КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Тема:
«Українське козацтво»

Зміст
Вступ
1. Зародження козацтва, його роль в об’єднанні українського народу
2. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького
2.1 Причини війни
2.2 Початковий період війни (1648-1649 рр.)
2.3 Події 1650-1654 рр.
3. Держава Богдана Хмельницького
3.1 Переяславська рада
3.2 Характеристика державних засад гетьманського козацтва
3.3 Внутрішні та зовнішні причини руйнації держави Богдана Хмельницького
Висновки
Література

Вступ
Українське козацтво є одним з популярних об’єктів для дослідження не тільки у вітчизняній історії, але й в історичних науках інших країн. Подібного явища не знала історія жодної країни. Про козаків у час їхнього розквіту знали не тільки їх ближні сусіди, а й уся Європа. Неодноразово приїжджали на Україну різні дослідники, щоб ближче познайомитися з життям та побутом козацької верстви. Разом з тим, незважаючи на те, що за історичними мірками, це відбувалося відносно недавно, має місце неповна визначеність та різна оцінка тих подій, що відбувалися за часи козацтва. Ця робота охоплює період з початку виникнення козаків і до часів, що зараз в історіографії мають назву “Руїна”. Завданнями цієї роботи було: використовуючи твори сучасних авторів розібратися з походженням українського козацтва, їх військової організації та прослідкувати розвиток подій під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького; узагальнюючи хід та розвиток тих трагічних подій зробити висновки щодо внутрішніх та зовнішніх причин занепаду держави Богдана Хмельницького, перетворення незалежної української держави в своєрідний полігон для політичних амбіцій Росії, Туреччини, Польщі, Швеції.

1. Зародження козацтва, його роль в об’єднанні українського народу
Українське козацтво – це дуже складне історично-соціальне явище. Видатний історик М.С. Грушевський писав про це так: “Внаслідок своєї оригінальності, а також завдяки гучної ролі в історії Східної Європи, козацтво звертало на себе увагу здавна; чимало (істориків) їм займалися, але при цьому дуже багато залишилося неясного, і в літературі по цьому питанню існують часом судження дуже сумнівні та помилкові”.
Існують різні думки щодо часу й рушійних чинників складання цього войовничого прошарку, що населяв спочатку південь України. Наприклад, у радянській науці найбільш поширеною була теорія, за якою виникнення козацтва пояснювалося посиленням феодального та релігійно-національного гноблення, наступом феодалів на селянство, загарбання польськими панами селянських земель. Однак, ця теорія не може застосовуватися для універсального пояснення всіх випадків перетворення селян на козаків: адже часто на південних окраїнах українських земель опинялися вільні, ще й заможні люди. У зв’язку з цим спостереженням народилася “уходницька” теорія: селяни й часом міщани переселялися за дніпровські пороги та у вільні степи з метою їхнього господарського освоєння. У дореволюційній історіографії була в ходу “аристократична” або “рицарська” теорія формування козацтва, згідно якій відчайдушні українські лицарі-феодали, що зневажали смерть й тішили свої бентежні душі небезпечним протиборством із татарами, прагнули захистити власний народ від жорстоких кочовиків. Немає сумнівів у тому, що всі названі причини існували насправді. Важко лише погодитися з тим, що формування козацтва було справою окремих, хай навіть і видатних осіб. То був історично об’єктивний процес, пов’язаний і з посиленням феодальної експлуатації селянства, і з господарським освоєнням нових земель, і з необхідністю захисту від татарських і турецьких агресорів. Перші відомості в джерелах про українських козаків відносяться до кінця XV століття.
Наступний етап еволюції українського козацтва пов’язаний з виникненням Запорізької Січі. Це було утворення військово-політичного характеру, що мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв’язки із сусідніми державами. Це був зовсім новий етап у розвитку козацтва і протягом тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.
Запорізька Січ була заснована на дніпровському острові Хортиця в 50-х роках XVI століття. Одним з її засновників вважають легендарного князя Дмитра Вишневецького-Байду, який приблизно у 1553 році побудував для себе замок на острові Хортиця. В подальшому місце перебування Січі змінювалось неодноразово. Це була фортеця, загороджена ровом і десятиметровим земляним валом, на вершині якого стояв дерев’яний частокіл. Тут знаходились високі башти з бійницями для гармат. В середині фортеці знаходився майдан із церквою і стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі хати – курені, де жили січовики, знаходилися будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгові лавки. Всього налічувалось до 38 куренів, в яких проживали козаки – земляки. Не випадково більшість куренів носила назви українських міст (наприклад, Батуринський, Браїлівський, Іркліївський, Канівський, Корсунський, Полтавський та ін.).
Чисельність козаків на Січі коливалася в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин. Але вона рідко перевищувала 15-20 тисяч. Основна маса козаків-запорожців – проживала за межами Січі, займаючись різноманітними господарськими справами. Лише в період підготовки до військового походу чи під час обрання старшини Запорізька Січ на короткий час перетворювалась у місто з багатотисячною озброєною армією.
На відміну від європейських держав, де в той час панували монархічні режими, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала вся повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя та діяльності Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою, вирішувала проблеми війни і миру, приймала посольства, займалася судочинством.
З 1572 року з’являються так звані реєстрові козаки, формування яких складались із запорізьких козаків указом польського короля для захисту південних рубежів країни і придушування селянських повстань.
Це було наймане військо козаків, бійці котрого заносились в спеціальні списки (реєстри). Організація цього війська відрізнялася від Січової тим, що замість ділення на паланки і курені воно складалось із полків і сотень. Після переходу реєстрових козаків на бік Б. Хмельницького в період Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., їх воєнна організація була впроваджена у військо Хмельницького.
Запорізьке козацтво відігравало видатну роль в боротьбі народів України проти феодально-кріпосного гніту. В часи підйому антифеодального і визвольного руху на Україні Запорізька Січ неодноразово ставала опорою і плацдармом для повстанських військ. Так було, зокрема, в часи селянсько-козацьких повстань під проводом К. Косинського (1591-1593), С. Наливайко (1594-1596), І. Трясила (1630), І. Сулими (1635), П. Павлюка і К. Скидана (1637), Я. Острянина (1638). Одночасно запорізьке козацтво вело тривалу боротьбу проти турецько-татарської агресії, разом з козаками з Дону приймало участь в героїчних морських і сухопутних походах проти Османської імперії і Кримського ханства, підтримуючи визвольну боротьбу підкорених цими державами народів і визволяючи з полону людей різних національностей. Врешті-решт Запорозька Січ стає не лише основною силою у боротьбі проти турецько-татарської агресії, як того домагалася Польща, а й центром національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність. Найбільш видатними козацькими керівниками цього періоду були: С. Кішка (1600-1602), П.Конашевич-Сагайдачний (1616-1622), М. Дорошенко (1623-1628).
Особливо заслуговує уваги діяльність Петра Конашевича Сагайдачного, який активно боровся за національне відродження української державності та культури. Він прославився військовими походами на турецькі крепості Їзмаил, Кафу, Синоп, Царград. В умовах заборони православної церкви боровся за її відродження. В 1620-l621 рр. прийняв Ієрусалимського патріарха Феофана, що надало можливість відновити керівництво православною церквою на Україні. Разом із Запорозьким військом Сагайдачний вступив в Київське братство, що означало готовність Запоріжжя служити в інтересах України. Під час Хотинської війни, в умовах, коли Річ Посполита залишилася беззахисною перед турецькою агресією, блискуче переміг турецьке військо. Сам Сагайдачний під Хотином був смертельно поранений та скінчався. Особистість Сагайдачного була суперечливою (він захищав інтереси заможних козаків, конфліктував з “народним” гетьманом Бородавкою), але, незважаючи на деякі помилки, він боровся за відродження української державності, підняв статус запорозького козацтва, захистив український народ від турецького панування.
В цей час козацтво вже мало свою символіку: малиновий прапор із зображенням на одному боці св. архангела Михайла, а на іншому – білого хреста; герб на печатці – зображення козака із рушницею на плечі, з шаблею та пікою; гетьманська булава – символ влади.
Українське козацтво з початку свого існування до подій Визвольної війни відіграло значну роль в тих процесах, що відбувалися тоді на Україні. Воно опанувало величезні простори півдня України, було надійним захисником кордонів держави від турецько-татарської агресії. Запорозькі козаки стали основною силою антифеодальної, анти польської, антикатолицької боротьби українського народу того часу. Козацтво розпочало новий етап державного відновлення України. Козацьке військо під проводом Б.Хмельницького нанесла нищівної поразки польському пануванню на Україні.

2. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького
2.1 Причини війни
Наприкінці 40-х років ХVII ст. колоніальний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Посилилась експлуатація з боку польських панів, старост і орендарів-євреїв. Польська адміністрація була нестерпною для міщан та дрібної української шляхти. (Треба додати, що сам Б.Хмельницький постраждав від подібного свавілля польського шляхтича). Реєстрові козаки були незадоволені тиском старшини, яка скрізь була польською. Особливе незадоволення народу викликало примусове окатоличення, розповсюдження унії, знищення православ’я на території України. По всій країні вставали жахливі картини неймовірних знущань і визиску, від яких страждали не лише окремі верстви, а й весь український народ, включаючи вище православне духовенство, православну шляхту, заможне міщанство. Все це стало причиною визрівання серед козаків і селян нового повстання проти соціального і релігійного гніту польської шляхти, і воно вибухнуло у всенародному масштабі під назвою Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.
Повстання очолив видатний військовий і державний діяч (надалі гетьман) України Богдан Хмельницький. Цілі повсталих були прості і близькі серцю і розуму кожного громадянина України. До цього ж особиста привабливість, висока популярність Б.Хмельницького серед козацтва Запорізької Січі і народу України відіграли велику роль у швидкій мобілізації козацтва і всього трудового люду на справедливу, смертельну боротьбу з ненависним ворогом.

2.2 Початковий період війни (1648-1649 рр.)
Військо повстанців зростало на очах і вже у травні 1648 р. воно вщент розгромило коронну армію поляків під Жовтими Водами і Корсунем, а чимало шляхтичів, в тому числі й головнокомандуючі – гетьмани М. Потоцький і М.Калиновський – були взяті в полон. На звістку про перемогу під Корсунем піднялася вся Україна. Полум’я повстання охопило Білорусію, частково Литву й Польщу. Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалась дуже швидко. Скрізь діяли поборники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор (Станіслав) Морозенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський.
У битві під Пилявцями (вересень 1648 р.) польсько-шляхетське військо ганебно втекло з поля бою, і це надзвичайно посилило впевненість повстанців у перемозі. Пізніше Богдан Хмельницький говорив: “Минулися ті часи, коли нас сідлали ляхи, котрі раніше били турків, Москву, німців, татар… Померли від страху, як нас побачили, і повтікали…” Гетьман продовжував: “Виб’ю з людської неволі весь народ руський. Поможе мені вся чернь по Люблін і Краків, котрої я не відступлюсь, бо то права рука наша, – люди, котрі не витерпівши холопства, пішли у козаки”.^[1]
В тривалій війні військо Б. Хмельницького продовжувало отримувати блискучі перемоги. Так, влітку 1649 р. поляки були обложені у Збаразькому замку, розгромлені під Зборовом, і сам король Ян ІІ Казимир трохи не потрапив до полону. Лише зрада Кримського хана не дала змоги винищити королівське військо і тому прийшлося задовольнитися умовами компромісного (хоч і вигідного для повстанців) Боровського мирного договору.

2.3 Події 1650-1654 рр.
У ході тривалої війни були не тільки перемоги, але й поразки (під Красним, Ріпками, Берестечком). Поразки, як правило, траплялись з причин зради. Так, джерела того часу розповідають, що під час битви під Берестечком (1651 р.) на сторону польсько-шляхетського війська перейшов чигиринський полковник М. Криса, а генеральний осавул Чурський під час нападу польської кінноти, дав їй можливість прорвати ряди козацького війська і табір повстанців став розірваним надвоє ^[2].
Але і в обставинах поразки козаки показували чудеса хоробрості, героїзму і самовідданості. Польські джерела того часу розповідають, що під час розгрому під Берестечком триста козаків засіли на невеличкому острові на річці Стирь і оборонялися цілий день. Потоцький запропонував їм здатися, обіцяючи за це помилування, але вони відмовилися. Король також приїздив, щоб подивитися на безстрашних козаків. Поляки, незважаючи на великі втрати, кидали все нові й нові сили в атаку проти горсточки сміливців. Врешті решт, із них в живих залишився тільки один козак, простріляний і порубаний. Він стрибнув в човен і косою відбивався від нападаючих. Король обіцяв подарувати йому життя, але він відмовився. Декілька німців по шию увійшли в воду і закололи його списами. Ім’я цього героя залишилося невідомим.
Після поразки під Берестечком, а потім перемог повстанців під Батогом і Жванцем в бойових діях наступив деякий затишок. Ворогуючі сторони знесилилися. Але перемогти повсталий народ було неможливо. В цей момент створюється українсько-російський союз, мета якого – об’єднання зусиль для розгрому Польщі. Згідно з умовами договору, укладеного між Україною і Росією, після Переяславської ради (8 січня 1654 р.) дві держави об’єдналися у своєрідну конфедерацію, в якій Україна зберігала свій суверенітет ^[3].
У пам’яті народу Богдан Хмельницький залишився як національний герой, видатний державний діяч, талановитий полководець і дипломат. Саме за його гетьманату в роки визвольної війни події на Україні привернули до себе увагу всієї Європи, надзвичайно підняли авторитет запорізького козацтва, чиї високі бойові якості і військове мистецтво відзначали сучасники: італієць Д. Асколі, турецький літописець ХVII ст. Наіма, французи Боплан, П’єр Шевальє та інші.

3. Держава Богдана Хмельницького
3.1 Переяславська рада
Богдан Хмельницький та царський уряд розглядали події 1654 року насамперед як входження України «під високу царську руку», тобто під протекторат Російської держави. Повномочна рада, в якій узяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 року у Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним.
Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями 1654 року, що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою «Договір Богдана Хмельницького». Згідно цієї угоди Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами. Лівобережна Україна отримала право зносин з іноземними державами. Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорсткої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права й привілеї її населення.
Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав сучасник, літописець, відомий під ім’ям Самовидця, «по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії) з охотою учинив»¹. Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила в серцях східнослов`янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ’я на Україні в боротьбі проти церковної унії.
Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої, так само, як українці, вважало та називало себе руськими людьми. Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу. Було покладено край наступові католицизму й уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого – царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а далі й ліквідацію автономії України, придушували найменші прояви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала. Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі підсумки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що аж до кінця XVIII століття ця частина українських земель залишалася під владою польських магнатів і шляхти.
3.2 Характеристика державних засад гетьманського козацтва
Ще в ході повстання вся Україна була поділена на полки (губернії) та сотні (повіти). На правому боці Дніпра – Чигириньский, Подольський, Білоцерківський, Брацлавський, Київський, Канівський, Корсунський, Уманський, Кальницький, Паволоцький полки. На лівому боці Дніпра – Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський і Гадяцький полки.
Устрій держави нагадував запорозький лад, але організаційні форми, які виправдали себе серед нечисельного населення Січі, не відповідали потребам великої країни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства – ради. Функції Генеральної ради перейшли до ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ. Але й ця рада не мала повної законодавчої компетенції, а була лише дорадчим органом, останнє слово лишалося за гетьманом.
Керівництво в Україні здійснювали виборні урядовці. Найвищим керівником країни був гетьман. Він мав титул «ясновельможний». Обирали його усім народом на раді. Він був найстаршим державним діячем, найстаршим суддею і військовим начальником. Гетьман повинен був робити те, чого прагнув народ, що порадить Генеральна рада. Мав велике право – роздавати землі, збирати податки. Жалування не одержував, мав дохід з маєтків.
Генеральна старшина була органом центрального уряду у країні. До неї входили: генеральний обозний – завідував усією артилерією, генеральний військовий писар – начальник Генеральної канцелярії, через яку проходили усі найважливіші державні справи та документи, двоє генеральних суддів – по черзі очолювали Генеральний суд, генеральний підскарбій – міністр фінансів, завідував Генеральною скарбівницею і скарбовою канцелярією, генеральний військовий осавул – завідував усіма військовими справами в Україні, генеральний військовий хорунжий – носив хоругву на парадах і походах, генеральний бунчужний – носив бунчук, генеральний гарматний отаман – начальник усіх гармашів.
Крім центральних урядовців були керівники на місцях: в полках – полковники (обиралися всім полком та керували усіма справами полку – військовими, земельними, земськими, судовими, внутрішніми). Крім полковників в полках була полкова старшина – полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий хорунжий, полковий осавул, полковий канцелярист. В сотнях усіма справами своєї сотні керував сотник.
При Б.Хмельницькому Україна мала право своєї управи, незалежно від царських урядовців, а також незалежне власне законодавство та судівництво. Держава могла вільно зноситися з іншими державами (крім Польщі і Туреччини, які були ворогами Московщині)
Зовнішня політика Хмельницького, особливо його зближення з Швецією, яка перебувала у стані війни з Москвою, викликала велике незадоволення московського царя. Хмельницький, у свою чергу, мав претензії до Росії, яка ввела свої закони у Білорусії, хоча там народ прагнув козацької форми правління. Мирні переговори Москви з Польщею у Вільно (серпень – жовтень 1656 р.) за спиною Хмельницького ще більше ускладнили українсько-російські відносини. Взаємні докори та непорозуміння настільки поглибилися, що гетьман був на шляху до розриву альянсу з Москвою. Водночас поразкою закінчився українсько-семигородський наступ у Польщі. Підкошений невдачами, важко хворий Хмельницький помер 6 серпня 1657 року у Чигирині.
3.3 Внутрішні та зовнішні причини руйнації держави Богдана Хмельницького
Смерть Богдана Хмельницького підірвала підвалини Української держави. Після смерті Хмельницького козаки контролювали Київщину, Брацлавщину та Чернігівщину – територію з півторамільйонним населенням. Майже половина земель, що до того належали польській короні, стали власністю Запорізького Війська. 33 відсотки земель належали козакам та українській шляхті, 17 відсотків – Церкві. Територія була поділена на 16 округів, відповідно до кількості розміщених на ній козацьких полків. Козацька старшина, що була спочатку виборною, перетворила згодом свої посади на спадкові. На чолі військово-політичної козацької формації стояв гетьман, що спирався на генеральну старшину, своєрідну раду міністрів. Нова політична формація називалася Запорізьким Військом. Росіяни називали її Малоросією, поляки продовжували називати Україною.
Прагнучи заснувати власну династію, Богдан Хмельницький заповів, щоб його спадкоємцем став шістнадцятирічний син Юрій. Однак дуже швидко виявилося, що юнак не здатний керувати державою, і на Корсунській раді 25 жовтня 1657 року гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Цей бунт, таємно підтримуваний Москвою, очолили Мартин Пушкар та Яків Барабаш. Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилася ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 року у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Польщею й Литвою, окреме державне тіло. Розцінивши підписання Гадяцького договору як початок війни, Москва послала в Україну велику армію, яка, однак, була розбита під Конотопом об’єднаними українсько-польсько-татарськими військами. Проте політики Виговського викликала незадоволення, повставало багато козацьких полковників – Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий. Відчуваючи втрату підтримки, гетьман Виговський у вересні 1659 року сховався у Польщі.
Україна продовжувала залишатися об’єктом територіальних зазіхань для Росії, Польщі, Туреччини. Кожна з них мала в Україні прихильників свого протекторату. На самій Україні також не було єдиної думки за цим приводом. Внутрішні протиріччя роздирали українське суспільство. Всі розуміли, що внаслідок реальної слабкості незалежної України, вона не зможе встояти без сильного сюзерена, але не могли визначитися з цим сюзереном. Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Розчарований Юрій Хмельницький у жовтні 1660 року виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 року зрікся від влади і постригся у ченці. Почався період перманентної спустошливої війни. У цей час, що дістав назву «Руїна», Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську – на Правобережжі та московську – на Лівобережній Україні, включно з Києвом. Турецька присутність відчувалася на півдні. Так закінчила своє існування єдина українська держава, що була створена та відбудована Богданом Хмельницьким після польського панування.

Висновки
Українське козацтво з’явилося в певний історичний період, коли виникла необхідність самозахисту населення вже неіснуючої слов’янської держави від зовнішнього ворога. Різні версії походження козацтва свідчать про те, що їх поява була неординарним явищем і пояснення цього факту якоїсь однією причиною буде неправильним і однобоким.
Українське козацтво було з самого початку спрямовано на відродження колишньої могутньої слов’янської держави та збереженні своєї віри, яка в свій час поставила Київську Русь в один ряд з могутніми європейськими державами Середньовіччя. Але разом з цим розвиток подій з моменту виникнення козацтва свідчив про те, що українські козаки, як і весь український народ того часу дуже толерантно вели себе по відношенню до Речі Посполитої, у складі якої наші землі пробули близько 200 років. Тільки нещадна експлуатація, примусовий перехід до іншої віри та безжалісна внутрішня політика польської шляхти до всього українського призвели до соціального вибуху, після якого вже польський та український народ не могли співіснувати на однієї території. Українське козацтво в той час показало, що воно здатне справитися з будь-яким зовнішнім ворогом. Після перемоги над поляками стало зрозумілим й те, що якщо з зовнішнім ворогом українці спроможні боротися, то внутрішні протиріччя подолати не в силах. Саме відсутність єдності в рядах козацької старшини, підбурювання ними простого люду до рішучих дій призвели спочатку до розколу держави на два табори, а потім – остаточної втрати незалежності.

Література
1.         Авраменко А.М., Галушок В.Г., Бачинська О.А., Богиря А.М., Верстюк В.Ф. Історія українського козацтва: Нариси:У 2 т. – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2000. – 724с.
2.         Білоусько О.А., Киридон А.М., Киридон П.В., Кравченко П.А. Історія України: Компаративні нариси. – Полтава : АСМІ, 2002. – 522с.
3.         Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник. – К. : Академвидав, 2007. – 687c.
4.         Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів,1993. – 232с.
5.         Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. – К., «Україна», 1993
6.         Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ: “Січ”, 2001. – 316с.
7.         Старицький М. Богдан Хмельницький. Кн. 3. – К., 1987.
8.         Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. – Л. : Світ, 2003. – 176с.

---