Міністерство освіти і науки України
Конотопський інститут СумДу
Обов`язкове домашнє завдання
з дисципліни:
Історія економічних вчень
на тему:
„Внесок українських економістів у розвиток політичної економії ”
                                                                        Виконав
                                                                        студент групи Е-41к
                                                                        Черненко Сергій
                                                                         Перевірив
                                                                         старший викладач            
                                                                         Ткаченко Л. М.
Конотоп 2006

Зміст
Вступ
1.                Розвиток радянської економічної науки, та економічної теорії в Україні:
1.1.         Розвиток радянської економічної науки в 30 – 90-ті рр.   ХХ ст..
1.2.         Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період
2.                Внесок українських економістів у розвиток політичної економії
Висновки
Література

Вступ
Політична економія 30-х років була описовою наукою, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарські форми справді  соціалістичними і єдино можливими. Її характерними рисами були: повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно–економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.
Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Після першої Всесоюзної конференції економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, - згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки, але з 60-х рр. починається її відродження. Саме в цей час починають виходити праці українських вчених, котрі зробили вклад у розвиток політичної економії.

1.1. Розвиток радянської економічної науки в 30 – 90-ті рр. ХХ ст.
Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х років, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно – економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.
Політична економія перетворилась на описову науку, яка доводила правильність економічного курсу партії та уряду, проголошувала суб’єктивно створювані ними господарські форми справді  соціалістичними і єдино можливими. Учені-економісти в своїх дослідженнях змушені були користуватися недостовірними статистичними джерелами, були позбавлені  можливості користуватись досягненнями зарубіжної наукової думки, що робило  неможливим об’єктивний економічкий  аналіз.
Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інтересам бюрократичної системи, якій не потрібна була правда про об’єктивний стан  виробничих відносин радянського суспільства.
Деформація завдань політичної економії соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу політичної економії, ізолювавшись від світових досягнень у галузі методології, закінчилися ототожненням методу політекономії з формально-логічними процедурами.
Відхід від предмета економічної теорії проявився у формуванні специфічної проблематики: теми досліджень формулювались, виходячи з тези про визначальну роль партії в організації суспільно-економічного життя, про переваги соціалізму над капіталізмом.
На рівні теоритичних проблем це проявлялося в тім, що коли посилювався процес формування гальмівних факторів соціально-економічного розвитку, визрівали умови кризи радянської економіки, у політичній економії соціалізму, як і в інших розділах суспільствознавства, інтенсивно обговорювалися проблеми прогресивності соціалізму. Саме в цей період посилено дискутувались питання соціалістичного способу життя, його переваг над капіталізмом.
Щоправда, в радянській економічній науці спостерігалися періодичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності та, у зв’язку з цим, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.
Так, у 60-х рр. у зв’язку з розпочатою кампанією щодо впровадженням госпрозрахунку необхідно було довести тези про те, що товарно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні виробництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.
З’являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутворення, прибутку, ренти розглядоються як регулятори виробництва, але сфера їх вільного впливу обмежується окремою господарською одиницею. Суспільний розвиток, на думку авторів, повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню  з боку держави, яка одна тільки може забезпечити ефективне зростання соціалістичного виробництва.
Особливо гострою була проблема заробітної плати. Її розв’язання зв’язувалось із вирішенням питання про характер робочої сили. Якщо підприємство визнавалось ланкою економіки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори виробництва, то логічно було б визначити й товарний характер робочої сили. Однак спробу деяких учених (зокрема українських – В. Корнієнка та Ю. Пахомова) включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зустрінуто шквальною критикою.
Визнати товарний характер робочої сили за соціалізму означало спростувати тези про винятковість цього  способу господарювання і докорінно змінити підходи до визначення заробітної плати. За товарно-грошових відносин заробітна плата має виступати і формі ціни робочої сили, яка встановлюється на ринку під впливом попиту та пропозиції. Це  суперечило тезі про плановий характер ціноутворення за соціалізму.
У 70-ті рр., у зв’язку зі згортанням економічної реформи, що була спрямована на часткове використання механізмів саморегулювання, економісти знову  звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робить висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів – стадії розвинутого соціалізму.
Однак наприкінці 70-х та 80-х рр. в економіці теорії стають помітними  певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про  необхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувається перегляд раніше догматизованих марксистських положень.  Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.
Звичайно, перегляд підходів до аналізу відбувається в межах ідеї соціалістичного вибору. Ідеться про дальше вдосконалення соціалізму на базі нових науково-теоритичних розробок, про нові методи господарювання, про використання товарно-грошових відносин, про зміну характеру планування і т.д.
У 80 – 90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв’язок з продуктивними силами, надбудовою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факторів на розвиток  суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття.
До предмета політичної економії було включено категорію господарського механізму, що стало значним кроком  уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівні, уможливлювало використання методів аналізу, сформульований неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірностей функціонування господарського механізму,підготували перегляд усієї концепції економічного устрою суспільства.
1.2. Розвиток економічної теорії в Україні в радянський період
Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70 – 80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х рр.
У 20-х рр. в Україні,де розвиток економічної науки відображав цивілізаційні особливості національної економіки (зокрема організацію селянського господарства, якому не була притаманна „общинність” і яке спиралося на суто приватний інтерес), ленінська програма побудови державного соціалізму не знайшла підтримки.
Особливо це стосується аграрної її частини. Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з передачею їх селянам для негайного створення комун та інших кооперативних форм. Ці ідеї пропагували Я. Гамарник, В. Чубар, Д. Мануїльський, О. Шліхтер, Я. Яковлєв.
У робітничих колах така програма теж знаходила розуміння. Але кілька партій, серед них УСДРП, виступили проти більшовицької концепції. Лідери соціал-демократичної партії В. Винниченко, В.Садовський, І. Лизанівський, а також лідери „боротьбистів” В. Блакитний, А. Шумський та інші вказували на те, що для соціалістичних перетворень не наспів час – не створено виробництво, яке могло б забезпечити умови соціалістичного розподілу.
Ще напередодні жовтневих подій про це писав М. Туган-Барановський, наголошуючи у своїй праці „Соціалізм як позитивне вчення” на тому, що умови для соціалізму може створити лише ринковий механізм, який бере на себе всі функції з регулювання суспільних потреб, узгоджує попит та пропозицію. Він указував, що соціалізм, який прийде на зміну нерозвиненому капіталізмові, приречений на диктат та суспільні злидні.
Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку.
Вони звертали увагу і на те, що приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а націоналізація та, головне, колективізм у землеробстві, призведуть до відмирання природних сил, які не можуть бути замінені волею і вмінням людей.
М. Туган-Барановський уважав за необхідне, щоб для вивчення закономірностей розвитку суспільства провадились дослідження в галузі соціології, статистики, теоретичної економії і наполягав на прикладному характері таких щодо окремих галузей та сфер економічного життя.
Праці М. Туган-Барановського, О.Челінцева базувалися на ідеї сімейно-трудового селянського господарства, організаційні засади якого визначалися на підставі неокласичних підходів.
План реформування аграрних відносин у СРСР, який був запроваджений у життя в роки непу, включав розробки українських учених. За основу було взято концепцію О. Челінцева, який створив наукову програму розвитку кооперації (споживчої, кредитної, збутової та ін.).
Кооперацію Челінцев виводив за межі приватнокапіталістичного сектора і розглядав як нову форму розвитку, що зберігає принцип особистої заінтересованості. Він був проти твердження, що кооперація має лише готувати передумови для націоналізації, указував на те, що її зумовлено потребами виробництва і вона є перспективною з огляду на майбутнє. Вона не руйнує чинників розвитку, але сприяє пом’якшенню недоліків ринкових відносин.
На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалась в різноманітних напрямках. 1920р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепції єдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічної відкритості тасаморегулювання.
У теоретичних розробках тієї доби обстоюється думка про регулюючу роль ринку та ринкових цін, про неможливість зведення останніх в економічних відносинах тільки до системи натурального та трудового (вартісного) обліку. Указується на те, що держава має орієнтуватись на ринок та ринкові показники. Критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування за умов, коли немає загальних ціннісних орієнтирів, коли ціна перетворюється з категорії ринкових відносин на категорію обліку. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогнозу.
У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, О. Чаянова, О. Челінцева та ін. здобули світове визнання.
Так, праця  Слуцького „Етюд до проблеми пробудови формально-праксеологічних засад економіки” (1926), що в ній ішлося про психологічні засади раціональної економічної поведінки суб’єкта, на півстоліття випередила дослідження в цій, які велись на Заході. Іншу його працю „Накопичення випадкових причин як джерело циклічних процесів” (1927) було присвячено проблемам моделювання економічних коливань на довгостроковий період. Вона справила величезний вплив на розвиток зарубіжних економічних досліджень.
Теорії  економічних кон’юнктур М. Туган-Барановського стала підставою теорії „довгих хвиль” М. Кондратьєва.
Усі ці теорії широко використовували і розвивали далі на Заході.
Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.
Розпочинається боротьба більшовизму за чистоту ідеології.
Уже з 30-х рр. змістом наукових досліджень стає доведення переваг економічної політики, що будується за „класовим принципом”. Прикладний аналіз спрямовується на розробку принципів нормування та регулювання цін, податкової політики, формування фінансово-кредитної системи.
Усі ці дослідження були просякнуті ідеями планування, директивності, централізму, виключали принципи самоврегулювання, хоча й  визнавали існування товарно-грошових відносин.
Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до „офіційних” і могли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.
Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.
Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц  та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропозиції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо),на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотальногопланування за існування за існування різних форм власності. ці вчені вказували, зокрема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі.
Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані еконамістами-„марксистами”.
Особливо запеклою була боротьба ортодоксальних марксистів із так званою волобуївщиною, котру оголошено було „проявом націоналістичних настроїв” в економічній думці.
М. Волобуєв 1928 р. виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, зазначаючи, що імперська політика Росії сприяла спотворенню природного розвитку продуктивних сил України, постійно пристосовувала її економіку до суто російських потреб. Він указував на те, що Україна має достатній потенціал, щоб інтегруватися у світову господарську систему  самостійного, а не через російську економіку. Зрозуміло, що Волобуєв був визнаний „ворогом народу”.
На першій Всесоюзній конференції аграрників-марксистів було також визнано ворожими „неонародницькі” ідеї О. Чаянова і О. Челінцева та зупинено реалізацію їхнього плану аграрних реформ. Згодом було оголошено „ворожими” ідеї М. Туган-Барановського, Є. Слуцького та ін.
З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, - згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.
Її відродження починається  тільки в 60-ті рр.

2. Внесок українських економістів у розвиток політичної економії.
У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.
Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти україни на чолі з О. Ліберманом. У статті „План, прибуток і премія”(1962) Ліберман  чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємств, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку, досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді раднаргоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.
Щоб зацікавити підприємства у виконанні планів, О. Ліберман пропонував затверджувати по кожній галузі тривалі норми рентабельності. Кожне підприємство залежно від ступеня досягнення нормативного рівня рентабельності, тобто відношення прибутку до виробничих фондів у процентах, могло б мати право на матеріальне стимулювання і заохочення колективу. Пропонований порядок мав звільнити централізоване планування від дріб’язкової опіки над підприємствами і перейти до методів економічного, а не адміністративного, впливу на підприємства.
Така схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
Саме в цей час виходять з друку праці українських вчених-економістів І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін., які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті „розвинутого соціалізму”.
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об’єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв’язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З’являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових  форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
Саме в цей час з’являються праці з історії економічної думки, де аналізується і вагомий позитивний внесок зарубіжних дослідників.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.

Висновки
За часів, коли були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу, багато українських економістів протягом 1962-1965рр. розробляли пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювалися пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку. Ініціаторами цієї розробки виступили вчені-економісти України на чолі з О. Ліберманом.
Схема управління промисловістю грунтувалася на основному принципі, запропонованому Ліберманом: те, що вигідно суспільству, має бути вигідним і кожному підприємству. І навпаки, те, що невигідно суспільству, має бути невигідним і для колективу будь-якого підприємства.
В цей час також виходять з друку праці українських вчених-економістів І. Лукінова, Ю. Пахомова, В. Корнієнка, І. Ястремського та ін., які наполягають на зміні підходів до визначення ролі політичної економії в соціально-економічних перетвореннях, шукають нових шляхів вирішення її проблем.
З’являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових  форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.

Література
1.                Корнійчук Л.Я. Історія економічних вчень, К., 1999.
2.                История экономических учений. - М., 1983.
3.                Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. - К., 2000.
4.                Нестеренко О.П. Історія економічних вчень, К., МАУП, 2000.
5.                Ядгаров Я.С. История экономических учений.- М., 1996, 1998.
6.                Історія економічних учень, навчально-методичний посібник, К., КНЕУ, 2002.
7.                Білоконенко О.В. Історія економічних вчень, К., „Європейський університет”, 2001.
8.                Лісовицький В.М. Історія економічних вчень, К., ЦУЛ, 2004.