Інститут права імені Володимира Сташиса

Класичного приватного університету
Дипломна робота

Диктатура в недемократичних та демократичних державах
Виконала

студентка групи

Науковий керівник:

к.ю.н., доцент, доцент

Гамбург Л.С.
Запоріжжя, 2010


Реферат
Дипломна робота: 91 с., 73 джерела.

Мета дипломної роботи: з’ясувати суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.

Об’єкт дослідження – диктатура в недемократичних та демократичних державах в умовах різних державно-правових і політичних режимів, які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.

Предмет дослідження – історичні витоки та сутність диктатури, співвідношення взаємодії у світовій практиці різноманітних режимів.

Методи дослідження: історико-правові, формально-логічні, системні, структурно-функціональні, порівняльно-правові.

Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.

За результатами проведенного дослідження з’ясовано суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.

ДИКТАТУРА, ДЕСПОТІЯ, ДЕМОКРАТІЯ, ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, НЕДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, ПРАВОВА ДЕРЖАВА, ДЕРЖАВНА ВЛАДА, ПУБЛІЧНА ВЛАДА, ПРАВА ЛЮДИНИ, ПРАВА ГРОМАДЯН.


Зміст
Вступ

1. Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади

1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі

публічної влади

1.2 Диктатура у державному та політичному режимі

2. Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя

2.1Деспотія

2.2Олігархічний режим

2.3Тиранія

2.4 Монархія

2.5 Аристократія

2.6 Політія

2.7 Демократія

2.8 Охлократія

2.9 Тимократія (військово-диктаторський режим)

3. Диктатура в державах нового та новітнього часу

3.1 Диктатура в недемократичних державах

3.2 Особливості диктатури в демократичних державах

3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

Висновки

Список використаних джерел




Вступ
Актуальність теми. Вибір того чи іншого шляху розвитку держави має суттєве значення для всіх народів світу. Існує два шляхи розвитку: мирний, еволюційний шлях розвитку – шлях ліберальних або радикальних реформ і революційний шлях – шлях збройної боротьби. Оскільки кожен з них має свої позитивні та негативні риси завжди потрібно прогнозувати й оцінювати, які будуть наслідки застосування тих чи інших теорій, концепцій та практичних вирішень питань пов’язаних із формуванням та розвитком держави. Оскільки розвиток держави являє собою безперервний нескінченний процес, то дослідження у сфері форми держави взагалі, та щодо прийомів, методів здійснення державної влади, зокрема є вельми важливим для розуміння їх походження і, як наслідок, осмислення сучасного стану і перспектив розвитку.

Актуальність теми дипломної роботи зумовлена необхідністю порівняти різноманітні владні режими та дати чітку відповідь на сучасні потреби різних держав світу у використанні механізму диктатури державної влади для забезпечення її найефективнішого функціонування щодо забезпечення суспільних інтересів з урахуванням головної мети – формування й укріплення громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави та особливостей їх взаємодії на засадах рівності та взаємної відповідальності, узгодження інтересів індивідів, соціальних класів і груп із загальними інтересами суспільства та держави. Для цього слід співставити громадське життя при різних режимах, оцінити вчинки влади та їхнє ставлення до суспільства взагалі та його класів, соціальних груп, шарів і прошарків і на основі отриманого комплексу історико-правових і політико-правових відомостей уточнити теоретичні положення і надати практичні рекомендації про диктатуру як універсальний спосіб здійснення публічної влади в умовах певних державно-правових і політичних режимів, спрогнозувати основні політико-правові тенденції та перспективи розвитку сучасних держав світу, враховуючи позитивні здобутки і негативний досвід історичного минулого.

Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.

Демократична трансформація українського суспільства, відмова, зокрема, від радянської ідеології призвели за роки незалежності України не тільки до розвитку нової державності, а й зумовили проблеми, які, по-перше, не були властиві радянському суспільству і, по-друге, вимагають свого переосмислення, а отже обумовили зростання ролі вітчизняного суспільствознавства, в тому числі юридичної науки. Вирішення сучасних актуальних проблем, зокрема розвиток та функціонування елементів політичної системи України, повинно обов’язково спиратися на міцний методологічний фундамент, удосконалення якого має постійно бути у центрі уваги вітчизняної юридичної науки – як загальної теорії держави і права, так і галузевих юридичних наук.

Проблема влади завжди займала важливе місце в дослідженнях філософів. За часів античності владу досліджували Платон, Аристотель, римські стоїки, у середні віки – Фома Аквінський, Вільям Оккам, Марсилій Падуанський, за доби Відродження – Н. Макіавелі, Т. Мор, Ж. Боден. У XVII ст., в час, коли закладалися засади нової науки й створювались європейські національні держави, різні аспекти владної проблематики розробляли Г. Галілей, Ф. Бекон, Г. Р. Декарт, П. Гасенді, Б. Паскаль, Д. Гарінґтон, С. Пуфендорф, Д. Локк, І. Ньютон, Ґ.В. Лейбниць; у XVIII ст. – Ш. Монтеск’є, Д. Ґ’юм, Ж.-Ж. Русо, І. Кант та ін., в XIX ст. – Ґ.В.Ф. Гегель, Ф.В.Й. Шелінґ, А. Шопенґауер, О. Конт, К. Маркс, Ф. Ніцше та ін. У XX ст. до владної проблематики зверталися Г. Арендт, Р. Арон, Ж. Бодріяр, М. Вебер, Ж. Дельоз, Ж. Деріда, І. Ільїн, Е. Канеті, Б. Рассел, Ж.-П. Сартр, П. Тіліх, М. Фуко, Ю. Хабермас, М. Хайдеґер та ін. Починаючи з 80-х-90-х рр. XX ст., у зв’язку з колапсом радянської владної системи та потребою вибудовувати владні системи новостворених східноєвропейських держав, у країнах східно-європейського регіону зростає інтерес до дослідження засад влади. В Україні владна проблематика досліджується М. Говлетом, В. Євдокимовим, М. Кельманом, О. Клітченком, В. Ковальчуком, Н. Латигіною, Г. Симоном, В. Сухоносом та ін., в Росії – А. Галкіним, А. Демидовим, М. Ільїним, В. Ледяєвим, В. Петровим та ін.

Разом із тим багато проблем залишається малодослідженими, що обумовлює актуальність теми.

Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є з’ясування суті диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах, в державах Стародавнього Світу та Середньовіччя, та в державах Нового та Новітнього часу.

Мета зумовила постановку та розв’язання таких задач:

– розглянути історичні та теоретичні витоки диктатури ;

– визначити сутність диктатури;

– з’ясувати вплив диктатури на сучасну політичну систему;

 – розкрити сутність та виникнення тоталітарної держави;

– охарактеризувати ознаки диктаторських режимів;

– визначити вплив тоталітарної держави на демократію та забезпечення принципів правової держави;

– розкрити поняття та основні принципи правової держави;

– проаналізувати механізм зв’язку та взаємодії правової держави і суспільства.

Об’єкт і предмет дослідження. Диктатура в недемократичних і демократичних державах в умовах недемократичних і демократичних режимів які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.

Предметом дослідження є історичні витоки та сутність диктатури публічної влади держави у співвідношенні та взаємодії різноманітних державно-правових і політичних режимів з урахуванням світового та вітчизняного досвіду.

Методи дослідження. Для повного та всебічного вивчення предмету дослідження, досягнення поставленої в роботі мети було використано комплекс загальнотеоретичних і спеціальних методів наукового пізнання.

Історико-правовий метод був використаний при дослідженні історичних витоків концепцій диктатури, що дало змогу визначити характерні ознаки цих режимів. Формально-логічний метод допоміг узагальнити, систематизувати отриманні знання про предмет дослідження.

Застосування системного та структурно-функціонального методів сприяло виявленню взаємозв’язку досліджуваних інститутів і визначення їх ролі в розбудові нової моделі сучасних держав.

Порівняльно-правовий метод був використаний при дослідженні загальних і специфічних ознак диктатури при здійсненні державної та політичної влади .

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що проведено комплексне дослідження історичних і теоретичних аспектів диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в періоди Нового та Новітнього часу.

Обґрунтованість і достовірність положень, висновків і рекомендацій. Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, нормативних актів і міжнародного досвіду.

Наукове значення результатів роботи. Робота спрямована на пошук моментів співвідношення та меж взаємодії між режимами державної та політичної влади.

Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі, для розвитку і вдосконалення законодавства в проведені державно-правових реформ і викладанні юридичних дисциплін.

Апробація результатів роботи. Основні положення та висновки роботи обговорені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету.

Структура роботи. Роботу складають вступ, основний текст роботи, до якого входять три розділи, що включають до себе чотирнадцять підрозділів, висновки до кожного розділу окремо, загальні висновки, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи 96 сторінок, список використаних джерел становить 73 найменування і займає 5 сторінок.




1.               
Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади
Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробити їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації – універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології – відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція – тип, що дозволяє відобразити сукупність не в загально-обмеженому виді і не з якого-небудь одного боку, а в “чистому” виді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном “типи”, “типологія”. Поділяючи держави за типом застосовують термінологію протилежностей. Виділяють держави демократичного та антидемократичного типів. Останні інакше називають тоталітарними або недемократичними. Тоталітаризм у всіх його проявах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів. Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвиток таких явищ світової цивілізації допускати не можна, даний феномен людства необхідно вивчати та аналізувати його недоліки, щоб у майбутньому запобігти розвитку тоталітаризму у світовій політиці. У даній роботі висвітлюється не тільки поняття виключно тоталітаризму. Досліджується також проблема перехідних режимів, які тісно пов’язані між собою та можуть переходити з одного в інший.


1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі публічної влади
Політична влада – державна влада, це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада – форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів – індивідів, соціальних груп і спільнот – підкорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і постанов тощо [4, c. 10].

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб’єктів політики.

Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля [32, c. 42].

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав’язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб’єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.

Саме формулювання «управління суспільством» є досить вразливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку – маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібернетичної системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада – загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства) [52, c. 17].

Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:

– верховенство (суверенітет) – безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси;

– легальність використання сили в межах держави;

– публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в невеликих контактних групах;

– моноцентричність – існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо;

– різноманітність ресурсів – використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів [53, c. 19].

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство – визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:

– національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ’я в самовизначенні й у створенні своєї держави;

– народний суверенітет характеризує повновладдя одного чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади;

– державний суверенітет характеризує властивості державної влади – її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.

– народний суверенітет – центральний “нерв” влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя [59, c. 65].

Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:

– конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.

– неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).

– конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом [57, c. 89].

Питання про співвідношення суспільства і держави – це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід’ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть – застосування сили проти незаконної сили [8; 10; 56].
1.2 Диктатура у державному та політичному режимі
Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету – схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу [41, c. 16].

Диктатор. До цієї магістратури у Римі вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.

Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба що в Сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв.

Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він призначав так званого начальника кінноти.

Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, а також військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, Сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак виняткової влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.

Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторів призначали дуже часто.

Потім у зв’язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період спалаху громадянських воєн знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря наділили диктаторськими повноваженнями нажиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.

Начальник кінноти – це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося. Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів [52, c. 12-14].

Поняття тоталітаризму як політичного режиму. Тоталітаризм (tolalitas, лат. – повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя). Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки у XX ст. він склався у певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV – могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. Об’єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина. Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної та господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам Середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства [13р, с. 36].

В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного та державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму – політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початок в глибокій стародавності [40, c. 98].

Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і досконалим знанням, можна управляти рішуче всіма речами. В Стародавньому Китаї виправданню тоталітарних форм панування держави над суспільством і особистістю особливе значення надавали теоретики законності Цзи Чань, Шень Бухай, Шан Ян та ін. Держава повинна володіти монополією в ряді галузей виробництва і торгівлі, і постійно контролювати поведінку й умонастрій підданих. Критикуючи демократичний устрій держави, Платон допускав при досконалій ідеальній державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання поширювалася і на регламентацію розпорядку дня і ночі, обов’язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням [45, с. 119]

3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною “великого процесу модернізації” в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв’язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний “змішаний” політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних “чистих” різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

а) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

б) юридичну рівність громадян;

в) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості [58, с. 28].

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму – вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання – антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:

а) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

б) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі [34, с. 36].

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:

а) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

б) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

в) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати “справжні інтереси народу” та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

г) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля (примусу).

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

а) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;

б) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;

в) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища “соціальних низів” та “маргінальних верств” суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя [34, с. 37-38].

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх – тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того чи іншого роду реформаційного авторитаризму.

Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.

По-перше, втрата соціально-економічних і духовних здобутків соціалістичного суспільного ладу – потужного техніко-економічного й наукового потенціалу, відсутності безробіття та загальної зайнятості населення, чіткої своєчасної виплати достойної заробітної платні та пенсій, масового житлового будівництва та безкоштовного отримання житла, найнижчої у світі ціни за користування житлом і комунальними послугами, безкоштовної освіти й охорони здоров’я, доступного відпочинку; дієвої й ефективної охорона сім’ї, материнства й дитинства; здорової суспільної моралі та впевненості у завтрашньому дні тощо спрямовує більшість людей старшого покоління на неприйняття ідей демократії у тому вигляді, у якому вони пропагуються представниками державної влади та провідними політичними силами на тлі тієї фактичної соціально-економічної та духовної деградації суспільства, що відбувається протягом останніх майже двадцяти років. При цьому йдеться не про заперечення ними й більш молодими людьми, які поділяють їх скептичні думки, демократії як такої, а про забезпечення саме соціальної демократії, здатної відновити й вдосконалити ці втрачені здобутки, оскільки вони складають основу забезпечення природних прав людини та юридичних прав громадянина.

Другим чинником є наявність радикальних партій і організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на громадських сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це – націоналісти, які закликають боротись за мононаціональну державу, розпалюючи міжнаціональну, церковно-конфесійну та расову ворожнечу, уникаючи при цьому серйозних відповідей на питання щодо вирішення численних соціально-економічних проблем.

Третій фактор – це активне розростання бюрократичного апарату та його корумпованість. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію.

Четвертим фактором є поки що низький рівень громадської політичної свідомості та культури, політична пасивність і правовий нігілізм.

Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники – основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Але існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Діюча Конституція України – перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Висновки до розділу 3

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовольнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї проникнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

– принцип участі народу;

– принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

– принцип відповідальності або підзвітності урядів;

– принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

– переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

– розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже “свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління”. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати універсальних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються сучасні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократія завжди є “роздоріжжям”, оскільки вона – це система свободи, система, для якої нема нічого абсолютного. Демократія є свободний простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У. Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947 р.: «демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші».


 Висновки
Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направлення політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя.

Форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:

– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

– аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

– олігархія – влада небагатьох багатих;

– тімократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

– теократія – влада церкви;

– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

У сучасному світі диктатура, що може бути основою політичного режиму, є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного та політичного устрою, стану прав і свобод тощо.




Список використаних джерел
1. Авторитаризм в современном мире // Латинская Америка. – 1990. – № 2. – С. 19-24.

2. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навч. посіб. / С.М. Тимченко, С.К. Бостан та ін. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.

3. Алексеев С.С. Сила демократии и права человека // Человек и политика, Ташкент. – 1991. – № 7. – С. 34-44.

4. Андерсон Р.Д. Тоталітаризм: концепція чи ідеологія // Полис. – 1993. – № 3. – С. 10-14.

5. Андреев В.Ю. Греческий полис – М., 1976. – 216 с.

6. Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // Социально-политические науки. – 1992. – № 2. – С. 12-14.

7. Аристотель Афинская полития. – М., 1937. – 286 с.

8. Аристотель. Політика. – К.: Вища школа, 2001. – 94 с.

9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. – М.: Наука, 1993. – 115 с.

10. Боннар А. Греческая цивилизация.– М., 1993. – 212 с.

11. Виппер Р.Ю, Васильев А.А. История древнего мира. – М., 1994. – 568 с.

12. Вятр Е. Восточная Европа: судьбы демократии // Социс. – 1992. – № 1. – С. 6-18.

13. Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии. – Т. 1. – Таллинн, 1991. – С. 32-44.

14. Гайда А.В. Власть и человек. – М.: Мир, 1991. – 408 с.

15. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 12. – С. 108-114.

16. Галкин А.А. О фашизме – его сущности, корнях, признаках и формах проявления // Политические исследования. – 1995. – № 2. – С. 17-30.

17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.– 645с.

18. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. – Львів: Кальварія, 2004. – 262 с.

19. Гуггенберг Б. Теорія демократії // Поліс. – 1991. – № 4. – С. 11-14.

20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270 с.

21. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Норма, 1992. – 158 с.

22. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений [О формах власти: правовая, политическая, моральная] // Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 3-11.

23. Демократия и тоталитаризм. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1993. – 132 с.

24. Демократия и тоталитаризм: материалы дискуссии // Свободная мысль. – 1991. – № 15. – С. 30-45.

25. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. – 1994. – № 6. – С. 15-23..

26. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С. 3-11.

27. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М.. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

28. Западная демократия. Основы стабильности: Научно-аналитический обзор. – М.: Владос, 1990. – 228 с.

29. Зеркин Д.П. Основы политологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 358 с.

30. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. – 1997. – № 6. – С. 146-163.

31. Кельман М. Десять засад демократії // Право України. – 1996. – № 8. – С. 7-10.

32. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С 42-28.

33. Клітченко О. Ефективність влади і політична реформа // Політика і час. – 2004. – № 6. – С. 55-64.

34. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – 2008. – № 6. – С. 35-38.

35. Ковлер А.И. Исторические формы демократии, проблемы политико-правовой теории. – М.: Наука, 1990. – 256 с.

36. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

37. Копєйчиков В.В. Історія вчень про державу та право. – К.: Клас, 1997. – 271 с.

38. Латигіна Н. До визначення феномена демократії // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3. – С. 20-29.

39. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2. – С. 68-77.

40. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. – 2000. – № 1. – С. 97-107.

41. Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. – 2000. – № 2. – С. 16-18.

42. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. – К.: Професіонал, 2004. – 335 с.

43. Лотюк О. Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід) // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 12-14.

44. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005. – № 7. – С. 25-29.

45. Основи демократії: Навч. посібник / За заг. ред. А. Колодія. – К.: Ай Бі, 2002. – 684 с.

46. Основы политической науки. Учебное пособие. / Под ред. проф. В.П. Пугачева. – ч. 1, 2. – М., 1993. – 312 с.

47. Очерки политологии. Учебное пособие. – Харьков, 1993. – 247 с.

48. Пахоленко Н.Б. От тоталитаризма к демократии: о функциях государства в переходный период // Политические проблеми теории государства. – М., 1993. – С. 44-48.

49. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государства. – Л.: Право, 1971. – 457 с.

50. Покровский М.М. Этюды по афинской политии Аристотеля. – М., 1993. – 184 с.

51. Політологія / За загальною редакцією І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998. – 412 с.

52. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.

53. Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.

54. Популярна юридична енциклопедія / К. Оффе, У. Пройс та ін. – К.: Наука, 2002. – 528 с.

55. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: учеб. для ВУЗов. – М.: Политическая мысль, 1997. – 269 с.

56. Римское частное право: Учебник / под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512 с.

57. Середа Г.П., Стеценко С.Г. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2009. – 184 с.

58. Симон Г. Трансформація в Росії та Україні після падіння комуністичного режиму: спільне та особливе // Політична думка. – 2000. – № 7. – С. 27-31.

59. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.

60. Сравнительное конституционное право / Б. Н. Топорнин, В.Е. Чиркин, Ю.А. Юдин и др. – М.: Манускрипт, 1996. – 654 с.

61. Сравнительное конституционное право: Учебное пособие / Отв. ред. В.Е. Чиркин. – М.: Международние отношения, 2002. – 729 с.

62. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 2. – С. 3-7.

63. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

64. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. – Л., 1988. – 244 с.

65. Хабермас Ю Демократия. Разум. Нравственность. – М.: Парус, 1995. – 182 с.

66. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 465 с.

67. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права, под ред. Д.П. Черниловского. – М., 1994. – 786 с.

68. Цыганков А.П. Демократизация общества как макросоциальный процесс // США: экономика, политика, ідеологія. – 1991. – № 12. – С. 9-11.

69. Чиркин В.Е. Формы социалистического государства. – М.: Юристь, 1979. – 267 с.

70. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

71. Энциклопедический справочник Правовые системы стран мира: / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 976 с.

72. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998-2004. – Т. 1: А–Г. – 672 с.; Т. 2: Д–Й. – 744 с.

73. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. – 1995. – № 9. – С. 7.