Романтичні традиції виконують важливу роль в російському пейзажі середини XIX ст., особливо в пейзажах М.Н. Воробйова і маринах І.Д. Айвазовського. Інтерес до пленеру, прагнення до філософського осмислення природи яскраво виявилися в пейзажних етюдах А.А. Іванова ("Вітка"). Розквіт реалістичного пейзажу пов'язаний з діяльністю передвижників. Він набуває епічного розмаху в полотнах І.І. Шишкіна, ліричної насиченості у А.Д. Саврасова ("Граки прилетіли", 1871), напружено-драматичного відтінку у Ф.А. Васильєва ("Перед дощем", 1869). Цілий етап в розвитку ліричного пейзажу склала творчість І.І. Левітана ("Березень", 1895; "Весна. Велика вода", 1897), що нерідко підіймався до піднесеного соціально-філософського тлумачення пейзажного мотиву ("Над вічним спокоєм", 1894).
Пленерний живопис, інтерес до мінливого світлоповітряного середовища яскраво виявилися в творчості майстрів імпресіонізму. Вони "портретували" не тільки сільську, але і міську місцевість, створили багатогранний і динамічний образ сучасного міста ("Бульвар капуцинів в Парижі" К. Моне). Майстри постімпресіонізму змінюють принципи імпресіоністів. П. Сезанн утверджує монументальність, первісну силу природи ("Гора Сент-Віктуар"), а В. ван Гог наділяє пейзажні образи тривожним, нерідко трагічним емоційним значенням ("Червоні виноградники в Арле", 1888) [12, 19].
У мистецтві XX ст. визнаними майстрами пейзажу стали художники, що спираються на реалістичну традицію світового мистецтва (Р. Кент і Е. Уайєт в США, Р. Гуттузо в Італії, живописець А. Наматжіра в Австралії і ін.) [63, 51].
Для жанру пейзажу, що розвинувся на теренах колишнього СРСР, властиві життєстверджую і образи, що оспівують красу рідної природи і красу перетвореної працею людей землі. Вже в 1920-і рр. зародився індустріальний пейзаж (Б.Н. Яковлєв "Транспорт налагоджується", 1923), виник тип пейзажу із зображенням пам’ятних місць. У 1930-1950-і рр. були створені узагальнювальні пейзажі нової держави (У. Тансикбаєв "Ранок Кайрак-Кумської ГЕС", 1957; Ю.І. Піменов "Нова Москва", 1937, й ін.). Вражаючі образи природи створили Л.І. Бродська, А.М. Грицай, Н.М. Ромадін в Росії, З.А. Чуйков в Киргизії, І.І. Бокшай, А.А. Шовкуненко, Н. Яблонська на Україні, Т.Т. Салахов в Азербайджані і ін. Активно працюють у області пейзажу В. Вітрогонський, Р. Зазаров, А. Пантелєєв (індустріальний і міський пейзаж), Е. Калнинь (марина) [12, 46].
У пейзажі порівняно з натюрмортом, інтер'єром, портретом інші вимірювання простору й масштабності. Перед живописцем (графіком) відкриваються великі простори, багатоплановість (глибина точки зору), багата різноманітність форм, величин, кольорів, незвичність і постійна зміна освітлення, атмосферних явищ. Уміння розібратися в своїх враженнях від пейзажу, знайти в ньому найцікавіше, головне, відібрати потрібні деталі (а їх в природі дуже багато) і підпорядкувати їх цілому - завдання важка навіть для досвідченого пейзажиста.
При роботі над натюрмортом, інтер'єром натура весь час залишається нерухомою, освітлення і світлоповітряне середовище в приміщенні відносно постійні (особливо якщо вікна виходять на північ), об'єкти натури знаходяться поряд з художником, простір неглибокий, добре видно форма, пропорції, колір, матеріальність предметів, окремі деталі. У цих жанрах увага і живописний інтерес художника в основному зосереджуються на характері форми, матеріалу, тонально-колірному моделюванні, колірному рефлексному взаємозв'язку предметів. Завдання передачі світлоповітряного середовища, перспективних ефектів не виключається, але і не очолює. У живописі пейзажу, навпаки, увага художника спрямована головним чином на вирішення завдань передачі простору, стани освітлення, атмосферних явищ і впливу всього цього на наочний світ пейзажу.
Різні пори року, частини діб, сонячне або місячне світло, вітер (слабкий або сильний) - все це справляє величезний вплив на вигляд природа і здатне дуже швидко перетворити пейзаж до невпізнання (наприклад, гроза, що насувається, спалахи блискавки, ураган, схід або захід сонця) [25, 45].
Природні явища, впливаючи на загальний стан пейзажу, викликають у нас у відповідь відчуття - тривогу, страх, печаль, радість і т.п. Тому в пейзажному живописі важливо вірно передати стан освітленості, атмосферні явища, простір і викликати тим самим у глядача відповідні відчуття. Саме пейзаж, як ніякий інший жанр, здатний збудити гаряче, пронизливе відчуття любові до рідної землі. Він виконує величезну роль в патріотичному, етичному, естетичному вихованні людини.
У живописі пейзажу художник має відносну свободу в колористичних пошуках, трактуванні емоційних переживань при сприйнятті пейзажу. Проте, за словами Д.Ф. Юона, в зловживанні цією відносною свободою прихована "небезпека творчого зубожіння або безвідповідальності мистецтва". У "Замітках пейзажиста" В.В. Мешков відзначав, що, працюючи над картиною, він завжди піклувався про матеріальність форми. "Камінь повинен бути каменем, - пише він, - а не просто колірним позначенням, і добре, коли глядач може зрозуміти, граніт це, вапняк або пісковик. Треба помітити, що в молодості, не без впливу певних художників, я вважав поняття матеріальності застарілим поняттям. На щастя, я скоро відмовився від цього шкідливого твердження. Узагальнити в картині - не значить відмовлятися від прагнення до досконалості форми" [36, 27].
Саме конкретність пейзажного живопису, матеріальність форм, кольори відрізняють картини А.К. Саврасова, І.І. Левітана, А.І. Куїнджі, М.М. Ромадіна, В.Н. Бакшеєва, Д.Ф. Юона, О.М. Грицая і інших майстрів реалістичного пейзажу. У роботах цих художників конкретність виразу ліричного, поетичного сприйняття природи досягається завдяки матеріальній визначеності її зображення.
Робота над пейзажем, як і робота над фігурою, портретом, вимагає від художника уміння вільно малювати і писати фарбами. Інакше утруднення в передачі живописно-пластичних якостей натури змушують художника зображати предмети приблизно, декоративною плямою. Так, іноді в етюдах зображаються хмари, дерева, тварини, люди і т.д. Проте зображення в пейзажі названих предметів і об'єктів - це не тільки живописне завдання. Це органічне завдання для створення образу природи. Та й живописне завдання важко вирішити, якщо, наприклад, поганий попередній малюнок [66, 191].
Разом з тим малюнок в пейзажі не слід розуміти і як прагнення до графічності, жорсткості зображення. Наприклад, картини І.І. Левітана "Свіжий вітер", "Березовий гай" не графічні, але намальовані дуже переконливо. От чому пейзаж треба не тільки вчитися писати, але і малювати - графітним і кольоровими олівцями, пір'ям, вугіллям, сангіною, працювати в гравюрі і т.п. Різноманітність техніки, матеріалів в роботі над пейзажем широко застосовували І.І. Шишкін, І.І. Левітан [50].
Живописці-початківці повинні вивчати природу у всіх її проявах, постійно розвивати і накопичувати запас спостережень і уявлень про неї. Треба всебічно аналізувати різні явища, об'єкти, деталі, елементи пейзажу, як окремо, так і у взаємодії з навколишніми предметами, освітленням, середовищем. Треба вивчати гармонію кольору, форм, деталей навколишнього світу, писати тривалі і короткочасні етюди в різну пору року, дня і стану погоди, робити нариси і зарисовки як з окремих елементів пейзажу, так і з "панорамних", "картинних" видів.
"Пейзаж, - пише відомий художник-педагог А.М. Дубінчик, - це сповідь художника. І він не може не бути поетом. Поезія - стан, в якому він живе, і живе постійно, якщо він дійсно художник. Схвильованість - ось що виявляється в картині… Холодне мистецтво мертве. Не можна імітувати відчуття, вдавати, що переживаєш..." [39, 3].
У "Замітках пейзажиста" В.В. Мешков відзначав, що А.І. Куїнджі, побачивши схід місяця, не витримав і розплакався.
B.К. Бялиніцький-Біруля на дев'ятому десятку років життя з трепетним хвилюванням і юнацьким захопленням роздивлявся, а потім писав кущі в саду. "Адже етюди писати, - відзначав Мешков, - це не дрова колоти. Там може вистачити тільки уміння добре і швидко наколоти, так по нозі не потрапити, а тут серце потрібне. Без серця яка ж поезія, що це за поет, якщо він не закоханий, і що це за пейзаж, якщо автор його не поет?" [38, 8].
Працюючи над пейзажем, не можна його "змальовувати". Пейзаж вимагає від художника поетичного відношення до дійсності. Живописець передає не тільки видимий "наочний сюжет", красу пейзажу, але і той настрій, який викликав в його душі мотив, що зображається. Якщо ж він залишив художника байдужим, то це неминуче виявиться і в етюді, який буде порожнім, холодним, хоча зовні, в технічному відношенні, може бути виконаний достатньо упевнено. Д.О. Саврасов, І.І. Левітан, А.І. Куїнджі, В.Н. Бакшеєв, З.А. Герасимов підкреслювали, що природу, її поезію, красу осягнули любов’ю, захопленим ставленням і поклонінням перед нею. У цьому вони бачили першооснову, запоруку успіху в роботі над пейзажем. Без цього не може бути істинного художника-пейзажиста.

1.2 Сутність та основні образотворчі засоби живопису

Існує кілька видів мистецтва: література, музика, образотворче мистецтво, театр, кіно, хореографія, архітектура, декоративне мистецтво й інші. Специфіка кожного виду мистецтва в тому, що воно особливо впливає на людину своїми специфічними художніми засобами й матеріалами: словом, звуком, рухом, фарбами, різними природними матеріалами. Музика, наприклад, безпосередньо звернена до музичного почуття людини. Скульптура торкається інших струн людської душі. Вона передає нам наочно об'ємну, пластичну виразність тіла. Вона впливає на здатність нашого ока сприймати прекрасну форму.
Про вплив живопису на людину можна судити з конкретного прикладу. Приведу уривок із книги Е. Ротенберга "Мистецтво Італії". "Живопис звернений до нашого почуття форми й кольору. Споглядаючи мальовниче полотно, скажемо "Сікстинська мадонна" Рафаеля, ми не тільки помічаємо загальний колорит, розподіл кольору, гармонію тонів, їхню взаємну врівноваженість, але стежимо за композицією, розташуванням фігур, точністю й виразністю малюнка. Усе це разом дає нам реальну можливість наблизитися до збагнення змісту картини, творчому співпереживанню. Ми зауважуємо, що у всій фігурі мадонни є якась тривога, що погляд її важко вловимий, що дитина серйозна. Мадонна начебто стоїть на місці і йде вперед одночасно" [12, 62].
І все-таки композиція картини гармонійно врівноважена, збережене відчуття гармонії людини з світом і бачення людини як центру природи. І ми розуміємо, що перед нами одне з найглибших і прекрасних втілень теми материнства. А тривога, що вгадується нами в очах мадонни сприймається як передчуття майбутньої трагічної долі сина, якого мадонна несе в жертву людям… У русі її рук, що несуть дитину, угадується інстинктивний порив матері, що притискає до себе дитину, разом з тим не відпускає відчуття того, що син її не належить їй.
Кожний вид мистецтва й мистецтво взагалі звернене до будь-якої людської особистості. А це припускає, що кожна людина може зрозуміти всі види мистецтва. Педагогічний зміст цього ми розуміємо в тому, що не можна обмежувати виховання й розвиток дитини лише одним видом мистецтва. Тільки їхня сукупність може забезпечити нормальне естетичне виховання.
Живопис називають першим серед образотворчих мистецтв. Колір - головний її виразний засіб. У живописному творі глядач раніше сприймає колорит картини, її колірну гаму [12, 4].
Колір основний, але не єдиний засіб художньої виразності. Є ще лінійна композиція і світлотіньове рішення, або тон. Тон картини - це міра світлоти її колориту. Бувають твори як би виткані з світла, тобто світлі по тону (наприклад, "Дівчинка з персиками" В. Сєрова) і темні ("Тройка" В. Перова). Колорит і тон картини звичайно виражають основну її ідею. За задумом В. Сєрова світлий загальний тон полотна "Дівчинка з персиками" повинен передавати яскравий внутрішній світ підлітка, що стоїть на порозі дорослого життя. Глухі і неяскраві відтінки картини "Тройка" образно розкривають безрадісне існування маленьких трудівників.
Бувають картини і іншого типу - без сюжету: пейзажі, натюрморти, портрети. Наприклад, художник написав натюрморт - букет бузку або яблука. Деякі глядачі вважають, що тут немає ідеї. Це глибока помилка. Не можна плутати поняття "сюжет" і "ідейність". Безумовно, про сюжет ідея реалізовується ясніше. Але відсутність сюжету ще не означає того, що картина не має ідеї. У безсюжетній картині ідея виражається не прямо і безпосередньо, а тонше, специфічніше. Натюрморт, що зображає яблука, може виражати ідею великої родючості і щедрості землі. Пишний букет бузку може розкривати пору розквіту сил людини [36, 12].
У живописі важливу роль грає техніка виконання. За час тривалого розвитку цього вигляду мистецтва було розроблено багато прийомів малювання. Переважання в роботі тих або інших прийомів залежить від темпераменту художника, його світогляду і т. ін.
Живопис поділяється на монументальний і станковий. Монументальний живопис - це розпис будівель як зовні, так і всередині, тісно пов'язаний із архітектурою. Створюючи монументальні розписи, необхідно враховувати розміри площин, на яких буде вміщуватися живопис, масштаб зображень, кут зору глядачів. У монументальному живописі відображаються основні ідеали суспільства, його прагнення, мета, головні історичні події і т. ін. [56, 58].
Станковий живопис, як правило, не пов'язаний з архітектурним ансамблем. Він існує самостійно. У клубах, Будинках культури, учбових закладах, житлових приміщеннях - скрізь можна зустріти станкові твори, виконані на спеціальних мольбертах (станках, звідси і відбувається назва "станковий живопис"). Станковий живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, батальний, портретний, пейзажний, анімалістичний і натюрмортний [64, 101].
Кольори, як відомо, мають дуже сильну дію на психіку людини, тому певні кольори, їх взаємодія, певні композиційні розміщення мають сильну дію на відчуття, сприйняття людини.
Отже, коли мова йде про живопис предметний, або реалістичний, то ми будемо говорити про форму і матеріал предметів, які сприймаються нами завдяки світловим і кольоровим різноманітностям. Щоб правдиво зобразити натуру, треба правдиво побудувати форму, точно передати перехід світла і кольору на кожній об'ємній формі.
Живопис - це виконане фарбами за відповідними законами зображення явищ життя і природи. У живопису використовуються різноманітні фарби - олійні, гуаш, акварель, темпера і ін. [38].
При всій різноманітності барвникового матеріалу принципи реалістичного живопису одні й ті ж. Зображення фарбами, що ґрунтується на визначенні та передачі кольорових і тональних відношень, мають загальні для всіх технік закономірності.
Фарби, що використовуються в живопису, мають у основі одні й ті ж пігменти, а розрізняються тільки в'яжучими речовинами. Олійні фарби - це пігменти, перетерті з льоновою олією, акварель - це ті ж пігменти (тобто кольорові порошки), але більш тонко перетерті з рослинним клеєм або медом, гуаш - пігменти, перетерті з клеєм і білилами, темпера - з емульсією, пастель - це пігменти з клеєм, спресовані у вигляді стержнів.
Олійні фарби мають перевагу над аквареллю, гуашшю і темперою, в першу чергу, в тому, що не міняють тону і кольору при висиханні, що дає можливість точно передавати тональні і кольорові відношення натури. Олійні фарби зручні для тривалих живописних завдань, можна змивати невдалі місця, перемальовувати їх по багато разів, використовувати різноманітні технічні прийоми - малювання дуже розрідженими фарбами або густими фарбами, накладаючи їх на потрібні місця рельєфно мастихіном, використовувати лесування і виконувати односеансові етюди методом "алла пріма" [61, 88].
Перші відомості про олійний живопис відносять до 1410 року і винахідниками вважаються художники з Фландрії - брати Ван Егіки. До них олія використовувалася для виготовлення лаків, якими покривалися живописні твори, виконані темперою. При олійному живописі треба притримуватися певної технології і особливо важливо підготувати основу для живопису, тобто картон, папір, холст чи просто стіну. Для цього розроблено цілий ряд спеціальних сумішей, або ґрунтів.
В живописі використовуються декілька технічних методів. Найбільш розповсюджені такі:
1) Одношаровий живопис, який ще називається "алла пріма", по мокрому шару фарб, коли етюд виконується в один чи декілька сеансів, але швидше, ніж фарби встигнуть висохнути. У технічному відношенні цей метод є найкращим, тому що живопис при висиханні зберігає свою первісну свіжість і фарби не тьмяніють. Щоб у тривалій роботі можна було закінчувати її по мокрому, треба використовувати фарби, які повільно сохнуть, наприклад, цинкові білила. У проміжки між роботою етюд поміщують на холод, в темноту, не допускають свіжого повітря.
Живопис "алла пріма" можна проводити способом накладання окремих мазків фарб один до одного, доки не буде покрита вся поверхня холста. Тіні прокладаються рідкими прозорими фарбами. Найбільш яскраві кольори малюємо пастозно (грубим шаром, майже рельєфно). Так малювали і наші художники, і художники Заходу. Живопис "алла пріма" починають рідкими фарбами, подібно до акварелі, розводячи фарби скипидаром. Прокладка робиться широко, великими відношеннями. Зробивши підмальовок проводять роботу далі, уточнюють форми, прокладають тіні, уточнюють малюнок [64, 57].
2) Другий метод - це багатошаровий живопис і використовується в тих випадках, коли робота над етюдом чи картиною не може бути закінчена по вологому шару фарб і продовжується після утворення на ньому висохлої плівки. Багатошаровий живопис можна проводити від початку і до кінця олійними фарбами, або змішаним способом - спочатку виконують підмальовок аквареллю або темперою, а потім працюють олійними фарбами [35, 12-13].
Підмальовок в живопису - це перший шар живопису, який дає можливість у короткий час продовжувати більш детальну роботу над живописом. Якщо підмальовок зроблено темперою, то перед роботою олією його треба закріпити чотирипроцентним розчином желатинового клею і покрити дамарним чи мастичним лаком. Найчастіше підмальовок в олійному живописі виконується олійними фарбами "впритирку", розведеними скипидаром. В олійному живописі для того, щоб фарби мали найбільше звучання - яскравість, глибину і прозорість, користуються методом лесування. Цим методом переважно користувалися художники Ренесансу і інших країн середньовіччя [45, 17].
В живописі в більшості випадків над етюдом ведеться робота від темного до світлого. Спочатку прокладаються темні місця, тіні, які дають звучання всій картині." Я завжди починай з тіней, - говорив Коро, - і це логічно, тому що те, що нас вражає більше всього необхідно передати в першу чергу". Закінчуючи роботу над живописом треба провести узагальнення, привести все до цільного сприйняття. Щоб побачити в натурі загальне, потрібно на неї дивитись цілісно, намагаючись бачити все відразу, а не по частинах.
Наш зір не сприймає одноразово чітко, виразно предмети на різних планах. Об'єкти на які ми спрямовуємо свій погляд, ми бачимо більш чітко, все інше, слабше, розпливчасте. У закінченому живописному етюді не може бути однакових за кольором і світлості місця - повинно бути одне найбільш світле і одне найтемніше місце. Решта всі тони розміщуються між цими крайніми по силі тонами. "У моїх картинах завжди є світла точка, але вона єдина. Ви можете помістити її куди завгодно: в хмару, у відбиток на воді чи ще кудись, але допустимий тільки один тон цього вальора" - говорив Коро [12, 32].
У живописі застосовуються природні і штучно виготовлені мінеральні барвники. Натуральні мінеральні барвники найміцніші і найстійкіші до світла. До них відносяться золотисті, жовті світлі і темні охри, натуральні сангіни - рожеві, червоні, темно-червоні, коричневі, зелені і чорні землі. Перепалювання натуральних кольорових земель дає палену сієну, палену умбру, палену охру. Крім цих пігментів в олійному живописі використовують штучні поєднання різних металів і мінеральних речовин. До них відносяться: жовті і червоні кадмії, сині і фіолетові кобальти, ізумрудна зелень, окисли хрому, жовті, оранжеві, червоні і коричневі марси, коричневий ультрамарин, церумум, свинцеві і цинкові білила. Застосовуються барвники і органічного походження: краплак, палена кістка, персикова і виноградна чорна. У нас донедавна в основному використовувались олійні фарби ленінградського виробництва, а також подольські (з Підмосков'я), на Україні такого заводу не було і немає. Проте все частіше можна у нас зустріти фарби з Західної Європи - Франції, Голландії. Велике значення має правильний вибір основи під живопис, це впливає і на якість живопису, свободу і легкість роботи, організацію колориту і довговічність живопису [47, 24].
Основа - це матеріал, фактура, грунт, вона повинна відповідати вибраній художником техніці і методам живопису. Основою під олійний живопис є холст, картон, папір, оргаліт, текстоліт, склотканина, метал, дерево, скло і т.д.
Для живопису рекомендується брати грубі і середні конопляні і лляні холсти. Рівномірна зернистість їх, створює гарну, звучну кольорову поверхню. Невеликі етюди малюють на мілкозернистих холстах, для робіт великих - крупнозернисті холсти. Для ґрунтовки холсти натягують на спеціальні підрамники або просто на підлогу. Ґрунтовку проводять у декілька шарів [60].
В останній час користуються синтетичними ґрунтами на основі емульсій ПВА. На просохший, проклеєний розчином ПВА (1 частина клею ПВА на 1,5 частини води) холст чи картон наносять пензлем або щіткою ґрунтовочну масу (1 частина ПВА, 2 - 4 частини води, 1,5 частини крейди, 1,5 частини сухих цинкових білил).
Темпера (лат. temperare - змішувати, з'єднувати) є одним з найдавніших способів живопису. До вдосконалення олійних фарб в ХV ст. братами Ван Егінами, яєчна темпера була найбільш розповсюдженим видом живопису в Європі. Темперою малювали такі знамениті художники Ренесансу, як Джотто, Мазаччо, Батігеллі та ін. Темперний живопис - це живопис, виконаний фарбами, де барвники розведені на натуральних або штучних емульсіях. Емульсія - це така суміш, яка складена з 2-х речовин чи рідин, які між собою не змішуються, а найдрібніші частинки однієї вкраплено в іншу. Кожна емульсія складається з трьох елементів: води, клею різних видів - желатин, казеїн, яйце, декстрин і ін. та олії чи бальзаму. Від складників і назва темпери - яєчна, казеїново-олійна, полівінілоацетатна і т.д. [20, 51-52].
Темпера розводиться водою, тому в живописі нею можна застосовувати техніку властиву акварелі, гуаші. Темперою можна малювати рідкими сумішами способом лесування, так і густим пастозним, як у олії, методом живопису. Можна вести багатошаровий живопис, або прокладати його окремим мазками. У короткочасних етюдах колір бажано брати відразу у повну силу, без додаткового малювання. Головна трудність цього живопису в швидкому висиханні фарб, це утруднює перехід від одного тону до іншого, і важко тонко моделювати форми. При висиханні темперні фарби трохи світліють, особливо це помітно в темних тонах, тому перед черговою роботою треба попередній живопис змочити водою (все, що намальовано раніше), це полегшить попадання в початковий тон і затримає швидке висихання. Завдяки своїм унікальним живописним якостям яскравості, звучності, покривчатості - вони дуже добрі для робіт декоративного і монументального характеру.
Темперний живопис зберігається багато століть і при цьому не втрачає своєї яскравості і свіжості. Техніка темперного живопису широко використовується в станковому й монументальному живописі, в оформлювальних і графічних роботах. Висохлий живопис можна покривати лаком, що дає йому більшу глибину, блиск, звучання фарб і одноразово зміцнює поверхню і зберігає від забруднення і вогкості. Покривати можна і іншими сумішами, наприклад, білий віск, скипидар і невелика кількість смоли [19, 32].
Основою під темперу беруть міцний папір, картон, заґрунтований холст. Кращий ґрунт під темперу - емульсійний. Ґрунт повинен бути міцний, щоб не розчинявся водою.
Пастель (від італ. pasta - тісто) - це сформовані у вигляді паличок або олівців порошки пігментів. Для розбілу кольору кожного пігменту беруться білі наповнювачі - крейда, магнезія, каолін, тальк. Деколи, щоб ці стержні не ламались додають у малих кількостях клей. У цьому відношенні пастель може бути твердою, середньої м'якості і м'якою.
Перевага пастелі перед іншими видами живопису в великій свободі роботи: не потрібна сушка, пастель не міняє кольору, не тьмяніє. Пастель можна знімати ганчіркою, перемальовувати цілі шари, будь-коли припиняти і починати роботу. Вона допускає накладання найтонших шарів, шляхом розтирання фарби на основі пальцями, розтушовці куском замші чи ватним тампоном. При цьому ножна досягти найтонших переходів кольорів і тонів. Не рекомендується терти папір резинкою, там пастель буде виділятись. Пастеллю можна накладати мазки, штрихи, плями не тільки тонким шаром, а і пастозно [12, 37].
На відміну від акварелі, пастель не прозора, або малопрозора, має бархатну поверхню, сильний тон і мало вицвітає. Для роботи використовують заводські набори по 50, 100 і більше кольорів. Кольори ті ж, що і в інших фарбах. Пастеллю працюють на папері, картоні чи холсті. Папір і картон повинні бути шероховатими, з рельєфною поверхнею, добре тоновані відповідним тоном. Для пастелі часто готують спеціальний ґрунт з додаванням товченої пемзи. Дуже добре попередньо промалювати етюд аквареллю чи темперою. По цьому підмальовку, по уже вирішеній кольоровій основі прокладають пастель, моделюючи форми, посилюють колорит, залишаючи місцями недоторканою акварель.
Підібрати необхідні відтінки кольорів досить складно, тому кольори треба змішувати. Саме завдяки змішуванню і розтиранню можна досягнути найтонших переходів від тону до тону. У пастелі можна використовувати не тільки механічне змішування фарб, а і оптичне. Так працюють мазками чи штрихами, розміщуючи колір до кольору не змазуючи їх і не розтираючи фарбу. Існує і багатошаровий спосіб роботи пастеллю. У цьому випадку кожний шар живопису закріплюється фіксативом (казеїновий фіксатив, розчин целулоіду в ефірі та ін.), поступово посилюючи темні місця. На світлі місця і бліки пастель наноситься пастозно. Для кращого збереження пастелі її закріплюють різними фіксативами (клей, лак і ін.). Але фіксатив дещо знижує художні якості пастелі [38, 37].
На шероховатому ґрунті пастель тримається міцно і закріпляти її не обов'язково. Для зберігання і виставок її поміщують в рамку під скло, де між етюдом і склом робиться прокладка з картону чи фанери, яка не дає дотикатись етюду зі склом.
У гуаші застосовуються ті ж барвники, що і в акварелі, частіше ті, що мають велику покрівельну щільність. Важливу роль у гуаші відіграють білила, які використовуються не тільки в чистому вигляді, а практично присутні в усіх фарбах. Тому після., висихання вони дуже світліють. За густиною гуаш - це пастоподібна маса, яка випускається найчастіше в скляних чи пластмасових банках, щоб фарба не висихала після початку роботи її заливають водою і гліцерином. В'яжучими речовинами в гуаші є різні клеї, це гуміарабік, декстрин, вишневий клей або мед. Гуаш для живопису випускається в наборах. Для декоративних і оформлювальних робіт гуашеві фарби можна виготовити самостійно.
Насамперед холст треба проклеїти і висушити, потім 2 - 3 рази поґрунтувати. При виконанні живопису гуашшю, а це переважно графічні і декоративні роботи, найцінніше те, що поверхня покривається рівним матовим, бархатистим шаром, чого неможливо досягти в акварелі. Після висихання фарби дуже світліють, важко передбачити, який тон буде після висихання, тому виконувати складні живописні роботи гуашшю дуже складно. Лесування в гуаші не застосовується. Живопис гуашшю ведеться в основному кольоровими плямами [47, 64].
У роботі над етюдами пейзажу і натюрморту можна малювати мазком, створюючи гру кольорових плям при виявленні форми предметів. При цьому можна використовувати різні прийоми. Покриття тонким шаром можна поєднувати з пастозними, рельєфними покриттями окремих місць, широкий мазок і кольорові площини з дрібними мазками для виявлення якоїсь деталі.
Багато художників створили в техніці гуаші різноманітні твори, навіть портрети, але в цих роботах дуже узагальнені широкі плями світла, півтону і тіні та більш детально вимальовані головні елементи (очі, ніс, рот і т.д.). В акварельних роботах часто застосовують гуашеві білила, де акварель можна змішувати з білилами і малювати натюрморти, пейзажі.
У декоративних композиціях гуаш дає можливість наперед приготувати кольорові суміші в окремих банках, випробувати їх на висихання, а потім вести роботу, знаючи результат [11, 36].
Отже, щоб створювати картини значимі за змістом і прекрасні за формою, треба навчитися передавати засобами живопису предмети оточуючого нас світу, їх форму, колір, світло, матеріал, простір, взаємовідношення кольорових мас. Художники-реалісти виходять з тої матеріалістичної установки, що всі предмети оточуючого нас світу створені з якогось матеріалу, мають форму, світло і знаходяться в умовах реального простору. Уміння правдиво і грамотно передавати видимі властивості предметів в просторі - необхідні умови реалістичного живопису.

1.3 Особливості ознайомлення молодших школярів із творами живопису

Проблема залучення молодших школярів до мистецтва живопису в умовах сучасного розвитку освіти є вкрай важливим напрямком педагогіки і має ще багато недосліджених аспектів. Оскільки освіта сьогодення в царині мистецтва набула особистісно-зорієнтованого спрямування, то повноцінне художнє виховання молодших школярів неможливе без розгляду аспекту особистісно-ціннісного ставлення до мистецтва взагалі і живопису зокрема. Під поняттям „особистісно-ціннісне ставлення до мистецтва" розуміємо позицію особистості (дитини), яка складається внаслідок сприйняття творів живопису і проявляється у вираженні нею естетичних почуттів, емоцій, суджень, об’єктивної оцінки, що випливають із задоволення її духовних потреб та проявляються у прагненні до відтворення сприйнятого в різних видах художньо-творчої діяльності.
Змалку діти дуже люблять малювати. Завдання вчителя зберегти і розвинути дитячу активність, виховати працьовитість. Вчитель повинен навчити дітей працювати за планом, обмірковувати послідовність виконання роботи, логічно мислити, робити висновки на підставі спостережень натури, доводити почату справу до кінця [25, 7].
На уроках малювання вивчають предмети навколишньої природи і оточення. Малювання розвиває вміння бачити і передавати на площині аркуша паперу зображення видимого. Вміння "бачити" треба розуміти не як фізичний розвиток, а в широкому розумінні: вміння бачити перспективні зміни форми, красу навколишньої дійсності, різноманітність і чарівність природи [29, 4]. Учитель повинен навчити дітей "бачити" навколишній світ. Звертаючи увагу дітей на красу природи й мистецтва, вчитель пробуджує естетичні почуття.
Головним завданням викладання малювання є навчання учнів основам реалістичного малюнка, тому вчитель будує свою роботу з учнями на спостереженні і вивченні навколишньої дійсності. Діти приходять в школу з різними навичками малювання; запас знань, образних уявлень у них дуже незначний, переважна більшість дітей не має уявлення про форму.
Тому вчитель повинен навчити дітей основ малювання, тобто вміння спостерігати, свідомо сприймати форму предметів, бачити і передавати предмети на площині; в процесі навчання розвивати естетичні почуття і художній смак дітей; навчити дітей активно сприймати навколишній світ; розвивати зорову пам'ять, образне мислення, уяву і творчі здібності. Значною мірою ці завдання можливо розв’язати під час малювання пейзажу.
Твори живопису є одним із засобів ознайомлення учнів з життям. Вони допомагають їм краще зрозуміти його. Треба ознайомлювати дітей з картинами художників, звертаючи їх увагу на реалістичність мистецтва, на майстерність художника, який за допомогою пензля і фарб уміло передає найтонші відтінки явищ природи, найглибші переживання людини [36].
У процесі естетичного сприймання об'єктів дійсності учні по-різному реагують на їх естетичні якості. Одні об'єкти зумовлюють певні естетичні судження і почуття, а інші - ні. В естетичних судженнях учнів насамперед відбивається спрямованість естетичного ставлення, вибірковий характер сприймання. У подальшому коло об'єктів, які учні вважають красивими, розширилось за рахунок того, що їх розумінню стає більш доступне прекрасне як у самій людині, так і в її праці [66, 189].
Найбільшими можливостями для формування естетичних почуттів і естетичного ставлення до мистецтва володіють живописні твори пейзажного жанру. Розвиток естетичного ставлення людей до природи позначився й на історії розвитку тих видів і жанрів мистецтва, які допомагали людям відчувати естетичні властивості природи.
Краса природи така багатогранна, що для художнього її відтворення мало самого живопису; потрібні ще література, музика та інші види мистецтва. Але серед усіх видів мистецтва в показі гармонії і досконалості природи одне з основних місць належить живопису [34, 51],
І мабуть тому, коли ми дивимось на залиті місячним сяйвом стіжки сіна на луках, мимоволі спадає на думку: "зовсім як у Левітана". Навіть ми кажемо: "левітанівський пейзаж", "шишкінський пейзаж". А це означає, що якби не було картин художників-пейзажистів Левітана, Васильєва, Шишкіна, Полєнова, Герасимова, Пластова та ін., наше сприймання рідної природи було б далеко не повним. Твори живопису виховують у нас не лише естетичні почуття, а й почуття патріотизму, навчають не лише відчувати красу рідної природи, а й любити її, гордитись нею.
Пейзаж - один з найпопулярніших серед дітей жанрів живопису, Картини пейзажистів дають людині естетичну насолоду і посилюють любов до рідної землі, до її чарівної краси. Не випадково пейзажисти, які узагальнили і як найповніше відобразили народне уявлення про природу та її красу, дістали найширше визнання: творчість їх увійшла в скарбницю світової художньої культури [50, 3-4].
Часто краса лісів особливо загострено сприймається завдяки пейзажам Шишкіна, а замріяна прозорість осені або радість блакитної весни - завдяки творам Левітана. У нескінченних змінах природи відчувається єдиний потік життя.
Важливою властивістю мистецтва є його емоційна дійовість. Наукова істина потребує розуміння, а художня істина без емоцій залишається недоступною. Отже, якщо художній твір не збуджує в людини почуття, то він не доходить до неї, не збагачує її своїм змістом.
Велике почуття, яке запалювало художника в час творчості, передається глядачеві. Це могутнє почуття правди і краси життя художник переніс на полотно. І якщо він керувався сильними, глибокими почуттями, то в картині все буде зображено точно і легко. Цю легкість і точність глядач відчує тим повніше, чим адекватніші почуття збудить у нього цей твір. Фарби, як і музика, мають емоційну силу; вони також впливають на людину заспокоюють або збуджують її почуття. Завдяки фарбам художник створює образ - мальовничий, колоритний, правдивий. Але якщо правда життя порушена, якщо якоїсь фарби художник дав трохи більше, тобто неправильно відчув різницю кольорів на світлі і в затінку, то як би він не намагався зобразити правдиво пейзаж, у нього нічого не вийде, тому що він порушив гармонію кольорів, яка існує в природі. Полотна Левітана, Васильєва та ін. захоплюють емоційно, вражають глядача саме відображенням світосяйної, барвистої природи.
Отже, емоційність картини залежить від того, як глядач відчув її колорит, який у свою чергу передає настрій зображеного. Велику роль у збудженні в глядача відповідних почуттів відіграє експресивність мови, якою подане пояснення до картини. Ось приклад розбору картини І.І. Шишкіна "Жито": "Тиша... Жаркий літній полудень. Неначе море ледь колихається безмежне поле золотого жита. Серед цього нескінченного поля в'ється: вузенька стежка до сосен, що як богатирі велично стоять на сторожі спокою". Художник відтворив картину величності, спокою, багатства рідної землі [10, 59].
Працюючи над пейзажем, художник створює образ природи, ставлення людини до природи. Пейзажний живопис розрахований не лише на відтворення тих зорових ефектів, якими нагороджує нас "байдужа природа", що сяє вічною красою. Художній пейзаж відбиває не просто ті або інші види природи, а насамперед сприймання природи людиною, певне ставлення до неї, яке завжди пов'язане з світоглядом художника, певним колом ідей, переживань тощо. Художній задум розкривається в творі з явним розрахунком на пригадування і асоціації, що повинні виникати в глядача, який сприймає пейзаж.
Розуміння творів живопису в людей різне; це відбивається і на характері їх естетичного ставлення до цих творів. Для того щоб успішно вчити дітей розуміти твори живопису, треба знати особливості естетичного сприймання ними цих творів на певних вікових етапах розвитку [57, 35].
Переважній більшості учнів початкових класів пейзажні твори подобаються своїми зовнішньо-красивими ознаками: кольором, формою, розміром. Це виявляється в судженнях дітей такого типу: "На цій картині мені подобається могутній, великий дуб". "На картині "Березовий гай" мені особливо подобається яскраво-зелена трава". "Мені подобається "Блакитна весна", дуже красиво намальовано, яскравими фарбами".
Учням цієї групи подобаються картини, намальовані яскравими, бадьорими фарбами. Вони в своїх судженнях підкреслюють естетичні властивості природи, наприклад, їм подобається те, що яскраво забарвлене: "червоні жоржини", "молода зелена травичка". Учні в своїх судженнях не говорять про почуття, проте, якщо простежити за виразами їх облич, інтонацією, то можна сказати, що вони досить емоційно ставляться до тих об'єктів, які сприймають. Така естетична реакція на колір проявляється у вигуках: "Як красиво, який колір!" [32, 251-252].
У дітей відчуття кольору - одне з найсильніших естетичних відчуттів. Почуття кольору є найпопулярнішою формою естетичного почуття взагалі. Почуття, які учні переживають під час естетичної реакції на колір, - це прості естетичні почуття, почуття естетичного задоволення.
Естетичне ставлення до кольору в них мають різні відтінки. Так, деяким учням подобається колір не всієї картини, не як певний чуттєвий тон, а як властивість окремого предмета. Для них колір є проявом певної естетичної властивості предмета, сигналом того, що цей предмет має специфічні естетичні якості: "Красиво намальована природа зелені дерева, яскраво-зелена трава", "блакитне, яскраве небо", "художник зобразив небо блакитним тому, що хотів показати красиву природу". Учениця навела цікаве пояснення своєї оцінки: "У хорошу погоду небо красиве, блакитне, мені дуже приємно, коли погода хороша". У цьому судженні учениця звертається до власного досвіду. Між почуттям приємного, радісного і ясною, сонячною погодою встановився в неї безпосередній зв'язок: блакитне небо за асоціацією, як образний вираз, ознака красивого, закріпився в її свідомості. Тому і на картині вона сприйняла блакитне небо як "красиве" [15, 42].
Інший характер мають естетичні судження інших учнів. Насамперед треба сказати про їх емоційність. Учні проймаються настроєм картини, розуміють його. "Веселі дерева на картині художника І. Левітана "Березовий гай", "Природа пробуджується з настанням весни, радіє" ("Блакитна весна" художника Бакшеєва), "На картині відчувається якесь прагнення" ("В голубому просторі" - художника Рилова) [48, 56].
Говорять учні і про свій власний настрій при сприйманні картини; "Веселий настрій збуджує "Блакитна весна". "Сумно дивитись на цю картину, навіть страх бере, така вона темна" ("Біля виру" І. Левітана). Власні почуття учні найчастіше пояснюють певними забарвленнями картини, веселим або похмурим її колоритом, причому їм більше подобаються яскраво забарвлені картини; вони говорять, що їм приємно, весело на них дивитися, що в них поліпшується настрій,
В естетичних судженнях учні намагаються дати диференційовану оцінку тим почуттям, які вони переживають. "Коли роздивляюсь картину "В блакитному просторі", у мене виникає, приємний настрій, але не веселий". Дуже часто свої естетичні почуття діти називають приємними, але дати пояснення, яке це приємне, для них важко. Особливо важко їм дати оцінку об'єкту, який збудив це приємне почуття [21, 10].
Окрему групу становлять учні, в естетичних судженнях яких особливо яскраво проглядає залежність естетичної оцінки від власного досвіду. У таких дітей естетичні переживання зумовлюються подібністю зображеного до життя. "Подобається картина, бо природа на ній зображена правдиво, як у житті". "У "Березовому гаю" берізки стоять як живі, дуже правдиво все намальовано, і мені це подобається", "Промені сонця падають так, як буває в природі", "Красиво намальоване небо, природно, бо восени воно сіре" ("Золота осінь" І. Левітана).
У цих висловлюваннях правдивість зображеного стає ніби головним критерієм естетичної оцінки. Критерії правдивості в учнів різні, у деяких оцінка правдивості базується на власних спостереженнях природи. "В голубому просторі" - лебеді відлітають на південь, вода в морі темна, мабуть, холодна, з усього видно, що осінь". "Лебеді якісь дуже великі, хоч і близько від нас, я такого ніколи не бачила, це неправдиво", "Вода в річці темна, холодна, я бачив восени річку - в неї справді така вода, це тому, що в ній відбивається осіннє небо, яке вже не таке яскраве, як літом. Зелень на деревах вже темно-бура або жовтувата - це все робить колір води в річках і озерах восени темним, сірим. Художник правильно підібрав фарби, і тому картина "Золота осінь" дуже правдива". "Зелений колір трави неоднаковий - то яскравий, то темний. Це тому, що від беріз падають тіні - я це бачив у лісі". У цих учнів естетичні судження відзначаються розгорнутістю форми. Такі учні люблять природу і відзначаються добре розвиненою спостережливістю [40, 57].
В естетичних судженнях учнів вже яскраво виявляються складні асоціативні зв'язки образів безпосереднього сприймання пейзажних творів з наявними образами уяви, а цьому сприяли власні спостереження учнів, їх знання з літератури. Так, розуміння краси прозорого, ясного неба базується на образах безпосереднього сприймання його учнями. Блакитне небо в сонячну погоду не раз вони сприймали і відчували його прозорість, височінь. При сприйманні картини в них за асоціацією виникають образи (уяви); це збагачує їх безпосереднє сприймання, робить його глибшим, естетично насиченим: "Картина подобається теплотою і світлістю фарб. Такі фарби характерні лише для хорошої погоди". У деяких естетичних судженнях проступають зв'язки естетичних переживань з прагненнями учня: "Трава така приємна, шовковиста, що хочеться лягти на неї і заснути" [10, 59-60].
Подальший розвиток естетичного ставлення до творів мистецтва проявляється в підвищенні інтелектуального компонента, у доборі об'єктів зображення, що подобаються учням. Якщо в третьокласників була лише розповідь по картині, то в четвертокласників це не тільки розповідь про те, що вони бачать (безпосередньо сприймають), а й певні міркування, пов'язані з їх знаннями. Часто це розповідь не про всі зображені об'єкти, а лише про той, який учня найбільше вразив, який найбільше подобається. Учень вибирає його з загальної композиції і починає над ним міркувати, розкривати в ряді суджень естетичне ставлення до зображеного.
Розширення розуміння учнями зв'язків між предметом і його естетичними властивостями позначається на формі естетичних суджень. Це розгорнуті судження, в яких є багато епітетів, метафор, порівнянь: "Яскрава, свіжа і приємна трава", "Ніжний, світлий і водночас яскравий колір берізок", "Ласкаве небо", "Запашна шовковиста трава", "М'яке світло". Учням більше подобаються пейзажі інтимно-ліричного і синтетичного характеру. Вони оцінюють у них не лише формально красиві елементи зображеного, а й настрій, переданий художником в його творі.
Учні насамперед реагують на колір як образотворчий засіб. Як ознака предмета колір подобається їм дуже рідко. "Подобається блакить неба". "Подобається зелень дерев" ("Березовий гай" І. Левітана).
Більшість учнів при сприйманні твору реагують спочатку на колорит, яким художник передає своє естетичне ставлення до зображеного [33, 39].
Зіставлення явищ, відображених у художніх образах, з явищами, які учні спостерігали в житті, приводить їх до розуміння характерних сторін цих явищ, що в свою чергу дає змогу виробити емоційну оцінку, аналогічну до авторської. А це важлива умова формування правильного естетичного ставлення не лише до творів мистецтва, а й до навколишньої дійсності, вироблення в учнів початкових класів правильних естетичних уявлень і оцінок.

Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота

2.1 Методика виконання пейзажу у початкових класах

Школярі, малюючи пейзаж, іноді шукають "готові композиції" в природі. Частіше це робиться під впливом бачених картин художників. Треба сказати, що "готових композицій" в природі, а також встановлених композиційних вирішень в практиці реалістичного мистецтва не буває. Навпаки, художник повинен завжди вести пошук нового в мотиві і засобах його вираження. Уміти знаходити цікаві мотиви самостійно, сприймати світ по-своєму - найважливіше учбове і творче завдання [19, 28].
Безумовно, в природі є мотиви, які виглядають ніби вже скомпонованими. Проте, щоб побачити мотив таким, потрібен великий досвід. Важливо виховувати в собі уміння помічати в непомітному, можливо, мотиві щось цікаве, красиве, характерне.
Порівняємо декілька картин відомих художників: "Граки прилетіли" А.К. Саврасова, "Жито" І.І. Шишкина, "Золота осінь" І.І. Левітана, "Ніч над Дніпром" А.І. Куїнджі. Ці картини несуть дух великого художнього дарування, внутрішньої змістовності, поетичної натхненності в прославлянні природи. На думку мистецтвознавця А.А. Федорова-Давидова, вони звучать як пісні або поеми. Буденне не тільки глибоко відчуте і відтворене, але й зведене у вищий ранг поетичного. Адже багато картин не є результатом попередніх ескізних пошуків, аналізу і синтезу обширного етюдного матеріалу. Так, картина "Золота осінь" І.І. Левітана написана за етюдом, зробленим в маєтку А.Н. Турчанінової в Тверській губернії. На пленері, з натури, за свідченням дочки А.Н. Турчанінової, Левітаном в маєтку написана картина "Березень". З натури написані картини B. Серова "Влітку", "Зарослий ставок. Домотканово".
Кожен мотив цікавий тими або іншими своїми сторонами. Наскільки вдало він побачений і переданий в етюді, визначається, звичайно, мірою таланту, художнього смаку, сприйняття художника. Буває і так, що не відразу виявляється приваблива сила звичного пейзажу. Це може залежати від пори року, стани природи, настрою художника і т.п. [28, 17].
Не слід відноситися до знайомих, можливо, вже написаним мотивам, як до непотрібного, відпрацьованого матеріалу. У багатьох художників є улюблені місця, куди вони виїжджають на етюди щорічно або навіть кілька разів в рік. І кожного разу майстру відкриваються все нові якості, грані натури, знаходиться виразне художнє трактування знайомого мотиву. Таку методику накопичення зорових вражень доцільно використати і в роботі з дітьми. Це виражається в наступному: спостереження, пошуки треба прагнути робити в різний час дня, при різному стані погоди і точках зору на натуру. У пошуках цікавого мотиву корисно пройтися по вулицях, околицях або вийти за місто, село, в полі, в ліс, на річку. При цьому дуже важливо, щоб побачений мотив чимось привернув, зацікавив дитину. Те, що привернуло увагу, стає згодом, як правило, головним акцентом або навіть композиційним центром етюду. Нерідко це є спонукальною причиною, в ім'я якої учень як професійний художник зможе писати той або інший мотив.
Для перших етюдів краще узяти мотив з ясними по тону, кольору, формі предметами і планами. На цьому етапі бажано уникати писати мотиви складними архітектурними спорудами, конструкціями, безліччю будинків, дерев, транспорту, людей і т.п.
Перш ніж почати малювати або писати пейзаж, треба добре його знать в цілому і в деталях. У жодному випадку не можна нехтувати вивченням так званого мікропейзажу (малих форм), тобто треба обов'язково малювати і писати трави, чагарники, квіти, каміння, корчі, стовбури і крони дерев, хмари в їх природному стані [35, 21].
Далі можливі завдання, в яких ставиться мета вивчити і передати, припустимо, характер, "портрет" всього дерева, його пластику, колір стовбура і віток, характер крони. Тут не виключається вимога передачі простору, матеріальності предметів, завдання цілісності зображення. У наступних завданнях можна писати окремі предмети - транспорт, дерева, рослини з яким-небудь планом (фоном) пейзажу: небом, лугом, узгір'ям, річкою і т.д. Отже, слід йти від вивчення окремих малих форм, предметів до зображення групи предметів, об'єктів в їх взаємозв'язку між собою, з навколишнім середовищем, простором, освітленням. Далі - живопис пейзажу з багатоплановим простором, передача стану освітленості, світлоповітряного середовища і впливу всього цього на наочний світ пейзажу. Зрозуміло, виконання таких вправ не виключає паралельної роботи над різними видовими етюдами (мотивами) [18, 33].
У природі є незліченна безліч різних порід дерев, чагарників, трав, кольорів і іншої рослинності. Їх форми, розміри, характер пластики, колір віток, стовбурів, листя і крони в цілому нескінченно різноманітні. В той же час вони мають характерні ознаки, за якими ми легко відрізняємо їх як взимку, так і влітку (наприклад, березу від клена або акації, сосну від верби, лопух від полину). У свою чергу кожна окрема рослина або дерево має свої відмітні ознаки, свою "особу" серед споріднених йому видів. Ці особливості рослинного світу художник повинен уміти помічати і передавати в своїх роботах.
У етюдах учнів гілки зображаються, як правило, фронтально, "розпластаними" на площині, рідко в глиб умовного простору або такими, що йдуть вперед на глядача [38].
Малювання хмар також необхідне, як і малювання наземних предметів. Хмари бувають різної форми, величини, світлоти, колірного забарвлення. Їх колір залежить від рефлексу неба, від того, над яким пейзажем на землі вони пропливають, від стану атмосфери, вечірнього або денного освітлення. Характер хмар може швидко змінюватися, оскільки вони не тільки рухаються за вітром, але одночасно змінюються по контурах. Тому необхідно запам'ятовувати первинний вид хмар і іноді по пам'яті дописувати етюд, прагнучи витримати його в тому стані, з якого починалася робота.
Не меншої уваги треба надавати зображенню води і віддзеркаленням в ній предметів, неба в різну погоду. Подібно вивченню малих форм мікропейзажу, треба вчитися малювати і писати форму, пластику, колір, рух однієї або навіть частини хвилі. Такі етюди слід робити в графічному і колірному виразі. Потім корисно написати декілька етюдів водної поверхні з хвилями [55, 82].
Особливої уваги вимагає живопис міського пейзажу. Якщо емоційний лад, припустимо, гірського, морського або просто "видового" пейзажу створюється природною гармонією форм, кольору, величин предметів, то в міському, індустріальному або сільському пейзажі багато що залежить від уміння людей створювати цю гармонію, "вписувати" в пейзаж місцевості міста чи села, квартали, вулиці, будинки, транспорт, художньо-декоративне оформлення і т.д. Місто наповнене великою кількістю транспорту з різним забарвленням, людей в різноколірному одязі, різноманітним оформленням: світловими рекламами, гаслами, плакатами, афішами, дорожніми знаками, світлофорами і т.п. Це створює своєрідний образ того або іншого міста, його емоційний настрій і разом з тим дуже великі труднощі у виборі мотиву і його зображення [15, 43].
Робота над етюдами міського пейзажу вимагає від учнів уміння малювати будинки, транспорт, вулиці відповідно до закономірностей перспективи; уміння розібратися у всьому різноманітті кольору, світла, масштабності предметів і об'єктів, уві подіти у всьому це характерне, привести зображення до цілісності і єдності. Тому випадкового в учбових етюдах теми міського пейзажу зустрічаються частіше, ніж в живописі видового природного мотиву.
Треба звертати увагу і помічати, як цікаво поєднуються форми, об'єми, матеріал, колір, масштабність будівель з легким ажурним плетінням гілок і листя дерев, як виглядають в оточенні архітектурних споруд люди, транспорт, як виглядає архітектура по відношенню до неба, деревам в різний час дня і в різних погодних умовах.
Малювання архітектури вимагає навиків зображення будівель і інших споруд, в перспективі і масштабних відношеннях [64, 27].
Отже, розглянемо методику виконання етюду пейзажу при тривалих формах роботи. Вибір мотиву зроблений. Перш ніж почати писати етюд фарбами, його треба спочатку "написати" в думці - продумати у загальних рисах його мету і завдання, відібрати головне. Необхідно визначити точку зору, лінію горизонту, вирішити, скільки місця в етюді буде відведено небу, землі або воді, деревам і т.п. При компоновці треба уникати тих положень, коли лінія горизонту ділить етюд по горизонталі навпіл або дерево, стовп, дім і інші об'єкти ділять етюд по вертикалі на дві рівні частини. Уявлення, що склалося, про майбутні завдання слід зафіксувати в етюді-ескізі невеликого розміру. У ньому більш безумовно повинні бути знайдені композиція, майбутнє колористичне вирішення етюду, намічені тонально-колірні відносини неба, землі, а також планів, крупних об'єктів пейзажу. Детальне опрацьовування, як відомо, в таких етюдах-ескізах необов'язкова.
Виконавши малюнок, можна приступати до роботи фарбами. Починати писати етюд треба із знаходження загального, головного. Деталями захоплюватися не слід. Спочатку широко прописуються співвідношення (пропорційність) води, землі, дерев, неба, і тільки тоді робиться необхідна конкретизація форми і т.д. [66, 191].
Головне - добитися гармонії цілого, співвідношення великих мас, об'єктів по тону і кольору. На перших порах вирішити таке завдання важко. Деталі можуть випадати з цілого, надавати етюду строкатості.
Виконавши прописку великих тонально-колірних відносин, можна перейти до моделювання і виявлення форми предметів кольором, особливо розташованих на першому плані пейзажу. Від сеансу до сеансу, весь час порівнюючи пропорції, можна поступово вводити і опрацьовувати потрібні деталі, не втрачаючи відчуття цілого. Треба уміти жертвувати деталлю, можливо навіть вдалою, живописною знахідкою в ім'я цілого.
Восени бажано починати етюд з яскравих місць пейзажу - оранжево-жовтої, червоної, кармінової за кольором листя дерев і чагарників, особливо освітлених сонцем. Таким чином можна відразу узяти в повну силу за кольором і світлу пляма, а до нього намітити відносини півтонів і тіньових місць. Численне яскраве листя дерев потрібно писати у загальних рисах, тобто йти від цілого, а не займатися передачею окремого листя, світлових відблисків і плям. Фарби класти тонким, можливо прозорішим шаром, щоб вони не змішувалися з іншими тонами. Взимку починати етюд краще з темних предметів - дерев, домів, машин і т.д., а потім писати сніг і небо. Така поетапність роботи дасть змогу використати з дітьми різноманітні художні техніки, різноманітні прийоми роботи фарбами.
У пейзажі повинен бути побудований і безумовно виражений простір. У пейзажі особливо добре помітно, як предмети, об'єкти, плани у міру віддалення від художника поступово ніби поглинаються повітряним середовищем. При віддаленні вони змінюються не тільки по величині, але і по забарвленню. Тому перший план пишеться, як правило, більш енергійно за кольором, контрастам, деталям, безумовно ліпиться об'єм предметів (наприклад, дерева, трава, квіти мають яскраво виражені зелені відтінки кольору) [63, 57].
У живописі подальших планів ці характеристики предметів стають менш вираженими. Віддаляючись від глядача, предмети втрачають об'ємність. Вдалині предмети здаються плоскими, з сильно зміненим власним забарвленням. Тому на полотні виконуються без моделювання форми світлотінню і кольором. Так, на дальніх планах, за лінією горизонту предмети набувають характеру плоскої плями з холодним голубуватим, фіолетово-блакитним або сірим відтінком.
Глибина пейзажного простору може бути побудована за рахунок передачі різного розташування предметів і об'єктів натури: гори, ліс, окремі дерева, чагарники, будови, стовпи, тварини, люди і т.д. частково закриваючи один одного, змінюючись у розмірах, чіткості, кольорі, тоні, будуватимуть глибину мотиву, що зображається. В результаті одні предмети сприйматимуться як ті, що стоять близько, інші - далеко. Особливе це помітно при зображенні однотипних предметів. Часто це служить порівняльною масштабною величиною для виразу того або іншого простору, значущості і величини об'єктів пейзажу.
Враження глибини простору, що зображається, досягається також за рахунок перспективних змін світла і використання ефектів освітлення. Глибина в зображенні будується іноді від порівняно світлого першого плану до затемненого дальнього або від насиченого, щільного першого плану до світлих, повітряних дальніх планів. Навчити дітей саме так зображати пейзажні твори можна різними способами. Це і спостереження, короткочасні замальовки під час екскурсій, замальовки по пам’яті чи за уявою. Одним із шляхів розуміння як простору, так і реалізації його в малюнку є ознайомлення і детальний аналіз професійних творів пейзажного мистецтва.
Порівняємо декілька творів. Так, в картині І.І. Шишкина "Корабельний гай" глибина при порівняно неглибокому просторі будується не тільки за рахунок лінійної перспективи, зміни насиченості кольору, контрастів і т. далі і за рахунок використання світла. Перший план пейзажу - річка, низький берег, порослий соснами, освітлені сонцем. Подальші плани - це чергування освітлених і затемнених сосен, невеликих плям сонячного світла на землі в глибині лісу. На грі плям світла і тіні на траві, стовбурах дерев будується глибина простору і в картині І.І. Левітана "Березовий гай" [33, 40].
Прийом чергування світлих і затемнених планів з виділенням головних об'єктів світлом для передачі простору можна бачити в картині Ф.А. Васильєва "Мокрий луг" (світлом виділений другий план пейзажу з болотом, а на дальніх планах хмари і частина горизонту).
На власне забарвлення предметів пейзажу в цілому, на його колористичне звучання великий вплив надає освітлення, стан погоди, а також колір неба, землі і т.д. Після дощу колір трави, листя дерев, кольорів виглядає яскравим, насиченим. Все сяє чистотою кольору. На заході сонця відтінки також міняються. Тому колір предметів пейзажу кожного разу повинен бути відчутий як би знову. Наприклад, зелену траву, листя дерев не можна писати тільки зеленою фарбою. Треба більше спостерігати, порівнювати, і тоді можна помітити, що зелений, а рівним чином і будь-який інший колір, нескінченно багатий і різноманітний по відтінкам. Зверніть увагу, як тонко і різноманітно написана зелена трава і листя дерев в картинах Н.П. Кримова "Біля млина", А.А. Рилова "Лісова річка", Н.М. Ромадіна "Літо", "Лісове озеро", А.А. Пластова "Сінокіс" або одяг персонажів і сніг в картині В.І. Сурикова "Бояриня Морозова" [52, 41].
Слід звернути увагу на виняткове значення неба в пейзажі. Воно визначає стан освітлення, колорит, настрій пейзажу. Порівняйте особливості освітлення, атмосферних явищ і обумовлене цим настрій в пейзажах "Принишк" Н.Н. Дубовського, "Над вічним спокоєм" І.І. Левітана, "Московський дворик" В.Д. Поленова.
Писати небо важко, це обумовлене швидкою мінливістю його стану. Інша складність полягає у тому, що небо треба писати безпомилково з погляду гармонійності тону, колориту і живописного зв'язку з масою землі. У ясну, сонячну погоду колір і тон неба різний. Ближче до зеніту небо виглядає темнішим, до горизонту світлішим. Небо в цілому легке, просторове [7, 143].
У кожному випадку настрій, стан пейзажу художник виражає відповідним живописним ладом етюду. Вивчення тонально-колірних закономірностей, особливостей різних станів природи є однією з найважливіших завдань в живописі пейзажу. І тому треба писати один мотив пейзажу в різний час дня і при різній погоді. Така методика оволодіння пейзажним живописом допомагає зрозуміти, що таке загальний тонально-колірний стан натури і її настрій, які живописні завдання повинен ставити собі художник. Знання закономірностей привчає користуватися різно-манітною палітрою фарб.
Робота над пейзажем при такій методиці може здійснюватися таким чином. Знайшовши цікавий мотив і визначивши точку зору на натуру, треба зробити малюнок, що добре пропрацював, міцний. Потім удома з малюнка зробити декілька копій-повторень. Підготувавши малюнок для майбутніх етюдів, можна приступити до роботи фарбами. Один етюд, припустимо, написати рано вранці, інший з цього ж мотиву по приготованому малюнку опівдні, третій - увечері при заході сонця, в ясну і хмарну погоду, четвертий - в дощову або туманну погоду. Необхідно писати етюди проти сонячного світла (на контражур) і за світлом, коли сонце знаходиться за спиною.
Бажано, щоб етюди писалися в один короткий сеанс (час на малюнок витрачати не потрібно - він готовий). Якщо ж етюд залишився нескінченим, то треба прийти і продовжити його в такий же час дня і при аналогічному стані погоди на наступний, або в будь-якій інший день. Корисно писати етюди з одного і того ж мотиву в різну пору року - весною, влітку, восени, взимку. Таким чином можна зібрати декілька етюдів одного і того ж мотиву, але виконаних у різний час доби, при різному стані погоди. Кожен етюд повинен відрізнятися за своїм колористичним вирішенням, настроєм, за палітрою використаних фарб. Це хороша школа майстерності пейзажного живопису. Такий наочний матеріал дасть можливість для роздумів, порівнянь, висновків, для подальшої роботи в жанрі пейзажу. Такий вид діяльності можна використовувати при гуртковій роботі з дітьми середнього шкільного віку, або ж запропонувати "сильним" учням як індивідуальне творче завдання.
Не треба закінчувати етюд удома по пам'яті, якщо таке завдання спеціально не поставлене. Етюди, якими б невдалими вони не здавалися, викидати не слід. Надалі, по мірі накопичення етюдів, порівнюючи їх між собою, можна бачити успіхи, недоробки, намічати подальші завдання для вдосконалення майстерності [18, 24-25].
Хорошою школою живопису, і зокрема пейзажу, є виставки художників. Виставки робіт учнів можна організувати як звіт за сезон - осінньо-літній, осінній і осінньо-зимовий. Ці виставки сприяють розвитку самостійності оцінок робіт, допомагають початківцям глибше усвідомити специфіку пейзажу, активізують творчу діяльність майбутніх художників.

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

З метою виявлення особливостей формування у молодших школярів навичок живопису у процесі малювання пейзажу ми провели дослідження теоретико-емпіричного характеру. Експеримент проводився у три етапи.
На першому етапі дослідження (2005-2006 рр) вивчено стан розробленості досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній та методичній літературі, проаналізовано педагогічну практику використання пейзажу як засобу формування в учнів навичок живопису, обґрунтовано об’єкт, предмет, конкретизовано завдання дослідження, розроблено методику експериментальної роботи.
На другому етапі (2006-2007 рр.) здійснено констатуючий експеримент, під час якого узагальнено зібраний фактичний матеріал з питань використання пейзажу як засобу формування в учнів навичок живопису, визначено та обґрунтовано основні показники виконання пейзажу, розроблено технологію формування навичок живопису у молодших школярів.
На третьому етапі (2007-2008 рр.) проведено формуючий експеримент, систематизовано та узагальнено результати досліджень, здійснено якісну та кількісну обробку даних, впроваджено теоретичні та практичні результати у навчальний процес початкової школи, оформлено результати наукового пошуку, визначено перспективи подальших досліджень.
Експериментальною роботою на різних етапах було охоплено 56 учнів 3-х класів (26 учнів - експериментальний клас (ЕК), 30 учнів - контрольний клас (КК)).
Зазначимо, що перелік пропонованих у процесі формуючого експерименту творів образотворчого мистецтва свідчить про їх видову. У програмах з мистецтва пропонується розвивати у молодших школярів сприймання творів живопису на основі інтеграції з іншими видами мистецтва, тобто враження дітей підсилюються відповідними музичними та літературними творами. Акцент робиться на емоційному сприйманні дітьми творів образотворчого мистецтва та формуванні в них емоційного ставлення до картин та їх змісту; розвитку здатності розуміти зображувально-виражальні засоби, що використовували художники при написанні живописних картин.
Разом з тим, є вже програми, що пропонують синтез мистецтв для більш глибокого пізнання дітьми художніх образів у музиці, живописі, графіці, скульптурі тощо. Аналіз періодичної літератури з початкового навчання, в якій постійно друкуються методичні розробки щодо естетичного виховання дітей у процесі їх ознайомлення з творами живопису, показує, що практикам пропонуються плани-конспекти спеціальних занять з образотворчого мистецтва, інтегрованих занять з використанням творів живопису, мистецькі розповіді про художників та їх картини, розроблені Н. Кир’яковою, Н. Крутенко, Н. Сідаш, Л. Сірченко, Г. Сухоруковою та ін. Отже, виявлено тенденцію посилення інтересу вітчизняних періодичних видань до висвітлення різноманітного мистецько-методичного матеріалу на допомогу вчителям початкових класів і батькам з питань ознайомлення дітей з живописом.
Зазначимо, що робота у цьому напрямку спрямована не лише на організацію спеціальних занять з ознайомлення із творами живопису, але й на створення гуртків, уявного та реального відвідування дітьми музеїв, картинних галерей. Щодо останнього, то сьогодні активно розвивається музейна педагогіка, яка бере свій початок ще з 70-х років минулого століття, а нині набула широкого застосування. Зокрема, для ознайомлення дітей з роботами вітчизняних і зарубіжних художників, особливо, якщо у місті чи в селі немає музею образотворчого мистецтва, педагоги створюють їх кшталт справжніх картинних галерей у ігрових та окремих кімнатах. З допомогою батьків збираються якісні репродукції картин відомих майстрів.
У процесі експериментального дослідження нами здійснено педагогічну діагностику сформованості навичок живопису у процесі виконання пейзажу; розроблено, впроваджено у педагогічну практику початкової ланки загальної освіти, а також перевірено ефективність педагогічних умов формування в учнів навичок живопису на уроках малювання пейзажу.
Результати констатуючого експерименту показують, що майже половина учнів, які брали участь в експерименті, має низький рівень сформованості умінь виконання пейзажу. До середнього рівня відноситься третина учнів, високого рівня досягає незначна кількість досліджуваних молодших школярів.
Оскільки найбільша кількість учнів відноситься до низького і середнього рівня сформованості умінь виконання пейзажу, то можна стверджувати про малу ефективність традиційних педагогічних умов навчання і виховання молодших школярів. Щоб підвищити її, необхідно оновлення й розробку змісту, форм і методів навчання у початковій школі спрямувати на досягнення цілісності цього процесу.
Умовою успішної реалізації завдань формуючого експерименту було залучення учнів до розуміння змісту та сутності мистецтва шляхом особистісно-емоційного сприйняття інформації та творів пейзажного жанру, а також керування художньо-творчим розвитком учнів з урахуванням вікових, індивідуальних, регіональних особливостей і необхідності формування навичок практичної роботи.
На нашу думку, безпосереднє спілкування з живописними картинами підвищує гостроту емоційних почуттів та оціночних суджень дітей. Тому ми використали поширену у початкових класах практику створення виставок картин і дитячих малюнків.
У процесі експериментального дослідження ми використали елементи особистісно-розвивальної педагогічної технології, автор якої С. Огурцова визначила особливості особистісного спілкування дітей з творами живопису [8, 9]. Узявши їх за основу, ми виявили такі типи особистісного спілкування дітей з живописом:
1) мистецтво ↔ дитина (твір живопису зацікавлює дитину, вона безпосередньо сприймає його, але у неї не може самостійно формуватись ставлення до самого мистецтва як елемента людської культури);
2) дитина ↔ мистецтво (дитина сприймає твір живопису, внаслідок цього у неї виникає бажання самій малювати, тобто створити щось подібне до того, що вона споглядала);
3) дитина ↔ мистецтво ↔ дитина (дитина сприймає твір живопису, проникається почуттями, а потім ділиться своїми враженнями з іншими дітьми);
4) дитина ↔ мистецтво ↔ педагог (дитина сприймає твори живопису, а тоді веде з педагогом бесіду за картиною, яка сприймалась нею);
5) мистецтво ↔ дитина ↔ педагог (твори живопису зацікавлюють дитину, а потім вона висловлює своє ставлення до картини, ділиться своїми враженнями в процесі бесіди з педагогом);
6) педагог ↔ мистецтво ↔ дитина (спочатку педагог знайомиться з творами живопису, а тоді, знайомлячи дитину з картинами, він ніби „підказує" дитині враження, нав’язує власну оцінку картини, техніки її виконання, виразно-зображувальних засобів, використаних художником).
Таким чином, існує багато типів спілкування дитини з живописом, та, на жаль, у сучасній практиці найбільш поширеним є останній тип, який, на нашу думку, недостатньо активізує особистісний фактор, не сприяє саморозвитку дитини. Вчитель є ініціатором оцінки творів живопису, при цьому його думка є нав’язаною дитині, так би мовити, не своєю, чужою. Тому ми більшою мірою схиляємось до типу "дитина ― мистецтво ― педагог", коли дитина сприймає твори живопису, самостійно намагається розібратись у виразно-зображувальних засобах, техніці виконання, застосованих художником, визначає настрій картини, звертається до педагога із запитаннями про незрозуміле, цікаве. У такому випадку педагог запитує дитину про її думки, судження, оцінки, повідомляє про своє розуміння авторського задуму.
Отже, наші зусилля були спрямовані на саморозвиток естетичних здібностей, збагачення духовної культури, формування особистості та розвиток творчого потенціалу молодших школярів. Йдеться про надання дитині незалежності та самостійності у проявах її почуттів та вербалізації власних суджень. Згідно з концептуальними засадами нашого дослідження розроблено педагогічні ситуації спілкування дітей з живописом, які дадуть змогу виявити характер особистісного ставлення дітей до живопису.
Ситуація 1. В класі один з кутків обладнаний шістьма репродукціями картин українських та російських художників (М. Сосенко „Хлопці на плоті", В. Власов „Портрет сина з чорним песиком", К. Білокур „Натюрморт Богданівські яблука”, І. Хруцький „Натюрморт", Л. Бродська „Морозний ранок" та С. Васильківський „Козача левада”), звучить класична музика у поєднанні із звуками природи.
Мета цієї ситуації: привернути мимовільну увагу дітей до картин. У тому разі, коли діти зацікавляться, педагог підходить до куточка і веде бесіду за змістом тих запитань, які поставлять діти, або запитує: що їх цікавить, про що хотіли б почути розповідь.
Ситуація 2. Клас обладнаний шістьма репродукціями або оригіналами картин українських, російських та зарубіжних художників (М. Мурашко „Вид на Дніпро”, П. Клас „Сніданок", А. Петрицький „Півонії", С. Колесніков „Напровесні", Г. Волошенюк „Портрет матері” та Т. Голембієвська „Світлана”).
Мета ситуації: з’ясувати, які жанри живопису дітям подобаються найбільше, як вони мотивують свій вибір. Молодшим школярам пропонується вибрати з поданих картин одну на день народження мамі (бабусі).
Ситуація 3. Одна із стін класу обладнана шістьма репродукціями картин українських, російських та зарубіжних художників (С. Васильківський „Козача левада", С. Колесніков „Напровесні", К. Костанді „Хлопчик і гуси”, А. Камінська „Моя сестричка", О. Шовкуненко „Жіночий портрет" та П. Сезан „Персики та груші”).
Мета ситуації: виявити особистісне ставлення до манери письма художників. Дитині пропонується вибрати з цих картин таку, яку б і вона хотіла намалювати.
Ситуація 4. На одній із стін класу розташована репродукція картини М. Пимоненко „Збирання сіна на Україні”. Мета ситуації: виявити особистісне ставлення до картини як результату праці художника. Дітям пропонується умовно увійти до картини. Педагог запитаннями типу: „Уяви, що ти зустрівся з художником цієї картини і він сказав, що не закінчив її. Що б ти в ній ще домалював? Чому? ".
Ситуація 5. Клас обладнаний чотирма репродукціями картин українських та російських художників (К. Білокур „Натюрморт Богданівські яблука”, П. Кончаловський „Яблука”, Г. Світлицький „Колгосп в цвіту" та С. Колесніков „Напровесні".
Мета ситуації: виявити у дітей вміння аналізувати картини за манерою написання (постановка мазків, колорит картини), вчити їх висловлювати оціночні судження та вербалізувати їх. Педагог створює проблемну ситуацію: „Нам сказали, що можна послати на виставку одну із цих картин, яку б ти вибрав? Чому? ”.
На всіх етапах формуючого експерименту, забезпечуючи емоційно-позитивний зачин уроків, екскурсій, ігор та інтегруючи різні види мистецтва, використано такі методи: словесні (бесіда, дискусія та ін), наочні - ілюстрація (показ ілюстрованих посібників) та демонстрація (дитячі малюнки, сюжетні картини, демонстраційні таблиці), практичні - відтворювальні (з метою закріплення відомого) та тренувальні (з метою формування умінь та навичок). Крім названих методів ми використовували ще дві групи методів. Це - група методів стимулювання й мотивації (інтерес до навчання, почуття обов’язку, відповідальність у навчанні) та методи контролю й самоконтролю (усні, практичні). Виховними методами у нашому дослідженні стали методи впливу і переконання, методи організації практичної діяльності та методи стимулювання. Всі вони мали комплексний характер і використовувалися у постійно змінних конкретних навчальних ситуаціях, які визначалися означеними нами педагогічними умовами.
Враховуючи специфіку молодшого шкільного віку, ми застосовували систему пошукових методів, яка передбачала застосування творчих завдань щодо створення молодшими школярами художніх образів з уяви. У дослідженні ці завдання та їх розв’язання розглядаються з погляду творчої самореалізації учнів, а також оволодіння ними новими знаннями та способами творчої діяльності в зображенні пейзажу.
Щоб навчитися зображати природу, учням слід ознайомитися з основами кольорознавства та перспективи. Знаючи властивості та засоби виразності кольорів, володіючи способами передачі глибини та об'ємності простору й свідомо застосовуючи свої знання та навички, учні зможуть втілити на папері чи в іншому матеріалі власні творчі задуми у створенні різноманітних художніх композицій, зокрема, у пейзажі.
Але не тільки накопичення школярами мистецтвознавчих знань та оволодіння спеціальними практичними навичками були передумовами здійснення естетичного виховання. Важливим було й відчуття учнями духовного піднесення, емоційного напруження, що виникають від спілкування з мистецтвом, від власної творчої діяльності, від культури почуттів, пов'язаних з красою навколишнього світу. Створення на уроках образотворчого мистецтва позитивно піднесеної емоційної атмосфери, почуття радості, захопленості роботою сприяли розвитку творчих здібностей учнів, їх високій творчій активності.
Організацію занять з образотворчого мистецтва ми будували на принципах: нестереотипності, структурної різноманітності і режисури; залучення учнів до співпереживання, створення відповідно до теми уроку емоційного настрою (включення ігрових, казкових моментів, інших видів мистецтв); наявності трьох основних структурних компонентів уроку (відповідно до законів будь-якої творчості) - сприймання, формування творчого задуму, посильна творча реалізація.
Моделювання змісту уроків здійснювалося на основі єдності універсальних художньо-естетичних категорій (“малюнок”, “лінія”, “колір”, “форма”, “композиція”), які сприяли ефективному опануванню учнями специфіки художньо-образної мови різних видів мистецтв та розумінню його цілісності через спільний тематизм. При цьому ми враховували індивідуальні особливості дітей, їх здібності, інтереси, тому на формуючому етапі експерименту надано переваги художньо-ігровим формам роботи. Для поглиблення знань учнів і формування цілісної картини навколишнього світу ми використовували елементи міжгалузевої інтеграції (змісту уроків різних дисциплін початкової школи, особливо природознавства) через спільність тем і розглядуваних проблем.
Зарисовки й малюнки пейзажу виконувалися вже після того, як на найпростіших вправах учень засвоїв основні закономірності малюнка. Перед малюванням з натури пейзажу ми проводили екскурсію в природу, зробити начерки різних дерев. При цьому слід звертати увагу па те, що кожне дерево має свою будову. Наприклад, характер крони берези докорінно відрізняється від дуба, сосни, ялини. Розміщення гілок вказує на породу дерева, вони ростуть або перпендикулярно до стовбура, або вгору. Вік дерева також має значення; наприклад старі дуби відрізняються товстим стовбуром, в той час як молоді дубки високі й стрункі.
У природі безліч таких відмінностей, тому було необхідно перед тим, як малювати пейзаж, вивчити характер натури, її особливості. Під час малювання пейзажу ми нагадували учням про явища лінійної та повітряної перспектив. Додержування тільки лінійної перспективи не дає грамотного реалістичного зображення. Всі предмети, віддаляючись, не тільки зменшуються за величиною, але й ніби тануть у повітрі (завдяки сприймання повітряної перспективи), набуваючи неясного обрису, втрачаючи тонову контрастність. Ось чому об'єкти, що знаходяться ближче, треба було малювати чіткішими, проробляючи деталі, а все те, що знаходиться далі, малювати без подробиць.
Велике значення має освітлення - в різний період доби, в різну погоду, пору року змінюється вигляд, настрій пейзажу. Для формування відповідних уявлень ми демонстрували учням репродукції з пейзажів І. Левітана, О. Саврасова, Ф. Васильєва. Ці художники тонко відчували життя природи і вміли з великою емоційною силою передати її настрій. Крім того, розглядаючи репродукції, учні глибше розуміли значення повітряної перспективи при малюванні пейзажу.
Робота над пейзажем починалася з розміщення зображення на папері; намічаються пропорції окремих предметів, їхньої будови, після чого уточнювалися й промальовувалися деталі. Закінчували учні малюнок кольоровою проробкою всієї композиції.
Уроки малювання пейзажу з натури досить складні як за методикою, так і за організацією заняття. Проводили їх ми обов'язково на натурі, не підміняючи малюванням з пам'яті чи за уявою.
Одним з головних завдань у пейзажному малюнку була передача просторової глибини. Надзвичайно важливе значення мало послідовне застосування законів лінійної перспективи. Ми пам'ятали також про повітряну перспективу, тобто про зміну забарвлення предметів з віддаленням їх від спостерігача.
Перші пейзажні малюнки учні виконували олівцем, вони були невеликі за розміром. Найкраще вибирати відкриті місця, на яких на першому плані розташовані окремі об'єкти: будівля, кущ, дерево. При цьому було слід пам'ятати, що кожне дерево має свою будову. Крони дерев учні малювали як цілісні об'єми, відмічаючи найхарактерніші гілки та листочки. Дерева, кущі учні вчилися малювати у трьох вимірах, а не робити їх плоскими.
Композицію пейзажу слід починати з лінії горизонту. Якщо художника зацікавило небо, хмари, то він вибирає низьку лінію горизонту. Хмари мають менш густі тіні, ніж зображувані предмети, тому навіть темні грозові хмари не можна малювати надто щільними. Тіні хмар слід порівнювати з тінями на землі, і тоді ясно видно їх легкість тонів і м'якість окреслень (силуетів).
Якщо художник хоче передати на малюнку головним чином землю, її простори, він підносить горизонт. Перший план пейзажу дається у великому масштабі з чітко опрацьованими деталями. Усі предмети другого і особливо третього плану зменшуються і завдяки повітряній перспективі набувають неясного обрису, втрачають тонову контрастність. Малюють їх, не деталізуючи.
Зображаючи воду, враховують ступінь її прозорості, освітлення й тональні відбиття. Предмети, віддзеркалені навіть у спокійній воді, втрачають чіткість окреслень, глибокі тіні їх здаються світлішими, а світліші місця - темнішими, ніж у натурі. Об'ємні предмети дають у воді плоскі відображення, а тіні й освітлені місця сприймаються лише як темні і світлі плями. Причина в тому, що навіть найспокійніша вода рухається і не відбиває всіх променів. Відображення предметів у воді темне, розпливчасте. Бурхливу воду зображають послідовним зменшенням масштабності близьких і далеких хвиль з переходом до м'яких узагальнень на великій відстані. Тіні на хвилях прокладають по формі.
Малювання пейзажу в кольорі - всією палітрою чи в одному тоні - було найкраще починати з неба. Його тон, звичайно, найлегший, світлий; проклавши його, можна переходити до віддалених планів, а потім сміливо писати перший план як найяскравіше забарвлену частину пейзажу.
У процесі роботи над пейзажем вчитель демонстрував учням репродукції пейзажів І. Левітана, І. Шишкіна, О. Саврасова, Ф. Васильєва та ін., на яких учні вчилися розуміти значення повітряної перспективи.
Ми враховували, що зображати пейзаж з натури - це значить спостерігати і вивчати природу у всьому різноманітті і поетичності, малювати її при різному освітленні, в будь-яку погоду і час дня. Різні стани освітленості в природі по-різному емоційно впливають на людину, викликають певну гаму переживань і настроїв. Саме передача стану в пейзажі визначає його емоційний образний лад і виразність. Працюючи з натури, учні намагалися її зрозуміти, осмислити характерні особливості, те, як вона виглядає в даний момент. Зрозумівши її загальний характер, можна було приступити до вирішення композиційних завдань малюнка.
Переходити до малювання складніших пейзажів можна було після того, як накопичився деякий досвід в зображенні характеру простих мотивів. Для цих цілей ми обирали алею в парку і прагнули знаходити цікаві мотиви, характерні для даної місцевості. Успіх в малюванні пейзажу був заснований на умінні виявити естетичне в оточенні природі і знайти вірне образотворче рішення.
Визначивши пейзажний мотив, учні знаходили найбільш вигідну точку зору для виразної композиційної його побудови. Але раніше було важливо продумати, в який час дня і при якій погоді краще всього намалювати намічений мотив. Для цієї мети треба спостерігати вибраний пейзажний мотив не один раз. Треба знайти в ньому щось нове, цікаве. Тільки при такому підході до малювання пейзажу з натури можна було навчитися справжньому творчому зображенню.
Зображаючи алею парку, краще було малювати при такому освітленні, коли дерева по одну сторону алеї освітлені, а по іншу - затемнені. Малюючи перспективу алеї, учні намічали лінію основи дерев і лінію, що проходить по верху крон. Уточнювали місцеположення кожного дерева, куща, пенька. Замальовували основну форму дерев, передаючи їх відносні розміри, положення в просторі. Зображаючи дерева, школярі не вимальовували окреме листя, а намагалися усвідомити, як вони об'єднуються в групи. Також учні намагалися уловити загальний тон окремих ділянок порівняно з другими планами, підкреслити характерні особливості, відмінності один від одного. У тоні потрібно передати освітлення і стан погоди, починаючи з виявлення тональних відносин маси дерев і землі до неба. Потім - різницю в тоні дерев поблизу і в кінці алеї, серпанок повітря, в який занурені дерева і дорога. Потрібно показати падаючі тіні, прослідкувати гру сонячного проміння в них, м'якше виявляючи краї.
Учні дізнавалися, що в пейзажі, як і взагалі в будь-якому зображенні з натури, є предмети головні і другорядні. Цим головним предметам із самого початку треба надавати при опрацьовуванні деталей більше уваги, ніж всім іншим, які служать ніби додатковим фоном до головних.
Учні вивчали загальні правила передачі пейзажу.
1. Намалювавши основні частини пейзажу, прокладіть узагальнено на землі, небо і далі.
2. Добийтеся їх правильного тонового відношення, порівнюючи між собою.
3. Проклавши основний тон частин пейзажу, намітьте його дрібніші деталі, починаючи від переднього плану і поступово переходячи углиб, до горизонту.
4. Передайте уявні світлі тони землі по напряму удалину і різницю освітлення першого і дальнього планів.
5. Не слід малювати хмари на небі у вигляді плоских світлих або темних плям - адже ми бачимо хмари знизу як форми, що мають не одну сторону.
6. Постарайтеся передати повітряну перспективу - те, як у міру видалення в глибину простору контури предметів як би згладжуються, а об'єм відчувається менш безумовно. Порівнявши тон ближніх елементів пейзажу з тоном віддалених, можна побачити, що найтемніші тіні будуть на передньому плані.
7. Запам'ятайте: світло і тінь предметів на передньому плані контрастніші, на видалених же предметах різниця між світлом і тінню слабша. Таке поступове ослаблення тонів при видаленні предметів повинно бути передане і в малюнку.
8. В кінці роботи перевірте малюнок: чи вірно передано загальне освітлення, співвідношення переднього плану з дальнім (чи виявлена поступовість переходу переднього плану до горизонту), чи вірно зображена форма окремих елементів пейзажу. Зробіть необхідні виправлення і узагальніть малюнок.
Зображення пейзажу вимагало найстараннішого вивчення природи і методів передачі її на площині такою, якою вона сприймається нами (зображення в перспективі). Практичні завдання з зображення пейзажу ми починали з малювання дерев.
Учні дізнавалися, що кожна порода дерев, як і кожне дерево зокрема, має не лише свою форму, пропорції, просторове положення стовбура, гілок, листя, а й своєрідну їх будову. Будову дерев потрібно уважно вивчати. Вивчення корисно провести спочатку при малюванні дерев весною або восени, коли чітко видно будову дерева. Зображення конструкції різних порід дерев доцільно проводити методом порівняння, після екскурсії в парк. Краєвиди з зображенням різних порід дерев допомагають дітям знайти характерні особливості кожного з них.
Порівнюючи породи різних дерев, учні добре бачили, наскільки різноманітна їх конструкція. А в природі дерев безліч, і кожне з них має свою конструкцію, форму, колір. Щоб навчитися передавати характерну форму дерева, його зміни від пори року і т.д., треба було малювати багато різних дерев.
Процес малювання дерева з натури проводився в такій самій послідовності, як і окремого предмета з натури. Спочатку легкими лініями намічаємо загальну форму дерева, його пропорції, будову, а потім послідовно прорисовуємо деталі і виявляємо світлотінню його форму. Малюнок при цьому слід вести весь одразу; прорисовуючи деталі, потрібно пам'ятати про загальну форму натури. Перш ніж перейти до малювання пейзажу, учні малювали окремі елементи пейзажу (різні будівлі, рослини, предмети, хмари тощо).
Засвоївши зображення простих елементів пейзажу, вчитель ускладнював завдання, компонуючи кілька елементів пейзажу в їх просторовому зв'язку між собою з композиційним і тоновим рішенням (наприклад, будинок на простому фоні, кілька будинків на вулиці та ін). Потім завдання ускладнювалися зображенням пейзажів (природи).
Типовою помилкою в зображеннях пейзажів було виконання їх без урахування повітряної перспективи, просторових змін предметів. Вони плоскі, нереальні. Тому вчителеві потрібно було протягом усього навчання нагадувати учням про явища повітряної перспективи (і при зображенні окремих предметів, і при зображенні пейзажів та інших тематичних робіт з перспективним рішенням їх елементів).
Явища лінійної та повітряної перспективи, особливості композиції та ін. вчитель пояснював учням на реальних пейзажах, а також на репродукціях картин відомих художників: І.І. Шишкіна, І.І. Левітана, А.І. Куїнджі, Т.Г. Шевченка, С.І. Васильківського й ін.
Малювання учнями окремих елементів пейзажу (дерев, будівель, різних предметів) полегшувало зображення складніших пейзажів. Важким завданням був вибір на безмежному просторі природи цікавого "мотиву", його композиції. Уявивши композицію малюнка, учень намічав лінію горизонту та основні елементи пейзажу.
Виявилося, що передача пропорцій предметів пейзажу буде набагато активнішою, якщо вчитель дасть учням завдання визначити не лише співвідношення, а й розміри усіх елементів пейзажу, прийнявши розмір одного з них за одиницю міри. Аналогічні завдання допомагали перевірити і уточнити визначені на око елементи малюнка та позбавитись основних помилок у роботі. Визначивши необхідні розміри елементів пейзажу, учень уточнював пропорції, перспективну побудову і загальну форму предметів, потім проробляв малюнок детально і, залежно від поставленого завдання, давав просторове рішення пейзажу: злегка виявляв світлотінню його перспективні плани або в тоні виконував весь малюнок.
У процесі формуючого експерименту з метою актуалізації знань иа формування уявлень про живопис ми проводили з дітьми бесіди: "Кольорове мистецтво" "Мова барв", "Мова живопису". Також ми давали репродуктивно-творчі завдання та вправи (на вибір): "Кольорові хатки", "Пори року", Три тополі у мене стоять під вікном"; "Хто як себе прикрасив?" (дахи будинків, кора дерев, бруківка луска риб, пір'я птахів тощо), "Як тече вода?", "Характер моря" і т.п.
Також ми давали художньо-творчі завдання (на вибір): "Осінь-мальовничка" "Сонячні барви золотої осені" "Щедра осінь" (за віршем М. Стельмаха), "Осінь усім багата", "Плоди праці людської", "Лиш айстра у саду цвіте", "Хто живе у ставку (річці, морі)?" "Хитра пляма".
Таким чином, мистецтво живопису - яскрава, багатогранна сторінка людської культури, вивчення якої лише починається в молодшому шкільному віці. Щоб дитина розвивалась як самостійна особистість із власними поглядами, вона мала оволодіти здатністю самостійно опановувати галузь живопису в процесі цікавих ситуацій особистісного спілкування з ним та однолітками і дорослими на матеріалі цього мистецтва. Особистісні реакції, емоції, вербальні оцінки, тривалість розглядання дитиною кожного конкретного твору живопису складали підстави для аналізу ціннісного ставлення. З цієї сукупності ставлень ми передбачаємо визначити міру естетичних ставлень і характер їх проявів до творів пейзажного жанру.
Наступним етапом нашої роботи стало визначення результативності експериментального дослідження.

2.3 Аналіз результатів експериментального дослідження

Ефективність опанування молодшими школярами основ виконання пейзажу сформованість вміння передавати свої емоції та почуття засобами образотворчого мистецтва є запорукою продуктивної художньо-творчої діяльності дітей, що підтверджено досвідом роботи з учнями експериментального класу.
У процесі констатуючого етапу експерименту вивчався стан сформованості в учнів навичок живопису школярів у процесі виконання пейзажу. Оцінка результатів констатуючого експерименту здійснювалася за допомогою таких критеріїв:
1. Мотиваційний критерій - характеризується наявністю інтересу дитини до творів живопису, потребою у самовираженні засобами образотворчого мистецтва, прагненням до гармонії у відтворенні образів довкілля.
2. Когнітивний критерій - показує активність молодшого школяра у сприйманні довкілля, розуміння явищ навколишнього і способів їх відображення в образотворчому мистецтві; знання засобів образотворчого мистецтва, дієвість уяви, фантазії, вираженість інтуїції.
3. До діяльнісного критерію належать такі показники:
здатність у пейзажі відображати основні конструктивні особливості форм об’єктів;
уміння засобами лінії відтворювати зовнішні контури предметів, що входять у пейзаж;
адекватність відтворення пропорційних відношень цілого і частин;
уміння знаходити гармонійні співвідношення кольору і тону відтворюваних об'єктів;
володіння техніками роботи художніми матеріалами (фарбами);
вміння відтворення характерних ознак натури;
здатність творчо реалізувати художньо-образне рішення;
ступінь самостійної діяльності учня при виконанні пейзажу (шляхом копіювання; за часткової допомоги вчителя; абсолютно самостійно).
На основі виділених нами критеріїв здійснено констатуючий експериментальний зріз, на підставі якого визначено рівні сформованості умінь виконання пейзажу: низький середній і високий.
Низький рівень відображає слабку емоційність, пасивність у відтворенні художніх образів. Домінування мотивів бажання отримати гарні оцінки та похвалу щодо образотворчої діяльності визначає репродуктивний її характер, відсутність бажання експериментувати (фарбами, лінією, формою тощо). Участь у пошуковій діяльності можлива лише за участю вчителя. Самостійні міркування про художні образи відсутні. У малюнках неадекватно відтворюють конструктивні особливості форми об’єкта, пропорції і неправильно добирають засоби лінійного вираження, слабко володіють образотворчими засобами, несвідомо шукають кольорові і тональні відношення. За малюнком неможливо впізнати, який саме об’єкт зображено.
Середній рівень характеризується зацікавленістю учнями деякими предметами і явищами довкілля, намаганням імітувати художні образи. Домінантою мотивації до образотворчої діяльності цих дітей є бажання більше знати про образотворче мистецтво та цікаво на уроці. За допомогою учителя діти у своїх малюнках частково правильно відтворюють конструктивні особливості форми об’єкта і його пропорції. Часто плутаються у доборі лінійних засобів вираження пластики об’єкта. Невпевнено користуються лінією як виразним засобом. Володіють окремими художніми техніками. З помилками відтворюють кольорові і тональні відношення. За малюнком з труднощами можна впізнати, який саме об’єкт зображено.
Високий рівень сформованості умінь виконання пейзажу характеризується такими особистісними якостями учня, як відчуття краси пейзажного жанру. Ці діти активно виражають свої почуття, імітують художні образи рухами, мімікою, жестами, у різних формах висловлюють свої судження, зацікавлено споглядають предмети і явища довкілля. Для цих школярів властивий стійкий інтерес до образотворчої діяльності, потреба у самовираженні засобами образотворчого мистецтва, прагнення до гармонії у відтворенні образів довкілля. Ці діти активні у пізнанні довкілля й образотворчого мистецтва, розуміють явища навколишнього і способи їх відображення в образотворчому мистецтві, знають засоби образотворчого мистецтва. У своїх малюнках добре відображають основні конструктивні особливості форми об’єкта, вдало знаходять гармонійні співвідношення кольору і тону відтворюваного об’єкта.
Порівняння даних констатуючого етапу експерименту в ЕК і КК показує незначну різницю у показниках по кожному із рівнів і критеріїв сформованості умінь виконання пейзажу в учнів. Це дало підставу стверджувати, що учні в ЕК і КК мали однаковий потенціал до виконання пейзажу.
Робота, яка проводилася нами в експериментальному класі, позитивно вплинула на підвищення рівня естетичної вихованості, а також якості знань і вмінь молодших школярів. Так, учні експериментального класу значно краще виконали запропоновані завдання, ніж учні контрольного. Покажемо сформованість умінь і навичок малювання з натури в учнів експериментального і контрольного класів (див. табл.1-3).
Зіставивши дані експериментального і контрольного класів, наведені у таблицях, слід відмітити значну різницю у показниках по кожному із рівнів сформованості в учнів умінь і навичок виконання пейзажу. Ця різниця показує, що кількість учнів експериментального класу, які підвищили свій рівень сформованості навичок виконання пейзажу внаслідок експериментального навчання, зросла порівняно з даними констатуючого етапу дослідження, а кількість учнів контрольного класу, які підвищили рівень сформованості відповідних умінь, хоча й зросла, однак несуттєво.

Таблиця 1. Сформованість навичок візуального розрізнення живопису
в учнів експериментального і контрольного класів (у%)
Таблиця 2. Сформованість елементарних уявлень про живопис
в учнів експериментального і контрольного класів (у%)
Таблиця 3. Сформованість елементарних умінь виконання пейзажу в учнів експериментального і контрольного класів (у%)
Так, 22% учнів експериментального класу і 34% учнів контрольного класу має низький рівень сформованості умінь і навичок виконання пейзажу. До середнього рівня сформованості умінь і навичок виконання пейзажу відноситься найбільша кількість учнів за середнім значенням - 46% - ЕК і 47% - КК. Високого рівня сформованості умінь і навичок виконання пейзажу досягли майже половина учнів експериментального класу (32%) і лише 19% учнів контрольного класу.
Одержані результати дали змогу стверджувати, що експериментальна методика формування в учнів умінь і навичок виконання пейзажу на уроках малювання з натури значно підвищила мотивацію учнів початкової школи до творчості, сприяла допитливості та самостійності їхньої образотворчої діяльності, яка виражалася у вільному виборі засобів, матеріалів образотворчого мистецтва, у поєднанні різних технік виконання малюнків. Це продемонстрували учні експериментального класу під час роботи над тестовими та творчими завданнями. Порівняльний аналіз малюнків щодо їх якісної характеристики за діяльнісним критерієм показав, що учні з високим рівнем сформованості умінь виконання пейзажу мають розвинуте просторове мислення, розвинуту асоціативність, фантазію, насиченість уяви цікавими художніми образами та володіють відповідними образотворчими навичками.