Контрольная работа Контакт мовних систем
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ
1. Контакт мовних систем
2. Двомовний носій як особистість
3. Соціокультурні умови мовного контакту
Висновки
Список літератури
Вступ
Якби процес комунікації обмежувався рамками мовних колективів, то відносно культур людство виявляло б не менш строкату і різноманітну картину, чим в мовному відношенні. Але справа йде інакше. Райони найбільш яскраво вираженої мовної різноманітності, такі, як Кавказ, Нова Гвінея, провінція Плато в Нігерії, район Оахака в Мексиці і ін., зовсім не відрізняються відповідною етнічною строкатістю. Випадки вражаючої одноманітності в області культури в умовах строкатої різноманітності мов служать доказом того, що спілкування може долати і дійсно долає мовні межі. Воно виявляється можливим завдяки посредству багатомовних носіїв.
Цей висновок знаходить емпіричне підтвердження в надзвичайно багатих даних індійської мовної статистики. Мовна різноманітність в Індії розподілена нерівномірно: воно дуже яскраво виражене у ряді районів Ассама, в центрі Деканського півострова, навколо пустелі Раджастан і уздовж перевалів Тибету, тоді як основні частини північної рівнини і майже все побережжя з мовної точки зору цілком однорідні. Володіння ще якою-небудь мовою, крім рідного, також поширено дуже нерівномірно. Можна було б чекати принаймні, що обидва ці показника знаходяться в прямій залежності один від одного, проте насправді вони виявляються незалежними. Це означає, що у ряді районів мовна різноманітність більш менш повно компенсується двомовністю (у містах, на Деканському півострові, уздовж проходів до Тибету), чого не можна сказати, наприклад, про Ассаму, Раджастане і взагалі про сільські райони, якщо їх порівнювати з міськими. Найбільшим цей розрив опиняється в районах, для яких характерний найбільший ступінь культурної відсталості. Таким чином, перешкодою процесу спілкування є не просто мовна різноманітність як таке, а мовна різноманітність у поєднанні з недоліком компенсуючої його багатомовності.
Хоча багатомовність, поза сумнівом, є явище не тільки значне, але і достатньо звичайне і поширене, прийнято, у тому числі і серед лінгвістів, розглядати одномовність як правило, а багатомовність - як щось виняткове. У цього погляду, що надзвичайно ідеалізується, є ряд джерел. Один з них - в спокусі екстраполювати досвід декількох європейських і американських країн, які протягом недовгого історичного періоду наближалися, з відомим успіхом, до свідомо поставленої мети - повної стандартизації мови як символу і знаряддя свого національного буття. Інше джерело цього погляду пов'язане з тим, що структурна лінгвістика на ранніх стадіях свого розвитку потребувала допущення синхронності і якісної однорідності мовних текстів, що служили об'єктом її опису. Але ні культурно-географічні перегородки, ні тимчасові методологічні установки, пов'язані з дитячою незрілістю наший науки, не повинні затуляти від нас того реального факту, що мільйони людей, можлива більшість людей, протягом свого життя в тому або іншому ступені оволодівають двома або декількома мовними системами і уміють пускати їх в хід кожну окремо - залежно від вимог обстановки.
Можуть заперечити, що говорити про багатомовність, не піднімаючи питання про мінімальну відмінність між мовами, - означає давати цій проблемі занадто широке і невизначене тлумачення. Але цілком обґрунтованою представляється така точка зору, при якій випадки володіння, скажімо, французьким і в'єтнамським, французьким і провансальським або навіть паризьким і марсельним французьким розглядаються як різновиди по суті одного і того ж явища. Бо проблема, що стоїть перед тим, що говорить у всіх цих випадках, якісно одна і та ж: слідувати величезній кількості норм у відповідних контекстах; і у разі невдачі результат один і той же: вторгнення (інтерференція) норм однієї системи в межі іншої. І зовсім не очевидно, що системи норм, що чітко розрізняються, легко сплутати, чим системи схожі.
Інша межа багатомовності, яку легко представити у вигляді змінній, - це ступінь володіння кожною даною мовою у того, що одного і того ж говорить. Абсолютно вільне і всебічне володіння двома мовами, звичайно, дуже сильно відрізняється від засвоєння лише початків другої мови; але знову-таки трудність завдання, що стоїть перед людиною, і характер його невдач при дублюванні одномовних норм кожної з мов (на відміну від «розмірів» цих невдач) в обох випадках схожі. Порівняльний ступінь володіння двома мовами взагалі не може бути точно сформульована в чисто лінгвістичних термінах. Це один з тих численних аспектів двомовності (яке ми далі для простоти і піддамо розгляду як найбільш важливий тип багатомовності), для дослідження яких лінгвістиці необхідна співпраця з психологією і суспільними науками.
1. Контакт мовних систем
У випадках, коли перед особою або групою осіб, що зазвичай користуються мовою А, встає завдання засвоєння другої мови, В, є ряд можливостей. По-перше, мова А може бути взагалі замінений мовою В; в цьому випадку ми говоримо про мовне зрушення. По-друге, мови А і В можуть уживатися поперемінно, залежно від вимог обстановки; тоді ми говоримо про перемикання (switching) з мови А на мову В і назад. По-третє, може відбутися злиття (merging) мов А і У в єдину мовну систему[1].
Термін «система» не слід обов'язково розуміти як що відноситься до мови в цілому; зрушення між системами, перемикання з однією з двох різних, але одночасно доступних систем на іншу і злиття систем можуть відбуватися і на рівні складових частин мови, тобто на рівні словника, граматики, фонології і навіть їх компонентів. Візьмемо як приклад фонологічне питання вибору між [е] і [е] у разі двомовності «французький - російський». У некінцевій позиції правила французької мови вимагають [е] у відкритому складі і [е] в закритому. По правилах російської мови [е] з'являється тільки в оточенні приголосних, що палаталізували, а в решті випадків вимовляється [е]. Якщо системи вибору аллофонов співіснують, у двомовного носія роздільно, то він перемикатиметься з одного правила на інше залежно від того, чи є вислів в цілому французьким або російським. Якщо ж ці системи у нього злилися, то виникає нове фонологічне зіставлення між двома мовами, що вимагає, наприклад, [е] у французькому (Compiegne), але [е] в українському (пень). Аналогічні можливості є і в плані змісту. Деякий елемент плану змісту при контакті двох мов може приймати подвійне значення - речовини або предмету, якщо він фігурує в контексті французького вислову (verre), тоді як в російському вислові він отримав би подальше розрізнення (стекло vs стакан). Якби мовні системи злилися, то ми б сказали, що в новій системі є два слова із значенням «скло» - одне неоднозначне, а інше однозначне. Те ж саме можна укласти і про мовний знак в цілому, тобто про перетин змісту і виразу. Можна уявити собі носія російської і французької мов, у якого для одиниці змісту «цукор» є дві синонімічні одиниці виразу [sykr] і [saxar], вибір між якими проводиться залежно від того, чи є вислів в цілому російським або французьким. Далі, для такого носія слово [nos] виявляється міжмовним омонімом, багатозначність якого вирішується одним чином у висловах російською мовою (ніс) і іншим - у висловах французькою мовою (noces «весілля»). Якщо ж, навпаки, співіснуючі мовні системи залишаються роздільними, то «цукор» [sykr] і «весілля» [nos] - це знаки однієї системи, а «цукор» [saxar] і «ніс» [nos] - знаки іншої системи.
Модель злиття мовних систем надає в розпорядження лінгвіста принадне пояснення для багатьох явищ інтерференції, спостережуваних в мові двомовних носіїв. Ми говоритимемо про мову S - джерело інтерференції (source of the interference) і мову З - об'єкті інтерференції (target [cible] of the interference). Знаки мови З або елементи його систем виразу або змісту завдяки субстанціальній або частковій формальній схожості ототожнюються із знаками або елементами мови S. Потім двомовний носій піддає таким чином ототожнені елементи подальшій дії норм мови S, які можуть значною мірою розходитися з нормами мови С.
Розмежування мовних систем, що злилися і співіснуючих, має - крім свого теоретичного значення як основи для опису спостережуваних явищ інтерференції - ще і психологічний аспект. З погляду психології відсутність інтерференції в тому або іншому конкретному випадку само по собі ще зовсім не говорить про те, що двомовний носій здійснює перемикання між двома роздільними системами. Для визначення того, якою мірою дві фонологічні, граматичні або семантичні системи або підсистеми є роздільними у даного двомовного носія, є спеціальні процедури, засновані на прямих психологічних тестах. При дослідженні типів двомовності доцільно також порівнювати дані, отримані шляхом безпосередніх лінгвістичних спостережень, з даними психологічних тестів[2].
У будь-якому лінгвістичному дослідженні важливо розрізняти продукцію що говорить - тобто деякий кінцевий текст, наскільки б довгим він не був, - і систему, що стоїть за цим текстом, існує у нього в мозку і що дозволяє йому продукувати не тільки цей текст, але і нескінченну кількість інших висловів, які сприйматимуться рештою членів його мовного колективу як відповідні мовній нормі. Не менш актуальною є ця відмінність і для дослідження явищ мовного контакту. Але той, що говорить завжди може (а багато людей в цьому відношенні є особливо обдарованими) навчитися відтворювати з абсолютною точністю деякий ряд моделей іноземної мови, зовсім не оволодівши цією мовою як цілою системою, що породжує, тобто не придбавши здатності проводити нескінченну кількість правильних комбінацій елементів цієї мови. Може трапитися також, що деякі вислови, що породжуються системою однієї мови, випадково виявляться відповідними правилам і нормам іншої мови. Так, наприклад, яке-небудь кінцеве російське -s може виявитися правильним виразом для французької фонеми /s/, навіть не дивлячись на те, що його глухість не є розрізняльною ознакою в російській, а його твердість протиставляє його іншій російській фонемі /s'/, що абсолютно чужо системі зіставлень французької мови. Аналогічним чином порядок слів підмет - дополнение- присудок у фр. il me voit, будучи застосований до відповідних російським слів, дасть правильну з погляду субстанції і еквівалентну по сенсу пропозицію: він мене бачить; проте цей порядок слів в російському вислові містить додатковий формальний елемент, що протиставляє це вислів іншому, напр., він бачить мене, що не має у французькому достатньо простого еквівалента. Тому в дослідженні двомовності безрозсудно обмежувати свою увагу явищами інтерференції, спостережуваними на матеріалі обмежених текстів, оскільки навіть правильні з погляду субстанції вислови на мові З можуть бути результатом випадковості, за яким ховаються істотні пропуски у володінні мовою З як системою, що породжує. Аналіз двомовності повинен продовжуватися до тих пір, поки повністю не буде визначений ступінь володіння кожній з мовних систем.
Особлива проблема встає у зв'язку з різницею між пасивним і активним володінням мовою. Є вагомі підстави вважати, що здатність декодувати повідомлення первинна і частково навіть незалежна від здатності кодувати їх. З погляду психології мови серйозний інтерес представляє опис процесу, в ході якого людина починає розбиратися в незнайомій мові, обходячись при цьому без яких-небудь чітких вказівок з боку. З погляду соціології двомовності ще важливіше досліджувати ті двосторонні відносини, які виникають між двома що говорять або навіть між двома мовними колективами, коли кожен говорить (кодує) на своїй власній мові і вільно декодує повідомлення, що посилаються партнером. Такі відносини особливо характерні для тих випадків, коли мова йде про діалектах однієї мови або близькоспоріднених мовах типу скандинавських. У подібних випадках ця особлива психолінгвістична установка тих, що говорять переростає у відчуття регулярності відмінностей між системами і усвідомлення цих відмінностей як чітких формул переходу - навіть людьми, скільки завгодно далекими від занять порівняльним мовознавством. Вивчення «диасистем» (синхроническое опис систем діалектів) привернуло останнім часом увагу багатьох лінгвістів, і за ним, звичайно, послідують роботи по психологічній природі диасистем у носіїв мови.
«Мікроскопічному» розгляду явищ мовного контакту на матеріалі поведінки окремих двомовних носіїв може протиставити «макроскопічне» дослідження результатів дії однієї мови на іншій. При «мікроскопічному» підході наслідку двомовності розглядаються на тлі мовної поведінки одномовних носіїв. При «макроскопічному» підході ми порівнюємо мову, яка розглядається як що піддався дії контакту, з сусідніми в просторі або в часі ділянками тієї ж мови, щодо яких передбачається, що вони не торкнулися дією контакту. При синхроническом «мікроскопічному» спостереженні особлива увага повинна приділятися з'ясуванню того, які іноземні елементи в мові двомовного носія пов'язані з його особистою участю в мовному контакті[3].
2. Двомовний носій як особистість
Мовна поведінка різних двомовних носіїв дуже різна. Деякі з них оволодівають декількома іноземними мовами так само добре, як своїм рідним, і інтерференція у них виявляється незначною. Інші володіють другою мовою значно слабкіше, ніж рідним, і в їх мові постійно спостерігається сильна інтерференція. Одні легко перемикаються з однієї мови на іншій залежно від ситуації, інші роблять це насилу. Одна і та ж людина може повісті себе абсолютно по-різному в різних ситуаціях двомовності, його поведінка може мінятися з часом, або він може з народження бути схильний до певної форми мовної поведінки. Всі ці змінні величини повинні бути ретельно вивчені фахівцями з психології мови.
Багато ще невідомого в питанні про відмінностях в природженій здібності до вивчення іноземної мови і про її зв'язок з володінням рідною мовою. Кожен вчитель іноземної мови знає, що одні учні набагато успішніше вивчають іноземні мови, чим інші, але спроби передбачати подібні успіхи на підставі тестів - виключаючи, зрозуміло, спостереження за самим процесом навчання - поки що знаходяться в самій початковій стадії. Твердження, що часто висувається, що ранню двомовність підвищує здібність до вивчення іноземних мов, також все ще чекає наукової перевірки. Неясно також, чи зв'язана здібність до перемикання з мови на мову у міру потреби - або протилежна нею схильність до надмірного перемикання - з деякою природженою схильністю або це винятково результат тренування. Висунуте поряд невропатологів припущення, що є особлива ділянка мозку, що відає перемиканням мов, по-різному розвивається у здорових людей і схильний до розладів при пошкодженнях мозку, поки що слід розглядати з неабиякою дозою скептицизму.
Дещо більше ясності (в порівнянні з питанням про роль природжених чинників) в питанні про впливі на мовну поведінку двомовних носіїв умов, в яких вони вивчають ці мови. Тут нас цікавлять такі поняття, як рідна мова, перша мова і основний, або домінуючий, мова. Очевидно, що уявлення, згідно якому людина досконало володіє своєю «рідною мовою», потім вивчає інші мови, причому інтерференція з боку рідної мови впливає на його мову на цих нових мовах, таке уявлення - плід надмірного спрощення. Тому що, якщо визначити «рідну мову» як мову, що засвоюється першим, то ясно, що він сам може виявитися об'єктом інтерференції з боку мов, які засвоюються після нього. Визначити, яка з двох мов у даного двомовного носія є основним, домінуючим і який з них є головним джерелом інтерференції (якщо взагалі один з них є головним, а інший другорядним в цьому відношенні), - це два окремі завдання. Наша теорія повинна бути достатньо гнучкою, щоб враховувати, що в мові двомовного носія інтерференція може відбуватися в обох напрямах. Має сенс виробити чисто психологічні критерії визначення того, яка мова є основною для даного носія, і потім співвіднести таким чином певне «домінування» з його можливими мовними наслідками[4].
Психологічне домінування однієї мови над іншим може бути встановлене за допомогою тестів різного ступеня складності. Можна, наприклад, задатися питанням про те, яка з двох мов виявляється зручнішим засобом для передачі розпоряджень, які повинні бути швидко і точно виконані. Можлива навіть така постановка питання: на якій мові двомовний носій «думає»; для цього треба перевірити, на якій мові він більш охоче видає асоціації на стимули, що пред'являються йому врозбивку на обох мовах. З іншого боку, можна триматися тієї думки, що «домінування» мови є складною комбінацією чинників приблизно наступного типу.
По порівняльній досконалості володіння мовою: домінуючою є та мова, якою носій на даному відрізку свого життя краще володіє.
За способом використання: зорові реакції настільки важливі для підкріплення усного користування мовою, що для двомовного носія, який володіє грамотою лише на одній з мов, ця мова і буде основним, незалежно від співвідношення в рівні усного володіння цими мовами.
По порядку вивчення і зросту: зазвичай вважається, що мова, якою оволодівають в першу чергу, вже поодинці цьому є «домінуючим». Проте слід внести до цього положення деякі поправки, оскільки, наприклад, при еміграції перша мова може витіснятися з пам'яті двомовних носіїв унаслідок постійної інтенсивної практики у вживанні виключно другої мови. З іншого боку, емоційні установки по відношенню до першої мови рідко повністю переносяться на інші мови. Серед других мов мова, засвоєна в дитинстві і закріплена практикою, має більше шансів на почесне положення в свідомості двомовного носія в порівнянні з мовою, вивченою в пізніші роки.
По ролі в спілкуванні: хоча двомовний носій може однаково добре володіти обома мовами, може опинитися, що йому частіше доводиться удаватися до одного, а не до іншого з них. Частіше вживання мови може за інших рівних умов звести його в ранг «домінуючої» мови.
По ролі в суспільному просуванні того, що говорить: за певних соціальних умов володіння тією або іншою мовою стає важливим не тільки з погляду потреб навчання, але і для просування людини по суспільних сходах. За цих умов він прагнутиме не просто вивчити відповідну мову, але і вивчити його добре, тобто по можливості подолати потенційну інтерференцію. Таке ще одне джерело «домінування мови»[5].
Крім численних аспектів, в яких домінування даної мови може виявлятися у даного носія в даний відрізок його життя, існують різні мінливі обставини конкретних ситуацій мовного спілкування, які можуть відбиватися на поведінці двомовного носія. Наприклад, якщо його співбесідник володіє тільки одним мовою, то двомовному носієві доводиться пригнічувати велику частину потенційної інтерференції і відмовлятися від свободи перемикання з мови на мову, тоді як, маючи справу з двомовним співбесідником, він може вільніше піддатися тенденції до інтерференції і перемикання. Сильний вплив англійської мови на мови іммігрантів в США може зрозуміти в світлі того факту, що цілі колективи ставали двомовними і що не залишалося практично ніякої неанглійської одномовності, необхідної для опору англійському впливу. У двомовних носіїв є також тенденція до розмежування тим і співбесідників, за якими закріплюється той або інший з двох мов. Такий двомовний носій може вільно говорити на кожній з мов у відповідних умовах, але всякий насильницький зсув в цьому відношенні може привести до значної інтерференції; нарешті, масштаби і характер інтерференції можуть мінятися залежно від ступеня стомлення і від емоційного стану того, що говорить. Подолання інтерференції вимагає зусиль, які не завжди і з легкістю можуть бути витрачені[6].
Лінгвісти можуть із задоволенням відмітити, що психологи останнім часом приділяють все більше уваги двомовності, яка є важливим джерелом даних про психологію мови в цілому. Зокрема, багато робіт було присвячено проблемі відмінності між двома типами двомовності, відповідними двом типам, що виділяються з лінгвістичної точки зору. Різні тести показали, що одні двомовні носії схильні поводитися з обома мовами як з тісно зв'язаними частинами єдиної знакової системи, а інші швидше мають в своєму розпорядженні дві співвіднесені, але окремі системи. Ці відмінності виявляються, наприклад, в різному ступені незалежності семантичних значимостей приблизно однакових виразів цих мов. Робилися спроби виявити типові умови, при яких розвивається кожен з цих типів двомовності. Роль упередженого відношення до тих або інших мов була продемонстрована за допомогою тесту, в ході якого канадці позитивно відізвалися про деяких осіб, прослуховує записи їх англійської мови, а потім негативно, прослуховує їх записи французькою мовою, не знаючи, що це були одні і ті ж люди. Цікаво, що така реакція на французьку мову мала місце як у англомовним, так і у франкоговорящих канадців.
3. Соціокультурні умови мовного контакту
Вивчення мовної поведінки двомовного носія і зв'язку між його біографією і його мовою на обох мовах зовсім не повинне обмежуватися кожного разу однією людиною. Коли контакт між мовами відбувається в масштабі цілої групи людей, особливо якщо це достатньо велика група, то індивідуальні особливості мовної поведінки окремих носіїв взаємно знищуються і проступають соціально обумовлені мовні навики і процеси, характерні для групи в цілому. Багато чинників, що дають мові статус «домінуючого», - його важлива роль в спілкуванні, його значення для соціального просування і т. д., - нав'язуються людині навколишнім середовищем. Тому співвідношення між мовами часто виявляється однаковим для багатьох носіїв, що беруть участь в даній ситуації контакту.
Навіть порядок, в якому мови вивчаються, вік, в якому вони засвоюються, і ступінь письменності в кожній з мов часто визначаються суспільством, а не самим носієм. Більш того, навколишнє середовище може закріплювати навіть за кожною мовою певні теми і типи співбесідників єдиним для всієї групи чином. У одних суспільствах двомовність знаходиться під підозрою, в інших оточено пошаною. У одних суспільствах перемикання з мови на мову допускається, в інших - засуджується. Інтерференція може вирішуватися в одній мові і презираться в іншому. Двомовний носій прагне дотримуватися норм тієї групи, до якої він належить.
Дуже важливий аспект проблеми пов'язаний з функціями мови в багатомовному колективі. Одні функції явно надають консервативнішу дію на мовні норми, чим інші. Значна роль консервативних чинників, наприклад, в мові як інструменті освіти. Там, де школа виявляється в змозі служити передавачем сильної і яскравої літературної традиції, там молодому поколінню з успіхом щепиться пильність до інтерференції. У повсякденній мові, прагнучій лише до зрозумілості, ретельністю вимови нехтують; тут інтерференція отримує простір і легко входить в звичку. Відлучення мови від функцій, що додають йому престиж, наприклад від ролі державної мови, часто знижує його авторитет і зменшує опір інтерференції, сприяючи закріпленню нововведень, що вносяться двомовними носіями[7].
Звичайно, «колектив» дуже крупна одиниця для нашого розгляду. Зручніше розглядати двомовний колектив як що складається з двох груп, що мають кожна своя рідна мова (two mother-tongue groups - MTG). Кожна MTG включає всіх тих членів колективу, які засвоїли дану мову як свою рідну мову. Правда, в цю схему не укладаються випадки, коли весь двомовний колектив засвоює обидві мови в один і той же час, в дитинстві, або коли в двомовному колективі одна з мов ні для кого не є рідним. (Це буває при такій двомовності, коли одна з мов є лише традиційною мовою літератури, богослужіння і т. п., але не служить засобом спілкування матери з дитиною.) Розглядаючи двомовний колектив як що складається з двох MTG, ми можемо визначити роль кожної мови для кожної з MTG. Ми можемо порівняти розміри цих груп і побачити, на яку з груп доводиться основний тягар мовного спілкування. Якщо в деякому колективі є дві MTG, по 50% жителів в кожній, то слід чекати, що рівні частини кожної групи вивчать мову іншої групи; можна буде сказати, що тягар двомовності розподілений рівномірно. Проте якщо опиниться, що в одній MTG 60% двомовних носіїв, а в іншій тільки 10%, то це є статистичним виразом більш привілейованого положення другої мови в даній ситуації мовного контакту.
Дуже повчально порівняти ділення колективу на MTG з іншими видами його ділення на підгрупи. Одним з можливих корелятів ділення на MTG є географічне ділення: поширені такі ситуації контакту мов, коли кожна MTG займає достатньо чітко обкреслену територію. Таке, наприклад, положення в двомовному Фрейбурге в Швейцарії в протилежність двомовному ж Білю. Зв'язок може бути також між діленням на MTG і діленні жителів на відвічних і прийшлих, іммігрантів. Якщо одна з MTG є менш відвічною, чим інша, то її мова може виявитися більш схильною до інтерференції, не тільки тому що на новому місці проживання можуть виявитися і стати помітнішими «білі плями» в мові іммігрантів, але і тому, що соціальний статус цієї мови може бути нижчим, ніж у мови місцевих жителів. Оскільки в багатьох іммігрантських групах дуже великий відсоток жінок, то витікаючі звідси змішані шлюби також можуть вести до порушення безперервної мовної традиції в цих MTG. Часто відмінності між MTG виявляються пов'язаними з відмінностями в звичаях і інших немовних сферах культури. Але це не обов'язково, в Швейцарії, наприклад, немовні культурні відмінності між французькою і німецькою або німецькою і ретороманскою MTG в багатьох місцях майже непомітні. Відмінності в релігії, паралельні відмінностям в приналежності до MTG, можуть мати важливі непрямі мовні наслідки, пов'язані з тим, що рідкість змішаних шлюбів може привести до того, що більшість сімей виявляться одномовними, так що у дітей перші мовні враження складатимуться в умовах одномовного середовища. Там же, де до ділення на MTG не приєднуються релігійні відмінності, дитяча двомовність, що є наслідком змішаних шлюбів, може повісті до ослаблення специфічних норм обох мов. Твердження, що одна з двох MTG даного колективу в середньому старше за іншу, є не що інше, як синхроническая формулювання того факту, що в цьому колективі відбувається мовне зрушення. Відмінності в суспільному положенні - наприклад, мешкання в селі або в місті, приналежність до класу, касти, - якщо вони регулярно співвідносяться з відмінностями в приналежності до MTG, також можуть вести до відмінностей в схильності до закріплення інтерференції в мовах, що знаходяться в контакті.
Мова може вселяти носіям відчуття патріотизму, подібне до національного патріотичного почуття, пов'язаного з ідеєю нації. Мова, будучи недоторканною суттю, що протиставляється іншим мовам, займає високе положення на шкалі цінностей, положення, яке потребує «відстоювання». У відповідь на загрозливий мові зрушення це відчуття вірності мові приводить в дію сили, направлені на збереження мови, що опинилася під загрозою; у відповідь на інтерференцію воно перетворює стандартизований варіант мови на символ віри і святиню. Ідеал стандартизованої мови і що оточує його емоційний ореол є невід'ємною частиною західної цивілізації і виявилися незвичайно заразливими - дивний анахронізм! - для азіатських і африканських країн, що недавно звільнилися від колоніалізму. Але навряд чи варто сумніватися, що саме в ситуаціях мовного контакту люди краще всього усвідомлюють відмітні особливості своєї мови в порівнянні з іншими і саме в цих ситуаціях чиста або стандартизована мова найлегше стає символом єдності групи. Наступна за цим мобілізація відчуття мовного патріотизму може успішно протидіяти «природному» розповсюдженню інтерференції в двомовних ситуаціях. У історії індонезійського або ізраїльського націоналізму посилене культивування однієї мови, що є рідним для MTG, складовій меншина або взагалі рівною нулю, було реакцією на загрожуючу перспективу багатомовного хаосу. Процес звільнення від німецького впливу в чеському або від слов'янського впливу в румунському був результатом свідомого втручання в процес мовного розвитку і мав на меті протидіяти впливу контакту; завдяки значному мовному патріотизму, який вдалося мобілізувати, він виявився цілком успішним.
Висновки
З лінгвістичної точки зору проблема двомовності полягає в тому, щоб описати ті декілька мовних систем, які опиняються в контакті один з одним; виявити ті відмінності між цими системами, які утрудняють одночасне володіння ними, і передбачити таким чином найбільш вірогідні прояви інтерференції, яка виникає в результаті контакту мов, і, нарешті, вказати в поведінці двомовних носіїв ті відхилення від норм кожної з мов, які пов'язані з їх двомовністю. Але не всі потенційні можливості інтерференції переходять в дійсність. Різні люди з різним успіхом долають тенденцію до інтерференції - як автоматично, так і свідомими зусиллями. У деякій даній ситуації контакту між мовами А і В той, що говорить № 1 може володіти обома мовами, як своїм рідним, а у того, що говорить № 2 мова на мові В може рясніти відбитками норм мови А. Дослідження подібних відмінностей в поведінці двомовних носіїв знову-таки вимагає сполучених зусиль лінгвістики і суміжних наук. Може бути так, що наші два носії різні по своїх природжених мовних здібностях або, скажімо, що носій № 2 лише приступає до вивчення мови В. Може бути, вони вивчали ці мови різними способами, наприклад носій № 2 користувався методом, не розрахованим на придушення інтерференції. Можливо також, що носій № 1 дотримується установок пуристів, а № 2 прагне лише до того, щоб бути правильно таким, що зрозумів і готовий нехтувати мовними нормами. При цьому відмінності в мовних установках і в ступені терпимості до інтерференції можуть носити характер як особистих особливостей, так і соціальних явищ, обумовлених тим колективом, в рамках якого відбувається контакт двох мов. У Канаді місцевий французький акцент в англійській мові в соціальному відношенні менш вигідний для того, що говорить, ніж в США, де, скажімо, гувернантці-француженці може бути навіть економічно вигідно культивувати французький акцент як символ свого цілком «авторитетного» походження. Лінгвіст може знайти в цих відмінностях хоч би зразкове пояснення того факту, що одні контакти між мовами, що мали місце в історії, залишили цілком певний відбиток на відповідних мовах (ефект «субстрату»), а інші пройшли майже безслідно. Але точний опис взаємозв'язків між мовними, психологічними і суспільно-культурними чинниками, що беруть участь в сучасних, таких, що допускають безпосереднє спостереження ситуаціях мовного контакту, припускає дослідження двомовності методами цілого комплексу суміжних наук.
Список літератури
1. Беляев БЭ. Очерки по психологии обучения иностранным языкам. — М., 1965.
2. Верещагин Е.М. Психологическая и методическая характеристика двуязычия (билингвизма). - М, 1969.
3. Галкина Т.В., Алексеева Л.Г. Методика определения уровня развития речемыслительной креативности личности // Психол. журнал. —1992, №4.
4. Гольдин В.B., Сиротина О.Б. Внутринациональные речевые культуры и их взаимодействие // Язык и культура. Тезисы второй международной конференции. -4.1.-Киев, 1993.
5. Синиця І.О. Психологія усного мовлення. - К., 1974.
6. Спивак ДЛ. Вариантность при билингвизме // Вариантность как свойство языковой системы: Тез. докл. - 4.2 - М, 1982.
7. Ушакова Т.Н. Методы исследования речи в психологии // Психол. жури. -1986, №З.
8. Феллер М.Д. Социальное и национальное в языковой картине мира // Язык я культура. Тезисы второй международной конференции. - 4.1. - Киев, 1993.
[1] Гольдин В.B., Сиротина О.Б. Внутринациональные речевые культуры и их взаимодействие // Язык и культура. Тезисы второй международной конференции. -4.1.-Киев, 1993.
[2] Синиця І.О. Психологія усного мовлення. - К., 1974.
[3] Верещагин Е.М. Психологическая и методическая характеристика двуязычия (билингвизма). - М, 1969.
[4] Спивак ДЛ. Вариантность при билингвизме // Вариантность как свойство языковой системы: Тез. докл. - 4.2 - М, 1982.
[5] Феллер М.Д. Социальное и национальное в языковой картине мира // Язык я культура. Тезисы второй международной конференции. - 4.1. - Киев, 1993.
[6] Галкина Т.В., Алексеева Л.Г. Методика определения уровня развития речемыслительной креативности личности // Психол. журнал. —1992, №4.
[7] Ушакова Т.Н. Методы исследования речи в психологии // Психол. жури. -1986, №З.
