РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
«Державний устрій та соціально-економічний розвиток України у ХVIII ст. Ліквідація козацької державності»
Виконала:
Костенко Л.М.

ПЛАН:
1.                Гетьманування І.Мазепи. Північна війна і Україна.
2.                Політичний і соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської держави.
3.                Ліквідація автономного устрою України. Гайдамацький рух. Коліївщина.
4.                Особливості соціально-економічного розвитку Правобережної та Західної України. Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ

1.                Гетьманування І.Мазепи. Північна війна і Україна
Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, в єзуїіській колегії у Варшаві, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казиміра, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І.Самойловича. У 1687 р., коли змістили І.Самойловича, його наступником обрали І.Мазепу.
Слід наголосити, що І.Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час. Українські землі були розчленованими "Коломацькі статті" 1687 р. (договірні статті між гетьманом і російським урядом) ще більше обмежували автономні права України.
Але своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.
Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.
Головною метою І.Мазепи було об'єднання України в одну незалежну державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра 7(1689-1725 рр.). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.

Україна і Північна війна
У1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу "зрадником", а слово "мазепинець" стало синонімом слова "сепаратист". Які ж причини змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів?
Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини. Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як "гарматне м'ясо". Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.
У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.
Перехід І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII
У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. Чому ж так сталося?
По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відірвався він від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.
По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.
По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана.
Царські війська знищили столицю Мазепи - місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів зруйнували Запорізьку Січ У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708-1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.
Полтавська битва
27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи.
І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер. Україна за Гетьмана І.Мазепи (1687-1709 рр.) Після смерті І. Мазепи українська еміграція обрала гетьманом Пилипа Орлика, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Він склав проект першої Конституції України, яка отримала назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького війська". Зміст її такий:
а)      проголошувалася незалежність України від Росії та Речі Посполитої;
б)      обґрунтовується протекція шведського короля та союз з Кримським ханством;
в)      територія України визначається Зборівським трактатом 1649р.;
г)       запорожцям повинні були повернути їхні давні містечка Трахтемирів, Кодак, Келеберду, землі над Ворсклою; фортеці, побудовані Мазепою, ліквідовувались;
д)      при гетьманові утворюється Генеральна рада із законодавчою владою, яка складається з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців. Рада збирається тричі нарік - на Різдво, Покрову та Великдень;
е)       справи про кривду гетьманську та провини старшини розглядає генеральний суд, до діяльності якого гетьман не має права втручатися;
є) державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначаються окремі землі;
ж)      встановлюється виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом;
з)       спеціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими користується старшина, а також: повинностей населення;
й) скасовуються оренди та податки на утримання гетьманської гвардії;
і) гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Конституція мала яскраво виражені демократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу - Генеральної ради, виборності посад, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової влад. Разом з тим не можна не зауважити, що Конституція мала на меті задовольнити перш за все інтереси тих соціальних груп, на які намагався спиратися Орлик для повернення в Україну. Проголошення захисту інтересів простого народу мало тут швидше декларативний характер. Зверніть увагу на оцінку Конституції І.Крип'якевичем: "Всі ці постанови мали егоїстично класовий чи груповий характер... Творці Конституції - старшина і запорожці - не виявили широкого політичного світогляду". Конституція значно обмежувала гетьманську владу в інтересах старшини. За висловлюванням історика О.Оглоблина, вона була "другою поразкою гетьмана Мазепи після полтавської катастрофи, яка завдала великого удару по гетьманській владі".
Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала видатною пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції.
Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці намагання виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну.

2. Політичний і соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської держави
Наприкінці ХVIІ - у першій чверті ХVIІІ століття у Росії відбувався перехід від станово – представницької до абсолютистської монархії. Абсолютистська монархічна влада намагалася знівелювати особливості адміністративно – територіального устрою й державно – правового становища, що характеризували окраїнні регіони імперії – Дон , Яїк, а також Прибалтику , Україну. Важливим результатом реформи органів влади й управління стала ліквідація громіздкої і застарілої системи приказів та заміна їх новими установами – колегіями (1717 р.). Зокрема, замість Малоросійського приказу , який відав справами України з 1662 р., утворювалася Малоросійська колегія (1722 р.).
Для зміцнення місцевої адміністрації царський уряд у 1708 – 1710 рр. здійснив губернську реформу : країна була поділена на вісім губерній , вся повнота влади в яких належала губернатора. Харківський полк відійшов до Київської губернії, а решта Слобожанщини –до Азовської. Згодом , у 1719 р. , вся Слобожанщина ввійшла до складу Київської губернії, де перебувала до 1722 р.
Від 1706 року на Слобожанщині скасовується воєводське управління і запроваджується єдиноначальна влада полковників, зарахованих до командного складу російської армії. Такий захід був зумовлений необхідністю охорони південних кордонів від турецько – татарської агресії. Необхідність військової реформи, основна мета якої полягала у створенні регулярної армії, була зумовлена також потребами Північної війни. У 1709 р. царський уряд сформував Українську дивізію під командуванням генерала російської армії, до якої увійшли козацькі полки Лівобережної та Слобідської України.
Поступово активізувалася політика щодо обмеження місцевого самоврядування козацької старшини. Так, у 1719 р. усі судові та кримінальні справи на Слобожанщині були вилучені із компетенції полковників і передані у відання Білгородської провінціальної канцелярії Київської губернії. За козаками залишалося право оскаржувати рішення полкової старшини білгородському воєводі, а дії останнього – у Курський надвірний суд. Від того часу полковників та сотників слобідських козацьких полків затверджували, а то й просто призначали царські урядовці. 17 лютого 1723 року був оголошений царський указ про обов’язкове призначення полковниками слобідських козацьких полків росіян. Указом від 23 грудня 1732 р. слобідські полковники та старшина були значно обмежені у військовому керівництві полками. У процесі реформи слобідські полковники залучались до діяльності комісії не так часто, маючи до того лише право дорадчого голосу. Зазнала змін і система місцевого управління. Полкові ратуші, які виникли одночасно з утворенням полків, указами від 1733 і 1734 рр. перейменовувались у канцелярії. Останнім надавались права і функції канцелярій провінцій російських губерній. Усі справи полкові канцелярії вирішували на підставі загальнодержавних законів і царських указів. Судочинство в полках здійснювалось на підставі російського законодавства.
З середини ХVIІІ ст. посилюється прагнення самодержавства уніфікувати систему управління в напрямку поширення загальноімперських порядків. Свого завершення ця політика досягла за царювання Катерини ІІ.
Основи політики щодо України Катерина ІІ виклала у таємній інструкції генерал – прокуророві Сенату (1764 р.). На території п’яти Слобідських полків було утворено Слобідсько – Українську губернію. Вона поділялась на п’ять провінцій – Ізюмську, Охтирську, Острогозьку і Харківську. Губернським центром став Харків, а Охтирка, Суми Ізюм і Острогозьк – провінціальними містами. Решта міст і містечок відносилася до катерогії військових слобід. Губернська канцелярія стала головним органом управління. Слобідські полки розформовувались. Замість них створювались регулярні Харківський уланський, Сумський , Острогозький, Охтирський та Ізюмський гусарські полки.
Нових змін адміністративний та військовий устрій Слобожанщини зазнав у 80-х роках ХVIІІ ст. У грудні 1780 р. Слобідсько - Українська губернія була ліквідована, а замість неї створено Харківське намісництво. Поділ на провінції скасовувався. Намісництво складалося з 15 повітів. Місцеве управління реорганізоване на підставі загальноросійського “Учреждения для управления губерниями” (1775 р.) У губернських містах створювалися намісницькі правління, судові палати з кримінальних і цивільних справ, верхній земський суд , нижня і верхня розправи, губернський магістрат тощо.
Наприкінці 1796 року Харківське намісництво знову перетворено в Слобідсько – Українську губернію. Але по суті це істотно не змінило загальну систему управління.
Таким чином, на початку ХІХ ст. всі територіально – адміністративні відмінності між Слобожанщиною і російськими частинами імперії зникли. Країни була поділена на губернії з однотипною управлінською структурою.
Територія Слобідської України з давніх часів була складовою частиною східно – слов’янських земель, які зазнали спустошення під час монголо – татарської навали.
У ХІV – XV ст. відбувається процес становлення і розвитку російської централізованої держави. Цей процес характеризується боротьбою з монголо – татарами, іншими народами Європи й Азії.
Проте, український народ , терплячи гніт Речі Посполитої і ведучи боротьбу з Кримським ханством і Туреччиною, змушений шукати сприятливі умови для життя в південних степах Московської держави. Переселяючись у Дике Поле , вихідці з Правобережної і Лівобережної України знаходили розуміння з боку Московського уряду, який, був зацікавлений в освоєнні цих територій . Не в останню чергу це було зумовлено необхідністю несення військової , прикордонної служби.
Важлива державна функція , яку виконували переселенці охороняючи південні рубежі Московщини , спричинила і особливий державно – правовий статус населення. Царський уряд перетворив Слобідську Україну в одну з складових частин імперії.
Протягом другої половини ХVII та ХVIIІ ст. на Україні поглиблюється спеціалізація окремих галузей промисловості , виникають нові самостійні професії. Одночасно з процесом спеціалізації, в промисловості спостерігалася подальша товаризація виробництва, коли дедалі більше продукції окремих виробників надходило на ринок. Виникали промислові села і містечка, господарське життя яких цілком підпорядковувалось вимогам ринку . У досліджуваний період в Україні тривав процес становлення товарного обміну . Про це свідчило неухильне зростання таких періодичних форм організації внутрішньої торгівлі як ярмарки, торги і базари, а також постійна торгівля, зміцнення торговельних зв’язків між українськими землями, а також із зарубіжжям. Таким чином, у другій половині ХVII та протягом ХVIIІ століття на території Слобідської України відбуваються значні зрушення в аграрних відносинах, промисловому виробництві , торгівлі. Визначальним наслідком соціально – економічних процесів зазначеного періоду було формування економічної спільності всього українського народу, чому не в змозі були перешкодити ані державні кордони між Слобідською , Лівобережною і Правобережною Україною , ані відмінності у державно – правовому устрої цих регіонів.

3.                Ліквідація автономного устрою України. Гайдамацький рух. Коліївщина
На Лівобережній і Слобідській Україні в другій половині XVIII ст. продовжували панувати феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сільське господарство. Успішніше розвивалося землеробство на родючих чорноземних ґрунтах у південній і степовій частині України. Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. У деяких фільварках пшениця займала 30% озимих. На Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню жита, на півдні — пшениці, зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном зростав з кожним роком. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу.
Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на розвитку торгівлі, що пожвавилася, головним чином, завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін.
Розвивалися міста як центри економічного, політичного й культурного життя, що свідчило про формування національного ринку. Наприкінці XVIII ст. кількість поселень міського типу досягла 200. Все це свідчило про формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, про розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичних відносин. Проводячи колонізаторську політику, царський уряд здійснював дальші кроки щодо ліквідації автономії України. На перешкоді цій політиці стояв останній гетьман України Кирило Розумовський (1750—1764 рр.), якому в тих умовах вдалося провести судову реформу, розпочати удосконалення козацького війська, обмежити свавілля царських чиновників.
За наполяганням Катерини II, (1762—1796 рр.) Розумовський був змушений зректися гетьманства в листопаді 1764 р. нову була введена Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором П. Румянцевим. Колегія в 1765—1767 рр. провела перепис населення і господарств для збільшення зборів було відмінене кріпосне право.
Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті.
Об'єднаними силами Росія та Польща придушили повстання, а тисячі повстанців і сам Гонта були страчені у Польщі. Залізняка і чимало його спільників заслали до Сибіру. Повстання 1768 р. завдали ще одного удару по прогнилому режиму, який існував у Польщі на крові, і відіграло значну роль в утвердженні велелюбних традицій українського народу.  .
Значний вплив на визвольну боротьбу українського народу мала і селянська війна 1773— 1775-рр. під проводом О. Пугачова, в якій брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолили українські отамани В. Журба, С. Черкашин та інші.
З 1789-го по 1793-й рр. тривав виступ селян в с. Турбаях, що раніше входило до Миргородського полку і вважалося рільним. Коли село продали панам Базилевським, які запро­вадили панщину, селяни повбивали панів І повстали. Царизм жорстоко розправився з повстанцями, понад 100 сейм було покарано батогами і вислано до Сибіру.
Подальша колонізаторська політика царизму активізувала боротьбу народних .мас проти поневолювачів. У 1754 відбулося повстання в районі Житомира, в 1757 р.— у Немирові й Умані, 1761 р.— у Лисянці, 1764 р.— у Вінниці.
У 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв про зрівняння в правах католиків з прибічниками інших віросповідань і заборону смертної кари для селян. Це викликало виступ шляхти, яка оголосила в м. Барі конфедерацію. Збройне повстання проти уряду було придушене владою. Намагання шляхти не допустити прогресивних реформ, посилити панування католицизму й уніатства привело до повстання у 1768 народних мас, організаторами якого були православні священники на чолі з ігуменом Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворським і послушником цього ж монастиря козаком Максимом Залізняком. В урочищі Холодний Яр зібралося велике військо і почало війну з панством та євреями-орендарями.
Гайдамацький рух, який увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова «колій», що означає повстанець),охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.
У червні повстанці, до яких приєднався сотник надвірного війська Потоцьких Іван Гонта, штурмом взяли Умань і розправилися із шляхтою. Повстанці проголосили М. Залізняка гетьманом, а І. Гонту — полковником і князем уманським. У червні-липни Правобережжі діяло ЗО повстанських загонів, які на захопленій території створювали свої органи управління.
Коліївщина сприяла руху опришків на Прикарпатті. Об'єднаними силами Росія та Польща придушили повстання, а тисячі повстанців і сам Гонта були страчені у Польщі. Залізняка і чимало його спільників заслали до Сибіру.
Повстання 1768 р. завдали ще одного удару по прогнилому режиму, який існував у Польщі на крові, і відіграло значну роль в утвердженні велелюбних традицій українського народу.
Значний вплив на визвольну боротьбу українського народу мала і селянська війна 1773— 1775-рр. під проводом О. Пугачова, в якій брало участь чимало вихідців з України. Деякі полки очолили українські отамани В. Журба, С. Черкашин та інші.
Визвольна боротьба українського народу другої половини ХУПІ ст. розхитала устої феодально-кріпосницької системи і сприяла формуванню національної свідомості народу України.
Територія Слобожанщини стала називатися Слобідсько-Українською губернією. Лівобережне козацтво реорганізувалося 1783 р. в регулярні кавалерійські полки (1784 р. перейменовані на карабінерні). Лівобережна Україна була поділена на намісництва —Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. У 1784 р. при виборах комісії для укладення «Нового уложення» законів Україна доручила своїм представникам обстоювати автономію на основі договірних статей Б. Хмельницького. Однак, не маючи наміру міняти свою централізаторську колоніальну політику щодо України і скориставшись російсько-турецькою війною, царський уряд у 1768 р. припинив діяльність комісії. Процес подальшого закріпачення народних мас завершився юридичним оформленням кріпосного права 3 травня 1783 на Лівобережній і Слобідській Україні. Переходи селян остаточно заборонені. Запроваджувалася панщина, яка подекуди досягала 4—5 днів на тиждень.
Подальша колонізаторська політика царизму активізувала боротьбу народних .мас проти поневолювачів. У 1754 відбулося повстання в районі Житомира, в 1757 р.— у Немирові й Умані, 1761 р.— у Лисянці, 1764 р.— у Вінниці. У 1768 р. польський сейм під тиском Росії прийняв про зрівняння в правах католиків з прибічниками інших віросповідань і заборону смертної кари для селян. Це викликало виступ шляхти, яка оголосила в м. Барі конфедерацію. Збройне повстання проти уряду було придушене владою. Намагання шляхти не допустити прогресивних реформ, посилити панування католицизму й уніатства привело до повстання у 1768 народних мас, організаторами якого були православні священники на чолі з ігуменом Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворським і послушником цього ж монастиря козаком Максимом Залізняком. В урочищі Холодний Яр зібралося велике військо і почало війну з панством та євреями-орендарями.
Гайдамацький рух, який увійшов в історію під назвою Коліївщина (від слова «колій», що означає повстанець),охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля та Волині.

4.                Особливості соціально-економічного розвитку Правобережної та Західної України
Виникнення українського козацтва. Запорізька Січ
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська. шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли не шляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.
Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне об’єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз’єднаних територіально і зв’язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і безземельна шляхта – шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному “сиділи” на невеличких земельних наділах виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.
Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов’язки як різновид панщини.
У Закарпатські Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібними землевласниками були українці.
У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдникових, піших. Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках – 133 дні.
Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки – подимне, церковну десятину.
Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від панщини, військових постоїв, осинів.
Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до відбування повинностей зверх записаних в інвентарі, до панщини в неділю і у свята, примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати без спеціального присуду.
Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими підданими. Вони залишалися прикріпленими до землі й продовжували виконувати панщину та інші повинності.
Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки відповідало, зокрема, інтересам економічного розвитку Галичини. Але збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення русти кальних земель не майном, а поділом селян, відсутність вільних земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.
Отже, для аграрних відносин другої половини XVII – XVIII ст. у західних і правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобод, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.