Філософія Нового часу.
                                 План.
I. Передумова.
II. Філософія Нового часу.
2.1. Початок формування філософського мислення Нового часу      (Ф.Бекон, Р.Декарт).
2.2. Раціоналізм європейської філософії XVII ст. (Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Х.Вольф).
2.3. Сенсуалізм в буржуазній філософії (Дж.Локк, Д.Юм, Дж.Берклі).
III. Висновки.
 


I. Передмова.
Історичний період кінця XVI початку XVIII сторіччя в західноєвропейській цивілізації не випадково називають Новим. У суспільному розвитку країн Європи тоді відбуваються суттєві якісні зміни в економічній, політичній і духовний сферах. З розширенням виробництва, дедалі інтенсивнішим використання мануфактур та механізмів, розвитком судноплавства і тісно пов’язаної з ним світової торгівлі на історичній сцені утверджується нова соціальна сила – буржуазія – активні, ініціативні, підприємливі люди, які намагаються раціонально влаштувати життя. Від науки в цей час чекали конкретних практичних рекомендацій пожвавлення, удосконалення життєдіяльності окремої людини, перебудови життя суспільства, що дедалі більше оновлювалося і ускладнювалося. математика та механіка в природознавстві, логіка та філософія – в гуманітарній сфері – це ті науки, що, на думку багатьох мислячих людей, здатні допомогти європейській цивілізації зробити крок у перед.
 XVII сторіччя – період діалогу й компромісів між наукою і релігією, світською і релігійною культурою. Мислителі стоять на позиції компромісу: віддаючи належне релігійній вірі, не заперечуючи ролі церкви у житті людей, визнаючи існування Бога як творця природи і людини, обґрунтовуючи необхідність поглиблення і розширення знань, всебічного розвитку світської культури. Домінуючою формою світогляду стає деїзм або пантеїзм, що дозволяють, не заперечуючи буття Бога, визнавати велич і могутність природи та її найвищої істоти – людини.
Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу – принципова орієнтація на науку, її тісний зв’язок із проблемами наукового пізнання.
 Серед видатних вчених, причетних до творіння філософії Нового часу – Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза, Дж.Локк, Г.Лейбніц, Х.Вольф, Д.Юм, Дж.Берклі, філософські системи яких і розглядає ця робота.
 Роботу виконано на основі вивчення підручників з філософії, творів вчених – філософів, енциклопедичних філософських словників тощо.

II. Філософія Нового часу.
2.1. Початок формування філософського мислення Нового часу
(Ф.Бекон, Р.Декарт).
Філософія Нового часу стверджувала свої засадні принципи в боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний наслідок доби Відродження – Реформації.
Творці нової філософії Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза та інші теоретично підсумували здобутки Відродження та Реформації. Однак нова філософія мала власний зміст: науку, що за часів середньовіччя посідала останнє місце у системі духовних вартостей, новий час висунув її на перший план як вищу духовну цінність.
Вся діяльність Френсіса Бекона (1561-1626), одного з перших філософів Нового часу, була спрямована на філософське обґрунтування наукового знання нового типу, розробку нових поглядів на межу наукового пізнання, його методи, утвердження першорядного значення науки в житті суспільства. У центрі уваги Ф.Бекона – проблема Людина і Природа, особливо такі її аспекти: можливість пізнання природи людиною і формування наукового методу пізнання. На його думку, схоластика – це спосіб філософствування в епоху середньовіччя, в основу якого лежить схильність до традиційного мислення, посилення на авторитети при пошуках істини. Тому, спираючись на експерименти, необхідно критично переосмислити все існуюче знання про природу та людину. У своїх творах („Нова Атлантида”, „Велике оновлення наук”, „Про гідність та примноження наук”) Ф.Бекон дає нищівну критику всієї схоластичної філософії і науки, засуджує її за неплідність. „Ми бажаємо, - пише він, - застерегти усіх взагалі, щоб вони пам’ятали про істинні цілі науки і прагнули до неї не для розваги і не для змагання, <…> а на користь життя і практики.”
Ф.Бекон, скептично ставлячись до спадщини у сфері наукового пізнання, вважав, що марно чекати значного збільшення знання від „прищеплення нового до старого”. Якщо не хочемо вічно рухатися в замкненому колі знань, необхідно здійснити „оновлення до самих першооснов. Посилення на думки середньовічних філософів, на авторитети, як на один із критеріїв істини, що приведе до відкриття нового, а не лише консервуватиме вже наявні знання.” треба відзначити, що в принципі застою і догматизму в науці Френсіс Бекон надто категоричний, явно недооцінює позитивні моменти середньовічної схоластики: адже в її ложі розвивалися логіка, риторика, методологія пізнання та ін.
Найефективнішим і найраціональнішим з усіх доказів у науці є дослід, експеримент. Визнаючи первісне значення експериментального знання, Ф. Бекон не принижує теоретичного, дотримується виваженої позиції, підкреслює, що треба уникнути крайностей: жоден вид знання не повинен розвиватися за рахунок іншого. Справді, чиста емпірія не веде до відкриття нових істин, основне завдання науки емпірики вбачають у нагромадження фактів, подій та ін. З іншого боку, чисте теоретизування також згубне для науки: перетворюється або у повторення старих догматів. Істинна ж філософія і справжня наука мають діалектично поєднувати обидва способи пізнання - емпіричний та теоретичний.

1. Бекон Ф. Сочинения: В 2-х т. - М.:1971.-т.1, с.402

Найпродуктивнішим методом пізнання в науці Ф.Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати на увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу – дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Аристотель. В той же час Ф.Бекон добре бачить обмеженість звичайної індукції: адже індуктивний вивід завжди має лише ймовірний характер. Аби він набув достовірності, треба повністю ввертати всі можливі

	1. Бекон Ф. Сочинения: В 2-х т. - М.:1971.-т.1, с.365

 

випадки, що практично зробити неможливо. Головна вада індукції, на думку Ф.Бекона, полягає в тому, що дослідники зважають лише на ті факти й випадки, які стверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Ф.Бекон вважає, що індукція може привести до достовірних висновків лише після вивчення певної кількості негативних випадків. Негативні інстанції, таким чином, вплітаються в саму тканину наукового пізнання.
Не заперечуючи провідної ролі розуму в пізнанні, Ф.Бекон стверджує, що розуму притаманні деякі риси, які викликають хибні думки, помилкові погляди: „Людський розум не є сухе світло, його окропляють воля і пристрасті, а це породжує в науці те, що бажане для кожного.”  до недоліків розуму треба віднести намагання розуму занадто високо підніматися над почуттям до найзагальніших понять і, отже, нехтувати дослідом. По-друге, розум зовсім не схожий на гладеньку чисту дошку для писання, йому притаманні ідоли, тобто природжені або запозичені в суспільстві якісні відображати речі у викривленому вигляді. Розуму притаманні: ідоли роду (розум людини уподібнюється кривому дзеркалу, що відображує речі у викривленому, спотвореному вигляді), ідоли печери (у кожної людини є своя печера, яка послаблює і затьмарює світло природи), ідоли площі (спілкуючись один з одним, люди вживають слова, в які вкладають неоднаковий зміст, через що виникають численні суперечки і тлумачення), ідоли театру (ідоли вселилися в думки людей з різних догматів філософії). Позбавитися ідолів розуму людині нелегко, а може й неможливо. Але ж все-таки вихід є: в очищенні розуму, корегуванні його діяльності на основі досліду, за допомогою індукції та перевірки ідей практикою.
Френсіс Бекон як політик і мораліст багато уваги приділяє з’ясуванню місця й ролі людини як природної істоти і як суб’єкта культурно-історичного процесу. Філософію людини він поділяє на численні вчення різних аспектів її життя. Так, філософію людини поділяє на філософію про людину та громадянську філософію; філософію людини – на вчення про тіло й вчення про душу (вчення про людське тіло – не медицину, косметику, атлетику й науку про насолоду та ін.). Громадянська філософія має логіку, риторику, етику, педагогіку, вчення про управління, державу й право та ін.
Політичні симпатії Ф.Бекона – людини мудрої і досвідченої, яка уникає крайностей, на боці парламентської монархії. В знаменитому есе „Досліди, або Повчання моральні й політичні” філософ пропонує правила взаємин між людьми, які є інтерпретацією принципів загальнолюдської моралі. Майбутнє людства – царство людини, суспільства, що побудоване на розумних засадах і в якому широко використовуються досягнення науки і техніки, а вся людська діяльність – це науково-технічна творчість. „Модель” такого суспільства яскраво висвітлена в утопії „Нова Атлантида”.
В цілому, головна тенденція філософських пошуків Ф.Бекона відповідала прогресивному розвиткові філософії і науки. У своїх засадах його філософія мала матеріалістичний характер. Ф.Бекон слушно вважається одним із засновників новоєвропейського матеріалізму.
Рене Декарт (1596-1650) – один із найвидатніших учених і мислителів. Так само як і Ф.Бекон, головні завдання своєї філософії він вважав обґрунтування суверенітету науки, вивільнення її з полону середньовічних авторитетів. Наука має бути вільною від догматів, бо тільки вільне від догматизму мислення спроможне створити нову наука. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт стверджував практичну значність науки, вбачаючи у ній знаряддя людської могутності. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт критикував схоластику, її метод і логіку, прагнув філософськи обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф.Бекон пішов шляхом емпіризму і обстоював матеріалізм, Р.Декарт створив систему раціоналізму і обстоював філософський дуалізм.

	1. Бекон Ф. Сочинения: В 2-х т. - М.:1971.- т.2, с.22

 

Р.Декарт відомий не тільки як відомий науковець, а й як методолог, автор ефективного методу наукового пізнання. Першою його філософською працею був саме методологічний трактат „Міркування про метод”, в якому вчений обстоює думку про безмежні можливості людського розуму для якого не існує нерозв’язаних проблем: треба тільки вивільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами використання розуму, цієї здібності, що дана кожній людині від природи, і є метод.
Метод  Р. Декарта  докорінно  відрізняється   від  наукового   методу  Ф. Бекона.  Якщо Ф .Бекон  виходив   із  того,  що  лише  чуттєвий досвід, експеримент може бути джерелом достовірного знання, то Р.Декарт вважав, що саме тільки чуттєвого досвіду для цього замало. Джерелом достовірного знання, на думку Декарта, може бути лише людський розум, інтелект. „Лише інтелект здатний пізнавати істину, хоча і мусить звертатися на допомогу до уяви, чуттів і пам’яті”  - писав вчений.
Декарт виробив свій науковий метод під впливом математики, адже він сам був блискучим математиком. Тому людський розум, перед яким відкриваються усі таємниці світу, постає у Декарта як математичний розум, а правила користування ним можуть бути запозичені у тієї таки математики.
Декартові належить заслуга дедуктивного методу в умовах формування нової науки. На відміну від Ф.Бекона, для якого уособленням наукового методу була індукція, Р.Декарт у своїх методологічних розробках ґрунтується на методі логічної дедукції. Цей метод зафіксований у відомих чотирьох правилах Декарта.
Перше правило: ніколи не вважати щось за істинне поспішно і упереджено, брати до розсуду тільки те, що мислиться розумом ясно, виразне і не викликає ніяких сумнівів.
Друге правило: ділити кожне явище, що пізнається, на стільки частин, скільки треба, щоб раціонально перебороти труднощі в пізнанні всього явища повністю, цілісно.
Третє правило : рухатися поступово від найпростіших, що можна легко перевірити, положень, до найскладніших.
Четверте правило: досліджуючи ті або інші явища, потрібно складати повні переліки, всеохоплюючі огляди.
Крім того, Рене Декарт виробив певні правила моралі, визначив життєві цінності, що стали органічним елементом методу „правильно спрямовувати свій розум”: по-перше, покірно сприймати закони та звичаї країни, де живеш; по-друге, залишатися твердим і рішучим у здійсненні раціональних принципів; по-третє, завжди намагатися переборювати швидше себе, аніж долю; змінювати свої бажання, а не порядок світу; по-четверте, намагатися вибрати серед різних занять те, що найбільш прийнятне для тебе.

1. Декарт Р. Избранные сочинения. – М.:1970. – с.121

Рене Декарт увійшов в історію як глибокий і логічно послідовний мислитель раціоналістичного напрямку.
2.2 Раціоналізм європейської філософії XVII ст. (Б.Спіноза,
Г.Лейбніц, Х.Вольф).
У XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Ф.Бекон, Дж.Локк) і раціоналістична (Р.Декарт, Б.Спіноза).
Головна заслуга Б.Спінози полягає в тому, що він розвинув моністичне вчення про природу, перетворивши дві незалежні Декартові субстанції, мислення і протяжність , на атрибути єдиної субстанції – Бога, якого він розглядає не як творця цих субстанцій, а як їхню загальну сутність.
У першій частині свого головного твору „Етика”, яка має назву „Про Бога” Б.Спіноза дає визначення субстанції. „Під субстанцією, - пише він, - я розумію те, що існує саме по собі й уявляється саме через себе, себто те, уявлення про що не потребує уявлення про іншу річ.”  Субстанція – це самостійне, ні від чого не залежне буття. Вона є причиною самої себе, тобто субстанція не має зовнішньої причини і детермінована лише власною природою. Поняття субстанції у Спінози є вираженням сутнісної єдності різноманітних явищ світу, воно є вираженням довершеності, єдності та цілісності цього світу.
Якщо Ф.Бекон, Р.Декарт та інші деїсти розглядали Бога як першопричину, творця всієї природи, то Б.Спіноза виходив з того, що Бог і Природа – це одна єдина субстанція, назва якої повинна бути „Бог – природа”. У Б.Спінози Бог знаходиться у самій природі, в речах, і визначає їх існування, тому і матерія іманентно активна. Вчений має думку, що природа, яка ототожнюється з Богом, і виступає, таким чином, як довершена, єдина і нескінченна субстанція, що не потребує для свого існування і пізнання нічого, опріч самої  себе,  стає  символом   матеріалістичного  розуміння  світу. Бо головна вимога матеріалізму і полягає у тому, щоб пояснити цей світ з нього самого. Матеріалізм визнає первинність матеріальної природи, заперечуючи будь-яку зовнішню причину її існування. Вчення Б.Спінози можна назвати натуралізмом, багато в чому близькому до матеріалізму. За конкретно-історичних умов XVII ст. він справді виглядав як матеріалізм.
Принаймні, філософія Б.Спінози була значним кроком у формуванні і ствердженні новоєвропейського матеріалізму.
Субстанція, або природа, не зводиться Спінозою до суто тілесного, матеріального буття. Субстанція постає як внутрішньо динамічний і самодостатній універсам, як єдине ціле проявляється в численних модусах. Кожний модус (річ, явище, процес) скінчений, обмежений у часі і просторі, субстанція ж, як цілісність, нескінченна.

1.Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.:1973 – т.1, с.361  -

Атрибут – це суттєва її визначеність, невіддільна від неї властивість. За визначенням самого Спінози, атрибут є тим, що розум вбачає у субстанції як її сутність . Так само, як і субстанція, кожний атрибут має уявлятися лише через самого себе.
Але на відміну від субстанції, яка є абсолютно нескінченною, атрибут нескінчений лише у своєму роді. Взагалі, проблема атрибутів є одна з найскладніших у філософській теорії Б.Спінози.
Можна стверджувати, що нескінченна субстанція повинна мати нескінченне число атрибутів. Але реально до числа суттєвих атрибутів Б.Спіноза відносить лише два основних – протяжність і мислення, матерію і свідомість. Вибір таких атрибутів як основних зовсім не випадковий, адже це дві форми реальності, які лежать в основі макро- і мікрокосмосу, тобто універсуму і людини. Спіноза не виносить розум за межі субстанції. Звідси стає очевидного і схильність до раціоналізму: розум – це атрибут субстанції, а субстанція реалістична. Зв’язки між модусами, як і суть самих модусів, в принципі пізнаються людиною, тому що розумне (людина) може впізнати розумну (природу). Удосконалення розуму, прагнення розумного життя – основне кредо етики Б.Спінози.

Сенс філософії, за Спінозою, полягає саме в розумному сприйнятті світу, місця людини в ньому.
Готфрід Лейбніц (1646-1716) – німецький вчений енциклопедист, просвітник, один з найвидатніших європейських філософів кінця XVII – початку XVIII ст.

1.Спиноза Б. Избранные произведения: В 2-х т. – М.:1973 – т.1, с.371  -

1.Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. – М.:1982 – т.1, с.316  -

У розумінні філософії (метафізики) та її предмету Г.Лейбніц виходив з того, що філософія – основа всього наукового знання. Якщо Ньютон та інші дослідники природи – представники емпіризму висунули гасло: ”Фізика, бійся метафізики!”, намагалися відмежуватися від філософії к загальнотеоретичної основи науки, то .Лейбніц займав більш виважену позицію. У праці „Міркування про метафізику” заявляв: „Загальні засади тілесної природи і самої механіки за своїм характером швидше метафізичні, аніж геометричні.” .
Лейбніц прагне подолати одноманітність субстанції Спінози, у якій розчиняються, втрачають свою реальність окремі речі. Моністичне вчення Спінози про єдину субстанцію обертається у нього дуалізмом субстанції та світу окремих речей. Але розмаїття світу, вважає Лейбніц, має впливати із самої субстанційної основи буття, інакше відмінності між речами втрачають реальний зміст. Ученню Спінози про єдину субстанцію він протиставляє вчення про індивідуальні субстанції – монади. Монада – проста субстанція, що входить до складу більш складної. Ці монади уявляються Лейбніцем як своєрідні атоми природи, одним словом, елементом речей. Речі, створені Богом, ніколи не гинуть, безперервно змінюються, вони внутрішньо активні. Субстанції-монади якісно відмінні одна від одної і неповторні. Монади – живі одиниці духу – утворюють динамічну, плюралістичну множинність, що постійно змінюється, - світ, створений вищим розумом – Богом. Лейбніцевський світ – це світ, побачений очима діалектика, світ, у якому все змінюється, живе, пульсує, а основною тенденцією є прогрес.
Принцип безперервності, яким характеризується відношення між різними станами субстанції, відіграє надзвичайну важливу роль у побудованій Лейбніцем картині світу. Виходячи з цього, Лейбніц долає метафізичне протиставлення живого і неживого, духу і матерії. Вся природа у нього постає як безперервний ланцюг розвитку.
Важливим досягненням Лейбніц було запровадження принципу розвитку, еволюції. Причому ця еволюція мислиться ним не просто як ієрархія живих істот, а й як можливість розвитку кожної такої істоти, або монади, від примітивного стану нижчих організмів до вищих духів.

1.Лейбниц Г. Сочинения: В 4-х т. – М.:1982 – т.1, с.316  -

Протягом усього життя увагу Лейбніц привертала проблема свободи. У Лейбніц свобода передбачає вибір самої можливості, що має реалізуватися у фізичному світі.
Хоча і цей вибір теж детермінований, але вже не законами логіки або математики, а моральним законом благодаті. Свобода постає як свідома реалізація не тільки фізичної, а й моральної необхідності, що регулює довільну діяльність людини.
Філософія і теорія пізнання Лейбніц привертає до себе увагу в першу чергу своєю критикою однобічно механістичного погляду на природу. Він продемонстрував неможливість зведення живої природи до машини, органічного до механічного. Порівняно з Декартом і Спінозою він збагатив поняття субстанції принципом діяльності, внутрішньої активності. Лейбніц шукає джерело руху і свідомості у самих речах, указуючи на притаманний їм саморух.
Найважливішою діалектичною ідеєю Лейбніца є думка про універсальний зв’язок. Кожна монада містить у собі зв’язок з усім універсумом, править за індивідуальне його враження. У діяльності монади минуле діалектично пов’язане з сучасним і майбутнім. Закон безперервності дає підстави Лейбніцу поєднати непомітними переходами живу і неживу природу, тілесне і духовне начала, матерію і дух. І, нарешті, одним із найважливіших понять лейбніцівської філософії є поняття розвитку.
На жаль, значні діалектичні потенції філософії і теорії пізнання Лейбніца не були реалізовані послідовниками. Його філософія набула поширення у XVIII ст. Завдяки популяризаторській діяльності учня Лейбніца – Християна Вольфа.
Х. Вольф (1679-1754) став засновником так званої „лейбніце-вольфівської школи”, завдячуючи якій метафізика і теорія пізнання Лейбніца втратила свої діалектичні здобутки і набула плаского характеру.
Вольф систематизував філософію Лейбніца, але ця система виявилася відірваною від змістових проблем наукового пізнання, від природничих наук і перетворилася на символ беззмістовної система творчості, метафізики у се­н­сі анти діалектики.
Проте діалектичний зміст філософських ідей Лейбніца на був загублений у подальшому розвитку європейської філософської думки.
2.3. Сенсуалізм в буржуазній філософії: Д. Локк, Д. Юм,
Дж. Берклі.
В XVII ст. виразно визначилися дві гносеологічні концепції: сенсуалістична (Ф.Бекон, Дж.Локк) і раціоналістична (Р.Декарт, Б.Спіноза).
Джон Локк (1632-1704) – один із найвизначніших філософів-матеріалистів XVII ст. своєрідність локківської філософії полягає в тому, що він переносить увагу з онтологічних і метафізичних проблем на проблеми гносеологічні, розробивши на засадах емпіризму і матеріалістичного сенсуалізму деталізовану теорію пізнання.
Свою теорію пізнання Дж.Локк починає з критики розвинутої в рамках раціоналістичної філософії теорії вроджених ідей. Локк прямо і недвозначно заявляє: „ В душі немає вроджених принципів.” . Єдиний сенс усіх спроб довести існування вроджених ідей, зазначає Локк, полягає у тому, що в людині є вроджена здатність знати.

1.Локк Дж. Сочинения: В 3-х. т. – М.:1985 – т.1, с.96 2.Локк Дж. Сочинения: В 3-х. Т. – М.:1985 – т.1.с.106

Головне завдання філософії, вважає Дж.Локк, - це виявлення можливості пізнання світу людиною. Він повністю підтримує сенсуалістичне кредо: „немає нічого в розумі, чого б попередньо не було в почутті”. Досвід – єдине джерело знання про зовнішній і внутрішній світ для людського розуму. загальна схема пізнавальної діяльності, за Дж.Локком, така: „Почуття спочатку вводять окремі ідеї і заповнюють ними ще пусте місце <…>. Далі, просовуючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається використовувати <…>.” . Поняття „досвід” Локк тлумачить широко, розуміючи під цим ідеї, які спричиняються об’єктами пізнання, розділяє увесь досвід на досвід зовнішній (почуття, уявлення, поняття, інтелектуальні, емоціональні і вольові акти душі) і досвід внутрішній (рефлексія) – ідеальні явища самосвідомості. Що виникають у розумі в процесі самопізнання, самоаналізу. Це роздвоєне тлумачення досвіду, дякою мірою результат впливу декартівського дуалізму, що допускав співіснування двох субстанцій – тілесної і духовної.
На думку Дж.Локка, субстанція – це ідея розуму. В об’єктивній реальності лише окремі об’єкти суттєвого сприйняття – своєрідні емпіричні субстанції. Дж.Локк розглядає субстанцію з позицій номіналізму. Емпіричні субстанції і філософська субстанція, як сума окремих речей, принципово недоступні для пізнання. Субстанція, або те, що в філософії називають матерією, пасивна за своєю суттю, її активність зумовлюється зовнішньою діяльністю Бога. Ця позиція традиційна для мислителів XVII-XVIII ст. а також для Локка.
Філософські ідеї Дж.Локка посіли важливе місце в історії європейської філософії. Матеріалістичний сенсуалізм Дж.Локка, його практика теорії вроджених ідей відіграли значну роль у принципі раціоналізму та метафізики XVII ст.
Англійський філософ Дж.Берклі (1685-1753) – наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей аж ніяк не означає їх об’єктивного, незалежного від нашого духу існування, як про це гадають філософи-матеріалісти. Так, з позицій натуралістично-механічного тлумачення реальності для такої, що безпосередньо спостерігається, сприймається, переживається, реальне існування засвідчується лише фактом чуттєвої фіксації у досвіді (зовнішньому чи внутрішньому). Тому, вважає Берклі, єдиний смисл, який має слово „існування”, є „бути сприйманим”, адже єдиним, з чим безпосередньо має справу людина, спілкуючись з світом речей, є ті або інші зорові, слухові, тактильні відчуття у певних комбінаціях і послідовності.
Берклі цілком послідовно і слушно вказує на відсутність принципової відмінності між первинними і вторинними ознаками, оскільки перші (протяжність, форма, рух тощо) так само дані нам через відчуття, як і другі.
Позиція Берклі – позиція суб’єктивного ідеалізму. Його аргументи спростовують існування не тільки тілесної субстанції, заперечення якої не завдає ніякої шкоди роду людському, котрий ніколи не помітить її відсутності, а також і субстанції духовної в існуванні якої Берклі був цілком переконаний.
Інший англійський філософ Д. Юм (1711-1776) вважав єдино і незаперечно існуючим лише враження – враження відчуттів і враження рефлексії. Що ж до субстанції (не тільки тілесної, але й духовної), що на погляд Д.Юма, то це просто зручна фікція нашої уяви. Наша уява цілком вільно і довільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Із вражень або ідей пам’яті, міркує Юм, ми створюємо свого роду систему. Яка охоплює все те, що ми пам’ятаємо як сприйняте чи то внутрішнім сприйманням, чи то зовнішніми чуттями, і кожну частину цієї системи називаємо звичайною реальністю.
Існування для Юма, як і для Берклі, тотожне сприйняттю. Але на відміну від Берклі, який заперечував існування матеріальної субстанції і приймав існування субстанції духовної на основі подібного ототожнення, Юм вважає, що єдино незаперечним є існування вражень, а що до існування чи не існування поза цими враженнями субстанції тілесної чи духовної, то Юм не робить позитивних або негативних висновків з цього приводу.

III. Висновки.
Формування західноєвропейської філософії Нового часу супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних настанов і вимагало створення якісно нових уявлень про світ. Зважаючи на це філософія не просто узагальнювала або теоретично підсумовувала процеси, що відбувалися у царині наук, вона була активним учасником цих процесів, саме брала безпосередню участь у формуванні і розвитку нової науки. Саме філософія виробляє відповідну онтологію, принципово нові уявлення про природу. На ґрунті яких розгорталося її конкретно-наукове пізнання. Найбільш суттєвим було створення детерміністський картини світу та матеріалістичного розуміння природи як сукупності матеріальних процесів, пов’язаних між собою причинними зв’язками.
Важливим досягненням нової філософії стає розуміння об’єктивності природних процесів, створення самого поняття об’єктивності природних процесів, створення самого поняття об’єктивного закону природи. Особливого значення набуває проблема достовірності знання і методів його досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то осмислення способів і методів цього пізнання, розуміння шляхів, що ведуть до істини, породжують два протилежних методологічних напрямів: емпіризм і раціоналізм.
Треба зазначити, що розвиток філософії Нового часу відбувається як загальноєвропейський процес: створюється унікальне співтовариство філософів і науковців, яке отримало символічну назву „Республіки вчених”.
Сьогодні важко передбачити, яких конкретно форм може набрати філософія в майбутньому, але безсумнівним є те, що філософія Нового часу займе щільне місце в їх побудові.

Список використаних джерел.
1.                Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії XV – XVII ст.: Курс лекцій. Навчальний посібник для вузів. – К.: Либідь, 1994. – 251 с.
2.                Бэкон Ф. Сочинения: В 2-х т. – М.: Наука, 1971.
3.                Декарт Р. Избранные сочинения. – М.: 1970. – 710 с.
4.                Локк Д. Сочинения : В 3-х т. – М.:1985.
5.                Філософія: підручник для вищої школи // за загальною ред. В.Г. Кременя та М.І. Горлача. – 3-тє вид., перероб. та доп. – Харків: „Прапор”, 2004. – 734 с.
6.                Філософія: навч. посібник //За ред. І.Ф.Надольного. – К.: Вікар, 1997.
7.                Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века: учебное пособие – М.: Мысль, 1974.
8.                Історія філософії: Підручник для вищої школи. – 2-е вид., перероб. і доп.// Кремень В.Г. та ін. – Харків: „Прапор”, 2003. – 766 с.
9.                Філософія: Курс лекцій: навч. посібник. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.