Міністерство освіти і науки України
Кафедра страхової та банківської справи

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни „Соціальна політика”

Черкаси - 2008

Зміст
1. Роль держави в реалізації соціальної політики.
2. Оцінка сучасного стану соціального захисту економічно ак­тивного населення та нагальні проблеми, що потребують вирішення.
3. Правові засади й основні складові соціального захисту ін­валідів в Україні.
4. Прожитковий мінімум як основа соціальних гарантій до­ходів населення.
5. Етапи впровадження стратегії подолання бідності.
Список літератури

1. Роль держави в реалізації соціальної політики
Соціальна політика — це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей (підтримання відповідного рівня доходу, рівня життя населення, зайнятості, забезпечення функціонування установ соціальної сфери, запобігання соціальним конфліктам).
Мета соціальної політики:
–       забезпечення стабільного функціонування суспільства,
–       досягнення належного рівня життєдіяльності людей;
–                   забезпечення індивідуального розвитку;
Суб'єкти соціальної політики, як і соціального управління взагалі, різняться домінуючим впливом. Багатогранна структура таких суб'єктів, складність їх взаємовідносин у процесі реалізації соціальної політики передбачають чіткий розподіл між ними завдань, функцій та компетенції. Суб'єкти соціальної політики потребують підтримання необхідного співвідношення між її складовими, застосовуваними формами та засобами впливу на об'єкт, а також узгодження зусиль державних, політичних, громадських, господарських та інших організацій, трудових колективів і єдності інституціональних та інших суб'єктів. Це потребує виокремлення в системі основного координуючого суб'єкта, який поєднував би зусилля і багатогранну діяльність інших учасників цього процесу. Серед інституціональних структур ( інституціоналізація — це процес впорядкування і формалізації соціальних зв'язків), які здійснюють соціальну політику в цій сфері, вирішальну роль відіграє держава. Держава є основним суб'єктом соціальної політики, що покликаний виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття. За потенціалом держава як суб'єкт соціальної політики переважає можливості інших суб'єктів цього процесу.
Тривалий час діяльність держави як суб'єкта соціальної політики в Україні була малоефективною, а іноді й деструктивною, що гальмувало повноцінний процес соціального розвитку. Основними проявами такої соціальної політики держави були ігнорування соціальних потреб людини, неврахування в соціальній політиці її інтересів; нав'язування людині таких правил соціальної поведінки та діяльності, що обмежували її автономію й унеможливлювали вільний вибір способів самореалізації власного соціального потенціалу; відтворення одноманітності суспільних — соціальних, економічних, політичних, духовних — відносин, що обмежувало, стримувало розкриття соціального, духовного потенціалу людини; формування соціального відчуження людини від повноцінного соціального буття.
Логіці світових процесів суспільного розвитку відповідає тенденція зменшення впливу держави на різні сфери соціального буття, що зумовлюють самореалізацію соціального потенціалу людини й утвердження громадянського суспільства з властивими йому регулятивними механізмами, які сприяють розвиткові процесів саморегулювання. Однак і за цих умов роль держави як суб'єкта соціальної політики залишається дуже вагомою, значною, тому що процеси об'єктивної саморегуляції мають як конструктивний, так і деструктивний характер, тобто не є абсолютно самодостатніми для розвитку суспільства.
Проте в перехідний період, на етапі суспільної, соціальної трансформації роль держави в упорядкуванні соціальних процесів є головною: саме держава має створити основні способи та форми оптимального, ефективного соціального розвитку; саме цей суб'єкт соціальної політики має бути основним чинником на шляху об'єктивізації суб'єктивного; саме держава є основним чинником створення умов для формування процесів саморегуляції соціально-економічного буття. Тому процесові суспільних, соціальних перетворень в українському суспільстві відповідає тенденція посилення ролі держави в упорядкуванні процесів соціального розвитку, соціуму взагалі. У процесі суспільної трансформації, руйнування командно-адміністративних форм державного управління й поступового утвердження механізмів соціальної саморегуляції відмова держави від процесів регулювання соціальною сферою неминуче призведе до переважання стихійних чи навіть хаотичних механізмів саморегуляції, зниження діалектичної сталості процесів функціонування соціального буття, зростання соціальної напруженості. Тому перебіг процесів розвитку соціального буття, соціокультурного розвитку українського суспільства на сучасному етапі передбачає посилення ролі держави, державної соціальної політики, її впливу на соціальні відносини з метою створення умов для стабільних процесів соціодинаміки.
Отже, нова філософія державної соціальної політики має полягати в тому, що не слід відмовлятися від держави як її суб'єкта, а докорінно змінити зміст і форми її діяльності в цій сфері суспільного буття. В основу такої філософії мають бути покладені вироблені державою загальні принципи та орієнтири щодо реалізації соціальної політики, які б забезпечували людині, соціальним спільностям право на повноцінний соціальний розвиток. Держава повинна не нав'язувати спущені "згори" форми, способи розв'язання соціальних проблем виходячи з якоїсь уніфікованої програми чи жорсткого шаблону, а раз і назавжди відмовитись від функції оперативного втручання в ті чи інші сфери життєдіяльності людини, функціонування соціального буття, що сприяють його збагаченню. Важливим у державному регулюванні процесів, що впливають на розвиток соціального, має стати принцип диференційованого підходу, який виходив би не з одноманітності, а з багатогранності, розмаїття життя певної соціальної спільності, ураховував неповторність кожної конкретної ситуації, проблеми, специфіку виникнення й прояву суперечності у певній сфері. Для держави, яка здійснює регулятивну діяльність із соціального розвитку, що відбувається на засадах загальних принципів, політика у сфері соціальних відносин має стати політикою людини, в основу якої покладено соціальну ініціативу, самодіяльність людини. Держава повинна створювати умови для найпродуктивнішої самореалізації такої ініціативи, творчості у сфері соціального самоутвердження. Водночас державне регулювання досліджуваного процесу має враховувати, що та чи інша ініціатива "знизу", соціальна самодіяльність, самореалізація поряд з прогресивними, творчими моментами містить деструктивні моменти.
Істотним у діяльності держави як суб'єкта соціальної політики є створення нею для кожної людини, соціальної спільності, групи рівності способів життєдіяльності в освоєнні соціального буття, індивідуальних способів реалізації соціального потенціалу кожного. На практиці це означає створення державою на основі розроблених нею концептуальних принципів здійснення соціальної політики умов і надання прав для багатогранних, різноманітних способів соціальної людської життєдіяльності. Потрібно створити такі умови для соціального розвитку, які б ураховували різноманітні особливості людей, соціальних спільностей, груп, їх традиції, менталітет, регіональні особливості розвитку, етнічний склад населення. Важливо, щоб таке державне регулювання цим процесом будувалося не на імпульсивній імпровізації, а на чітких загальних принципах за допомогою індивідуальних засобів, демократичних засад, виключно ненасильницьких методів, з науковим обґрунтуванням тих чи інших питань, і метою державного регулювання має бути розв'язання специфічних соціальних проблем певної соціальної спільності, групи в поєднанні з інтересами народу загалом.
Держава має здійснювати регулятивну діяльність, спрямовану на соціальний розвиток як безпосередньо, так і опосередковано, створивши відповідні економічні, соціально-політичні й духовні передумови для збагачення соціального потенціалу суспільства. Держава покликана бути головним знаряддям свідомого й планомірного розв'язання суперечностей процесу розвитку й функціонування соціальної сфери. Регулятивна діяльність має передбачати постійний пошук найраціональніших форм і способів поєднання прогресивних протилежностей з урахуванням інтересів людей, соціальних спільностей, насамперед соціальних класів, верств, груп, народу загалом, з використанням як основного регулятивного механізму власної зваженої соціально-економічної політики, державного прогнозування та координування. Тим самим держава буде здатна не лише створювати об'єктивні умови для свідомого й планомірного розв'язання суперечностей у сфері соціального буття, а й безпосередньо регулювати й розв'язувати ці суперечності.
Процес суспільної трансформації поступово створює умови для того, щоб людина позбулася тотальної залежності від держави, від владних структур, які перетворювали її на слухняного виконавця команд, і долучилася до загальнолюдських соціальних цінностей, насамперед до її природних прав. Пріоритетним у цьому процесі є всебічний розвиток демократії, що забезпечувала б автономію і невіддільні соціальні права індивідуальності. Однак безперечні зрушення, що намітилися в суспільстві щодо розвитку демократії, стикаються з низкою суперечностей, проблем, що існують у суспільстві. Зокрема, є суперечність між потребою в розвитку демократичних засад щодо збагачення змісту соціального буття, створення умов для самореалізації соціального потенціалу людини і відсутністю в суспільстві глибоких демократичних традицій, наявними залишками тоталітаризму, командно-адміністративної системи, що звужує соціальний простір людини. Звідси прояви в суспільстві охлократичних тенденцій, що йдуть на зміну державній автократії, низькій політичній, соціальній культурі людей. Повільність, непослідовність соціальних реформ, непривабливість національних соціальних реалій значною мірою гальмують процес формування державними структурами нової системи соціальних цінностей.

2. Оцінка сучасного стану соціального захисту економічно
ак­тивного населення та нагальні проблеми, що потребують вирішення.
Соціальний захист – важлива компонента соціальної політики держави, націлена на нейтралізацію негативних наслідків ринкової організації виробництва. Соціальний захист економічно активного населення розглядається як багаторівнева, ієрархічно організована система заходів, спрямованих на мінімізацію соціальної напруги, соціальних конфліктів і суперечностей в суспільстві, а також на забезпечення ефективного розвитку економіки. Дійовий соціальний захист та якісна соціальна підтримка населення є запорукою економічного росту. Соціальний захист економічно активного населення має, передовсім, передбачати такі дії держави, які спрямовані на міцні гарантії зайнятості у відповідності з кваліфікацією, досвідом, здібностями. Класифікація елементів механізму соціального захисту незайнятого економічно активного населення на макроекономічному рівні за принципом врахування етапів трансформування економіки в перехідний період. Цей механізм має складатися з законодавчо-правового, економічного, соціально-політичного, адміністративно-організаційного та фінансового елементів його реалізації.
Поруч з державою,  соціальний  захист  забезпечують  підприємства  (чи підприємці) і самі наймані робітники - їхні профспілкові організації.
У системі соціального  захисту  населення  найважливішим   елементом виступає соціальне страхування, у яке входить пенсійне, медичне, страхування від безробіття і  від  нещасливих  випадків  на  виробництві.
Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових  фондів. Розмір виплат залежить, по-перше, від  тривалості  періоду  безробіття,  по-друге, від  специфічних  умов  тієї  чи  іншої  країни. 
Важливою   ланкою   соціального   захисту   населення    є    програми працевлаштування і перекваліфікації. При введенні в дію  цих  програм  беруть участь держава і підприємці. Держава  витрачає  на  реалізацію  програм перекваліфікації велику частину засобів.
В Україні законодавчу основу програм захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в  законі  України  “Про зайнятість” і Державній програмі зайнятості.  У  цій  програмі  передбачений комплекс  мір,  спрямованих  на  збереження   високого   рівня   зайнятості, зміну структури  робочих місць за  рахунок  вивільнення  частини  працівників  з  безперспективних  у перспективні  галузі  і  збільшення  зайнятості в сфері нематеріального відтворення, підвищення загальноосвітнього,  кваліфікованого  рівня  робочої сили. Більш конкретно ставиться задача створення додаткових робочих місць  у західних областях України  (де  існує  надлишок  робочої  сили),  формування держзамовлення  на  проведення   суспільних   робіт   з   метою   поліпшення навколишнього середовища,  розвитку  мережі  доріг  і  створення  соціальної інфраструктури населених  пунктів;  забезпечення професійної  підготовки  і перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тим громадянам,  яким необхідна  соціальний  захист   (молодь,  інваліди   й   ін.);   формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення  відповідною  технікою  центрів зайнятості, утворення інформаційно-довідкової системи  зайнятості  населення і т.д.).
Одним з елементів соціального захисту населення  при  планово-ринковій економіці є правове регулювання найманої праці,  що  здійснюється  шляхом законодавчого встановлення мінімального  рівня  заробітної  плати,  пенсій, порядку  здійснення  колективних  договорів  стосовно  умов  праці,   оплата робочої сили, соціального страхування, відпусток і т.д.
При встановленні мінімального рівня заробітної плати в документах  МОП рекомендується враховувати  потреби  працівників  і  їхніх  родин,  вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також  показники,  що  впливають на рівень зайнятості.
За базу мінімального рівня заробітної плати приймають  набір  основних товарів  і  послуг,  що  задовольняють  основні  фізіологічні  і   соціальні нестатки окремої чи людини типових родин різного  типу  (з  однією  дитиною, двома й  ін.). 
Важливим  елементом   програми   соціального   захисту   населення   є регулювання заробітної плати залежно від сфери діяльності і професії,  форми власності. Так, у розвитих країнах  Заходу  здійснюється  пряме  регулювання заробітної плати в держсекторі.  Спеціальним  законодавством  установлюються права й обов'язки зайнятих у держапараті, військовослужбовців,  виборних осіб.
Зарплата для найманих робітників регулюється за допомогою  колективних договорів  і  тарифних  угод.   Більш   широке   коло   питань   регулюється колективними  договорами.  У  них,  крім  оплати  робочої  сили,  фіксуються тривалість робочого  дня  і  відпусток,  конкретні  гарантії  стосовно  умов праці, доплати за понаднормові роботи, за надання додаткового  харчування й ін. У тарифній угоді встановлюються мінімальний рівень  заробітної  плати  в тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня  зарплати  для  працівників різної кваліфікації. Тарифна угода при участі представників  підприємства  і працівників  складається  за  посередництвом  держави  і бере  свідоцтво Міністерства праці.  Це  виступає  гарантом  його  виконання. Під  час дії тарифної угоди  страйк  вважається  незаконним  засобом  рішення   трудових суперечок.
Одночасно необхідно утворювати правову базу для  висновку  колективних договорів і угод, рішення трудових суперечок, приведення у  відповідність з нормами міжнародного законодавства Кодексу законів України про працю.
Надзвичайно важливою ланкою системи соціального  захисту  населення  є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона  застосовується  у всіх розвитих країнах. В окремих країнах деякі профспілки домагалися  повної компенсації росту цін. В Україні  така  компенсація  є  дуже  незначною,  що ставить велику частину населення за рису виживання.
Отже, економічний зміст і суть соціального страхування полягають у тому, що центром його уваги є людина, її потреби, якість задоволення яких впливає на розвиток економічного процесу. З метою поліпшення ситуації у соціальній сфері у травні 2000 року Президентом України був виданий Указ. Основна мета цього документа — створення умов для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації в Україні, забезпечення права кожного громадянина на гідний життєвий рівень. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки говорять про необхідність розширення структури доходів населення, необхідність реформування соціальної сфери, подолання бідності. Розроблені проекти несуть тільки теоретичні аспекти вирішення існуючих проблем, не маючи практичного спрямування. Практична реалізація потребує фінансування, що вимагає розширення структури видатків на соціальну сферу. Соціальний сектор як збірне поняття включає в себе політику та програми в таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримання достатнього життєвого рівня населення, охорона здоров'я, освіта й навчання. Соціальні видатки посідають чільне місце в структурі видатків держави. На стан соціальної сфери впливають загальна ситуація у країні, рівень податкових надходжень, зміни в доходах населення, зміни в його структурі й рівні бідності, традиції. Її слід розглядати як частину економіки, фінансів, як систему, орієнтовану на конкретного споживача. В Україні діяльність держави в соціальній сфері має надзвичайно важливе значення для життя суспільства. Це зумовлено як різким падінням доходів переважної більшості населення при переході до ринкової економіки, так і традиційною орієнтацією громадян на одержання соціальних послуг саме від держави. Важливим моментом у реалізації соціальної політики держави повинно стати визначення і встановлення державних мінімальних стандартів, які мають зафіксувати ту межу, нижче якої не повинні бути показники обсягу та якості соціальних послуг і гарантій, що надаються державою населенню. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки. Тому пропонується кількісне значення деяких державних соціальних зобов'язань визначати інтервально. Недосягнення верхньої межі не означатиме необхідності відміни цих зобов'язань. Ще одним аргументом на користь утримання соціальних зобов'язань державою є те, що вони, хоч і не в повному обсязі, можуть реалізуватися для частини отримувачів. Стійка соціальна система повинна бути сумісною зі стабілізацією і неінфляційним економічним зростанням, побудована на жорсткій дисципліні відрахувань. соціальному партнерстві основних груп, поєднанні державних і приватних форм соціального захисту, інтеграції завдань соціальної політики в макроекономічну стратегію. Лише поєднання таких принципів із політичною волею надасть країні шанс (можливість) успішного реформування. Пропозиції реформування системи соціальних зобов'язань в Україні має здійснюватися за такими основними напрямами: — зміна принципів призначення різних соціальних допомог їхнім реципієнтам, посилення адресності соціальної системи (надання грошової соціальної допомоги строго цільовим групам, тобто тим реципієнтам, які підтвердили, що їхні доходи не перевищують певної межі (визначеного порогового значення), наприклад, межі малозабезпеченості у розрахунку на одного члена сім'ї. Це порогове значення тісно пов'язане з можливостями бюджетів, з яких фінансується ця допомога); — раціоналізація видатків на соціальну сферу (перегляд пільг, поширення платних послуг); — удосконалення нормативної бази з питань, що регулюють функціонування і розвиток соціальної сфери; — забезпечення нормативного регулювання надання платних соціальних послуг як додаткового джерела фінансування соціальної сфери.

3. Правові засади й основні складові соціального захисту інвалідів в Україні.
Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.
Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, їх філії, відділення, представництва, що ведуть окремий облік результатів фінансової та господарської діяльності, банки та інші фінансові установи, фізичні особи, які використовують найману працю, а також представництва іноземних юридичних осіб (у тому числі міжнародних організацій), які використовують працю найманих працівників - громадян України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів.
Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.
Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.
Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.
Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.
Громадянин має право в судовому порядку оскаржувати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом.
Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, визначених Законом України "Про основи  соціальної  захищеності  інвалідів  в Україні", несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з Закону України "Про основи  соціальної  захищеності  інвалідів  в Україні" та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього. Загальні права інвалідів сформульовані в Декларації ООН «Про права інвалідів».
Органи місцевого самоврядування зобов'язані інформувати інвалідів про зміни і доповнення законодавства про соціальну захищеність інвалідів.
Нормативно-правові акти, які стосуються матеріального, соціально-побутового і медичного забезпечення інвалідів, розробляються за участю громадських організацій інвалідів.
Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування.
Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій центрального органу виконавчої влади з питань праці та соціальної політики та Міністерства охорони здоров'я України.
Центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики спільно з іншими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів здійснює розробку й координацію довгострокових і короткострокових програм по реалізації державної політики щодо інвалідів та контролює їх виконання.
Центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики з урахуванням думки громадських організацій інвалідів може входити до Кабінету Міністрів України з пропозиціями щодо вдосконалення законодавства з проблем інвалідності, сприяє розвиткові співробітництва державних і громадських організацій з зарубіжними країнами в галузі соціальної захищеності інвалідів.
Фінансування заходів щодо соціальної захищеності інвалідів і дітей-інвалідів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, в тому числі Фондом соціального захисту інвалідів, місцевих бюджетів, а також органами місцевого самоврядування за місцевими програмами соціального захисту окремих категорій населення за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Бюджет Фонду соціального захисту інвалідів формується за рахунок коштів державного бюджету, благодійних внесків, добровільних пожертвувань та інших надходжень.
Органи місцевого самоврядування мають право утворювати цільові фонди соціальної допомоги інвалідам, які є складовою спеціального фонду відповідного місцевого бюджету. Порядок і умови витрачання коштів цих фондів визначаються органами місцевого самоврядування з урахуванням пропозицій громадських організацій інвалідів.
Громадські організації інвалідів та спілки громадських організацій інвалідів створюються з метою здійснення заходів щодо соціального захисту, реабілітації інвалідів, залучення їх до суспільно корисної діяльності, занять фізичною культурою і спортом та мають право користуватися пільгами і преференціями, передбаченими законодавством.
Центральні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування повинні подавати допомогу і сприяти громадським організаціям інвалідів в їх діяльності.
Громадські організації інвалідів надають соціальні послуги, здійснюють громадський контроль за дотриманням прав інвалідів, представництво інтересів та захист прав інвалідів, створюють підприємства, які здійснюють комерційну і некомерційну господарську та іншу діяльність, не заборонену законодавством.
Продукція підприємств і організацій громадських організацій інвалідів включається до державного замовлення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Об'єкти капітального будівництва, які зводяться за рахунок коштів громадських організацій інвалідів, у заявленому обсязі включаються до державного замовлення.
Підприємства та організації громадських організацій інвалідів мають право на пільги із сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) відповідно до законів України з питань оподаткування. Застосовувати зазначені пільги такі підприємства та організації мають право за наявності дозволу на право користування пільгами з оподаткування, який надається на квартал, півріччя, три квартали, рік міжвідомчою Комісією з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів .
Отже, існують такі види соціального захисту інвалідів:
– надання грошової допомоги (пенсій, допомог, одноразових виплат),
– надання засобів пересування,  включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби
– забезпечення протезування, орієнтації і сприйняття інформації, (друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори)
– забезпечення пристосованим житлом,
– встановлення опіки або стороннього догляду,
– пристосування забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
      Форми соціального обслуговування інвалідів:
♦       соціальне  обслуговування  вдома  (включаючи  соціально-медичне обслуговування);
♦       напівстаціонарне соціальне обслуговування у відділеннях денного (нічного) перебування громадян в установах соціального обслуговування;
♦       стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах і інших стаціонарних установах соціального обслуговування;
♦       термінове соціальне обслуговування (як правило, у ситуаціях, що не терпить зволікання, — організація харчування, забезпечення одягом, взуттям, нічлігом, термінове надання тимчасового житла і т. ін.);
♦       соціально-консультаційна допомога.

 4. Прожитковий мінімум як основа соціальних гарантій доходів населення.
Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Обсяг прожиткового мінімуму містить два елементи — фізіологічний та соціальний. Фізіологічний мінімум — це вартісне вираження матеріальних цінностей, конче необхідних для її існування. В світовій практиці він становить 85-87 % загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину — певний набір духовних цінностей мінімально прийнятого рівня життя.
Прожитковий мінімум встановлюється   Кабінетом   Міністрів  України після  проведення  науково-громадської експертизи  сформованих  набору  продуктів  харчування,  набору непродовольчих  товарів і набору послуг.
Порядок проведення науково-громадської експертизи  встановлюється    на принципах соціального партнерства та затверджується Кабінетом Міністрів України.
Прожитковий  мінімум  на  одну особу, а також окремо для тих,  хто  відноситься  до  основних  соціальних  і  демографічних  груп  населення,  щороку затверджується Верховною Радою України в законі  про Державний  бюджет  України  на  відповідний  рік.  Прожитковий  мінімум  публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери  розповсюдження. 
Прожитковий мінімум застосовується для:
§     загальної оцінки  рівня  життя  в  Україні,  що є основою для  реалізації соціальної політики та  розроблення  окремих  державних  соціальних програм;
§      встановлення розмірів   мінімальної   заробітної   плати   та  мінімальної  пенсії  за  віком,  визначення  розмірів   соціальної  допомоги,  допомоги  сім'ям  з дітьми,  допомоги по безробіттю,  а  також стипендій  та  інших  соціальних  виплат  виходячи  з  вимог  Конституції України та законів України;
§     визначення права на призначення соціальної допомоги;
§     визначення державних   соціальних   гарантій   і   стандартів  обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти,  соціального обслуговування та інших;
§     встановлення величини   неоподатковуваного  мінімуму  доходів  громадян;
§     формування Державного бюджету України та місцевих бюджетів.
Для оцінки рівня життя в регіоні, розроблення та реалізації  регіональних соціальних програм, визначення права на призначення  соціальної допомоги, що фінансується за рахунок місцевих бюджетів,  органами місцевого самоврядування  може затверджуватися  регіональний прожитковий  мінімум,  не  нижчий  від  установленого  відповідно до цього Закону.
У 2008-му році прожитковий мінімум знову буде вищим за мінімальну зарплатню – такими є положення держбюджету на цей рік, надрукованому в “Урядовому кур’єрі”.
З тексту того документу виходить, що з початку року прожитковий мінімум становитиме 592 гривні, тоді як мінімальна зарплатня буде на 87 гривень меншою.
Разом із тим, протягом року цей розрив скорочуватиметься і вже з першого жовтня прожитковий мінімум становитиме 626 гривень, а мінімальні зарплатня – 605 гривень.
Прожитковий мінімум є показником, від якого виводять рівень соціальної допомоги, стипендій та зарплатні. Проте наприкінці минулого року президент Віктор Ющенко назвав застарілою та такою, що не відповідає дійсності нинішню методику обрахування прожиткового мінімуму, висловивши переконання, що саме вона є однією з головних перепон на шляху до формування соціальних стандартів.

Розмір прожиткового мінімума, встановлений	Соціальні та демографічні групи населення
	Діти віком до 6 років	Діти віком від 6 до 18 років	Працездатні особи	Особи, які втратили працездатністьність	Загальний показник
на 2008 рік (Закон № 107 – VI от 28.12.2007)
с 01.01.2008 до 31.03.2008	526 грн.	663 грн.	633 грн.	470 грн.	592 грн.
с 01.04.2008 до 30.06.2008	538 грн.	678 грн.	647 грн.	481 грн.	605 грн.
с 01.07.2008 до 30.09.2008	540 грн.	680 грн.	649 грн.	482 грн.	607 грн.
с 01.10.2008 -	557 грн.	701 грн.	669 грн.	498 грн.	626 грн.

 Рис.1  Розмір прожиткового мінімуму у 2008 році
5. Етапи впровадження стратегії подолання бідності.
Останніми роками   соціально-економічна  ситуація  в  Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в   умовах  спаду  виробництва,  інфляції,  зміни  форм  власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності,  розшарування  суспільства  за  рівнем доходів, зростання безробіття.
За 1990 - 1999 роки  валовий  внутрішній  продукт  скоротився майже на 60 відсотків,  обсяги виробництва промислової продукції - на 48,9,  сільського господарства  - на  51,5  відсотка.  Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальна пенсія - в 4 рази.
У 2000  році  при  відчутних темпах зростання  цілої  низки макроекономічних  та  галузевих показників   розвитку   (валовий внутрішній  продукт зріс на 6 відсотків,  промислове виробництво - на  12,9,  валова  продукція  сільського  господарства  -  на  9,2 відсотка),  підвищенні  економічної активності населення помітного відновлення втрачених внаслідок кризи  доходів  ще  не  відбулося. Зберігається  тенденція  до  дальшого  розшарування населення  за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності.
Істотно змінилися величина  та  структура  доходів  і  витрат населення.  У  структурі  грошових  доходів питома вага заробітної плати зменшилась.
Основні доходи сім'ї отримують із традиційних джерел, зокрема це  заробітна плата,  яка становить 40,1 відсотка сукупного і 56,9 відсотка  грошового  доходу,   та   надходження   від   особистого підсобного господарства (20,2 відсотка сукупного доходу).  Вагомою є  частка  пенсій  (12,8  відсотка  сукупного  та  18,2   відсотка грошового доходу).
Підвищення цін   у  попередні  роки  призвело  до  погіршення структури та якості споживання населення.  Реальна заробітна плата залишається на  рівні,  що  не  забезпечує  обсягів  споживання матеріальних  благ,  достатніх   для   відновлення   фізичної   та інтелектуальної здатності до праці.
Про зростання  масштабів  бідності свідчать дані про розподіл кількості  працівників  за  розмірами  нарахованої  їм  заробітної плати,  які  відпрацювали  50  і  більше  відсотків робочого часу, встановленого за станом на грудень 2000  року.  Місячну  заробітну плату нижчу від мінімальної отримували 22,3 відсотка працівників у галузях економіки,  нижчу від прожиткового мінімуму - 70 відсотків працівників.  Залишаються  низькими  розміри  пенсій,  допомоги та соціальних виплат.
Не втратила гостроти проблема  безробіття,  яка  є  одним  із головних  факторів  поширення  бідності.  Особливо  це  стосується сімейного безробіття (коли безробітними є декілька членів сім'ї).
Потребують посиленої уваги питання  працевлаштування  осіб  з обмеженими фізичними можливостями,  молоді   та   випускників навчальних закладів.
Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення,  зростання рівня безробіття, низький  рівень оплати праці та пенсійного  забезпечення, заборгованість  із заробітної плати і соціальних виплат,  що мають суто  економічне   підґрунтя,   відсутність   розвинутої   системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги.
Така ситуація  зумовила  необхідність  розроблення  Стратегії подолання бідності (далі - Стратегія),  основними принципами  якої мають стати забезпечення економічного зростання,  підвищення рівня продуктивної  зайнятості  населення   та   вжиття   заходів   щодо блокування  найгостріших  проявів  бідності,  реформування системи соціальної підтримки населення шляхом консолідації всіх соціальних програм  і видів допомоги на основі оцінки сукупного доходу сім'ї, інтеграції осіб з обмеженими фізичними  можливостями  у  суспільне життя.
Указом Президента України від 15.08.2001р. №637/2001 затверджено Стратегію подолання бідності, якою визначено три етапи її реалізації на період до 2010 року  та основні напрями проведення державної політики щодо запобігання бідності шляхом створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної діяльності працездатних громадян.  
Стратегія визначає   основні   напрями   проведення  політики подолання бідності шляхом:
§     створення економічно-правових умов для збільшення  доходів  і зростання економічної активності працездатних громадян;
§     підвищення ефективності    соціальної    підтримки   найбільш уразливих груп населення шляхом реформування  системи  соціального захисту.
Політика подолання  бідності  має  поєднуватися  з  політикою становлення середнього класу.
Ця Стратегія   реалізовуватиметься   в   три   етапи:
§     перший (2001-2002 роки) - реалізація комплексу  заходів  щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;
§     другий (2003-2004 роки) - створення об'єктивних передумов для стабільного  зростання  реальних   грошових   доходів   населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості;
§     третій (2005  - 2009 роки) - посилення орієнтації економічних процесів на більш ефективне задоволення потреб  людини,  зменшення глибини   бідності  серед  найбільш  уразливих  верств  населення, створення передумов для переходу від цієї Стратегії  до  Стратегії запобігання  бідності.  На  даному  етапі  активно  діятимуть  усі розроблені  програми  соціального  захисту  та  ефективна  система соціального страхування.
Очікується, що  проведення  соціальних  реформ  надасть змогу справедливо розподіляти економічні результати шляхом:
§     забезпечення динамічного  зростання  рівня  реальних  доходів населення;
§     створення умов для закріплення середнього класу.
Відбудеться істотне  поліпшення   матеріального   становища більшості населення та всього комплексу соціальних показників,  що характеризують якість життя людей.

	2000 рік	2001 рік	2002 рік	2003 рік	2004 рік	2010 рік
Рівень бідності	26,7	26,2	26	25,5	25	21,5
Рівень крайньої бідності	14,7	13	12	10	8	3
Глибина бідності	22,9	22,5	21,5	20,5	19	18

   

Список літератури
1.                Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991.  № 875– ХІІ зі змінами та  доповненнями
2.                Закон України "Про колективні договори і угоди" від 08.02.1997 р. № 3356 – ХІІ зі змінами та доповненнями.
3.                Закон України “Основи законодавства України  Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” від 14.01.1998 р. №16/98-ВР зі змінами та доповненнями.
4.                Закон України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” від 05.10.2000 р. №2017 – ІІІ зі змінами та доповненнями.
5.                Закон України „Про реабілітацію інвалідів в Україні” від 06.10.2005 р. №2961 –IV зі змінами та доповненнями.
6.                Конвенція про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159 (ратифікована Законом України № 624-IV від 06.03.2003 р.).
7.                Концепція соціального забезпечення населення України, від 21.12.1993 р. № 3758–12.
8.                Положення “Про Міністерство праці і соціальної політики України”, затверджене Указом Президента України від 01.12.1997 р. №1319/97.
9.                Указ Президента України “Про основні напрями вдосконалення системи соціальних виплат населенню” від 10.05. 2006 р. № 359/2006.
10.           Указ Президента України “Основні напрями політики щодо грошових доходів населення України” від 07. 08. 1999 р. № 969/99. 
11.           Указ Президента України „Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів” від 27.12.2005 р. №1845/2005.
12.           Ганслі, Теренс Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки : Пер. з англ. – К.: Основи, 1995.
13.           Державне регулювання економіки: Навч. Посібник / С.М. Чистов, А.Є. Нікіфоров, Т.Ф. Куценко та ін.– К.: КНЕУ, 2000.
14.           Соціальна політика / Скуратівський В., Палій О., Лібанова Е. – К, 1997
15.           Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навчальний посібник.– К.:КНЕУ, 2000.