Кодекс и Законы История Украины 4
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-29Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля
Інститут післядипломної освіти та дистанційного навчання
Сєвєродонецьке відділення
Контрольна робота
з дисципліни:
Історія України
Варіант № 25
Виконав: студент групи УБЗ –
7
5
спец
і
альн
о
ст
і
О
блік та аудит
Перевірив: виклада
Сєвєродонецьк
2009
ЗМІСТ
1 “Руська правда” Ярослава Мудрого – перший збірник законів 3
2 Доля Криму в історії України 7
3 Культурне відродження незалежної України 12
3.1 Утвердження принципів плюралізму в ідеологічно-культурній сфері. Процес національного відродження та труднощі у розвитку культури 12
3.2 Розвиток освіти в Україні. Закон України «Про освіту», програма «Освіта» («Україна XXI століття») 14
3.3 Художня творчість, утвердження багатоманітності в літературно-мистецькому процесі. Повернені імена 15
3.4 Релігійне життя в Україні. Реалізація принципу свободи совісті 16
Список використаної літератури 20
1 “Руська правда” Ярослава Мудрого – перший збірник законів.
“Руська правда”- це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. “Руська Правда” – найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків "Руської правди", які прийнято поділяти на 3 редакції — коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин.
Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду- “Устав і закон руський”, який сформувався на основі звичайного права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період, “Уставу земляного”- кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого- Володимиром), а й в більшості статей доповнених самим творцем- Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення права феодальної власності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, знаряддя праці та ін.
Першою редакцією руської правди є “Правда Ярослава” або “Устав Ярослава”. Він складається з 18 статей, які стали основою всього правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, інстинкт кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення.
“Правда Ярославичів”- це доповнення до “Правди Ярослава”, яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею.
В сумі ці два звіти та ще дві статті, походження яких невідоме - “Покон вірний” та “Урок мостникам” (про них поговоримо далі) утворюють повний звіт давньоруського права – «Руську правду».
В основному «Руська правда» підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів.
Головним видом відплати не тільки за цивільні, але й за кримінальні правопорушення у «Руській правді» служать грошові стягнення. Вони вираховуються на гривни кун та їх частини.
Гривною кун називається зливок срібла (в різні часи різної маси 51г -
Як зазначено раніше, головним видом відплати за різні правопорушення були грошові стягнення. Тілесних покарань "Руська правда" не знала, за винятком кари для холопів за побиття вільної людини. Смертної кари цим актом також не передбачалося. Розміри грошових виплат, як і в більшості інших феодальних кодексів, залежали від соціальної належності потерпілих. Найбільші покарання призначалися за шкоду, спричинену представникам панівної верхівки.
Ось деякі зі статей:
1. 80 гривень за вбивство княжого мужа або члена старшої княжої дружини.
2. 40 гривень за вбивство простої вільної людини.
3. Половинна або полувир’я в 20 гривень за вбивство жінки та тяжкі увіччя, відсічення руки, ноги, носа, порчу ока.
4. За княжого сільського старосту платить 12 гривень, а за княжого рядовича 5 гривень.
5. А за вбитого смерда чи холопа 5 гривень.
6. А за княжого коня 3 гривні, а за коня смерда 2 гривні.
Покарання передбачало грошові виплати: "віру" — на користь князя і "головщину" — на користь потерпілого або його родичів. Наприклад, головщина за вбивство княжого мужа дорівнювала подвійній вірі (віра за правопорушення написана вище), за вбивство вільної людини- 5 гривень.
Однак у «Руській правді» існує багато недоліків і несправедливостей. І за побиття жердю чи палицею штраф 12 гривень і за вищипані вуса чи бороду 12 гривень, і навіть за відсічення пальця 3 гривні. На мій погляд перший і останній злочини є набагато страшнішими від другого, але 1 і 2 караються однаково, а 3 взагалі в 4 рази менше за 2 . І ще як навмисне вбивство, так і випадкове каралось однаково. В «Руській правді» існує ще багато, не зрозумілих на наш час законів, але у княжі часи це було нормально. Отже не будемо порівнювати ті часи і сучасність.
А несправедливість правди полягає в тому, що в ній майже не ціниться життя холопа. Навіть стягнення за крадіжку бобра з ловища (12 гривень) перевищує штраф за вбивство холопа чи смерда (5 гривень). І це не єдиний випадок де покарання за матеріальні збитки перевищує покарання за вбивство людини. Але церква мала інший погляд на холопа і впровадила додаткову “церковну кару ” за його вбивство, яку, точно невідомо.
Нажаль, у «Руській правді» мала місце і родова помста, відплата трималась на правилі: життя за життя, зуб за зуб.
Також «Руська правда» передбачала покарання за крадіжки майна, скотини, за знищення польової межі та тариф на збір мита. Також була впроваджена винагорода за знайденого крадія чи вбивцю.
Ось деякі з основних статей з теми яку було названо вище:
1. Хто роспаше польову межу або зіпсує межовий знак, то за обиду 12 гривень.
2. А хто вкраде човен, то за нього платить 30 різан (власнику) и 60 резан продажі.
3. Якщо хтось поїде на чужому коні без дозволу, то виплатить 3 гривні.
4. Якщо хто візьме чужого коня, оружжя чи одежу, а власник впізнає зниклого в своїй громаді, то йому відібрати своє, а 3 гривні за обиду.
5. Якщо хто буде стягувати с другого гроші, а той стане відмовлятись, то вести йому в суд 12 чоловік. І якщо він, обманюючи, не віддавав, то позивачу можна взяти свої гроші, а за обиду 3 гривні.
6. А той, хто схопив злодія, одержує 10 різаних, від 3 гривень мечнику 15 кун, за десятину 15 кун, а князю 3 гривні. А з 12 гривень схопившему злодія 70 кун, а в десятину 2 гривні, а князю 10 гривень.
Отже ми ще раз впевнюємося що, всі покарання здійснюються за допомогою грошових стягнень. Закон «Руської правди» наче каже злодію: бий, кради, вбивай скільки хочеш, тільки за все плати справно…
Говорячи про «Руську правду» не можна не згадати про дві дуже важливі статті: Покон вірний і Урок мостникам. “Покон вірний” або "Статут вірний" визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги — вірника (збирача віри), який призначався князем для збору податей і виконання окремих судочинних функцій, а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представників княжого апарату, які здійснювали будівництво і ремонт річкових мостів та міських мостових.
Судовий процес за "Руською правдою" переважно мав змагальний характер. Допускалися ордалії, клятви та різні інші варіанти "божого суду". Існували оригінальні процесуальні інститути: "заклич" (оголошення з відповідними правовими наслідками у торговий день про річ, втрачену законним власником), "звід" (обов'язок кожного володаря чужого майна "звести" власника чи представника влади з особою, від якої вона набула це майно), "гоніння сліду" (переслідування злочинця "по гарячих слідах").
Підсумовуючи сказане, можна відмітити, що "Руська правда" — виключно світський пам'ятник феодального права. Всі її редакції виходили від князівської влади, мали офіційний державний характер і не зачіпали церковну юрисдикцію, яка виникла після хрещення Русі й визначалася окремими князівськими статутами.
«Руська правда» зберігала свою чинність протягом кількох століть і набагато пережила Давньоруську державу, в якій вона виникла, її норми мали значний вплив на Литовські статути, російське Соборне Уложення 1649 та інші пам'ятки права України, Росії, Білорусії, Литви й деяких інших країн.
2 Доля Криму в історії України
30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та інших народів Криму. Центральним моментом у передачі Криму було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні СРСР.
До складу Української РСР Крим було приєднано 19 лютого 1954 року. Микита Хрущов, який на той час стояв на чолі Радянського Союзу “подарував” півострів Україні, де довгий час сам працював на державних і партійних посадах. Приводом до “подарунку” стала 300 річниця Переяславської угоди про возз’єднання України з Росією. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, й було здійснено передання Криму — як «свідчення дружби російського народу».
Хрущов не мав права передавати Крим, адже ця територія не є ні українською, ні російською, а історично належить кримським татарам, яких частково було виселено під час другої світової війни за наказом Сталіна.
Починаючи з 1783 року, коли Росія приєднала півострів до своєї Катеринославської губернії, а нині це – Дніпропетровська область сучасної України, території, що знаходилися неподалік від моря, а особливо Південний берег Криму з його цілющим субтропічним кліматом, поступово отримував статус рекреаційної зони для імператорської родини та російської аристократії. Водночас, неродючі землі гірського і степового Криму не дозволяли розвивати тут сільське господарство, а півострів, особливо в курортний сезон, потребував все більше продуктів харчування. Саме з прилеглих українських територій півострів одержував продукти, якими його не могло забезпечити власне виробництво. Тому передання Криму Україні позбавило Радянську Росію багатьох проблем, які вона таким чином переклала на плечі України.
Розірвання економічних зв’язків з Україною стали причиною катастрофічного становища, що склалося в Криму в роки Другої світової війни, а також після звільнення півострова від нацистів. Саме Микита Хрущов першим із радянських керівників усвідомив масштаби економічного занепаду, розорення і бідності, які запанували на півострові після війни. Пустували татарські аули. Висохла земля, уламки військової техніки…- таким побачив степовий Крим Хрущов, коли приїхав 1953 року відпочивати до Ялти.
На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. 1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з М. Джамільовим). 1966-1967 рр. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967р. змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х рр. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.
Згідно з даними перепису 1989р. у СРСР налічувалося 272 тис. (за неофіційними даними 400-500 тисяч кримських татар. З них лише 28 тисяч проживало у Криму. В 1987-1989 роках відновився рух кримських татар за повернення до Криму. В 1989 р. виникла Організація кримського татарського руху, її політичними вимогами були повернення на батьківщину та відновлення автономії Криму. В листопаді 1989р. Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993р. у Крим повернулося 260 тисяч чоловік. Наприкінці червня 1991р. у Сімферополі було скликано 2-й (після 1917р.) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М. Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національного суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національого руху 1989-1990рр. та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення Криму, яке налічує близько 1,6 млн. чоловік та тяжіє до Москви. У січні 1991р. місцеві партії і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу Криму. 12 лютого 1991р. було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.
Під час державного перевороту 19-21 серпня 1991р. місцеві партії і державні органи підтримали змовників. Під час референдуму 1 грудня 1991р. 54% населення Криму підтримало незалежність України. Утворений у серпні 1991р. Республіканський рух на чолі з Ю. Мешковим, виступав за приєднання Криму до Росії. 5 травня 1992р. Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення було скасоване Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992р. місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримськотатарських національних вимог. Курултай і Верховна Рада Криму діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992р. на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруженості у міжнаціональних стосунках. 600 тисяч українського населення, значною мірою зрусифіковане й політично розрізнене (найбільше політичне об'єднання - Український громадянський конгрес Криму), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994р. Ю. Мешков внаслідок виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних убивств, став президентом Республіки. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993р. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента і прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як у Криму, так і в усій Україні, та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17 березня 1995р. відмінила дію Конституції Республіки Крим і ліквідувала інститут президенства у Криму.
Як ми бачимо, ситуація в Криму не тільки не стабілізувалася до початку 2006 року, а навпаки погіршилась, і питання про від’єднання Кримського півострова постало ще гостріше.
Було направлено запит про приєднання Криму до Росії, але вже невдовзі депутат Державної думи Росії Костянтин Затулін заявив про відкликання цього запиту. Причиною цього російський депутат назвав помилку, виявлену при перевірці тексту доручення про направлення запитів.
“Сьогодні Крим – це епіцентр, і там є все що завгодно – і міжетнічні, і міжконфесійні протиріччя, і зубожіння населення. І про це треба думати», - наголосив В.Горбулін. Він підкреслив, що зараз владі невідкладно потрібна державна програма щодо розвитку Криму.
А невдовзі зявляються більш глобальні проблеми, ніж просто повернення територій її законним власникам. В 2006 році було обумовлено взяття швидкого вступу до НАТО, з чим кримчани не погоджуються. Було проведено референдум, який мав визначити думку жителів Криму з цього приводу. Кримчани сприймали вступ країни в агресивний військово-політичний блок НАТО як «загрозу руйнування існуючого цивілізаційного простору, розрив багатовікових звязків з братським російським народом». Більшість жителів проголосували за те, що не вступати. Але цей референдум юридичної сили не мав.
Якщо робити висновки з даного розділу, то можна зазначити те, що Крим так чи інакше завжди був пов’язаний з Україною. Починаючи від Кіммерії, яка існувала і на території материкової України, закінчуючи вже сьогоденням. Кримські татари, яких постійно виселяли, є національним етносом, який формувався протягом тисячоліть і є невід’ємною частиною населення Криму.
Зараз російська влада кидає шалені гроші, задля того, щоб ще більше посилити свій вплив в Криму. Якщо події будуть продовжуватися в такому ж дусі, то буде проведено референдум в Автономній Республіці Крим і, скоріш за все, більшість населення проголосує за від’єднання від України.
Що ж можна порадити нашій владі для вирішення цієї ситуації? В першу чергу потрібно задовольнити претензії татар щодо територій. По-друге, надати землі для їхнього проживання на законодавчому рівні. Потрібно виділяти більшу кількість коштів для будівництва нових будинків для депортованих, що повертаються. По-третє, цим питанням потрібно зайнятися на рівні держави, а не тільки Автономної Республіки Крим. І слідкувати за виконанням прийнятих рішень, тому що місцева влада цією справою займатися не хоче належним чином.
Але, однозначно, цю проблему просто так залишати не можна, тому що якщо нічого не робити, то може статися, що антиукраїнські настрої в Криму візьмуть гору і Крим перестане бути складовою частиною України.
3. Культурне відродження незалежної України.
3.1 Утвердження принципів плюралізму в ідеологічно-культурній сфері. Процес національного відродження та труднощі у розвитку культури
Проголошення партійним керівництвом СРСР перебудови і наростання національно-визвольного руху спричинили значний вплив на стан культури.
На хвилі горбачовської «гласності» в культурній сфері розгорнулися процеси демократизації. Вони проявлялися перш за все у спробах відійти від єдиної компартійної ідеології, що передбачала однозначність оцінок суспільних явищ, у тому числі художньої спадщини, однаковість художньо-мистецького відтворення світу, єдиний підхід до організації народної освіти, культосвітньої роботи серед населення тощо.
З перших днів незалежності стало очевидно, що в новій державі з її багатонаціональним складом населення, широким спектром регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю духовна сфера може функціонувати тільки як плюралістична.Такий підхід гарантував кожній особі або певним соціально-політичним групам вибір ідеології, забезпечував гарантію прав людини, її свободу в духовному розвитку і задоволенні культурних потреб.
Плюралізм, як багатогранне художнє відтворення світу неможливе без визнання новаторських форм, зокрема тих, що одержали назву авангард. Населення України починає сприймати те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи воно було відсторонено впродовж значного часу. Доробок художників-авангардистів широко представлений у наш час на численних вернісажах, що проходять у Києві, багатьох містах України.
Разом з тим за умов економічної кризи і формування ринкової економіки зменшуються можливості державної підтримки розвитку культури. Держава виявилась неспроможною виділяти навіть той мінімум коштів, на який вона була здатна раніше. Таким чином, звільнившись від ідеологічного контролю комуністичної партії, культура потрапила в жорсткі лещата фінансової залежності. Частка україномовної книги знизилася до 31,6% за назвами і до 35,6% - за тиражами.
Відсутність необхідних державних коштів стає причиною закриття або перепрофілювання більшості культурно-освітніх установ. Значно зменшилася чисельність учасників художньої самодіяльності, а також різноманітних гуртків тощо. Закрилися сотні бібліотек, понад тисячу клубів.
У масових бібліотечних установах значно скоротився книжковий фонд. Це стало наслідком недостатнього фінансування даної ланки культури. В умовах економічної кризи значно скоротилися можливості держави, підприємств та профспілок надавати матеріальну підтримку культурно-освітнім установам. В результаті культурні проблеми й запити широких верств населення і насамперед молоді задовольняються все гірше.
3.2 Розвиток освіти в Україні. Закон України «Про освіту», програма «Освіта» («Україна XXI століття»)
Одним із найважливіших завдань загальноосвітньої школи є забезпечення виконання «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого 1989 р. Відтоді в республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. З'явилася велика кількість ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяли поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблені помітні кроки в справі гуманізації освіти. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства.
В останні роки зроблені такі важливі кроки у сфері освіти, як відновлення діяльності Києво-Могилянської Академії, відкриття в Києві Національної академії управління, нових університетів в регіонах України.
1991 p. BP України прийняла Закон «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в її роботі. Згідно з законом освіта має бути доступна, гуманна, деполітизована, забезпечувати рівні можливості для людей, бути пов'язаною з національними і культурними традиціями. Реалізація закону тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.
В умовах незалежності створено нову концепцію розвитку народної освіти - прийнято Державну національну програму «Освіта» («Україна XXI століття»), затверджену Кабінетом міністрів у листопаді 1993 року. Програма передбачає істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів.
Мова йде про формування високого інтелектуального і культурного потенціалу народу як найціннішого надбання держави. Принциповою позицією концепції є визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої й вищої школи. Втілити цей принцип можливо лише на основі урізноманітнення форм шкільної освіти, відмови від пересічної одноманітності та за умов урахування інтересів, нахилів і здібностей дітей. З цією метою в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням певних дисциплін, усе більше відкривається ліцеїв, гімназій, інших типів навчальних закладів.
У першій половині 90-х років була запроваджена система державного ліцензування (надання дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначення професійного рівня діяльності) вузів. Найвищі - III та IV - рівні акредитації одержав 161 вищий навчальний заклад України, включаючи 16 державних (класичних) університетів та ЗО академій.
3.3 Художня творчість, утвердження багатоманітності в літературно-мистецькому процесі. Повернені імена
Активізувалося культурне життя, утворилися культурно-національні товариства. У місцях компактного проживання національних меншин виникли театри-студії, аматорські колективи. У 1989 р. в республіці працювали чотири єврейських, а також татарський, угорський і польський театри. У ряді областей місцеве радіомовлення, телебачення розпочали передачі національними мовами. В 1995 р. діяло близько 160 національних культурних товариств.
Визнанням високого внеску в розвиток мистецтва і культури України є Державна премія ім. Т. Шевченка, що. присуджується Указом Президента напередодні дня народження Кобзаря. Творчі зрушення відбулись у літературній творчості: розширюється тематичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їхні стильові форми.
В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тернопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіровоградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.
З 1990 р. в Україні став проводитися і набув надзвичайно великої популярності Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута».
1993 р. ЮНЕСКО оголосила роком Трипільської культури. В українську літературу повернуті імена В. Стуса, В. Симоненка, Б. Антоненка-Давидовича, I. Багряного, у мистецтво - творчість М. Бойчука та інших.
3.4 Релігійне життя в Україні. Реалізація принципу свободи совісті
На межі 80-90-хроків в умовах лібералізації державно-церковних взаємин в Україні стрімко зросла релігійна активність населення. Віруючими визнали себе понад половина громадян нашої держави.
Серед суспільних інституцій церква має найбільший авторитет і користується довірою наших співвітчизників. Впродовж 1988-1990 pp. число релігійних об'єднань щороку збільшувалося на третину і на початку 1991 р. становило 10,5 тис.
На нові реалії духовного життя народу, державно-церковних і міжконфесійних взаємин Верховна Рада України відреагувала ухваленням 23 квітня 1991 р. Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Однак власну політику щодо релігії й церкви Україна змогла здійснювати лише після остаточного здобуття незалежності. Насамперед наша держава відмовилася від тоталітарних методів впливу на віруючих і церковні організації, стала на шлях розбудови цивілізованих і демократичних державно-церковних взаємин.
Стаття 35 Конституції України, гарантує громадянам право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа - від церкви. Для громадян, чиї релігійні переконання суперечать службі у Збройних силах, передбачена альтернативна трудова служба. Законодавчо врегульовано питання власності, землекористування, підприємницької і благодійницької діяльності релігійних об'єднань.
Скасовано положення кримінального і цивільного кодексів радянських часів, що раніше застосовувалися для обмеження прав і навіть з метою переслідування віруючих і релігійних організацій.
Дістали можливість легалізувати свою діяльність раніше заборонені владою Українська греко-католицька (інша назва - Українська католицька) і Українська автокефальна православна церкви, громади свідків Єгови, численні протестантські течії. За роки незалежності віруючим повернуто 3400 храмів, відібраних у них свого часу радянською адміністрацією, збудовано 2 600 нових церков, костьолів, молитовних будинків. Церковну діяльність здійснюють нині 21,3 тис. священнослужителів, значна частина яких підготовлена у духовних навчальних закладах, відкритих в Україні за останнє десятиріччя.
Україна - багатоконфесійна держава. Згідно із чинним законодавством, усі конфесії та віруючі рівні перед законом. Станом на 1 січня 2000 р. у нашій державі діяло понад 23,5 тис. релігійних організацій 90 конфесій, течій та напрямків.
Половина усіх вітчизняних релігійних громад належить до православ'я (Українська православна церква,що перебуває в юрисдикції Московського патріархату (діяльність підпорядкованої йому УПЦ далеко не завжди відповідає державним інтересам незалежної України), Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква).
За чисельністю громад і монастирів друге місце посідає Українська греко-католицька церква, яка назагал домінує у західному регіоні України. Найбільше послідовників католицької церкви традиційно мешкає на Поділлі, Волині, у Галичині та Закарпатті.
Національні православні конфесії, а також Українська греко-католицька церква проводять Службу Божу державною мовою України. Відправи Римо-католицької церкви в Україні відбуваються переважно українською, почасти польською і в меншій мірі - російською мовами. Мовою богослужіння в УПЦ Московського патріархату є російська.
Протестантизм в Україні представлений 33 напрямками. Питома вага протестантських громад останніми роками динамічно зростає й становить вже понад чверть релігійної мережі країни. Водночас збільшується число громад мусульман, іудеїв, а також новітніх, нетрадиційних релігійних течій (на Жаль, досить часто згубних для душевного та фізичного здоров'я людини).
Релігійне життя України зазнає впливу політичних та економічних процесів, що відбуваються у нашій державі. Потребує вирішення низка проблем, що дісталися у спадок від тоталітарних радянських часів та виникли нещодавно, вже після здобуття незалежності.
Дестабілізуючу роль у сучасному українському суспільстві відіграє відсутність єдності у православ'ї. Не сприяють утвердженню громадянської злагоди численні майнові конфлікти між віруючими та духовенством різних конфесій, особливо суперництво за право на володіння храмовими приміщеннями.
Участь релігійних організацій у політичному житті, масове обдаровування церковними відзнаками (орденами) світських осіб (переважно можновладців), як і спроби політичних партій і рухів використовувати церковні структури у власних інтересах є порушенням чинного українського законодавства, що часом створює додаткову напруженість у нашому суспільстві і підриває авторитет церкви.
Подальший позитивний розвиток державно-церковних і міжконфесійних взаємин можливий лише за умови дотримання усіма сторонами вимог чинного законодавства України, а також удосконалення правових механізмів розв'язання проблем, що виникають у сфері релігійного життя.
ХХ сторіччя в історії української культури, як і у всьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення української незалежної держави. Однак досі (до кінця ХХ ст.) їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки економіки, але й культури.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О. Д. Історія України: Навч. посіб.. —3.вид., випр., доп. — К. : Академвидав, 2005. — 688с.
2. Дещинський Л.Є., Зінкевич Р.Д., Терський С.В., Батенко Т.І., Історія України та її державності.—Вид. 4-те, переробл. і доп. — Л. : Бескид Біт, 2008. — 444с.
3. Історія України. Документи. Матеріали: Посібник / В. Ю. Король (уклад.,комент.). — К. : Видавничий центр "Академія", 2002. — 448с.
