект, 1998. — 318 с.

8. Харабед К. В. Преступность и наркотизм. — М.: Юридическая литература, 1996. — 44 с.

9. Шабанов П.Д., Штакельберг О.Ю. Наркомании: патопсихология, клиника, реабилитация. / Под ред. А. Я. Гриненко. — СПб: Лань, 2000. — 368 с.

10. Ядов В.А. (ред.) Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности. – М.: Академия, 1979. – 84 с.

ДОДАТОК

Стимульный матеріал

Список А (термінальні цінності):

1. активне діяльне життя (повнота й емоційна насиченість життя);

2. життєва мудрість (зрілість суджень і здоровий глузд, що досягаються життєвим досвідом);

3. здоров'я (фізичне і психічне);

4. цікава робота;

5. краса природи і мистецтва (переживання прекрасного в природі й у мистецтві);

6. любов (духовна і фізична близькість з коханою людиною);

7. матеріально забезпечене життя (відсутність матеріальних утруднень);

8. наявність гарних і вірних друзів;

9. суспільне покликання (повага навколишніх, колективу, товаришів по роботі);

10. пізнання (можливість розширення свого утворення, кругозору, загальної культури, інтелектуальний розвиток);

11. продуктивне життя (максимально повне використання своїх можливостей, сил і здібностей);

12. розвиток (робота над собою, постійне фізичне і духовне удосконалювання);

13. розваги (приємне, необтяжливе времяпрепровождение, відсутність обов'язків);

14. воля (самостійність, незалежність у судженнях і вчинках);

15. щасливе сімейне життя;

16. щастя інших (добробут, розвиток і удосконалювання інших людей, усього народу, людства в цілому);

17. творчість (можливість творчої діяльності);

18. впевненість у собі (внутрішня гармонія, воля від внутрішніх протиріч, сумнівів).

Список Б (інструментальні цінності):

1. акуратність (охайність), уміння тримати в порядку речі, порядок у справах;

2. вихованість (гарні манери);

3. високі потреби (високі вимоги до життя і високі домагання);

4. життєрадісність (почуття гумору);

5. ретельність (дисциплінованість);

6. незалежність (здатність діяти самостійно, рішуче);

7. непримиренність до недоліків у собі й інших;

8. освіченість (широта знань, висока загальна культура);

9. відповідальність (почуття боргу, уміння тримати своє слово);

10. раціоналізм (уміння здорове і логічно мислити, приймати обмірковані, раціональні рішення);

11. самоконтроль (стриманість, самодисципліна);

12. сміливість у відстоюваннях своєї думки, поглядів;

13. тверда воля (уміння настояти на своєму, не відступати перед труднощями);

14. терпимість (до поглядів і думок інших, уміння прощати іншим їхні помилки й омани);

15. широта поглядів (уміння зрозуміти чужу точку зору, поважати інші смаки, звичаї, звички);

16. чесність (правдивість, щирість);

17. ефективність у справах (працьовитість, продуктивність у роботі);

18. чуйність (дбайливість).