У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].
Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур’є
Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь – яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 –3 до 9 років Фур’є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].
Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово – м’язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім’ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім’ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання – «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».
Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв’язку і взаємозгоді [20].
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичної культури дає підстави стверджувати, що не існує народу, в якого не було б самобутнього різновиду фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять важливий елемент його національної культури, життя й побуту. Підтвердження цього є наявність у світовій скарбниці різноманітних засобів фізичного виховання, численної кількості самобутніх фізичних вправ та ігор, які відображають побутові, культурні особливості того чи іншого народу, його взаємини, характер поведінки, спосіб життя й умови виховання.
Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.
Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім’ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «’Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає’’.
Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху – період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:
– виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужого поневолення;
– виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально – людських – цінностей;
– формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
– виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий – родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно – моральні цінності.
Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах[]
Як відомо, слава запоріжсьгоко війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків із найсильнішими і наймужнішими народами світу. Західні історики ХVІІ і особливо ХVІІІ ст. Виявляли схильність порівнювати Запорізьку Січ з уславленими містами – державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. Енхель написав у 1790 році латино мовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: «Порівняння «військових республік» давніх спартанців, критян і українських козаків». П. Маріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами.
Доведемо, що в Запорозькі Січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основу якої складали звичаї українського народу: ігрові та загальні форми використання фізичних вправ, часто у поєднанні з піснями або музикою.
Пріоритетне ж місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:
а) цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);
б) вдосконалення навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи, тощо;
в) піднесенню майстерності у володінні різними видами зброї і засобами пересування.
Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків – гопак, феномен якого став навіть предметом дослідження науковців сьогодення[]
Тому цілком зрозумілим є той факт, що ідея фізичного і духовного вдосконалення знайшла своє відображення в теоретичній спадщині українських національних прогресивних діячів освіти (Г. Ващенко, О. Духнович, М. Корф, В. Сухомлинський, Г. Сковорода, С. Русова, Я. Челіга) і має перехідне значення для сучасної національної школи України.
Так, видатний просвітительXVІІІ ст. Г. Сковорода, який в історії педагогічної думки висунув ідею природного виховання, вважав, що фізичне виховання повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності і годування. Засобами природного фізичного розвитку і зміцнення організму дитини Г. Сковорода вважав дотримання правильного режиму, чистоти і акуратності, правильного харчування, по міркування у всьому і особливо фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.
У свою чергу М. Корф, відстоюючи ідею загального обов’язкового навчання, стверджував, що метою загальноосвітньої школи повинна бути підготовка людини до життя, і до того ж, людини розвинутої фізично і духовно. Школа крім знань, повинна сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів, розвиваючи естетичні почуття.
Не меш важливого значення фізичному вихованню надавав закарпатський просвітитель О. Духнович. Проповідуючи принцип природо відповідності виховання, він розвивав ідею і про рівно мірний розвиток фізичних інтелектуальних сил дитини. Педагог, на його думку, повинен зважати на те, щоб сили завжди в рівномірності були. Саме в цьому підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання []
Значну увагу фізичному вихованні дітей приділяв К. Ушинський. У праці «Педагогічні подорожі по Швейцарії» педагог зазначає, що «основний закон дитячої природи» можна висловити так: дитина потребує діяльності безперестанно і втомлюється не діяльністю, а її однобічністю. К. Ушинський відзначав правомірність положення німецького психолога і педагога Бекне про значимість гри в духовному та фізичному розвитку дитини[].
Важко, також, переоцінити цінність судження Г. Ващенка про фізичне виховання. За його переконання, воно має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій – фізичний розвиток[]. Ці аспекти взаємопов’язані, доповнюють один одного, допомагають зв’язати основні завдання фізичного виховання[].
Слід зазначити, що вагомою авторської концепції національної школи С. Расової, є плідна ідея щодо мети і завдань фізичного виховання в оновленій українській школі. Педагог доводить значимість фізичного виховання у цілісному формуванні особистості, виходячи з історичної соціально – політичної обумовленості, а також, спираючись на цінний досвід педагогів – попередників. Проаналізувавши погляди на цю проблему Я. Каменського, Ж. Руссо, Д. Локка, Песталоцці, Лесгафта та інших, С. Русова приходить до висновку, що мета виховання повинна полягати в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини[].
За твердженням Я. Чепіги, сучасника і однодумця С. Русової, фізичне виховання повинно стати в системі формування людини одним з найважливіших факторів не лише тілесного, а й духовного розвитку. У статті «Фізичне виховання» автор зізнається, що взятися за розробку проблеми фізичного виховання його примусив власний педагогічний досвід, а також зроблений ним у результаті тривалих спостережень висновок про те, що «свідомо» й несвідомо люди занапащали своє здоров'я здобуваючи погані звички в дитинстві, оскільки про фізичне виховання дітей не дбали як слід ні батьки, ні школа.
Між тим, фізичний і розумовий розвиток особистості перебувають у нерозривному взаємозв’язку, в значній мірі обумовлюють один одного, тож всебічно знати, розуміти і пам’ятати про «глибокий природний зв’язок фізичного здоров’я і розумового розвитку треба всім, хто бере участь у вихованні дітей, бо плекаючи здоров'я дітей забезпечить здоров'я й нормальний розвиток нації», – переконував Я. Чепіга.
Показово, що Чепіга, досліджуючи означену проблему дитини в русі використовувати з виховною метою.
Додамо, що особливу увагу Я. Чепіга приділяє діяльності в іграх. Дослідник наголошує на тому, що існує лише невелика група ігор, котрі не вимагають праці м’язів. В основному й ігри, й фізична праця взагалі «сполучені м’язовою діяльністю». Отже, виховний момент праці має враховувати «все те, що сполучене з витратою фізичної енергії через працю м’язів»[].
У працях видатних педагогів радянського періоду П. Блонського, С. Швацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського, особливу увагу приділено формуванню особистої активності дитини, тобто, виробленню у неї суспільно корисних потреб, так званий, передовий підхід до виховання дитини в цілому і фізичного зокрема. Так, П. Блонський вважав, що найважливіше завдання фізичного виховання в сім’ї і школі полягає в тому, щоб навчити дітей оберігати себе від хвороб, виробляти гігієнічні навички. Водночас, школяр повинен усвідомити загальну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку відповідно до порад природознавства і медицини[].
Завдання фізичного виховання школярів А. Макаренко вважав утвердження чітко спланованого режиму дня до якого повинні входити, поряд з іншими загальноосвітніми дисциплінами, заняття фізичною культурою[]. Видатний педагог радив широко використовувати рухливі ігри, туристичні подорожі, ігри вдома на повітрі з тим, щоб фізичні вправи стали для дітей потребою.
Серед багатьох питань педагогічної науки, що привертали увагу українського педагога – новатора – В. Сухомлинського, однією з головних була проблема фізичного виховання школярів. Добре, міцне здоров'я, за його переконаннями, – найважливіша умова життєрадісного сприймання й активності, творчої діяльності кожної людини. «Духовне життя дитини, – стверджував педагог, – її інтелектуальний розвиток, мислення, пам’ять, увага, почуття, воля – великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил…»[].
Два головних завдання ставить перед початковою школою В. Сухомлинський: дати учням глибокі та міцні знання і постійно піклуватися про їхнє здоров'я. Окрім того, заняття фізичною культурою і спортом повинні, на думку педагога, приносити учням ще й задоволення та насолоду, стати потребою особистості[].
Отже, вивчення і узагальнення історико – педагогічних аспектів проблемами фізичного виховання молоді дозволяє системно підійти до осмислення його місця у фізичному вдосконаленні учнів [див. Сх.. №1].
На сьогоднішній день в Україні сприятливим фактором в цьому виступає і наявна законодавча база.
Так, ВР прийняла «Закон України про фізичну культуру і спорт» (29 січня 1994 р.), в якому регламентовані соціальні, економічні, правові аспекти їх розвитку. Розроблена урядова «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні», підписана Президентом України. На місцях завершена розробка обласних, районних програм розвитку фізичної культури і спорту. Указом Президента України від 18.01.96 р. №63/96 затверджена Національна програма «Діти України», основною метою якої є забезпечити права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Особлива роль у досягненні означеної мети відводиться родині:» Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх змінюють спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини»[].
Ближчими за змістом до проблеми, що ми розглядаємо є наукові праці Л. Волкова(1990), О. Козленка(1990), О. Дубогай(1991), А. Грицюк, Г. Голоборотько(1997), С. Корнієнко(1997), в яких наголошується на актуальність проблеми виховання у дітей і молоді активованого ставлення до фізичного виховання і спорту як найважливішого компоненту здорового способу життя, що забезпечує в оптимальному режимі повний рухової активності, необхідні для підтримки резистентності і змінювання організму, підвищення його адаптаційних можливостей.
Необхідність удосконалення змісту, форм і методів фізичного виховання учнів початкових класів у сучасній школі аргументовано доведена у навчально-методичному посібнику С. Корнієнко» Родинні обереги здоров'я дитини».
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку та наукових доробок сучасних дослідників проблеми фізичного виховання учнів школи І ст. виступає теоретичними засадами нашого дослідження.
Отже, осмисливши пріоритети фізичного виховання молодших школярів вітчизняної школи сьогодення, видається за можливе по-новому оцінити унікальність родинно – сімейного фактору в фізичному самовдосконаленні особистості, визначити його систематизовану роль у його розробці педагогічної технології формування свідомого ставлення дитини до зміцнення свого здоров'я.
1.2 Українська сім’я – родина як виховний колектив
Найбільш суттєвими поняттями у нашому дослідженні стала сім’я – родина. Які ж найсуттєвіші його характеристики? Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім’я родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв’язків. Історично доведено, що від фізичного і морального здоров'я сім’ї, охорони материнства і дитинства, залежить духовне благополуччя нації народу, держави[].
З’ясування суто історичних аспектів проблеми переконливо доводить, що рід – це велика родина (відома в Україні під назвою «печище», «служба», «сім’я» «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав своє спільне майно – ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але суцільна, злучена кровними зв’язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом, під впливом економічного прогресу, рід втратив суспільність і розпався на малі самостійні родини, кожна з яких вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі – громади. Проте, пам’ять приналежності до роду не губилася. Історики стверджують, що давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких[].
Проблема збереження роду, сім’ї та виховання і захисту в ній дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди. Так, ще в Київській Русі родина вважалася найпершою і найніверсальнішою академією, де не тільки «загартовується тіло», а й формується духовний світ. Сімейний побут із сильною владою батька і високим моральним авторитетом матері, справляли могутній соціалізуючий вплив на підростаюче покоління.
З дитячих років людина знаходиться під постійним впливом природи та ідеологічних факторів, що впливають на особистість в процесі її формування розвитку. В числі факторів соціального середовища сім’ї належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Вона є найважливішим засобом у формуванні світогляду, системи соціальних установок і формуванні життєвих планів. Суспільні правила поведінки в перше усвідомлюються в сім’ї, культурні цінності суспільства впроваджують через сім’ю, пізнання інших людей починається з сім’ї[].
Найважливіша соціальна функція сім’ї – виховання і розвиток дітей, соціалізація підростаючого покоління. Не менш важливу роль має відношення батьків до виховання дитини засобами фізичної культури, як фактора, що визначає в подальшому моральний і фізичний потенціал людини, її трудову виробничу діяльність. Особливу роль у цьому плані має особливий приклад батьків, їх ставлення до занять фізичною культурою в умовах сім’ї (О. Дубогай) [].
Виховний потенціал сім’ї і ефективність його реалізації обумовлені соціальними факторами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Загально – визнано, що до них відносяться:
– фактори макросередовища і ті зміни, які в нього проходять;
– структура сім’ї (нуклеарна або багато подібна; повна або неповна, багатодітна або малодітна).
– матеріальні умови життєдіяльності сім’ї (рівень прибутків, житлові умови, благоустрій побуту тощо);
– особистісні характеристики батьків (соціальний статус, рівень освіченості, загальна і психолого-педагогічна культура, орієнтації і установки на виховання і освіту дітей);
– психологічний клімат в сім’ї система і характер взаємовідносин між її членами, їх загальну діяльність;
– допомога сім’ї з боку суспільства і держави в освіті дітей, соціалізації підростаючого покоління.
Кожна людина – унікальна індивідуальність, і саме сім’я у спромозі її благодійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість. Крізь призму цих положень є доречним розглядати глибинний смисл позиції В. Сухомлинського про те, що хороший батько ні за яких умов і ніким не замінний між тим, як будь – який хороший робітник у виробничій сфері.
Вочевидь, саме народна мудрість, народна педагогіка акумульована й у висловлюванні Сухомлинського про те, що головний сенс та мета сімейного життя – виховання дітей, а важливою школою виховання є взаємовідносини між чоловіком і дружиною, між батьком і матір’ю[].
Цілком закономірною та актуальною постає й вимога К. Ушинського, щоб і школа, тобто послідуюче за родиною «місце перебування» дитини, була також пройнята сімейним духом, була щонайбільш схожа на сім’ю[].
Цілком природно, що доля української родини тісно переплітається з історичною долею України, коли народ мав свою державність, то й умови для розвитку української сім’ї, батьківської етнопедагогіки були сприятливі, як це було, наприклад у середині XVІІ ст. Так, уже перші кроки глави УЦР М. Грушевського, діячів освіти молодої республіки періоду 1917–1921 рр., а також педагогів С. Русової, І. Стешенка, Я. Чепіги та інших були спрямовані на відтворення національної самобутності і оригінальності народної системи виховання. Зразками родинного виховання стали родини С. Старицького, М. Лисенка, Ольги і Петра Косачів. Висока педагогічна культура взаємин створювала умови для самовиявлення і розвитку здібностей дітей. Як відомо, тут панував культ рідної мови, значна увага приділялась ознайомленню дітей з історією українського народу[].
В усі часи вища пошана в Україні до тих, хто доклав всіх зусиль, аби виховати скромну, працьовиту, шанобливу до батьків та інших людей дитину. Це становить одну з важливіших форм народної педагогіки. Причому, відповідальність за дитину в українській ментальності стосується всіх дорослих, бо визнано, що дитину виховує все суспільство[]. Як доказом цього може бути й те, що дитина для українців завжди була жаданою. Дослідники наголошують на тому, що «за українським світоглядом, розумові, моральні, фізичні здібності дитини закладаються задовго до її народження[].
Показовим є те, як сприймалася в українському світогляді вагітна жінка – вона була втіленням проявів неземного. Отже, в українському світогляді органічно переплетене вище святе і реальне, матеріальне.
Отже, сім’я – вищий людський феномен, а відтак вона щоразу й потребувала адекватних зусиль та властивостей особистості – вищих духовних якостей. Бо саме тут, на основі цього по-справжньому спроможна проявитись людина.
На кожному новому історичному етапі ще й ініціювало утвердженням сім’ї, якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» упродовж подальшого розвитку. Сім’я, як вища соціокультурна цінність в українській ментальності, надавала нового «забарвлення» змісту та спрямуванню усім іншим характеристикам людини. І це цілком закономірно: у родинному житті кожний починає жити та реалізовувати себе до цього невідомими властивостями, потребами, вимогами, прагненнями. А з часом, з появою дітей з’являються також специфічно нові форми морально – виховного спілкування, батьками усвідомлюється особлива відповідальність – і перед самим собою (як відповідальність за того, хто є твоїм «продовженням»), і перед суспільством (як це «продовження» буде з реалізоване) [].
Аналіз фольклорних, літературних та історичних матеріалів свідчить про те, що в Україні, починаючи з найдавніших часів, існували самобутні форми і засоби фізичного удосконалення людей. Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему обрядів, повір’їв знань, приказок. Характерною особливістю світогляду українців є асоціювання ідеями з рослинами, тваринами, природною стихією, що притаманні для України. Наприклад, «Дівка, як тополя», «Здоровий, як дуб»[].
Свій етногенез український народ веде від слов’ян, людей великого зросту і хорошого розвитку. Ібн Русте в своїх розповідях про русів писав, що вони «люди рослі, помітні і сміливі». Ці дані підтверджує інший арабський автор Ібн Фадлан, який говорив: « Я бачив русів, коли вони прибули із своїми товаришами і зупинилися на річці Ітиль. Я не бачив людей більш досконалих будовою тіла».
Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов’ян мали юнацькі імітації, під час яких випробовувалися, в першу чергу, сила і спритність юнаків, вміння володіти зброєю.
Традиційні форми і засоби фізичного удосконалення отримали свій подальший розвиток за часів існування Київської Русі. Дітей з малих років вчили володіти зброєю, їзді верхи, розвивати їхні фізичні здібності. Легендарний Святослав Ігорович почав воювати вже малою дитиною. Володимир Мономах ходив на лови з тринадцятирічного віку. Славетний Данило Галицький з раннього дитинства володів мечем.
Дуже велике освітнє і виховне значення мають легенди і перекази про надзвичайну фізичну силу київських богатирів (наприклад Кожум’яка) яка завжди гармонійно поєднувалась з моральною довершеністю. Це поєднання було і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь («сила без голови шаліє», «розум без сили мліє», «сила та розум – краса людини»).
Вершиною українського тіло виховання стали система фізичного виховання запоріжських козаків. Це система, що увібрала в себе весь багатовіковий нападний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи[].
Факт існування на Січі суворого виховання молодих воїнів не виникає ніякого сумніву і є незаперечною. Більше того, детальне вивчення і аналіз історичних матеріалів, наукових праць дозволяє констатувати, що в Запоріжській Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:
– запоріжські козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;
– свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;
– одним із основних критеріїв переходу молодика до « істинного запорожця» була його фізична підготовленість;
– посилене фізичне виховання дітей і молоді в січових школах і школах джур;
– велика кількість легенд та переказів про надприродні можливості козаків.
Проте, необхідно зазначити, що запорожці були людьми глибоко релігійними. Гармонійне поєднання цих двох культів, тобто високої моралі і фізичної досконалості, яке традиційно для українців ще з Київських часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу[].
На кожному новому історичному етапі це й ініціювало утвердження сім’ї у якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» з досліджуваної нами проблеми дозволяє стверджувати про зростання актуальності народних, зокрема родинних виховних традицій. Так 90 – ті роки характеризуються поступовими утвердженнями родинознавства в освітянську практику. Значно посилюється інтерес до досліджень у галузі родинної етнопедагогіки. Створюються сприятливі умови внаслідок зростання освітнього рівня для оволодіння ними науковою педагогікою родинного виховання, посилення плідних ідей і досвіду сімейної етнопедагогіки з педагогічною наукою. Друга половина ХХ ст. (як стверджує у дослідженні М. Стельмахович) [] повністю підтвердила, що такий суспільний феномен як родина, незамінний, і що майбутнє України за традиційно – трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на духовних принципах народної моралі, на засадах національних традицій і знаннях народної фаміністики.
Треба відзначити, що потенційні можливості сім’ї, її життєдіяльність, ціннісні орієнтації і соціальні установки, ставлення до освіти і виховання дітей терплять в останні роки серйозні трансформації, що багато в чому пов’язано з її адапційними можливостями і пристосуванням до них соціальних умов.
З однієї сторони, насичення ринку різноманітними товарами і послугами значно змінили погребову ситуацію і зменшили суто побутові труднощі батьків в придбанні для соціального процесу речей і послуг. Це сприяє тому, що батьки можуть задовольнити різноманітні потреби дитини, більше часу приділяти спілкуванню з нею. Зниження рівня зайнятості і збільшення кількості сімей з непрацюючою матір’ю може позитивно впливати на виховний потенціал сім’ї з високим рівнем прибутків.
З іншого боку, такими можливостями володіє переважна меншість сімей. Більшість відчувають суттєві труднощі при задоволенні насушних потреб, що не може не позначатись на характерні і спрямованості виховного процесу в умовах родини. Якщо жінка вимушено стає безробітною, то відразу виникає низка проблем: де знайти достатній заробіток на обмеженому ринку (особливо для жінок) ринку праці, як забезпечити дітей найбільш необхідним для життєдіяльності та ін. Багато сімей вимушені вибирати стратегію фізичного виживання.
Ці явища, здебільшого набувають масового характеру, зумовлюють дисфункцію сім’ї, як виховного інституту якраз в той період, коли держава різко скоротила інвестиції в дитинство, переклавши завдання соціалізації головним чином на сім’ю.
В даний час більшість дітей до трьох років виховується вдома. Здавалось би, що це повинно привести до внутрішнього поліпшення фізичного і психічного здоров'я дітей, які приходять із сім’ї в дитячі садки. Однак, як підтверджують матеріали дисертаційних досліджень (О. Дубогай, Е.Вільчковський) працівники дошкільних закладів констатують низький рівень розумового, фізичного розвитку дітей, слабку сформованість у багатьох з них доступних їхньому віку елементарних гігієнічних навиків.
Наявність такого явища науковці пояснюють фактами, які зафіксовані російським соціологом В. Переведенцем: зниження віку вступаючих у перший шлюб, зростаюче число так званих шлюбів «навздогін», при яких мотивом реєстрації є незапланована вагітність, ріст числа розлучень в першій фазі розвитку сім’ї (близько 50%, а в декотрих регіонах України – 70 – 80%), збільшення долі конфліктних сімей і, як наслідок, зниження материнської і батьківської відповідальності за дитину і її майбутнє. Стала ще більшою розбіжністю результатів сімейного виховання: сім’ї, стурбовані результатами значних успіхів в інтелектуальному і фізичному розвитку своєї дитини. Інші ж батьки викладають виховання і розвиток своєї дитини до «кращих часів».
За статистичними даними нині в Україні проживає 14 млн., сімей із яких 2,8 млн. – молоді сім’ї в яких народжується 80% дітей.
Сучасна сім’я значно відрізняється від тої, якою вона була не те, що десятки років тому, а й від сім’ї початку 90 – років. Вона стала більш не залежною, відкритою для інтеграції в неї інших культур і водночас агресивністю, підпорядковуючи зміст своєї життєдіяльності завданням виживання, триває процес переоцінки цінностей або зміщення їх акцентів в ієрархії особистісної системи цінностей сучасної молоді.
Характерною ознакою сучасних молодих сімей є брак можливостей щодо якісного виконання низки своїх функцій, зокрема господарсько – побутової, рекреативної, виховної, комунікативної. Це спричиняє суттєве зростання кількості конфліктів, нетерпимість і порушення загального позитивного мікроклімату, втрату стабільності емоційного підґрунтя.
На формування виховної функції сім’ї впливає і нуклеризація, що нині граничить з відчуженістю, послаблює можливості передачі соціального й сімейного досвіду від старших членів родини молодшим. Територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері професійних та побутових інтересів, дозвілля призводить до зниження соціального контролю й впливу батьківської родини.
Реально посилити виховний потенціал, особливо молодої сім’ї, може забезпечення педагогічно обумовленого впливу старшого покоління (бабусь, дідусів, та інших членів родини). Разом з виконанням побутових обов’язків і доглядом за дітьми вони служитимуть своєрідним транслятором соціального досвіду, який накопичувало їх покоління. У зв’язку з реаліями сьогодення їх допомога стає все більш актуальною, а запит на неї зі сторони молодих батьків все більш зростає. Хоч у відношеннях з бабусями і дідусями в сім’ї їх дітей і внуків часто виникають різні колізії, в тому числі і розбіжності поглядів з питань виховання, але значення їх допомоги важко переоцінити – це специфічна форма передачі досвіду старших поколінь молодшому в складному механізмі соціального наслідування
Не можна недооцінювати вплив початкових етапів розвитку дитини на її становлення як майбутнього батька, на формування ряду компонентів його педагогічної культури. В сім’ї дитини підсвідомо засвоює прийоми педагогічного впливу, а ставши дорослою, використовує у вихованні власних дітей. Однак, успадкована батьками і матерями від своїх батьків модель виховання не може бути повністю з реалізована в батьківській практиці нового покоління у зв’язку з умовами, яким властива динаміка що складає відповідні труднощі.
Доведено, зокрема, К. Ушинський [], В. Сухомлинський[], що відношення дорослої людини до оточуючих і особливо до дітей безпосередньо багато в чому визначається тим, наскільки «теплою» була його мати, скільки любові сам він отримав в ранньому дитинстві. Нажаль, в нашому суспільстві у 70 – 80 – ті роки помітились деякі зниження престижу батьківства, що виникало погіршення відношення до дітей. Молоді люди, що виросли в цей період зараз на порозі власного батьківства.
Освіченість і культура при деформації духовних цінностей ускладнює таке явище, як зниження престижу сім’ї, материнства, батьківства. Все більше, за даними соціологів, демографів і соціальних психологів, стає жінок, які кидають народжених ними дітей, які погоджуються на материнство, уникаючи сімейних вузів, заздалегідь прирікаючи своїх дітей на існування в неповній сім’ї. За статистичними даними, майже 12% дітей народжують матері – одиначки віком до 30 років.
Слід зазначити, що значні зміни спостерігаються і в сучасній системі батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто саме батьки подають дітям приклад агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися в майбутньому самостійному житті. Водночас, такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.
Аналіз соціально – педагогічної ситуації, що склалась характеризує життєдіяльністю сучасних молодших школярів, як «інсценізоване» дитинство, структуровану здатність дорослим, що значно обмежує можливості дітей у само визначеності й саморегуляції. Нерідко є ситуація, коли батьки самі вирішують, ким мають стати їхні діти і примушують робити те, про що самі завжди мріяли, але з різних причин не реалізували свої мрії. Наприклад, музичити, навіть, якщо дитина не має до цього хисту, чи вивчати іноземні мови тощо. Іноді бажання бачити свою дитину першою, найкращою затьмарює здоровий глузд декотрих батьків. Вони переважно не враховують природних нахилів дитини, не заважають або не знають, коли і яке навантаження допустиме за віком, не шкодить її здоров’ю, не підірве життєві сили ще не сформованого організму. Настроєні тільки на успіх, а не гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь – якою ціною нерідко стають причинами психічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до навколишніх.
Узагальнення матеріалів діагностичного вивчення провідних педагогічних проблем дозволяє стверджувати, що до типових відносяться такі:
– батьки не мають чіткої стратегії виховання дитини;
– недооцінюють стан молодшого шкільного віку в становленні особистості;
– не завжди адекватно розуміють його самоцінності та унікальності;
– недостатньо обізнані з педагогічними засадами виконання виховної функції через обмежені знання вікової педагогіки, психології та фізіології.
Ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейного виховання недостатня орієнтація на формування здорового способу життя, завдання якого є виховання потреб в здоров’ї. Відомо, що основи здоров'я закладаються в ранньому дитинстві, а у шкільні роки дитина повинна стати міцною, сильнішою, витривалішою.
Водночас (за твердження О. Дубогай, О. Козленко) більшість показників здоров'я дітей України характеризуються негативними тенденціями. Вступаючи до школи переважна більшість дітей вже має порушення здоров'я. За даним МОЗ, у 1 -4 класах більш – менш гармонійно розвинуті (у фізичному відношенні) тільки 65% дітей. Медичне обстеження дітей і підлітків у віці 6 – 8 років показало, що 36% з них має низький рівень фізичного здоров'я, 56,5% – нижче середнього і середній тільки 7,5% – вище середнього і високий. Статистично підтверджено і загально визнано науковцями (Е.Вільченовський, О. Дубогай, С. Корнієнко), що сучасна людина випробовує величезні психоемоційні перевантаження і нестачу рухової активності ще з раннього дитинства, а в результаті суспільство має хворе покоління. Відзначимо, що ще М. Пирогов, лікар, педагог і суспільний діяч, стверджував, що вихованню треба надати більш великого життєвого значення, ніж навчанню.
Сучасна школа, змістивши акценти і розширивши навчальні завдання, в ущерб вихованню і здоров’ю, тим самим створила умови не тільки для руйнуючих але й формуючих пороків. Особливо тривожить високий рівень захворюваності дітей молодшого шкільного віку. Соціально – педагогічний досвід переконує, що немає більшої цінності для людини, ніж здоров'я, а воно починається з сім’ї. Такого висновку дійшла ВООЗ на основі численних досліджень. Досвід підтвердив, що сім’я відіграє вирішальну роль у закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу їх у стійкі переконання, вироблення навичок та вмінь. Тому збереження й укріплення здоров'я дітей розглядається як справа державної ваги, як спільне завдання суспільства, школи, родини і самої дитини, бо «Здобути і зберегти здоров'я може лише сама людина» – твердить один із засновників руху за здоровий спосіб життя в Україні М. Амосов.
Важливу роль у розв’язанні цих завдань цих завдань має відношення батьків до знань фізичною культурою. З точки зору фізичного фізіології ряд вивчених (Т. Кузнєцова, П. Пласкуньєв, В. Шахненко) визначає відношення як домінантний стереотип коркової діяльності. Вони підкреслюють, що психічне відношення людини – це набуті тимчасові умовно – рефлекторні зв’язки, які мають тісний взаємозв’язок з безумовними рефлексами, але які перейшли до другої сигнальної системи. Відношення, засноване на індивідуальному особистому досвіді люди, реалізується в системах вищих вторинносигнальних процесах (мисленні, уяві, пам’яті, емоціях і т. д.).Вони, і лежачі в їх основні нервово – фізіологічні утворення невід’ємно зв’язані з свідомістю і волею людини і в значній мірі визначаються і регулюють його поведінку і діяльність.
В процесі виховання у батьків обов’язково виступають дві його важливі і тісно зв’язані між собою сторони: пізнання дійсності в процесі виховання і відношення до неї. І якщо процес пізнання складає головний зміст освіти батьків, то формування відношення до дійсності – основу виховання дітей. Суб’єктивне відношення батьків до фізичної культури і до занять фізичними вправами і спортом дітей визначається як детермінант їх культурної активності в сім’ї і важливу умову, що вивчає і оптимізує фізкультурно-спортивну діяльність їх дітей (О. Дубогай).
Своє вираження фізична культура знаходить і в потребі рухової активності, і в особливостях взаємовідношення людей, і в оцінці впливу фізичної культури на організм, і в специфічній спрямованості рухової діяльності, як однієї з сторін особистого життя людини, і в оцінці подій спортивного життя як в нашій країні, так і за кордоном. Все це і характеризує багатогранність і складність даної проблеми.
Так, В. Жолдак встановив, що місце фізичної культури і спорту в бюджеті вільного часу сім’ї, визначається головним чином відношення до цього людей. Це відношення регулюється ціннісними орієнтаціями і має двоякий характер. Вербальне відношення, що притаманне більшості людей, не відповідає реальному, тобто такому, яке б виражалося б в активній фізкультурно-спортивній діяльності. Звідси необхідність формування такого рівня відношення, яке виражалося б в активних заняттях фізичною культурою.
Особливу увагу заслуговують питання, що стосуються ставленням батьків до привиття інтересу і звичок до занять фізичною культурою і спортом як основного фактору зміцнення здоров'я дітей. За обраним висловлюванням А. Макаренка, «батьки повинні оснастити спортивну дорогу своїх дітей».
В теперішній час, як показало наше дослідження, вклад сім’ї у фізичне виховання дітей недостатній. Багато що пояснюється, на думку дослідників, недооцінкою значимості фізичних вправ, недостатньою інформацією батьків про значення занять фізичною культурою, недостатнім знайомством з нормами і законами гігієни, низьким рівнем роботи школи і сім’ї. Виховання школярів потрібно розпочати з виховання батьків (О. Дубогай, С. Корнієнко).
Саме ця обставина була врахована у Національній програмі «Діти України», де вказується на необхідність підвищення ролі відповідальності сім’ї за збереження і зміцнення здоров'я дитини.
Соціально – педагогічна характеристика сучасної сім’ї показує, що на стан виховання дітей у родині впливають різні чинники. Виховний процес відбувається не тільки в ній, а й поза нею. Він тісно пов’язаний з усіма сферами життєдіяльності людини і на різних рівнях взаємодії та інтеграції створює різні умови для становлення особистості. Якою вона буде – турбота не тільки батьків, а й суспільства в цілому.
З огляду на наведене постає потреба уточнити або повністю змінити концептуальні позиції щодо виховання дітей у сучасній українській сім’ї. З урахування сучасного стану соціально – педагогічних умов виховання дітей у сім’ї, організації підвищення педагогічної культури батьків інститутом проблем АПН України та Інститутом змісту і методів навчання Міністерства освіти України розроблено програму й тематичний план «Сім’ї і діти», базовою основою яких стали завдання, визначені Законодавством У країни про сім’ю і шлюб та про освіту, Державні Національні програми «Освіта» («Україна ХХІ ст.»), «Планування сім’ї» та «Діти України». Методологічні засади програмування педагогічної культури батьків подано у концепції «Сім’я і родинне виховання», розробленій науковими співробітниками лабораторії сімейного виховання Інституту проблем виховання АПН України (В. Постовий, П. Щербань, Т. Алексвєнко, О. Докуріна, Н. Стрельнікова).
Родинна педагогіка розглядається в цій концепції як систем галузевих культур, об’єктивних соціально – економічних умов, психологічних особливостей кожного народу, що в сукупності визначають його менталітет, який характеризується оригінальністю складу інтелекту, мислення, спрямованістю розуму і дій.
Спираючись на вищезазначені позиції ми виходимо з того, що у вихованні поколінь важко переоцінити сьогодні значення родинної педагогіки, яка еволюційним шляхом виробила оригінальні форми й методи впливу на особистість дитини. Родинна педагогіка розглядає виховання дитини як певну взаємодію переважно батьків і конкретних умов, що впливають на формування й соціальне становлення особистості. Велика значущість родини, в плані нашого дослідження зумовлена особливостями її впливу – безперервністю, постійністю, тим, що вона виховує не тільки за допомогою прямих виховних впливів, а й на морально – чуттєвому і навіть інтуїтивному рівні, що забезпечують високу ефективність досягнутих результатів та їх довго тривалість.
1.3 Організація і методика дослідження
При організації дослідження ми керувалися вимогами, які докладно висвітлені в спеціальній літературі[]. Ці вимоги насамперед полягають у виборі об’єкта, предмета дослідження і проведені експерименту, як найвищого засобу наукового пізнання.
Обстеженням були охоплені: ЗОШ №7 м. Тернопіль і Литвинівська ЗОШ І – ІІІ ст. Врахувався також кращий досвід учителів – практиків України, опублікований у науково – методичній літературі, який містить цікаві підходи щодо розв’язання і вдосконалення проблем фізичного виховання молодших школярів у взаємодії сім’ї і школи.
Метою нашого дослідження було: розробити зміст і ефективні шляхи взаємодії родини і школи, які б максимально сприяли результативній співпраці родини і школи в організації фізкультурно – оздоровчої діяльності молодших школярів.
Дослідження проводилось у три етапи.
На першому констатуючому ми здійснили аналіз психолого-педагогічної і методичної літератури з даної проблеми, узагальнити досвіт родинно – шкільного фізичного виховання дітей, а саме: проаналізувати календарно – тематичні плани виховної роботи з батьківською громадськістю вчителів початкових класів; тематику метод об’єднань і педагогічних семінарів з фізичного виховання; тематику педагогічних семінарів з фізичного виховання; тематику педагогічних лекторіїв, консультативних пунктів для батьків; провели бесіду з учнями і членами їх родини.
Другий формуючий етап був спрямований на розробку змісту і шляхів педагогічної взаємодії родини і школи в напрямку визначення, був спрямований на розробку змісту і шляхів педагогічної взаємодії родини і школи в напрямку визначення умов їх оптимального застосування. Для дослідно – експериментальної роботи був визначений експереметальний 3‑А клас ЗОШ №7 м. Тернополя, що нараховував 29 учнів, старший вчитель О. Шкатлупа, а в якості контрольного 3 – В цієї ж школи в якому 23 учні, вчитель С. Корнак.
Проведення формуючого експерименту (з фіксацією констатуючого і підсумкового зрізів) дало можливість довести ефективність запропонованих нами змісту, форм і методів взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів.
На третьому підсумковому етапі – аналізувалися та узагальнювались одержані в процесі дослідно-експериментальної роботи результати досліджень, які знайшли своє втілення у розроблених нами методичних матеріалах, оформлялися на науково – практичній студентській конференції.
Для розв’язання поставлених нами завдань ми застосували таку методику, а саме:
1. Аналіз і узагальнення наукового – методичної літератури та нормативної документації. Цей метод використовувався на всіх етапах досліджень з метою обробки і аналізу даних літератури.
2. Теоретичний аналіз і синтез і синтез ми застосовували на етапі визначення мети, предмету, завдань дослідження, уточнення функціональної ролі взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів, та при обробці даних результатів проведеного експерименту.
У роботі були використані такі методи досліджень:
1. Педагогічний експеримент.
2. Опитування (бесіда, анкетування, інтерв’ювання).
3. Педагогічне спостереження.
4. Педагогічне тестування.
5. Аналіз шкільної документації.
6. Узагальнення незалежних характеристик.
7. Антропометричні вимірювання.
8. Статистичний аналіз експериментальних даних.
Педагогічний експеримент проводився у відповідності до загальноприйнятих норм та поставлених завдань.
Метод анкетування використовувався з метою отримання інформації з окремих проблем дослідження.
Метод спостереження був використаний для контролю педагогічних явищ і процесів, що досліджувались у природних умовах.
Педагогічне тестування було застосоване для визначення рівня фізичної підготовленості школярів за допомогою таких контрольних вправ (див. Додаток Г):
* швидкість (біг 30 м)
* гнучкість (нахил тулуба вперед з положенням сидячи);
* спритність (човниковий біг 4х9);
* сила (кількість згинання і розгинання рук в упорі лежачи на підлозі);
* витривалість (біг на 1000 м);
* швидкістю – силові якості (стрибок в довжину з місця).
Результати тестувань заносились у індивідуальну карточку учня.
Аналіз шкільної документації використовувався на діагностичному етапі, для отримання інформації про стан проблеми, що вивчається в змогу узагальнити відомості щодо дійсного стану організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодшого школяра в школі і в родині.
Метод оцінки компетентних суддів (класоводи, вчителі фізкультури, шкільні медпрацівники, члени родини, організатори виховної роботи в школі) застосовувався для достовірності і об’єктивності отриманих результатів дослідження.
Астрометричні вимірювання проводились у певній послідовності.
·                    Ріст визначали за допомогою ростоміра. Обстежуваного ставили спиною до стінки з ростоміром так, щоб він торкався стінки трьома точками: п’ятами, сідницями і лопатками. Голову учень тримав прямо, щоб козелок вуха був на одній прямій із зовнішнім кутом ока. Планшетку опускали до верхівки голови.
·                    Зважували школяра без верхнього одягу за допомогою медичної ваги. Вагу визначали в кілограмах та грамах.
·                    Для визначення ЧСС – обстежуваного садили на стільці і в стані спокою підраховували частоту пульсу за хвилину на променевій артерії в ділянці променево-зап’ясткового суглоба. Кількість ударів порівнювали з нормативними скороченнями серця дитини певного віку.
Фізичними навантаженнями для обстеження слугували 20 присідань протягом 30 секунд. Після цього визначали відсоток збільшення ЧСС від вихідного рівня. Збільшення ЧСС до 25% свідчило про відмінний стан серцево-судинної системи школяра; 25 – 50% – добрий; 51 – 79% – задовільний; більше 80% – незадовільний.
·                   Відстань між плечовими точками спереду виміряли за допомогою товстого циркуля, між антропометричними точками акроміни. Виміри фіксувались у сантиметрах.
·                   Відстань між плечовими точками виміряли за допомогою сантиметрової стрічки між антропометричними точками акром іонами. Виміри фіксувались у сантиметрах.
Відстань від 7-го шийного хребця до нижнього кута лівої (правої лопатки) виміряли за допомогою сантиметрової стрічки від виступу особливого відростка до нижнього кута лопатки.
Обов’язкові для усіх школярів фізичної культури лише на 11 – 13% компенсують необхідний добовий обсяг рухів (А. Перляков, 1989; Г. Васильков, 1990). До того ж вони не формуються у школярів звички до систематичних занять фізичними вправами, не дають достатніх знань у галузі фізичної культури (А. Комар, 1993; М. Шиян, 1996).
Результати дослідження, проведених у загальноосвітніх школах України (А. Дубогай, 1991; М. Головатий, 1995; Л. Смирнов), переконливо свідчать, що наші школярі страждають від недостатньої рухової активності. Наслідком гіпертензії є так звана хронічна шкільна втома. У дітей погіршується зір, знижується кількість еритроцитів у крові, сповільнюється ріст, помітно знижується розумова працездатність (Г. Пастушенко, 1996).
Встановлено, що хворобливі зміни у стані здоров'я школярів викликані не лише навчальним перевантаженням, а й організацією їхнього вільного часу. Однією з причин різноманітних відхилень у фізичному розвитку і стані здоров'я є недостатня рухова активність, обсяг якої з кожним роком зменшуються.
На констатуючому етапі експерименту нами проведено анкетування 124 школярів, аналіз відповідей про організацію вільного часу учнів показав, що більшість дітей (35,2%) віддає перевагу перегляду телепередач, 22,3% – комп’ютерними іграм, 18,2% – читанню книг, тобто тим видам діяльності, які несприятливо впливають на організм, викликаючи систематичну напругу.
Результати досліджень показали, що обсяг рухової активності у 65,1% опитаних дітей складає 4–5 голини на тиждень і є недостатнім для дітей молодшого шкільного віку. Для підтримки на належному рівні всіх фізичних якостей необхідно 5–6 годин на тиждень, а для їхнього розвитку – 8–10 годин на тиждень.
Разом з тим, школа не в змозі самостійно забезпечити необхідну рухову активність молодших школярів, тому виникає проблема фізичного виховання у сім’ї. Соціологічне дослідження, проведене серед батьків учнів молодшого шкільного віку, дало такі наслідки. Більшість опитаних батьків (80,3%) визнають провідну роль сім’ї у збереженні, зміцненні здоров'я фізичного розвитку дітей. Далі вказують на школу та органи охорони здоров'я.
У процесі дослідно-експериментальної роботи враховувалась, що сім’я, родина є вищим людським феноменом, суспільною інституцією виховання. Тому для дитини, що формується сім’я не може бути першоосновою. Педагогічна цінність цього фактору вбачається перш за все в тому, що кожна людина унікальна індивідуальність, і саме сім’я у спромозі її благовійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість.
Набутий емпіричний матеріал дозволяє стверджувати, що ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейно – родинного виховання відчутною є недостатня орієнтація на орієнтацію фізкультурно-оздоровчої діяльності в умовах сім’ї.
Між тим передовий досвід підтверджує, що сім’я відіграє вирішальну роль закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу її у стійке переконання, вироблення вмінь та навичок.
Експериментальна робота переконує, що особистий приклад батьків – це найкращий засіб залучення дітей до систематичних занять фізкультурою. Це визначає 76,9% респондентів, одночасно 8,8% – не погоджується з цим твердженням. У числі опитаних батьків 10,9% систематично займається фізичною культурою, 28,1% нерегулярно, 45,6% займається фізичною культурою і 9,4% респондентів не займається фізичною культурою.
Дослідження показало, що ставлення до фізичної культури та спорту значно за ставлення до фізичної культури та спорту значно залежить від інвентарю, який є сім’ях. Аналіз відповідей показав, що практично в усіх сім’ях є спортивний інвентар. Виняток складають лише 4,51% опитаних сімей. Найчастіше зустрічається такий інвентар лижі (60,6%), ковзани (50,06%), гантелі (56,06%), велосипед (65,15%), ракетки для гри в теніс (63,63%), інвентар для гри в бадмінтон (69,69%). Дещо менш розповсюджений такий спортивний інвентар: штанга (22, 73%), тир (28,18%), туристичні спорядження (16,66%), м’ячі (81,18%). Не менш, розповсюдженні тренажери (3,03%), перекладена (3,03%), експандери (1,51%), скейти (1,51%).
Цікавим є той факт, що у сім’ях, де батьки мають вищу освіту, кількість інвентарю значно більша й різноманітніша. Наприклад, у чоловіків із середньою освітою кількість інвентарю знаходиться в межах 6 найменувань, тоді як із вищою освітою – 14.
Отже, кількість спортивного інвентарю в сім’ях достатня та різноманітна. Лише мізерний відсоток батьків не купує дітям спортивне обладнання, за даними анкетування можна зробити висновок, що за належної організації в сім’ї є умови для самостійних занять фізичними вправами.
У зв’язку з цим ми розробили для батьків педагогічні поради щодо організації і використання домашнього фізкультурного майданчика, як фізкультурно-оздоровчого засобу для фізичного вдосконалення дитини див. Додаток 9).
При свідомому та активному сприянні батьків заняття фізичними вправами можуть перерости у природну потребу кожної дитини. Разом з тим батьки повинні це усвідомити. Тут велика роль відводиться школі, яка усіма доступними їй засобами повинна переконати батьків, що майбутнє щастя, здоров'я, життєдіяльність та життєстійкість дітей багато в чому залежить від їх повноцінного фізичного розвитку і фізичного виховання.
Загальновідомо, що головна роль в системі національного в цілому фізичного виховання зокрема, належить школі і родині, де в поєднанні виховного впливу на учнів вони органічно взаємопов’язані шкільною позакласною і позашкільною роботою, тобто об’єднанні спільною діяльністю. Спільна означає «та, що здійснюється з ким – несуть». Діяльність – це «заняття, праця»[]. Відповідно, спільна діяльність означає взаємодію, що спрямовану на гармонійне виховання особистості дитини.

2. Засоби фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку в системі сім’я – родина школа
2.1 Зміст і шляхи взаємодії родини та школи в організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів
Для того щоб підвищити рівень рухової активності молодшого школяра в умовах школи, ми у своєму дослідженні використовували такі форми, як: комплекс дитячих спортивних змагань «Старти здоров'я», веселі рухові перерви, фізкультхвилинки.
Дослідно – експериментальна робота переконує, що проведення в школі І ступеня такі заходи за участю сім’ї – родини забезпечує формування у батьків активної мотивації для досягнення фізичної досконалості дитини на кожному віковому етапі її розвитку, а у дітей почуття відповідальності за результатами своєї фізичної підготовленості і, як наслідок, систематичні заняття дітей фізичною культурою і спортом ставали бажаними і схвалювались родинами.
Отримані в результаті дослідження дані свідчать про те, що дитячі спортивні змагання «Старти здоров'я», в зв’язку з участю в них всіх учнів класу відрізняються від інших видів спортивних змагань своєю доступністю, спортивно – ігровим характером, а також комплексним впливом на фізичне, інтелектуальне, естетичне і моральне виховання школярів.
Окрім того в процесі підготовки до змагань і участі в них створюються сприятливі умови щодо формування ділових взаємовідносин у системі «родина – вчитель – учень» з метою зміцнення здоров'я дітей, що опирається на активну участь батьків не лише в оцінюванні фізичних потреб і можливостей своєї дитини, але й у конкретній цілеспрямованій корекції стану організму дитини засобами фізичної культури та зближенню дітей з батьками.
У нашому дослідженні вкінці навчального семестру підсумкові змагання проводить у вигляді матчевих зустрічей у відповідності з розробленою ними програмою, яка включала: мету, місце проведення та учасників і програму змагань.
Специфічною особливістю розробленої нами програми «Старти здоров'я» стало включення в систему традиційних учнівських змагань серії естафет «Моя спортивна родина». Їх суть полягала в тому, що змагаючись родинами діти отримували велике емоційне задоволення від співучасті у змаганнях дорослих, і що особливо найавторітетніших і душею близькими їм людей, а члени родини – активно долучались до шкільної фізкультурно-оздоровчої роботи, мали побачити фізичний стан своєї дитини у порівнянні з однолітками та зробити для себе необхідні висновки.
Окрім того, як засвідчила експериментальна робота, це сприяло залученню членів родини учня до участі в організації спортивно – оздоровчої роботи з респондентів у цьому зв’язку одержані нами у процесі інтерв’ювання запитання «Чи сподобались Вам «Старти здоров'я?».
Андрійко О. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст: «Я дуже тішуся, що став переможцем, бо мої щоденні тренування на домашньому спортивному майданчику не доречні. А ще цю перемогу поділив зі мною мій дідусь, з яким ми щоденно займаємось фізкультурою»
Мар’яна С. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст., «Я дуже старалася, але не змогла перемогти у зустрічній естафеті, тому не полінюся тепер вранці бігати з старшим братом».
Назар Я. – ІІІ кл., Литвинівська ЗОШ І–ІІІ ст., «Я дуже радів коли проходило змагання у родинних естафетах. Дуже приємно коли поряд є мама і тато. Вони в мене дуже гарні і спортивні. Тому наша сім’я стала переможницею!»
Хід і результати формуючого експерименту показали, що досить результативними в цьому плані є систематичне використання протягом навчального дня школяра фізкультхвилинок, динамічних пауз, рухливих «веселих перерв». Організація цілеспрямованого активного відпочинку дітей протягом дня є актуальною проблемою початкової школи сьогодення, оскільки цей вид відпочинку школярів недооцінюється як педагогами, так і членами родин учнів. Так, із 80 опитаних нами батьків тільки 20 надають значення фізкультурним паузам під час виконання дітьми домашніх завдань, 38 – рідко звертають на це увагу і 42 – рахують їх зайвими, пояснюючи це тим, що дітям не вистачає часу для «бігання» і після виконання уроків.
Вивчивши досвід роботи кращих вчителів початкових класів ЗОШ №7 м. Тернополя С. Корпак і С. Шкарлупа ми розробили комплекс фізкультхвилинок для молодших школярів, які вони можуть виконувати (див додаток).
Дослідження засвідчило, наскільки важливо, щоб вправи були прості за формою, цікаві за змістом, знайомі дітям і зручніші для виконання на обмеженій площі. Тривалість комплексу вправ 2–3 хвилини. Темп повільний і середній, вихідні положення – сидячи за партою або стоячи біля парти. Стимулом для заохочення може служити перехідний прапорець, яким нагороджується той ряд, що найкраще справився із завданням. Як наприклад, наведено один із застосованих нами комплексів у зв’язку із завданням дослідження.
Станем струнко! Руки в боки!
Пострибаєм, як сороки,                           стрибки
Як сороки – білони,
Стрибу – стрибу, скоки – скоки!             стрибки
Пані горді і неквапні,                               ходьба на місці
По болоту ходять чаплі,
А над ними комарі
Політали у горі,                                      помахали руками, як крилами
Жабенята пострибали:                             стрибки
Ква – ква – ква, ква – ква – ква
Щоб спочила голова.
У процесі застосування експериментальної технології, ми дійшли до висновку, що перерви між уроками мають у собі вагомий потенціал для формування у молодших школярів потреби у заняттях фізичними вправами – важливої передумови фізичного розвитку дитини. Це зумовлено:
·                   по-перше, перебування на відкритому повітрі, бо як показали дослідження фізіологів і гігієністів [М. Амосов, А. Борисенко], рухливі ігри в спортзалі, коридорі не відновлюють так розумову працездатність, як активний відпочинок на відкритому повітрі. Тому відпочинок має проводитись саме на відкритому повітрі. Окрім того, перебування на відкритому повітрі сприяє поглибленню дихання через шкіру, що підвищує вміст в організмі кисню. Останнє тонізує діяльність усього організму. Також перебування на відкритому повітрі є дієвим засобом загартування, профілактикою ультрафіолетової нестачі та гіпокенезії. Цікавою щодо цього є думка лікаря і філософа І тисячоліття н.е. Абу Алі Інб – Сіни(Авіценни). Зокрема він писав, що для багатьох хвороб потрібно використовувати свіже повітря, яке оздоровлює так, як жодні ліки;
·                   по-друге є природною, а отже, привабливою для дитини зміною видів діяльності. Відомо, що після розумової праці для молодших школярів найкращим засобом відпочинку є вправи, рухливі ігри, гра в футбол, волейбол, катання на велосипеді, самокаті, скейти, лижах, ковзанах, санчатах, фізична праця на свіжому повітрі. Це сприяє зняттю втоми, відновленню розумової працездатності. Проте цей факт слід віднести не лише на рахунок активних форм відпочинку;
·                   по-третє, ігрова діяльність і відпочинок за власним вибором дитини, без примусу, а з прагненням до самодіяльності (самостійності, активності), приносять приємні відчуття. Науковці довели [В. Сухомлинський, О. Зубалій], що задоволення результатами своєї діяльності викликає емоції, які знімають втому і суттєво сприяють зміцненню здоров'я. Від того, як учень проводить свій вільний час, вважає лікар М. Коростельов[], значною мірою залежить його здоров'я, психічне та фізичне самопочуття;
·                   по-четверте, основою життєдіяльності людського організму є робота м’язів і психіки, як засіб реагування на ситуацію і як запорука тривалої працездатності, а звідси здоров'я дитини значною мірою залежить від вмілого чергування фізичної та розумової діяльності. Тому перерви між уроками і виконанням домашніх завдань робляться для відпочинку, а не для підготовки до наступного уроку. Досвід переконує, що кращою підготовкою молодших школярів до уроку є активний відпочинок на перерві;
·                   по-п’яте, фізкультурно-оздоровча діяльність у позаурочний час сприяє забезпеченню необхідного рухового режиму.
В дослідженні нами були використана широко відома практикам методика О. Дубогай щодо з’ясування динаміки змін у фізичному стані учнів під впливом динамічних, веселих шкільних перерв з музично – ритмічним супроводом. Зазначимо, що одержані при цьому дані в основному перегукуються із узагальненням автора методики.
У своєму дослідженні ми керувались судженнями науковці[] про те, що родини і школи на етапі сьогодення треба розглядати як реалізацію зв’язків і відносин державної установи та малої групи, головна мета якої – соціалізація дитини. Її основа – взаємозв’язок загального і специфічного у виховній діяльності: кожна із сторін, що бере участь у взаємодії своїми засобами допомагає іншій найповноцінніше реалізувати її функції, збагачувати виховний потенціал іншого суб’єкта виховання.
Аналіз літератури дозволяє нам дійти висновку, що взаємодія родини школи у фізичному вихованні дітей є передумовою функціонування системи фізичного виховання школярів, яка передбачає єдність дій спрямованих на здійснення фізичного виховання учнів і виражається в наступності, підтримці та закріпленні всього тог, що відноситься до проблем здоров'я і фізичного розвитку школярів.
З огляду на завдання нашого дослідження було проведене анкетування батьків і учителів для того, щоб вивірити факт у розв’язанні питань фізичного виховання молодших школярів (див. додаток анкети).
Аналіз опитування засвідчив з одного боку про недостатній рівень взаємодії родини і школи у фізичному вихованні сучасного школяра, а з другого, про нагальну потребу родини у співпраці з школою, наявність у неї суттєвих забруднень у розв’язанні локальних проблем стимулювання фізкультурно-оздоровчої діяльності дітей задля покращення їх фізичного стану. Це спонукало нас до визначення таких форм роботи з батьківською громад кістю, як: педагогічна школа для батьків, батьківські збори та родинні виховні заходи фізкультурно-оздоровчого спрямування (див. додаток).
При цьому вважається за доцільне наголосити, по-перше, на тому, що процесуальні особливості взаємин школи і родини відрізняються новизною, неординарністю, гнучкістю.
Отже, створюючи педагогічну школу для батьків учнів експериментальних класів, ми переслідували (поряд з іншими) й таку двоєдину тему: допомогти родинному оточенню дитини осмислити молодшого школяра до власного здоров'я в контексті найбільш вагомих особистісних якостей і забезпечити поетапне, безперервне набуття батьками системи необхідних і достатніх знань, умінь і навичок сімейного виховання дітей взагалі, і їх фізичного розвитку, зокрема.
Експериментальна робота показала, що планування педагогічної школи батьків доцільно узгодити з концепти кою запитів відповідного контингенту слухачів, задля чого практикувалось систематичне попереднє анкетування батьків, що дало можливість визначити педагогічно доцільний зміст і обсяг матеріалу занять, обрати оптимальні методи і ефективні форми занять.
Додамо, що дбаючи про реалізацію дослідницьких завдань, в програму школи для батьків було закладено блок – «Результати, що прогнозуються».
Запропонована нами тематика педагогічної школи для батьків відзначалась гнучкістю. На певних етапах функціонування цієї школи вносились корективи у відповідальності до рівня педагогічної освіченості батьків, бажання батьківської аудиторії, актуальних завдань, які вирішувала родина і школа на даному етапі. Заняття педагогічної школи проводилися у чітко визначений час (перший або останній четвер кожного не канікулярного місяця). У змісті занять особливий акцент було зроблено на надання знань з етнопедагогіки як живого джерела, яке здатне задовільними прагнення батьків здобути знання з фізичного виховання дітей у українських сім’ях, перевірені досвідом багатьох поколінь, наприклад: « Ми і наші діти: із скарбниці родинної педагогіки», « Здоров’я формується з дитинства «.
Успішному прощенню занять з батьками сприяли виставки педагогічної літератури, дитячих малюнків і виробів на спортивну тематику, папки – пересувки, рукописні журнали « Сім’я і школа», перед перегляд кінофільмів, концентри дитячої самодіяльності з спортивними виступами, тематичні виступи батьків із досвіду фізичного виховання дітей у сім’ї.