КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу: “Історія держави і права зарубіжних країн”
на тему: “Арабський халіфат”
                                                                 
                                                  Виконав: студент І курсу 3 групи
        юридичного факультету
        заочного відділення
        Корендюк Сергій Григорович
        залікова книжка № 037321 
 
КИЇВ

2004

План:

1.     Вступ.
2.     Утворення Арабського Халіфату.
3.     Суспільний лад Халіфату.
4.     Ісламська держава.
5.     Джерела мусульманського права.
6.     Майнові та сімейні відносини.
7.     Злочин і покарання.
8.     Судовий процес.
9.     Висновки.
10.                       Список використаної літератури.

Вступ.
         Історія держави і права зарубіжних краї належить до тих суспільних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають пряме відношення як до науки історія так і до науки про державу і право.
         В зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ і процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави і права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій і т.д. Але в той же час, історія держави і права не просто набір знань про минуле держави і права.   
Наука історії держави і права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних і соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цього суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але воно продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні і давньому і середньовічному Сходу.     
Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом з поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII вв. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яке в свою чергу, сприймалось як зміна двох попередніх періодів: античної давнини і середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись з рабовласництвом, а феодалізм – з середньовіччям і розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства з притаманною централізацією і системою васальних відносин.   
Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.  
При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне суспільство розглядається як система, в які всі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами над ними. Це й визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходить феодалізм, потім капіталізм і, нарешті, комунізм.  
Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого К. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий “азіатський спосіб виробництва”, спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього часу. До беззастережного визнання соціально-економічної і соціально - політичної специфіки і давнього, і середньовічного східних суспільств із їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології й ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.
Оскільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, той й досить умовними треба вважати і застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх і верхніх хронологічних границь. Тим часом у чисто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується з комплексом історичних факторів, з якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, із завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій і їхнім могутнім впливом на периферійні зони й ін.
 Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити , що жодна  з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні з основними  середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.
Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів. Вагомий вплив на весь хід історичного розвитку країн  Сходу здійснило поширення державної власності на землю, що сполучалася з іншою формою власності – общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж змісті вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні дарування і присвоєння ренти-податку з визначеної території.
Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на землю з властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.
Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча   роль держави в економіці знаходили вираження, насамперед  в особливій структурі пануючого класу, в усіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що жив за рахунок ренти-податку головним чином з формально - вільних хліборобів-селян.
Для середньовічних суспільств Сходу характерний і менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних з розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства і панщини призвело до того, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності "простолюдина", скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.
Специфічне місце займало й східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу праці в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто тут не стало організуючою і направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, тому що прибавочний продукт, що концентрується в руках окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі і військових кіл. Купецький же капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними і ремісниками-виробниками.
Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світ зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а разом з тим і формування стану городян, купецтва міського типу.
 Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник  знаходився під твердим контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус  міського жителя не відрізнявся від сільського.
На відміну від європейського східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно й опорою центральної влади у боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.
Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що тут не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Тут не було сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носив завершений характер. Не могла скластися  і станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було позбавлено будь-якої було самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями й інтересами.
Розповсюдженою формою східної середньовічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом з тим, ці державні форми не були ідентичні. Різним був і рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів і методів здійснення державної влади. Більш того, вони мінялися і на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.
Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме відношення членів суспільства до релігії і влади. При цьому до релігії вони відносилися як до вчення, що могло бути використане лише на благо влади.

Утворення Халіфату

У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім і соціальна диференціація. Шейх (глава племен) і сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходить велика кількість худоби. З'являються раби. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих родин.
Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не тільки скотарством, але і землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через які пролягав великий караванні шлях з півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, вони, проте, не порвали родинних зв'язків з визначеними племенами і їхньою знаттю. У цих районах знаходилася велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи і традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей була міжплемінна ворожнеча, яка все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей і худоби.
Так в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як це мало місце в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.
Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано з ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їх повинен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і жорстке дотримання її норм.
Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, тому що давно зневірилися у  могутності племінних божків, які не захистили їх від нещасть і руйнувань.
Народний характер первісного руху відлякував багатих, але це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, вони почали розуміти, що нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних і торгових верхівок увійшли до складу правлячої еліти мусульман.
До цього часу (20-30 р. VІІ століття) було довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони вели боротьбу за об'єднання країни під прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.
Нова держава вирішувала одну з найважливіших задач, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було в основному довершено.

Суспільний лад Халіфату

Смерть Мухаммеда поставила питання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цього часу його найближчі родичі і сподвижники (родоплемінна і купецька знать) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").
Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні території, включаючи Ближній і Середній Схід, Північну Африку і деякі інші райони. Одним з найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не чинили опір прибульцям, тому що до цього знаходилися під ярмом інших держав, що їх нещадно  експлуатували. Вони не були зацікавлені в захисті старих панів і їхніх порядків.
Як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла й Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби одержали взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), вони опинилися під впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було формування феодалізму.
Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.
Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.
Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.

Ісламська держава

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.
Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):
1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.
2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю.
3) Диван-ал-Барид - керування доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.
Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.
У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.

Мусульманське право

Одним з найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом  набула світового значення.
Шаріат із самого початку склався і розвивався як конфесійне право. Воно було органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.
  Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті і саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.
Однієї з характерних рис середньовічного мусульманського права була його відносна цілісність. Разом із явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові території.
Але все ж таке мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.
Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи тим, що він регулював не строго окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії й Африки. Згодом  норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату потягло за собою й усе більший прояв в ньому місцевих особливостей і  відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень у конкретних правових спорах. Так, згодом  із утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком виник і інший напрямок - шиїзм, що й до нашого часу має домінуючі позиції в Ірані, а так само частково в Лівані і Йомені. Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави і суспільства. Так, у шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського і релігійного авторитету в руках духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали тільки ті перекази про пророка Мухаммеда, які були для них правовими вказівками, що доходили до праведного останнього халіфа Алі.
Поступово і прихильники ортодоксального напрямку шаріату згрупувалися у чотири основних групи, що являли собою власне кажучи самостійні правові школи, зв'язані з іменами перерахованих нижче чотирьох провідних мусульманських правознавців: Ханифіти, маликіти, шафіїти, ханболіти. Більш розповсюджений з них ханифітський мазхаб (від Абу Ханифа) мав своїх послідовників, насамперед, у таких країнах, як Єгипет, Туреччина, Індія, а також на території теперішньої Росії.
Ряд самостійних шкіл виник і на базі шиїзму: ісламом, джафаритська, зейдитськая й ін. Таким чином, до кінця середньовіччя доктринальна і нормативна основа шаріату ускладнилася і зазнала істотних змін, але все ж таки залишилася надзвичайно складним і незвичайним правовим явищем.

Джерела мусульманського права.

Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 - 656 р.).
Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Але багато настанов мають дуже невизначений вид і можуть набувати різного значення в залежності від того, який зміст в них вкладається.
Іншим авторитетним і обов'язкової для всіх мусульман джерелом права була Сунна, що складається з численних розповідей про судження і вчинки самого Муххамеда. Із сунны виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів і т.д.
         Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як "загальна згода мусульманської громади". Поряд з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Іджма розвивалася як у виді інтерпретації тексту  чи Корана Сунни, так і шляхом формування нових норм, що уже не були пов'язані з Муххамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв і муджтахидів.
Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі розбіжності між різними напрямками, був кіяс - рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату як в цілому, так і в ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.
         Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів - фірмани. У наступному в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як  джерело права стали розглядатися і відігравати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його, насамперед,  нормами, що регламентують діяльність державних органів та регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.

Майнові і сімейні відносини.

Особлива увага в шаріаті приділялося "праву особистого статусу". Повноправний особистий статус по шаріату мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися в приниженому положенні і були зобов'язані сплачувати державний податок. Розвиток соціальних відносин вплинув на положення рабів. Вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів - мусульман на волю розглядалася як шляхетна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату була також нерівність чоловіка і жінки.
Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об'єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що не могли чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті й ін.). Не визнавалася власність мусульман і на так називані "нечисті речі" - вино, свинину, книги і т.д.
Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався й охоронявся нормами шаріату.
Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т.д.
Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю й общинним землекористуванням і не одержала широкого поширення.
Своєрідним інститутом шаріату, пов'язаним з речовими правами, був вакуф, що являв собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати визначених дохід з вакуфа для себе і своїх спадкоємців.
У шаріаті на відміну від римського права не формулювалася загальна концепція зобов'язання, але практичні питання договірного права, торгово-грошового обороту набули всебічну розробку. Зобов'язання ділилися на оплатні і безоплатні, двосторонні й односторонні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов'язань-обітниць.
Договір по шаріату розглядався як зв'язок, що виникає за взаємної згоди сторін, однак в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому виді: у документі, у неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Обов'язок дотримувати "свої договори" розглядався у Корані як священний. Недійсними вважалися договори, укладені з аморальними цілями, з використанням "нечесних" чи вилучених з обороту речей.
Договір купівлі-продажу допускався у відношенні реально існуючих речей і тільки в ханифитському мазхабі визнавався продаж речей, що повинні бути зроблені в майбутньому. У випадку виявлення схованих недоліків речі, покупець міг розірвати договір.
У шаріаті містилися положення, що формально засуджували марнотратство.
Велика увага в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства.
Мусульманська релігія і шаріат розглядають безшлюбність як бажаний стан, а шлюб як релігійний обов'язок мусульманина. Але насправді шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова сумка.
Коран визнавав за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно. Але чоловік зобов'язувався надати кожній дружині майно, житло й одяг, що відповідали його положенню.
Мусульманська релігія обґрунтовувала принижене і залежне положення жінки в родині.
Дружина не брала участі у витратах по господарству, що покладалися на чоловіка, але була зобов'язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати участь самостійно в майновому обороті, було вкрай обмежене.
Надзвичайно складним і заплутаним було спадкове право, що до того ж мало істотні розходження в різних правових школах. Визнавалися два порядки спадкування: за заповітом і за законом. Більш досконало розробленим був порядок спадкування за законом. З майна померлого покривалися витрати, пов'язані з його власним споживанням, потім виплачувалися всі його борги. Особливістю шаріату було те, що спадкуванню підлягали тільки майнові права померлого, а не обов'язки, які не могли переходити спадкоємцям.
 Майно, що залишилося, переходило до законних спадкоємців померлого; вони поділялися на кілька категорій, всередині яких установлювалося своя черговість. Так, у першу чергу спадщину одержали діти померлого, потім його брати, дядьки і т.д. Спадкоємна частка жінок була вдвічі менше частки чоловіків. На одержання спадщини не мали права віровідступники, розведені чоловіки, особи, що хоча б і ненавмисними діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликіти визнавали право на спадщину за убивцею, якщо він керувався справедливими мотивами.

Злочин і покарання.

         Норми кримінального права являли собою найменш розроблену частину шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом'якшують і обтяжуються провину і т.п.
Покарання за мусульманським правом містили як архаїчні і додержавні способи відплати, так і досить розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.

Судовий процес.

         Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами. Розходження між кримінальними і цивільними справами практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми всі бажаючі, сторони повинні були самі вести справц, не прибігаючи до допомоги адвокатів.
Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав волю розсуду, що давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін. Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне.
Висновки.
         Своєрідності держави Арабського халіфату й інших держав мусульманського світу було безпосереднє пов'язано з їх релігією. Універсальна релігія іслам, що походить з неподільності духовної і світської влади, була органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля і неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: "Немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед - пророк його". Іслам визначав у мусульманському світі і характер соціальної структури, і державних установ, і правових інститутів і моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною державою і її  главою -халіфом, султаном.
Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було виступати ні прямо, ні побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не тому, що єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а тому, що це значило протипоставити, виключити себе з мусульманського суспільства.
Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології і політичної теорії про злитість духовного і світського визначили й особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.
         Не одна з країн Сходу ніколи не відрізнялися тим ступенем всесилля держави, що була властива Арабському халіфату.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев С.С. Теория права - М.: Изд-во БЕК, 1994.- 224с.
2. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие /Под ред. К.И. Батыра - М.: Манускрипт, 1993.- 374с.
3. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб. пособие /Под ред. проф. З.М. Черниловского - М., 1994.- 413с.
4. Общая теория права: Учеб. пособ. для юридич. вузов /Под ред. А.С. Пиголкина - М.: Манускрипт, 1994.- 396с.
5. Федоров К.Г., Лисневский Э.В. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. для вузов. 4.1. - Ростов на/Д.: Изд-во Рост, ун-та, 1994.-272с.
6. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф., Соч. Т21-С.135-155