1. Які функції і повноваження Президента України?

Стаття 102. Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 103. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.

Стаття 106. Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією;

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України;

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Стаття 107. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.

Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.

До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Стаття 110. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Стаття 112. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6 – 8, 10 – 13, 22, 24, 25, 27, 28 статті 106 Конституції України.

Які відносини регулює цивільне право?

Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України,

яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права.

Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відносини з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміністративним, виправно-трудовим правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов'язаний дуже тісно.

Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчування, користуємося транспортом, здійснюємо підприємницьку діяльність, будуємо дачі, позичаємо гроші, приватизуємо квартири, ремонтуємо свої автомобілі, видаємо довіреності, складаємо заповіти тощо.

Крім того, кожному з нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією України. Всі ці особисті немайнові права та суспільні відносини, пов'язані з матеріальними благами, і регулює цивільне право.

Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.Предмет регулювання цивільного права відповідає на запитання, що регулює ця галузь права, а метод — як здійснюється це регулювання.За цими ознаками можна визначити особливості цивільного права, які дають змогу виділити його з єдиної системи права України. Предметом регулювання цивільного права є:• особисті немайнові права, які поділяються на дві групи:а) особисті права, не пов'язані з майновими (життя, здоров'я, ім'я, таємниця особистого життя, таємниця листування, честь, гідність, ділова репутація, право на вибір роду занять і свободу пересування, право на мирні зібрання тощо); б) особисті права, пов'язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва, винаходів, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, селекційних досягнень тощо);• майнові відносини, що випливають з підстав належності, користування і переходу майна (власності і товарообігу), які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, що не врегульовані цивільним законодавством, регулюються іншими актами законодавства. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їх відносини повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору кулівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно предмета, кількості, якості та ціни товару). Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін. Кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов'язків і не підпорядкована іншій; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам налається право визначити свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених законом; особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд); наявністю майнової відповідальності сторін.Отже, цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.Загальними принципами цивільного права є:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, прямо передбачених законом та встановлених Конституцією України;

• свобода договору;

• свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом;

• судовий захист будь-якого цивільного права та інтересу;

• справедливість, добросовісність та розумність.

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах набувають вираження ті норми права, що в сукупності становлять поняття "цивільне право", тобто необхідно визначитися стосовно джерел цивільного права.

Цивільне право — це сукупність правових норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини. Цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "цивільне законодавство" — це різні поняття.

Отже, цивільне законодавство — це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела цивільного права України поділяють на такі:• Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства;• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;• Закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верховної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада розглядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України); Акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України;• постанови Кабінету Міністрів України;Загальні• нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;• звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як зазначалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції України, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які визначають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;• правосуб'єктність громадян;• правовий режим власності;• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій державі, їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положення ', "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право власності та інші речові права", "Право інтелектуальної власності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до складу яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифікаційних актів слід віднести Господарський кодекс України, Повітряний кодекс України, Закони України "Про господарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Президента України, постанова Кабінету Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України, застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону України.Тексти законів, прийнятих Верховною Радою України, публікуються в газеті "Голос України," а також спеціальному виданні "Відомості Верховної Ради України", яке виходить 52 рази на рік.З нормативними актами, які приймає Кабінет Міністрів України, можна ознайомитися в газеті "Урядовий кур'єр" та в Збірнику урядових нормативних актів України.На рівні уряду України прийнято велику кількість нормативних актів, які регулюють цивільні відносини. Серед цих актів можна назвати Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті (14 вересня 1996 р.), Правила торгівлі в кредит (31 серпня 1999 р.), Правила користування електричною енергією для населення (26 червня 1999 р.) та ін.

З нормативних актів, прийнятих міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, які регулюють цивільні відносини, можна назвати Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами (18 грудня 1995 р.), Правила продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) — затверджені Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України; Типовий договір про надання послуг електрозв'язку (13 липня 1999 р.) — затверджений Державним комітетом зв'язку і інформатизації України; Положення про порядок відчуження основних засобів, які знаходяться в державній власності (13 липня1999 р.) — затверджене Фондом державного майна України та ін.

Співвідношення між актами цивільного законодавства і договорами, які укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних правовідносин мають право укладати між собою договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторони в договорі мають право відступати від положень, визначених в актах цивільного законодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини.

Але сторони в договорі не можуть "відступати від положень, визначених в актах цивільного законодавства, коли у них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті відносин між сторонами.

Цивільні відносини можуть регулюватися також звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким, що широко застосовується у цивільній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Наприклад» ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства України передбачає, що за відсутності згоди сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту. Але необхідно пам'ятати, Що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства. Коли у чинному міжнародному договорі України Укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовують правила відповідного міжнародного договору України. Таким чином, норми міжнародного права і міжнародні договори також є джерелом цивільного права України.

3. Які види підприємницької діяльності можна здійснювати без ліцензії, і які лише на основі ліцензії?

Проект «Про внесення змін до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 21 травня 2002 р. № 1053.

У ст. 1 пропонується визначити, що органом ліцензування є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України для провадження ліцензування певного виду господарської діяльності.

Крім цього, пропонується скасувати норму, за якою плата за ліцензію визначається як разовий платіж. На думку фахівців Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України, це створить умови для запровадження плати за ліцензію як періодичного платежу, що не сприятиме розвитку підприємництва.

Стаття 2 встановлює, що дія цього Закону не поширюється на банківську діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері освіти, ліцензування діяльності у сферах природних монополій та суміжних ринків у паливно-енергетичному комплексі, діяльність, пов’язану з використанням інтелектуальної власності, а також на діяльність у сфері використання ядерної енергії.

Ліцензування діяльності у сферах природних монополій та суміжних ринків (крім діяльності в паливно-енергетичному комплексі), виробництва спирту етилового, коньячного й плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв і тютюнових виробів, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, оптової, роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, операцій з металобрухтом, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, виробництва дисків для лазерних систем зчитування, експорту, імпорту обладнання та дисків для лазерних систем зчитування здійснюється з урахуванням законів, що регулюють відносини в даних сферах.

У зв’язку з цим у ст. 3 зазначається, що порядок ліцензування видів господарської діяльності встановлюється з урахуванням особливостей відповідних норм спеціальних законів.

Стаття 8 врегульовує випадки, коли органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади. В цьому разі ліцензійні умови й порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування та центрального органу виконавчої влади, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Змінами до Закону пропонується скасувати ліцензування торгівлі зброєю військового призначення, залишивши лише ліцензування виробництва, ремонту й торгівлі зброєю невійськового призначення. Натомість чинна редакція встановлює, що виробництво, ремонт і торгівля вогнепальною зброєю та боєприпасами підлягає ліцензуванню (ст. 9).

Додатково до переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до базового Закону, планується також включити:

• виробництво, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, захоронення та утилізацію особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України), оптову та роздрібну торгівлю особливо небезпечними хімічними речовинами;

• виробництво, зберігання, транспортування, знешкодження, захоронення, утилізацію пестицидів та агрохімікатів, оптову та роздрібну торгівлю пестицидами й агрохімікатами;

• здійснення операцій з металобрухтом;

• виробництво спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового та алкогольних напоїв, оптову торгівлю спиртом етиловим, коньячним і плодовим, оптову, роздрібну торгівлю алкогольними напоями;

• виробництво тютюнових виробів, оптову, роздрібну торгівлю тютюновими виробами;

• випуск і проведення лотерей;

• користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;

• управління повітряним рухом;

• надання спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів (за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);

• розроблення, виготовлення, реставрацію, модернізацію та утилізацію зброї військового призначення, військової техніки, боєприпасів, а також комплектуючих виробів та елементів до них.

Частина 1 ст. 11 скасовує можливість встановлення спеціальними законами іншого терміна видачі ліцензій на окремі види діяльності, ніж той, що встановлений у цьому Законі.

Стаття 15 визначає норми, відповідно до яких за видачу ліцензії справляється плата. Її розмір встановлює Кабінет Міністрів України. В разі коли органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, плата за видачу й переоформлення ліцензій, видачу копій дублікатів ліцензій зараховується до Державного бюджету України. В разі коли органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади, плата за видачу й переоформлення ліцензій, видачу копій та дублікатів ліцензій зараховується до відповідного місцевого бюджету.

Частина 2 ст. 22 Закону конкретизує розміри штрафів за провадження господарської діяльності без ліцензії, встановивши, що вони не можуть бути меншими ніж 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При цьому слід пам’ятати, що деякі закони вже передбачають розміри штрафів за ці дії (зокрема Кодекс України про адміністративні правопорушення, де містяться менші, ніж пропонується, розміри таких штрафів).

Проектом «Про внесення змін до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 24 травня 2002 р. № 1098пропонується внести до згаданого Закону ряд змін, за якими ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини в цих сферах. Водночас відповідний пункт виключено з переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Проект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 11 жовтня 2002 р. № 2292 має на меті подальше вдосконалення державного регулювання порядку видачі ліцензій на експорт та імпорт дисків для лазерних систем зчитування. Для цього пропонується, зокрема, усунути існуючі суперечності між Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і Законом України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», а також неузгодженість між статтями 2 та 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Разом з тим, проект пропонує:

внести зміни до Кримінального кодексу України щодо посилення кримінальної відповідальності за порушення законодавства про регулювання виробництва, експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування та сировини для їх виробництва;

виключити з ч. 2 ст. 6 Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» норму, щодо майнової відповідальності заявника, який звернувся до органу ліцензування з письмовим зверненням, у разі непідтвердження викладених у його заяві фактів.

На думку фахівців Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України, окремі положення законопроекту не відповідають меті приведення Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» у відповідність з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Зокрема, визначення ліцензії на експорт (імпорт) дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва, яке планується закріпити у ст. 1 Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування», не відповідає визначенню жодного з видів експортно-імпортних ліцензій, наведених у ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». На наш погляд, у Законі «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування» недоцільно давати окремі визначення експорту, імпорту й транзиту дисків, матриць, обладнання, оскільки вони не згадують будь-яких особливостей, характерних саме для дисків, матриць, обладнання. Натомість ці визначення співпадають із загальними визначеннями експорту, імпорту й транзиту, що містяться у відповідних положеннях ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Крім того, викликає сумнів і доцільність введення обмежень на дрібні (до 20 штук) партії дисків, що ввозяться, вивозяться або пересилаються юридичними особами в міжнародних поштових відправленнях, які пропонується встановити в доповненнях до ст. 2 Закону України «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування». Якщо діяльність з експорту, імпорту чи продажу дисків не є основною для зазначених юридичних осіб, то встановлення в кожному випадку необхідності цих декількох дисків для забезпечення їхньої господарської діяльності, а тим більше відслідкування подальшої долі кожної дрібної партії, призведе лише до зайвих витрат з Державного бюджету України. В разі прийняття вказаної норми може виникнути неузгодженість розглядуваного нормативного акта із Законом України «Про поштовий зв’язок», оскільки останній не передбачає повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері інтелектуальної власності щодо погодження з ним пересилання відправниками міжнародних поштових та експрес-відправлень.

5. Проект «Про внесення змін до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 18 листопада 2002 р. № 2417 з метою забезпечення гармонізації національного законодавства з нормами й принципами системи ГАТТ/СОТ передбачає викладенняст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у новій редакції. Документ, зокрема визначає, що ліцензування імпорту має запроваджуватися в Україні в разі різкого погіршення стану платіжного балансу й зовнішніх платежів, якщо інші заходи є неефективними.

Відповідно до положень проекту, ліцензування імпорту й експорту може запроваджуватися в разі необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника, хоча зміст терміну «заходи захисту вітчизняного виробника» не розкривається.

Чинна редакція ст. 16 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлює переліки видів експортних (імпортних) ліцензій та квот, однак змінами до статті пропонується її виключити. Законопроект передбачає, що рішення про застосування режиму ліцензування, в тому числі встановлення квот, має приймати Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України. Нині ж таке право має парламент щодо прийняття рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування (імпорту). Це пов’язане насамперед з тим, що відповідно до ст. 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», до компетенції Верховної Ради України належить затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється згідно зі статтями 16, 17 цього Закону. З метою оперативного реагування у випадку застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань режим ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується згідно зі ст. 29 Закону Кабінетом Міністрів України.

Новим також є положення, за яким розгляд заявок на одержання ліцензій може здійснюватись у порядку їх надходження, який визначається за датами реєстрації заявок або одночасно після закінчення оголошеного строку їх приймання. Це пояснюється тим, що в разі застосування режиму неавтоматичного ліцензування запропоновано ввести норму, згідно з якою якщо на момент подання заявки встановлені квоти вичерпано, така заявка не розглядається. Таким чином, створюється ситуація штучного обмеження доступу до квот.

З цим пов’язана також нова норма, за якою при поданні заявки можуть вимагатися документи й інформація, що вважаються необхідними для підтвердження даних, зазначених у заявці та зовнішньоекономічному контракті. Натомість, чинна норма забороняє вимагати в подавця додаткової інформації, крім тієї, що міститься в заявці.

6. Проект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 18 листопада 2002 р. № 2419 спрямований на приведення 50 законів України (!), що регулюють ліцензування певних видів господарської діяльності, у відповідність із загальними положеннями щодо ліцензування, визначеними Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Автори законопроекту пропонують вилучити із законодавчих актів у сфері ліцензування види діяльності, що не підлягають ліцензуванню, а назви видів господарської діяльності, що ліцензуються, привести у відповідність до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Зважаючи на те, що ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, проект передбачає в законодавчих актах, що оперують терміном «спеціальні дозволи (ліцензії)», замінити його терміном «ліцензія» відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

З огляду на великий обсяг проекту, більш докладно ми розглянемо його положення після прийняття проекту парламентом як закону.

7. Проект «Про внесення змін до деяких законів України» від 12 грудня 2002 р. № 2532 спрямований на певне впорядкування переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також на узгодження положень окремих законів («Про пестициди і агрохімікати», «Про меліорацію земель», «Про автомобільний транспорт» та «Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування») із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Водночас проект Закону передбачає зменшити кількість видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню (зокрема, щодо надання послуг із перевезення пасажирів та їх багажу на таксі, а також щодо експорту, імпорту обладнання та дисків для лазерних систем зчитування).

Скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню.

У 1991 р. законом України “Про підприємництво” вперше було передбачено обмеження у здійснені підприємницької діяльності.

При цьому перелік становив лише 11 видів підприємницькоїдіяльності,якідозволялось здійснювати при наявності спеціального дозволу – ліцензії. З того моменту за пропозиціями державних органів виконавчої влади були прийняті нормативні акти щодо ліцензування це 71 виду підприємницької діяльності. Крім того рішенням Кабінету Міністрів у травні 1994 року права щодо видачі суб‘єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення окремих видів діяльності були делеговані Уряду Автономної республіки Крим, 31 міністерству та відомству, 532 державним адміністраціям, 267 виконавчим органам, рад народних депутатів (взагалі 831 державному органу виконавчої влади. У кожної ліцензії був свій першотворець, а тенденція щодо збільшення видів підприємницької діяльностінаякіпотрібніліцензіїнабула незворотного характеру). По суті склалася така ситуація, коли всупереч закону проводилося безпідставне обмеження у підприємницькій діяльності якими завгодно органами на свій розсуд. Це у свою чергу фактично призвело до порушення одної з головних умов здійснення підприємницької діяльності щодо права підприємців без обмежень приймати рішенняіздійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить діючому законодавству яке передбачене ст.3 закону України “Про підприємництво”.

В зв‘язку з цим в липні 1995 р. прийнято закон України “Про внесення

доповнень до закону України “Про підприємництво”, ст.3 якого доповнена першою частиною згідно якої, визначення видів діяльності, які підлягають ліцензуванню в інших законодавчих актах, не допускається”.

Але зазначене застереження не поширювалось на норми законодавчих актів України щодо ліцензування, які діяли на момент набрання чинності вище згаданого закону України “Про підприємництво”. Взагалі з цим питанням в державі склалася така ситуація, що закон України та рішення Уряду носять декларативний характер, бо ні органи виконавчої влади,нісуб‘єкти підприємницької діяльності в основному не дотримувались нормчинного законодавства з питань ліцензування.

Як відомо, нормативна правова база державних органів виконавчої влади, щодо ліцензування підприємницької діяльності не була приведена на той час у відповідністьдовимог законодавства. Ліцензії на здійснення підприємницької діяльності продовжували видаватися на підставі відомчих інструкцій, які вже втратили чинність.

Міністерства постійно перевищували свої повноваження щодовидачі ліцензій на види діяльності обмеження яких не передбачено ст.4 закону

України “Про підприємництво”. Наприклад, Міністерство фінансів видавало ліцензії на друкування бланків документів суворого обліку, ввезення в Україну бланків цінних паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперів для їх виготовлення, хоча ліцензування цих видів діяльності не було передбачено законодавством.

Міністерствотранспортупродовжувало видавати ліцензії не на види підприємницької діяльності, ліцензування яких було передбачене ст.4 закону України “Про підприємництво”, а на кожну країну, до яких здійснювалось перевезення.

В столиці України м. Києві в райдержадміністраціях діяла хибна практика обов’язкового узгодження заяви на отримання ліцензій з районними органами санітарного і пожежного нагляду, податковоїадміністрації,державним науково-правовим центром стандартизації, метрології та сертифікації, з управлінням у справах захисту прав споживачів, управлінням по координації роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, з управлінням внутрішніх справ. Процедура узгодження документів для отримання ліцензії вимагала більш, як два місяці, що було незаконним і не сприяло розвитку підприємницької діяльності.

Для місцевих органів виконавчої влади ліцензування підприємницької

діяльності було не що інше, як одне з джерел поповнення місцевих бюджетів або позабюджетних фондів шляхом схилення підприємців до перерахування певних коштів на створення місцевих благодійних фонів, на внесення різних сум на соціальний розвиток місцевих органів санітарного, пожежного нагляду, що є не інакше, як певна форма державного рекету і суперечить закону.

Міністерством промисловості не був розроблений і затверджений перелік хімічних речовин, виготовлення і реалізація яких ліцензується згідно з чинним законодавством. В зв‘язку цим до хімічних речовин були віднесені медикаменти, ветеринарні препарати,парфюмерно-косметичні товари та видавались ліцензії на їх виготовлення і реалізацію. Хоча в одночас постановою Кабінету Міністрів України в 17.05.94 р. № 316 право видачі ліцензій на виготовленнятареалізаціюветеринарнихпрепаратіві медикаментів надане Головному управлінню ветеринарної медицини разом з Державною ветеринарною інспекцією, аМінсільгоспроду,нареалізацію косметично-парфумних виробів, міським районнимдержадміністраціям,на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів Держкоммедбіопрому. Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів та рішень Уряду України продовжували займатися “нормотворчою діяльністю” всупереч вимогам законодавства України “Про підприємництво”.

Про масштаби цих порушень свідчать такі факти, що ліцензійна палата при виконані своїх контрольних функцій за перший рік свого існування повернула до державного бюджету 12 млн. гривень (за результатами тільки однієї спільної перевірки, КРУ,Міністерствафінансів).Державниморганам виконавчої влади надано рекомендацію щодо перереєстрації 10,6 тис. Та анулювання 1460 безпідставно виданих ліцензій.

Концепцією розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.96 р., було передбачено створення ефективної системи контролю за додержанням норм законодавства з питань ліцензування. Одним з напрямків її створення є відпрацювання механізму притягнення посадових осіб державних органів виконавчої влади до адміністративної відповідальності за порушення актів законодавства України, додержання яких є одним з основних обов‘язків державних службовців відповідно до ст.10 закону України “Про державну службу”. Хоча ця постанова і позитивно вплинула напроцесс ліцензування, але вона не вирішувала головних, проблем пов‘язанихз ліцензуванням підприємницької діяльності, бо рішення приймалося на рівні підзаконного акту і вже в силу цього не могло привести до корінних змін в цьому найболючому для підприємців питанні.

В цей час особливо гостро постало питання про ліквідацію обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності, зокрема в частині скорочення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності, а також розробки нових механізмів значного спрощенняпорядкуліцензуванняприодночасному посиленні контролю з цим процесом з боку держави.

Насамперед треба ще раз згадати закон України “Про внесення змін та

доповнень до закону України “Про підприємництво” прийнятий Верховною Радою 23 грудня 1997 року. До речі автором цього закону була ліцензійна палата України.

Щодо ліцензування, то ключовою є ст.4, закону яка регулює обмеження у здійснені підприємницької діяльності, а її суть випливає іззмісту.

Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров‘я людини, навколишнє природне середовище та безпеку. Тобто акцент обмеження робиться не на збільшення кількості видів підприємницької діяльності, як це робилося раніше “чим більше тим краще”, а на мінімум, який пов‘язаний із здоров‘ям людини, навколишнім природним середовищем та безпекою.

В законі наданий перелік тільки 40 видів підприємницької діяльності на які потрібна ліцензія, тобто у порівнянні з попереднім законодавством майже втричі зменшена кількість видів підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню.

Щодо порядку спрощення процедури ліцензування, то у розвиток вище згаданого закону Постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020, затверджене Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності.38

Основною метою змін в законодавстві, щодо порядку спрощення процедури ліцензування підприємницької діяльності є:

По-перше це встановлення вичерпного переліку органів, які в межах своєї компетенції видають ліцензії на провадження певних видів підприємницької діяльності. В даному разі вимагається від органів, які видають ліцензії не перевищувати повноваженя на види діяльності, обмеження, яких не передбачено ст.4 закону “Про підприємництво”.

По-друге передбачено чіткий порядок видачі, переоформлення, зупинення, поновлення та анулювання дії ліцензії. Наприклад, для зупиненнядії ліцензії передбачено тільки дві підстави: порушення ліцензійних умов і невиконання у визначений термін розпоряджень Ліцензійної палати або органу,що видав ліцензію. Щодо анулювання ліцензії, то воно можливе тільки у разі виявлення недостовірних відомостей в заяві і документах, передачі ліцензії іншій особі, повторного або грубого порушення ліцензійних умов.

По-третє законодавство робить акцент на відповідальності органу, який видає ліцензії за недотримання порядку їх видачі, а також за достовірність і повноту інформації при видачі ліцензії і відомостей про відповідних суб‘єктів підприємницької діяльності.

Таким чином зміни в діючому законодавстві по спрощенню процедури ліцензування для розвитку підприємницької діяльності можна в цілому оцінити як позитивні. Але воно має і певні недоліки. Так п. 7 Положення “Про порядок ліцензування підприємницької діяльності “ затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020 передбачає, що термін дії ліцензії не може бути менше ніж три роки, але цей термін встановлюється органом, що видає ліцензію. Тобто умови щодо терміну дії ліцензії диктує чиновник, а бажання суб‘єкта підприємницької діяльності при цьому не враховується. Що з цього випливає здогадатися не важко, а встановлення терміну дії ліцензії у судовому порядку неможливо.

Згідно п.8 Положення продовження дії ліцензії проводиться у порядку встановленому для її отримання. Необхідно знову до заяви збирати ті ж самі документи. А навіщо це робити, коли згідно п.4 цього Положення при отримані ліцензії всі подані документи заявником формуються в окремусправу. Достатньо було подати заяву про продовження дії ліцензії та сплатити збір, тому що вид діяльності не змінюється, а тільки продовжується термін дії ліцензії.

Було б доречним в законодавстві прописати і таку імперативну норму: “що органи, які видають ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності передбачені законодавством, не можуть ставити як умову видачі ліцензій відрахування на користь будь-яких бюджетних установ, підприємств, організацій, позабюджетних фондів чи окремих осіб.

Але відсутність такої норми в законодавстві в деякій мірі компенсуєтьсяаналогічною,яка передбачена п. 11 указу ПрезидентаУкраїни“Продеякізаходиз дерегулювання підприємницької діяльності” від 22.05.1995 р.39

Що є підставою договору житлового найму? Стаття 63. Предмет договору найму жилого приміщення

Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.

Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше від встановленого для надання одній особі (частина перша статті 48), частина кімнати або кімната, зв'язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення ( кухня, коридор, комора тощо).

Стаття 65. Право наймача на вселення інших осіб у займане ним жиле приміщення

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Стаття 91. Піднайом жилого приміщення

Наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім'ї, які проживають разом з ним, і за згодою наймодавця здавати в піднайом жиле приміщення у випадках і в порядку, встановлюваних цим Кодексом.

Наймач може здати в піднайом частину жилого приміщення, а в разі тимчасового виїзду - все приміщення. Жиле приміщення здається в піднайом без зазначення строку або на визначений строк, у тому числі на період збереження цього приміщення за тимчасово відсутнім наймачем.

Для здачі в піднайом жилого приміщення у квартирі, в якій проживає два або більше наймачі, потрібна також згода цих наймачів та членів їх сімей, за винятком випадків здачі жилого приміщення в піднайом у зв'язку з тимчасовим виїздом всієї сім'ї.

Договір піднайму укладається в письмової формі з наступною реєстрацією у житлово-експлуатаційній організації.

Стаття 92. Вселення членів сім'ї піднаймача

Договором піднайму може бути передбачено, що разом з піднаймачем у надаване йому жиле приміщення вселяються і члени його сім'ї. Подальше вселення піднаймачем членів сім'ї допускається лише за згодою наймодавця, наймача та інших осіб, зазначених у частинах першій і третій статті 91 цього Кодексу.

Стаття 98. Тимчасові мешканці

Наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача.

Вселення тимчасових жильців на строк понад півтора місяця допускається за умови додержання розміру жилої площі, встановленого для надання жилих приміщень (частина перша статті 48).

Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Стаття 101. Надання громадянам жилих приміщень у зв'язку з капітальним ремонтом жилого будинку

При проведенні капітального ремонту жилого будинку державного або громадського житлового фонду, коли ремонт не може бути проведено без виселення наймача, наймодавець зобов'язаний надати наймачеві та членам його сім'ї на час проведення капітального ремонту інше жиле приміщення, не розриваючи при цьому договору найму на ремонтоване приміщення. У разі відмовлення наймача від переселення в інше жиле приміщення наймодавець може вимагати переселення його в судовому порядку.

Жиле приміщення, надаване на час капітального ремонту, має знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Після закінчення капітального ремонту і прийняття будинку державною комісією наймач вселяється у жиле приміщення, яке він раніше займав. Видатки наймача по переселенню, викликаному капітальним ремонтом жилого будинку, відшкодовуються наймодавцем.

У період проживання наймача в зв'язку з капітальним ремонтом в іншому жилому приміщенні він вносить квартирну плату лише за приміщення, надане йому на час ремонту.

Замість надання жилого приміщення на час проведення капітального ремонту жилого будинку наймачеві та членам його сім'ї за їх згодою та згодою наймодавця може бути надано в постійне користування інше благоустроєне жиле приміщення. Рішення про це приймають органи, зазначені в статтях 51 - 53 цього Кодексу.

Стаття 102. Надання громадянам іншого жилого приміщення, якщо в результаті капітального ремонту займане ними жиле приміщення не може бути збережене або його розмір істотно зміниться

У тих випадках, коли жиле приміщення, яке займають наймач та члени його сім'ї, в результаті капітального ремонту не може бути збережене або істотно збільшиться і у наймача утворяться надлишки жилої площі, наймачеві та членам його сім'ї повинно бути надано інше благоустроєне жиле приміщення до початку капітального ремонту. Якщо в результаті капітального ремонту жиле приміщення істотно зменшиться, на вимогу наймача йому та членам його сім'ї повинно бути надано інше благоустроєне жиле приміщення до початку капітального ремонту. Спори, що виникають у зв'язку з цим, вирішуються в судовому порядку.

Стаття 111. Надання жилого приміщення у зв'язку із знесенням будинку або переобладнанням будинку (жилого приміщення) в нежилий

Якщо будинок, в якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню у зв'язку з вилученням земельної ділянки для державних або громадських потреб, громадянам, виселюваним з цього будинку, інше блаустроєне жиле приміщення надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів, а у випадках, коли земельна ділянка відводиться державній, кооперативній або іншій громадській організації, - цією організацією.

Якщо будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, у зв'язку з непридатністю для проживання підлягає знесенню або будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий, інше благоустроєне жиле приміщення надається виселюваним державною, кооперативною або іншою громадською організацією, якій належить будинок, що підлягає знесенню, або якій призначається підлягаючий переобладнанню будинок (жиле приміщення), а в разі відсутності цієї організації чи неможливості надання нею жилого приміщення - виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

Стаття 112. Надання жилого приміщення у зв'язку з виселенням з будинків (жилих приміщень), що загрожують обвалом

Якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів чи державною, кооперативною або іншою громадською організацією, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією - виконавчим комітетом місцевої Ради народних депутатів.

Стаття 114. Виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення

З наданням іншого жилого приміщення може бути виселено:

• робітників і службовців (разом з проживаючими з ними особами), що припинили трудові відносини з підприємствами, установами, організаціями найважливіших галузей народного господарства, які надали жиле приміщення, у зв'язку із звільненням за власним бажанням без поважних причин, або за порушення трудової дисципліни, або за вчинення злочину. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік списки таких підприємств, установ, організацій затверджуються Радою Міністрів РСР і Радою Міністрів Української РСР;

• громадяни, які одержали жилі приміщення в будинках колгоспів, якщо вони виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням;

• громадян, позбавлених батьківських прав, якщо вони проживають спільно з дітьми, відносно яких позбавлені батьківських прав.

Надаване громадянам у зв'язку з виселенням інше жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. ( Стаття 114 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 660-12 від 28.01.91 )

Стаття 114-1. Виселення з дитячих будинків сімейного типу

У випадках ліквідації дитячого будинку сімейного типу батьки-вихователі повинні звільнити надане їм жиле приміщення (стаття 46-1), а в разі відмови - підлягають виселенню з наданням їм іншого благоустроєного жилого приміщення. При усуненні батьків-вихователів від подальшого виховання дітей вони можуть бути виселені із займаного ними жилого приміщення з наданням іншого жилого приміщення. ( Кодекс доповнено статтею 114-1 згідно з Указом ПВР N 660-12 від 28.01.91 )

Стаття 115. Виселення з жилих приміщень з наданням громадянам іншого жилого приміщення в інших випадках

Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік законодавством Союзу РСР може бути передбачено й інші випадки виселення громадян з наданням іншого жилого приміщення.

Задача 26

Л. О. Макаренко працювала бухгалтером фінансово-планового відділу ВО «Електропобутприлад» з 1989 р. Наказом № 95 від 10 червня 2007р. вона звільнена за п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату. Звільнення Л. О. Макаренко вважає незаконним, оскільки у неї на утриманні троє неповнолітніх дітей, і тому вона має переважне право залишитись на роботі. Чи має Л. О. Макаренко переважне право залишитись на роботі? Що має робити Л. О. Макаренко у разі неможливості залишитися на попередній роботі? Чи захищає трудове законодавство України Л. О. Макаренко, звільнену у зв'язку зі скороченням штату?