Міністерство освіти та науки України

Житомирський державний технологічний університет

Кафедра фінансів

Контрольна робота

з курсу “Фінанси”

Виконала: Карпінська Н.В.

студентка III курсу; ЗМО 07-1с

зал. книжка №20107126

Перевірила: Александрова М.М.

Житомир 2008

План

Фінансова система України. Тенденції та напрямки її розвитку

Фінансові кризи

Список використаної літератури

Фінансова система України. Тенденції та напрямки її розвитку

Фінансова система притаманна кожній державі незалежно від рівня економічного розвитку.

Фінансова система -- сукупність відособлених, але взаємопов’язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми і методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП, система фінансових органів та інститутів.

Фінансову систему розглядають за двома категоріями: за внутрішньою структурою та організаційною будовою.

За внутрішньою структурою - це сукупність відносно відокремлених та взаємопов'язаних підсистем і ланок, які відображають специфічні форми та методи фінансових відносин.

За організаційною будовою - це сукупність фінансових органів та інституцій, які управляють грошовими потоками в економіці та характеризують систему управління фінансами у країні.

У складі фінансової системи виділяють такі підсистеми (рис.1)

1) централізовані фінанси, основу яких становлять державні фінанси;

2) децентралізовані фінанси, що включають фінанси суб'єктів господарювання (підприємств) та фінанси населення;

3) фінансову інфраструктуру, що включає фінансовий ринок та систему органів управління фінансами.

Рис.1 Структура фінансової системи України

Всі сфери фінансової системи поділяють на окремі ланки, що мають тісні багатосторонні взаємозв'язки. Кожна сфера та ланка фінансової системи посідає певне місце в регулюванні ринкових відносин, визначально впливає на процес відтворення, має свої, властиві тільки їй, функції.

Централізовані фінанси - це підсистема фінансових відносин щодо формування централізованих грошових фондів, які зосереджуються в інститутах державних органів влади для виконання державою своїх функцій, а саме: адміністративної, оборонної, соціально-економічної та правової. Це основна сфера перерозподілу ВВП та національного доходу. Рівень централізації частини національного доходу державою, з одного боку, має бути достатнім для забезпечення її певним обсягом фінансових ресурсів, а з іншого - достатнім для формування потужної фінансової бази підприємств для ефективного господарювання.

До цієї сфери належать:

державний бюджет,

місцеві бюджети (фінанси місцевих органів влади),

державні позабюджетні цільові фонди,

державний кредит,

фінанси державних та муніципальних підприємств.

Головною ланкою централізованих фінансів є бюджетна система, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається із державного та місцевих бюджетів.

Державний бюджет - це головний централізований фонд грошових коштів держави, головний інструмент перерозподілу національного доходу. Через державний бюджет перерозподіляється до 40% національного доходу країни.

Головними доходами державного бюджету є податки, які становлять від 70 до 90% загальної суми доходів.

Основні податки: податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Основні видатки державного бюджету: видатки, що пов'язані з політичними функціями держави (утримання армії, державного апарату управління та влади); видатки на соціальні потреби (освіта, наука, охорона здоров'я, соціальне страхування та забезпечення); видатки, що пов'язані з економічними функціями держави (державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін).

Місцеві бюджети (місцеві фінанси) становлять фінансову базу місцевих органів влади та управління. Вони забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах та доходах, їх внутрішньотериторіальний перерозподіл. Місцеві бюджети мають повну самостійність, власні та закріплені дохідні джерела і право визначення напрямів їх використання. У місцевих бюджетах більша частка видатків спрямовується на соціальні потреби. Місцеві бюджети хронічно дефіцитні й отримують необхідні їм додаткові кошти у вигляді субсидій, субвенцій, дотацій з державного бюджету, а також шляхом випуску місцевих позик під певні державні зобов'язання - муніципальних облігацій.

Сукупність усіх видів бюджетів бюджетної системи становить зведений бюджет. Зведений бюджет - це сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи. Законодавчі органи влади не затверджують його, а використовують для аналізу, прогнозування, статистичних цілей, визначення засад державного регулювання економічного та соціального розвитку держави.

Державні позабюджетні цільові фонди мають цільове призначення. Вони використовуються для розширення обсягу соціальних послуг населенню, розвитку галузей інфраструктури, надання суспільної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам.

Позабюджетні державні цільові фонди, що діють нині в Україні, такі:

Державний пенсійний фонд;

Державний фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

Державний фонд соціального страхування на випадок безробіття;

Державний фонд соціального страхування від нещасних випадків.

У перспективі має бути створено Державний фонд медичного страхування. Ліквідовано Державний фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; Державний інноваційний фонд; Державний дорожній фонд.

Державний кредит є досить специфічною ланкою державних фінансів, він безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. Це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами - фізичними або юридичними особами (приватними, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами і міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Фінанси підприємств та фінанси населення об'єднуються поняттям децентралізовані фінанси.

До децентралізованих належать фінанси підприємств та установ недержавної форми власності. Фінанси підприємств та установ є базовою ланкою всієї фінансової системи, оскільки саме тут утворюється значна частина ВВП та національного доходу, яка є об'єктом розподілу через фінансові відносини. Фінанси підприємств становлять систему грошових фондів, що утворюються та використовуються для фінансування виробничого процесу, забезпечення розширеного відтворення, матеріального стимулювання та соціального забезпечення робітників.

Залежно від виду діяльності фінанси підприємств поділяють на фінанси комерційних підприємств, некомерційних підприємств, громадських організацій.

Залежно від галузевої спрямованості фінанси комерційних підприємств можна поділити на фінанси промислових, транспортних, будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств.

Залежно від форми власності фінанси підприємств поділяють на фінанси державних, муніципальних, колективних (акціонерних, кооперативних, спільних, орендних), приватних підприємств.

Фінанси населення - це сукупність грошових фондів, які акумулюються у населення з таких джерел: доходів від трудової діяльності; доходів від капіталу; доходів від рухомого і нерухомого майна; доходів, отриманих у вигляді спадщини; доходів з інших джерел.

Фінансова інфраструктура - це сукупність інститутів та елементів, які створюють сприятливі умови для функціонування всієї фінансової системи. До них належать: система органів управління фінансами; нормативно-законодавча база; підготовка фахівців; інфраструктура фінансового ринку; спеціалізоване виробництво (цінних паперів, грошових банкнот, фінансової документації). Саме фінансова інфраструктура створює сприятливі умови для гармонійного функціонування всієї фінансової системи та кожної її сфери зокрема.

Фінансовий ринок - це підсистема фінансової інфраструктури, специфічна сфера економічних відносин, де формуються і здійснюються відносини між учасниками фінансового ринку з приводу купівлі-продажу фінансових фондів. Головною передумовою існування фінансового ринку є розбіжність потреб у фінансових ресурсах того чи іншого суб'єкта ринкових відносин із наявністю джерел задоволення таких потреб. Фінансовий ринок опосередковує рух фінансових ресурсів між підприємствами, галузями, сферами економіки, населенням, державою.

Основна функція фінансового ринку - перетворення тимчасово вільних грошових коштів (нагромаджень, заощаджень) на позичковий капітал для інвестицій в економіку.

Система органів управління фінансами групує органи управління та фінансові інститути у чотири блоки:

I й блок -- Міністерство фінансів України та його відособлені та відокремлені підрозділи (Казначейство, Контрольно - ревізійна служба, Податкова адміністрація);

ІІ-й блок - контрольно-регулюючі органи (Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми);

ІІІ-й блок - органи управління цільовими фондами (Пенсійний фонд України, фонди загальнодержавного обов’язкового соціального страхування);

4. ІV-й блок - фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку (Національний банк України і комерційні банки, Міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, фінансові посередники, страхові компанії, інвестиційні фонди).

Кожна країна має свою особливу фінансову систему, яка визначається теоретичними засадами (сутністю фінансів як суспільного явища, сутністю фінансових ресурсів як матеріального носія фінансових відносин), станом розподільчих процесів в даній країні, правовим режимом, фінансово-економічним становищем

Розглядаючи структуру та засади побудови фінансової системи України можна виділяти особливості її формування.

Насамперед слід підкреслити, що кожна з ланок фінансової системи нині перебуває на неоднаковому рівні свого розвитку А саме, неоднаковий рівень правового й організаційної о забезпечення. Саме це свідчить про незбалансований характер фінансової системи України.

В сучасних умовах як за обсягом ресурсів, так і за роллю у суспільстві провідне місце посідають державні фінанси, особливо бюджет. Саме тут за роки створення фінансової системи незалежної держави зроблені найбільш рішучі кроки. Але, в останні роки чітко проглядається тенденція до підвищення питомої ваги бюджету у перерозподілі валового внутрішнього продукту і фінансових ресурсів. В економічному контексті дана тенденція свідчить про зростання централізації фінансових ресурсів, збільшується їх частка, що знаходиться у розпорядженні держави. Це може негативно вплинути на економічні і соціальні процеси в народному господарстві України, тому, що може виникнути загроза перетворення бюджету з ефективного інструменту регулювання на просту фіскальну структуру в масштабах держави.

Фінанси суб'єктів господарювання поки що перебувають у стадії трансформації, а розподіл прибутку на фонд споживання і фонд накопичення не відповідає оптимальним нормативам. Майже весь отриманий прибуток споживається, перетворився на додаткове джерело інфляції, а частка прибутку, що спрямовується на розвиток виробництва надто мала. Необхідно розвивати регулюючий механізм, який сприяв би інвестуванню власних фінансових ресурсів у виробничу сферу.

Фінансові інститути в Україні, які забезпечують функціонування системи страхування і фінансовою ринку, перебувають на стадії формування. їх фінансова потужність досить слабка, довіра з боку суб'єктів господарювання та населення невисока, фінансовий механізм господарювання та управління складний.

Найскладніші проблеми в Україні пов'язані з розвитком фінансового ринку. Українська фондова біржа має обмежені обороти, активно проводяться операції з державними цінними паперами, а торгівля корпоративними цінними паперами перебуває на низькому рівні Населення України майже не приймає участі в діяльності фондового ринку.

Для успішного функціонування ланки “державний кредит” необхідно розширити обсяг продажу державних цінних паперів фізичним особам, тому, що активність населення стосується тільки ощадної справи.

До особливостей формування фінансової системи України слід віднести її залежність від фінансової політики держави, яка досі не має чіткого визначення і налагодженого адекватного фінансового механізму.

Враховуючи, що усі фінансові інститути дістатись нам у спадок від фінансової системи тоталітарної держави, вони не можуть виконувати свої функції у сучасних умовах без кардинальної їх перебудови.

З точки зору організаційної будови фінансової системи для її розвитку необхідно реорганізувати структуру Міністерства фінансів, місцевих фінансових органів, територіальних казначейств. Основними завданнями з створення нової системи управління є зміцнення їх ролі, створення єдиної вертикальної виконавчої структури управління фінансами та контролю, підвищення авторитету працівників фінансових органів.

Нестійкість сучасної фінансової системи визначають і події, які відбулися за останнє десятиріччя в економіці України. А саме:

зростаюча глобалізація господарських процесів;

політизація фінансової сфери;

дефіцитність державних бюджетів та зростання заборгованості країни в цілому;

поширення практики фінансових пірамід та зростання обсягів фіктивного капіталу тощо.

Отже, зростання ролі фінансової сфери в економіці держави, підвищення значення ефективного функціонування фінансової системи вимагають розробки відповідної програми її розвитку, вжиття заходів, здатних вирішити внутрішні протиріччя даної системи і захистити країну від зовнішньоекономічної стихії.

Фінансові кризи

Фінансові кризи породжують економічні кризи надвиробництва і перевиробництва. У минулому фінансові кризи спричинялися тривалими війнами, витрати на які покривалися надмірною емісією паперових грошей.

На нижчій стадії капіталізму фінансові кризи, породжувані кризами надвиробництва, мали нетривалий, неглибокий характер; на вищій його стадії - стали глибшими, гострішими й тривалішими, особливо під час кризи 1929-1933 через особливості вивезення капіталу транснаціональними корпораціями, посилення мілітаризації економіки, розбухання державного апарату. Важлива форма вияву таких криз - значні дефіцити державних бюджетів.

У 1997 почалася світова криза - спершу в країнах Південно-Східної Азії, зокрема в Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії, Гонконзі, Індонезії, а відтак і в Японії. Для її пом'якшення та локалізації МВФ і Світовий банк надали Південній Кореї кредит у 11 млрд. дол., Індонезії - 40 млрд. дол., Таїланду - понад 16 млрд. дол. Водночас з метою послаблення ажіотажного попиту на вільно конвертовану валюту Південна Корея витратила понад 60 млрд. дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд - понад 20 млрд., Японія - майже 80 млрд. дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд. дол. (Японії, Гонконгу, Тайваню), а індонезійська валюта знецінилася в 5 разів, таїландська - у 2, південнокорейська - на 30%, японська - на 3%. Криза охопила країни СНД, передусім Росію, де приватні портфельні інвестиції становили понад 19 млрд. дол. із загальної суми інвестицій понад 24 млрд. дол., рубль за січень-серпень 1999 було девальвовано майже у 3 рази.

Поглибленню фінансові кризи у Росії спричинило значне зниження цін на світовому ринку на енергоносії, вона втратила понад 20 млрд. дол. (до жовтня 1998) і продовжує зазнавати значних збитків. Наступний етап Фінансові кризи охопив країни Латинської Америки.

Головними причинами світової Фінансові кризи є: по-перше, особливості вивезення капіталу й передусім портфельних інвестицій (вкладень у цінні папери корпорацій і держави) та його суперечності. Особливості цього процесу зумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у межах світового господарства, засиллям транснаціональних корпорацій (ТНК). Так, наприкінці 90-х загальний обсяг вивезення капіталу становив приблизно 5 трлн. дол., а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн. дол. ТНК зрослися з транснаціональними банками (ТНБ) і сформували транснаціональний фінансовий капітал (ТФК), який за підтримки наймогутніших держав світу експлуатує слаборозвинуті країни й отримує транснаціональні (найвищі) прибутки, що є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного руху капіталу, персоніфікатор якої - транснаціональна державна та наддержавна (уособленням якої є зокрема МВФ) монополістична олігархія, її мета - економічне й політичне панування над світом. Через нерівномірність вивезення такої форми капіталу й дію закону нерівномірного економічного розвитку в одних регіонах світового господарства формуються сприятливіші умови для його експансії.

При цьому виникають і розвиваються суперечності між транснаціональним фінансовим капіталом і національними народногосподарськими комплексами. Якщо в окремому регіоні світового господарства маса і норма транснаціональних прибутків зменшуються, транснаціональний фінансово одержавлений капітал вивозять у вигляді портфельних інвестицій у прибутковіші регіони, що зумовлює виникнення фінансової кризи у попередніх регіонах, початком якої є масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій за місцеву національну валюту, яку обмінюють на ВКВ і вивозять за кордон. Наприкінці 1997 - у першій половині 1998 до США було вивезено понад 700 млрд. дол. Цей процес супроводжується масовим вилученням валютних депозитів із комерційних банків зарубіжними вкладниками (а отже, обміном національної валюти на ВКВ) і породжує величезний кумулятивний попит на ВКВ.

По-друге, на світових валютних ринках здійснюються гігантські обсяги операцій. У другій половині 90-х обсяги угод з валютою щодня становили приблизно 1,3 трлн. дол. Чимала частка таких операцій має суто спекулятивний характер, це посилює нестабільність фінансових курсів, що, у свою чергу, призводить до зростання обсягів спекулятивних фінансових операцій. Здійснення таких операцій стимулює існуюча валютна система, яка ліквідувала фіксацію ринкових курсів валют у межах не більш як 1% від золотих або доларових паритетів і дозволила вибір режиму вільних (плаваючих) курсів.

Недосконалість світової валютної системи, її суперечності - третя важлива причина фінансових криз. Фінансову кризу можуть зумовлювати також нераціональна структура виробництва, яка насамперед характеризується великою питомою вагою воєнно-промислового комплексу, залежність держави від поставок за коопераційними зв'язками енергоносіїв, сировини, матеріалів, палива. Кризові явища у сфері фінансів можуть бути викликані трансформаційними процесами в економіці, тобто зміною моделі економічного розвитку, втратою конкурентоспроможності економіки.

Усі згадані вище явища врешті-решт негативно позначаються на обсягах виробництва валового внутрішнього продукту в державі й відповідно призводять до зменшення фінансових ресурсів, що обслуговують увесь відтворювальний процес. Вони потребують проведення жорсткої політики в обмеженні споживання й витрат, як на державному, так і на рівні підприємницьких структур і населення.

Фінансова криза може бути зумовлена також політичними явищами. Це насамперед непомірні воєнні витрати, нераціональне й неефективне витрачання коштів державного бюджету та інших ланок бюджетної системи, наявність значних сум державного боргу як внутрішнього, так і зовнішнього.

Фінансова криза може бути зумовлена зовнішніми причинами, насамперед тими процесами, які проходять на світових фінансових ринках. Рівень впливу зовнішніх факторів залежить від наявності й розмірів активів держави, розміщених на світових фінансових ринках. Все вищесказане становить сукупність глибинних факторів.

На поверхні явищ фінансова криза в кожній державі - характеризується наявністю й величиною дефіциту бюджету та стабільністю національної грошової одиниці.

Дефіцит бюджету є причиною грошової емісії, яка викликає інфляційні процеси. Інфляція є причиною недовіри до національної валюти, бажання позбутися її шляхом обміну на стабільнішу іноземну валюту. За цих умов, якщо центральний банк держави не має достатньо резервів, аби задовольнити попит на іноземну валюту, відбувається знецінення національної грошової одиниці й відповідні втрати як на державному рівні, так і на рівні господарюючих суб'єктів і населення. Рівень інфляції насамперед характеризує масштаби зниження платоспроможності населення та підприємницьких структур. Для покриття дефіциту бюджету урядові структури часто вдаються до введення нових податків, що теж зменшує платоспроможність населення й посилює кризові явища в економіці.

Зазначені причини у своїй кумулятивній дії накладаються на внутрішні причини фінансової кризи в окремій країні.

Найважливішими з них в Україні в 90-х були:

1) здійснення недосконалої економічної політики, за якої ціною часткової й нераціональної фінансової стабілізації гальмувався розвиток виробництва;

2) погіршення фінансового становища суб'єктів підприємницької діяльності (крім комерційних банків), що виявляється у зростанні кредиторської та дебіторської заборгованості підприємств (значно перевищує ВВП країни) і звуженні внаслідок цього дохідної частини державного бюджету;

3) тотальне абсолютне зубожіння населення і втрата трудових заощаджень у 90-х, що призвело до катастрофічне низького рівня заощаджень населення, знекровлення основи банківсько-фінансової системи країни. Цей процес посилився із створенням фінансових трастів;

4) величезний державний борг (внутрішній та зовнішній) та його обслуговування й погашення. Державний зовнішній борг наприкінці 1999 становив приблизно 13 млрд. дол. З 1.11.1999 Україна мала виплачувати щомісяця 550 млн. дол., що дорівнювало місячному обсягу ВВП. Вихід з такої ситуації - підвищення темпів економічного зростання або реструктуризація боргів. Оскільки продеклароване урядом зростання не відбулося, він відстрочив погашення боргів;

5) створення фінансової піраміди, що призвело до катастрофічного зменшення валютних резервів (в 1996 вони дорівнювали 2,4 млрд. дол., а у вересні 1998 - приблизно 800 млн. дол) внаслідок непродуманого продажу.

6) нераціональні, під надто високі відсотки запозичення НБУ на зовнішньому ринку - насамперед розміщення єврооблігацій у сумі 1,5 млрд. дол. (зокрема, в англійській фінансовій корпорації "Мерілл Лінч" і кіпрській "Кредит Свіс Фест Бостон" позику було взято з розрахунку 49% річних), які значно перевищують валютні резерви України;

7) необдумана лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, відкриття кордонів, які сприяли вивезенню до 40 млрд. дол. новосформованою компрадорською буржуазією (щороку з країни вивозять понад 5 млрд. дол);

8) колосальні втрати бюджету від пільг, наданих підприємствам при сплаті податків і платежів до державного бюджету (такі пільги у 1999 становили майже 20 млрд. грн);

9) неефективне управління бюджетними коштами та ресурсами бюджетних і позабюджетних фондів. Згідно з постановою уряду касове виконання державного бюджету і позабюджетних фондів здійснюють лише 7 уповноважених банків. Насправді на початку 1998 року залишки коштів на бюджетних рахунках обслуговували приблизно 80 комерційних банків, що дало їм можливість користуватися дешевими фінансовими ресурсами, штучним підвищенням залишку, наданням банківських послуг за завищену плату, оформленням депозитних угод із заниженою відсотковою ставкою та ін. На початок березня 1998 на рахунках банків залишки бюджетних коштів (у т. ч. пенсійний фонд) становили до 3,2 млрд. грн., у т. ч. в комерційних банках - понад 2,4 млрд. грн. (на 1 червня цього ж року такі залишки сягали понад 1 млрд. грн);

10) надмірні витрати на утримання державного апарату (за сім місяців 1998 - 1,5 млрд. грн), які супроводжуються скороченням витрат на розвиток освіти, охорони здоров'я та ін.;

11) орієнтація комерційних банків на самозбагачення і зростаюче їх відчуження від потреб розвитку народного господарства: у 1997 вони надали приблизно 11% довготермінових кредитів, а в 1998 - лише 1%;

12) доларизація української економіки та нераціональне впровадження гривні, внаслідок чого з вересня 1996 по грудень 1999 гривня знецінилася приблизно у 3 рази.

Список використаної літератури

1. Закон України “Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2007 року № 107 - IV.

2. Александрова М.М., Кірейцева Г.Г., Маслова С.О. Гроші. Фінанси. Кредит.: Навчально-методичний посібник. -- Житомир: ЖІТІ. -- 2001. -- 312 с.

3. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навчальний посібник. -- 2-ге вид., доп. і перероб. -- К: КНЕУ. -- 2001. -- 240 с.

4. Фінанси: Навчальний посібник/ В.С. Загорський, О.Д. Вовчак, І.Г. Благун, І.Р. Чуй. -- К: Товариство “Знання”. -- 2006. -- 247 с.

5. Журнал “Фінанси України" // 2005-2007.