КОНТРОЛЬНА  РОБОТА
з курсу: “Основи психології та педагогіки”
на тему: “Психоаналіз – один з найважливіших і дискусійних напрямів ХХ століття”
ПЛАН:
 
 
Вступ.
1.                       Філософія і психоаналіз.
2.                       Психоаналіз З. Фрейда.
3.                       Особливості поглядів наступників З. Фрейда.
Висновки.
Література.
Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою психоаналізу, і тільки він дає можливість зрозуміти науці дуже важливі патологічні процеси в свідомому житті. Психоаналіз не може перенести сутність психічного у свідомість, але повинен розглядати свідомість як щось психічне, як те, що може приєднуватися або не приєднуватися до інших його якостей. Бути свідомим - насамперед чисто описовий термін, що спирається на безпосереднє й надійне сприйняття. Досвід показує, що психічний елемент, наприклад уявлення, звичайно не буває довгостроково свідомим. Характерним є те, що стан усвідомлення швидко проходить; уявлення в цей момент свідоме, у наступну мить перестає бути таким, однак може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було в проміжний момент відомо; можна сказати, що воно було прихованим, маючи на увазі те, що воно в будь-який момент здатне було стати свідомим. Якщо сказати, що воно було несвідомим, то це також буде правильний опис. Це несвідоме, у такому випадку, збігається або приховано потенційно свідомим.
Із цього виходить психоаналітична теорія, яка стверджує, що такі уявлення не стають свідомими тому, що їм протидіє невідома сила, що без цього вони могли б стати свідомими, і тоді можна було б побачити, як мало вони відрізняються від інших загальновизнаних психічних елементів. Цю теорію неможна спростувати  завдяки тому, що в психоаналітичній техніці найшлися засоби, за допомогою яких можна усунути протидіючу силу й довести відповідні уявлення до свідомості. Стан, у якому вони (уявлення) перебували до свідомості, називається витисненням, а сила, що призвела до витиснення та підтримувала його, відчувається під час психоаналітичної роботи як опір.
Звертаючись до осмислення психічної реальності, Фрейд намагається переосмислити подання про тотожність людської психіки зі свідомістю. Він приймає гіпотезу про існування несвідомого шару людської психіки, у надрах якого відбувається особливе життя, про те, що цей шар ще недостатньо вивчений й осмислений, але проте, реально значимий і помітно відрізняється від сфери свідомості. Причому, якщо у філософічних системах минулого визнання самостійного статусу несвідомо обмежувалося в найкращому разі спробами розгляду взаємини між свідомими і несвідомими процесами, то Фрейд іде далі. Він не тільки розглядає взаємини між двома сферами людської психіки, тобто свідомістю й несвідомим, але й прагне розкрити змістовні характеристики самого несвідомого, психічного, виявити ті глибинні процеси, які протікають по ту сторону свідомості. Для Фрейда бути свідомим - означає мати безпосереднє й надійне сприйняття. Говорячи ж про сприйняття в сфері несвідомого, він порівнює сприйняття свідомістю несвідомих процесів зі сприйняттям органами почуттів зовнішнього світу. Розглядаючи питання про відносини між свідомістю й несвідомим, Фрейд виходить із того, що всякий щиросердечний процес існує спочатку в несвідомому й тільки потім може виявитися в сфері свідомості. Причому перехід у свідомість - це аж ніяк не обов'язковий процес, тому що, на думку Фрейда, далеко не всі психічні акти стають свідомими. На думку Фрейда, психічно реальне існує в різних процесах так само, як несвідоме психічне може проявлятися в різноманітних вираженнях. Незалежно від того, із чим має справу людина, із зовнішньою дійсністю або з якими-небудь уявними продуктами діяльності, будь те фантазія, мрії або ілюзії, все це може сприйматися нею як психічна реальність. Більше того, для Фрейда фантазія виявляється такою формою людського існування, у якій індивід звільняється від домагань з боку зовнішньої реальності, не знаходить колишню волю, раніше втрачену їм в силу необхідності зважати на навколишній реальний світ.
Що ж таке психоаналіз з погляду психології?
Психоаналіз (від греч. psyche-душа й analysis-рішення) - частина психотерапії, лікарський метод дослідження, розвинутий З. Фрейдом для діагностики й лікування істерії. Потім він був перероблений Фрейдом у психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків і основ людського душевного життя. Ця доктрина будується на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, "витісняється" зі сфери свідомості й діє вже зі сфери несвідомого (яке мислиться як сфера панування сексуальних прагнень) і під усякими масками проникає у свідомість і загрожує духовній єдності Я, включеного в навколишній світ.
У дії таких витиснутих "комплексів" вбачали причину забування, застережень, мрій, помилкових вчинків, неврозів (істерії), лікування їх намагалися проводити таким чином, щоб при бесіді ("аналізі") можна було вільно викликати ці комплекси із глибини несвідомого й усувати їх (шляхом бесіди або відповідних дій). Прихильники психоаналізу приписують сексуальному ("лібідо") центральну роль, розглядаючи людське щиросердечне життя в цілому як сферу панування несвідомих сексуальних прагнень до задоволення або до незадоволення.
Виходячи з вищевикладеного, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях:
1.                  психоаналіз - як метод психотерапії;
2.                  психоаналіз - як метод вивчення психології особистості;
3.                  психоаналіз - як система наукових знань про світогляд, психологію, філософію.
Розглянувши основний психологічний зміст психоаналізу, надалі ми будемо звертатися до нього як до світоглядної системи.
В результаті творчої еволюції З. Фрейд розглядає організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, позначені термінами: Воно (Ід), Я (Его) і Понад-Я (Супер-Его).
Це називають структурою особистості по моделі З. Фрейда. Під Воно (Ід) розумілася найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знаюче ні про реальність, ні про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна. Її вимоги повинна задовольняти інстанція Я (Его).
Его - відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. Его посередник між стимулами, що йдуть як з навколишнього світу, так і із глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями з іншого. До функцій Его відноситься самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів у пам'яті, запобігання загрозливих впливів, контроль над вимогами інстинктів ( що виходять від Ід).
Особливе значення надавалося Понад-Я (Супер-Его), що служить джерелом моральних і релігійних почуттів, що контролюючим і караючим агентом. Якщо Ід визначений генетично, а Я - продукт індивідуального досвіду, то Супер-Его - продукт впливів, що виходять від інших людей. Воно виникає в раннім дитинстві (зв'язано, відповідно до Фрейда, з комплексом Эдипа) і залишається практично незмінним у наступні роки. Понад-Я утвориться завдяки механізму ідентифікації дитини з батьком, що служить для нього моделлю. Якщо Я (Его) прийме рішення або зробить дію на догоду Воно (Ід), але на противагу Понад-Я (Супер-Его), то воно зазнає покарання у вигляді докорів совісті, почуття провини. Оскільки Понад-Я черпає енергію від Ід, то Понад-Я часто діє жорстоко. Від напруг, випробовуваних під тиском різних сил, Я (Его) рятується за допомогою спеціальних "захисних механізмів'' - витиснення, раціоналізації, регресії, сублімації й ін. Витиснення означає мимовільне усунення зі свідомості почуттів, думок і прагнень до дії. Переміщаючись в сферу несвідомого, вони продовжують мотивувати уявлення, тиснуть на нього, переживаються у вигляді почуття стурбованості. Регресія - зісковзання на більше примітивний рівень уявлення або мислення. Сублімація - один з механізмів, за допомогою якого заборонна сексуальна енергія, переміщаючись на несексуальні об'єкти, розряджається у вигляді діяльності, прийнятної для індивіда й суспільства. Різновидом сублімації є творчість.
Вчення Фрейда прославилося насамперед тим, що проникнуло в схованки несвідомого, або, як іноді говорив сам автор, "пекло" психіки. Однак, якщо обмежитися цією оцінкою, то можна випустити з уваги інший важливий аспект: відкриття Фрейдом складних, конфліктних відносин між свідомістю й неусвідомлюваними психічними процесами, що вирують за поверхнею свідомості, по якій сковзає при самоспостереженні погляд суб'єкта. Сама людина, думав Фрейд, не має перед собою прозорої, ясної картини складного пристрою власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами. І тут на допомогу прийшов психоаналіз із його методом "вільних асоціацій".
Дотримуючись біологічного стилю мислення, Фрейд виділяв два інстинкти, що рухають уяву: інстинкт самозбереження й сексуальний інстинкт, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинкт був зведений Фрейдом у розряд психологічної догми й названий - лібідо. Несвідоме трактувалася як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, який людина переживає, коли ця енергія розряджається. Подавлений, витиснутий сексуальний потяг розшифровувався Фрейдом по вільним від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом.
Досліджуючи свої власні сновидіння Фрейд, дійшов висновку, що "сценарій" сновидінь при його гаданій безглуздості не що інше, як код потаєних бажань, що задовольняється в образах - символах цієї форми нічного життя. Схема психосоціального розвитку особистості від дитячого віку до стадії, на якій виникає природний потяг до особи протилежної статі розглядається Фрейдом в "Трьох нарисах по теорії сексуальності". Однієї із провідних версій Фрейда є Едипів комплекс, як споконвічна формула відносини хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть і страх.
У період першої світової війни Фрейд вносить корективи у свою схему інстинктів. Поряд із сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Тонатос як антипод Еросу), по Фрейду, цей інстинкт містить у собі й інстинкт самозбереження. Під ім'ям Тонатос малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, але й до знищення інших, прагнення до агресії, що зводилася в ранг відомого, закладеного в самій природі людини біологічного спонукання. Фрейд знаходить першоджерело всіх проявів людської душі в потягах, що залягають у несвідомому, у глибинах психіки - звідси назва “глибинна психологія”, що закріпилася за психоаналізом. Аналітик усюди шукає й знаходить сліди потягів, тієї психічної енергії, лібідо, що у загальному те, що створює твори мистецтва або релігійні вірування. Людина у Фрейда - “людина бажаюча”, у якої потяги й пристрасті передують свідомій поведінці й мисленню. Вона підлегла невблаганним потягам, прихованим за безліччю конвенціональних масок, але свідомий світ не стільки раціональний, скільки повний “раціоналізації”, тобто підібраних для виправдання своїх вчинків ідеальних мотивів, які не збігаються зі справжніми мотивами поведінки. “Розумність” людини досить обмежена, за ясними й виразними ідеями й образами свідомості ховаються темні й поплутані подання сновидінь і галюцинацій, психічні відображення інстинктивних потягів і неусвідомлюваних заборон.
Предметом психоаналізу є в першу чергу різного роду психопатології, у яких цей внутрішній світ бере гору над свідомим життям. Для позначення найглибшого рівня психічного життя Фрейд використало термін “Trieb”, перекладений або як “інстинкт”, або як “потяг”. Хоча Фрейд постійно підкреслював зв'язок психічного життя з біологічною організацією (тому мова йде про інстинкти), ця біохімічна реальність, за його власним визнанням, нам невідома, і лише в якомусь віддаленому майбутньому наука зуміє повністю пояснити поведінку і мислення людини мовою хімії й фізіології. Психоаналіз має справу із психічними заступниками або представниками інстинктів. Ми зіштовхуємося з особливою психічною реальністю: потяги споконвічно осмислені, тому вони можуть входити у свідомість у стані сновидіння або неврозу, у вигляді помилок (по Фрейдові, невипадкових), можуть впливати на свідомість. Потяг уже наділений змістом - це як би прикордоння між біологічним і психічним, тут відбувається перехід ненаправленої енергії на конкретний об'єкт. Фрейд створив вчення, що було використано не тільки для пояснення поведінки і мислення невротиків, але й для тлумачення емпіричних даних чи ледве не всіх соціальних і гуманітарних наук. Фрейд підкреслював наявність конфліктів у психіці людини, став розглядати щиросердечне життя індивіда в його історії й у зв'язку з дією деяких соціальних факторів. Його заслугою є розробка питань про динамічне співвідношення несвідомих і свідомих мотивів дій людей, про наявність у психіці різних рівнів. Фрейдові вдалося показати й деякі негативні сторони сучасного йому суспільства, оскільки ті внутріпсихічні конфлікти, які він описував, були відбиттям умов існування людей у світі. Фрейд вважав, що біологія й психологія повинні бути тими “точними” науками, які закладуть фундамент для всієї сукупності соціальних і гуманітарних наук. Він зосередив всю увагу на тім, що на його думку, властиво природі людини, тобто на деяких біопсихічних характеристиках, які на відміну від різних привнесень культури, властиві всім людям. Моделлю його філософської антропології була не просто людина з її винятково психологічними задатками. Людська природа була зрозуміла їм по образу й подобі тих хворих невротиків, з якими він як лікар мав справу. Неврози, на його думку, не мають якого-небудь тільки їм властивого змісту, якого ми не могли б знайти в здорового. Невротики занедужують тими ж комплексами, з якими ведемо боротьбу й ми, здорові люди. В остаточному підсумку й здорова, і психіка, що відхилилася від норми, витлумачуються Фрейдом як результат еволюції лібідо (сексуального інстинкту), що відбувається в раннім дитинстві. Залежно від того, чи успішно був переборений “едипів і електрів комплекси” чи ні, чи відбулася фіксація, затримка на одній з ранніх щаблів розвитку лібідо, протікає, відповідно до його вчення, все доросле життя людини. По визначенню Фрейда, психоаналітиком є той, хто визнає існування первинних несвідомих процесів у психіці, вчення про витиснення й опір, а так само вважає, що фундаментом психоаналізу є теорія дитячої сексуальності й “едипового комплексу”.
Фрейд підкреслював, що несвідоме, по-перше, виступає як прояв інстинктів, по-друге, що саме енергія інстинктивних потягів визначає динаміку психічного життя людини, по-третє, що структура психіки, характер індивіда й всіх соціально-культурних явищ повинні пояснюватися цією психодинамікою, і, нарешті, що події й враження раннього дитинства визначають основні риси психіки індивіда. Однак, у психоаналізі важливі й події недавнього минулого або сьогодення, які придушуються пацієнтом на несвідомому рівні (як правило, моральному - Супер-Его). На цих припущеннях і заснований метод психоаналізу.
Фрейда оточувало безліч учнів. Найбільш самобутніми з них були К. Юнг (1875-1961) і А. Адлер (1870-1937), що створили власні напрямки. Перший назвав свою психологію аналітичною, другий індивідуальною. Їх імена в психоаналізі були так тісно пов’язані, що коли Юнг, представляючись хранителю Британського музею, назвав своє прізвище, той перепитав: "Фрейд-Юнг-Адлер?", і почув у відповідь пробачливе: "Ні, тільки Юнг".
На думку К. Юнга послідовники Фрейда вчилися у свого "батька" не тому, що він наставляв, а тому, що він робив. Незадоволеність психоаналітичними методами й необхідність перегляду ряду постулатів ортодоксального фрейдизму привели його найближчих послідовників до особистого розриву із Фрейдом, але не до розриву із психоаналізом.
Першим нововведенням Юнга було поняття про "колективне несвідоме". Якщо по Фрейду, у несвідому психіку індивіда можуть увійти явища, витиснуті зі свідомості, то Юнг вважав її насиченою формами, які в жодному разі не можуть бути індивідуально надбаними, але є даром далеких предків. Аналіз дозволяє "намацати" цей дарунок, утворений декількома потаєними психічними структурами, які Юнг назвав архетипами.
Архетипи діють у людині інстинктивно. У своїй знаменитій роботі "Архетип і символ" Юнг у такий спосіб пояснює суть цього поняття: "Під архетипами я розумію колективні по своїй природі форми й зразки, що зустрічаються практично по всій землі як складені елементи міфів і в той же час є автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого походження. Архетипічні мотиви беруть свій початок від архетипічних образів у людському розумі, які передаються не тільки за допомогою традицій й міграцій, але також за допомогою спадковості. Ця гіпотеза необхідна, тому що навіть самі складні архетипічні зразки можуть спонтанно відтворюватися без якої-небудь традиції. Прообраз або архетип є сформульованим підсумком величезного технічного досвіду незліченного ряду предків. Це, так сказати, психічний залишок незліченних переживань того самого типу".
Поняття архетипи Юнг роз'яснює на основі вчення про колективне несвідоме, він проводить чіткий поділ між індивідуальним і колективним несвідомим.
 Індивідуальне несвідоме відбиває особистісний досвід окремої людини й складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер в силу забуття або придушення. Колективне несвідоме - це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів. Воно являє собою сховані сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан. Воно зафіксовано в міфології, народному епосі, релігійних віруваннях і проявляється, тобто виходить на поверхню, у сучасних людей через сновидіння. Тому для Юнга головним показником дії несвідомого є сновидіння і їх психоаналітична діяльність.
Затверджуючи, що "теорія сексуальності надзвичайно важлива для мене й в особистісному, і у філософському змісті" Юнг, проте заперечує її, як єдине вираження психічної цілісності особистості й приводить численні приклади "неврозів, у яких проблема сексуальності відігравала другорядну роль, а на передній план виходили інші фактори, наприклад, проблема соціальної адаптації, тиск трагічних обставин життя, міркувань престижу й т.д.".
Адлер, модифікуючи вихідну доктрину психоаналізу, виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, породжуване, зокрема, тілесними дефектами. Якщо Фрейд у поясненні мотивів поведінки особистості зосереджував свою увагу на виявленні причини дій людини, то А. Адлер вважав, що для цього необхідно знати кінцеву мету її прагнень, "несвідомий життєвий план", за допомогою якого вона намагається перебороти напругу життя й свою непевність. Відповідно до вчення Адлера, індивід через тілесні дефекти (недосконалості людської природи) випробовує почуття неповноцінності або малоцінності. Прагнучи перебороти це почуття й самоствердитися серед інших, вона актуалізує свої творчі потенції. Цю актуалізацію Адлер, використовуючи понятійний апарат психоаналізу, називає компенсацією або сверхкомпенсацією. Сверхкомпенсація - це особлива соціальна форма реакції на почуття неповноцінності. В "комплексі неповноцінності" Адлер бачить джерело неврозів.
Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світогляд, психологію й філософію, то фрейдизм – це загальна назва різних шкіл і напрямків, що прагнуть застосувати психологічне навчання З. Фрейда для пояснення явищ, що віднолсяться до людини, суспільства й культури. І А. Адлер, і К. Юнг є представниками фрейдизму. Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, що з'єднав, психоаналіз Фрейда з соціологічними теоріями. Покритикувавши  ряд положень класичного психоаналізу в тлумаченні внутрішньопсихічних процесів, але залишивши найважливіші його концепції (ірраціональні мотиви людської діяльності, споконвічно властиві кожному індивідові), представники неофрейдизму перенесли центр уваги на дослідження міжособистісних відносин. Це зроблено в прагненні відповісти на питання про людське існування, про те, як людина повинна жити й що повинна робити. Причиною неврозів у людини вони вважають тривогу, що зароджується ще в дитини при зіткненні з ворожим йому світом і яка підсилюється при недостатній любові й увазі. Пізніше такою причиною стає неможливість для індивіда досягти гармонії із соціальною структурою сучасного суспільства, що формує в людини почуття самотності, відірваності від навколишніх, відчуження. Саме суспільство розглядається як джерело загального відчуження й визнається ворожим корінним тенденціям розвитку особистості й трансформації її життєвих цінностей і ідеалів. Через зцілення індивіда може і повинно відбутися зцілення всього суспільства. До числа найбільш відомих представників неофрейдизму відносяться Карен Хорні (1885-1953), Еріх Фромм (1900-1980), В. Райх (1897-1957), Г. Маркузе (1898-1979) і ін.
Провідним представником неофрейдизму був Э. Фромм. Значну роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що в 1929-1932 р. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає ту інтерпретацію марксизму, що склалася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї "молодого Маркса" із психоаналізом і іншими сучасними філософськими течіями (екзистенціалізмом, філософською антропологією й ін.). Він вважав, що в особистості немає нічого природженого. Всі її психічні прояви - це наслідок занурення особистості в різні соціальні середовища. Однак, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того або іншого типу особистості не із прямого впливу соціального середовища, а з подвійності людського існування: "екзистенціального" і "історичного". До екзистенціальної складової людського буття він відносить два факти:
1.   людина, за його словами, споконвічно перебуває між життям і смертю, "вона кинутий у цьому світі у випадковому місці й часі" і "вибирається з нього знову ж випадково",
2.   існує протиріччя між тим, що кожна людська істота є носієм всіх закладених у ньому потенцій, але не може реалізувати їх у результаті короткочасності свого існування. Людина не може уникнути цих протиріч, але реагує на них різними способами, відповідно до свого характеру й культури.
Зовсім іншу, за Фроммом, природу мають історичні протиріччя. Вони не є необхідною частиною людського існування, а створюються й дозволяються людиною або в процесі його власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм пов'язував зі створенням нового гуманістичного суспільства.
У книзі "Революція надії" (1968) Фромм викладає свої уявлення про шляхи гуманізації сучасного суспільства. Він покладав велткі надії на введення "гуманістичного планування", "активізацію індивіда шляхом заміщення методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування", зміни способу споживання в напрямку збільшення "активації" людини й усунення його пасивності, поширення нових форм психодуховної орієнтації, які повинні бути "еквівалентами релігійних систем минулого". Одночасно Фромм висуває ідею створення невеликих суспільств, у яких люди повинні мати свою власну культуру, стиль життя, манеру поводження, засновану на загальних "психодуховних орієнтаціях", що нагадує результати й символи церковного життя.
На творчість одного з лідерів неофрейдизму К. Хорні вплинула серйозна ситуація соціальних потрясінь, в які ввійшов світ у період другої світової війни, що пов'язані із встановленням фашистського панування в Німеччині й фашистської окупації Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам і психічному життю. Своєрідність К.Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, що постійно народжується зі стану остраху й страху індивіда. Почуття тривоги й занепокоєння, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом  всього життя. Вони можуть бути викликані недостатністю поваги, ворожою атмосферою й насильницьким придушенням за допомогою влади або авторитету. Хорні доводить, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини з батьками. Саме через характер цих відносин у неї виникає базальне почуття тривоги, що відбиває базальне почуття тривоги в потенційно ворожому світі. Невроз є не що інше, як реакція на тривожність, описані ж Фрейдом збочення й агресивні тенденції є не причиною неврозу, а його результатом.
У книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) К. Хорні формує три типи спрямованості поведінки особистості стосовно  навколишніх їй людей:
1.   до людей, як потреба в любові
2.   від людей, як потреба в незалежності
3.   проти людей, як потреба у владі.
При стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного із цих векторів складаються три типи невротичної особистості:
1.   послужливої, шукаючої любові, схвалення за всяку ціну
2.   такої, що    намагається відрешитися від суспільства
3.   агресивної, прагнучої престижу й влади.
Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність не усувається, а навпаки, наростає, породжуючи все нові й нові конфлікти.
Ідеї нефрейдизму, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на громадське життя, етику, культуру. Погляди неофрейдистів одержали особливо широку популярність у середині 60-х років у часи виступів "нових лівих", які з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про "сексуальну революцію", Маркузе про "одномірну" людину й необхідність "великої відмови" як від капіталізму, так і соціалізму, перекрученого тоталітарною системою влади.
На цьому можна закінчити розгляд питань психоаналітичної теорії, довідавшись, як з'явився й розвивався психоаналіз, як розглядається З. Фрейдом структура особистості й зв'язки між елементами, як оцінюються фрейдистами й неофрейдистами соціокультурні явища.
Приймати або не приймати теорію - справа добровільна, як і звертатися чи ні до психоаналітика. Важливі й філософські аспекти психоаналізу.
За словами В. Лейбина, можна з "повною підставою говорити про те, що в найближчому майбутньому психоаналітичне навчання Фрейда про людину й культуру не тільки втратить свій впливу на розвиток ... філософської думки, але, навпроти, збереже свою значимість в умовах зближення між собою різних філософських шкіл".
Якщо зараз, в умовах роз’єднання світу й спорів про те, що й хто кращий, теорія дійсно послужить справі створення загальних знаменників, то тільки за це можна буде дякувати З. Фрейду й сказати, що він працював не дарма.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРИ

1.       З. Фрейд. "Я и Оно". Хрестоматия по истории психологии, М., 1980.
2.       З. Фрейд. "Психология бессознательного". Сборник произведений. Составитель М. Г. Ярошевский. М., 1989.
3.       З. Фрейд. "Лекции по введению в психоанализ". М., 1997.
4.       З. Фрейд. "Основные психологические теории в психоанализе". М., 1923.
5.       С. Цвейг. "Казанова. Фридрих Ницше. Зигмунд Фрейд". М., 1990.
6.       В. Лейбин. "Психоанализ и современная западная философия". М., 1990.
7.       Введение в философию: учебник для вузов. Часть 1 (под ред. Фролова). М., 1989.
8.       Краткий очерк истории философии (под ред. М. Иовчука и др.). М., 1981.
9.       Современная западная философия. Словарь (под ред. В. Лекторского и др.). М., 1991.
10.  "Сумерки богов" Сборник. (Составитель А. Яковлев).
11.  А. Радугин. "Философия". Курс лекций.
12.  Р. Урсано, С. Зонненберг, С. Лазар. "Психодинамическая психотерапия". Российская психоаналитическая ассоциация, 1992.
13.  М. Г. Ярошевский. "Краткий курс истории психологии&