Мiнiстерство освіти та науки України
Вищий навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет
розвитку людини “Україна”
Горлiвський регіональний інститут
Контрольная работа
з дисципліни: Спортивні споруди
студента 2-го курсу денної форми навчання
напряму підготовки 0102 - фізичне виховання і спорт
спеціальності 6.010200 - фізична реабілітація
Богдан Романа Вікторовича
2008

1. Історичні відомості про спортивні споруди

1.1 Спортивні споруди древнього світу

Фізична культура і спорт своїми історичними коренями виходять з глибокої стародавності. Археологічні розкопки надають відомості про примітивні будівлі для фізичних вправ. Значним явищем що характеризує розвиток давньогрецької фізичної культури були Олімпійські ігри. Вони проводилися регулярно через кожні 4 роки в Олімпії (776 до н. е) - де почався рахунок календарним чотириліттям - Олімпіадам.
Для проведення загально-грецьких і регіональних ігор було споруджено багато стадіонів, залишки яких були виявлені в Олімпії, Дельфах, Піреї, Мілеті й інших районах Греції.
Античні стадіони відносять до трьох періодів: еллінського, елліністичного і давньоримському. Грецькі стадіони відрізнялися завершеними архітектурними формами, грандіозним розмахом, і гармонічно вписувалися в навколишній краєвид.
Стадіони елінського періоду відігравали роль центрів громадського життя держави. На давньогрецьких стадіонах раннього періоду не було спеціальних пристроїв для глядачів - глядачі розташовувалися на схилах пагорбів перед ареною.
Стадіон в Олімпії - перший зі стадіонів стародавності що мав трибуни і що послужив прототипом наступних будівель аналогічного призначення. Закруглена лінія трибун зберігалася без істотних змін у Римську епоху і дійшла до наших днів.
На арені Олімпійського стадіону розташовувалися ґрунтові доріжки, що розмічалися для одночасного бігу 20 чоловік. Лінії старту і фінішу позначилися плитами.
Стадіони елліністичного періоду припиняють відігравати роль центра громадського життя, вони стають видовищними спорудженнями для городян міста. Трибуни стадіону вже не настільки грандіозні.
Давньоримський період. У цей час відбувається реконструкція багатьох стадіонів еллінського періоду. У зв'язку зі зростанням кількості учасників змагань були розширені арени стадіонів і встановлені окремі мармурові трибуни для глядачів, для кращої огляду лінія трибун робиться увігнутою. У І столітті до н. е. почалося формування такої давньоримської видовищної споруди, як амфітеатр.
Яскравим прикладом давньоримського амфітеатру є Колізей. Спочатку він мав три поверхи, потім добудований четвертий. Спочатку у Колізеї відбувалися бої звірів, пізніше гладіаторів. Під ареною розміщалися клітки для звірів й інші підсобні приміщення. Передбачалось, що над Колізеєм натягували тентове покриття, що перетворювало його в критий стадіон.
Також грандіозними будівлями цього періоду були Циркус Максимус або гіподром, що призначався для змагань у гонках на колісницях; і терми (грандіозні басейни) Діоклетіана і Каракалли, вони займали площу 120000 м² і розміщалися в будинку, що мав 337 м у довжину і 338 м у ширину, зі стінами товщиною 6 м, місткістю близько 3000 чоловік для прийняття таких процедур, як миття, потіння, масаж, душ, ванни, плавання в басейнах з гарячою або холодною водою.

1.2 Спортивні споруди середніх століть

Раннє середньовіччя характеризується цілковитим занепадом фізичної культури. У X - XI столітті дуже повільно почали розвиватися деякі форми фізичних вправ, передумова - хрестові походи і лицарство, що з'явилося. Головна мета фізичних вправ зводилася до того, щоб підготувати лицарів до воєнних дій.
У розвитому феодальному суспільстві (XI - XI в. в) під впливом класової боротьби сформувалася фізична культура народних мас (селян та городян) і фізична культура пануючого класу (феодалів та лицарів).
Поряд із майданчиками для ігор і місцями для гулянь знать створювала у парках городянам різні видовищно-розважальні об'єкти, такі як плавальний басейн у Вілла Монтально в Римі (XV в), амфітеатр у саду Боболи у Флоренції (XVII в). У деяких країнах Європи велося будівництво залів для фехтування й ігор у м'яч, полів і майданчиків для стрілянини з лука.

1.3 Спортивні споруди у Російській державі

У Царській Росії розвитку фізичної культури і спорту приділялося мало уваги. Спортивні споруди обчислювалися одиницями (2 треки, 3 яхт-клуби, 5 кінних арен).
Ці споруди належали вищим спортивним клубам (" Сокіл ", "Богатир ", "Маяк" та ін.). Окремі гімназії мали невеликі спортивні зали. У деяких містах на пустирищах розміщувалися примітивні футбольні поля і спортивні майданчики. Після Жовтневої революції почався бурхливий розвиток масового фізкультурного руху.
За перші 20 років існування Радянської держави були побудовані тисячі спортивних майданчиків, футбольних полів, сотні спортивних залів, лижних станцій, відкритих басейнів і інших спортивних споруд. Вже в 1923 році в Москві передбачалося будівництво таких стадіонів, як стадіон "Юних піонерів", "Іскра", "Хімік" та інші.
У 1927 році вводять у експлуатацію стадіони: "Червоного спортивного Інтернаціоналу", "Червоний трикутник", у Києві в 1929 році стадіон "Динамо". Великий розмах здобуло будівництво таборів зимового і літнього відпочинку.
Перед фізкультурними організаціями країни було поставлене завдання - будувати більше спортивних майданчиків, приміщень необхідних для масової фізкультурної роботи. До 1940 р. у СРСР була створена досить розвита мережа найпростіших спортивних споруд. Нараховувалося 370 стадіонів, 6000 тисяч спортивних залів, 200 басейнів і водних станцій, усього 82000 спортивних споруд.
Центральний стадіон ім. В.І. Леніна у Москві, є одним з найбільших спортивних комплексів світу, побудований в ході одного року і відкритий у 1965 році. У ньому можна проводити змагання більш ніж по 30 видам спорту. Головна спортивна арена з трибуною на 130 тис. глядачів, футбольне поле і 4 сектори легкої атлетики.
Вона освітлена сучасним електронним устаткуванням. У просторі під трибуною спортивної арени розміщені 8 гімнастичних залів, спортивний манеж, 2 кінозали, музей і близько 900 приміщень. Над п'ятнадцятьма останніми рядами трибуни розташований вітрозахисний козирок. На ньому встановлено 1200 прожекторів для освітлення арени.
Палац спорту стадіону ім. В.І. Леніна має арену розміром 30 х 61 м. і трибуни на 17 тис. місць. Тут проводяться змагання з хокею, фігурного катання на ковзанах, гімнастики, боксу, боротьби, спортивних ігор та інших видів спорту. Універсальність Палацу спорту дозволяє проводити тут збори, конференції, концерти та інші суспільні заходи.
Відкритий плавальний басейн Центрального стадіону ім. В.И. Леніна має 4 ванни (22 х 50м,22 х 25м, 6 х 25м, 6 х 25м). Трибуни вміщають 13200 глядачів.
Мала спортивна арена призначена для участі в змаганнях зі спортивних ігор; її трибуна розрахована на 15600 глядачів.
У спортивний комплекс Центрального стадіону В.І. Леніна ходять:
1. Критий тренувальний каток "Кристал" зі штучним льодом і каток для занять балетом на кризі;
2. Дитячий стадіон з однобокою трибуною на 3 тис. місць і спортивним ядром; близько 100 тренувальних відкритих полів і площадок, 2 легкоатлетичні спортивні ядра.
Український республіканський стадіон у Києві побудований у 1941 році реконструйований у 1969 році. До реконструкції спортивна арена стадіону мала трибуни на 50 тис. глядачів, після реконструкції вміст на трибунах глядачів збільшився вдвічі. Вона освітлена могутніми прожекторами, установленими на чотирьох щоглах. На стадіоні є поля і майданчики, велотрек, тир, стадіон для тенісу, лижний трамплін та інші спортивні споруди.
Республіканський Палац спорту в Києві побудований у 1960 році. Його арена має розміри хокейного поля - 61 х 30 м. При будівництві його вперше у світі була здійснена можливість трансформації однієї з чотирьох трибун на 890 місць за 15 - 20 хвилин перебудувати в сцену для виступу артистів, демонстрації кіно, і проведення будь-яких масових заходів.
Зал Палацу спорту славиться прекрасною акустикою, м'яким електроосвітленням. Тут є радіо і телетрансляційні пристрої, функціонує гімнастичний зал (42 х 20 м), зал тенісу і настільного тенісу, тренувальний каток зі штучною кригою (30 х 15 м).
Республіканський стадіон в Алма-Аті побудований у 1957р. Трибуна центральної спортивної арени стадіону розрахована на 30 000 місць. У 1966м поруч побудований Палац спорту, пізніше комплексний спортивний басейн. До цих споруджень примикають спортивні будівлі Казахського державного інституту фізичної культури.
Таким чином, республіканський стадіон разом з інститутом утворять своєрідний міський спортивний центр. На стадіоні вперше була змонтована гумово-битумна бігова доріжка (1965г). Палац спорту побудований по типовому проекті. По цьому ж проекті споруджувалися Палаци спорту й в інших містах СРСР.

2. Відкриті споруди для легкої атлетики

Бігові доріжки являють собою площинні споруди, що мають спеціальне планування, покриття, розмітку, устаткування і призначені для бігу на різні дистанції.
Доріжки для бігу можуть бути прямими і замкнутими в плані, їхні конструкції різні. Покриття може бути водопроникним (наприклад, у гаревих доріжок) і водонепроникним (у гумово-битумних або тартанових доріжок).

2.1 Габарити бігових доріжок

1. Пряма бігова доріжка повинна мати конструктивну довжину 130 м (при дистанції бігу 100 і 110 м з бар'єрами) і 75-80 м (при дистанції бігу 60 м). Можна побудувати також прямі бігові доріжки меншої довжини 40 і 60 м для розучування старту і стартового розгону і для контрольних змагань у "скороченому" спринті.
Загальна ширина прямої доріжки залежить від кількості бігових смуг; ширина однієї смуги 1,25м. Смуги бігової доріжки відокремлюються друг від друга білими лініями шириною 5см. Лінія праворуч від бігуна входить у ширину смуги. Поверхня бігової доріжки в напрямку бігу повинна бути горизонтальною (максимально припустима величина ухилу 0,001). Поперечний ухил бігової доріжки не повинний перевищувати 0,01 (для будь-яких покрить).
2. Замкнута бігова доріжка складається з прямих ділянок і поворотів (віражів). Бігові доріжки по способах обрису віражів бувають: прямокутними, коробовими, поліцентричними й одноцентровими.
А. Прямокутні бігові доріжки поширені, наприклад, в Англії на футбольних стадіонах і служать для тренувань і розминок футболістів. Радіус віражу такої доріжки не перевищує 10м, швидкий біг по віражу тут не можливий, тому для тренувань і змагань легкоатлетів вона не придатна. Прямокутні бігові доріжки можна будувати на комплексних фізкультурних площадках і на площадках для загальної фізичної підготовки, тобто на спорудах, де не проводиться спеціальних тренувань легкоатлетів.
Б. Коробова бігова доріжка довжини 400м уперше була побудована до Олімпійських ігор у Швеції в 1912р. До 1939р такі доріжки будувалися й у нашій країні, у Москві 1928р, Києві 1929р, Ленінграді 1927р, Тбілісі 1934р. Коробова доріжка найчастіше мала наступні розміри: довжина 400м, прямий відрізок 98,58м, великий радіус 48м, малий радіус 24м. Така доріжка обрамляла футбольне поле розміром 105 х 70м.
В. Поліцентрична (італійська) бігова доріжка мала віражі, описані двома радіусами довжиною 60 і 30 м. На поліцентричній доріжці 2/3 шляху приходиться бігти по віражах, що дуже незручно для бігунів.
Г. Одноцентрова бігова доріжка є в даний час найпоширенішою. У країні такі доріжки будують починаючи з 1939р, коли був уведений проект стандартного спортивного ядра, що включав футбольне поле розміром 104 х 69м і 400-метрову доріжку навколо його.
Геометричні параметри бігових доріжок залежать від розмірів футбольних полів. Тому в нашій країні по діючих нормах рекомендується будувати 400-метрові одноцентрові бігові доріжки в яких довжина прямого 86 м, радіус віражу 36м.
Ці доріжки більш зручні для бігу чим багатоцентрові (утрата швидкості бігу на віражі таких доріжок менше, ніж на віражі багатоцентрових). На зменшених полях, а також на шкільних спортивних ядрах дозволяється обладнати доріжки довжиною 333,33м (радіус віражу 27м); 250м (радіус віражу 18м); 200м (радіус віражу 16м).

2.2 Конструкція бігових доріжок і їхнє будівництво

1. Водонепроникні бігові доріжки з покриттям зі спеціальних сумішей (гареві, коксогареві, керамічні й інші). Конструкція їх залежить від гідрогеологічних і кліматичних умов будівництва.
Особливо важко зводити бігові доріжки в районах з великою кількістю опадів і глинистих ґрунтів. Глинистий ґрунт всмоктує вологу, набухає і стає водонепроникним і маломіцним.
Великою щільністю, міцністю і малою водопроникністю володіють скельні ґрунти.
Піщані ґрунти сипучі, водонепроникні і ті, що мало стискаються. Вони найбільш сприятливі для будівництва бігових доріжок і більшості інших площинних спортивних споруд.
2. При конструюванні біговими доріжками варто знати значення окремих конструктивних шарів і властивості матеріалів, що при цьому використовуються
Перший шар (знизу) - це підстава на ґрунті, що підстилає, товщина якого 5-12 см, склад: щебінь, гравій, шлак (40-70мм) або грубозернистого піску. Цей шар є фундаментом із дренувальним водопроникним прошарком.
Другий шар є проміжним (пружним). Для нього використовують кам'яновугільний шлак (10 - 12мм). Цей шар додає конструкції еластичність.
Третій шар є пружновологомістким. На його будівництво йдуть м'які, добре фільтруючі вологу матеріали (лігнін, обпилювання, торф, хлоп'я кордного волокна, відходи хімічного походження і поліетиленового виробництва).
Четвертий шар - це покриття виготовлене зі спеціальної суміші. За назвою основних компонентів цього шару визначається і назва доріжки. Покриття повинне бути міцним, пружним, водопроникним, атмосферостійким, гігієнічним і економічним.

2.3 Класифікація бігових доріжок

І. Гарієва доріжка (при нормальній вологості 15-20%) є досить пружною і цілком придатною для швидкого бігу. Однак вона не довговічна, мало гігієнічна і не економічна в експлуатації. Будівництво таких доріжок різко скоротилося.
2. Коксогарієва доріжка є більш в'язкою чим гарієва. Вона більш придатна для спринтерського бігу. Цей тип покриття довготриваліший чим гареві, але і дорожче.
3. Пиритогарева доріжка - тверда, більш придатна для спринтерського (нетривалого, динамічного і швидкого) бігу.
4. Коксопирито-гарева доріжка - нормально-пружна, відносно проста в експлуатації і більш довговічна. Вартість її вище, ніж гаревої.
5. Керамічна доріжка - дуже довговічна й атмосферостійка. Вона відрізняється вигідними архітектурними якостями і не вимагає частих капітальних ремонтів.
Гумово-битумні й асфальто-гумові покриття. Їх суміші містять асфальто-в'яжучі речовини (бітум і мінеральний порошок), а як заповнювачі пісок і дроблений гум (гумову крихту).
Гумово-бітумні суміші складаються з в'язкого компонента - бітуму і заповнювачів - піску і дробленої гуми (крихти).
Пісок головний компонент суміші, що забезпечує її щільність і міцність; кращим вважається середнє зернистий пісок.
Гумова крихта додає покриттю пружність. Найбільш придатна фракція 1-3мм. Більш велика крихта погіршує якість укладання і знижує опірність покриття різним впливом.
Наповнювач застосовується для ущільнення суміші: він знижує водопроникність і чутливість до температурних змін. У якості наповнювача використовують вапняний порошок, цементний пил, цегельний порошок, мінеральні матеріали.
Бітум є органічною в'язкою речовиною. На практиці застосовуються бітуми марок БН-2, БН-3, БН-4. В міру збільшення марки бітуму підвищується температура його розм'якшення і падає його розтяжність, тому при будівництві бігових доріжок у північних і центральних районах застосовують бітум БН-2 і БН-3, а в південних БН-3 і БН-4.

2.4 Бігові доріжки із синтетичним покриттям

Синтетичні матеріали для покрить мають володіють необхідними дефармативними властивостями, вони міцні, гігієнічні, мають гарний вигляд. Покриття із синтетичних матеріалів цілком водонепроникні і їхня якість не залежить від погоди (тартан).
Тартан - один з найбільш відомих за кордоном синтетичних матеріалів, відрізняється в'язкопружними властивостями. Це покриття придатне для змагань і тренувань у будь-яких погодних і кліматичних умовах. Властивість цього матеріалу майже не змінюються в інтервалі температур від 20^O до +45 ^O. Покриття може бути листовим або наливним товщиною близько 15мм.
Рекортан - по своїх технічних властивостях ближче до тартана, але більшості спортсменів він подобається більше, тому що він більш пружний.
Не дивлячись, на широке поширення тортана і рекортана в нашій країні продовжуються пошуки нових, більш економічних і високоякісних покрить.

Список літератури

1. Все о спорте. Справочник, 2-е изд., в 3-х т. - М.: Физкультура и спорт, 1988.
2. Гагина Ю.А. Спортивные сооружения. - Учебник для ИФК. - М.: ФИС 1976. - 327с.
3. Холодов Ж.К., Кузнецов B. C. Теория и методика физического воспитания и спорта: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. - М.: Издательский центр "Академия", 2000. - 480 с.