МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ
ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ
Кафедра економіки та фінансів
Контрольна робота
з дисципліни «Міжнародна економіка»
Глобалізація як об’єктивна тенденція розвитку світової економіки
Студента
Стригуна Миколи Вікторовича
Київ- 2008

Зміст
Вступ
Розділ І. Глобалізація як об’єктивна тенденція розвитку світової економіки
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
Найбільш досконалим як з теоретичної, так і з практичної точки зору є ліберальний підхід західної демократії. Західні пропозиції з глобальної модернізації можна звести до трьох узагальнених позицій:
1) ринкове господарювання; 2)раціональне знання в повному обсязі його ідей, дисциплін, інститутів і технологічного оснащення в їх історичній трансформації; 3) принцип правозахисної гідності людини.
Це є альтернатива традиційним принципам:
1) влада власності; 2)медитативно-сакральне знання; 3)затверджений ззовні статус людської особистості.
Якими ж вбачаються найбільш загальні напрямки глобальних змін у зв'язку із запропонованими принципами?
Реалізуючи ці принципи, треба, звичайно, виходити з таких реалій. Сьогодні існують національно-економічні комплекси з різними якісними характеристиками, дуже відмінними соціальними і культурно-психологічними надбудовами. Крім того, є ще силове порубіжжя між національним і глобальним — це національні держави, які здійснюють економічно-соціальні перетворення на свій лад. Владні структури ще не звільнились від традиційного бачення влади власності. Тому вони претендують на всеохоплюючий контроль суспільного життя і намагаються сконцентрувати прийняття рішень у руках небагатьох. Це призводить до бюрократизації, корупції, обмежень громадянського суспільства тощо. Результатом є деформація ринкових відносин, непрозорість і звуження можливостей для участі народних мас у перетвореннях. В основу західної ліберальної концепції глобалізації покладено принцип субсидіарності (доповнюваності), який передбачає багаторівневу систему прийняття рішень. Всього виділяють чотири рівні: комунальний, регіональний, національний і наднаціональний. Виходячи з цього, рішення кожного конкретного питання належить до компетенції тієї гілки влади, яка забезпечує її оптимальне вирішення. Інтеграція узгоджується з федералізацією. Тут маємо тенденцію до делегування частини державних функцій іншим структурам. На наддержавний рівень виносяться проблеми регулювання фінансової й інформаційної сфер, екології, боротьби з тероризмом, наркобізнесом і злочинністю. Така координація, не принижуючи зовнішньоекономічну і політичну владу держави, покликана підсилити ті функції державних інституцій, які пов'язані з міжнародним розвитком. В умовах глобалізації суспільство відчуває перенавантаження, викликане послабленням або розривом традиційних зв'язків, соціальною диференціацією, міжетнічними і міжконфесійними конфліктами. Отже, роль держави в певному напрямку має підсилюватись. Вона повинна стати гарантом соціальної стабільності, захисником бідних і знедолених, фортечним муром від міжнародної злочинності й терору. Крім того, держава повинна надавати необхідну правову та фінансову підтримку малому і середньому бізнесу, створенню інституціональної основи для інноваційного розвитку своїх регіонів, їх успіху на світовому ринку. І ще один напрямок діяльності держави. Процеси глобалізації в економічній, інформаційній та культурній сферах тісно пов'язані з процесами національної само ідентифікації. Прагнення до національного самовираження є могутнім стимулом соціального, економічного і політичного розвитку в умовах інформаційної відкритості та інтенсифікації загального процесу в світі. Водночас відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства проти деструктивного впливу доцентрових, глобальних сил. Деградація традиційних виробництв, проникнення чужих культурних елементів, поява нових моделей поведінки — все це викликає потрясіння суспільства, інколи — шок. Відповідна реакція на ці явища — войовничий націоналізм і релігійний фундаменталізм. Звідси випливає нова і складна місія держави з урегулювання національних конфліктів і, звичайно, не шляхом збройного, військового втручання. Етноси і нації — річ делікатна. За М. Гумільовим, етноси існують близько 1500 років. Біопсихологи стверджують, що цей цикл має генетичну основу. А це означає, що проблема національного стійка і її вирішення потребує багато часу. Тому можна стверджувати, що глобалістський підхід з позицій доцільності, а не природності цього явища, однобічний. Його позитив у тому, що він дає змогу розглядати етнічну проблему комплексно. Особливо це стосується міграційних процесів у розвинені країни з Латинської Америки, Африки, Азії та Східної Європи. Хоча частка мігрантів у загальній масі населення західних країн незначна, наприклад, в Європі вона не перевищує 3,8 %², однак це створює певний дискомфорт для корінного населення. Тому Захід сьогодні підходить дуже прагматично до своєї імміграційної політики, прагнучи зберегти самоідентифікацію суспільств у національному, культурному, історичному і політичному аспектах. До певного часу західні й незахідні цивілізації будувались на схожій ідейно-ціннісній основі — традиційному типі свідомості з його опорними константами у вигляді певних об'єктів шанування (релігія, націоналізм, соціалізм, популізм, наука тощо). Традиційна мудрість як джерело формування свідомості фіксувала й обґрунтовувала духовні та космічні сутності у вигляді певних імперативів — догматів. Вони консервували пізнавальний процес. У XVIII ст. з'являється новий тип знання, зосереджений на собі — на своїх власних процесів самоаналізу, самокритиці, внутрішніх перетвореннях. Ця пізнавальна перспектива відкривала можливості могутніх зрушень у технології, економіці, соціумі та культурі. Відбулась секуляризація знання на сферу теоретичного і практичного (за Кантом) розуму. Це стало першопричиною небувалого інтелектуального прориву. Сьогодні у зв'язку з глобалізацією, яка висвітлює нову роль знання, з одного боку, та зачіпає старі парадигми цінностей, — з іншого, проблема загострилась. Це особливо характерно для такого виду новітніх технологій, як інформаційні. Поряд зі світом реальних людських відносин, почуттів, світом реальної природи і рукотворним світом з'являється і стає все більш самостійним і привабливим для людини віртуальний світ. У ньому відбувається підготовка її до "збагачених дій" у світі реальному. Міць і динамізм посередника в образі віртуального світу настільки значна, що у людей, які втягуються в його орбіту, відбувається кардинальний переворот у свідомості. Для них реальністю, сенсом і метою життя стає ось цей збагачений світ. Це робить життя людини у суспільстві, громаді, родині, колективі лише тимчасовим відображенням, що опосередковує віртуальний світ. Відбувається зміна полюсів. З'являється людина-фетиш. Позитивним тут є те, що формується нова індивідуальність, схильна до небувалого розкриття своїх творчих потенціалів. Але при цьому виникає ряд негативних моментів. По-перше, відбувається підміна реальних цінностей, попередньої ідеї, блага, заперечення існуючого виробничого процесу та ін. їм протистоїть ідеальна модель кращого, яка породжує невдоволення існуючим, відчужує існуючі форми організації, діяльності, продукції. По-друге, втілення у віртуальній реальності професійних знань викликає почуття переваження над реальною дійсністю і руйнує, дезінтегрує цю дійсність. По-третє, віртуальна реальність породжує нову сферу і новий потік людської діяльності — щоденне творення нового, "піонерського". Але щоб породжувати не потворне, а гарне, треба бути шляхетною особистістю. З цього боку традиційна система цінностей мала значну перевагу. В свій час підтверджуючи цінність традиційної моралі як автономної сили у цивілізаційному творенні,
Коли мова йде про глобальну перебудову цієї сфери суспільного буття, не треба забувати про синтез традиційного і нового. Істина знаходиться посередині. Наступна проблема у західній ліберальній глобалістській концепції — це реалізація ідеї право-громадянської гідності, що базується на змагальному соціальному процесі. Ця егалітарно-правова ідея також зі значними труднощами впроваджується в незахідних цивілізаціях. Вона завжди зустрічає опір з боку традиційного корпоративізму та колективізму. Якщо починалось її втілення, за деякими позитивними виключеннями (наприклад, Японія), це згодом переростало у "зрівнялівку" і правовий нігілізм, які виявлялись у різних формах тоталітаризму й авторитаризму.
Крім того, сьогодні є деякі підстави вважати, що Захід інколи відступає від свого цивілізаційного базису — принципів рівності, демократії, свободи, "християнської толерантності" тощо, які довго йому забезпечували зростання. Приклад тому — експансіоністські дії на Середньому та Близькому Сході, в Африці.
Якщо брати до уваги практичний аспект цієї концепції, то вона пропонує впроваджувати такі глобальні фактори зростання, як-то:
1)  гнучкі валютні курси;
2)  зниження торговельних бар'єрів;
3)  заохочення транснаціональних корпорацій до організації виробництва в країнах із мінімальними витратами;
4)  прискорення розвитку сфери послуг як основної сфери зайнятості та виробництва суспільного багатства;
5) "зелену революцію" в сільському господарстві;
6)  здешевлення енергії;
7) послаблення регулюючої ролі урядів у національних економіках;
8) покращення життєвого рівня людей;
9) підвищення освітнього рівня населення в глобальному масштабі.
Слід зауважити, що ці рекомендації щодо глобальної модернізації економіки знаходять достатню реалізацію в практичній діяльності багатьох країн. Отже, очевидно мова йде про найбільш раціональний шлях глобальної модернізації. Та наскільки він об'єктивний, можливий і прогресивний, побачимо в майбутньому.

1. Глобалізація як об’єктивна тенденція розвитку світової економіки
Глобалізація — це процес розвитку стійких зв'язків між національними економіками окремих країн, в результаті чого вони стають органічною частиною світового господарства. У зв'язку з цим починають домінувати світові стандарти, які сприймаються все більшою кількістю країн. Глобалізація ще далека від завершення, а тому сам процес її протікання можна характеризувати як процес транснаціоналізації економічних явищ.
У кінці XX, на початку XXI ст. глобальні й транснаціональні зрушення виявляються в таких формах: плюралізм міжнародних інвестицій, транснаціональні корпорації (ТНК), транснаціональні стратегічні альянси (ТСА), міжнародні фінансові центри (МФЦ), міжнародні організації, засоби масової інформації (ЗМІ), глобальні комунікаційні системи (Internet, супутниковий зв'язок тощо), транснаціоналізовані держави, міжнародні регіональні об'єднання, економічні зони. Очевидно, що всі ці структури світового господарства кількісно і якісно різнопланові, але трансформаційна роль їх одна — глобалізація. Розглянемо окремі з них за принципом "вкладу" у творення нових економічних форм. Вивезення капіталу є одним із найбільш старих методів інтернаціоналізації національних економік та творення транснаціонального простору. Найбільш глобалізованою виявилась фінансова сфера. Для цього є, як мінімум, три причини. По-перше, зміна умов діяльності національних фінансових інституцій після краху Бреттон-Вудської системи в 1971 р. Тоді були скасовані режими фіксованих валютних курсів і натомість запроваджені режими гнучких та напівкерованих валютних курсів. На цій основі почалось стимулювання експансії іноземного капіталу на національних фінансових ринках і розмивання меж національних фінансових секторів. По-друге, відкриття міжнародного простору для діяльності національних банківських структур привело до зростання конкуренції, зниження рентабельності банківських операцій та зменшення маржі, що спонукало більшість розвинених країн піти на дерегуляцію сфери фінансової діяльності. Були зняті обмеження на рівень процентних ставок, знизились податки і комісійні стягнення з фінансових трансакцій, відкрився доступ на внутрішні фінансові ринки для іноземних банків, розширилась приватизація і сек'юритизація активів, урівнялись в конкурентних правах банки та інші фінансові заклади. По-третє, розвиток інформаційних технологій, супутникового й оптико-волоконного зв'язку, а на цій основі створення системи електронних рахунків і кредитних карток, дали змогу практично миттєво передавати фінансову інформацію, укладати угоди, переказувати кошти тощо незалежно від наявних державних кордонів та відстаней. У результаті відбулась колосальна дерегуляція фінансової сфери. Це дало змогу уникати правил і обмежень, що існували раніше. Це також спричинило до цього часу невідомі явища з характерними ознаками транснаціоналізації. Вільне, неконтрольоване переміщення великих грошових мас через національні кордони викликало формування фінансових центрів, тобто регіональних інституційно-фінансових утворень, які здійснюють експансіоністську політику щодо експорту капіталів. В організаційному плані вони являють собою консолідовані об'єднання на чолі з могутніми холдинговими компаніями з широким використанням взаємного володіння акціями. За різними оцінками сьогодні можна назвати порівняно значну кількість провідних фінансових угрупувань у межах країн їх базування — в США, Японії, Великій Британії, Бразилії, Мексиці, Франції, Німеччині, Італії, Сінгапурі, Гонконгу. Вони є полюсами могутнього глобального ринку, операції на якому здійснюються безперервно 24 години на добу. В результаті з рук в руки щоденно переходять ліквідні ресурси обсягом від 1,3 до 1,5 трлн дол.¹⁰ Гроші самі стали товаром — спекуляція на курсі валют стає дохідною операцією. На цій хвилі нового розмаху набули операції на ринках евровалют, тобто іноземних для країни базування банку валют, який здійснює операції в евровалютах. З середини 60-х pp. XX ст. до початку 90-х pp. масштаби міжнародного ринку евровалют виросли в 300 разів¹⁰. До середини минулого десятиліття на кожний долар, витрачений на купівлю іноземних товарів, припадало 7—8 дол. міжнародних трансфертів, не пов'язаних з продажем товарів⁸.
Виникло зовсім нове, непідконтрольне національним інституціям, явище — мережа офшорних банківських послуг, яка функціонує в пільговому режимі. У ній, як правило, не нормуються резервні фонди, занижені податки на доходи, не передбачені страхові внески тощо. Це та безконтрольність, що приваблює іноземні капітали, особливо з нестабільних зон, та так звані "брудні гроші". Правда, в 2002 р. міжнародними фінансовими інституціями прийнято рішення про певний контроль за офшорними зонами щодо цих грошей. Невизначеність на валютних ринках, особливо щодо валютних курсів, викликала появу нових механізмів — хеджування і управління ризиками. Завдання хеджування полягає в ліквідації відкритих позицій в іноземній валюті, тобто в бажанні досягти збалансованості вимог і зобов'язань. Для хеджування валютного ризику широко використовуються фінансові інструменти, такі як форвардні контракти і валютні опціони. Якщо відомі терміни й обсяги майбутніх надходжень валюти з-за кордону, то фірми використовують форвардні контракти. Якщо ці параметри невизначені, більш привабливими є валютні опціони. На відміну від хеджерів, спекулянти прагнуть отримати прибуток від незастрахованих відкритих валютних позицій. Дії спекулянтів залежать від коливань валютних курсів і процентних ставок. Сьогодні фінансовий ринок поповнився новими засобами торгівлі — деривативами. Це більш витончені форми спекулятивних інструментів. Вони, як про це йшлося вище, являють собою цінні папери та зобов'язання, похідні від інших фінансових інструментів: курсів валют, акцій, норми процента тощо. Останнім часом деривативи із західних країн поширилися на Східну Європу, Азію та Латинську Америку. Загальний обсяг операцій з деривативами на світовому ринку зріс до 15 трлн дол. на рік. Особливістю ринку деривативів порівняно зі звичайними цінними паперами є високий ступінь ризику і непередбачуваність. Трансакції з деривативами практично випали з системи правового регулювання.
За вартісними обсягами на першому місці на біржах деривативів є інструменти, що базуються на процентних ставках. Приблизно третина сукупного біржового і небіржового ринку деривативів припадає на своп-контракти, а з них на процентні свопи — становлять більше 90 %. Завдяки свопам відбувається подальше розмивання меж між національними ринками капіталів, адже будь-який інвестор або емітент має можливість замінити потоки платежів у національній валюті за випущеними ними облігаціями або купленими облігаціями на потоки платежів у іншій валюті за рахунок емітентів або інвесторів з інших країн. Для цього треба купити своп-контракт у банку, який є посередником між двома контрагентами у різних країнах.

У середині минулого десятиріччя з'явились ф'ючерсні контракти, що базуються на індексах страхових полісів. Вони дають змогу страховим компаніям перерозподіляти ризики у страхуванні майна і життя між різними регіонами планети. Серед нових продуктів, призначених для розсіювання ризиків, найбільш швидко розвиваються кредитні деривативи. Розробляються ф'ючерсні контракти, базовим активом яких мають стати макроекономічні показники. Поява деривативів прискорює процес відокремлення фінансової сфери, яка самогенерується. Це породжує все більшу нестабільність на фінансових ринках, про що свідчить криза 1997—1999 pp. Та в будь-якому випадку це вияв зростання мобільності фінансових інструментів і динамічності у переданні права власності. Номінальна доступність засобів привласнення зростає.
Тренд глобалізації тісно пов'язаний зі зростанням ролі ТНК, які виступають поряд із суверенними суб'єктами. З середини 80-х pp. і до кінця XX ст. чисельність ТНК зросла з 7 тис. до 40 тис. Чисельність філіалів ТНК за межами держав, у яких розміщуються штаб-квартири компаній, досягла 690 тис. При цьому 500 корпорацій контролюють 70 % світової торгівлі, а 400 корпорацій — 50 % усіх прямих іноземних капіталовкладень корпорацій¹. Вони виробляють близько 25 % світового ВВП. Продаж товарів і послуг зарубіжними філіями ТНК склав майже 11 трлн дол., тоді як загальний обсяг світового експорту становив близько 7 трлн дол. Це є свідченням того, що міжнародне виробництво, яке базується на міграції прямих інвестицій між країнами, сьогодні є важливішим для просування товарів на міжнародні ринки, ніж міжнародна торгівля. Крім того, не менше третини світового експорту припадає на внутрішньокорпораційне постачання ТНК. Які ж моменти, що інтегрують світову економіку, властиві ТНК? Серед них варті уваги такі. Передусім це могутня мережа іноземних філій, яка є ланкою зв'язку національних економік із зовнішнім світом.
По-друге, темпи зростання транснаціонального капіталу. Найвищий темп зафіксований у сфері послуг та в наукомістких галузях, де рівень корпоративної інтеграції був найвищим.
По-третє, слід відзначити, що найміцніші позиції у тих ТНК, які мають диверсифіковану виробничу базу, інтегровану систему обслуговування, розвинені міжнародні зв'язки зі збуту продукції. По-четверте, маючи конкурентні переваги над національними компаніями (економія на масштабах і загальному управлінні, високий рівень витрат на НДЕКР, наявність висококваліфікованої робочої сили, низькі транспортні витрати), ТНК оволодівають найбільш сучасними перспективними галузями, в тому числі й за кордоном. По-п'яте, транснаціональні компанії, як правило, організовують свою діяльність в декількох регіонах світу. При цьому вони проводять дослідження і розробки в одній країні, виробляють комплектуючі деталі і вузли там, де це найвигідніше з погляду мінімізації витрат, організовують філії поблизу регіонів збуту і здійснюють маркетинг глобально. По-шосте, ТНК розміщують свої акції на найбільш ліквідних фондових ринках. По-сьоме, все ширшого розмаху набирає політика міжнародного злиття і поглинання. Завдяки цьому сьогодні нафтодобувна, автомобільна, авіаційна й аерокосмічна галузі радикально змінили свою структуру і стали транснаціональними. По-восьме, магістральний напрямок транснаціоналізації корпорацій — звільнення від національних особливостей, які створюють перепони свободі конкуренції.
Всі ці елементи новизни найбільш притаманні американській моделі корпорації. При всіх названих проявах корпоративного глобалізму слід зважати на те, що, за незначним винятком, всі ТНК контролюються капіталами країни базування головної компанії, але мало контролюються державами, в яких розташовані філії. Необхідність для ТНК уникати протекціоністських бар'єрів модифікує вартісні, а точніше, цінові форми. З середини минулого сторіччя з'являються так звані трансфертні ціни. Але застосування їх досягло свого апогею в ТНК, адже внутрішній характер утворення і використання цих цін за суттю є міжнародним і дає привід підозрювати корпорації у спробі уникнути оподаткування та інших виплат національним державам. На практиці така "ринкова ціна" не може бути визначена, оскільки вона може бути або порівняльною неконтрольованою ціною, або перепродажною ціною, або ж витратною з деякою надбавкою у вигляді прибутку. За методами розрахунку використовується два види трансфертних цін. Перший вид базується на граничних витратах з метою максимізації чистих доходів у цілому. Ці ціни впливають на рішення про розподіл ресурсів. Другий вид цін спеціально розраховується для зменшення тягаря податків. В будь-якому випадку, державі складно здійснювати контроль за цими цінами.
Отже, можна стверджувати, що ТНК урізноманітнюють форми проникнення на міжнародні ринки, тим самим утверджуючи і розширюючи транснаціональну економіку.
Сьогодні новим явищем у міжнародній економіці є поява стратегічних альянсів. Вони являють собою довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами з метою досягнення стратегічних цілей. В рамках стратегічного альянсу компанії об'єднують зусилля, зберігаючи при цьому господарську і юридичну самостійність. Використовуючи сильні сторони учасників альянсу, компанії збільшують конкурентні переваги над суперниками. Прозорі міжфірмові комунікації дають змогу отримати більш повну інформацію одним учасникам альянсу про інших. В цих умовах значно зростає роль такого фактору, як взаємна довіра. Ключовою тенденцією є зростання транснаціональних міжфірмових союзів. Спираючись на національні конкурентні переваги, включаючи інноваційний та фінансовий потенціал, державну підтримку, компаніям різних країн вигідно налагоджувати партнерські відносини на міжнародному рівні. Інноваційні причини виникнення альянсів досить різноманітні та в найзагальнішому вигляді їх можна звести до таких. По-перше, це можливість створення стійких каналів передачі передових знань та методів їх засвоєння, а також спрощення доступу до нових технологій у різних регіонах планети. По-друге, це зниження витрат на інноваційні процеси за рахунок об'єднання зусиль корпорацій для розробки спільних міжнародних інноваційних проектів. По-третє, це створення міжфірмових мережевих інноваційне орієнтованих структур в міжнародному просторі. По-четверте, це можливість виходу на міжнародну арену навіть середніх і малих фірм зі збереженням за ними своєї спеціалізації. В цілому, можна зазначити, що альянси дають змогу компаніям адаптуватись до вимог сучасного транснаціонального ринку. Ще одна нова тенденція транснаціоналізації, що проявилась на рубежі тисячоліть, — це регіоналізація. За 90-ті pp. організаційно оформилось і закріпилось декілька регіональних об'єднань. Сьогодні це не традиційні і термінові угоди щодо предметів взаємного інтересу, а регіонально-цивілізаційні співтовариства, своєрідний метапростір з поліфункціональним статусом. Лідер у найбільш складних секторах економічної діяльності — Європейський Союз. Європейський Союз являє собою унікальне наднаціональне економічне утворення, яке забезпечує оптимальне функціонування національних господарських систем в умовах уніфікованого законодавства, єдиної кредитно-грошової політики і яке передбачає в найближчому майбутньому формування найбільшої у світі єдиної регіональної економіки. Напрямки побудови цієї економіки в основному узгоджуються з об'єктивними критеріями формування глобальної спільноти у сфері задоволення потреб, раціоналізації економічних механізмів, наднаціональної інституціоналізації та структуризації багатонаціонального суспільства. Розглянемо деякі деталі, що найбільше підкреслюють неординарність процесу.
На фоні зростаючої майнової нерівності Європа демонструє більш рівномірний розподіл національного доходу і багатства в суспільстві. Внутрішня політика європейських держав протягом десятиріч сприяє нівелюванню різниці у майні за допомогою підтримки доходів, особливо низькооплачуваних груп населення на соціально прийнятному рівні. Наприклад, середня заробітна плата в країнах ЄС дорівнює 22,3 евро / год., в той час як в США — 17,5 евро / год.. Причому доходи європейців постійно зростають. Особливу роль відіграють трансфертні платежі, вони є основним інструментом усунення бідності. В 90-ті pp. соціальна політика в ЄС понизила рівень бідності у 6—11 разів. Країни Євросоюзу порівняно з Америкою та іншими країнами також надають більш якісні соціальні послуги. Прикладом може бути тривалість відпустки, що оплачується. В Європі вона становить 32 дні, а у СІЛА — 18 днів². Політика соціальної справедливості проводиться також у сфері зайнятості населення та ліквідації безробіття. Це робить ЄС привабливим для багатьох країн Європи і утверджує ідею європейської транснаціоналізації. У Західній Європі найбільш суттєво виявляються процеси глобалізації господарського життя та регіональної економічної інтеграції. Свідченням цього є, по-перше, така тенденція розвитку торгівлі європейських країн: зростає експорт-імпорт продукції близьких галузей. В подібних умовах торгові операції заохочують конкуренцію в усіх галузях, а не в одному секторі. Ця обставина усуває перепони і ставить в рівні умови менш розвинені країни Союзу з більш розвиненими. По-друге, на межі тисячоліть ЄС став єдиним інвестиційним центром сучасного світу. Він забезпечує близько 80 % всього нетто-експорту іноземних інвестицій. По-третє, інституційні зміни у європейському економічному просторі змусили європейські ТНК пристосовувати міжнародні операції до нових умов розміщення прямих іноземних інвестицій. Це мало свої наслідки. У 1999 р. європейські компанії за обсягом коштів, отриманих від первинного розміщення нових акцій, вперше випередили американські компанії — 82,6 млрд. дол. проти 63,5 млрд. дол.³ В Європі досить ефективно розв'язується проблема національної відчуженості на шляху усунення ідеї мультикультуралізму, пропагується пріоритет прав окремої людини над правами етнічних груп. На порядку денному сьогодні постала проблема підвищення чутливості європейських наднаціональних інституцій до запитів громадян в процесі прийняття рішень у Співтоваристві. Для розв'язання її використовувалось багато способів. Один з них — це дотримання принципу партнерства у різних програмах, чим забезпечується схвалення населенням законодавчих пропозицій. Отже, ЄС більш близький до критерію гармонійного розвитку, ніж світ у цілому. В сучасних умовах трансформується роль національних держав. Найбільш розвинені серед них перетворюються на транснаціоналізовані країни. Вони не можуть не рахуватись з національними тенденціями в економіці, фінансах, торгівлі, культурі тощо, беруть на себе роль глобального підприємця, делегують функцію реалізації стратегічних національних інтересів транснаціональним корпораціям і банкам, консорціумам тощо.
З позиції Заходу гегемонія Сполучених Штатів забезпечує політичну стабільність, а отже — можливість проводити глобальну економічну політику. Вступаючи в XXI ст., США за 100 років значно зміцнили свої позиції у світі і приймають будь-які економічні виклики. Найбільш фундаментальним з них є ринковий виклик — саме на території США сформувалась і закріпилась ідеальна ліберальна модель ринку. Завдяки їй американський бізнес і американське суспільство змогли максимально ефективно на сучасному етапі мобілізувати для розвитку всі доступні зовнішні і внутрішні ресурси. Багато в чому завдяки Сполученим Штатам сьогодні у світі панує конкурентно-ринковий механізм. Але на світовому ринку, крім приватних фірм, агентами виступають і держави. Тому вільна конкуренція наштовхується на економічну "вагу" цих держав. За підтримки держави продовжується тенденція інвестиційної експансії американських корпорацій за межами країни. На кінець XX ст. США поступалися лише Великій Британії як донору зарубіжних прямих капіталовкладень. Але слід відзначити одну суттєву деталь. Розширюючи інвестиції, американські корпорації не збільшують норму нагромадження. В цілому в країні спостерігається висока інвестиційна активність (сумарні інвестиції досягають 16—18 % ВНП). Водночас заощадження становлять лише 3—5 % національного доходу. утвердження своєї конкурентоспроможності і лідируючих позицій у світовій економіці Америка широко використовує інформаційні технології. Це привело до появи ряду нових явищ в економіці. По-перше, різко зросло значення інформаційного фактору. По-друге, ще більше поглибилася взаємозалежність усіх процесів, що відбуваються у світовій економіці. По-третє, об'єктивно розширилась база для активної участі державних інституцій у забезпеченні ефективного функціонування ринкового механізму шляхом підтримки і розвитку адекватної інформаційної інфраструктури. Інформаційні технології не можуть обійтись без фінансових ресурсів держави. Це, передусім, виявилось в США. Американська адміністрація розробила спеціальну програму підтримки, забезпечення і фінансування інформаційних технологій. Конкуренція як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках все більше переміщується в електронну сферу. Електронний ринок стає домінуючим і все більше впливає на хід світового розвитку. Завдяки йому лідируючі позиції США посилились. Держава вважає своїм обов'язком очолити і стимулювати впровадження сучасних інформаційних технологій. Наприклад, сьогодні під час пікових навантажень одна година користування мережею Internet коштує американцю менше одного долара. У США не рентабельно займатись традиційними ненаукомісткими виробництвами, оскільки будь-яке з них дуже дороге у зв'язку з високим рівнем оподаткування, відрахувань на страхування і охорону природи, значними витратами на експлуатацію основних фондів тощо. Тому традиційну продукцію виробляти невигідно, як наслідок — внутрішній ринок промислової продукції країни тільки на 47 % представлений вітчизняним виробником. Інші 53 % складає імпорт. Звідси випливає, що економічні зв'язки із зарубіжжям розширюються і зростає високотехнологічне виробництво, яке заохочується державою. Продукція цих виробництв завдяки винятковості не має достойних конкурентів на світовому ринку.

Висновки
Виступаючи за глобальну економіку, США вітають поширення у світі стандартів робочої сили, інтелектуальної власності, руху капіталів, розвитку сфери послуг, підвищення ефективності аграрного сектору та інших параметрів. Виходячи з лідерства Сполучених Штатів у зазначених програмних напрямках та стабільного стану національної економіки, навіть після 11 вересня 2001 p., можна стверджувати, що реалізація ідеї глобалізації в особі виконавця, яким є США, має серйозні перспективи. Попередній аналіз дає змогу стверджувати, що приблизний інтегрований показник частки транснаціональної економіки в усьому світовому господарстві становить близько однієї третини. Він задовольняє потреби, допускаючи умову пересічності, "золотого мільярда" населення розвинутих країн світу. Сюди можна приплюсувати ще приблизно 10 % елітарного населення інших країн. Отже, в сумі населення планети, яке знаходиться в сфері впливу транснаціональної економіки з позицій його життєзабезпечення і життєствердження, очевидно не перевищує 1,5 млрд. осіб. Доходи іншої частини населення планети не дозволяють віднести його до цієї сфери. Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що для глобалізації характерні такі закономірності:
а)       революція в інформаційних технологіях;
б)      економічна революція;
в)       налагодження горизонтальних зв'язків у світових економічних структурах;
г)       поляризація країн за етнокультурним принципом;
д)      "локалізація", що характеризується утвердженням націоналізму;
е)       тріумф ліберальної демократії.
В цілому ж очевидно, що глобалізація має об'єктивне підґрунтя і є закономірним процесом. В контексті розвитку головної ідеї попереднього розділу можна стверджувати, що глобалізація — це глобальна інтеграція, а сучасний її стан можна класифікувати як економічну транснаціоналізацію.

Список використаних джерел:
1. Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. Посіб. – К.: Знання, 2005. – 397с. – (« Вища освіта ХХІ століття»)
2. Иноземцев В. Возвращение Европы. В авангарде прогресса: социальная политика в ЕС // Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 2. — С.5.,7
3. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика в XX веке // Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 1. — С. 12, 313.
4. Иноземцев В. Парадоксы постиндустриальной экономики // Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 3. — С. 3—11.
5. Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін.; За ред. А.П. Румянцева. — К.: Знання-Прес, 2004. — С. 428—435.
6. Мозиас И. Прямые иностранные инвестиции: современные тенденции // Мировая экономика и международные отношения. — 2002. — № 1. — С. 65—72.
7. Одягайло Б.М. Економіка: транзитивність від найпростішої до глобальної: Монографія. — Дніпропетровськ: Пороги, 2003. — С. 113—130, 246—265.
8. США и проблемы мирового лидерства: Реферат // Экономика и управление в зарубежных странах. Информационный бюллетень. — М.: ВИНИТИ, 2001. — № 7. — С. 11—20.
9. Хайек Ф. Происхождение и действие нашей морали: проблема науки // Экономика и организация промышленного производства. — 1991. — № 12. — С. 177—192.
10. Шишков Ю. О гетерогенности глобалистики и о стадиях ее развития // Мировая экономика и международные отношения. — 2001. — № 2. - С. 58.