Диплом Особливості психологічних проблем спортсменів та методи їх вирішення
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-24Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ВСТУП
Постійне прагнення людини задовольняти свої потреби в русі, розвивати фізичні якості сприяло тому, що фізичні вправи поступово трансформувалися в сучасні види спорту. Таким чином, фізичні вправи відокремлюються в окремий вид людської діяльності в спортивну діяльність, яка відрізняється специфічними особливостями. Не секрет, що для різних видів спорту характерні різні психологічні навантаження. В даній роботі висвітлені загальні питання психології, які актуальні для будь-якої спортивної спеціалізації.
Так сучасне становлення й розвиток спорту припускає й характеризується ускладненням не тільки самої діяльності, що ми чітко спостерігаємо, порівнюючи сучасні досягнення й рекорди з рекордами двадцяти - тридцятирічної давнини й появою нових видів спорту, але й ускладненням як технологічного, так і психологічного процесу й супроводу спортивної діяльності. На спортивній арені, ми знаємо, сьогодні борються сучасні технології, новітні досягнення в галузі науки й техніки. Спорт завжди буде, і є дослідницьким і досвідченим полігоном науки, тому що основною характеристикою його є "без обмеженість" фізичних і психічних навантажень у виконанні спортивної дії. У складові змісти цих сучасних спортивних технологій, входить неодмінним компонентом випробувань і баталій – людини, і забувати про це ніяк не можна. І це одна з головних причин необхідності нового погляду на проблему психологічного супроводу спорту всіх рівнів. Юний або досвідчений спортсмен, і його тренер однаково мають потребу в професійній постійній психологічній підтримці й допомозі. Спортивна психологія один з найбільш прикладних напрямків сучасної психологічної науки.
Завдання психологічного супроводу спорту, які пред'являє спортивна діяльність, визначаються соціальною й особистісною значимістю для учасників у даному процесі:
- аналіз соціально-психологічних умов спортивної діяльності (проблеми соціалізації спортсмена й команди, вплив національних особливостей і традицій на розвиток спорту, міжособистісні відносини й психологічний клімат спортивних команд, професіоналізм у спорті);
- дослідження особливостей розвитку й формування особистості в умовах спортивної діяльності (вивчення механізмів формування й динаміки особистості, мотивів, рухових здатностей у спорті);
- вивчення психологічних основ формування рухових навичок й якостей (спеціалізовані сприйняття, психологічні особливості різних видів спорту й видів тренування, методи керування психічними станами);
- обґрунтування факторів діяльності, що забезпечують успішність змагань (динаміка психічних процесів у змагальної діяльності, психічна стійкість і надійність, психічні стани, прогнозування успішності);
- визначення основ психологічного забезпечення спортивної діяльності (психологічні типології видів спорту, методи керування психічними станами в спортивній діяльності, діагностика, консультування й психокорекція);
- вивчення й психологічне обґрунтування виховання особистості спортсмена (адекватна оцінка й цілеспрямований розвиток максимальних психічних можливостей спортсмена, розвиток спеціальних психомоторних здатностей); . - керування психічною працездатністю спортсмена під час підготовки й участі в змаганні (організація психологічно обґрунтованого відбору в спортивні команди й розвиток прогресивної динаміки командної діяльності;
- соціально - психологічне забезпечення підготовки спортсменів (рішення проблем міжособистісного спілкування, конфліктів й організація соціально - психологічних тренінгів);
- пошук засобів психічного відновлення й оптимізація форм відпочинку (організація та забезпечення умов стабілізації на різних рівнях спортивної підготовки).
У будь-якому виді спорту умови, вяких проходять змагання, відрізняються від умов тренувальних занять. Таким чином, метою цієї роботи є: розкриття і аналіз психологічних особливостей людини які проявляються у спортивній діяльності.
Тренерам і психологам необхідно готувати спортсменів не лише у фізичному і тактичному плані, але й домогтися у них протистоянню багатьом факторам, які виникають в період перед змаганнями та викликають неузгодженості у функціях організму.
Головним завданням даної роботи є аналіз впливу психологічних особливостей спортивної діяльності на психологічну сферу людини, та розглянути методи впливу на загальне внутрішнє самопочуття спортсмена в різні періоди його життєдіяльності.
1. ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПСИХОЛОГІЇ СПОРТУ
1.1 Цілі і завдання психології спорту
Основні цілі психології спорту - вивчення психологічних закономірностей формування у спортсменів і команд спортивної майстерності і якостей необхідних для участі в змаганнях, а також розробка психологічно обґрунтованих методів тренування й підготовки до змагань (Мельников 1987).
Досягнення цих цілей припускає рішення наступних конкретних завдань:
1) Вивчення впливу спортивної діяльності на психіку спортсменів:
а) психологічний аналіз змагань (загальний і конкретний по окремим видам спорту);
б) виявлення характеру впливу змагань на спортсменів;
в) визначення вимог, пропонованих змаганнями до психіки спортсмена;
г) визначення (разом із представниками інших спортивних наук) сукупності моральних, вольових й інших психологічних якостей, необхідних спортсменам для успішного виступу на змаганнях;
д) психологічний аналіз розумів тренувальної діяльності та спортивного побуту.
2) Розробка психологічних умов для підвищення ефективності спортивних тренувань. Психологія спорту покликана розкрити механізми і закономірності вдосконалення спортивної майстерності, шляхи формування спеціальних знань, умінь і навичок, а також умови що забезпечують колективних дій спортсменів.
Все це вимагає від психологів:
а) психологічного обґрунтування існуючих методів і засобів спортивного тренування й пошуку нових;
б) визначення шляхів для максимального використання можливостей організму спортсмена, як за рахунок розвитку психічних функцій, так про за рахунок створення апаратурних методів тренування (наприклад, використання систем з біологічним зворотнім зв'язком;
в) розробки методів психологічного опису окремих видів спорту, методів психодіагностики спортивних здібностей соціальної структури й психологічного клімату команди;
г) розробки науково обґрунтованих методів моделювання змагальної обстановки в умовах тренувань.
3) Розробка психологічних основ перед змагальної підготовки спортсменів.
У сьогодення докорінно змінюються вміст і характер перед змагальної підготовки спортсменів. Для успішного виступу в змаганнях вже недостатньо високого рівня тільки фізичної і тактичної підготовленості. Разом з руховими сенсомоторними навичкам і вмінням набувають значимість інтелектуальні навички, а також навички колективних дій. Тому в перед змагальної підготовці велику роль починають грати різні психічні процеси і стани. Зростає значення психологічних чинників і, як наслідок, психологічної підготовки спортсменів до участі в змаганнях. Розробка методів і прийомів такої підготовки одна й з головних функцій психології спорту. Реалізація цієї функції передбачає:
а) вивчення закономірностей функціонування психіки в умовах змагань і розробка методів підвищення стійкості й надійності змагальної діяльності;
б) дослідження психічних станів, що розвиваються в перед змагальних і змагальних умовах;
в) розвиток психопрофілактики, формування прийомів, способів і шляхів психологічного загартування спортсменів, підвищення їхньої стійкості до психотравмуючим впливам.
4) Вивчення соціально-психологічних явищ у спортивному колективі. Психологія спорту вивчає особливості функціонування спортивних колективів і дає характеристику психологічним законам керуючим їхньою діяльністю. Рішення цього завдання припускає:
а) вивчення джерел і механізмів формування внутрішньогрупових. колективних феноменів (почуттів, установок, традицій і тому подібне), а також розробку методів керування ними з метою створення сприятливого психологічного клімату в спортивних командах;
б) вивчання психологічних аспектів і закономірностей міжособистісного спілкування в спортивних командах і розробку критеріїв психологічної сумісності спортсменів;
в) виявлення соціально-психологічних мотивів поводження і діяльності спортсменів;
г) вивчення впливу особистості тренера й стилю його керівництва на успішність діяльності і психологію спортивної команди.
1.2 Предмет спортивної психології
Предметом спортивної психології спорту є психологічні особливості спортивної діяльності в її різноманітних видах і психологічної особливості особистості спортсмена. Спорт займає велике місто в житті сучасного суспільства. Він не тільки забезпечує різносторонній фізичний розвиток людини, але і сприяє вихованню його морально-вольових якостей.
Види спорту різноманітні, але всі вони вимагають участь в спортивних змаганнях і систематичного тренування. Розробка ефективних методів спортивного тренування неможлива без вивчення, з одного боку, характерних особливостей і закономірностей спортивної діяльності, а з іншого боку - особистості спортсмена як суб'єкта цієї діяльності. Разом з іншими науками психологія спорту покликана дати аналіз важливих сторін спортивної діяльності й тим допомогти раціональному рішенню багатьох пов'язаних з нею практичних питань.
Високі вимоги до діяльності змагання спортсменів, довготривалий i творчий процес їх підготовки із залученням різних фахівців, все наростаюче напруження спортивної боротьби i екстремальність її умов породжують нові завдання і пов’язані з ними труднощі психологічної підготовки. Завоювання спортивних рекордів вимагає від спортсмена найвищої напруги фізичних i психічних сил.
Але саме ця вимога передбачає розвиток певних індивідуальних здібностей, яки, у свою чергу, залежать від певних структур особи, у тому числі від ідейних i етичних основ. Саме від змістовних характеристик особи спортсмена залежить успiшнiсть його виступів на змаганнях i рівень підготовки до них. Але вiдсутнiсть уявлення про роль особи в загальній професiйнiй «картині бачення» у фахівців наводить до того, що упор при пiдготовцi спортсменів робиться на ефективність функціонування соматичних проявів, а не на формування необхідних особових якостей. Цим, на нашу думку, i визначаються деколи зриви у виступах на змаганнях.
До теперішнього часу склалася спрощена думка, згідно який «техніка у поєднанні з тактикою э основою спортивної майстерності, а останні сторони підготовки покликані обслуговувати що результуючу діяльність». В той же час звичайними стали претензії тренерів i органiзаторiв спорту до психологічної підготовки. В той же час в тренуванні як такий немає об’єктивно вираженого «місця» дня психологічної підготовки i тим більше «психологічного тренування». Затверджується, що спортивне тренування є спеціалізованим процесом фізичного виховання, здійснюваним в єдності з етичним, розумовим i естетичним вихованням спортсмена. Це дійсно так, але кожного разу саме процес формування базових структур особи спортсмена відбувається стихійно, тобто некеровано i неорганізовано, оскільки спрямованість тренування пов’язана лише з умовами вдосконалення рухової діяльності. Таким чином відбувається розрив між призначенням (функціями) фізичного виховання i його реальним втіленням.
Iснуючi види підготовки (фізична, технічна i тактична) пронизали психологічним вмістом. Проте включенiсть цього вмісту в інші види підготовки наводить до того, що спеціальна психологічна підготовка практично не має власних засобів, хоча має свою мету i завдання. В рамках такого підходу втрачена якість психологічної підготовки, втрачений її об’єкт. Психологічна підготовка спрямована на окремі, «атомарні» структури психіки, свiдомостi або взагалі діяльності. Саме в рамках такого «атомарного» підходу були видiленi види психологічної підготовки: морально-вольова, інтелектуальна, а в прикладному аспекті загальна i спеціальна із збереженням «атомарного» бачення психологічного об’єкту аналізу. При цьому нечітке окреслення наочної області дослідження як в теоретичному плані, так i в прикладному аспекті наводить в подив деяких теоретиків фізичного виховання, а відповідно i до редукції психологічної підготовки до елементарних актів засвоєння, наприклад, функційпсихічного.
Зрозумілим стає, що втрата цiлiсного бачення і акцентування функціональної сторони об’єкту дослідження наводить до методично некоректного вживання тих або інших процедур, в практиці. Соцiальнi запити практики, яка є комплексною, вимагають власне комплексних методик, адекватних цiлiсному баченню об’єкту. Але аналітична прикладної області (психологи спорту) спонукала дослідників, що ґрунтуються на «атомарному баченні» i функціональному пiдходi, застосовувати конгломерат всіляких методик, у тому числі некритично запозичені закордонні процедури психодіагностики. У цьому криється одна з причин недієвості практичних рекомендацій i принципової неможливості організації комплексного, мiждисциплiнарного дослідження в рамках фізичного виховання i спорту.
Під впливом запитів практики, в опорі на можливості досягнутого рівня розвитку психологи спорту закладаються основи теорії психологічної підготовки. На перший план висувається формування вольових властивостей i відчуття високої відповідальності перед суспільством, Виходячи з цього, радянськими психологами А.Ц. Пунi, П.А. Рудiком i іншими була запропонована концепція, яка ґрунтувалася перш за все на морально вольовій підготовки.
У 1960 р. на II Всесоюзний нараді по психології спорту Г. М. Гагаєва конкретизує що проблему відносно певного вигляду спорту i говорить про психологічну підготовку як про формування у спортсмена найбільшої готовності до максимальної напруги волі для подолання всіх труднощів, що виникли в процесі боротьби змагання, для повного використання всіх своїх сил i можливостей.
У ціж роки відбувається виділення ще одного елементу психологічної підготовки. Стає ясним, що спортивний результат знаходиться не в лiнiйнiй залежності від мотивації i волі, а є результуючою i інших змінних, таких, як рівень домагань, вміст емоційної напруги i т.д.
Аналіз, проведений П.А. Рудіком, розкриває єство психологічної підготовки в рамках психології спорту. Він вважає, що до розробки проблеми психологічної підготовки спортсмена психологія спорту вивчала лише вплив систематичних занять тим або іншим видом спорту на розвиток різних психологічних функцій. На його думку, психологічна підготовка дає новий напрям, заснований на вивченні мери розвитку конкретних психічних функцій спортсмена з метою досягнення великих успiхiв в певному виді спорту, на вивченні психічних станів i особливостей особи спортсмена відповідно вимогам обраного виду спорту. Тому предметом психологічної підготовки для спортивних психологів стає цілеспрямовані вдосконалення психічних процесів, станів i особливостей особи спортсмена. Іншими словами, психологія спорту зробила певний крок вперед - вонапереходить тим самим з емпіричного рівня дослідження на теоретичний, обмежуючи свою наукову область i заповнюючи її певним вмістом.
У зв’язку з цим характерне розуміння того факту, що вольова підготовка, що розглядається як цiлiсна реакція i як складова частина тренувального процесу, не охоплює всього різноманіття психічних функцій. Неповнота цієї реакції по своєму об’єму, її віднесеність педагогами до тренувального процесу, усвідомлення необхідності обліку всіляких компонентів психіки наводить до виділення психологічної підготовки як особливі освіти в рамках саме підготовки, а не тренувального процесу.
Тим часом психологічна підготовка здійснюється лише шляхом «вдосконалення» або шляхом «дії», направлених на забезпечення певного стану спортивної форми (або тренованості). Скралось таки положення, що в площині підготовки психологічна частина була представлена лише соціально - культурними заходами (кiнофiльми на етичні i інші теми, бесіди i зустрiчi з ветеранами i так далі), а в площині тренувального процесу вона була представлена лише системою фізичних вправ, де спеціалізованих по своїй спрямованості психологічних прийомів практично не існувало. При цьому відомо, що жодна психологічна освіта не виникає без руху, а точніше — без дії, яка лише і передбачає сенс цієї дії (осмислений рух). Фізичні вправи (або рухи як важчі) проходять лише педагогічну обробку, психологічна ж частина як i раніше залишається стихійно формованою i нецілеспрямованою вона відбувається сама собою, через природний процес. Психологія спорту виявилася спроектованою на інші наукові області — педагогіку i теорію фізичного виховання, трансформуючись в їх методи i засоби.
З середини 70-х рр. роль психологічного навантаження помітно починає усвідомлюватися всіма: стрес, фрустрації, мотивація руху, внутрішньогруповi конфлікти, емоцiйнi зриви ось неповний список труднощів, з якими зіткнулися всі «обслугуючи» спортивні змагання.
На першому плані виявилася проблема, пов’язана з емоційною нестiйкiстю, що привело до прагнення безпосередньо впливати на спортсмена за допомогою аутогенних i гетерогенних прийомів. Ці прийоми були запозичені з клініки i психотерапевтичної орієнтованої психології. Вживання тих прийомів відразу ж показало, що ефект їх впливу залежить від систематичного тренування i від контролю за об’єктивними показниками, відомими в психології.
В той же час продовжуються дослідження в області психофізіології спорту, яка за тривалий час розвитку накопила багатий емпіричний i експериментальний матеріал, намагаючись в даний час розвиватися у напрямі опису психологічних профілів, психологічних «моделей».
У зв’язку з успіхами i невдачами здійснюються спроби повернутися в теоретичному i прикладному аспектах до старих уявлень про психологічну підготовку, в рамках яких вона розглядалася «як складний умовно-рефлекторний процес». Така вистава хоча i виправдана, але в даний час розвитку психології вже є недостатнім, вказуючи лише на один шар в області підготовки i відповідно в системі особи спортсмена.
Виникає необхідність активізувати процес виконання особи, використовуючи при цьому не лише педагогічні засоби індивідуального i колективного виховання, але i всі засоби i методи сучасної психології. Необхідно узагальнити отриманий експериментальний i теоретичний матеріал i вже на цій основі будувати методологічно обґрунтовану наукову область психологічної підготовки. Теоретичні обґрунтування психологічної підготовки повинні охоплювати область таких проблем, як психологія спорту i загальна психологія взагалі, яки мають бути обмежені практичною значущістю для експериментального дослідження.
Центральною проблемою психології спорту є розробка основ психологічної підготовки i формування особи, при цьому вони тісно взаємозв’язані між собою. Перша складає мету всіх досліджень, а друга є власним вмістом першої. У цьому не лише діалектична їх взаємпов'язаність, але i найважливіша умова системного дослідження.
Розвиток психологічної підготовки дозволяє виділити певні етапи i сформулювати деякі положення, пов’язані з перспективою подальшого розвитку.
Умовно можна виділити такі етапи: емпіричний, усередині якого дозріває i формується функціональний, який замінюється структурним.
В цілому психологічна підготовка відносилася лише до окремих функцій психіки, свiдомостi або до окремих психічних процесів, але не до особи людини (спортсмена). Так, наприклад, при підготовки через формування вольових зусиль (регуляція емоційних станів, формування спрямованості особи i т. д.) захоплювався лише один рівень з системи особи. Інші або не враховувалися, або розроблялися в інших сферах діяльності, що знаходило віддзеркалення в порушені принципу комплексного виховання i інших негативних наслідках не лише для підготовки, але i для розвитку особи спортсмена. Аби уникнути ці труднощі i недоліки, психологічну підготовку формували як педагогічний процес (не діяльність) з акцентом на стан готовності спортсмена, причому лише окремих властивостей, але не особи в цілому.
Методологічний аналіз покликаний вiдповiсти на питання, що досліджувати, який визначить вiдповiдь i на інше питання як досліджувати, тобто головне це правильно визначати предмет дослідження.
Психологічна підготовка спортсмена є складноорганiзованою цілою освітою. Вона має свою будову i диференціюється на ряд рівнів, кожен з яких має свої способи роботи, рухається за своїми законами, вимагає вживання власних засобів i методів дослідження i дії. Виходячи з вмісту розвитку підготовки i вживання засобу системного аналізу, можна виділити наступні рiвнi в психологічний пiдготовцi: психофізіологічний, власне психологічний i соціально - психологічний. Кожен з них має свої закони, яки в спорті знаходять власне заломлення i в той же час не повністю входять в спортивну діяльність зі своєю складною проблематикою i науковим апаратом. Важливе те, що вiдповiднi наукові дисципліни, «обслуговуючі» ці рiвнi, мають своє бачення, свою точку зору на спортивну діяльність. Так, соціально - психологічний рівень вказує на такий «об’єкт», як змагання, де відбувається протиборство двох тактик, технік i сил, але об’єктом для дослідження i дії для психолога тут є власне команда. Тому предметом виступають стосунки в команді, дії команди на розвиток особи, її формування, а також вплив особи i роль її в команді як колективі, становлення особи i спортивного колективу. Психологічний рівень вказує на стосунки людини до самого собі, розкриваючи пласт властивостей, якостей людини, що забезпечують його здатність здійснювати дiяльность. Тут предметом виступають не лише знання i уміння, навички i звички, не лише психічні процеси i функції, але i такі складові явища, як самосвiдомiсть, самооцінка, світогляд i свiдомiсть особи — одним словом, відношення до себе як людській особі. Психофiзiологiчний рівень вказує на відношення людини до можливостей свого організму як анатома - фізіологічної даності. При такій диференціації психологічної підготовки можна здійснити не лише комплексність виховання, але i реалізувати системність в пiдготовцi, оскільки людина буде «охоплена» у всіх своїх проявах.
Психологічна підготовка «охоплює» три рiвнi: команди, особи i індивідуальних особливостей. Ці рiвнi пов’язані з особливостями організму. Але в центрі всієї проблематики залишається людина, незалежно від того, хто він: тренер, організатор, спортсмен i ін. Тому акцент сучасних досліджень зміщується у бік особи людини - спортсмена як вищої інстанції управління не лише психічними процесами, але i пихо - фізіологічними функціями. Зрозуміло, що процеси навчання, управління, організації i формування в рамках підготовки і тренувального циклу протікають ефективніше, якщо вони опосередкують особою спортсмена. Отже, розкриття структури особи, її конкретне експериментальне наповнення i практичне обмеження (спрямованість) повинні скласти основний вміст робіт.
Органiзацiю i проектування експерименту, а також заходів, пов’язаних з управлінням i формуванням особи, неможливо здійснити без певної теоретичної вистави, яка повинна знаходитися в певній логiчнiй (а отже, i практичній) відповідності з основним завданням, – о завданням підготовки. Аналіз існуючих уявлень про структуру особи дозволяє виділити три рiвнi, в яких особа себе здійснює. При цьому ми виключаємо рівень «біологічно обумовлений» (по термінології авторів) на тій пiдставi, що цей рівень відноситься до людини взагалі i складає лише умову, передумову для формування психічних структур особи. Таким чином, в особи, узятої як ціле, є також взаємозв’язані сторони (яки структурно вiдповiдають підготовці), свої рiвнi, що знаходяться в iєрархiчнiй взаємозалежності один від одного. Аби не ускладнювати термінологічно, позначимо їх також: психофізіологічний, психічний i соціально-психологічний. Перший з них складає «базис» (підстава формування особи) – це перцептивно-моторна сфера. Другий рівень включає окремі психічні процеси. До третього відносяться вищі прояви особи, такі, як світогляд i спрямованість.
До спортивного психолога високі професійні вимоги в області практичної психології. Його робота складається в психологічному забезпеченні підготовки спортсмена й спортивної діяльності. Ця робота містить у собі:
1) Психодіагностику;
2) Психолого-педагогічні й психогігієнічні рекомендації;
3) Психологічну підготовку;
4) Ситуативне керування станом і поведінкою спортсмена;
Психодіагностика в спорті - це використання методів психології для оцінки тих психічних процесів, станів й якостей спортсменів, від яких залежить успіх спортивної діяльності. Психодіагностика ставить за мету вивчення спортсмена і його можливості у певних умовах спортивної діяльності, зокрема:
1) Особливості прояву й розвитку психічних процесів;
2) Психічні стани (актуальні й домінуючи);
3) Властивості особистості:
4) Соціально-психологічні особливості діяльності.
Психодіагностика здійснюється з метою спортивного відбору, у тренувальному процесі і під час змагань. Проводиться вона для того, щоб в подальшому сформулювати психолого-педагогічні й психогігієнічні рекомендації, спланувати й більш ефективно здійснити систему впливу на спортсмена.
Як відзначає Г.Д. Горбнов, у ході психодіагностики виявляться дія на спортсмена. Це необхідно врахувати і використати.
Щоб повідомити спортсмена з отриманих даних, коли й у який формі? Не можна забувати, що невірно або погано організована психодіагностика може впливати на досліджуваного. Нерідко тільки виділення спортсмена з групи для якогось тестування може мимоволі викликати непотрібний хід думок і зміна його станів. Тим більше рекомендації повинні базуватися на знаннях умов діяльності, загальних закономірностях прояву психіки в цих умовах й індивідуально-психологічних особливостях спортсменів.
Психолого-педагогічні й психогігієнічні рекомендації можуть бути адресовані тренерові, спортсменові, керівникам, масажисту, лікареві, родині, товаришам, та всім тим, хто вступає у контакт зі спортсменом і своїми словами і діями може впливати на його психічний стан. Психолого-педагогічні й психогігієнічні рекомендації можуть ставитися до відбору учнів для заняття певним видом спорту, певному тренувальному заняттю або циклу, змаганням або певному змаганню й спортивному режиму.
Виділяють психологічну підготовку тренера й спортсмена. У свою чергу, в психологічній підготовці спортсмена розрізняють чотири її види:
1) Психологічна підготовка до тривалого тренувального процесу (навантаження);
2) Загальна психологічна підготовка до змагань;
3) Спеціальна психологічна підготовка до конкретного змагання;
4) Корекція психічних станів на завершальному етапі підготовки до відповідальних змагань.
Ситуативне керування станом і поводженням спортсмена здійснюється в тих випадках, коли виявлені недоліки в психологічній підготовці і потрібний терміновий вплив на психічний стан спортсмена. Керування може здійснюватися за день до змагань або в день змагань, безпосередньо перед початком змагань, у перервах, або в ході самого процесу змагань, а також після цього процесу. Аналогічно в тренуванні: перед заняттям, при виконанні окремих вправ, після заняття або певному тренувальному циклі.
Само по собі поняття «психологічне забезпечення» передбачає широке коло науково-дослідних, науково-практичних й організаційних питань, де переплітаються завдання психології, педагогіки й суміжних дисциплін.
На думку Г.Д. Горбунова. психолог в спорті повинен бути не тільки фахівцем з діагностиці, але й педагогом-психологом. Сучасні поняття про професіоналізм психолога жадають від його не тільки глибини теоретичних знань і володіння методами вивчення людини, але й уміння тактично й вчасно видавати спортсменові, тренерові ефективно впливаючи, корисну інформацію. Для цього психолог-практик зобов’язаний володіти методами впливу так само якісно, як він володіє методами дослідження. Спорту потрібний психолог, що може, тривало перебуваючи на учбово-тренувальних зборах, зжитися з спортсменами, організувати колектив і настрій у ньому. Він повинен виховувати значимих для спорту властивості особистості, створювати потрібні психічні стани, знімати наслідки моногонії, проводити сеанси гіпнозу, гетеро тренінгу, групового психотренінгу. Він може навчати спортсменів прийомам саморегуляції; не нав’язуючи проводити зі спортсменами бесіди про тренування і змагання (а також про навчання, роботу, любов, музику, кіно, театр, особистих інтересах і т.д.). Він повинен бути здатний залагоджувати конфлікти, приймати участь у тренувальних змаганнях, організовувати відпочинок спортсменів, створювати й підтримувати традиції колективу і робити масу інших, здавалося б, дивних для психолога справ, але сповна природних для педагога і будь-якої іншої людини, яка хоче допомогти спортсмену в його важкому спортивному житті.
Зацікавлені психологи доповнюють базове утворення роками самостійної роботи й самоосвіти, освоюють, апробують і удосконалюють методи впливу у своїй практичній діяльності. Якщо психолог не переходить від методів дослідження до методів впливу, він навряд чи одержить втішну оцінку від спортсмена й тренера.
Головний критерій діяльності практичного психолога спорту бути корисним спортсменам й тренерам, своєю особистою участю сприяти зростанню спортивних результатів і вдосконаленню особистості спортсмена. Ця корисність і продуктивність діяльності психолога спорту визначається системою окремих ланок його професійної підготовки:
1) базовим теоретичним, психопедагогічним утворенням;
2) оволодінням методами психологічного дослідження й пильної інтерпретацією одержуваних даних;
3) оволодінням методами психопедагогичної дії.
Практична психологія спорту, на думку Г.Д. Горбунова, цілком може бути названа спортивно-психологічної педагогікою, але краще всього для сприйняття й точніше по суті психопедагогікою спорту. У її основі лежить психологія вивчення й дії, а головне РЄ завдання - психологічне забезпечення підготовки спортсмена.
1.4 Психологічна специфіка спортивної діяльності
Спортивна психологія - галузь психологічної науки що вивчає закономірності прояву й розвитку, психіки людини в умовах спортивної діяльності.
Чим відрізняється спортивна діяльність від безлічі інших видів діяльність людини? Специфіка спорту -і в найвищій мотивації, що дозволяє піддавати себе багаторічним щоденним фізичним і психічним навантаженням з метою досягнення перемоги на змаганнях. Завдяки цій мотивації спорт став чудової природною лабораторією людських можливостей. Є основи виникнення цієї мотивації - зіставлення своїх результатів з досягненнями інших спортсменів, включенність спортсмена і команди в багатовікові досягнення фізичної культури, щоденне проникнення в таїнства людського організму, природи і техніки , можливість реалізації своїх здатностей й самоствердження, а також пізнання світу, забезпечення подальших життєвих перспектив: особових, матеріальних, освітніх.
Специфіка спорту в досконалої, складної й досить точної координації рухів, у надзвичайної прудкості рухових актів. Ці чудові якості рухів досягаються завдяки розвитку сенсомоторіки, вдосконаленню методик навчання, або тисячократному їхньому виконанню в надскладних умовах, а також завдяки удосконалюванню технічних засобів навчання, страховки.
Специфіка спорту - у високих вимогах до вольових якостей спортсменів у постійному подоланні труднощів об’єктивного й суб'єктивного характеру, у великої кількості стресових ситуацій до високої відповідальності за результат виступу.
Специфіка спорту - у видовищі, що залучає на стадіони і інші спортивні споруди, до телеекранів, у кінозали багатомільйонні маси людей, що переживають перипетії спортивних поєдинків, що активно виражають свої симпатії й антипатії спортсменам і командам. Ці видовища несуть у собі могутній емоційний заряд, уболівальників, що впливають на емоційне життя. Виникла сформувалась соціальна спортивна психологія - галузь спортивної психології, вивчаюча соціальну специфіку психічного віддзеркалення в спортивної діяльності.
1.5 Специфіка спорту як виду діяльності
Спорт одне з улюблених вправ цивілізації й з моменту свого зародження має не тільки апологетів, але й критиків. При всієї його, несумнівної величезної соціальної значимості не можна не визнати, що спонукальна. мотивуюча основа занять спортом вищих досягнень значною мірою лежить в області егоцентризму. Світ, яким би великий і різноманітний він не був, усього лише оточує “Я” спортсмена, його потреби, мети, мотиви, інтереси, установки, бажання, погляди, переконання і ін. Світ існуючий сам по собі, - це не більш ніж абстракція для будь-якої людини. У відбитті й відносинах кожного суб'єкта мир існує як би для нього. У тому числі спортсмен і тренер, головні персонажі спорту, діють у цьому світі зовні для інших, але по суті своєї все-таки для себе. Людська мораль й етикет направлені значною мірою на те, щоб якнайменше показати це оточуючим. Моральність - це «гальма» на інстинктах, на біологічній основі особистості, без її людина не виділилася б із тваринного світу. І у той же час кожна мораль – це в чомусь лукавство, тому що вона нерідко являється, обґрунтованим всіма прийнятним, але все-таки лицемірним прикриттям істинно існуючих природних передумов поводження. Сама суть суб'єктивного відбиття себе на цьому світі робить спортсмена з його завданнями в спорті егоцентристом. І погодить він свої інстинкти з вимогами навколишніх й суспільства в цілому тому, що він - істота розумна. Робити це йому часто й цікаво й вигідно, тому що, відмовляючись від дрібниць, він виграє у великому. Досягаючи успіху, спортсмен, тренер бачать, відчувають себе в центрі подій, що відбуваються навколо них. І для багатьох типажів особи, представлених у спорті, це опиняється над усе в системі ціннісних орієнтацій.
П’єдестал пошани в спорті - одні із їхніх символів виділення свого «Я». Перебуваючи на вищої сходинці пошани, спортсмен відчуває себе в єдиній, на цей час у центрі штучно створеної ситуації у світі спорту. Так само як і його тренер. Але п’єдестал пошани - це лише один із багаточисленних атрибутів спорту. Велоспорт вищих досягнень - це острів особливого життя. Він схожий на релігію: тут свої храми, гімни, одяги, ритуали, пости, символи, правила й т.д. Моляться тут на спортивний результат. І спосіб життя великих спортсменів, весь їх душевний світ настільки істотно відрізняється від миру не-спортсменів, що традиційні, стандартизовані оцінки їх особистості і діяльності виявляються просто несприйнятними. Потужне бажання реалізувати свою егоцентричну частку природу знаходить у спорті сприятливу основу. І спорт, природно, відбирає як своїх вірних служителів людей з найбільш вираженим прагненням до самоствердження, до слави, до переваги. На шляху до цього вони нерідко демонструють безприкладні подвиги і подолання своїх слабостей, стомлення, небезпеки, зовнішніх перешкод і ін. Це й багаторічні систематичні зусилля в тренуваннях і змаганнях, і звільнення від безлічі «мирських» радощів, ризик порушити здоров'я й не реалізувати себе в майбутньому в якійсь іншій діяльності.
1.6 Особливості емоційних переживань в спорті
Спортивна діяльності відрізняється сильними i яскравими емоційними переживаннями. Поза емоціями спорт немислимий. Насиченість спортивних дій сильними відчуттями, їхемоційна захопливість - це одна з найважливіших умов позитивного впливу спорту на особу людини. Але емоцiйнi переживання в спорті, як i всі iнши емоції, можуть бути станичними i астенічними i надавати, як позитивний, так i негативний влив на органні процеси i поведінку людини.
Серед великої різноманітності емоцій, що виявляються в процесі спортивної діяльності можна відзначити наступне:
1) Емоцiйнi переживання, пов’язані із значними змінами, що настають в життєдіяльності організму в процесі спортивних занять. Підвищена м’язова активність, складає характерну i необхідну особливість спортивних занять, якщо вони протікають нормально, завжди супроводжуються образним станом ейфорії (підвищенню жвавості дій, мови i т. п.), стеничними відчуттями бадьорості i життєрадісності. У випадках перетренування таж м’язова активність викликає астенічні емоції: знесилення, незадоволення i ін.
2) Емоцiйнi переживання, пов’язані з високим рівнем досконалості у виконанні технічно складних, важких i небезпечних фізичних вправ. Ці емоції відображають стан підвищеної загальної працездатності організму, переживання успіху у виконанні даної дії i викликану цим свiдомiсть особистої переваги: приємно відчувати себе сильним, спритним, сміливим, відважним, витривалим, упевненим в своїх силах, здатним виконати не всякому доступну важку вправу. Ці відчуття спiввiдносяться із здатністю спортсмена направляти великі зусилля волі, направлена на подолання значних труднощів, що є істотною рисою його вдачі, мірилом, за допомогою якого не лише сам спортсмен, але i , що оточують оцінюють його особисту гідність. Досить вказати на те, як зростає не лише в чужих очах, але і в своїх власних спортсмен, що успішно вирішив спортивне завдання, що зажадало великих вольових зусиль.
І навпаки, в разі травматичних пошкоджень або навіть просто невдалої спроби при виконанні важкої вправи, якими інколи закінчуються спортивні заняття, можуть викликати астенічне емоційне переживання: невпевненість, боязнь, загальмованість i ін. Переживання при виконанні небезпечних фізичних вправ стенічне відчуття успіху часто має в своїй основі подолання страху, викликаного виконанням спортивних дій в складних i важких умовах. У дослідного спортсмена, що досконало Володіє спортивною технікою, свідомість небезпеки i супроводжуюче його почуття страху не дезорганізовуватимуть поведінку, а, навпаки, викликають прилив сил, направлених на подолання небезпеки. У цих випадках у спортсмена виникає прагнення ще i ще випробувати своєрідне відчуття риску, в який елемент страху викликає задоволення, оскільки він супроводжується свiдомiстю власного уміння i сили, здатних здолати небезпечну перешкоду.
3) Емоцiйнi переживання, пов’язані з ходом спортивної боротьби. Ці емоції завжди мають дуже напружений характер, в них відбивається великі зусилля, направлені на досягнення перемоги або найкращого результату. По своїй інтенсивності вони набагато перевищують емоцiйнi стани, яки доступні людині в його звичайній повсякденній діяльності. Не рідко вони отримують своєрідне віддзеркалення в мiмiцi емоційної напруги. В процесі спортивної боротьби при вдалому виконанні відповідального прийому (наприклад, коли футбольний або гандбольний м’яч забитий у ворота противника) емоційне переживання успіху може досягти мери бурхливого афекту радості. При невдачах не рідко настає відчуття розгубленості, знесилення, невпевненості в собі.
Емоцiйнi стани під час спортивних змагань часто характеризуються наявністю сильного збудження, що отримало назву «Спортивна злість» i що має величезне динамо генне значення. Під час цього стану спортсмен відчуває в собі колосальну силу, не відчуває втоми, всі його психічні процеси загострені, він проявляє здібність до дуже швидких i сильних реакцій.
4) Естетичні емоції. Найчастіше вони бувають пов’язані із сприйняттям ритму рухів, краса їх форми i інших сторін, що характеризують досконалість виконання фізичної вправи. Ці відчуття виникають при заняттях гімнастикою, фігурному катанні на ковзанах i тому подібне. Велике естетичне значення мають відчуття, що викликаються сприйняттям зовнішньої обстановки, в якій протікають спортивні заняття або змагання. Її урочистість, красиве зовнішнє оформлення місця занять, однакова форма, в яку одягнені учасники, присутність багато чисельних глядачів. Їх уважність, зацікавленість — все це створює у учасників змагань підведений емоційний стан i бажання добитися успіху, показати з самого кращого боку свою спортивну підготовленість. Коли ж зовнішня обстановка спортивних змагань дуже буденна, це може привести до появи у спортсмена астенічних емоційних переживань.
5) Етичні відчуття, пов’язані з глибокою свiдомiстю суспільного значення своєї спортивної діяльності (відповідальність перед колективом за свої успіхи i невдачі в спортивному стані відчуття гордості i т. п.). Вони є могутньою стимул - реакцією мобілізації всіх сил спортсмена на подолання труднощів. Результат спортивної боротьби дуже часто залежить від етичних вiдчуттiв i прагнень спортсмена. Цьому допомагає відчуття відповідальності перед колективом. Спортсмен, що володіє цим відчуттям, ніколи не відмовиться від боротьби за інтереси свого колективу, якою б важкою ця боротьба не була.
Таким чином, для спортивної діяльності характерні:
а) яскраві i сильні емоцiйнi переживання, що глибоко захоплюють особу спортсмена i що роблять величезний вплив на його діяльність; одночасно це вимагає від спортсмена уміння володіти своїми емоціями i протидіяти тим з них, які носять астенічний характер;
б) різноманітність емоційних переживань, що охоплюють самі рiзнi за якістю емоції, - від простих фізичних вiдчуттiв, пов’язаних з м’язовою діяльністю, до глибоких етичних вiдчуттiв, в основі яких лежить спільність інтересів, об’єднуючих спортивний колектив в єдине ціле;
в) динамічність емоційних станів під час спортивних змагань, швидкі переходи від одних вiдчуттiв до інших, інколи протилежним по своєму характеру. Цьому сприяє i динамічність самих спортивних змагань, що проходять з великою інтенсивністю i не рідко супроводжуються швидкими i різкими переходами від поразки до перемоги i ін.
1.7 Психологічний
аналіз перемог i поразок в змагання
Інтенсивний розвиток масової фізичної культури привів до істотного підвищення ролі самоконтролю.
Оскільки психологічна підготовленість спортсменів постійно змінюється, нова підлягає кiлькiсної i якісної оцінки в умовах етапного, поточного i оперативного контролю. В цілому психологічна підготовленість передбачає такі основні напрями як:
- формування мотивації занять спортом;
- виховання вольових якостей;
- аутогенне, ідеомоторне, психом’язове тренування;
- вдосконалення прудкості реагування;
- вдосконалення спеціалізованих вмінь;
- регулювання психічної напруженості;
- вироблення толерантності до емоційного стресу;
- управління стартовими станами.
Принципового значення в цьому випадку набувають способи визначення підготовленості спортсменів. В процесі контролю психічної підготовленості оцінюють наступне:
- особові i морально - вольові якості, що забезпечують досягнення високих спортивних результатів на змаганнях в різних видах спорту (здібність до лідерства, мотивація в досягненні перемоги, уміння концентрувати всі сили в потрібний момент, здібність до перенесення високих навантажень, емоційна стiйкiсть, здібність до самоконтролю i ін.);
- стабільність виступу на змаганнях за участю суперників високої кваліфікації, уміння показувати кращі результати на головних змаганнях;
- об’єм i зосередженість уваги у зв’язку із специфікою видів спорту i різних ситуацій змагань;
- здатність управляти рівнем збудження безпосередньо перед i в ході змагань (стiйкiсть до стресових ситуацій);
- міра досконалості різних сприйнять (візуальних, кiнеститичних) параметрів рухів, здібність до психічної регуляції м’язової координації, сприйняття i переробки інформації;
- можливість діяльності аналізатора, сенсорно-моторних реакцій, просторовочасової антиципації, здібність до формування випереджаючих рішень в умовах дефіциту часу i ін.
Продуктивним, також, виявився пiдхiд пошуку загальних проявів особи, що обусловлюють успіх в спорті. До таких рис слід віднести: сенситивність, емоційну стiйкiсть, активність в подоланні перешкод.
В цілому особові особливості, як i типологічні, слід враховувати в індивідуалізації управління спортивною діяльністю. Роль чинника особових особливостей в успiшностi спортивної діяльності також розглядається при обговоренні проблеми надійності спортсмена.
За даними спортивних психологів, до особових рис спортсменів, що найчастіше зустрічаються, відносяться: високий рівень агресивності (який майже завжди знаходиться під контролем у спортсмена високого класу), високий рівень мотивацій досягнення, екстраверсія i твердість характеру, авторитарність, емоційна стійкість i самоконтроль.
Дані досліджень показують, що спортсмени високого класу, що займаються цими видами спорту, не лише агресивніші, але i схильні вільніше виражати свої агресивні тенденції, чим представники так званої нормальної вибірки.
Становлення спортсмена неможливе без цілеспрямованого формування мотивів спортивної діяльності. Мотиви створюють принципову основу цілеспрямованої поведінки, способів подолання фрустрації досягши головної мети спортивні діяльності. На пiдставi цього формується динамічний компонент — мотивація поведінки — що виявляється в спрямованості поведінки (спонука до виконання конкретного тренувального навантаження) i суб’єктивних критеріях задоволення досягнення мети (реалізації активності поведінки) в конкретних умовах, в даний момент часу.
У дослідженнях мотивації спортивної діяльності позначено два напрями. Перший вивчає причини, чому спортсмени віддають перевагу одному виду діяльності над іншим, вплив різких мотивів, цінностей i потреб. У другому напрями робиться спроба пояснити, чому спортсмени працюють з різною мірою інтенсивності. Воно пов’язане з дослiдженями збудження i активації, яки впливають на інтенсивність виконання рухових завдань.
Мотиви в спортивній діяльності можна класифікувати по джерелу їх виникнення: зовнішнім i внутрішнім причинам, що детермінують поведінку. Наприклад, деякі мотиви виникають із зовнішніх по відношенню до індивіда або завдання джерелам. До них відносяться рiзнi форми явного i непрямого соціального заохочення (схвалення, похвала), а також вiдчутнiшi ознаки успіху — грошові винагороди, дарунки. Іншими джерелами мотивації можуть бути особливості психіки даної особи, особиста потреба в успіху, вигнанки, спілкування i тому подібне, а також особливості самого рухового завдання. До останнього мотиву відносяться такі якості, як новизна, технічна або фізична складність вправ.
Характеристика мотиваційної структури окремого спортсмена важко не лише складністю системи цінностей, що с у нього, але також i можливістю впливу його минулого досвіду на формування стосунків до успіху, спорту, праці, авторитетів. У міру того як дитя стає дорослим, міра дії на нього різних мотивів також змінюється.
Спортсмени, мотивовані на успіх зазвичай ставлять перед собою в діяльності деяку позитивну мету, досягнення якої може бути однозначно розцінене як успіх. Вони виразно проявляють прагнення, в що б те не стало, добитися лише успiхiв в своїй діяльності, шукають такої, діяльності, активно в неї включаються, вибирають засоби і віддають перевагу діям, направленим на досягнення поставленої мети. У їх когнітивній сфері зазвичай є стійке чекання успіху. Такі спортсмени розраховують дістати схвалення за дію, направлені на досягнення поставленої, мети, а пов’язана з нею робота викликає у них позитивні емоцii.
При домінуванні мотивації досягнення успіху спортсмен вважає за краще завдання середньої i злегка підвищеної мери трудності, оскільки їх рішення, старання i здібності можуть виявитися що найкраще. При переважанні мотивації уникнення невдач — завданні вибираються легкі або важкі, яки практично нездiйснимi. В прагнучого до успіху привабливість завдання, інтерес до неї після невдачі в її рішенні зростає, а для орієнтованого на невдачу, — падає.
Мотивовані на досягнення успіху спортсмени в ситуації вибору між негайною винагородою або великим, але відстроченим за часом, вибирають останнє. Спортсмени з низькою схильністю до досягнення вiдрiзняються більшою прихільнiстю до сьогодення і меншою здатністю відстрочити задоволення.
Прагнучі до успіху свої досягнення приписують внутрішньо особливими чинникам (здібностям, старанням i тому подібне), а уникаючи невдачі — зовнішнім чинникам (легкості або трудності виконуваного завдання, везінню i тому подібне). Спортсмени, що мають сильно виражений мотив уникнення невдачі, схильні недооцінювати свої можливості, швидко розстроюються при невдачах, знижують самооцінку, а , хто орієнтований на успіх, поводяться протилежним чином: адекватно оцінюють свої здібності, мобiлiзуються при невдачах, йдуть вперед, а не розстроюються.
Стан тренованості i стан спортивної форми — окремі випадків психофізіологічного стану спортсменів, під яким розуміється «цiлiсна реакція особи на зовнішні i внутрішні стимул - реакції, направлена на досягнення корисного результату». Оскільки людина не може одночасно знаходитися в декількох цiлiсних станах («перманентному», «поточному» i «оперативному»), слідує цей цілий стан пiдроздiляти на рiзнi по стiйкостi (або рiзнi по оборотності зміни) елементи. При цьому найбільш конструктивним представляється дихотомічне ділення, коли менш стійкі, динамічні елементи стану об’єднуються в оперативний компонент, а більш стацiонарнi, перманентні — в стійкий компонент цiлiсного стану.
Стан «спортивної форми» відрізняється єдністю енергетичних складових оперативного i стійкого компонентів. Чим більше перевищення рівня активацiї над оптимальним, тим нижче рівень активаційних резервів, гірше настрій, «слабкіше» бажання тренуватися — i тим нижче успiшнiсть виступу на змаганнях. З іншого боку, чим рівень активації легше оптимального, тим краще настрій, «сильніше» бажання тренуватися, але тим нижче здібність до реалізації енергетичних ресурсів i нижче успiшнiсть на змаганнях. Ріст спортивних результатів i їх престижність, збільшення конкуренції, відповідальність спортсмена за свій спортивний результат збільшують психічна напруга спортсмена під час змагань.
Залежно від індивідуальних особливостей спортсмена, його фізичних i психічних якостей, етапів спортивного вдосконалення можливі всілякі підходи до вирішення оптимізації стартового стану i управління ним. При раціональному психічному настрої на майбутні змагання підвищене збудження має бути направлене не на переживання i небезпеку, а на концентрацію уваги на вузлових компонентах техніко - тактичних i функціональних проявів, облік яких забезпечує успішний виступ в змаганнях. Такий настрій формує упевненість в своїх силах, викликає активне бажання боротися за перемогу.
Також, на перемогу i поразку в змаганнях впливає стресовий стан. У стресі не рідко спостерігається певна дисоціація фізіологічних i психологічних показників. Так, при обстеженні спортсменів під час змагань багато разів реєструвалася частота сердечних скорочень 150-180 ударів в хвилину, дихання — до 30 i більш за цикли в хвилину. Після змагань було виявлено підвищення виділення стероїдних гормонів i реакції білої крові, що характеризує виражений стрес. В той же час свої професiйнi дії ці спортсмени виконували на високому рiвнi майстерності. Загальновизнано, що залежність рівня досягнень спортсмена в змаганнях від мери стресу має криволiнiйний характер. Іншими словами, при слабкому i середньому стресі досягнення спортсменів відносно високі, а при стресі високого рівня воли можуть бути гірше за результат, показали в умовах тренування. Одностайні фахiвцi в тому, що кожен спортсмен має свій індивідуальний стресовий поріг, тобто лише певна доля стресу, певний його рівень є оптимальним i дозволяє спортсменові показувати найкращий результат. Рівень стресу вище або нижче оптимального не сприяє досягненню високого результату.
1.8 Конфлікти в спортивному колективі
Зменшення кiлькостi конфліктних ситуацій - серйозна практична проблема, що стоїть як перед керівниками дитячих спортивних установ, так i перед тренерами спортивних колективів.
Конфлікт - це зіткнення протилежно направлених цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії. У основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, що включає наступне:
- уперечливі позиції сторін з якого-небудь приводу;
- протилежні цiлi або засоби їх досягнення в даних обставинах;
- неспiвпадіння інтересів, бажань, поглядів опонентів.
Конфліктна ситуація, таким чином, містить суб’єкт можливого конфлікту i його об’єкт. Проте, аби конфлікт розвивався, необхідний інцидент, коли одна із сторін починає ущемляти інтереси інших. Готовність до вирішення конфлікту - один з ключових чинників, що визначають його результат. Фактично в деяких випадках вже одного це вистачає. В той же час ця готовність досягається непросто, i викликати ці в інших також нелегко.
Важливою якістю при спiлкуваннi є здатність людини встати на позицію партнера. При ролевому спiлкуваннi (керівник - підлеглий, тренер - спортсмен) прийняття позиції i ролі іншого означає одночасно точніше його розуміння, що полегшує спілкування. Культура педагогічного спілкування передбачає необхідність знання особливостей характеру, ціннісних орієнтацій i потреб людей. Ці знання украй потрібні тренерові i керiвниковi для ухвалення рішень, здійснення контролю i так далі Тут недостатньо однієї загальної культури i професiоналiзму в області фізичної культури i спорту, виникає потреба в спеціальних психологічних i соціально - педагогічних знаннях. Польський вчений Мелiбруда писав, що бiльшiсть труднощів, проблем i конфліктів між вихователем i учнем не можуть бути дозволені за допомогою кримінального кодексу або дисциплінарних стягнень. Вони можуть бути дозволені викладачем лише в процесі повсякденного спілкування з дітьми. Але для вирішення проблем, що виникають в ході спілкування, потрібне знання про те, як правильно спілкуватися. Практика показує, що конфлікти в спортивній школі зазвичай викликаються наступними причинами:
- по-перше, недоліками, пов’язаними з органiзацiєю праці, неповним i неправильним використанням моральних i матеріальних стимул - реакцій i т.д.;
- по-друге, недоробками у сфері спортивної діяльності, підбору і розставлення кадрів відповідно до квалiфiкацi i психологічних особливостей; неправильним стилем керівництва, проявом адміністрування i др.;
- по-третє, труднощами i напруженістю, пов’язаними з мiжособовими стосунками усередині спортивного колективу.
При проведенні бесід по розбору конфлікту в спортивній школі необхідно:
- проаналізувати i довести до свiдомостi кожного з учасників конфлікту причини його виникнення;
- виявити його можливі наслідки для виконання колективом поставлених завдань i якості мiжособових стосунків;
- обґрунтувати виводи, що витікають з умов виникнення конфлікту, i його можливі наслідки i пред’явити їх як контрольовані вимоги до поведінки тих, що всіх беруть участь в нім;
- нейтралізувати антагоністичний емоційний настрій противників, підкресливши спільні цiлi спортивного колективу, i прийняти рішення про подальшу діяльність;
- об’єктивно оцінити поведінку винуватців конфлікту і реакцію тих, що оточують.
При підготовки до бесіди виходите з того, що учасники конфлікту часто однобічно виражають свої оцінки (інколи дуже емоційно i неефективно). Перед бесідою необхідно з’ясувати для себе наступні питання:
а) у чому полягає істота конфлікту, як він виявляється в спортивний діяльності?
б) хто бере участь в конфлікти, як слід оцінити його участь?
в) як впливає конфлікт на виконання колективом спортивно-виховних завдань, як можна уникнути інших негативних явищ?
Аби бесіда по розбору конфлікту протікала в діловий атмосфері, наводиться зразковий план її побудови:
- дайте вашу оцінку ситуації, що склалася, але лише після дійсного стану речей за допомогою конструктивних питань;
- поясните учасникам конфлікту внутрішню логіку розвитку конфліктної ситуацій;
- особливо пiдкреслiть, які наслідки може мати конфлікт для виконання спортивним колективом поставлених перед ним завдань;
- надайте всім учасникам конфлікту можливість викласти свою точку зору про дороги дозволу конфліктної ситуації;
- відповідно оціните зусилля партнерів i прийміть їх за основу для подальшої розробка проблеми;
- по можливості виключите рiзнi підтасування, недооцінка, відхилення від теми, голослівні твердження за допомогою контраргументів або відзначте, наскільки це заважає вирішенню проблеми;
- підкреслено об’єктивно i по-діловому аргументуйте всі ваші рішення.
Якщо партнери висловлюють суперечні думки, уточните, в чому вони бачать конкретні можливості для вирішення конфлікту, хай вони відчують свою вiдповiдальнiсть за ситуацію в колективі.
При ухваленні рішень враховуйте вiдповiднi пропозиції учасників, конструктивно і критично розбирайте викладені позиції, чітко i недвозначно змалюйте дороги i умови вирішення конфлікту, а також вимоги, що пред’являються до поведінки членів колективу, i перш за все до винуватців конфлікту.
Чим переконливіше ви обґрунтуєте свою позицію по відношенню до винуватців конфлікту (після дохідливого викладу причин i наслідків, умов i слідств, мети i образу дії при дозволі конфліктної ситуації), тим більшою мірою це сприятиме стабілізації стосунків в колективі i мiжколективного професійного спілкування.
Доводьте несумісність з цілями колективу невиправданих вимог, нереальних чекань, вузьковідомчих егоїстичних інтересів, аморальних мотивів соціальної поведінки.
Приступаючи до вирішення конфлікту, треба пам’ятати про одне важливе правило: не можна вирішувати конфлікти на одному i тому ж грунтi!
1.9 Проблеми психології спорту
Інтегральна підготовка кваліфікованих спортсменів в даний час є складним багаторічним i багатоетапним процесом спортивного вдосконалення. У цьому процесі необхідно враховувати i загальні закономірності адаптації спортсмена до тренувальних i змаганням навантажень, i приватні особливості формування спортивної майстерності залежно від структури i динаміки фізичних i психічних якостей, морфофункцiонального i психічного статусу спортсмена, наявність своєрідного поєднання спеціальних здібностей. В той же час стає усе більш ясним, що система підготовки кваліфікованих спортсменів до змагань багато в чому вичерпує свої можливості, що базуються на загальних закономірностях адаптації організму до навантажень. Усе більш вочевидь, що лише при тренувальному навантаженні, адекватному психотипові спортсмена, підвищується реактивність центральної нервової системи i удосконалюються механізми забезпечення ефективної спортивної діяльності в екстремальних умовах, які, по суті, супроводжують будь-яке крупне змагання.
В цьому вiдношеннi спорт специфічний тим, що без вираженої психічної напруженості, без стресу неможлива повноцінна адаптація до навантажень, як неможливий i високий рівень тренованості спортсмена. Такі умови діяльності завжди провокують сильний дистресс, до якого в процесі тренувальної i діяльності особливо змагання необхідно адаптуватися. До стану дистресса близько примикає стан тривоги - послідовність когнітивних, афектних i поведінкових реакцій, що актуалізуються в результати дії різних форм стресу. Стан тривоги розвивається за схемою: стрес - сприйняття загрози - стан тривоги. Оскільки зростання стану тривоги переживання спортсменом як неприємне, хворобливе, остільки когнітивні i поведінкові реакції, включені в цей стан, несуть функцію мiнiмiзацi виникаючого дискомфорту. Виниклий процес тривоги супроводжується процесом переоцінки стресових умов, ця переоцінка сприяє вибору вiдповiдних перекриваючих механізмів, що полегшують переживання стресу, а також активації деяких механізмів уникнення, що виводять спортсмена з ситуації, що викликає тривогу.
У зв’язку з цим виникає проблема вивчення психічних полягань в спорті i особливо - стани готовності до спортивної діяльності. Перед нею формується установка, пов’язана з чеканням найбільш вiрогiдного результату змагань. Не рідко установка формується на неусвідомлюваному рiвнi, проте чим складніше по своїй структурі майбутня діяльність, тим більше в установці, що формується, переважають усвідомлювані, вольові компоненти. Установка як цiлiсна модифікація суб’єкта фокусується в кожен конкретний момент часу залежно від його індивідуальних особливостей i, по суті, визначає не лише розташовану на початок дії, але i вміст всієїдіяльності.
Формування готовності до діяльності має бути направлене на вирішення наступних приватних завдань:
- орієнтацію на соціальні цінності, які с такими, що ведуть для спортсмена (наприклад, прагнення до значимої перемоги i визнання суспільства);
- формування психічних внутрішніх опор” (упевненість в здатності добитися успіху, надія на високий рівень власної майстерності, навіть на сприятливий збіг обставин - везіння);
- подолання психічних бар’єрів, різних фобій, особливо тих, які виникають в боротьби з конкретними обставинами, з конкретними суперниками;
- психологічне моделювання умов майбутньої боротьби;
- створення програми управління процесами релаксації i мобілізації.
Стан готовності до екстремальної спортивної діяльності пов’язаний не лише з необхідними змінами функціональних системорганізму, але i з відповідною інтенсивністю динамічних фізіологічних i психічних процесів. Підготовка до діяльності може здійснюватися при невеликій витраті енергії або, навпаки, при великій витраті сил, в стані сильного збудження. Ці відмінності в інтенсивності можуть оцінюватися з чисто суб’єктивної точки зору - тоді говорять про міру поглиненності підготовкою до діяльності або з об’єктивної точки зору - тоді необхідно визначити рівень нервового i соматичного функціонування, лежачого в основі стану готовності.
Тут виникає поняття активації, яке позначає одночасно i швидке підвищення активності центральної нервової системи i викликану ним інтенсифікацію периферичних процесів. На думку Р. Б. Мальмо, поняття “активація” повинне вживатися лише в разі самого факту підвищення активності центральної нервової системи перед виконанням певної діяльності. Не викликає сумнiвiв той факт, що перед початком спортивної діяльності, що тим більше протікає в екстремальному режимі, у спортсмена включаються, довільно або навіть мимоволі, механізми активації психічних i фізіологічних функцій, що безпосередньо впливають на ефективність виконання такої діяльності.
У зв’язку з виділенням проблеми активації нами ставиться питання про необхідність дослідження механізмів активізації резервних можливостей спортсмена.
Суть проблеми виражається в наступних компонентах дослідження:
1) Вивчення недостатньо досліджених сторін психології спортивної діяльності, зокрема:
- психогенетичнi чинники відбору талантів;
- психологічна реалізація принципу індивідуального підходу до процесу спортивної підготовки;
- розвиток потенційних можливостей спортсменів в умовах, що психологічно моделюють умови спортивної діяльності;
- психологічний пiдхiд до реалізації методу зв’язаних дій в спорті;
- психологічні механізми опанування тактичних навиків в процесі спортивної підготовки;
- психологічні механізми адаптації до навантажень спортивної діяльності;
- психологічні засоби i методи збереження фізичного i психічного здоров’я спортсмена.
2) Психодіагностика раніше принципово вивчених компонентів суб’єкта спортивній діяльності:
- спрямованість особи спортсмена;
- основні риси вдачі i темпераменту спортсмена;
- рівень розвитку психічних якостей, найбільш значимих для даного виду спортивної діяльності;
- динаміка психічної адаптації до навантажень;
- психічне полягання спортсмена в екстремальних умовах спортивної діяльності.
3) Впровадження тих, що існують і розробка нових засобів і методів психічної регуляції i саморегуляції.
Таким чином, вирішуються наступні узагальнені дослідницькі і науково - практичні завдання:
- дослідження психологічних закономірностей діяльності людини i малої групи в екстремальних ситуаціях спорту;
- вдосконалення методів психічної (психологічної) підготовки спортсменів, що розрізняються за віком, специфіці діяльності i індивідуально - типовим особливостям;
- апробація нових методів психічної діагностики і психічної регуляції в спорті;
- психологічний супровід підготовки спортсменів збірних команд країни i найближчого резерву.
Приватні теми в руслі названих вище розділів:
1) взаємозв’язок культури тіла i культури особи;
2) психофізичне сполучення в спортивній діяльності;
3) ментальність спортсмена i обґрунтування умов його самоактуализації (саморегуляції);
4) адаптація людини до рухової діяльності (психофізіологічного, психологічного i соціального аспекту);
5) індивідуально - типові особливості осіб, що займаються спортом, включаючи дослідження індивідуального стилю діяльності в спорті;
6) технологія психічної (психологічної) підготовки спортсмена.
Що стосується проблеми адаптації спортсмена до тренувальних, а також i в змаганнях, навантажень, то тут виділяються наступні її механізми. Адаптація визначається деякими генетично обумовленими нейродинамiчними i психодинамiчними властивостями, а виявляється на тлі діяльності, що вимагає високої міри вольових зусиль спортсмена. Чинниками ефективності такої діяльності є здібність до тієї, що своєчасно адаптується до екстремальних умов, адекватна установка на ефективні дії, здібність до швидкого i адекватного вирішення оперативних завдань.
Підвищення ролі інтелектуальних моментів в спортивній діяльності вимагає подальшого вивчення когнітивних механізмів психомоторних дій.
Формування установки на певні дії, випереджаюча підготовка створюють можливості, з одного боку, попереджати появу небажаних ситуацій, а з іншої - завчасно готувати адекватні реакції на виникнення тих або інших обставин, що забезпечують вирішення оперативних завдань.
Істотну роль в практиці відбору i підготовки резерву для спорту вищих досягнень грає проблема оцінки спортивної обдарованості i ролі нейрофізіологічних властивостей у виникненi такої специфічної обдарованості. Одним з основних положень, висунутих свого часу Б. М. Тепловим, с положення про те, що «не окремі здібності як такі безпосередньо визначають можливість успішного виконання якої-небудь діяльності, а лише те своєрідне поєднання цих здібностей, які характеризують дану особу». Це, власне, і є обдарованістю. Її треба розглядати, виходячи з вимог, які пред’являє до людини конкретну діяльність, враховуючи три моменти:
1) вимоги самої діяльності;
2) суспільну цінність цієї діяльності в даний момент часу;
3) критерії її успiшностi в даний час.
Не дивлячись на те, що по проблемах формування i вдосконалення індивідуального стилю діяльності з успіхом захищено три докторські дисертації, говорити, що в цій проблемі все вивчено, було б передчасним. Існує уявлення про людину як про систему, що само - розвивається i самоорганiзується, складається з відносно замкнутих підсистем (рівнів), - фізіологічною, психологічною, соціальною. Між ними, як вважав С. Мерлин, існує багатозначна залежність. Як основна проміжна ланка що визначає особливості таких взаємозв’язків і такої взаємозалежності, зазвичай розглядаються види діяльності. Це підтверджується фактами зміни характеру зв’язків між індивідуальними властивостями різних рівнів (гармонізації) залежно від того, які дії, операції i промiжнi цiлi вибирає людина для вирішення завдань, т. е. який індивідуальний стиль діяльності або спілкування у нього формується. Окрім неодноразово описаних стилів спортивної діяльності (особливо багато досліджень в цьому напрямі виконано на матерiалi єдиноборств), ця проблема може розглядатися як проблема двох полюсів: існують так звані «рацiональнi» стилі, що дають правильний напрям” можливостям спортсмена, i «нерацiональнi», такі, що розглядаються як «педагогічний брак». З таких позицій проблема індивідуального стилю діяльності в спорті практично не вивчалася.
І ще про одну сторону цієї проблеми. В ході розвитку індивідуального стилю відбувається зміна детермінант, зміна системних підстав, тому на різних стадіях розвитку формуються рiзнi системи біологічних, психічних i соціальних якостей i властивостей методик в їх взаємозв’язку. На ранніх стадіях онтогенезу розвиток більшою мірою підпорядкований біологічним закономірностям i саме вони впливають на формування певної системи властивостей індивіда. Потім провідного значення набувають соціальні чинники розвитку. Як говорив відомий радянський психолог Би. Ф. Ломів, лiнiя біологічного розвитку продовжується протягом всього життя людини, але воно як би «вирушає в підставу» цього життя. Природно, що психологи спорту повинні враховувати ці закономірності в процесі формування методичних рекомендацій по побудові тренувального процесу юних спортсменів різного віку.
«Вічна» проблема дослідження особливостей особи спортсмена зараз знов виявилася в авангарді спортивно - психологічної проблематики. Йдеться про вивченні спрямованості особи, про особливості особових структурних характеристик кваліфікованих спортсменів взагалі i представників різних видів спортивної діяльності зокрема.
Закордонні дослідники зараз багато уваги приділяють вивченню «мотиваційних конструктів» («цільових орієнтацій», «цінностей», «упевненості в своїх силах») спортсмена. Особливий інтерес представляють дослідження цільових домінуючих орієнтацій: на власне «Я» або «на завдання». Ясно, що такі орієнтації багато в чому визначають відношення спортсмена до тренування, до партнерів по команді. «Его орієнтовані» спортсмени в командних видах спорту дуже заклопотані підвищенням власного соціального статусу, що не може не позначитися на психологічному клiматi в команді.
Серед психологів спорту існують три основні підходи до проблеми взаємин спортсмена i тренера: соціально-емоційний, який акцентує увагу на взаємних афектних впливах спортсмена i тренера, поведінковий i органiзацiйний. Особливий інтерес представляє перший пiдхiд, в якому можна виділити проблему «тревогогенної поведінки тренера». В рамках двох інших пiдходiв вивчаються особливості взаємного сприйняття спортсмена i тренера; чинники їх взаєморозуміння; причин i дороги вирішення конфліктів; особливості роботи тренера з юними спортсменами; особливості різностатевих і одностатевих відносин тренер-спортсмен.
2. СИСТЕМА ЕМОЦІЙНО-ВОЛЬОВОЇ ПІДГОТОВКИ СПОРТСМЕНІВ
2.1 Регуляція психічних станів та
корекція динаміки утоми
При всій багатогранності динаміки психічних станів в спортивної діяльності специфіка предмету психогігієни спорту дозволяє визначити три загальні типи ситуацій, в яких використається психорегуляція корекція динаміки втоми, зняття надлишкової психічної напруги, подолання стану фрустрації.
Психологи спорту розробили широкий спектр методик, засоби успішного рішення питань психогігієни в перерахованих вище типових ситуаціях, що включають як втручання ззовні (гетеро регуляцію), так і саморегуляцію. Вирішення завдань психорегуляції ускладнюється, як правило, наявністю особливих фаз в динаміці цих станів.
Наприклад, наростання утоми проходить фази апатії, підвищеної збудженості й функціональних розладів (аж до захворювань).
Корекція динаміки утоми в самому загальному виді зводиться до призначення щадному режиму навантажень, оскільки наростання втоми супроводжується підвищеною чутливістю, хворобливим сприйняттям дії, що раніше сприймались як нормальні або малозначимі.
Як додаткові засоби психогігієни утоми може бути використана: зміна діяльності, суворе дотримання режиму навантажень і відпочинку, навіювання й самонавіювання сну й сноподібних станів, навчання спортсменів раціональним прийомам відпочинку при короткочасних паузах, передбачу вальних регламентом змагань, а також електронаркоз та прослуховувати спеціальні аудіо матеріали (звуки природи), або перегляд відеозаписів (картин природи).
2.2 Зняття надлишкового психічного напруження
Зняття надлишкового психічного напруження спряжено зі стратегію десенсибілізації тобто зниження чутливості, викликавши неадекватну психічну напругу, а також з усуненням об'єктивних причин стресового стану.
До числа явних проявів надлишкової психічної напруги належить (передстартова лихоманка). Вона може бути викликана непосильністю завдання поставленого перед спортсменом чи командою, переоцінкою власних сил і можливостей, своєрідним «зараженням» нервозністю іншого спортсмена або команди.
Існує дві принципово різні ситуації, в яких необхідно зняття надлишкової психічної напруги: ситуація перед стартом і надлишкового хвилювання по ходу змагання.
У першому випадку: спортсмен може розраховувати на допомогу ззовні, а по друге найчастіше він повинен покладатися на власні можливості.
Засоби які використовуються для зняття передстартової надлишкової психічної напруги, носять перш за все заспокійливий характер. Найбільший ефективності володіє поєднання гипносуггестивних впливів та електроаналгезії, яка найчастіше відіграє роль відволікаючого фактора. Крайня байдужість «передстартова апатія» після надлишкового збудження зустрічається рідко, хоча і не виключені повністю. При виникненні надлишкової психічної напруги в процесі змагання основне місце приділяється засобам саморегуляції; ефект саморегуляції залежить від володіння арсеналом її прийомів, адаптованих до умов змагань конкретному виді спорту.
2.3 Подолання стану фрустрації, релаксація
Подолання стану фрустрації – психічного стану що викликається несподіваним виникненням перешкод на шляху до наміченої мети, переживанням невдачі. Непереборна різниця між бажаним і реально досяжним служить передумовою для виникнення стійких негативних емоцій, а у поєднанні зі стомленням і стресом становить значну небезпеку для психічного здоров’я спортсмена (не кажучи вже про результат змагання).
Стратегія подолання фрустрації характеризується швидким переходом від стану спокійного раціонального аналізу ситуації до енергійних дій по досягненню мети. Успішному дозволу ситуації сприяє усунення надлишкової реакції на невдачі навіювання впевненості у своїх силах. Для цих цілей використовується самонавіяння й самовпевнення.
Особливе місце в регуляції психічних станів спортсменів займають засоби саморегуляції. Саморегуляція припускає вплив людини на самого себе за допомогою слів, уявних вистав та їх поєднання. Розрізняють саме переконання й самовпевнення.
Самовпевнення - вплив на самого себе за допомогою логічно обґрунтованих доводів, на основі пізнання законів природи я суспільства.
Самонавіювання - спосіб впливу, заснований на вірі, на довірі до джерела, коли істина приймається в готовому виді, без доказів, але від цього вона не стає менш значимою, чим пізнана істина.
За допомогою засобів саморегуляції можна управляти процесами, які у звичайних умовах регуляції не піддаються. Як приклад приведемо загальновідомі досягнення йогів у регуляція обміну речовин, роботи серця. температури тіла. У культурі й науці народів миру накопичені численні відомості про саморегуляцію.
У спорті найчастіше використаються чотири різновиди психічної саморегуляції: аутогенне тренування, психорегуляційне тренування, психом'язове тренування й ідеомоторне тренування.
Релаксація - це розслаблення. Термін стався від латинського «relaxation», що позначає собою зменшення напруги, ослаблення, полегшення, розслаблення. У сучасній психології словом релаксація звичайно позначають стан спокою, пов'язаний з повним та частковим м’язовим розслабленням. Релаксація може бути довгостроковою або короткочасною, мимовільною або довільною.
Мимовільна довгострокова релаксація виникає під час сну, при сп'янінні, під впливом транквілізаторів або снотворних ч т.д. Довільна короткочасна релаксація використається для навчання розслабленню.
Релаксація допомагає впоратися зі стресом. Стрес - це напруга (як фізіологічне, так і психологічне). Розслаблення, або релаксація – стан, протилежний напрузі. Тому навички швидкого розслаблення дозволяють ефективно знижувати рівень стресу. Релаксація краще, ніж транквілізатори.
По-перше, релаксація діє швидше, можна ефективно розслабитися за півхвилини, тоді як пігулки починають діяти через 20-30 хвилин після їхнього прийому.
По-друге, релаксація не викликає побічних ефектів, властивим транквілізаторам – загальмованості, неуважності, погіршення концентрації уваги, зниження працездатності. Навпаки, релаксація поліпшує ці показники.
По-третє, релаксація, на відміну від транквілізаторів не викликає залежності (яка сама по собі може стати більше важкою проблемою, ніж та, для усунення якої були призначені ці пігулки.).
Одним з найнадійніших способів навчання релаксації є метод нервово – м’язової релаксації по Джейкобсону. "Секрет" методу полягає у взаємозв'язку між негативними емоціями й напругою м'язів. Негативні стресові емоції (страх, тривога, занепокоєння, паніка, роздратування й ін.) завжди викликають м'язову напругу. І цей взаємозв'язок стресу і м'язової напруги така, що якщо Ви навчитеся довільно знижувати надлишкову м'язову напругу. Ви тим самим навчитеся ефективно управляти своїми емоціями.
Навчання релаксації проводиться в три етапи.
На першому (базовому) етапі вчиться цілеспрямовано розслаблювати всі м’язи в максимально зручних, комфортних умовах, за відсутності перешкод.
Другий етап - навчання диференційованої релаксації під час заняття якою не будь діяльністю: при письмі, читанні, розмові й т.д. Вчитися усувати надлишкову, непотрібну напругу в м'язах у звичайних, повсякденних умовах.
На третьому етапі потрібно буде, уважно спостерігаючи за собою, зауважувати, які м'язи напружуються при хвилюванні, тривозі, зніяковілості, і потім уявною командою, непомітно для навколишніх, розслабити напруженні м’язи. Коли спортсмен навчиться це робити, він зможе свідомо й довільно управляти своїм емоційним станом.
2.4 Аутогенне тренування
Аутогенне тренування - один з методів психотерапії, метод самонавіяння, запропонований Шульцем в 1932 році. У ній залучають простота лікувальних прийомів, що поєднуються з вираженою ефективністю психологічної дії, сприятливої нормалізації вищої нервової діяльності, корекції відхилень емоційній і верето - судинній сфері, підвищенню ефективності лікування, З АТ зв'язані проблеми керування й адаптації поведінки.
Широко поширена думка, що АТ - напрямок гіпнозу, заспокійливий засіб з загальним седативним ефектом. У цей час є ряд модифікацій методів АТ, спрямовані на психофізіологічну активацію стимулюючу нервово-емоційне напруження для певного відчуття свого стану.
Метод активно включається в психотерапію при повному збереженні самоконтролю та ініціативи свідомості.
АТ сприяє зниженню нервово - емоційної напруги, відчуття тривоги емоційного дискомфорту, виконує функцію нормалізуючи вплив на основні фізіологічні функції. Під впливом АТ покращується настрій, нормалізується сон, підвищується рівень функціонування й довільної регуляції різноманітних систем організму, відбувається активізація особистості.
2.5 Нейрофізіологічні й нейропсихологічні механізми саморегуляції
Основним елементом АТ є тренована м’язова релаксація на тлі якої реалізується специфічні прийоми аутодідактики і аутосуггестії. Виділяються два основних типи реагування на емоційно значимі стимул – реакції: психосоматичне, при якому реагування здійснюється у внутрішній сфері, і соціальне, коли розрядка спрямована в зовнішню сферу. Перший тип забезпечує належне функціонування регуляторних механізмів організму і особи. Тренування довільного керування й корекції виникаючих відхилень становлять основну мету психотерапевтичних прийомів і механізмів АТ.
Істотним чинником негативних емоцій є м’язова напруга. Перехідний стан пов'язаний з релаксацією. Релаксація викликається самонавіянням і служить базою на якій ґрунтується подальше самонавіювання. Використовувані механізми АТ сприяють зниженню ролі осмотичного компонента, негативних емоційних переживань. Шляхом специфічній дії на коркові інтеграційні процеси, вона приводить до відновлення рівноваги, а при тривалому застосуванні методу - регуляції функцій на якісно новий рівень, що забезпечує оптимальні реагування.
Стан м'язової релаксації і спокою, що виникають під час АТ супроводжується ослабленням тонусу мускулатури й пригнобленням емоційної напруженості.
2.6 Нейропсихологічні ефекти комплексу вправ АТ
Основні нейропсихологічні ефекти пов'язані з розвитком здібності до образних вистав, поліпшенням пам’яті, посиленням здатності рефлексів відомості, можливостей саморегуляції довільних функцій і формування навичок до свідомого керування мимовільними функціями.
Особливо показний вплив АТ на пам'ять. У процесі АТ підвищується здатність до запам'ятовування іноземних слів, з'являється гіпермнезія.
За допомогою АТ можна цілеспрямовано викликати в себе гіпнотичний стан з ефектами автоматичної мови й автоматичного листа. Можливо також занурення в стан загальної каталепсії.
АТ підвищує швидкість сенсомоторного регулювання, сприяє концентрації уваги й підвищенню емоційної стійкості, стабілізації настрою й поведінкових реакцій, нормалізації сну, зниженню турботності, внутрішньої напруженості, розвитку упевненості в собі, поліпшенню соціальної адаптації і товариськості.
АТ збільшує здатності до психофізіологічної мобілізації резервних можливостей особистості й організму людини.
Короткостроковий відпочинок в аутогенному розслаблені веде до швидкого відновлення сил і знижує розвиток стомлення при значних фізичних навантаженнях.
Дієвість самонавіяння при АТ імовірно порозумівається тим що воно проводиться в стані релаксації й супроводжується розвитком легкого гіпнотичного фазового стану. У цьому стані подразник сліду може придбати велику силу впливу, має значення і те, що самонавіяння багато разів повторюється для регулювання мимовільних вегетативних функцій, необхідно багато разів викликати подання, спрямовані на цю функцію.
2.7 Аутогенне тренування (регуляція психічних станів)
Аутогенне тренування (АТ) складається із двох рівнів: нижчої й вищої. Перша орієнтована на зняття психічної напруги, заспокоєння, друга передбачає перехід людини в особливий стан – надії, довіри., віри в безмежні можливості організму по подоланню хвороб і різних недоліків характеру по формуванню бажаних психічних якостей. При цьому людина не уявляє, яким чином може бути досягнуте бажане, повністю покладаючись на можливості свого організму. Ступінь оволодіння даним методом психоригуляції залежить від розробки своєрідних сходів словесних формул, крокуючи по рівнях якої, людина переходить від вихідного психічного стану до необхідного для здоров'я, вищих спортивних досягненні, розвитку психіки.
2.8 Зниження почуття тривоги, хвилювання та емоційної напруженості
Існуючі незалежно від нас, емоції відображають наше відношення до навколишнього, дозволяє оцінювати що відбувається стосуючись потребам значимим для організму. Тісно взаємозв’язані з орієнтовною реакцією і біологічно доцільні, скільки мобілізують організм до умов діяльності в нових умовах.
Релаксація усуває страх і може бути рекомендована для усунення емоційної напруженості, почуття тривоги, психогенного занепокоєння, хвилювання під час публічного виступу, у спорті.
Для м’язової релаксації опановують 1 і 2 стандартними вправами:
Особам, що страждає страхом перед публічним виступом рекомендується викликати образи, зв'язані з асоціацію спокою. Перед виступом слід сказати: «Я заспокоївся». Вийти, зробити вдих і видихнув перенести центр ваги на провідну ногу, м’язи інших кінцівок розслабити, прийняти спокійну невимушену позу.
2.9 Регуляція сну, короткостроковий відпочинок, активізація сил організму
АТ дозволяє засинати й пробуджуватися в заданий час. Для викликання сну проводиться перша вправа без виведення із стану спокою. Релаксація переходить у сон. Для пробудження застосовують самонавіювання.
Для швидкого відновлення сил рекомендовано занурення в релаксацію на 5-15 хвилин з самонавіюванням неспання.
За допомогою АТ можливо усунення сонливості виклик почуття бадьорості, підготовка до дії. Для цих цілей можливо самонавіяння станичних ефектів: гніву, люті, викликання відповідних образних вистав і супутнім їм соматичних проявів. Наприклад. викликання образів, зв'язаних у даної особистості з активною діяльністю. Можливо пряме самонавіяння почуття бадьорості по закінченні сеансу АТ.
2.10 Зміцнення волі, корекція поводження, характерних особливостей і мобілізація особистісних ресурсів
Для зміцнення вольової активності застосовують метод самонавіяння в стані релаксації. Формули індивідуальні, але кратні й у затвердженої формі. Наприклад: «Наміри тверді», "Намічене виконаю».
Для боротьби зі шкідливими звичками, коректування небажаних характерних особливостей застосовуються формули: «Упевнений в собі», «Я людям приємний», «Кажу тихим голосом», «Спокійний, завжди спокійний" (повторювати слід 5-10 разів у спокої або прибігаючи до елементів навіювання).
Вживання АТ дозволяє прискорити навчання і підвищити ефективність роботи. При цьому вдається підвищити швидкість відповідних реакцій, встановити увагу, вдосконалити роботу з даними, здатність розпізнавати сигнали, а також стабілізувати емоційну стійкість в екстремальних умовах.
АТ сприяє підготовці людини до перебування в екстремальної обстановці , знижує емоційну напруженість ситуаційно обумовлену, підвищує швидкість адаптації. За допомогою АТ можна також впливати на концентрацію уваги, об’єм пам'яті й впливати на біоритми.
2.11 Класична методика Шульца
Перед початком вправ що тренується в доступній формі поясняють фізіологічні основи методу і очікуваний ефект.
Тренування можна проводити в будь-який час дня.
Перші сеанси проводять у теплому тихому приміщенні, при не яркому світлі, той, що надалі займається в змозі не звертати уваги на ці чинники і проводити сеанси навіть в автобусі добре володіючи методикою. Бажано прийняти зручне положення, виключити м’язову напругу. Тренування проводять або сидячи, або напівсидячи, або лежачи. Для більшої зосередженості варто закрити очі.
Класична методика Шульца включає наступні вправи:
1) Вправа на викликання відчуття ваги. 3-4 рази в день слід повторювати: «Моя права рука дуже важка», - по 5-6 повторень, і 1 раз: «Я зовсім спокійний». Коли відчуття виникає легко й проявляється виразно, вправа засвоєна.
2) Вправа на викликання відчуття тепла. Спочатку варто викликати відчуття надмірної ваги, потім 5-6 разів сказати: «Моя права рука тепла» і 1 раз: «Я зовсім спокійний».
3) Керування ритмом серцевої діяльності. Необхідно в думках навчитися вважати АТ й ЧСС. Спочатку - лежачи, праву руку прикласти до лівої променевого артерії або до серця. Під лікоть підкласти подушки. Спочатку викликати відчуття важкості та тепла. Потім 5-6 разів повторити: «Серце б'ється спокійно і рівно» і 1 раз: « Я зовсім спокійний».
4) Оволодіння регуляції ритму подиху. Заздалегідь виконують 1, 2, 3 вправи, потім 5-6 раз повторюють: «Дихаю спокійно й рівно» й 1 раз: «Я зовсім спокійний».
5) Вправа на викликання тепла в епігастральної області. Спочатку 14 вправи, потім 5-6 раз сказати: «Моє сонячне сплетіння випромінює тепло» й 1 раз: (Я зовсім спокійний).
6) Вправа спрямоване на викликання відчуття прохолоди в області чола. Спочатку 1-5 вправи, потім 5-6 разів повторити: «Моє чоло прохолодне» й 1 раз: «Я зовсім спокійний».
Коли ці вправи добре освоєні, деякі формули можна заміняти: «Спокій», «Тепло», «Серце й подих спокійне», «Чоло прохолодне», «Сонячне сплетення тепле».
Наприкінці сеансу - руки згинають і розгинають у ліктьовому суглобі 3 рази, супроводжуючи це глибоким подихом - видихом, варто широко відкрити очі.
Кожну нову вправу тренінгу повторюють для засвоєння протягом 2 тижнів по 3-4 рази щодня. На освоєння всієї методики потрібно 12 тижнів.
Ці приведенні вправи стандартного «нижчого» рівня. До вищого рівня - аутогенної медитації (самоспогляданню), відноситься керуванням навчанням яскраво візуалізувати вистави й занурювати себе в «нірвану». Але це напрям методики не знайшов широкого клінічного застосування.
2.12 Психорегулююче та психом’язове тренування
Психорегулююче тренування (ПТР) являє собою варіант аутогенного тренування, адаптованого до умов занять спортом. Вона адресована людям, що добре володіють релаксацію м'язів, практично здоровим, приділяючи велику увагу розвитку координації рухів. У зв'язку із цим у ПРТ не застосовуються формули, що викликають почуття ваги в кінцівках. Іноді, навпроти, включають формули подолання цього почуття (якщо воно виникає). Головним завданням ПРТ є управління рівнем психічної напруги.
Психом’язове тренування (ПМТ) спрямоване на вдосконалення рухових подань головним чином за рахунок зосередження уваги й забезпечення свідомого контролю рухів. Методика більше проста порівнюючи АТ і ПРТ, доступна юним спортсменам. У ній використаються розробки різних шкіл психотренінгу, зокрема, дихальні вправи, максимальна ізометрична напруга м'язів і спокій після нього, а також закривання очей. У ПМТ виділяють чотири рівні переходу розслаблення й від нього до активації: загальна перебудова та гармонізація стану, цілеспрямована психом'язова регуляція, загальне розслаблення м'язів тіла й активізація, обумовлена характером діяльності.
2.13 Ідеомоторне тренування (регуляція психічних станів)
У багатьох роботах вказується, що діюче поліпшення може бути досягнуто тільки при сполученні ідеомоторного і фізичного тренування. При цьому вплив ідеомоторного тренування на формування вмінь і навичок найефективніше, коли той, якого навчають, попередньо ознайомлений з вправами і діями або має певний руховий досвід. У той же час окремі дослідження (Д. Джонс 1963; А. А. Бєлкін, 1965) показують, що за допомогою тільки ідеомоторного тренування можна в глибокій формі опанувати новою вправою (зовсім незнайомою дією) без попереднього його виконання. Але цією здатністю володіють тільки окремі висококваліфіковані спортсмени. Поруч досліджень установлено, що ідеомоторне тренування дає можливість встановити помилки або переробляти вже засвоєний руховий навик, а може супроводжуватись ефектом, якщо уявне виконання дії недостатньо точно і ретельно.
Ідеомоторний метод при правильній організації в кожному вид спорту може істотно підвищити «м’язову витривалість», (І. Келсі 1961), спортивну працездатність (Г. Тівальд 1973) і сприяти збереженню техніки складних вправ після перерви в тренуваннях (В.Я.Димерський 1965; А.А.Бєлкін 1969). Ідеомоторика ефективна при психорегуляції емоційних станах спортсменів перед змаганнями (А.В.Алексєєв 1968).
Отже, головний орган – мозок, де формується програма майбутнього руху, а останні системи організму, в першу чергу опорна – руховий апарат, виконують намічену програму. Від того наскільки успішно функціонує програмуюча та виконавча системи, і від того наскільки добре вони взаємозв’язані, залежить якість кінцевого результату нашої діяльності.
Для того щоб уявні образи майбутнього руху втілювались досить ефективно, треба правильно користуватися ними. Причому користуватися абсолютно свідомо, активно, а не просто покладатися на ті процеси, якими природа обдарувала наш організм. Уявлення, як психічний процес, підкорюється певним законам.
Перше положення - чим точніше уявний образ руху, тим точніше виконуваний рух.
Друге положення - ідеомоторним називається лише таке уява при якій уявний образ руху обов'язково пов'язаний з м’язово-суглобним відчуттям людини.
Уявні уяви можуть бути в «зоровими». В цьому випадку людина бачить себе як би з боку, начебто на екрані телевізора. Треба добре освідомити, що такі зорові уяви володіють дуже малою тренувальною дією.
Адже у цьому випадку імпульси, народжені в головному мозку, майже не передаються на м'язи, які повинні виконувати задуманий рух. Тому робота йде як би в пусту, не виникає достатньої активності в відповідних м’язах. У цьому можна переконатися й на досвіді з вантажем, що висить. У думках уявіть себе як би у «дзеркалі», «погляньте» на себе з боку і спробуйте, дивлячись на той «дзеркальний», той, що висить збоку вантаж, уявити, що він розгойдується – вийде набагато гірше.
Неузгодженість між програмуючим органом - головним мозком і виконуючим апаратом – м’язами і суглобами особливо добре помітна в час спостереження за оголеним тілом нерухомо сидячої або лежачої із заплющеними очима людини. У тих випадках, коли він мислить ідеомоторне «пропускає» уявлення «через себе», у його м’язах досить виразно видні мікроскорочення й мікророзслаблення. Якщо ж уяви мають чисто зоровий характер, то ніяких мікрорухів у м'язах не виникає, хоча людині здається, що він «пропускає» уявні види через свій організм. Отже, спостерігаючи за м'язами людини під час ідеомоторного тренування, можна легко з'ясовувати, наскільки його уявні види про той або інший технічний елемент досягають мети.
Третє положення - дослідження ряду авторів, А.Д.Пуні, Ю.З.Захарьянц, В.І.Силина, Е.Н.Суркова та ін. довели, що ефект дій уявних дій помітно зростає, якщо їх відокремити та поставити в точні словесні формулювання. Треба не просто представляти той або інший рух, а одночасно проговорювати його суть про себе або пошепки. В одних випадках слова потрібно виголошувати паралельно з уявленням руху, а в інших – безпосередньо перед ним. Як поступати у кожному конкретному випадку, підказує практика. У тому, що слова помітно підсилюють ефект мисленого уявлення, легко переконатися під час досвіду з предметом, що висить на пальці. Якщо не просто уявляти, що вантаж починає розгойдуватись, передбачимо, вперед – назад, а почати виголошувати слова «вперед – назад» вголос, то амплітуда коливань відразу ж збільшиться.
Четверте положення - починаючи розучувати новий елемент техніки, треба уявити його виконання в уповільненому темпі, так, як ми це бачимо при демонстрації кіноплівки, знятої рапід-методом. Сповільнене міркування технічного елемента дозволить точніше уявити її тонкості руху, що вивчається, і вчасно відсіює можливі помилки.
П'яте положення - при оволодінні новим технічним елементам в думках уявляти його краще в тій позі, яка найбільш близька до реального положення тіла в момент виконання цього елемента.
Коли людина, займаючись ідеомоторікою, приймає позу, близьку до реального положення тіла, виникає набагато більше імпульсів від м'язів і суглобів у головний мозок, які відповідають реальному малюнку руху. До головного мозку, що програмує ідеальне ідеомоторне уявлення про рух, легше «зв'язуватися» з виконуючим апаратом – опорно-руховим . Інакше кажучи, у людини з'являється можливість більш свідомо відпрацьовувати необхідний технічний елемент.
Ось чому такі корисні тренажери, які дозволяють приймати самі різні пози, особливо, де рухи часто відбуваються в повітрі, після відриву від крапки опори. Побувавши в стані своєрідної невагомості людина починає краще відчувати тонкі елементи техніки руху й краще представляти їх.
Шосте положення - під час ідеомоторного осмислювання руху воно інколи здійснюється настільки сильно й виразно, що людина починає мимоволі рухатись. І це добре, тому що говорити про налагоджування міцного зв'язку між двома системами - програмуючу і виконуючу. Тому такий процес корисний - нехай тіло як би само по собі включається у виконання того руху, що народжується у свідомості. Таку картину доводилося бачити найбільше часто при заняттях із фігуристами. Стоячи на ковзанах із закритими очами, вони несподівано для себе починали плавно й повільно рухатися слідом за мисленими ідеомоторними уявами. Як вони казали, їх «веде».
От чому в тих випадках, коли ідеомоторні подання реалізуються не відразу з ускладненнями, можна рекомендувати свідомо й обережно зв'язувати ідеомоторні подання з відповідними рухами тіла і в такий спосіб з'єднувати уявний образ руху з м’язами, що виконують його.
Декілька слів про так звані імітації. Імітуючи, виконуючи як би в натяку реальний рух або частину його, людина допомагає формуванню більше чіткішого уявлення про потрібний йому технічний елемент, ідучи, так сказати, від периферії, від м'язів, до центра, до головного мозку. Отже імітація самих різних рухів, які нерідко можна побачити під час розминки – гарна допомога в підготовці до виконання тої або іншої вправи або дії. Але, імітуючи, потрібно свідомо зв'язувати виконуванні рухи з їх уявним чином. Якщо ж імітації проводити формально або думати про інше, користі імітуючи ці дії не принесуть.
Сьоме положення - неправильно думати про кінцевий результат безпосередньо перед виконанні дії. Це одна з досить розповсюджених помилок.
Коли у свідомості домінуюче положення займає турбота про результат, вона витісняє саме головне - уявлення про те, як досягти цього результату. Ось і виходить, що, наприклад, гандболіст думає про те, що йому необхідно потрапити в лівий кут воріт, ця думка починає заважати точним поданням про ті технічні елементи, без виконання яких потрапити в цей кут просто неможливо. Тому він і не потрапляє. «Перестарався, дуже хотів» ,. - говорять в таких випадках, забуваючи про те, що для досягнення бажаного результату треба думати не про нього, а опиратися на уявні образи тих дій, які ведуть до цього результату.
Отже, в умінні безпосередньо перед виконанням руху представити його ідеомоторно й точно, назвати виконуваний рух, відповідним точними словами - і полягає суть «ідеомоторного принципу побудови рухів».
Підведемо основні підсумки. Отже, щоб досягти високої точності руху, треба: по-перше, створити гранично точний уявний образ даної дії, спочатку хоча б зоровий; по-друге, перевести цей образ, зберігаючи його високу точність, на рейки ідеомоторіки, тобто зробити рух таким, щоб слідом за його уявним чином почали (нехай ледве помітно) функціонувати відповідні м’язові групи; по-третє, підібрати програмуюче словесне оформлення хоч би для найбільш головних - опорних - елементів у відпрацьованому русі.
До четвертого етапу - фізичному виконанню руху - можна переходити тільки після того, як будуть виконані попередні умови, після того, як ідеомоторний образ руху стане точним і стійким і будуть добре розім’яті м'язи, яким належить виконати намічений рух.
Дотримання такого принципу побудови рухів, як показує практика, позбавляє від багатьох ускладнень і дає потрібний результат набагато скоріше, ніж звичайний метод «проб і помилок».
Ідеомоторне тренування (ІТ) полягає в свідомому представленні техніки рухів. У ідеомоторному тренуванні прийнято виділяти три основні функції подань: що програмують, тренують й регулюють. Перша з них базується на уявленні ідеального руху, друга - на уява, облягають освоєння навички, третя - на уявленнях про можливу корекцію, контролі рухів у зв'язках окремих елементів. Ідеомоторне тренування понад усе ефективне для підвищення швидкості рухів (до 34%), точності (6-18 %).
У спортивній діяльності з психогігієнічними цілями використовується і ряд інших методик: «наївна психорегуляція» (талісмани, ритуали, розминки і т.п.),музичний супровід і функціональна музика, контроль стану голосу, дихальні вправи, спеціальні психорегулюючі комплекси фізичних вправ.
3. МОТИВИ СПОРТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Основною психологічною рисою мотивів, спонукаючи людину займатися спортом, є відчуття задоволення, що викликається заняттям даним видом спорту i невiддiльне від самої спортивної діяльності. Разом з цим ці мотиви мають складний характер відповідно складності i різноманіттю самої спортивної діяльності i можуть бути пiдроздiленi таким чином.
Безпосередні мотиви спортивної діяльності:
1) переживання спортсменом своєрідного почуття задоволення від прояву м’язової активності;
2) естетична насолода красою, точністю, спритністю своїх рухів;
3) прагнення проявити себе сміливим i рішучим при виконанні важких i небезпечних вправ;
4) задоволення, що викликається участю в змаганні, що є найважливішою i обов’язковою стороною спорту;
5) прагнення добитися рекордних результатів, довести свою спортивну майстерність, добитися перемоги, як би важка вона не була i ін.
Опосередковані мотиви спортивної діяльності:
1) прагнення стати сильним, міцним, здоровим (“займаюся спортом, тому що він укріплює здоров’я i робить людину бадьорою i енергійною”);
2) прагнення через спорт підготувати себе до практичної дiяльностi (“займаюся спортом, оскільки хочу бути сильнішим фізично”);
3) усвідомлення суспільної важливості спортивної діяльності (“хочу завойовувати світові рекорди, захищати спортивний прапор своєї країни”).
Мотиви спортивної діяльності не лише багатообразні, вони вiдрiзняються динамічним характером, закономірно змінюючи один одного в процесі тривалих занять спортом. А. Ц. Пунi на підстави спеціального дослідження мотивів спортивної діяльності встановив наступну динаміку розвитку мотивів, спонукаючи займатися спортом.
Початкова стадія заняття спортом. У цей період мають місце перші спроби включатися в спортивну діяльність. Мотиви, спонукаючи до цього, характеризуються:
а) дифузнiстю інтересів до фізичних вправ (підлітки починають займатися зазвичай не одним, а декількома видами спорту, причому часто зовсім не тими, в яких вони надалі можуть показати свою спортивну майстерність);
б) безпосередністю (“займаюся тому що люблю фізичну культуру”);
в) пов’язану з умовою середовища, що сприяють заняттям даним видом спорту (живу у Феодосії, як же я міг не плавати?”; “з малих років ходив на лижах, оскільки жив на околиці міста”);
г) часто включають елементи потреби (треба було відвідувати уроки фізичної культури”).
Стадія спеціалізації у вибраному виді спорту. На цій стадії мотивами спортивної діяльності є:
а) пробудження i розвиток спеціального інтересу до певного виду спорту;
б) прояв здібностей до цього виду спорту i прагнення до їх розвитку;
в) емоційно насичене хвилювання спортивного успіху i прагнення до його закріплення;
г) розширення спеціальних знань, вдосконалення спортивної техніки придбання більш високої міри тренованості.
Ці нові по своїй якості мотиви характеризуються рядом особливостей. Вони зв’язуються із спортивною спеціалізацією (спортсмен стає гімнастом, боксером, лижником, плавцем i тому подібне) i з придбанням спортивної кваліфікації 3-го, 2-го, 1-го розрядів. В той же час вони стають більш опосередкованими, переносяться з самої спортивної діяльності на її результат, виражаються в прагнення до певного спортивного успіху, рекорду.
Безпосередній інтерес до самої спортивної діяльності, звичайно, зберігається i на цій стадії розвитку мотивів, але набуває нових якісних особливостей в порівнянні з безпосередньою зацікавленістю спортом взагалі на першій стадії. Спортсмена залучає в даному виді спорту багатство його технічного i тактичного вмісту (прагнення до високої досконалості техніки, ретельна підготовка до змагань, розробка тактичних комбінацій i тому подібне). Спортивна діяльність стає в цей період органічною потребою, що вимагає свого задоволення; велика фізична напруга при заняттях спортом перетворюється на своєрідну необхідність (мотивами занять спортом є вироблена звичка,, необхідність фізичного навантаження”).
Стадія спортивної майстерності. На цій стадії мотивами спортивної діяльності є:
а) прагнення підтримати свою спортивну майстерність на високому рiвнi i добитися ще більших успiхiв в спортивній боротьби, яка стає усе більш гострою i важкою;
б) прагнення служити своїм спортивними досягненнями, як прикладом для наслідування молодим спортсменам;
в) прагнення сприяти розвитку даного виду спорту, збагаченню i вдосконаленню його техніки i тактики, потреба передати свій досвід молодим спортсменам.
Мотиви спортивної діяльності на цій стадії характеризуються яскраво вираженою соціальною спрямованістю
3.1 Особа в спортивній
діяльності
Виділяють З підходи до вивчення особи.
1) Заснований на припущенні, що основні структурні одиниці особи — це її особливості, які є відносно стабільними i постійними. Знання характерних особливостей особи не завжди дозволяє прогнозувати її поведінку в певній ситуації.
2) Ситуаційний — протилежний до першого підходу. Для довкілля i пiдкрiплення для посилення представляють модель поведінки.
З) Взаємозв’язаний пiдхiд — згідно цьому, ситуація i людина це 2 зміни, яки спільно представляють поведінку людини. Аби зрозуміти поведінку людини, потрібно зрозуміти його характерні особливості i конкретну ситуацію.
3.2 Особливості характеристик самооцінки спортсмена
Довгий час в психології панувала точка зору, згідно якої, спортсмени мають високий показник рівня самооцінки. Останнім часом все частіше з’являються дані про те, що це не зовсім так. Наприклад, Г.В. Лозова відзначає, що особам, що займаються професійним спортом, властива досить висока самооцінка, але в процесі професійного самовизначення рівень її змінюється. Це виражається в тому, що спочатку висока самооцінка у абітурієнтів фізкультурного ВУЗу знижується особливо, до четвертого курсу, а потім, до моменту закінчення навчання, i під час професійної тренерської діяльності, рівень самооцінки помітно збільшується. При цьому вона впливає на показники професійного самовизначення, але цей вплив не істотний. Це узгоджується з даними, отриманими Р.В. Плашко, згідно яким рівень самооцінки спортсменів до четвертого курсу знижується, а потім підвищується. Таким чином, для самооцінки спортсменів характерна певна динаміка її рівня у зв’язку з самовизначенням особи у вибраний професії. Але, не дивлячись на таку динаміку, спортсмени в середньому мають вищу самооцінку, ніж люди, що не займаються спортом. Так, С.В. Жiлiн відзначає, що для самооцінки дітей-спортсменів, характерний вищий рівень i менша її варіативна в порівнянні з їх однолітками, що не займаються спортом. Проте, варіації показників самооцінки з віком, мабуть, змінюється, оскільки у тренерів були виявлені дуже високі коефіцієнти варіації. Крім того, є данні, що говорять про те, що рівень самооцінки пов’язаний з рівнем кваліфікації спортсмена. У висококвалiфiкованих спортсменів самооцінка достовірно вище.
Деякими дослідниками відмічена специфіка диференціації самооцінки спортсменів. Дана властивість самооцінки рідко згадується у вивченій літератури, тим більше, відносно спортсменів. Наявні ж дані показують, що самооцінка спортсменів менш диференційована, чим самооцінка не спортсменів. Це означає, що спортсмени не схильні давати рiзнi оцінки різним своїм проявам, їх приватні самооцінки не вiдрiзняються варіативною.
Самооцінка спортсменів більш інтегрована, ніж у не спортсменів. Крім того, чим вище спортивний розряд, тим більше інтеграційною виявляється самооцінка спортсмена.
Деякі автори досліджували не самооцінку особи, а суб’єктивну оцінку спортсменами своїх досягнень або майстерності. Так, В.І. Палій стверджує, що самооцінка спортсменами своєї реальної майстерності більш диференційована. Самооцінка ж майбутньої майстерності носить більш узагальнений, інтегрований характер. Такий стан речей здається сповна зрозумілим, оскільки будь-яка людина, спортсмен у тому числі, даватиме детальнішу, різносторонню i критичну оцінку тим своїм якостям, яки він має «тут i зараз», чим тим, яки лише можуть бути в перспективі. До того ж, оцінка себе в майбутньому характеризує швидше така властивість особи, як рівень домагань.
Нарешті, є дані про зв’язок характеристик самооцінки спортсменів з їх віком i статтю. Так, рівень самооцінки вище у хлопців, а також її інтегрованість менше у спортсменів чоловічої статі.
Проте експериментальних робіт, в яких знайшли б віддзеркалення особливості адекватності самооцінки спортсменів в порівнянні з людьми, що не займаються спортом, немає. Але саме міра адекватності, як вже згадувалося вище, може свідчити про рівень адаптації. У особи, яка, у свою чергу виявляється в успiшностi i задоволеності людини своєю діяльністю. Тому, вiдповiдь на питання про існування специфіки адекватності самооцінки у спортсменів, проллє світло на проблему можливостей спорту в корекції самооцінки особи.
Отже, специфіка властивостей самооцінки спортсменів стосується в першу чергу її рівня, який в середньому виявляться досить високим. З цієї точки зору спорт робить позитивний вплив на самооцінку особи, що може виявитися кориснішим для успішної діяльності, як спортивної, так i учбової i взагалі повсякденної.
Спортивна діяльності розуміється як багатобічний процес активності людини, в який, разом з фізичними, розвиваються і вдосконалюються психічні властивості особи. Дійсно, факт єдності діяльності i свiдомостi (отже, i особи) у вітчизняний психології є аксіоматичним, що став одним із засадничих методологічних принципів. Самооцінка, як властивість особи дуже тісно пов’язана з різними характеристиками діяльності спортсмена. Так, Н.Б. Стамбулова відзначає, що одним з симптомів кризи спортивної кар’єри є зневаження самооцінки. Якими ж характеристиками, по яких вона може бути вивчена, володіє діяльності спортсмена? У вивченій літератури досить розгорнуто представлений аналіз особистостей змаганням i тренувальною діяльністю, рис спорту, як виду діяльності, найбільш характерних особистих особливостей спортсменів у зв’язку з їх діяльністю. Проте чітко сформульованої відповіді на питання про ти властивості діяльності спортсмена, по яких вона може бути оцінена, немає. Є лише розрiзненi, несистематизовані думки із цього приводу. Об’єднавши наявні дані, можна зробити вивід про те, що діяльності спортсмена характеризується по міри адаптованості до занять спортом, надійності i ефективності спортсмена, рівню його спортивного майстерства. Слід також відзначити, що як критерії адаптованості людини до діяльності часто розглядається його успішність i міра задоволеності. Оскільки успiшнiсть спортсмена багато в чому пов’язана з його надійністю, ефективністю i рівнем його спортивної кваліфікації, то можна казати про те, що головною характеристикою діяльності спортсмена i одночасно критерієм, по якому вона може бути оцінена, є міра адаптованості спортсмена, через успiшнiсть, що виявляється, i задоволеність.
Розглянемо роль самооцінки в прояві даних характеристик діяльності спортсмена. Вивчаючи спiввiдношення понять самооцінка i адаптованість, є підстава стверджувати, що незалежною зміною є самооцінка. За наявності кореляційних взаємозв’язків між цими показниками можна казати про вплив показників самооцінки на рівень адаптованості, а не навпаки.
Функції самооцінки (орієнтована i регулятивна) служать для оптимізації процесу адаптації, яка, у свою чергу є базисною функцією всіх психічних явищ. С.В. Жiлiн, вслід за Н.Б. Стамбуловою видаляє наступні показники, що адаптовані до спортивної кар’єри: спортивні придбання; спортивні обмеження; відповідність цілей i результатів спортивної кар’єри; витрати, пов’язані з кар’єрою; успiшнiсть спортивної кар’єри; задоволеність спортивною кар’єрою. Частіше за інших у вивченій літератури зустрічаються дані про взаємозв’язок самооцінки з останніми двома.
За даними Г.В. Лозової, особова самооцінка тренерів пов’язана з різними аспектами їх професійної задоволеності опосередковано, через професійну самооцінку. Чим вище рівень останньої, тим вище задоволеність тренерів результатами, що досягаються, відношенням з колегами, керівництвом, вмістом своєї діяльності i діяльністю в цілому, своїм професійним статусом, підготовленістю i рівнем власного професiоналiзму. Ці дані доповнюються результатами, згідно яким самооцінка студентів АФК, магістрів i тренерів пов’язана із задоволеністю професійним вибором i інтегральним показником професійного самовизначення, а самооцінка комунікабельності i адаптації у юних спортсменів – iз задоволеністю спортивною кар’єрою. Це узгоджується з даними С.В. Жiлiна, що говорять про те, що для задоволених самореалiзацiєю в спорті спортсменів, характерні високі показники самооцiнок здоров’я, інтелекту, волі, комунікабельності i життєво важливих якостей, а також загальної самооцінки особи.
Багатьма дослідниками була вiдмiчена особлива роль самооцінки саме з точки зору успiшностi i надійності спортивної діяльності. Про ці показники діяльності спортсмена може свідчити рівень його спортивної майстерності. За даними різних досліджень самооцінка спортсменів пов’язана із спортивною кваліфікацією, а саме, чим більше кваліфікований спортсмен, тим вище рівень, інтегрованості i менше диференційована його самооцінка. В.І. Палій відзначає, що для представниць спортивної гімнастики, що мають звання майстер спорту або майстер спорту міжнародного класу, характерний високій рівень самооцінки, як реальних, так i майбутніх досягнень. Те, що спортсменки високо оцінюють свої майбутні досягнення може свідчити про високій рівень домагань - властивості, найтiснiшим чином пов’язаному з самооцінкою особи. Це узгоджується з думкою М.В. Прiставкиної, про те, що більш кваліфіковані спортсменки (у художній гімнастики) мають вищий рівень домагань, який побічно може свідчити про високій рівень самооцінки. Але при цьому показники рівня приватних само оцінок можуть знижуватись. Так, С.В. Жiлiн відзначає, що чим вище спортивний стаж, тим нижче оцінка спортсменами свого здоров’я. В цілому, багатьма авторами був виявлений той факт, що самооцінка спортсменів високої кваліфікації в різних видах спорту достовірно вище. Так, С.В. Жiлiн стверджує, що успiшнiсть діяльності залежить від враженості загальної самооцінки.
Проте як справедливо відзначає Г.В. Лозова, складно говорити, що тут є визначальний, а що залежним --висока самооцінка особи або висока кваліфікація спортсмена. Іншими словами, з одного боку задовільний високій рівень оцінювання себе допомагає спортсменові досягти високої майстерності, з іншої -- високе спортивне звання сприяє підвищенню рівня самооцінки. Тому, правильно буде визначити відношення між цими двома показниками, як взаємозв’язок або взаємовплив.
Адекватна, злегка завищена, більш менш стійка самооцінка найбільш сприятлива для успішної спортивної діяльності, найкращою адаптованістю до неї, i надiйностi спортсмена. Г.В. Лозова позитивною або оптимальною називає високу, адекватну, середньо диференційовану самооцінку, яка дозволяє досягти найбільших результатів. На пiдставi викладеного багатьма авторами висловлюються припущення, що при таких характеристиках самооцінки найповноцiнiше реалізується її функція регуляції діяльності. Проте дане твердження потребує додаткових доказів, яки можна отримати лише через результати експериментального дослідження.
Особа здатна тверезо оцінити власні можливості, зважити свої сильні i слабкі сторони, відповідно до цього розробити план дій, направлених на конкретний результат, сформувати реалiстичнi домагання. Такий спортсмен емоційно стiйкiший i ефективнішій. Все це додає спортсменові здорової упевненості в собі, прагнення до успiхiв, i, безумовно, позитивно позначається на результативність спортивної діяльності i адаптованості особистості в спорті, так i у всіх останніх сферах життя. Спортсмен, володіє такою самооцінкою, краще оцінює не лише власний потенціал. Уміючи давати правильну оцінку собі, він здатний реально оцінити можливості суперника, що також позитивно позначається на результатах його спортивної діяльності.
Якщо спортсмен володіє неадекватною самооцінкою (заниженою або завищеною), знижуються його здібності до саморегуляції. У такій ситуації можливо зниження спортивних результатів, поразки, що повторюються, розлади саморегуляції, внутрішні i між особові конфлікти. Все це супроводжується негативними проявами особистих характеристик спортсмена. Збільшується особиста тривожність, рівень домагань перестає бути адекватним, розвивається розлад перспективного цiлеполягання, переважає мотивація уникнення невдач, емоційне переживання заважають реалізації мети.
У зв’язку з цим дуже поважно направляти формування самооцінки спортсмена, проводити заходи щодо профілактики або корекцi неадекватної самооцінки.
4. МЕТОДИ МЕНТАЛЬНОГО ТРЕНІНГУ В СПОРТІ
У сучасній теорії й практиці спорту ментальний тренінг (від англ. mеntal - розумовий, психічний) розглядається як цілісна система методів психологічної підготовки спортсменів до змагань, використовувана в процесі систематичного виховання й самовиховання спортсмена. зміст понять «психологічна підготовка» (ПП) і «ментальний тренінг» (МТ) у вітчизняній спортивній психології у відомому сенсі тотожно. Традиційно для радянської психології спорту система методів морально - вольової підготовки спортсменів у системі ментального тренінгу доповнюється аутогенною, ідеомоторною, сюжетно - рольової розумової підготовкою спортсменів, методами розумової репетиції змагань, а також різними методами ауто - і гетеронавіювань, методиками медитації й ін.
Ментальні методи психотренінгу (ММП) нині підкріплені використанням тренерами і спортсменами аудіовізуальної апаратури, комп'ютерних методів введення інформації у свідомість, підсвідомість і безпосередньо в мозок спортсменів, застосуванням електронних технічних засобів для організації біологічного зворотного зв'язку в процесі МТ.
Однак які не були високі успіхи електронної комп'ютерної техніки і створення відео і аудіо сеансів МТ, найголовнішим і основним інструментом психотренінгу залишається психіка і мозок спортсменів і їхніх тренерів. Психіка й мозок діючого спортсмена для вченого, що вивчає особистість спортсмена, - тотожні поняття.
Мозок людини є універсальним психобіокомпьютером, здатним миттєво обробляти величезні і масив інформації обсягом рівному числу Зірок у видимій частині Всесвіту. Відзначимо також й те, що за сучасними науковими даними мозок нормальної людини завантажений лише на 7-9% своїй природної енерго-інформаційної потужності, а в спортивної діяльності ще менш. Отже, методи ментального психотренінгу корисні для мобілізації схованих у мозку, в психіці, в організмі людини ще не реалізованих функціональних можливостей розвитку людини як вигляду, на що й спрямовано спорт. Нижче приводиться короткий огляд деяких методів ментального тренування (МТ), застосовуваних у сучасної загальної і спеціальної психологічної підготовці спортсменів до змагань.
Характеристика методів ментального тренінгу Аутогенне тренування (АТ). В основі існуючих методів АТ лежить механізм самонавіювання (психічного самовпливу), вперше вивчений у практичних цілях французьким аптекарем Э. Кує на початку ХХ століття, уперше застосований у лікарській практиці німецьким терапевтом І. Шульцем. Самонавіювання є умовою, підвищення активності процесів саморегуляції станів. Як критерій ефективності АТ звичайно береться рівень психом'язової релаксації, досягнутий суб'єктом у процесі вправ АТ. Таким чином, саморегуляція в АТ реалізується за допомогою аутокомунікації між «Я» суб'єкта й частинами його тіла, сприйманими суб’єктом як субособистості або елементи внутрішньоособистої сфери.
4.1 Ідеомоторне тренування
В основі ідеомоторного тренування лежить «загадковий ефект» зв'язку думки та руху. Уявлення про рух якимось чином тісно пов'язане з самим рухом. Образ руху (уявлення про рух) викликає саме рух, що проявляється в ідеомоторних актах – мікродіях м'язів, відповідальних за виконання даного руху в цілому. Ідеомоторні акти були відомі вченим ще в ХVІІ сторіччі, але експериментально стали вивчатися лише на при кінці ХІХ сторіччя. Чим яскравіше і повніше уявляє людина бажаний рух, тим легше і точніше вони утворюються в реальній спортивній діяльності. На основі (ІТ) в 1970-і роки виник новий метод ментального психотренінгу, що отримав назву «уявної репетиції» майбутнього змагання. Уявна репетиція (УР). Як пише В.П.Некрасов із співробітниками «оптимальний психічний стан не подарунком долі. Потрібна систематична робота над собою для того, щоб вміти керувати своїми емоціями й почуттями, знімати вплив психічного вантажу тимчасових невдач, боязнь майбутньої діяльності». Цієї мети найкраще всього відповідає метод уявної репетиції, широко використовуваний у практиці психологічної підготовки спортсменів високої кваліфікації. Прикладом ефективності цього методу може служити психологічна підготовка відомого німецького тенісиста Бориса Беккера, який, починаючи з 14-річного віку, годинами «прокручував» у уяві картини його майбутніх зустрічей із зірками світового тенісу в положенні лежачі після перегляду чергового відеозапису за участю зірок тенісу. Метод уявної репетиції успішно використається для адаптації психіки спортсменів до умов майбутнього змагання в поєднанні з ментальним відео тренінгом (перегляд відеозаписів змагань).
4.2 Ментальний імаготренінг
Метод імаготренінга (образ, зображення) заснований на функціях продуктивної (творчої) уяви, що дозволяє спортсмену створити у своєму розумі потрібну картин майбутніх дій, представити себе в бажаному образі, спроектувати цей образ у майбутнє, ужитися в нього. Для цього і існує імаготренінг і його групові варіанти психодрама й соціодрама, що допомагає зобразити й пережити себе тим, ким бажаєш, перевтілитись в образ. Дані методи широко практикуються в сценічній підготовці акторів. Існує велике число психотехнічних вправ для імаго тренінгу. Спортсмен багато в чому подібний до актора, що вочевидь для артистичних видів спорту, наприклад акробатики, футболу, гімнастики, гандболу синхронного плавання, фігурного катання та ін. Проте не талановитому, актору не допоможуть жодні закони творчості. Але ці закони допоможуть обдарованому акторові виявити талант і розвинути його. Відомо, наприклад, що світовий рекордсмен по спортивному плаванню Марко Спітц використовував в своєму імаготренуванні образ стрибаючого зі стартової тумбочки тигра, а інший плавець, рекордсмен миру австралієць Холландер (800,1500 м .) ототожнював себе э своєму ментальному тренуванні і на змаганнях з образом маленької рибки, що полохливо втікає від тієї, що бажає проковтнути її. Відомий спринтер Джесси Оуене, що мав призвістко «чорна куля», використовував образ кулі, що вилітає зі стартового пістолета. Уживаючись в уявний образ, спортсмен розгальмовував свої приховані функціональні можливості, демонструючи вищі спортивні результати. Прийнята «маска – образ» створює спортсменові ефект «психологічного захисту» і робить його недосяжним для суперників вже на старті.
4.3 Методи гіпнозу
Дана група методів відноситься до спеціальних методів інтенсивної психологічної підготовки спортсменів до конкретних змагань. Гіпноз оперує станом трансу, у яке спортсмен уводиться за допомогою навіювання. Вживання цих методів у спорті обмежено, оскільки багато спортсменів і тренери не бажають піддавати психіку спортсменів гіпнотичному впливу, побоюючись, що останні втратять відчуття самодостатності й виникне підсвідома залежність спортсмена від хвиль гіпнотизера. Однак для мобілізації резервних можливостей в спорті методи гіпнозу, як показали експерименти зі спортсменами досить ефективні, але їх використання вимагає високої професійної підготовки психолога (гіпнотизера). Крім того, є, наприклад ефект звикання. Данні методи застосовуються тільки з відома спортсмена і тренера, що також обмежує їх вживання в спорті. Систематичне використання гіпнозу в ментальному тренуванні спортсменів в нашій країні почав в 1970-х роках психолог У.В.Кузьмін. В наслідку цим видом діяльності займалися і інші фахівці, але по сих пір немає методичних публікацій за результатами вживань цих методів, що ускладнює їх аналіз і подальше впровадження в спорт без побоювань пошкодити психіці спортсменів.
4.4 Медитативні методи
Ментальний психотренінг спортсменів за допомогою медитативних методів є новим i нетрадиційним для вітчизняного спорту в порівнянні з вищеописаними методами. Причиною непопулярності цієї групи методів є їх ірраціональність, орієнтація на релiгiйнi доктрини східних духовних учень і окультну практику їх вживання. Проте не можна заперечувати корисність цих методів, їх високу психологічну ефективність при правильному використанні. Медитативна техніка ментального тренінгу ще з давніх часів використовувалася в практичної йоги, в духовних практиках перших християн, в навчанні дзен- i чань-буддистів, i підготовки спортсменів до змагань у деяких видах східних єдиноборств. Останніми роками ці методи почали застосовуватися i в спортивній практиці при підготовки кваліфікованих спортсменів до відповідальних змагань (В. В. Шлахтер). Відомий американський спортсмен i психолог Р. М. Найдіффер в статті «Трансцендентальна медитація» (1988) відзначає, що за допомогою медитаційних методів спортсмен може швидко відновлювати свій біоенергетичний потенціал, легко управляти своєю увагою i психічним станом, досягати ясності мислення в критичних ситуаціях боротьби змагання i iн. У статті описується технiка медитаційних вправ для спортсменів.
4.5 Ментальний вiдеотренiнг та
макетне моделювання дій
Це вельми популярна нині техніка ментальної психологічної підготовки спортсменів, здійснювана з використанням відеозаписів ігор i спортивних змагань. Перегляд вiдеозаписiв змагань дозволяє спортсменам своїми очима побачити власні помилки i промахи на змаганнях, краще вивчити своїх суперників, підвищити рівень власно саморегуляції станів. Психологічні ефекти психотренінгу досягаються в цьому методі шляхом групового перегляду і обговоренню в груповій дискусії з приводу тих або інших демонстрованих у фільмі дій або комунікативних актів спортсменів. Залучення до групової дискусії активує комунікативний потенціал спортсменів, заставляє коректувати аутокомунікативні процеси за допомогою візуальних картин i вистав, побачених у вiдеофiльмах. У практиці спорту бували випадки, коли правильний пiдбiр вiдеофiльмів i його перегляд напередодні змагань, забезпечував команді процесів i психічних сил спортсмена.
Даний метод (макетне моделювання дій) найбільш популярний в тактичній підготовки гравців, розігруючи рiзнi тактичні варіанти своїх можливих дій в майбутніх змаганнях на макеті реального ігрового поля, на якому кольоровими фішками представлені гравці своєї i чужої команди. Аналогічний тактико-психологічний тренінг здійснюють учасники в спортивному туризмі, використовуючи карту місцевості майбутніх змагань.
ВИСНОВКИ
У результаті психологічного висновку з різним рівнем і специфікою повсякденної рухової активності було виявлено, що з ростом кваліфікації й збільшенням стажу занять спортом спостерігається погіршення психосоматичного стану, до того ж серед спортсменів була відзначена тенденція до зниження стресостійкості. Варто виділити, що спосіб життя спортсменів, що характеризується чітким дотриманням режимних елементів, виявився менш стресогенним, ніж в осіб, що не займаються спортом.
В умовах м'язового спокою для спортсменів характерно більша перевага тонусу парасимпатичного відділу автономної нервової системи, що визначає більше ощадливе функціонування організму, що забезпечує відновлення пластичних й енергетичних ресурсів після інтенсивної м'язової діяльності.
Специфіка виду спорту обумовлює наявність певних особливостей, які заглиблюються в міру зайнять спортом. Особи, що розвивають швидкісно-силові якості, більш тривожні й менш стресостійки в порівнянні зі спортсменами, що розвивають якість витривалості. Зафіксована більша перевага тонусу парасимпатичної нервової системи, що є компенсаторним механізмом, що захищає організм від нервовопсихічних перевантажень.
Результати аналізу психологічних проблем показали, що спорт позитивно впливає на їхній внутрішньоособовий дозвіл. У процесі занять спортом надається багато можливостей реалізувати свій особистісний потенціал, а також існують умови для ефективного зняття наслідків стресових впливів повсякденного життя й тим самим; нейтралізації нервово-психічної напруги, що нагромадилося. У цьому змісті значення спорту важко переоцінити. Однак для спортсменів характерні деякі психологічні проблеми, які можна охарактеризувати як «тривожна непевність у своїх силах, породжена страхом нових невдач й страхом бути обійденим».
Специфіка тренувального процесу обумовлює наявність різних психологічних проблем: страх нових невдач, непевність у собі, фрустрированість, регресія поводження.
Таким чином, вплив зайнять спортом на стан здоров'я й особистісне благополуччя неоднозначно. З одного боку, спорт знижує стресогенність способу життя, допомагає переборювати особистісні проблеми й знімати психоемоційну напругу повсякденного життя. З іншого боку, з підвищенням кваліфікації й стажу занять спортом знижується стресостійкість, погіршується психосоматичний статус.
Психіка спортсмена в діяльності є складним об'єктом для наукового дослідження. Про світ переживань спортсмена, про те, що відбувається з ним у процесі навчання й тренування, ми довідаємося зі словесного звіту про його суб'єктивні переживання, що ускладнює процес вивчення психічних проявів і наступної їхньої корекції в необхідному напрямку. Кожне виконання вправи, пережитий стан і реалізована в рухах думка - необоротні: рух у новій ситуації будується заново, думка реалізується в іншому стані. І щораз при самозвітуванні спортсмен знаходить нові оцінювання добре освоєних дій або психічних станів.
Складність в організації розвитку психіки спортсмена на заняттях складається в неможливості ізольовано виділити із недостатньої рухової активності одну з її сторін - психіку - і розвивати її окремо. Тому в межах заняття поряд з іншими завданнями тренування треба вирішувати й це завдання, вибірково виділяти для розвитку ту або іншу сторону психіки спортсмена.
У процесі тренування необхідно спеціально організувати розвиток психіки спортсмена шляхом включення в її зміст завдань, що стосуються: технічної підготовки - підвищення майстерності, спритності, умілості в психічній регуляції рухів, дій і поводження; тактичної підготовки - підвищення швидкості мислення, прогнозування й антиципації ходу тактичної боротьби; фізичної підготовки - пізнання сутності фізичної сторони рухів і розвитку здатності до максимального прояву фізичних здатностей.
Вивчивши основні питання спортивної дiяльностi, ми повинні представити, яка її перспектива в найближчому майбутньому. Вони визначаються не стільки закономірностями розвитку досліджень, скільки закономірностями розвитку самого спорту.
Iнновацiйнi методи спілкування на різних вікових рівнях можуть допомогти тренерам у формуванні в молодого покоління сприятливого відношення до спорту, принципових переконань, до придбання соціально значимих моральних якостей, а також прийнятних моделей поведінки спортсменів.
Вирішення завдань психологічної підготовки в сучасній технології здійснюється в основному педагогічними засобами шляхом моделювання умов змагань в учбовотренувальному процесі. Оптимально високий рівень фізичного i технічного стану, а також турнірної витривалості значно знижує дію вбиваючих стрес-факторів на змаганнях i тренуваннях.
Розмови про те, чи є межа спортивним рекордам або його нема, востаннє затихають. Ясно, що десь є ця межа, також як i є межа фізичним можливостям людини. Але про межу психічних можливостей людини навіть не намагаються дискутувати. У цій сфері потенціал людства воістину необмежений. От же з упевненістю можна казати, що саме психологічна підготовка з часом стане важливішою підготовкою спортсменів високого класу i переможцем майбутніх змагань може стати лише той, хто краще за інших підготує свою психіку до боротьби з найсильнішими суперниками.
Це говорить про те, що фахiвцi повною мірою опанували мистецтво фізичної пiдгоговки але проблеми психологічного забезпечення висококласних спортсменів поки що далекі від рішення. Але систематичне використання методів регуляції психічних станів, корекції динаміки утоми, зняття надлишкового психічного напруження, подолання стану фрустрації та релаксації, буде позитивно впливати на внутрішній стан спортсмена. А такі методи, як ідеомоторне тренування, ментальний імаго тренінг, ментальний відео тренінг та макетне моделювання дій, буде сприяти росту самовпевненості в своїх діях, направляти людину до свого самоствердження, змінювати внутрішнє розуміння спортивного життя та бачити нові горизонти в професійному спорті.
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. И. А. Алешков. Опыт психологического анализа спортивной деятельности. — В сб.: Психология спортивной деятельности. М., изд. ВНИИФК, 1978.
2. Ильин Е. П. Психология физического воспитания. — М.: Просвещение, 1987. — 287 с.
3. Немов Р. С. Психология: Учебное пособие для институтов и училищ — М. : Просвещение, 1990. - 296 с.
4. Психология спорта высших достижений / Под ред. А.В. Родионова. — М. : ФиС, 1979. — 144 с.
5. Психология физического воспитания и спорта / Под ред. Т. Т. Джамгарова и А. Ц. Пунин. — М. : ФиС, 1979. - 143 с.
6. Ханин Ю.Л. Психология общения в спорте. — М., ФиС, 1980. - 208 с.
7. Хрестоматия по психологии/ Сост. В. В. Мироненко. Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977. — 436 с.
8. Чикова О.М. Психологические особенности спортивной деятельности и личности спортсмена: Учебное пособие для училищ Олимпийского резерва. — Мн.: ИПП Госэкономплана РБ. 1993. — 76 с.
9. Ильин Е.П. Психофизиология физического воспитания: Учеб. пос. - М.: Просвещение, 2001. - 223 с.
10. Бабушкин Г.Д. Специфика деятельности тренера. - Омск: ОГИФК, 1985. - 68 с.
11. Горбунов Г.Д. Психопедагогика спорта. - М.: ФиС, 2004. - 208 с.
12. Гогунов Е.Н., Мартьянов Б.И. Психология физического воспитания и спорта: Учеб. пос. - М.: ИЦ "Академия", 2005. - 288 с.
13. Горбань А.П. Профессионально-педагогическое мастерство тренера: Методическое пособие. - Малаховка: МОГИФК, 1988. - 33 с.
14. Кретти Б.Д. Психология в современном спорте. - М.: ФиС, 2000. - 224 с.
15. Меньшова В.Н. Формирование профессиональной команды. - Новосибирск: СибАГС, 2003.
16. Пономарев В.М. Требования к профессиональным способностям, подготовленности и мастерству преподавателя физической культуры / Психологические основы обучения и воспитания: Матер. 26-й науч. конф. / Под ред. А.Н. Николаева. - СПб.: СПб ГАФК им. П.Ф. Лесгафта, 2000, с. 43-46.
17. Разимов А.П. Психология команды. - М.: высшая школа, 2003. - 423 с.
18. Решетень И.Н., Кобер И.Х., Прохорова М.В. Основы педагогического мастерства тренера: Учеб. пос. - Малаховка: МОГИФК, 1986. - 55 с.
19. Родионов А.В. Психология физического воспитания и спорта. - М.: Академический Проект; Фонд "Мир", 2004. - 576 с.
20. Стамбулова Н.Б. Психология спортивной карьеры. - СПб.: Центр карьеры, 1999. - 368 с.
21. Тарас А.Е. Психология спорта. - М.: Харвест, 1995. - 352 с.
22. Шевандрин Н.И. Социальная психология в образовании: Учебное пособие, ч. 1 Концептуальные и прикладные основы социальной психологии - М.: Владос, 2002 - 554 с.
Метод імаготренінга (образ, зображення) заснований на функціях продуктивної (творчої) уяви, що дозволяє спортсмену створити у своєму розумі потрібну картин майбутніх дій, представити себе в бажаному образі, спроектувати цей образ у майбутнє, ужитися в нього. Для цього і існує імаготренінг і його групові варіанти психодрама й соціодрама, що допомагає зобразити й пережити себе тим, ким бажаєш, перевтілитись в образ. Дані методи широко практикуються в сценічній підготовці акторів. Існує велике число психотехнічних вправ для імаго тренінгу. Спортсмен багато в чому подібний до актора, що вочевидь для артистичних видів спорту, наприклад акробатики, футболу, гімнастики, гандболу синхронного плавання, фігурного катання та ін. Проте не талановитому, актору не допоможуть жодні закони творчості. Але ці закони допоможуть обдарованому акторові виявити талант і розвинути його. Відомо, наприклад, що світовий рекордсмен по спортивному плаванню Марко Спітц використовував в своєму імаготренуванні образ стрибаючого зі стартової тумбочки тигра, а інший плавець, рекордсмен миру австралієць Холландер (
4.3 Методи гіпнозу
Дана група методів відноситься до спеціальних методів інтенсивної психологічної підготовки спортсменів до конкретних змагань. Гіпноз оперує станом трансу, у яке спортсмен уводиться за допомогою навіювання. Вживання цих методів у спорті обмежено, оскільки багато спортсменів і тренери не бажають піддавати психіку спортсменів гіпнотичному впливу, побоюючись, що останні втратять відчуття самодостатності й виникне підсвідома залежність спортсмена від хвиль гіпнотизера. Однак для мобілізації резервних можливостей в спорті методи гіпнозу, як показали експерименти зі спортсменами досить ефективні, але їх використання вимагає високої професійної підготовки психолога (гіпнотизера). Крім того, є, наприклад ефект звикання. Данні методи застосовуються тільки з відома спортсмена і тренера, що також обмежує їх вживання в спорті. Систематичне використання гіпнозу в ментальному тренуванні спортсменів в нашій країні почав в 1970-х роках психолог У.В.Кузьмін. В наслідку цим видом діяльності займалися і інші фахівці, але по сих пір немає методичних публікацій за результатами вживань цих методів, що ускладнює їх аналіз і подальше впровадження в спорт без побоювань пошкодити психіці спортсменів.
4.4 Медитативні методи
Ментальний психотренінг спортсменів за допомогою медитативних методів є новим i нетрадиційним для вітчизняного спорту в порівнянні з вищеописаними методами. Причиною непопулярності цієї групи методів є їх ірраціональність, орієнтація на релiгiйнi доктрини східних духовних учень і окультну практику їх вживання. Проте не можна заперечувати корисність цих методів, їх високу психологічну ефективність при правильному використанні. Медитативна техніка ментального тренінгу ще з давніх часів використовувалася в практичної йоги, в духовних практиках перших християн, в навчанні дзен- i чань-буддистів, i підготовки спортсменів до змагань у деяких видах східних єдиноборств. Останніми роками ці методи почали застосовуватися i в спортивній практиці при підготовки кваліфікованих спортсменів до відповідальних змагань (В. В. Шлахтер). Відомий американський спортсмен i психолог Р. М. Найдіффер в статті «Трансцендентальна медитація» (1988) відзначає, що за допомогою медитаційних методів спортсмен може швидко відновлювати свій біоенергетичний потенціал, легко управляти своєю увагою i психічним станом, досягати ясності мислення в критичних ситуаціях боротьби змагання i iн. У статті описується технiка медитаційних вправ для спортсменів.
4.5 Ментальний вiдеотренiнг та
макетне моделювання дій
Це вельми популярна нині техніка ментальної психологічної підготовки спортсменів, здійснювана з використанням відеозаписів ігор i спортивних змагань. Перегляд вiдеозаписiв змагань дозволяє спортсменам своїми очима побачити власні помилки i промахи на змаганнях, краще вивчити своїх суперників, підвищити рівень власно саморегуляції станів. Психологічні ефекти психотренінгу досягаються в цьому методі шляхом групового перегляду і обговоренню в груповій дискусії з приводу тих або інших демонстрованих у фільмі дій або комунікативних актів спортсменів. Залучення до групової дискусії активує комунікативний потенціал спортсменів, заставляє коректувати аутокомунікативні процеси за допомогою візуальних картин i вистав, побачених у вiдеофiльмах. У практиці спорту бували випадки, коли правильний пiдбiр вiдеофiльмів i його перегляд напередодні змагань, забезпечував команді процесів i психічних сил спортсмена.
Даний метод (макетне моделювання дій) найбільш популярний в тактичній підготовки гравців, розігруючи рiзнi тактичні варіанти своїх можливих дій в майбутніх змаганнях на макеті реального ігрового поля, на якому кольоровими фішками представлені гравці своєї i чужої команди. Аналогічний тактико-психологічний тренінг здійснюють учасники в спортивному туризмі, використовуючи карту місцевості майбутніх змагань.
ВИСНОВКИ
У результаті психологічного висновку з різним рівнем і специфікою повсякденної рухової активності було виявлено, що з ростом кваліфікації й збільшенням стажу занять спортом спостерігається погіршення психосоматичного стану, до того ж серед спортсменів була відзначена тенденція до зниження стресостійкості. Варто виділити, що спосіб життя спортсменів, що характеризується чітким дотриманням режимних елементів, виявився менш стресогенним, ніж в осіб, що не займаються спортом.
В умовах м'язового спокою для спортсменів характерно більша перевага тонусу парасимпатичного відділу автономної нервової системи, що визначає більше ощадливе функціонування організму, що забезпечує відновлення пластичних й енергетичних ресурсів після інтенсивної м'язової діяльності.
Специфіка виду спорту обумовлює наявність певних особливостей, які заглиблюються в міру зайнять спортом. Особи, що розвивають швидкісно-силові якості, більш тривожні й менш стресостійки в порівнянні зі спортсменами, що розвивають якість витривалості. Зафіксована більша перевага тонусу парасимпатичної нервової системи, що є компенсаторним механізмом, що захищає організм від нервовопсихічних перевантажень.
Результати аналізу психологічних проблем показали, що спорт позитивно впливає на їхній внутрішньоособовий дозвіл. У процесі занять спортом надається багато можливостей реалізувати свій особистісний потенціал, а також існують умови для ефективного зняття наслідків стресових впливів повсякденного життя й тим самим; нейтралізації нервово-психічної напруги, що нагромадилося. У цьому змісті значення спорту важко переоцінити. Однак для спортсменів характерні деякі психологічні проблеми, які можна охарактеризувати як «тривожна непевність у своїх силах, породжена страхом нових невдач й страхом бути обійденим».
Специфіка тренувального процесу обумовлює наявність різних психологічних проблем: страх нових невдач, непевність у собі, фрустрированість, регресія поводження.
Таким чином, вплив зайнять спортом на стан здоров'я й особистісне благополуччя неоднозначно. З одного боку, спорт знижує стресогенність способу життя, допомагає переборювати особистісні проблеми й знімати психоемоційну напругу повсякденного життя. З іншого боку, з підвищенням кваліфікації й стажу занять спортом знижується стресостійкість, погіршується психосоматичний статус.
Психіка спортсмена в діяльності є складним об'єктом для наукового дослідження. Про світ переживань спортсмена, про те, що відбувається з ним у процесі навчання й тренування, ми довідаємося зі словесного звіту про його суб'єктивні переживання, що ускладнює процес вивчення психічних проявів і наступної їхньої корекції в необхідному напрямку. Кожне виконання вправи, пережитий стан і реалізована в рухах думка - необоротні: рух у новій ситуації будується заново, думка реалізується в іншому стані. І щораз при самозвітуванні спортсмен знаходить нові оцінювання добре освоєних дій або психічних станів.
Складність в організації розвитку психіки спортсмена на заняттях складається в неможливості ізольовано виділити із недостатньої рухової активності одну з її сторін - психіку - і розвивати її окремо. Тому в межах заняття поряд з іншими завданнями тренування треба вирішувати й це завдання, вибірково виділяти для розвитку ту або іншу сторону психіки спортсмена.
У процесі тренування необхідно спеціально організувати розвиток психіки спортсмена шляхом включення в її зміст завдань, що стосуються: технічної підготовки - підвищення майстерності, спритності, умілості в психічній регуляції рухів, дій і поводження; тактичної підготовки - підвищення швидкості мислення, прогнозування й антиципації ходу тактичної боротьби; фізичної підготовки - пізнання сутності фізичної сторони рухів і розвитку здатності до максимального прояву фізичних здатностей.
Вивчивши основні питання спортивної дiяльностi, ми повинні представити, яка її перспектива в найближчому майбутньому. Вони визначаються не стільки закономірностями розвитку досліджень, скільки закономірностями розвитку самого спорту.
Iнновацiйнi методи спілкування на різних вікових рівнях можуть допомогти тренерам у формуванні в молодого покоління сприятливого відношення до спорту, принципових переконань, до придбання соціально значимих моральних якостей, а також прийнятних моделей поведінки спортсменів.
Вирішення завдань психологічної підготовки в сучасній технології здійснюється в основному педагогічними засобами шляхом моделювання умов змагань в учбовотренувальному процесі. Оптимально високий рівень фізичного i технічного стану, а також турнірної витривалості значно знижує дію вбиваючих стрес-факторів на змаганнях i тренуваннях.
Розмови про те, чи є межа спортивним рекордам або його нема, востаннє затихають. Ясно, що десь є ця межа, також як i є межа фізичним можливостям людини. Але про межу психічних можливостей людини навіть не намагаються дискутувати. У цій сфері потенціал людства воістину необмежений. От же з упевненістю можна казати, що саме психологічна підготовка з часом стане важливішою підготовкою спортсменів високого класу i переможцем майбутніх змагань може стати лише той, хто краще за інших підготує свою психіку до боротьби з найсильнішими суперниками.
Це говорить про те, що фахiвцi повною мірою опанували мистецтво фізичної пiдгоговки але проблеми психологічного забезпечення висококласних спортсменів поки що далекі від рішення. Але систематичне використання методів регуляції психічних станів, корекції динаміки утоми, зняття надлишкового психічного напруження, подолання стану фрустрації та релаксації, буде позитивно впливати на внутрішній стан спортсмена. А такі методи, як ідеомоторне тренування, ментальний імаго тренінг, ментальний відео тренінг та макетне моделювання дій, буде сприяти росту самовпевненості в своїх діях, направляти людину до свого самоствердження, змінювати внутрішнє розуміння спортивного життя та бачити нові горизонти в професійному спорті.
СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. И. А. Алешков. Опыт психологического анализа спортивной деятельности. — В сб.: Психология спортивной деятельности. М., изд. ВНИИФК, 1978.
2. Ильин Е. П. Психология физического воспитания. — М.: Просвещение, 1987. — 287 с.
3. Немов Р. С. Психология: Учебное пособие для институтов и училищ — М. : Просвещение, 1990. - 296 с.
4. Психология спорта высших достижений / Под ред. А.В. Родионова. — М. : ФиС, 1979. — 144 с.
5. Психология физического воспитания и спорта / Под ред. Т. Т. Джамгарова и А. Ц. Пунин. — М. : ФиС, 1979. - 143 с.
6. Ханин Ю.Л. Психология общения в спорте. — М., ФиС, 1980. - 208 с.
7. Хрестоматия по психологии/ Сост. В. В. Мироненко. Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977. — 436 с.
8. Чикова О.М. Психологические особенности спортивной деятельности и личности спортсмена: Учебное пособие для училищ Олимпийского резерва. — Мн.: ИПП Госэкономплана РБ. 1993. — 76 с.
9. Ильин Е.П. Психофизиология физического воспитания: Учеб. пос. - М.: Просвещение, 2001. - 223 с.
10. Бабушкин Г.Д. Специфика деятельности тренера. - Омск: ОГИФК, 1985. - 68 с.
11. Горбунов Г.Д. Психопедагогика спорта. - М.: ФиС, 2004. - 208 с.
12. Гогунов Е.Н., Мартьянов Б.И. Психология физического воспитания и спорта: Учеб. пос. - М.: ИЦ "Академия", 2005. - 288 с.
13. Горбань А.П. Профессионально-педагогическое мастерство тренера: Методическое пособие. - Малаховка: МОГИФК, 1988. - 33 с.
14. Кретти Б.Д. Психология в современном спорте. - М.: ФиС, 2000. - 224 с.
15. Меньшова В.Н. Формирование профессиональной команды. - Новосибирск: СибАГС, 2003.
16. Пономарев В.М. Требования к профессиональным способностям, подготовленности и мастерству преподавателя физической культуры / Психологические основы обучения и воспитания: Матер. 26-й науч. конф. / Под ред. А.Н. Николаева. - СПб.: СПб ГАФК им. П.Ф. Лесгафта, 2000, с. 43-46.
17. Разимов А.П. Психология команды. - М.: высшая школа, 2003. - 423 с.
18. Решетень И.Н., Кобер И.Х., Прохорова М.В. Основы педагогического мастерства тренера: Учеб. пос. - Малаховка: МОГИФК, 1986. - 55 с.
19. Родионов А.В. Психология физического воспитания и спорта. - М.: Академический Проект; Фонд "Мир", 2004. - 576 с.
20. Стамбулова Н.Б. Психология спортивной карьеры. - СПб.: Центр карьеры, 1999. - 368 с.
21. Тарас А.Е. Психология спорта. - М.: Харвест, 1995. - 352 с.
22. Шевандрин Н.И. Социальная психология в образовании: Учебное пособие, ч. 1 Концептуальные и прикладные основы социальной психологии - М.: Владос, 2002 - 554 с.
