Контрольная работа Американські вчені ХХ століття в галузі трудових відносин і управління персоналом
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Акофф Расел
Расел Акофф (нар. 1919) – американський вчений, який зробив значний внесок у розвиток теорії та наукових методів управління.
Народився у 1919 р. у м. Філадельфія, США; в 1941–1942 і 1946–1947 рр. – асистент викладача (філософія) у Пенсільванському університеті; 1942–1946 рр. – служба в армії США; 1947–1952 рр. – асистент професора в Уейновському університеті м. Детройта; 1951–1964 рр. – ад’юнкт – професор і професор у Технологічному університеті Кейса; 1964–1986 рр. – Пенсільванський університет: професор кафедри системотехніки й кафедри наукових методів керування; голова рад факультетів статистики, дослідження операцій і вивчення соціальних систем; директор Центру наукових методів управління і Центру Буша; 1986 р. – почесний професор кафедри наукових методів керування Пенсільванського університету; голова правління Інституту інтерактивного менеджменту (INTERACT), Філадельфія.
Основні праці: «Методи дослідження» (разом з У. Черчменом), 1950; «Введення в дослідження операцій» (разом з У. Черчменом і Е.Л. Арноффом), 1957; «Гід Менеджера з операцій дослідження» (разом з П.Рівет), 1963; «Основні принципи дослідження операцій» (разом з М. Сасієні), 1968; «На цілеспрямованих системах» (разом з Ф.Е. Емері), 1972; «Мистецтво вирішення проблеми», 1978; «Створення корпорації майбутнього», 1981; «Гід для керування майбутнім вашої корпорації» (разом з Е. Вергара, Д. Череджадаї), 1984; «Пожвавлення західних економік» (разом з П. Брохоломом, Р. Сноу), 1984; «Керування в малому», 1986; «Міфи Акоффа», 1991; «Демократична корпорація», 1994.
Роботи Р. Акоффа відіграли велику роль у розвитку теорії та наукових методів управління. Де б він не висловлював свою думку, учений безкомпромісно відстоював необхідність активної участі, креативного підходу до вирішення проблем, поліпшення майбутнього й вимоги «планувати або бути планованим». Найпомітнішим є його внесок у теорії дослідження операцій, інтерактивного планування, циркулярних організацій. На початку 50-х років він разом з У. Черчменом активно працював у сфері дослідження операцій, але в 70-х роках дійшов висновку, що представники цієї наукової сфери не змогли адекватно відреагувати на вимоги, що змінилися. Вони, як і раніше, приділяли основну увагу операційним і тактичним методам, тоді як корпоративні менеджери вже перейшли до методів стратегічного планування. Крім того, у 80-х роках викладачі, які читали лекції з дослідження операцій, не маючи достатнього досвіду практичної роботи, черпали основні знання з під – ручників. Тому Р. Акофф, який за його словами завжди орієнтувався на потреби ринку, залишив сферу дослідження операцій. Почався новий етап його наукової діяльності, який був присвячений цілеспрямованим корпоративним системам, що характеризують взаємозалежність проблем (так званій «мішанині»). Розробки вченого на початку 80-х сформувалися в новому підході, що одержав назву інтерактивного планування і мав заохочувати прагнення людей до вироблення ідеальних проектів, пошуку способів їхньої реалізації. У 80-х роках і особливо у 90-х він виявляв інтерес і до іншої проблеми – дослідження циркулярних організацій, які за своєю структурою є демократичними ієрархіями. Думки вченого щодо власного майбутнього з гумором викладено в його спеціальних публікаціях.
Кар’єра Р. Акоффа успішно тривала протягом шести десятиліть. Його науковий внесок завжди мав яскраво виражену практичну спрямованість. Він не претендував на роль всезнаючого вчителя й волів займатися власними думками, а не думками інших людей. Керувався потребами ринку, і тому його роботи завжди відповідали поточним запитам аудиторії. Ці рушійні сили виявляли себе на кожному етапі його діяльності.
Беккер Гаррі Стенлі
Гаррі Стенлі Беккер (нар. 1930) – американський економіст, професор Чикагського університету, лауреат Нобелівської премії 1992 р. «за заслуги в поширенні мікроекономічної теорії на сферу широких людських відносин, що перебувають за межами ринку».
Народився у м. Поттсвіл, штат Пенсільванія. У своїх працях охопив економічною теорією ті сфери, які до нього традиційно вважалися об’єктами інших наук, зокрема соціології, демографії, криміналістики. Зробив спробу дослідити принципи ринкової логіки та моделі «витрати – випуск» можна застосовувати в усіх сферах людської діяльності, виходячи з передумови, що всі дії та вчинки людей ґрунтуються на одних і тих самих принципах. Праці та внесок Г.С. Беккера у науку відзначені п’ятьма почесними званнями доктора, в тому числі зарубіжних університетів. Він є членом багатьох національних і міжнародних товариств, редактором кількох економічних журналів.
У теорії споживання вчений йде далі, ніж традиційні неокласики на чолі з М. Фрідменом. на відміну від монетаристів, які на основі «раціональних очікувань» досліджують співвідношення між нагромадженням і споживанням («життєвий шлях продукту»), він використовує цей підхід, щоб про – аналізувати, яким чином очікування доходів (бюджету) впливає на поведінку людей як виробників, з одного боку, і як споживачів – з іншого, але не лише матеріальних благ, а й вільного часу. Головна ідея цієї теорії – купівля товару чи послуги не є остаточним економічним актом. Акт купівлі (споживання) – лише проміжний крок, за допомогою якого споживач повинен задовольнити кінцеві різноманітні потреби. Тому він є не лише споживачем, а й «виробником» своїх задоволень (бажань). З цією метою споживач і використовує куповані блага та послуги.
Г.С. Беккер запровадив у свою теорію споживання обмежений фактор часу, який у неокласичній теорії ніколи всерйоз не брався до уваги, але нині повинен розглядатися як «втрата». Так само, як і в інших випадках, ця «виробнича діяльність» національного суб’єкта господарювання щодня вимагає прийняття різноманітних індивідуальних рішень з тим, щоб досягти найоптимальнішого розподілу ресурсу. Якщо такого розподілу ресурсів буде досягнуто, то цьому суб’єкту гарантований найвищий ступінь задоволення своїх потреб і бажань.
Отже, кожна індивідуальна дія розглядається як економічний акт, що залежить від наявних грошових доходів і часу, який є у споживача, причому сума цих двох величин становить так звані соціальні доходи, які має споживач і які він використовує для досягнення своїх цілей. Запровадження фактора часу для аналізу людської активності пояснює в сучасному суспільстві ірраціональні дії і дає змогу стимулювати три тези.
Перша теза – ціна часу відповідає додатковим грошовим доходам, які можна було б отримати за цей період часу. Це так звані порівняльні витрати, що розраховуються як втрачені за цей час доходи. Порівняльні витрати часу зростають швидше, ніж інші ресурси. Оскільки ціна одного фактора для виробництва певного блага зростає щодо інших факторів, то підприємець так організовує процес виробництва, щоб мінімально використовувати відносно обмежений і дорогий фактор, а замість нього застосовувати інші (дешевші) фактори виробництва, яких є достатньо. Тобто, що вища ціна фактора часу, то менше використовуватиме його підприємець. Те саме стосується і споживачів (як виробників): оскільки ціна часу зростає, вони намагатимуться краще розпоряджатися ним.
Друга теза – запровадження фактора часу в теорію споживання зумовлює зміну споживацьких звичок і закупівель (гіпотеза стабільних преференцій). Традиційна теорія «суспільства споживання» виходить з того, що звички споживача змінюються в тому, що виникають нові потреби і преференції, що змінюються, а й постійно зростаюча вартість часу. Вона спонукає споживачів, так само, як і виробників, до постійних замін старих покупок новими, оскільки нові продукти задовольняють їхні потреби краще й дешевше. При – чому структура потреб майже не змінюється, змінюються лише засоби їх задоволення.
Праці Г.С. Беккера містять нові суттєві елементи, що дають змогу науково і систематизовано викласти анти економічні тези про суспільство споживання, пасивну роль безсилого споживача перед засиллям виробників, подолати поширену серед економістів ліберальної школи псевдо відмінність між «справжніми» і «фальшивими» потребами. Значний прорив у розв’язанні проблеми індивідуального споживання Беккер здійснив у 1964 р. в праці «Людський капітал: теоретичне й емпіричне дослідження» та роком пізніше у статті «Теорія розподілу часу». М. Фрідмен у своїх працях показав роль споживача не як пасивного, а як активного й раціонально діючого суб’єкта, спроможного зіставляти й приймати рішення. Це означало, що його витрати на задоволення потреб залежать не лише від наявних доходів, а й від тих, які він розраховує отримати в майбутньому. Саме ідея М. Фрідмена про очікувані доходи була розвинена, формалізована економістами-неокласиками Чиказької школи, до яких належить Беккер, і дістала в літературі назву «теорія раціональних очікувань» та «теорія людського капіталу».
Отже, третя теза Беккера – це «теорія людського капіталу». Поняття «людський капітал» у західній економічній науці визначається як сукупність можливостей, знань, здібностей і кваліфікації, якими наділений індивід. Цей капітал частково дається людині від народження, а частково вона набуває його за своє життя. Теорія людського капіталу намагається пояснити його виникнення, розвиток і накопичення, а також показати взаємозалежність між розподілом людського капіталу, різними економічними способами буття і поведінки людей. Головна її ідея – люди обмежують свою господарську активність не лише порівняльним вигодами між двома різними товарами, наявними на ринку, а й тим, що вони одночасно зіставляють сьогоднішнє споживання з майбутніми фінансовими і не фінансовими задоволеннями. Наприклад, ситуація, коли хтось погоджується нині на низькооплачуване місце, оскільки в майбутньому на основі здобутої освіти і досвіду воно дасть значно кращі шанси для просування по службі чи отримання доходів (ніж, скажімо, краще оплачуване місце без відповідної освіти). З огляду на таку перспективу витрати на освіту, здоров’я та професійну підготовку Беккер розглядає як інвестиції підприємництва, які повинне робити суспільство для кожного.
Гейтс Вільям
Вільям (Білл) Гейтс (нар. 1955) – голова правління і головний розробник програмного забезпечення корпорації Microsoft, провідного світового виробника програмного забезпечення для персональних комп’ютерів.
Народився у м. Сіетл (штат Вашингтон). Його батько був адвокатом, мати – вчителькою. Ще в початковій школі Б. Гейтс виявив унікальні здібності до математики і логіки, у 13 років створив першу комп’ютерну програму, у 15 – програму для регулювання вуличного руху і заробив на цьому проекті 20 тис. дол., у 17 – отримав пропозицію написати програмний пакет з розподілу енергії Боневільської греблі. Навчався у Гарвардському університеті (опанував фах адвоката). Тут розробив мову програмування BASIC для першого мінікомп’ютера – MITS Altair, отримав пропозицію від IBM створити операційну систему для першого у світі персонального комп’ютера. На третьому курсі Гейтс був відрахований з університету за прогули та неуспішність.
Будучи переконаним, що персональний комп’ютер стане незамінним на кожному робочому місці й у кожній домівці, в 1975 р. разом із Полем Аленом заснував компанію Microsoft і почав розробляти програмне забезпечення для персональних комп’ютерів. Презентація нового комп’ютера IBM із програмним забезпеченням Microsoft викликала сенсацію на ринку і змусила чи – мало компаній звернутися до Microsoft за ліцензією. Microsoft завоювала світовий ринок, випустивши програми Microsoft Word і Microsoft Excel. У 1987 році компанія презентувала на ринку першу версію Windows, в 1993 році що – місячний загальний обсяг продажу Windows перевищив 1 млн. дол. У 1995 році з’явилася Windows 95, за перші два тижні було продано 7 млн. копій. Ця операційна система вдосконалюється і використовується у понад 85% комп’ютерів світу.
Широке застосування програмного забезпечення Microsoft привернуло увагу американського антимонопольного комітету, який кілька разів марно намагався ініціювати справу про примусове подрібнення монополії Гейтса. Під його керівництвом Microsoft розвиває й удосконалює інформаційні техоології та продукти, працює на перспективу. У 1995 році політику Microsoft було докорінно змінено – основні зусилля спрямовано на Інтернет. Гейтс особисто здійснює стратегічне управління Microsoft, і його роль у технічному розробленні нових продуктів є суттєвою. Дар передбачення Гейтсом розвитку ПК є ключовим чинником успіху Microsoft та індустрії програмного забезпечення в цілому. Він є найбагатшою людиною у світі (став мільярдером у 31 рік).
У 1999 році прибутки Microsoft становили 19,75 млрд. дол. У підрозділах компанії в 60 країнах світу працює понад 32 тис. осіб. Книга «Дорога в майбутнє» (у співавторстві з Н. Мірволдом і П. Райнардсоном, 1995), в якій визначено напрям розвитку суспільства у зв’язку з удосконаленням інформаційних технологій, а інтерактивні мережі розглядаються як важливі віхи в історії людства, була видана у понад 29 країнах. Книга «Бізнес із швидкістю думки» (1999) про новий погляд на розв’язання бізнес-завдань за допомогою інформаційних технологій видана 25 мовами і продається у 60 країнах світу.
Б. Гейтс цікавиться і біотехнологією. Він входить до правління компанії Icos Corporation і володіє акціями Darwin Molecular, що є підрозділом британської компанії Chiroscience. Крім того, заснував компанію Corbis Corporation, що займається розробленням найбільшого джерела інформації у світі – цифрового архіву, який охоплює більшість творів мистецтва і фотографій із державних і приватних колекцій, що зберігаються у різних країнах. Він є також співвласником компанії Teledesic, що працює над реалізацією проекту із за – пуску на низьку орбіту навколо земної кулі кількох сотен супутників для забезпечення всесвітніх двосторонніх широкосмугових телекомунікацій.
Б. Гейтс здійснює доброчинну діяльність, перераховує прибутки від продажу обох своїх книг у добровільний фонд підтримки використання ін – формаційних технологій у навчальному процесі, вклав один мільярд доларів у стипендії, які Microsoft надає незаможним талановитим студентам (Gates Millennium Scholarship Program), 750 тис. дол. – у програму розвитку вакцинації (Global Alliance for Vaccines and Immunization). Білл і Мелінда Гейтс заснували добродійний фонд і внесли в нього понад 17 млрд. дол. Для підтримки філантропічних ініціатив у сфері охорони здоров’я та освіти. Фонд передав понад 300 млн. дол. Організаціям, що працюють у галузі охорони здоров’я; понад 300 млн. дол. – на вдосконалення процесу освіти, зокрема, на розвиток ініціатив у сфері бібліотечної справи (Gates Library Initiative), щоб дати змогу мало заможним верстав населення США і Канади працювати з персональними комп’ютерами та Інтернетом у публічних бібліотеках; понад 54 млн. дол. – на суспільні проекти у країнах північно-західного узбережжя Тихого океану; понад 29 млн. дол. – на інші спеціальні проекти у межах що – річних добродійних кампаній.
Страусс Джордж
Джордж Страусс (1923) – відомий американський фахівець в галузі управління персоналом підприємства.
Народився 23 червня 1923 р. у Нью-Йоркському районі Манхетен; під час Другої світової війни перебував на службі в американській армії; в 1951 р. закінчив Массачусетський технологічний інститут (МТІ); в 1951–1954 рр. працював науковим співробітником у Школі галузевих і трудових відносин штату Нью-Йорк при Корнельському університеті; в 1954–1961 рр. – асистент професора, потім професор у Школі бізнесу при Університеті Буффало; з 1962 р. – професор кафедри управління підприємствами, почесний професор у відставці Каліфорнійського університету (Берклі); у період з 1964 по 1995 рр. – редактор журналу «Індустріальні відносини»; з 1993 р. – президент Товариства дослідження трудових відносин; розробив важливі ідеї в галузі трудових відносин, організаційної поведінки, в управлінні персоналом і людськими ресурсами.
Основні праці: «Місцева профспілка: її місце в індустріальному заводі» (з Л.Р. Сайліс, 1953); «Персонал: людські проблеми керування» (з Л.Р. Сайліс, 1960); «Поводження людей в організаціях» (з Л.Р. Сайліс, 1966); «Керування людськими ресурсами» (з Л.Р. Сайліс, 1977); «Стан профспілок» (з Д. Галахер і Д.Фіоріто, 1991).
Дж. Страусс – провідний вчений у сфері трудових відносин і управління персоналом. За час своєї наукової діяльності, яка тривала понад 45 років, написав безліч книжок і статей. Зробив важливий внесок у розвиток уявлень про керування профспілками, вплинув на розуміння ролі місцевих профспілкових організацій, а також понять про лідерство і участь робітників у діяльності тред-юніонів. Він є співавтором кількох підручників, що містять широкі відомості про організаційну поведінку (одних із перших із цієї теми) та управління персоналом і людськими ресурсами. Його численні статті з питань управління профспілками, порівняльних трудових відносин, участі робітників у діяльності профспілок, управління людськими ресурсами в США, ведення переговорів про колективний договір і теорію трудових відносин продовжують впливати на розвиток теорії та практики менеджменту.
Він залишається провідним ученим у сферах управління персоналом і вивчення трудових відносин, організаційної поведінки. Його твори наочно відображають стан знань у цих галузях і демонструють стійкий інтерес вченого до повсякденних реалій виробничого життя. Дж. Страусс активно реагує на нові напрями й теми досліджень, заохочуючи молодих вчених розширювати межі знань щодо трудових відносин і керування людськими ресурсами.
Фідлер Фред
Фред Фідлер (нар. 1923) – відомий вчений у сфері менеджменту, розробник моделі ситуаційного лідерства.
Народився 1923 р. у Відні; 1938 р. переїхав до США. Навчався у Чиказькому університеті, де одержав ступінь магістра з клінічної психології, а згодом – доктора гуманітарних наук. (1946–1949). У 1951 р. переїхав до штату Іллінойс, де заснував Лабораторію дослідження групової ефективності. З 1969 р. – професор психології у Вашингтонському університеті; 1992 р. вийшов на пенсію і продовжував наукову діяльність у галузі підготовки керівників.
Основні праці: «Теорія ефективного лідерства» (1967); «Підвищення ефективності керівництва: концепція відповідності вимогам, які висовуються до лідера» (1976).
Широка відомість Ф.Фідлера пов’язана із розробленням ним у середині 60-х років моделі ситуаційного лідерства, яка дає змогу передбачити ефективність робочої групи під керівництвом лідера. У моделі використовуються три ситуаційні змінні, які дають можливість визначити ступінь сприятливості та контрольованості ситуації для визначеного стилю лідерства:
1) відносини між менеджерами і підлеглими (ступінь лояльності, довіри, підтримки, поваги у підлеглих до менеджера; якщо підлеглі визнали лідера, вони робитимуть все можливе для досягнення поставлених цілей);
2) структурованість роботи підлеглих (залежить від ясності цілі, кількості способів їх досягнення, ступеня обґрунтованості рішень керівника, специфічності рішень);
3) посадові повноваження лідера (відображає рівень формальної влади менеджера, його можливості впливати на стан підлеглих).
На думку Ф.Фідлера, всіх менеджерів за ознакою стилю лідерства, можна поділити на дві групи: орієнтованих на завдання і орієнтованих на відносини. При цьому лідерський стиль залишається відносно постійним і майже не змінюється залежно від ситуації. Модель ефективного лідерства будується на тому, що лідерство є ситуаційним. Три ситуаційні змінні (відносини між менеджером і підлеглими; структурованість роботи підлеглих; посадові повноваження лідера) у поєднанні з двома лідерськими стилями (орієнтований на завдання чи на відносини) дають вісім типів ситуацій, які наочно описують модель Фідлера.
У 70-х роках учений працював над доповненням і розробленням способів практичного застосування моделі ситуаційного лідерства. Основним напрямом його діяльності стає навчання лідерів і вивчення впливу на ефективність лідерства таких факторів, як досвід та інтелект керівників. У книзі «Підвищення ефективності керівництва: концепція відповідності вимогам, які висуваються до лідера», керівникам даються поради стосовно того, як управляти атмосферою у групі, структурою завдання і позиційною владою, щоб мати можливість змінити ситуацію з метою досягнення відповідності власному стилю і підвищення ефективності управління.
Список використаної літератури
1. Кредисов А.И. История учений менеджмента. – К.: ВИРА-Р, 2000.
2. Зайцева О.А., Радуги А.А. Основы менеджмента: Учеб. пособие для вузов. – М.: Центр, 2000.
3. Брасс А.А. Основы менеджмента: Учеб пособие. – Минск: ИП «Экоперспектива», 1999.
4. Акофф Р. Планирование будущего корпорации. – М.: Прогресс, 1995.
