Контрольная работа на тему Галицько Волинське князівство
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-06-29Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра історії та етнографії України
Контрольна робота №1
на тему:
«Галицько-Волинська держава – важливий етап української історії»
Виконала студентка
першого курсу
групи ЗІС – 061
Федотова З.М.
Перевірив:
Одеса – 2007
Тема №10. Галицько-Волинська держава – важливий етап української історії.
План.
1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики.
3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
Київська Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в Яких утвердилися свої окремі династії – відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві – Ростиславичі, пізніше об’єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.
Наприкінці 5-у першій половині 6-у ст.. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові – своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію тут започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136 – 1142 і 1146 – 1154 рр. Він, а згодом і його син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересипницею, Дороги чином, а в окремі періоди – також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.
Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимиром) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстання містиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя.(1) Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певну залежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р. , після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство(2). Незадовго до смерті Романа Утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів – у греки».
_______________________________________________
1. Відп. ред. Ю.Сливка. Історія України –Львів, 2003.-С.84
2. Там само.-С.85.
З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з воляками краківського князя Лешка Білого(3).
Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 – 1214 рр.);
- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідів держав – Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п’ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);
- наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі р. Калки;
- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась 1238 р.)(4)
Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301)(5).
__________________________________________________
3. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. - Київ, 1999. С.77.
4. Там само. – С. 76-77.
5. Там само. – С. 79.
Цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі 13-14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301- 1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту.»(6)
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:
1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).
2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.
3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.).
4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
___________________________________________________________
6. О.Д. Бойко. Історія України. – Київ, 1999р. – С.79.
2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики.
В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов’язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри – обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.
Галицько-Волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку 14 ст. Галицько – Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі».
Князь здійснював усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем».
Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.
Недарма літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі вжито стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократом, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкуванням ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.
З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його.(7) Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату та вибори київського князя шістьма найбільшими
_______________________________________________
7. Курс лекцій. Історія України. – Київ, 1991 р. – С.69.
на Русі князями.
Автор літопису пише про те, що великий князь Роман («одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він-бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха…»)(8)
Роман здобув собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205).
Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угод із угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі – міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах: вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів істотне значення мала позиція селян – общинників, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії і західних сусідів.
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. (У 1237 – 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.)(9) Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогочин над Бугом, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило перед боєм проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
Кафедра історії та етнографії України
Контрольна робота №1
на тему:
«Галицько-Волинська держава – важливий етап української історії»
Виконала студентка
першого курсу
групи ЗІС – 061
Федотова З.М.
Перевірив:
Одеса – 2007
Тема №10. Галицько-Волинська держава – важливий етап української історії.
План.
1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики.
3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
1. Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства.
Київська Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в Яких утвердилися свої окремі династії – відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві – Ростиславичі, пізніше об’єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.
Наприкінці 5-у першій половині 6-у ст.. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир – місто, що його заснував і назвав своїм ім’ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові – своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури.
Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію тут започаткував щойно внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136 – 1142 і 1146 – 1154 рр. Він, а згодом і його син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересипницею, Дороги чином, а в окремі періоди – також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об’єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.
Трохи по-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.
Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимиром) об’єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстання містиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя.(1) Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певну залежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р. , після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об’єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство(2). Незадовго до смерті Романа Утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на рубежі 12-13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг-Дністер витісняв занепадаючий шлях «із варягів – у греки».
_______________________________________________
1. Відп. ред. Ю.Сливка. Історія України –Львів, 2003.-С.84
2. Там само.-С.85.
З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені. Галицько-Волинський князь запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, що могло зупинити, на думку Романа, процес роздрібленності) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з воляками краківського князя Лешка Білого(3).
Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213 – 1214 рр.);
- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідів держав – Угорщини та Польщі, наслідком та проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п’ятирічного угорського королевича Калмана, одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);
- наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі р. Калки;
- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилась 1238 р.)(4)
Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах і з кам’яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту ( особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об’єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301)(5).
__________________________________________________
3. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. - Київ, 1999. С.77.
4. Там само. – С. 76-77.
5. Там само. – С. 79.
Цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі 13-14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301- 1315 рр.). За період правління Юрій I стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. За словами польського середньовічного історика Яна Длугоша, Юрій I був «людиною спритною і шляхетною, щедрою до духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту.»(6)
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:
1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів).
2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.
3. Енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 – 1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 – 1264 рр.).
4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
___________________________________________________________
6. О.Д. Бойко. Історія України. – Київ, 1999р. – С.79.
2. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики.
В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов’язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри – обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.
Галицько-Волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку 14 ст. Галицько – Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі».
Князь здійснював усі функції державної влади – законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем».
Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушує опір великих бояр і об’єднує Галичину і Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий, а інколи навіть жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі.
Недарма літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі вжито стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів – автократом, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкуванням ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.
З часом Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його.(7) Галицько-Волинський князь втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату та вибори київського князя шістьма найбільшими
_______________________________________________
7. Курс лекцій. Історія України. – Київ, 1991 р. – С.69.
на Русі князями.
Автор літопису пише про те, що великий князь Роман («одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він-бо кинувся на поганих, як той лев, сердитий же був, як рись… переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха…»)(8)
Роман здобув собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205).
Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угод із угорськими королями, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об’єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спиралися на широкі кола населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі – міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах: вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів істотне значення мала позиція селян – общинників, які входили до княжого пішого війська. Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. В ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися і на досвід інших країн. Так деякі посади при дворі Данила Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії і західних сусідів.
Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. (У 1237 – 1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.)(9) Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогочин над Бугом, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За літописом, Данило перед боєм проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.
___________________________________________________
8. Історія України. Від.ред. Ю.Сливка. - Львів, 2003 р. – С.85.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець висвітлює планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.
Фортифікація і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення анти монгольського воєнного союзу.
Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. ( Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.)(9) В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визначивши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.
Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо створення анти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів.
На жаль, ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення анти ординської коаліції.
По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході , а не на Сході.
По-друге, 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. (Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золото ординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.)(10)
________________________________________________________________________________________
9. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. – Київ, 1999 р. – С. 77.
10. Там само. С.78.
Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.
Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила – Шварно та дочки Мін довга. Це різко змінює ситуацію – протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.
Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборотні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.(11)
Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як « отця і господина». В Галичині княжили сини Данила: Лев – у Галичині й Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі. Наприкінці 13 ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней відбирали». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно – за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові(12).
_____________________________________________________
11. Курс лекцій. Історія України. – Київ, 1991 р. – С. 75.
12. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. – Київ, 199р. – С. 79.
Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…», - писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об’єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити унію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії.
Короткочасне правління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів – баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.
Близький соратник короля Юрія ігумен одного з монастирів Петро Ротенський, посланий по смерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви Пізніша діяльність митрополита Петра (1308 – 1326), канонізованого православною церквою, сприяла піднесенню Московського князівства.
Дата смерті короля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він помер 1315 р(13). Цей правитель був гідним нащадком Романа, Данила та Лева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєї могутності.
Діяльність обох останніх князів з династії Романовичів – Андрія та Лева Юрійовичів – повна загадок. Навіть стосовно столиць цих князів триває дискусія. Найбільш вірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство і Володимирське князівство, а молодший Лев – Луцьке князівство.
Андрій та Лев Юрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.
Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.
__________________________________________________________
13. Історія України. Відп. ред. Ю.Сливка. – Львів, 2003 р. – С. 96.
Романовичі були споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-
Дмитро Гедимінович, але він був надто юним. Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.
Болеслав Тройденович перейшов у православ’я і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою було закріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримав уділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз з противником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337 р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін В облозі дванадцять днів.
Несподівана смерть Юрія II 1340 р. найбільше була вигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж до Львова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців не виглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст, до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.
Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта – правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.
Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.
Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств – земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа великих бояр.
Протягом другої половини 13 – першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.
3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
Київська Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.
Інколи зміцнення князівств називають «розпадом» Київської Русі. Це не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненим населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньо тривкої основи.
Основною територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.
13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.
Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.
Висновок.
Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі 12 – 14 ст. Проте на другому етапі цього періоду – в другій половині 13- 14 ст. – на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») та городяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (Данила Романовича, Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійній боротьбі проти впливового галицько-волинського боярства.
Загалом протягом другої половини 13 ст. – першої третини 14 ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди – все це спричинилося до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40 – 60-х роках 14 ст. політично роз’єднані землі Південно-Західної Русі підпадали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася.
Використана література.
1. Бойко. О.Д. – Історія України, посібник. – Київ, 1999 р.
2. Відп. Ред. Ю.Сливка. – Історія України. – Львів, 2003.
3. Курс лекцій. – Історія України. – Київ, 1991 р.
8. Історія України. Від.ред. Ю.Сливка. - Львів, 2003 р. – С.85.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець висвітлює планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. За їх наказом були споруджені міста-замки Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.
Фортифікація і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення анти монгольського воєнного союзу.
Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демографічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонеткового чернігівського княжича Ростислава. ( Одержавши 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над військами Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.)(9) В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визначивши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золото ординцях. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства.
Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо створення анти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів.
На жаль, ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення анти ординської коаліції.
По-перше, основні інтереси західних сусідів Данила були зосереджені на Заході , а не на Сході.
По-друге, 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл і втік до Швеції. (Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золото ординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.)(10)
________________________________________________________________________________________
9. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. – Київ, 1999 р. – С. 77.
10. Там само. С.78.
Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою.
Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення Києва, але саме у цей час литовський князь Міндовг розриває укладений 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила – Шварно та дочки Мін довга. Це різко змінює ситуацію – протягом 1255- 1256 рр. безперервно триває протистояння з Литвою.
Змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає 1258 р. новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборотні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.(11)
Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як « отця і господина». В Галичині княжили сини Данила: Лев – у Галичині й Перемишлі, Мстислав – у Теребовлі, Шварно – у Белзі та Холмі. Наприкінці 13 ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней відбирали». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно – за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові(12).
_____________________________________________________
11. Курс лекцій. Історія України. – Київ, 1991 р. – С. 75.
12. О.Д.Бойко. Історія України, посібник. – Київ, 199р. – С. 79.
Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі…», - писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об’єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Русі й князем Володимирії». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватикану запровадити унію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії.
Короткочасне правління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів – баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців.
Близький соратник короля Юрія ігумен одного з монастирів Петро Ротенський, посланий по смерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви Пізніша діяльність митрополита Петра (1308 – 1326), канонізованого православною церквою, сприяла піднесенню Московського князівства.
Дата смерті короля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він помер 1315 р(13). Цей правитель був гідним нащадком Романа, Данила та Лева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєї могутності.
Діяльність обох останніх князів з династії Романовичів – Андрія та Лева Юрійовичів – повна загадок. Навіть стосовно столиць цих князів триває дискусія. Найбільш вірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство і Володимирське князівство, а молодший Лев – Луцьке князівство.
Андрій та Лев Юрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.
Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.
__________________________________________________________
13. Історія України. Відп. ред. Ю.Сливка. – Львів, 2003 р. – С. 96.
Романовичі були споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-
Дмитро Гедимінович, але він був надто юним. Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.
Болеслав Тройденович перейшов у православ’я і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою було закріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримав уділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз з противником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337 р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін В облозі дванадцять днів.
Несподівана смерть Юрія II 1340 р. найбільше була вигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж до Львова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців не виглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст, до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.
Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб державну печатку, прапор. Під впливом зв’язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта – правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.
Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.
Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств – земель, а останні – на волості, центрами яких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа великих бояр.
Протягом другої половини 13 – першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.
3. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
Київська Русь залишалась об’єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.
Інколи зміцнення князівств називають «розпадом» Київської Русі. Це не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненим населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньо тривкої основи.
Основною територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протиукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв’язки.
13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних – і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з’явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.
Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.
Висновок.
Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі 12 – 14 ст. Проте на другому етапі цього періоду – в другій половині 13- 14 ст. – на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») та городяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (Данила Романовича, Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійній боротьбі проти впливового галицько-волинського боярства.
Загалом протягом другої половини 13 ст. – першої третини 14 ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди – все це спричинилося до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40 – 60-х роках 14 ст. політично роз’єднані землі Південно-Західної Русі підпадали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася.
Використана література.
1. Бойко. О.Д. – Історія України, посібник. – Київ, 1999 р.
2. Відп. Ред. Ю.Сливка. – Історія України. – Львів, 2003.
3. Курс лекцій. – Історія України. – Київ, 1991 р.
