ЗМІСТ
  1. Київська Русь за Ярослава Мудрого та його наступників. 2
2. Розвиток української революції у квітні – червні 1917 р. Проголошення автономії України. 6
3. Радянська Україна в радянські роки. НЕП та українізація. 9
4. Чому у III Універсалі ЦР обстоювалася територіальна автономія і лише у IV Універсалі проголошувалася політична самостійність України. 13
5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови в Україні 17
Перелік літератури.. 20

1. Київська Русь за Ярослава Мудрого та його наступників

Ярослав Мудрий (1034-1054). Смерть Володимира спричинилася до нової братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його "Окаянним") напав на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та повбивав їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі, православна церква приєднала до святих. Наслідуючи батька, інший син Володимира, Ярослав із Новгорода, у 1019 р. за допомогою великого варязького війська розбив Святополка. Проте перемога ця не дала йому повної влади. На Ярослава пішов війною його брат Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава, що перебрався з Тмуторокані до Чернігова. Київ - це надзвичайно важливе для обох князів місто - лишався нічиїм. Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав, що став єдиним правителем Русі.
Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів.
У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був останньою війною русичів проти Візантії. Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.
У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу - візантійський царевич; троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Не дивно, що історики часто називають Ярослава "тестем Європи".
Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, , які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізовуванішим і освіченішим. Особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління "золотоверхий" Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.
Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи законів у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, що її встановлював князь чи його намісники. Ці та інші приклади підтверджують те, що з часу перших контактів східнослов'янських племен з агресивними воїнами-купцями зі Скандінавії суспільство Київської Русі чимраз більше удосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося.
Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини.
За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,- Переяслав; четвертому, Вячеславу, - Смоленськ, а молодшому, Ігорю, - Володимир- Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи у такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.
Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами - Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу - спадкоємства від батька до сина. Сини деяких померлих князів стали домагатися права зайняти місце своїх батьків і не бажали поступатися перед дядьками. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками й дядьками. До того ж із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.
На додаток до зростаючих соціальних суперечок, у 1068 р. кияни, незадоволені правлінням Ізяслава, вигнали його, посадивши натомість його племінника Всеслава. І хоча за допомогою поляків Ізяслав повернувся й приборкав повстанців, події 1068 р. стали віхою в історії, ознаменувавши собою першу документально засвідчену "революцію" на українській землі. До того ж над українськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців (куманів), могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях. Неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади (їх називали ізгоями), в боротьбі з суперниками кликали собі на підмогу половців.
Володимир Мономах (1113-1125). Усе ж, незважаючи ні на що, Русь змогла знайти в собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний діяч - Володимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів київські правителі присвоїли собі у XI ст.). Ще до того як зійти на великокняжий престол, він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом у 1097 р., що шукали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового престолонаслідування.
Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого Києва, котрий так і лишався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Переказують, ніби Мономах 83 рази, об'єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Свідченням популярності Володимира Мономаха було те, що після смерті його батька кияни повстали, вимагаючи, щоб Мономах зайняв великокняжий престол, хоч він і не був безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний Мономах дав згоду стати великим князем, повстання припинилося. Силою свого величезного авторитету новому правителю вдалося об'єднати більшість розпорошених руських земель. З тих пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, як за Мономаха. Його також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у своєму правовому кодексі їхні права та обов'язки, завдяки чому ще більше зросла його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприймав Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів незадовго до смерті: "А над усе не забувайте убогих... і не давайте сильним погубити людину... Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити". Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів. Але він був останнім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть у 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості.

2. Розвиток української революції у квітні – червні 1917 р. Проголошення автономії України

Діяльність Центральної Ради за незалежність і суверенітет України. Основну роль у національній революції в Україні зіграла Центральна Рада, створена 4 березня декількома українськими організаціями. Головою Центральної Ради був обраний вчений і політичний діяч М. Грушевський. На першому етапі керівництво Центральної Ради вирішило, використовуючи пресу, мітинги, маніфестами, познайомити український народ зі своїми цілями і задачами.
9 березня Центральна Рада звернулася з відозвою "До українського народу", у якому призвала зберігати спокій, обирати людей на всі посади, збирати гроші в український національний фонд, творити нове вільне життя.
Стали виникати нові організації - Військова рада, Центральний Український Кооперативний Комітет, "Просвіта", почала виходити газета "Нова Рада", Кульмінаційним моментом у житті України в березні 1917 р. стала перша українська маніфестація в м. Києві, що відбувся 19 березня. У ній взяло участь 100 тис. чоловік. Під національними українськими прапорами йшли солдати, студенти, робітники, учні. На площі біля міської Ради М. Грушевський виголосив промову, у якій призвав домагатися автономії. Маніфестанти, стоячі навколішки, дали клятву.
Ідея національної єдності допомогла Центральній Раді виробити спільну тактику всіх українських політичних партій і направити їхня діяльність у єдине русло - здійснення національних вимог українського народу. На другому етапі національно-визвольного руху Центральна Рада всю організаторську й ідейно-політичну роботу українських політичний партій направила на об'єднання активних сил українців. Важливу роль у цьому зіграв Український національний конгрес, що, незважаючи на опір з боку загальноросійських партій, і насамперед, більшовиків, відбувся 19 квітня в Києві. На ньому були представлені всі українські політичні партії, солдати з усіх фронтів, представники всіх губерній України. Усього на конгресі було близько 1500 чоловік. Почесним головою був обраний М. Грушевський. Конгрес санкціонував Центральну Раду як Крайову Раду. Були проведені перевибори Президії Центральної Ради: переважною більшістю голосів головою Центральної Ради була обрана М. Грушевський, його заступником - С. Єфремов і В. Винниченко. Визначено склад Центральної Ради в 150 чіл., куди ввійшли представники всіх губерній, великих міст, політичних партій, земляцтв Москви і Петрограда, а також був обраний виконавчий комітет (Мала Рада). Конгрес висунув вимогу надання автономії Україні в складі федеративної Російської держави.
З ініціативи Центральної Ради в Києві в 1917 р. були проведені представницькі з'їзди всіх шарів населення України: I і II Українські військові з'їзди (травень-червень); Усеукраїнський селянський з'їзд (травень), Усеукраїнський робочий з'їзд (липень) і т.д.
Особливо велику роль у розгортанні національно-визвольного руху зіграли українські військові З'їзди. Перший з них висловився за українізацію військових частин, а коли Тимчасовий уряд не погодився з цим, 11 військовий з'їзд усупереч забороні його Тимчасовим урядом, проголосував за негайне створення українських військових частин, що стали виникати в червні 1917 року.
На заключному засіданні 11 військового з'їзду В. Винниченко проголосив прийнятий Центральною Радою I її Універсал (10 червня), у якому Рада висловлювалася за федеративний устрій держави й у якому проголошувалася автономія України, що свідчило про крах національної політики Тимчасового уряду. З огляду на, що останнє не бажало йти на поступки і надати деякі права українському народові, Рада заявила: "Відтепер самі будемо творити наше життя".
Таким чином, проголошенням I Універсала Рада взяла на себе державні функції. Для реалізації їх був створений Генеральний Секретаріат - перший уряд України з 9 чоловік на чолі з В. Винниченко.
У зв'язку з цим Тимчасовий уряд змушений був піти на переговори з Центральною Радою і визнати її вищим місцевим органом влади Тимчасового уряду в Україні.
Правда, ця влада поширювалася усього лише на 5 з 9 українських губерній.
Проголошення I Універсала стурбувало Тимчасовий уряд, і 11 липня в Київ на переговори приїхали його міністри Н. Терещенко, И. Церетем і А. Керенський. Делегація Тимчасового уряду змушена була визнати право України на автономію і погодилася, що Центральна Рада виробить пропозиції, що будуть затверджені Всеросійськими Установчими Зборами. Але в Петрограді ці підсумки переговорів викликали несхвалення.
Результати цих переговорів були зафіксовані 16 липня в II Універсалі, що був складений у більш діловому дусі. В Універсалі затверджувалося, що Центральна Рада визнає за Всеросійськими Установчими Зборами право установи автономії України і що Україна не мала наміри відділення від Росії. Універсал оголосив про поповнення складу Ради представниками від усіх народів, що проживають в Україні. У зв'язку з цим склад Центральний Ради виріс до 800 чоловік.

3. Радянська Україна в радянські роки. НЕП та українізація

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.
Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р. спричинила до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті виступи проти радянської політичної системи.
Воєнний комунізм і неп.
Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, біль- шовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму.
Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід - експропріацію зерна у селян ("продрозверстку").
При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10-20% "здобичі".

У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921-1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але - на відміну від своєї майбутньої поведінки - радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.
І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед - знамените ленінське "танго".21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні ро- боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами.
Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими "командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.
Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн. українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10% більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.
Політика українізації.
У 1923 р. на XII з'їзді партії було прийняте рішення про проведення політики коренізації. Вона полягала в залученні до партійного і радянського керівництва місцевих національних кадрів. На Україні політика коренізації проходила під гаслом українізації. З погляду національних інтересів українського народу, українізація була об'єктивно обумовлена, насамперед, попереднім історичним розвитком, коли система національного руху була доведена самодержавством, до крайностей - заборонялося вживання української мови, видання книг, газет і журналів рідною мовою, не було українських шкіл. Українців відносили до "іногородніх", а слова "Україна" і "українці" цензура викреслювала.
Зміни в національно-культурно-освітній діяльності на Україні відбулися в 1917-1920 р., і тому більшовики змушені були миритися з цими факторами. Особливість України складалася ще в тім, що її східні і південні райони в той час заселяло в основному російськомовне населення. Тому більшість робітничих клас, що зосереджувався в цих регіонах, було російськомовним. Українізація повинна, була сприяти зміцненню союзу робітничого клас і селянства, що на 80%. складалося з українців. У цьому випадку українізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як спосіб зміцнення основ "диктатури пролетаріату".
Унаслідок здійснення політики українізації вже в 1924 р. в УРСР 80% шкіл (що відповідало питомій вазі українців серед населення республіки) перейшли на українську мову навчання. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Па українській мові видавалося більш половини книг і журналом, цілком велося радіомовлення, випускалися майже пес кінофільми і т.д.)
Із середини 20-х років політика коренізації створювала необхідні умови для культурного розвитку національних меншостей, що проживали на території УРСР. Наприкінці 20-х рр. у складі УРСР нараховувалося 28 національних районів, понад тисячу сільських і більш сотні селищних Рад. На початку 30-х рр. у республіці було понад 2 тис. шкіл з національною мовою навчання: єврейських - 786, німецьких - 028, польських - 381, болгарських - 73 і ін. Функціонувало 634 бібліотеки з літературою мовою національних меншостей, кілька національних театрів. На середину 30-х рр. мовою національних меншостей на Україні видавалося 70 газет і 55 журналів.
Однак розмах національно-культурного відродження на Україні (і частковості, українізація), що вийшла за рамки, дозволені центром, стурбували Сталіна. Почалося спочатку сховане, а пізніше і відкритий опір українізації з боку сталінського керівництва.
Згортання українізації проходило зовні непомітно: ніяких офіційних рішень щодо її скасування не приймалося. Але вже на початку 30-х рр. національно-культурне відродження України було зведено к. нулеві.
Для здійснення національної політики по-сталінськи в 1925 р. на Україну був спрямований Л. Каганович на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б) У. Він став організатором і натхненником (під видом боротьби з націоналізмом), шельмування і переслідування національних кадрів, і насамперед тих хто уособлював українізацію, - М. Грушевського, А. Шумського, Н. Хвилевого й ін.
З погляду І. Сталіна і його соратників, українізація стимулювала сепаратистські тенденції. Їх не задовольняло те, що українізація не обмежувалася вивченням поширенням мови, що на її основі швидко росте незначний шар національної інтелігенції.
У середині 30-х рр. термін "українізація" остаточно зникає зі сторінок офіційних документів.

4. Чому у III Універсалі ЦР обстоювалася територіальна автономія і лише у IV Універсалі проголошувалася політична самостійність України

На звістку про більшовицький переворот у Петрограді Центральна Рада прийняла таку резолюцію: "Визнаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краї повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які є лише частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді".
На засіданні Малої Ради 20 листопада проф. Грушевський по довшій розмові про необхідність рятувати край перед анархією, посилаючись на резолюцію 3-го Всеукраїнського Військового Конгресу, прочитав Третій Універсал. В ньому, між іншим, говорилося: однині Україна стає Народною Республікою. Не відділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.
Згідно з цим Універсалом, до Української Республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення.
Третій Універсал скасував приватну власність, націоналізував поміщицьке, монастирське, казенне та церковне майно; встановив 8-годинний робочий день, скасував смертну кару за злочини і проголосив загальну амністію всім політичним і кримінальним злочинцям; дав всім національним меншинам в Україні повні права й свободу.
Щонайважніше, він призначив всенародні вибори до Українських Установчих Зборів на 27 грудня 1917 року, а їх перше загальне зібрання мало бути скликане 9 січня (старого стилю) 1918 року.
Щоправда, Третій Універсал проголосив Українську Народну Республіку, але ще в федерації з Росією, де вже всерйоз засіли більшовики, від яких Центральна Рада не мала жодного запевнення, що вони шануватимуть угоду з Тимчасовим правлінням Керенського. Із заяв більшовицьких делегатів у Центральній Раді було відоме їх негативне ставлення до автономії України, і вже з тієї причини обстоювати далі федерацію з Москвою було великою помилкою українських соціалістів. І ця помилка мала вагомі й трагічні наслідки на розвій дальших подій в Україні.
Крім того, проголошення автономної України, хоч і в федерації з Росією, поставило проти нової республіки всіх московських кадетів, які зараз же виявили їй непослух, дарма що вона прийняла їх, оборонила від смерті і дала повні громадянські права.
Нарешті, Третій Універсал, що проголошував націоналізацію землі, не викликав ентузіазму землевласників, а між ними селян, а також поставив в опозицію до Центральної Ради кола вищого й нижчого духовенства, від якого відбирав споконвічне церковну землю, що була основою його прожитку та тримання церковних інституцій. Універсал не згадував, яку держава думає дати компенсацію за ці землі, ані які будуть спроможності утримати ці інституції.
Центральна Рада не мала регулярного війська, бо всяке військо вважала "знаряддям поневолення пануючого класу над працюючим народом", тому її нечисленні сили уступали новій червоній гвардії, яка була створена з москалів, латишів, китайців і мадярів.
Українські селянські маси не були виховані в національному дусі, а до того настроєні на "поділ десятин", тепер слухали більшовицьких, приємних вухам лозунгів "про рай на землі", заховували нейтралітет або навіть помагали їм, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю.
В хвилині найвищої загрози для держави Рада Міністрів на скору руку організувала добровольців. На додаток між правими і лівими партіями Центральної Ради виникла незгода. Щоправда, більшість соціалістів була проти більшовицької агресії, але ліві угрупування готувались навіть завести у себе радянський режим у надії, що він паралізує більшовицьку пропаганду між селянами. Навіть сам Винниченко прихилявся до них і радив усунути або навіть ув'язнити членів Ради Міністрів і заступити їх іншими. Сам Винниченко відмовився від прем'єрства, а Симон Петлюра пішов з військами на фронт.
До цього часу в Бресті більшовицькі делегати визнавали українських учасників переговорів, але, коли більшовицька навала докочувалась до Києва, Лев Троцький привіз із собою до Бреста українську делегацію від "Харківської Республіки", переконуючи Центральні держави, що саме вона представляє тепер більшість українського населення. Становище українських делегатів ускладнювалось ще й тим, що Третій Універсал, щоправда, проголосив Українську Республіку, але ще в федерації з Росією, і тепер Лев Бронштейн-Троцький посилався на те, бо підписувати мир могла лише суверенна держава. Тоді Центральна Рада вирішила прискорити проголошення самостійності України.
На засіданні Малої Ради 22-24 січня 1918 року схвалено остаточний текст Четвертого Універсалу про повну суверенність України. Він був прийнятий на пленарному засіданні в ніч під 25 січня, але має дату 22 січня 1918 року. Таким чином, під впливом делегацій Центральних держав і під напором більшовицьких частин сталося те, що могло і повинно було статися навесні 1917 року, коли уся Московщина звивалася в судомах анархії.
У Четвертому Універсалі говорилось: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського народу... " Універсал стверджував, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не сміє втручатися в її внутрішні справи. Універсал доручав урядові довести до кінця переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенні миру буде заступлена міліцією; роздати всю землю селянам без викупу на початку весняних робіт; ліси, води і підземні багатства краю можуть бути націоналізовані; всі фабрики і заводи негайно мають перейти на мирну продукцію, бо цивільне населення терпить великі недостачі. Уряд має подбати, щоб ніхто не використовував громадян при ввозі чи вивозі товарів за кордон, тому держава бере під свій контроль всі банки. Скоро мають бути скликані Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію Української Народної Республіки.
Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якого обрано Винниченка.

5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови в Україні

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал "Огонек" на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація "Пам'ять", що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.
У порівнянні з цим прояви "нового духу" на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Щербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитку застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона "опеклася", з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років.
Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932-1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917-1920 рр.
Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові - цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в "антирадянській діяльності" й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.
Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р.
проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти.
За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75% усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22% загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис.
Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний "істеблішмент" на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови...

Перелік літератури

1.     Кульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины. К. Освита, 1995 г
2.     Орест Субтельний. Украина История. К. Лебедь 1994.
3.     Акопян А.Г., Акопян Т.Г. История Украины: с 1917 г. Всемирная история: с начала ХХ века. – Донецк: РИП "Лебедь". 1994 – 240 с.
4.     Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К. Укр. Письменник, 1993. – 413 с.