План

юридичний злочинний угрупування психолог

1.     Розкрити основні етапи розвитку юридичної психології як науки

2.     Класифікація злочинних типів

3.     Взаємозв'язок правосвідомості особистості та правової системи суспільства

4.     Соціально-психологічні відмінності злочинної групи, злочинного угрупування і злочинної організації

5.            Компетенція експерта психолога

Література




1. Розкрити основні етапи розвитку юридичної психології як науки
Незважаючи на те, що юридична психологія - одна з порівняно молодих галузей психології, застосування психологічного знання з метою забезпечення правосуддя й інших напрямків правоохоронної діяльності бере початок у далекій давнині. Випробування учасників процесу, що носили часом містичний характер, але значною мірою синтезувавши емпіричний досвід багатьох поколінь, мали місце вже в античному й середньовічному карному процесі. Вони базувалися на застосуванні знань психології людини, її різних проявів у момент випробувань.

І в античному, і в середньовічному процесі основним доказом було особисте визнання підозрюваного. Це визнання, як основний доказ, добувалося будь-якими шляхами, у тому числі використанням катувань, катувань. Поряд з фізичними застосовувалися й моральні катування, в основі яких лежали узагальнені емпіричні дані, побутова психологія.

На зміну феодальному середньовічному пошуковому процесу приходить буржуазний змагальний процес із властивої йому гласністю й усністю. Важливого значення набувають показання свідків і дані про особистості підсудного, що потерпів позивача й відповідача. Безумовно, і тут для правильної оцінки показань зацікавлених осіб з'являється потреба залучення й використання психологічного знання.

У XVIII–XIX ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847–1915) створює фундаментальну працю "Кримінальна психологія" (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У Росії про необхідність ураховувати психологію злочинців висловлювався И.Т. Ціпків, що пропонував в "Книзі про вбогість і багатство" різні способи допиту обвинувачуваних і свідків. Він пояснював, як деталізувати показання лжесвідків, щоб одержати великий матеріал для їхнього викриття, рекомендував класифікувати злочинців щоб уникнути шкідливого впливу гірших на менш зіпсовані.

Поширення ідеї виправлення й перевиховання злочинця привело до обігу права й психології для наукового обґрунтування цих проблем, над якими на початку XIX століття в Росії працювали П.Д. Лодій, В.К. Єлпатьевский, Г.С. Гордіенко, Х.Р. Штельцер й інші вчені.

Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з’явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж "Психологія і злочин" (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох "Правова і кримінальна психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон "Кримінальна психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з’явилися праці І. Баршева "Погляд на науку кримінального законознавства", К. Яновича-Яневського "Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології", А. Фрезе "Нариси судової психології", Л. Владимирова "Психічні особливості злочинців по новітніх дослідженнях", в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного використання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слідчих органів.

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов’язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — кримінального). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

З’явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасовича "Кримінальне право" (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе "Нариси судової психології" (1874 р.).

Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

На початку XX сторіччя в теорії й на практиці все більшого значення набували експериментальні дослідження в юридичній психології. Значна кількість робіт цього періоду присвячено актуальній проблемі психології показань свідків. Це роботи И.Н. Холчева, Г.Р. Португалова, Е.М. Кумешера й ін. У цей же період часу значніше кількість робіт бути присвячено дослідженню психології особистості злочинця. Це роботи Л.Е. Владимирова, Г.С. Фельдштейна, М.Н. Гернета й інших.

У 1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки "забування є правилом, а спогад — винятком". Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам’яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам’ять людини не є відображенням об’єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистості, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбству тощо.

Значний внесок у розвиток юридичної психології в дореволюційний період вніс учений і практик А.Ф. Коні. Його праці, де розглядаються питання юридичної психології, якісно відрізняються від праць інших авторів тим, що, узагальнивши свій величезний досвід, він підходить до оцінці кожного явища з погляду його застосовності в практичній діяльності юриста. Велика увага А.Ф. Коні приділяла психології судової діяльності, психології свідків, потерпілих й їхніх показань. Він уважав, що для того, щоб займати суддівське крісло, необхідно володіти рисами характеру, що дозволяють протистояти натиску, проханням, тиску оточення, голосу "суспільної пристрасті", що маскується під голос "суспільної думки", і ін.

Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857–1927). Під його керівництвом було здійснено перше експериментальне дослідження малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці "Про розумову працездатність малолітніх злочинців" (1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочинність як психологічне явище і особистість злочинця.

Дозвіл методологічних проблем у юридичній психології тривало після встановлення Радянської влади. Вивчалася проблема застосування психологічного знання в дізнанні, попередньому наслідку й суді. У доказовому праві нової системи правосуддя експертиза, у тому числі й психологічна, посіла перше місце. Інтенсивні дослідження в той період проводилися психологом А.Р. Лурія. Їм вивчалися можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів.

Розробляв питання юридичної психології й відомий росіянин і радянський учений, професор Московського університету С.В. Познишев. Його книга "Кримінальна психологія. Злочинні типи" стала підсумком здійснених досліджень особистості злочинця, причин злочинів, зроблених окремими особами.

Помилки й хвороби росту психології, кримінології для такої молодої сфери наукового знання, як юридична психологія, були неминучі, але переборні. Однак на рубежі 30-х років у нашій країні відбулися значні політичні зміни, які перешкодили подальшому позитивному розвитку юридичної психології. Почався відхід від ленінських принципів у державному, політичному й науковому житті. Нищівний удар був нанесений і по материнській для юридичної психології науці - психології. Були закриті або реорганізовані психологічні науково-дослідні установи, припинена розробка психологічних проблем у соціальній сфері, на виробництві, у керуванні й т.д. Психологія була фактично підлегла педагогіці й перебувала в такому стані біля тридцяти років. Зрозуміло, що в цей період ніякі психологічні дослідження на стику з юриспруденцією не велися й вестися не могли.

Психологів ізолювали від питань слідчої й судової діяльності. Їх вигнали навіть із криміналістики, що у попередні піввіку розвивалася за допомогою психології. Щоб оправитися після ударів, нанесених по психології й кримінології в 30-і роки, мало було наступних тридцяти років, необхідно була зміна соціальних умов, політичної й ідеологічної обстановки в країні.

Це відбулося тільки на початку 60-х років. Тоді й виникла необхідність розвитку соціальних наук, насамперед психології, соціології, і не заради їх самих, а для аналізу й оцінки процесів, що відбуваються в країні. В 1964 році була прийнята спеціальна Постанова ЦК КПРС "Про подальший розвиток юридичної науки й поліпшення юридичного утворення в країні", відповідно до якого вже в наступному навчальному році в програму підготовки юристів у вищих навчальних закладах був уведений курс "Психологія (загальна й судова)". Були розгорнуті прикладні психологічні дослідження для забезпечення цілей правоохоронної, правозастосовної й профілактичної діяльності.

Перебудова, що відбувається в нашій країні, послужила стимулом подальшого розвитку всіх наук, у тому числі і юридичній психології. Позитивні зміни спостерігаються в плані організації наукових досліджень. Зазначені процеси свідчать про вихід юридичної психології на новий, третій етап розвитку, що триває в цей час.

Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:

-                   загальні питання юридичної психології (система, методи, зв’язки з іншими науками);

-                   психологічні проблеми протиправної поведінки;

-                   психологія слідчого і слідчої тактики;

-                   психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;

-                   психологія організованої злочинності тощо.
2.       Класифікація злочинних типів
У психології відомі різні підходи до типізації особи злочинців. Дослідження особистості злочинця передбачає виявлення типового, визначення критеріїв градації кримінальних типів, встановлення особливостей у кримінальних відносинах.Спроба дослідження злочинних типів (соціально-психологічних типів) була зроблена італійським лікарем-психіатром Ч. Ломброзо, який вивчав представників місць позбавлення волі і своєрідність на їхньому тілі татуювань. Ч. Ломброзо і його послідовник Е. Феррі розрізняли такі типи злочинців:

1) природжених;

2) "злочинців унаслідок божевілля", психопатів та інших, які страждають на психічні аномалії;

3) злочинців із пристрасті;

4) випадкових;

5) звичних.

Патріарх антропологічної школи кримінального права Ч. Ломброзо стверджував, що злочинний тип особистості можна розпізнати (діагностувати) за специфічними фізичними і психічними ознаками (ця школа виникла у 70-80-х рр. XIX ст.).Заслуговує на увагу класифікація особистостей, запропонована психологом О. Ф. Лазурським.

При визначенні типів він виходив з:

1) природних психологічних можливостей;

2) особливостей соціального пристосування особистості до дійсності.

Причому відповідно до цих ознак він визначив три рівні особистостей: нижчий, середній і вищий. На кожному рівні визначаються так звані чисті типи, змішані і спотворені.О. Ф. Лазурський до спотворених типів відносить:

1) пасивний тип, який виступає у вигляді двох різновидів:

а) апатичного, що характеризується байдуже-млявим ставленням до усього оточуючого, відсутністю яскраво виражених інтересів і потреб;

б) безвільно-боязкого, який легко піддається навіюванню, з перевагою пригніченого настрою. На думку вченого, хоча люди такого типу і не належать до кримінального типу, однак можуть бути джерелом поповнення злочинного світу;

2) тип розважливого егоїста. Люди цього типу розважливі і хитрі, черстві і злопам'ятні; на першому плані у них турбота про свої вигоди й інтереси, переважно матеріальні; цей тип дуже близький до кримінального;

3) афективно-спотворений тип. Його представники,— безладно-веселі, легковажні люди. За своїми соціальними проявами — п'яниці, забіяки, скан¬далісти, дрібні злодюжки;

4) активно-спотворений (ґвалтівник) тип. Тут два підтипи:

а) безладного ґвалтівника, що характеризується рішучістю, енергією. Працювати не любить, схильний до бійок;

б) зосереджено-жорстокий, який не зупиняється і перед убивством.

У 20-ті рр. минулого століття дослідження різних типів злочинців проводив С. В. Познишев. Усіх правопорушників він поділив на дві категорії — октогенних та екзогенних (залежно від співвідношення об'єктивних обставин і внутрішньої особистісної готовності до злочину).

Перші — "моральні психастеніки", яким чужі норми моралі і здатність до співпереживання. Другі вчиняють діяння під впливом зовнішніх умов. До цієї категорії належать особи:

1) з недостатньо розвинутими правовими почуттями;

2) недостатньо самостійні у виборі вчинків, тобто такі, що піддаються навіюванню, легковажні, слабохарактерні.

Класифікацію особистостей на матеріалах вивчення злочинців запропонувала психіатр А. С. Петрова (1927 р.). Основна ідея полягала у тому, що поняття особистості розглядалося як тип реакції, обумовленої психологічною конституцією (будовою) людини.

З огляду на це автор розрізняє "примітиви" (нормальна людина, але внаслідок несприятливих умов нерозвинена, людина низького культурного рівня) і "не примітиви" (характеризується високою культурою). У межах кожної з груп були виділені основні типи (конкретно-емоційний, ефективно-абстрактний, інтелектуально-вольовий) і проміжні.

Цікавою є пропозиція О. Г. Ковальова розрізняти основні типи особи злочинців залежно від ступеня кримінальної "зараженості" особистості. За цим критерієм автор виділяє:

1) глобальний злочинний тип (тип з повною злочинною "зараженістю"). Цей тип антисоціальний. Він негативно ставиться до праці і людей. Представники цього типу не мислять життя поза злочинами, що їм обіцяють основні радощі. Усі їхні помисли, почуття пов'язані з задумами вчинення злочинів, їхня воля тверда і непохитна у кримінальних діяннях. Цей тип охоплює різні підтипи похітливого розбещувача і ґвалтівника, казнокрада, що, незважаючи на покарання, краде і краде, і, нарешті, бандита;

2) парціальний тип, тобто з частковою кримінальною "зараженістю". Особистість цих людей ніби роздвоєна, у ній уживаються риси нормального соціального типу і риси злочинця;

3) передкримінальний тип; ці люди мають такі морально-психологічні властивості, які у певній ситуації, якщо вони опиняються в ній, неминуче вчиняють злочин. Тут два види особистостей:

а) люди з надзвичайно емоційною збудливістю і нестачею самовладання;

б) легковажний ледар, який любить добре пожити не утруднюючи себе.

Відомі й інші критерії класифікації злочинних типів. Так, у сучасній кримінальній психології В. Ф. Пирожков розглядає певний причинний комплекс особи зло¬чинця, до якого належать такі чинники: соціальні, політичні, ідеологічні, моральні, економічні, соціально-побутові, соціально-технічні, соціально-культурні, націо¬нальні, соціально-демографічні, організаційно-управлінські, соціально-правові, гене¬тичні, соціально-медичні, інформаційні, соціально-виховні, кримінальні, кримінологічні, військові та соціально-психологічні.

М.І. Єнікєєв по ознакам антисуспільної спрямованості поведінки в основу типології особистості покладає її відношення до різних суспільних цінностей.

1. Негативно-зверхнє відношення до особистості і її найважливішим благам: життя, здоров'я, тілесної недоторканості, честі, гідності і т. д.

Таке відношення лежить в основі умисних агресивно-насильницьких злочинів — вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань, а також більшості випадків хуліганства.

2. Корисно-власницькі тенденції, які пов'язані з ігноруванням принципу розподілу матеріальних благ по праці, права державної власності та приватної власності громадян. Це характерно для скоєння крадіжок, шахрайства, хабарництва та інших корисливих злочинів.

3. Індивідуалістичне відношення до різних соціальних установок та приписів, до загальногромадянських, службових, сімейних та інших обов'язків. Подібні антисоціальні риси визначають скоєння ряду господарських злочинів, злочинів проти порядку управління, правосуддя, військових злочинів і т. д.

4. Легковажно-безвідповідальне відношення до встановлених соціальних цінностей та своїх обов'язків по відношенню до них, що проявляється у різноманітних необережних злочинах.

На основі такої класифікації відношень вчений виділяє такі типи злочинців:

1. випадковий;

2. ситуаційний;

3. нестійкий;

4. злісний;

5. особливо небезпечний.

За ступенем суспільної небезпеки особистості та її криміногенної активності М.І. Єнікєєв виділяє іще такі типи злочинців:

1. "Особливо небезпечні" ("активні антисоціальні") — багаторазово судимі рецидивісти, стійка злочинна поведінка яких носить характер активної опозиції суспільству та його цінностям.

2. "Десоціалізовані небезпечні" ("пасивні асоціальні") — декласовані особи, які випали із системи нормального спілкування, довгий час ведуть паразитичне, часто бездомне, існування.

3. "Нестійкі" — особи, які відрізняються частковою криміногенною зарядженістю і скоюють злочини не в силу стійких антисуспільних установок, а через включення до таких груп, спосіб життя яких знаходиться на краю соціально прийнятного та антисуспільного.

4. "Ситуативні" — особи, чия суспільна небезпека виражена у поведінці незначною.Зрозуміло, що ця типологія, як і інші, носить умовний характер, і не кожен злочинець може бути віднесений до того чи іншого типу.

Можна зустріти представників змішаних, проміжних груп.Так, В.І. Андросюк, Л.І. Казміренко, Л.Ю. Кондратьєва виділяють такі типи антисуспільної спрямованості особистості:

асоціальний — коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;

антисоціальний — поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для основних умов суспільного буття;

суспільно небезпечний — свідомо спрямований проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.

У свою чергу, суспільно небезпечна спрямованість особистості залежить від певних чинників і має, на погляд вчених, такі різновиди:

- некримінальна (при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому);

- передкримінальна (при такій же поведінці і високій імовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем);

- кримінальна (після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому).

За допомогою типологізації створюється своєрідна модель особистості. І це полегшує вирішення цілого ряду практичних завдань. Відповідність конкретної особи вже створеній моделі, тобто визначеному типу особистості, дозволяє зробити досить обґрунтоване припущення про суб'єктивні причини злочинної поведінки, оскільки вони вже відомі як притаманні даному типу особистості. Виходячи з причин типологічного характеру, можна розробити правила попереджувальної роботи з представником саме даного типу, визначити тактику слідства чи окремих слідчих дій у випадку порушення кримінальної справи. Знання типології злочинців дає можливість виявляти та аналізувати окремі типи злочинної поведінки, дозволяє пояснити цю поведінку особливостями даного типу особистості.
3.       Взаємозв'язок правосвідомості особистості та правової системи суспільства
Правосвідомість — одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

• суспільної;

• групової;

• індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов'язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості-усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:

Правова психологія -це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

Правова психологія правові почуття, правові настрої, правові переживання, правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди ,правові звички, правові традиції, правові звичаї рухомі, емоційні пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права та ін.

Правова ідеологія

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінська ідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це була міфологізована державна ідеологія.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції — сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова — готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правового вчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб'єкта.

Виникнення правової установки припускає:

1) поінформованість про норму права;

2) розуміння її змісту;

3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права;

4) ставлення до прав інших осіб;

5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права;

6) готовність до дії. Правова настанова — суб'єктивний регулятор поведінки.

Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна поведінка, правова активність, правове порушення та ін.).

Правова поведінка мотиви правової поведінки

- всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості на правомірну і протиправну

правові настанови

- відображають готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості

Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі форми правосвідомості:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

2) групову — виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги страйкуючих шахтарів);

3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що суспільна і групова свідомість — це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом упорядкованого суспільства;

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає та ін.). Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає високий рівень правового мислення, багато в чому є детермінованою чинним правом.

Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість -елемент правової системи, поєднані з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація — це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела реалізації, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Джерела правової інформації:

- документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі і підзаконні акти, міжнародні договори і угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти).

- повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби інформації з правових питань ("Офіційний вісник України", газети "Голос України", "Урядовий кур'єр", "Юридичний вісник України", телерадіоканал "Право" та ін.);

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;

3) регулююча (настановна) — припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових дозволень і заборон.

У структурі правосвідомості особи кожній із функцій відповідають такі блоки:

1) правові знання;

2) правові оцінки;

3) правові настанови.

Необхідність і обсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки особа залучена до системи правових відносин. Набуття і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду особи. Пройшовши через свідомість особи, правові явища викликають ціннісне до себе ставлення: оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду цих знань. Відбувається процес не прямого відтворення в діях особи оодержаних знань, а виникає їх переосмислений варіант, співвіднесений з поглядами на правове, обов'язкове. Після цього виробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки. Блок правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ, виходячи з напрямку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу (настановну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу (ціннісну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти відповідно до виконуваних ними функцій:

— когнітивний (пізнавальний, інформаційний),

— правостворюючий (цінносний, емоційний),

— регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчосі і і правореалізації виражається у тому, що правосвідомість:

- певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує "до" права;

- діє "паралельно" з правом: уловлює потреби його вдосконалення в напрямку відображення об'єктивних суспільних процесів; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати правотворчості;

- існує "після" права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які застосовуються або реалізуються;

- є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

- може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії закону і аналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;

- виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

- служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом її формування, перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату.
4.       Соціально - психологічні відмінності злочинної групи, злочинного угрупування і злочинної організації
Більшість соціальних психологів визначають злочинну групу як неформальне об’єднання людей з метою задоволення своєкорисливих особистих потреб та інтересів на основі злочинної діяльності. Будь-яка злочинна група характеризується насамперед асоціальною, антигромадською спрямованістю своєї діяльності, що виявляється і в особливостях групових думок, оцінок і переживань, у специфіці психологічного спілкування членів групи один з одним і, що особливо важливо, у суспільно шкідливій поведінці. Для таких груп характерним є зневажливе та іноді цинічне ставлення до суспільних цінностей, байдуже або негативне відношення до вимог соціальних і моральних норм

Таким чином, будь-яка злочинна група з позиції соціальної психології є малою неформальною групою з антисоціальною спрямованістю, учасники якої об’єдналися з метою вчинення злочину (злочинів). Саме злочинна діяльність є як основою об’єднання учасників, так і видовою ознакою.

За ступенем узгодженості спільних дій та організованості (мається на увазі, що йдеться про групу, то вона, з точки зору загальної соціології, вже є організованою) на нижчому рівні знаходяться так звані ситуативні злочинні групи.

Щодо класифікації злочинних груп, то тут також відсутня єдність. Відповідно до кримінально-правової теорії і практики виокремлюють організовані злочинні групи, банди тощо. Соціальні психологи роблять спроби класифікувати злочинні групи. Однак на сьогодні немає загальноприйнятої, несуперечливої класифікації злочинних груп. Навіть більше, у літературі трапляються такі поняття, як "злочинна група", "злочинне угруповання", "злочинне співтовариство" та ін.

Характеристиками злочинної групи є кількісний склад, причини виникнення, статусно-рольова структура (кожен член групи виконує певну роль і має той чи інший статус); система внутрішньогрупових зв'язків (каналів, засобів, місць і часу "сходок" (зустрічей), способів маскування цілей і дій), характер норм і "санкцій" у разі відхилення від цих норм, становище групи серед інших.

До структури злочинного співтовариства входять: "елітарна група", "мозковий центр", "система зв'язків", "служба безпеки", "розвідка", "контррозвідка", "бойовики". У будь-якому разі, більшість викритих злочинних груп функціонували за цією схемою.

Більшість соціальних психологів визначають злочинну групу як неформальне об’єднання людей з метою задоволення своєкорисливих особистих потреб та інтересів на основі злочинної діяльності. Будь-яка злочинна група характеризується насамперед асоціальною, антигромадською спрямованістю своєї діяльності, що виявляється і в особливостях групових думок, оцінок і переживань, у специфіці психологічного спілкування членів групи один з одним і, що особливо важливо, у суспільно шкідливій поведінці. Для таких груп характерним є зневажливе та іноді цинічне ставлення до суспільних цінностей, байдуже або негативне відношення до вимог соціальних і моральних норм

Злочинна організація (угруповання). — найбільш небезпечна форма співучасті. Нормування її частіше всього свідчить про наслідки винних скоїти посягання, неможливе дія однієї особи

Найпоширенішим було визначення поняття "злочинна організація" як спільного об'єднання двох чи більше осіб, що організувалися для спільної злочинної діяльності.

Злочинна організація (угруповання). Кількісний склад груп цього виду досить різноманітний і варіює в межах від кількох десятків до сотні осіб. Угруповання має розгалужену, кількарівневу, спеціалізовану структуру, до якої входять:

— керівний блок (3—8 осіб), що здійснює управлінську, координаційну, стратегічно-планувальну, представницьку діяльність;

— блок інформації, аналізу, поточного планування, розроблення найважливіших акцій;

— фінансово-матеріальний блок: зберігання спільного грошового та майнового фонду, забезпечення корупційних зв'язків, "відмивання" злочинних коштів і легального бізнесу;

— блок охорони та безпеки;

— блок безпосереднього виконання з однією чи кількома бандитськими групами.

Злочинна організація взаємодіє з іншими угрупованнями за функціональною і територіальною ознаками, має розгалужені корумповані зв'язки на таких рівнях, як адміністративна дільниця, район, місто, регіон.

Ряд ознак злочинної організації визначено в чинному Кримінальному кодексі України. Це:

1) стійке об'єднання з ієрархічними зв'язками між його членами або структурними частинами;

2) спрямованість на вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів;

3) безпосереднє вчинення злочинів або здійснення керівної, координаційної, забезпечувальної діяльності (функцій) щодо цієї організації, інших осіб, інших злочинних груп.

Основними сферами активності злочинних організацій є вимагання, контроль підпільного виробництва, контрабанда (алкогольні напої, тютюнові вироби, зброя, підакцизні товари), проституція, наркобізнес. Локальними та побічними сферами є викрадення людей, престижних автомобілів із метою викупу, торгівля людьми, розбійні напади, фізичне усунення конкурентів і тих, хто тим чи тим чином заважають цій діяльності.

Правоохоронна практика свідчить, що злочинні організації відрізняються одна від одної залежно від способу утворення.

Динаміка загальної та організованої злочинності в останні 20 років привела до суттєвих змін у кримінально-психологічному портреті банди. Якщо раніше банди функціонували самостійно, то зараз таке формування стає обов'язковою складовою злочинних організацій і спільнот. Значно розширилася злочинна спеціалізація, а бандитські дії почали поєднуватися з іншими видами злочинів і навіть підпорядковуватися їм.
5.     Компетенція експерта психолога
Закон надає експертові ряд прав, які є найважливішими юридичними гарантіями сумлінності його експертних досліджень і правдивості висновків, що даються.

Проводити психологічну експертизу слід за наявності загальної підстави до її призначення, а вибір вигляду експертизи залежить від специфіки правової природи справи, що розглядається судом.

Отже, в першу чергу потрібно знати підставу, по якій призначена психологічна експертиза, і уміти відрізняти його від підстав призначення інших видів експертиз за визначенням психічного стану особи. Але загального законодавчо установленного підстави виробництва судових експертиз (необхідність в спеціальних пізнаннях для роз'яснення тих, що виникають при розгляді справи питань) недостатньо. Необхідно його конкретизувати. Спираючись на наявні в психології розробки, такою підставою слід вважати наявність в суду (судді) сумнівів в здатності громадянина (суб'єкта) правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати що мають значення для справи обставини.

Успішна діяльність експерта-психолога залежить від забезпечення його необхідними матеріалами. З цією метою закон наділив експерта правом заявляти клопотання про надання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновків. Подібне клопотання експерт може (усно або письмово) заявляти як у момент оголошення постанови про призначення експертизи, так і в ході її виробництва. Необхідно, щоб експерт вказав, які саме додаткові матеріали і для виробництва яких досліджень йому потрібні.

Відповідно до ст. 82 УПК РСФСР експерт-психолог, що не отримав всіх необхідних матеріалів, у письмовій формі повідомляє особу, що призначила експертизу, про неможливість дати висновок до здобуття матеріалів в повному об'ємі. Якщо вимога експерта не задовольняється, то матеріали експертизи залишаються без виконання.

Експерт має право знайомитися з обставинами кримінальної справи, пов'язаними з предметом експертизи. Це обмеження сповна виправдане, бо ознайомлення експерта зі всіма без виключення матеріалами справи може сприяти упередженості його думок, породжувати тенденцію до вирішення питань не на основі ознак, що вивчаються, а шляхом оцінки наявних в справі доказів.

Згідно експерт має право вказати в своєму висновку на встановлені їм обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання. В ув'язненні можуть бути відмічені лише ті дані, встановлення яких входить в компетенцію цього вигляду експертизи. Про всіх інших даних, виявлених експертом за власною ініціативою, він може повідомити в листі на ім'я особи, що призначила експертизу.

Питання про участь експерта в слідчих і судових діях може бути розглянутий і по клопотанню учасників процесу, і за ініціативою органу, що здійснює виробництво у справі, коли предмет відповідної дії пов'язаний з предметом або з вмістом експертизи. Суперечить закону практика самостійного збирання експертом за власною ініціативою або по вказівці органу, що призначив експертизу, додаткових матеріалів.

Якщо експерт робить слідчому які-небудь зауваження, заяви або збуджує клопотання, пов'язані з проведенням експертизи, то про це складається протокол .

В ході допиту експерт має право викласти свої свідчення. Він має право давати висновки, свідчення, робити заяви і збуджувати клопотання на рідній мові і користуватися послугами перекладача.

Процесуальне положення експертів — працівників експертних установ і інших осіб, призначених експертами, однаково. Проте експерт, що не полягає в штаті експертної установи, має право на винагороду за виробництво експертизи в рамках, встановлених спеціальними інструкціями. Винагорода нештатним експертам виплачується за проведення експертизи згідно з укладеною угодою.

Експерти мають право радитися між собою перед дачею висновку. Експерт, не згідний з думкою останніх членів комісії, складає окремий висновок. Таким чином, якщо думки експертів-психологів розділилися, то з приводу одного і того ж підекспертного складаються два (або більш) висновки.

Надаючи широкі можливості в забезпеченні умов, необхідних для успішного виробництва експертизи, закон накладає на нього і певні обов'язки. Перш за все експерт зобов'язаний за пропозицією особи, що виробляє дізнання, слідчого або судна провести дослідження, дати висновок, а у ряді випадків — пояснення у зв'язку з виробництвом експертизи. При нез'явленні з нешанобливої причини експерт може бути підданий приводу.

У карно-процесуальному законодавстві сформульовано положення про те, що експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. Саме тому кожен член комісії експертів, що не прийшли до єдиної думки, дає свій висновок окремо.

Якщо перед експертом ставляться питання, що виходять за межі його компетенції, то він повинен відмовитися від їх рішення і повідомити про це в письмовому віце особа, що призначила експертизу. Інакше має бути мотивоване невиконання отриманого завдання у випадках, коли поставлені питання виходять не за межі компетенції експерта, а за межі його спеціальних пізнань. Експерт зобов'язаний у письмовій формі повідомити особу, що призначила експертизу, про неможливість дати свій висновок.

Особа, що призначається експертом, зобов'язана повідомити слідчого (особі, що виробляє дізнання), прокурора, суд, керівника експертної установи про обставини, що унеможливлюють його участі в даній справі. Йому, у свою чергу, роз'яснюються підстави для самовідводу.

Об'єктивність висновку означає, що його дає особа, не зацікавлена в результаті справи, на основі спеціальних пізнань і оцінки за внутрішнім переконанням результатів досліджень в сукупності. Порушенням цієї вимоги є дача висновку при недостатності даних або на підставі матеріалів справи, дослідження і оцінка яких не входять в компетенцію експерта, незастосування апробованих або вживання спростованих або неперевірених методик.

У випадках, коли відомчими актами передбачається перелік обов'язкових дій експерта і (або) позначається круг способів і метод дослідження, які мають бути обов'язково застосовані, експерт зобов'язаний виконати такі вимоги і звести наклеп це в ув'язненні, інакше виникають сумніви в облиште і достовірності виводів.

На експертові лежить обов'язок забезпечити збереження об'єктів експертизи і їх незмінність, оскільки це сумісно із завданнями.

Необгрунтоване оприлюднення даних попереднього слідства може істотно ускладнити вирішення завдань виробництва у кримінальній справі і спричинити порушення прав і законних інтересів громадян.

На відміну від судового розгляду гласність на попередньому слідстві зважаючи на специфічність останнього допустима лише в строго обмежених межах.

Дозвіл на оприлюднення матеріалів попереднього слідства в певному об'ємі дається правомочним слідчим або прокурором у письмовій формі. Такий дозвіл доцільно оформляти у вигляді окремої постанови з вказівкою, хто саме, якому колу осіб, які матеріали попереднього слідства (у якому об'ємі) і в якій формі може розголошувати. Слідчий має право отримати підписку про нерозголошування даних попереднього слідства у експерта-психолога. Дозвіл на оприлюднення матеріалів попереднього слідства в певному об'ємі дається правомочним слідчим або прокурором у письмовій формі. Такий дозвіл доцільно оформляти у вигляді окремої постанови з вказівкою, хто саме, якому колу осіб, які матеріали попереднього слідства (у якому об'ємі) і в якій формі може розголошувати. Слідчий має право отримати підписку про нерозголошування даних попереднього слідства у експерта-психолога.

Під свідомо помилковим мається на увазі неправильний висновок, даний умисне. В разі менш серйозних упущень і порушень можлива постановка питання про дисциплінарну відповідальність експерта або застосування до нього заходів суспільної дії. Неповнота або неякісність висновку можуть бути враховані також при визначенні розміру винагороди експерта.

При порушенні порядку в залі судового засідання експерт може бути видалений; накладення штрафу законом не передбачено.




Література
1.                 Андросюк В.Г. Психологія слідчої діяльності: Навч. посібник. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1994. – 106 с.

2.                 Бедь В.В. Юридична психологія. – К., 2002. – 376 с.

3.                 Васильев В.Л. Юридическая психология. – СПб., 2003. – 656 с.

4.                 Еникеев М.И. Психология следователя: практикум по юрид. психологии: Учеб. пособие. / М.И. Еникеев, Э.А. Черных; Ин-т междунар. права и экономики. - М., 1994. - 158 с.

5.                 Коновалова, В.Е. Правовая психология: учеб. пособие для юрид. вузов и фак. по спец. "Правоведение" / В. Е. Коновалова. - Харьков: Основа, 1990. - 198 с.

6.                 Коновалова В.О., Шепітько В.Ю. Юридична психологія. – К., 2004. – 424 с.

7.                 Курс советского уголовного права В 6 т — М Наука 1970 — Г 2

асть общая Преступление — С 464—466

8. Бажанов М И Уголовное право Украины Общая часть —Циепропет-ровск Пороги, 1992. — С 86.

9. Бажанов М И Уголовное право Украины Часть общая — Днепропетровск 1992 —С 119

Размещено на Allbest.ru