МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. І. І. МЕЧНИКОВА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Контрольна робота

Візантія: Імператорський культ

з навчальної дисципліни «Українська та зарубіжна культура»

Одеса – 2009

ПЛАН

1 Концепція імператорської влади у Візантії

2 Придворний церемоніал

3 Культ василевса у розпису церкви Сан Вітале у Равенні

1 Концепція імператорської влади у Візантії

Візантійська імперія являла собою єдину стародавню державу в Європі та Передній Азії, апарат влади якої уцілів в епоху великого переселення народів. Візантія була безпосередньою спадкоємицею Пізньої Римської імперії, але її класова структура зазнала в VII-XI ст. докорінні зміни: з рабовласницької держави Візантія поступово перетворилася на феодальну. Однак такі пізньоримські інститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правова доктрина непорушності імператорського єдинодержавія, збереглися в ній без принципових змін, і це багато в чому зумовило своєрідність шляхів її історичного розвитку.

Політичні діячі та філософи Візантії не втомлювалися повторювати, що Константинополь - Новий Рим, що їхня країна - Романія, що вони самі - ромеї, а їх держава - єдина (Римська) імперія, яка зберігається Богом. " По самой своей природе, — писала Анна Комнина, - империя - владычица других народов " [1, 37]. Якщо вони ще не християни, то імперія неодмінно "просвітить" їх і буде керувати ними, якщо вони вже християни, то є членами ойкумени (цивілізованого світу), на чолі якої стоїть імперія. Ойкумена - ієрархічне спільнота християнських країн, і місце кожного народу в ній може визначити лише її голова - імператор [6, 22].

У первинному християнстві образ ідеального християнського імператора створено не було. Римська імперія протиставлялася "царству божому", і сам відхід у християнство означав як відмову від традиційної системи античних цінностей, так і неприйняття влади як такої. Але в міру того, як формувалася церква, йшла переорієнтація соціальної доктрини християнства і його ідеологічної спрямованості, змінювалося ставлення до влади і до образу самого імператора.

У III ст., коли зміна імператорів на престолі відбувалася з небаченою швидкістю, образ римського володаря сильно померк не тільки в очах християн, що піддавалися систематичним гонінням, а й в очах переважної більшості римських громадян. В цей же час відбувається поступове розмежування у відношенні до імператора і в розумінні його образу між кліром і рештою маси християн. IV століття було часом аварії античних ідеалів і початку формування середньовічного світогляду. Ця ломка суспільної свідомості була найтіснішим чином пов'язана з процесом християнізації, що охопила всі сфери життя Римської імперії. Усвідомлення необхідності союзу церкви й імперії і легалізація християнства в державі стали відправною точкою у формуванні образу християнського імператора [5, 7].

Василевс - помазаник божий - мав необмежену владу. Однак втулитися на престолі у Візантії було нелегко. Сама необмежена монархія європейського середньовіччя, імператорська влада у Візантії, виявлялася самої неміцною. Імператор верховодив синклітом, самовладно розпоряджався військом, купував щедротами духовенство, нехтував народом. Але якщо при коронації стала традицією теорія "божого вибору" не знаходила втілення в формальній церемонії згоди на царство з боку синкліту, війська, церкви і народу, опозиція могла зробити це "упущення" прапором боротьби проти "незаконного" василевса. Імператора обожнювали як божого обранця, не було страшніше злочину, ніж "образу величності". Але заколот проти нього як особистості, негідною трону, не засуджувався, якщо заколотники виходили переможцями.

За 1122 років існування імперії в ній змінилося до 90 василевсів. Кожен правил в середньому не більше 13 років. Майже половина імператорів була повалена і знищена фізично. Самі візантійці замислювалися над цим і не знаходили відповіді. Мріяли про троні багато, просторікуючи при цьому про непорушність прав свого володаря, якщо він був Порфірородний (або Багрянородний), і, навпаки, про справедливість "пальця бога", якщо узурпатор скидав Порфірородного (бо той верховодив ромеями, "як такою собі батьківською спадщиною" ). Епітет "Порфірородний", тобто народжений в порфіру, особливому будинку палацу, означав, що батьки василевса займали тоді імператорський трон, і, отже, у "Порфірородного" були права, які якщо не юридично, то в силу звичаю, давали йому ряд переваг перед "непорфірородними" [6, 27].

З 35 імператорів IX-XII ст. навряд чи третина носила цей гордий титул. Але якщо в XI ст. Порфірородні складали лише п'яту частину василевсів, то в XII ст. - близько половини, а з 1261 і до кінця імперії на престол сходили лише двоє непорфірородних. Разом з консолідацією класу феодальної аристократії повільно і з труднощами затверджувався принцип спадковості імператорської влади. Її носієм міг бути тільки представник цього класу - і не за положенням, а по самому народженню: з 1081 р. по 1453 виходець з іншого середовища не займав престол жодного разу. У розглянутий тут період (IX-XII ст.) тільки що зазначений процес ще не завершився. Кожен василевс, вступивши на трон, докладав усіх зусиль до того, щоб утвердити своє право передати владу у спадщину (Порфірородна дитина, втративши батька в дитинстві, рідко зберігала її).

Побут імператора, обставлений з особливою пишнотою, схиляння перед ним підкреслювали прірву, що відділяла государя від інших підданих. Василевс з'являвся перед народом лише у супроводі блискучої почти й значної збройної охорони, що слідували в строго певному порядку. Уздовж всього шляху процесії стояли натовпи зігнаного простолюду. Іноді споруджувалися й особливі дерев'яні підмостки, на які разом з музикантами та виконавцями гімнів мали право зійти видні городяни, іноземні посли, знатні мандрівники [6, 28].

Єдиний з мирян, василевс, мав право входити у вівтар. У його честь складалися урочисті гімни і славослів'я. У своїх грамотах він говорив про себе найчастіше у множині: "царственість наша" (іноді: "царственість моя"). Він не втомлювався вихваляти власні діяння: всі його невсипущі турботи й тяжкі труди спрямовані лише на благо народу, "спасіння" під його короною.

Кожен імператор прагнув оточити себе відданими людьми. Зміна царювання, як правило, вела до різких змін у найближчому оточенні трону.

Імператорське благочестя старанно рекламувалося в розрахунок на популярність його імені. Однак навіть безсумнівна щирість василевса не викликала часом співчуття, якщо над вінценосцем тяжів смертний гріх [6, 30].

Критика на адресу "божественних імператорів" за їх бездарність, самодурство і пороки звучала і раніше, в VI - IX ст.: Юстиніан II був подібний до звіра у своїй жорстокості; Василь I на самоті зі хтивістю розстрілював з лука відрубану голову вождя павлікіан Хрісохіра; Костянтин VII без співчуття творив суд, а притомившись від учених занять, вдавався до пияцтва. Олександр загруз у розпусті і недостойних забавах, як згодом і Роман II, і Костянтин VIII, і Костянтин IX Мономах [3, 178].

Хроністи XI ст. пишуть деколи про василевса не як про намісника бога на землі, а як про щось; недалеких людей з їх звичайними іноді смішними слабостями: Костянтин IX Мономах вдавався до наївних хитрощів, щоб відвідувати коханку, Никифор III Вотаніат постригся в ченці, щонайбільше його лякала необхідність утримання від м'яса. Михайло Пселл, розмірковуючи про характер василевсів, приходить до висновку, що характер їх непостійний, що за своїми особистими якостями вони взагалі поступаються іншим людям. І філософ вважає, що це природно: людська психіка трансформується в бурі тривог і хвилювань, пережитих василевсом щоденно [3, 178].

Василевси втрачають почуття міри. Їм мало необмеженої влади, вони глухі до порад, вони готові померти, аби домогтися визнання себе наймудрішими із мудрих, всесведущімі і непогрішними. Змінилися часи, нарікає Пселл, демократія безумовно краще монархії, але повернення до неї нереально. Тому доцільніше, на його думку, не шукати нове, а затверджувати існуюче [3, 178].

Сумніви у праві василевса на необмежену владу, на розпорядження землею, скарбницею, людьми, на узвищя чи приниження будь-якого підданого за своїм уподобанням, стали висловлюватися лише з останньої чверті XI століття. Ці сумніви - виразний результат того, що формувалась класово-станова самосвідомість консолідування феодальної аристократії, яка прагнула поставити трон під свій неослабний контроль.

Перемога спадкової феодальної аристократії прийшла не відразу - стійке свавільство надало сановну бюрократію, яка мала величезний досвід панування і щільним кільцем оточувала престол. Василевс міг міняти улюбленців серед її представників, але не міг обійтися без їх постійної підтримки.

Свобода волевиявлення монарха ставала все менш безконтрольною, а його ізоляція від простих підданих - все більшою. Амплітуда "вертикальної рухливості" помітно скоротилася ще до 1081 - року остаточної перемоги провінційної арістократатіі, а з часу цієї перемоги стала ледь помітною. Трагедія імперії полягала, однак, у тому, що перемога прийшла занадто пізно - Візантія безнадійно відстала від передових країн Заходу. З одного боку, відсталість ізживших себе державних традицій, а з іншого - особливості зовнішньополітичної обстановки перешкодили провінційної аристократії, що прийшла до влади, знайти вихід з глухого кута: історія імперії з кінця XII ст. стала історією її тривалої агонії. Найближче оточення ставлеників провінційної аристократії, що складалося з родичів та соратників, дуже скоро виявило прихильність до традиційних методів панування, пов'язаних з величезними витратами на утримання державного апарату [6, 33].

2 Придворний церемоніал

«Иным людям, не обремененным чрезмерными заботами о делах необходимых, это занятие покажется, возможно, ненужным, а для нас это и очень дорого, и наиболее желанно, и ближе, чем все другое, потому что обычай восхвалять царскую власть придает ей больше блестка, уподобляет ее началу всевышнему и благоустраивающему, и предстает она достойной восхищения и для нашего народа и для иноземцев. Множество событий забывается и ускользает за большой промежуток времени, и если бы пренебрегали великим и почетным занятием – описанием царских обрядов, если бы это, так сказать, обрекли на вымирание, на царскую власть можно было бы смотреть как на будничное и поистине лишенное красивой внешности явление… Поэтому и следует сказать, как и по каким правилам исполняли и отправляли каждый обряд [2, 76].»

1. Коронація.

Спочатку коронація візантійських імператорів, випливаючи з римських традицій, мала виключно світський, військовий характер. Аж до середини V століття, більше століття після перенесення столиці на Босфор і засідання Першого Вселенського собору в Нікеї, церква залишалася в стороні і у вінчаннях на царство візантійських василевсів участі не приймала. Лише в 457 році в коронації Лева I вперше взяв участь константинопольський патріарх . Але й надалі головне значення ще довгий час залишалося за військовим проголошенням і коронованим королем старого зразка [7, 33].

Звертаючись тепер до обряду імператорської коронації, описаному в основній частині Книги про церемонії Костянтина Багрянородного, більш близького йому за часом, ми вступаємо в зовсім інший світ. Відредаговані у вигляді загальних зразків або інструкцій, опису коронацій та інших подібних обрядів у Книзі про церемонії виходили в свою чергу з протокольних записів, які мали місце в конкретних актах; при цьому вони правильно використали всі джерела, опускали тільки наведені в ньому особисті імена і дати, замінювали минулий час теперішнім і таким чином перетворювали конкретний історичний запис в загальну схему, призначену служити зразком та керівництвом для виконання даного церемоніального акта.

Все выходят в парадных одеяниях – и весь синклит, и магистры и другие чины; они берут сосуды, чтобы сопровождать владык. Когда же их приготовления окончены, император, облачившись в свой пурпурный скарамангий и сагий, выходит из Августея в сопровождении препозитов и следует до самого Онопода, и в Оноподе первыми его встречают патрикии, и распорядитель говорит: «Повелите!» Тогда они возглашают: «На долгие и благие времена!» Затем они следуют до большого Консистория, где стоят консулы и остальные члены синклита, и владыки там останавливаются под балдахином; тогда все синклитики вместе с патрикиями падают на колени. Когда же все встают, владыки подают знак препозиту, и силенциарий говорит: «Повелите!» И в ответ ему возглашают: «На долгие и благие времена!»

Отсюда процессия движется в храм, через Схолы, а димы в парадных одеяниях остаются на своих местах, только творя крестное знамение.

И когда император входит в Орологий, завеса поднимается, и он идет в Мутаторий, где меняет прежнее одеяние на дивитисий и цицакий, а сверху набрасывает сагий, потом идет вместе с патриархом, зажигает свечи в серебряных воротах и входит в храм. Потом он идет в солею и молится перед святыми вратами при зажженных свечах, потом вместе с патриархом всходит на амвон.

Тогда патриарх совершает молитву над хламидой, и после окончания молитвы кувуклии поднимают ее и надевают на императора. Тогда патриарх совершает молитву над венцом и по окончании ее сам поднимает венец и возлагает на голову владыки. И тотчас же народ восклицает трижды: «Свят, свят, свят! Слава Господу в вышних и мир на земле!» А потом: «Многая, многая лета великому царю и самодержцу!» - и далее по порядку.

С венцом император входит в Мутаторий, а выйдя оттуда, садится в кресло; тогда входят чины, падают на колени и целуют ноги императора… Тогда препозит возглашает: «Повелите!» и все отвечают возгласом: «На долгие и благие времена!» и уходят [2, 77].

Поряд з описами обряду коронації в Книзі про церемонії існували також описи чину коронування в суто церковному аспекті. Опис цього типу, що відноситься до XII століття, опублікував Гоар у своїй відомій Евхологіі. У ньому наведені молитви, які цілком читаються патріархом при здійсненні коронування, які Книга про церемонії згадує, але не цитує. Навпаки, в тексті Евхології, відповідно до його завдання, ці молитви займають центральне місце, тоді як опис самого чину коронування зведено на найважливіші моменти, славослів'я ж Дімов навіть не згадані.

Останнім імператором, коронованим за старим церемоніалом, був Юстин II (565). За свідченням очевидця, він був піднятий на щиті і коронований військовим ремінцем обручем, після чого патріарх поклав на нього імператорський вінець. Тут закінчується історія світської, військової інвеститури візантійських імператорів. Надовго припиняється і звичай підняття нового імператора на щиті; він поновився, лише після закінчення багатьох століть, в іншій обстановці і з іншим призначенням [7, 36].

Відбившись у певні, твердо встановлені форми, обряд церковної коронації в середньовічній Візантії століттями залишався незмінним. Тільки після завоювання Константинополя хрестоносцями в 1204 році і встановлення на Босфорі латинського панування з'явилися в ньому значні зміни і доповнення: по-перше, до вінчання на царство приєдналося миропомазання імператора, по-друге, поновився звичай підняття імператора на щиті [7, 39].

Самим значним нововведенням є, однак, миропомазання імператора, яке безпосередньо передує власне акту коронування. Миропомазання і коронування імператора включаються в хід богослужіння. У певний момент літургії, коли патріарх виходить з вівтаря на амвон, супроводжуваний вищими церковними чинами, і в церкві оселяється "велике мовчання і тиша", патріарх запрошує вийти на амвон імператора. Патріарх читає молитви, складені стосовно до чину миропомазання, - одні тихо, інші на повний голос, - після чого помазує хрестоподібно голову імператора світом і виголошує: "Свят!". Його оточення на амвоні повторює цей вигук тричі, а потім повторює його тричі народ. У слід диякон виносить з вівтаря Стемм, патріарх покладає її на коронуемого і виголошує: "Гідний!" Цей вигук знову-таки тричі повторюють спершу архієреї на амвоні, потім народ. Якщо ж коронується син імператора, то Стемм покладають на нього імператор-батько і патріарх [7, 42].

2. Церемонія у день збору винограду

«Следует знать, что поблизости от дворца Иерии, на равнине, т.е. на Ливадии, возводятся величественные и красивые своды. Магистры, препозиты, проконсулы, патрикии, чиновники и остальные синклитики становятся прямо против виноградника, а позади них стоят разделенные на две партии димы вместе с димархами. А император в короткой тунике и расшитом золотом сагии приходит вместе с патриархом, облаченным в плащ и накидку, и когда они подходят к первому ряду виноградных лоз, где стоит мраморный стол с наполненными виноградом корзинами, - тогда приближаются и магистры, и патрикии, и синклитики, и две партии димотов вместе с димархами. Когда распорядитель приносит бочонок с гроздьями, патриарх творит молитву и совершает церковный обряд. И после молитвы патриарх берет одну гроздь и дает ее императору. А император, в свою очередь, дает ее патриарху, и затем так же по порядку подходят старшие чины синклита – магистры, проконсулы, патрикии, чиновники и димархи и распорядитель, и каждому из них император дает по одной грозди. Когда же император дает гроздь первому магистру, из двух партий начинают возглашать первые голоса: «Цвет, созревший на поле познания господней мудрости, священное сословие славных патрикиев! Под нескончаемые песнопения да увенчаем мы главу, как бы жилище благоуханных мыслей, получив взамен сладкое наслаждение от них! А ты, среди всех бессмертный царь, благочестивый помазанник божий, силой твоего единодержавного величия в мире, даруй нам этот праздник не один раз!».

Другая партия поет вторыми голосами: «Добродетель твоя подобна плодоносной грозди: пускает она отпрыски радости, от нее зреет под солнцем всякий плод! Она – полный бокал вина, в ликовании воспевает и празднует она вместе с писцами твоими и подчиненным тебе сословием патрикиев немеркнущий блеск единодержавного могущества твоего, как бы неиссякаемый кладезь животворной силы!»

Третий голос: «Плодоносная гроздь, тебя приняли сильнейшие мира сего и разделили между всеми! Поэтому радуются и покои царские, и синклит, вкусив твоей зрелости в священном жилище! А мы все восклицаем: Радость несказанная мир наполняет!»

После того, как император заканчивает раздачу винограда приближенным, каждая партия димов получает как милость от императорской щедрости по шесть номисм, они снова молятся за владык и уходят. А владыки и патриарх удаляются во дворец и наслаждаются вместе с синклитом совместной трапезой [2, 78].»

3. Заручини

Вечером приходят две партии с собственными органами каждая, и, когда приходит невеста и ее приветствует толпа и музыканты с кимвалами, а она, подъехав на лошади, останавливается, два полухория возглашают: «Прекрасен приход твой, раба благочестия». Народ трижды повторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы: «Прекрасен приход твой, провозвестница милосердия!» Народ четыре раза повторяет: «Прекрасен приход твой!» Канторы: «Святый Господи, помилуй жениха и невесту! Святой Дух, помилуй их близких! Свят, Трижды Свят, помилуй спутников невесты!»

И поют в тоне первом: «Собрала я цветы в поле и поспешила в свадебный чертог. Видела я солнце на золотом брачном ложе; все благословляет желанный союз. Пусть радость будет союзником их ослепительной красоты, пусть они видят розы и красоту, подобную розам. Пусть радость сияет над золотой четой [2, 79]!»

3 Культ василевса у розпису церкви Сан Вітале у Равенні

В епоху імператора Костянтина у візантійському мистецтві був досить поширений прийом прославлення діянь імператора за допомогою порівняння василевса з різними античними героями. У Візантії застосовували більш християнські та біблійні мотиви, в мистецтві намагаючись знайти їм пластичне вираження. Прийнятий метод був завжди таким: зображувати біблійну сцену, яка може бути пов'язана з імператорами, виявляючи роль біблійного персонажа, що зіставляється з василевсами і трактуючи сюжет в урочистому стилі, що нагадував палацову церемонію і полегшував, таким чином, виявлення задуманого порівняння.

Численні живописні твори і рельєфи допомагають уявити, якими могли бути ці біблійні зображення.

Одним із значних рельєфів є фігура Мельхіседека, який приносить жертву на мозаїці Сан Вітале, скопійованої з Сан Аполлінаре, яка нагадує про подвійну - релігійнута громадянську - ролі такого універсального імператора, яким був Юстініан [4, 113].

Його подвійне жертвоприношення разом з дружиною Феодорою займає два особливих панно, відокремлених рамкою від оточуючих їх християнських зображень [4, 186]. На бічних стінах апсиди по боках від вікон розташовані їхні мозаїчні портрети в оточенні вельмож, придворних дам і священнослужителів. Ці історичні портрети створені кращими равеннськими майстрами на основі столичних зразків. Створення цих композицій було символом тріумфу імператора, який повернув Равенну під візантійський патронат.

Імператор з дружиною зображені як замовники, що приносять в дар церкви дорогоцінні літургійні судини. Виконані як фриз зображення відрізняються фронтальної композицією і одноманітністю поз і жестів. При цьому майстри змогли зобразити імператорську сім'ю з індивідуальними рисами осіб в образі ідеальних правителів, а сама композиція передає рух двох процесій у напрямку до вівтаря.

Спосіб, що застосовувався при створенні нових іконографічних типів, простий. Моління імператора виражено типовими рисами: зведені очі, простягнуті руки, колінопреклоніння. Приношение ларів імператором надає йому жест його підданих або переможених ворогів, що несуть дари. В обох випадках були застосовані, цього разу до імператора, символічні мотиви тріумфальної іконографії, що зображують смиренного «підданого» або навіть «раба» самодержця, який визнає владу государя. Якими б новими не здавалися «християнські» теми імператорського циклу, вони не виходять за рамки традиційної іконографії [4, 166].

Вотивні мозаїки Сан Вітале в Равенні навпаки, створені в найменш класичному стилі: мальовничо розміщені групи та драматичні композиції замінені рядами однакових персонажів, що завмерли в урочистому марші або зовсім нерухомих; всі персонажі дивляться на глядача, майже завжди у них один і той самий умовний жест; їх ноги, замість того щоб твердо стояти на землі, здаються повисли в повітрі; нарешті, єдність композиції забезпечується лише за допомогою рітмітізованного, багаторазового повторного руху, бо ніяка дія не з'єднує більше фігури, просто поставлені поруч. Малюнок також змінюється, стає більш вугловатим, геометричним, тоді як платівка відступає перед абсолютно лінеарною технікою [4, 192].

Зображення інвестури імператором могли також послужити взірцем художникам, що зображували Христа простягаючого вінець святому, який приймає його в полу свого плаща, як апостол Петро - «Закон» Господній, а сановник двору - імператорський диптих. Спорідненість цих сцен особливо очевидна, коли композиція має вигляд придворної церемонії і не в загальному розташуванні, ні в жестах фігур зовсім не відрізняється від Дара Петру, як це зображено в апсиді Сан Вітале.

Багато інших мотивів коронування Христом у равеннском Сан Вітале ще більше пов'язують її з імператорської іконографією. Христос, який сидить на сфері знаходить собі аналогію в зображеннях деяких імператорів, де государ з'являється таким, що сидить на кулі Всесвіту, на якому раніше зображувалася Ніка. Ті ангели, що стоять на варті замінюють воїнів, персоніфікації міст і доблестей або крилатих Перемог, що оточують трон государя на різних імператорських зображеннях. Ангели, які покровітельскім жестом представляють Христу засновників церков і святих, яким вони поставлені, запозичують роль і жест у персоніфікацій і язичницьких божеств багатьох зображень імператорського репертуару. Дворцове мистецтво в Візантії зберегло цей традиційний мотив «подання» до IX століття [4, 209 - 211].

БІБЛІОГРАФІЯ

Джерела:

1. Анна Комнина. Алексиада. - М., 1963. – 526 с.

2. Константин Порфирогенет. О церемониях при византийском дворе // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М., 1969. – С. 76 – 79.

3. Михаил Пселл. Хронография // Памятники византийской литературы IX – XIV веков. – М., 1969. – С. 178.

Наукова та науково-популярна література:

4. Грабар А. Император в византийском искусстве – М., 1999. – 328 с.

5. Казаков М. М. Формирование образа христианского императора в IV веке в Римской империи // Античность и современность – М., 1989. – С. 108 - 113.

6. Литаврин Г. Г. Как жили византийцы. – СПб. 2000. – 256 с.

7. Острогорский Г. А Эволюция византийского обряда коронования // Византия, Южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа. Искусство и культура. – М., 1973. – С. 33 – 42.