Контрольная работа Розвиток етичних знань в Україні у середині XVII XVIII століття
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Контрольна робота
на тему:
Розвиток етичних знань в Україні у середині
XVII
–
XVIII
ст.
Бароко, яке програмно культивувало оригінальність і неповторність творчого почерку, а також обов'язок зберігати вірність традиціям свого народу, породило велику кількість національних та індивідуальних художніх шкіл, часто непорівнянних за своїми формальними ознаками, але єдиних за втіленими в них морально-етичними та філософськими поглядами. Етичні вчення бароко, тісно пов'язані з усіма сферами суспільного життя епохи, розвивалися у двох взаємозв'язаних руслах: теоретичному та практичному.
Теоретична етика окреслювала принципові положення ментальності своєї доби. Основними її проблемами були: місце людини у світі, найвищі людські цінності (або "остаточна мета людини"), свобода волі й міра відповідальності людини за свої вчинки. Практична етика давала конкретні рецепти, як найкраще розпорядитися власною долею, щоб і на землі досягти блага. В руслі практичному розроблялися системи виховання "людини-героя", вивчалися основні критерії оцінки людської "досконалості" та міра її досяжності в реальному житті.
Видатні наукові відкриття, зроблені європейськими вченими наприкінці XVI — у XVII ст., докорінно змінили погляд на будову Всесвіту. Геліоцентрична ідея Коперника, розроблена Галілеєм, Дж. Бруно і Кеплером, привела до висновку про множинність світів і безмежність Всесвіту, в якому Земля є не центром, а тільки маленькою часточкою. Винахід телескопа і мікроскопа відкрив перед людьми існування безмежно далекого і безмежно малого. Дослідження Галілеєм, Гюйгенсом і Ньютоном проблем швидкості, інерції, незалежності дії сил та ін. довели, що досконалість полягає не в незмінному, а в мінливому. Потрясіння, викликане в суспільстві XVII ст. новими відкриттями, знайшло втілення в мистецтві та літературі.
Універсальне значення наукових відкриттів XVII ст. полягало не тільки в можливості їх практичного застосування, а й у тому, що вони принципово міняли світоглядні засади суспільства.
Наука виправила, а де в чому й заперечила наївні свідчення органів чуття. Видимість явища більше не ототожнювалася з його сутністю, людина вперше проникла в таємниці природи. Земля виявилася позбавленою свого центрального розташування у Всесвіті. Разом із Землею втрачає свою небувалу значимість і людина як вінець і мета творчої енергії природи. Людський рід і людська доля у співвідношенні з величчю Всесвіту раптово втратили ту важливість, яку вони мали, коли їх розглядали зблизька, і для самої людини. Всі людські цінності виявилися нетривкими й відносними.
Нове вчення розвінчувало людський рід, виводило його з ейфорії безперечної досконалості. Люди трагічно сприйняли свою "ницість" і недосконалість як природної істоти. У новому безмежному світі людина відчула себе самотньо і незатишно. Перед новою філософією постала нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, пояснити її зв'язок з усією природою і знайти те особливе, чим людина все-таки відрізняється від усього, що її оточує.
Розглядаючи питання про місце людини у світі, як європейські, так і українські мислителі схилялися до того, що людина є мікрокосмом у макрокосмі Всесвіту. Таким чином, людина є невід'ємною часточкою природи, підпорядковується усім законам останньої, які встановлюють порядок і взаємини частин.
Проте якщо в житті природи, яка оточує людину, діє тільки атрибут протяжності, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут, а саме — мислення. Так людина стає незвичайною часточкою Всесвіту, обдарованою свідомістю і розумом, що споріднює її з самим Богом. Мислителі бароко, поставивши собі за мету проникнути в сутність кожного явища, намагаються пояснити природу людської душі.
Торкаючись цього питання, Феофан Прокопович зазначав: "Вона (людина) є зменшена частинка того видимого і невидимого світу, оскільки має в собі щось і від тілесної неодухотвореної, і від живої матерії, і від чуттєвої людської субстанції, крім того, і те, що мають самі духи. Тому дуже правильно назвали її давні філософи мікрокосмом, тобто малим, або взятим у меншому вигляді,
Різні частини людської душі, наділені різною природою, бувають між собою як у повній злагоді, так і у великій ворожнечі, але існувати можуть тільки разом. Людина теоретиками бароко розглядається як єдність протилежних і протиборчих природ, які стають причиною постійних внутрішніх конфліктів особи із самою собою. Виходячи з цього, виховання барокової "героїчної особи" спрямовується на те, щоб навчити її знаходити розумний компроміс між бажанням і спонуканням кожної часточки душі, не заперечуючи жодної з них (на відміну як від попередніх епох, так і від класицизму, які надавали перевагу вибору однієї з крайніх позицій, наприклад духовності й служінню Богові, виконанню громадянського обов'язку тощо).
Трактуючи людину як істоту, підпорядковану законам природи, мислителі бароко ставлять питання про те, як ця залежність впливає на внутрішній світ людини. Дослідники історії та теорії української культури окресленої доби звертають увагу на те, що професори Києво-Могилянської академії не тільки визнавали, а й активно пропагували ренесансову в основі ідею "свободи волі", в той час як теоретики європейського бароко майже не торкалися її.
Річ у тім, що коли західноєвропейська філософія на початку XVII ст. уже практично вийшла з рамок теології й знайшла собі самостійний предмет, в Україні цей процес тільки починався. Не слід забувати, що видатні мислителі, вихідці з Києво-Могилянської академії, були насамперед служителями культу, а вже потім вченими, філософами, викладачами. Вони розглядали питання свободи волі не тільки щодо природи, а й щодо Бога, як засадничу проблему християнської антропології, а відтак і релігійної моралі. Водночас вони вперше у практиці православного богослов'я намагалися довести принципову можливість раціонального пізнання Бога.
"Свобода вчинків людини, — стверджував Г. Кониський, — є не інше, як сам вільний вибір волі або здатність вибирати, що стосується мети". В даному випадку мова йде не про конкретну особисту мету людини, яка може бути досягнена або змінена, а про остаточну моральну мету. Такий акцент вносить у теорію моралі момент відповідальності людини за власну долю і за свої вчинки не тільки перед Богом у потойбічному житті, а й перед собою та суспільством на землі і свідчить про те, що українські богослови у другій половині XVII ст. працювали над творенням нової православної антропології. Відповідальність за вчинки перед суспільством різко змінює акценти в системі моральних цінностей і висуває на перший план не стільки віру в Бога і страх перед гріхом, скільки виконання громадянського обов'язку і дотримання індивідом традицій та смаків його оточення.
Визнаючи свободу волі в теологічному аспекті, професори Києво-Могилянської академії не поширювали її автоматично на незалежність вчинків людини від її власної природи і суспільства. "Під самовластям, — зазначав Феофан Прокопович, — ми розуміємо ту властивість розумної душі, зокрема волі, яка, коли є всі умови для діяння, може діяти або не діяти, робити те чи інше". Таким чином, Ф. Прокопович передбачав наявність необхідних для можливості здійснення вчинку умов. А це вже цілком співзвучно з теорією бароко, в якій людина розглядається як часточка природи, необхідно включена до ланцюга світової детермінації. У цьому універсальному зв'язку люди, як і всі інші істоти, прагнуть зберегти і відстояти себе поміж людьми та явищами, що їх оточують.
Якщо людина вільна стосовно Бога у виборі добра або зла, але не вільна стосовно природи, то слід визначити, в чому саме полягає її залежність, до якої міри вона необхідна і чи можливо її якимось чином зменшити чи уникнути. Західноєвропейській філософії властиве ототожнення волі з людським розумом. Тим самим міра свободи залежить від того, наскільки людина осягнула і усвідомила закони природи (свобода в межах пізнаної необхідності). Щоправда, ототожнюючи волю і розум, Б. Спіноза залишав деяку різницю між ними в дусі Ляйбніцевих чітких і нечітких рецепцій. Таким чином, розум поширюється і на підсвідомі, нечіткі, чуттєві ідеї. Тому потенційно воля, як і розум, обмежена.
Українські філософи, визначаючи взаємозв'язок і взаємозалежність розуму (інтелекту) та волі, послідовно розмежовували їх. Відтак розглядалося питання не тільки про свободу волі, а й про свободу розуму. "Адам, — писав Стефан Калиновський, — погубив... свою свободу настільки, наскільки довів її до мізерного стану, тому що до того (як він согрішив) володар-розум владно керував доброчинністю і приструнював її своїм кивком, але він втратив цей привілей". Воля не є вільною щодо розуму. Акт волі — це втілення "практичного" рішення розуму.
Таким чином, розум приймає рішення не одноразово, а проходячи декілька стадій, оглядаючи всі можливі варіанти. Розум сприймає об'єкт або факт, аналізує його, виводить висновки і пропонує їх волі для здійснення вчинку. Проте ситуації можуть бути неоднозначними, і тоді розум пропонує волі два протилежні рішення, оцінюючи їх з огляду "блага" для людини. В такому випадку воля не просто керується вказівкою розуму, а вибирає. Інтелект надає волі "свободу протиріччя" за індиферентності судження, яке їй пропонується. Як зазначав С. Калиновський, "суб'єктом свободи є воля, розум же випереджає волю, як дорадник, але не управляє нею, як повелитель"; "розум, — писав Сильвестр Кулябка, — це здатність, з допомогою якої хтось керує собою, рухає себе куди хоче і як хоче". Інтелект може впливати на волю морально, створюючи перед волею образ блага, тим самим вдосконалюючи моральний статус волі, яка, пізнавши благо, дістає всі необхідні передумови для вчинку.
Щодо зворотного впливу — волі на інтелект — у працях професорів Києво-Могилянської академії зустрічаємо суперечливі погляди. Так, Стефан Калиновський, Феофан Прокопович, Георгій Кониський вважали, що воля, впливаючи на розум, також не може робити цього деспотично, а тільки політично. В екстремальних умовах, під дією сильних афектів воля може приймати рішення і без поради розуму, але вона не може примусити розум оцінювати ситуацію всупереч його аналізу й уяві про благо. Щоправда, в таких випадках воля також не є вільною, тому вона опиняється під владою сліпого афекту або потягу. Тоді й сам акт волі носить не стільки незалежний, скільки необхідний характер.
Сильвестр Кулябка в "Етиці" зазначав, що інтелект належить до істини, а воля — до добра. Оскільки ж воля вільна у виборі добра або зла, вона "застосовує деспотичну владу... у відношенні до інтелекту і до зовнішніх органів тіла... політичну ж і громадянську до внутрішніх відчуттів фантазії, уяви, відчування і загального хотіння".
Однак, попри те що українські та західноєвропейські вчені шукали істини різними шляхами і виходячи з різних початкових позицій, всі вони дійшли висновку, що воля потенційно ширша, ніж розум, але реально обмежена впливом людських афектів та інтелектуальними можливостями щодо пізнання природи.
Поєднувальною ланкою між актом розуму та актом волі є розсудливість. "Розсудливість належить до інтелектуальних властивостей, які спрямовують акти волі. Розсудливість є природна і філософська. Природна — це вроджена проникливість розуму (або інтуїція), філософська — це властивість, за допомогою котрої з причин роздумуємо над тим, що слід робити". Розсудливість спрямована на імперативний акт, тобто на досягнення згоди і гармонії між розумом та волею, що є провідною доброчинністю на шляху досягнення досконалості. Виходячи з цього, вчинки людини поділяються на "фізично" і "морально" досконалі. "Якщо розум, оснащений навиком розсудливості, правильно судить, що слід робити, і таке правильне рішення пропонує волі так, щоб воля охоче з ним погодилася, тоді викликається акт розсудливості, досконалий як фізично, так і морально, тому що не відштовхується, а досягає мети..., — писав Стефан Калиновський. — Якщо ж воля виказує незгоду, то це також не повинно вважатися дефектом розсудливості, оскільки вона частково виконала свій обов'язок".
Воля і розум повинні співіснувати в людині гармонійно. Тоді вчинки можна вважати як фізично, так і морально досконалими. Якщо ж людина шляхом раціонального аналізу змушує волю до якогось вчинку, або відбувається вольовий вчинок всупереч розуму, він може бути довершеним тільки фізично, але не морально, тому що при цьому порушується внутрішня гармонія індивіда. Внутрішня гармонія людини полягає не тільки у згоді розуму і волі (тобто раціонального та емоційного), а й у відповідності здійснюваних актів обраній в житті меті. Об'єктивно такою метою для будь-якої людини є благо. Отже, слід пояснити, в чому це благо полягає і яким воно може бути.
Питання "для чого жити" хвилювало людей у всі часи. Особливо гостро це питання постає в переломні епохи, коли руйнуються всі традиційні системи цінностей і життєвих орієнтирів, а нові ще тільки починають формуватися. Епоха бароко якраз і була переломною. Раціоналізм ставив перед людиною мету пізнання природи і самовдосконалення. Проте це була мета тільки для вибраних. Теологія давала іншу мету — самовдосконалення і блаженство в потойбічному світі, яке полягало у досягненні стану контемпляції (споглядання Бога). Однак і ця мета уже не вдовольняла, оскільки її досягнення виглядало надто складним і навіть примарним.
Люди більше не хотіли сприймати земне життя як тимчасову муку перед упокоєнням у Бозі. Тим часом основна, або остаточна, життєва мета була єдиною основою, на якій можна було будувати нове вчення про мораль і забезпечити нормальне співіснування індивіда і соціуму.
Західноєвропейська секулярна етика ставить людині за мету досягнення морально-етичного ідеалу епохи, який розробляється з урахуванням того, що він повинен бути досяжним на землі. У зв'язку з цим виникає ряд морально-дидактичних посібників, в яких описується такий ідеал і даються рецепти його досягнення, хоча й у них залишалися такі фактори, як віра, богобоязливість та пристойність. Раціональне пізнання Бога входило до рангу найвищих доброчесностей, адже воно передбачало абсолютне пізнання природи. Оскільки ж таке пізнання природи вважалося можливим тільки потенційно, а не насправді, воно не могло ставати метою в житті реальних людей.
Українські мислителі розглядали проблему "остаточної мети" в житті людини в двох аспектах. Оскільки в Україні у XVII ст. раціоналістичні погляди ще тільки зароджувалися, а віра в Бога залишалася важливим складником ментальності, професори Києво-Могилянської академії розглядали "фізичну" (або "просто останню") і моральну мету людини. Стефан Калиновський вважав, що "тільки Бог є просто остання мета з природи речі всіх речей" п. Сильвестр Кулябка писав, що "саме щастя є найвищим добром і останньою метою" и людини. Проте "просто найвище добро" людини українські мислителі одностайно вбачали в блаженстві (об'єктивному чи формальному), яким для людини є Бог. Оскільки Бог як вище блаженство піддається пізнанню людським духом, то об'єктивне блаженство полягає в "ясному баченні Бога", яке одночасно є найвищою мірою досконалості людини (в даному випадку йдеться про бачення внутрішнім, духовним оком, а не зовнішнім, чуттєвим).
Моральна мета людини, якщо вона остаточна, як і фізична, може бути тільки одна, але вона вже пов'язана з земним життям. Моральною метою може бути досягнення блага в реальному житті. Крім того, людина може мати декілька тимчасових цілей, які змінюються в міру їх досягнення. Проте всі вони бодай опосередковано підпорядковуються досягненню накресленої остаточної мети, навіть якщо вона раціонально не усвідомлена.
Трактування моральної мети та проміжних цілей людини, власне, й є громадянським моральним кодексом українського бароко, який, по суті, ідентичний західноєвропейському образу "героїчної особи". Загальною моральною метою людства визнається благо, але у кожної людини власна моральна мета. Отже, благо має різні іпостасі. Передовсім благо поділяється на "істинне" та "уявне". Істинному благові "властива та доброчинність, яка проявляється в бутті", а уявному "насправді не притаманна та доброта, яка здається притаманною". Благо може бути як сутність (або природне), і тоді це сама досконалість (в абсолюті це тільки Бог), або як честь (моральне), тобто як досягнення деякої міри досконалості. Благо може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішнє — це духовні доброчесності, а також здоров'я, сила і т. д. Зовнішнє (або "благо долі") — це те, що властиве не людині, а її оточенню, наприклад гроші, багатство, почесті, а також і Бог. Крім того, воно може бути корисним (таким, що приводить до володіння чим-небудь), почесним (таким, що являє собою раціональну природу як доброчесність) або приємним (коли дає задоволення). Сутність же самого добра в універсумі полягає в "узгодженні й гармонії" усіх благ.
Загалом же благом вважалося те, що стало для людини бажаним. "Не всіляке благо є метою, — вказував С. Калиновський, — але будь-яка мета є благо, в крайньому разі уявне, тому що будь-яка мета жадана є благом".
Вся етика бароко, розглядаючи питання про те, що є благом (або просто щастям), доброчесністю та моральністю і які існують шляхи їх досягнення, відкидала аскетичні рецепти попередніх епох, коли пропагувалося виснажування плоті в ім'я вдосконалення духу. Потриденська християнська антропологія вперше розглядала не ідеальну, а реальну, земну людину. А для земної людини щастя бажане не тільки в потойбічному, а й у реальному, земному житті й полягає "частково в мудрості і доброчинності, частково в благополучному [стані] для тіла і долі". Перші два складники Георгій Кониський розглядав як основні (субстанційні), інші два — як допоміжні.
Керуючись вченням Арістотеля, українські і західноєвропейські мислителі поділяли людські добра на три (або чотири) складники: малі, середні та великі. До малих відносили зовнішні обставини життя, такі, як багатство, честь і т. д., до середніх — тілесні насолоди, до великих — духовні, тобто істинні людські доброчесності — розум, волю, совість, талант. Малі й середні добра розцінювалися як такі, що споріднюють людину з тваринним і неодухотвореним світом. Вони необхідні в міру того, як "конечному і найщасливішому добру слугують". Тіло вже трактувалося не як окови душі, які вона прагне скинути, щоб досягти істинного щастя в потойбічному світі, а як зброя зовнішніх дій. І такою є дія, якою є зброя, якщо ця дія відбувається природно. Таким чином, виправдовувалися не лише плотські потреби людей, а й сама субстанція. Оскільки душа є атрибутом субстанції, душі всіх людей наділені однаковою мірою досконалості. Проте природа не може створити однаково досконалими усі тіла. А в різних тілах однаково досконала душа по-різному себе проявляє.
Згідно з поглядами професорів Києво-Могилянської академії людські вчинки детерміновані трьома факторами. По-перше — природними потребами (так званими тілесними добрами, що споріднені з тваринними інстинктами), які визнавалися основною мотивацією будь-яких актів; по-друге — розумом і волею (так званими моральними доброчесностями або духовними добрами, які споріднюють людину з субстанцією); по-третє — місцем, де людина народилася і живе (належність до якогось народу і стану з відповідними традиціями, звичками, етичними і естетичними нормами).
За мірою залежності від природи і виявленою в них свободою вчинки поділяються на три категорії: вільні, невільні та змішані. Вільні — це ті, які людина здійснює за власним вибором, "коли вона усвідомлює усі такі обставини". Невільні — вчинки, які здійснені зі стороннього примусу або за незнання обставин тієї справи, яка почата. Змішані — вчинки, які людина здійснює за власним вибором, але не зовсім вільно, а під тиском якихось об'єктивних обставин. У буденному житті переважають саме змішані вчинки. На вчинки вільні здатна тільки невелика кількість "героїчних особистостей", тому що вони потребують значних зусиль волі і відповідного суспільного статусу, який надає право вільного вибору. Разом з тим на рівні буденної свідомості часто виникає ілюзія вільного вибору. Так, наприклад, не розуміючи природних важелів управління організмом, людина вважає, що вона вільно впадає в гнів або, навпаки, стає доброчесною, що вона так само вільно їсть, п'є, віддається різним насолодам і спокусам. Насправді ж, усі ці елементарні вчинки пов'язані з життєзабезпеченням людини як природної істоти, з необхідністю підтримувати життя і відновлювати рід. "Декому помилково здається, — вказував Стефан Калиновський, — наче вони самі помірні в їжі, однак така помірність не від доброчинності, а від стану тіла". Детермінуючим чинником простих вчинків у цьому випадку вважалися людські афекти.
Звертаючись до проблеми афектів, Сильвестр Кулябка вказував, що є два афекти переживань: моральне добро (або зло) та переживання розуму. Самих переживань він називає (з яких, власне, й виводяться основні людські доброчесності). Одні з них "належать до палкого бажання, яке прагне до добра в абсолютному розумінні, а саме: любов, ненависть, туга, уникання, радість і смуток", інші ж "пов'язані з чуттєвими бажаннями, вони спрямовані на важкодосяжне і важкодоступне добро, а саме: безнадія, страх, відвага" п, надія та гнів. Звичайна людина безсила перед пристрастями, які охоплюють її, заповнюють усю її свідомість і часто пригноблюють усвідомлену працю над самовдосконаленням. Залежність від власної природи — це та "свобода безсилля, яка є у людини".
Щоправда, природний детермінізм українськими мислителями не доводився до крайнього фаталізму. "Свободи безсилля" неможливо уникнути повністю, але її можливо звести до мінімуму, якщо усвідомити необхідність законів природи і навчитися жити не всупереч, а згідно з ними. Можливість поєднання свободи і необхідності носить субстанційний характер. Абсолютно вільним є тільки Бог. Людина ж діє вільно в межах усвідомлення і раціонального дослідження необхідності. Тому вчинки людини наділені тим більшою мірою свободи, чим далі сягає сфера її істинних знань. Коли раціональне пізнання поширюється на сферу афектів, воно наче прояснює їх і підпорядковує керівній дії людського духу.
Таке пояснення суті людських пристрастей і потягів; виправдання насолоди (задоволення) як одного з безумовних благ людини відіграло надзвичайно важливу роль у формуванні морально-етичної та естетичної концепції бароко, оскільки, знімаючи з них тавро ницого і гріховного, вводило реальне, неприкрашене життя в зону дослідження мистецтва та етики.
Другою, але найважливішою детермінантою людських вчинків на шляху самовдосконалення є розум і воля. Етика бароко визнає, що всі люди народжуються з однаковими природними здібностями. І тільки шляхом виховання та навчання вони досягають того чи іншого ступеня досконалості.
"Доброчесність є не від природи, — писав про це Стефан Калиновський, — у людини є природна здатність до надбання доброчесності, вона має вроджене її насіння через синдерезу, яка є пізнанням моральних начал, оскільки від світу природи відомо, що кожному слід любити доброчесність, відхиляти порочність життя" и. Розвивати схильність до чесноти можна різними шляхами: за власним бажанням, наслідуванням доброго прикладу, за стороннім спонуканням, що ніяк не позначається на сутності кінцевого результату.
У зв'язку з цим українські мислителі доби бароко надавали виключного значення процесу виховання молоді. Схиляючись перед знатністю роду і навіть підносячи на небувалу доти висоту культ предків, ця епоха вимагала від кожного члена суспільства активної життєвої позиції й достатнього рівня освіченості, для чого необхідним було уміння працювати. "Для осягнення доброчесності мало допомоги Бога, — писав Стефан Калиновський, — потрібна праця".
Тлумачення доброчесності людини не як вродженого дару, а як такої, що набута завдяки вправлянню інтелекту, відіграло вирішальну роль у формуванні світогляду доби. По-перше, досягнення чесноти й доступної міри досконалості проповідувалося як універсальна остаточна мета для всіх людей, а цим на небувалу висоту піднімалося значення освіти і створювалася світоглядна база для розквіту просвітництва. По-друге, якщо кращий той, хто вченіший або доброчесніший, то він кращий виключно порівняно з ким-небудь іншим, менш вченим чи доброчесним. Якщо в суспільстві цінується доброчесність, то пізнати її можна тільки порівняно з ницістю. "Людина-герой" — це той, хто завоював захоплення натовпу. Враховуючи ту обставину, що реально бути досконалим неможливо, а можливо тільки здаватися таким, кожний індивід стає в реальному житті актором, і його вшанування суспільством залежить від того, яка вибрана роль і як її грають. Усі люди одночасно і потенційні глядачі, і актори на власній сцені (ідея світу-театру).
Третьою детермінантою вчинків є належність людей до відповідного народу і стану. Визнання такої залежності привело до формування ідеї соціального детермінізму. В кожного народу є свої переваги перед іншими народами і свої індивідуальні вади, які необхідно знати й долати. У цьому також полягає один з можливих шляхів досягнення доброчесності.
В етичних трактатах доби бароко вперше звертається увага на залежність характеру людини від її належності до того чи іншого етносу, підкреслюється необхідність не цуратися його, а навпаки — розвивати і вдосконалювати. Важливою рисою на шляху досягнення досконалості вважалося вміння приховати вади свого народу, виправити їх і тим самим примножити його славу. Можливо, саме завдяки цьому бароко стало першою культурно-історичною епохою, яка одночасно охопила майже всі європейські країни і породила велику кількість національних художніх шкіл, а в багатьох випадках саме на цю епоху припадають вищі злети національних культур.
Виходячи із запропонованої життєвої мети людини (а саме досягнення блага) і шляхів її реалізації (навчання і надбання досконалості), виводились і основні чесноти, які має опанувати "героїчна особа".
Сама чеснота трактується як моральний навик, притаманний волі, який схиляє її до морально добрих вчинків і полягає в поміркованості у відношенні як до суб'єкта, так і до соціуму. Поміркованість розтлумачується як середина між крайнощами, які є вадами, але середина не арифметична, а геометрична як компроміс крайніх суперечностей, який заперечує обидві крайнощі. Така середина не абсолютна, а відносна, для кожної людини і кожного випадку вона своя. "Середнє розсудку те, — писав Стефан Калиновський, — що після зважування всіх обставин особистості, віку, здібностей, місця, часу і т. д. так узгоджується із здоровим глуздом, щоб ні не вистачати, ні бути надмірним".
Виходячи як з античної, так і з сучасної їм західноєвропейської традиції, українські мислителі кінця XVII—XVIII ст. виділяли чотири основні чесноти: мужність, яка зупиняє страх і гнів; поміркованість, яка приборкує хіть; правосуддя, яке приборкує волю і схиляє її до справедливості; розсудливість, яка просвітлює розум, дає міру законам і закон всім чеснотам. Крім того, вказується на інші моральні чесноти, такі, як щедрість, величність, сумирність, правдивість, скромність, сором'язливість та ін., а також розглядаються їх крайнощі. Крайнощів завжди дві: у надмірності та недостачі, і обидві вони є шкідливими. Проте кращою є та крайність, яка більше відповідає самій доброчесності, наприклад, в мужності або правдивості надмірність краща, ніж недостача. Властиві людині пристрасті й афекти тягнуть її то в одну, то в іншу крайність. Намагаючись дотриматися золотої середини, людина вступає в конфлікт сама з собою, що й стає джерелом її внутрішнього дискомфорту, невпевненості самої в собі. Такий дискомфорт культурою бароко не заперечується, а навпаки, визначається необхідним елементом життя, який вносить в останнє боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати, а тим більше бути цікавим.
Не маючи до цього відповідних навиків та звички, складно визначити для себе таку середину і ще складніше дотримуватися її. Як навчитися цьому — предмет практичної (дидактичної) етики і моральної казуїстики, які розглядають кожну доброчесність і кожен проступок і дають конкретні поради, як краще діяти у певних обставинах. Про них слід вести окрему розмову.
