В науковій літературі іноді допускають змішування понять «соціалізація» і «соціальна адаптація». Однак вони нерівнозначні. Соціалізація – поняття більш широке, яке обґєднує адаптацію з середовищем і інтеграцію з визначеним середовищем. Ці поняття не протирічать один одному, а лише характеризують різноманітні аспекти взаємодії індивіда з соціальним середовищем.
Адаптація – це пасивне пристосування до соціального середовища. В звичних умовах дитина, школяр, дорослий почуваються нормально до тих пір, поки вони стабільні. Різкі зміни, нестабільність можуть призвести до дискомфорту, незадоволеності, стресових ситуацій, життєвих потрясінь.
Інтеграція як форма соціалізації, взаємодія людини з оточуючим середовищем передбачає її активне входження в соціум, готовність до самостійних рішень і дій в ситуації вибору, спроможність впливати на обставини, змінюючи середовище і саму себе [3; с. 13].
Становлення особистості – це динамічний процес адаптації і інтеграції людини до життя в суспільстві. Тому педагогу потрібні знання, які сприятимуть успішній адаптації і інтеграції його вихованців в соціум, формуванню у них готовності до пошуку різних варіантів самореалізації в непостійних умовах життя.

1.1 Спрямовуюча роль батьків у адаптуванні підлітків до життя
Роль батьків у розвитку дитини
У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження, що важко пояснити, що ж це таке - гарні батьки.
Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу чи опанувавши особливі методи виховання. Безсумнівно, педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?
Саме батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, що забарвлюють відносини дитини і батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові – дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти [1;с.5 ].
Перша й основна задача батьків – є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама найприродніша і найнеобхідніша з усіх обов'язків батьків - це ставлення до дитини в будь-якому віці з любов’ю й увагою.
Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні, не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину і керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах у догляду за нею, необхідно, щоб вона відчувала, була впевнений, що її люблять.
Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов'язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.
Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу [1;с.79].
Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до її дитячих, нехай найдріб'язковіших і наївних проблем, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині.
Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрійно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі діалог, взаємодія дитини і дорослого.
Діалог. Головне у встановленні діалогу - це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше погляд дорослих і дітей різний, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керуються батьки в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.
Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.
Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція «над» дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність – дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.
Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мірі, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.
Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючись в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.
З цього приводу звертаючись до батьків, Я.Корчак писав: «Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей» [2;с. 31].
Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у найрізноманітніших його формах очима своїх дітей.
Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до неї, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, невтомному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.
Прийняття. Крім діалогу для вселення дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. Психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інших, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негіднику!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!», «Будь – який дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!».
Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою б ситуацією не викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття - це не «люблю, тому що ти - гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є».
Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала - осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і зароджується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у неблагополучній дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабкостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабкостями і недосконалостями.
Оцінку треба робити не особистості дитини, а її дії і вчинки важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до неї, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і по слабкості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно «висоту буде взято», а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.
Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибокоособистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції дитини, що приймає своїх батьків.
Незалежність дитини. Зв'язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н.Леонтьев [2;с.36], - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою.
Разом з тим зв'язок дитини з її батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв'язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть надбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Вже перші самостійні кроки, перше «Я - сам!», вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду. Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.
Вирішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхніх відносин до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.
Необхідно мати на увазі, що встановлена дистанція пов'язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних «збудників», що позначаються словом «мотив». В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що нею керують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.
Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність з вихованню.
Як сімейні традиції впливають на соціалізацію і виховання особистості
Сімейні традиції — один з основних засобів виховання, тому що перш, ніж потрапити в школу (ясла, інший колектив), дитина пізнає себе й ідентифікує в родині. Традиції декількох поколінь, дозволяють дитині усвідомити свій зв'язок з бабусями, дідусями, загальними предками, дозволяють дитині пишатися своєю родиною. На жаль, у наш складний час, коли були зруйновані багато родин, багато родичів втратили зв'язок, шанувати сімейні традиції стало дуже складно. Тим сильніше потреба виробити традиції свої власні, що допомагають родині частіше збиратися разом для того, щоб люди, що живуть під одним дахом почували себе дійсною родиною. Тут постає питання про те, які традиції, що виробляються в родині, найбільш значимі. Непогано, якщо в родині склалася традиція проводити кожне літо в подорожі, це розширює коло знайомств, допомагає дитині довідатися і побачити світ, учить його спілкуванню. На жаль, далеко не всі можуть собі це дозволити. Але, зрозуміло, це не означає, що потрібно відмовлятися від дотримання якихось загальних правил. Традицією можуть стати і незвичайні зустрічі Нового року чи дня народження, спільні поїздки за місто, навіть суботні обіди, — коли діти знають, що в цей день і в цей час їх у родині дуже чекають. Такі традиції сприяють зближенню, ідентифікації себе, як члена родини, здатні підняти самооцінку дитини, коли вона усвідомлює, що вдома її не тільки нагодують, що це місце, де можна поділитися своїми переживаннями, новими враженнями. Усе це позначиться на формуванні особистості дитини, буде сприяти її гармонійному розвитку.
Дуже довгий час у нашій країні відбувалася підміна сімейних цінностей цінностями комуністичних ідеалів, ніким ніколи не бачених, і тому ще більш абстрактних. У результаті ми маємо сьогодні те, що маємо: діти забувають своїх батьків, виростаючи вони не цінують щастя появи власних дітей і залишають їх у дитячому будинку, дуже часто ці діти так ніколи і не потраплять знову в родину, і виростають, не знаючи що таке сімейні цінності. В останні роки це стало ще більшою проблемою, тому що через зниження рівня життя все більше кинутих дітей, а дітей у повних родинах рідко більше одного-двох. Відродження втрачених сімейних цінностей може привести до відродження суспільства, тому що маючи родину — людина має надійний тил, у неї виникає насущна потреба піклуватися про свою родину, своїх дітей, а для цього необхідно працювати. Але людині потрібно відчувати свою необхідність не тільки в родині, а ще й одержати визнання своїх заслуг у суспільстві, щоб досягти цього державі потрібно піклуватися про своїх громадян, причому піклуватися відчутно, а не декларативно, тому що голодна людина не буде слухати заклики до його цивільної совісті з екрана телевізора, щодня вона бачить зовсім інше. Це дуже складна проблема, і вирішувати її необхідно цілим комплексом засобів, а не тільки призиваючи відроджувати сімейні цінності [3;с.347].
Украй рідко діти ідуть за прикладом педагогів, частіше це приклад близьких, родини. Тому основи морального виховання закладаються тільки в родині. Школа може тільки допомогти дитині навчитися орієнтуватися в цьому світі, дати їй необхідний набір знань і навичок, допомогти сформуватися як особистості. Але основи моральних підвалин закладаються в родині, ще зовсім у юному віці. З найпершими яскравими враженнями дитина одержує уявлення про «правила життя». І багато в чому саме від батьків залежить, які правила він прийме для себе. Педагоги ж, будучи в першу чергу професіоналами і вважаючи одним з головних своїх принципів не нашкодити дитині, завжди стежать за своїми діями, тому їхнє поводження і вчинки дуже часто виявляються схожими, «шаблонно правильними». І дитина не завжди звертає на це увагу — вчитель так підходить, як він зобов'язаний підходити. А батьки роблять так чи інакше, тому що так потрібно робити, і це є єдино правильний спосіб дії, що дитина засвоює на все життя.
Вплив сім’ї на особистість школяра-підлітка та його адаптація до шкільних умов
Дослідження останніх років здійснені в конспекті стратегії активного формування навчальної діяльності, суттєво змінили уявлення про механізми присвоєння дитиною предметної діяльності. Найвагомішим здобутком цих досліджень всебічне теоретичне та експериментальне обґрунтування основних принципів формування - важливості активної дії суб’єкта щодо змісту, який ма- буть засвоєний, та вирішальне значення взаємодії дитини з іншими учнями. Разом з тим, залишаються експериментально не визначеними ще багато питань, що окреслюють активну позицію школяра в навчанні.
Важливий внесок у розвиток проблеми соціально – психологічної адаптації зробили: Л.С. Вигодськкий, А.Ф. Лазурський, Ж. Піаже, А.В. Петровський, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов [3;с.352].
Виховання дитини починається від її народження. Якою вона виросте значною мірою залежить від батьків. Дитина з перших днів життя відчуває і переживає все те, що роблять з нею дорослі. Родина – природний осередок найглибших людських почуттів, де дитина засвоює основи моралі серцем і душею, коли розвиваються доброта, чуйність, совість, правдивість, любов до всього живого. Батьки – головні природні вихователі дитини. Основний чинник у формуванні особистості – це виховний клімат сім’ї.
Рідна домівка – не тільки місце притулку, дах над головою, а й родинне вогнище, місце захисту від життєвих негараздів. Батьки є першим суспільним середовищем дитини, а родина – провідним інститутом соціалізації. Батьки першими відкривають для маленької людини предметний світ і надають йому емоційного забарвлення.
Через життя в сім’ї формується ставлення до людей, речей, самого себе, виробляються ідеали та цінності. Любов дитини до батьків дає відчуття безпеки, виступає гарантом емоційного благополуччя. Дитині мало просто того, щоб її любили. Вона потребує підтримки на всіх етапах дитинства.
Глибокий, постійний контакт із дитиною – необхідна умова виховання взаємин.
Після звичного перебування серед близьких і рідних дитина потрапляє в коло незнайомих дорослих і однолітків, у невідоме їй життя шкільного закладу, в якому існують свої правила і вимоги.
Сім’я – неповторна частина суспільства. Сім’ї відрізняються одна від одної культурним і матеріальним рівнями, інтересами членів, системами виховання, емоційністю, загальним тоном сімейного життя, любов’ю й повагою всіх її членів одне до одного. Скільки сімей, стільки й настанов, вимог, підходів.
Завдання сім’ї спрощувалося б, якби йшлося про підготовку дитини до засвоєння лише вимог батьків.Але кожна людина народжується для життя в суспільстві, і це означає, що завдання родини полягає у підготовці дитини саме до цього. Впливаючи на свою дитину, дбаючи про її самостійність, батьки використовують емоційні канали, які наближують їх до дитини, роблять доступними і близькими пояснення та докази. В сім’ї дитиною повинні цікавитись, любити її не за щось, а просто за те, що вона є. Коли для батька умовою прийняття дитини є її успіхи, наслідки можуть бути невтішними. Дитина всі сили спрямовує на досягнення результату й отримання заохочення.
Як цінує дитина можливість спілкуватися з батьками, радитись, отримувати нову інформацію! Ця емоційність створює атмосферу довіри, а це є дуже важливою умовою творчості [2,с.73].
Батьки не тільки допомагають школі, коли діти приходять туди, вони повинні виконати велику попередню роботу тому що виховання в сім’ї, особливо в рік, який передує вступу до школи, має велике значення.
Щоденні заняття і спільні ігри з іншими дітьми готують дитину, яка відвідує дитячий садок, до школи. Якщо дошкільник виховується дома, його готують до школи батьки, головним чином мати. Як правило, здорова дитна швидше звикає до шкільного режиму, до необхідності тихо й спокійно сидіти цілий урок, ніж слабка і хвора.
Стан здоров’я дитини значною мірою залежить від батьків, також він визначається тим, настільки розумно організований розклад дитини. Точне дотримування часу пробудження зранку, споживання їжі та відходів до сну – все це чинники, які позитивно впливають на стан здоров’я і на підготовку дитини до шкільного режиму.
Для нормального розвитку дитини необхідно також, щоб вона багато рухалася: бігала, стрибала, гралася з однолітками і краще надворі дихаючи свіжим повітрям. Але не слід допускати, щоб діти бігали і гралися цілий день, оскільки від надмірної рухливості дитині важко буде перейти до шкільної дисципліни.
Психологічна готовність до школи передбачає соціальну зрілість. Домінування мотиву, що спонукає виконувати пропоновані школою вимоги, роль учня, а також пізнавальні інтереси забезпечують дитині успішне пристосування до нових умов шкільного навчання, недорозвиток мотиваційно-потребної сфери, недостатній рівень засвоєння спеціальних норм перешкоджають ефективному засвоєнню шкільної системи навчання.
Важкі діти в сім'ї
Сьогодні уже можна вважати доведеним, що джерела морального неблагополуччя потрібно шукати перш за все у сімейному вихованні. І це неважко пояснити: в дитинстві і ранньому дитинстві сім'я майже безроздільно формує особистість дитини.
Хороше сімейне виховання має свої унікальні особливості, які дуже ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане ж сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних нам людських рис дитини. В таких випадках ніяке, навіть добре організоване суспільне виховання практично не може відновити ці втрати. Ось чому при розв'язанні проблем попередження правопорушень і злочинів неповнолітніх наша увага в першу чергу націлена на сім'ю, на сімейне виховання.
В нормальній сім'ї стосунки між батьками та дітьми формуються на основі любові, духовної єдності та взаєморозуміння. Вони й створюють той неповторний мікроклімат родини, який сприятливо діє на формування особистості дитини і створює необхідну базу для подальшого позитивного впливу на неї правильно організованого суспільного виховання.
Проте в життєвій практиці ми зустрічаємося з окремими випадками, коли сім'я не може вплинути і не впливає позитивно на дитину. Причини цього часом видно, як кажуть, неозброєним оком, а іноді це трапляється ніби й без видимих причин. Та в обох випадках такі сім'ї постачають суспільству педагогічний брак, який потім важко піддається виправленню [3;с. 363].
Коли говорити про те, що є особливого в подібних сім'ях, то варто перш за все підкреслити: внутрішньосімейні стосунки в багатьох із них і поведінка батьків не відповідають нашим моральним нормам. Характерною для них є також надзвичайно низька педагогічна культура. Як правило, такі сім'ї прийнято називати неблагополучними.
Дитина може стати важкокерованою з різних причин. Серед них є й такі, які безпосередньо пов'язані з невмінням батьків виховувати або, ще гірше, з попусканням та байдужістю до власних дітей. Як правило, грубість, фізичні покарання, жорстокість у ставленні до членів сім'ї сприяють формуванню подібних рис і такого ж ставлення до людей, які дитину оточують: власне, звідси іноді й бере початок жорстокість у ставленні до тварин та більш слабких однолітків, яку можна зафіксувати в дітей і підлітків з таких сімей.
В окремих випадках сімейних конфліктів і сварок кожен із батьків намагається залучити на свій бік дітей, не гребуючи ніякими засобами. Причому дитина іноді змушена виступати у ролі посередника або судді, до якого апелюють обоє батьків. В подібній ситуації вона поставлена перед необхідністю вибору: кому із батьків віддати перевагу. Це ще більше загострює і без того складну обстановку в сім'ї. У таких сім'ях батьки здебільшого не користуються авторитетом у своїх дітей, не користуються вони авторитетом і у людей, з якими так чи інакше спілкуються.
Такими є найбільш типові моменти побутового устрою і внутрішньосімейних стосунків, які призводять до шкідливого, неправильного формування особистості дитини в подібних сім'ях.
Генеральна лінія розвитку дитини полягає перш за все у спільній діяльності, яку розумно організовують дорослі, коли дитина разом з батьками бере участь в якихось спільних справах, вона засвоює їхній досвід, їхні інтереси, їхнє ставлення до речей, явищ, людей. Лише за таких обставин створюються передумови для духовної близькості між батьками й дітьми, налагоджується взаєморозуміння і виникає природна можливість старшим впливати на молодших, передавати їм свій духовний набуток, коригувати поведінку. Саме така картина характерна для більшості радянських сімей [3;с.365].
У неблагополучних родинах і в дошкільний період, і в перші роки навчання у школі діти внаслідок деяких природних особливостей свого віку в більшій мірі підкоряються вимогам, розпорядженням батьків. З віком поступово і ніби непомітно для необізнаної з педагогікою людини становище починає змінюватися. Духовно розвиваючись, дитина, залишена сама на себе, починає засвоювати життєвий досвід, але не під впливом спілкування з батьками чи особами, що замінюють їх, а частенько під впливом випадкових знайомих, товаришів, а іноді й під впливом осіб, які ведуть паразитичний спосіб життя. Підростаючи і все більше відчужуючись від батьків, він чи вона поступово звикає до надмірної в даному випадку шкідливої самостійності, яка виявляється не лише в максималістських судженнях, надто викривлених і неправильних за своєю суттю, але й також у надмірній – свободі вчинків та дій.
Спроби батьків вплинути старими заходами, як правило, не досягають мети, а ведуть до ще більшого відчуження. Підлітки відчувають загострене почуття дорослості та самостійності, і тому будь-які лобові, прямолінійні вимоги батьків викликають у них опір, бажання довести, що вони уже дорослі і мають право на повну самостійність.
Ситуація відчуженості, як один з найбільш важливих і в той же час прихованих для стороннього ока факторів неблагополуччя сім'ї у найважливішій і найсуттєвішій сфері її діяльності -- вихованні дитини, може бути викликана й іншими конкретними причинами, також пов'язаними з низькою педагогічною культурою батьків: нерозумінням батьками своїх обов'язків як вихователів, перебільшеним уявленням про самостійність дитини, егоїстичністю, небажанням займатися вихованням і приділяти належну увагу своїй дитині [15;с.12].
У батьків з неблагополучних родин діти, їхні інтереси, потреби, бажання і все те, що прийнято називати внутрішнім світом дитини, до пори до часу не знаходяться в центрі їхньої уваги, а іноді взагалі випадають з поля зору. Але дуже важливо знати внутрішній світ дитини, розуміти її.
Порівняно часто з явищем відчуження дітей і батьків доводиться зустрічатись у сім'ях неповних, таких, де немає когось із батьків, здебільшого тата. Пояснюється це тим, що в подібних випадках послаблюється сімейний контроль і виховний вплив батьків на дитину. Цього може не трапитись, якщо життя в сім'ї упорядковане, і в ній уже склалися певні традиції, режим і порядок, якщо між дитиною і матір'ю існують контакт і заєморозуміння.
Життєва практика, однак, показує, що досить часто одинока мати не може замінити вплив батька. Переживання, викликані залишенням сім'ї одним із батьків, травмують психіку дитини. Через недостатній життєвий досвід дитина не завжди спроможна дати правильну оцінку тому, що діється навколо, розпад сім'ї викликає у неї образу, невіру в людей, певний скептицизм, переконання, що кожний думає лише про себе, про своє благополуччя. В такій ситуації у її діях легко порушується правильне співвідношення між особистим і громадським – особисте починає переважати, домінувати. У дитини з'являється тенденція протиставляти себе колективу. Виникає сприятливе тло для появи різноманітних конфліктів, і як наслідок -- дитина остаточно виходить з-під виховного впливу дорослих, що, як відомо, таїть в собі неприємні наслідки: у сукупності з іншими причинами це може сприяти виникненню педагогічної запущеності.
Слабке спілкування з дорослими членами сім'ї і фактичне випадання з внутрішньосімейних відносин згубно позначаються на дітях. Вони втрачають почуття відповідальності стосовно близьких, не враховують і не бажають враховувати інтереси людей, що оточують їх, перетворюються на запеклих егоїстів, які в ім'я задоволення своїх потреб або просто примх легко йдуть на порушення норм моралі, поведінки і навіть на злочини.
Це відбувається також і тому, що в процесі сімейного виховання у таких дітей не виробляється необхідний для кожної людини моральний імунітет -- здатність протистояти поганим впливам, з якими вона може зустрітись і зустрічається в житті. Але моральний імунітет є продуктом тривалого виховного впливу сім'ї. Якщо ж близьких контактів між людьми й батьками не існує, якщо немає доброго прикладу і позитивного впливу батьків -- моральний імунітет не виробляється. Саме це спостерігається у деякої частини підлітків-правопорушників із зовні благополучних, але за своєю суттю неблагополучних сімей.
Відсутність позитивного впливу батьків, пристосовництво до норм моралі часто доповнюються у них найрізноманітнішими і чисто випадковими впливами, які хоч і короткочасні, але, накопичуючись, можуть готувати грунт для легкого сприйняття майбутніх поганих впливів.
Щоб цього не трапилось, треба серйозно поліпшити постановку сімейного виховання, і тому в першу чергу слід розв'язати проблему педагогічного всеобучу батьків. «Жодного батька та матері без мінімуму педагогічних знань!» - цей лозунг потрібно всюди втілювати у життя.
Увага суспільства повинна бути спрямована на подолання деяких характерних для сьогоднішнього дня труднощів сімейного виховання. Однією з таких труднощів для багатьох батьків є дефіцит часу. Велика зайнятість на роботі залишає деяким із них дуже мало часу для щоденного глибокого спілкування зі своїми дітьми, які ростуть і поступово стають дорослими. Дефіцит часу призводить до дефіциту спілкування і тому сприяє відчуженню дітей від батьків, втраті взаєморозуміння і, зрештою, може, і навіть дуже суттєво, змінити родинну атмосферу: створити непотрібну і здебільшого шкідливу дистанцію між дітьми й батьками. Наслідки такої ситуації очевидні, бо виховання не терпить ні відокремлення, ні нейтралітету.
Взаємозв’язок старшокласника з дорослим
Не дивлячись на уявлення про старшокласників, що укорінились, як про людей, які повністю обернені в майбутнє, можна віднайти немало свідчень їх поглиненості теперішнім. Навіть самовизначення, хоч і направлене всіма своїми цілями, очікуваннями, надіями в майбутнє, здійснюється все ж, яксамовизначення в теперішньому – в практиці живої реальності і з приводу поточних подій. З цих позицій слід оцінювати і значення спілкування – діяльності, яка займає значне місце в житті старших школярів і яка представляє для них самостійну цінність.
Старший шкільний вік – це вік формування власних поглядів і відносин, пошуків свого самовизначення. Саме в цьому визначається зараз самостійність старшокласників. Якщо підлітки бачать прояви своєї самостійності в справах і вчинках, то старші школярі найбільш важливою сферою прояву своєї самостійності вважають власні погляди, оцінки, точки зору: “ніхто не може наказати думати так, а не інакше, нав’язати свою думку”; “у мене є свої переконання, і я можу їх відстоювати, спорити через них”. Старшокласники претендують на самостійність в більш відповідальних сферах життя, ніж підлітки [13;с.49].
Прагнення самому в усьому розібратись сприяє формуванню моральних поглядів та переконань. Але не завжди це досить зрілі і вірні погляди. Часто можна зіштовхнутись з помилковими, незрілими переконаннями. В.А. Крутецький приводить такі висловлюванні дівчинки-дев’ятикласниці: “Я знаю, що таке впертість, і сама я надто вперта. Але боротись мені з цим надто важко. Якщо навіть я неправа, думаю: “Як же так? Невже чужа думка буде перемагати мою власну?” [26;с.13].
Прагнення до самостійності, однак, не виключає потреби в спілкуванні з дорослими. Така потреба старшого школяра навіть вище, ніж в інші вікові періоди. Вже молодші школярі тягнуться до однолітків, але їх дружні зв’язки багато в чому визначаються вчителями і батьками: їх очами діти часто дивляться на однокласників і товаришів. У підлітків на першому плані – однолітки.
В юнацтві картина значно змінюється. За даними одного дослідження, біля 2/3 старшокласників вказували на актуальність потреби в спілкуванні з дорослими.
Така потреба, мабуть, пояснюється тим, що в ранньому юнацтві у весь ріст стають проблеми самосвідомості і самовизначення, вирішити які самому буває надто складно. Ці проблеми живо обговорюються в колі однолітків. Але життєвий досвід малий у всіх. І тут на допомогу приходять дорослі. Одна з самих важливих потреб перехідного віку стає потреба у звільненні від контролю і опіки батьків, вчителів, старших взагалі, а також від встановлених ними правил і порядків. Як же з’являється ця вікова тенденція у відносинах старшокласників з найбільш визначними для них конкретних дорослими, які є не лише старшими за віком, але й повноважними представниками суспільства дорослих в цілому, - батьками і вчителями?
Немає практично жодного соціального чи психологічного аспекту поведінки юнаків, які б не залежали від їх сімейних стосунків в теперішньому або минулому. Хоча змінюється характер цієї залежності. Так, якщо в минулому шкільна успішність дитини і строк її навчання залежала головним чином від матеріального рівня сім’ї, зо зараз цей фактор менш впливовий. Проте велику роль відіграє рівень освіти батьків. Окрім освітнього рівня батьків, завдає значного впливу на долю юнаків стан сім’ї і характер взаємовідносин між її членами. Неблагоприємні сімейні умови характерні для переважної більшості так званих важких підлітків.
Значний вплив на особистість підлітків завдає стиль його взаємовідносин з батьками, який лише частково визначений їх соціальним станом. Існує декілька відносно автономних психологічних механізмів, через які батьки впливають на своїх дітей. По-перше, підкріплення: заохочуючи поведінку, яку дорослі вважають вірною, і наказують за порушення встановлених правил, батьки впроваджують в свідомість дитини певну систему норм, дотримання яких поступово стає для дитини звичкою і внутрішньою потребою. По-друге, ідентифікація: дитина імітує батьків, орієнтується на їх приклад, намагається стати такою же як вони. По-третє – розуміння: знаючи внутрішній світ дитини і чутливо відкликаючись на її проблеми, батьки тим самим формують її самосвідомість і комунікативні якості [27;с.7].
Найкращі взаємовідносини старшокласників з батьками складаються, як правило, тоді, коли батьки дотримуються демократичного стилю виховання. Цей стиль в більшому ступені сприяє вихованню самостійності, активності, ініціативи і соціальній відповідальності. Поведінка дитини спрямовується в цьому випадку послідовно, і поруч з цим гнучко і раціонально:
батьки завжди пояснюють мотиви свої вимог і заохочує їх обговорення підлітком;
влада використовується лишу по мірі необхідності;
в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;
батьки встановлюють правила і твердо проводить їх в життя, але не вважають себе безгрішними;
вони прислуховуються до думки дитини, але не виходить лише з її бажань.
Крайні типи стосунків все рівно, чи йдуть вони в бік авторитарності, чи в бік ліберальної всетерплячості, дають негативні результати. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, почуття свої незначності і небажаності в сім’ї.
Щоб зрозуміти відносини старшокласника з батьками, необхідно знати, як змінюються з віком функції цих стосунків і пов’язаних з ними уявлень. В очах дитини мати та батько виступають в декількох іпостасях:
як джерело емоційного тепла і підтримки, без яких дитина відчуває себе беззахисною і безпорадною;
як влада, директивна інстанція, розпорядник добробуту, покарань і заохочень;
як зразок, приклад для імітації, втілення мудрості та кращих людських якостей;
як старший друг і порадник, якому можна довіряти все.[27;с. 16].
Стосунки батьків і дітей асиметричні, нерівноправні, багато з батьків, звикнувши розпоряджуватись дітьми, хворобливо переживають послаблення своєї влади. Крім того, діють певні культурні заборони. Наприклад, у нас не звично обговорювати сексуальні проблеми з представниками інших вікових груп. Це робиться лише з однолітками. В результаті найважливіша сфера інтимних переживань підлітка із спілкування з батьками “викидається”. При опитуванні 402 пар молодих москвичів, які подали заяву про вступ у шлюб, 85% дівчат і 80% женихів відповіли, що ніколи не обговорювали з батьками проблеми шлюбу і сім’ї (з матерями – відповідно 35 і 63%). Надзвичайно важливі для перехідного віку і раннього юнацтва– “етапи статевого визрівання” і “інтимні стосунки” – займають останні місця в розмовах з батьками [34].
Ті ж труднощі, що і батьки, переживають вчителі. Робота вчителя ускладнилась, причому особливо складно мати справу зі старшокласниками. І не тому, що учні і вчителі стали гірше, а тому, що вимоги до тих і інших стали більш суперечливим.
Статус сучасного старшокласника в школі неоднозначний. З одного боку, стан старшого накладає на юнака додаткову відповідальність, перед ним ставляться більш складні задачі, з нього більше вимагають. З іншого боку, за своєю натурою, він цілком залежить від вчителів і шкільної адміністрації. Він зобов’язаний безперешкодно виконувати всі вимоги вчителів, не має права критикувати їх, учнівські організації функціонують під контролем і керівництвом класного керівника і шкільної адміністрації, и це керівництво часто переростає в особову опіку.
Внутрішня позиція старшокласника по відношенню до школи складається з його відношення до школи як до установи, до процесу навчання і знання, до вчителів, до співучнів. Молодший школяр і навіть підліток ще не розрізнюють цих моментів, вони просто “люблять” або “не люблять” школу. Установки старшокласника більш диференційовані. Його відношення до школи в цілому характеризується зростаючою свідомістю і одночасно поступовим “виростанням” зі школи.
Навчання – провідна діяльність старшокласника. Але мотиви навчання з віком змінюються. За даними Л.І. Божович, Н.Г. Морозової і Л.С. Славіної (1951), які стосується повоєнних років, в 1-2 класах дитина ще не усвідомлює самого змісту освіти і орієнтується, головним чином, на оцінку, за якою для неї стоїть певне відношення вчителя. В 3-7 класах освіта стає, насамперед, засобом завоювання престижу однолітків, завоювання репутації гарного учня. Для старшокласників все це вже менш важливо. Навчання, набуття знань стає тепер, насамперед засобом підготовки до майбутньої діяльності. Але далеко не у всіх.
Головна перешкода взаємопорозумінню вчителів і учнів – абсолютизація рольових стосунків. Вчитель, обтяжений турботою про навчальну успішність, не бачить за оцінками індивідуальності учня. Ідеальний учень в його розумінні – той, хто “завжди готовий співпрацювати із вчителем, прагне до знань, ніколи не порушує дисципліну на уроках.” В протиставлення образу школяра, ідеального у всіх відношеннях, існує інший: лінивий, пасивний чи неслухняний школяр, ворожо налаштований до школи і вчителів. Такий підопічний викликає у вчителя далеко не кращі очікування [4;с. 157].
Розкриваючись назустріч учню і отримуючи доступ в його внутрішній світ, вчитель тим самим розгортає межі і збагачує зміст власного “Я”. В цій взаємодії особистостей індивідуальність вчителя не менш істотна, ніж індивідуальність учня. Як писав в свій час К.Д. Ушинський, “в вихованні все має будуватись на особистості вихователя, тому що виховальна сила витікає лише з живого джерела людської особистості.”
1.2 Спрямовуюча роль педагогічного колективу школи у адаптуванні учнів до умов шкільного життя
Одним із провідних мікрофакторів адаптації дитини є інститути соціального виховання. Пріоритетне місце серед них належить школі. Школа – досить складний феномен. Тут стикаються та перегукуються найрізноманітніші сторони життя людини. Саме школу розглядають як провідний інститут соціального виховання.
В першу чергу, в загальноосвітні заклади дитина приходить як особистість, яка розвивається і фомування якої уже почалося в сім’ї, в групі однолітків, в найближчому мікросоціумі. Тому життя дитини в школі доцільно розглядати як органічну частину та продовження її адаптаційного процесу.
Досить часто процес адаптації особистості в умовах загальноосвітніх закладів супроводжується появою різноманітних соціально – психологічних проблем в дитячому та підлітковому середовищі, особливостей взаємодії учнівського та педагогічного колективів, різних труднощів підлітків, пов’язаних з усвідомленням та розумінням ними власного «Я» - образу. Все це викликає необхідність організації соціально – педагогічної роботи з вихованцями загальноосвітніх закладів, яку має здійснювати кваліфікований спеціаліст. Ним на сьогодні виступає соціальний педагог – фахівець відповідної кваліфікації, об’єктом діяльності котрого є діти та молодь, що потребують допомоги.
Функціональні обов’язки соціального педагога окреслені в листі МНО України від 02.08.2001 року «Про особливості діяльності практичних психологів (соціальних педагогів) загальноосвітніх навчальних закладів» [11;с.5]. Відповідно до цього листа перед соціальними педагогами ставляться такі професійні завдання:
формування гуманних стосунків між вихованцями, учнями та педагогами;
охорона та захист прав інтересів дітей;
вивчення особливостей особистості учня, соціальної ситуації розвитку та умов життєдіяльності;
вияв інтересів та потреб, проблем і труднощів дітей та підлітків;
створення атмосфери психологічного комфорту для учнів у навчальній та поза навчальній діяльності;
організація та координація різних видів поза навчальної діяльності дітей та підлітків;
робота з обдарованими дітьми та дітьми з творчими здібностями;
попередження конфліктів в учнівських колективах;
допомога старшокласникам у професійному самовизначенні;
орієнтація учнів на здоровий спосіб життя;
профілактика правопорушень серед неповнолітніх, робота з учнями «групи ризику»;
посередницька діяльність між вихованцями та адміністрацією, педагогами школи, батьками, різними соціальними інститутами;
взаємодія з педагогами, психологом, батьками або опікунами для надання допомоги учням;
попередження суїцидів неповнолітніх.
Види й стилі взаємодії педагога й дитини
Педагогічна діяльність, що спрямована на всебічний розвиток особистості дитини, буде ефективнішою, якщо будуватиметься з урахуванням особистостей єства і культури дитини та педагога.
У процесі педагогічної діяльності між педагогом і дитиною виника особливе спілкування, у якому учасники «намацують» свій погляд на світ. Завдання педагогічної діяльності в контексті діалогу культур педагога та дитини – з одного боку, зміцнити, розвинути способи мислення, позиції, картину світу, які притаманні дитині, з іншого – організувати взаємодію з культурою дорослої людини.
У дослідженнях А.В. Запорожця, П.Я. Гальперіна, Л.А. Венгера та інших досить повно визначено провідну роль педагога (дорослого) в організації процесу виховання та навчання дитини [1;с.45]. С.Л.Рубінштейн неодноразово підкреслював, що педагогічний процес формує особистість дитини тією мірою, якою педагог керує її активністю, а не підмінює її. Аналогічні висновки містяться в роботах В.С. Мерліна, Я.Стреляу, А.Б. Ніколаєвої, А.В. Петровського, Р. Бернса та інші.
Загальне завдання педагогічної діяльності в освітньому процесі полягає у створенні умов для гармонійного розвитку особистості, підготовці підростаючого покоління до праці й інших форм участі в житті суспільства. Реалізується це завдання шляхом організації особистісно розвивального середовища, керування різноманітними видами діяльності вихованців і побудови правильної взаємодії з дитиною.
У педагогічній науці виділяють 2 види взаємодії педагога й дитини: суб’єктно - об’єктний та суб’єктно - суб’єктний.
Суб’єктно - об’єктні взаємини. У педагогічній діяльності в ролі суб’єкта постає педагог, а в ролі об’єкта – учень.
Педагога як суб’єкта педагогічної діяльності характеризують цілепоклада- ння, активність, педагогічна самосвідомість, адекватність самооцінки й рівня домагань тощо. У цій ситуації учень є виконавцем вимог і завдань, що висуває до неї педагог. За умови розумних суб’єктно - об’єктних взаємин формуються та закріплюються позитивні якості школярів: ретельність, дисциплінованість, відповідальність; учень накопичує досвід здобуття знань, опановує систему, упорядкованість дій. Однак доки до діяльності дитину спонукатиме педагог доти пізнавальний розвиток школяра не буде ефективним. Ситуація, яка не передбачає ініціативності та обмежує самостійність, зазвичай формує негативні сторони особистості. Педагог «бачить» своїх вихованців досить односторонньо, в основному з погляду відповідності або невідповідності нормам поведінки й правилам діяльності, яку цей педагог організовує.
Суб’єктно - суб’єктні взаємини сприяють розвитку в дітей здатності до співпраці, ініціативності, творчості, уміння конструктивно розв’язувати конфлікти.
За умови таких взаємин у дитини активізуються розумові процеси, уява, знання; вона відбирає потрібні способи дії, апробує різноманітні вміння. Уся діяльність набуває значущості для учня, формуються активність і самостійність, які за стійкого зміцнення суб’єктної позиції можуть стати її особистісними якостями. Під час суб’єктно - суб’єктної взаємодії педагог розуміє своїх вихованців більш особистісно – така взаємодія називається особистісно орієнтованою.
Особистісно орієнтований педагог максимально сприяє розвитку здатності дитини усвідомлювати своє «Я» у зв’язках з іншими людьми і світом, осмислювати свої дії, передбачити їхні наслідки як для інших, так і для себе. Педагогічна діяльність за такої взаємодії має діалоговий характер. М. Бахтіна уважає, що «дитина тільки під час діалогу, починаючи взаємодію з іншим суб’єктом пізнає себе шляхом порівняння з іншим, шляхом зіставлення його вибору й вибору свого» [1;с. 75].
Стиль педагогічної діяльності зумовлюється характером взаємодії педагога та дитини. У вітчизняній науці дослідженню цієї проблеми присвячено роботи І.В. Страхова, Н.Д. Лєвітова, Є.А. Клімова, В.Е. Чудновського, В.І Моросанова та інших. Наприклад, А.К. Маркова диференціює демократичний, авторитарний і ліберальний стилі педагогічної діяльності й описує їх у такий спосіб.
За демократичного стилю педагогічної діяльності дитини розглядаться як рівноправний партнер у спілкуванні й пізнавальній діяльності. педагог залучає дитину до прийняття рішень, зважує на її думку, заохочує самостійність судження, ураховує не тільки успішність, але особистісні якості. методами впливу є спонукання до дії, порада, прохання. для педагогів, які відзначаються демократичним стилем взаємодії, характерні більша професійна стійкість, задоволеність своєю професією.
Як об’єкт педагогічного впливу, а не рівноправний партнер, дитина розглядається за авторитарного стилю. Педагог одноосібно ухвалює рішення, установлює суворий контроль за виконанням висунутих ним вимог, користується своїми правами. не зважаючи на ситуацію та думку дитини, не пояснює їй свої дії. Унаслідок цього дитина втрача активність або проявляє її тільки за умови провідної ролі педагога, має низьку самооцінку, є агресивною. головними методами впливу для такого стилю є наказ, повчання. Для педагога характерні низька задоволеність професією та професійна нестійкість.
За ліберального стилю педагог уникає прийняття рішень, передаючи ініціативу дітям або колегам; організовує та контролює діяльність дітей безсистемно; виявляє нерішучість і коливання.
Кожний із цих стилів взаємодії педагога з учнями, виявляючи ставлення до партнера у взаємодії, визнача її характер: від підпорядкування до партнерства й відсутність спрямованого впливу. Істотне значення має той факт, що кожний із цих стилів припускає домінування або монологічної, або діалогічної форм спілкування [1,с.22].
Педагог, що працює в школі повинен:
Усвідомлювати, що його учні різні за своїм темпераментом, характером.Тобто, здійснювати диференційований підхід в період адаптації дитини до нових умов.
Оволодівати основними ідеями гуманістичного виховання, розробляти і впроваджувати їх у різних видах дитячої діяльності.
З оптимізмом підходити до розв’язання певної проблеми.
Вміти ототожнювати себе з дітьми, усвідомлювати їхні запити, радощі, прикрощі.
Допомогти дитині збагатити соціальний досвід, надавати їм змогу діяти ініціативно, самостійно обирати для себе вид діяльності, вчити їх спілкуватися одне з одним, виконувати спільні завдання.
Вміти так організувати дитяче середовище, щоб кожна дитина відчувала «смак» успіху, довіри, безкорисливості, поступливості.
Забезпечувати позитивні емоційні переживання, відчуття психологічної захищеності.
Порівнювати характер змін, які відбуваються в поведінці дитни.
Запобігати психологічному дискомфорту дитини.
Прищеплювати охайність, дисциплінованість, вміння завершувати розпочату роботу тощо.
Створювати відповідні умови для збагачення уявлень свої вихованців про суспільство і стосунки в ньому для формування ціннісного ставлення до людей і до самих себе, усвідомлення власної неповторності і можливостей самовияву.
Володіти педагогічним тактом, вмінням бути справедливим, чесним, готовим допомогти своєму учневі, захистити його.
Володіти педагогічними здібностями (комунікативністю); перцептивними здібностями (емпатія, педагогічна інтуїція); емоційною стійкістю (здатністю опановувати себе, оптимістично прогнозувати свою роботу); рефлексивно – анатомічними здібностями (аналіз і оцінка власної діяльності, професіоналізму); креативними здібностями (здатність до творчості, висунення оригінальних ідей); експресивно – мовленнєвими здібностями (виразність міміки, жестів, рухів, артистичність); організаторськими здібностями; загальною культурою (духовні та естетичні потреби, культура поведінки, мови).
Звичайно, потрібно не забувати й про свій зовнішній вигляд, про усмішку на обличчі, про «відкритий» погляд – зоровий контакт, ласкаву і спокійну інтонацію при розмові з дитиною, тактильний контакт (погладжуваггя, обійми) та ін.[6,с.99].
Педагогічні методи вчителя, що сприяють збереженню нормального стану дитини в період адаптації:
Утримуватися від негативної оцінки вчинків дитини.
Хвалити новачків навіть за незначні вияви самостійності, за найменший успіх, чутливість до інших дітей, досягнення в продуктивних видах діяльності.
Зауваження слід висловлювати доброзичливим, спокійним тоном при цьому висловити впевненість в тому, що надалі дитина діятиме правильно.
Задовольняти потребу дитини в увазі, турботі, терпінні.
Формувати поетапно елементарні ігрові дії, навчальні навички.
Організовувати спільно з вихователем предметно – ігрову діяльність [6,с.103].
1.3 Спрямовуюча роль суспільних молодіжних об’єднань школи
Група робить визначений вплив на особистість, що входить у неї, так само й особистість не може не робити впливу на групу. Стосовно особистості група виконує ряд функцій: по-перше, прилучає їх до ідейних, моральних, естетичних і інших цінностей. цю функцію вона виконує остільки, оскільки є відкритою соціальною системою і свої цілі, задачі бере із суспільства. (Вона може виробляти їх і усередині і співвідносити із суспільними). Якщо розглядати особистість у співвідношенні з групою, то вона також представляється системою, відкритою стосовно даної діяльності. Особистість підтримує ідейні, моральні й інші ціності групи, що у свою чергу витягає їх із суспільства. Таким чином, у групі оформляється ідейний і морально – естетичний вигляд особистості.
По – друге, вплив групи на особистість, позначається у виховній і коригувальній функції. На перший погляд, здається, ніби сама людина, і тільки вона «коваль» власного характеру, тільки від неї залежить, чи буде вона наполеглива, смілива, чуйна, весела, добра. Безумовно, людина повинна формувати себе, і тим більше в неї повинне бути бажання бути кращою, більше цінною для суспільства. Але при всьому цьому група могутня сила. У своєму арсеналі вона містить такі засоби виховання, котрих немає в особистості: групова думка, переконання, роз’яснення, критика, змагання. Особливе значення набуває група в перевихованні індивіда. Вона раніше помічає відхилення в поведінці і психічному складі, чим сама особистість.
Проблема конформізму.Конформіз – підпорядкування думки особистості груповому, щоб уникнути конфлікту.
Вивчати конформізм почали американські дослідники. Психолог Еш провів такий експеримент. Групі із 8 чоловік було запропоновано порівняти довжину лінії з трьома нерівними її відрізками. Кожний випробуваний голосно повідомляв свою оцінку. Вся група, за винятком одного, попередньо зустрілася з експериментатором і вони домовилися, що будуть давати явно зрадливі оцінки про співвідношення ліній. Їхні помилки були значними від 1 до 4см. Той, хто не був посвячений у своєрідну змову, зіштовхнувся із суперечливою його досвіду думкою більшості. Становище склалося напружене: з одного боку, думка усіх,а з іншого боку – реальне сприйняття і власна думка члена групи. У залежності від властивостей особистості реакція непосвячених була різною: одні продовжували відстоювати свою думку засновану на сприйнятті, і ігнорувати думку інших, інші – виражали згоду з думкою більшості (або беззастережно, або погоджувалися зовнішньо, але в дійсності залишалися при своїй думці) [9;с.115 ].
На основі даного й інших аналогічних експериментів був зроблений висновок про те, що існують 2 варіанти ставлення особистості до групової думки: або незгода, відчуження, або повне прийняття його. Інакше кажучи, людина може бути конформістом або нонконформістом.Ніяких інших ставлень особистості до групової думки немає.
При цьому виявляється, що в групах, складених лише для експерименту і, таким чином, що не є колективами, дійсно спостерігалися конформісти і не конформісти. У колективі складається інша картина. Члени колективу за тих самих умов експерименту по – іншому ставляться до запропонованого завдання. Якщо зміст має важливе значення, якщо в ньому відбиваються колективні цінності, то особистість відстоює своє судження, незважаючи на протидію ззовні або більшість членів даного колективу. У цьому випадку вона йде на конфлікт (якщо він дійсно можливий у даній ситуації) із колективом. Така позиція особистості у колективі одержала найменування самовизначення особистості, моральної стійкості її. Саме цим відрізняється позиція особистості в дифузійній групі і в групі.
Вплив особистості на соціальну групу. Міра впливу особистості на колектив виражається в категоріях авторитету, керівництва, лідерства.
Авторитет – суспільне визнання особистості, оцінка колективом відповідностісуб’єктивних якостей людини об’єктивним вимогам діяльності.
Авторитетність насамперед залежить від особистих якостей людини. Великі знання, багатий життєвий досвід, вироблені уміння і навички – усе це виділяє людину серед інших. До думки такої людини прислухаються, до неї звертаються за порадою, допомогою. Авторитетну людину відрізняє безкорисливе прагнення йти на зустріч людям і за це їй вдячні люди. Таким чином, авторитет у своїй основі має особисті властивості. Водночас до нього причетні і навколишні люди, група, колектив. Вони підтримують і зміцнюють, а часом і скидають авторитет.Чим більше людей бачить цінність людини, її особистих якостей, чим у більшій кількості серйозних справ. Вона проявила себе, тим вищий і глибший авторитет, тим ширше її визнання, тим більший вплив виявляє вона на навколишніх.
Керівництво. Соціальна група як одиниця, як спільність людей зберігає свою цілісність не тільки в силу існування загальної цілі, але і завдяки наявності керівництва, що забезпечує узгодженість дій. У цій якості виражається вплив особистоств на групу, що вибирається або призначений керівник виконує ряд функцій:
висуває, формулює цілі, сприяє впровадженню їх у свідомість кожного члена групи;
розподіляє завдання і погоджує діяльність членів групи;
контролює хід і результат справи;
здійснює виховні функції;
5)установлює і підтримує зв’язок з іншими групами [9;с.125].
1.4 Вплив підлітків на процес та механізми адаптування їх однолітків
Робота психолога зі старшокласниками легша, ніж із підлітками, бо актуальна у підлітковому віці проблема мотивації навчання – відходить на 2 місце. Втрачають своє значення і багато інших проблем. Але їх заступають нові. Для десятикласників важливою стає соціально – психологічна адаптація до нового колективу. Сьогодні склад 10 класу змінюється: дехто переходить в гімназії, ліцей за профілем майбутньої професії. Дехто залишається у своєму класі, але до нього прибувають нові учні, тобто класний колектив змінюється, стає іншим.
Після 9 класу найчастіше залишаються учні, інтелектуальний рівень яких вищий за середній, але колишній відмінник може перетворитися на середнячка, а «твердий хорошист» на трієчника.
Батьки, наполягаючи на престижному навчанні, не розуміють, чому їхня дитина стає похмурою, млявою, розгубленою, або, навпаки: дратівливою, агресивною чи зухвалою, злою тощо.
Мова йде про те, що змінилися критерії оцінювання, втрата звичного статусу в групі, зміна самооцінки, ставлення до себе. Відбувається різка зміна у сфері само сприйняття і самоусвідомлення. Це призводить до розвитку механізмів захисту, неадекватної, неконструктивної поведінки, виникнення афектних реакцій, депресій тощо. Тобто, виникає проблема: соціально – психологічна дезадаптація, яка потребує уваги психолога і адекватних психокорекцій них заходів, частіше індивідуальних.
Друга проблема – установка на продовження мораторію дитинства. Багато батьків саме тому бажають, щоб їхня дитина перейшла до 10 класу. Вони перед завершенням освіти та вступом до вищого навчального закладу, «дозволяють» дитині «розслабитися»: провокують інтерес до всього, що не навчання і не робота – спорт: до спілкування (як у підлітків), досвід «дорослого життя» тощо. Це можна зрозуміти: цей досвід, не пов’язаний тільки з навчанням, має величезне значення для подальшого життя та розвитку 15-16 - річної людини. Але ця проблема має стати турботою вчителів та психологів [5;с.115].
Коли учень переходить із школи до ліцею, адаптація до нових умов набуває особливої значущості. Певна частина новачків мають проблеми пов’язані з прийняттям нової соціальної ситуації. Передусім це пов’язано із значним збільшенням інформаційного потоку, іншим рівнем вимог. До цього треба додати певну стресову ситуацію, в якій опиняється учень під час конкурсного відбору, а також своєрідної конкуренції між учнями, котрі здебільшого були лідерами в тих школах, де раніше навчалися. Також постає проблема професійного самовизначання, розширення соціальних зв’язків поза ліцеєм, що можуть вступати в суперечність з вимогами ліцею.
Важливість проблеми адаптації новачків до умов ліцейського життя усвідомлює весь педагогічний колектив. Саме тому для вчителів ліцею, кураторів – вихователі проводять серію методологічних семінарів, тренінгів з адаптаційних технологій.
Розв’язання проблеми ускладнюється тим, що в сучасній психологічній науці тільки розпочате детальне дослідження деяких аспектів адаптації, досконало цей процес ще не вивчений, нерозкритий повністю зміст дефініції «адаптація».
У теоретичних дослідженнях з психології склалося розуміння психічної адаптації як процесу побудови організму, що спрямований на збереження гомеостазу та пристосування до умов середовища. Для конкретної людини зміни в навколишньому природному чи соціальному середовищі створюють елемент новизни ситуації, що стає джерелом виникнення в індивіда орієнтовних проблем. Під впливом останніх формується мотивізація поведінки, яка має назву адаптивної. Мета і програма адаптивної поведінки вміщують аналіз інформації про зміни в навколишньому середовищі. Отже, психічна адаптація – це процес, який виникає як відповідь на новизну в оточенні, формування мотивації адаптивної поведінки людини, мети та програми її реалізації [11,с.15].
Веред українських та російських дослідників в останні роки процес адаптації вивчали Н.В. Вострокнутов, А.В. Грецов, О.Г.Мороз, В.Р. Цилєв, Т.С. Яценко та ін.. У працях цих учених зокрема зазначено, що процес адаптації – не пасивне пристосування до колективу,а творчий комунікативний процес, в якому люди, зустрічаючись із труднощами і пристосовуючись один до одного, виробляють нові способи взаємодії з різними елементами соціального середовища. Крім того,у процесі адаптації визначаються основні адаптаційні труднощі учнів – новачків у новому соціальному середовищі школи. Отже, адаптація в соціумі – це засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства в цілому і досвіду того конкретного середовища, до якого людина належить.
Зазвичай необхідність адаптації виникає у зв’язку з кардинальною зміною діяльності людини та її соціального оточення. У подібну ситуацію потрапляють діти, які вперше переступили поріг ліцею: змінюється їхнє соціальне оточення (новий колектив, нові вчителі) і система діяльності (нова система знань, навчальна ситуація нового ступеня освіти). При вступі дитини до нового навчального закладу рівні адаптивності залежать від того, яку роль передбачає відігравати новачок у новому класі, які обставини привели його до іншого навчального закладу, як він пристосовується до основних параметрів психологічного клімату класу.
Адаптація передбачає насамперед розвиток умінь і навичок у сфері спілкування; встановлення гармонійних взаємин між учнями й учителями. Крім того, основними напрямами адаптації є:
формування уміння жити в суспільстві, співпрацювати;
розвиток терпимості до інших людей, інших поглядів;
розвиток здібностей до взаємопорозуміння;
формування відповідальності;
розвиток навичок спілкування;
формування вмінь розв’язувати життєві пробеми;
стимулювання пізнавальної активності ;
тренування навичок саморегуляції, розвиток стійкості до стресу;
формування почуття впевненості [8;с.35].
Товариство однолітків як фактор соціалізації
Одна з головних тенденцій перехідного віку – переорієнтація підлітків з батьків, вчителів і взагалі старших на однолітків, більш або менш рівних собі за статусом. Ця переорієнтація може відбуватись повільно і поступово, або різко і бурхливо, вона по - різному виражена в різних сферах діяльності, в яких престижність старших і однолітків, неоднакова, але така переорієнтація відбувається обов’язково.
Потреба в спілкуванні з однолітками, яких не можуть замінити батьки, виникає в дитини вже в 4-5 років (за деякими даними – навіть раніше) і з віком неухильно зростає. Відсутність товариства однолітків вже у дошкільників негативно проявляється на розвиткові комунікативних здібностей і самосвідомості особистості. Поведінка ж підлітка за самою суттю є колективно- груповою [23;с.21].
З однолітками старшокласники переважно бажають проводити своє дозвілля, їх ознайомлюють зі своїми думками. Про свої улюблені заняття учні розказують переважно товаришам і друзям, рідше – батькам і зовсім рідко – вчителям. Встановлено, що погляди класного колективу дуже цінують близько половини юнаків, а поглядами вчителя – лише третина.
Які ж психологічні функції товариства однолітків в юнацтві? По-перше, спілкування з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки узнають багато чого з необхідних речей, про які їм по тих чи інших причинах не розповідають дорослі. Наприклад, переважну частину інформації з питань статі підлітки отримують від однолітків, тому їх відсутність (відсутність товариств)може затримати психосексуальний розвиток або завдати йому хворобливого характеру, якщо немає інших джерел такої інформації.
По-друге, це специфічний вид діяльності і міжособових стосунків. Групова гра, а потім і інші види спільної діяльності випрацьовують в дитини необхідні навички соціальної взаємодії, вміння підкорятись колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними. Поза товариством однолітків, де взаємовідносини будуються принципово на рівних началах і статус потрібно заслужити і вміти підтримати, дитина не може випрацювати необхідних дорослому комунікативних якостей. Змагальність групових стосунків, якої немає в стосунках з батьками, також слугує цінною життєвою школою. За виразом французького письменника А. Моруа, [35] шкільні товариші – кращі вихователі, ніж батьки, бо вони безжалісні.
По-третє, це специфічний вид емоційного контакту. Усвідомлювання групової належності, солідарності, товариської взаємодопомоги не лише полегшують підліткову автономізацію від дорослих, але й дає підлітку надзвичайно важливе для нього відчуття емоційного добробуту і стійкості. Чи зумів він заслужити повагу і любов рідних, товаришів, має вирішальне значення для юнацької самоповаги.
Зростання впливу однолітків з віком проявляється, насамперед, в тому, що зростає кількість часу, який проводиться старшокласником серед однолітків, в порівнянні з часом, який проводиться з батьками.
Норми і критерії, які прийняті в колі однолітків, стають більш важливими, ніж ті, які існують у старших. Врешті решт, росте потреба у визнанні з боку однолітків.
Але ставити в один ряд вплив старших і однолітків механічно, без урахування конкретних соціальних умов і сфери діяльності, неможна.
В психологічній і соціологічній літературі часто стверджується, що “товариство однолітків” або специфічна форма взаємодії і комунікації дітей і особливо юнацтва одного і того ж віку, є універсальним інститутом, існуючим не лише у всіх людських товариствах, але і в багатьох тварин. Це уявлення не зовсім вірне. Підліткові і юнацькі групи дійсно існують і в людей, і в тварин (приматів), але вони більшою частиною різновікові.
Саме різновіковість робить їх функціонально необхідними для передачі дітям деяких незакодованих генетичних аспектів поведінки і для забезпечення більш або менш гладкого включення підростаючого покоління в доросле життя. Такі групи об’єднують підлітків, рівних одне одному за своїм соціальним статусом, іншими
словами, недорослих, які перебувають в процесі дозрівання або соціалізації, але не обов’язково суворо за віком.
Зокрема, широко розповсюджені в старовинних товариствах і описані етнографічно чоловічі спілки і юнацькі групи (вікові групи, тайні товариства, холостяцтва, королівства шутів тощо) дуже часто пов’язані з задачами військового навчання.
Відділення хлопчиків - підлітків від дівчат переслідує мету виростити з них хороших вояків. Що ж стосується віково-однорідних груп, то вони, історично виникли лише в новий час (шкільний клас) і підтримуються організацією виховання і навчання за віковим принципом. Різновікові групи володіють і своєю психологічною специфікою. Ще А.С. Макаренко відмічав перевагу різновікових колективів з погляду більшого різноманіття соціальних ролей і людських стосунків. Експериментальні дослідження під керівництвом Л.І. Уманського[35] з різновіковими загонами в школах-інтернатах показали, що різновікові групи більш ефективні при розв’язанні цілого ряду колективних задач і підвищують рівень суспільної активності учнів. Причому, оптимальний діапазон різновіковості різний в залежності від виду діяльності.
“Товариство однолітків”, в рамках і під впливом якого формується особистість старшокласника, реально існує в двох істотно різних формах:
1) в формі організованих і прямо або не прямо направлених дорослими колективів;
2) в формі стихійно сформованих більш або менш дифузних груп спілкування, товариських компаній тощо.

Розділ 2. Критерії позитивної адаптації підлітків у соціум в умовах школи
2.1 Критерії оцінювання адаптованості учнів
Науковий експеримент я провів у Кагарлицькій загальноосвітній школі I-III ст. № 2 ім. В.П. Дашенка, у якій я і працюю.
Науковий експеримент проводився у формі анкетування. Анкета складалася із 5 вправ [30]:
Вправа № 1
Опишіть, яким ви себе уявляєте в майбутньому. Зробіть це в 2 етапи:
1) запишіть по пунктах те, що ви останнім часом включили в поняття свого «ідеального Я». Це може бути, наприклад, опис майбутньої професії, свого місця в суспільстві, рис характеру, уявних успіхів.
2) уявіть собі, що минуло 5,10,15 чи більше років. Хтось просить вашого приятеля чи керівника написати на вас характеристику (можливо, у зв’язку з переходом на нову роботу, появою у пресі статті про вас, зацікавленням вами з боку особи, думкою якої ви дорожите).
Характеристика має складатися із 2 частин:
який ви в даний час;
як ви досягли своїх успіхів.
Напишіть характеристику так, як ви б хотіли, щоб її було написано. Уявіть собі, що в майбутньому ви досягнете всього, до чого прагнете в даний момент. Дайте волю фантазії!
Вправа № 2
Для хлопців
Уявіть собі, що якийсь несміливий учень поставив вам запитання, на яке ви обіцяли дати відповідь наступного дня: « Що може не подобатися дівчині у поведінці хлопця?»
Візьміть до уваги можливість відповіді не якоїсь однієї дівчини, а різних дівчат.
Для дівчат
Дайте відповідь на таке запитання: «Що може не подобатися хлопцеві у поведінці дівчини?»
Якщо виявиться, що для вас велике значення мають додаткові уточнення (наприклад, час знайомства), займіть таку точку зору, яка, на вашу думку, найбільше відповідає даній ситуації.
Складіть якнайповніший перелік можливих різновидів поведінки, які можуть не подобатися представникові протилежної статі.
Вправа № 3
Спробуйте відповісти на запитання, які позитивні або негативні риси особистості формуються завдяки дружбі і спілкуванню з деякими типами людей.
які риси особистості формує
позитивні негативні
Дружба з чесними
Дружба з щирими
Дружба з лицемірами
Дружба з підлесниками
Вправа № 4
У буденній мові можна знайти чимало слів для визначення рис особистості. Складіть перелік таких слів, які спадуть вам на думку протягом 5 хв. Пишіть слова одне під одним у такій послідовності, в якій вони згадуватимуться, наприклад:
товариський
честолюбивий
працьовитий
ледачий
веселий і т.д.
Цей перелік знадобиться вам для наступної вправи.
Вправа № 5
1. Підкресліть у своєму переліку слова, які стосуються вашої особистості і які можна використати для вашої характеристики.
2. Перегляньте вміщений поруч перелік рис і виберіть з нього інші риси, що характеризують вашу особистість.
3. Ймовірно, що укладений таким чином перелік матиме понад 20 рис. Зменшіть цю кількість до 10, залишивши тільки те, що найбільше характеризує вас.
4. Повчальною може бути гра, яка полягає в перевірці, наприклад, того, чи зменшить ваш приятель перелік до тих самих 10 рис, що й ви. Його перелік буде, напевне, інший. Обговорення відмінностей у перелічених рисах може стати вихідною точкою для остаточної вашої характеристики. Перелік деяких (переважно побутових) рис особистості:
автократ веселий допитливий
агресивний вимогливий донощик сангвінік
альтруїст винахідливий дотепний сварливий
апатичний відважний дразливий святенник
аскет відвертий дурний симпатичний
атеїст відлюдькуватий егоїст скептик
бадьорий вірний своєму слову екстраверт скромний
балакучий впевнений у собі емоційний слабовільний
безвільний вразливий енергійний смутний
безкорисливий всебічний ентузіаст спокійний
безпощадний гордовитий еротоман старанний
безтурботний грубіян ерудит статечний
богатир дисциплінований естет стриманий
бунтівник діяльний жінкуватий сумлінний
буркотун довірливий жорстокий тактовний
бюрократ догматик заводій творчий
великодушний домосід загальмований тиран
наклепник наполегливий наркоман титан
націоналіст невротик нервовий товариський
неврастенік незалежний непокірний толерантний
непохитний непристосований нерозвинутий турботливий
несміливий нестриманий нетерплячий заздрісний
неук норовистий облудний заповзятливий
обмежений обиватель опортуніст зарозумілий
оптиміст патріот педант збудливий
передбачливий песиміст підлабузник здеморалізований
підтакувач плаксій поблажливий здібний
покірний полохливий понурий злий
Провів анкетування 22 учнів 11 – Б класу.
Відповідаючи на завдання першої вправи, учні в основному бачили своє «ідеальне Я» таким: професія улюблена і високооплачувана; місце у суспільстві вони займають чільне; риси характеру вольові, організаторські і обов’язково бачать себе ввічливими; уявні успіхи – це стати відомими, займати «круті» професії (менеджер, адвокат та ін.).
Відповідаючи на завдання другого пункту першої вправи, учні писали характеристики. Всі їхні характеристики підсумувавши, я виділив такі основні риси особистості, які вони приписують собі.
Більшість учнів уявляє себе у майбутньому відомими особистостями, які мають велику дружну сім’ю, хорошу і високооплачувану роботу, автомобіль і намагаються дотримуватися правил здорового способу життя. Переважна частина учнів хоче бути повністю матеріально забезпеченими. Про ввічливість і духовні цінності у характеристиці згадують рідко.
У другій вправі на запитання «Що може не подобатися хлопцеві у поведінці дівчини?» відповіді були такими: переслідування хлопців, зверхність дівчат, шкідливі звички, розбещеність і розпусний стиль життя.
На питання « Що може не подобатися дівчині у поведінці хлопця?» відповіді були майже тотожними.
У третій вправі на питання, які позитивні і негативні риси характеру формує дружба з деякими типами людей. Учні відповіли:
позитивні негативні
Дружба з чесними стаєш сам чесним відвертість не завжди      доречна
Дружба з щирими стаєш сам щирим на щирість не завжди відповідають щирістю
Дружба з лицемірами ти знаєш, які це люди і можеш сам перебрати їхні якості більше не попадатимеш у їхні сіті
Дружба з підлесниками вони ні в чому тобі в будь – який момент не відповідають вони можуть тебе відвести
У четвертій вправі вони охарактеризовували себе за допогою таких слів (слова, які найчастіше траплялися):
добрий
веселий
відвертий
гордий
розумний
цікавий
У п’ятій вправі учні також охарактеризовувли себе за допомогою наведеного списку різних рис характер
Критеріями оцінювання адаптованості учнів я взяв впрви, у яких потрібно охарактеризувати своє Я, свій характер і своє життя. Тобто, критерієм оцінювання я взяв риси характеру особистості.

Розділ 3. Аналіз отриманих результатів у порівнянні з даними літератури та пропозиції щодо корегування адаптації підлітків в умовах школи
Аналіз літературних джерел вітчизняних і зарубіжних авторів свідчить про актуальність і перспективність проблеми адаптації старшокласників до навчального процесу при дії інформаційних стресів та вимагає подальшого вивчення фахівцями різних галузей. Найбільш типові психологічні проблеми адаптації старшокласників можна класифікувати на мотиваційні, раціональні та поведінкові. Основні симптоми психологічної дезадаптації проявляються у підвищенні показників емоційного збудження, тривожності, нейротизму; зниженні комунікабельності, емоційної стійкості, самоконтролю, соціальної сміливості; появі почуття неповноцінності у стосунках з оточуючими; зниженні успішності; скаргах на погане самопочуття, сон; втраті інтересу до навчання. Внаслідок цих проявів розвиваються: непродуктивні форми реагування; симптоми порушення поведінки; емоційні розлади різного ступеня. Основна причина дезадаптації полягає у неузгодженості між інтелектуальним, творчим, особистісним потенціалом старшокласника, з одного боку, і можливостями його реалізації з іншого.
Ще однією важливою причиною дезадаптаційної поведінки старшокласників до умов навчання, а також проблеми спілкування та уміння налагоджувати контакти в цілому. Адаптація може бути успішною і неуспішною. Успішна адаптація до умов навчання залежить від вибору певної стратегії навчальної діяльності і напрацювання операційних механізмів для її здійснення. Профілактику складнощів адаптаційного процесу доцільно було б проводити у випускних класах шкіл. Це міг би бути тренінг адаптаційної мобільності, спрямований на підвищення чутливості до змін, установки сприймати нові умови життя без стресу, здатності швидко змінювати свою поведінку. Раціональний режим праці та відпочинку старшокласників у концепції психологічного забезпечення психічного здоров’я створює оптимальні умови психологічної адаптації молоді до робочих навантажень і до цілого комплексу умов та особливостей навантажень навчальної діяльності, для попередження розумового та нервово-психічного перевантаження. Основна проблема дезадаптації старшокласників пов’язана з феноменом інформаційного стресу, який виникає внаслідок тривалої роботи мозку в умовах несприятливого поєднання трьох чинників, так званої тріади: необхідності обробки і засвоєння великого об’єму інформації, включаючи етап прийняття рішення; постійного дефіцит часу, відведеного на роботу мозку; високого рівня мотивації, що визначає високозначимість інформації, або, навпаки, в умовах тривалого дефіциту високозначимої інформації.Деякі аналізи проведених опитувань щодо оцінки інформаційних процесів свідчить про те, що навчальний процес викликає дезадаптацію у більшості старшокласників, у зв’язку з цим у них була виявлена схильність до інформаційних стресів та до неврозів, а рівень невротизації отримав високі показники у більшості опитаних. Більшість старшокласників відчули проблеми адаптації, що проявлялись у погіршенні фізичного та психічного стану, перепадах настрою і дратівливості, депресіях, погіршенні апетиту, постійному відчутті втоми, агресії, тривожності тощо. Найголовнішими чинниками, які викликають інформаційні стреси старшокласники визначили: велике навчальне навантаження; надмірну кількість інформації; емоційні перенапруження та нервові виснаження, великий обсяг навчального матеріалу та нестачу літератури і часу на його опрацювання; незбалансоване поєднання навчання і відпочинку тощо.
За результатами різних досліджень адаптації старшокласників виявлено, що показники адаптованості значно покращуються через півроку, а саме знижується рівень стресу та зростає рівень стресостійкості, покращується нервово-психічна адаптованість, покращується ступінь опору стресу, а також значно знижуються показники тривожності, фрустрації та агресивності.
У процесі здобуття освіти старшокласники відшліфовують своє мистецтво адаптації до умов навчання і взагалі до життя. Знижується тривожність, зростає відкритість у контактах, стабілізується емоційний стан. Результати різних досліджень свідчать про те що у більшості старшокласників період адаптації охоплює півроку [46].
3.1 Пропозиції щодо активізації роботи гуртків
Для активізації гуртків, на мою дуку, потрібно, в першу чергу виховувати дітей у школі. Впроваджувати моральне, естетичне, етичне, трудове та патріотичне виховання, щоб дитина повсякчас розвивалася і щоб в неї розвивалося відчуття краси. А відтак в дитини буде розвиватися працелюбність, відчуття краси і бажання робити гарні вчинки. Тоді в неї просто не вистачатиме часу на лінь, шкідливі звички та погані вчинки. Таким чином дитині стане цікаво зайатися на уроках гуртка.
Щоб активізувати гурток треба зробити його роботу цікавою. Тобто, підібрати саме такий вид діяльності, який подобатиметься учня. Потім, треба уміти розповісти про свій гурток так, щоб зацікавити оточуючих у його роботі.
Дозвіллєвій сфері на сучасному етапі відводиться важливе місце. Особлива цінність дозвілля полягає в тому, що воно може допомогти людині реалізувати все найкраще, що в ній потенційно закладене. Дозвіллєва діяльність може бути важливим підґрунтям для формування фундаментальних людських потреб. Завдяки формам дозвіллєвої активності можна підтримувати емоційне здоров’я, переборювати власні недоліки, формувати волю й характер. Дозвілля сприяє фізичному, духовному, соцільному та інтелектуальному розвитку людини, попередженню розумової відсталості та реабілітації розумово хворих дітей. Сае в години дозвілля особистість набуває ціннісних орієнтацій, знань, досвіду, залучається до системи нормативно – регулятивних установок, що склалися в суспільстві, досягнень вітчизняної і світової культури не лише за умов систематичного навчання, а й у процесі спілкування, відпочинку, розважально – ігрової діяльності за інтересами.
Специфіка педагогічного процесу в організації дозвілля полягає в інтеграції та виконанні його функцій: виховної, рекреаційної та розважально – ігрової, чим і зумовлюється потреба у спеціально підготовлених педагогічних кадрах, які могли б організувати продуктивне дозвілля учнівської молоді [46;с.5].