Контрольная работа на тему Державна політика в Україні
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-11-10Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Контрольна робота з політології
Зміст
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві 2
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність. 7
3. Політична система суспільства та політичний режим. 14
4. Етнонаціональна політика. 19
5. Політична свідомість: зміст, структура, типологія. 24
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.. 29
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві
Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства. Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
- виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;
- є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
- зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
- бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
- встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;
- володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.
До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.
Держава — це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами. Держава існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціально однорідного суспільства. Утворення перших в історії людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами. Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої — бездержавної — організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.
Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Національній державі притаманні такі особливості:
1) утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;
2) є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
3) створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;
4) поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).
Органи державної влади – складова частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцією України та законами. Діяльність органів державної влади забезпечують посадові та службові особи, які працюють на професійних засадах, можуть здійснювати юридично чинні дії та мають спеціальний статус державного службовця. Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на:
- законодавчу (здійснює Верховна Рада України);
- виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації);
- судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, місцеві суди).
Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.
Державотворення - комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та інші чинники. Державотворення в Україні починається від Антського союзу племен, потім - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, продовжується за часів Козацької України, а в ХХ ст. - УНР та сучасної України. Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влада.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.
Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств.
З прийняттям нової Конституції України у 1996 році було закладено міцний правовий фундамент для розвитку суспільства і державності України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є продовженням процесу докорінного реформування державної влади, який розпочався після проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Конституція визначила низку принципово нових положень щодо організації і функціонування демократичної, соціальної, правової держави.
Конституція України складається з преамбули та 15 розділів (161 статті). У преамбулі проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою „від імені Українського народу”, що його складають „громадяни України всіх національностей”, а її основою є реалізація „українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Розділ І Конституції України має назву „Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплені основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин. Зокрема, у статтях 8, 9 і 19 закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
· верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;
· найвища юридична сила Конституції. Конституція України є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції та у повній відповідності з нею;
· норми Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.
Визначена у Конституції ідея верховенства права стала головним орієнтиром конституційних положень визнання людини вищою соціальною цінністю, тобто відведення пріоритетного місця людині, громадянину, громадянському суспільству перед державою. З цього положення Конституції виникли її принципово нові визначення прав, свобод і обов‘язків людини і громадянина та визнання захисту цих прав і свобод від будь-яких посягань головним обов‘язком держави.
Ідеї громадянського суспільства, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави стали основою визначення в Конституції нового правового статусу органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, розподілу влади між ними, визначення форм стримування та противаг, які мають забезпечити неможливість узурпації влади однією особою, однією партією, одним органом державної влади. У Конституції передбачено необхідність подальшої правової реформи державної влади у заданому нею напрямку, чому було присвячено спеціальний розділ – „Перехідні положення”. Він визначив строки і послідовність здійснення такої реформи.
Тривалість реформи державної влади, її продовження після прийняття Конституції, яка змінила організацію і функціонування державної влади на принципово нових засадах, є закономірним явищем в умовах переходу до демократичної, правової держави країн з формально демократичними або тоталітарними режимами. Не випадково подібними чином відбувалися демократичні реформи державної влади свого часу і Італії, Іспанії, Німеччині після відмови цих країн від фашистських, тоталітарних режимів.
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність
В Україні перші паростки політичної думки сягають в сиву давнину, в часи первісно родового ладу. За доби пізнього палеоліту (близько 40-15 тис. років тому) на зміну первісному стаду прийшов родовий лад. Члени роду були зв'язані між собою кровною спорідненістю по материнській лінії. Така форма суспільної організації називається материнським родом, або матріархальною родовою общиною, і виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жінки-матері у господарському та суспільному житті родових колективів. Історично першою відомою формою політичної свідомості, а, відповідно, і політичних відносин, була родова свідомість. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. На жаль, історія не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.
Відомий політолог Б.Л. Кухта виділяє два фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший - становлення державних структур. Державність будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави: "Повість временних літ" (кінець XII ст.), "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненависті до чужоземних загарбників і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами культури Київської Русі були Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін. Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200-1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицько-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.
Серед основних ідей мислителів Київської Русі слід назвати, насамперед, універсалізм в погляді на історію людського суспільства Це знайшло свій вияв, по-перше, - в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; по-друге, - в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не одно державності, а братерству, співпраці між князями; по-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; по-четверте, - включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства. Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописців про рівність народів, спільність їх долі. Громадська думка (К.Р. Мислинов) стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархії з підпорядкуванням "молодих" князів "старішим", виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.
У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від яких залежить все буття. Але були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Було введено поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини. Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.
Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки, формування політичної думки в Україні. Зміст
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві 2
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність. 7
3. Політична система суспільства та політичний режим. 14
4. Етнонаціональна політика. 19
5. Політична свідомість: зміст, структура, типологія. 24
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.. 29
1. Державна політика як особливий вид діяльності в суспільстві
Держава — основний і найважливіший інститут політичної системи суспільства. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціальне неоднорідного (зокрема, класового) суспільства. Держава — це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра політичної системи – суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:
- виступає офіційним представником усього (або більшості) населення суспільства;
- є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;
- зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;
- бере на себе обов'язок задовольнити загальносоціальні потреби;
- встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки юридичні норми;
- володіє владою суверенною, тобто верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.
До основних ознак держави належать: наявність особливої системи органів та установ, "що здійснюють функції державної влади; наявність права, яке закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; наявність певної території, на яку поширюється юрисдикція даної держави.
Держава — це організація політичної влади панівної частини населення у соціальне неоднорідному, організація політичної влади панівної частини у соціально неоднорідному, зокрема класовому, суспільстві, за допомогою якої здійснюється керівництво суспільством в інтересах цієї його частини, а також управління загальносуспільними справами. Держава існувала на всіх етапах розвитку; суспільства, виключаючи період первісного, соціально однорідного суспільства. Утворення перших в історії людства держав було викликано у кінцевому підсумку поділом суспільства як етнічного утворення на соціально-економічні класи та інші соціальні групи з різноманітними, нерідко протилежними інтересами. Своїми передумовами державна організація суспільства має: розподіл населення по адміністративно-територіальних одиницях і здійснення публічної влади за територіальними ознаками. Саме розподіл підданих за територіальними ознаками, тобто розрив старих родових і племінних зв'язків, відрізняє державу від попередньої — бездержавної — організації суспільства. Розподіл державою населення за територіальною ознакою сприяв формуванню націй. Територіальний поділ населення відбиває специфічні особливості державної влади як публічної влади, що не співпадає безпосередньо з населенням. Територіальна структура держави забезпечує зв'язок органів влади з населенням у центрі та на місцях, керівництво і контроль над громадською життєдіяльністю.
Перші в історії держави згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність в результаті воєн чи інших подій. Згодом набирають сили нації, які, проживаючи компактно на своїй історичній території, внаслідок конкретних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав. Відносно самостійним чинником утворення нових держав стало здійснення цими націями права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирішального значення і приводить до формування національних держав. Нові держави утворюються в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань. Саме за останнім варіантом відбувається утвердження незалежності держави Україна.
Національній державі притаманні такі особливості:
1) утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території і, як правило, становить більшість серед населення даної країни;
2) є результатом здійснення відповідною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;
3) створює, забезпечує всі необхідні умови для збереження і розвитку надбань даної нації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах життя, збагачення її. духовності, культури, мови, традицій тощо;
4) поєднує піклування про «свою» націю із створенням належних умов для розвитку всіх інших націй, етнічних груп, які проживають на території держави і входять до складу її народу (без додержання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).
Органи державної влади – складова частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцією України та законами. Діяльність органів державної влади забезпечують посадові та службові особи, які працюють на професійних засадах, можуть здійснювати юридично чинні дії та мають спеціальний статус державного службовця. Організація та діяльність органів державної влади здійснюється за принципом народного суверенітету, одним з елементів якого є поділ державної влади на:
- законодавчу (здійснює Верховна Рада України);
- виконавчу (Кабінет Міністрів України, міністерства та ін. центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації);
- судову (Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції - Верховний Суд України, місцеві суди).
Окреме місце в системі органів державної влади займає Президент України та органи прокуратури.
Державотворення - комплексний довготривалий процес, спрямований на утворення держави, який включає культурні, політичні, міфологічні, релігійні та інші чинники. Державотворення в Україні починається від Антського союзу племен, потім - Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, продовжується за часів Козацької України, а в ХХ ст. - УНР та сучасної України. Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою. В Україні діють такі основні інститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча і Судова влада.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. На основі та на виконання Конституції України і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.
Парламент — Верховна Рада України — згідно зі статтею 75 Конституції України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на 5 років на основі загального, рівного і прямого виборчого права.
Уряд України — Кабінет Міністрів України — згідно зі статтею 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, і, на даний час, дев'ятнадцять міністерств.
З прийняттям нової Конституції України у 1996 році було закладено міцний правовий фундамент для розвитку суспільства і державності України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є продовженням процесу докорінного реформування державної влади, який розпочався після проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Конституція визначила низку принципово нових положень щодо організації і функціонування демократичної, соціальної, правової держави.
Конституція України складається з преамбули та 15 розділів (161 статті). У преамбулі проголошено, що Конституція приймається Верховною Радою „від імені Українського народу”, що його складають „громадяни України всіх національностей”, а її основою є реалізація „українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення”. У преамбулі зафіксовано завдання забезпечення в Україні прав і свобод, гідних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.
Розділ І Конституції України має назву „Загальні засади” і складається з 20 статей. У ньому закріплені основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин. Зокрема, у статтях 8, 9 і 19 закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
· верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань стосовно їхньої політичної доцільності;
· найвища юридична сила Конституції. Конституція України є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції та у повній відповідності з нею;
· норми Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.
Визначена у Конституції ідея верховенства права стала головним орієнтиром конституційних положень визнання людини вищою соціальною цінністю, тобто відведення пріоритетного місця людині, громадянину, громадянському суспільству перед державою. З цього положення Конституції виникли її принципово нові визначення прав, свобод і обов‘язків людини і громадянина та визнання захисту цих прав і свобод від будь-яких посягань головним обов‘язком держави.
Ідеї громадянського суспільства, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави стали основою визначення в Конституції нового правового статусу органів і посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, розподілу влади між ними, визначення форм стримування та противаг, які мають забезпечити неможливість узурпації влади однією особою, однією партією, одним органом державної влади. У Конституції передбачено необхідність подальшої правової реформи державної влади у заданому нею напрямку, чому було присвячено спеціальний розділ – „Перехідні положення”. Він визначив строки і послідовність здійснення такої реформи.
Тривалість реформи державної влади, її продовження після прийняття Конституції, яка змінила організацію і функціонування державної влади на принципово нових засадах, є закономірним явищем в умовах переходу до демократичної, правової держави країн з формально демократичними або тоталітарними режимами. Не випадково подібними чином відбувалися демократичні реформи державної влади свого часу і Італії, Іспанії, Німеччині після відмови цих країн від фашистських, тоталітарних режимів.
2. Формування політичної науки в Україні: історія та сучасність
В Україні перші паростки політичної думки сягають в сиву давнину, в часи первісно родового ладу. За доби пізнього палеоліту (близько 40-15 тис. років тому) на зміну первісному стаду прийшов родовий лад. Члени роду були зв'язані між собою кровною спорідненістю по материнській лінії. Така форма суспільної організації називається материнським родом, або матріархальною родовою общиною, і виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жінки-матері у господарському та суспільному житті родових колективів. Історично першою відомою формою політичної свідомості, а, відповідно, і політичних відносин, була родова свідомість. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить міцні спільності, встановлені відповідні відносини між членами цих спільностей: підлеглість, залежність, форми спілкування, право, обов'язок і т. д., а відповідно і первісні паростки політичних структур. На жаль, історія не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.
Відомий політолог Б.Л. Кухта виділяє два фактори, що сприяли формуванню української державності. Перший - становлення державних структур. Державність будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і посиленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави: "Повість временних літ" (кінець XII ст.), "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненависті до чужоземних загарбників і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, політичними діячами і діячами культури Київської Русі були Феодосій Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін. Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200-1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицько-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.
Серед основних ідей мислителів Київської Русі слід назвати, насамперед, універсалізм в погляді на історію людського суспільства Це знайшло свій вияв, по-перше, - в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; по-друге, - в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі руської, віддається пріоритет не одно державності, а братерству, співпраці між князями; по-третє, в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян; по-четверте, - включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з історією людства. Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописців про рівність народів, спільність їх долі. Громадська думка (К.Р. Мислинов) стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархії з підпорядкуванням "молодих" князів "старішим", виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.
У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею). У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є те, що розвиток іде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами - провидінням (божественним), Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від яких залежить все буття. Але були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Було введено поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели - від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини. Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самовладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати.
У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.
Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця. Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні. Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності. У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно. Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.
Полемічна література дала поштовх розвитку української державності і культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.
Київська Русь - своєрідний міст між Заходом і Сходом. Вона стала природним бар'єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Київська Русь, козацька держава - Запорізька Січ стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати власні філософські та соціально-політичні школи. Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості, зв'язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва і їх державності триває в XV- першій половині XVII ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності - Запорізької Січі. «Пакти й Конституції», написані гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом та його співробітниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською;конституцією в сучасному її розумінні. «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, закладали головні принципи республіканської форм правління. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст. тривав і сприяв культурному і духовному розвитку українського народу.
Забезпечити втілення цієї підвалини національного розвитку була покликана Центральна Рада, утворена українською національною демократією 4 березня 1917 р. В її створені брали участь майже всі демократично налаштовані сили України: інженери, вчителі, кооператори, науковці, студенти, робітники, православне духовенство. Саме на основі програмних документів цих партій були визначені головні напрямки діяльності Центральної Ради в галузі економіки, політики, культури, національних відносин. Обраний головою Центральної Ради історик М.С. Грушевський цілеспрямовано відстоював національно-територіальну автономію, як базовий принцип державотворення. Його позицію підтримали 1500 делегатів Всеукраїнського національного Конгресу, в рішеннях якого наголошувалось: “…тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Враховуючи такі думки українського населення Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення автономістського курсу.
29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот. Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження П. Скоропадський. На політичній карті появилося нове утворення – Гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в заміні безмежної демократичної форми державного управління більш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганізацію суспільства, стабілізувати його на основі приватної власності та права.
Пізніше Україною прокотились кілька хвиль масових репресій: (1929-1931 рр.) пов’язана з колективізацією; (1932-1934 рр.) викликана голодом, правлінням Постишева, вбивством Кірова; (1936-1938 рр.) породжена політичним недовір’ям; (1939-1940 рр.) обвинуваченням західноукраїнського населення в націоналізмі.
Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру. 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України. Незалежна Україна відбулася остаточно і безповоротно. Вона живе повноцінно і повнокровно, в усіх властивих суверенним державам вимірах і параметрах.
3. Політична система суспільства та політичний режим
Політична система — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичною та національною традиціями політичного устрою. Елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».
У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів:
1) політичні інститути;
2) політичні відносини;
3) політичні норми;
4) політичну свідомість і політичну культуру.
Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.
Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд, тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять лише ті громадські організації, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невласне політичні і неполітичні.
Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягуються до кримінальної або адміністративної відповідальності. За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конституційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.
Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі. У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі». Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політичного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи.
Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи. Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.
У науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм. Та хоч би яким широким не був перелік функцій політичної системи, але головними серед них є політичне керівництво суспільством, інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них.
Політичний режим — сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими. В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.
Тоталітаризм - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму.
Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство. В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей: теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах існування масових політичних партій (Мексика); військове правління, за якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена; персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку); монархії, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданія, Саудівська Аравія та ін.). Авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію, але й на тоталітаризм. Авторитарний політичний режим, допускає і культивує окремі демократичні інститути - необхідний етап суспільної еволюції від тоталітаризму до демократії.
У тих же випадках, коли суспільство охоплюють політичні пристрасті, що не дозволяють утвердитися режиму авторитаризму, коли еволюційні процеси порушують лише верховні політичні аспекти суспільного ладу, тоді формується політичний режим - ліберальний. В умовах ліберального політичного режиму при різноманітності форм власності зберігається пріоритет за суспільною власністю на засоби виробництва. Але на відміну від тоталітарного суспільства, допускається діяльність політичних партій, що становлять весь спектр групових інтересів. Влада постійно веде діалог з представниками політичних партій у владних структурах. Ліберальний режим мав місце в країнах Західної Європи, де до влади приходили соціалісти (Швеція, Фінляндія, Франція). Але виникав ліберальний режим в умовах економіки, яка ефективно розвивається, і суспільства, що вже йде по демократичному шляху.
Демократія - одна з основних форм правління, політичної організації суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в історії, зв’язаний з республіканською формою держави. Демократичним може бути республіканська, і, навіть, монархічна держава, якщо монархія відіграє номінальну роль. Демократія - форма, різновидність держави, що характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави, рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їхніх виборчих прав, підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. З 226 країн світу в 79 країнах уже встановився демократичний політичний режим. Основу демократичного режиму складає економічно незалежна особистість, яка володіє вільним вибором сфер діяльності і зв'язує своє буття з результатами власної діяльності.
4. Етнонаціональна політика
Нація (лат. Natіo — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:
· Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
· Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.
Поняття «держава» можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством. За іншими тлумаченнями,
1) держава - це здійснюваний за допомогою офіційних органів, політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов'язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус;
2) держава - це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян.
Державний суверенітет - «незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи». Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.
Національний суверенітет означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.
Основні права нації:
— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);
— право на вільний розвиток національних потреб — економічних і соціальних;
— право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;
— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
— право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних меншин.
Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики). Федерація — форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів. Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцією, органами влади та законодавством свої конституції, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів мають суб'єкти федерації. До відання федерації, як правило, належать найважливіші питання державного життя: зовнішня політика, оборона країни, фінанси, оподаткування, організація федеральних органів, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, організація органів місцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкілля, встановлення місцевих податків та ін. Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найбільш стійкими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистськими проявами, які загрожують цілісності держави. Суб'єкти федерації можуть мати різні назви, які визначаються певними історичними або правовими чинниками: штати, провінції, республіки, федеральні землі та ін. Федерацію слід відрізняти від конфедерації, яка являє собою міжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенції якого передаються важливі питання. Близькими до суб'єктів федерації можуть бути також автономні утворення деяких унітарних держав. В цілому в практиці однозначно окреслити правовий характер таких утворень часто доволі важко.
Автономія (грец. αυτος — сам і νομος — закон) - право самостійного здійснення державної влади чи управління, надане якійсь частині держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом або конституцією. Автономія може базуватися на культурній чи етнічній відмінності і часто веде до наступної незалежності. Наприклад, Згідно з чинним законодавством, Україна є унітарною парламентсько-президентською республікою, Крим є автономною республікою в її складі.
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Громадянство — формально зафіксований правовий статус людини, зв'язок особи з певною державою, належність до цією держави. Громадянство передбачає певну сукупність взаємних політичних, соціальних та ін. прав та обов'язків. Українське законодавство передбачає можливість набуття громадянства України різними шляхами (філіація, натуралізація, репатріація, реінтеграція та ін.). Закріплені норми, що регулюються питання набуття громадянства України відповідають міжнародним стандартам. Стаття 2 Закону України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. перераховує принципи законодавства України про громадянство, але слід зазначити, що цей перелік не є вичерпним. Принципи такого правового інституту, як громадянство, в Україні закріплені й іншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцією України – основним законом держави, Декларацією про державний суверенітет України, Декларацією прав національностей України, Законом України “Про національні меншини”.
Першим слід розглянути принцип єдиного громадянства, який закріплено і в Законі (пункт 1 статті 2), і в Конституції (стаття 4). По-перше, “внутрішнє” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України. Не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, чи міста Києва. Це спрямовано на забезпечення унітарності держави.
По-друге, “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”. Те ж саме правило застосовується і до іноземців, які набули громадянства України, тобто вони в правовідносинах з Україною вважаються тільки громадянами України, не приймаючи до уваги належність їх і до іншого громадянства. У даному аспекті відображається негативне ставлення держави до множинного громадянства.
Наступний – принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Це один з найважливіших міжнародних принципів у сфері громадянства
Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Цей принцип знайшов своє закріплення в пункті 3 статті 2 Закону, в частині 1 статті 25 Конституції і в статті 15 Загальної декларації прав людини. Визнання і закріплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової держави.
5. Політична свідомість: зміст, структура, типологія
Політична свідомість – одна з основних форм суспільної свідомості, вона виникає разом з появою державності, політичної влади. Це найбільш загальна категорія, що характеризує суб'єктивну сторону політики. По своєму змісті вона охоплює почуттєві і теоретичні, ціннісні і нормативні уявлення громадян, що опосередковують їхні зв'язки з інститутами влади.
У політології політична свідомість виступає багатогранним, систематичним і складно структурованим поняттям. Політико-соціологічний аналіз, насамперед, передбачає диференціацію свідомості щодо його суб'єктів, у самому загально-конкретному значенні:
ü політична свідомість усього суспільства,
ü нації,
ü соціальної групи,
ü окремо узятої особистості.
Функції політичної свідомості:
· регулятивна (дає орієнтири за допомогою ідей, уявлень, переконань і т.п. щодо політичної участі);
· оцінююча (сприяє виробленню відношення до політичного життя, до конкретних політичних подій);
· інтегруюча (сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі загальних цінностей, ідей, установок);
· гносеологічна (допомагає людям засвоїти політичну інформацію, аналізувати навколишню політичну дійсність);
· прогностична (створює основу для передбачення змісту і характеру розвитку політичного процесу, дозволяє одержати інформацію про майбутні політичні відносини);
· мобілізуюча (спонукує людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільно-політичному житті заради відстоювання своїх інтересів, до об'єднання зі своїми однодумцями в партії, рухи та інші об'єднання).
Виходячи з гносеологічної функції, у політичній свідомості можна виділити чотири різних рівні: 1) емпіричний; 2) повсякденний; 3) теоретичний; 4)ідеологічний.
Первинною, самою нижньою ланкою відображення політичної дійсності є емпірична політична свідомість, на якій безпосередньо фіксується весь попередній практичний досвід політичного суб'єкта. Найчастіше емпіричний рівень синтезують, змішують, плутають з рівнем повсякденним, однак, вони далеко не тотожні, тому що повсякденна свідомість містить в собі ще й елементи ідеологічного і теоретичного рівнів. Повсякденна політична свідомість являє собою систему ідей, поглядів, представлень, що випливають безпосередньо з повсякденного життя того чи іншого суб'єкта суспільно-політичних відносин. Тут слід певним чином відокремити перші два рівні від ідеологічного і теоретичного, тому що, на думку більшості дослідників, емпірична і повсякденна свідомість відображають тільки поверхневі процеси політичного життя, особливо не аналізуючи всіх її проявів, і характеризуються такі рівні політичної свідомості, в основному, соціально-психологічними факторами, такими як: впливом емоцій, почуттів, настроїв і ін. Сучасний арсенал способів впливу на повсякденну політичну свідомість дуже різноманітний і включає цілу гаму спеціальних методів і технологій. До них відносяться: систематичне розповсюдження соціальних міфів, підтасування фактів, фрагментація інформації і її упереджене коментування, а також використання спеціальних методів формування ілюзорної свідомості, таких, як “напівправда”, “наклеювання ярликів”, “перенесення чужого авторитету”, “спіраль умовчання”, показ на телебаченні небажаних політиків у непривабливих ракурсах, використання для компрометації супротивників монтажу кадрів, які спотворюють реальність, застосування витончених маніпулятивних електоральних технологій тощо. Для кожного інформаційного жанру поряд із загальними засобами маніпулювання існують і спеціальні методи формування ілюзорної свідомості та управління політичною поведінкою людей У перший період життя людей повсякденна свідомість була єдиною і головною. По мірі розвитку суспільства виникає необхідність у більш глибоких узагальненнях, а повсякденна свідомість стає недостатнім для задоволення зрослих потреб. Тоді виникає теоретична свідомість. Виникаючи на основі повсякденної свідомості, воно націлює увагу людей на відображення сутності явищ природи і суспільства, спонукаючи до більш глибокого їхнього аналізу. Через повсякденну свідомість теоретична свідомість зв'язана із суспільним буттям. Теоретична свідомість робить життя людей більш усвідомленим, сприяє більш глибокому розвитку суспільної свідомості, оскільки розкриває закономірний зв'язок і сутність матеріальних і духовних процесів. Над суспільною психологією піднімається ідеологія. Ідеологія - це сукупність ідей, поглядів, теорій, що відбивають суспільні відносини в більш-менш стрункій системі. Ідеологія містить у собі політичні і правові погляди, теорії, філософію, мораль, мистецтво, релігію.
Способом вираження повсякденної свідомості є суспільна психологія, у структуру якої включаються такі елементи, як потреби, інтереси, цінності, традиції, звичаї, емоції, почуття, настрій, наслідування, сугестивність. Повсякденна свідомість коректується, шліфується і перевіряється практичним життям. В ній відбивається відношення суб'єктів до державної влади, і вона визначається рівнем економічного і соціального життя. Повсякденна політична свідомість цінна тим, що вона характеризується цілісністю життєрозуміння і, піддаючись творчій обробці, є основою для теоретичної політичної свідомості.
У залежності від суб'єктів в загальноабстрактному розумінні політична свідомість може бути:
масовою (виражає суспільну думку, настрій і дію мас);
груповою (узагальнює установки і мотиви політичного поводження конкретних класів, шарів, еліт);
індивідуальною (містить систему інформаційних, мотиваційних і ціннісних компонентів, що забезпечують пізнання особою політики й участь у ній).
Говорячи про процес формування політичної свідомості окремого індивіда, звичайно відзначають чотири фактори, що впливають на цей процес:
1) власний життєвий досвід людини (включаючи соціально-економічні умови її існування);
2) міжособистісні комунікації, що розширюють індивідуальний досвід людини до сукупного досвіду його референтної групи;
3) суспільні інститути (церква, школа, партії й об'єднання і т.п.), що тиражують очищений до ідеології досвід різних соціальних груп;
4) засоби масової комунікації (ЗМІ), які надають можливість кожному скористатися досвідом усіх у всім різноманітті форм і змісту (головним чином, ставка робиться на InterNet).
Імовірно, що тільки ЗМК, включаючи (крім газет, журналів, радіо, кіно, телебачення і InterNet) і найперший «засіб» масової комунікації – книги – дозволяють сучасній людині по-справжньому повно усвідомити своє місце в політичному просторі. Однак така «завершальна» у процесі політичної самоідентифікації індивіда роль ЗМІ зовсім не обов'язково є вирішальної і визначальної. Внесок кожного фактора в цей процес, мабуть, сильно розрізняється для різних людей. Переходячи від категорії індивідуального до категорії масового, можна сказати, що значення і роль кожного з перерахованих факторів у формуванні масової політичної свідомості в різних суспільствах різна. Це обумовлено не тільки національно-культурними особливостями й історією того чи іншого суспільства чи держави, рівнем його економічного, соціального і технологічного розвитку, але і пережитої їм у даний період конкретною соціально-політичною ситуацією. Ясно, що характер відносин суспільства й інституту ЗМК у країнах постсоціалістичного простору (зокрема, в Україні) не тільки істотно відрізняється від характеру аналогічних відносин в інших країнах, але він також помітно видозмінився з часів кінця 80-х і тим більше 70-х років.
Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток політичних процесів, визначати природу діяльності в сфері влади як окремих людей, так і їхніх суспільних об'єднань. Тому від політичної свідомості прямо залежить зміст і характер політичного процесу, мети і засоби режиму правління.
Використана література
1. Алексеев С.С. Государство и право. М., 1994.
2. Горань О.В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). Київ. Либідь. 1993.
3. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. Видавництво: Генеза (Київ) 1995.
4. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. Відп.pед. Боpис І. Д..- К.:ВEHТУРІ, 2005.
5. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. -К., 1994.
6. Пасько І.Т., Пасько Я.І. Донецьк. Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси. 1999.
7. Політологія / За ред. О. І. Семківа. - 2-ге вид. -С., 2001.
