Зміст

Принципи необіхейвіористського напрямку.

Необіхейвіоризм Б. Ф. Скіннера.

"Проміжні перемінні" Едварда Толмена.

Гипотетико-дедуктивний метод Кларка Халда.

Список використаної літератури

Принципи необіхейвіористського напрямку

Впливовим напрямком у психології, якому приписується «революційне» значення, став на початку ХХ століття біхевіоризм (від англійського слова behaviour-поводження), програму якого проголосив американський дослідник Джон Уотсон (1878–1958). Як і психоаналіз, біхевіоризм протистояв тим аспектам ассоціанізму, які зв'язані з уявленнями про свідомість, однак підстави для протистояння були зовсім інші. Біхевіоризм складався як напрямок з явно вираженим природничонауковим ухилом, і його засновники намагалися знайти форми об'єктивного підходу до психічного життя. Згідно біхейвіористам, такі поняття, як «усвідомлення», «переживання», «страждання» і т.п. не можуть вважатися науковими; усі вони - продукт людського самоспостереження, тобто суб'єктивні; наука ж, з їхнього погляду, не може оперувати уявленнями про те, що не може бути зафіксовано об'єктивними засобами. Один з найбільших біхейвіористів. Б. Ф. Скіннер (р. 1904), називав подібні поняття «пояснювальними фікціями» і позбавляв їх права на існування в науці.

Що ж може бути предметом вивчення? Відповідь біхейвіористів: поводження, активність. «Потік свідомості ми заміняємо потоком активності», - оголосив Д. Уотсон.

Активність - зовнішня і внутрішня - описувалася через поняття «реакція», до якої відносилися ті зміни в організмі, що могли бути зафіксовані об'єктивними методами - сюди відносяться і рухи, і, наприклад, секреторна діяльність.

У якості описової і пояснювальної Д. Уотсон запропонував схему S-R, відповідно до якої вплив, тобто стимул (S) породжує деяке поводження організму, тобто реакцію (r), і, що важливо, у представленнях класичного біхейвіоризму, характер реакції визначається тільки стимулом. З цим представленням була зв'язана і наукова програма Уотсона - навчитися керувати поводженням. Справді, якщо реакція визначається стимулом, то досить підібрати потрібні стимули, щоб одержати потрібне поводження. Отже, потрібно проводити експерименти, спрямовані на виявлення закономірностей, за якими формуються стимул-реактивні зв'язки, організувати ретельний контроль ситуацій, реєстрацію поведінкових проявів у відповідь на вплив стимулу.

Ще один важливий аспект: ця схема розповсюджується і на тварин, і на людину. По Уотсону, закони научіння (тобто формування реакції на визначені стимули) універсальні; тому дані, отримані в експериментах з кішками чи пацюками (останні - улюблений матеріал для біхейвіористів), розповсюджуються і на людське поводження.

Опис научіння, поданий Д. Уотсоном, досить простий у своїй основі (що багато в чому визначило популярність біхейвіоризму) і співвідноситься з закономірностями умовного рефлексу по І. П. Павлову на який, до речі, біхейвіористи широко посилалися).

Принципи класичного біхейвіоризму виглядають спрощено. Надалі експериментальна практика не підтвердила правомірність вихідної схеми як універсальної: у відповідь на вплив того самого стимулу можуть випливати різні реакції, та сама реакція може спонукатися різними стимулами. Залежність реакції від стимулу не піддавалося сумніву; однак постало питання про те, що є щось, що визначає реакцію, крім стимулу, точніше - у взаємодії з ним. Дослідники, що розвивали ідеї Уотсона, запропонували ввести в міркування ще одну інстанцію. Позначаючи зазвичай поняттям «проміжні перемінні», маючи на увазі деякі події в організмі, на які впливає стимул і які, не будучи в строгому змісті реакцією (тому що їх не можна об'єктивно зафіксувати) також визначають відповідну реакцію. (Схема S-O-R). По логіці уотсонівського біхейвіоризму про ці перемінні не можна розмірковувати в традиційній психологічній термінології; проте необіхейвіористи., по суті, порушили цю заборона, обговорюючи проблеми мети, образу і т.п. Так, Е. Толмен (1886–1959) експериментально показав, що пацюки, які просто бігали по лабіринту, не одержуючи підкріплення, надалі швидше навчаються проходити його за умови підкріплення, ніж пацюки, які не мали попереднього «досвіду бігу»; це означає, що в пацюків першої групи сформувався образ лабіринту, що дозволяє орієнтуватися в ньому (Толмен назвав це «когнітивними картами»).

Одним з найбільш авторитетних необіхевіористів є Б. Скіннер, який припустив, що поводження може будуватися і по іншому принципу, а саме, визначатися не стимулом, що передує реакції, а ймовірними наслідками поводження. Це не означає вільного поводження (хоча в рамках його підходу й обговорюється проблема «самопрограмування» людини); у загальному випадку мається на увазі, що, маючи визначений досвід, тварина або людина будуть прагнути відтворювати його, якщо він мав приємні наслідки, і уникати, якщо наслідки були неприємні. Іншими словами, не суб'єкт вибирає поводження, але ймовірні наслідки поводження керують суб'єктом.

Відповідно, можна керувати поводженням, винагороджуючи (тобто позитивно підкріплюючи) визначені способи поводження і тим самим роблячи їх більш ймовірними; на цьому заснована запропонована Скіннером ідея програмованого навчання, що передбачає «покрокове» оволодіння діяльністю з підкріпленням кожного кроку.

На шляху свого розвитку від трішки наївних формулювань Уотсона до філігранних необіхейвіористських конструкцій Скіннера біхейвіоризм перетерпів досить помітні зміни. І все-таки мова йде скоріше про удосконалення первісного формулювання, ніж виникненні нових оригінальних ідей.

Необіхейвіоризм Б. Ф. Скіннера

Необіхевіоризм спирається на той же принцип, що і концепція Уотсона, а саме: психологія не має права займатися почуттями чи потягами або будь-якими іншими суб'єктивними станами; він відхиляє будь-яку спробу говорити про «природу» людини, або конструювати модель особистості, або піддавати аналізу різні пристрасті, що мотивують людське поводження. Всякий аналіз поводження з погляду намірів, цілей і задач Скіннер кваліфікує як донаучний і як марну витрату часу. Психологія повинна займатися вивченням того, які механізми стимулюють людське поводження і як вони можуть бути використані з метою досягнення максимального результату. «Психологія» Скіннера - це наука маніпулювання поводженням; її ціль - виявлення механізмів «стимулювання», які допомагають забезпечувати необхідне «замовнику» поводження.

Замість умовних рефлексів павловської моделі Скіннер говорить про модель «стимул - реакція». Іншими словами, це означає, що безумовно-рефлекторне поводження вітається і винагороджується, оскільки воно бажано для експериментатора. (Скіннер вважає, що похвала, винагорода є більш сильним і діючим стимулом, ніж покарання.) У результаті таке поводження закріплюється і стає звичним для об'єкта маніпулювання. Наприклад, Джонні не любить шпинат, але він усе-таки їсть його, а мати його за це винагороджує (хвалить його, обдаровує поглядом, дружньою посмішкою, шматком улюбленого пирога і т.д.), тобто, по Скіннеру, застосовує позитивні «стимули». Якщо стимули працюють послідовно і планомірно, то справа доходить до того, що Джонні починає із задоволенням їсти шпинат. Скіннер і його однодумці розробили і перевірили цілий набір операційних прийомів до сотнів експериментів. Скіннер довів, що шляхом правильного застосування позитивних «стимулів» можна в неймовірному ступені змінювати поводження як тварини, так і людини - і це навіть усупереч тому, що деякі занадто сміливо називають «уродженими схильностями».

Довівши це експериментально, Скіннер, без сумніву, заслужив визнання і популярність. Одночасно він підтвердив думку тих американських антропологів, що на перше місце у формуванні людини висували соціокультурні фактори. При цьому важливо додати, що Скіннер не відкидає цілком генетичні передумови. І все-таки, щоб точно охарактеризувати його позицію, варто підкреслити: Скіннер вважає, що, незважаючи на генетичні передумови, поводження цілком визначається наборами «стимулів». Стимул може створюватися двома шляхами: або в ході нормального культурного процесу, або по заздалегідь наміченому плану.

Експерименти Скіннера не займаються з'ясуванням цілей виховання. Піддослідній тварині або людині в експерименті створюються такі умови, що вони поводяться цілком певним чином. А навіщо їх ставлять у такі умови - це залежить від керівника проекту, що висуває мети дослідження. Практика-експериментатора в лабораторії в загальному і цілому мало займає питання, навіщо він тренує, виховує, дресирує піддослідну тварину (чи людини), його скоріше цікавить сам процес доказу свого уміння і вибору методів, адекватних поставленій мети. Коли ж ми від лабораторних умов переходимо до умов реального життя індивіда і суспільства, то виникають серйозні труднощі, зв'язані саме з питаннями: навіщо людину піддають маніпуляції і хто є замовником (хто ставить, переслідує подібні цілі)?

Створюється враження, що Скіннер, говорячи про культуру, усе ще має на увазі свою лабораторію, у якій психолог діє без обліку ціннісних суджень і не випробує труднощів, тому що ціль експерименту для нього не має значення.

З погляду психології багато чого свідчить про те, що творчий початок, а також прагнення до оригінальності мають глибокі корені в природі людини, і нейрофізіологи підтверджують гіпотезу, що це прагнення «умонтовано» у структуру мозку. Скіннер попадає в складне становище зі своєю концепцією тому, що не додає ніякого значення пошукам і знахідкам психоаналітичної соціології, вважаючи, що якщо необіхейвіоризм не знає відповіді на якесь питання, то відповіді не існує.

Головна теза Скіннера зводиться до наступного. Не викликає сумніву той факт, що ціннісні судження відсутні як при рішенні побудувати атомну бомбу, так і при технічному рішенні цієї проблеми. Різниця складається лише в тому, що мотиви побудови бомби не зовсім «ясні».

Ціннісні судження Скіннера виявляються й в інших його висловленнях. Наприклад, він затверджує: «Якщо ми гідні нашої демократичної спадщини, то, природно, ми будемо готові зробити протидію використанню науки в будь-яких деспотичних чи просто егоїстичних цілях. І якщо ми ще цінуємо демократичні досягнення і мету, то ми не маємо права баритися і повинні негайно використовувати науку в справі розробки моделей культури, при цьому нас не повинно бентежити навіть та обставина, що ми у відомому змісті можемо виявитися в положенні контролерів». Що ж є підставою для подібного ціннісного поняття усередині необіхейвіористської теорії? І при чому тут контролери?

Відповідь знаходимо в самого Скіннера: «Усі люди здійснюють контроль і самі знаходяться під контролем». Коли ми з'ясовуємо, яким чином пан контролює раба, а роботодавець - робітника, ми випускаємо з уваги зворотні впливи і тому судимо про проблему контролю односторонньо. Звідси виникає звичка розуміти під словом «контроль» експлуатацію, або щонайменше, стан однобічної переваги; а насправді контроль здійснюється обопільно. Раб контролює свого пана в такій же мірі, як і пан свого раба, - у тому змісті, що методи покарання, застосовувані паном, як би визначаються поводженням раба. Це не означає, що поняття експлуатації втрачає всякий зміст або що ми не маємо права запитати кому це вигідно? Але коли ми задаємо таке питання, то ми абстрагуємося від самого конкретного соціального епізоду й оцінюємо перспективи впливу, що зовсім очевидно зв'язані з ціннісними судженнями. Подібна ситуація складається і при аналізі будь-яких способів поводження, що роблять інновації в практиці культури.

Для Скіннера експлуатація не є частиною самого соціального епізоду, цією частиною є лише методи контролю. Це позиція людини, для якої соціальне життя нічим не відрізняється від епізоду в лабораторії, де експериментатора цікавлять тільки його методи, а зовсім не сам по собі «Епізод», тому що в цьому штучному світі зовсім не має значення, який пацюк - миролюбний він чи агресивний. І, немов цього ще було мало, Скіннер остаточно констатує, що за поняттям експлуатації «легко проглядаються» ціннісні судження. Це повинно означати наступне: будь-які психологічні і соціальні феномени втрачають характер фактів, доступних науковому дослідженню, як тільки їх можна охарактеризувати з погляду їхнього ціннісного змісту.

Ідею Скіннера про взаємність відносин раба і рабовласника можна пояснити тільки тим, що він вживає слово «контроль» у двоякому змісті. У тому змісті, у якому воно вживається в реальному житті, поза всяким сумнівом, рабовласник контролює раба, і при цьому не може бути і мови про «взаємність», якщо не вважати, що при визначених обставинах раб має у своєму розпорядженні мінімум зворотного контролю - наприклад, він загрожує бунтом. Але Скіннер не це має на увазі. Він має на увазі контроль у самому абстрактному змісті лабораторного експерименту, що не має нічого загального з реальним життям.

Оскільки біхевіоризм не володіє теорією особистості, він бачить тільки поводження і не в змозі побачити діючу особистість. Для необіхейвіориста немає ніякої різниці між посмішкою друга і посмішкою ворога, посмішкою добре навченої продавщиці і посмішкою людини, яка приховує свою ворожість. Однак важко повірити, що професору Скіннеру в його особистому житті це також байдуже. Якщо ж у реальному житті ця різниця для нього все-таки має значення, то як могла виникнути теорія, що цілком ігнорує цю реальність?

Необіхейвворизм не може пояснити, чому багато людей, які навчили переслідувати і мучити інших людей, стають душевнохворими, хоча «позитивні стимули» продовжують свою дію. Очевидно, існують у людині якісь потяги, які сильніші, ніж виховання; і дуже важливо з погляду науки розглядати факти невдачі виховання як перемогу цих потягів. Людина реагує на виховання по-різному і цілком певним чином поводиться, якщо виховання суперечить основним її потребам.

По суті справи, Скіннер є наївним раціоналістом, що ігнорує людські пристрасті. На противагу Фрейдові, Скіннера не хвилює проблема пристрастей, тому що він вважає, що людина завжди поводиться так, як їй корисно. І насправді загальний принцип необіхейвіоризму полягає в тому, що ідея корисності вважається самою могутньою детермінантою людського поводження; людина постійно апелює до ідеї власної користі, але при цьому намагається поводитися так, щоб завоювати прихильність і схвалення з боку свого оточення. Неймовірну популярність Скіннера можна пояснити тим, що йому удалося з'єднати елементи традиційного ліберально-оптимістичного мислення з духовною і соціальною реальністю

Скіннер вважає, що людина формується під впливом соціуму і що в «природі» людини немає нічого, що могло б рішуче перешкодити становленню мирного і справедливого суспільного ладу. Таким чином, система Скіннера виявилася привабливою для всіх психологів, що відносяться до лібералів і знаходять у цій системі аргументи для захисту свого політичного оптимізму. Однак Скіннер притягує не тільки цим, але і тим, що йому удалося уміло вмонтувати в традиційно ліберальні ідеї елементи затятого негативізму. У століття кібернетики індивід усі частіше стає об'єктом маніпулювання. Його праця, споживання і вільний час - усі є під впливом реклами, ідеології і всього того, що Скіннер називає позитивним стимулюванням. Крім того теорія Скіннера звучить дуже переконливо, тому що вона (майже) точно «попадає» у відчужену людину кібернетичного суспільства.

"Проміжні перемінні" Едварда Толмена

Едвард Толмен (1886-1959) свої основні ідеї виклав у книзі "Цільове поводження у тварин і людей" (1932). Як і інші біхейвіористи, експериментальну роботу він вів в основному на тваринах (білих пацюках), вважаючи, що закони поводження є загальними для всіх живих істот, а найбільш чітко і досконально можуть бути простежені на більш елементарних рівнях поводження.

Подібно своїм попередникам, "класичним біхейвіористам", Толмен відстоював положення, що дослідження поводження повинно вестися строго об'єктивним методом, без усяких довільних допущень про недоступний цьому методу внутрішній світ свідомості. Однак Толмен заперечував те, щоб обмежуватися в аналізі поводження тільки формулою "стимул-реакція" і ігнорувати фактори, що відіграють незамінну роль у проміжку між ними. Ці фактори він назвав "проміжними перемінними".

Раніше вважалося, що ці фактори є суто внутрішніми, відкритими тільки для індивідуального суб'єкта, здатного спостерігати за своєю свідомістю. Толмен доводив, що і внутрішні процеси можна "вивести назовні" і додати їх дослідженню таку ж точність, як дослідженню будь-яких фізичних речей. Для цього поводження варто розглядати не як ланцюжок окремих реакцій, а з погляду його цілісної організації. Таке цілісне поводження Толмен описував як систему, зв'язану зі своїм оточенням мережею пізнавальних відносин. Організм орієнтується в ситуаціях, до яких пристосовується, завдяки тому, що виділяє визначені ознаки, що дозволяють розрізняти "що веде до чого". Він не просто зіштовхується із середовищем, а як би йде назустріч йому зі своїми очікуваннями, будуючи гіпотези і навіть виявляючи винахідливість у пошуках оптимального виходу з проблемної ситуації.

На відміну від інших біхейвіористів, Толмен наполягав на тому, що поводження не зводиться до вироблення рухових навичок. По його експериментальних даних, організм, поступово освоюючи обстановку, будує пізнавальну ("когнітивну") карту того шляху, якому потрібно дотримуватися для рішення задачі. (Головною задачею випробувані тварини в досвідах Толмена повинні були знайти вихід з лабіринту, щоб одержати підгодівлю і тим самим задовольнити потреба в їжі.) Приділяючи велику увагу питанням научіння, Толмен виділив особливий тип научіння, яке було названо латентним (прихованим). Це приховане, що неспостерігається научіння відіграє роль, коли підкріплення відсутнє. І проте воно здатно змінювати поводження.

Теорія Толмена спонукала переглянути колишні погляди біхейвіористів на фактори, що регулюють адаптацію організму до середовища. Серед цих факторів особливо варто виділити цільову регуляцію дій живих істот, їхня здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли мова йде про вироблення рухових навичок.

Після експериментів Толмена стала очевидна не достатність колишніх поглядів на поводження. Потрібен був їхній перегляд.

Гипотетико-дедуктивний метод Кларка Халда

Кларк Халд (1884-1953) прагнув додати психологічній теорії стрункість і точність, властиві фізико-математичним наукам. Виходячи з цього, він вважав, що в психології варто висунути кілька загальних теорем (подібно геометрії Евклида чи механіці Н¢ютона), піддати їх експериментальній перевірці й у випадку, якщо вони досвідом не підтвердяться, перетворити їх у більш адекватні положення. Такий підхід одержав назву гипотетико-дедуктивного методу.

Халд спирався в основному на навчання І.Л.Павлова про умовні рефлекси, вважаючи, що найважливішу роль при використанні цього поняття варто додати силі навички. Для того щоб ця сила проявилася, необхідні визначені фізіологічні потреби. З усіх факторів вирішальний вплив на силу навички робить редукція потреби. Чим частіше вона редукується, тим більше сила навички. Величина редукції потреби визначається кількістю і якістю підкріплень. Крім того, сила навички залежить від інтервалу між реакцією і її підкріпленням, а також від інтервалу між умовним подразником і реакцією. Халд розділив первинне і вторинне підкріплення. Первинним підкріпленням є, наприклад, їжа для голодного організму або удар електричним струмом, що викликає стрибок у пацюка. Потреба з'єднана з подразниками, реакція на який, у свою чергу, відіграє роль підкріплення, але уже вторинного.

Халд думав, що можна строго науково пояснити поводження організму без звертання до психічних образів, понять і інших інтелектуальних компонентів. На його думку, для розрізнення об'єктів досить такого утворення, як потреба. Якщо в одному з коридорів лабіринту тварина може знайти їжу, а в іншому воду, то характер її рухів однозначно визначається потребою і більше нічим.

Хол першим порушив питання про можливість моделювання умовно-рефлекторної діяльності. Він висловив припущення, що якби вдалося сконструювати з неорганічного матеріалу пристрій, здатний відтворити всі істотні функції умовного рефлексу, то, організувавши з таких пристроїв систему, можна було б продемонструвати сьогоденне научіння методом "проб і помилок". Тим самим передбачалися майбутні кібернетичні моделі саморегуляції поводження.

Халд створив велику школу, що стимулювала розробку стосовно до теорії поводження фізико-математичних методів, використання апарата математичної логіки і побудову моделей, на яких перевірялися гіпотези про різні способи придбання навичок.

Список використаної літератури

1. Марцинковская Т.Д. История психологии— М., Академия, 2006;

2. Морозов А.В. История психологии — М., Академический проект, 2005;

3. Скиннер Б. Ф. Бихевиоризм 50-х, 1963;

4. Скиннер Б. Ф., Роджерс К. Р. Вопросы о контроле поведения человека, 1956;

5. Ярошевский М.Г., Анцыферова Л.И. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. М., 1974.